Оксенія Бурлака

Поцілунок був не останній

Повість для підлітків

Вони ввірвалися у квартиру, нахабно порозкидали речі,

забрали тата, ноути, купу документів і наш спокій. Тепер
тато — в слідчому ізоляторі, мама — в істериці. А я? Ну…
просто в якомусь трансі.
Квартира, яку я вважала своїм домом стільки років, як
з’ясувалося, була орендованою. Усі татові гроші на
рахунках «заморозили». Ми залишилися без кешу й без
житла.
Тільки-но почалися ці трабли, довелося звалити до
маминих батьків. Коли затарабанили наші валізи на п’ятий
поверх пошарпаної багатоповерхівки, що стояла чортзна-де
на окраїні міста, мене аж знудило. Раніше туди нас
заносило тільки у свята, коли в бабусі чи діда день
народження: посиділи — і бігом додому. Тоді їхня
двокімнатка здавалася навіть нічого такою. А тепер бісило
все: совкові шпалери, допотопні меблі, твердий
диван-«книжка», з якого випирали пружини. На ньому
доведеться спати нам удвох з мамою — жах, просто жах.
Ніякого особистого простору! Навіть старенька такса, що
мило крутить хвостиком, не підозрюючи, як тхне з її пащі,
почала мене дратувати.
Мама взялася розкладати речі, дідусь їй допомагав,
співчутливо примовляючи: «Це можеш класти сюди, а це —
сюди, отак буде добре…». Бабуся метушилася на кухні, а я
зачинилася в крихітному туалеті: не хотілося нікого бачити.
Страшно було навіть уявляти, що нас чекає. Що мене чекає.
Раніше до ліцею мене возив татів водій. Двічі на тиждень
я ходила на інгліш. А ще на танці. Там ми з Мартою шалено
і круто танцювали тверк. Марта — моя однокласниця й
найкраща подруга — ще не в курсі про арешт, переїзд і всі
інші трабли. Я відтягую й відтягую розмову з нею, потай
сподіваючись, що тато, як завжди, все розрулить. Але після
переїзду в цю діру всі надії з тріском провалилися. Таке
враження, що ми застрягли тут надовго, якщо взагалі звідси
виберемся.
У ліцеї я провчилася п’ять років. Клас був ульотний, кера
— не зануда. На вихідні всією тусою вибиралися в кіно, на
роледром, влаштовували веселі вечірки. На зимових
канікулах разом навіть каталися на лижах в Австрії. І
взагалі ми бомбезно проводили час. А тепер «казочці
кінець»: у вересні треба йти в школу на окраїні, бо за ліцей
платити нічим. Від однієї думки про це коробить.
Перша ніч на новому місці була жахливою. Диван
скрипів, пружини так гризли, що, здавалося, вся буду в
синцях. Ніяк не могла заснути, гидкі думки виїдали мозок.
Десь після дванадцятої я прихопила айфон і попленталася
на кухню. Майже годину переглядала фотки, на яких — усе
з попереднього життя. І таке класне, що аж плакати
хочеться.
«Не спиш?» — не витримала і написала Марті о першій
ночі.
«Вже ні», — посипалася купа сонних і незадоволених
смайликів.
Ну ок, пробачить, коли дізнається про все.
«У мене сталася така фігня…»
«Давай, викладай вже».
«Тата заарештували, бабла нема, квартира не наша,
переїхали до маминих старих».
«Що?! А ліцей, а танці?» — тепер сипалися емоджі з
дурнуватими здивованими мордочками.
«Це без мене. Тепер вчитимусь у звичайній школі».
«Капець… Льоля, якщо це жарт, я тебе придушу».
«Якби ж…» — набираючи літери, голосно зітхнула. Гірка
грудка в горлі аж запекла.
«Я наберу? Треба поговорити, бо я не в’їжджаю взагалі».
«Зараз не можу, всі сплять. Завтра».
«Головою вдарилась? І як тепер мені заснути?» —
розлючені емоджі.
«Вибач».
Нащо я їй написала серед ночі? Тримала-тримала себе в
руках і от — розкисла. Жалітися не люблю, завжди пирхала
на тих, хто нюняє. Куди вивітрилася з мене та самовпевнена
оптимістка?
Голова розболілася, очі пекли, довелося йти на той клятий
диван. Відвернулася до стіни, обняла подушку і
вирубилася.
Коли розплющила очі, то першим ділом глянула в
телефон — ого, як довго спала: вже майже середина дня, від
Марти дев’ять пропущених. Уночі його увімкнула на
беззвучку, щоб нікого не розбудити, і забула повернути
налаштування. От лажа — зараз мені влетить.
— Ти взагалі нормальна? — Мартин голос увірвався в моє
вухо після першого ж гудка. — Обіцяла передзвонити і
пропала.
— Сорян… Навіщо тобі чужі проблеми? — позіхнула я в
трубку.
Голова гула, настрою говорити, думати, вставати геть не
було. Хотілося загорнутися в ковдру круасанчиком і ні про
що не думати, нікого не бачити.
— Ти що, здуріла? Ми ж подруги, — обурилася Марта.
— Окей, зараз усе викладу. Дай мені п’ять хвилин, знайду
якесь тихе місце.
Виходу не було, мусила вставати. Дістала з валізи
спортивний костюм, натягнула його на себе і вийшла з
кімнати. Ну треба ж таке — в коридорі зіштовхнулася з
мамою.
— Нарешті, — сказала замість привітання. — Я вже
збиралася тебе будити. Як себе почуваєш? Температури
немає? — приклала руку до моєї скроні. — Наче ні.
— Ма, все ок, не парся. Я вийду в коридор поговорити з
Мартою.
— Може, в кімнаті чи на кухні? Я не заважатиму.
— Хочу вийти з цієї клітки. Мені тут фігово.
— Пробач, я знаю, тобі важко. Іди. Тільки не розповідай
зайвого. Добре?
— Мам… Ти вже сто разів казала. Я пам’ятаю.
Ледве стримуючи роздратування, вийшла з квартири.
Умостившись на сходинці, набрала Марту:
— Навіть не знаю, з чого почати…
— Годі ламатися, бісиш, — наїхала та, — розповідай, за
що тата посадили.
— Точно не знаю. Здається, якісь фінансові штучки.
Думаю, його підставили…
— А давай я поговорю з предками, може, підсоблять
чимось, хоча б з адвокатом?
— У нас уже є. Всі бабки на нього пішли. І мама взяла з
мене обіцянку нікому нічого не розказувати. Їй типу
соромно перед людьми.
— Не можу повірити. Все ж було добре.
— Ага… було.
— Коли це сталося?
— Ми повернулися з Таїланду і…
— І ти весь час мовчала? — Марта розлютилася не на
жарт.
— Не хотіла псувати тобі канікули, — спробувала
виправдатись, але, здається, не проканало.
— Головою вдарилась? Я тобі подруга чи хто?!
— Блін, я просто не хотіла вірити у все це. Думала —
розрулиться якось. Знаєш, як мені соромно, що тато ніби
зек?
— Він же не винен, це якась підстава, точно!
— З вересня йду в нову школу. Оце жесть!
— Уявляю, в якому трансі твоя мама.
— Не те слово. Вона ж у мене творча натура. Художниця.
Розклеїлася так, що аж нудить.
— Чуєш, Льоль, я згадала. Марина винна тобі триста
баксів. Пам’ятаєш, позичила, коли ми зависали на лижах в
Австрії.
— Зовсім вилетіло з голови. Було б добре їх повернути. Я
зараз на «нулях».
— Ок, почула. Я їй скажу.
Ще трохи поговорили, попліткували. Марта хвилин на
десять витягла мене з депресухи. Я навіть кілька разів
усміхнулася. Вона прикольна, бойова, ми дружимо з
дитинства. Обмінювалися ляльками, колекціонували
наклейки з мультяшками. А потім, як гормони заграли,
почалися пригоди з хлопцями, про які не всім розкажеш. А
що тепер? Ми в різних світах…
Повертатися в тісну квартиру, де пахне псиною, не
хотілося, тому після розмови я зависла в інсті. Усі там
хизувалися фотками, відюшками з тусовок і гульок, а я
сиділа на сходах у під’їзді з обідраними стінами і не могла
в’їхати, чому саме зі мною сталася така фігня.
Відволікли кроки — хтось піднімався сходами. Відірвавши
очі від айфона, побачила хлопця в білій футболці й сірих
спортивних штанях. Ми на секунду зіткнулися поглядами, і
він пішов далі.
«Нічого такий, симпотний», — оцінила. Стало цікаво,
куди це він зібрався. Прислухалася до кроків, але так і не
зрозуміла. До чого мені ці головоломки? Треба повертатися
у квартиру.
Тільки-но переступила поріг, бабуся одразу покликала
обідати. Вона була помішана на кулінарії і, здається,
збиралася відгодувати мене до ста кілограмів.
— Оленко, що ж ти така худюща?! Одні кістки і груди.
— Ба, зараз в тренді бути худою.
— Не знаю, що воно таке, той «тренд». От у наш час
цінували дівчат з формами.
— Ок, як скажеш, — на суперечки не було настрою. Все
одно їй нічого не докажеш. Вперта, як і я.
Розправившись з обідом, пішла в кімнату і забилася в
куточок дивана. Не хотілося нікого бачити, тому втикала в
айфон, горюючи про своє зруйноване життя. Жесть, раніше
в мене була своя кімната із шикарним видом з вікна, м’яким
ліжком і величезною шафою з дзеркалами, а тепер я
ностальгую, переглядаючи старі фотки, які бачила мільйон
разів.
Так нудно і провела день, прийняла душ і рано пішла
спати. Насправді я залюбки полежала б у ванній з
бульбашками, але, глянувши на спотворену іржею емаль,
передумала.
Уранці бабуся зварила кашу і напекла сирників. Не знаю,
як ми помістилися на тій малесенькій кухні. Снідали в
цілковитій тиші, тільки виделки клацали.
— Помиєш посуд?
— Що? — мамині слова загнали мене в ступор.
У нас удома стояла посудомийка, і навіть тоді, коли мама
просила допомоги, я сильно не заморочувалася. Все було
просто: завантаж і кнопочку натисни.
— Будь ласка, — мама глянула на мене своїм «щенячим
поглядом», який бісить, але примушує погодитися на все.
От лажа!
— Окей.
Я зібрала посуд, одягла навушники, увімкнула улюблений
плейлист і, пританцьовуючи, почала мити тарілки. Через
кілька хвилин за руку смикнула бабуся. Довелось витягти
одне «вухо».
— Оленко, гаряча вода дуже дорога — намагайся
економити. Добре?
— Економити? — мої очі вилізли з орбіт.
— У нас із дідом маленька пенсія, а тепер доведеться на неї
жити вчотирьох.
— Ну тоді самі мийте свій посуд. Я інакше не вмію, —
вимкнула воду і жбурнула тарілку в раковину.
— Льолю, збав обороти, — гримнула мама.
— А що я такого сказала? Сама знаєш, що я не вмію
економити. І ти не вмієш. Хочеш, щоб я за день із мажорки
перевтілилась в економку?
— Бабуся має право диктувати свої правила. Ми — лише
гості тут… — мама розридалася.
Мені стало трохи соромно за себе, але відступати — це не
про мене. Такий характер.
— Мам, ну скільки можна плакати? Мусиш взяти себе в
руки і діяти.
— Я шукаю роботу, але нічого не виходить. Нікому не
потрібна сорокарічна художниця без досвіду, — мама
виправдовувалася, як маленька.
— Годі вже вам, я сама помию, — втрутилася бабуся. — Ви
маєте підтримувати одна одну. А тобі, Олено, має бути
соромно. Так не можна розмовляти з мамою. Могла б
розуміти, як їй тяжко.
— А мені не тяжко? — мало не закричала.
Якби ж вони тільки знали, як гидотно на душі, то не
чіпали б. Усе — відстій, ненавиджу!
— Тобі теж тяжко, але ти ще дитина. На тебе не впав тягар
відповідальності, — втрутився дід.
— Льолю, — простогнала мама, хлюпаючи носом.
Ну от, всі проти мене, ніби я винна у тій фігні, що сталася!
— Все, дякую за сніданок, я пішла, — і швидко покинула
кухню, ще й гримнула вхідними дверима.
Виходячи з квартири, налетіла на хлопця — отого
симпотного, якого вчора зустріла на сходах.
— Дивись, куди преш, — обурився.
 — Вибач, я не хотіла, — промовила, очікуючи реакцію
типу: «Нічого страшного, не парся», але де там.
Зиркнув на мене, ніби я життя йому зіпсувала, і
попрямував далі. Усілася на сходи і заплакала. Цей світ
вкрай набрид.
«Я вже не можу, так хєрово. Приїдеш?» — написала Марті.
На цей меседж вона відповіла миттєво: «Пиши адресу,
зараз візьму таксі».
Я забігла у квартиру, швидко переодягнулася, взяла
сумочку й побігла на зустріч. Якби була сміливішою, то
втекла б із цього пекла назавжди, але ж у мами дах поїде чи
інфаркт фігане. І хто буде винен? Авжеж — Льоля. Та й
куди тікати…
Під’їхало таксі, Марта вийшла з нього елегантно, немов
супермодель. Вона була одягнена у крутезні джинсові
шорти, стильну футболку. А ще їй дуже пасували окуляри.
Просто красуня! Ми не бачилися давно, і я шалено скучила.
— Як класно, що приїхала, — обіймаючи Марту, відчула
знайомий аромат, і вкотре стало прикро: флакон
улюблених парфумів уже закінчився, на новий немає
грошей.
— Дуринда. Подруги для цього й потрібні, щоб разом
поридати. Де тут у тебе можна посидіти?
— Я не знаю, може, на мою нову школу подивимося?
— Гаразд, розберемося.
По дорозі купили лате, зайшли на територію школи і сіли
на лавку біля стадіону. Пару хвилин мовчали,
роздивляючись навколо. Школа була так собі.
— Усередині, мабуть, краща, ніж зовні, — заспокоювала
Марта, хоча, здається, й сама в це не вірила, адже все тут
було сірим, занедбаним. На траві — сміття, стіни і паркан
обмальовані примітивними графіті й списані матюками.
— Жесть… — а що ще тут скажеш?
— Ну… Головне, щоб клас був нормальним.
— Хіба це реально в такому районі?
— Ну, не знаю, — Марта розвела руками. — Як тато?
— Ми не бачилися вже два місяці. Мама толком нічого не
розповідає. Аж бісить. Жаліє себе, плаче по сто разів на
день і ніфіга не робить, — від власних слів мені стало ще
гірше, ніби рану розколупала. — Не уявляю, як він взагалі
там, за ґратами, сам.
— То що ж насправді сталося, розкажеш?
— Те, що я чула краєм вуха: він вліз у якусь мутну
фінансову схему. Ми якраз повернулися з Таїланду, не
встигли й шмотки розібрати, як до нас у хату ввалилися
менти, все перевернули. Тата одразу в наручники і в СІЗО, а
чуваку, який заварив цю кашу, — хоч би що. Заліг на дно
десь за кордоном. Отака фігня.
— Мені так шкода… — обличчя Марти випромінювало
співчуття. Здається, вона шукала слова, якими можна було
втішити мене, але сумніваюся, що такі існують. — Усе
налагодиться.
— Навряд…
— Льолю, я досі не в’їхала, що сталося з вашою
квартирою.
— Вона не наша. Орендована.
— Як так?
— Ой… Мама пояснювала, що тато, буцім, пускав усі
гроші на бізнес, в оборот. Невигідно було їх заморожувати,
купуючи нерухомість.
— Я в цьому не шарю, але, здається, це брєд.
— Теж так думаю…
— Зовсім забула. Це тобі, — Марта простягнула конверт.
— Марина не ламалася, одразу борг віддала.
Я заховала гроші в сумочку.
— Дякую, — зітхнула. — Якщо чесно, не уявляю, як буду
без тебе, — прошепотіла я, і аж всередині щось заболіло. —
От скажи, як так може бути? Живеш собі щасливо, а потім
раз — і все погано. Чому така лажа сталася саме зі мною? —
щоки намокли від сліз, мені вже не було ні соромно, ні
страшно, просто прикро. — Я хочу ходити на танці, чілити
з нашою тусою. Тато обіцяв, що взимку махнемо в
Америку. А тепер що? Треба відмовитися від усіх мрій. І
взагалі — хочу купити нові шмотки, у мене закінчилися
парфуми і тоналка, зламалися нігті, а бабуся заявляє:
«Економ воду, вона дорога, бла-бла-бла».
— Ніколи не думала, що вода дорога.
— Я теж… Але тепер є чим паритися. Уяви, навіть ванну
не можу прийняти.
— Жах. Хочеш на вихідні приїжджати до мене з ночівлею?
Родаки не будуть проти, — Марта цьомнула мене в щоку.
 — Не знаю, що скаже мама…
Марта пробула зі мною аж до вечора. Я виговорилася, і
наче стало трохи легше. Хоча, кого я обманюю… Ніфіга не
легше. Повернулася в ненависну нору, й знову накрило по
повній.
— Де пропадала? — допит почався з порога.
— Марта приїжджала.
— Все їй розповіла?.. — в голосі мами звучали ноти
докору.
— Мам, ти все ще віриш, що це можна приховати? — я
глянула на неї з викликом.
— Не хочу, щоб про нас пліткували.
— Плітки — останнє, що має тебе парити.
— Як ти зі мною розмовляєш? — брови мами
підстрибнули, а губи стиснулися в тонку лінію.
— Мам, відчепися, і так фігово.
— Ну невже я заслужила усе це? — вона знову ридала,
дратуючи мене ще більше.
Це вже капєц. Як можна бути такою безхребетною? Нюняє
безперестану.
— Що сталося? — причалапала бабуся.
Ще її нотацій не вистачало. Треба взяти себе в руки, але
ніяк не можу. І не хочу. Не-хо-чу-і-все!
— Нічого особливого, просто — повна жопа, — я обійшла
їх і закрилася у ванній. — Душ прийму, — крикнула крізь
щілину, щоб раптом не вломилися.
Наступного дня ми з мамою весь день не розмовляли. Під
вечір, коли вона зрозуміла, що я крихти в рот не поклала,
почала підкочуватися до мене. Спочатку одне слово, потім
два. Нарешті принесла в кімнату бутики з чаєм. Так і
помирилися.

