2.

1 «На камені» - класичний зразок імпресіонізму в український

літературі
Роки перебування Коцюбинського на урядовій службі в Молдавії і Криму дали життєвий матеріал для
численних творів: «Для загального добра», «Дорогою ціною», «На камені» тощо. Неповторно прекрасний образ
Криму, своєрідність його пишної природи і життя положили творчу уяву багатьох видатних митців слова: Лесі
Українки, Пушкіна, Міцкевича, Горького.
Тісно пов’язаний із Кримом був певний період життя і творчості Коцюбинського. Знайомство письменника з
цим сонячним краєм відбулося на цілком прагматичній основі: у 1895 році він приїхав сюди на роботу –
розвідувачем філоксерного комітету.
Крим зустрів його свіжістю весняних барв, буйним цвітінням кущів і дерев. Краса цього південного
мальовничого куточка землі відразу зачарувала письменника. Експедиція, учасником якої був Коцюбинський,
працювала в Сімеїзі, Алушті, приморському селищі – Куру-Узені (нині Сонячногірське). Михайлові Михайловичу
пощастило винайняти кімнату в найкращому будиночку Куру-Узеня, що належав купцеві, власнику єдиної в тому
селищі кав’ярні, яка містилася на першому поверсі того ж будинку. «В кав’ярні було затишно…. Вогонь у печі
скалив зуби, пискав іскрами і поблискував по мідній посуді, а по хаті розходилась запашна пара свіжої кави. Під
стелею гули мухи. За столами, на широких, оббитих китайською ослонах, сиділи татари; в одному місці грали в
кості, в другому – в карти, і скрізь стояли малі філіжанки з чорною кавою. Кав’ярня була серцем села, куди
збігались усі інтереси людності, все те, чим жили люди на камені. Там засідали самі значні гості». [10, 187].
Покрівля кав’ярні служила невеличким подвір’ям для другого поверху, де оселився письменник. Саме ця
оселя й послужила «прототипом» будинку Мемета – ненависного й жорстокого чоловіка красуні Фатьми. Навіть
самотнє дерево на покрівлі - дворику знайшло своє місце у новелі. Образ цього, невідомо звідки занесеного,
самотнього дерева автор порівнює з образом самотньої героїні твору Фатьми, яку батько безжалісно продав
нелюбові – кривоногому м’ясникові Мемету…
Не забув письменник і тих кам’яних сходів, по яких щодень поспішав на роботу. У новелі «На камені» не раз
трапляється ця пейзажна деталь: «…тихо ступали жовті паутинки по кам’яних сходах, що єднали Меметову хату з
землею…» [8, 188]. Ці самі сходи автор твору обирає місцем першої зустрічі Фатьми з наймитом Алі, якого вона
покохала: «Вона спинила очі на Алі, відтак спустила навіки і пройшла далі тихо і спокійно, як єгипетська жриця»
[8, 189].
Та найбільше уваги віддає письменник Меметовій кав’ярні, що була «серцем села». Михайло Михайлович
частенько заходив до кав’ярні свого хазяїна, прислухався до гарячих суперечок, вдивлявся в розпашілі обличчя
чоловіків, з цих відвідин вимальовувалася картина родинних звичаїв кримських татар, закостенілості,
магометанських законів, за якими чоловік – володар, жінка – покірна рабиня.
Письменник-гуманіст осуджує тиранію шлюбних угод за принципом купівля-продажу. У його кримських
новелах відсувається палкий протест проти дикості патріархальних традицій, проти російського становища жінки.
Новела «На камені» - класичний зразок імпресіонізму в українській літературі початку ХХ ст.,де Коцюбинський
відтворив свої спогади про Крим. «Захоплений чудовою природою Причорномор’я та Криму, письменник шукає
яскравих імпресіоністичних засобів письма, творить новаторські літературні пейзажі» [15, 45].

