Socjolingwistyka

Лекція перша
СОЦІОЛІНГВІСТИКА ЯК НАУКА
Запитання та завдання
1. Доведіть, що професія накладає свій відбиток на мовлення людини.
2. Чи впливають мовленнєві особливості дорослих на мовлення
дитини?
3. Що в мовному знакові цікавить “чисту” (чи “просто-”) лінгвістику?
4. Який підхід до мовного знака в соціолінгвістики?
5. Доведіть, що професія й освіта людини впливають на її мову.
6. Які приклади ілюструють своєрідний підхід соціолінгвістів до
мовного знака?
7. Як називалася таємна мова мандрівних торговців у Росії ХІХ ст..?
8. Як називалася таємна мова кожухарів селища Нова Вижва на
Волині? Звідки походить її назва?
9. Доведіть, що тип соціальної ролі людини обумовлює характер її
мовлення й мовної поведінки.
10. Чи впливають соціальні умови на вибір форми особистого
звертання?
11. Як впливають соціальні й ситуативні умови на використання двох і
більше мов в суспільстві (державі, країні)?
12. Які завдання ставить перед собою практична соціолінгвістика?
13. Які є підходи до визначення поняття “соціолінгвістика”?
14. Вибравши ключові слова з усіх наведених в лекції визначень
соціолінгвістики, спробуйте сформулювати свою дефініцію цього
поняття.
15. Що таке соціологія мови?
16. Що можна сказати про соціологічну школу в мовознавстві?
17. Якими є інші витоки соціолінгвістики?
18. Що є характерною рисою соціолінгвістики другої половини ХХ
століття?
19. Чому віддає перевагу сучасна українська соціолінгвістика?
20. Який статус має соціолінгвістика як наукова дисципліна?
21. Що є об’єктом розглядуваної науки?
3
Лекція друга
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ СОЦІОЛІНГВІСТИКИ
1. Що таке мовна спільність? Чому виникла необхідність у цьому
понятті?
2. Як визначає поняття “мовна спільність” польський лінгвіст Казімєж
Фелєшко?
3. Яким є обсяг цього поняття (за Казімєжом Фелєшком)?
4. Доведіть, що межі розповсюдження мов не збігаються з політичними
кордонами.
5. Які сукупності людей можуть розглядатись як мовні спільності?
6. Доведіть, що ступінь мовної однорідності мовної спільності
залежить від її чисельності.
7. Що таке “етнічна мова”?
8. Як розуміють поняття “рідна мова” В.І.Бєліков і Л.П.Крисін?
9. Що таке основна й додаткові мови?
10.Яка мова є засвоєною, а яка – вивченою?
11.Що таке “етнолект”?
12.Які негативні “плоди” ми пожинаємо внаслідок невизначеності
поняття “рідна мова”, сполітизованості його в радянську епоху?
13.Який критерій при визначенні рідної мови був основним й до чого це
призвело?
14.Які вади мають дефініції поняття “рідна мова”, запропоновані
У.Вайнрайхом, О.С.Ахмановою?
15.Який зміст в поняття “рідна мова” вкладає Н.П.Шумарова і що вона
піддає нищівній критиці?
16.Що таке функціонально перша й функціонально друга мова стосовно
індивіда?
17.Чим буває зумовлена розбіжність між рідною мовою і вибором
національності?
18.На чому наголошує Віталій Радчук, говорячи про рідну мову
індивіда?
19.В чому полягає важливість правильного визначення поняття “рідна
мова”?
20.Що таке первинна мова і вторинні мови в розумінні польських
учених?
21.У чому полягає методика сфер (областей, царин), запропонована
польськими вченими?
22.Що таке код (взагалі), мовний код і субк
3
Лекція третя
1. Що таке мовна варіативність? Наведіть приклади мовного
варіювання.
2. Від чого залежить використання мовних варіантів?
3. Що таке індикатори та маркери (за У.Лабовим)?
4. Що таке мовна норма?
5. Для чого призначена і яку роль відіграє (яку функцію виконує)
мовна норма?
6. Назвіть та поясніть основні особливості мовної норми.
7. Чим відрізняється норма літературної мови від “квазі”-норми
інших підсистем національної мови?
8. Що таке лінгвістична кодифікація?
9. Чому замість терміна “літературна мова” інколи використовують
термін “стандарт"?
10. Що таке літературна мова?
11. Чим відрізняється літературна мова від мови художньої літератури?
12. Як лінгвісти визначають літературну мову?
13. Як соціолінгвісти визначають літературну мову?
14. Якими особливостями літературна мова відрізняється від інших
підсистем національної мови?
15. Звідки походить термін “діалект”? Як його використовують в
соціальній літературі та в різних наукових традиціях?
16. Що таке територіальний діалект? Чи можна назвати його
соціальним?
17. Назвіть основні властивості територіальних діалектів.
18. Що таке соціальна діалектологія? Що таке соціолект?
19. Розкрийте зміст поняття “арго”. Доведіть ілюзорність
таємничості кримінального арго.
20. В чому полягають причини виникнення й існування арго?
21. Як трансформуються значення в запозиченнях з арго?
22. Який зміст вкладають у поняття “жаргон”?
23. Доведіть, що просторічні й жаргонні елементи є звичним засобом
публічного спілкування.
24. Як модифікується семантика жаргонізму й чому?
25. Яку функцію відіграє жаргонна лексика у публіцистичному
мовленні?
3
Лекція четверта Частина перша
1. Як В.І.Бєліков і Л.П.Крисін визначають поняття „просторіччя”?
2. Як вони доводять, що просторіччя є „найбільш російською” мовною
підсистемою, тобто специфічною саме для російської національної
мови?
3. Чи є російське просторіччя на інших теренах пострадянського
простору, тобто поза межами Росії?
4. Чим є північноприазовська (зокрема бердянська) російська мова? Як
її можна кваліфікувати?
5. Який шлях упровадження в Північному Приазов’ї (зокрема в
Бердянську) державної (української) мови є хибним? Яка ж важлива
ідея з цього випливає?
6. Чи відчувають (хай інтуїтивно) мешканці Північного Призов’я
(зокрема Бердянська) більшу престижність літературної (української
або ж російської) мови, аніж нелітературних її варіантів (підсистем)?
7. Чи існує в північноприазовському (зокрема в бердянському)
різновиді російської національної мови щось подібне до норми (чи
„мовного ідеалу”)?
8. В яких аспектах можна розглядати соціокультурний
феномен північноприазовської (зокрема бердянської)
російської мови?
9. Чи існує просторіччя в сучасній українській мові?
10.Охарактеризуйте носіїв російського просторіччя. В якій формі
воно реалізується? Назвіть типові сфери й місця реалізації
просторіччя.
11.Чому Л.П.Крисін запропонував поділити російське просторіччя на
два різновиди?
12.Чим же характеризується просторіччя взагалі?
13.Назвіть орфоепічну ознаку просторіччя-1. Наведіть приклади.
14.Назвіть фонетичні ознаки просторіччя-1. Наведіть приклади.
15.Які особливості просторіччя-1 має в морфології? Проілюструйте
свою відповідь прикладами.
16.Яким трансформаціям у просторіччі-1 піддається іншомовна
лексика? Наведіть приклади.
17.Чим характеризується просторіччя-1 у сфері лексики? Наведіть
приклади.
18.Охарактеризуйте синтаксичні особливості просторіччя-1.
3
Лекція п’ята
ПРОБЛЕМИ СОЦІОЛІНГВІСТИКИ
1. Що означає „володіти мовою” (за Ю.Д.Апресяном)?
2. Як розуміє поняття „мовна компетенція” та „мовне вживання”
Ноам Хомський?
3. Розкрийте зміст поняття „комунікативна компетенція”.
4. Чому з граматичного погляду помилки та відхилення, якими
насичене розмовне мовлення, не ведуть до непорозуміння?
5. Як Н.П.Шумарова розуміє поняття мовної компетенції?
6. У чому полягає здатність індивідуума (мовця) до перифразування?
7. У чому полягає здатність (чи вміння) носія мови розуміти сказане
даною мовою?
8. Що таке вміння мовця відрізняти правильні висловлювання від
неправильних?
9. Які ще існують показники (крім запропонованих Ю.Д.Апресяном)
мовного розвитку особистості (рівня володіння мовою)?
10.Що таке семантична компетенція?
11.Чому прийнято розмежовувати два підрівні мовної компетенції?
12.Чи достатньо розглянутих умінь як складових мовної компетенції
для вільного володіння тією або тією мовою?
13.Що передбачає національно-культурний рівень володіння мовою?
14.Поясніть, як сáме національно-культурні звичаї пов’язані з
використанням виражальних засобів мови?
15.Що таке конотації слова? Доведіть, що вони є суттєвим
компонентом національно-культурного рівня володіння мовою.
16.Чому потрібно знати не лише значення слова, а й „світ слова”?
17.Чому, спілкуючись якоюсь мовою, комунікантам слід мати чітке
уявлення про родо-видові, причинно-наслідкові, часові, просторові
та інші відношення?
18.До чого зводяться логічна й мовна аномалії?
3
Лекція шоста
МОВНА СОЦІАЛІЗАЦІЯ
1. Якими є наслідки ізоляції дітей від суспільства в їхньому дитинстві?
2. Про що свідчить історія індіанської дівчинки, знайденої
французьким етнографом?
3. Коли починається соціалізація людини? А коли вона закінчується?
4. Які етапи процесу соціалізації виділяють психологи?
5. Чи можемо ми прямо спостерігати (нашими органами чуття чи
тонкими приладами) мовний механізм дорослої людини або
механізм засвоєння мови дитинною?
6. За допомогою чого вивчають структуру мовного механізму й мовну
поведінку людини?
7. У чому проявляється ситуаційний характер мовлення дитини?
8. Чи є однаковими (тотожними, статичними) значення слів у дітей
різного віку?
9. Доведіть, що існує соціально різне засвоєння мови.
10.Чи є однаковим рівень засвоєння мови у представників нижчих і
вищих соціальних шарів?
11.Які істотні поправки було внесено в теорію мовного дефіциту?
12.Як дитина набуває елементів рольової поведінки?
13.Що таке егоцентричне й соціалізоване мовлення?
14.Чому вчиться й що засвоює дитина під час гри?
15.Доведіть, що процес соціалізації індивіда є безперервний.
3
Лекція сьома
СОЦІАЛЬНИЙ АСПЕКТ МОВНОГО СПІЛКУВАННЯ
1. Що означає терміносполука „соціально неоднорідне середовище”?
2. Чого стосується взаємне пристосування учасників комунікативної
ситуації?
3. В чому полягає специфіка спілкування зі „своїм” і „чужим”?
4. У чому полягає специфіка спілкування у звичному й незвичному для
мовця соціальному середовищі?
5. Що таке комунікативні „провали” (невдачі) та чим вони обумовлені?
6. З яких компонентів складається тактика мовного спілкування?
7. Що являють собою невербальні компоненти комунікативної
ситуації?
8. Які „зони” в мові є чутливими до впливу соціальних чинників?
9. Що таке етикетні шаблони?
10.Доведіть, що форми мовного етикету мають національну й соціальну
своєрідність.
11.Доведіть, що й граматичні засоби пов’язані з етнокультурною
семантикою.
12.Як саме у вживанні частки -С відбивалася структура соціальних
відносин, яка існувала в російському суспільстві ХІХ століття?
3
Лекція восьма
СОЦІАЛЬНІ ОБМЕЖЕННЯ В СЕМАНТИЦІ
ТА СПОЛУЧУВАНОСТІ МОВНИХ ОДИНИЦЬ
1. Які предикати означають асиметричні відношення?
2. Які слова означають ситуації, де соціальна роль першого учасника є
вищою від соціальної ролі другого учасника.
3. Які слова означають ситуації, де соціальна роль першого учасника є
нижчою від соціальної ролі другого учасника?
4. Значення яких слів називаються соціально орієнтованими та
соціально неорієнтованими?
5. Якою є семантична структура слів, значення яких є соціально
орієнтованими?
6. Доведіть, що значення деяких предикатних слів російської мови
містять соціальний компонент.
7. Як і з якою метою використовуються предикати, що означають
асиметричні відношення, в творах російських письменників-
класиків?
8. Що таке симетричні предикати?
9. Що таке квазісиметричні предикати?
10.Доведіть, що в специфіці сполучуваності присвійного займенника
мій (рос. мой) з деякими рядами іменників проявляється
(відбивається) особлива роль мовця в структурі висловлювання.
3
Лекція дев’ята
НАПРЯМКИ СОЦІОЛІНГВІСТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
1. Чому розмежовують синхронію й діахронію в мовознавстві?
2. Що вивчає синхронічна соціолінгвістика?
3. Доведіть, що синхронічна соціолінгвістика, на відміну від
синхронічного мовознавства, має справу і зі статикою, і з динамікою,
що стосуються зв’язків мови і суспільства.
4. Наведіть приклади синхронічних соціолінгвістичних досліджень.
5. Що вивчає діахронічна соціолінгвістика?
6. Які праці виконані в руслі діахронічної соціолінгвістики?
7. Що є метою соціолінгвістичного вивчення мови в діахронічному
аспекті?
8. Які завдання ставить перед собою дослідник, щоб досягти цієї мети?
(Див попереднє запитання.)
9. Якою була мовна ситуація в Португалії на початку ХVІ століття?
10.Як відбувався процес становлення літературної мови у Франції в ХV
столітті?
11.Якою була мовна ситуація в Японії у період після 1945 року?
12.Яким було і як змінювалося ставлення мовців до власного
діалектного мовлення в Росії, Японії, а також у Німеччині?
3
Лекція десята
МАКРО- Й МІКРОСОЦІОЛІНГВІСТИКА
1. Що вивчає макросоціолінгвістика?
2. Які проблеми є її об’єктом?
3. Що таке лінгвоконфліктологія?
4. Визначте поняття «мікросоціолінгвістика».
5. У чому полягає відмінність між макро- й мікросоціолінгвістикою?
6. З якими науками про людину пов’язана мікросоціолінгвістика?
7. Які проблеми вирішує мікросоціолінгвістика?
8. Чим відрізняється мова малих соціальних групп від
загальнонаціональної мови?
9. У чому полягає символьна функція мовного знака?
10.Що таке групові шаблони?
11.Які є тенденції в усному мовному спілкуванні малих групп?
12.Яку роль відіграє дослідження мовного спілкування в людських
діадах і тріадах?
3
Лекція одинадцята
1. Які проблеми ставить і вивчає теоретична соціолінгвістика?
2. Які вчені й чому звернулися вперше до експерименту в
соціолінгвістиці?
3. Що потрібно для успішного проведення сучасного
соціолінгвістичного експерименту?
4. Хто був чи не першим стихійним „соціолінгвістом-
експериментатором”?
5. Який експеримент успішно провів ленінградський дослідник
М.Д.Андрєєв?
6. Що таке пілотажні дослідження? (Наведіть приклад такого
дослідження в соціолінгвістиці.)
7. У чому полягають відмінності між соціолінгвістикою і соціологією
мови?
8. Що таке лінгвосоціологія?
9. Що цікавить соціолога мови?
10.Які науки чи напрямки називаються прикладними?
11.Які проблеми становлять об’єкт прикладної соціолінгвістики?
12.Охарактеризуйте проблеми навчання рідній та іноземним мовам (як
один з об’єктів прикладної соціолінгвістики).
13.Які проблеми та практичні заходи становлять мовну політику
держави?
14.Що є найважливішим інструментом мовної політики держави?
15.В яких сферах застосовується соціолінгвістична теорія та результати
соціолінгвістичних досліджень до вирішення завдань суспільної
практики?
3
Лекція дванадцята
МОВА І СУСПІЛЬСТВО
1. Яким явищем є мова – психічним, біологічним чи соціальним?
2. Як співвідноситься мова з біологічними і психічними явищами?
3. Які суспільні функції виконує мова?
4. Які думки висловлюють мовознавці стосовно кількісних та якісних
характеристик мовних функцій?
5. В чому полягає своєрідність мови як суспільного явища?
6. В чому виявляється соціальний характер мови і мовлення?
7. Що таке мовна норма?
8. Що таке еталон чи „мовний ідеал” певного мовного колективу?
9. Охарактеризуйте основні властивості мовної норми.
10.Як у мові відображаються демографічні зміни?
11.Як у мові відображається соціальна диференціація суспільства?
12.Як у мові відображаються відмінності в рівнях економічного
розвитку?
13.Доведіть, що в мові знаходять своє відбиття явища надбудовного
характеру.
14.Як розвиток культури суспільства відображається в мові?
15.Доведіть, що мова пов’язана з характером етносу.
16.Чи залежить мовна форма від географічного ландшафту, на якому
проживає етнос?
17.Які чинники (і як саме) впливають на формування етносу?
18.Чи пов’язані держава і нація з мовою?
19.Доведіть, що відмінності мов, зумовлені своєрідністю культури,
зводяться до відмінностей у лексиці й фразеології.
зводяться до відмінностей у лексичних фонах слів з тотожним
денотативним значенням.
21.Про що свідчить психолінгвістичний експеримент з українцями,
росіянами й американцями?
зводяться до типологічних особливостей літературних мов.
зводяться до своєрідності самого процесу спілкування в різних
культурах.
3
Лекція тринадцята
МЕТОДИ СОЦІОЛІНГВІСТИКИ
1. З яких наук соціолінгвістика бере методи дослідження?
2. Від чого залежить (чим обумовлений) широкий спектр методів
соціолінгвістики?
3. На які групи поділяється вся сукупність методів соціолінгвістичних
досліджень?
4. В чому полягають методологічні особливості (специфічність
методів) соціолінгвістики?
5. Що таке генеральна сукупність?
6. Що таке вибірка?
7. Які труднощі чекають на дослідника, коли він шукає потрібних
інформантів?
8. Що таке цільова вибірка?
9. Які вибірки називаються імовірнісними?
10.Що таке вибіркове відношення?
11.Що являє собою кластерна вибірка?
12.Яка вибірка має назву стратифікованої випадкової?
13.Звідки походять терміни „страта” та „стратифікація”?
14.Що таке багатоступенева вибірка?
15.Як у Японії підходять до відбору інформантів для
соціолінгвістичних досліджень?
16.Якою має бути вибірка для невеликих генеральних сукупностей?
17.Яку небезпеку чаїть у собі перенесення суто соціологічних прийомів
на підготовку значущої в мовному відношенні вибірки?
18.Про що свідчить аналіз таблиці „Населення за національністю й
володінню мовами”?
22. Як робився відбір інформантів у
соціолінгвістичному дослідженні Н.П.Шумарової?
3
Лекція чотирнадцята
МЕТОДИ ЗБИРАННЯ МАТЕРІАЛУ
1. Які науки виникли внаслідок застосування методу спостереження?
2. В яких науках вирішальну роль відіграє спостереження?
3. Доведіть, що спостереження є стимулятором наукового пізнання
дійсності.
4. Доведіть, що присутність спостерігача є перешкодою для
нормальних поведінницьких процесів.
5. Що таке хоторнський ефект?
6. У чому полягає парадокс спостерігача (за У.Лабовим).
7. Що таке приховане спостереження?
8. Яке спостереження називають уключеним? За яких умов воно може
бути ефективним?
9. Які бувають невдачі при включеному спостереженні?
10.Коли, за яких умов бувають ефективними записи від руки та коли
вони є малоефективні?
11.Коли і як застосовують при спостереженні інструментальну техніку?
12.Що таке ефект мікрофона?
13.В яких умовах застосовується приховане магнітофонне записування?
14.Яке значення має етичний чинник при включеному спостереженні?
3
Лекція п’ятнадцята
СПРЯМОВАНІ МЕТОДИ ЗБИРАННЯ
СОЦІОЛІНГВІСТИЧНОГО МАТЕРІАЛУ
1. У чому полягає специфіка інтерв’ю в соціолінгвістиці?
2. Яке завдання синхронної соціолінгвістики є головним?
3. У чому полягає основна функція методу інтерв’ю?
4. Яке інтерв’ю є формальним і неформальним?
5. При яких дослідженнях використовується неформальний різновид
інтер’ю?
6. Коли використовується формальне інтерв’ю?
7. Що таке анкетування? Що являє собою анкета?
8. Які запитання анкети називаються відкритими й закритими?
9. Що можна сказати про запитання в анкеті, які закриваються?
10.Які є типи соціолінгвістичних анкет?
11.У яких сферах застосовуються анкети, спрямовані на об’єктивне
дослідження функціонування мови в суспільстві?
12.Які вади (недоліки) мала анкета, призначена для вивчення
соціолінгвістичного аспекту українсько-російської двомовності
(середина 1980-х років)?
13.Які вимоги ставляться до складання соціолінгвістичної анкети?
3
Лекція шістнадцята
МЕТОДИКА ОПИТУВАННЯ РЕСПОНДЕНТІВ
1. Яку роль відіграє ставлення респондента до опитування й
опитуваного?
2. Як проходить заповнення анкет?
3. Яке інтерв’ю називається розписаним?
4. Які чяинники впливають на результати опитування?
5. Яку структуру має анкета Н.П.Шумарової? Яке її (анкети)
призначення?
6. Чим так звані «хитромудрі» анкети відрізняються від традиційних
анкет соціологів?
7. Для чого так звані «хитромудрі» анкети містять відволікаючі
завдання? Яке їх (цих завдань) призначення?
8. Що таке дефектні анкети?
9. Яке призначення контрольних запитань у зазначених вище анкетах?
10.Яку психологічну небезпеку чаять питальники згаданого типу та як
їй запобігти?
11.Що таке тести?
12.Що являє собою так сваний «фонетичний текст» М.В.Панова та яке
його призначення?
13.Назвіть інші різновиди тестів та окресліть область їхнього
призначення?
3
Лекція сімнадцята
ОБРОБКА Й ПОДАННЯ СТАТИСТИЧНИХ РЕЗУЛЬТАТІВ
1. З якою метою здійснюється обробка соціолінгвістичних даних?
2. Чому слід окреслювати коло осіб, для яких значення тієї або тієї
соціолінгвістичної змінної є релевантним?
3. Які зовнішні чинника має враховувати дослідник, приступаючи до
обробки результатів анкетування?
4. Що таке вимірювання?
5. Що таке номінальна шкала?
6. Що являє собою порядкова шкала?
7. Яку шкалу називають інтервальною?
8. Що таке кількісна шкала?
9. Що називають терміном „кореляція”? Якою вона буває?
10.Які є способи подання (представлення) взаємозалежності змінних?
11.Що має на меті той, хто оприлюднює отримані висновки?
12.Від чого залежить форма подання оприлюднених висновків?
3
Лекція вісімнадцята
МЕТОДИ
СОЦІОЛІНГВІСТИКИ
1. Які письмові джерела для соціолінгвістичних досліджень є
первинними і вторинними?
2. Охарактеризуйте письмові й усні первинні джерела.
3. Що таке надійність і валідність вторинних письмових джерел?
4. Охарактеризуйте особливості вторинного документального аналізу.
5. Яку мету ставить дослідник, проводячи масове обстеження мовців?
6. Які труднощі виникають при проведенні масових обстежень мовців?
7. Які вимоги ставляться до проведення масових обстежень мовців?
8. Покажіть на конкретному прикладі, як саме проводяться масові
обстеження мовців, тобто їхню (обстежень) процедуру й техніку.
9. Яку роль відіграє теоретично обґрунтована гіпотеза в
соціолінгвістичному дослідженні?
10.У чому полягає так званий біографічний метод?
11.Розкрийте зміст методу сфер (царин).
12.Якими були мета та зміст соціолінгвістичного дослідження, яке
проводилося західногерманськими соціолінгвістами?
13.Охарактеризуйте інформантів (вибіркову сукупність) у згаданому
соціолінгвістичному дослідженні (див. запитання 12).
14.Яким був метод збирання матеріалу у згаданому
соціолінгвістичному дослідженні (див. запитання 12)?
15.Як оброблявся матеріал у згаданому дослідженні (див. запитання
12)?
16.Що виявив цей експеримент? У чому його цінність? (Див. запитання
12.)
3
Лекція дев’ятнадцята
СПІВВІДНОШЕННЯ НАПРЯМКІВ І МЕТОДІВ
СОЦІОЛІНГВІСТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
1. Дайте стислу загальну характеристику напрямків і
методів соціолінгвістичних досліджень.
2. Що являють собою панельні (= лонгітюдні) соціолінгвістичні
дослідження?
3. Що таке трендові дослідження?
4. Які труднощі стоять перед соціолінгвістом-діахроністом?
5. У чому полягає складність різночасових спостережень за
мовленням одних і тих же самих носіїв мови?
6. Що таке метод реконструкції? Що є об’єктом його застосування у
діахронічній соціолінгвістиці?
7. Чому можливості методу рекнструкції є обмеженими?
8. У чому полягає метод порівняльного аналізу різних синхронних
зрізів?
9. Що таке фонетичний портрет даної особистості та яким чином він
створюється?
10.У чому полягає сутність проведеного японськими лінгвістами
масового обстеження тих, хто говорить японською мовою?
3
Лекція двадцята
ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ МОВНИХ ПРОЦЕСІВ
1. Який термін точніший: «мовна політика» чи «мовна політика
держави»?
2. До сфери яких наук входить розглядуване поняття?
3. Розкрийте зміст поняття «державне регулювання мовних
процесів».
4. Що ж таке мовна політика держави?
5. Що таке мовне будівництво?
6. Яку роль відіграє закон «Про мови в Українській РСР»?
7. Які вади має цей Закон? (Див. запитання 6.)
8. У чому полягає проблема неконкурентоздатності українського
культурного поля?
9. Чому мовна сфера в Україні перетворилася на арену
ідеологічного протиборства й політичних спекуляцій?
10.Яке мовне питання в Україні є найконфліктогеннішим?
11.Чи можна зараз надавати російській мові статус другої
державної?
12.Доведіть, що спрощені підходи до мовних проблем дають, як
правило, зворотний ефект.
13.Які шляхи подолання асиметрії в українському білінгвізмі
пропонують учені?
14.Як ви розумієте зміст терміносполуки «продумана система
заходів підтримки української мови»?
15.Чи потрібно обмежувати чи витісняти російську культуру, аби
зрусифіковані міста заговорили українською?
16.Для чого потрібно пропагувати цінності мультикультуралізму?
17.Які завдання слід розв’язати соціолінгвістам у світлі
розглядуваних проблем?
18.Доведіть, що питання державного регулювання мовних процесів є
сферою різних наук.
3
Лекці перша
1. Мова нації — універсальна система, в якій живе національна душа
кожного народу, його світ, його духовність. «По ставленню кожної людини до
своєї мови можна абсолютно точно судити не тільки про її культурний рівень,
але й про її громадську цінність» (К. Паустовський). На повістці дня сьогодні
— розширення сфер функціонування української мови. Це засіб не лише
спілкування, а й формування нових виробничих відносин.
Мова як інструмент здобуття знань, як засіб життєдіяльності людини має
велике значення для всіх. Оскільки мова не тільки обслуговує сферу духовної
культури, а й пов'язана з виробництвом, з його галузями і процесами, із
соціальними відносинами, вона — елемент соціальної сфери.
У сучасному житті по-новому розглядаються питання функціонування мови.
Старий поділ на професії «інтелігентні» та «неінтелігентні» зникає. Основний
критерій — знання свого фаху, рівень володіння професійною термінологією.
Науково-технічний прогрес, перебудова соціально-економічної й політичної
системи в країні насичують нашу мову новими поняттями, термінами. Разом з
піднесенням рівня фахових знань представників різних професій
підвищуються і вимоги до мови.
У зв'язку з упровадженням української мови на підприємствах та в установах
помітно збагачується словник професійної термінології новою науково-
технічною, суспільно-політичною лексикою.
Що означає знати мову професії? Це — вільно володіти лексикою свого фаху,
нею послуговуватися.
Мовні знання — один з основних компонентів професійної підготовки.
Оскільки мова виражає думку, є засобом пізнання й діяльності, то
правильному професійному спілкуванню людина вчиться все своє життя.
Знання мови професії підвищує ефективність праці, допомагає краще
орієнтуватися в ситуації на виробництві та в безпосередніх ділових контактах.
2. Своєчасне оволодіння мовою – основа розумового розвитку дитини, запорука її

