Тема 2.

Слов’янські культурні джерела українців

1. Слов’яни на теренах України

2. Міфологічний світогляд слов’ян
3. Міфи, релігія і культи східних слов’ян

1. Слов’яни на теренах України

На значній площі від Карпат до Дунайської низовини, на півдні Польщі і

Лісостепової України, на правобережжі Прип’яті і Подесення археологи
виявили чимало артефактів VI–VII ст., що виявляють спільні риси і належать до
Празько-Корчацької (Празько-Житомирської) археологічної культури.
 Слов’яни в Європі у V–VII ст.

У Східну Європу слов’яни прибули зі східної частини локалізації Празько-

Корчаківської археологічної культури, а також з північних територій сучасної
Польщі. З межиріччя Вісли і Німану у північну частину сучасної Білорусі та
район Валдайської височини прийшли кривичі. З цих територій згодом
відбулося освоєння Псковської і Новгородської земель. Нащадками кривичів
називають словен. «З землі ляхів» в басейн Сожа і Десни та у верхів’я Оки
прийшли літописні радимичі та в’ятичі.
Слов’яни оселялися вздовж річок та на узбережжі водойм, в лісових хащах
і в степу, які були знайомим ландшафтом. Цьому сприяли порівняно кращі
природні умови – сухіша й тепліша погода взимку і влітку, багатші вгіддя,
родючіші ґрунти. Відповідно природа визначала й культурний лад життя
слов’ян.
Слов’яни облаштовували житла і як напівземлянки, і як наземні будівлі.
Хижа (хиза, хижина – слово болгарського походження), а з ІХ ст. хата
(запозичення з угорської) являла собою споруду землянкового типу без
фундаменту. Ізба, істьба (запозичення з германських мов) була теплою
будівлею. Помешкання слов’яни називали словом дім (пор. δόμος – дім, житло),
яке охоплювало господарство і життя сім’ї. Обгороджене місце освоєного
сім’єю світу, яке давало прилисток від зовнішніх загроз, бо місце і час обирали
щасливо, будували з дерева, не забороненого звичаями, зроблено належну
пожертву під час кладки першого вінця. У дворі жила челядь (дслв. чел"дь –
люди, сім’я від псл. čelь – чоло і збірного суфікса - jadь(-edь), звідси чоловhк) –
рід, сім’я (батько, мати, діти).
Загалом поселення були не тривалими (на кілька років), тому й житла
робили простими – викопували прямокутну яму глибиною метр й площею від 7
до 20 кв. м. Вздовж стін залишали виступи для сидіння. Підлогу вирівнювали й
обмазували глиною. Невисокі стіни обшивали колодами або дошками. Оселю
накривали дво- або трисхильним дахом. В кутку протилежному до входу
ставили глиняну або кам’яну піч.
В середині І тис. слов’яни вели підсічно-вогневе землеробство, тому
вибравши в лісовій місцевості ляду і готували село (ріллю). За три-чотири роки
люди освоювали нове село.
На ті часи сіяли переважно просо, яке називали бор, а їжу з нього борошно
(стсл. брашьно, слн. brášno – харчі в дорогу, схв. брàшно, брашàнце – вечеря,
тіло господнє). При чому така назва проса співзвучна в інших мовах
індоєвропейської сім’ї. Загалом колоскові культури слов’яни називали жито
(псл. žito пов’язано з žiti – життя; стсл. жито – городина, збіжжя; слн. žito, п. ч.
слц. вл. żyto та ін.). Пізніше в українських землях житом почали називати
конкретний злак, що замінив просо та ячмінь у харчуванні слов’ян. Згодом
хлібний злак отримав назву рож (стсл. ръжь – зерно). Продукти
сільськогосподарського виробництва називали збіжжям (псл. sъbožьje –
щастя, багатство, маєток, скот від псл. bogъ, bog-atъ – укр. бог, богатий).
Їжу переважно варили, а не смажили, що пояснюється близькістю водойм.
Посуд ліпили руками, що виокремлює за характерними рисами округлих форм
слов’янські культури. У зв’язку з мобільністю слов’янські родини виготовляли
потрібні речі на місці. В невеликих печах плавили метал в руднях на
болотистих місцях. Із заліза виготовляли ножі, серпи, сокири, наконечники
