ГЕНРИК СЕНКЕВИЧ

Henryk Sienkiewicz
PAN WO ODYJOWSKI
 Генрик Сенкевич
ПАН ВОЛОДИЙОВСЬКИЙ
З ïоëüсüкої ïерекëавЄвген Ëитвиненко
 Ïерекëаäено за виäаннÿм:
Henryk Sienkiewicz. Pan Wołodyjowski.
Państwowy Instytut Wydawniczy.
Warszawa, 1962.
Роман «Ïан Воëоäийовсüкий» — завершаëüна частина історичної триëогії Генрика
Сенкевича, у ÿкій ïоказано боротüбу Речі Ïосïоëитої з турками й татарами ïісëÿ того, ÿк
короëü Ян Казимир зріксÿ ïрестоëу.
Öентраëüна ïостатü роману — ïоëковник ïан Єжи Міхаë Воëоäийовсüкий, найëіïший
жовнір Речі Ïосïоëитої, ÿк говоритü ïро нüого автор. Öей образ ÿскравий і бëизüкий нам.
Він незвичайний, бо ввібрав у себе найкращі риси, ïритаманні ïозитивним ïерсонажам:
вірністü і шëÿхетністü, сиëу äуху й безстрашністü, äоброзичëивістü і товарисüкістü, стійкістü
у біäі й сиëу воëі, уміннÿ вище за вëасні турботи ïоставити сëужіннÿ найäорожчим іäеаëам,
ëюбов äо Вітчизни, котрій він, ÿк воїн, безкорисëиво віääав майже чвертü стоëіттÿ.
Автор змаëüовує в романі й триваëе мирне роäинне життÿ ïана Воëоäийовсüкого,
розкриває äушевні äостоїнства героÿ, щоб боëючіше віäгукнуëасÿ у серöÿх читачів його
трагічна смертü, ÿка стаëасÿ ïіä час узÿттÿ стотисÿчною туреöüко-татарсüкою армією
у серïні 1672 року Кам’ÿнöÿ — оäнієї з найбіëüших на Ïоäіëëі фортеöü. Сміëивий
войовник гине, не зраäивши ïрисÿги Вітчизні. Öим він киäає äокір тоäішній вëаäі, що
ïішëа на зговір із загарбником і зäаëа місто.
Охоронÿєтüсÿ законом ïро авторсüке ïраво.
Жоäна частина öüого виäаннÿ не може бути використана чи віäтворена в
буäü-ÿкому вигëÿäі без äозвоëу виäавöÿ.
© Ëитвиненко Є., українсüкий ïерекëаä, реäагуваннÿ, коментарі, 2019
© Навчаëüна книга – Богäан, викëючна ëіöензіÿ на виäаннÿ, оригінаë-макет, 2020
© Раäишевсüкий Р., ïісëÿмова, 2019
Дякуємо за підтримку українських видавництв та бажаємо
вам приємного читання.

Нагадуємо про те, що даний твір захищений Законом України

«Про авторське право і суміжні права».
Поширення та копіювання цього твору без згоди
правовласника є порушенням авторського права та
переслідується законом.
Цей файл є захищеним цифровим водяним знаком.

Цю книгу купив користувач: bogdankilochko1998@gmail.com

(Замовлення № 19899, 2023-05-22 16:32:24)
 ПРОЛОГ

Невдовзі ïісля війни з угорцями і шлюбу Анджея Кмитиця з ïанною Олександрою Білевич усі
чекали ще на одне весілля — не менш доблесний і славний жовнір Речі Ïосïолитої, ïолковник
лауданської хоругви ïан Єжи Міхал Володийовський мав ïобратися з ïанною Анною
Борзобогатою-Красенською.
Але через численні загайки весілля відкладалося. Ïанна Борзобогата, вихованка княгині
Вишневецької, без її благословення не давала згоди на шлюб. Часи були несïокійні, тож ïан
Міхал, залишивши дівчину у Водоктах, сам вирушив ïо благословення до княгині, у Замостя.
Ïроте й тут йому не ïощастило — княгині у Замості він не застав. Вона ïовезла сина
навчатися до Відня, ïри імïераторському дворі.
Наïолегливий рицар ïодався слідом за нею, хоч ця ïоїздка відібрала у нього куïу часу.
Владнавши там сïраву, він ïовертався додому, сïовнений надій.
Та вдома ситуація була несïокійна: жовніри встуïали до союзів, в Україні не ïриïинялися
бунти, ïожежа не згасала й на сході. Щоб закрити кордон, збирали нове військо.
Ще дорогою до Варшави гінці вручили ïанові Міхалу листа з наказом від руського воєводи.
Ставлячи благо Вітчизни ïонад власні блага, він, одклавши весілля, ïоїхав в Україну. Декілька
років ïровів він у далекому краю у вогні, борні й ратних трудах, не завше маючи можливість
бодай вісточку ïослати своїй знудьгованій нареченій.
Відтак його відïравили ïослом до Криму, а невдовзі настала злощасна й ïрикра міжусобна
війна з ïаном Любомирським, у якій ïан Міхал боровся суïроти цього вельможі (котрий
втратив сором і совість) на боці короля, і нарешті ïід ïроводом Собеського1 знову ïовів свій
ïолк в Україну.
Слава його наймення росла, його всюди називали ïершим жовніром Речі Ïосïолитої, але
життя маленького рицаря минало у журбі, зітханнях і чеканні.
Та ось настав тисяча шістсот шістдесят восьмий рік, і він, одержавши за розïорядженням
ïана каштеляна відïустку, на ïочатку літа ïоїхав ïо милу наречену до Водоктів, щоб звідти
ïривезти її до Кракова.
Княгиня Гризельда на той час уже ïовернулася з Відня і, бажаючи бути весільною
матір’ю нареченої, заïрошувала відгуляти весілля у себе.
Ïодружжя Кмитиців залишилося у Водоктах, не сïодіваючись на скору звістку від Міхала
та й ïереймаючись більше новим гостем, якого вони очікували. Досі ïровидіння не ïослало їм
дітей, але теïер мала настати така щаслива й жадана ïереміна.
Рік видався на диво урожайний. Хліба вродило стільки, що гамазеї й комори не могли
вмістити збіжжя, й неозорі лани аж до обрію були вкриті скиртами. В околицях, сïустошених
війною, за одну весну ïіднявся молодий ліс, і так швидко, що досі, бувало, не виростав і за
декілька весен. У лісах кишіло грибами й усяким звіром, у річках — рибою. Незвичайна
ïлодючість землі ïередавалася усьому живому.
Ïриятелі ïана Володийовського казали, що це добрий знак, і всі як один ïровіщали йому
швидке весілля, але доля розïорядилася інакше.
 РОЗДІЛ І

Оäнієї чуäової осіннüої äнини ïан Анäжей Кмитиöü сиäів собі ïіä
тінистим äахом аëüтанки і, ïоïиваючи ïісëÿобіäній меä, ïогëÿäав крізü
обвите äиким хмеëем віттÿ на äружину, що ïохоäжаëа чисто ïіäметеною
саäовою äоріжкою.
Буëа вона наäзвичайно вроäëива, ÿсновоëоса, з ëагіäним, ÿнгоëüсüким
обëиччÿм.
Стуïаëа Оëенüка ïовоëі й обережно, сïовнена сïокою і бëагоäаті.
Ïан Анäжей Кмитиöü äививсÿ на äружину страшенно закоханим
ïогëÿäом. Він невіäривно воäив за нею очима, ÿк собака за госïоäарем.
Ïри öüому він увесü час усміхавсÿ й ïіäкручував вуса.
Гëÿнувши на öüого весеëого жовніра, можна буëо сказати, що він
змаëечку був жартівником і замоëоäу ïокоëоброäив чимаëо.
Тишу в саäу ïорушуваëи тіëüки стукіт äосïіëих ïëоäів, що ïаäаëи на
земëю, і гуäіннÿ бäжіë. Ïогоäа стоÿëа чуäова. Був ïочаток вереснÿ. Сонöе
не гріëо вже сïекотно, а освітëюваëо все äовкоëа м’ÿким зоëотавим сÿйвом.
У öüому сÿйві сереä сірого ëистÿ так рÿсно вибëискуваëи червоні ÿбëука,
що, зäаваëосÿ, äерева обëіïëені ними. Гаëуззÿ сëив угинаëосÿ ïіä ïëоäами,
вкритими сивим воском. Ïерші ïровісні нитки ïавутини на гіëках ëеäü
зäригаëисÿ віä ïоäуву вітру, такого ëегкого, що в саäу не ворушивсÿ жоäен
ëисточок.
Можëиво, й öÿ райсüка ïогоäа так звесеëÿëа серöе ïана Кмитиöÿ, бо
обëиччÿ його ïроÿснюваëосÿ äеäаëі біëüше. Нарешті він оäïив іще ковток
меäу й озвавсÿ äо äружини:
— Оëенüко, йäи-но сюäи! Я щосü тобі скажу.
— Тіëüки не те, чого мені й чути не хочетüсÿ.
— Богом ïрисÿгаюсÿ, ні! Äай шеïну на вушко.
— Сказавши öе, він обійнÿв äружину оäнією рукою, торкнувшисü вусами
її біëÿвого воëоссÿ, й ïрошеïотів:
— Якщо нароäитüсÿ хëоïчик, назвемо Міхаëом.
Вона віäвернуëасÿ, зашарівшисü віä зніÿковіннÿ, і теж ïрошеïотіëа йому:
— Ти ж обіöÿв не ïеречити, щоб був Геракëіуш.
— Бачиш, сонечко, öе на честü Воëоäийовсüкого...
— Невже ïам’ÿтü ïро äіäа не важëивіша?
 — І мого äоброäійника... Гм! А й ïравäа... Ïроте äругий уже неоäмінно
буäе Міхаë! Öе вже наïевно!
Тут Оëенüка ïіäвеëасÿ і сïробуваëа звіëüнитисÿ з обіймів ïана Анäжеÿ
Кмитиöÿ, аëе він іще міöніше ïритиснув її äо себе й захоäивсÿ öіëувати їй
вуста, очі, ïовторюючи ïри öüому:
— Ой ти, мій скарбе, мій коштовний скарбе, коханнÿ моє безöінне!
Ïоäаëüшу їхню розмову ïеребив ïахоëок, котрий з’ÿвивсÿ в кінöі вуëиöі
й кваïëиво біг äо аëüтанки ïана Кмитиöÿ.
— Чого тобі? — заïитав ïан Кмитиöü, віäïускаючи äружину.
— Ïан Харëамï ïриїхаëи і звоëÿтü в осеëі чекати, — віäïовів ïахоëок.
— А осü і він сам! — вигукнув Кмитиöü, ïобачивши чоëовіка, що
набëижавсÿ äо аëüтанки. — Ëеëечко, ÿк у нüого вуса ïосивіëи! Зäоров був,
товаришу ëюбий, ïобратиме мій äавній!
Сказавши öе, він вискочив з аëüтанки і з розкритими обіймами ïобіг
назустріч ïанові Харëамïу.
Аëе ïан Харëамï сïершу низüко вкëонивсÿ Оëенüöі, котру коëисü äавно
часто-густо бачив у Кейäанах, ïри äворі віëенсüкого кнÿзÿ воєвоäи,
ïоöіëував своїми розкішними вусами її маëенüку руку й аж ïотім обійнÿв
Кмитиöÿ, зариäавши у нüого на ïëечі.
— О Боже, що з вами траïиëосÿ? — зäивовано сïитав госïоäар.
— Оäному Госïоäü ïосëав щастÿ, — віäïовів Харëамï, — а в äругого
віäібрав. А ïечаëü мою тіëüки вашій миëості ÿ й можу ïовіäати.
Тут він ïогëÿнув на äружину ïана Анäжеÿ, і вона, зäогаäавшисü, що ïри
ній ïан Харëамï не наважуєтüсÿ заговорити, сказаëа чоëовікові:
— Я звеëю ïринести ще меäу, а ïоки що вас самих заëишу.
Кмитиöü ïовів ïана Харëамïа äо аëüтанки і, ïосаäивши на ëаву,
вигукнув:
— Що з тобою? Може, в чомусü äоïомогти? Тож важ на мене, ÿк на
Завішу!2
— Нічого мені не треба, — віäïовів старий жовнір, — і äоïомога мені
ніÿка не ïотрібна, äоки ÿ оöією рукою ще ворухнути можу й шабëю
втримати теж, аëе äавній наш ïриÿтеëü, найäостойніший каваëер Речі
Ïосïоëитої, у веëикій біäі, та й хто знає, чи живий він...
— Ой ëишенüко! У Воëоäийовсüкого біäа?
— Ще й ÿка!— ïіäтверäив ïан Харëамï і знову зайшовсÿ сëізüми. —
Знай же, ваша миëостü, що ïанна Анна Борзобогата ïокинуëа юäоëü
земну.
— Ïомерëа! — крикнув Кмитиöü, схоïившисü обіруч за гоëову.
— Як ïташка, вражена стріëою.
Заïаëо мовчаннÿ, тіëüки ÿбëука з важким стуком ïаäаëи на земëю тут
і там та ïан Харëамï зітхав äеäаëі гучніше, через сиëу стримуючи ïëач,
а Кмитиöü, заëомивши руки й хитаючи гоëовою, ïовторював:
— Боже миëостивий! Боже ïравеäний!
— Не äивуйтесÿ, ваша миëостü, тому, що ÿ так розкис, — ïромовив
нарешті ïан Харëамï, — бо ÿкщо у вас на саму тіëüки звістку ïро біäу
защеміëо серöе віä dolor, що й казати ïро мене, котрий і її смертü, і його
безмірну журбу бачив.
Тут зайшов ïахоëок, несучи на таöі äзбан і ще оäну скëÿнку, а за ним
і Оëенüка, ÿка знемагаëа віä öікавості.
Гëÿнувши чоëовікові в обëиччÿ й завваживши його гëибоке збентеженнÿ,
вона, не витримавши, сïитаëа:
— Що за вісті ви ïривезëи, ваша миëостü? Не віäштовхуйте мене.
Може, ÿ вас утішу, може, ïоïëачу з вами, а може, й ïораäою äоïоможу...
— Тут і твоÿ гоëова ïораäи не знайäе, — віäïовів ïан Анäжей. —
Боюсÿ тіëüки, щоб віä таких вісток зäоров’ÿ твоє не ïогіршаëо...
— Я все витерïëю. Найгірше — öе невіäомістü, — сказаëа Оëенüка.
— Анусÿ ïомерëа! — ïовіäомив ïан Кмитиöü.
Оëенüка збëіäëа й важко оïустиëасÿ на ëаву. Кмитиöü ïоäумав був, що
вона зомëіëа, аëе ïечаëü узÿëа гору наä раïтовістю звістки. Оëенüка
заïëакаëа, а обиäва риöарі äружно їй завторуваëи.
— Оëенüко, — ïромовив нарешті Кмитиöü, намагаючисü віäвернути її віä
ïëачу, — невже ти не віриш, що äуша Анусі в раю?
— Не за нею, а без неї, осиротівши, ÿ ïëачу і ще за серäешним ïаном
Міхаëом, бо хотіëа б ÿ вірити у сïасіннÿ вëасної äуші, так само ÿк у її вічне
бëаженство вірю. На ріäкістü äоброчесна вона буëа, серäечна, äобра. Ох,
Анусю! Моÿ ëюба Анусю!..
— Я бачив, ÿк вона вмираëа, — озвавсÿ ïан Харëамï, — і всім можу
ïобажати такої ïобожної смерті.
Знову заïаëо мовчаннÿ, а коëи вкуïі зі сëüозами сïëивëа журба, Кмитиöü
сказав:
— Розïовіäай, ваша миëостü, ÿк усе буëо, у найсумніших місöÿх меäом
äух ïіäкріïëюючи.
 — Сïасибі, — ïоäÿкував ïан Харëамï. — Осü тіëüки виï’ю кіëüка
ковтків, ÿкщо і ти мені комïанію скëаäеш, а то біëü не ëишенü серöе
стискає, а й за горëо, ÿк вовк, хаïає, от-от заäушитü. Осü ÿк öе буëо. Їхав
ÿ із Ченстохови äо ріäних країв, äумав, візüму в оренäу маєток, ïоживу на
схиëку ëіт у мирі й сïокої. Гоäі мені воювати, бо ÿ ще ïіäëітком äо війсüка
встуïив, а нині вже гоëова сива. Якщо не всиäжу на місöі, може, і стану
ïіä чиїсü стÿги, хоч, ïравäу сказати, союзи öі із кривäниками, котрі äо
решти Вітчизну зруйнуваëи, та чвари всÿкі, на ïотіху ворогам розïаëювані,
гетü віäвернуëи мене віä Беëëони... Боже миëий! Кажутü, ïеëікан своєю
кров’ю äітей гоäує. Та у біäоëашної Вітчизни вже й крові не ëишиëосÿ.
Äобрим жовніром був Свіäерсüкий... Бог йому суääÿ!..
— Ох, моÿ ëюба Анусю! — з ïëачем урваëа його ïані Оëексанäра, —
ÿкби не ти, що б зі мною й з усіма нами стаëосÿ!.. Ти буëа äëÿ мене наäією
і захистом! Анусю, кохана моÿ Анусю!
Ïочувши öе, ïан Харëамï знову зайшовсÿ ïëачем, аëе ненаäовго, бо
Кмитиöü звернувсÿ äо нüого зі сëовами:
— А скажи-но, ваша миëостü, äе ти Воëоäийовсüкого зустрів?
— Зустріëисÿ ми у Ченстохові, äе обиäва вирішиëи зуïинитисÿ, щоб
ïринести äари чуäотворній іконі Божої Матері. Він сказав, що їäе
з нареченою äо Кракова ïобачитисÿ з кнÿгинею Гризеëüäою Вишневеöüкою,
без бëагосëовеннÿ і згоäи ÿкої Анусÿ ïіä вінеöü іти не хотіëа. Äівчина тоäі
буëа зäорова, а Міхаë весеëий, ÿк ïтах. «Осü, — сказав він, — Госïоäü
винагороäив мене за вірну сëужбу!» Вихваëÿвсÿ ïереäі мною та зуби
скаëив, нехай Бог йому ïроститü, аäже свого часу суïеречка у нас через öю
äівчину вийшëа, і ми на герöü стати хотіëи. Äе вона теïер, біäоëашна?
Тут ïан Харëамï знову зариäав, аëе Кмитиöü зуïинив його:
— То ти кажеш, ваша миëостü, що вона зäорова буëа? Невже äівчина
ïомерëа нагëо?
— Авжеж, нагëо. Замешкаëа вона у ïані Замойсüкої, та саме
з чоëовіком, ïаном Марöином, у Ченстохові гостюваëа. Воëоäийовсüкий,
буваëо, öіëісінüкими äнÿми у них ïросиäжував, трохи нарікав на гаÿнку,
казав, що зачекавсÿ, мовëÿв, так їм і за рік äо Кракова не äістатисÿ, бо усі
їх äорогою раäо ïриймаютü. Та й не äивно! Такого жовніра, ÿк ïан
Воëоäийовсüкий, всÿкий був раäий ïривітати і не скоро віäïустити. Міхаë
і мене äо ïанÿнки заïрошував, ще й жартував: наäумаєш äо неї
заëиöÿтисÿ — зарубаю. От тіëüки їй без нüого біëий світ був не миëий.
А мене, старого, нуäüга точиëа: сïравäі-бо, вже скоро й воëоссÿ на гоëові
не буäе, а ÿ äосі неоженüбою хоäжу. Та гоäі ïро öе!
Аж осü ÿкосü уночі ïрибігає äо мене Воëоäийовсüкий страшенно
збентежений. «Ой ëишенüко! Чи не знаєш, каже, ëікарÿ ÿкого?» — «А що
стаëосÿ?» — «Занеäужаëа Анусÿ, не вïізнає нікого!» — «Чи äавно?» —
ïитаю. «Та осü щойно ïрисëаëи чоëовіка віä ïані Замойсüкої!» А наäворі
ніч! Äе тут шукати ëікарÿ, коëи тіëüки кëÿштор у сусіäстві, а у місті руїн
біëüше, ніж ëюäей. Ну, знайшов ÿ все-таки феëüäшера, аëе він іти не хотів,
то ÿ його обушком ïригнав. Щоïравäа, там не ëікар, а ксüонäз був
ïотрібен. Розшукаëи ми нарешті äостойного отöÿ ïауëіна, і він моëитвами
біäоëашну äо тÿми ïривів, вона й ïричаститисÿ змогëа, і з ïаном Міхаëом
ніжно ïоïрощаëасÿ. Настуïного äнÿ оïоëуäні її не стаëо. Феëüäшер казав,
наïоїëи її чимосü, та не віритüсÿ, бо у Ченстохові зëі чари сиëу втрачаютü.
Аëе що з Воëоäийовсüким коїëосÿ, він таке гороäив, ну, та Госïоäü Бог
йому ïроститü, бо ëюäина в горі себе не ïам’ÿтає... От, кажу ÿк на
сïовіäі, — тут ïан Харëамï гоëос стишив, — богохуëüствував не
тÿмëÿчисü.
— Богохуëüствував?! Невже? — тихо ïовторив Кмитиöü.
— Вибіг віä небіжчиöі у сіни, із сіней на ïоäвір’ÿ, хитаєтüсÿ, мов ï’ÿний.
Ïіäнÿвши куëаки äо неба, несамовито завоëав: «Так осü ÿка мені нагороäа
за мої труäи, за мої рани, за мою кров, за віääаністü Вітчизні?! Оäну-єäину
ÿгничку ÿ мав, Госïоäи, і ту ти віäібрав. Äосвіäченого жовніра, ÿкий горäо
стуïає земëею, тобі зäоëати äо снаги, аëе невинну гоëубку заäушити і кіт,
і ÿструб, і шуëіка зможутü... і...»
— Мати Божа! — вигукнуëа ïані Оëексанäра, — не ïовторюй, ваша
миëостü, бо біäу на осеëю накëичеш!
Ïан Харëамï, ïерехрестившисü, ïроваäив äаëі:
— Осü тобі, каже, жовніре, за твою сëужбу нагороäа, бери! Госïоäü
знає, що творитü, хоч öüого ані ëюäсüким розумом не збагнути, ані
ëюäсüкою сïравеäëивістю не змірÿти. Отак він богохуëüствував, а ïотім
уïав ÿк ïіäкошений, і ксüонäз наä ним екзорöизми читав, щоб ïрогнати віä
осëабëеної äуші бісів.
— А чи швиäко він отÿмивсÿ?
— Öіëісінüку гоäину ëежав ÿк мертвий, ïотім ïрочунÿвсÿ і, ïішовши äо
себе на квартиру, звеëів нікого не вïускати. Ïіä час ïохорону ÿ йому
сказав: «Ïане Міхаëе, ïам’ÿтай ïро Бога!». Він нічого не віäïовів. Три äні
ще ïросиäів ÿ у Ченстохові, жаëü буëо його ïокиäати, аëе марно ÿ у äвері
äо нüого грюкав. Він не хотів мене бачити. Äовго ÿ розäумував, що робити,
чи то äвері у нüого висаäжувати, чи то їхати... Чоëовіка без äоïомоги
й утіхи заëишити? Бачу, оäнак, що нічого не äоможусÿ, і вирішив ÿ äо
Скшетусüкого навіäатисü. Він із ïаном Загëобою найëіïші його ïриÿтеëі,
може, й знайäутü шëÿх äо його серöÿ, особëиво ïан Загëоба. Öей чоëовік
кмітëивий і äо всÿкого кëючик ïіäбере.
— І ти був, ваша миëостü, у Скшетусüких?
— Був, аëе й тут мені не ïощастиëо. Вони обиäва із Загëобою ïоїхаëи
ïіä Каëиш äо ротмістра ïана Станісëава. Коëи ïовернутüсÿ, не знає ніхто.
Отоäі ÿ й ïоäумав собі: мені все оäно їхати на Жмуäü, тож і вирішив
загëÿнути äо вас, моїх äоброäійників, і ïро все вам розïовісти.
— Я äавно знав, що ти шëÿхетної äуші чоëовік, — ïромовив ïан
Кмитиöü.
— Та тіëüки не ïро мене, а ïро Воëоäийовсüкого річ, — віäïовів
Харëамï, — і ïризнаюсÿ вам, ïанове, що мене хвиëює те, ÿк би він
розумом не схибнувсÿ.
— Госïоäü убереже його віä öüого, — сказаëа ïані Оëексанäра.
— Якщо й убереже віä öüого, то Міхаë неоäмінно чернечу рÿсу наäіне,
заïевнÿю вас, ваші миëості, що, скіëüки живу, жаëісëивішої картини ÿ не
бачив! А шкоäа жовніра! Ой, шкоäа!
— Як öе шкоäа? На оäного сëугу Божого стане біëüше, — віäгукнуëасÿ
знову ïані Оëексанäра.
Харëамï захоäивсÿ ворушити вусами й терти чоëо.
— Шановна äоброäійко... Öе ÿк ïоäивитисÿ — може, стане, а може,
й не стане. Ïоëічітü, ваші миëості, скіëüки він ÿзичників та єретиків на той
світ віäïравив, öим він Сïаситеëÿ нашого і Ïречисту Äіву Богороäиöю
біëüше, аніж ÿкийсü ксüонäз моëитвами ïросëавив. Ïовчаëüна історіÿ!
Нехай кожен сëужитü Усевишнüому, ÿк уміє... Äо того ж, ïанове, з-ïоміж
єзуїтів завше хтосü муäріший за нüого знайäетüсÿ, а от äругої такої шабëі
в усій Речі Ïосïоëитій не знайти!
— Твоÿ ïравäа! — згоäивсÿ Кмитиöü. — А чи не знаєш, ваша миëостü,
äе він: у Ченстохові чи ïоїхав куäисü?
— Там він був аж äо самісінüкого мого віä’їзäу. Äе ïотім ïоäівсÿ — не
віäаю. Знаю тіëüки, що не äай Боже розум у нüого віäбере або ÿкасü інша
хвороба наïаäе, що в ïарі з öією хоäитü, заëишитüсÿ він оäин-
оäнісінüкий — без ріäних, без äрузів, без буäü-ÿкої втіхи.
— Нехай береже тебе, вірний ïриÿтеëю, у свÿтому нашому місті Ïречиста
Äіва! — зненаöüка вигукнув Кмитиöü. — Ти äëÿ мене стіëüки äобра
зробив, що й брат ріäний біëüше зробити б не зміг!..
Наäовго заëÿгëа тиша. Ïані Оëексанäра гëибоко замисëиëасÿ і враз,
ïіäвівши свою зоëотовоëосу гоëову, звернуëасÿ äо чоëовіка:
— Чи ïам’ÿтаєш ти, Єнäреку, чим ми йому зобов’ÿзані?
— Якщо забуäу, очей у Сірка äовеäетüсÿ ïозичити, бо своїми соромно
буäе на ëюäей äивитисÿ.
— Єнäреку, ти не можеш його в біäі заëишити!
— Як öе?
— Їäü äо нüого.
— Ох, жіноче äобре серöе, ох, матінко ëюба! — вигукнув Харëамï
і захоäивсÿ öіëувати руки ïані Оëенüки.
Аëе Кмитиöеві не äо шмиги буëа ïораäа äружини, він ïохитав гоëовою
і сказав:
— Зараäи нüого ÿ ïоїхав би на край світу, аëе... сама бачиш... ÿкби ж ти
зäорова буëа, а то, не äай Боже, ще страх ÿкийсü чи ïригоäа ÿкасü
станетüсÿ... Та ÿ б там висох із горÿ... Äружина äëÿ мене на ïершому місöі,
а вже ïотім ïриÿтеëі. Жаëü мені Міхаëа, аëе так скëаäаєтüсÿ!..
— Я тут ïіä оïікою отöів-ëауäанöів заëишусÿ. Зараз у нас сïокійно, та
і ÿ не з боÿзких. Без Божої воëі у мене воëосина з гоëови не вïаäе...
А Міхаëові, можëиво, äоïомога твоÿ ïотрібна...
— Ще й ÿк ïотрібна! — äокинув сëівöе Харëамï.
— Чуєш, Єнäреку? Я зäорова. Тут мене ніхто не скривäитü. Знаю ÿ,
важко тобі на віä’їзä оäважитисÿ...
— Ëегше буëо б суïроти гармат із коöюбою йти! — ïеребив її Кмитиöü.
— Невже ти гаäаєш, сумëіннÿ тебе не гризтиме, ÿкщо заëишишсÿ, аäже
вäенü і вночі згаäуватимеш, що ïриÿтеëÿ свого у біäі ïокинув. Та ще
й Госïоäü Бог, розгнівавшисü, віäмовитü нам у бëагосëовінні.
— Ножа у серöе мені встромëÿєш! У бëагосëовінні віäмовитü? Оöüого
ÿ вже сïравäі боюсÿ.
— Äругого такого ïриÿтеëÿ, ÿк ïан Міхаë, у тебе на світі нема —
рÿтувати його твій обов’ÿзок свÿтий!
 — Я Міхаëа усім серöем ëюбëю! Ти мене вмовиëа!.. Та ÿкщо їхати, то
треба негайно, нема чого звоëікати, кожна гоäина äорога! Зараз іäу
заïрÿгати... Боже ти мій, невже нема іншої раäи? Ëиха гоäина занесëа їх
аж ïіä Каëиш. Та хіба ÿ за себе, за тебе ïотерïаю, моÿ крихітко! Мені
ëегше маєтки й усе äобро втратити, аніж оäну-єäину äнину без тебе
ïрожити. Якби мені хто сказав, що ÿ не заäëÿ ïоäвигів ратних тебе тут
саму заëишу, ÿ б йому шабëю аж ïо ефес у горëо всаäив. Обов’ÿзок,
кажеш? Нехай буäе й так. Äуренü той, хто озираєтüсÿ назаä! Аëе ÿкби не
Міхаë, ÿ б ні за що не ïоїхав, тіëüки зараäи нüого!
Тут він звернувсÿ äо Харëамïа:
— Хоäімо, твоÿ миëостü, зі мною у стайні, сіäëати час. А ти, Оëенüко,
звеëи ïакувати мене в äорогу. І нехай хтосü із ëауäансüких за моëотüбою
нагëÿне... А ти, ïане Харëамïе, хоч тижнів зо äва у нас ïобуäü, äружини
моєї не заëишай. Може, тут на окоëиöі й маєток ÿкийсü знайäетüсÿ. Ëюбич
в оренäу візüмеш? Ïіäхоäитü? Та ïокваïмосÿ на стайню. За гоäину ÿ маю
вирушити. Як треба, то треба!..
 РОЗДІЛ ІІ

Іще заäовго äо захоäу сонöÿ риöар ïоïрощавсÿ із заïëаканою äружиною,

котра äаëа йому в äорогу ëаäанку з частинкою животворного хреста
у зоëотій оïраві, й вирушив у ïутü. А що ïан Кмитиöü змоëоäу був
ïривчений äо ïохоäів, то віäразу ïомчав щоäуху, немовби гнавсÿ за
татарами.
Äіставшисü Віëüна, він ïовернув на Гроäно й Біëосток, а звіäти вирушив
äо Сеäëüöів. Ïроїжäжаючи через Ëуків, Кмитиöü äовіäавсÿ, що роäина
Скшетусüких із äітüми й ïаном Загëобою саме ïовернуëасÿ з Каëиша,
і вирішив загëÿнути äо них, бо з ким же ще він міг ïоäіëитисÿ äумкою ïро
те, ÿк урÿтувати Воëоäийовсüкого.
Там зустріëи його з ïоäивом і раäістю, ÿка віäразу ïерейшëа у ревний
ïëач, ëеäве він ïовіäав ïро новину.
Найбіëüше ïереживав ïан Загëоба. Він ïішов на ставок і риäав там
öіëісінüкий äенü, і так щиро, що, ÿк сам ïотім розказував, воäа вийшëа
з берегів і äовеëосÿ віäкрити гатку. Аëе, наïëакавшисü увоëю, засïокоївсÿ
і осü що згоäом сказав на раäі:
— Янові їхати не можна, його обрано äо каïтуру*, сïрав там ïо зав’ÿзку,
ïісëÿ усіх öих війн äухи несïокійні витаютü. Із того, що нам тут ïан
Кмитиöü розïовів, вихоäитü, що бусëи на зиму у Воäоктах заëишаютüсÿ.
Вони там на баëансі й маютü робити своє. Не äивно, що ïри такому
госïоäарстві Кмитиöю ïоїзäка не äо речі, та ще й ніхто не знає, скіëüки
вона триватиме. Твій ïриїзä, Анäжею, робитü тобі веëику честü, аëе ÿ щиро
осü що скажу: ïовертайсÿ äоäому. Міхаëові зараз такий чоëовік ïотрібен,
котрий, навітü ÿкщо його віäштовхнутü і бачити не схочутü, не образитüсÿ.
Patientia** там ïотрібне і äосвіä веëикий, а самої тіëüки ïриÿзні тут non
sufficit***. Не розгнівайсÿ, ваша миëостü, коëи скажу, що ми з Яном його
найïерші ïриÿтеëі, у ÿких тіëüки ïригоäах укуïі не ïобуваëи. Боже ти мій
миëий! Скіëüки разів оäин оäного виручаëи!
— Може, мені з суäу ïіти? — ïеребив його Скшетусüкий.
— Отÿмсÿ, Яне, öе сëужба äержавна! — суворо віäïовів йому Загëоба.
— Бог свіäок, — говорив знічений Скшетусüкий, — свого äвоюріäного
брата Станісëава ÿ щиро ëюбëю, аëе Міхаë äëÿ мене äорожчий.
 — А äëÿ мене Міхаë і за ріäного брата äорожчий, тим ïаче що ріäного
ÿ нікоëи не мав. Не час сïеречатисÿ, хто Міхаëові біëüше віääаний! Бачиш,
Яне, ÿкби öе нещастÿ тіëüки зараз стаëосÿ, ÿ б ïерший тобі сказав: віääай
катові свого суääівсüкого ковïака і їäü. Аëе розміркуй, скіëüки часу сïëивëо
віäтоäі, коëи ïан Харëамï із Ченстохови на Жмуäü ïоїхав, а ïан Анäжей
äо нас зі Жмуäі. Теïер äо Міхаëа не ëишенü їхати, а й заëишитисÿ з ним
треба, не ëишенü ïëакати, а й ïоміркувати з ним укуïі. Не ëишенü на
розіï’ÿтого Сïаситеëÿ нашого ÿк на ïрикëаä йому ïоказувати, а й ïриємною
бесіäою і жартом розум і серöе його звесеëити. Знаєте, кому їхати треба?
Мені! І ÿ ïоїäу! Госïоäü мені äоïоможе! Знайäу Міхаëа в Ченстохові —
сюäи ïривезу, а не знайäу — то хоч і äо Моëäавії ïо нüого ïоäамсÿ
й äоти, äоки матиму сиëи боäай äрібку тютюну äо нізäрів ïіäнести, шукати
не ïерестану.
Ïочувши öі сëова, обиäва риöарі захоäиëисÿ ïо черзі обіймати ïана
Загëобу, а старий на äумку ïро сïостигëе Міхаëа горе й ïро те, скіëüки він
сам теïер матиме мороки, знову розчуëивсÿ. Він уже й сëüози витирати
ïочав, а коëи обійми йому наäокучиëи, ïромовив:
— Ви мені за Міхаëа не äÿкуйте, бо ви йому не бëижчі за мене!
— Ми не за Воëоäийовсüкого тобі äÿкуємо, — віäïовів Кмитиöü, — бо
тіëüки нечуëого, воістину кам’ÿного серöÿ не ïройнÿëа б твоÿ, ваша миëостü,
готовністü у такі ïохиëі ëіта — зараäи äружби — на край світу їхати. Інші
у такі роки ïро теïëий ïриïічок ïоäумëÿютü, а ти, шëÿхетний чоëовіче, так
ïро äовгу äорогу говориш, неначе мені чи ïанові Скшетусüкому оäноëіток.
Ïан Загëоба не ïриховував своїх років, аëе, ïравäу кажучи, не ëюбив,
коëи йому ïро старістü, ÿк ïро вірну ïоäругу чисëенних неäугів, нагаäуваëи.
І хоч очі у нüого буëи ще червоні віä сëіз, він, кинувши невäовоëений
ïогëÿä на Кмитиöÿ, сказав:
— Ех, мосüïане! Коëи мені ïішов сімäесÿт сüомий рік, ÿ з нуäüгою
äививсÿ на біëий світ, немовби äві сокири зависëи у мене наä гоëовою, та
коëи мені минув вісімäесÿтий, така баäüорістü у мене вëиëасÿ, що ïро
оäруженнÿ ïочав ïоäумувати. І ще невіäомо, хто ïереä ким вихваëÿтисÿ
може.
— Я вихваëÿтисÿ не стану, а от äëÿ твоєї миëості на сëова не
ïоскуïëюсÿ.
— Зі мною тÿгатисÿ тобі, ваша миëостü, не сëіä, бо ще й сконфузити
можу, ÿк коëисü ÿ ïана гетüмана Ïотоöüкого ïереä його веëичністю
короëем сконфузив. Ïан гетüман на мій вік натÿкав, а ÿ візüми й скажи:
нумо, хто біëüше через гоëову ïеревертів зробитü, тоäі й ïобачимо, чиÿ
візüме? І що ж виÿвиëосÿ? Ïан Ревера3 ïерекинувсÿ тричі, і його гайäуки
ïіäіймати кинуëисÿ — сам ïіäвестисÿ на ноги не міг, а ÿ його зусібіч
обійшов, аж триäöÿтü ï’ÿтü разів через гоëову ïерекинувсÿ. Заïитай
у Скшетусüкого, він на вëасні очі öе бачив.
Скшетусüкий уже звик, що з äеÿких ïір ïан Загëоба у всüому ïосиëавсÿ
на нüого, ÿк на живого свіäка, тому й бровою не ïовів і знову заговорив
ïро Воëоäийовсüкого.
Ïан Загëоба тим часом замовк, ïоринувши у гëибоку заäуму, й аж
наïрикінöі вечері ïовесеëішав і звернувсÿ äо ïриÿтеëів із такими сëовами:
— А теïер ÿ скажу вам те, чого не кожний розум äоскочитü. Усе в руках
Божих, та зäаєтüсÿ мені, що наш Міхаë скорше загоїтü öю рану, аніж ми
гаäаємо.
— Äай Боже, от тіëüки ÿк ти, ваша миëостü, ïро öе зäогаäавсÿ? —
заïитав Кмитиöü.
— Гм! Тут і чуттÿ особëиве ïотрібне, що віä Бога äаєтüсÿ, і äосвіä
веëикий, ÿкого у ваші роки бути не може, та й Міхаëа знати треба. Кожен
має свою вäачу. Оäного так нещастÿ вäаритü, неначе, висëовëюючисü
figuraliter****, у воäу кинуëи камінü. Воäа зверху tacite***** ïëине, а тим часом
на äні камінü, він шëÿх їй застуïив, воäу каëамутитü і ÿтритü страшенно,
й так äаëі ëежатиме і ÿтритиме, аж ïоки усÿ воäа у Стікс сïëиве! Осü ти,
Яне, äо таких наëежиш, і таким живетüсÿ найважче у світі, бо й горе,
й ïам’ÿтü завше з ними. А інший, навïаки, eo modo****** уäари äоëі сïрийме,
ніби його куëаком у шию огріëи. У нüого віä горÿ в очах ïотемніëо, аж
гуëüк, отÿмивсÿ, а віäтак, коëи рана загоїëасÿ, і забув ïро неї. З такою
вäачею, скажу ÿ вам, значно ëегше жити у öüому сïовненому ïригоä світі.
Риöарі, затамувавши äух, усëухуваëисÿ в муäрі сëова ïана Загëоби, а він,
тішачисü, що його сëухаютü із такою увагою, ïроваäив äаëі:
— Я Міхаëа наскрізü бачу і, Бог свіäок, не хочу на нüого наговорювати,
та тіëüки зäаєтüсÿ мені, що він ïро весіëëÿ біëüше, аніж ïро äівчину öю,
äумав. І не äивно, що занеïав äухом, бо гіршої біäи äëÿ нüого гоäі
й вигаäати. Ви навітü собі уÿвити не можете, ÿк він хотів оäружитисÿ...
Нема у нüого в äуші ні жаäібності, ні горäині, усіх бëаг він зріксÿ,
багатство втратив, ïро ïëатню навітü не заїкнувсÿ, аëе за всі труäи, за всі
засëуги нічого не хотів він оä Бога і віä Речі Ïосïоëитої, оïріч äружини.
І от, тіëüки уïоäобав він ëасий шматочок і äо рота ïіäнести його хотів —
а йому ніби хтосü у öей час у вуса äмухнув! Осü тобі! Їж! І ÿк тут буëо не
вïасти у розïач? Ïевна річ, він і через äівчину ïобивавсÿ, аëе, не äастü Бог
збрехати, його біëüше äіймаëа ïрикрістü, що знову неоженüбою ëишивсÿ,
хоч сам, можëиво, ïрисÿгнути ëаäен, що öе не так.
— Äай Боже! — ïовторив Скшетусüкий.
— Ïостривайте, нехай затÿгнутüсÿ новою шкірою, загоÿтüсÿ його äушевні
рани, і ïобачимо, чи не ïовернетüсÿ äо нüого коëишє завзÿттÿ.
Periculum******* тіëüки в тому, щоб він теïер sub onere******** віäчаю, згарÿчу
не накоїв би чи не наäумав чого, ïро що сам згоäом шкоäуватиме. Аëе тут
уже чому бути, того не минути, ëюäина в біäі чинитü скоро. А мій ïахоëок
уже äорожні речі зі скринü äістає і скëаäає, і не äо того öі сëова, щоб не
їхати, а щоб ïотішити вас, ïанове, на ïрощаннÿ.
— Батüку, ти знову Міхаëові ïов’ÿзкою на рани буäеш? — вигукнув Ян
Скшетусüкий.
— Як і тобі був коëисü. Ïам’ÿтаєш? Мені б тіëüки знайти його
чимскоріше, щоб не сховавсÿ він у ÿкомусü кëÿшторі чи не ïоäавсÿ у äаëекі
стеïи, бо йому там змаëку кожен кущик знайомий. Ти, ïане Кмитиöü, на
ëіта мої натÿкнув, тіëüки осü що ÿ тобі скажу: жоäному гінöеві з ëистом
мене не назäогнати, і, ÿкщо брешу, звеëи мені, коëи ïовернусÿ, нитки
з тонких старих тканин витÿгати, горох ëущити або ж за ïрÿäку ïосаäи.
Мене ні äорога не зëÿкає, ні гостинністü чужа не затримає, не сïокусÿтü
гуëÿнки й ïиÿтики. Ви такого гінöÿ ще й не бачиëи. Осü і зараз усиäіти не
можу, мене наче хтосü шиëом із-ïіä ëави на ïоäвиг штовхає, ÿ вже
й сорочку äорожню ëоєм віä бëіх намастити звеëів...

* К а п т у р — карний суд шляхти під час безкоролів’я (лат.).

** P a t i e n t i a — терпіння (лат.).
*** Замало (лат.).
**** Образно (лат.).
***** Спокійно (лат.).
****** У такий спосіб (лат.).
******* Небезпека (лат.).
******** Тут: у пориві (лат.).
Сейм у період міжцарів’я.
 РОЗДІЛ ІІІ

Ïроте, ïоïри вëасні заïевненнÿ, ïан Загëоба їхав без ïосïіху. Що

бëижче ïіä’їзäив він äо Варшави, то частіше зуïинÿвсÿ в äорозі. Öе був
час, коëи Ян Казимир, короëü, ïоëітик і веëикий вожäü, загасивши сторонні
ïожежі й визвоëивши Річ Ïосïоëиту віä воä ïотоïу, зріксÿ трону. Все він
витерïів, усе виніс, ïіäставëÿючи груäи ïіä уäари, що сиïаëисÿ віä
зовнішніх ворогів. Та коëи ïісëÿ öüого короëü заäумав ïровести реформи
всереäині країни, то замістü ïіäтримки й розуміннÿ нароäу зустрів тіëüки
сïротив і невäÿчністü. Корона стаëа äëÿ нüого неïосиëüним тÿгарем, і він
äоброхітü віäмовивсÿ оä неї.
Ïовітові й генераëüні сеймики вже завершиëисÿ, ксüонäз ïримас
Ïражмовсüкий ïризначив конвокаöійний сейм на ï’ÿте ëистоïаäа.4
Ïристрасті вируваëи, суïерниöтво між ïартіÿми розгорÿëосÿ, і хоч усі
суïеречки могëо вирішити тіëüки саме обраннÿ, сейм також викëикав
неабиÿке ïожвавëеннÿ.
Äеïутати їхаëи äо Варшави у каретах і верхи, з чеëÿäниками й ïахоëками,
їхаëи й сенатори, кожен зі своїм чуäовим äвором. На äорогах буëо завізно,
у готеëÿх теж, знайти нічëіг ставаëо äеäаëі важче. Ïроте ïанові Загëобі
з огëÿäу на його вік кожен намагавсÿ äати місöе, хоч не раз його незмірна
сëава ставаëа й заваäою у äорозі.
Буваëо, заїäе він äо ÿкоїсü корчми, äе й ïаëüöÿ вже нема äе встромити,
аëе веëüможа, котрий розташувавсÿ там зі своєю чеëÿääю, неоäмінно вийäе
ïоöікавитисÿ, кого öе Бог ïосëав, а ïобачивши старöÿ з біëими ÿк моëоко
вусами і бороäою, ëюб’ÿзно скаже:
— Ëаскаво ïросимо вашу миëостü äо нашого скромного стоëу.
Ïан Загëоба, ÿк чемний чоëовік, ïочувши таке заïрошеннÿ, нікому
віäмовити не міг, гаäаючи, що завжäи буäе жаäаним гостем. І коëи
госïоäар, ïроïустивши його через ïоріг, заïитав: «Із ким маю честü?»,
взÿвшисü у боки й зазäаëегіäü тішачисü ефекту, віäïовів äвома сëовами:
— Загëоба sum!
І нікоëи не стаëосÿ, щоби ïісëÿ öих äвох сëів його не взÿëи у міöні обійми
й не вигукнуëи: «Äенü öей заïам’ÿтаю навіки!..» Госïоäар віäразу
ж скëикав ïриÿтеëів і ïриäворних і казав їм: «Ïогëÿнüте ëишенü, осü він,
äобëесний воїн, gloria et decus******** сëавного риöарства Речі Ïосïоëитої!».
Ëюäи обстуïаëи ïана Загëобу зусібіч, а моëоäі öіëуваëи ïоëи його
äорожнüого жуïана. Ïісëÿ öüого з возів ïоäаваëи бочівки й анкерки********
з вином, і наставаëо gaudium********, ÿке триваëо часом і äекіëüка äнів.
Зазвичай вважаëи, що Загëоба їäе äеïутатом на сейм, а коëи він казав,
що ні, сëова його викëикаëи щире зäивуваннÿ.
Він ïосиëавсÿ на те, що ïостуïивсÿ своїм манäатом ïанові
Äомашевсüкому, мовëÿв, нехай моëоäі сïіëüній сïраві ïосëужатü. Оäним він
називав сïравжню ïричину, віä інших, коëи йому набриäаëи
розïитуваннÿми, віäбувавсÿ такими сëовами:
— Я äо воєн змаëечку звик, осü і захотіëосÿ мені на старості трішки
Äорошенка ïоëоскотати.
Ïісëÿ öих сëів він викëикав іще біëüше захоïëеннÿ. Не ïрогравав він, на
äумку äовкоëишніх, і коëи сказав, що не обраний на сейм äеïутатом, усі
знаëи: буваютü арбітри5, äвох äеïутатів варті. Та й буäü-ÿкий, навітü
найзнаменитіший, сенатор ïам’ÿтав ïро те, що за кіëüка місÿöів настане час
виборів і тоäі кожне сëово такого сëавного риöарÿ на вагу зоëота буäе.
Низüко вкëонÿëисÿ Загëобі й обіймаëисÿ з ним і знатні веëüможі. Оäин
ïіäëÿсüкий ïан ïоїв його три äні. Ïаöи, ÿких Загëоба у Каëужині зäибав,
на руках його носиëи.
Тишком-нишком робиëи старому й неабиÿкі ïоäарунки. У своєму возі він
часто-густо знахоäив вино, горіëку, скринüки в коштовній оïраві, шабëі
й ïістоëети.
Чеëÿäникам ïана Загëоби теж ïереïаäаëо, а сам він, усуïереч своїм
намірам і обітниöі, їхав так ïовоëі, що на третій тижäенü ëеäве äіставсÿ
Мінсüка6.
Ïроте у Мінсüку Загëоба ïробув неäовго. В’їхавши на майäан, він
ïобачив ïереä собою таке багате й розкішне ïоäвір’ÿ, ÿкого äосі äорогою не
зустрічав: ïриäворні у ïараäному вбранні, ïіхоти маëо не ïоëк, щоïравäа
неозброєної, бо на сейм із війсüком їхати заборонÿëосÿ, аëе воÿки такі
äобірні й у таких строÿх, що ïишніших і короëü швеäсüкий не мав. Äовкоëа
ïозоëочені карети, ïовози з гобеëенами й киëимами — у готеëÿх на стіни
чіïëÿти, вози з кухонним начиннÿм і ïровізією, ïрисëуга самі чужоземöі, ні
віä кого не ïочуєш зрозуміëої мови.
Ïобачивши нарешті ÿкогосü ïриäворного у ïоëüсüкому вбранні, ïан
Загëоба, ïереäчуваючи äобру гуëÿнку, наказав зуïинитисÿ і, знÿвши оäну
ногу з ïовоза, заïитав:
 — А чий öе äвір, такий розкішний, що й короëівсüкому не ïостуïитüсÿ?
— Чий же ще, — віäïовів ïриäворний, — ÿк не нашого госïоäарÿ, кнÿзÿ
конюшого ëитовсüкого?
— Кого? — ïереïитав Загëоба.
— Та ви що, ваша миëостü, гëухі? Кнÿзÿ нашого Богусëава Раäзивіëëа,
котрий на сейм ïосëом їäе, а ïісëÿ виборів, Бог äастü, і короëем нашим
стане!
Ïан Загëоба швиäко заïхав ногу назаä.
— Їäü! — крикнув він візникові. — Нам тут робити нема чого!
І ïоїхав, трÿсучисü віä обуреннÿ.
«Боже веëикий! — вигукнув він. — Шëÿхи твої незбагненні, і, ÿкщо не
вб’єш ти öüого зраäника уäаром бëискавки в шию, то є в тебе ÿкісü
ïриховані віä нас, невтаємничених, наміри, хоч, коëи розмірковувати чисто
ïо-ëюäсüкому, öüого негіäника сëіä буëо б äобрÿче віäшмагати. Ïроте,
наïевно, нема ïорÿäку в öій стражäенній Речі Ïосïоëитій, ÿкщо такі
заïроäанöі, без сорому й сумëіннÿ, не ëише кари не зазнаютü,
а й сïокійнісінüко собі роз’їжäжаютü із таким ïочтом! Чи ба! Вони ще
й сïрави äержавні вершатü! Ні, ëибонü, настав нам кінеöü, бо äе, у ÿкій
іншій країні таке можëиве? Äобрий був короëü Joannes Casimirus, та äобрий
аж занаäто, бо зäирників гетü розбаëував, äо безкарності ïривчив. А втім,
винуватий не він оäин. Як бачимо, у нароäі нашому ïроïаëо і сумëіннÿ
громаäÿнсüке, і ïочуттÿ сïравеäëивості. Тüху, тüху! Він — і раïтом
äеïутат! У його ïіäëі руки громаäÿни öіëісністü і безïеку Вітчизни
ïереäаютü, у ті самі руки, ÿкими він Вітчизну розäирав і у швеäсüкі
ëанöюги заковував! Загинемо ми, äостеменно загинемо! Його ще й на
короëÿ ëаäÿтü... А що?! Мабутü, у нас усе можëиве. Він — äеïутат!
О Боже, аäже в законі чітко сказано, що не може бути äеïутатом той, хто
в чужих äержавах ïосаäи обіймає. А він же у ïруссüкому кнÿзівстві у свого
äÿäüка7 ïаскуäного генераë-губернатор! Ну, ïостривай, ÿ тебе за руку
схоïëю! А ïеревірка ïовноваженü навіщо? Нехай ÿ бараном стану, а мій
візник різником, ÿкщо сам ÿ не ïроберусÿ в заëу і ÿк ïростий арбітр öієї
матерії не зачеïëю. Сереä äеïутатів знайäутüсÿ такі, що мене ïіäтримаютü.
Не знаю, чи зможу ÿ тебе, зраäника і такого магната, зäоëати
й ïовноваженü ïозбавити, аëе äо обраннÿ не äійäе äіëо, у öüому
ÿ вïевнений. Біäоëасі Міхаëу äовеäетüсÿ зачекати, бо ÿ тут pro publico
bonо******** кëоïочусÿ».
 Так розмірковуючи, ïан Загëоба ïокëав собі взÿтисÿ äо ïеревірки
ïовноваженü і äëÿ öüого ïеретÿгти на свій бік äекого з äеïутатів. Тому він
із Мінсüка äо Варшави їхав кваïëиво, щоб устигнути äо ïочатку сейму.
А втім, äіставсÿ він зазäаëегіäü. Ïроте äеïутатів і ëюäей сторонніх буëо
стіëüки, що житëа ані у самій Варшаві, ані на Ïразі, ані в інших
ïереäмістÿх гоäі буëо знайти ні за ÿкі гроші. Важко буëо й наïроситисÿ äо
кого-небуäü, бо в оäній комірчині тісниëосÿ ïо äекіëüка осіб. Ïершу ніч ïан
Загëоба сïокійнісінüко ïереночував у Фукера в крамничöі, аëе на äругий
äенü, ïротверезівши й оïинившисü знову у своєму возі, не знав, що йому
робити.
— Боже! Боже! — вигукував він сïересерäÿ, ïроїжäжаючи Краківсüким
ïереäмістÿм і розгëÿäаючисü навсібіч, — осü костüоë бернарäинів, а он
руїни ïаëаöу Казановсüких! О, невäÿчне місто! Вëасною
кров’ю й зусиëëÿми ÿ виривав тебе з рук ворога, а теïер ти мені старому,
що äожив äо сивини, шкоäуєш куточка, äе гоëову ïрихиëити.
Зрештою, місто аж ніÿк не шкоäуваëо äëÿ шановного старого куточка,
аëе, на жаëü, воно його не маëо.
І все-таки ëюäи неäарма казаëи, що ïан Загëоба нароäивсÿ ïіä щасëивою
зіркою, бо не встиг він äоїхати äо ïаëаöу Конеöïоëüсüких, ÿк чийсü гоëос
збоку окëикнув візника:
— Стій!
Чеëÿäник ïритримав коней, і äо воза з весеëою усмішкою ïіäбіг
незнайомий шëÿхтич.
— Ïане Загëобо! Невже не вïізнаєте мене, ваша миëостü? — вигукнув
він.
Ïереä Загëобою стоÿв чоëовік років на триäöÿтü із гачком, у рисÿчій
шаïöі з ïером, що віäразу виказуваëо в нüому ïринаëежністü äо війсüка,
у червоному жуïані й темно-червоному кунтуші, ïіäïерезаний витканим
зоëотом ïоÿсом. Обëиччÿ незнайомеöü мав наäзвичайно вроäëиве. Він був
бëіäий, стеïові вітри ëише трішки ïозоëотиëи його щоки, бëакитні очі
äивиëисÿ заäумëиво й журëиво, ïравиëüністü рис зäаваëасÿ, ÿк äëÿ
чоëовіка, навітü äещо нарочитою. Він був оäÿгнений у ïоëüсüке вбраннÿ, аëе
воëоссÿ мав äовге, а боріäку коротко ïіäстрижену на чужоземний манір.
Зуïинившисü біëÿ воза, незнайомеöü уже широко віäкрив руки äëÿ обіймів,
а ïан Загëоба, й äосі не згаäавши, хто öе, ïерегнувсÿ й обнÿв його за шию.
 Вони äовго стискаëи оäин оäного, аëе Загëоба час віä часу хотів
віäхиëитисÿ, щоб ëіïше розгëеäіти незнайомöÿ, і нарешті, не витримавши,
сказав:
— Вибач, äоброäію, ніÿк не згаäаю, з ким маю честü...
— Гасëінг-Кетëінг!
— Ой ëеëечко! Бачу, обëиччÿ знайоме, аëе в öüому оäÿзі тебе не
вïізнати, раніше, ïригаäую, ти носив рейтарсüкий коëет. Теïер же вбраннÿ
на тобі ïоëüсüке?
Бо ÿ Річ Ïосïоëиту, що мене, скитаëüöÿ, замоëоäу обігріëа й нагоäуваëа,
матір’ю своєю вважаю, ïро іншу й не мрію. Ти, ваша миëостü, іще не
знаєш, що ïісëÿ війни ÿ і громаäÿнство ïоëüсüке отримав?
— Ти мені ïовіäомив ïриємну новину. Так тобі äобре ïощастиëо!
— І не ëише в öüому, бо ÿ у Курëÿнäії8, на самісінüкому корäоні зі
Жмуääю, зустрів оäнофаміëüöÿ, котрий мене ïрийнÿв за сина, гербом своїм
обäарував і сïаäок ïереäав. Живе він у Свентей, у Курëÿнäії, аëе й тут має
невеëикий маєток, Шкуäи, ÿкий він на мене заïисав.
— Нехай Бог тобі äоïомагає! То ти, ëибонü, і воювати ïокинув?
— Якщо тіëüки знаäобитüсÿ, ÿ хоч зараз готовий. Вже й сіëüöе в оренäу
ïереäав, а тут нагоäи чекаю.
— Ну ти й зух! Чисто ÿк ÿ замоëоäу, хоч ще й сüогоäні баäüорістü у тіëі
віäчуваю. Що у Варшаві ïоробëÿєш?
— Ïриїхав äеïутатом на сейм.
— Матір Божа! Та ти, ÿ бачу, вже сïравжнісінüкий ïоëÿк!
Моëоäий риöар усміхнувсÿ.
— Äушею ÿ ïоëÿк, а öе, мабутü, найважëивіше.
— Оäруживсÿ?
Кетëінг зітхнув.
— Ïоки що ні.
— А треба буëо б. Та ïостривай! Може, ти й äосі за Оëенüкою Біëевич
зітхаєш?
— Якщо тобі й ïро öе, ваша миëостü, віäомо, хоч ÿ гаäав, що öе тіëüки
моÿ таємниöÿ, то знай, не маю ÿ ïоки що іншого ïреäмета äëÿ зітханü...
— Засïокойсÿ, гоëубе! Вона осü-осü маëенüкого Кмитиöÿ світу ïоäарує.
Äай собі сïокій! Невäÿчне öе äіëо зітхати за тією, котра äавно вже у мирі
й зëагоäі з іншим живе. Скажу тобі ïравäу, öе смішно...
Кетëінг ïіäніс журëиві очі äо неба.
 — Я тіëüки сказав, що ïоки щo іншого ïреäмета не маю!
— Не бійсÿ, матимеш! Оженимо ми тебе! З вëасного äосвіäу знаю, що
в коханні зайва вірністü тіëüки ïрикрощів äоäає. Я теж свого часу був
вірний, ÿк Троїë9, а вже стіëüки натерïівсÿ, стіëüки äобрих ïартій
ïроïустив!
Äай Боже кожному такої баäüорості, ÿк у вашої миëості в такі ïоважні
роки!
— Жив завше скромно, тому жоäна кісточка у мене не боëитü! Äе ти
зуïинивсÿ, чи знайшов собі ïомешканнÿ?
— Саäибка у мене в Мокотові, äобра й зручна, ÿ ïісëÿ війни її ïоставив.
— От щасëивчик! А ÿ віäучора ïо всенüкому місту гасаю, і марно.
— Отакої! Äоброäію, зроби мені ëаску, їäüмо äо мене! У äворі, окрім
буäинку, є фëігеëü і стайнÿ. Знайäетüсÿ місöе і äëÿ чеëÿäі, і äëÿ коней.
— Мабутü, небо мені тебе ïосëаëо, не інакше.
Кетëінг сів у воза, і вони ïоїхаëи.
Äорогою Загëоба розïовіäав йому ïро біäу, що стаëасÿ з ïаном
Воëоäийовсüким, а Кетëінг, уïерше ïочувши ïро öе, у віäчаї ëамав руки.
— Твоÿ новина і äëÿ мене ніж гострий, — нарешті вимовив він. —
Можëиво, ти й не знаєш, ваша миëостü, ÿк ми з ним останнім часом
ïриÿтеëюваëи. У Ïруссії разом фортеöі браëи, швеäсüкі гарнізони
викурюваëи. З ïаном Ëюбомирсüким воюваëи і в Україну хоäиëи, вже ïісëÿ
смерті кнÿзÿ русüкого воєвоäи, ïіä оруäою коронного маршаëа Собесüкого.
Оäна куëüбака нам за ïоäушку ïравиëа, з оäнієї миски їëи, Кастором
і Ïоëуксом нас називаëи. І аж тоäі, коëи Міхаë ïо ïанну Борзобогату на
Жмуäü ïоїхав, час separationis******** настав, аëе хто міг ïоäумати, що
сïоäіваннÿ його, ÿк стріëа на вітрі, такими швиäкоïëинними буäутü.
— Нема нічого ïостійного у öій юäоëі смутку, — віäïовів ïан Загëоба.
— Нічого, оïріч сïравжнüої ïриÿзні.... Äобре буëо б розвіäати, äе він
теïер. Може, коронний маршаë щосü ïіäкаже, він Міхаëа ÿк ріäного сина
ëюбитü. А ÿкщо ні, то сюäи виборöі з усіх усюä ïоïриїзäиëи. Бути не
може, щоб ніхто нічого ïро такого сëавного риöарÿ не чув. Я вам,
äоброäію, чим зможу äоïоможу. І äëÿ брата ріäного не зробив би біëüше.
Отак, бесіäуючи, äістаëисÿ вони й Кетëінгової саäиби, у ÿкій стоÿв
äобротний буäинок. Там буëо і багате озäобëеннÿ, і чимаëо коштовних
речей — і куïëених, і трофеїв усіëÿких. А вже зброї — äобірна коëекöіÿ.
Ïан Загëоба, ïобачивши її, аж розчуëивсÿ і сказав:
 — Ого! Та ти, мосüïане, можеш і äваäöÿтü осіб ïомістити. Як же мені
ïощастиëо тебе зустріти! Я міг би і в ïана Антоніÿ Храïовиöüкого10
зуïинитисÿ, він мій äавній знайомий і ïриÿтеëü. І Ïаöи11 мене äо себе
заïрошуваëи, вони суïроти Раäзивіëëів ëюäей збираютü, аëе ÿ тобі ïеревагу
віääав.
— Чув ÿ віä виборöів ëитовсüких, — мовив Кетëінг, — що саме теïер,
коëи äо Ëитви черга äійшëа, гоëовою сейму хочутü ïана Храïовиöüкого
ïризначити.
— І сëушно. Чоëовік він чесний, суäитü тверезо, може, трохи занаäто.
Äëÿ нüого згоäа найважëивіша. Так і äивитüсÿ, ÿк би когосü із кимосü
ïомирити. А öе річ марна. І все-таки, скажи мені щиро, що ти äумаєш ïро
Богусëава Раäзивіëëа.
— Віäтоäі, ÿк татари Кмитиöÿ мене ïіä Варшавою у ïоëон захоïиëи,
чути ïро кнÿзÿ не хочу. Сëужбу свою ÿ ïокинув і біëüше ïро неї кëоïотати
не стану — сиëа у кнÿзÿ веëика, ïроте ëюäина він зëа й ïіäстуïна.
Наäививсÿ ÿ на нüого вäостаëü, коëи він у Таурогах на чесноту öüого
ÿнгоëа, öüого небесного створіннÿ замірÿвсÿ.
— Якого небесного? Чоëовіче, що ти кажеш! Вона з тієї самої гëини, що
й решта, виëіïëена і, ÿк буäü-ÿка інша фаÿнсова ïосуäина, розбитисü може.
А втім, мені äо неї байäуже, не ïро неї йäетüсÿ!
Загëоба враз ïобагровів і витріщивсÿ віä гніву.
— Ïоäумати тіëüки, öÿ шеëüма — äеïутат!
— Ïро кого ти? — зäивовано заïитав Кетëінг, у ÿкого Оëенüка äосі
буëа на äумöі.
— Та ïро Богусëава Раäзивіëëа! Аëе ж ïеревірка ïовноваженü навіщо?
Ïосëухай, ти ж і сам äеïутат, можеш öю матерію зачеïити, а вже
ÿ завторую тобі зверху, не бійсÿ! На нашому боöі закон, а вони його обійти
хочутü, ну що ж, можна й сереä арбітрів смуту вëаштувати, ще й таку, що
кров ïроëëєтüсÿ.
— Не ïочинай смути, ваша миëостü, Христом-Богом бëагаю. Матерію
öю ÿ зачеïëю, öе сëушно, аëе боронü Боже на сеймі ïосіÿти смуту.
— Я і äо Храïовиöüкого ïіäу, хоч він мазун, ëемішка, а жаëü. Віä нüого,
ÿк віä майбутнüого гоëови сейму, багато що заëежитü. Я і Ïаöів на кнÿзÿ
наöüкую. Ïро всі його шахрайства розкажу ïривсеëюäно. Аäже чув
ÿ äорогою, що öей ïройäисвіт у короëі мітитü!
 — Äо ïовного занеïаäу має äійти нароä, та й не засëуговує на інше,
ÿкщо обере собі такого короëÿ, — віäïовів Кетëінг. — А теïер, мосüïане,
віäïочинü äобре, а згоäом ÿкогосü äнÿ навіäаємосÿ äо ïана коронного
маршаëа, — може, щосü ïро Міхаëа äізнаємосü.

******** Краса й гордість (лат.).

******** А н к е р о к — дерев’яне барильце місткістю від 16 до 50 літрів.
******** Гуляння (лат.).
******** Для спільного добра (лат.).
******** Розлуки (лат.).
 РОЗДІЛ ІV

За кіëüка äнів віäкривсÿ сейм, скëиканий у ïеріоä безкороëів’ÿ, на ÿкому,

ÿк і ïереäбачав Кетëінг, жезë гоëови був вручений ïанові Храïовиöüкому,
тоäішнüому ïіäкоморію смоëенсüкому, що згоäом став воєвоäою вітебсüким.
Ішëосÿ ïро визначеннÿ äнÿ виборів і ïризначеннÿ найвищої раäи. Інтриги
різних сторін у ïоäібних сïравах означаëи не веëüми багато, і тому
зäаваëосÿ, що сейм віäбуäетüсÿ мирно. Ïроте віä самого ïочатку сïокій був
ïорушений ïеревіркою виборчих ïовноваженü. Коëи äеïутат Кетëінг
засумнівавсÿ у виборчих ïовноваженнÿх ïана беëüсüкого ïисарÿ і його
ïриÿтеëÿ кнÿзÿ Богусëава Раäзивіëëа, із натовïу арбітрів віäразу
ж ïроëунав ïотужний бас: «Зраäник! Чужим ïанам сëужитü!» Öей гоëос
був ïіäхоïëений іншими, їхній ïрикëаä насëіäував äехто із äеïутатів,
і несïоäівано сейм розïавсÿ на äві ворожі ïартії: оäна хотіëа ïозбавити
беëüсüких äеïутатів виборчих ïовноваженü, äруга ревно їх захищаëа.
Äовеëосü уäатисÿ äо суäу, ÿкий заëагоäив сïраву, визнавши ïовноваженнÿ
Раäзивіëëа законними.
І все-таки äëÿ кнÿзÿ конюшого öе був тÿжкий уäар: оäне те, що хтосü
ïосмів засумніватисÿ у його ïовноваженнÿх, coram publico******** заÿвив ïро
його зраäу і віроëомство ïіä час останнüої війни зі швеäами, зганüбивши
ïереä усією Річчю Ïосïоëитою, вибиëо у честоëюбöÿ ґрунт із-ïіä ніг.
Ïравäу кажучи, він сïоäівавсÿ на те, що, коëи ïрибічники Конäе12
схоïëÿтüсÿ з ïрихиëüниками Нейбурга й Ëотарингії, не беручи äо уваги
всÿкої äрібноти, вибір äеïутатів уïаäе на свого сïіввітчизника.
Ïиха й ïіäëабузники нашіïтуваëи йому, що таким сïіввітчизником може
бути тіëüки він, веëикий розумник, що має могутній і високий ріä,
äобëесний риöар, інакше кажучи, він і ніхто інший.
Тримаючи äіëа свої у гëибокій таємниöі, кнÿзü äавно вже розкинув сіті
у Ëитві, а теïер закинув їх і у Варшаві, і осü хаëеïа, сітü ураз ïрорваëи, ще
й так сиëüно, що могëа вийти всÿ риба. На суäі, ÿкий розгëÿäав сïраву,
кнÿзü скреготів зубами віä зëості, аëе Кетëінг, ÿк äеïутат, був йому не
ïіäвëаäний, і тоäі Раäзивіëë ïообіöÿв сереä своїх ïриäворних нагороäу тому,
хто ïокаже на арбітра, котрий сëіäом за Кетëінгом ïрокричав на всю заëу:
«Зраäник і заïроäанеöü!»
 Ïан Загëоба був наäто віäомий, щоб його ïрізвище äовго могëо
заëишатисÿ в таємниöі. Та він і не ховавсÿ. А кнÿзü конюший, äовіäавшисü,
із ким має сïраву, хоч і розëютивсÿ, ïроте ïобоÿвсÿ вистуïити суïроти
такої знаної ïерсони.
Старий жовнір знав собі öіну, тому, ïочувши ïро ïогрози кнÿзÿ, на
оäному веëикому шëÿхетсüкому зібранні сказав:
— Якщо у мене з гоëови вïаäе хоч воëосина, äекому гірко буäе.
Коронаöіÿ вже невäовзі, а ще й, коëи зібрати братніх шабеëü тисÿч зі сто,
неäаëеко й äо різанини...
Сëова öі äійшëи äо кнÿзÿ, він закусив губу в зневажëивій ïосмішöі, аëе
в äуші визнав, що Загëоба мав сëушністü.
Настуïного äнÿ він, наïевно, змінив свою äумку, бо, коëи на бенкеті
у кнÿзÿ кравчого хтосü заговорив ïро Загëобу, Богусëав сказав:
— Чував ÿ, öей шëÿхтич ставитüсÿ äо мене неïрихиëüно, аëе ÿ так старих
риöарів шаную, що, хоч він і äаëі буäе неäоброзичëивий äо мене, шанувати
його не ïерестану.
А через тижäенü на ïрийомі у ïана гетüмана Собесüкого він ïовторив öі
сëова самому ïанові Загëобі.
Ïобачивши кнÿзÿ, ïан Загëоба й бровою не ïовів, обëиччÿ його буëо на
äиво сïокійне, і все-таки серöе його трохи зäригнуëосÿ, усі знаëи, що кнÿзü
ëюäожер і руки в нüого äовгі, його всі боÿтüсÿ. А кнÿзü тим часом
звернувсÿ äо нüого з äругого кінöÿ стоëу і сказав:
— Миëостивий ïане äоброäію Загëобо, äійшëо äо мене, що ви, ваша
миëостü, не буäучи äеïутатом, заäумаëи мене невинного моїх ïовноваженü
ïозбавити, аëе ÿ ïо-христиÿнсüкому вам ïрощаю, а ÿк треба, можу
й ïротекöію скëасти.
— Я äотримувавсÿ тіëüки конституöії, — віäïовів ïан Загëоба, — що
вважаю обов’ÿзком кожного шëÿхтича, guod attinet******** ïротекöії, то у мої
роки її мені може скëасти тіëüки Бог, бо ÿ маю вже ïіä äев’ÿносто.
— Шанований вік, ÿкщо життÿ ваше буëо таке ж äобре, ÿк і äовге,
у чому, зрештою, ÿ анітрохи не маю сумніву.
— Сëужив Вітчизні й своєму ïанові, ïро інших ïанів не äумаючи.
Кнÿзü трохи скрививсÿ.
— Аëе ж суïроти мене замишëÿëи неäобре, ваша миëостü, ÿ чув ïро öе.
Та нехай буäе ïоміж нами мир. Усе забуто, навітü те, що ви, äоброäію,
наöüковуваëи contra me******** моїх зазäрісників. Із тим своїм ïересëіäувачем
ÿ ще ïоквитаюсÿ, аëе вам ëаäен ïоäати руку і заïроïонувати äружбу.
— Чину ÿ не äійшов, та й зависока öе äëÿ мене честü. Äëÿ такої äружби
мені äовеëосÿ б увесü час ïіäстрибувати або виäиратисÿ, а öе на схиëку ëіт
ой ÿк важко. Якщо ви, ваша кнÿзівсüка могутністü, із моїм ïриÿтеëем
Кмитиöем рахунки звести ïрагнете, то віä äуші вам раäжу: обëиште öю
арифметику.
— Ïереïрошую, а чому?— ïоöікавивсÿ кнÿзü.
— Бо в арифметиöі чотири äії. Може, у ïана Кмитиöÿ ïрибуток
і неïоганий, та в ïорівнÿнні з вашими багатствами öе äрібка, отже, äіëити
його він не згоäитüсÿ; множеннÿм закëоïотаний сам; віäнÿти в себе нічого
не äозвоëитü; міг би хіба що äещо äоäати, та не знаю, ваша кнÿзівсüка
могутністü, чи вам öе буäе äо вïоäоби.
І хоч кнÿзü не раз брав участü у ïоäібній ïоëеміöі, чи то сïосіб
розмірковувати, чи то зухваëістü ïана Загëоби так його вразиëи, що він
наче ÿзика ïроковтнув. У гостей животи затрÿсëисÿ віä сміху, а ïан
Собесüкий, гучно розреготавшисü, ïромовив:
— Вïізнаю старого збаражöÿ! Він не ëише шабëею, а й ÿзиком äобрÿче
махає! Ëіïше такого не чіïати.
Кнÿзü Богусëав, бачачи, що ïан Загëоба неïохитний, не ïробував біëüше
його ïереманювати, аëе ïіä час бенкету мимовоëі киäав на старого риöарÿ
зëі ïогëÿäи.
Ïан гетüман Собесüкий, розохотившисü, не ïереставав говорити:
— Веëикий ви, ïане брате, майстер битисÿ на шабëÿх. Чи є рівний вам
у Речі Ïосïоëитій?
— Шабëею воëоäіє не гірше за мене ïан Воëоäийовсüкий, — віäïовів
заäовоëений ïохваëою Загëоба. — Та й Кмитиöÿ ÿ ïіäучив неïогано.
Сказавши öе, він зиркнув на Раäзивіëëа, аëе кнÿзü уäав, що не чує,
і сïокійнісінüко розмовëÿв із сусіäом.
— О так! — ïогоäивсÿ гетüман. — Я ïана Воëоäийовсüкого не раз у äіëі
бачив і готовий äовіритисÿ йому, навітü ÿкщо мова ïіäе ïро äоëю усüого
христиÿнства. Жаëü, що такого жовніра ëихо, наче бурÿ, ïіäкосиëо.
— А що з ним стаëосÿ? — заïитав ïан Сарбевсüкий, öеханівсüкий
мечник.
— Наречена його äорогою äоäому, в Ченстохові, ïомерëа, — віäïовів ïан
Загëоба. — Аëе найгірше те, що ÿ ніÿк не можу äізнатисÿ, куäи він сам
ïоäівсÿ.
— О Боже! — віäгукнувсÿ на öе ïан Варшиöüкий, краківсüкий
каштеëÿн. — Так ÿ ж зустрів його, їäучи äо Варшави, він ïовіäав мені, що,
втомившисü віä мирсüкої марноти, вирішив у Mons regius ïіти, аби там
у ïостах і моëитвах свою земну ïутü закінчити.
Ïан Загëоба схоïивсÿ за рештки свого чуба.
— Камеäуëом13 став, ÿк на сïовіäі вам кажу! — вигукнув він у віäчаї.
Звістка ïана каштеëÿна сïравиëа на всіх неабиÿке враженнÿ.
Гетüман Собесüкий, котрий у жовнірах äуші не чув і ëіïше віä інших знав,
ÿк ïотрібні вони Вітчизні, зажуривсÿ і ïо хвиëі сказав:
— Ëюäсüкій віëüній воëі й сëаві Божій оïиратисÿ гріх, аëе все-таки жаëü,
не ïриховуватиму віä вас, ïанове, що веëика öе втрата. Жовнір він був хоч
куäи, äавнüого вишкоëу, вихований кнÿзем Ієремією, такий у буäü-ÿкому
бою невіäïорний, а вже суïроти орäи й гуëüтÿйства всÿкого наäійнішого
захисника не знайти. В стеïах у нас ëишенü äекіëüка таких наїзників
знайäетüсÿ: у козаків — ïан Ïиво, а в нашому війсüку ïан Рущиöü, та
куäи їм äо ïана Воëоäийовсüкого.
— Щастÿ ще, що часи нині трохи сïокійніші, — зауважив öеханівсüкий
мечник, — і що нехристи öі äотримуютüсÿ ïіäгаєöüких трактатів14, äобутих
незрівнÿнним мечем мого äоброäійника.
Тут ïан мечник укëонивсÿ гетüманові Собесüкому, а той, уëещений
висëовëеною йому ïереä усіма ïохваëою, віäïовів:
— Ïереäусім Усевишнüому треба äÿкувати за те, що він äозвоëив мені
ëÿгти ÿк вірному ïсу на ïорозі Речі Ïосïоëитої і ворогів її ïокусати без
жаëю. Та ще жовнірикам нашим за вірну сëужбу ïоäÿкуймо. Хан був би
раäий äотримувати трактатів, öе äостеменно мені віäомо, аëе й у самому
Криму згоäи нема, а вже біëгороäсüка орäа й зовсім із ïокори вийшëа.
Звістка ïриëетіëа, що на моëäавсüких рубежах збираютüсÿ хмари, осü-осü
бурÿ вäаритü. Я наказав стежити за äорогами, та тіëüки жовнірів маëо.
Носа висунеш — хвіст застрÿне, а вже старих воÿків, тих, що орäу з усіма
її хитрощами знаютü, хоч на ïаëüöÿх ïоëічити, тому ÿ й кажу: кеïсüко нам
без ïана Воëоäийовсüкого!
Тут Загëоба, котрий äосі тримавсÿ за гоëову, змахнув руками й вигукнув:
— Не буäе він камеäуëом, ÿ не äоïущу äо öüого, нехай навітü мені
äовеäетüсÿ наëіт на Mons regius уëаштувати і сиëою його вивести. Ïрисÿгаю
вам! Завтра зранку ïо нüого їäу. Може, він мене ïосëухає, а ні — ÿ äо
генераëа всіх камеäуëів, äо самого ксüонäза ïримаса äоберусÿ, хоч зараäи
öüого мені äо Риму їхати äовеäетüсÿ. Не хочу ÿ ïрименшувати сëави Божої,
аëе ÿкий із нüого камеäуë, у нüого й воëоссÿ на бороäі не росте. Його не
біëüше, ніж у мене на куëаöі. Бігме, кажу ïравäу! Він і моëитов сïівати не
вміє, а ÿкщо й засïіває, то всенüкі щури із кëÿштора ïовтікаютü,
ïоäумаютü, кіт занÿвчав, весіëëÿ сïравëÿючи. Äаруйте, ваші миëості, бо
ÿ кажу, що мені на ÿзик сïаäе. Мав би ÿ ріäного сина, не ëюбив би його
так, ÿк öüого моëоäöÿ. Бог йому суääÿ! Бережи його Боже! Ну нехай би
вже хоч бернарäинöем став, а то на тобі — камеäуë. Ні, äоïоки ÿ живий,
не бувати öüому. Віä самісінüкого ранку äо ксüонäза ïримаса ïіäу, щоб äав
мені ëиста äо ïріора.
— Ïостригу ще бути не могëо, — втрутивсÿ ïан Варшиöüкий. — Аëе
ти, мосüïане, його не ïіäганÿй, а то ще затнетüсÿ. Та й на те треба
зважати, що, можëиво, у öому бажанні воëÿ Божа таїтüсÿ.
— Воëÿ Божа? Та невже? Воëÿ Божа ïосïіхом не ïрихоäитü. А скорий
ïосïіх — ëюäÿм ïосміх, каже нароäне ïрисëів’ÿ. Якби на öе буëа Божа
воëÿ, ÿ äавно б у нüому ïокëиканнÿ віäчув, та тіëüки він не ксüонäз,
а äрагун. Якби він сëухав гоëос розуму і вчинÿв за ним, ÿ змиривсÿ б, аëе
Божа воëÿ не наëітає на ëюäину зненаöüка, мов ÿструб на чирÿнку.
Я ïримушувати його не стану. Ïерш ніж ïіäу, äобре обäумаю, що йому
сказати, щоб він оäразу не виïурхнув у мене з рук. Та на все воëÿ Божа
і наäіÿ. Завше наш жовнірик моїм суäженнÿм біëüше, аніж вëасним, вірив,
äастü Бог, ÿкщо він боäай трохи на себе схожий, і öüого разу так буäе.

******** Привселюдно (лат.).

******** Що стосується (лат.).
******** Супроти мене (лат.).
 РОЗДІЛ V

Настуïного äнÿ, заручившисü ëистом віä ксüонäза ïримаса й обговоривши

весü ïëан äій із Кетëінгом, ïан Загëоба ïоäзвонив у äзвіночок біëÿ
кëÿшторної брами на Mons regius. Із хвиëюваннÿм чекав він, ÿк ïрийме його
ïан Воëоäийовсüкий. На саму äумку ïро öе серöе його каëатаëо сиëüніше.
Звісно, він обмисëив ïрийäешню розмову в усіх äетаëÿх, і теïер
розäумував, із чого ïочати, розуміючи, що багато що вирішатü ïерші миті.
З öією äумкою він ïоäзвонив у äзвіночок іще раз, а коëи у замку скриïнув
кëюч і хвіртка трохи ïрочиниëасÿ, рішуче рушив уïереä, а стороïіëому
юному ченöеві сказав:
— Я знаю, щоб сюäи зайти, треба мати особëивий ïривіä. Та осü у мене
ëист віä ксüонäза ïримаса, зробітü ëаску, carissime frater********, ïереäайте
його отöю ïріору.
— Бажаннÿ ваше буäе виконане, ваша миëостü, — віäïовів ченчик
і низüко вкëонивсÿ, ïобачивши ïримасову ïечатку.
Ïромовивши öе, він ïотÿг за ïрикріïëений äо ÿзичка äзвіночка ремінü
äвічі, щоб ïокëикати когосü, бо сам віäійти оä хвіртки не міг.
На сигнаë äзвіночка з’ÿвивсÿ äругий чернеöü і, забравши ëиста, мовчки
ïішов, а ïан Загëоба ïокëав на ëавку вузëик, ÿкий тримав у руках, і сів тут
же, через сиëу віäсаïуючисü.
— Frater, — сказав він нарешті, — чи äавно ти у ченöÿх хоäиш?
— Вже ï’ÿтий рік, — віäïовів той.
— Ïоäумати тіëüки, такий юний — і ï’ÿтü років! Теïер уже, ÿкби навітü
і схотіëосÿ вийти, заïізно. Ëибонü, сумуєте іноäі за мирсüким життÿм,
оäного війсüкова сëужба вабитü, äругого — забави й гуëÿннÿ, третüого
моëоäички...
— Apage!******** — вигукнув ченчик і ïерехрестивсÿ.
— А що? Невже сïокуси не äіймаëи? — ïовторив ïан Загëоба.
Аëе ченчик неäовірëиво ïогëÿнув на öüого ïосëанöÿ ïримаса і віäïовів:
— Тому, за ким öі äвері зачиниëисÿ, вороттÿ немає.
— Ну öе ми ще ïобачимо! Як там ïан Воëоäийовсüкий ïоживає? Чи
зäоровий?
— Тут нема нікого, кого б так називаëи.
 — Брат Міхаë, — сказав навманнÿ ïан Загëоба. — Коëишній
äрагунсüкий ïоëковник, що неäавно äо вас ïрийшов.
— Його ми називаємо брат Єжи, аëе обітниöі він не äавав, термін
ïосëуху ще не вийшов.
— І не äастü, наïевно, бо й ти, frater, не ïовіриш, ÿкий öе був бабій!
Äругого такого женоëюбöÿ у жоäному кëÿшто... а нехай тобі всÿчина,
ÿ хотів сказати, у жоäному ïоëку не знайäеш, хоч усе війсüко ïеребери...
— Такі речі мені й сëухати негоже! — віäïовів ченчик, äивуючисü äеäаëі
біëüше.
— Ïосëухай, frater! Не знаю ÿ, äе у вас моäа гостей ïриймати, ÿкщо тут,
раäжу, ÿк сюäи ïрийäе брат Єжи, ëіïше вийти, он хоч би у ту кеëію біëÿ
хвіртки, бо у нас тут буäутü світсüкі розмови.
— Ïіäу хоч зараз, віä гріха чимäаëі, — сказав чернеöü.
Тим часом з’ÿвивсÿ Воëоäийовсüкий, інакше кажучи, брат Єжи, аëе
Загëоба не вïізнав його, так сиëüно ïан Міхаë змінивсÿ.
Ïереäусім у біëому чернечому вбранні він зäававсÿ вищим, ніж
у äрагунсüкому коëеті, ïо-äруге, коëисü хваöüко ïіäкручені вгору, маëо не
äо самих очей, вуса теïер обвисëи. Брат Єжи, схоже, намагавсÿ заïустити
й бороäу, і вона стирчаëа русими ïасмами не біëüше ніж на ïівïаëüöÿ
завäовжки. Äо того ж він схуä і навітü висох, а найгоëовніше, очі в нüого
ïогасëи. Ïонуривши гоëову і сховавши на груäÿх ïіä сутаною руки, серäега
йшов, ëеäве ïереставëÿючи ноги.
Ïан Загëоба, ïоïервах не вïізнавши його, вирішив, що сам ïріор вийшов
його зустріти. Він ïіäвівсÿ з ëави й ïрочитав ïерші сëова моëитви:
— Laudetur...********
Аëе, ïриäивившисü, віäкрив обійми й вигукнув:
— Ïане Міхаëе! Ïане Міхаëе!
Брат Єжи äав обійнÿти себе, щосü схоже на риäаннÿ струснуëо його
груäи, аëе очі так само заëишаëисÿ сухими.
Ïан Загëоба äовго стискав його і нарешті заговорив:
— Не оäин ти оïëакував своє нещастÿ. Ïëакав ÿ, ïëакаëи Кмитиöі
й Скшетусüкі. На все воëÿ Божа! Змирисÿ з нею, Міхаëе! Нехай же тебе
Отеöü миëосерäний винагороäитü і втішитü!.. Муäро ти вчинив, що на öей
час осеëивсÿ у öих мурах. У скорботі äумки ïро Бога — найкраща втіха.
Äай мені ще раз ïритиснути тебе äо серöÿ. Майже не бачу тебе, сëüози
гетü очі застиëаютü!
 Ïан Загëоба, äивëÿчисü на Воëоäийовсüкого, насïравäі розчуëивсÿ äо
сëіз. Нарешті, виïëакавшисü, ïромовив:
— Äаруй, брате, що урвав твої сïокійні моëитовні розäуми, аëе не міг
ÿ вчинити інакше, та й сам ти з öим ïогоäишсÿ, висëухавши мої äокази! Ох,
Міхаëе, Міхаëе! Скіëüки ми вкуïі ïережиëи і äоброго, й ëихого! Чи
знайшов ти за öією огорожею хоч ÿкусü утіху?
— Знайшов, — віäïовів ïан Міхаë, — знайшов у сëовах, що їх äенно
і нощно тут чую і тверäжу й ëаäен тверäити аж äо смерті: memento
mori!******** У смерті моÿ втіха.
— Гм! Смертü куäи ëегше на бранному ïоëі знайти, аніж у кëÿшторі, äе
життÿ äенü за äнем ïëине так, ніби хтосü кëубок ïовоëі розмотує...
— Тут немає життÿ, бо немає сïрав земних, і äуша, ще не розëучившисü
із тіëом, уже в іншому світі ïеребуває.
— Якщо так, то не стану тобі говорити, що біëгороäсüка орäа на Річ
Ïосïоëиту зуби точитü, аäже тобі теïер äо öüого байäуже?
Ïан Міхаë ураз ворухнув вусиками, ïравиöÿ мимовоëі ïотÿгëасÿ ëіворуч,
аëе, не знайшовши шабëі, знову зникëа ïіä сутаною. Він ïонурив гоëову
й сказав:
— Memento mori!
— Сëушно, сëушно! — віäïовів ïан Загëоба, з виразним нетерïіннÿм
кëіïаючи своїм зäоровим оком. — Щойно вчора гетüман Собесüкий сказав:
«Нехай би Воëоäийовсüкий ще й öю бурю з нами зустрів, а ïотім і в ÿкий
завгоäно кëÿштор ïішов. Госïоäü на нüого за öе не розгнівавсÿ б, навïаки,
був би чернеöü хоч куäи». Аëе важко й äивуватисÿ, що вëасний сïокій тобі
за сïокій Вітчизни äорожчий, ÿк то кажутü, prima caritas ab ego********.
Заëÿгëа триваëа тиша, тіëüки вусики у ïана Міхаëа зäригнуëисÿ
й настовбурчиëисÿ.
— Обітниöі ще не äавав? — зненаöüка заïитав ïан Загëоба. — Отже,
хоч зараз можеш звіäси вийти?
— Ченöем ÿ ще не став, бо очікував на öе Божої ëаски і тієї гоäини,
коëи скрботні земні äумки ïерестанутü томити äушу. Ïроте Божа ëаска на
мене зійшëа, сïокій ïовернувсÿ, вийти ÿ можу, аëе не хочу — набëижаєтüсÿ
термін, коëи ÿ з чистим сумëіннÿм, віäсторонившисü оä земних ïомисëів,
äам обітниöю.
— Не хочу ÿ тебе віäмовëÿти, та й ревністü твоÿ мені ïоäобаєтüсÿ, хоч,
ïам’ÿтаю, Скшетусüкий, наäумавши свого часу ïостригтисÿ в ченöі, чекав,
коëи наä Вітчизною ущухне бурÿ. Роби ÿк хочеш. Сïравäі не стану тебе
віäмовëÿти, бо ÿ і сам коëисü ïро кëÿшторне життÿ мріÿв. Буëо öе
ïівстоëіттÿ тому, ïам’ÿтаю, ÿк став ïосëушником. Щоб ÿ з öüого місöÿ не
зійшов, коëи кажу неïравäу! Аëе, на жаëü чи на щастÿ, Госïоäü
розïорÿäивсÿ інакше... Ïро оäне тіëüки бëагаю тебе, Міхаëе, вийäи звіäси
хоч на äнину.
— Навіщо? Äайте мені сïокій! — віäïовів ïан Воëоäийовсüкий.
Ïан Загëоба заревів угоëос, витираючи сëüози ïоëами кунтуша.
— Äëÿ себе, — говорив він уривчастим гоëосом, — äëÿ себе не шукаю
ÿ ïорÿтунку, хоч кнÿзü Богусëав Раäзивіëë обіöÿє ïомститисÿ мені й убивöü
на мене наöüковує, а мене, старого, захистити й убезïечити віä нüого нема
кому. Äумав, що ти... Та гоäі ïро öе! Я все оäно тебе ÿк сина ëюбитиму,
навітü ÿкщо ти у мій бік і не гëÿнеш... Ïро оäне бëагаю, моëисÿ за мою
äушу, бо мені віä рук Богусëавових не втекти!.. Нехай мене сïіткає те, що
буäе! Аëе знай, що äругий твій ïриÿтеëü, котрий останнüою скибкою хëіба
з тобою äіëивсÿ, ëежитü-ïомирає і неоäмінно ïобачити тебе хоче, щоб
зізнатисÿ в чомусü, без чого його äуша не уïокоїтüсÿ.
Ïан Міхаë, ÿкий із хвиëюваннÿм сëухав розïовіäü ïана Загëоби ïро
небезïеки, що загрожуютü йому, тут не витримав і, схоïивши його за ïëечі,
сïитав:
— Хто ж öе? Скшетусüкий?
— Не Скшетусüкий, а Кетëінг!
— Боже миëосерäний, що з ним?
— Мене захищаючи, він був тÿжко ïоранений ïосіïаками кнÿзÿ
Богусëава і не знаю, чи ïроживе ще боäай äенü. Зараäи тебе, Міхаëе,
зважиëисÿ ми на все, тіëüки äëÿ öüого і äо Варшави ïриїхаëи, ïро оäне
äумаючи, ÿк тебе втішити. Вийäи звіäси хоч на äві äнини і втіш умирущого.
А ïотім ïовернешсÿ... äаси обітниöю... Я ïривіз ëиста віä отöÿ ïримаса äо
ïріора, öе щоб тобі не ставиëи ïереïон... Тож ïокваïсÿ, бо кожна хвиëина
äорога!..
— Боже миëостивий! — вигукнув ïан Воëоäийовсüкий. — Що ÿ чую!
Ïереïон мені ставити й так не можутü, ÿ тут ëишенü ïосëушник. Боже ти
мій, Боже! Ïроханнÿ вмирущого — öе ж свÿте! Йому ÿ віäмовити не можу!
— Смертеëüний був би гріх! — вигукнув ïан Загëоба.
— Істинна ïравäа! Вічно öей зраäник Богусëав! Якщо ÿ не ïомщусÿ за
Кетëінга, äовіку мені не бачити öих мурів... Знайäу ÿ öих його ïосіïак, öих
убивöü, ÿ їм макітри ïорозбиваю! Боже миëостивий, мене вже й äумки
грішні брати стаëи! Memento mori!.. Зачекай мене, ваша миëостü, ÿ зараз
ïереоäÿгнусÿ у старе вбраннÿ, бо в сутані вихоäити мені у світ не можна...
— Осü оäежа! — крикнув ïан Загëоба, ïростÿгаючи руки äо вузëика,
що ëежав збоку на ëаві. Я все ïереäбачив, усе ïриготував... Тут і чоботи,
і шабëÿ чуäова, і кунтуш...
— Хоäімо, ваша миëостü, äо мене в кеëію, — кваïëиво заïроïонував
маëенüкий риöар.
І вони ïішëи, а коëи з’ÿвиëисÿ знову, то ïоруч із ïаном Загëобою йшов
уже не ченчик у біëому вбранні, а офіöер у жовтих ботфортах, із шабëею
ïри боöі, з біëою ïортуïеєю через ïëече.
Ïан Загëоба ïіäморгував оком, а ïобачивши брата-воротарÿ, котрий із
виразним обуреннÿм віäчинив їм хвіртку, всміхнувсÿ у вуса.
Неïоäаëік кëÿштору, трохи нижче, стоÿв віз ïана Загëоби із äвома
чеëÿäниками: оäин сиäів на козëах, ïритримуючи віжки äобре заïрÿженого
четверика, ÿкого ïан Воëоäийовсüкий мимовоëі окинув ïогëÿäом знавöÿ,
äругий стоÿв ïорÿä — у ïравиöі він тримав заïëіснÿвіëий невеëичкий äзбан
із вином, у ëівиöі — äва кеëихи.
— Äо Мокотова äаëеченüко, — сказав ïан Загëоба, — а ïри ëожі
Кетëінга чекає на нас веëика журба. Виïий, Міхаëе, щоб ëегше тобі буëо
витримати уäари äоëі, бо осëаб ти, ÿк ïогëÿну.
Сказавши öе, ïан Загëоба взÿв із рук у ïахоëка äзбан і наïовнив кеëихи
загустіëим віä старості соëоäким угорсüким вином.
— Äостойний наïій, — зауважив він, ïоставивши äзбан на земëю
і беручи в руки кеëихи. — За зäоров’ÿ Кетëінга!
— За зäоров’ÿ! — ïовторив ïан Воëоäийовсüкий. — Ïосïішаймо!
Вони оäним äухом осушиëи кеëихи.
— Ïосïішаймо! — ïовторив ïан Загëоба. — Наëивай, хëоïче! За
зäоров’ÿ Скшетусüкого! Ïосïішаймо!
— Вони знову виïиëи оäним äухом, і сïравäі треба буëо ïосïішати.
— Сіäаймо! — завоëав ïан Воëоäийовсüкий.
— Невже ти за моє зäоров’ÿ не виï’єш? — жаëісëивим гоëосом заïитав
ïан Загëоба.
— Ну ж бо! Тіëüки жвавіше!
І вони виïиëи втретє. Загëоба ïерехиëив віäразу, хоч у кеëиху заëишиëосÿ
з чарку, віäтак, навітü не встигнувши витерти вусів, захоäивсÿ воëати:
 — Був би ÿ невäÿчником, ÿкби й за тебе не виïив. Наëивай, хëоïче!
— Красно äÿкую, ïриÿтеëю мій! — віäïовів брат Єжи.
У äзбані завиäніëосÿ äно. Ïан Загëоба схоïив його за горëо і розчереïив
на äрузки, бо не міг терïіти ïорожнüого ïосуäу. Ïотім вони швиäко сіëи
й ïоїхаëи.
Шëÿхетний наïій швиäко наïовнив їхню кров живиëüним теïëом, а серöÿ
наäією. Щоки брата Єжи взÿëисÿ ëегким рум’ÿнöем, а ïогëÿä став ÿк
коëисü бистрим.
Рука його мимовоëі кіëüка разів ïотÿгëасÿ äо вусиків, теïер вони знову,
ÿк маëенüкі шиëüöÿ, стирчаëи äогори, майже торкаючисü очей. Він із
öікавістю розгëÿäавсÿ äовкоëа, немовби бачив усе вïерше.
Зненаöüка ïан Загëоба вäарив себе рукою ïо коëінах і ні сіëо ні вïаëо
крикнув:
— Гоï! Гоï! Щойно Кетëінг тебе ïобачитü, ураз оäужає! Заïевнÿю тебе!
Гоï! Гоï!
І, на раäощах обхоïивши Міхаëа за шию, ïочав стискати його щосиëи.
Воëоäийовсüкий не заëишивсÿ у нüого в боргу, і вони щиро ïритискаëи
оäин оäного äо груäей.
Якийсü час вони їхаëи мовчки, аëе мовчаннÿ öе буëо öіëющим.
Тим часом обабіч äороги з’ÿвиëисÿ сëобіäсüкі хатки.
Усе навкруги аж киïіëо. Туäи й сюäи кваïиëисÿ міщани, барвисто
вäÿгнена чеëÿäü, жовніри, шëÿхтичі, вирÿäжені ÿк на весіëëÿ.
— На сейм з’їхаëасÿ тüма нароäу, — ïоÿснив ïан Загëоба, — може,
й не всÿкий у сïраві, аëе ж ïоäивитисÿ і ïосëухати всім хочетüсÿ. Заїжäжі
äвори й корчми так ïереïовнені, що кутка віëüного не знайäеш, а вже
шëÿхтÿнок на вуëиöі біëüше, аніж воëоссÿ в бороäі!.. Такі вроäëиві, бестії,
що часом чоëовік ëаäен руками заïëескати, ÿк gallus******** криëüми,
і закукурікати на öіëе горëо. Ïогëÿнü-но на оту чорнÿвку, за ÿкою гайäук
зеëену шубку несе, а онäе гëаäка, га?!
Тут ïан Загëоба штовхнув Воëоäийовсüкого куëаком у бік, той гëÿнув,
вуса у нüого настовбурчиëисÿ, очиöі бëиснуëи, аëе тої ж миті він
засоромивсÿ, отÿмивсÿ, ïонурив гоëову і, трохи ïомовчавши, сказав:
— Memento mori!
А ïан Загëоба знову обійнÿв його за шию.
— Per amititiam nostram********, Міхаëе, ÿкщо ëюбиш мене, ÿкщо шануєш
мою старістü, оäружисÿ! Стіëüки äовкоëа ïанÿнок äостойних, оäружисÿ,
кажу!
Брат Єжи зäивовано ïоäививсÿ на свого ïриÿтеëÿ. Ïан Загëоба не був
ï’ÿний, він, буваëо, виïивав тричі стіëüки і не заговорювавсÿ, отже, й зараз
ïовів такі речі не віä розчуëеннÿ. Ïроте всÿка äумка ïро оäруженнÿ
зäаваëасÿ ïанові Міхаëу бëюзнірством, і ïершої миті він так зäивувавсÿ, що
навітü не розсерäивсÿ.
Віäтак суворо ïоäививсÿ на ïана Загëобу й сïитав:
— Ти, ваша миëостü, ïереïив?
— Віä щирого серöÿ кажу тобі, оäружисÿ!— ïовторив ïан Загëоба.
Ïан Воëоäийовсüкий гëÿнув на нüого ще суворіше:
— Memento mori!
Аëе ïана Загëобу не так ëегко буëо зäоëати.
— Міхаëе, ÿкщо ти мене ëюбиш, зроби öе заäëÿ мене і äумати забуäü
ïро своє «memento». Repeto********, ніхто тебе не ïриневоëює, та тіëüки
сëужи Богові тим, äëÿ чого він тебе створив, а створив він тебе äëÿ шабëі,
і, отже, така буëа його воëÿ, ÿкщо зумів ти äосÿгти в öüому мистеöтві
неабиÿкої äосконаëості. Якби хотів він зробити з тебе ксüонäза, то,
очевиäÿчки, наäіëив би іншим мистеöтвом, а серöе схиëив би äо книжок
і ëатини. Зауваж також, що ëюäи жовнірів-ïравеäників не менше віä свÿтих
отöів шануютü, бо вони у ïохоäи суïроти всÿкої нечисті хоäÿтü
і praemi******** з рук Божих оäержуютü, із ворожими хоругвами
ïовертаючисü... Усе так, не станеш же ти ïеречити?
— Не стану сïеречатисÿ, та й знаю äо того ж, що у герöі сëовесному
мені тебе не зäоëати, аëе й ти, äоброäію, ïогоäüсÿ, що äëÿ журби
у кëÿшторних мурах куäи біëüше ïожитку.
— Ого! Якщо так, то вже й узагаëі треба кëÿшторну браму äëÿ журби
vitare********. Журбу-смуток сëіä у гоëоäі тримати, щоб вона, бестіÿ, зäохëа,
а той, хто її живитü, бовäур!
Ïан Воëоäийовсüкий не віäразу знайшов, що віäïовісти, тому замовк,
а за хвиëину ïромовив сумним гоëосом:
— Ти мені, äоброäію, ïро оäруженнÿ не нагаäуй, такі нагаäуваннÿ
ëишенü ÿтрÿтü äушу. Коëишнüої охоти біëüш немає, сëüозами змиëо, та
й ëіта не ті. У мене й чуб уже сивий. Сорок äва роки, а з них äваäöÿтü
ï’ÿтü ëіт труäів війсüкових. Не жарти, ой ні, не жарти!
— Боже миëосерäний, не скарай його за бëюзнірство! Сорок äва роки!
Тüху! Ïогëÿнü на мене! У чоëовіка вäвічі біëüше за сïиною ëишиëосÿ,
а часом ой ÿк важко жар у груäÿх схоëоäити, ëихоманку наче курÿву з тіëа
витрÿсти. Шануй ïам’ÿтü ëюбої своєї небіжчиöі, Міхаëе! Тож äëÿ неї ти
був äобрий, а äëÿ інших старий, нікчемний?
— Гоäі, äоброäію, гоäі, не ÿтри äуші! — гоëосом, сïовненим журби,
віäгукнувсÿ ïан Воëоäийовсüкий.
І на вусики його ïотекëи сëüози.
— Не скажу біëüше ні сëова, — ïромовив ïан Загëоба, — тіëüки äай
мені чесне каваëерсüке, що б там із Кетëінгом не буëо, місÿöü ти ïровеäеш
із нами. Треба тобі й Скшетусüкого ïобачити... Якщо згоäом äо кëÿштору
захочеш ïовернутисÿ, ніхто тебе не затримає.
— Äаю чесне каваëерсüке! — віäгукнувсÿ ïан Міхаë.
І вони враз заговориëи ïро інше. Ïан Загëоба розïовіäав ïро сейм, ïро
те, ÿк він вистуïив суïроти кнÿзÿ Богусëава, згаäав і ïро історію
з Кетëінгом.
Щоïравäа, він часто-густо уривав розïовіäü і ïоринав у свої äумки.
Ëибонü, öе буëи весеëі äумки, бо він час віä часу бив себе руками ïо
коëінах і ïовторював:
— Гоï! Гоï!
Оäнак, що бëижче ïіä’їзäиëи вони äо Мокотова, то несïокійнішим
ставаëо обëиччÿ ïана Загëоби. Він раïтом ïовернувсÿ äо Воëоäийовсüкого
і сïитав:
— Ïам’ÿтаєш? Аäже ти äав чесне каваëерсüке, що Кетëінг Кетëінгом,
а ти все оäно місÿöü із нами ïобуäеш.
— Віä сëова не віäмовëюсÿ, — ïіäтверäив ïан Воëоäийовсüкий.
— А осü і Кетëінгова саäиба, — завоëав ïан Загëоба. — Розкішне
місöе!
А ïісëÿ öüого крикнув візникові:
— Ну ж бо, ëÿсни батогом! Свÿто сüогоäні у öій госïоäі!
Ïроëунав гучний виëÿск батога. Ïроте віз не встиг іще в’їхати у ворота,
а з ґанку вже збігëи äавні ïриÿтеëі ïана Міхаëа. Буëи сереä них і коëишні
ïобратими, ще з часів Хмеëüниччини, і зовсім юні бійöі, з-ïоміж них ïан
Васиëевсüкий і ïан Нововейсüкий, майже äіти, аëе затÿті воÿки, із тих, що
хëоïчаками, ïовтікавши зі шкоëи, осü уже äекіëüка років ïіä ïровоäом ïана
Воëоäийовсüкого шкоëиëи воєнну науку. Маëенüкий риöар ëюбив їх
безмежно.
 Зі старших був ïан Орëик, із роäу Новина, той самий, у котрого на
череïі вибëискуваëа ëатка із зоëота — згаäка ïро оскоëок швеäсüкої
гранати, і ïан Рущиöü, наïівäикий стеïовий риöар, неïеревершений наїзник
у ворожий стан, що оäному Воëоäийовсüкому ïостуïавсÿ у своєму
мистеöтві, і ще äехто. Усі вони, ïобачивши на возі äвох чоëовіків,
захоäиëисÿ кричати:
— Тут він! Vicit******** Загëоба! Тут!
Вони кинуëисÿ äо воза, схоïиëи маëенüкого риöарÿ і ïонесëи на руках,
ïовторюючи:
— Вітаємо тебе, ïриÿтеëю наш ëюбий! Із нами ти теïер, і ми тебе не
віäïустимо! Vivat Воëоäийовсüкий, найëіïший риöарю, окрасо öіëого
війсüка! У стеï із нами, ïобратиме! У Äике ïоëе! Там вітер журбу твою
розіб’є!
І аж на ґанку вони виïустиëи його з рук. Ïан Воëоäийовсüкий з усіма
ïривітавсÿ, веëüми розчуëений такою серäечністю, і віäразу сïитав:
— А ÿк Кетëінг? Чи живий іще?
— Живий! Живий! — хором віäïовіëи старі жовніри, ховаючи у вуса
усмішку. — Іäи мерщій äо нüого, бо він ніÿк не може тебе äіжäатисÿ.
— Бачу, сïрави не такі вже кеïсüкі, ÿк ïан Загëоба мені розïисав, —
ïромовив маëенüкий риöар.
Вони зайшëи в сіни, а з сіней у веëику кімнату. Ïосереäині стоÿв стіë із
зазäаëегіäü ïриготовëеним частуваннÿм, у кутку — канаïа, накрита біëою
кінсüкою шкурою, на ÿкій ëежав Кетëінг.
— Ïриÿтеëю! — сказав ïан Воëоäийовсüкий, кинувшисü äо нüого.
— Міхаëе! — вигукнув Кетëінг і, ëегко скочивши на ноги, схоïив
маëенüкого риöарÿ в обійми.
Вони обіймаëисÿ äуже гарÿче, і часом Кетëінг ïіäкиäав угору
Воëоäийовсüкого, а часом Воëоäийовсüкий Кетëінга.
— Наказано буëо мені симуëювати хворобу, — розïовіäав
шотëанäеöü, — уäати, що вмираю, аëе ïобачив ÿ тебе й не витримав!
Я зäоровий ÿк риба, і жоäна ïригоäа мене не сïіткаëа. Всÿ хитрістü буëа
в тому, щоб із кëÿштору тебе виманити. Ïробач нам, Міхаëе!.. З ëюбові äо
тебе вигаäаëи ми öю ïастку!..
— З нами у Äике ïоëе! — знову вигукнуëи риöарі й своїми тверäими
äоëонÿми так застукаëи ïо шабëÿх, аж у кімнаті заäвигтіëо.
 Ïан Міхаë стороïів. Ïоïервах він не міг вимовити й сëова, віäтак ïо
черзі обвів ïогëÿäом усіх, зуïинивши його на ïанові Загëобі.
— Ïройäисвіти! — нарешті заïаëüно вигукнув він. — Я äумав, що
Кетëінга смертеëüно ïоранено.
— Схаменисÿ, Міхаëе! — завоëав ïан Загëоба. — Ти гніваєшсÿ, що
Кетëінг живий і зäоровий? Жаëієш äëÿ нüого зäоров’ÿ і смерті жаäаєш?
Невже серöе твоє скам’ÿніëо і ти хотів би усіх нас скоріше на марах
ïобачити — і Кетëінга, і ïана Орëика, і ïана Рущиöÿ, і всіх оöих ïарубчат,
ба навітü Скшетусüкого, і мене, мене, котрий ëюбитü тебе ÿк сина ріäного!
Тут ïан Загëоба заïëющив очі й заскигëив іще жаëібніше:
— Чи варто жити на світі, миëостиві ïанове, ÿкщо ніäе вже вäÿчності не
зустрінеш, самі тіëüки зачерствіëі серöÿ?
— Äаруйте! — вигукнув ïан Воëоäийовсüкий. — Я вам зëа не бажаю,
аëе кривäно мені, що не зуміëи ви журби моєї ïошанувати.
— Життÿ він, бачте, нам ïожаëів! — ïовторював ïан Загëоба.
— Та гоäі вже тобі, миëостивий ïане!
— Каже, що не ïошануваëи його журби, а ми ж море сëіз наä його біäою
виëиëи, миëостиві ïанове! Ïравäа! Бога беру у свіäки, що ми журбу твою
шабëÿми розмести готові, бо так завше істинні ïриÿтеëі чинÿтü! Та коëи
сëово äав із нами на місÿöü заëишитисÿ, то хоч öей місÿöü ëюби нас іще,
Міхаëе.
— А ÿ аж äо смерті ëюбити вас не ïерестану! — віäïовів
Воëоäийовсüкий.
Ïоäаëüшу розмову ïеребиëа ïоÿва нового гостÿ. Жовніри, що обстуïиëи
ïана Воëоäийовсüкого, не ïочуëи, ÿк гістü ïіä’їхав, і ïобачиëи його тіëüки
теïер, у äверÿх. На ïорозі стоÿв чоëовік веëетенсüкий на зріст, кремезний
і ставний, з обëиччÿм римсüкого öісарÿ. Буëа в öüому обëиччі й веëич,
і монархова ëагіäністü, і äоброта. Він зовсім не скиäавсÿ на інших жовнірів,
стоÿв сереä них ÿк короëü ïтахів — ореë, що ширÿє наä ÿструбами,
рарогами, ïіäсокоëиками-біëозорами...
— Ïан веëикий гетüман! — вигукнув Кетëінг і, ÿк госïоäар äому,
кинувсÿ його вітати.
— Ïан Собесüкий! — ïовториëа за ним і решта.
Гоëови риöарів схиëиëисü у шанобëивому ïокëоні.
Окрім ïана Воëоäийовсüкого, усі знаëи ïро те, що веëикий гетüман
ïриїäе, він ïообіöÿв öе Кетëінгові, й усе-таки його ïриїзä сïравив на всіх
таке сиëüне враженнÿ, що äовгенüко ніхто не смів розтуëити рота. Веëику
ëаску зробив він усім своїм ïриїзäом. Аëе ïан Собесüкий наä усе ëюбив
жовнірів, особëиво тих, із ÿкими він безëіч разів тоïтав татарсüкі чамбуëи.
Гетüман уважав воÿків своєю роäиною, осü і öüого разу вирішив він
ïриїхати, втішити й обëаскати ïана Воëоäийовсüкого, віääати йому ïри всіх
шану і в такий сïосіб неïомітно ïовернути назаä.
Тож ïривітавшисü із Кетëінгом, веëикий гетüман віäразу ж ïростÿг
маëенüкому риöареві обиäві руки, а коëи ïан Міхаë ïриïав äо його коëін,
обхоïив йому гоëову.
— Ну, äавній жовніре, — ïромовив він, — рука Божа ïритисëа тебе äо
земëі, аëе вона ж ïіäніме і втішитü. Бог із тобою! І ти теж заëишишсÿ
з нами...
Віä ïëачу зäригнуëисÿ груäи ïана Міхаëа.
— Я вас не ïокину! — сказав він крізü сëüози.
— От і äобре, таких би жовнірів мені чимбіëüше! А теïер, äавній
ïриÿтеëю, згаäаймо ті часи, коëи ми у віëüних стеïах ïіä наметами
бенкетуваëи. Äобре мені з вами! Ну ж бо, ïокажи своє завзÿттÿ,
госïоäарю!
— Vivat Joannes dux!******** — ïроëунаëи всі гоëоси.
Розïочавсÿ бенкет і не вщухав аж äо ранку.
Настуïного äнÿ ïан гетüман ïрисëав Воëоäийовсüкому äорогий
ïоäарунок — буëаного ісïансüкого äжанета.

******** Любий брате (лат.).

******** Згинь! (лат.).
******** Нехай прославиться... (лат.).
******** Пам’ятай про смерть! (лат.).
******** Тут: своя сорочка ближча до тіла (лат.).
******** Півень (лат.).
******** В ім’я нашої приязні (лат.).
******** Повторюю (лат.).
******** Нагороди (лат.).
******** Зачинити (лат.).
******** Переміг (лат.).
******** Хай живе Йоан, проводар! (лат.).
 РОЗДІЛ VІ

Кетëінг із Воëоäийовсüким ïрисÿгнуëи оäин оäному, ÿкщо тіëüки

траïитüсÿ нагоäа, знову стремено äо стремена їзäити, біëÿ оäного багаттÿ
грітисÿ, на сон оäне сіäëо у гоëови кëасти.
Та не минуëо й тижнÿ віä äнÿ зустрічі, ÿк виïаäок їх розëучив. Із
Курëÿнäії ïрибув гонеöü із новиною, що Гасëінг, котрий юного шотëанäöÿ
всиновив і своїм сïаäкоємöем зробив, несïоäівано занеäужав і хоче бачити
названого сина. Риöар негайно верхи вирушив у äорогу.
Ïереä віä’їзäом він ïоïрохав ïана Загëобу і Воëоäийовсüкого мати його
äім за вëасний і гостювати в нüому, аж äоки їм наäокучитü.
— Може, й Скшетусüкі ïриїäутü, — казав він. — Äо виборів сам він
ïрибуäе наïевно, та хоч би й з усіма äітüми, äëÿ всіх місöе знайäетüсÿ.
У мене кревних нема, а хоч би й буëи, ви теж мені ÿк ріäні.
Особëиво тішивсÿ заïрошенню ïан Загëоба, йому в Кетëінга буëо наäто
зручно, аëе й ïанові Воëоäийовсüкому гостинністü виÿвиëасÿ не зайвою.
Скшетусüкі так і не ïриїхаëи, зате ïро своє ïрибуттÿ ïовіäомиëа сестра
ïана Воëоäийовсüкого, та, що буëа заміжнÿ за ïаном Маковеöüким15,
стоëüником ëатичовсüким. Вона ïрисëаëа у гетüмансüкий äвір чоëовіка
заïитати, чи не бачив хто-небуäü маëенüкого риöарÿ. Звісно, йому віäразу
ж ïоказаëи на саäибу Кетëінга.
Ïан Воëоäийовсüкий веëüми зраäів öій звістöі. Він уже äекіëüка років не
бачив своєї сестри, ïані стоëüникової, і, äовіäавшисü, що, не знайшовши
нічого ïристойного, вона зуïиниëасü у Рибаках, в убогій осеëі, ïан Міхаë
віäразу ж ïокваïивсÿ äо неї, щоб заïросити äо Кетëінгової саäиби.
Вже смеркëосÿ, коëи він зайшов у хатину, і хоч у кімнаті буëи ще äві
жінки, він оäразу вïізнав сестру. Ïані стоëüникова буëа низенüкою,
кругëенüкою, наче кëубок ïрÿäива.
І вона його враз уïізнаëа. Вони кинуëисÿ оäне оäному в обійми і äовго не
могëи вимовити й сëова. Він віäчув, ÿк ïо його обëиччю течутü її теïëі
сëüози, і вона віäчуëа теïëо його сëіз. Увесü öей час ïанÿнки стоÿëи
неïорушно, ÿк äві свічки, сïостерігаючи за чужою раäістю.
Та осü ïані Маковеöüка, ÿкій ïершій ïовернуëо мову, ïочаëа викрикувати
тонким, ïискëÿвим гоëоском:
 — Стіëüки років! Стіëüки років! Äоïоможи тобі Боже, коханий братику!
Щойно äізнаëасü ÿ ïро твоє горе, віäразу зірваëасÿ їхати. І чоëовік мене не
стримував, бо віä Буäжака загрожує біäа... Та й ïро біëгороäсüких татар
хоäÿтü чутки. І, мабутü, скоро на äорогах зачорніє, осü і зараз ïтаство
зëетіëосÿ звіäусіëü, а так завше ïереä наваëою буває. Нехай Бог тебе
втішитü, коханий братику! Ëюбий мій! Зоëотий! Чоëовік на вибори сюäи
ïриїäе і сказав мені так: «Бери ïанÿнок і їäü раніше. Міхаëа, каже,
у скорботі ïригоëубиш, віä татар, каже, треба äесü гоëову сховати, бо
в країні от-от ïожежа сïаëахне, оäне сëово, усе äокуïи скëаäаєтüсÿ. Їäü,
каже, äо Варшави, знайäи житëо там ïристойне, ïоки ще можна, щоб нам
буëо äе зуïинитисÿ». Він там із краÿнами на шëÿхах ворогів карауëитü.
Війсüка замаëо. У нас завжäи так. Міхаëе, братику мій коханий! Ïіäійäи-но
äо вікна, ÿ на тебе ïоäивëюсÿ. Он ÿк схуä на обëиччі, аäже ж горе не
краситü. Äобре буëо чоëовікові на Русі казати: знайäи житëо ïристойне!
А тут ніäе нічого — ëеäве хаëуïу знайшëи. Через сиëу три в’ÿзки соëоми
äëÿ ïостеëей нашкребëи.
— Äозвоëü, сестро!.. — ïочав був маëенüкий риöар.
Аëе сестра не хотіëа äозвоëити й туркотіëа äаëі, ÿк мëинок:
— Тут ми зуïиниëисÿ, аäже біëüше й місöÿ не буëо. Госïоäарі ÿкосü
вовком äивëÿтüсÿ, хтозна, що за ëюäи. Ïравäа, і в нас четверо чеëÿäників,
äобрих ïарубків, та й ми не з ëÿкëивих, у наших краÿх і в груäÿх жінки
серöе воїна б’єтüсÿ, інакше там не ïроживеш. У мене короткоствоëüний
мушкетик є, ÿкий ÿ завше з собою вожу, а в Басüки äва обрізи. Тіëüки
Кшисÿ зброї не ëюбитü... Ïроте місто чуже, тому ÿ воëіëа б знайти
наäійніше місöе...
— Äозвоëü, сестро... — ïовторив ïан Воëоäийовсüкий.
— А ти äе зуïинивсÿ, Міхаëе? Ти маєш мені äоïомогти знайти
ïомешканнÿ, бо, наïевно, й у Варшаві не раз бував...
— Ïомешканнÿ äëÿ тебе готове, — урвав її ïан Міхаë, — та ще й таке,
що й сенатора з усім äвором у нüого заïросити не соромно. Я зуïинивсÿ
у свого ïриÿтеëÿ, каïітана Кетëінга, і зараз тебе äо нüого віäвезу...
— Аëе ïам’ÿтай, що нас троє, äвоє сëуг і четверо чеëÿäників. О Боже
мій! Я ж тебе й äосі з комïанією не ïознайомиëа!
І вона враз обернуëасÿ äо ïанÿнок:
— Ваші миëості знаютü, хто він, аëе він не знає, хто ви. Буäü ëаска,
ïознайомтесÿ, хоч і ïотемки. Навітü нам у ïечі äосі не затоïиëи... Öе ïанна
Кристина Äрогойовсüка, а ото ïанна Барбара Єзüорковсüка. Чоëовік мій їх
і їхнüої маєтності оïікун, а вони сироти й живутü із нами. Таким юним
ïаннам без оïіки жити негоже.
Ïоки ïані стоëüникова говориëа öе, Воëоäийовсüкий укëонивсÿ, ÿк öе
робëÿтü війсüкові, а обиäві ïанÿнки, ïритримуючи ïоäіë суконü, зробиëи
реверанс, ïри öüому ïанна Єзüорковсüка струснуëа гоëовою, ÿк ëоша.
— Сіäаємо і їäüмо! — сказав ïан Міхаë. — Зі мною мешкає ïан
Загëоба, ÿкого ÿ ïоïрохав ïоäбати ïро вечерю.
— Той самий сëаветний ïан Загëоба? — сïитаëа раïтом ïанна
Єзüорковсüка.
— Басüка, тихо! — зуïиниëа її ïані стоëüникова. — Боюсÿ тіëüки,
кëоïоту з нами буäе багато!
— Якщо вже ïан Загëоба ïро вечерю äбає, — віäïовів маëенüкий
риöар, — їжі вистачитü, хоч би нас і вäвічі біëüше ïриїхаëо. Веëітü, ïанни,
виносити речі. Я і ïіäвоäу ïрихоïив, а шарабан у Кетëінга такий ïросторий,
що всі четверо ïомістимосü. І осü іще що ÿ ïоäумав: ÿкщо сëуги не ïиÿки,
нехай äо ранку тут із кінüми та з усім начиннÿм ïобуäутü, а ми візüмемо
найïотрібніше.
— Нема ïотреби їм ëишатисÿ, — сказаëа ïані стоëüникова, — вози ще
не розвантажені, заïрÿжемо коней — і в äорогу. Басüко, ïіäи ïриïиëüнуй!
Ïанна Єзüорковсüка скочиëа в сіни, і швиäко, швиäше, аніж можна
ïрочитати äо кінöÿ «Отче наш», ïовернуëасÿ сказати, що все готове.
— Тоäі їäüмо! — ïромовив ïан Воëоäийовсüкий.
За хвиëину шарабан віз усю четвірку äо Мокотова. Ïані стоëüникова
з ïанною Äрогойовсüкою сіëи на заäнє сиäіннÿ, а маëенüкий риöар сів
ïоïереäу, ïоруч із ïанною Єзüорковсüкою. Буëо вже темно, обëич він не
розрізнÿв.
— Ви, ïанни, буваëи у Варшаві? — гучно, щоб загëушити стукіт коëіс,
заïитав він, нахиëившисü äо ïанни Äрогойовсüкої.
— Ні, — віäïовіëа вона низüким, аëе äзвінким і ïриємним гоëосом. —
Ми виростаëи у своїй ïарафії, і ні веëиких міст, ні віäомих ëюäей не
бачиëи.
Сказавши öе, вона ëеäü схиëиëа гоëову, ніби äаючи зрозуміти, що äо
останніх зараховує і ïана Воëоäийовсüкого, чим неабиÿк йому äогоäиëа.
«Ïоëітична, оäначе, äівчина», — ïоäумав ïан Воëоäийовсüкий, наïружено
міркуючи, ÿким би комïëіментом їй віäïовісти.
 — Якби öе місто буëо й у äесÿтü разів біëüше, — нарешті ïромовив
він, — вашої вроäи йому не затüмарити, ïанни.
— А ви звіäки знаєте, миëостивий ïане, аäже нас і не виäно ïотемки? —
несïоäівано заïитаëа ïанна Єзüорковсüка.
«От коза!» — ïоäумав ïан Воëоäийовсüкий, аëе не віäïовів.
Ïевний час вони їхаëи мовчки, аж äоки ïанна Єзüорковсüка звернуëасÿ
äо нüого знову:
— А ви не знаєте, миëостивий ïане, чи у стайнÿх äовоëі місöÿ, бо у нас
äесÿтü коней і äвоє ëошат?
— Та хоч би й триäöÿтü, місöе знайäетüсÿ, стайнÿ ïростора.
А ïанна тіëüки свиснуëа на öе:
— Фітü, фітü!
— Басüко! — ïочаëа наïучувати її ïані стоëüникова.
— Ага! Басüка! Басüка! А коні öіëісінüку äорогу на кому?
За розмовами неïомітно ïіä’їхаëи äо Кетëінгової саäиби.
Всенüкі вікна на честü ïриїзäу ïані стоëüникової буëи освітëені. Назустріч
гостÿм вибігëа ïрисëуга на чоëі з ïаном Загëобою, ÿкий, ïіäскочивши äо
шарабана й ïобачивши у нüому трüох жінок, віäразу сïитав:
— Хто ж із вас, ïані, моÿ äоброäійниöÿ і сестра Міхаëа, мого найëіïшого
ïриÿтеëÿ?
— Я, — віäïовіëа ïані стоëüникова.
Ïан Загëоба віäразу вхоïив її руку і захоäивсÿ розöіëовувати,
ïовторюючи:
— Б’ю чоëом, б’ю чоëом!
Віäтак він äоïоміг ïані стоëüниковій виëізти з шарабана і, розкëанюючисü
ïереä нею і човгаючи ногами, ïровів у сіни.
— Äозвоëüте мені, щойно ïерестуïимо ïоріг, іще раз ïоöіëувати ваші
ручки, — говорив він їй äорогою.
А тим часом ïан Міхаë äоïоміг вибратисÿ з шарабана ïаннам. Ïозаÿк
шарабан був високий, а схоäинку в темрÿві намаöати важко, він обійнÿв за
таëію ïанну Äрогойовсüку, ïіäнÿв її і ïоставив на земëю. Вона не оïираëасÿ
öüому, на митü ïритуëившисü äо нüого груäüми.
— Äÿкую вам, миëостивий ïане! — ïромовиëа вона своїм низüким,
меëоäійним гоëосом.
Ïан Воëоäийовсüкий обернувсÿ теïер äо ïанни Єзüорковсüкої, аëе вона
зіскочиëа вже з äругого боку, і він узÿв ïоïіäруч ïанну Äрогойовсüку.
 У кімнаті ïанни віäрекоменäуваëисÿ ïанові Загëобі, котрий, ïобачивши їх,
розвесеëивсÿ і віäразу ж заïросив усіх äо вечері.
Тареëі на стоëі вже ïаруваëи, наїäків і наïоїв, ÿк і ïереäбачав ïан Міхаë,
буëо стіëüки, що сïравäі вистачиëо б іще на таку саму кіëüкістü осіб.
Ïосіäаëи за стіë. Ïані стоëüникова — на ïокуті, ïраворуч віä неї ïан
Загëоба, ïоруч нüого — ïанна Єзüорковсüка, ïан Воëоäийовсüкий сів
ëіворуч, біëÿ ïанни Äрогойовсüкої.
І аж тут маëенüкий риöар зміг ÿк сëіä розгëеäіти обох ïанÿнок.
Обиäві буëи гарненüкі, аëе кожна у своєму роäі. Äрогойовсüка маëа
чорне, ÿк воронÿче криëо, воëоссÿ, чорні брови, веëикі бëакитні очі,
смагëÿву, бëіäу і таку ніжну шкіру, що навітü на скронÿх виäніëисÿ гоëубі
жиëки. Наä верхнüою губою темнів ëеäü ïомітний ïушок, немовби
ïіäкресëюючи жагучістü її вуст, неначе створених äëÿ ïоöіëунку. Вона буëа
у жаëобі за неäавно ïомерëим батüком, і öе темне вбраннÿ ïри такій ніжній
шкірі й чорному воëоссі наäаваëо їй вигëÿäу ïевної суворості й смутку. На
ïерший ïогëÿä вона зäаваëасÿ старшою за свою ïоäругу, і, тіëüки äобре
ïриäивившисü, ïан Міхаë ïомітив, що öÿ äівчина у ïовному розквіті юної
краси. І що біëüше він äививсÿ, то біëüше äивувавсÿ і веëичі ïостави,
і ëебеäиній шиї, і її стрункості й граöійності, і äівочій вроäі.
«Öе веëична ïані, — äумав він, — і äуша в неї, наïевно, ïіäнесена. Зате
äруга сïравжнÿ ïаëивоäа!»
Ïорівнÿннÿ буëо вäаëе.
Єзüорковсüка буëа значно нижча віä Äрогойовсüкої і взагаëі äрібнувата,
ïроте не хуäа, свіжа, ÿк троÿнäовий бутон, ÿсновоëоса. Воëоссÿ у неї,
ëибонü, ïісëÿ хвороби, буëо коротко обстрижене і зверху вкрите зоëотистою
сіточкою. Аëе й воно, ніби вгаäуючи Басину неïосиäючістü, не хотіëо
ïовоäитисÿ сïокійно, кінчики його виëазиëи крізü усі ïетëі сіточки,
звисаючи на ëоб маëо не äо самих брів, на кштаëт козаöüкого осеëеäöÿ,
бистрі, ïустотëиві очі й ëукава усмішка робиëи її схожою на ïустуна-
збиточника, ÿкий тіëüки й äумає ïро чергову витівку.
Ïри öüому вона буëа така вроäëива і симïатична, що очей не віäвеäеш.
Носик маëа витончений, кирïатенüкий, нізäрі у неї весü час розäуваëисÿ, на
щоках і ïіäборіääі красуваëисÿ ÿмочки — ïрикмета весеëої вäачі.
Та зараз вона сиäіëа ïоважно й смачно вечерÿëа, ïостріëюючи очима то
на ïана Загëобу, то на ïана Воëоäийовсüкого, розгëÿäаючи їх із äитÿчою
öікавістю, немовби ÿкісü äивовижі.
 Ïан Воëоäийовсüкий мовчав. Він розумів, що мав ïіäтримувати розмову
з ïанною Äрогойовсüкою, аëе не знав, із чого її ïочати. Маëенüкий риöар
узагаëі не мав äосвіäу сïіëкуваннÿ з äівчатами, а зараз на äуші у нüого буëо
ще й тужëиво, бо ïанни враз нагаäаëи йому ïро ïомерëу наречену.
Ïан Загëоба, навïаки, розважав ïані стоëüникову, розïовіäаючи їй ïро
ïоäвиги ïана Міхаëа і вëасні. Äо сереäини вечері він саме ïіäійшов äо
оïовіäі ïро те, ÿк коëисü вони з кнÿжною Курöевич і Женäзÿном учотирüох
тікаëи віä татарсüкого чамбуëа, а ïіä кінеöü, зараäи врÿтуваннÿ кнÿжни,
щоб зуïинити ïогоню, кинуëисü уäвох на öіëий чамбуë.
Ïанна Єзüорковсüка аж їсти ïерестаëа, ïіäïерши ïіäборіääÿ руками, вона
сëухаëа, затамувавши äух, увесü час віäкиäаючи з чоëа воëоссÿ, кëіïаëа
очима, а в найöікавіших місöÿх ïëескаëа в äоëоні й ïовторюваëа:
— Ага! Ага! А що äаëі, а що äаëі?
Та коëи оïовіäü äійшëа äо того місöÿ, ÿк äрагуни Кушеëÿ, несïоäівано
вискочивши із засаäи, наëÿгëи на татар і гнаëисÿ за ними ïівмиëі, рубаючи
ïраворуч і ëіворуч, ïанна Єзüорковсüка, не в змозі стримати захоïëеннÿ,
заïëескаëа в äоëоні й закричаëа:
— Оöе-то так, веëüмишановний ïане, оöе-то так! І ÿ б хотіëа там
оïинитисÿ!
— Басüко! — урваëа її оïасиста ïані Маковеöüка з чуäовим русинсüким
акöентом. —Äовкоëа тебе такі ïоëітичні ëюäи, віäвикай ти віä своїх «оöе-
то так!» Ще не вистачаëо, боронü Боже, аби ти крикнуëа: «Щоб ÿ ëуснуëа,
коëи брешу!»
Ïанÿнка розсміÿëасÿ моëоäим і äзвінким, ÿк срібëо, сміхом, і зненаöüка
ëÿснуëа себе руками ïо коëінах.
— Щоб ÿ ëуснуëа, коëи брешу, тітонüко!
— О Боже! Вуха в’ÿнутü! У такому товаристві... Негайно ïереïроси
усіх! — вигукнуëа ïані стоëüникова.
Тоäі Басüка, вирішивши ïочати ïереïросини віä ïані стоëüникової,
ïіäхоïиëасÿ з місöÿ, вïустивши ïри öüому на ïіäëогу ніж, ëожку, і сама
ïірнуëа сëіäом ïіä стіë.
Тут уже й кругëенüка ïані стоëüникова не змогëа утриматисÿ віä сміху,
а сміÿëасÿ вона в особëивий сïосіб: сïершу ïочинаëа трÿстисÿ, так що
гëаäке тіëо її хоäиëо хоäором, а ïотім ïищаëа тоненüким гоëосом. Усі
розвесеëиëисÿ. Ïан Загëоба був у захоïëенні.
 — Осü бачите, ïанове, ÿка морока мені з öією äівчиною! — ïовторюваëа,
трÿсучисü, ïані стоëüникова.
— Та öе ж чистісінüка раäістü! Ïобий мене сиëа Божа! — ïромовив ïан
Загëоба.
Тим часом ïанна Басÿ виëізëа з-ïіä стоëу, знайшëа ëожку й ножа, аж тут
сіточка у неї з гоëови зëетіëа, і несëухнÿне воëоссÿ так і ëізëо на очі. Вона
виïростаëасÿ і, розäуваючи нізäрі, сказаëа:
— Ага! Смієтесÿ з того, миëостиві ïанове, що ставсÿ такий конфуз. Ну
гаразä!
— Äаруйте, ніхто не смієтüсÿ, — ïереконëивим тоном заïеречив ïан
Загëоба. — Ніхто не смієтüсÿ! Навïаки, усі ми щасëиві, що у вашій особі,
ïанно, Госïоäü Бог äарував нам таку раäістü.
Ïісëÿ вечері усі ïішëи у вітаëüню. Там ïанна Äрогойовсüка, ïобачивши
на стіні ëютню, знÿëа її і ïочаëа ïеребирати струни. Ïан Воëоäийовсüкий
ïоïрохав її засïівати у тон струнам, вона віäïовіëа серäечно і ïросто:
— Якщо öе хоч трохи розвіє ваше горе, ÿ готова...
— Äÿкую! — віäïовів маëенüкий риöар і шанобëиво ïіäвів на неї очі.
За хвиëину ïоëинуëи звуки ïісні:
Рицарю, знай, що тобі не минеться:
Щит не врятує і ïереïона,
Якщо в серце розчулене вï’ється
Зла і ïідстуïна стріла Куïідона********.
— Я вже й не знаю, ÿк вам äÿкувати, миëостива ïані, — говорив ïан
Загëоба, сиäÿчи віääаëік із ïані стоëüниковою й öіëуючи їй руки, — сама
ïриїхаëа ще й таких ïанÿнок ïривезëа, що, ëибонü, і самим граöіÿм äо них
äаëеко. Особëиво мені отой гайäучок äо серöÿ ïриïав, така шеëüмочка, що
буäü-ÿку журбу розжене ëіïше, аніж ëасиöÿ мишей. Та й що таке ëюäсüка
ïечаëü, ÿкщо не миші, котрі гризутü зернини весеëості, ÿкі зберігаютüсÿ
у серöÿх наших! А треба вам, миëостива ïані äоброчинниöе, сказати, що
ïоïереäній наш короëü Joannes Casimirus так мої comparationes********
ïоëюбëÿв, що жоäної äнини без них обійтисÿ не міг. Я йому і ïриïовіäки,
і муäрі ïравиëа ïовеäінки äëÿ нüого укëаäав, а він їх на сон грÿäущий
ïовторював, і часто-густо вони йому в хитромуäрій його ïоëітиöі ставаëи
у ïригоäі. Та öе вже інша матеріÿ. Я вірю, що й наш Міхаë, насоëоäившисü
раäістю, назавше ïро свою журбу забуäе. Ви, миëостива ïані, й не знаєте,
що ëише тижäенü минув віäтоäі, ÿк ÿ його із кëÿштору камеäуëів витÿг, äе
він обітниöю äавати збиравсÿ. Аëе ÿ самого нунöіÿ ïіäмовив, а він візüми
й скажи ïріорові, що всіх ченöів у äрагуни ïошëе, ÿкщо Міхаëа негайно не
віäïустÿтü... Нічого буëо йому там робити. Хваëити Бога! Хваëити Бога!
Я вже Міхаëа äобре знаю. Не сüогоäні-завтра котрасü із öих ïанÿнок такі
іскри з його серöÿ викреше, що воно сïаëахне, ÿк трут.
А тим часом ïанна Äрогойовсüка сïіваëа äаëі:
Якщо героя щит не врятує
Ні від меча, ні від сïису,
Як же тоді ще сïокійно воркує
Горлиця — ïтах серед лісу?
— Öі горëички боÿтüсÿ куïіäонових стріë, ÿк собака саëа, — ïрошеïотів
ïані стоëüниковій Загëоба. — Аëе зізнайсÿ, миëостива ïані äоброäійко, не
без ÿкоїсü ïотаємної äумки ти öих синичок сюäи ïривезëа. Козир-äівки!
Особëиво гайäучок, хай буäе вона зäорова! Хитра у Міхаëа сестричка,
ïравäа?
Ïані Маковеöüка враз скорчиëа хитру міну, ÿка, äо речі, аж ніÿк не
ïасуваëа äо її ïростого й äоброäушного обëиччÿ, і ïромовиëа:
— Нам, жінкам, ïро все ïоäумати треба, без ëукавства не ïроживеш.
Чоëовік мій на вибори короëÿ збираєтüсÿ, а ÿ äівчат раніше забраëа, бо
татарва осü-осü нагрÿне. Та ÿкби знати, що з öüого буäе ïуттÿ і оäна з них
щастÿ Міхаëові ïринесе, ÿ б ïаëомниöею äо ÿкогосü чуäотворного образу
ïішëа.
— Буäе ïуттÿ! Буäе! — сказав ïан Загëоба.
— Обиäві äівчини із äобрих роäин, обиäві з ïосагом, що у наші неëегкі
часи чимаëо означає...
— Не мені ïро öе розказувати, миëостива ïані. Міхаëове багатство війна
з’їëа, хоч, ÿк ÿ знаю, трохи грошей у нüого є, він їх веëиким ïанам ïіä
розïиску віääав. Браëи й ми не раз неабиÿкі трофеї, миëостива ïані, ïанові
гетüману віääаваëи, аëе частина на розïоäіë ішëа, ÿк кажутü жовніри, «на
шабëю». І на його шабëю чимаëо ïереïаëо, ÿкби ж він усе беріг — багачем
би став. Та жовнір не äумає ïро завтра, він сüогоäні гуëÿє. І Міхаë був би
й усе ïроöвинäрив, ÿкби не ÿ. То ти кажеш, миëостива ïані, що ïанÿнки
знатного ïохоäженнÿ?
— У Äрогойовсüкої є сенатори в роäу. Щоïравäа, наші окраїнні
каштеëÿни на краківсüких не схожі, а є сереä них і такі, ïро ÿких маëо хто
у Речі Ïосïоëитій чув, аëе той, кому боäай раз äовеëосÿ ïосиäіти
у каштеëÿнсüкому крісëі, неоäмінно ïереäастü свою ïоставу нащаäкам. Ну,
а ÿкщо ïро роäовіä говорити, то Єзüорковсüка тут набагато ïереважає
Äрогойовсüку.
— Стривайте, стривайте! Я й сам зі староäавнüого короëівсüкого роäу
Масагетів, тож страшенно ëюбëю ïро чужий роäовіä ïосëухати.
— Із такого високого гнізäа Єзüорковсüка не ïохоäитü, аëе ÿкщо ти,
миëостивий ïане, хочеш ïосëухати... Ми у своїх краÿх кожен ріä на ïаëüöÿх
можемо ïереëічити... Отже, і Ïотоöüкі, і Язëовеöüкі, і Ëащі — усі її ріäнÿ.
Осü ÿк воно буëо, миëостивий ïане...
Тут ïані стоëüникова розïравиëа фаëäи сукні, усіëасÿ зручніше, щоб ніщо
не заважаëо їй в уëюбëеній оïовіäі. Віäтак розчеïіривши ïаëüöі оäнієї руки
і витÿгши вказівний ïаëеöü äругої, вона ïриготуваëасÿ äо ëічби усіх äіäів
і ïраäіäів, ïісëÿ чого ïочаëа:
— Äочка ïана Якуба Ïотоöüкого16 Еëüжбета, віä äругої його äружини,
у äівоöтві Язëовеöüкої, вийшëа заміж за ïана Яна Смüотанка, ïоäіëüсüкого
хорунжого...
— Зарубав на носі! — сказав ïан Загëоба.
— Віä öüого шëюбу нароäивсÿ ïан Микоëай Смüотанко, теж ïоäіëüсüкий
хорунжий.
— Гм! Високе званнÿ!
— А той у ïершому шëюбі оäруживсÿ з Äорогостай... Ні! З Рожинсüко...
Ні, з Воронічувною! А, нехай тобі! Забуëа!
— Вічна їй ïам’ÿтü, хоч би ÿк там вона називаëасÿ! — із ïоважною
міною ïромовив ïан Загëоба.
— А вäруге він оäруживсÿ із Ëащувною...
— Осü воно те, що треба! І ÿкий же віä öüого шëюбу effectus?********
— Сини у них ïомерëи...
— Буäü-ÿка раäістü у öüому світі неäовговічна...
— А з чотирüох äочок наймоëоäша, Анна, вийшëа заміж за
Єзüорковсüкого із роäу Равичів, комісара з розмежуваннÿ Ïоäіëëÿ, котрий
ïотім, ÿкщо не ïомиëÿюсÿ, мечником ïоäіëüсüким був.
— Аÿкже, ïам’ÿтаю! — öіëком уïевнено сказав ïан Загëоба.
— Віä öüого шëюбу, ÿк бачиш, миëостивий ïане, й нароäиëасÿ Басÿ.
— Бачу ще й те, що зараз вона öіëитüсÿ із Кетëінгової ïищаëі.
Ïанна Äрогойовсüка і маëенüкий риöар буëи захоïëені розмовою,
а Басüка тим часом заäëÿ ïотіхи ïриöіëюваëасÿ з ïищаëі у вікно.
 Ïобачивши öе виäовище, ïані Маковеöüка затрÿсëасÿ і заïищаëа:
— Ой, миëостивий ïане, ти собі навітü не уÿвëÿєш, скіëüки у мене
кëоïоту з öією äівиöею! Викаïаний гайäамака!
— Якби всі гайäамаки буëи такими, ÿ б äо них хоч зараз ïристав.
— Тіëüки рушниöі, коні й війна у неї в гоëові! Якосü вирваëасü із äому
на качине ïоëюваннÿ, з äробовиком. Заëізëа в очерети, аж тут, гëÿäü,
очерети розстуïиëисÿ, і що ж? Татарин висунув макітру, він очеретами äо
сеëа ïіäкраäавсÿ. Інша б наëÿкаëасÿ, а наша, віäчайäуха, ÿк ïаëüне
з äробовика. Татарин хëюï у воäу! Й уÿви собі, миëостивий ïане, на місöі
його ïокëаëа... І чим — зарÿäом качиного шроту...
Тут ïані Маковеöüка знову затрÿсëасÿ усім тіëом, регочучи зі зëощасного
татарина, а згоäом äоäаëа:
— І то ïравäа, врÿтуваëа нас усіх, бо öіëий чамбуë ішов, а вона
ïовернуëасÿ, зчиниëа гаëас, і ми з чеëÿääю встигëи у ëісі сховатисÿ. У нас
так завжäи!
Обëиччÿ ïана Загëоби ïроÿсніëо віä захоïëеннÿ, він аж ïрискаëив око,
ïотім схоïивсÿ з місöÿ, ïіäскочив äо äівчини і, не встигëа вона схаменутисÿ,
öмокнув її у ëоб.
— Öе віä старого жовніра за того татарина в очеретах! — ïоÿснив він.
Ïанÿнка замашно струснуëа своїм світëим воëоссÿм.
— Еге ж! Äаëа ÿ йому бобу! — вигукнуëа вона своїм ніжним, майже
äитÿчим гоëоском, що зäаваëосÿ äивним чути з її вуст такі войовничі речі.
— Мій же ти гайäучок ëюбий! — ïромовив розчуëений ïан Загëоба.
— Чи й не äиво, оäин татарин! Ви, наïевно, тисÿчі насікëи — і швеäів,
і німöів, і угорöів Ракоöі. Куäи мені äо вас, миëостивий ïане! Äругих таких
риöарів у всій Речі Ïосïоëитій не знайти. Öе ÿ äостеменно знаю. Ого!
— А ми, коëи маєш охоту, і тебе навчимо шабеëиною махати. Я,
щоïравäа, ïоважчав трохи, аëе Міхаë іще хоч куäи.
Ïочувши таку ïроïозиöію, Басÿ аж ïіäстрибнуëа віä захоïëеннÿ, ïотім
ïоöіëуваëа ïана Загëобу в ïëече, а маëенüкому риöареві зробиëа реверанс
і сказаëа:
— Äÿкую за обіöÿнку! Я вже трішки вмію!
Аëе ïан Воëоäийовсüкий, закëоïотаний бесіäою з Кшисею, віäïовів
веëüми неуважно:
— Як ти, веëüмишановна ïанно, звеëиш!
 Ïан Загëоба з розïашіëим обëиччÿм знову ïіäсів äо äружини
ëатичівсüкого стоëüника.
— Моÿ миëостива äоброäійко, — ïочав він. — Я äобре знаю, що
туреöüкі соëоäощі чуäові, äовгі роки мені у Стамбуëі ïросиäіти äовеëосÿ, та
знаю не гірше, що й охочих на них сиëа-сиëенна. Як же так стаëосÿ, що на
öих äівчат äосі ніхто не ïоëасивсÿ?
— Ну що ви! Таких, що äо обох заëиöÿëисÿ, не бракуваëо. А Басüку ми
жартома тричі вäовою називаємо, бо äо неї віäразу три äостойних
каваëери17 сватаëисÿ: ïан Свирсüкий, ïан Конäраöüкий і ïан
Чвиëиховсüкий. Усі шëÿхтичі з наших країв, земеëüні вëасники, ÿкщо
хочеш, ÿ й зараз можу всенüку їхню ріäню на ïаëüöÿх ïереëічити.
Сказавши öе, ïані стоëüникова розчеïіриëа вже ïаëüöі ëівої руки
і виставиëа вказівний ïаëеöü ïравої, аëе ïан Загëоба хутко ïеребив її:
— Ну й що ж із ними стаëосÿ?
— Усі троє на війні гоëови ïокëаëи, тому ми Басüку й називаємо тричі
вäовою.
— Гм! Ну і ÿк же вона витримаëа такий уäар?
— Бачиш, миëостивий ïане, äëÿ нас öе звична річ, у наших краÿх ріäко
хто, äо ïохиëих ëіт äоживши, своєю смертю вмирає. У нас навітü ïриказка
є — шëÿхтич умирає в ïоëі. Як Басüка уäар витерïіëа? Ïохëиïаëа трохи,
серäешна, віäсиäіëасÿ у стайні, вона, ëеäве що траïитüсÿ, віäразу в стайню
біжитü! Ïішëа ÿ туäи за нею й ïитаю:»За котрим ïëачеш, Басю?» А вона
мені: «За всіма трüома!» З öієї віäïовіäі ÿ висновиëа, що жоäного з них
вона не вïоäобаëа... Через те, мабутü, що гоëова у неї чимосü іншим
закëоïотана, не зійшëа ще на неї Божа воëÿ... Може, на Кшисю, а на
Басüку, ëибонü, äосі ні!..
— Зійäе! — сказав ïан Загëоба.— Зійäе, миëостива ïані äоброäійко!
Ми з вами öе ÿкнайкраще розуміємо...
— Таке вже наше ïокëиканнÿ! — віäïовіëа ïані стоëüникова.
— Отож-бо! У öüому всÿ сутü! Ви мої äумки читаєте, — миëостива ïані.
Ïоäаëüшу розмову ïеребиëа ïоÿва моëоäі.
Маëенüкий риöар уже сміëивіше ïочувавсÿ у товаристві ïанни Кшисі,
а вона, наïевно, віä сïівчуттÿ, ëікуваëа його журбу, ÿк ëікар ëікує хворого.
І, можëиво, саме тому виÿвëÿëа äо нüого трохи біëüше ïрихиëüності, аніж
äаваëо змогу неäавнє знайомство. Аëе ж ïан Міхаë був братом ïані
стоëüникової, а ïанÿнка — кревною її чоëовіка, і через те нікого öе не
äивуваëо. Басüка натомістü заëишаëасÿ в тіні, і ніхто, оïріч ïана Загëоби,
не ïомічав її ïрисутності. Аëе Басі äо öüого буëо байäуже. Сïершу вона
з ïоäивуваннÿм розгëÿäаëа риöарів, а ïотім із не меншою äоïитëивістю —
розкішну зброю Кетëінга, що ïрикрашаëа усі стіни. Віäтак ïочаëа ïозіхати,
очі ïросто зëиïаëисÿ, і вона нарешті сказаëа:
— Я-ак заëÿжу сïати, так ïісëÿзавтра хіба що ïрокинусÿ...
Ïісëÿ таких сëів усі віäразу розійшëисÿ, бо жінки буëи веëüми зäорожені
й чекаëи тіëüки на ту хвиëину, коëи ïостеëÿтü ëіжка.
Ïан Загëоба, заëишившисü нарешті віч-на-віч із ïаном Воëоäийовсüким,
сïочатку значуще ïіäморгнув йому, а äаëі обсиïав маëенüкого риöарÿ
граäом ëегенüких куëаків.
— Міхаëе! Гей, Міхаëе! Ну що? У ченöі ïіäеш чи ïереäумав? Äівки, ÿк
ріïки. Äрогойовсüка — соëоäка чорничка. А гайäучок наш рум’ÿний, ух!
Що скажеш, га, Міхаëе?
— Що скажу, нічогенüкі! — віäïовів маëенüкий риöар.
— Як на мене, так ëіïше гайäучка не знайти. Зізнаюсÿ тобі, коëи ÿ за
вечерею äо неї ïіäсів, то віä неї жар ішов, ÿк віä ïечі.
— Коза вона ще, Äрогойовсüка куäи статечніша.
— Ïанна Кшисÿ — угорсüка сëивка. Сïіëенüка, соковита! А та —
міöний горішок!.. Äаëебі, мав би ÿ зуби... Я хотів сказати, мав би ÿ таку
äочку, тобі оäному її віääав би. Мигäаëü! Мигäаëü у öукрі!
Ïан Воëоäийовсüкий раïтом сïохмурнів. Згаäаëисÿ йому ïрізвисüка, ÿкі
ïан Загëоба Анусі Борзобогатій äавав. Він уÿвив її ÿк живу — тонкий
стан, маëенüке ëичко, темні коси, її вроäа і весеëий сміх, особëивий, тіëüки
їй ïритаманний ïогëÿä. Öі обиäві буëи моëоäші, аëе та у стократ äорожча
за буäü-ÿку моëоäу...
Маëенüкий риöар сховав обëиччÿ в äоëоні, його огорнуëа несïоäівана і віä
того така гірка ïечаëü.
Ïан Загëоба знітивсÿ, ïевний час мовчав, äивëÿчисü на нüого з тривогою,
і нарешті сïитав:
— Міхаëе, що з тобою? Скажи на миëістü Божу!
— Скіëüки їх, юних, уроäëивих, на біëому світі, — віäïовів ïан
Воëоäийовсüкий, — тіëüки моєї ÿгнички сереä них уже немає, її нікоëи
ÿ біëüше не ïобачу!..
Тут біëü зäавив йому горëо, він оïустив гоëову на край ëави і, зöіïивши
зуби, тихо ïрошеïотів:
— Боже! Боже! Боже!..

******** Тут і далі вірші переклав Леонід Тендюк.

******** Порівняння (лат.).
******** Результат (лат.).
 РОЗДІЛ VІІ

Ïанна Басÿ все-таки вïрохаëа ïана Воëоäийовсüкого, щоб він навчив її

ïравиë герöю, а він і не віäмовëÿвсÿ, бо хоч і віääавав ïеревагу
Äрогойовсüкій, ïроте за öі äні встиг ïрихиëитисÿ äо Басі, а втім, важко
буëо б її не ëюбити.
І осü оäного ранку, насëухавшисü Басиних хваëüковитих заïевненü, що
вона öіëком воëоäіє шабëею і не всÿкий зуміє віäбити її уäари, ïан
Воëоäийовсüкий ïочав ïерший урок.
— Мене вчиëи буваëі жовніри, ÿких у нас не бракує, — вихваëÿëасü
Басÿ, — а вони ÿкраз уміютü на шабëÿх битисÿ... Ще невіäомо, чи
знайäутüсÿ з-ïоміж вас такі, миëостиві ïанове.
— Що ти кажеш, ëюба моÿ, — завоëав ïан Загëоба, — та таких, ÿк ми,
у öіëому світі не знайäеш!
— А мені хотіëосÿ б äовести, що і ÿ не гірша. Не сïоäіваюсÿ, аëе хотіëа
б!
— Стріëÿти з короткоствоëüного мушкета і ÿ б сïробуваëа,— сказаëа,
сміючисü, ïані Маковеöüка.
— О Боже! — вигукнув ïан Загëоба. — Зäаєтüсÿ мені, у Ëатичові самі
амазонки живутü!
Тут він звернувсÿ äо ïанни Äрогойовсüкої:
— А ти, миëостива ïанно, ÿкою зброєю найкраще воëоäієш?
— Ніÿкою, — віäïовіëа Кшисÿ.
— Ага! Ніÿкою! — вигукнуëа Басüка.
І, ïереäражнюючи Кшисю, засïіваëа:
Рицарю, знай, що тобі не минеться:
Щит не врятує і ïереïона,
Якщо в серце розчулене вï’ється
Зла і ïідстуïна стріла Куïідона.
— От оöією зброєю вона воëоäіє äобре, буäüте сïокійні! — äоäаëа Басÿ,
звертаючисü äо Воëоäийовсüкого і Загëоби. — І стріëÿє неïогано.
— Вихоäü, миëостива ïанно! — сказав ïан Міхаë, намагаючисü
ïриховати ëегке збентеженнÿ.
— Ой, Боже! Тіëüки б усе вийшëо, ÿк ÿ хочу! — завоëаëа Басÿ,
зашарівшисü віä раäості.
 І віäразу ж стаëа в ïозиöію: у ïравій руöі вона тримаëа ëегку ïоëüсüку
шабеëüку, ëіву сховаëа за сïину, нахиëиëасÿ вïереä, високо ïіäнÿвши
гоëову. Нізäрі у неї розäуваëисÿ, і буëа вона ïри öüому така гарненüка
і рум’ÿна, що ïан Загëоба ïрошеïотів ïані стоëüниковій:
— Жоäен äзбанок, хоч би й зі стоëітнім угорсüким, своїм вигëÿäом так
би не ïотішив моєї äуші!
— Зауваж, миëостива ïанно, — говорив тим часом ïан
Воëоäийовсüкий, — ÿ не наïаäаю, тіëüки захищаюсü. А ти наïаäай, скіëüки
собі хочеш.
— Гаразä. А коëи ти втомишсÿ, миëостивий ïане, то скажи мені.
— Я й так можу все ураз закінчити, ÿкщо тіëüки захочу!..
— Та невже?
— У такого фехтуваëüника, ÿк ти, миëостива ïанно, вибити з рук
шабеëüку äуже ïросто.
— Öе ми ïобачимо!
— Не ïобачимо, бо ÿ äотримуюсÿ ввічëивості.
— Ніÿкої ввічëивості тут не треба. Сïробуй вибити, миëостивий ïане,
ÿкщо зможеш. Знаю, вïравності у мене маëувато, аëе äо öüого ÿ не
äоïущу.
— Отже, ти, миëостива ïанно, äозвоëÿєш?
— Äозвоëÿю!
— Схаменисÿ, гайäучок ти мій ëюбий, — втрутивсÿ ïан Загëоба. — Він
не з такими, ÿк ти, розïравëÿвсÿ.
— Ïобачимо! — ïовториëа Басüка.
— Ïочинаймо! — скоманäував ïан Воëоäийовсüкий, котрому Басüчине
вихваëÿннÿ наäокучиëо.
І вони ïочаëи.
Басÿ, ïрисіäаючи, ÿк ïоëüовий коник, зробиëа хваöüкий виïаä.
Ïан Воëоäийовсüкий, не схоäÿчи з місöÿ, за своєю звичкою, ëеäü ïомітно
ворухнув шабëею, ніби ніÿкої атаки й не буëо.
— Ти, миëостивий ïане, віäбиваєшсÿ оä мене, ÿк віä набриäëивої
мухи! — завоëаëа розäратована Басÿ.
— А ÿ з тобою і не б’юсÿ взагаëі, миëостива ïанно, а вчу! — віäïовів
маëенüкий риöар. — Осü так äобре! Як äëÿ жінки, зовсім неïогано!
Тверäіше став руку!
 — Кажеш, ÿк äëÿ жінки? То осü тобі, миëостивий ïане, за жінку, осü
тобі на горіхи!
Аëе ïанові Міхаëу ні на ÿкі горіхи не äістаëосÿ, хоч Басÿ й уäаëасÿ äо
своїх найëіïших ïрийомів. Крім того, аби ïоказати, ÿк маëо äошкуëÿютü
йому Басині уäари, він сïокійнісінüко вів äаëі розмову з ïаном Загëобою.
— Віäійäи, ваша миëостü, оä вікна, бо ïанні темно, хоч шабеëüка у неї
трохи біëüша за гоëку, та, ëибонü, гоëкою вона воëоäіє краще.
Басÿ розäуëа нізäрі ще біëüше, а воëоссÿ ëізëо на очі.
— Ëегковажиш мною, миëостивий ïане? — заïитаëа вона, важко
äихаючи.
— Боронü Боже, тіëüки не твоєю ïерсоною.
— А ÿ, ÿ... ïана Міхаëа зневажаю!
— Осü тобі, бакаëавр, за науку! — віäïовів маëенüкий риöар.
І він знову звернувсÿ äо ïана Загëоби:
— Зäаєтüсÿ, сніг ïішов!
— Осü вам сніг, сніг, сніг! — ïовторюваëа, розмахучи шабеëüкою, Басÿ.
— Басüко, гоäі з тебе! Вже ëеäве äихаєш! — втрутиëасÿ ïані
стоëüникова.
— Ну ж бо, миëостива ïанно, тримай шабеëüку міöніше, а то з рук
виб’ю!
— Ïобачимо!
— А осü äивисü!
І шабеëüка, мов ïташка, фуркнувши з Басиних рук, із брÿзкотом уïаëа на
ïіäëогу біëÿ ïечі.
— Öе ÿ сама, ненароком! Öе не ви, миëостивий ïане! — зі сëüозами
в гоëосі вигукнуëа Басÿ.
І, схоïивши в руки шабëю, вона знову ïерейшëа в атаку.
— А сïробуйте-но теïер, миëостивий ïане...
— Осü тобі ще раз!
І шабëÿ знову оïиниëасÿ ïіä ïіччю.
А ïан Міхаë сказав:
— На сüогоäні гоäі!
Ïані стоëüникова, за своєю звичкою, затрÿсëасÿ усім тіëом віä реготу,
а Басÿ стоÿëа ïосереä кімнати збентежена, розгубëена, вона важко äихаëа
й кусаëа губи, ëеäве стримуючи сëüози, що стоÿëи в очах. Вона знаëа: ÿкщо
вибухне ïëачем, усі сміÿтимутüсÿ ще біëüше, і щосиëи намагаëасÿ
втриматисü, аëе віäчуваючи, що не зможе, вибігëа з кімнати.
— О Боже! — вигукнуëа ïані стоëüникова. — Наïевно, у стайню
ïобігëа, ще й не схоëоëа ïісëÿ герöю, не äай Боже застуäитüсÿ... Треба
назäогнати її! Кшисю, не смій вихоäити!
Сказавши öе, вона вийшëа і, схоïивши з вішаëки у сінÿх кожушанку,
ïобігëа з нею äо стайні, а за нею сëіäом ïомчав і ïан Загëоба, хвиëюючисü
за свого гайäучка.
Хотіëа буëа вибігти і Äрогойовсüка, аëе маëенüкий риöар схоïив її за
руку.
— Чуëа, миëостива ïанно, наказ? Не віäïущу твоєї руки, аж äоки
ïовернутüсÿ.
І сïравäі не віäïускав. А рука в неї буëа ніжна, м’ÿка, оксамитова, і ïану
Міхаëові зäаëосÿ, що ïотічок теïëа струмує віä її ïаëüöів, ïереäаючисü
йому, і він стискав їх äеäаëі міöніше.
Смагëÿві щоки ïанни Кшисі ëегенüко зарум’ÿниëисÿ.
— Бачу, що ÿ ваша бранка, ваш ÿсир, — ïромовиëа вона.
— Той, хто взÿв такий ÿсир, і суëтанові не стане зазäрити, ïівöарства за
нüого заëюбки віääастü, не ïожаëіє.
— Аëе ж ви, миëостивий ïане, мене б öим нехристÿм не ïроäаëи!
— Як не ïроäав би äиÿвоëові своєї äуші!
Тут ïан Міхаë зненаöüка збагнув, що згарÿчу зайшов наäто äаëеко і вже
сïокійніше äоäав:
— Як не ïроäав би äиÿвоëові й сестри!
А ïанна Äрогойовсüка віäïовіëа ïоважно:
— Ви, миëостивий ïане, ÿк у око вëіïиëи. Ïані стоëüникова äëÿ мене ÿк
сестра, а ви названим братом буäете.
— Äÿкую віä щирого серöÿ, — сказав ïан Міхаë, öіëуючи їй руку, —
мені наä усе на світі ïотрібна втіха.
— Знаю, знаю, — віäïовіëа ïанÿнка, — ÿ й сама сирота.
Тут сëüозинка скотиëасÿ у неї ïо щоöі, сховавшисü у темному ïушку наä
губою.
А ïан Воëоäийовсüкий ïоäививсÿ на сëüозинку, на віäтінені ïушком губи
і нарешті ïромовив:
— Ви, миëостива ïанно, такі äобрі, ÿк ÿнгоë! Мені вже ïоëегшаëо!
Кшисÿ ніжно усміхнуëасÿ.
 — Віä äуші зичу вам, миëостивий ïане, щоб так і буëо!
— Богом ïрисÿгаю!
Ïри öüому маëенüкий риöар віäчував, що, ÿкби він іще раз ïоöіëував
äівчині руку, йому й узагаëі б ëегко стаëо. Аëе öієї миті увійшëа ïані
Маковеöüка.
— Басüка кожушанку взÿëа, — сказаëа вона, — ïроте сконфужена
й ïовертатисÿ не хоче. Ïан Загëоба ïо стайні гасає, ніÿк її не зëовитü.
А ïан Загëоба не ëишенü, умовëÿючи і втішаючи, ганÿвсÿ ïо всій стайні,
ëовëÿчи Басю, а й віäтіснив її нарешті у äвір із наäією, що так вона
швиäше в теïëу осеëю ïовернетüсÿ.
А вона втекëа віä нüого, ïовторюючи:
— От і не ïіäу, не ïіäу ні за що, нехай мене мороз скує! Не ïіäу, не
ïіäу!..
Віäтак, ïобачивши ïіä буäинком стовï зі щабëÿми, а на нüому äрабину,
ëегко, ÿк біëка, скочиëа на неї й ïочаëа виäиратисÿ, аж ïоки оïиниëасÿ на
äаху. Звіäти обернуëасÿ äо ïана Загëоби і наïівжартома завоëаëа:
— Äобре, хай так і буäе, ÿ сïущусÿ, тіëüки ÿкщо ви, миëостивий ïане, ïо
мене виëізете!
— Та що ÿ, кіт, ÿкий, щоб ïо тебе, гайäучку, ïо äахах ëазити? Оöе-то
так ти мені за ëюбов ïëатиш!
— І ÿ вас, миëостивий ïане, ëюбëю, аëе тіëüки звіäси, з äаху!
— Ну от, завеëа! Äіä своєї — баба своєї! Ну ж бо зëазü негайно!
— Не зëізу!
— Сконфузиëасü! Чи й не біäа, щоб її так брати äо серöÿ! Не тобі,
ïестухо-невäахо, а Кмитиöю, майстрові з майстрів, ïан Воëоäийовсüкий
такого уäару завäав, і не жартома, а в äвобої. Та він найëіïших
фехтуваëüників — ітаëійöів, німöів, швеäів — ïрохромëював умитü, вони
й ïомоëитисÿ не встигаëи, а тут ґеäзü ÿкийсü — і на тобі, стіëüки мороки!
Фу! Сором та й гоäі! Зëазü, кажу! Аäже ти ëишенü учишсÿ!
— Я ïана Міхаëа терïіти не можу!
— Та схаменисÿ ти! За що, за те, що він exguisitissimus******** у тому, чого
ти сама навчитисÿ хочеш? За öе ти маєш його ëюбити ще біëüше.
Ïан Загëоба не ïомиëÿвсÿ. Ïоïри конфуз, що траïивсÿ з нею, Басÿ
в äуші схиëÿëасÿ ïереä маëенüким риöарем, аëе віäïовіëа:
— Нехай його Кшисÿ ëюбитü!
— Зëазü, кажу!
 — Не зëізу!
— Ну äобре, сиäи, тіëüки осü що ÿ тобі скажу: öе навітü негоже ïанні на
äрабині сиäіти, не веëüми öе ïристойний вигëÿä має знизу.
— А от і неïравäа! — заïеречиëа Басÿ, обсмикуючи кожушанку.
— Öе ÿ старий, уже неäобачаю, а осü візüму й ïокëичу всіх, нехай
ïомиëуютüсÿ!
— Я вже зëажу, — віäгукнуëасÿ Басÿ.
Ïан Загëоба вигëÿнув за ріг буäинку.
— Äаëебі, хтосü іäе! — сказав він.
У öей час із-за рогу з’ÿвивсÿ моëоäий ïан Нововейсüкий, ÿкий ïриїхав
верхи, ïрив’ÿзав конÿ äо бічної хвіртки, а сам, шукаючи ïараäного вхоäу,
обійшов äім äовкоëа.
Басÿ, ïомітивши його, у äва стрибки оïиниëасÿ на земëі, та, на жаëü,
буëо наäто ïізно.
Ïан Нововейсüкий, ïобачивши, ÿк вона зістрибує з äрабини, зуïинивсÿ
збентежений і розгубëений, беручисü рум’ÿнöем, немов ïанÿнка. Басÿ теж
стоÿëа ïереä ним ÿк укоïана. Аж раïтом вигукнуëа:
— Äругий конфуз!
Ïан Загëоба, веëüми розвесеëений тим, що стаëосÿ, ÿкийсü час äививсÿ
на них, ïіäморгуючи зäоровим оком, а ïотім сказав:
— Öе ïан Нововейсüкий, ïриÿтеëü і ïіäëегëий нашого Міхаëа, а öе ïанна
Äрабиновсüка... Тüху ти, хай тобі ëихо!.. Я хотів сказати — Єзüорковсüка!
Ïан Нововейсüкий швиäко отÿмивсÿ, а ïозаÿк, хоч і äуже юний, був
веëüми кмітëивий, укëонивсÿ і, ïіäвівши очі на чуäове виäіннÿ, ïромовив:
— О Боже! Я бачу, у Кетëінга в саäу троÿнäи на снігу розквітëи.
Басÿ, зробивши реверанс, ëеäü чутно ïрошеïотіëа:
— Не ïро твою честü!
А віäтак äоäаëа гучно ïриємним гоëосом:
— Ëаскаво ïросимо в госïоäу!
Сама ïройшëа вïереä і, вбігши у вітаëüню, äе сиäів за стоëом ïан Міхаë
із комïанією, вигукнуëа, натÿкаючи на червоний кунтуш ïана
Нововейсüкого:
— Снігур ïриëетів!
Сказавши öе, вона всіëасÿ на стіëеöü, зібравши губи на шнурок, а руки
скëавши каëачиком, ÿк і гоäиëосÿ скромній і ïристойно вихованій ïанÿнöі.
 Ïан Міхаë віäрекоменäував свого юного ïриÿтеëÿ сестрі й Кшисі
Äрогойовсüкій, а той, ïобачивши ще оäну ïанну, теж наäто гарненüку, хоч
і зовсім в іншому роäі, знову зніÿковів і, намагаючисü ïриховати öе,
вкëонивсÿ й ïіäніс руку äо ще не виросëих вусів.
Ïіäкручуючи наä губою уÿвні вуса, він звернувсÿ äо ïана
Воëоäийовсüкого і захоäивсÿ розïовіäати ïро мету свого візиту. Веëикий
гетüман ïиëüно забажав бачити у себе ïана Міхаëа. Наскіëüки ïан
Нововейсüкий міг зрозуміти, йшëосÿ ïро нове ïризначеннÿ. Гетüман
оäержав низку свіжих äонесенü: віä ïана Віëüчковсüкого, віä ïана
Сиëüниöüкого, віä ïоëковника Ïива і віä інших коменäантів, котрі сëужиëи
в Україні й на Ïоäіëëі. Вони ïисаëи, що в Криму знову смута.
— Сам хан і суëтан Каëга, що у Ïіäгайöÿх із нами ïакт укëав,— говорив
äаëі ïан Нововейсüкий, — хочутü його äотримати, аëе Буäжак гуäе вже ÿк
вуëик ïереä виëüотом бäжіë і біëгороäсüка орäа теж заворушиëасÿ; вони ні
хана, ні Каëги не хочутü сëухати...
— Ïан Собесüкий мені ïро öе äовірëиво казав, ïораäи ïитав, — сказав
ïан Загëоба. — Чого там навесні чекаютü?
— Ïоäейкуютü, що з ïершою травою усÿ öÿ мурашнÿ оживе і її знову
треба буäе äавити, — віäïовів ïан Нововейсüкий.
Сказавши öе, він насуïив брови і так ревно ïочав ïосмикувати «вуса», що
горішнÿ губа у нüого аж ïочервоніëа.
Басÿ вмитü öе ïомітиëа і, сховавшисü за його сïину, теж захоäиëасÿ
ïіäкручувати «вуса», насëіäуючи рухи юного жовніра.
Ïані стоëüникова метаëа на неї грізні ïогëÿäи, аëе ïри öüому трÿсëасÿ віä
беззвучного сміху, ïан Міхаë і собі закусив губу, а ïанна Äрогойовсüка так
низüко оïустиëа очі, що її äовгі вії віäкиäаëи на щоки тінü.
— Ти, миëостивий ïане, — ïромовив Загëоба, — хоч і моëоäий, аëе
вже, бачу, битий жак!
— Мені äваäöÿтü äва, а з них осü уже сім років ÿ ревно сëужу Вітчизні,
бо у ï’ÿтнаäöÿтü утік віä навчаннÿ, віääавши ïеревагу браному ïоëю, —
віäïовів юний рубака.
— Він у стеïу ÿк у себе вäома — і в траві сховаєтüсÿ, і на орäинöів ÿк
коршак на курча наëетитü,— äоäав ïан Воëоäийовсüкий. — Ëіïшого
наїзника äëÿ стеïових набігів не знайти! Віä нüого жоäен татарин не
зачаїтüсÿ!
 Ïан Нововейсüкий аж зашарівсÿ, ïочувши такі уëесëиві сëова на свою
аäресу, сказані ïри äамах.
Öей стеïовий ÿструб був іще й вроäëивим чорнÿвим юнаком зі смагëÿвим
обëиччÿм. На щоöі він мав шрам віä вуха аж äо носа, ÿкий через öе
з оäного боку зäававсÿ ïриïëюснутим. Бистрі очі, звикëі вгëÿäатисÿ
у стеïову äаëеч, äивиëисÿ зірко, а широкі чорні брови, що зросëисÿ наä
носом, нагаäуваëи татарсüкий ëук. На ïогоëеній гоëові стирчав несëухнÿний
осеëеäеöü. Басі жовнір сïоäобавсÿ і речами, і статурою, та ïоïри öе вона
й äаëі його ïереäражнюваëа.
— Веëüми, веëüми раäий, — сказав ïан Загëоба. — Нам, старим, äуже
ïриємно бачити, що ïіäростає гіäне моëоäе ïокоëіннÿ.
— Ще не зовсім, — заïеречив Нововейсüкий.
— Ну що ж, така скромністü теж засëуговує на ïохваëу, — ïромовив
ïан Загëоба. — Незабаром тобі, юначе, äозвоëÿтü команäувати й ëюäüми.
— Авжеж! — завоëав ïан Міхаë. —Він уже не раз самостійно
команäував у боÿх і громив ворога.
Ïан Нововейсüкий знову взÿвсÿ крутити «вуса», ще й так, що, зäаваëосÿ,
от-от віäірве собі губу.
Басÿ ж, не звоäÿчи з нüого очей, ïіäнесëа äо рота руки, ïовторюючи усі
його жести.
Ïроте кмітëивий жовнір ïомітив невäовзі, що ïогëÿäи усієї комïанії
ïрикуті äо ïанÿнки, тієї, котра ïри нüому зістрибнуëа з äрабини, і він ураз
зäогаäавсÿ, що äівчина з нüого кеïкує.
Ніби нічого не стаëосÿ, Нововейсüкий і äаëі розмовëÿв собі, не забуваючи
й ïро «вуса», аëе раïтом несïоäівано обернувсÿ, ще й так швиäко, що Басÿ
не встигëа ні оïустити рук, ні віäвести оä нüого ïогëÿäу.
Вона зашаріëасÿ віä несïоäіванки і, сама не знаючи, що робити, ïіäвеëасÿ
зі стіëüöÿ. Всі зніÿковіëи, настаëо неïриємне мовчаннÿ.
Басÿ ëÿснуëа руками ïо сукні.
— Третій конфуз! — вигукнуëа вона своїм срібним гоëосочком.
— Миëостива ïанно, — жваво сказав ïан Нововейсüкий, — ÿ вже äавно
ïомітив, що за моєю сïиною хтосü збираєтüсÿ із мене ïокеïкувати.
Ïризнаюсÿ, ÿ äавно ïро вуса мрію, аëе ÿкщо ÿ їх не äочекаюсÿ, то тіëüки
тому, що суäиëосÿ мені ïоëÿгти на бойовищі за Вітчизну, і маю наäію, що
тоäі не кïинів, а сëіз твоїх засëужу.
 Басÿ стоÿëа, оïустивши очі, ïрисоромëена щирими сëовами юного
каваëера.
— Ти, ëаскавий ïане, ïробач їй, — втрутивсÿ ïан Загëоба. —
Ïустотëива вона трохи, аëе серöе у неї зоëоте!
А вона, ніби на ïіäтверäженнÿ сëів ïана Загëоби, тихесенüко ïрошеïотіëа:
— Äаруйте, миëостивий ïане... Я не хотіëа скривäити...
Ïан Нововейсüкий швиäко взÿв обиäві її руки у свої й ïочав їх
розöіëовувати.
— Бога раäи! Миëостива ïанно, не берітü öüого äо серöÿ! Я ж не
barbarus******** ÿкий. Öе мені треба ïросити у вас вибаченнÿ за те, що забаву
вам зіïсував. І ми, жовніри, страх ÿк усÿкі розваги ëюбимо. Mea culpa********.
Äозвоëüте ще раз ïоöіëувати ваші рученÿта і не ïрощайте мені чимäовше,
тоäі ÿ äо ранку їх öіëуватиму.
— Оöе так ґречний каваëер, бачиш, Басю! — зауважиëа ïані
Маковеöüка.
— Бачу! — віäïовіëа Басÿ.
— Отже, ви мені ïробачиëи! — вигукнув ïан Нововейсüкий.
Сказавши öе, він виïроставсÿ і за звичкою захоäивсÿ ïіäкручувати
«вуса», а віäтак схаменувсÿ і вибухнув щирим сміхом. Сëіäом за ним
розсміÿëасÿ Басÿ, а за нею й інші. У всіх з’ÿвивсÿ весеëий настрій. Ïан
Загëоба звеëів ïринести з Кетëінгового ëüоху оäну, а за нею й äругу суëію
вина, і ïочаëосÿ гуëÿннÿ.
Ïан Нововейсüкий äзвенів острогами і куйовäив свою чуïрину, киäаючи
на Басю ïаëкі ïогëÿäи. Äівчина йому веëüми сïоäобаëасÿ. Він став äуже
баëакучим, а ïобувавши ïри гетüмансüкому äворі, ïобачив світу і багато ïро
що міг розïовісти.
Згаäав він і ïро конвокаöійний сейм, ïро те, ÿк у сенатсüкій ïаëаті ïіä
натиском äоïитëивих усім на ïотіху заваëиëасÿ груба... Ïоїхав він аж ïісëÿ
обіäу. Äумки його буëи тіëüки ïро Басю. Вона все стоÿëа у нüого ïереä
очима.

******** Бездоганний (лат.).

******** Варвар (лат.).
******** Моя провина (лат.).
 РОЗДІЛ VІІІ

Öüого самого äнÿ маëенüкий риöар ïрибув äо гетüмана, котрий віäразу

наказав його вïустити і ïовів із ним таку розмову:
— Я Рущиöÿ віäсиëаю äо Криму, щоб ïригëÿäав, чи не загрожуютü нам
звіäти ÿкі наïасті, й щоб віä хана äотриманнÿ ïактів äомагавсÿ. Чи не
хочеш знову ïіти на сëужбу і його жовнірів ïіä своє команäуваннÿ взÿти?
Ти, Віëüчковсüкий, Сиëüниöüкий і Ïиво Äороша й татар ïиëüнуватимете,
бо їм нікоëи не можна äовірÿти.
Ïан Воëоäийовсüкий ïосмутнів. Найкращі роки свого життÿ він оääав
війсüкові. Äесÿтки ëіт не мав сïокою: жив у вогні, в äиму, в труäах
і безсонні, у гоëоäі, хоëоäі, часом і äаху наä гоëовою не буëо, й оберемка
соëоми äëÿ ïостеëі. Сам Бог знає, чиєї тіëüки крові не ïроëиëа його шабëÿ.
Не збуäував ані äому, ані роäини. Сторазово менш äостойні за нüого ëюäи
уже äавно користуваëисÿ panem bene merentium********, äомогëисÿ званü,
ïосаä, староств. А він, ïочинаючи сëужбу, був багатшим, ніж зараз. І осü
знову ïро нüого згаäаëи, ÿк ïро стару мітëу. Страшенно збоëена буëа його
äуша, а ëеäве знайшëисÿ ніжні й ëагіäні руки, готові бинтувати йому рани,
знову наказано зніматисÿ з місöÿ і кваïитисÿ на ïустеëüні äаëекі окраїни
Речі Ïосïоëитої, і всім буëо байäуже, ÿк він виснажений мораëüно. Аäже
ÿкби не öі безкінечні ïохоäи і сëужба, хоч äекіëüка років ïотішивсÿ б він
своєю Анусею.
І коëи він зараз ïро все öе розмірковував, гірка кривäа ïіäстуïиëа äо
серöÿ. Та тіëüки ïоäумав він, що не гоäитüсÿ риöареві віä сëужби
віäмовëÿтисÿ, і віäïовів скуïо:
— Ïоїäу.
Ïроте гетüман сказав йому:
— Ти чоëовік віëüний і можеш віäмовитисÿ. Тобі найкраще знати, чи не
зарано ще.
— Мені вже і вмерти не зарано! — віäïовів ïан Воëоäийовсüкий.
Ïан Собесüкий кіëüка разів змірÿв кроками кімнату, нарешті зуïинивсÿ
біëÿ маëенüкого риöарÿ і, ïокëавши йому руку на ïëече, ïромовив:
— Якщо у тебе ще не встигëи висохти сëüози, вітер їх тобі в стеïу
осушитü. Гарував ти, жовнірику, всенüке життÿ, ïогаруй іще! А ÿкщо
коëисü тобі сïаäе на äумку, що ïро тебе забуëи, не нагороäиëи, віäïочити
не äаëи, що за віääану сëужбу замістü грінок із масëом ти оäержав черству
скибку, замістü староств — рани, замістü сïочинку — муку, зöіï зуби
і скажи: «Зараäи тебе, Вітчизно!» Іншої втіхи ÿ тобі не äам, ïроте, хоч і не
ксüонäз, оäне знаю äостеменно: сëужачи вірою і ïравäою, ти на своєму
витертому сіäëі заїäеш äаëі, ніж інші у кареті, заïрÿженій шестериком,
і знайäутüсÿ такі ворота, ÿкі, віäчинившисü ïереä тобою, зачинÿтüсÿ ïереä
ними.
«Зараäи тебе, Вітчизно!» — мовив ïоäумки ïан Воëоäийовсüкий,
äивуючисü воäночас, ÿк гетüман зумів ïроникнути у найïотаємніші його
ïомисëи.
А ïан Собесüкий сів навïроти і вів äаëі:
— Я хочу ïоговорити з тобою не ÿк із ïіäëегëим, а ÿк із ïриÿтеëем, ні,
ÿк батüко з сином. Іще за тих часів, коëи нас біëÿ Ïіäгайöів вогнÿним
äощем ïоëиваëи, та й äо того, в Україні, коëи ми ëеäü-ëеäü суïротивника
стримуваëи, а тут, у серöі Вітчизни, сховавшисü за нашими сïинами, зëі
ëюäи сіÿëи незгоäу заäëÿ вëасної корисëивості, не раз виникаëа у мене
äумка, що наша Річ Ïосïоëита загинути ïовинна. Занаäто вже тут свавоëÿ
браëа гору наä ëаäом, а сïіëüне бëаго ïостуïаëосÿ ïереä вигоäою... Ніäе
ÿ не бачив такого... Öі äумки гризëи мене і вäенü у ïоëі, і вночі у наметі.
«Ну äобре, — міркував ÿ, — ми, жовніри, тÿгнемо своє ÿрмо... Такий наш
обов’ÿзок і така наша äоëÿ! Аëе ÿкби ми хоч знаëи, що кров наша зроситü
ïоëÿ äëÿ бëагоäатних ïаростків свобоäи». Ні! Öієї наäії не буëо. Тÿжкі
äуми огорнуëи мене, коëи ми стоÿëи біëÿ Ïіäгайöів, тіëüки ÿ себе не
виказував, щоб не ïоäумаëи ви, ніби гетüман на бойовищі вікторію ïіä
сумнів ставитü. «Не маєш ти ëюäей, — äумав ÿ, — не маєш ëюäей, ÿкі
самовіääано ëюбëÿтü Вітчизну!» І так мені буëо тÿжко, немовби хто ножа
у серöі ïровертав. Аж осü оäного разу, буëо öе останнüого äнÿ в окоïі біëÿ
Ïіäгайöів, коëи ÿ ïовів вас в атаку на орäу, äві тисÿчі суïроти äваäöÿти
шести, а ви всі на вірну смертü, на загибеëü свою мчаëи, ще й так гучно,
з ïосвистом, наче на весіëëÿ... І ïоäумав ÿ тоäі: «А öе мої жовнірики?»
І Госïоäü в оäну митü знÿв камінü із серöÿ, і з очей ïоëуäа сïаëа. «Осü
вони, — сказав ÿ собі, — в ім’ÿ безкорисëивої ëюбові äо ріäної матері
гинутü. Вони не встуïëÿтü ні в ÿкі союзи, не станутü зраäниками. Саме
з них і скëаäетüсÿ моє свÿте братство, з них утворитüсÿ шкоëа, ïрикëаä äëÿ
насëіäуваннÿ. Їхній ïоäвиг, їхнє товариство нам äоïоможе, вони віäроäÿтü
наш нещасний нароä, і стане він чужим äëÿ корисëивості й свавоëі,
ïовстане, ÿк ëев, öіëому світу на ïоäив, веëику в собі сиëу віäчувши. Осü
ÿке öе буäе братство!»
Тут ïан Собесüкий ïроÿснів, ïіäнÿв угору свою, схожу на римсüкого
öісарÿ, гоëову, ïростÿг уïереä руки і вигукнув:
— Боже! Не ïиши на наших мурах mane, tekel, fares******** і äозвоëü мені
віäроäити Вітчизну!
Настаëо мовчаннÿ.
Маëенüкий риöар сиäів, ïонуривши гоëову, і віäчував, ÿк äріж ïробігає
у нüого тіëом.
А гетüман ÿкийсü час швиäкими кроками мірÿв кімнату, ïотім зуïинивсÿ
ïереä ним.
— Ïрикëаäи ïотрібні, — казав він, — щоäнÿ ïотрібні ïрикëаäи, і такі,
щоб заïаëюваëи серöÿ, ïане Воëоäийовсüкий! Ти äëÿ мене у ïерших ëавах
öüого братства. Хочеш äо нüого наëежати?
Маëенüкий риöар ïіäвівсÿ й обійнÿв гетüману коëіна.
— Осü що! — вигукнув він схвиëüованим гоëосом. — Осü що ÿ скажу!
Ïочувши, що мені знову треба їхати, ÿ віäчув кривäу, гаäаючи, що життÿ
моє віäтеïер наëежитü скорботі, а зараз бачу, що згрішив... Каюсÿ і не
можу говорити, бо мені соромно за öю äумку...
Гетüман мовчки ïритис його äо серöÿ.
— Жменüка нас, — ïромовив він, — аëе інші ïіäутü сëіäом за нами.
— Коëи треба їхати? — заïитав маëенüкий риöар. — Я можу й äо
самого Криму äістатисÿ, бо вже там був.
— Ні, — віäïовів гетüман. — Äо Криму ïоїäе Рущиöü. Він має там
ïобратимів і навітü оäнофаміëüників, зäаєтüсÿ, братів äвоюріäних, їх іще
змаëечку орäа захоïиëа, а ïотім вони у бусурмансüку віру ïерейшëи,
ïросëавиëисÿ і нині у веëиких чинах. Вони йому у всüому äоïоможутü, а ти
тут у стеïах мені ïотрібен, äругого такого наїзника у ворожий стан не
знайти.
— Коëи їхати накажете? — ïовторив маëенüкий риöар.
— За äва тижні найïізніше.Треба мені ще з ïаном коронним
ïіäканöëером та з ïаном ïіäскарбієм ïобесіäувати, ëисти й інструкöії
Рущиöю ïіäготувати. Аëе äивисÿ, буäü наïоготові, бо ÿ ïосïішатиму.
— На ранок буäу готовий!
— Бог винагороäитü тебе за стараннÿ, аëе не веëüми кваïсÿ. Ïоїäеш
ненаäовго, на час виборів і коронаöії, ÿкщо тіëüки війна не ïочнетüсÿ, ти
мені у Варшаві ïотрібен буäеш. Що чувати ïро канäиäатів? Ïро що
гомонитü шëÿхта?
— Я з кëÿштору неäавно на світ вийшов, а там, ÿк віäомо, ïро мирсüкі
äіëа не ïомишëÿютü. Знаю тіëüки те, ïро що мені ïан Загëоба ïовіäав.
— Твоÿ ïравäа. Він багато ïро що може мені розïовісти. Шëÿхта його
неабиÿк öінує. А ти за кого гаëочку ïоставиш?
— Ïоки що не знаю, аëе гаäаю, що äобëесний муж нам ïотрібен, воÿка
безäоганний.
— О, так, так! Осü і ÿ äумаю ïро такого, щоб саме ім’ÿ його сусіäів ÿк
грім разиëо. Ïро äобëесного мужа, ïро такого, ÿк Стефан Баторій. Ну,
буäü зäоровий, жовнірику!.. Äобëесний воїн нам ïотрібен! Усім öе
ïовторюй! Буäü зäоровий!.. Бог тобі за твої стараннÿ віääÿчитü!
Ïан Міхаë ïоïрощавсÿ і вийшов.
Öіëісінüку äорогу він ïровів у розäумах. Наш жовнір раäів тому, що
ïоïереäу у нüого ще тижäенü чи äва, серöе його тішиëи ïриÿзнü і втіха, ÿкі
äаруваëа йому Кшисÿ Äрогойовсüка. Раäів він і з того, що ïобачитü вибори
короëÿ, оäне сëово, ïовертавсÿ він äоäому сïокійний, забувши ïро коëишню
журбу. Та й самі стеïи буëи äëÿ нüого чарівними, і він, того не знаючи, за
ними сумував. Так він звик äо öих безмежних ïросторів, äе вершник на
коні раäше віäчуває себе ïтахом, ÿкий ширÿє наä земëею.
— Ну що ж, ïоїäу, — казав він собі, — у öі безкраї ïоëÿ і стеïи, äо
äавніх застав і старих могиë, коëишнüого життÿ заново скуштую, із
жовнірами в ïохоäи хоäитиму, корäони наші вкуïі з весеëиками стерегтиму,
навесні сиëи разом із травами набиратимусü, ïоїäу, ïоїäу!
Він ïриострожив конÿ і ïомчав навскач, бо äавно вже знуäüгувавсÿ за
бистрою їзäою і свистом вітру у вухах. Äенü виäавсÿ морозний, сухий
і ïогожий. Мерзëий сніг укрив земëю й риïів ïіä коïитами бахмата. Груäки
зëеäеніëої земëі розëітаëисÿ увсібіч. Ïан Воëоäийовсüкий ëетів так, що
ïахоëок, у ÿкого кінü був гірший, заëишивсÿ äаëеко ïозаäу.
Äенü хиëивсÿ äо вечора, у небі світиëисÿ зорі, віäкиäаючи фіоëетовий
віäбëиск на засніжені ïоëÿ. У рум’ÿному небі з’ÿвиëисÿ ïерші миготëиві
зірки й викотивсÿ місÿöü — срібний серï. Äорога буëа віëüна, і ëишенü
зріäка риöар обганÿв ÿкусü ïіäвоäу і мчав äаëі. Тіëüки ïобачивши вäаëині
Кетëінгову саäибу, він ïритримав конÿ і äав ïахоëкові себе назäогнати.
Несïоäівано ïоïереäу з’ÿвиëасÿ струнка жіноча ïостатü.
Öе назустріч риöареві йшëа Кшисÿ Äрогойовсüка.
 Ïан Міхаë, уïізнавши її, враз зіскочив із конÿ й ïереäав його ïахоëкові,
а сам ïіäбіг äо неї, зäивований, та ще біëüше втішений тим, що її бачитü.
— Жовніри кажутü, — ïочав він, — що на вечірній зорі можна з äухами
зустрітисÿ, вони часом ëихе, а часом і äобре віщуютü, аëе äëÿ мене немає
ëіïшої ïризвістки, аніж зустріч із вами, миëостива ïанно.
— Ïан Нововейсüкий ïриїхав, — віäïовіëа Кшисÿ, — з Басею і ïані
стоëüниковою забавëÿютüсÿ, а ÿ зумисне вийшëа вас, миëостивий ïане,
зустріти, бо ïереймаëасÿ, що ж там ïан гетüман вам сказав.
Щирістü öих сëів äійнÿëа маëенüкого риöарÿ äо серöÿ.
— Невже й сïравäі ви ïро мене згаäуваëи, миëостива ïанно? — сïитав
він і ïіäнÿв на ïанну Кшисю очі.
— Так! — віäïовіëа низüким гоëосом Кшисÿ.
Ïан Воëоäийовсüкий не звоäив із неї очей, бо ще нікоëи вона не
зäаваëасÿ йому такою вроäëивою. На гоëові у неї буëа атëасна шаïочка,
і біëий ëебеäиний ïух віäтінÿв бëіäе, осÿÿне світëом місÿöÿ обëиччÿ, тож
виäно буëо і шëÿхетну ëінію брів, і оïущені äоäоëу вії, і ëеäü ïомітний
ïушок наä губою. Усÿ вона äихаëа сïокоєм і веëикою äобротою.
Öієї миті ïан Міхаë віäчув у ній ïриÿзне і кохане обëиччÿ.
— Якби не ïахоëок, що їäе за нами, ÿ б тут на снігу уïав навкоëішки із
вäÿчності ïереä вами, миëостива ïанно, — ïромовив він.
— Не говори мені, ëаскавий ïане, таких сëів, — віäïовіëа Кшисÿ, — ÿ їх
неäостойна, сжажи ëіïше, що заëишишсÿ з нами, аби й äаëі ÿ могëа тебе
в гоäину журби втішити.
— Ні, ÿ їäу! — віäïовів ïан Воëоäийовсüкий.
Кшисÿ враз зуïиниëасÿ:
— Не може бути!
— Звичайнісінüка жовнірсüка сëужба! На Русü їäу! У Äике ïоëе.
— Звичайнісінüка сëужба... — ïовториëа Кшисÿ.
Вона замовкëа і швиäким кроком ïокваïиëасÿ äо осеëі. Ïан Міхаë
äріботів ïоруч неї, трохи збентежений. Йому стаëо тÿжко на äуші
й ніÿково. Він хотів щосü віäïовісти, аëе розмова не кëеїëасü. І все-таки
йому зäаваëосÿ, що вони мусÿтü ïоговорити з Кшисею, саме зараз,
наоäинöі, коëи ніхто не заважає.
«Тіëüки б ïочати, — ïоäумав він, — а там уже ïіäе...»
І він несïоäівано äëÿ себе заïитав:
— А ïан Нововейсüкий äавно ïриїхав?
 — Неäавно, — віäïовіëа Кшисÿ.
І знову розмова урваëасÿ.
«Не так треба ïочинати, — ïоäумав ïан Воëоäийовсüкий, — так нікоëи
нічого ïутнüого не скажеш. Наïевно, віä журби у мене останні крихти
розуму ëишиëисÿ».
Якийсü час він ішов мовчки, тіëüки вуса у нüого настовбурчуваëисÿ äеäаëі
біëüше.
Нарешті вже ïереä самим буäинком він зуïинивсÿ і сказав:
— Бачиш, миëостива ïанно, ÿкщо ÿ стіëüки років своїм щастÿм жертвував
зараäи Вітчизни, ÿк же й теïер заäëÿ неї утіхами своїми не ïостуïитисÿ?
Ïанові Воëоäийовсüкому зäаваëосÿ, що такий ïростий аргумент муситü
віäразу ïереконати Кшисю, аëе вона сïроквоëа віäïовіëа з ëагіäним
смутком:
— Що біëüше ïана Міхаëа ïізнаєш, то біëüше його шануєш і öінуєш...
Сказавши öе, вона увійшëа в осеëю. Уже в сінÿх äо них äоëинуëи Басині
вигуки: «Аëëа! Аëëа!»
У вітаëüні вони ïобачиëи ïана Нововейсüкого, котрий, скорчившисü, із
зав’ÿзаними очима, маöав ïо всій кімнаті, намагаючисü зëовити Басю,
а вона з вигуком «Аëëа!» висëизаëа віä нüого. Ïані стоëüникова ïіä вікном
розмовëÿëа з ïаном Загëобою.
Аëе ïрихіä Кшисі з риöарем усе змінив. Ïан Нововейсüкий хутко знÿв
ïов’ÿзку і ïіäбіг äо ïана Міхаëа ïривітатисÿ. За ним ïіäійшëи ïані
стоëüникова, ïан Загëоба і захекана Басÿ.
— То що там? Що там! Що сказав ïан гетüман? — ïитаëи оäне з-
ïоïереä оäного.
— Ëюба сестро! — віäïовів ïан Воëоäийовсüкий, — ÿкщо хочеш
ïереказати чоëовікові вісточку, не ïромини нагоäи, на Русü їäу!
— Тебе вже ïосиëаютü! Зараäи всіх свÿтих, нікого не сëухай і не їäü! —
жаëібно вигукнуëа ïані Маковеöüка. — Що ж öе таке, і часинки
ïереïочити не äаäутü!
— Невже ïризначеннÿ äістав? — заïитав сïохмурніëий ïан Загëоба. —
Сëушно каже ïані стоëüникова — крутÿтü тобою, ÿк öиган сонöем.
— Рущиöü äо Криму їäе, ÿ у нüого хоругов ïриймаю, осü і ïан
Нововейсüкий казав, що навесні всі äороги віä ëюäей чорними станутü.
— Невже й сïравäі тіëüки нам суäиëосÿ неначе собакам äворовим
віäгавкуватисü, Річ Ïосïоëиту віä зëоäіїв захищаючи! — вигукнув ïан
Загëоба. — Інші навітü не знаютü, із ÿкого кінöÿ мушкета стріëÿти, а äëÿ
нас нікоëи нема сïочинку!
— Ну, тихо! Öе вже вирішено! — віäïовів ïан Воëоäийовсüкий. —
Сëужба öе сëужба! Я сëово ïанові гетüману äав, що воюватиму, а ïізніше
чи раніше, хіба не все оäно...
Тут ïан Воëоäийовсüкий ïіäнÿв угору вказівний ïаëеöü і ïовторив той
самий аргумент, що й у розмові із Кшисею:
— Бачите, миëостиві ïанове, ÿкщо вже ÿ стіëüки років, сëужачи Вітчизні,
віä щастÿ тікав, то ÿкими очима зараз на вас äивитимусü, ратну сëужбу на
ïриємне äозвіëëÿ мінÿючи?
На öе ніхто йому не віäïовів, тіëüки Басÿ ïіäійшëа äо нüого,
насуïившисü, закоïиëивши губки, неначе скривäжена äитина, і ïромовиëа:
— Жаëü ïана Міхаëа!
А ïан Воëоäийовсüкий весеëо розсміÿвсÿ.
— Нехай äоëÿ твоÿ буäе щасëивою, миëостива ïанно! Аäже ти ще вчора
казаëа, що ненавиäиш мене, ÿк äикого татарина!
— Та невже! Як татарина! Не казаëа ÿ такого! Ви, миëостивий ïане, там
на татарах äушу віäвеäете, а нам без вас тут нуäüгувати äовеäетüсÿ.
— Засïокойсÿ, гайäучку! Äаруй, миëостива ïанно, що ÿ тебе так
називаю, аëе тобі страшенно ïасує öе ïрізвисüко. Ïан гетüман обіöÿв, що
віäëучусÿ ÿ ненаäовго. За тижäенü чи äва вирушу в äорогу, а äо обраннÿ
і коронаöії неоäмінно маю бути у Варшаві. Сам гетüман öüого забажав, і так
буäе, хай навітü Рущиöü із Криму äо травнÿ не ïовернетüсÿ.
— От і чуäово!
— Ех, ïосëужу і ÿ у ïана ïоëковника ïіä команäою, таки ïосëужу, —
сказав ïан Нововейсüкий, зиркнувши на Басю.
А вона на öе:
— Таких, ÿк ти, миëостивий ïане, наберетüсÿ чимаëо! Чого ж не
ïосëужити ïіä таким команäиром! Їäü, їäü, мосüïане! Ïанові Міхаëу
весеëіше буäе!
Юнак тіëüки зітхнув, ïровів своєю широкою äоëонею ïо чуïрині й раïтом
витÿг руки вïереä, ніби граючи у ïіжмурки, і закричав:
— Аëе сïершу ÿ ïанну Барбару сïіймаю, äаëебі, сïіймаю!
— Аëëа! Аëëа! — завоëаëа, зірвавшисü, Басÿ.
Тим часом äо ïана Воëоäийовсüкого ïіäійшëа Кшисÿ. Ïроÿсніëе обëиччÿ
її буëо сïовнене тихої раäості.
 — Ой, неäобрий, неäобрий äо мене ïан Міхаë, äо Басі äобрий, а äо мене
зëий!
— Я зëий? Я тіëüки äо Басі äобрий? — зі зäивуваннÿм ïереïитав ïан
Міхаë.
— Басі ïан Міхаë сказав, що скоро ïовернетüсÿ, а ÿкби ÿ öе знаëа, не
взÿëа б віä’їзäу так бëизüко äо серöÿ!
— Моє зоëот... — вигукнув був ïан Міхаë.
Аëе за митü, ïоміркувавши, сказав:
— Мій ïриÿтеëю коханий! Не ïам’ÿтаю, що ÿ тобі віäïовів. Наïевно,
гетü гоëову втратив!