Першого вересня мама пішла зі мною до школи. Я одягла

темну коричневу спідницю і білу блузку, вирівняла
волосся, трохи підфарбувала обличчя, начепила стильні
окуляри від сонця, щоб відчувати себе більш впевнено.
Спочатку мама познайомила мене з директором школи, а
потім ми втрьох підійшли до серйозної жінки років
п’ятдесяти. Коло неї топталася зграйка хлопців і дівчат —
мій новий клас.
— Марино Федорівно, познайомтесь: Олена Поривай —
новенька у вашому класі.
— Дуже приємно…
Ми чемно усміхнулися одна одній. Не знаю, що подумала
вона, мені було байдуже.
— Це вам, невеличкий презент, — улесливо промовила
мама, протягуючи пакуночок.
Кера, звісно, зраділа. Певне, в цій дірі не прийнято
балувати вчителів.
— Дякую.
Я бачила, як нервує мама. Будь-які важливі питання
завжди брав на себе тато, а тепер…
— Все буде окей. Можеш іти, я розберуся, доросла вже, —
кинула скоромовкою, даючи мамі шанс втекти.
— Добре. Будь розумницею, — вона обійняла мене і
нарешті забралася.
Тільки-но лишилася сама, до мене підійшли дві дівулі:
— Привіт, новенька. Будемо знайомитися? — чорнявка
дивилась на мене з відвертим інтересом.
На ній була блуза з глибоким декольте, коротка спідниця,
очі підведені занадто товстою чорною лінією.
— Привіт, — я протягнула їй руку. — Я Олена, друзі звуть
Льоля.
— Льоля? — вона хихикнула. — Ясно. Я Ліза, а це
Наталка.
— Можеш звати мене Ната, — уточнила друга, одягнена в
чорні облягаючі штани й сорочку вільного крою.
— Добре, буду знати. Приємно познайомитися.
— Звідки перевелася?
— З центру. Навчалася в ліцеї… — спробувала ще щось
пояснити, але Ліза перебила.
— Чого переїхали?
— Батьки так вирішили.
— Ну окей. Я староста класу. Продиктуй свій мобільний,
додам до нашої закритої групи, щоб ти була в темі.
— Записуй, — на одному подиху продиктувала всі цифри.
Ми ще перекинулися парою стандартних фраз, і вони
відійшли.
Поки директор штовхав свою прісну промову, я отримала
купу нових сповіщень на телефон про «свіженьких»
підписників в інста. Ната і Ліза за номером телефону
знайшли всі мої дані. Могла здогадатися сама. Навіщо
дізнаватися щось особисто, коли всю інформацію можна
відкопати в мережах? Я підписалася у відповідь, трохи
погортала їхні стрічки. Нічого цікавого: однотипні фотки.
Лайкнула кілька із ввічливості.
Лінійка закінчилася, всі посунули в школу. Я йшла позаду
вчительки і думала, як мають поводитися новенькі серед
чужаків. Усміхатися, підлабузнюватися, намагатися
справити гарне враження? Вирішила обрати нейтральну
позицію, а далі — як піде.
Нутро школи теж було не айс. Потерті стіни, надщерблені
сходи, а туалети… Фу! Повний відстій!
Перший урок — алгебра. Я сіла на задню парту, бо лише
там було вільне місце. У класі нарахувала п’ятнадцять
дівчат і десять хлопців, серед них був і грубіян, з яким ми
зустрічалися на сходах. Його звали Стас Стадницький.
Пацан поводився так, ніби ми і не бачилися ніколи. Рівень
його зухвалості зашкалював. Видно було, що він нахаба і
хамло, хоча… Таки красунчик: високий, широкоплечий, з
правильними рисами обличчя, виразними очима.
Поки вчителька щось бубніла, клас займався чим попало:
хто шепотівся, хто втикав у телефон. Те саме було і на
наступному уроці. Я відчувала себе як… пінгвін у небі. Усе
так дивно, незрозуміло, неприйнятно для мене. У ліцеї
уроки проходили динамічно, з дискусіями і практичними
завданнями. А тут усі тупо вбивали час. Нарешті уроки
закінчилися. Я прихопила сумку і попленталася додому.
Настрій був на нулях.
У школі зі мною так ніхто і не заговорив, але майже весь
клас підписався на мій блог в інста. Під вечір посипалися
огидні коментарі від хлопців. Це було ДНО.
«Круті цицьки», — написав Макс під серією фоток із
Таїланду, де я стояла в купальнику на фоні красивої
пальми.
Я відповіла: «Якщо не видалиш комент зараз же —
заблокую».
«Чого стартуєш, бейба? Хочеш проблем у новій школі?» —
відповів, накидавши купу огидних збоченських смайлів.
«Я попереджала», — і відправила придурка в бан. Потім
зробила свою сторінку закритою і вирішила серйозніше
ставитися до того, кого приймати у френди.
Раніше я була досить активною: знімала цікаві сторіс,
виходила в прямі ефіри, показуючи наші репетиції з танців,
а також цікаві бекстейджі з подорожей. Тоді я мала чим
хизуватися, а зараз… Останнє фото викладено два місяці
тому.
— Як перший день у школі? — запитав дід, коли ми
всілись обідати.
Бабуся знов наготувала купу усього жирненького,
калорійного: і на перше, і на друге, і на десерт. Яке там
здорове харчування. Але ж смачно.
— Нормально, — відповіла, пережовуючи котлету.
— З кимось подружилася?
 — Нє-а.
Дідусь так багато розпитував про школу, ніби сам
збирався записатися туди. Бабуся підсовувала вареники,
хоча я вже й дихати не могла, і все це так дістало, що ледве
дочекалася кінця обіду і втекла на сходи. Хотіла набрати
Марту, але тут намалювався Стас, зупинився і навіть
заговорив:
— Привіт, новенька.
— Привіт.
Він нахабно міряв поглядом мене з ніг до голови. Я
демонстративно кашлянула. Нарешті глянув мені в очі й
насмішкувато протягнув:
— Льо-о-о-оля. Оце так ім’ячко.
— Щось не подобається? — його тон так мене бісив, що
хотілося його тріснути чимось важким.
— Ні-ні, Льоля, так Льоля. Чого кіпішуєш? Просто цікаво,
хто таке вигадав, — він здав назад.
— Друзі. Спочатку було «Альона», потім — «Льона», далі
— «Льоля». Звичайнісінька еволюція імені. Взагалі, кому і
що я пояснюю… — відвернулася, демонструючи, що
більше не хочу розмовляти.
Та він мій натяк проігнорив:
— Куриш?
— Ні, й тобі не раджу. Куріння вбиває, чув таке?
— То ти, Льоля, хороша дівчинка, яка не курить і не п’є?
— Віддаю перевагу іншим розвагам.
— Наприклад? — звів брови.
 — Спорт, туризм, інтелектуальні ігри, типу «Еліас»,
«Монополія».
— Що? Інтелектуальні ігри? — Стасів голос звучав
насмішкувато.
«От тупе хамло!»
— Краще із себе смійся, якщо для тебе покурити — єдина
розвага.
— Повір, у моєму житті багато шалених розваг, які тобі
навіть не снилися, — він широко всміхнувся. — Пішли,
навчу курити.
Його нахабність і самовпевненість дратували. Хотілося
повернутися додому, але це означало б, що я злякалася.
Таке не про мене!
— Не хочу.
— Боїшся?
— Чого?
— Я ж бачу, — в його очах стрибали насмішкуваті
чортики. — Ну то що? Я йду на дах.
— А туди хіба можна?
— Мені всюди можна, не те що маминій доці, — він
просік, що я зам’ялася. — Точно боїшся! — вже
неприховано почав дражнити.
Це ж треба бути таким наглим! У глибині душі я просто
кипіла, треба було відшити нахабу, але… Він наче
симпатичний, та й все одно час знайомитися з
однокласниками. Піду!
— Та не боюся я, — сказала більше собі, ніж йому.
 Доступ на горище перегородила висока решітка. Стас
підморгнув, дістав з-під цеглини в кутку маленький ключ і
відкрив замок зі словами:
— Ти ж нікому не розкажеш?
Я вперше опинилася на даху багатоповерхівки. Звідти
відкрився неозорий краєвид. Тут навіть дихалося вільніше.
Волосся пестив свіжий вітер. З одного боку висотки —
кам’яні джунглі, з іншого — ліс. Я заплющила очі, відчула
запах свободи і… цигарок. Стас уже курив, приткнувшись
на саморобній лавці, біля якої валявся мільйон недопалків.
Жестом поманив до себе, я сіла поруч на краєчок.
— Будеш? — простягнув свою цигарку.
У нього були довгі пальці й підкачані, загорілі руки.
— Не хочу… Там твоя слина.
— І що?
— Це бридко.
Він знову відверто заржав з мене, дістаючи другу сигу.
— Дякую, — сердито прошипіла і почала клацати
запальничкою, яку він дав.
Виходило не дуже вправно, але я таки зробила затяжку і
закашлялася. Раніше курила кальян, вейп, і це було справді
прикольно. Цигарки — то смердюча гидота!
— Стоп-стоп, не так швидко. Ти маєш робити маленькі
кроки, щоб зрозуміти сенс й отримати кайф, — у нахаби
прорізалися інтонації гуру.
 — Ніякого кайфу тут немає, — фиркнула.
— Ти помиляєшся. Просто зроби маленький вдих і відчуй,
як дим розливається тілом і ледь відчутно німіють кінчики
пальців.
Я послухалася, зробила ще одну затяжку, знову
закашлялася, розізлилася і кинула недопалок на підлогу.
— Фігня якась. Це для лузерів. Мені не сподобалося.
— Усі так кажуть. Це як перший секс. Спочатку боляче,
страшно, соромно, а потім входиш у смак і не можеш
зупинитися.
— Що ти можеш знати про секс? — тепер хихикнула я,
єхидно примружившись.
— Повір, я знаю, що кажу, — самовпевнений погляд і
чортики, які знов застрибали в його очах, змусили мене
йорзати на лавці.
Блін, чого мене сюди занесло? Я ж його зовсім не знаю. На
даху ми одні, кричи не кричи — ніхто не почує. От лажа.
— І нафіга я пішла з тобою? — буркнула роздратовано.
— Сам в шоці, що ти повелася. Зазвичай такі дівчата, як
ти, розсудливіші.
Спробувала підвестися, щоб забратися звідси, але куди
там — він вхопив мою руку мертвою хваткою:
— Цікаво, а що буде, коли поцілую тебе?
Якщо досі я була просто розгубленою, то тепер по спині
мороз проповз. Здавалося, що Стас відчув це і кайфував,
спостерігаючи за моєю реакцією.
— Вріжу по морді, — намагалася виглядати самовпевнено
і зверхньо, але не проканало.
— Перевіримо, чи вистачить тобі духу.
— Це вже не смішно, — я добряче нервувала,
намагаючись висмикнути руку.
Раптом його обличчя стало серйозним, він зненацька
обхопив мою голову долонями так, що я не могла
поворухнутися, і, дивлячись просто в очі, почав дуже
повільно, по міліметру, невблаганно наближати своє
обличчя до мого. Я намагалася відштовхнути його, але
даремно. Коли його губи були вже дуже близько до моїх,
він раптом легесенько вкусив мене за ніс і зареготав.
— Ти псих, — крикнула розлючено і дременула до виходу.
Не озираючись, бігла сходами вниз, поки не опинилася
коло своєї квартири. Зачинивши за собою двері й тамуючи
дихання, причаїлася перед вічком. Через п’ять хвилин Стас
опинився на моєму поверсі й підійшов до дверей, ніби
знаючи, що я стою за ними. Кілька секунд нахабно
посміхався, а потім підморгнув і пішов геть.
Лише зайшовши у «свою» кімнату, я трохи заспокоїлася й
спробувала розібратися в тому, що трапилося. Мені було
страшно й смішно водночас, адреналін і досі шаленів. Стас
випромінював енергію — незнайому, брутальну,
небезпечну, але… привабливу. Тягнуло до нього.
Увечері подзвонила Марта. Поки мама була на кухні, я в
півголосу розповіла про свої пригоди в новій школі й на
даху.
— Усі в шоці, що ти більше не з нами. Діставали мене
цілий день запитаннями про тебе. Пропонують зустрітися
на вихідних. Зможеш вирватися?
— Спробую. Головне — дожити до вихідних. Здається, я
вже вляпалася в неприємності.
— Ну ти даєш. Як?
— Прикинь, один мудак з мого класу почав мені писати в
інста огидні речі. Типу «ти сексі, які круті цицьки», і я його
заблокувала.
— Правильно, я б теж так зробила.
— Він почав погрожувати.
— Не зважай. Просто лох, який в тебе втюрився. Ти ж у
нас сексі-чіка, от у нього дах поїхав від перезбудження, —
Марта розсміялася, а я за нею.
— Такі підкоти не працюють.
— Дивлячись хто підкочує. Певне, він не айс?
— Фу, навряд у цій дирі мені хтось сподобається. Зовсім
не мій рівень.
— А той що на даху?
— Занадто зухвалий тип.
— Але симпотний?
— Щось є.
— Угу-у, — загадково протягнула Марта, а я лиш
усміхнулася: було б тупо зізнатися, що він кльовий.
Наступного дня я прокинулася без настрою, абияк
зібралася й попленталася на уроки. Ну ніяк не подобалася
мені ця задрипана школа.
У класі було двоє учнів, з яких усі постійно знущалися. Я
помітила це з першого дня. Мирослава — дівчина в
окулярах із зайвою вагою. Її штовхали й обзивали
товстухою, коровою, жиробасиною, розкидали речі. А вона
й словом не захищалася, сторонилася всіх, потупивши
погляд у підлогу. Я навіть бачила у її очах сльози. І Паша.
Дуже худий, справжній хлюпик, теж потерпав від
глузувань. Але вчителі ніяк не реагували, ніби так і треба.
На перерві, повертаючись з їдальні, побачила, як троє
пацанів з мого класу — Стас, Макс і Олег — футболять у
коридорі наплічником Паші. Це мене збісило. Недовго
думаючи, підійшла, підняла рюкзак з підлоги й віддала
Паші:
— Чого терпиш таке?
— Дякую, але не треба було… — тихо відповів Паша,
ігноруючи моє запитання, і швидко щез.
Тим часом «футболісти» нагло хихикали, зверхньо
спостерігаючи за мною.
— Чого витріщилися? У футбол грають м’ячем, ви не в
курсі?
— Закрий хавало, — озвався Олег. — Якщо ще раз влізеш,
будемо буцати твою голову. Січеш?
Такого я не чекала. Хотілося підійти і вмазати йому по…
Між ніг. Але стрималася, з огидою дивлячись прямісінько
йому в очі. Потім розвернулася і впевнено пішла в клас.
Козли! Думають, що круті! Ще побачимо, хто тут закриє
хавало. І Стас такий самий… На жаль.
Я вся кипіла від злості. У нашому ліцеї навіть натяку не
було на подібне. Звісно, усі ми приколювалися, задирали
одне одного, хтось на когось сердився. Але ніхто нікого не
принижував. Про погрози дівчині взагалі не йшлося. І це
лише перший тиждень у дебілошколі. А що ж буде далі?
На перерві перед останнім уроком до мене підійшли Ліза і
Ната:
— Ну що, новенька, як тобі наш клас?
— Могло бути й краще, — пальнула.
Такої відповіді вони не чекали й одразу стерли усмішки з
фейсів. А що? Не бачу сенсу брехати: клас і справді
жахливий.
— Слухай, я бачила, як ти заступилася за Пашу. Не лізь до
тих пацанів. Краще не злити їх, — порадила Ліза.
— Вони навмисно шукають, до кого придовбатися, і всім
пофіг?
— А тобі що до того? — відповіла Ната питанням на
питання.
— Цих наглих козлів треба поставити на місце.
— О, ти вирішила тут свої порядки наводити? — голос
Лізи зазвучав вороже. — Слухай, ти не поняла. У тебе два
варіанти: ти або з нами, або з терпилами. Повір, краще бути
з авторитетами.
— Краще бути людьми, а не бидлотою.
— Окей, як знаєш. Ми просто хотіли попередити по
дружбі, думали, що ти нормальна, — награна посмішка
Лізи перетворилася на гримасу.
Типова самозакохана діваха, яка думає, що краща за
інших. Личко симпатичне, але одяг, мейкап!.. Занадто
коротка спідниця, прозора кофта, а з пуш-апом точно
перебір.
— У тебе бомбезний блог і стільки лайків, — наважилася
на комплімент Ната, яка здавалася трохи приязнішою. —
Ти що, справді була на концерті Бейонсе?
— Так, у минулому році, в Берліні, — відповіла без
ентузіазму.
— Обожнюю Бейонсе, — її очі захоплено блиснули.
«Ця дівчина наче й непогана, але точно “під каблуком”
Лізи і, здається, навіть не помічає цього», — дійшла я
висновку. Може, тому що сама не красуня, хоче грітися у
променях чужої «слави»? І все-таки вона мила. Фігурка так
собі, але вона вміло приховує відсутність талії під вільними
кофтинами.
— То ти мажорка? — Ліза вже не приховувала неприязні.
— Стільки подорожувала, тусовки круті в тебе. Що ти
забула в такій школі, як наша?
— Просто не пощастило, — відрізала максимально
непривітно, щоб відстали.
Здається, до них дійшло, забралися й дали мені спокій.
Дзвоник змусив повернутися до класу. Почався урок
зарубіжки. За столом сиділа старенька жіночка з добрими
очима. Вона усміхнулася й спитала мене:
— Ти новенька? Як тебе звати?
Я ввічливо відповіла, хоч і задовбалася це робити на
кожному новому уроці.
 — Любиш читати?
Я кивнула.
— А який улюблений письменник?
— Їх багато. Ремарк, Селінджер. Ну і Джоан Роулінг,
звісно. Гаррі Поттер — май лав форевер. Прочитала всю
серію в оригіналі.
— Молодець, вражає, — схвально глянула на мене.
На уроці знову всі займались чим попало. Лідія Сергіївна,
так звали вчительку, почала писати на дошці завдання.
Стас, скориставшись моментом, кинув їй у голову паперову
кульку й швидко сів на місце. Вона озирнулася на секунду,
а потім продовжила, зробивши вигляд, що нічого не
сталося. Стас повторив трюк, цього разу майже весь клас
розсміявся. То була жесть.
— Я думала, ви вже дорослі, — її зачепив цей вчинок,
обличчя зблідло. — Не бачу нічого смішного в тому, щоб
кидати сміття у вчителя. Хто це зробив?
Всі й далі хихикали, ховаючи очі.
— Хто це зробив? — учителька спокійно повторила
запитання, і тут мене прорвало:
— Не розумію, чому всі мовчать. Я теж вважаю, що це
несмішно.
Очі Лідії Сергіївни округлилися. Схоже, вона не повірила,
що хтось пішов наперекір усьому класу.
— Цю дурість зробив Стас… Стадницький, — випалила,
ламаючи ще не цілком збудовані мости до своїх нових
однокласників.
 Запала тиша. Я опинилася в центрі уваги. Одні дивилися
здивовано, інші хитали головами з таким виразом обличчя,
ніби мені світить смертний вирок. Учителька обернулася до
Стаса й почала йому читати нотацію.
Тільки-но пролунав дзвінок, я склала речі й зібралася йти.
Та біля дверей уже стояли Стас, Олег і Макс, кидаючи на
мене непривітні погляди. Я заклякла на місці. Все, що мені
лишалося, — зберігати спокій і не показувати страху. Коли
решта однокласників вийшли, я почала розмову першою:
— Якісь проблеми?
— У тебе, однозначно, — озвався Олег. — Я попереджав?
— загрозливо подався мені назустріч, але його
пригальмував Стас.
— Сам розберуся, не лізь.
Я сиділа на стільці. Стас підійшов і вмостився на парту,
дивлячись на мене зверху вниз. Хотів домінувати, але цей
прийомчик зі мною не спрацює.
— То ти не лише мажорка, а ще й стукачка?
— Ні. Я втрутилася, бо не переварюю хамство.
— Я міг би зараз дуже конкретно вказати тобі твоє місце,
але… Дам останнє попередження. Слухай уважно: я,
Олежка і Макс тут головні. Перечити нам — самогубство.
Дійшло?
— Я вас не боюся. Ваші дебільні погрози на мене не діють.
— Що ж, по-доброму ти не розумієш. Тобі ж гірше, —
Стас зістрибнув з парти і ошкірився тією нахабною
посмішкою, яку вперше продемонстрував мені на даху.
 Я саркастично розтягнула губи у відповідь, аби той не
думав, що взяв гору.
— Ти вже в чорному списку, — пригрозив Олег.
А от цей тип викликав у мене лише відразу. З них трьох
він здавався мені найнебезпечнішим. Обличчя
спотворював грубий шрам, а очі були жорстокими й
тупими.
— У тебе гарний фейс, — втрутився і Макс. — Бережи
його, бейба, а то всяке може бути…
— Стукачка! — крикнув Стас, гупнувши рукою по парті
так, що я підстрибнула на місці.
Нарешті вони залишили мене наодинці. Страшенна
напруга відпустила, і я голосно видихнула. Зрозуміла, що
найцікавіше тільки починається…
Удома намагалася спокійно обдумати те, що відбулося в
школі. Навіть залізла в гугл, щоб прочитати інфу про
булінг, але не вдалося. Шум у квартирі поверхом нижче
відволікав. Сусіди, здавалося, билися. Вийшла на сходи, бо
там було тихіше, ніж у квартирі. Набрала Марту, і тільки-но
почала розповідати про те, що сталося в школі, як
грюкнули двері внизу й повз мене промчав Стас. Краєм ока
побачила, що в нього розбита губа. Багряні плями
виднілися на обличчі й білій футболці.
Я на мить завмерла, попрощалася з Мартою, запевнивши,
що все розкажу потім, метнулася у квартиру, взяла
антисептичні серветки, хлоргексидин і піднялася на дах.
Стас сидів до мене спиною. Почувши кроки, озирнувся й
незадоволено кинув:
— Що ти тут забула?
— Прийшла допомогти.
— Мені не потрібна допомога.
— У тебе кров.
— І що?
Я сіла на лавку біля нього і почала лити на ватний диск
ліки.
— Повернися, — обережно торкнулася його руки.
Уперше бачила, щоб у чорнявого хлопця були такі ясні
блакитні очі — як море. Можна і потонути. Я почала
витирати підборіддя, щоку, оминаючи рану. Кров усе ще
сочилася. Намочила ще один диск і приклала до розбитої
губи. Стас скривився.
— Боляче?
— Тупе питання.
— Зараз подмухаю.
Нахилилася ще ближче, подула на рану.
— Дякую, — тихо промовив.
Я ледь помітно всміхнулась. Це ж треба, він може бути
ввічливим.
— То ти мій сусід? Живеш у квартирі під нами?
— Вгадала.
— Ви так шуміли…
— Твоїх рук справа… Гарно стуконула в школі. Директор
подзвонив, і мій старий злетів з котушок, — Стас не
приховував роздратування.
 — Я думала, зараз уже ніхто не лупить дітей. Ти ж в курсі,
що існують організації, які можуть тебе захистити від
домашнього насилля? Нам у ліцеї розповідали, можу номер
пошукати або в інтернеті глянь…
— Ти така наївна, просто капець! — хлопець засміявся,
дивлячись на мене, як на інопланетянку.
Кров знову потекла з губи. Я дістала ще один ватний диск
і доторкнулася до рани.
— Бачиш, кров фігачить. Перестань ржати.
«Тримайся від нього подалі», — нав’язливо бубонів
внутрішній голос, поки я турботливо зупиняла кров,
дмухала на рану, нахиляючись дуже близько. Від нього
пахло парфумами, цигарками і ще чимось. Мені подобався
цей запах. Тут, на даху, Стас здавався зовсім іншим, і якби
не було того, що трапилося в школі, якби не проблеми з
татом, то ми могли б стати друзями… Чи навіть більше.
Дурня це все, треба тікати звідси!
— Все, місія виконана, я піду.
— Зачекай. Ми не договорили, — мене ніби током
вдарило, коли він схопив мою руку. — Що ти там казала
про захист прав дітей?
— Ну…
— Так-от, це не проканає. Мій тато — слідак, сам кого
хочеш засадить.
— А мама? Поговори з нею.
— Мами нема. Померла, коли мені було тринадцять.
— Пробач, — мені раптом стало так соромно і незручно
від того, що я ненавмисно торкнулася болючої теми.
— Не парся, мені вже пофіг.
— Не кажи так.
На мить я уявила, як це — втратити маму, аж сльози на
очі навернулися. У пориві щирого співчуття обійняла
Стаса.
— Все, досить, — він обережно вивільнився. — Ще
розтопиш моє крижане серце, і що тоді?
— Станеш хорошим і більше не будеш лажати?
— Навряд. Покуримо? — показав на пачку з цигарками,
переводячи тему розмови.
Здається, я змусила його ніяковіти. Як мило.
— Ні, не буду.
— Як хочеш.
Стас дістав сигарету й закурив, випускаючи великі клубні
сірого диму. Ми сиділи мовчки і дивилися в далечінь.
Добре, що він показав мені це місце. Тепер є схованка. У
квартирі дідуся й бабусі я почуваюся жахливо: постійно
щось тисне на мозок.
Сонце заходило. Я бачила світанок на Мальдівах, райдугу
Ніагарського водоспаду, Ейфелеву вежу. Але тієї миті захід
сонця на околиці міста здався мені найкращим краєвидом,
осяйною плямою на фоні сірої реальності. Я зробила фото
на свій айфон, а потім просто дивилася на небо в
цілковитій тиші. Стас теж поринув у думки.
Ідилію порушив гучний телефонний дзвінок. Як невчасно!
— Привіт, ма, — мусила відповісти.
 — Я вже вдома. Ти де?
— Скоро буду.
— У мене хороші новини.
— Тата випустили з в’язниці? — випалила я з надією, але у
відповідь почула лише сумне зітхання.
— Ні, не настільки.
— Шкода, — прошепотіла, кусаючи губи.
— Повернешся, все розповім. Якщо у двох словах: я
знайшла роботу.
Поки я розмовляла, Стас втикав у свій телефон. Коли
поклала айфон у кишеню, він підвів на мене очі й запитав:
— Що з твоїм татом?
— Тобто? — я зрозуміла, що ляпнула зайве.
— Ти тільки що запитала, чи відпустили його з в’язниці.
— Що, серйозно? — намагалася відморозитися.
— Не хочеш, не відповідай, — він знову відвернувся,
підставляючи обличчя останнім промінчикам сонця.
— Не ображайся, — протягнула я, ніби ми уже були
друзями, хоча це не так. — Усе дуже складно. Мого тата
посадили, звинувачують у якійсь фігні, конфіскували все
майно. Коротше, повна жопа.
— Тепер ясно, чого ти переїхала. Зовсім не вписуєшся у
здєшній колєктівчик.
— Не розповідай нікому. Добре? — не хотілося, щоб це
розповзлося по школі, й без того проблем купа.
— Нема питань.
— Тут, звісно, добре, але час повертатись, — вирішила
закінчувати розмову.
— Давай, — Стас вказав пальцем на свою губу, — дякую
за швидку медичну допомогу.
Він усміхнувся кутиками губ, але щиро, без нахабності чи
зверхності. Я кивнула йому й пішла. На порозі мене
зустріла мама й обійняла.
— Ти пахнеш цигарками. Невже почала курити?
— Ні, просто стояла поряд з компанією, яка диміла.
— Твої однокласники курять?
— Аякже!
— Я дуже хвилююся за тебе. Ця школа зовсім мені не
подобається. Як тільки з’явиться можливість тебе перевести
до ліцею, одразу зроблю це. А зараз ми не можемо платити.
— Ма, не парся. Краще тата витягни з тюрми. Мої
проблеми почекають.
— Повір, я стараюся, але толку — нуль. Слідчий дуже
мутний. Погрожує постійно, залякує, а я сиджу і плачу.
Сьогодні відбувся суд. Термін ув’язнення подовжили ще на
два місяці.
— Що ж він такого зробив, ма? — вигукнула розпачливо.
— Навіщо вони тримають його там?
Кожен день я чекаю звістки, що тата відпустили, а тут —
бац, і ще два місяці. Я нічого не розуміла. Просто хотіла,
щоб тато повернувся і все знову було як раніше — без
нервів, сліз, істерик.
— Я знайшла роботу, — тихо промовила мама. — Платять
небагато, але хоч щось. Буду працювати продавцем у
крамниці художніх виробів.
— Вітаю, — без ентузіазму сказала я.
Мене нічого не тішило. Хотілося залізти в нору, вимкнути
думки. А насправді реальність оголосила війну моїм нервам
і бомбила їх по повній.
Я вийшла з кухні, попленталася в кімнату, лягла на диван,
пірнула в інсту. Фото, зроблене на даху, зовсім не
вписувалося в мою стрічку, але я вирішила його
опублікувати.
«Інколи хочеться вимкнути думки і просто милуватися
заходом…» — підписала. Ніколи не вміла придумувати
коментарі. Мої фотки говорили самі за себе, але ця навряд
чи розповість, що відбувалося в душі в ту мить, коли я
сиділа на даху з місцевим хуліганом і раділа речам, на які
раніше не звертала ніякої уваги.

Знову ранок, знову каша і сирники, знову до школи.

Перший урок — фізра. У ліцеї ми всі були помішані на
спорті. Хлопці качалися на тренажерах, дівчата нарощували
сідниці. То був справжній тренд. Усі хотіли мати крутий
вигляд. Наш тренер влаштовував різні турніри, змагання,
ділив нас на команди. Це справді було весело.
Тут на фізру переодяглося з десяток людей, а всі інші
сиділи на лавках. Фізрук ніяк не відреагував, наче так і
треба. Поки ми бігали крос, стрибали, присідали, компашка
обнаглілих гопників вороже стежила за мною: Олег
поглядом шакала ніби примірявся напасти на жертву, Макс
нагло оцінював мою фігуру, а Стас… Навіть не знаю.
Просто спостерігав.
У четвер і п’ятницю атмосфера в класі стала трохи
спокійнішою. Нових конфліктів не було.
Нарешті тиждень закінчився, й у суботу я поїхала до своїх
екс-однокласників. Тусовка зібралася у квартирі приятеля,
батьки якого на вихідні кудись чухнули. Ми не могли
наговоритись, гуділи мало не до півночі. Танцювали, їли
суші, співали в караоке. Я забула про той жах, що звалився
на мене, й відірвалася на повну. На всі «незручні»
запитання відповідала заготовленою фразою: «У нас
тимчасові труднощі з баблом, тато судиться, тому і
переїхали жити в інший район, бла-бла-бла». Не хотілося,
щоб мене жаліли чи, навпаки, сторонилися.
Грошей у мене було негусто, тому поверталася додому
міським транспортом, хоча раніше їздила лише на таксі чи
з водієм. Хоч уже була пізня година, в провулку біля
нашого дому товклася група підлітків. Багато з мого класу,
інші — з паралелі. Я хотіла непомітно шмигнути повз, але
вони мене побачили.
— Які люди! — Макс розплився в п’яній посмішці.
Здається, вони всі теж десь тусували й добряче
понабиралися.
— Привіт, — кинула похапцем. — Дай пройти, — почала
пробиватися крізь натовп, але Макс вхопив мене за руку.
— Куди прешся? Я тебе не відпускав.
 — Відчепися, — різко вирвалася і зробила кілька кроків до
під’їзду.
І тут побачила Стаса, що стояв трохи оддалік і тримав у
руках пляшку пива. Він спостерігав за мною. Раптом я
відчула, як хтось лапає мій зад, ще й так нахабно. Звісно —
Макс. Тієї ж миті вліпила йому смачного ляпаса. У
відповідь отримала поштовх у плече такої сили, що не
втрималася на ногах. Це зробив Олег. Я швидко підвелася і
вигукнула:
— Якого дідька, мудак! Чи тебе не вчили, що з дівчатами
так не можна?
— Ще повякай мені тут, — він ухопив мене за комір і,
наблизившись, прошипів: — Ти чо наглієш? Руки вона
розпускає.
— Олег, досить вже, — втрутилася Ліза, намагаючись
згладити ситуацію. — Чого ти завівся, нафіга воно тобі
треба?
Ліза відтягнула Олега від мене й поцілувала. «Ці двоє що,
зустрічаються?» — чомусь подумала. Від побаченого
вивертало: нахабна п’янь, бидло. Хтось сіпнув мене за руку.
Оглянулася — Стас.
— Іди вже, чи тобі замало проблем? — прошипів,
заштовхуючи мене в під’їзд.
Я застрибнула в ліфт, піднялася на свій поверх і поспіхом
відімкнула двері. Мама якраз вийшла з душу. Поцілувавши
мене у скроню, вляглася спати, а я зачинилася у ванній
кімнаті. Під теплим напором води думала над тим, як в
одну мить ідіоти можуть зіпсувати райдужний день.

Новий тиждень нічим не відрізнявся від попереднього.