списів та ін. Справу ковалів ототожнювали з чаклуванням – безформенний
метал під рукою коваля в кузні (псл. кузло – диво) перетворювалося на
корисний виріб.
Зовнішній світ у свідомості слов’ян розпочинався за межами двору – ліс
(псл. lěsъ, стсл. лhсъ – простір, порослий деревами, переважно листяними) або
поле (псл. pόlje, стсл. пол~ – відкрите місце, простір, рівнина). Відокремлювала
світ двору від зовнішнього світу ліса (псл. lěsа – огорожа, плетена з гілок,
прутів). Певна площа землі на городі отримала назву ліска. Обидва простори
(лісовий і польовий) годували й забезпечували двір матеріалами. Зовнішній світ
був небезпечним, диким. Тому польові рослини чи тварини асоціювали з
поняттям «дикий». Ліс сприймався як живий світ, де щодня все змінювалося,
відтак це був непізнаваний світ, де на людину чатують небезпеки, несподівані
перешкоди, світ, в якому легко заблукати. Здобувати здобич означало лісувати
або полювати. Саме заняття здобуття здобичі отримало назву мисливство (від
мислити, тобто вигадувати спосіб полювання). Територія за межами двора була
ще й краєм військової загрози – билинні богатирі билися з ворогами в «чистому
полі», тобто розчищеній ділянці лісу.
Етнічна компонента.
Слов’янські народи Східної Європи не творили первісну єдність. Племена і
народи, що жили на цих теренах і власне в українських землях, були
численними. Вчені (лінгвісти, історики, археологи) називають близько 60 так
званих «племінних» назв тих часів. Так О. М. Трубачов дійшов висновку, що
розселення слов’янських племен і малих етносів не відбувався односпрямовано
і вичерпно. Тому мапа розселення слов’ян була картатою. Наприклад, смоляни
опинилися і біля Смоленська, і в Болгарії; дреговичі – і в Болгарії, і в Білорусі;
серби – на Ельбі і на Балканах і т.д.
Тому теза про первинну єдину давньоруську (східноєвропейську)
спільноту, від якої ніби й утворилися три народи – українці, росіяни та
білоруси – в сучасних дослідженнях не знайшла підтвердження. Скоріше
відбулося територіальне і культурне об’єднання слов’янських племен і
народів у подібні мовні групи під впливом історичних процесів.
Для V–VII ст. джерела вказують три великі слов’янських «племені» –
антів, венедів та склавинів.
Слово склавини вказує на загальну самоназву слов’янських етносів. В
етимологічному словнику української мови їх названо як «стародавні
західноєвропейські племена», яких елліни називали Σϰλαβηνοί.
Венедами називали ту частину слов’ян, яка заселяла північно-західні
території так званої Славії. В науковій літературі вказують, що цю назву
слов’янські племена отримали від етносу давньоєвропейської групи, що
населяв ці території раніше, але переселився на південь Європи. Вважають що
цей етнос дав назву місту Венеція. Балти і германці північно-західних слов’ян і
надалі називали венедами.
Етнонім ант виводять як іранську назву, що пов’язана з дінд. ántah –
кінець, край або ántyah – той, що перебуває на краю. В етимологічному
словнику вказана й інша версія – походження від індоєвропейського ven-t- –
«дещо більше», яке в псл. звучало як vęt-j- а в стсл. в#mь – більший, і навіть з
племінною назвою в’ятичі. Пояснюють іранське походження назви
послов’яненим етносом на північно-східному краї сармато-аланського (тобто
іранського) світу.
Отже тільки самоназва слов’ян збереглася в часі.
Воднораз контакти з сусідніми та «освоєними» народами впливали на
особливості культурного розвитку слов’янських народів. Наприклад, якщо
західні та південні слов’яни користувалися при виготовленні посуду гончарним
колом вже в VI–VII ст. (Празько-Корчаківська культура), то східні слов’яни
посуд переважно ліпили руками аж до IX ст., що відповідало ритму і способу їх
життя.
Дослідники зауважують, що в старослов’янській термінології відсутній
відповідник сучасного поняття «народ», «народність». Велику масу людей,
