Северинкові — коли він

уперше вийде на вулицю

 Львів
Видавництво Старого Лева
2022
 Нелегко доводиться малому Северинкові. Немає йому з ким
погратися.
Звісно, у нього є мама і татко. Але ж вони дуже зайняті і гра-
ються з ним тільки ввечері. А Северинкові і вдень хочеться поба-
витися.
Але з ким?
У Северинковому дворі є дитячий майданчик. І є кілька дівчаток
і хлопчиків. Вони теж не проти погратися з Северинком.
От тільки Митько з другого під’їзду не дає. Цей Митько — дуже
вредна людина. Справжній бешкетник. То штовхне когось з менших,
то підніжку підставить, то ляльку відбере.
Кілька разів діставалося й Северинкові. Але ж не поскаржишся
на нього таткові з мамою? У дворі тоді над ним усі сміятися будуть
і назвуть його ябедою.
Побитися з ним? Проте Митько старший аж на цілих пів року.
Він піднімає такі каменюки, які Северинкові ще не під силу.
Не виходити на вулицю? Тоді тебе боягузом назвуть. Та й не
будеш же сидіти цілими днями біля вікна, правда?
Тож коли надійшло літо і татко запропонував
Северинкові поїхати в село до бабусі, Северинко
ні хвилини не роздумував. Він би поїхав куди
завгодно, тільки б того Митька не бачити!
 Одразу по приїзді вони з татком змайстрували в бабусиному сад-
ку гарну гойдалку. Тоді татко поцілував його з бабусею та й поїхав
назад у місто.
А Северинко в селі залишився. Проте нíколи йому було суму-
вати за батьками, бо тут усе таке цікаве, що й не знаєш, куди його
подивитися спочатку.
Птахи одна поперед одної цвірінькають до Северинка, червоні
морквинки в городі зеленими хвостиками махають, вирвати про-
сять. А огірки з-під широкого листя виглядають, кличуть його в піж-
мурки пограти.
І головне — ніякого тобі бешкетника Митька!
Цілий день розкошував Северинко на бабусиному подвір’ї. То
в город сходить, то курчаток погодує, то на гойдалці погойда­ється.
А на другий обридло йому самому на гойдалці гойдатися. Озир-
нувся він довкола та прислухався, чи є неподалік хто з дітей. Аж
чує — по той бік вулиці хтось виспівує тоненьким голосочком.
Зліз Северинко з гойдалки і підійшов до паркана, аби побачи-
ти, хто там так старається. Та нічого з того не вийшло, бо бабусин
паркан виявився вищим за Северинка.
Тоді він прочинив хвіртку і побачив навпроти такий же паркан.
А над ним нависали такі грушки та яблучка, що від них і очей не
відведеш!
Між тим голосок пролунав знову. І долинав він саме з-за того
паркана, тільки десь у глибині садка. Не інакше якась дівчинка спі-
ває. Та так гарно виводить, що слухав би й не наслухався.
Задивився Северинко в той бік і незчувся, як ноги самі винесли
його на вулицю. Почав він уважно придивлятися до паркана, аби
знайти в ньому якусь зручну щілинку і подивитися на ту дівчинку
бодай одним очком.
Аж чує — хтось тупотить вулицею.
 вм е р із жах у.
о й аж за ец ьк ий цап.
к в

тобі
н ро
Се вери вався здо
н у вс я о насу

ьке
ир о г
Оз на нь

нісін
о с то
Пр

авж
спр

их
ніш , яке з н
а

о
ап,

с т
про
ц
Не

стр знаєш
о

е.
ит
І не

то
ач

аш
чи
І не
Тупотить Цапище до ­Северинка,
погрозливо мекекає та рогами до
нього приміряється. А роги ті такі
тверді й гострі, що просто жах!
 Тоді стріпнуло бородою і пішло собі геть. А Северинко скочив
на ноги — і шмиг у бабусин двір!
Ще й хвіртку за собою зачинив.

