Інститут допустимості доказів як складова доказового права Англії

Я здійснюю дослідження з метою з'ясувати зміст та особливості

функціонування інституту допустимості доказів в англійському доказовому праві.
Моїми завданнями в цій роботі є визначення причин та історичних обставин
становлення і розвитку інституту допустимості доказів, критеріїв допустимості та
недопустимості доказів.
На формування правових інститутів будь-якої держави прямо впливають
закономірності її розвитку та національна специфіка. Здійснюючи аналіз складових
елементів доказового права Англії, варто зазначити, що доктрина відокремлює його
від процесуального права в самостійну галузь. Предметом доказового права є
збирання, вивчення та оцінка доказів, - фактичних даних, які є найважливішим
інструментом в руках правосуддя: провівши їх аналіз, суддя може встановити
причетність підсудного до злочину або, навпаки, його безневинність.
Найважливішою властивістю доказів є допустимість, яка визначає порядок їх
отримання і збирання та являє собою можливість використання певної доказової
інформації під час судового розгляду. Правило допустимості доказів є гарантією
недопущення свавілля з боку органів кримінальної юстиції, що своєю чергою
забезпечує дотримання прав і свобод обвинуваченого.
Саме Англія та США були місцем виникнення інституту допустимості доказів.
Визначаючи характерні для нього риси, доцільно брати до уваги історичні умови
формування національної правової системи. Оскільки країнам континентального
права притаманний не інквізиційний, а змагальний кримінальний процес, то із
середини ХІХ ст. основним критерієм для допустимості доказу була його здатність
бути корисним для доведення обставин, що їх необхідно було встановити в суді.
Тому прийнятними фактичними даними на той час могли бути визнані навіть ті, які
були отримані з порушенням законного порядку, якщо вони були здатні виконати
своє призначення. Лише з другої половини ХХ ст. правило допустимості набуло
нового значення: суддя міг відхилити доказ, якщо вважав, що його прийняття є
несправедливим стосовно сторони захисту. Це стало передумовою певної
кодифікації - наприклад, ст. 78 Закону про поліцію та кримінальні докази 1984 р.
надала судді право відхилити фактичні дані, що були зібрані з порушенням закону.
Отже, метою введення інституту допустимості доказів був не захист прав
обвинуваченого, а визначення меж самостійності змагальних сторін, за яких судовий
процес залишався б чесним і справедливим.
Головними властивостями доказу в доказовому праві визнаються його
достовірність, тобто правдивість і правильність відображення матеріальних і
нематеріальних слідів, та належність - можливість своїм змістом встановити факти й
обставини, що мають значення для кримінального провадження. Однак саме
належність є умовою допустимості доказу, що є характерною ознакою англійського
права. Окрім неналежних, недопустимими визнаються такі докази:
1)свідчення з чужих слів (“hearsay”) - свідок повинен повідомити про факт, але не
про зміст розмови, в результаті якої були отримані свідчення, що зобов'язує суд
допитати вихідного носія інформації. Як наслідок, в кримінальному процесі не
використовуються протоколи допиту, здійсненого поліціянтом.
2)докази подібних фактів - фактичні дані щодо подій, які не є предметом судового
розгляду.
3)докази характеру - заборонено стверджувати, що особа діяла відповідно до своїх
рис характеру або звичок. Винятком є справи, де характер є предметом спору.
4)докази, що можуть спричинити упередженість - дані, які можуть здійснити
негативний емоційний вплив на суддю та присяжних, що призведе до
несправедливого вироку.
5)докази, на які поширюються привілеї - свідчення про суспільні відносини, які
охороняються від розголошення.
Варто зазначити, що судова практика Англії ґрунтується на
загальнодозволеному типі правового регулювання: якщо закон не забороняє певний
спосіб збирання доказів, значить він є допустимим. Однак важливо пам’ятати, що
незмінною рисою англійського права є панування прецедентів, саме тому докази,
отримані неналежним або незаконним шляхом, на відміну від доказів, що
ґрунтуються на плітках, які не використовуються ні за яких обставин, можуть бути
визнані прийнятними за рішенням суду.
В результаті проведеного мною дослідження було визначено, що на появу і
розвиток інституту допустимості доказів у доказовому праві Англії впливали
змагальний характер судового процесу, принципи публічності та невідворотності
кримінального покарання. Метою цього правового інституту є відновлення
порушених незаконним обмеженням прав громадян, збалансування процесуальних
можливостей сторони обвинувачення та захисту відстоювати інтереси, зберігаючи
при цьому судове провадження чесним і справедливим. Головним критерієм
допустимості доказу визнається його належність - пряма пов’язаність із предметом
та обставинами розгляду справи. В окремих випадках допустимими можуть бути
визнані докази, зібрані незаконним шляхом. Недопустимими є неналежні докази,
докази характеру, ті, що ґрунтуються на плітках, не мають прямого зв'язку зі
справою, можуть спричинити упередженість або мають імунітет від розголошення.
Джерела:

1)Щербаков С. Англо-американское доказательственное право. Журнал

зарубежного законодательства и сравнительного правоведения. 2007. № 4. С. 50–
52.

2)Рамазанов Т. Доказательства и доказывание в уголовном процессе Англии в

сравнении с уголовным процессом России. Юридический вестник ДГУ. 2017. Т. 24,
№ 4. С. 156–160.

3)Верещагина М. Институт допустимости доказательств по английскому и

американскому уголовному доказательственному праву. Вестник ЮУрГУ. 2008. №
18. С. 36–41.

4)Решетникова И. Доказательственное право Англии и США.— Екатеринбург: Изд-

во УрГЮА,1997.- 240 с.

5)Стойко Н., Шагинян А. Уголовный процесс англии и уэльса, бельгии и дании:

сравнительно-правовой аспект. Красноярск, 1997. 82 с

6)Skorupka J. The rule of admissibility of evidence in the criminal process of continental

Europe. Rev. bras. de direito processual penal. 2021. Vol. 7, no. 1. P. 93–122.