натовп, військо називали полк (стсл. Gплъкъ, яке зазвичай виводять в герм.
Volk). Як етнічні позначення вживали слова язик або плем’я, а також рід (звідси
нарід). Старослов’янське >зыкъ – народ, насамперед чужий. Своїх називали
люд. Поняття плем’я (стсл. плем# від псл. plemę, pled-men-, пов’язане з plodъ –
плід) охоплювало всіх живих осіб, а рід – об’єднавчий зв’язок живих з
пращурами. Можна говорити, що давнослов’янському плем’я відповідало
сучасне розуміння мікроетносу. Цікаво, що сучасні народи зберегли назви своїх
прадавніх мікроетносів – чехи, хорвати, серби, поляки (по-ляхи) та ін. Інші ж
мікроетноси утворили нові субетноси та етноси і не втілилися в етнічній
організації східних слов’ян – дуліби, волиняни, поляни, дреговичі, кривичі та
ін.
Культури, антропологічні ознаки трьох племен (волинян, деревлян і
дреговичів) дуже близькі. На територіях проживання дулібів та бужан пізніше
з’явилися волиняни. Вважають, що волиняни чи велиняни мешкали також і в
венедській (західній) частині Славії. Корені вол- та вел- пов’язують з
міфологічними уявленнями про «нижній світ». Остаточної думки щодо
спільності цих двох етносів нині немає.
Немає єдності вчених і щодо полян. Західних полян від Х ст. називають
корінне населення верхів’їв Вісли – поляків. Східні ж поляни за археологічними
та етнографічними джерелами мають дещо відмінні антропологічні риси
степняків Півдня України. Вчені вказують, що на культуру східних полян
вплинули дослов’янські народи, що стали ретрансляторами традицій
Черняхівської культури. Культурні риси полян виявляють і серед кельтів, і
германців.
По лівий берег Дніпра мешкало плем’я з назвою іранського походження
сівера. Етимологічний словник української мови вказує на тотожність цієї
назви з назвою племінного об’єднання Σεβερείς, severes у басейні Дунаю VII ст.
н.е. Як пояснення походження назви сівери укладачі словника наводять як
версію «результат давнього зближення з псл. sĕverъ «північ, холодний край»
назви одного з протоболгарських (тюркських, пізніше слов’янізованих) племен
савірів (саварів, суварів, севордиків), які з’явились на Дунаї бл. VI ст. н. е. і
частина яких згодом переселилася у Східну Наддніпрянщину». Антропологічні
ж характеристики зближують сіверу з предками сучасних білорусів та литовців
(т.зв. валдайсько-верхньодніпровський комплекс). Сучасними спадкоємцями
сівери вважають населення південно-західної Росії.
У літописних тиверців та уличів, що мешкали у степах теперішньої
Південної України, вчені виявили чимало антропологічних рис спільних з
волинянами та їх сусідами. Ці слов’янські племена дуже швидко були витіснені
на захід кочівниками.
Прикарпаття у цей період населяли білі хорвати. Назву пов’язують зі
скіфським har- «жінка», harva(n)t «жіночий» (псл. хъrvatъ співзвучне з sarmatъ),
оскільки «у над азовському ареалі, де первісно жили хорвати, існували міцні
традиції матріархату». Іншими словами ці іраномовні степовики вже
послов’янені оселилися в Прикарпатті на землях нащадків кельтів-галлів (пор.
укр. Галичина та ісп. Галісія) та фракійців. Частина хорватів подолала Карпати
й оселилася на Балканах.
Отже слов’янські племена в українських землях мали різноманітне
антропологічне та культурне походження, сформувалися внаслідок
різновекторної колонізації та різноспрямованої асиміляції населення цих
територій. Внаслідок цього трансформувався мовний простір як синтез
слов’янських діалектів та діалектів народів (зокрема іранських), що в різний час
прибували на терени сучасної України. Так само й елементи щоденного життя,
традиції, обряди, інші компоненти культури формували динамічну картину.
Проте певна частина населення все ж залишалася іммобільною і певно саме
вона утворила певну мовну зону, що можна назвати давньоруською.