******** Тут: маєтками, що даються за заслуги (лат.).

******** Мане, текел, фарес — полічено, зважено, зміряно (арам.).
 РОЗДІЛ ІХ

Ïан Міхаë ïотроху став готуватисÿ äо віä’їзäу, не ïерестаючи äавати

уроків Басі, котру кохав äеäаëі біëüше, і хоäив на усамітнені ïрогуëÿнки
з Кшисею Äрогойовсüкою, шукаючи у неї розраäи. Зäаваëосÿ, він знахоäив
її, бо з кожним äнем весеëішав і вечорами навітü брав участü у забавах Басі
з ïаном Нововейсüким.
Öей юний каваëер став часто гостювати у саäибі Кетëінга. Він ïриїзäив
зранку або віäразу ïісëÿ обіäу і ïросиäжував äо вечора, а ïозаÿк усі його
ëюбиëи, раäіëи його ïриїзäу, то äуже швиäко він став у осеëі своїм. Юнак
возив ïані стоëüникову з небогами äо Варшави, робив äëÿ них закуïівëі
у мануфактурних крамниöÿх, а вечорами з ïристрастю грав із ïанÿнками
у ïіжмурки, ïовторюючи, що äо віä’їзäу конче муситü зëовити несïійману
äосі Басю.
Аëе вона завжäи висëизаëа віä нüого, хоч ïан Загëоба й казав:
— Усе оäно тебе хтосü та зëовитü, не öей, то інший!
Та ставаëо äеäаëі зрозуміëіше, що зëовити її хоче саме öей. Навітü
і гайäучкові öе сïаäаëо на äумку, і вона часом сиäіëа заäумавшисü
і ïонуривши гоëову, так що світëі косми її звисаëи на чоëо.
Ïанові Загëобі, з віäомих йому оäному ïричин, öе буëо не äо шмиги,
і ÿкосü увечері, коëи всі уже розійшëисÿ, він ïостукав äо маëенüкого
риöарÿ.
— Так мені жаëü, що äовеäетüсÿ нам знову розëучитисÿ, — сказав
він, — тому й ïрийшов ÿ сюäи ще раз на тебе гëÿнути... Бог свÿтий знає,
коëи ще ïобачимосÿ!
— На обраннÿ і коронаöію неоäмінно ïриїäу, — заïевнив, обіймаючи
його, ïан Воëоäийовсüкий, — і скажу тобі, ваша миëостü, чому: ïанові
гетüману на öей час треба зібрати ÿкнайбіëüше ëюäей, шëÿхтою шанованих,
щоб вони її на ïравеäний ïутü сïрÿмуваëи, обранöÿ найäостойнішого
ïоказаëи. А ÿ, хваëити Бога, своє äобре ім’ÿ зберіг, а тому гетüман і мене
кëиче на äоïомогу. І на тебе, ваша миëостü, сïоäіваєтüсÿ.
— Он ÿк! Веëиким невоäом рибу ëовитü. Та тіëüки зäаєтüсÿ мені, що,
хоч ÿ чоëовік і не хуäий, а все-таки крізü ÿкесü вічко звіäти висëизну. За
франöуза не гоëосуватиму.
— А чому?
 — Бо öе буäе absolutum dominium********.
— Аëе ж Конäе, ÿк і буäü-ÿкий інший, на вірністü конституöії ïрисÿгнути
муситü, а ïоëковоäеöü він чуäовий, у багатüох батаëіÿх ïросëавивсÿ.
— Хваëити Бога, шукати короëÿ у Франöії нам не треба. І сам веëикий
гетüман Собесüкий нічим віä Конäе не гірший. Зауваж, Міхаëе, франöузи,
точнісінüко ÿк і швеäи, у ïанчохах хоäÿтü, отже, ÿк і вони, тіëüки що —
зраäити ïрисÿгу можутü. Carolus Gustavus ëаäен був щогоäини ïрисÿгати.
Äëÿ них öе все оäно, що горіхи гризти. Яка там ïрисÿга, ÿкщо ëюäина не
має ні честі, ні совісті!
— Аëе ж Річ Ïосïоëита захисту ïотребує! От ÿкби кнÿзü Ієреміÿ
Вишневеöüкий був живий! Ми б його unanimitate******** короëем обраëи.
— Живий син кнÿзÿ, та сама кров!
— Так, ïроте нема в нüому батüківсüкого ïоëüоту фантазії! Äивитисÿ на
нüого і то живий жаëü бере, бо він біëüше на сëугу, аніж на
ÿсновеëüможного кнÿзÿ скиäаєтüсÿ. Якби хоч часи зараз інші буëи!
Найгоëовніша турбота сüогоäні — бëаго Вітчизни. Те саме тобі
й Скшетусüкий скаже. Що ïан веëикий гетüман робитиме, те і ÿ за ним
сëіäом, бо у його віääаністü Вітчизні, ÿк у Євангеëіє, вірю.
— Ïро öе ти ще ïоäумати встигнеш. Гірше те, що тобі віä’їзäити треба.
— А ви, миëостивий ïане, що робити буäете?
— Ïовернусÿ äо Скшетусüких. Караïузи його часом мені äоïікаютü, аëе
коëи ÿ їх äовго не бачу, мені нуäно.
— Якщо ïісëÿ коронаöії війна ïочнетüсÿ, Сшетусüкий вистуïитü. Та хто
знає, може, й вас, миëостивий ïане, охота візüме. Вкуïі на Русі
воюватимемо. Скіëüки ми у тих краÿх усüого ïобачиëи і ëихого, і äоброго!
— Твоÿ ïравäа! Що не кажи, а там ïроминуëи наші найкращі роки.
Й іноäі кортитü ïогëÿнути на ті місöÿ, нашої сëави свіäки.
— То їäüмо, ваша миëостü, зі мною. Весеëіше разом буäе, а місÿöів через
ï’ÿтü знову äо Кетëінга ïовернемосÿ. І він на той час ïриїäе, і Скшетусüкі...
— Ні, Міхаëе, зараз не на часі, аëе обіöÿю, ÿкщо ти на Русі нічогенüку
ïанну з ïосагом знайäеш, ÿ тебе туäи віäвезу і на урочистостÿх буäу
неоäмінно...
Ïан Воëоäийовсüкий трохи збентеживсÿ, аëе віäразу ж заïеречив:
— Оäруженнÿ мені зараз не в гоëові. Те, що ÿ на сëужбу їäу —
найëіïший öüому äоказ, миëостивий ïане.
 — Саме öе мене й тривожитü, не äає мені сïокою. Я все сïоäівавсÿ, що
не оäна, то äруга äо äуші тобі ïриïаäе. Міхаëе, май Бога в серöі, ïоäумай,
äе й коëи знайäетüсÿ ще така нагоäа. Ïам’ÿтай, настане час, і ти сам собі
скажеш: кожен має äружину, äіток, тіëüки ÿ оäин, ÿк биëина у чистім ïоëі.
І жаëü тебе обійме, і смуток. Якби ти зі своєю біäоëахою ïошëюбивсÿ
і вона б тобі äіток заëишиëа, що ж, ÿ б віä тебе оäчеïивсÿ. І ïочуттÿ ти
свої заäовоëüнив би, і на старістü буëа б наäіÿ й утіха, а так невäовзі може
настати час, коëи ти марно шукатимеш бëизüку äушу і сам себе ïитатимеш:
чи не на чужині ÿ живу?
Ïан Воëоäийовсüкий мовчав, зважуючи його сëова, а ïан Загëоба знову
заговорив, хитро ïогëÿäаючи на маëенüкого риöарÿ:
— Розумом і серöем вибрав ÿ äëÿ тебе öüого рожевощокого гайäучка, бо
primo********: öе не äівчина, а зоëото, secundo********: таких ÿäерних жовнірів,
ÿких би ви нароäиëи, на земëі ще не буваëо...
— Так, вона ураган. А втім, зäаєтüсÿ мені, що ïан Нововейсüкий хоче,
щоб він його зачеïив.
— Отож-бо й воно! Сüогоäні вона ще тобі ïеревагу віääає, бо закохана
у твою сëаву, та ÿкщо ти ïоїäеш, а він тут заëишитüсÿ, а він, ïройäисвіт,
заëишитüсÿ наïевно, öе ÿ äостеменно знаю, аäже зараз не війна, хтозна, що
буäе...
— Басüка — ураган! Нехай іäе за Нововейсüкого, щиро йому öüого
бажаю, він сëавний хëоïеöü.
— Міхаëе! — зäійнÿвши руки äо неба, вигукнув ïан Загëоба. —
Ïоäумай, що öе буäе за ïотомство!
— Знав ÿ äвох братів Баëів, мати їхнÿ у äівоöтві Äрогойовсüка, вони теж
буëи чуäовими жовнірами, — ïростоäушно віäïовів маëенüкий риöар.
— Ага! Осü ÿ тебе і зëовив! Он куäи ти мітиш? — завоëав ïан Загëоба.
Ïан Воëоäийовсüкий украй збентеживсÿ. Намагаючисü ïриховати свій
стан, він ÿкусü хвиëю ïіäкручував вуса і нарешті сказав:
— На що ти натÿкаєш, ваша миëостü? Я нікуäи не мічу, та, коëи ÿ Басю
з її хëоï’ÿчими витівками бачу, мені віäразу ж на äумку сïаäає Кшисÿ —
жіночих чеснот äжереëо. Говориш ïро оäну, і мимовоëі згаäуєш äругу, аäже
вони нерозëучні.
— Äобре, äобре! Нехай бëагосëовитü вас Госïоäü — тебе і Кшисю, хоч
ïрисÿгаю, буäü ÿ моëоäший, äо смерті б у Басю закохавсÿ. Якщо й війна
сïаëахне, такої äружини можна не заëишати вäома, а з собою у ïохіä узÿти.
Вона й у наметі тебе зігріє, а ÿк ïрийäетüсÿ, то ïіä час битви й оäнією
рукою з рушниöі ïаëити зуміє. А що вже чесна, ïорÿäна! Ох, гайäучку ти
мій ëюбий, не зрозуміëи тебе і чорною невäÿчністю віäïëатиëи, а ÿкби мені
так зо три äесÿтка ëіт скинути, то ÿ знав би, кому в моїй осеëі госïоäинею
бути!
— Басиних чеснот ÿ не ïрименшую!
— Я не ïро öе, а ïро те, що äо всіх чеснот їй ще й чоëовік ïотрібен! Осü
у чому річ! А ти собі Кшисю вибрав!
— Кшисÿ мені ïриÿтеëü.
— Ïриÿтеëü, а не ïриÿтеëüка? Чи ж не тому öе, що вона має вуса?
Ïриÿтеëü тобі ÿ, Скшетусüкий, Кетëінг. Тобі не ïриÿтеëü, а ïриÿтеëüка
ïотрібна. Скажи öе собі ÿсно, не ïускай туману в очі. Найбіëüше в світі,
Міхаëе, стережисÿ ïриÿтеëÿ з хитромуäрого жіночого ïëем’ÿ, навітü ÿкщо
він має вуса, бо чи він тебе зраäитü, чи ти його. Äиÿвоë не сïитü і завжäи
раäий оïинитисÿ ïоміж такими ïриÿтеëÿми. Згаäай Аäама і Єву, ÿкі так
заïриÿтеëюваëи, що Аäамові ïриÿтеëюваннÿ öе ïоïерек горëа стаëо.
— Мосüïане, не смійте кривäити Кшисі! Öüого ÿ аж ніÿк не ïотерïëю!
— Та Госïоäü із нею, він її чеснот свіäок! Як на мене, так ëіïшого за
гайäучка не знайäеш! Аëе й Кшисÿ äівка хоч куäи! Я і не äумав її
кривäити, та тіëüки оäне скажу: коëи ти обіч неї сиäиш, у тебе так ïаëаютü
щоки, наче тебе хто щиïає, і вусики ворушатüсÿ, і чуб настовбурчуєтüсÿ, ти
й соïеш, і ногами äріботиш, і з ноги на ногу ïереминаєшсÿ, ÿк нетерïеëивий
гриванü, а öе все ïристрастей чіткі signa********. Розказуй комусü іншому, що
öе ïриÿтеëюваннÿ, ÿ свої очі маю.
— Ти такий старий, миëостивий ïане, що бачиш і те, чого нема
й бëизüко.
— Ой, краще б ÿ ïомиëÿвсÿ! Краще б ти ïро мого гайäучка äумав! На
äобраніч, Міхаëе! Оäружуйсÿ з гайäучком! Гайäучок найкращий! Бери,
бери гайäучка!..
Сказавши öе, ïан Загëоба ïіäвівсÿ і вийшов із кімнати.
Ïан Міхаë усенüку ніч ïеревертавсÿ з боку на бік, не міг заснути, äумки
усÿкі йому сïокою не äаваëи. Ïереä очима в нüого стоÿëо обëиччÿ ïанни
Äрогойовсüкої, її очі з äовгими віÿми і ïушок наä горішнüою губою. Часом
браëа його äрімота, ïроте виäіннÿ не віäстуïаëи. Ïрокиäаючисü, він äумав
ïро сëова ïана Загëоби і ïро те, ÿк ріäко ïіäвоäив öüого чоëовіка зäоровий
гëузä. Іноäі, буваëо, ïромайне ïереä ним у наïівсні рожеве обëиччÿ Басі,
і він зітхав із ïоëегшеннÿм, аëе ïотім Басю застуïаëа Кшисÿ. Ïовернетüсÿ
біäоëашний риöар обëиччÿм äо стіни і бачитü її очі; ïовернетüсÿ на äругий
бік у мороöі нічному, і знову ïереä ним її очі, а в ïогëÿäі мëосністü
і немовби наäіÿ на щосü. Часом очі заïëющуваëисÿ, ніби кажучи: «Нехай
буäе воëÿ твоÿ!» Ïан Міхаë аж сіäав на ëіжку і ïочинав хреститисÿ.
Наä ранок сон зовсім ïокинув його. Тÿжко й сумно йому стаëо. Сумëіннÿ
його замучиëо, гірко äорікав він собі, що не ту, коëишню кохану, ïереä
собою бачитü, а äуша і серöе його ïовнÿтüсÿ живою. Зäаëосÿ йому, що
скоїв він тÿжкий гріх, забувши ïро Анусю, і, стреïенувшисü раз і äругий,
ïан Міхаë ïотемки вискочив із ëіжка й захоäивсÿ читати вранішні моëитви.
Ïомоëившисü, він ïрикëав äо чоëа ïаëüöÿ і ïромовив:
— Треба чимскоріше їхати, а ïро ïриÿтеëюваннÿ öе забути, бо ïан
Загëоба сëушно каже...
Засïокоївшисü і ïовесеëішавши, ïан Міхаë сïустивсÿ вниз на сніäанок.
Ïісëÿ сніäанку він ïофехтував із Басею і, ïобачивши, ÿк вона вимахує
шабеëüкою, розäуває нізäрі й уривчасто äихає, чи не вïерше замиëувавсÿ
нею.
Кшисі він уникав, а вона, завваживши öе, äивиëасÿ на нüого зäивованими
очима. Та він намагавсÿ уникати навітü її ïогëÿäу. Серöе у ïана Міхаëа
обëиваëосÿ кров’ю, аëе він тримавсÿ.
Ïісëÿ обіäу ïан Міхаë укуïі з Басею ïоïрÿмував äо сараю, äе у Кетëінга
був іще оäин скëаä зброї. Він ïоказував Басі усіëÿкі шабëі й мечі, рушниöі
з хитрими ïристроÿми і механізмами, ïоÿснював, äëÿ чого вони ïризначені.
Ïотім вони стріëÿëи у öіëü з астрахансüких ëуків.
Басÿ тішиëасÿ й ïустуваëа ÿк нікоëи, аж ïоки її зуïиниëа ïані
стоëüникова.
Так минув äругий äенü. На третій ïан Воëоäийовсüкий разом із ïаном
Загëобою ïоїхаëи äо Варшави, äо ïаëаöу Äаниëовичів, äізнатисÿ ïро äату
віä’їзäу, а ïісëÿ ïоверненнÿ за вечерею ïан Міхаë огоëосив жінкам, що їäе
через тижäенü.
Сказав öе ніби між іншим — ненароком і весеëо. На Кшисю навітü не
гëÿнув.
Äівчина занеïокоїëасÿ, заговориëа з ним, він був ïривітний, чемний, аëе
не віäхоäив оä Басі.
Ïан Загëоба, гаäаючи, що ïан Міхаë äосëухавсÿ äо його ïораä, ïотирав
на раäощах руки. Ïроте його гострий ïогëÿä не міг не ïомітити Кшисиної
ïечаëі.
«Он ÿк öе її розхвиëюваëо! — äумав він. — Ну та нічого! Така вже їхнÿ
жіноча натура. А Міхаë, бач, ÿкий! В інший бік ïовернув скоріше, аніж
ÿ сïоäівавсÿ. Сëавний хëоïеöü, бистрий, ÿк вихор, таким був і таким буäе!»
Аëе серöе ïан Загëоба мав чуëе, і йому віäразу стаëо жаëü Кшисі.
«Directе******** нічого ÿ їй не скажу, — ïоäумав він, — аëе конче треба
ÿкусü їй розраäу вигаäати».
Скориставшисü тим, що роки і сивина захистÿтü його віä ïересуäів, він
ïісëÿ вечері ïіäійшов äо äівчини й ніжно ïровів рукою ïо її чорному
шовковистому воëоссю. А вона сиäіëа тихо, äивëÿчисü на нüого своїми
ëагіäними очима, трохи зäивована такою зворушëивістю, аëе вäÿчна.
Увечері біëÿ äверей, що веëи в кімнату ïана Воëоäийовсüкого, ïан
Загëоба ëегенüко штовхнув його ëіктем ïіä бік.
— Ну що? — сказав він. — Наш гайäучок найëіïший?
— Ïриємна кізка! — віäïовів ïан Воëоäийовсüкий. — Оäна наробитü
такого рейваху, ÿк четверо жовнірів. Їй би äовбишем бути!
— Äовбишем? Ну то äай Боже, щоб вона швиäше з твоїм бубном
хоäиëа!
— На äобраніч, миëостивий ïане!
— На äобраніч! Äивні створіннÿ öі жінки! Коëи ти на Басüку ïогëÿäати
став, бачив, ÿк Кшисÿ зажуриëасÿ?
— Не бачив!.. — віäïовів маëенüкий риöар.
— Її ніби ïіäміниëи!
— На äобраніч, миëостивий ïане! — ïовторив ïан Воëоäийовсüкий
і швиäко зайшов у свою кімнату.
Ïан Загëоба, ïокëавшисü на бурхëиву вäачу маëенüкого риöарÿ, наïевно,
трохи äав маху і взагаëі вчинив необачно, розïовівши йому ïро Кшисю.
Ïан Міхаë розхвиëювавсÿ маëо не äо сëіз.
— Осü ÿк ÿ віäïëатив їй за ïрихиëüністü, за те, що вона мене ÿк сестра
в гоäину журби втішаëа... — казав він собі. — А втім, що ÿ їй ëихого
зробив? — ïроваäив він äаëі, трохи ïоäумавши. — Що зробив? Уникав її
öіëих три äні, а öе й нечемно, зäаєтüсÿ! Скривäив, серäешну, öе небесне
створіннÿ! За те, що вона мої vulnera******** загоїти хотіëа, ÿ їй чорною
невäÿчністю віäïëатив... Якби ÿ хоч знав міру і, ïочуттÿ ïриховуючи, не
уникав її, аж ні, забракëо мені кебети на такі тонкощі...
 І зëий був на себе ïан Міхаë, а воäнораз веëикий жаëü ïробуäивсÿ
у нüого в груäÿх.
Мимовоëі Кшисÿ зäаваëасÿ йому теïер біäоëашним, скривäженим
створіннÿм. Ненавистü äо себе наростаëа в нüому з кожною хвиëиною.
— Barbarus ÿ, barbarus! — ïовторював він.
І Кшисÿ знову витісниëа Басю з його серöÿ.
— Нехай хто хоче оäружуєтüсÿ із öією стрибухою, із öим мëинком, із
öим каëатаëом! — казав він собі. — Нововейсüкий або сам äиÿвоë, мені
все оäно!
Ні в чому не винна Басÿ викëикаëа теïер у нüого гнів, і жоäного разу
йому не сïаëо на äумку, що гнівом своїм він ображає її куäи біëüше, аніж
уäаваною байäужістю Кшисю.
А Кшисÿ жіночим розумом своїм ураз віäчуëа, що з ïаном Міхаëом
віäбуваєтüсÿ ÿкасü ïереміна. Їй воäночас буëо і ïрикро, і сумно, що
маëенüкий риöар її öураєтüсÿ, і все-таки вона розуміëа, що оäна шаëüка має
ïереважити, що вони вже не ïриÿтеëюватимутü ÿк äосі — äоëÿ або звеäе їх
ще бëижче або розвеäе назавжäи.
Вона äеäаëі біëüше тривожиëасü, äумаючи ïро скорий віä’їзä ïана
Міхаëа. У серöі Кшисі не буëо коханнÿ. Äівчина його ще не знаëа. Зате
вона буëа сïовнена веëикого бажаннÿ кохати.
А втім, можëиво, ïан Міхаë трохи й заморочив їй гоëову. Він був на
вершині сëави, його називаëи найкращим жовніром Речі Ïосïоëитої. Усі
риöарі з шанобою вимовëÿëи його ім’ÿ. Сестра ïіäносиëа äо небес його
шëÿхетністü, нещастÿ äоäаваëо йому таємничості, äо того ж äівчина, живучи
з ним ïіä оäним äахом, і сама не могëа не оöінити його вроäи.
Кшисі ïоäобаëосü бути коханою, така буëа її натура; і коëи останніми
äнÿми ïереä віä’їзäом ïан Міхаë äо неї збайäужів, її самоëюбство буëо
уражене, аëе, маючи äобру äушу, вона вирішиëа не гніватисü і äобротою
знову ïіäкорити його серöе.
Öе виÿвиëосÿ зовсім не важко, тим ïаче що настуïного äнÿ ïан Міхаë
хоäив із винуватим вигëÿäом і не ëише не öуравсÿ Кшисиного ïогëÿäу,
а й äививсÿ ïросто їй у вічі, немовби хотів сказати: «Вчора ÿ не ïомічав
тебе, а сüогоäні ëаäен вибачитисÿ».
Він стіëüки говорив їй очима, що віä öих ïогëÿäів кров ïриëиваëа в неї äо
обëиччÿ і äушу томиëо ïереäчуттÿ: неоäмінно станетüсÿ щосü важëиве.
І воно таки стаëосÿ. Ïісëÿ обіäу ïані стоëüникова вкуïі з Басею ïоїхаëа
ïровіäати Басину роäичку, äружину ëüвівсüкого ïіäкоморіÿ, ÿка гостюваëа
у Варшаві, а Кшисÿ, ïосëавшисü на гоëовний біëü, заëишиëасÿ вäома: їй
буëо страшенно öікаво, що вони з ïаном Міхаëом скажутü оäне оäному,
коëи зостанутüсÿ наоäинöі.
Ïан Загëоба теж не ïоїхав äо äружини ëüвівсüкого ïіäкоморіÿ, бо мав
звичку ïісëÿ обіäу ïосïати гоäинку-äругу, кажучи, що äенний сон освіжає,
і тоäі ввечері буäе гарний настрій. Ïотеревенивши ще з гоäинку, він ïішов
äо себе в кімнату. Кшисине серöе забиëосÿ тривожніше.
Аëе ÿке ж чекаëо на неї розчаруваннÿ! Ïан Міхаë ураз ïіäхоïивсÿ
і вийшов із ним.
«Він невäовзі ïовернетüсÿ», — ïоäумаëа Кшисÿ.
І, натÿгнувши на маëенüкі кругëі ï’ÿëüöÿ шаïку, ïоäарунок ïанові Міхаëу
на äорогу, взÿëасÿ зоëотом гаïтувати її.
Ïроте вона час віä часу ïіäвоäиëа гоëову й ïогëÿäаëа на гäансüкі äзиґарі,
що стоÿëи у кутку вітаëüні й ïоважно öокаëи.
Аëе сïëивëа гоäина, äруга, а ïана Міхаëа не буëо.
Ïанна ïокëаëа ï’ÿëüöÿ на коëіна і, схрестивши на них руки, ïромовиëа
вïівгоëоса:
— Боїтüсÿ, оäначе, ïоки він оäважитüсÿ, наші можутü ïовернутисÿ, і тоäі
ми нічого оäне оäному й не скажемо. А то й ïан Загëоба ïрокинетüсÿ...
Öієї миті їй і сïравäі зäаваëосÿ, що вони маютü негайно ïро щосü
важëиве ïоговорити, а ïан Воëоäийовсüкий усе звоëікає.
Та осü нарешті у сусіäній кімнаті ïочуëисÿ кроки.
— Він тут неïоäаëік, — ïромовиëа ïанна і знову схиëиëасÿ наä
гаïтуваннÿм.
Ïан Воëоäийовсüкий таки був за стіною, у сусіäній кімнаті, аëе увійти не
смів, а тим часом сонöе зчервоніëо і стаëо хиëитисÿ äо захоäу.
— Ïане Міхаëе! — вигукнуëа зненаöüка Кшисÿ.
Він увійшов і застав Кшисю за гаïтуваннÿм.
— Ви кëикаëи мене, миëостива ïанно?
— Хотіëа ïереконатисÿ, чи не чужий хоäитü. Осü уже äві гоäини, ÿк
ÿ тут оäна.
Ïан Воëоäийовсüкий ïрисунув стіëеöü і сів на краєчок.
Минуëа ще хвиëина. Ïан Воëоäийовсüкий мовчав і човгав ногами віä
хвиëюваннÿ, ховаючи їх ïіä стіëеöü, і вусики у нüого смикаëисÿ. Кшисÿ

Ї
ïерестаëа гаïтувати і ïіäвеëа на нüого очі. Їхні ïогëÿäи зустріëисÿ, а ïотім
вони враз обоє оïустиëи очі...
Коëи ïан Воëоäийовсüкий знову гëÿнув на Кшисю, обëиччÿ її освітëюваëи
останні ïромені сонöÿ, і вона в них буëа чуäова. Кучері її воëоссÿ віäëиваëи
зоëотом.
— За кіëüка äнів віä’їзäите, миëостивий ïане? — сïитаëа вона так тихо,
що ïан Міхаë ëеäве її ïочув.
— А що робити?
І знову настаëо мовчаннÿ, ÿке ïорушиëа Кшисÿ.
— Я вже ïоäумаëа, що ви розгніваëисÿ на мене, миëостивий ïане...
— Ну що ви, ні! — завоëав ïан Воëоäийовсüкий. — Якщо так, то
ÿ б і ïогëÿäу вашого не вартий був. Аëе ïрисÿгаюсü, öüого не буëо!
— А що буëо? — заïитаëа Кшисÿ, ïіäнÿвши віä гаïтуваннÿ очі.
— Ви знаєте, миëостива ïанно, ÿ завжäи ïравäу кажу, бо вона ëіïша за
буäü-ÿку вигаäку. Аëе ÿкою розраäою буëи äëÿ мене ваші сëова — за öе
ÿ вам безмежно вäÿчний!
— Äай Боже, щоб завжäи так буëо! — віäïовіëа Кшисÿ, сïëітаючи руки
на ï’ÿëüöÿх.
— Äай Боже! Äай Боже! — сумно сказав ïан Міхаë.— Аëе ïан
Загëоба... ÿк на сïовіäі ïризнаюсÿ вам, миëостива ïанно, ïан Загëоба
казав, що ïриÿтеëюваннÿ з жінками — небезïечна річ. Вона схожа на жар
у ïечі, що ëише зверху взÿвсÿ ïоïеëом, а насïравäі ïіä ним ще äуже
гарÿче. От ÿ й ïоäумав, що він має сëушністü, і — äаруй, миëостива
ïанно, — ïростакові жовніру, хтосü би, наïевно, äотеïніше зробив, а ÿ...
останніми äнÿми збайäужів äо тебе, хоч і серöе краєтüсÿ, і життÿ мені не
миëе...
Сказавши öе, ïан Міхаë так швиäко заворушив вусиками, що й жоäен
жук не зможе.
Кшисÿ ïонуриëа гоëову, і äві крихітні сëüозинки оäна за оäною скотиëисÿ
ïо її щоках.
— Якщо вам, миëостивий ïане, так сïокійніше, ÿкщо мої сестринсüкі
ïочуттÿ äëÿ вас заваäа, ÿ їх віä вас ïриховаю.
І ще äві сëüозинки, а за ними й третÿ забриніëи у неї в очах.
Аëе öüого виäовища ïан Міхаë уже не міг стерïіти. На мëі ока він
оïинивсÿ біëÿ Кшисі й узÿв її руки в свої. Ï’ÿëüöÿ ïокотиëисÿ з коëін аж
на сереäину кімнати, ïроте риöар на них не зважав. Він ïритис äо губів
теïëі, ніжні, оксамитові руки äівчини і ïовторював:
— Не ïëач, ëаскава ïанно! Зараäи Бога, не ïëач!
Він не ïереставав öіëувати її äоëонü навітü тоäі, коëи Кшисÿ обхоïиëа
руками гоëову, ÿк öе буває у хвиëини зніÿковіннÿ, öіëував аж äоти, äоки
живе теïëо її чоëа і воëоссÿ наïоїëо його ÿк вино й остаточно віäібраëо
у нüого гëузä.
Він сам не ïомітив, ÿк і коëи губи його äоторкнуëисÿ äо її чоëа, і ïочав
öіëувати його äеäаëі ïаëкіше, а віäтак торкнувсÿ заïëаканих очей. І тут
гоëова у нüого заïаморочиëасÿ, він торкнувсÿ ніжного ïушку наä її губою,
і вуста їхні стуëиëисÿ у äовгому ïоöіëунку. У кімнаті стаëо зовсім тихо,
тіëüки äзиґарі так само ïоважно öокаëи.
Несïоäівно у сінÿх ïочуëосÿ туïотіннÿ ніг і äзвінкий гоëос Басі:
— Ну й мороз! Оöе так мороз! — ïовторюваëа вона.
Зненаöüка вона сïіткнуëасÿ об ï’ÿëüöÿ, що ëежаëи на ïіäëозі. Зуïиниëасÿ
і, зäивовано ïогëÿäаючи то на ï’ÿëüöÿ, то на Кшисю, то на маëенüкого
риöарÿ, ïромовиëа:
— Що öе? Öе ви замістü снарÿäа оäне в оäного киäаëи?..
— А äе тітонüка? — заïитаëа ïанна Äрогойовсüка, намагаючисü
угамувати хвиëюваннÿ у груäÿх і говорити ÿкомога сïокійніше
й натураëüніше.
— Тітонüка із саней вибираютüсÿ, — теж зміненим гоëосом віäïовіëа
Басÿ.
Її рухëиві нізäрі розäуваëисÿ. Вона ще раз гëÿнуëа на Кшисю і на ïана
Воëоäийовсüкого, котрий за öей час устиг ïіäнÿти ï’ÿëüöÿ, і раïтово вибігëа
з кімнати.
Аëе öієї миті у вітаëüню зайшëа ïані стоëüникова, згори сïустивсÿ ïан
Загëоба, і вони заговориëи ïро äружину ëüвівсüкого ïіäкоморіÿ.
— Я не знаëа, що кума ïанові Нововейсüкому хрещеною
матір’ю äовоäитüсÿ, — ïочаëа тітонüка, — і він, мабутü, ïро все їй
розïовів, бо вона ïрохоäу Басі не äаваëа, тіëüки ïро нüого та ïро нüого.
— Ну а Басÿ що? — заïитав ïан Загëоба.
— А що там Басÿ! Байäужки їй! Сказаëа äружині ëüвівсüкого ïіäкоморіÿ:
«Він не має вусів, а ÿ розуму, ïобачимо, хто скоріше свого äочекаєтüсÿ».
— Знаю, вона гостра на ÿзик, аëе що насïравäі у неї в гоëові? Ох і хитре
ïëем’ÿ жіноче!
 — У Басі що на умі, те й на ÿзиöі. А втім, ÿ вже вам, миëостивий ïане,
казаëа, не віäчуëа вона ще Божої воëі. От Кшисÿ — зовсім інша.
— Тітонüко! — несïоäівано озваëасÿ Кшисÿ.
Ïоäаëüшу розмову ïеребив сëуга, ÿкий огоëосив, що їжа на стоëі.
Усі ïішëи в їäаëüню, тіëüки Басі не буëо.
— А äе ж ïанÿнка? — сïитаëа ïані стоëüникова сëугу?
— Ïанÿнка у стайні. Я сказав їй, що вечерÿ готова, а вона віäïовіëа:
«Зараз» і у стайню мерщій.
— Невже щосü стаëосÿ? Така весеëа буëа! — ïромовиëа ïані
Маковеöüка, звертаючисü äо ïана Загëоби.
— Ïіäу ïривеäу її! — сказав маëенüкий риöар, віäчуваючи äокори
сумëіннÿ.
І ïокваïивсÿ у стайню.
Басÿ й сïравäі буëа там — сиäіëа ïіä äверима на оберемку сіна.
Заäумаëасÿ і не ïомітиëа, ÿк він увійшов.
— Ïанно Барбаро! — сказав маëенüкий риöар, схиëÿючисü наä нею.
Басÿ зäригнуëасÿ, ніби ïрокинувшисü віä сну, й ïіäвеëа на нüого очі,
в ÿких ïан Воëоäийовсüкий, неабиÿк зäивувавшисü, ïобачив äві веëикі, наче
ïерëини, сëüози.
— О Боже! Що з тобою, миëостива ïанно, ти ïëачеш?
— Аж ніÿк! Аж ніÿк! — ïіäхоïившисü, вигукнуëа Басÿ. — Öе з морозу!
І весеëо засміÿëасÿ, аëе сміх її звучав ÿкосü вимушено.
А ïотім, бажаючи віäвернути оä себе увагу, вона ïоказаëа на стійëо, äе
стоÿв äжанет, ïоäарований ïанові Воëоäийовсüкому гетüманом.
— Ти казав, миëостивий ïане, що äо öüого конÿ й ïіäійти не можна? Ну
ж бо, ïобачимо!
І ïерш ніж ïан Міхаë устиг її зуïинити, вона скочиëа у стійëо. Äикий
кінü віäразу ж ïрисів на крижі, забив коïитами, ïритиснув вуха.
— Ой ëеëечко! Та він уб’є тебе, миëостива ïанно! — крикнув ïан
Воëоäийовсüкий, вбігаючи сëіäом за нею у стійëо.
Аëе Басÿ безстрашно гëаäиëа äжанета рукою ïо хоëöі, ïовторюючи:
— Ну й нехай! Нехай уб’є! Нехай!
А кінü, ïовернувши äо неї морäу з нізäрÿми, із ÿких ішëа ïара,
тихесенüко іржав, немовби раäіючи ëасöі.

******** Абсолютна влада (лат.).

******** Одноголосно (лат.).
******** По-перше (лат.).
******** По-друге (лат.).
******** Прикмети (лат.).
******** Відверто (лат.).
******** Рани (лат.).
 РОЗДІЛ Х

Всенüку ніч ïан Воëоäийовсüкий не стуëив очей, усі ïоïереäні стражäаннÿ

зäаваëисÿ йому нікчемними. Він äорікав собі за зраäу небіжчиöі, ïам’ÿтü
ïро ÿку так шанував, і за те, що безгëузäо ïовівсÿ з Кшисею, всеëив у її
äушу наäії, наäужив ïриÿзню, оäне сëово, вчинив ÿк чоëовік без честі
й сумëіннÿ. Інший жовнір і äумати забув би ïро ïоöіëунок, а згаäавши, хіба
що ïіäкрутив би вуса, аëе ïан Воëоäийовсüкий, ÿкий мав збоëіëу äушу,
ïісëÿ смерті Анусі зробивсÿ äуже скруïуëüозним. Що йому теïер буëо
робити? Як äіÿти?
Äо його віä’їзäу, ÿкий оäразу ïокëав би всüому кінеöü, заëишаëосÿ
äекіëüка äнів. Та ÿк ïоїхати, не сказавши ні сëова Кшисі, ïокинути її, ÿк
киäаютü ïершу-ëіïшу äворачку? На саму äумку ïро öе віäважне серöе
маëенüкого риöарÿ зäригаëосÿ. Аëе навітü зараз, у хвиëину неëегких
розäумів, äумка ïро Кшисю викëикаëа в ïана Міхаëа насоëоäу, а згаäка
ïро ïоöіëунок наïовнюваëа його äушу бëаженством.
Він і äорікав собі, і серäивсÿ на себе, оäнак забути öüого віäчуттÿ розкоші
й насоëоäи не міг. А втім, у всüому він звинувачував тіëüки себе.
— Öе ÿ збив Кшисю з ïантеëику, ÿ її збаëамутив, — ïовторював він із
боëем і гіркотою, — тому не гоäитüсÿ мені віä’їзäити, не ïоговоривши.
«Як же тоäі бути? Освіäчитисÿ і ïоїхати Кшисиним нареченим?» —
ïромайнуëа в гоëові äумка.
Аж тут усÿ в біëому ÿвиëасÿ ïереä ним Анусÿ Борзобогата, ÿкою він
бачив її востаннє, у труні.
«Як на мене, ÿ засëужиëа, — казаëа йому мара,— на те, щоб ти жаëів
мене і сумував за мною. Ти хотів стати ченöем, öіëе життÿ за мною
ïëакати, і осü не встигëа äуша моÿ äістатисÿ äо брами небесної, ти знайшов
іншу. Тож зачекай! Äай моїй äуші на небо ïотраïити, і тоäі ÿ на земëю
äивитисü ïерестану...»
Риöареві зäаваëосÿ, що він кëÿтвоïорушник, що обманув він öю свÿту
äушу, ïам’ÿтü ïро ÿку треба буëо б шанувати і берегти ÿк свÿтиню. І жаëü
його брав, і сором ïік, а ще зневага äо себе. Вмерти йому хотіëосÿ.
— Анусю! — ïовторював він, стоÿчи навкоëішки. — Я за тобою аж äо
смерті ïобиватисÿ не ïерестану, аëе що мені теïер робити?
 Мара не віäïовіäаëа, розтанувши ÿк ëегкий туман, а натомістü ïереä ним
ïостаëа Кшисÿ, її очі, її уста з ïушком наä верхнüою губою, і він, немовби
віä татарсüких стріë, віäмахувавсÿ оä сïокуси. Ïроте сïокусу він зäоëав би,
аëе сумëіннÿ говориëо йому: «Кеïсüко буäе, ÿкщо ти ïоїäеш, ïокинувши
чесну äівочу äушу».
Серöе біäоëашного риöарÿ розриваëосÿ віä тривоги, журби і муки. Вірÿчи
у житейсüку муäрістü ïана Загëоби, він äумав ïіти äо нüого і сïитати
ïораäи, бо öей чоëовік бачив усе наïереä і ïоïереäжав його, щоб він не
воäив äружби з жінками.
Та, вëасне, саме öе й зуïиниëо маëенüкого риöарÿ. Він ïригаäав, ÿк,
скиïівши, крикнув на ïана Загëобу: «Не кривäи, миëостивий ïане, Кшисі!»
І хто ж її скривäив? Хто розäумував теïер, чи не ïокинути її, ÿк ïокоївку,
а самому ïоїхати?
— Якби не ïам’ÿтü ïро нещасну небіжчиöю, ÿ ані хвиëини б не
вагавсÿ, — говорив собі маëенüкий риöар, — не журивсÿ б, а раäів, що
ïощастиëо мені такої розкоші скуштувати.
І за хвиëину ïробурчав:
— І заëюбки ще разів зі сто скуштувати б не віäмовивсÿ!
Завваживши, оäначе, що сïокуса знову бере гору, і намагаючисü її
ïозбутисÿ, сказав собі: «Якщо вже ÿ оäного разу вчинив ÿк чоëовік, що
найбіëüше на куïіäона наäію ïокëаäає, треба не віäстуïати: завтра
ж освіäчусÿ Кшисі й заïроïоную оäружитисÿ».
Він зуïинивсÿ на митü і розмірковував äаëі: «Öей учинок і сüогоäнішню
мою «ïровину» згëаäитü, ушëÿхетнивши її, а завтра ÿ зможу собі й нові
äозвоë...»
Аëе у öüому місöі він ëÿснув себе äоëонею ïо губах.
— Тüху! — сказав він. — Зäаєтüсÿ, öіëий чамбуë бісів-сïокусників мені
за комір сів!
Ïроте віä äумки ïро освіäченнÿ біëüше не віäмовëÿвсÿ, втішаючисü тим,
що зауïокійними месами замоëитü ïереä Анусею свій гріх, äавши їй знати,
що так само її шанує і не втомëюєтüсÿ за неї ïросити Бога.
Зрештою, ÿкщо й ïоäейкуватимутü ëюäи, що осü, мовëÿв, ëишенü äва
тижні тому він хотів ïостригтисÿ у ченöі, а вже й освіäчитисÿ встиг, то весü
сором уïаäе тіëüки на нüого, а інакше ëюäсüкий ïоговір не ïощаäитü ні
в чому не винуватої Кшисі.
— Отже, вирішено: завтра освіäчуюсÿ Кшисі! — тверäо сказав він собі.
 Ïісëÿ öüого ïан Міхаë засïокоївсÿ, ïрочитав вечірні моëитви і, ревно
ïомоëившисü за уïокій Анусиної äуші, заснув.
Уранöі, ïрокинувшисü, він ïовторив:
— Сüогоäні ж освіäчусÿ Кшисі!..
А втім, виÿвиëосÿ, що зробити öе не так і ëегко, бо ïан Міхаë, ïерш ніж
обнароäувати своє рішеннÿ, хотів сïочатку ïоговорити з Кшисею наоäинöі,
а äаëі ÿк вийäе. Та неочікувано зранку ïриїхав ïан Нововейсüкий, і у всій
осеëі ëунав його моëоäий гоëос.
Кшисÿ всенüкий äенü хоäиëа сама не своÿ, бëіäа, змучена, весü час
оïускаëа очі, іноäі враз браëасÿ рум’ÿнöем, так, що аж на шиї вистуïаëи
ïëÿми, губи в неї тремтіëи, зäаваëосÿ, вона осü-осü заïëаче, а ïотім знову
ставаëа сонна й омëіëа.
Риöареві ніÿк не вäаваëосÿ äо неї ïіäійти, а, особëиво, заëишитисÿ віч-на-
віч. Щоïравäа, він міг би заïросити äівчину на ïрогуëÿнку, ранок був
чуäовий, і раніше він так і зробив би, аëе теïер не смів, бо йому зäаваëосÿ,
що всі віäразу зäогаäаютüсÿ ïро його наміри.
На щастÿ, виручив його ïан Нововейсüкий. Він оäвів убік ïані
стоëüникову і ïро щосü із нею äовоëі äовго розмовëÿв. Ïісëÿ öüого вони
ïовернуëисÿ äо вітаëüні, äе ïан Загëоба з маëенüким риöарем сиäіëи із
äвома ïаннами, і тут ïані стоëüникова заïроïонуваëа:
— А чом би вам не ïрогуëÿтисÿ на санках äвома ïарами, сніг такий, що
аж іскритüсÿ!
Ïан Воëоäийовсüкий швиäко нахиëивсÿ і ïрошеïотів на вухо Кшисі:
— Бëагаю вас, миëостива ïанно, сісти зі мною. Мені вам так багато
треба сказати!
— Äобре, — віäïовіëа äівчина.
Риöарі ïритüмом ïомчаëи на стайню, а Басÿ за ними сëіäом, і невäовзі äо
буäинку ïіä’їхаëи äвоє саней. В оäні всіëисÿ ïан Воëоäийовсüкий із
Кшисею, у äругі — ïан Нововейсüкий із гайäучком. Ïоїхаëи без візників.
Тоäі ïані Маковеöüка äовірëиво сказаëа ïанові Загëобі:
— Ïан Нововейсüкий ïроситü Басиної руки.
— Невже? — занеïокоївсÿ ïан Загëоба.
— Його хрещена мати, äружина ëüвівсüкого ïіäкоморіÿ, завтра ïриїäе
сюäи на розмову, а ïан Нововейсüкий ïросив мене ïіäготувати Басю. Він
і сам розуміє: ÿкщо Басÿ ïроти, усі зусиëëÿ і захоäи марні.
— І тому, миëостива ïані äоброäійко, ти їх у сани ïосаäиëа?
 — Авжеж. Чоëовік мій, ëюäина наäто скруïуëüозна, частенüко казав
мені: «Я наä їхнім майном оïікун, аëе чоëовіків нехай вибираютü кожна
сама. Як на мене, був би ïорÿäний хëоïеöü, а за багатством гнатисÿ не
сëіä». А втім, вони вже äоросëі, зможутü самі äати собі раäу.
— І що ти, миëостива ïані, маєш намір віäïовісти своїй кумі, äружині
ëüвівсüкого ïіäкоморіÿ?
— Мій чоëовік ïриїäе у травні, його сëово буäе останнім. Ïроте ÿ гаäаю,
що він Басиній воëі суïротивитисÿ не буäе.
— Нововейсüкий ще хëоïчак!
— Аëе ж сам ïан Міхаë казав, що він жовнір чуäовий, у ïохоäах
віäзначивсÿ. Сïаäок має ïристойний, а роäовіä мені хрещена увесü
ïереëічиëа. Бачиш, миëостивий ïане, буëо öе так: його ïраäіä, що
нароäивсÿ віä кнÿзівни Сенютувни, primo voto******** був оäружений...
— Яке мені äіëо äо його роäовоäу! — невäовоëено ïеребив її ïан
Загëоба, — він мені ні брат ні сват, і скажу вам чесно, шановна ïані,
ÿ гайäучка äëÿ Міхаëа ïризначав, бо ÿкщо з-ïоміж äівчат, котрі на äвох
ногах ïо світу хоäÿтü, знайäетüсÿ боäай оäна ëіïша і ïристойніша за неї, то
ÿ ëаäен віäтеïер ÿк ursus******** на всі чотири оïуститисÿ.
— Міхаë іще ні ïро що таке й не äумає, а ÿкщо й äумає, то йому біëüше
Кшисÿ в око вïаëа... Хе-хе! На Бога ïокëастисÿ треба, бо шëÿхи його
незбагненні!
— Ваша ïравäа, аëе ÿкщо öей моëокосос ïоїäе звіäси з гарбузом, наï’юсÿ
на раäощах! — äоäав ïан Загëоба.
А тим часом у обох санÿх вирішуваëисÿ äоëі риöарів. Ïан
Воëоäийовсüкий äовго не міг вимовити й сëова, та нарешті-таки сказав
Кшисі:
— Ти не äумай, миëостива ïанно, що ÿ вітрогон чи хëищ ÿкийсÿ, та
й роки не ті.
Кшисÿ нічого не віäïовіëа.
— Äаруй мені, миëостива ïанно, за те, що ÿ вчора вчинив, аëе у всüому
винувате моє екстраорäинарне äо тебе ставëеннÿ, не зміг ÿ стриматисÿ, äав
серöю воëю... Моÿ ëаскава ïанно, моÿ кохана Кшисю! Ти знаєш, що ïереä
тобою ïростий жовнір, у ÿкого всенüке життÿ на бойовищі ïроминуëо...
Інший би сïочатку красномовністü у хіä ïустив, а ïотім äо äій ïерейшов,
а ÿ — навïаки... Що там казати, навітü об’їжäжений кінü, розгарÿчившисü,
і то часом закуситü вуäиëа, то ÿк же не гарÿчитисÿ закоханому, аäже розгін
тут куäи біëüший? Отак і ÿ закусив вуäиëа, забувши ïро все, бо миëа ти
моєму серöю, Кшисю кохана! Знаю, ти каштеëÿнів і сенаторів äостойна, та
ÿкщо ти не ïогорäуєш ïростим жовніром, котрий, хоч і без веëиких чинів,
ïриносив Вітчизні користü чимаëу... то ÿ äо ніг тобі вïаäу, öіëуватиму їх
і ïитатиму: «Чи хочеш ти мене взÿти собі? Чи не осоружний ÿ тобі?»
— Ïане Міхаëе!.. — вигукнуëа Кшисÿ.
І рука її, висунувшисü із муфти, ëÿгëа на його äоëоню.
— Ти згоäна? — заïитав ïан Воëоäийовсüкий.
— Так! — віäïовіëа Кшисÿ. — І знаю, що у öіëій Ïоëüщі не знайти
чоëовіка äостойнішого!
— Нехай винагороäитü тебе Бог, миëостива ïанно! Нехай винагороäитü
тебе Бог, Кшисю! — говорив риöар, виöіëовуючи її руку. — Я і не
сïоäівавсÿ, що мені так ïощаститü! Скажи мені тіëüки, чи не гніваєшсÿ ти
на мене за вчорашню витівку, а то мене сумëіннÿ замучиëо?
Кшисÿ замружиëасü.
— Не гніваюсü — віäïовіëа вона.
— Ех, жаëü, що у öих санÿх нема ÿк ноги öіëувати! — вигукнув ïан
Воëоäийовсüкий.
Ïевний час вони їхаëи мовчки, чути буëо тіëüки свист ïоëозів на снігу та
стукіт снігових груäок, що виëітаëи з-ïіä коïит.
І знову озвавсÿ ïан Воëоäийовсüкий:
— Мені аж äивно, що ти не ïогорäуваëа мною!
— Мені ще äивніше, — віäïовіëа Кшисÿ, — що ти, миëостивий ïане,
ïокохав мене так швиäко...
Тут ïан Воëоäийовсüкий веëüми сïоважнів і ïромовив:
— Кшисю, може, öе і гріх, що ÿ не встиг оïëакати оäнієї, а вже ïокохав
äругу. Як на сïовіäі тобі кажу, не завше ÿ віäзначавсÿ стаëістю. Аëе теïер
усе інакше. Небіжчиöі, серäеги, ÿ не забув і нікоëи не забуäу. Я і äосі її
кохаю, і ÿкби ти знаëа, ÿк äуша моÿ за нею ïëаче, ти б сама заïëакаëа наäі
мною...
Öієї миті у маëенüкого риöарÿ віä хвиëюваннÿ урвавсÿ гоëос, і, можëиво,
саме тому він не ïомітив, що його сëова не сïравиëи на Кшисю сиëüного
враженнÿ.
І знову настаëо мовчаннÿ, аëе öüого разу ïершою заговориëа Кшисÿ:
— Намагатимусÿ вас утішити, миëостивий ïане, скіëüки сиë у мене
вистачитü.
 А маëенüкий риöар віäïовів:
— Саме тому ÿ тебе так швиäко й ïокохав, що віä ïершого äнÿ ти мої
рани гоїш. Чим ÿ був äëÿ тебе? Нічим! Аëе ти, в äуші миëосерäÿ і жаëü äо
нещасного стражäаëüöÿ маючи, віäразу äо äіëа взÿëасÿ. Ох! Багато чим
ÿ тобі завäÿчую! Хто öüого не знає, може, й скаже: у ëистоïаäі чернеöü,
а у груäні — наречений. Ïершим ïан Загëоба ïогëузувати раäий, він
нікоëи такої нагоäи не ïромине, ну й нехай гëузує на зäоров’ÿ! Мені äо
öüого байäуже, усі наріканнÿ на себе візüму...
Тут Кшисÿ ïіäвеëа очі äо неба, обäумуючи щосü, і нарешті сказаëа:
— А невже конче необхіäно ïро нашу äомовëеністü ëюäÿм розказувати?
— Як öе?
— Аäже ви, миëостивий ïане, віä’їзäите невäовзі?
— Хоч би й не хотів, мушу.
— Я теж жаëобу за батüком ношу. Навіщо себе виставëÿти на
ïосміховисüко? Ïро нашу äомовëеністü ми знаємо, а ëюäÿм äо вашого
ïоверненнÿ знати ïро неї нема чого. Гаразä?
— То й сестрі не казати нічого?
— Я сама їй усе скажу ïісëÿ вашого віä’їзäу.
— А ïанові Загëобі?
— Ïан Загëоба ïокеïкував би з мене, сироти. Ох, найëіïше нікому
нічого не казати. І Басÿ б мені наäокучати стаëа, ÿ і так останнім часом
у ній ÿкісü äиваöтва ïомічаю: то вона смієтüсÿ, то ïëаче. Ні, таки найëіïше
мовчати!
Тут Кшисÿ знову ïіäнесëа äо неба свої темно-бëакитні очі:
— Бог нам свіäок, а ëюäи нехай заëишаютüсÿ у бëаженному невіäанні.
— Бачу, що розум твій ïереä красою не ïостуïитüсÿ! Згоäа? Тоäі Бог
нам свіäок, амінü! Зіïрисÿ на мене ëіктиком, гаäаю, ïісëÿ того, ÿк ми
ïорозуміëисÿ, нашого гріха у öüому немає. Не бійсÿ, вчорашнüої витівки,
хоч би й хотів, ÿ не äоïущу, бо треба кінüми ïравити.
Кшисÿ ïосëухаëасÿ риöарÿ, а він сказав:
— Коëи ми самі, на ім’ÿ мене кëич.
— Незручно мені, — віäïовіëа äівчина з усмішкою. — Нікоëи не
віäважусÿ, наïевно!
— А ÿ віäваживсÿ!
— Бо ïан Міхаë риöар, ïан Міхаë віäважний, ïан Міхаë жовнір...
— Кшисю! Кохана!
 — Міх...
Аëе äоговорити сëова Кшисÿ не віäважиëасÿ і сховаëа обëиччÿ у муфту.
Ще трохи ïроїхавши, ïан Міхаë із Кшисею ïовернуëи назаä, ïроте
äорогою вже ні ïро що не говориëи, аж ïереä ворітüми маëенüкий риöар ще
раз заïитав:
— Скажи мені... ïісëÿ вчорашнüого... тобі буëо äуже сумно?
— Буëо мені й сумно, і соромно... Аëе на äиво так гарно!.. — äоäаëа
вона трохи тихіше.
Вони замовкëи і зробиëи байäужі обëиччÿ, аби ніхто не зäогаäавсÿ, що
між ними віäбуëосÿ.
Ïроте öÿ обережністü буëа зайвою, бо ніхто не звернув на них уваги.
Щоïравäа, ïан Загëоба й ïані стоëüникова вискочиëи аж у сіни назустріч
обом ïарам, аëе ïогëÿäи їхні буëи ïрикуті тіëüки äо Басі й ïана
Нововейсüкого.
У Басі чи то віä морозу, чи то віä хвиëюваннÿ ïаëаëи щоки, а ïан
Нововейсüкий був ÿк у воäу оïущений. Віäразу ж у сінÿх він ïочав
ïрощатисÿ з ïані стоëüниковою. Марно вона намагаëасÿ його затримати,
марно й сам ïан Воëоäийовсüкий, котрий був у чуäовому настрої,
заïрошував юнака ïовечерÿти. Зісëавшисü на сëужбу, жовнір ïоїхав. Тоäі
ïані стоëüникова мовчки ïоöіëуваëа Басю в ëоб, а та мерщій ïомчаëа
у свою кімнату і не вийшëа на вечерю.
Настуïного äнÿ ïан Загëоба, зустрівши Басю, сïитав у неї:
— Ну що, гайäучку, вчора ïана Нововейсüкого немовби громом уäариëо?
— Еге ж! — кивнуëа äівчина і закëіïаëа віÿми.
— Віäïовіäай, що ти йому сказаëа?
— Розмова буëа коротка, бо він хëоïеöü моторний, тÿгти не ëюбитü, аëе
і ÿ така сама, тож швиäко äаëа йому віäкоша.
— І чуäово зробиëа! Äай-но ÿ тебе ïоöіëую! А він що? Так ëегко віä
тебе оäчеïивсÿ?
— Ïитав, чи не зміню ÿ з часом своєї äумки. Жаëü мені його, аëе ні, ні,
нічого з öüого не вийäе!..
Тут Басÿ розäуëа нізäрі й труснуëа воëоссÿм, трохи сумно і немовби
замисëившисü.
— Скажи мені, ÿкі у тебе аргументи? — заïитав ïан Загëоба.
— І він ïро öе ïитав, та тіëüки марно. Йому ÿ не сказаëа і нікому не
скажу.
 — А може, — ïромовив ïан Загëоба, швиäко гëÿнувши їй у вічі, —
може, у серöі в тебе криєтüсÿ ÿкийсü сантимент?
— Не сантимент, а äуëÿ! — завоëаëа Басÿ.
І, схоïившисü із місöÿ, заëÿщаëа мерщій, ніби намагаючисü ïриховати
збентеженнÿ:
— Не ïотрібен мені ïан Нововейсüкий! Не ïотрібен! Ніхто мені не
ïотрібен! І чого ти мені, ваша миëостü, äокучаєш! Чого ви всі мені
äокучаєте?..
І вона зненаöüка розïëакаëасü.
Ïан Загëоба втішав її, ÿк міг, аëе вона всенüкий äенü хоäиëа зажурена
і зëа.
— Ïане Міхаëе, — сказав за обіäом ïан Загëоба, — ти ïоїäеш, а тим
часом ïовернетüсÿ Кетëінг, красенü хоч куäи! Не знаю, чи встоÿтü ïереä
ним наші ïанÿнки, гаäаю, обиäві закохаютüсÿ у нüого äо безтÿми.
— От і сëавно! — віäïовів ïан Воëоäийовсüкий. — Віäразу
ж висватаємо за нüого ïанну Басю!
Басÿ вчеïиëасÿ у нüого ïогëÿäом рисі й заïитаëа:
— А чого öе ти, миëостивий ïане, ïро Кшисю так не ïікëуєшсÿ?
— Бо ти, миëостива ïанно, ще не звіäаëа невіäïорних Кетëінгових чарів,
аëе невäовзі віäчуєш їх.
— А Кшисÿ не віäчує? Аäже öе не ÿ сïіваëа:
Якщо героя щит не врятує
І від меча, і від сïису,
Як же тоді ще сïокійно воркує,
Горлиця — ïтах серед лісу?

Теïер уже зніÿковіëа Кшисÿ, а маëенüка змійка вкусиëа ще раз:

— Я у найгіршому разі в ïана Нововейсüкого щит ïоïрошу віä стріë
сховатисÿ, а äе знайäе захист Кшисÿ, коëи її стріëа äістане, ÿк ваша
миëостü ïоїäе?..
Аëе ïан Воëоäийовсüкий, уже схаменувшисü, віäïовів суворо:
— Може, й вона знайäе чим захиститисÿ не гірше віä вас, миëостива
ïанÿнко...
— А öе в ÿкий же сïосіб?
— А в той, що вона не така ëегковажна, а розсуäëивості й ïоміркованості
у неї ïовчитисÿ можна.
 Ïан Загëоба й ïані стоëüникова äумаëи, що заäерикуватий гайäучок
віäразу ж ïіäе в атаку, аëе, на ïревеëике їхнє зäивуваннÿ, Басÿ, схиëивши
гоëову наä таріëкою, аж за хвиëю тихим гоëосом ïромовиëа:
— Якщо миëостивий ïан гніваєтüсÿ, то ÿ ïереïрошую і його, і Кшисю...

******** У першому шлюбі (лат.).

******** Ведмідь (лат.).
 РОЗДІЛ ХІ

Ïанові Міхаëу äозвоëено буëо їхати буäü-ÿкою äорогою, котра йому

сïоäобаєтüсÿ, і тому він звернув на Ченстохову, на Анусину могиëу.
Наïëакавшисü там äосхочу, він рушив äаëі, ïеребуваючи в ïоëоні свіжих
враженü, і мимовоëі äумав, що все-таки таємні заручини із Кшисею буëи
ïереäчасними. Він віäчував, що у скорботі й у жаëобі є щосü свÿте
і неäоторкане, чого не можна чіïати, аж äоки воно саме ïіäніметüсÿ
хмаркою äо неба і розвієтüсÿ у небесних ïросторах.
Траïëÿëосÿ, буваëо, що вäівöі оäружуваëисÿ через місÿöü або äва ïісëÿ
ïохорону, аëе вони не маëи наміру äо öüого ïостригтисÿ в камеäуëи, та
й уäар не сïотикав їх на ïорозі так äовго очікуваного щастÿ. А втім, ÿкщо
öі черстві äуші не шануваëи свÿтості скорботи, то чи варто буëо насëіäувати
їхній ïрикëаä?
Отож їхав ïан Воëоäийовсüкий на Русü, а äокори сумëіннÿ
суïровоäжуваëи його в äорозі. Оäначе, намагаючисü бути сïравеäëивим, він
брав ïровину на себе, а не ïерекëаäав її на Кшисю.
Äо чисëенних турбот, ÿкі äокучаëи йому, äоëучиëасÿ ще й та, що Кшисÿ
у гëибині äуші не схваëює його кваïëивості.
— Сама вона нікоëи б не зробиëа öüого, — говорив собі ïан Міхаë, —
а маючи веëике серöе, і віä інших такої самої веëичі неоäмінно
desiderat********.
Його огортав страх, що він міг виäатисÿ їй мізерним.
Ïроте ïобоюваннÿ ïана Міхаëа буëи марними. Кшисÿ не ïоäіëÿëа його
скорботи, навïаки, коëи він забагато ïро неї говорив, öе не ëише не
викëикаëо у неї сïівчуттÿ, а й ïробуäжуваëо ревнощі. Невже ж вона, жива,
ïостуïаєтüсÿ чимосü ïереä ïомерëою? Чи взагаëі вона має так маëо чеснот,
що Анусÿ навітü на тому світі заëишаєтüсÿ її суïерниöею? Якби ïан
Загëоба знав їхню таємниöю, він наïевно засïокоїв би ïана Міхаëа,
сказавши, що жінки не веëüми миëосерäні оäна äо оäної.
Аëе, зоставшисü ïісëÿ віä’їзäу ïана Воëоäийовсüкого сама, ïанна Кшисÿ,
зäаєтüсÿ, буëа не менш збентежена тим, що траïиëосÿ, ÿк і тим, що немає
вороттÿ.
Збираючисü äо Варшави, äе вона äосі нікоëи не буëа, äівчина уÿвëÿëа
собі все зовсім інакше. Осü на сейм і коронаöію з’їäутüсÿ єïискоïи
й веëüможі, зберетüсÿ увесü öвіт риöарства Речі Ïосïоëитої. Скіëüки ж там
буäе розваг, гамору, ïараäів, а сереä öüого виру, сереä юрб риöарів
неоäмінно зустрінетüсÿ «він», невіäомий, таємничий, котрий з’ÿвëÿєтüсÿ
äівчатам тіëüки уві сні; він ïаëко закохаєтüсÿ, гоäинами ïростоюватиме ïіä
вікном із öитрою, вëаштовуватиме на честü ïрекрасної äами каваëüкаäи,
äовго кохатиме, зітхатиме, носитиме стрічку коханої на зброї і нарешті, коëи
усі виïробуваннÿ буäутü ïозаäу, вïаäе їй äо ніг і освіäчитüсÿ.
Та нічого такого не стаëосÿ.
Рожеві мрії розвіÿëисÿ мов туман, і ïереä очима в неї ïостав риöар,
усëавëений у битвах, безстрашний воїн Речі Ïосïоëитої, аëе на «того»
казкового ïринöа не веëüми, а може, й зовсім не схожий. Не буëо ні
каваëüкаä, ні гри на öитрі, ні турнірів, ані суïерниöтва, ні стрічок на зброї,
ні весеëого сміху воÿків, ані розваг, ані всüого того, що äурманитü, ÿк сон,
манитü, ÿк чарівна казка, ï’ÿнитü, ÿк заïах квітів, ïринаäжує, ÿк ïташиний
сïів, віä чого ïаморочитüсÿ гоëова, ïашитü обëиччÿ, тüохкає серöе, ïроймає
äріж... На жаëü... Тут був ëише невеëичкий маєток за містом, а в маєтку
ïан Міхаë, віäтак ураз неочікуване освіäченнÿ — і решта ïроïаëа, згасëа,
ÿк згасає місÿöü у небі, коëи на нüого наïëивутü хмари...
Якби ïан Міхаë з’ÿвивсÿ ще ïізніше, наïрикінöі казки, можëиво, він був
би жаäаним. Ясна річ, Кшисÿ, розäумуючи ïро сëаву ïана
Воëоäийовсüкого, ïро його шëÿхетністü, мужністü, знаëа, що його вважаютü
ïершим жовніром Речі Ïосïоëитої, що саме його ім’ÿ наганÿє жах на
ворога, і ïишаëасÿ ним. Зäаваëосÿ їй тіëüки, що її щосü обійшëо, що
сïіткаëа ÿкасü кривäа — трохи через нüого, а біëüше через ïосïіх...
Саме öей ïосïіх, неначе ïіщинка, ëіг на серöе тÿгарем і йому, і їй, і що
äаëі вони буëи оäне віä оäного, то сиëüніше тиснув. Іноäі у ëюäсüких
стосунках ÿкасü наймізерніша ваäа наäокучає, ÿк укоë крихітного шиïа, та
з часом ранка або гоїтüсÿ, або, навïаки, ïочинає кровити і боëіти ще äужче,
ніби найбіëüше коханнÿ боëем і гіркотою заïравивши. Ïроте між ними äо
боëю й гіркоти буëо ще äаëеко. А äëÿ ïана Міхаëа Кшисÿ буëа соëоäким
і засïокійëивим сïогаäом, що суïровоäжував його всюäи ÿк тінü.
Ïан Міхаë гаäав, що чим äаëі він ïоїäе віä Кшисі, тим вона стане äëÿ
нüого äорожчою, тим біëüше він за нею журитиметüсÿ, нуäüгуватиме. Äëÿ
неї час сïëивав куäи ïовіëüніше. Ïісëÿ віä’їзäу ïана Міхаëа äо Кетëінгової
осеëі ніхто не ïриїзäив, і äенü за äнем минав у оäноманітності й нуäüзі.
 Ïані стоëüникова очікуваëа чоëовіка, ëічачи äні, що заëишиëисÿ äо
виборів, і тіëüки ïро нüого й говориëа, Басÿ веëüми осовіëа. Та ще й ïан
Загëоба äоïікав їй, заïевнÿючи, що вона, äавши віäкоша ïанові
Нововейсüкому, теïер скучає за ним. Їй уже хотіëосÿ, щоб хоч він ïриїхав,
аëе той, сказавши собі: «Ноги моєї тут біëüше не буäе!», вирушив на
заставу сëіäом за ïаном Воëоäийовсüким.
Ïан Загëоба теж збиравсÿ ïовернутисÿ äо Скшетусüких, сказавши, що,
мовëÿв, нуäüгує за караïузами, ïроте, наïевно, важко вже буëо йому, бо
він із äнÿ на äенü віäкëаäав ïоїзäку, жартома заïевнивши Басю, що
заëишитüсÿ через неї, ïозаÿк на схиëку ëіт закохавсÿ у неї і має намір
ïросити її руки.
А ïоки що він заäовоëüнÿвсÿ товариством Кшисі, бо ïані Маковеöüка
з Басею частенüко їзäиëи уäвох äо äружини ëüвівсüкого ïіäкоморіÿ. Кшисі
вони з собою не браëи, бо ïані стоëüникова ïри всій своїй шëÿхетності її
неäоëюбëюваëа. А іноäі й ïан Загëоба вирушав із ними äо Варшави,
ïровоäÿчи там час у теïëій комïанії. Äоäому він ïовертавсÿ аж настуïного
äнÿ увечері, наïіäïитку, і тоäі Кшисÿ, зоставшисü сама-самісінüка,
розäумуваëа на äозвіëëі то ïро ïана Воëоäийовсüкого, то ïро те, що могëо
б на неї очікувати, ÿкби не стаëосÿ того, що стаëосÿ, а найчастіше ïро те,
ÿкий би вигëÿä мав незнаний суïерник ïана Міхаëа, короëевич із казки...
Якосü, коëи вона сиäіëа край вікна, в заäумі äивëÿчисü на освітëені
ïризахіäним сонöем äвері, äесü на äругому боöі буäинку зненаöüка ïочувсÿ
звук äзвіночка. Кшисі віäразу сÿйнуëа äумка, що öе тітка із Басею
ïовернуëисÿ, та вона не ïіäвеëасÿ і навітü очей не оäвеëа віä äверей, а тим
часом äвері віäчиниëисÿ, і з темної гëибини назустріч äівчині стуïив
незнайомий чоëовік.
Ïершої миті Кшисі зäаëосÿ, що вона сïитü або маритü наÿву — таку
äивну ïобачиëа вона картину... Ïереä нею був юнак у чорному вбранні
чужоземöÿ, з біëим мереживним коміром, що сïаäав аж на ïëечі. Коëисü
змаëечку Кшисÿ бачиëа генераëа коронної артиëерії ïана Арöишевсüкого18,
котрий і вбраннÿм, і своєю наäзвичайною вроäою наäовго заëишивсÿ у неї
в ïам’ÿті. Точнісінüко так само був оäÿгнений і öей ïрихіäеöü, та тіëüки
красою він ïеревершив і ïана Арöишевсüкого, і всіх чоëовіків, що буäü-коëи
хоäиëи ïо земëі.
Воëоссÿ його, рівно ïіäстрижене наä чоëом, світëими ëоконами обрамëÿëо
обëиччÿ äивовижної краси. Чорні брови віäтінÿëи біëизну мармурового чоëа,
ëагіäні очі äивиëисÿ мрійëиво і сумно, віëüно кучерÿвиëисÿ біëÿві вуса
і гостра боріäка. Öе буëо незрівнÿнне обëиччÿ, у ÿкому мужністü
ïоєäнуваëасÿ зі шëÿхетністю, а риси херувима з рисами воїна. Кшисі аж äух
сïерëо у груäÿх, вона äивиëасÿ, не вірÿчи очам, і не могëа збагнути —
ïереä нею мара чи жива ëюäина. А юнак завмер, чи то сïравäі зäивований,
чи то з ґречності вäаючи, що вражений красою äівчини. Нарешті, стуïивши
вïереä, він скинув каïеëюха і захоäивсÿ розмахувати ним, ïіäмітаючи
ïір’їнами ïіäëогу. Кшисÿ ïіäвеëасÿ, аëе ноги в неї ïіäгинаëисÿ, вона то
червоніëа, то бëіäішаëа і зрештою заïëющиëа очі.
Аж тут ïрозвучав його гоëос, низüкий і м’ÿкий, ÿк оксамит.
— Я Кетëінг оф Еëüäжин, ïриÿтеëü і бойовий ïобратим ïана
Воëоäийовсüкого. Ïрисëуга сказаëа, що мені виïаëа висока честü і веëике
щастÿ ïрийнÿти у себе в осеëі сестру і бëизüких мого Ïиëаäа, аëе äаруйте
мені, о шëÿхетна ïанно, моє збентеженнÿ, сëуги не сказаëи мені того, що
бачатü мої очі, а вони бëиску вашого стерïіти не можутü.
Таким комïëіментом ïривітав Кшисю риöар Кетëінг, аëе вона не змогëа
віäïовісти йому тим самим, бо в неї віäібраëо мову. Зäогаäаëасÿ тіëüки, що
закінчив він своє ïривітаннÿ ще оäним ïокëоном, ïочувши сереä тиші, ÿк
шеëестÿтü, торкнувшисü ïіäëоги, ïір’їни його каïеëюха. Вона розуміëа, що
неоäмінно треба комïëіментом віäïовісти на комïëімент, щоб її не маëи за
сіëüсüку ïростачку, аëе äух їй ïерехоïиëо, у скронÿх стукає, серöе ÿк не
вискочитü, груäи зäіймаютüсÿ й оïускаютüсÿ, немовби віä веëикої втоми.
Äівчина трохи розïëющиëа очі — ïереä нею, схиëивши гоëову, стоÿв
Кетëінг і äививсÿ з ніжністю й захоïëеннÿм. Кшисÿ тремтëивими руками
схоïиëасÿ за сукню, щоб зробити каваëерові реверанс, та, на щастÿ, öієї
миті за äверима ïроëунав шум і з вигуками: «Кетëінг! Кетëінг!» у кімнату,
віäсаïуючисü, увірвавсÿ ïан Загëоба.
Вони кинуëисÿ оäин оäному в обійми, а тим часом ïанна, ïотроху
оговтавшисü, краäüкома ïогëÿäаëа на моëоäого риöарÿ. Він обіймав ïана
Загëобу серäечно, аëе з такою наäзвичайною шëÿхетністю у кожному русі,
ÿка або ïереäаєтüсÿ віä батüка äо сина, або набуваєтüсÿ у найвишуканішому
товаристві, ïри короëівсüких і магнатсüких äворах.
— Як сÿ маєш? — заïитав ïан Загëоба. — Раäий тобі у твоєму äомі,
наче у вëасному. Äай-но на тебе гëÿнути. Ха! Та ти схуä! Чи не через
амури ÿкісü? Äаëебі, схуä-таки! Ти знаєш, Міхаë у хоругов ïоїхав. А ти
äобре зробив, що сюäи загëÿнув! Міхаë ïро кëÿштор уже не äумає. Сестра
його з äвома ïанÿнками ïриїхаëа. Äівки, ÿк ріïки! Оäна Єзüорковсüка,
äруга Äрогойовсüка. Ëеëечко, та Кшисÿ тут! Ïробач мені, миëостива ïанно,
аëе ж ÿ ïравäу сказав, нехай у того очі на ëоб виëізутü, хто вашої вроäи не
ïомітитü, ну а тебе ïан Кетëінг і сам бачитü, не сëіïий.
Кетëінг утретє схиëив гоëову і ïромовив з усмішкою:
— Öейхгаузом ÿ öю осеëю заëишив, а знайшов Оëімïом, бо, увійшовши,
ïобачив богиню.
— То ÿк сÿ маєш, Кетëінге? — вигукнув ïан Загëоба, не
вäовоëüнившисü ïершим ïривітаннÿм, і знову обійнÿв риöарÿ. — Öе що! —
ïроваäив він äаëі. — Ти ще гайäучка не бачив. Кшисÿ хоч куäи, аëе й та
меä, меä! Як ïоживаєш, Кетëінге? Äай тобі Боже зäоров’ÿ! Називатиму
тебе на «ти»! Äобре? Старому так зручніше... Раäий гостÿм, еге ж?.. Ïані
Маковеöüка тут зуïиниëасÿ, бо ïереä сеймом усі заїжäжі äвори й готеëі
буëи забиті, теïер, щоïравäа, трохи віëüніше стаëо, і вона, наïевно, найме
буäинок. Не гоäитüсÿ ïаннам в осеëі неоäруженого заëишатисÿ, ëюäи криво
äивитимутüсÿ та й ïëіток не обберешсÿ...
— Що ви! Я нікоëи на öе не ïристану! Ïан Воëоäийовсüкий мені не
ïросто ïриÿтеëü, він мені ïобратим, тому ïані Маковеöüку ÿ ÿк ïосестру
у себе ïрийнÿти ëаäен. А вас, миëостива ïанно, бëагаю за мене
застуïитисÿ. Хочете, на коëіна стану!
Сказавши öе, Кетëінг оïустивсÿ ïереä Кшисею навкоëішки і ïритиснув äо
губів її руку. Ïри öüому він бëагаëüно äививсÿ їй у вічі, весеëо й журно
воäночас, а вона все заëиваëасÿ рум’ÿнöем, аж ïоки ïан Загëоба сказав:
— Не встиг ïриїхати, а вже на коëінах стоїтü. Розкажу ïані
Маковеöüкій, що вас так і застав... Хваëю, Кетëінге!.. А ти, Кшисю, знай:
отакі вони, світсüкі звичаї!..
— Я світсüких звичаїв не знаю! — ïрошеïотіëа äівчина, ніÿковіючи ще
біëüше.
— Чи можу ÿ сïоäіватисÿ на вашу äоïомогу? — äоïитувавсÿ Кетëінг.
— Ïіäвеäітüсÿ, миëостивий ïане...
— То чи можу ÿ сïоäіватисÿ на вашу äоïомогу? Я ïобратим ïана
Міхаëа. Якщо осеëÿ сïорожніє, йому буäе кривäно...
— Воëÿ моÿ тут нічого не означає! — віäïовіëа, трохи отÿмившисü, ïанна
Кшисÿ. — Аëе вам за äобру воëю вашу äÿкую.
— І ÿ вам äÿкую! — сказав Кетëінг, ïіäносÿчи äо губів її руку.
 — Ха! Наäворі мороз, а Куïіäон гоëий, хоч, зрештою, у öій осеëі йому
не замерзнути! — завоëав ïан Загëоба.
— Та гоäі вам, миëостивий ïане, — мовиëа Кшисÿ.
— Я вже бачу: віä самих тіëüки зітханü скоро віäëига буäе! Віä самих
тіëüки зітханü!..
— Хваëити Бога, що ви, ïане Загëоба, не втратиëи свого äоброäушного
гумору, — сказав Кетëінг, — бо весеëий гумор — ознака зäоров’ÿ.
— І чистого сумëіннÿ, і чистого сумëіннÿ, — ïіäхоïив ïан Загëоба. —
Як сказав оäин муäреöü: «У кого свербитü, той і чухаєтüсÿ». А у мене ніäе
не свербитü, от ÿ і весеëий! То ÿк ïоживаєш, Кетëінге?! О, сто бусурменів!
Що ÿ бачу? Ти ж був сïравжнісінüкий ïоëÿк, у рисÿчій шаïöі й ïри шабëі,
а теïер знову в ангëійöÿ ïеревернувсÿ, і ноги в тебе стаëи тонкі, ÿк
у журавëÿ!
— Бо ÿ у Курëÿнäії äовго був, там ïоëüсüкий убір не моäний, а останні
äва äні у Варшаві, в ангëійсüкого ïосëа.
— То ти ïовертаєшсÿ з Курëÿнäії?
— Атож. Названий батüко мій ïомер, а ïереä смертю там же віäïисав
мені ще оäин маєток.
— Вічна йому ïам’ÿтü! Він катоëиком був?
— Так.
— Ну нехай тобі öе втіхою буäе. А нас ти зараäи своїх курëÿнäсüких
воëоäінü не ïокинеш?
— Тут мені хотіëосÿ б жити і вмерти! — віäïовів Кетëінг, гëÿнувши на
Кшисю.
А вона мовчаëа, оïустивши äоäоëу свої äовгі вії.
Ïані Маковеöüка ïовернуëасÿ äоäому, коëи вже сïоночіëо. Кетëінг
зустрів її аж за ворітüми і ïровів äо осеëі так шанобëиво, ÿк уäіëüну
кнÿгиню. Вона хотіëа вже настуïного äнÿ знайти собі ïомешканнÿ у самому
місті, ïроте, хоч ÿк намагаëасÿ, змушена буëа ïостуïитисÿ. Моëоäий риöар
навкоëішки так äовго її уïрохував, ïосиëаючисü на своє братаннÿ з ïаном
Воëоäийовсüким, що вона не витримаëа. Вирішено буëо, що й ïан Загëоба
ще ïогостює: такий ïоважний чоëовік у госïоäі — найëіïший захист віä
зëих ïересуäів. Він заëюбки згоäивсÿ, бо всією äушею ïрихиëивсÿ äо
гайäучка і укëаäав собі в гоëові ïëани, ÿкі конче ïотребуваëи його
ïрисутності. Обиäві äівчини буëи äуже раäі, а Басÿ віäразу оäверто стаëа
на бік Кетëінга.
 — Сüогоäні й так вибиратисÿ ïізно, — сказаëа вона ïані стоëüниковій,
котру ще точиëи сумніви, — а äе äоба, там і тижäенü.
Їй, ÿк і Кшисі, Кетëінг сïоäобавсÿ. Він завше жінкам ïоäобавсÿ, а Басÿ
äо того ж äосі нікоëи не бачиëа чужоземного риöарÿ, ÿкщо не рахувати
офіöерів найманої ïіхоти, ëюäей нижчого рангу і менших статків. Вона
хоäиëа äовкоëа нüого, трÿсучи чуïриною, розäуваючи нізäрі, ïригëÿäаючисü
äо нüого з äитÿчою öікавістю, такою віäвертою, що ïані Маковеöüка стиха
зауважиëа їй. Аëе Басÿ все оäно не звоäиëа з нüого очей, ніби намагаëасÿ
оöінити його ïрофесійні ÿкості, та зрештою, не втримавшисü, ïочаëа
розïитувати ïро нüого в ïана Загëоби.
— А чи äобрий із нüого жовнір? — тихо звернуëасÿ вона äо старого
шëÿхтича.
— Кращого бути не може. Він має веëетенсüкий äосвіä, бо
з чотирнаäöÿти років сëужив короëю, суïроти ангëійöів за ïравеäну віру
вистуïаючи. Знатний ïан, що і з манер його ëегко ïобачити можна.
— А ви, миëостивий ïане, бачиëи його у бою?
— Тисÿчу разів! Стоїтü — не зäригнетüсÿ, конÿ ïо хоëöі ïоïëескує і ïро
ніжні ïочуттÿ говорити готовий.
— Öе що, моäа така говорити ïро ïочуттÿ?
— Усе моäно, що байäужістü äо куëü ïіäтверäжує.
— Ну а врукоïаш, у äвобої він теж стійкий?
— Атож! Жаëитü ÿк шершенü, тут і казати нема чого!
— А суïроти ïана Міхаëа встоїтü?
— Ні, суïроти ïана Міхаëа не встоїтü!
— Он ÿк! — раäісно вигукнуëа Басÿ. — Я так і знаëа, що не встоїтü!
Я віäразу ïро öе зäогаäаëасÿ!
І вона заïëескаëа в äоëоні.
— Так ти вистуïаєш на боöі ïана Міхаëа? — заïитав ïан Загëоба.
Басÿ труснуëа чуïриною й замовкëа. За митü вона тихо й гëибоко
зітхнуëа.
— Ех, та що там! Раäа, бо наш!
— Аëе зауваж і закарбуй собі на носі, гайäучку, — ïромовив ïан
Загëоба, — ÿкщо на бойовищі найëіïшого жовніра важко знайти, то äëÿ
жіночих серäеöü він ще periculosus********: жоäна з них ïереä його вроäою не
встоїтü! Куïіäон у нüого на ïобігенüках.
 — А ви, миëостивий ïане, ïро öе Кшисі скажітü, бо у мене нема амурів
у гоëові, — мовиëа Басÿ і, обернувшисü äо ïанни Äрогойовсüкої,
ïокëикаëа:
— Кшисю! Кшисю! Йäи-но сюäи, ÿ щосü тобі скажу!
— Я тут! — віäïовіëа ïанна Äрогойовсüка.
— Ïан Загëоба каже, що жоäна ïанна ïереä Кетëінгом не встоїтü, щоб
не закохатисÿ у нüого. Я вже його огëÿнуëа зусібіч і нібито нічого, а ти?
— Басüко! Басüко! — суворим тоном мовиëа Кшисÿ.
— Зізнайсÿ, сïоäобавсÿ він тобі?
— Äай сïокій! Схаменисÿ! І не меëи казна-чого, бо осü ïан Кетëінг сюäи
йäе.
Кшисÿ не встигëа ще й сісти, ÿк ïан Кетëінг набëизивсÿ і заïитав:
— Чи можна ïристати äо вашого товариства?
— Ëаскаво ïросимо! — віäïовіëа ïанна Єзüорковсüка.
— Тоäі ÿ сïитаю сміëивіше: ïро що буëа розмова?
— Ïро ëюбов! — виïаëиëа, не заäумуючисü, Басÿ.
Кетëінг сів ïоруч Кшисі. З хвиëину вони мовчаëи, бо Кшисÿ, котра
зазвичай буëа сïокійна і вміëа воëоäіти собою, ïри öüому каваëерові ÿкосü
äивно ніÿковіëа. Нарешті він заïитав:
— Чи ïравäа, що розмова точиëасÿ ïро такий миëий ïреäмет?..
— Ïравäа! — тихим гоëосом віäïовіëа ïанна Äрогойовсüка.
— Я веëüми раäий був би ïочути вашу äумку ïро öе, миëостива ïанно.
— Äаруйте, миëостивий ïане, аëе мені й сміëивості, й розуму на таку
віäïовіäü забракне. Тут, гаäаю, за вами ïерше сëово.
— Кшисÿ має раöію! — втрутивсÿ у розмову ïан Загëоба. — Сëухаємо
тебе, юначе!..
— Тоäі заïитуй, миëостива ïанно, — віäïовів Кетëінг.
Він ïіäвів очі вгору й заäумавсÿ, а віäтак, не чекаючи заïитанü, заговорив
тихо, ніби розмовëÿючи із самим собою:
— Ëюбов — тÿжка неäоëÿ, бо через неї віëüна ëюäина стає невоëüником.
Як ïтах, ïрошитий стріëою, ïаäає äо ніг мисëивöÿ, так і ëюäина, вражена
ëюбов’ю, ïриïаäає äо ніг коханих...
— Ëюбов — öе каëіöтво, бо ëюäина, немов сëіïеöü, нічого, крім неї,
äовкоëа не бачитü.
— Ëюбов — öе журба, бо коëи ще ми ïроëиваємо стіëüки сëіз і виäаємо
стіëüки зітханü? Хто ïокохав, тому вже не в гоëові ні нарÿäи, ні танöі, ні
гра в кості, ні ïоëюваннÿ. Він ëаäен сиäіти гоäинами, обнÿвши коëіна,
і журитисÿ так тÿжко, ніби втратив когосü найбëижчого...
— Ëюбов — öе хвороба, бо ëюäина стає бëіäою, ïіä очима в неї ëÿгаютü
тіні, руки тремтÿтü, вона хуäне, äумає ïро смертü або хоäитü ÿк очманіëа,
з нерозчесаним воëоссÿм, розмовëÿє з місÿöем, ëюбе ім’ÿ на ïіску ïише,
а коëи його зäуває вітер, каже: «Нещастÿ!..» і зариäати ëаäна...
Тут Кетëінг на хвиëю замовк. Хтосü сказав би, що він ïоринув
у розäуми. Кшисÿ сëухаëа його сëова ÿк ïісню, усією äушею. Її віäтінені
темним ïушком губи буëи наïіврозтуëені, а очі не схоäиëи з вроäëивого
обëиччÿ риöарÿ. У Басі воëоссÿ ëізëо на очі, тож важко буëо зäогаäатисÿ,
ïро що вона äумає. Аëе вона теж мовчаëа.
Зненаöüка ïан Загëоба гучно ïозіхнув, засоïів, ïростÿг ноги і сказав:
— Із такої ëюбові тіëüки собакам ëаïті шити!..
— І все-таки, — вів äаëі риöар, — хоч ëюбити тÿжка ïраöÿ, без ëюбові
ще важче на світі, бо що тому розкіш, сëава, багатства, ïахощі
й кошовності, хто коханнÿ ïозбувсÿ? Хто не скаже своїй коханій: «Ти мені
äорожча за öіëе короëівство, äорожча за скіïетр, за зäоров’ÿ і äовгоëіттÿ
äорожча...» А ïозаÿк кожен віääав би життÿ за своє коханнÿ, то, вихоäитü,
коханнÿ äорожче за життÿ...
Кетëінг замовк.
Ïанни сиäіëи, ïритуëившисü оäна äо оäної, äивуючисü і його заïаëüності,
і вміëому красномовству, і ëогічним висновкам, що буëо не ïритаманне
ïоëüсüким жовнірам. Навітü ïан Загëоба, котрий ïіä кінеöü заäрімав,
раïтом зäригнувсÿ і, кëіïаючи очима, ïочав äивитисÿ то на ïанÿнок, то на
Кетëінга і нарешті, остаточно ïрокинувшисü, гучним гоëосом заïитав:
— Ïро що ви говориëи?
— Ïро те, що бажаємо вам на äобраніч! — віäïовіëа Басÿ.
— Ага! Згаäав: говориëи ïро амури. І äо чого äійшëи?
— Äо того, що ïіäкëаäка виÿвиëасÿ äорожчою за ïëащ.
— Ще б ïак! А мене сон зморив. А може, оöе: коханнÿ, ïëаканнÿ,
зітханнÿ. А ÿ візüми й äоточи ще оäне сëово äëÿ рими — äріманнÿ. І саме
моє найточніше, бо гоäина вже ïізнÿ. На äобраніч, теïëій комïанії, і не
äокучайте мені біëüше своїми амурами... Боже, Боже! Кіт нÿвчитü, äоки
шïику не з’їстü, а ïотім тіëüки сиäитü та обëизуєтüсÿ... І ÿ свого часу був
викаïаний Кетëінг, а закохувавсÿ так ïристрасно, що себе не ïам’ÿтав,
баран міг би мене öіëісінüку гоäину ïіä заä буöати, ÿ б і не ïомітив. Аëе на
схиëі ëіт мені наймиëіший äобрий сон, особëиво ÿкщо ïривітний госïоäар не
ëише äо ëіжка äовеäе, а й наïоїтü так, щоб гоëова сама ïаäаëа на ïоäушку.
— Раäий усëугувати вашій миëості! — сказав Кетëінг.
— Хоäімо, хоäімо. Ïогëÿнüте, ÿк он місÿöü високо. Завтра буäе гарна
ïогоäа: небо чистісінüке, а виäно ÿк уäенü! Кетëінг ïро амури всенüку ніч
вам ëаäен розказувати, та не забувайте, кізонüки, що він зäорожений.
— Ні, не зäорожений ÿ, бо у місті äва äні віäïочивав. Боюсÿ тіëüки, що
миëостиві ïанни сëухати мене втомиëисü.
— Сëухаючи вас, мосüïане, не ïомітиш, ÿк і ніч мине, — мовиëа Кшисÿ.
— Немає ночі там, äе сонöе світитü, — віäïовів Кетëінг.
Тут вони розійшëисÿ, бо й сïравäі буëо вже ïізно. Ïанÿнки сïаëи в оäній
сïочиваëüні й зазвичай äовгенüко гомоніëи ïереä сном. Ïроте öüого разу
Басі не вäаëосÿ розговорити Кшисі, бо наскіëüки оäній кортіëо ïоговорити,
настіëüки äруга буëа мовчазна, на всі заïитаннÿ віäïовіäаëа коротко: так, ні.
І щоразу, коëи Басÿ завоäиëа мову ïро Кетëінга, смішно коïіюючи його,
Кшисÿ ніжно обіймаëа її за шию, бëагаючи обëишити кеïкуваннÿ.
— Він тут госïоäар, Басю, — говориëа Кшисÿ, — він ïрихистив нас...
і ÿ бачиëа, що він ïоëюбив тебе віäразу.
— Звіäкіëÿ ти знаєш? — заïитуваëа Басÿ.
— Хіба можна тебе не ïоëюбити? — віäïовіäаëа Кшисÿ. — Тебе всі
ëюбëÿтü... і ÿ теж äуже тебе ëюбëю.
Із öими сëовами вона набëижаëа чуäове обëиччÿ своє äо Басиного
обëиччÿ, терëасÿ щокою об її щоку, öіëуваëа їй очі.
Нарешті вони розійшëисÿ ïо ëіжках, аëе Кшисÿ äовго не могëа заснути.
Якасü тривога огортаëа її. Зненаöüка серöе ïочинаëо каëатати так часто, що
вона ïритискаëа руки äо ніжних своїх ïерсів, аби вгамувати його биттÿ. Та
тіëüки-но вона заïëющуваëа очі, ÿк у äивному сні наä нею схиëÿëосÿ
вроäëиве обëиччÿ і тихий гоëос шеïотів:
— Ти äорожча мені за öіëе короëівство, äорожча за скіïетр,
зäоров’ÿ і äовгоëіттÿ, ти мені äорожча за життÿ!

******** Вимагає (лат.).

******** Небезпечніший (лат.).
 РОЗДІЛ ХІІ

Через äекіëüка äнів ïан Загëоба ïисав Скшетусüкому ëиста, завершивши

його такими сëовами:
«А ÿкщо ÿ äо коронаöії äо вас вибратисÿ не зможу, не äивуйтесÿ. Не моє
äо вас ставëеннÿ öüому виною, а ïричина в тому, що äиÿвоë не сïитü,
а ÿ не хочу, щоб він ïташку з моїх рук сïоëохав і казна-що ïіäкëав.
Кеïсüко буäе, коëи Міхаëові äо його ïриїзäу ÿ не зможу сказати: «Оöÿ
засватана, а гайäучок vacat********». На все воëÿ Божа, аëе гаäаю, що,
äовіäавшисü ïро таку новину, Міхаë не стане комизитисÿ, і все без
особëивих praeparationes******** вëаäнаєтüсÿ, отож, ïриїäете на весіëëÿ.
А ïоки що, згаäавши Уëісса, äовеäетüсÿ мені ïуститисÿ на хитрощі, вести
інтригу, хоч і неëегко мені öе, бо öіëе життÿ ïравäа буëа äëÿ мене хëібом
насущним, і її ÿ весü би вік сïоживав. Та зараäи Міхаëа і коханого мого
гайäучка ÿ ëаäен узÿти на äушу гріх, обоє вони — щире зоëото. Тож
обіймаю вас укуïі з караïузами і äо серöÿ ïритискаю, Всевишнüому і його
миëості äоручаючи».
Закінчивши з ïисаниною, ïан Загëоба ïрисиïав ëиста ïіском, уäарив ïо
нüому äоëонею і, віäвівши чимäаëі віä очей, ïрочитав ще раз, віäтак скëав,
знÿв із ïаëüöÿ кабëучку з ïечаткою, ïосëинив її і хотів був уже заïечатати
ëиста, аëе в öüому йому заваäив своїм ïрихоäом Кетëінг.
— Äобриäенü, ваша миëостü!
— Äобриäенü, äобриäенü! — віäïовів ïан Загëоба. — Ïогоäа, äÿкувати
Богові, чуäова, і ÿ гінöÿ äо Скшетусüких ïосëати зібравсÿ.
— І віä мене, ваша миëостü, укëонітüсÿ.
— Так ÿ й зробив. Неоäмінно, ïоäумав ÿ, і віä Кетëінга вкëонитисÿ
треба. Нехай äоброю звісткою втішатüсÿ. Звісно, ÿк же не вкëонитисÿ, коëи
ÿ ïро тебе та ïро ïанночок öіëе ïосëаннÿ наïисав.
— Чого öе раïтом, ваша миëостü? — заïитав Кетëінг.
Ïан Загëоба, скëавши руки на коëінах, äовго ïеребирав ïаëüöÿми,
а ïотім, ïохнюïивши гоëову, гëÿнув на Кетëінга з-ïіä насуïëених брів
і ïромовив:
— Ïриÿтеëю мій Кетëінге, не треба бути ïророком, аби ïереäбачити, що
там, äе є кремінü і кресаëо, рано чи ïізно ïосиïëютüсÿ іскри. Ти красенü
наä красенÿми, аëе й ïанночкам, зäаєтüсÿ, у красі не віäмовиш.
 Кетëінг ïомітно зніÿковів.
— Ïоëуäу треба на очах мати або взагаëі äиким варваром бути, щоб
краси їхнüої не завважити і не віäзначити! — віäïовів Кетëінг.
— От бачиш! — сказав йому на öе ïан Загëоба, з усмішкою äивëÿчисü
на ïобагровіëого віä зніÿковіннÿ Кетëінга. — Та ÿкщо ти не варвар, тоäі
негоже тобі віäразу за äвома вïаäати, так тіëüки турки чинÿтü.
— Які ви, миëостивий ïане, маєте äëÿ таких міркуванü ïіäстави?
— А ÿ без буäü-ÿких ïіäстав, так, сам собі розмірковую... Ха! Ну
й хитрюга! Ти стіëüки їм наïëів ïро амури, що Кшисÿ вже третій äенü сама
не своÿ хоäитü, наче її чимосü обïоїëи. Гм! Та й не äивно! Ïам’ÿтаю,
ÿ замоëоäу теж гоäинами ïростоював на морозі ïіä вікнами в оäнієї
чорнÿвки (вона на Кшисю буëа схожа), на ëютні бренüкав і сïівав:
В ліжку солодко дрімаєш,
Гру мою ти зневажаєш.
Гоц! Гоц!
Хочеш, ÿ тобі öю ïісню ïозичу або нову скëаäу, мені таëанту не бракує!
А чи ïомітив ти, що ïанна Äрогойовсüка трохи коëишню Оëенüку Біëевич
нагаäує, тіëüки у тієї воëоссÿ ÿк коноïëі й ïушка наä губою немає, а втім,
саме öе багато äëÿ кого за миëу ïриманку ïравитü. Наäто вже томëиво
вона на тебе ïогëÿäає. І ïро öе ÿ наïисав Скшетусüкому. Скажи, хіба
неïравäа, що вона на ïанну Біëевич скиäаєтüсÿ?
— На ïерший ïогëÿä ÿ öієї схожості не завважив. Хоча, ÿк ïриäивитисÿ,
можëиво... Зріст, ïостава...
— А теïер сëухай, що ÿ тобі скажу: фаміëüні arcana******** віäкрию. Аëе
ÿкщо ти мені ïриÿтеëü, то знай: ÿк би так не стаëосÿ, щоб ти ïанові
Воëоäийовсüкому зëом за äобро віääÿчив, бо ми з ïані Маковеöüкою оäну
із öих ïанÿнок äëÿ нüого готуємо.
Тут ïан Загëоба гëÿнув на Кетëінга ïиëüно й настирëиво, а той,
збëіäнувши, заïитав:
— Котру?
— Äро-го-йов-сüку, — ïовіëüно, ïо скëаäах вимовив ïан Загëоба.
І, виïнувши вïереä нижню губу й насуïивши брови, ïіäморгнув зäоровим
оком.
Кетëінг мовчав, і мовчав так äовго, що ïан Загëоба нарешті, не
витрмавши, сïитав:
— Ну й що ти скажеш на öе? Га?
 А Кетëінг тремтëивим гоëосом, аëе з ïритиском віäïовів:
— Можете бути вïевнені, ваша миëостü, що заäëÿ Міхаëа ÿ ëаäний на
все і ïоïуску собі не äам.
— Ïравäу кажеш?
— У житті своєму ÿ витерïів чимаëо, і честю ïрисÿгаю, що ïоïуску собі
не äам.
Тут ïан Загëоба віäкрив йому свої обійми.
— Кетëінге! Äай собі ïоïуск, äай, гоëубе, ÿкщо хочеш, бо ÿ тіëüки
ïересвіäчитисÿ хотів. Не Äрогойовсüку, а гайäучка ми äëÿ ïана Міхаëа
готуємо.
Обëиччÿ Кетëінга ïроÿсніëо віä щирої і неïіäробної раäості, він äовго
обіймав ïана Загëобу й нарешті заïитав:
— А вони й сïравäі кохаютü оäне оäного?
— А хто б не ïокохав мого гайäучка, хто? — віäïовів ïан Загëоба.
— І заручини вже буëи?
— Заручин не буëо, бо ïан Міхаë ще не оговтавсÿ віä зажури, аëе
неоäмінно буäутü. Заëиш öе мені! Ïанÿнка хоч і норовëива, ÿк ëасиöÿ, аëе
веëüми ïрихиëüна äо нüого, шабëÿ äëÿ неї все...
— Я öе віäразу ïомітив, бігме! — ïеребив його ïроÿсніëий Кетëінг.
— Отож-бо! Ïомітив. У Міхаëа ще сëüози за небіжчиöею не висохëи, та
вже ÿкщо хтосü і ïриïаäе йому äо серöÿ, то öе буäе наш гайäучок, бо вона
і на наречену його схожа, тіëüки очима не так стріëÿє, через те що
моëоäша. Усе скëаäаєтüсÿ чуäово, ïравäа? Я так гаäаю: тут äва весіëëÿ на
коронаöію буäутü!
Кетëінг, не кажучи ні сëова, знову обійнÿв ïана Загëобу і, ïрикëавшисü
щокою äо його розчервоніëих щік, так äовго не виïускав його з обіймів, що
старий шëÿхтич аж засоïів і сïитав:
— Невже ïанна Äрогойовсüка так тобі в äушу заïаëа?
— Не знаю, не знаю, — віäïовів Кетëінг, — знаю тіëüки, що ëеäве
ÿ ïобачив її божественне ëичко, віäразу сказав собі: осü вона, ëиш її єäину
моє змучене серöе ïокохати може, і тієї самої ночі, зітханнÿми сон
ïрогнавши, віääавсÿ ÿ сëастоëюбним мріÿм. Віäтоäі вона ïостійно стоїтü
у мене на äумöі й так завоëоäіëа моєю äушею, ÿк короëева ввіреною
і вірною їй äержавою. Коханнÿ öе чи щосü інше — не знаю.
— Аëе знаєш äостеменно, що öе не шаïка, не три ëікті сукна на
шаравари, не ïіäïруга, не ïіäхвістÿ, не ÿєчнÿ з ковбасою, не манірка
з горіëкою. Якщо ти у öüому вïевнений, то ïро решту сïитай у Кшисі, а не
хочеш, сам сïитаю.
— Не робітü öüого, ваша миëостü, — віäïовів з усмішкою Кетëінг. —
Якщо суäиëосÿ мені втонути, то нехай хоч äва äні ïоживу ÿ з äумкою, що
ïëиву.
— Бачу ÿ, що шотëанäöі — чуäові воÿки, ïроте в амурах анічогісінüко не
тÿмëÿтü. Коëи маєш äіëо з жінкою, тут теж, ÿк на війні, натиск ïотрібен.
Veni, vidi, vici!******** — такий був у мене äевіз...
— Із часом, ÿкщо мої найзаïовітніші бажаннÿ збуäутüсÿ,— сказав
Кетëінг, — ÿ ïоïрошу вас, миëостивий ïане, ïро äружню auxiliu********. Хоч
мені й шëÿхетсüкий титуë наäано, і шëÿхетна кров тече у моїх жиëах, та
все-таки ім’ÿ моє тут невіäоме, і ÿ не знаю, чи згоäитüсÿ ïані стоëüникова...
— Ïані стоëüникова? — ïеребив його ïан Загëоба. — Ти ïро öе не
äумай. Ïані стоëüникова ÿк музична табакерка: ÿк накрутÿтü її, так
і гратиме. Я зараз äо неї ïіäу. Треба її ïоïереäити, щоб на твої маневри
з ïанною Кшисею криво не äивиëасÿ, бо ваші манери заëиöÿтисÿ не такі, ÿк
у нас. Віä твого імені говорити ÿ не стану, натÿкну тіëüки, що äівчина тобі
в око вïаëа, і неïогано буëо б із öüого борошна хëіба вчинити. Äаëебі,
негайно ж ïіäу, а ти не бійсÿ, бо мені все говорити äозвоëено.
І хоч Кетëінг стримував його, ïан Загëоба віäразу ж ïіäвівсÿ і вийшов.
Äорогою йому зустріëасÿ Басÿ, котра, ÿк завше, ïритüмом куäисü мчаëа,
і він їй сказав:
— А знаєш, Кетëінг через Кшисю гетü гоëову втратив.
— Не він ïерший! — віäïовіëа Кшисÿ.
— А тобі äо öüого байäуже?
— Кетëінг — ëÿëüка! Ґречний каваëер, аëе ëÿëüка. А ÿ коëіном об äишëо
вäариëасÿ, осü!
Тут Басÿ нагнуëасü і захоäиëасÿ розтирати коëіно, воäночас ïогëÿäаючи
ïри öüому на ïана Загëобу, а він сказав:
— О Боже, буäü обережна! Куäи ти зараз ëетиш?
— Äо Кшисі.
— А вона що ïоробëÿє?
— Вона? Віä неäавнüого часу öіëує мене безïерестану і ëащитüсÿ, наче
кішка.
— Гëÿäи не скажи їй, що Кетëінг віä неї гоëову втратив.
— Ага! Сïробую не сказати!
 Ïан Загëоба äобре знав, що Басÿ не зможе äотримати сëова, тому-то
й вигаäав таку заборону.
Він ïокваïивсÿ äаëі, неабиÿк тішачисü зі своєї хитрості, а Басÿ ÿк бомба
вëетіëа äо ïанни Äрогойовсüкої.
— Я забиëа собі коëіно, а Кетëінг через тебе гоëову втратив! — завоëаëа
вона ще з ïорога. — Не ïомітиëа у возовні äишëа... і торох! У макітрі аж
каганöі засвітиëисÿ, та нічого, загоїтüсÿ! Ïан Загëоба ïросив ïро Кетëінга
не розïовіäати. Чи не казаëа ÿ тобі, що так і буäе? Віäразу сказаëа, а ти
хотіëа його у мене закохати. Не бійсÿ, ÿ ж тебе знаю. Трохи ëегше стаëо,
аëе ще боëитü! Я ïана Нововейсüкого не ïробуваëа у тебе закохати, він на
тебе не äививсÿ. А от Кетëінг — ого-го! Броäитü теïер ïо всій осеëі, за
гоëову тримаєтüсÿ і сам із собою розмовëÿє: «Äобре, Кшисю, äобре!
Шкот********, шкот, от, от!»
Басÿ ëукаво ïосвариëасÿ на неї ïаëüчиком.
— Басю! — крикнуëа ïанна Äрогойовсüка.
— Шкот, шкот, от, от!
— Яка ж ÿ нещасна! — вигукнуëа зненаöüка Кшисÿ і заëиëасÿ сëüозами.
За митü Басÿ захоäиëасÿ її втішати, аëе öе нічого не äоïомогëо, Кшисÿ
уïерше в житті невтішно риäаëа.
Жоäна жива äуша в осеëі не знаëа ïро те, що вона й сïравäі нещасна.
Äекіëüка äнів äівчина ïроëежаëа, ÿк у ëихоманöі. Вона змарніëа, груäи її
зäіймаëисÿ віä тÿжких зітханü, із нею коїëосÿ щосü äивне. Зäаваëосÿ,
хвороба захоïиëа її не сïроквоëа, ïокраäüки, а віäразу, наëетіëа ÿк вихор
або ураган, розïаëиëа, ÿк ïëомінü, її кров, засëіïиëа, мов бëискавка, її уÿву.
Вона ні хвиëини не могëа чинити оïору öій сиëі, такій раïтовій і нещаäній.
Сïокій ïокинув її. Воëÿ в неї буëа, ÿк ïтах із ïіäтÿтими криëüми...
Äівчина й сама не знаëа, кохає вона Кетëінга чи ненавиäитü, і незмірний
страх охоïëював її, коëи вона себе ïро öе заïитуваëа. Знаëа тіëüки, що
через нüого так шаëено каëатає серöе і всі ïомисëи ëишенü ïро нüого, що
він усюäи в ній, із нею, наä нею. І не знайти віä öüого захисту! Ëегше буëо
б не кохати його, аніж змусити себе ïро нüого не äумати. Осü він стоїтü
ïереä очима, у вухах звучитü його гоëос, ним наïовнена усÿ äуша... Навітü
сон не звіëüнÿв її віä öüого настирника. Варто буëо їй заïëющити очі, ÿк
миттю з’ÿвëÿвсÿ він, шеïочучи: «Ти мені äорожча за öіëе короëівство,
äорожча за скіïетр, сëаву, багатство...» І обëиччÿ його схиëÿëосÿ так
низüко, так бëизüко, що аж у темрÿві щоки äівчини ïаëаëи ïекучим
рум’ÿнöем. Öе буëа русинка з ïаëкою äушею, незнаний їй äосі вогонü, ïро
ÿкий вона й не ïіäозрюваëа, розгорÿвсÿ äеäаëі äужче у неї в груäÿх, страх,
сором, безсиëëÿ і ÿкасü мимовіëüна, аëе воäночас боëюча і ïриємна мëостü
äоëаëи її. Ніч не ïриносиëа сïочинку. Вона ïочуваëасÿ розбитою, неначе
ïісëÿ важкої ïраöі.
— Кшисю! Кшисю! Що з тобою äієтüсÿ! — воëаëа вона сама äо себе.
І знову забуваëа ïро все, ÿк оäурманена.
Нічого ще не віäбуëосÿ, вони з Кетëінгом не обмовиëисÿ наоäинöі
й сëовом, ïроте, хоч вона тіëüки й äумаëа ïро нüого, незнайомий гоëос
ïіäказував їй: «Стережисÿ його! Уникай його!..»
І вона уникаëа...
Ïро свій зговір із ïаном Воëоäийовсüким Кшисÿ, на щастÿ äëÿ себе, не
згаäуваëа. Не згаäуваëа тіëüки тому, що все заëишаëосÿ так само, і вона не
äумаëа ні ïро кого: ні ïро себе, ні ïро інших, крім Кетëінга!
Äівчина ïриховуваëа віä усіх свої ïочуттÿ, і äумка, що ніхто ïро них не
зäогаäуєтüсÿ, ніхто не äумає ïро них із Кетëінгом, ïриносиëа їй
ïоëегшеннÿ. Несïоäівано сëова Басі ïереконаëи її, що öе не так, що ëюäи
на них äивëÿтüсÿ, ïоєäнуютü їх у äумках і таємне віäгаäати готові. Турбота,
сором і біëü, зëившисü äокуïи, зäоëаëи її воëю, і вона розïëакаëасÿ, ÿк
äитина.
Басині сëова буëи тіëüки ïочатком, ïісëÿ них ïочаëисÿ чисëенні натÿки,
значущі ïогëÿäи, ïіäморгуваннÿ, кивки і, нарешті, äошкуëüні сëова, ÿкі вона
мусиëа ïеретерïіти. Ïочаëосÿ все віäразу ж за обіäом. Ïані стоëüникова
ïереносиëа ïогëÿä із Кетëінга на неї, з неї на Кетëінга, чого äосі не робиëа.
Ïан Загëоба значëиво кашëÿнув. Інкоëи зненаöüка розмова уриваëасÿ
невіäомо чому, наставаëо мовчаннÿ, і ïіä час оäнієї з таких ïауз схвиëüована
Басÿ крикнуëа через стіë:
— Я щосü знаю, аëе нікому не скажу!
Кшисÿ віäразу зашаріëасÿ, а ïотім ураз збëіäëа, ніби віäчувши грізну
небезïеку. Кетëінг теж ïонурив гоëову. Обоє äостеменно знаëи, що öе
стосуєтüсÿ їх, і хоч ïоки що й сëовом не ïеремовиëисÿ, а Кшисÿ намагаëасÿ
на Кетëінга не äивитисü, зäаваëосÿ їм, що ÿкасü нова бëизüкістü
установиëасÿ між ними, ÿкасü сïіëüністü ніÿковіннÿ, котра і ïритÿгаëа їх,
і віääаëÿëа, бо вони втратиëи свобоäу й ïростоту коëишнüої своєї ïриÿзні.
На щастÿ, ніхто не звернув на Басині сëова уваги, ïан Загëоба збиравсÿ äо
міста, щоб ïривезти звіäти äружину риöарів, і розмови точиëисÿ тіëüки ïро
öе.
Увечері ïоäвір’ÿ Кетëінга заÿсніëо вогнÿми — ïриїхаëа äобра äюжина
війсüкових і музики, котрих ґречний госïоäар заïросив розважати äам.
Через веëикий ïіст і жаëобу Кетëінга віä танöів äовеëосÿ віäмовитисü,
заäовоëüнившисü розмовами і музикою. Äами буëи у вишуканому вбранні.
Ïані стоëüникова оäÿгëасÿ у схіäні шовки, гайäучок у строкатому строї
мимовоëі ïривабëював ïогëÿäи жовнірів своїм рум’ÿним ëичком і світëою
чуïриною, що увесü час сïаäаëа на ëоб, викëикаëа усмішку жвавістю речей
і äивуваëа манерами, у ÿких козаöüка хваöüкістü ïоєäнуваëасÿ з невëовимим
кокетством.
Кшисÿ, у ÿкої жаëоба за ïокійним батüком набëижаëасÿ äо кінöÿ,
з’ÿвиëасÿ у сукні зі срібної ïарчі. Риöарі ïорівнюваëи її хто з Юноною, хто
з Äіаною, аëе ніхто не ïіäхоäив äо неї наäто бëизüко, не ïіäкручував вус,
не човгав ногами й не киäав закоханих ïогëÿäів, не завоäив розмови ïро
ïочуттÿ. Навïаки, вона ïомітиëа, що ті, хто із захоïëеннÿм äививсÿ на неї,
віäразу ж ïеревоäиëи ïогëÿä на Кетëінга, а äеÿкі ïіäхоäиëи äо нüого
й тиснуëи руку, немовби вітаючи, а він ëишенü руками розвоäив, ніби
віäмовëÿвсÿ.
Кшисÿ, маючи чуëе серöе і буäучи ïроникëивою, буëа майже вïевнена,
що Кетëінгу говорÿтü ïро неї, можëиво, й нареченою називаючи. А ïозаÿк
вона й знати не знаëа, що ïан Загëоба встиг кожному шеïнути сëівöе, їй
буëо невтÿмки, звіäкіëÿ берутüсÿ зäогаäи.
«Невже у мене на ëобі щосü наïисане?» — äумаëа вона у тривозі, знічена
й стурбована.
Аж осü ïочаëи äоëинати äо неї й сëова, начебто й не äо неї звернені, аëе
вгоëос сказані: «Кетëінг — щасëивчик!», «У сорочöі нароäивсÿ...», «Та
й сам красенü, чого äивуватисÿ...» — і ще в такому самому äусі.
Äехто з риöарів, намагаючисü бути ввічëивим, розвесеëити і втішити її,
розмовëÿв із нею ïро Кетëінга, ïіäносÿчи його мужністü, світсüке
вихованнÿ, манери, старожитний ріä. Кшисі хоч-не-хоч äовеëосÿ
висëуховувати усе öе, й очі її мимовоëі самі шукаëи того, ïро кого йшëосÿ,
а іноäі й зустрічаëисÿ з його очима, і вона äивиëасÿ на нüого мов
зачарована, не в змозі віäвести оä нüого ïогëÿäу. Як же різнивсÿ Кетëінг
віä усіх öих грубуватих армійсüких ïростаків! «Короëевич зі своїми
ïриäворними», — äумаëа Кшисÿ, äивëÿчисü на його шëÿхетне,
аристократичне чоëо, віäтінене світëою буйною чуïриною, на ÿнгоëüсüке
обëиччÿ й очі, ïостійно сïовнені смутку. Серöе у неї ïочинаëо мëіти
й завмирати, і зäаваëосÿ їй, що öе найäорожче äëÿ неї у світі обëиччÿ.
Кетëінг бачив öе і, щоб не збіëüшувати її зніÿковіннÿ, ïіäхоäив äо äівчини
тіëüки тоäі, коëи äо неї ïіäсіäав хтосü новий. Навітü короëева не
уäостоїëасÿ б біëüшої честі, ніж та, ÿку він їй виÿвëÿв. Звертаючисü äо неї,
Кетëінг схиëÿвсÿ у ïокëоні й віäстуïав оäнією ногою назаä, щоб, коëи
знаäобитüсÿ, уïасти ïереä нею на коëіна. Бесіäував із нею ïоважно, хоча
з Басею міг і ïожартувати. У розмові його з Кшисею, веëüми вишуканій,
завжäи був віäтінок ÿкогосü соëоäкого смутку. Його шанобëивістü захищаëа
її і віä занаäто віäвертих сëів, і віä натÿків, немовби всім ïереäаëосÿ
ïереконаннÿ, що öÿ ïанна знатністю і ïохоäженнÿм ïеревершує усіх і що
в сïіëкуванні з нею особëивий ïіäхіä ïотрібен.
У гëибині äуші Кшисÿ буëа йому за öе наäзвичайно вäÿчна. Вечір, ïоïри
усі хвиëюваннÿ і тривоги, був äëÿ неї ïриємний. З набëиженнÿм ïівночі,
коëи музики втомиëисÿ грати, äами ïоïрощаëисÿ з товариством і ïішëи,
а ïоміж риöарів закружëÿëи ïо коëу кеëихи. У öій забаві гетüманував ïан
Загëоба.
Басüка ïіäнÿëасÿ нагору весеëа ÿк ïташка, бо нагуëÿëасÿ äосхочу, і ïереä
вечірнüою моëитвою щебетаëа без угаву, ïереäражнюючи гостей. Віäтак,
ïëеснувши в äоëоні, вигукнуëа:
— Як чуäово, що твій Кетëінг ïриїхав! Ïринаймні теïер в осеëі жовнірів
не бракуватиме! Осü закінчитüсÿ ïіст, а там ïіäутü баëи та розваги.
Танöюватимемо äо öіëковитого знесиëëÿ. І на заручинах ваших, і на весіëëі!
Я все тут äогори äриґом ïерекину, осü ïобачиш! Нехай мене татари в ÿсир
візüмутü, ÿкщо не так буäе. А раïтом і сïравäі візüмутü? Ой, що тоäі буëо
б? Сëавний Кетëінг! Він äëÿ тебе музик скëиче, от і ÿ ïовесеëюсÿ. А він
вигаäуватиме нові й нові äива, аж ïоки зробитü так...
Сказавши öе, Басÿ вïаëа ïереä Кшисею на коëіна і, взÿвши її у свої
обійми, ïромовиëа басом, імітуючи гоëос Кетëінга:
— Миëостива ïанно! Я тебе так кохаю, що жити без тебе не можу...
Кохаю тебе і ïішки й на коні, і натще й ïообіäавши, і навіки-віків й ïо-
шотëанäсüкому... Чи хочеш ти бути моєю?..
— Басüко, обëиш, а то ÿ гніватимусü! — завоëаëа Кшисÿ.
Аëе замістü того щоб розгніватисÿ, вона вхоïиëа Басю в обійми і, ніби
намагаючисü ïіäнÿти, ïочаëа öіëувати їй очі.
******** Вільний (лат.).
******** Приготувань (лат.).
******** Таємниці (лат.).
******** Прийшов, побачив, переміг! (лат.).
******** Допомогу (лат.).
******** Ш к о т — шотландець (польс.).
 РОЗДІЛ ХІІІ

Ïан Загëоба äобре знав, що маëенüкий риöар закохавсÿ у Кшисю, а не

в Басю, і тому ïустивсÿ на хитрощі. Знаючи ïана Воëоäийовсüкого ÿк
обëуïëеного, він був ïереконаний, що, коëи не заëишитüсÿ вибору, ïан
Міхаë неоäмінно згаäає ïро Басю, ÿку старий шëÿхтич ïоëюбив наче ріäну
äонüку, і в нüого у гоëові не вкëаäаëосÿ, ÿк можна вибрати іншу. Він щиро
вважав, що, заручивши ïана Воëоäийовсüкого з гайäучком, зробитü йому
неабиÿку ïосëугу. На саму ëише äумку ïро öю ïару у нüого обëиччÿ
розïëиваëосÿ в усмішöі. Він серäивсÿ на ïана Міхаëа, зëий був і на Кшисю,
гаäаючи, зрештою, що ëіïше вже ïанові Міхаëу оäружитисÿ з нею, аніж
ëишитисÿ неоженüбою, ïроте ïоки що тіëüки й äумав ïро те, ÿк би
ïосватати за нüого гайäучка.
І саме тому, знаючи, що маëенüкий риöар не байäужий äо Äрогойовсüкої,
він ïокëав собі ÿкнайшвиäше зробити з неї ïані Кетëінг.
Оäначе ëист, ÿкого він äістав за äва тижні віä Скшетусüкого, ïохитнув
його у öüому намірі.
Скшетусüкий раäив йому ні в що не втручатисÿ, аби не ïосварити
ïриÿтеëів. Звісна річ, ïан Загëоба öієї сварки не хотів і, намагаючисü
загëушити äокори сумëіннÿ, засïокоював себе такими міркуваннÿми:
— Якби у Міхаëа із Кшисею буëа äомовëеністü, а ÿ б Кетëінга ïоміж
ними ÿк кëин уганÿв, тоäі б інша річ. Ïригаäую, ще öар Соëомон казав:
«Не ïхай носа äо чужого ïроса», і він мав раöію. Аëе бажати кожен може.
Хоч, зрештою, що ÿ такого вчинив? Нехай мені хтосü скаже, що?
Ïоставивши таке заïитаннÿ, ïан Загëоба взÿвсÿ у боки і, віäкоïиëивши
нижню губу, обвів стіни визивним ïогëÿäом, немовби очікуючи віä них
äокору, та стіни мовчаëи, і він ïроваäив äаëі:
— Кетëінгові ÿ сказав, що гайäучка ми äëÿ Міхаëа ïриберігаємо. Хіба
мені не можна буëо öüого сказати? Чи öе неïравäа? Нехай мене ïравеöü
ухоïитü, ÿкщо ÿ Міхаëу іншої нареченої ïобажаю!..
Стіни öіëковитим мовчаннÿм ïіäтверäиëи сëушністü сëів ïана Загëоби.
І він говорив äаëі:
— Гайäучкові ÿ сказав, що Кшисÿ Кетëінга у ïоëон захоïиëа, хіба öе
неïравäа? Хіба він сам не зізнавсÿ у öüому, біëÿ ïечі сиäÿчи і зітхаючи
гоäинами, ще й так, що аж ïоïіë на всю кімнату розëітавсÿ? А ÿ бачив öе
й іншим ïереказав. У Скшетусüкого розум тверезий, та й ÿ не в тім’ÿ битий.
Знаю, äе сказати, а äе ëіïше й ïромовчати. Гм!.. Ян ïише, щоб ÿ ні в що
не втручавсÿ. Може, воно й так. Осü заëишимосÿ ми у вітаëüні утрüох: ÿ та
Кетëінг із Кшисею, а ÿ візüму і вийäу. Хай раäÿтüсÿ вони між собою на
зäоров’ÿ. Гаäаю, що і враäÿтüсÿ. Не треба їм ні віä кого ïомочі, бо їх і так
тÿгне оäне äо оäного. А тут і весна йäе, коëи не ëишенü сонöе, а й усі
бажаннÿ ïочинаютü ïриïікати... Äобре, не втручатимусü ÿ, ïобачимо, ÿкі
з öüого буäутü насëіäки...
І насëіäки не забариëисÿ. Ïереä страсним тижнем усе товариство
ïеребраëосÿ з осеëі Кетëінга äо Варшави, äо буäинку на вуëиöі Äëугій, щоб
ïобувати на месі в усіх костüоëах, а заоäно насоëоäитисÿ свÿтковою місüкою
атмосферою.
Кетëінг і тут був гостинним госïоäарем, хоч і чужоземеöü, він найкраще
знав стоëиöю, всюäи мав знайомих, через ÿких міг уëаäнати буäü-ÿку
сïраву. Він був наäзвичайно ввічëивим і, зäаваëосÿ, вгаäував чужі бажаннÿ,
особëиво Кшисині. Всі його щиро ïоëюбиëи. Ïані Маковеöüка,
ïоïереäжена ïаном Загëобою, äивиëасÿ на них із Кшисею äеäаëі
ïрихиëüніше, і ÿкщо äосі не сказаëа ïро нüого äівчині й сëова, так öе тому,
що й Кетëінг мовчав. А втім, ëюб’ÿзна «тітонüка» не вбачаëа нічого ëихого
в тому, що каваëер так äогіäëиво усëуговує її небозі, тим ïаче каваëер
такий сëавний, котрий оäержував знаки ïоваги і ïриÿзні не ëише віä сëуг,
а й віä знаті, так умів він ïривабити усіх своєю незвичайною вроäою,
інтеëігентністю, манерами, ëагіäністю у мирний час і мужністю на бойовищі.
«Ïокëаäусÿ на воëю Божу, а там уже ÿк чоëовік мій вирішитü, —
розмірковуваëа ïоäумки ïані стоëüникова, — аëе ÿ їм не заважатиму».
Так вона собі вирішиëа, і теïер Кетëінг частіше бачивсÿ з Кшисею,
ïровоäÿчи у її товаристві часу біëüше, аніж у вëасній осеëі. Зрештою,
у місто вихоäиëи усі гуртом. Ïан Загëоба брав ïоïіäруч ïані стоëüникову,
Кетëінг —Кшисю, а Басÿ, ÿк наймоëоäша, йшëа собі самотою, то забігаючи
вïереä, то зуïинÿючисü у торгових рÿäах — ïоäивитисÿ на крам і на всÿкі
заморсüкі äивовижі, ÿких äосі нікоëи не бачиëа. Кшисÿ ïовоëенüки звикëа
äо Кетëінга, і теïер, коëи вона йшëа, сïираючисü на його руку, ëовëÿчи
кожне його сëово і вгëÿäаючисü у його шëÿхетне обëиччÿ, серöе її биëосÿ
рівно, не ïоëохëивістü віäчуваëа вона, не зніченнÿ, а ні з чим не ïорівнÿну
втіху і бëаженство. Вони майже не розëучаëисÿ: вкуïі стоÿëи навкоëішки
у костüоëі, їхні гоëоси зëиваëисÿ у моëитвах і ïобожних сïівах.
 Кетëінг серöем віäчував свою ëюбов äо äівчини; Кшисÿ ж чи то віä
нерішучості, чи то віä намаганнÿ себе ошукати ще не сказаëа собі: «Кохаю
його», ïроте ïоïри öе вони кохаëи оäне оäного äеäаëі сиëüніше. Між ними
зав’ÿзаëасÿ ще й веëика ïриÿзнü, що неабиÿк збëижуваëа їх, аëе ïро
коханнÿ не буëо сказано ні сëова, і тому äні минаëи немовби у соëоäкому
сні, й ніщо не ïорушуваëо їхнüої зëагоäи.
А втім, чорні хмари ïокути вже збираëисÿ наä Кшисею, та ïоки що
затишшÿ не скінчиëосÿ. Теïер, коëи, бëижче ïізнавши Кетëінга, вона
ïерестаëа öуратисÿ його, ïриÿзнü, що розквітëа ïоміж ними разом із
коханнÿм, ïринесëа засïокоєннÿ і мир у її äушу, гоëова у äівчини не
ïаморочиëасÿ, хвиëюваннÿ у крові вëÿгëосÿ. Вони буëи вкуïі, їм буëо ëегко
й раäісно, аëе Кшисÿ, усією äушею віääавшисü öій раäості, не хотіëа äумати
ïро те, що незабаром щастÿ її скінчитüсÿ і äëÿ öüого äостатнüо, щоб
Кетëінг сказав оäне тіëüки сëово — «кохаю».
Невäовзі сëово öе буëо сказане. Якосü, коëи ïані стоëüникова з Басею
гостюваëи у хворої роäички, Кетëінг умовив Кшисю і ïана Загëобу
віäвіäати короëівсüкий замок, ÿкого Кшисÿ нікоëи ще не бачиëа і ïро ÿкий
ëюäи в усій Речі Ïосïоëитій розïовіäаëи різні äива. Вирушиëи утрüох.
Щеäрістü Кетëінга віäчиниëа ïереä ними усі äвері, й ïіëоруси зустрічаëи
Кшисю такими низüкими ïокëонами, наче вона буëа короëевою, котра
ïриїхаëа у вëасні воëоäіннÿ.
Кетëінг, ÿкий чуäово знав замок, воäив її розкішними заëами й ïокоÿми.
Вони огëÿнуëи театр, короëівсüкі ëазні, ïостоÿëи ïереä картинами, що
увічниëи битви і звитÿги короëів Сигизмунäа і Вëаäисëава наä äикими
схіäними орäами, вийшëи на кружґанки ïомиëуватисÿ неозорими
краєвиäами краю. Кшисÿ не могëа отÿмитисÿ віä ïобаченого. Кетëінг усе їй
ïоказував і ïоÿснював, а час віä часу замовкав, äивëÿчисü у її темно-
бëакитні очі й ніби говорÿчи: «Що значатü усі öі äива у ïорівнÿнні з тобою,
моє äиво! І всі öі скарби нічого не значатü, коëи ти ïоруч, мій скарбе!»
Äівчина розуміëа öю німу мову. А він, увійшовши з нею в оäин із
короëівсüких ïокоїв, зуïинивсÿ ïереä зачиненими äверима у стіні
й ïромовив:
— Звіäси аж äо казаëüниöі äійти можна. Äовгий кориäор закінчуєтüсÿ
ґаночком ïереä веëиким вівтарем. На öüому ґаночку короëü із короëевою
зазвичай сëухаютü месу.
 — Я äорогу туäи äобре знаю, — втрутивсÿ у розмову ïан Загëоба, —
бо з Яном Казимиром заïанібрата був, траïëÿëосÿ, що й Маріÿ Ëюäвіка19
ïристрасно мене кохаëа, тоäі вони й мене заïрошуваëи ïосëухати месу, аби
в товаристві моєму ïобути і ïобожністю моєю укріïити äух свій.
— Чи не бажаєте ïіти гëÿнути, миëостива ïанно? — заïитав Кетëінг,
робëÿчи ïіëорусові знак, щоб віäчинив äвері.
— Хоäімо, — віäïовіëа Кшисÿ.
— Іäітü самі, — сказав ïан Загëоба, — ноги у вас моëоäі, не боëÿтü,
а ÿ на своєму віку вже äовоëі натоïтавсÿ. Іäітü, іäітü, а ÿ тут із ïіëорусом
заëишусü. Якщо ви ще й ïо äві моëитви ïрочитаєте, ÿ і тоäі на вас не
гніватимусü, віäсаïну трохи.
І вони ïішëи.
Кетëінг узÿв Кшисю за руку і ïовів äовгим кориäором. Руки її він не
ïритискав äо серöÿ, йшов сïокійний і зосереäжений. Їхні ïостаті раз ïо раз
віäсвічуваëисÿ у бічних віконöÿх, а ïотім знову ïоринаëи у морок. Серöе
у Кшисі каëатаëо трохи частіше, ніж зазвичай, бо вони вïерше оïиниëисÿ
наоäинöі, аëе сïокій і ïорÿäністü Кетëінга ïовоëі ïереäаëисÿ і їй. Нарешті
вони ïіäнÿëисÿ на ґаночок, що був ïраворуч у стіні костüоëу, віäразу за
сиäіннÿми, неïоäаëік веëикого вівтарÿ.
Вони стаëи навкоëішки й ïочаëи моëитисÿ. У костüоëі буëо тихо
і ïорожнüо. Ïереä веëиким вівтарем горіëи äві свічки, аëе у гëибині нефа
ïанував урочистий наïівморок. Тіëüки крізü різнокоëірні шибки ïроникаëо
світëо, весеëкові віäбëиски ÿкого ïаäаëи на äва ïречуäових обëиччÿ,
сïокійних, загëибëених у моëитву, що скиäаëисÿ на херувимів.
Кетëінг ïіäвівсÿ з коëін ïершим і, щоб не ïорушувати тиші в костüоëі,
зашеïотів:
— Ïогëÿнüте, миëостива ïанно, на оöі оксамитові сïинки, на них
ум’ÿтини віä гоëів — тут сиäіëи короëü із короëевою. Короëева сиäіëа
з того боку, бëижче äо вівтарÿ. Віäïочинüте трохи на її місöі...
—Чи ïравäа, що вона всенüке життÿ буëа нещасëива? — сіäаючи,
ïрошеïотіëа Кшисÿ.
— Я чув öю історію ще äитиною, бо її розïовіäаëи у всіх риöарсüких
замках. Можëиво, вона й сïравäі буëа нещасëива, аäже не могëа вийти
заміж за того, кого ïокохаëо її серöе20.
Кшисÿ віäкинуëасü, торкаючисü гоëовою загëибëеннÿ, що заëишиëосÿ на
згаäку ïро короëеву Марію Ëюäвику, котра коëисü сиäіëа тут. Вона
заïëющиëа очі; ÿкесü боëісне віäчуттÿ стискаëо їй груäи; зненаöüка хоëоäом
ïовіÿëо віä ïорожнüого нефа, сïокій, ÿкий ще хвиëину тому ïереïовнював
її, змінивсÿ крижаним заöіïеніннÿм. Кетëінг мовчки äививсÿ на неї, заëÿгëа
гробова тиша.
За митü Кетëінг ïовоëі оïустивсÿ ïереä Кшисею на коëіна і заговорив
зворушено, аëе сïокійно:
— Не гріх öе, що тут, у öüому свÿтому місöі, ÿ стою ïереä тобою
навкоëішки, бо äе, ÿк не сюäи, у костüоë, ïрихоäитü ïо бëагосëовеннÿ щира
ëюбов. Ти мені äорожча за зäоров’ÿ, äорожча за всі земні бëага, ÿ кохаю
тебе всією äушею, усім серöем і тут, ïереä оöим вівтарем, у своєму коханні
тобі освіäчуюсü!..
Обëиччÿ Кшисі ïоïоëотніëо. Нещасна äівчина так і сиäіëа, віäкинувшисü
гоëовою на оксамитову сïинку, анітрохи не ïоворухнувшисü і нічого не
віäïовівши, а Кетëінг ïроваäив äаëі:
— Обіймаю ноги твої і на коëінах чекаю на твій вирок, що з ним ÿ звіäси
ïіäу, — чи то в раäості веëикій чи у веëикій журбі, ÿкої серöю моєму
стерïіти не äо снаги.
Хвиëину він очікував на віäïовіäü і, не äочекавшисü, схиëивсÿ так низüко,
що маëо не торкнувсÿ гоëовою ніг Кшисі, наïевно, він уже не міг ïриховати
свого хвиëюваннÿ, бо гоëос у нüого затремтів і зäаваëосÿ, що він осü-осü
заäихнетüсÿ.
— У твої руки віääаю ÿ своє щастÿ і своє життÿ. Миëосерäÿ бëагаю, бо
страшенно тÿжко мені...
— Ïомоëімосÿ ïро миëосерäÿ Боже! — завоëаëа зненаöüка Кшисÿ,
оïускаючисü на коëіна.
Кетëінг не зрозумів, аëе не смів ïеречити бажанню äівчини. Зі
сïоäіваннÿм і тривогою в серöі він став навкоëішки ïоруч із Кшисею, і вони
знову ïочаëи ревно моëитисÿ.
У ïорожнüому костüоëі гоëоси їхні, ïіäхоïëені віäëуннÿм, звучаëи
скорботно й моторошно.
— Боже, буäü миëосерäний! — вигукнуëа Кшисÿ.
— Боже, буäü миëосерäний! — ïовторив Кетëінг.
— Змиëуйсÿ наä нами!
— Змиëуйсÿ наä нами!
Äаëі Кшисÿ моëиëасÿ вже тихо, аëе Кетëінг бачив, що віä ïëачу всÿ вона
зäригаєтüсÿ. Вона ніÿк не могëа засïокоїтисÿ, віäтак, угамувавшисü, ще
äовго неïорушно стоÿëа навкоëішки, нарешті ïіäвеëасÿ і ïромовиëа:
— Хоäімо...
І вони знову ïішëи äовгим кориäорчиком. Кетëінг сïоäівавсÿ, що äорогою
ïочує віä неї ÿкусü віäïовіäü і загëÿäав їй у вічі, аëе марно.
Кшисÿ йшëа кваïëиво, немовби ïрагнучи ÿкнайшвиäше оïинитисÿ у заëі,
äе на них очікував ïан Загëоба.
Та коëи вони буëи вже за äесÿтü кроків віä äверей, риöар ухоïив її за
край сукні.
— Ïанно Кристино! — вигукнув він. — Зараäи усüого свÿтого, бëагаю...
Зненаöüка Кшисÿ обернуëасÿ і, схоïивши його руку, так швиäко ïритисëа
її äо губів, що він не встиг учинити оïору.
— Кохаю тебе всім серöем, аëе нікоëи не буäу твоєю! — оäним äухом
виïаëиëа вона.
І ïерш ніж сïантеëичений Кетëінг зäобувсÿ на сëово, äоäаëа:
— Забуäü ïро все, що буëо!..
За митü вони оïиниëисÿ у заëі.
Ïіëорус кунÿв у оäному крісëі, ïан Загëоба — у äругому. Оäначе ïрихіä
моëоäÿт розбуäив їх. Ïан Загëоба, розïëющивши зäорове око, ïочав
наïівсонно кëіïати ним. Ïроте ïовоëі ïригаäав, äе він і з ким.
— Ой, öе ви! — ïромовив він, ïоïравëÿючи ïасок на животі. —
Сниëосÿ мені, що ми обраëи нового короëÿ, аëе öе був Ïÿст21. На ґаночку
ïобуваëи?
— Авжеж.
— А може, äуша ïокійної Марії Ëюäвики вам ÿвиëасÿ?
— Звісно, — гëухо віäïовіëа Кшисÿ.
 РОЗДІЛ ХІV

Вийшовши із замку, Кетëінг, щоб оговтатисÿ віä Кшисиних сëів і ïобути

на самоті, ïоïрощавсÿ біëÿ брами з нею й ïаном Загëобою, і ті вирушиëи
äо осеëі. Басÿ з ïані стоëüниковою уже встигëи ïовернутисÿ віä хворої
роäички, і ïані Маковеöüка ïривітаëа ïана Загëобу такими сëовами:
— Віä чоëовіка ëист ïрийшов, вони з ïаном Міхаëом укуïі сëужатü.
Хваëити Бога, обиäва зäорові й обіöÿютü невäовзі äоäому навіäатисÿ.
Є і äëÿ тебе, миëостивий ïане, вісточка віä Міхаëа, а äëÿ мене віä нüого
тіëüки ïостскриïтум у чоëовіковому ëисті. Чоëовік ïише, що ïозов із
Жубрами щоäо Басиного маєтку виграв. Теïер і у них осü-осü віäбуäутüсÿ
сеймики... Ïише він, що ім’ÿ ïана Собесüкого там веëику сиëу має, тому,
на його äумку, за нüого ïрогоëосуютü. Ïравäа, на виборах усÿке буває, та
в öüому краї нароä за коронного маршаëа горою стоїтü. Теïëо вже у них
і äощі йäутü... У Верхутöі ïрибуäови наші згоріëи... Чеëÿäник не загасив
вогню, аж тут вітер...
— Äе ëист віä Міхаëа мені? — заïитав ïан Загëоба, ïеребиваючи ïотік
новин, ÿкі ïані стоëüникова виïаëиëа оäним äухом.
— Та осü же він! — віäïовіëа ïані стоëüникова, ïоäаючи ëиста. — Вітер
схоïивсÿ, а нароä на ÿрмарку гуëÿв...
— Як же тоäі ëисти сюäи ïотраïиëи? — знову заïитав ïан Загëоба.
— Äо ïана Кетëінга у саäибу віäïравëені буëи, а звіäти їх чеëÿäник
ïриніс... От ÿ й кажу, що тут несïоäівано вітер схоïивсÿ...
— Чи не хочете ïосëухати, миëостива ïані äоброäійко, що Міхаë ïише?
— Аÿкже, äуже хочу!
Ïан Загëоба зëамав сургуч і захоäивсÿ читати, сïершу ïівгоëосом самому
собі, а äаëі гучно äëÿ всіх:
— «Наäсиëаю вам ïершого ëиста, а äругого, зäаєтüсÿ, й не буäе, бо
і нагоäа виïаäає тут ріäко, і невäовзі ÿ сам personaliter******** ïереä вами
ïостану. Äобре тут, у ïоëі, хоч мене страх ÿк äо вас тÿгне, немає кінöÿ
розäумам і сïогаäам, äëÿ ÿких solitudo******** віä щонайëіïшого товариства
миëіша. Роботу ми свою зробиëи, і теïер орäи сиäÿтü тихо, ëишенü
невеëичкі чамбуëи у травах ïоховаëисÿ, аëе ïісëÿ äвох наших усïішних
виëазок у них навітü жоäного свіäка не зостаëосÿ».
 — О, то ви їм äаëи ïрочухана! — раäісно завоëаëа Басÿ. — Як же
äобре бути жовніром!
— «Äорошенкові козаки, — читав äаëі ïан Загëоба, — раäі б із нами
ïогаëасувати, та тіëüки їм без орäи ніÿк. Ïоëонений, ÿкого вони взÿëи,
каже, що жоäен чамбуë із місöÿ не зрушитü, а ÿ гаäаю, коëи äосі не буëо
нічого, то вже й не буäе, скоро тижäенü, ÿк трави зазеëеніëи, і коней ïасти
можна. У ÿрах, щоïравäа, сніг іще ïоäекуäи ëежитü, аëе стеï вруніє, вітер
теïëий, віä ÿкого вже коні ïочинаютü ëинÿти, а öе весни найïерший
signum********. Я ïосëав ïо заміну, вона з äнÿ на äенü ïрибуäе, äіжäусü її
і віäразу вирушу... Ïан Нововейсüкий замістü мене нестиме сëужбу, та
тіëüки її майже немає, тому ми з ïаном Маковеöüким öіëісінüкими äнÿми
ëисиöü труїмо зараäи втіхи, бо ж хутро навесні нікчемне. Äроф тут сиëа-
сиëенна, а чеëÿäник мій ïіäстреëив із нарізної мисëивсüкої рушниöі
ïеëікана. Обіймаю вас, миëостивий ïане, віä усüого серöÿ, öіëую рученÿта
своїй сестрі, а також ïанні Кшисі, на її ïрихиëüністü fortissime********
сïоäіваючисü, і бëагаю Бога ïро те, щоби ïрихиëüністü її незмінною
ëишиëасÿ. Укëонисÿ, мосüïане, віä мене ïанні Басі. Ïан Нововейсüкий усю
свою зëістü за віäмову в Мокотові уже äекіëüка разів на тутешніх гуëüтÿÿх
зганÿв, ïроте й äосі не вгамувавсÿ. Ëибонü, äобрÿче його öе зачеïиëо.
Äоручаю вас Богові та його миëосерäю.
Ïостскриïтум: у ïроїжäжих вірмен куïив ÿ äуже гарний горностаєвий
ïаëантин, öе буäе ïоäарунок äëÿ Кшисі; а äëÿ гайäучка набрав соëоäощів
туреöüких».
— Нехай ïан Міхаë сам їх і їстü, а ÿ не äитина! — озваëасü Басÿ, і щоки
у неї заïаëаëи, неначе її хтосü скривäив.
— Ти не раäа, що він скоро ïовернетüсÿ? Гніваєшсÿ на нüого?— заïитав
ïан Загëоба.
Аëе у віäïовіäü вона щосü тихо буркнуëа, ніби й сïравäі трохи серäÿчисü
на ïана Міхаëа за те, що він не сïриймає її всерйоз, і ще äовго
розмірковуваëа ïро äроф та ïеëікана, ÿкий веëüми її заöікавив.
Ïоки ïан Загëоба читав ëиста, Кшисÿ сиäіëа із заïëющеними очима,
сïиною äо світëа, і öе буëо äëÿ неї ïорÿтунком, бо ніхто не бачив її
обëиччÿ, інакше всі віäразу зäогаäаëисÿ б, що з нею коїтüсÿ щосü
незвичайне. Розмова з Кетëінгом у костüоëі, а теïер ще й ëист віä ïана
Воëоäийовсüкого буëи äëÿ неї ÿк äва уäари обухом. Äивний сон розвіÿвсÿ.
Віä öієї миті äівчина оïиниëасÿ віч-на-віч із реаëüністю, тÿжкою, ÿк
нещастÿ. Вона не маëа сиë, щоб швиäко зібратисÿ з äумками, і ëише
невиразні, туманні віäчуттÿ тÿгарем ëÿгаëи на серöе. Ïан Воëоäийовсüкий зі
своїм ëистом, з обіöÿнкою скоро ïриїхати і з горностаєвим ïаëантином
виäавсÿ їй тривіаëüним і навітü огиäним. І навïаки, нікоëи ще Кетëінг не
був їй таким ëюбим. Самі äумки ïро нüого буëи їй ëюбими, його сëова,
його кохане обëиччÿ і навітü журба його буëа ëюбою. І осü треба віäійти
вбік віä свого коханнÿ, віä öüого обожуваннÿ, віä того, äо кого рветüсÿ
серöе і тÿгнутüсÿ руки; ïокинути кохану ëюäину в розïуöі, у вічному
смутку, вбиту горем і віääати äушу й тіëо іншому, котрий через öе маëо не
ненависним стає.
«Не можу ÿ зробити öüого, ніÿк не можу!» — воëаëа ïоäумки Кшисÿ.
І віäчуваëа себе бранкою, ÿкій зв’ÿзуютü руки, а вона ж сама їх собі
зв’ÿзаëа, аäже могëа свого часу сказати ïанові Воëоäийовсüкому, що буäе
йому сестрою, і не біëüше.
Ïригаäавсÿ їй і неäавній ïоöіëунок, на ÿкий вона віäïовіëа. Сором
і зневага äо самої себе ïойнÿëи її. Чи кохаëа вона вже тоäі ïана
Воëоäийовсüкого? Ні! У серöі її не буëо коханнÿ, буëо сïівчуттÿ,
сïівïереживаннÿ, öікавістü і ÿкесü баëамутство, ïрикрите сестринсüким
ïочуттÿм.
Аж теïер вона збагнуëа, що між ïоöіëунком із веëикого коханнÿ
й ïоöіëунком віä гарÿчої крові різниöÿ така сама, ÿк між ÿнгоëом
і äиÿвоëом. Оïріч зневаги äо себе, Кшисю äушив ще й гнів, аëе äуша її
ïовстаëа і суïроти ïана Воëоäийовсüкого. Він теж був винуватий, то чом
же і ïокута, і розчаруваннÿ, і äокори сумëіннÿ виïаëи тіëüки на її äоëю?
Чом же і йому не скуштувати öüого гіркого хëіба? І невже вона не має
ïрава сказати йому, коëи він ïовернетüсÿ:
— Я ïомиëиëасÿ... Сïівчуттÿ äо вас, миëостивий ïане, сïрийнÿëа ÿк
коханнÿ. Ïомиëиëисÿ і ви. Віäмовтесÿ ж віä мене, ÿк ÿ оä вас
віäмовëÿюсÿ!..
На äумку ïро його грізний гнів воëоссÿ у неї стаëо сторч віä страху, та
боÿëасÿ вона не за себе, а за коханого, на котрого очікуваëа ïомста. В уÿві
виникаëи різні картини: осü Кетëінг вихоäитü на äвобій із ïаном
Воëоäийовсüким, öим майстром наä майстрами, і ïаäає мертвий, ÿк
сонÿшник, ïіäтÿтий косою; вона бачиëа його кров, його бëіäе обëиччÿ, його
заïëющені навіки очі, й стражäаннÿ її ïерейшëи усÿку міру.
 Кшисÿ хутко ïіäвеëасÿ і ïішëа äо себе, щоб сховатисÿ віä äовкоëишніх, не
чути біëüше розмов ïро ïана Воëоäийовсüкого і ïро його швиäке
ïоверненнÿ. Зëістü на маëенüкого риöарÿ розбираëа її äеäаëі сиëüніше.
Аëе каÿттÿ і смуток ішëи за нею ïо ï’ÿтах, не ïокинувши ïіä час моëіннÿ,
а коëи вона, знесиëена, ëÿгëа у ëіжко, сіëи скраєчку й ïовеëи з нею
розмову.
— Äе він? — заïитав смуток. — От бачиш, він і äосі не ïовернувсÿ äо
госïоäи; броäитü äесü ïоночі, руки у віäчаї ëамаючи. Ти б раäа йому неба
ïрихиëити, життÿ за нüого віääати, а натомістü наïоїëа отрутою, ножа
встромиëа у серöе...
— Якби не твоÿ ëегковажністü, не бажаннÿ заманити у свої сіті кожного,
кого зустрінеш, — говориëо каÿттÿ, — усе могëо б бути інакше, а теïер
тобі заëишаєтüсÿ тіëüки віäчай. Ти винуватий! Ти страшенно винуватий!
Нема тобі раäи, нема ïорÿтунку, ëише сором, біëü і сëüози...
— А ïам’ÿтаєш, ÿк він у костüоëі стоÿв ïереä тобою навкоëішки, —
знову заговорив смуток. — Äивно ще, ÿк серöе в тебе не розірваëосÿ віä
жаëю, коëи він у очі тобі äививсÿ і миëосерäÿ ïросив. Тут і наä чужим
важко буëо б не змиëуватисÿ, а ÿк же не ïожаëіти його — коханого,
наймиëішого? Боже, бëагосëови його, Боже, äай йому втіху!
— Якби не твоÿ ëегковажністü, — знову ïовторюваëо каÿттÿ, — міг би
обійнÿти тебе, назвати своєю обраниöею, äружиною...
— І вічно бути з тобою!— äоäав смуток.
— Твоÿ ïровина! — вигукнуëо каÿттÿ.
— Ïëач, Кшисю, ïëач! — вторував йому смуток.
— Сëüозами ïровини не змиєш! — заïеречиëо каÿттÿ.
— Роби, що хочеш, аëе äоïоможи йому! — наïоëÿгав смуток.
— Ïан Воëоäийовсüкий уб’є його! — ураз віäгукнуëосÿ каÿттÿ.
У хоëоäному ïоту Кшисÿ ïіäвеëасÿ на ëіжку й сіëа. Яскраве місÿчне
світëо осÿваëо кімнату, ÿка у öüому біëому бëиску зäаваëасÿ äивною і навітü
страшною.
«Що ж öе? — äумаëа Кшисÿ. — Там сïитü Басÿ, ÿ бачу її, бо місÿöü
світитü їй в обëиччÿ, аëе ÿ не знаю, коëи вона ïрийшëа, коëи розäÿгëасÿ
і ëÿгëа. Аäже ÿ не сïаëа ні хвиëинки, та, мабутü, біäоëашна гоëова моÿ мені
біëüше не сëужитü...»
Так розмірковуючи, вона ëÿгëа знову, аëе тої ж миті смуток і каÿттÿ сіëи
край її ëіжка, немовби äві богині, і, ÿк їм заманетüсÿ, то ïотоïаëи у місÿчній
куïеëі, то виринаëи зі срібної гëибіні.
— Ні, не заснути мені сüогоäні! — сказаëа собі Кшисÿ.
І знову захоäиëасÿ äумати ïро Кетëінга, з кожною хвиëиною стражäаючи
äеäаëі сиëüніше.
Аж раïтом сереä нічної тиші ïочувсÿ жаëібний Басин гоëос:
— Кшисю!
— Не сïиш?
— Мені ïрисниëосÿ, що ÿкийсü турок ïрошив ïана Міхаëа стріëою.
Госïоäи Ісусе! Сон — мара! Аëе мене ïройнÿв öигансüкий ïіт. Ïомоëімосÿ,
щоб Бог віäвів оä нüого біäу!
«Боäай би його хтосü ïіäстреëив!» — бëискавиöею сÿйнуëа äумка Кшисі.
Аëе вона віäразу ж жахнуëасÿ віä вëасної зëості, і, хоч їй знаäобиëосÿ
наäëюäсüке зусиëëÿ, щоб саме зараз моëитисÿ за щасëиве ïоверненнÿ ïана
Воëоäийовсüкого, віäïовіëа:
— Äобре, Басю!
І вони обиäві ïіäвеëисÿ з ëіжок і, ставши гоëими коëінüми на заëиту
місÿчним світëом ïіäëогу, ïочаëи ïроказувати моëитви. Гоëоси їхні
зëиваëисÿ, то ïіäносÿчисü, то стишуючисü. Зäаваëосÿ, що кімната
ïеретвориëасÿ на монастирсüку кеëію, у ÿкій äві маëенüкі біëі черниöі
звершуютü нічну віäïраву.

******** Особисто (лат.).

******** Самотина (лат.).
******** Сигнал (лат.).
******** Особливо (лат.).
 РОЗДІЛ ХV

Настуïного äнÿ Кшисÿ буëа вже сïокійніша, бо з-ïоміж безëічі

заïëутаних стежок і ïринаä вибраëа собі äорогу хоч і тернисту, зате не
хибну. Стуïивши на неї, вона ïринаймні знаëа, куäи ïрийäе. Ïереäовсім
Кшисÿ вирішиëа ïобачитисÿ з Кетëінгом і ïоговорити з ним востаннє, щоб
урÿтувати його віä сëіïого виïаäку. Зробити öе виÿвиëосÿ неëегко, Кетëінг
уже äекіëüка äнів не ïоказувавсÿ на очі й навітü не ïрихоäив ночувати.
Кшисÿ теïер уставаëа на світанку і йшëа äо костüоëу äомініканöів,
сïоäіваючисü зустріти його там і ïобаëакати без свіäків.
Якосü уранöі вона зäибаëасÿ з ним біëÿ самісінüкої брами. Ïобачивши її,
Кетëінг скинув каïеëюха і стоÿв мовчки, схиëивши гоëову. Обëиччÿ його
буëо стомëене розäумами і безсонними ночами, очі заïаëи, на скронÿх
вистуïиëи жовті ïëÿми, ніжна шкіра зäаваëасÿ восковою. Теïер він
нагаäував Кшисі ріäкісну, аëе зів’ÿëу квітку. У äівчини краÿëосÿ серöе, і,
хоч через несміëивістü кожен крок був äëÿ неї важким, вона ïерша
ïростÿгëа йому руку і сказаëа:
— Нехай Госïоäü вас утішитü, миëостивий ïане, і äоïоможе забути всі
ïечаëі.
Кетëінг узÿв її руку, ïрикëав äо свого розгарÿчіëого чоëа, віäтак міöно
ïритиснув äо губів і äовго тримав, нарешті віäïовів гоëосом, сïовненим
смертеëüної муки й віäчаю:
— Нема äëÿ мене ні втіхи, ні забуттÿ!..
Неймовірними зусиëëÿми Кшисÿ ëеäве стримаëасÿ, щоб не кинутисü йому
на шию і не закричати:
— Кохаю тебе наä усе! Я твоÿ!
Вона віäчуваëа, що варто їй розïëакатисÿ, вона саме так і скаже, тому
äовго мовчаëа, стримуючи сëüози. Та ïотроху ïересиëиëа себе і заговориëа
сïокійно, хоч і швиäко, ëеäü заäихаючисü:
— Може, й ëегше стане тобі, коëи скажу, що нікому не äістанусÿ... Я іäу
äо кëÿштору... Не засуäжуй мене, миëостивий ïане, бо ÿ й так нещасна!
Ïрисÿгни мені, äай сëово честі, що в ім’ÿ нашого коханнÿ жоäній äуші не
обмовишсÿ ïро те, що буëо між нами, ні ïриÿтеëеві, ні братові. Öе моє
останнє ïроханнÿ. Настане час, і ти, мосüïане, äізнаєшсÿ, чому ÿ так
учиниëа... Аëе й тоäі не суäи мене. А сüогоäні ÿ біëüше нічого не скажу, бо
й говорити мені вже несиëа. Ïрисÿгни, миëостивий ïане, що мовчатимеш,
інакше ÿ умру!
— Ïрисÿгаю і äаю сëово честі! — віäïовів Кетëінг.
— Бог винагороäитü тебе, миëостивий ïане, а ÿ віä щирого серöÿ тобі
äÿкую! Іншим теж не ïоказуй виäу, нехай ні ïро що не зäогаäуютüсÿ. Мені
треба йти. Ти, миëостивий ïане, такий äобрий äо мене, що мені сëів
бракує. Аëе віäтеïер нам äовеäетüсÿ бачитисü тіëüки на ëюäÿх. Скажи мені
ще, ти не гніваєшсÿ, не затаїв кривäи?.. Мука — öе оäне, а кривäа — гетü
інше... Ïам’ÿтай, ти віääаєш мене Богові, йому оäному... Не забувай ïро
öе!
Кетëінг хотів щосü сказати, аëе стражäаннÿ його буëи такі веëикі, що
ëише ÿкісü невиразні звуки, схожі на тихий стогін, зірваëисÿ у нüого з вуст.
Він обхоïив äоëонÿми Кшисине обëиччÿ, набëизив äо свого і äовго не
віäïускав на знак того, що вибачає їй і бëагосëовëÿє її.
Ïісëÿ öüого вони розійшëисÿ. Кшисÿ ïішëа äо костüоëу, а Кетëінг — на
вуëиöю, щоб не зустрітисÿ ні з ким зі своїх знайомих.
Кшисÿ ïовернуëасÿ äоäому аж наä ïоëуäенü і застаëа там сëавнозвісного
гостÿ — ксüонäза ïіäканöëера Оëüшовсüкого22. Він ïриїхав несïоäівано
ïровіäати ïана Загëобу, бажаючи, ÿк сам сказав, «ïознайомитисÿ з таким
äобëесним жовніром, розум ÿкого ïоäібний світочу, а війсüкові ïоäвиги —
взіреöü äëÿ усüого риöарства сëавної Речі Ïосïоëитої».
Ïан Загëоба, ïравäу кажучи, був веëüми зäивований, та ще біëüше
уëещений тим, що на очах у всіх жінок йому виÿвëено таку честü. Він
неабиÿк ïишавсÿ, червонів, витирав ïіт, а воäночас хотів äовести ïані
стоëüниковій, що така увага з боку найвïëивовіших äостойників краю äëÿ
нüого річ звична.
Кшисÿ, ÿка встигëа ïознайомитисÿ з ïреëатом і ïобожно ïоöіëувати йому
руку, сіëа ïоруч Басі, раäа, що ніхто не ïригëÿäатиметüсÿ äо неї і не
ïомітитü сëіäів неäавнüої бурі.
Тим часом ксüонäз ïіäканöëер обсиïав ïохваëами ïана Загëобу так
щеäро і ëегко, що зäаваëосÿ, він жменÿми äістає їх зі своїх обшитих
фіоëетовим мереживом рукавів.
— Не äумайте, ваша миëостü, — казав він, — що ÿ ïриїхав сюäи тіëüки
зараäи öікавості, щоб ïогëÿнути на äобëесного мужа, шанованого нашим
риöарством, хоч ïошана — завжäи äостойний вінеöü äëÿ героÿ, аëе туäи,
äе, окрім мужності, äосвіäченістü і бистрий розум живутü, ëюäи й заäëÿ
вëасної користі ïриїхати раäі.
— Äосвіäченістü, — скромно віäïовів ïан Загëоба, — особëиво
у війсüковому ремесëі, з роками ïрихоäитü, і, можëиво, саме тому ïокійний
ïан Конеöïоëüсüкий, батüко хорунжого нашого, часом раäи у мене ïитав,
а згоäом і ïан Микоëай Ïотоöüкий, і кнÿзü Ієреміÿ Вишневеöüкий, і ïан
Саïега, і ïан Чарнеöüкий äо неї вäаваëисÿ, хоч ïрізвисüко Уëісс мені
занаäто ëеститü, і ÿ віä нüого категорично віäмовëÿюсÿ.
— І все ж, ваша миëостü, воно так äо вас ïриëиïëо, що інкоëи ÿкийсü
ïромовеöü і сïравжнüого найменнÿ не назве, натÿкне тіëüки — «наш
Уëісс», і гоäі, усі знаютü, ïро кого йäетüсÿ. У наші сüогоäнішні важкі
й ïіäстуïні часи, коëи багато хто не може знайти оïори і не знає, на кого
сïертисÿ, äо кого ïристати, ÿ сказав собі: «Ïіäу! Ïосëухаю, що кажутü
ëюäи, ïозбуäусÿ сумнівів, сïробую ïросвітити свій розум муäрою ïораäою».
Ви зäогаäаëисÿ, ваша миëостü, що ÿ ïро обраннÿ короëÿ кажу, коëи всÿка
censura candidatorum******** чомусü äоброму ïрисëужитисÿ може, а що вже
й говорити ïро таку, ÿку із уст вашої миëості ïочути можна. Чув ÿ і сереä
риöарства äумку, усіма ïіä оïëески ïіäхоïëену, ніби ви, ваша миëостü, не
раäі чужоземöів бачити, що так ïрагнутü сісти на наш шëÿхетний трон.
А ще чув, наче казаëи ви, що Вази не чужі äëÿ нас буëи, бо в їхніх жиëах
кров Ягеëëонів текëа23, а оöі вискочні й ïрибуëüöі, ÿк ви, ваша миëостü,
мовëÿв, висëовиëисÿ, ні староïоëüсüких звичаїв наших не знаютü, ні
воëüноëюбства нашого ïошанувати не зуміютü, і віä öüого наäто ëегко
absolutum dominium вийти може. Я, миëостивий ïане, віääаю наëежне
вашому розуму, öе гëибокі сëова, аëе äаруйте, ÿкщо заïитаю: чи сïравäі
вами öе сказано буëо, чи öі муäрі сентенöії opinio publico******** наëежатü?
— Öі äами усüого свіäки, — віäïовів ïан Загëоба, — нехай вони
скажутü, ÿкщо ïровиäіннÿ воëею своєю їх нарівні з нами äаром мови
обäаруваëо.
Ксüонäз ïіäканöëер мимовоëі гëÿнув на ïані Маковеöüку, а сëіäом за нею
і на обох ïанÿнок, що тісно ïритисëисÿ оäна äо оäної.
На хвиëю заïаëа тиша.
Та осü зненаöüка ïроëунав срібëÿстий гоëосок Басі:
— А ÿ нічого не чуëа!
Сказавши öе, Басÿ страшенно збентежиëасÿ, зашаріëасÿ аж ïо вуха, отож
ïанові Загëобі äовеëосÿ її захистити.
 — Вибачте їй, ваша äостойносте! Моëоäа вона й ïустотëива! Аëе guod
attinet канäиäатів, ÿ не раз казав, що через öих чужоземöів ми наших
ïоëüсüких воëüностей можемо ïозбутисÿ.
— І ÿ öüого боюсÿ, — віäïовів ксüонäз Оëüшовсüкий, — аëе ÿкщо б ми
й хотіëи знайти й обрати Ïÿста, ïëотü віä ïëоті, ріäну кров, то скажітü,
у ÿкий бік звернути наші серöÿ? Äумка ïро нового Ïÿста, ваша миëостü,
така сëушна, що ÿк ïоëум’ÿ котитüсÿ краєм, ÿ і на багатüох сеймиках, äе
нароä іще ïіäкуïом не розбещений, оäин гоëос чув: «Ïÿст! Ïÿст!»
— Ïравäа! Ïравäа! — ïіäтверäив ïан Загëоба.
— І все-таки куäи ëегше вигукнути «Ïÿст! Ïÿст!», — ïроваäив äаëі
ксüонäз Оëüшовсüкий, — аніж на äіëі знайти того, ïро кого ми äумаємо
ïовсÿкчас. Тому не äивуйтесÿ, ваша миëостü, що ÿ сïитаю ïрÿмо: кого ви
маєте на ïрикметі?
— Кого ÿ маю на ïрикметі? — ïовторив трохи сïантеëичений ïан
Загëоба.
Він віäкоïиëив губу і насуïив брови. Важко буëо йому так швиäко
віäïовісти, бо äосі він не ëише нікого не мав на ïрикметі, а й узагаëі не
äумав ïро те, на що натÿкав свÿтий отеöü. Зрештою, ïан Загëоба й сам
äобре знав, що ксüонäз ïіäканöëер веäе із ним гру, аëе заëюбки ïіääававсÿ,
тому що йому öе äуже ëестиëо.
— Я тіëüки in principio******** говорив, що нам Ïÿст ïотрібен, — оäïовів
він нарешті, — ïроте насïравäі імені не називав.
— Чував ÿ ïро амбітні наміри кнÿзÿ Богусëава Раäзивіëëа, — буркнув
ніби ненароком ксüонäз Оëüшовсüкий.
— Äоки груäи мої ще äихаютü, äоки в жиëах моїх не захоëоëа кров, —
завоëав ïроникëиво ïан Загëоба, — не бути öüому! Ëіïше вмерти, аніж
бачити, що нароä, честü і совістü свою зганüбивши, зраäника і юäу на
віääÿку за віроëомство короëем своїм обрав!
— Як на мене, öе гоëос не ëише розуму, а й громаäÿнсüкої
äоброïорÿäності, — знову тихо ïробурчав ïіäканöëер.
«Еге ж, — ïоäумав ïан Загëоба, — ти зі мною заäумав ïогратисÿ, äай-
но і ÿ з тобою ïограюсÿ».
Оëüшовсüкий ïроваäив äаëі, ніби віäïовіäаючи на äумки свого оïонента:
— Куäи ïоïëивеш ти, розбитий корабëю Вітчизни моєї? Які бурі, ÿкі
скеëі на тебе чекаютü? Не äо äобра öе, ÿкщо стерновим твоїм виÿвитüсÿ
чужоземеöü, аëе, наïевно, так і станетüсÿ, коëи з-ïоміж синів твоїх
äостойнішого не знайäетüсÿ!
Тут він розвів своїми біëими руками, на ÿких вибëискуваëи коштовні
кабëучки, і, ïонуривши гоëову, сумно ïромовив:
— Хто заëишаєтüсÿ? Конäе, ëотаринжеöü або кнÿзü Нейбурзüкий?..
І біëüше нікого!
— Не може бути! Є Ïÿст! — віäïовів ïан Загëоба.
— Хто? — заïитав ксüонäз ïіäканöëер.
Настаëо мовчаннÿ.
І знову заговорив ïіäканöëер:
— Чи є той єäиний, кого ïіäтримаëи б усі? Äе знайти такого, ÿкий би
віäразу ïриïав риöарству äо серöÿ, щоб ніхто не смів нарікати на
обранöÿ?.. Був оäин сереä усіх сïравäі найäостойніший, сëава осÿваëа його
ÿк сонöе, і він був ïриÿтеëем тобі, äобëесний жовніре. Так, був...
— Кнÿзü Ієреміÿ Вишневеöüкий! — не äав äоговорити йому ïан Загëоба.
— Авжеж! Аëе він у могиëі...
— Живий син його! — віäïовів ïан Загëоба.
Ïіäканöëер заïëющив очі й сиäів ÿкийсü час мовчки; віäтак зненаöüка
ïіäвів гоëову і, гëÿнувши на ïана Загëобу, ïовоëі ïромовив:
— Я äÿкую Богові, що він наïоумив мене ïобаëакати з вами, миëостивий
ïане. Сïравäі-бо! Живий син веëикого Ієремії, моëоäий і сïовнений наäій
кнÿзü, ïереä ÿким Річ Ïосïоëита і äо сüогоäні в неоïëатному боргу. Аëе
віä незëіченних багатств нічого у нüого теïер не ëишиëосÿ, сëава — його
єäиний сïаäок. Тож у наш розбещений час, коëи кожний тіëüки й äивитüсÿ,
äе б зоëото ïоöуïити, хто зуïинитü на нüому свій вибір, у кого вистачитü
віäваги висунути його канäиäатуру? У вас, миëостивий ïане, — так. Та чи
багато таких знайäетüсÿ? Хоч öе й не äивно, що той, хто увесü вік бивсÿ ÿк
ëев на бранному ïоëі, не ïобоїтüсÿ й на еëекöійному ïозмагатисÿ, з усіх сиë
боронÿчи сïравеäëивістü... Аëе чи ïіäутü сëіäом за ним і інші?
Ксüонäз ïіäканöëер на митü заäумавсÿ і, ïіäнісши очі äо неба,
ïроäовжував:
— Шëÿхи Госïоäні незбагненні. Ніхто не знає, ÿкою буäе воëÿ
Всевишнüого. Ніхто! Осü і ÿ щоразу, ÿк тіëüки згаäаю ïро вас, миëостивий
ïане, і ïро те, що все наше риöарство ëаäне за вами йти, ÿ з ïоäивом
віäчуваю, ÿк äуша моÿ сïовнюєтüсÿ наäією. Скажітü мені, ваша миëостü, ÿк
на сïовіäі, чи буëо щосü коëи-небуäü äëÿ вас неможëивим?
 — Не буëо нічого й нікоëи! — ïереконëиво віäïовів ïан Загëоба.
— Оäнак віäразу, ïрÿмо, називати імені кнÿзÿ не сëіä. Треба, щоб вуха
äо нüого ïотроху звикëи, та й у неäругів ваших воно не ïовинне викëикати
ïобоюваннÿ. Нехай ëіïше ïожартуютü та ïосміютüсÿ, аніж кувати ëихо...
А може, Бог äастü, коëи ïартії ворогувати втомëÿтüсÿ, на нüому
й зійäутüсÿ... Торуйте, ваша миëостü, йому ïотроху äорогу і не втомëюйтесÿ
труäитисü, бо öе ваш канäиäат, він вашого розуму і äосвіäу гіäний. Нехай
бëагосëовитü вас Бог у ваших намірах...
— Чи смію ÿ ïриïускати,— заïитав ïан Загëоба,— що й ви, свÿтий
отче, на кнÿзÿ Міхаëа робитимете ставку?
Ксüонäз ïіäканöëер äістав із-за рукава маëенüку книжку, на ÿкій чорніëа
наäрукована масними ëітерами назва Censura candidatorum, і віäïовів:
— Читайте, ваша миëостü, нехай книжечка öÿ сама ïро все розïовістü.
Тут ксüонäз ïіäканöëер зібравсÿ був іти, аëе ïан Загëоба зуïинив його
і ïромовив:
— Е ні, свÿтий отче, ÿ ще не все сказав. Насамïереä хотів би ïоäÿкувати
Всевишнüому за те, що кабëучка з ïечаткою теïер у таких руках, ÿкі
ëюäсüкі серöÿ робëÿтü м’ÿкшими за віск.
— Ïро що ви, миëостивий ïане? — зäивовано заïитав ïіäканöëер.
— А ще ÿ хочу, аби ви знаëи, свÿтий отче, що кнÿзü Міхаë мені веëüми
äо серöÿ ïриïав, бо ÿ батüка його знав і ëюбив і ïіä його оруäою бивсÿ
укуïі з ïриÿтеëÿми моїми, котрі теж äуже зраäіютü, що маютü нагоäу
віääати синові всю ту ëюбов, ÿку äо батüка його виÿвëÿëи. Осü тому
ÿ й ëаäен гоëосувати за öüого канäиäата обіруч і ще сüогоäні ïогомоню ïро
öе з ïаном ïіäкоморієм Кшиöüким24, чоëовіком знатним і äавнім моїм
ïриÿтеëем, котрого всÿ шëÿхта шанує, та й важко буëо б його не ëюбити.
Тож обиäва робитимемо все, що нам äо снаги, і Бог нам віääÿчитü за наші
труäи.
— Нехай ÿнгоëи Госïоäні буäутü вашими ïровіäниками, миëостивий
ïане, — віäïовів ксüонäз ïіäканöëер, — ÿкщо так, то нічого біëüше й не
треба.
— Оïріч бëагосëовіннÿ вашого, свÿтий отче. І ще оäненüкого мені
хотіëосÿ: щоби ви, свÿтий отче, не ïоäумаëи ïро мене так: «Свої desiderata
в уста ÿ йому вкëав, що öе він, мовëÿв, сам канäиäатуру кнÿзÿ Міхаëа
invenit********, інакше кажучи, ïошивсÿ у äурні...» Свÿтий отче! Я за кнÿзÿ
Міхаëа стою тому, що він мені äо вïоäоби, осü у чім річ! І вам, ÿк ÿ бачу,
теж... Оöе й усе! Я за нüого — зараäи кнÿгині-вäови, зараäи моїх
ïриÿтеëів, зараäи віри у такий бистрий розум, котрий ÿвив нам зараз
сïравжнісінüку Мінерву.
Тут ïан Загëоба зëегенüка вкëонивсÿ ïіäканöëерові й ïроваäив äаëі:
— Аëе аж ніÿк не тому, що, ÿк маëа äитина, äав себе вмовити, ніби öе
вëасне моє бажаннÿ, і не тому, зрештою, що ÿ останній бовäур, а тому, що,
коëи хто муäрий мені муäре сëово скаже, старий ïан Загëоба завше
віäïовістü: «Я згоäен. Нехай так і буäе!»
Старий шëÿхтич укëонивсÿ ще раз і замовк. Ксüонäз ïіäканöëер сïочатку
був äуже збентеживсÿ, аëе, ïобачивши гарний настрій шëÿхтича і те, що все
так äобре обернуëосÿ, розсміÿвсÿ віä äуші і, схоïившисü за гоëову,
захоäивсÿ ïовторювати:
— Уëісс та й гоäі, нічого не скажеш, сïравжнісінüкий Уëісс! Ïане брате,
ÿкщо хочеш äобре äіëо зробити, äотримуватисÿ етикету треба, та з вами, ÿк
ÿ гëÿну, ëіïше віäразу ïерейти äо суті. Äо чого ж ви мені äо äуші ïриïаëи!
— Точнісінüко ÿк мені кнÿзü Міхаë ïриïав!
— Нехай же ïошëе вам Госïоäü Бог зäоров’ÿ! Гай-гай! Äаëи ви мені
урок, миëостивий ïане, аëе ÿ раäий! Вас, ÿк старого горобöÿ, на ïоëові не
зëовиш... А той ïерстеник, що його ÿ вам ïоäарував, нехай на згаäку ïро
нашу colloguium******** буäе.
А ïан Загëоба йому на öе:
— Нехай той ïерстеник заëишаєтüсÿ на місöі...
— Зробітü öе заäëÿ мене...
— І не ïоäумаю! Хіба що іншим разом... згоäом... ïісëÿ обраннÿ...
Ксüонäз ïіäканöëер зрозумів його сëова, тому біëüше не наïоëÿгав
і з ïроÿсніëим обëиччÿм вийшов.
Ïан Загëоба ïровів його аж äо брами і ïоворітüма бурмотів:
— Хе! Äобре ÿ його ïровчив! Ти розумний, аëе і ÿ не в тім’ÿ битий!..
Ïроте честü мені виÿвëено, і немаëу! Віäтеïер у öей äвір сановники ïомчатü
наввиïереäки... Öікаво мені знати, що ïро öе наше жіноöтво äумає?
Жінки й сïравäі не могëи оïам’ÿтатисÿ віä ïоäиву, і ïан Загëоба у їхніх
очах виріс маëо не äо стеëі, особëиво в очах ïані Маковеöüкої.
— Ну й муäреöü же ви, ваша миëостü, — із заïаëом вигукнуëа вона,
щойно він з’ÿвивсÿ у äверÿх. — Муäрістю ïеревершиëи самого Соëомона!
А він, усміхаючисü, віäïовів:
 — Кого ти кажеш, миëостива ïані, ÿ ïеревершив? Зачекай ëишенü трохи,
ïобачиш тут і гетüманів, і єïискоïів, і сенаторів. Ще й віäмахуватисÿ оä них
буäеш, хіба що за ïортüєру сховаєшсÿ...
Ïоäаëüшу розмову ïерерваëа ïоÿва Кетëінга.
— А тобі, Кетëінгу, ïотрібна ïротекöіÿ? — завоëав ïан Загëоба,
насоëоäжуючисü і äаëі вëасною ïерсоною.
— Ні! — віäïовів засмучений риöар.— Ïротекöіÿ мені не ïотрібна,
ÿ знову їäу, і наäовго.
Ïан Загëоба гëÿнув на нüого уважніше.
— А чого вигëÿä маєш такий, ніби тебе щойно з хреста знÿëи?
— Тому що їхати треба.
— Äаëеко?
— Äістав ÿ ëиста із Шотëанäії віä äавніх ïриÿтеëів батüкових і моїх.
Сïрави ïотребуютü моєї негайної ïрисутності, можëиво, наäовго... Жаëü
мені з вами, ïриÿтеëі ëюбі, розëучатисÿ, аëе нема раäи!
Ïан Загëоба вийшов на сереäину кімнати, гëÿнув на ïані Маковеöüку,
а віäтак ïо черзі на ïанÿнок і заïитав:
— Чуëи? В ім’ÿ Отöÿ, і Сина, і Свÿтого Äуха, амінü!

******** Оцінка кандидатів (лат.).

******** Громадській думці (лат.).
******** У принципі (лат.).
******** Подав (лат.).
******** Розмову (лат.).
 РОЗДІЛ ХVІ

Ïочувши звістку ïро віä’їзä Кетëінга, ïан Загëоба хоч і зäивувавсÿ, аëе
ïоïервах не заïіäозрив нічого ëихого: ëегко буëо ïовірити, що Карë ІІ,
ïригаäавши ïосëуги, виÿвëені роäиною Кетëінга трону ïіä час неäавніх
заворушенü, вирішив теïер щеäро винагороäити останнüого нащаäка
знатного роäу. Така версіÿ зäаваëасÿ öіëком ïравäоïоäібною. Кетëінг äо
того ж ïоказав ïанові Загëобі заморсüкі ëисти, чим остаточно його
ïереконав.
Аëе віä’їзä öей руйнував усі ïëани старого шëÿхтича, і він із тривогою
äумав ïро майбутнє.
Ïан Воëоäийовсüкий, суäÿчи з ëиста, от-от мав ïовернутисÿ,
розмірковував ïан Загëоба, а там у стеïу віëüні вітри його журбу äавно
розігнаëи. Ïовернетüсÿ він моторним ïарубком і віäразу ж освіäчитüсÿ ïанні
Кшисі, äо ÿкої він, ÿк на ëихо, мав неабиÿкий ïотÿг. А ïотім?.. Ïотім
Кшисÿ, ÿсна річ, äастü згоäу — ÿк же такому каваëерові та ще й братові
ïані Маковеöüкої віäмовити, а біäоëашний коханий гайäучок заëишитüсÿ на
міëині.
Із уïертістю, ïритаманною старим ëюäÿм, ïан Загëоба вирішив наïоëÿгти
на своєму і ïоєäнати Басю з маëенüким риöарем.
Хоч ÿк умовëÿв його ïан Скшетусüкий, хоч ÿк намагавсÿ він сам себе
часом урезонити, ніщо не äоïомогëо. Щоïравäа, іноäі він äавав собі сëово
ні у що не втручатисÿ, та згоäом іще завзÿтіше ïовертавсÿ äо äумки
заручити їх. Öіëісінüкими äнÿми міркував він ïро те, ÿк би все сïритно
вëаштувати: укëаäав ïëани, вигаäував хитромуäрі фортеëі. І так öим
ïереймавсÿ, що коëи, ÿк йому зäаваëосÿ, сïраву вже зробëено, він гучно
вигукував:
— Нехай же бëагосëовитü вас Бог, äіти мої!
Аëе теïер він бачив, що мрії його ніÿк не збуваютüсÿ. Отож, махнувши
на все рукою, ïан Загëоба вирішив ïокëастисÿ на воëю Божу, змирившисü
із тим, що Кетëінг äо віä’їзäу наврÿä чи наважитüсÿ зробити рішучий крок
і ïорозумітисÿ з Кшисею. І тіëüки з жаëю й öікавості наäумав наостанок
розïитати моëоäого риöарÿ, коëи він збираєтüсÿ їхати і що ще хотів би
зробити ïереä тим, ÿк ïокине Річ Ïосïоëиту.
 Ïокëикавши Кетëінга на розмову, ïан Загëоба звернувсÿ äо нüого із
зажуреним обëиччÿм:
— Нічого не враäиш! Кожен живе за своїми ïëанами, тому не стану
ÿ тебе віäмовëÿти, скажи ëишенü, коëи äо наших країв ïовернешсÿ...
— Хіба ÿ можу знати, що на мене там чекає — ÿкі сïрави і ÿкі ïригоäи?
— віäïовів Кетëінг. — Ïовернусÿ, коëи зможу, заëишусÿ назавше, ÿкщо
äовеäетüсÿ...
— Ïобачиш, усе оäно тебе äо нас ïотÿгне.
— Äай Боже, аби й могиëа моÿ буëа тут, на öій земëі, ÿка äаëа мені все,
що могëа äати.
— От бачиш! В інших краÿх чужоземеöü äовіку ïасинком ëишаєтüсÿ,
а наша земëÿ-матінка руки äо нüого тÿгне і на груäÿх своїх зігріти готова.
— Ïравäа, щира ïравäа! Та, ïевно, не суäиëосÿ. У коëишній вітчизні
моїй усе ÿ можу знайти, усе, окрім щастÿ.
— Отож-бо! А чи не казав ÿ тобі: заëишсÿ з нами, оäружисÿ, та не
ïосëухав ти мене. Був би оäружений, то, хоч би й виїхав, усе оäно б äо нас
ïовернувсÿ, хіба що äружину через воäні стихії ïереïравити б віäваживсÿ,
чого ÿ тобі не раäжу. Казав же ÿ тобі! Аëе ти не ïосëухав старого
шëÿхтича!
Сказавши öе, ïан Загëоба ïочав уважніше вäивëÿтисÿ у Кетëінга,
чекаючи віä нüого ÿкихосü ïоÿсненü, оäначе той сиäів мовчки, ïонуривши
гоëову і äивëÿчисü у земëю.
— Ну і що ти скажеш на öе, га? — заïитав ïісëÿ короткої ïаузи ïан
Загëоба.
— Не буëо äëÿ öüого жоäного ïривоäу, — ïовоëі віäïовів моëоäий
риöар.
Ïан Загëоба захоäив кімнатою, ïотім зуïинивсÿ ïереä Кетëінгом, закëав
руки назаä і ïромовив:
— А ÿ кажу, був! А ÿкщо ні, то віäсüогоäні не ïереïоÿсати мені біëüше
оöим ïоÿсом свого черева. Кшисÿ гіäна уваги, і ти їй ëюбий.
— Äай Боже, аби й наäаëі так буëо, навітü ÿкщо і морÿ нас розäіëÿтü.
— Ти щосü іще сказати хотів?
— Біëüш нічого! Біëüш нічого!
— А з нею ти розмовëÿв?
— Миëостивий ïане, äай мені сïокій! А то й так віä’їзäити тÿжко!
— Кетëінгу, хочеш, ÿ за тебе ïоговорю, äоки не ïізно?
 Кетëінг, ïам’ÿтаючи, ÿк бëагаëа його Кшисÿ тримати їхні ïочуттÿ
у таємниöі, ïоäумав, що, можëиво, вона буäе раäа, коëи він, маючи нагоäу,
вгоëос оä них віäмовитüсÿ.
— Заïевнÿю, ваша миëостü, — сказав він, — öе нічого не äастü.
Я ïереконаний у öüому і тому зробив усе, щоб викинути з гоëови марні
мрії, а втім, ïитай, коëи сïоäіваєшсÿ на äиво!
— Он ÿк! Якщо ти сам викинув її з гоëови, — ïромовив трохи
з гіркотою ïан Загëоба, — тут уже ніхто не äоïоможе. Тіëüки, коëи
ïравäу казати, ÿ гаäав, що ти каваëер хоробріший...
Кетëінг ïіäвівсÿ і, ïіäнісши руки äо неба, із несïоäіваною äëÿ самого себе
заïаëüністю віäïовів:
— Який сенс мріÿти ïро ïрекрасну зірку у високості? Ні ÿ äо неї зëетіти
не можу, ні вона äо мене сïуститисÿ. Ëихо тому, хто взагаëі за зоëотим
місÿöем зітхає!
Ïочувши таке, ïан Загëоба засоïів віä гніву. У нüого аж äух ïерехоïиëо,
і він äовго не міг зäобутисÿ на сëово. Нарешті, трохи засïокоївшисü,
уривчастим гоëосом віäказав:
— Гоëубе мій, не май мене за теëеïнÿ і, ÿкщо істиною ïочастувати
хочеш, знай, що äаєш її чоëовікові, котрий харчуєтüсÿ не чорною бëекотою,
а хëібом і м’ÿсом... Якби ÿ зараз з’їхав із гëузäу й сказав тобі, що шаïка
моÿ — öе місÿöü, äо ÿкого рукою не äотÿгтисÿ, äовеäетüсÿ мені з гоëою
макітрою містом розгуëювати, і мороз, ÿк зëий ïес, мене за вуха хаïатиме.
Я таких істин не визнаю, бо знаю, що äівка öÿ зараз тут, через три кімнати
сиäитü, вона їстü і ï’є, ÿк усі ëюäи, а коëи хоäитü, ноги ïереставëÿє. На
морозі у неї ніс червоніє, у сïеку їй äушно, коëи комар укуситü, їй
ïочухатисü хочетüсÿ, а на місÿöü вона тіëüки тим схожа, що без бороäи.
А коëи на твій ëаä міркувати, то всÿка ріïа — астроëог. Що ж äо Кшисі,
то гëÿäи: ÿкщо ти тіëüки заëиöÿвсÿ, нічого їй не обіöÿв — öе оäне, аëе
ÿкщо ти гоëову äівöі заморочив, а теïер кажеш «місÿöю ÿсний» і хочеш
ï’ÿтами накивати, тоäі ти честü свою, так само ÿк і розум, буäü-ÿкою
стравою нагоäувати можеш. Осü у чому річ!
— Не соëоäко, а гірко у мене в роті віä тієї страви, ÿкою харчуюсÿ, —
віäïовів йому Кетëінг. — Їäу ÿ тому, що мушу, а не ïитаю тому, що нема
ïро що. Аëе ви, миëостивий ïане, криво ïро мене äумаєте... Бачитü Бог,
ще й ÿк криво!
 — Кетëінгу! Ти чоëовік ïорÿäний, ÿ öе знаю, тіëüки-от ваших манер
ÿ збагнути не можу. За наших часів хëоïеöü ішов äо äівчини і казав їй
ïросто у вічі: «Хочеш — буäü мені äружиною, а не хочеш — бувай
зäорова!» І все буëо чітко і ÿсно. А той, хто неäорікою був, ïосиëав замістü
себе когосü красномовного. Я свої ïосëуги тобі ïроïонував і теïер
ïроïоную. Ïіäу, сïитаю, віäïовіäü тобі äоïовім, а ти вирішуй — їхати тобі
чи заëишатисÿ...
— Ïоїäу! Інакше бути не може і не буäе!
— Ïоїäеш — ïовернешсÿ.
— Ні! Миëостивий ïане, зроби ëаску, не говори біëüше нічого ïро öе.
Якщо хочеш заäовоëüнити свою öікавістü, заïитай, аëе мене не вïëутуй...
— О Госïоäи! Невже ти заïитував?
— Не треба біëüше ïро öе! Бëагаю тебе!
— Гаразä, ïоговорімо ïро ïогоäу... Хай би вас грім ïобив укуïі
з вашими манерами! Ти маєш їхати, а ÿ тут усе ïрокëинати!
— Ïрощавайте, ваша миëостü, мені час!
— Ïостривай! Ïостривай! Äай віäсаïнути трохи! Ëюбий Кетëінгу, ти так
і не сказав мені, коëи їäеш?..
— Щойно вëаäнаю сïрави. Хотів би з Курëÿнäії своєї чверті віä оренäи
äочекатисÿ, а маєток, у ÿкому ми жиëи, ÿ ïроäав би, ÿкщо ïокуïеöü
знайäетüсÿ...
— Нехай ïан Маковеöüкий куïитü або ïан Міхаë! Боже ïравий! Невже
ти так і ïоїäеш, не ïоïрощавшисü із ïаном Міхаëом?
— Раäий був би з ним ïоïрощатисÿ!
— Він осü-осü ïриїäе! З гоäини на гоäину! Може, він вас із Кшисею
звеäе...
Тут ïан Загëоба замовк, зненаöüка охоïëений ÿкоюсü тривогою.
«Ïрисëужитисü ÿ Міхаëові у äоброму äіëі хотів, — ïоäумав він, — та,
мабутü, ëихий мене ïоïутав, бо і він суïроти öüого äіëа, тож коëи
б у Кетëінга з Міхаëом discordia******** не стаëасÿ, нехай собі ëіïше
шотëанäеöü їäе...»
За митü ïан Загëоба, чухаючи ëисину, ïромовив:
— Гомонів ÿ з тобою ïро те, ïро се, бо äобра щиро тобі бажаю.
Ïоëюбив ÿ тебе, от і намагаюсÿ буäü-що утримати, навітü Кшисею, ÿк
мишу шматочком саëüöÿ, ïриманював... Аëе все öе із ïрихиëüності
серäечної. Що мені старому äо ваших сïрав? Тож насïравäі öе тіëüки
äоброзичëивістü, та й гоäі... А в свати не набиваюсÿ, бо ÿкби хотів когосü
засватати, то ïочав би з себе... Ïоöіëуймосÿ на ïрощаннÿ, Кетëінгу, і не
гнівайсÿ, ÿкщо скривäив...
Кетëінг обійнÿв ïана Загëобу, котрий розчуëивсÿ і звеëів ïоäати äзбанок
вина, ïримовëÿючи:
— Теïер із нагоäи твого віä’їзäу щоäнÿ такий виïиватимемо.
І виïиëи, ïісëÿ чого Кетëінг ïоïрощавсÿ й ïішов. А вино тим часом
збаäüориëо äух ïана Загëоби, він знову ïочав розмірковувати ïро Басю,
ïро Кшисю, ïро ïана Воëоäийовсüкого і Кетëінга; ïоєäнував їх у ïари,
бëагосëовëÿв і, нарешті, зануäüгувавши за своїми ïестухами, сказав собі:
— Ïіäу-но ÿ гëÿну, що там ïоробëÿютü мої кізонüки...
Ïанÿнки сиäіëи собі у кімнаті ïо äругий бік сіней і шиëи. Ïан Загëоба
ïривітавсÿ äо них і захоäивсÿ снувати кімнатою, ëеäве ïереставëÿючи ноги,
ÿкі, ïісëÿ виïитого äзбанка, не äуже äобре його сëухаëисÿ. Хоäÿчи, він
ïогëÿäав на ïанÿнок. Вони сиäіëи оäна біëÿ оäної, і світëа гоëівка Басі
торкаëасÿ чорнÿвої Кшисиної гоëови. Басÿ воäиëа за ним очима, а Кшисÿ
вишиваëа так швиäко, що ëеäве можна буëо встигнути ïогëÿäом за рухом її
гоëки.
— Гм! — озвавсÿ ïан Загëоба.
— Гм! — ïовториëа Басÿ.
— Не ïереäражнюй мене, бо ÿ серäитий!
— Ой, не äай мені Боже гоëови ïозбутисÿ! — з уäаваним ïереëÿком
вигукнуëа Басÿ.
— Каëат, каëат, каëатаëо! Ïрикуси свого ÿзичка!
Сказавши öе, ïан Загëоба набëизивсÿ äо ïанÿнок уïритуë і, взÿвшисü
руками в боки, без зайвих сëів заïитав:
— Ïіäеш за Кетëінга? Засиëати сватів?
— Аж ï’ÿтüох! — не втримаëасü Басÿ.
— Тихо ти, мухо, не ïро тебе річ! Кшисю, äо тебе звертаюсÿ! Ïіäеш за
Кетëінга?
Кшисÿ трохи збëіäëа, хоч сïершу теж ïоäумаëа, що ïан Загëоба не її,
а Басю заïитує. Віäірвавши ïогëÿä оä вишиваннÿ, вона гëÿнуëа на старого
шëÿхтича своїми ïрекрасними темно-бëакитними очима.
— Ні! — віäïовіëа вона сïокійно.
— Ну що ж, ïринаймні коротко! І за öе äÿкую! І чого ж öе, миëостива
ïанно, ти не хочеш за нüого?
 — Бо ÿ ні за кого не хочу!
— Кшисю! Розкажи ïро öе комусü іншому! — втрутиëасü у розмову
Басÿ.
— А чому öе у нашого жіноöтва така огиäа äо шëюбу, — розïитував
äаëі ïан Загëоба.
— Öе не огиäа, ïросто ÿ маю бажаннÿ äо кëÿштору ïіти, — віäïовіëа
Кшисÿ.
І така журба й рішучістü буëи у неї в гоëосі, що ані Басÿ, ані ïан Загëоба
ні на митü не засумніваëисÿ у її намірі. Їх ошеëешиëо ïочуте, і вони
зäивовано äивиëисÿ то оäне на оäного, то на Кшисю.
— Гм! — ïершим оговтавсÿ ïан Загëоба.
— Маю бажаннÿ äо кëÿштору ïіти! — з насоëоäою ïовториëа Кшисÿ.
Басÿ гëÿнуëа на неї раз, ïотім äругий, і раïтом руки її обвиëисÿ äовкоëа
Кшисиної шиї, а рум’ÿні губи ïритуëиëисÿ äо Кшисиної щоки.
— Кшисю! — швиäко заторохтіëа вона. — Скажи, скажи, що öе ти
говориëа на вітер, що все вигаäаëа! А то зараз зареву, бігме, зареву!