2.2 Концепція людини – відтворення внутрішнього світу героя через

сприйняття зовнішніх чинників
У новелі М. Коцюбинського «На камені» дуже яскраво представлені риси імпресіонізму. Характерною
особливістю імпресіонізму, на відміну від реалізму, є творення образу не докладним описом, а декількома
рисами, «мазками»; зацікавлення суб’єктивними враженнями персонажа тощо.
Новела яскраво розкриває основні особливості мистецької майстерності Коцюбинського і зокрема такі з них,
як виняткова пластичність і мальовничість описів природи, речей, персонажів, Письменник узагалі часто подає
образи як живописець. Недаремно він свої новели іноді називає акварелями, образками, етюдами. «Новелу «На
камені» М. Коцюбинський назвав аквареллю. У ній справді переважають зорові, «живописні» образи: картини
моря й гір виразно і яскраво постають перед очима читача» [7, 7].
Звернення до засобів живопису в Коцюбинського цілком природне. Знайомі часто чули від Михайла
Михайловича, що він дуже любить малювати. Саме тому описи природи в новелах Коцюбинського вражають
своєю кольоровістю, барвистістю і красою.
Не можна не помітити опис бурі на морі на початку твору: «Синє море хвилювалось і кипіло на березі піною.
Баркас підскакував на місці, хлюпав, як риба, і не міг пристати до берега… Море дедалі втрачало спокій. Чайки
знімались із одиноких берегових скель. Припадали грудьми до хвилі і плакали над морем. Море потемніло,
змінилось. Дрібні хвилі зливались докупи і, мов брили зеленкуватого скла, непомітно підкрадались до берега,
падали на пісок і розбивались на білу піну» [8, 184]. Ми бачимо, що море зображено у русі. Спочатку воно
хвилювалось, а потім вже потемніло.
Коцюбинський ніби розсипає кольорові епітети – синє, зеленкувате, біла, потемніле і таке інше. Порівняння
також узято із зорових вражень – човен, як риба; хвилі, мов брили зеленкуватого скла, тощо.
Взагалі, у новелі чітко простежується зміна кольору моря («ясна блакить» - хвилі спіненого моря, що ставали,
«мов брили зеленкуватого скла» - «ніжна блакитна хвиля, чиста й тепла, як перса дівчини», вливалось у
«радісний усміх моря») виступає як супровідна мелодія трагічної історії двох закоханих.
Зображення моря у русі можна побачити, стежачи за текстом. Спочатку воно хвилювалось, потемніло, а потім:
«Монотонний, ритмічний гомін хвиль перейшов у бухання. Спочатку глухе, як важке сапання, а далі сильне і
коротке, як далекий стріл гармати… Розгадане море, вже брудне й темне, наскакувало на берег і покривало скелі,
по яких потому стікали патьоки брудної з піною води» [8, 185]. Навіть сам автор каже, що «море йшло»:
«Каламутне море скаженіло, вже не хвилі, а буруни вставали на морі, високі, сердиті, з білими гребенями, од яких
з луском одривалися довгі китиці піни і злітали догори» [8, 186].
Те, що природа не стоїть на місці та знаходиться у постійному русі, можна простежити на прикладі
зображення у творі сонця. «Сонце часом спускало з-за хмар у імлу, на дно долини, скісні пасма золотих ниток – і
вони перетинали рожеві скелі, сині ліси, чорні важкі шатра та засвічували вогні на гострих шпилях» [8, 186]. М.
Коцюбинський велику увагу приділяв зображенням сонця у творчості. «Сонце в його творах – не тільки земне
світило – джерело розквіту природи, а й – що в літературі значніше і важливіше – символ життя, любові, щастя,
безсмертя» [15, 46].
Слід звернути увагу, що «в образі сонця письменник представляє всю глибину і драматизм життя з неодмінно
переможною нотою ствердження» [8, 191].
В цьому випадку Михайло Михайлович підкреслює драматизм життя персонажів. Ми бачимо, що спочатку
«сонця не було ще видно, хоч деякі шпилі яйли вже рожевіли» [8. 191]. Отже, цим письменник показує, що
конфлікт починає зав’язуватись. А вже під час переслідування Фатьми і Алі татарами, ми бачимо, що «сонце вже
показалось і пекло камінь» [8, 193]. Зображення сонця у такому світлі наголошує на трагічний кінець твору, у цей
момент охоплює хвилювання та зацікавленість.
У кінці новели природа закінчила свій рух: «море змивалось з сонцем в радісний усміх, що досягав аж так
далеко, через татарські оселі, через садки, чорні ліси – до сірих нагрітих громад яйли. Все осміхалося» [8, 196].
Такий кінець новели постає перед читачем.
Багатство кольорів, пластика образів, широке застосування деталей – все це допомагає розкрити психологію
персонажа. У новелі й справді переважають живописні образи. Колоритні картини моря й гір, напівекзотична для
українського читача природа постають у нашій уяві.
У результаті ми бачимо картину, немов намальовану пензлем художника-живописця. На тлі неспокійного моря
письменник подає образ Алі, теж зітканий із яскравих фарб: «його струнка фігура в вузьких жовтих штанях та
синій куртці, здоровий засмалений морським вітром вид та червона хустка на голові прегарно одбивались на тлі
блакитного моря» [8, 184].
Зорові образи часто перепліталися зі звуковими: описуючи гру Алі, письменник усю розповідь насичує
мелодією зурни «Літніми вечорами, такими тихими й свіжими, коли зорі висипали над землею, а місяць над
морем, Алі виймав свою зурну, привезену з-під Смірни, примощувався під кав’ярнею або деінде і розмовляв з
рідним краєм сумлінними, хапаючими за серце звуками» [8, 189]. Гра її, одноманітна, сумна, сплітається з
почуттями Фатьми, її думками, тугою, душевним болем, надіями: «Зурна повторяла один і той самий голос,
монотонний, невиразний, безконечний, як пісня цвіркуна, аж робилось млосно, аж починало під серцем
свербіти…» [8, 189]. Ритм розповіді в цьому місці твору відповідає ритму гри зурни. Отже, письменник ставить на
перший план усе-таки душевні переживання своїх героїв.
У новелі пейзаж органічно пов’язаний з подіями. Картини природи створюють настрій, співзвучний
психологічному станові персонажів або ж контрастний до нього. Героїня твору – Фатьма жила в далекому
гірському селі: «Вона була з гір. З далекого гірського села, де жили інші люди, де були свої звичаї, де лишились
подруги. Там не було моря». [8, 189]. Чоловік її, різник, заплатив батькові більше ніж могли дати свої парубки, і
забрав у своє село, де не було родини, подруг, близьких людей, не було навіть звідти доріг.
Молода жінка часто стояла під одиноким деревом, з надією вдивляючись у рідну гірську долину, сподіваючись
на визволення. Але якщо дерево змогло пустити корені на голому кам’яному даху, то Фатьма так і не прижилася в
цій людській пустелі. Їй усе тут ненависне – і чоловік, і скелі, і море, яке безроздільно панує над людьми: «Тут
тільки море, скрізь море, вранці сліпить очі його блакить, удень гойдається зелена хвиля, вночі воно дихає, як
слаба людина… В годину дратує спокоєм, в негоду плює на берег, і б’ється, і реве, як звір, і не дає спати… Навіть
в хату залазить його гострий дух, од якого нудить… Од нього не втечеш, не сховаєшся… Воно скрізь, воно
дивиться на неї» [8, 190]. Цей малюнок якнайкраще розкриває психічний стан Фатьми, її нудьгу й тугу,
безвихідність становища, адже вона продана рабиня. Відношення чоловіка Фатьми до неї яскраво
характеризують слова з новели: «Він кидав їй наверх порожні мішки або щось наказував різким, скрипучим
голосом, коротко і владно, як пан служебці…» [8, 188]. А море ніби ще більше сприяє безвихідності Фатьми, бо
закриває їй дорогу й не хоче допустити до села Алі, відкидаючи назад його човен. А потім воно й Алі зробило
бранцем голих, сірих скель, розколовши човен, на якому він приплив сюди: «Раптом татари почули тріск… То
сильна хвиля підхопила човен і кинула їй на палю… у човні була діра» [8, 186].
«Каламутне море скаженіло», ревіло, немов віщувало майбутню драму. В уяві Фатьми це величезне
чудовисько було спільником ненависного їй чоловіка. І, навпаки, коли загинули закохані, воно стало лагідним і
спокійним, «змивалося з сонцем в радісний успіх», неначе святкувало перемогу.
У новелі «На камені» Коцюбинський звернувся до теми викриття родинного деспотизму, старих
патріархальних звичаїв, що перешкоджають розвиткові особистості. Вони уособлюються в образі чогось
камінного, незворушного, жорстокого: «Татарське село здавалось грудою дикого каміння».
Молода татарка Фатьма, ставши дружиною старого різника Мемета, намагається чинити опір патріархальним
традиціям, хатньому деспотизмові. Покохавши молодого наймита – данагалака Алі, вона тікає з ним в гори. Та
доля немилосердна до закоханих і вони заблукали й стали легкою здобиччю Мемета й татар: «Алі й Фатьма були
тут людьми чужими. Не знали стежок і легко могли заплутатися в їх лабіринті – і на це рахувала погоня» [8, 193].
Не бажаючи повертатися до чоловіка, красуня Фатьма покінчила життя самогубством, Алі загинув під ножем
різника-ревнивця.
Герої новели Фатьма та Алі були чужими серед каміння байдужості, зла, безнадії. Ніби дві зірки засвітилися
вони в цьому ворожому світі та й згасли, залишивши по собі болючий спогад. Автор симпатизує своїм героям,
порівнюючи Фатьму з «весняним кущем», Алі – з «молодим кипарисом», «молодим орлом», який «здавався на тлі
неба велетнем».
Звернемо увагу на те, як сприйняли спробу закоханих вирватися на волю недавні «друзі» Алі, ті, що слухали
його музику й пили з ним каву. Вони всі об’єдналися проти Фатьми і Алі: «Усіх… Єднало тепер почуття образи.
Зачеплене було не тільки Меметова честь, але й честь усього роду. Якийсь злиденний, мерзенний дангалак,
наймит і заволока. Річ нечувана!» [8, 192].
Цей похід роду, що виборює свою так звану честь, є страшним і смішним водночас. Автор порівнює
переслідувачів з мандрівними мурахами. Їхні обличчя «червоні й упрілі», «запеклість випирала їм з лоба очі», а
супроводжували нестерпна спека та отруйний молочай.
Мемета автор порівнює з роз’юшеним цапом. Він щодня ріже овець, тому ніколи не розлучається зі своїм
ножем, яким підступно і вбиває Алі. Фатьма добре знає вдачу «ненавидного, нестерпучого різника», тому й
обирає смерть у ненависному морі. Навіть татари жахнулися цій простій і несподіваній смерті.
 Молоді герої новели Фатьма та Алі сповнені людської гідності, мужності, моральної сили й чистоти. Вони не
хочуть миритися з рабським існуванням і здобувають свободу ціною власного життя.
Отже, в новелі «На камені» Михайло Коцюбинський порушує проблему боротьби людини за щастя, свободу,
любов. Його герої всіма силами прагнуть вирватися з темряви і зла. Для них – краще смерть, ніж життя в неволі.
Імпресіоністична манера письменника виявляється в акцентуванні на деталях, пейзажі, що органічно
пов’язаний з подіями; створенні психологічного настрою. Водночас автор уникає етнографічних замальовок,
майже не приділяє увагу розвиткові взаємин Фатьми та Алі. Проте імпресіоністична техніка не є для письменника
самоціллю, як правило, враження, що він передає, слугують розкриттю переживань і світовідчуття героїв.
Література

1. Агєєва В. Імпресіоністична естетика Коцюбинського // Слово і час. – 1994. - №9. – С. 9-10.