Навчання було нудним. У класі ніхто не слухав учителів, а
вони не дуже й старалися, ніби поставили хрест на кожному
з нас. Ніхто не боявся поганих оцінок, здавалося — всім усе
пофіг. До школи приходили, щоб поржати, побіситися,
влаштувати бійку, хайпанути, попліткувати. Лише кілька
однокласників ставилися до навчання серйозно. Навіть
переживаючи повну лажу в житті, забивати на навчання я
не збиралася, бо це тупо. Хай що б там було, а про
майбутнє думати треба.
Надії завести тут друзів не було ніякої. Перерви проводила
в компанії свого айфончика. Інколи переписувалася з
Мартою, читала книги онлайн, слухала музику. Трохи
спілкувалася з Пашею і Мирославою. Кілька разів до мене
підкочували Ната з Лізою, щоб встромити свої носи в мої
справи.
— Звідки так пізно поверталася додому в суботу? —
запитала Ната, всівшись біля мене на підвіконня.
— Тусувалася зі своїми друзями, — без ентузіазму
відповіла.
— Чому з нами не тусуєшся?
— Не знаю. Ніхто не запрошував.
— У наступну суботу буде вечірка, приходь.
— Куди?
 — До мене додому. Предки їдуть в село, хата буде вільна.
Можемо чілити хоч до ранку.
— Дякую, але не знаю, чи вийде.
— Постарайся. Треба якось налагоджувати контакт з
новим класом, — Ната щиро всміхалася.
Здається, вона справді хотіла подружитися. Через хвилину
до нас підвалила Ліза:
— Привіт. Як справи?
— Нормально. До речі… Дякую, що заступилася за мене
перед Олегом.
— Нема за що. Мене Стас попросив.
— Тобто? — серце почало битися швидше.
Тільки б не почервоніти! Що за дивна реакція?
— У нас любовний трикутник. Мені подобається Стас, а я
подобаюся Олегові. Коли Олег тебе штовхнув, Стас
попросив його вгамувати. Пообіцяв, що за це зводить у
кіно, — Ліза зовсім не соромилася бути прямолінійною.
— Ого, як все заплутано.
— Не знаю, чому він так переймався. Напевно, як і всі
хлопці, у захваті від твоїх цицьок.
Що вона собі дозволяє? Це такий прояв ревнощів чи що?
— Цицьок? — пирхнула. — Ніфіга собі заявочки.
— Не ображайся. Ти ж сама знаєш, яке враження на
хлопців справляють твої буфера. Просто давай одразу
домовимося: Стас мій. Окей?
— Не парся, він мене не цікавить.
На наступній перерві я залишилася в класі. Мирослава,
ота товстенька тихоня, дістала з портфеля свій бутик, а
Стас, проходячи повз, навмисно вибив його з рук.
— Ой, вибач… Я не хотів. Хоча… Нафіга тобі лишні
калорії. І так жирна, — сказав голосно, в класі заржали.
Мира почервоніла, очі заблищали від стримуваних сліз.
Мені стало її шкода, терпіти таке хамство я не збиралася.
Треба було щось придумати. Дістала із сумки яблуко,
протягнула їй:
— Пригощайся, це якраз для таких красунь, як ми з
тобою, — купа вітамінів! А на дебілів не звертай уваги,
бо…
Я не встигла закінчити, як Стас махнув рукою й усі речі з
моєї парти посипалися на підлогу. Довелося вдати, що мені
байдуже, хоча серце калатало, як у зайчика.
— От бачиш, Миро, він просто намаханий.
— Ну, намаханий, то й намаханий. А ти догралася! —
після цих слів Стас підхопив мене, перекинувши через
плече, і виніс із класу.
— Ти обнаглів? Ану постав на місце, — кричала,
вириваючись. — Що собі дозволяєш, придурок? Агов, я з
ким розмовляю, чи ти оглох?
Через секунду він відкрив ногою хлопчачий туалет,
відкрутив воду в крані, двічі бризнув мені прямо в обличчя
і лише після того поставив на ноги.
— Все? Охолола? — гримнув.
— Ідіот! Весь мейк зіпсував, — обурилася, зазираючи в
дзеркало.
 Туш і справді потекла, вигляд мій був жахливим.
— Заткнися і слухай. Твій мейк — то фігня. Якби на
моєму місці був Олежка, то твоя голова зараз була б в
унітазі.
— Та пішов ти!
— Я офігіваю від того, як ти пхаєш носа куди не треба. Чо
лізеш? Невже не ясно, чим таке закінчується?
— Відвали. Робитиму те, що хочу. Ваше кодло обнагліло.
Нафіга ти додовбуєшся до дівчини? Вона й так зачмирена.
— То й що? Хай сама вирішує свої проблеми.
— Вона слабка.
— А ти, значить, сильна? Дивись, щоб потім не плакала.
Задрала вже своїми вибриками.
Стас гупнув дверима і вийшов з туалету.
— Шнурки зав’яжи, йолоп, — гукнула йому навздогін.
— Ага, зара… — почулося з коридора.
Я перебігла в дівчачий туалет і почала приводити себе до
порядку. Всередині вся кипіла — хотілося відплатити
нахабі тим же.
Дзвінок змусив повертатися в клас, а волосся ще не
висохло. Побачивши мене, всі голосно заржали, бо я була
як мокра курка.
— Ну що, попустилась, бейба? — кинув Макс.
— Відвали, — прошипіла сердито.
«Цьому Стасові дістанеться від мене. Придурок». Сіла на
своє місце, зібрала волосся у хвіст і сховалася від глузливих
поглядів в інтернеті.
 — Мені так шкода, — прошепотіла Мира. — Дякую за
яблуко і за те, що заступилася.
— Припини, утихомирити придурка — не подвиг. Так
роблять усі нормальні люди. Ну, а з ним я ще розберуся!..
— кинула розгніваний погляд на Стаса.
Тиждень пролетів швидко. Зі мною майже ніхто не
розмовляв, а я й не напрошувалася. Мріяла лиш про те,
щоб залишити це кодло і повернутися у свій ліцей.
Ніколи в мене не було стільки вільного часу. В минулому
році кожен день був розписаний аж до вечора. Тепер на
виконання домашки йшло трохи більше години, а далі —
роби що хочеш. Щоб не померти від нудьги й депресухи,
інколи допомагала бабусі на кухні, пилососила. Вона
обожнювала мене вчити різних фішок, типу як гасити соду
оцтом, як готувати смачний борщ, додаючи цукор і трохи
лимонної кислоти. Я була не в захваті від усього того, але це
краще, ніж з ночі до ранку втикати у стрічку новин, де всі
вже дістали своїм неприкритим щастячком. В усіх все
супер, а я на дні. Так нечесно!
Я вже кілька днів не зв’язувалася з Мартою, та й вона мене
не турбувала. Вирішила зателефонувати першою. Марта
сказала, що була дуже зайнята, тому не набирала. Я не
ображалася, просто засумувала. У неї життя било
фонтаном: купа занять і розваг. Розповіла, що вже знайшли
на моє місце нову дівчину і тепер ставлять з нею
хореографію. Навіть не думала, що це мене так зачепить —
аж зубами скреготати хотілося. Якби хоч щось залежало від
мене!
Мама прийшла додому після десятої геть виснажена. Ми
перекинулися кількома словами і лягли спати. Вона багато
працювала, а отримувала копійки. Ще півроку тому ми
могли прогуляти в ресторані її місячну зарплатню за один
вечір. А тепер… Ось як буває.
Тиждень завершився. Я тішилася, що не треба в школу, і
навіть погодилася вигуляти таксу. На діда «напав» високий
тиск, треба було виручати. Насправді Жулька була гарним
песиком. Єдиний її недолік — сморід з пащі. Якщо близько
не наближатися і не дозволяти їй себе облизувати, то буде
все ок.
Ми гарно погуляли у сквері неподалік нашого будинку. Я
слухала в навушниках улюблену музику, думала про своє,
поки такса винюхувала травичку. Повернувшись додому,
допомогла бабусі приготувати обід. Вона похвалила мене за
те, що я нарешті навчилася економити воду. Мама весь
день бігала у справах, зустрічалася з адвокатом і
повернулась додому, як завжди, втомлена й мовчазна.
Увечері я знайшла для себе зручне місце на підвіконні і так
кілька годин просиділа, читаючи книгу. Кльова
пригодницька історія відволікала від сумних думок, які
постійно лізли в голову. О восьмій несподівано подзвонила
Ліза.
— Привіт. Ну що, ти вже готова? — її запитання загнало
мене в ступор.
Невже я забула про якісь домовленості? І тут до мене
дійшло, що йдеться про вечірку в Нати.
— Ти про що? — клею дурочку.
— Усі збираються на восьму в Нати вдома. Будемо чілити.
Ти що, не читаєш переписку в групі? Я стою в тебе під
під’їздом, чекаю Стаса. Приєднуйся.
— Я пас, настрою нема.
— Ти що, зовсім того? Чи ти нас вважаєш гіршими за
себе?
— Що за дурня! Я просто не…
— Досить ламатися! Ми тебе чекаємо, — Ліза кинула
слухавку.
От бляха-муха… Доведеться йти. А може, це й справді
непогана ідея? Розвіюся трохи, ще й Стаса побачу,
постараюся плеснути йому в обличчя водою. Та грьобана
ситуація в туалеті досі не виходить з голови, руки чешуться
відігратись. Мені потрібен реванш.
Почала збиратися. Надягла джинси з високою талією, топ,
короткий реглан з капюшоном, стильні кроси і шкіряну
куртку. Мазнула по губах блиском і вийшла з квартири.
Ліза, витріщивши на мене очі, ще й прихвалила:
— А ти казала, що була не зібрана? Виглядаєш як
суперстар.
— Не говори дурниць, — стримала її, бо не люблю
компліменти з присмаком заздрощів і єхидства.
— Я бачу твій прес, і він, чорт забирай, сексі, —
продовжувала вона, змушуючи мене червоніти.
Стас також відверто п’ялився.
 — Годі триндіти, гоу, — різко скомандував, і ми пішли в
напрямку школи.
Я побачила, як Ліза спробувала взяти його за руку, але той
відморозився.
Ната жила на п’ятому поверсі «хрущівки». У тісній
квартирі зібралася купа народу. Грала музика, на столі було
дешеве бухло, енергетики, коробки з піцою, чипси,
сухарики. Ліза швидко зникла в натовпі, Стас теж
«розчинився». А я не знала, куди приткнутися. «Що я тут
забула, навіщо це мені? Треба тікати звідси», — загупало у
скронях. Але ж я не боягузка. Навпаки — екстрим мені до
душі, поспостерігаю. Це краще, ніж сидіти на підвіконні,
від якого зад німіє.
Знайшла зручне місце на кріслі в куточку і окинула
поглядом кімнату. Мої нові однокласники відривалися на
повну: глушили пиво, енергетики, курили, сперечалися,
реготали, танцювали, лизалися хто з ким.
— Привіт, — підійшла Ната. — Рада, що ти тут.
— Привіт. Ну, ти ж сама радила налагоджувати контакт.
От і намагаюся.
— Хочеш щось випити? Є пиво, горілка із соком.
— Ні, дякую, пізніше.
— Повір, алкоголь допоможе. Ти занадто напружена, бери,
— вона запхала мені в руки пластиковий стакан зі
смердючим пійлом.
Я пригубила, щоб відчепилася. Ніколи не любила пиво.
На наших тусовках ми іноді потай пили хороше вино. По
чуть-чуть. У цій компанії усім було по барабану, що пити.
До кімнати зайшов Стас, а за ним — Ліза. Сів на диван,
Ліза вмостилася йому на коліна. Я не дивилася в їхній бік,
але вуха… Вони самі підслуховували.
— Ти так і не зводив мене в кіно, — голос Лізи був
писклявим, коли вона фліртувала.
— На тижні сходимо, — пролунало як «відчепися».
— Хочу сидіти з тобою на задніх рядах і цілуватися ве-е-
есь фільм.
Я не втрималася й хихикнула: тупішого підкату ще не
чула. «Займаюся дурнею, — стугоніло в мізках. — Треба
вже йти, досить з мене таких розваг». Коли вже звелася на
ноги, за законом підлості до кімнати ввійшов Олег. Глянув
зверхньо:
— Що ти тут забула?
«Прийшла подивитися на вас — ідіотів», — крутилося на
язиці, але я не сказала цього, бо розуміла, що переді мною
п’яний мудак без гальм, якому вдарити дівчину легше
легкого.
— Нічого, вже йду.
Він підійшов до мене дуже близько і обнюхав, не
церемонячись.
— О, то «ми не курим і не п’єм, ми здоровенькою
помрем»! Ні, так діло не піде. Мусиш бути така, як усі, а то
почнеш ляпати язиком перед вчителями або родаками. Ми
вже бачили, як ти вмієш закладати. Ігорьок, набодяж їй
коктейльчик міцненький, водяри бахни і хай при нас п’є! І
сигу дайте — я сфоткаю.
Ігор — пацан з паралельного класу з повадками шестірки
— натягнув на лице тупу посмішку і взявся виконувати
наказ. Я заклякла на місці й від розгубленості не могла
придумати нічого толкового, щоб викрутитися.
— Якщо не хочеш пити, можемо поцілуватися. Як тобі
така ідейка, бейба? — підкотив Макс, облизуючи свої
обвітрені губи.
Стало зле від думки, що той йолоп торкнеться мене своїм
огидним ротом. Навколо зібралася купа глядачів, усім було
цікаво, що буде далі. Дівчата повитріщалися без
найменшого співчуття. Кози.
— Нічого такого я робити не буду, — намагалася говорити
твердо. — Ви всі тут прибацані чи як?
— Іди сюди, бейба. Один поцілуночок з язиком, і ти
вільна, — наполягав Макс, наближаючись.
— Стопе! Максе, підбери слюні, це вже перебір, —
зірвався з місця Стас. — Вона покурить зі мною траву. На
перший раз вистачить.
— Облом, — жартома простогнав Макс, даючи задній.
Тим часом Стас схопив мене за руку і потягнув на балкон.
Там дістав саморобну сигарету і скомандував зівакам, які
теж намагалися проштовхатися до нас:
— Усі вийшли! Макс і Олежка можуть залишитися.
Я опинилася в компанії трьох відморозків. Тремтіли
коліна, треба було щось робити — кричати й тікати, щоб
урятуватися. Але який з цього толк? Доведеться грати за
їхніми правилами.
— Дивись. Я зараз підкурю, і ти маєш зробити тягу —
вдихнути цей дим. Зрозуміла?
— Ненавиджу вас, — прошипіла я.
Стас запалив косяк і затягнувся, видихаючи дим у вікно.
Потім простягнув мені. Я торкнулася губами краєчка і
вдихнула. Відразу горло задерло, почався кашель,
здавалося, що помираю. Олег голосно заржав, Макс почав
знімати на телефон. От паскуда!
— Все, дай мені пройти, — спробувала втекти, штовхаючи
Макса.
— Ні, — вперся Олег. — Ти не закінчила. Ще одну тягу.
Я зробила те, до чого мене змушували, і знову
закашлялася. Запах трави був жахливим — аж очі виїдало.
Регіт став ще голоснішим. Мене потроху накривало, і від
цього було страшно. Усе стало незвично виразнішим,
яскравішим, гострішим.
— Все, можеш іти, — промовив Макс і додав: — Якщо
зможеш. Ти знаєш, що я зняв відосик? В головних ролях —
ти і косячок. Коли захочеш настукати на нас, пам’ятай про
це.
Макс і Олег пішли з балкона, насміхаючись із мене. Моя
безпорадність зашкалювала. Рухатися було важко, вуха
заклало. Спершись на холодну стіну, я повільно сповзла
вниз і сіла на підлогу.
— Ну що, задоволений? — промовила, ледве ворушачи
язиком.
 Стас дивився на мене зверху вниз:
— Прийти сюди — тупа ідея, — мені здалося, що його тон
співчутливий.
— Я це вже зрозуміла.
— Як себе почуваєш?
— Голова обертом, не можу йти.
— А повзти? — Стас сів поруч.
— Повзти теж навряд, а от котитися зможу, — після цих
слів ми розсміялися.
Раптом із моїх очей потекли сльози. Я не могла
контролювати свої емоції — сміялася і плакала водночас.
Все це було так дивно.
— Хороша трава, — промовив Стас. — Легка і смішна.
— Трава буває різною?
— Звісно. Буває така, що вирубає наповал.
— Навіщо ти це куриш?
— Це допомагає викинути мотлох з мізків.
— Нічого такого не відчуваю.
— Бо ти пручаєшся, а треба розслабитись і віддатися
ейфорії.
— Ейфорії? Ти знаєш такі слова? — я засміялася.
— Ага і ще багато інших прикольних слів знаю.
— Супер. Значить, не все втрачено.
— Хочеш, покажу тобі, як діє трава?
— Спробуй.
— Встань і заплющ очі.
Я зробила все, як сказав Стас. Чомусь у той момент йому
довіряла, навіть подобалося те, що він поруч. Мною трохи
хитало, але я виразно чула биття серця, відчувала кожну
клітинку свого тіла. Ніколи раніше не звертала уваги на
таке.
— Я теж заплющив. Ми вдвох у цій темряві, —
прошепотів він і шумно вдихнув аромат мого волосся.
Мені раптом здалося, що я квітка, яку колише легенький
вітерець. Наступної секунди відчула, як кінчики його
пальців торкнулися оголеної талії між топом і джинсами.
Перехопило дух, по тілу побігли мурахи. Потім Стас
торкнувся мене більш впевнено, і я відчула, як теплі долоні
пестять мою шкіру — вона ніби розквітла. Бракувало слів,
щоб пояснити те, що відбувалося між нами.
— Ти відчуваєш це? — прошепотів. — Кожна клітинка
палає.
— Так, — відповіла, не впізнаючи власного голосу.
Мене наче залоскотали невагомі крильця крихітних
метеликів. Здається, я прагнула, щоб його рука опустилася
трохи нижче. Тим часом Стас ніжно обіймав мене,
продовжуючи пестити самими подушечками пальців.
— А якщо я торкнуся тебе… Ти теж це відчуєш? — десь в
глибині душі я не вірила, що сама це сказала.
— Не знаю, спробуй.
Я повільно повернулася до нього, все ще перебуваючи в
дивній пітьмі, де можна робити все, що хочеться. Запустила
руку під його футболку. Шкіра була гарячою, гладкою, а
дотик — невимовно приємним. Моя долоня обережно
піднімалася вгору, вивчаючи всі вигини, впадини.
Мурашки теж пробіглися його торсом. Це було неймовірно.
І справді — ейфорія. Ми стояли дуже близько,
обіймаючись у дивовижній темряві.
— Стас, у тебе є сига? Олег питає… — різкі й занадто
голосні слова повернули мене до реальності.
То був Ігор. Я розплющила очі й відчула палючий сором.
Ігор хтиво посміхнувся, певне, розуміючи, від чого нас
відволік.
— Тримай, — Стас кинув йому пачку цигарок. — А тепер
щезни.
Чари зникли. Я опустила очі, дістала телефон з кишені й
глянула на годинник. Майже дванадцята ночі. Дивно, що
мама не кіпішує.
— Мені треба йти, — намагалася говорити спокійно,
навіть сухо, вдаючи, що нічого такого між нами не було.
Я не хотіла закохуватися в нього, боялася цього. Адже
зовсім не так уявляла своє перше кохання.
— Добре, йди, — на словах він погодився, а погляд
говорив про інше.
— Дякую, що дозволив, — із сарказмом додала,
залишаючись на місці.
— Не боїшся, що вдома помітять, яка ти накурена?
— Ні, не боюся.
— Звісно, я забув, що ти безстрашна.
— Бувай, — вирішила поцілувати його в щоку на
прощання.
 Так роблять друзі, просто друзі. Сама не знаю як, але я
знову опинилася в його обіймах і в уже знайомій темряві.
Стас знову розбудив моїх мурашок і метеликів. Цього разу
він був наполегливішим і майже наважився на поцілунок. Я
злякалася, опустила голову, і він почав цілувати мою шию.
Ще ніхто й ніколи не торкався мене там губами. Я
задихалася. То було божевілля. Руки самі ковзали під його
футболкою, вуха жадібно ловили його прискорене дихання,
все тіло відчувало, який він гарячий. Сум’яття відчуттів,
думок, бажань лякало. «Треба тікати!» — підоспіла єдина
нормальна думка.
— Досить, усе це неправильно, — видихнула й вискочила
в коридор.
Поспіхом взула кросівки і вибралася з квартири. Добре,
що хоч ніхто не звернув уваги на мою втечу, бо всі вже
були п’янющі. Спускаючись сходами вниз, почула, що
хтось тупотить за спиною. На мить злякалася, але потім
побачила знайомий силует. Стас наздогнав мене на другому
поверсі.
— Усі вже п’яні, мені там нічого ловити, — сказав ніби
винувато.
— Ясно… — відповіла йому байдужим тоном.
Насправді я зраділа.
Ми вийшли з під’їзду і мовчки пішли до нашого дому. По
дорозі зустріли кількох хлопців, які голосно реготали й
глушили пиво.
— Кльова у тебе тьола, бро! Респект, — кинув один із них.
 Стас почуте проігнорив, а я щиро зраділа, що опинилася
на вулиці не сама.
Уже у своєму під’їзді викликали ліфт. Я стояла в кутку і
ховала очі. Ось і четвертий поверх. Він вийшов,
розвернувся до мене, наші погляди зустрілися. Я забула, як
дихати. Ще секунда — і ступила б за ним, хай би це все
повторилося… Що зі мною? Може, то трава таке зі мною
робить?
Двері ліфта зі скрипом зачинилися.
— Солодких снів, Льолю, — почула.
— Ага, і тобі… — мало не крикнула схвильовано.
Соромно зізнаватись, але мені стало сумно, що він так
просто відпустив мене додому, не піднявся зі мною
поверхом вище, не спробував знову поцілувати.
Тихенько відімкнувши двері, увійшла в квартиру. Дуже
переживала, щоб мама раптом не помітила, що я — вже не
я. На щастя, всі спали. Я прийняла душ, одягнула піжаму і
лягла на своє місце біля стінки. Зі мною відбувалося щось
дивне: чи то продовжував діяти дурман, чи то я така
вразлива, а може, то Стас у всьому винен?
Тіло пам’ятало всі доторки його рук і губ. Як тільки почала
детально згадувати подробиці, мене знову підхопило й
понесло в ту багряну темряву, де були тільки ми вдвох.
Серце загупало так, що я аж злякалася — раптом мама
почує. Було і кайфово, і ніяково — ніби якесь божевілля.
Невже так буває?
Тієї ночі я так і не змогла заснути, а весь наступний день
провалялася в ліжку. Запевнила всіх дома, що прихворіла, і
то була майже правда. Добре, що мама пішла на роботу, і не
довелося перед нею викручуватися. Дрімала і весь час
пригадувала те, що було на балконі. Розум нарешті
прокинувся і завзято сварив мене за дурні вчинки, але я
відганяла його повчання, кайфуючи від спогадів про
пристрасні обійми й поцілунки Стаса.
Наступного понеділка вперше прийшла до школи в
гарному настрої і поводилася так, ніби все добре. Зайшла у
клас, сіла на своє місце за партою. Ну і чим погано тут, на
«гальорці»? Крадькома виглядала Стаса. Не давало спокою,
як він поводитиметься після того, що відбулося між нами.
Здавалося, відтепер точно все зміниться.
— Хей, ти! Постав його на моє місце, — голосно
скомандував Стас, тільки-но з’явившись у дверях, і
жбурнув портфель у нашого «терпилу» Пашу.
Той заточився, але таки втримався на ногах і схопив
портфель.
— Молодець, гарний песик, — насмішкувато «похвалив»
Стас і вийшов з класу, навіть не глянувши на мене.
Цей ігнор вколов у самісіньке серце. Шалена хвиля образи,
обурення й злості здійнялася всередині. З коридора
долинули його самовпевнений басок і регіт вірних
дружбанів.
— Тобі не набридло терпіти все це? — мій голос тремтів
від ледве стримуваної люті.
Паша розгубився, бо не очікував такого напору, витріщив
очі й пробубонів під ніс:
— А що… А як мені… А вони…
— Вони насміхаються з тебе, бо ти слабкий і боягуз! Чому
досі не ходиш у спортзал чи на бокс?
Він мовчав і кліпав розгубленими беньками.
— Можеш не відповідати, усе й так ясно. Тобі подобається
роль жертви, і ти не хочеш щось міняти! Язик у зад засунув
і виконуєш принизливі команди тупих гопників, — я
роздраконилася не на жарт.
Так, Стас був козлом, а я мліла від його дотиків, усі вихідні
думала про нас. Виявляється, для нього те все нічого не
означало. Просто скористався моментом. Яка ж я дурна та
наївна. Ідіотка!
Злилася на себе, на Пашу і найбільше на Стаса, бо він…
Він… Вивів мене з рівноваги. Змусив забути про все,
пробачити його лажову поведінку, грубість, прикольчики.
Я мала б відплатити йому тією ж монетою, а натомість
мліла і задихалася в його обіймах. Боже, який жах! Може,
зараз він переповідає все своїм дружкам, і вони ржуть у
коридорі з мене? Я ледве втрималася, щоб не заплакати.
Запекло в горлі, нафарбовані вії стали мокрими. Я опустила
голову, сховала очі за волоссям, як за ширмою, вдаючи, що
дивлюся щось важливе в телефоні, хоча насправді сиділа і
перемелювала болючі думки.
Той день був сірий, безбарвний. Макс і Олег у черговий
раз дістали вчительку англійської, зірвали урок і страшенно
тішилися собою. Стас приколювався на уроці алгебри. Він
шарив той предмет, розбирався в цифрах і формулах, але
навмисно робив помилки, щоб не отримувати «відмінно».
Вчительку це бісило, вона читала йому мораль, а він, козел,
тільки потішався і ржав, пускаючи паперові літачки в
голову Паші.
На останньому уроці до мене підсіла Ната.
— Чого така кисла сидиш?
— Настрою нема.
— Як ти? Вечірка сподобалася? Я навіть не помітила, коли
ти пішла.
— Сподобалась? Ти що — жартуєш? Мене накачали
наркотою.
— Ти чого, то був прикол. Усі курять травку, нічого
страшного.
— Я — не всі. Більше на ваші вечірки ні ногою.
— Тю, по-моєму, було кльово. Тобі треба навчитися
розслаблятися, бо діла не буде. Нагадуєш монашку, —
фиркнула й пішла на своє місце.
Я вкотре переконалася, що ніколи і ні з ким не зможу тут
подружитися. Коли вийшла зі школи, була повністю
запарена власними переживаннями, тому не одразу
помітила, що попереду плентається славнозвісна трійка.
Вони горлали, гигикали, а Стас узагалі був серед них
заводилою. Мене знову обпік контраст між тим Стасом, що
тримав мене в обіймах, і тим бовдуром, що зараз
матюкається на всю вулицю. А тут ще й побачила, як Макс
допив пепсі й кинув бляшанку посеред дороги. Ну зараз я
вам влаштую!
— Хей! — крикнула обурено. — Максе, чого свинячиш?
Підніми.
— Тебе забув спитати, — він презирливо пирхнув,
озирнувшись на секунду, потім щось сказав пацанам, і
вони розреготалися.
Сміх Стаса був найголоснішим. Поки вони ржали, як коні,
я підібрала зім’яту бляшанку і поклала в рюкзак. Плювати
на Стаса! У мене з’явився геніальний план, як провчити
придурка Макса.
Протягом наступного тижня я ходила за Максом і
непомітно збирала сміття, яке він розкидав: обгортки від
цукерок, упаковки від чипсів і сухариків, пачки від цигарок,
жуйки. Справжніми знахідками стали недоїдений
бутерброд, надгризене яблуко і пляшка від йогурту. Під
кінець тижня в мене назбирався цілий пакет таких
«скарбів». На моє здивування, Стас і Олег майже не
свинячили. Недопалки шпурляли куди попало, але інше
сміття зазвичай кидали в урну.
Нарешті п’ятниця. Я прийшла в клас трохи раніше.
Бутерброд, який викинув Макс ще на початку тижня, вже
тхнув. Дочекалася, поки ті троє покладуть свої рюкзаки за
парту і вийдуть з класу, щоб знайти нову жертву для
розваг. Коли зібралося побільше народу, підійшла до парти
Макса і демонстративно, на очах у всіх, висипала його
сміття йому ж у рюкзак. Дивно, але страху не було — у той
момент відчула справжній тріумф і задоволення.
Однокласники спочатку витріщилися на мене, як на
божевільну, а потім почали перешіптуватися. А мені
хотілося якнайшвидше побачити нахабну пику свинтуса —
і будь що буде!
Пролунав дзвоник, усі сіли на свої місця. Вчителька
почала урок, а я потайки спостерігала за Максом, як і
більшість однокласників. Він, нічого не підозрюючи,
відкрив рюкзак і заверещав:
— Фак! Що за лайно?
— Тихіше, Ткач, ти на уроці, — обурилася кера.
— У мене в рюкзаці повно сміття! Що за грьобаний жарт!?
— не вгавав розгніваний Макс.
— Може, ти давно не заглядав туди? — пирхнув хтось, ще
більше збісивши його.
— Хто це зробив? — крикнув розлючено, оглядаючи клас.
Усі вже відверто ржали, але мене ніхто не видав.
— Пашка, відповідай — хто? — гримнув Макс на свою
вічну жертву.
Той здригнувся, зіщулився, але врешті набрався
сміливості і відповів:
— Сам вирішуй свої проблеми.
— Годі вже. У нас зараз урок, — приструнила всіх
учителька.
— Фу, в мене тут усе тхне. Що це? Тухлий бутерброд? —
пика Макса аж перекривилася від огиди.
— Ткач, замовкни. Вийди з класу і викинь сміття в урну.
Злість Макса аж розпирала, але довелося послухатися. Він
вийшов, а я помітила підозріливий погляд Стаса і теж
втупилася йому в очі. У ту ж мить щось всередині кольнуло
— чи то біль, чи то спогад, і я відвернулася. Нафіга я на
нього глянула? Ніби вже й домовилася сама з собою, що
там, на балконі, була задурманена.
Після того, як Макс вийшов із класу, всі відверто заржали,
навіть вчителька непомітно всміхнулася. Було справді
смішно. А він так і не повернувся на уроки. Певне,
образився, бідненький. З останнього урока Стас й Олег теж
здиміли.
— Ну даєш, оце номер, — Ната вмостилася біля мене. —
Ти навіть не уявляєш, що буде, коли він дізнається.
— Мені пофіг. Я зробила те, що треба було: провчила
нахабну свиню.
— Нікому не побажала б опинитися на твоєму місці, але,
якщо чесно, ти крута! Ще ніхто не наважувався піти проти
них. Ти перша.
— Сподіваюся, не остання.
Після школи я без пригод прийшла додому, пообідала і
сіла на підвіконня читати електронну книгу. Осінь
підступала рішуче, але того дня за вікном сяяло сонце.
Захотілося спіймати тепле надвечір’я — може, воно останнє
в цьому році. Вирішила піднятися на дах. Прихопила плед і
побігла сходами вгору, проганяючи думки про Стаса.
Зручно влаштувавшись на лавці, кілька хвилин дивилася
вдалечінь. Потім відкрила книгу і налаштувалася читати.
Спочатку дурні думки і спогади відволікали, а потім
захопилася романом і незчулася, як збігло кілька годин.
До тями мене привів звук кроків. Стас. Що ж, робитиму
вигляд, що нічого між нами не було і мені до нього
байдуже. Зрештою, так і є, тобто так і має бути.
Він закурив цигарку і сів поруч.
— Дарма ти це зробила.
— Що саме?
— Фокус зі сміттям.
— Не розумію, про що ти, — промовила безтурботно,
розглядаючи нігті.
— Макс здогадався.
— Доказів немає.
— А йому вони не потрібні. Крім тебе, ніхто б не пішов на
таке.
— І погано. Давно треба було провчити його за свинство.
— Не знаю, що ти хотіла доказати… Він і не задумається
над своєю поведінкою, а от помсту придумає стопудово.
— І що ж він мені зробить? — спитала презирливо.
Не вірила, що Макс здатен вигадати щось страшне:
розуму замало, та й він не злочинець, а просто ходячий
свинозбоченець.
— Скоро дізнаєшся.
— Не треба мене лякати, — обурилася і встала з лавки.
— Я не лякаю. Просто не доганяю, якого дідька ти сама
підставляєшся. Ти мазохістка?
— Макс — свиня.
— І що з того?
 — Невже ви не дивитеся телек, не читаєте новини в
інтернеті? Планета загинається від пластикового сміття. Ти
в курсі, що в океані його більше, ніж риб? У всіх
цивілізованих країнах давно сортують і переробляють
сміття, а в нас такі ідіоти, як Макс, елементарно не можуть
донести пляшку до урни. Бидлота.
— Макс живе з бабусею. Толку з неї ніякого — ледве
ходить. Родаки на заробітках в Італії. Їм на нього плювати.
Ну, гроші іноді шлють. Повір, йому похрін екологія, він про
таку фігню й не чув…
Моя непорушна впевненість у своїй правоті трохи
захиталася. А й справді, кому і що я намагаюся довести?
— Не хочу більше про Макса говорити, — намагалася
дати зрозуміти, що ця тема мене втомила.
Розчарування підступило до горла. Я так старалася,
ризикувала, а виявилося, що все без толку, і ніхто нічого
так і не зрозумів. Стас перебив мої думки:
— Давай, міняймо тему. Розкажеш, де зробила собі таку
фігурку — підкачаний зад, рельєфний прес. Займалася
чимось?
— Ого, скільки нахабних компліментів! — глянула на
нього глузливо.
Стас мовчав, удаючи, що не зауважив мого погляду чи не
зрозумів, що він означає. Я трохи заспокоїлася, тому
вирішила прямо сказати про все.
— Так, чотири роки ходила на танці. Ще йогою займалася.
— А зараз що?
 — Зараз нічого. Ходжу до школи, сиджу дома. Інколи
зранку в планці стою чи присідаю, на цьому все.
— Шкода.
— Не те слово…
Зависла пауза. Мабуть, нам обом вона видалася гнітючою.
— Про що думаєш? — примирливо спитав Стас,
проганяючи тишу.
— Про траву.
— Справді? — його брови підстрибнули, він не очікував
такого повороту розмови. — Хочеш ще курнути? У мене
є…
— Ні, не хочу. Просто те, що відбулося на балконі, ну…
коли ми лишились удвох, виходить, що це лише дія якоїсь
травки.
— Можемо перевірити, — ці слова змусили мене
почервоніти.
— Здається, я не така смілива, як тоді.
«Навіщо взагалі почала цю розмову, дурепа, хто тягнув за
язик?»
— Ти чого? — Стас торкнувся моєї руки і погладив її
великим пальцем. — Це ж був експеримент. Як на хімії чи
біології.
Він перекинув одну ногу через лавку і сів ближче. Я
зробила те саме, і тепер ми дивилися в обличчя одне
одному.
— Заплющуй очі, — запропонував без ноток зверхності.
— Не хочу. Мені страшно, — я не жартувала.
 Усе було не так, як тієї ночі. Чітко пам’ятаю, як тоді нас
об’єднала темрява. А зараз ми на даху, тверезі, при світлі.
— Чого ти боїшся? — його розважала моя
сором’язливість.
І справді, чого це я? Це ж лише експеримент. Зараз
швиденько все зробимо, я позбудусь сумнівів і нарешті
перестану думати про нього… Може.
Вирішила не відповідати, просто заплющила очі. Цього
разу все відбулося не в темряві, а в багровому сяйві. Стас
притягнув мене до себе так, що я відчула всім тілом його
тепло. Він обійняв мене, занурив обличчя у волосся. Я
відчула на шкірі теплий подих, серце рвонуло з місця,
здавалося, вискочить із грудей. Одна Стасова долоня
опинилася під футболкою на моїй спині, а інша
подорожувала по животі. Прибігли добре знайомі
мурашки. Здавалося, я втрачаю голову ще швидше, ніж
тоді, на балконі. Невпевнено простягнула свою долоню,
залізла під реглан і торкнулася його тіла. Мені подобалося
все, що я відчувала на дотик, — пружний, рельєфний торс.
Мої долоні ковзнули вище, до самісінького серця.
А потім я зрозуміла, що все не так, як на балконі. Цього
разу Стас не відповідав: шкіра під моїми пальцями була
ніжна, гаряча й… абсолютно гладка. Я завмерла,
розгубилася. Отже, йому байдуже, а я напридумувала собі
різних дурниць. Але ж дурепа.
— Чому зупинилася? — спитав він пошепки.
Я все ще плавала в багровому сяйві, й мені здавалося:
розплющу очі й помру від сорому.
— Бо я тебе не чіпляю, немає мурах.
— Хочеш мурах? — якимось дивом відчула, що він
усміхається.
Відповіді Стас не чекав — почав цілувати мою шию,
пригортаючи дедалі ближче. Нарешті його шкіра відповіла
на мої несміливі дотики і вкрилася крихітним бісером. Моє
тіло відчувало, як наростає його збудження, частішає
дихання, сміливішають його руки. Звісно, я знала, що все
це неправильно, знала, чим це може закінчитися, але все в
мені волало: «Ще хвилинку… Ще!». Напевно, Стас теж
відчув, що нас охопило оте божевілля. Його пристрасні
пестощі поступово стихли.
— Ну що? Будемо вважати, що експеримент вдалий, —
промовив він, і я нарешті розплющила очі.
Стас посміхався, мені здалося, що нахабно, задоволено,
ніби отримав перемогу у важливому змаганні.
— Ти млієш від мене, — заявив з апломбом.
— А ти що, спец у цих справах? — зреагувала колюче, бо
така його самовпевненість бісила.
— Ні, не спец, просто кажу, що думаю. Ти почервоніла,
мов цнотлива семикласниця, — Стас провів рукою по моїй
щоці.
Я відсторонилася, щоб хоч трохи прийти до тями.
— Напевно, з багатьма дівчатами проводив такі
експерименти? Знаєш, де і як торкатися.
— Ти хочеш дізнатися, скільки в мене було дівчат? —
знову ця нестерпна посмішка.
«Ну як можна бути таким ніжним, а через мить таким…
таким!»
— Та ні, мені пофіг… І взагалі — пора додому, — зібрала
докупи рештки своєї гордості.
— Чекай, куди зірвалася? — різко вхопив він мене за руку.
— Я ніколи не робив таких «експериментів» з іншими
дівчатами.
— Нащо ти це кажеш?
— Тому що для тебе це важливо.
— Кажу тобі: пофіг!
— Як знаєш, — він знову всміхався, але вже інакше.
Здавалося, Стас милується мною, дивиться з ніжністю і
теплом. «Ти глянь, які перепади настрою. Чи я знову все
придумала?»
— Тоді я не розумію, навіщо ти куриш траву, якщо навіть
без неї «бігають мурахи». Ну, я хотіла сказати, що так
добре… — заплуталася у словах.
— Цікаве питання. Треба подумати, — Стас знову став
іронічним.
«Ну як так можна! Коли він справжній?»
— Я вважала, що це трава мене так торкнула, а насправді
це був ти. Це — ти, розумієш? Що мені тепер з усім цим
робити?
— Що робити із чим, не доганяю?
«Ну от, тепер він клеїть дурня».
— Із тим, що я хочу ще. Краще б це була трава, — я різко
висмикнула руку й пішла геть.
Повернувшись додому, закрилася у ванній і думала над
тим, що відбувається між мною і Стасом. Це була не просто
симпатія, а справжнісінька мана, хімія, магія чи щось таке.
Я хотіла, щоб він поцілував мене по-справжньому, з
язиком, повільно і глибоко. Щоб торкався мене і пестив
усюди, щоб між нами було все… І щоб він був добрий і
ніжний, а не байдужий і зверхній. Я прагнула втекти від
думок про це, але вони поверталися.
Пізно ввечері прийшла мама. Мовчки роздягнулася,
поцілувала мене у скроню і пішла на кухню вечеряти,
прикривши двері. Там її чекала бабуся, здається,
обговорюватимуть щось секретне. Я пішла підслуховувати.
— Більше не можу, не витримую, — мама мало не
плакала. — Сьогодні була в слідчого. Не збагну, як таких
виродків світ носить. Він, певно, зрозумів, що хабаря не
буде, і почав говорити огидні речі. Каже, що Сергій
однозначно сяде. Я не знаю, що мені робити, мамо. Від нас
відвернулися всі. «Друзі» залягли на дно. Я продала все, що
могла: машину, прикраси, техніку, щоб оплатити адвоката,
а він… Щось наче робить, а результатів — нуль.
— Не треба, доню, не плач. Все буде добре.
— Навряд, мамо. Навряд…
Після цих слів я втекла, закрилася в туалеті й розревілася.
Чому поганці завжди перемагають? Нормальні люди
змушені миритися з усім цим лайном, бо іншого виходу
немає. Відчувала себе дуже нещасною й самотньою. Тато за
ґратами, а мама… Від яскравої, життєрадісної оптимістки
залишилася тінь. Марта віддалилася, а нові однокласники
скоро доконають мене. Я страшенно хочу додому, хочу,
щоб моя сім’я була разом, хочу у свій ліцей… Хочу, щоб все
було як раніше.