******** Сварка (лат.).

 РОЗДІЛ ХVІІ

Ïісëÿ ïобаченнÿ з ïаном Загëобою Кетëінг зайшов іще äо ïані

Маковеöüкої і ïоÿснив їй, що через ïиëüні сïрави має заëишитисÿ у місті,
а можëиво, ïереä гоëовною ïоäорожжю, заїхати ще на кіëüка тижнів äо
Курëÿнäії, і тому не зможе äаëі особисто ïриймати ïані стоëüникової
у своїй сіëüсüкій саäибі. Він бëагав, щоб вона, ÿк і äосі, вважаëа його äім
своїм і мешкаëа в нüому, очікуючи чоëовіка і ïана Міхаëа, тим ïаче, що
осü-осü і вибори. Не бажаючи, щоб осеëÿ стоÿëа ïусткою і нікому не
ïриносиëа ïожитку, ïані Маковеöüка згоäиëасÿ.
Ïісëÿ öієї розмови Кетëінг зник і не ïоказувавсÿ біëüше ані в саäибі,
куäи невäовзі знову ïереїхаëа ïані Маковеöüка з ïанночками, ані
в окоëиöÿх Мокотова. Та оäна тіëüки Кшисÿ віäчуваëа його віäсутністü:
у ïана Загëоби вибори буëи на äумöі, а Басÿ з ïані стоëüниковою так
бëизüко ïерейнÿëисÿ Кшисиним наміром ïіти äо кëÿштора, що ні ïро що
інше не могëи äумати.
Ïроте ïані Маковеöüка навітü не ïробуваëа віäмовëÿти Кшисі віä такого
важëивого кроку, не маючи сумніву, що й чоëовік не робитиме öüого: за тих
часів уважаëосÿ, що чинити сïротив таким намірам гріх і образа Бога.
Тіëüки ïан Загëоба ïри всій своїй ïобожності міг би, мабутü, наважитисÿ
сказати щосü наïерекір, ÿкби його öе боäай трішечки обхоäиëо, аëе його öе
зовсім не обхоäиëо, і він нишком вичікував, тішачисü у äуші, що все на
краще і Кшисÿ теïер не стоÿтиме на äорозі у його уëюбëеного гайäучка.
Теïер ïан Загëоба був уïевнений, що його найïотаємніші ïëани
зäійснÿтüсÿ, і з усією ïристрастю віääавсÿ виборам. Він об’їзäив шëÿхту, що
ïрибуëа äо стоëиöі, або ж ïровоäив час у розмовах із ксüонäзом
Оëüшовсüким, котрого врешті-решт ïоëюбив, ставши його фаміëüÿрним
сïіëüником.
Ïісëÿ кожної розмови з ним він ïовертавсÿ äоäому äеäаëі ïристраснішим
ïрихиëüником Ïÿста і äеäаëі заïекëішим суïротивником чужоземöів.
Ïам’ÿтаючи настанови ксüонäза ïіäканöëера, він äіÿв тихо, аëе не минаëо
äнÿ, щоб йому не вäаëосÿ схиëити когосü на бік свого канäиäата, і стаëосÿ
так, ÿк воно зазвичай буває: ïан Загëоба äо того заïаëивсÿ, що забув ïро
все на світі, окрім, звісно, бажаннÿ ïоєäнати Басю з ïаном
Воëоäийовсüким.
 А тим часом вибори короëÿ набëижаëисÿ.
Весна вже звіëüниëа віä криги річки, ïовіÿëи теïëі äужі вітри, віä ïоäиху
ÿких розïукуютüсÿ на äеревах брунüки, а ëастівки, ÿкщо вірити нароäним
ïрикметам, розсиïаютüсÿ ëанöюжками, щоб згоäом буäü-ÿкої миті
виïірнути на ÿскраве сонÿчне світëо з хоëоäної безоäні. Тож укуïі
з ëастівками й іншим манäрівним ïтаством ïокваïиëисÿ на урочистості
й гості.
Ïершими зëетіëисÿ куïöі, ÿким таке скоïище обіöÿëо чимаëі зиски, бо
ëюäу, ÿкщо рахувати веëüмож із їхнім ïочтом, шëÿхту, сëуг і війсüко,
зібраëосÿ äесü бëизüко ïівміëüйона. Буëи тут і ангëійöі, й гоëëанäöі, і німöі,
й москаëі, ïритÿгëисÿ й татари, турки, вірмени і навітü ïерси, ïривізши
з собою сукна, ïоëотно, äамасüкі тканини, ïарчу, хутра, коштовності,
ïарфуми й усіëÿкі соëоäощі. На вуëиöÿх і за містом ïоставиëи ÿтки,
ïорозкëаäаëи крам. Свої базари організуваëи й у ïримісüких сеëах, аäже
віäомо буëо, що Варшава не вміститü і äесÿтої частини усіх виборöів і öіëі їх
юрби зуïинÿтüсÿ за місüкими мурами, ÿк, зрештою, і буваëо ïіä час обраннÿ
та коронаöії.
З усіх усюä ïочаëа з’їжäжатисÿ і шëÿхта, ще й так äружно, такими
незëіченними ïоëчищами, що ÿкби вона завжäи так біëÿ рубежів Речі
Ïосïоëитої у гоäини небезïеки стоÿëа, нікоëи б ворожій нозі їх не
ïерестуïити.
Шириëисÿ чутки, що на виборах буäе несïокійно, бо ïристрасті вируваëи
äовкоëа трüох гоëовних канäиäатів: Конäе, кнÿзÿ Нейбурзüкого і кнÿзÿ
Ëотаринзüкого. Ïоäейкуваëи, що кожна ïартіÿ битиметüсÿ за свого
ïретенäента.
Тривога огорнуëа серöÿ, äух суïерниöтва розïаëювавсÿ äеäаëі äужче.
Äехто ïророкував громаäÿнсüку війну, чутки öі ïускаëи веëикі війсüкові
äружини, ÿкі мав кожен магнат. Вони з’їжäжаëисÿ завчасу, готові äо
всіëÿких сутичок.
Коëи Річ Ïосïоëита оïинÿëасÿ в біäі, коëи ворог заносив у неї наä
гоëовою меч, не міг короëü, не могëи гетüмани суïроти нüого навітü
жменüку війсüка зібрати, а зараз Раäзивіëëи самі ïрийшëи та ще
й наïерекір закону і ïостановам армію у кіëüканаäöÿтü тисÿч ïривеëи.
Чимаëе війсüко зібраëи й Ïаöи; могутні Ïотоöüкі теж буëи наïоготові;
трохи менше воÿків маëи інші веëüможі — ïоëüсüкі, ëитовсüкі, русüкі.
«Куäи ж ïоïëивеш ти, розбитий корабëю Вітчизни моєї?» — äеäаëі
частіше ïовторював ксüонäз Оëüшовсüкий, аëе й сам він теж був
корисëивий. Ïро себе і вëасну могутністü äумаëи öі нікчемні честоëюбöі,
жаäібні й розïусні, ëаäні буäü-ÿкої миті розïаëити вогонü міжусобної війни.
Юрби шëÿхти ïрибуваëи з кожним äнем, і буëо зрозуміëо, що коëи ïісëÿ
сейму ïочнутüсÿ вибори, ïроти такого зборисüка не встоїтü навітü
наймогутніший магнат. Аëе й öÿ сиëа-сиëенна незäатна буëа щасëиво
вивести корабеëü Речі Ïосïоëитої на тихі воäи, бо гоëови öих ëюäей
ïоринуëи в морок і курище, а äуші — розбещені.
Усе свіäчиëо, що вибори буäутü жахëивими, та ніхто не знав, що вони
виÿвëÿтüсÿ усüого-на-всüого жаëюгіäними, аäже, окрім ïана Загëоби, майже
всі, хто труäивсÿ в ім’ÿ Ïÿста, навітü не зäогаäуваëисÿ ïро те, що через
туïістü шëÿхти й війни між магнатами ïосаäити кнÿзÿ Міхаëа на трон буäе
äуже ëегко. Тіëüки ïан Загëоба ïочувавсÿ ÿк риба у воäі. Щойно ïочавсÿ
сейм, він ïеребравсÿ äо міста і ëише зріäка навіäувавсÿ äо маєтку Кетëінга
ïровіäати свого гайäучка. Аëе віäтоäі, ÿк Кшисÿ зібраëасÿ äо кëÿштору,
Басÿ занеïаëа äухом, і старий часом забирав її äо Варшави ïохоäити
базарами і трохи розважитисÿ.
Виїзäиëи вони на світанку, а ïривозив її ïан Загëоба аж ïізно ввечері.
Äорогою і в самому місті все тішиëо зір äівчини: і ëюäи, і ріäкісний крам,
і строкатістü юрби, і ïишністü вишкоëених війсüк.
Басині очі світиëисÿ мов äві вугëини, вона без кінöÿ крутиëа гоëовою
навсібіч, немовби на шарнірах, не в змозі наäивитисÿ й намиëуватисÿ, і весü
час засиïаëа ïана Загëобу заïитаннÿми, а він був раäий зайвий раз
ïроäемонструвати свою вченістü і житейсüку муäрістü. Часто-густо їхню
коëÿску суïровоäжував öіëий ескорт. Риöарі веëüми захоïëюваëисÿ красою
äівчини, її бистрим розумом, а ïан Загëоба розïовіäав їм історію ïро
качине ïоëюваннÿ і ïіäстреëеного з äробовика татарина, чим викëикав у них
неабиÿке захоïëеннÿ.
Якосü вони ïовертаëисÿ äоäому äуже ïізно, бо всенüкий äенü äивиëисÿ на
ïочет і війсüко ïана Феëікса Ïотоöüкого. Ніч буëа ÿсна й теïëа, наä
ëугами висів густий біëий туман. Ïан Загëоба завше ëюбив ïовторювати,
що на веëикій äорозі, äе сиëа-сиëенна жовнірів і чеëÿäників, треба
остерігатисÿ розбійників, та öüого разу він міöно заснув. Äрімав і візник,
тіëüки Басÿ, розбурхана уÿва ÿкої ніÿк не могëа вгамуватисÿ, не сïаëа.
Зненаöüка äо сëуху її äоëинув кінсüкий туïіт.
Ïотÿгши ïана Загëобу за рукав, Басÿ сказаëа:
 — Якісü вершники шкварÿтü за нами!
— Що, ÿк, хто? — заïитав сïросоннÿ ïан Загëоба.
— Вершники ÿкісü шкварÿтü за нами!
Ïан Загëоба ïрокинувсÿ остаточно.
— Хе! Чого öе зразу шкварÿтü? Чути туïіт, ну й що, може, öе ïросто
хтосü їäе собі öією самою äорогою...
— А ÿ вïевнена, що öе розбійники!
Басÿ говориëа з такою ïереконаністю, бо їй страшенно хотіëосÿ ïригоä,
зустрічі з розбійниками. Вона äавно чекаëа нагоäи ïоказати свою віäвагу,
і тому, коëи ïан Загëоба, соïучи й бурмочучи собі ïіä ніс, захоäивсÿ
витÿгати з сиäіннÿ ïістоëети, ÿкі завше з собою возив «ïро всÿк виïаäок»,
ïочаëа уïрохувати його, щоб оäин із них він äав їй.
— У ïершого, хто набëизитüсÿ, ÿ не схибëю. Тітка з мушкета стріëÿє
кеïсüко, аëе вона вночі не бачитü. Ïрисÿгаю вам, öе розбійники! Ой Боже!
Хоч би вони нас зачеïиëи! Äайте обріз, миëостивий ïане, та хутчій!
— Äобре! — віäïовів ïан Загëоба. — Аëе ти мені äай сëово, що без
моєї команäи не вистреëиш. Тобі тіëüки äай зброю у руки, і ти ëаäна, не
сïитавши «стій, хто йäе!», ïаëüнути у ïершого-ëіïшого, а ïотім з’ÿсовуй!
— То ÿ сïершу сïитаю: «Стій, хто йäе?»
— Ба, а ÿкщо öе ïиÿки ÿкісü ïроїзäитимутü і äівчині щосü не зовсім
тактовне скажутü?
— Ïаëüну тоäі межи очі! Гаразä?
— Ах ти, ïаëивоäа! От і бери тебе ïісëÿ öüого äо стоëиöі! Сказано —
без команäи не стріëÿти!
— Äобре. Я сïитаю: «Стій, хто йäе?», аëе таким басом, що ніхто не
вïізнає.
— Згоäа. Ой! Вони вже зовсім бëизüко. Буäü ïевна, öе ÿкісü статечні
ëюäи, бо грабіжники вискочиëи б зненаöüка із ÿру.
Та ïозаÿк розбійників на äорогах вистачаëо і розïовіäей ïро всіëÿкі
виïаäки теж, ïан Загëоба наказав візникові-чеëÿäнику зуïинитисÿ у äобре
освітëеному місöі, за äекіëüка кроків віä äерев, що чорніëи ïоïереäу.
Тим часом четверо вершників буëи вже за кіëüканаäöÿтü кроків. Тоäі
Басÿ, віäважившисü, заïитаëа грізним басом, що йому, ÿк їй зäаваëосÿ, міг
ïозазäрити буäü-ÿкий äрагун:
— Стій, хто йäе?
 — А ви чого стовбичите на äорозі? — віäïовів оäин із вершників, котрий
вирішив, що у них щосü негаразä з уïрÿжжю чи возом.
Ïочувши öей гоëос, Басÿ враз оïустиëа обріз і крикнуëа ïанові Загëобі:
— Ëеëечко! Та öе ж äÿäüко!
— Який äÿäüко?
— Маковеöüкий...
— Гей ви там! — гукнув ïан Загëоба. — Чи öе часом не ïан
Маковеöüкий із ïаном Воëоäийовсüким їäутü?
— Ïан Загëоба? — озвавсÿ маëенüкий риöар.
— Міхаëе!
Тут ïан Загëоба захоäивсÿ мерщій зëазити з брички. Та ëеäве він
ïерекинув оäну ногу, ÿк ïан Воëоäийовсüкий зіскочив із конÿ й на мëі ока
оïинивсÿ біëÿ нüого. Вïізнавши ïри місÿчному сÿйві Басю, він ухоïив її за
обиäві руки і вигукнув:
— Вітаю вас серäечно, миëостива ïанно! А äе ïанна Кшисÿ? Сестра? Усі
зäорові?
— Хваëити Бога, зäорові! Нарешті ви, миëостивий ïане, ïриїхаëи! —
ïромовиëа Басÿ, зäригаючисü віä хвиëюваннÿ. — І äÿäüко тут! Äÿäüку!
Сказавши öе, вона кинуëасü на шию ïанові Маковеöüкому, що саме
ïіäійшов äо брички, а ïан Загëоба тим часом обійнÿв ïана
Воëоäийовсüкого. Ïісëÿ äовгих ïривітанü ïочаëасÿ öеремоніÿ знайомства
ïана стоëüника з ïаном Загëобою, і обиäва вершники, віääавши коней
чеëÿäникам, ïересіëи у бричку: Маковеöüкий із Загëобою на ïочесне заäнє
сиäіннÿ, Басÿ з Воëоäийовсüким — на ïереäнє.
Усі ïочаëи оäне оäного розïитувати, ÿк зазвичай буває, коëи ëюäи äовго
не бачиëисÿ.
Ïан Маковеöüкий ïитав ïро äружину, а ïан Воëоäийовсüкий ще раз
ïоöікавивсÿ зäоров’ÿм ïанни Кшисі. Він, зäаваëосÿ, був зäивований
раïтовим віä’їзäом Кетëінга, та не ïривертав äо öüого уваги, бо мав хутчій
розïовісти ïро те, ÿк йому веëосÿ на äаëекій ïрикорäонній заставі, ÿк він
там на орäинöів ïоëював, ÿк буëо у гëухому краю сумовито, хоч
і корисно — äавнüого життÿ сïізнати.
— Отакечки, — оïовіäав він, — сïершу виäаëосÿ мені, немовби äавні
ëубенсüкі часи ïовернуëисÿ, і ми — Скшетусüкий, Кушеëü, Вершуë
і ÿ — знову на Ïоëтавщині вкуïі... І тіëüки, коëи мені рано-вранöі
ïринесëи вмитисÿ віäро воäи, гëÿнув ÿ на себе — а воëоссÿ на скронÿх
сиве, ні, äумаю, не той ÿ, що був коëисü, а втім, іноäі зäаєтüсÿ: ïоки
бажаннÿ ті самі, то й чоëовік той самий.
— О, öе ти ÿк в око вëіïив! — згоäивсÿ ïан Загëоба. — Ëибонü, там,
на свіжих травах та на розäоëëі й розум твій сиë набравсÿ, бо нікоëи ще
таким бистрим не був. Як то кажутü, охота гірш невоëі! Немає ëіïших ëіків
ïроти меëанхоëії.
— Що ïравäа, то ïравäа, — äоäав ïан Маковеöüкий. — Там у Міхаëа
сиëа-сиëенна коëоäÿзів зі стуäеною воäою, бо äжереë ïобëизу нема. І от
скажу ÿ вам, миëостиві ïанове, ÿк вийäутü на світанні жовніри äо коëоäÿзів,
ÿк заскриïëÿтü журавëÿми, ïрокиäаєшсÿ і встаєш із такою охотою, що
хочетüсÿ äÿкувати Госïоäеві Богу вже тіëüки за те, що на світі живеш.
— Хе! От би мені туäи боäай на äнину! — вигукнуëа Басÿ.
— Äëÿ öüого тіëüки оäин засіб, — зауважив ïан Загëоба, — вийти за
ïана ротмістра заміж.
— Рано чи ïізно ïан Нововейсüкий ротмістром стане, — втрутивсÿ
у розмову маëенüкий риöар.
— Ще б ïак! — сïересерäÿ завоëаëа Басÿ, — ÿ, зäаєтüсÿ, не ïросиëа
вас, миëостивий ïане, замістü гостинöÿ ïана Нововейсüкого везти.
— А ÿ і так миëій ïанÿнöі не його ïривіз, а соëоäощі й горішки. Ïанні
Басі тут соëоäко буäе, а йому там, сіромасі, гірко.
— От і віääайте йому все, нехай їстü, аж ïоки вуса виростутü.
— Як вам öе ïоäобаєтüсÿ, миëостивий ïане, — сказав ïанові
Маковеöüкому ïан Загëоба, — отак вони між собою завжäи! Оäна ëише
втіха, що proverbium******** говоритü: «Хто кого ëюбитü, той того й чубитü».
Басÿ ïромовчаëа, а ïан Воëоäийовсüкий, ніби очікуючи віäïовіäі, весеëо
гëÿнув на її маëенüке, освітëене ÿсним сÿйвом обëиччÿ, ÿке виäаëосÿ йому
таким гарним, що він мимовоëі ïоäумав: «Ну й краëечка, аж очі вбирає!..»
А втім, ще ÿкасü äумка ïромайнуëа у нüого в гоëові, бо він ураз
обернувсÿ äо візника і крикнув:
— Ну ж бо, ïоëічи конÿм ребра батогом і їäü хутко!
Бричка ïісëÿ öих сëів ïокотиëасÿ так швиäко, що ïевний час усі сиäіëи
мовчки, і аж тоäі, ÿк коëеса заскриïіëи ïо ïіску, ïан Воëоäийовсüкий
ïромовив:
— У мене віä’їзä Кетëінга увесü час стоїтü на äумöі! Чого öе ïереä
самісінüким моїм ïриїзäом, ïереä виборами йому заманäюриëосÿ ïоїхати?..
 — Ангëійöÿм стіëüки ж äіëа äо наших виборів, скіëüки äо твого
ïриїзäу, — віäïовів ïан Загëоба. — Кетëінг і сам місöÿ собі не знахоäив,
що змушений був ïоїхати і нас ïокинути...
У Басі вже крутиëосÿ на ÿзиöі: «Не нас, а Кшисю», ïроте щосü раïтом
утримаëо її, і вона не сказаëа ані сëова ні ïро öе, ні ïро Кшисин намір
осеëитисÿ у кëÿшторі. Жіночим чуттÿм вона віäчуëа, що обиäві звістки
можутü завäати ïанові Міхаëу боëю, змусити його стражäати. Öей біëü
віäгукнувсÿ у неї в äуші, і вона, ïоïри свою ïоривчастістü, замовкëа.
«Ïро Кшисині наміри він і так äовіäаєтüсÿ, — ïоäумаëа Басÿ, — та коëи
ïан Загëоба не зронив ні сëовечка, то й мені ëіïше ïомовчати».
Тим часом ïан Воëоäийовсüкий ïіäганÿв візника.
— Їäü хутчіш! — наказав він.
— Коней і всю ïокëажу ми на Ïразі заëишиëи, — говорив ïан
Маковеöüкий ïанові Загëобі, — а самі вирушиëи вчотирüох, хоч і ïроти
ночі, бо на місöі нам не сиäіëосÿ.
— Вірю, — віäïовів ïан Загëоба, — бачиëи, мабутü, ваша миëостü,
скіëüки ëюäу з’їхаëосÿ äо стоëиöі? За заставами обози й базари стоÿтü —
ні ïройти, ні ïроїхати. Äивні речі розïовіäаютü ëюäи ïро майбутні вибори,
ÿкосü уäома вам, миëостивий ïане, ïри нагоäі, розкажу...
Тут вони заговориëи ïро ïоëітику. Ïан Загëоба намагавсÿ сïроквоëа
вивіäати ïозиöію стоëüника, а наïрикінöі розмови, обернувшисü äо ïана
Воëоäийовсüкого, заïитав ïрÿмо:
— Ну а ти, Міхаëе, за кого гаëочку ïоставиш?
Аëе ïан Воëоäийовсüкий замістü віäïовіäі зäригнувсÿ, ніби щойно
ïрокинувшисü, і ïромовив:
— Öікаво, чи вони вже сïëÿтü, чи, може, ми їх сüогоäні ще ïобачимо?
— Наïевно, сïëÿтü, — віäïовіëа Басÿ соëоäким і трохи сонним
гоëосом, — аëе ïрокинутüсÿ і неоäмінно вийäутü вас зустріти, мосüïане.
— Ти так гаäаєш, миëостива ïанно? — раäісно заïитав маëенüкий риöар.
І, знову ïогëÿнувши на Басю, освітëену сÿйвом місÿöÿ, мимовоëі ïоäумав:
«Ну й краëечка, аж очі вбирає!»
Неäаëечко вже буëо äо Кетëінгової саäиби, і невäовзі вони ïіä’їхаëи äо
неї.
Ïані стоëüникова з Кшисею сïаëи, тіëüки сëуги ïиëüнуваëи, чекаëи на
ïана Загëобу з Басею äо вечері. В осеëі ïочаëасÿ метушнÿ; ïан Загëоба
звеëів буäити ëюäей і ïоäати вечерю.
 Ïан стоëüник хотів ïіäнÿтисÿ äо äружини, аëе вона, зачувши гомін,
зäогаäаëасÿ, хто ïриїхав, і, нашвиäкуруч накинувши сукню, засаïана збігëа
вниз, сміючисü і ïëачучи віä раäості. Ïочаëисÿ вітаннÿ, обійми і розмови
без кінöÿ, ÿкі весü час ïерериваëисÿ вигуками.
Ïан Воëоäийовсüкий не звоäив очей із äверей, за ÿкими зникëа Басÿ
і звіäки осü-осü маëа з’ÿвитисÿ кохана Кшисÿ, ïромінÿчисü тихою раäістю,
вибëискуючи ÿсними очима, з незаïëетеною у ïосïіху косою, аëе гäансüкий
гоäинник, що стоÿв у їäаëüні, öокав і öокав, час сïëивав, ïоäаëи вечерю,
а ëюба його серöю äівчина äосі не з’ÿвëÿëасÿ.
Нарешті вийшëа Басÿ, ïроте сама, ïоважна і ÿкасü ïонура, ïіäійшëа äо
стоëу і, ïритримуючи рукою свічку, сказаëа ïанові Маковеöüкому:
— Кшисÿ вечерÿти не вийäе, занеäужаëа вона, аëе ïроситü вас, äÿäüку,
ïіäійти äо äверей, гоëос ваш ïочути хоче.
Ïан Маковеöüкий віäразу ж ïіäвівсÿ і вийшов, а сëіäом за ним і Басÿ.
Маëенüкий риöар грізно насуïивсÿ і ïромовив:
— Öüого ÿ не сïоäівавсÿ, що сüогоäні не ïобачу ïанни Кшисі. Невже
вона й сïравäі хвора?
— Та ні, зäорова вона, — віäïовіëа ïані Маковеöüка, — тіëüки не äо
нас їй.
— Чого б öе?
— А хіба миëостивий ïан Загëоба не казав тобі ïро її намір?
— Ïро ÿкий намір, зараäи Бога?
— У кëÿшторі хоче осеëитисÿ...
Ïан Міхаë закëіïав очима, ÿк чоëовік, котрий не розчув, що йому
сказаëи, ïотім ïеремінивсÿ на виäу, ïіäвівсÿ, знову сів; умитü ïіт зросив
його чоëо, він захоäивсÿ витирати його äоëонÿми. У кімнаті заïаëа гëибока
тиша.
— Міхаëе! — ïокëикаëа його ïані стоëüникова.
Він окинув неïритомним ïогëÿäом її, ïана Загëобу і нарешті страшним
гоëосом ïромовив:
— Чи не ïрокëÿттÿ виситü наäі мною?!
— Міхаëе, май Бога в серöі! — вигукнув ïан Загëоба.

******** Прислів’я (лат.).

 РОЗДІЛ ХVІІІ

Öим окриком маëенüкий риöар остаточно виказав таємниöю свого серöÿ і,

коëи він, ïіäхоïившисü із місöÿ, стрімко вийшов із кімнати, ïан Загëоба
і ïані Маковеöüка äовгенüко äивиëисÿ оäне на оäного з остовïіннÿм
і тривогою. Нарешті ïані Маковеöüка оговтаëасÿ і сказаëа:
— Зараäи Бога, ваша миëостü, ïіäітü äо нüого, розважте, втіште, а ні, то
ÿ ïіäу.
— Не робітü öüого, миëостива ïані, — віäïовів ïан Загëоба. — Не ми
там ïотрібні, а Кшисÿ, а ÿк нема її, ëіïше його на самоті заëишити, бо
сëова втіхи, не вïору сказані, тіëüки ïогëибëÿтü розïач.
— Теïер ÿк на äоëоні виäно, що він у Кшисю закоханий. Хто б міг
ïоäумати! Я знаëа, що він завше раäий її товариству, аëе щоб такі
ïристрасті...
— Із готовим наміром сюäи ïриїхав і в öüому своє щастÿ бачив, а тут
осü — грім сереä ÿсного неба.
— То чому ж він ïро öе нікому не сказав ані сëовечка — ні мені, ні вам,
миëостивий ïане, ні самій Кшисі? Може, вона б тоäі й не вчиниëа такого...
— Äивно öе, — віäïовів ïан Загëоба, — аäже він мені äовірÿв, ÿк
батüкові ріäному, на мій розум біëüше важив, аніж на вëасний, а тут ні ïари
з уст. Щоïравäа, сказав ÿкосü, що вони з Кшисею äружатü, та й гоäі.
— Він завжäи був скритний!
— А ви, ëюб’ÿзна ïані, хоч і сестра йому, а зовсім його не знаєте. Серöе
у нüого, ÿк очі у карасÿ, на самісінüкому виäу. Щирішого чоëовіка ÿ не
зустрічав. Аëе визнаю, що öüого разу він нас обійшов, що ïравäа, то
ïравäа. Та чи можете ви, миëостива ïані, бути вïевненими, що у них із
Кшисею не буëо освіäченнÿ?
— Матінко Божа! Кшисÿ сама собі госïоäинÿ, бо мій чоëовік, її оïікун,
завжäи казав їй: «Був би тіëüки чоëовік äостойний і ïохоäженнÿ
шëÿхетного, а на багатство не зважай». Якщо б Міхаë ïереä віä’їзäом їй
освіäчивсÿ, вона б віäïовіëа «Так!» або «Ні!» — і все буëо б зрозуміëо.
— Сïравäі, öе йому ÿк обухом ïо гоëові. Ви, шановна ïані, своїм
жіночим чуттÿм усе ÿк є вгаäаëи! Маєте раöію!
— Що там раöіÿ! Тут ïораäа ïотрібна!
— Тоäі нехай бере Басю.
 — Аëе ж йому та миëіша... Хоча стривайте... Як öе мені таке на äумку
не сïаëо?
— Жаëü, що вам, миëостива ïані, не сïаëо.
— Як же воно мені маëо сïасти, коëи й такому Соëомону, ÿк ваша
миëостü, не сïаëо?
— А ви, ëюб’ÿзна ïані, звіäкіëÿ знаєте?
— Бо ви ж за Кетëінга її сватаëи.
— Я? Бог свіäок, нікого ÿ не сватав. Казав, що він на неї ïогëÿäає, і öе
щира ïравäа, казав, що Кетëінг каваëер хоч куäи, öе буëо і є ïравäою, аëе
сватати не сватав, бо öе сïоконвіку жіноче äіëо. Гоëубонüко! Ïоëовина Речі
Ïосïоëитої моїм розумом живе. Тож чи маю ÿ час ïоäумати ïро щосü
інше, окрім бëага de publicis?******** Ëожку страви äо рота ïіäнести іноäі
нема коëи...
— Крім тебе, миëостивий ïане, нам ëишаєтüсÿ сïоäіватисü тіëüки на
миëістü Божу. Аäже ж неäарма ÿ звіäусіëü чую: ïан Загëоба — гоëова.
— Без угаву ïро öе гуäутü. Могëи б уже äати сïокій моїй гоëові. А втім,
ïораäу äам, і не оäну, а äві. Ïерша — нехай ïан Міхаë бере Басю,
äруга — нехай Кшисÿ зречетüсÿ свого наміру. Намір іще не обітниöÿ.
Тут ïовернувсÿ і ïан Маковеöüкий, ÿкому äружина віäразу ж усе
розïовіëа. Старий шëÿхтич був сïантеëичений. Ïана Міхаëа він
наäзвичайно ëюбив і ïоöіновував, аëе ïоки що нічого ïриäумати не міг.
— Якщо Кшисÿ затнетüсÿ, — сказав він, ïотираючи чоëо, — ÿк її віä
öüого віäмовити?..
— А таки затнетüсÿ! — віäïовіëа ïані стоëüникова. — Я її знаю. Вона
завжäи затÿтою буëа.
— Що öе з ïаном Міхаëом стаëосÿ, що він ïоїхав, нічого не
сказавши? — зауважив ïан стоëüник. — Так могëо вийти ще гірше —
хтосü інший äо äівчини міг хаëÿвки смаëити.
— Тоäі б вона не äумаëа ïро кëÿштор, — віäïовіëа йому äружина. —
Аäже öіëком віëüна у своєму виборі.
— І то ïравäа, — згоäивсÿ ïан стоëüник.
Тим часом ïанові Загëобі ïочаëо трохи розвиäнÿтисÿ у гоëові. Якби він
тіëüки знав ïро таємну змову Кшисі з ïаном Воëоäийовсüким, то, звісно,
äавно б ïро öе зäогаäавсÿ, аëе ïоки що нічого не міг збагнути.
Оäначе бистрий його розум уже ïроникав крізü завісу невіäомості,
зäаваëосÿ, осü-осü, і він розгаäає ïричини таємничої ïовеäінки Кшисі
й розïачу Воëоäийовсüкого.
Старий уже був ïевен, що тут замішаний Кетëінг. Щоб ïереконатисÿ
в öüому, він вирішив ïіти äо ïана Міхаëа і ïоговорити з ним віч-на-віч.
Äорогою його охоïиëа тривога. «Я теж äо öüого ïричетний, — міркував
він. — Хотів наварити меäу на весіëëÿ ïана Міхаëа з Басею, та боюсÿ, чи
не наварив ÿ замістü нüого кисëого ïива, бо що ÿк Міхаë, äивëÿчисü на
Кшисю, ïро äавнє згаäає і äо кëÿштору ïовернетüсÿ?..»
Тут ïана Загëобу аж морозом обäаëо, він наääав хоäи і ïокваïивсÿ äо
ïана Міхаëа.
Маëенüкий риöар шарïавсÿ з кутка в куток, наче äикий звір у кëітöі.
Грізно наморщене чоëо, скëÿні очі — усе свіäчиëо ïро äушевні муки.
Ïобачивши ïана Загëобу, Воëоäийовсüкий зненаöüка зуïинивсÿ ïереä ним
і, ïритиснувши руки äо груäей, вигукнув:
— Скажи мені, ваша миëостü, що все öе означає?
— Міхаëе! — віäïовів йому ïан Загëоба. — Ïоäумай сам, скіëüки
äівчат щороку в черниöі йäе. Звична річ. Є й такі, що наïерекір воëі
батüків іäутü, на захист Госïоäа Всевишнüого ïокëаäаючисü, а вона віëüна...
— Ïора віäкрити таємниöю! — ïеребив його ïан Міхаë. — Вона не
віëüна! Ïереä віä’їзäом ÿ освіäчивсÿ їй, і вона äаëа мені сëово!..
— Он ÿк! — мовив ïан Загëоба. — Öüого ÿ не знав.
— Аëе так буëо!
— Може, ïереконати її ïощаститü!
— Äо мене їй байäуже! Бачити мене не схотіëа! — з гëибоким жаëем
вигукнув ïан Воëоäийовсüкий. — Я скакав äенü і ніч, а вона навітü не
вийшëа. Що ÿ такого зробив? У ÿких гріхах ÿ винен, що гнів Божий
ïересëіäує мене і жене, ÿк вітер сухий ëисток? Оäна ïомерëа, äруга
в черниöі зібраëасÿ, обох у мене Бог віäібрав, ëибонü, ïрокëÿв він мене, äëÿ
кожного він має миëосерäÿ, ëаску, тіëüки не äëÿ мене...
Ïан Загëоба зëÿкавсÿ, боÿчисü, ÿк би маëенüкий риöар, не тÿмëÿчи себе
віä горÿ, не став богохуëüствувати, ÿк öе буëо ïісëÿ смерті Анусі
Борзобогатої, і, щоб ïеревести розмову на інше, ïочав розмірковувати:
— Ïане Міхаëе, не май сумніву, і наä тобою є миëосерäÿ Боже, та й гріх
інакше äумати, бо не знаєш, що на тебе чекає завтра. Може, і Кшисÿ,
згаäавши ïро твоє сирітство, ïереäумає і сëова свого äотримає? А ще,
скажу, хіба не втіха äëÿ тебе, що гоëубок твоїх сам Госïоäü у тебе
віäбирає, а не ïростий смертний, що ïо земëі хоäитü? Хіба öе буëо
б краще, ÿк гаäаєш?
Маëенüкий риöар гнівно заворушив вусами, заскреготів зубами і вигукнув
зäушеним, уривчастим гоëосом:
— Якби öе був ïростий смертний? Ха!.. Öе буëо б äобре! Тоäі б у мене
ще заëишаëасÿ ïомста!
— А так заëишаєтüсÿ моëитва! — ïромовив ïан Загëоба. — Ïосëухай
мене, äавній ïриÿтеëю, бо ëіïшої ïораäи тобі не äастü ніхто... Може
статисÿ, Бог усе на краще змінитü. Я, чесно кажучи, хотів, щоб тобі
äістаëасÿ інша, аëе, бачачи твої муки, стражäаю вкуïі з тобою і вкуïі
з тобою моëитиму Бога, аби äав тобі втіху й знову ïрихиëив äо тебе серöе
твоєї неëюб’ÿзної ïанни.
Сказавши öе, ïан Загëоба захоäивсÿ втирати сëüози; öе буëи сëüози
щирої ïриÿзні й сïівчуттÿ. Якби в його сиëах буëо ïочати усе сïочатку, він
розбивсÿ б, щоб ïовернути ïанові Воëоäийовсüкому Кшисю.
— Сëухай! — озвавсÿ він ïо хвиëі. — Ïоговори ще раз із Кшисею,
розкажи їй ïро свої äушевні муки, ïро неймовірні стражäаннÿ, і нехай тобі
Бог äоïоможе. Камінü у неї, а не серöе, ÿкщо вона тобі віäмовитü. Аëе,
сïоäіваюсÿ, вона öüого не зробитü. Сутану носити ïохваëüно, ÿкщо вона не
з кривäи ëюäсüкої ïошита. Скажи їй öе. Ïобачиш... Гей, Міхаëе! Не
журисÿ! Сüогоäні ми ïëачемо, а завтра, можëиво, на заручинах ïитимемо.
Я ïевен, так і буäе! Äівка, мабутü, знуäüгуваëасÿ, от і стаëа ïро чернеöтво
ïоäумувати. Ïіäе, ïіäе вона äо кëÿштору, тіëüки äо такого, äе ти битимеш
у äзвони, на хрестини скëикаючи... Може, й сïравäі трохи засëабëа, а щоб
нам у вічі туману ïустити, сказаëа ïро кëÿштор. Аäже ти віä неї самої
öüого не чув і, äастü Бог, не ïочуєш. Ба! Ви ж äомовиëисÿ усе тримати
в таємниöі, а вона виказати її не хотіëа і ну хвостом крутити! Шеëихвістка!
Так і є, öе не що інше, ÿк жіночі хитрощі!
Сëова ïана Загëоби ïоäіÿëи на згорüоване серöе маëенüкого риöарÿ ÿк
öіëющий баëüзам. У нüому знову ожиëа наäіÿ, очі наïовниëисÿ сëізüми, він
äоситü äовго не міг вимовити сëова. Згоäом, трохи засïокоївшисü і втерши
сëüози, кинувсÿ в обійми старого шëÿхтича і сказав:
— Äай Боже, щоб такі ïриÿтеëі, ÿк ти, миëостивий ïане, навітü на камені
росëи. Невже й сïравäі усі твої сëова збуäутüсÿ?
— Та ÿ раäий неба тобі ïрихиëити! Усе збуäетüсÿ, осü ïобачиш! Чи
ïророöтва мої коëисü не збуëисÿ, чи ти äосвіäченості моїй і розуму не
віриш?..
— Ти навітü не уÿвëÿєш собі, ваша миëостü, ÿк ÿ її кохаю. Тіëüки,
зараäи Бога, не ïоäумай, що ÿ ïро небіжчиöю, неборачку Анусю, забув,
щоäнÿ за неї моëюсÿ! Аëе й äо öієї так серöе ïрикиïіëо, ÿк губка äо
äерева. Рибонüко моÿ! Скіëüки ж ÿ там, у стеïах, ïро неї ïереäумав! Усе її
згаäував — і вранöі, й уäенü, і ввечері! А наïрикінöі вже й сам із собою
розмовëÿти ïочав — аäже ïобратима ÿ не мав. Кажу, ÿк на сïовіäі: часом
ëетиш крізü бур’ÿни за татарином навзäогін, а вона на äумöі стоїтü.
— Я вірю тобі! Сам замоëоäу ïро оäну äівку так äовго ïëакав, аж око
витекëо, ïравäа, не зовсім, аëе біëüмом заросëо.
— Отже, ти мене, ваша миëостü, зрозумієш: ïриїжäжу, а тут ÿк сніг на
гоëову — ïіäу в черниöі. Ïроте ÿ в розум її вірю, і в серöе, і в сëово. Як
там ти, мосüïане, сказав: «Äобра сутана, ÿкщо вона...»
— Не з ëюäсüкої кривäи ïошита...
— Чуäово сказано! Жаëü, ÿ не зоëотовустий. Там, у гëушині, öе мені ще
й ÿк стаëо б у ïригоäі. Äуша моÿ нуртує, ніби на вуëкані, аëе все-таки
сëова твої, миëостивий ïане, трохи засïокоїëи мене. Ми й сïравäі
äомовиëисÿ усе тримати в таємниöі, тому öе сëушно, що ïро ëюäсüке око
äівчина могëа й ïро кëÿштор згаäати... Ти ще ÿкийсü äоречний
argumentum******** навів, ваша миëостü, от тіëüки ïригаäати не можу... Хоч
і так ïоëегшаëо.
— То хоäімо äо мене, а втім, нехай сюäи ïринесутü äзбанок. Äëÿ
зäороженого нема нічого ëіïшого!..
— Вони ïішëи äо ïана Загëоби і ïиëи äоïізна.
Настуïного äнÿ ïан Воëоäийовсüкий, оäÿгнувши свій найкращий убір
і ïрибравши урочистого вигëÿäу, згаäавши ïереä öим усі äокази, що самому
йому сïаëи на äумку і ÿкі ïіäказав ïан Загëоба, у всеозброєнні сïустивсÿ
у їäаëüню. За стоëом бракуваëо тіëüки Кшисі, аëе й вона не змусиëа себе
äовго чекати. Не встиг маëенüкий риöар ïроковтнути й äвох ëожок юшки,
ÿк у віäчинених äверÿх ïочувсÿ шурхіт сукні, і в кімнату увійшëа його
кохана äівчина.
Увійшëа äуже швиäко, раäше вбігëа. Щоки у неї ïаëаëи, очі буëи
оïущені, на обëиччі буëо збентеженнÿ, ніÿковістü, ïереëÿк.
Ïіäійшовши äо ïана Воëоäийовсüкого, Кшисÿ ïоäаëа йому обиäві äоëоні,
аëе не гëÿнуëа на нüого, а коëи він ревно ïочав öіëувати її руки, віäразу
збëіäëа, не ïромовивши жоäного сëова.
 А його серöе враз наïовниëосÿ ëюбов’ю, захоïëеннÿм, тривогою, ëеäве він
ïобачив öе ніжне, мінëиве, ÿк äивна картина, ëичко, öей стрункий і ëюбий
стан, віä ÿкого так і війнуëо теïëом неäавнüого сну. Зворушиëи його
і збентеженнÿ, і ïереëÿк, що ïростуïаëи на її обëиччі.
«Квітонüко ти моÿ найчарівніша! — ïоäумки ïромовив він. — Чого ж ти
боїшсÿ? Я і життÿ, і кров свою за тебе віääав би...»
Аëе ïан Міхаë не сказав öüого Кшисі вгоëос, зате так äовго і з таким
ïочуттÿм ïритискав кінчики своїх гострих вусиків äо її оксамитових рук, що
на них заëишиëисÿ червоні сëіäи.
Бачачи усе öе, Басÿ зумисне нагорнуëа собі на очі біëÿве воëоссÿ, щоб не
виказати хвиëюваннÿ, ïроте öієї миті ніхто на неї не äививсÿ. Усі ïогëÿäи
буëи звернені на ïару, що стоÿëа ïосереä кімнати, мовчаннÿ ставаëо
нестерïним.
Ïершим його ïорушив ïан Міхаë.
— Ніч äëÿ мене ïроминуëа у ïечаëі й тривозі, — сказав він, — бо ÿ всіх
учора бачив, оïріч вас, миëостива ïанно, а ще мені стіëüки сумного
розïовіëи, що хотіëосÿ біëüше ïëакати, аніж сïати.
Кшисÿ, ïочувши öі віäверті сëова, збëіäëа ще сиëüніше, ïан
Воëоäийовсüкий ïоäумав, що вона осü-осü зомëіє і кваïëиво ïромовив:
— Ïро öе ми ще ïоговоримо, а зараз ÿ вас ні ïро що біëüше не
ïитатиму, хочу, щоб ви, миëостива ïанно, віäïочиëи й засïокоїëисÿ. Я ж не
barbarus********, не звір ÿкийсÿ, і, Бог свіäок, тіëüки äобра вам зичу.
— Äÿкую! — ïрошеïотіëа Кшисÿ.
Ïан Загëоба, стоëüник і його äружина безïерестану обмінюваëисÿ
ïогëÿäами, натÿкаючи на те, що час ïочати сïіëüну розмову, аëе äовго ніхто
з них не міг на öе зважитисÿ. Та осü нарешті ïіäвівсÿ ïан Загëоба.
— Треба б, — сказав він, звертаючисü äо ïрибуëüöів, — сüогоäні
з’їзäити äо міста. Там ïереä виборами все аж киïитü, кожен свого
висуванöÿ хваëитü. Äорогою ÿ розïовім вам, ïанове, кого, на мій розсуä,
треба ïіäтримати.
Ніхто не озвавсÿ, ïан Загëоба ïовів осовіëим оком äовкоëа, нарешті
звернувсÿ äо Басі:
— А ти, бäжіëко, ïоїäеш із нами?
— Та хоч на Русü! — різко віäïовіëа Басÿ.
І знову заïаëа тиша. З такими заïинками минув öіëий сніäанок, розмова
не кëеїëасÿ.
 Нарешті усі ïіäвеëисÿ з-за стоëу.
Ïан Воëоäийовсüкий віäразу ж ïіäійшов äо Кшисі й ïромовив:
— Миëостива ïанно, мені неоäмінно треба ïоговорити з вами наоäинöі.
Ïісëÿ öüого він ïоäав їй руку, і вони ïройшëи у ïриëегëу кімнату, в ту
саму, що буëа свіäком їхнüого ïершого ïоöіëунку.
Ïосаäивши Кшисю на софу, ïан Міхаë сів ïоруч і ÿк äитину захоäивсÿ
гëаäити її ïо гоëові.
— Кшисю! — сказав він нарешті ëагіäним гоëосом. — Ти не боїшсÿ
біëüше? Чи можеш теïер сïокійно і розважëиво говорити зі мною?
Äівчина вже зовсім засïокоїëасÿ, а крім того, її зворушиëа його äоброта,
і тоäі вона вïерше ïіäвеëа на нüого очі.
— Можу, — віäказаëа вона тихо.
— Чи ïравäа, що ти йäеш у черниöі?
У віäïовіäü Кшисÿ стуëиëа руки й бëагаëüно ïрошеïотіëа:
— Не гнівайсÿ на мене, миëостивий ïане, не ïрокëинай, аëе öе ïравäа!
— Кшисю! — ïромовив ïан Воëоäийовсüкий. — Невже ти й сïравäі
зäатна тоïтати ëюäсüке щастÿ, ÿк зараз моє тоïчеш? Äе твоє сëово, äе
наша äомовëеністü? Я з Богом вести війни не можу, аëе скажу тобі наïереä
те, що вчора мені ïан Загëоба сказав: сутани з ëюäсüкої кривäи не шиютü.
Моєю кривäою Божої сëави не ïримножиш, аäже Госïоäü наä усім світом
ïанує, всі нароäи і земëі, морÿ й річки, ïтахи ïіäнебесні, звірі ëісові, сонöÿ,
зорі й усе, що тіëüки на äумку сïасти може, і навітü біëüше, усе його, а ти
в мене оäна — кохана і найäорожча, моє щастÿ, увесü мій скарб. Невже ти
гаäаєш, що Госïоäü Бог, усім воëоäіючи, схоче в убогого жовніра öей скарб
вирвати? Що він, із äобротою його веëикою, ïристане на öе, не
розгніваєтüсÿ, заäовоëений буäе? Ïоäумай, що ти йому äаєш — себе? Аëе
ж ти моÿ, ти мені äоброхітü ïрисÿгаëа, отже, äаєш не своє, а чуже, мій
біëü, мої сëüози, а може, й мою смертü. Чи маєш ти на öе ïраво? Сïитай
ïро öе у свого серöÿ, свого розуму, у вëасного сумëіннÿ сïитай... Якби
ÿ тебе скривäив, коханнÿ своє зраäив, тебе забув, у тÿжких гріхах чи
в безчесті ÿкому винуватий був — ой, та гоäі, й говорити ïро öе не
хочетüсÿ! Аëе ÿ ïоїхав у äикий стеï — орäу ïостерегти, розбійників
ïоëовити, Вітчизні ïрисëужитисÿ, життÿ свого не шкоäуючи, а тебе кохав
äо нестÿми, ïро тебе вäенü і вночі äумав і, ÿк оëенü äо воäи, ïтах у небеса,
äитÿ äо матері і мати äо äитини, äо тебе ïрагнув! І за оöе все мені така
зустріч, така нагороäа? Кшисю, ëюба моÿ, äруже мій, моÿ обраниöе, скажи
мені, що скоїëосÿ? Не крийсÿ, говори щиро, ÿк ÿ з тобою говорю,
äоïоможи укріïити віру, не заëишай мене наоäинöі з моїм нещастÿм. Ти
сама äаëа мені таке ïраво — не роби мене ïокинüком!..
Не знав серäешний ïан Міхаë того, що є на світі ïраво набагато вëаäніше
й äавніше, аніж звичайні ëюäсüкі ïрава, і, скорÿючисü йому, серöе тіëüки
сëіäом за коханнÿм іäе і йтиме, а те, котре кохати ïерестаëо, вже самим
öим у віроëомстві винувате. Так гасне ненароком ëамïа, коëи в ній вигоритü
гас. Тож, не знаючи ïро öе, ïан Воëоäийовсüкий обіймав коëіна Кшисі,
ïросив і бëагав її, а вона віäïовіäаëа йому тіëüки ïотоками сëіз, бо вже не
могëа віäïовісти серöем.
— Кшисю, — сказав нарешті маëенüкий риöар, ïіäвоäÿчисü, — у сëüозах
твоїх щастÿ моє втонути може, аëе ж ÿ тебе не ïро öе, а ïро ïорÿтунок
бëагаю.
— Не ïитай мене, миëостивий ïане, ïро ïричини, — віäïовіëа, ковтаючи
сëüози, Кшисÿ, — не шукай гëузäу, так, наïевно, муситü бути і не буäе
інакше. Не гіäна ÿ такого чоëовіка, ÿк ти, мосüïане, і нікоëи не буëа гіäна...
Знаю ÿ, ÿкої кривäи тобі завäаю, і ïрикро мені віä öüого, ох ÿк ïрикро!...
Раäи äати собі не можу... О Боже мій, Боже! Серöе краєтüсÿ! Вибач мені,
миëостивий ïане, не гнівайсÿ, віäïусти і не ïрокëинай!
Сказавши öе, Кшисÿ уïаëа ïереä ïаном Воëоäийовсüким навкоëішки.
— Знаю, знаю, скривäиëа ÿ тебе, миëостивий ïане, тому ëаскаво ïрошу
ïобëажëивості й миëосерäÿ.
Тут темна Кшисина гоëівка схиëиëасÿ аж äо ïіäëоги. Ïан
Воëоäийовсüкий тієї ж миті сиëоміöü ïіäнÿв біäоëашну ïëакаëüниöю
з ïіäëоги, ïосаäив знову на софу і, мов несамовитий, захоäивсÿ мірÿти
кроками кімнату. Іноäі він зуïинÿвсÿ, обхоïивши гоëову руками, ïотім знову
хоäив із кутка в куток, нарешті зуïинивсÿ ïереä Кшисею і ïромовив:
— Äай собі ще час, а мені наäію. Аäже і ÿ не кам’ÿний. Чому ж ти без
крихти жаëю ïечеш мене розжареним заëізом? Хоч би ÿ й хтозна-ÿкий
терïëÿчий був, та коëи шкіра зашиïитü, мимовоëі не витримаєш. А вже ÿк
мені боëÿче, і сказати не вмію... Äаëебі, не вмію!.. Ïростак ÿ, знаю,
найкращі мої роки на війнах ïроминуëи... О Боже! О Ïречиста Äіво! У öій
самій кімнаті ти мені ïро коханнÿ говориëа! Кшисю, Кшисю! Я äумав,
äовіку зі мною буäеш, а теïер — усе, кінеöü! Що з тобою стаëосÿ? Хто
ïіäмінив тобі серöе? Кшисю, аäже ÿ і äосі той самий... Ти й знати не
хочеш, що äëÿ мене öей уäар боëючіший, аніж äëÿ кого іншого, бо ÿ вже
оäну кохану втратив. О Госïоäи, що їй іще сказати, щоб зачеïити її
серöе?.. Як же ÿ мучусÿ, і всім байäуже äо öüого. Заëиш мені хоч наäію, не
ïозбавëÿй усüого віäразу!..
Кшисÿ нічого не віäïовіäаëа, віä риäанü вона зäригаëасÿ äеäаëі сиëüніше,
а маëенüкий риöар стоÿв ïереä нею, намагаючисü угамувати сïершу свою
скорботу, а віäтак і страшний гнів, і, нарешті, засïокоївшисü, ïовторив:
— Заëиш же мені хоч наäію! Чуєш?
— Не можу, не можу! — віäïовіëа Кшисÿ.
Ïочувши öе, ïан Воëоäийовсüкий ïіäійшов äо вікна і ïритуëивсÿ чоëом
äо хоëоäної шибки. Ïостоÿвши äовгенüко мовчки, він обернувсÿ, стуïив
кіëüка кроків äо äівчини і äуже тихо ïромовив:
— Бувай зäорова, миëостива ïанно! Мені тут робити нема чого. Щоб ти
маëа стіëüки щастÿ, ÿк ÿ мав горÿ! Знай, що ÿ ïрощаю тобі, зараз сëовом,
а äастü Бог, і серöем ïрощу... Тіëüки май наäаëі біëüше миëосерäÿ äо
ëюäсüких стражäанü і не äавай ïорожніх обіöÿнок. Та що там казати,
у ëиху гоäину ïерестуïив ÿ öі ïороги!.. Ïрощавай!..
Сказавши öе, він ворухнув вусиками, укëонивсÿ і вийшов. У їäаëüні äосі
сиäіëи ïоäружжÿ Маковеöüких і ïан Загëоба. Вони ïіäхоïиëисÿ назустріч
ïанові Міхаëу, аëе він тіëüки махнув рукою.
— Усе марно! — сказав він їм і вийшов. — Äайте мені сïокій!..
З їäаëüні вузüким кориäором маëенüкий риöар ïоïрÿмував äо своєї
кімнати. Там біëÿ схоäів, що веëи у сïочиваëüню ïанÿнок, äорогу йому
застуïиëа Басÿ.
— Нехай Бог вас утішитü, миëостивий ïане, і ïом’ÿкшитü Кшисине
серöе, — ïромовиëа вона гоëосом, що тремтів віä сëіз.
Ïан Міхаë, навітü не гëÿнувши на неї, мовчки ïройшов ïовз. І раïтом
його ïойнÿв шаëений гнів, гіркота ïереïовниëа äушу, він обернувсÿ äо ні
в чому не винної Басі, обëиччÿ його буëо скривëене ëюттю і гëумом.
— Äай Кетëінгу сëово вийти за нüого, — виïаëив він заäихаючисü, —
закохай його в себе, а ïотім розтоïчи, розтерзай його серöе і ïіäи у черниöі!
— Ïане Міхаëе! — зäивовано завоëаëа Басÿ.
— Натішсÿ уïовні, нарозкошуйсÿ ïоöіëунками, а äаëі йäи, віäбувай
ïокуту!.. Боäай би вас хаï ухоïив!..
Öüого Басÿ стерïіти вже не могëа. Сам Бог бачив, скіëüки самозабуттÿ
буëо у її ïобажанні, а у віäïовіäü вона ïочуëа несïравеäëивий äокір, гëум
і образу тієї миті, коëи життÿ б віääаëа, аби тіëüки втішити невäÿчного.
Ї
 Її ïаëка äуша аж киïіëа. Щоки äівчини ïашіëи вогнем, нізäрі розäуëисÿ
віä гніву. Не розäумуючи ані хвиëини, Басÿ струснуëа неïокірною
чуïриною і вигукнуëа:
— То знай же, миëостивий ïане, що не ÿ через Кетëінга іäу в черниöі!
Сказавши öе, вона збігëа вгору схоäами і зникëа з очей.
Маëенüкий риöар остовïів віä ïоäиву, а ïотім, ніби ïрокинувшисü, ïровів
ïо обëиччю руками, ïротираючи очі ÿк ëюäина, котра щойно ïробуäиëасÿ
віä сну.
Зненаöüка, наëившисü кров’ю, він схоïивсÿ за шабëю і страшним гоëосом
закричав:
— Горе зраäникові!
За чвертü гоäини він уже мчав äо Варшави, аж вітер свистів у нüого
у вухах та груäки земëі ëетіëи з-ïіä коïит конÿ.

******** Спільноти (лат.).

******** Доказ (лат.).
******** Варвар (лат.).
 РОЗДІЛ ХІХ

Віä’їзä його ïомітиëи ïан стоëüник із äружиною і ïан Загëоба, ÿкі

з тривогою ïогëÿäаëи оäне на оäного, ніби ïитаючи, що стаëосÿ і куäи він
їäе.
— Боже ïравеäний! — завоëаëа ïані стоëüникова. — Ще рушитü äесü
у Äике ïоëе, і ÿ його біëüше не ïобачу!
— Або ж сëіäом за öією бëазнихою у кëÿшторі сховаєтüсÿ! — äоäав
зрозïачений ïан Загëоба.
— Тут треба щосü вирішувати! — згоäивсÿ ïан стоëüник.
Зненаöüка віäчиниëисÿ äвері, й у їäаëüню вихором увірваëасü Басÿ,
схвиëüована, бëіäа. Зуïинившисü ïосереäині кімнати й затуëивши äоëонÿми
очі, вона затуïаëа ногами, ÿк маëа äитина, і заïищаëа:
— Рÿтуйте, ëюäи äобрі! Ïан Міхаë ïоїхав убити Кетëінга! Хто в Бога
вірує, нехай скаче за ним, зуïинитü! Рÿтуйте, рÿтуйте!..
— Що з тобою, ïанно? — вигукнув, хаïаючи її за руки, ïан Загëоба.
— Рÿтуйте! Ïан Міхаë уб’є Кетëінга! Через мене ïроëëєтüсÿ кров,
Кшисÿ загине, і все через мене!
— Говори! — струснувши її, завоëав ïан Загëоба. — Звіäкіëÿ ти öе
знаєш? Чому через тебе?
— Бо ÿ зі зëості сказаëа йому, що вони кохаютü оäне оäного і що Кшисÿ
через Кетëінга у черниöі йäе. Зараäи усіх свÿтих, хто в Бога вірує, нехай
кваïитüсÿ, заваäитü öüому. Їäü, миëостивий ïане, чимшвиäше, усі їäüте, всі
їäüмо!
Ïан Загëоба, котрий не звик у таких виïаäках гаÿти часу, вискочив на
ïоäвір’ÿ і звеëів негайно заïрÿгати.
Ïані стоëüникова хотіëа розïитати Басю ïро äивовижну новину. Вона
äосі й ïоäумати не могëа, що Кшисÿ і Кетëінг кохаютü оäне оäного, аëе
Басÿ виëетіëа сëіäом за ïаном Загëобою ïригëÿнути, ÿк заïрÿгатимутü,
äоïомогëа вивести коней, ïоставиëа їх у äишëо, і, нарешті, сівши на
ïереäок, ïростовоëоса ïіä’їхаëа äо ґанку, на ÿкому äвоє чоëовіків, уже
вбраних, чекаëи на неї.
— Зëазü! — сказав їй ïан Загëоба.
— Не зëізу!
— А ÿ кажу, зëазü!
 — Не зëізу! Сіäайте, місöÿ вистачитü, а ні, то сама ïоїäу!
Із öими сëовами вона взÿëа у руки віжки, а чоëовіки, бачачи, що
сïеречатисÿ з нею — тіëüки гаÿти час, äаëи їй сïокій.
Тим часом ïіäбіг із батогом чеëÿäник, а ïані стоëüникова встигëа винести
Басі кошушанку і ковïачок, бо äенü був морозний.
І вони рушиëи.
Басÿ заëишиëасÿ на ïереäку, ïан Загëоба марно вмовëÿв її ïересісти хоч
на ïерше сиäіннÿ, аëе вона й öüого не схотіëа, можëиво, боÿчисü, щоб він
не ëаÿв її, через те йому äовеëосÿ розïитувати зäаëека, кричачи на ïовен
гоëос, а вона віäïовіäаëа, не ïовертаючи гоëови.
— Звіäкіëÿ ти, — ïочав ïан Загëоба, — знаєш ïро öю ïарочку?
— Я все знаю!
— Кшисÿ, чи що, тобі сказаëа?
— Кшисÿ нічого мені не говориëа.
— То, може, сам шотëанäеöü?
— Ні, аëе ÿ знаю, що він саме через неї äо Ангëії зібравсÿ. Усіх ïошив
у äурні, оïріч мене.
— Неймовірно! — ïромовив ïан Загëоба.
А Басÿ йому:
— Öе ваша, миëостивий ïане, робота. Не треба буëо їх звоäити.
— Сиäи тихо, не ïхай носа äо чужого ïроса! — віäïовів ïан Загëоба.
Його найбіëüше зачеïиëо те, що її äокір чує ëатичівсüкий стоëüник.
Трохи ïомовчавши, він äоäав:
— Я їх звоäив? Я їм щосü раäив? Отакої! Мені ïоäобаютüсÿ такі
баëачки!
— А що ні, скажете? — віäïовіëа äівчина.
Äаëі вони їхаëи у ïовній тиші.
Ïан Загëоба ніÿк не міг сïекатисÿ äумки, що Басÿ має сëушністü і що
без нüого тут сïравäі не обійшëосÿ. Äумка öÿ гризëа його всенüку äорогу,
ще й коëÿска трÿсëасÿ мов ïрокëÿта, тож у старого шëÿхтича гетü
зіïсувавсÿ настрій, він ëаäний був звинувачувати у всüому самого себе.
«Воëоäийовсüкий і Кетëінг, — міркував він, — маëи б раöію, ÿкби,
змовившисü, віäтÿëи мені вуха. Оäружити когосü суïроти його воëі — öе
все оäно, що наказати комусü на кобиëі обëиччÿм äо хвоста їзäити. Сëушно
каже öÿ муха. Якщо траïитüсÿ äвобій, кров Кетëінга буäе на моїй совісті.
І що öе ÿ на старості ëіт ніÿк не вгамуюсÿ? Тüху, нехай йому ëиха гоäина!
Ще біëüше, наостанок маëо в äурні не ïошиëи, бо ëеäве зäогаäавсÿ, з ÿкої
öе речі Кетëінг зібравсÿ за море їхати, а öÿ гаëка у черниöі ïоäатисÿ, та
гайäучок усе віäразу збагнув...»
Тут заäумавсÿ ïан Загëоба, а за хвиëю сказав:
— Шеëüма, не äівчина! Мабутü, очі у ïана Міхаëа там, äе й у рака, раз
він нею зараäи тієї ëÿëüки знехтував!
Тим часом вони äістаëисÿ äо міста. Отут і ïочаëисÿ труäнощі. Ніхто
з них не знав, ні äе теïер мешкає Кетëінг, ні äе зуïинивсÿ ïан
Воëоäийовсüкий, а знайти їх у такому скоïищі ëюäей буëо не ëегше, ніж
зернину в корöі маку.
Сïочатку вони ïоäаëисÿ äо äвору веëикого гетüмана, там їм сказаëи, що
Кетëінг саме сüогоäні вранöі має віäïëисти за море. Äо речі, сказаëи, ïан
Воëоäийовсüкий теж тут ïобував, розïитував усіх ïро Кетëінга, аëе äе він
теïер, ніхто не знав. Можëиво, ïристав äо хоругви, що розкинуëа шатра
у ïоëі за містом.
Ïан Загëоба звеëів їхати äо табору, ïроте й там не ïощастиëо натраïити
на сëіä ïана Міхаëа. Об’їхаëи ще усі заїжäжі äвори на вуëиöі Äëугій, буëи
на Ïразі, усе марно.
Тим часом настаëа ніч, ïро ночівëю в готеëі гоäі буëо й äумати, тому
вирішиëи ïовернутисÿ äоäому.
Усі буëи зажурені. Басÿ навітü трохи сïëакнуëа, набожний ïан стоëüник
читав моëитви, а ïан Загëоба був сïравäі стривожений. Та він усе-таки
ïробував розвесеëити і себе, і комïанію.
— Ха! — ïромовив він. — Ми тут біäкаємосÿ, а ïан Міхаë, можëиво,
уже вäома!
— Або у äвобої ïрохромëений! — озваëасü Басÿ.
І захоäиëасÿ риäати, ïовторюючи крізü сëüози:
— Язика мені віäтÿти треба! Öе ÿ, ÿ винувата! О Госïоäи, ÿ, наïевно,
збожевоëію!
— Тихо, ïанно! — засïокоїв її ïан Загëоба. — Не твоÿ öе ïровина!
І знай, ÿкщо зітнуëисÿ вони, то не Міхаëові ëежати на земëі.
— А мені й того риöарÿ жаëü! Äобре ж ми йому за гостинністü
віääÿчиëи! Боже! Боже!
— Вона ïравäу каже, — згоäивсÿ ïан Маковеöüкий.
— То гоäі вам! Кетëінг, мабутü, уже äо Ïруссії ïіä’їзäитü. Аäже
чуëи — ïоїхав оäин. Äастü Бог, зустрінутüсÿ вони, згаäаютü äавню
äружбу, а з нею і сëужбу. Вони ж скіëüки у ïохоäах укуïі соëі з’їëи,
стремено в стремено їзäиëи, на оäному сіäëі сïаëи, разом віäбиваëи набіги,
чимаëо ворожої крові ïроëиëи. На öіëе війсüко своєю ïриÿзню всëавиëисÿ,
а Кетëінга за красу äружиною ïана Воëоäийовсüкого називаëи. Бути не
може, щоб, зустрівшисü, не згаäаëи вони öüого.
— Часом і таке буває, — ïіäхоïив ïоміркований ïан стоëüник, — що
найвірніша ïриÿзнü ïерехоäитü у ненавистü. Скажімо, у наших краÿх ïан
Äейма зарубав ïана Убиша, з ÿким ïриÿтеëював років із äваäöÿтü. Можу
вам, ïанове, ÿкщо ваша ëаска, öю сумну історію розïовісти.
— Якби гоëова моÿ зараз віëüна буëа, ÿ заëюбки ïосëухав би, ÿк
і розïовіäі миëої äружини вашої, котра не ïромине жоäної äетаëі,
розказуючи ïро своє роäинне äерево. От тіëüки страх мене бере, ÿк згаäаю
ваші сëова ïро ïриÿтеëюваннÿ і ненавистü. Боронü Боже віä такої наïасті,
боронü Боже!
Аëе ïана стоëüника не можна вже буëо зуïинити.
— Оäного зваëи ïаном Äеймою, äругого — ïаном Убишем! Обиäва
ëюäи äостойні й äрузі нерозëийвоäа.
— Ой! Ой! Ой! — ïонуро мовив ïан Загëоба. — Вірмо у миëосерäÿ
Боже, що öüого разу так не буäе, бо інакше Кетëінгу не жити!
— Нещастÿ! — ïомовчавши хвиëину, вів äаëі ïан стоëüник. — Ïро що
öе ÿ? Так, так, ïро Äейму й Убиша! Ïам’ÿтаю, ÿк сüогоäні öе буëо...
А йшëосÿ теж ïро жінку...
— Вічно öі жінки! Ïерша-ëіïша чорнÿвка такого ïива тобі зваритü, що
виï’єш і скрутитü тебе, — буркнув ïан Загëоба.
— А ти, ваша миëостü, Кшисі не ображай! — зненаöüка завоëаëа Басÿ.
А ïан Загëоба їй:
— Якби ïан Міхаë у тебе закохавсÿ, не буëо б оöüого всüого...
Так за розмовами äоїхаëи äоäому. Серöÿ затüохкаëи у всіх, коëи вони
ïобачиëи світëо у вікнах. Ïоäумаëосÿ, чи не ïан Воëоäийовсüкий часом
ïриїхав?
Ïроте назустріч вийшëа сама ïані Маковеöüка, засмучена і веëüми
стривожена. Äізнавшисü, що всі ïошуки буëи марні, вона заëиëасÿ рÿсними
сëізüми і загоëосиëа, що вже нікоëи біëüше не ïобачитü брата. Басÿ
завторуваëа їй, та й сам ïан Загëоба не міг äати собі раäи віä ïечаëі.
— Завтра зранку знов ïоїäу, — сказав він, — може, самому щосü
ïощаститü розвіäати.
 — Ïоїäемо шукати уäвох, — озвавсÿ ïан стоëüник.
— Ні, ви, ваша миëостü, заëиштесÿ з жінками. Якщо Кетëінг живий,
ÿ ïовіäомëю.
— Ïобійтесÿ Бога! Аäже ми в осеëі öüого чоëовіка мешкаємо! —
вигукнув ïан стоëüник. — Завтра треба інше житëо шукати, у найгіршому
разі хоч би й намети в ïоëі ïоставити.
— Чекайте віä мене звістки, а то знову розминемосÿ, — ïораäив ïан
Загëоба. — Якщо Кетëінга зарубано...
— Зараäи Бога, говори тихіше, ваша миëостü, — ïоïрохаëа ïані
стоëüникова. — А то ще чеëÿäü ïочує і Кшисі ïерекажутü, а вона й так
ëеäве жива.
— Ïіäу äо неї, — сказаëа Басÿ.
І ïомчаëа нагору. Старі заëишиëисÿ у турботах і тривозі. Ніхто в öіëій
госïоäі не сïав. Äумка ïро те, що Кетëінга, можëиво, уже вбито, наïовниëа
страхом їхні серöÿ. Äо того ще й ніч виäаëасÿ заäушëивою, темною, äесü
уäаëині гриміëо, сÿÿëи сïоëохи, а згоäом і ÿскраві бëискавки стаëи щомиті
шугати в ïітüмі. Оïівночі ïерша öієї весни бурÿ ïронесëасÿ наä земëею. Аж
äвірнÿ ïробуäиëасÿ.
Кшисÿ з Басею сïустиëисÿ зі своєї сïочиваëüні в їäаëüню. Там,
зібравшисü äокуïи, усі ïочаëи читати моëитви, ïісëÿ кожного уäару грому
хором ïовторюючи за звичкою: «І сëово стаëо ïëоттю!»
У ïосвистах вітру часом їм учувавсÿ туïіт коïит, і тоäі воëоссÿ на гоëові
у Басі браëосÿ äротом віä страху, та й старим ставаëо моторошно,
зäаваëосÿ, осü-осü віäчинÿтüсÿ äвері й усереäину зайäе ïан Воëоäийовсüкий,
вимащений кров’ю Кетëінга.
Так завжäи ëагіäний і чемний ïан Міхаë уïерше в житті став тÿгарем äëÿ
äовкоëишніх, бо сама äумка ïро нüого наïовнюваëа жахом їхні серöÿ.
Ніч не ïринесëа жоäної звістки ïро маëенüкого риöарÿ. На світанку, коëи
бурÿ трохи вщухëа, ïан Загëоба вäруге вирушив äо міста.
Увесü öей äенü минув у ще біëüшій тривозі й ïечаëі. Басÿ аж äо вечора
ïросиäіëа біëÿ вікна або вибігаëа äо воріт і äивиëасÿ на äорогу, чи не їäе
ïан Загëоба.
Тим часом чеëÿäü за наказом ïана стоëüника ïовоëі ïакуваëа корзини
й вузëи, готуючисü äо віä’їзäу. Кшисÿ ïиëüнуваëа за нею, намагаючисü
у такий сïосіб триматисÿ осторонü віä ïоäружжÿ Маковеöüких.
 Ïані стоëüникова ïри ній жоäним сëовом не обмовиëасÿ ïро брата, ïроте
саме її мовчаннÿ ïереконуваëо Кшисю в тому, що і коханнÿ ïана Міхаëа äо
неї, і їхнÿ äомовëеністü і, нарешті, її віäмова — все із таємного стаëо
ÿвним. А тому важко буëо Кшисі сïоäіватисÿ, що öі найбëижчі ïанові
Воëоäийовсüкому ëюäи не скривäжені й не гніваютüсÿ на неї. Біäоëашна
äівчина знаëа, що так і має бути, що віäöураëисÿ її теïер такі віääані äосі
серöÿ, і стражäаëа собі тихöем.
Наäвечір буëи скëаäені корзини й ув’ÿзані вузëи, і вже можна буëо
вирушати. Аëе ïан Маковеöüкий äосі ще чекав вісток оä ïана Загëоби.
Нарешті ïоäаëи вечерю, äо ÿкої ніхто не äоторкнувсÿ, і ïотÿгсÿ тÿжкий,
нестерïний, нуäний вечір, навкоëо буëо так тихо і так гëухо, ніби усі тіëüки
те й робиëи, що ïрисëухаëисÿ äо нашіïтуваннÿ гоäинника.
— Ïерейäімо у вітаëüню, — заïроïонував зненаöüка ïан стоëüник. —
Наäокучиëо вже тут сиäіти.
Ïерейшëи у вітаëüню, ïовсіäаëисÿ, аëе не встигëи й сëовом ïеремовитисÿ,
ÿк за вікнами загавкаëи собаки.
— Їäе хтосü! — вигукнуëа Басÿ.
— Собаки вищатü, ніби свого вïізнаëи! — зауважиëа ïані стоëüникова.
— Ану тихо! — сказав ïан стоëüник.
— Тихо! — ïовториëа Басÿ. — Хтосü свій ïіä’їзäитü... Öе ïан Загëоба.
Басÿ і ïан стоëüник ïіäхоïиëисÿ на рівні ноги й вибігëи з вітаëüні. У ïані
стоëüникової закаëатаëо серöе, ïроте вона заëишиëасÿ з Кшисею, щоб
скорим ïосïіхом не виказати, ÿких наäто важëивих звісток очікуютü віä
ïана Загëоби.
Тим часом коëеса заторохтіëи вже ïіä вікнами, і знову все стихëо.
У сінÿх ïочуëисÿ ÿкісü гоëоси, а ще за митü у кімнату ураганом увірваëасü
Басÿ із таким обëиччÿм, немовби ïобачиëа ïривиäа.
— Басю, що з тобою? Хто там? — заïитаëа ïані Маковеöüка.
Та не встигëа Басÿ віäсаïнути, щоб віäïовісти, ÿк äвері віäчиниëисÿ,
і в кімнату зайшов ïан стоëüник, сëіäом ïан Воëоäийовсüкий, а за ним
Кетëінг.
 РОЗДІЛ ХХ

Кетëінг був так збентежений, що ëеäве зäогаäавсÿ укëонитисÿ äамам,

ïісëÿ чого зуïинивсÿ стоÿти нерухомо, ïритиснувши каïеëюха äо груäей
і заïëющивши очі, схожий біëüше на чуäовий ïортрет, аніж на живого
чоëовіка. Ïан Воëоäийовсüкий обійнÿв сестру, що кинуëасÿ йому назустріч,
і набëизивсÿ äо Кшисі.
Обëиччÿ äівчини буëо біëе ÿк ïоëотно, і ëегенüкий ïушок наä губою
зäававсÿ темнішим, ніж зазвичай. Груäи її високо зäіймаëисÿ віä
хвиëюваннÿ. Ïан Воëоäийовсüкий ніжно взÿв її руку в свою і ïіäніс äо
губів, віäтак ïостоÿв мовчки, ворушачи вусиками, і нарешті, зібравшисü із
äумками, з веëиким смутком сïроквоëа заговорив:
— Моÿ миëостива ïанно, ні, скажу не криючисü: моÿ кохана Кшисю!
Висëухай мене без страху, бо ÿ не скіф, не татарин, не äикун ÿкийсü,
а ïросто ïриÿтеëü твій, котрий, сам не вміючи бути щасëивим, тобі щастÿ
зичитü. Теïер ні äëÿ кого не таємниöÿ, що ви з Кетëінгом кохаєте оäне
оäного. Ïанна Басÿ у сïравеäëивому гніві сказаëа мені öе у вічі, і не
ïриховую, ÿ з ëюттю веëикою виëетів із öієї осеëі, ïрагнучи ïомсти... Хто
усе втратив, тому ëишаєтüсÿ тіëüки ïомститисÿ, а ÿ, Бог свіäок, кохав тебе
без тÿми, і не ïросто ÿк каваëер ïанну... Якби ÿ був уже батüком роäини
і Госïоäü äав би мені сина чи äонечку, а ïотім забрав, то й тоäі, ëибонü,
ÿ ïобивавсÿ б не біëüше, аніж зараз ïобиваюсü...
Тут гоëос у ïана Міхаëа зненаöüка затремтів, аëе він ураз угамував себе
і, ворухнувши вусиками, ïовів äаëі:
— Аëе жаëü жаëем, а сëüозами ëиха не виïëачеш. Те, що Кетëінг тебе
ïокохав, не äивина! Та й хто б тебе не ïокохав?! І що ти його ïокохаëа,
така вже моÿ äоëÿ, оäнак і öе не äивно, куäи мені äо Кетëінга! На
бойовищі ÿ йому не ïостуïëюсÿ, він сам öе ïіäтверäитü, а тут нас рівнÿти
нема чого. Госïоäü Бог оäного нагороäив красою, а äругому її не äав. Та
все-таки розумом не обäіëив. Тому-то ÿ, щойно мене вітром äорогою
обвіÿëо, а ïерша ëютü минуëа, ïрисëухавсÿ äо гоëосу сумëіннÿ і ïоäумав: за
що ж ти їх каратимеш? За що ïроëëєш кров ïриÿтеëÿ? Ïокохаëисÿ
вони — так на те воëÿ Божа. Неäарма старі ëюäи кажутü: «Суïроти
коханнÿ і гетüмансüке сëово не указ». Ïокохаëи оäне оäного, отже, так Бог
хотів, аëе честі своєї не ïринизиëи. Якби Кетëінг знав, що ти мені
ïрисÿгëа, може, ÿ б і крикнув йому: «Захищайсÿ!», аëе він ні ïро що не
знав. Нема тут його ïровини. І твоєї нема. Він вирішив ïоїхати, ти —
Богові ïосëужити... Ïевно, так уже суäиëосÿ. Öе Божий ïерст, мені на
роäу наïисано сиротою бути. Та нічого, ÿ ïеретерïëю!..
Ïан Міхаë уäруге раïтово змовк і ïочав важко äихати, ÿк нуреöü, що
ëеäве виïірнув із гëибини воä, і знову взÿв Кшисю за руку.
— Кохати, усüого äëÿ себе бажаючи, не штука, — сказав він. — У трüох
нас серöÿ краютüсÿ, — ïоäумав ÿ, — нехай ëіïше оäне ïеретерïитü, зате
äвом утіху заëишитü. Äай Боже тобі, Кшисю, щастÿ з Кетëінгом!.. Амінü...
Ниє моє серäенüко, та ïобоëитü і вгамуєтüсÿ. Туга вëÿжетüсÿ... Äай тобі
Боже... А öе все, äаëебі, минетüсÿ... Я ïеретерïëю!..
І хоч ïан Міхаë тримавсÿ мужнüо, ïроте на öüому сëові зöіïив зуби
і застогнав віä боëю, а у ïротиëежному кутку вітаëüні ïочуëосÿ скигëеннÿ
Басі.
— Ну, Кетëінгу, буäü щасëивий, ïобратиме! — вигукнув ïан
Воëоäийовсüкий.
Кетëінг ïіäійшов бëижче, уïав ниöüма ïереä Кшисею і мовчки
з веëичезною ïоштивістю й ніжністю обійнÿв її коëіна.
А ïан Воëоäийовсüкий заговорив уривчасто:
— Обійми його і ти! Натерïівсÿ ж бо, хëоïчина... Нехай вас Бог
бëагосëовитü!.. Не ïіäеш ти у черниöі... А ÿ втішусÿ тим, що не ïрокëенете
ви мене, а äобрим сëовом згаäаєте... Госïоäü Бог зараз зі мною, ÿ знаю,
хоч і тÿжко мені...
Басÿ, не в змозі äовше витримати його речей, вибігëа з вітаëüні, а ïан
Воëоäийовсüкий, завваживши öе, сказав ïанові стоëüнику та його сестрі:
— Іäітü і ви в іншу кімнату, а їх заëиште самих... Я теж ïіäу, хочу
наоäинöі з Богом ïоговорити...
І вийшов.
У сінÿх він зустрів Басю. Вона стоÿëа біëÿ схоäів, на тому самому місöі,
що й ïершого разу, коëи, ïойнÿта гнівом, виказаëа таємниöю Кшисі
й Кетëінга. Аëе теïер вона стоÿëа, віäвернувшисü обëиччÿм äо стіни
і захоäÿчисü віä ïëачу.
Ïобачивши öе, ïан Міхаë ще біëüше затужив наä своєю äоëею. Äосі він
стримувавсÿ, ÿк міг, аëе öієї миті немовби вïаëи усі ïереïони, і з очей його
ïотоком уäариëи сëüози.
— Чого ти ïëачеш, миëостива ïанно? — сïівчутëиво заïитав він.
 Басÿ ïіäвеëа гоëівку і, мов äитина, ïіäносÿчи äо очей то оäин, то äругий
куëачок, зäригаючисü віä риäанü і хаïаючи віäкритим ротом ïовітрÿ,
уривчасто віäïовіëа йому:
— Мені так жаëü!.. О Боже, ÿк мені жаëü!.. Ïан Міхаë такий чесний,
такий äобросерäий!.. Боже мій, Боже!..
А він тим часом узÿв її рученÿта в свої і захоäивсÿ öіëувати їх з уäÿчністю
й розчуëеннÿм.
— Бог тебе винагороäитü! Бог тебе винагороäитü за твою серäечністü! —
ïромовив він. — Тихо, не ïëач!
Аëе Басÿ риäаëа риäма. Кожна жиëка тремтіëа в неї віä ïëачу, вона
äеäаëі частіше хаïаëа губами ïовітрÿ і нарешті, затуïавши ніжками віä
обуреннÿ, завоëаëа так гоëосно, що аж розëÿгëосÿ на всенüку осеëю:
— Äурна, ÿк ïенü, Кшисÿ! Та ÿ б і на äесÿтü Кетëінгів ïана Міхаëа не
ïромінÿëа! Я ïана Міхаëа ëюбëю біëüше за всіх... біëüше, аніж тітку,
біëüше... аніж äÿäüка, біëüше, аніж Кшисю!..
— Басю!.. Зараäи Бога! — вигукнув маëенüкий риöар.
І, щоб хоч ÿкосü угамувати äівчину, ïан Міхаë ухоïив її в обійми, а Басÿ
так ïритисëасÿ äо його груäей, що він чув, ÿк тüохкає, мов у ïташки, її
серöе. Тоäі ïан Міхаë обнÿв Басю ще міöніше, і вони завмерëи.
Настаëо äовге мовчаннÿ.
— Басю! Чи ïіäеш за мене? — нарешті заïитав маëенüкий риöар.
— Так! Так! Так! — віäïовіëа Басÿ.
Ïочувши öе, ïан Міхаë ïаëко ïоöіëував її у рожеві вуста, і вони знову
завмерëи.
Тим часом заторохтіëа бричка, а за митü ïан Загëоба вбіг у сіни, а звіäти
в їäаëüню, äе сиäіëи ïан стоëüник із äружиною.
— Немає Міхаëа! — виïаëив він оäним äухом. — Я шукав його всюäи!
Ïан Кшиöüкий каже, що бачив їх із Кетëінгом. Мабутü, биëисÿ вони!
— Міхаë тут, — віäïовіëа ïані стоëüникова, — ïривіз Кетëінга і віääав
йому Кшисю!
Соëÿний стовï, що на нüого обернуëасÿ Ëотова äружина, наïевно, біëüше
скиäавсÿ на живу ëюäину, аніж ïан Загëоба тієї миті. Якийсü час триваëо
öіëковите мовчаннÿ, віäтак старий шëÿхтич ïротер очі й заïитав:
— Невже?
— Кшисÿ з Кетëінгом сиäÿтü у вітаëüні, а ïан Міхаë моëитисÿ ïішов, —
віäïовів ïан стоëüник.
 Ïан Загëоба, не вагаючисü, зайшов у вітаëüню і, хоч уже знав ïро все,
знову остовïів, ïобачивши Кетëінга й Кшисю, що сиäіëи, схиëившисü оäне
äо оäного. Вони віäразу ж ïіäхоïиëисÿ, онімівши віä збентеженнÿ, аëе тут
сëіäом за ними увійшëо і ïоäружжÿ Маковеöüких.
— Життÿ мого не вистачитü, щоб віääÿчити ïанові Міхаëу! — нарешті
вигукнув Кетëінг. — Йому ми своїм щастÿм зобов’ÿзані!
— Нехай бëагосëовитü вас Госïоäü! — ïромовив ïан стоëüник. — Як
ïан Міхаë сказав, так і буäе!
Кшисÿ кинуëасü ïані стоëüниковій в обійми, і обиäві заïëакаëи. Ïана
Загëобу ніби огëушиëи чимосü важким ïо гоëові. Кетëінг укëонивсÿ
синівсüким ïокëоном ïанові стоëüнику, той ïіäвів його і чи то віä наäміру
ïочуттів, чи то віä хвиëюваннÿ сказав:
— А ïана Убиша ïан Äейма все-таки зарубав! Тож не мені, а Міхаëові
äÿкуй!
Ïомовчавши трохи, він звернувсÿ äо äружини:
— А ÿк ту їхню краëю зваëи?
Аëе ïані стоëüникова не встигëа віäïовісти, бо öієї миті у вітаëüню вбігëа
Басÿ, ще засаïаніша, ще рожевіша, ніж завше, з куäëами, ÿкі сïаäаëи на
очі так, що майже не виäно буëо ëоба. Ïіäскочивши äо ïари, котра стоÿëа
ïосереä кімнати, і вимахуючи ïаëüöем то ïереä очима у Кетëінга, то
у Кшисі, вона завоëаëа:
— Робітü собі що хочете! Зітхайте, кохайтесÿ, оäружуйтесü! На
зäоров’ÿ вам! Гаäаєте, що ïан Міхаë самотою на світі заëишитüсÿ?
А äзусüки! От візüму й вискочу за нüого, бо ÿ його кохаю і сама ïро öе
йому сказаëа. Ïерша сказаëа, він сïитав, чи ïіäу ÿ за нüого, а ÿ віäïовіëа,
що вибраëа б його з äесÿтка інших, бо кохаю його і буäу йому найëіïшою
äружиною, не ïокину його нікоëи і ïіäу укуïі з ним воювати. Я його äавно
ïокохаëа, хоч і мовчаëа, бо він найсерäечніший і найжаäаніший, і кращого
за нüого на світі нема... А теïер собі оäружуйтесü скіëüки ваша воëÿ, а ÿ за
ïана Міхаëа вийäу хоч завтра, бо ÿ, ÿ...
Тут Басÿ ïоïерхнуëасÿ.
Усі äивиëисÿ на неї і ніÿк не могëи збагнути, чи вона збожевоëіëа, чи
говоритü ïравäу. Вони зäивовано ïерегëÿäаëисÿ, аж раïтом сëіäом за
Басею у äверÿх з’ÿвивсÿ ïан Воëоäийовсüкий.
— Міхаëе! — заïитав ïан стоëüник, оговтавшисü ïісëÿ триваëої
ïаузи. — Чи ïравäа те, що ми чуємо?
 На öе маëенüкий риöар ïоважно віäïовів:
— Бог сотворив äиво, і осü моÿ втіха, моє коханнÿ, мій найбіëüший скарб!
Ïісëÿ öих сëів Басÿ скочиëа äо нüого, мов сарна.
Тим часом маска зäивуваннÿ сïаëа з обëиччÿ ïана Загëоби, його біëа
бороäа затрÿсëасÿ, і він, широко віäкривши обійми, ïромовив:
— Хваëа Всевишнüому!.. Гайäучку, Міхаëе, мерщій äо мене, а то
ÿ розревусÿ!..
 РОЗДІЛ ХХІ

Він кохав її äо нестÿми, і вона його теж, і буëо їм äобре вкуïонüöі, от

тіëüки äітей Бог не äав, хоч уже четвертий рік ïішов, ÿк вони ïобраëисÿ.
Зате госïоäарюваëи завзÿто. Ïан Воëоäийовсüкий куïив на свої і Басині
гроші äекіëüка сіë ïіä Кам’ÿнöем, і обійшëисÿ вони йому неäорого, бо у тих
краÿх уже äехто, ïобоюючисü туреöüкої наваëи, кваïëиво розïроäавав
майно. В маєтках своїх маëенüкий риöар заïроваäжував суворі війсüкові
ïорÿäки, несïокійний ëюä уïокорював, сïаëені хати віäбуäовував,
сïоруäжував фортеöі, себто оборонні укріïëеннÿ, äе розміщував тимчасові
гарнізони зі своїх жовнірів, — оäне сëово, ÿк коëисü ревно захищав
Вітчизну, так теïер äіëовито хазÿйнував, не виïускаючи, зрештою, із руки
шабëі.
Сëава його найменнÿ буëа найëіïшим захистом äëÿ його воëоäінü. Із
äеÿкими мурзами він ëив воäу на шабëі й укëаäав ïобратимство, інших бив.
Свавіëüні козаöüкі загони, розрізнені ватаги орäинöів, стеïові розбійники
й оïришки з бессарабсüких хуторів тремтіëи на саму згаäку ïро
«Маëенüкого Сокоëа», і тому табуни його коней та отари овеöü, буйвоëи
і вербëюäи безïечно броäиëи стеïом. Навітü сусіäів його шануваëи. Статки
ïана Міхаëа з äоïомогою розумної äружини зростаëи. Він був оточений
шанобою і ïовагою. Ріäна земëÿ нагороäиëа його високим званнÿм, гетüман
його ëюбив, хотинсüкий ïаша, згаäуючи ïро нüого, губами öмокав,
у äаëекому Криму, в Бахчисараї, з ïоштивістю ïовторюваëи його ім’ÿ.
Госïоäарство, війна і ëюбов — осü чим теïер буëо заïовнене його життÿ.
Сïекотне ëіто тисÿча шістсот сімäесÿт ïершого року застаëо ïоäружжÿ
Воëоäийовсüких у роäовому Басиному сеëі Сокіë. Сеëо öе буëо ïерëиною
їхніх воëоäінü. Там вони ïишно усією äвірнею ïриймаëи ïана Загëобу,
котрий, ïоïри важку äорогу і свій ïоважний вік, ïриїхав äо них, щоб
виконати урочисту ïрисÿгу, äану моëоäÿтам на весіëëі.
Ïроте бучному бенкетуванню й раäості госïоäарів, що частуваëи ëюбого
гостÿ, невäовзі заваäив наказ гетüмана, ÿкий веëів ïанові Воëоäийовсüкому
ïрибути äо Хреïтова, куäи його буëо ïризначено коменäантом. Там він мав
нести сторожову сëужбу, ïиëüнувати моëäавсüкий корäон, збирати чутки,
що наäхоäиëи з ïустеëі, віäганÿти виïаäкові чамбуëи й очистити окоëиöі віä
гайäамаків.
 Маëенüкий риöар, ÿк віääаний жовнір Речі Ïосïоëитої, негайно наказав
чеëÿäі ïозганÿти стаäа з ëугів, нав’ючити вербëюäів і в ïовній готовності
очікувати вистуïу в ïохіä.
Та серöе його краÿëосÿ на äумку ïро розëуку з äружиною, котру він
кохав і ÿк чоëовік, і ÿк батüко, кохав так, що ïросто äихати без неї не міг,
а брати з собою у гëухі й äикі ушиöüкі ïущі й ïіääавати небезïеöі не хотів.
Аëе Басÿ вïерëасÿ, що ïоїäе з ним.
— Ïоäумай, — казаëа вона, — невже мені сïокійніше тут ëишатисÿ,
аніж там, ïіä охороною війсüка, біëÿ тебе жити? Ëіïшого äаху, ÿк твій
намет, мені не треба, бо ÿ за тебе äëÿ того й ïішëа, щоб äіëити з тобою
і зëигоäні, і труäнощі, і небезïеки. Тут мене тривога з’їстü, а там, ïоруч із
таким жовніром, ÿ себе у безïеöі віäчуватиму, ÿк короëева у Варшаві.
А треба буäе в ïохіä іти, і в ïохіä ïіäу. Та ÿ тут без тебе очей не стуëю,
скибки хëіба в рот не візüму. Все оäно не витримаю і ïомчу äо Хреïтова,
а накажеш мене не ïускати, ïіä ворітüми заночую і äоти уïрохуватиму тебе
і ïëакатиму, аж äоки ти змиëосерäишсÿ.
Ïан Воëоäийовсüкий, сïантеëичений таким вибухом ïочуттів, схоïив
äружину в обійми і засиïав ïаëкими ïоöіëунками її рожеве ëичко, хоч вона
теж у боргу не ëишиëасÿ.
— Я б не суïеречив, — сказав він нарешті, — ÿкби йшëосÿ ïро звичайну
сторожову сëужбу чи сутички з орäинöÿми. Ëюäей там і сïравäі буäе
вäостаëü, бо зі мною ïіäе хоругов генераëа ïоäіëüсüкого25 і ще оäна, ïана
ïіäкоморіÿ, а крім того, Мотовиëо зі своїми семенами та Ëікгаузові26
äрагуни. Разом бëизüко шестисот воÿків, а з äжурами і всÿ тисÿча буäе.
Я іншого боюсÿ. Хоч горëоäери з варшавсüкого сейму у öе не хочутü
вірити, аëе ми, житеëі схіäних окраїн, із гоäини на гоäину очікуємо ïочатку
веëикої війни з усією туреöüкою раттю. Öе і ïан Мисëишевсüкий
ïіäтверäив, і хотинсüкий ïаша щоäенü Божий ïовторює, та й гетüман гаäає,
що суëтан не заëишитü Äорошенка без äоïомоги й огоëоситü війну —
веëику війну! — Речі Ïосïоëитій. І що тоäі мені з тобою робити, моÿ
рожева квітко, praemium мій, Богом ïосëана?
— Що з тобою станетüсÿ, те й зі мною. Не хочу іншої äоëі, хочу такої,
ÿка тобі виïаäе...
Тут ïан Загëоба, котрий äосі мовчав, ïромовив, звернувшисü äо Басі:
— Якщо вас турки схоïëÿтü, хоч-не-хоч, а твоÿ äоëÿ гетü іншою, аніж
у Міхаëа, буäе. Хе! Ïісëÿ козаків, швеäів, гіïерборейöів і бранäенбурзüкої
зграї — туреöüкі ïси! Казав ÿ ксüонäзові Оëüшовсüкому: «Не äовоäüте
Äорошенка äо віäчаю, бо він оä безвихоäі ïерекинетüсÿ äо турків». Ну
й що? Не ïосëухаëи мене! Виставиëи суïроти Äороша Ханенка27, а теïер
Äорош хітü-не-хітü змушений турчинові вкëонитисÿ і на äоäачу на нас його
ïовести. Ïам’ÿтаєш, Міхаëе, ÿ ïри тобі застерігав ксüонäза Оëüшовсüкого?
— Мабутü, ти його, миëостивий ïане, коëисü іншим разом застерігав, бо
ÿ такого не ïригаäаю, — віäïовів маëенüкий риöар. — Аëе все, що ти ïро
Äорошенка говориш, свÿта ïравäа, та й ïан гетüман такої самої äумки,
а ще, ïоäейкуютü, має ëисти віä Äороша, ÿкі ïіäтверäжуютü öе. Зрештою,
так чи інак, ïеремови ïочинати вже ïізно. А ïозаÿк ти, ваша миëостü,
бистрий на розум, ïораäü мені: брати Басüку äо Хреïтова чи краще тут
заëишити? Тіëüки врахуй: гëушина там неймовірна. Невеëичке сеëо завше
буëо біäним, а за äваäöÿтü ëіт через нüого стіëüки разів козаöüкі ватаги
і чамбуëи ïройшëи, що наврÿä чи там äва бруси, збиті äокуïи, знайäутüсÿ.
Äовкоëа самі ÿри, ïоросëі ëісом, гëибокі ïечери і всÿкі ïотайні місöÿ, у ÿких
сотнÿми розбійники ховаютüсÿ, не кажучи вже ïро тих, що ïрихоäÿтü із
Воëощини.
— Розбійники за такої сиëи, ÿку ти маєш, — äрібниöÿ, — віäïовів ïан
Загëоба, — чамбуëи теж: ÿкщо веëикі ïіäтÿгнутüсÿ, ти ïро них завчасу
ïочуєш, а з маëими ти й сам уïораєшсÿ.
— Ну що! — завоëаëа Басÿ. — Казаëа ж ÿ! Розбійники — äрібниöÿ!
Чамбуëи — äрібниöÿ! З такою сиëою Міхаë мене віä усієї кримсüкої раті
захиститü!
— А ти не ëізü, не заважай мені обмірковувати, — віäбрив її ïан
Загëоба, — а то суïроти тебе розсуäжу.
Басÿ мерщій затуëиëа обома äоëонüками рота і гоëівку втÿгëа у ïëечі,
вäавши, ніби страх ÿк боїтüсÿ ïана Загëоби, а він, хоч і бачив, що гайäучок
його жартує, був веëüми уëещений і, ïокëавши свою старезну руку на
біëÿву Басину гоëову, сказав:
— Не бійсÿ, ÿ тебе втішу!
Басÿ хутко ïоöіëуваëа його в руку, бо й сïравäі багато що заëежаëо віä
ïораä старого шëÿхтича, ÿкі буваëи такими неïомиëüними, що нікоëи ще
нікого не ïіäвоäиëи. А ïан Загëоба, заïхавши обиäві руки за ïоÿс і швиäко
ïогëÿäаючи зäоровим оком то на маëенüкого риöарÿ, то на його äружину,
несïоäівано ïромовив:
— А нащаäків ÿк не буëо, так і нема! Що?
 І виïнув нижню губу.
— Така, ëибонü, воëÿ Божа! — віäïовів, ïіäнÿвши очі äо неба, ïан
Воëоäийовсüкий.
— Така, ëибонü, воëÿ Божа! — ïовториëа, оïустивши очі, Басÿ.
— А хотіëосÿ б мати? — заïитав ïан Загëоба.
На öе маëенüкий риöар віäïовів:
— Скажу тобі, миëостивий ïане, щиро: не знаю, що б ÿ за öе äав, аëе
часом äумаєтüсÿ мені, бëаганнÿ мої марні. Госïоäü і так мене ощасëивив,
ïоäарувавши оöüого котика, чи гайäучка, ÿк ти її називаєш, та ще й сëавою
нагороäив і статками, тож ÿ біëüше не смію йому наäокучати. А ще,
миëостивий ïане, мені не раз сïаäаëо на äумку, що ÿкби усі ëюäсüкі
ïобажаннÿ виконуваëисÿ, не буëо б жоäної різниöі між земним життÿм
і небесним буттÿм, ÿке єäине може äати віäчуттÿ ïовного щастÿ. І в такі
хвиëини ÿ втішаю себе осü чим: ÿкщо тут не äочекаюсÿ оäного чи äвох
хëоïчаків, там їх неоäмінно матиму, і тоäі вони у війсüку небесного
гетüмана, свÿтого Михаїëа Архангеëа, сëужитимутü і зäобуватимутü сëаву
у ïохоäах суïроти ïекеëüної нечисті й äо високих äосëужатüсÿ званü.
Тут розчуëивсÿ ïобожний христиÿнсüкий риöар віä вëасних сëів і äумок
та знову ïіäніс очі äо неба, аëе ïан Загëоба сëухав його неуважно, не
ïерестаючи нервово кëіïати, й нарешті віäïовів так:
— Гëÿäи не ïрогніви Всевишнüого. Бо ти ïишаєшсÿ, що вмієш
віäгаäувати наміри ïровиäіннÿ, а öе може бути гріх, за ÿкий тебе
ïіäсмажатü, ÿк горох на гарÿчому черені. У Госïоäа нашого рукава ширші,
ніж у краківсüкого єïискоïа, аëе він не ëюбитü, коëи туäи загëÿäаютü,
öікавëÿчисü, що там äëÿ ëюäей ïриготовëено, і все оäно вчинитü, ÿк сам
схоче, а ти ëіïше роби те, що маєш робити. Ну, а ÿкщо ви ïро нащаäків
мрієте, то вам не розëучатисÿ, а куïи триматисÿ треба.
Ïочувши таке, Басÿ на раäощах вискочиëа на сереäину кімнати
і захоäиëасÿ стрибати, ÿк äитина, і в äоëоні заïëескаëа, ïовторюючи:
— Ну що! Куïи треба триматисÿ! Я так і знаëа, що його миëістü за мене
буäе! Так і знаëа! Їäüмо äо Хреïтова, Міхаëе! Хоч раз візüмеш мене бити
татар! Ëишенü раз! Ëюбий мій! Зоëотий!
— Ти тіëüки ïогëÿнü, миëостивий ïане! Уже їй у ïохіä закортіëо! —
вигукнув маëенüкий риöар.
— Бо ïоруч із тобою мені öіëа орäа не страшна!..
 — Silentium!********— сказав ïан Загëоба, воäÿчи захоïëеними очима,
а ïевніше, захоïëеним оком, за Басею, котру ëюбив незмірно. —
Сïоäіваюсÿ, що Хреïтів, äо ÿкого, зрештою, не так äаëеко, не буäе
останнім сторожовим ïосеëеннÿм на корäоні з Äиким ïоëем.
— Авжеж! Гарнізони й äаëі стоÿтимутü у Могиëеві, Ямïоëі,
а останній — у Рашкові, — віäïовів маëенüкий риöар.
— У Рашкові? Знайоме місöе... Ми звіäти Геëенку Скшетусüку
вивозиëи, із ваëаäинсüкого ÿру, ïам’ÿтаєш, Міхаëе? Ïригаäуєш, ÿк
ÿ монстра отого öюкнув, Черемиса, — äиÿвоëа, котрий її стеріг? Та ïозаÿк
незабаром останній praesidium******** у Рашкові стоÿтиме, вони там, ÿкщо
Крим заворушитüсÿ чи турки сиëи ïочнутü стÿгати, віäразу ж ïро öе
ïрочуютü і в Хреïтів äаäутü знати, а отже, й боÿтисÿ особëиво нема чого,
бо зненаöüка на Хреïтів не наïасти. Äаëебі, не розумію, чому б тобі
Басüки туäи не взÿти? Щиро кажу, аäже ти знаєш, ÿ старою своєю
макітрою ëаäен накëасти, тіëüки б із äівчиною чогосü ëихого не стаëосÿ.
Бери Басüку! Вам обом öе на користü ïіäе. Аëе нехай ïрисÿгне, що у разі
веëикої війни äозвоëитü себе без сïротиву хоч би äо Варшави віäісëати, бо
ïочнутüсÿ жорстокі бої, ïохоäи, обëоги таборів, а можëиво, й гоëоä, ÿк буëо
ïіä Збаражем. Жовнірові за таких умов неëегко самому життÿ зберегти, не
кажучи вже ïро жінку.
— Мені біëÿ Міхаëа й ïомерти не страшно, — віäïовіëа Басÿ, аëе ÿ теж
маю гоëову на в’ÿзах і розумію, що ÿк не можна, то не можна. А втім, ÿк
Міхаë скаже, йому вирішувати. Аäже він öüогоріч уже хоäив із ïаном
Собесüким у ïохіä, а ÿ хіба ïросиëасÿ з ними їхати? Ні. Гаразä, нехай буäе
й так, тіëüки зараз не заборонÿйте з Міхаëом äо Хреïтова їхати, а вибухне
веëика війна — віäсиëайте мене, ïанове, куäи вам заманетüсÿ.
— Ïан Загëоба тебе на Ïоëіссÿ, äо Скшетусüких віäвезе, — сказав
маëенüкий риöар. — Туäи турчин не äійäе!
— Ïан Загëоба! Ïан Загëоба! — ïереäражнив його старий шëÿхтич. —
Ïан войсüкий ÿ вам, чи що?28 Не äовірÿйте ви так своїх äружин ïанові
Загëобі, а то ÿк би öе вам боком не виëізëо. І ще оäне: ÿкщо буäе війна
з турчином, невже, гаäаєш ти, ÿ за ïоëісüку ïіч сховаюсÿ чи хëібини
ïиëüнуватиму, щоб у ïечі не ïіäгоріëи? Я ïоки що не кочерга і äëÿ чого
іншого знаäобитисÿ можу. На конÿ з табуретки сіäаю, assentior!******** Та
коëи вже сÿäу, то ïоскачу на ворога не гірше віä юнака! Ні ïісок, ні тирса
ще, хваëити Бога, з мене не сиïëÿтüсÿ. На сïотички з татарами вже не
вийäу, Äиким ïоëем не гасатиму, бо ÿ не гончак, аëе у генераëüній битві
тримайсÿ ïри мені, ÿкщо зумієш, — неабиÿких наäивишсÿ чуäес.
— А тобі, ваша миëостü, кортитü іще ïовоювати?
— А ти гаäаєш, мені не захочетüсÿ ïісëÿ стіëüкох років сëужби сëавною
смертю ïоëÿгти? Що може бути äостойніше? Ти ïана Äжєвüонткевича
знав? На вигëÿä йому буëо років сорок, аëе насïравäі він мав сто сорок äва
і ще сëужив у війсüку.
— Не буëо йому стіëüки.
— Буëо, щоб мені з öієї табуретки не встати! На веëику війну ÿ йäу,
і квит! А зараз äо Хреïтова з вами їäу, бо у Басüку закоханий!
Басÿ ïіäхоïиëасÿ, ïроÿснівши на виäу, і кинуëасü обіймати ïана Загëобу,
а він тіëüки носа äогори заäирав і ïовторював:
— Міöніше! Міöніше!
Аëе ïан Воëоäийовсüкий ще раз äобре все обäумав і аж ïісëÿ öüого
ïромовив:
— Ніÿк не можна нам усім зараз їхати. Там гоëа-гоëісінüка ïустеëÿ
і навітü нема ïіä чим сховатисÿ. Я ïоїäу вïереä, знайäу місöе ïіä майäан,
фортечку наäійну збуäую і буäиночки äëÿ жовнірів, а також стайні, щоб
ïороäисті скакуни наших риöарів віä мінëивої ïогоäи не захиріëи; коëоäÿзі
вирию, äорогу ïрокëаäу, ÿри віä розбійної ïотоëочі, наскіëüки зможу,
очищу, а вже тоäі ëаскаво ïрошу — ïришëю ïо вас ïристойний ескорт.
А ïоки що тижнів зо три äовеäетüсÿ тут зачекати.
Басÿ сïробуваëа буëа ïротестувати, аëе ïан Загëоба, визнавши сëова ïана
Воëоäийовсüкого сëушними, сказав:
— Що муäро, то муäро! А ми тут із тобою, Басüко, тим часом укуïі
ïогосïоäарюємо, і буäе нам аж ніÿк не кеïсüко. Та й заïасеöü сÿкий-такий
ïриготувати треба, бо ви, ëибонü, і не знаєте, що меäи й вина ніäе так
äобре, ÿк у ïечерах, не зберігаютüсÿ...

******** Тиша (лат.).

******** Гарнізон (лат.).
******** Згоден! (лат.).
 РОЗДІЛ ХХІІ

Ïан Воëоäийовсüкий äотримав сëова — за три тижні уïоравсÿ з усім

буäівниöтвом і ïрисëав чуäовий ескорт: сотню татар-ëиïеків із хоругви ïана
Ëанöкоронсüкого й сотню Ëінкгаузових äрагунів, ÿких ïривів ïан Снітко,
герба щербатого Місÿöÿ. Ëиïеками команäував сотник Аз’ÿ Меëехович,
роäом із Ëитви, зовсім ще моëоäий, років на äваäöÿтü із гачком. Він ïривіз
ëиста віä маëенüкого риöарÿ, ÿкий осü що ïисав äружині:
«Ëюба моÿ Басю! Ïриїзäи чимшвиäше, бо без тебе, ÿк без хëіба, і, ÿкщо
äо того часу не всохну, то рожеву твою бузю гетü заöіëую. Ëюäей ïосиëаю
вäостаëü і офіöерів äосвіäчених, ïроте з-ïоміж усіх вирізнÿйте ïана Снітка
й у товариство своє вïустітü, бо він bene natus******** і чоëовік заможний,
і в розмові ïриємний. А от Меëехович хоч і äобрий воÿк, та бозна-хто він.
У жоäній хоругві, окрім ëитовсüких татар, він би офіöером не став, — там
би йому буäü-хто imparitatem******** висëовëював. Обіймаю тебе міöно-
ïреміöно, рученüки й ніженüки твої öіëую. Фортечку ÿ ïоставив із кругëÿків
ïречуäову, груби скëаëи äобротні. Матимемо з тобою äекіëüка кімнат
в оïрічному буäинку. Всюäи ïахне живиöею, і öвіркунів наëізëа сиëа-
сиëенна. Увечері ÿк заöвірчатü — собакам сïати не äаютü. Розäобути
б трохи гороховиннÿ, швиäко їх можна вивести, аëе ти, наïевно, і так
звеëиш ним вози вистеëити. Шибок брати нема äе, вікна ïозатуëÿëи ïоки
що ïузирÿми, ïравäа, у ïана Бÿëогëовсüкого є сереä його äрагунів скëÿр.
Скëо можна взÿти в Кам’ÿнöі у вірменів, тіëüки, зараäи Бога, обережно
везітü, щоб не ïобиëосÿ. Світëиöю твою ÿ звеëів оббити киëимками, вийшëо
неïогано. Розбійників, котрих ми в ушиöüких ÿрах зëовиëи, ÿ наказав
ïовісити. Äев’ÿтнаäöÿтеро вже гойäаютüсÿ, а äо твого ïриїзäу з ïівкоïи
буäе. Ïан Снітко розкаже тобі, ÿк ми тут живемо. Äоручаю тебе Богові
й Ïресвÿтій Äіві, äуше ти моÿ м и ë е н ü к а».
Басÿ, закінчивши читати, віääаëа ëиста ïанові Загëобі, котрий, ïробігши
його очима, віäразу ïочав виÿвëÿти ïанові Снітку знаки уваги, щоïравäа,
стримані, аби той завважив, що ïереä ним воїн äобëесніший, аніж він сам,
і взагаëі важëива ïерсона, ÿка тіëüки з чемності äо нüого заговориëа.
А втім, ïан Снітко був жовніром äобрим і весеëим, äо того ж ревним
сëужакою, що ïровоював усенüке життÿ. Äо ïана Воëоäийовсüкого він
ставивсÿ з веëикою ïовагою, а ïереä сëавою ïана Загëоби віäчував свою
маëизну і навітü не äумав ÿкосü вирізнÿтисÿ.
Меëеховича ïіä час читаннÿ ëиста не буëо. Віääавши ïакет, він оäразу
вийшов ніби гëÿнути на своїх татар, а насïравäі боÿвсÿ, що йому накажутü
ïіти в чеëÿäню.
Ïроте ïан Загëоба встиг äо нüого ïриäивитисÿ, і, ïам’ÿтаючи сëова
маëенüкого риöарÿ, звернувсÿ äо Снітка:
— Раäі бачити тебе, миëостивий ïане! Ëаскаво ïросимо!.. Ïан Снітко...
аÿкже, чував... герба щербатий Місÿöü! Ïросимо! Ïросимо! Äостойний
ріä... Аëе татарин отой... ÿк його ïрізвище?
— Меëехович.
— Меëехович öей ÿкосü вовком äивитüсÿ. Ïан Міхаë ïише, він чоëовік
неïевного роäу, що саме й äивно, бо всі наші татари — шëÿхта, хоч
і бусурмени. У Ëитві ÿ öіëі сеëа таких бачив. Там їх називаютü ëиïеками,
а тутешні звутüсÿ черемисами. Äовгі роки вони вірно сëужиëи Речі
Ïосïоëитій із вäÿчності за хëіб, аëе вже за часів сеëÿнсüкого бунту чимаëо
їх ïоäаëосÿ äо Хмеëüниöüкого, а теïер, ÿ чув, ïочинаютü з орäою
знюхуватисÿ... Та й Меëехович öей вовком äивитüсÿ... Чи äавно ïан
Воëоäийовсüкий його знає?
— Віä часів останнüого ïохоäу29, — віäïовів ïан Снітко, ховаючи ноги
ïіä табуретку, — коëи ми з ïаном Собесüким суïроти Äорошенка й орäи
вистуïиëи і öіëу Україну ïройшëи.
— Он ÿк! В останнüому ïохоäі ÿ участі взÿти не зміг, бо ïан Собесüкий
мені іншу місію äоручив, хоч ïотім ïерший без мене зануäüгував... А твій,
миëостивий ïане, герб — щербатий Місÿöü? Ëаскаво ïросимо... Звіäки
ж він, öей Меëехович?
— Він себе називає ëитовсüким татарином, аëе äивно, що ніхто
з ëиïеків30 äосі його не знав, хоч він саме у їхній хоругві сëужитü. Ex
guo******** й чутки ïро його неïевне ïохоäженнÿ, ÿким навітü веëüми
äеëікатні манери öüого татарина ïоширюватисÿ не заважаютü. Та воÿк він
чуäовий, хоч, щоïравäа, небаëакучий. Ïіä Браöëавом і ïіä Каëüником сиëу-
сиëенну ïосëуг нам зробив, за що ïан гетüман і ïризначив його сотником,
ïоïри те, що в хоругві він наймоëоäший. Ëиïеки äуже його ëюбëÿтü, аëе
у нас він ïоваги не має. Чому? Та тому, що наäто ïонурий і, ÿк сëушно
ваша миëостü зауважив, вовком äивитüсÿ.
 — Аëе ÿкщо він äобрий жовнір і кров ïроëивав, — утрутиëасü у розмову
Басÿ, — треба його і в товариство наше вïустити, чого і чоëовік мій у ëисті
не заборонÿє.
Тут вона звернуëасÿ äо ïана Снітка:
— А ти, миëостивий ïане, äозвоëиш?
— Твій ïокірний сëуга, ïані äоброäійко-ïоëковниöе! — вигукнув ïан
Снітко.
Басÿ зникëа за äверима, а ïан Загëоба, віäсаïуючисü, заïитав у ïана
Снітка:
— Ну, а ÿк тобі, ваша миëостü, виäаëасÿ наша ïані ïоëковниöÿ?
Старий жовнір замістü віäïовіäі схоïивсÿ обіруч за гоëову і, віäкинувшисü
на стіëüöі, äекіëüка разів ïовторив:
— Ай! Ай! Ай!
Ïісëÿ чого, витріщивши очі, затуëив широкою äоëонею рота й замовк,
ніби засоромившисü своїх захоïëенü.
— Марöиïан, ïравäа ж? — ïромовив ïан Загëоба.
Тим часом «марöиïан» знову з’ÿвивсÿ у äверÿх, веäучи за собою
настовбурченого, наче äикий ïтах, Меëеховича, і ïримовëÿючи:
— І з ëиста мого чоëовіка, і віä ïана Снітка ми багато ïочуëи ïро твої
війсüкові ïоäвиги, миëостивий ïане, і раäі буäемо з тобою бëижче
ïознайомитисÿ. Ïросимо äо нашого товариства, зараз і на стіë ïоäаäутü.
— Буäü ëаска, ваша миëостü, ïіäхоäü бëижче! — сказав ïан Загëоба.
Ïохмуре, хоч і вроäëиве, обëиччÿ моëоäого татарина так і не ïроÿсніëо
ïовністю, оäнак можна буëо ïомітити, що він уäÿчний за гостинністü і за
те, що його не віäісëаëи у чеëÿäню.
Басÿ ж зумисне намагаëасÿ бути з ним ÿкомога ëюб’ÿзнішою, ëегко
вгаäавши жіночим чуттÿм, що він ïіäозріëивий, горäий і боëÿче сïриймає
ïриниженнÿ, ÿких, ëибонü, часто зазнає через своє неïевне ïохоäженнÿ.
І тому, не чинÿчи різниöі ïоміж ним і ïаном Снітком, хіба що тіëüки
віääаючи äанину ïоваги вікові останнüого, вона стаëа розïитувати моëоäого
сотника, за ÿкі засëуги його буëо ïісëÿ бою ïіä Каëüником ïіäвищено
в чині.
Ïан Загëоба, розгаäавши Басину заäумку, теж час віä часу звертавсÿ äо
Меëеховича. Моëоäий татарин, хоч ïоïервах ніÿковів, віäïовіäав äоëаäно,
а манери його не ëише не виказуваëи ïростака, а навïаки, навітü äивуваëи
витонченістю.
 «Не може у нüому хëоïсüка кров текти, бо тоäі б він не зміг так
триматисÿ», — ïоäумав собі ïан Загëоба.
А вгоëос заïитав:
— Батüки твої у ÿких живутü краÿх?
— У Ëитві, — віäïовів, ïочервонівши, Меëехович.
— Ëитва веëика. Öе все оäно, що сказати: «У Речі Ïосïоëитій».
— Теïер уже не в Речі Ïосïоëитій, бо ті краї віä нас оäійшëи. У батüків
моїх ïіä Смоëенсüком маєток.
— Мав і ÿ там веëикий маєток — віä безäітного роäича у сïаäок
äіставсÿ. Аëе ÿ усе ïокинув і ïішов сëужити Речі Ïосïоëитій.
— Так само і ÿ робëю, — віäïовів Меëехович.
— І гіäно чиниш, миëостивий ïане! — озваëасü Басÿ.
Тіëüки ïан Снітко, ïрисëухаючисü äо розмови, ëегенüко стинав ïëечима,
ніби хотів сказати: «І все-таки оäин Бог знає, хто ти такий і звіäки!»
Ïан Загëоба, завваживши öе, знову звернувсÿ äо Меëеховича.
— А сам ти, миëостивий ïане, Христову сïовіäуєш віру чи, äаруй на
сëові, у гріхах живеш?
— Я ïрийнÿв христиÿнство, через що і батüка äовеëосÿ ïокинути.
— Якщо ти його через öе ïокинув, то Госïоäü тебе не зречетüсÿ.
А ïерший знак його ëаски, що тобі äозвоëено вино ïити. Якби ти не
віäмовивсÿ оä своїх ïереконанü, äовіку його не ïокуштував би.
Ïан Снітко розсміÿвсÿ, ïроте Меëеховичу, зäаєтüсÿ, не äо шмиги буëи
розïитуваннÿ, що стосуваëисÿ його особи й ïохоäженнÿ, і він знову
насуïивсÿ.
Оäначе ïана Загëобу öе не зуïиниëо. Моëоäий татарин не веëüми йому
ïоäобавсÿ, особëиво тому, що часом, щоïравäа, не обëиччÿм, а рухами
і ïогëÿäом, нагаäував сëаветного козаöüкого отамана Богуна.
Тим часом ïоäаëи обіä.
Решта äнÿ минуëа в останніх ïриготуваннÿх äо віä’їзäу. У äорогу
вирушиëи назавтра вäосвіта, а ïевніше, ще вночі, щоб того самого äнÿ
ïрибути äо Хреïтова.
Возів набраëосÿ ïонаä äесÿток, ïозаÿк Басÿ вирішиëа щеäро наïовнити
заïасами хреïтівсüкі комори. За возами йшëи äобре нав’ючені вербëюäи
і коні, що вгинаëисÿ ïіä тÿгарем круï і вуäженого м’ÿса, а в кінöі
каравану — кіëüка äесÿтків воëів і невеëичка отара овеöü. Очоëював ïохіä
Меëехович зі своїми ëиïеками, äрагуни ж їхаëи за критою коëÿсою, у ÿкій
сиäіëи Басÿ з ïаном Загëобою. Басі äуже кортіëо ïересісти на свого
сëухнÿного äжанетика, аëе старий шëÿхтич уïрохав її не робити öüого,
ïринаймні на ïочатку і в кінöі ïоäорожі.
— Якби ти їхаëа сïокійно, — ïоÿснив він їй, — ÿ б і сëова не сказав,
аëе ти віäразу ж ïочнеш гарöювати ще й уміннÿм своїм вихваëÿтисÿ,
а äружині коменäанта так ïовоäитисÿ негоже.
Басÿ буëа щасëива і весеëа, ÿк ïташка. Віä часу свого заміжжÿ маëа вона
äва гарÿчих бажаннÿ: ïерше — ïоäарувати Міхаëові сина, äруге —
осеëитисÿ з маëенüким риöарем боäай на рік у ÿкій-небуäü сторожовій
фортечöі біëÿ Äикого ïоëÿ і там, на краю ïустеëі, жити жовнірсüким
життÿм, сïізнати ратні ïоäвиги й ïригоäи, хоäити в ïохоäи, своїми очима
ïобачити стеïи, виïробувати небезïеки, ïро ÿкі вона стіëüки чуëа змаëечку.
Ïро öе Басÿ мріÿëа ще äівчиною, і осü теïер öі мрії маëи зäійснитисÿ, äо
того ж ïоруч із коханим чоëовіком і найсëаветнішим наїзником, ïро ÿкого
у Речі Ïосïоëитій казаëи, що він суïротивника хоч ïіä земëею знайäе.
Віäчуваëа моëоäа ïоëковниöÿ, що у неї за сïиною ніби виросëи криëа,
і така раäістü ïереïовнюваëа äушу, що часом їй хотіëосÿ кричати і стрибати,
і не робиëа вона öüого тіëüки тому, що äаëа собі обіöÿнку триматисÿ
статечно й завоювати ëюбов жовнірів.
Басÿ ïоäіëиëасÿ своїми äумками з ïаном Загëобою, а він, ïобëажëиво
всміхнувшисü, сказав:
— Там уже тебе на руках носитимутü, буäü ïевна! Жінка на заставі —
äе таке ïобачиш!..
— А знаäобитüсÿ, ÿ і ïрикëаä ïоäам!
— Чого?
— Як öе чого — віäваги! Боюсÿ тіëüки, що за Хреïтовом іще гарнізони
ïоставëÿтü: у Могиëеві31, Рашкові й аж ген біëÿ самого Ягорëика, — тоäі
нам татар не бачити, ÿк коневі своїх вух.
— А ÿ іншого боюсÿ — не ïро себе, звісно, äбаючи, а ïро тебе: що ми їх
занаäто часто буäемо бачити. Гаäаєш, у чамбуëів оäин тіëüки шëÿх
є — через Рашків і Могиëів? Вони й ïросто зі схоäу, зі стеïів, можутü
ïрийти, а то й ïіäнімутüсÿ моëäавсüким берегом Äністра і майнутü через
корäон Речі Ïосïоëитої, äе їм заманетüсÿ, хоч би й вище віä Хреïтова.
Хіба що ïіäе чутка, що ÿ у Хреïтові осеëивсÿ, — тоäі вони його äаëеко
обхоäитимутü, бо мене зäавна знаютü.
— А Міхаëа хіба не знаютü? А Міхаëа хіба не буäутü обхоäити?
 — І його буäутü, аж ïоки веëику сиëу зберутü, що öіëком може статисÿ.
А втім, він їх сам сïробує знайти.
— У öüому ÿ вïевнена! Невже у Хреïтові сïравжнÿ ïустеëÿ? Öе
ж зовсім неäаëеко!
— Сïравжнісінüка. Коëисü, іще за часів моєї моëоäості, тамтешні місöÿ
буëи äуже ëюäні. Їäеш — і äорогою то хутір, то сеëо, то містечко. Знаю,
бував! Я ще ïам’ÿтаю, Ушиöÿ буëа гоëовним містом-фортеöею. Ïан
Конеöïоëüсüкий-старший старостою хотів мене туäи ïризначити. Аëе ïотім
гуëüтÿйство зчиниëо бунт, і все обернуëосÿ на руїни. Вже коëи ми ïо
Геëенку Скшетусüку їзäиëи, кругом ïустка буëа, а згоäом іще разів із
äваäöÿтü чамбуëи там ïобуваëи... Теïер ïан Собесüкий знов у козаків
і татар öі земëі виäер, ÿк у ïса із ïащеки... Та ëюäей тут ïоки що маëо,
самі розбійники у ÿрах сиäÿтü...
Тут ïан Загëоба захоäивсÿ огëÿäати äовкіëëÿ і хитати гоëовою,
ïригаäуючи коëишні часи.
— Боже мій, — скрушно казав він, — коëи ми ïо Геëенку їхаëи, мені
зäаваëосÿ, що старістü уже на носі, а теïер, äумаєтüсÿ, ÿ тоäі моëоäий
був — аäже майже äваäöÿтü чотири роки минуëо. У Міхаëа твого,
моëокососа, воëоссÿ на обëиччі буëо не біëüше, аніж у мене на куëаöі.
А місöÿ öі у мене на äумöі так і стоÿтü, немовби öе буëо вчора! Кущі
тіëüки розросëисÿ та ëіси ïіäнÿëисÿ ïісëÿ того, ÿк agricolae********
ïорозбігаëисÿ...
І сïравäі, віäразу за Китайгороäом ïочаëисÿ ïравічні ëіси — тоäі
ïереважна частина öих країв буëа ними вкрита. Äе-не-äе, оäначе, особëиво
на окоëиöÿх Стуäениöі, траïëÿëисÿ й віäкриті гаëÿвини, і тоäі ïоäорожні
бачиëи берег Äністра й широкоïоëі ïростори аж ген за рікою, äо самих
ïагорбів на обрії з моëäавсüкого боку.
Гëибокі ÿри — ëігвища äиких звірів і ëюäей, ще äикіших за звірів, —
ïеретинаëи їм äорогу, то вузüкі й урвисті, то розëогі, з ïохиëими ïагорбами,
ïоросëими густим ëісом. Ëиïеки Меëеховича сïускаëисÿ вниз обережно;
коëи кінеöü ескорту був іще на високому краю ÿру, ïереäні вершники
неначе ïроваëюваëисÿ ïіä земëю. Басі й ïанові Загëобі часто äовоäиëосÿ
виëазити з коëÿси, бо хоч ïан Воëоäийовсüкий і ïрокëав сÿку-таку äорогу,
їхати, оäнак, буëо небезïечно. На äні ÿрів биëи äжереëа або жебоніëи ïо
камінню швиäкі струмки, що набираëисÿ воäою навесні, коëи тануëи стеïові
сніги. Хоч сонöе вже äобре ïригріваëо ëіси і стеïи, аëе в кам’ÿнистих
уëоговинах манäрівöів ïронизував крижаний хоëоä. Скеëÿсті схиëи ïоросëи
хвойним ëісом. Ïохмурі, чорні äерева, що тÿгëисÿ на самісінüкому краю
ÿрів, зäаваëосÿ, намагаютüсÿ затуëити гëибокі ïроваëëÿ віä зоëотавих
ïроменів сонöÿ. Ïроте ïоäекуäи на öіëих äіëÿнках ëісу äерева буëи зëамані,
ïоваëені, стовбури у äикому безëаäі ëежаëи оäин на оäному, куïами
ваëÿëосÿ ïокорчене, гетü висохëе або вкрите ïоруäіëим ëистÿм і гëиöею
гіëëÿ.
— Що стаëосÿ з öим бором? — заïитаëа Басÿ у ïана Загëоби.
— Ïоäекуäи öе, можëиво, або äавні засіки, ÿкими тутешній ëюä
ïерегороäжував орäі шëÿх, або нашим війсüкам застуïаëи äорогу
бунтівники, а ïоäекуäи моëäавсüкі вітри ïрогуëÿëисÿ: старі ëюäи кажутü,
у öих вітрах уïирі, а то й біси танки воäÿтü.
— А ти, миëостивий ïане, бачив коëисü бісівсüкі танки?
— Бачити не бачив, аëе чув, ÿк біси заäëÿ втіхи ïерегукуваëисÿ: «У-ха!
У-ха!» Сïитай у Міхаëа, він теж чув.
Басÿ, хоч і буëа віäважна, а зëих äухів трохи боÿëасÿ, тому віäразу ïочаëа
хреститисÿ.
— Страшні öе місöÿ! — сказаëа вона.
У äеÿких ÿрах і сïравäі буëо страшно, бо там не ëише морок стоÿв,
а й мертва тиша. Вітер не ïовіє, ëистÿ й гаëуззÿ на äеревах не зашеëеститü:
чути буëо тіëüки туïотіннÿ і форканнÿ коней, скриïіннÿ возів та окрики
візників у найнебезïечніших місöÿх. Часом татари чи äрагуни затÿгуваëи
ïісню, ïроте сама ïуща не віäгукуваëасÿ ані ëюäсüким, ані звіриним
гоëосом.
Аëе ÿкщо ÿри викëикаëи ïохмуре враженнÿ, то нагорі, навітü там, äе
тÿгëисÿ бори, манäрівöÿм буëо чим ïотішити око. Ïогоäа стоÿëа осіннÿ,
тиха. Сонöе ïëивëо небесним звоäом, не заïëÿмоване жоäною хмаркою,
щеäро заëиваючи світëом скеëі, ïоëÿ і ëіси. У його бëиску сосни зäаваëисÿ
червоними й зоëотими, а нитки ïавутини, що чіïëÿëисÿ за віттÿ äерев, за
бур’ÿни і трави, вибëискуваëи так ÿскраво, немовби самі буëи зіткані
з сонÿчних ïроменів. Набëижаëасÿ ïоëовина жовтнÿ, і безëіч ïтахів,
особëиво ті, що чутëиві äо хоëоäів, уже ïотÿгëисÿ з Речі Ïосïоëитої äо
Чорного морÿ: у небі виäно буëо і кëючі журавëів, курëиканнÿ ÿких
äоëинаëо вниз, і гусей, і зграї чирків.
Тут і там, високо-високо у небесній бëакиті, ширÿëи на розïростаних
криëах орëи — грізні неäруги ïіäхмарного ïтаства; äе-не-äе робиëи ïовіëüні
коëа, виäивëÿючисü зäобич, хижі ÿструби. Оäнак, найчастіше у чистім ïоëі,
не бракуваëо й таких ïтахів, ÿкі тримаютüсÿ земëі й ховаютüсÿ у високих
травах. Щохвиëини з-ïіä коïит татарсüких бахматів із шумом виïурхуваëи
зграйки руäих куріïок, äекіëüка разів Басÿ бачиëа, щоïравäа, зäаëÿ, äрохв,
що стоÿëи на сторожі, і тоäі щоки її сïаëахуваëи, а очі ïочинаëи бëищати.
— Ми з Міхаëом буäемо їх гончаками öüкувати! — воëаëа вона, ïëещучи
в äоëоні.
— Якби твій чоëовік був äомосіäом, — казав ïан Загëоба, — у нüого
б із такою äружиною вмитü бороäа ïосивіëа б, аëе ÿ знав, кому тебе
віääати. Інша хоч би вäÿчна буëа...
Басÿ тої ж миті розöіëуваëа ïана Загëобу в обиäві щоки, а він був так
öим зворушений, що сказав:
— Хоч ÿкий на старості ëіт теïëий ïриïічок миëий, а ëюбëÿчі серöÿ
миëіші.
А ïотім замисëено äоäав:
— Äивна річ: ÿк ÿ всенüке життÿ вас, жінок, ëюбив, а сïитай мене за
що — не зможу віäïовісти. Скіëüки ж сереä вас зраäëивих, ëегковажних...
От тіëüки безïомічні, ÿк маëі äіти. Боронü Боже, у мене на очах котру
скривäÿтü, то аж серöе віä сïівчуттÿ мов віä короткого меча краєтüсÿ.
Ïоöіëуй же мене ще хоч раз, чи що!
Басÿ ëаäна буëа öіëий світ розöіëувати і тому негайно ввоëиëа бажаннÿ
ïана Загëоби, ïісëÿ чого вони ïоїхаëи äаëі у ïречуäовому настрої. Їхаëи
äуже ïовіëüно, бо воëи, що йшëи ззаäу, не встигаëи за вершниками,
а заëишати їх у ëісі з невеëикою жменüкою ëюäей буëо небезïечно.
Із набëиженнÿм äо Ушиöі місöевістü ставаëа äеäаëі гористішою, ïуща
неïроëазнішою, а ÿри гëибшими. Увесü час то вози ëамаëисÿ, то коні
басуваëи, через що виникаëи триваëі затримки. Старий гостинеöü, ÿким
коëисü їзäиëи äо Могиëева, за äваäöÿтü років так заріс ëісом, що віä нüого
й сëіäів майже не ëишиëосÿ, тому мусиëи триматисÿ ïутівöів, ïрокëаäених
війсüками ïіä час äавніх і неäавніх ïохоäів, хоч öі ïутівöі часто-густо
завоäиëи вбік і завше буëи майже неïрохіäними. Не обійшëосÿ і без
ïригоäи.
У конÿ Меëеховича, котрий їхав на чоëі ëиïеків, на крутосхиëі заïëеëисÿ
ноги, і він скотивсÿ на кам’ÿнисте äно ÿру, ïокаëічивши свого госïоäарÿ —
той так сиëüно забив маківку, що аж на ïевний час знеïритомнів. Басÿ
з ïаном Загëобою мерщій ïересіëи на заïасних äжанетів, а татарина моëоäа
ïані коменäантша звеëіëа ïокëасти в коëÿсу і везти обережно. І äаëі
зуïинÿëа караван біëÿ кожного äжереëа й вëасноруч обмотуваëа
ïостражäаëому гоëову ганчірками, змоченими в хоëоäній крижаній воäі. Він
äовоëі äовго ëежав із заïëющеними очима, аëе згоäом розтуëив їх, а коëи
схиëена наä ним Басÿ заïитаëа, ÿк він ïочуваєтüсÿ, замістü віäïовіäі схоïив
її руку і ïритиснув äо своїх ïобіëіëих вуст.
І аж за хвиëину, немовби оïритомнівши й зібравшисÿ з äумками, віäïовів
українсüкою:
— О й, ä о б р е, ÿ к ä а в н о н е б у в а ë о!
У äорозі ïровеëи öіëісінüкий äенü. Нарешті сонöе ïобагровіëо
і ïерекотиëосÿ на моëäавсüкий бік. Äністер забëищав, ÿк вогнÿна стрічка,
а зі схоäу, віä Äикого ïоëÿ, сïроквоëа насуваëисÿ сутінки.
Äо Хреïтова буëо вже неäаëечко, аëе коні ïотребуваëи віäïочинку, і тому
вëаштуваëи сïравжній ïриваë.
З-ïоміж äрагунів äехто засïівав вечірню моëитву, ëиïеки ïозëазиëи
з коней і, розісëавши на земëі овечі шкури, теж ïочаëи моëитисÿ
навкоëішки, обернувшисü обëиччÿм äо схоäу. Гоëоси їхні то гучно äзвеніëи,
то знижуваëисÿ äо шеïоту; часом ëавами ëунаëо: «Аëëа! Аëëа!», а ïотім усі
разом замовкаëи, ïіäвоäÿчисü із коëін, і, тримаючи ïереä собою ïіäнÿті
äогори äоëоні, завмираëи у бëагоговійній зосереäженості, ëишенü час віä
часу сонно й ніби із зітханнÿм ïовторюючи: «Ëохічмен, ах, ëохічмен!»
Сонÿчні ïромені, що ïаäаëи на них, ставаëи äеäаëі багрÿнішими, із захоäу
ïовіÿв вітереöü, і тої ж миті в гëибині ëісу виник гучний шум, ніби äерева
теж хотіëи віääати хваëу тому, хто сіє в небі тисÿчі миготëивих зірок.
Басÿ з веëикою öікавістю сïостерігаëа за моëитвою ëиïеків, і серöе в неї
стискаëосÿ на äумку, що стіëüки äобрих воÿків, ïроживши сïовнене мозоëів
життÿ, оïинитüсÿ у ïекеëüному вогні. І öе ïереäусім тому, що, увесü час
ïеребуваючи сереä ëюäей, ÿкі сïовіäуютü істинну віру, вони не забажаëи,
äивëÿчисü на них, äоброхітü звернути із гріховного шëÿху.
Ïан Загëоба, äëÿ ÿкого усе öе буëо не нове, сëухаючи Басині
розмірковуваннÿ, тіëüки знизував ïëечима й казав:
— Все оäно б öих ïесигоëовöів у рай не ïустиëи, щоб нужі та іншої
каïості з собою не ïритÿгëи.
Віäтак, натÿгши з äоïомогою ïахоëка ïіäбитий виïоротками кожух,
незамінний хоëоäними вечорами, звеëів рушати, та ëеäве вони трохи
віä’їхаëи, ÿк на ïротиëежному схиëі ïагорба з’ÿвиëосÿ ï’ÿтеро верхівöів.
 Ëиïеки кваïëиво розстуïиëисÿ ïереä ними.
— Міхаë! — вигукнуëа Басÿ, розгëеäівши вершника, що мчав ïоïереäу
всіх.
Öе й сïравäі був ïан Воëоäийовсüкий, котрий із чотирма своїми ëюäüми
виїхав назустріч äружині.
Ïроменіючи віä раäості, вони кинуëисü оäне äо оäного в обійми
і захоäиëисÿ навïеребій розïовіäати, що стаëосÿ з кожним із них, віäкоëи
вони не бачиëисÿ.
Басÿ розïовіëа, ÿк минуëа ïоäорож і ÿк ïан Меëехович «розум собі
ïошкоäив об каміннÿ», а маëенüкий риöар звітував ïро те, що зробëено
у Хреïтові, äе, ÿк він заïевнÿв, усе вже готове äо ïрийманнÿ гостей, бо наä
звеäеннÿм буäинків три тижні ïраöюваëо ï’ÿтсот сокир.
Ïіä час öієї розмови закоханий ïан Міхаë щохвиëини нахиëÿвсÿ у сіäëі,
щоб обійнÿти моëоäу äружину, котра, мабутü, і не äумаëа на нüого за öе
серäитисÿ, бо їхаëа ïоруч, так бëизüко, що їхні коні маëо не терëисÿ
боками.
Ïоäорож набëижаëасÿ äо кінöÿ. А тим часом настаëа ÿсна ніч, освітëена
сÿйвом веëетенсüкого зоëотого місÿöÿ. Ïіäіймаючисü наä стеïом, місÿöü
ïостуïово бëіäнув, і нарешті бëиск його ïогëинуëа ÿскрава заграва, що
сïаëахнуëа ïоïереäу каравану.
— Що öе? — заïитаëа Басÿ.
— Ïобачиш, — віäïовів, ворухнувши вусиками, ïан Воëоäийовсüкий, —
щойно ïроминемо он той ëісок, ÿкий нас віä Хреïтова віäокремëює.
— Öе вже Хреïтів?
— Якби не äерева, його буëо б виäно, мов на äоëоні.
В’їхаëи у ëісок, та ще й ïоëовини не ïроїхаëи, ÿк на ïротиëежному його
кінöі завиäніëасÿ сиëа-сиëенна вогників, ïросто-таки рій світëÿчків чи
миготëивих зірок! Зірки öі набëижаëисÿ наäзвичайно швиäко, і зненаöüка
увесü ëісок зäригнувсÿ віä гучних окриків:
— Vivat, наша ïані! Vivat, веëüможна коменäантшо! Vivat! Vivat!
Öе буëи жовніри, що кваïиëисÿ ïривітати Басüку. Сотні їх умитü
змішаëисÿ з ëиïеками. Кожний тримав у руöі äовгу ïаëиöю з розщеïëеним
кінöем, куäи буëо вставëено ïучок заïаëених скіïок. Äехто ніс на жерäинах
заëізні світиëüники, у ÿких горіëа живиöÿ, сïаäаючи на земëю äовгими
вогнÿними краïëÿми.
 Басю враз оточиëа юрба вусатих, грізних, äикуватих обëич, що ïроменіëи
раäістю. Ïереважна біëüшістü із них нікоëи не знаëа Басі, багато хто
сïоäівавсÿ ïобачити статечну матрону і тим сиëüніше зраäів майже ще
äівчинöі, котра, їäучи на біëому äжанетику, ïоäÿчно схиëÿëа в усі боки своє
гарненüке рожеве ëичко, щасëиве і воäночас знічене такою несïоäіваною
зустріччю.
— Äÿкую вам, миëостиві ïанове! — озваëасü Басÿ, — знаю, що не
зараäи мене усе öе...
Аëе звуки її срібëÿстого гоëосочка ïотонуëи у ïривітаëüних вигуках, віä
ÿких зäригаëисÿ у бору äерева.
Риöарі з хоругов ïана генераëа ïоäіëüсüкого і ïана ïшемисëüсüкого
ïіäкоморіÿ, козаки Мотовиëа, ëиïеки і черемиси ïеремішаëисÿ між собою.
Кожен хотів ïобачити моëоäу ïоëковниöю, ïіäійти äо неї, а ті, хто
біäовіший, намагавсÿ ïоöіëувати край її шуби чи ногу у стремені. Äëÿ
наïівäиких воÿків, котрі ïровеëи життÿ у набігах і ïоëюванні на ëюäей,
звикëи äо кровоïроëиттÿ й різанини, öе буëо ÿвище таке нове і незвичайне,
що їхні зачерствіëі серöÿ зäригнуëисÿ і в äуші ïробуäиëисÿ ÿкісü невіäомі
äосі віäчуттÿ. Басю вийшëи ïривітати з ëюбові äо ïана Воëоäийовсüкого,
бажаючи виÿвити йому ëаску, а може, й ïіäëеститисÿ äо нüого, та
несïоäівано усіх ïойнÿëо розчуëеннÿ. Усміхнене, миëе й невинне ëичко
з вибëискуючими очима і розäутими нізäрÿми в оäну митü стаëо äороге
воÿкам. «Ä и т и н о ти н а ш а!» — кричаëи старі козаки, сïравжні
стеïові вовки. «Х е р у в и м к а ж е, ï а н е р е й м е н т а р ю!»,
«Зіронüко ÿсна, öвіте ïрекрасний! — вигукуваëи риöарі. — Всі, ÿк оäин,
за неї ïоëÿжемо!..» А черемиси, ïрикëаäаючи äо широких груäей äоëоні,
ïриöмокуваëи губами: «Аëëа! Аëëа!..»
Ïан Воëоäийовсüкий був веëüми зворушений і раäісний. Він, узÿвшисü
у боки, розгëÿäавсÿ äовкоëа з неïрихованою горäістю за свою Басüку.
Окрики не вщухаëи. Нарешті караван виїхав із ëісочка, і віäразу ж ïереä
очима новоïрибуëих ïостаëи äобротні äерев’ÿні буäівëі, що стоÿëи ïівкоëом
на ïагорбі. Öе й буëа хреïтівсüка сторожова застава, ÿскраво освітëена
височенними вогнищами, що ïаëаëи ïереä частокоëом. Горіëи öіëі стовбури.
І на майäані розвеëи безëіч вогнищ, тіëüки трохи менших, щоб не наробити
ïожежі.
Жовніри ïогасиëи свої скіïки, натомістü ïоскиäаëи з ïëечей хто мушкет,
хто ïищаëü, хто нарізну мисëивсüку рушниöю і захоäиëисÿ ïаëити на честü
ïані коменäантші.
Вийшëи за частокіë і оркестри: риöарсüкий із ріжками, козаöüкий із
ëитаврами, барабанами й усÿкими багатострунними інструментами і, нарешті,
ëиïеки. У їхнüому оркестрі, за татарсüким звичаєм, усіх ïерекриваючи,
ïронизëиво äуäіëи соïіëки. Загаëüний шум ïосиëюваëо гавканнÿ сëужбових
собак і ревіннÿ ïереëÿканої хуäоби.
Ïоïереäу каравану теïер їхаëа Басÿ, а ïоруч неї ïо оäин бік чоëовік, ïо
äругий — ïан Загëоба. Конвой заëишивсÿ ïозаäу.
Наä брамою, ïрикрашеною смерековими гіëочками, на змащених саëом
і ïіäсвічених ізсереäини воëових міхурах чорнів наïис:
Хай вас äовіку ëюбов зігріває,
Crescite********, миëі гості, multiplicamini!********
— Vivant! Floreant!********— закричаëи жовніри, коëи маëенüкий риöар із
Басею зуïиниëисÿ, щоб ïрочитати наïис.
— О Боже! — ïромовив ïан Загëоба. — Я ж також гістü, аëе ÿкщо
закëик äо розмноженнÿ й мене стосуєтüсÿ, то хай мене круки з’їäÿтü, коëи
ÿ знаю, що мені робити...
Ïроте знайшовсÿ і сïеöіаëüно äëÿ нüого ïризначений трансïарант,
і старий шëÿхтич із неабиÿкою ïриємністю ïрочитав:
Слава Онуфрію Заглобі безстрашному,
Величі й гордості рицарства нашого!
Ïан Воëоäийовсüкий на раäощах заïросив усіх офіöерів і товариство äо
себе на вечерю, а äëÿ жовнірів звеëів викотити äва бариëа оковитої. Тут же
зарізаëи кіëüкох воëів, ÿких негайно взÿëисÿ ïекти на вогнищах. Частуваннÿ
вистачиëо на всіх, аж ïонаä міру. Äо ïізнüої ночі застава гуëа віä вигуків
і мушкетних ïостріëів, що наганÿëи жах на зграї оïришків, котрі ховаëисÿ
в ушиöüких ÿрах.

******** Доброго роду (лат.).

******** Презирство (лат.).
******** Звідси (лат.).
******** Землероби (лат.).
******** Плодіться (лат.).
******** Розмножуйтесь (лат.).
******** Нехай живуть і процвітають! (лат.).
 РОЗДІЛ ХХІІІ

Ïан Воëоäийовсüкий у себе на заставі не байäикував, та й його ëюäи

безуïинно труäиëисÿ. Охоронÿти Хреïтів заëишаëосÿ сто, а то й менше
жовнірів, решта буëа у ïостійних роз’їзäах. Найважëивіші загони ïосиëаëи
äëÿ ïрочісуваннÿ ушиöüких ÿрів: вони ніби ïеребуваëи у стані безïерервної
війни, бо розбійниöüкі ватаги, часто-густо наäто чисëенні, вчинÿëи вïертий
оïір і не раз äовоäиëосÿ встуïати з ними у сïравжні битви.
Такі ексïеäиöії триваëи уïроäовж кіëüкох, а то й кіëüканаäöÿти äнів.
Менші загони ïан Міхаë віäïравëÿв аж äо Браöëава — збирати свіжі
віäомості ïро орäу і Äорошенка. Öим наказуваëосÿ äіставати ÿзиків, на
ÿких вони і ïоëюваëи у стеïу. Інші сïускаëисÿ Äністром äо Могиëева
і Ямïоëÿ, щоб ïіäтримувати зв’ÿзок із гарнізонами, котрі стоÿëи у тих
місöÿх. Частина ëюäей стежиëа за тим, що робитüсÿ на ваëасüкому боöі,
а частина звоäиëа мости, ëагоäиëа старий гостинеöü.
У краю, äе теïер ïанував такий ïожвавëений рух, ïостуïово ставаëо
сïокійніше. Äехто з тамтешніх житеëів, тих, що буëи сумирніші, не веëüми
охочі äо розбоїв, ïовоëі ïовертавсÿ äо оïустіëих саäиб, сïершу нишком,
а ïотім äеäаëі сміëивіше. У самому Хреïтові осеëиëосÿ äекіëüка євреїв-
ремісників, часто-густо загëÿäаëи сюäи крамарі, а буваëо, і ïоважний
куïеöü-вірменин захоäив. У ïана Воëоäийовсüкого з’ÿвиëисÿ ïіäстави
сïоäіватисÿ, що, коëи Госïоäü Бог і гетüман äозвоëÿтü йому ще ïевний час
ïробути тут коменäантом, öей зäичавіëий закутенü ïовоëі гетü змінитü своє
обëиччÿ. Ïоки що зробëено ëише ïерші кроки, ïоïереäу буëа сиëа-сиëенна
роботи: на äорогах іще буëо небезïечно, розгнузäаний тутешній ëюä
охочіше схоäивсÿ з розбійниками, аніж із війсüком, і ïоäекоëи ні сіëо ні
вïаëо знову забивавсÿ у скеëÿсті розкоëини. Через äністровсüкі броäи
неріäко ïрокраäаëисÿ ватаги, що скëаäаëисÿ з воëохів, козаків, угорöів,
татар і ще бозна-кого. Вони, за татарсüким звичаєм, робиëи набіги на сеëа
й містечка, забираючи все, що вäаваëосÿ забрати. У тих краÿх ні на хвиëину
не можна буëо виïустити шабëі з рук, ïочеïити на öвÿх мушкета, ïроте
ïочаток уже буëо ïокëаäено, і ïрийäешнє обіöÿëо äобрі наäії.
Якнайïиëüніше треба буëо стежити за тим, що коїтüсÿ на схоäі. Віä
äорошенківсüкої різноïëемінної раті й äоïоміжних чамбуëів час віä часу
віäособëюваëисÿ біëüші чи менші загони, ÿкі нишком наïаäаëи на ïоëüсüкі
гарнізони, а мимохіäü ïаëиëи і сïустошуваëи äовкіëëÿ. Та ïозаÿк äіÿëи öі
ватаги, ïринаймні з вигëÿäу, самочинно, маëенüкий коменäант громив їх, не
боÿчисü накëикати на країну сïравжнüої бурі. Ще біëüше: він не ëише
віäбивав наïаäи, а й сам шукав ворога у стеïу, äо того ж так усïішно, що
з часом найзухваëіші гоëоворізи стаëи його äуху боÿтисÿ.
Тим часом Басÿ розгортаëа госïоäарство у Хреïтові.
Їй страх ÿк ïоäобаëосÿ жовнірсüке життÿ, з ÿким вона äосі не маëа нагоäи
зіткнутисÿ так бëизüко: безнастанний рух, ïохоäи, набіги, вигëÿä ïоëонених.
Вона огоëосиëа ïанові Воëоäийовсüкому, що ïринаймні в оäному ïохоäі має
взÿти участü, а ïоки що заäовоëüнÿëасÿ тим, що іноäі об’їзäиëа на своєму
бахматику окоëиöі Хреïтова у товаристві свого чоëовіка і ïана Загëоби.
Ïіä час таких ïрогуëÿнок вони öüкуваëи ëисиöü і äрохв. Інкоëи з трави
вискакував і ïускавсÿ навтüоки розëогами вовк — тоäі вони киäаëисÿ за
ним навзäогін, і ïоïереäу, сëіäом за гончаками, щоäуху мчаëа Басÿ, щоб
ïершою назäогнати втомëеного звіра і ïаëüнути в нüого з короткоствоëüного
мушкета ïоміж червоних його очей.
Ïан Загëоба насоëоäжувавсÿ сокоëиними ëовами — офіöери маëи ïри
собі äекіëüка ïар äоситü äосвіäчених ïтахів.
Басÿ äоëучиëасÿ й äо нüого, а ïан Міхаë ïотайки ïосиëав за äружиною
кіëüканаäöÿтü осіб, щоб у разі чого ïоäати äоïомогу. Хоч у Хреïтові завше
буëо віäомо, що äієтüсÿ в ïустеëі на äваäöÿтü миëü äовкоëа, ïан Міхаë
воëів усе-таки äотримуватисÿ обережності.
Жовніри з кожним äнем ïроймаëисÿ äо Басі äеäаëі біëüшою
ëюбов’ю і вäÿчністю: вона äбаëа ïро те, щоб їх äобре гоäуваëи, äогëÿäаëа
хворих і ïоранених. Навітü ïонурий Меëехович, ÿкого äосі äіймав гоëовний
біëü, ïобачивши її, ÿснів на виäу, — а серöе він мав черствіше і вäачу
суворішу, ніж інші. Буваëих жовнірів захоïëюваëа її риöарсüка віäвага
і неабиÿкі знаннÿ ратної сïрави.
— Якби Маëенüкого Сокоëа, не äай Боже, не стаëо, — казаëи вони, —
вона б могëа ïрийнÿти команäуваннÿ. З таким воєначаëüником і загинути не
кривäно.
Часом, буваëо, ÿкщо за віäсутності ïана Воëоäийовсüкого хтосü ïорушив
äисöиïëіну, Басÿ віäчитуваëа винуватого. Жовніри сëухаëисÿ моëоäої
коменäантші безсуïеречно, а äогана, оäержана з її вуст, äіймаëа старих
воÿків боëючіше, аніж буäü-ÿка кара, що на неї ïан Міхаë, ÿк ревний
сëужака, не скуïивсÿ.
 У гарнізоні завжäи ïанував взірöевий ëаä, бо ïан Воëоäийовсüкий, котрий
ïройшов виучку у кнÿзÿ Ієремії, умів тримати жовнірів заëізною рукою.
Щоïравäа, ïрисутністü Басі трохи ïом’ÿкшиëа наÿвні äикуваті звичаї.
Кожен намагавсÿ їй сïоäобатисü, усі гуртом оберігаëи її сïокій
та віäïочинок і тому уникаëи всüого, що могëо б öей сïокій ïорушити.
У ëегкій хоругві ïана Микоëаÿ Ïотоöüкого буëо чимаëо товаришів, ëюäей
буваëих і світсüких, котрі, хоч і огрубіëи у безнастанних боÿх і ïохоäах, та
все ж скëаäаëи ïриємну комïанію. Вкуïі з офіöерами інших хоругов вони
часто-густо ïровоäиëи вечори у ïоëковника, розïовіäаëи ïро минуëі війни
й ïригоäи, що траïëÿëисÿ з ними не раз. Тут, звісно, ніхто не міг
зрівнÿтисÿ з ïаном Загëобою. Він був найстарший, найбіëüше ïобачив
і зäійснив чимаëо ïоäвигів, ïроте, коëи ïісëÿ кіëüкох кеëихів йому
äовоäиëосÿ заäрімати у зручному, оббитому саï’ÿном крісëі, ÿке тіëüки äëÿ
нüого ставиëи, сëово забираëи інші.
Кожен мав ïро що розïовісти. Оäні ïобуваëи у Швеöії і Московії; äругі
ïровеëи моëоäі ëіта на Січі ще äо Хмеëüниöüкого; треті, оïинившисü свого
часу в невоëі, ïасëи й стерегëи у Криму овеöü, коïаëи у Бахчисараї
коëоäÿзі; четвертих занесëо аж у Маëу Азію; буëи й такі, що гребöÿми на
туреöüких гаëерах ïëаваëи Архіïеëагом32 або ж хоäиëи äо Єрусаëима
вкëонитисÿ Гробу Госïоäнüому; багато хто ïобував у біäі й зазнав чимаëо
горÿ, ïроте ïовернувсÿ ïіä ïоëüсüкі корогви, щоб äо останнüого ïоäиху
боронити тутешні ïрикорäонні земëі, заëиті кров’ю.
У ëистоïаäі, коëи вечори ïоäовшаëи, а віä широкого стеïу, äе вже зів’ÿëи
трави, ïовіÿëо сïокоєм, в осеëі ïоëковника збираëисÿ щоäнÿ. Ïрихоäив ïан
Мотовиëо, команäир семенів, русин роäом, хуäющий, ÿк скіïка, і äовгий, ÿк
сïис, уже ëітній, що воював на бранному ïоëі ïонаä äваäöÿтü весен;
ïрихоäив ïан Äейма, брат того самого Äейми, котрий зарубав ïана Убиша;
і з ними ïан Мушаëüсüкий, коëисü заможний чоëовік, ÿкий, замоëоäу
взÿтий у ÿсир, весëував на туреöüких гаëерах, а вирвавшисü із невоëі,
віäмовивсÿ оä усіх багатств і ïішов із шабëею в руöі ïомщатисÿ
бусурмансüкому ïëемені за вчинені йому кривäи. Він був незрівнÿнним
ëучником, котрий чаïëю у високому ïіäнебессі ïрошивав стріëою.
Ïрихоäиëи також äвоє наїзників, ïан Віëüга і ïан Ненашинеöü, браві
воÿки, і ïан Громика, і ïан Бавäинович, і чимаëо інших. Коëи вони
ïочинаëи розïовіäати, ïереä очима мов наÿву ïоставав öіëий схіäний світ:
Бахчисарай і Стамбуë, і мінарети, і свÿтині ëжеïророка, і бëакитні воäи
Босфору, і воäограї, і äвір суëтана, і ëюäсüкий мурашник у кам’ÿних мурах
міста, і війсüка, і ÿничари, і äервіші, і всÿ оöÿ страшна ратü, що міниëасÿ
немов весеëка, віä ÿкої Річ Ïосïоëита затуëÿëа своїми скривавëеними
груäüми і русüкі земëі, і всі розï’ÿттÿ й храми в öіëій Євроïі.
У ïросторій вітаëüні сиäіëи кружка старі жовніри, немовби табун
стомëених äовгим ïереëüотом бусëів, ÿкі з гучним кëекотом сіëи на стеïову
могиëу.
У грубі горіëи товсті смоëисті ïоëіна, і ïо всій вітаëüні танöюваëи ÿскраві
віäбëиски. На жарі за наказом Басі ïіäігріваëосÿ моëäавсüке вино, а сëуги
зачерïуваëи його оëов’ÿними куштиками й ïоäаваëи риöарÿм. За стінами
ïерегукуваëисÿ стражники, ïо кутках сïіваëи öвіркуни, на ÿких нарікав ïан
Воëоäийовсüкий, у заткнутих мохом щіëинах ïосвистував ëистоïаäовий
ïівнічний і äошкуëüний вітер. Такими хоëоäними вечорами ïриємно буëо,
сиäÿчи у затишній і світëій кімнаті, сëухати оïовіäі ïро риöарсüкі ïригоäи.
В оäин із таких вечорів ïан Мушаëüсüкий розказав осü ÿку історію:
— Нехай не ïозбавитü Усевишній своєї миëості Річ Ïосïоëиту, нас,
грішних, а ïереäовсім ïані нашу, äоброäійниöю, котра ощасëивиëа нас
своєю ïрисутністю, äостойну äружину коменäанта нашого, тіëüки äивитисÿ
на ÿку äëÿ нас веëика честü. Мені не хочетüсÿ змагатисÿ з ïаном Загëобою,
чиї ïоäвиги могëи б захоïити саму Äіäону та її вроäëивих вихованок, аëе,
ïозаÿк ваші миëості шукаëи casus cognoscere meos,******** не стану ïеречити
бажанню теïëої комïанії і ïочну негайно.
Замоëоäу ÿ усïаäкував чимаëий маєток в Україні, ïіä Таращею. Мав іще
й äва материних сеëа у сïокійних краÿх ïіä Ясëом, аëе вирішив осеëитисÿ
у батüкових воëоäіннÿх, бëижче äо орäи, äе ïригоäами ïахëо. Буйна äуша
рваëасÿ на Січ, аëе там таким, ÿк ÿ, робити вже не буëо чого, оäначе
в Äике ïоëе з іншими буйними гоëовами ÿ хоäив і äушу свою втішив. Äобре
мені веëосÿ у своєму маєтку, оäне тіëüки бентежиëо: ëихого ÿ мав сусіäу.
Öе був ïростий чоëовік із-ïіä Біëої Öеркви, котрий змаëку жив на Січі,
äосëуживсÿ там äо курінного отамана і їзäив ïосëом віä коша äо Варшави,
äе й äістав шëÿхетсüку грамоту. Зваëи його Äиäюк. А треба вам сказати,
ïанове, що мій ріä ïохоäитü віä ÿкогосü самнітсüкого вожäÿ на ім’ÿ Муска,
що ïо-нашому означає «Муха». Муска той ïісëÿ невäаëих сутичок із
римëÿнами ïрибивсÿ äо äвору Земовита33, сина короëÿ Ïÿста, котрий заäëÿ
зручності ïрозвав його Мускаëüсüким, а нащаäки згоäом Мускаëüсüкого
зробиëи Мушаëüсüким. От і ÿ, ïишаючисü такою шëÿхетною кров’ю, на
сусіäу свого äививсÿ зі зневагою. Якби ще, шеëüма, вмів ïоöіновувати
виÿвëену йому честü і ïеревагу шëÿхетсüкого стану наä усіма іншими визнав,
ÿ б, можëиво, й сëова не сказав. Аëе він, äіставши ïраво воëоäіти земëею
ÿк шëÿхтич, із öüого високого званнÿ гëузував і часто-густо казав: «Тінü
моÿ ïоäовшаëа, чи що? Козак ÿ був і козаком зостанусü, а шëÿхетство й усі
вражі ëÿхи осü у мене äе...» А ÿкі він ïри öüому огиäні рухи тіëом робив,
ÿ вам, миëостиві ïанове, і сказати не можу у ïрисутності нашої ëюб’ÿзної
госïоäині. Äика ëютü у мені киïіëа, і заïовзÿвсÿ ÿ його всіëÿко гнітити. Та
він був не з ëÿкëивих і не настрахавсÿ, а віäïëачував мені з ëишком. І на
шабëÿх не ïроти був зітнутисÿ, аëе ÿ не схотів, ïам’ÿтаючи ïро його низüке
ïохоäженнÿ. Зненавиäів ÿ його äо смерті, ïроте й він äо мене ненавистю
ïройнÿвсÿ. Якосü у Таращі на базарі вистріëив у мене і äивом не вëучив,
а ÿ йому чеканом гоëову розчереïив. Äвічі на нüого зі своїми äвірсüкими
наïаäав, а він із тамтешніми гуëüтÿÿми äвічі на мене. Не зміг мене зäоëати,
аëе і ÿ äати раäи йому не міг. Хотів був за законом уïраву на нüого
знайти — äе там: ÿкі закони в Україні, коëи замістü міст згарища äимëÿтü...
Хто кине кëич і збере зграю розбійників, тому й ïро Річ Ïосïоëиту можна
забути. Äиäюк те й робив та ще й зневажав нашу сïіëüну матір, гетü
забувши, що вона, нагороäивши його шëÿхетсüким званнÿм, тим самим
ïригорнуëа äо себе, вивищиëа, äаëа ïривіëеї, а отже, й ïраво воëоäіти
земëею, і воëю äаëа, навітü наäмірну, ÿка б у іншій äержаві йому й не
сниëасÿ. Нам би з ним ïо-сусіäсüкому ïогомоніти — ÿ ïевен, мені б тоäі
аргументів не забракëо, аëе ж ми зустрічаëисÿ не інакше, ÿк із рушниöею
в оäній руöі й шабëею у äругій. Odium******** у мені з кожним äнем äеäаëі
сиëüнішаëа, ÿ аж обëиччÿм змарнів. Ïро оäне тіëüки äумав: ÿк його
ïровчити. І віäчував же, що ненавистü — öе гріх, а тому вирішив сïершу за
гëум зі шëÿхетсüкого званнÿ ëишенü шкіру йому батогами розïисати, а ïотім
віäïустити, ÿк наëежитü ïравäивому христиÿнинові, усі його ïрогрішеннÿ
і наказати ïросто ïристреëити...
Та Госïоäü Бог розïорÿäивсÿ інакше.
Мав ÿ за сеëом äуже äобру ïасіку і ïішов ÿкосü її огëÿнути. Äіëо буëо
наäвечір. Ïробув ÿ там неäовго, може, з гоäину, і раïтом чую, clamor********
ÿкийсÿ. Огëÿäаюсÿ: наä сеëом äим хмарою виситü. За хвиëю бачу — ëюäи
мчатü із криками: «Орäа! Орäа!», а за ними навзäогін, миëостиві ïанове,
сиëа-сиëенна! Стріëи граäом сиïëютü, хоч куäи гëÿнü, скрізü баранÿчі
кожухи і äиÿвоëüсüкі морäи орäинöів. Я äо конÿ! Ëеäü торкнувсÿ ногою
стремена, а на мені вже ï’ÿтü чи шістü арканів. Якби ïо оäному, ÿ б їх
розірвав — сиëüний тоäі був... Nec Hercules!..******** Через три місÿöі
оïинивсÿ ÿ вкуïі з іншими ÿсирÿми за Бахчисараєм, у татарсüкому сеëищі
Сугайäзиг.
Госïоäарÿ мого зваëи Саëüма-беєм. Заможний був татарин, аëе за вäачею
звір ëютий і äо невіëüників жаëю не мав. Ми ïіä батогами криниöі риëи
і в ïоëі ïраöюваëи. Хотів ÿ віäкуïитисÿ, äÿкувати Богу, буëо за що. Через
оäного вірменина ïереäавав ÿ ëисти у свій маєток ïіä Ясëом. Не знаю, чи
то ëисти не äійшëи, чи то викуï äорогою ïроïав, аëе ÿ нічого не оäержав...
Ïовезëи мене äо Öаргороäа і ïроäаëи на гаëери.
Ïро місто öе можна розïовіäати без кінöÿ-краю. Не знаю, чи є на світі
біëüше і красивіше за нüого. Ëюäей там, ÿк трав у стеïу і ÿк каміннÿ
у Äністрі... Фортечні мури ïотужні. Вежі оäна äо оäної туëÿтüсÿ. Всереäині
міста у ëюäей ïіä ногами собаки бëукаютü, турки їх не чіïаютü, наïевно,
ïро сïоріäненістü із ними ïам’ÿтаютü, бо й самі собачі äіти — ïесигоëовöі...
Станів у них немає біëüше, ÿк тіëüки ïан або невіëüник, і немає невоëі
тÿжчої, аніж бусурмансüка. Госïоäü знає, чи ïравäа öе, аëе ÿ на гаëерах
чув, нібито воäи тамтешні, Босфор і Зоëотий Ріг, що врізаєтüсÿ у гëибину
міста, — не воäи взагаëі, а сëüози невоëüничі. Чимаëо й моїх туäи
ïроëиëосÿ...
Страшна могутü туреöüка, у жоäного äержавöÿ немає ïіä ï’ÿтою стіëüки
короëів, ÿк у суëтана. А самі турки кажутü, що ÿкби не Ëÿхистан (так вони
матір нашу, Річ Ïосïоëиту, називаютü), вони б уже äавно буëи воëоäарÿми
orbis terrarum********. «За сïиною у ëÿха, тверäÿтü, решта світу в неïравäі
живе, бо ëÿх, кажутü, немов ïес ïереä розï’ÿттÿм ëежитü і за руки нас
кусає...» І маютü сëушністü, аäже так воно буëо і є... Хіба ми тут,
у Хреïтові, й ті гарнізони, що стоÿтü у Могиëеві, Ямïоëі, Рашкові, іншій
сïраві сëужимо? Чимаëо зëа у нашій Речі Ïосïоëитій, ïроте нам за наші
труäи, гаäаю, Бог коëисü віääÿчитü, та й ëюäи, може, сïасибі скажутü.
Оäначе ïовернусÿ äо того, що зі мною стаëосÿ. Ті невіëüники, що на
сухоäоëі, у містах і сеëах живутü, менше ïотерïаютü віä гніту, аніж ті, котрі
весëÿрами на гаëери ïосаäжені. Öих нещасних, раз ïрикувавши äо борту
біëÿ весëа, нікоëи вже із заëізних ïут не звіëüнÿютü: ні вночі, ні вäенü, ні
у свÿта — так вони й живутü у кайäанах äо останнüого ïоäиху, а затоне
корабеëü in pugna navali********, разом із ним іäутü на äно. Гоëі-гоëісінüкі,
хоëоä їх ïроймає, äощі ïоëиваютü, гоëоä мучитü, а іншої раäи немає, ÿк
ëити сëüози та наäриватисÿ з останніх сиë, бо весëа такі веëикі й важкі, що
оäному ëеäве äвоє можутü äати раäу...
На гаëеру мене ïривезëи вночі й віäразу закуваëи, ïосаäивши навïроти
ÿкогосü сіромахи, котрого ÿ in tenebris********розгëеäіти не зміг. Коëи ïочув
стукіт моëота і äзвін кайäанів, — Боже ïравеäний! — мені зäаëосÿ, що öе
мою труну забиваютü, хоч уже ëіïше б такий кінеöü. Ïочав моëитисÿ, та
наäію з серöÿ ніби вітром виäуëо... Стогін мій каваäжі батогом стишив, тож
ïросиäів ÿ сумирно всенüку ніч, аж äоки засіріëо... Ïогëÿнув ÿ тоäі на того,
з ким мав оäним весëом гребти, — о Öариöе Небесна! Вгаäайте-но,
миëостиві ïанове, хто навïроти мене сиäів? Äиäюк!
Я його віäразу вïізнав, хоч і був він у чому мати нароäиëа, вихуäëий
і бороäою заріс äо ïоÿса, бо його вже äавно ïроäаëи на гаëери... Став ÿ на
нüого äивитисÿ, а він на мене — уïізнав теж... Аëе оäин оäному нічого не
кажемо... От що обох нас сïіткаëо! І треба ж: такою жорстокістю буëи
сïовнені наші серöÿ, що ми не ëише не ïривітаëисÿ ïо-ëюäсüкому,
а навïаки: коëишні кривäи в äуші у кожного сïаëахнуëи, наче ïоëум’ÿ,
і раäістü ïойнÿëа серöÿ віä того, що й ворогові виïаëи такі самі
стражäаннÿ...
Того самого äнÿ гаëера вирушиëа у ïëаваннÿ. Äивно мені буëо
з найбіëüшим своїм неäругом за оäне весëо триматисÿ, з оäнієї миски
неäоїäки їсти, ÿких би у нас і собаки не стаëи нюхати, оäнакові знущаннÿ
терïіти, оäним ïовітрÿм äихати, вкуïі стражäати, вкуïі ïëакати...
Ïëивëи ми Геëесïонтом, а ïотім Архіïеëагом... Островів там сиëа-
сиëенна, і всі ïіä туреöüкою вëаäою... І обиäва береги теж... öіëий світ!..
Тÿжко буëо. Уäенü сïека неймовірна. Сонöе так ïрÿжитü, що зäаєтüсÿ,
воäа осü-осü загоритüсÿ, а ÿк ïочнутü віäбëиски тремтіти і вибëискувати на
хвиëÿх, таке враженнÿ, ніби äощ вогнÿний іäе. Ïіт із нас ëивсÿ, а ÿзик
ïрисихав äо ïіäнебіннÿ... Уночі хоëоä кусав ÿк ïес... Утіхи не жäи —
тіëüки журба за втраченим щастÿм, журба та мука. Сëовами öüого не
виказати... На оäній зі стоÿнок, уже на греöüкій земëі, бачиëи ми з ïаëуби
сëавнозвісні ruinas******** свÿтинü, ÿкі змуруваëи ще староäавні graeci********.
Коëони вервечкою стоÿтü, і всі немовби з зоëота, а öе мармур ïожовк віä
часу. А виäно так äобре, бо вони на гоëому ïагорбі вишикуваëисÿ і небо
там ніби бірюза... Ïотім ïоïëивëи ми äовкоëа Ïеëоïонесу.
Äенü минав за äнем, тижäенü за тижнем, а ми з Äиäюком і сëовом не
ïеремовиëисÿ — не вийшëа ще з наших серäеöü ïогорäа і зëістü... І ïочаëи
ми ïовоëенüки хиріти, мабутü, так хотіëосÿ Богу. Віä неïосиëüної ïраöі
й ïеремінної ïогоäи грішна ïëотü наша майже віäïаäаëа оä кісток; рани віä
сирівöю гноїëисÿ на сонöі. Ночами ми моëиëи Бога ïро смертü. Часом,
буваëо, ëеäü заäрімаю і чую, ÿк Äиäюк ïроситü: «Х р и с т е, ï о м и ë у й!
С в ÿ т а Ï р е ч и с т а, ï о м и ë у й! Ä а й ï о м е р т и!» Він також
чув і бачив, ÿк ÿ äо Ïресвÿтої Äіви та її немовëÿти руки ïростÿгав... Аж
тут ураз неначе вітер морсüкий узÿвсÿ виганÿти кривäу із серöÿ... Її äеäаëі
меншаëо й меншаëо... Äійшëо äо того, що, оïëакуючи себе, ÿ і наä його
äоëею ïëакав. Обиäва ми вже гетü інакше оäин на оäного äивиëисÿ... Ще
біëüше! Äоïомагати ïочаëи оäин оäному. Ïройме мене ïіт, смертеëüна
втома охоïитü — він сам весëує, а йому стане невміч — ÿ... Ïринесутü
ïоïоїсти, кожен стежитü, щоб і äругому вистачиëо. Аëе завважте, миëостиві
ïанове, ÿка äивна річ — натура ëюäсüка! Ми вже, можна сказати,
ïоëюбиëи оäин оäного, та жоäен не хотів ïершим зізнатисÿ...
Неïостуïëивий був, шеëüма, українсüка äуша!..
Якосü, коëи нам буëо страшенно кеïсüко й тÿжко, ïочуëи ми, що завтра
віäбуäетüсÿ зустріч із венеöійсüким фëотом. Гоäуваëи нас наäгоëоäü, жаëіëи
зайву крихту äати, тіëüки на уäари батогом не скуïиëисÿ. Настаëа ніч. Ми
стогнемо тихенüко — він собі, ÿ собі — і äеäаëі ревніше моëимосÿ. Раïтом
гëÿнув ÿ, саме місÿöü світив, — а в нüого сëüози ïо бороäі аж біжатü.
Зäригнуëосÿ у мене серöе, от ÿ й кажу: «Äиäюк, ми ж із тобою з оäного
краю, жиëи у сусіäстві, віäïустімо оäин оäному ïровини». Він ÿк ïочув
öе — Боже ïравеäний! Як зареве чоëовік, ÿк ïіäскочитü, аж ëанöюги
заäзвеніëи. Обнÿëисÿ ми через весëо, öіëуємосÿ і ïëачемо... Не можу
сказати, скіëüки так триваëо, ïро все на світі ми забуëи, тіëüки трÿсëисÿ віä
риäанü.
Тут ïан Мушаëüсüкий замовк і ніби ненароком ïаëüöÿми змахнув щосü
з очей. На хвиëю заïаëа тиша, ëишенü стуäений ïівнічний вітер ïосвистував
у щіëинах ïоміж коëоäами, а в кімнаті сичав вогонü і сïіваëи öвіркуни.
Нарешті ïан Мушаëüсüкий віäсаïнув і ïовів свою розïовіäü äаëі:
— Госïоäü, ÿк згоäом виÿвиëосÿ, бëагосëовив нас і ëаски своєї не
ïозбавив, та сïершу ми гірко ïоïëатиëисÿ за öей сïаëах братніх ïочуттів.
Ïоки обнімаëисÿ, ëанöюги наші так ïереïëеëисÿ, що ми не змогëи їх
розïëутати. Ïрийшëи нагëÿäачі, аëе äоки вони нас розчіïëÿëи, канчук
ïонаä гоäину свистів наä нами. Биëи нас не äивëÿчисü, ïо чому ïоïаëо.
Ïроëиëасÿ кров із моїх ран, ïроëиëасÿ з Äиäюкових, змішаëасÿ і ïотекëа
оäним струмком у море. Оöе й усе, що ÿ хотів ïовіäати, ïанове. Історіÿ,
хваëити Бога, äавнÿ!..
Віäтоäі ÿ не згаäував ні разу, що мій ріä віä самнітів ïохоäитü, а він —
сеëÿнин із-ïіä Біëої Öеркви, неäавно ïіäнесений äо шëÿхетсüкого стану.
Я і брата ріäного не міг би ëюбити міöніше. Навітü ÿкби Äиäюк не був
шëÿхтичем, ÿ б на öе не зважив, хоч так, звісно, буëо ïриємніше. А він
мені, ÿк коëисü ненавистю, так теïер ëюбов’ю з ëишком ïëатив. Таку вже
він мав натуру...
Настуïного äнÿ буëа битва. Венеöійöі розігнаëи наш фëот на всі чотири
вітри. Наша гаëера, зрешечена ворожими куëевринами, зачаїëасÿ біëÿ
ÿкогосü ïустеëüного острівöÿ, ïевніше, скеëі, що стриміëа з морÿ. Треба
буëо суäно ëагоäити, а ïозаÿк воÿків ïовбиваëо, рук äëÿ роботи бракуваëо,
от і äовеëосÿ туркам нас розкувати й кожному äати сокиру. Ëеäве зійшëи
на сухоäіë, бачу: у Äиäюка на äумöі те саме, що й у мене. «Зараз?» —
ïитає. «Зараз!» — віäïовіäаю і, не äовго äумаючи, хрÿсü ïо макітрі оäного
нагëÿäача, а Äиäюк — самого каïітана. За нами інші — наче
ïоëум’ÿ сïаëахнуëо! За гоäину розïравиëисÿ з турками, ïотім сÿк-так
заëатаëи гаëеру і ïосіäаëи в неї уже без ëанöюгів, а Госïоäü миëосерäний
звеëів вітрам ïригнати наше суäно äо Венеöії.
Харчуючисü миëостинею, äістаëисÿ ми äо Речі Ïосïоëитої. Ïоäіëивсÿ
ÿ з Äиäюком своїми ïіä’ÿсеëüсüкими земëÿми, і вирушиëи ми обиäва
воювати, щоб ïомститисÿ ворогові за наші сëüози і кров. Ïіä час
ïіäгаєöüкої камïанії Äиäюк ïоäавсÿ на Січ äо Сірка34 і звіäти вкуïі з ним
хоäив у Крим. Що вони там виробëÿëи і ÿких збитків завäаëи, ïро öе ви,
миëостиві ïанове, не гірше віä мене знаєте.
Ïоворітüма Äиäюк, наситившисü ïомстою, ïоëіг, зітнутий стріëою.
Я заëишивсÿ живий і віäтоäі щоразу, натÿгуючи тÿтиву, його згаäую, а що
у такий сïосіб äушу не оäин раз ïотішив, öе сереä äостойного товариства
багато хто з вас ïіäтверäитü.
Тут ïан Мушаëüсüкий знову замовк, і знову тіëüки ïосвистуваннÿ
ïівнічного вітру стаëо чути та ïотріскуваннÿ вогню. Старий жовнір утуïивсÿ
ïогëÿäом у ïаëахкотëиві ïоëіна і ïісëÿ триваëого мовчаннÿ так закінчив
свою оïовіäü:
— Буëи Наëивайко і Ëобоäа, був батüко Хмеëüниöüкий, а теïер Äорош
їм на зміну ïрийшов. Земëÿ віä крові не ïросихає, ми ворогуємо і б’ємосÿ,
аëе ж Госïоäü кинув у наші серöÿ semina******** ëюбові, ïроте вони наче
у нероäючому ґрунті ëежатü і тіëüки ïоëиті сëüозами і кров’ю, тіëüки ïіä
гнітом і канчуком бусурмансüким, тіëüки у татарсüкій невоëі несïоäівано
äаютü ïëоäи.
—Хам із хамів! — ïромовив зненаöüка, ïрокиäаючисü, ïан Загëоба.

******** Нагоди мене пізнати (лат.).

******** Ненависть (лат.).
******** Шум, гам (лат.).
******** Початок фрази «І Геркулесу на здолати багатьох» (лат.).
******** Всесвіту (лат.).
******** У морській битві (лат.).
******** У темряві (лат.).
******** Руїни (лат.).
******** Греки (лат.).
******** Зерна (лат.).
 РОЗДІЛ ХХІV

Ïеëехович ïовоëі оäужував, аëе в набігах іще участі не брав і сиäів,

зачинившисü у кімнатöі, тому ïро нüого й äумати забуëи, аж ïоки стаëасÿ
ïригоäа, що ïрикуваëа äо нüого загаëüну увагу.
Якосü козаки Мотовиëа схоïиëи татарина, що виäавсÿ їм ïіäозріëивим.
Він крутивсÿ ïобëизу застави, щосü винюхуючи, і ïривеëи його äо
Хреïтова.
Ïоëоненого буëо негайно äоïитано. Ним виÿвивсÿ оäин із ëиïеків, ÿкі
нещоäавно, ïокинувши сëужбу в Речі Ïосïоëитій і свої саäиби, ïеребігëи
äо суëтана. Він ïрибув із äругого берега Äністра і мав ïри собі ëиста віä
Кричинсüкого äо Меëеховича.
Ïан Воëоäийовсüкий веëüми стурбувавсÿ і враз скëикав старших офіöерів
на раäу.
— Миëостиві ïанове, — ïочав він, — вам äобре віäомо, ÿк багато татар,
навітü із чисëа тих, що сïоконвіку жиëи у Ëитві й тут, на Русі, ïерейшëо
äо орäи, зраäою віääÿчивши Речі Ïосïоëитій за її äобрі äіëа. Через те
закëикаю вас наäаëі нікому з них особëиво не äовірÿти й ïиëüно за
вчинками кожного стежити. Тут ми теж маємо невеëику татарсüку хоругов
у сто ï’ÿтäесÿт äобрих коней ïіä команäою Меëеховича. Öüого Меëеховича
ÿ сам віäнеäавна знаю, можу тіëüки сказати, що ïан гетüман за винÿткові
засëуги зробив його сотником і з хоругвою ïрисëав його сюäи. Ïравäа, мені
зäаëосÿ äивним, що ніхто з ваших миëостей öüого татарина äосі, äо його
встуïу на сëужбу, не знав і навітü нічого ïро нüого не чув... А що наші
ëиïеки наä міру öüого юнака ëюбëÿтü і сëіïо сëухаютüсÿ, ÿ собі ïоÿснював
його віäвагою і сëавними ïоäвигами, хоч і ті, схоже, не віäаютü, хто він
такий і звіäки. Äосі ÿ його ні в чому ëихому не ïіäозрював і ні ïро що не
розïитував, заäовоëüнившисü гетüмансüкою рекоменäаöією, хоч ÿкоюсü
таємниöею він себе оточує. А втім, усÿк живе ÿк хоче, ÿ нікому в äушу не
загëÿäаю, ÿк на мене, аби тіëüки жовнір сëужбу ніс сïравно. Та осü ëюäи
ïана Мотовиëа схоïиëи татарина, ÿкий ïривіз Меëеховичу ëиста віä
Кричинсüкого. Не знаю, чи віäомо вашим миëостÿм, хто такий
Кричинсüкий.
— Аÿкже! — віäïовів ïан Ненашинеöü. — Кричинсüкого ÿ самого знав,
а теïер і інші знаютü: ëиха сëава äаëеко сÿгає.
 — Ми вкуïі грамоти... — ïочав був ïан Загëоба, аëе враз затнувсÿ,
зміркувавши, що в такому разі Кричинсüкому має бути років äев’ÿносто,
а в такому ïоважному віöі ëюäи вже зазвичай не воюютü.
— Коротше кажучи, — вів äаëі маëенüкий риöар, — Кричинсüкий,
ïоëüсüкий татарин, був у нас ïоëковником, команäував хоругвою ëиïеків, та
згоäом зраäив Вітчизну і ïерейшов у äобруäзüку орäу, äе, ÿк ÿ чув, його
сëово має веëику вагу, бо там сïоäіваютüсÿ, що він і решту ëиïеків на
ïогансüкий бік ïеретÿгне. І з таким чоëовіком Меëехович встуïає у таємні
стосунки! А найëіïший öüому äоказ — оöей ëист.
Тут маëенüкий ïоëковник розгорнув сïисані аркуші, розïравив їх уäаром
äоëоні й захоäивсÿ читати:
— «Наймиëіший моєму серöю брате! Ïосëанеöü твій äіставсÿ äо нас
і ëиста ïереäав...»
— Ïоëüсüкою ïише! — ïеребив його ïан Загëоба.
— Кричинсüкий, ÿк і всі наші татари, тіëüки русинсüкою і ïоëüсüкою
ïисати вмів, — віäïовів маëенüкий риöар, — та й Меëехович теж, наïевно,
татарсüкої грамоти не вгризе. Сëухайте, миëостиві ïанове, і не ïеребивайте.
«...і ëиста ïереäав, із Божою äоïомогою все буäе гаразä, і ти жаäаної мети
äосÿгнеш. Ми тут із Моравсüким, Аëексанäровичем, Тарасовсüким
і Грохоëüсüким часто раäимосÿ і в інших братів у ëистах раäи ïитаємо, ÿк
чимскоріше виконати те, що ти, ëюбий, замисëив. А ïозаÿк äо нас äійшëа
чутка, ніби ти занеäужав, ïосиëаю чоëовіка, аби він тебе, ëюбий, на вëасні
очі ïобачив і ïриніс нам ïриємну звістку. Таємниöю бережи ïиëüно, щоби,
боронü Боже, завчасно не віäкриëасÿ. Нехай ïримножитü Госïоäü твій ріä,
нехай зрівнÿє його з чисëом зірок на небі.
Кричинсüкий».
Ïан Воëоäийовсüкий äочитав і обвів ïогëÿäом ïрисутніх, а ïозаÿк усі
мовчаëи, ëибонü, наïружено обäумуючи зміст ëиста, він ïромовив:
— Тарасовсüкий, Моравсüкий, Грохоëüсüкий і Аëексанäрович — усі
коëишні татарсüкі ротмістри і зраäники.
— Так само ÿк Ïотужинсüкий, Творовсüкий і Аäурович, — äоäав ïан
Снітко.
— Що скажете ïро ëиста, ïанове?
— Чистісінüка зраäа, тут і äумати нема чого,— віäгукнувсÿ ïан
Мушаëüсüкий. — Ïросто ротмістри öі хочутü наших татар на свій бік
ïереманити, от і зëигаëисÿ з Меëеховичем, а він згоäивсÿ їм äоïомогти.
 — Ëеëечко! Та öе ж periculum******** äëÿ öіëого гарнізону, — завоëаëо
віäразу кіëüка гоëосів. — Ëиïеки äушу за Меëеховича ëаäні ïроäати,
і ÿкщо він накаже — сüогоäні ж уночі нас ïереріжутü.
— Найчорніша зраäа ïіä сонöем! —закричав ïан Äейма.
— І сам гетüман öüого Меëеховича сотником ïризначив! — скрушно
зітхнув ïан Мушаëüсüкий.
— Ïане Снітко! — озвавсÿ ïан Загëоба, — що ÿ тобі говорив, коëи
Меëеховича ïобачив? Хіба не сказав, що öе віровіäстуïник і зраäник?
З очей виäно... Ха! Він усіх міг ошукати, тіëüки не мене. Гоäі буëо мені на
нüого гëÿнути. Ïовтори, ïане Снітко, мої сëова, нічого не змінюючи.
Сказав ÿ, що він зраäник?
Ïан Снітко сховав ноги ïіä ëаву й ïохнюïив гоëову.
— Ïроникëивістü вашої миëості сïравäі гіäна ïоäиву, хоч, ïравäу
кажучи, ÿ не ïригаäаю, щоб ваша миëостü його зраäником назвав. Ви
тіëüки, мостивий ïане, сказаëи, що він вовком äивитüсÿ.
— Ха! Отже, ти, миëостивий ïане, стверäжуєш, що ïес зраäник,
а вовк — ні, що вовк не укуситü руки, ÿка його гëаäитü і їсти йому äає?
Ïес, вихоäитü, зраäник? Може, твоÿ миëостü іще й Меëеховича ïіä захист
візüме, а нас усіх огоëоситü зраäниками?..
Ïрисоромëений ïан Снітко широко розтуëив рота, вирÿчив очі й віä
ïоäиву äовго не міг вимовити ні сëова.
Тим часом ïан Мушаëüсüкий, що мав зäатністü швиäко ïриймати
рішеннÿ, не заäумуючисü ïромовив:
— Ïереäовсім нам треба ïоäÿкувати Всевишнüому за те, що ганебну
змову викрито, а ïотім віäрÿäити шістüох äрагунів — і куëю в ëоб
зраäникові!
— А äаëі іншого сотника ïризначити, — äоäав ïан Ненашинеöü.
— Зраäа така очевиäна, що ïомиëки бути не може.
На öе ïан Воëоäийовсüкий віäïовів:
— Сïершу треба Меëеховича äоïитати, а ïотім ïовіäомити ïро öю змову
гетüманові, бо ÿк мені казав ïан Богуш із Зембіö, коронний маршаë веëüми
ïрихиëüний äо ëитовсüких татар.
— Аëе ж ваша миëостü, — сказав, звертаючисü äо ïана Міхаëа, ïан
Мотовиëо, — має ïовне ïраво сам наä Меëеховичем суä звершити, бо він
äо риöарства нікоëи не наëежав.
 — Я свої ïрава знаю, — віäïовів ïан Воëоäийовсüкий, — і не треба
мені, миëостивий ïане, ïро öе нагаäувати.
Тут інші закричаëи:
— Ïривести сюäи сучого сина, нехай нам віäïовістü, заïроäанеöü
і зраäник!
Гучні вигуки розбуäиëи ïана Загëобу, котрий був заäрімав, що з ним
останнім часом ïостійно траïëÿëосÿ. Швиäко ïригаäавши, ïро що йшëосÿ,
він сказав:
— Хоч бëиску віä щербатого місÿöÿ у твоєму гербі, ïане Снітко,
й небагато, аëе й розумом ти, миëостивий ïане, не бëищиш. Сказати, що
ïес, canis fidelis********, зраäник, а вовк — ні! Ну ти що, гоëубе, гетü із
гëузäу з’їхав!
Ïан Снітко ïіäніс очі äо неба, äаючи зрозуміти, що ïотерïає ні за öаïову
äушу, аëе ïромовчав, не бажаючи äратувати старого суïеречкою, а тут іще
й ïан Воëоäийовсüкий звеëів йому схоäити ïо Меëеховича, і він ïокваïивсÿ
виконати наказ, зраäівши з нагоäи висëизнути.
За хвиëину він ïовернувсÿ, веäучи моëоäого татарина, котрий, наïевно,
ще нічого не знав ïро те, що зëовиëи ëиïека, бо зайшов сміëиво. Вроäëиве
смагëÿве його обëиччÿ буëо наäто бëіäе, та він зовсім оäужав і навітü
гоëови біëüше не обмотував хустками, а носив, не скиäаючи, червону
оксамитову тюбетейку.
Усі так і вïиëисÿ у нüого очима, він же, äоситü низüко вкëонившисü
маëенüкому риöареві, решті кивнув веëüми неäбаëо.
— Меëехович! — ïочав ïан Воëоäийовсüкий, утуïивши в нüого свій
ïронизëивий ïогëÿä. — Ти знаєш ïоëковника Кричинсüкого?
Обëиччÿм Меëеховича швиäко ïромайнуëа грізна тінü.
— Знаю! — віäïовів він.
— Читай! — сказав маëенüкий риöар, ïоäаючи йому знайäеного ïри
ïоëоненому ëиста.
Меëехович ïочав читати, і ïерш ніж він закінчив, обëиччÿ його знову
стаëо сïокійним.
— Чекаю наказу, — ïромовив він, ïовертаючи ëиста.
— Як äавно ти замисëив зраäу і ÿких маєш у Хреïтові сïіëüників?
— Мене звинувачено у зраäі?
— Віäïовіäай, а не став заïитаннÿ! — грізно сказав маëенüкий риöар.
 — Що ж, тоäі мій respons******** буäе такий: зраäи ÿ не замишëÿв,
сïіëüників не маю, а ÿкби й мав, то таких, ÿких вам, миëостиві ïанове, не
суäити.
Ïочувши öе, жовніри заскреготіëи зубами, і тої ж миті äекіëüка гоëосів
ïромовиëо з ïогрозою:
— Ґречніше, сучий сину, ґречніше! Не забувай: ти не ïереä рівнею стоїш!
У віäïовіäü Меëехович гëÿнув на ïрисутніх ïогëÿäом, у ÿкому буëа
хоëоäна ненавистü.
— Я знаю свій обов’ÿзок ïереä ïаном коменäантом, моїм
начаëüником, — сказав він, знову вкëонившисü ïанові Воëоäийовсüкому, —
знаю і те, що за всіх тут біäніший, і тому вашого не шукаю. Ваша миëостü
(тут він знову звернувсÿ äо маëенüкого риöарÿ) ïро сïіëüників заïитував,
то у мене їх äвоє: оäин — ïан ïіäстоëій новогруäсüкий, Богуш, а äругий —
ïан веëикий коронний гетüман.
Ïочувши öі сëова, всі веëüми зäивуваëисÿ, і на хвиëю заïануваëо
мовчаннÿ. Нарешті ïан Воëоäийовсüкий ворухнув вусиками і сïитав:
— Як öе?
— А отак, — віäïовів Меëехович. — Кричинсüкий, Моравсüкий,
Творовсüкий, Аëексанäрович і решта сïравäі на бік орäи ïерейшëи і чимаëо
вже зëа Вітчизні завäаëи, аëе щастÿ на новій сëужбі не знайшëи. А може,
сумëіннÿ у них ïробуäиëосÿ, оäне сëово, і сëужба öÿ, і сëава зраäників їм
не äо шмиги. Ïан гетüман äобре ïро öе знає, він і äоручив ïанові Богушу
з ïаном Мисëишевсüким ïеретÿгти їх назаä ïіä стÿги Речі Ïосïоëитої,
а ïан Богуш äо мене звернувсÿ й наказав äомовитисÿ з Кричинсüким.
У мене на квартирі ëисти віä ïана Богуша ëежатü, можу хоч зараз
ïринести, їм ваша миëостü скорше, аніж моїм сëовам, ïовіритü.
— Іäи з ïаном Снітком і негайно ïринеси мені öі ëисти.
Меëехович вийшов.
— Миëостиві ïанове, — швиäко заговорив маëенüкий риöар, —
зäаєтüсÿ, ïосïішним звинуваченнÿм ми тÿжко скривäиëи чесного воÿка.
Якщо він має усі öі ëисти і все, сказане ним, ïравäа, — а ÿ ïочинаю
äумати, що öе так, — тоäі він не ëише риöар, котрий усëавивсÿ ратними
ïоäвигами, а й äобëесний сëуга Вітчизни, і не огуäа йому наëежитü,
а нагороäа. Хай йому äіäüко! Треба мерщій ïомиëку виïравити!
Решта сиäіëа мовчки, не знаючи, що сказати, а ïан Загëоба öüого разу
заïëющив очі й уäавав, що äрімає.
 Тим часом ïовернувсÿ Меëехович і ïоäав ïанові Воëоäийовсüкому ëисти
віä Богуша.
Маëенüкий риöар ïочав читати. І осü що він ïрочитав:
— «Зусібіч чую ÿ, що ніхто, оïріч тебе, ëіïше у öüому äіëі ïрисëужитисÿ
не може через незвичайну ïриÿзнü, ÿку вони äо тебе маютü. Ïан гетüман
ëаäен їм ïробачити і äомогтисÿ ïрощеннÿ Речі Ïосïоëитої обіöÿє.
З Кричинсüким зв’ÿзуйсÿ ÿкомога частіше через вірних ëюäей і praemium
йому ïообіöÿй. Таємниöю зберігай ÿкнайïиëüніше, бо інакше, не äай Боже,
усіх їх занаïастиш. Оäному ïанові Воëоäийовсüкому можеш віäкрити
arcana, бо він твій начаëüник і багато в чому ïосïриÿти може. Труäів
і старанü не шкоäуй, ïам’ÿтаючи, що finis coronat opus********, і буäü ïевен,
що за äобрі äіëа твої мати наша засëуженою нагороäитü тебе ëюбов’ю».
— Осü ÿка мені нагороäа! — ïонуро ïробурчав моëоäий татарин.
— Боже ïравеäний! Чом же ти нікому й сëова не сказав? — закричав
ïан Воëоäийовсüкий.
— Я хотів вашій миëості усе розïовісти, аëе не встиг — занеäужав ïісëÿ
забиттÿ. А іншим, тут Меëехович ïовернувсÿ äо офіöерів, мені заборонено
буëо віäкриватисÿ. Ваша миëостü, ÿ гаäаю, теïер решті теж мовчати
накаже, щоб на тих не накëикати біäи.
— Äокази твоєї невинуватості незаïеречні, öе й сëіïому ÿсно, — сказав
маëенüкий риöар. — Веäи äаëі свої ïеремови з Кричинсüким. Жоäної
ïереïони тобі в öüому не буäе, навïаки, матимеш äоïомогу — осü тобі моÿ
рука, ти шëÿхетний риöар. Ïрихоäü сüогоäні äо мене вечерÿти.
Меëехович ïотиснув ïростÿгнуту йому руку і втретє вкëонивсÿ. Інші
офіöери, вийшовши зі своїх кутків, обстуïиëи його і заговориëи навïеребій:
— Ми у тобі ïомиëÿëисÿ, зате теïер кожен раäий тобі руку ïотиснути —
ти öüого засëужив.
Ïроте моëоäий ëиïек ураз виïроставсÿ і віäкинув назаä гоëову, немов
хижий ïтах, що ïриготувавсÿ завäати уäару äзüобом.
— Я не забув, що вам не рівнÿ, — віäïовів він.
І вийшов із кімнати.
Ïісëÿ того ÿк він ïішов зчинивсÿ гомін. «Нічого äивного, — говориëи
між собою офіöери, — äістати таке звинуваченнÿ — не жарт! Ще äовго
він оговтуватиметüсÿ, аëе, зрештою, öе минетüсÿ. А нам треба ставëеннÿ äо
нüого змінити. Аäже äуша у нüого сïравäі риöарсüка! Гетüман знав, що
робив! Äива та й гоäі, äива!..»
 Ïан Снітко нищечком собі тріумфував, та врешті-решт не витримав,
ïіäійшов äо ïана Загëоби, вкëонивсÿ йому і сказав:
— Äаруй, ваша миëостü, аëе вовк наш не зраäник...
— Не зраäник? — ïереïитав ïан Загëоба. — Зраäник, тіëüки
шëÿхетний, бо не нас зраäжує, а орäинöів... Не втрачай наäії, ëюбий ïане
Снітко, ÿ щоäнÿ моëитимусü за тебе: а що ÿк Свÿтий Äух змиëосерäитüсÿ
і äозвоëитü твоїй миëості бëиснути розумом!
Басÿ, коëи ïан Загëоба äетаëüно їй ïро все розïовів, веëüми тішиëасÿ.
Меëехович віä самого ïочатку ïриïав їй äо äуші, і вона зичиëа йому äобра.
— Треба, — сказаëа вона, — у ïершу ж небезïечну ексïеäиöію його
з собою взÿти, — оöе й буäе найëіïший сïосіб висëовити йому äовіру.
Аëе маëенüкий риöар, ïогëаäивши рожеві Басині щічки, віäïовів:
— А наäокучëива муха тіëüки ïро своє äзумає! Знаємо ми тебе! Не ïро
Меëеховича ти äбаєш і не ïро сïосіб виÿвити йому äовіру — тобі б аби
у стеï ïоëетіти та ще й у самісінüку січу! Не вийäе...
І, сказавши öе, ïочав виöіëовувати її в уста.
— Mulier insidiosa est!********— ïоважно мовив ïан Загëоба.
У öей самий час Меëехович сиäів із ïосëанöем Кричинсüкого у себе на
квартирі й тихо розмовëÿв із ним. Сиäіëи вони так бëизüко оäин äо оäного,
що маëо не стукаëисÿ ëобами. На стоëі горів каганеöü із баранÿчим ëоєм,
віäкиäаючи жовті бëіки на обëиччÿ Меëеховича, ÿке, ïоïри всю його красу,
буëо ïросто страшне — така на нüому маëюваëасÿ завзÿтістü, зëістü і äика
раäістü.
— Сëухай, Хаëіме! — ïрошеïотів Меëехович.
— Ефенäі, — віäïовів ïосëанеöü.
— Ïерекажи Кричинсüкому, що він муäрак, бо не наïисав у ëисті нічого
такого, що могëо б мене занаïастити. Розумака, скажи. Нехай і наäаëі
нічого віäверто не ïише... Теïер вони мені ще біëüше äовірÿтимутü усі...
Сам гетüман, Богуш, Мисëишевсüкий, тутешні офіöери — гетü усі! Чуєш?
Щоб вони віä мору виëÿгëи!
— Чую, ефенäі.
— Аëе сïершу мені треба в Рашкові ïобувати, а ïотім ÿ знову сюäи
ïовернусÿ.
— Ефенäі, моëоäий Нововейсüкий тебе вïізнає.
— Не вïізнає. Він мене вже ïіä Каëüником бачив, ïіä Браöëавом — і не
вïізнав. Уäивëÿєтüсÿ в мене, брови морщитü, а згаäати не може. Йому
ï’ÿтнаäöÿтий минав, коëи він із äому втік. Віäтоäі зима вісім разів укриваëа
стеïи снігом. Змінивсÿ ÿ. Старий би мене вïізнав, а моëоäий не вïізнає... Із
Рашкова ÿ тобі äам знати. Нехай Кричинсüкий буäе готовий і тримаєтüсÿ
ïобëизу. З ïиркаëабами35 неоäмінно ïорозумійтесÿ. У Ямïоëі теж наша
хоругов є. Богуша ÿ вмовëю, щоб äомігсÿ у гетüмана äëÿ мене ïеревоäу äо
Рашкова, — звіäтіëÿ, скажу, ïростіше з Кричинсüким зв’ÿзатисÿ. Аëе сюäи
ÿ мушу ïовернутисÿ... мушу!.. Не знаю, що буäе, ÿк äаëі скëаäетüсÿ...
Вогнем мене ïаëитü, уночі очей не можу стуëити... Якби не вона, ÿ б уже
вмер...
— Бëагосëовенні руки її.
Губи Меëеховича затремтіëи, і, вïритуë набëизившисü äо гостÿ, він
захоäивсÿ шеïотіти, немовби в ëихоманöі:
— Хаëіме! Бëагосëовенні її руки, бëагосëовенна гоëова, бëагосëовенна
земëÿ, ÿкою вона стуïає, чуєш, Хаëіме! Скажи їм там, що ÿ вже
зäоровий — завäÿки їй...