Сусідні народи

Територію Полісся і сучасної Білорусі на початку великого слов’янського

переселення населяли народи балтської мовної групи – на півдні ближчі до
пралитовської, на півночі – до пралатиської. Слов’янське посування в ці краї
було як мирним, так і войовничим. Археологічні дані свідчать, що населення на
північ від Прип’яті було асимільоване слов’янами.
Південними сусідами слов’ян спочатку були степові кочівники – нащадки
іракомовних скіфів і сарматів. Геродот назвав сарматів спорідненим зі скіфами
народом, що послуговувався «зіпсовано» мовою скіфів. Скіфською мовою
сарматське плем’я називали ас, звідки походять інші назви аси, яси, осетини. За
осетинським фольклором їх самоназва аллон, тобто скіфське аріана (арійський)
трансформувалося в сарматське аліана, аллан, аллани. Пращури осетин
кочували степами на Північ від Кавказу та Причорномор’я. За даними
археологів частина аланів осіла на родючих землях українського Лісостепу й
становила частину населення Черняхівської археологічної культури.
Поряд з асами у Північному Причорномор’ї відбувалися міграції
тюркомовних потомків гуннів. Одним із таких кочових народів були булгари,
частина яких розташувалися на Волзі та південних степах, а інша пізніше
перемістилася на Балкани розчинившись в слов’янських племенах і передавши
їм свою назву болгари. З Великої Болгарії, що утворилася внаслідок
міжусобиць у Тюркському каганаті династії Ашіни, із столицею в Фанагорії в
гирлі р. Кубань хан Аспарух відкочував з підданими на Балкани. Натомість
інший тюркський етнос хазари заснував свій каганат з династією Ашіни.
Населення цього каганату сформувала на Сході України Салтово-Маяцьку
археологічну культуру (від Салтовського могильника до Маяцького городища в
басейнах Дону і Сіверського Донця). Слов’яни підтримували активні
торговельні стосунки в період розквіту Хазарського каганату.
У степовій частині нинішньої України організованих військово-державних
утворень у V–VIII ст. археологи не виявили. Тут впереміж жили і кочові
потомки гунів і слов’яни. У IX ст. вихідці з Казахстану і Середньої Азії кипчаки
(камани) або половці (слов’янська назва) поблизу Аральського моря розбили
потюрчених потомків давніх іранців-масагетів – канґарів або беджене
(слов’янська назва – печеніги). Частина печенігів відкочувала у Північне
Причорномор’я, де дошкуляла слов’янським племенам на теренах України.
Частина беджене, які залишилися на Приараллі утворили етнос, нащадками
якого стали сучасні кара-калпаки. У Х ст. кипчаки-половці також відкочували у
Північне Причорномор’я, де розбили печенігів і стали на кілька століть (до
приходу монголів) основними мешканцями українського Степу.