повноцінного спілкування з навколишнім світом. Правильна, виразна мова дає
дитині можливість максимально широко користуватися нею, як засобом
спілкування, що сприяє формуванню особистості дитини в цілому. Вся діяльність
людини безпосередньо зв’язана з мовою, яка вже починаючи з перших років життя,
відповідно впливає на діяльність, змінює її поведінку.
Боротьба за правильну вимову – це одна з важливих форм роботи над загальною

культурою мови дітей дошкільного та шкільного віку. Особливо важливою є робота
над розвитком усної мови в дошкільний період. Без повноцінного оволодіння
мовою, дитина в майбутньому в школі не зможе набути міцних і глибоких знань з
основ науки. Тому слід усувати все, що може заважати в будь-якій мірі вільному
спілкуванню дитини з колективом. Вже в дитячій установі слід створити
найсприятливіші умови для розвитку мови дітей, спільно з сім’єю працювати над її
розвитком, виправленням недоліків у мовленні. Цим самим створювати належне
розвивальне мовленнєве середовище для розвитку інтелекту і підготовки дитини до
школи.
Дітям дошкільного віку і школярам, доводиться дуже часто і широко

використовувати мову у повсякденному спілкуванні – відповідати на запитання
вихователя, педагога в присутності інших, задавати питання, говорити, читати в
голос. Опанування мови, слова починається з раннього дитинства в сім’ї, серед
3
близьких дитині людей, а вдосконалення її триває у дошкільних закладах, школі та
впродовж усього життя.
Психофізіологічними дослідженнями доведено, що саме дошкільний вік є

найсприятливішим для оволодіння рідною мовою. До 5-ти років дитина засвоює
звукову систему рідної мови й усвідомлює звуковий склад слова (Д. Єльконін), до
4,5 року засвоює відмінкові закінчення та основні граматичні форми (О. Гвоздєв), а з
5-ти років оволодіває монологічним мовленням (С. Рубінштейн). Якщо ж дитина з
якихось причин буде ізольована від повноцінного мовленнєвого спілкування в
дошкільні роки, це негативно позначиться на її подальшому мовленнєвому і
розумовому розвитку.
Опановуючи рідну мову, дитина засвоює не тільки слова, їх склад та видозміни, але
й нескінченну кількість понять, поглядів на предмети, безліч думок, почуттів,
художніх образів – все це дитина засвоює за 2-3 роки.
В програмах розвитку дітей дошкільного віку «Українське дошкілля»,

«Впевнений старт» з розділу мовленнєвого розвитку звертається велика увага на
виховання звукової культури мови. Закріплювати правильну вимову всіх звуків
рідної мови, регулювати силу голосу, швидкість вимови, правильно користуватися
інтонаційними засобами виразності, розвивати і удосконалювати мовний слух – ці
завдання лежать в основі роботи логопеда.
Оволодіти граматичною будовою мови означає:
 навчитися правильно вживати різні відмінкові закінчення слів, дієслівні

форми та їх видозміни;
 самостійно будувати прості і складні речення;
 в своїх розповідях граматично правильно змінювати всі слова, що
входять в активний словник;
 вправляти дітей у вживанні важких форм знайомих слів;
 поповнювати словниковий запас слів назвами предметів, якостей, дій;
 вчити вживати потрібні за змістом слова при визначенні якості ознак
предметів;
 розвивати вміння зв’язно, послідовно і зрозуміло переказувати
літературні твори за допомогою вихователя, логопеда;
 складати самостійно розповідь описового чи сюжетного характеру за
картиною чи серією сюжетних картин;
 вчити добирати слова з різною тривалістю звучання, слова із заданими
звуками.
Різноманітні відхилення мовного розвитку негативно позначаються на сприйманні

мови, висловлюванні власних думок, оволодінні знаннями та формуванні
особистості дитини, тому дуже важливо в дошкільні роки виправити недоліки
звуковимови. Домогтися того, щоб дитина вільно володіла усіма звуками рідної
мови. Тільки при цих умовах дитиною буде засвоєна програма дитячого садка.
3
Порушення мовлення певною мірою негативно впливає на весь психічний розвиток
дитини, позначається на її діяльності, поведінці. Обмеженість мовленнєвого
спілкування може впливати на формування особистості дитини, спричинити
психічні нашарування, специфічні особливості емоційно-вольової сфери, сприяти
розвитку негативних якостей характеру (сором’язливість, невпевненість,
замкнутість, негативізм, почуття неповноцінності). Все це негативно впливає на
опанування грамоти, успішність загалом.
Аналіз реальної ситуації, що склалася наразі в системі розвитку дітей дошкільного

віку, показав, що кількість дітей, які мають відхилення в мовленнєвому розвитку,
постійно зростає. Серед них значну частину становлять діти 5-6-річного віку, які не
засвоюють у певний час звуковою стороною мовлення.
Усвідомлення звукового аспекту мовлення є важливою передумовою успішного

оволодіння читанням і письмом. Щоб опанувати грамоту, треба не тільки чути і
вміти вимовляти окремі слова й звуки, з яких вони складаються, а й мати чітке
уявлення про звуковий склад слова. Це стосується не тільки дітей, в яких є вади
звуковимови, а й дітей з нормальним мовленнєвим розвитком. Їм важко розпізнавати
визначений звук у слові без поділу на склади. Якщо взяти програму дошкільного
закладу «Впевнений старт», діти 5-го року життя в ІІ-півріччі повинні робити
звуковий аналіз слів типу «мак», «лак», «рама».
Навіть діти, які відвідують логопедичні заняття, відчувають труднощі, коли їм

пропонують завдання типу придумай слово, що починається на склад «ра». Якщо з
одним словом вони справляються, то придумати 3-5 слів викликає труднощі. При
цьому формування фонематичних процесів відбувається на кожному
логопедичному занятті, паралельно на заняттях в ДНЗ.
Формування лексичної, передусім семантичної (вимовної) сторони мовлення є

однією з основних проблем розвитку мовлення дитини в нормі та в патології.
Процес збагачення словесних засобів спілкування, який проявляється у їхньому
розвитку та розширенні, як відомо, тісно пов'язаний з розвитком мислення дитини. З
другого боку – засвоєне слово узагальнює предмети, ознаки, дії, зараховуючи їх до
певної категорії, що відкриває для дитини нові можливості для співвіднесення,
комбінування, структурування інформації про навколишній світ.
Вербальна поведінка дитини значною мірою залежить від рівня розвитку лексичної
сторони мовлення, бо у процесі формування вислову, людина добирає слова з того
запасу, який зберігається у її довготривалій пам'яті.
Словник теперішніх дітей є обмежений. І, коли батьки стверджують, що їхні діти

говорять все, вони не розуміють, що рівень словника їхніх дітей – це рівень
побутової мови, це специфічні слова, вирази, діалектні слова, специфічна побудова
речень, яка характерна для тієї місцевості, але це не є показник. Крім обмеженості є
ще звуження смислової структури слова, несформованість різних типів його значень
(синонімічних, антонімічних, переносних, твірних, похідних).
Батьки вважають, що знання комп'ютера у дошкільні роки – це високий рівень

розумової діяльності. Звичайно. Але, коли дитина знаючи ази комп'ютерної
грамоти, не може переказати жодної української казки, навіть спираючись на
сюжетні малюнки, це свідчить про зовсім інший рівень розвитку.
3
На даному етапі доводиться спостерігати характерні помилки у побудові речень:
пропуски прийменників, сполучників, неправильне узгодження іменників з
прикметниками та займенниками в роді, числі і відмінку, неправильний вибір
відмінкової форми іменника, що керується дієсловом. Запас прикметників і
прислівників,що характеризують властивості предмета, зовнішність, риси, поведінку
тварин і людей досить малий.
Важко дітям міркувати вголос, коментувати, переказувати, складати власні казки,

розповіді, описи, що повинні робити діти старшого дошкільного віку згідно
Державних стандартів.
Граматичну будову мовлення дитина засвоює в процесі спілкування з дорослими

та однолітками. Із мовленнєвого оточення діти запозичують слова в різних
граматичних формах і поступово починають самостійно користуватися
різноманітними граматичними засобами. Однак шлях засвоєння граматичної
сторони мовлення складний і довготривалий. Коли формування граматичної сторони
відбувається вкрай складно, це проявляється в більш уповільненому темпі засвоєння
граматичних форм, дисгармонії розвитку морфологічної та синтаксичної систем
мовлення.
Установлено, що вік п’ятого року життя є оптимальним для розвитку особливої

(вищої) форми фонематичного слуху, фонематичного сприймання і розвитку
дитини у звуковій діяльності. Якщо формування звуків не відбувається відповідно
до певного віку дитини, на допомогу їй приходять педагоги, батьки, які намагаються
навчити дитину вимовляти звуки правильно.
Отже, раннє виявлення дітей з мовленнєвою патологією та чітке діагностування за

видами порушень – одне з важливих завдань, що стоїть перед логопедами,
вихователями, вчителями.
ПАМ'ЯТКА ДЛЯ ПЕДАГОГІВ

Вікові здобутки розвитку мовлення дітей та відхилення від
нормального онтогенезу
Поява звуків у мовленні дитини має певну онтогенетичну послідовність, обумовлену

етапами розвитку мовнорухового та мовнослухового аналізаторів.
Так, у віці від 1 до 2-х років формується артикуляція голосних звуків [а], [о,] [є] та
зімкнених звуків [п], [б], [м]. У віці від 2 до 3-х років — Поява звуків у мовленні
дитини має певну онтогенетичну артикуляція голосних [і], [у], [е], зімкнених — [т],
[д], (м), щілинних —[в], [ф]. [г], [х], [й], зімкнено-прохідного — [н]. У віці від 3 до 5-
ти років формується артикуляція щілинних звуків |с], [з], [ш], [ж], зімкнено-
щілинних — [ц], [ч], [щ]. Останніми з'являються звуки [л], [р] у віці від 5 до 6-ти
років.
Окрім певної послідовності появи звуків у мовленні дітей, також відбувається

збагачення словника та граматичної будови з розвитком зв'язного мовлення.
3
В період 1,5-2 років дитина починає розмовляти. З 1—2 років має знати від 100—
300 слів і будувати нескладні фрази (мама, дай).
До 3-х років словниковий запас збільшується в 3—4 рази. Малюк знає назви
предметів, охоче розповідає, де він був і що бачив. Вимовляв всі звуки, крім
сонорних (л, р, р', і шиплячих ш, ж, ч).
На 4-ому році життя словниковий запас складає 1500-2000 слів. Дитина може
переказати казку, описати враження з прогулянки. Не біда, якщо а цьому віці малюк
плутає закінчення і ставить неправильно наголос.
В кінці 5-го року дитина повинна чітко вимовляти шиплячі і сонорні звуки;
підбирати слова на заданий звук, впізнавати на слух звуки в слові.
ХАРАКТЕРИСТИКА МОВЛЕННЯ ДІТЕЙ 5-РІЧНОГО

ВІКУ
Звуковимова
1. Розширюються можливості голосового апарату, діти починають за-

стосовувати інтонаційні засоби під час висловлювань, читання віршів. 2-
Збільшується мовленнєвий видих. Голосні звуки дитина може
проспівати протягом 3 — 7 с.
2. Достатньо розвинені слухова увага, мовленнєвий слух.
3. Розширюється здатність до сприймання та вимови звуків:
 майже зникає пом'якшена вимова твердих варіантів приголосних;

 багато звуків вимовляється чітко і правильно;
 рідко спостерігаються перестановки звуків, складів;
 зникає заміна шиплячих та свистячих звуків звуками [т] і [д];
 частина дітей засвоює правильну вимову свистячих, шиплячих і навіть
сонорів ([л], [л'], [PI. [P]).
- у частини дітей вимова свистячих нечітка, шиплячі та сонори несформовані
Рекомендації
1. Зміцнювати артикуляційний апарат дитини, тренуючи його основні рухи

під час артикуляційної гімнастики та вимови звуків [т], [д], [н], [к], [г],
М, [й].
2. Уточнити, викликати та закріпити чітку вимову свистячих, шиплячих
сонорів.
3. Розвивати фонематичний слух, мовленнєве дихання.
4. Вчити дітей правильного інтонування просодем:
3
 зміна голосу за силою (голосна — тихіше — тихо);
 зміна голосу за висотою (грубий — тонкий голос);
 за тембром, який передає емоційне забарвлення (радість — сум тощо);
 за темпом (швидко — повільно).
5. Вправляти дітей у чіткій вимові слів, речень, стежити за плавним

ритмом мовлення
Словник
1. Збільшується обсяг активного словника (від 1900—2000 до 2500— 3000

слів до кінця року);
2. Значно збільшується якісний словник. У мовленні дітей все частіше
зустрічаються:
 прикметники, які передають якість та ознаки предметів; відображають

просторові та числові поняття;
 присвійні прикметники (лисячий хвіст тощо);
 прислівники, особові займенники;
 складні прийменники (із-за, біля тощо);
 узагальнюючі слова (меблі, іграшки, одяг, взуття, фрукти, овочі), але
останні вживаються дуже рідко.
1. Розширювати та збагачувати словниковий запас дітей.

2. Вчити дітей активно користуватися словниковим запасом під час
висловлювань.
3. Особливу увагу приділяти активізації та розвитку якісного словника
Граматика. Зв'язне мовлення
4. П'ятирічна дитина будує прості поширені речення; використовує
складносурядні і складнопідрядні речення значно більше, ніж на
попередньому віковому етапі, але все ж таки рідко.
5. Монологічне мовлення на початковій стадії.
6. Допускаються граматичні помилки: неправильно змінюються дієслова,
не узгоджуються дієслово + іменник у числі; прикметник + іменник у
роді; числівник + іменник у відмінках.
7. Допускаються помилки у будові речення
1 - Вчити дітей відповідати на запитання граматично правильно.
3
2. Вчити правильно будувати речення, стежити за узгодженістю слів у
реченні.
3. Вчити переказувати добре знайомі казки, оповідання
Лекція друга
1. Соціолінгвістика оперує деяким набором специфічних для неї
понять: мовне співтовариство, мовна ситуація, соціально-
комунікативна система, мовна соціалізація, комунікативна компетенція,
мовний код, перемикання кодів, білінгвізм (двомовність), диглосія,
мовна політика і ряд інших. Крім того, деякі поняття запозичені з інших
галузей мовознавства: мовна норма, мовне спілкування, мовна
поведінка, мовний акт, мовний контакт, змішення мов, мова-
посередник і ін., а також з соціології, соціальної психології: соціальна
структура суспільства, соціальний статус, соціальна роль, соціальний
чинник і деякі інші.
І. Мовна спільнота. На перший погляд, поняття мовної спільноті не

потребує роз’яснень – це сукупність людей, які говорять певною
мовою. Однак насправді такого розуміння недостатньо. Наприклад,
французи, які живуть у Франції, і канадці, що розмовляють по-
французьки, не становлять однієї спільноти. Не можна об’єднати в
одну мовну спільноту англійців і американців (хоча ті й ті говорять по-
англійському), іспанців і жителів Латинської Америки, які
послуговуються іспанською мовою і т. д. Мова одна й та ж сама (або,
точніше кажучи, майже одна й та ж), а спільноти різні.
З іншого боку, чи утворюють різні мовні спільноти люди, які живуть в
одному місті, працюють на одних і тих же самих підприємствах, але які

мають як рідні різні національні мови, – наприклад, росіяни, татари,
українці?
Саме при вивченні другого виду явищ – дво- і багатомовності при

спільності соціального життя – й виникла необхідність у понятті “мовна
спільність” (варіант: “мовна спільнота”): за допомогою цього поняття
дослідник визначає соціальні межі, в яких функціонує одна мова або
декілька мов, що взаємодіють одна з одною.
Мовна спільнота – це сукупність людей, об’єднаних спільними

соціальними, економічними, політичними й культурними зв’язками,
людей, які здійснюють у повсякденному житті безпосередні й
опосередковані контакти поміж собою і з різними соціальними
інститутами за допомогою однієї мови або різних мов, розповсюджених
у цій сукупності.
3
Ширше визначення комунікативної спільноти – група, що зберігає
згуртованість, цілісність, єдність завдяки частим та регулярним зразкам
(шаблонам) соціальної взаємодії (соціального взаємовпливу) на
засадах диференціації (етнічної, ідеологічної, релігійної, економічної,
культурної, професійної), й виокремлюється з-поміж інших груп, що її
оточують, через слабкість комунікативних зв’язків (контактів) з ними.
Отже, спільнота (комунікативна спільність) може охоплювати ціле
суспільство або ж тільки певний регіон, місцевість, професійну чи
суспільну групу. Група (суспільство), якої стосується термін
„комунікативна спільнота”, не має при цьому бути цілком одномовною.
У межах однієї спільноти можуть існувати різні мови, як і різновиди
(підсистеми) однієї мови, а сукупність (зібрання) усіх мов або їхніх
різновидів (що в такій ситуації звуться “кодами”), що вживаються
членами спільності, утворюють її мовний репертуар.Кожне суспільство
може складатися з досить великої кількості груп, або суспільних
мереж, а кожен член суспільства може в її межах виконувати певну
кількість функцій. Отже, можна бути мешканцем країни К, але при
цьому також мешканцем місцевості М, сповідувачем релігії Р, членом
товариства С, а до того ж іще членом якогось родинного,
професійного, товариського, сусідського кола і т. п. Якщо певне
(народо)населення структуралізоване не лише з погляду суспільного, а
й мовного, це надає кожному з його членів шанси, аби – на підставі
якихось власних психічно-суб’єктивних критеріїв – він міг творити
(вибудовувати) свої індивідуальні мовні поведінки так, щоб вони
уподібнювалися до поведінок тих груп, з якими він прагне на даний
момент ототожнитись. Звичайно, він мусить при цьому мати відповіні
знання і здібності: вміти розпізнавати групи й системи їхніх поведінок,
мати мотивацію настільки сильну, щоб вона мобілізувала його до
вибору й зміни поведінок (також мовних) і, зрештою, вміти до цих
поведінок призвичаїтись, тобто “перемикатися” на різні мови (коди).
Такі спонтанічні індивідуальнімовні поведінки можуть з часом
поширюватися, об’єктивізуватися й усталюватися (наприклад, відомий
на багатомовних теренах звичай звертання до певних мовців – сусідів,
клієнтів, близьких людей тощо – на їхній мові), що стає важливим
інтенсифікуючим чинником локально-групових зв’язків. Таке явище
визначає водночас суспільні, а не тільки етнічні сфери вживання
окремих мов.
Межі поширення мов дуже часто не збігаються з політичними межами.

Найочевидніший приклад – сучасна Африка, де на одній і тій же мові
можуть говорити жителі різних держав (такий, наприклад, суахілі,
поширене в Танзанії, Кенії, Уганді, частково в Заїрі й Мозамбіку), а
всередині однієї держави співіснують декілька мов (у Нігерії,
наприклад, їх більше 200). Тому при визначенні поняття мовна
спільнота важливо поєднання лінгвістичних і соціальних ознак: якщо
3
ми залишимо тільки лінгвістичні, то йтиметься лише про мову,
безвідносно до того середовища, в якому вона використовується; якщо
ж спиратися тільки на соціальні критерії (включаючи і політико-
економічні, і культурні чинники), то поза полем уваги залишаться
мови, що функціонують в окремій соціальній спільності.
Як мовні спільноти можуть розглядатися як сукупності людей, різні за

чисельністю індивідів, які до неї входять, – від цілої країни до так
званих малих соціальних груп (наприклад, сім'ї, спортивної команди,
студентської академгрупи): критерієм виділення у кожному випадку
повинні бути спільність соціального життя й наявність регулярних
комунікативних контактів. Одне мовне співтовариство може бути більш
охоплюючим відносно до інших. Так, сучасна Росія – приклад мовного
співтовариства, яке включає мовні співтовариства меншого масштабу:
республіки, області, міста. У свою чергу, місто як мовне співтовариство
включає мовні співтовариства ще меншого масштабу: підприємства,
установи, навчальні заклади.
Чим менша чисельність мовного співтовариства, тим вище його мовна

однорідність. У Росії існують і взаємодіють десятки національних мов і
їх діалектів, а в великих російських містах основні форми суспільного
життя здійснюються вже на значно меншої кількості мов, часто двох
(Казань: татарська і російська, Уфа: башкирська і російська, Майкоп:
адигейська і російська), а при національній однорідності населення –
переважно однією мовою (Москва, Петербург, Саратов, Красноярськ
тощо).
У рамках таких мовних співтовариств, як завод, науково-дослідний

інститут, середня школа, переважає одна мова спілкування. Проте в
малих мовних співтовариствах, таких, як сім’я, де комунікативні
контакти здійснюються безпосередньо, може бути не одна, а дві мови
(і навіть більше: є сім’ї російських емігрантів, що використовують у
внутрішньосімейному спілкуванні декілька мов).
ІІ. Мовний код, субкод. Кожне мовне співтовариство користується

певними засобами спілкування – мовами, їх діалектами, жаргонами,
стилістичними різновидами мови. Будь-який такий засіб спілкування
можна назвати кодом. У найзагальнішому сенсі код – це засіб
комунікації: природна мова (українська, англійська, сомалі і т. п.),
штучна мова типу есперанто або типу сучасних машинних мов, азбука
Морзе, морська сигналізація прапорця і т. п. У лінгвістиці кодом
прийнято називати мовні утворення: мова, територіальний або
соціальний діалект, міське койне і під.
3
Разом з терміном код уживається термін субкод. Він позначає різновид,
підсистему якогось загального коду, комунікативний засіб меншого
об'єму, вужчої сфери використання й меншого набору функцій, ніж
код. Наприклад, такі різновиди сучасної української національної мови,
як літературна мова, територіальний діалект, міське просторіччя,
соціальний жаргон, – це субкоди, або підсистеми єдиного коду
(української національної мови).
Субкод, або підсистематакож може членуватися на різновиди й тим

самим містити в своєму складі субкоди (підсистеми) нижчого рівня і т.
п. Наприклад, українська літературна мова сама є субкодом стосовно
національної мови, членується на два різновиди – кодифікована
(унормована мова) мова й розмовна мова, кожна з яких має певну
самодостатність і розрізняється за функціями: кодифікована мова
використовується в книжково-письмових формах мови, а розмовна – в
усних, повсякденно-побутових формах. У свою чергу кодифікована
літературна мова диференційована на стилі, а стилі реалізуються в
різноманітних мовних жанрах; якась подібність такої диференціації є і в
розмовній мові.
Соціально-комунікативна система – це сукупність кодів і субкодів, що

використовуваних в цій мовній спільноті, вони знаходяться один з
одним у відносинах функціональної додатковості. Функціональна
додатковість означає, що кожний з кодів і субкодів, які створюють
соціально-комунікативну систему, має свої функції, не перетинаючись з
функціями інших кодів і субкодів (тим самим всі вони ніби доповнюють
один одного у функціях).
Наприклад, кожен стиль літературної мови – науковий, офіційно-

діловий, публіцистичний, релігійно-правовий – має свої специфічні
функції, не властиві іншим стилям, а разом вони функціонально
доповнюють один одного, утворюючи систему, здатну обслуговувати
всі комунікативні потреби цього суспільства (яке можна умовно
назвати суспільством носіїв літературної мови; окрім них є ще,
наприклад, носії діалектів, просторіччя) і всі сфери спілкування.
У багатомовному суспільстві соціально-комунікативну систему

утворюють різні мови, і комунікативні функції розподіляються між ними
(при цьому кожна з мов може, природно, підрозділятися на субкоди –
діалекти, жаргони, стилі).
ІІІ. Перемикання й змішування кодів. Інтерференція.Ми вже

знаємо, що коди (мови) і субкоди (діалекти, стилі), що складають
(утворюють) соціально-комунікативну систему, функціонально
розподілені. Це означає, що один і той же самий контингент мовців, які
утворюють дану мовну спільність, володіючи набором комунікативних
засобів, використовує їх у залежності від умов спілкування. Наприклад,
3
якщо вести мову про субкоди літературної мови, то в науковій
діяльності носії літературної мови використовують засоби наукового
стилю, в діловодстві, у юриспруденції (скажімо, в судочинстві),
адміністративному листуванні вони ж уживають засоби офіційно-
ділового стилю, у сфері релігійного культу – слова й конструкції стилю
релігійно-проповідницького тощо. Інакше кажучи, у залежності від
сфери спілкування мовець переходить з одних мовних засобів на інші
(замінює ніби одні мовні засоби іншими). Схожа картина
спостерігається і в тих суспільствах, де використовується не одна, а дві
мови (або декілька). Білінгви, тобто люди, які володіють двома (або
кількома) мовами, зазвичай “розподіляють” їх використання залежно
від умов спілкування: в офіційній обстановці, при спілкуванні з владою
використовується переважно одна мова, а в побуті, в родині, при
контактах з сусідами – інша (інші). І в цьому випадку можна говорити
про перемикання кодів, про перехід з одного коду на інший, тільки як
коди фігурують не стилі однієї мови, як у першому прикладі, а різні
мови. Перемикання кодів, або кодове перемикання – це перехід мовця
у процесі мовного спілкування з однієї мови (діалекту, стилю) на іншу
(інший) у залежності від умов комунікації.
Наприклад, зміна адресата, тобто того, до кого звертається мовець.