2. Головченко Н. Структурно-стильові домінанти імпресіонізму: Твори Кнута Гамсуа, Михайла Коцюбинського, Івана
Буніна // Всесвіт. л-ра та культура в навч. закладах України. – 2006. - №1. – С. 5-11.
3. Гурдуз А. Специфіка творчого стилю М. Коцюбинського в контексті західноєвропейського літературного процесу //
Українська література в загальноосвітній школі. – 2003. - №3. – С. 26-34
4. Дубина Н. На камені надій: Урок позакласного читання за новелою Михайла Коцюбинського «На камені» // Диво слово. –
2005. - №6. – С. 20-24.
5. Завіс ляк А. Імпресіонізм у творчості М. Коцюбинського // Укр. мова та л-ра. – 2000. - №42. – С. 3.
6. Іванов Л. Світове значення творчості М. Коцюбинського // Радянське літературознавство. – 1964. - №4. – С.88-94.
7. Калениченко Н., Проза М. Коцюбинського і суміжні види мистецтва // Слово і час. – 2004. - №6. – С. 3-9.
8. Коцюбинський М. Вибрані твори. – К., 1977.
9. Кузнєцов Ю. До проблеми вивчення стилю М. Коцюбинського // Радянське літературознавство. – 1988. - №3. – С. 40-52.
10. Кузнєцов Ю. Напоєний соками багатющої землі своєї: Творчість Михайла Коцюбинського в контексті європейського
імпресіонізму // Укр. мова й л-ра в серед. шк., гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2001. - №5. – С. 25-41.
11. Кузнєцов Ю. Поетика прози М. Коцюбинського. - №5. – 1989.
12. Кузнєцов Ю. Художньо-психічна концепція М. Коцюбинського // Радянське літературознавство. – 1984. - №9. – С. 32-38.
13. Логвин Г. Коцюбинський і імпресіонізм // Диво слово. – 1996. - №10. – С. 17-19.
14. Новикова Л. Імпресіонізм новели М. Коцюбинського «Intemezzo» // Диво слово. – 2005. - №6. – С.19-20.
15. Поліщук Я. «Пейзаж людини» від Михайла Коцюбинського // диво слово. – 2004. - №10. – С. 44-47.
16. Турута Т. Шлях Коцюбинського від реалізму до імпресіонізму // Укр. літ-ра в загально освіт. шк.. – 2005. - №5. – С. 35-
36.
17. Чапля І.М. Коцюбинський у боротьбі за творчий розвиток української літератури // Радянська літературознавство. –
1966. - №3. – С. 22-29.
18. Шуляр В. Відкриття тайн краси імпресіонізму в творчості М. Коцюбинського та М. Хвильового // Укр. мова та л-ра. –
2000. - №44