На вихідних бабуся вчила мене готувати голубці. Разом

парили капусту і крутили фарш. Що можу сказати…
Кулінарія — то не моє, але для вбивання часу ця справа
підходить ідеально. Увечері запропонувала дідусеві разом
вигуляти його таксу. Він аж засяяв від задоволення.
— Скільки це вже років Жульці?
— Дванадцять. Стара вже, погано бачить. З повідка
пускати не можна: загубиться. Нюху вже нема. Ой, старість
не в радість і тваринам, і людям. У мене он ноги не гнуться,
бабуся твоя смаженого не дає, каже: дієта. Знаєш, який я
був раніше? Ого-го, — дід аж підстрибнув, показуючи себе
в минулому. — А зараз що?
— Ой діду, розсмішив. А я думала, то в мене життя — не
цукор. А зараз слухаю тебе і розумію, що не все в мене так
погано. Як мінімум — нога розгинається, — ми реготали
вже вдвох. — А смаженого і я не їм, то справді шкідливо,
так що не парся. Здорове харчування зараз у тренді.

Вихідні в колі сім’ї були не такими вже й поганими, але

вони пролетіли, а з ними — і гарний настрій. Я розуміла,
що в школі мене чекає розплата за фокус зі сміттям, аж
такої жахливої підлості не очікувала.
Перед початком першого уроку хтось грубо схопив мене
за хвіст і намотав волосся на кулак. Я скрикнула, але
повернутися не могла. Почула шипіння Макса:
— Я знаю, що то була ти. Вважаєш себе крутою, сучка?
Мені довелося викинути рюкзак, бо він тхнув помийкою.
— Максе, відпусти, ти сам винен. Скільки можна
свинячити?
— Ми тебе багато разів попереджали. Ти догралася.
Після цих слів клацнули ножиці — раз, другий. Макс
огидно захихикав і відпустив мене. Серце впало у п’яти, я
повернулася і побачила в його руках свій довгий хвіст.
— Що ти наробив? — сльози почали навертатися на очі.
«Ні-ні-ні, не можна плакати при ньому, тільки не зараз!»
— Ну от, тепер ти вже не така гарнюня, — цинічно заявив
Макс. — Залишу собі твої патли як трофей.
Я вхопила сумку і помчала додому. Влетіла в під’їзд,
незчулася, як опинилася на даху, віддихалася, озирнулася,
торкнулася тремтячими руками зрізаних кіс і закричала на
весь голос. Все ще не могла повірити в те, що сталося.
Захотілося зістрибнути з даху, бо я втомилася від
несправедливості й жорстокості. Наблизилася до краю,
подивилася вниз, дух перехопило… Раптом мене хтось
мовчки відтягнув від краю і міцно обійняв. Стас. Я знову
розридалася.
 — Ну чого ти, мала? Не плач, чуєш? Це ж лише волосся, —
він ніжно гладив мою голову.
— Ти не розумієш. Він вкрав часточку мене. Скільки себе
пам’ятаю, завжди була з довгим волоссям. Це моя гордість,
продовження мене. А тепер — що?
— Нічого, воно ж відросте…
— Ти ніфіга не розумієш! Знаєш, скільки знадобиться
часу на це? Два або навіть три роки. Взагалі, чого ти мене
обіймаєш? Чого ти приперся сюди? Хочеш посміятися?.. —
мені забракло слів.
— Заспокойся. Я просто хотів перевірити.
— Перевірити що?
— Чи ти не збираєшся наробити дурниць.
— Не дочекаєтеся! Я знищу вашу ідіотську компанію
придурків, ось побачиш. Ненавиджу тебе! Школу
ненавиджу! Ви всі мене дістали, — монотонно твердила я,
бо вже не мала сил кричати.
— Знаєш, коли мені фігово на душі, я теж думаю про те,
щоб стрибнути, — промовив спокійно, підходячи до краю.
Почувши це, я завмерла. Невже він здатен на таке?
— І що далі?
— А далі спокій, ніяких проблем. Принаймні так здається.
— Що ти мелеш? Це не для мене! Не діждетеся. Не
вистачало, щоб ваш дебільний клас потішався з моєї смерті,
— здається, я трохи заспокоїлася.
— Слухай, тут неподалік є перукарня. Ходімо, покажу
тобі.
 Ми йшли вже з десять хвилин. Обоє мовчали. Муляло від
усвідомлення, що моїх розкішних кіс більше нема. Не
давали спокою думки про Стаса. Щось не так із ним: то
поганий, то хороший, то ніжний, то брутальний йолоп.
Який же він насправді? Я увійшла в салон, Стас — за мною,
хоч я робила вигляд, ніби сама по собі.
— Скажіть правду, чи можна щось зробити з цією бідою?
— запитала перукарку, сідаючи у крісло.
— Боже, хто так познущався? Не хвилюйся, ми зараз усе
виправимо. У тебе гарна форма обличчя. Коротка зачіска
личитиме.
Через годину я побачила в дзеркалі зовсім іншу дівчину, і
вона, хоч як дивно, мені сподобалася. Доросліша і
серйозніша. Та й у мені щось змінилося — я більше не
відчувала розгубленості.
— Ось бачиш. Що не робиться, все на краще… —
підморгнула перукарка.
— Так, справді, — погодилася я.
Озирнулася, але Стаса вже не було. Чому він зник, навіть
не здогадувалася. Хай би зачекав і побачив, якою я стала.
Дома мене зустріла бабуся.
— Господи, що ти наробила? — мало не заплакала вона.
Якби ж бабуся знала, що сталося насправді! Але навіщо їй
мої клопоти? У нашій сім’ї і без того купа проблем. Тому я
вдала безтурботність.
— Усього-на-всього змінила імідж, бо набридло довге
волосся. Ба, закінчуй істерику, все нормально.
 Насправді мені бракувало звичної важкості на плечах.
Пішла у ванну і ще раз зазирнула в дзеркало. На мить
здалося, що без волосся я гола і незахищена, але швидко
прогнала ці думки.
Мама прийшла, як завжди, пізно. Я вже в піжамі лежала
на дивані, блукаючи інтернетом.
— Боже мій, де поділись коси? Хоча наче й нічого… —
після першого шоку мама швидко взяла себе в руки.
— Вирішила змінити стиль.
— Ну що ж, тобі гарно, — підбадьорила мама.
А може, вона й справді так думає. Ну, головне, що не
збирається мене діставати.
Мама пішла в душ, переодягнулася, повечеряла і лягла
поруч, обіймаючи мене, як маленьку. Вперше за останній
час вона дивилася на мене тим поглядом, за яким я так
скучила: турботливим, ніжним. Мені навіть захотілося все
їй розповісти, але це бажання тривало лише секунду. Хай
все лишається як є: у неї й так багато проблем, нащо їй ще
мої.
Наступного ранку одягла до школи сукню, яка вдало
підкреслювала фігуру, поправила нову зачіску, мазнула
губи блиском. Коли зайшла до класу, у хлопців щелепи
повідвисали. Дівчата відреагували по-різному: хто дивився
із захватом, хто заздрісно. Ну і хай собі — я ще вище
підняла голову.
— Виглядаєш бомбезно, — підсіла до мене Ната.
Я промовчала, ніби мені незручно чути цей комплімент.
 — Я в шоці, — мов із автомата, строчила Натка. — Всі
думали, що ти будеш тиждень ридати, ховаючись вдома, а
ти прийшла, ще й така красива. Круто!
— Макс — просто дебіл, — сказала я голосно.
— Повтори! — пролунало позаду.
О, козел намалювався. Я озирнулася і нагло посміхнулася
йому в пику.
— Оу, привіт, містер руки-ножиці. Дякую за стрижку.
Давно хотіла змінити імідж. Мені личить, правда ж?
Він втупився в мене. Дивний то був погляд. Мені здалося,
що в ньому захват змішався з ненавистю.
Стас увійшов до класу, зиркнув скоса, а потім цілий день
не помічав. Навіть не розщедрився на звичайнісіньке
«привіт», на малесеньку усмішку. Увімкнув мороз. Ох, як я
бісилася від того. Ще трохи — і закипіла б. Ну як так
можна? Показує мені свої мурахи, ніби переживає за мене, а
в школі холодний як лід. Що насправді в його голові, у
серці?
Той тиждень був ніякий. Стас морозив мене у школі, я
морозила його на даху. Вирішила для себе, що більше він
не побачить мене вище десятого, хоч там і кльово.
У вихідні домовилася знову зустрітися із друзями, за
якими дуже скучала. Поки збиралася до них, розплакалася,
бо не було що вдягнути. Усі мої шмотки вони вже бачили, а
мені хотілося справити враження, одягнувши щось
новеньке. Не вийшло. Врешті влізла в джинси з високою
талією, натягнула стильну футболку, куртку і погнала.
 Марта замовила великий стіл у піцерії. Ми з нею прийшли
раніше від усіх, щоб наговоритися.
— Нічого собі, яка зачіска, — охала й ахала. — Тобі дуже
личить!
Марта була не в курсі останніх подій, і я вирішила їй не
розповідати, що відбувалося зі мною в останні дні. Хай усі
вважають, що такий мій вибір.
— Розкажеш, чого псіханула?
— Просто захотілося кардинальних змін.
Поволі зібрався майже весь клас. Ми сміялися, жартували,
грали в «мафію», їли піцу. Час пролетів непомітно.
Повертатися у своє болото дуже не хотілося. Не знаю чому,
але після зустрічі залишився дивний осад. Я відчувала, що
віддаляюся від людей, які ще недавно були мені такими
близькими. Тоді я була крутою дівчиною, а тепер…

Кілька тижнів у школі минуло спокійно. Хлопці

продовжували свої витівки, але мене не чіпали. Я
відсиджувала уроки й бігла додому. Інтернет став кращим
другом. Пірнала в соціальні мережі, читала статті, шукала
цікаву інфу, щоб тільки ні про що більше не думати.
Бабусина кулінарія вже не вставляла, все рідше мене
цікавили її майстер-класи. А от з дідом залюбки виходила
ввечері на прогулянку. Дід не заморочний, ми розмовляли
«ні про що», він розказував ржачні історії з життя,
анекдоти. Ми справді подружилися.
 Стас інколи байдуже вітався, роблячи вигляд, що між
нами ніколи нічого не було. Ліза до нього липла, а він був
не проти. Пару разів бачила, як вони обіймаються в
коридорі. Ну й хай. Може, добре, що в тієї історії з
мурахами немає продовження? Нафіг треба. Змушувала
себе навіть не дивитися в його бік, ігнорувала, як і він мене.
Лише інколи ми зустрічалися поглядами, і в такі моменти
всередині знову все переверталося.
Я таки потай сумувала за нашими розмовами, а ще за
обіймами і за всім іншим. Хоч як намагалася позбутися тих
думок, в уяві все одно зринали бентежні картинки. Ніколи і
ні з ким у мене не було таких… такого… Навіть не знаю, як
назвати це.
Ми чекали обнадійливих новин про татову справу. Так
хотілося поговорити з ним, обійняти, але мама сказала, що
до закінчення слідства з ним може зустрічатися лише
адвокат. Невже це законно? Я ніколи не бачила слідака, але
вже ненавиділа його всім серцем.