До вечора не визирав Северинко на вулицю. А щоб ніхто не

здогадався, що він когось боїться, заходився бабусі допомагати. То
хвостик у морквинки відірве, то падалички для поросяти назбирає,
то огірка під листячком зловить…
Збирає Северинко падалички, висмикує морквинки. Аж тут за
його спиною раптом — трісь! З несподіванки Северинко аж підстриб-
нув і озирнувся. Аж бачить: за парканом видніється Цапищева голова.
Викинув Северинко долоні вперед, щоб захиститися ними від Дивляться вони одне на одного, дивляться, а тоді Цапище й каже:
Цапища. А те рогами по долонях — буц! Та так, що ті аж зімліли — А що то у тебе в руках?
від болю. — Морквинка, — відказує Северинко. А сам не знає, що йому ро-
Повернувся Северинко, щоб утекти від Цапища, та хіба від та- бити: чкурнути до хати чи спочатку бабусю покликати.
кого втечеш?
Одним стрибком наздогнало воно Северинка й буцнуло його
рогами туди, звідкіля у всіх діток ноги ростуть. Від того удару
Северинко не втримався на ногах і покотився, наче м’ячик, по спо-
ришеві.
А Цапище знову нависло над ним і мекекнуло так, наче запи-
тувало: ну що, впіймався? Хотів було Северинко підвестися, проте
Цапище замахнулося рогами для нового удару й попередило:
— Не рухайся, а то ще не так отримаєш!
Северинко завмер. А Цапище постояло над ним, посопіло по-
грозливо, а тоді сказало:
— Це щоб знав, хто тут головніший!
 — Цікаво, — каже Цапище і ковтає слину. — І яка ж вона у вас
цього року: смачна чи не дуже?
— Смачна, — відказав Северинко. — Хочеш скуштувати?
— Звісно ж, хочу! — вигукнуло Цапище і з нетерплячки аж рати-
цями сперлося на паркан.
Обережно підійшов Северинко до паркана. Бо хто ж його знає,
що може запасти в голову цьому Цапищеві? А раптом перестрибне
воно через паркан і знову полізе битися? Чи візьме і своїми зубись-
ками відхопить разом з морквинкою і Северинкову руку?
Проте Цапище взяло морквинку так обережно, ніби Северинко
підніс до його писка якусь коштовну річ. І тут же, не сходячи перед­
німи копитами з паркана, схрумало її разом із хвостиком. А тоді
облизнулося і сказало:
— Дуже смачна морква. Майже така, як капустяне листя.
Потім зиркнуло на Северинка й запитало:
— А ти знаєш, що я оце зранку замислив?
— Ні, — відказав Северинко.
— Я замислив літати.
— Літати? — здивувався Северинко. — Але ж у тебе немає крил!
— Ну то й що? Я вчора побачив в одному вікні, як якийсь дядько
з пропелером літає над дахами. От і мені захотілося таке зробити.
— А де ж ти візьмеш того пропелера? — запитав Северинко.
— А в мене свій є…
Цапище повернулося до Северинка спиною і завертіло хвостом.
Вертіло-вертіло, а потім запитало:
— Ну як? Задні ноги вже піднімаються чи ще ні?
— Ще ні, — відказав Северинко.
Цапище почухало задньою ногою межи рогів
і задумалося.
— Мабуть, я не дуже сильно кручу хвостом, — ви-
рішило воно. — Але нічого, у мене ще все попереду.
 Тоді знову повернулося до Северинка бородою й запитало:
— А ти сам що вмієш робити?
Подумав трохи Северинко і відказав:
— Я по деревах умію лазити. Вчора аж на верхню яблуневу гілку
виліз.
— Це добре, що на верхню, — похвалило його Цапище. — А то
я на перших гілках уже все обірвав. Он бачиш, на розі клен росте?
А в нього таке смачне листя, що я обібрав усі нижні гілки. А до верх-
ніх не дістану, бо по деревах лазити не вмію. От якби ти вибрався
на того клена та нагнув мені одну з верхніх гілок!
І такі вже в нього були прохальні очі, що Северинко й незчувся,
як відчинив хвіртку. І тільки тоді згадав про страшні Цапищеві роги.
Швиденько сховався за хвіртку і запитав:
— А ти мене буцати не будеш?
— Та ти що? — обурилося Цапище так, що аж бородою затруси-
ло. — То я до чужаків злий. А своїх я ніколи не чіпаю.
— А хіба я свій?
— Ну звісно! Ти ж мене морквинкою пригостив.
Повірив Северинко Цапищеві, і подалися вони удвох до клена.
А на нього навіть лазити не треба. Достатньо підстрибнути
і вчепитися в гілку. Та нагнулася — і Цапище обгризло все листя.
А тоді сказало:
— Он за тим перехрестям ще й бересток росте.
І вони подалися туди. Дорогою Цапище похвалилося:
— Гадаю, що тобі вже недовго доведеться нагинати гілляч-