Тісно пов’язаний із Кримом був певний період життя і творчості Коцюбинського. Знайомство письменника з
цим сонячним краєм відбулося на цілком прагматичній основі: у 1895 році він приїхав сюди на роботу –
розвідувачем філоксерного комітету.
Крим зустрів його свіжістю весняних барв, буйним цвітінням кущів і дерев. Краса цього південного
мальовничого куточка землі відразу зачарувала письменника. Експедиція, учасником якої був Коцюбинський,
працювала в Сімеїзі, Алушті, приморському селищі – Куру-Узені (нині Сонячногірське). Письменникові
пощастило винайняти кімнату в найкращому будиночку Куру-Узеня, що належав купцеві, власнику єдиної в
тому селищі кав’ярні, яка містилася на першому поверсі того ж будинку. «В кав’ярні було затишно…. Вогонь у
печі скалив зуби, пискав іскрами і поблискував по мідній посуді, а по хаті розходилась запашна пара свіжої
кави. Під стелею гули мухи. За столами, на широких, оббитих китайською ослонах, сиділи татари; в одному
місці грали в кості, в другому – в карти, і скрізь стояли малі філіжанки з чорною кавою. Кав’ярня була серцем
села, куди збігались усі інтереси людності, все те, чим жили люди на камені. Там засідали самі значні гості».
[17, c.99]
Про глибокі інтернаціональні переконання Коцюбинського свідчить і його лист,написаний 8 червня 1898 року до класика
грузинської літератури Іллі Чавчавадзе, український письменник висловлює свою любов до народу Грузії, її чарівної
природи, до прогресивних діячів грузинської літератури, які борються за визволення трудящих. Згадавши на початку листа
полум’яні рядки Шевченкового «Кавказу», Коцюбинський висловлює тверду віру в безсмертя визвольних прагнень народів
царської Росії: «Так, велике серце Прометея, який здобув для людськості божественну іскру, не лякаючись кари хижої сили,
не розбито дощенту, воно оживає в грудях поетів-патріотів, борців за долю народу, до яких належите й Ви..». [21,c.59-60]
Коцюбинський був справжнім інтернаціоналістом. Він з любов'ю писав про трудящих Заходу. На лоні пишної природи
Італії письменник бачив тяжке життя трудового народу: жінок, які виконують важку, чорну роботу і «таскають на головах
камінь»; рибалок, що не лише тяжко працюють, а й щоденно ризикують життям. З ніжністю і теплотою описує він старого
сімдесятилітнього рибалку Джузеппе, який «оддав морю сина і внука» і руки якого «ніколи не знають спочинку» («На
острові»).
Малюнки Криму та образи татарського народу простежується у новелі Коцюбинського «На камені». Покрівля кав’ярні
служила невеличким подвір’ям для другого поверху, де оселився письменник. Саме ця оселя й послужила «прототипом»
будинку Мемета – ненависного й жорстокого чоловіка красуні Фатьми. Навіть самотнє дерево на покрівлі - дворику
знайшло своє місце у новелі. Образ цього, невідомо звідки занесеного, самотнього дерева автор порівнює з образом
самотньої героїні твору Фатьми, яку батько безжалісно продав нелюбові – кривоногому м’ясникові Мемету…
Найбільше уваги віддає письменник Меметовій кав’ярні, що була «серцем села». Михайло Михайлович
частенько заходив до кав’ярні свого хазяїна, прислухався до гарячих суперечок, вдивлявся в розпашілі обличчя
чоловіків, з цих відвідин вимальовувалася картина родинних звичаїв кримських татар, закостенілості,
магометанських законів, за якими чоловік – володар, жінка – покірна рабиня.
Письменник дуже вдало та цікаво зображує побут та життя татарського народу,його звичаї та заглиблює нас у
світ цього народу за допомогою пейзажів,докладних описів героїв новели,що допомагає нам більш зрозуміти
сутність та природу татарського народу.
Багатство кольорів, пластика образів, широке застосування деталей – все це допомагає розкрити психологію
персонажа. У новелі й справді переважають живописні образи. Колоритні картини моря й гір, напівекзотична
для українського читача природа постають у нашій уяві.
Зорові образи часто перепліталися зі звуковими: описуючи гру Алі, письменник усю розповідь насичує
мелодією зурни «Літніми вечорами, такими тихими й свіжими, коли зорі висипали над землею, а місяць над
морем, Алі виймав свою зурну, привезену з-під Смірни, примощувався під кав’ярнею або деінде і розмовляв з
рідним краєм сумлінними, хапаючими за серце звуками». Гра її, одноманітна, сумна, сплітається з почуттями
Фатьми, її думками, тугою, душевним болем, надіями: «Зурна повторяла один і той самий голос, монотонний,
невиразний, безконечний, як пісня цвіркуна, аж робилось млосно, аж починало під серцем свербіти…»[19,c.1].
Ритм розповіді в цьому місці твору відповідає ритму гри зурни. Отже, письменник ставить на перший план усе-
таки душевні переживання своїх героїв.
У новелі пейзаж органічно пов’язаний з подіями. Картини природи створюють настрій, співзвучний психологічному станові
персонажів або ж контрастний до нього. Героїня твору – Фатьма жила в далекому гірському селі: «Вона була з гір. З
далекого гірського села, де жили інші люди, де були свої звичаї, де лишились подруги. Там не було моря»[2,c.100]. Чоловік
її, різник, заплатив батькові більше ніж могли дати свої парубки, і забрав у своє село, де не було родини, подруг, близьких
людей, не було навіть звідти доріг.
У новелі «На камені» Коцюбинський звернувся до теми викриття родинного деспотизму, старих патріархальних звичаїв, що
перешкоджають розвиткові особистості. Вони уособлюються в образі чогось камінного, незворушного, жорстокого:
«Татарське село здавалось грудою дикого каміння»[2,c.102].
Молода татарка Фатьма, ставши дружиною старого різника Мемета, намагається чинити опір патріархальним традиціям,
хатньому деспотизмові. Покохавши молодого наймита – дангалака Алі, вона тікає з ним в гори. Та доля немилосердна до
закоханих і вони заблукали й стали легкою здобиччю Мемета й татар: «Алі й Фатьма були тут людьми чужими. Не знали
стежок і легко могли заплутатися в їх лабіринті – і на це рахувала погоня»[19,c.105]. Не бажаючи повертатися до чоловіка,
красуня Фатьма покінчила життя самогубством, Алі загинув під ножем різника-ревнивця.
Герої новели Фатьма та Алі були чужими серед каміння байдужості, зла, безнадії. Ніби дві зірки засвітилися вони в цьому
ворожому світі та й згасли, залишивши по собі болючий спогад. Автор симпатизує своїм героям, порівнюючи Фатьму з
«весняним кущем», Алі – з «молодим кипарисом», «молодим орлом», який «здавався на тлі неба велетнем».
Звернемо увагу на те, як сприйняли спробу закоханих вирватися на волю недавні «друзі» Алі, ті, що слухали його музику й
пили з ним каву. Вони всі об’єдналися проти Фатьми і Алі: «Усіх… Єднало тепер почуття образи. Зачеплене було не тільки
Меметова честь, але й честь усього роду. Якийсь злиденний, мерзенний дангалак, наймит і заволока. Річ нечувана!».
[19,c.104] Хоча слід згадати що до недавна всі тут між собою ворогували, поділяючись на два табори:«Причина ворожнечі
таїлась у невеличкому джерелі, що било з-під скелі і стікало течійкою якраз посередині села, поміж татарськими городами.
Тільки ця вода давала життя всьому, що росло на камені, і коли одна половина села спускала її на свої городчики, у другої
боліло серце дивитись, як сонце і камінь в’ялять їм цибулю. Дві найбагатші й найбільш впливові особи в селі мали городи
на різних боках течійки — Нурла на правому, Юзбаш на лівому. І коли останній спускав воду на свою землю, Нурла
затамовував потік вище, одводив його до себе і давав воду своєму куткові. Це гнівило всіх лівобережних, і вони, забуваючи
на родинні зв’язки, боронили право на життя своїй цибулі, розбивали один одному голову. Нурла і Юзбаш стояли на чолі
ворогуючих партій, хоч Юзбашева партія немов переважала, бо на її боці був мулла Асан. Ця ворожнеча помічалась і в
кав’ярні: коли прихильники Нурли грали в кості, то Юзбашеві з презирством дивились на них і сідали до карт. В одному
вороги сходились: усі пили каву.»[19,c.103]
Цей похід роду, що виборює свою так звану честь, є страшним і смішним водночас. Автор порівнює переслідувачів з
мандрівними мурахами. Їхні обличчя «червоні й упрілі», «запеклість випирала їм з лоба очі», а супроводжували нестерпна
спека та отруйний молочай
Мемета автор порівнює з роз’юшеним цапом. Він щодня ріже овець, тому ніколи не розлучається зі своїм
ножем, яким підступно і вбиває Алі. Фатьма добре знає вдачу «ненавидного, нестерпучого різника», тому й
обирає смерть у ненависному морі. Навіть татари жахнулися цій простій і несподіваній смерті.
Молоді герої новели Фатьма та Алі сповнені людської гідності, мужності, моральної сили й чистоти. Вони не
хочуть миритися з рабським існуванням і здобувають свободу ціною власного життя.
Отже, в новелі «На камені» Михайло Коцюбинський порушує проблему боротьби людини за щастя, свободу,
любов. Його герої всіма силами прагнуть вирватися з темряви і зла. Для них – краще смерть, ніж життя в
неволі. Тож можна провести паралель, що в незалежності від приналежності до якогось народу проблеми
однакові як і в українського народу,так і в татарського так і в інших народів.
Аналіз процесів людської психіки у творі «Intermezzo»

Психологічна новела М. Коцюбинського «Intermezzo» дуже близька за жанровими ознаками до «поезії