******** Небезпека (лат.).

******** Вірний пес (лат.).
******** Відповідь (лат.).
******** Кінець — ділу вінець (лат.).
******** Жінка — істота підступна! (лат.).
 РОЗДІЛ ХХV

Ксüонäз Камінсüкий, у минуëому жовнір, äовоëі хваöüкий і кмітëивий, на

старості ëіт осів в Ушиöі, äе äістав ïарафію. Та ïозаÿк костüоë в Ушиöі
згорів äотëа, а ïарафіÿн буëо маëо, öей ïастир без ïастви часто-густо
навіäувавсÿ äо Хреïтова і, ïросиäжуючи там тижнÿми, наïучував риöарство
ïобожними науками.
Висëухавши уважно оïовіäü ïана Мушаëüсüкого, він через äекіëüка
вечорів звернувсÿ äо ïрисутніх із такими сëовами:
— Мені завше äо äуші буëи розïовіäі, у ÿких сумні ïоäії маютü щасëивий
кінеöü, із чого вихоäитü, що кого Госïоäü візüме ïіä свою руку, того із
буäü-ÿкої ïастки визвоëитü і звіäусіëü, хоч із Криму, ïривеäе äо сïокійного
ïрихистку.
Тому, миëостиві ïанове, раз і назавжäи кожен äëÿ себе заïам’ÿтайте, що
äëÿ Всевишнüого нема нічого неможëивого, і навітü у найважчих обставинах
не втрачайте віри у його миëосерäÿ. Осü воно ÿк!
Честü і хваëа ïанові Мушаëüсüкому, що ïростого чоëовіка братнüою
ëюбов’ю зëюбив. Ïрикëаä öüого нам ïоказав сам Христос, котрий,
вийшовши з öарсüкого роäу, ëюбив ïростоëюäинів, багатüох із них зробив
аïостоëами і ïоäаëüшому сïриÿв ïросуванню, через що вони теïер
і засіäаютü у небесному сенаті.
Та оäна річ ëюбов ïриватна і гетü інша — загаëüна, оäнієї наöії äо іншої.
Так-от, öю, загаëüну ëюбов, Усевишній так само суворо наказав ïëекати
у серöÿх. А äе вона? Озирнисÿ äовкоëа, чоëовіче: всенüкі серöÿ сïовнені
зëості, немовби ëюäи не за Госïоäніми заïовітами живутü, а за
сатанинсüкими.
— Ох, миëостивий мій ïане, — втрутивсÿ ïан Загëоба, — неëегко тобі
буäе вмовити нас ïоëюбити турка, татарина, чи ÿкогосü іншого варвара —
ними сам Госïоäü Бог, можна сказати, гиäує.
— Я вас äо öüого й не закëикаю, а ëишенü стверäжую, що äіти eiusdem
matris******** зобов’ÿзані оäне оäного ëюбити. А ми що коїмо? Осü уже
триäöÿтü років, віä часів Хмеëüниöüкого, тутешнÿ земëÿ не ïросихає віä
крові.
— А з чиєї ïровини?
— Хто ïерший свою ïровину визнає, тому ïершому Госïоäü і ïроститü.
 — Аëе ж ти сам, миëостивий ïане, хоч нині й сутану носиш, замоëоäу
закоëотників громив, і, ÿк ми чуëи, äоситü усïішно...
— Громив, бо сëухнÿно виконував жовнірсüкий обов’ÿзок, і не в öüому
мій гріх, а в тому, що ÿ їх, ÿк чуму, ненавиäів. Мав ÿ свої, особисті
ïричини, ïро ÿкі не стану згаäувати, бо äавно öе буëо, та й рани ті вже
зарубöюваëисÿ. А каюсü ÿ у тому, що наä ïотрібне старавсÿ. Мав ÿ ïіä
команäою сто осіб із хоругви ïана Невоäовсüкого, і частенüко ми з ними,
віäокремившисü оä решти, ïаëиëи, гоëови стинаëи, вішаëи... Самі, ïанове,
ïам’ÿтаєте, ÿкі буëи часи. Ïаëиëи і стинаëи гоëови татари, ÿких Хмеëü
ïокëикав на ïіäмогу, ïаëиëи і стинаëи гоëови ïоëüсüкі війсüка. Козаки теж
за собою тіëüки воäу й земëю заëишаëи, ще äужче ëютуючи, аніж ми
і татари. Нічого нема страшнішого за братовбивчу війну... Що то буëи за
часи — сëовами не ïереказати. Оäне скажу: і ми, і вони раäше на
скажених собак, аніж на ëюäей, буëи схожі...
Якосü наш загін äістав ïовіäомëеннÿ, що бунтівна ïотоëоч обëожиëа
у невеëичкій фортеöі ïана Русеöüкого. Мене з моїми ëюäüми ïосëаëи його
виручати. Аëе ми ïрийшëи наäто ïізно. Віä невеëичкої фортеöі вже й сëіäу
не зостаëосÿ. Ïроте ÿ натраïив на ï’ÿних сеëÿн і майже всіх ïокëав, ëише
äещиöÿ у збіжжі сховаëасÿ. Öих ÿ наказав узÿти живöем, щоб ïовісити äëÿ
ïерестраху. Аëе äе? Ëегше буëо заäумати, аніж виконати: у всüому сеëі не
ëишиëосÿ жоäного äеревöÿ. Навітü äикі груші, що росëи ïоäекуäи на
межах, ваëÿëисÿ зрубані. Шибениöі ставити — нема часу, та й ëісів
ïобëизу не виäно, край виäавсÿ стеïовий. Що робити? Беру ÿ своїх
ïоëонених і йäу. Траïитüсÿ, äумаю, äорогою ÿкийсü розëогий äубок. Миëю
ïрохоäимо, äругу — äовкоëа рівнісінüкий стеï, хоч куëі коти. Нарешті
бачимо руїни ÿкогосü сеëа, а вже наäхоäив вечір. Розäививсÿ ÿ туäи-
сюäи — скрізü гоëовешки та сивий ïоïіë. Знов нічого! Аж гуëüк: на
маëенüкому ïагорбі хрест стоїтü, веëикий, äубовий, мабутü, неäавно
ïоставëений, бо äерево ще анітрохи не ïочорніëо і ïри вечірнüому світëі
сÿÿëо, ніби охоïëене ïоëум’ÿм. Христос на нüому був із бëÿхи вирізаний
і майстерно розмаëüований. Ëише зайшовши збоку, можна буëо ïобачити,
що бëÿха тоненüка, і на хресті не сïравжнє тіëо виситü. А ÿкщо сïереäу
äивитисÿ — обëиччÿ мов живе, трохи тіëüки збëіäëе віä стражäанü,
і терновий вінеöü, і очі, з веëикою журбою і ïечаëëю звернені äо неба.
Ïобачив ÿ öей хрест, і в гоëові у мене ïромайнуëо: «Осü äерево, äругого
не буäе», — аëе віäразу ж самому страшно стаëо. В ім’ÿ Отöÿ і Сина! Не
стану ж ÿ їх на хресті вішати! Ïроте, äумаю, чом би не ïотішити Христа,
наказавши у нüого на очах зітнути гоëови тим, котрі стіëüки невинної крові
ïроëиëи, і кажу: «Боже ïравеäний, нехай виäастüсÿ тобі, що öе ті самі
юäеї, ÿкі тебе на хресті розіï’ÿëи: вони за них анітрохи не ëіïші». І звеëів
ÿ брати ïо оäному ïоëоненому, ïривоäити на ïагорбок äо розï’ÿттÿ і біëÿ
його ïіäніжжÿ стинати їм гоëови. Буëи ïоміж ними сивочоëі äіäи і ïахоëки
безвусі. Ïривеëи ïершого, він äо мене: «Зараäи Христа, зараäи його
хресних мук, ïомиëуй, ïане!» А ÿ на öе: «Ïо шиї його!» Äрагун
розмахнувсÿ, і ïокотиëасÿ гоëова... Äругого ïривеëи, він те саме: «Зараäи
Христа миëосерäного, ïомиëуй!» А ÿ знову: «Ïо шиї його!» Так само
і з третім, із четвертим, із ï’ÿтим; усüого їх буëо чотирнаäöÿтü, і кожен
мене закëинав іменем Христовим... Уже й зорÿ ïогасëа, äоки ми вïораëисÿ.
Наказав ÿ ïокëасти мертві тіëа äовкоëа розï’ÿттÿ... Äуренü! Гаäав, вигëÿä
їхній буäе ïриємний Сину Божому, вони ж іще ïевний час то руками, то
ногами смикаëи, іноäі котрийсü скинетüсÿ, немов витÿгнута з воäи риба.
Зрештою, неäовго стражäенні корчиëисÿ, незабаром життÿ ïокинуëо
обезгоëовëені тіëа, і ëежаëи вони кружком неïорушно.
Тим часом темінü зробиëасÿ неïрозірна, і вирішив ÿ тут-таки заночувати,
хоч багатü розвоäити не буëо з чого. Ніч Бог ïосëав теïëу, і ëюäи мої
заëюбки вëÿгëисÿ на ïоïони, а ÿ ïішов іще äо розï’ÿттÿ, щоб біëÿ ніг
Усевишнüого ïомоëитисÿ на ніч і ïереïоручити себе його миëосерäю. Äумав,
моëитви мої з особëивою вäÿчністю буäутü ïрийнÿті, ïозаÿк äенü ÿ ïровів
у труäах і вчинене вважав за свою засëугу.
Часто жовнір, нагарувавшисü у ïохоäі, засинає, не äочитавши вечірнüої
моëитви. Так стаëосÿ й зі мною. Äрагуни, бачачи, що ÿ стою навкоëішки,
обіïершисü на хрест, вирішиëи: ÿ ïоринув у бëагочестиві розäуми, і ніхто не
ïробував їх ïорушити. Насïравäі ж очі мої умитü стуëиëисÿ, і äивний сон
зійшов на мене віä того розï’ÿттÿ. Не скажу, що мені буëо ïосëане виäіннÿ:
ÿ і був, і зараз öüого неäостойний, оäначе, міöно заснувши, бачив ÿ,
немовби наÿву, віä ïочатку äо кінöÿ муки Госïоäні... Бачив стражäаннÿ
невинного ÿгнÿти, і серöе моє ïоëагіäнішаëо, з очей ïотекëи сëüози,
і безмірний жаëü стиснув äушу. «Госïоäи, — кажу, — маю ÿ сотню
хваöüких моëоäöів. Хочеш ïобачити, ÿка у русі наша кіннота? Кивни тіëüки
гоëовою, а ÿ öих вражих синів, катів твоїх, умитü на шматки ïосічу
шабëÿми». Ëеäве ÿ так сказав, виäіннÿ враз розсіÿëосÿ, заëишивсÿ оäин
тіëüки хрест, а на нüому Христос, що ïëаче кривавими сëüозами... Обійнÿв
ÿ ïіäніжжÿ свÿтого äерева і теж зариäав. Скіëüки öе триваëо, не знаю, аëе
через ÿкийсÿ час, трохи вгамувавшисü, знову кажу: «Боже! Боже!
Ïроïовіäував же ти своє свÿте вченнÿ зачерствіëим юäеÿм, аäже так? Буëо
б тобі з Ïаëестини у нашу Річ Ïосïоëиту ïрийти — ми б уже тебе äо
хреста ïрибивати не стаëи, а ïрийнÿëи ëаскаво, щеäро обäаруваëи äобром
і шëÿхетсüким званнÿм нагороäиëи äëÿ ïоäаëüшого ïримноженнÿ
божественної твоєї сëави. Чом ти так не вчинив, Госïоäи?»
Із öими сëовами ïіäіймаю ÿ очі (не забувайте, усе öе уві сні буëо) і що
ÿ бачу? Госïоäü наш äивитüсÿ на мене суворо, брови суïитü і зненаöüка
віäïовіäає громовим гоëосом: «Äешеве нині шëÿхетство ваше, бо ïіä час
швеäсüкої війни буäü-ÿкий міщанин міг собі його куïити. Аëе не в öüому
річ! Ви з гуëüтÿÿми оäне оäного варті, і вони, й ви гірші за юäеїв, бо щоäнÿ
мене на хресті розïинаєте... Хіба ÿ не наказав вам навітü ворогів своїх
ëюбити і ïровини їм ïрощати, а ви, ÿк ëюті звірі, розтерзати ëаäні оäин
оäного? Ïоïри öе, ÿ муку терïëю нестерïну. А ти сам, ти, котрий мене
у катів віäбити хотів, а ïотім у Річ Ïосïоëиту закëикав, — що ти зробив?
Он труïи äовкоëа мого хреста ëежатü, і ïіäніжжÿ кров’ю забризкане, а то
ж буëи невинні ëюäи — äеÿкі зовсім іще юні, а äеÿкі, небагаті на розум,
наче äурні вівöі сëіïма за іншими ïішëи. Виÿвив ти äо них миëосерäÿ,
суäив, ïерш ніж умертвити? Ні! Ти звеëів їм усім гоëови ïостинати і ще
äумав мене öим утішити. Насïрвäі ж оäне äіëо сварити й карати, ÿк батüко
карає сина, ÿк старший брат сваритü моëоäшого, і гетü інше — ïомщатисÿ,
карати без суäу, не знаючи міри в ïокараннÿх і жорстокості. Äо того вже
äійшëо, що на öій земëі вовки миëосерäніші за ëюäей, трави схоäÿтü
кривавою росою, вітри не віютü, а виютü, річки сëüозами ïовнÿтüсÿ і ëюäи
ïростÿгаютü руки äо смерті, вигукуючи: «Рÿтівниöе наша!»
«Госïоäи! — закричав ÿ. — Невже вони кращі за нас? Хто
найстрашніші коїв жорстокості? Хто бусурман ïокëикав?..»
«Ëюбітü їх, навітü караючи, — віäïовів Госïоäü, — і тоäі ïоëуäа сïаäе
у них з очей, жорстокістü ïокине серöÿ і миëосерäÿ моє буäе з вами.
А інакше ïрийäе наваëа татарсüка і всіх — і вас, і їх — ïоëонÿтü,
і сëужитимете ви ворогові, терïëÿчи муки, зносÿчи ïриниженнÿ,
заëиваючисü сëізüми, аж äо того äнÿ, коëи оäин оäного ïоëюбите. Якщо
ж і наäаëі не зменшите своєї ненависті, не буäе ні оäним, ні äругим
ïобëажëивості, і ïоганин завоëоäіє öією земëею на віки вічні!»
 Ïереëÿкавсÿ ÿ, ïочувши таке ïророöтво, і äовго не міг сëова вимовити,
а ïотім, уïавши ниöü, заïитав:
«Що ж мені робити, Госïоäи, щоб сïокутувати свої гріхи?»
На що Госïоäü віäïовів:
«Іäи і ïовторюй мої сëова, ïроïовіäуй ëюбов!»
Ïісëÿ öих сëів мій сон розвіÿвсÿ. А ïозаÿк ëітнÿ ніч коротка, ïрокинувсÿ
ÿ вже на зорі, мокрий віä роси. Гëÿäü: гоëови äовкоëа розï’ÿттÿ так само
кружком ëежатü, тіëüки обëиччÿ ïосиніëи. І äивна річ: учора раäісно мені
буëо на них äивитисÿ, а сüогоäні огорнув страх, особëиво коëи ÿ гëÿнув на
гоëову оäного ïахоëка, років, може, на сімнаäöÿтü, наäзвичайно вроäëивого.
Я звеëів жовнірам ïоховати тіëа ïіä öим самим хрестом і віäтоäі... став
зовсім іншою ëюäиною.
Сïочатку, буваëо, äумаëосÿ: сон — мара! Аëе той сон міöно застрÿв
у мене в ïам’ÿті й ïовоëі завоëоäів немовби усією моєю сутністю. Звісно,
ÿ не смів навітü ïоäумати, що öе сам Усевишній зі мною бесіäував, бо, ÿк
уже вам казав, äостойним себе не віäчував, оäначе могëо статисÿ, що
сумëіннÿ, ÿке на час війни зачаїëосÿ у найäаëüшому куточку äуші, наче
татарин у травах, зненаöüка ïоäаëо гоëос, аби огоëосити мені Госïоäню
воëю. Я ïішов на сïовіäü: ксüонäз ïіäтверäив мій зäогаä. «Öе очевиäна
ïересторога і воëÿ Божа, ïрисëухайсÿ äо них, бо зëе тобі буäе».
Віäтоäі ÿ ïочав ïроïовіäувати ëюбов.
Аëе товариство й офіöери сміÿëисÿ мені у вічі: «Ти що, кричаëи, ксüонäз,
щоб ïовчаннÿ нам äавати? Хіба маëо ті ïесигоëовöі кривäи Всевишнüому
вчиниëи, маëо костüоëів сïаëиëи, маëо сïëюнäруваëи хрестів? За öе, чи що,
ми маємо їх ëюбити?» Оäне сëово, ніхто мене не сëухав.
І тоäі, ïісëÿ битви ïіä Берестечком, зоäÿгнувсÿ ÿ у öей äуховний оäÿг,
щоби з біëüшим ïравом нести ëюäÿм сëово Боже і воëю його.
Осü уже ïонаä äваäöÿтü років ÿ робëю свою сïраву, не знаючи сïочинку.
Уже й воëоссÿ ïосивіëо... Нехай не ïокарає мене Госïоäü у своєму
миëосерäі за те, що гоëос мій був äосі гоëосом воëаннÿ у ïустеëі.
Ëюбітü ваших ворогів, миëостиві ïанове, карайте їх, ÿк карає батüко,
сварітü, ÿк сваритü старший брат, інакше, хоч би ÿк гірко їм буëо, гірко
буäе й вам, і всій Речі Ïосïоëитій.
Ïогëÿнüте, що ïринесëа öÿ війна, ÿкі ïëоäи братнüої ненависті! Земëÿ
стаëа ïустеëею, у мене в Ушиöі замістü ïарафіÿн самі могиëи. На місöі
костüоëів, міст, сіë — згарища, а ïогансüка міöü розростаєтüсÿ, кріïне
і ïогрожує нам, ÿк море, котре й тебе, кам’ÿнеöüка тверäине, ëаäне
ïогëинути...
Ïан Ненашинеöü сëухав розïовіäü ксüонäза Камінсüкого з веëиким
хвиëюваннÿм, аж чоëо його краïëÿми зросив ïіт, а ïотім ïершим ïорушив
мовчаннÿ:
— Є, звісно, сереä козаків äостойні ëиöарі, взÿти äëÿ ïрикëаäу хоч би
й ïрисутнüого тут ïана Мотовиëа, котрого усі ми шануємо і ëюбимо. Та
щоäо загаëüної ëюбові, ïро ÿку так ïромовисто говорив ксüонäз
Камінсüкий... ÿ, ïризнатисÿ, äосі у тÿжкому жив гріху, бо не віäчував у собі
öієї ëюбові, та й не намагавсÿ її зäобути. Теïер, äÿкувати, його
ïревеëебністü трохи віäкрив мені очі. Ïроте без особëивої Божої ëаски
ÿ такої ëюбові у своєму серöі не знайäу, бо ношу в нüому згаäку ïро
страшну кривäу, а що öе за кривäа, можу коротко вам розказати.
— Сïершу треба виïити чогосü теïëенüкого, — ïеребив його ïан
Загëоба.
— Ïіäкинüте äров у грубу, — звеëіëа сëугам Басÿ.
І невäовзі ïросторий ïокій знову засÿÿв світëом, а ïереä кожним із
риöарів сëуга ïоставив ïо кварті ïіäігрітого ïива. У нüому всі мерщій
змочиëи свої вуса, а коëи віäïиëи ïо ковтку чи біëüше, ïан Ненашинеöü
ïочав свою оïовіäü — і ïокотиëосÿ сëово за сëовом, наче віз ïутівöем:
— Мати, вмираючи, äоручиëа мені оïікуватисÿ сестрою. Зваëи її
Геëенкою. Ні äружини, ні äітей ÿ не мав, і ëюбив ÿ äівчинку ïонаä усе.
Буëа вона на äваäöÿтü ëіт моëоäша віä мене, ÿ її на руках носив. Оäне
сëово, за свою äонüку мав. Ïотім ïішов ÿ у ïохіä, а її взÿëи у ÿсир орäинöі.
Ïовернувсÿ — гоëовою об стіну бивсÿ. Увесü мій набуток ïроïав ïіä час
набігу, аëе ÿ ïроäав останнє, що мав, — кінсüку збрую! — і ïоїхав із
вірменами, щоб викуïити сестру. Знайшов її у Бахчисараї. Жиëа вона не
в гаремі ïоки що, а ïри гаремі, бо їй буëо ëишенü äванаäöÿтü. Äовіку не
забуäу, Геëенко, тої миті, коëи ÿ тебе віäшукав: ÿк ти мені на шию
кинуëасÿ, ÿк очі мої öіëуваëа! Та що з того! Виÿвиëосÿ, маëо ÿ ïривіз
грошей. Наäто вже вроäëива сестра буëа. Єгу-ага, котрий її викрав, утричі
біëüше зажаäав! Ïроïонував ÿ себе на äоäачу. І öе не äоïомогëо. У мене на
очах куïив її на базарі веëикий Тугай-бей, сëаветний наш неäруг, ÿкий
хотів äівчинку років зо три ïри гаремі ïотримати, а ïотім зробити своєю
äружиною. Ïоїхав ÿ назаä, їäу і чуба на собі рву. Äорогою äовіäавсÿ, що
у ïриморсüкому уëусі живе оäна з äружин Тугай-беÿ із його уëюбëеним
синком, Аз’єю... Тугай-бей у всіх містах і багатüох сеëах тримав äружин,
щоб усюäи ïіä вëасним äахом мати насоëоäу. Äізнавшисü ïро öüого синка,
ïоäумав ÿ, що Госïоäü указує мені останній сïосіб урÿтувати Геëенку,
і вирішив маëенüкого Тугай-беєвича викрасти, аби згоäом обмінÿти на
сестру. Аëе сам ÿ öüого зробити не міг. Треба буëо кинути кëич в Україні
або в Äикому ïоëі та зібрати ватагу, що зробити буëо неïросто: ïо-ïерше,
ім’ÿ Тугай-беÿ всюäи на Русі наганÿëо страх, а ïо-äруге, він козакам із
нами воювати äоïомагав. Ïроте у стеïах чимаëо всÿкої ïотоëочі броäитü,
зäобичі шукає, — öі моëоäöі заäëÿ наживи на край світу ïіäутü. Зібрав
ÿ з таких ïристойну команäу. Чого ми натерïіëисÿ, аж ïоки чайки вийшëи
в море, сëовами не скажеш — нам і віä козаöüкої старшини äовоäиëосü
ховатисÿ. Та Госïоäü мене бëагосëовив. Викрав ÿ Аз’ю ще й äобрÿчу
ïрихоïив зäобич. Ïогонÿ нас не назäогнаëа, і äістаëисÿ ми щасëиво äо
Äикого ïоëÿ, звіäки ÿ хотів ïоїхати äо Кам’ÿнöÿ, щоб через тамтешніх
куïöів негайно ïочати ïеремови.
Зäобич ÿ всю розäіëив ïоміж моëоäöÿми, собі тіëüки Тугаєве öуöенÿ
заëишив. Ïозаÿк ÿ розïëативсÿ з öими ëюäüми щеäро, не скуïëÿчисü, а äо
того ще й у ÿких хаëеïах із ними ïобував, і з гоëоäу вкуïі вмирав,
і гоëовою своєю через них ризикував не раз, то й ïоäумав, що кожний за
мною ïіäе в огонü і воäу, що ÿ їхні серöÿ завоював навіки.
І гірко за öе невäовзі ïоïëативсÿ.
Мені й на äумку не сïаëо, що вони вëасних отаманів на шматки
розäираютü, аби їхню зäобич між собою ïоäіëити. Забув ÿ, що öі ëюäи не
знаютü, що таке вірністü, чесністü, сумëіннÿ, вäÿчністü... Уже ïіä самим
Кам’ÿнöем сïокусиëа їх наäіÿ оäержати за Аз’ю багатий викуï. Уночі
накинуëисÿ на мене, ÿк вовки, зашморг затÿгëи на шиї, ïокоëоëи ножами
і врешті, вирішивши, що ÿ зäох, ïокинуëи в ïустеëі, а самі втекëи,
ïрихоïивши хëоïчика.
Госïоäü зісëав мені сïасіннÿ й ïовернув зäоров’ÿ, аëе Геëенка моÿ
ïроïаëа навіки. Може, живе ще äесü там, може, ïісëÿ Тугаєвої смерті
іншому ïоганинові äістаëасÿ, може, ïрийнÿëа магометансüку віру або ïросто
забуëа брата, може, її син коëисü із мене виïуститü кров... Отака в мене
історіÿ!
Ïан Ненашинеöü замовк і ïонуро втуïив очі у земëю.
— Скіëüки ж ми крові й сëіз за öі краї ïроëиëи! — зітхнув ïан
Мушаëüсüкий.
 — Ïоëюби неäругів своїх, — утрутивсÿ в розмову ксüонäз Камінсüкий.
— А оговтавшисü, ти не ïробував öüого öуöенÿти шукати? — заïитав
ïан Загëоба.
— Як ÿ згоäом äізнавсÿ, — віäïовів ïан Ненашинеöü, — на моїх
банäитів інші розбійники наïаëи і всіх äо оäного вирізаëи. Вони ж, наïевно,
разом зі зäобиччю і хëоïчика забраëи. Я всюäи шукав, аëе він наче у воäу
вïав.
— А може, ти, миëостивий ïане, ïотім його äесü і зустрічав, та вïізнати
не зміг? — сказаëа Басÿ.
— Маëенüкий він був, рочків зо три, мабутü, йому буëо. Тіëüки й міг
ім’ÿ своє назвати — Аз’ÿ. Та ÿ б його вïізнав: у нüого на груäÿх наä
кожним соском ïо рибині синüого коëüору накоëено.
Зненаöüка Меëехович, котрий äосі сиäів мовчки, озвавсÿ зі свого кутка
äивним гоëосом:
— Ïо рибинах ваша миëостü його б не вïізнав: у багатüох татар такі
накоëки є, особëиво у тих, що у ïрибережних краÿх живутü.
— Неïравäа, — заïеречив сивий ïан Громика. — Тугай-бей ïіä
Берестечком на бойовищі заëишивсÿ ëежати, бачиëи ми öе стерво: у нüого
на груäÿх, ÿк зараз ïам’ÿтаю, буëи рибини, а в решти ïоганöів — інші
знаки.
— А ÿ кажу вашій миëості, що рибини багато в кого є.
— Авжеж, у тих, хто із ворожого Тугаєвого ïëемені.
Ïоäаëüшу розмову ïеребив ïрихіä ïана Ëеëüчиöÿ, ÿкий, ïосëаний уранöі
ïаном Воëоäийовсüким у розвіäку, щойно ïовернувсÿ назаä.
— Ïане коменäанте, — ïромовив він ïросто з ïорога, — біëÿ
Сирітсüкого броäу з моëäавсüкого боку ëюäи ÿкісü заëÿгëи. Схоже, äо нас
наміриëисÿ.
— Що за ëюäи? — заïитав ïан Міхаë.
— Розбійники. Ваëахів трохи, угорöів, решта — орäинöі. Разом äесü äві
сотні.
— Öе ті, що з ваëасüкого боку бешкетуваëи, ÿк мені äоïовіëи, — сказав
ïан Воëоäийовсüкий. — Ïиркаëаб, ëибонü, їх ïритиснув, от вони
й ïоäаëисÿ äо нас. Тіëüки там самих орäинöів сотні зо äві наберетüсÿ.
Уночі вони ïереïравëÿтüсÿ, а на світанку ми їм уëаштуємо зустріч. Ïанові
Мотовиëу і Меëеховичу ïісëÿ оïівночі бути готовими. Череäу воëів
ïіäігнати äëÿ ïриманки, а зараз марш на квартири.
 Офіöери ïочаëи розхоäитисÿ, та ще не всі встигëи вийти за äвері, ÿк
Басÿ, ïіäбігши äо чоëовіка, обвиëа його шию руками й захоäиëасÿ щосü
шеïотіти на вухо. Маëенüкий риöар, усміхаючисü, заïеречëиво хитав
гоëовою, вона ж, очевиäно, наïоëÿгаëа на своєму, äеäаëі міöніше сïëітаючи
руки äовкоëа його шиї.
Бачачи öе, ïан Загëоба ïораäив:
— Зроби їй хоч раз ïриємністü, а там, може, і ÿ, старий, за вами
ïотюïаю.

******** Тієї самої матері (лат.).

 РОЗДІЛ ХХVI

Розрізнені ватаги, що ïромишëÿëи розбоєм обабіч Äністра, скëаäаëисÿ

з ëюäей усÿких нароäностей, ÿкі насеëÿëи тутешні краї. Ïереважаëи з них
зазвичай татари, котрі ïовтікаëи з äобруäзüкої та біëгороäсüкої орä, — ще
äикіші й віäважніші за своїх кримсüких ïобратимів, та буëо й чимаëо
воëохів, козаків, угорöів, ïоëüсüкої чеëÿäі, що äаëа äüору
з ïриäністровсüких сторожових ïосеëенü. Зграї öі гасаëи то ïоëüсüкою, то
ваëасüкою стороною, ïерехоäÿчи вïереä-назаä ïрикорäонну річку, заëежно
віä того, хто їх ïритискав: ïиркаëаби чи коменäанти Речі Ïосïоëитої.
У ÿрах і ëісах, у гëибоких ïечерах маëи вони таємні схованки.
Гоëовною метою їхніх набігів буëи череäи воëів, що виïасаëисÿ ïри
заставах, і коні, ÿкі навітü узимку заëишаëисÿ у стеïах, шукаючи корму ïіä
снігом. Аëе, крім того, розбійники наïаäаëи на сеëа, містечка, ïосеëеннÿ, на
невеëикі гарнізони, на ïоëüсüких і навітü туреöüких куïöів, на ïосереäників,
ÿкі їхаëи äо Криму з викуïом. Кожна зграÿ маëа свої ïорÿäки і свого
отамана, об’єäнуваëисÿ вони ріäко. Часто навітü траïëÿëосÿ, що чисëенніші
ватаги вирізаëи менші. Розïëоäиëосÿ їх на русüких земëÿх äуже багато,
особëиво віä часів козаöüко-ïоëüсüких війн, коëи у тих краÿх стаëо сïечно.
Ïриäністровсüкі ватаги, що ïоïовнюваëисÿ за рахунок утікачів з орäи,
буëи веëüми грізні. Зустрічаëисÿ такі, що наëічуваëи ïо ïівтисÿчі äуш.
Ïривіäöі їхні називаëи себе беÿми. Вони сïустошуваëи країну у чисто
татарсüкий сïосіб, і неріäко коменäанти гарнізонів не знаëи, з ким маютü
сïраву: з розбійниками чи ïереäовими чамбуëами орäи. Регуëÿрним
війсüкам, зокрема кінноті Речі Ïосïоëитої, öі ватаги не могëи äати віäсічі,
аëе, буäучи загнані у ïастку, биëисÿ віäчайäушно, äобре розуміючи, що тих,
хто оïинитüсÿ в ïоëоні, чекає зашморг.
Зброю вони маëи найрозмаїтішу. Ëуків і рушниöü їм бракуваëо,
щоïравäа, у нічних набігах віä них маëо користі. Біëüшістü буëа озброєна
ганäжарами******** й туреöüкими ÿтаганами, обушками, татарсüкими шабëÿми
і äубöÿми, у розщеïëений кінеöü ÿких уставëÿëи кінсüку щеëеïу, міöно
ïрив’ÿзану мотузкою. Öÿ останнÿ зброÿ у сиëüній руöі буëа страшна — її
уäару не витримуваëа жоäна шабëÿ. Äехто мав заëізні виëа, äуже äовгі
й гострі, а äехто рогатини: ними захищаëисÿ ïіä час раïтових атак кінноти.
 Ватага, що зуïиниëасÿ біëÿ Сирітсüкого броäу, буëа, наïевно,
найчисëенніша або ж її заöüкуваëи на моëäавсüкому боöі, ÿкщо вона
віäважиëасÿ набëизитисü äо хреïтівсüкого гарнізону, незважаючи на жах,
ÿкий охоïëював усіх гоëоворізів на саму тіëüки згаäку імені ïана
Воëоäийовсüкого. І сïравäі, äругий роз’їзä ïривіз звістку, що скëаäаëасÿ
вона з ïонаä чотириста осіб, а команäує ними Азба-бей, сëавнозвісний
розбійник, котрий уже äекіëüка років тримав у страсі житеëів і ïоëüсüкої,
і моëäавсüкої сторін.
Ïан Воëоäийовсüкий зраäів, äовіäавшисü, із ким матиме сïраву, і негайно
віääав віäïовіäні розïорÿäженнÿ. Окрім Меëеховича і Мотовиëа, наказ
вистуïити оäержаëи й хоругви генераëа ïоäіëüсüкого і ïана ïіäстоëіÿ
ïшемисëüсüкого. Ïішëи вони ще вночі й нібито врізнобіч, ïроте, ïоäібно äо
того ÿк рибаëки широко розкиäаютü сіті, аби ïотім зійтисÿ біëÿ оäнієї
оïоëонки, так і öі хоругви маëи, зробивши веëикого гака, на світанку
з’єäнатисÿ біëÿ Сирітсüкого броäу.
Басÿ з тремтëивим серöем сïостерігаëа за вистуïом війсüка: öе буëа її
ïерша участü у веëикому ïохоäі, і, коëи вона äивиëасÿ на öих вишкоëених
буваëих стеïових вовків, серöе її, зäаваëосÿ, осü-осü вискочитü із груäей.
Вони вихоäиëи так тихо, що у самій фортеöі їх не буëо чути. Не
забрÿжчаëи мунäштуки, стремено не äзвÿкнуëо об стремено, шабëÿ об
шабëю, жоäен кінü не заіржав. Ніч виäаëасÿ ïогіäна і наäзвичайно ÿсна.
Місÿöü уïовні ÿскраво освітëював фортечний ïагорб і стеï, що сïускавсÿ
віä нüого, та ëеäве чергова хоругов вихоäиëа за частокіë, обсиïана срібними
іскрами, ÿкі місÿöü викришував із шабеëü, вона оäразу ж зникаëа з очей,
неначе зграÿ куріïок, що ïірнуëа у море трав. У всüому öüому буëо щосü
таємниче.
Басі зäаваëосÿ, що öе мисëивöі виїжäжаютü на ïоëюваннÿ, ÿке
віäбуäетüсÿ на світанку, і тому рухаютüсÿ так тихо й обережно, щоб не
сïоëохати ïереäчасно звіра... І їй нестерïно закотріëо взÿти участü у öüому
ïоëюванні.
Ïан Воëоäийовсüкий не ïеречив, бо його ïереконав у öüому ïан Загëоба.
Та й сам він розумів, що рано чи ïізно все оäно äовеäетüсÿ вäовоëüнити
Басине бажаннÿ, і вирішив не віäкëаäати äо іншого разу, тим ïаче, що
розбійники не маëи звички ïосëугуватисÿ ëуками й самоïаëами.
Із фортеöі вони вирушиëи, оäначе, тіëüки через три гоäини ïісÿ того, ÿк
вийшëи ïерші хоругви, бо öе віäïовіäаëо скëаäеному ïаном Міхаëом ïëану.
З маëенüким риöарем вистуïиëи ïан Загëоба, ïан Мушаëüсüкий і äваäöÿтü
Ëінкгаузових äрагунів на чоëі з вахмістром. Äрагуни öі, всі äо оäного
мазури, буëи моëоäöі ÿк на ïіäбір, ïіä захистом їхніх шабеëü гарнесенüка
коменäантша могëа ïочуватисÿ не менш безïечно, аніж у ïоäружній
сïочиваëüні.
Сама вона, збираючисü їхати у чоëовічому сіäëі, буëа віäïовіäно оäÿгнена:
на ній буëи ïерëового коëüору оксамитові шаровари — широченні ÿк
сïіäниöÿ, заïравëені у жовті саï’ÿнові чобітки — і куртка, теж сірого
коëüору, ïіäбита біëим кримсüким смушком, з ошатною торочкою на швах.
Äовершував убір невеëичкий срібний ïатронташ тонкої роботи, ëегка
туреöüка шабеëüка на шовковій ïерев’ÿзі й ïістоëети у шкірÿних кобурах
ïри сіäëі. На гоëові у Басі буëа шаïочка з верхом із венеöійсüкого
оксамиту, озäобëена чаïëиною ïір’їною і обшита рисÿчим хутром. З-ïіä
шаïочки вигëÿäаëо віäкрите, рожеве, майже äитÿче ëичко і äвоє
äоïитëивих, бëискучих, ÿк вугëинки, очей.
У такому уборі, верхи на гніäому бахматику, баскому, ÿк козуëÿ, і, ÿк
козуëÿ, ëагіäному, Басÿ скиäаëасÿ на гетüмансüкого синка, котрий ïіä
оïікою буваëих жовнірів уïерше вирушає на урок ратного мистеöтва.
І оïікуни миëуваëисÿ нею; ïан Загëоба з ïаном Мушаëüсüким штовхаëи
оäин оäного ëіктÿми і час віä часу то той, то äругий öüомкав свій куëак на
знак наäзвичайного захоïëеннÿ. І обиäва вони, вкуïі з ïаном
Воëоäийовсüким, умовëÿëи її не хвиëюватисÿ через те, що затримуєтüсÿ
віä’їзä.
— Ти на війсüковій сïраві не розумієшсÿ, — казав маëенüкий риöар, —
от і боїшсÿ, що ми тебе äоïравимо на місöе, коëи все уже скінчитüсÿ.
Зрозумій: оäні хоругви навïрошки йäутü, а інші маютü гак зробити, щоб
ïеретнути шëÿхи, — і аж тоäі ïочнутü ïовоëенüки схоäитисÿ, затискаючи
суïротивника в кіëüöе. Ми вчасно ïрийäемо, без нас нічого не ïочнетüсÿ —
все äо хвиëини розраховано.
— А ÿкщо суïротивник схаменетüсÿ і ïоміж хоругвами ïроскочитü?
— Ворог наш, звісно, хитрий і чуйний, аëе й äëÿ нас війна не новина.
— Ïовір Міхаëові, — вигукнув ïан Загëоба, — він у öüому äіëі
найбіëüший ïрактик. Зëа äоëÿ öих негіäників сюäи ïригнаëа.
—У Ëубнах ÿ зовсім іще моëокососом був, — віäïовів ïан Міхаë, — та
й то мені такі сïрави äоручаëи. А теïер, щоб ïереä тобою не осоромитисÿ,
ÿ ще старанніше усе ïроäумав. Хоругви разом ïокажутüсÿ суïротивникові,
разом закричатü і разом на нüого кинутüсÿ — той і оком не змигне.
— І-і! — ïиснуëа на раäощах Басÿ і, ïіäнÿвшисü у стременах, обхоïиëа
маëенüкого риöарÿ за шию. — А мені можна буäе з усіма кинутисÿ, так?
Можна, Міхаëеку? — äоïитуваëасÿ вона зі сïаëеніëими очима.
— У гущу бою ÿ тебе не ïущу, бо в метушні неважко біäі статисÿ, не
кажучи вже ïро те, що кінü сïіткнутисÿ може, аëе ÿ розïорÿäивсÿ, щоб
ïісëÿ розгрому решту живих на нас ïогнаëи, — отоäі ми äамо скакунам
воëю, і ти зможеш äві-три гоëови зітнути, тіëüки ïам’ÿтай: за ким би не
ïогнаëасÿ, захоäü завше з ëівого боку — втікачеві не з руки буäе вäарити,
а ти його навіäмаш ïоëоснути зможеш.
А Басÿ на öе:
— Го! Го! Я анітрохи не боюсÿ! Ти сам казав, що ÿ шабëею вже äаëеко
краще, аніж äÿäüко Маковеöüкий, вïравëÿюсÿ. Ніхто мені не äастü раäи,
ніхто!
— Гëÿäи, ïовіääÿ міöно тримай, — втрутивсÿ ïан Загëоба. —
Гоëоворізи öі теж каëачі терті, може і так статисÿ: ти за ним ушквариш,
а він візüме й ïоверне конÿ і осаäитü на місöі, і ти з розгону ïроëетиш
уïереä, а він тим часом тебе й äістане. Äосвіäчений жовнір без ïотреби
коню воëі не äастü.
— І шабëі нікоëи високо не ïіäіймай, щоб ëегко буëо вкоëоти, ÿкщо не
вийäе вäарити, — äоäав ïан Мушаëüсüкий.
— Я ïро всÿк виïаäок буäу ïоруч, — сказав маëенüкий риöар. —
Бачиш, у бою найважче те, що треба ïам’ÿтати віäразу ïро тисÿчу речей:
ïро свого конÿ і ïро суïротивника, ïро ïовіääÿ і ïро шабëю, коëи краще
вкоëоти, а коëи вäарити! У вïравного воÿка усе саме собою вихоäитü, аëе
ïоïервах навітü бëискучі фехтуваëüники губëÿтüсÿ: хоч ÿким він уміëим
виÿвитüсÿ, а в ïершому бою буäü-ÿкий соïëій, ÿкщо тіëüки у битвах руку
набив, його з конÿ зваëитü... Осü чому ÿ буäу з тобою ïоруч.
—Тіëüки мені не äоïомагай і ëюäÿм накажи, щоб без ïотреби мене не
виручаëи.
— Ну, ну! Ще ïобачимо, чи не затремтÿтü у тебе жижки, коëи сïечно
стане! — віäïовів, усміхаючисü, маëенüкий риöар.
— І чи не схоïиш ти когосü із нас за ïоëу! — закінчив ïан Загëоба.
— Ïобачимо! — з обуреннÿм віäïовіëа Басÿ.
 Так ïеремовëÿючисü, вони äосÿгëи окоëиöі, там і сÿм ïоросëої густим
чагарником. Äо світанку ëишиëосÿ вже небагато, аëе ïоки що зробиëосÿ
темніше, бо зайшов місÿöü. Віä земëі ïочав ïіäійматисÿ ëегкий туман,
затуëÿючи віääаëені ïреäмети. У öій äрібній імëі й мороку зарості, що
маÿчиëи вäаëині, розïаëеніëій Басиній уÿві зäаваëисÿ живими істотами.
Часом їй ввижаëосÿ, що вона ÿвно бачитü ëюäей і коней.
— Міхаëе, що öе? — заïитуваëа вона ïошеïки, ïоказуючи ïаëüöем на
ïривиä.
— Нічого, кущі.
— А ÿ äумаëа, що вершники. Скоро ми ïриїäемо?
— За ÿкихосü ïівтори гоäини все й ïочнетüсÿ.
— Он ÿк!
— Боїшсÿ?
— Ні, тіëüки серöе б’єтüсÿ з нетерïëÿчки! Боÿтисÿ — ще б чого!
Анітрішечки не страшно! Ïогëÿнü, ÿкий тут іній ëежитü... Хоч і темно,
а виäно.
Сïравäі, вони саме в’їхаëи у ту частину стеïу, äе äовгі висохëі стебëа
бур’ÿну взÿëисÿ інеєм. Ïан Воëоäийовсüкий гëÿнув і сказав:
— Он там Мотовиëо ïройшов. Не äаëі ÿк за ïівмиëі, мабутü, зачаївсÿ.
Вже світає.
І таки ïочаëо світати. Сутінки ïоріäшаëи. Небо і земëÿ стаëи сірими,
ïовітрÿ зробиëосÿ ïрозорим, маківки äерев і кущів немовби взÿëисÿ срібëом.
Віäкриëисÿ äаëüні зарості, неначе хтосü ïіäнÿв завісу, що їх затуëÿëа.
Зненаöüка віä найбëижчої куïи кущів віäокремиëасü ïостатü вершника.
— Ïан Мотовиëовсüкий? — заïитав ïан Воëоäийовсüкий, коëи семен
осаäив біëÿ нüого конÿ.
— Öе ÿ, ваша миëостü!
— Що чути?
— Гості ïерейшëи Сирітсüкий бріä і на ревіннÿ воëів ïовернуëи äо
Каëюса. Воëів узÿëи і зараз на Юрковому ïоëі стоÿтü.
— А äе ïан Мотовиëо?
— За ïагорбом, а ïан Меëехович віä Каëюса зайшов. Äе інші хоругви,
не знаю.
— Äобре, — сказав ïан Воëоäийовсüкий, — ÿ знаю. Скачи äо ïана
Мотовиëа і звеëи замикати кіëüöе. І нехай ïоміж собою і Меëеховичем
ëюäей ïо оäному розставитü. Рушай!
 Козак майже ëіг на сіäëо і так ïриïустив із місöÿ, що у конÿ аж кевкнуëа
сеëезінка. Невäовзі він зник з очей. А маëенüкий риöар із суïутниками
ïоїхаëи äаëі — ще безшумніше, ще обережніше... Тим часом зовсім
розвиäніëосÿ. Туман, що на світанку ïіäнÿвсÿ був віä земëі, розтанув, а на
схіäній окраїні неба з’ÿвиëасÿ äовга рожева і світëа смуга, і öе рожеве сÿйво
забарвиëо ïовітрÿ, ïагорби і схиëи ÿрів та верхівки äерев.
Раïтом äо сëуху вершників віä Äністра äоëинуëо гучне хриïëе карканнÿ
і ïоïереäу, високо в небі, з’ÿвивсÿ веëетенсüкий табун круків, що ëетів
назустріч світанку. Щохвиëини віä нüого оäриваëисÿ то оäин, то äругий
ïтах і, сïовіëüнивши ëет, ïочинаëи кружëÿти наä стеïом, ÿк öе робëÿтü,
виäивëÿючисü зäобич, коршаки і ÿструби.
Ïан Загëоба ïіäнÿв угору шабëю і, ïоказуючи її вістрÿм на круків, сказав
Басі:
— Ïоäивуйсÿ кмітëивості öих ïтахів. Äе тіëüки заïахне битвою,
ïритüмом зëітаютüсÿ зусібіч, немовби хтосü їх із мішка витрушує. Коëи
тіëüки оäне війсüко йäе або союзні армії з’єäнатисÿ ïосïішаютü, такого не
ïобачиш. Öі бестії вміютü угаäувати ëюäсüкі наміри, ніхто їх, ïевна річ, не
оïовіщає. Sagacitas narium******** — öе безумовно, ïроте й öе чуäа не
ïоÿснює. Важко не äивуватисÿ...
Тим часом карканнÿ ïоäужчаëо, ïтахи значно набëизиëисÿ. Тоäі ïан
Мушаëüсüкий ïовернувсÿ äо маëенüкого риöарÿ й ïромовив, ïоïëескавши
ïо ëуку:
— Ïане коменäанте, чи не äозвоëиш зітнути оäного, щоб ïотішити твою
äружину? Шуму öе не зчинитü.
— Та хоч äва зітни, — віäïовів ïан Воëоäийовсüкий, знаючи ïристрастü
ïана Мушаëüсüкого: старий жовнір ëюбив ïохизуватисÿ вëучністю своїх
стріë.
Äіставши äозвіë, неïеревершений ëучник витÿг із-за сïини оïерену стріëу,
ïокëав її на тÿтиву і, ïіäнÿвши вгору ëук і віäхиëивши гоëову, завмер
в очікуванні.
Табун набëижавсÿ. Усі зуïиниëи коней і з öікавістю äивиëисü у небо.
Раïтом ïроëунав жаëібний, ніби крик ëастівки, стогін тÿтиви, і стріëа,
виëетівши з ëука, ïоëетіëа назустріч табуну.
Ïершої хвиëини зäаваëосÿ, що Мушаëüсüкий схибив, та осü оäин із
ïтахів ïеревернувсÿ і ïросто наä гоëовами вершників ïоëетів äо земëі, не
ïерестаючи ïеревертатисÿ, нарешті, розкинувши криëа, став ïаäати, ÿк ëист,
äоëаючи оïір ïовітрÿ.
Ще митü — і ïтах уïав за äекіëüка кроків віä Басиного конÿ. Стріëа
ïрошиëа його наскрізü так, що наконечник бëищав наä хребтом.
— Äобра ïрикмета! — сказав, укëонÿючисü Басі, ïан Мушаëüсüкий. —
Äозвоëü, ïані коменäантшо, моÿ äоброäійко, зäаëеку за тобою нагëÿäати:
у разі ïотреби ще раз — äастü Бог, усïішно — виïущу стріëу. Хоч
і ïроäзвенитü наä самісінüким вухом, а зачеïити не зачеïитü, заïевнÿю.
— Не хотіëосü би мені бути татарином, ÿкого твоÿ миëостü на ïриöіë
візüме! — віäïовіëа Басÿ.
Аëе тут розмову ïеребив ïан Воëоäийовсüкий, ÿкий, ïоказавши на äовоëі
високий ïагорб, що ëежав віääаëік за версту чи äві, сказав:
— Там станемо...
Сказавши öе, він ïомчав кëусом. На сереäині ïагорба маëенüкий риöар
наказав сïовіëüнити крок і нарешті, трохи не äоїхавши äо маківки, він
зуïинив коней.
— На саму маківку ïіäніматисÿ не буäемо, — сказав він, — бо такого
ÿсного ранку нас можутü зäаëеку ïомітити. Сïішимосÿ тут і ïіäійäемо äо
кручі, тіëüки щоб ніхто гоëови не висовував.
Ïісëÿ öüого він зіскочив із конÿ, а за ним Басÿ, ïан Мушаëüсüкий і ще
äекіëüка осіб. Äрагуни заëишиëисÿ з їхніми кінüми на схиëі, а вони
ïіäнÿëисÿ äо того місöÿ, äе ïагорб майже ïрÿмовисною стіною круто йшов
униз.
Біëÿ ïіäніжжÿ öієї стіни заввишки з äобрих ïівсотні ëіктів вузüкою
смугою ріс густющий чагарник, а äаëі ïростÿгавсÿ рівний низовинний стеï.
З вершини ïагорба очам віäкривавсÿ увесü його неосÿжний ïростір.
Рівнина öÿ, ïеретнута невеëичким струмком, що біг у бік Каëюса, буëа
вкрита такими самими, ÿк біëÿ ïіäніжжÿ ïагорба, куïами кущів. Із
найбіëüшої зäіймаëисÿ в небо тонкі струмені äиму.
— Бачиш, — сказав Басі ïан Воëоäийовсüкий, — там ворог зачаївсÿ.
— Äимки бачу, аëе ні ëюäей, ні коней не виäно, — віäïовіëа Басÿ,
і серöе в неї затüохкаëо.
Бо їх зарості ховаютü, аëе äосвіäчене око їх ïомітитü. Ïогëÿнü-но: коні,
äва, три, чотири, та їх öіëа куïа... Оäин ïерістий, äругий гетü біëий,
а звіäси зäаєтüсÿ бëакитним.
— Скоро ми äо них сïустимосÿ?
Ї
 — Їх äо нас сюäи ïриженутü, та час ми ще маємо, бо äо тих кущів із
чвертü миëі буäе.
— А äе наші?
— Бачиш, он аж там краєчок бору? Хоругов ïана ïіäкоморіÿ саме зараз
має ïіäхоäити äо узëіссÿ. Меëехович із хвиëини на хвиëину з äругого боку
вискочитü. Äруга риöарсüка хоругов віä того каменÿ зайäе. Розбійники ÿк
ïобачатü ëюäей, самі äо нас кинутüсÿ, бо сюäи ïоïіä кручею найëегше äо
річки ïроїхати — з того боку ÿр із чисëенними ïроваëëÿми, через ÿкий
ніхто не ïерейäе.
— Вихоäитü, вони у ïастöі?
— Як бачиш.
— О Боже! Я вже встоÿти не можу!— вигукнуëа Басÿ.
А за митü знову заïитаëа:
— Міхаëеку, а ÿкби вони буëи муäріші, то що б зробиëи?
— Ïішëи б сміëиво на ïіäкоморієву хоругов і ïрорваëисÿ, а там сïробуй
знайти їх. Тіëüки вони öüого не зробëÿтü, бо, ïереäусім, із регуëÿрною
каваëерією мати сïрави не ëюбëÿтü, а ще ïобоÿтüсÿ засаäи у ëісі, от
і ïомчатü ïросто на нас.
— Он ÿк! Аëе ж нам із äваäöÿтüма ëюäüми їх не стримати.
— А Мотовиëо?
— І ïравäа! Хе! А äе ж він?
Ïан Воëоäийовсüкий замістü віäïовіäі зненаöüка закëекотав, ÿк öе робитü
ÿструб чи сокіë.
Йому враз віäïовів äружний кëекіт віä ïіäніжжÿ ïагорба. Öе буëи
мотовиëівсüкі семени, котрі так äобре сховаëисÿ у густому чагарнику, що
Басÿ, хоч і стоÿëа ïросто наä ними, їх не ïомітиëа.
Із хвиëину вона зäивовано ïогëÿäаëа то вниз, то на маëенüкого риöарÿ.
Раïтом щоки її густо сïаëеніëи, і вона кинуëасÿ чоëовікові на шию:
— Міхаëеку! Ти найëіïший воєначаëüник у світі!
— Я трохи у öüому тÿмëю, — віäïовів, усміхаючисü, ïан
Воëоäийовсüкий. — А ти вже й затріïотіëа віä раäості. — Ïам’ÿтай:
äобрий жовнір завше сïокійний.
Ïроте застереженнÿ його не äоïомогëо. Басÿ буëа наче у ëихоманöі. Їй
нетерïеëивиëосÿ зараз сісти на конÿ і сïуститисÿ з ïагорба, äо загону
Мотовиëа. Та ïан Воëоäийовсüкий зуïинив äружину, бо хотів, щоб вона
ïобачиëа згори ïочаток бою.
 Тим часом уранішнє сонöе ïіäнÿëосÿ наä стеïом і освітиëо хоëоäним
зоëотавим сÿйвом усю рівнину. Ïобëижні кущі весеëо забëищаëи у його
ïромінні, äаëüні, ÿкі ïогано буëо виäно, немовби ïрисунуëисÿ: іній, що
ïоäекуäи ëежав у низинах, ïочав ïобëискувати й іскритисÿ, ïовітрÿ
зробиëосÿ ïрозорим, і очам віäкриëисÿ неосÿжні äаëі.
— Ïіäкоморієва хоругов із ëісу вихоäитü, — ïромовив ïан
Воëоäийовсüкий. — Я бачу ëюäей і коней!
І сïравäі, з-за äерев оäин за оäним ïочаëи з’ÿвëÿтисÿ вершники і äовгою
чорною вервечкою розтÿгëисÿ ïо всуöіëü укритому узëіссю. Біëий ïростір
ïоміж ними і ëісом ïовоëі збіëüшувавсÿ. Наïевно, вони зумисне не
кваïиëисÿ, äаючи час ïіäтÿгтисÿ іншим хоругвам.
Ïан Воëоäийовсüкий ïовернувсÿ й гëÿнув ëіворуч.
— А осü і Меëехович, — ïромовив він.
І за хвиëину знов:
— І ïана ïшемисëüсüкого ëовчого ëюäи ïіä’їзäÿтü. Ніхто не заïізнивсÿ.
Тут вусики його весеëо заворушиëисÿ.
— Отеïер віä нас жоäна äуша не висëизне. На коней!
Вони швиäко ïовернуëисÿ äо äрагунів і, вскочивши у сіäëа, боком
сïустиëисÿ з ïагорба. Внизу, у кущах, їх обстуïиëи мотовиëівсüкі семени.
Віäтак, уже всі вкуïі, вони ïіä’їхаëи äо краю заростей і зуïиниëисÿ,
ïогëÿäаючи вïереä.
Суïротивник, ëибонü, ïомітив, ÿк набëижаєтüсÿ ïіäкоморієва хоругов, бо
тої ж миті з кущів, що росëи ïосереä рівнини, ïочаëи висиïати вершники.
Зäаваëосÿ, хтосü наïоëохав табун козуëü. З кожною хвиëиною вершників
äеäаëі біëüшаëо. Зімкнувшисü у ëанöюг, вони ïомчаëи стеïом, сïершу
тримаючисü краю заростів. Вершники ïоïриïаäаëи äо кінсüких ший, тому
зäаëеку могëо зäатисÿ, що табун скаче сам, без наїзників. Мабутü, їм ïоки
ще незрозуміëо буëо, чи ïомітиëи їх і хоругов іäе ïросто на них, чи öе
ëишенü загін, ÿкий ïрочісує місöевістü. В останнüому разі вони ще могëи
сïоäіватисÿ, що зарості сховаютü їх віä ворога.
Із місöÿ, äе стоÿв ïан Воëоäийовсüкий із ëюäüми Мотовиëа, чуäово буëо
виäно, наскіëüки невïевнені рухи чамбуëа: так ïовоäÿтüсÿ äикі звірі,
віäчувши небезïеку. Наïоëовину обігнувши чагарник, орäинöі наääаëи хоäи
і ïомчаëи ëегким чваëом. Та несïоäівано, äосÿгши сереäини стеïу, ïереäні
вершники враз осаäиëи коней, а за ними зуïиниëасü усÿ ватага.
Вони ïобачиëи, ÿк назустріч їм рухаєтüсÿ загін Меëеховича.
 Тоäі, оïисавши ïівкоëо, вони кинуëисÿ вбік віä заростей, і тут їхнім очам
віäкриëасÿ ïовністю усÿ ïшемисëüсüка хоругов, котра мчаëа вже кëусом.
Теïер орäинöÿм стаëо ÿсно, що їх вистежиëи і всі хоругви мчатü ïросто
на них. Ïроëунаëи äикі окрики, виникëо збентеженнÿ. Хоругви, теж
виäавши гучний крик, ïриïустиëи щоäуху — рівнина аж затрÿсëасÿ віä
туïотіннÿ коïит. Ïобачивши öе, чамбуë на мëі ока розвернувсÿ у ëаву і на
віäчай äуші ïомчав äо ïагорба, біëÿ ïіäніжжÿ ÿкого стоÿëи маëенüкий риöар
і ïан Мотовиëо зі своїми ëюäüми.
Віäстанü, що розäіëÿëа оäних віä оäних, страшенно швиäко скорочуваëасÿ.
Басÿ сïершу трохи збëіäëа віä хвиëюваннÿ, і серöе ще сиëüніше
затüохкаëо у неї в груäÿх, ïроте, бачачи, що всі на неї äивëÿтüсÿ, і не
ïомітивши на жоäному обëиччі навітü тіні тривоги, швиäко оïануваëа себе.
І тут її увагу öіëком ïогëинуëа юрба розбійників, котра, мов ураган,
насуваëасÿ на них. Ïрикоротивши ïовіääÿ, вона міöніше стиснуëа шабеëüку.
Кров, віäринувши оä серöÿ, знову стрімко вäариëа їй в обëиччÿ.
— Моëоäчина! — ïохваëив маëенüкий риöар.
Вона тіëüки зиркнуëа на нüого і, розäуваючи нізäрі, воäночас
ïрошеïотіëа:
— Скоро ми вäаримо?
— Ще рано! — віäïовів ïан Міхаë.
А ті мчаëи, мчаëи, ÿк заєöü, що віäчув за сïиною собак. Осü уже не
біëüш ніж ïівверсти віäокремëює їх віä чагарів, уже виäно витÿгнуті вïереä
кінсüкі морäи із ïритиснутими вухами, а наä ними татарсüкі обëиччÿ, ÿкі
ïоïриростаëи äо грив. Вони бëижче і бëижче... Чути, ÿк хриïëÿтü бахмати,
вищирені зуби ÿких і витріщені очі свіäчатü ïро те, що у них äух захоïëює
віä скаженого бігу...
Ïан Воëоäийовсüкий äає знак, і частокіë козаöüких ïищаëей нахиëÿєтüсÿ
назустріч ворогові.
— Вогонü!
Гуркіт, äим — і наче вихор розвіÿв куïу ïоëови.
На мëі ока ватага розëітаєтüсÿ увсібіч із вереском і виттÿм.
Аж тут із гущі заростей вискакує маëенüкий риöар, а воäночас
ïіäкоморієва, ïшемисëüсüка хоругви і татари Меëеховича, замикаючи кіëüöе,
знову зганÿютü розïорошених ворожих вершників äокуïи. Марно орäинöі
ïо оäному шукаютü ëазівок, марно шарïаютüсÿ, киäаютüсÿ ïраворуч,
ëіворуч, уïереä, назаä — кіëüöе вже зімкнуëосÿ, тому й ватага їхнÿ
мимовоëі змикаєтüсÿ, а осü і насïіëі хоругви наëітаютü на них, і ïочинаєтüсÿ
страшна січа.
Розбійники збагнуëи, що живим із öüого ïекëа вийäе тіëüки той, хто
ïроб’єтüсÿ, і, кожен на свій страх і ризик, стаëи захищатисÿ віäчайäушно
й заïекëо. Ïроте хоругви наваëиëисÿ на них із такою ëютою сиëою, що
у ïершу ж хвиëину труïи густо всіÿëи бойовище.
Жовніри, натискаючи на ворога, äавиëи його кінüми, сікëи й коëоëи так
невбëаганно, ÿк öе можутü робити тіëüки бійöі, äëÿ ÿких війна — ремесëо.
Наä бурëивим ëюäсüким юрмищем ëунаëи звуки уäарів, що скиäаëисÿ на
äзвін öіïів, ÿкі швиäко і äружно моëотÿтü на току зерно. Орäинöів биëи
й сікëи не розбираючи: ïо обëиччÿх, ïо шиÿх і гоëовах, ïо сïинах, ïо руках,
ÿкими вони затуëÿëи гоëови, — биëи зусебіч, без сïочинку, без ïощаäи,
без міри і жаëю. І вони теж разиëи суïротивників, хто чим міг: ганäжарами,
шабëÿми, той обушком, той кінсüкою щеëеïою. Коні їхні, віäïихувані
всереäину коëа, осіäаëи на заäи або ваëиëисÿ навзнак. Äеÿкі, кусаючисü та
іржучи, хвиöаëисÿ, викëикаючи у загаëüній тиснÿві несказанну метушню.
Сутичка ïочаëасÿ у мовчанні, аëе невäовзі виттÿ вирваëосÿ з усіх
татарсüких груäей: суïротивник ïереважав орäинöів чисëом, кращим
озброєннÿм, кмітëивістю. Стаëо зрозуміëо, що äëÿ них ïорÿтунку немає, що
не ëише зі зäобиччю, а й живим наврÿä чи хто вийäе. Жовніри, ïостуïово
розïаëюючисü, завäаваëи äеäаëі ïотужніших уäарів. Äехто із грабіжників,
ïозіскакувавши з сіäеë, намагавсÿ ïросëизнути ïоміж ногами аргамаків. Öих
тоïтаëи коïитами, а часом жовнір, обернувшисü, зверху шабëею ïрошивав
утікача. Äеÿкі ïаäаëи на земëю, сïоäіваючисü, що, коëи хоругви
ïросунутüсÿ äо öентру, вони оïинÿтüсÿ у них за сïиною і, можëиво,
зуміютü урÿтуватисÿ втечею.
Юрба всереäині коëа äеäаëі ïомітніше ріäшаëа — з кожною хвиëиною
ëюäей і коней меншаëо. Бачачи öе, Азба-бей, наскіëüки міг, збив кëином
решту своїх і, наïруживши всі сиëи, вäарив на семенів Мотовиëа, ïрагнучи
буäü-що розірвати кіëüöе.
Та семени віäкинуëи їх назаä, і тоäі ïочаëасÿ страшна різанина. Öієї самої
миті шаëений Меëехович навïіë розкоëов юрбу орäинöів і, заëишивши
ïоëовину äвом риöарсüким хоругвам, сам наваëивсÿ на тих, що биëисÿ
з семенами.
Щоïравäа, скориставшисÿ з öüого, частина грабіжників вирваëасü у чисте
ïоëе і, наче сухе ëистÿ, розëетіëасÿ рівниною, аëе жовніри із заäніх шерегів,
котрі через тиснÿву не могëи взÿти участі у сутичöі, негайно — ïо äвоє, ïо
троє, а то й ïо оäному — ïустиëисÿ за ними навзäогін. Натомістü ті
орäинöі, що не змогëи висëизнути, ïаäаëи ïіä уäарами мечів, незважаючи
на віäчайäушний сïротив, і встиëаëи тіëами земëю, немовби зрізане коëоссÿ
ниву, на ÿку з äвох боків зайшëи женöі.
Басÿ кинуëасü у бій укуïі з семенами, щосü кричачи äëÿ баäüорості
тоненüким гоëосочком, бо ïершої хвиëини у неї трохи ïотемніëо в очах віä
швиäкого бігу і жахëивого хвиëюваннÿ. Набëизившисü äо ворога, вона
сïершу ïобачиëа ïереä собою ëишенü темну масу, рухëиву й розгойäану, і її
ïойнÿëо незäоëанне бажаннÿ міöно заïëющити очі. Вона, щоïравäа, öе
бажаннÿ зäоëаëа, та все оäно шабеëüкою махаëа майже наосëіï. Оäначе так
триваëо неäовго. Віäвага врешті-решт узÿëа гору наä збентеженнÿм, і у Басі
ïроÿсніëо в очах. Сïершу вона ïобачиëа кінсüкі морäи, äаëі розгарÿчіëі äикі
обëиччÿ. Оäне з них ïромайнуëо ïросто ïереä нею. Басÿ замашно вäариëа
шабëею, і обëиччÿ враз зникëо, немовби воно їй тіëüки ïримариëосÿ.
І тут äо Басиного вуха äоëинув сïокійний гоëос чоëовіка:
— Äобре!
Гоëос öей наäзвичайно її ïіäбаäüорив, вона ïискнуëа ще тонше
і захоäиëасÿ разити ворога вже öіëком сïокійно. Осü знову ïереä нею
вищирює зуби ÿкасü виëиöювата гоëова із ïëоским носом, Басÿ мах
шабëею — і нема її... А он рука заноситü обушок, раз — і нема руки. На
очі навертаєтüсÿ чиÿсü сïина в кожусі — тиöü у неї шабëею. І осü уже
Басÿ сиïëе уäарами ïраворуч, ëіворуч, ïоïереä себе, і що не уäар —
чоëовік ëетитü на земëю, чіïëÿючисü за вузäечку й мимовоëі осаäжуючи
конÿ. Басі аж äивно, що öе так ëегко. Та ëегко їй тому, що з оäного боку,
стремено äо стремена, з нею йäе маëенüкий риöар, а з äругого — ïан
Мотовиëо. Ïерший очей не сïускає зі своєї коханої, і то змахне вершника
з конÿ, ÿк вогник зі свічки, то гострим кінöем шабëі віäітне руку разом зі
зброєю, а часом увіткне ëезо ïоміж Басею і суïротивником — і ворожа
шабëÿ зненаöüка ïіäëетитü угору, немовби криëата ïтаха.
Ïан Мотовиëо, жовнір-фëегматик, ïиëüнував віäважну ïані з äругого
боку. І, ÿк ïраöüовитий саäівник, ïрохоäÿчи ïоміж äеревами, то зріже, то
обëамає суху гіëку, так і він оäного за оäним скиäав вершників на
скривавëену земëю, зберігаючи такий сïокій і незворушністü, ніби, робëÿчи
öе, äумав ïро щосü інше. Обиäва знаëи, коëи можна äозвоëити Басі самій
завäати уäару, а коëи треба її виïереäити або затуëити.
 Зäаëеку за Басею нагëÿäав іще оäин риöар, неïеревершений ëучник,
котрий, зумисне тримаючисü осторонü, щохвиëини ïрикëаäав стріëу ï’ÿткою
äо тÿтиви і виïускав нехибного ïосëанöÿ смерті у самісінüку гущу бою.
Ïроте невäовзі тиснÿва зробиëасÿ така, що ïан Воëоäийовсüкий звеëів
Басі вкуïі з кіëüкома ëюäüми вибиратисÿ з öüого виру, тим ïаче, що
наïівäикі коні орäинöів ïочаëи хвиöатисÿ й кусатисÿ. Басÿ негайно виконаëа
наказ, бо хоч вона і буëа на ïіäнесенні й хоробре її серöе рваëосÿ äо бою,
жіноча натура ïочаëа äаватисÿ взнаки. Ïоïри збуäженнÿ, Басі стаëо муëüко
віä тієї різанини, крові, віä виттÿ, стогонів, хриïіннÿ вмирущих, що висіëи
в ïовітрі, ïросÿкëому заïахом сукровиöі й ïоту.
Ïовоëі заäкуючи на своєму коні, Басÿ незабаром оïиниëасÿ за межами
коëа, в ÿкому киïів бій, а ïан Міхаë і ïан Мотовиëо, ïозбувшисü
необхіäності її охоронÿти, змогëи нарешті äати змогу розгуëÿтисÿ своїм
жовнірсüким äушам.
Тим часом ïан Мушаëüсüкий, що стоÿв äосі віääаëік, набëизивсÿ äо Басі.
— Ïані äоброäійко, та ти ÿк сïравжній риöар биëасÿ, — ïромовив
він. — Хтосü необізнаний міг би ïоäумати, що то Михаїë-архангеë
сïустивсÿ з небес і ïëіч-о-ïëіч із семенами громитü вороже ïëем’ÿ... Веëика
äëÿ банäитів честü гинути віä такої ручки, ÿку, скориставшисü нагоäою,
ïоïрошу äозвоëу ïоöіëувати.
Із öими сëовами ïан Мушаëüсüкий узÿв Басину руку і ïритиснувсÿ äо неї
своїми вусищами.
— Ти бачив, ваша миëостü? Я сïравäі äобре тримаëасÿ? — заïитаëа
Басÿ, хаïаючи ïовітрÿ розкритим ротом і нізäрÿми, що розäуваëисÿ.
— І кішка б щурам не äаëа такого жару. Бігме, аж серöе моє сïіваëо!
А що бранне ïоëе ïокинуëа, то öе ти, äоброäійко, сëушно вчиниëа, бо ïіä
кінеöü зазвичай найïрикріше траïëÿєтüсÿ.
— Так мені чоëовік наказав, а ÿ наïереäоäні віä’їзäу ïообіöÿëа його
сëухатисÿ.
— Може, ëук мій тобі заëишити? Ні! Він теïер мені ні äо чого, час за
шабëю братисÿ. А онäе ще троє наших їäутü — наïевно, ïан ïоëковник
ïрисëав охоронÿти äружину. Інакше ÿ ïрисëав би... А втім, укëонÿюсÿ äо
ніг, бо там уже скоро кінеöü, треба б мені ïокваïитисÿ.
Троє äрагунів, що ïриїхаëи, й сïравäі буëи ïосëані охоронÿти Басю.
Ïереконавшисü у öüому, ïан Мушаëüсüкий уäарив острогами конÿ і ïомчав.
Басÿ буëа завагаëасÿ, не знаючи, заëишатисÿ їй на місöі чи, обігнувши
крутий схиë, з’їхати на ïагорб, із ÿкого вони ïереä боєм огëÿäаëи рівнину.
Аëе, віäчувши веëику втому, вирішиëа заëишитисÿ.
Жіноче єство нагаäуваëо ïро себе äеäаëі частіше. За ÿкихосü äвісті кроків
без жаëю äобиваëи решту розбійників, і заïекëіше й заïекëіше вирував
чорний ëюäсüкий коëоворот на заëитому кров’ю бойовищі. Розïачëиві крики
стрÿсаëи ïовітрÿ, а Басі, неäавно ще сïовненій бойового заïаëу, стаëо
раïтом мëосно і квоëо. Вона страшенно зëÿкаëасÿ, ÿк би гетü не
знеïритомніти, і тіëüки сором ïереä äрагунами äоïоміг їй утриматисÿ в сіäëі.
Вона старанно віäвертаëасÿ оä них, щоб ніхто не завважив на її обëиччі
бëіäості. Свіже ïовітрÿ ïостуïово ïовертаëо Басі сиëи й баäüорістü, ïроте
не äо такої міри, щоб їй закортіëо знов кинутисÿ в гущу бою. Та й зробиëа
б вона öе тіëüки äëÿ того, щоб ïрохати змиëосерäититсÿ наä рештками
орäинöів. А втім, розуміючи, що її все оäно ніхто не ïосëухає, Басÿ
з нетерïіннÿм очікуваëа кінöÿ сутички.
А бій киïів із невгасимою сиëою. Віäгомін січі й крики не вщухаëи ані на
митü. Минуëо, мабутü, із ïівгоäини. Хоругви äеäаëі тісніше стискаëи кіëüöе
äовкоëа ворога. Зненаöüка жменüка розбійників, äесü, наïевно, із äваäöÿтü
вершників, вирваëасÿ з ïогибеëüного коëа і вихором ïомчаëа äо ïагорба.
Скачучи взäовж урвистого схиëу, вони й сïравäі могëи äістатисÿ äо місöÿ,
äе косогір ïëавно ïерехоäив у рівнину, і знайти ïорÿтунок у високих
стеïових травах. Аëе на їхній äорозі стоÿëа Басÿ з трüома äрагунами.
Ïереä обëиччÿм небезïеки вона ïіäнесëасÿ äухом і набуëа зäатності тверезо
мисëити. А ïоäумавши, зрозуміëа, що заëишатисÿ на місöі — öе загинути,
бо вершники, ÿкі мчаëи на віäчай äуші, зіб’ютü їх і розтоïчутü, рознесутü
на шматки шабëÿми.
Старий äрагунсüкий вахмістр, ëибонü, äумав так само, бо схоïивши
Басиного äжанета за ïовіääÿ, ïовернув його і крикнув маëо не з розïукою
у гоëосі:
— Вïереä, ÿсновеëüможна ïані!
Басÿ ïомчаëа ÿк вітер, аëе... оäна: троє вірних жовнірів груäüми
загороäиëи äорогу ворогові, щоб на хвиëину затримати його і äати змогу
ëюбимій госïоäині втекти.
Тим часом за втікачами мерщій ïустиëисÿ навзäогін жовніри, розімкнувши
ïри öüому кіëüöе, ÿке äосі щіëüно охоïëюваëо розбійників, і ті кинуëисÿ
в утворений розрив — сïершу ïо äвоє, ïо троє, а ïотім і біëüшими
груïами. Ïереважна їх частина вже ïокотом ëежаëа на земëі, та äуш
ï’ÿтäесÿт усе-таки, разом із Азба-беєм, зуміëи висëизнути і теïер
стрімгоëов мчаëи äо ïагорба.
Троє äрагунів не змогëи зуïинити втікачів: ïісëÿ неäовгої сутички вони
ïоïаäаëи з куëüбак, а втікачі, йäучи за Басею ïо ï’ÿтах, звернуëи
з ïоëогого схиëу ïагорба у віäкритий стеï. Ïоëüсüкі хоругви, а ïоïереäу
всіх ëиïеки, щоäуху ëетіëи за ними за ÿкихосü ïівсотні кроків.
У високому стеïу, всуöіëü ïокраÿному ïіäстуïними розïаäинами і ÿрами,
вершники розтÿгëисÿ веëетенсüким вужем: гоëова — Басÿ, шиÿ —
розбійники, тіëо — Меëехович зі своїми ëиïеками і äрагуни, на чоëі ÿких
ëетів огорнений страхом ïан Воëоäийовсüкий, немиëосерäно ïриострожуючи
конÿ.
Тої хвиëини, коëи жменüка розбійників вирваëасÿ з кіëüöÿ, ïан Міхаë
бивсÿ на ïротиëежному боöі, і Меëехович виïереäив його в ïогоні.
У маëенüкого риöарÿ чуб на гоëові бравсÿ äротом на äумку, що орäинöі
можутü назäогнати Басю, що вона може розгубитисÿ і звернути ïросто äо
Äністра, що котрийсü із гоëоворізів може, ïорівнÿвшисü із нею, äістати її
шабëею, ганäжаром чи обушком. І серöе в нüому завмираëо віä страху за
життÿ коханої. Майже ëежачи на загривку конÿ, бëіäий, зі зöіïëеними
зубами, з вихором жахëивих äумок у гоëові, він коëов свого аргамака
острогами, бив ïëазом шабëі й ëетів, ÿк ореë. Ïереä ним миготіëи баранÿчі
шаïки ëиïеків.
— Боже, зроби так, щоб Меëехович устиг. Ïіä ним äобрий кінü.
Äоïоможи йому, Госïоäи! — ïовторював він із розïачем у серöі.
Аëе страхи його буëи наäаремні й небезïека не така веëика, ÿк зäаваëосÿ
закоханому риöареві. Орäинöÿм веëüми äорога буëа вëасна шкура, і веëüми
бëизüко віäчуваëи вони у себе за сïиною ëиïеків, тобто свою загибеëü, щоб
ïересëіäувати самотнüого вершника, хоч би він був найвроäëивішою гурією
з магометансüкого раю і хоч би на нüому був ïëащ, увесü гаïтований
коштовним каміннÿм. Басі, щоб ïозбутисÿ ïогоні, треба буëо тіëüки,
зробивши коëо, ïовернути äо Хреïтова: ïересëіäувачі нізащо б не
ïоскакаëи за нею ïоворітüма у ïащу äо ëева, маючи ïереä собою річку
з очеретÿними заростÿми, у ÿких вони могëи сховатисÿ. Та й ëиïеки на
своїх гарÿчих конÿх уже майже їх назäоганÿëи. Басин äжанет теж був
набагато ïруäкіший, аніж ïрості кошëаті бахматики орäинöів, äуже
витриваëі в бігу, аëе не такі баскі, ÿк коні шëÿхетної ïороäи. І, наостанок,
сама вона не ëише не втратиëа ïрисутності äуху, а навïаки: хваöüка її
натура ïіäнесëасÿ і риöарсüка кров закиïіëа у жиëах.
Äжанет витÿгсÿ, наче ëанü, вітер свистів у вухах, ÿкесü захоïëеннÿ гетü
витісниëо з äуші страх.
«Нехай хоч öіëісінüкий рік за мною женутüсÿ, все оäно не äоженутü, —
ïоäумаëа Басÿ. — Ïоскачу ще трохи, а ïотім ïоверну й або їх уïереä
ïроïущу, або, — ÿкщо не віäстанутü, — ïривеäу ïросто ïіä наші шабëі».
Аж тут їй сïаëо на äумку: ÿкщо розбійники, котрі скачутü за нею,
широко розсиïаëисÿ стеïом, то, ïовернувши, вона може виïаäково на
когосü із них наткнутисÿ і зітнутисÿ у äвобої.
— Ого-го! Ну й що! — ïромовиëа вона, ніби віäïовіäаючи на öю äумку
своїй геройсüкій äуші. — Міхаë неäарма мене вчив — чом би не
ризикнути? А то ще ïоäумаютü, ÿ зі страху навтüоки ïриïустиëа, й іншим
разом не візüмутü у ïохіä, а äо того ще ïан Загëоба на сміх візüме...
Сказавши собі так, вона огëÿнуëасÿ на розбійників, аëе ті тримаëисÿ
куïою. На äвобій сïоäіватисÿ не äовоäиëосü, ïроте Басі захотіëосÿ
неоäмінно на очах у всüого війсüка äовести, що вона не втікає сëіïма,
втративши гëузä.
Заäëÿ öüого, згаäавши, що вона має у кобурах ïри сіäëі äва чуäових
ïістоëетики, ïереä віä’їзäом старанно зарÿäжених самим Міхаëом, Басÿ
ïочаëа сïовіëüнювати біг, а раäше, стримуючи äжанета, ïовертати його äо
Хреïтова.
Ïроте, — о äиво! — ïомітивши öе, всÿ юрба розбійників трохи зміниëа
наïрÿм і стаëа звертати ëіворуч, äо краю узгір’ÿ. Басÿ, ïіäïустивши їх на
ïівсотні кроків, äвічі вистріëиëа у найбëижчих коней, а äаëі, оïисавши коëо,
щоäуху ïомчаëа у бік Хреïтова.
Оäначе, ëеäве її äжанет устиг ïробігти зі швиäкістю ëастівки
кіëüканаäöÿтü кроків, ïереä нею несïоäівано зачорніëа стеïова баëка. Басÿ,
не заäумавшисü, ïриострожиëа конÿ, і бëагороäна тварина сëухнÿно
стрибнуëа. Аëе тіëüки ïереäні коïита äжанета торкнуëисÿ ïротиëежного
краю баëки, а заäніми кінü із хвиëину гарÿчково шукав оïори на крутому
схиëі, ïроте земëÿ, ще не схоïëена морозом, ïосиïаëасÿ у нüого з-ïіä ніг,
і він разом із Басею ïоëетів у розïаäину.
На щастÿ, äжанет не ïриäавив вершниöі, бо вона зуміëа ïіä час ïаäіннÿ
висмикнути ноги із стремен і, скіëüки могëа, нахиëиëасÿ на бік. Уïаëи вони
на товстий ïокрив моху, що наче ворсистий киëим устиëав äно баëки, аëе
струс був такий сиëüний, що Басÿ знеïритомніëа.
Ïан Воëоäийовсüкий нічого не ïомітив, бо ëиïеки затуëÿëи віä нüого
місöе ïригоäи, зате Меëехович, страшним гоëосом крикнувши своїм ëюäÿм,
щоб ті, не гаючисü, äаëі ïересëіäуваëи розбійників, сам кинувсÿ äо баëки
і стрімгоëов з’їхав униз.
Бëискавично скочивши із сіäëа, він ïіäхоïив Басю на руки. Сокоëиний
його ïогëÿä миттю ковзнув ïо ній віä маківки äо ï’ÿт, шукаючи сëіäів крові,
аж тут він ïобачив мох і збагнув, що öей киëим уберіг віä загибеëі і Басю,
і конÿ.
Ïригëушений окрик раäості вирвавсÿ з його уст.
Оäнак Басÿ важко ïовисëа у нüого на руках, і тоäі він що є сиëи
ïритиснув її äо груäей, ïотім збëіäëими губами ïочав öіëувати її очі, äаëі
ïриïав устами äо її вуст, наче äушу витÿгти з неї хотів. Нарешті увесü світ
закружëÿв ïереä ним у шаëеному вирі, і ïристрастü, що таїëасÿ у гëибині
серöÿ, ÿк äракон у ïечері, сïаëахнуëа з незвичайною сиëою.
Аëе öієї миті з боку високого стеïу ïочуëосÿ туïотіннÿ безëічі коïит, ÿке
швиäко стаëо набëижатисÿ. Чисëенні гоëоси завоëаëи: «Тут! У öüому ÿру!
Тут!»
Меëехович ïокëав Басю на мох і окëикнув вершників, що набëижаëисÿ:
— Сюäи! Мерщій сюäи!
На хвиëину ïізніше ïан Воëоäийовсüкий стрибнув на äно ÿру, а за ним
ïан Загëоба, ïан Мушаëüсüкий, ïан Ненашинеöü і ще äекіëüка офіöерів.
— Із нею все гаразä! — вигукнув татарин. — Мох її врÿтував.
Ïан Воëоäийовсüкий схоïив на руки зомëіëу äружину, інші кинуëисÿ
шукати воäу, ÿкої ïобëизу не буëо. Ïан Загëоба, стиснувши äоëонÿми
Басині скроні, кричав:
— Басю! Äитино моÿ миëа! Басю!
— Із нею все гаразä! — ïовторив бëіäий ÿк мреöü Меëехович.
Тим часом ïан Загëоба, ïëеснувши себе ïо боку, схоïив манірку, наëив
горіëки на äоëоню і захоäивсÿ розтирати Басі скроні, а ïотім ïіäніс манірку
äо її вуст і нахиëив, що, очевиäно, ïоäіÿëо, бо ïерш ніж ïовернуëисÿ ті, хто
бігав ïо воäу, Басÿ розïëющиëа очі й, закашëÿвшисü, стаëа хаïати ротом
ïовітрÿ — оковита ïоïекëа їй ïіäнебіннÿ і горëо. За кіëüка хвиëин вона
зовсім отÿмиëасÿ.
 Ïан Воëоäийовсüкий, не знічуючисü ïрисутності офіöерів і жовнірів, то
ïритискав äружину äо груäей, то осиïав ïоöіëунками її руки, ïримовëÿючи:
— Кохана ти моÿ! Я маëо Богові äуші не віääав. Як ти? У тебе ніäе не
боëитü?
— Ніäе! — віäïовіëа Басÿ. — Ага, теïер ÿ ïригаäую: кінü ïіäі мною
остуïивсÿ, через те й ïотüмÿніëо в очах... Невже бій уже закінчивсÿ?
— Закінчивсÿ. Азбу-беÿ зарубаëи. Їäüмо мерщій äоäому, бо коëи б ти
в мене не занеäужаëа.
— Та ÿ навітü анітрохи не втомиëасÿ! — сказаëа Басÿ.
І, окинувши ïрисутніх бистрим ïогëÿäом, розäуëа нізäрі.
— Тіëüки не ïоäумайте, миëостиві ïанове, що ÿ зі страху ïустиëасÿ
тікати. Еге ж! Та ÿ ні сном ні äухом... Ïрисÿгаю коханнÿм äо Міхаëа,
ïросто так, зараäи втіхи, ïоïереäу них скакаëа, а ïотім із ïістоëетів
вистріëиëа.
— Віä öих ïостріëів оäного конÿ вбито, а розбійника живим узÿто, —
втрутивсÿ ïан Меëехович.
— А що? — віäïовіëа Басÿ. — Таке з кожним може статисÿ, ïравäа ж?
Ніÿкий äосвіä не äоïоможе, ÿкщо кінü раïтом остуïитüсÿ. Ха! Äобре, що
ви, миëостиві ïанове, ïобачиëи, а то б нам тут äовгенüко äовеëосÿ ëежати.
— Ïершим тебе ïомітив ïан Меëехович і ïершим на äоïомогу кинувсÿ.
Ми за ним скакаëи, — ïромовив ïан Воëоäийовсüкий.
Басÿ, ïочувши öе, ïовернуëасÿ äо моëоäого татарина і ïростÿгëа йому
руку.
— Äÿкую тобі, миëостивий ïане, за твою äоброзичëивістü.
Меëехович нічого не віäïовів, ëишенü ïритиснув Басину руку äо губів,
а ïотім, ÿк ïростий хëоï, смиренно вкëонивсÿ їй äо ніг.
Тим часом на краю баëки ïочаëи збиратисÿ äеäаëі біëüше хоругов. Битва
буëа закінчена. Ïан Воëоäийовсüкий тіëüки віääав наказ Меëеховичу
сïіймати тих небагатüох орäинöів, ÿким ïощастиëо втекти віä ïогоні, і всі
без загайки вирушиëи äо Хреïтова. Äорогою Басÿ ще раз огëÿнуëа
з узгір’ÿ бойовище.
Ïовсюäи ëежаëи ëюäсüкі й кінсüкі труïи: äе куïами, а äе і ïооäинöі. Äо
них у безхмарному небі з гучним карканнÿм ëинуëи чисëенні табуни круків
і сіäаëи вäаëині, очікуючи, äоки ïоїäутü із ïоëÿ бою останні жовніри.
— Онäе вони, могиëüники жовнірів! — сказав, ïоказуючи на ïтахів
вістрÿм шабëі, ïан Загëоба. — Щойно ми віä’їäемо, вовчий оркестр
з’ÿвитüсÿ і ïочне наä небіжчиками зубами кëаöати. Що ж, неабиÿка
ïеремога, ïравäа, зäобута наä нікчемним суïротивником. А втім, Азба öей
уже äекіëüка років у тутешніх краÿх розбійничав. Коменäанти гарнізонів на
нüого, ÿк на вовка, ïоëюваëи, та все марно, аж ïоки він на Міхаëа
наскочив, — отут і настаëа його чорна гоäина.
— Азбу-беÿ зарубаëи?
— Меëехович ïерший його назäогнав і так, скажу ÿ тобі, всаäив вище
вуха, що шабëÿ аж äо зубів äістаëа.
— Меëехович äобрий жовнір! — озваëасü Басÿ.
Äаëі вона звернуëасÿ äо ïана Загëоби:
— А ти, твоÿ миëостü, теж віäзначивсÿ?
— Я не сюрчав, ÿк öвіркун, не стрибав, ÿк бëоха, і не крутивсÿ, ÿк
äзиґа, — öю втіху ÿ заëишаю комахам, зате мене, ÿк гриба, у моху не
äовеëосÿ шукати і за носа не знаäобиëосÿ тÿгти, та й у рот мені ніхто не
äув...
— Ïху, миëостивий ïане, не ëюбëю тебе! — віäïовіëа Басÿ, виïнувши
губки і мимовоëі торкнувшисü ними свого рожевого носика.
А ïан Загëоба äививсÿ на неї, усміхавсÿ і äаëі насмішкувато бурчав собі
ïіä ніс.
— Биëасÿ ти героїчно, — сказав він, — і втікаëа героїчно, і сторчма
котиëасÿ героїчно, а теïер ïокажеш себе героєм, коëи тобі забиті місöÿ
гÿрÿчою круïою обкëаäатимутü, ну, а ми вже ïиëüнуватимемо, щоб тебе
вкуïі з твоєю героїчністю горобöі не виäзüобаëи, бо вони äо круïи веëüми
ëасі.
— Ти, миëостивий ïане, на те натÿкаєш, що мене Міхаë настуïного разу
в ïохіä не візüме? Я не ïомиëиëасÿ?
— Авжеж, авжеж, ïроситиму його, щоб теïер завше тебе брав... ïо
горіхи: ти у нас ÿк ïір’їнка, ïіä тобою жоäна гіëочка не зëомитüсÿ. Боже
мій, оöе мені така äÿка! А хто ж Міхаëа вмовëÿв, щоб äозвоëив тобі з нами
їхати? Я! Як же ÿ ëаю себе за öе! Знав би ÿ, що ти мені за öю äоброту
так заïëатиш... Ïостривай! Буäеш віäтеïер äерев’ÿною шабеëüкою баäиëëÿ
на хреïтівсüкому майäані рубати! Отакий тебе очікує ïохіä! Інша б старого
розöіëуваëа, а ти, ëишенüко моє, сïершу на мене страху нагнаëа, а теïер на
мене ще й наскакуєш!
Басÿ, неäовго äумаючи, зараз же розöіëуваëа ïана Загëобу, ÿкий
неймовірно öüому зраäів і сказав:
 — Ну, ну! Ïризнаюсÿ тобі, що й ти внесëа свою частку в сüогоäнішню
вікторію, бо всÿк хотів ïоказати себе ïереä тобою, от жовніри й биëисÿ мов
несамовиті.
— Так воно й буëо! — вигукнув ïан Мушаëüсüкий. — Коëи на тебе такі
оченÿта äивëÿтüсÿ, і гоëову ïокëасти не кривäно!
— Vivat, наша госïоäине!
— Vivat! — ïіäхоïиëа сотнÿ гоëосів.
— Äай тобі Боже зäоров’ÿ!
А ïан Загëоба, нахиëившисü äо Басі, ïробурмотів:
— І синочка!
І вони ïоїхаëи äаëі, весеëо ïеремовëÿючисü, тішачисü наïереä, ÿк
бенкетуватимутü увечері. Ïогоäа стоÿëа чуäова. У хоругвах засурмиëи
сурмачі, äовбуші уäариëи в ëитаври. Отак, гаëасëивою юрбою, в’їхаëи вони
у Хреïтів.

******** Г а н д ж а р — широкий татарський кинджал.

******** Природне чуття (лат.).
 РОЗДІЛ ХХVІІ

Вäома Воëоäийовсüкі несïоäівано äëÿ себе застаëи гостей. Ïриїхав ïан

Богуш, котрий на äекіëüка місÿöів обрав Хреïтів місöем свого ïеребуваннÿ,
щоб через ïосереäниöтво Меëеховича вести ïеремови з татарсüкими
ротмістрами: Аëексанäровичем, Моравсüким, Творовсüким, Кричинсüким та
іншими ëиïеками й черемисами, ÿкі ïерейшëи на сëужбу äо суëтана.
З ïаном Богушем ïрибуëи старий ïан Нововейсüкий із äочкою Евою і ïані
Боска, шëÿхетна особа, також із äочкою, зовсім ще юною і гарненüкою
ïанною Зосею.
Ïоÿва äам у ïустеëüному й äикому Хреïтові жовнірів ïотішиëа, аëе ще
біëüше зäивуваëа. Гості ж із öікавістю розгëÿäаëи коменäанта і його
äружину. Ïана Воëоäийовсüкого, суäÿчи з його гучної і страшної сëави,
вони уÿвëÿëи таким собі веëетнем, котрий самим ïогëÿäом змушує ëюäей
зäригатисÿ, а äружину його — теж веëеткою з вічно ïохмурим чоëом
і грубим гоëосом. А ïобачиëи маëенüкого жовнірика з ïривітним, ëагіäним
обëиччÿм і таку саму маëенüку, рожевощоку, ÿк ëÿëечка, жінку, котра
у своїх широких шароварах і з шабеëüкою ïри боöі раäше скиäаëасÿ на
наïрочуä уроäëивого юнака, аніж на заміжню ïані. Ïоïри все, ïоäружжÿ
зустріëо гостей із віäкритими обіймами. Басÿ розöіëуваëа усіх трüох жінок,
не чекаючи, ïоки їх їй віäрекоменäуютü, а коëи äізнаëасÿ, хто вони і звіäки
їäутü, вигукнуëа:
— Я раäа вам неба ïрихиëити, миëостиві мої ïані й ïанове! Страшенно
втішена вашим ïриїзäом! Äобре, що äорогою не стаëосÿ ніÿкої ïригоäи, бо
в нашій гëушині усüого можна очікувати, та саме сüогоäні ми äощенту
рознесëи розбійників.
Бачачи ж, що ïані Боска äивитüсÿ на неї з äеäаëі біëüшим зäивуваннÿм,
уäариëа рукою ïо шабеëüöі й хваëüковито äоäаëа:
— І ÿ браëа участü у битві. Аÿкже! У нас так завеäено! Ой ëеëечко,
äозвоëüте вас, миëостива ïані, на хвиëüку заëишити, мені треба
ïереоäÿгтисÿ у ïристойніше вбраннÿ і змити з рук кров, а то ми щойно
з жахëивого бою. Гай-гай! Якби не був зарубаний Азба, невіäомо ще, чи
äістаëисÿ б ви, ваша миëостü, щасëиво äо Хреïтова. Я миттю ïовернусÿ,
а ïоки що з вами чоëовік мій заëишитüсÿ.
 Сказавши öе, вона вона зникëа за äверима, а маëенüкий риöар, котрий
уже встиг ïривітатисÿ з ïаном Богушем і ïаном Нововейсüким, ïіäійшов äо
ïані Боскої.
— Бог мені äав таку äружину, — сказав він, — котра не ëише вäома
äруг, а й на бойовищі віäважним воїном уміє бути. А теïер, ïіäкорÿючисü її
наказу, віääаю себе äо ваших ïосëуг, миëостива ïані.
На що ïані Боска віäïовіëа:
— Хай же Госïоäü нагороäитü її у всüому, ÿк нагороäив красою.
Я — äружина Антоніÿ Боского і ïриїхаëа сюäи не ïо те, щоб твоÿ миëостü
мені ïосëуги робив, а тіëüки ïросити на коëінах ïіäтримки і äоïомоги у моїй
біäі. Зосüко! Станü і ти на коëіна ïереä öим риöарем, бо ÿкщо не він, то
й ніхто інший нам не äоïоможе.
Сказавши öе, ïані Боска і сïравäі вïаëа на коëіна, а красунÿ Зосÿ
насëіäуваëа її ïрикëаä, і обиäві, заëиваючисü ревними сëüозами, вигукнуëи:
— Урÿтуй, риöарю! Змиëуйсÿ наä сиротами!
Офіöери, ïобачивши äвох жінок, що стоÿëи навкоëішки, а особëиво
ïривабëені красою Зосі, усі вкуïі їх обстуïиëи, а маëенüкий риöар, веëüми
збентежившисü, кинувсÿ ïіäіймати ïані Боску й саäити на ëаву,
ïримовëÿючи:
— Бог із тобою, миëостива ïані, що ти робиш? Öе ÿ ïовинен із ïоваги
äо твоєї статі й статечності на коëіна стати. Кажи, твоÿ миëостü, чим можу
тобі äоïомогти, — Бог свіäок, ÿ негайно все зробëю!
— Зробитü, зробитü, і ÿ зі свого боку äокëаäу зусиëü! Ïан Загëоба sum,
хай буäе тобі, миëостива ïані, öе віäомо! — вигукнув старий войовник,
зворушений сëüозами жінок.
Тоäі ïані Боска кивнуëа Зосі, а та швиäко витÿгëа з-за корсажа ëиста
і ïоäаëа його маëенüкому риöареві.
Той ïогëÿнув на ïочерк і сказав:
— Віä ïана гетüмана!
Віäтак він зëамав ïечатку і ïочав читати:
«Наймиëіший моєму серöю ïане Воëоäийовсüкий! Наäсиëаю тобі з äороги
через ïана Богуша щиру мою ïрихиëüністü, а також інструкöії, з ÿкими ïан
Богуш ознайомитü тебе personaliter. Ëеäве ÿ ïісëÿ тÿжких труäів
розташувавсÿ у Яворові, ÿк з’ÿвиëасÿ нова турбота. Каменем ëежитü вона
у мене на серöі, бо ÿ всенüке життÿ ïереймаюсÿ äоëею своїх жовнірів, —
забуäü ÿ ïро них, Госïоäü ïро мене забуäе. Вже кіëüка років минуëо, ÿк
орäа ïоëониëа ïіä Кам’ÿнöем ïана Боского, наäзвичайно äостойного риöарÿ
і мого найуëюбëенішого ïриÿтеëÿ. Äружину його і äонüку ÿ ïрихистив
у Яворові, та не маютü їхні äуші сïокою — оäна ïëаче за чоëовіком, äруга
за батüком. Я ïисав через Ïіотровича у Крим äо ïана Зëотниöüкого36,
нашого резиäента, щоб вони там Боского ïовсюäи шукаëи. Ніби й знайшëи,
аëе його віäразу ж сховаëи, через що вкуïі з іншими ïоëоненими виäаний
бути не міг і, наïевно, й äосі весëує на гаëерах. Жінки, втративши всÿку
наäію, зовсім уïаëи у віäчай і навітü ïрохати мене ïерестаëи, аëе ÿ,
знайшовши їх ïісëÿ ïоверненнÿ і ïобачивши їхній невтішний жаëü, зрозумів,
що не ïрощу собі, ÿкщо не сïрбую їм чимосü äоïомогти. Ти віä тих країв
неïоäаëік стоїш і, ÿк мені віäомо, багатüом мурзам ïобратимом став, тому
й ïосиëаю äо тебе öих жінок, а ти їм äоïоможи. Ïіотрович невäовзі має
їхати. Äай йому ëисти äо твоїх ïобратимів. Сам ÿ ні візиреві, ні ханові
ïисати не можу, бо обиäва äо мене неäоброзичëиві, äо того ж боюсÿ,
наïиши ÿ їм, вони ïоäумаютü, що Боский важëива ïерсона і зажаäаютü
наäмірного викуïу. Ïіотровичу äоручи негайно äо öієї сïрави взÿтисÿ,
накажи, щоб без Боского не ïовертавсÿ, і ïобратимів усіх розворуши. Хоч
вони й нехристі, аëе ïрисÿги вірності свÿто äотримуютüсÿ, а äо тебе ïовинні
мати веëику ïовагу. Оäне сëово, чини на свій розсуä. Ïоїäü äо Рашкова,
ïообіöÿй трüох знатних ïоëонених натомістü — аби тіëüки Боский, ÿкщо він
іще живий, ïовернувсÿ. Ніхто краще за тебе усіх шëÿхів і ïіäхоäів не знає,
бо, ÿк ÿ чув, ти вже своїх ріäних викуïëÿв. Нехай äоïоможе тобі Бог,
а ÿ тебе ще сиëüніше ïоëюбëю, бо в мене серöе ïерестане краÿтисÿ. У твоїх
хреïтівсüких воëоäіннÿх, ÿ чув, усе сïокійно. Öüого ÿ й сïоäівавсÿ. За
Азбою тіëüки ïиëüнуй. De publicis******** ïан Богуш усе тобі розкаже.
Зараäи Бога, стежте уважно за тим, що робитüсÿ у воëохів, бо, схоже, не
минути нам грізної наваëи. Äоручаючи твоїм турботам і äоброму серöю ïані
Боску, ïрощаюсÿ».
Ïані Боска увесü час, ïоки ïан Воëоäийовсüкий читав ëиста, ïëакаëа,
а Зосÿ вторуваëа їй, ïіäносÿчи äо неба свої бëакитні вічка.
Тим часом, не встиг іще ïан Міхаë закінчити читаннÿ, ïрибігëа Басÿ, вже
ïереоäÿгнена у жіночу сукню, і, ïобачивши сëüози на очах матері й äонüки,
стривожено ïочаëа виïитувати, у чім річ. Тоäі ïан Міхаë ïрочитав їй ëиста,
а вона, уважно все висëухавши, на заäумуючисü, гарÿче ïіäтримаëа
ïроханнÿ гетüмана і ïані Боскої.
 — Зоëоте у ïана гетüмана серöе! — вигукнуëа Басÿ, обіймаючи
чоëовіка, — аëе й ми йому не ïостуïимосÿ, ïравäа, Міхаëеку? Ïані Боска
ïогостює тут у нас äо ïоверненнÿ чоëовіка, а ти місÿöів за три визвоëиш
його з Криму. А то й за äва, еге ж?
— Завтра ж, ні, за гоäину! — жартома мовив ïан Міхаë.
Ïотім він звернувсÿ äо ïані Боскої:
— Äружина моÿ, ÿк бачите, миëостива ïані, на безрік нічого віäкëаäати
не ëюбитü.
— Нехай бëагосëовитü її за öе Бог! — мовиëа ïані Боска. — Зосю,
öіëуй руки ïані коменäантші.
Аëе ïані коменäантша і не ïоäумаëа ïростÿгти рук äëÿ ïоöіëунку,
а натомістü вони з Зосею ще раз ïоöіëуваëисÿ, бо ÿкосü віäразу ïриïаëи
оäна оäній äо серöÿ.
Ïісëÿ öüого Басÿ звернуëасÿ äо чоëовіка, äо ïана Загëоби й інших
офіöерів:
— На раäу, миëостиві ïанове! На раäу, на раäу, хутчій!
— Хутчій, а то у неї земëÿ горитü ïіä ногами, — ïробурчав ïан Загëоба.
На що Басÿ віäïовіëа, труснувши біëÿвими вихрами:
— Не в мене ïіä ногами земëÿ горитü, а в оöих жінок у серöÿх віä горÿ
вогонü ïаëає!
— Ніхто тобі у твоїх äобрих намірах заважати не збираєтüсÿ, — сказав
ïан Воëоäийовсüкий, — тіëüки сïершу треба висëухати історію ïані Боскої
з усіма ïоäробиöÿми.
— Зосю, розкажи все, ÿк буëо, бо мені сëüози говорити не äаютü, —
ïромовиëа матрона.
Зосÿ оïустиëа очі в земëю, затуëивши їх ïовністю ïовіками, і зашаріëасÿ,
ÿк маківка, не знаючи, з чого ïочати, жахëиво знічена тим, що треба
тримати сëово у такому багатоëюäному товаристві.
Оäначе ïані Воëоäийовсüка ïрийшëа їй на äоïомогу:
— Зосю, тож коëи ïана Боского узÿто в ÿсир?
— Ï’ÿтü років тому, у шістäесÿт сüомому, — тонким гоëосочком
віäïовіëа Зосÿ, не ïіäіймаючи äовгих своїх ïовік.
А äаëі виïаëиëа оäним äухом:
— Тоäі ïро набіги й чутки не буëо, а татусева хоругов стоÿëа ïіä
Ïанüовöÿми. Татусü із ïаном Буëайовсüким ïиëüнуваëи наä чеëÿääю, що
в ëугах табуни ïасëа, а тим часом ïрийшëи татари з воëосüкого шëÿху
і схоïиëи татусÿ з ïаном Буëайовсüким, аëе ïан Буëайовсüкий уже äва роки
ÿк ïовернувсÿ, а татусü не ïовертаєтüсÿ.
Тут äві äрібні сëüозини скотиëисÿ у Зосі з очей, а ïан Загëоба,
ïобачивши öі сëüозини, так розчуëивсÿ, що сказав:
— Біäоëашна крихітко... Не сумуй, äитÿ моє, ïовернетüсÿ татусü, ще й на
весіëëі у тебе танöюватиме.
— А гетüман ïисав ïанові Зëотниöüкому через Ïіотровича? — заïитав
ïан Воëоäийовсüкий.
— Ïан гетüман ïисав ïро татусÿ äо ïана ïознансüкого мечника через
ïана Ïіотровича, — говориëа ÿк завеäена äаëі Зосÿ, — і ïан мечник із
ïаном Ïіотровичем віäшукаëи татусÿ у Мурзи-беÿ-аги.
— Äіäüко б його взÿв! Я öüого Мурзу-беÿ знаю! Ми з його братом
ïобратаëисÿ, — завоëав ïан Воëоäийовсüкий. — Невже він оäмовивсÿ ïана
Боского віäïустити?
— Віä хана був наказ татусÿ віäïустити, аëе Мурза-бей, ëихий такий,
жорстокий, татусÿ сховав, а ïанові Ïіотровичу сказав, ніби äавно уже його
в Азію ïроäав. Ïроте інші ïоëонені казаëи ïанові Ïіотровичу, що öе
неïравäа і що Мурза зумисне так каже, щоб чимäовше з татусÿ знущатисÿ,
бо Мурза öей віä усіх татар зëіший. А може, татусÿ тоäі у Криму й сïравäі
не буëо: Мурза має свої гаëери, і весëÿрі йому ïотрібні, і взагаëі він татусÿ
не ïроäавав. Усі казаëи, що Мурза ëіïше невіëüника уб’є, аніж ïроäастü.
— Свÿта ïравäа, — озвавсÿ ïан Мушаëüсüкий. — Мурзу-беÿ öüого
увесü Крим знає. Öе страшенно багатий татарин, аëе нароä наш ненавиäитü
ëюто, бо четверо його братів ïоëÿгëи у набігах на ïоëüсüку земëю.
— А чи нема у нüого часом сереä наших ïобратима? — заïитав ïан
Воëоäийовсüкий.
— Наврÿä чи! — ïочуëосÿ зусібіч.
— Ïоÿснітü мені нарешті, що таке ïобратимство? — ïоïрохаëа Басÿ.
— Бачиш, — віäïовів ïан Загëоба, — коëи ïісëÿ війни ïочинаютüсÿ
ïеремови, жовніри ворожих армій оäин äо оäного навіäуютüсÿ і завоäÿтü
äружбу. Траïëÿєтüсÿ, ÿкомусü риöареві сïоäобаєтüсÿ мурза, а мурзі — öей
риöар, от вони й ïрисÿгнутü у äружбі äо скону, ÿка й називаєтüсÿ
ïобратимством. Чим воїн сëавніший, ÿк, наïрикëаä, Міхаë, ÿ чи ïан
Рущиöü, що теïер команäує рашківсüким гарнізоном, то біëüше охочих із
ним ïобрататисÿ. Такий чоëовік, ÿсна річ, із ким ïоïаëо брататисÿ не стане,
а також ïошукає äостойнішого сереä найсëаветніших мурз. А звичай такий:
äвоє воäу на шабëі ëëютü і ïрисÿгаютü у äружбі. Зрозуміëо?
— А ÿкщо ïотім сïаëахне війна?
— У генераëüних битвах ïобратимам можна битисÿ, аëе ÿкщо вони
зійäутüсÿ віч-на-віч чи ïереä битвою зустрінутüсÿ у äвобої, то оäин оäному
вкëонÿтüсÿ і розійäутüсÿ з миром. А от ÿкщо оäин оïинитüсÿ в ïоëоні,
äругий має йому життÿ у невоëі скрасити, а то й викуï заïëатити. Ха!
Буваëи й такі, що багатством своїм із ïобратимом äіëиëисÿ. А знаäобитüсÿ
розшукати кого з ïриÿтеëів чи знайомих або äоïомогу ïоäати, ïобратим іäе
äо ïобратима, і, сïравеäëиво буäе сказати, жоäен нароä краще віä татар не
зберігає вірності ïрисÿзі. У них сëово свÿте! Можеш сïоäіватисÿ на такого
ïриÿтеëÿ, ÿк на самого себе.
— А Міхаë багато має таких ïриÿтеëів?
— Маю трüох могутніх мурз, — віäïовів ïан Воëоäийовсüкий. —
Оäного ще з ëубенсüких часів. Я його ÿкосü у кнÿзÿ Ієремії виïрохав. Ага-
беєм звати. Теïер знаäобитüсÿ, він за мене гоëову ïокëаäе. Та й інші äвоє
не ïіäвеäутü.
— Ха! — вигукнуëа Басÿ. — От би мені ïобрататисÿ із самим ханом
і всіх ïоëонених визвоëити!
— Він би не віäмовивсÿ, — зауважив ïан Загëоба, — невіäомо тіëüки,
ÿкий би praemium******** за öе заïросив!
— Миëостиві ïані й ïанове, — ïромовив ïан Воëоäийовсüкий, —
ïораäüмосÿ, що нам треба робити. Отож ïосëухайте: мені ïовіäомиëи
з Кам’ÿнöÿ, що не ïізніше ÿк за äва тижні сюäи ïрибуäе Ïіотрович із
чисëенним ïочтом. Їäе він äо Криму викуïëÿти кіëüкох вірменсüких куïöів
із Кам’ÿнöÿ, котрих, коëи хан змінивсÿ, буëо ïобито і взÿто в ÿсир. Сереä
них, на жаëü, і Сеферович, брат ïретора. Усе öе ëюäи веëüми заможні, на
гроші скуïитисÿ не станутü, і Ïіотрович вирушитü не з ïорожніми руками.
Небезïеки йому ніÿкі не загрожуютü, бо, ïо-ïерше, зима на носі, äëÿ
чамбуëів ненагіäний час, а ïо-äруге, з ним їäе нвірак, ïовноважний
ïосëанеöü ечміаäзинсüкого ïатріарха37, і äвоє анарäратів із Кафи38, у ÿких
є охоронні грамоти віä моëоäого хана. Я äам Ïіотровичу ëисти і äо
ïосëанöів Речі Ïосïоëитої, і äо моїх ïобратимів. Крім того, ÿк вам віäомо,
миëостиві ïанове, ïан Рущиöü, рашківсüкий коменäант, має кревних в орäі,
ÿкі, взÿті ще маëими äітüми, зовсім ïотатариëисÿ і високі ïосаäи обіймаютü.
І ті, й інші усіх зусиëü äокëаäутü. Сïершу, гаäаю, сïробуютü миром
äомовитисÿ, ÿкщо ж Мурза уïретüсÿ, самого хана суïроти нüого
наëаштуютü, а то й скрутÿтü äесü нишком в’ÿзи. Осü тому сïоäіваюсÿ, коëи
ïан Боский живий, — äоïоможи йому, Боже, — через місÿöü-äругий
ÿ його неоäмінно визвоëю за наказом ïана гетüмана і ïрисутнüого тут, —
і ïан Воëоäийовсüкий укëонивсÿ äружині, — мого гоëовнокоманäувача...
«Гоëовнокоманäувач» знову кинувсÿ обіймати маëенüкого риöарÿ. Мати
й äонüка Боскі тіëüки руки скëаäаëи, äÿкуючи Всевишнüому, що звів їх із
такими äобрими ëюäüми. Обиäві ïомітно ïовесеëішаëи.
— Якби живий був старий хан, — сказав ïан Ненашинеöü, — ще ëегше
б усе вëаäнаëосÿ: він äо нас був веëüми äоброзичëивий, а ïро моëоäого
навïаки розïовіäаютü. Та й тих вірменсüких куïöів, ïо ÿких ïан Захарій
Ïіотрович їäе, вже ïри моëоäому хані39 у самому Бахчисараї ïоëониëи, і,
ïоäейкуютü, ніби за його наказом.
— І моëоäий змінитüсÿ, ÿк змінивсÿ старий. Він теж, аж ïоки
ïереконавсÿ у нашій ïоштивості, був заïекëим ворогом ïоëüсüкого
нароäу, — зауважив ïан Загëоба. — Я öе ëіïше, аніж хто інший, знаю, бо
сім років ïросиäів у нüого в невоëі.
Сказавши öе, він ïіäсів äо ïані Боскої.
— Ïогëÿнü на мене, миëостива ïані, і нехай мій вигëÿä äоäастü тобі äуху.
Сім років — не жарт! А ïовернувсÿ ж ÿ і скіëüки ще öих ïесигоëовöів
ïеребив: за кожен äенü ïоëону ïринаймні äвох у ïекëо віäïравëÿв,
а в неäіëю і свÿта — хтозна, може, й ïо троє, а то й ïо четверо буäе, ге!
— Сім років! — ïовториëа із зітханнÿм ïані Боска.
— Сконати мені на öüому місöі, ÿкщо ÿ хоч äенü äоäав. Сім років
у ïаëаöі самого хана, — ïовторив ïан Загëоба, таємниче ïіäморгуючи. —
І нехай буäе тобі, миëостива ïані, віäомо, що моëоäий хан — мій...
Тут він ïрошеïотів щосü ïані Боскій на вухо, вибухнув зненаöüка гучним
«ха-ха-ха» і захоäивсÿ ïëескати руками ïо коëінах. Нарешті, у заïаëі,
старий шëÿхтич ïоïëескав ïо коëінах і свою сïівбесіäниöю й ïромовив:
— Äобрі буëи часи! Замоëоäу що не крок — суïротивник, що не
äенü — нові фігëі! Хе!
Статечна матрона, неабиÿк збентежившисü, трохи віäсунуëасü оä весеëого
риöарÿ, а моëоäші жінки оïустиëи очі, ëегко зäогаäавшисü, що ïан Загëоба
мав на увазі фігëі, ïро ÿкі їхнÿ вроäжена скромністü і äумати не äозвоëÿє,
тим ïаче, що жовніри гоëосно розреготіëисÿ.
 — Треба негайно ïосëати когосü äо ïана Рущиöÿ, — сказаëа Басÿ, —
щоб ïана Ïіотровича вже чекаëи у Рашкові ëисти.
Ïан Богуш ïіäтримав її:
— Авжеж, миëостиві ïанове, кваïитисÿ треба, ïоки зима, бо, ïо-ïерше,
чамбуëи не вихоäÿтü і äороги безïечні, а ïо-äруге... ïо-äруге, навесні Бог
знає що може статисÿ.
— Невже ïан гетüман віäомості з Öаргороäа оäержав? — заïитав ïан
Воëоäийовсüкий.
— Оäержав, ïро що ми з тобою окремо ïоговоримо. І з ротмістрами
öими чимскоріше треба кінчати, ÿк сам розумієш. Коëи Меëехович
ïовернетüсÿ? Аäже віä нüого багато що заëежитü...
— Йому тіëüки треба решту розбійників äобити і тіëа ïоховати. Сüогоäні
ще ïовернетüсÿ або завтра вранöі. Я наказав тіëüки наших ïоховати,
Азбових необов’ÿзково — зима на носі, зарази можна не боÿтисÿ. Все оäно
вовки їм äаäутü раäу.
— Ïан гетüман ïроситü, — сказав ïан Богуш, — Меëеховичу в його
сïраві ïерешкоä не чинити: скіëüки разів хоче äо Рашкова ïоїхати, стіëüки
нехай і їäе. І ще ïроситü ïан гетüман татаринові öüому у всüому äовірÿти,
бо в його ïриÿзні äо нас анітрохи не має сумніву. Веëикий öе воїн і чимаëо
користі ïринести може.
— Нехай собі їзäитü хоч äо Рашкова, хоч буäü-куäи, — віäïовів
маëенüкий риöар. — Ïісëÿ того ÿк ми з Азбою вïораëисÿ, він мені не
веëüми й ïотрібен. Веëиких ватаг теïер раніше ÿк äо ïершої трави не жäи.
— Невже Азбу розбито? — сïитав ïан Нововейсüкий.
— Äо ноги! Не знаю, чи врÿтуваëисÿ хоч би äваäöÿтü ï’ÿтü осіб, та й тих
ïо оäному ïереëовимо, ÿкщо Меëехович уже не ïереëовив.
— Оöе так раäістü! — сказав ïан Нововейсüкий. — Теïер можна äо
Рашкова сïокійно їхати.
А ïотім звернувсÿ äо Басі:
— Ми можемо взÿти ëисти äо ïана Рущиöÿ, ïро ÿкі ви, миëостива ïані
äоброäійко, згаäуваëи.
— Äÿкуємо, — віäïовіëа Басÿ, — з оказією затримки не буäе, — ми
туäи увесü час нарочних ïосиëаємо.
— Гарнізонам треба між собою ïостійний зв’ÿзок ïіäтримувати, —
ïоÿснив ïан Міхаë. — То ви, ваша миëостü, із öією гарненüкою ïанÿнкою
äо Рашкова їäете?
 — Гарненüка ïанÿнка? Вона ще звичайнісінüкий собі ïіäëіток, ïане
äоброäію, — віäïовів ïан Нововейсüкий. — А äо Рашкова ми їäемо, бо
там мій нікчемний син у хоругві ïана Рущиöÿ сëужитü. Невäовзі äесÿтü ëіт,
ÿк із äому втік, тіëüки ëисти ïисав і в них увесü час моєї батüківсüкої
ïобëажëивості бëагав.
Ïан Воëоäийовсüкий аж руками сïëеснув.
— Я віäразу зäогаäавсÿ, ваша миëостü — ïана Нововейсüкого роäич,
і вже був зібравсÿ сïитати, аж тут, ïочувши ïро біäу ëюб’ÿзної нашої гості,
ïані Боскої, ïро все на світі забув. Ëеëечко, ви й обëиччÿм схожі! Отже, öе
вашої миëості син!..
— У öüому мене його ïокійна мати заïевнÿëа, а ïозаÿк особа вона буëа
äоброчесна, не бачу ïричини сумніватисÿ.
— Я такому гостю ïоäвійно раäий! Тіëüки, зараäи Бога, не називайте,
ваша миëостü, сина нікчемним, бо він чуäовий жовнір і äостойний риöар.
Мати такого сина — веëика честü. Ïісëÿ ïана Рущиöÿ він ïерший наїзник
у хоругві. Ти, наïевно, ваша миëостü, і не знаєш, що він уëюбëенеöü
гетüмана! Йому вже не раз äоручаëи роз’їзäами команäувати, і з кожного
äіëа він вихоäив із честю.
— Ïан Нововейсüкий аж зашарівсÿ віä заäовоëеннÿ.
— Ïане ïоëковнику, — сказав він, — часто-густо батüко своє чаäо
ганитü äëÿ того, щоб хтосü його сëова заïеречив, і ÿ гаäаю, ніщо не може
сиëüніше втішити батüківсüке серöе, ніж ïротиëежні тверäженнÿ. І äо мене
вже äоëинав ïогоëос ïро усïіхи Аäасÿ у сëужбі, та ëишенü теïер
ÿ віäчуваю сïравжню раäістü, чуючи засвіäченнÿ чутки із таких сëавних уст.
Ïоäейкуютü, що син мій не тіëüки віäважний жовнір, а й тримаєтüсÿ
статечно, що мені аж äивно, бо äосі вітрогоном був. На війну його, шеëüму,
змаëечку вабиëо, а найкращий äоказ öüого, що хëоïчаком із äому втік.
Зізнаюсÿ, що ÿкби ÿ сïіймав його тоäі, äоброго б äав ïрочухана pro
memoria********, аëе теïер, бачу, треба забути ïро öе, а то знову на äесÿтü ëіт
згине, а старому, бач, тоскно.
— Невже за стіëüки років він ні разу äоäому не загëÿнув?
— Бо ÿ йому заборонив. Ïроте й у мене серöе не камінü: самі бачите,
ïерший äо нüого їäу, ïозаÿк він сëужби не може заëишити. Хотіëосÿ мені,
ïані äоброäійко і миëостивий ïане, ïросити вас äівку мою ïрихистити
й самому ïоäатисÿ äо Рашкова, та ÿкщо ви кажете, що на äорогах сïокійно,
візüму і її з собою. Вона у мене ÿк сорока äоïитëива, нехай ïоäивитüсÿ на
світ.
— І ëюäи на неї хай ïоäивëÿтüсÿ! — втрутивсÿ ïан Загëоба.
— Нема на що äивитисÿ! — віäïовіëа ïанна, — хоч її сміëиві чорні очі
й скëаäені немовби äëÿ ïоöіëунку губи говориëи зовсім інше.
— Ïіäëіток вона ще, звичайний ïіäëіток! — сказав ïан
Нововейсüкий. — Та ëеäве ïобачитü уроäëивого офіöера, то аж ïіäстрибує.
Тому ÿ хотів би її біëüше взÿти, ніж заëишити, тим ïаче, що вäома їй самій
буäе небезïечно. Аëе ÿкщо мені äовеäетüсÿ без неї äо Рашкова їхати, буäü
ëаскава, миëостива ïані, звеëи її на ïрив’ÿзü ïосаäити, щоб не викинуëа
ÿкогосü коника.
— Я сама не буëа ëіïша, — віäïовіëа Басÿ.
— Саäжаëи її за ïрÿëку, — ïіäтверäив ïан Загëоба, — вона з нею
танöюваëа, ÿкщо нікого кращого не буëо. Аëе ти, ÿ бачу, ваша миëостü,
жартівник. Басüко! Кортитü мені з ïаном Нововейсüким ïерехиëити
чарку — аäже ÿ теж ëюбëю ïожартувати...
Тим часом, іще äо того, ÿк ïоäаëи вечерю, äвері розчиниëисÿ і зайшов
Меëехович. Ïан Нововейсüкий, захоïëений розмовою із Загëобою,
сïочатку його не ïомітив, зате Евка віäразу ïобачиëа, і щоки в неї ÿскраво
сïаëахнуëи, а ïотім ураз стаëи бëіäими.
Ïане коменäанте!— звернувсÿ Меëехович äо ïана Воëоäийовсüкого. —
За вашим наказом утікачів виëовëено.
— Äобре! Äе вони?
— Як буëо наказано, ÿ їх ïовісив.
— Гаразä! А твої ëюäи ïовернуëисÿ?
— Частина заëишиëасÿ, щоб ïоховати тіëа, решта зі мною.
Öієї миті ïан Нововейсüкий ïіäвів гоëову, і обëиччÿ його буëо
наäзвичайно зäивоване.
— Öарю небесний! Що ÿ бачу! — вигукнув він.
Ïісëÿ öüого він ïіäвівсÿ, ïіäійшов уïритуë äо Меëеховича і завоëав:
— Аз’ÿ! А ти що тут робиш, гуëüтÿю?!
І ïростÿг руку, намагаючисü ухоïити татарина за барки, аëе той ураз
обуривсÿ, наче у вогонü сиïнуëи жменю ïороху, зробивсÿ бëіäим ÿк мреöü
і, схоïивши руку Нововейсüкого своїми заëізними ïаëüöÿми, ïромовив:
— Я тебе, миëостивий ïане, не знаю! Хто ти такий?!
 І віäіïхнув його так сиëüно, що ïан Нововейсüкий оïинивсÿ ïосереäині
кімнати.
Якийсü час шëÿхтич віä ëюті не міг вимовити й сëова, аëе, віäсаïавшисü,
захоäивсÿ кричати:
— Ïане коменäанте! Öе мій чоëовік, äо того ж утікач! Змаëечку у мене
в äомі!.. Віäмагаєтüсÿ, негіäник! Хоëоï мій! Ево! Хто öе? Кажи!
— Аз’ÿ!— віäïовіëа, тремтÿчи всім тіëом, Ева.
Меëехович навітü на неї не гëÿнув. Його ïогëÿä був ïрикутий äо
Нововейсüкого. Розäуваючи нізäрі, він із неïереäаваною ненавистю
ïожирав очима старого шëÿхтича, стискаючи в куëаöі рукоÿтü ножа. Віä
руху нізäрів вуса його ïочаëи ворушитисÿ, і з-ïіä них забіëіëи зуби,
точнісінüко ÿк у розëюченого звіра.
Офіöери оточиëи їх. Басÿ вискочиëа на сереäину і стаëа ïоміж
Меëеховичем і Нововейсüким.
— Що öе означає? — заïитаëа вона, хмурÿчи брови.
Вигëÿä її трохи засïокоїв суïротивників.
— Ïане коменäанте, — ïоÿснив ïан Нововейсüкий, — öе означає, що,
ÿк ÿ й казав, öе мій чоëовік на ім’ÿ Аз’ÿ — і втікач. Змоëоäу ÿ в Україні
у війсüку сëужив, там у стеïу і ïіäібрав його, наïівживого, і ïригорнув.
Татарчук він. Äваäöÿтü років у мене в äомі виховувавсÿ, учивсÿ вкуïі
з сином. Коëи син утік, ïо госïоäарству мені ïіäсобëÿв, аж ïоки завів
амури з Евкою, та ÿ ïомітив і наказав його вихëüостати, а невäовзі він утік.
Як він тут у вас зоветüсÿ?
— Меëехович!
— Ïрибрав собі, вихоäитü, ïрізвисüко. Його Аз’ÿ звати, ïросто Аз’ÿ.
Він каже, що мене не знає, зате ÿ його знаю, і Евка теж.
— О Боже! — ïромовиëа Басÿ. — Аëе ж син вашої миëості його сто
разів бачив. Як же він його не вïізнав?
— Син-то міг не вïізнати: коëи він із äому втік, їм обом шістнаäöÿти не
буëо, а öей, ще шістü років у мене ïроживши, звісно ж, змінивсÿ сиëüно —
і сам витÿгсÿ, і вуса віäросëи. Оäначе ж Евка віäразу його вïізнаëа.
Сïоäіваюсÿ, ви раäше шëÿхтичу ïовірите, аніж ïрибëуäному кримчакові.
— Ïан Меëехович — гетüманів офіöер, — сказаëа Басÿ, — ми äо нüого
стосунку не маємо!
— Äозвоëü, ваша миëостü, ÿ його розïитаю. Audiatur et altera
pars********, — ïромовив маëенüкий риöар.
 Аëе ïана Нововейсüкого öе розізëиëо.
— Ïан Меëехович! Який він ïан! Він мій хоëоï, що назвавсÿ чужим
іменем. Завтра ÿ öüого ï а н а своїм хëоïöем-ïсарем зробëю, ïісëÿзавтра
накажу öüого ï а н а віäбатожити, і сам гетüман мені в öüому не зашкоäитü,
бо ÿ шëÿхтич і свої ïрава знаю!
На що ïан Міхаë, ворухнувши вусиками, віäïовів уже різкіше:
— А ÿ не ëише шëÿхтич, а ще й ïоëковник, і свої ïрава теж знаю. На
чоëовіка свого можеш, ваша миëостü, суäом уïëинути, можеш у гетüмана
сïравеäëивості шукати, аëе тут ÿ розïорÿäжаюсÿ, ÿ і ніхто інший!
Ïан Нововейсüкий віäразу схаменувсÿ, згаäавши, що має сïраву не
ïросто з коменäантом гарнізону, а й із начаëüником вëасного сина, і äо того
ж найсëавнішим у всій Речі Ïосïоëитій риöарем.
— Ïане ïоëковнику, — сказав він уже ëагіäніше, — суïроти твоєї воëі
забирати його ÿ не стану, аëе ïрава свої, у ÿких можеш не мати сумніву,
äовеäу.
— Ну, а що ти, Меëехович, на öе скажеш? — заïитав ïан
Воëоäийовсüкий.
Татарин утуïив очі в земëю і мовчав.
— Що звати тебе Аз’ÿ, öе ми всі знаємо! — äоäав маëенüкий риöар.
— Та навіщо інших äоказів шукати! — сказав ïан Нововейсüкий. —
Якщо öе мій чоëовік, то у нüого на груäÿх накоëені сині рибини!
Ïочувши öе, ïан Ненашинеöü широко розкрив очі й розтуëив рота,
а ïотім, схоïившисü за гоëову, закричав:
— Аз’ÿ Тугай-беєвич!
Усі ïогëÿäи звернуëисÿ на нüого, а він тіëüки ïовторював, зäригаючисü
усім тіëом, немовби äавні його рани знову віäкриëисÿ:
— Öе мій ÿсир! Öе Тугай-беєвич! Боже ïравеäний! Öе він!
А моëоäий татарин горäо закинувши гоëову, обвів ïрисутніх äиким,
звіриним ïогëÿäом і зненаöüка, розірвавши жуïан на широких груäÿх,
мовив:
— Осü вони, сині рибини!.. Я син Тугай-беÿ!..

******** Про справи громадські (лат.).

******** Гонорар (лат.).
******** На згадку (лат.).
******** Нехай буде вислухано й другу сторону (лат.).
 РОЗДІЛ ХХVІІІ

Усі замовкëи — таке враженнÿ сïравиëо ім’ÿ страшного войовника. Öе

він укуïі з грізним Хмеëüниöüким ïотрÿсав Річ Ïосïоëиту. Він ïроëив
море ïоëüсüкої крові. Він витоïтав коïитами своїх коней Україну, Воëинü,
Ïоäіëëÿ і гаëиöüкі земëі, ïеретворював на руїни замки і міста, сïоïеëÿв
вогнем сеëа, äесÿтки тисÿч ëюäей взÿв у ÿсир. І осü теïер син такого
чоëовіка стоÿв у äомі коменäанта хреïтівсüкого гарнізону й говорив
ïрисутнім ïросто у вічі: «У мене на груäÿх сині рибини, ÿ Аз’ÿ, костü віä
кості Тугай-беєвої». Ïроте такою веëикою буëа у ті часи шана äо знатності
роäу, що, ïоïри страх, ÿкий мимовоëі сïаëахнув у серöÿх жовнірів ïри
звуках найменнÿ ïросëавëеного мурзи, Меëехович виріс у їхніх очах, неначе
сïрийнÿвши веëич свого батüка.
Усі äивиëисÿ на нüого з ïоäивом, особëиво жінки, äëÿ котрих нема нічого
ïривабëивішого за таємничістü. Меëехович же, ніби визнаннÿ вивищиëо
його й у вëасних очах, стоÿв горäо, навітü гоëови не схиëивши, і нарешті
сказав:
— Шëÿхтич оöей, — тут він ïоказав на Нововейсüкого, — стверäжує,
буöімто ÿ його ïахоëок, а ÿ йому на öе віäïовім, що батüко мій із хребта
ëіïших за нüого на конÿ сіäав. А втім, він ïравäу каже, що ÿ йому
сëужив, — так, сëужив, і ïіä його ïугою сïина моÿ скривавиëасÿ, і ÿ йому
ще öе, äастü Бог, ïригаäаю!.. А Меëеховичем ÿ назвавсÿ, щоб його
ïересëіäуванü уникнути. Аëе теïер, хоч äавно міг äо Криму втекти, äругій
своїй вітчизні сëужу, зäоров’ÿ не жаëіючи, отож нічий ÿ, а ïевніше, тіëüки
гетüманів. Мій батüко ханам роäич, у Криму на мене чекаëи багатства
і розкіш, та ÿ, не боÿчисü ïриниженü, тут заëишивсÿ, бо ëюбëю öю
вітчизну, і ïана гетüмана ëюбëю, і тих, хто мене нікоëи зневагою не
ïринизив.
На öих сëовах він укëонивсÿ ïанові Воëоäийовсüкому, вкëонивсÿ Басі —
так низüко, що маëо не торкнувсÿ гоëовою її коëін, — а біëüше ні на кого
не гëÿнув і, взÿвши ïіä ïахви шабëю, вийшов.
Äесü хвиëину ще триваëо мовчаннÿ. Ïершим його ïорушив ïан Загëоба:
— Ха! Äе ïан Снітко? Казав ÿ, що Аз’ÿ öей вовком äивитüсÿ, а він
і сïравäі вовчий син.
 — Він син ëева! — заïеречив йому ïан Воëоäийовсüкий. — І хто знає,
чи не вäавсÿ він у батüка!
— Свÿт, свÿт, свÿт! А ви ïомітиëи, ïанове, ÿк у нüого зуби бëищаëи —
äостеменно, ÿк у старого Тугай-беÿ, коëи той ëютував! — зауважив ïан
Мушаëüсüкий. — Я б його ïо оäному öüому вïізнав — батечка мені не раз
траïëÿëосÿ бачити.
— Та вже не стіëüки, скіëüки мені! — озвавсÿ ïан Загëоба.
— Теïер мені зрозуміëо, — втрутивсÿ ïан Богуш, — чому його ëиïеки
й черемиси так шануютü. Äëÿ них Тугай-беєве ім’ÿ свÿте. Госïоäи! Та
скажи öей чоëовік сëовечко, вони гетü усі äо суëтана на сëужбу ïерейäутü.
Він іще на нас їх ïовеäе!
— Öüого він не зробитü, — заïеречив ïан Воëоäийовсüкий, — бо те, що
він казав ïро ëюбов äо гетüмана й вітчизни — не ïорожні сëова, інакше
навіщо б йому нам сëужити. Він міг би у Крим ïіти й там ÿк сир у масëі
ïëавати. У нас же він розкошів не зазнав.
— Авжеж, не зробитü, — ïовторив ïан Богуш. — Якби хотів, äавно
б уже зробив. Ніщо йому не заважаëо.
— Ще біëüше, — äоäав ïан Ненашинеöü, — теïер ÿ вірю, що він öих
зраäників-ротмістрів назаä на бік Речі Ïосïоëитої ïеретÿгне.
— Ïане Нововейсüкий, — заïитав раïтом ïан Загëоба, — а ÿкби твоїй
миëості віäомо буëо, що öе Тугай-беєвич, може б, ти, того... може б, ти
теє... га?
— Я б тоäі замістü трüохсот тисÿчу триста канчуків наказав йому äати.
Ïобий мене сиëа Божа, ÿкби ÿ вчинив інакше! Äивно мені, миëостиві
ïанове, чого він, буäучи Тугай-беєвим виïëоäком, äо Криму не втік. Хіба
що сам неäавно äізнавсÿ ïро öе, а у мене ще ні сном ні äухом не віäав.
Äивно, скажу ÿ вам, та ви не вірте йому, боронü Боже! Я ж його äавніше
за вас знаю і з ïевністю можу сказати: сатана не такий ïіäстуïний,
скажений собака не такий зëющий, вовк не такий жорстокий і страшний, ÿк
öей чоëовік. Він іще тут нам усім ïокаже!
— Та що ти, ваша миëостü, говориш! — вигукнув ïан Мушаëüсüкий. —
Ми його на äіëі бачиëи: ïіä Каëüником, ïіä Уманню, ïіä Браöëавом і ще
у сотні боїв...
— Він своїх кривä не ïробачитü! Ïомщатисÿ буäе!
— А сüогоäні ÿк Азбових гоëоворізів віäчухрав! Äурниöі ти кажеш,
миëостивий ïане!
 У Басі обëиччÿ аж ïаëаëо — так схвиëюваëа її історіÿ з Меëеховичем.
А ïозаÿк їй хотіëосÿ, щоб і кінеöü був гіäний ïочатку, вона, штовхаючи ïіä
бік Еву Нововейсüку, шеïотіëа тій на вухо:
— Евко, а ти його кохаëа? Не затинайсÿ, скажи чесно! Кохаëа, так?
І äосі кохаєш? Ну звісно, ÿ вïевнена! Буäü зі мною щира. Кому ж іще
зізнатисÿ, ÿк не мені, жінöі? Бачиш, він маëо не короëівсüкого роäу! Ïан
гетüман йому не оäин, а äесÿтü ïаïерів на шëÿхетство виäастü. Ïан
Нововейсüкий не стане заïеречувати. Та й Аз’ÿ, безïеречно, тебе ще кохає.
Я öе знаю і бачу. Не бійсÿ. Він мені äовірÿє. От ÿ його зараз і розïитаю.
Розкаже — ніäе не äінетüсÿ. Сиëüно ти його кохаëа? І зараз кохаєш?
У Евки ïаморочиëосÿ в гоëові. Коëи Аз’ÿ уïерше виказав äо неї серäечну
ïрихиëüністü, вона буëа майже ще äитиною, а ïотім, багато років не бачачи
його, ïерестаëа ïро нüого äумати. У ïам’ÿті її заëишивсÿ ïаëкий ïіäëіток,
чи то братів товариш, чи то ïростий ïахоëок. Аëе теïер, ïісëÿ äовгої
розëуки, ïереä нею ïостав бравий юнак, уроäëивий і грізний, ÿк сокіë,
сëаветний наїзник і офіöер, а äо того ж син хоч і чужоземного, зате
кнÿзівсüкого роäу. Тому й вона гëÿнуëа на моëоäого Аз’ю гетü іншими
очима, а вигëÿä його не ëишенü ïригоëомшив, а й засëіïив і сï’ÿнив її.
У äівчині зринуëи сïомини. Не можна сказати, що в її серöі вмитü
сïаëахнуëо коханнÿ äо öüого юнака, ïроте воно враз сïовниëосÿ соëоäкого
бажаннÿ кохати.
Басÿ, не äомігшисü віä Еви тоëку, забраëа її вкуïі з Зосею Боскою äо
ванüкира******** і знову захоäиëасÿ розïитувати:
— Евко! Ну ж бо, кажи швиäко! Швиäесенüко! Кохаєш ти його?
У ïанни Еви щоки ïаëаëи вогнем. Öе буëа чорновоëоса й чорноока
äівчина з гарÿчою кров’ю, на буäü-ÿку згаäку ïро коханнÿ вона биëа їй
в обëиччÿ.
— Евко! — вäесÿте ïовториëа Басÿ, — ти кохаєш його?
— Не знаю, — ïісëÿ хвиëинного ваганнÿ віäïовіëа ïанна Нововейсüка.
— Аëе й «ні» не кажеш? Ого! Тоäі все зрозуміëо! Тіëüки не тремти!
Я ïерша сказаëа Міхаëові, що кохаю його, — і нічого! І äобре! Ви,
наïевно, коëисü страшенно оäне оäного кохаëи! Ха! Теïер мені все ÿсно!
Öе він за тобою журивсÿ, через те й хоäив завше ïонурий, ÿк вовк. Маëо
не всох жовнірик! Розказуй, що між вами буëо!
— Він мені у коморі сказав, що кохає мене, — ïрошеïотіëа ïанна
Нововейсüка.
 — У коморі!.. Отакої!.. Ну, а ïотім?
— Ïотім схоïив мене і став öіëувати, — ще тихіше ïромовиëа äівчина.
— Оöе так Меëехович! А ти що?
— А ÿ боÿëасÿ кричати!
— Боÿëасÿ кричати! Зосüко! Чуєш?.. Коëи ж ваше коханнÿ віäкриëосÿ?
— Батüко ïрийшов і віäразу його обушком, äаëі мене ïобив, а його
наказав віäшмагати — він äва тижні не ïіäвоäивсÿ з ëіжка.
Тут ïанна Нововейсüка розïëакаëасÿ — частково віä жаëю äо себе,
а частково віä зніченнÿ. Бëакитні вічка вразëивої Зосі Боскої умитü
наïовниëисÿ сëізüми, натомістü Басÿ захоäиëасÿ втішати Евку:
— Все буäе äобре, ÿ сама ïро öе ïотурбуюсÿ. І Міхаëа у öе äіëо втÿгну,
і ïана Загëобу. Я вже їх умовëю, не бійсÿ! Ïан Загëоба äуже розумний,
ïереä ним ніхто не встоїтü. Ти його не знаєш! Не ïëач, Евко, бо час
вечерÿти...
Меëеховича за вечерею не буëо. Він сиäів у своїй кімнаті й ïіäігрівав на
вогні горіëку з меäом, а ïіäігрівши, ïереëивав у меншу ïосуäину і ïоïивав,
загризаючи сухарÿми.
Уже ïізно вночі äо нüого ïрийшов ïан Богуш, щоб обговорити останні
новини.
Татарин ïосаäив його на стіëüöÿ, оббитого овечиною, і, ïоставивши ïереä
ним ïовну розмаëüовану чарку гарÿчого наïою, заïитав:
— А ïан Нововейсüкий і äосі в мені хоëоïа свого бачитü?
— Ïро öе вже й мови нема, — віäïовів ïан ïіäстоëій новогруäсüкий. —
Скоріше б уже ïан Ненашинеöü зміг на тебе свої ïрава заÿвити, аëе й йому
ти не ïотрібен: сестра його або ïомерëа, або äавно зі своєю äоëею
змириëасü. Ïан Нововейсüкий не знав, хто ти такий, коëи карав за амури
з äочкою. А теïер і він наче очманіëий хоäитü, бо хоч батüко твій і чимаëо
зëа заïоäіÿв нашій Вітчизні, ïроте войовник був неïеревершений, та
й кров — öе завжäи кров. Госïоäи! Тебе тут ніхто ïаëüöем не зачеïитü,
äоки ти Батüківщині вірно сëужиш, äо того ж ти всюäи маєш ïриÿтеëів.
— А чом би мені не сëужити вірно? — сказав у віäïовіäü Аз’ÿ. —
Батüко мій громив вас, аëе він ïоганин був, а ÿ сïовіäую Христову віру.
— Тим-то й ба! Саме так! Тобі вже не можна äо Криму ïовертатисÿ,
хіба що оä віри віäмовишсÿ, аëе тоäі й вічного сïасіннÿ не матимеш, а öüого
ніÿкими земними бëагами, ніÿкими високими званнÿми не комïенсувати.
Ïравäу кажучи, ти і ïанові Ненашинöю, і ïанові Нововейсüкому мусиш
бути вäÿчний: ïерший тебе з бусурмансüких ëабет витÿг, а äругий виховав
у істинній вірі.
На що Аз’ÿ віäïовів:
— Я знаю, що в них у боргу, і сïробую віääÿчити. І äоброзичëивöів
у мене сиëа-сиëенна, ÿк ви, миëостивий ïане, зауважиëи!
— Ти так говориш, ніби ÿ неïравäу кажу. А ïоëічи-но сам, буäü ëаска.
— Його миëостü ïан гетüман і ваша миëостü ïереäусім, öе ÿ äо смерті
ïовторюватиму. Хто біëüше, не знаю...
— А тутешній коменäант? Гаäаєш, він би тебе комусü виäав, навітü ÿкби
ти не був Тугай-беєвим сином? А вона? Ïані Воëоäийовсüка? Я чув, ÿк
вона ïро тебе за вечерею говориëа... Ба! Та ще äо того, ÿк тебе ïан
Нововейсüкий уïізнав, вона, не розäумуючи, за тебе остуïиëасÿ! Ïан
Воëоäийовсüкий заäëÿ äружини все ëаäен зробити, бо він у ній äуші не чує,
а вона тебе ëюбитü, ÿк сестра. Всенüкий вечір твоє ім’ÿ у неї з уст не
схоäиëо...
Моëоäий татарин зненаöüка схиëив гоëову і захоäивсÿ äути на осüмуху
гарÿчого наïою. Коëи він ïри öüому виïнув синюваті свої губи, обëиччÿ
в нüого стаëо таким äиким і татарсüким, що ïан Богуш не втримавсÿ
й сказав:
— Äаëебі, ÿк же ти öієї миті схожий на старого Тугай-беÿ — буваютü
же äива на світі! Аäже ÿ твого батüка чуäово знав, і в хана ïри äворі
бачив, і на бойовищі, та й у табір äо нüого ïринаймні разів зо äваäöÿтü
їзäив.
— Нехай бëагосëовитü Госïоäü усіх, хто в сïравеäëивості живе,
а кривäників нехай мор ïереäушитü! — віäïовів Аз’ÿ. —
Зäоров’ÿ гетüмана!
Ïан Богуш виïив і сказав:
— Зäоров’ÿ йому і äовгоëіттÿ! Хоч і небагато нас, хто за нüого стоїтü,
зате всі сïравжні жовніри. Äастü Бог, не ïостуïимосÿ öим äармоїäам, що
тіëüки й уміютü на сеймиках ÿзиками моëоти і звинувачувати ïана гетüмана
у зраäі короëÿ. Нероби! Ми у стеïах уäенü і вночі ворогові віäсіч äаємо,
а вони äіжки з бігосом та з ïшонÿною кашею за собою возÿтü, барабанÿтü
ëожками ïо äну. От і всÿ їхнÿ робота! Ïан гетüман ïосëанöÿ за ïосëанöем
шëе, äоïомоги äëÿ Кам’ÿнöÿ ïроситü, ïророчитü, ÿк Кассанäра, ïаäіннÿ
Іëіона і загибеëü нароäу Ïріамового, а öі ні ïро що не äумаютü, тіëüки
äокоïуютüсÿ, хто ïереä короëем завинив.
 — Ви ïро що, ваша миëостü?
— Та ïросто так! Comparationem******** ïровів між нашим Кам’ÿнöем
і Троєю, аëе ти, мабутü, ïро Трою і не чув. Осü нехай тіëüки вщухне
трохи, і ïан гетüман тобі ïаïір на шëÿхетство викëоïоче, гоëовою ïрисÿгаю!
Часи набëижаютüсÿ такі, що, коëи ти й сïравäі щиро хочеш себе сëавою
вкрити, нагоäа себе чекати не змуситü.
— Або ÿ себе сëавою вкрию, або мене земëÿ вкриє. Ви ще ïро мене,
ваша миëостü, ïочуєте, ÿк Бог свÿт!
— А ті що ж? Що Кричинсüкий? Чи ïовернутüсÿ äо нас? Не
ïовернутüсÿ? Що вони зараз робëÿтü?
— У таборах своїх стоÿтü: оäні в уäжийсüкому стеïу, оäні ще äаëі. Важко
їм ïоміж собою змовëÿтисÿ, бо äаëеко. Навесні всім наказано йти äо
Аäріаноïоëÿ і ÿкнайбіëüше ïровіанту взÿти.
— Ëеëечко! Öе ж веëüми важëиво, бо ÿкщо в Аäріаноïоëі веëикий
війсüковий congressus******** зберетüсÿ, війни не минути. Треба ïана гетüмана
негайно ïовіäомити. Він і без того гаäає, що війни не уникнути, аëе öе,
вважай, ïевний знак.
— Хаëім мені сказав, там у них ïоäейкуютü, начебто й сам суëтан
ïрибуäе äо Аäріаноïоëÿ.
— Боже ïравеäний! А у нас тут війсüка — ÿкасü жменüка. Всÿ наäіÿ на
кам’ÿнеöüку тверäиню. А що Кричинсüкий, невже нові умови ставитü?
— Не те щоб умови — вони там усе ïретензії ïерераховуютü. Загаëüна
амністіÿ, ïоверненнÿ шëÿхетсüких ïрав і ïривіëеїв, ÿкі вони коëисü маëи,
збереженнÿ за ротмістрами званü — осü що їм треба. Аëе віä суëтана вони
вже біëüше оäержаëи, тому й вагаютüсÿ.
— Ти що базікаєш! Як öе суëтан може äати біëüше, аніж Річ
Ïосïоëита? У Туреччині absolutum dominium********: що суëтану сïëиве на
äумку, такі й буäутü закони. Та хоч би й нинішній ïравитеëü усіх своїх
обіöÿнок äотримав, настуïник його їх ïорушитü, а схоче, й узагаëі
віäмовитüсÿ виконувати. А от у нас ïривіëей — річ свÿта: хто оäного разу
шëÿхтичем став, того сам короëü ні в чому обмежити не може.
— Вони кажутü, що буëи шëÿхтичами і тому рівними äрагунам
вважаëисÿ, аëе старости не раз накëаäаëи на них різні ïовинності, віä ÿких
не ëише шëÿхта звіëüнена, а й ïутні боÿри40.
— Якщо їм гетüман обіöÿє...
 — Ніхто з них у веëикоäушності гетüмана не має сумніву, і всі його
в äуші ïотайки ëюбëÿтü, аëе ïри öüому так міркуютü: гетüмана самого
шëÿхта огоëосиëа зраäником41; ïри короëівсüкому äворі його ненавиäÿтü;
конфеäераöіÿ суäом ïогрожує — чи зможе він чого äомогтисÿ?
Ïан Богуш ïочухав ïотиëиöю.
— Ну то що?
— А те, що вони самі не знаютü, що робити.
— Невже заëишатüсÿ у суëтана?
— Ні.
— Ба! А хто ж їм накаже ïовернутисÿ äо Речі Ïосïоëитої?
— Я!
— Як же öе?
— Я — син Тугай-беÿ!
— Мій Аз’ÿ! — ïромовив за хвиëю ïан Богуш. — Не заïеречую, вони
можутü тебе ëюбити за те, що у тебе в жиëах сëавна Тугай-беєва кров
тече, хоч вони — наші татари, а Тугай-бей був нашим ворогом. Öе мені
зрозуміëо, бо і в нас сереä шëÿхти äехто не без горäощів розïовіäає, що
Хмеëüниöüкий був шëÿхтичем, ïричому не з козаöüкого, а з нашого,
мазурсüкого, роäу... Он ÿк! Веëикий був, шеëüма, і в ïекëі гіршого не
знайäеш, аëе войовник сëаветний, от вони й раäі його за свого вважати.
Така вже ëюäсüка натура! Аëе щоб твоÿ кров äаваëа тобі ïраво усіма
татарами команäувати... ні, не бачу äëÿ öüого сëушних ïіäстав.
Аз’ÿ ÿкийсü час сиäів мовчки, а ïотім, уïершисü руками в коëіна,
ïромовив:
— Тоäі ÿ вам, ïане ïіäстоëію, скажу, чому Кричинсüкий та інші мене
сëухаютü. Ïереäусім öе всі ïрості татари, а ÿ — кнÿзü, а ще вони сиëу
в мені віäчуваютü і муäрістü... Осü! Ані вам, ані ïанові гетüману öüого не
зрозуміти...
— Яку ще сиëу, ÿку муäрістü?
— Я ö ü о г о с к а з а т и н е у м і ю, — віäïовів Аз’ÿ. — Чому
ÿ äо таких сïрав готовий, äо ÿких ніхто інший не ïосміє взÿтисÿ? Чому
ÿ ïро те ïоäумав, ïро що інші не заäумуютüсÿ?
— Що за нісенітниöÿ? Ну, і ïро що ж ти ïоäумав?
— Ïро те ïоäумав, що, äай мені ïан гетüман воëю і ïраво, ÿ б не ëише
öих ротмістрів ïовернув, а й ïоëовину орäи ïіä його руку ïривів. Хіба маëо
гуëÿє земеëü в Україні і в Äикому ïоëі? Нехай тіëüки гетüман огоëоситü, що
всÿкий татарин, котрий ïрийäе у Річ Ïосïоëиту, отримає шëÿхетство, не
буäе ïересëіäуваний за свою віру і у вëасних хоругвах сëужитиме, що буäе
у татар свій гетüман, ÿк у козаків, — гоëову кëаäу, в Україні невäовзі
віëüної ëатки земëі не заëишитüсÿ. Ëиïеки ïрийäутü і черемиси, із
Äобруäжі ïрийäутü і Біëгороäа, із Криму — і табуни й череäи ïриженутü,
і äружин із äітüми на гарбах ïривезутü. Наäаремне хитаєте гоëовою, ваша
миëостü, — ïрийäутü! Як ïрийшëи коëисü ті, котрі ïотім віками вірно
сëужиëи Речі Ïосïоëитій. У Криму, та й усюäи, їх хан і мурзи
ïригнобëюютü, а тут вони шëÿхтою станутü, шабëі начеïëÿтü, вëасний
гетüман їх у ïохоäи воäитиме. Ïрисÿгаюсÿ, ïрийäутü — вони там із гоëоäу
мрутü. А коëи уëусами чутка ïоëетитü, що ÿ віä імені ïана гетüмана їх
кëичу, що Тугай-беїв син їх кëиче, — тисÿчами ïоваëÿтü.
Ïан Богуш схоïивсÿ за гоëову:
— О Боже, Аз’ÿ! Звіäкіëÿ у тебе такі äумки? Що тоäі буäе?!
— Буäе в Україні татарсüкий нароä, ÿк зараз козаöüкий! Козакам ви
äозвоëиëи гетüмана мати — чом би й нам не äозвоëити? Твоÿ миëостü
заïитує, що буäе? Äругого Хмеëüниöüкого не буäе, бо ми віäразу козакам
настуïимо на горëо. Бунтів сеëÿнсüких не буäе, різанини, ïогромів.
І Äорошенко гоëови не ïосміє ïіäвести: нехай тіëüки сïробує, ÿ ïерший
його на аркані гетüману ïіä ноги ïритÿгну. А наäумає туреöüка ратü на нас
ïіти, ми й суëтана ïоб’ємо; хан затіє набіг — і хана. Хіба не так чиниëи за
äавніх часів ëиïеки і черемиси, хоч заëишаëисÿ вірними Магомету? Навіщо
нам чинити інакше, нам, татарам Речі Ïосïоëитої, нам, шëÿхті!.. А теïер
ïоëічітü, ваша миëостü: в Україні сïокійно, козаки у міöній вузäечöі, віä
турка — засëін, війсüка на äекіëüка äесÿтків тисÿч біëüше... Осü ïро що
ÿ ïоäумав! Осü ÿка мені сÿйнуëа äумка, осü чому мене Кричинсüкий,
Аäурович, Моравсüкий, Творовсüкий сëухаютü, осü чому, коëи ÿ кину кëич,
ïоëовина Криму ринетüсÿ у öі стеïи!
Ïан Богуш був так уражений і ïригнічений сëовами Аз’ї, немовби стіни
кімнати, у ÿкій вони сиäіëи, зненаöüка розсунуëисÿ й ïереä очима ïостаëи
нові, невіäомі краї.
Він äовго не міг вимовити сëова й ëишенü äививсÿ на моëоäого татарина,
а той сÿгнистими кроками мірÿв кімнату і нарешті ïромовив:
— Без мене такому не статисÿ: ÿ син Тугай-беÿ, а віä Äніïра äо Äунаю
немає сереä татар гучнішого найменнÿ.
І, ïомовчавши трохи, äоäав:
 — Що мені Кричинсüкий, Творовсüкий та інші! Не ïро них іäетüсÿ і не
ïро äекіëüка тисÿч ëиïеків і черемисів, а ïро всю Річ Ïосïоëиту. Кажутü,
навесні ïочнетüсÿ веëика війна з могутнüою суëтансüкою раттю, аëе ви
тіëüки äайте мені воëю: ÿ такого варива з татарами наварю — сам суëтан
обïечетüсÿ.
— Госïоäи! Та хто ти, Аз’ÿ!— вигукнув ïан Богуш.
Той ïіäвів гоëову й віäïовів:
— Ïрийäешній татарсüкий гетüман!
Віäбëиск вогню, що вïав öієї миті на татарина, осÿÿв його обëиччÿ —
жорстоке, аëе ïрекрасне, і ïанові Богушу зäаëосÿ, що ïереä ним стоїтü
інший чоëовік, — таку веëич і горäістü виïромінюваëа всÿ ïостатü моëоäого
татарина. Якби ïоäібний гетüмансüкий закëик буëо обнароäувано, ëиïеки
й черемиси, без сумніву, ïовернуëисÿ б усі, та й багато хто із äиких татар
ïотÿгнувсÿ б за ними. Старий шëÿхтич чуäово знав Крим, äе äвічі ïобував
невіëüником і куäи згоäом, буäучи викуïëений гетüманом, їзäив віä нüого
ïосëанником. Йому знайомий був бахчисарайсüкий äвір, віäомі норови
орäинöів, котрі стоÿëи у стеïах ïоміж Äоном і Äобруäжею. Він знав, що
взимку багато уëусів вимирає віä гоëоäу, знав, що мурзам наäокучиëо
терïіти äесïотизм і хабарниöтво хансüких баскаків, що у самому Криму
часто сïаëахуютü смути, — і йому віäразу стаëо зрозуміëо: ïëоäючі земëі
й шëÿхетсüкі ïривіëеї не можутü не звабити тих, кому в нинішніх саäибах
кеïсüко, тісно або несïокійно.
І звабитü тим скорше, ÿкщо закëиче їх Тугай-беїв син. Він оäин може öе
зробити — ніхто біëüше. Він, овіÿний сëавою свого батüка, може
збунтувати уëуси, наëаштувати оäну ïоëовину Криму суïроти äругої,
ïіäкорити собі äикі біëгороäсüкі орäи і ïіäірвати могутністü хана, ще
біëüше — могутністü самого суëтана.
Якби гетüман захотів скористатисÿ нагоäою, ÿка вäруге наврÿä чи
траïитüсÿ, то Тугай-беїв син був äëÿ нüого ïосëанöем самого ïровиäіннÿ.
Ïан Богуш зовсім іншими очима став äивитисÿ на Аз’ю і äеäаëі біëüше
äивувавсÿ, ÿк такі äумки могëи визріти в гоëові моëоäого татарина? Аж
чоëо ïана ïіäстоëіÿ зросив ïіт — так уразив його розмах заäуманого.
Ïроте в äуші заëишиëасÿ ще безëіч сумнівів, і тому, ïомовчавши з хвиëину,
він заïитав:
— А ти розумієш, що öе ïризвеäе äо війни з турками?
 — Війна так і так буäе! Навіщо, гаäаєте, наказано орäам ïіä Аäріаноïоëü
іти? Раäше вже війни не буäе, ÿкщо у суëтанових воëоäіннÿх сïаëахне
смута, та навітü ÿкщо äовеäетüсÿ воювати, ïоëовина орäи на наш бік
ïерейäе.
«На кожне сëово у шеëüми віäïовіäü готова!» — зäивувавсÿ ïан Богуш,
а вгоëос, ïоäумавши з хвиëину, ïромовив:
— Гоëова обертом іäе! Бачиш, Аз’ÿ, у буäü-ÿкому разі öе äіëо неïросте.
Що скаже короëü, канöëер? А стани?42 А всÿ шëÿхта, у біëüшості своїй äо
гетüмана неäоброзичëива?
— Мені ïотрібен тіëüки ïисüмовий äозвіë гетüмана. Якщо ми тут
осÿäемо, нехай сïробуютü нас вигнати. Хто нас гнатиме і чим? Ви б раäі
заïорожöів із Січі витурити, та руки короткі.
— Ïан гетüман зëÿкаєтüсÿ віäïовіäаëüності.
— За ïана гетüмана ï’ÿтäесÿт тисÿч орäинсüких шабеëü ïіäніметüсÿ, а ще
він своє війсüко має.
— А козаки? Ïро козаків забув? Öі негайно скоëихнутüсÿ.
— На те ми тут і ïотрібні, щоб наä козаöüкою шиєю меч висів. У чому
сиëа Äороша? У татарах! Буäе моÿ наä татарами вëаäа — Äорош äо
гетüмана ïрийäе чоëом уäарити.
Сказавши öе, Аз’ÿ ïростÿг уïереä руки і розчеïірив ïаëüöі немовби ореë
ïазурі, а ïотім схоïивсÿ за ефес шабëі.
— Ïокажемо ми козакам їхні ïрава! Хоëоïами вони станутü, а ми
Україну тримати буäемо. Чуєш, ïане Богуш, ви гаäаëи, що ÿ маëенüкий
чоëовік, а ÿ не такий уже й маëенüкий, ÿк Нововейсüкому, тутешнüому
коменäантові, офіöерам і вам, ïане Богуш, зäаваëосÿ! Та ÿ наä öим уäенü
і вночі äумав, аж вихуä, аж із ëиöÿ сïав, — ïогëÿнü, ваша миëостü! —
ïочорнів увесü. Зате що обäумав, то обäумав ÿк сëіä, тому й сказав, що
ïри мені сиëа і муäрістü. Ти, миëостивий ïане, сам бачиш: öе веëике äіëо.
Тож їäü äо ïана гетüмана, і мерщій! Усе йому ïерекажи, нехай мені
ïисüмову згоäу äастü, а на шëÿхетство мені начхати. Гетüман — чоëовік із
веëикою äушею, він зрозуміє, що у мене і сиëа, і муäрістü! Скажеш йому,
що ÿ Тугай-беїв син, що ÿ сам можу все зробити. Ïоÿсни все — нехай
згоäжуєтüсÿ. Тіëüки зараäи Бога чимскоріше — ïоки не ïізно, ïоки ще
сніг у стеïу ëежитü, ïоки весна не настаëа, бо навесні війна буäе! Їäü
негайно і віäразу ж ïовертайсÿ — мені ÿкомога скоріше треба знати, що
робити.
 Ïан Богуш навітü не ïомітив, що Аз’ÿ заговорив у наказовому тоні, ніби
вже став гетüманом і віääає розïорÿäженнÿ своєму офіöерові.
— Завтра віäïочину, — сказав він, — а ïісëÿзавтра вирушу. Äай Боже
тіëüки ïана гетüмана у Яворові застати! Рішеннÿ буäе швиäким і швиäкою
буäе віäïовіäü.
— Як гаäаєш, ваша миëостü, чи ïогоäитüсÿ ïан гетüман?
— Можëиво, він накаже äо нüого з’ÿвитисÿ, ти äо Рашкова ïоки не їäü,
звіäси скоріше äо Яворова äоберешсÿ. Чи ïогоäитüсÿ він, не знаю, аëе
ïиëüну увагу, звісно, зверне, бо ти серйозні äокази навоäиш. Богом
ïрисÿгаю, не сïоäівавсÿ ÿ віä тебе такого, аëе теïер бачу, що ти чоëовік
незвичайний і Госïоäü тебе äëÿ веëиких сïрав сотворив. Ох, Аз’ÿ, Аз’ÿ!
І ти всüого-на-всüого намісник у татарсüкій хоругві, а ÿкі ïомисëи в гоëові
виносив, аж ïоäумати страшно. Я теïер уже не зäивуюсü, ÿк ïобачу в тебе
на шаïöі чаïëине ïеро, а в руöі — бунчук... І що такі äумки тебе ночами,
ÿк ти кажеш, мучиëи, вірю... Ïісëÿзавтра ж і вирушу, тіëüки віäïочину
трохи, а зараз ïіäу, ïізно вже, і в гоëові у мене шумитü і гуркоче, ÿк
у мëині. Ïомагай тобі Боже, Аз’ÿ... У скронÿх у мене гуïає, ніби
з ïохміëëÿ... Заëишайсÿ з Богом, Аз’ÿ, Тугай-беїв син!
Ïан Богуш ïотиснув вихуäëу руку татарина і ïовернув äо äверей, аëе на
ïорозі зуïинивсÿ й сказав:
— Як же öе?.. Нові війсüка на сëужбі в Речі Ïосïоëитої... меч наä
козаöüкою шиєю... Äороша ïриборкано... у Криму чвари... туреöüку
могутністü ïіäірвано... кінеöü набігам на Русü... Боже ïравеäний!
І з öими сëовами він вийшов, а Аз’ÿ, гëÿнувши йому навзäогін,
ïрошеïотів:
— А у мене — бунчук, буëава і... äобровіëüно або суïроти воëі — вона!
Інакше горе вам!
Ïісëÿ öüого він äоïив горіëку, що заëишаëасÿ у бëÿшанöі, і кинувсÿ на
вкритий шкурами таïчан, ÿкий стоÿв у кутку кімнати. Вогонü у грубі ïогас,
натомістü у вікно загëÿнув ÿсний місÿöü, високо ïіäнÿвшисü у хоëоäне
зимове небо.
Аз’ÿ ïевний час ëежав неïорушно, аëе, мабутü, заснути не міг. Нарешті
він ïіäвівсÿ, ïіäійшов äо вікна і заäививсÿ на місÿöü, що ïëив, наче
самотній корабеëü, безмежною і ïустеëüною небесною рівниною.
Äовго äививсÿ на нüого моëоäий татарин, віäтак ïіäніс äо груäей стиснені
куëаки, ïіäнÿв äогори обиäва веëиких ïаëüöі, і з уст його, що ëишенü
гоäину тому ïобожно ïромовëÿëи ім’ÿ Христове, зірваëасÿ чи то ïіснÿ, чи
то ïротÿжна журëива моëитва:
— Ëÿха і аëëа, ëÿха і аëëа, Магомет росуëëа!..

******** В а н ь к и р — бокова кімната (польс.).

******** Порівняння (лат.).
******** З’їзд, збори (лат.).
******** Абсолютна влада (лат.).
 РОЗДІЛ ХХІХ

А Басÿ настуïного äнÿ ïокëикаëа чоëовіка і ïана Загëобу на раäу, щоб

вирішити, ÿк ïоєäнати äва розëучених коханих серöÿ. Чоëовіки ïосміÿëисÿ
з її гарÿчковості, аëе, ïозаÿк звикëи, неначе розïещеній äитині, у всüому їй
ïостуïатисÿ, ïоäратувавши трохи, ïообіöÿëи свою äоïомогу.
— Найкраще, — сказав ïан Загëоба, — умовити старого ïана
Нововейсüкого, щоб не брав äівки з собою äо Рашкова: мовëÿв, і хоëоäи
насуваютüсÿ, і äорога не всюäи безïечна, а тут моëоäі ïостійно
бачитимутüсÿ і ïо вуха оäне в оäного закохаютüсÿ.
— Чуäова äумка! — вигукнуëа Басÿ.
— Чуäова не чуäова, — віäïовів ïан Загëоба, — аëе й ти, своєю
чергою, з них очей не сïускай. Ти жінка і, гаäаю, врешті-решт їх
звеäеш — жінка завше, чого хоче, äоможетüсÿ. Гëÿäи тіëüки, ÿк би
й сатана, скориставшисü нагоäою, не äомігсÿ свого. А то ïотім сорому не
сïекаєшсÿ...
Басÿ заïирхаëа на ïана Загëобу, ÿк кішка, і ïромовиëа:
— Ти, миëостивий ïане, вихваëÿєшсÿ, що змоëоäу турком був, і äумаєш,
ніби кожен турок... Аз’ÿ не такий!
— Він не турок, а татарин. А ти теж нівроку! За татарсüкі ïочуттÿ
наäумаëа ручатисÿ.
— Їм би гірку свою ïечаëü у сëüозах виëити — ні ïро що інше ані він,
ані вона й не ïомишëÿютü... Та й Ева сама äоброчесністü!
— Тіëüки фізіономіÿ у неї ÿкасü така... ніби на ëобі наïисано: «Нате,
öіëуйте!» У-у! Козир-äівка! Я вчора заïримітив: варто за стоëом навïроти
вроäëивому хëоïöю оïинитисÿ, ÿк вона ïочинає так äихати, що таріëка раз
ïо раз віä груäей оäсуваєтüсÿ, увесü час äо себе треба ïрисовувати. Чисто
тобі бісиха, кажу тобі!
— Ти що, миëостивий ïане, хочеш, щоб ÿ ïішëа?
— Нікуäи ти не ïіäеш, ÿкщо ïро сватаннÿ мова зайшëа. Не ïіäеш, ми
тебе знаємо! А втім, чи не зарано тобі ëюäей сватати, бо öе äëÿ ïоважних
матрон занÿттÿ. Ïані Боска мені вчора сказаëа, що, коëи ïобачиëа тебе
ïісëÿ ïохоäу у шароварах, ïоäумаëа, синок ïані Воëоäийовсüкої за
огорожею у верховій їзäі вïравëÿєтüсÿ. Не хочетüсÿ тобі статечніти, та
й статечністü тебе не ëюбитü, що можна сказати зараз, гëÿнувши на тебе.
Сïравжнісінüкий тобі шибеник, ïрисÿгаю честю! Ні, не ті сüогоäні жінки.
За моїх часів, ÿкщо жінка на ëаву сіäаëа, то ëава аж вищаëа, немовби хто
собаöі на хвіст настуïив, ти ж на коті верхи без сіäëа можеш їзäити, він
і не засаïаєтüсÿ... А ще кажутü, що жінки, котрі сватаннÿм захоïëюютüсÿ,
нащаäків не матимутü.
— Невже й сïравäі так кажутü? — стривожено заïитав маëенüкий риöар.
Та ïан Загëоба розсміÿвсÿ, а Басÿ, ïритуëившисü своєю рожевою щічкою
äо щоки чоëовіка, ïромовиëа, знизивши гоëос:
— Ой, Міхаëеку! Ïоїäüмо ÿкосü äо Ченстохови, вкëонімосÿ чуäотворній
іконі, може, Божа Мати згëÿнетüсÿ на наші ïроханнÿ!
— Сïравäі, öе найëіïший сïосіб, — згоäивсÿ ïан Загëоба.
Ïоäружжÿ розöіëуваëосÿ, ïісëÿ чого Басÿ сказаëа:
— А теïер ïоäумаймо, ÿк äоïомогти Аз’ї й Евуні. Нам äобре, нехай і їм
äобре буäе!
— Буäе їм äобре, ÿк тіëüки ïан Нововейсüкий ïоїäе, — мовив маëенüкий
риöар. — Ïри нüому вони бачитисÿ не зможутü, та ще й Аз’ÿ старого
ненавиäитü.Та ÿкби той йому äочку віääав, може, забувши äавні кривäи,
вони б стаëи у мирі жити, ÿк тестеві з зÿтем гоäитüсÿ. Як на мене, зараз
найгоëовніше не моëоäих звоäити — вони, схоже, оäне оäного кохаютü, —
а умовити старого.
— Неëюб’ÿзний він чоëовік, — сказаëа ïані Воëоäийовсüка.
На що ïан Загëоба заïеречив:
— А уÿви собі, Басüко, що ти маєш äочку і треба її за ÿкогосü татарина
віääати?
— Аз’ÿ — кнÿзü! — віäïовіëа Басÿ.
— Не заïеречую, Тугай-беїв ріä знатний, та візüми такий ïрикëаä:
Гасëінг хоч і був ïан, аëе ж Кшисÿ Äрогойовсüка не ïішëа б за нüого, ÿкби
він не мав нашого шëÿхетсüкого титуëу.
— То ïотурбуйтесÿ, щоб і Аз’ÿ його оäержав!
— Ëегко сказати! Навітü ÿкщо хто згоäитüсÿ ïоäіëитисÿ з ним своїм
гербом, таке воëевиÿвëеннÿ має ще ïіäтверäити сейм, а на öе ïотрібен час
і ïротекöіÿ.
— Час — öе гірше, а ïротекöіÿ знайшëасÿ б. Наïевно б, ïан гетüман
Аз’ї у ïротекöії не віäмовив — він у війсüкових ëюäÿх кохаєтüсÿ. Міхаëе,
ïиши гетüманові! Що тобі треба: чорниëо, ïеро, ïаïір? Ïиши негайно!
Зараз ÿ тобі все ïринесу, і свічку, і ïечатку, а ти сÿäеш і наïишеш без
угайки!
Ïан Воëоäийовсüкий ïочав сміÿтисÿ:
— Боже Всемогутній! Я у тебе ïросив äружину статечну і розважëиву,
а ти мені вихора äав!
— Смійсÿ, смійсÿ! А ÿ візüму й навіки затихну!
— Нехай тобі ÿзика ïоïрищитü! — кваïëиво вигукнув маëенüкий
риöар. — Не буäе öüого! Тüху, тüху, не зурочити!
Тут він звернувсÿ äо ïана Загëоби:
— Може, ти, твоÿ миëостü, знаєш, ÿкі сëова віä зуроченнÿ?
— Знаю і вже усе, що треба, сказав! — віäïовів ïан Загëоба.
— Ïиши! — завоëаëа Басÿ,— бо зі шкури вискочу!
— Я б і äва äесÿтки ëистів наïисав, тіëüки б тобі äогоäити, та чи буäе
віä öüого ïуттÿ? Тут сам ïан гетüман не зараäитü, і ïротекöії він завчасу
скëасти не може. Ëюба моÿ, ïанна Нововейсüка тобі віäкриëасÿ — чуäово!
Аëе ж з Аз’єю ти ще не говориëа і ïоки що не знаєш, чи віäïовіäає він
Нововейсüкій взаємністю.
— Еге ж! Не віäïовіäає! Як же не віäïовіäає, ÿкщо він її у коморі
ïоöіëував! Он ÿк!
— Зоëотко моє! — вибухнув сміхом ïан Загëоба. — Ти у нас ніби
щойно на світ нароäиëасÿ, хіба що ÿзичком базікати вже навчиëасÿ. Кохана
моÿ, та ÿкби ми з Міхаëом хотіëи оäружитисÿ з усіма, кого öіëувати
äовоäиëосÿ, нам би терміново знаäобиëосÿ магометансüку віру ïрийнÿти
і мені зробитисÿ ïаäишахом, а йому — кримсüким ханом! Що, Міхаëе, чи
не так?
— Міхаëа ÿ оäного разу заïіäозриëа, ще коëи він моїм не був! — мовиëа
Басÿ.
І, сварÿчисü на чоëовіка ïаëüчиком, заëÿскотіëа жартома:
— Воруши, вусиками, воруши! Не заïеречиш! Знаю, знаю! І ти знаєш!..
У Кетëінга!..
Маëенüкий риöар і сïравäі ворушив вусиками — частково äëÿ куражу,
частково аби ïриховати збентеженнÿ. Нарешті, щоб ïеревести розмову на
іншу тему, він сказав:
— І все-таки ти äостеменно не знаєш, чи закоханий Аз’ÿ у ïанну
Нововейсüку?
 — Ïостривайте, ÿ його ïокëичу äо себе і виïитаю віч-на-віч. Та
закоханий він! Муситü бути закоханий. Інакше ÿ знати його не хочу!
— Äаëебі, вона ëаäна його вмовити! — ïроказав ïан Загëоба.
— І вмовëю, хоч би й äовеëосÿ щоäнÿ із ним замикатисÿ!
— Сïершу ти у нüого все виïитай, — ïораäив маëенüкий риöар. —
Можëиво, він оäразу не ïризнаєтüсÿ, бо äикий. Та öе не біäа! Ïовоëі
увійäеш äо нüого в äовіру, ëіïше його ïізнаєш, зрозумієш і тоäі тіëüки
знатимеш, що робити.
Тут маëенüкий риöар звернувсÿ äо ïана Загëоби:
— Вона ëишенü зäаєтüсÿ ëегковажною, а насïравäі ох ÿка ïруäка!
— Ïруäкі кози буваютü! — ïоважно мовив ïан Загëоба.
Ïоäаëüшу розмову ïеребив ïан Богуш, котрий, вëетівши куëею і ëеäве
встигнувши ïоöіëувати Басі руку, захоäивсÿ кричати:
— А щоб öüого Аз’ю чорти взÿëи! Я всенüку ніч очей не стуëив, ïобий
його грім!
— Чим же Аз’ÿ ïереä твоєю миëостю завинив? — заïитаëа Басÿ.
— Хочете знати, ïанове, що ми вчора робиëи?
І ïан Богуш, витріщивши очі, обвів усіх трüох ïогëÿäом.
— Що?
— Історію твориëи! Бог свіäок, ÿ не брешу! Історію!
— Яку історію?
— Речі Ïосïоëитої. Він — ïросто веëикий чоëовік. Сам ïан Собесüкий
зäивуєтüсÿ, коëи ÿ йому ïроекти Аз’ї викëаäу. Він веëикий чоëовік, ваші
миëості, ïовторюю. На жаëü, біëüше не можу сказати, — ви б теж роти
ïороззÿвëÿëи, ÿк і ÿ вчора. Оäне ëише скажу: ÿкщо заäумане йому
вäастüсÿ, він бозна-ÿк високо зëетитü!
— Наïрикëаä? — ïоöікавивсÿ ïан Загëоба. — Гетüманом стане?
Ïан Богуш узÿвсÿ руками в боки.
— Отож-бо! Саме гетüманом! Ех, жаëü, не можу біëüше сказати...
гетüманом стане, і квит!
— Собачим, чи що? Чи, може, за воëами хоäитиме? Чабани теж своїх
гетüманів маютü! Тüху! Що ти ïравиш, ваша миëостü, ïане ïіäстоëію? Те,
що він Тугай-беєвич, знаємо, ну й äобре! Та ÿкщо він гетüманом стане, то
ким же ÿ стану, ким стане ïан Міхаë, та й ти сам, ïане ïіäстоëію? Не
інакше, ÿк ïісëÿ Різäва станемо трüома воëхвами, äіжäавшисü зреченнÿ
Касïара, Меëüхіора і Баëтазара. Мене, щоïравäа, шëÿхта хотіëа зробити
рейментарем — ÿ тіëüки з ïриÿзні öим званнÿм ïанові Ïавëу********
ïостуïивсÿ, — аëе твої, ïане ïіäстоëію, ïереäбаченнÿ, бігме, не
вкëаäаютüсÿ у гоëові!
— А ÿ тобі, ïане Загëобо, ïовторюю, що Аз’ÿ — веëикий чоëовік!
— Казаëа ж ÿ! — вигукнуëа Басÿ, обертаючисü äо äверей, — на ïорозі
öієї миті саме з’ÿвиëасÿ решта гостей.
Ïершими увійшëи ïані Боска із бëакитноокою Зосею, а за ними й ïан
Нововейсüкий з Евкою, ÿка ïісëÿ безсонної ночі зäаваëасÿ ще свіжішою
і ïривабëивішою, аніж зазвичай. Сïаëа вона тривожно, бо у äивних снах
ïереä нею ïостав Аз’ÿ, ще вроäëивіший і наïоëегëивіший, аніж коëисü.
У Еви на згаäку ïро öі сни кров уäариëа в обëиччÿ: їй виäаëосÿ, що
кожний може ëегко ïрочитати все у її очах.
Ïроте ніхто не звертав на неї уваги. Усі ïочаëи вітатисÿ з äружиною
коменäанта, і віäразу ж ïан Богуш захоäивсÿ наново розïовіäати, ÿкий
веëикий Аз’ÿ і äëÿ ÿких веëиких сïрав ïокëиканий, а Басÿ тішиëасÿ, що
й Ева, і ïан Нововейсüкий öе чуютü.
Старий шëÿхтич, зрештою, встиг охоëонути ïісëÿ ïершої зустрічі
з татарином і тримавсÿ сïокійніше. І хоëоïом своїм того біëüше не називав.
Ïравäу кажучи, віäкриттÿ, що Аз’ÿ — татарсüкий кнÿзü і син Тугай-беÿ,
і на нüого сïравиëо неабиÿке враженнÿ. Теïер він, затамувавши äух, сëухав
розïовіäі ïро наäзвичайну віäвагу моëоäого татарина і ïро те, що сам ïан
гетüман äоручив йому таку важëиву місію, ÿк ïоверненнÿ на сëужбу äо Речі
Ïосïоëитої усіх ëиïеків і черемисів. Часом навітü ïанові Нововейсüкому
зäаваëосÿ, що йäетüсÿ ïро когосü іншого, — так виростав у його очах Аз’ÿ,
ïеретворюючисü на особистістü воістину незвичайну.
А ïан Богуш щоразу ïовторював із таємничим вигëÿäом:
— Öе ще äрібниöі у ïорівнÿнні з тим, що на нüого чекає, тіëüки ïро öе
говорити не можна!
Коëи ж хтосü із сумнівом ïохитав гоëовою, крикнув:
— Є äвоє веëиких ëюäей у Речі Ïосïоëитій: ïан Собесüкий і оöей
Тугай-беєвич!
— Боже миëостивий! — ïромовив нарешті знетерïеëивëений ïан
Нововейсüкий, — кнÿзü він чи не кнÿзü, тіëüки ким же він може стати
у Речі Ïосïоëитій, не буäучи шëÿхтичем? Шëÿхетсüкої грамоти він ïоки
що не має.
— Ïан гетüман йому äесÿтü таких грамот виäастü! — вигукнуëа Басÿ.
 Ïанна Ева сëухаëа öі нахваëÿннÿ із ïримруженими очима і з ïрискореним
биттÿм серöÿ. Важко сказати, чи змусив би так гарÿче битисÿ її серäенüко
біäний і невіäомий Аз’ÿ, ÿк öе зробив Аз’ÿ-риöар і в ïрийäешнüому
веëикий чоëовік. Аëе бëиск його сëави ïіäкорив ïанну Нововейсüку, а віä
äавніх сïоминів ïро ïоöіëунки й свіжих снів äівоче тіëо ïроймав соëоäкий
äріж.
«Такий веëикий, такий сëаветний! — äумаëа Ева. — Не äивно, що
гарÿчий, ÿк вогонü».

******** Йдеться про Павла Сапегу, воєводу віленського й великого литовського гетьмана.
(Прим. автора).
 РОЗДІЛ ХХХ

Того самого äнÿ Басÿ захоäиëасÿ виïитувати татарина. Ïоïереäжена

чоëовіком ïро äику вäачу Аз’ї, äотримуючисü його ïораä, вона хотіëа
ïочати зäаëеку. Та ëеäве він ïостав ïереä нею, враз усе й викëаëа:
— Ïан Богуш каже, що ти, миëостивий ïане, із знатних, аëе ÿ гаäаю, що
й найзнатнішому кохати не заказано.
Аз’ÿ ïримружив очі й схиëив гоëову.
— Маєш сëушністü, миëостива ïані! — віäïовів він.
— Із серöем воно так: раз, і все!
Сказавши öе, Басÿ струснуëа своїм світëим воëоссÿм, закëіïаëа очима,
усім вигëÿäом ïоказуючи, що вона й сама на öüому знаєтüсÿ і сïоäіваєтüсÿ,
що він її зрозуміє.
Аз’ÿ ïіäвів гоëову, охоïив ïогëÿäом її чуäову ïостатü. Нікоëи ще не
зäаваëасÿ вона йому такою заворожëивою, ÿк зараз: рум’ÿне äитÿче ëичко,
ïовернене äо нüого, сÿÿëо усмішкою, оченÿта виïромінюваëи жвавістü
і äоïитëивістü.
Та чим невиннішою вона зäаваëасÿ, тим звабëивішою буëа, тим сиëüніше
коханнÿ огортаëо Аз’ю. Він уïивавсÿ ïристрастю, ÿк вином, віääаючисü
оäному бажанню — віäбити її у чоëовіка, викрасти, тримати вічно у себе на
груäÿх, устами ïритиснутисÿ äо її уст, руки віäчути сïëетеними у нüого на
шиї — і кохати, кохати äо безтÿми, хай би й äовеëосÿ загинути самому або
з нею вкуïі.
Віä такої äумки öіëий світ закружëÿв у нüого ïереä очима. Нові й нові
бажаннÿ виïовзаëи з ïечер äуші, ÿк змії з гірсüких ущеëин. Аëе öе був
чоëовік заëізної воëі, і він сказав собі: «Не час іще» — і тримав своє äике
серöе на аркані наче необ’їжäженого конÿ.
Він стоÿв ïереä нею з хоëоäним обëиччÿм, хоч губи й очі його горіëи,
і безäонні зірниöі виражаëи те, ïро що мовчав стиснутий рот.
Аëе Басüка — äуша її буëа чиста, ÿк воäа у äжереëі, та й äумки гетü
іншим закëоïотані — зовсім не розуміëа тієї мови. Вона äумаëа, що б таке
ще сказати татарину, і, нарешті, ïіäнÿвши ïаëüчика, зауважиëа:
— Не оäин носитü у серöі ïриховане ïочуттÿ і не сміє віäкритисÿ,
а ïризнайсÿ він, то й ïро щосü ïриємне äовіäавсÿ б.
 Обëиччÿ в Аз’ї ïотемніëо. Шаëена наäіÿ сïаëахнуëа бëискавкою, аëе він
ураз оïам’ÿтавсÿ і заïитав:
— Ïро що ви, ваша миëостü, хочете сказати?
А Басÿ на öе:
— Інша б не стаëа öеремонитисÿ, аäже жінки буваютü нетерïеëиві
й нерозважëиві, та ÿ не така. Äоïомогти ÿ заëюбки б äоïомогëа, аëе
конфіäенöії віäразу не жаäаю. Скажу тіëüки, миëостивий ïане, тобі так: ти
не ховайсÿ, а ïрихоäü äо мене хоч би й щоäнÿ, ÿ вже і з чоëовіком ïро öе
äомовиëасü. Ïовоëенüки звикнеш і зрозумієш, що ÿ тобі äобра зичу, і що
виïитую не зараäи öікавості, а ëишенü із сïівчуттÿ, а ïозаÿк äоïомогти
хочу, то у твоїх ïочуттÿх, миëостивий ïане, маю бути вïевнена. А втім, тобі
ïершому треба ïро них розïовісти: ÿк мені ïризнаєшсÿ, то і ÿ, може, щосü
скажу.
Тугай-беєвич віäразу збагнув, ÿкою марною буëа наäіÿ, котра сÿйнуëа
йому в гоëові, зäогаäавсÿ, що йшëосÿ ïро Еву Нововейсüку, і ïрокëÿттÿ
усій роäині, ÿкі роками накоïичуваëисÿ у мстивій äуші татарина, вже ëаäні
буëи зірватисÿ у нüого з уст. Ненавистü ïоëум’ÿм сïаëахнуëа в нüому, тим
біëüша, що хвиëину тому його тішиëо зовсім інше ïочуттÿ. Та він умитü
оïанував себе. Не ëише сиëою воëі воëоäів Аз’ÿ, а й схіäною ïіäстуïністю
теж. І тому збагнув ураз, що, бризнувши отрутою на Нововейсüких, він
ïозбуäетüсÿ ïрихиëüності Басі й усÿкої можëивості бачитисÿ з нею.
З äругого боку, він не в змозі був ïеребороти себе, ïринаймні зараз,
і суïроти воëі збрехати коханій, що він ëюбитü іншу.
Віäчуваючи äушевне збентеженнÿ і невäавані муки, він ïриïав зненаöüка
äо Басиних ніг і, öіëуючи їх, сказав так:
— Віääаю äушу вашій миëості, у руки вашої миëості віääаю äоëю свою.
Нічого іншого не робитиму, крім того, що ваша миëостü мені накаже!
Робітü зі мною, що хочете! У муках і скорботі ïеребуваю ÿ, нещасний!
Зжаëüтесÿ наäі мною, ваша миëостü! Хай би навітü äовеëосÿ зëожити
гоëову!
Сказавши öе, він застогнав, віäчувши нестерïний біëü. Стримувана
ïристрастü ïекëа його вогнем. А Басÿ вважаëа öі сëова вибухом äовго
стримуваного і таємно ïриховуваного коханнÿ татарина äо Еви, і їй стаëо
жаëü юнака äо сëіз.
— Ïіäвеäисü, Аз’ÿ! — звернуëасÿ вона äо татарина, що стоÿв
навкоëішки. — Я завжäи зичиëа тобі äобра і теïер віä щирої äуші хочу
тобі äоïомогти. У тебе в жиëах тече шëÿхетна кров, миëостивий ïане, за
твої засëуги, гаäаю, у шëÿхетстві тобі не віäмовëÿтü, ïана Нововейсüкого
вäастüсÿ умовити, він уже іншими очима äивитüсÿ на тебе, ну а Евка...
Тут Басÿ ïіäвеëасÿ з ëави, ïовернуëа äо Аз’ї своє усміхнене рожеве
ëичко і, ставши навшïинüки, ïрошеïотіëа йому на вухо:
— Евка тебе кохає!
У Аз’ї обëиччÿ ïерекосиëосÿ — віä ëюті, наïевно. Схоïившисü обіруч за
осеëеäеöü і забувши ïро те, ÿке зäивуваннÿ може öе викëикати, він
вигукнув хриïëим гоëосом:
— Аëëа! Аëëа! Аëëа!
І вибіг із кімнати.
Басÿ ïогëÿнуëа йому усëіä. Вигук Аз’ї не äуже її зäивував, бо вона чуëа
його і віä ïоëüсüких жовнірів, аëе, ïобачивши, ÿкий заïаëüний моëоäий
татарин, вона сказаëа собі: «Чисто тобі вогонü! Шаëеніє за нею!»
І вихором ïомчаëа розïовісти ïро все чоëовікові, ïанові Загëобі й Еві.
Ïана Воëоäийовсüкого вона застаëа у канöеëÿрії, закëоïотаного
реєструваннÿм хоругов хреïтівсüкої фортеöі. Він сиäів і ïисав, коëи вона
вбігëа äо нüого й вигукнуëа:
— Ти знаєш, ÿ говориëа з ним! Він ïриïав мені äо ніг! Ну ïросто
шаëеніє за нею!
Маëенüкий риöар ïокëав ïеро і ïочав äивитисÿ на äружину. Вона буëа
жвава і така гарна собою, що очі його бëиснуëи й загоріëисÿ сміхом, руки
ïотÿгëисÿ äо неї, а вона, немовби ïручаючисü, ïовториëа:
— Аз’ÿ шаëеніє за Евкою!
— Як ÿ за тобою! — віäïовів маëенüкий риöар, обіймаючи її.
Того самого äнÿ і ïан Загëоба, і Евка Нововейсüка з усіма ïоäробиöÿми
знаëи ïро її розмову з татарином. Äівоче серöе теïер ïойнÿëи соëоäкі мрії,
воно гуïаëо моëотом на äумку ïро ïерше ïобаченнÿ, а ще äужче на äумку
ïро те, що буäе, коëи з часом вони оïинÿтüсÿ віч-на-віч. Ева вже бачиëа
смагëÿве обëиччÿ Аз’ї біëÿ своїх коëін, віäчуваëа ïоöіëунки на своїх руках,
її огортаëа ïриємна мëостü... Осü äівоча гоëівка схиëÿєтüсÿ на ïëече
коханого, а вуста шеïочутü: «І ÿ кохаю...»
А тим часом, зворушена і стривожена, вона ïоривчасто öіëуваëа Басині
руки, раз у раз ïогëÿäаючи на äвері: чи не з’ÿвитüсÿ в них ïонуре, аëе
вроäëиве обëиччÿ Тугай-беєвича.
 Аз’ÿ, оäначе, не ïоказувавсÿ у фортеöі — äо нüого ïрибув Хаëім, äавній
сëуга його батüка, а нині äобруäзüкий мурза.
Öüого разу він з’ÿвивсÿ віäкрито, ïозаÿк у Хреïтові вже знаëи, що він
ïосереäник між Аз’єю і ротмістрами тих ëиïеків і черемисів, котрі ïерейшëи
на сëужбу äо суëтана. Обиäва зачиниëисÿ на квартирі в Аз’ї, і Хаëім,
уäаривши наëежні Тугай-беєвичу ïокëони, очікував заïитанü, схрестивши
руки на груäÿх і схиëивши гоëову.
— Ëисти є? — заïитав його Аз’ÿ.
— Немає, ефенäі. Усе веëіëи ïереказати на сëовах!
— То кажи!
— Війна неминуча. Навесні усі маютü іти ïіä Аäріаноïоëü. Боëгарам
наказано вже сіно і ÿчмінü туäи звозити.
— А хан äе буäе?
— Хан через Äике ïоëе ïросто в Україну äо Äороша ïоïрÿмує.
— Що у стані чути?
— Війні всі раäі, весни жäутü не äіжäутüсÿ, бо нужäа зараз у стані, хоч
зима щойно ïочаëасÿ.
— Невже äуже біäуєте?
— Коней загинуëа сиëа-сиëенна. У Біëгороäі знайшëисÿ навітü охочі
в невоëю ïіти, аби ÿкосü äо весни ïротриматисÿ. Коні ïоïаäаëи через те,
ефенäі, що восени трава у стеïах буëа зачучверіëа. Сонöем її виïаëиëо.
— А ïро сина Тугай-беÿ чуëи?
— Ëишенü те, що ти мені говорити äозвоëив. Звістку ту рознесëи ëиïеки
й черемиси, ïроте ïравäи ніхто äо ïуттÿ не знає. А ще чутка ïройшëа, ніби
Річ Ïосïоëита воëю й земëю äастü їм і на сëужбу закëиче ïіä руку сина
Тугай-беєвого. От і сïоëошиëисÿ уëуси, ÿкі біäніші. Хочутü, ефенäі, ой
хочутü! А інші ïоäейкуютü, немовби ïусте öе, немовби Річ Ïосïоëита
війсüко суïроти них вишëе, а Тугай-беєвого сина ніÿкого й нема зовсім.
А ще буëи у нас куïöі з Криму, і там те саме: оäні заïевнÿютü, що
«об’ÿвивсÿ син Тугай-беÿ» — і бунтуютüсÿ, а äругі «немає» тверäÿтü і тих
утримуютü. Та ÿкби звістка розійшëасÿ, що ваша миëостü на сëужбу кëиче,
земëю і воëю обіöÿє, ïоëчища б рушиëи... Тіëüки сказати äозвоëüте...
Обëиччÿ Аз’ї ïроÿсніëо віä заäовоëеннÿ, сÿгнистими кроками мірÿючи
кімнату, він ïромовив:
— Буäü бëагосëовенний ïіä моїм äахом, Хаëіме! Сіäай і ïоїж!
— Я вірний ïес твій і сëуга, — віäïовів старий татарин.
 Тугай-беєвич ïëеснув у äоëоні, на його знак увійшов ëиïек-орäинареöü і,
äіставши наказ, мерщій ïриніс ïоïоїсти: горіëку, вуäжене м’ÿсо, хëіб,
соëоäощі й äекіëüка ïригорщів сушеного кавунÿчого насіннÿ, уëюбëених, ÿк
і насіннÿ сонÿшників, ëасощів татар.
— Ти ïриÿтеëü мені, а не сëуга, — сказав Аз’ÿ, коëи ëиïек-орäинареöü
вийшов, — буäü бëагосëовенний, бо ти ïриносиш äобрі вісті: сіäай і ïоїж!
Хаëім баäüоро захоäивсÿ їсти, і, аж äоки закінчив, вони не ïромовиëи
й сëова. Ïіäкріïившисü, Хаëім ïочав стежити очима за Аз’єю, очікуючи,
коëи той заговоритü.
— Тут уже знаютü, хто ÿ, — ïромовив нарешті Тугай-беєвич.
— І що ж, ефенäі?
— А нічого. Тіëüки біëüше ïоважати стаëи. Все оäно ÿ мав віäкритисÿ,
коëи б äо äіëа äійшëо. А віäтÿгував тому, що на вісті віä орäи чекав,
хотіëосÿ, щоб гетüманові раніше за інших ïро мене віäомо стаëо, та ïриїхав
Нововейсüкий і вïізнав мене.
— Моëоäий? — з тривогою сïитав Хаëім.
— Та ні, старий. Аëëах їх усіх ïригнав сюäи, і äівку теж. Шайтан би їх
узÿв. Осü тіëüки гетüманом стану, ïограюсÿ з ними. Äівку сватаютü мені, та
äарма. У гаремі теж невоëüниöі ïотрібні!
— Старий сватає?
— Ні!.. Вона!.. Вона гаäає, що ÿ ту кохаю!
— Ефенäі! — укëонившисü, ïромовив Хаëім. — Я раб осеëі твоєї і не
маю ïрава говорити ïри твоїй особі. Аëе ÿ ïоміж ëиïеками тебе вïізнав, ïіä
Браöëавом віäкрив тобі, хто ти, і віäтоäі вірно тобі сëужу. Я й іншим
сказав, щоб за ïана тебе маëи, та, хоч усі вони тобі віääані, ніхто не
ëюбитü тебе так, ÿк ÿ. Тож чи äозвоëено мені буäе сëово мовити?
— Кажи.
— Ти маëенüкого риöарÿ остерігайсÿ. Страшний він, у Криму
й у Äобруäжі сëаветний.
— А чи чув ти, Хаëіме, ïро Хмеëüниöüкого?
— Чув, ÿ у Тугай-беÿ сëужив, а він із Хмеëüниöüким війною на ëÿхів
хоäив, замки руйнував, зäобич брав...
— А чи знаєш ти, що Хмеëüниöüкий у Чаïëинсüкого äружину викрав
і собі її за äружину взÿв і äітей із нею мав? І що ж? Буëа війна, і ніÿке
війсüко, ні гетüмансüке, ні короëівсüке, ні Речі Ïосïоëитої не зуміëо її
у нüого віäібрати. Він і гетüманів зäоëав, і короëÿ, і Річ Ïосïоëиту, бо мій
батüко йому äоïоміг, та й äо того ж був він козаöüким гетüманом. А ÿ ким
стану? Татарсüким гетüманом. Земëі мені маютü чимаëо äати і місто за
стоëиöю, а äовкоëа того міста уëуси виростутü на роäючій земëі, а в уëусах
ставні орäинöі з шабëÿми — багато ëуків і багато шабеëü! А ÿк ÿ її у місто
моє викраäу і äружиною її, красуню, гетüмансüкою äружиною назву, на
чиєму боöі буäе сиëа? На моєму! Хто її у мене віäбере? Маëенüкий
риöар!.. Якщо виживе!.. І нехай би навітü він вижив і вовком вив і самому
короëю зі скаргою чоëом бив, ти що гаäаєш, вони війну суïроти мене
ïочнутü через оäну русу косу? Буëа вже у них така війна, ïоëовина Речі
Ïосïоëитої згоріëа у вогні. Хто мене стримає? Гетüман? А ÿ з козаками
об’єäнаюсÿ, Äорошу ïобратимом стану, а земëю суëтанові віääам. Я äругий
Хмеëüниöüкий, ÿ ëіïший за Хмеëüниöüкого, ëютий ëев ÿ! Якщо äозвоëÿтü
мені взÿти її, ÿ їм сëужитиму, козаків битиму і хана битиму й суëтана,
а ні — увесü Ëÿхистан кінсüкими коïитами витоïчу, гетüманів заберу
в ïоëон, війсüко ïорубаю, міста сïаëю вогнем, ëюäей винищу, не буäü
ÿ Тугай-беїв син, ÿ ëев!..
Тут очі в Аз’ї загоріëисÿ червоним вогнем, біëі ікëа бëиснуëи, ÿк коëисü
у Тугай-беÿ. Він ïіäніс руку і ïосваривсÿ нею у бік ïівночі, і веëикий він
був, і страшний, і ïрекрасний, тож Хаëім узÿвсÿ мерщій бити йому ïокëони,
ëеäü чутно ïримовëÿючи:
— Аëëах керим! Аëëах керим!
Äовго триваëо мовчаннÿ. Тугай-беєвич ïовоëі засïокоївсÿ і нарешті
сказав:
— Богуш сюäи ïриїзäив. Я йому віäкрив свою могутністü і заïроïонував,
щоб в Україні, ïоруч із козаками, татари осеëиëисÿ, а біëÿ гетüмана
козаöüкого щоб гетüман татарсüкий був.
— І що він, згоäивсÿ?
— Він за гоëову схоïивсÿ і майже бив мені чоëом, а настуïного ж äнÿ äо
гетüмана ïокваïивсÿ з раäісною звісткою.
— Ефенäі, — боÿзко ïромовив Хаëім, — а що, ÿк Веëикий Ëев не ïіäе
на öе?
— Собесüкий?
— Авжеж.
Очі Аз’ї сïаëахнуëи червоним ïоëум’ÿм, аëе віäразу й ïогасëи. Обëиччÿ
його стаëо сïокійним.
Він сів на ëаву і, ïіäïерши гоëову руками, гëибоко заäумавсÿ.
 — Я вже сÿк і так розкиäав розумом, — сказав він нарешті, — що
веëикий гетüман може віäïовісти, коëи йому ïан Богуш ïовіäомитü öю
раäісну звістку. Гетüман розумний, він ïогоäитüсÿ. Гетüману віäомо, що
навесні ïочнетüсÿ війна з суëтаном, на ÿку в Речі Ïосïоëитої нема ні
коштів, ні ëюäей, а Äорошенко з козаками на боöі суëтана, і Ëÿхистану
взагаëі загрожує загибеëü, тим ïаче що ні короëü, ні шëÿхта у війну не
вірÿтü і не кваïëÿтüсÿ äо неї готуватисÿ. Я тут äо всüого äосëухаюсÿ, усе
знаю, та й Богуш не ïриховує віä мене, що говорÿтü ïри äворі у гетüмана.
Ïан Собесüкий веëикий чоëовік, він ïогоäитüсÿ, бо знає: коëи татари сюäи
ïрийäутü ïо земëю й воëю, то у Криму і в äобруäзüких стеïах чвари
можутü ïочатисÿ, а тоäі могутü орäинсüка осëабне і суëтану äовеäетüсÿ
äумати, ÿк öі чвари заëагоäити... А тим часом гетüман матиме час, щоб
краще äо війни ïіäготуватисÿ, а козаки з Äорошем заäумаютüсÿ, чи так уже
варто берегти вірністü суëтанові. Тіëüки öе може урÿтувати Річ Ïосïоëиту,
котра так знесиëиëасÿ, що й äекіëüка тисÿч ëиïеків, ÿкі ïовернутüсÿ назаä,
äëÿ неї неабиÿка ïіäмога. Гетüман знає ïро öе, гетüман муäрий, він
ïогоäитüсÿ...
— Схиëÿюсÿ ïереä розумом твоїм, ефенäі, — віäïовів Хаëім, — та що,
ÿк Аëëах затüмаритü гëузä Веëикого Ëева або шайтан так осëіïитü його
ïихою, що він оäкине твої заäуми?
Аз’ÿ ïритуëив своє хиже обëиччÿ äо Хаëімового вуха й ïрошеïотів:
— Ти заëишсÿ тут, аж ïоки ïрибуäе віäïовіäü оä гетüмана, а ÿ äо того
часу äо Рашкова не рушу. Якщо віäкине він мої заäуми, ÿ ïошëю тебе äо
Кричинсüкого й інших. Ти їм сïовістиш мій наказ, щоб вони сюäи, аж ïіä
Хреïтів, ïіäійшëи тим берегом і буëи наïоготові, а ÿ тут із моїми татарами
оäнієї чуäової ночі вäарю на гарнізон і таке їм учворю, що ого-го!
Тут Аз’ÿ ïровів ïаëüöем ïо шиї і äоäав:
— Кесим! Кесим! Кесим!
Хаëім утÿгнув гоëову в ïëечі, і на його звіриному обëиччі з’ÿвиëасÿ
зëовісна усмішка.
— Аëëа. І Маëенüкому Сокоëові... так?
— Так! Йому ïершому!
— А ïотім у суëтансüкі земëі?
— Так!.. Із нею!..
 РОЗДІЛ ХХХІ

Ëюта зима вкриëа ëіси товстим шаром снігу, ïо вінöÿ засиïаëа ÿри, тож
увесü край зäававсÿ всуöіëü біëою рівниною. Зненаöüка розгуëÿëисÿ сиëüні
хуртовини, ховаючи ïіä сніжним саваном ëюäей і öіëі стаäа, äороги стаëи
неïрохіäними й небезïечними, і все-таки ïан Богуш що є сиëи ïосïішав äо
Яворова, аби чимскоріше ïоäіëитисÿ з гетüманом веëикими заäумами Аз’ї.
Шëÿхтич роäом із ïорубіжжÿ, вихований у ïостійному страсі ïереä
козаöüкими й татарсüкими набігами, стурбований äумкою ïро небезïеку,
ÿкою загрожуютü Вітчизні бунти, наваëи й незëіченна сиëа туреöüка, ïан
Богуш убачав у öих заäумах маëо не шëÿх äо ïорÿтунку Речі Ïосïоëитої,
свÿто вірив, що боготворимий ним, так само ÿк і всіма житеëÿми окоëиöü,
гетüман, не вагаючисü, схваëитü їх, ïозаÿк іäетüсÿ ïро ïосиëеннÿ могуті
Вітчизни, і, ïоïри заметіëü, безäоріжжÿ і снігові замети, він кваïивсÿ,
віäчуваючи раäістü у своєму серöі.
Тож у неäіëю ÿк сніг на гоëову він нагрÿнув äо Яворова і заставши там,
на щастÿ, ïана гетüмана, звеëів негайно äоïовісти ïро себе, хоч його
ïоïереäжаëи, що гетüман äенно і нощно закëоïотаний ексïеäиöіÿми
й наïисаннÿм ëистів, так що навітü ïоïоїсти йому нема коëи. Ïроте
гетüман, хоч ÿк öе äивно, наказав негайно його ïокëикати. І осü, зачекавши
äекіëüка хвиëин сереä äвірсüких, старий жовнір схиëивсÿ äо ніг свого
воєначаëüника.
Він ïобачив ïана гетüмана змарніëим і стурбованим — то був, мабутü,
найважчий ïеріоä у житті ïана Собесüкого. Ім’ÿ його ще не гриміëо у всіх
куточках христиÿнсüкого світу, аëе в Речі Ïосïоëитій він уже всëавивсÿ ÿк
веëикий ïоëковоäеöü і грізний звитÿжеöü бусурман.
Завäÿки такій сëаві йому й äовіриëи свого часу буëаву веëикого гетüмана
і захист схіäних корäонів, аëе äо гетüмансüкого званнÿ не äоäаëи ні війсüка,
ні коштів. І все ж звитÿга äосі йшëа за ним, ÿк тінü. Зі жменею війсüка він
звитÿжив ïіä Ïіäгайöÿми, зі жменею війсüка ïройшов ÿк ïëомінü узäовж
і вïоïерек Україну, на ïорох стираючи багатотисÿчні чамбуëи, захоïëюючи
бунтівні міста, сіючи жах і страх ïереä ïоëüсüкою зброєю.
Аëе теïер наä нещасною Річчю Ïосïоëитою нависëа загроза війни
з найстрашнішим із тогочасних суïротивників — із усім мусуëüмансüким
світом. Не буëо вже таємниöею äëÿ Собесüкого, що коëи Äорошенко віääав
суëтанові Україну і козаків, той ïообіöÿв йому скоëихнути всю Туреччину,
Маëу Азію, Аравію, Єгиïет, самісінüкі гëибини Африки, ïіти свÿщенною
війною на Річ Ïосïоëиту ïо новий ïашаëик. Загибеëü хижим ïтахом
нависëа наä öіëою Руссю, а в Речі Ïосïоëитій тим часом ïанував неëаä,
шëÿхта бурхëиво вистуïаëа на захист свого неäоëугого ставëеника і,
збираючисü у збройні табори, буëа готова хіба що äо війни міжусобної.
Сïустошена неäавніми війнами і війсüковими конфеäераöіÿми, країна
зубожіëа. Ïіäбурюваëа зазäрістü, взаємна неäовіра ÿтриëа серöÿ. Ніхто не
хотів вірити у війну з магометансüкими ïоëчищами, і веëикого ïоëковоäöÿ
звинувачуваëи у тому, що він зумисне ïоширює чутки ïро неї, щоб
віäвернути уми віä сïрав внутрішнüоäержавних. Буëи й ще жорстокіші
звинуваченнÿ: нібито він готовий навітü турків ïокëикати, аби забезïечити
ïеремогу своїй ïартії. Його ïросто звинувачуваëи у зраäниöтві і, ÿкби не
війсüко, без ваганü учиниëи б наä ним суä і розïраву.
Він же ïереä обëиччÿм ïрийäешнüої війни, знаючи, що з ïівночі осü-осü
рушитü сиëа-сиëенна äикого ëюäу, стоÿв майже без війсüка, з такою маëою
äещиöею, що суëтан самих сëуг мав біëüше, — без коштів, без засобів äëÿ
оснащеннÿ зруйнованих фортеöü, без наäії на ïеремогу, без можëивості
оборонÿтисÿ, навітü без віри в те, що смертü його, ÿк коëисü смертü
Жоëкевсüкого, ïробуäитü закëÿкëу країну і нароäитü месника. І через те
стурбованістü ëÿгëа йому на чоëо, а його ïрекрасне обëиччÿ, схоже на
обëиччÿ римсüкого тріумфатора, увінчаного ëаврами, маëо сëіäи таємних мук
і безсонних ночей.
Оäначе, ïобачивши ïана Богуша, гетüман äоброзичëиво всміхнувсÿ
і ïроÿснів на виäу. Він ïокëав йому руки на ïëечі й сказав:
— Ëаскаво ïрошу, жовніре! Не сïоäівавсÿ ÿ на таку скору зустріч, аëе
тим ïриємніше бачити тебе у Яворові. Звіäкіëÿ їäеш? Із Кам’ÿнöÿ?
— Ні, ÿсновеëüможний ïане гетüмане. Äо Кам’ÿнöÿ ÿ й не заїжäжав, із
Хреïтова ïросто сюäи.
— Що там мій маëенüкий риöар ïоробëÿє? Чи зäоровий і чи хоч трохи
ушиöüкі ïущі розчистив?
— У ïущах теïер так сïокійно, що й äитині маëій туäи безïечно хоäити.
Банäитів усіх ïеревішаëи, а останніми äнÿми Азбу-беÿ з усією ватагою äо
ноги розбиëи, так що нікого живого не ëишиëосÿ. Я ïриїхав саме тоäі, коëи
його знищиëи.
 — Уïізнаю ïана Воëоäийовсüкого. Тіëüки Рущиöü із Рашкова може
з ним зрівнÿтисÿ. А що там у стеïах чувати? Чи є ÿкісü свіжі вісті
з Äунаю?
— Є, аëе ëихі. В Аäріаноïоëі наïрикінöі зими веëикий congressus війсüка
має віäбутисÿ.
— Öе ÿ вже знаю. Нема нині ніÿких вісток, оïріч ëихих: що із Ïоëüщі,
що із Криму, що із Стамбуëа.
— А от і ні, ÿсновеëüможний ïане гетüмане, сам ÿ з такою щасëивою
звісткою ïрибув, що, ÿкби був турком чи татарином, неоäмінно бакшишу
зажаäав би.
— Та ти наче з неба äо мене вïав! Ну ж бо, кажи мерщій, розбий тугу!
— Я так ïромерз, ваша ÿсновеëüможністü, що аж мізки закостеніëи.
Гетüман ïëеснув у äоëоні й звеëів ïахоëкові ïринести меäу. Невäовзі той
ïриніс замшіëий äзбанок і свічники із заïаëеними свічками, бо хоч і рано
ще буëо, а äенü через снігові хмари стоÿв ïохмурий, і наäворі, й у кімнатах
немовби заïануваëи сутінки.
Гетüман наëив меäу і ïочаркувавсÿ з гостем, а той äоземно вкëонивсÿ,
вихиëив чарку і так сказав:
— Осü вона, ïерша новина: Аз’ÿ, ÿкому веëено буëо ротмістрів
татарсüких назаä сюäи äо нас на сëужбу ïривести, зовсім не Меëехович,
а син Тугай-беÿ!
— Тугай-беÿ? — з ïоäивом ïереïитав ïан Собесüкий.
— Так, ваша ÿсновеëüможністü. Віäкриëосÿ, що ïан Ненашинеöü іще
äитиною його із Криму викрав, аëе äорогою загубив, і Аз’ÿ оïинивсÿ
у Нововейсüких і ріс у них, не ïіäозрюючи, хто його батüко.
— Äивним зäаваëосÿ мені, що він, зовсім ще моëоäий, таку ïовагу має
у татар. А теïер воно й зрозуміëо: і козаки, навітü ті з них, що заëишиëисÿ
Вітчизні вірними, Хмеëüниöüкого маëо не за свÿтого маютü і ïишаютüсÿ
ним.
— От-от! Я те саме Аз’ї казав! — ïіäтверäив ïан Богуш.
— Незбагненні шëÿхи Госïоäні, — ïомовчавши, сказав гетüман, —
старий Тугай-бей річки крові ïроëив на нашій земëі, а моëоäий сëужитü їй,
ïринаймні äосі вірою і ïравäою сëужив. А теïер, не знаю, чи не захоче він
у Криму скуштувати вëаäи.
— Теïер? Та теïер він іще вірніше їй сëужитиме — öе і є äруга моÿ
новина, ÿка, може статисÿ, äастü наäію ïрокëÿтій Речі Ïосïоëитій на сиëі
зібратисÿ й вихіä і шëÿх äо ïорÿтунку. Нехай äоïоможе мені Бог, — ÿк
äоïоміг зараäи öієї новини знехтувати усіма труäнощами й небезïеками
äороги,— чимскоріше вам її викëасти і тим утішити стурбоване серöе вашої
ÿсновеëüможності.
— Сëухаю ïиëüно, — віäïовів ïан Собесüкий.
Ïан Богуш захоäивсÿ з таким заïаëом викëаäати заäуми моëоäого Тугай-
беєвича, що став воістину красномовним. Час віä часу він тремтëивою віä
хвиëюваннÿ рукою наëивав собі чарку меäу, розхëюïуючи через вінöÿ
шëÿхетний наïій, і все говорив, говорив...
Зäивованому ïогëÿäові веëикого гетüмана ніби уÿвиëисÿ, змінюючи оäна
оäну, світëі картини ïрийäешнüого: осü тисÿчі, äесÿтки тисÿч татар ринуëисÿ
вкуïі з äружинами, äітüми, табунами й череäами äо земëі і воëі, козаки ж,
ïобачивши öю нову сиëу Речі Ïосïоëитої, ïереëÿкані, ïокірно б’ютü чоëом
татарам, короëю і гетüману. Немає біëüше бунтів в Україні, немає звичних
сïустошëивих, ÿк вогонü чи ïовінü, набігів на Русü, зате ïëіч-о-ïëіч із
війсüком ïоëüсüким і козаöüким нишïорÿтü неозорими стеïами ïіä звуки
äуäок і бій ëитавр чамбуëи українсüкої шëÿхти — татарсüкі чамбуëи.
Через роки тÿгнутüсÿ оäна за оäною гарби, а на них, усуïереч воëі хана
й суëтана, — незëіченний нароä, котрий віääав ïеревагу ïраву й свобоäі,
аніж ïригнобëенню, українсüкому чорнозему і хëібові, аніж коëишній
гоëоäній äоëі... Äавнÿ ворожа сиëа ïішëа сëужити Речі Ïоïоëитій — Крим
збезëюäнів. Із рук хана й суëтана висëизає звикëа сиëа, і страх ïойнÿв їх,
бо віä стеïів, віä України грізно äивитüсÿ їм у вічі новий гетüман нової
татарсüкої шëÿхти, вірний страж і захисник Речі Ïосïоëитої, сëавний син
страшного батüка — моëоäий Тугай-бей.
Рум’ÿнеöü заëив обëиччÿ ïана Богуша. Зäаваëосÿ, він насоëоäжуєтüсÿ
вëасними речами, та нарешті, ïіäнÿвши руки, він закричав:
— Осü що ÿ ïривіз! Осü що öей нащаäок äраконів висиäів у хреïтівсüких
ëісах! А теïер йому ïотрібен тіëüки ëист і äозвіë вашої ÿсновеëüможності,
щоб кинути ïокëик у Криму і на Äунаї! Ваша ÿсновеëüможністü! Якби син
Тугай-беÿ нічого біëüше не вчинив, а ëишенü ïосіÿв чвари у Криму й на
Äунаї, усіх би там ïересварив, розбуäив гіäру міжусобиöі, оäні уëуси
озброїв би суïроти оäних, то й öим він наïереäоäні війни, ïовторюю,
наïереäоäні війни зробив би веëику, неоöіненну ïосëугу Речі Ïосïоëитій!
Ïан Собесüкий мовчав і сÿгнистими кроками мірÿв кімнату. Ïрекрасне
обëиччÿ його буëо ïонуре, навітü грізне. Він хоäив і, ëибонü, вів у äуші
розмову — чи з собою, чи з Богом — невіäомо.
Нарешті веëикий гетüман неначе розірвав у себе в äуші ÿкусü сторінку
і звернувсÿ äо мовöÿ зі сëовами:
— Богуше, ÿ такого ëиста і такого äозвоëу, хоч би й мав на те ïраво,
äоки живий, не äам!
Сëова öі вïаëи на Богуша і тÿгарем своїм так його ïриäавиëи, немовби
буëи виëиті з заëіза чи заëізного свинöю. Він на митü занімів, ïонурив
гоëову і ïісëÿ äовгого мовчаннÿ ïробурмотів:
— Аëе чому, ваша ÿсновеëüможністü, чому?..
— Сïершу віäïовім тобі ÿк ïоëітик: ім’ÿ сина Тугай-беÿ і сïравäі, certum
guantum********, могëо б ïривабити татар, ÿкби ïри öüому їм буëи обіöÿні
земëÿ, воëÿ і шëÿхетсüкі ïривіëеї. Хоч ïрийшëо б їх сюäи все ж не так
багато, ÿк ти собі уÿвив. Аëе найгоëовніше — öе був би шаëений вчинок:
татар в Україну кëикати, новий нароä там осеëÿти, коëи ми з козаками ïоки
що не можемо äати раäи. Ти кажеш, між ними віäразу ïочаëисÿ
б суïеречки і чвари, меч би ïриставиëи äо шиї козаöüкої, а хто ïоручитüсÿ,
що меч той і ïоëüсüкою кров’ю не обагривсÿ б? Я öüого Аз’ю äо сеї миті
не знав, а теïер бачу: живе у нüого в груäÿх змій честоëюбства і ïихи,
через те й ïитаю: хто ïоручитüсÿ, що не сиäитü у нüому äругий
Хмеëüниöüкий? Він битиме козаків, оäначе, не äогоäи йому ÿкосü Річ
Ïосïоëита чи ïригрози вона йому за ÿкий-небуäü заïаëüний вчинок
законною карою, і він миттю з козаками сïізнаєтüсÿ, нові незëіченні
ïоëчища зі схоäу закëиче, ÿк Хмеëüниöüкий закëикав Тугай-беÿ, ïерейäе
на бік суëтана, ÿк Äорошенко ïерейшов, і замістü ïосиëеннÿ нашої
могутності ïочнетüсÿ нове кровоïроëиттÿ і нові ïоразки нас сïіткаютü.
— Ваша ÿсновеëüможністü! Татари, ставши шëÿхтичами, міöно
триматимутüсÿ Речі Ïосïоëитої.
— Чи ëиïеків і черемисів маëо буëо? Вони äавно вже шëÿхтичами стаëи,
чи не тому й ïерейшëи на бік суëтана?
— Ëиïекам не завжäи наäаваëисÿ ïривіëеї.
— А що, коëи шëÿхта, а так воно й буäе, рішуче заïеречитü такому
розширенню шëÿхетсüких ïрерогатив? Як честü і совістü тобі äозвоëÿтü öим
äиким і кровожерним юрбам, ÿкі äо того без уïину грабуваëи нашу
Вітчизну, äати сиëу і ïраво вирішувати її äоëю, вибирати короëів, на сейм
ïосиëати äеïутатів? За що їм така нагороäа? Що за безгëузäа äумка
сÿйнуëа тому татаринові в гоëову і ÿкий зëий äух тебе, старий жовніре,
ïоïутав, що ти äав збити себе з ïантеëику й ошукати і ïовірив у таку
безчесну й неможëиву затію?
Богуш ïонурив очі й ïромовив невïевнено:
— Ваша ÿсновеëüможністü! Що шëÿхта суïеречитиме, öе ÿ наïереä знав,
аëе осü Аз’ÿ каже, що коëи татари з äозвоëу вашої ÿсновеëüможності сюäи
ïересеëÿтüсÿ, то вже ніÿка сиëа звіäси їх не вижене.
— Чоëовіче! Отже, він уже й ïогрожував, і мечем ïотрÿсав наä Річчю
Ïосïоëитою, а ти й не второïав?
— Ваша ÿсновеëüможністü! — заïеречив у віäчаї Богуш, — можна б,
зрештою, не всіх татар шëÿхтою зробити, хіба що найвиäатніших, а решту
ïрогоëосити віëüними ëюäüми. Вони й так на закëик Тугай-беєвича
віäгукнутüсÿ.
— А чи не краще тоäі усіх козаків віëüними ëюäüми ïрогоëосити?
Ïерехрестисÿ, старий жовніре, бо, кажу тобі, зëий äух у тебе всеëивсÿ.
— Ваша ÿсновеëüможністü...
— І осü що ÿ ще тобі скажу, — тут ïан Собесüкий наморщив чоëо
і бëиснув очима, — ÿкби навітü усе буëо ïо-твоєму, і могутністü наша могëа
б вирости, і війні з турками вäаëосÿ б заïобігти, і шëÿхта сама äо öüого
закëикаëа, äоки ÿ можу тримати öією осü рукою шабëю
й ïерехреститисÿ, — не бувати öüому! Бог свіäок! Не äоïущу ÿ öüого!
— Аëе чому, ваша ÿсновеëüможністü? — ëамаючи руки, заïитав Богуш.
— Бо ÿ не ëише ïоëüсüкий гетüман, а й христиÿнсüкий, ÿ на сторожі
хреста стою! І хоч би козаки ще жорстокіше терзаëи утробу Речі
Ïосïоëитої, ÿ гоëів засëіïëеного, аëе христиÿнсüкого нароäу ïогансüким
мечем рубати не буäу. Бо, вчинивши öе, ÿ б батüкам і äіäам нашим,
вëасним ïращурам, ïраху їхнüому, крові, сëüозам, усій äавній Речі
Ïосïоëитій сказав би: «Рака!»43 О Боже! Нехай загибеëü на нас чекає,
нехай найменнÿм нашим суäиëосÿ стати найменнÿми сïочиëих, та нехай же
ïоминаютü нас äовіку у храмі Божому тією вірою, ÿку Бог нам ïризначив.
І нехай нащаäки наші, äивëÿчисü на öі хрести й могиëи, скажутü: «Вони
христиÿнство і хрест віä нечестивих мусуëüман äо останнüого ïоäиху, äо
останнüої краïëі крові борониëи й за інші нароäи äуші свої ïокëаëи». Öе
наш обов’ÿзок, Богуше! Аäже ми фортеöÿ, на мурах ÿкої Христос ïраïор
мук своїх ïіäніс, а ти веëиш мені, щоб ÿ, жовнір Божий, фортеöі тієї
коменäант, ïершим браму віäчинив, ïоганöів, ÿк вовків у вівчарню, вïустив
і Ісусових овечок на забій виäав?! Та ëіïше вже віä чамбуëів стражäати
і бунти терïіти, на жорстоку січу ëіïше ïіти й ïоëÿгти там і мені, і тобі, та
що там, навітü усій Речі Ïосïоëитій краще вже загинути, аніж найменнÿ
своє зганüбити, сëави ïозбутисÿ і Божу сторожову сëужбу зраäити!
Ïромовивши öе, виïроставсÿ ïан Собесüкий в усій своїй веëичі, й обëиччÿ
його сÿÿëо, ÿк сÿÿëо, наïевно, обëиччÿ Готфриäа äе Буëüйона44, коëи він із
криком: «Із нами Бог!» кинувсÿ на штурм Єрусаëима. І ïан Богуш ïісëÿ
öих сëів сам собі виäавсÿ мізерним, і Аз’ÿ ïоруч із ïаном Собесüким
зäававсÿ мізерним, а ïоëум’ÿні заäуми моëоäого татарина зчорніëи враз
і ïостаëи в очах ïана Богуша безчесними й узагаëі ïринизëивими.
Та й що він міг віäïовісти на сëова гетüмана, що ëіïше гоëовою накëасти,
аніж зраäити віру христиÿнсüку? Який іще навести äоказ? Біäоëашний
шëÿхтич не знав, що й робити, чи ïриïасти äо ніг гетüмана, чи бити себе
у груäи, воëаючи: «Mea culpa? Mea maxima culpa!»********
Öієї миті заäзвониëи у найбëижчому äомінікансüкому соборі.
Ïочувши äзвін, ïан Собесüкий сказав:
— Äо вечірні äзвонÿтü! Хоäімо, Богуше, воëі Божій ввіримосÿ!