чя. Коли я навчуся літати, то сам стану обирати листя. Навіть
з вершечка. А поки що нагни мені оту гілочку…
Северинко нагнув і тут же побачив, як із двору, де над пар-
каном нависали грушки та яблучка, вийшла дівчинка. Мабуть,
ота, що співала. Дівчинка була така гарна, що й очей від неї не
відведеш. Як і від її грушок з яблучками.
 Проте дівчинка вийшла на вулицю зовсім не для того, аби на неї
дивилися. Вона одразу ж заходилася соромити Северинка з Цапи-
щем.
— Такі великі вже, а таке виробляєте! — сказала вона. — Хіба ви
не знаєте, що дерево може всохнути, якщо на ньому обгризти все
листя?
— Та я ж, Наталю, обгризаю не все, — почало виправдовуватися
Цапище. — Я ж тільки там листочок прихоплю і там. І все на нижніх
гілках.
— Усі ви так говорите, — відказала Наталя, проте вже не сердито.
Затим вона зірвала кілька грушок зі свого саду і пригостила Севе-
ринка з Цапищем.
І відтоді вони подружилися так, що майже весь час бували ра-
зом. Навіть тоді, коли їхні бабусі (а в Наталі теж була своя бабуся)
загадували їм якусь роботу — то малину зібрати, то курей з городу
кишнути, то огірочки полити.
От тільки погано, що вони на Цапища руками махали. Мабуть,
боялися, що воно завдасть шкоди їхнім городам.
Проте Цапище поводилося так гречно, що бабусі врешті виріши-
ли пускати його у двір. І ні разу не пошкодували, що так вчинили.
Після роботи бабусі пригощали Северинка з Наталею всілякими
ласощами, а ті ділилися ними з Цапищем. І правильно робили, бо
з друзями завжди треба ділитися.
Одного разу Цапище з’їло свою частку, облизнулося і сказало:
— От ви мене пригощаєте, а я все думаю, як би вам за це від-
дячити. І оце придумав. То сідайте удвох на гойдалку, а я вас роз-
гойдуватиму.
 Усілися Северинко з Ната­
лею на гойдалку, а Цапище
легенько буцнуло її.
Гойдалка відхилилася і знову
­наблизилася до Цапищевих рогів.
Цапище буцнуло її ще дужче.
— Ой дивися, не попади своїми
­рогами в нас! — стривожилася Наталя.
— Не бійся, — заспокоїло її Цапище. — Я буду обе-
режно.
Незабаром Северинко з Наталею злітали ледь
не до неба. А Цапище все буцало гойдалку й раділо
з того не менше, ніж його друзі.
Нарешті воно зупинилося і сказало:
— Досить із вас. А то з городу так смачно пахне
капустою, що я можу й не втриматися. Та, здається,
й дощ насувається. А ми, цапи, мокнути не любимо.
 Дощ припинився тільки під ранок. А коли Северинко поснідав
і вийшов за ворота, то побачив Наталю з Цапищем. Вони стояли
посеред вулиці й дивилися на величезну калюжу.
— Що ви там побачили? — запитав Северинко.
— Тс-с-с, — відказало Цапище.
А Наталя додала:
— Обережно!
— А що таке? — поцікавився Северинко.
Цапище поманило його ратицею і сказало:
— Ану, поглянь у калюжу. Ну, що ти там бачиш?
Северинко поглянув. Але там нічого особливого не було. Ну,
вода по кісточки, пісок на дні.
— Ти далі, далі поглянь, — порадило Цапище.
Северинко придивився — і в нього аж серце завмерло.
За тим піском була безодня. Вона була така ж велика, як небо.
Хіба що небо було в них над головою, а безодня — під ногами. І коли
оце зараз ступити за край калюжі, можна в неї впасти, як відро
у колодязь. А дно в тієї безодні таке далеке, що нізащо назад не
повернешся. Добре, коли на он ту хмаринку впадеш, а коли повз
неї пролетиш?
 А безодня та не тільки глибочезною була. Вона ніби заманювала
Северинка в себе. І не просто заманювала, а ніби наказувала: ану,
давай негайно стрибай сюди! І тягне в себе, тягне…
— Що, страшно? — запитало Цапище.
— Ага, — признався Северинко.
— Наталя теж боїться, — сказало Цапище.
— Ще й як! — призналася Наталя. — Я раніше бігала собі по ка-
люжах і не думала, що вони можуть бути такими глибокими.
— Я теж, — відказало Цапище. — Я взагалі до них не підходжу.
Северинко ще раз зазирнув у калюжу. Може, безодня щезла?
Ні, ось вона. Ніби ще глибшою стала. І приманювала до себе ще
дужче.
— То що ж робити? — злякано запитала Наталя. — Тепер що, по — Тримаєте? — запитало Цапище.
вулиці не можна ходити? — Тримаємо, — відказали Северинко з Наталею.
Северинко озирнувся. — Тоді почнемо. Раз… два… три!
— Можна, — сказав він. — Попід бабусиним парканом. А щоб не Буцнуло Цапище безодню так, що аж бризки на всі боки розле-