в прозі», має автобіографічний характер. Ліричний герой, утомлений від метушні, галасу в місті, від
сприйняття людського горя, втомився і поїхав відпочити в с. Кононівку. Митець не міг заспокоїтися,
відійти від картин і думок, що його переповнювали. Потім краса природи, тиша розвіяли втому й
підготували до сприйняття людського горя, викликали бажання йому зарадити. Авторові вдалося
психологічно переконливо розкрити внутрішній стан людини за допомогою імпресіоністичної поетики:
пейзажів, звукових образів, світлотіні, внутрішніх монологів, контрастів та ускладнених метафор і
символів. «Intermezzo» М. Коцюбинського критики називають ліричним оповіданням. Це досить влучна
і справедлива характеристика. Адже в цьому творі письменник розкрив свою душу, висловив думки,
почуття, які мучили його – свідка революційних і післяреволюційних подій 1905-1908 років. Жанр
новели найбільше підходив письменнику для вираження найзаповітнішого, найболючішого. Твір
побудований як лірична сповідь автора, який страшенно втомився від жорстокого світу зла. Щодня
йому доводиться зустрічатися з типовими для часів реакції явищами: катуванням і розстрілом
колишніх учасників повстання, засланням, ув'язненням, поліційним наглядом. Як відомо, М.
Коцюбинський працював у статистичному бюро, усі дані про суспільні явища проходили через нього.
Чуйне серце письменника не могло спокійно реагувати на факти насильства над людиною,
приниження і знущання з неї. М. Коцюбинський спробував хоч на деякий час покинути бездушне
«залізне» місто і втекти подалі від нього, де є тільки природа з її величністю і спокоєм. У музиці
«Intermezzo» – це невелика інструментальна п’єса, що у ХVII ст. виконувалася в перерві між актами
трагедії або опери. Назва новели в перекладі з італійської означає «перерва». Епізод, описаний у
творі, справді мав місце у житті Коцюбинського в 1908 р. Украй виснажений службою, громадською
роботою, знесилений хворобою, він мріяв про відпустку як про рятувальну соломинку [34, 112]. Це і
було тією перервою, яку потребував письменник. Досліджуючи листи письменника 1908 року, можна
побачити, що утома справді відігравала велику роль у житті М. Коцюбинського. Гнатюку він писав: «Я
так запрацювався, так утомився, що не витримую далі і мушу вийти з ради товариства» [62, 86]. До
знайомих і друзів він звертався із проханням прийняти його на літній відпочинок. До своєї знайомої О.
Аплаксіної М. Коцюбинський писав: «Читаю великую книгу природы, и когда научусь кое-чему, буду
писать. С тех пор, как я очутился в полном уединении – чувствую, как я страшно устал душою. Не
физическая усталость, а душевная. Не хочется видеть людей, вести разговоры. Хочется сбросить с
себя всю волну людской грязи, которая незаметно заливала твоё сердце, хочется очиститься и
отдохнуть» [62, 115]. Цей автобіографічний факт і став поштовхом до написання новели. Весь її сюжет
– це монолог автора, який шукає душевного відпочинку, заспокійливої гармонії людини і світу. Але ж
справа в тому, що подібної мети не можна досягти. Конфлікт між прагненням перерви – «intermezzo» –
і реальністю робить новелу напруженою, хвилюючою. Реальність, яка не дає авторові забутися, – це
він сам із його громадянським сумлінням, відданістю народові, чиї болі і страждання ні на хвилю не
залишають письменника. Коли ліричний герой вирвався нарешті із залізних обіймів міста, він
насолоджується красою степу, лісу. Чарівні пейзажі приваблюють зоровими і слуховими образами. М.
Коцюбинський як справжній художник слова дає нам відчути «шовк колосистої хвилі» і тепло літнього
вітру, побачити «блакитні річки льону» і «зелений серпанок» ячмінних вусиків. З неба на землю
лилася чудова пісня – жайворонкова «симфонія поля». Здавалося б, де ще відпочити письменнику, де
набратися сил і натхнення для творчості, як не тут, серед нив і лісів. Та знову виникають у пам'яті
люди – «вороги й друзі, близькі і сторонні». Це ж вони бентежили душу автора, голосно або мовчки
благали про допомогу. Враження від природи не викреслюють згадки про людське горе, від якого
неможливо сховатися. Нарешті, з'являється єдиний реальний образ – вже не уявний – селянина, який
наближає розв'язку конфлікту. Письменник переконується, що його «intermezzo» – примарна мрія
втекти від суспільства. Він – митець і громадянин, отже, залишатися осторонь людських проблем не
може. Його місце – серед нужденних і скривджених, серед тих, хто потребує чесного й сердечного
слова письменника-захисника, письменника-пророка. У новелі «Intermezzo» герой задається
питанням: «А врешті – хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається?» [30, 55].
Питання належить до кагорти філософських питань, на яке не можна дати єдиної відповіді. Людина
живе в соціумі і має спілкуватися з оточенням хоча б у плані ділових відносин. Кожне спілкування – це
проникнення у світ іншої людини, де немає чіткої грані початку чужого життя. Людина стає
співучасником життя іншої і незалежно від своєї волі в більшій чи меншій мірі змінює подальший його
хід, навертаючи на певну думку, оцінку ситуації і певних висновків. Так і герой новели описує свої
відчуття: «Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у
річку» [30, 55]. Це говорить і про змішання світів людей, які близько спілкуються, коли з часом настає
розуміння одне одного з півслова, що пов’язане з пізнанням психології іншого і мимовільним
прогнозуванням реакцій і думок партнера. Герой новели прагне самотності, розуміючи її неможливість
серед людей, заздрить планетам, які мають свої орбіти як недосяжні життєві шляхи. Можливо, таким
чином він бажає бути собою справжнім, зліпленим власноруч без участі стрічних людей, жити у
якомусь своєму світі за своїми законами, та це життя відлюдника, істоти з далекого континенту, де
немає цивілізації. Він звинувачує людину у втручанні в його життя, ведучи психологічний внутрішній
монолог: «Ти не тільки йдеш поруч зо мною, ти влазиш в середину в мене. Ти кидаєш у моє серце, як
до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свою розпач. Свою жорстокість і звірячі
інстинкти. Весь жах, весь бруд свого існування» [30, 56]. Завдяки прямій формі втілення психологізму
найповніше розкриваються думки героя, адже береться їх глибинна основа, яка в інших проявах була
би втілена не повністю. Його думки – думки обуреної, незадоволеної людини. Часто, коли людину
бентежать болі, страждання, розпач, то їй потрібно виговоритися, розповісти комусь про них,
одночасно оцінивши все наболіле наче збоку і змінивши до нього ставлення. Але в той час мало хто
замислюється, як буде слухачу, його, виходить, використовують. Так герой новели прагне
відсторонитися від таких ситуацій. Хоча, можна просто не приймати почуте близько до серця, та цю
здатність мають не всі. Люди, відкриті душею, – завжди прихисток знедолених і розбитих життям
людей, не можуть активно не співпереживати чужій біді. Герою новели обрид весь світ: «Я утомився.
Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать,
метушаться і смітять» [30, 56]. Здається, що це пік невдоволення, яке може перерости в якусь
жахливу дію. Утома приводить героя до втечі, він тікає потягом, та і там не знаходить спокою: «А коли
все оце сталось, я не почув тиші: її глушили чужі голоси, дрібні, непотрібні слова, слова, як тріски і
солома на весняних потоках…» [30, 56]. Взагалі потяги – дуже не тихе місце, це найліпший шанс
заговорити з людиною, вилити їй свою душу і більше ніколи не зустрітись. Часто незнайомим людям,
які навряд чи мають прямі точки перетину з життям людини, можна повністю довірити свої
переживання і бути певним, що вони залишаться в таємниці. Та якщо й ні, то хто знайде тимчасового