******** Без сумніву (лат.).

******** Моя провина, моя велика провина! (лат.).
 РОЗДІЛ ХХХІІ

Наскіëüки ïан Богуш ïосïішав äо гетüмана із Хреïтова, настіëüки він не

кваïивсÿ ïоворітüма. У кожному веëикому місті зуïинÿвсÿ на тижäенü або
й на äва, свÿта ïровів у Ëüвові, там же його застав і Новий рік.
Він віз, щоïравäа, гетüмансüкі настанови Тугай-беєвичу, аëе в них буëи
тіëüки ïораäа чимскоріше завершити ïеремови з татарсüкими ротмістрами
і сухий, навітü грізний наказ віäмовитисÿ оä веëиких заäумів, тож у ïана
Богуша не буëо ïричин ïосïішати, бо Аз’ÿ зі своїми татарами не міг нічого
вчинити, не маючи на руках грамоти віä гетüмана.
І ïан Богуш ëеäве ïëівсÿ, часто звертаючи äорогою äо костüоëів
і ïриносÿчи там ïокуту за ïричетністü äо заäумів Аз’ї.
А Хреïтів тим часом віäразу ж ïісëÿ Нового року наïовнивсÿ гостÿми.
Ïриїхав із Кам’ÿнöÿ нвірак, ïосëанеöü ечміаäзинсüкого ïатріарха, з ним
äвоє анарäратів — äосвіäчених теоëогів із Кафи, і безëіч сëуг. Жовніри
чуäуваëисÿ їхніми äивними уборами, фіоëетовими і червоними кëобуками,
äовгими ïокриваëами з оксамиту й атëасу, смагëÿвими обëиччÿми
і веëичавістю, з ÿкою вони хоäиëи, наче äрохви чи журавëі, хреïтівсüкою
фортеöею.
Ïрибув і Захарій Ïіотрович, віäомий своїми ïоäорожами äо Криму
і навітü äо самого Öаргороäа, та ще біëüше ревністю, з ÿкою віäшукував
і викуïовував він ïоëонених на схіäних базарах. Він суïровоäжував нвірака
й анарäратів. Ïан Воëоäийовсüкий оäразу віäëічив йому суму, необхіäну
äëÿ викуïу ïана Боского, а ïозаÿк äружина його таких коштів не маëа, то
äокëав і свої, а Басÿ ïотайки ïокëаëа туäи ще й свої äіамантові куëüчики,
щоб ÿкосü äоïомогти нещасній вäові й гарненüкій Зосі.
Ïриїхав і Сеферович, кам’ÿнеöüкий ïретор, багатий вірменин, у ÿкого брат
томивсÿ у татарсüкому ïоëоні, і äві ïані, Нересовичова і Керемовичова,
обиäві моëоäі й уроäëиві, хоч і чорнÿві. Вони кëоïотаëисÿ ïро своїх
ïоëонених чоëовіків.
Буëи öе гості ïереважно журëиві, ïроте й весеëих не бракуваëо: ксüонäз
Камінсüкий ïрисëав äо Хреïтова на масну, ïіä Басину оïіку, свою небогу
ïанну Камінсüку, äонüку звинигроäсüкого ëовчого, а оäного чуäового äнÿ ÿк
із неба вïав моëоäий Нововейсüкий. Äовіäавшисü ïро те, що батüко його
ïеребуває у Хреïтові, він негайно ж ïоïросив äозвоëу у ïана Рущиöÿ на
зустріч із роäаком.
Моëоäий Нововейсüкий äуже змінивсÿ за останні äекіëüка років: верхню
губу його вже густо всіÿëи закручені äогори вусики, що не ïриховуваëи
біëих вовчих зубів. Він і коëисü був äужим хëоïöем, а теïер став майже
веëетнем. Такий густий і буйний чуб тіëüки й міг рости на öій зäоровенній
гоëові, їй öіëком ïасуваëи й широченні ïëечі. Засмагëе, обïаëене вітром
обëиччÿ з очима-вугëинками світиëосÿ моëоäеöüкістю. У широкій äоëоні він
міг ëегко сховати чимаëе ÿбëуко — вгаäай, мовëÿв, у ÿкій руöі? І на ïорох
чавив жменю горіхів, міöно ïритиснувши їх рукою äо стегна.
Усе в нüому у сиëу ïішëо, бо, зрештою, сам він був стрункий, хуäорëÿвий,
а груäи — каïëичкою. Ïіäкови гнув, не наäто й натужачисü. А ïрути
заëізні жовнірам на шиї зав’ÿзував і на зріст вищим зäававсÿ, аніж був
насïравäі. Ïіä ногами в нüого äошки тріщаëи, зачеïитü виïаäково ëаву —
тріски збирай.
Оäне сëово, сëавний був ïарубок. Життÿ, зäоров’ÿ, віäвага й сиëа
нуртуваëи в нüому, наче окріï у казані, навітü не можучи вміститисÿ
у такому веëетенсüкому тіëі. В гоëові й груäÿх у нüого ніби вогонü бухав,
тож мимовоëі кортіëо ïоäивитисÿ, чи не äимитü часом шевеëюра.
А й сïравäі траïëÿëосÿ йому наïиватисÿ в äим — äо чарки його тÿгëо. На
бій ішов зі сміхом — іржав ÿк кінü, а вже рубака такий був уïравний, що
жовніри на вбитих ним äивитисÿ хоäиëи — і чуäуваëисÿ.
А втім, змаëечку звикëий äо стеïу і äо ïоëüового сторожового життÿ, він,
хоч і заïаëüний, чуйний і обачний був, знав усі витівки татар, а ïісëÿ ïана
Воëоäийовсüкого і Рущиöÿ сëавивсÿ ÿк найëіïший наїзник.
Старий ïан Нововейсüкий, всуïереч своїм ïогрозам і обіöÿнкам, ïрийнÿв
сина не наäто суворо, боÿвсÿ віäштовхнути, — шукай ïотім вітра в ïоëі, ще
оäинаäöÿтü років не з’ÿвитüсÿ.
Ïо суті, самоëюбивий шëÿхтич був заäовоëений сином: сïравäі, грошей із
äому не бере, сам собі äає раäу, сереä риöарів ïросëавивсÿ, у гетüмана
ëаску засëужив і чин офіöерсüкий, чого не всÿкий і з ïротекöією міг би
äомогтисÿ. Окрім того, батüко врахував і те, що зäичавіëий у стеïах і на
війні ïарубок може не скоритисÿ батüківсüкій воëі, а тоäі не варто
й ризикувати.
Син же, хоч, ÿк і гоäитüсÿ, ïриïав äо батüкових ніг, сміëиво гëÿнув йому
в очі й віäверто віäïовів на ïерші äокори.
 — У вас, батüку, на ÿзиöі äогани, а в серöі раäістü за мене, бо й сïравäі,
ÿ вас не осоромив, а що у хоругов утік, то на те й шëÿхтич.
— А може, бусурман, — заïеречив старий, — оäинаäöÿтü ëіт äоäому
носа не ïотикав.
— Не ïотикав тому, що кари боÿвсÿ, вона не віäïовіäаëа б моєму чинові
й честі офіöерсüкій. Усе чекав ëиста із віäïущеннÿм гріхів. Ëиста не буëо,
ну й мене не буëо.
— А теïер уже кари не боїшсÿ?
Ïарубок ïоказав в усмішöі свої біëі зуби.
— Тут у нас вëаäа війсüкова, їй навітü батüківсüка ïостуïитисÿ муситü.
Ви, батüку, ëіïше б обнÿëи мене, аäже äуша ваша öüого ïроситü!
Сказавши öе, він розгорнув обійми, а ïан Нововейсüкий розгубивсÿ, не
знаючи, що робити йому з сином, котрий ще хëоïчисüком ïішов із äому,
а теïер осü він — зріëий чоëовік, ïросëавëений офіöер. Öе веëüми ëестиëо
батüківсüкому честоëюбству, він і сïравäі раäий був би ïритиснути сина äо
груäей, аëе боÿвсÿ все-таки втратити свою честü.
Аëе син ïерший обнÿв батüка. У веäмежих обіймах затріщаëи у шëÿхтича
кості, і öе гетü його розчуëиëо.
— Що враäиш, — соïучи вигукнув він, — чує, бестіÿ, що на своєму
коні сиäитü, і осü вам! Äивітüсÿ! У себе вäома ÿ б так не розм’ÿк, а тут —
куäи äінешсÿ? Ну ж бо, ïіäійäи ще äо мене!
Вони знову обнÿëисÿ, і син із нетерïіннÿм ïочав розïитувати ïро сестру.
— Я наказав їй осторонü триматисÿ, аж ïоки ïокëичу, — віäïовів
батüко,— äівчина там, ëибонü, маëо зі шкури не вискочитü.
— Ой ëеëечко! Äе ж вона? — крикнув син.
Він оäчинив äвері й захоäивсÿ так гучно кëикати сестру, що ëуна,
віäбившисü оä стін, йому віäïовіëа:
— «Евко! Евко!»
Ева, ÿка чекаëа в сусіäній кімнаті, тої ж миті вëетіëа äо них, і, ëеäве
встигëа крикнути «Аäаме!», ÿк могутні руки ïіäхоïиëи її і ïіäкинуëи вгору.
Брат її завжäи äуже ëюбив. У äитинстві він часто-густо захищав її віä
батüкового тиранства і не раз брав на себе її ïровини й наëежну їй хëüосту.
Узагаëі ïан Нововейсüкий був у äомі äесïотом і наäто жорстоким, через
те Ева у могутнüому браті не ëише брата вітаëа, а й ïрийäешню свою втечу
і захисника. Він же öіëував її в гоëову, очі, руки, на хвиëüку віäсунув оä
себе, ïоäививсÿ їй в обëиччÿ і раäісно вигукнув:
 — Ох, і гарна äівка! Бігме, гарна!
А згоäом знову:
— Ну й виросëа! Ïіч, не äівка!
А очі Еви сміÿëисÿ. Ïотім вони заговориëи навïеребій ïро все на світі:
ïро äовгу розëуку, ïро äім, ïро війни. Старий ïан Нововейсüкий хоäив
äовкоëа них і щосü бурчав собі ïіä ніс. Син веëüми ïриïав йому äо äуші, та
все-таки старого неïокоїëо: хто з них наäаëі візüме гору? За тих часів
батüківсüка вëаäа міöнішаëа і невäовзі стаëа безмежною, аëе ж син ÿк-не-ÿк
був наїзником, жовніром із Äикого ïоëÿ і, ÿк сëушно зрозумів батüко, міöно
тримавсÿ у сіäëі. Нововейсüкий-старший ревно оберігав свою вëаäу. Звісно,
він мав ïевністü, що син, шануючи його, віääастü йому наëежне, аëе чи
буäе він ïоäатëивий ÿк віск, чи все зноситиме, ÿк зносив ïіäëітком?
«А чи насміëюсü ÿ сам ставитисÿ äо нüого, ÿк äо ïіäëітка? —
розмірковував старий шëÿхтич. — Битий жак, ïоручик, бігме, не намиëуюсÿ
ÿ ним!»
На äовершеннÿ всüого старий усвіäомëював, що батüківсüке ïочуттÿ
äеäаëі біëüше овоëоäіває ним і що він уже розчуëений своїм богатирем
сином.
Тим часом Ева щебетаëа ÿк ïташка, закиäаючи брата заïитаннÿми: коëи
він ïовернетüсÿ, чи не осеëитüсÿ тут, чи не має наміру оäружитисÿ?
Вона, щоïравäа, äостеменно не знає і зовсім не вïевнена, аëе, бач, чуëа,
що жовніри äуже вëюбëиві. Ба, навітü ïригаäує, їй ïані Воëоäийовсüка öе
казаëа. Яка вона гарненüка і äобра, öÿ ïані Воëоäийовсüка! Ïривітнішої
і вроäëивішої у öіëій Ïоëüщі зі свічкою не знайäеш! Хіба що тіëüки Зосÿ
Боска може з нею зрівнÿтисÿ.
— А хто така Зосÿ Боска? — заïитав Аäам.
— Та, що тут із матір’ю гостює, а батüка її орäинöі ïоëониëи. Осü
ïобачиш її, віäразу закохаєшсÿ!
— Кëичте сюäи Зосю Боску! — вигукнув моëоäий офіöер.
Батüко з Евою захоäиëисÿ сміÿтисü із його гарÿчковості, а син сказав їм:
— Ну ÿк же! Ëюбов, ÿк і смертü, нікого не обмине. Я ще безвусий був,
а ïані Воëоäийовсüка äівчиною, коëи ÿ ïо вуха у неї закохавсÿ! Ой, Боже
мій миëий! Як же ÿ кохав Басüку! І що ж? Якосü ÿ став говорити їй ïро
öе, і тут немовби мені хто в ïику затоïив: «Не ïхай носа äо чужого ïроса!»
Зäогаäавсÿ ÿ, що вона вже тоäі ïана Воëоäийовсüкого кохаëа — і що там
казати — сто разів маëа сëушністü!
 — Öе ж чому? — заïитав старий ïан Нововейсüкий.
— Чому? Та тому, що скажу не вихваëÿючисü — ÿ на шабëÿх буäü-кого
ïерефехтую, тіëüки не його. Він зі мною менш ніж за äві хвиëини
вïораєтüсÿ. А äо того ж наїзник incomparabilis********, ïереä ним сам ïан
Рущиöü шаïку скине. Та що там ïан Рущиöü! Навітü татари шануютü
його. Нема ëіïшого жовніра у Речі Ïосïоëитій!
— А ÿк же вони з äружиною кохаютü оäне оäного! Ох-ох! Аж äивитисÿ
боëÿче! — втрутиëасü Ева.
— А в тебе вже сëинка тече! Ге! Та тече вона віä того, що й тобі вже
ïора! — завоëав Аäам.
І, взÿвшисü у боки, затрÿс гоëовою ÿк кінü і ïочав сестру äражнити. Вона
ж віäïовіëа скромно:
— У мене й на äумöі такого не буëо.
— А тут, äо речі, й офіöерів, і ґречного товариства не бракує!
— Та от не знаю, чи казав тобі батüко, що Аз’ÿ тут.
— Аз’ÿ Меëехович, ëиïек? Знаю його, äобрий жовнір!
— Аëе ти, наïевно, не знаєш, — ïромовив старий ïан Нововейсüкий, —
що він не Меëехович зовсім, а наш Аз’ÿ, що з тобою вкуïі ріс.
— Боже! Що ÿ чую? Ви ïогëÿнüте! Мені сÿйнуëа буëа така гаäка, аëе
сказаëи, що Меëехович він, ну, äумаю, тоäі не той, а що Аз’ÿ, то найменнÿ
öе у них ïоширене. Я стіëüки років не бачив його, не äивно, що не вïізнав.
Наш був äоситü неïоказний, ïрисаäкуватий, а öей ïросто хоч куäи козак.
— Наш він, наш! — сказав старий ïан Нововейсüкий. — А раäше, не
наш уже — знаєш, чиїм сином він виÿвивсÿ?
— Звіäкіëÿ мені знати?
— Веëикого Тугай-беÿ!
Моëоäий Нововейсüкий так ïëеснув себе ïо коëінах, аж виëÿски ïішëи.
— Вухам своїм не вірю! Веëикого Тугай-беÿ? Вихоäитü, він кнÿзü і ханам
ріäнÿ? Та в Криму нема бëагороäнішої крові!
— Ворожа öе кров!
— Ворожа буëа у батüку, а син нам сëужитü! Я сам його у äіëі разів із
äваäöÿтü бачив! Хе! Теïер зрозуміëо, звіäки у нüому беретüсÿ така
äиÿвоëüсüка віäвага! Ïан Собесüкий ïереä усім війсüком віäзначив його
і в сотники ïіäвищив. Віä äуші буäу йому раäий. Вïравний жовнір!
Серäечно його ïривітаю!
— І все-таки не варто тобі бути з ним заïанібрата.
 — Чому? Що він, сëуга мені чи нам? Я жовнір, і він жовнір. Я офіöер,
і він офіöер. Був би він ще ïіхотинеöü нещасний, що ëозиною на війні
оруäує, тоäі б не буëо ïро що говорити, аëе ж він Тугай-беєвич, у нüому
ж тече шëÿхетна кров. Кнÿзü, і квит, а вже ïро шëÿхетсüке званнÿ äëÿ
нüого сам гетüман ïоäумає. Як же мені кирïу ïереä ним гнути, ÿкщо
ÿ з Куëак-мурзою ïобратим, із Бакчи-агою ïобратим, із Сукиманом
ïобратим, а всі вони не ïосоромиëисÿ б овеöü у Тугай-беÿ ïасти!
Евöі знов закортіëо ïоöіëувати брата. Сівши біëÿ нüого, вона взÿëасÿ
своєю красивою рукою ïригëаäжувати його вихрÿсту чуïрину.
Ïрихіä ïана Воëоäийовсüкого урвав öі ніжності.
Моëоäий Нововейсüкий ïіäскочив на рівні ноги, щоб ïривітати старшого
офіöера, і віäразу ïочав виïравäовуватисÿ, чому сïершу не äоïовів ïро своє
ïрибуттÿ коменäантові: тому, мовëÿв, що не у сïравах сëужби сюäи ïрибув,
а ïриватно.
Ïан Воëоäийовсüкий ëагіäно обійнÿв його і віäïовів:
— Та хто ж, ëюбий ïриÿтеëю, äорікне тобі, що ïісëÿ стіëüкох років
розëуки ти сïершу батüкові ïриïав äо ніг! Якби йшëосÿ ïро сëужбу, інша
річ, аëе, наïевно, ïан Рущиöü нічого тобі не äоручив?
— Тіëüки вкëонитисÿ. Ïан Рущиöü аж äо Ягорëика ïоäавсÿ, йому
ïовіäомиëи, що там багато кінсüких сëіäів на снігу виÿвиëи. Ïосëаннÿ вашої
миëості мій коменäант оäержав і віäразу ж в орäу ïереказав своїм ріäним
і ïобратимам, щоб шукаëи там і розïитуваëи, сам він, оäначе, не став вам
віäïисувати, бо, мовëÿв, рука у нüого äо öüого не набита, у öарині öій він
веëиких усïіхів не äосÿг.
— Не ëюбитü він ïисати, знаю! — усміхнувсÿ ïан Воëоäийовсüкий. —
Шабëÿ äëÿ нüого найгоëовніше!
Маëенüкий риöар ïоворушив вусиками і ïо хвиëі не без самовäовоëеннÿ
ïромовив:
— А ви, бач, за Азба-беєм місÿöів зо äва без усïіху ганÿëисÿ.
— Зате ви, ваша миëостü, ïроковтнуëи його, ÿк щука гоëовнÿ, —
заïаëüно вигукнув моëоäший Нововейсüкий. — Треба ж такого! Бог йому,
мабутü, мізки ïотüмарив, коëи він, оä ïана Рущиöÿ вирвавшисü, äо вас
тиöüнувсÿ. Ну і вскочив горобчик, ха-ха!
Маëенüкого риöарÿ уëестиëи öі сëова і, бажаючи віäïовісти ïриємністю на
ïриємністü, він звернувсÿ äо ïана Нововейсüкого-старшого:
 — Мені Бог ïоки що не äав сина, аëе, ÿкби ïосëав, ÿ хотів би, щоб він
на оöüого каваëера був схожий!
— І що у нüому такого! Анічогісінüко! — заïеречив старий шëÿхтич. —
Neguam********, та й гоäі.
А сам аж засоïів віä заäовоëеннÿ.
— Чи й не раритет!.. — трохи ïоäумавши, äоäав він.
Тим часом маëенüкий риöар ïогëаäив ïо щоöі Еву і сказав їй:
— Бачиш, миëостива ïанно, ÿ äаëеко вже не ïарубок, аëе Басüöі моїй
майже стіëüки років, ÿк тобі, і ÿ намагаюсÿ, аби вона маëа ïриємні розваги,
що ëичиëи б моëоäій жінöі... Ïравäа, всі її тут обожнюютü, сïоäіваюсü,
і ти, миëостива ïанно, ïогоäишсÿ, є за що?
— Боже миëостивий! — завоëаëа Евка. — Та äругої такої нема на світі!
Я äоïіру ïро öе говориëа!
Маëенüкий риöар страшенно зраäів, обëиччÿ його ïросÿÿëо.
— Ïравäа, миëостива ïанно? Ти так і сказаëа?
— Так і сказаëа! — ïіäтверäиëи разом батüко й син.
— Ну то вäÿгнисÿ, миëостива ïанно, ÿкнайошатніше, бо ÿ, ïотай віä
Басüки, сüогоäні оркестр із Кам’ÿнöÿ заïросив. Музикам звеëів інструменти
сховати в соëому, а їй сказав, що то öигани ïриїхаëи коней ïіäкувати.
Увечері такі танöі вëаштуємо! А вона охоча äо них, ще й ÿка, хоч і вäає
з себе ïоважну матрону.
І ïан Міхаë, веëüми вäовоëений, захоäивсÿ ïотирати руки.

******** Неперевершений (лат.).

******** Непутящий (лат.).
 РОЗДІЛ ХХХІІІ

Виïав такий густий сніг, що ïо вінöÿ заïовнив фортечний рів і шаïкою

накрив частокіë. Наäворі буëа ніч і завіÿ, а гоëовний äім хреïтівсüкої
фортеöі сÿÿв вогнÿми. Оркестр скëаäавсÿ із äвох скриïаëів, контрабаса,
äвох фëейт і ваëторни. Скриïаëі ïиëÿëи, ÿк то кажутü, віä вуха, що їх аж
заточуваëо, а у фëейтистів і ваëторніста щоки маëо не ëоïаëисÿ і очі
наëиваëисÿ кров’ю. Ëітні ëюäи з офіöерів і товариства ïовсіäаëисÿ рÿäком
на осëонах ïіä стіною, ÿк сизі гоëуби на äаху, і, ïоïиваючи меä і вино,
сïостерігаëи за танöівниками.
Ïершим у ïарі з Басею вистуïав ïан Мушаëüсüкий — ïоïри ïоважний
вік, танöюрист, ÿк і ëучник, затÿтий. Басÿ в сукні зі срібëÿстої ïарчі,
отороченій горностаєм, буëа ÿк свіжа троÿнäа на свіжому снігу. І старі,
й моëоäі, миëуючисü її красою, мимовоëі вигукуваëи: «Боже мій!» Усіх
затüмариëа, навітü Нововейсüку і Боску, котрі буëи моëоäшими віä неї
і äуже гарними на вроäу. В очах у неї горіëи раäістü і весеëістü.
Ïроïëиваючи ïовз маëенüкого риöарÿ, вона усмішкою äÿкуваëа йому, ïоміж
трохи розтуëеними рожевими губами бëищаëи біëі, ÿк ïерëи, зубки, й усÿ
вона, срібëÿчисü і мінÿчисü, ÿк ïромінü чи зірочка, ïіäкорÿëа воäнораз очі
й серöÿ ïервозäанною красою äитини, квітки і жінки.
Розвіваëисÿ віäкиäні рукава кунтушика, немов криëа веëикого метеëика,
а коëи, ïіäіймаючи трохи ïаëüчиками ïоëи сïіäниöі, Басÿ ïрисіäаëа ïереä
каваëером, то зäаваëосÿ, зараз вона розтане, розчинитüсÿ, ÿк чарівне
виäіннÿ, зникне, ÿк той коник ëітнüої ÿсної ночі край ÿру.
Знаäвору в кімнату загëÿäаëи жовніри, ïритиснувшисü äо освітëених
шибок суворими, вусатими обëиччÿми й розïëющивши носи. Веëüми ëестиëо
їм, що їхнÿ уëюбëена ïані Басÿ затüмарює усіх красою і, не скуïëÿчисü на
шïигачки äëÿ Нововейсüкої і Боскої, вони щоразу гучним криком вітаëи її,
коëи вона набëижаëасÿ äо вікна.
Ïан Воëоäийовсüкий виростав ÿк на äріжäжах у вëасних очах і кивав
гоëовою у такт із Басиними рухами. Ïан Загëоба стоÿв біëÿ нüого з кухëем
і ïритуïував, розëиваючи меä на ïіäëогу. Вони з маëенüким риöарем час віä
часу äивиëисÿ оäин на оäного, соïучи віä ïочуттів, що ïереïовнюваëи їх.
А Басüка миготіëа то тут, то там ïо кімнаті, äеäаëі весеëіша й чарівніша.
Оöе-то äëÿ неї ïривіëëÿ! То битва, то ïоëюваннÿ, то втіха і танöі,
і оркестр, і жовнірів сиëа, і найкращий із них — чоëовік, ëюбëÿчий
і коханий. Басÿ знаëа, що її ëюбëÿтü усі, нею миëуютüсÿ, її обожнюютü, що
маëенüкий риöар віä öüого äеäаëі щасëивіший, і вона щасëива, ÿк щасëиві
ïтахи, що навесні розкошуютü у травневому ïовітрі, кричачи гучно
й раäісно.
Äругою за Басею йшëа у ïарі з Аз’єю Ева Нововейсüка, у кармазинному
каïтанику. Моëоäий татарин мовчав, ïогëинутий сëіïучим біëосніжним
виäіннÿм у ïершій ïарі. Ева ж гаäаëа, що він мовчитü, зворушений нею,
і äеäаëі сиëüніше стискаëа його руку, щоб äоäати йому сміëивості.
Аз’ÿ теж часом віäïовіäав їй таким міöним ïотиском, що вона ëеäве могëа
стримати крик боëю, зрештою, робив він öе мимовоëі: ні ïро що не міг
äумати, тіëüки ïро Басю, нічого не бачив, крім Басі, а в äуші ïовторював
страшну обітниöю, що äоможетüсÿ її, хоч би й ïоëовину Русі äовеëосÿ
сïаëити.
Часом, коëи він оговтувавсÿ, йому хотіëосÿ схоïити Еву за горëо
й äушити, мучити її за те, що руку тисне, за те, що стоїтü у нüого на äорозі
äо Басі. Тоäі він ïронизував біäоëашну äівчину жорстоким ïогëÿäом,
а у неї сиëüніше гуïаëо серöе, бо вона гаäаëа, що він äивитüсÿ на неї так
хижо з ëюбові.
У третій же ïарі танöював моëоäий ïан Нововейсüкий із Зосею Боскою.
Схожа не незабуäку, вона äріботіëа біëÿ нüого, ïонуривши очі, а він скакав,
наче необ’їжäжений кінü, що аж скіïки ëетіëи у нüого з-ïіä окутих ïіäборів.
Чуïрина ïіäëетіëа вгору, обëиччÿ взÿëосÿ рум’ÿнöем, широкі нізäрі
розäуëисÿ, ÿк у туреöüкого бахмата. Він кружëÿв Зосю, ÿк вітер кружëÿє
ëисток, і ïіäкиäав у ïовітрÿ. Äуша у нüому розïаëиëасÿ без міри, а віä того,
що в Äикому ïоëі він öіëими місÿöÿми не бачив жінок, Зосüка так ïриïаëа
йому äо серöÿ, що він із ïершого ïогëÿäу закохавсÿ у неї äо нестÿми.
Він час віä часу ïогëÿäав на оïущені äоäоëу її очі, на рум’ÿні щічки, на
округëі груäи, і так миëо йому буëо бачити усе öе, що він аж ïирхав віä
заäовоëеннÿ і äеäаëі сиëüніше викрешував іскри ïіäківками, äеäаëі міöніше
на ïоворотах ïритискав її äо своїх широких груäей, і сміÿвсÿ розкотисто віä
наäміру ïочуттів, і киïів, і закохувавсÿ äеäаëі сиëüніше.
Зосине ніжне серäенüко аж завмираëо, аëе то був зовсім не ïрикрий
страх, — їй äо вïоäоби був вихор, що ïіäхоïив її і ïоніс. Ну чисто тобі
змій! Різних каваëерів бачиëа вона у Яворові, аëе такого темïераментного
не зустрічаëа, і жоäен не танöював, ÿк він, і жоäен не ïригортав, ÿк він.
Сïравжній змій!.. Що з таким уäієш, йому й оïиратисÿ неможëиво...
У настуïній ïарі танöюваëа з ґречним каваëером ïанна Камінсüка, а за
нею Керемовичова і Нересовичова. Їх, äарма що вони міщансüкого стану,
заïросиëи все-таки äо комïанії, бо обиäві äами буëи з хорошими манерами
і äо того ж äуже заможні.
Ïоважний нвірак і äвоє анарäратів з äеäаëі біëüшим зäивуваннÿм
äивиëисÿ на ïоëüсüкі танöі. Старі ïри меäу гомоніëи гучніше й гучніше, так
сюрчатü коники у ïоëі на жнивах. Аëе оркестр гëушив усі гоëоси, а ïосереä
кімнати розгорÿвсÿ у танöюристах моëоäечий заïаë.
Басÿ несïоäівано заëишиëа свого каваëера, ïіäбігëа, заäихавшисü, äо
чоëовіка і бëагаëüно скëаëа ïереä ним руки.
— Міхаëеку! — сказаëа вона. — Жовніри мерзнутü за вікнами, звеëи їм
бочку викотити!
Він, розвесеëившисü, захоäивсÿ öіëувати їй äоëонüки і вигукнув:
— Мені й життÿ не жаëü, тіëüки б тебе ïотішити!
І вискочив у äвір огоëосити жовнірам, хто їхнÿ äоброзичëивиöÿ, бо так
йому хотіëосÿ, щоб вони Басі буëи вäÿчні й аби ще біëüше ëюбиëи її.
Коëи ті у віäïовіäü крикнуëи так огëушëиво, що сніг ïосиïавсÿ з äаху,
маëенüкий риöар розïорÿäивсÿ:
— Ну ж бо, ïаëüнітü із мушкетів! На честü ïані віват!
Ïовернувшисü у кімнату, він застав Басю, ÿка танöюваëа з Аз’єю. Коëи
татарин обнÿв витончену її фігурку, коëи віäчув збëизüка її äиханнÿ й теïëо
її тіëа, він ïіäвів äогори очі й закружëÿв ïереä ним. У äуші він зрікавсÿ
раю, вічного бëаженства, усіх насоëоä у світі й усіх гурій — зараäи неї
оäної.
Аж осü Басÿ завважиëа кармазинний кафтанчик Нововейсüкої, що
ïромайнув ïовз неї, і з öікавості, чи встиг Аз’ÿ освіäчитисÿ äівчині
в коханні, сïитаëа його:
— Ну що, миëостивий ïане, сказав ти їй?
— Ні!
— Чому ж?
— Не час іще! — віäïовів татарин із äивним виразом обëиччÿ.
— А ти äуже закоханий?
— На смертü! На смертü! — завоëав Тугай-беєвич гëухо і тихо, немовби
ворон ïрокаркав.
 І вони танöюваëи äаëі, сëіäом за Нововейсüким, ÿкий вирвавсÿ вïереä.
Інші ïомінÿëи вже ïартнерок, а він і äосі не віäïускав Зосі, часом ëишенü
саäив її на ëаву — трохи ïереïочити й äух ïеревести, а ïотім знову
ïускавсÿ в танок.
Нарешті він став ïереä оркестром, обійнÿв Зосю, äругою рукою взÿвсÿ
у бік і вигукнув музикам:
— Краков’ÿк, хëоïöі! Ну ж бо!
Тої ж миті віäгукнувшисü, ті хваöüко ушквариëи краков’ÿка.
Тоäі Нововейсüкий став ïритуïувати і гучним гоëосом засïівав:
Не струмок то лине
Й у Дністрі розтане,—
То в тобі, дівчино,
Моє серце тане.
Ой-ой!
І öе «ой-ой!» він гаркнув ïо-козаöüкому так, що Зосенüка, серäешна, аж
ïрисіëа зі страху. Ïереëÿкавсÿ і ïоважний нвірак, ÿкий стоÿв ïобëизу,
ïереëÿкаëисÿ äвоє вчених анарäратів, а Нововейсüкий ïовів її äаëі, äвічі
обійшов кімнату і, ставши ïереä музиками, знову засïівав ïро серöе:
Розтривожить хвиля
Річеньку ïривільну, —
Виловити б з неї
Ïерсні два весільні!
Ой-ой!
— Гарні куïëети! — вигукнув ïан Загëоба! — Я вже розуміюсÿ на
öüому, сам скëав чимаëо! Ëови, каваëере, ëови! А коëи виëовиш ïерстенü,
ÿ тобі так засïіваю:
Сïалахне дівчина,
Якщо ти кресало, —
Тож креши, щоб синя
Іскра їй заïала!
Ой-ой!
— Віват! Віват ïан Загëоба! — завоëаëи офіöери і все äобірне
товариство, ще й так гучно, що ïереëÿкавсÿ ïоважний нвірак, ïереëÿкаëисÿ
äвоє вчених анарäратів і в наäзвичайному ïоäиві втеëющиëисÿ оäин
в оäного.
 А ïан Нововейсüкий зробив іще äва коëа й ïосаäив нарешті на ëаву
засаïану й ïереëÿкану сміëивістю каваëера Зосю. Ëюбий він був їй, такий
віäважний і щирий, ÿк вогонü, аëе саме тому, що вона такого äосі не
зустрічаëа, її ïойнÿëо збентеженнÿ, і äівчина, оïустивши очі, сиäіëа тихо, ÿк
мишка.
— Чого ти мовчиш, миëостива ïанно? Журишсÿ чому? — заïитав ïан
Нововейсüкий.
— Бо тато в невоëі, — тоненüким гоëосом віäïовіëа Зосÿ.
— Öе нічого, — віäïовів юнак, — танöювати не гріх! Ïогëÿнü,
миëостива ïанно, тут у кімнаті нас äесÿтка зо äва каваëерів, і, мабутü,
жоäен із нас своєю смертю не ïомре — або віä стріë ïогансüких, або
в ïоëоні. Оäин сüогоäні, äругий завтра! У тутешніх краÿх кожен когосü зі
своїх утратив, а весеëимосÿ ми тому, щоб Госïоäü не ïоäумав, що ми на
сëужбу нарікаємо. От що! Танöювати не гріх! Усміхнисÿ, миëостива ïанно,
ïокажи оченÿта свої, а то ÿ ïоäумаю, що не ëюбий тобі!
Зосÿ оченÿт своїх, ïравäа, не ïіäнÿëа, зате куточки губ її трохи
зäригнуëисÿ, і äві ÿмочки з’ÿвиëисÿ у неї на рум’ÿних щічках.
— Чи ïоäобаюсü ÿ тобі, миëостива ïанно, хоч трішки? — знову заïитав
каваëер.
А Зосÿ на öе гоëосочком ще тоншим:
— Ну... звісно...
Ïочувши öе, ïан Нововейсüкий ïіäскочив на ëаві і, схоïивши Зосині
руки, ïочав обсиïати їх ïоöіëунками, ïримовëÿючи:
— Ïроïав ÿ! Чого критисÿ! Закохавсÿ ÿ у тебе, миëостива ïанно, äо
смерті! Нікого мені, окрім тебе, не треба! Красуне ти моÿ! Ëеëечко! Як же
ти ëюба мені! Завтра матері äо ніг уïаäу! Та що там завтра! Сüогоäні ж,
аби ëишенü знати, що ÿ тобі ïоäобаюсü!
Грім ïостріëів за вікном загëушив Зосину віäïовіäü. Öе зраäіëі жовніри
ïаëиëи на честü Басі, аж вікна äрижаëи, стіни трÿсëисÿ. Ïереëÿкавсÿ
втретє ïоважний нвірак, ïереëÿкаëисÿ äвоє вчених анарäратів, а ïан
Загëоба, що стоÿв біëÿ них, ïочав засïокоювати їх ëатиною:
— Apud Polonos, — сказав він їм, — nunguam sine clamore et strepitu
gaudia fiunt********.
Зäаваëосÿ, усі тіëüки й чекаëи öüого заëïу з мушкетів, щоб усією äушею
віääатисÿ весеëощам. Звична шëÿхетсüка äоброïристойністü зміниëасÿ
стеïовою äикістю. Загримів оркестр, танöюристи закружëÿëи в ураганному
вихорі, загоріëисÿ, забëищаëи очі, віä гоëів ішëа ïара. Навітü старі
ïустиëисÿ в танок, гучні окрики ëунаëи щохвиëини, усі гуëÿëи, ïиëи
з Басиного черевичка, ïаëиëи з ïістоëетів ïо Евчиних ïіäборах.
Так гуëÿв, шумів, гримів і сïівав Хреïтів аж äо ранку, що навітü звірі
у ïобëижніх ïущах ïоховаëисÿ віä страху чимгëибше у ëісові хащі. А ïозаÿк
öе віäбуваëосÿ маëо не наïереäоäні найстрашнішої війни із туреöüкими
ïоëчищами й наä усіма нависëа загроза і загибеëü, äивувавсÿ öим ïоëüсüким
жовнірам ïоважний нвірак і äвоє вчених анарäратів äивуваëисÿ не менше.

******** У поляків радість завше супроводжується криками і гуркотом (лат.).

 РОЗДІЛ ХХХІV

Настуïного äнÿ сïаëи всі äоïізна, окрім карауëüних і маëенüкого риöарÿ,

котрий нікоëи зараäи забави не занеäбував сëужби.
Моëоäий ïан Нововейсüкий теж ïіäхоïивсÿ ëеäü сіріëо, бо Зосÿ Боска
буëа йому миëіша, аніж м’ÿке ëіжко. Зранку гарно вбравшисü, ïішов він
у кімнату, в ÿкій учора танöюваëи, щоб ïосëухати, чи не äоëинає шурхіт із
ïриëегëих кімнат, äе розташуваëисÿ жінки.
У кімнаті ïані Боскої вже чувсÿ ÿкийсü рух, аëе нетерïëÿчому юнакові так
кортіëо ïобачити Зосю, що, вихоïивши кинäжаë, він захоäивсÿ
викоëуïувати ним мох і гëину ïоміж коëоäами, аби боäай у шïарину оäним
оком на неї гëÿнути.
За öим викоëуïуваннÿм і заскочив його ïан Загëоба. Зайшовши
з чотками і віäразу зäогаäавшисü, у чім річ, він навшïинüки набëизивсÿ äо
риöарÿ і взÿвсÿ äубасити його ïо сïині санäаëовими намистинами.
Той тікав, намагаючисü вивернутисÿ, хоч і ïочувавсÿ збентеженим,
а старий ганÿвсÿ за ним і стüобав, ïовторюючи:
— Ах ти турок, татарин сÿкий-такий, осü тобі, осü тобі! Exorcizo te********.
А mores******** äе? За жінками ïіäгëÿäати? А осü тобі, осü тобі!
— Äоброäію! — воëав ïан Нововейсüкий, — не гоäитüсÿ, щоб свÿщенні
чотки за батіг ïравиëи! Ïомиëуйте, не мав ÿ грішних ïомисëів!
— Не гоäитüсÿ, кажеш, свÿтими чотками тебе ëуïöювати? А от
і неïравäа! Свÿчена верба у ïереäвеëикоäню неäіëю теж за різку ïравитü!
Чотки öі коëисü буëи ïогансüкими, Субагазі наëежаëи, аëе ÿ їх ïіä
Збаражем у нüого віäібрав, а ïотім їх нунöій аïостоëüсüкий ïосвÿтив.
Ïогëÿнü-но, сïравжній санäаë!
— Якщо сïравжній санäаë, то ïахнути має.
— Мені чотками ïахне, а тобі äівиöею. Осü огрію тебе ÿк сëіä межи
ïëечі, бо нема нічого ëіïшого äëÿ вигнаннÿ біса, аніж свÿті чотки!
— Життÿм ïрисÿгаю, не мав ÿ грішних ïомисëів!..
— Вихоäитü, ïобожністü тебе наïоумиëа äірку коëуïати?
— Не ïобожністü, а коханнÿ, ще й таке, що не äивно, ÿк розірве мене,
мовби гранатою! Як на сïовіäі кажу, свÿта ïравäа! Ґеäзі конÿ так уëітку не
мучатü, ÿк ïочуттÿ мене змучиëо!
 — Гëÿäи, чи не гріховна öе ïохітü, ти ж на місöі не міг устоÿти, коëи
ÿ зайшов, із ноги на ногу ïереминавсÿ, наче на вугëинах стоÿв.
— Нічого ÿ не бачив, Бог свіäок, шïарину тіëüки коëуïав!
— Ох, моëоäістü!.. Кров не воäиöÿ!.. Мені й то часом äовоäитüсÿ себе
гамувати, бо ще у мені leo******** живе, gui guerit guem devore********. А ÿкщо
чисті маєш наміри, то ïро оäруженнÿ äумаєш?
— Ïро оäруженнÿ? Боже миëостивий! Та ïро що ж мені ще äумати? Не
ïросто äумаю, а наче хто мене шиëом äо того ïіäганÿє! Ти, ваша миëостü,
не знаєш, ëибонü, що ÿ учора вже ïані Боскій віäкривсÿ і у батüка згоäи
сïитав?
— З сірки й ïороху хëоïеöü, кат би тебе взÿв! Якщо так, то öе зовсім
інша річ! Говори, оäначе, ÿк усе буëо?
— Ïані Боска ïішëа вчора у кімнату Зосі хустку винести, а ÿ за нею.
Обернуëасÿ вона: «Хто там?» А ÿ бух їй äо ніг: «Бийте мене, мамо, аëе
Зосю віääайте, щастÿ моє, коханнÿ моє!» Ïані Боска, схаменувшисü трохи,
так каже: «Усі тебе тут, миëостивий ïане, хваëÿтü і за гіäного каваëера
маютü, а в мене чоëовік у невоëі, Зосüка без оïіки заëишиëасÿ. І все-таки
зараз ÿ віäïовіäі не äам, і завтра не äам, тіëüки згоäом, та й тобі,
миëостивий ïане, теж батüківсüкий äозвіë оäержати треба». Сказаëа і ïішëа
собі, може, ïоäумаëа, що ÿ усе öе сï’ÿну. Та й ïравäа, ÿ був наïіäïитку...
— Ïусте! Усі наïіäïитку буëи! А ти ïомітив, ÿк у нвірака öüого
з анарäратами кëобуки набік з’їхаëи?
— Ні, не ïомітив, бо розмірковував, ÿк би чимскоріше у батüка згоäу
виманити.
— Важко äовеëосÿ?
— Уранöі ïішëи ми з ним обоє на квартиру. Коваëü кëеïëе, ïоки теïëе,
от ÿ й ïоäумав: äобре б ïромаöати обережно, ÿк батüко äо моєї затії
ïоставитüсÿ, і так йому кажу: «Ïосëухайте, батüку, така ïриïаëа мені охота
на Зосüöі оженитисÿ, що край мені ваша згоäа ïотрібна, а ÿк не äасте її,
ÿ äо венеöійöів сëужити ïоäамсÿ, і тіëüки ви мене й бачиëи». Він ÿк
кинетüсÿ на мене! «Ти сÿкий-такий, — каже, — і без згоäи чуäово
обхоäишсÿ! Котисÿ äо венеöійöів своїх або äівку бери, та ïро оäне
ïоïереäжаю, що ні гроша не äам не ëише з мого, а й із материного
äобра — усе öе моє!»
Ïан Загëоба виïнув нижню губу.
— О, кеïсüко!
 — Ïостривай, ваша миëостü! Я ÿк ïочув öе, то й кажу йому: «Та хіба
ж ÿ ïрошу чого чи вимагаю? Бëагосëовеннÿ мені ïотрібне, і нічого біëüше,
бо того äобра ïогансüкого, що його ÿ шабëею äобув, мені на ïристойну
оренäу, а то й на своє сіëüöе стане. А материне нехай Евöі на ïосаг буäе,
та й ÿ ще жменю-äругу бірюзи їй усиïëю, та атëасу, та ïарчі сувій, а чорної
гоäини ще й вас, батüку, готівкою виручу».
Тут батüка öікавістü узÿëа.
— Ти такий багатий? — ïитає мене. — Боже ïравеäний! Звіäки? Зі
зäобичі? Ти ж ïоїхав гоëісінüкий, ÿк туреöüкий свÿтий!
— Ïобійтесÿ Бога, батüку! — віäïовіäаю йому. — Я ж оäинаäöÿтü ëіт
оöією рукою махав, і, кажутü, нівроку, ÿк же буëо äобру не ïризбиратисÿ?
Я міста бунтівні штурмував, у ÿких гуëüтÿї і татарва накоïичиëи куïи
найвіäбірнішої зäобичі, ÿ з мурзами бивсÿ і з розбійниöüкими ватагами,
а зäобич ішëа й ішëа. Брав ÿ тіëüки те, що саме ïëивëо в руки, нікого не
грабував, а, ïроте, äобро й äаëі ïрибуваëо, і, ÿкби не ïиÿтики, набраëосÿ б,
мабутü, на äва таких скарби, ÿк ваш батüківсüкий.
— А що старий на öе? — äоïитувавсÿ розвесеëіëий ïан Загëоба.
— Батüко був сïантеëичений, не сïоäівавсÿ він такого, й віäразу за
марнотратство став мені äорікати: «Міг би, каже, кар’єру зробити, аëе
такий вітрогон, такий ïихатüко, що тіëüки тринüкати ëюбитü та магната
з себе вäає, усе змарнує, нічого не втримає». Ïотім äоïитëивістü узÿëа
гору, і батüко взÿвсÿ äетаëüно виïитувати, що ÿ маю, а ÿ, ïобачивши, що
коëи öією коëомаззю воза змащувати, то й äоїхати можна, не ëише не втаїв
нічого, а ще й ïрибрехав трохи, хоч і не раäий öüому, бо гаäаю: хто бреше,
той і краäе. Батüко за гоëову схоïивсÿ і ïоринув у розäуми: те й те
äокуïити б можна, те й те ïровернути, жиëи б ми з тобою у сусіäстві, а ÿ,
ïоки тебе не буäе, за всім би нагëÿäав. І зарюмсав ïоважний мій батечко.
«Аäаме, — каже, — зäаєтüсÿ мені, веëüми ïіäхоäитü äëÿ тебе öÿ äівка, äо
того ж сам ïан гетüман її оïікає, тут теж може користü бути. Аäаме, —
каже, — гëÿäи ж, бережи äругу мою äочку, не кривäü її, а то ÿ і на
смертному оäрі тобі не ïрощу». А ÿ, ваша миëостü, тіëüки увив собі, що
Зосю кривäÿтü, ÿк зареву! Уïаëи ми з батечком оäин оäному в обійми
і риäаëи accurate******** äо ïерших ïівнів!
— Шеëüма старий! — буркнув ïан Загëоба.
А ïомовчавши, згоäом äоäав:
 — Хе! То й сïравäі скоро може весіëëÿ бути і нова ïотіха у Хреïтові, äо
того ж масëÿна бëизüко, треба ïосïішати!
— Завтра й буëо б весіëëÿ, ÿкби віä мене заëежаëо! — заïаëüно
вигукнув Нововейсüкий. — Та бачте, ваша миëостü, віäïустка у мене
закінчуєтüсÿ, а сëужба öе сëужба, äо Рашкова мені треба вертатисÿ. Аëе
ÿ знаю, ïан Рущиöü мене ще віäïуститü! Тіëüки б у жінок затримки не
буëо. Бо ÿ äо матері, вона: «чоëовік у невоëі», ÿ äо äонüки, і вона туäи ж:
«батечко в невоëі». Я, чи що, їхнüого батечка у ïоëоні тримаю? Страх
отаких осü ïереïон боюсÿ, ÿкби не öе, ÿ ксüонäза Камінсüкого за сутану
сïіймав би і тримав, аж ïоки б він нас із Зосею ïовінчав. Та вже коëи
жінки собі в гоëову що візüмутü, обöенüками не витÿгнеш. Я б останній
гріш віääав, ïішов би сам ïо тестÿ, та ніÿк не можна! Та й ніхто не знає,
äе він там, може, вмер уже, і що тоäі? Аëе ÿк мені веëÿтü його чекати, ÿ äо
Страшного суäу чекатиму!
— Ïіотрович із нвіраком та анарäратами вранöі у äорогу вирушаютü, то
невäовзі й вісті буäутü.
— Боже миëий! Öе сиäи біëÿ морÿ і жäи ïогоäи! Äо весни нічого бути не
може, а ÿ тим часом усохну, ÿк ïити äати. Ваша миëостü! Усі вірÿтü
у розум ваш і äосвіäченістü, вибийте у жінок із гоëови оте чеканнÿ! Навесні
війна, миëостивий ïане! Тіëüки Бог знає, що з нами станетüсÿ. А ÿ ж із
Зосею хочу оäружитисÿ, а не з батечком, чого ж öе мені за ним зітхати?
— Умов жінок ïоїхати äо Рашкова і там осеëитисÿ. Туäи й вісті скоріше
äійäутü, і, ÿкщо Ïіотрович знайäе Боского, йому там äо вас шаïкою
äокинути. І ще: ÿ що можу — зробëю, аëе ти і Басю ïоïрохай, нехай за
тебе застуïитüсÿ.
— Буäу ïрохати, буäу, äіäüко б мене...
Öієї миті äвері риïнуëи, й увійшëа ïані Боска. Ïан Загëоба кëіïнути не
встиг, ÿк моëоäий Нововейсüкий бухнувсÿ їй äо ніг, на ïовен зріст розтÿгсÿ
на ïіäëозі, зайнÿвши ïівкімнати могутнім своїм тіëом, і захоäивсÿ воëати:
— Є äозвіë батüківсüкий! Äавай, мати, Зосüку! Äавай, мати, Зосüку!
Äавай, мати, Зосüку!
— Äавай, мати, Зосüку! — завторував басом ïан Загëоба.
Крики öі виманиëи ëюäей із сусіäніх кімнат: увійшëа Басÿ, вийшов із
канöеëÿрії ïан Міхаë, а невäовзі з’ÿвиëасÿ й Зосÿ. Äівчині, зäаєтüсÿ, не
виïаäаëо зäогаäуватисÿ, ïро що йäетüсÿ, ïроте вона враз сïаëахнуëа ÿк
маків öвіт і, äоброïристойно скëавши руки, стуëивши губки бантиком
і ïонуривши очі, стаëа ïіä стіною. Басÿ віäразу ïіäтримаëа юнака, ïан
Міхаë ïобіг ïо старого Нововейсüкого. Той, ïрийшовши, висëовив
невäовоëеннÿ, що син обійшовсÿ без його красномовства, оäначе ïриєäнавсÿ
äо ïроханнÿ.
Ïані Боска, котрій сïравäі бракуваëо чоëовікової турботи, розïëакаëасÿ
і зрештою ïристаëа і на ïроханнÿ Аäама, і на те, щоб їхати з Ïіотровичем
äо Рашкова й там чекати чоëовіка. І аж тоäі, усÿ в сëüозах, звернуëасÿ äо
äочки.
— Зосю, — мовиëа вона, — а чи äо серöÿ тобі наміри ïанів
Нововейсüких?
Усі ïогëÿäи звернуëисÿ äо Зосі, а вона, стоÿчи ïіä стіною, втуïиëасÿ, ÿк
завжäи, в ïіäëогу, ïомовчаëа трохи, а ïотім, узÿвшисü рум’ÿнöем äо
кінчиків вух, вимовиëа ëеäü чутно:
— Äо Рашкова хочу...
— Красуне ти моÿ! — гаркнув ïан Аäам і, ïіäскочивши äо äівчини,
схоïив її в обійми.
А äаëі закричав так, що заäрижаëи стіни:
— Моÿ вже Зосüка, моÿ, моÿ!..

******** Бісів (із тебе) виганяю (лат.).

******** Скромність (лат.).
******** Лев (лат.).
******** Котрий шукає, кого з’їсти (лат.).
******** Якраз (лат.).
 РОЗДІЛ ХХХV

Віäразу ïісëÿ заручин моëоäий ïан Нововейсüкий виїхав äо Рашкова, щоб

знайти і ïривести äо ëаäу житëо äëÿ матері й äочки Боских. Через äва
тижні ïісëÿ його віä’їзäу вервечкою вирушиëи в äорогу і хреïтівсüкі гості:
нвірак, äвоє анарäратів, Керемовичова, Нересовичова, Сеферович, мати
й äочка Боскі, äвоє Ïіотровичів, старий ïан Нововейсüкий і ще äекіëüка
кам’ÿнеöüких вірменів, чисëенні сëуги й озброєна чеëÿäü, що охоронÿëа
ïокëажу, а також тÿгëова і в’ючна хуäоба. Ïіотровичі й äуховні ïосëанöі
ечміаäзинсüкого ïатріарха маëи намір ïереïочити в Рашкові, зібрати там
віäомості ïро äорогу й рушити äаëі äо Криму. Решта ж вирішиëа ïоки що
осісти у Рашкові й там чекати, хоч би й äо веснÿного розëиву, ïоверненнÿ
ïоëонених, а саме ïана Боского, моëоäого Сеферовича і äвох куïöів, за
ÿкими äуже знуäüгуваëисÿ їхні äружини.
Äорога буëа важка, бо йшëа через гëухі ïущі й круті ÿри. На щастÿ,
виïав щеäрий і сухий сніг, ëижнÿ буëа розкішна, а війсüкові загони
у Могиëеві, Ямïоëі й Рашкові організовуваëи безïеку. Азба-бей був
розбитий уïенü, розбійники ïовішені або розсіÿні, а татари зимової ïори
через віäсутністü кормів не з’ÿвëÿëисÿ на своїх звичних шëÿхах.
А ще ïан Нововейсüкий обіöÿв, ÿкщо äістане на öе äозвіë ïана Рущиöÿ,
вийти їм назустріч із äесÿтком-äругим вершників. Тож їхаëи всі охоче
і в баäüорому настрої. Зосÿ ëаäна буëа іти за ïаном Аäамом хоч на край
світу. Ïані Боска і äві вірменки сïоäіваëисÿ незабаром ïобачити своїх
чоëовіків. Ïравäа, Рашків містивсÿ äесü у äрімотних ëісах, на краю
христиÿнсüкого світу, аëе ж не на все життÿ їхаëи вони туäи, і навітü
ненаäовго. Навесні маëа бути війна, ïро неї говориëи всюäи у ïрикорäонні,
тож треба буëо, зустрівши ïоäружжÿ, заäëÿ безïеки ïовернутисÿ назаä із
ïершим теïëим вітерöем.
Ева, ïосëухавшисü ïані Воëоäийовсüкої, заëишиëасÿ у Хреïтові.
Батüко не äуже наïоëÿгав, щоб вона їхаëа з ним, тим ïаче, що зоставëÿв
він її у такій шанованій роäині.
— Я її безïечно віäішëю або й сама ïривезу, — говориëа йому Басÿ, —
наäто вже хочетüсÿ мені ïобачити раз у житті страшний öей корäон, ïро
ÿкий ÿ змаëечку багато чуëа. Навесні, коëи äороги зачорніютü віä чамбуëів,
чоëовік мені не äозвоëитü, а теïер, ïоки Евка у мене заëишитüсÿ, äобра
буäе нагоäа. Тижнів за äва ïочну чоëовіка уïрохувати, а äесü за три
і äозвіë матиму.
— Чоëовік, spero********, без наäійного ескорту вас і взимку не віäïуститü.
— Якщо зможе, сам зі мною ïоїäе, а ні, то Аз’ÿ нас суïровоäжуватиме
з äвомастами, а то й біëüше вершників, ÿ чуëа, що його й так äо Рашкова
ïосиëаютü.
На öüому розмова закінчиëасÿ, і Ева заëишиëасÿ. Басÿ ж, окрім
сïравжніх ïричин, ÿкі вона віäкриëа старому Нововейсüкому, маëа й свій
розрахунок.
Їй хотіëосÿ ïоëегшити Аз’ї збëиженнÿ з Евою, бо моëоäий татарин
ïочинав її неïокоїти. На розïитуваннÿ її він казав, ïравäа, що ëюбитü Еву,
що äавнє коханнÿ у нüому не згасëо, аëе, стіëüки разів заëишаючисü із
äівчиною на самоті, мовчав. А вона тим часом у öüому хреïтівсüкому
безëюääі закохаëасÿ у хëоïöÿ äо нестÿми. Його äика, аëе ïишна вроäа,
äитинство, ïровеäене у жорстких руках ïана Нововейсüкого, його знатне
ïохоäженнÿ, таїна, що äовго тÿжіëа наä ним, і, нарешті, воєнна сëава її гетü
зачаруваëи. І вона чекаëа тіëüки хвиëини, щоб віäкрити йому своє ïаëке
серöе, щоб сказати: «Аз’ÿ, ÿ змаëечку тебе кохаю!» — і вïасти в його
обійми, і ïрисÿгнути в коханні äо смерті. А він тим часом мовчав, зöіïивши
зуби.
Ïоïервах Ева äумаëа, що ïрисутністü батüка і брата утримуютü Аз’ю віä
освіäченнÿ. Аëе згоäом її ïойнÿв несïокій. Батüко і брат, без сумніву,
чиниëи б їм ïереïони, та тіëüки äоти, äоки Аз’ÿ оäержитü шëÿхетсüке
званнÿ, ïроте він міг хоч би ïереä нею віäкритисÿ, і тим швиäше й щиріше,
чим біëüше ïереïон ставаëо на шëÿху.
А він мовчав.
Сумніви закраëисÿ нарешті у äушу äівчини, вона розïовіëа ïро них Басі,
а та взÿëасÿ втішати її, говорÿчи:
— Безïеречно, хëоïеöü він äивний і страшенно ïотайний, аëе ÿ вïевнена,
він кохає тебе, — сам не раз казав мені, та й äивитüсÿ на тебе ÿкосü
особëиво, не так, ÿк на інших.
Ева сумно ïохитаëа гоëовою:
— Інакше, öе äостеменно, тіëüки от не знаю, коханнÿ öе у його ïогëÿäі
чи ненавистü.
— Гоäі, Евко, не меëи äурниöü, за віщо йому ненавиäіти тебе?
— А кохати за що?
 Басÿ ïочаëа гëаäити її обëиччÿ своєю маëенüкою ручкою.
— А за що мене Міхаë кохає? За що брат твій, ëеäве ïобачивши Зосю,
віäразу ж у неї закохавсÿ?
— Аäам завше був хуткий.
— Аз’ÿ ж горäий і віäмови боїтüсÿ, особëиво з боку твого батüка, бо
брат, сам ïокохавши, ëегше зрозуміє серäечні муки. Осü воно ÿк! Не буäü
нерозумною, Евко, і не бійсÿ. Я Аз’ю ïокартаю äобре, ïобачиш, ÿким він
стане сміëивöем.
Того самого äнÿ Басÿ ïобачиëасÿ з Аз’єю і ïотім ïритüмом кинуëасÿ äо
Евки.
— Все! — завоëаëа вона з ïорога.
— Що? — сïаëахнувши, заïитаëа Евка.
— Я так йому сказаëа: «Що ти собі, миëостивий ïане, äумаєш?
Невäÿчністю мене нагоäувати хочеш, так? Я зумисне Евку тут заëишиëа,
щоб ти, миëостивий ïане, скориставсÿ нагоäою, а ÿкщо не скористаєшсÿ,
нарікай на себе. Через äва, щонайбіëüше три тижні, ÿ віäішëю її äо
Рашкова, а може статисÿ, і сама з нею ïоїäу, і ти, миëостивий ïане, сÿäеш
на міëину». Він аж на обëиччі змінивсÿ, ÿк ïочув ïро віä’їзä äо Рашкова,
аж äо ніг мені ïриïав. «Ну що скажеш?» — заïитую, а він: «У äорозі, —
каже, — віäкрию, що в мене на серöі. Там раäше нагоäа буäе, там
станетüсÿ те, чому суäиëосü статисÿ. У всüому ïризнаюсü, усе віäкрию, не
можу біëüше терïіти öієї муки нестерïної!» Аж губи у нüого затремтіëи, він
ïереä öим сиëüно був засмучений, бо ëисти ÿкісü неïриємні сüогоäні вранöі
оäержав із Кам’ÿнöÿ. Äо Рашкова, сказав він, йому все оäно треба
вирушати, у чоëовіка мого äавно вже є на öе наказ гетüмана, тіëüки час
у тому наказі не стоїтü, бо заëежитü він оä ïеремов, ÿкі він із татарсüкими
ротмістрами веäе. «А зараз, — каже, — саме öей час настав, ïора вже
мені туäи, äо них, за Рашків, їхати, тож заоäно і вас, миëостива ïані,
й ïанну Еву віäвезу». Я віäïовіëа йому, що не знаю ще, чи ïоїäу, чи буäе
на öе äозвіë Міхаëа. Ïочувши öе, він äуже зëÿкавсÿ. Ну й äурненüка ж ти,
Евко! Кажеш, що він тебе не кохає, а він мені äо ніг уïав і так уже
вмовëÿв, щоб і ÿ їхаëа, кажу тобі, ну ïросто скімëив, мені äо сëіз його жаëü
стаëо. А знаєш, чому він öе зробив? Він оäразу ж і сказав мені. «Я, —
каже, — серöе своє віäкрию, та тіëüки без застуïниöтва вашої миëості
нічого у ïанів Нововейсüких äомогтисÿ не зможу, хіба що ненавистü і в них,
і в собі розбуäжу. У руках вашої миëості äоëÿ моÿ, мука моÿ, мій
ïорÿтунок, а ÿкщо ви, миëостива ïані, не ïоїäете, то ëіïше б земëÿ мене
ïогëинуëа, ëіïше б у вогні мені згоріти!» Осü ÿк він кохає тебе! Аж
ïоäумати страшно! Якби ти бачиëа, ÿкий він ïри öüому мав вигëÿä —
зëÿкаëасÿ б!
— Ні, ÿ його не боюсÿ! — віäïовіëа Евка.
І ïочаëа öіëувати Басині руки.
— Їäü із нами! — ïромовиëа вона збуäжено. — Їäü із нами! Ти оäна
можеш урÿтувати нас, ти оäна не ïобоїшсÿ сказати батüкові, ти оäна
зможеш чогосü äомогтисÿ. Їäü із нами! Я äо ніг ïанові Воëоäийовсüкому
кинусÿ, щоб він тобі їхати äозвоëив. Без тебе батüко з Аз’єю за ножі
схоïëÿтüсÿ! Їäü із нами! Їäü із нами!
Кажучи öе, вона сïовзëа äо Басиних коëін і з ïëачем їх обнÿëа.
— Äастü Бог, ïоїäу! — віäïовіëа Басÿ. — Міхаëові все ÿк є розкажу
і наäокучатиму йому ïроханнÿми. Нинüки й самій їхати безïечно, а вже тим
ïаче з такою чисëенною стражею. Може, й Міхаë ïоїäе, а ні, то він має
серöе äобре, згоäитüсÿ. Накричитü сïершу, аëе ÿк ïобачитü, що
ÿ засмутиëасÿ, віäразу ïочне äовкоëа мене хоäити, в очі загëÿäати
і згоäитüсÿ. Я воëіëа б, щоб він сам міг ïоїхати, бо мені без нüого так
тоскно, та що враäиш! Я ж їäу, аби вам ÿкосü äоïомогти... Тут не
забаганка моÿ, ваша äоëÿ вирішуєтüсÿ. Міхаë тебе ëюбитü
і Аз’ю ëюбитü — він ïогоäитüсÿ.
Аз’ÿ ж ïісëÿ ïобаченнÿ з Басею ïомчав äо себе на квартиру мов на
криëах, весеëий і раäісний, ніби оäужав ïісëÿ тÿжкої хвороби.
За хвиëину äо öüого нестерïний розïач терзав його äушу. Того ранку віä
оäержав ëиста віä ïана Богуша. Осü що буëо в нüому:
«Ëюбий мій Аз’ÿ! Я затримавсÿ у Кам’ÿнöі й äо Хреïтова ïоки що не
ïоїäу і через те, що маю багато кëоïоту, і через те, що нема чого.
У Яворові ÿ був. Ïан гетüман не ëише не äає тобі ïисüмового äозвоëу і не
має наміру своїм авторитетом ïрикривати твоїх шаëених заäумів, а й веëитü
тобі — ïіä загрозою ïозбавити миëості — негайно заäумів öих зректисÿ.
Я теж збагнув, обміркувавши: все, ïро що ти мені говорив, — єресü, бо
христиÿнсüкому ïоëітичному нароäові у такі оборуäки з бусурманами
встуïати — гріх і соромно буëо б ïереä усім світом шëÿхетсüкі ïривіëеї
зëоäіÿм, розбійникам і кровоïивöÿм розäавати. Ти сам розкинü розумом,
а ïро гетüмансüку буëаву й äумати забуäü, не äëÿ тебе вона, хоч ти і син
Тугай-беÿ. А ÿкщо хочеш ëаску гетüмана ÿкнайшвиäше ïовернути, то чином
своїм заäовоëüнÿйсÿ, а особëиво ïрискор ïеремови з Кричинсüким,
Творовсüким, Аäуровичем та іншими, öим найëіïше висëужишсÿ.
Наказ тобі віä гетüмана, що маєш робити, наäсиëаю у öüому ëисті,
а ïанові Воëоäийовсüкому — розïорÿäженнÿ віä гетüмана, щоб тобі
з твоїми ëюäüми віëüний виїзä і в’їзä äаваëи і не чиниëи ïереïон. Наïевно,
час тобі вже з ротмістрами зустрітисÿ, ïокваïсÿ з öим і ïиëüно ïовіäомëÿй
мені в Кам’ÿнеöü, що там, на äругому боöі, чути.
Нехай буäе з тобою миëістü Божа, завше твій äоброзичëивеöü Марöин
Богуш із Зембëіö, ïіäстоëій новогруäсüкий».
Моëоäий татарин, оäержавши öüого ëиста, страшенно розëютивсÿ.
Сïершу він на кëаïтики ïорвав ëиста, ïотім скоëов стоëа кинäжаëом,
нарешті ïогрожував, що заріже себе і вірного Хаëіма, котрий навкоëішки
бëагав не робити öüого, аж ïоки він схоëоне віä гніву і віäчаю. Ëист öей
äëÿ Аз’ї був ïрикрим уäаром. Замки, ÿкі вибуäуваëи його ïиха
й марносëавство, розсиïаëисÿ на ïорох, заäуми буëи знищені. Він міг стати
третім гетüманом Речі Ïосïоëитої і навітü інкоëи вирішувати її äоëю,
а теïер йому світиëо заëишитисÿ невіäомим офіöером, äëÿ ÿкого вершина
амбіöії — шëÿхетсüке званнÿ. У своїй заïаëüній уÿві він щоäнÿ бачив юрби,
ÿкі биëи йому чоëом, теïер же він змушений був бити чоëом ïереä іншими.
І ні на що виÿвиëосÿ, що він син Тугай-беÿ, що кров могутніх войовників
тече в його жиëах, що в äуші у нüого зароäиëисÿ веëикі заäуми, — ні äо
чого! Усе ні äо чого! Життÿ він ïроживе невизнаний і в невіäомості ïомре у
ÿкійсü забутій Богом фортеöі. Оäнісінüке сëово ïіäрізаëо йому криëа, оäне
«ні!» ïозбавиëо його можëивості орëом ширÿти у ïіäнебессі, віäтеïер він
муситü черв’ÿком ïовзати ïо земëі.
Аëе все öе ніщо у ïорівнÿнні з тим, ÿке щастÿ він утратив. Та, за
воëоäіннÿ ÿкою він оääав би своє життÿ, та, äо кого він ïаëав неймовірною
ïристрастю, кого ïокохав очима, серöем, äушею, усім єством, нікоëи вже не
буäе йому наëежати. Ëист віäібрав у нüого Басю, ÿк і гетüмансüку буëаву.
Хмеëüниöüкий міг викрасти Чаïëинсüку, могутній Аз’ÿ, Аз’ÿ-гетüман теж
міг викрасти чужу äружину й віäстоÿти її хоч би і в борні з усією Річчю
Ïосïоëитою, аëе у ÿкий сïосіб äоможетüсÿ її Аз’ÿ, татарсüкий ïоручик, що
сëужитü ïіä рукою її чоëовіка?
Коëи він äумав ïро öе, світ уÿвëÿвсÿ йому в чорному світëі, зäававсÿ
ïорожнім і ïохмурим. Чи не краще вмерти, аніж жити без усÿкого сенсу,
без щастÿ, без наäії, без коханої жінки? Гнітиëо його öе тим страшніше, що
він не сïоäівавсÿ öüого уäару, навïаки, беручи äо уваги стан Речі
Ïосïоëитої, загрозу ïрийäешнüої війни, сëабкістü гетüмансüких війсüк і ту
користü, ÿку заäуми його могëи б äати Речі Ïосïоëитій, він із кожним äнем
ïереконувавсÿ, що гетüман схваëитü його ïëани. А тим часом наäії його
розвіÿëисü ÿк äим ïіä вітром. Що заëишаëосÿ йому? Зректисÿ сëави,
веëичі, щастÿ. Аëе він не був на öе зäатний. Ïершої миті шаëений гнів
і розïач ïойнÿëи його. Жар ïроник äо кісток і нестерïно ïік його, він вив
і скреготів зубами, а äумки, такі ж ïекучі й мстиві, оäна за оäною ïроëітаëи
у нüого в гоëові. Він хотів ïомститисÿ Речі Ïосïоëитій, гетüманові,
Воëоäийовсüкому, навітü Басі. Хотів ïіäнÿти своїх ëиïеків, ïеребити äо
ноги гарнізон, усіх офіöерів, увесü Хреïтів, убити Воëоäийовсüкого, а Басю
викрасти і ïіти з нею на моëäавсüкий берег, а ïотім і äаëі, у Äобруäжу,
і ще äаëі, хоч би й äо самого Öаргороäа, хоч би й у азіатсüкі ïустеëі.
Аëе вірний Хаëім був невіäстуïно ïри нüому, та й сам він, оговтавшисü
ïісëÿ наïаäу сказу й розïачу, збагнув марністü своїх намірів.
Аз’ÿ і тим ще був схожий на Хмеëüниöüкого, що у нüому, ÿк
і в Хмеëüниöüкому, уживаëисÿ ëев зі змієм. Ну, вäаритü він із вірними
ëиïеками на Хреïтів — і що? Та невже ж чуткий ÿк журавеëü
Воëоäийовсüкий äастü себе ошукати? А хоч би й так, хіба äастü себе
зäоëати öей усëавëений наїзник, у нüого äо того ж і біëüше жовнірів ïір
рукою, і кращі вони. А втім, ÿкби навітü Аз’ÿ його ïереміг, що äаëі? Ïіäе
він униз річкою äо Ягорëика, äовеäетüсÿ äорогою гарнізони знищити
у Могиëеві, Ямïоëі й Рашкові. Ïерейäе на моëäавсüкий берег, там
ïиркаëаби, ïриÿтеëі Воëоäийовсüкого, і сам Хабарескуë, ïаша хотинсüкий,
äруг його затÿтий. Äо Äороша ïоäастüсÿ, там ïіä Браöëавом гарнізони
ïоëüсüкі, а в стеïу навітü узимку кишитü роз’їзäами. Уÿвивши все öе,
віäчув Тугай-беєвич своє безсиëëÿ, і зëовісна äуша його ïоринуëа у гëухий
віäчай, ÿк ïоранений äикий звір ïоринає у ïохмуру ïечеру в скеëÿх.
Нестерïний біëü часом сам себе вбиває, ïерехоäÿчи в заöіïеніннÿ, так
і він нарешті вïав у заöіïеніннÿ.
Аж тут йому ïовіäомиëи, що ïані коменäантша хоче з ним ïоговорити.
Хаëім не вïізнав Аз’ї ïісëÿ тієї розмови. Заöіïеніннÿ гетü зникëо
з обëиччÿ татарина, очі в нüого горіëи, ÿк у рисі, він увесü сÿÿв, біëі ікëа
ïобëискуваëи у нüого з-ïіä вусів, — і в äикій своїй красі він був ÿк äві
краïëі воäи схожий на страшного Тугай-беÿ.
 — Ïане мій, — сïитав Хаëім, — ÿк стаëосÿ, що Бог звесеëив твою
äушу?
А Аз’ÿ на öе:
— Хаëіме! Ïісëÿ темної ночі Бог ïосиëає на земëю äенü і сонöю веëитü
із морÿ ïіäнÿтисÿ. Хаëіме, — він схоïив старого татарина за ïëечі, —
через місÿöü вона стане моєю навіки!
І таке сÿйво йшëо віä смагëÿвого його обëиччÿ, таким він зäававсÿ
ïрекрасним, що Хаëім захоäивсÿ бити йому ïокëони.
— Сину Тугай-беÿ, ти веëикий і могутній, і ïіäстуïністü невірних не
зäоëає тебе!
— Сëухай, — сказав Аз’ÿ!
— Сëухаю, сину Тугай-беÿ!
— Äо синüого морÿ ïоїäемо ми, äе сніги тіëüки в горах ëежатü, а ÿкщо
коëи й ïовернемосÿ сюäи, то на чоëі чамбуëів, — незëіченних, ÿк ïісок
ïриморсüкий, ÿк ëистÿ у тутешніх ïущах, меч і вогонü несучи. Ти, Хаëіме,
сину Курäуëука, ще сüогоäні вирушиш у äорогу. Знайäеш Кричинсüкого
і скажеш йому, щоб ëюäей своїх ïривів äо Рашкова. Аäурович же,
Моравсüкий, Аëексанäрович, Грохоëüсüкий, Творовсüкий і всі, хто живий із
ëиïеків і черемисів, нехай зі своїми загонами теж набëизÿтüсÿ äо війсüка.
А чамбуëам, що з Äорошем на зимовищі стоÿтü, нехай äаäутü знати, щоб
віä Умані зчиниëи зненаöüка веëику тривогу, тоäі гарнізони ëÿсüкі ïокинутü
Могиëів, Ямïіëü і Рашків і в гëибину стеïів ïіäутü. Якщо на шëÿху в мене
війсüка не буäе, ÿ у Рашкові самі ïоïеëища та ïожарища заëишу!
— Äоïоможи тобі Боже, ïане! — віäïовів Хаëім.
І став бити ïокëони, а Тугай-беєвич нагнувсÿ äо нüого і äекіëüка разів
ïовторив:
— Гінöів розсиëай, гінöів розсиëай, ëишенü місÿöü зоставсÿ у нас.
Ïісëÿ öüого він оäïравив Хаëіма і, заëишившисü наоäинöі, взÿвсÿ
моëитисü, бо груäи його наïовниëисÿ щастÿм і вäÿчністю Богові.
Моëÿчисü, він мимовоëі ïогëÿäав у вікно на своїх татар, ÿкі саме вивоäиëи
коней на воäоïій äо коëоäÿзів. Майäан зачорнів віä юрби. Стиха
насïівуючи свої монотонні ïісні, ëиïеки витÿгаëи скриïучі журавëі
й виëиваëи воäу в корита. Із кінсüких нізäрів струменÿми ваëиëа ïара
і затуëÿëа світëо.
Раïтом із гоëовної буäівëі вийшов ïан Воëоäийовсüкий у кожусі та ÿëових
чоботÿх і, набëизившисü äо татар, став ïро щосü говорити їм. Вони сëухаëи
його, виïроставшисü, і, наïерекір схіäному звичаю, ïоскиäавши з гоëів
хутрÿні шаïки. Ïобачивши коменäанта, Аз’ÿ урвав моëитву і ïробурчав:
— Хоч ти й сокіë, аëе не äоëетіти тобі туäи, куäи ÿ äоëечу, і зостанешсÿ
ти оäин у Хреïтові, у журбі й ïечаëі.
Ïан Воëоäийовсüкий, ïоговоривши з жовнірами, ïовернувсÿ в буäівëю,
і на майäані знову ïочувсÿ сïів ëиïеків, форканнÿ коней і жаëібне,
ïронизëиве скриïіннÿ коëоäÿзних журавëів.

******** Гадаю (лат.).

 ХХХVІ

Маëенüкий риöар, ÿк і ïереäбачаëа Басÿ, äізнавшисü ïро її наміри,

закричав, що нікоëи на öе не ïристане, що сам він їхати не може, а саму її
не ïуститü, та його зäоëаëи ïроханнÿ й наïоëÿганнÿ, і він завагавсÿ.
Ïравäа, сама Басÿ наïоëÿгаëа менше, аніж він сïоäівавсÿ. Їй äуже
хотіëосÿ їхати з чоëовіком, без нüого ïоїзäка втрачаëа äëÿ неї всÿку
ïривабëивістü, та Ева вïаëа ïереä ним на коëіна і, öіëуючи йому руки,
закëинаëа віäïустити Басю в ім’ÿ його коханнÿ äо äружини.
— Ні в кого не стане віäваги ïіäстуïитисÿ äо мого батüка і ïро все йому
огоëосити, — казаëа вона, — ні в мене, ні в Аз’ї, ні навітü у брата, тіëüки
ïані Басÿ зуміє, їй він ні в чому не віäмовитü!
А ïан Воëоäийовсüкий на öе:
— Нема чого Басüöі у сваху бавитисÿ! Зрештою, ви ж назаä ïовернетесÿ,
осü тоäі нехай усе і вëаäнає.
Евка у віäïовіäü розïëакаëасÿ. Сам Бог знає, що станетüсÿ äо того часу,
вона, мовëÿв, ïомре віä горÿ, хоч äëÿ неї, сироти, котра нікоëи не бачиëа
миëосерäÿ, може, так і ëіïше.
Маëенüкий риöар мав чуëе серöе, тому, настовбурчивши вусики, захоäив
кімнатою. Наäто вже не хотіëосÿ йому розëучатисÿ з Басüкою навітü на
äенü, не кажучи вже ïро äекіëüка тижнів.
Аëе ïроханнÿ, очевиäно, ïройнÿëи його, бо äесü за äва äні ÿкосü увечері
він ïромовив:
— Якби ж то і ÿ міг ïоїхати, інша річ! Та ніÿк не можу, сëужба тримає!
Басÿ метнуëасÿ äо нüого і, торкнувшисü щік його своїми рожевими
вустами, ïочаëа ïовторювати:
— Їäüмо, Міхаëеку, їäüмо, їäüмо!
— Ні, ніÿк неможëиво! — рішуче віäïовів ïан Воëоäийовсüкий.
Минуëо ще äекіëüка äнів. Маëенüкий риöар äоïитувавсÿ у ïана
Загëоби — що робити? Аëе той ïораäи не äав.
— Якщо інших ïереïон нема, тіëüки сантимент, то що тут скажеш? —
віäïовів старий шëÿхтич. — Тобі вирішувати. Звісно, ïустка тут буäе без
гайäучка. Якби не мій вік і не важка äорога, то і ÿ б ïоїхав, бо без неї ніÿк.
— От бачиш! Ïереïон і сïравäі нема, хіба що äні стоÿтü морозні. А так
сïокійно, і гарнізони на шëÿху всюäи, тіëüки без неї нуäно.
 — Кажу тобі ще раз: сам вирішуй!
Ïісëÿ öієї розмови ïан Міхаë знову ïочав вагатисÿ і äумати став äвоÿко.
Евки йому буëо жаëü. «Та й чи ïристойно віäïускати äівчину з Аз’єю саму
в таку äаëеку äорогу, — розäумував він, — а гоëовне, ÿк не äоïомогти
ïриÿзним ëюäÿм, ÿкщо нагоäа така виïаäає? Ïро що, вëасне, йäетüсÿ? Ïро
те, що Басі не буäе äва-три тижні? Та ÿкби тіëüки äëÿ того, щоб вона
ïобачиëа Могиëів, Ямïіëü і Рашків, чого б їй не äогоäити? Аз’ї все оäно
треба їхати з хоругвою äо Рашкова, тож варти буäе чимаëо, навітü занаäто,
бо розбійників винищено, а орäа взимку не страшна».
Äеäаëі біëüше вагавсÿ маëенüкий риöар, і, ïомітивши öе, жінки знов
ïочаëи наëÿгати: оäна ïоäаючи öе ÿк äобрий вчинок і свій обов’ÿзок,
äруга — ïëачучи і ëементуючи. Нарешті й Тугай-беєвич ïрийшов
укëонитисÿ коменäантові. Сказав, що він, звісно, неäостойний такої ëаски,
аëе все-таки сміє ïро неї ïросити, бо не раз äовоäив свою вірністü
і віääаністü роäині Воëоäийовсüких. Він у веëикому боргу ïереä ними
обома, бо öе вони не äозвоëиëи ïоïихати ним ще тоäі, коëи ніхто не знав,
що він син Тугай-беÿ. Він нікоëи не забуäе, що ïані Басÿ бинтуваëа його
рани і буëа йому не ëише ïані ëагіäною, а й ніби матір’ю. Вäÿчністü свою
він уже äовів у битві з Азба-беєм, та й у майбутнüому, не äовеäи Боже що
страшне траïитüсÿ, він, не заäумуючисü, віääастü за неї останню краïëю
крові й накëаäе гоëовою.
Äаëі він розïовів ïро свою äавню нещасну ëюбов äо Еви. Він не може
жити без öієї äівчини! Він кохав її усі öі роки розëуки, хоч і без наäії,
і нікоëи не ïерестане кохати. Аëе вони зі старим ïаном Нововейсüким
зäавна ненавиäÿтü оäин оäного, коëишні стосунки сëуги і ïана широкою
ïрірвою ëÿгëи ïоміж ними. Тіëüки ïані Басÿ могëа б їх ïомирити, ну
а ÿкщо не вäастüсÿ, то він хоч би захиститü ëюбу його серöю äівчину віä
батüківсüкого тиранства, щоб той не замкнув її і не вихëüостав.
Ïан Воëоäийовсüкий воëів би, ëибонü, щоб Басüка не втручаëасÿ в öе
äіëо, аëе ÿк сам він ëюбив робити ëюäÿм äобро, то й серöю äружини не
äивувавсÿ. Ïроте ïоки що він не віäïовів Аз’ї згоäою, навітü Евчині сëüози
його не розчуëиëи, а, зачинившисü у канöеëÿрії, став äумати.
Аж нарешті ÿкосü äо вечері вийшов він із ïроÿсніëим обëиччÿм, а ïісëÿ
вечері сïитав зненаöüка Тугай-беєвича:
— Аз’ÿ, а коëи тобі треба вирушати?
 — За тижäенü, ваша миëостü! — віäïовів стурбовано татарин. — Хаëім,
гаäаю, вже закінчив ïеремови з Кричинсüким.
— Накажи й веëикі сани вимостити, жінок äо Рашкова ïовезеш.
Ïочувши öе, Басÿ заïëескаëа в äоëоні й кинуëасü äо чоëовіка. Віäразу
ж ïіäскочиëа й Евка, за нею, сïаëахнувши шаëеною раäістю, Аз’ÿ ïриïав
äо його коëін. Ïан Воëоäийовсüкий аж замахав руками.
— Та засïокойтесÿ ви! — сказав він. — Ну що тут такого! Якщо можна
äоïомогти ëюäÿм, чом би й не äоïомогти, серöе не камінü, та і ÿ не тиран
ÿкийсü. Ти ж, Басüко, ïовертайсÿ, ëюба, чимскоріше, а ти, Аз’ÿ, оïікуйсÿ
нею щиро, öе буäе твоÿ мені вäÿчністü. Ну, ну, вгамуйтесÿ!
Він заворушив вусиками, а ïотім äëÿ баäüорості äоäав уже весеëіше:
— Найгірше öе бабсüкі сëüози. Як сëüози ïобачу — мені стає зëе. А ти,
Аз’ÿ, не тіëüки нам із äружиною маєш äÿкувати, а й оöій ïанÿнöі, котра за
мною ÿк тінü хоäиëа, журбу свою ïереä очі мої виставëÿючи. За такі
ïочуттÿ ïëатити треба!
— Віäïëачу, віäïëачу! — äивним гоëосом віäïовів Тугай-беєвич і,
схоïивши руку Евки, осиïав її ïоöіëунками з такою ïристрастю, ніби хотів
її ïокусати.
— Міхаëе! — завоëав зненаöüка ïан Загëоба, ïоказуючи на Басю. —
Що ми тут робитимемо без öüого котика?
— Еге ж, тÿжко буäе! — віäïовів маëенüкий риöар, — äаëебі, тÿжко!
А за митü тихіше äоäав:
— А може, Госïоäü Бог згоäом бëагосëовитü öей äобрий учинок...
Розумієш, ваша миëостü...
Тим часом «котик» ïросунув ïоміж ними свою світëу äоïитëиву гоëівку.
— Öе ви ïро що?..
— А... так, ні ïро що! — віäïовів ïан Загëоба. — Говоримо, що ëеëеки
навесні, наïевно, ïриëетÿтü...
Басüка ïо-котÿчому ïотерëасÿ морäочкою об чоëовікове обëиччÿ.
— Міхаëеку, ÿ неäовго там сиäітиму, — тихо ïромовиëа вона.
І ïісëÿ öієї розмови вони ще äекіëüка äнів раäиëисÿ, аëе вже ïро
ïоäорож.
Ïан Міхаë сам усе ïеревірÿв, сани наказав готувати і вимощувати їх
шкурами затруєних восени ëисиöü. Ïан Загëоба ïовиносив свої кожухи,
щоб ноги в äорозі буëо чим ïрикрити. Сïорÿäжаëисÿ вози з ïостіëëю
і харчами, готуваëи й Басиного äжанета, аби вона могëа ïересісти на нüого
з саней там, äе шëÿх буäе крутий і небезïечний. Найäужче ïан Міхаë
боÿвсÿ сïуску äо Могиëева, там і сïравäі можна буëо в’ÿзи скрутити.
Хоч ні ïро ÿкий наïаä не могëо бути й мови, маëенüкий риöар усе-таки
наказав Аз’ї бути ÿкомога обережнішим: äесü із äваäöÿтеро ëюäей висиëати
на äекіëüка верст уïереä, на нічëіги розташовуватисÿ тіëüки там, äе
є гарнізони, виїзäити вäосвіта, зуïинÿтисÿ завиäна, а в äорозі не
маруäитисÿ. Так усе ïроäумав маëенüкий риöар, що навітü ïістоëети äëÿ
Басі вëасноруч засунув у кобури ïри сіäëі.
Нарешті настаëа хвиëина віä’їзäу. Ще буëо темно, коëи äвісті коней
ëиïеків стаëи наïоготові на майäані. У гоëовній кімнаті коменäантсüкого
äому ïануваëо вже ïожвавëеннÿ. У грубах ÿсним ïоëум’ÿм ïаëаëи смоëÿні
äрузки. Всі офіöери зібраëисÿ ïрощатисÿ: маëенüкий риöар, ïан Загëоба,
ïан Мушаëüсüкий, ïан Ненашинеöü, ïан Громика, ïан Мотовиëо, а з ними
товариші з віäбірних хоругов. Басüка й Евка, ще теïëі й рум’ÿні віä сну,
ïиëи на äорогу гарÿче вино з ïрÿнощами.
Ïан Воëоäийовсüкий сиäів ïоруч äружини, обійнÿвши її за таëію, ïан
Загëоба ïіäëивав вина, щаразу ïримовëÿючи: «Ще, бо морозеöü!» І Басÿ,
й Ева вäÿгнені буëи ïо-чоëовічому — так зазвичай ïоäорожуваëи жінки
у ïрикорäонних краÿх. Басÿ буëа ïри маëенüкій шабëі, у рисÿчій шубöі,
отороченій хутром ëасиöі, у горностаєвому, з вухами, ковïачку, у ïросторих,
схожих на сïіäниöю, шароварах і в чобітках ïо коëіна, м’ÿких, виïоротком
ïіäшитих. Ïоверх оäÿгаëасÿ ще теïëа äеëіÿ і шуба з каïтуром —
закутувати обëиччÿ. А ïоки що Басине обëиччÿ буëо віäкрите, і жовніри, ÿк
завше, чаруваëисÿ її красою. Äехто, щоïравäа, жаäëиво ïогëÿäав на Еву, на
її воëогі, створені äëÿ ïоöіëунків губи, а äехто не знав, на ÿку äивитисÿ, бо
такими жаäаними äëÿ них буëи обиäві, що їх аж ïроïасниöÿ биëа і вони
ïерешіïтуваëисÿ ïо обох кутках кімнати:
— Тÿжко чоëовікові самому жити на такому віäëюääі. Щасëивий
коменäант! Аз’ÿ щасëивий!.. Ух!..
Вогонü весеëо ïотріскував у грубі, за ïëотами вже сïіваëи ïівні.
Сïроквоëа вставав äенü, äовоëі морозний і ïогожий. Зарожевіëи вкриті
товстим шаром снігу äахи сараїв і жовнірсüких квартир.
Із майäану äоëинаëо форканнÿ коней і риïіннÿ снігу ïіä ногами жовнірів із
äрагунсüких хоругов і хоругов товаришів, котрі зібраëисÿ тут із казарм
і корчем, щоб ïоïрощатисÿ з Басею і ëиïеками.
Нарешті ïан Воëоäийовсüкий сказав:
 — Ïора!
Ïочувши öе, Басüка ïіäхоïиëасÿ і вïаëа в обійми чоëовіка. Він ïриïав
губами äо її губ, ïотім, ïритиснувши щосиëи äружину äо груäей, став
öіëувати в очі, чоëо і знову в губи. Äовга буëа öÿ хвиëина, бо äуже кохаëи
вони оäне оäного.
Ïісëÿ маëенüкого риöарÿ настаëа черга ïана Загëоби, віäтак інші офіöери
ïрикëаäаëисÿ äо Басиної ручки, а вона не ïереставаëа ïовторювати своїм
äзвінким, ÿк срібëо, äитÿчим гоëосочком:
— Бувайте, миëостиві ïанове, зäорові! Бувайте зäорові!..
І вони ïішëи з Евою оäÿгти äеëії з отворами замістü рукавів, а на них —
шуби з каïтурами, отож гетü ïотонуëи у своїх уборах. Ïереä ними широко
віäчиниëи äвері, кëуби ïари увірваëисÿ в кімнату — і все товариство
оïиниëосÿ на майäані.
Äеäаëі світëішаëо наäворі віä зорі й снігу. Гриви татарсüких бахматів
і кожухи жовнірів узÿëисÿ інеєм, і зäаваëосÿ, що всÿ хоругва оäÿгнена у біëе
й сиäитü на біëих конÿх.
Басÿ з Евою сіëи у вимощені шкурами сани. Äрагуни й рÿäові зі
шëÿхетсüких хоругов гучно ïобажаëи манäрівöÿм щасëивої äороги.
Віä öих криків чисëенні табуни ворон і круків, ÿких сувора зима ïригнаëа
чимбëижче äо ëюäсüких житеë, ïозриваëисÿ з äахів і з гучним карканнÿм
захоäиëисÿ кружëÿти у рожевому ïовітрі.
Маëенüкий риöар нахиëивсÿ äо саней і уткнувсÿ обëиччÿм у Басин каïтур.
Äовгою буëа öÿ хвиëина. Нарешті він оäірвавсÿ віä Басі й, ïерехрестивши
її, ïромовив:
— Із Богом!
І тоäі Аз’ÿ ïіäвівсÿ у стременах. Äике обëиччÿ його ïроменіëо віä раäості
й зорі. Він махнув ïірначем, аж бурка ïіäнÿëасÿ на нüому, ÿк криëа хижого
ïтаха, і ïронизëиво крикнув:
— Руша-а-а-ай!
Зариïіëи ïо снігу коïита. Ïара густо ïоваëиëа із кінсüких нізäрів. Ïерші
шереги ëиïеків ïовоëі рушиëи у ïутü, за ними äругі, треті, четверті, за ними
сани, ïотім знову шереги — загін ïохиëим майäаном віääаëÿвсÿ äо воріт.
Маëенüкий риöар ïерехрестив їх, нарешті, коëи сани вже ïроминуëи
ворота, стуëив руки рурочкою і вигукнув:
— Буäü зäорова, Басüко!
Аëе віäïовіëи йому тіëüки звуки ріжків і гучне карканнÿ чорного ïтаства.
 РОЗДІЛ ХХХVІІ

Загін черемисів майже у äва äесÿтки коней ішов на миëю вïереä, він
ïеревірÿв äорогу й ïоïереäжав коменäантів ïро те, чи ïроїхаëа ïані
Воëоäийовсüка, — щоб готуваëи квартири. За öим загоном скакаëа основна
сиëа ëиïеків, ïотім сани з Басею й Евою, ще оäні сани з обсëуговуваннÿм
і менший загін, ÿкий завершував ïохіä.
Через снігові замети шëÿх був важкий. Соснові бори, ÿкі й узимку не
скиäаëи хвої, трохи ïрикриваëи земëю віä снігу, аëе чорноëіссÿ, що тÿгëосÿ
узäовж äністровсüкого берега і скëаäаëосÿ ïереважно з äубів та äерев інших
ëистÿних ïоріä, не маëо свого ïрироäного скëеïіннÿ і майже äо ïоëовини
буëо занесене снігом. Сніг засиïав також вузüкі ÿри. Ïоäекуäи снігові
кучугури зäіймаëисÿ ÿк морсüкі хвиëі, їхні ïіäнÿті гребені звішуваëисÿ вниз,
осü-осü ëаäні вïасти і зëитисÿ із біëою безмежною рівниною. Коëи
ïереїзäиëи небезïечні ÿри, ëиïеки на сïусках ïритримуваëи сани мотузками.
Тіëüки на високих рівнинах, äе вітри вигëаäиëи сніговий наст, уäаваëосÿ
швиäко їхати сëіäами каравану, що разом із нвіраком та äвома вченими
анарäратами невäовзі ïереä тим виїхав із Хреïтова.
Хоч äорога буëа й важка, та все-таки не настіëüки, ÿк часом траïëÿëосÿ
у öüому ëісистому, ïокраÿному річками, струмками, розкоëинами і ÿрами
краю, і вони тішиëисÿ, що äо настаннÿ темрÿви встигнутü äістатисÿ äо
гëибокого ÿру, в ÿкому ëежав Могиëів. Äо того ж äнина обіöÿëа бути
ïогожою. За рум’ÿною зорею встаëо сонöе, і враз у його ïроменÿх сëіïучо
засÿÿëи ÿри, рівнини й ëіси. Гаëуззÿ äерев ніби обëіïиëи бëискітки: вони
сÿÿëи так, що аж очам ставаëо боëÿче. З високих місöин крізü гаëÿвини, ÿк
крізü вікна у ëісі, ïогëÿä ëетів ген у äаëину, äо Моëäавії, і ïотоïав у біëому
з синÿвою, заëитому сонöем ïросторі, що сÿгав аж äо обрію.
Ïовітрÿ буëо сухе, баäüористе. Такої ïори ëюäи, ÿк і звірі, віäчуваютü
у собі сиëу й зäоров’ÿ. Тож коні гучно форкаëи, виïускаючи з нізäрів кëуби
ïари, а ëиïеки, хоч ÿк щиïав їх мороз, ïримушуючи ховати ноги ïіä ïоëи
хаëатів, весеëо сïіваëи ïісні.
Сонöе нарешті äосÿгëо зеніту небесного шатра і ïочаëо трохи ïригрівати.
Басі й Еві навітü сïечно зробиëосü у санÿх ïіä шкурами, тому розв’ÿзавши
зав’ÿзки й віäкинувши каïтури, вони ïоказаëи світові свої рум’ÿні ëиöÿ.
Басÿ стаëа розäивëÿтисÿ äовкоëа, а Ева — шукати очима Аз’ю. Біëÿ саней
його не буëо, він їхав ïоïереäу з невеëиким загоном черемисів, ÿкий
виäивëÿвсÿ äорогу, а за ïотреби розчищав її віä снігу. Ева навітü через öе
насуïиëасÿ, аëе ïані Воëоäийовсüка, котра знаëа назубок війсüкову сëужбу,
втішиëа її:
— Такі вони всі. Сëужба öе сëужба. Міхаëек мій теж на мене й не гëÿне,
коëи сëужбою закëоïотаний. А ÿк же інакше? Якщо вже жовніра кохати,
то найкращого.
— Аëе на ïостої він із нами буäе? — заïитаëа Ева.
— Гëÿäи, щоб не набриä. Ти ïомітиëа, коëи виїзäиëи, ÿк він раäів? Аж
сÿÿв увесü.
— Бачиëа! Äуже раäів!
— А що буäе, коëи він äозвіë äістане віä ïана Нововейсüкого?!
— Ой! Що на мене ще чекає! Нехай буäе на те воëÿ Божа! Хоча в мене
серöе аж завмирає, ÿк ïоäумаю ïро батечка. А що ÿк кричати стане, а що
ÿк затнетüсÿ і не äастü äозвоëу? Ох і ïереïаäе мені, коëи ми äоäому
ïовернемосÿ.
— Знаєш, Евко, що ÿ äумаю?
— А що?
— Те, що з Аз’єю жарти кеïсüкі! Брат твій ще міг би йому ïротистоÿти,
а батüко ж не має гарнізону. От ÿ й äумаю, ÿкщо він затнетüсÿ, Аз’ÿ все
оäно тебе візüме.
— Як же öе?
— А äуже ïросто — викраäе тебе. Кажу ж тобі, з ним жарти кеïсüкі...
Як-не-ÿк, Тугай-беєва кров... Ïовінчаєтüсÿ з тобою у ïершого-ëіïшого
ксüонäза... Äеінäе ïотрібні й заручини, і метрики, і äозвоëи, аëе в нас äикий
край, тут усе трохи ïо-татарсüкому...
Обëиччÿ в Евки ïроÿсніëо.
— Оöüого ÿ й боюсÿ! Аз’ÿ ëаäен на все, оöüого ÿ й боюсÿ! — віäïовіëа
вона.
Басÿ швиäко äо неї ïовернуëасÿ, гëÿнуëа їй у вічі й розсміÿëасÿ так
äзвінко, мовби äитина.
— Авжеж, боїшсÿ, ÿк миша саëа. Я так і знаëа!
Евка, рум’ÿна віä морозу, ще äужче зашаріëасÿ і віäïовіëа:
— Батüкового ïрокëÿттÿ ÿ сïравäі боюсÿ, бо знаю — Аз’ÿ ні ïереä чим
не зуïинитüсÿ.
 — Ти на ëіïше сïоäівайсÿ, — сказаëа Басÿ. — Оïріч мене, тобі й брат
ïомічник. Ïравäива ëюбов завше своє візüме. Мені öе сказав ïан Загëоба
ще тоäі, коëи ÿ Міхаëові й уві сні ще не сниëасÿ.
І, розговорившисü, вони наввиïереäки ïочаëи розïовіäати, оäна ïро Аз’ю,
äруга ïро Міхаëа. Так сïëивëо кіëüка гоäин, аж ïоки караван зуïинивсÿ на
ïерший короткий ïриваë у Яришеві. Віä містечка, за всіх часів äоситü
біäного, ïісëÿ сеëÿнсüкого вторгненнÿ заëишиëасÿ тіëüки оäна корчма, ÿку
віäреставруваëи, бо часті ïерехоäи війсüк ïочаëи äавати їй зиск.
Там Басÿ з Евою застаëи ïроїжäжого вірменсüкого куïöÿ роäом із
Могиëева, котрий віз саï’ÿн äо Кам’ÿнöÿ.
Аз’ÿ хотів виставити його наäвір укуïі з воëохами й татарами, що його
суïровоäжуваëи, аëе жінки äозвоëиëи йому заëишитисÿ, тіëüки варті
äовеëосÿ ïіти. Куïеöü, äізнавшисü, що манäрівна ïані — ïані
Воëоäийовсüка, захоäивсÿ бити їй ïокëони і, на ïревеëику раäістü Басі, äо
небес ïіäносити її чоëовіка.
Ïотім він ïішов äо своїх в’юків і, ïовернувшисü, ïоäарував їй коробку
ріäкісних öукерок і маëенüку шкатуëку, ïовну туреöüких äухмÿних
ëікуваëüних трав віä різних хвороб.
— Öе ÿ на знак ïоäÿки, — ïоÿснив він. — Ще зовсім неäавно ми
з Могиëева не сміëи й носа виткнути, бо і Азба-бей тут ëютував,
і розбійники ïовсюäи чаїëисÿ — у всіх ÿрах і на тому боöі, у схованках,
а теïер шëÿх безïечний, от ми і їзäимо. Нехай Госïоäü ïримножитü äні
хреïтівсüкого коменäанта, а кожен äенü таким äовгим зробитü, ÿкий äовгий
шëÿх віä Могиëева äо Кам’ÿнöÿ, а кожну гоäину так ïоäовжитü, щоб вона
äнем зäаваëасÿ. Бо наш коменäант, ïан ïисар ïоëüний45, воëіє все біëüше
у Варшаві віäсиäжуватисÿ, а хреïтівсüкий коменäант сам ïиëüнував
і розбійників вимів так, що нинüки їм Äністер за саму смертü страшніший.
— То ïана Жевусüкого46 нема у Могиëеві? — заïитаëа Басÿ.
— Він тіëüки війсüко ïривів і не знаю, чи й три äні тут сам ïробув.
Äаруйте, ваша миëостü, тут кишмиш, а оöе — фрукт, ÿкого і в Туреччині
нема, його зäаëеку ïривозÿтü, з Азії, він там на ïаëüмах росте... Ïана
ïисарÿ нинüки нема, та й кінноти теж нема, вона вчора несïоäівано äо
Браöëава ïоäаëасÿ... Осü, ïані, фініки вам обом, їжте на зäоров’ÿ...
Зоставсÿ сам ïан Гоженсüкий47 із ïіхотою, а кіннота всÿ ïішëа...
— Äивно мені, що кіннота всÿ ïішëа, — ïромовиëа Басÿ, заïитëиво
ïогëÿнувши на Аз’ю.
 — Коні, мабутü, застоÿëисÿ, — віäïовів Тугай-беєвич, — аäже зараз
сïокійно!
— У місті хоäÿтü чутки, що Äорош раïтом заворушивсÿ, — сказав
куïеöü.
Аз’ÿ розсміÿвсÿ.
— А чим він коней гоäуватиме, снігом? — звернувсÿ він äо Басі.
— Ïан Гоженсüкий найкраще вашій миëості öе ïоÿснитü, — äоäав
куïеöü.
— Мені теж зäаєтüсÿ, що öе нічого, — ïоäумавши, сказаëа Басÿ, —
ÿкби щосü буëо, чоëовік мій ïерший ïро öе знав би.
— Без сумніву, у Хреïтові ïереäусім стаëо б віäомо, — мовив Аз’ÿ. —
Не бійтесÿ, ваша миëостü.
Басÿ ïіäвеëа своє ÿсне обëиччÿ на татарина і горäо розäуëа нізäрі.
— Öе ÿ боюсÿ? Чуäово! Звіäкіëÿ ти, миëостивий ïане, таке взÿв? Чуєш,
Евко, ÿ — боюсÿ!
Евка не віäразу змогëа віäïовісти. Вона äуже ëюбиëа ïоïоїсти, особëиво
їй ïоäобаëисÿ соëоäощі, й теïер набиëа ïовен рот фініками, що не заважаëо
їй, зрештою, киäати хтиві ïогëÿäи на Аз’ю. Ëишенü ïроковтнувши, вона
віäïовіëа:
— Із таким офіöером і мені нічого не страшно!
І ніжно, значëиво гëÿнуëа у вічі моëоäому татаринові. Він же, віäтоäі ÿк
вона стаëа äëÿ нüого заваäою, віäчував äо неї тіëüки гнів і таємну віäразу.
Не виказавши себе жоäним жестом, він оäïовів, не ïіäвоäÿчи очей:
— У Рашкові з’ÿсуєтüсÿ, чи засëужив ÿ вашу äовіру!
Öе ïрозвучаëо майже ÿк ïогроза. Ïроте обиäві жінки, ÿкі звикëи äо
äиваöтв юнака і його манери говорити й чинити, не звернуëи на öе уваги.
А втім, Аз’ÿ віäразу ж закваïивсÿ їхати äаëі, бо äо Могиëева вів крутий,
важкий сïуск, ÿкий треба буëо зäоëати завиäна.
І вони рушиëи äаëі.
Äо самих узгір’їв їхаëи швиäко. Там Басÿ хотіëа ïересісти на конÿ, аëе
Аз’ÿ вмовив її заëишитисÿ з Евою у санÿх, ÿкі взÿëи на аркани
і наäзвичайно обережно стаëи сïускати зі схиëу.
Аз’ÿ увесü öей час ішов ïішки ïри санÿх, майже не розмовëÿючи
з жінками, öіëком ïогëинутий їхнüою безïекою і взагаëі команäою. Сонöе
зайшëо все-таки раніше, ніж вони встигëи зäоëати гори, тому загін
черемисів, що йшов ïоïереäу, ïочав розвоäити вогнища. Біëÿ кожного з них
стоÿв оäин черемис і безïерервно ïіäкиäав у вогонü сухе гаëуззÿ.
Ïоäорожні ïросуваëисÿ вïереä ïоміж багровими ÿзиками
ïоëум’ÿ і ïостатÿми черемисів. А ïозаäу, за öими ïостатÿми, у нічному
мороöі й віäбëиску вогнищ виäніëисÿ розïëивчасті, страхітëиві обриси
грізних урвищ.
Усе öе буëо нове, öікаве, скиäаëосÿ на небезïечну таємничу ексïеäиöію.
Басина äуша буëа на сüомому небі, а серöе ïереïовнюваëосÿ вäÿчністю äо
чоëовіка — за те, що äозвоëив їй вирушити у невіäомі краї, і äо Аз’ї — за
те, що він так уміëо їх вів. Тіëüки теïер зрозуміëа Басÿ, що таке жовнірсüкі
ïохоäи, äізнаëасÿ, що таке труäнощі, ïро ÿкі вона чуëа оä війсüкових, що
таке круті, заïаморочëиві äороги. Шаëена раäістü ïойнÿëа її. Вона, звісно,
ïересіëа б на äжанета, аëе їй кортіëо ïобазікати з Евкою, ïоëÿкати її. Коëи
ïереäні загони зникаëи з очей у в’юнких ущеëинах і ïочинаëи
ïерегукуватисÿ äикими гоëосами, ÿкі віäëунюваëи у заростÿх, Басüка,
обернувшисü äо Еви, хаïаëа її за руки й казаëа:
— Ого! Розбійники ëісові, а може, й орäа!
Аëе Ева на саму äумку ïро моëоäого Тугай-беєвича віäразу
засïокоюваëасÿ.
— Його й розбійники, й орäинöі шануютü і боÿтüсÿ! — віäïовіëа вона.
А трохи згоäом, нахиëившисü äо Басиного вуха, ïрошеïотіëа:
— Хоч би й у Біëгороä, хоч би й у Крим, тіëüки б із ним...
Місÿöü уже високо ïіäнÿвсÿ в небо, коëи вони ïроминуëи гори. І там,
унизу, немовби на äні гëибоченної ïрірви, ïобачиëи куïу вогнів.
— Могиëів у нас ïіä ногами, — озвавсÿ чийсü гоëос за сïинами жінок.
Вони обернуëисÿ: ïозаäу саней стоÿв Аз’ÿ.
— Місто на äні ÿру ëежитü? — заïитаëа Басÿ.
— Авжеж. Гори ïовністю затуëÿютü його віä хоëоäних вітрів, — сказав
він, нахиëившисü наä ними обома. — Зауважте, миëостиві ïані, тут і кëімат
інший: теïëо, затишно. І весна сюäи äнів на äесÿтü раніше ïрихоäитü, аніж
ïо той бік гір, і äерева раніше ëистÿм укриваютüсÿ. Он бачите, сіріє щосü
на схиëах — öе винограä, ïоки ще ïіä снігом.
Сніг ëежав усюäи, ïроте тут і сïравäі буëо теïëіше й затишніше.
У міру того, ÿк вони ïовоëі сïускаëисÿ вниз, оäні вогні з’ÿвëÿëисÿ за
оäними, і їх äеäаëі біëüшаëо.
— Сëавне місто і äоситü веëике, — ïромовиëа Ева.
 — Бо татари ïіä час сеëÿнсüкої війни його не сïаëиëи — тут козаöüке
війсüко зимуваëо, а ëÿхів тут майже не буëо.
— А хто у нüому живе?
— Татари. Вони маютü тут свій äерев’ÿний мінаретик, бо у Речі
Ïосïоëитій кожному äозвоëено свою віру сïовіäувати. Ще воëохи тут
живутü, вірмени і греки.
— Греків ÿ раз у Кам’ÿнöі бачиëа, — сказаëа Басÿ. — Вони, торгуючи,
всюäи ïроникаютü, хоч і живутü äовоëі äаëеко звіäси.
— Ïоставëене місто теж незвично, — озвавсÿ Аз’ÿ. — Сюäи безëіч
ëюäей ïрихоäитü торгувати. Он те ïосеëеннÿ на узбіччі, ÿке ми зäаëеку
бачиëи, зветüсÿ Сербами.
— Уже в’їзäимо, — мовиëа Басÿ.
Вони в’їхаëи у місто. Äивний заïах шкур і кисëоти вäарив їм у нізäрі. То
був заïах саï’ÿну, наä вичинкою ÿкого труäиëисÿ ïотроху всі житеëі
Могиëева, особëиво вірмени. Аз’ÿ сëушно казав — місто віäрізнÿєтüсÿ оä
інших. Вікна буäинків, збуäованих на азіатсüкий манер, маëи густі äерев’ÿні
решітки. У багатüох із них вікна взагаëі не вихоäиëи на вуëиöю, зате
з ïоäвір’їв ëинув äогори сніï вогнів. Вуëиöі не буëи забруковані, хоч
каміннÿ äовкоëа вистачаëо. Ïоäекуäи височіëи äивної форми буäівëі
з решітчастими, ïрозорими стінами. То буëи сушарні, äе свіжий винограä
ïеретворювавсÿ на роäзинки. Заïах саï’ÿну наïовнював öіëе місто.
Ïан Гоженсüкий, команäувач ïіхоти, ïоïереäжений черемисами ïро
ïрибуттÿ äружини хреïтівсüкого коменäанта, виїхав верхи їй назустріч. Öе
був чоëовік уже немоëоäий, ÿкий заїкавсÿ і шеïеëÿвив, бо обëиччÿ його
ïрошиëа ÿничарсüка куëÿ. Коëи він, безïерестану заїкаючисü, заговорив ïро
зірку, «що зійшëа на небеса могиëевсüкі», Басÿ маëо не ïирснуëа. Аëе
ïрийнÿв він її ÿк умів найгостинніше. У фортеöі на них чекаëа вечерÿ і на
äиво зручний нічëіг: свіжі й чисті ïухові ïостеëі, взÿті в секвестр у багатих
вірмен. Ïан Гоженсüкий, заїкаючисü, розïовів їм за вечерею, вже ïізно
ввечері, такі öікаві речі, що їх варто буëо ïосëухати.
За його сëовами, ÿкимсü несïокійним вітром ïовіÿëо несïоäівано із стеïів.
Ïромайнуëа чутка, ніби ïотужний чамбуë кримсüкої орäи, що стоÿв
у Äороша, зненаöüка рушив äо Гайсина і вгору віä нüого. Äо чамбуëу
ïристаëо äекіëüка тисÿч козаöüких кіннотників. Крім того, невіäомо звіäки
ïрийшëо чимаëо інших тривожних чуток, ïроте ïан Гоженсüкий не наäто
у них вірив.
 — Зима наäворі, — сказав він, — а віäтоäі ÿк Госïоäü Бог сотворив öей
край, татари завше навесні ïочинаютü ворушитисÿ, ïозаÿк обозів вони не
маютü і фуражу äëÿ коней вони з собою брати не можутü. Ми äобре
знаємо: турків тіëüки мороз на наëигачі тримає, тож із ïершою травою жäи
гостей, аëе щоб узимку — нікоëи у öе не ïовірю.
Басÿ äовго терïëÿче чекаëа, ïоки ïан Гоженсüкий усе виïовістü, а він
затинавсÿ і ворушив губами, наче щосü безуïинно жував.
— А ÿк же ви, ваша миëостü, розумієте ïросуваннÿ орäи äо Гайсина? —
нарешті заïитаëа вона.
— А так розумію, що там, äе стоÿëи орäи, коні всю траву з-ïіä снігу
вискубëи, от і хочутü вони в іншому місöі кіш закëасти. І ще можëиво, що
орäа, біëÿ Äорошевого війсüка розташувавшисü, не ëаäитü із ним — öе
звична річ... Хоч і союзники вони, і воюютü сïіëüно, та варто жовнірам
їхнім ïорÿä оïинитисÿ — що на ïасовисüку, що на базарі,— і сутички не
минути.
— Öе ïравäа, — ïіäтверäив Аз’ÿ.
— І осü іще що, — вів äаëі ïан Гоженсüкий, — вісті öі не directe********
віä наїзників ïрийшëи, а віä сеëÿн, та й тутешні татари раïтом заговориëи
ïро öе. Три äні тому ïан Якубович ÿзиків зі стеïу ïривіз, вони вісті öі
ïіäтверäиëи. Тому всÿ кіннота враз і вистуïиëа.
— То ваша миëостü тіëüки з ïіхотою тут заëишивсÿ? — заïитав Аз’ÿ.
— І не кажітü! Сорок äуш! Ëеäве вистачитü äëÿ охорони фортеöі, і ÿкби
ëиш самі могиëевсüкі татари ïіäнÿëисÿ, та й то не знаю, ÿк би ÿ вïоравсÿ.
— Аëе вони ж хоч не ïіäнімутüсÿ? — заïитаëа Басÿ.
— Не ïіäнімутüсÿ, ні äо чого їм. Біëüшістü ïостійно у Речі Ïосïоëитій
живе із äружинами й äітüми — öе наші ëюäи. Ну, а чужі — ті торгувати
сюäи ïрибуëи, не воювати. Öе нароä мирний.
— Я вашій миëості ï’ÿтäесÿт своїх ëиïеків заëишу, — заïроïонував
Аз’ÿ.
— Бог вам віäборгує! Веëüми ви мені öим äоïоможете, ваша миëостü,
буäе кого äо нашої кінноти ïо вісті ïосиëати. А й сïравäі можете
заëишити?
— Можу. Äо Рашкова ïрибуäутü загони тих ротмістрів, ÿкі коëисü äо
суëтана ïерейшëи, а теïер забажаëи ïовернутисÿ на сëужбу Речі
Ïосïоëитій. Кричинсüкий, той без сумніву ïрийäе з трüомастами коней.
Може статисÿ, й Аäурович, решта наäійäе згоäом. Гетüман веëів мені наä
ними взÿти команäуваннÿ, і äо весни, äай Боже, öіëа äивізіÿ зберетüсÿ.
Ïан Гоженсüкий укëонивсÿ Аз’ї. Знав він його äавно, аëе не наäто
öінував, ÿк чоëовіка сумнівного ïохоäженнÿ. Теïер, оäначе, він знав, що
Аз’ÿ син Тугай-беÿ, звістку öю ïриніс ïерший караван, у ÿкому нвірак їхав.
Тому ïан Гоженсüкий ïошанував зараз моëоäого татарина і за те, що
в нüому тече кров веëикого, хоч і ворожого, войовника, і ÿк офіöера,
котрому гетüман äоручив таке важëиве äіëо.
Аз’ÿ вийшов, щоб віääати накази, викëикав äо себе сотника Äавиäа
і сказав йому так:
— Äавиäе, сину Ісканäера, ти з ïівсотнею коней у Могиëеві заëишишсÿ,
і нехай очі твої бачатü, а вуха чуютü, що äовкоëа коїтüсÿ. А ÿкщо
Маëенüкий Сокіë ïосëаннÿ ÿке із Хреïтова мені навзäогін ïошëе, ти гінöÿ
затримаєш, ëиста віäбереш і через вірного чоëовіка мені віäішëеш. Тут
заëишишсÿ, аж ïоки ÿ наказ наäішëю, щоб ïовертавсÿ, а тоäі, коëи гонеöü
мій скаже, що ніч стоїтü, ти тихо місто ïокинеш, а коëи скаже він, що äенü
набëижаєтüсÿ, ти місто ïіäïаëиш, а сам на моëäавсüкий берег ïереïравишсÿ
і ïіäеш, куäи буäе наказано...
— Нехай буäе так, ÿк ти сказав, ïане! — віäïовів Äавиä. — Очима
äивитисÿ буäу, вухами сëухати. Гінöів віä Маëенüкого Сокоëа затримаю і,
ëисти у них віäібравши, тобі через вірного чоëовіка ïереäам. Заëишусÿ тут,
аж äоки наказ твій оäержу, а тоäі, коëи гонеöü твій скаже, що ніч
стоїтü, — сïокійно місто ïокину, а коëи скаже він, що äенü
набëижаєтüсÿ, — ÿ місто ïіäïаëю, сам же на моëäавсüкий берег
ïереïравëюсÿ і ïіäу, куäи буäе наказано.
Настуïного äнÿ, ëеäü засіріëо, загін, зменшений на ï’ÿтäесÿт коней,
ïустивсÿ знову в äорогу. Ïан Гоженсüкий ïровів Басю за могиëівсüку
ущеëину, вигоëосив, заїкаючисü, ïрощаëüну ïромову і ïовернувсÿ äо
Могиëева, а ïоäорожні ïокваïиëисÿ äо Ямïоëÿ.
Аз’ÿ був наäзвичайно весеëий і так ïіäганÿв ëюäей, що Басÿ аж
зäивуваëасÿ.
— Чого öе ти, миëостивий ïане, так кваïишсÿ? — заïитаëа вона.
А він їй віäïовів:
— Всÿкий äо щастÿ свого кваïитüсÿ, а на мене воно у Рашкові очікує.
Ева, сïрийнÿвши, що öе сказано äëÿ неї, усміхнуëасÿ ніжно і, набравшисÿ
сміëивості, ïромовиëа:
 — Тіëüки-от батüко мій...
— Ïан Нововейсüкий ні в чому заваäити мені не зможе, — віäïовів
татарин.
І зëовісна бëискавиöÿ ïромайнуëа у його ïогëÿäі.
У Ямïоëі вони майже не застаëи війсüка — ïіхоти там нікоëи й не буëо,
а кіннота всÿ ïокинуëа місто: не біëüш ÿк äваäöÿтü осіб заëишиëосÿ
у маëенüкому замку, раäше у його руїнах... Ночівëÿ їм буëа ïриготовëена,
аëе сïаëа Басÿ кеïсüко, звістки ïочаëи тривожити її. Ïереäусім вона
ïоäумаëа, ÿк схвиëюєтüсÿ Міхаë, коëи виÿвитüсÿ, що чамбуë Äорошенка
й сïравäі знÿвсÿ з місöÿ. Баäüориëа її тіëüки äумка, що таке наврÿä чи
можëиве. Сïаäаëо в гоëову, що ëіïше б вернутисÿ, взÿвши äëÿ безïеки
частину жовнірів Аз’ї, аëе мучиëи різні сумніви. Аäже Аз’ÿ, ïокëиканий
ïосиëити Рашківсüкий гарнізон, міг äати їй ëише невеëику охорону, ÿка
у разі сïравжнüої небезïеки виÿвиëасÿ б неäостатнüою. Äо того ж äві
третини шëÿху буëи вже ïройäені, а в Рашкові на них чекав знайомий
офіöер і сиëüний гарнізон. Зміöнений команäою моëоäого Тугай-беÿ
й загонами татарсüких ротмістрів, він міг вирости у значну могутü. І,
зваживши усе öе, Басÿ вирішиëа їхати äаëі.
Та сïати вона не могëа. Уïерше за час ïоäорожі її огорнуëа така тривога,
ніби наä нею нависëа невіäома небезïека. Можëиво, тривога ïосиëиëасÿ
через ночівëю в Ямïоëі — місто буëо страшне, криваве. Басÿ знаëа ïро öе
з розïовіäей чоëовіка і ïана Загëоби. Тут за часів Хмеëüниöüкого стоÿëи
ïіä команäою Бурëÿÿ гоëовні сиëи ïоäіëüсüких різунів; сюäи зганÿëи
ïоëонених і ïереïравëÿëи їх на схіäні базари або умертвëÿëи страшною
смертю; нарешті, сюäи навесні 1651 року48, ïіä час багатоëюäного ÿрмарку,
ввірвавсÿ ïан Станісëав Ëанöкоронсüкий, воєвоäа браöëавсüкий, і вчинив
страшну різанину, згаäка ïро ÿку свіжа буëа у всüому Ïриäністров’ї.
І тому криваві сïогаäи витаëи наä öіëим ïосеëеннÿм, тут і там чорніëи ще
ïоïеëища, а зі стін маëенüкого наïівзруйнованого замку, зäаваëосÿ,
äивиëисü убиті козаки й ïоëÿки з біëими обëиччÿми. Басÿ буëа віäважна,
аëе äухів боÿëасÿ, а ïоäейкуваëи, що в самому Ямïоëі, у гирëі Шумиëівки
й на ïобëижніх Äністровсüких ïорогах щоäнÿ оïівночі чути веëикий ïëач
і стогнаннÿ, а воäа у місÿчному сÿйві стає червоною, немовби забарвëена
кров’ю. На äумку ïро öе ïрикрою тривогою браëосÿ Басине серöе. Вона
мимовоëі всëухаëасÿ у нічну тишу, чи не äоëинаютü крізü шум ïорогів ïëачі
й стогони. Та чути буëо тіëüки ïротÿжне жовнірсüке «Чу-ва-ай!».
І ïригаäаëасÿ Басі тиха хреïтівсüка світëиöÿ, чоëовік, ïан Загëоба, ïривітні
обëиччÿ ïана Ненашинöÿ, ïана Мушаëüсüкого, ïана Мотовиëа, ïана Снітка
й інших, і вïерше віäчуëа Басÿ, ÿк äаëеко вона віä них, ой, äаëеко,
у чужому краї, і така взÿëа її журба за Хреïтевом, що захотіëосÿ ïëакати.
Заснуëа вона аж наä ранок, і сниëисÿ їй äивні сни. Бурëÿй, різуни,
татари, криваві картини різанини меëüкаëи у сонному її мозку, і в öих
картинах вона увесü час бачиëа обëиччÿ Аз’ї, аëе то був ніби зовсім і не
Аз’ÿ, а козак, або äикий татарин, або сам Тугай-бей.
Уранöі вона встаëа, раäіючи, що ніч із її жахëивими виäіннÿми вже
ïозаäу. Решту äороги Басÿ вирішиëа їхати на äжанеті: і розім’ÿтисÿ, і äати
можëивістü Аз’ї ïоговорити з Евою наоäинöі, аäже Рашків був уже
бëизüко, і їм треба буëо вкуïі ïоäумати, ÿк огоëосити ïро все старому
Нововейсüкому і äістати віä нüого бëагосëовеннÿ. Аз’ÿ, ïоäавши їй вëасною
рукою стремено, сам не ïіäсів, оäначе, у сани äо Еви. Сïершу він ïоніссÿ
вïереä, у гоëову загону, ïотім набëизивсÿ äо Басі.
Вона, враз ïомітивши, що загін став іще меншим ïісëÿ Ямïоëÿ,
звернуëасü äо моëоäого татарина:
— Я бачу, миëостивий ïане, ти і в Ямïоëі частину своїх ëюäей заëишив?
— Ï’ÿтäесÿт коней, так само, ÿк і в Могиëеві, — віäïовів Аз’ÿ.
— Навіщо ж?
Він äивно усміхнувсÿ — губа трохи ïіäнÿëасÿ, ÿк у зëого, вищиреного
ïса, — і аж за хвиëю віäïовів:
— Бо хочу мати в заïасі öих жовнірів, щоб убезïечити äорогу назаä
вашій миëості.
— Коëи війсüко зі стеïів ïовернетüсÿ, його й так äостатнüо буäе.
— Війсüко так швиäко не ïовернетüсÿ.
— Звіäкіëÿ ти öе знаєш, миëостивий ïане?
— Вони мусÿтü äобре вïевнитисÿ, що äієтüсÿ у Äороша, а на öе їм
знаäобитüсÿ три, а то й чотири тижні.
— Ну, ÿкщо так, тоäі ти сëушно зробив, миëостивий ïане, що заëишив
своїх ëюäей.
Якийсü час вони їхаëи мовчки. Аз’ÿ щомиті ïогëÿäав на рожеве ëичко
Басі, наïоëовину ïрикрите ïіäнÿтим коміром äеëії і каïтуром, і за кожним
разом заïëющував очі, немовби намагаючисü закарбувати у ïам’ÿті її
розкішний образ.
 — Тобі, миëостивий ïане, конче треба ïоговорити з Евою, — знову
ïочаëа Басÿ. — І взагаëі, ти маëо з нею говориш, їй часом навітü äивно öе.
Аäже ви невäовзі ïереä обëиччÿм ïана Нововейсüкого ïостанете... Мені
й самій несïокійно... Вам би ïораäитисÿ, з чого ïочати.
— Я сïершу з вашою миëостю хотів би ïоговорити, — äивним гоëосом
віäïовів Аз’ÿ.
— То чом же ти, миëостивий ïане, не ïочинаєш?
— Бо чекаю на ïосëанöÿ з Рашкова. Я сïоäівавсÿ уже в Ямïоëі його
застати. Осü і вигëÿäаю.
— А äо чого тут гонеöü?
— Он, зäаєтüсÿ, їäе! — віäïовів, уникаючи віäïовіäі, моëоäий татарин.
І ïоскакав уïереä, аëе віäразу ж і ïовернувсÿ.
— Ні, öе не він! — сказав Аз’ÿ.
В усій його ïостаті, у сëовах, у ïогëÿäі, у гоëосі буëо щосü таке тривожне
й гарÿчкове, що тривога öÿ ïереäаëасÿ й Басі. Ïроте äо того часу ані
найменшої ïіäозри не закраëосÿ їй у äушу. Несïокій Аз’ї ëегко ïоÿснювавсÿ
бëизüкістю Рашкова і грізного Евиного батüка, аëе в Басі чогосü буëо так
тÿжко на äуші, ніби вирішуваëасÿ її вëасна äоëÿ.
Ïіä’їхавши äо саней, вона äекіëüка гоäин ïосïіëü тримаëасÿ біëÿ Еви
і розмовëÿëа з нею ïро Рашків, ïро батüка й сина Нововейсüких, ïро Зосю
Боску, нарешті, ïро окоëиöі, що ставаëи äеäаëі äикішими і страхітëиво
ïустеëüними. Ïравäа, ïустеëüними вони стаëи віäразу за Хреïтовом, аëе
там ïринаймні віä часу äо часу на виäнокоëі вивсÿ äимок, що означав ÿкесü
ëюäсüке ïосеëеннÿ, можëиво, хутір. Тут же не буëо жоäних сëіäів ëюäини,
і, ÿкби Басÿ не знаëа, що їäе äо Рашкова, äе живутü ëюäи і стоїтü
ïоëüсüкий гарнізон, вона могëа б ïоäумати, що її везутü куäисü у невіäомі
ïустеëі, у чужі земëі, на край світу.
Розгëÿäаючисü äовкоëа, Басÿ мимовоëі ïритримаëа конÿ і незабаром
віäстаëа оä саней і загону. За хвиëину äо неї ïристав Аз’ÿ. Чуäово знаючи
тутешні місöÿ, він захоäивсÿ ïоказувати їх і називати.
Аëе триваëо öе неäовго, бо земëÿ зненаöüка заïаруваëа. Наïевно, зима
у öій ïівäенній стороні буëа менш сувора, аніж у ëісистому Хреïтові.
Ïоäекуäи у ÿрах, розïаäинах, на гірсüких вистуïах і на ïівнічних схиëах гір
ëежав, щоïравäа, сніг, ïроте земëÿ не всуöіëü буëа нам укрита, вона
чорніëа заростÿми чагарника або ïобëискуваëа воëогою ïожухëою травою.
 Саме віä öієї трави ïіäіймаëасÿ теïер ëетюча біëÿста імëа і ïëивëа низüко
наä земëею, тому зäаëеку зäаваëосÿ, немовби веëика воäа ïовністю
заïовниëа äоëини й широко розëиëасÿ всією рівниною місöевості. Віäтак
імëа ïочаëа зäійматисÿ äеäаëі вище, застуïаючи сонÿчне світëо і змінюючи
ïогожу äнину на імëисту й ïохмуру.
— Завтра äощ буäе, — сказав Аз’ÿ.
— Тіëüки б не сüогоäні. Чи äаëеко ще äо Рашкова?
Тугай-беєвич окинув ïогëÿäом ëеäве ïомітні в тумані окоëиöі й віäïовів:
— Звіäси вже бëижче äо Рашкова, аніж назаä äо Ямïоëÿ.
І гëибоко зітхнув, ніби веëикий тÿгар уïав у нüого з ïëечей.
Öієї миті з боку загону ïочувсÿ кінсüкий туïіт, і в тумані замаÿчив
вершник.
— Хаëім! Öе він!— завоëав Аз’ÿ.
Öе й сïравäі був Хаëім: ïорівнÿвшисü з Аз’єю і Басею, він зіскочив із
бахмата і ïочав бити чоëом у стремено моëоäого татарина.
— Із Рашкова? — сïитав Аз’ÿ.
— Із Рашкова, ïане мій! — віäïовів Хаëім.
— Що там чути?
Старий ïіäнÿв äо Басі бриäке, висохëе віä важких труäів обëиччÿ, немов
ïитаючи ïогëÿäом, чи можна говорити ïри ній.
— Говори сміëиво! — сказав Тугай-беєвич. — Війсüка вийшëи?
— Так, ïане! Жменÿ ëишиëасÿ.
— Хто їх ïовів?
— Ïан Нововейсüкий.
— А Ïіотровичі виїхаëи äо Криму?
— Äавно вже. Заëишиëисÿ тіëüки äві жінки і старий ïан Нововейсüкий із
ними.
— Äе Кричинсüкий?
— На тому березі. Чекає!
— Хто там із ним?
— Аäурович зі своїм загоном. Обиäва б’ютü тобі чоëом, сину Тугай-беÿ,
і віääаютüсÿ ïіä вëаäу твою — і вони, і ті, хто не встиг іще ïіäійти.
— Äобре! — сказав Аз’ÿ, і очі в нüого загоріëисÿ. — Негайно мчи äо
Кричинсüкого і накажи йому Рашків захоïити.
— Воëÿ твоÿ, ïане!
Хаëім за митü скочив на конÿ і щез, ÿк ïривиä, у тумані...
 Страшним і зëовісним вогнем ïаëаëо обëиччÿ Аз’ї. Вирішаëüна,
äовгоочікувана хвиëина, хвиëина найвищого його щастÿ настаëа... Ïроте
серöе в нüого биëосÿ так сиëüно, що йому забракëо äиханнÿ... Якийсü час
він мовчки їхав ïоруч із Басею і, аж коëи віäчув, що гоëос його не ïіäвеäе,
звернув äо неї незгëибимі ÿсні очі й ïромовив:
— Теïер мені треба ïоговорити з вами віäверто, ваша миëостü...
— Сëухаю, — віäïовіëа Басÿ, ïиëüно вäивëÿючисü у нüого, неначе
сïоäіваючисü ïрочитати щосü у зміненому його обëиччі.

******** Безпосередньо (лат.).

 РОЗДІЛ ХХХVІІІ

Аз’ÿ на своєму бахматі вïритуë, стремено äо стремена, набëизивсÿ äо

Басиного äжанета і ще зо äва äесÿтки кроків їхав мовчки. Увесü öей час він
намагавсÿ засïокоїтисü і не міг збагнути, чому öе так важко йому, ÿкщо вже
Басÿ у нüого в руках і ніхто в öіëому світі не зможе теïер її віäібрати. Та
він і сам того не знав, що в äуші його, всуïереч усÿкій очевиäності, жевріëа
іскорка наäії на те, що жаäана жінка віäïовістü йому взаємністю. Наäіÿ
буëа сëабка, аëе жаäав він öüого так сиëüно, що його трÿсëо ÿк
у ëихоманöі. Ні, не ïростÿгне йому рук жаäана, не вïаäе в його обійми, не
скаже сëів, ïро ÿкі він мріÿв öіëісінüкими ночами: «Аз’ÿ, ÿ твоÿ!» — не
ïриïаäе вустами äо його вуст, він знав öе... Аëе ÿк сïрийме вона його
сëова? Що скаже? Чи знеïритомніє, ÿк гоëуб у ïазурах ÿструба,
і äозвоëитü узÿти себе, ÿк той самий безсиëий гоëуб? Чи у сëüозах стане
бëагати ïро ïощаäу, чи криком жаху наïовнитü ïустеëüні місöÿ? Чи на
краще усе öе, чи на гірше? Такі заïитаннÿ роїëисÿ в гоëові у татарина.
А тим часом настаëа ïора віäкинути всÿке уäаваннÿ, знÿти ëичину
і віäкрити їй сïравжнє, страшне своє обëиччÿ... Страх! Тривога! Ще, ще
хвиëина — і все зäійснитüсÿ!
Зрештою заäушëивий несïокій, ÿк öе буває у äиких звірів, ïерехоäив
у ëютü... І він ïочав розïаëювати її в собі.
«Хоч би ÿк там буëо, — äумав він, — вона моÿ, моєю зараз буäе
і завтра буäе моєю, а ïотім — їй уже не ïовернутисÿ äо чоëовіка, тіëüки
й ëишитüсÿ, що за мною іти...»
На öю äумку äика раäістü сïаëахнуëа у нüому, і він заговорив раïтом
гоëосом, ÿкий йому самому виäавсÿ чужим:
— Ви, ваша миëостü, äосі не знаëи мене!..
— У öüому тумані веëüми гоëос у тебе змінивсÿ, — з ïевним
хвиëюваннÿм віäïовіëа Басÿ, — і сïравäі ніби хтосü інший говоритü.
— У Могиëеві війсüк нема, і в Ямïоëі нема, і в Рашкові нема! Я оäин тут
наä усіма ïан!.. Кричинсüкий, Аäурович та інші — раби мої, бо ÿ кнÿзÿ,
вëоäарÿ, син, ÿ їм візир, ÿ їм мурза найвищий, ÿ вожäü їм, ÿк Тугай-бей
був вожäü, ÿ їм хан, ÿ оäин маю сиëу, і все тут мені ïіäвëаäне...
— Чому ти, миëостивий ïане, кажеш мені öе?
 — Ви, ваша миëостü, äосі не знаëи мене... Рашків уже бëизüко... Я хотів
стати гетüманом татарсüким, Речі Ïосïоëитій сëужити, аëе ïан Собесüкий
не äозвоëив... Віäтеïер не ïоëüсüкий ÿ татарин і нікому не ïіäвëаäний,
ÿ сам веëикі чамбуëи ïовеäу, на Äороша або на Річ Ïосïоëиту, öе вже ÿк
ви, ваша миëостü, забажаєте, ÿк ви мені накажете!
— Як ÿ накажу?.. Аз’ÿ, що з тобою?
— А те зі мною, що всі тут мої раби, а ÿ — твій раб! Що мені гетüман!
Äозвоëив чи не äозвоëив! Сëово, ваша миëостü, скажи, і ÿ Акерман тобі äо
ніг ïокëаäу, і Äобруäжу теж, і ті орäи, що в уëусах тут живутü, і ті, що
у Äикому ïоëі кочуютü, і ті, що у зимівниках, усі твоїми рабами станутü, ÿк
ÿ — твій раб... Накажеш, ÿ хана кримсüкого не ïосëухаюсü, і суëтана не
ïосëухаюсü і з мечем суïроти них ïіäу, äоïомогу ïоäам Речі Ïосïоëитій,
і нову орäу у краї öüому створю, і буäу ханом у ній, а ти оäна ïовеëівати
мною буäеш, тобі оäній ÿ битиму чоëом і ïро ïрихиëüністü, ïро миëістü
бëагатиму!
Він ïерегнувсÿ у сіäëі, і, обійнÿвши за таëію сïантеëичену і немовби
огëушену його сëовами жінку, вів äаëі уривчасто й хриïко:
— Невже не знаëа ти, що ÿ оäну тебе кохаю!.. А натерïівсÿ ж ÿк...
Я й так тебе візüму!.. Ти моÿ вже і буäеш моєю!.. Ніхто не вирве тебе
у мене з рук! Ти моÿ! Ти моÿ! Ти моÿ!
— Боже ïравеäний! Мати Божа!
Він так стискав її в обіймах, ніби хотів заäушити... Коротке äиханнÿ
вириваëосÿ з його губ, очі взÿëисÿ ïеëеною, нарешті він витÿг її зі стремен,
із сіäëа й ïосаäив ïросто ïереä собою, ïритискаючи груääю äо своїх
груäей, і сині його губи, жаäібно розкрившисü, ніби ïаща рибини, шукаëи її
губ.
Вона навітü не скрикнуëа, аëе з несïоäіваною сиëою стаëа оïиратисÿ.
Між ними зав’ÿзаëасÿ боротüба, чуëосÿ тіëüки шумне äиханнÿ обох.
Різкістü його рухів і бëизüкістü обëиччÿ ïовернуëи її äо тÿми. Äар
ÿсновиäіннÿ зійшов на неї, ÿк схоäитü на ïотоïеëüників. У оäну митü вона
ÿкнайчіткіше усвіäомиëа ситуаöію. Ïереäусім, що земëÿ розійшëасÿ у неї ïіä
ногами, віäкривши безäонну ÿругу, куäи він нестримно тÿгнув її. Вона
ïобачиëа його ïристрастü, його зраäу, свою страшну äоëю, свою неміч
і безïораäністü, віäчуëа тривогу, безмірний біëü і ïечаëü, аëе воäночас
ïоëум’ÿ ëютого гніву сïаëахнуëо в ній, і оскаженіëістü, і жага ïомсти.
 Така äушевна сиëа буëа у öієї риöарсüкої äитини, у коханої äружини
найвіäважнішого жовніра Речі Ïосïоëитої, що тієї страшної хвиëини
ïершою її äумкою буëо: «Ïомститисÿ!», ïісëÿ вже:«Врÿтуватисÿ!» Розум її
наïруживсÿ äо межі, і ÿсністü мисëеннÿ стаëа ÿк у ïотоïеëüників. Руки її
ïочаëи намаöувати зброю і нарешті наткнуëисÿ на костÿне äуëо його
схіäного ïістоëета. Ïроте воäночас Басÿ збагнуëа: ÿкщо навітü ïістоëет
зарÿäжений і вона встигне звести курок, то ïерше, ніж стисне äоëоню,
ïриставитü äуëо äо його гоëови, він неминуче схоïитü її за руку і ïозбавитü
останнüої можëивості врÿтуватисÿ.
І тому Басÿ вирішиëа äіÿти інакше.
Усе стаëосÿ на мëі ока. Він і сïравäі вгаäав її намір і бëискавично викинув
руку вïереä, аëе руки їхні розминуëисÿ, і Басÿ з усією сиëою моëоäості,
мужності й віäчаю шмагонуëа його костÿною рукоÿттю ïістоëета ïоміж очей.
Уäар був такий страшний, що Аз’ÿ, навітü не скрикнувши, уïав навзнак,
ÿк ïіäкошений, ïотÿгши її за собою.
Басÿ мерщій ïіäвеëасÿ і, скочивши на свого äжанета, вихором ïомчаëа
гетü віä Äністра у гëиб стеïу. Завіса туману закриëасÿ за нею.
Кінü, ïритиснувши вуха, сëіïма мчав сереä скеëü, ущеëин, ÿрів, вирв.
Буäü-ÿкої миті міг він уïасти з кручі, буäü-ÿкої хвиëини міг розбитисÿ укуïі
з вершниöею об скеëÿсті вистуïи, та Басі все вже буëо байäуже. Не буëо
äëÿ неї страшнішої небезïеки, ніж татари і Аз’ÿ... І äивна річ! Теïер, коëи
вона вирваëасü із рук хижака і він, скоріш за все мертвий, ëежав сереä
каміннÿ, наä усіма її ïочуттÿми ïереважаëа тривога. Ïритиснувшисü
обëиччÿм äо кінсüкої гриви, скачачи в тумані, ÿк сарна, ïересëіäувана
вовками, вона боÿëасÿ теïер Аз’ї незрівнÿнно біëüше, аніж тоäі, коëи буëа
в його обіймах. Страх і безсиëëÿ ïойнÿëи її, вона віäчуваëа себе квоëою,
забëуäëою, самотнüою і ïокинутою наïризвоëÿще äитиною. Якісü ïëачëиві
гоëоси озваëисÿ у неї в серöі й ïочаëи кëикати, жаëібно стогнучи: «Міхаëе,
врÿтуй! Міхаëе, врÿтуй!»
А äжанет мчав äаëі й äаëі. Гнаний чуäовим інстинктом, він ïерескакував
через виëоми у скеëÿх, сïритно обхоäÿчи гострі вистуïи, аж ïоки нарешті
скеëüний ґрунт ïерестав äзвеніти у нüого ïіä коïитами — наïевно, вирвавсÿ
на рівну ëуговину, ÿкі ïростÿгаëисÿ тут ïоміж ÿрами.
Кінü увесü був змиëений, він шумно äихав, розäуваючи нізäрі, оäначе
мчав і мчав.
«Куäи втікати?» — ïоäумаëа Басÿ.
 І віäразу ж сама віäïовіëа:
«Äо Хреïтова!»
Аëе нова тривога стиснуëа їй серöе на äумку ïро те, ÿкий äаëекий шëÿх
на неї чекає через страшну, безкраю ïустеëю. І ще їй згаäаëосÿ, що
Аз’ÿ ïозаëишав загони татар у Могиëеві та Ямïоëі. Без сумніву, всі татари
у змові, всі вони сëужатü Аз’ї, тому, зëовивши, неоäмінно äоïравëÿтü її äо
Рашкова. І Басÿ вирішиëа чимгëибше ïіти у стеï, і тіëüки ïотім ïовернути
на ïівніч, минаючи ïриäністровсüкі ïосеëеннÿ.
Öе маëо сенс іще й тому, що ïогонÿ, ÿкщо така буäе, безïеречно
ïоïрÿмує взäовж берега. Äо того ж у стеïу може зустрітисÿ ïоëüсüкий
загін, ÿкий ïовертатиметüсÿ äо фортеöі.
Äжанет ïостуïово сïовіëüнював біг. Басÿ, буäучи äосвіäченою наїзниöею,
віäразу зрозуміëа, що треба äати йому ïереïочити, аби не занаïастити.
Ясно буëо й те, що заëишитисÿ їй сереä öих неозорих стеïів без конÿ
рівнозначно загибеëі.
Басÿ стримаëа біг äжанета і ÿкийсü час їхаëа стуïою. Імëа розсіюваëасÿ,
віä біäоëашного конÿ ваëиëа гарÿча ïара.
Басÿ ïочаëа моëитисÿ.
Зненаöüка у тумані, за äекіëüка сотенü метрів за нею, ïочуëосÿ кінсüке
іржаннÿ.
Воëоссÿ у неї на гоëові наїжачиëосÿ.
— Свого зажену, аëе й тих теж! — ïромовиëа вона гоëосно.
І ïриïустиëа äжанета.
Якийсü час скакун ëетів наче гоëуб, ïересëіäуваний рарогом********. Мчав
він так äоситü äовго, з останніх уже сиë, та вäаëині й äосі чуëосÿ іржаннÿ.
І буëо в öüому іржанні, що äоëинаëо з туману, щосü äо боëю сумне і грізне.
Ïісëÿ ïершої тривоги Басі, оäначе, сïаëо на äумку, що ÿкби на коні, ÿкий
її ïересëіäував, сиäів хтосü, кінü би не іржав: вершник, аби не виказати
себе, ïримусив би його мовчати.
«Не інакше ÿк бахмат Аз’ї біжитü за моїм», — ïоäумаëа Басÿ.
Вона äістаëа з кобури ïри сіäëі обиäва ïістоëети, аëе обережністü
виÿвиëасÿ зайвою. За хвиëину щосü зачорніëо у ïоріäіëій імëі й з’ÿвивсÿ
бахмат Аз’ї. Ïобачивши Басиного конÿ, він вистрибöем ïіäбіг äо нüого,
розäуваючи нізäрі й коротко, уривчасто форкаючи. Скакун оäразу віäïовів
йому.
— Косü, косü! — ïокëикаëа Басÿ.
 Бахмат, що звик äо ëюäсüких рук, ïіäійшов äо неї і äозвоëив узÿти себе
ïіä вузäечку. Басÿ ïіäнесëа очі äо неба й ïромовиëа:
— Хваëа тобі, Госïоäи!
Сïравäі, те, що у неї оïинивсÿ кінü Аз’ї, буëо äëÿ Басі обставиною
наäзвичайно сïриÿтëивою.
Ïо-ïерше, äва найкращих у загоні конÿ буëи у неї в руках; ïо-äруге,
теïер вона могëа мінÿти коней і, нарешті, ïо-третє, те що кінü
Аз’ї ïрийшов сюäи, означаëо: ïогонÿ вийäе не скоро. Якби бахмат ïішов за
загоном, татари, стривожившисü, без сумніву, негайно б ïовернуëисÿ шукати
свого вожäÿ. Теïер же, можëиво, їм і на äумку не сïаäе, що з Аз’єю щосü
траïиëосü, і на ïошуки вони вирушатü, тіëüки схвиëювавшисü наäто äовгою
його віäсутністю.
«А ÿ на той час буäу вже äаëеко», — ïоäумаëа Басÿ.
Тут їй уäруге ïригаäаëосÿ, що в Ямïоëі й у Могиëеві стоÿтü загони Аз’ї.
«Щоб їх обминути, треба чимгëибше у стеï ïіти, а äо річки набëизитисÿ
хіба що в окоëиöÿх Хреïтова. Хитро розставив ïастки öей страшний
чоëовік, аëе Бог убереже мене віä них!»
Ïоäумавши так, вона зміöниëасÿ äухом і ïочаëа готуватисÿ äо ïоäаëüшої
äороги.
Ïри äерев’ÿному сіäëі Аз’євого конÿ Басÿ знайшëа мушкет, ріг із
ïорохом, торбинку з куëÿми і торбинку з коноïëÿним сім’ÿм, ÿке татарин
мав звичку гризти. Ïіäтÿгнувши стремена бахмата ïо своїй нозі, вона
ïоäумаëа, що буäе, ÿк ïтаха, всенüку äорогу харчуватисÿ öим сім’ÿм,
і ретеëüно ïриховаëа торбинку.
Басÿ вирішиëа обминати ëюäей і хутори, бо в такому безëюääі віä ëюäини
можна чекати раäше зëа, аніж äобра. Серöе її стискаëосÿ на äумку, чим
гоäувати коней. Вони можутü, звісно, вискубувати траву з-ïіä снігу, мох зі
скеëÿстих розкоëин, ну а ÿкщо все-таки зäохнутü віä ïоганого корму
і важких ïерехоäів? А щаäити їх їй не можна...
Страшно буëо й забëукати у öій ïустеëі. Äобре б триматисÿ
äністровсüкого берега, аëе такий шëÿх не äëÿ неї. Що буäе, коëи вона
загëибитüсÿ у ïохмурі ëісові хащі, неозорі, без äоріг? Як äізнаєтüсÿ, чи на
ïівніч вона рухаєтüсÿ, ÿкщо настанутü туманні äнини без сонöÿ і ночі без
зірок? Те, що ëіси кишатü äикими звірами, не веëüми її турбуваëо: вона
маëа віäважне серöе і зброю. Вовчі зграї буëи, щоïравäа, небезïечними, та
вона біëüше боÿëасÿ ëюäей, аніж звірів, а найбіëüше боÿëасÿ забëукати.
 — Бог ïокаже мені äорогу і äозвоëитü ïовернутисÿ äо Міхаëа, — гучно
сказаëа вона.
Ïерехрестившисü, Басÿ втерëа рукавом своє змарніëе обëиччÿ — воëоге,
воно мерзëо, — віäтак зірко огëÿнуëа окоëиöі й ïустиëа коней чваëом.

******** Р а р і г — птах породи яструбиних.

 РОЗДІЛ ХХХІХ

Тугай-беєвича ніхто й не äумав шукати, і він ëежав у ïустеëüному місöі,

аж ïоки ïрийшов äо тÿми.
Отÿмившисü, він сів і, сиëкуючисü збагнути, що з ним стаëосÿ, ïочав
озиратисÿ äовкоëа.
Ïроте бачив він усе немовби в наïівмороку і невäовзі усвіäомив, що
бачитü тіëüки оäним оком, та й то кеïсüко. Äруге буëо вибите або заëите
кров’ю.
Аз’ÿ ïіäніс руки äо обëиччÿ. Ïаëüöі його намаöаëи закиïіëу кров на
вусах. У роті теж буëо ïовно крові, він äавивсÿ, кашëÿв, ïëював нею.
Страшний біëü ïронизав обëиччÿ, він обмаöав його вище віä вусів, ïроте
віäразу ж зі стогоном віäсмикнув ïаëüöі.
Своїм уäаром Басÿ розäробиëа йому ïереніссÿ.
Хвиëину він сиäів неïорушно, ïотім розгëеäівсÿ оäним своїм оком, котре
ÿкосü іще бачиëо світëо, ïомітив у розкоëині трохи снігу, ïіäïовз туäи і,
набравши його ïовну ïригорщ, ïрикëав äо розбитого обëиччÿ.
Йому віäразу стаëо набагато ëегше. Коëи сніг танув, рожевими
струменÿми стікаючи йому на вуса, він знову набирав його у жменю і знову
ïрикëаäав. А ïотім узÿвсÿ жаäібно їсти сніг, öе теж äаваëо ïоëегшеннÿ.
Через ïевний час він ïерестав віäчувати страшенну важкістü у гоëові
й згаäав, що з ним траïиëосÿ. Аëе ïершої миті не віäчув ані ëюті, ані гніву,
ані віäчаю. Тіëесний біëü загëушив у нüому решту ïочуттів, заëишивши
оäне-оäнісінüке бажаннÿ — врÿтуватисÿ буäü-що.
Ïроковтнувши ще кіëüка ïригорщей снігу, Аз’ÿ ïочав виäивëÿтисÿ свого
конÿ: конÿ не буëо. Тоäі він зрозумів: ÿкщо не хоче чекати, ïоки ëиïеки
його хоïëÿтüсÿ, муситü іти ïішки.
Він сïробував ïіäвестисÿ, сïершисü на руки, та аж завив віä боëю і знову
сів.
Ïросиäівши з гоäину, він знову зробив зусиëëÿ ïіäвестисÿ. Öüого разу
йому öе вäаëосÿ, він ïіäвівсÿ і, обіïершисü сïиною об скеëю, зумів
утриматисÿ на ногах. Аëе ÿк ïоäумав ïро те, що äовеäетüсÿ оäірватисÿ віä
оïори і стуïити крок у ïростір, а за ним äругий і третій, ïочуттÿ такого
безсиëëÿ і страху охоïиëо його, що він ëеäве знову не сів.
 Ïроте все-таки ïереборов себе, витÿг шабëю і, сïираючисü на неї, рушив
уïереä. Вийшëо. Стуïивши äекіëüка кроків, Аз’ÿ віäчув, що ноги й тіëо
у нüого сиëüні, що він чуäово воëоäіє ними, от тіëüки гоëова наче не своÿ,
ÿк важенна гирÿ, тÿгне то ïраворуч, то ëіворуч, то назаä, то вïереä. Öю
наäто важку гоëову äовоäиëосÿ нести наäзвичайно обережно — так
страшно буëо вïустити її і розбити об камінü.
Часом гоëова ïаморочиëасÿ, зäаваëосÿ, що він хоäитü ïо коëу, темніëо
в оäнісінüкому зäоровому оöі, і тоäі він обіруч сïиравсÿ на шабëю.
Ïовоëі заïамороченнÿ меншаëо, натомістü сиëüнішав біëü і так сверäëив
у ëобі, в очах, у всій гоëові, що Аз’ÿ аж вив.
Öе виттÿ віäëунюваëо у скеëÿх, і так він ішов сереä ïустеëі скривавëений,
страшний, схожий біëüше на уïирÿ, ніж на ëюäину.
Смеркаëосÿ вже, коëи він ïочув ïоïереäу кінсüкий туïіт.
Öе був татарсüкий äесÿтник, ÿкий ïриїзäив ïо накази.
Того вечора в Аз’ї ще вистачиëо сиë висëати ïогоню, ïісëÿ чого він уïав
на шкури і три настуïних äні нікого не хотів бачити, окрім грека-
öируëüника, котрий бинтував йому рани, і Хаëіма, ÿкий öируëüникові
äоïомагав. Аж на четвертий äенü äо Аз’ї ïовернуëасÿ мова, а з нею
й усвіäомëеннÿ того, що траïиëосÿ.
І віäразу ж гарÿчкова його äумка ïомчаëа сëіäом за Басею. То він бачив,
ÿк вона біжитü сереä скеëü, у безкрайому стеïу, то ïтахою, що віäëітаëа
назавжäи, бачив її у Хреïтові, в обіймах чоëовіка, і виäовище öе викëикаëо
у нüого біëü, ïекучіший, ніж біëü віä рани, а з ним ïечаëü, а з ïечаëëю
віäчуттÿ сорому.
— Втекëа! Втекëа! — ïовторював він без уïину, і ëютü äушиëа його.
Часом зäаваëосÿ, що він знову неïритомніє.
— Горе мені! — віäïовіäав він Хаëімові, коëи той намагавсÿ його
засïокоїти і заïевнÿв, що Басі не втекти віä ïогоні, і віäкиäав ногами
шкури, ÿкими старий татарин укривав його, і ïогрожував ножем йому
і грекові, і вив äиким звіром, і схоïëювавсÿ з місöÿ, щоби мчати, назäогнати
її, а ïотім у гніві й äикій ïристрасті заäушити вëасними руками.
Іноäі він марив у гарÿчöі. Якосü ïокëикав Хаëіма і звеëів негайно
ïринести йому гоëову маëенüкого риöарÿ, а äружину його, зв’ÿзавши,
замкнути у коморі. Буваëо, він розмовëÿв із нею, бëагав, ïогрожував, а то
й ïростÿгав руки, щоб обійнÿти її. Нарешті вïаäав у гëибокий сон і сïав
öіëу äобу. Натомістü, коëи ïрокинувсÿ, гарÿчка зовсім віäïустиëа його і він
зміг ïрийнÿти Кричинсüкого й Аäуровича.
Їм öе буëо äуже ïиëüно, бо вони не знаëи, що äіÿти. Ïравäа, війсüко, ÿке
вийшëо з міста на чоëі з моëоäим Нововейсüким, маëо ïовернутисÿ аж за
äва тижні, та що ÿк воно раïтом зробитü öе раніше? Звісно, Кричинсüкий
з Аäуровичем ëише вäаваëи, немовби хочутü ïовернутисÿ на сëужбу Речі
Ïосïоëитій, усім верховоäив тут Аз’ÿ. Він оäин міг äати їм указівки, він
оäин міг розтëумачити, що нині ëіïше: мерщій іти назаä, у суëтансüкі земëі,
чи вäавати й äаëі, і ÿк äовго вäавати, ніби вони сëужатü Речі Ïосïоëитій?
Обиäва äобре знаëи, що сам Аз’ÿ врешті-решт зраäитü Річ Ïосïоëиту, аëе
можëиво, оäначе, що він звеëитü їм зачекати зі зраäою äо ïочатку війни,
аби ïотім мати віä öüого ÿкнайбіëüшу користü. Його вказівки буëи äëÿ них
наказом: він накинув їм себе у вожäі ÿк гоëова усüого äіëа, ÿк найхитріший
і найвïëивовіший чоëовік, нарешті, ÿк син Тугай-беÿ — усëавëеного сереä
орäинöів войовника.
Вони скваïëиво ïіäійшëи äо його ëіжка й захоäиëисÿ ревно бити ïокëони,
а він у віäïовіäü ïривітав їх, äивëÿчисü оäним оком з-ïіä ïерев’ÿзок, сëабий
ще, аëе баäüорий. І ïочав так:
— Я незäужаю. Жінка, котру ÿ хотів äëÿ себе викрасти, вирваëасü у мене
з рук, ïоранивши мене рукоÿттю ïістоëета. То буëа äружина коменäанта
Воëоäийовсüкого... Нехай його візüме мор і увесü його ріä!..
— Нехай буäе так, ÿк ти сказав, ïане! — віäïовіëи обиäва ротмістри.
— Нехай ïошëе вам Аëëах, ïравовірні, щастÿ і бëагоïоëуччÿ!..
— І тобі, ïане!
І віäразу ж захоäиëисÿ обговорювати, ÿк треба їм äіÿти.
— Звоëікати не можна, сëіä іти äо суëтана, не äожиäаючисü війни, —
ïочав Аз’ÿ, — бо ïісëÿ того, що стаëосÿ з тією жінкою, вони ïерестанутü
нам äовірÿти і шабëÿми на нас уäарÿтü. Та ми раніше завäамо їм уäару
і сïаëимо öе місто в ім’ÿ Аëëаха! А ту жменю жовнірів, ÿка тут
заëишиëасÿ, у ÿсир візüмемо, вкуïі з житеëÿми, ïіääаними Речі Ïосïоëитої,
а äобром воëохів, вірмен і греків між собою ïоäіëимосÿ і за Äністер
ïоäамосÿ, у суëтансüкі земëі.
У Кричинсüкого й Аäуровича, котрі гетü зäичавіëи, віääавна кочуючи
і грабуючи вкуïі з äикою орäою, ïри öих сëовах загоріëисÿ очі.
— Завäÿки тобі, ïане, — ïромовив Кричинсüкий, — нас ïустиëи в öе
місто, ÿке Аëëах віääає нам нині...
 — Нововейсüкий не чинив вам ïереïон? — заïитав Аз’ÿ.
— Нововейсüкий äумав, що ми на сëужбу Речі Ïосïоëитої ïерехоäимо,
він знав, що ти ïіäхоäиш, аби з’єäнатисÿ з нами, і тому нас мав за своїх, ÿк
тебе за свого вважає.
— Ми стоÿëи з моëäавсüкого боку, — втрутивсÿ Аäурович, —аëе обиäва
з Кричинсüким у гостину äо нüого наїжäжаëи, і він ïриймав нас ÿк
шëÿхтичів і так казав: нинішнім своїм учинком ви äавні гріхи сïокутуєте,
а ïозаÿк гетüман вам за ïорукою Аз’ї ïрощає, чого ж мені на вас вовком
äивитисÿ? Він хотів навітü, щоб ми у місто ввійшëи, аëе ми так віäïовіëи:
«Не ввійäемо, аж ïоки Аз’ÿ, син Тугай-беÿ, вручитü нам äозвіë віä
гетüмана...» Наостанок він іще бенкет нам учистив і ïросив, щоб за містом
нагëÿäаëи...
— На бенкеті тому, — äоäав Кричинсüкий, — бачиëи ми батüка його
і ïоважну жінку, котра чоëовіка у ïоëоні розшукує, і ту äівиöю, з ÿкою
Нововейсüкий оäружитисÿ наäумав.
— А! — скрикнув Аз’ÿ, — ÿ й забув, що вони усі тут!.. А ïанну
Нововейсüку ÿ сам ïривіз!
І ïëеснув у äоëоні, а коëи, за митü, з’ÿвивсÿ Хаëім, сказав йому так:
— Нехай ëиïеки мої, ÿк вогонü у місті ïобачатü, мерщій кинутüсÿ на
жовнірів, що у фортеöі заëишиëисÿ, і ïереріжутü їм горëÿнки, а жінок
і старого шëÿхтича нехай зв’ÿжутü і стережутü äо мого наказу.
Віäтак звернувсÿ äо Кричинсüкого й Аäуровича:
— Сам ÿ äоïомагати вам не буäу, сëабий ще, ïроте на конÿ все-таки
сÿäу, щоб гëÿнути хоч би. Ну, ïриÿтеëі ëюбі, ïочинайте, ïочинайте!
Кричинсüкий з Аäуровичем стрімгоëов кинуëисÿ äо äверей, а він вийшов
сëіäом за ними і, звеëівши ïоäати собі конÿ, ïіä’їхав äо частокоëу, щоб із
брами високої фортеöі сïостерігати за тим, що віäбуваєтüсÿ у місті.
Чимаëо ëиïеків ïочаëи ïереëазити через частокіë, щоб із ваëу
насоëоäитисÿ вигëÿäом різанини. Ті з жовнірів Нововейсüкого, хто не ïішов
у стеï, ïобачивши юрбу татар, вирішиëи, що буäе ÿкесü виäовище, і враз
змішаëисÿ з ними без тіні тривоги чи ïіäозри. А втім, буëо тієї ïіхтури не
біëüш ÿк зо äва äесÿтки, решта сиäіëа собі сïокійно у шинках.
Тим часом загони Аäуровича й Кричинсüкого на мëі ока розсиïаëисÿ
містечком. Буëи у тих загонах майже тіëüки ëиïеки і черемиси, тобто
коëишні житеëі Речі Ïосïоëитої, ïереважно шëÿхта, аëе вони вже äавно
ïокинуëи межі країни і за час своїх ïоневірÿнü стаëи öіëком схожими на
äиких татар. Жуïани їхні ïоäерëисÿ, майже на всіх буëи теïер овечі
кожухи, наäіті ïросто на гоëі тіëа, заäубіëі віä стеïового вітру й äиму
вогнищ. Ïроте зброю вони маëи кращу, ніж äикі татари: у всіх шабëі, ëуки
з гартованими стріëами, а в багатüох і самоïаëи. Обëиччÿ ж у них буëи
жорстокі й кровожерні, ÿк і обëиччÿ їхніх äобруäзüких, біëгороäсüких
і кримсüких сïівбратів.
Вони розсиïаëисÿ містечком, ïронизëиво воëаючи, щоб криком збуäити,
ïіäбурити оäин оäного на вбивства і грабунки. Та хоч багато хто з них, за
звичаєм, уже тримав ножі в зубах, тутешні житеëі, ÿк і в Ямïоëі, —
воëохи, вірмени, греки й татари-куïöі — äивиëисÿ на них без щонайменшої
неäовіри. Усі крамниöі буëи віäчинені, куïöі сиäіëи біëÿ них на ëавах, ïо-
туреöüкому схрестивши ноги і ïеребираючи намистини чоток. Крики татар
тіëüки розбуäиëи öікавістü, скиäаëосÿ на те, що затіваєтüсÿ ÿкесü ігрисüко.
Та осü зненаöüка на рогах базарного майäану ïіäнÿëисÿ вгору стовïи
äиму, і всі ëиïеки гуртом так страшно зойкнуëи, що смертеëüний страх
ïойнÿв воëохів, вірмен і греків, жінок і äітей.
Оäразу ж забëищаëи шабëі, й зëива стріë сиïнуëа на мирних житеëів.
Крики жертв, гуркіт äверей і віконниöü, що зачинÿëисÿ, змішаëисÿ
з туïотіннÿм кінсüких коïит і виттÿм грабіжників.
Майäан затÿгëо äимом. Ïочуëисÿ вигуки: «Горе нам! Горе!» Ëиïеки вже
ëамаëи крамниöі, вриваëисÿ у буäинки, витÿгаëи за воëоссÿ ïереëÿканих
жінок, викиäаëи наäвір мебëі, саï’ÿн, усÿкий крам, ïостеëі, з ÿких ïоëетіëа
вгору хмара ïір’ÿ. Зусібіч ïочувсÿ стогін закоëюваних чоëовіків, ëемент,
виттÿ собак, ревіннÿ хуäоби, ÿку ïожежа застигëа у заäніх ïрибуäовах.
Червоні ÿзики ïоëум’ÿ, що їх виäно буëо навітü ïри світëі äнÿ на тëі чорних
кëубів äиму, вистріëюваëи äеäаëі вище у небо.
А у фортеöі вершники Аз’ї ще на ïочатку різанини накинуëисÿ на
ïереважно беззбройних ïіхотинöів.
Борні не буëо взагаëі: кіëüканаäöÿтü ножів несïоäівано встромиëисÿ
у груäи ïоëÿкам, ïотім нещасним ïовіäтинаëи гоëови і ïозносиëи їх äо
коïит конÿ Аз’ї.
Тугай-беєвич äозвоëив біëüшості своїх ëиïеків узÿти участü у кривавій
роботі зі сïівбратами, сам же стоÿв і äививсÿ.
Äим затуëÿв äіÿннÿ рук Кричинсüкого й Аäуровича, заïах гару äоëинув
аж äо фортеöі. Містечко ïаëаëо ÿк гігантсüке вогнище, все затÿгëо ïеëеною
äиму. Часом у äиму ëунав ïостріë із самоïаëу, ÿк грім у хмарах, часом
ïробігав хтосü, тікаючи, або груïа татар ïересëіäуваëа когосü.
Аз’ÿ все стоÿв і äививсÿ, віäчуваючи раäістü у серöі. Скажена
ïосмішка — ще ëютіша віä того, що боëіëа ïіäсохëа рана, — розтÿгаëа
його губи, біëі зуби ïобëискуваëи між ними. Не ëише раäістю, а й ïихою
ïовниëосÿ серöе моëоäого татарина. Нарешті-таки він скинув із себе тÿгар
уäаваннÿ, уïерше äав воëю ненависті, так багато років ïриховуваній, уïерше
був самим собою, істинним Аз’єю, сином Тугай-беÿ...
Аëе воäночас страшний жаëü огорнув його віä того, що Басÿ не бачитü
öієї ïожежі, öієї різанини, не бачитü його, Аз’ї, у новій роëі. Ïристрастü
і äо того ж äика жага ïомсти розïираëи його.
«Отут би вона стоÿëа біëÿ конÿ, — äумав він, — і ÿ б за воëоссÿ її
тримав, а вона чіïëÿëасÿ б за мої ноги, а ïотім ÿ взÿв би її і в губи став
öіëувати, і буëа б вона моÿ, моÿ, моÿ... рабинÿ!»
Оä віäчаю його утримуваëа оäна ëиш наäіÿ, що загони, ïосëані навзäогін
Басі, або ті, ÿкі він заëишив äорогою, ïовернутü її. Він чіïëÿвсÿ за öю
наäію ÿк ïотоïеëüник за соëомину, і öе äаваëо йому сиëи. Він не міг
змиритисÿ із втратою Басі, навïаки, без уïину мріÿв ïро ту хвиëину, коëи
знайäе її і завоëоäіє нею.
Він стоÿв біëÿ брами, аж äоки різанина у містечку вщухëа, а вщухëа вона
невäовзі, бо загони Аäуровича й Кричинсüкого наëічуваëи майже стіëüки
ж ëюäей, скіëüки їх буëо у всüому Рашкові. Тіëüки ïожежа ïеренесëа
ëюäсüкі стогони й бушуваëа äо самісінüкого вечора. Аз’ÿ зëіз із конÿ
й ïовіëüним кроком ïоïрÿмував äо ïросторої кімнати, äе настеëені буëи
баранÿчі шкури. Він усівсÿ там і став чекати äвох ротмістрів.
Ті наäійшëи незабаром, а з ними й сотники. Усі аж світиëисÿ раäістю —
ще б ïак, зäобич ïеревершиëа їхні сïоäіваннÿ. Містечко віä часів
сеëÿнсüкого ïовстаннÿ вже зміöніëо і стаëо заможним. Äо того ж буëо
взÿто бëизüко ста моëоäиöü і чимаëо äітей віком віä äесÿти років, ÿких
можна буëо вигіäно ïроäати на схіäних базарах. Чоëовіків же, старих жінок
і маëенüких äітей, котрі не могëи витримати äовгого шëÿху, ïрирізаëи. Руки
ëиïеків ïаруваëи віä крові, а віä кожухів тхнуëо гаром. Усі ïосіäаëи навкоëо
Аз’ї, і Кричинсüкий сказав:
— Куïа ïоïеëищ заëишитüсÿ тут ïісëÿ нас... Ïерш ніж загони сюäи
ïовернутüсÿ, ми б іще й у Ямïіëü устигëи. Äобра там усіëÿкого не менше,
а то й біëüше, ніж у Рашкові.
 — Ні! — віäïовів син Тугай-беÿ, — у Ямïоëі є мої ëюäи, вони самі
з містом розïравëÿтüсÿ, а нам у хансüкі й суëтансüкі земëі ïора.
— Як накажеш! Ïовернемосÿ зі сëавою і зäобиччю! — озваëисÿ
ротмістри й äесÿтники.
— Тут, у фортеöі, є ще жінки і той шëÿхтич, котрий мене ростив, —
ïромовив Аз’ÿ, — сïравеäëива наëежитü йому за öе нагороäа.
Сказавши öе, він ïëеснув у äоëоні й звеëів ïривести ïоëонених...
Їх невäовзі ïривеëи: ïані Боску, усю в сëüозах Зосю, бëіäу ÿк ïоëотно
Еву і старого ïана Нововейсüкого, руки й ноги ÿкого буëи стÿгнуті ëиком.
Ïоëонені буëи ïереëÿкані, та ще біëüше ïригоëомшені всім тим, що стаëосÿ,
і нічого не могëи зрозуміти. Тіëüки Евка, хоч і не могëа збагнути, що
траïиëосÿ з ïані Воëоäийовсüкою, чому äосі не ïоказувавсÿ Аз’ÿ, чого
в містечку вчиниëи різанину, а їх зв’ÿзаëи, ÿк невіëüників, зäогаäуваëасÿ,
оäначе, що ïричина öüого вона. Аз’ÿ, наïевно, розëютивсÿ через коханнÿ äо
неї і, не бажаючи з ïихи своєї ïросити її руки у батüка, вирішив викрасти її.
Усе öе само собою буëо жахëиво, аëе Евка ïринаймні не тремтіëа за вëасне
життÿ.
Ïоëонені не вïізнаëи Аз’ї, бо обëиччÿ його буëо майже ïовністю
ïерев’ÿзане. У жінок віä страху трÿсëисÿ коëіна: сïершу вони ïоäумаëи, що
äикі татари ÿкимосü незрозуміëим чином винищиëи ëиïеків і завоëоäіëи
Рашковом. Ïроте, ïобачивши Кричинсüкого й Аäуровича, ïереконаëисÿ
все-таки, що ïеребуваютü у руках ïоëüсüких татар.
Ïевний час вони мовчки ïерегëÿäаëисÿ, нарешті старий ïан Нововейсüкий
озвавсÿ квоëим, аëе рішучим гоëосом:
— У чиїх же ми руках?
Аз’ÿ став розмотувати з гоëови ïов’ÿзку, і осü ïоказаëосÿ його обëиччÿ,
коëисü вроäëиве, хоч і хиже, а теïер навіки сïотворене, зі зëаманим носом
і чорно-синüою ïëÿмою на місöі ока. Обëиччÿ страшне, ïерекошене
усмішкою, ÿк конвуëüсією, — уособëеннÿ хоëоäної ïомсти.
Якусü хвиëину він іще ïомовчав, ïотім утуïив ïаëюче око своє у старого
шëÿхтича і віäïовів:
— У моїх руках, у руках Тугай-беєвого сина.
Та старий Нововейсüкий уïізнав його äо того, ÿк він назвав себе,
уïізнаëа його й Ева, хоч серöе її стисëосÿ віä жаху й огиäи віä ïобаченої
ïотворної гоëови.
 Äівчина затуëиëа очі руками — вони не буëи зв’ÿзані, а шëÿхтич розтуëив
рота й закëіïав віä ïоäиву.
— Аз’ÿ! Аз’ÿ! — ïовторював він.
— Котрого ви, ваша миëостü, ростиëи, буëи йому батüком і в ÿкого віä
вашої батüківсüкої руки сïина кров’ю схоäиëа...
Шëÿхтич скиïів.
— Зраäник, — сказав він, — ïереä суäом віäïовіси за свої безчинства!..
Змій!.. Я маю ще сина...
— І маєш äонüку, — віäïовів Аз’ÿ, — через ÿку ти звеëів мене äо
смерті віäбатожити, а ÿ öю äонüку твою найостаннішому орäинöеві віääам,
щоб сëужниöею йому буëа і ïіäëожниöею!
— Вожäе! Ïоäаруй її мені! — озвавсÿ раïтом Аäурович.
— Аз’ÿ! Аз’ÿ! Я тебе завше... — крикнуëа Ева, ïаäаючи йому äо ніг.
Аëе він коïнув її ногою, а Аäурович ïіäхоïив її ïоïіäруч і ïотÿг ïіäëогою.
Ïан Нововейсüкий зробивсÿ із багрового синім. Ëико скриïіëо у нüого на
руках, так він наïружив їх, а з губів зëітаëи нерозбірëиві сëова.
Аз’ÿ ïіäвівсÿ зі шкур і ïішов äо нüого, сïершу ïовоëі, ïотім äеäаëі
швиäше, ÿк äикий звір, що ïрагне кинутисÿ на жертву. Набëизившисü
нарешті äо старого вïритуë, схоïив його за вуса кривими ïаëüöÿми своєї
хуäої руки, а äругою захоäивсÿ немиëосерäно бити ïо обëиччю, ïо гоëові.
Хриïëий рик виривавсÿ з горëÿнки татарина. Нарешті, коëи шëÿхтич
оïинивсÿ на земëі, Тугай-беєвич настуïив коëіном йому на груäи, і ëезо
ножа бëиснуëо зненаöüка у темрÿві кімнати.
— Рÿтуйте! Ïробі! — воëаëа Ева.
Аëе Аäурович уäарив її ïо гоëові й затуëив їй рота своєю широкою
äоëонею. Аз’ÿ тим часом äобивав ïана Нововейсüкого.
Öе буëо так страшно, що навітü у татар-äесÿтників кров застигëа в жиëах.
Аз’ÿ з жорстокою байäужістю ïовіëüно воäив ëезом ïо горëу нещасного
шëÿхтича, а той жахëиво стогнав і харчав. Кров із наäрізаних жиë äеäаëі
сиëüніше бризкаëа на руки вбивöі й ручаєм стікаëа на ïіäëогу. Нарешті
согін і хриïіннÿ вщухëи, тіëüки ïовітрÿ зі свистом вириваëосÿ з ïерерізаної
горëÿнки, а ноги вмирущого, конвуëüсійно смикаючисü, биëи об ïіäëогу.
Аз’ÿ ïіäвівсÿ.
Ïогëÿä його вïав на бëіäе, гарненüке ëичко Зосі Боскої, котра зäаваëасÿ
неживою — у гëибокому заïамороченні вона ïовисëа на ïëечі татарина, що
ïіäтримував її, — і сказав:
 — Öю äівку ÿ беру собі, аж äоки ïоäарую комусü або ïроäам.
Ïісëÿ чого він звернувсÿ äо татар:
— А теïер, щойно ïогонÿ вернетüсÿ, ïоäамосÿ у суëтансüкі земëі.
Ïогонÿ вернуëасÿ через äва äні, аëе вïорожні.
І ïішов Тугай-беєвич у суëтансüкі земëі з віäчаєм і ëютістю в серöі,
заëишивши ïо собі сиëу-сиëенну небесно-сірих ïоïеëищ.
 РОЗДІЛ ХL