2. Міфологічний світогляд слов’ян

Слов’янські міфи зафіксували уявлення про простір життя, в якому

знайшли місце добро і зло. Так добрими напрямами були схід і південь,
поганими – захід і північ. Тому основним (добрим) напрямом орієнтування
слов’ян був той, звідки сходило світило, тобто схід. Слов’яни вважали
недобрим напрям руху проти ходу Сонця, тобто справа наліво. Правий бік
вважали добрим, тому по колу рухались тримаючись правого краю. І сьогодні
маємо правобічний рух транспорту і пішоходів. Давні слов’яни асоціювали з
добром також верх, а низ вважали злим. Світ розподіляли за трьома поверхами
(верх – середина – низ) ототожнюючи його з деревом (гілля з листям – стовбур
– коріння). Світ вважали упорядкованим, якщо він оцінений за 7 координатами
(вперед – назад, лівий – правий, верх – середина – низ). Вважають, що саме
тому число 7 було сакральним у слов’ян, від якого погодить навіть слово
«сім’я» (псл. *sěmьja, стсл. сhми"). Це число було складеним «чотири сторонни
+ три рівні», і знайшло відображення в народній мудрості – колядках,
прислів’ях, піснях.
Як в індоєвропейському просторі давні слов’яни розрізняли свій і чужі
світи. Насамперед йшлося про хату або двір як свій світ. Поріг (стсл. прагъ, псл.
*porgъ – вирубаний з колоди; гр. πόρος – шлях через щось, прохід, переправа;
первісно суцільна масивна колода, на якій стояв будинок, у т.ч. й двері) служив
проходом-межею між «своїм» і «чужим». Перед порогом слід було зупинятися
подумки звертаючись до богів. Відоме прислів’я «Без Бога – ані до порога». І
нині збереглися забобони, що через поріг не можна перемовлятися, щось
передавати. Вхід/вихід крізь двері/поріг був правильним-добрим.
Неправильним входом до житла стало вікно (псл. *okъno, утворене від
*oko, іє. *akǔā «вода»; вікно в стіні будинку, ополонка в кризі), яке сприймали
як око дому яким дивилися зі свого світу у чужий. Вікно забезпечувало
проникливість кордону двох світів і потребувало охорони. Дім «без вікон, без
дверей» не мав житлового призначення, як домовина чи зернова яма.
В середині дому вирізняли найкраще і найгірше місця. Найкраще місце
покут було почесним/затишним місцем праворуч від дверей до кута хати
навпроти жіночого місця – пічі (псл. *pektь «піч», *pekti «пекти», *peča
«турбота, клопоти»). Піч відігравала роль засобу окультурення, оскільки вона
перетворювала сире (природне) на варене (культурне). Піч ставала індикатором
освоєння чужого світу – «хто на печі сидів, той уже не гість, а свій». На печі
сиділа наречена, коли приходили свати; коли дівчина злазила з печі та колупала
її – це означало її згоду на заміжжя. Піч була і символом всесвіту – неба,
коровай в ній – Місяць, перепічки – зірки. Частини печі отримали символічні
назви частин людського тіла – чоло, щоки, ноги, плечі. Відповідно й
розписували печі, вкладаючи в це сакральність.
Важливу роль в життя слов’ян відігравало коло (псл. kolo «колесо; коло,
круг», стсл. коло «колесо; круг»; псл. krọgъ «щось скручене, згорнуте», стсл.
кр@гъ «круг»), що було символом межі свого/безпечного(безтурботного) і
чужого/небезпечного(клопітного) світів. Українське обійстя (садиба, двір)
етимологічно означає «обхід, обвід, межа, границя». У всіх слов’ян зафіксовано
звичай оборювання поселення т.зв. магічним колом для боротьби з епідеміями
та епізоотіями. Коло символізувало цілісну одиницю, а чотирикутник –
упорядковану безкрайність світу. На території України виявлені ранні землянки
мали чотирикутну основу, сторонами або кутами зорієнтовані за сторонами
світу. Вхід до землянки робили на південному боці, а піч лаштували навпроти –
на північній стороні.
Сторони світу після появи в Середньовічній Європі тюркських кочовиків
закріпилася кольорова символіка сторін світу: центр – жовтий (золотий) –
вогонь, схід – синій – небо, південь – червоний – повітря, захід – білий – земля,
північ – чорний – вода. Аналогічно рівням світу ставили у відповідність три
кольори: верх – білий, середина – червоний, низ – чорний.

Прадавні слов’яни вважали, що людина має кілька душ.