Якщо адресат володіє тільки однією з двох мов, які знає мовець, то
останній, природна річ, повинен використати саме дану, знайому
адресату, мову, хоча до цієї миті у спілкуванні зі співрозмовниками-
білінгвами могла використовуватись інша мова або обидві.
Перемикання на відомий співбесідникові мовний код може відбуватись
навіть у тому випадку, коли змінюється склад тих, хто спілкується
(комунікантів): коли до розмови двох білінгвів приєднується третя
людина, яка володіє тільки однією з відомих усім трьом мов, то
спілкування має відбуватись цією мовою. Відмова ж співрозмовників
перейти на код, знайомий третьому учасникові комунікації, може
розцінюватись як небажання відкривати йому тему розмови або ж як
зневага до його комунікативних потреб. Чинником, що обумовлює
заміну кодів, може бути зміна ролі самого мовця. Скажімо, в ролі
батька (при спілкуванні в родині) або в ролі сусіда він може
використати рідний для нього діалект, а звертаючись до органів
центральної влади, він змушений перемикатись на більш або менш
загальноприйняті форми мовлення. Якщо такого перемикання кодів не
буде, представники влади його не зрозуміють, і він не досягне своєї
мети (задовольнити прохання, розглянути скаргу і т. ін.), інакше
кажучи, зазнає комунікативної невдачі. Тема спілкування також
впливає на вибір коду. За даними дослідників, що займаються
проблемами спілкування в умовах мовної неоднорідності, “виробничі”
теми члени мовних спільностей воліють обговорювати тією мовою, яка
має відповідну спеціальну термінологію для позначення різних
технічних процесів, пристроїв, приладів тощо. Проте як тільки тема з
виробничої змінюється на побутову, „вмикається” інший мовний код
3
або субкод – рідна мова або говірка (діалект) співрозмовників. В
одномовному суспільстві при такому перемиканні кодів відбувається
перехід з професійної мови на загальновживані мовні засоби.
У яких місцях мовного ланцюга мовці перемикають коди? Це залежить

від характеру впливу тих чинників, про які щойно йшла мова. Якщо
вплив того або того чинника мовець може передбачити і навіть в
певному сенсі планувати, то перемикання відбувається на природних
межах мовного потоку: на кінці фрази, синтаксичного періоду, при
найспокійнішому режимі спілкування – після закінчення обговорення
якоїсь теми. Однак, якщо чинник, що обумовлює кодову заміну,
втручається неочікувано (несподівано, раптово) для мовця, то мовець
може перемикатися з коду на код посередині фрази, іноді навіть не
доказавши слова. При високому рівні володіння різними кодами або
субкодами, коли використання їх значною мірою автоматизоване,
процес кодового перемикання може не усвідомлюватись мовцем,
особливо в тих випадках, коли інший код (субкод) використовується не
цілком, а у фрагментах. Наприклад, говорячи однією мовою, людина
може вставляти в своє мовлення елементи іншої мови –
фразеологізми, модальні слова, вигуки, частки.
Здатність до перемикання кодів свідчить про високий ступінь володіння

мовою (або підсистемами мови) і про певну комунікативну й загальну
культуру людини. Механізми кодових перемикань забезпечують
взаєморозуміння між людьми та відносну комфортність процесу
мовленнєвої комунікації. Навпаки, нездатність індивіда варіювати своє
мовлення залежно від умов спілкування, прихильність лише до одного
коду (або субкоду) сприймаються як аномалія й можуть призводити до
комунікативних конфліктів.
Перемикання кодів слід відрізняти від таких явищ, як запозичення

мовних одиниць і їх украплення в мовлення. Перемикаючись на інший
код (наприклад, на іншу мову), мовець використовує її елементи в
повній відповідності до фонетичних, граматичних та інших
властивостей цих елементів. При запозиченні слово або яка-небудь
інша одиниця підпорядковується (принаймні частково) фонетиці й
граматиці мови, яка їх запозичує. При вкрапленні зберігається
іншомовно-системний вигляд украплюваного елемента, проте цей
елемент вживається в якійсь „застиглій“ формі, не змінюючись
відповідно до словозмінних моделей або до моделей синтаксичних.
У мовленні білінгва відбувається взаємовплив мов, якими він

користується. Цей взаємовплив стосується як мовлення, так і мови і
може проявлятись у будь-яких мовних підсистемах: у фонетиці,
граматиці, лексиці.
3
Будь-який вплив однієї мові на іншу, а також результат цього впливу
називається інтерференцією. Мовна інтерференція – термін походить з
латинської мови: inter (поміж), ferens (той, що несе, приносить). Це
явище пов’язане з поняттям трансферу – перенесення зразків
(моделей) рідної мови на мову іноземну в процесі її опанування.
Перенесення навичок під час вивчення іноземних мов може мати
позитивний і негативний наслідок. Трансфер негативний визначається
в науковій літературі поняттям мовної інтерференції.
Під інтерференцією розуміють, як правило, тільки неконтрольовані

процеси, а свідоме запозичення до неї не відносять. Рідкість і
нестійкість збалансованої двомовності пояснюється тим, що повної
симетрії в соціально-етнічних умовах співіснування двох мов в одному
суспільстві практично не буває. Слід узяти до уваги також
індивідуальні (психолінгвістичні й психологічні) аспекти двомовності.
Збалансована двомовна ситуація була б можлива в тому випадку, коли
б більшість членів якогось соціуму володіли повністю обома мовами,
використовуючи їх у будь-яких мовленнєвих ситуаціях, з легкістю
перемикаючись з однієї мови на іншу, не змішуючи при цьому різні
мови. Однак, на думку таких відомих учених, як Б. Гавранек, А.
Мартіне, Е. Хауген, повне й автономне (без змішування мов) володіння
двома мовами перевищує психічні можливості звичайної людини. (див.:
[3]). В її мовній свідомості окремі риси нерідної мови уподібнюються
ладу рідної (або основної) мови. Відбувається і н т е р ф е р е н ц і я
двох мовних систем, тобто часткове ототожнення й змішування, що
призводить до помилок у мовленні (іноді – однією, іноді – обома
мовами).
Загальною передумовою інтерференції є те, що людина, розмовляючи

другою мовою, завжди якоюсь мірою використовує навички мовлення
рідною (або основною) мовою, наприклад, навичку розрізнення
дзвінких і глухих приголосних, навичку вживання іменника в функції
присудка тощо.
В одних випадках навички мовлення рідною мовою допомагають

мовленню чужою мовою, проте в інших – призводять до помилок. Так,
незважаючи на схожість між українськими звуками [т], [д] й
англійськими [t], [d], у кожній мові є свої особливості їх вимови: в
українській це зубні звуки (кінчик язика при їх вимові упирається у
верхні зуби (різці), в англійській – альвеолярні (кінчик язика
торкається альвеол)). І якщо ці особливості не засвоїти, проігнорувати,
ними знехтувати, то вимова буде „з акцентом”, до того ж – з великим,
помітним.
Інтерференція – це явище, властиве індивіду, проте, слід зазначити,

що при масовій двомовності однотипні інтерференційні процеси
характеризують мовлення багатьох осіб, і, закріпившись в ідіолектних
3
мовних системах, вони починають впливати також і на мовну
компетенцію монолінгвів, що призводить до мовних змін. Як тільки
інтерференція набуває визнання в мові (стає частиною стандарту
певного мовного коду), вона не сприймається в цьому коді як щось
стороннє, чужорідне, тобто перестає бути такою для всіх, крім
лінгвістів. Отже, інтерференція є одним з чинників, одним з рушіїв
розвитку мови, мовних змін, що нагромаджуються і зріють у ній. У
надіндивідуальному плані масова й часта інтерференція означає
постійне змішування двох систем, їх більше або менше взаємне
уподібнення.
І в Білорусі, і в Україні не без підстав говорять про ту небезпеку

мовного безкультур’я, яку несуть у собі так звані трасянка (в
білоруській) та суржик17 (в українській), тобто стихійно й по-різному
русифіковані варіанти національної мови. В умовах білорусько-
російської та українсько-російської двомовності побутове російське
мовлення, зокрема мовлення жителів Північного Приазов’я, також
надлишкує (переповнене) інтерферентними явищами (див. про це,
наприклад, статтю). Мовами зовнішніх контактів можуть виступати,
окрім української, також російська або найчастіше “суржик” [4]. Я.
Поліщук зауважує: “Суржик – суміш жита з пшеницею, ячменю з
вівсом, а також борошно з такого зерна – мова, в якій штучно
об’єднані без дотримання літературних норм елементи різних мов.
Уживається переважно щодо українського просторіччя, засміченого
невмотивовано запозиченими (внаслідок українсько-російської
інтерференції) російськими елементами ...” [4, 267].
Г. Красовська виходить з того, що “суржик” виступає тоді, коли

елементи обох мов (російської і української) набувають такого ступеня
змішування, що утворюють третю “якість”, позбавлену нормативності,
таку, яка не має власного стандарту. Суржик – це мова, в якій штучно
поєднані елементи різних мов не мають будь-якого стандарту, будь-
якої унормованості. Цей термін стосується української мови з домішкою
елементів російської мови, що виник унаслідок українсько-російської
мовної інтерференції. Відповідником “суржика” в Білорусі є так звана
“трасянка”
Лекція третя
Розгляд механізмів кодового перемикання і інтерференції природним чином підводить

нас до чергового поняттю, вимагає роз'яснень, - поняттю мовної варіативності.
Якщо ми можемо в процесі спілкування переключатися з одних мовних засобів на інші,

наприклад, при зміні адресата, продовжуючи при цьому обговорювати ту ж тему, то це
означає, що в нашому розпорядженні є набір засобів, що дозволяє про одне й те ж
говорити по-різному . Це надзвичайно важлива властивість мови, що забезпечує
говорить можливість не тільки вільно висловлювати свої думки цією мовою, а й робити
це різними способами. Уміння носія мови но-різному висловлювати один і той же сенс
3
називається його здатністю до періфразірованію. Ця здатність, разом із здатністю
отримувати сенс зі сказаного і умінням відрізняти правильні фрази від неправильних,
лежить в основі складного психічного навички, званого володіння мовою (про це в гл.
2).
Варіативність проявляється на всіх рівнях мовної комунікації - від володіння засобами

різних мов (і, отже, варіювання, поперемінного використання одиниць кожного з мов в
залежності від умов спілкування) до усвідомлення говорить допустимості різних
фонетичних або акцентні варіантів, що належать одній мові (в сучасній російській
літературній мові це варіанти типу Було ая / Було [чная, піднявся / піднявся і т.п.).
Між цими полюсами розташовуються різноманітні види мовного варіювання:

наприклад, лексичні синоніми, які можна розглядати як варіанти вираження одного і
того ж змісту (повели-
чіват'ся - посилюватися - зростати; кидати - кидати; оригінал - оригінал; величезний -

величезний; лише - тільки й т.п.), однокореневі слова (заморожування - заморозка;
стимулювання - стимуляція; его істіческій - егоїстичний і т.п.), синонімічні синтаксичні
конструкції (Виконуючи завдання, будьте обережні. - Коли виконуєте завдання, будьте
обережні . - При виконанні завдання будьте обережні) та багато інших. ін.
Слід зазначити, однак, що синонімія слів і синтаксичних конструкцій дуже часто буває
пов'язана з різницею (хоча часом і вельми тонкою) в значеннях одиниць, які базують
синонімічний ряд: вітер посилюється, але не збільшується і не зростає; труднощі
зростають, але не посилюються; кинути, кинути камінь (погляд), але тільки кинути
палити (ні: кинути палити); тільки не йди - краще, ніж лише не йди і т.д.
Тому в сучасній лінгвістиці по відношенню до різних видів синонімії поняття варіанту і

варіативності не використовуються. Вони застосовуються головним чином до таких
відмінностей мовних одиниць, які не пов'язані з різницею в їх значенні.
Інакше кажучи, мовна варіативність - це перш за все невідповідності в зовнішньому

вигляді, у формі мовних знаків, які мають один і той же зміст.
З соціолінгвістичної точки зору явище варіативності заслуговує на увагу остільки,

оскільки різні мовні варіанти можуть використовуватися в залежності а) від соціальних
відмінностей між носіями мови; б) від відмінностей в умовах мовного спілкування.
Так, проведене московськими лінгвістами соціолінгвістичний дослідження фонетичних

варіантів, що допускаються нормою сучасної української літературної мови, встановило
певну залежність між такими характеристиками носіїв мови, як вік, місце народження,
професія, рівень освіти та ін., І тими перевагами, які вони надають варіантів типу [ з'в ']
ерь / [зв'] е /? ь, [ши] гм / [шл] гм, е [ж.'у / е [ж.у і т.п. Виявилося, що, наприклад, м'яка
вимова звукосполучень зж, жж як [ж: '] в словах їжджу, бризкає, дзижчати, віжки,
дріжджі представлено головним чином у мові старшого покоління, а молоді більше
властиво вимова твердого довгого ж: [ж:] . Москвичі старшого віку ще зберігають
вимову [ши] ш, [жи] ра, а в мові інших груп мовців ця риса майже нс зустрічається [1] .
Асимілятивну вимова приголосного - тобто пом'якшення його перед наступним м'яким
приголосним: [з'в '] ерь, [с'т'] ена, [з'л '] йться - в середовищі робітників зустрічається
рідше, ніж в середовищі гуманітарної інтелігенції, а вимова ко [н'ф '] <? 77М, ла [ф'] ки
3
(лавки) знаходиться за межами літературної норми і властиво просторіччя або
діалектної мови.
У. Лабов виявив схожі залежності в сучасному американському варіанті англійської

мови. Так, він встановив, що початковий приголосний в таких словах, як thin 'тонкий',
thick 'товстий' і т.п. реалізується по-різному в мові представників вищих соціальних
верств американського суспільства (він назвав цей варіант престижним) і в мові інших
соціальних груп. Негри - носії American English значно частіше, ніж інші групи
говорять, опускають приголосний <г> в позиції перед згодним, тобто при вимові слів
типу first 'перший'.
Це - один вид варіювання, власне соціальний (ще його називають стратифікаційних,

оскільки він відображає стратифікацію мовної спільноти на шари і групи). У. Лабов
називає такого роду варіанти, які залежать від соціальних характеристик мовців,
індікаторамі-. кожен варіант ніби вказує на соціальне становище носія мови (Лабов,
1975, с. 50).
Крім цього, використання допускаються нормою варіантів може залежати від умов
мови: від стилю, жанру, ступеня уваги мовця до власної мови, офіційності /
нeофіціальності обстановки і т.п. Одні і ті ж носії мови можуть вибирати різні варіанти в
залежності від зазначених умов. Так, в офіційній обстановці, коли говорить намагається
контролювати свою вимову, він вибирає більш виразні проізносітельние форми:
наприклад, [тол'кл], [ч'іллв'ек], [буд'ьт] (тільки, людина, буде), а в невимушеній
обстановці швидше за все віддасть перевагу варіанти скорочені: | тбк'], [ч'ьллек] і навіть
[ч'ек], [буит] і т.п.
Варіанти такого роду У. Лабов називає маркерами, вони маркують різні стилі мовлення,
до яких належать різні варіанти однієї мовної одиниці. Індикатори і маркери утворюють
більш загальний клас понять, для найменування яких У. Лабов ввів термін
"соціолінгвістичних змінна": це "величина, яка залежить від неліпгвістіческой змінної
соціального контексту - мовця, слухача, аудиторії, обстановки і т.п." або від ситуативно-
стилістичної диференціації контекстів, в яких вживається та чи інша мовна одиниця, яка
припускає варіативність (Лабов, 1975, с. 150).
Отже, варіативність мовних знаків залежить від параметрів двоякого роду - від
соціальних характеристик носіїв мови (і тоді говорять про соціальної диференціації
мови) і від ситуації мовного спілкування (і тоді говорять про функціональну його
диференціації).
Виникає питання: на якій підставі ми говоримо про варіанти, варіативності? Адже

варіант - це видозміна, різновид якоїсь основи. Але що може розглядатися в якості такої
основи, що допускає варіювання? Яка "точка відліку" при встановленні варіативних
форм?
При відповіді на ці питання ми стикаємося з одним із фундаментальних лінгвістичних і

соціолінгвістичних понять - поняттям мовної норми.
Лекція четверта
Просторечие - це мова неосвіченого і напівосвічену міського населення, що

не володіє літературними нормами. Просторіччя можна розглядати як
3
різновид койне. Сам термін просторіччя уживаний головним чином у
вітчизняній соціолінгвістиці, оскільки просторіччя - "найбільш російська"
мовна підсистема, специфічна для російської національної мови. Якщо
територіальні діалекти і тим більше літературна мова мають прямі аналоги в
інших національних мовах, то у просторіччя таких аналогів немає. Ні
французька підсистема langue populaire, ні те, що в англомовній лінгвістичній
літературі називається nonstandard або illiterate speech, не є подобами
російського просторіччя, відрізняючись від останнього як щодо соціальної
бази (тобто складу носіїв), так і щодо структурних та функціональних
властивостей.
Так, langue populaire тільки приблизно відповідає російській просторечию:

хоча цей різновид мови стоїть між арго і фамільярним стилем літературної
французької мови, вона арготізована, тобто насичена елементами різних
соціальних арго - в набагато більш сильної мірою, ніж російське просторіччя
(правда, кінець XX в. відзначений посиленням впливу різноманітних арго і
жаргонів на цю підсистему російської мови). Крім того, і це головне, langue
populaire - це не тільки соціальна, а й стилістична різновид французької мови:
носії літературної мови в ситуаціях невимушеного спілкування
використовують елементи langue populaire. У російській же літературного
мовлення просторічні одиниці можуть використовуватися тільки з метою
іронії, жарти, свідомого стилістичного контрасту і т. п.
Те, що може бути порівнювати з російським просторіччям в англійській мові,

зокрема в його американському варіанті, - це так званий загальний сленг,
який, однак, не має своїх носіїв, а є функціонально-стилістичної різновидом
англійської мови (елементи загального сленгу широко використовуються в
засобах масової інформації; останнім часом деякі вітчизняні лінгвісти
наполягають на тому, що і в російській мові можна виділити так званий
загальний жаргон, що займає проміжне положення між просторіччям і
соціальними жаргонами: див
[Єрмакова та ін 1999]).
Ще більш складна картина в німецькій мові, де проміжні (між літературною

мовою і територіальними діалектами) форми Halbmundart і Umgangssprache
містять цілий комплекс мовних, функціональних і соціальних рис, що не
дозволяють однозначно кваліфікувати ці мовні освіти і, у всякому разі,
прирівнювати їх до російського просторіччя за статусом і властивостями.
У споріднених слов'янських мовах просторечию також немає точної

відповідності. Наприклад, obecnd cestina - функціонально-стилістична
різновид сучасної чеської мови, найбільш близька до російського просторіччя,
- відрізняється від нього однієї (принаймні) істотною особливістю: нею можуть
користуватися, головним чином в побутових ситуаціях, і люди цілком
культурні (див. про цьому в [Нещименко 1985]), в той час як носіям сучасної
російської літературної мови просторіччя безсумнівно "протипоказано" (воно
сприймається як ознака низької культури або як свідоме "ернічанье").
Польські міські діалекти в набагато більшому ступені, ніж російське
3
просторіччя, спираються на селянські говори; болгарські, сербські та
хорватські міські койне близькі до їх діалектної основі, що також відрізняє їх
від російського просторіччя (див. [Толстой 1985]).
Просторечие реалізується виключно в усній формі. Найбільш типові сфери і

ситуації реалізації просторіччя: сім'я (спілкування всередині сім'ї та з
родичами), чергу, "посиденьки" у дворі комунальних будинків, суд (показання
свідків, прийом у судді), кабінет лікаря (розповідь пацієнта про хвороби) і
небагато інших. В цілому за сферами функціонування просторіччя порівняти
з територіальними діалектами: і в тому, і в іншому випадку переважають
узкобитовие й сімейні ситуації спілкування.
Оскільки просторіччя складалося в результаті змішування різних діалектних і

жаргонних потоків, їх перетворення в умовах міської мовного життя, в ньому
співіснують риси південних і північних діалектів (наприклад, і [г] вибуховий, і
[у] фрикативное, чавд, вдути, тестів, хотішь, в пальто і т. п.), і елементи
жаргонної мови (нишком, no-швидкому, балдет', приперлися по нахабу і т. п.,
особисті звернення типу друг, кореш, господар і ін) - докладніше про це та
інші властивості сучасної російської просторіччя див у книзі [Крисін 1989]).
Іноді говорять про анорматівності просторіччя: у ньому може бути

представлено все, що допускається системою даної мови, його
словниковими і граматичними можливостями. Це не зовсім так. Дійсно, в
просторіччі немає норми у вузькому розумінні терміну норма, оскільки дану
підсистему мови ніхто не кодифікує. Але просторечию, як і іншим
некодіфіцірованним підсистем мови, властива певна традиція використання
мовних засобів. Інша річ, що тут набагато ширше варіативність
використовуваних одиниць: носій просторіччя може сказати і хотішь, і хочеш, і
робити, і справ (родовий відмінок множини), і ездію, і ездю, і їжджу і т. п.
Лекція п*ята
У кожній науці поряд з термінами, що мають більш-менш суворі дефініції, існують

інтуїтивно зрозумілі, невизначені терміни. При цьому, як це не парадоксально, такі
терміни нерідко позначають базові поняття. Таке, наприклад, поняття числа в
математиці, поняття слова в лінгвістиці (до сих пір не існує єдиного і при цьому
несуперечливого визначення терміна "слово").
До таких інтуїтивно розуміється, формально не визначеним відноситься і поняття

"володіння мовою". Більш того, до порівняно недавнього часу це словосполучення і не
усвідомлювалася лінгвістами як термінологічне. Само собою, розумілося, що можна
говорити про володіння мовою, якщо людина вміє розуміти висловлювання на даному
мовою
і будувати на ньому - за певними правилами, загальним всім які говорять даному мові, -
тексти (усні і письмові).
Сучасний етап розвитку лінгвістики знаменний, зокрема, тим, що поняття, раніше

осмислюють чисто інтуїтивно або не мали строгих тлумачень, починають отримувати
експліцитні визначення. Така, наприклад, доля деяких традиційних граматичних понять:
3
"управління", "узгодження", "граматичне значення" (на відміну від лексичного) і деяких
інших, які в другій половині XX ст. переглянуто і істотних уточнень (головним чином з
позицій формального опису мови для цілей, пов'язаних зі створенням діючих моделей
мови).
Так сталося і з поняттям "володіння мовою".
Оскільки в якості основного завдання лінгвістики в останні десятиліття висувається

завдання моделювання мовної діяльності людини або, інакше, того, як людина володіє
мовою, остільки природно і необхідно з'ясувати, що мається на увазі, коли говорять про
володіння мовою.
Ю. Д. Апресян, одним з перших у вітчизняній лінгвістиці чітко сформулював зазначену

задачу, зробив спробу розчленувати поняття "володіння мовою" па складові. На його
думку, володіти мовою означає: 1) вміти висловлювати заданий сенс різними (в ідеалі -
всіма можливими в даній мові) способами; 2) вміти витягати з сказаного цією мовою
сенс, зокрема - розрізняти зовні схожі, але різні за змістом висловлювання і знаходити
загальний зміст у зовні різних висловлювань; 3) вміти відрізняти правильні в мовному
відношенні висловлювання від неправильних (Апресян, 1980, с. 2).
У такій інтерпретації володіння мовою - це власне мовні вміння говорить: здатність до

перефразовування, вміння розрізняти багатозначність і омонімія, володіння синонимией
і інтуїтивне уявлення про норму. Ця інтерпретація є, по суті, більш детальної розробкою
того, що американський лінгвіст Ноам Хомський назвав мовною компетенцією
(competence) говорить. Крім компетенції, Хомський виділяє мовне вживання
(performance) - то, як використовують мову говорять.
Розвиваючи (і одночасно критикуючи) ці ідеї Н. Хомського, інший американський

дослідник - Делл Хаймс показав, що знання мови передбачає не тільки володіння його
граматикою і словником, а й чітке уявлення про те, в яких мовних умов можуть або
повинні вживатися ті чи інші слова і граматичні конструкції. Д. Хаймс ввів поняття
комунікативної компетенції і теоретично обгрунтував необхідність розрізняти
грамматічность висловлювання і його прийнятність в даних умовах спілкування, в
даному соціальному середовищі (Hymes, 1972, с. 278-281). Грамматічность приблизно
відповідає тому, що Н. Хомський називає competence. а прийнятність - тому, що у
Хомського позначено терміном performance. Обидва цих властивості становлять навик,
іменований "комунікативна компетенція", і таким чином виявляється, що володіння
мовою є не чисто лінгвістичний, а соціолінгвістичний феномен.
Слідом за Д. Хаймс на необхідність вивчення мовної здатності людини в тісному зв'язку

з соціалізацією і з широким соціальним контекстом, в якому протікає мовна діяльність
людей, вказували У. Лабов, С. Ервін-Тріпп, Ч. Філлмор і інші дослідники.
Ч. Філлмор, наприклад, в одній зі своїх робіт зробив спробу розмежувати власне мовні
знання людини і володіння їм інформацією про різні компоненти акту комунікації.
"Основні фактори комунікативного події, - пише він, - такі: особистість відправника
повідомлення, особу передбачуваного одержувача або адресата повідомлення,
обізнаність відправника про посередника або очевидці комунікативного події, код, який
використовується співрозмовниками, тема і специфічний зміст повідомлення, форма
його, властивості каналу, за допомогою якого передається повідомлення, обстановка або
соціальна ситуація, в рамках якої має місце повідомлення, і функція, в якій виступає
3
повідомлення в даній ситуації "(Fillmore, 1973, с. 277). Вказуючи на недостатність
власне лінгвістичного компонента для того, щоб говорити про справжнє володіння
мовою, Ч. Філлмор пише: "Є ясні випадки грамматічних пропозицій (типу / love you) і
ясні випадки неграматичность наборів слів (твань the of of); але здається, що вирішення
питання про те, як кваліфікувати неясні випадки, повинно ґрунтуватися на розумінні
ситуації, а не просто на граматиці, яка породжує все явно грамматічние пропозиції і
зазнає невдачі при породженні явно неграмматічпих фраз ... "(Fillmore, 1973, с. 283).
Це вказівка на обмежені можливості чисто граматичного підходу при аналізі живої мови
перегукується з думкою, яку наполегливо повторює У. Лабов: граматика описує багато
реально зустрічаються висловлювання як помилки, тим часом як цими помилками
насичена розмовна мова і вони не ведуть до нерозуміння. Отже, лінгвістична теорія
повинна бути побудована таким чином, щоб вона була здатна описувати і пояснювати
не тільки "чисті" випадки, але і нібито помилкові - а насправді пояснюється ситуацією
та іншими факторами - висловлювання (Labov, 1966; Labov, 1970).
Розвиваючи ці погляди на завдання лінгвістичного опису, Джон Гам- перц ввів поняття
контекстуалізаціі (англ, contextualisation). Воно засноване на тому, що говорить
стурбований не тільки тим, щоб доводити до слухача правильно сформульовані
твердження, а й тим, щоб ці твердження були вписані в відповідний контекст, в якому
вони отримали б належну інтерпретацію (Gumperz, 1984, с. 17). Дж. Гам- перц вказує
такі види контекстуалізаціі: перемикання коду, підвищення або зниження тону, зміна
швидкості мови, зміна пози говорить і ін. Всі вони можуть служити сигналами, що
вказують на те, що одна тема розмови скінчилася і починається інша. Оскільки говорить
в своїй поведінці постійно використовує подібні сигнали, вони повинні враховуватися
при описі мови і його вживання в різних комунікативних ситуаціях.
Можна сказати, що до цього часу думка, згідно з яким лінгвістичний опис має
орієнтуватися не тільки на словник і граматику, а й на соціальний контекст
використання мови, стало
загальноприйнятим. Однак такого визнання недостатньо для того, щоб ясно уявити собі
структуру того, що може бути названо терміном "володіння мовою". Можна виділити
кілька рівнів володіння мовою в залежності від того, якого роду інформація про мову і
його використанні мається на увазі.
Лекція шоста
Живі організми складають природну ієрархію. Усе їхнє різноманіття можна розташувати
на сходах видів від найпростіших до самих складних. Чим складніший організм, тим
довше доводиться йому пристосовуватися до навколишнього середовища. Комахи
народжуються вже дорослими, тобто готових нормально функціонувати у своїй
екологічній ніші.
Вищим організмам доводиться сутужніше. Природа подбала про те, щоб виділити
спеціальний період часу, у плині якого немовля навчається і пристосовується до
дорослого світу. Цей період називається дитинством. У птахів воно триває один сезон, у
тигрів, слонів і мавп - кілька років. Чим вище стоїть тварина на сходах видів, тим
триваліший період адаптації.
Самим затягнутим є період підготовки до дорослого життя в людини. Раніше вважалося,