сусіда, який навряд чи назвав навіть своє ім’я, та й навіщо його шукати, це просто ще одна історія до
вічного втручання життя в життя. Отож герой новели «Intermezzo» потрапляє в найбільш
несприятливе для його стану місце, та це не надовго: «Врешті ми вдома. Білі стіни будинку вертають
мені притомість. Як тільки бричка вкотилась на широкий зелений двір – закувала зозуля. Тоді я раптом
почув велику тишу» [30, 56]. Саме вдома в героя панує та атмосфера, яку він створив за своїм
смаком, яка йому комфортна, яка самотня. Прикметно, що саме білий колір – колір чистоти, порожнечі
заспокоює нашого героя. Його око нічого не дратує, білий – вільний аркуш для нього, для його життя.
Усі звуки, які не стосуються людей, йому не заважають. Зозулю він відносить до тиші, мабуть, тому,
що тільки в тиші можна її почути, людський гамір би не дав змоги вирізнити з себе це кування, та й чи
птаха відчувала б себе вільною для свого слова. Тоді наш герой ближчий до світу природи, аніж
людей, бо йому так само хочеться тиші, де б був тільки він. Десять чорних кімнат, що облягають
кімнату героя, – невідомість, яка може таїти у собі те, чого він боїться: «Я знаю, що коли б отак увійти
в темні кімнати і чиркнуть сірником, як все скочило б раптом на своє місце – стільці, канапи, вікна і
навіть карнизи. Хто знає, може б, око моє встигло зловити образ людей, блідих, невиразних, як з
гобеленів, всіх тих, що лишили свої обличчя в дзеркалах, свої голоси по шпарах і закамарках, форми
– в м’яких волосяних матрацах меблів, а тіні – по стінах» [30, 57]. Він розуміє світ речей як такий, що
живе окремим життям, життям у русі, мабуть, цей світ також заважає герою новели. Герой твору
визнає свою довгоочікувану самотність, та все ж «щось» не дає йому спокою. Він знаходиться у
дратівливому стані, стані травмованої душі, коли важко догодити у будь-якому разі. Думки, що
переслідують героя твору, нагнітають загальну атмосферу, свідчать про його подавленість, занижчену
самооцінку: «Може, і я обернусь тоді у бездушний предмет, який нічого не почуває, в «ніщо»» [30, 57].
Він веде з собою внутрішній діалог: «Ну от! Які дурниці. Ти хотів тиші й безлюддя – і тепер маєш.
Хитаєш головою! Не віриш в безлюддя?» [30, 57]. Тож потяг до спілкування є, та лише з самим собою.
У героя немає ні в чому впевненості. Спогади про солдат, страшні картини війни, здається, можуть
знову до нього прийти. На все одна реакція – «я утомився». Герой утомився від самого життя, йому
все щось нагадує, життєвий досвід не дає спокою: «І всі лишають на душі моїй сліди своїх підошв» [30,
57], та він не може закритися від людей, хоч і кричить: «Тут вхід не вільний» [30, 57]. Герой належить
до тієї частини людей, які здатні співпереживати, та сам він проти такої поведінки, тому і виходить
конфлікт Я і над-Я [75]. Кардинальну зміну настрою героя провокує ранок і головне – ставлення до
нього, до зозулі, до сонця, до неба: «Я зіскакую з ліжка і гукаю в вікно до зозулі: «Ку-ку… ку-ку…
Добридень!..» [30, 58]. Звуки його більше не хвилюють. Великі білі вівчарки викликають у нього
цікавість. Герою хочеться поговорити з ними, дізнавшись їх імена: «Підходжу ближче. Ну, чого ти,
собако… як тебе звать?» [30, 58]. Опис героєм собаки нагадує його особистий вчорашній стан:
«Рветься й не може вискочить зовсім зубата лють з глибокої пащі і лиш підкида копицею вовни» [30,
58]. Та шкоду, на його думку, собаки здатні завдати набагато меншу, аніж людина: «Ти можеш
найбільше, видерти шматок мого тіла або вточити крові з моєї литки… Ах, яка се дрібниця!» [30, 58].
Ця шкода зовнішня, на відміну від людської, коли людина ранить душу, втираючись у довіру,
насичуючи тебе своїми думками та мріями, і робить боляче. Виявляється, що собака також не платить
добром за добро. Відпустивши її з ланцюга, вона без пам’яті мчиться наосліп і забуває про того, хто
дав їй волю. Афористичні висновки героя новели глибоко психологічні. Собаці він говорить: «Тобі воля
дорожча, ніж задоволена злість» [30, 58], але це стосується і самого героя, адже тільки на волі він
відчув себе невтомленим, а колишню злість не могло нічого задовольнити. Собаки в автора також
мають характер і поведінкою схожі на людей. Оверка письменник характеризує як чистого сангвініка,
який кидається на все наосліп: «Трепов солідний, розважний. Він зовсім солідно, обдумано наче
перекусить вам горло, і в його сильних ногах, що стануть на груди, буде багато самоповаги» [30, 58].
Звуки, що оселились у голові героя твору, його не дратують, він говорить про них із захопленням:
«Повні вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того безупинного, як текуча вода,
пересипання зерна» [30, 59]. Природа лікує, розслаблює і навіть якщо втомлює, то ця втома від
справжнього відпочинку. У цю ідилію він не хоче нікого пускати: «…і так мені добре, що не паде між
нами тінь когось третього» [30, 59]. Яскраво простежується єдність героя і природи: «Я п’ю тебе,
сонце, твій теплий зцілющий напій, п’ю, як дитина молоко з материних грудей, так само теплих і
дорогих» [30, 60], «Ніколи перше не почував я так ясно зв’язку з землею, як тут» [30, 61]. Отже, він –
дитина природи. Тільки сонце в людині він і любить – у сміху дитини, в очах коханої. Неочікуваний
висновок робить герой оповідання для себе: «Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь як до живої
істоти. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей?» [30, 60]. Десь на підсвідомості в
людині закладений потяг до спілкування, і скільки б вона не тікала від нього, буде шукати де-ін-де,
хіба що в інших вираженнях. На ниві він усе ж зустрічає людину, звичайного робітника, і сам
здивований, що заводить розмову. Він скучив за людиною, хоч і тікав від неї. Слухаючи чоловіка, він
повторює: «Говори, говори!..» [30,64], що свідчить про спрагу у спілкуванні. Зіткнення образів «моя
утома» і «сонце» становить ядро образного конфлікту новели. Поступове зникання утоми і все більше
проникнення в душу героя того життєстверджувального оптимістичного тепла, яке несе сонце,
визначають основну художню структуру новели. Природа вилікувала героя, він зізнається: «Вже
натяглися ослаблені струни, вже чуже горе може грати на них» [30, 63]. Природа внесла спокій у його
душу, повернула до повноцінного життя. Спілкуючись із чоловіком, він вибірково сприймає
інформацію, автор наводить її так: «Найближча людина готова продати, між людьми як між вовками»
[30, 63]. Зробивши для себе такі афористичні висновки, герой вчиться життю і життя вчить його.
Недовге лікування природою принесло свої плоди: «Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі,
наладжені, вона вже грає…» [30, 63]. В «Intermezzo» яскраво простежується захоплення автора
природою, її красою, що проявлялося у М. Коцюбинського ще змалечку. Отже, новела «Intermezzo»
має автобіографічний характер. Переживання, думки й утома письменника лягли в основу твору.
Прикметно, що перед читачем не тільки опис природи, переживання письменника, а ще й певний шар
його психічного життя – самосвідомість, що розкриває психологізм новели у відкритій формі. Отже,
«Intermezzo» повністю відповідає вимогам жанру новели: у творі мінімум дійових осіб, конфлікт
перенесений у душу ліричного героя, автор фіксує найтонші його переживання і переконує в
правильності його остаточного вибору – повернення до міста, до людей. Новела М. Коцюбинського
суб'єктивна і водночас високоідейна, бо в ній розв'язується проблема місця справжнього митця-
громадянина в суспільстві. Саме таке поєднання найтоншої лірики і значущої ідеї зробило цей твір
видатним явищем у жанрі української новели.
Звичаї та обряди