По-перше це душа, яка залишається «на тому світі» після смерті і
з’являється до родичів гостем (стсл. гость; псл. gostь; іє. *ghostis – чужинець,
іноземець, прибулець) одночасно як свій і як чужий. У старовину своїх
небіжчиків називали «родителі», до яких належали і всі покійні родичі.
 По-друге це душа, яка дає життєву силу. В казках життєву силу повертає
«мертва вода», але робить істоту живим небіжчиком – упирем, навкою
(русалкою, мавкою).
По-третє, душа людини – це ім’я–образ, що робить її особистістю, членом
суспільства, родини, роду. Завішування дзеркала в дні жалоби має зв’язок саме
з цією душею. Надання імені – ніби поливання «живою водою», надання особі
особистості, індивідуальності.
Символізація упорядкування родинних стосунків знайшла відбиття у
фольклорі, де «ясен Місяць – пан Господар, красне Сонце – жінка його, дрібні
зірки – його діти». Функція сонячного світла в його животворності («взогрію ж
бо я гори й долини»), місячного – освітити шлях (возрадується «гість у
дорозі»).
Слов’янські уявлення про світобудову:
Координати світового
верх середина низ
дерева
Кольоровий символ біле червоне чорне
Космічний символ Місяць Сонце зорі
Сімейний символ чоловік жінка діти
Органи тіла голова серце утроба
Душі розумна чуттєва вітальна
Функції душі бачення-розуміння, почування- життєва сила,
особистість чуття плодючість

3. Міфи, релігія і культи східних словʼян

В. В. Іванов та В. М. Топоров реконструювали схему основного

слов’янського міфу, що має індоєвропейське коріння.
В основі міфу лежить протиборство небесного громовержця та персонажа
«нижнього світу», світла і вогню на певній освоєній слов’янами території з
відповідною хронологією. Герой Коваль (іноді два Ковалі) веде тривалу
боротьбу із Змієм, який спустошує край і вимагає в данину людські жертви.
Коваль запрягає в плуга переможеного Змія і виорює борозну до самого моря. В
східнослов’янському варіанті події розвиваються біля Києва. Кий (атрибут
громовержця) приборкує Змія, який виорює Змієві вали до Чорного моря.
Пороги на Дніпрі вказують на злостиву діяльність Змія.
Східна межа слов’янського міфологізованого простору – Дон, що є
рубежем між світами живих і мертвих, своїм і диким. Іншу ріку за літописом,
Дунай, Святослав вважав серединою своєї землі, а точніше Подунав’я. Загалом
дунай в слов’янських мовах означає «велика вода, великий потік».
Цей основний міф має інтерпретацію й календарну, пов’язану із опозицією
сонцестояння та рівнодення. Від зимового сонцестояння день збільшувався. Це
явище слов’яни усвідомлювали як перемогу сонячного/небесного героя світла
над темною силою нижнього світу, що краде день й спричиняє похолодання,
що «вбиває» рослини, вкриває землю кригою. Повна перемога настає в дні
літнього сонцестояння. В боротьбі з мороком герой виснажується й гине, тому
темні сили знову беруть верх охолоджуючи землю й вкорочуючи день.
Це основна схема давньослов’янських міфів.