послизнутися, треба за нього з усіх сил триматися. тілися. І нікуди не провалилося. А от безодня…
— А мені як бути? — обізвалося Цапище. — Я ж за паркан трима- Кудись щезла та безодня. Мабуть, злякалася хороброго Цапища.
тися не можу. То мені що — більше на вашу вулицю не заходити? Тільки хвильки забігали по тому місцю, де вона щойно була. А коли
Подивилися діти одне на одного — і нічого не сказали. А що тут безодня почала повертатися знову, Цапище сказало Наталі:
скажеш? Добре, що хоч Цапище замість них знову озвалося. — Ану, вдаримо разом.
— Я ось що придумало, — сказало воно. — Я зараз спробую ді­ А Северинко не став чекати, доки Цапище запросить і його. Він
знатися, що то за безодня така. А ви мене за задні ноги тримайте. із розгону стрибнув у калюжу і почав витанцьовувати в ній так, що
І, коли що, не дайте провалитися в неї. безодня з переляку забігла світ за очі.
Взялися Северинко з Наталею за задні Цапищеві ноги. Міцно-­ А коли по обіді друзі знову вийшли на вулицю, то виявилося,
міцно, бо шкода буде, коли такий гарний товариш звалиться в ту що вона так і не повернулася. Бо вода всоталася в пісок, і калюжі
страшну безодню. не стало.
 Северинко виніс на вулицю шматок хліба, посипаний сіллю.
Там на нього вже чекало Цапище. Воно з насолодою відкушувало
хліб маленькими шматочками і вдячно кивало бородою. Поруч
стояла Наталя з яблучками і чекала, коли Цапище повернеться
до неї.
Нарешті Цапище наїлося і запитало:
— То що будемо робити сьогодні? Може, показати, як я кручу
хвостом?
Проте крутило Цапище хвостом недовго, бо раптом хтось за-
кричав нелюдським голосом:
— Рятуйте!
Вони аж підстрибнули від того крику. А коли озирнулися, то
побачили, що крик долинав із берестка. До нього була прибита
шпаківня. Звідтіля визирало двійко зляканих шпаченят. А їхня мама
літала туди-сюди і кричала:
— Рятуйте! Допоможіть!
Цапище заблимало очима, подумало і запитало:
— Кого рятувати?
— Тихона! Ой рятуйте ж його, люди добрі!
— Та не кричи! — гримнуло на неї Цапище. — Ти краще скажи,
хто такий Тихін?
 — Це мій старший синочок. Он він, під кущем
тремтить. Він збирався полетіти, але випав з гнізда,
і його можуть з’їсти коти!
— Ага, — кивнуло Цапище. Тоді повернулося до
друзів і сказало: — Тепер я знаю, чим ми сьогодні
займемося. Будемо рятувати Тихона.
Але, перш ніж Тихона рятувати, треба його спій- Тихін повірив йому й одразу
мати. А це було не так легко. Тихін виявився дуже замовк. А Цапище повернулося
прудким і проворним. І скільки Наталя не ганялася до друзів і сказало:
за ним, спіймати його не вдавалося. Довелося Се- — Я позавчора бачив по теле-
веринкові прийти їй на допомогу. візору, як він сидів верхи на дошці
А коли шпаченя опинилося в їхніх руках, Цапище і фарбував стіну. Ми теж так зро-
сказало: бимо.
— А тепер треба покласти його в гніздо.
Діти поглянули на шпаківню й разом запитали:
— А як?
І справді, шпаківня висіла так високо, що діста-
тися туди міг хіба що якийсь п’ятикласник. Чи по-
жежник на драбині. Але де їх узяти?
— Обійдемося без них, — нарешті вирішило Ца-
пище. — Зробимо так, як маляр.
— А як він зробив? — запитала Наталя. Вона три-
мала долоньки «пиріжечком». Звідтіля визирав Ти-
хін і вимагав, щоб його негайно відпустили.
— Пустіть! — кричав він. — Я хочу сам!
— Замовкни! — прикрикнуло на нього Цапище. —
Ось з-під воріт коти визирають!
 Северинко одразу здога-
дався, що мало на увазі Цапи-
ще. Він побіг додому і незаба- — А тепер опускайте! — гук-
ром повернувся з дощечкою нув він Наталі з Цапищем.
та міцною-преміцною мотуз- Незабаром Северинко вже
кою. стояв на траві. А мама-шпа-
Один кінець мотузки він чиха на радощах усе не могла
міцно прив’язав до дощечки, заспокої­тися. Вона то обійма-
а інший перекинув через гіл- ла крилами свого Тихінчика, то
ку, що росла одразу над шпа- злітала донизу і все дякувала:
ківнею. — От спасибі ж вам! Ви та­
— Давай сюди Тихона, — ска- ке ж добре діло зробили! Ти-
зав він Наталі і сів на дощечці. — хінчику, подякуй і ти їм!
А ви з Цапищем беріться за інший
кінець і тягніть його на себе.