Осінь добувала останні свої дні, ставало холодно.

Довелося діставати тепле пальто, черевики, шапку.
Одягнулася, подивилася в дзеркало, переконалася, що «все
ок», і зробила фотку. У школі, передивляючись її в
телефоні, вирішила викласти пост в інста, бо вже давно не
публікувала нічого цікавого. «На вулиці дубак, і це мінус. У
мене є шапка, і це плюс», — підписала світлину. Раптом
почула галас, відвела очі від телефону.
— Ти що, не поняв? — шарпався Олег до Паші. — Дай
мені ручку, чмо!
— Ні, в мене лише одна. Попроси ще в когось, — Паша
намагався говорити впевнено, але голос його тремтів.
— Ну все, ти допригався! — Олег налетів на Пашку, збив
його з ніг і кілька разів буцнув ногою.
Пашка хотів підвестися, але тут до Олега приєднався
Макс, і жертву знову з реготом збили з ніг, потім ще раз.
Усе відбулося настільки швидко, що клас ніяк не зреагував
на це, а я встигла зняти на телефон. Нарешті їм набридло
знущатися, обидва, гигочучи, вийшли з класу. Я допомогла
Паші, якому добряче дісталося, встати, але цього разу його
погляд був затятий, впертий, а в очах я не побачила
зацькованості.
— Ти все одно крутий, не гнувся перед ними! Не здавайся,
— сказала, намагаючись відчистити рукою його брудний
піджак.
— Нічого, я ще їм покажу… Ти правду казала. Скільки
можна терпіти придурків?
Я обдумувала ситуацію з Пашею, переглядаючи відео, і
нарешті зважилася: на перерві пішла до директора й
розказала все. Адже це — знущання, він мусить щось
зробити.
— Дякую за тривожний сигнал, — сухо промовив він, усім
виглядом показуючи, що я відволікла його від важливих
справ.
 — Насправді вони тримають весь клас у страху —
знущаються над слабшими, гамселять усіх підряд. Це жах!
— Спробую щось зробити, але…
— Повідомте поліцію, хай візьмуться за них, —
обурювалася я. — Вони реально поводяться як бандюки.
Так не можна.
Погляд директора і далі був байдужим, мені здалося, що
нотки невдоволення радше стосувалися мене, а не тієї гоп-
компанії.
— Так, суть я зрозумів. Поговорю з ними. Дякую. Можеш
іти.
У мене відняло мову. На язиці крутились матюки.
«Поговорю з ними» — і це все, що може зробити директор?
Толку від тих балачок? Їм щодня вчителі втирають, ну й
що? Жесть! Хотіла як краще, а вийшло як завжди. Директор
викличе їх, батьків, а далі… Далі — мені кришка! Скільки
обіцяла собі не втручатися і знову влипла. Окей. Все одно
назад дороги вже нема.
На останньому уроці в клас зайшов директор і взявся
виховувати цих козлів прилюдно. Вони одразу доперли, хто
доніс. Коли пролунав дзвінок, я вхопила сумку і стрімголов
помчала додому.
Увечері знову чула галас сусідів. Тато Стаса, здається,
зовсім сказився. Я встромила навушники й увімкнула
музику на повну гучність. Утекти від реальності не
виходило. Мені було шкода Стаса, адже він тоді не чіпав
Пашку, та що я могла вдіяти?
 Наступного дня навмисне прогуляла школу. Було погане
передчуття. Знала, що ті козли обов’язково вигадають для
мене якусь розправу. І ніхто мені не допоможе. Доведеться
все це пережити самій. Мамі наплела, що болить голова, і
весь день провалялася в ліжку.
У четвер набралася сміливості й повільно попленталася
назустріч новим неприємностям. Серце тріпотіло від
страху. Підіймаючись сходами, натрапила на Ігоря — той
ошкірився і кудись рвонув стрімголов. Через пару хвилин,
коли я вже йшла коридором, на горизонті з’явилися Макс і
Олег. Позаду плентався Ігор. От лайно! Я спробувала
пройти повз, але вони підхопили мене під лікті і потягнули
до чоловічого туалету.
— Ну що, стукачка, попалася? Думала, тобі усе з рук зійде?
— злорадно шипів Олег.
— Пустіть, я зараз закричу, — не вірила, що вони
зроблять зі мною щось погане, сподівалася, може, просто
полякають.
— Ага, давай, верещи голосніше! Всім пофіг, — гигикав
Макс.
Поки вони тягли мене коридором, повз проходили мої
однокласники, учні з паралельних класів, вдаючи, що
нічого особливого не відбувається. Ніхто навіть не
спробував допомогти. Біля дверей Ігор вхопив мене за руки,
а Олег за ноги, й затягнули в туалет. Макс різко задер мою
блузку до шиї, розстібнув ліфчик, оголюючи тіло.
— Припиніть, дебіли! Випустіть! — закричала я
несамовито, з усієї сили вириваючись, але дарма.
— Які ж у тебе офігезні цицьки, лялю! — захихикав Олег,
поїдаючи мене поглядом.
— Увага, увага! Хто хоче побачити голі цицьки? Вам сюди!
— Макс дістав телефон і почав знімати мене на камеру.
Хотілося вбити їх, стерти в порошок. Злість, сором, відчай
зашкалювали. Я була безсила перед трьома бугаями, які
топтали мою гідність. Макс почав лапати мої груди, не
вимикаючи камеру. Це було нестерпно гидко і принизливо.
Я намагалася вирватися і кричала ще голосніше, але ніхто
не поспішав на допомогу.
— У-у-у, які класні цицяндри. У мене встав, — реготав
Макс. — Одного разу я тебе трахну, чуєш, Льолік?
Я міцно заплющила очі, бо не хотіла всього цього ні
бачити, ні чути, ні відчувати. От би втратити свідомість чи
померти.
— Хочеш спробувати? — запитав Макс в Олега.
— А хто не хоче! Такі буфера!
— А я? — обурився Ігор.
— А ти обійдешся, молоко на губах не обсохло. Радій, що
ми тебе взагалі взяли у справу. Якби Стас десь не пропав…
— Шо тут у вас… Бляха, — почула голос Стаса і ще
міцніше заплющила очі.
Клешні потвор раптово ослабли й відпустили мене. Від
огиди і стресу мене знудило їм під ноги. Тремтячими
руками поправила на собі одяг. Стас мовчав. Я сподівалася,
що він розтрощить черепки цих покидьків, повибиває їм
зуби. Але… Він навіть пальцем не ворухнув.
Виходячи з того пекла, кинула погляд на нього. Як міг мені
подобатись такий… Таке чмо! Розчарування, огида, відчай,
сором — не знаю, що боліло найбільше.
Того дня я знову не пішла на уроки. Принижена, блукала
якимись завулками, тамуючи сльози. Так гірко ще не було
ніколи. Не хотіла нікого бачити. Жити не хотіла.
Врешті довелося взяти себе в руки і повернутися додому.
Зачинившись у кімнаті, глянула в телефон і знову
розридалася. Відео, яке знімав Макс, поширили у групі. Мої
груди обговорювали всі, кому не лінь. Цю гидоту навіть
виставили в інста, зробили збоченські колажі. На телефон
почали приходити огидні меседжі. Якби в мене була
граната, я б підірвала цю школу нахрін з усім тим бидлом!
Того дня я вперше залізла в іржаву ванну. Вона більше не
здавалася огидною. Мене тепер не лякали ні іржа, ні
відколота емаль, бо я теж була брудною і заплямованою.
Навіть не уявляла, що можу відчувати такий біль і сором.
Терла шкіру мочалкою доти, доки не стало боляче.
Найгірше, що спогади про той жах знову і знову
поверталися. Вирізати все те з пам’яті не вдавалося. І як
тепер жити? Мене вивертало від самої себе, від мого тіла,
від моїх грудей. Якби я була сірою мишкою, пласкою, вони
б не додумалися до цього.
Вийшла з ванної, аж коли вода стала холодною, лягла в
ліжко, загорнулася в ковдру, вдаючи, що сплю.
— Як ти, сонечко? — мама тихо лягла поруч, погладила
мене по спині.
— Нормально, важкий день, — відповіла пошепки.
«А може, розповісти їй все?» Я повернулася до неї
обличчям і тільки-но зібралася почати, як мама, важко
зітхнувши, сказала:
— У мене теж. Сьогодні вкрали дорогі фарби з вітрини, і
керівництво звинуватило мене в тому, що я недогледіла.
Ненавиджу цю роботу.
Її голос був такий нещасний, що мені розхотілося
розповідати про свою біду. Вкрадені фарби — фігня
порівняно з тим, що сталося зі мною. А мама так
переймається. «Ні, не буду розказувати», — подумала, а
вголос пожаліла:
— Бідолашна, співчуваю тобі.
Тієї ночі мені снилися кошмари. Я раз за разом
прокидалася, знов засинала, і той марафон був нестерпним.
О п’ятій ранку відчула гіркоту в роті, тому попленталася на
кухню попити води і, на своє здивування, натрапила на
діда.
— Чого не спиш? — запитала, наливаючи собі в стакан
мінералку.
— А, поганий сон, — махнув рукою. — Приснилось, що
ти впала в якусь прірву. Так розхвилювався, що спати не
можу.
Я просто офігіла: віщий сон?
— Оленко, в тебе все добре? — запитав, зазираючи мені в
очі.
 — Ага, сам знаєш, як у нас усе добре, — прошепотіла,
ховаючи погляд. — Тато в тюрмі і ще багато чого фігового.
— Якщо тебе хтось ображає, тільки скажи…
Дід обійняв мене як маленьку. Я не пручалася і дала волю
сльозам. Він гладив мою голову і нічого не питав. Знав, що
я не розкажу всієї правди.

Новий тиждень, понеділок. Я таки прийшла до школи.

Сподівалася, ніхто мене чіпляти не буде, але де там… До
мене одразу підвалили Ліза і Ната.
— Як ти, подруго? — запитала Ната. — Це просто жах, що
вони зробили!
— Яка ж я вам подруга? Коли ці дебіли тягли мене
коридором, ви стояли з відкритими ротами!
— Пробач, — почервоніла Ната. — Насправді ми хотіли
допомогти тобі, але від того було б ще гірше. Тебе ми не
виручили б, і нам би потім аукнулося. Сама бачиш — вони
обезбашені, витворяють що хочуть.
— Рілі? То що — в них уся школа на побігеньках? Та якби
ми стали проти них, ці придурки схаменулись би! А так їм
сходить з рук. І навіть у їхніх очах ви — сцикуни і сцикухи!
— Ну, не всі такі круті, як ти. І що, твоя сміливість тобі
допомогла? Сама бачиш, до чого все дійшло, —
виправдовувалася Ліза.
Їхні слова бісили, але я промовчала, демонстративно
втикаючи в телефон. За секунду обох як вітром здуло — в
клас ввалився Макс.
— Привіт, цицьки, я вже скучив, — прогнусавив, хапаючи
мене за груди.
І тут я відчула скажену лють — якусь мить збиралася з
силами, а потім вмазала йому кулаком в обличчя. Миттю
зняла черевик і вліпила ним у ненависну пику. Вийшло! Він
упав і схопився за ніс. Дивлячись, як тече кров по його
губах і підборіддю, не стримувала своєї зловтіхи:
— Ще раз торкнешся, я тебе вб’ю, мерзото. Встромлю
гострий олівець у сонну артерію, і ти здохнеш! — сама не
очікувала від себе такої сміливості.
— Істеричка, — прогундосив Макс, тримаючись за ніс, з
якого юшила кров, потім підвівся і пошкандибав з класу.
— Ого, ну ти дала, — здивувалася Ліза. — Він ледь не
обісцявся. Ви це бачили? Афігєть.
Усі в класі оторопіли, лише кидали на мене дивні погляди.
Я сіла за парту, вдаючи, що мені байдуже, хоча всередині
все тремтіло і пульсувало. Потім втупилася в телефон і
спробувала відсторонитися, охолонути. За хвилину до
початку року до класу зайшов Макс. Він старанно
намагався показати, що нічого з ним не сталося.
На перерві до мене підійшла Мирослава, якої не було на
першому уроці.
— Мені дуже шкода, що вони познущалися з тебе. Якби я
була там, то спробувала б тобі допомогти, чесно.
— Все добре, не парся. Проїхали.
Я кинула на неї погляд і побачила, що вона помітно
схудла.
— А ти погарнішала, — перевела тему.
— Скинула три кілограми. Бігаю вже місяць, — вона
розплилася у сором’язливій усмішці.
— Ух ти, респектую.
— Тобі спасибі.
— За що?
— Пам’ятаєш, ти Паші сказала, що він нічого не робить.
— І?
— Так і я нічого не робила. Всі ржали з мене, а я
ображалася, плакала і продовжувала жерти булочки. А
тепер от бігаю, після шостої багато не їм, і зразу «мінус
три», — стрекотіла захоплено.
Нашу розмову перебив дзвінок. Я підбадьорливо
погладила її по плечу, і ми сіли кожна за свою парту. У клас
зайшла вчителька фізики, всі примовкли, бо вона була
строгою. Привітавшись, заявила:
— Поривай, тебе викликає директор.
Цікаво, нащо я йому? Може, вирішив навести порядок з
нашими «героями»? Але чого гадати — треба йти. Про всяк
випадок прихопила сумку. Постукала, зайшла в кабінет і
сіла на стільчик.
— Я розчарований, Олено, — скрушно хитав головою
директор, постукуючи ручкою по столу.
— Тобто?
— Мені відправили відео з анонімного номера.
Виявляється, ти куриш. І це навіть не сигарети, а
марихуана.
Я важко зітхнула. Сподівання, що директор вирішив
зайнятися проблемою нашого класу, були марними. І як я
могла забути про той підступний відос.
— Був кращої думки про тебе. Така дівчина — і
наркотики. Нонсенс, — продовжив він.
— Мене змусили це зробити на камеру, щоб потім
шантажувати. Можу сказати, хто знімав це відео. Ті самі
хлопці, про яких я розповідала вам. Вони залякали клас і
майже всю школу. А те, що зробили минулого тижня…
— Не заговорюй мені зуби, — перебив директор. —
Йдеться про тебе, про репутацію школи і педагогічного
колективу. А ти мені про якісь дрібні непорозуміння
розказуєш. Хлопці завжди конфліктують, потім миряться
— такий вік.
— Вони не просто конфліктують. Як ви цього не
розумієте? Вони принижують однокласників, знущаються!
Невже ніхто не помічає, що вони роблять? Це вони, вони
мене змусили курити!
— Так кожен буде викручуватися. А які маєш
підтвердження, що тебе змусили? — почула у відповідь на
свою істерику.
— Ніяких… Але це правда! А ви печетеся лише за себе і
своє місце, а не за нас!
— Як ти смієш так зі мною розмовляти? — зірвався з
крісла директор.
— Пробачте, але це правда! Школу накрив булінг! — я
сподівалася, що до нього дійде ця правда, але даремно.
— Послухай, дорогенька, — перебив він мене сердито. —
Не ухиляйся від теми і не викручуйся. Це перше й останнє
попередження. Ще раз почую про наркотики або навіть про
куріння — матимеш проблеми. Зрозуміла?
— Я зрозуміла все вже дуже давно, а ви тільки
підтвердили мою думку.
«Ненавиджу цю школу і цього директора, якого хвилює
лише нагріте місце для товстої сраки, ненавиджу цих
покидьків, ненавиджу байдужих боягузів!» — гупало в моїх
скронях так голосно, що я ледве розчула його слова:
— Сьогодні розповім твоїм батькам про наркотики і про
твою зухвалість.
— Робіть що хочете.
— Тебе це не хвилює? Може, ти і зараз під кайфом? Ще
одне слово…
Я вийшла з кабінету, не дослухавши, і поспішила до
виходу зі школи. У клас вирішила не повертатися. Знала,
що Макс тріумфуватиме. Яке ж воно падло. Ненавиджу. Усі
тут намахані. Директор теж. Школа ідіотів!
На щастя, дома нікого не було. Я потроху заспокоїлася.
Переодягнулася, пообідала і пішла гуляти з таксою.
Вирішила набрати Марту — скучила. У неї був гарний
настрій і купа новин. Я й забула, що нормальне життя
сповнене щасливими моментами, пригодами, почуттями,
витівками. У мене все інакше. Щодня — новий квест на
виживання.
 — Уяви, Давид розійшовся з тою білобрисою. Він сам мені
написав пару днів тому. Вчора до ранку з ним розмовляли
по телефону.
— Оце так новини, радію за тебе… — насправді мої емоції
навряд чи можна було назвати радісними.
Чуже щастя чомусь завдавало болю, і це бентежило. Я ж
не така, не заздрісна. Боже, що зі мною робиться?
— Не знаю, як все буде далі… Але зараз — повний ульот!
Він такий класний! — тішилася Марта. — Пробач, що так
надовго пропала. Стільки всього навалилося.
— Нічого, розумію, все ок!
Я відчула, що їй незручно від того, що ми віддаляємося
одна від одної. Бажання щось розповідати своє пропало —
їй не до того.

Коли я повернулася, мама вже була вдома. Сиділа сумна, з

червоними від сліз очима. Я злякалася, що знову почую
погані новини:
— Привіт! Щось трапилось? Що з татом?
— Дзвонив директор школи. І таке про тебе розповів…
просто не можу повірити.
— Мам, я зараз поясню. Усе не так…
— Як ти могла так вчинити? Ти ж знаєш, як мені важко.
Чоловік за ґратами, донька курить траву, — мама
розплакалася.
— Мам, — я хотіла її обійняти, але вона випручалася.
 — Не чіпай мене. Як ти не розумієш, я вже просто не
витримую!
— Мам, дай мені можливість прояснити ситуацію.
— Ти курила? — прозвучало як звинувачення.
— Так. Але мене змусили.
— Хто? — кинула мама з недовірою.
«Я що — на допиті, а вона суддя?» Всередині все кипіло, я
відчувала, що от-от вибухну.
— У нас у класі є компанія поганих хлопців.
— Чому ти мені нічого не розповідала про них?
— Ти сама тільки що сказала, що в тебе купа проблем…
Ще моїх не вистачало.
— Ти повинна була розповісти. Тепер не знаю, що думати,
— кинула з докором, ніби це я винна в усіх бідах.
— Мене змусили. Невже так важко повірити мені, а не
директору?
— Ти не уявляєш, як принизливо чути, що твоя донька —
наркоманка! Ти ж раніше була відмінницею, моєю гордістю.
Усе перевернулося з ніг на голову.
— Не тобі одній погано. Я теж у повній жопі.
— Як ти смієш…
— У мене теж усе погано, а тобі байдуже! Годі вже жаліти
себе!
Мама зірвалася на ноги і дала мені ляпаса. Уперше в житті.
То був найболючіший удар. Я раптом відчула себе нікому
не потрібною в цьому нікчемному світі. Ніхто не розуміє
моїх проблем і переживань. Я лише вдаю із себе сильну
дівчину, яка бореться за справедливість.
Мама вийшла з кухні, грюкнувши дверима. Я залишилася
сама. Самісінька у всьому світі. Накинула куртку і
піднялася на дах. Сіла на лавку, вдихнула повітря на повні
груди. Вечоріло, де-не-де світилися вікна. Було тихо.
Бажання кричати од відчаю пропало. Хотілося спокою. Враз
потягнуло димом, і я озирнулася. Біля дверей стояв Стас.
— Привіт, як справи? — спитав винуватим голосом.
Дурнішого запитання годі було чекати. Я не відповіла. Не
хотілося нікого бачити, тим паче його. А він приперся й
навіть сів поруч.
— Відвали. Гидко на тебе дивитися. Мені треба побути на
самоті.
— Я хочу попросити пробачення…
— Ого! Це Стадницький вибачається? Вухам не вірю. Мені
що — танцювати від радості? Та нафіг мені твої вибачення.
— Просто вислухай. Пробач за те… Ну, ти розумієш…
Той випадок, коли пацани… А я… — він не міг підібрати
слів, нервував, рука із сигаретою тремтіла.
— Ти про той випадок, коли твої дружки лапали мої
груди, а ти тим часом никався десь, знаючи, що вони
виробляють?
— Я не знав.
— Не бреши! А навіть якщо не знав, ти ж потім
прийшов… Все побачив і нічого не зробив, — гнів і образа
аж кипіли, хотілося вмазати йому в лице.
— Почуваюся повним ідіотом…
 — Тому що ти — ідіот! Одного разу мені здалося, що ти
інший. А насправді ти просто нікчема, бидлота, як і твої
дружки!
— Повір, якби можна було повернути щось…
— І що? Ти пішов би наперекір своєму кодлові? Ти такий
самий, як і вони!
— Так. Я — козел. Може, й гірший. Ну, хочеш, удар мене!
— Не хочу. Я вже нічого не хочу. Я ніяк не можу зрозуміти
— хто ти? Може, в тебе є брат-близнюк і до школи ходить
він? Бо Стас у школі й Стас на даху — дві різні людини. Я
втомилася боротися з цим лайном. Навіть мама… Вона
повірила директору, а мені ляпаса вліпила, хоча я його не
заслужила… Усім я пофіг.
— Директор уміє зробити бурю…
— Він тут ні при чому. Мене збісила її тупа реакція! Жаліє
себе, ніби їй одній фігово.
Я піймала себе на думці, що моя ненависть до Стаса наче
задрімала, натомість я вивалюю йому те, що давно
накипіло, тому запнулася й замовкла. Мовчав і Стас.
Нарешті озвався здавленим голосом:
— Вона відтане і все зрозуміє. Мами… Мами усі такі.
Добрі…
— Мені шкода, що твоя мама померла, — в мені
ворухнулося співчуття.
— Думаю, якби вона була жива, я виріс би зовсім не
таким…
— Ти що, виправдовуєш свою жахливу поведінку смертю
мами? Ти вже дорослий, і сам маєш знати, що погано, а що
добре! Та ну тебе!.. Дай сигарету…
— Ти ж наче не куриш… На, — протягнув мені пачку.
Я дістала цигарку, запалила її і зробила тягу. Дим
наповнив мої легені, голова запаморочилася, занудило. Ну і
хай… Може, цей вулкан у моїй душі трохи заспокоїться?
Стас узяв мою долоню і легенько стиснув, аж дух
перехопило. Через декілька секунд я висмикнула руку і
сховала в кишеню куртки.
— Будь ласка, більше не торкайся мене. Окей? Мені
неприємно, — не знаю, чи правду я йому сказала.
— Зрозумів, пробач, — він потупився.
— Я вже змерзла. Бувай.
Повернулася додому, роздяглася і лягла біля мами,
намагаючись відсунутись якомога далі від неї. Ну як можна
бути такою…
Вранці я прокинулася в її обіймах.
— Пробач, будь ласка, я вчора зірвалася, — прошепотіла.
— Я неправа, мені дуже соромно.
— Проїхали, — прошепотіла і я примирливо. — Тільки
повір: ця історія з травою — підстава. Мам, мені треба
вірити, а не мудаку директору. А ти… Ти теж мене зрадила.
Більше ми про це не говорили.

Знову перший урок — фізра. У спортзалі ми (ті, що не

гребували фізкультурою) вишикувалися в шеренгу, і… до
нас приєднався Стас. Сталося диво — він не забув
прихопити з дому форму і сумлінно займався весь урок.
Його дружбани тим часом голосно гиготіли на лавці,
снували туди-сюди. Здається, поведінка Стаса їх неабияк
здивувала.
Наприкінці уроку ми зіграли у футбол. Я, Мирослава,
Паша, Стас і Владик опинилися в одній команді. Поєдинок
був драйвовий. Стас забив гол, навіть усміхнувся мені
вперше у школі. Я продемонструвала повний ігнор. А як він
думав? Так просто все забуду? Ніфіга! Коли після фізри ми
йшли на зарубіжку, почула розмову:
— Бро, з тобою все норм? — то Макс підвалив до Стаса.
— Так, а що?
— Тобі хотілося грати в команді з цими лохами? Не
впадло було? Ти хоч помився?
— Було драйвово. Я хотів побігати, а тобі що?
— Та нічо… — протягнув Макс. — Проїхали.
— Привіт, масік, — Стаса наздогнала Ліза. — Ти такий
сексі в тих коротеньких шортах.
Вона потягнулася губами до його щоки, він відхилився,
поморщившись:
— Лізо, відстань, не зараз, — пришвидшив кроки.
День пролетів швидко і на диво спокійно, дорогою додому
я думала про тата. Він за ґратами майже півроку. Чи
страшно йому? Не уявляю, що може відчувати людина, в
якої забрали свободу. Його вина ще не доведена, але руки
вже зв’язані, рахунки арештовані, репутація заплямована. І
що тепер з ним буде? А з нами?
Увечері дорослі розійшлися по своїх кімнатах. Мама о
десятій вже вирубилася, а я передивлялася фотки в інста.
Об одинадцятій прийшло повідомлення: «Піднімаюсь на
дах. Посидиш зі мною?».
Стас уперше написав мені. Дуже хотілося погодитись, але
дошкуляло, що всі ці зустрічі — повна дурня, особливо
після того, що він зробив. Точніше — не зробив. Я, може, й
втюрилася, але пробачити таке…
«Ні, я хочу спати. Уже в піжамі».
«Ясно. Спокі-нокі».