Слов’янські боги

Східні слов’яни найбільше зазнали іранських впливів у релігійно-

міфологічній сфері, оскільки мали часті контакти зі своїми сусідами іранського
походження. Переважна більшість іранської лексики була засвоєна слов’янами
після розселення в українських землях: віра, світ, благо, чара, віщати, дар, пир,
жерти (відправляти релігійний обряд), жрець, вопити, звати, писати, каятися,
боятися, хоронити, слово, діло, зло, срам, вина, могила та ін. Слово «мир»
запозичене з іранського mithra, mihra (інд. mitra).
У слов’янське середовище з іранського світу проникли бог і див.
Індоєвропейське ім’я верховного бога неба deivas у слов’ян трансформувалося
в чуже вороже божество. Ім’я ж вторинного божества Bhaga, що «відповідав»
за розподіл благ, перетворилося на загальне ім’я бог. Отже небесний бог-Отець
у східних слов’ян відійшов в пантеоні на другий план. Натомість основну роль
відіграє покровителька всього живого, яка впорядковує всесвіт у формі дерева,
тобто земля-Мати (ймовірно Мокош). Навіть після християнізації Русі образи
Божої Матері були в більшій пошані, зокрема у запорожців.
Індоєвропейський бог-громовержець у слов’янському пантеоні побутував в
образі Перуна, до ідолів якого клали пожертви. Фольклор не зберіг відомостей
про діяння Перуна. Припускають, що його подвиги уособлюють казкові герої
Коваль або Микита Кожум’яка, що змагався зі Змієм. У християнські часи
культ Перуна, борця з демонами, що їздить небом на колісниці, замінив
персонах з іудейським ім’ям Ілля (гебр. ’Eliiāhū «сила божа» або «мій бог
Єгова»). Перун – войовничий бог, який викресав блискавку. Перун не вражав
воїнів, ковалів (мають справу з вогнем) та ластівку (поєднує людський світ з
небесним). Перуна пов’язували з небіжчиками,але не родителями. Ці заложні
небіжчики померли не своєю смертю (самогубці, потопельники та ін.) й
керували грозою і градом, ніби мстячись за загублені душі.
Супротивником Перуна був Велес (Волос) – бог «нижнього світу», водних і
земних сил, пов’язаний з померлими предками, має владу над врожаєм і
плодючістю худоби. Велеса називали «скотій бог». Він не уособлював собою
сили зла. Для племен, що жили землеробством і скотарством, Велес був
покровителем, тоді як Перун караючим батьком.
Велес ніби символізує собою рослинний і тваринний світ, поєднуючи й
культурну компоненту (рослинництво й тваринництво як аспекти культури),
так і дику природу. Велес втілювався в образах змія або кривого ведмедя.
Кульгавий бог був лівим, а небесний громовержець – правим. Але якщо
небесний бог – руйнівник, то бог «нижнього світу» – має силу родючості,
відтворення. Велес пов’язаний з грішми, золотом, вогнем – благополуччям і
заможністю. Велес покровительствує лікарській справі, мистецтвам, магічному
знанню, жрецькому стану (виявлено етимологічний зв’язок слів «волхв» і
«Велес», тобто волхви – жреці культу Велеса). Філологи установили
етимологічний зв’язок між Велесом і «власністю» та «волостю». Б. А.
Успенський показав, що Святий Миколай у східнослов’янському світі перебрав
на себе функції Велеса.
Ім’я бога Хорса виводять від скіфської назви Сонця або (за В. І. Абаєвим)
від сармато-аланського «доброго» бога. На жаль історична пам’ять не зберегла
детальнішого образу Хорса. Але дослідники пов’язують образи Велеса і Хорса.
Культ Хорса був здебільшого поширений у південних землях сучасної України,
де були тісніші контакти з іранським світом.

Література

Алексеева, Т. И. Этногенез восточных славян по данным антропологии / Т. И.

Алексеева. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 1973. – 330 с.

Байбурин, А. К. Жилище в обрядах и представлениях восточных славян / А. К.

Байбурин. – Л.: Наука; Ленинград. отд-ние, 1983. – 188 с.

Иванов, В. В. Исследования в области славянских древностей. Лексические и

фразеологические вопросы реконструкции текстов / В. В. Иванов, В. Н. Топоров. – М. :
Наука, 1974. – 342 с.

Колесов, В. В. Мир человека в слове Древней Руси / В. В. Колесов. – Л.: Изд-во

Ленингр. ун-та, 1986. – 312 с.

Лелеков Л. А. К реконструкции раннеславянской мифологической системы / Л. А.

Лелеков // Славян. языкознание. – 1973. – № 1. – С. 52–59.

Попович, М. В. Мировоззрение древних славян / М. В. Попович. – К.: Наук. думка,

1985. – 168 с.