Так вони і зробили. Цапище з На-
талею взялися за мотузку, потягнули її
на себе, і Северинко почав підніматися вгору.
Це було не так легко, бо Тихін знову почав хуліга-
нити.
— Пусти! — верещав він. — Я сам!
Проте Северинко не розкривав долонь. Бо, чого
доброго, Тихін знову впаде на землю і доведеться
починати все спочатку.
А друзі все тягли й тягли свій кінець мотузки. На-
решті Северинко опинився поруч зі шпаківнею та
поклав Тихона у гніздо.
 — Ще чого, — обізвався Тихін з гнізда. — Я, може, навмисне впав.
Тільки злякався трохи. А тепер знову нічого не боюся. Не вірите?
Він виліз на край гнізда і знову випав із нього. Шпачиха й зойк-
нути не встигла, як він уже падав униз.
Спочатку Тихін падав грудкою, а потім замахав крильцями і по-
летів. Спершу повільно, а потім усе швидше і швидше.
— Бачите? — закричав він і зробив коло над друзями. — То за що
я маю вам дякувати?
Друзі тільки перезирнулися. Ну й нечема цей Тихін! Вони ж так
старалися, а йому хоч би що!
— Хай задається, — вибачила йому Наталя. — Бо воно ще мале.
— Правильно, — сказало Цапище. — А ми з вами, що б він там не
кричав, а таки добре діло зробили.
І Северинко погодився з нею.
Минуло два дні, а друзі ніяк не змогли забути про Тихона. Цапи-
ще — тому що вони зробили добре діло, Наталя — тому що вони
врятували життя хоч і вредному, а все ж таки маленькому шпаченяті.
А Северинко не міг забути, як у нього солодко завмерло всере-
дині, коли друзі піднімали його до шпаківні. А потім як похололо
в тій середині, коли він падав униз.
От би знову повторити таке!
— То в чому річ? — здивувалося Цапище. — Сідай на свою дощеч-
ку, і ми знову смикнемо тебе вгору. І вниз опустимо.
— Якось незручно, — затявся Северинко. — Перед Наталею.
Я буду злітати й падати, а вона тільки дивитиметься, та й годі.
А Наталя мовчала. Проте видно було, що їй теж страшенно кор-
тить піднятися вгору і потім впасти звідтіля.
Цапище подумало, потерло передньою ратицею межи рогів
і сказало:
— А хто їй заважає? Давайте прив’яжемо дощечку і до іншого
кінця мотузки — і нехай вона підстрибує собі на здоров’я.
Привязали вони дощечку, Наталя всілася на неї, і тут почалося
таке, що й не сказати!
— Лечу вгору! — кричала Наталя.
— Падаю вниз! — кричав Северинко.
 — Ой, як завмерло всередині!
— Ой, як там похололо!
Від того ґвалту шпаченята ви-
зирнули зі шпаківні й аж дзьоби-
ки розтулили з подиву. Шпачиха
щось цвірінькала, проте її ніхто не
чув, бо Тихін пурхав навколо дітей
і кричав, як скажений:
— Ой, що робиться! Мамо, по-
глянь, що вони витворяють! Це
я їх навчив!
І тільки Цапище стояло без ді­
ла. Стояло і мріяло:
— От би й мені політати туди-­
сюди!
У Наталі було добре серце. Во­-
на злізла з дощечки і сказала Ца-
пищеві:
— Сідай замість мене!
Цапище сіло. А Северинко так
швидко злетів догори, що ледь
не вдарився головою об гілку.
А опуститися не може. Скільки не
­старався, скільки не підстрибував
на дошці — не може, і все!
А Тихін літає в нього над голо-
вою і дражниться:
— Такий здоровий, а літати не
вміє! Ти крилами, крилами ма-
хай!
А де Северинко ті крила візь-
ме? У нього ж одні руки і більш
нічого.
А Цапище внизу мучиться. Ні­
як не може злетіти вгору. Скільки
не відштовхувалося від землі, але
не виходило, хоч ти плач!
— Певне, це тому, що ти заваж-
кий, — здогадалася Наталя. — Ли-
бонь удвічі важчий за Северинка.
Цапищеві стало соромно, що
воно таке важке, і воно злізло з до-
щечки.
І тут же йому стало ще важче
від того, що так ніколи й не дізна-
ється, захолоне в ньому всередині
чи ні.
Добре, що в них був Севе­­рин­
ко.
— Сідай-но, Наталю, поруч зі
мною, — сказав він. — А ти, Цапи-
ще, всідайся навпроти нас. Тільки
обережно. А тепер подивимося,
що з цього вийде…
 І вийшло таке, що світ такого ще не бачив!
Наталя із Северинком дружно відштовхувалися від землі та
злітали вгору так швидко, що в них усередині все аж завмирало.
А Цапище тим часом падало вниз так стрімко, що у нього все
всередині холонуло. А тоді завмирало. А тоді знову холонуло.
— Яка в нас гарна гойдалка! — раділа Наталя.
— І не гойдалка зовсім! — кричало
Цапищ
е. —
Не
гой
да
а сп лк
рав а,
жн
яп
ад