Дні летіли, Мирослава потроху худла, Пашу вже не так

часто діставали, бо він огризався, хоч і не дуже вдало. Мене
інколи тупо тролили, але коли не відповідати на
провокацію, інтерес згасає. Я спеціально носила в школу
вільні кофти з глухим коміром, аби ніхто й не згадав, що в
мене є груди. Хотілося бути невидимкою.
Інколи сумувала за довгим волоссям, але нова зачіска теж
нічого, особливо як трохи відросла. Принаймні було
комфортно з нею, хоча я й тішила себе надіями, що врешті-
решт коси виростуть, тата випустять, я повернуся у свій
світ, де все спокійно, де новий день викликає усмішку.
— Хей, цицькаста, дай списати домашку, — Олег
штовхнув мене в плече.
— Ні, — відповіла стримано.
 — Слухай, не жлобися, — ще раз штовхнув, хоч і
легенько, але образливо.
«Я йому що, боксерська груша? От козел».
— Залиш її, — несподівано втрутився Стас.
— Ти чо лізеш? Я не договорив, — обурився Олег. — Мені
потрібна домашка. І чо це ти її захищаєш?
— Ага… Домашка йому здалася. Пішли вже, там Макс
чекає. Новини є.
Стас тепер не тільки підкреслено чемно вітався, він мене
захищав — ненав’язливо, непомітно, згладжував
конфліктні ситуації, відволікав увагу. Це дуже не
подобалося Лізі, я постійно ловила її косі погляди.
Після нашої останньої розмови на даху Стас почав
з’являтися на кожному уроці фізкультури. Так зробили ще
декілька учнів. Макса й Олега це відверто бісило, вони
сиділи на лавці і давилися від злості. Я помітила, що Стас
сторониться їх. А може, знов видаю бажане за дійсне?
Ми частенько грали у футбол змішаними дівчачо-
хлопчачими командами. Одного разу Паша з усієї сили
вдарив м’яч, і той влетів мені прямісінько в обличчя. Це
було страшенно боляче. Здавалося, що він зламав мені ніс.
Сльози змішалися з кров’ю. Паша злякався, було видно, що
йому дуже прикро. Через секунду поруч опинився Стас, а за
ним учитель. Дівчата принесли серветки. Піднявши високо
голову, я зупиняла кровотечу.
— Дуже боляче? — запитав Стас, допомагаючи мені
підвестися.
 І хоча мені було фігово, тіло одразу відгукнулося на його
дотик. Невже я ніколи не позбавлюся цього потягу? Мені ж
треба Стаса ненавидіти!
— Тупе питання.
— Давай у медпункт, — рішуче сказав фізрук. — Хай
перевірять, чи ніс не зламано. Стас, проведеш її?
Здавалося, якщо опустити голову, вся кров витече з носа і
я помру на місці, тому допомога мені була потрібна. От я
знову шукаю виправдання своєму бажанню побути зі
Стасом наодинці. Що ж зі мною?
У медпункті медсестра поклала мене на диванчик, витерла
обличчя й обережно обстежила ніс. Потім перевірила, чи не
паморочиться голова і не нудить. За хвилин десять-
п’ятнадцять кровотеча спинилася, здається, не все так
страшно. Поки ми сиділи у лікаря, почався наступний урок.
— Ну що, підемо на англійську? — запитав Стас.
— У мене нуль бажання.
— І в мене…
Ми пішли в спортзал, переодяглися, забрали сумки і
примостилися вдвох на підвіконні в бічному коридорі, куди
зазвичай ніхто не заглядав.
— У тебе ніс розпух, такий величезний, — усміхнувся
Стас.
— Дякую, ти вмієш підбадьорити, — надулася вдавано.
— Ти все одно гарна, навіть з розбитим носом, — він
стиснув мою долоню, але я її різко висмикнула. Після
короткої паузи Стас продовжив: — Перестала з’являтися на
даху… Чому?
— По-перше, там холодно. По-друге, настрою не було. А
ти й далі там зависаєш?
— Майже щодня. Дах — чудова схованка.
— Від кого ховаєшся?
— Не знаю… Може, від самого себе. А може, від батька.
— Ви посварилися чи взагалі не ладите?
— Ну, коли мама померла, він забухав. По-чорному.
Потім трохи попустило, виліз із стакана. На роботу ходить,
це єдине, що його цікавить. А після роботи нажирається.
Коли щось у мені не влаштовує, б’є в морду. Каже, що я
маю рости справжнім мужиком, а не тюхтієм, і він з мене
дур виб’є. Коли все ок, просто не помічає. При мамі він був
інакший. Строгий, звичайно, але добрий.
— Чого мама померла? — пальнула, й одразу стало
соромно за те, що така безцеремонна. — Пробач, пхаю
свого розбитого носа куди не треба.
— Нічого, все норм. Вона померла від раку. Мама дуже
страждала і сама хотіла померти. Так і казала.
— Не знаю, як ти все це пережив.
— А я і не пережив, — силувано всміхнувся. — Не люблю
про це говорити. Покурю — і легше стає, — перевів подих,
ніби повітря забракло.
— Ти ж не будеш усе життя ховатися за димом.
— Чого ж ні… З таким грьобаним життям тільки й
лишається, що відключитися. А іноді хочеться з даху
сіганути.
 — Невже не боїшся смерті?
— Нічого вже не боюся. Життя — лайно, навколо — самі
покидьки. Треба або бути таким, як вони, або… Усе
найстрашніше вже сталося. Побачити свою маму в труні —
гірше, ніж померти.
Я не знала, як продовжувати розмову. Було так шкода
Стаса, що хотілося плакати. Виручив дзвінок.
Зістрибнувши з підвіконня, ми мовчки пішли на урок.
— Льоля, як ти? — вдаючи співчуття, поцікавилася Ліза,
коли ми ввійши до класу, хоча насправді, я впевнена, її
турбувало те, що ми десь пропадали зі Стасом.
— Нормально, жити буду.
— Стасику, можна тебе на хвильку, — вмить
переключилася на нього.
Стас неохоче відійшов з Лізою на кілька кроків від мене.

Я добре запам’ятала той день, коли випав перший сніг. Він

був пухнастим і легким. Уперше за останній час захотілося
на дах. Там було гарно. З неба зрідка падали сніжинки. Сніг
був скрізь, і я раділа йому, як маленька дівчинка. Увімкнула
музику на телефоні й закружляла, хапаючи сніжинки
губами.
Раптом помітила Стаса. Він стояв біля дверей і широко
всміхався, спостерігаючи за мною. Ох, підстава! Я
зашарілася, хоч і вдала, ніби мені байдуже. Хотіла мовчки
піти, але він перегородив дорогу.
 — Круто танцюєш, — сказав захоплено.
Я змахнула сніг і, ігноруючи його слова, сіла на лавку.
Стас сів біля мене.
— Стою, курю, а тут такий сюрприз.
— Краще б ти кинув цю гидотну звичку, — сказала різко,
а потім — ще колючіше: — Не треба було тобі це бачити.
— Чому?
— Бо я танцювала для себе.
— Окей, вважай, що я не бачив, — Стас засміявся.
Я мимоволі усміхнулася у відповідь.
— Покуримо? — запропонував, ніби не чув моїх слів
перед тим.
— Ні, я ж казала — це гидота. У мене є «чупик», — дістала
з кишені цукерку, а Стас таки задимів.
— Давно хотів запитати, чому ти мене уникаєш?
— Нікого я не уникаю, — поспішила з’їхати з теми.
Навіщо йому знати, що кожен його дотик пробуджує в
мені армію мурах, метеликів і божевільних думок. Встала і
підійшла до краю даху.
— Ти боїшся мене? — спитав стишено.
— Ні…
— Не стій так близько до краю. Сядь біля мене. На
хвилинку, будь ласка.
Я розуміла, що не треба, але послухалася.
— Пам’ятаєш, як ми обіймалися тут, на цьому самому
місці? Я відчував твої мурахи на дотик, і це було так круто.
Він був небезпечно близько. Мене лякали власні почуття,
я злилася на себе. Мовчки захитала головою на знак
незгоди: «Ні, я все забула. Геть усе!».
— А я пам’ятаю, — ніжно змахнув сніжинки з пасма мого
волосся. — Відтоді не можу викинути все це з голови.
Прокручую кожен момент і шкодую, що тоді не
наважився…
Стас відвів у бік мою руку з цукеркою, присунувся
ближче, і через секунду я відчула смак його поцілунку. Він
торкався губами дуже ніжно. Мене обсипало жаром, я вся
тремтіла і наче розцвітала. Танула і тонула в неймовірних
відчуттях. Це ставало дедалі небезпечнішим.
— Досить! Тобі що, нема з ким цілуватися, кого діставати?
Усі ці мурахи й метелики мені зараз ні до чого! І так купа
проблем — з татом, мамою, школою!
Стас змусив мене замовкнути новим поцілунком, більш
пристрасним, глибоким, наполегливим. Я не змогла
відштовхнути його.
Сніг усе ще падав, а Стас сміявся і теж ловив ротом
сніжинки.
— Чого ти регочеш?
— Бо мені добре, — його усмішка була такою щирою, що
я теж всміхнулася.
— Стасе… Це помилка.
— Ти занадто паришся. Я просто хотів тебе поцілувати,
тільки-но побачив, і от нарешті наважився.
— Пізно. Колись і я хотіла. А зараз, після того, що сталося
в туалеті… Все перегоріло, і я не хочу, — встала і відійшла.
 — Мені дуже-дуже шкода. Навіть не знаю, як сказати…
Невже ти не бачиш, що я зробив висновки. А може, боїшся,
що закохаєшся? — він підійшов і зазирнув мені в очі.
— Ти, самовпевнений мачо, — сказала тихо, — дивись,
сам не закохайся.
Стас глянув здивовано на мене й засміявся:
— А може, я вже закохався, а зараз просто хочу цілувати
тебе.
Він знову притягнув мене до себе, і земля попливла під
ногами. Я нічого з цим не могла вдіяти, хоч як старалася.
Через кілька хвилин Стас розімкнув обійми і вдихнув
аромат мого волосся.
— Я хочу весь час тебе цілувати, — провів пальцем по
нижній губі.
— Ти псих… — це прозвучало майже ніжно. — Мені час
додому.
Я швидко забралася з даху, ніби тікаючи від власних
почуттів. Але вони лишилися зі мною…
Бабуся крутилася на кухні, дідусь дивився телевізор,
погладжуючи таксу. Я привіталася з ними і пішла у «свою»
кімнату, лягла на диван і заплющила очі. Повільно гладила
свої губи кінчиком пальця, пригадуючи, як Стас цілував
мене. Хотілося, щоб усе повторилося знову. Підняла
футболку і торкнулася живота кінчиками пальців, так, як
це робив Стас… Ні, не те! Я хотіла його дотиків, так хотіла,
щоб гаряча хвиля накрила мене. Може, ми таки будемо
разом?
 У кімнату увійшла мама, і я стрепенулася. Боже, вона ж
могла помітити! Зірвалася з ліжка, мов ошпарена, і всілася
за стіл, вдаючи, що мені треба терміново зазирнути в
книжку. Мама не зауважила мого спаленілого обличчя.
— У мене хороші новини. Сьогодні зможемо поговорити з
татом.
— Що? — я завмерла. — Його відпустили?
— Ні… Але сьогодні в нього буде телефон, і він нам
подзвонить. Адвокат влаштував…
— Як добре!
Враз мамин телефон завібрував, і на ньому висвітився
невідомий номер. Ми на секунду застигли, але мама
спохватилася й увімкнула голосний зв’язок.
— Привіт, люба!
Татко! Сльози навернулися на очі, а в горлі застряг клубок.
— Це ти? Не можу повірити… — мамі важко було дихати,
не те що говорити.
— Я такий щасливий, що чую тебе. Як ви?
— Погано. Без тебе погано…
— Мені дуже прикро, що все так сталося, — голос був
сумним, хоча тато бадьорився. — Усе буде добре. Ми
впораємося… Як Льоля?
— Татку, я добре, — увірвалася в розмову. — Таточку, як
ти там? Я так скучаю. Коли ти повернешся? — заридала в ту
чортову трубку.
— Не плач, моя маленька. Ти маєш бути сильною. Я
розраховую на тебе.
 — Я стараюся, але не завжди виходить, — хлюпала носом.
— Ти навіть не уявляєш, як усе змінилося в моєму житті.
Нова школа, однокласники, все складно…
— Послухай, доню, ти ж у мене розумниця! У нас зараз
важкі часи, але все зміниться. Повір мені! У мене
залишилося мало часу. Передай слухавку мамі. Хочу ще
трохи поговорити з нею…
Тієї ночі ми з мамою не спали до ранку. Згадували наше
минуле. Переглядали в телефоні знімки з останнього
відпочинку, мріяли про те, щоб тато повернувся. Нам не
потрібні ні гроші, ні машини, ні курорти. Лише тато —
живий і здоровий.
Наступний день пройшов ніби в якомусь тумані.
— Ти сьогодні дивна, щось сталося? — запитав Стас,
проходячи повз мене.
— Все ок! — відповіла на ходу.
Після уроків дорогою додому написала Марті. Я сумувала
за нею, бо рідко чула. Але ж у неї навчання, кохання, курси,
танці… У такому насиченому ритмі важко знайти час для
мене. На початку осені ми говорили майже щодня, а тепер
навіть раз на тиждень не виходить. Так хотілося розповісти
про розмову з татом, але вона навіть не запитала, як мої
справи. Кому потрібні чужі проблеми і депресняк?
Хоч як волав тверезий голос у глибині душі: «Воно тобі не
треба!», ввечері я здалася. Одягнула спортивний костюм,
накинула пуховик, уги й піднялася на дах. Було холодно,
темно, тільки відблиски в чужих вікнах. Самотньо. Рука
пірнула в кишеню по телефон, а потім написала: «Привіт.
Сиджу на даху. Не хочеш приєднатися?». Відповідь не
забарилася: «Ні, хочу спати :-) Вже в піжамі». Я не могла
повірити очам, але через секунду побачила друге
повідомлення з продовженням: «Жартую, зараз буду».
А він злопам’ятний, виявляється!
Через п’ять хвилин Стас уже сидів поруч.
— Що, передумав?
— Ага, — усміхнувся. — Щось трапилося? Весь день якась
дивна.
— Ні… Тато…
— Він все ще в тюрмі?
— Так. А вчора нам подзвонив, і коли я почула його голос,
то майже вмерла. Мені так його бракує.
Стас мовчки обійняв мене, і я розплакалась на його плечі:
— Мені хотілося стільки всього йому сказати, але я ревіла,
як дитина, й говорила якісь дурниці.
— Послухай. Твій тато живий, і це найголовніше. Він
повернеться, треба потерпіти трохи. Ти ж сильна, я точно
знаю.
— Стасе, розкажи мені про себе.
— Що? — звів здивовано брови.
— Ну, який ти насправді, що любиш, а що ненавидиш?
Мені здається, що я тебе зовсім не знаю.
— Та я сам себе не знаю. Розслабся, — засміявся,
переводячи все на жарт, але я продовжувала дивитися на
нього серйозно. — Окей, вмовила… То що ж я люблю?
Хм… Люблю курити, — знов розреготався. — Люблю
хороші фільми, особливо від Марвел, ще круті бойовики.
Люблю картоплю фрі і чай з чотирма ложками цукру.
Люблю дивитись фотки з минулого, де ми ще були
нормальною сім’єю. Люблю твої мурашки і те, як ти
млієш… А ще люблю мутити прикольні програмки. Ще не
дуже шарю в цій темі, але скоро розберуся. Дещо вже
виходить.
— Ти пишеш програми?
— Ага… Самоучка. Дивлюся відосики, де вчать, шукаю
інфу в інеті.
— Мені здається, це дуже складно… Але ж ти у нас
знатний математик, — злегка підколола його.
— Чесно, нічого складного. Навпаки — цікаво.
— А ненавидиш що?
— Ну… Бувають дні, коли я ненавиджу цей грьобаний
світ і навіть життя. Але сьогодні не такий день… Твоя
черга, — промовив, переводячи стрілки на мене.
— Що я люблю?
— І що ненавидиш…
— Окей… Ненавиджу весь ваш клас, — хихикнула. — Бо
ви усі там придурки. А люблю… Свою сім’ю і наше минуле.
Люблю бабу і діда, ще Марту. Люблю ванну з бульбашками
і круасани з шоколадом, хоча вже сто років їх не їла.
Люблю… Та є купа речей, які я люблю. Можна
перераховувати годину. Але зараз більше за все я ціную
спокій. Коли на душі не шкребуться коти — вже кайф.
 — Я теж не люблю, коли шкребуться коти… Я люблю,
коли мурахи бігають, — і потягнувся мене поцілувати.
...Коли повернулася додому, то вперше відчула, що не
самотня. Рештки образи й недовіри ніби розчинилися.
З того дня все кардинально змінилося. Стас кожну
хвилину намагався бути поруч зі мною, зовсім не
приховував своїх почуттів. Навіть у школі, якщо нікого не
було поруч, намагався поцілувати хоч у скроню. Я робила
вигляд, що тікаю від нього, відштовхувала, реготала і все
одно підставляла щоку для поцілунку. Це перетворилось на
гру — найкращу гру в моєму житті.
У коридорі, у класі, їдальні Стас намагався торкнутися
рукою моєї руки, ми часто зустрічалися поглядами.
Вечорами сиділи на даху або розмовляли по телефону.
Мені доводилося ховатися то у ванній, то в туалеті, адже
квартира була надто тісною для чотирьох. Так було два
тижні, а потім нас «застукала» Ліза. Вона побачила, як Стас
поцілував мене біля кабінету хімії.
— Що, голубки, розважаєтеся?
— Чого тобі? — різко спитав Стас.
А я важко зітхнула — ну от, почалося, ще цього мені не
вистачало.
— То, значить, цицьката шмара перебігла дорогу? —
прошипіла Ліза, міряючи мене ненависним поглядом.
— Чого завелася? Це взагалі не твоя справа.
— Чого ж не моя? Раніше ти гуляв зі мною, а тепер
морозишся. Негарно, ой негарно.
 — Поговоримо? — Стас взяв Лізу під лікоть і потягнув за
собою.
— Дарма ти це зробила, — до мене підійшла Ната. —
Нащо він тобі? Ти навіть не уявляєш, що тепер буде. Ліза
зовсім обезбашена.
— Це просто так, нічого серйозного…
— Невже? Та всі бачать, як ви дивитесь одне на одного, як
Стас за тобою упадає. Ви вже давно мутите.
— А якщо й так, то що?
— А то, що Ліза любить його з шостого класу.
— І що? Стас, якби хотів бути з нею, не ігнорував би.
— Він і хотів, поки не з’явилася ти. Усі закохуються в
новеньких, тим паче таких. Здорові цицьки, красивий фейс,
фігурка. Ти прийшла і почала диктувати свої правила.
Думаєш, лише Стас сохне по тобі? Ха, півшколи
задивляється на тебе, а ти вибрала саме того хлопця, якого
тобі не треба. Ліза тебе попереджала, а ти вчинила підло.
— Все, досить, дістала. Ліза тебе використовує, а ти за неї
горою.
— Я думала, ми подружимось, але… Навряд, — Ната
зітхнула розчаровано.
Розплата не забарилася. Коли я поверталася зі школи,
мене перестріла Ліза з компанією. Ну от… Четверо проти
однієї.
— Привіт, Льолю, — зміряла мене зневажливим
поглядом.
— Привіт. Щось термінове? Я поспішаю, — треба хоч
спробувати відкараскатися.
— Доведеться відмінити плани!
— Послухай, ти що, мене боїшся? — вирішила збити
запал Лізи.
— Я тебе? Не сміши.
— То чо прихопила подружок? Я думала, ми поговоримо
вдвох. Без сторонніх.
У мене, здається, талант знаходити проблеми на свою
голову, не з того я почала, ой, не з того!
— А ти смішна, — зареготала Ліза. — Ти ще диктуєш свої
правила? Камон, — грубо скинула шапку з моєї голови. —
Шкода, що Макс тебе обкрамсав. Зручніше було б тягати за
патли!
Ліза вдарила мене ногою в живіт, і я впала на землю. Я
ніколи в житті ні з ким не билася, тому розгубленість і шок
ніби паралізували мене. Ще кілька болючих ударів подіяли,
мов холодний душ. Я відчула, як всередині здіймається
злість, і це додало мені сил. Підвелася на ноги і завдала
кілька ударів у відповідь. Ліза кинулася на мене, я
потягнула її за собою, і тоді ми вдвох упали на сніг.
— Сука! — спотворене ненавистю обличчя Лізи було
зовсім близько.
Вона потягнулася до мене розчепіреною п’ятірнею,
подряпала щоку. Я не могла вирватися, хоча й пручалася з
усіх сил. Несподівано Лізу ніби підняли догори. Стас! Він
схопив її за куртку і різко рвонув. Потім допоміг мені
підвестися, примовляючи:
 — Ні на хвилину тебе саму залишати не можна…
Я обтрушувала із себе сніг, поправляла одяг, а він тим
часом визвірився на Лізу:
— Ти обіцяла! Я пояснив тобі все, ми домовилися! Між
нами нічого нема! Погуляли пару разів — і все. Чого лізеш,
дурепо? Щоб не підходила до неї, січеш?
Я бачила, як Лізі боляче це чути, та ще й у моїй
присутності, але не відчувала ні сорому, ні жалю. Здається,
я стала черствою.
— У тебе на щоці кров, — Стас повернувся до мене. —
Пішли звідси.
Я дістала телефон й увімкнула фронталку. Справді, щока
була роздерта.
— Чорт забирай, ще цього не вистачало, — проскиглила.
— Дома побачать, будуть діставати дурними питаннями. І
як я маю їм розказувати, що докотилася до бійки з
дівчиною через хлопця? Мама з розуму зійде.
— Можемо зайти до мене і промити — батько зараз на
роботі. Потім замажеш тоналкою, ніхто не помітить.
Ми піднялися на четвертий поверх, Стас відімкнув двері.
— Чого застигла? Заходь, — промовив з хитренькою
посмішкою.
— Твій тато точно не прийде? Не хочу проблем.
— Він раніше восьмої не повернеться, так що можемо
робити що заманеться, — підморгнув, а я спаленіла.
Ще ніколи не була наодинці з хлопцем у порожній
квартирі. Але дати задній — смішно. Увійшла.
 Квартира була такою самою, як у бабусі з дідусем, тільки з
гарним ремонтом. Певно, його тато добре заробляє. Стас
провів мене у свою кімнату й пішов шукати аптечку. Тут
було затишно: білі шпалери, бежеві штори, невеличка
бібліотека на полиці (здивовано зауважила кілька
улюблених авторів), розкладений диван, комп’ютерний стіл
з купою проводів, шафа, плазма, плейстейшн.
Стас приніс ватні диски і хлоргексидин, почав протирати
мою щоку. Я скривилася, бо було боляче, а потім відчула,
як він дмухає на рану. Так мило і зворушливо, так близько
його губи… Стас ніби прочитав мої думки і ніжно
поцілував. Губи були гарячими і наполегливими, я
незчулася, як ми обоє опинилися на дивані. Його руки
блукали під моєю кофтиною, мені бракувало повітря, я
наче кудись летіла разом з ним. Потім Стас стягнув з мене
светр. Почав цілувати шию, плече, опускаючись нижче.
Його долоні стиснули мої груди, я відчула сором і
блаженство водночас. Хвиля шаленства наростала, мурахи
лоскотали, зводили з розуму. Дихати було важко, серце
гупало, а Стас не зупинявся — повільно і пристрасно
обціловував мене. Від напору почуттів, дотиків, цілунків я
майже задихнулася, напружилася, мов струна, забилася в
його руках від задоволення і… розтанула.
— Боже мій, що ти робиш зі мною, — прошепотіла,
жадібно хапаючи повітря пересохлим ротом.
— Я просто люблю тебе.
Моє серце зробило сальто. Не можу повірити: він кохає
мене. Здається, якби він був крапельку рішучішим — я
погодилася б на все на світі.
Трохи заспокоївшись, спитала:
— Скажи, а ти... Ти вже робив це?.. Ну, займався сексом?
— я таки зніяковіла.
— Займався.
— З ким?
— Не має значення, то було до тебе.
— З Лізою?
— Кажу ж, тепер для мене не має значення, що, з ким і
коли було.
— Вона в тебе закохана по вуха, це жорстоко.
— Знаєш, я ніколи не парився питанням, що жорстоко, а
що ні. Байдуже було. А потім з’явилася ти… Тепер здається,
що до тебе не жив, не цілувався і нікого по справжньому не
хотів.
— Із ким був найкраший секс?
— Думаю, найкращий ще попереду, — він засміявся.
— Ти дуже самовпевнений.
— Трохи є, — Стас ніжно поцілував мене.
Звісно, він бачив і не міг не відчувати, що зі мою
відбувається.
— Ти така чутлива, я божеволію від того, як ти реагуєш на
мене.
Стас взяв моє обличчя у свої долоні, і мене знову охопило
солодке божевілля. Ми сплелися руками, ногами. Серце
його калатало, я бачила, як стрибає венка на його шиї. Рухи
ставали дедалі наполегливішими, а потім він упав
обличчям мені на шию і приглушено застогнав.
Я все зрозуміла. Якщо раніше це здавалося мені майже
непристойним, то зараз я раділа, усвідомлюючи, що
спроможна дарувати коханій людині такий шалений кайф.
Ми полежали в обіймах ще хвильку, а потім Стас підвівся.
— Я в душ, — і зник за дверима.
Встала з дивана і почала вдягатися. І як я дозволила йому
себе роздягнути? Та ще й хотіла цього. Ми майже кохалися.
І що тепер робити з усім цим?
Коли Стас повернувся, я вже замазувала обличчя
тоналкою. Подряпину було майже не видно.
— Мені треба йти додому.
— Побудь іще зі мною, — промовив із благанням в очах.
Дуже хотілося залишитися, тому написала мамі, що поїду
сьогодні в гості до Марти.
Ми лежали на дивані, дивилися фільм про Халка і їли
піцу, яку замовив Стас. Уперше за останній час я забула про
всі проблеми і просто жила моментом. Хотілося поставити
мить на паузу і так зависнути.
За вікном темніло. Я знову глянула на годинник:
— Уже пізно, час бігти.
— Я тебе не відпускаю, — Стас обійняв мене і повалив на
ліжко. — Обожнюю твій запах.
— Припини, мені справді треба. Скоро твій тато
повернеться.
Я ще раз зазирнула у дзеркало, одяглася, Стас провів мене
до дверей, подарувавши найтеплішу усмішку у світі,
цьомнув, і я пішла сходами вгору. Через хвилину була
вдома.
— Привіт, як погуляли? — зустріла мама.
— Привіт, супер…
Я роздягалася повільно, ховаючи очі. Брехати не люблю.
Але довелося.
— Маю тобі дещо сказати, — мама була трохи
збентеженою. — Я сьогодні звільнилася з роботи.
— Чому? — я не очікувала такого повороту.
— Вирішила піти на ризик, бо продавати фарби і
мольберти більше не можу. Я відправила своє резюме в
один виставковий центр, де демонструють свої роботи
відомі художники. Вони шукають продавця-консультанта,
який добре знається на живописі, обіцяють відсоток із
продажів. Сьогодні мене запросили на співбесіду.
— Супер!
— Дуже хвилююся. А раптом…
— Ти що, обов’язково візьмуть. Ти ж у нас мегаталант.
— Скоро відбудеться суд у справі тата, — від маминої
усмішки не залишилося й сліду.
— Є шанс, що його випустять?
— Адвокат сказав, що будемо боротися до кінця, але
прогнози невтішні.
Підступили сльози. Ну от. Усе хороше закінчується
швидко. Як добре мені було ще десять хвилин тому, а тепер
знову реальність пригнула.
 У школі мене вже ніхто не чіпав. Я чемно відсиджувала
уроки, з кількома однокласниками спілкувалася, з іншими
байдуже віталася або ігнорувала їх. Ліза іноді зиркала
недобре, і Макс з Олегом перешіптувалися, гигикаючи.
Стас з ними майже не тусив, було зрозуміло, що гоп-
компанія розвалюється. Зі Стасом у школі ми поводилися
стримано, але варто було нам опинитися вище десятого
поверху, все змінювалося. Ми не могли націлуватися,
наобійматися, наговоритися. Почуття до нього допомагали
мені відчувати себе живою. Я знову всміхалася, раділа.
Дивно все це, коли ти не можеш насититися людиною, ніби
вона і є твоїм повітрям.
Кілька разів Стас запрошував у гості, але я «впала на
мороз». Здавалося, якщо мене ще хоч раз занесе з ним у
ліжко, то вже нічого не зупинить — одяг полетить на
підлогу, і відбудеться те, чого я так бажаю. І боюся.
Увесь цей час навіть про Марту не згадувала. Не писала і
не дзвонила їй два тижні. І тут вона сама намалювалася.
Розповіла, що вже наважилася, і в неї все відбулося. Я була
рада її чути, але щось змінилося: чи я, чи вона, чи просто
життєві обставини.
— Його предки кудись здриснули. Квартира була
порожньою. Давид запросив до себе додому. Перше, що я
побачила: ліжко, вкрите пелюстками троянд, багато
ароматних свічок, квіти. Він був дуже ніжним.
 — Було боляче?
— Перший раз трохи дискомфортно, але потім —
справжній кайф.
— Треба спробувати, — пожартувала я.
— Якби ж у тебе було з ким.
— Насправді в мене є….
— Що? У тій дирі немає нормальних хлопців.
Чомусь ця фраза боляче вколола. Але чого ображатися?
Вона повторює мої слова.
— Скоро в ліцеї крісмас-туса, всі готуються.
— У нас теж намічається щось подібне.
— Ну то піди, розвійся. Годі киснути!
Я не дуже хотіла йти на шкільну дискотеку, але бажання
пострибати під музику перемогло. Тому таки пішла. На мій
подив, музика була модною і драйвовою. Мені зайшло. Я
влилася в натовп і цілком віддалася емоціям і шаленому
ритму. Побачила Стаса. Він не зводив з мене очей, але не
підходив, про щось говорив з хлопцями з паралелі. Мені
подобалося те, як він поїдав мене своїм поглядом.
Старшокласники пили алкоголь, хоча це було суворо
заборонено. У пляшку пепсі або кóли доливали коньяк чи
горілку. З такою «чудо-пляшкою» до Стаса підійшла Ліза.
Вона була одягнена в прозору кофтину і коротку спідницю.
Шльондра! Звісно, я ревнувала, але намагалася цього не
показувати. Вона вилася навколо Стаса, як змія, а через
декілька хвилин щось прошепотіла йому на вухо, і вони
вийшли зі спортзалу.
 Настрій пропав. Вирішила піти додому. Та коло виходу
мене перестрів Макс.
— Відвали, — штовхнула, намагаючись пройти повз.
— Зачекай секунду. Є розмова. Я хотів попросити
пробачення.
— Що ти хотів? — такого я точно не чекала і застигла на
місці.
— Не хочу воювати з тобою. Пробач за все те лайно.
Насправді ти мені подобаєшся, сам не знаю, нащо так
лажав. Хочеш, стану на коліна?
— О, припини, — я зупинила його, коли він вже
опускався. — Окей, залишимо все в минулому.
— Супер. Вип’ємо за примирення, — Макс простягнув
мені пляшку з колою.
— Ні, я пас.
— Там зовсім трохи алкоголю. Ну ж бо, це смачно…
— Я не питиму.
— Як скажеш. Тоді випий зі мною просто коли, — мило
всміхаючись, Макс витягнув з кишені маленьку пляшку
напою і простягнув мені.
Я відкрутила кришечку, підозріло принюхалася —
алкоголем не пахло. Символічно чокнувшись пляшками,
ми випили — він свій коктейль, я колу.
Голосно гупала музика, блимали яскраві вогні. Це якось
дивно впливало на мене. Голова запаморочилася, ніби не
вистачало повітря.
— Щось мені недобре, треба подихати повітрям чи
вмитися.
— Давай проведу, — Макс узяв мене під руку і вивів зі
спортзалу.
Ми йшли темними коридорами школи, я дивилася собі
під ноги, намагаючись зберегти рівновагу. З кожною
хвилиною ставало дедалі фіговіше. Ноги й руки — немов
ватяні, важко зосередити погляд. Макс завів мене в якийсь
клас і зачинив за собою двері.
— Чо мене сюди привів? — запитала налякано, майже
падаючи за парту.
— Яка ж ти тупа. Не думав, що все буде так просто, —
його посмішка була кривою і зловтішною.
До мене нарешті дійшло: я потрапила в пастку.
— Що було в пляшці?
— Трохи коли, трохи веселих пігулок, — він зняв куртку і
почав розстібати ґудзики на сорочці. — Пам’ятаєш, я
колись обіцяв, що трахну тебе? По-моєму, настав ідеальний
момент.
— Максе, мені дуже погано, зараз помру… Потрібен лікар,
— я сподівалася, що він схаменеться.
— Ага. Так я тобі й повірив, — грубо взяв мене за
підборіддя. — Що, ніжки не ходять? — розсміявся,
розстібаючи джинси.
Потім впився в губи, огидно обслинивши лице.
— Стас, Стас… — мені не вдалося крикнути, з горла
вирвалося якесь хрипіння.
— Ага, можеш навіть не сподіватися. Він розважається з
Лізою, йому зараз не до тебе. О, які цицьки!
Макс нахабно ржав, грубо лапаючи мої груди, а в мене не
було сил, щоб його відштовхнути. Не могла повірити, що
все це відбувається зі мною, і, здається, втрачала свідомість.
Ніби крізь вату почула якесь гупання, тріск.
Макс полетів у стіну. Це Стас! Він безжалісно гамселив
свого «кращого друга» руками й ногами.
— Припини, ти вб’єш його, — верещала Ліза, відтягуючи
Стаса від закривавленого Макса.
— Сука, забирай його, щоб я вас не бачив, — кричав
несамовито Стас.
Через хвилину все стихло, він присів поряд, підхопив мене
на руки, немов дитину, пригорнув до себе.
— Пробач мені, пробач мені, пробач… — шепотів,
притискаючи сильніше.
А я розуміла, що сама напросилася. От дурепа! Повірила
негідникові, сподіваючись, що нарешті ця війна
закінчиться. Добре, що Стас встиг.
— Я люблю тебе, Льолю. Пробач мені за все, що ти
пережила у цій грьобаній школі. Більше нікому не дозволю
навіть глянути на тебе, чуєш? Я завжди буду поруч, щоб
ніхто не посмів образити тебе.
— Допоможеш одягнутися? — сил майже не було, хотілося
спати.
Стас обережно почав мене одягати. Улюблене плаття було
зім’яте, колготки порвані.
— Як ти себе почуваєш?
 — Погано. Чим він мене накачав?
— Не знаю. Може, до медсестри?
— Нічого хорошого з цього не вийде. Директор
попереджав, що здасть ментам, якщо ще хоч раз почує про
щось таке. Я просто хочу додому, спати.
Стас то ніс мене на руках, то вів. Потім посадив на лавку,
побіг в аптеку, купив мінеральної води і сорбенти. Нарешті
ми опинилися вище десятого поверху. Свіже повітря
допомогло прийти до тями, але я була розчавлена,
принижена, зів’яла. Стас дав мені ліки, а потім пригорнув
до себе.
— Тримати дистанцію — тупа ідея. З цієї секунди я буду
завжди поруч, і це не обговорюється, — твердо заявив.
— Як ти мене знайшов?
— Ліза поводилась як ідіотка, заговорювала зуби. Коли я
повернувся в зал і не побачив тебе, зрозумів, що щось не те.
Довелося пригрозити, вона зізналася.
Я майже отямилася. Стас провів мене до дверей, а мені
здавалося, коли він відпустить мою руку, знову трапиться
якась біда.
Уночі снилися кошмари. Огидна мордяка Макса, яка
нависає наді мною, Лізина пика, їхній голосний регіт, я
кричу, але ніхто не чує, намагаюся втекти, але біжу на
одному місці. О шостій ранку прокинулася в холодному
поту. Добре, що мама поруч міцно спала, навіть не
уявляючи, що відбувається зі мною. Я пішла у ванну
кімнату, набрала багато води і лягла, заплющивши очі.
Вода потроху змивала весь той бруд, у який я вчора
вляпалася.