Окремо зацікавився Коцюбинський поширеним серед гуцулів звичаєм брати в сім'ю так званого
годованця, тобто приймака. Письменник помітив, що становище годованця відрізнялося від
становища приймака центральних губерній України. По-перше, годованця брали в сім'ю не
обов'язково до дочки, а просто як робочу силу. Він міг одружитися з дівчиною з іншої сім'ї. Але в
такому разі його дружина, приведена в чужий хазяйський дім, теж називалася годованкою і повинна
була працювати на господаря дому. По-друге, звичаєм брати годованця могли користуватися тільки
заможні селяни, ті, як зауважував Коцюбинський, "які хотять безжурного життя".

Дослідник відзначав далі, що прихід годованця в сім'ю не був простим. Це оформлялося юридично:
складалася спеціальна угода у нотаріуса, де обговорювалися права годованця, якого хазяїн мав
право перепродувати. Отже, взаємовідносини між годованцем і хазяїном та членами його сім'ї були
нерівноправними. Годованець повністю залежав від хазяїна, тобто фактично перебував на становищі
батрака.

"Годованці, - писав Коцюбинський, - звичайно живуть в хаті господи (діда з бабою) і мусять їх
слухатись в роботі, просити дозволу піти кудись. Коли разом гуляють на весіллі, дід забавляється, а
годованець мусить йти доглядати маржинку".

Тяжка праця, погане ставлення з боку хазяїв часто приводило до суперечок, сварок і навіть бійок
між годованцями та їх господарями. Такі сутички іноді закінчувалися смертельними випадками. "Коли
годованець, зауважує Коцюбинський, - купить своїй жінці (годованці) щось кращого з'їсти, виходить
сварка. Газди уважають, що годованці не мають права тепер набуватися, що це тільки їхнє право – і
звідси сварка".

Серед багатьох обрядів та звичаїв, спостережуваних Коцюбинським, його увагу привертали

похоронні обряди, оскільки вони зберегли тут найдавнішу форму – поховання на санях, різноманітні
гри та забавя при мерці. Письменник бував присутнім на таких обрядах, особисто брав участь в
ігрищах. Ось як описує він цей гуцульський обряд: "В селі потрапив на оригінальний обряд. Вночі десь
померла бабуся – і ось з далеких хат (тут хата від хати на кілька верст) зійшлися люди. На лаві під
стіною лежить покійниця, горять перед нею свічки, а в хаті поставлені лави, як у театрі, і на них сидить
маса людей. Тут же, біля покійниці в сінях, зібралась повеселитись молодь. І яких тільки тут ігр не
було! Сміх роздавався безперервно, жарти, поцілунки, крик, а покійниця скорбно зімкнула вуста, і
тепляться похоронним блиском свічки. І так всю ніч".

Не лишив Коцюбинський поза увагою і матеріальний побут гуцулів. Він описує їх житла ("гражди"),
працю, господарство та його особливості. Цікаво, що пастухи, якими переважно були чоловіки, майже
півроку жили далеко від сім'ї, в горах. Коцюбинський докладно описує організацію за давньою
традицією господарства в горах, зокрема, стрижку, доїння овець, виготовлення масла і бринзи,
добування та підтримку ватри, розваги пастухів та інше.

На високій царині, - читаємо у Коцюбинського, – де газда має сіно (там мусить бути незамерзаюча
вода, потік, - він робить зимарку з піччю, в якій горить ватра день і ніч. Газда йде з маржинкою туди
сам... і пробуває там стільки, поки не з'їсть худоба сіно: місяць, два, до Різдва. Бере корову, воли, коні,
вівці, свині. Часом для худоби робить застайку, де вона ховається в негоду, а найчастіше худоба і
день і ніч пробуває під одкритим небом. Сніг випада на 1-1 або 2 метри. Газда дає 3, 2 або і один раз
їсти (разить), прочищаючи сніг до землі, щоб худоба не втоптувала сіна ногами в сніг... Прокидає в
глибокому снігу коридори в різних напрямках, де купками годуються вівці..."
В основу повісті покладений мандрівний сюжет про закоханих із ворогуючих родин, наприклад, із
трагедії В.Шекспіра «Ромео та Джульєтта».
М.Коцюбинський показав не своїх сучасників, а давніх гуцулів, які жили давно і вірили у чудодійні
сили природи, складали міфи та легенди.
Івана та Марічку називають українськими Ромео та Джульєттою, бо їм судилося утілити гармонію
людських душ, бути разом, не зважаючи на родову помсту, кровну ворожнечу.
Єдина сюжетна лінія: життя Івана Палійчука, яке поділене на дві частини: перша – щаслива із
Марічкою, друга – сита й забезпечена, байдужа із Палагною.
Розкриттю головних персонажів допомагають образи природи, боротьба людини зі злими духами,
обожнювання краси і зневага до буденщини.
Поступово автор вводить нас у незвичайний світ вірувань, звичаїв, обрядів. Серед розкішної,
наповненої лісовими духами природи зароджується почуття кохання між Іваном та Марічкою,
родини яких були ворогами.
Ні смерть брата, ні загибель батька не вплинули на душу хлопця так, як це вдалося спочатку
маленькій дівчинці, згодом юній Марічці.
На фоні чудової природи вони зображені як її діти, для яких і гратися, і працювати, і творити так
природно.
Перша частина життя Івана – жива природа, жива Марічка.
Друга – чорний ліс, Марічка-нявка.
Єднаються чоловіче і жіноче начала. Перевага – жіночого, бо ні на цьому світі, ні на тому Марічка не
відпускає коханого.
Автор змалював реальне життя гуцулів на полонині, в селі із збереженням вірувань, звичаїв, обрядів
гуцулів. Для них звичайною є зрада Палагни, бо це не страшний гріх. Тяжчим є ворожіння Юри-
мольфара на життя Івана, який шукає розради в лісі. Там він зустрічається з чугайстром, від якого
рятує Марічку-нявку, а сам падає у прірву.
М.Коцюбинський обіграв три основні складові життя гуцулів: вогонь, землю і воду.
Особливостями композиції є зображення духовного і матеріального світів, розкриття суті душі
людини на прикладі всеохопного кохання.
Діалектизми

Повість Михайла Коцюбинського "Тіні забутих предків" - високохудожній твір, написаний під
враженням перебування письменника на Гуцульщині на початку XX ст. Зображуючи життя населення,
автор намагається дати відчути колорит його мови, робить це тонко, вміло, із вправністю справжнього
майстра, що може стати зразком того, як треба користуватися діалектними словами в художньому
творі. Майстерність М.Коцюбинського, щодо володіння мовою може бути взірцем як для
письменників, так і для учнізагальноосвітньої школи.

До мови повісті письменник вводить чимало слів з гуцульського говору: кичера, смерека, гачі,
леґінь, бартка та інші, а також властивих йому синтаксичних зворотів: "вівця ме обростати", "я не
требую їхнею згодою. Най що хоте..." І.К.Білодід зазначає, що М.Коцюбинський ставиться до цих
діалектизмів як до рідного минулого якоїсь частини української загальнонаціональної мови, подає те
поетичне, що пов'язане з цим говором. До того ж мова повісті "Тіні забутих предків" як за своїм
словниковим складом, так і за граматичною будовою цілком узгоджується з нормами української
літературної мови.