а
л к
а.
 Цапище дуже любило ходити на луки, що починалися одразу
за селом. І друзів до цього привчило. Там Цапище паслося, Наталя
збирала лугові квіти, а Северинко, як гарний товариш, допомагав їй.
Він би й Цапищеві допомагав, але трава йому чомусь не подобалася.
А коли Цапище наїдалося, то починало тренувати свого хвоста.
А Наталя із Северинком всідалися в холодку. Там Наталя сплітала
з квітів три віночки — для себе, для Северинка і для Цапища.
Хоча Цапищеві більше смакували прив’ялі квіти. Тож коли Се-
веринко з Наталею, награвшись, знімали із себе віночки, Цапище
прохало не викидати їх куди-небудь, а віддавати йому.
Але Цапище не тільки тренувало свого хвоста. Воно ще й за
луками стежило.
— Тут, знаєте, всякі можуть бігати, — казало воно. — То вовк, то
заєць. І хто його знає, що в них на думці.
От і зараз крутить Цапище хвостом, а самé роззирається нав-
круги. І раптом як закричить:
— Ану, стій! Стій, кому кажу!
З несподіванки Северинко з Наталею аж підстрибнули. Див-
ляться, а неподалік від них Зайчик біжить. Гарний такий Зайчик,
сіренький і вуха довгі.
А через плече в Зайчика торбинка висить. І в ній щось є.
 Цапище стало навпроти нього і зажадало:
— Ану, показуй, що у тебе в торбинці!
— Там нічого нема, — відказав Зайчик. — Хіба що подарунки для
моїх хлопців та доньки Оленки.
— Так я тобі й повірило, — озвалося Цапище. — Кажеш, подару-
нок, а сам, може, моркви накрав у чиємусь городі.
— Та не крав я, не крав! — закричав Зайчик. — Не віриш, подиви-
ся! Оце тобі заячий горошок для хлопців, а це — листочок заячої
капусти для Оленки…
— Капусти? — перепитало Цапище. — Заячої?
І схилилося над торбинкою.
не
заяча капуста заяча капуста
А тоді сталося незбагненне. Листочок змигнув у повітрі та щез
у Цапищевому роті. Чи то Цапище його язиком злизало, чи Оленчин
подарунок сам стрибнув йому до рота.
— Та що ж це ти робиш? — закричав Зайчик. — Ти ж кого це об-
крадаєш, га? Маленьких дітей?
А Цапище тільки очима кліпає. Воно й само нічого не второпало.
— Розумієш, — каже воно Зайчикові, — я ж тільки нахилився.
Я ж нічого такого не думав…
— Ні, думав! — кричить Зайчик і наступає на Цапища. — Ти нав-
мисне хотів, щоб Оленка без подарунка лишилася. Щоб вона ду-
мала, що я поганий татко. Погана людина ти, от хто!
— Я? Погана? — обурилося Цапище. — Це ти про кого — про
мене?
І теж підступає до Зайчика. Того й дивися, битися почнуть.
— Стривайте, — закричав Северинко. — Стривайте, я зараз!
І щосили додому побіг. Так що за ним аж залопотіло. Бо згадав,
як бабуся казала, що непогано було б моркву прорідити. А то вже
дуже ті морквинки розрослися, тільки заважають одна одній.
Прорідив Северинко один рядочок. Назбирався цілий букет. Чи
навіть снопик. Притис Северинко його до грудей і назад подався.
 Зрадів Зайчик так, що й про суперечку з Цапищем забув.
— Ой спасибі ж тобі! — кричить Северинкові. — Тут не лише для
Оленки стане, тут і для хлопців залишиться!
І побіг так, що тільки його й бачили.
А Северинко простягнув другу половинку Цапищеві і каже:
— Це тобі. Ти ж не винен, що Оленчин подарунок сам у рота
стрибає.