У новорічну ніч за святковим столом сиділа вся наша сім’ї:

я, мама, бабуся і дідусь. Тільки тата не було. Під ногами
бігала такса, очікуючи смаколиків й уваги. Дорослі випили
трохи шампанського, поїли, ввімкнули телевізор. За вікном
веселилися люди, гриміли феєрверки, а в мене на душі було
так паршиво, що словами не передати. Торік ми з татом і
мамою були в цей час у Швейцарії, милувалися Альпами. Зі
спогадів мене висмикнув різкий звук рингтону.
Телефонували мамі.
— Алло, любий, це ти? Яке це щастя — чути тебе. З Новим
роком! — голос мами тремтів.
— Мам, дай мені слухавку, — кинулася і я. — Алло,
татку…
— З Новим роком, маленька! Все буде добре! Не плач…
Як неправильно зустрічати Новий рік без тата! Без нього
ми самотні й нещасні. Колись я навіть не думала про це.
Святкувати настрою не було, тому дорослі пішли спати, я
сказала мамі, що вийду погуляти з однокласниками, а сама
зібралась на дах. Натягуючи уги, написала Стасові: «З
Новим роком. Іду на дах».
«З Новим роком, Льолю. Я тебе чекаю», — отримала
відповідь.
Одяглася в теплі речі й через дві хвилини була вже вище
десятого поверху, ловила губами легенькі сніжинки.
— Смачно? — запитав Стас, обіймаючи мене. — Три дні
не бачилися. Я писав і дзвонив. Чому не відповідала?
— Пробач, треба було побути на самоті. Не могла нікого
бачити. Те, що сталося, на голову не налазить.
— Макс, сука, з котушок злетів. Я казав йому, що ти зі
мною, а він…
— У групі пишуть, що цей покидьок у лікарні зі зламаною
щелепою.
Стас лише кивнув, йому, видно, не хотілося згадувати той
день, а мене несло далі.
— Він нікому не розповідає, що сталося. Каже: незнайомі
хулігани. Розуміє, козел, що йому кришка, коли хтось
дізнається правду. За зґвалтування і наркоту його б точно
посадили.
— З ментами краще не зв’язуватися нікому, бо потім
потягають за вуха всіх. Та годі про це. Сьогодні свято. Хай
усе фігове залишається в минулому році. Готова до
подарунків?
— Подарунки? — здивувалася. — Пробач, я нічого не
підготувала для тебе.
— Один із подарунків я купив для нас двох. Дивись, —
підняв з підлоги картонну коробку, на якій був зображений
величезний надувний матрац. — Ти не хочеш ходити до
мене в гості, а я мрію повалятися з тобою в ліжку, як тоді.
Він надув матрац, ми обоє бухнулись на м’яку пружну
поверхню, переплели пальці, дивилися в небо і
наввипередки ловили губами сніжинки.
— Це ще не все. Ось, тримай. Сподіваюся, я вгадав з
розміром, — Стас протягнув мені маленьку коробочку.
Я відкрила її й ахнула — тонкий ніжний перстеник!
Одягнула його на середній палець, усміхнулася й
поцілувала Стаса.
Він дивився на мене такими закоханими очима, що
перехоплювало дух, а сніжинки перетворювалися на
метеликів.
— Слухай, які плани на завтра? Пішли в кіно? —
запропонував Стас.
— Давай, я не проти, — зраділа.
«Ух ти, здається, намічається справжнє побачення».
— Майже два тижні лафи. Треба ще щось придумати на
канікули.
Наступного дня ми пішли в кіно. Купили смаколиків, сіли
на задній ряд «для поцілунків». А дорогою додому ніяк не
могли згадати, про що той фільм (хіба ж ми його
дивилися!), кидалися сніжками, валялися в снігу і голосно
сміялися.
— Сто років так не казилася, — промовила, трохи
віддихавшись.
— Я теж… Здається, в класі п’ятому востаннє так було.
— Ще б на санках покататися… — кинула, не
задумуючись.
— Так ми можемо скористатися картонками. Хочеш?
— Навіть не знаю. Ми ж наче вже не діти.
 — Я тебе прошу, ніхто нас не бачить! Майже ніч.
Стас знайшов якісь картонки біля вуличного кіоска, міцно
вхопив мене за руку, і ми подерлися на гірку, добряче
вчовгану малюками. Всівшись паровозиком, зі щасливим
криком з’їхали вниз. Було кльово. Повторили трюк ще
разів зо п’ять, а потім щасливі й втомлені попленталися
додому.
Мамі я казала, що гуляю з Мартою. Не знаю чому, але мені
не хотілося розкривати їй правду. Було страшно за своє
щастя. І соромно. Тато за ґратами, а я розважаюся з
хлопцем, кайфую. Ніби забула про тата. Насправді я дуже
переживала, але… все одно була щаслива зі Стасом.

З понеділка вже до школи. На голову звалилися невтішні

новини. Максова бабця наробила кіпішу, подала заяву в
поліцію, діставала вчителів і директора, щоб той з усім
розібрався, покарав винних. Хтось доніс, що до справи
причетні саме ми. Лізу, Стаса і мене на перерві викликали
до директора. Він, певно, сподівався почути «щиросердне
зізнання»:
— Стасе, я знаю, що це ти побив Макса. Що сталося? Ви ж
були друзями!
«Ага, зараз же — розмріявся».
Стас стійко мовчав, усім виглядом показуючи, що нічого
від нього не дізнаються.
— А ти, Олено, що скажеш? Ходять чутки, що бійка
відбулася через тебе. Це правда?
— Не розумію, про що ви, — брешу й не червонію.
— Ліза? — директор, піднявши брови, пронизливо глянув
на однокласницю, якій я радо видряпала б очі.
— Я теж не в курсі.
— Добре. Можливо, ваші батьки підуть на діалог зі мною?
— ці слова прозвучали як погроза.
— Краще запитайте Макса, хай він розказує, — озвався
Стас.
— На жаль, у Макса зламана щелепа, розмовляти він не
може. І письмові покази давати відмовляється.
Розмова з директором закінчилася нічим. Ми повернулися
в клас. Стас тепер сидів зі мною за однією партою на
гальорці і майже ні на крок не відходив, демонструючи, що
ми — пара. На одній перерві голосно заявив: якщо хтось
мене хоч пальцем торкнеться, хоч словом зачепить, то
матиме справу з ним. Тепер дівчата перешіптувалися,
хлопці чемно віталися, роблячи вигляд, що й думати забули
про той паскудний ролик.
З Олегом Стас теж був у контрах. Певне, влаштували
розбірки, бо неприязно зиркали один на одного. Та й Олега
було не впізнати: сидів за партою тихо. Мені вже почало
здаватися, що все якось само собою розрулиться, я довчуся
цей рік. Далі не загадувала.
Наприкінці тижня наших батьків викликали до
директора. Розмова відбувалася без нас. Я дуже
хвилювалася, бо не знала, що знає директор, про що
говоритиме. Через півгодини мама вийшла з кабінету біла
як стіна. Перелякана, я підбігла до неї:
— Мам, що сталося?
— Удома поговоримо.
— Що він тобі нагородив?
— Я сказала, поговоримо вдома, — холодно глянула і
побігла сходами вниз.
На мить я зустрілася очима зі Стасовим татом. Вони були
дуже схожими, як дві краплі. Той погляд мене стривожив.
Продзвенів дзвоник, почався урок, але мені треба було
терміново порадитися зі Стасом, тому я дістала телефон і
написала:
«Як думаєш, про що вони говорили?».
«Увечері дізнаємось. Сподіваюся, що директор
намагається нас залякати і показати бабі Макса, що хоч
щось робить».
«Може, треба було розповісти правду?»
«Ні. Почалася б тягомотина з поліцією. Експертизи, пошук
свідків, які бачили, що Макс дав тобі пляшку з наркотою, а
не ти сама накачалася. Зґвалтування як такого не було.
Макс міг сказати, що ти сама хотіла цього, і врешті-решт
мене б посадили або поставили б на облік за те, що я його
відлупив».
«Такий варіант не підходить».
Я поклала телефон у сумку. Дуже хвилювало те, що скаже
мама, тому після уроків ми зі Стасом поспішили додому.
На душі нило і шкребло ненависне погане передчуття.
 Мама була сама. Сиділа на кухні, потупивши погляд у
підлогу. Я сіла поруч.
— Мам, як ти? Що тобі наговорив директор?
— Багато чого, але річ не в тім. Я зустріла в його кабінеті
чоловіка, який намагається запроторити твого тата в
тюрму. Стадницький Андрій Васильович — батько твого
однокласника Стаса, а за сумісництвом — слідчий і
покидьок, який зруйнував наше життя.
— Стадницький? Цього не може бути, — не хотіла вірити
почутому.
— Може. Той гад сидів і, здається, тішився моєю
розгубленістю. Дивився в очі з насмішкою й тріумфом.
Тому я не дуже дослухалася, що казав директор про якусь
бійку, яка ніби через тебе сталася.
Ця інформація стала моїм кошмаром. У серці наче завівся
черв’як, який жер мою ідеальну любов. Я більше не могла
дивитися на Стаса як раніше, почала уникати його. Біль,
злість, образа і розпач випалювали моє кохання. Враз
прокинулися колишні образи, спливали спогади про те,
яким покидьком був Стас, як знущався, насміхався,
зневажав. Моментами думала: батько — бездушна скотина,
і Стас такий самий, а потім мимоволі згадувала найкращі
миті наших стосунків. Тоді боліло ще більше.
Я не знала, що йому сказати, як пояснити все це, адже
якась часточка мене розуміла, що Стас ні при чому. А він
розгублено тинявся за мною на перервах, допитувався, що
сталося. Потім подумав, що я нервую в очікуванні суду, де
вирішувалася доля батька, і ніби заспокоївся.

Нарешті цей день настав. Я хотіла поїхати на засідання

суду з мамою, але вона не дозволила. Домовилися, що коли
все закінчиться, одразу перетелефонує. Не пам’ятаю, що
робила в школі, бо подумки була там, з мамою і татком.
Уроки закінчилися, новин від мами не було. Прийшла
додому і зачинилася в кімнаті, заціпенівши в очікуванні. О
четвертій нарешті задзвенів рингтон, я схопила телефон…
— Мам, що? Говори!
— П’ять років. Йому дали п’ять років, — мама гірко
плакала. — Ця падлюка добилася свого.
Я поклала слухавку. То був шок. Очікувала чого завгодно,
але п’ять років без тата — це вже занадто. Як тепер жити? З
пересохлого горла вирвалося голосне ридання, я погано
розуміла, що роблю, майже не чула бабусі й дідуся, які
намагалися мене заспокоїти, хоча їм було не краще.
Нарешті бабуся обійняла мене і теж заплакала. Дідусь не
знав, куди себе подіти, у квартирі пахло валер’яною, яку він
пролив, намагаючись хоч якось зарадити.
Мама повернулася спустошена, але майже спокійна.
— Ще є надія, — сказала вицвілим голосом. — Адвокат
подаватиме апеляцію. Можливо, вдасться зменшити
термін. Сподіваюся, що Стадницькому віділлються наші
сльози. Він зробив усе, щоб батькові дали максимальний
термін.
 Заснути мені довго не вдавалося. Поруч зітхала уві сні
мама. А мене роз’їдали гіркі думки. Стадницький — ось хто
винен у всіх наших бідах. Він відібрав у мене щасливу
сім’ю! А я… А я — зрадниця, забула про татка, про все
забула заради Стаса! Усе, що лишилося всередині душі, —
згусток гніву і злості. Хотілось перекреслити всі спогади.
Ненавиджу Стаса і його батька! Я знайду можливість і
відплачу їм — точно щось придумаю. Я ж знала, що треба
триматися від нього якнайдалі. Не послухала внутрішній
голос, влипла в цю халепу, а тепер не знаю, куди втекти від
самої себе.
Зранку за дверима під’їзду налетіла на Стаса. Кинула
«привіт» і прискорила кроки. Він наздоганяв, злився, сопів,
зітхав. Добре, що хоч мовчав. Було сіро і похмуро. Вже
третій день ішов густий лапатий сніг, понамітало височезні
кучугури, і мене аж обпік спогад, як ми зі Стасом ловили
губами крихітні сніжинки. Тоді я була така щаслива! Тепер
— зрадниця.
У школі Стас сів біля мене. Зиркнула на нього і ще більше
розлютилася. Вони ж однакові з татомслідаком — підлі,
жорстокі руйнівники чужого щастя. Як я могла з ним
цілуватися, обнімати його? Буря, що вирувала в душі,
нарешті вирвалася на волю, і я грубо заявила:
— Та скільки ж можна? Натяків не розумієш? Не чіпай
мене, не лізь і взагалі забирайся звідси, бачити тебе не
можу.
— Що я зробив не так? Льолю, ти можеш пояснити, що з
тобою? — схопив за руку.
— Ти нічого не зробив, відвали, — прошипіла, грубо
вириваючись.
— Що за фігня, що не так? Поясни! — крикнув він,
змітаючи на підлогу все, що було на нашій парті.
Однокласники повитріщалися на нас, але ніхто — ні
слова.
— Що тобі пояснити? — дивилась на нього з ненавистю,
якої навіть до Макса не відчувала, бо бачила перед собою
риси людини, яка зруйнувала щасливе життя моєї сім’ї.
— Чому ти стала такою? Які таргани у твоїй голові?
— Все, ти дістав мене. Відсядь. Бісить твоя присутність,
зрозумів? А ви чого витріщились, ідіоти? — заволала,
перевівши погляд на клас.
— Що ти мелеш!? — Стас теж кричав.
— Все, ти мені більше не потрібен, місія виконана, можеш
валити, — я вже знала, що скажу далі, вколю в самісіньке
серце.
— Яка, нахрін, місія? Головою вдарилася? — розгубився
він.
— Поясню для особливо тупих. Коли я перейшла в цей
грьобаний клас, то одразу зрозуміла, що ваша ідіотська
трійка не дасть мені нормально жити. Треба було просто
приручити ватажка і посварити дружбанів.
— Приручити? — його очі палали гнівом і болем, на шиї
пульсувала вена.
— Тримати на повідку, як сторожового пса.
 — То ти вважаєш мене псом? — криво посміхаючись,
перепитав Стас.
— А ти вірив, що все по-справжньому? Думав, що такого
примітивного, тупого, дворового пацана можна покохати?
— От тобі й на… Попустила, — заржав Олег.
Стас дивився на мене так, ніби я вбила його цими
словами. Ні, він все ще живий, все ще слухав, а я
ненавиділа його, себе і весь цей несправедливий світ.
— Льолю, ти ж насправді не така, — розгублено
намагалася мене заспокоїти Мирослава.
У Стасових очах щось блиснуло. Сльози? Він підхопив
рюкзак і, з усієї дурі гупнувши дверима, вибіг із класу. Я
сховала обличчя в долоні. Серце стиснулося. Так, усього
цього він не заслужив. Але ж і я не заслужила той біль,
який заподіяв мені його тато! Душа нила, хотілось її
виблювати. Я зірвалася з місця, прихопила сумку і
шугонула зі школи. Знову прокинулося те фігове «погане
передчуття»: він же говорив про «сіганути з даху»… То
лише дурні слова. Чи ні?
Моє «Я» розкололося навпіл: одна Льоля переживала за
Стаса, любила його, а інша — ненавиділа. Я вбігла в під’їзд і
пару секунд вагалася над тим, куди мені — додому чи на
дах?
…Я одразу побачила його. Стояв спиною до мене, на
самому краєчку даху, дивився вниз.
— Ста-а-а-ас!!! — заволала без тями, хапаючись від страху
за голову.
 Певно, цей різкий оклик злякав його. Він стрепенувся,
різко повернувся до мене, підсковзнувся, замахав руками,
намагаючись втримати рівновагу, захитався і… зірвався
вниз. Все це тривало мить. Я кинулася за ним, але не
встигла. Стас пропав. Я перестала дихати, побігла сходами
вниз, забувши про ліфт. Летіла, падала, піднімалася, поки
не опинилася на першому.
Вибігла з під’їзду й одразу побачила його. Стас лежав у
величезній кучугурі, напівприсипаний снігом, коло нього
вже було кілька людей. Рвонула до нього, але хтось схопив
за рукав.
— Ти що, здуріла, не чіпай. Не можна рухати, бо якщо
ушкоджено хребет… Швидка вже їде.
Відчай не давав дихати. А далі все в тумані: сирена, люди в
білих халатах, хтось тримає мене за руку, не пускає до
Стаса, хтось обіймає за плечі й веде кудись. Розумію, що це
дідусь, плачу, мене щось питають, а я не можу говорити —
мову відібрало. Мені намагаються дати якісь таблетки, але
істерика лише посилюється. Врешті мама викликала
швидку, мені зробили укол, і я заснула.
Не знаю, через який час я прокинулася.
— Донечко, Льолечко, як ти? — мама побачила, що я
розплющила очі.
— Стас живий? — спитала, злякавшись, що відповідь буде
така, яку не зможу витримати.
— Живий, але у важкому стані. У реанімації. Пощастило,
що впав на дроти. Гілки дерев, кущі, снігові замети трохи
пом’якшили падіння.
— Ма… Це я винна.
— Не кажи так, — заспокоювала вона, погладжуючи мене
по голові.
— Ти не розумієш. Він упав через мене…
На одному диханні видала їй усю правду про дах, про
Макса й Олега, про обрізані коси і лапання моїх грудей, про
те, як мене ледь не зґвалтували і як я покохала Стаса, а
потім підштовхнула його до того, що сталося. Мама не
могла повірити, плакала, хитаючи головою.
— Боже мій, моя бідолашка, — обіймала. — Як я не
помітила всього цього. Була зациклена лише на собі, а ти…
Пробач, пробач мені. Ми все виправимо.
А я розуміла, що нічого виправити не вдасться. Краще б
стрибнула за Стасом. Не хотілося жити, не хотілося думати.
От якби повернути все назад. Але як?