Äесÿтü та ще äваäöÿтü українсüких миëü віääіëÿëи Хреïтів віä Рашкова,

ÿкщо їхати містами, ÿк ïроїхаëа Басÿ. А всÿ äорога äністровсüким шëÿхом
становиëа бëизüко триäöÿти миëü. У äорогу вони вирушаëи ще вäосвіта,
зате на ночівëю зуïинÿëисÿ не наäто ïізно — оäне сëово, усÿ ïоäорож
укуïі з ïостоÿми, ïоïри важкі ïереïрави і ïереїзäи, віäібраëа три äні. За
тих часів і ëюäи, і війсüко зазвичай ïересуваëисÿ ïовіëüно, ïроте, ÿкщо хто
хотів або мусив, то можна буëо й ïокваïитисÿ.
Басÿ сïоäіваëасÿ чимскоріше äістатисÿ äо Хреïтова, аäже теïер її ніс
кінü, а найгоëовніше, вона рÿтуваëасÿ втечею, і ïорÿтунок заëежав віä
швиäкості.
Оäначе ïершого ж äнÿ вона зрозуміëа, що ïомиëÿєтüсÿ, бо äністровсüким
трактом їй не можна буëо втікати, а тримаючи шëÿх стеïом, вона змушена
робити веëичезний гак. А ще й забëукати неäовго, аäже можна зустріти
äорогою скресëі ріки, неïрохіäні хащі, незамерзëі боëота і на ëюäей
наткнутисÿ чи на äиких звірів, отож, хоч і вирішиëа Басÿ вночі не
зуïинÿтисÿ, все-таки мимовоëі ïереконуваëасÿ в тому, що й за
найсïриÿтëивіших обставин бозна-коëи äоберетüсÿ вона äо Хреïтова.
Їй ïощастиëо вирватисÿ з обіймів Аз’ї, аëе що äаëі? Без сумніву, нема
нічого страшнішого за öі огиäні обійми, та на äумку ïро те, що очікує її
ïоïереäу, кров хоëоëа у жиëах.
Ясно оäне: щаäитиме вона коней, її, найïевніше, зëовëÿтü. Ëиïеки знаëи
öі стеïи ÿк свої ï’ÿтü ïаëüöів, і сховатисÿ тут віä їхніх очей, віä ïогоні
зäаваëосÿ ïросто неможëивим. Аäже öе вони невтомно ïересëіäуваëи äиких
татар, навітü навесні, навітü уëітку, коëи нема снігу й грÿзюки і кінсüкі
коïита не заëишаютü сëіäів. Всі знаки стеïів вони знаëи й читаëи, ÿк
розгорнену книгу: висëіäжуваëи, ÿк зіркі орëи, винюхуваëи, ÿк гончаки,
всенüке життÿ минаëо в них, ÿк у ïогоні. Марно äикі татари не раз
намагаëисÿ йти воäою — козаки, ëиïеки й черемиси, так само ÿк і ïоëüсüкі
наїзники, вміëи виÿвити їх, ïерехитрити і виникаëи раïтово, немов із-ïіä
земëі. Як віä них утекти? Хіба що заëишити їх äаëеко ïозаäу, аби сама
віäстанü унеможëивиëа ïогоню. Аëе в такому разі вона зажене коней.
«Звісна річ, зажену, ÿкщо так-от гнатиму», — зі страхом розмірковуваëа
Басÿ, ïозираючи на те, ÿк ïаруваëи їхні мокрі боки, й на ïіну, що кëаïтÿми
сïаäаëа на земëю.
Часом вона сïовіëüнюваëа біг і ïрисëухаëасÿ, аëе тоäі у буäü-ÿкому ïоäуві
вітру, у шурхоті ëистÿ, що встиëаëо ÿри, у сухому шеëесті стеïових трав,
у шумі криë ïроëетіëих ïтахів, навітü у äзвінкій ïустеëüній тиші вчуваëисÿ
їй звуки ïогоні.
І, ïереëÿкавшисü, Басÿ знову віäïускаëа ïовіä і шаëено мчаëа вïереä, аж
ïоки коні, вибившисü із сиë, ïочинаëи хроïти.
Тÿгар самотності й немочі äеäаëі біëüше гнітив її. Ох! Як гостро віäчуваëа
вона себе сиротою, ÿка веëичезна і воäночас несïравеäëива образа росëа
у неї в серöі на всіх ëюäей, найбëижчих і найäорожчих, немовби вони її
ïокинуëи!
Ïотім Басÿ ïоäумаëа, що öе, мабутü, Бог її карає за жаäобу ïригоä, за
те, що рваëасÿ у ïохоäи й на ïоëюваннÿ, інкоëи й наïерекір воëі чоëовіка,
за її ëегковажністü і несерйозністü. Ïоäумавши так, вона щиро
розïëакаëасÿ, ïіäнесëа гоëову äо неба і, схëиïуючи, захоäиëасÿ
ïовторювати:
— Ïокарай, аëе не ïокинü! Міхаëа не карай! Міхаë не винен!
Тим часом набëижаëасÿ ніч, а з нею хоëоä, морок, невïевненістü у äорозі
й тривога. Ïреäмети äовкоëа ïочаëи розïëиватисÿ, мутніти, втрачати обриси
і воäночас ніби ÿкосü таємниче оживати, зачаївшисü. Нерівності на зрубах
високих скеëü зäаваëисÿ гоëовами, що тихо й зëостиво виäивëÿютüсÿ, хто öе
там скаче внизу. Гаëузки äерев, розгойäувані вітром, махаëи наче руками.
Оäні немовби маниëи Басю, щоб ïовіäати ÿкусü страшну таємниöю, äругі
застерігаëи: «Не набëижайсÿ!» Вивернуте коріннÿ скиäаëосÿ на ïотворні
істоти, ÿкі ïриготуваëисÿ äо стрибка. Басÿ буëа віäважна, äуже віäважна,
аëе, ÿк і всі тоäішні жінки, марновірна. І тому, коëи ïітüма гетü огорнуëа
земëю, воëоссÿ заворушиëосÿ у неї на гоëові й äрижаки хаïаëи її тіëо на
äумку ïро нечисту сиëу, що, можëиво, живе у öих краÿх. Особëиво боÿëасÿ
вона уïирів. Віра в них буëа веëüми ïоширена у öіëому Наääністров’ї через
сусіäство з Моëäавією, і саме öі місöÿ — окоëиöі Ямïоëÿ й Рашкова —
маëи ëиху сëаву. Стіëüки ëюäей ïомираëо тут нагëою смертю, без сïовіäі,
без розгрішеннÿ. Басі ïригаäаëисÿ всі оïовіäі, ÿкі вечорами у Хреïтові
розказуваëи біëÿ вогнища риöарі: ïро крутоÿри, звіäки ïориви вітру
äоносиëи зненаöüка стогін «Ісусе, Ісусе!», ïро забëукані вогні, у ÿких щосü
хриïіëо, ïро реготëиві скеëі, ïро бëіäих äітей-«смоктунів» із зеëеними
очима й ïотворною гоëовою, котрі ïросиëи ïосаäити їх на конÿ й віäразу
ж ïочинаëи смоктати з тебе кров, і, нарешті, ïро гоëови без туëубів, що
ïовзаëи на ïавучих ніжках, і ïро найстрашніших з усіх чуäовисüк — ïро
äоросëих уïирів, котрих воëохи називаëи вовкуëаками. Вони ïросто
киäаëисÿ на ëюäей.
Басÿ ïочаëа хреститисÿ — äовго, аж äоки затерïëа рука, аëе й тоäі не
ïереставаëа моëитисÿ, бо ÿка ще зброÿ віäжене нечисту сиëу? Äух її
ïіäтримуваëи коні, що різко іржаëи, форкаëи, не виказуючи ніÿкісінüкої
тривоги. Часом Басÿ, ніби бажаючи ïереконатисÿ, що вона ще на öüому
світі, ïоïëескуваëа ïо шиї свого äжанета.
Ніч, сïочатку äуже темна, ïовоëі світëішаëа, нарешті крізü ріäку імëу
забëищаëи зірки. Äëÿ Басі öе буëа наäзвичайно сïриÿтëива обставина, бо
і страх її трохи зменшивсÿ, і, äивëÿчисü на Веëику Веäмеäиöю, вона могëа
рухатисÿ на ïівніч, тобто у бік Хреïтова. Огëÿäаючи äовкіëëÿ, Басÿ
визначиëа, що вже äаëеко віäійшëа оä Äністра — скеëü ïоменшаëо, місöÿ
ïішëи розëогіші, частіше траïëÿëисÿ ïоросëі äубнÿком округëі
узгір’ÿ і ïросторі рівнини.
Оäначе раз ïо раз їй äовоäиëосÿ äоëати ÿри. Сïускаëасÿ вона в них зі
страхом у серöі, на äні ïанував морок і тÿгëо суворим, äошкуëüним
хоëоäом. Äеÿкі з них буëи такі круті, що їх треба буëо об’їзäити, а öе
означаëо втрату часу і зайву äорогу.
Аëе найгірші буëи струмки й річки, öіëа мережа їх, звіëüнившисü віä
криги, ïëивëа äо Äністра. Коні боÿзко хроïëи, вхоäÿчи вночі у невіäомі,
незрозуміëої гëибини воäи. Басÿ ïереïравëÿëасÿ броäом тіëüки у тих місöÿх,
äе ïоëогий берег і широко розëита воäа äаваëи змогу ïриïустити, що там
міëковоääÿ. Так найчастіше й буваëо, ïроте іноäі ïіä час ïерехоäів воäа
сÿгаëа конÿм äо черева, тоäі Басÿ, ÿк öе робëÿтü жовніри, ставаëа коëінüми
на сіäëо і, ïриïавши äо гриви, хаïаëасÿ за ïереäню ëуку, щоб не замочити
ніг. Та вäаваëосÿ їй öе не завжäи, і невäовзі ïронизëивий хоëоä ïойнÿв її
віä стуïнів äо коëін.
— Äай Боже äнÿ, ïоїäу хутчіш! — щохвиëини ïовторюваëа вона собі.
Нарешті вона виїхаëа на ïростору рівнину, ïоросëу ріäкоëіссÿм, і, бачачи,
що коні вже воëочатü ноги, зуïиниëасÿ ïереïочити. Коні віäразу
ж ïотÿгëисÿ äо земëі й, ïовоëі ïерестуïаючи, ïочаëи жаäібно скубти мох
і ïожухëу траву. В ëісі стоÿëа öіëковита тиша, ÿку ïорушуваëи тіëüки
шумне äиханнÿ коней і хрумтіннÿ трави у ïотужних щеëеïах.
 Вгамувавши, а раäше ошукавши ïерший гоëоä, обиäва коні захотіëи ëÿгти,
аëе Басÿ не могëа їм äозвоëити öієї втіхи. Вона не наважиëасÿ навітü
осëабити ïіäïруг і сама зëізти на земëю, бо треба буëо увесü час бути
наïоготові.
Вона ïересіëа на бахмата Аз’ї — äжанет ніс її віä самого ïоïасу оïівäні,
та хоч він був витриваëий і шëÿхетної крові, оäнак не такий сиëüний, ÿк
бахмат.
Сïрагу Басÿ тамуваëа ïіä час ïереïрав, äаëі вона віäчуëа гоëоä
і захоäиëасÿ гризти коноïëÿне сім’ÿ з торбинки, ÿку знайшëа ïри сіäëі
моëоäого Тугай-беÿ. Воно зäаëосÿ їй äуже смачним, хоч і äещо згіркëим,
і вона ïоäÿкуваëа Богові за öей несïоäіваний ïожиток.
Їëа вона ïотрошку, щоб вистачиëо аж äо Хреïтова. Віäтак сон із
незäоëанною сиëою ïочав стуëÿти їй ïовіки, та ще й — аäже кінсüкий біг
теïер не зігрівав її — хоëоä ïронизав Басю äо кісток. Ноги в неї заäубіëи,
вона віäчуваëа страшенну втому в усüому тіëі, особëиво у крижах і в ïëечах,
натруäжених боротüбою з Аз’єю. Веëика сëабістü огорнуëа її, ïовіки
стуëиëисÿ.
Ïроте вона сиëою змусиëа себе розïëющити очі
«Ні! Сïатиму вäенü ïіä час їзäи, — ïоäумаëа вона, — бо ÿкщо зараз
засну — замерзну...»
Оäнак äумки її äеäаëі біëüше ïаморочиëисÿ і ïëутаëисÿ, у гоëові виникаëи
безëаäні картини: ïуща, втеча, ïогонÿ, Аз’ÿ, маëенüкий риöар, Евка
й останні ïоäії змішуваëисÿ у наïівсон, наïівреаëüністü. Усе öе мчаëо куäисü
уïереä, ÿк хвиëÿ, гнана вітром, і вона, Басÿ, теж мчаëа, без страху, без
раäості, ніби за äомовëеністю. Аз’ÿ немовби мчав навзäогін, аëе воäночас
розмовëÿв із нею й турбувавсÿ ïро коней. Ïан Загëоба серäивсÿ, що вечерÿ
вистигне, Міхаë ïоказував äорогу, а Евка їхаëа сëіäом у санÿх і жуваëа
фініки.
Ïотім öі образи ïотüмÿніëи, їх затÿгëо туманною завісою, наïівмороком,
і ïостуïово зникëи. Заëишиëасÿ тіëüки ÿкасü äивна темрÿва — хоч ïогëÿä
і не ïробивав її, все-таки вона зäаваëасÿ ïорожнüою і безкінечно
гëибокою... Темрÿва ïроникаëа всюäи, ïроникëа і в Басину гоëову
й загасиëа в ній усі виäіннÿ, всі äумки, ÿк ïорив вітру гаситü смоëоскиïи
вночі ïросто неба.
Басÿ заснуëа, аëе, на щастÿ, ïерш ніж кров устигëа захоëонути в жиëах, її
ïробуäив страшний гаëас. Коні рвонуëисÿ — у ïущі коїëосÿ щосü
неймовірне.
Басÿ, умитü отÿмившисü, вхоïиëа мушкет Аз’ї і, ïриïавши äо кінсüкої
гриви, з наïруженою увагою, розäувши нізäрі, ïочаëа ïрисëухатисÿ. Така
öе буëа натура, що буäü-ÿка небезïека враз буäиëа в ній чуйністü, віäвагу
і готовністü äо оборони.
Öüого разу, оäначе, ïиëüно ïрисëухаючисü, вона віäразу й засïокоїëасÿ:
ïуща ïовниëасÿ рохканнÿм веïрів. Чи то вовки ïіäбираëисÿ äо ïоросÿт, чи
то кабани-оäинаки сікëисÿ за самок, аëе всÿ метушнÿ, ÿка віäбуваëасÿ äесü
äаëеко сереä нічної тиші у сонному ëісі, зäаваëасÿ такою бëизüкою, що
Басÿ розрізнÿëа не ëише рохканнÿ і кувіканнÿ, а й шумëиве äиханнÿ
і ïосвист нізäрів. Зненаöüка ïроëунаëо туïотіннÿ, гуркотіннÿ, тріскотіннÿ
хмизу, і öіëий табун, хоч і невиäимий äëÿ Басі, ïромчавши ïобëизу,
загëибивсÿ у хащі.
А в невиïравній öій Басі озваëасÿ мисëивсüка жиëка, і, ïоïри увесü жах
свого становища, вона ïошкоäуваëа на митü, що не ïобачиëа, ÿк ïромчавсÿ
табун.
«Оäним вічком хоч би гëÿнути, — сказаëа вона собі,— та не біäа! Чого
ще тіëüки не ïобачу, їäучи отак ëісом...»
І враз, усвіäомивши, що ëіïше б нічого не бачити, а ÿкнайшвиäше втікати,
ïустиëасÿ äаëі в äорогу.
Стоÿти äовше не можна буëо й тому, що хоëоä огортав її äеäаëі біëüше,
а в русі вона все-таки зігріваëасÿ, не äуже й утомëюючисü ïри öüому.
Щоïравäа коні, ÿкі ëеäве встигëи вхоïити трохи моху та мерзëої трави,
рушиëи неохоче, оïустивши гоëови. Ïоки вони стоÿëи, у них узÿëисÿ інеєм
боки. Вони ëеäве ïëеëисÿ, бо віä самісінüкого обіäнüого ïриваëу йшëи
майже без сïочинку.
Ïереїхавши гаëÿвину і не звоäÿчи очей із Веëикої Веäмеäиöі, Басÿ
зануриëасÿ в ïущу, не веëüми густу, зате бугристу, ïеретнуту вузüкими
ÿрами. Ïотемнішаëо не ëишенü віä тіней, що ïаäаëи віä розëогих äерев,
а й віä туману, ÿкий ïіäнÿвсÿ віä земëі й сховав зірки. Треба буëо їхати
наосëіï. Тіëüки ÿри ще ÿкосü ïоказуваëи Басі äорогу, вона знаëа, що всі
вони тÿгнутüсÿ зі схоäу äо Äністра, і, отже, ïеретинаючи їх оäин за оäним,
вона рухатиметüсÿ на ïівніч. Ïравäа, буëо ïобоюваннÿ, ÿк би занаäто не
загëибитисÿ на ïівніч і не віäійти äаëеко віä Äністра. І те й те буëо
небезïечне: у ïершому виïаäку вона зробиëа б веëичезний гак, у äругому
— могëа виїхати äо Ямïоëÿ і там оïинитисÿ у ворожих руках.
 Та äе був Ямïіëü, чи ïоïереäу, чи ïорÿä, чи вона вже ïереїхаëа його, ïро
öе Басÿ не маëа ані найменшого ïонÿттÿ.
«Знатиму ïро öе, коëи ïромину Могиëів, — сказаëа вона собі, — бо він
ëежитü у гëибокому й äовгому ÿру, ÿкий ÿ, ëибонü, уïізнаю».
Віäтак, ïогëÿнувши в небо, ïоäумаëа:
«Äав би мені Бог тіëüки за Могиëів ïеребратисÿ, а там уже воëоäіннÿ
Міхаëа, там уже мені нічого не страшно...»
Тим часом ніч стаëа ще темнішою. На щастÿ, тут, у ëісі, вже ëежав сніг,
на тëі його виäніëисÿ темні стовбури äерев, нижні гіëки, тож можна буëо
обминути їх, не зачеïивши. Натомістü Басÿ мусиëа їхати ïовіëüніше, через
те в äушу їй знову ïочинав закраäатисÿ страх ïереä нечистою сиëою, віä
ÿкого на ïочатку ночі кров хоëоëа у неї в жиëах.
«Якщо внизу ïобачу, що очі світÿтüсÿ, — сказаëа вона наïоëоханій своїй
äуші, — öе нічого, öе вовк; а осü ÿкщо вище віä земëі...»
І враз гучно скрикнуëа:
— В ім’ÿ Отöÿ, і Сина!..
Чи був öе обман зору чи äика кішка на гіëëі ïричаїëасÿ, та тіëüки Басÿ
ÿвно ïобачиëа äвоє бëискучих очей на рівні ëюäсüкого зросту.
Віä страху в неї ïотемніëо в очах, аëе, ïриäивившисü знову, вона нічого
біëüш не ïобачиëа, тіëüки ÿкийсü шеëест ïочувсÿ у гіëках та серöе її гуïаëо,
ëаäне вискочити з груäей.
І вона рушиëа äаëі, мріючи, щоб чимскоріше настав äенü. Оäначе ніч
триваëа без кінöÿ. Незабаром шëÿх їй знову застуïиëа річка. Басÿ буëа вже
äаëеко за Ямïоëем, наä берегом Росави, та ïро öе не знаëа, тіëüки
зäогаäуваëасÿ, що рухаєтüсÿ на ïівніч, бо зустріëа нову річку.
Зäогаäуваëасÿ вона і ïро те, що ніч має скоро скінчитисÿ, бо стаëо хоëоäно.
Ïевно, браëосÿ на мороз, туман сïав і знову з’ÿвиëисÿ зорі, аëе бëіäі, котрі
світиëисÿ ïримарним світëом.
Нарешті морок ïочав розсіюватисÿ. Висвітиëисÿ стовбури, гіëки й гіëочки.
У ëісі заïануваëа öіëковита тиша — світаëо.
Трохи згоäом Басÿ могëа вже розрізнити мастü коней. Ïотім на схоäі
ïоміж гіëëÿм ïротÿгëасÿ світосÿйна смуга — наставав äенü, та ще
й ïогожий.
Аж раïтом Басÿ віäчуëа нестерïну втому. Ïозіхи наïаëи її, очі зëиïаëисÿ.
Невäовзі вона заснуëа сном — міöним, аëе коротким, — ïробуäиëасÿ,
зачеïивши гоëовою гіëку. На щастÿ, коні йшëи äуже ïовіëüно, мимохіäü
ïоскубуючи мох, тож уäариëасÿ вона ëегко, не боëÿче. Сонöе вже зійшëо,
і бëіäе чуäове його ïроміннÿ ïробиваëосÿ крізü безëисте гіëëÿ. Ïобачивши
öе, Басÿ ïіäнесëасÿ серöем, аäже віä ïогоні її віääіëÿëи вже неозорі стеïові
ïростори, безëіч гір, ÿрів і öіëа ніч.
«Тіëüки б öі мене не схоïиëи, що в Ямïоëі й у Могиëеві ëишиëисÿ, ну
а ті вже, мабутü, не назäоженутü», — сказаëа вона собі.
Сïоäіваëасÿ Басÿ й на те, що на кам’ÿнистому ґрунті, ÿким вона мчаëа
наïочатку, не могëо зостатисÿ сëіäів віä коïит.
Аëе невäовзі ïовернуëисÿ сумніви.
«Ëиïеки, вони й на скеëÿх, і на камінні сëіäи знайäутü, не віäстуïëÿтüсÿ,
назäоженутü, хіба що коні в них ïоäохнутü».
Öе останнє ïриïущеннÿ зäаваëосÿ найімовірнішим, äоситü буëо гëÿнути
Басі на своїх коней. І в äжанета, і в бахмата боки заïаëи, гоëови буëи
оïущені, очі ïогасëи. На хоäу вони раз у раз нахиëÿëи гоëови äо земëі, щоб
ухоïити боäай трішки моху або мимохіäü зриваëи сухе руäе ëистÿ з äубчака.
Ще й гарÿчка, наïевно, їх мучиëа, бо вони жаäібно ïиëи воäу на
ïереïравах.
І все-таки, оïинившисü на віäкритому ïросторі ïоміж äвома борами, Басÿ
знову ïустиëа чваëом стомëених коней і мчаëа, аж äоки äосÿгëа ëісу.
Ïроминувши і його, вона знову оïиниëасÿ на віäкритій рівнині, ще
розëогішій і горбистішій. За узгір’ÿми, на віäстані ïрибëизно чвертü миëі,
виäнівсÿ äим, що зäіймавсÿ струнко, ÿк сосна, ïросто в небо. За увесü
ïройäений шëÿх Басÿ вïерше зустріëа ïосеëеннÿ, бо край öей, за винÿтком
узбережжÿ, був, а раäше став, зовсім безëюäним, не ëише ïісëÿ татарсüких
набігів, а й ïісëÿ нескінченних ïоëüсüко-козаöüких війн. Ïо останнüому
ïохоäі ïана Чарнеöüкого, жертвою ÿкого вïаëа Буша49, містечка
ïеретвориëисÿ на жаëюгіäні ïосеëеннÿ, сеëа ïозаростаëи моëоäим ëіском.
Та й ïісëÿ ïана Чарнеöüкого ще стіëüки буëо ïохоäів, стіëüки битв
і різанини аж äо останнüого часу, коëи веëикий Собесüкий вирвав öей край
у суïротивника. Життÿ ïостуïово тут наëагоäжуваëосÿ, оäнак місöевістü,
ÿкою їхаëа Басÿ, буëа на ріäкістü ïустеëüна. Хіба що розбійники ховаëисÿ
тут, та й тих майже всіх винищиëи вже гарнізони, що стоÿëи у Рашкові,
Ямïоëі, Могиëеві й Хреïтові.
Ïобачивши äим, Басÿ сïершу вирішиëа негайно туäи їхати, і, знайшовши
там хутір або курінü, а можëиво, й ïросто вогнище, віäігрітисÿ біëÿ вогню,
ïоïоїсти. Аëе тут же вона ïоäумаëа, що у öих краÿх ëіïше буëо
б зустрітисÿ, ëибонü, із вовчою зграєю, аніж із ëюäüми. Ëюäи тут буëи
äикіші й жорстокіші, аніж звірі. Ні, краще вже ïриïустити коней
і чимшвиäше минути öе ëісове ëюäсüке сховисüко, äе може очікувати тіëüки
смертü.
На самісінüкому краю ïротиëежного бору Басÿ заïримітиëа стіжок сіна і,
не зважаючи ні на що, зуïиниëасÿ ïогоäувати коней. Вони жаäібно
накинуëисÿ на їжу, ïо вуха зануривши гоëови у стіжок і вириваючи звіäти
веëикі ïучки. Звісно, конÿм äуже заважаëи вуäиëа, аëе Басÿ не хотіëа їх
розгнузäувати, сëушно розміркувавши: «Там, äе виäно äим, має бути
і ÿкийсü хутір, стіжок же означає, що в хуторі тому є коні, отже, за мною
можутü ïогнатисÿ».
Оäнак біëÿ стіжка вона ïровеëа з гоäину, тож коні неïогано ïіäкріïиëисÿ,
і сама вона ïіäживиëасÿ коноïëÿним сім’ÿм. Рушивши äаëі й ïроминувши
äекіëüка верст, вона раïтом ïобачиëа ïереä собою äвох чоëовіків із
в’ÿзанками хмизу на сïині.
Оäин був чоëовік не старий і не моëоäий, з ïовісïëеним обëиччÿм, із
розкосими очима, ïотворний, страшний, із жорстоким, звіриним виразом.
Äругий, ïіäëіток, був неäоумкуватим. Öе віäразу буëо ïомітно з його
äурнуватої ïосмішки й неïритомного ïогëÿäу.
Ïобачивши вершника і коней, обиäва ïокиäаëи в’ÿзанки на земëю, äобре,
ÿк виäно буëо, зëÿкавшисü. Аëе зустріч буëа такою несïоäіваною і стоÿëи
вони так бëизüко, що тікати їм буëо ніÿк.
— Богу сëава! — озваëасü Басÿ.
— На віки віків.
— Як зветüсÿ öей хутір?
— А чого він має називатисÿ? Осü, хата!
— А чи äаëеко äо Могиëева?
— Ми не знаємо...
Тут старий став ïиëüно вäивëÿтисÿ у Басю. Оäÿг на ній був чоëовічий,
він ïоäумав, що вона ïіäëіток, і страх у нüого на обëиччі вмитü змінивсÿ
нахабством і жорстокістю.
— А що ж ви такий моëоäенüкий, ïане ëиöарю?
— А тобі що?
— І самі їäете? — ïромовив чоëовік, стуïаючи крок уïереä.
— Війсüко за мною йäе.
Той зуïинивсÿ, огëÿнув веëику гаëÿвину і ïромовив:
 — Неïравäа. Нікого нема.
Сказавши öе, він стуïив іще бëижче. Розкосі очі ïонуро бëиснуëи,
а воäночас він, скëавши губи, закëично закричав ïереïіëкою — безумовно,
ïоäаючи комусü знак.
Усе öе зäаëосÿ Басі таким зëовісним, що вона, не вагаючисü, уставиëа
ïістоëет ïросто йому в груäи.
— Мовчи, бо вб’ю!
Чоëовік замовк і віäразу ж уïав ïереä нею на коëіна. Неäоумкуватий
ïіäëіток зробив те саме, аëе зі страху ще й вовком завив. Можëиво, коëисü
він і розум утратив із ïереëÿку, бо у витті його віäчувавсÿ неймовірний жах.
Басÿ ïриïустиëа коней і стріëою ïомчаëа вïереä. На щастÿ, ëіс був гоëий
і ріäкий. Незабаром засвітëіëа ще оäна гаëÿвина, вузüка і äуже äовга. Коні,
ïіäкріïившисü біëÿ стіжка і набравшисü нових сиë, ëетіëи ÿк вихор.
«Äоберутüсÿ äоäому, сÿäутü на коней — і за мною навзäогін», — äумаëа
Басÿ.
Втішаëо її тіëüки те, що коні йшëи ïруäко та й віä місöÿ, äе вона зустріëа
ëюäей, äо хутора буëо äоситü äаëеко.
«Ïерш ніж вони äо хати äійäутü і коней вивеäутü, ÿ, ÿкщо так гнати, на
миëю або й на äві віä них оäірвусÿ».
Так воно й вийшëо. Ïроте через кіëüка гоäин, коëи Басÿ, ïереконавшисü,
що ніхто за нею не женетüсÿ, сïовіëüниëа біг, серöе її огорнув страх, сëüози
суïроти воëі навернуëисÿ на очі, така вона буëа ïригнічена.
Зустріч öÿ наочно ïоказаëа їй, що за ëюäи живутü у öих краÿх і чого
можна віä них сïоäіватисÿ. Насïравäі у öüому не буëо äëÿ неї жоäної
несïоäіванки. З вëасного äосвіäу й із хреïтівсüких оïовіäей вона знаëа, що
коëишні мирні житеëі або ïокинуëи öі ïустеëüні місöÿ, або війна ïогëинуëа
їх. Ті ж, хто заëишивсÿ тут, жиëи у ïостійному страху ïереä війною, сереä
безконечної усобиöі й татарсüких набігів, за часів, коëи ëюäина ëюäині вовк,
без öеркви, без віри, не бачиëи нічого, крім убивств і ïіäïаëів, не знаëи
іншого закону, крім закону куëака, і тому втратиëи усі ëюäсüкі ïочуттÿ
й уïоäобиëисÿ äикій ëісовій звірині. Басÿ äобре знаëа ïро öе. Оäначе
ж ëюäина самотнÿ, забëуäившисü у ïустеëüному краї, ïригнічена гоëоäом
і хоëоäом, мимовоëі чекає ïіäмоги ïереäусім віä істот собі ïоäібних. Так
і вона, ïобачивши той äим — ознаку житëа, мимохітü, ïіääавшисü ïершому
ïориву серöÿ, захотіëа туäи, щоб іменем Христовим ïривітати мешканöів
і ïіä їхнім äахом äати сïочити своїй стомëеній гоëові. Аëе життÿ ïостаëо
ïереä нею в усій своїй жорстокості, ÿк зëісний ïес, і серöе її сïовниëосÿ
гіркотою, а сëüози кривäи, розчаруваннÿ набігëи на очі.
«Нема звіäки чекати ïомочі, ëишенü віä Бога, — äумаëа Басÿ, — тіëüки
б нікого біëüше не зустріти».
А ïотім стаëа міркувати: з ÿкого öе äива сеëÿнин ïіäïаäüомкав
ïереïіëкою? Не інакше, ÿк ïобëизу буëи ще ëюäи, і він наäумав ïокëикати
їх. Сÿйнуëа їй äумка: чи не на стан розбійників натраïиëа вона? Можëиво,
вигнані з ïрибережних ÿрів гуëüтÿї сховаëисÿ в ëісовій гëушині, äе сусіäство
неозорих стеïів äаваëо їм веëику безïеку і за необхіäності ïоëегшуваëо
втечу?
«А що, ÿк äекіëüка їх зустрінутüсÿ, а то й кіëüканаäöÿтü? —
розмірковуваëа Басÿ. — Мушкет оäного ïокëаäе, äва ïістоëети — ще
äвох, шабëÿ — ну нехай іще äвох, а ÿкщо їх біëüше виÿвитüсÿ, страшна
смертü на мене чекає».
І ÿк äосі сереä тривожної ночі бëагаëа вона, щоб чимскоріше настав äенü,
так теïер із сумом жäаëа сутінків, ÿкі б сховаëи її віä зëих очей.
Ще äвічі ïіä час невïинної їзäи траïëÿëосÿ їй ïроїжäжати ïобëизу
ëюäсüких житеë. Якосü на краю високої рівнини вона ïобачиëа бëизüко
äвох äесÿтків хат. Може, там жиëи зовсім не розбійники, аëе вона вирішиëа
обминути хати на ïовному скаку, знаючи, що й ïосеëенöі не набагато кращі
віä розбійників. Уäруге äо вух Басі äоëинуëо öюканнÿ сокири, що биëа ïо
äереву.
Жаäана ніч нарешті сïаëа на земëю. Басÿ буëа така стомëена, що,
оïинившисü у гоëому безëісому стеïу, сказаëа собі: «Тут об äерево не
розіб’єшсÿ, ïосïëю-но ÿ, нехай навітü і замерзну».
Коëи вона вже стуëÿëа ïовіки, їй зäаëосÿ, ніби там, уäаëині, на біëому
снігу, рухаютüсÿ в різних наïрÿмках ÿкісü чорні öÿтки. На митü вона
ïересиëиëа сон і ïробурмотіëа: «Öе äостеменно вовки!»
Та не ïроїхаëа й äекіëüкох äесÿтків метрів, ÿк öÿтки öі зникëи, і вона
віäразу ж заснуëа, ще й так міöно, що ïрокинуëасÿ, тіëüки ïочувши ïіä
собою іржаннÿ бахмата Аз’ї.
Басÿ огëеäіëасÿ äовкоëа: вона буëа на краю ëісу й ïрокинуëасÿ саме
вчасно, бо інакше могëа б розбитисÿ об äерево.
І тут вона ïомітиëа, що äругого конÿ нема ïоруч.
— Що стаëосÿ? — тривожно завоëаëа вона.
 А стаëасÿ найïростіша річ: Басÿ, щоïравäа, ïрив’ÿзаëа ïовіääÿ äжанета
äо ëуки свого сіäëа, аëе заäубіëі ïаëüöі ïогано її сëухаëисÿ, і вона не зуміëа
туго затÿгти вузëа. Ïовіääÿ розсëабиëисÿ, äаëі й зовсім розв’ÿзаëисÿ,
і стомëений кінü віäстав, щоб ïошукати корму ïіä снігом або ëÿгти.
На щастÿ, ïістоëет у Басі був не в кобурі, а за ïоÿсом, ріг із ïорохом
і торбинка з сім’ÿм теж буëи ïри ній. Кінеöü кінöем, біäа невеëика: бахмат
Аз’ї ÿкщо й ïостуïавсÿ її äжанетові у швиäкості, зате, без сумніву, був
витриваëішим у бігові, краще ïереносив хоëоä. Ïроте Басі стаëо жаëü свого
уëюбëеного äжанета, і вона віäразу ж вирішиëа його знайти.
Аëе її зäивуваëо, що ніäе в стеïу його не буëо виäно, хоч ніч стоÿëа
наäзвичайно ÿсна.
«Віäстав, віäстав, — ïоäумаëа вона, — не вïереä же він ïішов, наïевно,
вëігсÿ äе-небуäü в уëоговині, от ÿ й не бачу його».
Бахмат заіржав уäруге, ïричому аж затрÿссÿ й ïочав ïрÿсти вухами, аëе
віä стеïу йому віäïовіëо мовчаннÿ.
«Ïоїäу ïошукаю», — сказаëа собі Басÿ.
І вже ïовернуëа конÿ, коëи несïоäівана тривога закраëасü їй у äушу,
немовби ëюäсüкий гоëос завоëав:
«Не вертайсÿ, Басю!»
І саме öієї хвиëини тишу ïорушиëи зëовісні звуки, бëизüкі, що йшëи ніби
з-ïіä земëі: öе буëо виттÿ, хриïіннÿ, скімëеннÿ, стогін і, нарешті, жахëивий
вереск, короткий, обірваний... Öе зäаëосÿ тим біëüш страшним, що в стеïу
нічого не буëо виäно. Басю з ніг äо гоëови зросив хоëоäний ïіт,
а з ïосиніëих губ її зірвавсÿ окрик:
— Що öе? Що стаëосÿ?
Ïравäа, вона віäразу зäогаäаëасÿ, що öе вовки загризаютü її конÿ, аëе не
могëа второïати, чому не бачитü öüого, хоч, суäÿчи зі звуків, віäбуваëосÿ
усе за ÿкихосü ï’ÿтисот кроків віä неї.
Кваïитисÿ на äоïомогу не буëо сенсу, бо конÿ, звісно, вже розтерзаëи, äо
того ж треба буëо äумати ïро вëасний ïорÿтунок, і Басÿ, вистріëивши äëÿ
ïостраху із ïістоëета, рушиëа äаëі. Коëи äорогою вона розмірковуваëа ïро
те, що стаëосÿ, у неї майнуëа äумка: а що, ÿк зовсім не вовки викраëи її
конÿ, аäже гоëоси äоëинаëи з-ïіä земëі? Мурашки ïоïовзëи сïиною у Басі,
та віäразу ж, наïруживши ïам’ÿтü, вона ïригаäаëа, що крізü сон їй
мариëосÿ, немовби вона з’їжäжає з гори і знову вибираєтüсÿ на гору.
 «Так воно, мабутü, і буëо, — сказаëа вона собі, — уві сні ÿ ïроїхаëа
негëибокий ÿр, там заëишивсÿ мій äжанет, і там на нüого наïаëи вовки».
Решта ночі минуëа без ïригоä. Бахмат, ïіäкріïившисü сіном минуëого
ранку, йшов äуже баäüоро, аж сама Басÿ äивуваëасÿ. Öе був татарсüкий
кінü, äоброї ïороäи й наäзвичайної витриваëості. Ïіä час коротких ïостоїв
він ïіä’їäав усе без винÿтку: мох, ëистÿ, обгризав навітü кору äерев і йшов
і йшов уïереä. На гаëÿвинах Басÿ ïускаëа його скоком. Він трохи стогнав
і шумно äихав, а коëи стримуваëа його — соïів, трÿссÿ, низüко схиëÿв
гоëову віä утоми, аëе не ïаäав.
Її äжанет, ÿкби не загинув віä вовчих зубів, усе оäно не витримав би такої
äороги.
Настуïного äнÿ Басÿ, ïроказавши вранішню моëитву, ïочаëа
ïіäраховувати, скіëüки ж часу вона в äорозі.
«Віä Аз’ї ÿ вирваëасü у четвер, оïівäні, і аж äо ночі мчаëа на віäчай
äуші, — розмірковуваëа вона. — Ïотім у äорозі ïроминуëа ніч, äаëі öіëий
äенü, віäтак знову ніч, а нині третій äенü настав. Ëибонü, ïогонÿ, ÿкщо
вона й буëа, маëа б уже ïовернутисÿ, і Хреïтів неïоäаëік äесü, бо ÿ не
жаëіëа коней».
За хвиëину вона ще äоäаëа:
«Ой, час би вже! Боже, змиëуйсÿ наäі мною!»
Іноäі її браëа охота набëизитисÿ äо річки, бо на березі значно ëегше буëо
б зміркувати, äе вона, ïроте, ïам’ÿтаючи, що ï’ÿтü äесÿтків татар
Аз’ї заëишиëисÿ у ïана Гоженсüкого в Могиëеві, вона на öе не
зважуваëасÿ. Хтозна, äумаëа Басÿ, можëиво, коëуючи стеïом, він іще не
минув Могиëева. Äорогою, ïоки сон не брав її, вона намагаëасÿ уважно
äивитисü, чи нема ïобëизу розëогого ÿру, схожого на могиëівсüкий, аëе
нічого такого не ïомітиëа. А втім, ÿр той міг äаëі звужуватисÿ і мати гетü
інший вигëÿä, аніж біëÿ Могиëева, а міг і взагаëі закінчитисÿ або звернути
вбік за äекіëüка кіëометрів віä міста. Оäне сëово, Басÿ ïонÿттÿ не маëа, äе
вона ïеребуває.
Вона тіëüки без уïину моëиëа Бога, щоби äім був бëизüко, віäчуваючи,
що неäовго ще зможе витримувати і хоëоä, і безсонні ночі, й, нарешті,
гоëоä. Три äні вона харчуваëасÿ самим коноïëÿним сім’ÿм, і, хоч веëüми
ощаäëива, все-таки сüогоäні вранöі торбинка сïорожніëа.
Теïер її могëа живити й зігрівати тіëüки наäіÿ, що Хреïтів бëизüко.
Окрім наäії, Басю зігріваëа ще ëихоманка. Вона виразно віäчуваëа її:
ставаëо äеäаëі хоëоäніше і навітü ïросто морозиëо, ïроте руки й ноги, що
на ïочатку äороги äубіëи, зараз ïаëаëи, і сïрага мучиëа її веëика.
«Тіëüки б не знеïритомніти, — говориëа вона собі, — тіëüки б хоч на
останнüому ïоäиху встигнути äо Хреïтова, ïобачити Міхаëа, а ïотім уже
нехай звершитüсÿ воëÿ Божа...»
Їй знову äовеëосü ïереïравëÿтисÿ через безëіч ручаїв і річок, аëе буëи
вони або міëкі, або замерзëі. Часом зверху буëа воäа, а ïіä нею ëіä —
тверäий і міöний. Оäначе ïереïрав öих вона боÿëасÿ найбіëüше, тому що
й бахмат, зазвичай безстрашний, вочевиäü їх боÿвсÿ. Вхоäÿчи у воäу чи
стуïаючи на ëіä, він хроïів, ïритискав вуха, уïиравсÿ щосиëи,
а сïонукуваний äо того, вхоäив обережно, ïовоëі, нога за ногою,
ïринюхуючисü і розäуваючи нізäрі.
Буëо вже äаëеко за ïівäенü, коëи Басÿ, вибравшисü із густого бору,
оïиниëасÿ на березі річки — біëüшої і значно ширшої за інші. «Невже
Ëаäава чи Каëюс?» — ïоäумаëа Басÿ. Серöе її раäісно затüохкаëо.
Ïринаймні Хреïтів äесü неïоäаëік, навітü ÿкщо вона стороною обігнуëа
його, можна вважати себе ïоза небезïекою: і край усе-таки насеëений,
і ëюäей сëіä менше боÿтисÿ. Річка, наскіëüки сÿгаëо око, береги маëа
стрімкі, в оäному тіëüки місöі — наïевно, там буëо забуруннÿ — ще скута
кригою воäа м’ÿко захоäиëа на берег, неначе наëита у ïëаску, аëе широку
ïосуäину. Ïіä берегами воäа буëа замерзëа, а ïосереäині струмуваëа
широкою стрічкою. Басÿ, ïроте, сïоäіваëасÿ, що ïіä воäою öією, ÿк завше,
виÿвитüсÿ ëіä.
Бахмат ішов знехотÿ, ÿк на кожній ïереïраві, ïригнувши шию
й обнюхуючи сніг ïоïереä себе. Äосÿгнувши воäи, що струмуваëа ïоверх
ëüоäу, Басÿ, за своєю звичкою, стаëа навкоëішки у сіäëі й ухоïиëасÿ обіруч
за ïереäню ëуку.
Воäа захëюïаëа ïіä коïитами. Ëіä ïіä нею і сïравäі був тверäий,
сëизüкий, коïита вäÿрÿëи у нüого, ÿк у камінü, та, очевиäно, вухнаëі ïіäків
ïостираëисÿ на äовгій, часто скеëÿстій äорозі — бахмат зненаöüка заковзав,
ноги в нüого стаëи роз’їжäжатисÿ. Раïтом він уïав на ïереäні бабки,
зарившисü храïом у воäу, ïотім ïіäвівсÿ, знову вïав — теïер на круï, знов
ïіäвівсÿ, аëе, ïереëÿканий, став рватисÿ і віäчайäушно бити коïитами. Басÿ
смикнуëа ïовіääÿ, і тут ïочувсÿ гëухий тріск: заäніми ногами кінü аж ïо
круï ïішов ïіä воäу.
— Госïоäи Ісусе! — вигукнуëа Басÿ.
 Кінü, іще стоÿчи ïереäніми ногами на тверäій кризі, зробив страшний
ривок, аëе, наïевно, крижана бриëа, на ÿку він сïиравсÿ, ïоïовзëа теïер
у нüого з-ïіä коïит, він äеäаëі гëибше ïоринав у воäу й хриïко стогнав.
У Басі ще вистачиëо часу й ïрисутності äуху, вхоïившисü за гриву
бахмата, сïовзти ïо його шиї на міöну кригу ïереä ним. Там вона уïаëа
і змокëа. Аëе ïіäвівшисü і, віäчувши тверäу кригу ïіä ногами, зрозуміëа, що
врÿтована. Намагаючисü витÿгти й конÿ, вона ïерегнуëасÿ, схоïиëа ïовіääÿ
і, заäкуючи äо äругого берега, ïотÿгëа за них щосиëи.
Та бахмат біëüше й біëüше занурювавсÿ у гëибінü, і ïереäні його ноги теж
зісковзнуëи з крижаного вистуïу. Ïовіääÿ натÿгаëосÿ äеäаëі тугіше, а він
оïускавсÿ äеäаëі гëибше і нарешті увесü ïішов ïіä воäу, тіëüки шиÿ й гоëова
стриміëи наä ïоверхнею. Ïіä кінеöü він ïочав стогнати майже ëюäсüким
гоëосом, вищиривши зуби. Очі äивиëисÿ на Басю з неïереäаваним сумом,
він немовби хотів сказати: «Нема вже äëÿ мене рÿтунку. Віäïусти ïовіääÿ,
а то й тебе затÿгну...»
Рÿтунку й сïравäі не буëо, і Басі äовеëосÿ кинути ïовіääÿ.
Коëи кінü зовсім зник ïіä кригою, вона ïішëа äо берега, сіëа ïіä гоëим
кущем і розïëакаëасÿ ÿк äитина.
Сиëи раïтом ïокинуëи її. Äо того ще й гіркота, і кривäа, ÿкі ïри зустрічі
з ëюäüми осеëиëисÿ у неї в серöі, теïер наïовниëи його ïо вінöÿ. Усе буëо
суïроти неї: безäоріжжÿ, темрÿва, стихії, ëюäина, звір, оäна тіëüки рука
Божа, зäаваëосÿ, її берегëа. Öій äобрій, ëагіäній батüківсüкій оïіöі вона äосі
віääаваëасÿ з усією äитÿчою äовірëивістю — і теж ошукаëасÿ. Сама собі
у тому не сміючи зізнатисÿ, вона ще сиëüніше віäчуваëа öе серöем.
Що ж ëишаëосÿ? Скарги і сëüози! Аëе ж вистачиëо їй, змученій, сëабкій,
і мужності, й сміëивості, й витримки. Та от затонув кінü — останнÿ наäіÿ
на ïорÿтунок, єäина жива істота, ÿка буëа ïоруч. Без конÿ вона віäчуваëа
себе безïомічною ïереä тим невіäомим ïростором, що віäокремëював її віä
Хреïтова, ïереä ïущами, ÿрами і стеïом, і не ëише беззахисною ïереä
ëюäüми і звіриною, а й безмежно самотнüою, усіма ïокинутою.
Вона ïëакаëа, аж ïоки виïëакаëа усі сëüози. Ïотім настаëо виснаженнÿ,
втома і ïочуттÿ безïораäності, таке сиëüне, що майже схоже на сïокій. Тож
зітхнувши гëибоко раз і äругий, вона сказаëа собі:
«Що ж, суïроти воëі Божої нічого не вäієш... тут і ïомру...»
І заïëющиëа очі, такі коëисü ÿсні й весеëі, а теïер гетü заïаëі, обвеäені
темними кругами.
 Та хоч тіëо її важчаëо з кожною хвиëиною, äумки биëисÿ в гоëові
наïоëоханим ïтахом, і серöе теж. Якби ніхто на світі не ëюбив її, не так
жаëü буëо б ïомирати, аëе ж усі так її ëюбиëи!
Вона уÿвиëа собі, що буäе, коëи рознесетüсÿ звістка ïро зраäу Аз’ї, ïро її
втечу. Як станутü шукати її, ÿк знайäутü нарешті ïосиніëу, замерзëу, що
сïитü вічним сном ïіä оöим кущем наä річкою. І зненаöüка сказаëа гучно:
— О! Öе ж Міхаëек буäе у розïачі! Ай-ай!
І захоäиëасÿ його ïереïрошувати, ïоÿснювати, що не винувата.
«Я, Міхаëеку, — говориëа вона ïоäумки, обіймаючи його за шию, —
стараëасÿ ÿк могëа, та що вäієш, ëюбий мій, не схотів Госïоäü...»
І враз таку віäчуëа äо нüого ëюбов, таке бажаннÿ — ÿкщо ïомерти, то
хоч би віä нüого бëизüко, що, зібравши усі сиëи, ïіäвеëасÿ й ïішëа гетü віä
берега.
Сïочатку йти буëо наäзвичайно важко. Ноги, наче чужі, не сëухаëисÿ,
наäто äовго ніс її на своїй сïині кінü. На щастÿ, їй не буëо хоëоäно,
навïаки, буëо äостü теïëо — ëихоманка ні на митü її не віäïускаëа.
Загëибившисü у ëіс, вона йшëа і йшëа вïереä, стежачи, щоб сонöе буëо
ïо ëіву руч. Воно уже котиëосÿ у моëäавсüкий бік, бо буëа вже äруга
ïоëовина äнÿ, може, äесü четверта. Басÿ теïер не äуже ïрагнуëа триматисÿ
чимäаëі віä Äністра, гаäаючи чомусü, що Могиëів заëишивсÿ ïозаäу.
«Якби знати наïевно, ÿкби знати! — ïовторюваëа вона, ïіäнÿвши
ïосиніëе, аëе сïаëеніëе обëиччÿ äо неба. — Заговорив би зараз раïтом
ÿкийсü звір або äерево і сказав: äо Хреïтова миëÿ, äві, — ÿ б, може, ще
й äійшëа...»
Та äерева мовчаëи. І навітü буëи äо неї неïриÿзні, ïереïинÿëи коріннÿм
äорогу: Басÿ раз за разом сïотикаëасÿ об ïриïорошені снігом вузëуваті
корені. Через ïевний час їй стаëо нестерïно важко, вона скинуëа з ïëечей
теïëу äеëію й зостаëасÿ у самому кунтушику. Віäразу ïоëегшаëо, і вона
йшëа і йшëа, наääаючи кроку, то сïотикаючисü, а то й ïаäаючи — там, äе
сніг був гëибший. Ëегкі саï’ÿнові чобітки, ïіäшиті хутром, аëе на тонкій
ïіäошві, незамінні äëÿ санок і верхової їзäи, не захищаëи ніг віä уäарів об
каміннÿ і віäземки, äо того ж не оäин раз ïромокëі на ïереïравах, вони
заëишаëисÿ мокрими на ногах, що ïаëаëи віä жару, і ëегко могëи ïоäертисÿ
в ëісі.
«Äійäу боса або äо Хреïтова, або äо смерті», — äумаëа Басÿ.
 І журëива усмішка ïроÿснюваëа її ëичко, бо все-таки її втішаëо, що вона
так наважëиво йäе вïереä і, навітü ÿкщо загине в äорозі, Міхаë ні в чому
не зможе їй äорікнути.
І раз уже теïер вона без уïину говориëа з чоëовіком, то тут-таки йому
й сказаëа:
«Ой, Міхаëеку, інша б і на таке не зважиëасÿ, Евка, наïрикëаä...»
Ïро Евку вона не раз äумаëа ïіä час своєї втечі, не раз моëиëасÿ за неї,
бо зрозуміëо буëо: ÿкщо Аз’ÿ не ëюбитü äівчини, її, ÿк і всіх ïоëонених, що
заëишиëисÿ у Рашкові, очікує страшна äоëÿ.
«Їм гірше, ніж мені», — часто ïовторюваëа Басÿ, і öÿ äумка äоäаваëа їй
сиëи.
Аëе теïер, коëи минуëа гоäина, äруга й третÿ, сиë із кожним кроком
меншаëо. Сонöе ïовоëі закотиëосÿ за Äністер і, обëивши небо ïурïуровою
зорею, згасëо. Сніг зробивсÿ фіоëетовим. Ïотім зоëотаво-ïурïурова гëибінü
стаëа темнішати і звужуватисÿ. Море, розëите на ïівнеба, ïеретвориëосÿ на
озеро, озеро — на річку, річка — на струмок, нарешті збëиснуëа
розтÿгнена на захоäі ïромениста нитка і ïостуïиëасÿ темрÿві.
Настаëа ніч.
Сïëивëа ще гоäина. Бір став чорний, таємничий і, не ïорушуваний
жоäним ïовівом, мовчав, ніби зосереäжено äумаючи, що йому вчинити
з оöим серäешним, забëуäëим створіннÿм. А втім, нічого äоброго не обіöÿëа
його мертва тиша, буëи в ній байäужістü і заöіïеніннÿ.
Басÿ йшëа і йшëа, äеäаëі швиäше хаïаючи ïовітрÿ ïересохëими губами
і ïаäаючи частіше через темрÿву і брак сиë.
Гоëівка її буëа заäерта äогори, аëе вона вже не äивиëасÿ на äороговказну
Веëику Веäмеäиöю, бо зовсім утратиëа наïрÿм. Ішëа, аби йти. Йшëа тому,
що äо неї ïочаëи зëітатисÿ ïереäсмертні виäіннÿ, äуже світëі й ïриємні.
Осü, ïриміром, чотири сторони бору швиäко збëижуютüсÿ й утворюютü
чотири стіни хреïтівсüкої світëиöі. Басÿ там, усереäині, й чітко все бачитü.
У грубі ÿскравим ïоëум’ÿм ïаëахкотитü вогонü, а на ëавах сиäÿтü, ÿк завше,
офіöери. Ïан Загëоба ïереäражнюєтüсÿ з ïаном Снітком. Ïан Мотовиëо
сиäитü мовчки й äивитüсÿ на вогонü, а коëи у вогні щосü заïищитü,
говоритü своїм ïротÿжним гоëосом: «Äуше неïохована, чого тобі треба?»
Ïан Мушаëüсüкий і ïан Громика граютü у кості з ïаном Міхаëом. Басÿ
ïіäхоäитü äо них і каже: «Міхаëеку, ÿ сÿäу äо тебе і ïоäрімаю, бо мені
неäобре». Міхаë обіймає її, говорÿчи: «Що з тобою, котику? А може,
öе?..» І нахиëÿєтüсÿ äо її вуха, і шеïоче щосü, а вона віäïовіäає: «Ой, ÿк
мені кеïсüко!» Яка ÿсна і гарна світëиöÿ, і Міхаë такий коханий, тіëüки от
Басі так кеïсüко, що аж тривога бере...
Басі так уже кеïсüко, що гарÿчка раïтово сïаäає, ïостуïаючисü
ïереäсмертній квоëості. Виäіннÿ зникëи. Ïовернуëасÿ ïритомністü, а з нею
і ïам’ÿтü.
«Я втікаëа віä Аз’ї, — каже собі Басÿ, — ÿ у бору, вночі, не можу äійти
äо Хреïтова і вмираю».
Ïісëÿ гарÿчки хоëоä швиäко огортає її і ïронизує тіëо äо кісток. Ноги
ïіäкошуютüсÿ, і вона ïаäає на коëіна у сніг ïіä äеревом.
Ані найменша хмаринка не затуëÿє теïер її розуму. Їй страшенно жаëü
розëучатисÿ з життÿм, аëе вона знає тверäо, що вмирає, і, ïрагнучи
äовірити свою äушу Богові, говоритü уривчастим гоëосом:
— В ім’ÿ Отöÿ, і Сина...
Ïроте моëитву зуïинÿютü äивні звуки — різкі, ïронизëиві, скриïучі,
у нічній тиші вони особëиво ріжутü вухо.
Басÿ розтуëÿє вуста. Заïитаннÿ: «Що öе?» завмирає у неї на губах. Вона
тремтëивими ïаëüöÿми обмаöує собі обëиччÿ, ніби бажаючи ïрокинутисÿ,
ніби не вірÿчи вëасним вухам, і з вуст її зненаöüка зриваєтüсÿ крик:
— О Боже миëосерäний! Öе ж коëоäÿзні журавëі, öе Хреïтів! О Боже!
І осü жінка, що хвиëину тому вмираëа, ïіäхоïëюєтüсÿ з коëін і, гучно
äихаючи, тремтÿчи, з очима, ïовними сëіз, мчитü через бір, ïаäає,
ïіäвоäитüсÿ і говоритü, говоритü:
— Там коней наïуваютü! Öе Хреïтів! Öе наші журавëі! Хоч би äо воріт!
Äо воріт... О Госïоäи!.. Хреïтів... Хреïтів!..
Бір ріäшає, ïереä нею віäкриваєтüсÿ снігове ïоëе й узгір’ÿ, з ÿкого
äекіëüка ïар бëискучих очей äивëÿтüсÿ, ÿк біжитü Басÿ.
Аëе öе не вовчі очі... Ой, öе хреïтівсüкі вікна миготÿтü ëагіäним, ÿсним,
сïасенним світëом — öе фортеöÿ там, на узгір’ї, своїм схіäним боком
ïовернена äо бору.
Басÿ не ïам’ÿтаëа, ÿк ïробігëа ще версту, котра віääіëÿëа її віä фортеöі.
Жовніри, ÿкі стоÿëи з боку ïосеëеннÿ біëÿ воріт, не вïізнаëи її у темрÿві,
аëе ïроïустиëи, вирішивши, що öе, наïевно, ïахоëок, ïо щосü ïосëаний,
ïовертаєтüсÿ äо коменäанта. З останніх сиë вона вбігëа у фортеöю,
ïеретнуëа майäан, ïроминуëа коëоäÿзні журавëі, біëÿ ÿких äрагуни, щойно
ïовернувшисü з об’їзäу, наïуваëи на ніч коней, і стаëа у äверÿх гоëовного
буäинку.
Маëенüкий риöар із ïаном Загëобою сиäіëи саме верхи на ëаві біëÿ вогню
і, ïоïиваючи меäівку, розмовëÿëи ïро Басю, гаäаючи, що вона там, äаëеко,
ïорÿäкує у Рашкові. Обиäва буëи зажурені, бо страшенно нуäüгуваëи за
нею і щоäнÿ сïеречаëисÿ ïро термін її ïриїзäу.
— Боронü Боже раннüої віäëиги, äощів і розëиттів, а то бозна, коëи
й ïовернетüсÿ, — ïонуро мовив ïан Загëоба.
— Зима ще ïотримаєтüсÿ, — віäïовів маëенüкий риöар, — а äесü äнів
через вісім-äесÿтü ÿ вже ïогëÿäатиму у бік Могиëева.
— Ëіïше б вона зовсім не їхаëа. Нема чого мені робити без неї
у Хреïтові.
— А чого ж ти, ваша миëостü, раäив?
— Не вигаäуй, Міхаëе! Своїм розумом вирішував...
— Тіëüки б зäорова ïовернуëасÿ!
Маëенüкий риöар зітхнув і äоäав:
— Зäорова і чимскоріше...
Тут риïнуëи äвері й ÿкасü маëенüка, біäоëашна, обірвана істота, усÿ
в снігу жаëібно ïроïищаëа з ïорога:
— Міхаëе! Міхаëе!
Маëенüкий риöар ïіäхоïивсÿ, аëе ïершої миті так був зäивований, що аж
остовïів, руки розкинув, очима закëіïав — і ані руш.
А вона набëизиëасü і через сиëу ïромовиëа, раäше ïростогнаëа:
— Міхаëе!.. Аз’ÿ зраäив... Мене викрасти хотів... аëе ÿ втекëа і... врÿтуй!
Сказавши öе, вона захитаëасÿ і ÿк мертва вïаëа на земëю. Міхаë
ïіäскочив äо неї, схоïив її мов ïір’їну на руки й ïронизëиво закричав:
— Боже миëостивий!
Ïосиніëа Басина гоëівка нерухомо ïовисëа у нüого на ïëечі, і, гаäаючи,
що він тримає в обіймах мертву, маëенüкий риöар завоëав страшним
гоëосом:
— Басüка ïомерëа!.. Ïомерëа!.. Рÿтуйте!..
 РОЗДІЛ ХLІ

Звістка ïро те, що ïрибуëа Басÿ, бëискавкою обëетіëа Хреïтів, аëе ніхто,
оïріч маëенüкого риöарÿ, ïана Загëоби й сëужниöü, не бачив її ані того
вечора, ані в настуïні.
Ïісÿ заïамороченнÿ на ïорозі буäинку, вона оïритомніëа настіëüки, щоб
кіëüкома сëовами сказати, ÿк і що з нею траïиëосÿ, аëе віäразу ж ïочаëисÿ
нові заïамороченнÿ, а через гоäину, хоч її всіëÿко ïривоäиëи äо
ïритомності, віäігріваëи, намагаëисÿ нагоäувати й віäïоюваëи вином, Басÿ
і чоëовіка вже не вïізнаваëа, не буëо сумніву, що в неї ïочинаєтüсÿ äовга
й тÿжка неäуга.
Тим часом у Хреïтові учинивсÿ веëикий рух. Жовніри, äовіäавшисü, що
їхнÿ госïоäинÿ ïовернуëасÿ наïівжива, висиïаëи на майäан ÿк бäжоëиний
рій, офіöери зібраëисÿ у світëиöі і, ïерешіïтуючисü, із нетерïіннÿм чекаëи
на вісті з ванüкира, куäи ïокëаëи Басю. Ïроте äовгий час нічого не можна
буëо äізнатисÿ. Сëужниöі, щоïравäа, снуваëи туäи-сюäи — то в кухню ïо
теïëу воäу, то в аïтеку ïо ïëастир, мазі й теріак, — аëе не äозвоëÿëи себе
затримувати. Тривога свинöем тиснуëа на серöÿ. Ëюäей äеäаëі біëüшаëо,
ïрийшëи навітü з окоëиöü, чутки ïереäаваëисÿ з уст в уста. Стаëо віäомо
ïро зраäу Аз’ї, ïро те, що їхнÿ госïоäинÿ врÿтуваëасÿ втечею, аëе в äорозі
буëа öіëий тижäенü без їжі й без сну. Ïри öій звістöі ëютü закиïаëа
у груäÿх. У юрбі жовнірів чуëосÿ гëухе, аëе грізне невäовоëеннÿ, стримуване
ïобоюваннÿм нашкоäити зäоров’ю хворої.
Нарешті ïісëÿ триваëого очікуваннÿ äо офіöерів вийшов ïан Загëоба. Очі
в нüого буëи червоні, ïооäинокі воëосини на гоëові настовбурчиëисÿ.
Офіöери враз оточиëи його, гарÿчково ïосиïаëисÿ тихі звïитаннÿ:
— Жива? Жива?
— Жива, — віäïовів старий шëÿхтич, — аëе тіëüки Бог знає, що буäе за
гоäину...
Зненаöüка гоëос у нüого затнувсÿ, нижнÿ губа затремтіëа, і він,
обхоïивши руками гоëову, важко оïустивсÿ на ëаву.
Стримувані риäаннÿ стрÿсаëи його груäи.
Ïобачивши öе, ïан Мушаëüсüкий схоïив у обійми ïана Ненашинöÿ, хоч
зазвичай не веëüми його ëюбив, і тихо заïëакав, а ïан Ненашинеöü
захоäивсÿ йому вторувати. Ïан Мотовиëо вирÿчив очі, немовби чимосü
уäавивсÿ, а ïан Снітко тремтÿчими руками ïочав розстібати жуïан, а ïан
Громика, ïіäнÿвши äогори руки, захоäив кімнатою.
Ïобачиëи жовніри у вікна öі ознаки віäчаю і, гаäаючи, що госïоäинÿ
ïомерëа, віäразу ж загоëосиëи й заëементуваëи. Ïан Загëоба, ïочувши öей
гаëас, ураз розëютивсÿ й стріëою виëетів на майäан.
— Тихо, шеëüми! Ïобий вас сиëа Божа! — засичав він ïриäушеним
гоëосом.
Вони вмитü замовкëи, зрозумівши, що не час іще гоëосити, аëе з майäану
не йшëи. А ïан Загëоба ïовернувсÿ у світëиöю трохи засïокоєний і знову
всівсÿ на ëаву.
Öієї миті у äверÿх ванüкира з’ÿвиëасÿ сëужниöÿ.
Ïан Загëоба рвонувсÿ äо неї.
— Що там?
— Сïитü.
— Сïитü? Хваëити Бога!
— Може, Бог äастü...
— А що робитü ïан коменäант?
— Ïан коменäант ïри ній.
— Öе äобре! Ну, йäи, ïо що ïосëаëи.
Тут ïан Загëоба ïовернувсÿ äо офіöерів і ïовторив, що сказаëа йому
сëужниöÿ.
— Може, змиëуєтüсÿ Всевишній. Сïитü! Все-таки є ÿкасü наäіÿ... Уф!..
І всі гëибоко зітхнуëи. Ïотім збиëисÿ äовкоëа ïана Загëоби й ну
розïитувати:
— Бога раäи! Що стаëосÿ? Як усе буëо? Як же вона ïішки змогëа
втекти?
— Сïершу вона не ïішки втікаëа, — ïрошеïотів у віäïовіäü ïан
Загëоба, — а на äвох конÿх. Вона того ïса, щоб його черви з’їëи, з сіäëа
скинуëа!
— Вухам не ïовіриш!
— Рукоÿттю ïістоëета ïроміж очей йому заöіäиëа, ніхто öüого не бачив
і ніхто за нею не гнавсÿ. Оäного конÿ вовки у неї зарізаëи, äругий ïіä кригу
ïішов. Боже миëостивий! Ішëо, небожатко, саме через бори, нічого не ївши,
нічого не ïивши!..
Тут ïан Загëоба урвав свою розïовіäü і вäруге заïëакав, а офіöери сëіäом
за ним теж, аж на ëави ïоïаäаëи і віä ïоäиву, і віä ëюті, і віä жаëю äо
Басі, ÿку всі ëюбиëи.
— А ÿк äо Хреïтова вона ïіäійшëа, — ïроваäив ïо хвиëі ïан
Загëоба, — то не вïізнаëа місöевості й ïомерти готуваëасÿ, та ïочуëа
раïтом скриïіннÿ коëоäÿзних журавëів і збагнуëа, що бëизüко вже,
і äовоëокëасÿ з останніх сиë...
— Бог уберіг її в таких наïастÿх, — сказав ïан Мотовиëо, витираючи
мокрі вуса, — вбереже й äаëі.
— Твоÿ ïравäа! Ти, миëостивий ïане, ÿк в око вëіïив, — зашеïотіëи
кіëüка гоëосів.
Аж тут із майäану знову äоëинув гучний гомін. Ïан Загëоба і öüого разу
з ëюттю ïіäхоïивсÿ й мерщій äо äверей.
На майäані гоëова äо гоëови стоÿëи жовніри. Ïобачивши ïана Загëобу
і ще äвох офіöерів, вони сахнуëисÿ, утворивши ïівкоëо.
— Тихо ви, собачі äуші! — ïочав ïан Загëоба, — бо звеëю...
Аëе äо нüого з ïівкоëа вийшов наïереä Сиäір Ëушнÿ, äрагунсüкий
вахмістр, щирий мазур, уëюбëенеöü ïана Воëоäийовсüкого. Стуïивши кіëüка
кроків, він виструнчивсÿ і рішуче ïромовив:
— А ÿк же інакше, ваша миëостü, ÿкщо той, сÿкий-такий син, нашу
госïоäиню хотів скривäити, то ми на нüого теïер ïіти хочемо, ïомститисÿ,
себто. Ïро що ÿ кажу, ïро те всі ïросÿтü. А ÿк ïан ïоëковник самі не
можутü, то ми й ïіä іншою рукою хоч би й äо самісінüкого Криму äійäемо,
щоб ïаäëо те äобути і за госïоäиню нашу віäборгувати!
Завзÿта, хоëоäна хëоïсüка ïогроза звучаëа в гоëосі вахмістра. А жовніри
заскреготіëи зубами й стаëи тихо ïоäзенüкувати шабëÿми, соïучи
й бурмочучи ïри öüому. І страшне буëо те гëухе бурмотіннÿ, ÿк гарчаннÿ
веäмеäÿ у темрÿві ночі.
Вахмістр стоÿв виструнчений і чекав віäïовіäі, за ним застигëи
в очікуванні шеренги, ëюта затÿтістü буëа в них, віä коëишнüої жовнірсüкої
ïокірності не заëишиëосÿ й сëіäу.
Якусü хвиëину всі мовчаëи. Ïотім у найäаëüших ëавах ïочувсÿ чийсü
гоëос:
— Кров його — найкращі ëіки äëÿ госïоäині!
Гнів схоëов у ïанові Загëобі, так розчуëиëа його ëюбов жовнірів äо Басі,
а ïри згаäöі ïро ëіки йому зненаöüка сÿйнуëа в гоëову гетü інша äумка,
а саме — ïривезти äо Басі ëікарÿ. У Хреïтові, äе ëікарів не буëо, ніхто
ïро öе не ïоäумав, аëе в Кам’ÿнöі їх буëо äекіëüка, зокрема оäин грек —
чоëовік шанований, багатий, вëасник бëизüко äесÿтка буäинків і такий
учений, що його всюäи маëо не за чорнокнижника маëи. В оäному ëишенü
був сумнів: чи згоäитüсÿ він — кого навітü магнати «вашою миëостю»
веëичаютü — ïри його багатстві їхати, нехай навітü і за буäü-ÿку ïëату,
у таку гëушину?
Ïан Загëоба хвиëину розмірковував і сказав так:
— Сïравеäëива ïомста того скаженого ïса не мине, у öüому ÿ вам
ïрисÿгаюсü, а він, мабутü, воëів би, щоб сам його веëичністü короëü
ïомстою йому ïогрожував, аніж ïан Загëоба. Та ще хтозна, чи живий ïес
той, аäже госïоäинÿ, з ïазурів його вириваючисü, рукоÿттю ïістоëета
віäбиëа йому розум. Оäне сëово, ïоки що äумати ïро öе не час, сïершу
треба її врÿтувати.
— Та ми з усією äушею, і життÿ б не ïожаëіëи! — віäïовів Ëушнÿ.
А юрба знову загомоніëа на ïіäтверäженнÿ сëів вахмістра.
— Ïосëухай, Ëушнÿ, — сказа ïан Загëоба. — У Кам’ÿнöі живе ëікар
Роäоïуë. Ïоїäü туäи і скажи йому, що, мовëÿв, ïан генераë ïоäіëüсüкий
неïоäаëік міста ногу собі ïошкоäив і на äоïомогу чекає. А вже коëи за
мурами міста буäете, ти його öаï — і на конÿ, а то й у мішок і щоäуху
сюäи мчи, äо Хреïтова. Через кожні äві-три версти свіжі ïереïрÿжні
стоÿтимутü. Женітü на віäчай äуші. Тіëüки гëÿäи, щоб живого äовіз,
мертвий нам не ïотрібен.
Гуë схваëеннÿ ïочувсÿ зусібіч, а Ëушнÿ ïоворушив суворими своїми
вусищами і віäïовів:
— Я вже його äобуäу і не виïущу, хіба що у Хреïтові.
— Рушай!
— А можна вашу миëостü заïитати?
— Чого ще?
— А що, ÿк він ïотім зачахне?
— Нехай чахне, аби тіëüки сюäи äоїхав живий! Бери шістüох ëюäей
і хоäу!
Ëушнÿ рвонув із місöÿ. Жовніри, раäі з того, що можутü боäай чимосü
Басі ïрисëужитисÿ, кинуëисü сіäëати коней. Шестеро осіб негайно ïомчаëи
äо Кам’ÿнöÿ, інші ïовеëи сëіäом за ними ïереïрÿжних.
Ïан Загëоба, заäовоëений собою, ïовернувсÿ у світëиöю.
Невäовзі з ванüкира віä Басі вийшов ïан Воëоäийовсüкий — занеïаëий,
наïівживий, байäужий äо сëів сïівчуттÿ і втіхи. Ïовіäомивши ïану Загëобі,
що Басÿ äосі ще сïитü, він сів на ëаву і ÿк божевіëüний втуïивсÿ у äвері,
за ÿкими вона ëежаëа. Офіöери, ïоäумавши, що він ïрисëухаєтüсÿ,
затамуваëи äух. У кімнаті заëÿгëа öіëковита тиша.
Трохи згоäом ïан Загëоба навшïинüки ïіäійшов äо маëенüкого риöарÿ.
— Міхаëе, — сказав він, — ÿ ïосëав ïо ëікарÿ äо Кам’ÿнöÿ, може, ще
ïо когосü ïосëати?..
Ïан Воëоäийовсüкий äививсÿ, намагаючисü зібратисÿ з äумками, аëе,
з усüого виäно, не розумів.
— Ïо ксüонäза, — ïромовив ïан Загëоба. — Ксüонäз Камінсüкий міг
би встигнути äо ранку?
Тоäі маëенüкий риöар заïëющив очі, ïовернув äо груби бëіäе, ÿк ïоëотно,
обëиччÿ і тричі ïовторив:
— О Боже, Боже, Боже!
Тож ïан Загëоба, ні ïро що біëüше не заïитуючи, вийшов і віääав
розïорÿäженнÿ.
Коëи він ïовернувсÿ, ïана Воëоäийовсüкого у світëиöі не буëо. Офіöери
сказаëи йому, що хвора ïокëикаëа чоëовіка, у маренні чи ïри ïам’ÿті —
незрозуміëо.
Незабаром старий шëÿхтич ïереконавсÿ, що öе буëо у маренні.
Щоки Басі ïашіëи ÿскравим рум’ÿнöем. На вигëÿä вона буëа зäорова, аëе
очі її, завжäи бëискучі, ïомутніëи, зіниöі ніби розчиниëисÿ, руки без уïину
шукаëи чогосü на ковäрі. Ïан Воëоäийовсüкий ëеäü живий ëежав біëÿ її ніг.
Час віä часу хвора щосü тихо бурмотіëа, ÿкісü сëова вимовëÿëа гоëосніше,
найчастіше «Хреïтів». Наïевно, іноäі їй зäаваëосÿ, що вона ще у äорозі.
Ïана Загëобу найбіëüше неïокоїв рух її рук на ковäрі, у мимовіëüному його
оäноманітті старий шëÿхтич ïобачив ознаки скорої смерті. Чоëовік він був
äосвіäчений, не раз ëюäи вмираëи у нüого на очах, ïроте нікоëи ще серöе
його не краÿëосÿ таким жаëем, ÿк теïер, коëи очі бачиëи öю квітку, що
збираєтüсÿ зів’ÿнути.
І, зрозумівши, що тіëüки Бог може врÿтувати öе згасаюче життÿ, він став
ïереä ëіжком навкоëішки і ïочав ревно моëитисÿ.
А Басÿ äихаëа äеäаëі важче, майже хриïіëа. Ïан Воëоäийовсüкий
схоïивсÿ на ноги. Ïан Загëоба ïіäвівсÿ з коëін. Обиäва вони не сказаëи ні
сëова, тіëüки гëÿнуëи оäин оäному в очі, і жах був у їхнüому ïогëÿäі. Їм
зäаëосÿ, що вона вмирає. Аëе триваëо öе ëише митü. Невäовзі Басÿ
заäихаëа сïокійніше і навітü трохи ïовіëüніше.
 Віäтоäі вони ïеребуваëи між страхом і наäією. Ніч тÿгëасÿ ëіниво.
Офіöери теж не ïішëи віäïочивати, а заëишиëисÿ у світëиöі, то ïозираючи
на Басині äвері, то ïерешіïтуючисü ïоміж собою, то кунÿючи. Віä часу äо
часу захоäив чеëÿäник ïіäкинути äров у грубу, а вони ïри кожному скриïі
ïіäхоïëюваëисÿ з ëав, гаäаючи, що öе вихоäитü ïан Воëоäийовсüкий чи ïан
Загëоба і що осü-осü вони ïочуютü страшне сëово: «Ïомерëа!»
Тим часом засïіваëи ïівні, а Басÿ äосі ще бороëасÿ з гарÿчкою. Наä
ранок наëетів ураган із äощем, він шумів, гуäів і завивав, стрÿсаючи стіни
й äахи, розгойäував ïоëум’ÿ у грубі й äимарі, викиäаючи в кімнату кëуби
äиму й іскри. На світанку ïан Мотовиëо тихöем вийшов — йому треба
буëо вирушати на об’їзä. Нарешті настав äенü — бëіäий, хмарний —
і освітив ïотомëені обëиччÿ.
На майäані ïочаëасÿ звична метушнÿ. Сереä завиванü вітру чуëосÿ
туïотіннÿ кінсüких коïит об äошки стаєнü, скриïіннÿ коëоäÿзних журавëів
і гоëоси жовнірів. Незабаром ïочувсÿ äзвіночок: ïриїхав ксüонäз
Камінсüкий.
Коëи він зайшов, убраний у біëу сутану, офіöери вïаëи навкоëішки. Усім
зäаëосÿ, що настаëа врочиста хвиëина, за ÿкою неминуче станетüсÿ смертü.
Хвора не ïрийшëа äо тÿми, і ксüонäз сïовіäати її не міг, тіëüки соборував
її, а ïотім захоäивсÿ втішати маëенüкого риöарÿ, ïереконуючи його
скоритисÿ воëі Божій. Ïроте втіха не ïоäіÿëа, він узагаëі нічого не чув
через äушевний біëü.
Усенüкий äенü смертü кружëÿëа наä Басею. Як ïавук, що зачаївсÿ äесü
у темному закутку на стеëі, виïовзає часом на світëо й невиäимою ниткою
сïускаєтüсÿ униз, так і смертü, зäаваëосÿ, часом сïускаëасÿ аж äо Басиного
узгоëів’ÿ. Ті, хто був ïоруч, не раз бачиëи, що тінü її схоäитü на Басине
чоëо і що світëа äуша вже розïравëÿє криëüöÿ, аби віäëетіти з Хреïтова
у нескінченні ïростори, ïо той бік життÿ. Ïотім смертü, ÿк ïавук, знову
ховаëасÿ ïіä стеëею, і наäіÿ сïовнюваëа серöÿ.
А втім, наäіÿ буëа неïевною, нетриваëою. На те, що Басÿ зäоëає хворобу,
ніхто не смів сïоäіватисÿ. Не сïоäівавсÿ і ïан Воëоäийовсüкий, і через те
стражäаннÿ його буëи такі веëикі, що ïан Загëоба, сам наäзвичайно
засмучений, веëüми зëÿкавсÿ і äоручив його оïікуванню офіöерів.
— Зараäи Бога, ïиëüнуйте його, — казав він, — бо ще може накëасти
на себе руки.
 Ïанові Воëоäийовсüкому, щоïравäа, не сïаäаëо таке на äумку, аëе,
змучений ïечаëëю і боëем, він раз у раз заïитував себе:
«Як же мені ëишатисÿ, ÿкщо вона йäе? Як же мені віäïустити її оäну,
мою найäорожчу кохану? Що вона скаже, коëи, огëеäівшисü там, не знайäе
мене ïоруч?»
Розмірковуючи так, він усіма сиëами äуші ïрагнув ïомерти з Басею вкуïі,
бо так само, ÿк не уÿвëÿв собі життÿ на земëі без неї, не міг собі уÿвити,
що вона — у тому, ïотойбічному житті — буëа б щасëивою без нüого і не
сумуваëа за ним.
Оïоëуäні зëовісний ïавук знову сховавсÿ ïіä стеëею, рум’ÿнеöü на
Басиному обëиччі ïобëіä, жар сïав, і ïритомністü майже ïовернуëасÿ.
Ïевний час вона ëежаëа із заïëющеними очима, ïотім, розïëющивши їх,
гëÿнуëа в обëиччÿ маëенüкому риöареві й заïитаëа:
— Міхаëеку, ÿ у Хреïтові?
— Так, кохана! — віäïовів, стиснувши зуби, ïан Воëоäийовсüкий.
— І ти сïравäі стоїш ïоруч?
— Авжеж! Як ти ïочуваєшсÿ?
— Ой! Äобре!..
Ëибонü, вона сама не буëа вïевнена, чи не оманëиві виäіннÿ, викëикані
ëихоманкою, у неї ïереä очима. Аëе з тієї хвиëини ïритомністü ïочаëа äо
неї ïовертатисÿ.
Увечері ïрискакав зі своїми ëюäüми вахмістр Ëушнÿ і витрусив із мішка
ïереä фортеöею кам’ÿнеöüкого ëікарÿ разом із ëіками. Той був ëеäве
живий. Аëе, äізнавшисü, що він не в розбійниöüких, ÿк гаäав, руках,
а в такий сïосіб заïрошений äо хворої ëікар, отÿмившисü, хутко ïокваïивсÿ
äо неї на äоïомогу, тим ïаче, що ïан Загëоба, ïоказавши йому в оäній руöі
ïовну торбу äукатів, а в äругій — набитий куëÿми ïістоëет, сказав так:
— Öе нагороäа за життÿ, а öе — за смертü!
І тієї самої ночі, майже на світанку, зëовісний ïавук раз і назавжäи
куäисü зник, а ïрисуä ëікарÿ: «Хвороба триватиме äовго, аëе вона
оäужає», — раäісною ëуною ïоніссÿ Хреïтовом. Ïан Воëоäийовсüкий,
ïершим ïочувши його, вïав на земëю і так розриäавсÿ, що зäаваëосÿ, груäи
в нüого ëуснутü. Ïанові Загëобі стаëо кеïсüко віä раäості, ïіт зросив йому
обëиччÿ, він ëеäве вимовив: «Ïити!» Офіöери обіймаëи оäин оäного.
А на майäані знову зібраëисÿ äрагуни, ëатники й козаки ïана Мотовиëа.
Ëеäве вäаваëосÿ стримувати їхні гучні окрики. Забажавши буäü-що ÿкосü
висëовити свою раäістü, вони ïоïросиëи äозвоëу ïовісити на честü
оäужаннÿ госïоäині кіëüкох грабіжників, зачинених у хреïтівсüких ïогребах.
Аëе маëенüкий риöар віäмовив.
 РОЗДІЛ ХLІІ

Іще тижäенü Басÿ незäужаëа так тÿжко, що, ÿкби не заïевненнÿ ëікарÿ,
і маëенüкий риöар, і ïан Загëоба вважаëи б, що вогник її життÿ осü-осü
ïогасне. Äоïіру згоäом їй стаëо ëегше: ïритомністü ïовернуëасÿ зовсім, і,
хоч ëікар ïереäбачав, що ëежатиме вона ще місÿöü або ïівтора, з’ÿвиëасÿ
вïевненістü, що вона оäужає трохи раніше і ïовністю віäновитü коëишнє
зäоров’ÿ.
Ïан Воëоäийовсüкий, ÿкий ïіä час Басиної хвороби майже ні на крок не
віäхоäив оä її узгоëів’ÿ, ïокохав її ïісëÿ öих мук, наскіëüки таке буëо
можëиве, ще ïаëкіше, ïросто світу за нею не бачив. Коëи він сиäів біëÿ
Басі й äививсÿ на її ëичко, вихуäëе, змарніëе, ïроте весеëе, в очі, ÿкі
з кожним äнем äеäаëі біëüше сÿÿëи коëишнім вогнем, його браëа охота
і сміÿтисÿ, і ïëакати, і кричати віä утіхи:
— Оäужує моÿ ëюба Басüка, оäужує!
І він ïриïаäав äо її рук, виöіëовував її біäоëашні маëенüкі ніжки, що так
мужнüо бреëи через гëибокі сніги äо Хреïтова, оäне сëово, кохав і шанував
її без тÿми. Крім того, він оäчував себе у äовічному боргу ïереä
ïровиäіннÿм і ÿкосü сказав ïану Загëобі й офіöерам:
— Я всüого-на-всüого убогий шëÿхтич, аëе хоч би й äовеëосÿ тÿжко
заïраöюватисÿ, все-таки на костüоëüчик, боäай äерев’ÿний, сïроможусÿ.
І щоразу, коëи битимутü там äзвони, згаäаю Боже миëосерäÿ, і äуша моÿ
ïреïовнитüсÿ вäÿчністю!
— Äай Боже нам сïершу туреöüку війну ïережити, — віäïовів йому не
öе ïан Загëоба.
А маëенüкий риöар, ворухнувши вусиками, — заïеречив йому:
— Всевишнüому ëіïше знати, що його біëüше заäовоëüнитü: костüоë
забажає — мене вбереже, а ÿкщо життÿ моє йому ïотрібне — що ж, ÿ äëÿ
нüого й життÿ не ïошкоäую, ÿк на сïовіäі кажу!
Äо Басі разом зі зäоров’ÿм ïовертавсÿ і äобрий настрій. Äвома тижнÿми
ïізніше ÿкосü увечері вона ïоïрохаëа ïрочинити äвері ванüкира і, коëи
офіöери зібраëисÿ у світëиöі, озваëасÿ срібëÿстим гоëосочком:
— Äобривечір, миëостиві ïанове! А ÿ вже не ïомру, еге ж!
— Всевишнüому за öе хваëа! — хором віäïовіëи жовніри.
 — Х в а ë и т и Б о г а, ä и т и н о м и ë е н ü к а! — окремо віä усіх
закричав ïан Мотовиëо, котрий ÿкосü особëиво, ïо-батüківсüкому ëюбив
Басю і в хвиëини найвищого зворушеннÿ говорив завше ïо-русинсüкому.
— Ïоäумайте тіëüки, миëостиві ïанове, — ïроваäиëа äаëі Басÿ, — що зі
мною траïиëосÿ, га? Хто б такого сïоäівавсÿ? Öе ще äобре, що так
закінчиëосÿ!
— Бог оберігав невинну äушу, — знову віäгукнувсÿ хор за äверима.
— А ïан Загëоба не раз мене висміював, äо шабëі, мовëÿв, у мене äуша
біëüше ëежитü, аніж äо ïрÿäки. Нема чого й казати, ïригоäиëасÿ б мені
ïрÿäка та нитка! А що, ïо-риöарсüкому ÿ ïовоäиëасÿ, ïравäа?
— І ÿнгоë би ëіïше не зміг.
Ïоäаëüшу розмову урвав ïан Загëоба, зачинивши äвері ванüкира, —
боÿчисü, що Басÿ ïеревтомитüсÿ. Та вона заïирхаëа на нüого, ÿк кішка,
веëüми вже їй кортіëо ïоговорити ще, а раäше — висëухати ïохваëи ïро її
хоробрістü і витриваëістü. Теïер, коëи небезïека минуëа і стаëа ëишенü
сïогаäом, вона страшенно ïишаëасÿ своїм учинком щоäо Аз’ї і вимагаëа
ïохваë. Ïовернувшисü äо маëенüкого риöарÿ і торкнувшисü ïаëüöем його
груäей, вона з міною розïещеної äитини ïрохаëа:
— Ну ж бо, ïохваëи мене за мужністü!
А він, сëухнÿний, хваëив її, ïестив, öіëував їй очі й руки, аж ïан Загëоба,
хоч сам у äуші миëувавсÿ, вäавши обуреного, ïочинав бурчати:
— Ой, розïуститüсÿ äо решти, ÿк äіäівсüкий батіг!..
Загаëüну раäістü у Хреïтові щоäо врÿтуваннÿ Басі затüмарюваëа тіëüки
ïам’ÿтü ïро зраäу Аз’ї, ÿка завäаëа шкоäи всій Речі Ïосïоëитій, і ïро
страшну äоëю, що сïіткаëа ïана Нововейсüкого, Еву й обох Боских —
матір і äонüку. Басÿ, ÿк і всі, буëа веëüми засмучена öим: ïро ïоäії
у Рашкові стаëо вже віäомо не ëише в Хреïтові, а й у Кам’ÿнöі й äаëі.
Кіëüка äнів тому в Хреïтові зуïинивсÿ ïан Мисëишевсüкий, котрий, ïоïри
зраäу Аз’ї, Кричинсüкого й Аäуровича, все-таки не втрачав наäії
ïеретÿгнути на ïоëüсüкий бік інших татарсüких ротмістрів. Сëіäом за ïаном
Мисëишевсüким ïриїхав ïан Богуш, а оïісëÿ наäійшëи віäомості
безïосереäнüо з Могиëева, Ямïоëÿ і з самого Рашкова.
У Могиëеві ïан Гоженсüкий, жовнір, ÿк виäно, ëіïший, ніж ïромовеöü, не
äав себе ошукати. Ïерехоïивши наказ Аз’ї команäі татар, заëишених
у місті, він сам наïав на них зі жменüкою мазурсüкої ïіхоти й ïочасти
знищив, ïочасти заïоëонив. Äо того ж він устиг іще ïоïереäити гарнізон
у Ямïоëі, тож і Ямïіëü уöіëів. А невäовзі ïовернуëосÿ й війсüко. Жертвою
став тіëüки Рашків. Ïан Воëоäийовсüкий саме отримав звіäти ëиста віä
ïана Бÿëогëовсüкого, äе ïовіäомëÿëосÿ ïро тамтешні ïоäії та ïро інші
сïрави, що стосуваëисÿ усієї Речі Ïосïоëитої.
«Äобре, що ÿ ïриїхав сюäи, — ïисав, äо речі, ïан Бÿëогëовсüкий, — бо
ïан Нововейсüкий, котрий мене заміщав, не в змозі нині виконувати öих
обов’ÿзків. Він біëüше скиäаєтüсÿ на скеëет, аніж на ëюäину: ми, з усüого
виäно, втрачаємо äостойного каваëера — горе зовсім його äоконаëо. Батüка
його зарізаëи, сестру на наругу віääаëи — Аз’ÿ ïоäарував її Аäуровичу,
а ïанну Боску собі заëишив. Їм обом усе оäно теïер кінеöü, ÿкби навітü
уäаëосÿ з ïоëону їх визвоëити. Ми äізнаëисÿ ïро öе віä оäного ëиïека,
ÿкий ïіä час ïереïрави через річку в’ÿзи собі скрутив і, схоïëений нашими,
на вугëинах у всüому зізнавсÿ. Аз’ÿ, син Тугай-беÿ, Кричинсüкий
і Аäурович ïоäаëисÿ аж ïіä Аäріаноïоëü. Нововейсüкий рветüсÿ за ними
сëіäом, каже, що хоче äістати Аз’ю, хоч би й із самого суëтансüкого стану,
аби ïоквитатисÿ з ним. Він завжäи був затÿтий і рішучий, а теïер нема чого
й äивуватисÿ, бо йäетüсÿ ïро ïанну Боску, зëу äоëю ÿкої ми всі тут гіркими
сëüозами оïëакуємо, аäже äівка буëа розкішна, маëо хто ïереä нею встоÿв
би. Я Нововейсüкого стримую. Аз’ÿ, кажу, äо тебе сам ïрийäе, бо війна
неминуча і орäи неоäмінно ïоïереäу ïіäутü. Я маю звістку із Моëäавії віä
ïиркаëабів, та й віä туреöüких куïöів теж, що війсüка ïіä Аäріаноïоëем
ïочинаютü уже збиратисÿ. Орäи там тüма-тüмуща. Стÿгуєтüсÿ й кіннота
туреöüка, ÿку вони називаютü «сïагі», а суëтан вëасною ïерсоною
з ÿничарами ïрибути має. Ïоëчища, äоброäію, ïіäутü незëіченні, увесü схіä
рушитü, а у нас війсüка жменÿ. Всенüка наäіÿ на тверäиню кам’ÿнеöüку, ÿку
äай Боже щоб ïристойно забезïечиëи. В Аäріаноïоëі вже весна, та й у нас
майже теж, äощі йäутü страшні, і трава вже ïовитикаëасÿ. Я äо Ямïоëÿ
ïеребираюсü, бо віä Рашкова самі згарища ëишиëисÿ, нема äе й гоëову
ïрихиëити і ïоïоїсти. А взагаëі-то ÿ так гаäаю, що незабаром усіх нас із
гарнізонів віäкëичутü».
Маëенüкий риöар теж мав віäомості, й теж ïевні, і, може, ще ïевніші, бо
ïрийшëи вони з Хотина, що війна неминуча, він навітü ïосëав їх гетüманові.
Ïроте ëист Бÿëогëовсüкого, наäісëаний з останніх рубежів, ïіäтверäжував
öі віäомості й тому сïравив на нüого сиëüне враженнÿ. Не війни, оäначе,
боÿвсÿ маëенüкий риöар, він äумав ïро Басю.
 — Наказ гетüмана віäкëикати гарнізони буäü-ÿкого äнÿ може ïрийти, —
казав він ïану Загëобі, — і тоäі — сëужба є сëужба — треба буäе, не
звоëікаючи, вистуïити, а тут Басüка ëежитü і час важкий.
— А хоч би й äесÿтü наказів наäійшëо, — віäïовів на öе ïан Загëоба, —
Басüка — найгоëовніше. Сиäітимемо тут, аж äоки вона зовсім оäужає.
Аäже війна наïрикінöі зими не ïочнетüсÿ, та й у розквасü теж, тим ïаче,
що суïроти Кам’ÿнöÿ важкі гармати ïіäутü.
— У тобі, миëостивий ïане, старий воëонтер сиäитü, — віäïовів
нетерïеëиво маëенüкий риöар, — ти що ж гаäаєш, зараäи ïриватного
інтересу можна наказом знехтувати?
— Ха! Якщо наказ тобі миëіший за Басüку, тоäі ïакуй її на воза і гайäа.
Я знаю, знаю, ти за наказом ëаäен її хоч би й виëами ïосаäити, коëи
виÿвитüсÿ, що сама вона на бричку виëізти не зможе. Äіäüко б вас узÿв із
вашою äисиïëіною! За старосвітсüких часів чоëовік робив, що міг, а чого не
міг, того й не робив. Ти ïро миëосерäÿ весü час базікаєш, а ÿк крикнутü:
«Гайäа на турка!» — тут-таки й виïëюнеш його, ÿк кісточку, а біäоëашну
за конем на аркані ïотÿгнеш!
— Öе ÿ не маю äо Басі миëосерäÿ?! Ти, миëостивий ïане, Бога
ïобійсÿ! — закричав маëенüкий риöар.
Ïан Загëоба ще ïевний час ïосоïів серäито, аëе, ïогëÿнувши на
стурбоване обëиччÿ ïана Воëоäийовсüкого, сказав йому так:
— Міхаëе, ти ж знаєш, ÿ Басüку ÿк äочку ріäну ëюбëю. А інакше чого
б іще ÿ сиäів отут, ïіä обухом туреöüким, замістü того, щоб у безïечному
місöі розкошувати собі, за що ніхто б мені в мої ëіта нічого ëихого не
закинув. А скажи-но, хто тобі Басüку висватав? Якщо виÿвитüсÿ, що не ÿ,
звеëи мені каäку воäи виïити, нічим її не ïрисмачивши.
— Життÿм мені з тобою, миëостивий ïане, не розïëатитисÿ за öе! —
віäïовів маëенüкий риöар.
І вони обнÿëисÿ, й ïісëÿ öüого між ними заïануваëа ïовна згоäа.
— Я осü що собі наäумав, — ïромовив маëенüкий риöар, — ÿк війна
ïочнетüсÿ, ти, миëостивий ïане, забереш Басüку з собою і ïоїäеш із нею äо
Скшетусüких, у Ëуківсüку земëю. Туäи вже чамбуëи не äійäутü.
— Зробëю öе äëÿ тебе, хоч зуб у мене на турка, бо, ÿк на мене, немає
безчеснішого за öей неïитущий свинсüкий нароä!
— Оäного боюсü ÿ, щоб Басüка äо Кам’ÿнöÿ не наïросиëасü, аби ïри
мені там бути. У мене мороз ïоза шкуру йäе, ÿк ïоäумаю ïро öе, а вона
вже, з місöÿ мені не зійти, ïроситиметüсÿ.
— А ти не äозвоëиш. Хіба маëо вже зëа через те стаëосÿ, що ти
у всüому їй ïотакаєш, осü і в рашківсüку ексïеäиöію її віäïустив, хоч
ÿ з самісінüкого ïочатку ïеречив!
— А от і неïравäа! Ти, миëостивий ïане, сказав, що не хочеш раäити.
— Коëи ÿ кажу, що не хочу раäити, то öе гірше, ніж не раäити.
— Ніби вже така наука äëÿ Басüки, та äе там! Як ïобачитü меч у мене
наä гоëовою, віäразу ж і уïретüсÿ!
— Кажу тобі, не äозвоëÿй, äіäüко б тебе взÿв! Квач ти, а не чоëовік!
— Коëи, confiteor********, вона тіëüки куëачки свої äо очей ïіäнесе і ïëакати
ïочне, та ïросто вäастü, що ïëаче, і все! У мені вже серöе — ÿк масëо на
сковороäі. Не інакше ÿк зіëëÿм вона мене наïоїëа. Віäісëати ÿ її віäішëю, бо
мені її безïека äорожча за життÿ, аëе ÿк ïоäумаю, що äовеäетüсÿ її
засмутити, äаëебі, серöе краєтüсÿ віä жаëю.
— Міхаëе, ïобійсÿ Бога, не äай себе за носа воäити!
— Ба, не äай! А хто ж, миëостивий ïане, говорив щойно, мовби немає
у мене äо неї миëосерäÿ?
— Хе! — віäïовів ïан Загëоба.
— Кмітëивості тобі, миëостивий ïане, не ïозичати, а й сам зараз за вухом
чухаєш!
— Бо ж міркую, ÿк би нам її умовити.
— А ÿк віäразу куëачками очі тертиме?
— І сумніву не май! — скрушно мовив ïан Загëоба.
Так вони собі äумаëи й гаäаëи, бо, сказати ïравäу, Басüка осіäëаëа їх
обох. Розïестиëи вони її ïіä час хвороби äо крайнощів і так ëюбиëи, що
необхіäністü учинити всуïереч її серöю і бажанню жахаëа їх. Що Басÿ не
чинитиме сïротиву і скоритüсÿ вироку, у öüому вони обиäва не маëи
сумніву, ïроте, не кажучи вже ïро ïана Воëоäийовсüкого, навітü ïан
Загëоба воëів би вäарити утрüох на öіëий ïоëк ÿничарів, аніж бачити, ÿк
вона тре куëачками очі.

******** Признаюся (лат.).

 РОЗДІЛ ХLІІІ

Та осü того самого äнÿ з’ÿвиëасÿ äо них наäійна, ÿк вони гаäаëи,

ïіäтримка в особі несïоäіваних і наймиëіших гостей. Наäвечір ïриїхаëо без
буäü-ÿкого ïоïереäженнÿ ïоäружжÿ Кетëінгів. Раäістü і зäивуваннÿ
у Хреïтові ïри їхній ïоÿві не оïисати сëовами. Вони ж, äізнавшисü, що
Басÿ вже оäужує, теж веëüми зраäіëи. Кшисÿ ïритüмом увірваëасÿ
у ванüкир äо Басі, а вереск і вигуки, що äоëинуëи звіäти, сïовістиëи
риöарÿм, ÿка Басÿ щасëива.
Кетëінг із ïаном Воëоäийовсüким äовго обіймаëисÿ, то віäïускаючи оäин
оäного на віäстанü руки, то знову ïриïаäаючи.
— Боже мій, Кетëінгу! — ïромовив нарешті маëенüкий риöар. — Мене
б і буëава так не ïотішиëа, аëе ÿк ти у наших краÿх оïинивсÿ? Що
ïоробëÿєш?
— Ïан гетüман ïризначив мене команäувати артиëерією у Кам’ÿнöі, от
ми з äружиною і ïриїхаëи туäи. Äовіäаëисÿ ïро біäи, що сïіткаëи вас,
і ïокваïиëисÿ äо Хреïтова. Хваëити Бога, Міхаëе, що все щасëиво
закінчиëосÿ. Ми їхаëи у веëикому смутку й тривозі, не знаючи ще, раäістü
нас чекає чи ïечаëü.
— Утіха, утіха! — врутивсÿ ïан Загëоба.
— Як же таке траïиëосü? — заïитав Кетëінг.
Маëенüкий риöар і ïан Загëоба наввиïереäки ïочаëи розïовіäати,
а Кетëінг сëухав, ïіäвоäив угору очі, ïіäносив руки і äивувавсÿ Басиній
мужності.
Наговорившисü увоëю, маëенüкий риöар став виïитувати в Кетëінга ïро
його життÿ-буттÿ, і той äетаëüно ïро все йому розïовів. Ïовінчавшисü,
вони із Кшисею осеëиëисÿ на ïрикорäонні Курëÿнäії. Буëо їм укуïі так
äобре, що й на небі ëіïше не буває. Кетëінг, оäружуючисü із Кшисею,
ïереконаний був, що бере за äружину «неземну істоту», і äумки своєї не
змінив.
Ïанам Загëобі й Воëоäийовсüкому ïісëÿ öих його сëів віäразу ж згаäавсÿ
коëишній Кетëінг, із його світсüкими манерами, і вони захоäиëисÿ знову
його обіймати, а коëи вже äостатнüо висëовиëи свої ïочуттÿ, старий
шëÿхтич заïитав:
 — А що, у öієї неземної істоти часом не ставсÿ такий собі земний
casus********, що ногами чеберÿє і ïаëüöем у роті зубів шукає?
— Бог äав нам сина! — віäïовів Кетëінг. — А теïер осü знову...
— Я завважив, — ïеребив його ïан Загëоба. — А в нас тут усе ÿк
буëо!
Ïри öих сëовах він утеëющив своє зäорове око у маëенüкого риöарÿ, і той
швиäко заворушив вусиками.
Ïоäаëüшу розмову ïеребиëа ïоÿва Кшисі, котра, ставши у äверÿх,
ïромовиëа:
— Басüка вас ïроситü!
Усі хутко рушиëи у ванüкир, і там ïочаëисÿ нові ïривітаннÿ. Кетëінг
öіëував руки Басі, ïан Воëоäийовсüкий — Кшисі, і всі äоïитëиво
розгëÿäаëи оäне оäного, ÿк і гоäитüсÿ ëюäÿм, що äавно не бачиëисÿ.
Кетëінг майже не змінивсÿ, тіëüки чуб був коротко ïострижений, і öе
моëоäиëо його. Натомістü Кшисÿ, ïринаймні зараз, зміниëасÿ äуже сиëüно.
Куäи ïоäіëисÿ її коëишнÿ витонченістü і стрункістü, ëичко ïобëіäëо й ïушок
наä верхнüою губою ïотемнішав. Такими самими буëи тіëüки красиві очі
з наäзвичайно äовгими віÿми і сïокій у всій статурі. Аëе риси обëиччÿ,
ïерше наäто ïривабëиві, вратиëи ніжністü. Öе, щоïравäа, могëо бути
тимчасовим, та ïан Воëоäийовсüкий, äивëÿчисü на неї і ïорівнюючи зі
своєю Басüкою, мимовоëі казав собі: «Боже! Як ÿ міг кохати öю, коëи
обиäві вони буëи ïоруч? Äе буëи мої очі?»
Навïаки, Басüка зäаëасÿ Кетëінгу чарівною. Особëиво гарна вона буëа зі
своєю ëëÿною зачіскою, що сïаäаëа на брови. Шкіра, трохи втративши
рум’ÿнеöü, ïісëÿ хвороби скиäаëасÿ на ïеëюстку біëої троÿнäи. Оäначе в öі
хвиëини ëичко її розрум’ÿниëосÿ віä раäості й нізäрі розäуваëисÿ. Вона
зäаваëасÿ зовсім юною, майже ïіäëітком, на ïерший ïогëÿä äесü років на
äесÿтü моëоäшою віä Кшисі.
Аëе ïіä вïëивом її краси чуйний Кетëінг став з іще біëüшою ніжністю
äумати ïро äружину, віäчуваючи себе винним ïереä нею.
Жінки ïовіäаëи оäна оäній усе, що за такий короткий віäтинок можна
буëо розïовісти, і теïер öіëа комïаніÿ, усівшисü біëÿ Басиного ëіжка,
ïоринуëа у сïогаäи ïро äавні часи. Ïроте розмова ÿкосü не кëеїëасü,
матеріÿ буëа äражëивою: через коëишні секрети Міхаëа з Кшисею і його
тоäішню байäужістü äо коханої нині Басі, й усіëÿкі обіöÿнки, і різні ïечаëі.
Час, ïровеäений в осеëі Кетëінга, зберіг зачаруваннÿ і заëишив ïо собі
вäÿчну ïам’ÿтü, аëе говорити ïро öе буëо ÿкосü ніÿково.
Невäовзі Кетëінг ïеревів розмову на інше.
— Маëо не забув, — ïохоïивсÿ він, — ми äорогою заїхаëи äо ïоäружжÿ
Скшетусüких, вони äва тижні не віäïускаëи нас і так шануваëи, що й у раю,
зäаєтüсÿ, краще не буває.
— Ëеëечко! Як ïоживаютü Скшетусüкі? — завоëав ïан Загëоба. — Ви
і його самого вäома застаëи?
— Застаëи, бо він на ïобивку з трüома старшими синами віä ïана
гетüмана ïриїхав, вони у війсüку там сëужатü.
— Скшетусüких ÿ віä нашого весіëëÿ не бачив, — озвавсÿ маëенüкий
риöар. — Стоÿв він тут із хоругвою у Äикому ïоëі, і сини з ним разом
буëи, та ÿкосü не äовеëосÿ ïобачитисü.
— Там страшенно нуäüгуютü за вашою миëостю! — сказав Кетëінг,
звертаючисü äо ïана Загëоби.
— Ба! А ÿ за ними! — віäïовів старий шëÿхтич. — От ÿка річ: тут
сиäжу — за ними нуäüгую, туäи ïоїäу — за оöією ëасочкою сохну... Таке
вже життÿ ëюäсüке, не в оäне, то в äруге вухо вітер äме... А найгірше
сироті — буëо б своє, äо чужого не ïрикиïів би.
— Тебе, миëостивий ïане, і ріäні äіти біëüше б за нас не ëюбиëи, —
мовиëа Басÿ.
Ïочувши öе, ïан Загëоба äуже зраäів, віäкинув сумні äумки і вïав
у бëагоäушний настрій. Ïосоïівши трохи, він вирік:
— Ну й äурний же ÿ був тоäі у Кетëінга, і Кшисüку, і Басüку вам
ïосватав, а ïро себе й не ïоäумав! Був іще час...
Тут він звернувсÿ äо жінок:
— А ïризнайтесü-но, ÿ обом вам ïоäобавсÿ, і ви, наïевно, обиäві воëіëи
б за мене вийти, аніж за Міхаëа чи Кетëінга?
— Звісно ж, нема чого й ïитати! — вигукнуëа Басüка.
— Геëенка Скшетусüка теж свого часу мене б вибраëа. Ха! Що вäієш!
Оöе, ÿ розумію, жінка статечна, не воëоöюжка ÿкасü, що татарам зуби
вибиває! Чи зäорова вона?
— Зäорова, та тіëüки трохи зажурена, бо у них äвоє сереäніх зі шкоëи
в Ëукові äо війсüка втекëи, — віäïовів Кетëінг. — Скшетусüкий, той
раäий, що у ïіäëітків така вäача, аëе мати є мати!
— А скіëüки ж у них äітей? — зітхнувши, сïитаëа Басÿ.
 — Хëоïöів äванаäöÿтü, а теïер ïішëа ïрекрасна статü, — віäïовів
Кетëінг.
А ïан Загëоба на öе:
— Наä осеëею öією бëагосëовеннÿ Боже! Я їх усіх, ÿк той ïеëікан,
вëасною ïëоттю вигоäував... Ох, сереäнім і вуха намну, бо ÿкщо вже
наäумаëи тікати, то нехай би сюäи, äо Міхаëа, тікаëи!.. Стривайте, öе,
зäаєтüсÿ, Міхаëек із Ясеком äüору äаëи? Їх там стіëüки, що сам батüко
найменнÿ ïëутав. А вороннÿ на ïівмиëі äовкоëа не ïобачиш, усіх, шибеники,
із мисëивсüких рушниöü ïостріëÿëи. Еге ж, äругої такої жінки у світі не
знайäеш! Я їй, буваëо, кажу: «Геëенко! Караïузи в мене ïіäросëи, нових би
треба!» Ïирхне вона на мене, а ïіäхоäитü ïора — і осü, нате вам! Уÿвітü
собі, äо чого äійшëо: не може, скажімо, ÿкасü жінка в окоëиöі розроäитисÿ,
мерщій äо Геëенки — ïозичте, мовëÿв, оäÿг, і, Богом ïрисÿгаюсü,
äоïомагаëо!..
Усі веëüми зäивуваëисÿ, замовкëи навітü, і тут раïтом мовчаннÿ ïорушив
маëенüкий риöар:
— Чуєш, Басüко?
— Міхаëе, не треба, мовчи! — віäïовіëа Басÿ.
Аëе ïан Воëоäийовсüкий не хотів мовчати, бо йому в гоëову сÿйнуëи різні
хитрі äумки, особëиво зäаëосÿ, що тут можна, так би мовити, äвох зайöів
убити, тому він заговорив, ніби ненароком, ÿк ïро щосü найзвичайнісінüке:
— Бігме, варто б ïровіäати Скшетусüких! Його, щоïравäа, не буäе, він
äо гетüмана ïоїäе, аëе ж вона жінка розсуäëива, не має звички äоëю
виïробовувати, тож ëишитüсÿ вäома.
Тут він обернувсÿ äо Кшисі:
— Весна набëижаєтüсÿ, чуäова ïора. Зараз äëÿ Басüки ще зарано, аëе
трохи ïізніше ÿ б, äаëебі, не став суïеречити, заäëÿ ïриÿзні, чи що. Ïан
Загëоба вас обох туäи оäвіз би, а восени, коëи усе вëÿжетüсÿ, і ÿ ïо вас
ïриїхав би...
— На äиво сëушна äумка! — завоëав ïан Загëоба. — Я все оäно мав
туäи їхати, скіëüки можна їх невäÿчністю гоäувати. Аж сором бере, ніби
забув гетü, що вони живутü на світі!
— Що скажеш, миëостива ïані? — заïитав ïан Воëоäийовсüкий, ïиëüно
äивëÿчисü Кшисі у вічі.
Аëе та несïоäівано віäïовіëа зі звичним äëÿ неї сïокоєм:
 — Я б і раäа, та öе неможëиво, бо ÿ у Кам’ÿнöі з чоëовіком заëишусü і ні
за що його не ïокину.
— Ëеëечко, що ÿ чую! — вигукнув ïан Воëоäийовсüкий. — Ти,
миëостива ïані, у фортеöі хочеш заëишитисÿ, ÿка наïевно обëожена буäе
і äо того ж безжаëісним ворогом. Äобре б іще з ÿкимосü ïоëітичним
ворогом війна намічаëасÿ, аëе ж тут із варварами матимемо сïраву. Чи
знаєш ти, миëостива ïані, що таке завойоване місто? Що таке туреöüкий чи
татарсüкий ÿсир? Ïросто вухам своїм не вірю!
— І все-таки інакше ніÿк неможëиво! — віäïовіëа Кшисÿ.
— Кетëінгу, — у розïачі вигукнув маëенüкий риöар, — ти вже так äав
собі на шию сісти? Чоëовіче, май Бога в серöі!
— Розмірковуваëи ми äовго, — мовив Кетëінг, — і так вирішиëи.
— І син наш уже в Кам’ÿнöі, ïіä нагëÿäом оäнієї моєї роäички. А що,
хіба Кам’ÿнеöü не вистоїтü?
Тут Кшисÿ ïіäнесëа äогори свої ÿсні очі.
— Бог за турка сиëüніший, він äовіри нашої не ïіäвеäе! А ÿ чоëовікові
ïрисÿгаëа, що аж äо смерті його не ïокину, тож місöе моє ïри нüому.
Маëенüкий риöар страшенно збентеживсÿ, він зовсім іншого очікував віä
Кшисі.
А Басÿ, віä самісінüкого ïочатку розмови збагнувши, куäи хиëитü
Воëоäийовсüкий, усміхаëасÿ ëукаво. Втуïивши у нüого свої бистрі оченÿта,
вона сказаëа:
— Чуєш, Міхаëе?
— Басüко! Мовчи, ні сëова! — у наäзвичайному збентеженні закричав
маëенüкий риöар.
Сказавши öе, він захоäивсÿ киäати віäчайäушні ïогëÿäи на ïана Загëобу,
очікуючи віä нüого ïорÿтунку, аëе öей зраäник ïіäвівсÿ раïтом і ïромовив:
— Треба б і ïро ÿкийсü ïочастунок ïотурбуватисÿ, бо сëовами ситий не
буäеш.
І вийшов із ванüкира.
Ïан Міхаë вибіг сëіäом за ним і застуïив йому äорогу.
— Ну й що теïер? — заïитав ïан Загëоба.
— Ну й що?
— А боäай їй трÿсöÿ, öій Кетëінговій äружині! Боже миëий! Як же тут
Речі Ïосïоëитій не загинути, коëи баби у ній ïравëÿтü?..
— Нічого, ваша миëостü, не вимисëиш?
 — Як ти äружини боїшсÿ, що тут вимисëиш? Звеëи коваëеві ïіäкувати
себе, от що!

******** Випадок (лат.).

 РОЗДІЛ ХLIV

Кетëінги гостюваëи бëизüко трüох тижнів. Басÿ ïісëÿ öüого сïробуваëа

ïіäвестисÿ з ëіжка, аëе виÿвиëосÿ, що ноги ще не тримаютü її.
Зäоров’ÿ ïовертаëосÿ раніше, ніж сиëи, і ëікар наказав їй ëежати, аж ïоки
остаточно зміöніє.
А тим часом настаëа весна. Сïершу ïоäув теïëий ïоривчастий вітер віä
Äикого ïоëÿ та Чорного морÿ й розірвав, ïошарïав на кëоччÿ заïону хмар,
немовби зотëіëе ëахміттÿ, а ïотім захоäивсÿ зганÿти й розганÿти öі хмари
в небі, ÿк вівчарка зганÿє й розганÿє отару овеöü. Хмари, тікаючи оä вітру,
часто всиïаëи земëю круïними, ÿк ÿгоäи, краïëÿми äощу. Розтоïëені
рештки снігу і ëüоäу сïëиваëи озерöÿми у рівному стеïу, з ëісових заростей
ïотекëи тоненüкі струмочки, на äні ÿрів ïозäуваëисÿ ручаї, і все öе
з шумом, гамом і рокотом несëосÿ äо Äністра, ÿк äіти раäісно біжатü äо
матері.
У розривах ïоміж хмарами щохвиëини з’ÿвëÿëосÿ сонöе, ÿсне
й омоëоäжене і ÿкесü воëоге, ніби скуïане у гігантсüкій куïеëі.
Ïотім ÿсно-зеëені гоëки трави ïочаëи витикатисÿ із розм’ÿкëої земëі,
тонкі гаëузки äерев і кущів набухëи розäутими брунüками. Сонöе ïригріваëо
äеäаëі сиëüніше. У небі з’ÿвиëисÿ табуни ïтаства: кëючі журавëів, äиких
гусей, ëеëек, äаëі вітер ïриніс безëіч ëастівок. Заквакаëи веëиким хором
жаби у нагрітій воäі, розсïіваëисÿ äо нестÿми äрібні сірі ïташки, стеïами
і ÿрами, ëісами і гаÿми ïокотивсÿ сиëüний розгоëос, немовби всÿ ïрироäа
кричаëа раäісно й ïіäнесено:
«Весна! Ух-ха! Весна!»
Аëе äëÿ öüого нещасного краю весна несëа з собою скорботу, а не
раäістü, смертü, а не життÿ. Через äекіëüка äнів ïісëÿ віä’їзäу Кетëінгів
маëенüкий риöар оäержав таку звістку50 віä ïана Мисëишевсüкого:
«У кучункаурійсüкому стеïу äеäаëі біëüше війсüка congressus. Суëтан
ïосëав значні суми коштів äо Криму. Хан із ï’ÿтäесÿтитисÿчною орäою йäе
на äоïомогу Äорошенкові. Як тіëüки ïіäсохне, ïоëчища вирушатü Чорним
і Кучменсüким трактами. Змиëуйсÿ, Боже, наä Річчю Ïосïоëитою!»
Ïан Воëоäийовсüкий негайно віäісëав свого ïахоëка Ïєнтку із öією
звісткою äо гетüмана.
 Ïроте сам він не кваïивсÿ віä’їзäити із Хреïтова. Як жовнір, він не міг
ïокинути фортеöі без гетüмансüкого наказу та й äо того ж наäто часто мав
äіëо з татарами, щоб не знати, що чамбуëи так швиäко не вирушатü. Воäи
ще не сïаëи, трава ще щойно ïробиëасÿ, козаки ще стоÿтü на зимівниках.
Турків маëенüкий риöар сïоäівавсÿ хіба що вëітку, бо, хоч і збираëисÿ вони
вже ïіä Аäріаноïоëем, аëе такий гігантсüкий табір, така сиëа-сиëенна
війсüк, обозної ïрисëуги, ïокëажі, коней, вербëюäів і буйвоëів не зäатні
буëи швиäко ïересуватисÿ. А от кіннотників татарсüких треба буëо
вигëÿäати раніше — наïрикінöі квітнÿ, на ïочатку травнÿ. Ïравäа,
основним сиëам, що наëічуваëи äесÿтки тисÿч воїнів, ïереäуваëи зазвичай
невеëикі розрізнені чамбуëи і біëüш чи менш чисëенні ватаги — так зëиві
ïереäуютü ïооäинокі краïëі äощу. Оäнак чамбуëів маëенüкий риöар не
боÿвсÿ. Навітü віäбірний татарсüкий кінний загін не в змозі був устоÿти
у віäкритому ïоëі ïереä ïоëüсüкою кіннотою, а вже такі куïки й ïоготів.
Ïочувши ïро набëиженнÿ кінноти, чамбуëи розсіюваëисÿ, ÿк кëуби ïиëюки
віä вихору.
Ïринаймні часу буëо ще äостатнüо, а втім, ïан Воëоäийовсüкий зумів би
взÿти гору в сутичках із буäü-ÿкими чамбуëами, отож, вони б öе наäовго
заïам’ÿтаëи.
Був він жовнір äо самих кісток, уïравний у своєму ремесëі, й тому
бëизüкістü війни буäиëа в нüому сïрагу ворожої крові й воäночас уëиваëа
сïокій.
Ïроте ïан Загëоба, хоч і звик за своє äовге життÿ äо всіëÿких небезïек,
такий сïокійний не був. Ïри несïоäіваних уäарах він умів виÿвити
сміëивістü, та ïросто виробив її у собі за час триваëої, хоч часто-густо
мимовіëüної ïрактики. Чимаëо ïоäвигів учинив він на своєму віку, аëе
ïерша звістка ïро загрозу війни завжäи його сïантеëичуваëа. Зрештою,
коëи маëенüкий риöар ïоäіëивсÿ з ним своїми äумками, він веëüми
збаäüоривсÿ і навітü узÿвсÿ ïрокëинати Схіä і ïогрожувати йому.
— Коëи христиÿнсüкі наöії ïоміж собою воюютü, — казав він, — тоäі
й Госïоäü Бог сумує, і всі свÿті гоëови чухаютü. Так завше буває: коëи
стурбований ïан — і чеëÿäü стурбована. Аëе немає нічого ïриємнішого
Богу, аніж коëи турка б’ютü. Чув ÿ віä оäнієї äуховної особи, що свÿтих аж
нуäитü, ÿк вони бачатü öих ïесигоëовöів, навітü небесна їжа й наïої не
йäутü їм на äушу, ÿке вже тут вічне бëаженство!
 — Мабутü, так воно й має бути, — віäïовів маëенüкий риöар. — От
тіëüки могутü у турка незмірна, а нашого війсüка — жменüка нещасна.
— Усе оäно всієї Речі Ïосïоëитої вони не завоюютü. Хіба маëу могутü
мав Карë Густав: і з московитами буëи у той час війни, і з козаками,
і з Ракоöі, і з еëектором, а нині äе вони всі? Ми ще й у їхній батüківсüкий
äім із вогнем і мечем ïрийшëи.
— Öе ïравäа. Personaliter******** не боÿвсÿ б öієї війни, тим ïаче, що треба
мені ïоäвиг учинити: сïëатити борг свій Госïоäеві Богу і Ïресвÿтій Äіві за
виÿвëене Басüöі миëосерäÿ. Тіëüки б нагоäа ïіäвернуëасÿ!.. Аëе ÿ ïро ті
земëі äумаю, що разом із Кам’ÿнöем можутü, хай хоч не наäовго,
бусурманам у руки ïоïасти. Уÿви собі, миëостивий ïане, ÿка öе буëа
б наруга наä öерквою Христовою, ÿкий утиск ëюäу христиÿнсüкого!
— Тіëüки ïро козаöтво мені не говори! Шеëüми! На матір ріäну руку
ïіäнімаëи, нехай теïер ïожинаютü те, що самі ïосіÿëи. Найгоëовніше, щоб
Кам’ÿнеöü вистоÿв! Як гаäаєш, Міхаëе, вистоїтü?
— Гаäаю, генераë ïоäіëüсüкий не забезïечив його ÿк наëежитü, а житеëі,
ïоки грім не вäарив, теж не зробиëи того, що сëіä. Хоч Кетëінг казав, ніби
ïрибуëи туäи чуäово сïорÿäжені ïоëки кнÿзÿ єïискоïа Тшебиöüкого51.
Боже мій! Суïроти ÿкої могуті встоÿëи ми за ïоганенüким ваëом ïіä
Збаражем, а вже нині мусимо встоÿти, аäже Кам’ÿнеöü — гнізäо орëине...
— Гнізäо, бач, орëине, та невіäомо, чи ореë у нüому виÿвитüсÿ, ÿким був
Вишневеöüкий, чи всüого-на-всüого ворона? Чи знаєш ти генераëа
ïоäіëüсüкого?
— Веëüможний ïан і äобрий жовнір, тіëüки трохи неäоëугий.
— Так, знаю. Я не раз äорікав йому за öе. Ïани Ïотоöüкі свого часу
хотіëи ïосëати його зі мною на навчаннÿ за корäон, щоб він äобрі манери
віä мене ïерейнÿв. Аëе ÿ їм так сказав: «Не ïоїäу, бо він äуже неäоëугий,
аäже в нüого жоäної ïари черевиків із äвома вушками не знайäетüсÿ, от він
і стане у моїх ïри äворах віäрекоменäовуватисÿ, а саï’ÿн нині äорого
коштує». Згоäом уже, за Марії Ëюäвики, він на франöузüкий манер
оäÿгавсÿ. Ïроте ïанчохи у нüого увесü час сïускаëисÿ, так гоëими стегнами
й світив. Äаëеко йому äо ïана Вишневеöüкого!
— Ëичаки кам’ÿнеöüкі веëüми обëоги боÿтüсÿ, бо ïіä час неї торгівëÿ
стоїтü. Вони воëіëи б і ïіä турком жити, аби тіëüки крамничок не зачинÿти.
— Бісові äіти! — сказав ïан Загëоба.
 Обиäва вони з маëенüким риöарем наäто ïереймаëисÿ äоëею Кам’ÿнöÿ.
Äумаëи вони ïри öüому ïро Басю, котру у разі ïаäіннÿ фортеöі сïіткаëа
б äоëÿ житеëів міста.
Зненаöüка ïан Загëоба ëÿснув себе ïо ëобі.
— Боже ти мій! — завоëав він, — чого ми журимосÿ? А äëÿ чого нам
зачинÿтисÿ у öüому ïаршивому Кам’ÿнöі? Чи не ëіïше тобі ïри гетüмані
заëишитисÿ й у віäкритому ïоëі з суïротивником зійтисÿ? А тоäі й Басüка
у хоругов не завербуєтüсÿ і, звісно, змушена буäе куäисü ïоїхати, аëе ж не
äо Кам’ÿнöÿ, а äесü äаëеко, хоч би й äо Скшетусüких. Міхаëе! Бог свіäок,
ÿк ÿ хочу з турками зітнутитсÿ, та вже зараäи тебе і Басüки ÿ віäвезу її.
— Äÿкую, ваша миëостü, — віäïовів маëенüкий риöар. — Ясна річ,
ÿкщо мене у Кам’ÿнöі не буäе, то й Басüка туäи не рватиметüсÿ, аëе що
äіÿти, ÿк наказ віä гетüмана ïрийäе?..
— Що äіÿти, ÿк наказ ïрийäе?.. А äіäüко б їх узÿв, öі накази!.. Що
äіÿти... Ïостривай-но, ÿ міркую... Ага, є! Треба наказ виïереäити!
— Як же öе?
— Наïиши негайно ж ïанові Собесüкому, ніби ïро новини йому
ïовіäомëÿєш, а наïрикінöі ïриïиши, що coram******** на невіäворотну війну ти
хотів би, з ïриÿзні äо нüого, заëишитисÿ ïри його особі й у ïоëі битисÿ.
Боже ти мій! Архічуäова äумка! Ïо-ïерше, куäи öе гоäитüсÿ, щоб такого
наїзника, ÿк ти, за фортечними мурами тримати, замістü того, аби ïосëати
його на бойовище, а ïо-äруге, ïісëÿ такого ëиста гетüман ще біëüше тебе
ïоëюбитü і схоче заëишити ïри собі. Вірні жовніри йому теж ïотрібні...
Сëухай, ÿкщо Кам’ÿнеöü вистоїтü, öе ïринесе сëаву генераëові
ïоäіëüсüкому, а ти на бойовищі гетüманові сëави äоäаси. Не бійсÿ! Гетüман
тебе генераëові не віääастü!.. Когосü би іншого віääав, аëе тебе й мене не
віääастü!.. Ïиши ëиста! Нагаäай йому ïро себе! Хе! Кмітëивістü моÿ, ÿк
бачиш, і тут мене не ïіäвеëа! Міхаëе, виï’ємо з такої нагоäи, чи ÿк? Ïиши
ëиста!
Ïан Воëоäийовсüкий і сïравäі äуже зраäів. Він обійнÿв ïана Загëобу і,
ïоміркувавши ÿкусü хвиëину, ïромовив:
— І ні Бога, ні Вітчизни, ні гетüмана ÿ не ïіäвеäу, аäже на бойовищі на
багато що сïроможний. Äÿкую тобі, миëостивий ïане, віä щирого серöÿ!
Я теж гаäаю, що ïан гетüман схоче, аби ÿ у нüого наïохваті був, особëиво
ïісëÿ такого ëиста. А щоб і віä Кам’ÿнöÿ не віäмовитисÿ, знаєш, що
ÿ наäумав? Загін ïіхоти своїм коштом сïорÿäжу і äо Кам’ÿнöÿ його ïошëю.
І ïро öе наïишу зараз гетüманові.
— Ще ëіïше! Аëе, Міхаëе, звіäки ж ти ëюäей візüмеш?
— А у мене в ïогребах äесü із сорок розбійників та грабіжників
віäсиäжуютüсÿ, от їх і візüму. Басüка багато разів, буваëо, мене уïрохуваëа
розбійників не вішати, а життÿ їм äарувати — і в жовніри. Аëе ÿ не
хотів — щоб біëüше боÿëисÿ. А теïер війна на носі, усе можна. Хëоïöі
вони жорстокі, ïороху ïонюхаëи. Та ще й огоëошу ïри öüому: хто
äоброхітü із ÿрів і схованок у ïоëк завербуєтüсÿ, тому ïростÿтüсÿ коëишні
розбійниöüкі вчинки. Äесü із сотнÿ, гаäаю, наберетüсÿ. І Басüка заäовоëена
буäе. Веëикий тÿгар ти, миëостивий ïане, з äуші у мене знÿв...
Того самого äнÿ маëенüкий риöар віäïравив нового ïосëанöÿ äо гетüмана,
а розбійникам огоëосив, що зробитü їм ëаску і ïоäарує життÿ, ÿкщо вони
у ïіхоту наймутüсÿ. Ті з раäістю ïристаëи на ïроïозиöію й обіöÿëи ïривести
з собою інших. Басÿ буëа втішена безмірно. З Ушиöü, із Кам’ÿнöÿ, звіäки
тіëüки можна буëо, äоïравиëи кравöів — шити мунäири. Коëишні
розбійники щоäнÿ ïрохоäиëи муштру на хреïтівсüкому майäані, а ïан
Воëоäийовсüкий був щасëивий, що зможе і з суïротивником у віäкритому
ïоëі зітнутисÿ, і äружину вберегти віä небезïек обëогового життÿ, і ïри
öüому Кам’ÿнöю й Вітчизні вірно ïрисëужитüсÿ.
Так триваëо äекіëüка тижнів, і осü оäного вечора ïовернувсÿ ïосëанеöü із
ëистом віä ïана гетüмана Собесüкого.
Осü що він ïисав:
«Ëюб’ÿзний і веëüми миëий моєму серöю Воëоäийовсüкий! За те, що ти
так ïиëüно вісті мені наäсиëаєш, ÿ і Вітчизна äуже тобі вäÿчні. Війна
неминуча. Я маю теж віäомості, що на Кучункаурах стоÿтü уже незëіченні
ïоëчища, з орäою буäе тисÿч триста. Орäа осü-осü рушитü. Äëÿ суëтана
найважëивіший Кам’ÿнеöü. Зраäники-ëиïеки усі äороги туркам ïокажутü
і всі ïіäхоäи äо Кам’ÿнöÿ. Маю наäію, що öüого зміÿ, сина Тугай-беÿ, Бог
віääастü у твої руки або в руки Нововейсüкого, котрому щиро у кривäі його
сïівчуваю. Quod attinet того, щоб ти ïри мені був, Бог свіäок, ÿк би
ÿ тішивсÿ, та неможëиво öе. Ïан генераë ïоäіëüсüкий ïісëÿ виборів сïравäі
був äо мене ïрихиëüний, і ÿ хочу ïосëати йому найкращого жовніра, бо
кам’ÿнеöüка тверäинÿ äëÿ мене — що зіниöÿ ока. Там зберетüсÿ сиëа-
сиëенна воїнів, ÿкі ëише раз чи äва у вогні ïобуваëи: öе ніби ÿк хто їжі
особëивої раз скуштував, ÿку згоäом усе життÿ згаäує. Таких же, котрі ÿк
хëіб щоäенний її сïоживаëи і öінною ïораäою могëи б ïрисëужитисÿ, там
бракує, а ÿкщо й знайäутüсÿ, то без наëежної ïоваги. Тому ÿ тебе туäи
й ïосиëаю. Кетëінг, щоïравäа, жовнір хороший, аëе менш знаний, а на тебе
буäутü звернені ïогëÿäи усіх тамтешніх громаäÿн, і ÿ так гаäаю, що, хоч
команäуваннÿ в інших руках заëишитüсÿ, тебе, оäначе, хай би що ти сказав,
охоче ïосëухаютü. Небезïечною може бути öÿ сëужба в Кам’ÿнöі, та ми
вже äо неї звикëи: не вïерше нам мокнути ïіä äощем, віä ÿкого інші
ховаютüсÿ. Сëава і вäÿчна ïам’ÿтü — öієї нагороäи нам äостатнüо,
а найгоëовніше — Вітчизна, äо ïорÿтунку ÿкої сïонукати тебе нема,
ÿ гаäаю, необхіäності».52
Ëист öей, ïрочитаний у коëі офіöерів, сïравив неабиÿке враженнÿ, — усі
вони воëіëи б у чистому ïоëі битисÿ, аніж усереäині фортечних мурів. Ïан
Воëоäийовсüкий ïонурив гоëову.
— Що äумаєш, Міхаëе? — заïитав ïан Загëоба.
Маëенüкий риöар уже ïіäвів своє умиротворене обëиччÿ й віäïовів
сïокійно, немовби зовсім не був обманутий у своїх сïоäіваннÿх:
— Äо Кам’ÿнöÿ ïіäемо... Що тут äумати?
І могëо зäатисÿ, що жоäних інших äумок у нüого не буëо.
За хвиëину, оäначе, він ворухнув вусиками і ïромовив:
— Гей! Ïриÿтеëі ëюбі, ïіäемо äо Кам’ÿнöÿ, аëе не віääамо його, хіба що
самі ïоëÿжемо!
— Хіба що ïоëÿжемо! — ïовториëи офіöери. — Äвом смертÿм не бути,
оäної не минути.
Ïан Загëоба мовчки обвів ïогëÿäом ïрисутніх, що вочевиäü чекаëи на
його рішеннÿ, ïеревів äух і сказав:
— Із вами йäу, хай йому греöü!

******** Особисто я (лат.).

******** З огляду (лат.).
 РОЗДІЛ ХLV

І осü, коëи земëÿ обсохëа і ïобуÿëи трави, рушив хан із кримсüкою

й астрахансüкою орäою чисеëüністю у ï’ÿтäесÿт тисÿч на äоïомогу Äорошеві
й збунтованим козакам. І сам хан, і його ріäнÿ, і всі мурзи, хто
веëüможніший, і всі беї буëи вбрані у каïтани, ïрисëані в ïоäарунок
ïаäишахом, і йшëи на Річ Ïосïоëиту не ÿк зазвичай хоäиëи ïо зäобич
і ÿсир, а ÿк на свÿщенну війну суïроти Ëÿхистану і христиÿнства.
Äруга, ще грізніша, хмара збираëасÿ ïіä Аäріаноïоëем, і ïротистоÿëа öій
ïовені тіëüки кам’ÿнеöüка фортеöÿ. А Річ Ïосïоëита ëежаëа ÿк віäкритий
стеï, ÿк незäужий чоëовік, котрому не ëише боронитисÿ несиëа,
а й ïіäвестисÿ важко. Знесиëиëи її ïоïереäні триваëі, хоч наостанок
і звитÿжні, війни зі швеäами, з ïруссаками, з Москвою, з козаками
й угорöÿми. Знесиëиëи воєнні конфеäераöії і бунти за трикëÿтих часів
Ëюбомирсüкого, а теïер äо решти зëамаëи смути, неäоëугістü короëівсüкої
вëаäи, сварки і чвари між магнатами, засëіïëеннÿ нерозумної шëÿхти
і загроза розбрату. Марно веëикий Собесüкий застерігав віä загибеëі,
у війну ніхто вірити не хотів. Äо оборони не готуваëисÿ — скарбниöÿ не
маëа грошей, а гетüман — війсüка. Суïроти могуті, ÿкій ëеäве чи буëи
зäатні ïротистоÿти усі христиÿнсüкі нароäи вкуïі, гетüман міг виставити
ëишенü äекіëüка тисÿч воїнів.
Тим часом на Схоäі, äе все скорÿëосÿ єäиній воëі ïаäишаха і нароäи,
неначе меч, сëухаëисÿ єäиної руки, буëо зовсім інакше. Віä тієї хвиëини, ÿк
буëо розгорнуто веëику корогву ïророка, ïочеïëено бунчуки на воротах
сераëÿ й на сераскирсüкій вежі, а уëеми ïрогоëосиëи свÿщенну війну,
заворушиëасÿ ïоëовина Азії і всÿ ïівніч Африки. Сам ïаäишах із настаннÿм
весни53 вистуïив у кучункаурійсüкий стеï і взÿвсÿ зосереäжувати там сиëу
нечувану. Сто тисÿч сïагі і ÿничарів — віäбірного туреöüкого війсüка —
стаëо ïереä його свÿщенною особою, ïісëÿ чого ïочаëи стÿгуватисÿ війсüка
із äаëеких країн і воëоäінü. Ті, що насеëÿëи Євроïу, з’ÿвиëисÿ ïершими.
Ïрийшëи кінні загони боснійсüких бегів, коëüором мунäирів — на зорю,
заïекëістю — на бëискавку схожих, ïрийшëи äикі аëбансüкі воїни-
ïіхотинöі, озброєні ÿтаганами, ïрийшëи ватаги сербсüких ïотурченöів,
з’ÿвиëисÿ нароäи, що жиëи наä Äунаєм, і нижче, ïо той бік Баëкан, і ще
нижче, аж ïіä горами Греöії. Кожен ïаша вів öіëу армію, котра оäна могëа
б заïоëонити беззахисну Річ Ïосïоëиту. Ïрийшëи воëохи й моëäавани,
безëіч äобруäзüких і біëгороäсüких татар, а äекіëüка тисÿч ëиïеків
і черемисів ïіä ïровоäом Аз’ї, грізного сина Тугай-беÿ, маëи вести війсüко
такою äобре їм знайомою, нещасною земëею.
Ïотім стаëо ïрибувати феоäаëüне оïоëченнÿ з Азії. Ïаші Сивасу, Бруси,
Аëеïïо, Äамаска, Багäаäа, оïріч регуëÿрних війсüк, ïривеëи з собою
озброєні юрби: ïочинаючи віä äиких горÿн із ïоросëих кеäрами гір Маëої
Азії й закінчуючи смагëÿвими житеëÿми Міжріччÿ Євфрату і Тигру.
Віäгукнуëисÿ на закëик хаëіфа й араби, бурнуси ÿких неначе снігом укриëи
кучункаурсüкі стеïи. Буëи сереä них і беäуїни з ïіщаних ïустеëü, і житеëі
міст віä Меäини äо Мекки. Не заëишиëасÿ у ріäному гнізäі й васаëüна
єгиïетсüка війсüкова могутü. Ті, хто щовечора äививсÿ на ïëомінкі віä зорі
ïіраміäи з гомінëивих майäанів Каїра, хто броäив фівансüкими руїнами, хто
насеëÿв ïохмурі краї, звіäки бере свій ïочаток свÿщенний Ніë, кому сонöе
äо коëüору сажі сïаëиëо шкіру, — усі вони, озброєні, ïеребуваëи теïер на
аäріаноïоëüсüкій земëі й щовечора моëиëисÿ за звитÿгу ісëаму і загибеëü
країни, ÿка віками оäна захищаëа решту світу віä ïрихиëüників ïророка.
Зібраëасÿ сиëа-сиëенна збройного ëюäу, сотні тисÿч коней іржаëи в сеïу,
сотні тисÿч буйвоëів, овеöü і вербëюäів ïасëисÿ укуïі з кінсüкими табунами.
Можна буëо ïоäумати, що ангеë за веëіннÿм Божим вигнав нароäи з Азії,
ÿк коëисü Аäама з раю, і наказав їм іти у той бік, äе сонöе бëіäіше і стеï
узимку снігом укритий. І вони йшëи нескінченним ïотоком — біëе, смагëÿве
й чорне воїнство разом із табунами. Скіëüки ж там буëо чути мов, скіëüки
ж різних строїв вибëискуваëо на веснÿному сонöі! Нароäи äивуваëисÿ
нароäам, незрозуміëими їм буëи чужі звичаї, невіäома зброÿ, сïособи
веäеннÿ бою. Тіëüки віра об’єäнуваëа öі броäÿчі юрби: коëи муеäзини
ïочинаëи кëикати на моëитву, різномовні ïоëки всі ÿк оäин ïовертаëисÿ
обëиччÿм äо схоäу, сугоëосним хором звертаючисü äо Аëëаха.
Самих чеëÿäників ïри суëтансüкому äворі буëо біëüше, аніж усüого
війсüка в Речі Ïосïоëитій. За війсüком і озброєними юрбами оïоëченöів
тÿгëисÿ вервечки базарників, що торгуваëи усіëÿким крамом. Рікою ïëивëи
їхні вози ïорÿä із війсüковими хурами.
Äва трибунчужних ïаші, що йшëи на чоëі äвох армій, не маëи іншої
роботи, ÿк тіëüки ïостачати харчі öüому ëюäсüкому мурашникові, —
і всüого там буëо äовоëі. Сангритансüкий санäжак54 завіäував гігантсüким
обозом із боєïриïасами. З війсüком ішëо äвісті гармат, із ÿких äесÿтü
важких,— таких веëетенсüких гармат не мав жоäен христиÿнсüкий воëоäар.
Азіатсüкі беї стоÿëи на ïравому фëанзі, євроïейсüкі — на ëівому. Намети
охоïëюваëи такий веëикий ïростір, що Аäріаноïоëü у ïорівнÿнні з ними
зäававсÿ містечком. Суëтансüкі намети, вибëискуючи ïурïуром, шовковими
шнурами, атëасом і зоëотим шитвом, утворюваëи ніби окреме ïосеëеннÿ.
Сереä них кишіëи озброєні стражі: чорні скоïöі з Абіссинії у жовтих
і бëакитних каïтанах, веëетні-носиëüники хамаëи з курëсüких ïëемен, моëоäі
ïрисëужники узбеки із на ріäкістü красивими, ïрикритими шовковими
торочками обëиччÿми й безëіч інших сëуг — строкатих і ÿскравих, ÿк
стеïові квіти, — що ïриставëені буëи äо стаєнü, äо стоëів, äо носіннÿ
світиëüників і, нарешті, ïросто усëуговувати веëüможним ïриäворним.
На ïросторому майäані навкоëо суëтансüких наметів, ÿкі ïишністю
й розкішшю зäаваëисÿ ïравовірним раєм обітованим, розташуваëисÿ не такі
веëичні й усе-таки рівні короëівсüким намети візира, уëемів і анатоëійсüкого
ïаші, моëоäого каймакама Кара Мустафи55, на ÿкого буëи звернені ïогëÿäи
суëтана й усіх, хто був у стані, ÿк на ïрийäешнє «сонöе війни».
Ïереä наметами ïаäишаха стоÿëи чуäові стражі «ëÿсüкої» ïіхоти у таких
високих тюрбанах, що вони зäаваëисÿ веëетнÿми. Озброєні буëи стражі
сïисами, насаäженими на äовгі ратища, і короткими кривими мечами. Їхні
ïоëотнÿні сховища туëиëисÿ äо наметів суëтансüких ремісників. Äаëі
табором розташуваëисÿ грізні ÿничари, озброєні мушкетами і сïисами, —
ÿäро туреöüкої війсüкової могуті. Ані німеöüкий öісар, ані франöузüкий
короëü не могëи ïохваëитисÿ ïіхотою, рівною öій за чисеëüністю і бойовим
вишкоëом. У війнах із Річчю Ïосïоëитою сëабкіше суëтансüке війсüко
зазвичай не могëо встоÿти ïереä регуëÿрним ïоëüсüким війсüком, і ÿкщо
часом і оäержуваëо звитÿгу, то за рахунок веëичезної ïереваги в чисëі.
Ïроте ÿничари осміëюваëисÿ чинити сïротив навітü регуëÿрним кінним
хоругвам. Вони наганÿëи жах на увесü христиÿнсüкий світ, а то й на
Öаргороä. Частенüко і сам суëтан тремтів віä страху ïереä своїми
ïреторіанöÿми, а гоëовний ага öих «агнöів» ïосіäав оäну з найважëивіших
ïосаä у äивані.
За ÿничарами стоÿëи сïагі, за ними — регуëÿрні війсüка ïашів, а äаëі —
маса оïоëченöів. Увесü öей стан осü уже äекіëüка місÿöів ÿк розташувавсÿ
ïіä Аäріаноïоëем, очікуючи, коëи ïрибуäе ще ïіäкріïëеннÿ з äаëеких
туреöüких воëоäінü і коëи веснÿне сонöе, висмоктавши воëогу із ґрунту,
ïоëегшитü ïохіä äо Ëÿхистану.
 А сонöе, немовби теж ïіäвëаäне воëі суëтана, гріëо äобре. Віä ïочатку
квітнÿ äо травнÿ ëишенü äекіëüка разів теïëі äощі зросиëи кучункаурсüкі
стеïи, наä наметами суëтана розкинуëосÿ бëакитне Боже шатро без жоäної
хмаринки. Сонÿчні бëіки виграваëи на біëому ïоëотні, на куëÿстих
тюрбанах, на різнокоëірних куфіÿх, на вістрÿх шоëомів, корогов і сïисів,
затоïëюючи все äовкоëа — і табір, і намети, і ëюäей, і табуни — морем
ÿсного світëа. Увечері в ïогіäному небі сÿÿв незатуманений серï місÿöÿ,
безмовно сïриÿючи тим тисÿчам, котрі ïіä його знаком ішëи зäобувати нові
й нові земëі, ïотім зäіймавсÿ äеäаëі вище у небо і бëіäнув віä заграви
вогнів. А коëи öі вогні засÿÿëи на всüому неозорому ïросторі, коëи ïіші
араби з Äамаска й Аëеïïо ïозаïаëюваëи зеëені, червоні, жовті й бëакитні
ëіхтарі біëÿ наметів суëтана й візирів, могëо зäатисÿ, ніби шмат неба вïав
на земëю і зірки бëищатü та миготÿтü у стеïу.
Взірöевий ëаä і ïосëух ïануваëи у суëтановому війсüку. Ïаші гнуëисÿ
ïереä воëею суëтана, ÿк очерет ïіä вітром, а воїни гнуëисÿ ïереä ïашами.
Харчів не бракуваëо ëюäÿм, кормів не бракуваëо стаäам. Усе äоïравëÿëосÿ
ïонаä міру, усе вчасно. У зразковому ïорÿäку віäбуваëисÿ також гоäини
навчаннÿ, харчуваннÿ і моëитов. Ëеäве муеäзини із нашвиäкуруч
сïоруäжених мінаретів ïочинаëи скëикати нароä на моëитву, усе війсüко
ставаëо обëиччÿм на схіä, кожен розстеëÿв ïереä собою шкуру чи киëимок,
і воїни ÿк оäин ïаäаëи навкоëішки. Такий ïорÿäок і ïосëух тішиëи серöÿ,
а äуші сïовнюваëисÿ вірою у ïеремогу.
Суëтан, котрий ïрибув у стан наïрикінöі квітнÿ, не віäразу вистуïив
у ïохіä. Майже місÿöü чекав він, ïоки ïіäсохне земëÿ, а тим часом шкоëив
війсüко, ïривчав його äо ïохіäного життÿ, ïравиë, ïриймав ïосëів і вершив
суä ïіä ïурïуровим баëäахіном. Äивна ÿк сон гоëовна äружина суëтана
Кассека суïровоäжуваëа його, а ïри ній був ïочет, теж схожий на райсüкий
сон.
Ïозоëочена коëÿска везëа Кассеку ïіä баëäахіном із ïурïурового тифтику,
за нею їхаëи інші коëÿски і біëі нав’ючені сирійсüкі вербëюäи, також укриті
ïурïуром. Гурії і баÿäери сïіваëи їй ïісні в äорозі. Соëоäкозвучна тиха
музика звучаëа тієї миті, коëи вона, втомëена äорогою, ïритуëÿëа шовкові
фіранки своїх очей, і закоëисуваëа її. У äенну сïеку її обвіваëи оïахаëа зі
страусових і ïавиних ïір’їн, схіäні безöінні ïахощі äиміëи в інäійсüких
кубках ïереä її наметами. Äо її ïосëуг буëи усі скарби й äива, усі багатства,
ÿкі тіëüки мав Схіä і суëтансüке всесиëëÿ. Гурії, баÿäери, чорні скоïöі,
ÿнгоëоïоäібні ïахоëки-сëуги, сирійсüкі вербëюäи, аравійсüкі скакуни, оäне
сëово, увесü кортеж аж вибëискував вісоном, ïарчею, мінивсÿ, ÿк весеëка,
äіамантами, рубінами, смарагäами й саïфірами. Нароä ïаäав ниöüма ïереä
нею, не сміючи ïогëÿнути на обëиччÿ, ÿке оäин тіëüки ïаäишах мав ïраво
бачити. Кортеж зäававсÿ неземним виäіннÿм, а ÿкщо й існував насïравäі, то
не інакше, ÿк сам Аëëах ïереніс його на земëю зі світу виäінü і сонних
міражів.
Сонöе ïригріваëо äеäаëі сиëüніше, настаëи нарешті сïекотні äнини. І осü
оäного вечора на високу жерäину ïереä наметом суëтана ïіäнÿëи корогву,
і гарматний ïостріë сïовістив війсüкам і нароäам, що ïохіä у Ëÿхистан
ïочинаєтüсÿ. Зазвучав веëикий свÿтий барабан, забиëи інші барабани,
віäгукнуëисÿ ïронизëивими гоëосами ріжки, завиëи набожні наïівгоëі
äервіші, і ëюäсüка ріка ïотекëа у ніч, щоб уникнути äенної сïеки. Аëе
основне війсüко маëо вистуïити аж через äекіëüка гоäин ïісëÿ ïершого
сигнаëу. Насамïереä рушив обоз, за ним ïаші, ÿкі ïостачаëи війсüко
харчами, ïішëи öіëі ëегіони ремісників, котрі маëи ставити намети, äаëі
хуäоба — і в’ючна, і на забій. Ïохіä мав тривати ïо шістü гоäин і öієї ночі,
і в настуïні, ïричому кожного воїна на ïриваëі чекаëи їжа і віäïочинок.
Коëи ж нарешті настав час вистуïити й війсüку, суëтан ïіäнÿвсÿ на
узгір’ÿ, щоб окинути ïоëÿäом усю міöü свою і натішитисÿ öим виäовищем.
Буëи з ним візир, уëеми і моëоäий каймакам Кара Мустафа — «вранішнє
сонöе війни», і стража із «ëÿсüкої» ïіхоти. Ніч стоÿëа ïогожа, ÿсна. Місÿöü
світив äуже ÿскраво, суëтан міг би охоïити ïогëÿäом усі свої ïоëчища, ÿкби
окові ëюäсüкому буëо äо снаги таке, бо, хоч війсüко йшëо густенüко, ïроте
розтÿгëосÿ воно на äекіëüка миëü.
Аëе зраäіëо серöе суëтана, і, ïеребираючи ïахучі, з санäаëового äерева
намистинки чоток, він ïіäносив очі äо неба, äÿкуючи аëëахові за те, що
зробив його ïовеëитеëем стіëüкох війсüк і стіëüкох нароäів.
І раïтом, коëи гоëова табору вже майже зовсім зникëа вäаëині, він урвав
моëитву і, ïовернувшисü äо моëоäого каймакама Чорного Мустафи,
заïитав:
— Щосü ÿ забув, хто у ïереäовому äозорі йäе?
— О райсüка світëосте! — віäïовів Кара Мустафа, — у ïереäовому
äозорі йäутü ëиïеки і черемиси, а веäе їх твій вірний ïес Аз’ÿ — син
Тугай-беÿ...
 РОЗДІЛ ХLVІ

Аз’ÿ, син Тугай-беÿ, ïісëÿ äовгого стоÿннÿ у кучункаурійсüких стеïах

і сïравäі вистуïив зі своїми ëиïеками і черемисами на чоëі ïохоäу всіх
туреöüких війсüк äо корäонів Речі Ïосïоëитої.
Ïісëÿ тÿжкої ïоразки, ÿкої мужнÿ Басина рука завäаëа і йому, і його
заäумам, щасëива зорÿ, зäаваëосÿ, знову засÿÿëа наä ним. Ïереäусім він
оäужав. Ïравäа, краса його раз і назавше згасëа: оäне око витекëо, ніс був
розäробëений, і коëисü сокоëине обëиччÿ його стаëо ïотворним і страшним.
Аëе жах, ÿкий наганÿëо воно на ëюäей, змусив äиких äобруäзüких татар ще
біëüше його ïоважати.
Ïрибуттÿ Аз’ї наробиëо у таборі чимаëо гаëасу, чутка ïро його äіëа
шириëасÿ. Ïоäейкуваëи, ніби він ïривів усіх ëиïеків і черемисів на
суëтансüку сëужбу, що ïошив у äурні ëÿхів так, ÿк ніхто нікоëи їх не äурив,
що сïаëив усі міста ïо Äністру, вирізав там гарнізони і чуäову взÿв зäобич.
Ті, хто тіëüки йшов у Ëÿхистан, хто, ïрибувши з äаëеких куточків Схоäу,
äосі не виïробував на собі «ëÿсüкої» зброї, ті, у кого тривожно каëатаëи
серöÿ на äумку ïро те, що невäовзі їх очікує віч-на-віч зустріч із грізною
кіннотою невірних, бачиëи в моëоäому Аз’ї войовника, котрий, маючи äіëо
з ëÿхами, не ëише не ïобоÿвсÿ їх, а й оäержав ïеремогу, забезïечивши тим
самим щасëивий ïочаток війни. Сам вигëÿä öüого багаäира звесеëÿв серöÿ,
а те, що Аз’ÿ був сином грізного Тугай-беÿ, ім’ÿ ÿкого гриміëо на Схоäі, ще
äужче ïритÿгуваëо äо нüого увагу.
— Ëÿхи виростиëи й виховаëи його, аëе він син ëева, — так казаëи ïро
Аз’ю, — ïокусав він їх, та й ïовернувсÿ на сëужбу äо ïаäишаха.
Сам візир забажав його бачити, а «вранішнє сонöе війни», моëоäий
каймакам Кара Мустафа, котрий шанував воїнсüку сëаву і äиких
войовників, ïоëюбив його. Обиäва ревно виïитуваëи Аз’ю ïро Річ
Ïосïоëиту, ïро гетüмана, ïро війсüко, ïро Кам’ÿнеöü і раäіëи з його
віäïовіäей, бо з них виïëиваëо, що війна буäе неважкою, що вона має
ïринести суëтанові звитÿгу, ëÿхам ïоразку, їм же обом званнÿ газі — тобто
завойовників. Тож Аз’ї згоäом неріäко траïëÿëасÿ нагоäа ïаäати ниöü ïереä
візиром, сиäіти на ïорозі каймакамового намету, віä них отримував він
чисëенні äари — вербëюäів, коней і зброю.
 Веëикий візир ïоäарував йому каïтан зі срібної ïарчі, наÿвністü ÿкого
вивищуваëа його в очах усіх ëиïеків і черемисів. Кричинсüкий, Аäурович,
Моравсüкий, Грохоëüсüкий, Творовсüкий, Аëексанäрович — оäне сëово, усі
ті ротмістри, що жиëи коëисü у Речі Ïосïоëитій і їй сëужиëи, а теïер
ïовернуëисÿ äо суëтана, — незаïеречно ïіäкорÿëисÿ синові Тугай-беÿ,
шануючи в нüому нащаäка кнÿзівсüкого роäу і войовника, котрий у нагороäу
отримав каïтан. Отже, він став виäатним мурзою, і ïонаä äві тисÿчі воїнів,
значно віäважніших за інших татар, сëужиëи ïіä його рукою. Неäаëека
війна, у ÿкій моëоäому мурзі віäзначитисÿ буëо ëегше, аніж буäü-кому,
могëа високо ïіäнести його, äати йому званнÿ, сëаву, вëаäу.
І все-таки äуша Аз’ї буëа отруєна. Насамïереä ïотерïаëо його
самоëюбство через те, що татари у ïорівнÿнні з турками, особëиво
з ÿничарами і сïагі, означаëи не біëüше, ніж гончаки у ïорівнÿнні
з мисëивöÿми.
Сам-то він високо ïіäніссÿ, аëе татарсüких кіннотників ні за що не маëи.
Туркам вони буëи ïотрібні, ті часом боÿëисÿ їх, ïроте у стані ними
нехтуваëи. Ïомітивши öе, Аз’ÿ ïочав вирізнÿти ëиïеків і черемисів ÿк
особëивий, найкращий ріä війсüка і öим ïіäбурив ïроти себе інших —
äобруäзüких і біëгороäсüких мурз, не встигнувши ïри öüому ïереконати
туреöüких офіöерів у тому, що ëиïеки й черемиси і сïравäі äаëеко кращі за
інших орäинöів. Äо того ж, вихований у христиÿнсüкій країні сереä шëÿхти
й риöарства, він не міг звикнути äо звичаїв Схоäу. У Речі Ïосïоëитій він
був ëише рÿäовим офіöером, та ще й із найнижчих, аëе ïри зустрічі зі
старшими у званні, навітü із самим гетüманом, йому зовсім не треба буëо
так ïринижуватисÿ, ÿк тут, буäучи мурзою і вожäем усіх ïоëüсüких татар.
Тут ïереä візиром треба буëо ïаäати ниöüма, у наметі ïриÿтеëÿ свого
каймакама бити äоземні ïокëони, стеëитисÿ ïереä ïашами й уëемами, ïереä
гоëовним ÿничарсüким агою. Аз’ÿ не звик äо öüого. Він оäчував себе сином
витÿзÿ, äушу мав äику й горäу, мітив ïо-орëиному високо і через те äуже
ïотерïав.
Та найбіëüше ïекëа його вогнем згаäка ïро Басю. Не кажучи вже ïро те,
що тенäітна Басина рука змогëа вибити його з сіäëа, його, котрий викëикав
на герöü ïіä Браöëавом, Каëüником і в ста інших місöÿх і вражав на смертü
найгрізніших заïорозüких ëиöарів. Не кажучи вже ïро те, скіëüки ганüби
і сорому натерïівсÿ він! Аëе найïрикріше буëо те, що він äо нестÿми кохав
öю жінку, хотів мати її у своєму наметі, миëуватисÿ нею, бити, öіëувати.
Якби йому заïроïонуваëи вибір: стати ïаäишахом і воëоäіти ïоëовиною
світу чи стиснути її у своїх обіймах, чути серöем теïëо її крові, обëиччÿм —
її äиханнÿ, губами — її губи, — він вибрав би її, а не Öаргороä, Босфор
і титуë хаëіфа. Він жаäав її, бо ïристрасно кохав, жаäав і воäночас
ненавиäів. Що неäосÿжнішою вона буëа, то біëüше він її жаäав. Що
вірнішою, неïорочнішою вона буëа, то біëüше він її жаäав. Коëи він часто
згаäував у своєму шатрі, ÿк оäного разу öіëував її очі, там, у ÿру, ïісëÿ бою
з Азба-беєм, ÿк ïіä Рашковом віäчував її груäи своїми груäüми, шаëене
бажаннÿ ïойнÿëо його. Він не знав, що стаëосÿ з нею, ïовернуëасÿ вона äо
Хреïтова чи загинуëа в äорозі. Іноäі він оäчував ïоëегкістü, äумаючи, що
вона ïомерëа, іноäі неймовірна журба браëа його. Буваëо, він визнавав, що
ëіïше буëо б не викраäати її, не ïаëити Рашкова, а найкраще й зовсім не
ïрихоäити сюäи, а заëишитисÿ у Хреïтові, щоб хоч бачити її.
Натомістü нещасна Зосÿ Боска буëа у нüого в наметі. Життÿ її минаëо
у рабсüкому усëуговуванні, у ганüбі й ïостійному страху, бо Аз’ÿ у своєму
серöі не мав äо неї ані краïëі жаëю. Він ïросто знущавсÿ з неї вже тіëüки
за те, що вона не Басÿ. Та буëи в ній насоëоäа і чарівністü ïоëüової квітки,
буëи моëоäістü і краса, тож він насоëоäжувавсÿ її красою, хоч із буäü-ÿкого
ïривоäу бив ногами, а то й батогом шмагав її біëе тіëо. Вона жиëа
у сïравжнüому ïекëі, бо жиëа без наäії. Ще неäавно, у Рашкові, життÿ її,
ÿк весна, розквітëо äëÿ моëоäого Нововейсüкого. Вона кохаëа його усією
äушею, кохаëа його ëиöарсüку, шëÿхетну й воäночас чесну натуру і раïтом
стаëа невіëüниöею, забавкою öüого ïотворного öикëоïа. Тремтÿчи, ÿк
ïобитий собака, вона змушена буëа ïовзати біëÿ його ніг, не звоäÿчи очей
із його обëиччÿ і рук — чи не хаïаютü вони батога із сирівöÿ,— і тамувати
äиханнÿ, і стримувати сëüози.
Вона äобре знаëа, що нема й не буäе їй миëосерäÿ, бо, ÿкщо навітü вона
вирветüсÿ ÿкимосü äивом із öих страшних ëабет, їй уже не бути коëишнüою
Зосею, чистою ÿк ïерший сніг, ëаäною віäïовісти на ïочуттÿ серöÿ. Усе
минуëо безïоворотно. Аëе ж у öій веëичезній ганüбі, в ÿкій вона жиëа
теïер, не буëо ані найменшої її ïровини, — навïаки, вона буëа
незаïëÿмованою, ÿк ÿгнÿ, äоброю, ÿк гоëуб, äовірëивою, ÿк äитина, ïростою
і ëюбëÿчою äівчиною і тому ніÿк не могëа збагнути, за віщо сïіткаëа її така
страшна кривäа, за віщо вïав на неї такий невбëаганний гнів Божий, —
і öей äушевний розëаä ще äужче ïосиëював її біëü і розïач.
 Так сïëиваëи äні, тижні й місÿöі. Аз’ÿ ще взимку вирушив
у кучункаурсüкі стеïи, а ïохіä äо корäонів Речі Ïосïоëитої ïочавсÿ äоïіру
в червні. Увесü öей час ïроминув äëÿ Зосі в ганüбі, у муках і ïраöі. Аз’ÿ,
ïоïри її красу і чарівністü, хоч і тримав Зосю у себе в наметі, не ëише не
кохав її, а раäше ненавиäів — за те, що вона не Басÿ — і вважав ïростою
невіëüниöею, вона й ïраöювати маëа ÿк невіëüниöÿ. Зосÿ наïуваëа у річöі
його коней і вербëюäів, носиëа воäу äëÿ обмиваннÿ, äрова äëÿ вогню,
розстеëÿëа шкури на ніч, вариëа їсти. Як ïравиëо, жінки туреöüких воїнів
не вихоäиëи з наметів зі страху ïереä ÿничарами або äотримуючисü звичаю,
аëе табір ïоëüсüких татар стоÿв віääаëік і ховати жінок у них не буëо
завеäено, бо, живучи у Речі Ïосïоëитій, вони äо öüого не звикëи. Якщо
хтосü із ïростих воїнів мав бранку, то вона навітü чаäри не носиëа.
Щоïравäа, жінкам не äозвоëÿëосÿ захоäити за межі табору — там би їх
неминуче викраëи, аëе у його межах вони могëи хоäити безïечно,
ïораючисü ïо госïоäарству.
Незважаючи на тÿжку ïраöю, öе буëо äëÿ Зосі навітü ïевною втіхою
вийти ïо äрова чи äо річки — наïоїти коней і вербëюäів. У наметі вона
ïëакати боÿëасÿ, а äорогою могëа безкарно äати воëю сëüозам. Якосü, іäучи
з оберемком äров, вона зустріëа матір, котру Аз’ÿ ïоäарував Хаëіму. Вони
вïаëи оäна оäній у обійми, тож äовеëосÿ розтÿгувати їх сиëою, і, хоч
Аз’ÿ нещаäно віäшмагав ïотім Зосю, б’ючи навітü ïо гоëові, оäначе öе буëа
соëоäка зустріч. Іншим разом, ïеручи біëÿ броäу чаëми й онучі Аз’ї, Зосÿ
зäаëеку ïобачиëа Евку, ÿка йшëа з віäрами воäи. Евка стогнаëа ïіä вагою
віäер, фігура її äуже зміниëасÿ й обважніëа, аëе риси обëиччÿ, навітü
ïриховані чаäрою, нагаäаëи Зосі Аäама — і таким боëем защеміëо серöе,
що на митü у неї заïаморочиëосÿ в гоëові. Ïроте зі страху вони не
ïеремовиëисÿ й сëовом.
Страх ïостуïово гнітив Зосю, аж äоки завоëоäів усіма її ïочуттÿми,
витіснивши äо решти і бажаннÿ, і наäію, і ïам’ÿтü. Не бути битою — осü
що стаëо її метою. Басÿ на її місöі ïершого ж äнÿ убиëа б Аз’ю його
вëасним ножем, не äумаючи ïро насëіäки, аëе боÿзëива Зосÿ, майже ще
ïіäëіток, не маëа Басиної віäваги.
І кінеöü кінöем вона стаëа вважати за ëаску, ÿкщо страшний Аз’ÿ ïіä
вïëивом хвиëинної ïохоті набëижав часом ïотворне своє обëиччÿ äо її губ.
Сиäÿчи в наметі, вона не звоäиëа очей зі свого ïана, ïрагнучи зрозуміти, чи
не гніваєтüсÿ він, ëовëÿчи кожен його рух, намагаючисü віäгаäати кожне
бажаннÿ.
А коëи, буваëо, не вгаäуваëа, коëи з-ïіä вусів його, ÿк коëисü у старого
Тугай-беÿ, ïоказуваëисÿ ікëа, вона майже неïритомна віä страху ïовзаëа
біëÿ його ніг, ïриïаäаючи äо них безкровними губами, і, суäомисто
стискаючи його коëіна, кричаëа ÿк знетÿмëена äитина:
— Не бий мене, Аз’ÿ, ÿ біëüше нікоëи не буäу, äаруй, не бий!
Він майже нікоëи не ïрощав і знущавсÿ з неї не ëише за те, що вона не
Басÿ, а ще й за те, що вона буëа нареченою Нововейсüкого. Безстрашну
äушу мав Аз’ÿ, оäначе ïоміж ним і Нововейсüким буëи такі рахунки, що на
саму äумку ïро майбутню ïомсту веëетнÿ сумна тривога браëа моëоäого
татарина. Ïоïереäу війна, вони могëи зустрітисÿ, і буëо äуже
ïравäоïоäібно, що вони зустрінутüсÿ. Аз’ÿ мимовоëі äумав ïро öе, а ïозаÿк
така äумка сïаäаëа йому в гоëову, коëи він бачив Зосю, то й зганÿв на ній
усе, немовби уäарами батога хотів убити вëасну тривогу.
Та осü нарешті настав час, і суëтан віääав наказ вистуïити. Звісно,
ëиïеки й черемиси, а за ними сиëа äобруäзüких і біëгороäсüких татар маëи
йти у ïереäовому äозорі. Так ураäиëисÿ між собою суëтан, візир
і каймакам. Аëе ïоïервах, ïринаймні äо Баëкан, ішëи всі вкуïі. Ïохіä був
неважкий, бо через сïеку рухаëисÿ тіëüки ночами, ïо шістü гоäин, віä
ïриваëу äо ïриваëу. Смоëÿні бочки ïаëаëи узäовж шëÿху, ïіші араби
світиëи суëтанові коëüоровими каганчиками. Ëюäсüкий мурашник хвиëею
ïëив неозорими рівнинами, ÿк сарана, заïовнював загëибини й заïаäини,
всуöіëü укривав гори. За озброєним війсüком ішëи обози, у них гареми, за
обозами неëіченні стаäа.
Та ÿкосü у боëотах баëкансüких ïереäгір’їв зоëотаво-ïурïурова коëÿска
Кассеки загрузëа так, що äваäöÿтü буйвоëів не могëи її витÿгти із
äраговини. «Ëиха ïрикмета, ïовеëитеëю, і äëÿ тебе, і äëÿ всüого
війсüка!» — сказав суëтанові гоëовний муфтій. «Ëиха ïрикмета!» —
ïіäхоïиëи наïівбожевіëüні äервіші. Суëтан зëÿкавсÿ і вирішив усіх жінок
укуïі з чарівною Кассекою ïрибрати з табору.
Наказ буëо огоëошено війсüкам. Ті воїни, ÿкі не маëи куäи віäïравити
своїх невоëüниöü, а з ëюбові не хотіëи ïроäати їх чужакам на втіху,
ïрирізаëи нещасних. Решту скуïиëи за веëикі гроші торгівöі з караван-
сараю, щоб ïереïроäати ïотім на базарах Стамбуëа та інших міст бëижнüої
Азії. Три äні ïосïіëü тривав веëикий ÿрмарок. Аз’ÿ без ваганü виставив на
ïроäаж Зосю, котру віäразу ж і за äобрі гроші куïив äëÿ свого сина
багатий і старий стамбуëüсüкий бакаëійник.
Öе був хороший чоëовік, бо, згëÿнувшисü на сëüози і бëаганнÿ Зосі, він
куïив у Хаëіма, щоïравäа, за безöінü, і її матір. Настуïного äнÿ вони
з юрбою інших жінок вирушиëи äо Стамбуëа. Там äоëÿ Зосі, заëишаючисü
ганебною, ïереміниëасÿ на краще. Новий вëасник ïокохав її і через äекіëüка
місÿöів ïіäвищив äо рангу äружини. Мати біëüше з нею не розëучаëасÿ.
Чимаëо ëюäей, особëиво жінок, навітü ïісëÿ äовгої невоëі часом
ïовертаëисÿ на батüківщину. Хтосü, зäаєтüсÿ, розшукував Зосю — і через
вірмен, і через греöüких куïöів, і через ïосëанöів Речі Ïосïоëитої. Аëе
безусïішно. Згоäом ïошуки ïриïиниëисÿ, і Зосÿ нікоëи біëüше не ïобачиëа
ні ріäного краю, ні ëюбих обëич.
Аж äо смерті вона ïрожиëа в гаремі.
 РОЗДІЛ ХLVІІ

Ïереä вихоäом турків із-ïіä Аäріаноïоëÿ на всіх ïриäністровсüких

заставах ïочавсÿ веëикий рух. Особëиво äо найбëижчого віä Кам’ÿнöÿ
Хреïтова раз у раз ïрибуваëи гінöі віä гетüмана, äоïравëÿючи різні накази.
Маëенüкий риöар або сам виконував їх, або, ÿкщо вони його не
стосуваëисÿ, через вірних сëуг ïереïравëÿв äаëі. Через öі накази гарнізон
хреïтівсüкої фортеöі значно зменшивсÿ. Ïан Мотовиëо зі своїми семенами
ïоäавсÿ аж ïіä Уманü на äоïомогу Ханенку, котрий зі жменüкою вірних
Речі Ïосïоëитій козаків віäбивавсÿ ÿк міг віä Äороша і кримсüкої орäи, що
ïристаëа äо нüого. Неïеревершений ëучник ïан Мушаëüсüкий, а з ним і ïан
Снітко, герба щербатий Місÿöü, і ïан Ненашинеöü, і ïан Громика ïовеëи
хоругов товаришів і Ëінкгаузових äрагунів у зëощасний Батіг56, äе стоÿв ïан
Ëужеöüкий, котрому äоручаëосÿ вкуïі з Ханенком сïостерігати за
маневрами Äороша. Ïан Богуш äістав наказ заëишатисÿ у Могиëеві äоти,
аж äоки сам на вëасні очі ïобачитü чамбуëи. Ïиëüно шукаëи гетüмансüкі
накази й усëавëеного наїзника ïана Рущиöÿ, ÿкий ïостуïавсÿ, ÿк наїзник,
тіëüки ïанові Воëоäийовсüкому, аëе ïан Рущиöü із кіëüкома äесÿтками
ëюäей ïішов у стеï і ÿк у воäу вïав. Ïочуëи ïро нüого вже ïізніше, коëи
ïокотиëасÿ враз äивна чутка, що ïобëизу Äорошевого табору й орäинсüких
станів кружëÿє зëий äух і щоäнÿ викраäає то воїна, а то й невеëику ватагу.
Зäогаäаëисÿ, що öе, наïевно, ïан Рущиöü смикає суïротивника, бо ніхто
інший, крім хіба що маëенüкого риöарÿ, не зäатен був на таке. І сïравäі-
таки, öе був ïан Рущиöü.
Ïан Воëоäийовсüкий так само мав іти äо Кам’ÿнöÿ, бо його там воëів
бачити гетüман, знаючи, що сам вигëÿä öüого жовніра збаäüоритü серöÿ
й ïіäніме äух і міщан, і гарнізону. Гетüман був ïереконаний, що Кам’ÿнеöü
не встоїтü, аëе вважав за ïотрібне ÿкнайäовше там ïротриматисÿ — äоти,
аж äоки Річ Ïосïоëита зберетüсÿ з сиëами, щоб ïротистоÿти
суïротивникові. Вïевнений у öüому, він ïосиëав майже на вірну смертü
найïросëавëенішого каваëера Речі Ïосïоëитої й уëюбëеного свого жовніра.
На смертü ïосиëав найсëавнішого жовніра і не шкоäував ïро öе. Згоäом,
ïіä Віäнем, він сказав: ïані Війнина може нароäжувати ëюäей, аëе війна їх
тіëüки губитü. Він сам ëаäен був загинути, вважаючи смертü найïростішим
обов’ÿзком жовніра, а ÿкщо öим ще й Вітчизні ïрисëужитüсÿ — нема äëÿ
воїна вищої ëаски і нагороäи. Знав гетüман, що й маëенüкий риöар так само
äумає.
А втім, не час буëо äумати ïро життÿ окремих жовнірів, коëи загибеëü
загрожуваëа костüоëам, містам, краÿм, усій Речі Ïосïоëитій, коëи Схіä із
нечуваною могуттю ïостав суïроти Євроïи на завоюваннÿ христиÿнсüкого
світу, а світ öей, захищений груäüми Речі Ïосïоëитої, і не збиравсÿ йти їй
на äоïомогу. На äумку гетüмана, Кам’ÿнеöü ïокëиканий був захистити Річ
Ïосïоëиту, щоб ïотім Річ Ïосïоëита могëа захистити увесü христиÿнсüкий
світ.
І öе могëо статисÿ, ÿкби країна маëа сиëи, ÿкби її не точиëо безвëаääÿ.
Аëе гетüман не мав війсüка навітü на те, щоб ïосиëати в роз’їзäи, äе вже
там на війну! Варто буëо йому ïерекинути куäисü кіëüка äесÿтків воїнів, ÿк
віäразу ж утворювавсÿ виëом, і хвиëÿ завойовників могëа хëюïнути у нüого
безïерешкоäно. Сторожа, ÿку виставëÿв суëтан уночі в своєму стані, буëа
чисëенніша, аніж гетüмансüкі хоругви. Наваëа ïочаëасÿ з äвох боків: віä
Äніïра і віä Äунаю. Ïозаÿк Äорош з усією кримсüкою орäою був бëижче
і вже заïоëонив край, знищуючи все вогнем і мечем, то ïроти нüого
вистуïиëи гоëовні хоругви, а ïосëати навітü у розвіäку в äругий бік не буëо
вже кого.
У öій скрутній ситуаöії гетüман наïисав ïанові Воëоäийовсüкому осü що:
«Я вже наäвоє зважував, чи не віäрÿäити тебе аж äо Рашкова
суïротивникові назустріч, та зëÿкавсÿ, що, коëи орäа сімома броäами
хëюïне з моëäавсüкого берега і край захоïитü, ти не встигнеш äо Кам’ÿнöÿ,
а там ти конче ïотрібен. Учора тіëüки ÿ згаäав ïро Нововейсüкого, він
жовнір буваëий, та й сміëивеöü, а ïозаÿк чоëовік у віäчаї на все зäатен, то,
гаäаю, він сëавно мені ïосëужитü. Äай йому ëегкої кінноти скіëüки зможеш,
а він нехай зайäе ворогові у тиë і всюäи äорогою ïро сиëу війсüка нашого
розказує. На виäу ж у суïротивника нехай ïетëÿти ïочне, віä бою
ухиëÿючисü. Як турки йтимутü — ми знаємо, та коëи він щосü нове
ïомітитü, негайно тобі ïовіäомити має, а ти, не звоëікаючи, ÿзика
ïошëеш — мені й äо Кам’ÿнöÿ. А Нововейсüкий нехай віäразу ж вирушає,
ти теж буäü готовий äо Кам’ÿнöÿ йти, тіëüки зачекай, ïоки вісті з Моëäавії
віä Нововейсüкого наäійäутü».
Ïозаÿк Нововейсüкий не наäовго ïоїхав äо Могиëева і ïоäейкуваëи,
нібито він ïісëÿ того мав äо Хреïтова ïрибути, маëенüкий риöар äав йому
знати, щоб із ïриїзäом ïокваïивсÿ, бо за наказом гетüмана у Хреïтові на
нüого чекає äорученнÿ.
Нововейсüкий з’ÿвивсÿ на третій äенü. Знайомі ëеäве його вïізнаëи
і ïоäумаëи, що ïан Бÿëогëовсüкий сëушно назвав його скеëетом. Öе був
уже не той äужий крем’ÿзенü, гомінкий і весеëий, що, буваëо, киäавсÿ на
ворога з гучним реготом, схожим на кінсüке іржаннÿ, і бив, тусав його
з розмахом криë вітрÿка. Він вихуä, змарнів, зчорнів увесü і віä хуäорби
зäававсÿ ще вищим. На ëюäей він äививсÿ мружачисü, немовби не
вïізнавав навітü найбëижчих знайомих. Äовоäиëосÿ ïо äвічі ïовторювати
йому те саме, скиäаëосÿ, що він не віäразу й розумів. Наïевно, замістü
крові жовч текëа у нüого в жиëах, ëибонü, ïро ÿкісü речі він намагавсÿ не
äумати, забути, щоб не збожевоëіти. Ïравäу кажучи, у тих краÿх не буëо
чоëовіка, не буëо роäини й у війсüку не буëо жовніра, кому б ïоганöі не
заïоäіÿëи ëиха, хто не оïëакував би когосü із ріäних, бëизüких, ïриÿтеëів
і знайомих. Ïроте на Нововейсüкого уïаëа öіëа хмара нещастü. У оäин äенü
він утратив батüка, сестру і наречену, ÿку кохав усіма фібрами своєї ïаëкої
äуші. Ëіïше б уже і сестра, і та чарівна, кохана äівчина ïомерëи; ëіïше
б вони загинуëи віä ножа й вогню. Аëе äоëÿ їхнÿ буëа така, що на гаäку
ïро неї найбіëüша з мук виäаваëасÿ Нововейсüкому мізерною. Він намагавсÿ
не äумати ïро них, віäчуваючи, що так і схибнутисÿ неäовго, аëе оïанувати
себе не міг.
Сïокій його був уÿвний. Äуша його не могëа змиритисÿ, і кожен ïри
ïершому ж ïогëÿäі на нüого вгаäував, що ïіä маскою сïокою криєтüсÿ щосü
зëовісне й страшне, осü-осü öей веëетенü може скинути її і тоäі, немов
розшаëіëа стихіÿ, скоїтü щосü жахëиве. Öе так виразно читаëосÿ на його
чоëі, що навітü ïриÿтеëі набëижаëисÿ äо нüого з ïобоюваннÿм, а в розмові
уникаëи сïоминів ïро те, що траïиëосÿ.
Зустріч із Басею у Хреïтові віäгукнуëасÿ у нüому заïекëим боëем, бо,
öіëуючи їй руки, він зненаöüка застогнав, ÿк уражений зубр, очі його
наëиëисÿ кров’ю, жиëи на шиї наäуëисÿ ÿк мотузки. А коëи Басÿ зайшëасÿ
сëüозами і ïо-материнсüкому стиснуëа руками йому гоëову, він уïав äо її
ніг, і його äовго не могëи віäірвати оä неї. Та, äізнавшисü, ÿке äіëо хоче
äоручити йому гетüман, він ïожвавивсÿ. Ïоëум’ÿм зëовісної раäості
заïаëиëосÿ його обëиччÿ, і він сказав:
— Зробëю, і навітü біëüше зробëю!
 — А ÿкщо зустрінеш того скаженого ïса, скрути йому в’ÿзи! —
втрутивсÿ ïан Загëоба.
Нововейсüкий віäïовів не оäразу, тіëüки äививсÿ на ïана Загëобу. Раïтом
очі його затÿгëо божевіëëÿм, він ïіäвівсÿ й ïішов äо старого шëÿхтича,
немовби хотів кинутисÿ на нüого.
— Чи віриш, миëостивий ïане, — сказав він, — що ÿ öüому чоëовікові
ніÿкісінüкого зëа не заïоäіÿв і завше був äо нüого äоброзичëивий.
— Вірю, вірю, — ïокваïëиво згоäивсÿ ïан Загëоба, завбачëиво
ховаючисü за сïину ïана Воëоäийовсüкого, — Сам би з тобою ïішов, та
ïоäагра за ноги кусає.
— Нововейсüкий, ти коëи маєш намір вирушити? — заïитав маëенüкий
риöар.
— Сüогоäні ïроти ночі.
— Я äам тобі сотню äрагунів. Сам із äругою сотнею і ïіхотою заëишусÿ.
Хоäімо на майäан!
І вони вийшëи, щоб віääати накази.
Біëÿ ïорога на них чекав, виïроставшисü, ÿк струна, Сиäір Ëушнÿ. Ïро
ексïеäиöію вже стаëо віäомо, тому вахмістр віä себе й віä своєї роти
захоäивсÿ ïросити маëенüкого ïоëковника, щоб той äозвоëив йому іти
з Нововейсüким.
— Он ÿк? Ти хочеш ïіти віä мене? — зäивовано сïитав ïан
Воëоäийовсüкий.
— Ïане коменäанте, аëе ж ми із тим сучим сином ïрисÿгнуëи
ïоквитатисÿ! А що ÿк він ïоïаäетüсÿ нам у руки!
— Твоÿ ïравäа! Мені ïро öе ïан Загëоба казав, — віäïовів маëенüкий
риöар.
Ëушнÿ звернувсÿ äо Нововейсüкого:
— Ïане зверхнику!
— Чого хочеш?
— Якщо ми візüмемо його, мені б тіëüки в очі йому гëÿнути...
І така сувора, звірÿча жорстокістü з’ÿвиëасÿ на обëиччі мазура, що
Нововейсüкий став ïросити маëенüкого риöарÿ:
— Ваша миëостü, äай мені öüого чоëовіка!
Ïан Воëоäийовсüкий і не äумав заïеречувати, й того самого вечора сотнÿ
кіннотників на чоëі з Нововейсüким вирушиëа в äорогу.
 Вони йшëи знайомим шëÿхом на Могиëів і Ямïіëü. У Ямïоëі зустріëи
коëишній рашківсüкий гарнізон, із чисëа ÿкого äвісті жовнірів за наказом
гетüмана ïристаëи äо Нововейсüкого, а решта ïіä ïровоäом ïана
Бÿëогëовсüкого маëа йти äо Могиëева, äе стоÿв ïан Богуш.
А Нововейсüкий вирушив униз, аж äо Рашкова.
Окоëиöі Рашкова буëи нині зовсім ïустеëüні. Саме містечко
ïеретвориëосÿ на куïу ïоïеëу, ÿкий вітри уже встигëи розвіÿти на чотири
сторони світу, нечисëенні житеëі ïовтікаëи віä очікуваної бурі. Аäже був
уже ïочаток травнÿ, і äобруäзüка орäа могëа щомиті з’ÿвитисÿ у öих краÿх,
тож заëишатисÿ там буëо небезïечно.
Насïравäі ж орäи з турками стоÿëи ще у кучункаурійсüких стеïах, аëе тут
öüого не знаëи, й уöіëіëі віä різанини житеëі Рашкова ïрагнуëи чимскоріше
винести ноги.
Ëушнÿ äорогою вигаäував різні воєнні хитрощі, äо ÿких, на його äумку,
мав уäатисÿ ïан Нововейсüкий, щоб обвести суïротивника круг ïаëüöÿ.
Äумками своїми він ëаскаво äіëивсÿ з рÿäовими.
— Äурні ви, ÿк туреöüкі коні, — казав він, — ні äіäüка ви не тÿмите,
а ÿ старий, ÿ тÿмëю. Äо Рашкова ïіäемо, там у схованках затаїмосÿ
і станемо чекати. Ïіäійäе орäа äо броäу, сïершу роз’їзäи ïереïравëÿтüсÿ,
öе звичай у них такий, чамбуë стоїтü і жäе, аж ïоки йому знак ïоäаäутü —
безïечно, мовëÿв. А тут ми ïокраäüки обійäемо їх і ïоженемо ïоïереä себе
хоч і äо самого Кам’ÿнöÿ.
— А що ÿк того ïесигоëовöÿ ïроґавимо! — зауважив оäин із рÿäових.
— Стуëи ïеëüку! — віäбрив його Ëушнÿ. — Хто ж ïоïереäу ïіäе, ÿк не
ëиïеки?
Ïереäбаченнÿ вахмістра нібито сïравäжуваëисÿ. Нововейсüкий, äіставшисü
Рашкова, äав віäïочити жовнірам. Ніхто вже не мав сумніву, що äо ïіäхоäу
ïерших роз’їзäів суïротивника вони заëÿжутü у схованках ïобëизу міста.
Аëе настуïного äнÿ коменäант ïіäнÿв хоругов і ïовів її за Рашків.
«Аж äо Ягорëика ïіäемо, чи що?» — ïитав себе вахмістр.
Ïроте віäразу ж за Рашковом вони набëизиëисü äо річки, а трохи згоäом
зуïиниëисÿ біëÿ броäу, ÿкий звавсÿ «Кривавим». Нововейсüкий, не кажучи
ні сëова, ïогнав конÿ у воäу і ïочав ïереïравëÿтисÿ на äругий берег.
Жовніри стаëи зäивовано ïерегëÿäатисÿ.
— Що öе? Зäаєтüсÿ, äо Туреччини йäемо?
 Та öе буëи не «ÿсновеëüможні ïани» з нароäного оïоëченнÿ, швиäкі на
ïораäи і ïротести, а ïрості жовніри, ïривчені äо äисöиïëіни і гарнізонної
ïокари. Сëіäом за коменäантом ïовернуëа коней у воäу ïерша шеренга, за
нею äруга, третÿ. Äо того ж без найменшого ваганнÿ. Жовніри äивуваëисÿ,
ïравäа, що у триста коней іäутü на äержаву туреöüку, ÿкої öіëий світ
зäоëати не може, аëе йшëи.
Äоïіру на äругому березі вони знову стаëи ïерегëÿäатисÿ.
— Боже ïравеäний! То ми вже у Моëäавії! — ïочувсÿ тихий шеïіт.
І äехто обернувсÿ äо Äністра, ÿкий у ïризахіäному сонöі вибëискував,
наче зоëотаво-ïурïурова стрічка. Ïрибережні, сïовнені ïечер скеëі
ïотонуëи у сëіïучому сÿйві. Вони вивищуваëисÿ стіною, віäокремëюючи
жменüку ëюäей оä вітчизни. Äëÿ багатüох öе буëо, наïевно, останнє
ïрощаннÿ.
Ëушні сïаëо на äумку, чи не збожевоëів часом коменäант, аëе äіëо
коменäанта буëо наказувати, а його äіëо — ïіäкорÿтисÿ.
А ïоки що коні, вийшовши з воäи, гучно зафоркаëи у шеренгах.
— Буäü зäоровий! Буäü зäоровий! — ïочуëисÿ гоëоси жовнірів.
Öе буëа äобра ïрикмета, що збаäüориëа серöÿ.
— Уïереä! — скоманäував Нововейсüкий.
І шеренги рушиëи вïереä — у той бік, äе захоäиëо сонöе, äо тих тисÿч,
äо того ëюäсüкого мурашника, äо тих нароäів, що стоÿëи у Кучункаурах.
 РОЗДІЛ ХLVІІІ

Ïереïраву Нововейсüкого через Äністер і ïохіä його у триста шабеëü

суïроти суëтансüких ïоëчищ, що наëічуваëи сотні тисÿч воїнів, ëюäина,
котра не розуміëасÿ на воєнному мистеöтві, назваëа б безумством.
Насïравäі ж öе буëа всüого-на-всüого зухваëа воєнна ексïеäиöіÿ, ÿка маëа
шанси на усïіх.
Тоäішнім наїзникам не раз траïëÿëосÿ вистуïати суïроти у стократ
сиëüніших чамбуëів. З’ÿвившисü у них на виäу, вони ïотім щоäуху мчаëи
вïереä, час віä часу кусаючи ïересëіäувачів і заëишаючи кривавий сëіä. Так
вовк іноäі виманює у ïогоню за собою собак, щоби сëушної миті обернутисÿ
й загризти найзухваëішого і найбëижчого гончака. Звір на мëі ока ставав
мисëивöем: тікав віä ïогоні, ховавсÿ, затаювавсÿ. Аëе, ïересëіäуваний, сам
ïересëіäував, наïаäав зненаöüка і кусав на смертü. Öе був «татарсüкий
танок», у ÿкому учасники змагаëисÿ у хитрощах, кмітëивості, в умінні
вëаштовувати засаäу. Найвïравнішим у нüому був ïан Воëоäийовсüкий,
ïісëÿ нüого ïан Рущиöü, äаëі ïан Ïиво і ïан Мотовиëо, ïроте
й Нововейсüкий, змаëечку живучи у стеïу, ïереä ними не ïостуïавсÿ, тож
буëо äуже ймовірно, що, з’ÿвившисü у ïоëі зору орäинöів, він не äастüсÿ їм
у руки.
Виïрава могëа бути öіëком усïішною ще й тому, що за Äністром
ïростÿгавсÿ ïустеëüний край і там ëегко буëо сховатисÿ. Ïоäекуäи
у наäріччі зустрічаëисÿ ëюäсüкі сеëища, хоч узагаëі край був маëо
засеëений, бëижче äо берега скеëÿстий і гористий, äаëі — стеïовий або
вкритий ëісами, у ÿких бëукаëи чисëенні табуни зäичавіëих буйвоëів, оëенів,
сарн і веïрів. Ïозаÿк суëтан ïереä вистуïом ïрагнув віäчути свою міöü
і ïорахувати свої сиëи, то біëгороäсüкі орäи, котрі жиëи у ïониззі Äністра,
а äаëі й äобруäзüкі вирушиëи за наказом ïаäишаха аж за Баëкани, за ними
ïішëи моëäавсüкі караëаші. Тож край ще äужче збезëюäнів, і можна буëо
öіëими тижнÿми йти ним неïоміченим.
Крім того, ïан Нововейсüкий наäто äобре знав звичаї татар: раз
ïеретнувши корäон Речі Ïосïоëитої, чамбуëи ïіäутü чуйно, ïиëüно
розгëÿäаючисü навсібіч, аëе тут, на своїй іще земëі, вони ïоïëивутü
широкою ëавиною, не äотримуючисü ніÿкої обережності. Так воно й буëо:
зустріч зі смертю виäаëасÿ б татарам ïравäоïоäібнішою, аніж зустріч
у гëибині Бессарабії, на самісінüких татарсüких рубежах, із війсüком Речі
Ïосïоëитої, котрій його бракуваëо навітü äëÿ охорони вëасних корäонів.
Ïан Нововейсüкий вірив, що його виïрава захоïитü ворога зненаöüка,
і тоäі її резуëüтати ïеревершатü сïоäіваннÿ гетüмана, äо того ж вона може
стати згубною äëÿ Аз’ї та його ëиïеків і черемисів. Моëоäому ïоручикові
неважко буëо зäогаäатисÿ, що саме ëиïеки й черемиси, чуäово знаючи Річ
Ïосïоëиту, ïіäутü у ïереäовому äозорі, — вïевненістü у öüому буëа його
найгоëовнішою наäією. Наïасти раïтово і схоïити öüого вражого сина
Аз’ю, можëиво, віäбити сестру й Зосю, вирвати їх із невоëі, ïомститисÿ
сïовна, а ïотім самому ïокëасти гоëову на війні — осü і все, чого ще
ïрагнуëа розäерта äуша Нововейсüкого.
Ïіä вïëивом öих äумок і сïоäіванü Нововейсüкий струснув із себе
закëÿкëістü і ожив. Важкий ïерехіä невіäомими шëÿхами-äорогами, свіжий
ïоäих стеïу й небезïеки зухваëої виïрави — усе öе віäроäиëо його
зäоров’ÿ і ïовернуëо коëишню сиëу. Вïравний наїзник ïочав брати у нüому
гору. Боëісні сïомини витісниëа щоäенна турбота ïро те, ÿк ошукати
суïротивника, завäати йому втрат.
Ïереïравившисü через Äністер, загін ïішов навскіс і вниз, äо Ïруту,
вäенü зазвичай загëибëюючисü у ëіси й очерети, а вночі робëÿчи кваïëиві
й ïриховані ïерехоäи. Край той, і сüогоäні ще не äуже осіäëий, у ті часи
насеëÿëи ïереважно кочовики. Äовоëі ріäко траïëÿëисÿ кукуруäзÿні ïоëÿ
й ïорÿä із ними осеëі.
Рухаючисü ïотайки, каваëüкаäа намагаëасÿ уникати веëиких ïосеëенü, аëе
частенüко сміëиво завертаëа äо маëенüких, із äвох-трüох, а то
й кіëüканаäöÿти хат, знаючи, що нікому з мешканöів не сïаäе на äумку
бігти, виïереäивши її, äо Буäжака, щоб ïоïереäити тамтешніх татар.
А втім, Ëушнÿ ïиëüнував, аби такого не стаëосÿ, та незабаром віäмовивсÿ
оä такої обачëивості, ïобачивши, що öі нечисëенні житеëі, хоч і ïіääані
суëтана, самі з тривогою очікуютü ïрихоäу суëтансüких війсüк, äо того
ж ïонÿттÿ не маютü ïро те, хто äо них ïрибув, і вважаютü їх за караëашів,
котрі, ÿк і всі інші, йäутü äо суëтана.
Ëюäи öі äоброхітü ïригощаëи жовнірів кукуруäзÿними коржиками,
сушеним äереном і в’ÿëеною буйвоëÿтиною. Кожен хуторÿнин мав свої
отари овеöü, стаäа буйвоëів і табуни коней, сховані біëÿ річок. Час віä часу
äрагуни наäибуваëи і веëикі стаäа наïівäиких буйвоëів, ÿкі ïасëи ïо
кіëüканаäöÿтü ïастухів. Ïастухи öі кочуваëи стеïом, ставиëи намети
і ëишаëисÿ на оäному місöі, аж äоки буëа ïаша. Найчастіше то буëи
äіäугани татари. Нововейсüкий обережно, немов чамбуë, оточував чабанів
і морив їх гоëоäом, щоб вони не змогëи ïовіäомити у Буäжак ïро його
виïраву. Татар öих, розïитавши сïершу ïро äороги, а раäше ïро
безäоріжжÿ, він веëів убивати без миëосерäÿ, аби жоäен живим не вийшов.
Ïотім брав зі стаäа стіëüки буйвоëів, скіëüки йому буëо ïотрібно, і йшов
äаëі.
У міру того ÿк загін ïросувавсÿ на ïівäенü, стаäа зустрічаëисÿ äеäаëі
частіше, ïиëüнуваëи їх майже самі татари, і буëо їх чимаëо. За час
äвотижневого ïохоäу Нововейсüкий оточив і знищив три ватаги чабанів, ïо
äекіëüка äесÿтків ëюäей кожна. Äрагуни віäбираëи у чабанів їхні вошиві
кожухи й, очистивши наä вогнем, ïеребираëисÿ у них. Уже настуïного
тижнÿ всі буëи оäÿгнені ïо-татарсüкому, чисто тобі чамбуë. Заëишиëасÿ
у них тіëüки зброÿ регуëÿрної кінноти, а коëети вони ïоïриторочуваëи äо
сіäеë, маючи намір ïеревäÿгтисÿ ïоворітüма. Збëизüка ïо біëÿвих
мазурсüких вусиках і бëакитних очах неважко буëо розïізнати, хто вони
такі, зäаëеку ж навітü найäосвіäченіше око могëо, ïобачивши їх,
ïомиëитисÿ, бо вони ще й гнаëи ïоïереä себе стаäо, необхіäне їм äëÿ харчу.
Набëизившисü äо Ïруту, вони ëівим берегом ïішëи вниз. Ïозаÿк на
Кучменсüкому тракті бракуваëо ïровіанту, ëегко буëо ïереäбачити, що
суëтансüкі ïоëчища, а ïереä ними орäа, рушатü на Фаëешти, Хуш,
Котиморе й аж ïотім воëосüким шëÿхом, а äаëі або звернутü äо Äністра,
або ще ïройäутü навïрошки, через усю Бессарабію, щоб тіëüки ïобëизу
Ушиöü виïірнути біëÿ корäону Речі Ïосïоëитої. Нововейсüкий так був
у öüому вïевнений, що йшов ïовіëüніше й ïовіëüніше, не рахуючисü із
часом, і äеäаëі обережніше, боÿчисü ненароком наткнутисÿ на чамбуëи.
Увійшовши нарешті у межиріччÿ Сарати й Тікича, він зуïинивсÿ там —
äати віäïочинок конÿм і ëюäÿм, а ще у äобре захищеному місöі äочекатисÿ
ïереäового äозору орäинöів.
Місöе й сïравäі вибраëи вäаëе: і межиріччÿ, і ïротиëежні береги гетü
ïоросëи äереном і жостером. Öіëий гай ïростÿгавсÿ äовкоëа, скіëüки сÿгаëо
око, äе густо вкриваючи земëю, а äе утворюючи острівöі, веëüми ïриäатні
äëÿ табору. О тій ïорі äерева й кущі вже віäöвіëи, а раннüої весни буëо тут
море жовтого й біëого öвіту. Гай був зовсім безëюäний, натомістü кишів
усÿкою звіриною: оëенÿми, сарнами, зайöÿми і різним ïтаством. Тут і там
біëÿ äжереë жовніри заïримітиëи й веäмежі сëіäи. Оäин веäміäü через äва
äні ïісëÿ ïрибуттÿ загону розäер äекіëüка овеöü, і Ëушнÿ вирішив
уëаштувати на нüого засіäку, аëе Нововейсüкий, щоб не виказати себе,
заборонив стріëÿти з мушкетів, і воїни вибираëисÿ на хижака зі сïисами
й сокирами.
Згоäом біëÿ äжереë знайшëи і сëіäи багатü, аëе äавніх, очевиäно,
торішніх. Сюäи, мабутü, захоäиëи часом кочовики зі стаäами або, може,
татари навіäуваëисÿ нарізати äеренових ïагонів на обушки. Ïроте навітü
найретеëüніші ïошуки свіжих сëіäів ëюäини не виÿвиëи.
Нововейсüкий ïокëав собі äаëі не йти і тут очікувати ïрибуттÿ туреöüких
війсüк.
Розïëануваëи майäан. Сïоруäиëи курені й стаëи äожиäати. Ïо краÿх гаю
ïоставиëи вартових: оäні вäенü і вночі äивиëисÿ у бік Буäжака, äругі — на
Ïрут, у бік Фаëешт. Нововейсüкий не мав сумніву, що за ÿкимисü
ознаками він розïізнає набëиженнÿ суëтансüких війсüк, та все-таки висиëав
і невеëичкі роз’їзäи, ÿкі найчастіше сам і очоëював. Ïогоäа їм веëüми
сïриÿëа. Äні стоÿëи гарÿчі, хоч у хоëоäку густих заростей можна буëо
сховатисÿ віä сïеки, а ночі ÿсні, тихі, місÿчні. Кущі öієї ïори аж тріïотіëи
віä соëов’їного сïіву. Такими ночами найбіëüше ïотерïав Нововейсüкий —
не в змозі заснути, він безнастанно розäумував ïро своє неäавнє щастÿ
і ïро нинішні негаразäи.
Жив він тіëüки оäнією äумкою: наситити серöе ïомстою і боäай трохи
засïокоїтисÿ. А тим часом набëижавсÿ термін, коëи йому суäиëосÿ або
зäійснити свою ïомсту, або загинути.
Тижäенü минав за тижнем, äрагуни госïоäарюваëи у ïустеëüному місöі
й веëи сïостереженнÿ. За öей час вони вивчиëи усі шëÿхи, ÿри, ëуги, річки
й ручаї, захоïиëи ще äекіëüка стаä, вирізаëи невеëикі груïи кочовиків
і чигаëи на ворога у гущавині, ÿк äикий звір чигає не зäобич. І осü
äовгоочікувана митü настаëа.
Якосü уранöі вони ïомітиëи табуни ïтаства, що тÿгëисÿ і високо наä
земëею, і зовсім низüко. Äрохви, біëі куріïки, бëакитноногі ïереïіëки,
тримаючисü унизу, сунуëи травами äо заростів, а вгорі ëетіëи круки, ворони
і навітü боëотні ïтахи, ÿких, наïевно, сïоëохаëи з берегів Äунаю або
з äобруäзüких боëіт. Ïобачивши табуни ïтахів, äрагуни ïерезирнуëисÿ,
і сëово «іäутü, іäутü!» ïоëетіëо з вуст у вуста. Обëиччÿ їхні ïожвавішаëи,
вуса заворушиëисÿ, очі забëищаëи, ïроте у öüому ïожвавëенні не буëо
й тіні тривоги. У öих ëюäей öіëе життÿ минуëо у «маневрах», і віäчуваëи
вони тіëüки те, що віäчуваютü мисëивсüкі собаки, вистеживши звіра.
Багаттÿ віäразу ж ïозаëиваëи, щоб äим не виказав ïрисутності ëюäей
у гущавині, коней осіäëаëи — увесü загін вишикувавсÿ у бойовій готовності.
Теïер треба буëо так розрахувати час, щоб захоïити суïротивника
зненаöüка, коëи він стане на сïочинок. Нововейсüкий äобре знав, що
суëтансüке війсüко рухаєтüсÿ вервечкою, тим ïаче тут, у себе в країні, äе
жоäна небезïека загрожувати не може. Знав він і те, що ïереäовий äозір
зазвичай на миëю, а то й на äві виïереäжає основне війсüко, і сëушно
сïоäівавсÿ, що ïоïереäу йäутü ëиïеки і черемиси.
Ïоміркувавши, чи ïіти їм назустріч таємними і вже äобре знаними
äорогами, чи жäати ворога у гущавині äерену, він вибрав останнє, бо звіäси
ëегше буëо несïоäівано наïасти буäü-ÿкої миті. Минув іще öіëісінüкий äенü,
ïотім ніч, — теïер уже не ëише ïтахи, а й звірі табунами ïëивëи äо
заростів. Настуïного ранку у ïоëі зору з’ÿвивсÿ суïротивник.
На ïівäенü віä äеренового гаю ëежав неосÿжний ïагористий ëуг, що тÿгсÿ
аж ген äо обрію. Там äрагуни й ïобачиëи суïротивника, ÿкий äуже швиäко
набëижавсÿ äо Тікича. Із гущавини вони сïостерігаëи за чорною масою,
котра то щезаëа з очей за ïагорбами, то знову з’ÿвëÿëасÿ.
Ëушнÿ зірким оком äовгенüко вäивëÿвсÿ у äаëечінü, а ïотім ïіäійшов äо
Нововейсüкого.
— Ïане коменäанте, — сказав він, — ëюäей там небагато: öе табун
женутü на ïасовисüко.
За хвиëину Нововейсüкий ïереконавсÿ, що Ëушнÿ має сëушністü,
і обëиччÿ його ïроÿсніëо на виäу.
— Отже, ïостій у них буäе за миëю-ïівтори віä öих заростей? — заïитав
він.
— Авжеж, — віäïовів Ëушнÿ. — Вони, з усüого виäно, йäутü ночами,
щоб сховатисÿ віä сïеки, а вäенü віäïочиваютü, коней же аж äо вечора
виганÿютü ïастисÿ.
— А веëика сторожа ïри конÿх?
Ëушнÿ знову вийшов із заростей і äовго не ïовертавсÿ. Нарешті він
з’ÿвивсÿ й ïромовив:
— Коней буäе тисÿчі ïівтори, а ëюäей ïри них äесü äваäöÿтü ï’ÿтеро.
А чого їм боÿтисÿ? Вони ïоки що у себе вäома, і веëика сторожа їм не
ïотрібна.
— А ëюäей ти не розгëеäів?
 — Ще äаëеченüко, аëе öе ëиïеки, ïане! Вважайте, що вони вже наші...
— Твоÿ ïравäа! — згоäивсÿ Нововейсüкий.
Теïер він уже був уïевнений, що ніхто з öих ëюäей живим віä нüого не
втече. Äëÿ такого наїзника, ÿк він, і äëÿ його жовнірів зробити öе буëо
äуже ëегко.
Тим часом конюхи ïіäганÿëи табун äеäаëі бëижче äо äеренових хащів.
Ëушнÿ ще раз вийшов із заросëів і віäразу ж ïовернувсÿ. Обëиччÿ його
сÿÿëо раäістю і жорстокістю.
— Ëиïеки, ïане, äостеменно! — ïрошеïотів він.
Ïочувши öе, Нововейсüкий заквиëив ÿструбом, і загін äрагунів ураз
віäстуïив у гущавину äерену. Там він розïавсÿ на äва загони, оäин із ÿких
швиäко сïустивсÿ у ÿр, щоб виïірнути за табуном і татарами, äругий
вичікував, ставши ïівкоëом.
Усе öе віäбуëосÿ так тихо, що навітü найчуткіше вухо не ïочуëо
б найменшого шереху — жоäна шабëÿ не äзенüкнуëа, острога не кëаöнуëа,
кінü не заіржав, а густа трава у заростÿх ïригëушиëа туïотіннÿ коïит.
Навітü коні, зäаваëосÿ, розуміëи, що усïіх наïаäу заëежитü віä раïтовості,
бо й вони не вïерше виконуваëи таку оïераöію. Із ÿру й гущавини чуëосÿ
тіëüки квиëіннÿ ÿструба, äеäаëі тихіше і ріäше.
Татарсüкий табун зуïинивсÿ ïереä заростÿми і розбрівсÿ ëугом. Сам
Нововейсüкий скраю чагарів стежив за кожним ïорухом конюхів. Стоÿëа
ïогожа äнина, буëо ще наä ïоëуäенü, аëе сонöе ïіäбиëосÿ вже високо
і ïоëиваëо земëю жаром. Коні ïочаëи качатисÿ ïо траві, ïотім набëизиëисÿ
äо гущавини. Конюхи сïішиëисÿ, ïостриножуваëи коней і ïустиëи їх
ïастисÿ, а самі у ïошуках хоëоäку й ïрохоëоäи увійшëи в гай і ëÿгëи ïіä
розëогим кущем віäïочити.
Невäовзі сïаëахнуëо вогнище багаттÿ, коëи ж сухе гіëëÿ обвугëиëосÿ
і взÿëосÿ ïоïеëом, конюхи ïокëаëи на нüого ïоëовину жереб’ÿчої туші,
а самі ïовсіäаëисÿ трохи віääаëік.
Хто ïростÿгсÿ на траві, хто грав на äуäöі, а хто ïеремовëÿвсÿ собі, сиäÿчи
навïочіïки або ïо-туреöüкому. У заростÿх ïануваëа öіëковита тиша, часом
тіëüки ïоквиëював ÿструб.
Та осü заïах смаженини сïовістив, що м’ÿсо готове. Äвоє конюхів витÿгëи
тушу із багаттÿ й ïокëаëи її ïіä розëогий кущ. Там усі всіëисÿ äовкоëа неї
і, віäрізаючи ножем ïо äоброму шматку, хëамаëи зі звірÿчою жаäібністю
наïівсире м’ÿсо. Кров стікаëа з ïаëüöів і з ïіäборіäü.
 Äаëі, наïившисü кисëого кобиëÿчого моëока із бурäюків, вони віäчуëи
ситістü у шëунках. Хвиëину ще ïоговориëи, ïотім гоëови стаëи хиëитисÿ
äонизу, тіëа обважніëи.
Настав ïоëуäенü. Сонöе ïрÿжиëо äеäаëі сиëüніше. Земëÿ у чагарÿх
зарÿсніëа світëими тремтëивими ïëÿмами — сонÿчні віäбëиски ïроникаëи
крізü густе ëистÿ. Усе замовкëо, навітü ÿструб квиëити обëишив.
Äекіëüка ëиïеків ïіäвеëисÿ й ïобреëи äо узëіссÿ гëÿнути на коней, решта
ëежаëа на траві, ÿк труïи на бойовищі. Невäовзі й їх зморив сон.
А втім, об’ївшисü і обïившисü, вони, мабутü, бачиëи уві сні щосü ïрикре
й ïохмуре — часом хтосü із них гучно стогнав, хтосü, розтуëивши на митü
ïовіки, бурмотів:
— Аëëа, бісміëëа!..
Несïоäівано з узëіссÿ äоëинув звук, тихий, аëе страшний: щосü схоже на
короткий хриï заäушеного чоëовіка, котрий не встиг навітü крикнути. Чи то
сëух конюхи маëи такий чуткий, чи то ÿкийсü звіриний інстинкт остеріг їх
ïереä небезïекою чи, можëиво, смертü äихнуëа на них крижаним своїм
ïоäихом, так чи інак — усі враз ïробуäиëисÿ віä сну.
— Що таке? Äе ті, що ïішëи äо коней? — ïитаëи вони оäин у оäного.
Аж тут із куща äерену озвавсÿ чийсü гоëос і сказав ïоëüсüкою:
— Вони не ïовернутüсÿ!
І тої ж миті ïівтораста осіб накинуëисÿ зусібіч на конюхів, так
ïереëÿканих, що крик завмер у них у груäÿх. Маëо хто встиг ухоïитисÿ за
ÿтаган. Кіëüöе наïаäників стиснуëо і ïогëинуëо їх. Чагарник трÿссÿ ïіä
натиском тіë, що збиëисÿ äокуïи. Чувсÿ то різкий свист, то соïіннÿ, то
стогін, то хриï, аëе триваëо öе не біëüш ÿк хвиëину, ïотім усе стихëо.
— Скіëüки живих? — заïитав оäин із наïаäників.
— Ï’ÿтеро, ïане коменäанте.
— Огëÿнути тіëа, щоб хтосü не затаївсÿ, ніж у горëо кожному — äëÿ
ïевності, а ïоëонених äо багаттÿ!
Наказ буëо негайно виконано. Убитих ïриöвÿхуваëи äо трави їхніми
ÿтаганами, а ïоëонених, ïоïрив’ÿзувавши ноги äо ïаëиöü, ïокëаëи ïосереä
багаттÿ, ÿке Ëушнÿ розгріб так, що вугëини, ïрисиïані ïоïеëом, оïиниëисÿ
зверху.
Ïоëонені äивиëисÿ на öі ïриготуваннÿ і на Ëушню шаëеними очима.
Сереä них буëо троє хреïтівсüких татар, вони чуäово знаëи вахмістра. Той
теж уïізнав їх і сказав:
 — Ну, камрати, теïер сïівати äовеäетüсÿ, а то на ïіäсмажених ïіäошвах
на той світ вирушите. Як äавнім знайомим вугëин не ïошкоäую!
Сказавши öе, він ïіäкинув у багаттÿ сухих гіëок, вони віäразу
ж сïаëахнуëи високим ïоëум’ÿм.
Аëе тут ïіäійшов Нововейсüкий і став äоïитувати ïоëонених. Їхні
свіäченнÿ ïіäтверäиëи те, ïро що моëоäий ïоручик уже зäогаäувавсÿ.
Ëиïеки і черемиси йшëи ïоïереäу орäи й усіх суëтансüких війсüк. Вів їх
Аз’ÿ, син Тугай-беÿ, він команäує всією раттю. Через сïеку вони, ÿк і все
війсüко, йшëи ночами, а вäенü ïускаëи стаäа на ïашу. Не остерігаëисÿ, бо
й äумки не маëи, що хтосü може наïасти на них навітü ïобëизу Äністра, не
кажучи вже ïро Ïрут, біëÿ самісінüкого орäинсüкого стану. Тому йшëи, ÿк
їм буëо зручно, зі стаäами й вербëюäами, котрі несëи на собі намети
ïровоäирів. Намет мурзи Аз’ї ëегко вирізнити, у нüого увіткнуто бунчук,
і ïіä час ïостою кожний загін ставитü біëÿ нüого стÿги. Ïоëüсüкі татари
ïрибëизно за миëю звіäси. У їхнüому чамбуëі бëизüко äвох тисÿч осіб, аëе
частина ëюäей заëишиëасÿ ïри біëгороäсüкій орäі, вона йäе сëіäом, за миëю
віä ëиïеків.
Нововейсüкий ще äоïитувавсÿ, ÿк ïростіше äо чамбуëа äістатисÿ, ÿк
розташовані намети, і нарешті äійшов äо того, що найбіëüше його öікавиëо.
— Жінки є у наметі? — заïитав він.
Ëиïеки, ті, що сëужиëи раніше у Хреïтові, розуміëи, ÿк розшаëеніє
Нововейсüкий, коëи äізнаєтüсÿ всю ïравäу ïро äоëю своєї сестри і своєї
нареченої, і тремтіëи за вëасну шкуру.
Ïобоюючисü, що його шаëенство ïереäусім уïаäе на них, вони завагаëисÿ
буëи, аëе Ëушнÿ віäразу заïроïонував:
— Ïане коменäанте, ïіäігріймо ïесигоëовöÿм ïіäошви, тоäі заговорÿтü!
— Всунü їхні ноги у вугіëëÿ! — сказав Нововейсüкий.
— Змиëуйтесü! — завоëав Еëüÿшевич, старий хреïтівсüкий татарин, —
усе скажу, що очі мої бачиëи...
Ëушнÿ ïогëÿнув на коменäанта, чи не звеëитü він усе-таки виконати
ïогрозу, аëе той махнув рукою і сказав Еëüÿшевичу:
— Кажи, що бачив?
— Невинуваті ми, ïане, — віäïовів той, — ми тіëüки наказ виконуваëи.
Мурза наш ïоäарував сестру вашої миëості ïанові Аäуровичу в наëожниöі.
Я її на Кучункаурах бачив, коëи вона з віäрами ïо воäу йшëа, ÿ ще äоïоміг
їй нести, бо вона ïри наäії буëа...
 — О горе! — ïрошеïотів Нововейсüкий.
— А äругу ïанну мурза наш собі в намет узÿв. Ми не так часто її
бачиëи, зате чуëи не раз, ÿк кричаëа вона, бо мурза, хоч і äëÿ втіхи її
тримав, майже щоäнÿ батожив і ногами тоïтав.
Губи в Нововейсüкого збëіäëи і затремтіëи. Еëüÿшевич ëеäве розчув
заïитаннÿ:
— Äе вони теïер?
— Ïроäані äо Стамбуëа.
— Кому?
— Мурза, наïевно, й сам того не знає. Вийшëо розïорÿäженнÿ віä
ïаäишаха, щоб у стані не буëо жінок. Їх на базарі ïроäаваëи, ну й мурза
ïроäав.
Äоïит закінчивсÿ, і біëÿ багаттÿ заëÿгëа тиша. Тіëüки äеренове віттÿ
шуміëо äеäаëі сиëüніше — його розгойäував свіжий гарÿчий ïівäенний
вітер. Стаëо заäушëиво; на обрії з’ÿвиëосÿ äекіëüка хмар, вони буëи темні
в сереäині й віäëиваëи міääю з країв.
Нововейсüкий ïішов гетü віä вогнища, ÿк божевіëüний, віäтак уïав
äоëіëиöü на земëю і захоäивсÿ äерти її нігтÿми, і кусати собі руки, і хриïіти,
неначе він уже конав. Суäома стрÿсаëа його веëетенсüке тіëо. Так ëежав він
кіëüка гоäин ïосïіëü. Äрагуни віääаëік сïостерігаëи за ним, навітü Ëушнÿ
не смів äо нüого набëизитисÿ.
Зате, зміркувавши, що коменäант не розгніваєтüсÿ, ÿкщо він безжаëüно
розïравитüсÿ з ëиïеками, грізний вахмістр, тіëüки віä уроäженої
жорстокості, ïозатикав їм роти травою, щоб не чути буëо криків,
і ïоïрирізав, ÿк ваëахів.
Ïощаäив він ëишенü оäного Еëüÿшевича, ïоäумавши, що той може
знаäобитисÿ їм ÿк ïровіäник. Закінчивши свою роботу, він ïовіäтÿгав оä
багаттÿ труïи, котрі ще смикаëисÿ, ïоскëаäав урÿä, а сам ïішов ïогëÿнути
на коменäанта.
— Якщо й збожевоëів він, — буркнув вахмістр собі, — ми того
хаëамиäника все оäно мусимо äістати!
Минув ïоëуäенü, ïісëÿïоëуäневі гоäини теж, äенü ïочав хиëитисÿ äо
захоäу. Сïершу невеëикі хмаринки затÿгëи майже все небо і äеäаëі
густішаëи, темнішаëи, віäëиваючи так само міääю з країв. Їхні веëичезні
скоïища, ÿк мëинові жорна, важко ïовертаëисÿ äовкоëа осі, наïëиваëи оäне
на оäного, куïчиëисÿ і, ïоштовхавшисü угорі, скочуваëисÿ нижче й нижче.
 Вітер бив часом ÿк хижий ïтах криëом, ïригинав äо земëі кущі äерену
й жостеру, зриваючи ëистÿ й ëюто його розкиäаючи, а ïотім раïтово
вщухав, немовби заïаäаючи в земëю. І в хвиëини такої тиші у нуртівних
хмарах чути буëо зëовісне хриïіннÿ, шиïіннÿ, шум, неначе у них зібраëосÿ
сонмище громів і готуваëосÿ äо битви. Гëухо буркочучи, громи збуäжуваëи
у собі ëютü і гнів, ïерш ніж вибухнути і в несамовитості вäарити на
ïереëÿкану земëю.
— Бурÿ! Бурÿ йäе! — шеïотіëи оäин оäному äрагуни.
Бурÿ набëижаëасÿ. Ставаëо äеäаëі темніше.
Та осü на схоäі, віä Äністра, вäарив грім і зі страшним гуркотом
ïокотивсÿ небом куäисü äо Ïруту; там на хвиëю змовк, аëе віäразу
ж знову гримнув, ïішов на буäжаöüкі стеïи — і вäарив розкотом ïо усій
ëінії виäнокоëа.
Ïерші веëикі краïëі äощу вïаëи на сïечену траву.
Öієї миті ïереä äрагунами з’ÿвивсÿ Нововейсüкий.
— На коней! — крикнув він громовим гоëосом.
І, не гаючи й хвиëини, рвонув уïереä на чоëі ïівтораста вершників.
Виїхавши з гаю, він з’єäнавсÿ з рештою своїх ëюäей, ÿкі стежиëи, щоб
ніхто із конюхів не висëизнув краäüкома äо табору. Äрагуни на мëі ока
оточиëи табун і за ïрикëаäом татарсüких конюхів із äиким виттÿм ïомчаëи
щоäуху, женучи ïоïереä себе огëушених коней.
Вахмістр тримав на аркані Еëüÿшевича і кричав йому у вухо, намагаючисü
ïересиëити гуркіт грому:
— Веäи, сучий сину, та ïрÿмо, бо інакше äістанеш ножем у горëо!
Тим часом хмари оïустиëисÿ так низüко, що майже торкаëисÿ земëі.
Несïоäівано бухнуëо ніби жаром із ïечі й схоïивсÿ скажений ураган.
Сëіïуче світëо розірваëо темрÿву, вäарив грім, за ним ще і ще раз, у ïовітрі
заïахëо сіркою, і знову заïануваëа тиша. Жах ïойнÿв табун. Коні, гнані
ззаäу äикими окриками äрагунів, мчаëи, розäувши нізäрі, розметавши
гриви, маëо не торкаючисü земëі. Грім не вщухав ні на хвиëину, вітер вив,
а äрагуни гнаëи мов шаëені у öüому вихорі, у öüому мороöі, сереä гуркоту,
віä ÿкого земëÿ, зäаваëосÿ, осü-осü трісне, самі гнані бурею і ïомстою
і в ïустеëüному öüому стеïу схожі на страшний танок ïривиäів чи зëих
äухів.
Ïростір розстуïавсÿ ïереä ними. Ïровоäир був їм не ïотрібен, бо табун
мчав ïросто äо татарсüкого стану, ÿкий був бëижче і бëижче. Та ïерш ніж
вони äосÿгëи його, гроза розбушуваëасÿ з такою сиëою, наче небо й земëÿ
ошаëіëи. Весü обрій заïаëав живим вогнем, ïри світëі його вони вже
зäаëеку ïобачиëи намети, що стоÿëи в стеïу; світ стрÿсаëи гуркоти грому;
зäаваëосÿ, кëуби хмар осü-осü зірвутüсÿ з неба і вïаäутü на земëю.
І сïравäі, безоäні небесні розкриëисÿ, і ïотоки äощу ïочаëи заëивати стеï.
Стіна äощу застуïиëа світëо, на äекіëüка кроків нічого не буëо виäно
äовкоëа, з розïаëеної сонÿчною сïекою земëі ïіäнÿëасÿ густа імëа.
Ще хвиëина, і табун, а з ним і äрагуни, äосÿгнутü стану.
Аëе ïереä самими наметами табун зненаöüка у äикому ïереïоëосі розбігсÿ
врізнобіч; öієї миті з трüохсот груäей вихоïивсÿ страшний крик, триста
шабеëü засÿÿëо віä вогню бëискавиöü, і äрагуни ввірваëисÿ у намети.
Ëиïеки ïереä зëивою бачиëи у світëі бëискавиöü, що набëижаєтüсÿ табун,
ïроте нікому не сïаëо на äумку, ÿкі страшні женутü його конюхи.
Зäивуваëо й стривожиëо їх, що табун женутü ïросто на намети, і вони
зчиниëи крик, аби зëÿкати коней. Сам Аз’ÿ, син Тугай-беÿ, трохи ïіäнÿв
ïоëотнÿний ïоëог і, ïоïри äощ, вийшов із намету з гнівом на своєму
грізному обëиччі.
Та саме öієї миті табун розбігсÿ, а в äощових ïотоках і в імëі зачорніëи
ÿкісü страшні ïостаті. Їх буëо набагато біëüше, аніж конюхів, і загримів
різкий крик:
— Бий, морäуй!..
Ні на що вже не буëо часу, навітü на те, аби ïоäумати, що стаëосÿ,
навітü на те, аби зëÿкатисÿ. Ëюäсüкий смерч, страшніший і ëютіший за
грозу, вïав на табір.
Ïерш ніж Тугай-беєвич устиг ïозаäкувати в намет, ÿкасü наäëюäсüка
сиëа ïіäнÿëа його віä земëі. Він оäчув раïтом, що його стискаютü
у страшних обіймах і що віä öих обійм гнутüсÿ його кістки, тріщатü ребра.
За митü він ïобачив ніби в тумані обëиччÿ, äаëеко жахітніше за виä
äиÿвоëа, і знеïритомнів.
А тим часом закиïіëа битва, раäше, жорстока різанина. Гроза, морок,
невіäома кіëüкістü наïаäників, раïтовістü наïаäу і розігнані коні — усе öе
ïозбавиëо татар можëивості чинити сïротив. Їх охоïиëо безумство страху.
Ніхто не знав, куäи втікати, äе врÿтуватисÿ, багато хто не мав ïри собі
навітü зброї, багатüох наïаä заскочив уві сні, тому, оäуріëі, наïівбожевіëüні
віä жаху, вони збиваëисÿ в куïи, ïаäаëи, тоïтаëи оäин оäного. На них
наïираëи груäüми коні. Їх сікëи шабëі, чавиëи коïита. Бурÿ не так ëамає,
трощитü і сïустошує моëоäий ëіс, вовки не так угризаютüсÿ в отару
осëіïëих овеöü, ÿк öе робиëи äрагуни.
Шаëеністü оäних і ëютü, жага ïомсти äругих розширюваëи розміри
ïоразки. Ïотоки крові змішаëисÿ з äощем. Ëиïекам зäаваëосÿ, ніби небо
ïаäає на них і земëÿ розстуïаєтüсÿ у них ïіä ногами. Гуркіт грому, грозові
бëискавиöі, шум зëиви, морок, страх бурі — усе öе моторошною ëуною
вторуваëо різанині. Äрагунсüкі коні, теж охоïëені жахом, киäаëисÿ мов
шаëені у ëюäсüку гущу, на ïорох розносÿчи її, ëамаючи, устиëаючи труïами
земëю.
Нарешті невеëикі куïки ëюäей ïочаëи тікати, аëе, ошаëівши äо нестÿми,
бігëи не вïереä, а ïо коëу, оббігши бойовище, зіштовхуваëисÿ, ÿк äві
зустрічні хвиëі, ïаäаëи і йшëи ïіä меч.
Невäовзі рештки їх буëи ïовністю розсіÿні, втікачів ïересëіäуваëи й сікëи
немиëосерäно, не беручи нікого в ïоëон, аж äоки ріжки в таборі ïросурмиëи
віäбій.
Важко уÿвити собі несïоäіваніший набіг, так само ÿк і страшнішу ïоразку.
Три сотні ëюäей розігнаëи на всі чотири вітри ратü майже у äві тисÿчі
віäбірних кіннотників, ÿка війсüковим уміннÿм ïереважаëа звичайні чамбуëи.
Біëüша частина їх ëежаëа скошена у каëюжах äощу і крові. Решта
розсіÿëасü, завäÿки темрÿві врÿтуваëа собі життÿ і бігëа без коней, наосëіï,
можëиво, знову ïіä ніж. Гроза і морок äоïомогëи звитÿжöÿм, немовби гнів
Божий ïіäтримував їх, ïовернувшисü суïроти зраäників.
Стоÿëа вже гëибока ніч, коëи Нововейсüкий на чоëі äрагунів рушив
ïоворітüма äо корäонів Речі Ïосïоëитої. Ïоміж моëоäим ïоручиком
і вахмістром Ëушнею йшов кінü із табуна. На сïині у нüого ëежав
зв’ÿзаний мотузками ïровоäир усіх ëиïеків, син Тугай-беÿ Аз’ÿ, що був
неïритомний, із ïереëаманими ребрами, аëе живий.
Обиäва вершники увесü час так уважно й турботëиво ïогëÿäаëи на нüого,
немовби везëи скарб і боÿëисÿ його вïустити.
Гроза ïочаëа вщухати. У небі ще ïотовïом мчаëи хмари, ïроте в розривах
між ними засвітиëисÿ вже зорі, віäбиваючисü в озерöÿх, що утвориëисÿ
в стеïу ïісëÿ зëиви.
Віääаëік, бëижче äо корäонів Речі Ïосïоëитої, час віä часу ще гуркотів
грім.
 РОЗДІЛ ХLІХ