А потім вони придумали цікаву гру.

Цапище зводилося на задні ноги, грізно нависало над Севе-
ринком і вдавало, що хоче його буцнути. Северинко хапав його за
передні ноги — і Цапищеві не лишалося нічого, як переступати на

А там уже серйозне діло починається. Зайчик, хоч і маленький,

наскакує на Цапища, мов той півник. А Цапище не звикло, аби на
нього наскакували. Вже й роги на Зайчика наставляє.
— Ой, біжи, Северинку, швидше! — кричить Наталя. — Біжи, бо
вони й справді битися почнуть!
— Стійте! — закричав і Северинко. — Краще подивіться, що я при-
ніс.
Він відділив половинку морквяного букетика і простягнув Зай­
чикові.
— Це для Оленки, — каже. — Щоб не думала, ніби ти поганий
татко.
двох задніх. І тим, хто дивився на те збоку, могло здатися, що це
хлопчик витанцьовує з цапом якийсь химерний танок.
А коли вони втомлювалися, то Северинко всідався на траві й ди-
вився, як Наталя плете віночки. А Цапище відходило трохи вбік
і заходжувалося крутити хвостом. Воно не втрачало жодної
нагоди, аби потренуватися.
Отак Северинко, Цапище та Наталя провели все літо.
І коли татко з мамою приїхали забирати сина знову в місто,
у Северинка аж сльози виступили на очах — так йому було
шкода розлучатися з друзями.
У Наталі також тремтів голос. А от Цапище трималося
мужньо.
— Не переживай, — сказав йому Северинко.
— А я й не переживаю, — відказало Цапище. Тільки очі чомусь
відвело убік. — Я тренуюся, — і воно кивнуло на хвоста, який вертів-
ся так, що його й не видно було. — Гадаю, до осені навчуся літати.
— Я теж так гадаю, — підтримав його Северинко.
— То чекаємо на тебе наступного літа. Проте, коли тобі доведеть-
ся скрутно, ти згадай про мене. І я, якщо навчуся літати, обов’язково
прилечу на допомогу.
Наступного дня Северинко сидів біля вікна своєї міської кварти-
ри. Звідсіля йому було добре видно пісочницю, де гралися найменші
дітки. І гойдалку, де гойдалися старші. І футбольний майданчик, де
ганяли м’яча школярі.
 Та варто йому було вийти у двір, як звідкілясь узявся Митько — Виставив Митько долоні, щоб захиститися від Цапища.
хлопець, що був на пів року старший за Северинка. А те по них —
Зовсім не змінився цей Митько, хіба що став іще здоровіший. Але
яким був вредним, таким і залишився. То штовхне когось із менших, Та так, що Митько аж зойкнув від болю. Хотів
то ніжку підставить, то ще якусь капость учинить. було він дременути від Цапища, та хіба
Кілька разів дісталося і Северинкові. Проте той був терпля- від такого втечеш! Одним стрибком на-
чий. Він спочатку намагався не звертати на Митька ніякої уваги. здогнало воно вредну людину Митька
Та врешті не витримав і хотів дати йому здачі. і штурхонуло його рогами в те міс-
Проте Митько взяв гору. І не дивно — він же був старший за це, звідкіля в усіх дітей ноги ростуть.
Северинка на цілих пів року. Від того штурхана Митько впав і по-
Так тривало довго — аж доки Северинко не подумав: «Ет, коли котився аж до пісочниці. А Цапище
було б тут моє Цапище — воно б йому показало…». йшло за ним і погрозливо мекекало:
І тут у небі почулося якесь хуркотіння. Так ніби хтось пропелер — Знатимеш тепер, як наших об-
запустив у повітря. ражати!
А тоді з-за рогу вилетіло Цапище. Хвіст у нього кружеляв так,
що його й не видно було.
Усі завмерли. Ніхто ще не бачив цапа, який літає. А Цапище тим
часом приземлилося біля Северинка, вдарило в землю всіма своїми
копитами і сказало:
— Привіт тобі, Северинку, від усіх наших!
А те­пер кажи, що у вас тут коїться.
Власне, розказувати Северинкові не до-
велося. Цапище і так усе зрозуміло. Його очі
одразу зупинилися на вредному Митькові.
А тоді Цапище коротко мекекнуло й руши- А потім тупнуло копитом і звеліло Митькові:
ло на нього. Іде, бородою трясе, рогами до — Піднімайся — і киш звідсіля!
­Митька приміряється… Того наче вихор змів із дитячого майданчика.
 — Дякую тобі, — сказав Северинко. — Тільки як ти навчилося
літати?
— Це все через Тихона, — відказало Цапище. — Це він в усьо-
му винен. Так уже дражнився, що я важкий і ніколи не полечу,
що мене аж злість взяла. Ну, думаю, на зло тобі навчуся літати!
А коли впіймаю — усе пір’я з хвоста вищипаю, щоб не був таким
вредним.
— І що, впіймав?
— Не вдалося, — зітхнуло Цапище. — Він до Африки полетів.
Тепер, мабуть, бегемотів дражнить. У них теж хвости підходящі.
А тоді Цапище усміхнулося Северинкові і сказало:
— Давно ми з тобою не танцювали. То що, станцюємо тепер?
— Станцюємо, — відказав Северинко.
Звелося Цапище на задні ноги і вдало, ніби збирається буцнути
Северинка. Діти злякано заверещали, а якась бабуся з третього
поверху здійняла крик:
— Рятуйте, дитину вбивають!
— Тікай, хлопчику! — підхопила якась тітонька з іншого під’їзду.
Проте Северинко лише всміхнувся на ті слова.
Він звично, як було в бабусі, підхопив Цапища за передні ноги,
і вони заходили по колу. І збоку могло здатися, що то хлопчик з ве-
летенським цапом танцюють якийсь химерний танок.
А коли обидва добряче вхекалися, Северинко обійняв Цапища Тоді опустилося на три копита, четвертим пригладило скуйовд­
за шию і сказав так, щоб чули всі: жену бороду і сказало:
— Це Цапище, мій найкращий друг! — То я, мабуть, полечу назад. О, мало не забув! Бабуся з Наталею
— Так уже й найкращий, — засоромилося Цапище. — Таке ска- просили нагадати тобі, щоб ти обов’язково приїхав до них наступ-
жеш! ного літа.
 І Цапище завертіло хвостом, здійнялося в повітря і щезло за
рогом будинку.
— Та куди ж ти так швидко? — гукнув Северинко йому навздо-
гін. — Зачекай, я тебе хоч капустиною пригощу!