що він обмежується дитинством, сьогодні в нього включають період юності і молодості.
3
Третина свого життя людина навчається жити в самому складному з існуючих світів - у
світі суспільних відносин. Такої екологічної ніші немає у жодного з видів. Останнім часом
фахівці прийшли до думки, що людина навчається і переучується усе своє життя. Такі
вимоги сучасного суспільства. Цей процес одержав назву соціалізації.
Поняття про соціалізацію особистості, механізми соціалізації

Соціалізація являє собою процес становлення особистості, поступове засвоєння нею
вимог суспільства, придбання соціально значимих характеристик свідомості і поведінки,
які регулюють її взаємини із суспільством.
Які ж механізми соціалізації? Уже З.Фрейд виділив психологічні механізми соціалізації:

імітацію, ідентифікацію, почуття сорому і провини. Імітацією називається усвідомлена
спроба дитини копіювати визначену модель поведінки. Зразками для наслідування
можуть виступати батьки, родичі, друзі і т.д. Ідентифікація - спосіб усвідомлення
приналежності до тієї чи іншої спільності. Через ідентифікацію діти приймають поведінку
батьків, родичів, друзів, сусідів, і т.д., їхньої цінності, норми, зразки поведінки як свої
власні.
Імітація й ідентифікація є позитивними механізмами, оскільки вони націлені на засвоєння

визначеного типу поведінки. Сором і провина являють собою негативні механізми, тому
що вони придушують чи забороняють деякі зразки поведінки. З.Фрейд відзначає, що
почуття сорому, і провини тісно зв'язані один з одним і майже нерозрізнені. Однак між
ними існують визначені розходження. Сором звичайно асоціюється з відчуттям, що вас
викрили і зганьбили. Це почуття орієнтоване на сприйняття вчинків індивіда іншими
людьми. Відчуття ж провини зв'язано з внутрішніми переживаннями, із самооцінкою
людиною своїх учинків. Покарання тут відбувається само собою, що контролюється
формою виступає совість.
Т.Парсонс і С.Бейлз застосовували поняття, введені З.Фрейдом до теорії соціальної дії і

соціальних систем. Вони визначають імітацію як процес, за допомогою якого
засвоюються специфічні елементи культури, особливі знання, уміння, обряди і т.д. На
їхню думку, імітація не припускає ніякого тривалого відношення з “моделлю”.
Ідентифікація ж для них означає внутрішнє освоєння цінностей людьми і являє собою
процес соціального навчання.
Ступінь ідентифікації визначається характером прихильності до “іншого”. Оскільки

найбільш сильні прихильності в родині, тому вона вважається основною формою
соціалізації. У соціології звернена увага на той факт, що цінність родини як соціального
інституту довгий час недостатньо враховувалася. Більше того, відповідальність за
виховання майбутнього індивіда намагалися деякою мірою зняти з родини, переклавши
на школу, трудовий колектив, громадські організації. Приниження ролі родини принесло
великі втрати, в основному морального порядку, але які згодом обернулися великими
втратами в трудовому і суспільно-соціальному житті.
Соціалізація особистості припускає, що об'єктом дослідження є не одна чи декілька, а

весь комплекс суспільно значимих якостей людини в їхній тісній єдності і взаємодії. Вони
охоплюють усю сукупність рис свідомості і поведінки: знання, переконаність,
працьовитість, культуру, вихованість, прагнення жити за законами краси, фізичну
підготовку, і т.д.
Основні етапи соціалізації особистості

Соціалізація особистості починається з перших років життя і закінчується періодом
громадської зрілості людини, хоча, зрозуміло, повноваження, права й обов'язки, набуті
нею, не говорять про те, що процес соціалізації цілком завершений: по деяких аспектах
він продовжується все життя.
3
Для успішної соціалізації, по Д. Смелзеру, необхідна дія трьох фактів: сподівання, зміна
поведінки і прагнення відповідати цим сподіванням. Процес формування, на його думку,
відбувається на трьох різних стадіях:
 стадії наслідування і копіювання дітьми поведінки дорослих;

 ігрової стадії, коли діти усвідомлюють поведінку як виконання ролі;
 стадії групових ігор, на якій діти учаться розуміти, що від них чекає ціла група людей.
Французький психолог Ж. Піаже, зберігаючи ідею різних стадій у розвитку особистості,
наголошує на розвитку пізнавальних структур індивіда і їхній наступній перебудові в
залежності від досвіду і соціальної взаємодії. Ці стадії переміняють одна іншу у
визначеній послідовності: сенсорно-моторна (від народження до 2 років), операційна (від
2 до 7), стадія конкретних операцій (з 7 до 11), стадія формальних операцій (з 12 до 15).
Багато психологів і соціологів підкреслюють, що процес соціалізації продовжується
протягом усього життя людини, і стверджують, що соціалізація дорослих відрізняється
від соціалізації дітей декількома моментами. Соціалізація дорослих скоріше змінює
зовнішню поведінку, у той час як соціалізація дітей формує ціннісні орієнтації.
Соціалізація дорослих розрахована на те, щоб допомогти людині набути визначені
навички, соціалізація в дитинстві в більшій мірі має справу з мотивацією поведінки.
Дитинство. Соціалізація повинна починатися в дитинстві, коли приблизно на 70%

формується людська особистість. Варто запізнитися, як почнуться необоротні процеси.
У дитинстві закладається фундамент соціалізації, і в теж час це самий незахищений її
етап. Діти ізольовані від суспільства, у соціальному плані програють, хоча багато
дорослі свідомо шукають самітності й ізоляції, щоб віддаватися заглибленим
міркуванням і спогляданню. Частіше коли дорослі потрапляють в ізоляцію мимо своєї
волі і на тривалий термін, вони духовно і соціально не гинуть. Навпроти, переборюючи
труднощі, вони розвивають свою особистість, пізнають у собі нові грані.
Таким чином, початкова соціалізація і продовжена - якісно різні етапи. Соціалізація -
акумулятивний процес, у ході якого накопичуються соціальні навички.
Уже говорилося про те, що соціалізацію часто мислять як підготовку дітей до життя у
світі дорослих. А чим розрізняються ці два світи? Чи настільки істотні між ними
розходження? І чи не так необхідна спеціальна підготовка для переходу з одного в
інший?
Діти і дорослі розрізняються безліччю ознак: ростом, фізичною силою, розумовими

здібностями й умінням їх з вигодою застосовувати, відношенням до небезпеки і ризику,
співвідношення розумових і емоційних компонентів, обсяг придбаних знань, здатністю
учитися на власних помилках, умінням приймати правильні рішення в складних
ситуаціях, прагненням брати на себе додаткову відповідальність.
Проте головного ми не назвали - виконання соціальних ролей. Діти - єдина категорія

населення, що не мають соціальних статусів і соціальних ролей, якщо не вважати
статусів «дитина», «чоловіча / жіноча стать», «син / донька», «племінник» і т.п., які вони
ще не осмислюють повною мірою. Тому що діти не є виробниками матеріальних благ і
не відносяться до категорії економічно самостійного населення, у них не може бути
професійних, економічних і політичних статусів і ролей. Їм не знайоме те, з чого
складається суть статусів - коло прав і обов'язків. Вони не знають обов'язків інженера,
листоноші, парламентарія, чи парафіянина. Вони не знають, що таке відповідальність.
Діти не знають, що таке соціальні норми, хоча багато з цього їм дорослі розповідали.
Теоретичні і дуже приблизні знання про соціальні ролі не дозволяють стверджувати, що

діти опанували ними чи засвоїли їх. У ролі вони грають, але не поводяться відповідно до
вимог соціальної ролі. У дітей тільки ігрове освоєння соціального світу: хлопчиська
3
грають у війну, а дівчиська - у дочці-матері. Дорослі ніколи не грають у ролі, якщо не
вважати ігровий метод навчання в бізнесі.
Отже, два світи - дитячий і дорослий розрізняються з погляду соціалізації. Вони

знаходяться на різних кінцях цього процесу. Головне розходження - ступінь оволодіння
соціальними ролями.
Юність. Юність завершує активний період соціалізації. До юнаків звичайно відносять

підлітків і молодих людей у віці від 13 до 19 років. Їх ще називають тінейджерами. У
цьому віці відбуваються важливі фізіологічні зміни ( одне з них - настання статевої
зрілості), яке спричиняє визначені психологічні зрушення: поява потягу до протилежної
статі, агресивність, яка нерідко невмотивована, виявляється схильність до
необміркованого ризику і не уміння оцінити ступінь його небезпеки, підкреслене
прагнення до незалежності і самостійності.
Психофізіологічні зміни не можуть не вплинути на хід і зміст соціалізації. Схильність до
інновацій і творчості, невизнання всіх і всяких авторитетів, з одного боку, підкреслена
автономія і незалежність - з іншої, породжують особливе явище, яке називається
молодіжною субкультурою. Вона асоціюється з трьома головними негативними рисами,
явищами-символами: наркотиками, сексом і насильством.
Підлітковий період називають «важким віком», «переломним періодом». Його зміст

полягає в зміні поведінкових характеристик: від майже повної слухняності, властивої
малим дітям, юнаки переходять до стриманої слухняності - схованій непокорі батькам.
Якщо раніше, будучи дітьми, вони дивилися на світ очима своїх батьків, то тепер вони
ведуть як би подвійний рахунок: у підлітків і юнаків вибудовується рівнобіжна система
цінностей і поглядів на світ, що частково перетинається позицією батьків, а частково - з
поглядами однолітків.
У цей період закінчується формування фундаменту особистості, добудовуються їхні

верхні - світоглядні - поверхи. Усвідомленням свого «Я» відбувається як осмислення
свого місця в житті батьків, друзів, що оточує соціуму. Одночасно спостерігається
постійний пошук моральних орієнтирів, зв'язаних з переоцінкою сенсу життя. Підлітки і
юнаки більш сприйнятливі до негативних оцінок навколишніх, особливо якщо вони
стосуються одягу, зовнішнього вигляду, манер поведінки, кола знайомств, тобто всього
того, що складає соціальне середовище і соціальну символіку «Я». Гіпертрофована
самостійність знаходить вираження в підкресленій різкості власних оцінок: для багатьох
тінейджерів «добре» і «правильне» тільки те, що їм подобається.
Труднощі соціалізації в цей період зв'язані з трьома головними обставинами:
 розбіжністю між високим рівнем домагань (прагнення стати героєм, прославитися) і

низьким соціальному статусом, який заданий їх віком;
 розбіжністю старого стилю батьківства, орієнтованого на те, що для матері син і дочка
завжди залишається дитиною, і нових потенційних можливостей тінейджерів, заданих їх
психофізіологічним подорослішанням;
 протиріччя між орієнтацією, що підсилилася, на самостійність і залежність, яка
підсилилася від думки і поведінки однолітків.
Психофізіологічне подорослішання практично нічого не змінює в соціально-економічному
положенні тинейджерів. Соціальні статуси батьків і юнаків як і раніше несумісні: батьки
заробляють на життя, несуть моральну і правову відповідальність за дітей і
недоторканність майна, беруть участь у суспільному і виробничому житті. Дорослі -
власники, розпорядники, опікуни, виробники, законодавці, споживачі, захисники і т.д. А
тінейджери економічно несамостійні, вони усе ще вимагають соціального захисту і не
виступають учасниками правопорушень. Їхній рольовий діапазон вкрай обмежений. Вони
не є власниками, розпорядниками, виробниками, законодавцями. Вони - лише
3
споживачі. Хоча в правовому змісті вони можуть приймати життєво важливі рішення, у
психологічному плані тинейджери дозріли для них. Але батьки обмежують їх. У цьому і
полягає протиріччя.
У зв'язку з цим соціологи говорять про рольове безправ'я тинейджерів - меншому обсязі
прав і обов'язків у порівнянні з дорослими. Володіючи меншими можливостями,
тинейджери зіштовхуються з таким глобальними світоглядними і моральними
проблемами, що у зрілому віці вирішені. Недолік життєвого досвіду змушує їх робити
набагато більше помилок, чим це робить дорослі, чи діти старі. Але головне не в
кількості, а як помилки, серйозності їхніх наслідків: злочинність, уживання наркотиків,
алкоголізм, полова розбещеність, насильство на особистістю.
Багато хто з тинейджерів кидає школу, у результаті порушується природний процес

соціалізації. Недоодержання знань відразу позначається на економічному становищі,
підлітки на економічному становищі, підлітки і юнаки виявляються в гіршій ситуації на
ринку праці. У розвитих країнах рівень безробіття серед 18-літніх у 3 рази вище, ніж у
дорослих.
Соціологи думають, що сексуальна розбещеність, зловживання алкоголем і молодецтво

- не що інше, як спроба відігравати роль дорослих. Можливо, що та ж сама причина
спонукує багатьох кидати школу. Статус школяра вважається «недорослим». Він не
сприяє досягненню життєвого успіху, а разом з ним і визнанню в групі однолітків.
Тінейджери шукають визнання своєї психологічної дорослості за рамками школи і
родини - інститутів, де їх продовжують вважати дітьми.
Отже, ми розглянули труднощі соціалізації в період юності і встановили, що головною

проблемою серед них є рольовий конфлікт, чи рольове безправ'я юнаків.
Батьківство. Взаємини, що складаються між батьками (матір'ю і батьком) і дітьми, є

вирішальним моментом соціалізації. Вони виявляють себе в самий відповідальний
момент - коли людина найбільш сприйнятлива до добра і зла, коли вона найбільш
довірлива і відкрита усьому новому, а саме в період дитинства. Друга характерна риса -
взаємини продовжуються все життя і, отже, роблять найбільш тривалий вплив. Третя
риса - батьківсько-дитячі відносини є самими тісними і близькими відносинами, які тільки
можуть існувати в людському суспільстві.
Багато хто переконаний, що батьківські почуття передаються біологічно і пробуджуються
з появою першої дитини. Дійсно, у всіх живих істот - від птахів і до ссавців батьківська
турбота запрограмована генетично. Однак для людських істот це справедливо на
половину. Батьківство - насамперед відношення, яке соціально здобувається. Практично
тільки в людей є можливість дітей підкинути чи передати на виховання в іншу родину
або віддати під опіку держави. Тільки людські істоти придумали спеціальні установи для
дітей, що залишаються, і систему санкцій, за допомогою яких або карають за
порушення, або заохочують за дотримання відносин батьківства.
Зрілий вік. У зрілому віці переборюється рольовий конфлікт (рольове безправ'я).

Психофізіологічне подорослішання збігається із соціальним і економічним
дорослішанням, домагання, амбіції і надії юності одержують задоволення пропорційне
витраченим зусиллям і придбаним знанням. Зрілий вік характеризує розквіт людської
особистості.
Як такий зрілий вік не є самостійним етапом соціалізації. Це збірне поняття, яке охоплює
кілька циклів людського життя, розділених найважливішими подіями: оволодіння
професії, проходження армійської служби, початок трудової діяльності, чи одруження
заміжжя, створення родини, народження дітей.
Настання зрілого віку, тобто дорослого життя, може затягнуться в наслідок проходження
навчання (у вузі й аспірантурі) до 21-23 років чи прискориться через ранній початок
3
трудової діяльності. Якщо нижня границя зрілого віку не визначена, то його верхня
границя позначена виходом на пенсію.
Соціологічним критерієм розмежування двох періодів - молодіжного і зрілого - служить

економічна, соціальна і політична самостійність. Але що вважати проявом такої
самостійності? За старих часів 20-літні юнаки командували арміями, а сьогодні вони
сидять у студентських аудиторіях і не в змозі прокормити родину. В екстремальні
періоди історії - війни і революції - молодь швидше досягає суспільного визнання, її
соціальний статус росте завдяки підвищенню військової значимості молоді як джерела
рекрутів. Навпроти, у спокійний період історії етап несамостійності затягується. Для
таких періодів соціологи розробили набір критеріїв, яким повинна відповідати молода
людина, що претендує на статус дорослого:
 сама себе забезпечувати засобами існування;

 розпоряджатися грошима незалежно від інших;
 бути самостійною у виборі способу життя;
 проживати незалежно від батьків.
В Іспанії соціологи з'ясували, наприклад, що тільки 20% молоді у віці від 15 до 30 років
відповідають чотирьом приведеним критеріям і тому в праві називатися дорослими.
Поряд з вищевказаними, соціологи вживають і деякі й інші ознаки:
 а) здатність відповідати перед законом;

 б) допуск до голосування на виборах;
 в) вступ у шлюб.
З погляду соціалізації, лише вступ у шлюб служить значним критерієм дорослості.
Родина - єдиний агент соціалізації, який робить вплив протягом усі життя. Однак роль і
статус кожного її члена на різних етапах сімейного циклу міняється. Дитина - об'єкт
соціалізації й одна з цілей життя батьків, доросла людина - суб'єкт (стосовно дітей) і
об'єкт (стосовно іншого чоловіка) соціалізації одночасно. Він перестає служити метою
життя, стаючи засобом. Старі і літні члени родини можуть бути тільки суб'єктами, але
найчастіше вони виключаються дорослими дітьми з активного процесу соціалізації і
виховання онуків. Чоловік і дружина виступають агентами соціалізації друг для друга.
Справа в тому, що сімейна соціалізація для дорослих людей протікає інакше, чим для
дітей. Подорослішання юнака, обзавівшись власною родиною, переходить у новий
якісний стан - з об'єктів виховання вони стають його суб'єктами. І на перших порах
відбувається болісний процес оволодіння новою соціальною роллю: молодята
звертаються до батьків, друзів, товаришів по службі по будь-якій дрібниці, яка
стосується виховання дитини і облаштування побуту - як сповивати і годувати крихітку,
як полагодити водопровідний кран і оплачувати квартиру. Це і є освоєння нової
соціальної ролі.
Одночасно чоловіки впливають один на одного, вирішуючи питання про розподіл прав і
обов'язків, про лідерство в родині, відношення до нової родини і нових друзів. Тут немає
суб'єктів і об'єктів, соціалізація відбувається на партнерській основі, оскільки, змінюючи
свою поведінку, дружина допомагає змінити поведінку партнера.
Доросле життя - самий активний період соціалізації, тому що саме в цей час
спостерігається освоєння соціальних ролей не в ігровий, а в реальній ситуації. Уперше
вирівнялися обсяги прав і обов'язків, потреб і засобів їхнього задоволення.
3
Старість. Конкретний вік, у тому числі літній, визначає придатність чи непридатність, до
виконання соціальних ролей і видів діяльності. З виходом на пенсію завершується
активний період соціалізації, зменшується потреба старших у родині. Літня людина
перестає виконувати найголовнішу функцію - бути виробниками матеріальних цінностей.
З виробника вона перетворюється в споживача, а тим самим в утриманця. Хоча стара
людина найчастіше така ж беззахисна, слабка і безпомічна, як і дитина, але на відміну
від дитини старша людина не є метою життя для когось. Батьки шукають емоційне
задоволення в спілкуванні з дітьми, а в спілкуванні зі своїми літніми батьками вони
найчастіше бачать тільки обов'язок.
Разом з тим перехід від зрілості до старості розкриває нові соціальні можливості і ролі.
Люди похилого віку виступають партнерами, чи конкурентами супротивниками інших
вікових груп на ринку праці, у системі соціалізації й освіти, у веденні домашнього
господарства й у міжособистісному спілкуванні. Правда, у всіх цих сферах їхня роль
мінімальна: на роботі літніх звільняють у числі перших, а приймають на роботу в числі
останніх; по веденню домашнього господарства їм залишають найпростіші функції
(підмітати підлогу, сходити в магазин), а принципові питання молоді залишають за
собою; проводити ефективну освіту і соціалізацію в сучасному суспільстві літні не
можуть тому, що їх знання в порівнянні з молоддю швидко застарівають, а погляди і
манери визнаються архаїчними.
Перехід з фази зрілості у фазу старості стосується змін трудового статусу, змісту
роботи, мотивації і відносини до життя, а також відносини до роботи як до джерела
доходів і матеріального задоволення, працездатності, кола спілкування і самооцінки.
Незвичний надлишок вільного часу, відхід з виробництва і поява нових ролей змушують
літню людину заново проходити процес адаптації, хоча старіння людського організму
виснажує резерви для повторної адаптації. У результаті виникає почуття непевності в
завтрашньому дні і засобах існування. Відчуття себе в положенні соціального утриманця
часто виражається в почутті соціального приниження.
Фахівці знайшли закономірність: з віком знижується здатність адаптуватися до

соціальних змін. Чим старша людина, тим більше вона незадоволена різними сторонами
життя. Психологи відзначають: старі стають буркотливіші, дратівливіші і сумніші. Але
відомо й інше: з віком людина більше дорожить життям і цінує кожен зайвий її день.
Припинення роботи і вихід на пенсію ведуть до негативних наслідків: змушене

збільшення і побутові навантаження, матеріальна залежність від родичів, зменшення
авторитету і престижу, почуття ізольованості, острах самітності. Спосіб життя і дозвілля
стають пасивними, малорухомими й одноманітними (сидіння на лавці в будинку чи в
сквері) неспішні й укорочені прогулянки, читання газет і перегляд телепередач більше
колишнього).
Відчуття наближення старості і почуття безперспективності виникають тому, що в старих

губиться те, що властиво іншим віковим групам, а саме - наявність життєвих планів.
Життєвий план - ідеалізована картина майбутнього життя, стрижнем якого служить
передбачувана траєкторія соціальної кар'єри і сума можливих досягнень. У молодому
віці життєві плани приймають форму невизначеної мрії, неясних бажань, у зрілому - чітко
вибудованої посадової кар'єри, а в літньому віці вони зникають.
Завдяки життєвим планам соціалізація їх стихійного і некерованого процесу

перетворюється в цілеспрямовану стратегію поведінки. Зрілий індивід звіряє з
поставленою метою те, чого він реально досяг, і вносить необхідні виправлення. Але
літня людина подібного вже зробити не може - перед у нього немає необхідного запасу
часу і сил. Життєві плани орієнтують людину особливим образом: вони вносять
мотивацію досягнення. Але в літніх немає ні одного, ні іншого. Тому в них переважають
пасивні форми діяльності і стихійне пристосування до нових соціальних ролей.
3
Висновки. Соціалізація являє собою процес становлення особистості, поступове
засвоєння нею вимог суспільства, придбання соціально значимих характеристик
свідомості і поведінки, які регулюють її взаємини із суспільством.
Фрейд виділив психологічні механізми соціалізації: імітацію, ідентифікацію, почуття
сорому і провини.
Багато психологів і соціологів підкреслюють, що процес соціалізації продовжується

протягом усього життя людини, і стверджують, що соціалізація дорослих відрізняється
від соціалізації дітей декількома моментами. Соціалізація дорослих скоріше змінює
зовнішню поведінку, у той час як соціалізація дітей формує ціннісні орієнтації.
Соціалізація дорослих розрахована на те, щоб допомогти людині набути визначені
навички, соціалізація в дитинстві в більшій мірі має справу з мотивацією поведінки.
Отже, соціалізація - акумулятивний процес, у ході якого накопичуються соціальні

навички.
Лекція сьома
Своєрідність мови як суспільного явища. Мова як
найважливіша етнічна ознака. Мова, нація і держава. Про
поняття “мова” й “народ” Про співвідношення мови та
етносу. Зв’язок мови з характером етносу. Чинники, що
впливають на формування етносу (самосвідомість, мовний
код (соціальна пам’ять), Відображення в мові
демографічних змін. Мовна політика держави. Сфера науки,
до якої входить це поняття. Закони про мови як один з
інструментів мовної політики. Розмежування (основний
зміст) понять “мовна політика” і “мовне будівництво” Закон
“Про мови в Україні” і його прикладне значення.
Лекція восьма
Відношення між двома сутностями будуть симетричними, якщо ролі цих

сутностей взаємозамінні. Для ПРОЛОГу це значить, що, якщо предикат має
властивість симетрії, то порядок задання аргументів у даному запиті не буде
мати значення. Наприклад, “брат-або-сестра”.
Нехай у базі даних буде два факти:
брат-або-сестра(василь, тетяна).
брат-або-сестра(тетяна, марія).
Запит:
брат-або-сестра(василь, тетяна).
Так
Але
3
брат-або-сестра(тетяна, василь).
Ні
Це говорить про те, що yведена тут реалізація відношення “брат-або-сестра”

несиметрична.
Існує два шляхи реалізації властивості симетричності в ПРОЛОЗі:
1. До кожного факту виду
ім'я(а, б).
необхідно додавати факт
ім'я(б, а);
2. Написати предикат, що посилається на явну базу даних
брат_сестра(А, Б):-брат_або_сестра(А, Б).
брат_сестра(А, Б):-брат_або_сестра(Б, А).
Зрозуміло, що другий спосіб більш привабливий.
Відношення, що не є симетричним, називається асиметричним, наприклад,

“батько-син”.
За умовчанням інтерпретатор ПРОЛОГу вважає, що усі відношення

асиметричні.
Рефлексивность і нерефлексивность
Відношення, що завжди дотримується, коли обидва аргументи однакові,
називається рефлексивним, наприклад, відношення “рівні”.
Відношення, що порушується, коли обидва аргументи однакові, називається

нерефлексивним, наприклад, “вище”.
За умовчанням ПРОЛОГ уважає, що всі предикати рефлексивні.
Наприклад:
конкурент(К1, К2):-
подорож(К1, МістоА, МістоБ, автобус),
подорож(К2, МістоА, МістоБ, автобус).
3
Тут відсутня умова, яка вказує, що К1 повинно відрізнятися від К2. Тому за
умовчанням розуміється, що відношення “конкурент” рефлексивне. Це
означає, що можна довести, що деяка транспортна компанія конкурує сама із
собою. Тому доцільно переписати це правило таким чином, щоб воно стало
нерефлексивним:
конкурент(К1, К2):-
К1 <> К2.
Транзитивність
Відношення між аргументами називається транзитивним, якщо воно
зберігається при переході від прямого відношення до непрямого, наприклад
“дорівнює”, “вище”, “предок”.
У мові ПРОЛОГ транзитивне відношення звичайно реалізується за