Збігëі ëиïеки сïовістиëи ïро ïоразку біëгороäсüкій орäі, а звіäти гінöі

ïонесëи звістку в орäуїгамаюн, себто у суëтансüкий стан, äе вона сïравиëа
наäзвичайне враженнÿ. Ïравäу кажучи, ïанові Нововейсüкому не варто
буëо так ïосïішати зі своєю зäобиччю у Річ Ïосïоëиту, бо не ëише ïершої
хвиëини, а й äва настуïних äні ніхто його не ïересëіäував. Сïантеëичений
суëтан не знав, що вчинити. Ïоки що він ïосëав біëгороäсüкі й äобруäзüкі
чамбуëи розвіäати, що за війсüко з’ÿвиëосÿ в окоëиöÿх. Ті ïішëи неохоче,
тремтÿчи за вëасну шкуру. Тим часом чутка, ïерехоäÿчи з вуст äо вуст,
набуëа розмірів веëüми значної ïоразки. Житеëів гëибинної Азії й Африки,
котрі äосі не хоäиëи війною на Ëÿхистан, аëе багато чуëи ïро грізну
кінноту невірних, ïойнÿв страх на äумку, що вони осü-осü зіткнутüсÿ
з суïротивником, ÿкий не став чекати на них у своїх корäонах, а вирушив
шукати з ними зустрічі у самісінüкому öарстві ïаäишаха. Навітü веëикий
візир і «ïрийäешнє сонöе війни» каймакам Чорний Мустафа теж не знаëи,
що й äумати ïро öей набіг. У ÿкий сïосіб Річ Ïосïоëита, ïро безсиëëÿ ÿкої
вони маëи найäокëаäніші реëÿöії, ïосміëа äіÿти настуïаëüно, öüого не могëа
віäгаäати жоäна туреöüка гоëова. Та буëо зрозуміëо: наврÿä чи варто
сïоäіватисÿ на швиäку звитÿгу і ëегкий тріумф. Суëтан на війсüковій раäі
з грізним обëиччÿм зустрів візира і каймакама.
— Ви брехаëи мені, — сказав він, — ëибонü, не такі вже сëабкі ëÿхи,
ÿкщо самі нас аж тут шукаютü. Ви говориëи, що Собесüкий віä захисту
Кам’ÿнöÿ віäмовитüсÿ, а він, наïевно, з усім війсüком сюäи ïрийшов...
Візир і каймакам намагаëисÿ ïереконати воëоäарÿ, що то могëа бути ÿкасü
розрізнена ватага розбійників, аëе, ïозаÿк буëи знайäені мушкети й тороки
з äрагунсüкими коëетами, самі у öе не віриëи. Неäавній наäзвичайно
зухваëий і, ïроте, ïереможний ïохіä Собесüкого в Україну äавав змогу
ïриïустити, що грізний вожäü і теïер воëів захоïити суïротивника
зненаöüка.
— Нема у нüого війсüка, — äовоäив, вихоäÿчи з раäи, веëикий візир
каймакаму, — аëе у нüому живе безстрашний ëев; ÿкщо він і сïравäі боäай
äекіëüка äесÿтків тисÿч зібрав і тут ïеребуває, тоäі ми у крові äо Хотина
ïіäемо.
 — Хотів би ÿ ïомірÿтисÿ з ним сиëами, — ïромовив моëоäий Кара
Мустафа.
— Якщо так, нехай тебе Бог береже віä біäи! — віäïовів веëикий візир.
Ïовоëі, оäнак, біëгороäсüкі й äобруäзüкі чамбуëи ïереконаëисÿ, що не
ëише веëикого, а й узагаëі ніÿкого війсüка ïобëизу нема. Зате вони
натраïиëи на сëіä загону ïрибëизно у триста коней, ÿкий сïішно тримав
шëÿх äо Äністра. Орäинöі, ïам’ÿтаючи ïро äоëю ïоëüсüких татар, не стаëи
його ïересëіäувати, ïобоюючисü засаäи. Наïаä на татар заëишивсÿ чимосü
незбагненним і загаäковим, ïроте сïокій ïотроху ïовертавсÿ
в орäуїгамаюн — війсüко ïаäишаха ëавиною ïокотиëосÿ вïереä.
Тим часом Нововейсüкий безïечно ïовертавсÿ äо Рашкова зі своєю
живою зäобиччю. Äрагуни йшëи швиäко, аëе, ÿк äосвіäчені наїзники, вже
настуïного äнÿ зрозуміëи, що ïогоні за ними немає, і тому сïішити
сïішиëи, та не наäто втомëюваëи коней. Аз’ÿ так само їхав між
Нововейсüким і Ëушнею, ïрикручений мотузками äо хребта бахмата. Äва
ребра у нüого буëи зëамані, і він äуже засëаб, äо того ж ëиöüові рани,
завäані йому Басею, віäкриëисÿ ïіä час сутички з Нововейсüким, та
й гоëова його звішуваëасÿ вниз, через те грізний вахмістр був веëüми
стурбований тим, щоб він не äав äуба раніше, аніж вони ïрибуäутü äо
Рашкова і тим самим не ïозбавив їх можëивості ïомститисÿ. А моëоäий
татарин, розуміючи, що на нüого чекає, хотів ïомерти. Сïершу він вирішив
заморити себе гоëоäом і віäмовивсÿ ïриймати їжу, та Ëушнÿ розтискав
йому ножем стиснуті зуби і сиëоміöü уëивав у рот горіëку й моëäавсüке
вино з ïеретертими на ïорошок сухарÿми. На сïочинках він ïëескав йому
в обëиччÿ воäою, щоб рани на місöі ока й носа, густо обëіïëені мухами
і ґеäзÿми, не загноїëисÿ й не завäаëи біäоëасі ïереäчасної смерті.
Нововейсüкий äорогою не розмовëÿв із ним. Тіëüки оäин раз, на самому
ïочатку, коëи Аз’ÿ öіною свого рÿтунку ïообіöÿв ïовернути йому Зосю
й Еву, ïоручик сказав йому:
— Брешеш, собако! Ти ж обох куïöеві у Стамбуë ïроäав, а той
ïереïроäастü їх там на базарі.
І віäразу ж ïереä очима його ïоставиëи Еëüÿшевича, котрий ïовторив ïри
всіх:
— Ефенäі! Ти ж ïроäав її сам не знаєш кому, а Аäурович ïроäав
багаäирову сестру, хоч вона буëа вже ïри наäії...
 Ïісëÿ öих сëів Аз’ї на митü зäаëосÿ, що Нововейсüкий розірве його на
місöі своїми страшними ручищами. І ïотім, утративши вже всÿку наäію, він
вирішив äовести моëоäого веëетнÿ äо того, щоб той убив його у наïаäі гніву
й öим урÿтував віä ïоäаëüших мук. А ïозаÿк Нововейсüкий, аби не
сïускати з нüого очей, увесü шëÿх тримавсÿ ïоруч, він захоäивсÿ
безсоромно вихваëÿтисÿ тим, що скоїв. Розïовів ïро те, ÿк зарізав старого
Нововейсüкого, ÿк завоëоäів Зосею Боскою у наметі, ÿк наситивсÿ її
невинністю, ÿк, нарешті, батожив її тіëо і бив ногами. Ïіт заëивав граäом
бëіäе обëиччÿ Нововейсüкого, та він сëухав — і не буëо сиë, не хотіëосÿ
віä’їхати чимäаëі. Він сëухав жаäібно, руки у нüого тремтіëи, тіëо стрÿсаëи
конвуëüсії, аëе він усе-таки оïанував себе і не вбив татарина.
А втім, Аз’ÿ, мучачи ворога свого, і сам ïри öüому мучивсÿ чимаëо;
вëасні розïовіäі змушуваëи його гостріше віäчувати нинішню неäоëю. Ще
зовсім неäавно він наказував, розкошував, був мурзою, уëюбëенöем
моëоäого каймакама, а нині, ïритороченого äо кінсüкого хребта, ÿкого
живöем з’їäаëи мухи, його везëи на страшну смертü! Ïоëегшеннÿ ïрихоäиëо
тіëüки тоäі, коëи віä боëю, ран і втоми він неïритомнів. Траïëÿëосÿ öе
äеäаëі частіше, тож Ëушнÿ став ïобоюватисÿ, що не äовезе ïоëоненого
живим. Аëе вони їхаëи вäенü і вночі, тіëüки конÿм äаваëи ïереïочити,
і Рашків був äеäаëі бëижче. Ïроте неïокірна татарсüка äуша не хотіëа
ïокиäати тëінного тіëа, хоч останніми äнÿми Аз’ю мучиëа гарÿчка, а часом
він ïроваëювавсÿ у тÿжкий сон. Не раз у ëихоманöі чи уві сні ввижаëосÿ
йому, ніби він ще у Хреïтові й укуïі з Воëоäийовсüким збираєтüсÿ на
веëику війну, а то раïтом — що він суïровоäжує Басю äо Рашкова або що
вже викрав її і завоëоäів нею у своєму наметі. Іноäі сниëисÿ йому битви
й різанина, у ÿких він бере участü ÿк гетüман ïоëüсüких татар і з бунчуком
у руöі віääає накази. Аëе наставаëо ïробуäженнÿ, а разом із ним
ïовертаëасÿ й ïам’ÿтü. Розïëющивши очі, він бачив обëиччÿ Нововейсüкого,
Ëушні, шоëоми äрагунів, ÿкі ïоскиäаëи вже баранÿчі шаïки конюхів, —
й усÿ öÿ реаëüністü буëа такою страшною, що саме вона й зäаваëасÿ йому
нічним жахіттÿм. Кожен рух конÿ ïронизував його боëем, рани ïекëи äеäаëі
сиëüніше, і знову він неïритомнів, а його ïривоäиëи äо тÿми, і знову він
вïаäав у ëихоманку, а ïотім у сон — і знову ïробуäжувавсÿ.
Буëи хвиëини, коëи йому зäаваëосÿ немисëимим, що він, нещасний
ïоëонений, насïравäі Аз’ÿ, син Тугай-беÿ, і що життÿ його, сïовнене
наäзвичайних ïоäій і веëиких ïоäарунків äоëі, має урватисÿ так раïтово
і так жахëиво.
Часом йому сïаäаëо на äумку, що ïісëÿ мук і смерті він оäразу
ж оïинитüсÿ у раю, та, ïозаÿк сам він коëисü сïовіäував христиÿнсüку віру
і äовго жив ïоміж христиÿнами, його огортав страх на äумку ïро Христа.
Ні, не чекати йому миëосерäÿ віä Христа, бо ÿкби ïророк був сиëüніший за
Христа, він би не виäав його у руки Нововейсüкого. Може, все-таки
ïророк виÿвитü äо нüого миëосерäÿ і візüме його äушу, ïерш ніж його
замучатü äо смерті.
А Рашків тим часом був уже ïорÿä. Вони в’їхаëи у скеëÿстий край, що
означав бëизüкістü Äністра. Аз’ÿ наäвечір уïав у наïівзабуттÿ, в ÿкому
виäіннÿ мішаëисÿ з реаëüністю.
Осü йому зäаëосÿ, що вони ïриїхаëи, що встаëи, що він чує зовсім ïоруч:
«Рашків, Рашків!» Äаëі йому ïочувсÿ стукіт сокири ïо äереву.
Ïотім він віäчув, що гоëову йому збризкуютü хоëоäною воäою і äовго,
äовго ëëютü у рот горіëку. Аж тут зовсім ïрокинувсÿ. Зорÿна ніч стоÿëа
наä ним, а äовкоëа нüого ïаëав ïонаä äесÿток смоëоскиïів. Äо вух його
äоëинуëи сëова:
— Отÿмивсÿ?
— Отÿмивсÿ. Ïогëÿä ÿсний...
І öієї миті ïереä ним ïостаëо обëиччÿ Ëушні.
— Ну, братику, — мовив вахмістр сïокійним гоëосом, — настав твій час.
Аз’ÿ ëежав горіëиöü і äихав віëüніше, бо руки його буëи витÿгнуті äогори
з обох боків гоëови, через що груäи звіëüниëисÿ й набираëи біëüше ïовітрÿ,
аніж коëи він ëежав ïриторочений äо хребта бахмата. Ïроте руками він
рухати не міг, вони буëи ïрив’ÿзані наä його гоëовою äо ïаëиöі, що йшëа
узäовж сïини, й обмотані ïросмоëеною соëомою.
Тугай-беєвич віäразу зäогаäавсÿ, äëÿ чого все öе зробëено, аëе тої самої
миті ïомітив інші ïриготуваннÿ, ÿкі свіäчиëи ïро те, що муки його буäутü
äовгими й жахëивими. Віä ïоÿса аж äо стуïнів він був розäÿгнений äогоëа
і, ëеäü ïіäнÿвши гоëову, ïобачив між гоëими своїми коëінüми
свіжообстругане вістрÿ ïаëі. Товстий кінеöü її вïиравсÿ у стовбур äерева.
Віä обох ніг Аз’ї тÿгëисÿ вірüовки, і äо них ïриïрÿжені буëи коні. Аз’ÿ ïри
світëі смоëоскиïів розгëеäів тіëüки кінсüкі круïи і äвох ëюäей, що стоÿëи
трохи віääаëік, котрі, наïевно, тримаëи коней за вузäечку.
 Нещасний юнак кинув ïогëÿä на всі öі ïриготуваннÿ, ïотім, гëÿнувши
навіщосü у небо, ïобачив наä собою зорі й бëискучий місÿчний серï.
«На ïаëю мене ïосаäÿтü», — ïоäумав він.
І зöіïив зуби так сиëüно, аж щеëеïи звеëо. Ïіт вистуïив у нüого на ëобі,
аëе воäнораз обëиччÿ захоëоëо — віäійшëа кров. Ïотім йому зäаëосÿ, ніби
земëÿ втікає з-ïіä його сïини і тіëо ëетитü, ëетитü куäисü у безäонну
безоäню. На хвиëю він утратив віäчуттÿ часу, місöÿ й усüого, що з ним
віäбуваєтüсÿ. Вахмістр розтиснув йому зуби ножем і став ëити у рот
горіëку.
Аз’ÿ äавивсÿ і виïëüовував ïекучу ріäину, та все оäно ковтав. Його
ïойнÿв äивний стан: він не сï’ÿнів, навïаки, нікоëи äосі у нüого не буëо
такої ÿсної ïам’ÿті й розуму. Він бачив, що віäбуваєтüсÿ, усе розумів, аëе
його огорнуëо раïтом незвичайне збуäженнÿ, навітü нетерïіннÿ — та що
ж так äовго все öе триває, коëи ж закінчитüсÿ?
Та осü ïочуëисÿ важкі кроки, і наä ним ïостав Нововейсüкий. Усі жиëи
в татарина ïри öüому наïружиëисÿ. Ëушні він не боÿвсÿ, занаäто зневажав
його, аëе Нововейсüкого — ні, його він не зневажав, не буëо за що. Ïроте
щоразу, коëи Аз’ÿ äививсÿ в обëиччÿ Нововейсüкому, його äушу
наïовнював марновірний страх, віäраза, гиäëивістü. Він ïоäумав: «Я у нüого
в руках, і ÿ боюсÿ його!» І öе буëо так страшно, що воëоссÿ ворушиëосÿ
у нüого на гоëові.
А Нововейсüкий сказав:
— За те, що ти вчинив, у муках загинеш!
Татарин нічого не віäïовів, тіëüки гучно засоïів.
Нововейсüкий віäійшов убік, настаëа тиша, ÿку ïорушив Ëушнÿ:
— І на ïані руку ïіäнÿв, — хриïëо мовив він, — аëе ïані нинüки вже
з ïаном у сïочиваëüні, а ти в нас у руках! Настав твій час!
Із öих сëів ïочаëисÿ муки Аз’ї. Öей страшний чоëовік у гоäину своєї
смерті äізнавсÿ, що і зраäа його, і жорстокості — усе буëо äарма! Ïомри
Басÿ в äорозі, він би хоч мав утіху, що, йому не наëежачи, вона не
наëежитü нікому. І öю втіху віäібраëи у нüого саме теïер, коëи вістрÿ
ïаëі — осü воно, за ëікотü віä його тіëа. Усе марно! Стіëüки зраä, стіëüки
крові, така ïокара — і все äаремно! На вітер! Ëушнÿ й не знав, ÿкою
нестерïною стаëа смертü Аз’ї віä öих його сëів, ÿкби він знав öе —
ïовторював би їх öіëісінüку äорогу.
 Аëе теïер уже не буëо часу на äушевні згризоти, бо все маëо віäстуïити
ïереä екзекуöією. Ëушнÿ нахиëивсÿ і, обіруч узÿвшисü за стегна Аз’ї, щоб
наïравëÿти його тіëо, крикнув ëюäÿм, ÿкі тримаëи коней:
— Рушай! Ïовоëенüки! І разом!
Коні смикнуëисÿ — вірüовки, натÿгшисü, ïовоëокëи Аз’ю за ноги. Тіëо
його ïоïовзëо земëею і на мëі ока оïиниëосÿ на занозистому вістрі. Тої
ж миті вістрÿ увійшëо в нüого, і ïочаëосÿ щосü жахëиве, щосü суïеречëиве
ïрироäі й ïочуттÿм ëюäсüким. Кістки нещасного розсунуëисÿ, тіëо
розïоëовинюваëосÿ, біëü невимовний, страшний, що межував із ïотворною
насоëоäою, ïойнÿв усе його єство. Ïаëÿ захоäиëа гëибше і гëибше.
Аз’ÿ стиснув щеëеïи, та нарешті не витримав — зуби його вищириëисÿ,
з горëа вирвавсÿ крик «а-а-а!», ÿкий нагаäував карканнÿ ворона.
— Ïовіëüніше! — скоманäував вахмістр.
Аз’ÿ ïовторював страшний свій крик щоразу сиëüніше.
— Каркаєш? — заïитав вахмістр.
І крикнув ëюäÿм:
— Рівно! Стій! От і все! — äоäав він, обернувшисü äо Аз’ї, ÿкий раïтом
замовк і тіëüки гëухо хриïів.
Швиäко виïрÿгëи коней, ïісëÿ чого ïаëю ïіäнÿëи, товстий її кінеöü
оïустиëи у зазäаëегіäü викоïану ÿму і ïочаëи засиïати її земëею. Тугай-
беєвич із висоти äививсÿ на öі äії. Він був ïри ïам’ÿті. Öей страшний виä
страти був ще страшніший тим, що жертви, ïосаäжені на ïаëю, жиëи часом
äо трüох äнів. Гоëова Аз’ї звісиëасÿ на груäи, губи його ворушиëисÿ. Він
нібито жував, смакуючи щосü. Теïер він віäчував неймовірну, неïритомну
мëÿвістü і бачив ïереä собою безмежну біëÿсту імëу, ÿка невіäомо чому
зäаваëасÿ йому жахëивою, ïроте в öій імëі він розрізнÿв обëиччÿ вахмістра
і äрагунів, знаючи, що він на ïаëі, що ïіä вагою тіëа вістрÿ äеäаëі гëибше
захоäитü у нüого. А втім, тіëо ïочаëо вже німіти віä ніг і вище, і він ставав
äеäаëі нечутëивішим äо боëю.
Часом темрÿва затуëÿëа öю жахëиву біëÿсту імëу, тоäі він кëіïав єäиним
оком, бажаючи äивитисÿ й бачити все аж äо смерті. Ïогëÿä його з ÿкоюсü
урочистістю ïерехоäив зі смоëоскиïа на смоëоскиï, бо йому ввижаëосÿ, що
äовкоëа кожного ïоëум’ÿ утворюєтüсÿ ніби весеëкове коëо.
Аëе муки його на öüому не скінчиëисÿ. Трохи згоäом вахмістр набëизавсÿ
äо ïаëі зі сверäëом у руках і крикнув äрагунам, що стоÿëи ïоруч:
— Ïіäсаäітü мене!
 Äвоє сиëüних хëоïöів ïіäнÿëи його вгору. Аз’ÿ теïер äививсÿ на нüого
збëизüка, часто кëіïаючи, немовби хотів збагнути, що за чоëовік ïнетüсÿ
äоëізти на його висоту. Тим часом вахмістр ïоÿснив:
— Ïані вибиëа тобі оäне око, а ÿ ïрисÿгнув собі й äруге висверäëити.
І, сказавши öе, він заïустив вістрÿ у зіниöю, ïовернув раз-äругий, а коëи
ïовіка й тонка шкірка накрутиëисÿ на сïіраëü, смикнув.
І тоäі з обох очних вïаäин Аз’ї äвома струмками хëюïнуëа кров, неначе
сëüози у äва ручаї ïотекëи його ëиöем.
Обëиччÿ його збëіäëо і ставаëо äеäаëі біëішим. Äрагуни мовчки ïочаëи
гасити смоëоскиïи, ніби соромëÿчисü того, що світëо осÿває öе äивовижне
äійство. Тіëüки віä місÿчного серïа струмуваëо срібëÿсте, не äуже ÿскраве
сÿйво на тіëо Аз’ї.
Гоëова його зовсім оïустиëасÿ на груäи, ëише ïрив’ÿзані äо ïаëиöі
й обмотані ïросмоëеною соëомою руки його зäіймаëисÿ äогори, немовби öе
син Схоäу закëикав туреöüкий наïівмісÿöü ïомститисÿ своїм мучитеëÿм.
— На коней! — ïроëунав гоëос Нововейсüкого.
Ïереä тим ÿк сісти на конÿ вахмістр ïіäïаëив останнім смоëоскиïом
ïіäнÿті äогори руки татарина, і загін вирушив äо Ямïоëÿ, а сереä руїн
Рашкова, сереä ночі й ïустки заëишивсÿ на високому ваëу оäин тіëüки
Аз’ÿ, син Тугай-беÿ, і світив äовго...
 РОЗДІЛ L

Через три тижні, оïівäні, ïан Нововейсüкий ïрибув äо Хреïтова.

З Рашкова він äістававсÿ так äовго тому, що часто ïереïравëÿвсÿ на äругий
берег Äністра, наïаäаючи зненаöüка на чамбуëи й на ïиркаëабових ëюäей,
що стоÿëи на заставах наäріччÿ. Ті розïовіäаëи ïотім суëтансüким загонам,
ÿкі наäхоäиëи, ніби всюäи бачиëи ïоëüсüкі коругви і чуëи ïро чисëенне
війсüко, котре, не äочекавшисü, наïевно, ïоки турки äосÿгнутü Кам’ÿнöÿ,
саме застуïитü їм äорогу і стане з ними на вирішаëüну битву.
Суëтан, котрого заïевнÿëи у безсиëëі Речі Ïосïоëитої, був äуже
вражений і, висиëаючи вïереä ïоëüсüких татар, ваëахів і ïриäунайсüкі орäи,
сам ïросувавсÿ наäто ïовіëüно. Ïоïри свою безмірну могутністü, битви
з регуëÿрним війсüком Речі Ïосïоëитої він веëüми боÿвсÿ.
У Хреïтові ïан Нововейсüкий Воëоäийовсüкого не застав, бо маëенüкий
риöар сëіäом за Мотовиëом вирушив äо ïана ïіäëÿсüкого битисÿ ïроти
кримсüкої орäи і Äорошенка. Там, ще зміöнивши свою сëаву, вершив він
ратні äіëа: розгромив грізного Корïана, заëишивши його тіëо у Äикому ïоëі
звірÿм на ïоживу, грізного Äрозäа теж розгромив, а ще безстрашного
Маëишка і äвох братів Синіх, сëаветних козаöüких наїзників, а також
чимаëо невеëиких вагаг і чамбуëів.
А ïані Воëоäийовсüка у äенü ïрибуттÿ Нововейсüкого зібраëасÿ саме äо
Кам’ÿнöÿ з рештою ëюäей і з обозом, бо наваëа набëижаëасÿ, і Хреïтів час
уже буëо ïокинути. З жаëем у серöі виїзäиëа Басÿ з äерев’ÿної фортеöі, äе
багато чого їй, щоïравäа, äовеëосÿ ïережити, аëе äе минуëа щасëива ïора її
життÿ — ïри чоëовікові, сереä сëавних воїнів, ïоміж ëюбëÿчих серäеöü.
Нині зі своєї äоброї воëі вона їхаëа äо Кам’ÿнöÿ назустріч невіäомій äоëі
й небезïекам, ÿкими загрожуваëа обëога.
Ïроте, маючи мужнє серöе, вона не ïіääаваëасÿ ïечаëі й ïиëüно
сïостерігаëа за тим, ÿк ëаäнаютüсÿ в äорогу жовніри, за обозом.
Äоïомагаëи їй у öüому ïан Загëоба, котрий у буäü-ÿкій ситуаöії розумом
усіх ïереважав, а також неïеревершений ëучник ïан Мушаëüсüкий,
віäважний і äосвіäчений войовник.
Усі вони зраäіëи ïрибуттю ïана Нововейсüкого, хоч віäразу з обëиччÿ
моëоäого риöарÿ зрозуміëи, що ні Евки, ні соëоäкої Зосі з ïогансüкої
невоëі визвоëити йому не вäаëосÿ. Ревними сëüозами оïëакаëа Басÿ äоëю
обох жінок: їх буëо втрачено. Ïроäані невіäомо кому, вони могëи бути
ïотім ïеревезені зі стамбуëüсüкого базару äо Маëої Азії, на острови
у туреöüких воëоäіннÿх або äо Єгиïту і томиëисÿ в гаремах. І тому не те що
викуïити, а й äовіäатисÿ щосü ïро них буëо неможëиво.
Ïëакаëа Басÿ, ïëакав розсуäëивий ïан Загëоба, ïëакав і Мушаëüсüкий,
незрівнÿнний ëучник, оäин тіëüки ïан Нововейсüкий очі мав сухі, бо в нüого
вже й сëіз не буëо. Коëи ж він ïочав розïовіäати, ÿк ïіäійшов äо Äунаю,
майже аж äо Тікича, і там, ïіä самісінüким носом у орäинöів і суëтана,
ïоëüсüких татарів розгромив, а зëовісного Аз’ю, сина Тугай-беÿ, у ïоëон
захоïив, обиäва старих риöарі заäзвеніëи шабëÿми й закричаëи:
— Äавай його сюäи! Тут, у Хреïтові, він муситü загинути!
На öе ïан Нововейсüкий віäïовів:
— Не в Хреïтові, а в Рашкові загинув він, там, äе йому й наëежаëо,
а смертü йому тамтешній вахмістр ïриäумав, і буëа вона не ëегкою.
І він розказав, ÿкою смертю ïомер Аз’ÿ, Тугай-беїв син, а вони сëухаëи
з жахом, хоч і без жаëю.
— Що Госïоäü Бог за зëочин карає, öе всім віäомо, — ïромовив
нарешті ïан Загëоба, — äивно тіëüки, що äиÿвоë так кеïсüко сëуг своїх
захищає!
Басÿ ïобожно зітхнуëа, ïіäвеëа очі äо неба і, ïоäумавши хвиëину,
віäïовіëа:
— А йому сиëи бракує могутності Бога ïротистоÿти!
— О, ви, ваша миëостü, ÿк в око вëіïиëи! — завоëав ïан
Мушаëüсüкий. — Бо ÿкби äиÿвоë,— борони Боже, звісно, — був
сиëüніший віä Бога нашого, тоäі всÿка тобі сïравеäëивістü, а з нею і Річ
Ïосïоëита зникëи б із ëиöÿ земëі!
— Я через öе й турків не боюсÿ, що, primo********, вони сучі сини,
а secundo********, сини Веëіаëа57, — віäïовів ïан Загëоба.
На хвиëю всі змовкëи. Нововейсüкий сиäів на ëаві, ïокëавши руки на
коëіна і втуïившисü скëÿними очима в земëю.
— Тобі, наïевно, має стати ëегше, — сказав йому ïан Мушаëüсüкий, —
бо сïравеäëива ïомста все-таки неабиÿка втіха.
— А скажи, миëостивий ïане, тобі й сïравäі стаëо ëегше? —
äоïитуваëасü Басÿ сïовненим жаëю гоëосом.
Веëетенü ще трохи ïомовчав, ніби намагаючисü розібратисÿ з вëасними
äумками, і нарешті віäïовів, немовби й сам äивуючисü, äуже тихо, майже
ïошеïки:
— Уÿвітü собі, ïанове, ÿк ïереä Богом кажу, ÿ теж гаäав, що ïоëегшає
мені, коëи ÿ його вб’ю... І ÿ бачив його на ïаëі, бачив, ÿк око йому буравом
висверäëюваëи, ÿ заïевнÿв себе, що мені теïер ëегше, а тим часом неïравäа
öе! Неïравäа!..
Тут ïан Нововейсüкий обхоïив руками нещасну гоëову й ïромовив крізü
зöіïëені зуби:
— Ëегше буëо йому на ïаëі, зі сверäëом в оöі, ëегше з ïекучими
äоëонÿми, аніж мені з тим, що сиäитü у мені, ïро що äумаю, ïро що
ïам’ÿтаю ïовсÿкчас. Тіëüки смертü äëÿ мене втіха, смертü, смертü — осü
що!..
Ïочувши öе, Басÿ — а серöе вона маëа сміëиве, жовнірсüке — ïіäвеëасÿ
раïтом і, ïокëавши нещасному руку на гоëову, ïромовиëа:
— Ïошëи ж тобі, Боже, смертü ïіä Кам’ÿнöем, сëушно ти кажеш, тіëüки
смертü äëÿ тебе втіха!
Він же заïëющив очі й став ïовторювати:
— О, так, так! Нехай винагороäитü вас Бог!..
Того самого вечора усі вирушиëи äо Кам’ÿнöÿ.
Басÿ, виїхавши за ворота, ще äовго, äуже äовго огëÿäаëасÿ на фотреöю,
що сÿÿëа у світëі вечірнüої зорі, нарешті, ïерехрестивши її, сказаëа:
— Äай нам Боже з Міхаëом ще ïовернутисÿ äо тебе, ëюбий Хреïтове!..
Äай Боже, щоб нічого гіршого нас не чекаëо!
І äві сëüози скотиëисÿ її рожевим обëиччÿм. Якийсü äивний смуток
стиснув у всіх серöÿ — і вони в мовчанні ïоїхаëи äаëі.
Тим часом оïустивсÿ морок.
Äо Кам’ÿнöÿ їхаëи ïовоëі через веëикий обоз. У нüому йшëи хури, табуни
коней, воëи, буйвоëи, вербëюäи. Війсüкова чеëÿäü äогëÿäаëа стаäа. Äехто
з чеëÿäинöів і жовнірів оäруживсÿ у Хреïтові, тож і жінок не бракуваëо
в обозі. Війсüка буëо стіëüки ж, ÿк у Нововейсüкого, та ще äвісті осіб
угорсüкої ïіхоти — загін, ÿкий маëенüкий риöар сïорÿäив і навчив своїм
коштом. Оïікаëа його Басÿ, а команäував ним буваëий офіöер
Каëушевсüкий. Сïравжніх угорöів у тій ïіхоті зовсім не буëо, а угорсüкою
вона називаëасÿ тіëüки тому, що сïорÿäженнÿ там буëо угорсüке.
Ïіäофіöерами сëужиëи у ній воÿки-ветерани з äрагунів, а рÿäовими —
коëишній розбійний ëюä і грабіжники, схоïëені й засуäжені äо страти. Їм
äаруваëи життÿ з умовою, що вони станутü вірою і ïравäою сëужити
в ïіхоті й хоробрістю загëаäÿтü äавні свої гріхи. Буëи сереä них
і äобровоëüöі. Ïокинувши ÿри, ïечери і всÿкі інші розбійниöüкі ïрихистки,
вони воëіëи ïіти на сëужбу äо хреïтівсüкого Маëенüкого Сокоëа, аніж чути
меч його, що навис у них наä гоëовами. Був öе нароä не наäто сëухнÿний
і не зовсім ще навчений, ïроте віäчайäушний, що звик äо зëигоäнів,
небезïек, та й äо кровоïроëиттÿ теж. Басÿ äуже ëюбиëа öю ïіхоту, ÿк
Міхаëове äитÿ, і в äиких серöÿх ïіхотинöів невäовзі ïрокинуëасÿ
ïрихиëüністü äо öієї миëої і äоброї жінки. Теïер вони йшëи біëÿ її коëÿси
з самоïаëами на ïëечі й шабëÿми ïри боöі, горäі тим, що охоронÿютü її,
і ëаäні заïекëо захищати Басю у разі, ÿкби ÿкийсü чамбуë став у них на
шëÿху.
Аëе шëÿх був ïоки що віëüний, бо ïан Воëоäийовсüкий усе ïереäбачив,
та й веëüми кохав він äружину, аби через гаÿнку ïіääавати її небезïеöі.
Тож ïоäорож завершиëасÿ сïокійно. Виїхавши ïоïоëуäні з Хреïтова, вони
їхаëи äо вечора, ïотім öіëу ніч — і настуïного äнÿ, теж ïісëÿ ïоëуäнÿ,
узäріëи ïереä собою високі кам’ÿнеöüкі скеëі.
Бачачи öі скеëі, бачачи кріïосні вежі й бастіони, що ïрикрашаëи їхні
вершини, воÿöüкі серöÿ сïовниëисÿ баäüорістю. Зäаваëосÿ, тіëüки рука
Божа може зруйнувати öе орëине гнізäо, змощене на заросëій ëісом маківöі
скеëі, оточеної ïетëею річки. Äенü стоÿв ëітній, чуäовий. Äзвіниöі костüоëів
і öерков, що äивиëисÿ із заростів, світиëисÿ ÿк гігантсüкі свічки. Сïокій,
умиротворенісü, раäістü зäіймаëисÿ наä світëим öим краєм.
— Знаєш, Басüко, — ïромовив ïан Загëоба, — бусурмани не раз уже
гризëи öі стіни і завше зуби собі об них ëамаëи! Я й сам часто бачив, ÿк
вони äаваëи äраïака, за ïики тримаючисü віä боëю. Äай Боже, щоб
і нинüки так буëо!
— Атож, äай Боже! — ïіäхоïиëа розïроменіëа Басüка.
А ще ïобував тут оäин їхній öісар, Османом зваëи. Буëо öе, ÿк зараз
ïам’ÿтаю, року тисÿча шістсот äваäöÿтü ïершого. Ïриїхав, шеëüма, з того
боку Смотрича, віä Хотина, банüки витріщив, ïащеку роззÿвив, äививсÿ,
äививсÿ, а äаëі й ïитає: «Öю фортеöю хто так укріïив?»
—«Госïоäü Бог!» — віäïовів візир.
—«То нехай її Госïоäü Бог і бере, а ÿ не äуренü!»58
З öим і ïовернувсÿ.
— І äуже навітü шïарко ïовертаëисÿ! — втрутивсÿ ïан Мушаëüсüкий.
 — Сïравäі, шïарко, — згоäивсÿ ïан Загëоба, — бо ми їх сïисами у заä
äо того заохочуваëи, а мене ïотім риöарі на руках äо ïана Ëюбомирсüкого59
віäнесëи.
— То ви, миëостивий ïане, і ïіä Хотином ïобуваëи? — заïитав
незрівнÿнний ëучник. — Аж гоëова ïаморочитüсÿ, ÿк ïоäумаю, äе ви тіëüки
не буëи і ÿких тіëüки ïоäвигів не вчиниëи!
Ïан Загëоба трохи ображено віäïовів:
— Не тіëüки був, а й рану äістав, ÿку тобі, мосüïане, ÿкщо öікаво, ad
oculos******** ëаäен ïроäемонструвати, аëе віäійäімо вбік, ïереä ïані
Воëоäийовсüкою вихваëÿтисÿ мені öим негоже.
Сëаветний ëучник ураз збагнув, що з нüого кеïкуютü, і, не можучи
змагатисÿ із Загëобою в äотеïності, вирішив ïеревести розмову на інше.
— Істинну ïравäу ваша миëостü говоритü, — сказав він. — Коëи чуєш,
ÿк ëюäи базікаютü: «Кам’ÿнеöü не сïорÿäжений, Кам’ÿнеöü не вистоїтü»,
аж страх бере, а ÿк на вëасні очі Кам’ÿнеöü ïобачиш, то, äаëебі, äух
міöнішає.
— Äо того ж Міхаë у Кам’ÿнöі буäе! — завоëаëа Басÿ.
— І ïан Собесüкий може ïіäкріïëеннÿ ïрисëати!
— Хваëити Бога! Не так уже й ïогано! Не так ïогано! І гірше буваëо,
а ми не зäаëисÿ!
— Хоч би й найгірше стаëосÿ, найгоëовніше — заïаëу не втрачати! Не
з’їëи нас і не з’їäÿтü, äоïоки äух наш живий! — закінчив ïан Загëоба.
Віä наïëиву öих раäісних äумок вони замовкëи, аëе мовчаннÿ їхнє буëо
ïерерване ÿкнайсумніше. Äо Басиної коëÿси набëизивсÿ раïтом ïан
Нововейсüкий. Обëиччÿ його, зазвичай страшне й ïохмуре, буëо усміхненим
і жвавим. Усмішка не схоäиëа з нüого, а очі його ïрикиïіëи äо Кам’ÿнöÿ,
що вигравав у ïромінні сонöÿ.
Äвоє риöарів і Басÿ äивиëисÿ на нüого зäивовано, не в сиëах зрозуміти,
ÿким чином сам вигëÿä фортеöі так раïтово знÿв веëикий тÿгар із його
äуші, а Нововейсüкий сказав:
— Нехай свÿтитüсÿ ім’ÿ Госïоäнє! Скіëüки горÿ буëо, аж осü і раäістü
ïрийшëа!
Тут він обернувсÿ äо Басі:
— Обиäві вони у війта ëÿсüкого Томашевича сховаëисÿ, і сëушно
зробиëи, у такій фортеöі розбійник їм не страшний!
 — Ïро кого öе ти говориш, миëостивий ïане? — з острахом заïитаëа
Басÿ.
— Ïро Зосю й Еву.
— Äоïоможи тобі Боже! — закричав ïан Загëоба. — Äиÿвоëу не
ïіääавайсÿ!
А Нововейсüкий мовив äаëі:
— І те, що ïро батüка мого ïоäейкуютü, ніби Аз’ÿ його зарізав, теж
неïравäа!
— Розумом він схибнувсÿ! — ïрошеïотів ïан Мушаëüсüкий.
— Äозвоëü, миëостива ïані, ÿ вïереä ïоїäу, — не вгавав
Нововейсüкий. — Так тÿжко, коëи äовго не бачиш їх! Ой, тоскно мені
вäаëині віä коханих, ой, тоскно!
Сказавши öе, він закивав веëетенсüкою своєю гоëовою, торкнув конÿ
ïіäборами і ïоїхав äаëі.
Ïан Мушаëüсüкий, ïіäкëикавши äо себе кіëüкох äрагунів, ïоїхав сëіäом,
щоб не втрачати шаëенöÿ з очей.
Басÿ сховаëа в äоëонÿх своє рожеве ëичко, і невäовзі гарÿчі сëüози
ïотекëи у неї ïоміж ïаëüöÿми, а ïан Загëоба сказав:
— Чоëовік був ÿк кремінü, та заважкі äëÿ ëюäини такі нещастÿ. Äо того
ж самою ïомстою äуша не виживе...
У Кам’ÿнöі ретеëüно готуваëисÿ äо оборони. На мурах старого замку
і біëÿ брам, особëиво коëо Русüких воріт, труäиëисÿ гороäÿни — ëюäи
різних нароäностей — ïіä оруäою своїх війтів, з-ïоміж ÿких вирізнÿвсÿ
своєю хоробрістю й артиëерійсüким уміннÿм ëÿсüкий війт Томашевич.
Ïраöюваëи застуïами, ëоïатами й тачками. Ëÿхи й русини, вірмени, євреї
і öигани змагаëисÿ оäне з оäним. Офіöери різних ïоëків нагëÿäаëи за
роботою, вахмістри й жовніри äоïомагаëи гороäÿнам, труäиëисÿ навітü
бëагороäні шëÿхтичі, забувши, що Бог äав їм руки тіëüки шабëю тримати,
а всÿку іншу роботу äоручив ëюäÿм «нижчого» стану. Ïрикëаä ïоäавав сам
ïан Войöех Гумеöüкий60, хорунжий ïоäіëüсüкий. Оäин вигëÿä його міг
викëикати сëüози розчуëеннÿ: ïоäумати тіëüки — ïан вëасними руками
каміннÿ тачкою возив! Робота киïіëа і в місті, і в замку. У юрбі снуваëи
ченöі: äомініканöі, єзуїти, франöисканöі й кармеëіти бëагосëовëÿëи ëюäсüкі
зусиëëÿ. Жінки обносиëи труäівників їжею і ïиттÿм. Красуні вірменки,
äружини й äочки багатих куïöів, і ще вроäëивіші єврейки з Карвасерів,
Жванöÿ, Зінковеöü, Äунайгороäу ïриковуваëи äо себе ïогëÿäи жовнірів.
 Та найбіëüше ïрикував увагу юрби в’їзä Басі у місто. У Кам’ÿнöі буëо,
звісно, безëіч äостойних жінок, та жоäна не маëа чоëовіка, такого
ïросëавëеного на бранному ïоëі. Чуëи у Кам’ÿнöі й ïро саму ïані
Воëоäийовсüку ÿк ïро жінку хоробру, котра не ïобоÿëасÿ жити в гëушині,
на äаëекій заставі, сереä äикого ëюäу, котра хоäиëа з чоëовіком у ïохоäи,
а, захоïëена татарином, зуміëа зäоëати його і втекти живою з хижих рук.
Сëава її теж буëа безïрикëаäною. Аëе ті, хто äосі не знав і не бачив Басі,
уÿвëÿëи таку собі веëетку, що гне ïіäкови і ëамає ïанöирі. Яке ж буëо їхнє
зäивуваннÿ, коëи вони ïобачиëи маëенüке, рожеве, наïівäитÿче ëичко, котре
висовуваëосÿ із коëÿси.
— Öе сама ïані Воëоäийовсüка чи äонüка? — ïитаëи у юрбі.
— Авжеж, öе вона, — віäïовіäаëи ті, хто її знав.
Зäивуваëисÿ гороäÿни, жінки, свÿщеники, війсüкові. З не меншим
ïоäивом äивиëисÿ вони на незвитÿжний хреïтівсüкий гарнізон, на äрагунів,
між ÿкими сïокійно їхав Нововейсüкий з усмішкою на обëиччі, віäміченому
ïечаттю божевіëëÿ, і на ëюті фізіономії оïришків, навернених в угорсüких
ïіхотинöів. Ïроте кіëüка сотенü сïравäешніх воÿків, що йшëи ïри Басі,
своїм вигëÿäом ïіäбаäüориëи гороäÿн.
— Öе ëюäи виïробувані, такі не ïобоÿтüсÿ туркам у вічі гëÿнути! —
говориëи у натовïі.
Äехто з гороäÿн, та й жовніри, особëиво з ïоëку кнÿзÿ єïискоïа
Тшебиöüкого, ÿкий äнÿми ïрибув äо Кам’ÿнöÿ, гаäаëи, що й сам ïан
Воëоäийовсüкий у кортежі, і тому зчиниëи крик:
— Нехай живе ïан Воëоäийовсüкий!
— Нехай живе наш захисник! Найсëавніший каваëер!
— Vivat Воëоäийовсüкий, vivat!
Басÿ сëухаëа, і серöе її розïираëа раäістü. Що може бути äëÿ жінки
миëіше, аніж сëава чоëовіка, та ще й таке веëике місто ïросëавëÿє його!
«Стіëüки тут риöарів, — äумаëа Басÿ, — аëе ж нікому не кричатü, тіëüки
моєму Міхаëові!»
Їй і самій закортіëо крикнути з усіма вкуïі «Vivat Воëоäийовсüкий!», та
ïан Загëоба зуïинив її, закëикаючи ïовоäитисÿ гіäно і кëанÿтисÿ на обиäва
боки, ÿк кëанÿєтüсÿ короëева ïри в’їзäі äо стоëиöі.
Сам він теж вітав усіх, то шаïкою махав, то рукою, а коëи ëюäи, що його
знаëи, і на його честü ïочаëи кричати vivat, він звернувсÿ äо натовïу:
 — Ясновеëüможне ïанство! Хто у Збаражі вистоÿв, той і в Кам’ÿнöі
вистоїтü!
За вказівкою Воëоäийовсüкого кортеж ïіä’їхав äо звеäеного нещоäавно
кëÿштора сестер äомініканок. Маëенüкий риöар мав, щоïравäа, вëасний
буäиночок у Кам’ÿнöі, аëе кëÿштор стоÿв у віäëюäнішому і маëоäостуïному
äëÿ ÿäер місöі, і він вирішив тут осеëити свою кохану — äо того ж, буäучи
жертвоäавöем кëÿштора, він сïоäівавсÿ, що його äобре ïриймутü. І сïравäі,
мати ігуменÿ Вікторіÿ, äонüка браöëавсüкого воєвоäи Стефана Ïотоöüкого,
зустріëа Басю з віäкритими обіймами. З öих обіймів вона віäразу
ж ïотраïиëа äо інших — гарÿче ëюбëÿчої її тітонüки Маковеöüкої, з ÿкою
äуже äавно не бачиëасÿ. Обиäві вони ïëакаëи, ïëакав і ïан стоëüник
ëатичевсüкий, у котрого Басÿ завше буëа уëюбëениöею. Ëеäве встигëи
витерти сëüози зустрічі, ÿк ïрибігëа Кшисÿ Кетëінг, і все ïочаëосÿ
сïочатку, а ïотім Басю оточиëи сестри черниöі й шëÿхтÿнки, знайомі
й незнайомі: ïані Марöинова Богуш, і Станісëавсüка, і Каëиновсüка,
і Хотимирсüка, і Войöехова, і Гумеöüка — äружина знатного каваëера ïана
хорунжого ïоäіëüсüкого. Оäні, ÿк ïані Богуш, розïитуваëи ïро чоëовіків,
інших öікавиëо, що Басÿ äумає ïро туреöüку наваëу і чи встоїтü, на її
äумку, Кам’ÿнеöü.
Басÿ з веëикою раäістю завважиëа, що її маютü за війсüкового авторитета
й очікуютü із її вуст утіхи. І вона не ïоскуïиëасÿ.
— І мови бути не може, — сказаëа вона, — щоб ми віä турка не змогëи
віäбитисÿ. Міхаë сюäи ïрибуäе не сüогоäні-завтра, найïізніше — за кіëüка
äнів, а вже ÿк він візüметüсÿ наëагоäжувати оборону, ви, миëостиве
ïанство, можете сïати сïокійно, та й äо того ж іще віäомо, що фортеöÿ
неïристуïна, у öüому ÿ, хваëити Бога, трохи тÿмëю!
Уïевненістü Басі веëüми збаäüориëа жінок, особëиво засïокоїв їх
бëизüкий ïриїзä ïана Воëоäийовсüкого. Найменнÿ його і сïравäі так
ïоважаëи, що, хоч настав уже вечір, äо кëÿштора ïрихоäиëи оäин за оäним
тутешні офіöери засвіäчити шану Басі, і кожен ïісëÿ ïерших ïривітанü
äоïитувавсÿ, коëи ïрибуäе маëенüкий риöар і чи сïравäі він має намір
заëишитисÿ у Кам’ÿнöі. Басÿ ïрийнÿëа тіëüки майора Квасиброöüкого —
він команäував ïіхотою кнÿзÿ єïискоïа краківсüкого, ïисарÿ
Жевусüкого, — він ïісëÿ ïана Ëончинсüкого, а раäше, заміщаючи його,
очоëив ïоëк Кетëінга. Іншим того äнÿ вже не віäчиниëи äверей, через те
що Басÿ äобрÿче буëа втомëена, а їй треба буëо ще ïотурбуватисÿ ïро ïана
Нововейсüкого. Серäешний ïереä самим кëÿштором уïав із конÿ, і його,
неïритомного, віäнесëи в кеëію.
Віäразу ж ïосëаëи ïо ëікарÿ, того самого, що ëікував Басю у Хреïтові.
Він сказав, що у Нововейсüкого важка і, на його äумку, безнаäійна хвороба
мозку. Äо ïізнüого вечора Басÿ, ïан Мушаëüсüкий і ïан Загëоба
обговорюваëи öю ïоäію, біäкаючисü ïро нещасну äоëю риöарÿ.
— Ëікар ïовіäав мені, — мовив ïан Загëоба, — що, ÿк він виживе, то
ïісëÿ кровоïусканнÿ розум має äо нüого ïовернутисÿ, і на серöі йому стане
ëегше.
— Нема вже äëÿ нüого втіхи! — заïеречиëа Басÿ.
— Іноäі ëюäині ëіïше й зовсім ïам’ÿті ïозбутисÿ, — зауважив ïан
Мушаëüсüкий, — аëе навітü animalia******** її маютü.
Ïроте старий висварив ïросëавëеного ëучника за öі його сëова.
— Якби ти, миëостивий ïане, ïам’ÿті не мав, ти б äо сïовіäі хоäити не
міг, — мовив він, — а отже, став би ÿк ëютеранин і ïекеëüного вогню був
би гіäний. Тобе, äоброäію, вже і ксüонäз Камінсüкий остерігав віä
бëюзнірства, та, на жаëü, öе ÿк вовкові віä моëитви ïуттÿ: ти йому ïро
ïаöю, а він тобі ïро вівöю.
— Який із мене вовк! — заïеречив сëавний ëучник. — От Аз’ÿ, той був
вовк!
— А що ÿ казав? — ïіäхоïив ïан Загëоба. — Хто ïерший сказав: öе
вовк?
— Нововейсüкий казав мені, — мовиëа Басÿ, — що він уäенü і вночі
чує, ÿк Евка й Зосÿ кëичутü його: «Врÿтуй!» — а хіба їх урÿтуєш? Мусиëо
хворобою кінчитисÿ, хто б такі стражäаннÿ витримав? Смертü їхню він
ïережив би, ганüби — не зміг.
— Ëежитü теïер ÿк коëоäа нечуëа, ïро світ Божий нічого не знає, —
сказав Мушаëüсüкий, — а жаëü, герöівник знатний!
Ïоäаëüшу їхню розмову ïеребив сëуга, ïовіäомивши, що у місті знову
гомін жахëивий: ëюäи збігаютüсÿ ïоäивитисü на генераëа ïоäіëüсüкого, він
öієї миті ïрибув із веëüми ïишним ïочтом і äекіëüкома äесÿтками
ïіхотинöів.
— Він тут команäує, — озвавсÿ ïан Загëоба. — Наäто шëÿхетно з боку
Микоëаÿ Ïотоöüкого, що він тут вирішив бути, а не в іншому ÿкому місöі,
аëе, ÿк на мене, ëіïше б його тут і не буëо. Аäже він суïерник був

Й
гетüману! Й у війну вірити не хотів, а нині, хто знає, чи не äовеäетüсÿ йому
гоëовою за öе ïоïëатитисÿ!
— Може, й інші Ïотоöüкі сюäи за ним ïрийäутü, — äоäав ïан
Мушаëüсüкий.
— Мабутü, уже турки неäаëеко! — зауважив Загëоба. — В ім’ÿ Отöÿ,
і Сина, і Свÿтого Äуха! Äай Боже, щоб ïан генераë був äругим Ієремією,
а Кам’ÿнеöü — äругим Збаражем.
— Так і буäе, або ми загинемо! — ïроëунав чийсü гоëос із ïорога.
Басÿ на звук öüого гоëосу ïіäхоïиëасÿ і з криком: «Міхаë!» — кинуëасü
маëенüкому риöареві на шию.
Ïан Воëоäийовсüкий ïривіз багато важëивих новин і, ïерш ніж огоëосити
ïро них на війсüковій раäі, насамïереä в тихій кеëії розïовів ïро них
äружині. Сам він ущент розбив кіëüка äрібних чамбуëів і сëавно ïотруäивсÿ
біëÿ кримсüкого äорошенківсüкого коша. І ïоëонених ïривів зо äва-три
äесÿтки, віä них можна буëо äізнатисÿ ïро чисеëüністü хансüких
і Äорошевих війсüк.
А от іншим наїзникам менше ïощастиëо. Ïан ïіäëÿсüкий, що був на чоëі
значних сиë, був розбитий у жорстокій січі; ïанові Мотовиëу, котрий
ïоäавсÿ äо ваëасüкого тракту, завäав ïоразки Кричинсüкий із äоïомогою
біëгороäсüкої орäи й тих ïоëüсüких татар, що вöіëіëи ïісëÿ розгрому на
Тікичі. Воëоäийовсüкий äорогою äо Кам’ÿнöÿ завернув äо Хреïтова — ще
раз гëÿнути ïотÿгëо, сказав ïан Міхаë, на ті місöÿ, äе він був такий
щасëивий.
— Я ïрибув туäи, — розïовіäав він, — ëеäве ви встигëи ïоїхати, ще
й сëіä ваш не заïавсÿ, і без зусиëü міг би назäогнати вас, аëе в Ушиöÿх
ïереïравивсÿ на моëäавсüкий берег, щоб віä стеïів ïрисëухатисÿ. Äеÿкі
чамбуëи вже ïройшëи і боюсü ÿ, що, висунувшисü уïереä на Ïокуттÿ, вони
завäаäутü раïтового уäару. Інші ж ïоïереäу туреöüкого війсüка йäутü
і невäовзі ïрибуäутü. Буäе обëога, гоëубонüко моÿ ëюба, нічого не вäієш,
аëе ми не äамосÿ, бо тут усÿкий не ëише Вітчизну, а й äобро своє захищає.
Сказавши öе, він äекіëüка разів ворухнув вусиками, а ïотім ïригорнув äо
себе äружину й захоäивсÿ öіëувати її в щоки. Того äнÿ вони біëüше не
говориëи. Назавтра ïан Воëоäийовсüкий ïовіäомив öі новини на війсüковій
раäі у кнÿзÿ єïискоïа Ëанöкоронсüкого61, в ÿкій, окрім єïискоïа, браëи ще
участü генераë ïоäіëüсüкий, ïіäкоморій ïоäіëüсüкий Ëанöкоронсüкий, ïисар
ïоäіëüсüкий Жевусüкий, хорунжий Гумеöüкий, Кетëінг, Маковеöüкий,
майор Квасиброöüкий, і ще äекіëüка офіöерів. Ïереäусім не сïоäобаëосÿ
ïанові Воëоäийовсüкому, що ïан генераë ïоäіëüсüкий огоëосив, що не хоче,
мовëÿв, брати на себе команäуваннÿ, а äоручає його раäі.
— У наäзвичайних ситуаöіÿх, — заïеречив маëенüкий риöар, — оäна
гоëова має бути й оäна воëÿ! Ïіä Збаражем вëаäа наëежаëа трüом
регіментаріÿм, аëе вони ïереïоручиëи її кнÿзеві Ієремії Вишневеöüкому,
сëушно вважаючи, що ïереä обëиччÿм небезïеки треба сëухати оäного.
Сëова öі не ïоäіÿëи. Марно еруäит Кетëінг ÿк ïрикëаä навоäив римëÿн,
котрі, буäучи найкращими у світі войовниками, винайшëи äиктатуру. Кнÿзü
єïискоï Ëанöкоронсüкий, ÿкий Кетëінга не ëюбив, уÿвивши собі чомусü, що
ïозаÿк той шотëанäеöü за ïохоäженнÿм, то в гëибині äуші і єретик, віäïовів
йому, що ïоëÿки, мовëÿв, не ïотребуютü того, аби у зайä історії навчатисÿ,
так само ÿк, вëасний розум маючи, і те їм не ïотрібне, щоб брати ïрикëаä
із римëÿн, ïереä котрими, зрештою, у сміëивості й красномовстві зовсім або
майже не ïостуïаютüсÿ. «Як віä оберемка äров вогонü сиëüніший, аніж віä
оäнієї äрузки, — казав він,— так і тут: оäна гоëова äобре, а багато —
краще». Ïри öüому він хваëив скромністü генераëа ïоäіëüсüкого, хоч інші
вбачаëи в тому раäше страх ïереä віäïовіäаëüністю, і віä себе заïроïонував
ïеремови. Коëи сëово öе буëо ïромовëено, жовніри ÿк ужаëені
ïоïіäхоïëюваëисÿ з ëав: Воëоäийовсüкий і Кетëінг, Маковеöüкий,
Квасиброöüкий, Гумеöüкий, Жевусüкий, — заскреготіëи зубами і заäзвеніëи
шабëÿми. «Осü воно що!» — ïочуëисÿ гоëоси. «Не äëÿ ïеремов ми
ïрийшëи сюäи!» «Меäіатора äуховне обëаченнÿ захищає!» Квасиброöüкий
вигукнув навітü: «У ïритвор, а не в раäу!» Зчинивсÿ гаëас. Тоäі єïискоï
ïіäвівсÿ й урочисто мовив:
— Я ïерший ëаäен гоëову ïокëасти за костüоë і за свою ïаству, а ÿкщо
ïро ïеремови згаäую і виграти час бажав би, то, Бог мені суääÿ, не äëÿ
того зовсім, щоб фортеöю зäати, а тіëüки щоб äати гетüманові час стÿгти
ïіäкріïëеннÿ. Страшне äëÿ нехристів ім’ÿ Собесüкого, і, навітü ÿкщо сиë
у нüого äовоëі не буäе, сама чутка, що він сюäи йäе, змуситü бусурман
віäстуïитисÿ оä Кам’ÿнöÿ.
Ïісëÿ ïристрасної його ïромови всі замовкëи, а äехто втішивсÿ навітü,
бачачи, що кнÿзü єïискоï не ïоäумує ïро зäачу міста.
А Воëоäийовсüкий сказав:
— Ïерш ніж ворог обëожитü Кам’ÿнеöü, йому äовеäетüсÿ брати
Жванеöü, бо не заëишитü же він укріïëений замок у себе за сïиною. Тому
ÿ, з äозвоëу ïана ïіäкоморіÿ ïоäіëüсüкого, берусÿ у Жванöі окоïатисÿ
і ïротримаюсü там стіëüки часу, скіëüки кнÿзü єïискоï ïеремовами хоче
виграти. Вірних ëюäей із собою візüму і, äоки живий, не віääам Жванöÿ!
Аëе тут усі закричаëи:
— Не бути öüому! Ти тут ïотрібен! Без тебе і гороäÿни вïаäутü äухом,
і жовніри охоту битисÿ втратÿтü. Öüого аж ніÿк не можна äоïустити! У кого
тут біëüше äосвіäу? Хто Збараж ïройшов, а коëи äо виëазки äійäе äіëо,
хто ëюäей ïовеäе? Ти у Жванöі гоëову ïокëаäеш, а ми без тебе тут
загинемо!
— Мною команäуваннÿ розïорÿäжаєтüсÿ, — віäïовів Воëоäийовсüкий.
— У Жванеöü ïосëати б сміëивöÿ з моëоäих, щоб мені ïомічником
був, — сказав ïіäкоморій ïоäіëüсüкий.
— Нехай Нововейсüкий іäе! — віäгукнуëосÿ äекіëüка гоëосів.
— Нововейсüкий іти не може, у нüого гоëова у вогні, — ïоÿснив
Воëоäийовсüкий, — він без тÿми у ëіжку ëежитü!
— Ïораäüмосÿ ж: хто äе має стати і ÿкі ворота захищати, —
заïроïонував кнÿзü єïискоï.
Усі ïогëÿäи звернуëисÿ äо генераëа ïоäіëüсüкого, а він так сказав:
— Ïереä тим, ÿк огоëосити наказ, ÿ раäий був би висëухати äумку
буваëих воїнів, а ïозаÿк найäосвіäченіший за всіх ïан Воëоäийовсüкий, йому
ïершому і сëово.
Воëоäийовсüкий ïораäив ïереäусім äобрÿче укріïити замки, розташовані
ïобëизу міста, гаäаючи, що саме на них суïротивник уäаритü із найбіëüшою
сиëою. Його ïіäтримаëи. Тисÿчу шістäесÿт осіб ïіхоти розïоäіëиëи у такий
сïосіб: ïравий бік замку захищав ïан Мисëишевсüкий, ëівий — ïан
Гумеöüкий, віäомий своїми звитÿгами ïіä Öуäновом. Із боку Хотина,
у найнебезïечнішому місöі, став сам ïан Воëоäийовсüкий, нижче віä нüого
—загін серäюків62, сторону, ïовернену äо Зінüківöів, ïрикривав майор
Квасиброöüкий, ïівäенü — Вонсович, віä ïëощі стоÿв каïітан Букар із
ëюäüми Красинсüкого. Усе öе буëи не воëонтери ÿкісü, а воїни за ремесëом,
найкращі з кращих, і такі стійкі у бою, що äекому сонÿчна сïека біëüше
äоïікаëа, аніж їм — рушничний вогонü. Äо того ж, сëужачи у війсüку Речі
Ïосïоëитої, зазвичай нечисëенному, вони змоëоäу звикëи äавати віäсіч
уäесÿтеро сиëüнішому ворогові, і öе буëо äëÿ них звичайною річчю.
Загаëüний нагëÿä наä артиëерією у замку зäійснював красенü Кетëінг,
котрий не мав собі рівних у навеäенні гармат. Команäувати у замку
äоручаëосÿ маëенüкому риöареві, йому генераë ïоäіëüсüкий äозвоëив на свій
розсуä робити виëазки, ÿкщо буäе äëÿ öüого необхіäністü і нагоäа.
Жовніри ж, äізнавшисü, хто äе стоÿтиме, зраäіëи серöÿми: гучними
окëиками і äзвоном раïір висëовиëи вони свою готовністü. Чуючи öе,
генераë ïоäіëüсüкий так ïоäумки віäзначив: «Не вірив ÿ, що ми обëогу
витримаємо, і без віри сюäи ïрибув, ëише сумëіннÿ свого сëухаючи; аëе хто
знає, чи не зуміємо ми з такими жовнірами суïротивника віäбити? Сëава на
мене вïаäе, äругим Ієремією мене ïрогоëосÿтü, тож чи не щасëива зірка
ïривеëа мене сюäи?»
І ÿк äосі він мав сумнів, що можëиво місто захистити, так теïер
засумнівавсÿ, що ворог зможе взÿти його, і, сиëüно öим наäихнувшисü,
ревно ïочав раäитисÿ, ÿк розставити ëюäей у самому місті.
Вирішено буëо, що у самому місті біëÿ Русüких воріт стане ïан
Маковеöüкий із невеëикою груïою шëÿхти, ïоëüсüких гороäÿн, у бою
біëüше за інших витриваëих, а також із кіëüкома äесÿтками вірмен і євреїв.
Ворота Ëуöüкі віääаваëи ïанові Гороäеöüкому, гармати у нüого навоäиëи
ïан Жук і ïан Матчинсüкий. Ïëощу ïереä ратушою охоронÿти наëежаëо
ïанові Ëукашу Ëеванäовсüкому, а ïан Хотимирсüкий за Русüкими воротами
взÿв ïіä свою команäу гаëасëивих öиган. Віä мосту äо самісінüкого äому
ïана Синиöüкого віäав вартою Казимеж Гумеöüкий, брат віäважного
Войöеха. Äаëі розташуваëисÿ: ïан Станішевсüкий, біëÿ Ëÿсüких воріт —
ïан Марöин Богуш; коëо Сïіжової вежі, ïорÿä із бÿëобëоöüкою ïробоїною,
наëежаëо стати ïанові Єжи Скажинсüкому вкуïі з ïаном Яöковсüким. Ïан
Äубравсüкий із ïаном Ïетрашевсüким охоронÿëи вежу Жезника. Веëикий
місüкий шанеöü віääаëи ïанові Томашевичу, війтові ïоëüсüкої юрисäикöії,
менший — ïанові Яöковсüкому; ще був віääаний наказ насиïати третій
шанеöü, із ÿкого згоäом оäин єврей, чуäовий ïушкар, наäто äокучав туркам.
Розïорÿäившисü у такий сïосіб, усÿ раäа вирушиëа на вечерю äо генераëа
ïоäіëüсüкого, котрий на тому застіëëі ïанові Воëоäийовсüкому усіëÿку шану
виÿвëÿв: і на гоëовне місöе його ïосаäив, і вином ïоштував, і стравами,
і ïромовою, ïереäбачивши у ній, що нащаäки ïісëÿ обëоги äо ïрізвисüка
«маëенüкий риöар» äоäаäутü іще титуë «Гектор кам’ÿнеöüкий». Ïан же
Воëоäийовсüкий заÿвив, що сëужитиме він не за страх, а за совістü, хотів
би ïрисÿгою себе ïов’ÿзати у храмі Божому і ïроситü кнÿзÿ єïискоïа
завтра ж йому öе äозвоëити. Кнÿзü єïискоï, збагнувши, що віä ïрисÿги öієї
може бути сïіëüна користü, заëюбки згоäивсÿ.
 Настуïного äнÿ у соборі віäбуëосÿ веëике богосëужіннÿ. З хвиëюваннÿм
у äушах зосереäжено сëухаëи його риöарі, шëÿхта, жовніри і ïрості ëюäи.
Ïан Воëоäийовсüкий із Кетëінгом ëежаëи крижем біëÿ вівтарÿ; Кшисÿ
і Басÿ, ставши на коëіна, ïëакаëи тут же за ëавами, розуміючи, що ïісëÿ
такої ïрисÿги життÿ їхніх чоëовіків у ще біëüшій небезïеöі. Ïо закінченні
меси кнÿзü єïискоï, ÿк гоäитüсÿ, виніс ïарафіÿнам äароносиöю. Тоäі
маëенüкий риöар ïіäвівсÿ і навкоëішки на схоäинках вівтарÿ мовив
схвиëüовано, хоч і сïокійним гоëосом:
— За веëикі миëості й особëиве застуïниöтво, ÿкими ÿ обëагонаäіÿний
Гоïоäом Богом Усевишнім і сином його уëюбëеним, äаю обітниöю
і ïрисÿгаю: ÿк він і син його äоïомогëи мені, так і ÿ äо останнüого ïоäиху
хрест свÿтий захищатиму. А ïозаÿк команäуваннÿ старим замком мені
äоручено, äоïоки живий і руками-ногами рухати можу, ворожу сиëу
бусурмансüку, що в розïусті ïогрузëа, у замок не вïущу, віä мурів його не
віäстуïëю, біëої ганчірки не вивішу, хоч би мені ïіä руїнами äовеëосÿ бути
ïохованому... Äоïоможи мені у öüому Боже і хресна сиëо. Амінü!
Врочиста тиша заïануваëа у костüоëі, ïісëÿ чого ïроëунав гоëос Кетëінга.
— Ïрисÿгаю, — сказав він, — за особëиві миëості, ÿкі ïізнав
ÿ у тутешній своїй вітчизні, äо останнüої краïëі крові замок захищати
і швиäше ïіä руїнами його буäу ïохований, аніж äоïущу, щоб нога ворога
стуïиëа у його мури. І ÿк ÿ віä щирого серöÿ ïоäÿчно обітниöю öю скëаäаю,
так нехай äоïоможе мені Бог і хресна сиëа. Амінü!
Öієї миті кнÿзü єïискоï оïустив äароносиöю і äав її ïоöіëувати сïершу
ïанові Воëоäийовсüкому, а ïотім Кетëінгу. Ïобачивши öе, риöарі, а їх
чимаëо буëо в костüоëі, загуëи. Ïочуëисÿ гоëоси:
— Усі ïрисÿгаємо! Усі кістüми ëÿжемо! Не зäамо фортеöі! Ïрисÿгаємо!
Амінü! Амінü! Амінü!
Шабëі й раïіри зі скреготом вирваëисü із ïіхов, у костüоëі зробиëосÿ ÿсно
віä криöі. Бëиск кëинків осÿÿв суворі обëиччÿ, ïаëахкотëиві очі. Неймовірне
натхненнÿ ïойнÿëо шëÿхту, жовнірів, нароä.
Враз забамкаëи äзвони, загримів орган, кнÿзü єïискоï засïівав «Sub tuam
praesidium»********, сто гоëосів йому вторуваëи — так моëиëисÿ за фортеöю,
що буëа сторожовою вежею христиÿнства і кëючем Речі Ïосïоëитої.
Ïісëÿ закінченнÿ віäïрави Кетëінг із Воëоäийовсüким ïоïіäруч вийшëи із
костüоëу. З ними ïрощаëисÿ, їх бëагосëовëÿëи, бо ніхто не мав сумніву, що
вони скоріше загинутü, аніж зäаäутü замок. Аëе не смертü, а звитÿга
і сëава, зäаваëосÿ, ширÿëи наä ними — і, мабутü, сереä усüого öüого
натовïу тіëüки вони оäні знаëи, ÿкою страшною зв’ÿзаëи себе ïрисÿгою.
Можëиво, äва ëюбëÿчих жіночих серöÿ ïереäчуваëи загибеëü, що нависëа
наä їхніми гоëовами, — ні Басÿ, ні Кшисÿ ніÿк не могëи засïокоїтисÿ,
а коëи нарешті Воëоäийовсüкий оïинивсÿ у кëÿшторі з äружиною, вона,
риäма риäаючи, схëиïуючи, ÿк маëÿ, ïригорнуëасÿ äо його груäей
і уривчастим гоëосом ïромовиëа:
— Ïам’ÿтай... Міхаëеку... що... не äай Боже з тобою нещастÿ... ÿ... ÿ...
не знаю... що... зі мною... буäе!
І всÿ затремтіëа віä хвиëюваннÿ. Маëенüкий риöар був äуже збентежений.
Жовті його вусики заворушиëисÿ, нарешті він сказав:
— Ну, що ж, Басüко... так треба буëо, от що!..
— Ëіïше б мені ïомерти! — віäïовіëа Басÿ.
Ïочувши öе, маëенüкий риöар ще швиäше заворушив вусиками і,
ïовторивши äекіëüка разів ïосïіëü: «Не треба, Басüко, не треба!»,
захоäивсÿ втішати öе найуëюбëеніше у світі створіннÿ.
— А ïам’ÿтаєш, коëи Бог мені ïовернув тебе, що ÿ сказав? Я так йому
сказав: «Усе, на що ÿ сïроможний, обіöÿю тобі. Ïісëÿ війни, ÿкщо живий
заëишусü, костеëüчик ïоставëю, аëе ïіä час війни мушу ÿ ратний ïоäвиг
зäійснити, щоб невäÿчністю не засмутити тебе». Що там замок! І öüого
маëо за отаке äоброäіÿннÿ! Настав час! Хіба ж гоäитüсÿ, щоб Сïаситеëü
сказав: «А він-таки ïустобрех». Та нехай мене ëіïше каміннÿ замку
ïоховає, аніж ÿ чесне сëово риöарÿ, äане Богові, ïорушу! Треба, Басüко,
і все тут! Богу, Басüко, äовіримосü!..

******** По-перше (лат.).

******** По-друге (лат.).
******** Наочно (лат.).
******** Тварини (лат.).
******** Під оруду твою (лат.).
 РОЗДІЛ LІ

Того ж äнÿ ïан Воëоäийовсüкий вирушив із хоругвами на ïіäмогу

моëоäому ïанові Васиëüківсüкому, котрий ïокваïивсÿ äо Гринчука, бо
наäійшëа звістка, що татари ïрорваëисÿ туäи ïо безäоріжжю, ëюäей
в’ÿжутü, хуäобу віäбираютü, ïроте сіë не ïаëÿтü, щоб себе не виказувати.
Ïан Васиëüківсüкий умитü розïравивсÿ з ними, ÿсир віäібрав і взÿв
ïоëонених. Ïан Воëоäийовсüкий віäïравив тих ïоëонених у Жванеöü,
äоручивши ïанові Маковеöüкому äоïитати їх і все заïисати в ïоäробиöÿх,
щоб можна буëо їхні ïоказаннÿ віäісëати гетüманові й короëю. Татари
ïоказаëи, що корäон вони ïерейшëи з наказу ïиркаëаба, на ïіäмогу їм äано
буëо ротмістра Стингана з ваëахами. Ïроте, äе саме стоїтü зараз туреöüкий
вëаäика зі своїми ïоëчищами, вони, незважаючи на тортури, сказати не
вміëи, бо, рухаючисü розсіÿним строєм ïоïереäу війсüка, зв’ÿзку зі станом
не ïіäтримуваëи.
Всі, оäнак, сугоëосно ïоказаëи, що суëтан ïоëчища свої вже рушив, що
йäе він на Річ Ïосïоëиту і, з усüого виäно, невäовзі стане ïіä Хотином.
Äëÿ ïрийäешніх захисників Кам’ÿнöÿ нічого нового у öих ïоказаннÿх не
буëо, а ïроте, ïозаÿк у Варшаві ïри короëівсüкому äворі у війну äосі не
віриëи, ïіäкоморій ïоäіëüсüкий звеëів віäрÿäити ïоëонених разом із
новинами äо Варшави.
Ïерші роз’їзäи ïовернуëисÿ заäовоëені. Тим часом увечері з’ÿвивсÿ äо
Воëоäийовсüкого секретар його ïобратима, Хабарескуëа, старшого
хотинсüкого ïиркаëаба. Ëиста він не ïривіз, бо ïисати ïиркаëаб
ïобоювавсÿ, аëе на сëовах звеëів ïереказати своєму ïобратимові
Воëоäийовсüкому, «світëу очей» і «серäечній насоëоäі», щоб той був
насторожі і, ÿкщо у Кам’ÿнöі бракує сиë äëÿ захисту, ïіä ÿкимосü ïривоäом
місто ïокинув, бо суëтан з усім своїм війсüком через äенü-äва має бути
в Хотині.
Воëоäийовсüкий наказав ïоäÿкувати ïиркаëабові і, винагороäивши
секретарÿ, віäісëав його назаä, а сам негайно ïовіäомив коменäантів ïро
бëизüку небезïеку.
Звістка, хоч і очікувана, сïравиëа сиëüне враженнÿ. З ïоäвійною енергією
веëисÿ теïер роботи у місті. Ієронім Ëанöкоронсüкий віäразу ж ïоäавсÿ äо
себе у Жванеöü, щоб звіäто сïостерігати за Хотином.
 Якийсü час минув у очікуванні, нарешті, 2 серïнÿ, у äенü свÿткуваннÿ на
честü Богоматері, суëтан з’ÿвивсÿ ïіä Хотином. Ïоëки розëиëисÿ äовкоëа
безкраїм морем, і ïобачивши останнє місто, що ëежаëо ще у межах
ïаäишахсüких воëоäінü, крик «Аëëах! Аëëах!» вихоïивсÿ із сотенü тисÿч
горëÿнок. Ïо äругий бік Äністра розкинуëасÿ беззахисна Річ Ïосïоëита,
ÿку öе незëіченне війсüко ëаäне буëо заëити, ÿк ïовінü, ковтнути, ÿк вогонü.
Натовïи воїнів, що не вмістиëисÿ у місті, розташуваëисÿ на ïоëі, на тому
самому ïоëі, äе кіëüка äесÿтків ëіт тому ïоëüсüкі шабëі викосиëи теж
чимаëу армію ïророка.
Теïер, зäаваëосÿ, що настав час ïомсти, і ніхто у öих äиких ратÿх, віä
суëтана äо обозника, не міг ïриïустити, що стеï öей äвічі виÿвитüсÿ
зëовісним äëÿ ïівмісÿöÿ. Наäіÿ, ба навітü уïевненістü, у ïеремозі ïожвавиëа
серöÿ. Яничари і сïагі, безëіч оïоëченöів із Баëкан, із Роäоïсüких гір, із
Румеëії, Ïеëіону й Осси, із Кармеëÿ й Ëівану, із арабсüких ïустеëü
і з берегів Тигру, із ніëüсüких низовин і гарÿчих африкансüких ïісків,
виäаючи войовничі окëики, вимагаëи, щоб їх негайно веëи на «гÿурсüкий
берег». Аж тут муеäзини з хотинсüких миінаретів ïочаëи кëикати на
моëитву, і все стихëо. Безëіч гоëів у тюрбанах, у ковïаках, фесках,
бурнусах, куф’ÿх і криöевих шоëомах схиëиëисÿ äоäоëу, гëухе бурмотіннÿ
моëитви ïоëинуëо стеïом, ніби гуäіннÿ веëетенсüкого бäжоëиного рою, і,
ïіäхоïëене вітром, ïерекинуëосü за Äністер, туäи, у Річ Ïосïоëиту.
Віäтак ïочуëисÿ барабани, соïіëки й äуäки, сïовістивши ïриваë. Хоч
війсüка йшëи ïовіëüно, не віäчуваючи особëивих скëаäнощів, ïаäишах
вирішив äати їм äобре віäïочити ïісëÿ триваëої äороги з Аäріаноïоëÿ. Сам
він викуïавсÿ у криштаëево чистому äжереëі неïоäаëік міста й віäбув äо
Хотинсüкого конака, а в ïоëі захоäиëисÿ ставити намети äëÿ воїнів,
і невäовзі вони, немов снігом, укриëи безмежний ïростір äовкоëа.
Äенü аж äо захоäу стоÿв чуäовий. Ïісëÿ вечірніх моëитов табір
розташувавсÿ на сïочинок. Забëищаëи тисÿчі, сотні тисÿч вогників,
мерехтіннÿ їх із тривогою сïостерігаëи із маëенüкого жванеöüкого замку.
Сÿгаëи вони так äаëеко, що воїни, ÿкі хоäиëи у роз’їзä, говориëи оïісëÿ,
ніби їм зäаëосÿ, що «всÿ Моëäова у вогнÿх». У міру того, оäначе, ÿк
ÿскравий місÿöü äеäаëі вище зäіймавсÿ у зорÿному небі, вогники, усі, окрім
карауëüних, згасаëи, табір затихав, і сереä мовчаннÿ ночі чуëосÿ тіëüки, ÿк
іржаëи коні та ревëи буйвоëи у тарабансüких ëугах.
 Настуïного äнÿ, ëеäü бëагосëовиëосÿ на світ, суëтан звеëів ÿничарам,
татарам і ëиïекам ïерейти Äністер і захоïити Жванеöü — і містечко,
і замок. Хоробрий Ієронім Ëанöкоронсüкий не став чекати ворога за
мурами, а, маючи сорок татар, вісімäесÿт киÿн і оäну вëасну хоругву
товаришів, уäарив на ÿничар біëÿ ïереïрави і, ïоïри густий мушкетний
вогонü, зім’ÿв віäбірних ïіхотинöів, і вони, віäстуïаючи, врозсиï кинуëисü
у воäу. Аëе тим часом чамбуë, ïіäсиëений ëиïеками, ïереïравившисü
в іншому місöі, вëомивсÿ у місто. Äим і крики сïовістиëи сміëивому
ïіäкоморію, що місто у руках суïротивника, — він скоманäував віäстуïити
оä ïереïрави і ïокваïивсÿ на äоïомогу нещасним гороäÿнам. Ïіші ÿничари
не могëи його ïересëіäувати, і він гнав на віäчай äуші. І вже бëизüкий був
äо мети, аж раïтом його татари, ïокинувши свої хоругви, ïерейшëи на бік
турків. Становище виÿвиëосÿ веëüми небезïечне: чамбуë, ïіäсиëений
ëиïеками, розраховуючи, що зраäа викëиче замішаннÿ, стрімко кинувсÿ
врукоïаш на ïіäкоморіÿ. На щастÿ, киÿни, ïерейнÿвши ïрикëаä свого
ïровоäирÿ, виÿвиëи їм віäчайäушний сïротив, а хоругов товаришів ущент
розбиëа суïротивника, котрому, зрештою, не äо снаги буëо тÿгатисÿ
з регуëÿрною ïоëüсüкою кіннотою. Земëÿ ïіä містом укриëасÿ труïами,
ïереважно ëиïеків, вони буëи сміëивіші в битві й настирëивіші за інших
орäинöів. Ïорубаëи їх чимаëо й на вуëиöÿх, ïісëÿ чого Ëанöкоронсüкий,
бачачи ÿничар, що набëижаëисÿ віä річки, сховавсÿ за мурами міста,
устигнувши ïереä тим ïосëати у Кам’ÿнеöü ïо ïіäкріïëеннÿ.
Ïаäишах не мав наміру того äнÿ брати жванеöüкий замок, сëушно
вважаючи, що зуміє вмитü ним овоëоäіти, коëи ïереïравитüсÿ усе його
війсüко. Він хотів захоïити тіëüки місто і, розрахувавши, що загонів, ÿкі він
оäïравив, äëÿ öієї мети öіëком äостатнüо, не став біëüше ïосиëати ні
ÿничар, ні орäинöів. Ті ж, хто встиг ïереïравитисÿ, ïісëÿ віäстуïу
ïіäкоморіÿ за мури замку знову захоïиëи місто і, не ïіäïаëюючи його, щоб
самим буëо äе ïотім сховатисÿ, взÿëисÿ оруäувати там шабëею і кинäжаëом.
Яничари хаïаëи моëоäих жінок äëÿ соëäатсüкої втіхи, а чоëовіків і äітей
зарубаëи сокирами. Татари буëи закëоïотані трофеÿми.
І тут із вежі замку ïомітиëи, що віä Кам’ÿнöÿ набëижаєтüсÿ äо них
кіннота. Ïочувши öе, ïан Ëанöкоронсüкий сам ïіäнÿвсÿ на вежу
в суïровоäі кіëüкох товаришів і, висунувши у бійниöю ïіäзорну трубу, äовго
й уважно вäивëÿвсÿ у ïоëе, ïісëÿ чого сказав:
 — Öе ëегка кіннота хреïтівсüкого гарнізону, та сама, з ÿкою
Васиëüківсüкий äо Гринчука хоäив. Гаäаю, його самого сюäи ïрисëаëи.
І знову став äивитисÿ.
— Воëонтерів бачу, так, öе Гумеöüкий Войöех!
А через хвиëину:
— Хваëити Бога! Сам Воëоäийовсüкий там, бо äрагунів виäно.
Веëüмишановні ïанове, вискочимо й ми за мури і з Божою äоïомогою
виженемо суïротивника не ëише з міста, а й äаëі, за річку.
Сказавши öе, він щоäуху кинувсÿ вниз, щоб скëикати своїх киÿн
і товаришів. У місті тим часом äехто із татар теж ïомітив хоругви, що
набëижаëисÿ, і, ïронизëивим гоëосом звертаючисü äо Аëëаха, ïочав
збиратисÿ у чамбуë. Усюäи на вуëиöÿх звучаëи бубни і äуäки. Яничари
вишикуваëисÿ на мëі ока — маëо ÿка ïіхота в світі могëа з ними зрівнÿтисÿ
у швиäкості.
Чамбуë, ніби ïіäхоïëений вітром, виëетів із міста назустріч ëегкій кінній
хоругві. Оäин öей чамбуë, — не рахуючи ëиïеків, чимаëо їх ïокëав ïан
Ëанöкоронсüкий, — утричі ïереважав жванеöüкий гарнізон укуïі
з хоругвами, що йшëи йому на ïіäмогу, і тому, ні хвиëини не вагаючисü,
ïішов на ïана Васиëüківсüкого. Ïроте Васиëüківсüкий, віäважний юнак,
котрий жаäібно й сëіïо киäавсÿ назустріч буäü-ÿкій небезïеöі, звеëів своїм
ëюäÿм ïустити коней гаëоïом і рвонувсÿ вïереä ÿк смерч, не зважаючи на
ïеревагу суïротивника.
Сміëивістü його сïантеëичиëа татар, котрі взагаëі не ëюбиëи рукоïашних
сутичок. І осü, ïоïри крики мурз, ÿкі їхаëи сëіäом, ïоïри ïронизëивий ïиск
äуäок і барабанний бій, що кëикав на кесим — рубати гоëови невірним, —
вони ïочаëи осаäжувати, стримувати коней. Äуша, ÿк виäно, в них у ï’ÿти
сховаëасÿ, і заïаë ущух. Нарешті, на віäстані ïостріëу з ëука, вони
розстуïиëисÿ ïереä хоругвою, виïустивши тüму стріë на вершників, що
мчаëи.
Ïан Васиëüківсüкий, знати не знаючи ïро ÿничар, котрі шикуваëисÿ ïо
той бік буäинків біëÿ річки, чимäуж ïогнав зі своїми ëюäüми за татарами,
раäше, за ïоëовиною чамбуëа, невäовзі назäогнав його і захоäивсÿ сікти
тих, у кого коні буëи гірші і хто через öе не встигав віä нüого врÿтуватисÿ.
Äруга ïоëовина чамбуëа тим часом ïовернуëа, маючи намір обійти його, та
саме öієї миті ïіäсïіëи воëонтери, а з ними вкуïі нагрÿнув і ïіäкоморій із
киÿнами. Татари, стиснуті з боків, ураз розсиïаëисÿ ÿк куïа ïіску,
і ïочаëосÿ ïобоїще: воїни стинаëисÿ сам на сам і груïами, все буëо густо
всіÿно труïами орäинöів. Найбіëüше ïоëÿгëо їх віä руки Васиëüківсüкого,
котрий, немовби навіжений, оäин наëітав на скоïище татар, ÿк сокіë на
табун горобöів чи вівсÿнок.
А от ïан Воëоäийовсüкий, жовнір обачëивий і сïокійний, äо часу
ïритримував своїх äрагунів. Як мисëивеöü, що міöно тримає на смику
оскаженіëих собак і сïускає їх не на всÿкого звіра, а тіëüки ïобачивши
бëискотëиві очі та біëі ікëа ëютого веïра-самітника, так і маëенüкий риöар,
знехтувавши ëÿкëивими орäинöÿми, все вигëÿäав, чи немає там за ними
сïагі, ÿничар чи ще ÿкогосü віäбірного війсüка.
Аж тут ïіäскакав äо нüого Ієронім Ëанöкоронсüкий зі своїми киÿнами.
— Ïане äоброäію, — закричав він, — ÿничари вже біëÿ річки,
ïритіснімо їх!
Воëоäийовсüкий вихоïив раïіру з ножен і скоманäував:
— Уïереä!
Äрагуни всі ÿк оäин натÿгëи ïовіääÿ, щоб краще віäчувати коней, і всією
шеренгою, трохи ïоäавшисü наïереä, рушиëи, ÿк на навчанні. Сïершу йшëи
кëусом, ïотім гаëоïом, аëе ïоки ще не на віäчай äуші. Тіëüки ïроминувши
буäинки біëÿ річки, на схіä віä замку, вони ïобачиëи біëі ïовстÿні ковïаки
ÿничар і зрозуміëи, що не з ÿмаками äовеäетüсÿ їм зітнутисÿ, а з регуëÿрним
війсüком.
— Бий! — завоëав Воëоäийовсüкий.
І коні витÿгëисÿ у струнку, майже торкаючисü черевом земëі й віäкиäаючи
коïитами затверäіëі груäки.
Яничари, не знаючи, ÿка сиëа йäе на ïіäмогу Жванöю, насïравäі
ïрÿмуваëи äо річки. Оäин їхній загін, що наëічував äвісті з гаком осіб, уже
äосÿгнув берега, і ïереäні його шеренги саме встуïиëи на ïороми, äругий
же, не менш сиëüний, кваïëиво, аëе в чуäовому бойовому ïорÿäку
ïіäтÿгувавсÿ äо річки, коëи ïомітив, ÿк мчитü кіннота. Яничари зуïиниëисÿ,
вмитü ïовернувшисü обëиччÿм äо суïротивника. Мушкети витÿгнуëисÿ
в оäну ëінію, і віäразу ж уäарив äружний заëï. Ще біëüше, віäчайäушні
воїни, гаäаючи, що свої на березі ïіäтримаютü їх вогнем, не ëише не
розбігëисÿ, виконавши öей заëï, а й, ïіäбаäüорюючи оäин оäного криками,
рушиëи вïереä ïіä ïрикриттÿм äиму і заïекëо вäариëи шабëÿми на кінноту.
То буëа зухваëістü, ïритаманна тіëüки ÿничарам, за ÿку вони äорого
заïëатиëи, бо кіннотники, не в змозі, ÿкби навітü захотіëи, стримати своїх
коней, уäариëи на них ÿк моëот і вмитü зім’ÿëи, сіючи жах і згубу.
Віä натиску їх ïереäні шеренги ÿничар ïоëÿгëи, ÿк ëан віä вихору.
Щоïравäа, багато ïросто вïаëи на земëю і, віäразу ж ïіäхоïившисü,
урозсиï кинуëисÿ äо річки — звіäти äругий загін час віä часу ïіääавав
вогню, öіëÿчисü вище, щоб наä гоëовами своїх уразити äрагунів. Якоїсü миті
ÿничари, котрі стоÿëи біëÿ ïоромів, вочевиäü завагаëисÿ — чи вантажитисü
їм на ïороми, чи, за ïрикëаäом äругого загону, вäарити врукоïаш на
кінноту. Ïроте віä öüого кроку їх утримав вигëÿä ëюäей, котрі втікаëи
куïками, — коні груäüми наïираëи на них, а вершники рубаëи так затÿто,
що несамовитістü їхню можна буëо ïорівнÿти хіба що з їхнüою
майстерністю. Часом, ïіä натиском особëиво сиëüним, ÿничари,
обернувшисü, ïробуваëи віäчайäушно огризатисÿ, ÿк огризаєтüсÿ
заöüкований звір, бачачи, що йому вже нема рÿтунку. І осü саме тут ті,
котрі скуïчиëисÿ на березі, могëи наочно ïереконатисÿ, що ïротистоÿти öій
кінноті неможëиво, бо нема їй рівних у воëоäінні хоëоäною зброєю.
Ïересëіäуваним розчереïëюваëи гоëови, обëиччÿ, шию, ще й так уміëо
і швиäко, що око ëеäве вëовëюваëо ïомах шабëі. Як чеëÿäü у äобре
наëаштованому госïоäарстві ревно й кваïëиво моëотитü на току сухий горох
і гарман äзвенитü віäгоëосками уäарів, а виëущене зерно ëетитü увсібіч, так
ïо всüому наäріччю звучаëи віäгоëоски шабеëüних уäарів, а куïки ÿничар,
ëущені немиëосерäно, розëітаëисÿ на всі боки.
Ïан Васиëüківсüкий, не знаючи страху, киäавсÿ у бій на чоëі своєї ëегкої
кінноти. Оäначе наскіëüки äосвіäчений косар ïереважає сиëüнішого, аëе не
такого кмітëивого моëоäого ïарубка (втомивсÿ, біäоëаха, гетü сïітніëий,
а той собі коситü і коситü, рівно кëаäучи ïереä собою ïокіс), так і ïан
Воëоäийовсüкий ïереважав ревного юнака. Ïереä тим, ÿк зітнутисÿ63
з ÿничарами, він ïроïустив äрагунів уïереä, а сам віäстав трохи, щоб
бачити всю битву. Зäаëеку він уважно нагëÿäав за нею, час віä часу
киäаючисü у круговертü, завäаючи уäарів, сïрÿмовував, знову äавав змогу
битві віääаëитисÿ, і знову нагëÿäав, і знову завäавав уäарів. Як зазвичай
віäбуваєтüсÿ у бою з ïіхотою, кіннота в бойовому ïориві виïустиëа втікачів.
Äекіëüка äесÿтків ÿничар, ïозбавëених можëивості тікати äо річки,
ïовернуëи äо міста, щоб сховатисÿ там ïобëизу буäинків у сонÿшниках. Аëе
їх ïомітив ïан Воëоäийовсüкий, назäогнав äвох, ëегко торкнувсÿ того й того
шабëею, і вони враз ïоваëиëисÿ, риючи ногами земëю, і, обëиваючисü
кров’ю із віäкритих ран, виïустиëи äух. Ïобачивши таке, третій ïаëüнув із
рушниöі ïо маëенüкому риöарю, та ïромазав, а той навіäмаш рубонув його
вістрÿм між носом і ротом і в такий сïосіб ïозбавив äорогоöінного життÿ.
Ïісëÿ чого, не гаючисü, ïогнавсÿ за рештою — і сіëüсüкий хëоïчак не так
швиäко зрізає гриби, що ростутü куïкою, ÿк він ïозрізав їх раніше, ніж
вони сховаëисÿ у сонÿхах. Тіëüки äвох останніх схоïиëи жванеöüкі ëюäи —
маëенüкий риöар звеëів узÿти їх живими.
Сам же, розігрівшисü трохи, коëи ïобачив, що ÿничар майже віäтісниëи
äо річки, кинувсÿ у жар битви і ïочав труäитисÿ там нарівні з äрагунами.
Він завäавав бëискавичних уäарів ïросто ïереä собою, часом ïраворуч,
часом ëіворуч, не äивëÿчисü біëüше на äіëо рук своїх, аëе щоразу біëий
ковïак сïовзав на земëю. Яничари з вереском у страху тісниëисÿ ïереä ним,
він же ïоäвоїв частоту уäарів, і, хоч заëишавсÿ ïри öüому сïокійним, ніхто
вже не міг устежити за рухами його раïіри й ïомітити, коëи він рубає,
а коëи коëитü, бо раïіра äовкоëа нüого утворюваëа суöіëüне ïроменисте
кіëüöе.
Ïан Ëанöкоронсüкий, котрий зäавна ïро нüого чув ÿк ïро майстра наä
майстрами, аëе в роботі äосі не бачив, аж битисÿ ïерестав і äививсÿ
зачуäований, не в змозі очам своїм ïовірити, щоб оäин чоëовік, нехай навітü
і майстер, і ïершим каваëером названий, міг зäійснити таке. Він схоïивсÿ за
гоëову і — äовкоëа усі öе чуëи — без угаву ïовторював: «Маëо ще ïро
нüого говориëи, äаëебі!» Інші ж кричаëи: «Äивітüсÿ, такого біëüше у житті
не ïобачите!» А Воëоäийовсüкий ïраöював собі äаëі.
Нарешті ÿничар зіïхнуëи äо річки, і вони в ïаніöі виëазиëи теïер на
ïороми. Ïоромів буëо вäостаëü, а ëюäей ïовернуëосÿ менше, аніж ïрибуëо,
і вони хутко й ëегко там розмістиëисÿ. Віäразу ж зарухаëисÿ важкі весëа,
ïоміж кіннотою і ÿничарами утвориëасÿ воäна ïереïона і шириëасÿ
з кожною хвиëиною... Тут із ïоромів загриміëи рушниöі, äрагуни віäïовіëи
мушкетним вогнем; хмара äиму зметнуëасÿ наä воäою і розтÿгëасÿ у äовгі
смуги. Ïороми, а з ними ÿничари äеäаëі віääаëÿëисÿ. Äрагуни, котрі
ïеремогëи, несамовито кричаëи. Ïогрожуючи куëаками, вони верещаëи
усëіä ÿничарам:
— А, ïрийäеш іще, собако, ïрийäеш!..
Ïан Ëанöкоронсüкий, хоч куëі ëÿïаëи біëÿ самого берега, вхоïив
Воëоäийовсüкого в обійми.
 — Я ïросто очам своїм не вірив! — ïромовив він. — Mirabilia********,
äоброäію, öе варте зоëотого ïера!
А Воëоäийовсüкий на öе:
— Вроäжені зäібності й вïравëÿннÿ, нічого біëüше! Скіëüки вже війн
ïережито!
Звіëüнившисü з обіймів ïана Ëанöкоронсüкого, він ïогëÿнув на берег
і крикнув:
— Äиви-но, ваша миëостü, іще не таку ïобачиш äивовижу!..
Ïіäкоморій, обернувшисü, ïобачив на березі офіöера, що наïинав ëука.
То був ïан Мушаëüсüкий.
Ïросëавëений ëучник äосі бивсÿ з суïротивником урукоïаш, разом
з усіма, теïер же, коëи ÿничари віääаëиëисÿ вже настіëüки, що куëі з їхніх
рушниöü і äрагунсüких мушкетів не äосÿгаëи мети, він став на березі, там,
äе чимвище, äістав ëук, сïершу сïробував тÿтиву ïаëüöем, а ïотім, коëи
вона ïроäзвеніëа йому у віäïовіäü, укëав у ëук оïерену стріëу і ïриöіëивсÿ.
Öієї самої миті на нüого й гëÿнуëи Воëоäийовсüкий із Ëанöкоронсüким.
Чуäова то буëа картина! Ëучник сиäів на коні, витÿгнувши ëіву руку
вïереä, і в ній, ÿк у обöенüках, тримав ëук, а ïравою рукою з сиëою
віäтÿгнув стріëу äо сереäини груäей, аж жиëи наäуëисÿ в нüого на ëобі,
і сïокійно öіëивсÿ.
Уäаëині, ïіä хмарою äиму, виäнівсÿ ïонаä äесÿток ïоромів, що ïëивëи
річкою, внасëіäок таненнÿ снігів у горах наäто ïовновоäною і такою того
äнÿ ïрозорою, що у ній віäбиваëисÿ ïороми з ÿничарами, ÿкі сиäіëи в них.
Мушкети на березі змовкëи, усі ïогëÿäи зосереäиëисÿ на Мушаëüсüкого або
в той бік, куäи сïрÿмована буëа смертоносна стріëа.
Та осü гучно забриніëа тÿтива і ïернатий ïосëанеöü смерті виëетів із ëука.
Жоäне око не могëо встежити за його ïоëüотом, аëе всі виразно ïобачиëи,
ÿк оïеöüкуватий ÿничар, котрий стоÿв біëÿ весëа, раïтом розкинув руки і,
крутнувшисü на місöі, шубовснув у воäу. Розійшëасÿ ïіä його вагою
ïрозора річкова гëибінü, а ïан Мушаëüсüкий сказав:
— За тебе, Äиäюк!..
І ïотÿгсÿ ïо äругу стріëу.
— На честü ïана гетüмана! — огоëосив він товаришам.
Ті затамуваëи äух, тої самої миті у ïовітрі знову ïросвистіëа стріëа,
і äругий ÿничар уïав на äно ïорома.
 На всіх ïоромах жвавіше зарухаëисÿ весëа, з сиëою розбиваючи світëу
хвиëю, а незрівнÿнний ëучник з усмішкою обернувсÿ äо маëенüкого риöарÿ:
— На честü äостойної äружини вашої!
І втретє натÿгнув він ëук, утретє виïустив гірку стріëу, і втретє вïиëасÿ
вона äо ïоëовини у ëюäске тіëо. Врочистий окрик ïроëунав із берега, окрик
ëюті з ïоромів, ïісëÿ чого ïан Мушаëüсüкий ïовернув конÿ, за ним те саме
зробиëи інші ïереможöі нинішнüого äнÿ, і всі ïовернуëи äо міста.
Ïовертаючисü, вони, заäовоëені, ïогëÿäаëи на сüогоäнішні жнива.
Орäинöів загинуëо маëо — вони не зуміëи навітü об’єäнатисÿ äëÿ бою і,
наïоëохані, віäразу ïереïравиëисÿ через річку. Зате äекіëüка äесÿтків
ÿничар ëежаëи, ÿк сноïи, äобротно зв’ÿзані ïеревесëами. Äехто ще
ворушивсÿ, та всі уже буëи обібрані чеëÿäинöÿми ïіäкоморіÿ.
Огëÿäаючи їх, ïан Воëоäийовсüкий сказав:
— Сміëива ïіхота, на ворога йäе, неначе веïр-самітник, аëе все-таки
й ïоëовини того не вміє, що швеäсüкі ïіхотинöі.
— Ïроте ж заëï вони äаëи, немовби горіх хто розгриз, — зауважив
ïіäкоморій.
— Öе саме собою вийшëо, а аж ніÿк не завäÿки їхнüому вмінню, зазвичай
вони особëивої виучки не ïрохоäÿтü, та все ж öе гварäіÿ суëтансüка, вони
хоч ÿкосü навчаютüсÿ, а є ще ÿничари нерегуëÿрні, ті набагато гірші.
— Äаëи ми їм pro memoria********! Бог äо нас миëостивий, раз ми зі
звитÿги такої значної öю війну ïочинаємо!
Ïроте äосвіäчений Воëоäийовсüкий мав іншу äумку.
— І зовсім не веëика öе звитÿга, — заïеречив він. — Хоч і öе äобре äëÿ
ïіäнÿттÿ äуху у тих, хто ïороху не нюхав, та й у гороäÿнах. Ïроте інших
насëіäків ÿ не бачу.
— Невже ти, ваша миëостü, сумніваєшсÿ, що в бусурман ïісëÿ öüого
фантазії ïоменшає?
— Ні, не ïоменшає.
Так, ïеремовëÿючисü, вони äоїхаëи äо міста, äе гороäÿни ïереäаëи їм
äвох узÿтих живöем ÿничар, котрі намагаëисÿ сховатисü у сонÿшниках віä
шабëі ïана Воëоäийовсüкого.
Оäин був ëегко ïоранений, äругий öіëісінüкий і äуже ïихатий.
Зуïинившисü у замку, маëенüкий риöар звеëів ïанові Маковеöüкому
äоïитати ÿничара, бо сам він, хоч і розумів ïо-туреöüкому, аëе говорити не
вмів. Ïан Маковеöüкий ïочав розïитувати турка, чи ïрибув суëтан вëасною
ïерсоною äо Хотина і коëи він ïëанує ïіäійти äо Кам’ÿнöÿ.
Турок віäïовіäав чітко, аëе зухваëо.
— Ïаäишах вëасною ïерсоною вже ïрибув, — сказав він. — У таборі
ïоäейкуваëи, що завтра Хаëіë і Мураä вирішиëи ïереïравитисÿ на öей
берег, ïрихоïивши з собою інженерів, ÿкі віäразу ж ïочнутü рити рови.
Завтра-ïісëÿзавтра ïроб’є час вашої загибеëі.
Тут ïоëонений уïер руки в боки і, вïевнений у всесиëüності суëтансüкого
найменнÿ, вів äаëі:
— Шаëені ëÿхи! А ÿк насміëиëисÿ ви ïіä боком у ïовеëитеëÿ наïаäати на
ëюäей його і шарïати їх? Невже ви гаäаєте, що сувора кара вас мине? Чи,
може, öей жаëюгіäний замок вас захиститü? Хто ж ви буäете через
äекіëüка äнів, ÿк не ïоëонені? Хто ж ви нині, ÿк не ïси, що киäаютüсÿ на
госïоäарÿ?
Ïан Маковеöüкий ретеëüно все заïисував, а ïан Воëоäийовсüкий, щоб
застрахати, ïісëÿ öих сëів äав ïоëоненому ëÿïаса. Турок остовïів і враз
ïройнÿвсÿ ïовагою äо маëенüкого риöарÿ та й узагаëі ïочав висëовëюватисÿ
ïристойніше. Ïісëÿ äоïиту, коëи ïоëоненого вивеëи із заëи, ïан
Воëоäийовсüкий сказав:
— Ïоëонених і їхні ïоказаннÿ треба негайно віäïравити äо Варшави, там
ïри äворі короëÿ äосі ще у війну не вірÿтü.
— А з ким öе Хаëіë і Мураä маютü намір ïереïравитисÿ? — заïитав
Ëанöкоронсüкий.
— З інженерами. Вони бруствери і насиïи ïіä гармати звоäитимутü, —
віäïовів ïан Маковеöüкий.
— А ÿк ви, веëüмишановні ïанове, гаäаєте, ïравäу той ïоëонений казав
чи ïросто брехав?
— Якщо вам, ïанове, хочетüсÿ,— віäïовів Воëоäийовсüкий, — можемо
ï’ÿти йому ïіäсмажити. Є у мене вахмістр оäин, він Аз’ю, сина Тугай-беÿ,
ïотрошив і в öüому exguisitiscimus, аëе ÿ вважаю, ÿничар істинну ïравäу
сказав: ïереïрава осü-осü ïочнетüсÿ, і ïерешкоäити öüому ми не зможемо,
хоч би нас і в сто разів біëüше буëо! Тож нічого іншого нам не
заëишаєтüсÿ, крім ÿк зібратисÿ і їхати з öією звісткою äо Кам’ÿнöÿ.
— Так äобре у мене ïіä Жванöем ïішëо, що ÿ раäий би там і в замку
окоïатисÿ, — ïромовив ïан ïіäкоморій, — тіëüки б ти, ваша миëостü, іноäі
вискакував із Кам’ÿнöÿ мені на ïіäмогу. А там уже буäü що буäе!
 — У них і так äвісті гармат, — віäïовів Воëоäийовсüкий, — а вже коëи
вони ще äві куëеврини ïереïравëÿтü, замок і äнÿ не ïротримаєтüсÿ. Я й сам
хотів у нüому окоïатисÿ, та теïер бачу — öе нічого не äастü.
Інші ïогоäиëисÿ з öим. Ïан Ëанöкоронсüкий ще оïиравсÿ з моëоäеöтва,
він, мовëÿв, заëишитüсÿ у Жванöі, та був він усе-таки äоситü äосвіäченим
жовніром, щоб не визнати сïравеäëивості сëів Воëоäийовсüкого. Остаточно
ïереконав його ïан Васиëüківсüкий. Ïрибувши з ïоëÿ, він кваïëиво вбіг
у замок.
— Мосöі ïанове, — виïаëив він, — річки не виäно, всенüкий Äністер
ïіä ïëотами.
— Ïереïравëÿютüсÿ? — заïитаëи всі разом.
— Ще й ÿк! Турки на ïëотах, а чамбуëи за ними броäом.
Ïан Ëанöкоронсüкий не вагавсÿ біëüше і негайно віääав наказ ïотоïити
старі замкові гаубиöі, а майно, ÿке ïощаститü, сховати або вивезти äо
Кам’ÿнöÿ. А Воëоäийовсüкий скочив на конÿ і рушив зі своїми ëюäüми
сïостерігати за ïереïравою з äаëекого ïагорба.
Ïаші Хаëіë і Мураä і сïравäі ïереïравëÿëисÿ через Äністер. Скіëüки
сÿгаëо око, виäно буëо ïороми і ïëоти, їхні весëа розміреними уäарами
розтинаëи світëу воäу. Яничари і сïагі зразу безëіччю ïереïëиваëи річку:
ïеревізні засоби ïіäготовëені буëи у Хотині. На березі вäаëині теж
скуïчиëосÿ чимаëо війсüка. Воëоäийовсüкий ïриïустив, що там навоäÿтü
міст. А суëтан же ще не рушив основними сиëами.
Тим часом ïіä’їхав ïан Ëанöкоронсüкий зі своїми ëюäüми, і вони
з маëенüким риöарем ïовернуëи на Кам’ÿнеöü. У місті на них чекав ïан
Ïотоöüкий. На квартирі в нüого буëо ïовно вищих офіöерів, а ïереä
буäинком зібравсÿ натовï, чоëовіки й жінки, стурбовані, стривожені, öікаві.
— Суïротивник ïереïравëÿєтüсÿ, Жванеöü захоïëено! — ïовіäомив
маëенüкий риöар.
— Роботи закінчено, ми чекаємо! — віäïовів ïан Ïотоöüкий.
Звістка öÿ äійшëа äо натовïу, що зашумів ÿк хвиëÿ.
— Äо воріт! Äо воріт! — кричаëи у місті. — Ворог Жванеöü захоïив!
Гороäÿни й гороäÿнки ëізëи на кріïосні мури у наäії ïобачити звіäти
ворога, ïроте жовніри, ÿкі несëи там сëужбу, віäмовиëисÿ їх ïустити.
— Äоäому йäітü! — кричаëи вони натовïу. — Якщо станете заважати
обороні, то äружини ваші скоро турків збëизüка ïобачатü.
 А втім, ïаніки у місті не буëо, бо чутка ïро нинішню ïеремогу вже
розійшëасÿ містом, і, звісно, у äуже ïеребіëüшеному вигëÿäі. Äо öüого
ïричетні буëи і жовніри, що розïовіäаëи чуäеса ïро битву.
— Ïан Воëоäийовсüкий ÿничар розгромив, саму гварäію суëтансüку, —
ïереказуваëи з уст в уста. — Куäи бусурманам мірÿтисÿ сиëами із ïаном
Воëоäийовсüким! Він самого ïашу засік. Не такий страшний чорт, ÿким
його маëюютü! Усе-таки не встоÿëи вони ïереä нашим війсüком! Отак вам,
ïесигоëовöі! Смертü вам і суëтанові вашому!
Гороäÿнки знову з’ÿвиëисÿ на шанöÿх, на вежах і бастіонах, аëе теïер
навантажені бутëÿми з оковитою, вином і меäом.
Öüого разу їх зустріëи ïривітно, жовніри ïочаëи весеëитисÿ. Ïан
Ïотоöüкий öüому ïереïон не чинив, бажаючи утримати в жовнірах
баäüорістü і ïрисутністü äуху, а ïозаÿк сïорÿäженнÿ у місті й замку буëо
ïреäоситü, він äозвоëив і ïаëüбу, сïоäіваючисü, що такого роäу ïроÿви
раäості, буäучи ïочуті, викëичутü збентеженнÿ у ворожому стані.
Тим часом ïан Воëоäийовсüкий, äіжäавшисü сутінків на квартирі генераëа
ïоäіëüсüкого, сів на конÿ і ïокраäüки, у суïровоäі оäного ëише сëуги,
сïробував ïробратисÿ äо кëÿштора — наäто вже не терïіëосÿ йому
чимшвиäше ïобачити äружину. Та äе там!.. Його вïізнаëи, і чисëенна юрба
вмитü оточиëа його конÿ. Ïочуëисÿ вітаëüні окрики. Матері ïростÿгаëи äо
нüого äітей.
— Осü він! Äивітüсÿ і заïам’ÿтайте! — ïовторюваëи безëіч гоëосів.
Захоïëюваëисÿ ним безмірно, аëе найбіëüше äивував ëюäей, ÿкі не
розуміëисÿ на війні, його маëенüкий зріст. У обиватеëів ïросто в гоëові не
вкëаäаëосÿ, ÿк öей низенüкий чоëовік із весеëим і äобрим обëиччÿм міг бути
найгрізнішим войовником Речі Ïосïоëитої, що не мав собі рівних. А він
їхав у натовïі, настовбурчуючи жовті свої вусики, й усміхавсÿ — все-таки
був заäовоëений. А ïриїхавши нарешті äо кëÿштора, віäразу оïинивсÿ
у Басиних обіймах.
Вона вже знаëа ïро нинішні його ïоäвиги, ïро високе його ратне
мистеöтво, бо ïереä тим був у неї ïіäкоморій ïоäіëüсüкий і, ÿк очевиäеöü,
äетаëüно ïро все розïовів. Басÿ на самому ïочатку розïовіäі скëикаëа усіх
жінок, що ïеребуваëи у кëÿшторі, — ігуменю Ïотоöüку, ïані Маковеöüку,
Гумеöüку, Кетëінг, Хотÿмирсüку, Богуш — і в міру того, ÿк ïіäкоморій
розïовіäав, стаëа страшенно заäаватисÿ ïереä ними.
 Ïан Воëоäийовсüкий увійшов майже віäразу ж ïісëÿ того, ÿк жінки
ïішëи.
Коëи вони натішиëисÿ зустріччю, маëенüкий риöар сів вечерÿти. Він був
веëüми втомëений. Басÿ, всівшисü ïоруч, сама накëаäаëа йому їäу на
таріëки і äоëиваëа меä у кубок. Міхаë їв і ïив з аïетитом — усенüкий äенü
і макової росинки у нüого в роті не буëо. Ïри öüому він äещо розказував
Басі, а вона, з ïаëаючими очима сëухаючи його, трÿсëа, за звичкою,
гоëовою і жаäібно ïитаëа:
— Ага! Ну й що? Ну й що?
— Воÿки äобрі ïоміж ними стрічаютüсÿ і наäто віäчайäушні, ïроте
вïравні фехтуваëüники сереä турків — веëика ріäкістü, — казав маëенüкий
риöар.
— Вихоäитü, і ÿ могëа б з усÿким зітнутисÿ?
— Авжеж! Та тіëüки не бути тому, не візüму ÿ тебе!..
— Хоч би раз у житті! А знаєш, Міхаëеку, коëи ти на виëазку йäеш,
ÿ анітрохи не турбуюсÿ. Бо знаю — тебе нікому не зäоëати...
— Так ніби мене не можна й ïіäстреëити?
— Тихше, чи Госïоäа Бога немає? Зарубати себе ти не äаси, öе наïевно!
— Оäному і äвом не äамсÿ.
— І трüом, Міхаëеку, і чотирüом!
— І чотирüом тисÿчам! — втрутивсÿ, ïіääражнюючи її, ïан Загëоба. —
Знав би ти, Міхаëе, що вона тут вичворÿëа, ïоки ïан ïіäкоморій
розïовіäав! Я äумав, зо сміху ëусну, бігме! Фиркаëа, ÿк та коза, і кожній
жінöі ïо черзі в обëиччÿ загëÿäаëа — чи так ÿк треба та захоïëюєтüсÿ.
Я вже зëÿкавсÿ навітü, ну, äумаю, зараз ïерекиäатисÿ ïочне, а öе все-таки
занÿттÿ не зовсім ïристойне.
Маëенüкий риöар ïотÿгнувсÿ ïісëÿ їäи, бо був наäто втомëений, і раïтом,
обійнÿвши äружину, сказав:
— Квартира моÿ у замку вже готова, та äуже не хочетüсÿ туäи
ïовертатисü! Басüка, ÿ, мабутü, тут заëишусü, га?
— Як хочеш, Міхаëеку, — віäïовіëа Басÿ, оïустивши очі.
— Ха, — скрикнув ïан Загëоба, — а мене вже тут і не за мужчину
зовсім, а за старого гриба маютü — ігуменÿ äозвоëиëа мені жити
у кëÿшторі. Ну, вона ще ïоïëаче ïро öе, ÿ вже ïостараюсü! А ви ïомітиëи,
ÿк ïані Хотимирсüка мені ïіäморгуваëа? Уäовиöÿ вона... Все, біëüше
нічичирк!
 — Äаëебі, зäаєтüсÿ, заëишусÿ! — сказав маëенüкий риöар.
А Басÿ на öе:
— Аби тіëüки тобі віäïочити äобре!
— А чом би йому не віäïочити? — заïитав ïан Загëоба.
— Так ми ж говорити буäемо, говорити, говорити!
Ïан Загëоба захоäивсÿ шукати свою шаïку, щоб теж ïіти віäïочити,
нарешті знайшов її, насунув на гоëову і ïромовив:
— Та не буäете ви говорити, говорити, говорити!
І вийшов.

******** Дивовижно (лат.).

******** На згадку (лат.).
 РОЗДІЛ LІІ

Настуïного äнÿ вäосвіта маëенüкий риöар вирушив ïіä Кнÿгин, äе

зітнувсÿ зі сïагі і захоïив Буëук-ïашу, знатного туреöüкого воїна. Öіëий
äенü минув у нüого в бойових труäах, частина ночі на раäі у ïана
Ïотоöüкого, аж ïісëÿ ïерших ïівнів зумів ïрихиëити він стомëену гоëову.
Та ëеäве він заснув соëоäким гëибоким сном, ÿк його розбуäив гуë гармат.
Воäночас у кімнату вбіг чеëÿäник Ïєнтка — жмуäин, вірний сëуга і майже
ïриÿтеëü Воëоäийовсüкого.
— Ваша миëостü! — закричав він. — Ворог äо міста ïіäхоäитü!
Маëенüкий риöар віäразу скочив на ноги.
— Які гармати чути?
— Наші бусурман ëÿкаютü. Там роз’їзä веëикий, хуäобу жене з ïоëÿ.
— Яничари чи кіннота?
— Кіннота, ваша миëостü. Чорні-чорнісінüкі. Наші свÿтим хрестом їх
ëÿкаютü, схоже, чорти вони.
— Чорти не чорти, а нам туäи треба, — віäïовів маëенüкий риöар. —
Ти äо äружини йäи, скажи їй, що в ïоëі ÿ. Якщо схоче у замок ïрийти
ïоäивитисÿ, нехай ïрихоäитü, тіëüки вкуïі з ïаном Загëобою, бо на його
обачністü ÿ тіëüки й сïоäіваюсü.
Через ïівгоäини ïан Воëоäийовсüкий на чоëі äрагунів і охочих зі шëÿхти
уже ïомчав у ïоëе — öі сïоäіваëисÿ ïоказати себе у äвобоÿх. Зі старого
замку чуäово виäно буëо ворожу каваëерію, що наëічуваëа бëизüко äвох
тисÿч і скëаäаëасÿ ïочасти зі сïагі, а ïереважно з єгиïетсüкої суëтансüкої
гварäії. У öій останній сëужиëи заможні мамеëюки з Ніëу. Бëискотëиві
обëаäунки, ÿскраві, гаïтовані зоëотом куф’ї на гоëовах, зброÿ у коштовних
оïравах — оäне сëово, найëіïша у світі кіннота. Озброєні вони буëи
äротиками, насаäженими на тростинові äревка, кривими буëатами і ножами.
На конÿх, баских ÿк вітер, вони, немовби весеëкові хмари, з виттÿм гасаëи
ïоëем, крутÿчи в ïаëüöÿх свої смертоносні сïиси. Ті, хто був у замку, не
могëи віäвести оä них очей.
Аëе ïан Воëоäийовсüкий із кіннотниками виëетів їм назустріч. Ïроте
суïротивникам не віäразу вäаëосÿ ïустити у хіä кëинки. Турків стримуваëи
гармати із замку, а маëенüкий риöар міг ïочати з ними єäиноборство тіëüки
ïіä ïрикриттÿм артиëерії — ворог чисëом набагато ïереважав.
 І ті, й ті ÿкийсü час кружëÿëи віääаëік, стрÿсаючи зброєю і гучно
реïетуючи. Нарешті гарÿчим синам ïустеëі обриäëи, ÿк виäно, марні
ïогрози, окремі вершники віäірваëисÿ раïтом віä загаëüної маси і,
набëизившисü, стаëи гучно викëикати суïротивників. Ïотім вони
розсиïаëисÿ ïоëем і замигтіëи на нüому, ÿк квіти, розгойäані вітром.
Воëоäийовсüкий гëÿнув на своїх:
— Веëüможні ïанове, нас заïрошуютü! Ну, хто äо äвобою готовий?
Ïершим озвавсÿ віäважний жовнір ïан Васиëüківсüкий, за ним ïан
Мушаëüсüкий — öіëкий ëучник, аëе й герöівник чуäовий. За ним вискочив
ïан Мÿзга герба Ïрус, öей на ïовному скаку сïисом ïерстенü ïіääівав, за
Мÿзгою ïішëи ïан Тоïур-Ïаäеревсüкий, і ïан Озевич, і ïан Шмëуä-
Ïëоöüкий, і кнÿзü Овсÿний, і ïан Маркос-Шеëюта, і äекіëüка äесÿтків
інших сëавних риöарів, і äрагунів куïка теж ïішëа — їх сïокушаëа наäіÿ на
багатий ïрибуток, й особëиво безöінні арабсüкі коні. На чоëі äрагунів ішов
суворий Ëушнÿ; ïокушуючи ëüнÿний свій вус, він зäаëеку виäивëÿвсÿ, хто
багатший.
Äнина стоÿëа чуäова, виäимістü буëа на äиво. Гармати на ваëах замовкаëи
оäна за оäною, та осü і зовсім ущухëи — ïушкарі боÿëисü ïоöіëити у своїх,
та ще й хотіëи ïосïостерігати за сутичкою, аніж стріëÿти у розсіÿних на
ïоëі герöівників. А ті рухаëисÿ оäин оäному назустріч кроком, не
кваïëÿчисü, äаëі кëусом, і не в оäній ëінії, а нарізно, ÿк кому зручніше.
Нарешті, з’їхавшисü, осаäиëи коней і захоäиëисÿ ïоëивати оäин оäного
ëайкою, щоб розïаëити в серöÿх гнів і віäвагу.
— У нас не ïоживитесÿ, ïси ïогансüкі! — кричаëи ïоëüсüкі
войовники. — Не захиститü вас тут ïіäëий ваш ïророк!..
А ті верещаëи у віäïовіäü ïо-туреöüкому і ïо-арабсüкому. Багато хто
з ïоëüсüких герöівників розумів обиäві мови, аäже не оäин, так само ÿк
сëавний ëучник, ïобував у тÿжкій невоëі, а ïозаÿк бусурмани виригаëи
страшні ïрокëüони на Ïресвÿту Богороäиöю, воëоссÿ на гоëовах вірних сëуг
Äіви Марії заворушиëосÿ віä ëюті, і вони рушиëи коней, ïрагнучи
ïомститисÿ за зневагу її найменнÿ.
Хто кого äістав там ïерший і ïозбавив äорогоöінного життÿ? Осü ïан
Мушаëüсüкий зітнув стріëою моëоäого беÿ у ïурïурній
куф’ї і в срібëÿстому, ÿк світëо місÿöÿ, обëаäунку. Смертоносна стріëа
вïиëасÿ йому ïіä ëіве око, äо ïоëовини увійшëа в гоëову, і він, закинувши
назаä красиве своє обëиччÿ і розкинувши руки, ïоваëивсÿ з конÿ. Аëе
ëучник, ëук на стегні укріïивши, ще ïіäскочив äо нüого і шабëею беÿ
ïрошив, ïісëÿ чого забрав його чуäову зброю і сïокійно ïогнав äо своїх
його конÿ, кричачи ïри öüому ïо-арабсüкому:
— Äай Боже, щоб то був суëтанів син! Згнив би він тут, ïерш ніж ви
свій останній намаз звершите!
Ïочувши öе, турки і єгиïтÿни веëüми засмутиëисÿ, і віäразу ж äва беÿ
ïоскакаëи äо ïана Мушаëüсüкого, аëе äорогу їм застуïив Ëушнÿ,
розëючений, ÿк той вовк, і на мëі ока вразив оäного з них на смертü.
Сïершу він уäарив його ïо руöі, а коëи той нагнувсÿ ïо вибиту шабëю,
щосиëи ïоëоснув ïо шиї і майже гетü віäсік йому гоëову. Äругий бей тут же
ïовернув назаä ïруäкого ÿк вітер конÿ, та ïан Мушаëüсüкий устиг вихоïити
ëук і ïосëав навзäогін утікачеві стріëу. Та настигëа його і вïиëасÿ ïоміж
ëоïатками маëо не ïо самісінüке оïереннÿ.
Третім зітнув свого суïротивника ïан Шмëуä-Ïëоöüкий, уäаривши
кеëеïом ïо мисюрöі. Ëоïнуëо віä уäару срібëо й оксамит, ÿким буëо
ïіäшите заëізо, а вістрÿ кеëеïа застрÿëо у кістöі так, що ïан Шмëуä-
Ïëоöüкий не віäразу зміг його витÿгти. Інші биëисÿ з ïеремінним усïіхом,
ïроте гору ïереважно браëа äосвіäчена у фехтуванні шëÿхта. Äвоє äрагунів
ïоëÿгëо, оäначе, віä руки могутнüого Хамäі-беÿ, котрий ïотім ïоëоснув ïо
обëиччю кнÿзÿ Овсÿного кривим буëатом і вибив із сіäëа. Кнÿзü зросив
ріäну земëю своєю шëÿхетною кров’ю, а Хамäі ïовернувсÿ вже äо ïана
Шеëюти, у ÿкого кінü коïитом шурхнув у ÿму. Ïан Шеëюта розуміючи, що
смертü неминуча, сïішивсÿ, аби все-таки зітнутисÿ зі страшним вершником.
Аëе Хамäі наïер на нüого кінсüкими груäüми, зваëив і ïри ïаäінні кінчиком
буëата саäонув ïо руöі. Рука у ïана Шеëюти віäразу ж ïовисëа, а бей
ïоскакав äаëі в ïоëе шукати суïротивника.
А втім, багато в кого забракëо віäваги зітнутисÿ з ним, так вочевиäü
ïереважав він усіх сиëою. Вітер зäіймав біëий бурнус у нüого на сïині, і він
розвівавсÿ, ÿк криëа хижого ïтаха; зоëотавий ïанöир киäав зëовісний
віäбëиск на його обëиччÿ, майже зовсім чорне, з äикими ïаëючими очима,
а кривий буëат бëищав наä гоëовою, ÿк бëищитü серï місÿöÿ ïогожої ночі.
Ïросëавëений ëучник ïосëав йому вже äві стріëи, та вони ëишенü жаëібно
äзвÿкнуëи, вäарившисü об ïанöир, і безсиëо уïаëи в траву. І став
розäумувати ïан Мушаëüсüкий: ïосëати ще третю стріëу в шию скакуна чи
ïіти на бій із шабëею? Та ïоки він розäумував, Хамäі ïомітив його
і ïерший ïогнав на нüого свого чорного жеребöÿ.
 Зійшëисÿ вони на сереäині ïоëÿ. Ïрагнучи ïохизуватисÿ незвичайною
сиëою і захоïити Хамäі живим, ïан Мушаëüсüкий сиëüним уäаром знизу
вибив його буëат і зчеïивсÿ з турком. Оäнією рукою він схоïив його за
горëо, äругою за маківку мисюрки і щосиëи ïотÿг äо себе. Аж тут у нüого
ëоïнуëа ïоïруга сіäëа, тому незрівнÿнний ëучник ïеревернувсÿ разом із
сіäëом і вïав äоäоëу. Хамäі уäарив його ïри ïаäінні рукоÿттю буëата ïо
гоëові й огëушив. Закричаëи віä раäості сïагі і мамеëюки, що зëÿкаëисÿ
буëи за Хамäі, і äуже засумуваëи ïоëÿки. Герöівники миттю кинуëисü äо
ëучника веëикими куïами, оäні щоб викрасти його, äругі щоб хоч тіëо його
врÿтувати.
Маëенüкий риöар äосі не брав участі у єäиноборстві — не äозвоëÿëа
ïоëковниöüка його гіäністü, аëе, ïобачивши ïоразку ïана Мушаëüсüкого
і звитÿгу Хамäі-беÿ, він вирішив ïомститисÿ за ëучника і öим укріïити äух
у своїх. Ïіäбаäüорений öією äумкою, він торкнув конÿ острогами і навскіс
ïомчав у ïоëе, ÿк ëетитü ÿструб äо табунöÿ сивок, що кружëÿє наä
житнищем. Тут ïомітиëа його у ïіäзорну трубу Басüка із зубчастого муру
старого замку і гукнуëа ïанові Загëобі, котрий стоÿв ïоруч:
— Міхаë мчитü! Міхаë мчитü!
— Він себе ïокаже! — завоëав старий жовнір. — Äивисü уважно,
äивисü, ÿк він уäаритü! Не бійсÿ!
Труба тремтіëа в руках у Басі. У ïоëі не стріëÿëи вже ні з ëуків, ні
з рушниöü, тож вона не веëüми боÿëасÿ за життÿ Міхаëа, аëе її ïойнÿëи
заïаë, öікавістü і стурбованістü. Äуша і серöе ïокинуëи її у öей момент
і ïоëетіëи сëіäом за чоëовіком. Груäи її зäіймаëисÿ, ÿскравий рум’ÿнеöü
заëив обëиччÿ. Хутко ïерегнувшисü через зубöі, так що ïан Загëоба
змушений був схоïити її, щоб вона не вïаëа у рів, — Басÿ крикнуëа:
— Äвоє мчатü на Міхаëа!
— Äвома менше стане! — віäïовів ïан Загëоба.
Сïравäі, äвоє росëÿвих сïагі виëетіëи назустріч маëенüкому риöареві.
Суäÿчи з його оäÿгу, вони вирішиëи, що зуміютü äістати äешеву сëаву.
Äурники! Вони мчаëи назустріч своїй неминучій загибеëі. Маëенüкий риöар
навітü конÿ не стримав, ïорівнÿвшисü із ними чимäаëі віä решти вершників,
ëише мимохіäü віäважив їм äва уäари, щонайëегших, зäаваëосÿ, ÿк ëÿïаси,
що їх мати віäважує äітÿм, аëе ті ïоваëиëисü на земëю і, вïившисü у неї
нігтÿми, засмикаëисÿ, ÿк äві рисі, ÿких воäночас настигëи смертеëüні стріëи.
 А маëенüкий риöар ïомчав äаëі äо вершників, котрі кружëÿëи в ïоëі,
і став завäавати їм жорстоких уäарів. Як ïісëÿ меси хëоïчик насаäженим на
ïаëиöю ковïачком гаситü ïереä вівтарем оäну за оäною свічки і вівтар
ïоринає в ïітüму, так і він гасив ïриворуч і ëіворуч життÿ найëіïших
туреöüких і єгиïетсüких кіннотників, і вони ïоринаëи у морок смерті.
Вïізнаëи бусурмани сëаветного фехтуваëüника, і завмерëи у них серöÿ.
Оäин і äругий осаäжуваëи коней, щоб не зустрітисÿ зі страшним
войовником віч-на-віч, а маëенüкий риöар киäавсÿ сëіäом за втікачами, ÿк
зëісний шершенü, і ïронизував жаëом нових і нових вершників.
Жовніри біëÿ замкової гармати, ïобачивши öе, виäаëи раäісний окрик.
Äехто біг äо Басі й у ïориві захоïëеннÿ öіëував краєчок її сукні, інші
ïрокëинаëи турків.
— Басüко, вгамуйсÿ! — кричав щохвиëини ïан Загëоба, äосі ще
тримаючи ïані Воëоäийовсüку за сукню, а ïані Воëоäийовсüкій сміÿтисü
і ïëакати хотіëосÿ, і воëати, і äивитисÿ невіäривно, і мчати за чоëовіком
у ïоëе.
А він собі ваëив сïагі й єгиïетсüких беїв, коëи нарешті звіäусіëü ïроëунав
окëик: «Хамäі! Хамäі!» Öе ïрихиëüники ïророка гучно закëикаëи
найкращого зі своїх воїнів, щоб він-таки ïомірÿвсÿ сиëою зі страшним
маëенüким вершником, котрий, зäаваëосÿ, уособëював смертü.
Хамäі äавно вже заïримітив маëенüкого риöарÿ, ïроте, ïобачивши, ÿк він
рубаєтüсÿ, сïочатку ïросто зëÿкавсÿ. Боÿзко буëо ïіääати ризику і свою
веëику сëаву, і моëоäе життÿ, стаючи на герöü із таким грізним
суïротивником, і тому він уäав, ніби не бачитü його, і ïочав кружëÿти на
äругому кінöі бойовища. Там він саме зітнув ïана Яëбжика і ïана Коса,
коëи віäчайäушні крики: «Хамäі!, Хамäі!»— äосÿгëи його вух. Тут Хамäі
зрозумів, що звоëікати äаëі не можна і що йому треба або невмирущу сëаву
зäобути, або гоëовою накëасти. Öієї миті, крикнувши так ïронизëиво, що
всі äовкоëишні ëіси віäгукнуëисÿ ëуною, він ïустив вихором äо маëенüкого
риöарÿ свого конÿ.
Воëоäийовсüкий ïобачив його зäаëеку і теж ïришïорив свого гніäка.
Решта воїнів ïриïиниëа бій. У замку Басÿ, що сïостерігаëа äосі за всіма
звитÿгами грізного Хамäі-беÿ, все-таки збëіäëа, ïоïри сëіïу віру в те, що
маëенüкому риöареві нема рівні у фехтуваëüному мистеöтві. Аëе ïан
Загëоба був зовсім сïокійний.
 — Я воëів би бути сïаäкоємöем öüого бусурмана, аніж ним самим, —
сентенöійно зауважив він.
А от Ïєнтка, забарний жмуäин, так був уïевнений у своєму ïанові, що
ані краïëі тривоги не буëо у нüого на обëиччі. Ïобачивши, ÿк мчитü Хамäі-
бей, він навітü замугикав нароäну ïісенüку:
Так, тебе, стару вівчарку,
Тягне із вовками в сварку.
Будеш марно лютувати:
Вовка тобі не здолати!
А ті äвоє зітнуëисÿ на сереäині бойовища, ïоміж äвома шеренгами, що
сïостерігаëи віääаëік. На митü завмерëи всі серöÿ. Аж раïтом зміїста
бëискавка ïромайнуëа у ÿскравому сонöі наä гоëовами герöівників: öе
кривий буëат виëетів із рук Хамäі, ÿк стріëа, виïущена з тÿтиви, сам же він
ïочав хиëитисÿ в сіäëі, ніби ïронизаний уже кëинком, і заïëющив очі, аëе
ïан Воëоäийовсüкий схоïив його ëівою рукою за шию і, тиöüнувши вістрÿ
раïіри йому ïіä ïахву, ïогнав äо своїх. Хамäі не чинив сïротиву, навітü сам
ïоганÿв конÿ, віäчуваючи вістрÿ між рукою і ïанöирем, і був неначе
огëушений, руки його безïомічно звисëи, а з очей текëи сëüози.
Воëоäийовсüкий ïереäав його ëютому Ëушні, а сам ïовернувсÿ на
бойовище.
Аëе в туреöüких äружинах звучаëи вже сурми і äуäки; то був знак
герöівникам ïокинути ïоëе і ïовернутисÿ у стрій, і вони ïокваïиëисÿ äо
своїх, несучи в серöÿх сором, гіркоту і сïомин ïро страшного вершника.
— Шайтан öе був! — казаëи оäин оäному сïагі й мамеëюки. — Хто
з ним зітнетüсÿ, тому суäиëасÿ смертü. Шайтан, та й гоäі!
Ïоëüсüкі герöівники ïостоÿëи ще трохи на знак того, що бойовище за
ними, а äаëі, ïрокричавши тричі ïереможний кëич, віäстуïиëи ïіä ïрикриттÿ
своїх гармат, із ÿких ïан Ïотоöüкий наказав знову віäкрити вогонü. Аëе
турки ïочаëи віäстуïати. Якийсü час на сонöі меëüкаëи ще бурнуси, ÿскраві
куф’ї і бëискотëиві мисюрки, ïотім усе застуïиëа бëакитü. На бойовищі
заëишиëисÿ тіëüки ïорубані мечами турки й ïоëÿки. Із замку вийшëи
чеëÿäники, щоб забрати й ïоховати своїх. Äаëі ïриëетіëи ворони, аби
взÿтисÿ äо ïохованнÿ бусурман, аëе бенкетуваннÿ їхнє триваëо неäовго: того
самого вечора їх ïрогнаëи нові раті ïророка.
 РОЗДІЛ LІІІ

Настуïного äнÿ ïіä Кам’ÿнеöü ïриїхав сам візир на чоëі чисëенного

війсüка — сïагі, ÿничар і оïоëченöів з Азії. Сïочатку, суäÿчи
з накоïиченнÿ сиëи, гаäаëи, що він має намір ïочати обëогу, аëе метою його
був тіëüки огëÿä мурів. Інженери, ÿкі ïрибуëи з ним, огëÿäаëи фортеöю
і ваëи. Суïроти візира öüого разу вистуïив Мисëишевсüкий із ïіхотою
й загоном охочих кіннотників. Знову зійшëисÿ вони в єäиноборстві, і знову
у сëаві обëожених, хоч і не такій гучній, ÿк ïереä öим. Нарешті візир
наказав ÿничарам äëÿ ïроби ïіäстуïити äо мурів. Ревище гармат струснуëо
місто і замки. Яничари, бëизüко ïіäійшовши äо розташуваннÿ війсüк ïана
Ïіäчасüкого, віäкриëи огëушëиву ïаëüбу, та ïозаÿк Ïіäчасüкий теж віäïовів
згори äоситü ïриöіëüним вогнем і äо того ж буëо ïобоюваннÿ, що кіннота
зайäе ÿничарам у тиë, ті негайно вирушиëи жванеöüким шëÿхом
і ïовернуëисÿ äо гоëовного війсüка.
Увечері в місто ïрокравсÿ чех, ÿкий сëугував ÿничар-азі й утік, äіставши
віä нüого уäари ïаëиöею ïо ï’ÿтах. Віä чеха äізнаëисÿ, що ворог отаборивсÿ
у Жванöі й захоïив обширне ïоëе біëÿ сеëа Äëужек. Утікача äоïитаëи
ревно: ÿк турки äумаютü — візüмутü вони Кам’ÿнеöü чи ні? Той віäïовів,
що у війсüку ïанує бойовий äух і що ïророöтва сïриÿтëиві. Äва äні тому
ïереä суëтансüким наметом звивсÿ раïтом із земëі ніби стовï äиму, внизу
тонкий, а äогори розширений, ÿк гігантсüка кистü. Муфтії ïоÿсниëи, мовëÿв,
ÿвище öе означає, що сëава ïаäишаха äосÿгне небес і що він і є той самий
воëоäар, котрий знищитü незäоëанну äосі кам’ÿнеöüку тверäиню. Öе
неабиÿк ïіäнÿëо äух у війсüку. Турки, вів äаëі ïеребіжчик, ïобоюютüсÿ
гетüмана Cобесüкого і ïіäкріïëеннÿ, бо зäавна ïам’ÿтаютü, ÿк небезïечно
мірÿтисÿ сиëами з війсüком Речі Ïосïоëитої у чистому ïоëі, — ëіïше вже
з венеöійöÿми воювати, з угорöÿми, з ким завгоäно. Та ïозаÿк їм віäомо,
що війсüка у Речі Ïосïоëитої ÿк кіт наïëакав, вони сïоäіваютüсÿ захоïити
Кам’ÿнеöü, хоч і не без труäа. Каймакам Чорний Мустафа обіöÿв віäразу
на мури вäарити, аëе візир, він розважëивіший, хоче взÿти в обëогу місто
і засиïати його ÿäрами. Суëтан ïісëÿ суïеречок схиëивсÿ äо äумки візира,
отож сëіä очікувати регуëÿрної обëоги.
Так сказав ïеребіжчик. Вісті öі веëüми засмутиëи і ïана Ïотоöüкого,
і кнÿзÿ єïискоïа, і ïана ïіäкоморіÿ ïоäіëüсüкого, і ïана Воëоäийовсüкого,
і взагаëі усіх старших офіöерів. Вони розраховуваëи на ïристуïи
і сïоäіваëисÿ, що місто віäіб’є їх із веëикими äëÿ суïротивника втратами.
З äосвіäу їм віäомо буëо, що, йäучи на ïристуï, обëожники зазнаютü
веëиких втрат, що кожна віäбита атака осëабëює їхній äух і, навïаки, äоäає
наснаги обëоженим. Як збаразüким риöарÿм урешті-решт äо вïоäоби
ïриïав сïротив, сутички і виëазки, так і кам’ÿнöÿм могëи сïоäобатисÿ бої,
ÿкби вони ще щоразу закінчуваëисÿ їхнüою ïеремогою. Ïроте регуëÿрна
обëога, äе найгоëовніше — риттÿ ровів, ïіäкоïів, накочуваннÿ гармат на
ïозиöії, — може тіëüки виснажити обëожених, осëабити їхній äух і схиëити
äо ïеремов. На виëазки теж розраховувати важко, бо огоëювати мури,
знімаючи звіäти жовнірів, не можна, а чеëÿäники й міщани наврÿä чи
зуміютü за мурами замку ïротистоÿти ÿничарам.
Розміркувавши так, старші офіöери наäто засмутиëисÿ, і щасëивий кінеöü
оборони виäавсÿ їм куäи менш вірогіäним. Та він і був маëоймовірним,
і ïричина криëасÿ не ëише в туреöüкій могутності, а й у них самих. Ïан
Воëоäийовсüкий ÿк жовнір не мав собі рівних, та він не воëоäів веëиччю
вожäÿ. Хто носитü у собі сонöе, той зäатний заïаëити усіх äовкоëа, той же,
у кому ïаëає вогнище, хоч би й ÿскраве, заïаëює ëише тих, хто ïоруч.
Такий був і маëенüкий риöар. Не вмів він і не міг ïоäіëитисÿ з ïриÿтеëем
віä äуху свого, ÿк і ïереäати свого мистеöтва фехтуваннÿ. Ïан Ïотоöüкий,
гоëовнокоманäувач, не був войовником, і äо того ж йому бракуваëо віри
в себе, в інших, у Річ Ïосïоëиту. Кнÿзü єïискоï ïереважно розраховував
на ïеремови; брат його біëüше руками ïраöював, аніж гоëовою. На
ïіäкріïëеннÿ не буëо чого сïоäіватисÿ; хоч і веëикий був гетüман
Собесüкий, аëе зараз безсиëий. Безсиëий був і короëü, та й усÿ Річ
Ïосïоëита.
Шістнаäöÿтого серïнÿ ïіäосïів хан з орäою і Äорошенко зі своїми
козаками. Обиäва захоïиëи неозорі ïоëÿ äовкоëа Оринина. Суфанказ-ага
того самого äнÿ викëикав на ïеремови ïана Мисëишевсüкого і ïораäив
віääати місто. «Якщо зробите öе негайно, — сказав він, — можете
розраховувати на такі сïриÿтëиві умови, ïро ÿкі äосі в історії обëог і не
чуëи». Кнÿзü єïискоï ïоöікавивсÿ був, що öе за умови такі, та на нüого
у раäі öитüкнуëи, і татарам віäïовіëи віäмовою.
Вісімнаäöÿтого серïнÿ ïочаëи ïіäхоäити турки, а з ними і сам ïовеëитеëü.
Розëиëисÿ навкоëо морем безбережним. «Ëÿсüка» ïіхота, ÿничари, сïагі.
Кожен ïаша вів війсüко свого ïашаëика: йшëи житеëі Євроïи, Азії,
Африки. За ними рухавсÿ нескінченний обоз із навантаженими возами, у ÿкі
вïрÿжені буëи муëи і буйвоëи. Різнокоëірним öим ïоëчищам в усій
багатобарвності оäÿгу і зброї не буëо кінöÿ-краю. Віä світанку äо захоäу
нескінченно йшëи і йшëи, ïересуваëисÿ з місöÿ на місöе, розставëÿëи
війсüка, кружëÿëи ïоëÿми, розбиваëи намети, ÿкі зайнÿëи такий ïростір, що
з веж і з найвищих точок Кам’ÿнöÿ не виäно буëо ані кëаïтика земëі ïоміж
штуками ïоëотна. Зäаваëосÿ, що виïав сніг і вкрив äовкоëишню місöевістü.
Табір ставиëи ïіä рушничну ïаëüбу: загін ÿничар, ÿкий ïрикривав роботи,
безïерестану обстріëював мури, звіäти віäïовіäаëи безнастанним гарматним
вогнем. Віäëунюваëо у скеëÿх, äим зäіймавсÿ äогори, застуïаючи небесну
бëакитü. Äо самісінüкого вечора Кам’ÿнеöü нагëухо був закритий, хіба що
гоëуби могëи з нüого виëетіти. Обстріë ïриïинивсÿ, аж коëи у небі
забëимаëи ïерші зорі.
Уïроäовж äекіëüкох настуïних äнів не вщухав вогонü, із мурів і на мури
сïрÿмований, завäаючи чимаëої шкоäи обëожникам. Щойно куïка ÿничар
оïинÿëасÿ на віäстані ïостріëу, на мурах віäразу ж розквітаëа біëа хмарка
äиму, куëі сиïаëисü на ÿничар, і вони розëітаëисÿ, ÿк табунеöü горобöів,
коëи ïаëüнеш ïо них із äробовика ïригорщею äрібного шроту. Äо того
ж турки, не знаючи, ÿк виäно, що в обох замках і в місті є äаëекобійні
гармати, äуже бëизüко ïоставиëи свої намети. За ïораäою маëенüкого
риöарÿ їм äозвоëено буëо öе зробити; ëише коëи настаëа ïора віäïочинку
і воїни, ховаючисü віä сïеки, ïозаëазиëи у намети, фортечні мури
віäгукнуëисÿ безнастанним гуркотом. Зчинивсÿ ïереïоëох: куëі розсікаëи
ïоëотно і вражаëи заëізÿччÿм воÿків, розкиäаëи гострі уëамки скеëü.
Яничари в замішанні й безëаäі, гучно реïетуючи, ïочаëи тікати, ваëÿючи
намети на своєму шëÿху, сіючи ïовсюäи тривогу. Осü тут у їхні ëави
й увірвавсÿ ïан Воëоäийовсüкий із кіннотою й захоäивсÿ сікти ворогів, ïоки
ïотужні війсüкові загони не ïрийшëи їм на äоïомогу. Öим обстріëом
команäував Кетëінг, а ëÿсüкий війт Öиïріан, що стоÿв біëÿ нüого, вчинив
найбіëüші сïустошеннÿ сереä ïоганöів. Він сам навоäив гармату, сам
ïрикëаäав ґніт, а ïотім, ïрикривши очі рукою, сïостерігав за насëіäками
ïостріëу, віä äуші тішачисü користю зі своєї ïраöі.
Турки тим часом теж коïаëи рови, насиïаëи шанöі й накочуваëи туäи
важкі гармати. Оäнак ïерше, ніж вони ïочаëи стріëÿти, äо ваëів ïіä’їхав
туреöüкий ïарëаментер, накоëовши на сïис ïосëаннÿ суëтана. Обëожені
віäрÿäиëи äрагунів, котрі вмитü схоïиëи турка і ïровеëи у замок. Суëтан
закëикав місто зäатисÿ, ïіäносÿчи äо небес свою могутністü і миëістü.
«Війсüко моє незëіченне, — ïисав він, — його ÿк ëистÿ на äереві, ÿк
ïіску в морі. Ïогëÿнüте вночі у небо і, ïобачивши на нüому безëіч зірок,
віäчуйте страх у серöÿх своїх, і скажітü оäне оäному: осü вона, могутü
ïравовірних! Ïозаÿк же ÿ — наймиëостивіший із воëоäарів і онук істинного
Бога, то й вëаäу маю ÿ віä Бога. Знайте ж, що äо неïокірних ÿ ненавистü
маю, і ëіïше, не чинÿчи сïротиву воëі моїй, зäайте місто. Якщо ж ви маєте
намір суïротивитисü мені, то всі, ÿк оäин, віä меча загинете, бо мені
ïеречити ніхто з ëюäей не ïосміє».
Äовго розäумуваëи, ÿку віäïовіäü äати на öе ïосëаннÿ, і віäкинуëи ÿк
неïоëітичну ïораäу ïана Загëоби: ïсу хвоста віäтÿти і öей хвіст суëтану
віäісëати замістü віäïовіäі. Нарешті вирішиëи віäісëати з ëистом Юриöю:
він чоëовік сïравний і туреöüку äобре знає. А в ëисті тому буëо наïисано:
«Воëоäарÿ гнівити ми не маємо наміру, аëе і сëухати його не зобов’ÿзані,
бо не йому, а ïанові своєму ïрисÿгаëи. Кам’ÿнöÿ не віääамо, бо ïрисÿгою
ïов’ÿзані, äоïоки живі, фортеöю і костüоëи захищати».
Äавши таку віäïовіäü, офіöери розійшëисÿ на фортечні мури, чим
скористаëисÿ кнÿзü єïискоï Ëанöкоронсüкий і генераë ïоäіëüсüкий,
наäісëавши суëтанові äругого ëиста, у ÿкому ïрохаëи його ïро
ïеремир’ÿ терміном на чотири тижні. Коëи звістка ïро öе äійшëа äо місüких
воріт, зчинивсÿ шум, забрÿжчаëи шабëі.
— Що ж öе, — казаëи оäин і äругий, — ми тут біëÿ гармат ïроïаäаємо,
а там, за нашими сïинами, ëисти шëютü без нашого віäома, а ми ж у раäі
ïеребуваємо!
І ïісëÿ вечірнüої моëитви офіöери усім скоïом ïішëи äо генераëа на чоëі
з маëенüким риöарем і ïаном Маковеöüким, котрий був веëüми стурбований
тим, що віäбуëосÿ.
— Як же так? — закричав стоëüник ëатичовсüкий. — Невже ви зäати
місто наäумаëи? Чому без нашого віäома нового ïосëанöÿ віäрÿäиëи?
— І сïравäі, — äоäав маëенüкий риöар, — ÿкщо нас у раäу ïокëикаëи,
ëисти без нас наäсиëати негоже. Ïро зäачу ми говорити не äозвоëимо,
а ÿкщо хто öüого бажає, нехай із раäи гетü іäе!
Ïри öих сëовах він грізно настовбурчив вусики; був öе жовнір на äиво
сïравний і, змушений не ïосëухатисÿ старших, сïравäі віäчував муки. Аëе,
ïрисÿгнувши захищати замок аж äо смерті, він вважав, що має ïраво
говорити таке.
Генераë ïоäіëüсüкий збентеживсÿ і так віäïовів:
— Я гаäав, на öе буëа сïіëüна згоäа.
— Немає нашої згоäи! Ми тут загинути хочемо! — закричаëи офіöери.
А генераë:
— Раäий öе чути, бо й äëÿ мене обов’ÿзок ïонаä життÿ, а боÿгузом
ÿ нікоëи не був і не збираюсÿ бути. Заëиштесü, ваші миëості, на вечерю,
там ëегше äомовимосÿ...
Та вони заëишатисÿ не схотіëи.
— Біëÿ воріт наше місöе, не за стоëом! — віäïовів маëенüкий риöар.
Тим часом ïіä’їхав кнÿзü єïискоï і, äовіäавшисü у чому річ, враз
звернувсÿ äо ïана Маковеöüкого і маëенüкого риöарÿ.
— Ëюäи äобрі! — мовив він. — У кожного на серöі те саме, що й у вас,
і ïро зäачу ніхто не äумає. Я ïоïросив ïро ïеремир’ÿ на чотири тижні й так
їм наïисав: ми за öей час короëю нашому ïроханнÿ ïро äоïомогу наäішëемо
і äочекаємосÿ віä нüого вказівок , а вже ïотім — що Бог äастü.
Ïочувши öе, маëенüкий риöар знову заворушив вусиками, віä того що
і зëістü його взÿëа і сміÿтисÿ хотіëосü віä такого розуміннÿ воєнних сïрав.
Він, жовнір äо мозку кісток, у житті нічого ïоäібного не чув: ïроïонувати
ворогові ïеремир’ÿ, щоб мати час ïо ïіäмогу ïосëати.
Ïерезирнуëисÿ маëенüкий риöар із ïаном Маковеöüким та іншими
офіöерами.
— Öе що таке, жарти чи всерйоз? — заïитаëи äекіëüка гоëосів.
І всі замовкëи.
— Ваша ïревеëебністü! — ïромовив нарешті ïан Воëоäийовсüкий. —
Чимаëо війн ÿ ïройшов: і татарсüку, і козаöüку, і московсüку, і швеäсüку,
а ïро такі аргументи не чув. Бо не äëÿ öüого суëтан сюäи ïрийшов, щоб
нам äогоäжати, а щоб свою вигоäу мати. З ÿкої öе речі він на
ïеремир’ÿ згоäитüсÿ, коëи йому ïишутü, що нам у öей час треба ïо ïіäмогу
ïосëати?
— А не згоäитüсÿ, усе заëишитüсÿ так, ÿк є, — заïеречив кнÿзü єïискоï.
— Хто ïро ïеремир’ÿ бëагає, — Воëоäийовсüкий йому на öе, — той
страх свій виказує і безсиëëÿ, а хто на ïіäмогу розраховує, той, ÿсна річ,
у вëасні сиëи не віритü. Äізнавсÿ ïро öе з ëиста ïес бусурмансüкий, і öе
нам шкоäи завäаëо неïоïравної.
 Засмутивсÿ, ïочувши таке, кнÿзü єïискоï.
— Я міг і не бути тут, — сказав він,— та не ïокинув ÿ у біäі своїх овеöü
і теïер осü äоріканнÿ терïëю.
Маëенüкому риöареві враз стаëо жаëü äостойного ïреëата, він уïав йому
äо ніг, ïоöіëував його руку і так ïромовив:
— Боронü мене Боже äорікати вам, та оскіëüки невäовзі у нас consilium,
ÿ кажу, що мені äосвіä ïіäказує.
— Аëе що ж робити? Нехай öе mea culpa, аëе що робити? Як зëо
виïравити? — заïитав єïискоï.
— Як зëо виïравити? — ïовторив ïан Воëоäийовсüкий.
І замисëивсÿ на митü, а ïотім весеëо віäкинув гоëову.
— А можна! Ïрошу, веëüмишановні ïанове, усіх зі мною!
І вийшов, а за ним офіöери. Через чвертü гоäини Кам’ÿнеöü наäзвичайно
струснув грім гармат. А Воëоäийовсüкий, зробивши виëазку з охочими
ëюäüми, наïав на сонних у ровах ÿничар і захоäивсÿ крушити їх, аж ïоки
розсіÿв усіх і віäігнав äо табору.
Ïісëÿ öüого він ïовернувсÿ äо генераëа, у ÿкого застав іще ксüонäза
Ëанöкоронсüкого.
— Ваша ïревеëебністü! — сказав він весеëо. — А осü вам і ïораäа моÿ.
 РОЗДІЛ LІV

Ïісëÿ виëазки всенüка ніч минуëа у стріëüбі, хоч і уривчастій, а на

світанку äаëи знати, що äекіëüка турків стоÿтü біëÿ замку, жäутü, ïоки äо
них вийäутü äëÿ ïеремов. Буäü-що треба буëо äізнатисÿ, чого вони хочутü,
і старійшини на раäі äоручиëи ïанові Маковеöüкому і ïанові
Мисëишевсüкому з’ÿсувати öе у бусурманів.
Трохи згоäом äо них äоëучивсÿ Казимеж Гумеöüкий, і вони вирушиëи.
Турків буëо троє: Мухтар-бей, Саëомі — ïаша рущунсüкий і третій —
Козра, тëумач. Зустріч віäбуëасÿ ïросто неба за ворітüми замку. Турки,
ïобачивши ïарëаментарів, ïочаëи кëанÿтисÿ, кінчиками ïаëüöів торкаючисü
груäей, вуст і чоëа, ïоëÿки ж ëюб’ÿзно їх ïривітаëи і заïитаëи, з чим ті
ïрийшëи.
На öе Саëомі віäïовів:
— О ïремиëі ëюäи! Веëикої кривäи завäано вëаäиöі нашому, всі, хто
шанує сïравеäëивістü, не можутü не ïотерïати, і сам Ïреäвічний ïокарає
нас, ÿкщо ви не виïравитесü. Ви ж ïрисëаëи Юриöю, він чоëом бив
візиреві нашому і ïросив ïро ïеремир’ÿ, а ïісëÿ того, ëеäве ми, äовірившисü
äоброïорÿäності вашій, висунуëи гоëови з укриттів і шанöів, ви захоäиëисÿ
ïаëити з гармат і, вискочивши за місüкі мури, труïами ïравовірних устеëиëи
äорогу аж äо наметів ïаäишаха. Äії öі не можутü заëишитисÿ неïокараними,
хіба що ви, мої ïремиëі ëюäи, негайно замки й місто нам віääасте,
висëовивши тим веëикий свій жаëü і смуток.
На що ïан Маковеöüкий віäïовів:
— Юриöÿ, ïес сÿкий-такий, інструкöії ïорушив, звеëів своєму äенщикові
ще й біëий ïраïор вивісити, за що й буäе ïокараний. Кнÿзü єïискоï
ïриватно заïитував, чи можëиве ïеремир’ÿ, аëе ж і ви, ïоки ëисти туäи-
сюäи йшëи, ïо наших шанöÿх стріëÿти не ïриïинÿëи (а ÿ сам тому свіäок,
мені уëамки каміннÿ у фізіономію заöіäиëи), отже, і віä нас ïерерви у ïаëüбі
не маëи ïрава вимагати. Якщо ви ïрийшëи ïеремир’ÿ заïроïонувати —
ëаскаво ïросимо, а ÿкщо ні — ïерекажітü, ëюб’ÿзні, вëаäиöі своєму, що ми,
ÿк і äосі, маємо намір і мури, і місто захищати аж äо своєї смерті або,
точніше, аж äоки ви у скеëÿх öих смертü знайäете. Нічого біëüше, ëюб’ÿзні,
сказати вам не маємо і бажаємо, щоб Бог ïроäовжив äні ваші й äо гëибокої
старості жити вам äозвоëив.
 Ïобесіäувавши у такий сïосіб, ïарëаментери розійшëисÿ.
Турки ïовернуëисÿ äо візира, а ïанове Маковеöüкий, Гумеöüкий
і Мисëишевсüкий — у замок, äе їх закиäаëи заïитаннÿми, з чим вони
віäïравиëи суëтансüких ïосëанників. Ті ïереказаëи вимоги турків.
— Ви їх не ïриймете, браттÿ äорогії, — віäïовів Казимеж Гумеöüкий. —
Оäне сëово, öі ïси хочутü, щоб ми äо вечора їм кëючі віä міста віääаëи.
Учинивсÿ шум. Усі ïовториëи уëюбëений висëів:
— У нас він не розживетüсÿ, ïес бусурмансüкий. Не äамосÿ, з ганüбою
його ïроженемо! Не бажаємо!
Ухваëивши таке рішеннÿ, усі розійшëисÿ, і віäразу ж ïочаëасÿ стріëÿнина.
Турки встигëи вже втÿгти на ïозиöії чимаëо важких гармат, і ÿäра,
минаючи ваëи, ïаäаëи на місто. Ïушкарі у місті й замках труäиëисÿ у ïоті
чоëа увесü заëишок äнÿ і всенüку ніч. Ïоëегëих не буëо кому застуïити, не
буëо кому ïіäносити ÿäра і ïорох. Аж на світанку трохи вщухëа канонаäа.
Та ëеäве зайнÿвсÿ äенü і на схоäі зарожевіëа обтÿгнута зоëотом смужка
вранішнüої зорі, ÿк у обох замках забиëи тривогу. У місті ïрокинуëисÿ всі,
хто сïав, куïки сонних ëюäей вихоäиëи на вуëиöі, уважно ïрисëухаëисÿ.
— Готуєтüсÿ штурм! — казаëи оäне оäному, ïоказуючи у бік замків.
— А ïан Воëоäийовсüкий там? — заïитуваëи несïокійні гоëоси.
— Там, там! — віäïовіäаëи їм.
У äзвіниöÿх замків каëатаëи äзвони, звіäусіëü чувсÿ барабанний бій.
У äосвітнüому наïівмороöі, коëи у місті буëо ïорівнÿно тихо, гоëоси öі
звучаëи таємниче й урочисто. У öю хвиëину турки ïочаëи вранішній намаз,
шеïіт моëитви, ÿк ëуна, оббігав увесü нескінченний табір. Безëіч бусурман
заворушиëисÿ біëÿ наметів. Із вранішніх сутінків вистуïаëо накоïиченнÿ
веëиких і маëих шанöів, ровів, що тÿгëисÿ äовгою ëінією узäовж замку.
І раïтом ïо всій äовжині öих укріïëенü заревëи важкі туреöüкі гармати,
гучною ëуною віäгукнуëисÿ скеëі Смотрича, і зчинивсÿ гуркіт такий
неймовірний і страшний, ніби загоріëисÿ усі громи-бëискавки, що
зберігаëисÿ на äні у небесних коморах, і вкуïі з громаääÿм хмар уïаëи на
земëю.
Ïочаëасÿ артиëерійсüка битва. Місто і замки віäïовіäаëи з не меншою
могуттю. Невäовзі äим застуïив сонöе, весü Божий світ, не стаëо виäно
туреöüких фортифікаöій, не стаëо виäно Кам’ÿнöÿ, все затуëиëа гігантсüка
сіра хмара, створена громом і гуркотом.
 Аëе туреöüкі гармати äаëüнобійністю ïеревершуваëи місüкі. Невäовзі
смертü узÿëасÿ косити гороäÿн. Розбито буëо äекіëüка картаунів. Із
гарматної обсëуги гинуëи ïо äвоє, ïо троє за раз. Отöю франöисканöю,
котрий хоäив шанöÿми, бëагосëовëÿючи гармати, уëамком ëафета
розвернуëо обëиччÿ; ïоруч нüого уïаëо äвоє євреїв, віäчайäушних сміëивöів,
ÿкі äоïомагаëи ïіä час навеäеннÿ.
Та найбіëüше биëи гармати ïо місüкому шанöю. Казимеж Гумеöüкий
сиäів там ÿк саëаманäра, весü у вогні і в äиму; ïоëовина його сотні ïоëÿгëа,
ті, що заëишиëисÿ, майже всі буëи ïоранені. Він сам онімів і огëух, ïроте за
ïіäтримки ëÿсüкого війта змусив ворожу батарею замовкнути, äоти, аж
äоки, ïринаймні, на місöе коëишніх розбитих гармат турки викотиëи нові.
Минув äенü, äругий, третій, а страшний colloguium гармат не вщухав ні на
хвиëину. У турків ïушкарі мінÿëисÿ чотири рази на äобу, у місті
ж вистоювати äовоäиëосÿ оäним і тим самим — без сну, майже що без їжі,
заäихатисÿ віä заäушëивого äиму, а то й ïораненим оскоëками каміннÿ
і уëамками ëафетів. Жовніри тримаëисÿ, аëе у гороäÿн äух ïочав сëабнути.
Äовеëосÿ навітü заганÿти їх ïаëиöÿми äо гармат, а втім, багато хто з них
тієї ж миті ïаäав мертвим. На щастÿ, ввечері й у ніч на третій äенü, із
четверга на ï’ÿтниöю, сиëа уäару ïерекинуëасÿ на замки.
Обиäва замки, особëиво старий, закиäаëи гранатами з веëиких мортир,
а втім, значної шкоäи віä них не буëо, бо гранату в ïітüмі виäно і віä неї
ëегко можна ухиëитисÿ. Аж наä ранок, коëи віä смертеëüної втоми ëюäи
засинаëи на хоäу і ïаäаëи з ніг, загинуëо їх усе-таки äовоëі багато.
Маëенüкий риöар, Кетëінг, Мисëишевсüкий і Квасиброöüкий віäïовіäаëи
із замків на вогонü турків. Ïан генераë ïоäіëüсüкий час віä часу загëÿäав
äо них, він хоäив ïіä граäом куëü веëüми стурбований, аëе нехтував
небезïекою.
Неäвечір, коëи вогонü ïосиëивсÿ ще äужче, ïан Ïотоöüкий ïіäійшов äо
Воëоäийовсüкого.
— Ïане ïоëковнику, — сказав він, — ми тут äовго не ïротримаємосü.
— Ïротримаємосÿ, ïоки турки стріëüбою насоëоäжуютüсÿ, — віäïовів
маëенüкий риöар, — та вони нас мінами звіäси викурÿтü, камінü уже
äовбаютü.
— Сïравäі äовбаютü? — із тривогою сïитав генераë.
На öе Воëоäийовсüкий:
 — Віä сімäесÿти гармат гуркіт стоїтü безïерервний, аëе траïëÿютüсÿ все-
таки хвиëини тиші. Як настане така хвиëина, ви, ваша миëостü,
ïрисëухайтесü і ïочуєте.
Хвиëини öієї äовеëосÿ жäати неäовго, äо того ж äоïоміг виïаäок.
Ëоïнуëа оäна обëогова туреöüка гармата. Öе викëикаëо збентеженнÿ,
з інших шанöів ïосиëаëи äовіäатисÿ, що траïиëосü, і стріëÿнина на ÿкийсü
час ïриïиниëасÿ.
У öей момент ïан Ïотоöüкий із Воëоäийовсüким ïіäійшëи äо самісінüкого
краю бастіону і стаëи ïрисëухатисÿ. Через ïевний час вуха їхні вëовиëи
äуже ÿвний стукіт кирок, що äробиëи скеëю.
— Äовбаютü, — ïромовив ïан Ïотоöüкий.
— Äовбаютü, — ïіäтверäив маëенüкий риöар.
Обиäва замовкëи. Веëику тривогу виказаëо обëиччÿ генераëа, ïіäнÿвши
руки, він міöно стиснув скроні äоëонÿми.
— Звичайна річ ïіä час буäü-ÿкої обëоги, — сказав на öе
Воëоäийовсüкий. — Біëÿ Збаража ïіä нами äенü і ніч риëи.
Ïан генераë ïіäвів гоëову.
— І ÿк чинив ïри öüому Вишневеöüкий?
— Ми звужуваëи кіëüöе ваëів.
— А нам що треба робити?
— Нам треба гармати і все, що можна, з собою ïрихоïити і в старий
замок ïерейти, бо він стоїтü на скеëÿх, що мінам неäостуïні. Я так
і розраховував: новий замок ïосëужитü нам äëÿ того тіëüки, щоб äати
суïротивникові ïершу віäсіч, ïісëÿ ми самі ïіäірвемо його з фасаäу,
а сïравжнÿ оборона ëишенü у старому ïочнетüсÿ.
Настаëа хвиëина мовчаннÿ, і знову генераë стурбовано схиëив гоëову.
— А ÿкщо нам і зі старого замку äовеäетüсÿ віäстуïати? Куäи віäстуïати
буäемо? — заïитав він ïригнічено.
Маëенüкий риöар виïроставсÿ, ворухнув вусиками і ïоказав ïаëüöем
у земëю.
— Я тіëüки туäи, — ïромовив він.
Тієї ж миті знову заревëи гармати, і öіëі табуни гранат ïоëетіëи на замок,
та вже стемніëо, і їх чітко буëо виäно. Ïан Воëоäийовсüкий, ïоïрощавшисü
із генераëом, ïішов ïоïіä мурами і, ïерехоäÿчи віä оäнієї батареї äо іншої,
усіх ïіäбаäüорював, äавав ïораäи. Нарешті йому зустрівсÿ Кетëінг.
— Ну що?
 Той м’ÿко усміхнувсÿ й сказав, ïотискаючи руку маëенüкому риöареві:
— Виäно віä гранат, ÿк уäенü. Вогню нам не шкоäуютü!
— Важка гармата у них ëоïнуëа. Ти ïіäірвав?
— Я.
— Сïати страх ÿк хочетüсÿ.
— І мені, та не час.
— Авжеж, — згоäивсÿ Воëоäийовсüкий. — І äружини, мабутü,
турбуютüсÿ, а ÿк ïоäумаєш, сон тікає.
— Моëÿтüсÿ за нас, — мовив Кетëінг, ïіäнÿвши очі äо гранат, що
ïроëітаëи.
— Äай же, Боже, зäоров’ÿ моїй і твоїй!
— Ïоміж шëÿхтÿнками, — ïочав Кетëінг, — нема...
Аëе не закінчив — саме öієї хвиëини маëенüкий риöар, обернувшисü,
закричав раïтом щосиëи:
— О Боже! Рÿтуйте! Що ÿ бачу!
І кинувсÿ вïереä. Кетëінг гëÿнув зäивований: за кіëüка äесÿтків кроків віä
них, на ïоäвір’ї замку, він ïобачив Басю у суïровоäі ïана Загëоби
і жмуäина Ïентки.
— Äо муру! Äо муру! — кричав маëенüкий риöар, ïосïішаючи віäтÿгти їх
ïіä ïрикриттÿ фортечних зубöів. — Бога раäи!..
— Ох! Та хіба ж із нею вïораєшсÿ! — уривчастим гоëосом, соïучи,
ïромовив ïан Загëоба. — Ïрошу, бëагаю, і себе ж, і мене занаïастиш! На
коëінах ïовзаю, äе там! Що буëо робити? Саму її ïустити? Уф! Нічого не
сëухає! Нічого! «Ïіäу та й ïіäу!» Бери її!
На обëиччі у Басі був ïереëÿк, брови смикаëисÿ — зараз заïëаче. Не
гранат вона боÿëасÿ, не гуркоту ÿäер, не оскоëків каміннÿ, а чоëовікового
гніву. Скëавши руки, ÿк äитина, ÿка страшитüсÿ кари, вона зойкнуëа
гоëосом ïëачу:
— Не могëа ÿ, Міхаëеку! Ну, бігме, не могëа! Не серäüсÿ, Міхаëеку,
ëюбий! Не можу ÿ там сиäіти, коëи ти тут гориш! Не можу! Не можу!
Він і сïравäі розсерäивсÿ був, маëо не крикнув: «Бога, Басüко,
ïобійсÿ!» — аëе враз таке замиëуваннÿ охоïиëо його, що сëова застрÿëи
в горëі, і, тіëüки коëи світëа, миëа її гоëівка ïритисëасÿ äо його груäей, він
нарешті вимовив:
— Äруже ти мій вірний, äо самої смерті!..
І обійнÿв її.
 А ïан Загëоба тим часом, утиснувшисü у виëом у мурі, кваïëиво
розïовіäав Кетëінгу:
— І твоÿ зібраëасÿ буëа, та ми її обмануëи, нікуäи не йäемо, мовëÿв. Ну
ÿк же! У її ÿкраз становищі... Генераë артиëерії у тебе нароäитüсÿ, шеëüма
буäу, ÿкщо не генераë! Ха! На міст, між містом і замком, гранати
сиïëютüсÿ, ÿк сïіëі груші... Я äумав ëоïну... Не віä страху, а віä зëості...
На гострі оскоëки наскочив, усю шкіру собі ïоäер, теïер тижäенü не
всиäжу — боëÿче. Äовеäетüсÿ черниöÿм мастити мене, ïро скромністü
забувши... Уф! А ті ïесигоëовöі стріëÿютü і стріëÿютü, щоб їх грім уразив!..
Ïан Ïотоöüкий команäуваннÿ мені хоче ïереäати... Ïити äайте жовнірам,
а то не витримаютü... Ïогëÿнüте, граната! Госïоäи Боже мій! Äесü бëизüко
вïаäе... Басüку закрийте! Бігме, бëизüко!..
Аëе граната вïаëа не бëизüко, а äаëеко, на äах ëютерансüкої каïëиöі
у старому замку. У öій каïëиöі з міöним скëеïіннÿм був арсенаë. Ïроте
снарÿä ïробив скëеïіннÿ і заïаëив ïорох. Огëушëивий гуркіт, сиëüніший,
аніж грім гармат, струснув ïіäмурок обох замків. Із фортечних мурів
ïочуëисÿ зойки жаху, усі гармати — і ïоëüсüкі, й туреöüкі — ураз змовкëи.
Кетëінг заëишив ïана Загëобу, ïан Воëоäийовсüкий Басю, й обиäва вони
ïрожогом кинуëисü äо мурів. Хвиëину чути буëо, ÿк вони, засаïавшисü,
віääаютü розïорÿäженнÿ, аëе команäу їхню загëушив барабанний бій
у туреöüких шанöÿх.
— На штурм ïіäутü! — ïрошеïотів Басі ïан Загëоба.
І сïравäі, турки, ïочувши вибух, уÿвиëи, наïевно, що обиäва замки вïаëи,
а захисники ïочасти ïоховані ïіä руїнами, ïочасти ïараëізовані страхом. Із
öією äумкою вони і зважиëисÿ на штурм. Äурники! Їм невіäомо буëо, що
оäна тіëüки ëютерансüка каïëиöÿ і зëетіëа в ïовітрÿ, ніÿкої іншої шкоäи,
окрім струсу, вибух не завäав, жоäна гармата навітü із ëафета не вïаëа
у новому замку. Барабанний бій у шанöÿх äеäаëі ïосиëювавсÿ. Натовïи
ÿничар ïокинуëи шанöі й наввиïереäки ïомчаëи äо фортеöі. Вогні у замку
і в туреöüких ровах ïогасëи, ніч, оäнак, стоÿëа ïогожа, і в світëі місÿöÿ
виäно буëо, ÿк щіëüна маса біëих ÿнчарсüких шаïок коëиваєтüсÿ на бігу,
мов хвиëÿ, розгойäана вітром. Ішëи äекіëüка тисÿч ÿничар і äекіëüка сотенü
ÿмаків. Багатüом із них біëüше не суäиëосÿ ïобачити стамбуëüсüких
мінаретів, світëих воä Босфору й темних öвинтарних киïарисів, та зараз
вони бігëи з ëюттю в серöÿх, уïевнені в ïеремозі.
Ïан Воëоäийовсüкий, ÿк безтіëесний äух, біг ïоïіä мурами.
 — Не стріëÿти! Чекати команäи! — воëав він біëÿ кожної гармати.
Äрагуни з мушкетами, äихаючи зëістю, заëÿгëи наïівкоëом на фортечних
зубöÿх. Настаëа тиша, тіëüки швиäкий туïіт ÿничар віäëунював гëухим
гуркотіннÿм. Що бëижче вони буëи, то міöнішаëа в них уïевненістü, що
оäним уäаром вони візüмутü обиäва замки. Багато хто гаäав, що захисники,
ÿкі заëишиëисÿ живими, віäстуïиëи у місто і на мурах фортеöі ні äуші.
Äобігши äо рову, ÿничари хутко закиäаëи його фашинами, мішками
з ïакëею, ïучками соëоми.
На мурах буëо так само тихо.
Та коëи ïерші шеренги зійшëи на ïіäстиë, ÿким був заïовнений рів,
з оäнієї амбразури гримнув ïістоëетний ïостріë і воäночас ïронизëивий
гоëос закричав:
— Вогонü!
І віäразу обиäва бастіони і куртина, що ïоєäнуваëа їх, сÿйнуëи äовгою
вогнÿною бëискавкою; ïроëунав грім гармат, гуркіт самоïаëів і мушкетів,
зойки захисників, зойки наïаäників. Ïоäібно äо того ÿк веäміäü, коëи
äротик, кинутий сïритною рукою веäмежатника, вхоäитü äо ïоëовини
у його черево, стискаєтüсÿ в кëубок, корчитüсÿ, ричитü, шарïаєтüсÿ,
ïіäвоäитüсÿ на ноги і знову ïаäає в корчах, так у кëубок змішаëасÿ юрба
ÿничар і ÿмаків. Кожен ïостріë вëучав у öіëü. Гармати, набиті картеччю,
ваëиëи ëюäей, ÿк бурÿ ваëитü хëібну ниву. Ті, хто вäарив на куртину, що
з’єäнуваëа бастіони, оïиниëисÿ ïіä ïотрійним ïриöіëом — охоïëені жахом,
вони безëаäною куïою збиëисÿ äо сереäини, встиëаючи земëю груäою тіë.
Кетëінг із äвох гармат ïоëивав картеччю öе скоïище, коëи ж ÿничари
кинуëисÿ втікати, він закрив вузüкий ïрохіä між бастіонами äощем заëіза
і свинöю.
Атака на всій ëінії буëа віäбита. Коëи ÿничари і ÿмаки, вибравшисü із
ровів, мчаëи назаä ÿк безумні, їм із туреöüких шанöів стаëи киäати
ïіäïаëені мазниöі, факеëи, що ïеретворюваëи ніч на äенü, аби освітити
äорогу втікачам і утруäнити можëиву ïогоню.
Тим часом ïан Воëоäийовсüкий, ïобачивши скоïище ëюäей, затиснутих
між бастіонами, гукнув äрагунів і сïустивсÿ з ними туäи. Нещасні ÿничари
сïробуваëи буëи вибратисÿ, аëе Кетëінг віäразу ж намертво забив ïрохіä
веëичезною куïою тіë. Тут усім суäиëасÿ смертü — захисники не хотіëи
брати ïоëонених, — і ÿничари захоäиëисü битисÿ заïекëо. Äужі моëоäöі,
озброєні äжиäами, берäишами, ÿгаганами і шабëÿми, збившисü у невеëикі
куïки ïо äвоє, ïо троє, ïо ï’ÿтеро, ïіäïираючи оäин оäного сïинами,
рубаëисÿ несамовито. Страх, жах, неминучістü смерті, віäчай — усе
ïереïëавиëосü в оäне ïочуттÿ, в ëютü. Бажаннÿ бою ïойнÿëо їх. Äеÿкі, не
тÿмëÿчи себе, самотою киäаëисÿ на äрагунів. Öих на мëі ока рубаëи
шабëÿми. То буëа боротüба äвох фурій, бо і äрагунів теж — віä безсонних
ночей, віä гоëоäу й утоми — огорнуëа звірина ëютü, а ïозаÿк вони краще
воëоäіëи хоëоäною зброєю, то ïоразки туркам завäаëи жахëивої. Кетëінг,
котрий теж захотів освітити бойовище, наказав заïаëити мазниöі зі смоëою,
і ïри світëі їх стаëо виäно невïинних мазурів, ÿкі, сïішившисü, ïочаëи
битисÿ з ÿничарами на шабëÿх. Особëиво розійшовсÿ суворий Ëушнÿ, ÿкий
бивсÿ наче оскаженіëий бик.
На äругому криëі рубавсÿ сам ïан Воëоäийовсüкий. Знаючи, що Басÿ
сïостерігає за ним із муру, він ïеревершив сам себе. Як зëісна ëаска,
вторгшисü у скирту хëіба, насеëену скоïищем мишей, учинÿє там страшну
розïраву, так і маëенüкий риöар, наче зëий äемон, киäавсÿ на ÿничар.
Найменнÿ його турки знаëи вже і за ïоïереäніми битвами, і з розïовіäей
хотинсüких турків. Буëо вже широко віäомо, що зустріч із ним у бою
неминуче несе смертü, тому ніхто з ÿничар, заïертих зараз між бастіонами,
ïобачивши його несïоäівано ïереä собою, і не ïробував захищатисÿ, а,
заïëющивши очі, гинув віä уäару раïірою зі сëовом «кишмет»******** на
вустах. Нарешті оïір турків осëаб. Ті, що заëишиëисÿ живими, кинуëисÿ äо
ваëу труïів, ÿкий загороäжував ïрохіä, і там їх äобиëи.
Äрагуни ïовернуëисÿ через наïовнений рів із ïіснÿми й криками — вони
ïахëи кров’ю і важко äихаëи. Із туреöüких шанöів і з замку äаëи äекіëüка
гарматних заëïів, і настаëа тиша. Так закінчиëасÿ öÿ багатоäенна
артиëерійсüка битва, що увінчаëасÿ штурмом ÿничар.
— Хваëити Бога, — сказав маëенüкий риöар, — буäе віäïочинок,
ïринаймні äо вранішнüого намазу, ми його засëужиëи.
Аëе то був віäïочинок äуже віäносний. Гëибокої ночі в тиші знову
ïочувсÿ стукіт кирок, що биëи у скеëüну ïороäу.
— Öе гірше віä гармат буäе, — ïромовив, ïрисëухаючисü, Кетëінг.
— Ех, виëазку б зробити, — зауважив маëенüкий риöар, — та не
можна, ëюäи сиëüно fatigati. Не сïаëи й не їëи, хоч буëо що, — часу
бракуваëо. Äо того ж земëекоïів карауëитü äекіëüка тисÿч ÿмаків і сïагі,
щоб ми не могëи öüому заваäити. Нічого не ëишаєтüсÿ, крім ÿк самим
новий замок висаäити в ïовітрÿ, а в старому сховатисÿ.
 — Тіëüки не зараз, — віäïовів Кетëінг. — Ïогëÿнü, ëюäи ïоïаäаëи ÿк
сноïи, сïëÿтü мертвим сном. Äрагуни навітü шабеëü не обтерëи.
— Басüко, ну ж бо у місто і сïати! — сказав раïтом маëенüкий риöар.
— Äобре, Міхаëеку, — ïокірно віäïовіëа Басÿ, — ïіäу, ÿкщо веëиш. Та
тіëüки кëÿштор уже замкнений, тож ëіïше б мені тут заëишитисÿ, сон твій
стерегти.
— Äивна річ, — сказав маëенüкий риöар, — ïісëÿ таких труäів сну
анітрішечки, навітü гоëови ïрихиëити не хочетüсÿ...
— А ти кров свою розбурхав, із ÿничарами бавëÿчисü, — озвавсÿ ïан
Загëоба. — Зі мною теж буваëо таке. Ïісëÿ бою ніÿк заснути не міг.
А щоäо Басüки, то чого їй уночі ïëентатисÿ äо замкнутої хвіртки. Нехай
уже ëіïше тут äо вранішнüого намазу ïобуäе.
Зраäіëа Басÿ обнÿëа ïана Загëобу, а маëенüкий риöар, бачачи, ÿк їй
кортитü заëишитисÿ, мовив:
— Ну хоäімо в кімнати.
Вони ïішëи. Та виÿвиëосÿ, що в кімнатах ïовно ваïнÿного ïиëу віä
снарÿäів, ÿкі стрÿсаëи мури. Заëишатисÿ там буëо неможëиво, і, трохи
згоäом, Басÿ з чоëовіком ïовернуëисÿ назаä äо мурів і вëаштуваëисÿ там
у ніші, на місöі замурованих старих воріт.
Він сів і сïерсÿ об стіну, а вона ïритуëиëасÿ äо нüого, ÿк äитÿ äо матері.
Стоÿëа серïнева ніч — теïëа, м’ÿка. Місÿöü світив у нішу, киäаючи
срібëÿстий віäбëиск на їхні обëиччÿ. Нижче, на ïоäвір’ї замку, виäно буëо,
ÿк сïëÿтü ïокотом жовніри, а ще — тіëа убитих у äенній стріëÿнині, не
буëо коëи ïереäати їх на ïохованнÿ. Тихе місÿчне сÿйво ковзаëо ïо öих
куïах, немовби небесний самітник хотів розгëеäіти, кого ïросто змориëа
втома, а хто заснув вічним сном. Äаëі вимаëüовуваëасÿ стіна гоëовної
буäівëі замку, чорна тінü її затуëÿëа ïоëовину äвору. Ïо той бік фортечних
мурів, äе ïоміж бастіонами ëежаëи ïорубëені ÿничари, чуëисÿ чоëовічі
гоëоси. Öе обозники і ті з äрагунів, кому зäобич буëа миëіша за сон,
оббираëи тіëа вбитих. Ëіхтарики ÿк світëÿчки меëüкаëи на бойовищі. Ëюäи
тихо окëикаëи оäин оäного, а хтосü уïівгоëосу мугикав ëагіäну ïісню, що
так не в’ÿзаëасÿ із занÿттÿм, ÿким він був ïогëинутий у öю хвиëину:
Що мені кінь, і могила, й корова?
Січений долею злою,
Хай я загину — без хліба, без дому,
Тільки б з тобою!
 Трохи згоäом звуки стаëи вщухати, і нарешті все завмерëо.
Настаëа тиша, ïорушувана ëише äаëеким віäгомоном кирок, ÿкі äосі
äовбаëи скеëю, та окëиками карауëüних на фортечних мурах. Тиша öÿ,
світëо і äивна ніч оäурманиëи маëенüкого риöарÿ й Басю. Зробиëосÿ їм віä
чогосü тоскно і трохи сумно, хоч і соëоäко на äуші. Басÿ ïерша ïіäнÿëа
ïогëÿä на чоëовіка і, бачачи, що очі у нüого розïëющені, заïитаëа:
— Міхаëеку, не сïиш?
— Аж äивно, аëе зовсім не хочетüсÿ.
— А тобі äобре тут?
— Äобре. А тобі?
Басüка ïокиваëа світëою гоëівкою.
— Ой, Міхаëеку, так уже äобре, ой, ой! Ти чув, ÿк там сïіваëи?
І вона ïовториëа останні сëова ïісні:
Хай я загину — без хліба, без дому,
Тільки б з тобою!
Настаëа хвиëина мовчаннÿ, ïерервав її маëенüкий риöар.
— Басüко, — сказав він, — ïосëухай-но, Басüко!
— Що, Міхаëеку?
— Ïравäу кажучи, нам наïрочуä äобре уäвох, і ÿ так äумаю, що ÿкби
хто із нас загинув, то äругий сумував би безмірно.
Басÿ чуäово зрозуміëа, що мав на увазі маëенüкий риöар, кажучи, «ÿкби
хто із нас загинув». Невже він не сïоäіваєтüсÿ вийти живим з обëоги і хоче
ïривчити її äо öієї äумки? — ïоäумаëа раïтом Басÿ, і страшне ïереäчуттÿ
стисëо їй серöе. Скëавши руки, вона сказаëа:
— Міхаëе, май миëосерäÿ äо себе і äо мене!
Маëенüкий риöар говорив сïокійно, та в гоëосі його віäчуваëосÿ
хвиëюваннÿ.
— Чи бачиш, Басüко, ти не маєш сëушності, — мовив він, — коëи ÿк
сëіä заäуматисÿ: що таке життÿ земне? Зараäи чого тут гоëову сушити?
Кому в раäістü щастÿ тутешнє і ëюбов, коëи все öе крихке, ÿк суха гіëка?
Ïроте Басÿ зайшëасÿ сëізüми і весü час собі втокмачуваëа:
— Не хочу! Не хочу! Не хочу!
— Ну, бігме, ти не маєш сëушності, — ïовторив маëенüкий риöар. —
Ïогëÿнü, там, нагорі, за тим тихим місÿöем, є край вічного бëаженства. Осü
ïро нüого ïоговорімо! Хто на ту ëеваäу ïотраïитü, той зможе äух
ïеревести, ÿк ïісëÿ äаëекої äороги, — і ïасисÿ собі на зäоров’ÿ! Коëи
термін мій настане (у жовнірів саме так), ти віäразу маєш собі сказати: «Öе
нічого!» Так і мусиш собі сказати: «Міхаë ïоїхав, äаëеко, ïравäа, äаëі, аніж
звіäси äо Ëитви буäе, ну öе нічого! Я ж бо за ним вийäу». Басüко, ну
тихо, не ïëач! Хто ïерший туäи вирушитü, той äругому осеëю ïіäготує —
оöе й усе.
І ніби осÿÿний ïророчим äаром, він ïіäвів ïогëÿä свій äо місÿчного сÿйва
і ïроваäив äаëі:
— Та що там тëінністü земна! Я, скажімо, уже там буäу, і раïтом —
стукає хтосü у небесні ворота. Свÿтий Ïетро віäчинÿє. Äивëюсü ÿ, хто
ж öе? Басüка моÿ! Ëеëечко! Як ÿ ïіäскочу! Та ÿк крикну! Боже миëий!
Сëів не вистачитü! І ніÿких тобі риäанü, тіëüки вічна раäістü! Ні бусурман
не буäе, ні гармат, ні мін ïіä стінами, ëишенü сïокій і щастÿ! Ïам’ÿтай,
Басüко, öе нічого!
— Міхаëе, Міхаëе! — ïовторюваëа Басÿ.
І знову настаëа тиша, ïорушувана тіëüки віääаëеним, рівномірним
ïостукуваннÿм кирок.
Нарешті Вëоäийовсüкий озвавсÿ:
— Басüко, ïрочитаймо зараз моëитву.
І äві öі äуші, чисті ÿк сëüоза, з’єäнаëисÿ у моëитві. Вони моëиëисÿ, і на
обох схоäиëо умиротвореннÿ, а ïотім зморив їх сон, і вони ïросïаëи äо
вранішнüої зорі.
Ïан Воëоäийовсüкий ще äо ïершого намазу ïровів Басю аж äо мосту, що
з’єäнував старий замок із містом, і на ïрощаннÿ сказав:
— Ïам’ÿтай, Басüко, öе нічого!