У мережі розлетілася новина про Стаса, й уся школа в

різних месенджерах обсмоктувала цю трагедію. Усі
засуджували мене. Що казати… Я сама себе ненавиділа.
Цього разу кожне огидне слово було заслуженим і влучним.
Наступного дня ми з мамою поїхали в лікарню до Стаса.
Біля входу в реанімаційне відділення сидів його батько. Він
плакав. Гірко, мовчки, по-чоловічому. Я досягла свого:
відплатила йому, зробила так, щоб слідак страждав, але все
це принесло пустоту. І гірке почуття провини.
 — Доброго дня. Скажіть, будь ласка, як Стас?
Чоловік ковтнув повітря, намагаючись заспокоїтися,
подивився в наш бік невидющими очима.
— У реанімації. Черепно-мозкова травма, внутрішня
кровотеча, розірвана селезінка, пошкоджено хребет, — він
говорив так, наче читав протокол: монотонно,
відсторонено, тільки голос тремтів і зривався.
Здається, він справді не бачив або не впізнав нас. Люті до
нього вже не було, несміливо прокидався жаль. Коли в
нашу квартиру увірвалися якісь люди й заарештували тата,
мені здавалося, що нічого гіршого бути не може. Як же я
помилялася!
Повернувшись додому, скрутилася клубочком на дивані і
пролежала так весь день. Мама кудись поїхала, а біля мене
сидів дід, намагаючись втішити.
— Не плач… Усе налагодиться, от побачиш. Хлопець буде
жити. Прийде до тями — поговорите.
— Він не пробачить мені. Таке не можна пробачити.
— Усе можна пробачити, усе… Тільки потрібен час.
Мама повернулася додому й одразу повідомила:
— Усе, з понеділка повертаєшся у ліцей.
— Як? — мої очі округлилися.
— Продала обручку з діамантом, взяла кредит й оплатила
все до кінця року. Далі розберемося. Директор пішов
назустріч, тож у цю придурошну школу ти більше ніколи ні
ногою.
— Мам, твоя обручка…
 — Не хочу нічого чути, — перебила. — Треба було це
зробити одразу. Не знаю, чим я думала.
Я так довго мріяла про повернення в ліцей, а тепер було
зовсім байдуже. Наступного дня знову поїхала в лікарню.
Стас прийшов до тями, але до нього не пускали. Хотіла
передати хоча б записку, а нарвалася на сердите лікареве:
— Хлопець ледве дихає, а ти зі своїми записочками. Чеши
додому, Джульєтта…
Я все одно кожен день приїжджала в лікарню, топталася
під реанімацією, ловила медсестричок і розпитувала про
Стаса. Почуте не особливо тішило: стан важкий, але
стабільний.
З понеділка поїхала в ліцей. Далеченько — півтори години
в один бік і стільки ж назад. Однокласники зустріли мене
дуже радо, кера теж привітала з поверненням і дала на
флешці увесь пройдений матеріал за півроку.
Після уроків розказала все Марті. Ми разом плакали,
обіймалися. Вона просила пробачення за те, що так рідко
дзвонила мені, але ж я не ображалася.
Було відчуття, що за моєю спиною виросла стіна, яка
розділила минуле і майбутнє. Все хороше там, за бетоном.
Можна лупцювати мури скільки заманеться: битися
головою, розфігачити кулаки до крові. Все марно. Стіна
бетонна, назад вона не пустить. Минуле залишається
минулим, і повернутися туди не вдасться ніколи.
Щодня думала про нашу сварку зі Стасом. Невже то була
я? Дівчина, що так засуджувала жорстокість, прагнула
справедливості. Я навіть не помітила, як перетворилася на
свою протилежність. Ці думки роз’їдали мене зсередини.
Мама, як могла, заспокоювала, але я все більше замикалася
в собі. Одного дня вона сказала, що записала мене на
прийом до психолога. Я протестувала, бо єдине, чого
хотіла, — лежати і щоб мене ніхто не чіпав. Але довелося
піти.
Привітна тітонька розкручувала мене на розмову, та
марно. Хто вона мені? Чого це я буду з нею ділитися? Але
через пару сеансів вона таки примудрилася мене
розговорити.
Потроху я усвідомила, що всі ми живемо у світі, де немає
білого й чорного і в кожного своя правда. Мій тато для мене
був ідеалом, хоча насправді він щось мутив-крутив, завдяки
чому ми жили мажорно, подорожували, їли делікатеси,
носили брендові речі. Я знаю, він ішов на ризики заради
нас. А тепер розплачується.
Тато Стаса не заслуговував моєї ненависті — він
виконував свою роботу, як міг, як умів, як вважав за
потрібне. А Стас після смерті мами закрився в собі, начепив
маску байдужості й грубості, хоча насправді переживав
глибокий біль утрати. Я розворушила його рани, змусила
довіритися, а потім зрадила, принизила. Поруч із кожним із
нас живуть люди, в яких є болючі рани, вони теж хочуть
бути щасливими, помиляються, страждають. Навіть на
своїх колишніх однокласників я дивилася іншими очима.
 Нарешті мені дозволили провідати Стаса. Я так чекала
цього і водночас страшенно боялася. Коли увійшла в
палату, то ледь втримала зойк, закривши рота руками: Стас
був дуже худим і блідим. Запалі очі, довге волосся, що
злиплося від поту, вся нижня половина тіла в гіпсі.
Напружуючи сили, взяла себе в руки й усміхнулася. Він
відвів погляд.
— Привіт, — голос мій тремтів.
Відчувала, що в очах збираються сльози, але не могла
дозволити собі плакати. Тільки не зараз. Стас мовчав. Сіла
біля нього на стільчик і торкнулася руки.
— Як ти себе почуваєш?
— Навіщо ти прийшла? — почула надламаний голос.
Так, я заслужила цей байдужий і сухий тон. Найменше,
що можу, — розповісти йому, як жалкую про слова, сказані
того чортового дня. Мушу йому зізнатися, що то була
неправда. Сповзла на підлогу, щоб бути ближче,
спробувала зазирнути в очі. Стас відвів погляд.
— Я тоді наговорила такої фігні… Якось заплуталася,
озвіріла. Засуджувала інших і не помітила, як сама стала
жорстокою, злою, несправедливою. Я знаю, мені немає
виправдань… Але прошу: вислухай. Після того, як
директор викликав наших батьків у школу, я дізналася, що
твій тато вів справу мого батька і запровадив його в тюрму.
Для мене це було величезним шоком. І я розізлилась на
весь світ, особливо на себе, бо наче зрадила батька —
закохалася в сина нашого ворога. Я розгубилася, заблукала
в образах, страшенно помилялася. Не знаю, чи можна таке
пробачити. Мені дуже шкода.
Я збивалася, замовкала, робила довгі паузи, намагалася
втриматися від сліз. Виходило погано, і тому ще більше
сердилася на себе. Чи зможе він хоч трохи зрозуміти мене?
Стас поклав свою руку мені на голову, але все ще мовчав.
Я повільно підвелася й побачила тонкі доріжки від сліз на
його щоках.
— Проїхали, — прошепотів він. — Я мав багато часу
подумати. Єдиний, на кого мені варто сердитись, — я сам.
— Я люблю тебе.
— Не кажи так. Ти просто почуваєшся винною. Це
минеться.
— Ні, нічого не минеться! Мені так шкода, що я була
такою дурною. Ти обов’язково станеш на ноги, повернешся
до нормального життя, і ми будемо разом, виправимо все.
Правда?
— Дурня все це, — кинув насмішкувато. — Ти була права.
Нащо тобі дворовий пацан, ще й каліка. Не треба нічого
пояснювати, виправдовуватися. Все нормально. Я вибачив,
усе забув. Живи собі спокійно. Вільна… Можеш іти.
— Стасе…
— Я не хочу, щоб ти приходила й жаліла мене. Повторюю:
сказала, що хотіла, а тепер іди й живи своїм новим життям.
Ти ж знову у своєму світі — батько сказав, що ти вернулася
в ліцей. Радій. Чого сльози лити в цій грьобаній палаті.
 Слова його жалили. Ні, він так не думає, я знаю! Стас
любить мене, як і я його.
— Не проганяй мене, я знаю, тобі важко пробачити.
— Та не в цьому справа! Це просто знущання — бути
таким безпорадним. Краще б помер, — він сердився на
самого себе, на те, що не міг поворухнутися.
— Ні, ні! Пробач, я в усьому винна.
— Не винна ти ні в чому, — різко перебив. — Дебільні
думки про те, щоб стрибнути з даху, з’явилися в моїй голові
одразу після смерті мами. Дав пляшку двірнику, зробив
дублікат ключа і приходив туди, чекаючи слушної миті.
Уявляв, як мене жалітимуть. Ідіот!
— Якби я не наговорила тих жахливих слів, якби не
крикнула, ти б не підсковзнувся. Це я тебе штовхнула…
— Я просто нерішучий мудак, чмо. Тягався з придурками,
вважав, що сильний, крутяцький мужик. Такий, яким хоче
бачити мене батько. Тоді, в туалеті, хотів побити морди
пацанам і не зміг. Тюфяк грьобаний. А ти вибачала мені всі
факапи. Там, на даху… ридав, як дівчисько, думав, який я
нікчемний. Не сподівався, що ти прийдеш. Зважував усе…
Відтягував. Твій крик ні при чому. Не знав, що там так
слизько. А далі… Сама все бачила. Коротше: все ок. Ти не
винна, так що не парся. Іди і більше не трать себе на різну
фігню.
— Ні. Я все одно буду приходити. Я хочу все виправити,
хочу, щоб ти цілував мене, щоб обіймав. Хочу, щоб ти став
моїм першим… Розумієш?
 — Як ти собі це уявляєш, дурненька, — він сухо засміявся.
— У мене все болить, навіть не знаю, чи зможу ходити, а ти
говориш такі дурниці. Я сам себе зламав — сам вирулю.
Або не вирулю. Ти ні при чому. Іди вже.
Він був злий і безпорадний, я — розгублена й готова на
все, лиш би Стас не цурався мене. У палату зайшов лікар:
— Так, голубки, закругляйтеся: пацієнтові треба
відпочити.
— Ще п’ять хвилин, будь ласка, — попросила жалібно.
— Добре, але тільки п’ять хвилин.
Ми знову залишились удвох. Я стиснула його долоню.
— Стасе, я люблю тебе.
— Льолю, досить. Більше не приходь.
— Ні, не діждешся. Хочу бути біля тебе і буду.
Нахилилася до нього і поцілувала. Губи його не відповіли.
Я приходила до Стаса знову і знову, ніби не чула його
прохання не робити цього. Спершу він відбувався
незадоволеним «привіт» і відвертався до стіни. Потім
вдавав, що не бачить і не чує мене. Не відповідав на мої
слова — мовчав, утупивши очі в стелю.
Так тривало місяць. Я пригадувала йому наші розмови і
те, що між нами було, переконувала, що кохаю і хочу бути з
ним, малювала картини нашого майбутнього, ненавиділа
себе і злилася на нього.
Одного дня лікар сказав мені, що Стаса консультував
психотерапевт і попросив передати, що мені краще не
приходити в лікарню. Хоча б якийсь час. Мовляв, я
заважаю йому одужувати, негативно впливаю на
емоційний стан. Кілька днів не могла змиритися з цим, а
потім прийняла… Якщо йому так буде краще — я
потерплю. Тільки ще раз, ще один-однісінький раз його
побачу!
Усвідомлення, що я йду до коханого хлопця в лікарню
востаннє, спалювало зсередини.
— Привіт… — почула себе і не впізнала свого голосу.
Його щелепи заціпеніли, Стас, як завжди, відвернувся від
мене.
— Не нервуйся: ти переміг. Більше не набридатиму. Якщо
я справді заважаю тобі видужувати… то не буду
приходити, хоч мені дуже важко змиритися з цим. Не можу
навіть уявити, як жити без надії, що ми побачимося. Не
ходитиму сюди за однієї умови: ти маєш пообіцяти, що
встанеш на ноги і в нас буде ще одне побачення… По-
справжньому. Прошу тебе: один раз. Добре?
Стас мовчав, ніби нічого не чув, ніби йому байдужі я і мої
слова.
— Мовчання — теж слова. Будемо вважати, що ти
пообіцяв. Знай, що я не мінятиму номер телефону, і ти
завжди можеш написати мені. Дай хоча б малесеньку
надію…
Його погляд і далі блукав по стелі.
— Ну хоч на останній поцілунок ми маємо право? —
нахилилася до нього, заплющила очі й поцілувала.
Стас відповів.
 Потім, у хвилини безнадії, я часто згадувала той
поцілунок. І тривожне передчуття розлуки. Стас торкнувся
мого обличчя долонею, заправив пасмо мого волосся за
вухо, всміхнувся кутиком вуст, поклав долоню туди, де
билося моє серце, й відштовхнув. Я вибігла з палати і в
розпачі блукала вулицями міста. Сліз не могла спинити —
текли і текли по щоках.
Тримати слово було важко. Кілька разів приходила в
лікарню, стояла біля дверей палати, плакала, сподівалася,
що лікар скаже: «Стас іде на поправку». Але ні — мені, як і
раніше, рекомендували його не турбувати.
Щодня чекала від Стаса повідомлення, а телефон мовчав.
Потім почала писати сама.
«Привіт. Сто років тебе не чула, дуже скучаю. Як ти?»
«На душі так погано, хоч вовком вий. Почуваюся такою
самотньою без тебе».
«Напиши хоч щось. Будь ласка. Я думаю про тебе день і
ніч».
Наприкінці весни відбувся апеляційний суд і татові
змінили вирок: два роки тюрми. Це теж не надто тішило,
але мама заспокоїла, сказавши, що залишилось почекати
трохи більше року, адже термін, який він провів у СІЗО,
теж зараховується.
«Через рік повернеться з тюрми мій тато. Я живу думкою,
що і ти колись повернешся до мене, і все буде добре».
«Я пам’ятаю кожну хвилину з тобою. Одужуй. Я дуже хочу
побачитись, шалено скучила».
 «Знаєш, яка це каторга — не бачити і не чути дорогих
людей? Я ніби і знаю, де зараз мій тато. Знаю, де ти. Але від
цього не легше, бо я ж не можу ні обійняти вас, ні
поговорити з вами».
«Ну як можна бути таким впертим? Навіть не думай, що я
так легко здамся… Писатиму доти, доки тобі не набридне
морозитись».

Ми втрьох сиділи за круглим столом на затишній кухні і

вечеряли. Тато, мама і я. Що може бути краще?
— Учора продала картину, — бадьоро розповідала мама,
очі її сяяли. — Цей Пауль — дуже талановитий художник.
Самородок! Через рік його роботи стануть ще
дорожчими…
— Бачити таланти — теж талант, — у тон їй зреагував
тато.
Він змінився. Схуд, волосся помережилось сивиною,
навколо очей поглибились зморшки, вицвів погляд. Ніколи
не розказував про те, що було з ним. А ми з мамою не
розпитували.
За останній рік мама «розкрутилася» — стала агентом
кількох сучасних художників, успішно продавала їхні
картини, отримуючи непогані комісійні. Влаштовувала
виставки, знайомилася із впливовими людьми. Придбала
машину, не нову, але жвавеньку, винайняла невелику
квартиру, збирала гроші на купівлю власного житла.
 «Привіт. Я закінчила ліцей із золотою медаллю.
Молодчинка, правда ж? Одужуй скоріше. Кохаюскучаю».
«Вступила до університету на бюджет. Буду психологом.
Може, привітаєш мене і відсвяткуємо разом?»
«Твій лікар сказав, що тебе виписали. Тобі краще? Коли
захочеш побачитись — пиши або дзвони. Я готова хоч
зараз».
«Ми не бачилися так давно. Рік минув... Я думаю про тебе,
скучаю, люблю. Відчуваю вину і кусючий біль. Добре, що в
університеті треба більше займатися, ніж у школі».
«Привіт. Я так хочу почути твій голос. Хоча б дай знати,
що читаєш усе це. Чекаю дзвінка і мрію про зустріч. Як
твоє здоров’я?»
«Перший сніг. Пам’ятаєш, як ми каталися з гірки на
картонках? Круто було, правда ж?»
«У нас біля дому величезний парк, де часто гуляють
закохані. Я мрію, що одного разу і ми там пройдемося».
«Ти вже не любиш мене? Невже так важко хоч раз
відповісти?»
«Можеш не відповідати. Просто знай, що я досі думаю про
нас, згадую наш дах і мурашок».
«Дай мені шанс. Хоч друзями будемо?»
«Морозко… Скільки можна мене відштовхувати?»
 Стас жодного разу не відповів. Видалився з усіх мереж і
месенджерів. Я нічого про нього не знала. Пару разів
намагалася хоч щось вивідати у бабусі з дідусем, але вони
лише казали, що він іде на поправку, а потім переводили
розмову на інше. Та й до себе в гості не запрошували —
приїжджали до нас. Усі намагалися допомогти мені забути
весь той рік. Вважали, що так буде краще. А я
дотримувалася слова і не шукала зустрічі. А забути нічого
не могла.
Мені часто снився Стас на краю безодні. Щоразу
стрімголов бігла до нього — врятувати, і не встигала. Це
сильно мучило: я прокидалася в холодному поту,
заплакана.
Ніби зненацька набігло ще одне літо. Дідусеві
виповнювалося шістдесят п’ять, на вихідні мама замовила
вечірку в ресторані. Але то буде через кілька днів. Уранці,
тільки-но прокинулася, набрала його зі своїм «Happy
Birthday…».
— Ми, дідусю, приїдемо ввечері до тебе!
— Не знаю, чи це хороша ідея.
— Дідусю, все норм. Я скучила за вами, за вашою
квартирою і Жулькою.
Мама відмовляла, але тато мене підтримав. Ми купили
букет, гостинці й увечері нагрянули до дідуся. Він щиро
зрадів, і нам усім справді було дуже гарно. Ну, майже... Я
знала, що Стас зовсім поряд, відчувала це. Потайки
сподівалася побачити його, хоч випадково.
 Зателефонувала Марта, я вибралася з-за столу і, як колись,
вийшла з квартири і сіла на сходинку. Марта безупинно
розказувала щось своє, а я прислухалася — може, почую
кроки. Його кроки.
— Альо… Зовсім мене не слухаєш, — обурилася Марта.
— Я зараз трохи зайнята, передзвоню ввечері.
Поклала слухавку. Декілька секунд думала, а потім
раптово побігла сходами вгору. Ключ був у схованці. І ось я
вже вище десятого поверху. Пульс розривав голову, серцю
було тісно в грудях. Присіла на лавку. Самотнє небо
тремтіло, як і я. Нестерпно самотня.
У голові метушилися спогади, тривожні думки. Дістала
телефон, зайшла в історію мого монологу до Стаса,
перечитала, а потім щось змусило мене написати:
«Привіт. Я на даху. Посидиш зі мною?».
Зажмурилась і натиснула «Відправити». У душі все
завмерло.
Хвилина, друга, третя — ні відповіді, ні кроків.
— Привіт…
Я, стрепенувшись, озирнулася. Стас, накульгуючи,
підійшов до лавки і сів біля мене. Без цигарки. Мовчки
дивився вдалечінь, а я розглядала його, ледве стримуючи
тремтіння. Хотілось обняти, розцілувати, а дозволити собі
цього не могла. Здавалося, нас відділяє чорна прірва. Стас
був холодний, відсторонений. Я приречено готувалася
почути, що він мені не пробачив… розлюбив мене.
— Ти все ж таки прийшов, — не знаю, звідки взялися
слова.
— Ага…
Зависла пауза, він навіть не глянув на мене.
— Тобі, мабуть, неприємно мене бачити?
Хотілося сказати йому, що все розумію. Що найгіркіші
слова сприйму як справедливу правду. Бо тільки з ним так
зблизька побачила небо. І так дивно відчула себе.
Його мовчання і холод вбивали. Здавалося, я зайва тут.
Встала, щоб піти, але він неочікувано вхопив мене за руку і
нарешті глянув у вічі. По шкірі побігли мурашки.
— Сядь, треба поговорити.
Суворий погляд, напружені щелепи і ніякого натяку на
радість. Він точно хоче поставити крапку в історії, що
почалася саме тут. Як пережити це?
«Мені потрібна надія… Не вбивай її», — благало моє
мовчання. Він не витримав мого погляду, відвів очі, але
руку не відпустив.
— Я тобі стільки разів писала, а ти…
— Коли не відповідають — значить, не хочуть читати.
— Якось дивно… Коли не хочуть читати, то дають про це
знати. Але ж ні… Ти мовчав.
— Яка ж ти вперта.
— Як і ти…
— Навіщо тобі дворовий пацан, ще й каліка? Я чекав, коли
тобі набридне все це… Але ж ні, ти знову і знову колупаєш
рану.
Здавалося, от-от не витримаю і розридаюсь. Не вистачало
повітря, в грудях застигла гіркота.
— Невже не бачиш, що я люблю тебе, не можу без тебе, а
ти несеш якусь фігню, — обурився мій біль. — Весь цей час
тільки про тебе думала. Все, що мені було потрібно, —
малесенька надія, що ми… що нас… — емоції спішили
попереду слів. — Ти так і не зміг пробачити. Я сама собі
пробачити не можу, — почала ридати, не маючи сил
стримати себе.
— Я ніколи не думав, що ти маєш просити пробачення в
мене. Ти ні в чому не винна — сто разів казав! — з кожним
словом він здригався, очі блищали від сліз.
— Винна…
— Що ти робиш зі мною?! — нарешті він подивився мені в
очі.
Я розуміла, як йому боляче від того, що сталося.
Нахилилася до нього, обійняла. Відчула рідний аромат,
знайоме тепло.
— Стасе, якщо ти не любиш мене, тільки скажи, і я зникну
з твого життя, — шепотіла, пригортаючись до нього. — Я
не можу більше так жити. Це нестерпно — щодня
сподіватися, чекати і плакати. Боятися, що в нас ніколи
нічого вже не буде.
— Я не можу… — прошепотів.
Я відсторонилася, зазирнула йому в очі. Він мовчки
заправив пасмо мого волосся за вухо і ледь помітно
всміхнувся.
— Відросло…
 — За цей час багато чого змінилося…
Сльози вже не текли, і він уже не тримав мою руку. Треба
зникнути і більше не мучити його, себе, нас. Зібралася з
духом, ще раз зазирнула йому в очі, повільно встала і пішла
до виходу. Щоб не озиратися, рахувала удари пульсу, який,
мов землетрус, гупав у скронях, і не могла повірити, що
всьому кінець.
Раптом Стас схопив мене за руку, різко розвернув і
притягнув до себе. Я відчула його губи, такі знайомі, такі
ніжні…
— Я не знаю, що нам робити… Я люблю тебе, але навіщо
тобі скалічений боягуз?
Я благала очима, щоб Стас не казав так про себе. Хотілося
з усіх сил кричати, що люблю його. А Стас продовжував:
— Я хотів забути тебе… Хотів, щоб і ти забула. Боявся, що
такий я тобі не потрібен…
— Потрібен… Дуже потрібен.
Його очі були як небо. Тільки в них загубилося кілька
краплин дощу. Я плакала і сміялася. Раділа, що ми знову
разом, і не вірила, що він цілує мене по-справжньому, що
це — не востаннє.