допомогою рекурсивної процедури.
Наприклад, реалізація відношення “предок”. Будемо говорити, що деякий X є

предком деякого Z, якщо між X і Z існує ланцюжок людей (можливо,
порожній), зв'язаних між собою відношенням “дитина-батько” (рис. 10).
батько
батько предок
батько предок
...
Рис. 10. Схема відношень “дитина-батько” і “предок”
Усі відношення можна виразити за допомогою двох правил:
1) безпосередніх предків (найближчих);
2) віддалених предків.
Перше правило легко записати у вигляді
предок(X, Z):-
батько(X, Z).
3
Друге правило складніше. Можна було б додавати такі правила:
батько(X, Y),
батько(Y, Z).
батько(X, Y1),
батько(Y1, Y2),
батько(Y2, Z).
та ін.
Ця програма тривала і працює тільки до певної глибини фамільного дерева

(обмеженої максимальною кількістю екземплярів відношення “батько” у
визначенні відношення “предок”).
Але є, однак, коректне вдале формулювання відношення “предок”, що буде

працювати щодо предків довільної віддаленості. Ключова ідея – визначити
відношення “предок” через самого себе:
батько(X, Y),
предок(Y, Z).
Ці два правила й дають разом визначення процедури “предок”:
батько(X, Z).
батько(X, Y),
предок(Y, Z).
+Таке визначення, у формулюванні якого було використано саме обумовлене

відношення, називається рекурсивним. ПРОЛОГ-система дуже легко
обробляє такі визначення. Рекурсія – один із фундаментальних прийомів
програмування на ПРОЛОЗі.
3
Лекція дев*ята
Синхронія і діахронія.
Мова є явищем відносно стабільним. Для мовців вона протягом усього життя
здається незмінною. Однак не можна не помітити, що давньоукраїнська мова епохи
Київської Русі і сучасна українська мова помітно різняться.
Поступові кількісні зміни у мові протягом століть зумовили якісні зміни, причому
такі, що сучасному мовцеві важко зрозуміти давні тексти. Отже, мова – це
одночасно і жива діяльність, і продукт минулого. Відповідно в мовознавстві
розрізняють стан мови та розвиток мови. Існує два підходи до вивчення мови:
вивчення мови на певному часовому зрізі та вивчення мови в її історичному
розвитку протягом тривалого часу.
Для позначення цих понять (стану мови, її певного часового зрізу, з одного боку, і
розвитку, зміни мови протягом тривалого часу – з іншого,) в мовознавстві
використовують терміни синхронія і діахронія.
Синхронія (від гр. syn “разом” і chronos “час”, тобто “одночасність”) – 1) стан мови
в певний момент її розвитку, в певну епоху; 2) вивчення мови в цьому стані (в
абстракції від часового чинника).
Діахронія (від гр. dia “через” і chronos “час”, тобто “різночасність”) – 1) історичний
розвиток мови; 2) дослідження мови в часі, в її історичному розвитку.
Синхронія, таким чином, – це горизонтальний зріз (вісь одночасності), а діахронія –

вертикальний зріз (вісь послідовності). Для мовців важлива синхронія, тобто мову
треба знати такою, якою вона є нині. Щоб добре володіти сучасною мовою, не
обов’язково знати історію мови, як змінювалися звуки, які з них зникли, а які
з’явилися, скільки колись було форм граматичного числа (однина, двоїна, множина),
часових форм дієслова (теперішній, чотири форми минулого часу – аорист, перфект,
імперфект і плюсквамперфект, три форми майбутнього часу – проста і дві складні,
аналітичні) тощо. Навряд чи ефективніше вплинуло б на практичне користування
сучасною мовою знання мовцем того, що слово верблюд колись означало “слон”, а
слово підлий – “простонародний, неродовитий”.
Для дослідника мови важливі обидва аспекти – синхронічний і діахронічний. Для

того щоб добре усвідомити сучасний стан мови, необхідно дослідити її історичний
розвиток. Відповідно до двох підходів до вивчення мови розрізняють мовознавство
синхронічне і діахронічне.
Результати синхронічного мовознавства використовують для створення описових

граматик різних мов, нормативних словників, розробки алфавітів для безписемних
мов, для теорії і практики машинного перекладу. Коли ж мовознавець хоче
дослідити історію мови, закони її розвитку, він це може зробити лише за
діахронічного підходу до вивчення мови.
3
Синхронію і діахронію не можна ототожнювати й змішувати. На це ще в XIX ст.
вказував російський мовознавець П.Ф.Фортунатов: “Велика помилка – змішування
фактів, які існують у даний час у мові, з тими, які існували у ній колись”. Про це
завжди повинен пам’ятати вчитель-словесник. Якщо, скажімо, дається завдання
визначити морфемний склад слова подушка, то з погляду сучасного стану мови
в ньому можна виділити корінь подуш-, суфікс -к- і закінчення -а. Колись це слово
членувалося на морфеми по-іншому: префікс под-, корінь -уш-, суфікс -к- і
закінчення -а. Мотивація слова була такою: “те, що кладеться під вушко”. Нині ця
мотивація забута і слово подушка не пов’язується живими словотвірними зв’язками
зі словом вухо.
Водночас синхронію і діахронію не можна розривати, оскільки сучасний стан мови є

продуктом минулого її розвитку. Глибинне пізнання мови можливе лише за умови
всебічного її вивчення як у синхронії, так і в діахронії.
Слід пам’ятати, що синхронію і діахронію не можна ототожнювати зі статикою і

динамікою. На будь-якому синхронному зрізі, тобто в будь-який момент, мова є
жива діяльність, вона не є статичною, а постійно змінюється.
2. Виникнення і розвиток мовознавства
Високого розвитку досягло мовознавство у Стародавній Індії, що пов’язувалось з

необхідністю зберегти священні (сакральні) тексти, які були написані на санскриті і
передавалися усно, щоб не допустити їхнього хибного запису. Граматика Паніні (5
ст. до н.е.), праці Чандри (5 ст.) і Джайнендри (7 ст.) – найважливіші з граматик,
які описують санскрит. Граматика Паніні є найбільш повним і водночас дуже
стислим описом мовної системи переважно на фонологічному і граматичному
рівнях. Вона являє собою значно формалізовану систему-програму, яка складається
приблизно із чотирьох тисяч правил (правило – sutra). Граматика Паніні записана у
формі поезії – 8 томів. Автор робить багато посилань на інших дослідників мови,
роботи яких не збереглися. Одним з найголовніших досягнень давньоіндійської
граматичної теорії було дослідження морфологічної будови слова – виділення у
слові кореня, суфікса, основи. Мова санскриту відрізнялася великою кількістю
флексій.
До граматики Паніні дописувалась у різні часи так звана коментаторська література,

серед якої найбільш відомими є такі праці: “Доповнення” Катьяяни (Varttika) – 3 ст.
до н.е., “Великий коментарій” Патанджали (Mahabhasya) – 2 ст. до н.е.,
“Бенареський” Вамани и Джаядитьи (Kacika) – 7 ст., “Огляд” Нагеши (Udyptta) – 18
ст. Основні завдання цих творів – тлумачити сутри (правила), без чого граматику
важко зрозуміти, пояснювати її на прикладах, а також роз’яснювати деякі
протиріччя. Окрім цього, у таких коментарях розглядаються і деякі
загальнолінгвістичні проблеми, як, наприклад, типи значення слова, природа
“означуваного”, дається класифікація слів за частинами мови: ім’я, дієслово,
префікс-прийменник, частка. Окрім граматик, індійська мовознавча традиція
представлена також словниками і навчальними посібниками.
Давні словники охоплюють від 7 до 14 тис. слів двох груп:
3
1) власні назви (богів, героїв епосу, топоніми та ін.) і загальні назви та прикметники,
тобто основний лексичний фонд імен;
2) повний список прислівників і службових слів і їх тлумачення. Найбільш відомий

із словників – “Навчання іменам і граматичному роду” Амарасинхи (5 ст. до н.е.)
поділяється на 3 книги: перші дві – перелік синонімів, упорядкованих відповідно до
традиційної ієрархічної картини світу, а третя книга включає 6 розділів:
♦ прикметники, що вживаються з іменниками, назвами істот ;
♦ прикметники, що вживаються з назвами неістот;
♦ загальні поняття;
♦ багатозначні слова і омоніми ;
♦ слова, які не змінюються ;
♦ правила позначення роду для деяких розділів похідних імен.
Індійська мовознавча традиція мала вирішальний вплив на формування багатьох

мовознавчих традицій Азії.
Найстарішою галуззю мовознавства у Китаї було тлумачення слів. Перший

тлумачний словник “Ер’я” упорядковувався кількома поколіннями вчених 3-2 ст. до
н.е. Перед початком нашої ери з’явився “Фань Янь” (“Місцеві слова”) – словник
діалектних слів, автором якого вважають Янь Сюна. Найважливіший третій словник
“Шо вень” (“Тлумачення письмен”) Сюй Шеня (121 р. н.е.) включав усі відомі
автору ієрогліфи, близько 10 тис. і вважається першим у світі повним тлумачним
словником у світі. Окрім значення ієрогліфів, у ньому пояснюється його структура і
походження. Прийнята Сюй Шеном класифікація ієрогліфів склалася не пізніше 1
ст. і проіснувала до цього часу.
У подальшому основним напрямом у китайському мовознавстві стала фонетика.

Набагато менше розвивалася граматика, що пов’язувалось з ізолюючим характером
китайської мови (наявністю значної кількості “повних” та “пустих” слів). Перша
китайська граматика Ма Цзяньчжуна вийшла лише у 1898 р. Проте китайська
традиція мала вплив на розвиток мовознавства у сусідніх країнах – Кореї, Японії,
В’єтнаму.
Європейська лінгвістична традиція має давньогрецькі корені. Давньогрецькі

дослідження мови, на відміну від Індії, мали свій формальний апарат і власні
методи дослідження, яке довгий час відбувалося в лоні філософії. Мовознавство
було частиною філософії. На перший план висувалося вивчення мови як засобу
пізнання. Античних вчених цікавила, з одного боку, природа мови (зв’язок між
“іменем” і “річчю”), походження мови, а з іншого боку, вони, як і певною мірою
індійські та китайські мовознавці, займались вивченням письмових знаків з метою
навчання читанню і письму (мистецтво граматики).
3
Стоїки створили цілісну систему про слово в його широкому розумінні, а саме: про
єдність мовлення і розуму (тобто думки), про слово як логос. Їхнє вчення про мову
спирається на загальну філософську концепцію. Вони досліджували проблему
загальної філософії мови, її граматичної будови, розробляли принципи опису мови.
Стоїки виділяли 5 частин мови: власні назви, загальні назви, дієслова, сполучники і
члени.
Олександрійська школа заклала традицію дослідження мови, яка склалася в

одному із культурних центрів античності, столиці елліністичного Єгипту –
Олександрії в кінці 4 ст. до н.е. Період розквіту цієї школи припав на 2 ст. до н.е. – 2
ст. н.е. Її представниками є Зенодот із Ефеса, Ликофрон, Олек-сандр Етолійський,
Аристофан Візантійський, Дионісій Фракійский, Харет, Диметрій Хлор, Дионісій
Талікарнаський, Дідім та ін. У традиціях Олександрійської школи формувалась
філологія і граматика як її галузь. В Олександрії було створено так званий Мусейон
(за аналогією з платонівською академією і аристотелівським Лікеєм). Основну увагу
приділяли не філософським проблемам мови, а розробці вчення про мовні форми й
їхнє вживання. Граматику було виділено в особливу область дослідження; з’явилися
також прообрази сучасної фонетики, морфології, синтаксису, лексикології,
стилістики, текстології, вчення про частини мови й їхні граматичні категорії.
Сучасна граматична термінологія певною мірою походить звідти. У системі наук,
яку запропонував Аристотель, мова стала предметом вивчення логіки
(“діалектики”), граматики та риторики. Аристотель у будь-якому словесному виді
виділяв такі частини: елемент, склад, сполучник, ім’я, дієслово, член, відмінок,
речення і визначив їх основою граматичного вивчення мови. Імена і дієслова він
розмежовував перш за все як суб’єкт і предикат судження. Значний внесок у
розвиток мовознавства внесли стоїки – представники стої – філософської школи
еллінізму, однієї із відомих лінгвістичних шкіл. Вважають, що заснував її Зенон із
Кітіона на Кипрі (приблизно 336-264 рр. до н.е.). Окрім Зенона корифеями Стої в
області дослідження мови були Хрисипп і Діоген Вавілонський.
Справжнім основоположником античної лінгвістичної традиції

вважають Аристотеля. Його трактати “Категорії”, “Аналітики 1 і 2”, “Поетика”,
“Риторика” включають логічні і граматичні принципи підходу до вивчення мови, які
пізніше були розвинені європейською наукою.
Античну мовознавчу традицію продовжили філософські школи епохи Еллінізму в

3–1 ст. до н. е. З середини 2 ст. до н.е. починається інтенсивне вивчення мови і
літератури, поетики і риторики. Найбільш відомими представниками
давньоримської філології були Варрон, автор численних трактатів про мову, Марк
Тулій Цицерон, Ґай Юлій Цезар, трактат якого “Про аналогію” (54 р. до н.е.) є
спробою розробити принципи граматичного опису і нормування мови і, одночасно,
свідченням актуальності проблем правильності латинської мови і державного
статусу мови. У 4 ст. створено “Граматичне керівництво” Елія Донато, яке більше
тисячі років було основним підручником латинської мови в Європі. Отже, ім’я Елія
Донато (Донатоса) стало синонімом слова “граматика” у європейській традиції.
Після падіння Риму в 476 р. мовознавство ще продовжує розвиватися у греко-
латинських мовах, наприклад у Константинополі. На початку 6 ст. тут створено одну
3
з найбільш вагомих із тих, що дійшли до нас, граматик давнього світу – латинський
“Курс граматики” Прісціана із 18 книг.
Антична мовознавча традиція склалася на матеріалі опису двох мов – грецької і

латинської, але орієнтація на дослідження реалізації у мові логічних категорій
придала їй потенційно універсальний характер. Створений у її межах
концептуальний устрій і понятійний апарат використовують як для опису різних
мов, так і для опису найбільш загальних рис мови як особливого явища. Грецька
філософія мовознавства була атомістичною. Вона базувалась на вивченні окремого
слова, а в індійському мовознавстві цілісне речення розкладалося на елементи лише
при граматичному описі.
3. Розвиток зарубіжного мовознавства.
Мовознавство Середніх Віків у Європі продовжувало античні

традиції. Європейська мовознавча традиція розвивалась на основі так званої
Тритії: латинських граматик, риторик (які включали поетики), а також логічного
вчення (“Діалектик”). Ця система формувалася в основному у 6 ст. Вважають, що
канонізація античних знань була вперше проведена Кампанеллою і Боецієм. У той
час канонізували граматики Елія Донато і Прісціана, найбільш важливі латинські
риторики, поетики і логічні трактати. Боецій переклав на латину основні тексти
Аристотеля. Його сучасник Коссіодор уклав енциклопедичну компіляцію
латинських праць з так званих “словесних мистецтв”, до яких він відніс граматику,
риторику з поетикою і логікою.
Греко-візантійське мовознавство характеризується: 1) власною писемністю, яка

відрізняється від грецької і латинської; 2) ранніми перекладами (з 5 ст.) книг
священного писанія і створенням канонічних мов на народній основі
(старослов’янська мова); 3) більш слабким розвитком діалектної логіки і загальної
методології науки. Тенденції до синтезу західної і східноєвропейської традиції
намітилися в 16–17 ст. і значно посилилися в епоху Просвітництва.
У Середні віки висловлюються думки про спорідненість давньоєврейської мови з

арабськими. Вчені пізнього Середньовіччя і Відродження (Данте, Скалигер та ін.)
висловлювалися про спорідненість мов усередині мовних сімей Європи. Однак як
наукова дисципліна порівняльно-історичне мовознавство виникло лише у 19 ст.
Німецький вчений Ґ.Лейбніц (1646–1716) досліджував мову у співставленні з

іншими знаковими системами (чим займається у наш час наука семіотика).
Ґ.Лейбніц був одним із ініціаторів проведення широких порівняльних досліджень
різних мов, які проводилися у 18 ст.
Порівняльне мовознавство виникло на початку 19 ст. (роботи Ф.Бокка, Р.К.Раска,

Я. Ґрімма, О.Х.Востокова та ін.).
У.Шлейхер розглядав розвиток мови з точки зору біологічних ідей Ч.Дарвіна і

близько підійшов до співставлення біологічної еволюції і передачі мовної інформації
3
у часі. Він запропонував модель послідовного поділу індоєвропейської прамови,
хоча пізніше в ній було знайдено багато недоліків.
У кінці 19 ст. популярності набув так званий молодограматизм – напрямок у

європейському мовознавстві, який виник у Німеччині в 70-х рр. 19 ст.
Молодограматики заперечили вчення Вільгельма фон Гумбольдта про внутрішню

форму мови, обумовлену національним духом народу, вчення А.Шлейхера про мову
як природній організм і звернулися до дослідження мовних явищ на основі
безпосереднього спостереження й індуктивного методу.
Молодограматизм відрізнявся поглядом на мову як на індивідуально-психологічне

явище, яке виражається мовними засобами. Молодограматики виділили фонетику як
самостійний розділ мовознавства і підняли етимологію і порівняльно-історичну
граматику індоєвропейських мов до рівня точної науки. Їхніми слабкими сторонами
є суб’єктивно-психологічне розуміння природи мови і недооцінювання необхідності
вивчення зв’язків з суспільством, поверхневий характер історизму.
У роботах Ф. де Соссюра використовувався метод внутрішньої реконструкції, тобто

системний аналіз однієї мови, на відміну від зовнішньої реконструкції, яка
ґрунтується на порівнянні кількох мов.
На основі (перш за все) порівняльно-історичних зіставлень 70-х рр. 19 ст. Ф. де

Соссюр і І.О. Бодуен де Куртене приходять до встановлення принципів
дослідження мови (насамперед, її звукової сторони) як системи. Дослідження
вчених Казанської лінгвістичної школи, представниками якої був І.О. Бодуен де
Куртене та його учні, заклали основи фонології і морфології.
Незалежно один від одного І.О. Бодуен де Куртене і Ф. де Соссюр прийшли до

протиставлення двох аспектів лінгвістичної науки: 1) синхронії як аспекта
лінгвістичного дослідження, що передбачає вивчення стану певної мови у даний
конкретний невеликий відрізок часу, протягом якого мова начебто не змінюється; 2)
діахронії як протилежного синхронії аспекту дослідження, спрямованого на
вивчення мови чи її явищ і елементів у процесі їхнього історичного розвитку.
Ф. де Соссюр наполягав на рішучому протиставленні двох аспектів лінгвістичної

науки і при цьому надавав перевагу синхронії.
Ф. де Соссюр і американець Ч. Пірс незалежно один від одного визначили місце

мови серед інших систем знаків і місце мовознавства серед семіотичних дисциплін.
Ф. де Соссюр сформулював, що лінгвістика є лише частиною загальної науки
“семіотики” як науки про різні знакові системи, що використовуються у
людському суспільстві для передачі інформації. Він виділив три основні властивості
мовних знаків: довільність, лінійний характер позначуваного та змінність; вказав на
те, що мовний знак об’єднує в собі матеріальне і ідеальне.
Учення Ф. де Соссюра про мовну систему знаків стало основою структурної

лінгвістики, яка сформувалася у II чверті 20 ст. Принципи структурної лінгвістики
були розроблені вченими празької лінгвістичної школи (М.С. Трубецькой, Р.О.
3
Якобсон, В. Матезиус та ін.). Вони доповнили традиційну генеалогічну
класифікацію мов групуванням мов у мовні союзи.
Найбільш абстрактним напрямом структурної лінгвістики була глосематика (Л.

Єльмслєв), яка була близькою до математичних теорій мови. Американська
структурна лінгвістика сформувалась під впливом Ф.Боаса, який розробив методи
точного опису індіанських мов Північної Америки. Роботи Л.Блумфілда (1887–1949)
заклали основу дескритивної лінгвістики, яка відображала специфіку суспільно-
історичних, філософських, мовних умов розвитку науки про мову в США. Це
привело до розповсюдження теорії позитивізму, прагматизму та біхейвіоризму,
до виникнення традиції вивчення мов корінного населення Північної Америки, а
також зробило актуальними практичні проблеми, пов’язані з вивчен-ям різнорідних
груп емігрантів у США. Яскравим представником дескритивної лінгвістики був
З.Гарріс, який намагався описати мову лише на основі дослідження можливих
сполучень мовних елементів один з одним. Інший напрямок стратегії лінгвістики
представляли Е.Сепір і К.Л.Пайк, які вивчали мову у більш широкому контексті
соціальної психології і теорії людської поведінки.
У 50–60 рр. 20 ст. виникла генеративна лінгвістика (під впливом ідей

Н.Хомського), вона базувалась на описі мови у вигляді формальних моделей
певного типу, що привело до створення трансформаційної граматики.
Сучасний етап мовознавства характеризується інтересом до проблем семантики і

прагматики, до когнітивної та комунікативної лінгвістики.
4. Виникнення та розвиток вітчизняного мовознавства.
Періодизація історії українського мовознавства зумовлюється внутрішньою логікою

розвитку науки про українську мову, проте вона не може не враховувати
періодизації як історії української мови, так і історії українського народу.
В історії українського мовознавства можна виділити такі періоди: 1) зародження

мовознавства у східних слов’ян (XI-XIII ст.); 2) староукраїнське мовознавство (XIV-
XVIII ст.); 3) українське мовознавство XIX – початку XX ст.; 4) українське
мовознавство радянського часу; 5) мовознавство незалежної доби.
У деяких працях з історії мовознавства усе давнє мовознавство до початку XIX ст.
розглядається як донаукове, а зародження наукового мовознавства пов’язується з
зародженням порівняльно-історичного вивчення споріднених мов, що датується
початком XIX ст. Однак такий погляд на старе мовознавство не може бути
виправданим, адже воно було такою ж мірою науковим, як і мовознавство XIX чи
XX ст. В усякому разі, ми з однаковим правом можемо говорити, наприклад, як про
граматичну концепцію М.Смотрицького, вченого початку XVII ст., так і про
граматичну концепцію О.О.Потебні чи О.О.Шахматова, В.В.Виноградова,
Л.А.Булаховського та інших визначних учених нового часу.
Початки українського (як і російського та білоруського) мовознавства сягають ще

спільносхіднослов’янського періоду – Київської Русі та наступного періоду
3
феодальної роздробленості, від якого, однак, жодної мовознавчої праці до нас не
дійшло. Більше того, у староруській літературі не залишилося жодних слідів, які б
промовляли про існування таких праць у ті часи. Однак оригінальні
східнослов’янські пам’ятки, як наприклад, “Повість временних літ”, дають ряд
свідчень про те, що східні слов’яни вже здавна цікавилися як загальнотеоретичними
питаннями мовознавства (наприклад, про походження мов взагалі і слов’янської
зокрема, про взаємини слов’янської мови з іншими тощо), відшукуючи на них
досить-таки наївні відповіді, так і прикладними мовознавчими проблемами
(наприклад, пояснення незрозумілих слів, переклад слов’янською мовою грецьких і
староєврейських слів, церковно-релігійних книг тощо, що, зрозуміла річ, вимагало
усвідомлення як фонетичної системи та граматичної будови слов'янської мови і їх
співвіднесеності із грецькою, так і вміння відшукувати у словниковому складі своєї
мови належних семантичних відповідників іншомовним словам). Практичними
потребами була викликана поява так званих азбуковників (словничків), чи глосаріїв,
які, очевидно, були досить поширені у стародавній Русі. До нас дійшов найдавніший
азбуковник лише кінця XIII ст. Це азбуковник при новгородській Кормчій книзі
1282 p., в якому пояснювалися окремі староєврейські біблійні назви (напр.: Сара –
приди, Ревека – радость, Рахиль – присЬщеніе, Сіонг – позарище, Голгофа – лобное
мЬсто тощо) та деякі інші слова, зокрема грецькі (Андрей – сила, Осифг – цвЬть
тростьникь, Гавршль – уноша божий та in.) і навіть окремі слов’янські (зЬло –
вельми, типа – грязь, бритва – стригольникг, исполинь – сильний та ін,).
Перші справжні граматичні та лексикографічні праці з’являються у східних слов’ян

лише в період східнослов’янського середньовіччя. Так, 1582 р, у м. Вільно було
надруковано першу відому нам церковнослов’янську “Кграматику словеньска
язьїка”, що являла собою передрук відомої у ряді рукописних списків, найраніші з
яких сягають XV ст., розвідки “О осьми часгЬхь слова”, яка довго приписувалась
візантійському філософові Іоаннові Дамаскину і яку начебто у X ст. переклав
слов’янською мовою Іоанн екзарх Болгарський. Насправді, як це доводить Г. В.
Ягич, ця “книга философская Іоанна Дамаскина о осмихь частЬх-ь слова” була
складена за зразками грецьких граматик десь у Сербії невідомим автором,
поширившись спочатку у південних слов’ян, зокрема і в болгар, а потім і в східних
слов’ян, де вона й була надрукована. Граматика ця занадто коротка і цікава своєю
термінологією, яка лягла в основу наступних східнослов’янських граматик XVI—
XVII ст.
Граматичному осмисленню церковнослов’янської мови сприяв і “Буквар”,

надрукований Іваном Федоровим у Львові 1574 p., що був першою оригінальною
працею цього типу у східних слов’ян.
1591 р. у Львові було видано “Граматику доброглаголиваго єллинословенскаго

язьїка”, що була складена студентами Львівської братської школи під керівництвом
митрополита Еласунського Арсенія і являла собою граматику грецької мови для
слов’ян, а 1596 р. у м. Вільно було опубліковано нову “Граматіку словенску,
совершеннаго искуства осми частій слова”, складену відомим у ті часи культурним і
релігійним діячем Лаврентіем Зизанієм (Тустановським), що являла собою першу
оригінальну спробу створення слов’янської граматики на східнослов’янських
землях. Цим же автором того ж 1596 р. був виданий і перший друкований
східнослов’янський словник “Лексиеь, сир-Ьчь Реченія вькратьціь собранн и изг
3
словенскаго язьїка на простьі рускій діялекть истолкованьї», що містив понад тисячу
церковнослов'янських слів, перекладених тодішньою українською мовою.
Найвизначнішою граматичною працею східнослов’янського середньовіччя стала

“Грамматіки славенскія правилное синтагма” визначного українського філолога і
церковно-релігійного діяча Мелетія Смотрицького, що була опублікована в м. Ев'ї
(біля Вільно) 1619 р. і прослужила майже 200 років надійним посібником із
церковнослов’янської граматики, ставши базою для багатьох пізніших переробок у
східних і південних слов'ян. Такого ж значення набула і лексикографічна праця
українського ученого Памва Беринди “Лексиконь славеноросскій и ймень
тлькованіє”, що вперше був надрукований у Києві 1627 p.; nop. також латинсько-
слов’янський словник Є.Славинецького кінця 30-х — початку 40-х pp. XVII ст., що
дійшов до нас у численних списках і який нещодавно був опублікований.
Усі ці граматичні і лексикографічні праці були присвячені переважно вивченню