— У нас її теж вистачає! — доли-

нуло вже з-за будинку.
А Митько й далі стояв за огоро-
жею і не міг сказати ні слова. Стояв
аж доти, доки Северинко не покли-
кав його до гри.
А ще за день вони стали друзя-
ми. Дарма, що Митько був старший
на цілих пів року.
УДК 821.161.2-31-93 Літературно-художнє видання
Р 83

Для дошкільного і молодшого шкільного віку

Художнє оформлення Наталія Кудляк

Головна редакторка Мар’яна Савка

Відповідальна та літературна редакторка Наталка Малетич
Художній редактор Іван Шкоропад
Макетування Наталія Кудляк, Андрій Бочко
Коректорка Анастасія Єфремова

Підписано до друку 31.05.2022. Формат 84×100/16

Гарнітура «Lato». Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 5,46.
Наклад 3000 прим. Зам. №

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців

ДК № 4708 від 09.04.2014 р.

Адреса для листування:

а/с 879, м. Львів, 79008

Книжки «Видавництва Старого Лева»

Ви можете замовити на сайті starylev.com.ua
0(800) 501 508 spilnota@starlev.com.ua

Партнер видавництва

Віддруковано АТ «Харківська книжкова фабрика «Глобус»

вул. Різдвяна, 11, м. Харків, 61011
Свідоцтво ДК № 7032 від 27.12.2019
www.globus-book.com

ISBN 978-966-448-012-0

@ Володимир Рутківський, текст, 2022

@ Наталія Кудляк, ілюстрації, 2022
@ Видавництво Старого Лева, 2022