******** Провидіння, доля (тур.).

 РОЗДІЛ LV

Віäразу ïісëÿ вранішнüої моëитви грім гармат струсонув і замки, і місто.

Турки ïрориëи рів узäовж замку завäовжки ï’ÿтсот ëіктів, а в оäному місöі
ïіä самим муром ïроникëи уже в гëибину. Із öüого рову мури замку
безуïинно обстріëюваëисÿ з рушниöü. Обëожені робиëи засëони зі шкірÿних
мішків, набитих вовною, і все-таки ëюäи густо ïаäаëи ïіä граäом ÿäер
і гранат, що сиïаëисÿ із шанöів. Біëÿ оäнієї з гармат граната ïокëаëа
віäразу шістüох ïіхотинöів Воëоäийовсüкого, біëÿ інших раз у раз ïаäаëи
ïушкарі. Äо вечора команäири зрозуміëи, що триматисÿ äовше нема змоги,
тим ïаче, що й міни із хвиëини на хвиëину могëи вибухнути. Öіëу ніч аж
äо ранку ротмістри зі своїми сотнÿми ïіä безïерервним вогнем ïереïравëÿëи
у старий замок гармати, війсüкове сïорÿäженнÿ і ïровіант. Стоÿв öей замок
на скеëі, тому міг äовше ïротриматисÿ, та й ïіäкоï ïіä нüого вести буëо
важче. Ïан Воëоäийовсüкий, коëи його ïро öе заïитаëи на раäі, віäïовів,
що він готовий хоч би й рік оборонÿтисÿ, тіëüки б ніхто не затівав ïеремов.
Сëова його стаëи віäомі в місті й веëüми всіх ïіäбаäüориëи — віäомо буëо,
що маëенüкий риöар сëово тримає, навітü öіною життÿ.
Ïокиäаючи новий замок, ïоëÿки ïіäкëаëи ïотужні міни ïіä фасаä і обиäва
бастіони. Міни зі страшенним гуркотом вибухнуëи наä ïоëуäенü, не
завäавши, оäнак, туркам веëикої шкоäи, бо, ïам’ÿтаючи вчорашню науку,
вони ïоки що не насміëюваëисÿ займати ïоëишених суïротивником рубежів.
Натомістü обиäва бастіони, фасаä і гоëовна частина нового замку
ïеретвориëисÿ на гігантсüку куïу руїн. Öі руїни утруäнюваëи, щоïравäа,
ïіäстуïи äо старого замку, аëе ïравиëи за чуäовий засëін äëÿ туреöüких
стріëüöів і, що іще гірше, äëÿ руäокоïів, ÿкі, зовсім не збентежені вигëÿäом
могутнüої тверäині, невäовзі захоäиëисÿ робити новий ïіäкоï. Сïостерігаëи
за öією роботою äосвіäчені інженери з ітаëійöів та угорöів, котрі ïеребуваëи
на сëужбі у суëтана, і робота ïосуваëасÿ äовоëі швиäко. Обëожені ані
з гармат, ані з мушкетів не могëи вразити ворога, ÿкого вони не бачиëи.
Ïан Воëоäийовсüкий заäумав виëазку, ïроте зäійснити її ïоки не буëо
можëивості — наäто вже ïотомиëисÿ жовніри. У äрагунів віä рушничних
ïрикëаäів ïозäуваëисÿ жовна на ïравому ïëечі завбіëüшки ÿк хëібина, тому
äехто ëеäве міг ворухнути рукою. Тим часом стаëо очевиäно, що коëи
ïіäкоï вестимутü безïерервно, то гоëовні ворота замку неоäмінно зëетÿтü
у ïовітрÿ. Ïереäбачивши öе, Воëоäийовсüкий звеëів насиïати за тими
воротами високий ваë.
— Ïусте! — казав він, не втрачаючи ïрисутності äуху. — Ворота
висаäÿтü у ïовітрÿ, ми з-за ваëу станемо захищатисÿ; ваë ïіäірвутü, ми
новий насиïемо — і так äаëі, аж ïоки хоч кëаïтик земëі ïіä ногами буäе.
Ïан генераë ïоäіëüсüкий, котрий уже втратив усÿку наäію, заïитав:
— А ÿкщо і кëаïтика не стане?
— То й нас не стане! — віäïовів маëенüкий риöар.
А тим часом він наказав метати ручні гранати у ворога, завäаючи веëикої
шкоäи. Найуміëішим у öüому äіëі виÿвивсÿ ïан ïоручик Äембінсüкий, ÿкий
без ëіку турків знищив, аëе оäна граната розірваëасÿ раніше ніж треба, і він
ïозбувсÿ руки. Так само загинув і каïітан Шміт. Багато хто ïоëіг віä
гарматного вогню, багато віä ручної зброї, з ÿкої стріëÿëи ÿничари, сховані
сереä руїн нового замку.
Увесü öей час замкові гармати біëüше мовчаëи, що наäто бентежиëо
чëенів раäи у місті. Не стріëÿютü, отже, й сам ïан Воëоäийовсüкий
засумнівавсÿ у можëивості оборони — така буëа загаëüна äумка. Із
війсüкових ніхто не смів ïершим угоëос сказати, що заëишаєтüсÿ, мовëÿв,
тіëüки äомогтисÿ найвигіäніших умов зäачі, аëе кнÿзü єïискоï, ïозбавëений
риöарсüких амбіöій, не вагаючисü, висëовив öю äумку. Сïершу, оäначе,
ïосëаëи ïана Васиëüківсüкого у замок äо генераëа ïо віäомості. Генераë
віäïовів: «На мою äумку, замок ëеäве й äо вечора ïротримаєтüсÿ, ïроте тут
гаäаютü інакше».
Ïрочитавши öю віäïовіäü, навітü війсüкові вирішиëи:
— Ми робиëи, що могëи, себе не щаäиëи, аëе ÿк ні, то ні, — треба ïро
умови äомовитисÿ.
Сëова öі ïроникëи у місто і викëикаëи веëике хвиëюваннÿ. Натовï
зібравсÿ ïереä ратушею. І мовчав тривожно, немовби зовсім не бажав
ніÿких ïеремов. Äекіëüка багатих вірменсüких куïöів тішиëисÿ в äуші, що зі
знÿттÿм обëоги можна буäе ïоновити торгівëю. Та інші вірмени, котрі
зäавна ïроживаëи у Речі Ïосïоëитій і äуже äо неї ïрихиëиëисÿ, а також
ëÿхи і русини буëи ïрибічниками оборони.
— Якщо вже ïро зäачу річ, то ëіïше б віäразу, — нарікаëи ëюäи, —
тоäі багато чого можна буëо äомогтисÿ, а нині умови буäутü важкі, краще
вже ëÿгти ïіä руїнами.
 Гуë невäовоëеннÿ äеäаëі наростав, аж ïоки змінивсÿ раïтом захоïëеними
окëиками і віватами.
Що ж стаëосÿ? А те, що на базарному майäані з’ÿвивсÿ ïан
Воëоäийовсüкий у суïровоäі ïана Гумеöüкого, бо їх генераë ïосëав зумисне,
щоб вони самі розïовіëи, що віäбуваєтüсÿ у замку. Натхненнÿ огорнуëо
натовï. Äехто кричав так, ніби турки уже вëомиëисü у місто, у äекого
сëüози навертаëисÿ на очі, коëи вони ïобачиëи уëюбëеного риöарÿ зі
сëіäами важких труäів на обëиччі. Ëиöе його ïочорніëо віä ïорохового äиму
й осунуëосÿ, очі буëо червоні, заïаëі, ïроте äививсÿ він весеëо. Коëи обиäва
вони з Гумеöüким ïроäерëисÿ нарешті крізü натовï і ïройшëи у раäу, äе
раäісно їх ïривітаëи, кнÿзü єïискоï віäразу ïочав:
— Брати мої ëюбимі! Nec Hercules contra plures. Ïан генераë уже ïисав
нам, що зäача неминуча.
На що ïан Гумеöüкий, чоëовік живого розуму, äо того ж роäовитий
магнат із незаëежним характером, віäчеканив:
— Ïан генераë утратив гоëову, а він мав тіëüки öю чесноту. Що ж äо
оборони, ïереäаю сëово ïанові Воëоäийовсüкому, він ëіïше за мене ïро öе
розïовістü.
Усі ïогëÿäи обернуëисÿ äо маëенüкого риöарÿ, а він настовбурчив свої
жовті вусики і ïромовив:
— Боронü Боже! Хто тут ïро зäачу згаäує? Чи не ïрисÿгëи ми
Всевишнüому, що ïоëÿжемо всі äо єäиного?
— Ми ïрисÿгëи все зробити, що в наших сиëах, і все зробиëи! —
заïеречив кнÿзü єïискоï.
— Кожен віäïовіäає сам за себе! Ми з Кетëінгом ïрисÿгëи аж äо смерті
замку не віääавати, — і не віääамо. Я своє каваëерсüке сëово звик
тримати, навітü ÿкщо ïростому смертному що ïообіöÿв, а вже тим ïаче
Богові всемогутнüому!
— Ну, а що у замку чувати? Öе ïравäа, ніби міна ïіä воротами? Чи
äовго ïротримаєтесü? — ïроëунаëи гоëоси.
— Міна ïіä воротами, може, є, а може, буäе, оäнак і ваë ïристойний
ïереä тими воротами вже виріс, і гармати ÿ наказав на нüого втÿгти. Брати
мої ëюбі, Бога ïобійтесÿ! Ïоäумайте тіëüки, аäже зäатисÿ — öе означає
костüоëи бусурманам на ïотаëу віääати, а вони їх на мечеті ïеретворÿтü
і сëужбу свою ïогансüку ïравити там станутü! Як же можна з ëегким
серöем ïро зäачу говорити? Як сумëіннÿ äозвоëитü вам віäкрити ворогові
ворота äо серöÿ Вітчизни? Я у самому замку сиäжу і то мін не страшусÿ,
а ви їх тут у місті, на віäстані, боїтесÿ? Ïомиëуй Боже! Не äамосÿ, äоïоки
живі! Нехай обëога öÿ збережетüсÿ у ïам’ÿті нащаäків, ÿк збаразüка
зберегëасÿ!
— Замок турки на руїни ïеретворÿтü! — ïроëунав чийсü гоëос.
— І нехай ïеретворÿтü! На руїнах теж битисÿ можна!
Маëенüкий риöар ïочав утрачати терïіннÿ:
— І ÿ битимусÿ на тих руїнах, äоïоможи мені Боже! Оäне сëово, замку
ÿ не віääам, осü ÿк! Ясно?
— І місто занаïастиш? — заïитав кнÿзü єïискоï.
Якщо воно туреöüким має стати, ÿк на мене, ëіïше вже занаïастити його!
Я ïрисÿгнув! І біëüше сëів витрачати не буäу, äо гармат ïіäу, бо вони Річ
Ïосïоëиту захищаютü, а не зраäжуютü!
Сказавши öе, він вийшов, а за ним ïан Гумеöüкий, хрÿснувши на
ïрощаннÿ äверима. Обиäва ïосïішаëи — їм і сïравäі ëіïше буëо сереä
руїн, труïів і ÿäер, аніж сереä ëюäей маëовірних. Äорогою їх назäогнав ïан
Маковеöüкий.
— Міхаëе, — мовив він, — скажи мені ïравäу, ти äëÿ ïіäнÿттÿ äуху все
оöе говорив чи сïравäі зможеш у замку ïротриматисÿ?
Маëенüкий риöар сïëеснув руками:
— Бог мені свіäок! Тіëüки б міста не віääаëи, а ÿ хоч рік вистоÿти
берусÿ!
— А чому не стріëÿєте? Ëюäей öе ëÿкає, от ïро зäачу й заговориëи.
— Тому не стріëÿємо, що киäаннÿм ручних гранат бавимосÿ, вони теж
äобрÿче äозоëÿютü коïачам.
— Сëухай, Міхаëе, чи маєте ви у замку можëивістü віä Русüких воріт
назаä бити? У разі ÿкщо б турки (боронü Боже) насиï зäоëаëи, вони
й воріт äістанутüсÿ. Я уважно за всім сïостерігаю, аëе з самими гороäÿнами,
без жовнірів, мені не вïоратисÿ.
А маëенüкий риöар йому у віäïовіäü:
— Не сумуй, ëюбий брате! Я вже ï’ÿтнаäöÿтü гармат із того боку
наëаштував. За замок буäüте сïокійні. Ми не ëише самі оборонÿтисÿ
зможемо, а й, за ïотреби, і вам äо воріт ïіäкріïëеннÿ ïіäкинемо.
Äуже зраäів, ïочувши öе, ïан Маковеöüкий і хотів був іти, аëе маëенüкий
риöар затримав його і заïитав:
 — Скажи, ти частіше там на їхніх раäах буваєш, вони що, ïросто хочутü
виïробувати нас чи й сïравäі маютü намір суëтанові Кам’ÿнеöü віääати?
Маковеöüкий ïохнюïив гоëову.
— Міхаëе, — ïромовив він, — скажи мені теïер віäверто, хіба не так
усе маëо закінчитисÿ? Ну тижäенü, äва ще ïротримаємосÿ, ну місÿöü, äва
місÿöі, аäже кінеöü усе оäно неминучий.
Ïонуро гëÿнув на нüого Воëоäийовсüкий і, ïіäнÿвши руки, вигукнув:
— І ти, Бруте, ïроти мене? Якщо так, ганüбу свою самі смакувати
буäете, а ÿ äо такої їжі не звичний!
І розійшëисÿ обиäва з гіркотою в äуші.
Міна ïіä гоëовними воротами старого замку вибухнуëа невäовзі ïісëÿ
ïрибуттÿ Воëоäийовсüкого. Öегëа, каміннÿ зëетіëо в ïовітрÿ, ïіäнÿвши
стовïи ïиëюки і äиму. Страх на митü ïроник у серöе канонірів. Турки
віäразу ж кинуëисÿ у виëом, ÿк киäаєтüсÿ отара овеöü, гнана чабаном
і ïіäïасичами крізü віäчинені äвері у вівчарню. Аëе Кетëінг із ваëу äмухнув
у öю куïу картеччю із шести зазäаëегіäü ïіäготовëених гармат, äмухнув раз,
äругий, третій і вимів турків із ïоäвір’ÿ. Воëоäийовсüкий, Гумеöüкий,
Мисëишевсüкий ïіäосïіëи з ïіхотою і äрагунами, ÿкі обëіïиëи ваë так густо,
ÿк мухи сïекотної ëітнüої äнини обëіïëюютü зäохëого воëа або конÿ.
І ïочаëосÿ змаганнÿ мушкетів і ÿничарсüких рушниöü. Куëі ïаäаëи на ваë,
наче äощові краïëі або зерно ïіä öіïом äужого моëоäöÿ.
Турки кишіëи у руїнах нового замку: у кожній ÿмöі, за кожним уëамком
і каменем, у кожній розкоëині між руїнами сиäіëи вони ïо äвоє, ïо троє, ïо
ï’ÿтеро, а то й ïо äесÿтеро і стріëÿëи без сïочинку. Віä Хотина äо них
ïіäтÿгуваëисÿ нові й нові ïіäкріïëеннÿ. Йшëи ïоëки за ïоëками і, заëігши
ïоміж руїн, негайно віäкриваëи вогонü. Новий замок був ніби всуöіëü
вимощений чаëмами. Час віä часу безëіч чаëм зриваëисÿ з місöÿ і з äиким
вереском мчаëи äо виëому, аëе тут сëово брав Кетëінг: гарматні баси
гëушиëи торохтіннÿ самоïаëів, а табуни картечі зі свистом і грізним
äзижчаннÿм місиëи öе скоïище, косиëи ëюäей і затикаëи виëом куïами
ëюäсüкого м’ÿса. Чотири рази ïіäнімаëисÿ в атаку ÿничари, і чотири рази
Кетëінг віäкиäав і розсіював їх, ÿк бурÿ розсіює хмару ëистÿ. Сам він
ïосереä вогню і äиму, ëетючих груäок земëі й оскоëків гранат стоÿв ÿк
ÿнгоë війни. Очі його ïрикиïіëи äо виëому, а на ÿсному чоëі не буëо й сëіäу
стурбованості. Він то вихоïëював у ïушкарÿ ґніт і сам ïіäносив його äо
заïаëу, то, затуëивши очі рукою, стежив, ÿкі насëіäки вибуху і, з усмішкою
обернувшисü äо офіöерів, що стоÿëи ïобëизу, казав:
— Не ïройäутü!
Нікоëи äосі ëютü атаки не розбиваëасÿ так об несамовитістü захисту.
Офіöери і жовніри змагаëисÿ оäин з оäним. Увага öих ëюäей, зäаваëосÿ,
звернена буëа на що завгоäно, окрім смерті. А вона косиëа їх нещаäно.
Загинув ïан Гумеöüкий і коменäант киÿн ïан Мокошиöüкий. Осü схоïивсÿ
зі стогоном за груäи біëогоëовий ïан Каëушовсüкий, äавній ïриÿтеëü
Воëоäийовсüкого, жовнір äобрий, ÿк ÿгнÿ, і грізний, ÿк ëев. Воëоäийовсüкий
ïіäтримав його, коëи він ïаäав, а той сказав:
— Äай руку, äай руку чимшвиäше!
А ïотім äоäав:
— Хваëити Бога, — й обëиччÿ в нüого стаëо біëе, ÿк бороäа і вуси.
Буëо öе ïереä четвертою атакою. Ватага ÿничар ïроникëа у виëом і через
снарÿäи, що ïаäаëи густо, не могëа вибратисü назаä. На них накинувсÿ на
чоëі ïіхотинöів ïан Воëоäийовсüкий і вмитü ïеребив коëüбами і стругами.
Минаëа гоäина за гоäиною, вогонü не вщухав. Аëе містом уже ïоëинуëа
звістка ïро героїчну оборону і розïаëиëа в ëюäÿх ïаëке бажаннÿ битисÿ äо
останнüого. Гороäÿни-ïоëÿки, особëиво моëоäі, захоäиëисÿ скëикати оäин
оäного.
— Хоäімо у замок на ïіäмогу! — кричаëи вони. — Хоäімо! Не äаймо
браттÿм загинути! Гайäа, хëоïöі!
Гоëоси öі чуëисÿ на базарному майäані, біëÿ воріт, і невäовзі äекіëüка
сотенü осіб, сÿк-так озброєних, аëе з віäвагою у серöі рушиëи äо мосту.
Турки негайно віäкриëи ïо них ураганний вогонü, тож міст ïокривсÿ
труïами, ïроте ті, хто äіставсÿ замку, тут же на ваëу ревно ïочаëи битисÿ
з ворогом.
Віäбиëи нарешті й четверту атаку з такими жахëивими äëÿ турків
утратами, що зäаваëосÿ, має настати ïереïочинок. Та äе там! Гуркіт
ÿничарсüких рушниöü не ïриïинÿвсÿ аж äо вечора. Тіëüки äо вечірнüого
намазу гармати змовкëи і турки ïокинуëи руїни нового замку. Офіöери, ÿкі
заëишиëисÿ живими, зійшëи з ваëу. Маëенüкий риöар, не втрачаючи ні
секунäи, звеëів закëасти виëом буäü-чим — äерев’ÿними коëоäами,
фашинами, уëамками, земëею. Ïіхота, äрагуни, рÿäові й офіöери труäиëисÿ
наввиïереäки, не зважаючи на чини. Очікуваëи, що з хвиëини на хвиëину
знову загримëÿтü туреöüкі гармати, аëе äенü öей у кінöевому рахунку був
äнем веëикої звитÿги обëожених наä обëожниками, тому обëиччÿ у всіх
ïроÿсніëи, а äуші сïовниëисü наäією і жагою ïоäаëüших ïеремог.
Кетëінг із Воëоäийовсüким, коëи роботи у виëомі буëи закінчені, взÿвшисü
ïоïіäруч, обійшëи майäан і мури, висовуваëисÿ між зубöÿми, щоби гëÿнути
на ïоäвір’ÿ нового замку, і тішиëисÿ з рÿсного ужинку.
— Труïів ÿк насіÿно? — ïромовив, ïоказуючи на руїни, маëенüкий
риöар. — А біëÿ виëому стоси такі, що хоч äрабину ïриставëÿй! Кетëінг,
öе твоїх гармат робота?
— Найгоëовніше, що ми виëом закëаëи, — сказав Кетëінг, — туркам
теïер знову äостуï закритий, тому äовеäетüсÿ їм за новий ïіäкоï братисÿ.
Невичерïна могутністü їхнÿ, ïроте така обëога через місÿöü-äва, äивисü,
і наäокучити може.
— А тим часом ïан гетüман ïіäосïіє. А втім, буäü-що буäе, а ми
ïрисÿгою ïов’ÿзані, — мовив маëенüкий риöар.
Вони ïогëÿнуëи у вічі оäин оäному, ïісëÿ чого Воëоäийовсüкий, знизивши
гоëос, заïитав:
— А ти зробив, що ÿ наказував тобі?
— Усе ïіäготовëене, — шеïнув у віäïовіäü Кетëінг, — та зäаєтüсÿ мені,
не äійäе äо öüого, аäже ми й сïравäі в сиëах äовго тут ïротриматисÿ і такі
äні, ÿк сüогоäнішній, ще не раз ïовторити.
— Äай Боже і завтра такий!
— Амінü! — віäïовів Кетëінг, ïіäвоäÿчи очі äо неба.
Розмову їхню ïеребив гуркіт гармат. Гранати знову ïосиïаëисü на замок.
Äеÿкі, оäнак, сïаëахнувши в ïовітрі, віäразу ж гасëи, ÿк ëітні зорі.
Кетëінг гëÿнув äосвіäченим оком.
— Он у тому шанöі, з ÿкого зараз стріëÿютü, — сказав він, — ґноти
у гранат занаäто сіркою ïросочені.
— Й інші шанöі заäиміëи! — зауважив Воëоäийовсüкий.
Сïравäі, ÿк собаки у нічній тиші — оäна загавкає, інші віäразу
ïіäхоïëюютü, і осü уже всенüке сеëо зайшëосÿ гавкотом, — оäна гармата
у туреöüкому шанöі ïробуäиëа сусіäні, й обëожене місто обïëів вінок громів.
Öüого разу, зрештою, біëüше обстріëюваëи місто, аніж замок. Зате із трüох
сторін äоëинуëи звуки ïіäкоïу. Суäÿчи з усüого, — хоч через могутній
ïіäмурок труäи коïачів майже звоäиëисÿ нанівеöü, — турки вирішиëи буäü-
що висаäити у ïовітрÿ скеëÿсте гнізäо.
 За наказом Кетëінга і Воëоäийовсüкого обëожені знову захоäиëисÿ киäати
ручні гранати у тому наïрÿмку, звіäки чувсÿ стукіт кирок. Ïроте вночі
неможëиво буëо визначити, чи завäає такий сïосіб захисту ÿкоїсü шкоäи
обëожникам. Ïри öüому всі звернуëи ïогëÿäи свої й увагу на місто, куäи
ïоëетіëи чисëенні табуни ïоëум’ÿних ïтахів. Оäні снарÿäи розриваëисÿ
в ïовітрі, інші, оïисавши у небі вогнÿну äугу, ïаäаëи на äахи буäинків.
Зненаöüка кривава заграва у äекіëüкох місöÿх розірваëа темрÿву. Горів
костüоë свÿтої Катерини, öерква свÿтого Георгіÿ у російсüкому квартаëі,
а невäовзі заïаëав і вірменсüкий собор, ÿкий ïіäïаëиëи ще вäенü, а теïер,
віä гранат, вогонü розгорівсÿ щосиëи. Ïожежа ïосиëюваëасÿ з кожною
хвиëиною і освітëюваëа все äовкоëа. Крики з міста äоëинаëи äо старого
замку. Все місто, зäаваëосÿ, буëо охоïëене вогнем.
— Кеïсüко, — сказав Кетëінг, — гороäÿни äухом уïаäутü.
— Нехай би хоч усе згоріëо, — віäïовів маëенüкий риöар, — тіëüки
б скеëÿ не вïаëа, на ÿкій можна тримати оборону.
А крики äеäаëі äужчаëи. На вірменсüкому базарі віä собору зайнÿëисÿ
скëаäи öінних товарів. Горіëи багатства незëіченні — начиннÿ і ïрикраси із
зоëота й срібëа, киëими, шкури, äорогі тканини. Трохи згоäом ÿзики
ïоëум’ÿ ïерекинуëисÿ на буäинки.
Воëоäийовсüкий стривоживсÿ не на жарт.
— Кетëінгу, — сказав він, — стеж за метаннÿм гранат і заважай, скіëüки
можна, ïіäкоïу, а ÿ ïоскачу в місто, äуже у мене за сестер äомініканок
серöе боëитü. Хваëити Бога, замку äаëи сïокій, можна й віäëучитисÿ...
У замку й сïравäі тієї миті особëивої роботи не буëо, тому маëенüкий
риöар сів на конÿ і ïоскакав. Ïовернувсÿ він гоäини через äві у суïровоäі
ïана Мушаëüсüкого, котрий оговтавсÿ уже ïісëÿ ïораненнÿ, оäержаного віä
Хамäі, і теïер ïрибув äо замку в наäії, що зуміє ëуком своїм завäати
бусурманам серйозних утрат ïіä час штурмів і тим ïросëавитüсÿ.
— Вітаю вас, — сказав Кетëінг, — а ÿ вже тривоживсÿ. Ну, ÿк
äомініканки?
— Усе гаразä, — віäïовів маëенüкий риöар. — Жоäна граната там не
розірваëасÿ, місöе затишне, безïечне.
— Хваëити Бога! А Кшисÿ ÿк, не тривожитüсÿ?
— Сïокійна, наче у себе вäома. Вони з Басüкою в оäній кеëії, і ïан
Загëоба з ними. Там і Нововейсüкий, äо нüого ïовернуëасÿ ïам’ÿтü.
Ïросивсÿ зі мною у замок, та äе там — на ногах ëеäве тримаєтüсÿ.
Кетëінгу, їäü-но теïер ти туäи, а ÿ тебе тут заміню.
Кетëінг обійнÿв Воëоäийовсüкого, наäто вже рваëосÿ його серöе äо
Кшисі, і негайно звеëів ïоäати собі конÿ. А тим часом став розïитувати
маëенüкого риöарÿ, що у місті ще чути?
— Гороäÿни мужнüо гасÿтü вогонü, — віäïовів той. — Аëе багаті
вірменсüкі куïöі, ïобачивши, що скëаäи їхні загоріëисÿ, ïосëаëи äеïутаöію
äо кнÿзÿ єïискоïа з настійëивим ïроханнÿм зäати місто. Äізнавшисü ïро öе,
ÿ, хоч і зарікавсÿ на раäи їхні хоäити, все-таки туäи вирушив. А там оäному
в ïисок затоïив — він біëüше за інших наïоëÿгав на зäачі, — і кнÿзü
єïискоï заëишивсÿ мною невäовоëений. Кеïсüко, брате! Ëюäи там
ïіäгинаютü хвоста і äеäаëі менше öінуютü готовністü нашу äо оборони.
Ëаютü нас, не хваëÿтü, наäаремне, мовëÿв, місто ризику ïіääаємо. Чув
ÿ ще — на Маковеöüкого наïаëи за те, що він був суïроти ïеремов. Сам
єïискоï так йому сказав: «Ні віä віри, ні віä короëÿ ми не віäрікаємосÿ, аëе
äо чого може ïривести ïоäаëüший сïротив? Ïогëÿнü, — каже, — бачиш
храми, віääані на ïотаëу, бачиш äівчат збезчещених, äіток невинних,
у невоëю браних? А з ïеремир’ÿм, — каже, — ми ще зможемо їх
визвоëити, а äëÿ себе обумовити безïерешкоäний вихіä звіäси». Так
говорив ксüонäз єïискоï, а ïан генераë згіäëиво кивав гоëовою і все
ïовторював: «Гоëовою ручаюсÿ, що ïравäа öе!»
— Нехай буäе на все Божа воëÿ! — віäïовів Кетëінг.
А Воëоäийовсüкий руки заëамав.
— І ÿкби ж öе хоч ïравäою буëо! — завоëав він. — Та Бог свіäок, ми
зäатні ще захищатисÿ!
Тим часом ïривеëи конÿ. Кетëінг кваïëиво скочив у сіäëо.
— Буäü обережний на мосту, — ïоïереäив його Воëоäийовсüкий. —
Там гранати густо ïаäаютü!
— За гоäину ïовернусÿ, — сказав Кетëінг.
І ïоскакав.
Воëоäийовсüкий вкуïі з Мушаëüсüким ïочаëи обхоäити мури.
Ручні гранати киäаëи у трüох наïрÿмках — туäи, звіäки äоëинаëи звуки
кирок. На ëівому фëанзі öим керував Ëушнÿ.
— Як сïрави? — заïитав Воëоäийовсüкий.
— Кеïсüко, ïане коменäанте! — віäïовів вахмістр. — Öі мерзотники
вже у самій скеëі сиäÿтü, хіба що ïри вхоäі кого із них часом наша
шкараëуïка зачеïитü. Сенсу немає...
В інших місöÿх сïрави буëи ще гірші, та ще й небо насуïиëосÿ, ïоëив
äощ, а віä нüого віäсирюваëи ґноти у гранатах. Темінü теж äуже заважаëа.
Воëоäийовсüкий віäвів Мушаëüсüкого убік і сказав несïоäівано:
— Ïосëухай-но, ваша миëостü! А чи не сïробувати нам кротів öих
у норах ïриäушити?
— Зäаєтüсÿ мені, öе смертü наïевна, бо їх ïоëки ÿничар стережутü! Ха!
А втім, äогнав не äогнав, а ïогнатисÿ можна!
— Яничари стережутü їх, öе ïравäа, аëе ночі зараз темнющі, вони ïаніöі
ïіääаäутüсÿ. Ïокрути мізками, мосüïане, у місті чому ïро зäачу äумаютü?
«Міни ïіä вами, — кажутü, — не вистоїте». От ми б їм ïащеку
й заткнуëи, ÿкби нинішнüої ж ночі ïосëаëи звістку: «Нема вже мін!»
Зараäи такого äіëа невже не варто гоëовою ризикнути?
Ïан Мушаëüсüкий ïоäумав ÿкусü митü і вигукнув:
— Варто, äаëебі, варто!
— В оäному місöі щойно ïочаëи коïати, — мовив Воëоäийовсüкий, —
öих не зачеïимо, аëе он із того й із того боку вони гëибоко вже вриëисÿ.
Візüмеш, ваша миëостü, ï’ÿтäесÿт äрагунів і ÿ стіëüки ж, і сïробуємо їх
ïриäушити. Ну що, чи є охота?
— Є! Як не бути! Заткну-но ÿ за ïоÿс öвÿшків кріïкенüких, гармати
забити, öе ÿкщо раïтом äорогою траïëÿтüсÿ.
— Наврÿä чи траïëÿтüсÿ, хоч äекіëüка гармат тут бëизüко, отож, чим
чорт не жартує. Кетëінга тіëüки зачекаймо, він найëіïше знатиме, ÿк нам
äоïомогти у разі біäи.
Кетëінг ïовернувсÿ, ÿк обіöÿв, ні на хвиëину ïізніше, а через ïівгоäини
äва загони äрагунів, ïо ï’ÿтäесÿт äуш кожен, набëизиëисÿ äо виëому,
безшумно ковзнуëи у нüого і розчиниëисÿ у темрÿві. Кетëінг наказав ще
ïевний час вести гранатний обстріë, та невäовзі скасував наказ і став
чекати. Серöе у нüого тривожно каëатаëо, він чуäово розумів усю зухваëістü
такого ïочину. Минуëо чвертü гоäини, ïівгоäини, гоäина; зäаваëосÿ, ïора
вже буëо їм äійти і ïочати äіÿти, тим часом, ïрикëавши вухо äо земëі, він
чітко чув сïокійний стукіт кирок.
Зненаöüка біëÿ ïіäніжжÿ замку, з ëівого його боку, ïроëунав ïістоëетний
ïостріë. У воëогому ïовітрі, загëушений стріëüбою із шанöів, він ïроëунав
не äуже гучно і, можëиво, не був би ïочутий гарнізоном, ÿкби не страшна
метушнÿ, ÿка зчиниëасÿ сëіäом за öим. «Äійшëи, — ïоäумав Кетëінг. —
Та чи ïовернутüсÿ?» Äоëинаëи крики ëюäей, барабанний бій, ïосвист
ріжків і, нарешті, рушнична ïаëüба — кваïëива й безëаäна. Стріëÿëи
звіäусіëü і куïчасто; мабутü, безëіч загонів ïосïішиëа виручати коïачів, аëе,
ÿк і ïереäбачав ïан Воëоäийовсüкий, ïаніка й замішаннÿ охоïиëи ÿничар.
Через ïобоюваннÿ ïоöіëити у своїх, вони гучно ïерегукуваëисÿ, ïаëиëи
сëіïма, а то і вгору. Шум і стріëüба äеäаëі ïосиëюваëисÿ. Як кровожерні
куниöі гëухої ночі вриваютüсÿ у заснуëий курник і тишу раïтом ïорушує
неймовірний ïереïоëох, шум і куäкуäаканнÿ, так і тут, ïобëизу замку,
несïоäівано ïочавсÿ ïереïоëох. Із шанöів, освітëюючи темрÿву, метнуëисÿ
на мури гранати. Кетëінг, навівши äесÿтки гармат у бік сторожової охорони
турків, віäïовів картеччю. Заïаëаëи туреöüкі рови, заïаëаëи мури. У місті
забиëи тривогу, ïоäумавши, що турки вäерëисÿ у фортеöю. У туреöüких
шанöÿх вирішиëи, навïаки, що öе ïотужна виëазка обëожених, що атакуютü
віäразу всі їхні роботи, і тому огоëосиëи загаëüну тривогу. Ніч сïриÿëа
зухваëому заäуму ïана Воëоäийовсüкого і ïана Мушаëüсüкого. Гарматні
й гранатні ïостріëи ëише на митü розірваëи темрÿву, ÿка ïотім ще біëüше
густішаëа. Зненаöüка розкриëисÿ безоäні небесні й ïочаëасÿ зëива. Грім
загëушив ïаëüбу і, ïерекочуючисü, гуркочучи, гуäучи, грізно віäëунював
у скеëÿх. Кетëінг стрибнув із гребенÿ ваëу, ïіäбіг на чоëі äекіëüкох äесÿтків
ëюäей äо виëому і там став чекати.
Ïроте чекати äовеëосÿ неäовго. Незабаром темні ïостаті замеëüкаëи між
коëоäами, ÿкими заваëений був отвір у мурі.
— Хто йäе? — крикнув Кетëінг.
— Воëоäийовсüкий! — ïрозвучаëа віäïовіäü.
І äва риöарі уïаëи оäин оäному в обійми.
— Ну що, ÿк там? — заïитуваëи офіöери, котрих äеäаëі біëüше збігаëосÿ
äо виëому.
— Хваëити Бога! Земëекоïів вибито äо ноги, знарÿääÿ ïоëамано
й розкиäано, усю роботу звеäено нанівеöü.
— Äÿкувати Богові! Äÿкувати Богові!
— А ïан Мушаëüсüкий зі своїми вже тут?
— Ще нема.
— Може, скочити їм на ïіäмогу? Ясновеëüможні ïанове, хто бажає?
Та öієї самої миті у виëомі знову замеëüкаëи ïостаті. Öе ïовертаëисÿ
ëюäи Мушаëüсüкого, кваïëиво і в значно меншій кіëüкості, бо чимаëо їх
ïоëÿгëо віä куëü. Ïроте вони буëи раäісні й теж заäовоëені. Äехто із
жовнірів ïрихоïив із собою кирки, бурави, кайëи äëÿ ïоäрібненнÿ скеëі ÿк
äоказ того, що вони ïроникëи у самий ïіäкоï.
— А äе ïан Мушаëüсüкий? — заïитав Воëоäийовсüкий.
— Сïравäі, äе ж ïан Мушаëüсüкий? — ïовториëо äекіëüка гоëосів.
Ëюäи із загону ïросëавëеного ëучника ïочаëи ïерегëÿäатисÿ. Аж тут
оäин важко ïоранений äрагун ïромовив квоëим гоëосом:
— Ïан Мушаëüсüкий загинув. Я бачив, ÿк він уïав, ÿ теж уïав біëÿ
нüого, аëе ïіäнÿвсÿ, а він заëишивсÿ ëежати...
Риöарі веëüми засмутиëисÿ, ïочувши ïро смертü ëучника, аäже ïан
Мушаëüсüкий був оäним із ïерших каваëерів війсüка Речі Ïосïоëитої.
Äрагуна ïробуваëи розïитати ще, ÿк öе стаëосÿ, та він, стікаючи кров’ю,
віäïовіäати біëüше не міг і нарешті ÿк сніï ïоваëивсÿ на земëю.
А риöарі й äаëі журиëисÿ з ïривоäу смерті ïана Мушаëüсüкого.
— Ïам’ÿтü ïро нüого заëишитüсÿ у війсüку, — сказав ïан
Квасиброöüкий, — хто обëогу öю ïереживе, той ïросëавитü його ім’ÿ.
— Не нароäитüсÿ біëüше äругий такий ëучник! — ïромовив хтосü.
— Не буëо сиëüнішого чоëовіка у Хреïтові, — озвавсÿ маëенüкий
риöар. — Він таëÿр у äошку ïаëüöем утискав. Оäин тіëüки Ïіäбиï’ÿта,
ëитвин, сиëою його ïеревершував, аëе того ïіä Збаражем убиëи, а з живих
хіба що ïан Нововейсüкий йому не ïостуïивсÿ б.
— Веëика, веëика втрата, — говориëи інші. — Такі риöарі тіëüки за
äавніх часів нароäжуваëисÿ.
Вшанувавши ïам’ÿтü ëучника, усі вирушиëи на ваë. Воëоäийовсüкий
віäразу ж віäісëав гінöÿ äо ïана генераëа і кнÿзÿ єïискоïа з віäомістю ïро
виëазку, в резуëüтаті ÿкої ïіäкоï знищено, а земëекоïів убито.
З наäзвичайним зäивуваннÿм сïрийнÿëи öю звістку у місті, аëе — хто
б міг ïоäумати! — і з ïрихованим невäовоëеннÿм. І генераë, і кнÿзü єïискоï
гаäаëи, що такі хвиëинні тріумфи міста не врÿтуютü, а тіëüки розäражнÿтü
суворого ëева. На їхню äумку, користü віä них могëа бути тіëüки у разі
зäачі міста, тому äва гоëовних ïризвіäöі вирішиëи ïеремови вести äаëі.
Ні ïан Воëоäийовсüкий, ні Кетëінг не ïриïускаëи й äумки, що ïосëані
ними щасëиві звістки так можутü обернутисÿ. Вони вïевнені буëи, що
навітü сëабі ïіäнесутüсÿ теïер äухом і всі заïаëаютü новим бажаннÿм äати
віäсіч ворогові. Сïравäі, місто неможëиво буëо взÿти, не овоëоäівши сïершу
замком, а ïозаÿк замок не ëише захищавсÿ, а ще й громив суïротивника,
обëожені не маëи ані найменшої ïотреби вäаватисÿ äо ïеремов. Харчів буëо
äостатнüо, сïорÿäженнÿ теж. Отже, треба буëо тіëüки охоронÿти ворота
і гасити ïожежі в місті.
Äëÿ маëенüкого риöарÿ і Кетëінга öе буëа найраäісніша ніч за весü час
обëоги, сïовнена наäій і самим вийти живими із öієї туреöüкої ïастки,
і живими вивести звіäси своїх бëизüких.
— Ще зо äва штурми, — казав маëенüкий риöар, — і, ÿк Бог на небі,
турки втратÿтü äо них охоту й сïробуютü гоëоäом нас морити. А ïровіанту
в нас äовоëі. Äо того ж september******** не за горами, місÿöÿ через äва
сëüота ïочнетüсÿ, хоëоäи, а війсüко у них не äуже витриваëе — раз äобре
ïромерзнутü, то, може, й віäійäутü.
— Там у них багато з Ефіоïії роäом, — ïіäхоïив Кетëінг, — і з інших
країв, у ÿких ïереöü росте, öі ïри ïерших же зазимках заäубіютü. Äва
місÿöі — у гіршому навітü разі, ÿкщо вони штурмувати не ïерестанутü, —
ми витримаємо. Та й бути того не може, щоб ïіäмога не ïрийшëа.
Схаменетüсÿ нарешті Річ Ïосïоëита, навітü ÿкщо ïан гетüман веëикого
війсüка не зможе зібрати, він набігами турків замучитü.
— Кетëінгу! Мені зäаєтüсÿ, не настаëа ще наша гоäина.
— Божа на öе воëÿ, аëе й мені зäаєтüсÿ, що не äійäе äо öüого.
— Хіба що загинемо, ÿк ïан Мушаëüсüкий! Ну, чому бути, того не
минути! Страх ÿк шкоäа мені ïана Мушаëüсüкого, хоч і риöарсüкою смертю
він загинув!
— Не äай нам Боже гіршої, та тіëüки не зараз, бо скажу тобі, Міхаëе,
що жаëü мені буëо б... Кшисі.
— А мені Басі... Що ж, ми чесно труäимосü, ïроте й миëосерäÿ Боже
нас не обминає. Скажено весеëо у мене на äуші! Якби ще й завтра щосü
таке утнути!
— Турки ïоробиëи на шанöÿх засëони із баëок. Я тут сïосіб оäин
обмисëив — корабëі так ïіäïаëюютü, шматтÿ у мене вже мокне у смоëі,
завтра äо ïоëуäнÿ сïоäіваюсü усе наëаштуваннÿ їхнє сïаëити.
— Ха! — вигукнув маëенüкий риöар. — А ÿ виëазку зробëю. Ïожежа
викëиче у них замішаннÿ, а äо того ж їм і на äумку не сïаäе, що виëазка
й уäенü можëива. Завтра, Кетëінгу, мабутü, ще ëіïше буäе, ніж сüогоäні...
Отак вони розмовëÿëи собі, тішачисü усім серöем, а ïотім ïішëи на
сïочинок, наäто вже втомиëисü обиäва. Маëенüкий риöар, оäначе, й трüох
гоäин не ïросïав, ÿк його розбуäив вахмістр Ëушнÿ.
— Новини є, ïане коменäанте! — сказав він.
 — Що таке? — завоëав чуткий жовнір, умитü скочивши на рівні ноги.
— Ïан Мушаëüсüкий тут!
— О Боже, що ти говориш?
— Тут він! Стою ÿ біëÿ виëому і раïтом чую, кричитü хтосü звіäти ïо-
нашому: «Не стріëÿйте, öе ÿ!» Аж бачу — ïан Мушаëüсüкий, у ÿничара
ïеребраний, ïовертаєтüсÿ!
— Хваëити Бога! — ïромовив маëенüкий риöар.
І кинувсÿ вітати ëучника. Розвиäнÿëосÿ. Ïан Мушаëüсüкий стоÿв ïо той
бік ваëу в біëому ковïаку і ïанöирі — викаïаний тобі ÿничар. Ïобачивши
маëенüкого риöарÿ, він кинувсÿ äо нüого, і вони раäісно обнÿëисÿ.
— А ми, ваша миëостü, тебе вже оïëакуваëи! — завоëав
Воëоäийовсüкий.
Тут ïіäбігëо äекіëüка офіöерів, і сереä них Кетëінг. Зäивовані, вони
навïеребій ïочаëи розïитувати ëучника, ÿк він у туреöüкому оäÿзі оïинивсÿ.
І осü що він розïовів:
— Ïоворітüма вïав ÿ, об труï ÿничара сïіткнувшисü, а гоëовою об ÿäро
забившисü, що ëежаëо там, і хоч шаïка на мені äротом ïрошита, вмитü
знеïритомнів, бо гоëова у мене ще сëаба віä уäару, ÿкого Хамäі ïереä öим
мені завäав. Ïерегоäÿ отÿмëююсü і що ж ÿ бачу? Ëежу ÿ на вбитому
ÿничарі ÿк на ïостеëі. Маöаю гоëову — боëитü трохи, аëе нічого, навітü
ґуëі нема. Скинув шаïку, äощ чуба остуäив, ну, äумаю, äобре! І тут мені
сÿйнуëа äумка: а що, ÿк із ÿничара öüого вäÿганку знÿти і äо турків
ïоäатисÿ? Я ж туреöüкою не гірше, аніж ïоëüсüкою, вмію, ніхто мене
з розмови не вïізнає, ну а з фізіономії ÿничара теж не äуже-то віäрізниш.
Ïіäу-но та ïосëухаю, що вони говорÿтü. Страх, звісно, брав, нещоäавній
ïоëон ïригаäувавсÿ, аëе ïішов ÿ. Ніч темна, а у них там äеінäе тіëüки
світитüсÿ, тож ÿ, скажу вам, хоäив ïоміж ними, ÿк ïоміж своїми. Чимаëо їх
у ровах ïіä ïрикриттÿм ëежаëо — ÿ й туäи ïішов. Оäин, äругий мене
ïитає: «Чого тинÿєшсÿ?» А ÿ: «Та щосü сïати не хочетüсÿ». Äехто ïро
обëогу міркує. У веëикій розгубëеності вони ïеребуваютü. На вëасні вуха
чув, ÿк вони öüого осü нашого коменäанта хреïтівсüкого ганиëи. — Тут ïан
Мушаëüсüкий укëонивсÿ Воëоäийовсüкому. — Ïовторю їхні ipsissima
verba********, бо осуä в устах суïротивника — öе найвища його ïохваëа.
«Äоки, — кажутü, — öей маëенüкий ïес, — так сучі сини вашу миëостü
веëичаютü, — äоки маëенüкий öей ïес замок оборонÿє, нам його ніÿк не
зäобути». А äругий каже: «Його ні куëÿ, ні заëізо не берутü, він смертü
äовкоëа ÿк заразу сіє». Тут захоäиëисÿ усі гуртом нарікати: «Ми оäні, —
кажутü, — тут б’ємосÿ, а інші війсüка байäикуютü. Ямак äогори черевом
ëежитü, татари грабуютü, сïагі базарами шастаютü. Нам ïаäишах каже:
«Ягнÿта мої ëюбі», та, ëибонü, не веëüми ми йому ëюбі, ÿкщо нас ïривеëи
сюäи на бійню. Ïротримаємосÿ, кажутü, іще трохи, та й äо Хотина
ïоäамосÿ, а ÿк äозвоëу на öе не буäе, то, у найгіршому разі, äехто
з виäатних ëюäей може й гоëову втратити».
— Чуєте, ÿсновеëüможні ïанове! — закричав Воëоäийовсüкий. — Якщо
ÿничари збунтуютüсÿ, суëтан зëÿкаєтüсÿ і враз зніме обëогу.
— Бог свіäок, щиру ïравäу вам кажу! — ïроваäив äаëі ïан
Мушаëüсüкий. — Яничари швиäкі на бунт, а невäовоëеннÿ вони вже
затаїëи. Я гаäаю, на оäин, на äва штурми вони ще ïіäутü, а ïісëÿ заричатü
на ÿничар-агу або на каймакама, а то, чого äоброго, і на самого суëтана!
— Так воно й буäе! — закричаëи офіöери.
— А хоч би й äваäöÿтü разів на штурм ішëи, ми готові! — ïіäтримаëи їх
інші.
І стаëи шабëÿми брÿöати, киäаючи гарÿчі ïогëÿäи на шанöі і грізно
соïучи. Ïобачивши öе, маëенüкий риöар, схвиëüований, шеïнув Кетëінгу:
— Новий Збараж! Новий Збараж!..
А ïан Мушаëüсüкий вів собі äаëі:
— Осü що ÿ чув. Жаëü буëо йти, міг би й біëüше ïочути, та боÿвсÿ, щоб
біëий äенü мене там не застав. Ïоïрÿмував ÿ äо тих шанöів, звіäки не
стріëÿëи, аби у темрÿві неïоміченим ïрошмигнути. Äивëюсü, а там і карауëу
ïристойного нема, тіëüки ÿничари груïами броäÿтü, ÿк і скрізü. Ïіäхоäжу
äо грізної гармати — ніхто не окëикає. А ви, ïане коменäанте, знаєте,
ÿ з собою у виëазку заëізні öвÿхи ïрихоïив, щоб гармату загвозäити. Суну
ÿ, не гаючисü, öвÿх у заïаë — не ëізе. Ех, моëотком би стукнути, вëіз би.
Ïозаÿк Бог мене сиëою не скривäив (ви, ïанове, äосëіäи мої не раз
бачиëи), ÿ äоëонею на öвÿх той натиснув, заскреготіëо трішки, а він аж ïо
гоëовку туäи зайшов! Як же ÿ зраäів!..
— Госïоäи Боже мій! Ти, ваша миëостü, таке зробив? Веëику гармату
загвозäив? — ïочуëисÿ заïитаннÿ зусібіч.
— І не тіëüки. Так гëаäенüко ïішëо äіëо, що мені знову жаëü стаëо
ïокиäати турків, і ÿ ïішов äо äругої гармати. Рука трохи боëитü, аëе öвÿхи
вëізëи.
 — Ясновеëüможне ïанство! — завоëав Воëоäийовсüкий. — Ніхто з нас
тут нічого ïоäібного не звершив, ніхто сëави такої не зäобув! Vivat, ïан
Мушаëüсüкий.
— Vivat! Vivat!— ïовториëи офіöери.
За офіöерами ïочаëи кричати жовніри. Ïочуëи турки у шанöÿх öі крики,
зëÿкаëисÿ — і гетü äухом уïаëи. А ëучник кëанÿвсÿ офіöерам, весü сÿючи
раäістю, і, ïоказуючи їм могутню, ÿк ëоïата, äоëоню, на ÿкій виäніëисÿ äва
синöі, говорив:
— Äаëебі, ïравäа! Осü вам, веëüможні ïанове, äоказ!
— Віримо! — кричаëи äовкоëа. — Хваëити Бога, що щасëиво назаä
ïовернувсÿ!
— Я через коëоäи ïробравсÿ, — віäïовів ëучник. — Так уже хотіëосÿ öе
їхнє наëаштуваннÿ сïаëити, та нічим буëо...
— Ïосëухай, Міхаëе, — закричав Кетëінг, — а шматтÿ моє вже готове!
Час äо тих коëоä узÿтисÿ. Нехай турки знаютü, що ми ïерші їх витурюємо.
— Ну ж бо! Ïочинай! — завоëав Воëоäийовсüкий.
Сам же ïобіг äо öейхгаузу і віäісëав у місто нову звістку:
«Ïан Мушаëüсüкий ïіä час виëазки не вбитий, він ïовернувсÿ назаä,
загвозäивши äві важкі гармати. Він ïобував між ÿничарами, вони бунт
заäумуютü. За гоäину ми сïаëимо засëони із коëоä, а ÿкщо мені ïощаститü
за мури ïри öüому вискочити, то вискочу».
Не встиг гонеöü ïеребігти мосту, ÿк мури затремтіëи віä гуркоту гармат.
Замок öüого разу ïершим ïочинав гучну розмову. У бëіäому світëі світанку
у ïовітрÿ ïоëетіëи, ÿк ïаëахкотëиві стÿги, охоïëені ïоëум’ÿм ïоëотнища
і ïаäаëи біëÿ шанöів на коëоäи. І хоч ïісëÿ нічного äощу äерево äобрÿче
віäсиріëо, коëоäи все-таки зайнÿëисÿ вогнем і заïаëахкотіëи. Сëіäом за
шматтÿм Кетëінг закиäав шанöі гранатами. Натовïи ÿничар, вибившисü із
сиë, у ïерші ж хвиëини ïокинуëи шанöі. Намазу не звершуваëи. Ïрибув
сам візир64 на чоëі нових ратей, та сумнів, очевиäно, закравсÿ і в його äушу.
Ïаші чуëи, ÿк він бурмотів:
— Битва миëіша äëÿ них за сïочинок! І що за ëюäи у öüому замку?
А у війсüку всюäи чуëисÿ тривожні гоëоси:
— Маëенüкий ïес кусатисÿ ïочинає! Маëенüкий ïес кусатисÿ ïочинає!

******** Вересень (лат.).

******** Достеменні слова (лат.).
 РОЗДІЛ LVІ

Коëи минуëа öÿ щасëива ніч, що ïровіщаëа ïеремогу, настав äенü

äваäöÿтü шостого серïнÿ, ÿкому суäиëосÿ стати вирішаëüним у історії тієї
війни. У замку очікуваëи ÿкоїсü серйозної акöії з туреöüкого боку. І осü на
схоäі сонöÿ знову стаëо чути, ÿк äовбутü скеëю з ëівого боку замку, ще
й так гучно й затÿто, ÿк нікоëи äосі. Наïевно, турки кваïиëисÿ ïіäвести
нову міну, ïотужнішу за ïоïереäні. Веëикі з’єäнаннÿ війсüка карауëиëи
віääаëік їхні роботи. Заворушивсÿ на шанöÿх ëюäсüкий мурашник. Суäÿчи
зі скуïченнÿ барвистих санäжаків, ÿкими ніби квітами розöвіëо ïоëе з боку
Äëужка, сам візир ïрибув, щоб очоëити штурм. Яничари накочуваëи нові
гармати на насиï. Заïовнивши новий замок, вони, криючисü у його ровах
і руїнах, ïриготуваëисÿ äо рукоïашної сутички.
Замок, ÿк ми знаємо, ïершим ïочав гарматну розмову, äо того ж так
усïішно, що ïоïервах у шанöÿх виник ïереïоëох. Аëе бімбаші65 äуже
швиäко навеëи ëаä сереä ÿничар, воäночас віäгукнуëисÿ усі туреöüкі
гармати. Ëетіëи ÿäра, гранати, картеч; ëетіëи на гоëови захисників щебінü,
öегëа, ваïно; хмари äиму змішаëисÿ з хмарами ïиëюки, жар вогню — із
сонÿчною сïекою. Бракуваëо ïовітрÿ груäÿм, виäимості — очам; гуë гармат,
розриви гранат, скрегіт ÿäер об каміннÿ, зойки турків, окрики захисників —
усе öе скëаëо такий собі äикий оркестр, і ëуна у скеëÿх вторуваëа йому.
Снарÿäи засиïаëи замок, засиïаëи місто, усі ворота, усі вежі. Та замок
оборонÿвсÿ заïекëо, бëискавкою віäïовіäав на бëискавку, зäригавсÿ,
світивсÿ, äимів, гуркотів, вивергав вогонü, і смертü, і руйнуваннÿ, немовби
охоïëений був грізним гнівом, немовби забувсÿ ïосереä ïоëум’ÿ, немовби
хотів загëушити туреöüкі громи й або у земëю ïроваëитисÿ, або ïеремогти.
І в öüому замку, сереä ëетючих ÿäер, вогню, курÿви й äиму, маëенüкий
риöар киäавсÿ віä гармати äо гармати, віä муру äо муру, віä кутка äо
кутка, сам схожий на руйнівне ïоëум’ÿ. Зäаваëосÿ, він äвоївсÿ, троївсÿ; був
усюäи, ïіäбаäüорював, наïучував; äе ïаäав ïушкар, він ставав на його місöе
і, вëивши баäüорістü у серöÿ, знову куäисü мчав. Його ïорив ïереäавсÿ
жовнірам. Вони ïовіриëи, що öе останній штурм, а ïотім настанутü сïокій
і сëава, віра у звитÿгу ïереïовнюваëа їхні груäи, жорстокістü і горäістü —
серöÿ; шаëеністü бою ïойнÿëа уми. Крики і ëайка так і рваëисÿ із горëа.
Буëи такі, що, охоïëені ëюттю, ïориваëисÿ вискочити за мури, аби там
схоïитисÿ з ÿничарами.
А ті äвічі ïіä ïрикриттÿм äиму щіëüною масою ïіäстуïаëи äо виëому
і äвічі, усëавши тіëами земëю, віäкочуваëисÿ у ïаніöі. Оïівäні на ïіäмогу їм
рушиëи оïоëченöі і ÿмаки, та öÿ кеïсüко навчена юрба, хоч і ïіäбурювана
ззаäу сïисами, тіëüки виëа на ïовен гоëос, не бажаючи йти на замок.
Ïрибув каймакам — не äоïомогëо. Нависëа загроза загаëüної, майже
безумної ïаніки, тому ëюäей урешті-решт віäкëикаëи, і ëише гармати
труäиëисÿ без утоми, вергаючи свої громи і бëискавки.
Так минаëи гоäини. Сонöе сïустиëосü уже з зеніту і теïер сïогëÿäаëо
битву — багрове, заäимëене, ніби трохи імëисте.
Бëизüко третüої ïоïоëуäні гуркіт гармат äосÿг такої сиëи, що за мурами
не можна буëо ïочути ні сëова, навітü ÿкщо кричаëи у самісінüке вухо.
Ïовітрÿ в замку стаëо гарÿче, ÿк у ïечі. Воäа, ÿкою ïоëиваëи розжарені
гармати, шиïіëа, ïеретворюючисü у ïару, що змішуваëасÿ з äимом,
затуëÿючи світëо, аëе гармати гриміëи безïерестану.
О третій гоäині з хвиëинами буëи розбиті äві важкі туреöüкі куëеврини.
Трохи згоäом розірваëасÿ віä ïрÿмого ïотраïëÿннÿ ÿäра мортира, що стоÿëа
ïорÿä. Ïушкарі гинуëи ÿк мухи. З кожною хвиëиною ставаëо äеäаëі
очевиäніше, що öей незäоëанний äиÿвоëüсüкий замок бере гору в битві, що
він ïерекричитü туреöüкі громи, що за ним останнє сëово...
Туреöüкий вогонü ïочав сëабнути.
— Скоро кінеöü! — вигукнув щосиëи Воëоäийовсüкий на вухо Кетëінгу,
щоб той ïочув його сереä гуркоту.
— І ÿ так гаäаю! — віäïовів Кетëінг. — Äо завтра чи наäовше?
— Можëиво, й наäовше. Сüогоäні вікторіÿ за нами!
— І завäÿки нам!
— Ïро нову міну треба ïоміркувати.
Туреöüкий вогонü осëаб ще біëüше.
— Не ïриïинÿти гарматного обстріëу! — завоëав Воëоäийовсüкий.
І ïомчав äо ïушкарів.
— Вогню, хëоïöі! — крикнув він. — Аж äоки останнÿ туреöüка гармата
загëухне! На сëаву Госïоäню і Ïресвÿтої Богороäиöі! На сëаву Речі
Ïосïоëитої! Вогонü!
Жовніри, бачачи, що і öей штурм набëижаєтüсÿ äо кінöÿ, віäгукнуëисÿ
гучним раäісним криком і ще затÿтіше стаëи бити ïо туреöüких шанöÿх.
 — Осü вам вечірній ваш намаз, ïесигоëовöі! — кричаëа безëіч гоëосів.
Зненаöüка стаëосÿ щосü äивне. Усі туреöüкі гармати, немов за команäою,
враз стихëи. Замовкëи й рушничні ïостріëи в новому замку. Старий замок
ÿкийсü час іще гуркотів, аëе кінеöü кінöем офіöери, ïерегëÿäаючисü,
заïитуваëи оäин у оäного:
— Що таке? Що стаëосÿ?
Кетëінг, трохи стурбований, теж ïриïинив стріëüбу.
Оäин з офіöерів гучно сказав:
— Не інакше ÿк міна ïіä нами, зараз вибух буäе!..
Воëоäийовсüкий ïрошив його грізним ïогëÿäом.
— Міна не готова, а хоч би й готова буëа, вибухне тіëüки ëівий бік
замку, а ми в руїнах буäемо битисÿ, äоки кров тече у жиëах, ÿсно тобі,
ÿсновеëüможний ïане?
Ïотім настаëа тиша. Її не ïорушив жоäен ïостріë — ні з міста, ні
з шанöів. Ïісëÿ грому і гуркоту, віä ÿких зäригаëисÿ мури й земëÿ, буëо
у тій тиші щосü урочисте і воäночас зëовісне. Всі наïружено вäивëÿëисÿ
у шанöі, аëе з-за хмари äиму нічого не буëо виäно.
Зненаöüка з ëівого боку ïочуëисÿ розмірені уäари кирок.
— Я ж казав, вони ще тіëüки ïіäвоäÿтü міну! — закричав
Воëоäийовсüкий.
І звернувсÿ äо Ëушні:
— Вахмістре! Візüми äваäöÿтü осіб і ïіäи ïогëÿнü, що там у новому
замку.
Ëушнÿ хутко виконав наказ, узÿв äваäöÿтü осіб і за хвиëину зник із ними
у виëомі.
Знову настаëо мовчаннÿ, ÿке ïерериваëосÿ тіëüки хриïами та гиканнÿм
умирущих і стуканнÿм кирок.
Чекаëи äовгенüко, нарешті вахмістр ïовернувсÿ.
— Ïане коменäанте, — сказав він, — у новому замку ні äуші.
Воëоäийовсüкий зäивовано ïоäививсÿ на Кетëінга:
— Невже віä обëоги віäмовиëисÿ? Крізü äим нічого розгëеäіти
неможëиво!
Ïроте äим, ÿкий розганÿв вітер, ріäшав, і нарешті завіса його ïрорваëасÿ
наä містом.
І тієї самої хвиëини з вежі ïроëунав неëюäсüкий, сïовнений жаху зойк:
— Наä ворітüми біëі стÿги! Ми зäаємосÿ!
 Ïочувши öе, жовніри й офіöери ïовернуëисÿ äо міста. Страшне
зäивуваннÿ віäбиëосÿ на їхніх обëиччÿх, сëова завмерëи у всіх на вустах,
крізü смуги äиму äивиëисÿ вони на місто.
А в місті, на Русüких і Ëÿсüких воротах, сïравäі розвіваëисÿ біëі стÿги,
і äаëі буëо виäно ще оäин — на вежі Баторіÿ.
Аж тут обëиччÿ маëенüкого риöарÿ стаëо біëим, ÿк оöі стÿги, що
ïоëоскаëисÿ на вітрі.
— Кетëінгу, ти бачиш? — ïрошеïотів він, обернувшисü äо ïриÿтеëÿ.
Кетëінг теж ïоïоëотнів.
— Бачу, — сказав він.
І вони ÿкийсü час äивиëисÿ оäин оäному в очі, сказавши ïогëÿäом усе, що
могëи сказати äва öих риöарі без страху і äогани, котрі жоäного разу
в житті не ïорушиëи сëова і ïрисÿгнуëи ïереä вівтарем раäше загинути,
аніж зäати замок. І осü теïер, ïісëÿ такої оборони, ïісëÿ такої битви, що
нагаäуваëа збаразüкі ïоäії, ïісëÿ віäбитого штурму, ïісëÿ ïеремоги їм веëено
буëо ïорушити ïрисÿгу, зäати замок — і жити!
Як нещоäавно зëовісні ÿäра ïроносиëисÿ наä замком, так теïер зëовісні
äумки натовïом ïроносиëисÿ у їхній гоëові. І журба, безäонна журба
стискаëа їхні серöÿ, журба за äвома уëюбëеними істотами, журба за життÿм
і щастÿм, і вони äивиëисÿ оäин на оäного ÿк ïричинні, ÿк мертві, а часом
звертаëи свій сïовнений розïуки, ïогëÿä äо міста, немовби бажаючи
ïереконатисÿ, чи не обманюютü їх очі й сïравäі гоäина їхнÿ настаëа.
Аж осü віä міста заöокаëи кінсüкі коïита, і за хвиëю ïримчав Хораїм,
моëоäий стременний генераëа ïоäіëüсüкого.
— Наказ коменäанту! — крикнув він, осаäжуючи бахмата.
Воëоäийовсüкий узÿв наказ, ïрочитав його мовчки і, зачекавши трохи,
сереä гробової тиші звернувсÿ äо офіöерів:
— Ваші миëості! Комісари ïереïравиëисÿ на човні через річку і вже
ïішëи у Äëужек, щоб ïіäïисати там угоäу. Зараз вони ïовернутüсÿ öим
шëÿхом. Äо вечора треба нам вивести війсüко із замку, а біëі стÿги ïіäнÿти
негайно...
Ніхто не віäгукнувсÿ. Чути буëо тіëüки важке äиханнÿ і соïіннÿ.
Нарешті Квасиброöüкий ïромовив:
— Треба ïраïор вивісити, ÿ зараз ëюäей хутко зберу!..
Тут і там ïрозвучаëи сëова команäи. Жовніри ïочаëи шикуватисÿ і брати
на ïëечі зброю. Брÿöаннÿ мушкетів і розмірений крок віäëунюваëи
у мовчазному замку.
Кетëінг набëизивсÿ äо Воëоäийовсüкого.
— Ïора? — заïитав він.
— Зачекай комісарів, äізнаємосÿ ïро умови... А втім, ÿ сам туäи
сïущусü.
— Ні, ÿ сïущусü, ÿ ëіïше знаю, äе і що там у ïіäземеëëі.
Ïоäаëüшу їхню розмову ïеребиëи гоëоси:
— Комісари ïовертаютüсÿ! Комісари!
Невäовзі троє зëощасних ïарëаментерів оïиниëисÿ у замку. Öе буëи:
суääÿ ïоäіëüсüкий Грушеöüкий, стоëüник Жевусüкий і хорунжий
чернігівсüкий ïан Мисëишевсüкий. Вони йшëи, низüко оïустивши гоëови.
На сïинах у них міниëисÿ бëискітками ïарчеві каïтани, оäержані
в ïоäарунок оä візира.
Воëоäийовсüкий чекав на них, обіïершисü об теïëе жерëо гармати, ÿка ще
äиміëа, сïрÿмоване у бік Äëужка.
Усі троє мовчки його ïривітаëи, а він заïитав:
— Які умови?
— Місто не буäе розграбоване, житеëÿм гарантуютü безïеку життÿ
і майна. Кожен, хто не схоче заëишитисÿ, може виїхати з міста буäü-куäи.
— А Кам’ÿнеöü і Ïоäіëëÿ?
Комісари ïонуриëи гоëови.
— Суëтансüкі... на віки вічні!..
Ïотім комісари ïішëи, аëе не ïрÿмо мостом, ÿкий заïруäиëи вже ëюäсüкі
натовïи, а через бокові ïівäенні ворота. Зійшовши вниз, вони сіëи у човен,
ÿкий мав äоïравити їх äо Ëÿсüких воріт. У низині біëÿ річки, що ëежаëа
між скеëÿми, ïочаëи вже ïоказуватисÿ ÿничари. Ëюäсüкий ïотік ïëив із
міста і заïовнив майäан навïроти старого мосту. Багато хто хотів бігти
у замок, ïроте ïоëки, що вихоäиëи звіäти, утримуваëи їх за наказом
маëенüкого риöарÿ.
А він, вивівши війсüко, ïіäкëикав äо себе ïана Мушаëüсüкого і сказав
йому:
— Äавній ïриÿтеëю мій, зроби мені оäну ïосëугу: ïіäи зараз äо моєї
äружини і скажи їй віä мене... — У нüого ïерехоïиëо горëо. — І скажи їй
віä мене: öе нічого! — кваïëиво äоäав він.
Ëучник ïішов. За ним ïосïішно вихоäиëо війсüко. Воëоäийовсüкий,
сиäÿчи на коні, сïостерігав за його вистуïом. Замок ïорожнів, аëе
ïовоëі — шëÿх застуïаëи уëамки і щебінü.
Кетëінг ïіäійшов äо маëенüкого риöарÿ.
— Я сïускаюсü! — зöіïивши зуби, ïромовив він.
— Іäи, аëе зачекай трохи, äоки війсüко вийäе... Іäи!
Вони обнÿëисÿ і на митü застигëи. Незвичайним світëом горіëи їхні очі...
Нарешті Кетëінг кинувсÿ äо ïіäземеëëÿ...
А Воëоäийовсüкий скинув шоëом із гоëови; ÿкусü хвиëю äививсÿ він на
руїни, на ïоëе сëави своєї, на куïи щебню, уëамки мурів, на ваë, на
гармати, ïотім ïіäвів очі äо неба і став моëитисÿ...
Останніми сëовами його буëи:
— Äай їй, Боже, сиëи терïеëиво витримати öе, сïокій äай їй, Госïоäи!..
Бабах!.. Кетëінг ïокваïивсÿ, не став чекати, äоки вийäутü ïоëки;
зäригнуëисÿ бастіони, страшенний гуркіт струсонув ïовітрÿ: зубöі, вежі,
мури, коні, гармати, живі й мертві, куïи земëі — усе öе, ïіäнÿте вгору
ïоëум’ÿм, змішаëосÿ, збиëосÿ ніби в оäин страшний зарÿä і зметнуëосÿ
у ïовітрÿ...
Так загинув Воëоäийовсüкий, Гектор кам’ÿнеöüкий, ïерший жовнір Речі
Ïосïоëитої.
Ïосереäині станісëавівсüкого собору вивищувавсÿ катафаëк, рÿсно
обставëений свічками, і там у äвох трунах — äерев’ÿній і свинöевій, ëежав
ïан Воëоäийовсüкий. Віка буëи вже забиті, набëижавсÿ момент
віäсïівуваннÿ. Вäові веëüми хотіëосÿ, щоб тіëо сïочиëо у Хреïтові, та,
ïозаÿк усе Ïоäіëëÿ буëо у руках ворога, вирішиëи äочасно ïоховати його
у Станісëавові — у öе місто ïіä конвоєм турків віäісëані буëи exules********
кам’ÿнеöüкі й тут ïереäані у розïорÿäженнÿ гетüмансüкого війсüка.
Каëатаëи усі äзвони собору. Костüоë наïовнивсÿ шëÿхтою і жовнірами,
котрі хотіëи кинути останній ïогëÿä на труну Гектора кам’ÿнеöüкого
і ïершого каваëера Речі Ïосïоëитої. Шеïотіëисÿ, нібито сам гетüман обіöÿв
ïрибути на ïохорон, аëе, ïозаÿк його ïоки що не буëо, а сюäи буäü-ÿкої
хвиëини могëи наскочити татарсüкі чамбуëи, вирішено буëо öеремонії не
віäкëаäати.
Äавні жовніри, ïриÿтеëі й ïіäëегëі ïокійного обстуïиëи катафаëк. Сереä
них буëи ëучник ïан Мушаëüсüкий, і ïан Мотовиëо, і ïан Снітко, і ïан
Громика, і ïан Ненашинеöü, і ïан Нововейсüкий, і чимаëо інших äавніх
офіöерів із фортеöі. За äивним збігом обставин буëи ïрисутні майже всі ті,
хто коëисü сиäів вечорами на ëавах біëÿ хреïтівсüкого вогнища. Усі вийшëи
живими з öієї війни, тіëüки він, котрий вів їх і сëужив ïрикëаäом, öей
риöар äобрий і сïравеäëивий, жорстокий äо ворогів і ëагіäний äо своїх,
оäин він, неïеревершений фехтуваëüник із гоëубиним серöем, ëежав зараз
тут — високо, сереä квітів, оточений безмірною сëавою, аëе в тиші смерті.
Згрубіëі на війні серöÿ умëіваëи віä скорботи, бачачи таке виäовище;
жовте ïоëум’ÿ свічок освітëюваëо суворі зажурені обëиччÿ жовнірів
і бëискотëивими іскрами віäбиваëосÿ у сëüозах, що текëи з очей. У коëі
воїнів розïростерëасÿ на ïіäëозі Басÿ, а біëÿ неї — старий, оäрÿхëіëий,
зëаманий — трÿссÿ ïан Загëоба. Вона ïішки ïрийшëа сюäи з Кам’ÿнöÿ,
сëіäом за ïовозкою з äорогою äëÿ неї труною. А теïер осü настаëа хвиëина,
коëи öю труну треба буëо віääати земëі. І äорогою, неïритомна, котра
наëежаëа вже ніби іншому світові, і нині, біëÿ катафаëка, вона все
ïовторюваëа несвіäомо, самими губами: «Öе нічого», ïовторюваëа, бо так
веëів її коханий, бо то буëи останні сëова, ÿкі він ïосëав їй, та сëова öі
скëаäаëисÿ із самих тіëüки звуків, і не буëо в них ні гëузäу, ні ïравäи, ні
втіхи. Аëе «öе нічого» буëо, ïоïри скорботу, морок, розïуку, смертü äуші
й горе незворотне, і життÿ загибëе, зëамане, і безтÿмне усвіäомëеннÿ, що
нема вже äо нüого миëосерäÿ, нема й наäії, а є сама ëише ïорожнеча, і буäе
ïорожнеча, і заïовнити її тіëüки Бог має сиëу, ïосëавши їй смертü.
Биëи äзвони; біëÿ гоëовного вівтарÿ закінчуваëасÿ меса. Та осü зазвучав
високий гоëос ксüонäза, що немовби ëинув із безоäні: «Reguiescat in
pace********». Ïроïасний äріж струснув Басине тіëо, а в безтÿмній гоëові
ïромайнуëа оäна-єäина äумка: «Зараз його у мене віäберутü!» Аëе
öеремоніÿ ще не скінчиëасü. Риöарі ïіäготуваëи чимаëо ïромов, їх маëи
вигоëосити ïри оïусканні труни. Та осü на казаëüниöю вийшов ксüонäз
Камінсüкий, той самий, що частенüко бував у Хреïтові, а ïіä час Басиної
хвороби соборував її, готуючи äо смерті.
Ëюäи у костüоëі ïочаëи ïокашëювати, ÿк зазвичай ïереä ïочатком
ïроïовіäі, äаëі затихëи, і всі ïогëÿäи звернуëисÿ на амвон.
Аж тут з амвона ïочувсÿ барабанний бій.
Ïаства оніміëа. А ксüонäз Камінсüкий бив у барабан, неначе ïоäавав
сигнаë тривоги. Ïотім урвав несïоäівано, і настаëа мертва тиша.
Барабанний бій ïроëунав уäруге і втретє; та осü ксüонäз Камінсüкий кинув
ïаëички на ïіäëогу, ïіäніс руки äо неба і завоëав:
— Ïане ïоëковнику Воëоäийовсüкий!

Й
 Йому віäïовів зäавëений Басин крик. У костüоëі стаëо ïросто моторошно.
Ïан Загëоба ïіäвівсÿ, і вони вкуïі з ïаном Мушаëüсüким винесëи з храму
зомëіëу жінку.
А ксüонäз Камінсüкий воëав äаëі:
— В ім’ÿ Госïоäнє, ïане Воëоäийовсüкий! Larum граютü! Війна! Ворог
біëÿ корäонів наших! А ти не зриваєшсÿ з місöÿ? Не вихоïëюєш шабëі? На
конÿ не сіäаєш? Що зробиëосÿ з тобою, жовніре? Чи втратив ти свою
äавню чесноту, що самих нас у скорботі й тривозі заëишаєш?
Ïереïовниëисÿ хвиëюваннÿм риöарсüкі серöÿ, і костüоë зäригнувсÿ віä
риäанü; хвиëÿми наростаëи вони, коëи ксüонäз сëавив чесноти небіжчика,
ëюбов його äо Вітчизни і мужністü. Ïроïовіäü ïройнÿëа і самого
вигоëошувача: обëиччÿ його ïоïоëотніëо, чоëо зросив ïіт, гоëос тремтів.
Скорбота за ïомерëим риöарем ïойнÿëа його, скорбота за Кам’ÿнöем,
скорбота за Річчю Ïосïоëитою, ïриниженою ïрихиëüниками ïівмісÿöÿ.
І такою моëитвою закінчив він свою ïромову:
— Костüоëи, о Госïоäи, ïеретворÿтü на мечеті, і Коран зазвучитü там, äе
äосі Євангеëіє звучаëо. Ти занаïастив нас, Госïоäи, віäвернув віä нас ëик
свій і у вëаäу нечестивому турчинові віääав. Незбагненні шëÿхи твої,
Госïоäи, аëе хто, скажи, зäатен нині äати туркові віäсіч? Які війсüка
зітнутüсÿ з ним на рубежах наших? Ти, всюäисущий і всевіäаючий, знаєш
чуäово — не знайти кінноти, що зрівнÿëасÿ б із нашою. Хто ще, Госïоäи,
атакує так хваöüко? Віä захисників віäмовивсÿ ти, за сïиною ÿких увесü
христиÿнсüкий світ міг сëавити ім’ÿ твоє. Отче всебëагий! Не ïокиäай нас!
Виÿви миëосерäÿ своє! Ïошëи нам застуïника, зäатного зäоëати нечестивöÿ
Магомета, нехай ïрийäе сюäи, нехай стане ïоміж нами й ïіäніме ïіäуïаëий
äух наш, ïошëи його, Госïоäи!..
У öю хвиëину юрба ïереä äверима розстуïиëасÿ, і в костüоë увійшов
гетüман Собесüкий. Усі ïогëÿäи звернуëисÿ äо нüого, äріж ïройнÿв ëюäей,
а він ішов, äзвенÿчи острогами, äо катафаëка, ïрекрасний, веëетенсüкий,
римсüкий öісар обëиччÿм...
Загін ëатників ішов за ним.
— Salvator!******** — у ïророчому захоïëенні вигукнув ксüонäз.
А гетüман став навкоëішки ïереä катафаëком і ïочав моëитисÿ за äушу
Воëоäийовсüкого.

******** Вигнанці (лат.).

******** Нехай спочине з миром (лат.).
******** Спаситель, рятівник (лат.).
 ЕПІЛОГ

Через рік ïісëÿ ïаäіннÿ Кам’ÿнöÿ, коëи вщухëи чвари між розмаїтими
ïартіÿми, Річ Ïосïоëита вистуïиëа нарешті на захист своїх схіäних
корäонів.
І ïерейшëа у настуï. Веëикий гетüман Собесüкий із кіннотою і ïіхотою
чисëом ïонаä триäöÿтü тисÿч ïоäавсÿ у суëтансüкі земëі ïіä Хотин, маючи
намір завäати уäару ïереважаючим сиëам Хусейна-ïаші, ÿкий стоÿв ïіä тим
самим замком.
Ім’ÿ Собесüкого наганÿëо жах на суïротивника. За рік, що минув ïісëÿ
взÿттÿ Кам’ÿнöÿ, маючи ëише äекіëüка тисÿч війсüка, він стіëüки устиг
звершити, так ïошарïав незëіченну армію суëтана, стіëüки знищив чамбуëів
і так багато ïоëонених узÿв, що старий Хусейн — хоч і війсüко його буëо
біëüше й сиëüніше, і кінноту він мав віäбірну, і Каïëан-ïаша його
ïіäтримував — не ïосмів усе-таки зійтисÿ із Собесüким у чистому ïоëі
й вирішив оборонÿтисÿ в укріïëеному таборі.
Гетüман оточив його табір війсüком, і чутка ïішëа, ніби він має намір
узÿти його з ïершого штурму. Багато хто гаäав, ïравäа, що зважитисÿ
вистуïити з меншою сиëою суïроти біëüшої, ÿку äо того ж рови і ваëи
захищаютü, — ïоäіÿ, в історії війн не чувана. Хусейн мав сто äваäöÿтü
гармат, у ïоëüсüкому ж таборі їх буëо ëише ï’ÿтäесÿт. Туреöüка ïіхота
могутністю утричі ïеревершуваëа гетüмансüку; самих ÿничар, у рукоïашному
бою безстрашних, стоÿëо на туреöüких ваëах ïонаä вісімнаäöÿтü тисÿч.
Ïроте гетüман вірив у свою зірку, у чари свого найменнÿ і, нарешті,
у війсüко, ÿким команäував.
Бо йшëи ïіä його ïровоäом ïоëки äосвіäчені й у вогні гартовані, ëюäи, що
змаëечку сïізнаëи гамірне жовнірсüке життÿ, ïережиëи безëіч ïохоäів,
виëазок, обëог і битв. Багато хто з них іще ïам’ÿтав страшні часи
Хмеëüниöüкого, Збараж і Берестечко; багато хто ïройшов усі війни:
швеäсüку, ïруссüку, московсüку, міжусобну, äансüку й угорсüку. Буëи там
загони із самих тіëüки ветеранів, буëи жовніри з ïрикорäонних фортеöü, äëÿ
öих, ÿк äëÿ інших мир, війна стаëа буäнÿми, звичним сïособом життÿ. Ïіä
ïровоäом воєвоäи русüкого стоÿëо ï’ÿтнаäöÿтü гусарсüких хоругов, кіннота,
ÿку й чужоземöі незрівнÿнною вважаëи; буëи ëегкі хоругви, öе з ними
розбив гетüман розсіÿні татарсüкі чамбуëи ïісëÿ ïаäіннÿ Кам’ÿнöÿ; буëа,
нарешті, ëанова ïіхота66, зäатна схоïитисÿ з ÿничарами без жоäного
ïостріëу, оруäуючи тіëüки ïрикëаäами.
Ëюäей öих виховаëа війна, бо у Речі Ïосïоëитій вона виховуваëа öіëі
ïокоëіннÿ воїнів; аëе äосі вони буëи розрізнені, а то й ворогуваëи між
собою, наëежачи äо різних ïартій. Нині ж, коëи сïіëüні інтереси звеëи їх
в оäин табір, ïіä оäну команäу, гетüман сïоäівавсÿ розбити з ними äобірні
сиëи Хусейна і не менш сиëüного Каïëана. Веëи öих ëюäей äосвіäчені
у ратному äіëі воєначаëüники, найменнÿ ÿких неоäноразово вïисані буëи
в історію останніх війн низкою ïоразок і звитÿг.
Сам гетüман ÿк сонöе стоÿв наä усіма і сïрÿмовував тисÿчі ëюäей своєю
воëею, та хто ж буëи інші ïоëковоäöі, котрим суäиëосÿ у хотинсüкому
таборі завоювати собі невмирущу сëаву?
Буëи там äва гетüмани ëитовсüкі: веëикий гетüман Ïаö і ïоëüний Міхаë
Казимеж Раäзивіëë67. За äекіëüка äнів äо битви з’єäнаëисÿ вони
з коронними війсüками, а теïер, за наказом Собесüкого, розташуваëисÿ на
ïагорбах між Хотином і Жванöем. Äванаäöÿтü тисÿч жовнірів маëи у свому
розïорÿäженні гетüмани, зокрема äві тисÿчі віäбірних ïіхотинöів. Віä
Äністра äо ïівäнÿ стоÿëи союзні ваëасüкі ïоëки; наïереäоäні битви вони
ïокинуëи туреöüкий табір, щоб возз’єäнатисÿ із христиÿнами. У сусіäстві
з ваëахами стоÿв з артиëерією ïан Контсüкий, котрий не мав собі рівні
у фортифікаöії, а також у взÿтті оборонних укріïëенü і навеäенні гармат.
Навчавсÿ він öüого мистеöтва у заморсüких краÿх, аëе невäовзі ïеревершив
чужоземöів. За ïаном Контсüким68 стоÿëа русüка й мазурсüка ïіхота ïана
Кориöüкого; äаëі ïан ïоëüний гетüман Äмитро Вишневеöüкий69, хворого
короëÿ äвоюріäний брат. Він команäував ëегкою кіннотою. Біëÿ нüого зі
своїми хоругвами ïіхоти й кінноти розташувавсÿ ïан Єнäжей Ïотоöüкий70,
коëисü суïротивник гетüмана, а нині заïекëий його ïрихиëüник. Ïозаä
нüого і Кориöüкого71 стоÿëи ïіä ïровоäом ïана Ябëоновсüкого, воєвоäи
русüкого72, ï’ÿтнаäöÿтü криëатих гусарсüких хоругов у бëискучих ïанöирах
і шоëомах, що киäаëи грізні тіні на їхні обëиччÿ. Ëіс сïисів вивищувавсÿ
наä ними, вони ж стоÿëи сïокійні, вірÿчи у свою незäоëанністü і в те, що їм
наëежитü вирішити резуëüтат битви.
Із воїнів, котрі ïостуïаëисÿ ïереä ними званнÿм, аëе не äобëестю, був там
ïан каштеëÿн ïіäëÿсüкий Ëужеöüкий — у нüого турки брата в Боäзанові
убиëи, за що він ïрисÿгнув äовічно їм ïомщатисÿ; був ïан Стефан
Чарнеöüкий, веëикого Стефана небіж, коронний ïисар ïоëüний. У час
обëоги Кам’ÿнöÿ він, тримаючи сторону короëÿ, очоëив ïіä Гоëомбом ватагу
шëÿхтичів і маëо міжусобиöі не розв’ÿзав, нині ж ïаëав бажаннÿм
віäзначитисÿ äобëестю на äостойнішому ïоëі бою. Був ïан Габріеëü
Сиëüниöüкий73, усе життÿ ÿкого минуëо у війнах і старістü уже вкриëа
сивиною гоëову; буëи різні інші воєвоäи й каштеëÿни, не такі у коëишніх
війнах віäомі, не такі й усëавëені, та все оäно äо сëави жаäібні.
А сереä риöарства, сенаторсüким званнÿм не наäіëеного, вирізнÿвсÿ ïан
ïоëковник Скшетусüкий, віäомий герой Збаража, учасник усіх війн, ÿкі Річ
Ïосïоëита за триäöÿтü років веëа, жовнір, що був взірöем äëÿ риöарів.
Сивина вже ïокриëа його гоëову, зате шестеро синів ïрийшëи з ним, сиëою
ïоäібні äо шести веïрів. Старші війну вже сïізнаëи, у äвох же моëоäших
ïоïереäу ще буëо бойове хрещеннÿ, і тому вони ïаëаëи такою жагою битви,
що батüко вважав за розумне охоëоäжувати їхній заïаë.
З веëикою ïовагою äивиëисÿ товариші на батüка з синами, та ще біëüше
äивуваëисÿ вони ïанові Яроöüкому, котрий, буäучи сëіïим на обиäва ока,
ÿк і Ян, короëü чесüкий74, вирушив усе-таки в ïохіä. Ні äітей, ні ріäних він
не мав, чеëÿäники веëи його ïоïіäруч, самою наäією він жив — у битві
ïокëасти гоëову і тим Вітчизні ïрисëужитисÿ й сëаву зäобути. Там же був
і ïан Жечиöüкий, у нüого того року і батüко, і брат ïоëÿгëи. І ïан
Мотовиëо був там. Щойно ïереä тим вирвавшисü із туреöüкої невоëі, він
негайно вкуïі з ïаном Мисëишевсüким ïоäавсÿ на бойовище. Ïерший за
ïоëон ïомститисÿ ïрагнув, äругий за кривäу, завäану йому в Кам’ÿнöі,
коëи, зневаживши äомовëеністü і шëÿхетсüку його гіäністü, ÿничари ïобиëи
жовніра киÿми. Буëи й коëишні риöарі з ïриäністровсüких фортеöü:
і зäичавіëий ïан Рущиöü, і неïеревершений ëучник ïан Мушаëüсüкий. Він
живим ëишивсÿ завäÿки тому, що маëенüкий риöар ïосëав його зі звісткою
äо äружини; був і ïан Снітко, і ïан Ненашинеöü, і ïан Громика,
і найнещасніший з усіх ïан Нововейсüкий.
Тому навітü ïриÿтеëі й кревні смерті зичиëи, бо не буëо вже äëÿ нüого
втіхи. Оäужавши, він öіëісінüкий рік кришив чамбуëи, з особëивою ëюттю
ïересëіäуючи ëиïеків. Коëи Кричинсüкий розбив ïана Мотовиëа, він
у ïогоні за суïостатом Ïоäіëëÿ взäовж і вïоïерек об’їзäив, не äаючи тому
віäсаïнути — кеïсüко äовеëосÿ віä нüого татарину. Ïіä час öих набігів він
ïоëонених морив гоëоäом, а сïіймавши Аäуровича, звеëів шкуру з нüого
зëуïити, — та мук своїх усе-таки не ïозбувсÿ. За місÿöü äо битви він
завербувавсÿ у гусари äо воєвоäи русüкого.
 Осü із ÿкими риöарÿми став ïіä Хотином ïан гетüман Собесüкий. За
кривäи, завäані Речі Ïосïоëитій, ïереäусім, аëе й за свої особисті теж
ïрагнуëи ïомсти жовніри, бо у ïостійних сутичках із бусурманами на öій
кров’ю ïоëитій земëі майже кожен утратив когосü із бëизüких і ніс у собі
сïогаäи ïро неïозбутну свою журбу. От і ïрагнув äо битви веëикий
гетüман, розуміючи, що ëютü у серöÿх його жовнірів ïорівнÿнна із ëюттю
ëевиöі, у ÿкої äурноверхі мисëивöі забраëи з хащів ëевенÿт.
Äев’ÿтого ëистоïаäа тисÿча шістсот сімäесÿт третüого року із герöів
ïочаëасÿ битва. Уранöі туреöüкі раті висиïаëи з-за ваëів, а раті ïоëüсüких
риöарів мерщій äо них ïосïішиëи. Ïаäаëи ëюäи з обох сторін, та біëüше
все-таки з туреöüкої. Ïроте виäатних воїнів ïоëÿгëо небагато. На самому
ïочатку сутички äужий сïагі вістрÿм своєї кривої шабëі ïрошив Маÿ, зате
наймоëоäший Скшетусüкий оäним уäаром майже зовсім зітнув кривäнику
гоëову, чим засëужив ïохваëу свого розважëивого батüка і зäобув неабиÿку
сëаву.
Так стинаëисÿ вони і куïами, і сам на сам, а у тих, хто сïостерігав за
герöÿми, серöе закиïаëо жагою боротüби. Тим часом ïоëüсüкі ïоëки
розташовуваëисÿ äовкоëа туреöüкого табору, äе кому гетüман ïризначив.
Сам він, стоÿчи ïозаäу ïіхотинöів ïана Кориöüкого на старому ÿссüкому
шëÿху, обіймав ïогëÿäом гігантсüкий табір Хусейна, і на обëиччі його був
незворушний сïокій. Так, беретüсÿ äо äіëа сïокійний майстер, уïевнений
у своєму мистеöтві.
Час віä часу він ïосиëав вістових із наказами або заäумëивими очима
стежив за боротüбою герöівників. Наäвечір äо нüого ïіäскакав воєвоäа
русüкий.
— Ваëи занаäто широкі, — зауважив він, — настуïати віäразу зусібіч
немає можëивості.
— Завтра ми буäемо на öих ваëах, а ïісëÿзавтра за три чверті гоäини
усіх там викосимо, — сïокійно віäïовів Собесüкий.
Настаëа ніч. Герöівники ïокинуëи бойовище. Гетüман наказав усім
загонам у темрÿві набëизитисÿ äо ваëів, чому Хусейн заважав, —
безусïішно щоïравäа, — стріëüбою із важких гармат. Ïереä світанком
ïоëüсüкі війсüка ïросунуëисÿ ще трохи. Ïіхотинöі ïочаëи рити невеëикі
шанöі. Äеÿкі ïоëки осëабиëи стріëüбу з мушкетів, ÿничари ж, навïаки,
ïосиëиëи рушничний вогонü. За наказом гетüмана вогонü той обійшëи
мовчаннÿм, зате ïіхота готуваëасÿ äо рукоïашної сутички. Жовніри чекаëи
тіëüки знаку, щоб заïекëо кинутисÿ у бій. Наä витÿгнутою ëінією строю ÿк
табун ïтахів зі свистом і шумом ïроëітаëа картеч. Артиëеріÿ Контсüкого,
ïочавши обстріë на світанку, не змовкаëа ні на хвиëину. Аж ïісëÿ битви
виÿвиëосÿ, ÿкого веëикого сïустошеннÿ завäаëи ÿäра, що ïоöіëиëи
у самісінüку гущу наметів ÿничар і сïагі.
Так минув час äо ïоëуäнÿ, а äенü у ëистоïаäі короткий, треба буëо
кваïитисÿ. Аж осü загриміëи ëитаври і сурми. Тисÿчі горëÿнок виäаëи
войовничий кëич, і ïіхота, ïіäтримувана з тиëу ëегкою кіннотою, зімкнутим
строєм кинуëасÿ в атаку.
Ураз із ï’ÿти сторін атакував турків його миëістü. Ян Äеннемарк
і Кристоф äе Боан, сïравні воїни, веëи чужоземні ïоëки. Ïерший, буäучи
за натурою чоëовіком гарÿчим, віäірвавсÿ оä своїх, стрімко виніссÿ вïереä
і швиäко äосÿг ваëів, ëеäве не загубивши свого ïоëку, на äоëю ÿкого виïав
заëï ïонаä äесÿтка тисÿч самоïаëів. Сам він загинув, воїни його
зäригнуëисÿ, та саме в öю хвиëину на ïіäмогу ïрийшов äе Боан і віäвернув
ïаніку. Він сïокійним і розміреним кроком — немовби ïіä марш на
огëÿäі — зäоëав увесü ïростір аж äо туреöüких ваëів і віäïовів на заëï.
Коëи ж рів закиäаëи фашинами, ïершим ïіä граäом куëü зäоëав і його,
укëонивсÿ з каïеëюхом у руöі ÿничарам і ïершим же ïрошив навиëіт
шïагою ÿничарсüкого офіöера. Тут кинуëисü на ворога натхненні ïрикëаäом
свого ïоëковника воÿки, і зав’ÿзаëасü жорстока січа, у ÿкій äисöиïëіна
й уміннÿ змагаëисÿ з äикою віäвагою ÿничар.
Сïішених äрагунів веëи з боку сеëа Тарабанів Тетвин75 і Äенгоф76,
а äругий ïоëк — Асвер Гребен77 і Гейäеïоëü78, воÿки чуäові, всі, окрім
Гейäеïоëÿ, ще за Чарнеöüкого у Äанії79 ïросëавиëисÿ. Рÿäові у них буëи
з сеëÿн короëівсüких маєтків — усі росëÿві, ÿк на ïіäбір, віäчайäушні,
ïрекрасно ïіäготовëені äо буäü-ÿкого бою — що ïішки, що верхом. Ворота
захищаëи ÿмаки, на ïротивагу ÿничарам — воїни сëабкі, й через те, хоч
буëо їх без ëіку, вони віäразу збиëисÿ куïою і ïоточиëисÿ назаä. А ÿк
äійшëо äо рукоïашної, то захищаëисÿ вони у тих ëише виïаäках, коëи
віäстуïати не буëо куäи. Ворота ті буëи взÿті раніше за інших, і кіннота
через них уïерше змогëа ïроникнути в табір.
Ïоëüсüка ëанова ïіхота на чоëі з ïанами Кобиëеöüким, Міхаëом
Жебровсüким, Ïüотрковчиком і Гаëеöüким уäариëа на окоïи з трüох сторін.
Найзаïекëіша битва закиïіëа біëÿ гоëовних воріт, що вихоäиëи на ÿссüкий
шëÿх, äе мазури схоïиëисÿ з гварäією Хусейна-ïаші. Öі ворота буëи äëÿ
нüого найважëивіші, через них ïоëüсüка кіннота могëа хëюïнути у табір,
тому він з особëивою вïертістю захищав їх, оäну за оäною киäаючи туäи
раті ÿничар. Ëанові ïіхотинöі, з хоäу захоïивши ворота, сиëкуваëисÿ буäü-
що утриматисÿ там. Гарматні ïостріëи й граä рушничних куëü віäганÿëи
ïіхотинöів віä воріт, äо того ж із кëубів äиму виринаëи äеäаëі нові й нові
шеренги турків, що йшëи в атаку.
Кобиëеöüкий, не чекаючи, ïоки вони äійäутü, киäавсÿ їм назустріч ÿк
розëючений веäміäü, і äві ëюäсüкі стіни наïираëи оäна на оäну, товкëисÿ
у тиснÿві, хаосі, метушні, у ïотоках крові, на куïах тіë. Биëисÿ там буäü-
чим, усе йшëо в äіëо: шабëі, ножі, коëüби мушкетів, застуïи, äрючки, ëоми,
замахуваëисÿ навітü каміннÿм; часом усі збиваëисÿ в куïу, і ëюäи,
схоïившисü оäин з оäним, ïускаëи в хіä куëаки і зуби.
Хусейн äвічі ïробував зëамати ïіхоту натиском кінноти, аëе ïіхотинöі
щоразу наëітаëи на неї з такою екстраорäинарною сміëивістю, що вона
змушена буëа безëаäно віäстуïити. Врешті-решт Собесüкий зжаëивсÿ наä
ïіхотинöÿми і ïосëав їм на ïіäмогу всю обозну чеëÿäü.
Очоëив її ïан Мотовиëо. Гоëота öÿ, що зазвичай у битвах не браëа участі
й буëа сÿк-так озброєна, так ревно кинуëасÿ у бій, що сам гетüман
зäивувавсÿ. Чи то жаäоба зäобичі ïойнÿëа ëюäей, чи то їм ïереäавсÿ ïорив,
ÿкий охоïив того äнÿ öіëе війсüко, — так чи інак, чеëÿäü сміëиво вäариëа
на ÿничар і зчеïиëасÿ з ними так заïекëо, що ïісëÿ ïершої ж сутички
віäігнаëа їх віä воріт на віäстанü мушкетного ïостріëу. Хусейн кинув у хаос
бою нові ïоëки, і битва, вмитü ïоновившисü, триваëа äекіëüка гоäин. Тим
часом віäбірні ïоëки ïана Кориöüкого обëÿгëи ворота, а гусари, що стоÿëи
віääаëік, заворушиëисÿ ÿк веëетенсüкий ïтах, ÿкий некваïëиво готувавсÿ äо
ïоëüоту, і стаëи ïросуватисÿ äо воріт.
Öієї миті äо гетüмана ïіäбіг вістовий зі схіäного боку табору.
— Ïан воєвоäа беëüсüкий на ваëах! — крикнув він, заäихаючисü.
За ним ïіäбіг äругий:
— Ïани ëитовсüкі гетüмани на ваëах!
Ïіäбігëи ще й інші з тією самою звісткою. На земëю сïустиëисÿ сутінки,
ïроте обëиччÿ гетüмана виïромінюваëо світëо. Він ïовернувсÿ äо ïана
Біäзинсüкого, котрий стоÿв ïоруч, і ïромовив:
— Теïер настаëа черга кінноти, аëе öе вже завтра.
Оäначе ніхто ні в ïоëüсüкому, ні в туреöüкому стані й гаäки не мав, що
гетüман хоче сïіëüну атаку всіх сиë віäкëасти äо настуïного ранку.
Навïаки, офіöери-вістові ïомчаëи äо ротмістрів із розïорÿäженнÿм буäü-
ÿкої хвиëини бути готовими. Ïіхота стоÿëа зімкнутим строєм, у кіннотників
руки, шабëі, сïиси рваëисÿ в бій. Ëюäи згоëоäніëи, змерзëи і тому
з нетерïіннÿм чекаëи наказу.
Та минаëи гоäини, а наказу все не буëо. Ніч стаëа чорною ÿк жаëобний
фëер. Ще вäенü ïочаëо мжичити, а оïівночі зірвавсÿ сиëüний вітер із
крижаним äощем і снігом. Його ïориви ïронизуваëи äо кісток, коні ëеäве
могëи встоÿти на місöі, ëюäи öіïеніëи. Навітü тріскучий мороз не міг би
äокучати сиëüніше, аніж öей вітер, що сік немовби батогом, і сніг, і äощ.
У наïруженому очікуванні наказу гоäі буëо й äумати ïро їжу, ïиттÿ, ïро те,
щоб розвести вогонü. Час із кожною гоäиною ставав äеäаëі ворожішим. То
буëа ïам’ÿтна ніч, «ніч мук і öокотіннÿ зубами». Щохвиëини чуëисÿ гоëоси
ротмістрів: «Стоÿти! Стоÿти!», і жовнір, котрий не смів не ïосëухатисÿ,
стоÿв у бойовій готовності неïорушно й терïеëиво.
А навïроти, у мороöі, ïіä äощем, на вітрі, у такій самій готовності стоÿëи
заäубіëі віä хоëоäу туреöüкі ïоëки.
І там ніхто не заïаëював вогню, ніхто не їв, не ïив. Атака усіх ïоëüсüких
сиë очікуваëасÿ з хвиëини на хвиëину, і тому сïагі не виïускаëи шабеëü із
рук, а ÿничари стоÿëи стіною із зарÿäженими самоïаëами.
Витриваëий ïоëüсüкий жовнір, звикëий äо суворої зими, ще зäатний був
витримати таку ніч, ïроте öі ëюäи, що виросëи у м’ÿкому кëіматі Румеëії чи
сереä маëоазійсüких ïаëüм, гетü знемагаëи. Хусейнові нарешті стаëо
зрозуміëо, чому Собесüкий не ïочинає атаки: крижаний äощ із вітром був
найкращим союзником ëÿхів. Буëо очевиäно — ÿкщо сïагі та ÿничари
ïростоÿтü тут äванаäöÿтü гоäин, завтра вони ÿк сноïи ïоваëÿтüсÿ на земëю,
навітü не ïробуючи захищатисÿ, хіба що їх зігріє жар битви.
Збагнуëи öе і ïоëÿки, і турки. Бëизüко четвертої ночі äо Хусейна ïрибуëи
äва ïаші: Яніш-ïаша і Кайÿ — команäир ÿничар, старий, виïробуваний,
чуäовий ïоëковоäеöü. Смуток і тривога стоÿëи у них на обëиччÿх.
— О ïане, — ïершим сказав Кайÿ, — ÿкщо ÿгнÿта мої äо світанку так
ïростоÿтü, на них ні куëü, ні мечів не знаäобитüсÿ!
— О ïане, — ïовторив Яніш-ïаша, — мої сïагі заäубіютü і битисÿ не
зможутü!
Хусейн смикав себе за бороäу, ïереäбачаючи ïоразку і вëасну загибеëü.
Аëе що буëо робити? Äозвоëü він ëюäÿм боäай на хвиëину осëабити
бойовий ïорÿäок, розвести вогонü, зігрітисÿ теïëою їжею, атака ïочаëасÿ
б негайно. І так із боку ваëів час віä часу буëо чути звуки рожків, неначе
сигнаë кінноті äо вистуïу.
Кайÿ і Яніш-ïаша бачиëи тіëüки оäну раäу: не чекати атаки, а самим
усіма сиëами зараз же вäарити на суïротивника. Те, що він стоїтü у бойовій
готовності, не заваäа, бо, сам маючи намір атакувати, ворог не очікує атаки.
Äивисü, і ïощаститü віäтіснити його з ваëів; ïевна річ, у нічній битві
ïоразка можëива, та завтра вäенü вона неминуча.
Ïроте Хусейн не зваживсÿ ïрисëухатисü äо ïораäи äавніх войовників.
— Як же öе? — сказав він. — Ми все äовкоëа ïокраÿëи ровами,
вбачаючи у них єäиний ïорÿтунок віä öієї äиÿвоëüсüкої кінноти, а теïер самі
ïерейäемо ті рови, наражаючи себе на неминучу загибеëü? Ви мені раäиëи,
ви застерігаëи, а теïер зовсім інше говорите?
І наказу не віääав. Звеëів тіëüки із гармат гатити ïо ваëах, на що ïан
Контсüкий віäразу ж і віäïовів, äо того ж веëüми усïішно. Äощ äеäаëі
хоëоäнішав і сік äеäаëі безжаëüніше, вітер шумів, завивав, äошкуëüна
сирістü ïроникаëа крізü оäÿг і шкіру, морозиëа кров у жиëах. Так минуëа
öÿ äовга ëистоïаäова ніч, ïіä час ÿкої ïіäірвані буëи сиëи воїнів ісëаму,
і віäчай укуïі з ïереäчуттÿм краху ïойнÿв їхні серöÿ.
На самому світанку Яніш-ïаша ще раз з’ÿвивсÿ äо Хусейна з ïораäою:
віäстуïити у бойовому ïорÿäку äо мосту через Äністер і там обережно
затіÿти війсüкову гру. «Бо у разі, ÿкби війсüко наше не зуміëо ïротистоÿти
натиску кінноти, — казав він, — то, ïерейшовши міст, воно на äругому
березі сховаєтüсÿ, і річка ïосëужитü йому засëоном». Кайÿ, команäир
ÿничар, був, оäначе, іншої äумки. Він уважав ïораäу Яніша-ïаші заïізніëою
і äо того ж ïобоювавсÿ, що, коëи віääаäутü наказ ïро віäстуï, війсüко ураз
охоïитü ïаніка. «Сïагі з äоïомогою ÿмаків треба стримати ïерший натиск
кінноти гÿурів, навітü ÿкщо усім їм ïри öüому суäиëосÿ ïоëÿгти. Яничари
тим часом ïіäосïіютü їм на ïіäмогу, а ÿкщо ïерший натиск гÿурів буäе
віäбито, Аëëах, можëиво, ïошëе нам звитÿгу».
Так раäив Кайÿ, і Хусейн ïосëухавсÿ його ïораäи. Кіннота висунуëасÿ
вïереä, а ÿничари і ÿмаки стаëи у бойових ïорÿäках ïозаäу неї біëÿ наметів
Хусейна. Їхні раті маëи ïереконëивий і грізний вигëÿä. Біëобороäий Кайÿ,
«божественний ëев», ÿкий äосі звик вести воїнів тіëüки äо ïеремог, гасав
узäовж строю, усіх ïіäбаäüорював, зміöнював äух, згаäуючи ïоïереäні
усïіхи. А воїнам теж миëіша буëа битва, аніж безäіÿëüне стоÿннÿ у грÿзюöі,
ïіä äощем, чеканнÿ на вітрі, що ïронизував äо мозку кісток. І тому, хоч
заäубіëі ïаëüöі ратників ëеäве тримаëи рушниöі й ïіки, вони раäіëи, що
зігріютüсÿ в бою.
Із набагато меншим натхненнÿм очікуваëи атаки сïагі: і тому, що на них
ïриïаäав ïерший уäар, і тому, що буëо сереä них чимаëо уроäженöів Маëої
Азії та Єгиïту — äуже чуттєвих äо хоëоäу, котрі äо кінöÿ тієї ночі
ëишиëисÿ ëеäве живі. Коні теж натерïіëисÿ äобрÿче: розкішно вбрані, вони
стоÿëи, звісивши гоëови, і віä храïів їхніх ваëиëа ïара. Ëюäи з ïосиніëими
обëиччÿми й ïогасëими очима зовсім не ïро звитÿгу äумаëи, а ïро те, що
навітü смертü ëіïша за ту муку, ÿку ïринесëа їм минуëа ніч, аëе
найкраще — втеча äо батüківсüкої хати, ïіä гарÿче ïроміннÿ сонöÿ.
У ïоëüсüкому війсüку кіëüканаäöÿтü жовнірів із тих, ÿкі буëи ëегко
вäÿгнені, на ранок замерзëи на ваëах, аëе в öіëому і ïіхота, й кіннота
витерïіëи хоëоä незрівнÿнно ëегше, аніж турки, бо їх ïіäкріïëюваëа і наäіÿ
на звитÿгу, і майже сëіïа віра у те, що, коëи гетüман вирішив, аби вони
äубіëи в негоäу, муки öі äëÿ них неоäмінно äобром обернутüсÿ, туркам
же — зëом і загибеëëю. А втім, ïерші ознаки ранку вони теж зустріëи
з раäістю.
Саме у öей час на гребені ваëу з’ÿвивсÿ ïан Собесüкий. Зорі в небі того
äнÿ не буëо, та обëиччÿ його засÿÿëо, коëи він зрозумів, що ворог хоче äати
йому бій у самому таборі. Анітрохи вже не сумніваючисü, що äенü öей
ïринесе фатаëüну ïоразку Магометові, він ïочав об’їзäити ïоëки, всюäи
закëикаючи: «За костüоëи ïосоромëені! За скривäженнÿ Ïресвÿтої
Богороäиöі у Кам’ÿнöі! За зëо, завäане христиÿнству і Речі Ïосïоëитій! За
Кам’ÿнеöü!» А жовніри äивиëисÿ грізно, немовби говориëи: «Та вже
й ëеäве стоїмо! Äозвоëü, веëикий гетüмане, тоäі ïобачиш!» Яснішаëо,
у сірих сутінках ранку äеäаëі чіткіше вимаëüовуваëисÿ обриси кінсüких гоëів,
ïостаті ëюäей, сïиси, ïраïорöі і, нарешті, ïіхотні ïоëки. Вони ïершими
зарухаëисÿ і ïоïëивëи у мороöі суïротивникові назустріч, ніби äвома
ïотоками обтікаючи з боків кінноту; ïотім рушиëа ëегка каваëеріÿ,
заëишаючи всереäині широку äорогу, ÿкою у ïотрібний момент маëи
ïромчати гусари.
Кожен команäувач ïіхотного ïоëку, кожен ротмістр уже äістав інструкöію
і знав, що йому наëежитü робити. Гармати Контсüкого ревëи äеäаëі
ïотужніше, викëикаючи такий же ïотужний рев із туреöüкого боку. Аж осü
закëаöаëи мушкетні ïостріëи, закëичний окрик обëетів табір — сïаëахнув
бій.
 Усе затуëиëа темінü, аëе віäгоëоски битви äохоäиëи й äо гусарів. Чуëисÿ
ïостріëи, äзенüкіт зброї, крики ëюäей. Ïан гетüман — він äосі заëишавсÿ
з гусарами і бесіäував із воєвоäою русüким — раïтом замовк і став
ïрисëухатисÿ, а ïотім сказав воєвоäі:
— Ïіхота з ÿмаком б’єтüсÿ, ті, що ïоïереäу, там у шанöÿх, зім’ÿті вже.
Віäëунюваннÿ ïостріëів осëабëо, коëи гримнув несïоäівано огëушëивий
заëï — оäин і äругий. Очевиäно буëо, що ëегкі хоругви зäоëаëи сïагі
й віч-на-віч зіткнуëисÿ з ÿничарами.
Веëикий гетüман зäибив конÿ і бëискавкою ïомчав із кіëüкома äесÿтками
набëижених äо місöÿ битви. Ïан воєвоäа русüкий із ï’ÿтнаäöÿтüма
гусарсüкими хоругвами стоÿв наïоготові, очікуючи тіëüки знаку, щоб рушити
на ïіäмогу і вирішити äоëю битви.
Чекаëи вони äоситü äовго, а тим часом у гëибині табору киïіëо й гуëо
äеäаëі страшніше. Битва, зäаваëосÿ, ïерекочуваëасÿ то ëіворуч, то у бік
ëитовсüких війсüк, то äо воєвоäи беëüсüкого — так само, ÿк розкоти грому
ïіä час грози. Гарматні ïостріëи турків ріäшаëи, зате артиëеріÿ ïана
Контсüкого биëа з ïоäвоєною сиëою. Через гоäину воєвоäа русüкий віäчув,
що öентр битви знову ïеремістивсÿ і точитüсÿ вона ÿкраз навïроти його
гусарів.
Öієї самої миті ïримчав на чоëі своїх ëюäей ïан веëикий гетüман. Очі
його сÿÿëи. Осаäивши конÿ ïереä воєвоäою русüким, він крикнув:
— Äо бою, з Божою ïоміччю!
— Äо бою! — гримнув воєвоäа русüкий.
Його команäу ïіäхоïиëи ротмістри. Ëіс сïисів із грізним шумом ураз
ïриïав äо кінсüких грив, ï’ÿтнаäöÿтü хоругов кінноти, що звикëа все
крушити на своєму шëÿху, важкою хмарою рушиëи вïереä.
Віäтоäі ÿк у триäенній битві ïіä Варшавою80 ëитовсüкі гусари ïіä
ïровоäом ïана Ïоëубинсüкого розщеïиëи ніби кëином швеäсüку армію
і ïройшëи крізü неї, ніхто не ïам’ÿтав такої ïотужної атаки. Кëусом із місöÿ
взÿëи хоругви, аëе кроків через äвісті ротмістри äаëи команäу: «Чваëом!»,
гусари, заÿвивши ïро себе окриками: «Бий! Убивай!», ïригнуëисÿ у сіäëах,
і коні стрімко ïонесëи їх уïереä. Ëавина коней, що мчаëи вихором, заëізних
риöарів, схиëених сïисів буëа ÿк нестримна стихіÿ. І насуваëасÿ ÿк гроза, ÿк
розбурхані хвиëі — з шумом і гуркотом. Земëÿ стогнаëа ïіä її вагою,
і зрозуміëо буëо, що, навітü коëи ніхто з гусарів сïисом не наöіëитüсÿ,
шабëі не вихоïитü, вони з розбігу самою вагою своєю зваëÿтü, зімнутü,
утоïчутü у земëю все на своєму шëÿху, ÿк смерч, що ëамає і ваëитü ëіс.
Так äомчаëи вони äо кривавого, труïами всіÿного бойовища, äе киïіëа
битва. Ëегкі хоругви биëисÿ ще на фëангах із туреöüкою кіннотою і зуміëи
значно ïотіснити її, ïроте всереäині ще стоÿëи незборимою стіною зімкнуті
шеренги ÿничар. Не оäна ëегка хоругва вже розбиëасÿ об них, ÿк хвиëÿ, що
котитüсÿ із морсüких ïросторів і розбиваєтüсÿ об скеëÿстий берег. Зäоëати
їх, ïокëасти наëежаëо теïер гусарам.
Кіëüканаäöÿтü тисÿч ÿнчарок гримнуëо враз, ÿк оäин ïостріë. Ще
хвиëина: ÿничари наïружені, ïробуютü міöніше стати на ноги; äехто,
ïобачивши смертоносну ëавину, мружитü очі, у когосü, стискаючи ïіку,
тремтитü рука, серöе гуïає моëотом, губи зöіïëені, високо зäіймаютüсÿ
груäи.
А ті бëижче й бëижче, вже чути гучне саïаннÿ коней — сама загибеëü
ëетитü, смертü ëетитü!
«Аëëах!.. Боже ïравеäний, Öариöе Небесна!» — äва жахëивих, ніби й не
ëюäсüких зойки зëиëисÿ äокуïи. Живий мур хитаєтüсÿ, вгинаєтüсÿ, уïав!
Сухий тріск ïоëаманих сïисів на митü загëушив усі інші звуки, ïотім
розëÿгаєтüсÿ скрегіт заëіза і гуркіт — ніби тисÿчі моëотів щосиëи ëуïëÿтü
ïо коваäëу, і уäари — наче тисÿчі öіïів моëотÿтü зерно на току, і крики,
безëіч криків, і стогони, і оäинокі ïостріëи з мушкетів і рушниöü, і зойки
жаху. Атакуючі й атаковані змішаëисÿ в ÿкомусü незбагненному коëовороті;
закиïіëа різанина, у вихорі бою ëëєтüсÿ ïотоками кров — теïëа, бо ïарує,
сирим заïахом насичує ïовітрÿ.
Ïерші, äругі, треті, äесÿті шеренги ÿничар ëежатü äоëі — ïотовчені
коïитами, ïокоëені сïисами, ïорубані мечами. Аëе біëобороäий Кайÿ,
«божественний ëев», киäає у бій свіжі раті. Йому байäуже, що вони
ëÿгаютü ïокотом, ÿк ëан ïіä бурею, вони б’ютüсÿ. Охоïëені ëюттю, вони
äихаютü смертю і смерті ïрагнутü. Ëавина коней груäüми наïирає на
ÿничар, тіснитü, ваëитü, а вони ножами розïорюютü конÿм черева, тисÿчі
шабеëü рубаютü їх без сïочинку, ëеза зäіймаютüсÿ ÿк бëискавиöі
й обрушуютüсÿ на гоëови, шиї, руки, а вони січутü вершників ïо ногах, ïо
коëінах, звиваютüсÿ й кусаютü ÿк отруйні змії — гинутü, ïомстившисü.
Кайÿ, «божественний ëев», киäає у ïащу смерті нові й нові шеренги;
криком закëикає äо бою і сам киäаєтüсÿ в безоäню. Та осü гусар-веëетенü,
знищуючи все на своєму шëÿху, ÿк ïоëум’ÿ, назäогнав біëобороäого старöÿ
і, ïіäвівшисü у стременах, щоб завäати ïотужнішого уäару, з усüого розмаху
оïустив меч на сиву гоëову. Не витримаëа уäару ні шабëÿ, ні викувана
у Äамаску мисюрсüка шаïка, і Кайÿ, розсічений аж майже äо самих ïëечей,
уïав на земëю ÿк громом уражений.
Ïан Нововейсüкий (а öе був він) і ïереä тим уже сіÿв äовкоëа жах
і смертü, бо ніхто не міг ïротистоÿти його сиëі й ïохмурій ëюті, öüого разу
зробив битві веëику ïосëугу, зітнувши старого, котрий оäин ïіäтримував
äосі жар бою. Страшним зойком віäгукнуëисÿ на смертü свого вожäÿ
ÿничари, і äекіëüка äесÿтків рушниöü наöіëиëисÿ у груäи моëоäого риöарÿ,
а він обернувсÿ äо них, обëиччÿм схожий на темну ніч. І ïерш ніж риöарі
ïіäосïіëи на ïіäмогу, гримнув заëï, і зäибив конÿ ïан Нововейсüкий, і став
хиëитисÿ у сіäëі. Äвоє товаришів ïіäхоïиëи його ïоïіäруч, і раïтом усмішка,
äавно не бачений гістü, ïроÿсниëа хмуре його обëиччÿ, і віäразу очі його
заïëющиëисÿ, а ïобіëіëі губи ïрошеïотіëи сëова, ÿкі у шумі битви
неможëиво буëо розчути.
Тим часом зäригнуëисÿ останні ëави ÿничар. Войовничий Яніш-ïаша хотів
був ïоновити битву, та шаëений страх ïойнÿв уже ëюäей81, і марні
виÿвиëисÿ усі зусиëëÿ; змішаëисÿ, збиëисÿ куïою шеренги — їх тісниëи,
биëи, тоïтаëи, рубаëи — оговтатисÿ вони вже не могëи. І нарешті
розсиïаëисÿ, ÿк туго натÿгнутий ëанöюг, і ëюäи, ÿк окремі ëанки того
ëанöюга, розëетіëисÿ врізнобіч із виттÿм, із криком, киäаючи зброю
і затуëивши гоëову руками. Кіннота гнаëа їх, а вони, розгубившисü, не
знаючи, куäи бігти, часом збиваëисÿ щіëüною масою, і кіннотники, сиäÿчи
у них на ïëечах, ïросто куïаëисÿ у крові.
Грізний ëучник ïан Мушаëüсüкий уäарив войовничого Яніш-ïашу шабëею
ïо шиї, ще й так, що сïинний мозок бризнув у того з ïорубаних хребöів,
окроïивши шовк і срібëÿсті ëусочки ïанöира.
Яничари, ïом’ÿті ïоëüсüкою ïіхотою ÿмаки і частина розсіÿної вже на
ïочатку битви кінноти, оäне сëово, усе скоïище турків кинуëосÿ тікати,
тримаючи шëÿх äо ïротиëежного боку табору, туäи, äе наä гëибокою
безоäнею височів крутий, у äекіëüка äесÿтків футів, ïоросëий хащами
ïагорб. Туäи страх гнав ïричинних. Багато хто киäавсÿ з кручі в безоäню,
не щоб уникнути смерті, а щоб ïрийнÿти її не віä руки ïоëÿків. Öій
розïачëивій юрбі застуïив äорогу коронний стражник ïан Биäзінсüкий82,
ïроте, ïіäхоïëений ëюäсüким ïотоком, він укуïі зі своїми ëюäüми був
скинутий на äно безоäні, котра невäовзі майже ïо вінöÿ наïовниëасÿ
куïами тіë — убитих, ïоранених, заäушених.
Із äна äоëинаëи моторошні стогони, нещасні смикаëисÿ в конвуëüсіÿх,
биëисÿ ногами, розäираëи себе нігтÿми у ïереäсмертних корчах. Äо вечора
чуëисÿ оханнÿ, äо вечора ворушиëасÿ ëюäсüка маса, äеäаëі менше, äеäаëі
тихше. Аж у ïерших сутінках усе вщухëо.
Страшними виÿвиëисÿ насëіäки гусарсüкої атаки. Вісім тисÿч ïорубаних
мечами ÿничар ëежаëо біëÿ рову, що оточував намети Хусейна-ïаші, не
рахуючи тих, хто загинув, рÿтуючисü утечею або на äні безоäні. Ïоëüсüка
кіннота увірваëасÿ в намети, ïан Собесüкий тріумфував. Сурми й ріжки
хриïëими гоëосами вже віщуваëи звитÿгу, ÿк раïтом битва закиïіëа з новою
сиëою.
Öе веëикий войовник туреöüкий Хусейн-ïаша на чоëі своєї кінної гварäії
і заëишків іншої кінноти тікав ïісëÿ ïоразки ÿничар через ворота, що веëи
äо Ясс, та коëи äорогу йому застуïиëи хоругви Äмитра Вишневеöüкого,
гетüмана ïоëüного, і захоäиëисÿ рубати без ïощаäи, він ïовернувсÿ назаä äо
табору, ÿк звір, оточений у ëісі, що знайшов ëазівку. Ïричому ввірвавсÿ він
у табір із таким наïором, що на мëі ока розбив ëегку козаöüку хоругву,
викëикавши збентеженнÿ у ïіхоті, ÿка ïочасти вже грабуваëа табір, і майже
äіставсÿ — на віäстані у ïоëовину ïістоëетного ïостріëу — äо гетüмана.
«Ïеребуваючи вже у самому таборі, ми буëи бëизüкі äо ïоразки, —
ïисав згоäом ïан Собесüкий, — те, що öе нас обминуëо, треба ïоäÿкувати
тіëüки екстраорäинарній сміëивості гусарів».
Сïравäі, атака турків, ïровеäена в ïориві крайнüого віäчаю, äо того
ж зовсім неочікувано, буëа воістину жахëивою. Аëе гусари, не схоëонувши
ще віä бойового жару, віäразу ж із місöÿ на ïовному скаку виëетіëи їм
назустріч. Ïершою встуïиëа в бій хоругов Ïрусиновсüкого й зуïиниëа
атакуючих; за нею рушив Скшетусüкий зі своїми, а ïотім усÿ ÿка не
є кіннота, ïіхота, обозні, хто äе стоÿв, хто äе був — усі в наïаäі ëюті
кинуëисü на ворога, і закиïів бій, хоч трохи й безëаäний, та не менш
жорстокий, аніж ïереä тим сутичка гусарів із ÿничарами.
Ïісëÿ закінченнÿ öієї битви риöарі з ïоäивом згаäуваëи äобëестü турків,
ÿкі, коëи ïіäосïів уже Вишневеöüкий із ëитовсüкими гетüманами, оточені
зусібіч, захищаëисÿ з такою заïекëістю, що, хоч гетüман äозвоëив брати їх
тіëüки живими, ïоëонити вäаëосÿ ëише ÿкусü äещиöю. Коëи важкі хоругви
розбиëи їх нарешті ïісëÿ ïівгоäинного бою, окремі куïки, а ïотім і самотні
вершники, закëикаючи Аëëаха, й äаëі биëисÿ äо останнüого ïоäиху.
Чимаëо ïоäвигів зäійснено буëо там, незабутнÿ сереä ëюäей ïам’ÿтü ïро
них.
Там ïоëüний гетüман ëитовсüкий вëасною рукою зарубав могутнüого
ïашу, котрий ïереä тим ïокëав ïана Руäоміна, ïана Кімбара і ïана
Рäуëтовсüкого. Гетüман же, заїхавши сïереäу, оäним замахом шабëі зніс
йому гоëову. Там ïан Собесüкий на очах усüого війсüка обезгоëовив сïагі,
ÿкий öіëив у нüого з ïістоëета; там і ïан Биäзінсüкий, коронний стражник,
що врÿтувавсÿ äивом із безоäні, хоч ïобитий і ïоранений, віäразу ж кинувсÿ
у вихор бою і бивсÿ äоти, аж äоки знеïритомнів віä знесиëеннÿ. Äовго ïісëÿ
того незäужав він, та через äекіëüка місÿöів хвороби знову ïоäавсÿ на війну
зäобувати собі сëаву.
Із ëюäей нижчих званнÿм біëüше за інших шаëенів ïан Рущиöü, викраäав
вершників, ÿк вовк викраäає овеöü з отари. Чимаëо звершив також ïан
Скшетусüкий, біëÿ ÿкого сини його биëисÿ, ÿк розëючені ëевенÿта. Зі
смутком і боëем розäумуваëи згоäом риöарі ïро те, чого тіëüки не звершив
би того äнÿ неïеревершений фехтуваëüник ïан Воëоäийовсüкий, ÿкби не те,
що вже рік ÿк сïочив він вічним сном. Ті ж, кого він навчав воювати,
і його, і себе ïросëавиëи на кривавому бойовищі.
У ïоновëеній тій битві із äавніх хреïтівсüких риöарів, окрім ïана
Нововейсüкого, загинуëо ще äвоє: ïан Мотовиëо і грізний ëучник ïан
Мушаëüсüкий. Ïанові Мотовиëу воäночас äекіëüка куëü ïрошиëи груäи,
і він уïав, ÿк äуб, котрому настав кінеöü. Очевиäöі казаëи, ніби загинув він
віä руки тих братів козаків, що ïіä ïровоäом Хохоëі ïри Хусейні äо
останнüого ïоäиху биëисÿ суïроти вітчизни своєї і христиÿнства. А ïан
Мушаëüсüкий — о äиво! — віä стріëи загинув, її турок ÿкийсü, рÿтуючисü
утечею, у нüого виïустив. Стріëа ïробиëа ïанові Мушаëüсüкому горëо
навиëіт у ту саму хвиëину, коëи, ïісëÿ ïовного краху бусурман, він ïростÿг
руку äо сагайäака, щоб ïустити навзäогін утікачам ще äекіëüка вëучних
ïосëанöів смерті. Äуша його, мабутü, із äушею Äиäюка возз’єäнаëасÿ, аби
äружба, ÿка на туреöüкій гаëері виникëа, укріïиëасÿ узами вічності.
Коëишні хреïтівсüкі сïівтовариші віäшукаëи ïісëÿ битви три öих тіëа
й ïоïрощаëисÿ з ними, ревно їх оïëакуючи, хоч і зазäриëи такій сëавній
смерті. У Нововейсüкого усмішка буëа на вустах і тиха умиротвореністü
в обëиччі; ïан Мотовиëо, зäаваëосÿ, сïав сïокійно, а ïан Мушаëüсüкий
ïіäніс очі äо неба — ніби моëивсÿ. Ïоховаëи усіх трüох на сëавному
хотинсüкому ïоëі ïіä скеëею і звеëіëи висікти ïіä хрестом три найменнÿ на
вічну ïам’ÿтü.
Гоëовнокоманäувач усієї туреöüкої армії Хусейн-ïаша врÿтувавсÿ втечею
на ïруäкому анатоëійсüкому коні, та ëиш äëÿ того, щоб оäержати
у Стамбуëі шовковий шнурок із рук суëтана. Із чуäової туреöüкої армії маëо
хто вийшов живим із того ïобоїща. Рештки кінноти Хусейна войовники
Речі Ïосïоëитої ïереäаваëи оäин оäному; гетüман ïоëüний гнав їх äо
веëикого гетüмана, а той — äо гетüманів ëитовсüких, ті ж — назаä äо
ïоëüного, і так воно триваëо, аж ïоки всі кіннотники загинуëи.
Із ÿничар маëо хто вöіëів. Увесü гігантсüкий табір був заëитий кров’ю,
змішаною з äощем і снігом, труïів ëежаëо так багато, що тіëüки морози,
ворони та вовки заïобігëи заразі, ÿка зазвичай стаєтüсÿ віä безëічі гниëих
тіë. Ïоëüсüкі ратники, оäержимі бойовим заïаëом, ëеäве ïеревівши äух
ïісëÿ битви, овоëоäіëи Хотином. Трофеї в таборі буëи взÿті веëичезні. Сто
äваäöÿтü гармат, а з ними триста ïраïорів і стÿгів ïрисëав веëикий гетüман
із того бойовища, на ÿкому вже уäруге уïроäовж сторіччÿ тріумфуваëа
ïоëüсüка шабëÿ.
Сам ïан гетüман Собесüкий розташувавсÿ у наметі Хусейна-ïаші, що
вибëискував зоëотом і бісером, і звіäти з äоïомогою криëатих гінöів
розсиëав у всі кінöі вісті ïро щасëиву звитÿгу. Ïотім зібраëисÿ äокуïи
кіннота і ïіхота, хоругви ïоëüсüкі, ëитовсüкі й козаöüкі — усе війсüко
вишикуваëосÿ у бойовому ïорÿäку. Ïочаëасÿ ïоäÿчна віäïрава — і на тому
самому ïëаöу, äе вчора ще муеäзини вигукуваëи: «Ëÿх або Аëëах!», —
зазвучаëа моëитва «Тe Deum laudamus».********
Гетüман сëухав месу, ëежачи крижем, а коëи ïіäвівсÿ, сëüози раäості
текëи його äостойним обëиччÿм. Ïобачивши öе, риöарі, ÿкі не витерëи ще
крові, не схоëоëи віä наïруженнÿ битви, тричі вигукнуëи:
— Vivat Joannes victor!********
А через äесÿтü років, коëи його веëичністü короëü Ян ІІІ на ïорох розбив
туреöüкі ïоëчища ïіä Віäнем, вигук öей буëо ïовторено віä морÿ äо морÿ,
віä гір äо гір, усюäи в світі, äе äзвони кëичутü христиÿн на моëитву...
***
На öüому закінчуєтüсÿ наша триëогіÿ — шістü книжок, ÿкі ïисаëисÿ
уïроäовж кіëüкох років і в труäах веëиких — щоб міöнішаëи серöÿ.
Кінеöü
******** Тебе, Бога, хвалимо (лат.).
******** Нехай живе Йоан-звитяжець! (лат.).
 КОМЕНТАРІ

Роман «Ïан Воëоäийовсüкий», що äрукувавсÿ, ÿк і «Ïотоï»,

у варшавсüкому «Сëові», краківсüкому «Часі» й у «Äжєнніку
ïознансüкому», віä червнÿ 1887 äо травнÿ 1888 року (тоäі ж вийшов
окремим виäаннÿм), завершує історичну триëогію Сенкевича.
У «Ïані Воëоäийовсüкому» автор створив аïофеоз багатоëітнüого
і безкорисëивого воїнсüкого сëужіннÿ, нагаäав ïро засëуги Речі Ïосïоëитої
у боротüбі ïроти туреöüкої небезïеки, що нависëа у ХVІІ стоëітті наä
христиÿнсüкою Євроïою. Обраним риöарсüким братством стаютü на
рубежах Речі Ïосïоëитої ïан Воëоäийовсüкий і його ïриÿтеëі.
1 ...ïід ïроводом Собеського... Ян Собесüкий (1629—1696) в останні роки
ïравëіннÿ Яна Казимира був активним ïрихиëüником короëівсüкої ïартії,
ïіäтримував ïëани зміöненнÿ öентраëüної вëаäи. 1665 року він оäруживсÿ
з Марією Казимирою, уроäженою ä’Аркен, у минуëому ïриäворною äамою
ïри короëеві Марії Ëюäвіöі, ïотім із äружиною Яна Замойсüкого
(Собіïана із «Ïотоïу»), того самого року став коронним веëиким
маршаëом, ïіäтримав короëÿ ïіä час «рокошу Ëюбомирсüкого». З 1666
року — коронний ïоëüний гетüман — Собесüкий усïішно воював на
Ïравобережній Україні. У 1668 роöі він обійнÿв найвищу в Ïоëüщі
війсüкову ïосаäу, ставши коронним веëиким гетüманом.
2 ...як на Завішу! — У ïриказöі віäбиëасÿ згаäка ïро усëавëеного Завішу
Чорного із Гарбова ( ïомер 1428 року), котрий вважавсÿ втіëеннÿм
риöарсüкої хоробрості й сиëи, брав участü у багатüох турнірах і війнах,
зокрема у Грюнваëüäсüкій битві, загинув у туреöüкій невоëі.
3 Станісëав Ïотоöüкий, на ïрізвисüко «Ревера», був коронним веëиким
гетüманом із 1654 äо 1667 року. Öю ïосаäу він обійнÿв у сімäесÿт ï’ÿтü
років.
4 У генераëüних сеймиках браëа участü шëÿхта ïровінöій і земеëü. На них
ïогоäжуваëи ухваëи, ïрийнÿті на ïовÿтових сеймиках, готуваëисÿ äо
загаëüноïоëüсüкого сейму.
Микоëай Ïражмовсüкий (1617—1673), гнезненсüкий архієïискоï із 1666
року, був äовіреною особою короëеви Марії Ëюäвіки, оäним із гоëовних
äіÿчів франöузüкої ïартії, заïекëим суïротивником короëÿ Міхаëа
Вишневеöüкого (äомагавсÿ його äетронізаöії).
 Дорошем у романі називаютü Ïетра Äорофійовича Äорошенка (1627—
1698), котрий у 1665 роöі став гетüманом Ïравобережної України,
сïираючисü на ту частину козаöüкої старшини і äуховенства, ÿка
орієнтуваëасÿ на Туреччину. 1666 року він ïочав воєнні äії суïроти Речі
Ïосïоëитої, ïерейшов у ïіääанство äо суëтана й зобов’ÿзавсÿ сïриÿти йому
в захоïëенні Ïоäіëëÿ й Гаëичини. Внасëіäок ïоëітичних обставин äещо
втратив ïіäтримку козаöтва й 1676 року у триваëій боротüбі каïітуëював
ïереä війсüками ïіä команäуваннÿм Г. Ромоäановсüкого й І. Самойëовича.
5 Арбітрами називаëи шëÿхтичів, що буëи ïрисутні на засіäанні сейму
й часто-густо криками втручаëисÿ у його роботу.
6 ...до Мінська. — Тут маєтüсÿ на увазі Мінсüк-Мазовеöüкий, місто ïіä
Варшавою. Богусëав Раäзивіëë, герой «Ïотоïу», в хоäі швеäсüкої війни
оïинивсÿ в ïоëоні у Яна Казимира, втік і сховавсÿ у Ïруссії, äе його
зробиëи губернатором, вів äаëі боротüбу суïроти Речі Ïосïоëитої (брав
участü у ïеремовах ïро її ïоäіë), 1657 року був амністований, ïомер 1669-
го.
7 ...у свого дядька... — Йäетüсÿ ïро Фріäріха Віëüгеëüма з äинастії
Гогенöоëернів, бранäенбурзüкого курфюрста з 1640 äо 1688 року. Він
äомігсÿ остаточного об’єäнаннÿ Бранäенбурга з герöогством Ïруссією (äо
öüого ëеном Речі Ïосïоëитої).
8 Курляндія — герöогство, засноване 1561 року, що займаëо частину
ëатвійсüких земеëü. У ХVІІ ст. ïеребуваëо у васаëüній заëежності віä Речі
Ïосïоëитої.
9 Троїл — герой староäавніх ïереказів ïро Трою, син öарÿ Ïріама. Його
ïаëке й вірне коханнÿ äо Кресиäи стаëо сюжетом низки творів євроïейсüкої
ëітератури, ïочинаючи з франöузüкого «Роману ïро Трою» Бенуа äе Сент-
Мора (ХІІ ст.). В античних äжереëах ïро öе коханнÿ не розïовіäаєтüсÿ.
10 Ян Антоній Храïовицький — äіÿëüний ïоëітик äругої ïоëовини ХVІІ ст.
Заëишив щоäенники, частина ÿких (1668—1672 рр.) буëа виäана 1845
року й використана Сенкевичем.
11 Ïаци, Кшиштоф Зигмунт (1621—1684) — ëитовсüкий канöëер. Міхал
Казимеж (ïомер 1682-го) — ëитовсüкий веëикий гетüман, смертеëüний ворог
Яна Собесüкого. Обиäва вони äіÿëüно сïриÿëи обранню Вишневеöüкого.
12 Ïрибічники Конде... — Маєтüсÿ на увазі Ëуї äе Бурбон, ïрозваний
«Веëиким Конäе» (1621—1686), віäомий ïоëковоäеöü, учасник
Триäöÿтиëітнüої війни і Фронäи. Ïëани його обраннÿ на ïоëüсüкий трон
укëаäаëисÿ ще за ïравëіннÿ Яна Казимира (їх ïоäіëÿв і Собесüкий),
висуваëасÿ його канäиäатура й ïізніше, 1674 року. Äаëі згаäуютüсÿ інші
канäиäати, виставëені 1669 року й ïіäтримані ïрибічниками австрійсüкої
орієнтаöії: ëотаринзüкий герöог Карë Ëеоïоëüä (1643—1690), котрий
і ïісëÿ смерті Міхаëа ïретенäував на ïоëüсüкий ïрестоë, оäружившисü із
його вäовою (він команäував імïераторсüкими війсüками 1683 року ïіä
Варшавою), а також Фіëіïï-Віëüгеëüм, герöог нейбурзüкий.
13 Камедули — чернечий орäен, віäомий суворістю статутів, у Ïоëüщі вів
äіÿëüністü віä ïочатку XVІІ ст. (його кëÿштор ïіä Варшавою, на Беëÿнах,
заснований 1641 року Вëаäисëавом IV).
14 Ïідгаєцькі трактати. — У жовтні 1667 року в укріïëеному таборі ïіä
Ïіäгайöÿми (нині місто на Терноïіëüщині) Собесüкий із невеëиким війсüком
усïішно віäбив натиск äаëеко біëüших суïротивних сиë (татари ïовернуëисÿ
äо Криму, на ÿкий вистуïиëи заïорожöі, Äорошенко тимчасово ïіäкоривсÿ
Ïоëüщі). Укëаäене ïісëÿ öüого ïеремир’ÿ буëо вигіäне äëÿ Речі Ïосïоëитої,
що не встигëа зібрати шëÿхетсüкого оïоëченнÿ, не маëа коштів äëÿ веäеннÿ
війни. Ïеремога ïіä Ïіäгайöÿми заïочаткуваëа ïоïуëÿрністü Собесüкого
сереä шëÿхти.
15 Станіслав Маковецький, автор використаної Сенкевичем віршованої «Реëÿöії
ïро Кам’ÿнеöü, узÿтий турками 1672 року» (її ïрозаїчна ïереробка виäана
1886 року), був стоëüником ëатичівсüким і сïравäі оäруживсÿ з сестрою
Єжи Воëоäийовсüкого Анною.
16 Якуб Ïотоцький (ïомер 1612 року) був батüком гетüмана Микоëаÿ із
«Вогнем і мечем».
17 ...три достойних кавалери... Їм Сенкевич äав ïрізвища трüох ïерших
чоëовіків реаëüної ïані Воëоäийовсüкої.
18 Кшиштоф Арцишевський (1592–1656), інженер і гармаш, ïохоäив із
роäини аріанів (раäикаëüне криëо Реформаöії), жив у вигнанні, ïеребував
на франöузüкій (участü в обëозі Ëарошеëі) і гоëëанäсüкій (ексïеäиöіÿ äо
Ïівäенної Америки) сëужбах, 1646 року ïовернувсÿ äо Ïоëüщі.
19 Марія Людвіка (Луїза) Гонзага (1611—1667) — äочка герöога
мантуансüкого, 1646 року вийшëа заміж за Вëаäисëава ІV, а 1649-го — за
його єäинокровного брата Яна Казимира. За останнüого маëа неабиÿкий
ïоëітичний вïëив, буëа äушею ïрофранöузüкої ïартії.
20 ...адже не могла вийти заміж за того, кого ïокохало її серце. —
У вісімнаäöÿтирічну Марію-Ëуїзу закохавсÿ овäовіëий брат короëÿ
Ëюäовика ХІІІ Гастон. Суïроти шëюбу буëа короëева-мати Маріÿ Меäичі:
за її наказом ïринöеса äекіëüка тижнів ïробуëа ïіä арештом у Венсенсüкому
замкові. Гастон ïосëухавсÿ матері.
21 «Ïяст» — тут означає: ïоëÿк із ïохоäженнÿ. Äинастіÿ Ïÿстів ïравиëа
у Ïоëüщі з Х äо ХІV ст.
22 Анджей Ольшовський (1621–1677) за Яна Казимира був короëівсüким
секретарем, став єïискоïом і коронним ïіäканöëером. Знаний ïромовеöü,
ïоëітичний ïисüменник, ïравник і богосëов, ïіäтримував за Вишневеöüкого
ïроавстрійсüку ïартію. Із 1674 року ïримас.
23 ...бо в їхніх жилах кров Ягеллонів текла... — Сигизмунä ІІІ був сином
швеäсüкого короëÿ Юхана ІІІ і Катажини Ягеëëонки (1526—1583), сестри
Сигизмунäа Августа, останнüого у äинастії Ягеëëонів.
24 Станіслав Кшицький (1616—1681), ïоïуëÿрний сереä шëÿхти ïоëітик,
ïершим, за наïученнÿм Оëüшовсüкого, вистуïив із закëиком обрати
короëем «ïоëÿка, котрий між нами ïеребуває», став сïікером коронаöійного
сейму. Він 1674 року ïіäтримав канäиäатуру Яна Собесüкого.
25 ...ïіде хоругов генерала ïодільського... — Генераëüним старостою (генераëом)
називавсÿ у Речі Ïосïоëитій уïравитеëü ïровінöії, що мав ïіä своєю вëаäою
äекіëüка замків і міст. «Генераëом ïоäіëüсüких земеëü» іменуваëи
кам’ÿнеöüкого старосту. Ним був 1672 року Микоëай Ïотоöüкий, котрий
ïіä час оборони Кам’ÿнöÿ зайнÿв каïітуëÿнтсüку ïозиöію. Ïевна річ,
хоругов ëише номінаëüно вважаëасÿ ïіä команäою «генераëа»: ÿк буëо
завеäено, за віäсутності її «ротмістра» команäував «намісник».
26 Ян Лінкгауз (ïомер 1679-го) — äрагунсüкий ïоëковник.
27 Михайëо Стеïанович Ханенко (роки нароäженнÿ і смерті невіäомі) —
гетüман Ïравобережної України (1670–1674). Ïохоäив із роäини багатого
заïорізüкого козака. У 1660–1669 був умансüким ïоëковником. Бëизüко
зв’ÿзаний із керівними коëами шëÿхетсüкої Ïоëüщі. Ïіäтримував гетüманів
Ю. Хмеëüниöüкого і Ï. Тетерю. Наïрикінöі 60-х років ХVІІ ст. ïочав
боротüбу за вëаäу з Ï. Äорошенком, ÿкий сïиравсÿ на ïіäтримку
Туреччини і Кримсüкого ханства. 1670 року ïоëüсüко-шëÿхетсüкий урÿä
ïризначив Ханенка гетüманом Ïравобережної України. Ïісëÿ ïоразки 1673
ïіä Стебëевом і зруйнуваннÿ 1674 туреöüко-татарсüким війсüком та
загонами Äорошенка Умані, Ëаäижина, Ëисÿнки й інших міст Ханенко
äобровіëüно зäавсÿ ëівобережному гетüманові І. Самойëовичу і, äіставши віä
öарсüкого урÿäу веëикі земеëüні воëоäіннÿ, оäійшов віä ïоëітики.
 28 Войський я вам, чи що?.. Войсüкий — виборний шëÿхтич, ÿкому äоручаëи
ïіäтриманнÿ ïорÿäку в ïовіті, воєвоäстві й оïіку наä майном і роäинами
шëÿхтичів у ïеріоä ïеребуваннÿ їх в оïоëченні.
29 Від часів останнього ïоходу... Маєтüсÿ на увазі ëітнüо-осінній ïохіä 1671
року, в ïеріоä ÿкого Собесüкий узÿв äекіëüка міст і фортеöü в Україні.
(Äаëі згаäуютüсÿ його еïізоäи: взÿттÿ Браöëава 26 серïнÿ і битва ïіä
Каëüником 21 жовтнÿ). Через брак ïіäкріïëенü гетüман не міг розвинути
усïіху і 1 ëистоïаäа огоëосив ïро закінченнÿ камïанії, заëишивши війсüка
зимувати в Україні.
30 Лиïеки. — Так називаëи у Ëитві татар із війсüковоïоëонених, котрі
жиëи там іще з ХV ст., оäержуваëи віä веëиких кнÿзів земëі й ïривіëеї,
а натомістü зобов’ÿзані буëи нести війсüкову сëужбу. В сереäині ХVІІ ст.
татарсüких хоругов на сëужбі Речі Ïосïоëитої буëо 15. Ïерехіä їх на бік
Туреччини 1672 року — історичний факт, ïроте трохи біëüш ÿк через
äесÿтü років вони ïовернуëисÿ на ïоïереäню сëужбу.
31 Могилів. — Маєтüсÿ на увазі Могиëів-Ïоäіëüсüкий на Äністрі (на
Вінниччині).
32 ...на турецьких галерах ïлавали Архіïелагом... — Тобто ïëаваëи Егейсüким
морем.
33 ...ïри дворі Земовита... — Öе ім’ÿ навоäитüсÿ у староäавній ïоëüсüкій
хроніöі Гаëëа Аноніма (ХІІ ст., ëатиною) ÿк ім’ÿ ïершого кнÿзÿ із äинастії
Ïÿстів (за ëегенäою, її автор був сеëÿнином-стеëüмахом). Фантастичний
роäовіä, на кштаëт навеäеного тут, був не ріäкістю у шëÿхти.
34 Іван Äмитрович Сірко (ïомер 1680) — кошовий отаман Заïорізüкої
Січі. Нароäивсÿ у сëобоäі Мерефі на Харківщині. Таëановитий, хоробрий
козаöüкий воєначаëüник. Брав участü у визвоëüній війні українсüкого нароäу
1648–1654, у боротüбі ïроти туреöüко-татарсüких загарбників, ïроти
оïонентів-гетüманів Виговсüкого й Тетері. У 1658–1660 був вінниöüким
ïоëковником, із 1663 багато разів обиравсÿ кошовим отаманом на Січі.
Ïісëÿ Анäрусівсüкого ïеремир’ÿ 1667, за ÿким öарсüкий урÿä ïогоäивсÿ на
ïерехіä Ïравобережної України ïіä вëаäу шëÿхетсüкої Ïоëüщі, Сірко ïочав
ïіäтримувати союзника суëтансüкої Туреччини ïравобережного гетüмана
Äорошенка, аëе боротüби з кримсüкими татарами не ïриïинÿв. 1670 Сірко
ïорвав із Äорошенком назавжäи. 1672 Сірко очоëював старшинсüку
оïозиöію, ÿка не бажаëа обраннÿ Самойëовича гетüманом Ëівобережної
України, за що, за намовою Самойëовича, був засëаний öаратом äо Сибіру.
Ïісëÿ ïоверненнÿ на Січ Сірко зорганізував низку усïішних ïохоäів на
Кримсüке ханство і ïричорноморсüкі туреöüкі фортеöі, ïіä час ÿких
заïорожöі визвоëиëи з невоëі чимаëо ïоëонених. З іменем Сірка ïов’ÿзаний
ïереказ ïро ëист заïорожöів, у ÿкому вони, віäкиäаючи вимогу ïіäкоритисÿ
Туреччині, з äотеïністю і гумором висміÿëи суëтана Магомета ІV. Öей
ïереказ став сюжетом äëÿ віäомої картини І. Рєïіна «Заïорожöі ïишутü
ëиста туреöüкому суëтанові». Ïохований Сірко ïобëизу Старої
(Чортомëиöüкої) Січі на території нинішнüого сеëа Каïуëівки
Нікоïоëüсüкого району Äніïровщини.
35 Ïиркалаб — начаëüник округу, міста у Моëäовсüкому кнÿзівстві, збирач
ïоäатків.
36 Микоëай Злотницький — мечник, ïотім хорунжий ïознансüкий, ïосоë
äо кримсüкого хана, згоäом брав участü у битві ïіä Віäнем, команäуючи
гусарсüкою хоругвою.
37 Ечміадзинський ïатріарх — тобто катоëикос, гëава вірменогрегоріансüкої
öеркви. Анарäрат — законоучитеëü, ïроïовіäник.
38 Кафа — так називаëасÿ тоäі Феоäосіÿ.
39 ...ïри молодому хані... — Зміна ханів віäбуëасÿ у Криму в травні 1671
року: Ааäиëü-Гіреÿ, що ïравив із 1666 року, суëтан віäсторонив (і зісëав
у Роäос), ïризначивши на його місöе Сеëім-Гіреÿ (ïротримавсÿ äо 1678
року, ïравäа, ïотім іще тричі ïовертавсÿ äо вëаäи), ÿкий і взÿв участü
у війні з Ïоëüщею.
40 Ïутні бояри. — Так у Веëикому кнÿзівстві Ëитовсüкому називавсÿ
війсüковосëужиëий ïрошарок, що був ïроміжним ïоміж «шëÿхетними»
боÿрами і заможним сеëÿнством.
41 ...гетьмана самого шляхта оголосила зрадником... — Ïрофранöузüка ïартіÿ, äо
ÿкої наëежав Собесüкий, не змириëасÿ з вибором Вишневеöüкого, котрий
äотримувавсÿ в ïоëітиöі австрійсüкої орієнтаöії (що ïоÿснюваëосÿ його
оäруженнÿм із сестрою імïератора Еëеонорою). Був зірваний коронаöійний
сейм, виникëи ïëани äетронізаöії Міхаëа й заміни його франöузом. Коëи
ïро öе стаëо віäомо, шëÿхта зажаäаëа віääати ватажків інтриги äо
сеймового суäу (а втім, осінній сейм 1670 року їх ïомиëував).
Ïоширюваëисÿ брошури, у ÿких сереä звинувачених у зраäі називавсÿ
і Собесüкий. Ïроïонуваëи ïозбавити його гетüманства, та він був наäто
ïоïуëÿрний у війсüку і ïотрібен через воєнну загрозу. На час взÿëи гору
ïримирëиві тенäенöії. Ïроте ÿвна невäачëивістü короëÿ, іграшки у руках
ïрогабсбурзüких кіë, неоäержаннÿ гетüманом у 1671 роöі буäü-ÿкої
äоïомоги віä Варшави, зрив січнево-березневого сейму 1672 року, що не
ïрийнÿв необхіäних äëÿ війни ухваë, знову оживиëи ïëани невäовоëених.
Ïримас Ïражмовсüкий хотів заïроваäити їх у життÿ вже на травнево-
червневому сеймі (теж зірваному), аëе Собесüкий, враховуючи скëаäністü
становища, утримавсÿ віä розв’ÿзаннÿ громаäÿнсüкої війни. Найбіëüшої
гостроти боротüба äосÿгëа восени: шëÿхетсüке оïоëченнÿ, очоëене короëем,
огоëосиëо 16 жовтнÿ ïіä сеëом Гоëомб конфеäераöію, сïрÿмовану суïроти
гетüмана і ïрофранöузüких ïоëітиків. У віäïовіäü війсüко ïрогоëосиëо 24
ëистоïаäа конфеäераöію у Щебжешині. Аж настуïного року воєнна
необхіäністü ïримусиëа обиäві конфеäераöії äійти згоäи.
42 А стани? — У Речі Ïосïоëитій трüома станами, із ÿких скëаäавсÿ сейм,
буëи короëü і обиäві ïаëати: сенат і ïосоëüсüка ізба.
43 «Рака!» — Öе образëиве сëово («нікчемна, ïуста ëюäина») навеäене
в Євангеëії (віä Матвіÿ, розä. 5), äе мовитüсÿ, що Христос веëів тих, хто
вживає його, суäити верховним суäом.
44 Готфриä Бульйонський (1060–1100) — герöог Нижнüої Ëотарингії, оäин
із вожäів ïершого хрестового ïохоäу.
45 Ïисар ïольний. — Ним був 1672 року Стефан Станісëав Чарнеöüкий
(1635–1703), небіж героÿ «Ïотоïу», ревний ïрихиëüник короëÿ Міхаëа,
сïікер Гоëомбсüкої конфеäераöії.
46 Міхаë Фëоріан Жевуський (ïомер 1687) — ëüвівсüкий земсüкий ïисар,
згоäом — учасник битви ïіä Віäнем.
47 Ян Гоженсüкий (1620—1695) — каïітан рейтарів.
48 ...сюди навесні 1651 року... — Насïравäі на äесÿтü років ïізніше.
49 Буша у ХVІІ ст. буëа містечком-фортеöею на Браöëавщині, неïоäаëік
віä Ямïоëÿ. Віäбиëа в ëютому — березні 1654 року наïаä шëÿхетсüких
війсüк, аëе в ëистоïаäі знову буëа обëожена. Козаки й житеëі захищаëисÿ
äо останнüого, а коëи біëüшістü оборонöів Буші ïоëÿгëа й замок був узÿтий,
äружина сотника Завистного, не бажаючи іти в ïоëон, ïіäïаëиëа ïороховий
скëаä.
50 ...маленький рицар одержав таку звістку... — Текст ëиста ґрунтуєтüсÿ на
сïравжнüому äокументі: раïорті Яна Міхаëа Мисëишевсüкого сейму.
51 Анäжей Тшебицький (1607–1679) — краківсüкий єïискоï (віä 1657),
сïриÿв 1673 року ïримиренню äвох конфеäераöій, ïіäтримав обраннÿ Яна
Собесüкого.
 52 Встановëено, що в розïовіäі Сенкевича ïро ïоäії 1672 року, ïорÿä зі
згаäаними вище заïисами Маковеöüкого, найбіëüше використано
(ïочинаючи з оïису туреöüкого війсüка, разом із ïоäробиöÿми оборони
Кам’ÿнöÿ) наïисаний на äокументах твір ïіä назвою «Кам’ÿнеöüка зраäа»,
ÿкий наäрукував у січні — травні 1887 року варшавсüкий часоïис «Нива».
Автором його був Антоній Юзеф Роëëе (1830–1894), ïубëіöист, історик,
ëікар, котрий жив у Кам’ÿнöі й öікавивсÿ минувшиною Ïоäіëëÿ.
53 Сам ïадишах із настанням весни... — Йäетüсÿ ïро суëтана Мехмеäа ІV,
ïосаäженого ÿничарами на трон 1648 року і скинутого 1687-го, ïісëÿ низки
воєнних невäач.
54 Санджак — оäиниöÿ аäміністративного ïоäіëу, частина віëаєту (веëикої
аäміністративно-територіаëüної оäиниöі в Туреччині й Тунісі). Так само
називаëосÿ знамено, стÿг.
55 Кара Мустафа (1634–1683) — туреöüкий ïоëковоäеöü. У 1676 роöі був
ïризначений візиром, ïіä Віäнем 1683-го команäував 200-тисÿчним
війсüком. Розбитий Собесüким, утік äо Беëграäа, äе за суëтансüким
наказом страчений. Каймакам (арабсüкою: намісник, застуïник) —
сановник, ÿкий заміщав веëикого візирÿ ïри äворі (каймакам-ïаша) або
в армії (орäу-каймакам).
56 ...злощасний Батіг...— Нагаäуваннÿ ïро битву 1652 року, коëи
Хмеëüниöüкий оточив і розбив 20-тисÿчне шëÿхетсüке війсüко.
57 ...сини Веліала...— Тобто нечестивöі, ïороäженнÿ äуха зëа (бібëійний
вираз).
58 Сëова, ïриïисані суëтану Осману ІІ (ïісëÿ хотинсüкої ïоразки вбитий
1622 року ÿничарами), Сенкевич міг узÿти з ïоеми Ваöëава Ïотоöüкого
(1621–1696) «Хотинсüка війна», оïубëікованій 1850 року.
59 Станісëав Любомирський (1583–1649) — учасник Хотинсüкої битви,
ïрийнÿв команäуваннÿ ïісëÿ смерті гетüмана Хоäкевича. Батüко Єжи
Себастіана, змаëüованого у «Ïотоïі».
60 Войöех Гумецький сëужив ïіä команäуваннÿм Собесüкого разом
з історичним Воëоäийовсüким. Ïіä час оборони Кам’ÿнöÿ був убитий (або
смертеëüно ïоранений) в оäній із виëазок.
61 Весïазіан Ланцкоронський (1612–1677), єïискоï кам’ÿнеöüкий, ïереконав
житеëів міста ïіä кінеöü обëоги зäатисÿ туркам.
62 ...загін сердюків... — Тут: козаки найманих ïіхотних ïоëків, що буëи на
ïовному утриманні гетüмансüкого урÿäу.
 63 ...не з ямаками доведеться їм зітнутися... Ямаки — воÿки äоïоміжних війсüк,
зазвичай із ïотурченöів.
64 ...ïрибув сам візир... — Веëиким візиром був у 1661–1676 роках Фазиë
Ахмет Кüоïрюëю, ïреäставник вïëивового феоäаëüного роäу. Він ïрагнув
укріïити суëтансüку вëаäу й армію, вів войовничу ïоëітику, був ініöіатором
наïаäу на Ïоëüщу.
65 Бімбаші — офіöерсüкий чин.
66 ...була, нарешті, ланова ïіхота... Ëанова ïіхота буëа створена 1655 року на
зразок наÿвної раніше ïіхоти рекрутсüкого набору. У неї браëи сеëÿн, ïо
оäному з 15 ëанів (ëан — бëизüко 4 гектарів) земëі.
67 Міхаë Казимеж Радзивілл (1625–1680) — учасник воєн зі швеäами
(змаëüований у «Ïотоïі»). Був оäружений із сестрою Собесüкого
Катажиною, ïіäтримував гетüмана у конфëіктах із Ïаöами.
68 Марöин Контський (1635–1710), генераë коронної артиëерії, брав
участü у біëüшості камïаній Собесüкого.
69 Äимитр Єжи Вишневецький (1631–1682), ïоëüний гетüман, воєвоäа
беëüсüкий, наëежав äо короëівсüко-ïроавстрійсüкої ïартії (заäëÿ збëиженнÿ
ворогуючих сторін був уëаштований його шëюб із небогою Собесüкого
Тефіëією Острозüко-Засëавсüкою). За короëÿ Яна був ïризначений
веëиким гетüманом.
70 Анäжей (Єнäжей) Ïотоцький (ïомер 1692) — син гетüмана Ревери.
71 Кшиштоф Корицький (ïомер 1676) — генераë, був бëизüкий äо роäини
Собесüких.
72 Воєвода руський (себто ëüвівсüкий) — Станісëав Ян Ябëоновсüкий
(1634–1702), бойовий соратник Собесüкого. Оäержав віä нüого ïосаäи
сïершу ïоëüного, ïотім веëикого коронного гетüмана, бивсÿ ïіä Віäнем
(брав участü і в інтригах суïроти короëÿ).
73 Габріеëü Сильницький (ïомер 1678) був ротмістром у хоругві гетüмана
Вишневеöüкого.
74 ...як і Ян, король чеський... — Ян Ëюксембурзüкий (1296–1346) став
чесüким короëем 1310 року (оäружившисü із äочкою Ваöëава, останнüого
у äинастії Ïршемисëовичів. Ïретенäував оäин час на ïоëüсüкий ïрестоë.
Брав участü у багатüох битвах і риöарсüких турнірах, загинув у битві ïіä
Кресі ïіä час Стоëітнüої війни.
75 Ян Тетвин сëужив ïри äворі Вишневеöüкого.
 76 Ернест Денгоф (1632–1693) команäував гварäією, був зміщений ÿк
суïротивник Вишневеöüкого.
77 Ян Фриäерік фон äер Гребен (1645–1712) — ïіäïоëковник ïіхоти.
78 Асферус Гейдеïоль-Вжосïоëüсüкий (ïомер 1683) — ïоëковник.
79 ... у Данії... — Війсüка ïіä команäуваннÿм Стефана Чарнеöüкого буëи
ïосëані на äоïомогу Äанії суïроти швеäів 1658 року.
80 Відтоді як у триденній битві ïід Варшавою... — Маєтüсÿ на увазі битва, що
віäбуëасÿ 28–30 ëиïнÿ 1656 року. Швеäам (у союзі з бранäенбурзüкою
армією) вäаëосÿ ненаäовго знову завоëоäіти ïоëüсüкою стоëиöею.
81 «Туäи страх гнав ïричинних...»— äосëівна öитата з хроніки
Коховсüкого (ÿк і трохи нижче).
82 Стефан Биäзінсüкий (1630–1704) — коронний стражник, оäин із
соратників Собесüкого.
Євген Ëитвиненко
 «ПАН ВОЛОДИЙОВСЬКИЙ» ГЕНРИКА СЕНКЕВИЧА –
РОМАН ОДНОГО ГЕРОЯ

Роман «Ïан Воëоäийовсüкий» Генрика Сенкевича уïерше був оïубëікований в 1887 роöі
частинами у трüох ïоïуëÿрних на той час часоïисах: варшавсüкому «Сëові», краківсüкому «Часі» і
«Ïознансüкому Щоäеннику», а окремою книгою вийшов у 1888 роöі, завершивши амбітний
історичний öикë, що став невіä’ємним скëаäником наöіонаëüної свіäомості ïоëÿків і ïоëüсüкої
куëüтури в öіëому. Öе третÿ і останнÿ частина віäомої «Триëогії» історичного öикëу Генрика
Сенкевича, куäи вхоäиëи також раніше виäані «Вогнем і мечем» і «Ïотоï», ÿкі ïринесëи йому
всесвітню сëаву. Як стверäжуваëи äосëіäники, öÿ частина «Триëогії» віäрізнÿëасÿ віä ïоïереäніх
ïереäусім своєю назвою. «Вогнем і мечем» та «Ïотоï» — öе синтез ïоëітичних ÿвищ різних
історичних ïеріоäів, а в третій книзі Сенкевич на ïерший ïëан ïрезентував віäому історичну ïостатü,
ÿка, оäнак, функöіонує ÿк вигаäаний ïерсонаж, активно ïреäставëений в усіх ïоïереäніх частинах
ïовістевого öикëу.
Заäум наïисаннÿ та ïерші сöени роману виникëи у творчій уÿві Сенкевича уже ïіä час ïоëюваннÿ
в Äубниках у Ëитві, що згоäом реаëізуваëасÿ і на ïаïері: «Öе äивовижний ïроöес, —
зізнавсÿ він, — в ÿкому вигаäані ïерсонажі ïереïëітаютüсÿ з реаëüними; сïравжні ïостаті вïëітаютüсÿ
у низку фантастичних ïоäій — і тоäі з ними можна розмовëÿти, бачити їх, у резуëüтаті чого все
віäчуваєтüсÿ інтенсивніше – і саме тоäі особëиво ëегко ïишетüсÿ». Г. Сенкевич ïисав öей роман
трохи біëüш ÿк рік, розïочавши роботу на Аäріатичному курорті Оïатіÿ, ïроäовжив у
Каëüтенëеутгебені ïобëизу Віäнÿ, Закоïаному, Варшаві. Ïроöес наïисаннÿ третüої частини триëогії
завершено на ïочатку травнÿ в äенü, коëи Сенкевич віäзначив свій 42-й äенü нароäженнÿ. З-ïіä ïера
Г. Сенкевича вийшов захоïëюючий хуäожній твір світового масштабу, ïерекëаäений багатüма
іноземними мовами.
Ïіäготовка äо наïисаннÿ «Ïана Воëоäийовсüкого» буëа äоситü
ретеëüною. Ïисüменник не ëише äостеменно вивчав архівні матеріаëи, історичні äжереëа,
наукові ïраöі, а й ïрагнув віäчути äух Схоäу і у товаристві äрузів — виäавöÿ Антоніÿ Заëесüкого
та хуäожника Казимира Ïохваëüсüкого — вирушив у ïізнаваëüну ïоäорож (через Румунію та
Боëгарію) äо Туреччини, ïіä час ÿкої він віäвіäував ïам’ÿтки та музеї Константиноïоëÿ,
наäихаючисü його орієнтаëüною екзотикою Бëизüкого Схоäу. Ïотім віäвіäав Греöію. Ïовертавсÿ äо
Ïоëüщі через Ітаëію, зуïинÿючисü Неаïоëі, Римі та Фëоренöії. У Константиноïоëі його ïриймав
ïоëітик-емігрант Генрик Гроïïëер, ÿкий ïоäарував ïисüменникові старовинну ïерсüку шабëю. «Öе
äëÿ Воëоäийовсüкого», — вïевнено ïовіäомив він, немов ïереäбачаючи, що чергова частина
«Триëогії» ïросëавëÿтиме äіÿннÿ «маëого ëиöарÿ». Звертаëосÿ увагу на те, що Сенкевич з усіх своїх
героїв особëиву симïатію мав äо Міхаëа Воëоäийовсüкого, ÿкий ïоєäнує в собі риси іäеаëüного воїна,
ëиöарÿ, захисника вітчизни. Варто нагаäати, що у «Вогнем і мечем» він вирізнÿвсÿ особëивою
віäвагою і майстерно воëоäів шабëею (ïро що свіäчитü хоча б виграний ïоєäинок із Богуном), у
«Ïотоïі» öе вже був ïоëковник хоругви, а у всій ïовноті він ïостає саме в останній частині триëогії.
Веëичезні внутрішні зусиëëÿ, наäзвичайна сконöентрованістü ïсихіки, наïружена робота фантазії
візіонера, що суïровоäжує коïітку щоäенну ïраöю (зокрема ïубëіöистичну äіÿëüністü) — ïризвеëи
äо абсоëютного внутрішнüого виснаженнÿ ïисüменника. Так буëо ïіä час створеннÿ романів «Quo
vadis», «Хрестоносöі», так стаëосÿ і ïісëÿ наïисаннÿ «Ïана Воëоäийовсüкого».
Ïісëÿ року наäзвичайно наïруженої, аëе ïëіäної ïраöі він реаëізував свій творчий заäум,
виснажений ï’ÿтирічним творчим марафоном — (також трагічними обставинами в особистому
житті — безнаäійною боротüбою за життÿ коханої Марії та її смертю 19 жовтнÿ 1885 р.).
Резуëüтатом öих ï’ÿти ïëіäних років стаëи три обсÿгові історичні романи у тринаäöÿти томах,
об’єäнані в вагомий öикë ïоëüсüкої історичної романістики. Сенкевичу вäаëосÿ ïіäнÿтисÿ äо вершини
свого неïеревершеного еïічного таëанту та вïисати свої твори в скарбниöю світової ëітератури.
Ïіä час наïисаннÿ роману, автора суïровоäжуваëо чимаëо öікавих ïоäій. Наïрикëаä, ïіä час
роботи наä твором, ÿкий на той час уже мав розгоëос у ïресі, він несïоäівано äізнавсÿ, що ÿкасü ïані
Романова-Воäзіöüка маëа намір наïисати роман-конкурент ïро Воëоäийовсüкого і звернуëасÿ äо
Сенкевича з ïроханнÿм (за ïосереäниöтвом його роäички Яäвіги Янчевсüкої) äоïомогти у ïошуку ...
історичних матеріаëів. На öе Сенкевич із вëастивою йому іронією раäив ïані Воäзіöüкій звернутисÿ
äо героїчних вчинків та сміëивої втечі з ïоëону з туреöüких гаëер Марека Якимовсüкого, ÿкий так
само «гіäний» ëітературного оïраöюваннÿ. Можëиво, тут ішëосÿ ïро Якуба Кіміковсüкого, ÿкий 9
років ïеребував у ïогансüкій невоëі, а його життєву історію оïисав ïоет Мартин Ïашковсüкий у
äоситü обширному ïоëüсüкомовному староäруку «Туреöüкі äіÿннÿ» (1615 р.)
Незабаром з’ÿвиëисÿ нові викëики, ïов’ÿзані з кëючовими жіночими образами твору, зокрема
Басею Воëоäийовсüкою, віäкриттÿм ïисüменником реаëüної äоëі історичної äружини Воëоäийовсüкого
– Кристини Єзüорковсüкої, ÿка на момент оäруженнÿ з Воëоäийовсüким уже тричі маëа статус
уäови. Ïро öе Сенкевич, ïристуïаючи äо наïисаннÿ роману, не знав. Ïисüменник, наïрочуä
чутëивий äо ïравäивості історичного матеріаëу, äовго розäумував, наскіëüки історично äостовірно
зобразити життєïис гоëовного героÿ твору. Ïрофесор Тарновсüкий раäив змінити всю конöеïöію Басі
і «ïереïисати» майже готову частину роману! Можëиво, ми зобов’ÿзані муäрості краківсüкого вченого,
за ïораäою ÿкого віä історичного ïрототиïу Кристини Єзüорковсüкої оäна з гоëовних героїнü твору
усïаäкуваëа ëише äівоче ïрізвище та грайëиве ïрізвисüко «вäова трüох чоëовіків». Ім’ÿ Кристини
Єзüорковскої знайшëо віäображеннÿ віäразу в äвох образах героїнü роману «Ïан Воëоäийовсüкий»
— в образах Кристини Äрогойовсüкої і Басі Єзüорковсüкої.
Єжи Воëоäийовсüкий, сорокаäворічний на той час хоëостÿк, знайшов свою рÿтівниöю в особі äочки
сусіäа ïана Єзüорковского. Кристина, так зваëи бëагоäійниöю горäого, аëе біäного Воëоäийовсüкого,
встигëа ïоховати вже трüох чоëовіків. Ïісëÿ чергової жаëоби знову вийшëа заміж за войовничого
сусіäа. Басÿ Езüорковсüка, миëа, сміëива, названа в книзі «козачком», за винÿтком ïрізвища —
ïерсонаж, ïороäжений фантазією Сенкевича. Сïравжнÿ äружина Воëоäийовсüкого буëа жінкою
розважëивою, корисëивою і, ÿк свіäчатü сучасники, не äуже віääаною своєму чоëовікові. Тому у
ïисüменника віäбувсÿ невимушений інöиäент із «вäовою чотирüох чоëовіків» (аäже невіäома історична
ïані Воëоäийовсüка ïісëÿ смерті чоëовіка невäовзі знову стоÿëа на весіëüному рушнику).
Генрик Сенкевич у зображенні історичних ïоäій ïроваäив äаëі траäиöії ïоïереäників, зокрема
Юзефа Ігнаöіÿ Крашевсüкого. Так, наïрикëаä, можна виÿвити ïараëеëі між Марeком Собiюхою,
ïерсонажем з роману Крашевсüкого «Короëівсüкі сини», і Загëобою, ïерсонажем триëогії
Г. Сенкевича. Іншим äжереëом історичних віäомостей äëÿ ïисüменника ïосëужиëи шëÿхетсüкі
мемуари Яна Хризостома Ïасека.
Історичну основу останнüого роману триëогії становитü війна Речі Ïосïоëитої з Османсüкою
імïерією у XVII стоëітті. Сенкевич äетаëüно оïисував війни між Ïоëüщею і Туреччиною, зокрема
змаëював битви, в ÿких брав участü Ян Собесüкий (що ïеребував у ïриÿтеëüсüких стосунках із
Іваном Сірком) та зображував ÿкраві ïеремоги ïоëковоäöÿ, наïрикëаä, ïіä Хотином (1673 року).
Читач став свіäком ïоäій, що віäбуваëисÿ всереäині Ïоëüщі, зокрема ïоëітичних інтриг, ïов’ÿзаних з
обраннÿм короëÿ Міхаëа Вишневеöüкого та його ïравëіннÿм. Останнÿ частина триëогії ïрисвÿчена
äоëі «маëого ëиöарÿ», уëюбëеного героÿ автора, ÿкий (ÿк і незрівнÿнний Загëоба) ïроманäрував
крізü усі частини триëогії, оäнак ïеребував завжäи ніби на äругому ïëані. Ïроте врешті настав час
стати і йому гоëовним героєм окремого роману. Естетика, своєріäний шарм, особëивості наративної
стратегії роману віäрізнÿютü його віä ïоïереäніх шеäеврів: «Вогнем і мечем» (1883–1884)
та «Ïотоï» (1884–1886). Öей роман різнитüсÿ віä ïоïереäніх також своєріäністю хуäожнüої
конöеïöії та жанрової структури, віäмінної настроєвості й іäеоëогічного сïрÿмуваннÿ. Фабуëа твору
сïовнена катастрофізму, низки трагічних моментів, віäчуттÿ незворотнüого ëиха. Öей настрій
суïровоäжує читача з ïерших сторінок роману. Новаторство роману ïростежуєтüсÿ також у ïëощині
наративу та äинамічної фабуëи.
Сереäина XVII ст. — äëÿ Речі Ïосïоëитої час жорстоких і кривавих ïоäій. Економічний занеïаä
країни суïровоäжуваëа криза ïоëітичного устрою і соöіаëüних віäносин. Феоäаëüна ексïëуатаöіÿ
сеëÿнства, ïозбавëеного еëементарних ïрав, äосÿгëа крайніх меж. Öентраëüна вëаäа буëа суттєво
обмежена й осëабëена. Внутрішню сëабкістü Речі Ïосïоëитої суïровоäжуваëо і ïогіршеннÿ її
становища на міжнароäній арені. Äаëисÿ взнаки згубні насëіäки ïоëüсüкої феоäаëüної ексïансії на
Схіä. Швеöіÿ використовуваëа внутрішні негаразäи і ïоразки Речі Ïосïоëитої. На ïівäні віäновиëа
війсüкові äії Туреччина. Новоутворена Ïруссüка äержава стаëа äëÿ ïоëÿків ще оäнією загрозою
ззовні. Ïостійні війни осëабиëи країну, особëиво ïостражäаëи міста, настав критичний час äëÿ
ïоëüсüкої куëüтури — матеріаëüної і äуховної. Речі Ïосïоëитій äовеëосÿ змиритисÿ з втратою
значної частини своїх територій, зокрема сïоконвічно ïоëüсüких земеëü на ïівночі і захоäі країни.
 «Ïана Воëоäийовсüкого» можна окресëити ÿк абсоëютно новий жанровий різновиä в історії
ïоëüсüкої романістики. Завäÿки шеäеврам еïічної майстерності, а саме у «Вогнем і мечем», «Ïотоïі»,
äе він äосÿгнув найвищого рівнÿ ëітературного хисту, Сенкевич зумів віäïовісти на особëиво чутëиві
хуäожні очікуваннÿ читачів та отримати схваëüні реöензії вимогëивих критиків. Він створив твір, що
виразно віäрізнÿєтüсÿ віä ïоïереäніх, міститü багато новаторсüких еëементів, зокрема автор
моäифікував віäомі мотиви, ïіääав їх хуäожній стиëізаöії, äоäав еëементи гумору та іронії.
Роман «Ïан Воëоäийовсüкий» скëаäаєтüсÿ із трüох окремих сюжетних ëіній, ïоäії ÿких об’єäнані
ïросторово змінними характеристиками, що можутü створювати окремі розëогі еïізоäи — зокрема
варшавсüкий і кам’ÿнеöüкий. Öі частини об’єäнані ïроëогом та ïоäвійним завершеннÿм — сöеною
ïохованнÿ й Веëиким еïіëогом äо «Триëогії».
На віäміну віä äвох ïоïереäніх романів öикëу — героїко-ëиöарсüких еïосів «äороги», заснованих
на мотивах безïерервного руху, ïрироäи, боротüби в äорозі, тут віäбуваєтüсÿ ïоäоëаннÿ ïерешкоä,
героїчних битв у симвоëічному ïросторі (Кам’ÿнеöü-Ïоäіëüсüкий ÿк героїчна Троÿ ïоëÿків).
Ïотужними у творі є мотиви, що нагаäуютü засаäи романтичного роману з його екзотикою
аркаäійсüкого ïростору, ретросïективними сïогаäами ïро трагічні ïоäії минуëого (сïогаäи
Мушаëüсüкого, свÿщеника Камінсüкого, Ненашинöÿ), воєнні ïоразки, äику, ïриховану ïристрастü,
викраäеннÿ, «татарсüкі сватаннÿ», зраäу, штурм, вбивства та жорстоку ïомсту (ïомста
Нововейсüкому).
У ïоïереäніх творах öикëу ïоëüсüкий ïисüменник зäебіëüшого віäтворював ïригоäниöüкі та воєнні
ïериïетії Воëоäийовсüкого, ïоäекуäи фрагментарно зображуючи його ïоразки на ëюбовному фронті.
У оäнойменному ж романі Ïан Воëоäийовсüкий — єäиний сереä гоëовних
героїв «Триëогії» — ïостає на ïершому ïëані у роëі ëиöарÿ і чоëовіка — ÿк в Іëіаäі — захисника
ïриреченої на загибеëü ïоëüсüкої Трої.
Кам’ÿнеöü-Ïоäіëüсüкий оïисаний у романі äоситü äетаëüно і, що не менш важëиво, ïравäиво.
Зокрема, барвисто змаëüовано історію Хотинсüкої битви 11 ëистоïаäа 1673 p., коëи коронний
гетüман Ян Собесüкий на чоëі 30-тисÿчного ïоëüсüко-ëитовсüко-козаöüкого війсüка вщент розгромив
у Хотині 40-тисÿчну туреöüку армію. Вирішаëüним моментом битви стаëа атака гусарів воєвоäи
Ябëоновсüкого. Віä загибеëі або ïоëону врÿтуваëосü ëише äекіëüка тисÿч турків. Сöенами öієї
ïеремоги завершив свій роман «Ïан Воëоäийовсüкий» Генрик Сенкевич. Архітектурні скëаäові також
розкриті äоситü точно і ëегко вïізнавані, що є безумовною засëугою ïисüменника.
Кам’ÿнеöü (ÿкого Сенкевич нікоëи не бачив на вëасні очі) у романі ïостає ÿк ëегенäарна фортеöÿ,
ïоëüсüка трагічна Троÿ. Öе третій веëикий батаëüний еïізоä обëоги в «Триëогії», мабутü,
найскëаäніший із ïогëÿäу ïисüменниöüкого хисту. Анаëогічна схема самої ïоäії, всі її мотиви (такі, ÿк
ïрихіä ворогів, нараäи захисників, äиïëоматична акöіÿ, битва в фортеöі та в ïоëі, інäивіäуаëüні
сутички, ïіäстуïністü наïаäників, ситуаöіÿ в обëоговому таборі, фінаë еïізоäу) характеризуютüсÿ
особëивою ексïресією. Оïис сöени оточеннÿ Кам’ÿнöÿ є оäнією з найäосконаëіших в історії ïоëüсüкої
ëітератури. Він вражає äраматичним героїзмом та фатаëізмом неминучої ïоразки.
Öÿ сöена має симвоëічний вимір і ÿк сïіëüний виÿв героїзму громаäи, об’єäнаних високою іäеєю та
особою виäатного вожäÿ-героÿ: каëана, ксüонäза, воÿка. Öе буëа також
äемонстраöіÿ інäивіäуаëüного героїзму окремої особистості: Ïіäбиï’ÿти, Скшетусüкого,
Воëоäийовсüкого, а воäночас ÿскравий, хоч і скëаäний ïрикëаä інäивіäуаëüної та коëективної моäеëі
ïовеäінки в öіëому, необхіäної кожному нароäові в усі часи (öе оäна з базових універсаëüних
жанрових функöій еïосу). Оäнак Кам’ÿнеöüка фортеöÿ, значна частина ÿкої буëа зухваëо знищена
загарбниками, ÿк і її мужні захисники, вïисані в історичний контекст ÿк героїчні воїни втраченої
території (öей мотив також є в універсаëüній тоïіöі еïосу). Кам’ÿнеöü — öе також і ïерш за все
стихійний ïротест ïроти меншовартості, оïортунізму та боÿгузтва. Öе ïрикëаä веëичної боротüби за
утверäженнÿ наöіонаëüної іäентичності й ëюäсüкої гіäності. Такий універсаëüний взіреöü ïотрібен
кожному нароäові в усі часи.
Äосëіäники звертаëи увагу на те, що «Ïан Воëоäийовсüкий», роман на ïерший ïогëÿä äоситü
«ïростий» і «ëегкий», насïравäі виÿвëÿєтüсÿ скëаäним твором, з вëасною оригінаëüною хуäожнüою
формою, що віäрізнÿє його віä ïоïереäніх частин öикëу. Öей твір має äовершену комïозиöію,
ïобуäовану за зразком крещенäо (музичний термін, що означає ïостуïове збіëüшеннÿ сиëи звуку) :
віä ëюбовного роману äо наöіонаëüного еïосу, віä комічної естетики жарту äо ïатетичної трагеäії
ïоразки. Öе своєріäна (ÿк і ïоïереäні частини Триëогії) äовершена синкретична структура — сума
жанрів, що органічно ïоєäнує еëементи хроніки (Ïроëог) та історичний реïортаж (Веëикий
еïіëог), ïсихоëогічний, ïоëітичний, ëюбовний, ïригоäниöüкий роман з еëементами äетективу, мемуарів
та ëегенä, еëементів риторики — ïромов, ïовчанü, ïроïовіäей, а також ëіричних ïісенü.Тут віäчутна
ïоëіфонічна меëоäіÿ звуків живої мови, чисëенних äіаëогів і моноëогів, ÿкі становëÿтü ïоëовину
усієї ëексико-синтаксичної субстанöії хуäожнüого тексту.
«Ïан Воëоäийовсüкий» віäзначаєтüсÿ ще оäнією значущою рисою — ïотужною
ïсихоëогічною скëаäовою. Усі ïерсонажі (навітü äругорÿäні) живутü ÿскравим
«внутрішнім життÿм»; гоëовні герої — анаëітичні, багатогранні, ïеребуваютü у незмінному розвитку,
їм вëастиві виразні ситуативно-вмотивовані ïсихоëогічні ïортрети, що творÿтü їхню
особистістü. Äругорÿäні або еïізоäичні герої віäзначаютüсÿ інäивіäуаëізованою характероëогією. Світ
віäчуттів, ïереживанü, емоöій героїв віäтворено у романі різноманітно та обширно. Майстерно і
багатоасïектно ïреäставëена ïисüменником ïсихоëогіÿ ëюбовної äрами зі всіма емоöійно-етичними
ïериïетіÿми і її розвитком віä ïерших ïогëÿäів, фëірту, заëиöÿнü, зізнанü аж äо еротичних
збëиженü. Зрештою, у öüому романі автор майстерно ïоäає різні тиïи коханнÿ: ïросте й ïрироäне
(можна сказати «соëäатсüке» Міхаëа та Басі), ïіäнесене (коханнÿ Кристини та Кетëінга), чуттєве,
ïристрасне коханнÿ, еротичне божевіëëÿ (Азіÿ-Тугайбейович) та жорстоку, саäистсüку, ïатоëогічну
ëюбов. Зокрема ïсихоз, ïатоëогії, «темні» сторони ëюäсüкої ïрироäи — öю сферу чуттів ÿскраво
ïоäано в останній частині «Триëогії». Ïсихоëогічний äосвіä смутку, боëю, стражäанü, тривоги,
страху, терору, ïатоëогій свіäомості (знахоäитü виÿв у самотній оäіссеї Басі ïісëÿ звіëüненнÿ віä рук
викраäача та ïсихічної хвороби Нововейсüкого) із симïтомами шизофренії, äеменöії, втрати ïам’ÿті,
ïсихічних зривів, що ïризвоäитü äо незворотних розëаäів особистості.
І все ж, у öентрі уваги роману Г. Сенкевича ïеребуває неорäинарна ïостатü Воëоäийовсüкого,
ïоставëеного в öентрі ïоäій еïохи, ÿкого романіст хуäожнüо змаëював ÿк щирого ïоëÿка, веëикого
ïоëüсüкого ïатріота, ïершого Ëиöарÿ Речі Ïосïоëитої, сëаветного войовника, неïереможного
äуеëÿнта тощо. Öей образ не вигаäаний Сенкевичем. Такий äіÿч сïравäі існував у äругій ïоëовині
ХVII стоëіттÿ, в часи, оïисані в триëогії Сенкевичем. Образ гоëовного героÿ виконує функöію
реïрезентаöії та об’єäнанннÿ всіх верств сусïіëüства. Воëоäийовсüкий — бëагороäний і сïравеäëивий
воїн. Якщо у ïоïереäніх частинах Воëоäийовсüкий ïостав ïереä читачем у образі сміëивого ëиöарÿ,
то у öій книзі він ïеревтіëюєтüсÿ у віäчайäушного «жовніра», виконуючи ïонаäчасову місію, —
боротüбу за честü і öіëісністü Речі Ïосïоëитої. І хоча öе був неïереможний боєöü на шабëÿх,
бëискучий фехтуваëüник — віртуоз, ÿкий сëавивсÿ, ÿк зазначав Сенкевич, у всій Речі Ïосïоëитій,
він нікоëи äаремно не застосовував своєї грізної зброї. Таким, ÿк свіäчатü äавні äжереëа, був і той,
хто ïосëужив ïрототиïом героÿ оïовіäі, — сïравжній ïан Воëоäийовсüкий, äосвіäчений, незäоëанний
воїн, ÿкий ïровів біëüшу частину свого життÿ в чисëенних війсüкових ïохоäах. Віäомості ïро життÿ
öüого сміëивого соëäата ïисüменник міг ïочерïнути із äавніх матеріаëів, тогочасних сімейних хронік
та історичних äжереë. Наïрикëаä, у роäича Воëоäийовсüкого стоëüника Станісëава Маковеöüкого з
його «Історії ïро ïаäіннÿ Кам’ÿнöÿ і останні роки життÿ Єжи Воëоäийовсüкого» (на віäміну віä
книжкового героÿ, ÿкого зваëи Міхаë, ім’ÿ сïравжнüого — Єжи).
Єжи Воëоäийовсüкий був шëÿхтичем, що наëежав äо гербу Корчак, ïеремишëüсüким стоëüником,
мав чин ïоëковника воëосüкої хоругви Яна Собесüкого. У Кам’ÿнöі воëоäів невеëиким маєтком, ÿкий
усïаäкував віä батüка. Він нароäивсÿ 1620 р. і ïережив з усією своєю роäиною обëогу Кам’ÿнöÿ. З
історичних äжереë віäомо ëише, що він не був ïоëковником хоругви, аëе сëужив у ній ïіä час війни з
Хмеëüниöüким. Гоëовного героÿ та його історичний ïрототиï об’єäнуютü такі риси характеру, ÿк
завзÿттÿ, віäвага, весеëа вäача, гостинністü і чуйністü. Він віäомий ÿк віäважний ëиöар, воював із
козаками і татарами. Амурні сïрави та майстерне воëоäіннÿ шабëею Г. Сенкевич äоäав віä себе. У
1662 роöі він оäруживсÿ з äонüкою шëÿхтича Ваëента Єзüорковского Кристиною. Öе був вäаëий
вибір. Ïо-ïерше, незабаром вона отримаëа веëику сïаäщину, а ïо-äруге, äружина його буëа сувора,
хоч у госïоäарсüких сïравах кмітëива. Äоки Єжи воював, äружина ïримножуваëа їхній äобробут,
наскіëüки öе буëо можëиво в умовах ïостійної війни, ÿку веëа Річ Ïосïоëита. Невäовзі Єжи
Воëоäийовсüкий став оäним із найзаможніших ïреäставників ïоäіëüсüкої шëÿхти. Натомістü усі
зусиëëÿ він сïрÿмував на війсüкову кар’єру, а, розбагатівши, зміг утримувати вëасний загін, із ÿким
брав участü у війсüкових ïохоäах. У тогочасних звітних äокументах зазначаëосÿ, що Воëоäийовсüкий
зі своїми ëюäüми і за своєю вëасною ініöіативою віäстежуваëи й ëовиëи місöевих зëоäіїв та банäитів.
У 1669 роöі він отримав у команäуваннÿ загін угорсüкої ïіхоти і, ïриєäнавши äо нüого вëасний
каваëерійсüкий загін, став «ïоëковником». Завäÿки ïротекöії Яна Собесüкого обійнÿв ïосаäу
ротмістра в Кам’ÿнöі.
У війні, що ïочаëасÿ в 1672 роöі, Воëоäийовсüкий став ïоëковником воëосüкої хоругви і
організовував розвіäуваëüні рейäи. Коëи турки ïіäійшëи äо Кам’ÿнöÿ і ïочаëасÿ обëога міста, він був
оäним із ïомічників команäувача Ïотоöüкого, ÿкий керував обороною міста. Обëога розïочаëасÿ 15
серïнÿ 1672 року, а 18 серïнÿ äо фортеöі ïриїхав суëтан Магомет IV. У чисëенних сïогаäах та
äокументах ïовіäомëÿєтüсÿ, що, хоча, Воëоäийовсüкий був оäним із найхоробріших захисників міста,
мусив ïогоäитисÿ на каïітуëÿöію. Віäтворюючи обставини смерті Воëоäийовсüкого і його ïохорону
Сенкевич віäійшов віä історичної ïравäи. Трагічна смертü ïана Міхаëа, оïисана в книзі, ÿкий вважав
за краще закінчити життÿ самогубством ніж ïогоäитисÿ на ганебну каïітуëÿöію, біëüше віäïовіäаëа
характеру öüого героÿ, ніж виïаäкова загибеëü ïіä час вибуху. Втім, образ ïана Воëоäийовсüкого в
öіëому отримав у творі біëüш романтичне забарвëеннÿ, ніж öе буëо насïравäі. Сенкевич широко
використовував історичну канву, вишиваючи на ній ÿскраві візерунки своєї фантазії.
Ïрагнучи зміöнити äух сïіввітчизників, Г. Сенкевич віäмовивсÿ віä критичного ставëеннÿ äо
минувшини Ïоëüщі, віäтворив XVII ст. барвисто і героїчно, що наäаëо сюжетові особëивої
äинамічності й розгорнутості, тому в триëогії наÿвні історичні неточності, ÿкі, ïроте, віäïовіäаютü
світовіäчувттю гоëовних äійових осіб. Читачам буëа ïотрібна ïереäусім не історична äостовірністü, а
«ïравäа хуäожнÿ», знаннÿ наöіонаëüного характеру, жвавістü образів, тому роман став веëичною
ïіснею ïро героїчне минуëе ïоëüсüкого нароäу.
В останніх розäіëах роману знову звучитü еïічний ïафос, вëастивий романам «Вогнем і мечем» і
«Ïотоï». Кам’ÿнеöü зображуєтüсÿ ÿк ïоëüсüка Троÿ (в ïоïереäніх частинах «Триëогії» у öій роëі
вистуïаëи Збараж і Ченстохова). Сëавна оборона закінчуєтüсÿ героїчною смертю коменäанта і його
товариша Кетëінга. Еïіëог, äе зображено ïеремогу Собесüкого ïіä Хотином, завершуєтüсÿ сëовами:
«На öüому закінчуєтüсÿ наша триëогіÿ — шістü книжок, ÿкі ïисаëисÿ уïроäовж кіëüкох років і в
труäах веëиких — щоб міöнішаëи серöÿ».
В оäнойменному романі оïисуєтüсÿ історіÿ Ïоëüщі на основі сереäнüовічних ïоäій. Чому ж тоäі öі
твори наëежатü äо ïозитивізму? Віäïовіäü ïроста. Через те, що Ïоëüща ще ïеребуваëа ïіä вëаäою
різних äержав, Сенкевич хотів ïіäтримати свою наöію у її äержавниöüких сïрÿмуваннÿх та наäіÿх.
Ïоäаючи у «Триëогії» часи, коëи ïоëÿки зäобуваëи чисëенні ïеремоги, він мав на меті ïіäтримувати
віру у віëüну, незаëежну країну. Усі романи «Триëогії» сïравäі виконаëи місію зміöненнÿ серäеöü
ïоëÿків та утверäженнÿ в серöÿх ïоневоëеного нароäу віру у віäновëеннÿ äержавних корäонів.
«Ïан Воëоäийовсüкий» — öе хуäожнüо äовершений роман і наäзвичайно öінний у своєму іäейно-
етичному вимірі — він є іäеаëüним äоïовненнÿм та завершеннÿм веëичної «Триëогії». За сëовами
виäатного ïоëüсüкого äосëіäника Ëеха Ëюäоровсüкого, «Öей витвір високого і
сïравжнüого ïатріотизму — öе також роман, що набëижає нас äо братнüого українсüкого нароäу.
Він є жестом ïриÿзної äружби та «ïриватної ëюбові». Міститü ïосëаннÿ äо «всенароäної
ëюбові» — оäнієї наöії äо іншої». Наïисаний зі щирим наміром у веëикій і неëегкій сïраві
ïримиреннÿ та збëиженнÿ äвох нароäів, äëÿ ÿкої герої роману Сенкевича віäчайäушно äіютü: ïан
Мушаëüсüкий, ксüонäз Камінсüкий, Воëоäийовсüкий та всі ті, хто, за визначеннÿм
Ë. Ëюäоровсüкого, є äітüми «eiusdem matris», (ÿкі не без горäості іäентифікуваëи свій роäовіä: Gente
Rutheni, natione Polonia, тобто рутенсüко-українсüкого ïохоäженнÿ, ïоëüсüкого громаäÿнства)».
Саме асïект єäнаннÿ та ïорозуміннÿ, ÿкий ïоäекуäи не бравсÿ äо уваги і не був внесений äо
інструментарію інтерïретаöії öüого твору, äає нову мотиваöію звернутисÿ äо роману «Ïан
Воëоäийовсüкий». Таке ïрочитаннÿ твору сïриÿтиме оïтимістичному ïотрактуванню сïіëüних
ïоëüсüко-українсüких сторінок історії та усïішному ïоäаëüшому історичному äіаëогу Ïоëüщі й
України.

Ростисëав Раäишевсüкий
Ëiтературно-хуäожнє виäаннÿ
Сенкевич Генрик
ПАН ВОЛОДИЙОВСЬКИЙ
Роман
Ïерекëаä із ïоëüсüкої й реäагуваннÿЄ. Ëитвиненка

На обкëаäинöі використано фрагменти такі äжереëа:

www.kinokopilka.pro
www.culture.pl
www.evan-gcrm.livejournal.com
Гоëовний реäактор Богäан Буäний
Реäактор Ïетро Ктитор
Обкëаäинка Воëоäимира Басаëиги
Комï’ютерна верстка Івана Бëіща
Технічний реäактор Неëÿ Äомареöüка
Ïіäïисано äо äруку 20.09.2020. Формат 84108/32. Ïаïір офсетний. Гарнітура Academy. Умовн. äрук. арк. 35,28. Умовн.
фарбо-віäб. 35,28
«Навчаëüна книга – Богäан», ïросï. С. Банäери, 34а, м. Терноïіëü, Україна, 46002.
«Навчаëüна книга – Богäан», a/c 529, м. Терноïіëü, Україна, 46008.
У виïаäку ïобажанü та ïретензій звертатисÿ: т/ф (0352) 520 607; 520 548 office@bohdan-books.com

Інтернет-магазин «НК Богäан»: www.bohdan-books.com; mail@bohdan-books.com

т. (0352) 519 797, (067) 350 1870, (066) 727 1762
Еëектронні книги: www.bohdan-digital.com
Гуртові ïроäажі: т/ф (0352) 430 046, (050) 338 4520 м. Київ, ïросï. Гагаріна, 27: т/ф (044) 296 8956; (095) 808 3279, nk-
bogdan@ukr.net

Інтернет-магазин «Äім книги»: www.dk-books.com; т. (067) 350 1467; (099) 434 9947