церковнослов’янської (деякі – грецької та латинської) мови, однак вони сприяли
також осмисленню граматики і лексичного складу тодішньої української мови, як
літературної, так і розмовної.
Крім того, десь у середині XVII ст. з’являються вже й спеціальні граматичні та
лексикографічні праці, об’єктом вивчення яких стає тодішня українська літературна
мова.
Це насамперед такі лексикографічні праці, як “Синоніма славеноросская”

невідомого автора і “Лексикон словено-латинскій” Є.Славинецького й А.
Корецького-Сатановського, що дійшли до нас лише в рукописах, і особливо
“Граматика словенська” Івана Ужевича, написана латинською мовою, що лише
нещодавно була опублікована. До цих праць тісно прилягає й унікальна пам’ятка
книжно-писемної української мови XVI ст. “Розмова”, яка зберігається у
Французькій національній бібліотеці в Парижі і являє собою збірник відповідників
між народною мовою і церковнослов’янською.
Починаючи з середини XVII і аж до кінця XVIII ст. на Україні не з’являлося більш-

менш помітних граматичних і лексикографічних праць. Щоправда, були спроби
видання різного типу переробок граматики М.Смотрицького, з яких на особливу
увагу заслуговують скорочені переробки цієї граматики з наближенням до
тодішнього українського живого мовлення (“Грамматіки или писменница язика
словенскаго тщателемь вкратцЬ издана в Кремянци” 1638 p. і “Краткое
потребніьйших о(т) грамматіческаго художества вещей собранїє”, надрукована 1773
р. в Почаеві), а в самому кінці XVIII ст. з’являються вже і перші ластівки
лексикографії нової української літературної мови “Из'ьясненіє малороссійскихь
реченій” Ф. Туманського 1793 р. (включає 333 слова) і особливо “Собраніе
малороссійскихь словь, содержащихся в ЭнеидЬ”, що було додане до першого
видання “Енеїди” І.П.Котляревського 1798 р. (включало близько 1 тис. слів).
Кінець XVIII – початок XIX ст. знаменувався посиленням зацікавленості до

народної української мови, виявом чого була поява граматичних і лексикографічних
праць, у яких предметом вивчення стала жива мова українського народу.
3
1818 р. вийшла перша граматика живої народної української мови “Грамматика
малороссийского наречия, илн грамматическое показание существеннейших
отличий, отдаливших малороссийское наречие от чистого российского язьїка,
сопровождаемое разньїми по сему предмету замечаниями и сочинениями»
О.П.Павловського, яка була підготовлена значно раніше (можливо, в кінці XVIII –
на початку XIX ст.), адже 1805 р. вона вже розглядалася у Російській академії наук.
До цієї граматики був доданий і “Краткий малороссийский словар”, що містив понад
1100 слів, українські прислів'я і приказки та зразки творів українською мовою.
Протягом першої половини XIX ст. вийшов ще ряд українських словників, що були
або додатками до інших праць (як, наприклад, словник, доданий до збірки пісень
М.О.Максимовича “Малороссийские песни” –1827 p., що містив десь 500 слів, та
ін.), або являли собою самостійні праці (наприклад, “Собрание слов
малороссийского наречия” И.Войцеховича, що включав 1173 слова).
Найвизначнішим з них був “Словарь малороссийскаго, или юго-восточнорусскаго

язьїка...» П.Білецького-Носенка 1843 p.), що містив понад 20 тис. слів. На жаль, він
так і не був свого часу опублікований (вийшов друком лише 1966 р. уже як пам’ятка
історії української мови). Цьому ж авторові належала і досить об’ємна українська
граматика, яка так і загубилася, не дочекавшись публікації.
На західноукраїнських землях, зокрема на Закарпатті, у цей час виходили переважно

ще церковнослов’янські граматики (наприклад, “Grammatica Slavo-ruthena” М.
Лучкая (Будапешт, 1830) церковнослов'янська граматика латинською мовою із
зразками закарпатських говірок; “Русско-угорска ілі мадярска грамматіка їв.
Фогорашія” (Відень, 1833) та ін.; nop. також рукописну “Грамматьїку язика
славеноруского” Могильницького, підготовлену ще 1823 p., з якої було
опубліковано лише передмову під назвою “В-Ьдомйсть о рускомь язицЬ” 1829 р.
польською, а 1837 і 1848 р. руською мовою; у повному вигляді граматика побачила
світ лише 1910 p.), однак, починаючи з 30-х років, з'являються вже й граматики
живої української мови з орієнтацією на південно-західні діалекти (наприклад,
“Grammaticderruthenischen oder kleinrussischen Sprache in Galizien” (Перемишль,
1834) та “Граматика язьїка руского вт> Галиціи, розложенна на пьітаня и отповйди”
О.Левицького (Перемишль, 1849); “Grammatyka j?zyka maforuskiego w Galicii”
І.Вагилевича (Львів, 1845); “Grammatyka jgzyka ruskiego (maloruskiego)”
І.Лозинського (Перемишль, 1846); “Граматика руского язьїка” Я.Головацького
(Львів, 1849) та ін.).
Протягом 30-40-х років XIX ст. з’являються також праці, в яких українська мова
досліджується шляхом зіставлень і порівнянь з іншими слов'янськими мовами,
внаслідок чого робляться спроби визначити її місце серед них і з’ясувати
взаємовідносини між ними. До них належать, насамперед, праці М. О. Максимовича
“Критико-историческое исследование о русском язнке” 1838, “История древней
русской словесності” (К., 1839), “Начатки русской филологии, кн. 1. Об отношении
русской речи к западнославянской” (К-, 1848) і Я.Головацького “Росправа о язиці
южнорускім і єго наріччях” (Львів, 1849) та ін.
Особливо важливу роль у посиленні зацікавленості українською мовою та її історією

відіграла полеміка навколо так званої гіпотези М.Погодіна, яка розгорілася в
3
середині XIX ст. і в якій найактивнішу участь узяв М.О.Максимович (див. його
“Филологические письма к М.П.Погодину о старобитности малороссийского
наречия” 1856-1863 pp., а також Лавровський Я.А. Обзор замечательннх
особенностей наречия малорусского сравнительно с великорусским и с
другими славянскими наречиями 1859.
Протягом другої половини XIX – початку XX ст. було досягнуто значних успіхів у
таких важливих ділянках українського мовознавства, як історія мови та українська
діалектологія.
Засновниками наукової української діалектології стали такі визначні вчені, як

О.О.Потебня (“О звукових особенностях русских наречий”, 1865, “Заметки о
малорусском наречи”, 1870 та ін.) та К.П.Михальчук (Наречия, поднаречия и говорьі
Южной России в связи с наречиями Галичини 1877), а основи наукового вивчення
історії української мови було закладено працями О.О.Потебні (“К истории звуков
русского язика”, 1876; “Из записок по русской грамматике”. Т, 1-3, 1874-1899 та ін.)
та П.Г.Житецького (“Очерк звуковой истории малорусского наречия”, 1876; “Очерк
литературной истории малорусского наречия”, 1889 та ін.).
Важливий внесок у вивчення історії української мови зробили видатні російські

вчені І.І.Срезневський (Мисли об истории русского язика.—Спб., 1850),
О.І.Соболевський (Очерки из истории русского язьїка.— К-, 1884; nop. також: Опит
русской диалектологии. 3. Малорусское наречие, 1892 та ін.), О.О.Шахматов
(Лекции по истории русского язьїка. 1—3.— Спб., 1909—1911; Очерк древнейшего
периода истории русского язика.— Спб., 1915; Краткий очерк истории малорусского
язьїка, 1916 та ін.).
Чимало зробив для дослідження історії української мови ще в дореволюційні часи А.

Ю. Кримський (Филология и погодинская гіпотеза 1898; Древнекиевский
говор,1906; Украинская грамматика.1907 та ін.), а також інші вчені.
Важливі здобутки ще в дореволюційні часи мала й українська лексикографія. Із

фундаментальних лексикографічних праць цього періоду відзначаються:
Желехівський Є., Недільський С. Малорусько-німецький словар, 1885-1886 pp. 5
тис); Уманець, Спілка А. Словар російсько-український, 1893-1898; Грінченко Б.Д.
(ред.) Словарь української мови, т. 1—4. К., 1907-1909; Кобилянський Ю.
Латинсько-український словар 1912.
Періодизація українського мовознавства у XX ст.
В історії українського радянського мовознавства виділяють чотири періоди:
I період (1917 – початок 30-х років). Характеризується активним дослідженням

фонетики і граматики, історії й діалектології української мови, яскраво вираженим
практичним спрямуванням мовознавчої науки;
II період (30 – 40-ві роки). Період наступу на українізацію і репресивної політики

ВКП (б) – КПРС, коли згорталися теоретичні дослідження і призупинилася
практична робота;
3
III період (50 – 60-ті роки). Характеризується намаганням оновити теорію
мовознавства, увагою до розвитку граматичних досліджень, лексикографії та
лінгвостилістики;
IV період (70 – 80-ті роки). Відзначається не лише розвитком порівняльно-

історичного мовознавства, а й творенням сумнівних прогнозів, що видавалися за
соціолінгвістику.
I період (1917 - початок 30-х років)
У перший період було засновано “Інститут української наукової мови”

Всеукраїнської академії наук (1921), створено кафедри української та інших мов у
вищих навчальних закладах. Інтенсивно велися мовознавчі дослідження, укладалися
перекладні й термінологічні словники, зокрема “Російсько-український словник” за
редакцією А.Кримського (т. 1-3, 1924-1933). З’явилися підручники і посібники з
української мови (М.Грунського і Г.Сабалдиря в 1920 р., О.Синявського в 1923 р.,
М.Наконечного в 1928 р.; за редакцією Л. Булаховського в 1929-30 рр.), з історії й
діалектології (“Нариси української мови та хрестоматія з пам’ятників письменської
староукраїнщини XI—XVIII вв.” О.Шахматова й А.Кримського в 1922 р., “Нарис
історії української мови” П.Бузука в 1927 р., “Курс історії українського язика”
Є.Тимченка в 1927 р.). Розпочалась робота над укладанням “Історичного словника
української мови” (вийшло два випуски першого тому в 1930 і 1932 роках). Видано
десятки термінологічних словників.
Крім української, досліджують інші слов’янські мови, а також германські,

романські, тюркські й арабську мови (помітним явищем не тільки в українському, а
й у світовому мовознавстві є дослідження з орієнталістики А.Кримського).
II період (30 - 40-ві роки)
На початку 30-х років інтенсивний розвиток українського мовознавства було

призупинено. Розпочалась боротьба офіційної комуністичної політики проти
української мови й культури. Широкого масштабу досягли репресії щодо провідних
діячів української науки, літератури, мистецтва. Безпідставно були репресовані
В.Ганцов, М.Гладкий, О.Курило, С.Смеречинський, М.Сулима, К.Німчинов,
О.Синявський, О.Ізюмов, М.Йогансен, Н.Малеча, Н.Солодкий, Б.Ткаченко,
Г.Сабалдир, згодом А.Кримський та ін. Розгорнувся масовий пошук “помилок” у
працях лінгвістів попередніх років. З’являються публікації з критикою мовознавців.
Самі назви статей у журналі “Мовознавство” засвідчують жорстокий терор на
лінгвістичній ниві: “Добити ворога” (С.Василевський), “Проти буржуазного
націоналізму й фальсифікації” (Г.Сабалдир), “Націоналістичні перекручення в
питаннях українського словотвору” (П.Горецький), “Національне шкідництво в
синтаксисі сучасної української літературної мови” (П.Горецький, І.Кириченко),
“Термінологічне шкідництво і його теоретичне коріння” (О.Фінкєль), “Націоналізм в
етимології” (Н.Ліперовська). У 1934 р. опубліковано брошуру К.Німчинова “Проти
націоналістичного шкідництва в синтаксисі української літературної мови”. Серед
авторів “викривальних” статей є й ті, хто згодом був репресований і розстріляний.
3
Серед нечисленних вартісних праць 30-40-х років можна назвати “Історію форм
української мови” М.Грунського і П.Ковальова (1931), “Історичний коментарій до
російської літературної мови” (1936) і “Російська літературна мова першої половини
XIX ст.” (т. І, 1941) Л.Булаховського та “Вступ до мовознавства” М.Калиновича
(1940). Власне наукові проблеми досліджували мовознавці, які опинилися в
еміграції: Є.Онацький, П.Ковальов, Ю.Шевельов, І.Огієнко, В.Чапленко та ін.
III період (50 - 60-ті роки)
У 50-ті роки наступило деяке пожвавлення в українському мовознавстві.

З’являються дослідження з порівняльно-історичного мовознавства. Помітним
явищем став вихід двотомного “Курсу сучасної української мови” за редакцією
Л.Булаховського (1951) та “Історичної граматики української мови” О.Безпалька,
М.Бойчука, М.Жовтобрюха, С.Самійленка й І.Тараненка (1957) та двотомного
“Курсу історії української літературної мови” (1958—1961).
У 60-ті роки XX ст. пожвавився інтерес до вивчення пам’яток української мови,

зокрема було видано “Граматику” І. Ужевича, “Лексикон” П.Беринди, “Лексик”
Л.Зизанія, лексикографічні праці Є.Славинецького, А.Корецького-Сатановського,
“Словник української мови” П.Білецького-Носенка та ін. Ця робота тривала і в 70-ті
роки.
Знаменними подіями в українській лексикографії було видання шеститомного

“Українсько-російського словника” (1953-1963), тритомного “Російсько-
українського словника” (1968), двотомного “Словника мови Т.Г.Шевченка” (1964).
На 50-60-ті роки припадає зародження української лінгвостилістики й інтенсивні

дослідження діалектів української мови, що згодом вилилося в укладення “Атласу
української мови”.
IV період (70 - 80-ті роки)
З “хрущовською відлигою” 60-х років посилилася увага мовознавців до культури

української мови (з 1967 р. став виходити міжвідомчий збірник “Культура слова”),
до нових напрямів дослідження мови (структурна і математична лінгвістика,
пов’язана зі школою В. Перебийніс). У 60-80-ті роки активізувалося дослідження
міжмовних контактів (Ю.Жлуктенко, В.Акуленко, В.Семчинський, О.Ткаченко),
розвивається славістика (О.Мельничук, В.Русанівський), германістика і романістика
(Ю.Жлуктенко, Б.Задорожний, Г.Почепцов, О.Чередниченко), досліджуються
балтійські (А.Непокупний), тюркські (О.Гаркавець), фінно-угорські (П.Лизанець,
О.Ткаченко) та інші мови, закладаються підвалини української акцентологічної
школи (В.Скляренко, В.Винницький).
Важливими подіями в українському мовознавстві 70-80-х років є вихід “Словника

української мови” в одинадцяти томах (1970-1980), “Етимологічного словника
української мови” в семи томах (вийшло чотири томи, 1982,1985, 1989, 2003),
“Атласу української мови” у трьох томах (1984, 1988, 2001), а також п’ятитомного
3
курсу “Сучасна українська мова” (1969-1973), в якому узагальнено
здобутки досліджень на той час усіх структурних рівнів української мови.
Негативним моментом українського мовознавства цього періоду є
псевдосоціолінгвістичні дослідження, в яких у час тотальної русифікації
українського етносу і стрімкого звуження суспільних функцій української мови
стверджувався її “нечуваний розквіт”.
Лекція десята
синхронического соціолінгвістика вивчає відносини, що існують між мовою і

суспільством, не звертаючись до процесів, що характеризує соціальне
функціонування мови. Насправді ж синхронічний соціолінгвістика вивчає і
відносини і процеси, що стосуються зв'язків мови і суспільства. Відносини
характеризують статику зв'язків, а процеси-їх динаміку. Розглянемо, як
взаємодіє статика і динаміка на прикладі. Кожен носій мови має набір
соціальних характеристик: певний рівень освіти, професію, певну систему
ціннісних орієнтацій. При цьому соціальна характеристика є досить стійкою
(пол). Але дослідити особливості використання мови людьми, які володіють
різними соціальними характеристиками можна тільки спостерігаючи процес
мовного спілкування. Статика змінюється динамікою. Крім проблеми відносин
мови і суспільства областю синхронічеськой соціолінгвістики є мовна
Социолизация, освоєння мови в зв'язку з освоєнням системи соціальних
ролей, оволодіння основами ситуативної граматики. Таким чином,
синхронічний соціолінгвістика вирішує проблему функціонування мови на
певній стадії його розвитку.
Діахронічна соціолінгвістика вивчає процес становлення і розвитку мови.

Метою социолингвистического дослідження мови в діахронічному аспекті є
встановлення зв'язків між історією мови, змінами, що відбуваються в ході
його розвитку, і історією суспільства, яке обслуговується цією мовою. У
завдання діахронічний соціолінгвістики входить також вивчення змін у мовній
ситуації під впливом змін в суспільстві, зміни в соціальному і комунікативному
статусі літературної форми національної мови і соціолектов, фіксація зміни
ставлення суспільства в цілому і окремих соціальних груп до мови або його
підсистем.
Ілюстрацією зміни ставлення до власної мови можуть служити

спостереження російських диалектологов. Проводилася в роки радянської
влади політика витіснення місцевих діалектів з комунікативної сфери. Це
здійснювалося за допомогою системи освіти і виховання, яке впроваджувало
зневажливе ставлення до власного говору як до неправильної, перекрученої
мови. В результаті, сформувалася негативна оцінка діалектного мовлення
самими носіями діалекту. У сучасній Японії абсолютно інше ставлення до
діалектів. Люди середнього і молодшого покоління ставляться до
використання діалектної мови як до чогось само собою зрозуміле. У цій
обстановці змінилося і офіційне ставлення до діалектів. Перед школою і
засобами масової інформації поставлена ??завдання не викорінення
3
діалекту, а його правильного вживання. Зараз у багатьох школах
запроваджено курс місцевого діалекту, особливий для різних районів Японії,
в якому вчать користування діалектом і усвідомлення його відмінностей від
літературної мови. Таким чином, на відміну від синхронічеськой
соціолінгвістики, діахронічна вивчає мову в розвитку.
2. Макросоціолінгвістіка вивчає великомасштабні процеси, які існують в мові і

їх обумовленість соціальними факторами. Наприклад, вивчення соціальної
диференціації мови включає в себе макрорівень, на якому з'ясовується, як
розподілені підсистеми мови в різних соціальних шарах його носіїв. В останнє
десятиліття перспективним напрямком макросоціолінгвістікі стала мовна
конфліктологія. Нерідко в умовах поліетнічного спільності мова стає
символом національної солідарності, яка об'єднує ту чи іншу етнічну групу в її
боротьбі за власні інтереси. Особливо характерна ця особливість для
нечисленних народів у складі будь-якої держави.
Мікросоціолінгвістіка займається вивченням того, як мова функціонує в малих

соціальних групах. Проблеми, якими займається вона, можна розділити на
дві групи: яку мову використовується в даній соціальній спільності, як
використовується мова його членами. Спостереження показують, що
соціально-групове відокремлення людей проявляється і в мові. Одне зі
свідчень цього-існування так званих сімейних мов, де загальновживані засоби
схильні іноді істотним трансформаціям. З цим можна порівняти вироблення
«особливих» мов в групах, члени якої об'єднані по виробничим, ігровим,
спортивним та іншим інтересам. (Підкреслимо, що мова йде не соціальних і
професійних жаргонах, а виробляються в межах малих груп специфічні
засоби спілкування). Л. Н. Толстой у повісті «Юність» Мова з Володею.
«Наприклад, у нас з Володею, встановилися, Бог знає як, такі слова з
відповідними поняттями: родзинки означало марнолюбне бажання показати,
що у мене є гроші, іменник, вжите в множині числі-несправедливе пристрасть
до певного предмету. Але, втім, значення залежало більше від виразу
обличчя, від загального змісту розмови, так що, яке б нове вираз для нового
відтінку не придумував один з нас, інший по одному натяку розумів його
точно так само ".
З цього спостереження Толстого видно, що внутрішньо групового спілкування

властива символьний функція мовного знака: певні слова, обороти, типи
вимови набувають властивості приналежності мовця до цієї групи. Чи не
опанувавши такого роду символами, прийнятої в даній групі манерою
спілкування, людина не може з повним правом претендувати на місце в цій
групі і нерідко виявляється на периферії.
Якщо характеризувати внутригрупповое усне спілкування в цілому, то для

нього властиво дві тенденції: до згортання засобів, які називають об'єкт мови
і деталізація тих, які характеризують, оцінюють його, т. Е відбувається
ослаблення читача функції мови і посилення експресивної.
3. Теоретики соціолінгвістики досить рано усвідомили необхідність підкріпити

загальні положення залежно мови від соціальних чинників емпіричним
3
матеріалом. Те, що матеріал повинен бути масовим цілком природно,
оскільки потрібно було довести соціальні, групові, а не індивідуальні зв'язку
носіїв мови з характером використання ними мовних засобів. Тому виникла
необхідність проведення перших соціолінгвістичних експериментів, які носили
узконаучний характер, виявляли особливості функціонування тих чи інших
мовних фактів. В кінці 50-х років ленінградський вчений Н. Д. Андрєєв провів
нескладний, але дуже ефективний експеримент. Він опитував людей на
вулицях Москви і Ленінграда, як називається той чи інший об'єкт-вокзал, міст,
проспект. Його цікавило вимова закінчень в прикметників Казанський,
Ленінградський, Ярославський, оскільки можливі два варіанти: кий і кий. На
експеримент пішло два роки і було опитано 2280 чоловік, які були розділені
на групи в залежності від статі, віку, соціального стану. Так поступово
сформувалася на основі перевірки наукових гіпотез прикладна
соціолінгвістика, яка вирішує проблеми, пов'язані з практикою.
Соціолінгвістичних інформація важлива, наприклад, при розробці законів про
мову. Мовна політика в рамках поліетнічної держави вимагає гнучкості.
Створити лінгвістично грамотні закони про мову можна лише на основі
всебічного знання властивостей мови, ступеня розробленості в ньому тих чи
інших систем, уявлення про те, що може і що не може мова в різноманітних
соціальних і ситуативних умовах.
Сфери застосування соціолінгвістичної теорії і результатів дослідження до

вирішення суспільних завдань залежить від характеру мовної ситуації в тій чи
іншій країні. В умовах багатомовності гостро постає питання про мову-
посередника, який би служив засобом спілкування і, можливо, мав би
статусом державної мови.
У ряді країн Західної Європи гостра ситуація з іноземними робітниками і

іммігрантами. Тому зрозуміло увагу німецьких і французьких дослідників до
мовного поведінки іммігрантів, змішаним формам мови, до проблеми мовної
адаптації, навчання дітей іммігрантів в європейських школах.
Для Росії актуальною залишається проблема мов малих народів. Крім того,
усвідомлюється необхідність соціального регулювання функціонування
літературної мови, який знаходиться під значним впливом арго, розмовної
мови та іншомовної лексики.
Таким чином, маючи порівняно невелику історію, соціолінгвістика в даний час

оформилася як наука з розгалуженою внутрішньою структурою.
Перспективними напрямками є розробка ситуативної граматики, мовна
конфліктологія, подальше дослідження теорії мовних ситуацій, проблеми
особистості і мови.
Навчально-методичний супровід курсу
Програма курсу «Соціолінгвістика»
Вступ
3
Соціолінгвістика (соціальна лінгвістика) - наукова дисципліна, що
розвивається на стику мовознавства, соціології, соціальної історії, психології
та вивчає функціонування мови в суспільстві (макролінгвістіка), а також
варіативність мови, пов'язана з соціальними факторами
(мікросоціолінгвістіка).
Навчальна дисципліна «Соціолінгвістика» в даному курсі розглядається як

предмет, який вивчає основні види взаємовідносин між мовою, особистістю,
державою і суспільством.
Дана навчальна дисципліна при взаємодії з загально-професійних,

спеціальними дисциплінами покликана узагальнити, поглибити знання
лінгвістичні знання студентів, дати уявлення про соціальні чинники
функціонування мови, сформувати навички і вміння, необхідні студентам у
професійній діяльності.
Дані навчально-методичні матеріали складені відповідно до Державного

освітнього стандарту до структури освіти за спеціальністю «Загальна
соціологія»
Лекція одинадцята
Соціальна лінгвістика (соціолінгвістика) – напрям мовознавства, що вивчає

суспільну зумовленість виникнення, розвитку й функціонування мови, дію
суспільства на мову й мови на суспільство.
За час існування в мовознавстві соціолінгвістичного напряму він мав і має

дотепер декілька різних найменувань: соціологія мови, соціологічна
лінгвістика, соціологічне мовознавством, лінгвістична соціологія,
лінгвосоціологія, соціолінгвістика, соціальна лінгвістика та інші.
Термін соціолінгвістика вперше використав в 1952 р. американський

дослідник Герман Каррі. Цією назвою був позначений напрям, який фактично
вже існував у мовознавстві і свою головну мету вбачав у дослідженні мови як
явища суспільного. У середині ХХ ст. у мовознавстві найуживаніші були два
терміни – соціальна лінгвістика й соціолінгвістика. Інші з наведених вище
назв використовуються рідше, причому в них, як правило, вкладається
далеко не однаковий зміст. Нерідко різні терміни співвідносні з певними
періодами в історії соціальної лінгвістики (наприклад, у кінці 20-х – початку
30-х років ХХ ст. в мовознавстві використовували термін соціологічна
лінгвістика, у 40-60-і р. була поширена назва соціологія мови. Різні терміни
можуть бути пов’язані з певними лінгвістичними школами (наприклад,
французька соціологічна лінгвістика). Прийняті в радянській науці
терміни соціальна лінгвістика і соціолінгвістика закріпилися у нас
приблизно в кінці 60-х років.
Питання про назву науки важливе, адже в ній зазвичай вміщено

найлаконічнішу вказівку на предмет цієї науки. Проте з цього зовсім не
3
витікає, що при тотожних або схожих назвах предмет науки буде обов'язково
мислитися однаково (один і той же) і схожим буде його тлумачення.
Предмет соціальної лінгвістики розуміють не однозначно, і не випадково

деякі автори вважають за краще говорити про окрему наукову галузь
мовознавчої науки, а не про її чітко окреслений і суворо визначений предмет.
Олена Селіванова об’єктом соціолінгвістики вважає мову в аспекті її

соціальної диференціації, а предметом соціолінгвістики – функціонування
мови в соціальному контексті (за висловом Уильма Лабова).
Розрізнення об'єкта і предмета дослідження соціальної лінгвістики у