Для вивчення лексики творів з метою порівняння усної мови жителів з діалектними особливостями
повісті много використано діалектичні записи, зроблені на Гуцульщині. З твору "Тіні забутих предків"
виписано всі речення, в яких є ті чи інші діалектичні форми (лексичні, фонетичні, морфологічні,
синтаксичні), й на цій основі створена картотека, яка стала підґрунтям для аналізу мовних
особливостей повісті, майстерності користування діалектами в літературному творі.

Описуючи життя і побут гуцулів, їх звичаї, повір'я М.Коцюбинський вводить у канву твору чимало
діалектизмів, які побутують і зараз, і серед яких значна кількість етнографічних. Письменник вводить
ці слова не тільки тому, що хоче ознайомити читача з особливостями гуцульського діалекту, а й тому,
що чимало понять не мали відповідної літературної назви, оскільки відомі були тільки в гуцульському
побуті. Це назви деяких будівель, страв, продуктів харчування, посуду, одягу, взуття, музичних
інструментів, тварин і рослин, демонологічні назви, мікротопоніми та інші. З іншого боку, автору
потрібно було введення діалектизмів для надання творові гуцульського колориту, індивідуалізації мові
персонажів.

Використовує письменник також лексичне й семантичне обрамлені діалектизми, які здебільшого

розкриваються самим контекстом. Наприклад: "Не знати, чи то вічний шум Черемошу і скарги гірських
потоків, що сповняли самотню хату на високій кичері, чи сум чорних смерекових лісів лякав дитину,
тільки Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече
розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі. Не раз вона з ляком думала навіть, що то
не од неї дитина. Не "сокотилася" баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки - і хитра
бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня.

Туго росла дитина, а все ж підростала, і не стямились навіть, як довелось шить її штани. Але так
само була чудна. Дивиться перед себе, а бачить якесь далеке і невідоме нікому або без причини
кричить. Гачі на йому спадають, а воно стоїть серед хати, заплющило очі, роззявило рота і верещить."

У лексичному складі гуцульських говірок є місцеві слова, що поширені і в інших південно - західних
діалектах, а також слова із зміненим значенням (місцевого поширення). Наприклад: денцівка - сопілка
з денцем, любас - коханець, стариня - батьки, тусок - жаль, царинка - огороджена сіножать, чугайстир -
лісний дух. В гуцульських говірках є багато запозичень: бовгар - пастух рогатої худоби, ґрунь -
вершина гори, жентиця - сироватка.

У повісті "Тіні забутих предків" М.Коцюбинський використав лексичні, фразеологічні, фонетичні та

морфологічні особливості гуцульської говірки, щоб надати повісті мовного колориту, притаманного
Гуцульщині, для індивідуалізації мови персонажів. Таким чином Гуцульщина повністю вимальовується
такою, якою сприймали й бачили її самі гуцули. І нині, на початку XXI ст., читач із захопленням
сприймає розповідь про самобутній гуцульський край, його обряди, звичаї.
 Початок твору простий, спокійний, як і належить епосу або казці. Але вже з перших слів оповіді в ній
з’являється фантастичний елемент. Неспокійний був новонароджений Іванко, і забобонна мати, не
знаючи чим це пояснити, вважає, що дитину їй підмінили. Мабуть, баба при пологах «не обкурила
десь хати», «не засвітила свічки», і їй підклали бісеня. Тож із перших днів свого народження Іванко
потрапляє в атмосферу фантастичних народних вірувань, які його батьки успадкували від своїх, а ті —
від давніших предків.
Майстер психологічної новели, Коцюбинський знаходить напрочуд вдалі засоби для розкриття
внутрішнього світу маленького гуцула. На початку твору таким важливим художньо навантаженим
словом є не якийсь дивний троп, а звичайне дієслово «знав». Воно найкраще показує світо-відчуттєву
позицію маленького хлопчика. Так, автор зауважує: «Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на
світ інакше. Він знав вже багато». З чого ж складається знання карпатського хлопчика? «Знав, що на
світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там
свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз провисть стрічного
в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири».

Уся природа здається Іванкові, наче давньому язичникові, сповненою живої й таємничої сили:
«Всякі злі духи заповнюють скелі, ліси, провалля, хати й загороди та чигають на християнина або на
маржинку, щоб зробити їм шкоду».

Природа — вмістилище не тільки живої, а й божественної сили. Під чарівні звуки Іванкової сопілки
Марічка думає про бога-сонце і про сонце як праве боже лице. І в цьому обожненні небесного світила
злиті, воєдино і язичницькі уявлення про надприродне, і ототожнення природного тіла з християнським
богом.

Коцюбинський бачить джерела міфологічних уявлень гуцулів не тільки в давній традиції, що йде від
прапредків, ай в особливостях самої гірської природи і способу життя серед неї. Природні явища
стають джерелом народження фантастичних образів. В дитинстві для Іванка, як і Марічки, «весь світ
був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна».

У дорослому віці фантастичні уявлення не зникають, а лише набирають інших форм. У нотатнику
Коцюбинський, збираючи матеріал для твору, записує: «Живий вогонь — ватра на полонині, яка не
(може) повинна загаснути ціле літо». Віра в таємничу, живу силу вогню — одна з найдавніших у світі.
Вогонь допоміг людині пристосуватися до несприятливих погідних умов, він зробив їжу більш їстівною,
захистив від ворогів, допоміг витворити знаряддя праці. Божественне походження вогню
закарбувалося в багатьох легендах, міфах, зокрема, про Прометея. І язичник-гуцул вірить у
надприродність вогню-ватри.

Цікавою в цьому відношенні є сцена першої появи Іванка на полонині серед вівчарів. Він знаходить
їх за розпалюванням вогню, причому стародавнім способом — за допомогою тріски й каменю.
Письменник показує і язичницький обряд і характер гуцула. Вівчарі не відповідають гуцулові навіть на
його вітання «Слава Ісусу!», бо зайняті священною справою. І коли нарешті маленький вогник
вискочив із скалки і «ватаг побожно підняв вогонь і встромив в ватру», він обернувся до Івана і
відповів: «Навіки слава!».

І це не примха, не дивацтво ватага, а свідоме обожнення вогню.

Кожна важлива справа на полонині супроводжується ворожінням, ритуальними діями, що надають

їй таємничості.-Від цього і характер гуцула постає величним, загадковим, сповненим якоїсь невідомої
билинної, сили. Так, здавалося б, звичайний, буденний процес приготування сиру відбувається як
таїнство.

І людська праця, і людська пісня — все дихає первісною дикою природою. Малому Іванкові довго
не давалася справжня музика. Не та, якої навчався він від старших, а чарівна — та, яка б передавала
його почуття захоплення казковою гірською природою. І ось одного разу він почув, як грає щезник. Ця
пісня і вразила Іванка, і перелякала. Але коли жах минув, мелодія, яку він довго шукав, прийшла до
нього. У такий фантастичний спосіб, який відповідає уявленням молодого гуцула, автор показує
народження чарівних перлин народної творчості. Пісня, яку Іванко зібрав з гірських голосів, як бджола
збирає мед з квітів, — це спів його душі, коли «його дихання в одно зливалось із диханням гір». Так
Коцюбинський продовжує і розвиває велику тему, яку він розробляв і в попередніх творах, — єдність
людини і світу.