мовознавців однієї й тієї ж методологічної орієнтації (наприклад, у радянських
лінгвістів, що спиралися на діалектико-матеріалістичну філософію
марксизму-ленінізму) може пояснюватися як об'єктивними, так і
суб'єктивними причинами. Як об'єктивна причина найчастіше виступає
часовий чинник: уявлення про предмет науки з часом змінюється (модно
говорити про поглиблення й розширення його). Причиною суб'єктивного
характеру звичайно виступають наукові інтереси й дослідницький досвід
ученого: одні учені з тією або іншою проблемою (з тим або іншим аспектом
дослідження) пов'язують один комплекс конкретних питань, інші учені –
інший, ширший комплекс. Часто спостерігаємо різне авторське бачення кола
аналізованих питань, характеру зв'язків і залежностей між ними,
переплетених з обставинами об'єктивного порядку, наприклад, з актуальними
завданнями наукового дослідження.
У «Словнику лінгвістичних терминов», укладеному відомим філологом

Ольгою Сергіївною Ахмановою, термін соціолінгвістіка, або (соціологічна
лінгвістика, наводиться з двома значеннями:
1) розділ мовознавства, що вивчає причинні зв'язки між мовою і фактами

суспільного життя;
2) розділ мовознавства, що вивчає соціальну диференціацію мов, тобто різні

його соціальні діалекти.
Друге з наведених визначень слід віднести швидше за все до соціальної

діалектології, яку природно вважати однією з частин соціальної лінгвістики.
Правда, у цьому разі під соціальною діалектологією треба розуміти
дисципліну, що досліджує всі види соціальної диференціації мов, а не тільки
власне соціальні діалекти (професійні говори, корпоративні жаргони, арго
тощо). Що ж до першого визначення, то воно в принципі правильно вказує на
головну проблему соціолінгвістики – мова і суспільство, проте воно не
розкриває різноспрямованості, причинних зв’язків між мовою й фактами
суспільного життя. Немає в цьому визначенні вказівок і на ряд інших
важливих аспектів, без яких вже важко уявити сучасну соціальну лінгвістику.
3
Вузьке визначення соціальної лінгвістики пропонував у кінці 60-х років
відомий соціолінгвіст акад. Віктор Максимович Жирмунський: соціальна
лінгвістика у вузькому значенні розглядає два взаємозв'язані кола проблем:
1) соціальну диференціацію мови класового суспільства на певному етапі

його історичного розвитку (у цьому суспільному колективі в цю історичну
епоху);
2) процес соціального розвитку мови, його історію як явища соціального

(соціально-диференційованого).
При цьому В. М. Жирмунський указував на умовність поділу предмета

соціолінгвістики на два кола проблем – синхронійну й діахронійну. Для нас у
цьому випадку важливе виділення історичного аспекту – соціального
характеру розвитку мови.
Борис Миколайович Головін, автор сучасних посібників і підручників з

мовознавства, спеціальних робіт з соціолінгвістиці, вважав за доцільне
говорити про зміст соціології мови (соціолінгвістики) в широкому й вузькому
розумінні її предмета й завдань. Наполягаючи на чіткій відмінності структури
мови і її функціонування (мовне функціонування) і зосереджуючи увагу на
соціальній диференціації функціонуючої мови, Б. Н. Головін виділяв сім
площин соціальної диференціації мови:
а) диференціація за територією (вона функціонує в місцевих, територіальних

діалектах);
б) залежно від способу матеріального втілення мови (вона дає усну й

письмову форми спільної мови);
в) за структурою мовного процесу (мають на увазі діалогічний і монологічний

варіанти мови);
г) за типами діяльності соціального колективу, тобто суспільства

(утворюються функціональні стилі мови);
д) за соціальними групами людей, за соціальними верствами населення (це

професійні, станові, класові варіанти...);
е) за жанрами й типами словесних творів;
ж) за авторами словесних творів (це особові варіанти варіантів...).
На думку Б. Н. Головіна, соціолінгвістика в широкому сенсі повинна обійняти

всю систему площинних розчленовувань мови, усю систему його варіантів,
оскільки їх наявність зумовлена впливом суспільства. При звуженні кола
завдань соціології мови її основним предметом виявлялося, за Б. Н.
Головіним, перш за все те розчленовування функціонуючої мови, яке виникає
під впливом властивих суспільству різних його соціальних груп. У розгорненій
3
автором картині детально названо функціонально-соціальні різновиди мови
соціальних груп і суспільних шарів колективу: Чим відрізняється
функціонування мови (а може бути, і якісь елементи його структури), коли
його приймають дорослі, молодь і діти? Робітниками, селянами і
представниками інтелігенції? Фахівцями різних галузей виробництва, техніки і
науки? Чим відрізнялося функціонування мови (і елементи його структури),
коли вона використовувалася дворянами, купецтвом, духівництвом,
селянами?.. Як впливає на структуру мови ситуація спілкування?.
Неважко помітити, що й у широкому, і у вузькому розумінні соціолінгвістики

Б. Н. Головіна привертають перш за все проблеми синхронійного характеру,
причому такі, які пов'язані з функціонуванням однієї мови (мови народу, або
етномови), а не двох або декількох мов в одному соціумі. Не названо в цьому
визначенні й деякі загальні питання соціолінгвістики, наприклад: соціальна
зумовленість виникнення й розвитку мови, роль соціальної дії на мову і т. п.
Наведемо думку про зміст соціолінгвістики відомого

мовознавця Федота Петровича Пугача: „Мова створена суспільством, і в ній
усе суспільно”.
Що ж у такому разі треба розуміти під соціолінгвістикою? Поки що в цей

термін вкладають різний зміст, межі якого дуже неясні. Мабуть, за ним
потрібно закріпити два значення: 1) вивчення залежності мови, його
структури від суспільства, інакше кажучи, соціальної зумовленості мовних
явищ; 2) вивчення суспільних функцій мови, його ролі в суспільстві, дії на
суспільство. Зрозуміло, обидва ці значення тісно пов'язані один з одним,
складають єдиний комплекс проблем.
У наведеному визначенні серед центральних проблем соціолінгвістики

названі:
1) соціальна зумовленість мовних явищ, у тому числі і його структури; 2)

суспільні функції мови;
3) дія мови на суспільство.
Про вивчення в межах соціолінгвістики суспільних функцій мови, його ролі в

людському колективі одностайно говорить переважна більшість авторів. А
ось соціальну зумовленість його структури визнають далеко не все. Лише
окремі вчені вважають предметом соціальної лінгвістики, зокрема й проблему
дії мови на суспільство. Передбачаючи заперечення з боку тих, хто визнає
автономність структури мови й іманентність законів її розвитку, відомий
мовознавець Федот Петрович Філін роз'яснює: „Структура мови не байдужа
для мети спілкування. Зміна суспільних функцій спричиняє й зміну як окремих
елементів мовної структури, так і поступово структури в цілому... Внутрішні
закономірності розвитку мови з потенції перетворюються на реальні зміни
тільки в межах його суспільних функцій і завдяки їм”.
3
Про взаємозв’язок зовнішньої і внутрішньої дійсності буття суспільства та
мови говорить академік Роман В’ячеславович Степанов, вдало ілюструючи
їх зв’язок схемою: зовнішня система мови – внутрішня структура мови. Проте
щодо питання про вплив мови на суспільство Р. В. Степанов відзначає:
вивчення дії мови на соціум належить до особливої галузі знань –
прагматики, що є, на думку вченого, частиною семіотики.
Рубен Александрович Будагов, автор праць з мовознавства, досліджень, у

яких аналізує сучасні напрями в мовознавстві, виступає за ширшу сферу
функціонування соціолінгвістики. У книзі „Людина і його мова” він пише про
те, що соціолінгвістика більше цікавилася мовними контактами, мовною
диференціацією. Учений вважав, що вже настав час розширити сферу
соціолінгвістики, адже активна позиція людей ставить перед лінгвістами
проблему постійної й глибокої взаємодії між мовою і його носіями.
За широке розуміння соціолінгвістики виступають Ю. Д. Дешерієв,

Л. Б. Нікольський, А. Д. Швейцер та інші соціолінгвісти, хоча ядром цієї
галузі стають різні явища. Так, Юнус Дешериевич Дешерієв вважає, що
предметом соціолінгвістики є вивчення загальних і особливо соціально
зумовлених закономірностей функціонування та розвитку мов. Він пише:
„Основним предметом соціальної лінгвістики є дослідження соціалізованих
відносин, співвіднесених з соціальними явищами в житті суспільства,
зумовлених функціонуванням, розвитком і взаємодією мов (переважно
функціональною, соціальною, професійною диференціацією мови) ... тих, що
виявляються в мові в цілому, а також на всіх рівнях його внутрішньої
структури”.
Леонід Борисович Нікольський акцентує увагу, перш за все, на проблемі

мовної ситуації, куди включене питання взаємодії мов і діалектів,
формування наддіалектних форм мови, мовного нормування й становлення
національної літературної мови.
Олександр Давидович Швейцер, беручи за основу визначення

Ю. Д. Дешеріева, настоює на необхідності, з одного боку, відобразити
„двосторонній характер зв’язків між мовою та суспільством, з іншого боку,
підкреслити, що в сферу соціолінгвістичних досліджень входить і вивчення
впливу соціальних чинників на функціональне використання мови в процесі
мовної комунікації, і аналіз дії цих чинників на саму структуру мови, їх
віддзеркалення в мовній структурі”, включаючи вивчення віддзеркалення в
мові не тільки об'єктивних, але і суб'єктивних чинників, зокрема соціальних
установок і соціальних цінностей носіїв мови.
Ще більший діапазон коливань в об’ємі, змісті та інтерпретації предметної

галузі соціолінгвістики спостережено в зарубіжному мовознавстві: у працях
Д. Хаймса, Дж. Фішмана, У. Лабова Дж. Гамперца та інших
В енциклопедії „Українська мова” подане таке трактування

соціолінгвістики: галузь мовознавства, що вивчає соціальні аспекти розвитку
3
мови, її суспільні функції у синхронії й діахронії, механізми взаємодії мови і
суспільства (с. 583).
Олена Селіванова подає таке визначення соціолінгвістики: це галузь

мовознавства, що вивчає вплив суспільних явищ і процесів на виникнення,
розвиток, соціальну й функціональну диференціацію та функціонування мов,
а також зворотній вплив мови на соціум.
Ніна Борисівна Мечковська вважає, що предмет соціолінгвістика можна

розуміти в трьох основних значенях:
по-перше, це мова і суспільство, тобто всі види взаємовідношень між мовою і

суспільством (мова і культура, мова і історія, мова і етнос, церква, школа,
політика, масова комунікація);
по-друге, предмет соціолінгвістики бачать в ситуаціях вибору мовцем того чи

іншого варіанта мови (або елемента, одиниці мови);
по-третє, соціальна лінгвістику розуміють як вивчення особливостей мови

різних соціальних і вікових груп мовців.
Отже, якщо дотримуватися думки про широке розуміння предмета

соціолінгвістики, то в коло питань, які вивчає ця навчальна дисципліна,
входять:
– суспільна зумовленість будови, розвитку й функціонування мови, вплив

суспільства на мову й мови на суспільство; Соціальні типи мов у різні
суспільно-історичні формації (мови-діалекти родові, племінні, мови
народностей, націй; міжнаціональні мови, мови-посередники, койне).
Специфіка соціального членування мови в різні періоди історії суспільства;
– суспільні функції мови, їх склад і залежність від конкретно-історичних умов

функціонування мови;
– форми існування мови: літературна мова і на літературні форми:

просторіччя, територіальні діалекти, соціальні діалекти, інші форми
побутування мови; Соціолінгвістична класифікація мов; Проблеми
допоміжних міжнародних мов. Есперанто та інші штучні мови; Соціально
зумовлені зміни в структурі мови та її окремих галузях;
– основні види членування мови: соціальні, функціонально-стильові,

територіальні. Суспільні чинники, що зумовлюють соціальну й соціально-
стильову диференціацію мови; суспільна сфера, соціальна сфера, ситуація
мови;
– соціально-комунікативна система, її компоненти. Мовна ситуація як один із

найважливіших об’єктів соціальної лінгвістики;
3
– мовленнєва варіативність і її залежність від соціальної ситуації, а також
соціальних ознак мовців;
– головні закономірності сучасного світового лінгвістичного прогресу;
– соціолінгвістичні проблеми функціонування системи масової комунікації;
– соціальна діалектологія як частина соціолінгвістики. Соціальні діалекти.
ІІ. Проблеми сучасних соціолінгвістичних досліджень
Однією з основних проблем, досліджуваних соціолінгвістикою, є проблема

соціальної диференціації мови на всіх рівнях його структури, і зокрема
характер взаємозв’язків між мовними й соціальними структурами, які э
багатоаспектними й носять опосередкований характер. Структура соціальної
диференціації мови є багатовимірною й включає як стратифікаційну
диференціацію, обумовлену різнорідністю соціальної структури, так і
ситуативну диференціацію, обумовлену різноманіттям соціальних ситуацій.
Із цією проблемою тісно пов’язана проблема „мова й нація”, вивчаючи яку

соціолінгвістика оперує категорією національної мови, яке потрактовоне як
соціально-історична категорія, що виникає в умовах економічної й політичної
концентрації, що характеризує формування націй.
Одним із ключових понять соціолінгвістики є поняття мовної ситуації,

обумовленої як сукупність форм існування мови (мов, регіональних койне,
територіальних і соціальних діалектів), що обслуговують континуум
спілкування в певній етнічній спільності або адміністративно-територіальному
об’єднанні. Виділяються 2 групи мовних ситуацій: екзоглосні – сукупності
різних мов, і ендоглосні – сукупності підсистем однієї мови. Екзоглосні й
ендоглосні ситуації підрозділяють на збалансовані, якщо їх компоненти
функціонально рівнозначні, і незбалансовані, якщо їх компоненти розподілені
по різних сферах спілкування й соціальним групам.
Особливе місце приділено в сучасній соціолінгвістиці питанню про зв’язок і

взаємодію мови й культури. Зв’язки між мовою й іншими компонентами
культури носять двобічний характер. Процеси зіткнення різних культур
знаходять висвітлення в лексичних запозиченнях.
Однієї з важливих соціолінгвістичних проблем є проблема соціальних

аспектів білінгвізму (двомовності) і диглосії (взаємодії різних соціально
протиставних одна одній підсистем однієї мови). В умовах білінгвізму дві
мови співіснують у рамках одного колективу, що використовує ці мови в
різних комунікативних сферах залежно від соціальної ситуації й інших
параметрів комунікативного акту. В умовах диглосії спостерігаються схожі
стосунки між різними формами існування однієї мови (літературною мовою,
койне, діалектами). Соціолінгвістика вивчає також використання мови з
комунікативною метою, і зокрема мовна поведінка як процес вибору
оптимального варіанта для побудови соціально коректного висловлення. При
3
цьому виявляють сам механізм відбору соціально значимих варіантів,
установлюють критерії, що лежать в основі вибору. Кінцевою метою аналізу є
виявлення соціальних норм, що детермінують мовну поведінку.
Особливе місце серед проблем соціолінгвістики посідає проблема мовної

політики – сукупності заходів, що вживають державою, суспільством для
зміни або збереження існуючого функціонального розподілу мов або мовних
підсистем, для введення нових або збереження старих мовних норм.
ІІІ. Напрямки соціолінгвістичних досліджень
Виділяють синхронічну соціолінгвістику, яка займається вивченням

переважно відношення між мовою й соціальними інститутами, і
соціолінгвістику діахронічну, котра вивчає переважно процеси, що
характеризують розвиток мови у зв’язку з розвитком суспільства. Залежно від
масштабності об’єктів, якими цікавиться соціолінгвістика, розрізняють
макросоціолінгвістику й мікросоціолінгвістику. Перша вивчає мовні відносини
й процеси, що відбуваються у великих соціальних об’єднаннях – державах,
регіонах, більших соціальних групах, які нерідко виділяють умовно, за тією
або іншою соціальною ознакою (наприклад, за віком, рівнем освіти й т.п.).
Мікросоціолінгвістика займається аналізом мовних процесів і стосунків, які
мають місце в реальних й при цьому невеликих по чисельності групах носіїв
мови – у родині, виробничій бригаді, ігрових групах підлітків і т. п.
Залежно від того, на що спрямовано соціолінгвістичні дослідження, – на

розробку загальних проблем, пов’язаних з відношенням „мова – суспільство”,
або на експериментальну перевірку теоретичних гіпотез, розрізняють
теоретичну й експериментальну соціолінгвістику. Теоретична соціолінгвістика
займається вивченням найбільш загальних, основних проблем, таких,
наприклад, як:
– виявлення найбільш істотних закономірностей мовного розвитку й доказ

їхньої соціальної природи (поряд з такими закономірностями, які обумовлені
саморозвитком мови);
– дослідження соціальної обумовленості функціонування мови, залежності її

використання в різних сферах спілкування від соціальних і ситуативних
змінних;
– аналіз процесів мовного спілкування, у яких визначальне значення мають

такі фактори, як набір соціальних ролей, що виконують учасниками
комунікації, соціально-психологічні умови реалізації тих або інших мовних
актів, уміння мовців перемикатися з одного коду на інші й т.п.;
– вивчення взаємодії й взаємовпливу мов в умовах їхнього існування в

одному соціумі; проблеми інтерференції й запозичення елементів контактної
мови; теоретичне обґрунтування процесів формування проміжних мовних
утворень – інтердіалкектів, койне, піджинів, а також ряд інших проблем.
3
Теоретики соціолінгвістики досить рано усвідомили необхідність
підкріплювати загальні положення про залежності мови від соціальних
факторів масовим емпіричним матеріалом (те, що цей матеріал повинен був
бути масовим, цілком природно, оскільки потрібно довести соціальні, групові,
а не індивідуальні зв’язки носіїв мови з характером використання ними
мовних засобів). М. В. Панів у Росії й У. Лабов у США були, очевидно,
першими соціолінгвістами, які на початку 1960-х років незалежно один від
одного звернулися до експерименту як необхідного етапу в
соціолінгвістичних дослідженнях і способу доказу певних теоретичних
побудов. Таким чином був даний поштовх розвитку експериментальної
соціолінгвістики.
Сучасний соціолінгвістичний експеримент – справа досить трудомістких,

потребуючих великих організаційних зусиль і чималих фінансових витрат.
Адже експериментатор ставить перед собою завдання отримати досить
ґрунтовні й по можливості об’єктивні дані про мовну поведінку людей або про
інші сторони життя мовного співтовариства, і такі дані повинні
характеризувати різні соціальні групи, які утворять мовне співтовариство.
Отже, потрібні надійні інструменти експериментального дослідження,
випробувана методика його проведення, навчені інтерв’юери, здатні
неухильно додержуватися наміченої програми експерименту, і, нарешті,
правильно обрана сукупність обстежуваних інформантів, від яких і треба
отримати потрібні результати.
Багато наук, крім теоретичної розробки завдань, що стоять перед нами,

вирішують завдання, пов’язані із практикою; звичайно напрямки, які
займаються цим, називаються прикладними. Існує й прикладна
соціолінгвістика. Якого ж роду проблеми вона вирішує?
Це, наприклад, проблеми навчання рідної й іноземної мовам. Традиційна

методика викладання мов базується на словниках і граматиках, які фіксують
головним чином внутрішньоструктурні властивості мови й обумовлені самою
його системою правила використання слів і синтаксичних конструкцій. Тим
часом реальне вживання мови регулюється ще принаймні двома класами
змінних – соціальними характеристиками мовців й обставинами, у яких
відбувається мовне спілкування. Отже, навчання мові найбільше ефективне
тоді, коли в методиці його викладання, у навчальній літературі враховано не
тільки власне лінгвістичні правила й рекомендації, але й різного роду
„зовнішні” фактори.
Соціолінгвістична інформація важлива при розробці проблем і практичних

мір, що становлять мовну політику держави. Мовна політика вимагає
особливої гнучкості й обліку безлічі факторів в умовах поліетнічних і
багатомовних країн, де питання співвідношення мов за їхніми
комунікативними функціями, по використанню в різних сферах соціального
життя тісно пов’язані з механізмами політичного мовної політики є закони про
мови. Хоча їхня розробка в цілому – компетенція юристів: саме вони повинні
чітко й несуперечливо формулювати положення, які стосуються, наприклад,
статусу державної мови, її функцій, захисту монопольного використання
3
державної мови в найбільш важливих соціальних сферах, регламентації
застосування „місцевих” мов і т.п., – очевидно, що створення лінгвістично
грамотних законів про мову можливо лише на основі всебічного знання
функціональних властивостей мови, ступеня розробленості в них тих або
інших систем (наприклад, системи спеціальних термінологій, наукової мови,
мови дипломатичних документів, стилю офіційно-ділового спілкування й т.п.),
більш-менш детального подання про те, „що може” й „чого не може” певна
мова в різноманітних соціальних і ситуативних умовах її застосування.
Сфери використання соціолінгвістичної теорії й результатів

соціолінгвістичних досліджень до вирішення завдань суспільної практики
нерідко залежать від характеру мовної ситуації в тій або іншій країні. У
багатомовних країнах – одні проблеми, у багатомовних – зовсім інші. В
умовах багатомовності гостро стоять питання вибору однієї мови-
макропосредника, яка служила б засобом спілкування для всіх націй, які
населяють країну, і, можливо, володіла б статусом державної мови; в умовах
мовної однорідності актуальні проблеми нормування й кодифікації
літературної мови, її відносин з іншими підсистемами національної мови.
Звідси – різні акценти в розробці соціолінгвістичних проблем, в орієнтації
прикладних напрямків соціолінгвістики.
ІV. Історія становлення соціолінгвістики
Про те, що мова неодноманітна в соціальному відношенні, відомо досить

давно. Одне з перших письмово зафіксованих спостережень, що свідчать про
це, зустрічаємо ще на початку ХVII ст. , коли Гонсало де Корреас, викладач
Саламанкського університету (Іспанія), чітко розмежовував соціальні
різновиди мови: „Потрібно відзначити, що мова має, крім діалектів, що
існують у провінціях, деякі різновиди, пов’язані з віком, положенням і майном
жителів цих провінцій: існує мова сільських мешканців, простолюдинів,
містян, знатних панів і придворних, вчених-істориків, старців, проповідників,
жінок, чоловіків і навіть малих дітей”.
Термін „соціолінгвістика” вперше вжив в 1952 американський соціолог Герман

Каррі. Однак це не означає, що й наука про соціальну обумовленість мови
зародилася на початку 1950-х років. Корені соціолінгвістики глибші, і шукати
їх потрібно не в американському науковому ґрунті, а в європейській й,
зокрема , вітчизняній.
Лінгвістичні дослідження, що враховують обумовленість мовних явищ

явищами соціальними, з більшою або меншою інтенсивністю велися ще на
початку ХХ століття у Франції, Росії, Чехії. Інші, ніж у США, наукові традиції
обумовили те положення, при якому вивчення зв’язків мови із суспільними
інститутами, з еволюцією суспільства ніколи принципово не
відокремлювалося в цих країнах від „чистої” лінгвістики. „Тому що мова
можлива тільки в людському суспільстві, – писав І. О. Бодуен де Куртене, –
але, крім психічного боку, ми повинні відзначати в ньому завжди бік
соціальний. Джерелом мовознавства повинна служити не тільки
індивідуальна психологія, але й соціологія”.
3
Найважливіші для сучасної соціолінгвістики ідеї належать таким видатним
ученим першої половини ХХ ст., як І. О. Бодуен де Куртене,
Е. Д. Поливанову, Л. П. Якубинському, В. М. Жирмунському, Б. А. Ларіну,
В. В. Виноградов, Г. О. Винокуру у Росії; Ф. Брюно, А. Мейє, П. Лафарг,
М. Коен у Франції; Ш. Баллі й А. Сеше в Швейцарії; Ж.Вандрієсу у Бельгії,
Б. Гавранеку, В. Матезіусу в Чехословаччині та ін.
Зв’язок мови й суспільства не одразу став предметом спеціального наукового

дослідження. Теорія про співвідношення мовних і соціальних чинників
ґрунтується на праці представників соціологічного напряму французького
мовознавства, особливо Антуана Мейє, який наслідуючи Фердінанда де
Соссюра підкреслював соціальних характер мови. Істотну роль у цьому плані
відіграли дослідження американських етнолінгвістів, які розвивали ідеї
Франца Боаса і Едуарда Сепіра про зв’язок мовних і соціокультурних систем;
праці представників Празької лінгвістичної школи Вілема Матезіуса
(засновник, перший президент цієї школи), Богуслава Гавранка, Йожефа
Вахека, які довели зв'язок мови із соціальними процесами й соціальну роль
літературної мови; дослідження німецьких учених Лейпцизької лінгвістичної
школи (Т. Фрінгса), які обґрунтували соціально-історичний підхід до мови і
необхідність включення соціального аспекту в діалектологію, а також праці
японської школи „мовного існування” з проблем мовної ситуації. Слід згадати
й роботу Поля Лафарга „Мова і революція” (1894), у якій доведено, що
відмінність соціальних різновидів мови є наслідком суспільних суперечностей
епохи французької буржуазної революції. У Росії проблема взаємодії мови і
суспільства була предметом дослідження Олександра Олександровича
Шахматова, Івана Олександровича Бодуена де Куртене, Миколи Яковича
Марра, Віктора Максимовича Жирмунського, Льва Петровича Якубинського,
Євгена Дмитровича Поливанова та ін. Певний внесок у вивчення цього
питання зробили українські вчені Олександр Савич Мельничук, Віталій
Макарович Русанівський, Юрій Олексійович Жлуктенко та ін. У 60-х роках XX
ст. до питання зв'язку мови і суспільства повертаються американські
мовознавці Вільям Лабов, Джон Хаймс, присвятивши свої дослідження
вивченню мовної ситуації в багатомовних країнах. Так сформувалася
соціолінгвістика.
Лекція дванадцята
Природа і сутність мови
Що таке мова? Здавалося б, на це запитання можна дуже легко відповісти, бо

кожен із нас користується мовою в повсякденному житті і вона є для всіх
звичайним явищем, над природою якого пересічні люди не замислюються.
Однак відповісти на це просте запитання непросто. І хоч спроби такі було
зроблено ще вченими давніх Китаю, Індії, Греції та Риму, й донині однозначного
розв'язання цієї проблеми немає. У науці відомі три погляди на природу мови.
Одні вчені розглядали мову як біологічне явище, другі - як психічне, а треті - як
суспільне. Так, скажімо, німецький мовознавець Август Шлейхер (1821-1868),
який започаткував натуралістичний напрям у мовознавстві, вважав, що мова -
природний організм, який народжується, розвивається, старіє й умирає.
3
Німецькі вчені Макс Мюллер (1823-1900) та Йоганн-Готфрід Гердер (1744-1803)
розглядали мову як явище психічне. Можна вважати, що такого ж погляду
дотримувалися Вільгельм фон Гумбольдт (1767-1835), який розглядав мову як
"дух", тобто свідомість народу, та Олександр Потебня (1835-1891).
Репрезентований цими вченими напрям у мовознавстві отримав назву
психологічного.
Більшість учених інтерпретують мову як явище соціальне. Таке трактування

мови започаткували вже Дені Дідро (1713-1784), Жан-Жак Руссо (1712-1778),
Мішель Бреаль (1832-1915), а згодом обґрунтували Поль Лафарг (1842- 1911),
Антуан Мейє (1866-1936), Жозеф Вандрієс (1875- 1960), Фердинанд де Соссюр
(1857-1913), Альбер Сеше (1870-1946), Шарль Баллі (1865-1947), яких вважають
основоположниками соціологічного напряму в мовознавстві.
Мова, безумовно, не є біологічним явищем, бо вона не закладена в біологічній

природі людини. Якщо б вона мала біологічну природу, то дитина,
народившись, одразу б сама заговорила. Однак такого не буває. Дитину потрібно
навчити мови. Діти, які з якихось причин опинилися поза суспільством, стають
безмовними. Науці відомо чимало випадків, коли діти виростали серед тварин.
Вони" звичайно, не розмовляли. Більше того, повернувшись у людський
колектив, діти вже не могли спілкуватися навіть на примітивному рівні,
оскільки пропустили так званий сенситивний період (вік від 2 до 5 років) -
період найактивнішого опанування мови. Так, наприклад, у 1963 р. в журналі
"Наука и жизнь" (№ 1) було опубліковано замітку "Син вовчиці", де йшлося про
знайденого в Індії голого хлопчика, що, очевидно, відстав від вовчої зграї. Йому
було приблизно вісім років. У лікарні, куди його помістили, він лазив, їв тільки
сире м'ясо, воду хлебтав по-вовчому, гарчав на тих, хто наближався до нього, і
кусав тих, хто пробував до нього доторкнутися. Через три місяці хлопчик звик до
медичного персоналу і їжі, яку вживали люди, але протягом наступних дев'яти
років так і не зміг навчитися говорити. Коли його одного разу привели в
зоопарк, він зацікавився вовками і навіть захотів залишитися з ними в клітці. Як
бачимо, мова не успадковується, як колір волосся чи форма обличчя.
Про те, що мова не є біологічним явищем, свідчить і той факт, що межі мов і рас
не збігаються. Так, скажімо, представники чорної (негроїдної) раси, негри США,
розмовляють англійською мовою. Представники жовтої (китайці, японці,
корейці та ін.) користуються різними мовами. Дитина розмовляє мовою людей,
серед яких живе й виховується.
Дехто як аргумент на користь біологічної природи мови наводить феномен

"єдиної дитячої мови": першими "словами" всіх дітей незалежно від їх етнічної
належності є звукові комплекси типу папа, баба, мама. Однак це не осмислені
слова, а лише дитяче лепетання. Діти вимовляють першими саме ці звукові
комплекси, бо губні приголосні в поєднанні з голосним [а] є найлегшими для
відтворення (вимова губних вимагає значно менше зусиль, ніж вимова
язикових, а для вимови [а] потрібно лише відкрити рот і творити звук). Та й
значення цих слів у різних мовах не збігаються. Так, мама в українській мові має
значення "мати", а в грузинській - "батько"; папа в російській мові означає
"батько", а в українській - "хліб"; баба в українській мові означає "бабуся", а в
турецькій - "батько". Отже, єдиної дитячої мови нема.
3
Мову не можна розглядати і як явище психічне. Оскільки психіка в кожної
людини своя, неповторна, то за умови психічної природи мови на світі було б
стільки мов, скільки людей.
Мова - явище суспільне. Вона виникла в суспільстві, обслуговує суспільство, є

однією з найважливіших ознак суспільства і поза суспільством існувати не може.
Визнаючи суспільний характер мови, слід зазначити, що в мові є чимало такого,

що пов'язує її з біологічними і психічними явищами. Так, скажімо, на відміну від
інших приматів тільки людина має мовний ген, тобто природну схильність і
здатність до оволодіння мовою. У мовленні окремих людей відображені їх
психічні особливості, а в загальнонаціональній мові - психічний склад нації, її
менталітет.
Лекція транадцята
Соціолінгві́стика — соціальна лінгвістика — наукова дисципліна, що
розвивається на перетині мовознавства, соціології, соціальної психології та
етнології. Вивчає комплекс питань, пов'язаних із суспільною природою мови,
її громадськими функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову
та роллю, котру відіграє мова в житті суспільства. Найважливішими
проблемами, що ними займається соціолінгвістика, є соціальна диференціація
мови, мова і нація, мовна ситуація, взаємодія мови й культури, двомовність і
багатомовність, мова і суспільство, мовне планування, мовна політика тощо [1,
c.134].
Методи соціолінгвістики дозволяють вивчити те, як використовують мову

люди, які складають те або інше суспільство, і як впливають на розвиток мови
зміни в суспільстві, у якому існує дана мова. Це відповідає двом кардинальним
соціолінгвістичним проблемам - проблемі соціальної диференціації мови й
проблемі соціальної обумовленості [5, с. 42].
Соціолінгвістичні методи — це синтез лінгвістичних і соціологічних процедур.

Серед них виділяють методи польового дослідження (методика збирання
матеріалу) і методи соціолінгвістичного аналізу зібраного матеріалу (обробка
інформації). До перших належать різні форми опитування (анкетування,
інтерв'ювання), а також безпосереднє спостереження, експериментування,
вивчення документальних джерел (матеріалів перепису населення, ста-
тистичних та інших довідників). Дослідник повинен прагнути отримати
якомога повнішу інформацію про об'єкт дослідження [3, с.69].
Найпоширенішим прийомом збору матеріалу є анкетування. Анкета повинна

мати три частини — вступну, соціологічну і власне лінгвістичну. У вступній
частині викладають суть і мету опитування. Соціологічна частина анкети
містить запитання соціодемографічного і біографічного характеру про
3
інформанта (стать, вік, національно-мовна належність, професійний статус,
культурно-освітній рівень тощо). Власне лінгвістична частина охоплює
запитання, на основі яких проводять дослідження і роблять узагальнення.
Анкетування необхідно поєднувати зі спостереженнями. Спостереження

допомагають зіставити інформацію, яку дає респондент, з об'єктивними
фактами. В анкеті, скажімо, дають правильні відповіді про наголошування слів,
їх граматичні форми, сферу застосування лексичних одиниць тощо, а в
мовленні в цих самих випадках припускаються помилок. Дослідники давно
вже помітили, що в анкетах інформанти намагаються завжди навести
нормативні форми, тоді як у спонтанному мовленні не так пильно стежать за
культурою мовлення і припускаються значно більше помилок, ніж в анкетах.
Однією з форм спостереження є інтерв'ю. Тут поєднується опитування і

спостереження: слухаючи відповіді інформанта, інтерв'юер може одночасно
спостерігати за особливостями його мовлення. Інтерв'ю може бути
індивідуальним і груповим, одноразовим і багаторазовим. Особливо цінним
інтерв'ю є тоді, коли йдеться про ставлення опитуваного до предмета дослі-
дження, оскільки з інтерв'ю можна отримати значно повнішу інформацію, ніж
на основі анкет. Тут, у разі необхідності, можна уточнити відповідь і навіть
почерпнути важливу інформацію із зовнішніх реакцій респондента. Так,
скажімо, коли вивчають двомовність якогось індивіда, дослідник може
розпитати про чинники, які зумовили його білінгвальну поведінку: як він
ставиться до кожної з уживаних ним мов, якій мові і саме в якій ситуації надає
перевагу і чому; як оцінює естетичний аспект мов, прогнозує подальше фун-
кціонування цих мов у певному соціумі в недалекому майбутньому тощо. Усе
це дає змогу встановити ступінь відвертості, а отже — й об'єктивності
відповідей.
Що стосується спостереження, то воно не є однорідним. Розрізняють два

різновиди спостереження: включене і невключене. При включеному
спостереженні, яке, по суті, перехрещується з інтерв'ю, дослідник виступає як
один із безпосередніх учасників бесіди, але й водночас непомітно для всіх
контролює хід бесіди. Мовлення учасників комунікативного акту записують на
магнітофонну стрічку. Найефективнішим і найрезультативнішим включене
спостереження є у випадках, коли інформацію збирають у малих групах лю-
дей — у сім'ї, серед друзів, у гуртках за інтересами тощо. У таких невеликих
колективах, члени яких об'єднані спільними інтересами, а не формальними
зв'язками, можна створити атмосферу невимушеності, що наближує до умов
спілкування, характерних для природного мовлення.
При невключеному спостереженні дослідник стежить за мовним актом, але

сам не бере в ньому участі.
3
Спостереження над мовленням інформантів треба проводити так, щоб
усунути будь-який вплив експериментатора на їхню мовленнєву поведінку
(для цього в окремих випадках навіть запис на магнітофонну стрічку доцільно
робити приховано).
Зібраний матеріал опрацьовують і класифікують за наперед продуманою

програмою. Великі масиви даних обробляють на комп'ютерах.
Найчастіше в соціолінгвістичних дослідженнях використовують корелятивний

аналіз, який допомагає встановити такі взаємозв'язки досліджуваних ознак, де
при зміні однієї ознаки змінюється середня величина іншої. Як вихідні беруть
соціальні явища, а як залежні — мовні. Між ними може бути повна чи не-
повна функціональна залежність. Залежності визначають для кожної
соціальної групи і коментують із соціолінгвістичного погляду. Скажімо, старше
покоління вживає діалектизми більшою мірою, ніж молодше. Звідси
констатують такий корелятивний зв'язок: зі зміною віку змінюється
чисельність тих, хто користується в мовленні діалектом [4, с.71-74].
Для об'єктивності спостережень і узагальнень використовують статистичні

методи. Оброблені дані представляють у вигляді таблиць і графіків
взаємозалежностей, що робить результати дослідження конкретно наочними.
Ступінь зв'язку між показниками таблиць і графіків вимірюється за допомогою
різних коефіцієнтів кореляції, які можна відшукати в будь-якому
статистичному довіднику (Шумарова 1992).
Соціолінгвістичні дослідження.
Соціолінгвістика – відносно молода наука. В Україні соціолінгвістичні

дослідження почали з'являтися в 60-х роках ХХ століття. Дослідники писали
про проблеми мовної політики та мовного будівництва у країні, зв'язку мови з
ідеологією та культурою, широко досліджувались різні аспекти двомовності [2,
с.85].
У 2008 році декілька науковців оголосили про результати проекту, над яким
вони працювали кілька років. Проект мав назву «Мовна політика в Україні:
антропологічні, лінгвістичні аспекти та подальші перспективи». У 2010 році
була опублікована книга із докладним описом досліджень та висновками, де
учасники проекту підбивають підсумки і дають деякі рекомендації щодо
майбутнього мовної політики України.
У роботі над темою працювали науковці: Юліане Бестерс-Дільгер (Віденський

університет, керівник проекту), Білл Баурінг (Лондонський університет),
Володимир Кулик (Інститут політичних та етнонаціональних досліджкень НАН
України — НаУКМА), Лариса Масенко (Національний університет «Києво-
3
Могилянська академія»), Віра Сквірська (Кембриджський університет), Ганна
Залізняк (Центр «Громадська думка»), а також чотири аспіранти Віденського
університету та НаУКМА.
Проект «Мовна політика в Україні...» вирізняється грунтовним аналізом

сучасної мовної ситуації в усіх суспільних сферах нашої країни (законодавство,
політика, освіта, судочинство), він базується на даних всеукраїнського
опитування та на результатах спеціального опитування в Києві, Львові,
Донецьку, Луцьку, Одесі. «Польові» дослідження проводилися 2006 року з
урахуванням антропологічних, лінгвістичних та політичних критеріїв.
Тема цього проекту привабила українських та іноземних спеціалістів з тiєї

причини, що сьогодні Україна є надзвичайно «складним мовним випадком»,
адже вона, як доволі нова незалежна держава, має дуже несприятливі умови
для розвитку нації. Бо в Україні проживає найчисленніша російська меншина
(17% — 8,5 млн. осіб) серед усіх країн наступниць Радянського Союзу
(національний перепис 2003 року), а до того ж — інші національні меншини.
Більше того — майже половина українського населення стверджує, що у
повсякденному спілкування вона надає перевагу російській мові [7].
Нижче наводимо кілька висновків, отриманих у процесі роботи над проектом

його учасниками, а також методи, які використовувалися під час дослідження.
Володимир Кулик розглядав вплив на мовну політику помаранчевої

революції і намагався проаналізувати перспективи на майбутнє — на базі
інтерв’ю з політиками із провідних партій країни.
Лариса Масенко вважає, що соціолінгвістичні дослідження мовних ситуацій є

необхідною передумовою для вироблення і впровадження мовної політики. В
Україні такі дослідження набувають особливої значущості, оскільки вдовж
тривалого історичного періоду бездержавна мовна ситуація країни зазнала
великих деформацій. Лариса Масенко провела багато цікавих опитувань, які
віддзеркалюють ставлення громадян до мовних проблем.
Загалом, на думку Лариси Масенко, до актуальних завдань державної мовної

політики належить впровадження мовного планування, спрямованого на
захист і підтримку державної мови, на перспективу майбутнього подолання
деформацій постколоніального мовно-культурного розвитку країни.
Дуже цікавим навіть для непрофесіоналів є в книзі «Мовна політика та мовна

ситуація в Україні» аналіз так званого суржика — мішаної українсько-
російської мови. Аналіз цієї «мови» подають учасники проекту Сальваторе
дель Гаудіо та Богдана Тарасенко. Більшість спеціалістів вважають, що суржик
— це «українська зі значними російськими домішками» [7].
3
Таким чином, протягом дослідження науковці використали такі методи як
інтерв'ю (опитування і невключене спостереження), корелятивний аналіз, а
також статистичний метод.
3
Другим соціолінгвістичним дослідженням, які ми хочемо
розглянути є наукова праця Козуб Любов Степанівни
«Соціолінгвістичні особливості просодичної організації тексту
англійської комерційної телереклами» (експериментально-
фонетичне дослідження).
Кандидат філологічних наук Козуб провела дослідження
соціолінгвістичних особливостей функціонування просодичних
засобів тексту англійської комерційної телереклами. З
використанням комунікативно-прагматичного підходу до
вивчення особливостей просодичної організації англійської
комерційної телереклами було проаналізовано та
систематизовано її функціональні, структурні та
соціолінгвістичні ознаки, які обумовлюють специфіку взаємодії
системи просодичних засобів усної реалізації рекламного тексту.
Науковець обґрунтувала альтернативні структурно-
алгоритмічні схеми взаємовпливу лінгвальних засобів у процесі
передачі змісту тексту телереклами, на основі яких здійснено
опис варіантів інтонаційних моделей актуалізації англійської
комерційної телереклами, розрахованої на адресата з високим,
середнім і низьким соціальним статусом. А також
експериментально визначила інваріант інтонаційної моделі
реалізації тексту англійської комерційної телереклами та
диференційні ознаки її варіантних проявів, параметри яких
описані у межах структурних компонентів текстів та на їх
стиках.
Матеріалом дослідження послужили 378 англійських комерційних
телерекламних текстів, записаних з каналів супутникового
телебачення за період з 2006 по 2009 рік тривалістю звучання 4
год. Загальний обсяг експериментального матеріалу складає
1301 телерекламне висловлення зазначених текстів.
3
Дослідження здійснювалося на основі використання таких
методів і прийомів: лінгвістичного спостереження та аналізу
для виявлення функціональних, соціолінгвістичних, структурних,
емоційно-прагматичних ознак текстів англійської комерційної
телереклами; моделювання та графічної інтерпретації під час
дослідження взаємодії просодичних засобів в організації текстів;
семантичного та комунікативно-прагматичного аналізу для
встановлення особливостей просодичної організації англійських
комерційних телерекламних текстів; зіставлення для
реєстрації спільних і відмінних просодичних параметрів у
текстах, адресованих реципієнтам різного соціального статусу.
Розробка програми й методики та виконання
експериментального дослідження базується на
експериментально-фонетичних методах: аудитивному й
акустичному аналізі, вимірюванні, порівнянні й лінгвістичній
інтерпретації результатів дослідження, а також на спеціальних
методах (звукозапис, інтонографічний, осцилографічний)
і статистичному методі обробки експериментальних даних [6].
У загальних висновках Козуб виклала результати здійсненого
дослідження, сформульовала основні висновки й окреслила
перспективи подальшого опрацювання зазначеної проблеми.
Лекція чотирнадцята
Спостере́ ження (англ. observation, рос. наблюдение) — метод наукового дослідження,
що полягає в активному (систематичному, цілеспрямованому, планомірному) та
навмисному сприйнятті об'єкта, в ході якого здобувається знання про зовнішні сторони,
властивості й відносини досліджуваного об'єкта. Спостереження містить у собі як
елементи: спостерігача (суб'єкта), об'єкт спостереження та засоби спостереження. Як
останні в розвинених формах спостереження використовуються різноманітні спеціально
створені прилади, що виступають як продовження й посилення органів чуття людини, а
також використовувані як знаряддя впливу на об'єкт (що перетворює спостереження на
складову частину експериментальної діяльності).
Основні методологічні вимоги до спостереження такі:
1. активність (не споглядання об'єкта, а пошук і фіксація дослідником потрібного

ракурсу бачення його),
2. цілеспрямованість (увага повинна фіксуватися тільки на явищах, що цікавлять),
3. планомірність і навмисність (проходження за певним планом або сценарієм),
4. системність (ведення за певною системою для багаторазового сприйняття
об'єкта в заданих режимах)[1].
3
Переваги методу спостереження
 здійснення спостереження одночасно з розгортанням і розвитком явищ, що їх

досліджують.
 можливість безпосереднього сприйняття поведінки людей у конкретних умовах та у
реальному часі.
 можливість широкого охоплення події та опису взаємодії всіх її учасників.
Недоліки методу спостереження
 обмеженість і частковий характер кожної ситуації, за якою спостерігають.

 складність, а іноді й неможливість повторення спостереження.
 суб'єктивність спостерігача-соціолога.
Зміст
 1Спостереження у педагогіці та психології

 2Див. також
 3Примітки
 4Джерела та література
Спостереження у педагогіці та психології[ред. | ред. код]

Спостереження відіграє надзвичайно важливу роль і є дуже поширеним як у педагогіці,
так і у психології. Спостереження є однією з форм активного чуттєвого пізнання; воно є
галуззю і водночас процесом набуття життєвого досвіду.
Власне спостереження — це найбезпосередніший спосіб одержання дослідних даних,
завдяки чому цей метод став першою і вихідною формою пізнання.
Саме як метод наукового пізнання спостереження має ряд специфічних характеристик.
Наприклад, метод є суспільно виробленою і закріпленою системою регулятивних
принципів і теоретичної пізнавальної діяльності. Таким чином, метод є «керівництвом»
до практичних дій і осмислення фактів. З огляду на це, можна визначити деяку
специфіку методу спостереження. Передусім, у визначення спостереження як методу
педагогіки та психології мають бути включені положення про:
 галузі використання методу;

 сутність специфічного психологічного спостереження;
 можливості та обмеження методу;
 його зв'язки з іншими методами психологічного дослідження;
 структуру самого процесу спостереження як спеціальної пізнавальної наукової
діяльності;
 види спостереження та їх відмінні риси;
 предметну оснащеність спостереження;
 способи інтерпретації емпіричних даних та їх теоретичне осмислення.
Спостереження — реєстрація (запис) обставин і фактів (поведінки), що сприймаються
органами чуття дослідника або механічними пристроями.
Об'єкти спостереження: поведінка споживачів, реакція споживачів, продуктова
політика, рекламна компанія й ціни конкурентів.
Методи спостереження:
- за позицією спостерігача:
3
 включене (спостерігач може бути включеним у процес, що досліджується, як
учасник, учасник-спостерігач, спостерігач-учасник та спостерігач)
 невключене (спостерігач діє ззовні, залишаючись непоміченим, та майже не впливає
на процес своєю присутністю)
- за мірою формалізації:
 неконтрольоване (дослідник користується лише принциповим планом під час

спостереження)
 контрольоване (дослідник реєструє події відповідно до детально розробленої
процедури спостереження)
- за специфікою організації:
 лабораторне (проводиться в штучно створених умовах, що наближені до реальних)

 польове (проводиться в реальних умовах)
- за регулярністю проведення:
 систематичні (проводяться регулярно протягом певного часу)

 несистематичні (проводяться нерегулярно, серед них розрізняють такі, коли
спостерігач має справу з незапланованими явищами, неочікуваною ситуацією)
Лекція п*ятнадцята
Достатньо розповсюдженою формою соціологічних опитувань

є інтерв'ю. Найбільш характерна його особливість, як специфічного виду
опитування, полягає в тому, що інтерв'юер (той, хто опитує)
і респондент (той, кого опитують) зводяться обличчям в обличчя, що
інформація, яка цікавить дослідника, міститься у відповідях індивіда на
задане йому в усній формі запитаннях (згадайте хоча б телепередачу „П'ятий
кут” українського телебачення).
Основна різниця між анкетуванням та інтерв'юванням - у формі контакту

дослідника з опитуваним. Інтерв'ю - це співбесіда, яка проводиться за
певним визначеним планом, зумовлює прямий контакт інтерв'юера (той, хто
опитує) з респондентом (кого опитують), причому запис відповідей
проводиться письмово або, з дозволу респондента, на диктофон.
Інтерв’ю - це метод одержання необхідної інформації шляхом

безпосередньої цілеспрямованої бесіди інтерв'юера з респондентом. Напрям
бесіди визначається тією проблемою, яка цікавить інтерв’юера і є предметом
прикладного соціологічного дослідження.
Характер спілкування, ступінь контакту, взаємодії, взаєморозуміння

інтерв'юера і опитуваної особи багато в чому визначають глибину і якість
одержуваної інформації про той чи інший соціальний факт або явище. При
проведенні інтерв'ю соціолог, виходячи із ситуації і спостереження за
поведінкою співрозмовника, може одержати ту інформацію, яку б він навряд
чи одержав у випадку здійснення анкетування. Інтерв'юеру відводиться
ведуча роль ініціатора в організації і проведенні бесіди, в той час як
респондент виступає у ролі веденого, в ролі джерела інформації. Дослідник
3
запитує, респондент відповідає, дослідник, оперуючи запитаннями, скеровує
бесіду.
Широкою є сфера застосування інтерв 'ю:
• воно може бути використано на ранній стадії дослідження з метою

уточнення загальної проблематики і формулювання дослідницьких гіпотез,
• інтерв'ю часто використовується для розробки методики великих опитувань-

обстежень,
• воно може бути застосовано в якості основного методу одержання

інформації при обмеженій або малій вибірці,
• інтерв'ю застосовують в якості додаткового методу отримання інформації

разом з анкетуванням, спостереженням і т. д.,
• накінець, воно використовується в так званих контрольних дослідженнях

для уточнення і перевірки даних, отриманих іншими методами.
За формою розрізнюють декілька видів інтерв’ю:
• вільне інтерв'ю, коли, як правило, немає плану і завчасно сформульованих

запитань. Його проводять не інтерв'юери, а соціологи, які самі визначають
тему бесіди, формулюють запитання, їх послідовність, уточнюють тему і т. д.
Таке інтерв'ю є незамінним методом на ранніх розвідувальних стадіях
дослідження,
• глибинне інтерв'ю має за мету отримати інформацію, яка засвідчує не

лише наявність того чи іншого соціального факту, явища, але й пояснює
причини появи даних фактів, явищ,
• фокусоване спрямоване інтерв'ю - вивчення громадської думки відносно

конкретної події, факту, ситуації,
• стандартизоване (формалізоване) інтерв'ю, коли формулювання

запитань, їх порядок, кількість і перелік можливих альтернативних відповідей,
їх кодування і форма запису передбачаються заздалегідь і суворо фіксуються
в своїй одноманітності. Цей вид інтерв'ю - найбільш поширений, найчастіше
його застосовують при переписі населення.
Існують і інші класифікації інтерв'ю. Так, в залежності від мети, їх ділять

на:
• інтерв'ю думок і відносин стосовно актуальних подій, явищ,
• документальне інтерв'ю - мета відтворення яких-небудь минулих фактів,

соціальних подій шляхом опитування їх свідків, безпосередніх учасників.
3
За типом суб'єктів, що опитуються, виділяють інтерв'ю з:
• відповідальною офіційною особою,
• експертом,
• респондентом буквально - представником певної групи населення.
За процедурою проведення відрізняють такі типи інтерв'ю:
• панельне (повторне) інтерв'ю - спрямоване на вивчення трансформації

відносин і думок якоїсь групи людей протягом певного проміжку часу (від
декілька місяців до двох років),
• групове інтерв'ю - запланована бесіда в колі сім'ї, групи студентів,

виробничої бригади, в процесі якої дослідник прагне викликати дискусію,
• багаторазове інтерв'ю - один із варіантів повторного інтерв'ю для

всебічного і глибокого вивчення особистості респондента протягом тривалого
проміжку часу,
• неспрямоване інтерв'ю - різновид неформалізованого (вільного) інтерв'ю,

виконує яскраво виражену психотерапевтичну функцію. Вся ініціатива
ведення бесіди знаходиться в руках респондента. Завдання інтерв'юера -
уважно вислуховувати висловлювання респондента на певні теми, що його
хвилюють.
На проведення інтерв'ю суттєвий вплив здійснюють такі чинники, як час і

місце його проведення.
Інтерв'ю на робочому місці респондента, як правило, є дуже незручним,

відриває від справ, присутні відволікаючі моменти.
Інтерв'ю за місцем проживання респондента, в домашніх умовах, сприяє

відвертій бесіді, невимушеності, не обмежене часом на осмислення запитань.
Інтерв'ю за спеціальним місцем, куди респондент запрошується завчасно

або безпосередньо перед початком інтерв'ю, є найбільш зручним для
проведення бесіди - відсутній вплив "третьої особи".
За способом організації розрізняють групові та індивідуальні інтерв’ю.
Важливий вплив на достовірність і повноту інформації, яку одержують за

допомогою інтерв'ю, здійснює фактор часу. Якщо інтерв'юер прагне одержати
інформацію у людини, яка тільки-но повернулась із нічної зміни або з
тривалого відрядження, то можливості одержати об'єктивну інформацію
будуть мінімальними, навіть якщо респондент завчасно був
проінформований про мету і значення опитування. Час інтерв'ю має бути
найзручнішим не для інтерв'юера, а для респондента.
3
На сам процес інтерв'ю впливають також вік і стать його учасників.
Результати інтерв'ю кращі, коли його учасники приблизно одного віку. В
інтерв'ю з багатьма запитаннями, які мають за мету виявити ціннісні
орієнтації опитуваного, доцільно, щоб інтерв'юер і респондент були однієї
статі і приблизно одного віку. Взагалі ж жінкам-ініерв'юерам вдається, як
свідчить соціологічна практика, одержувати більш щирі відповіді, ніж
чоловікам.
Для стимулювання відповідей респондентів, одержання найбільш повної і

точної інформації існує чимало засобів, деякі застосовуються більшістю
інтерв'юерів:
• Вираз згоди (уважний погляд, хитання головою, усмішка, піддакування);
• Використання коротких пауз;
• Повторення основного запитання;
• Часткова згода, наприклад „Ви говорите, що…, проте деякі люди

вважають, що…”
• Прохання пояснити, наприклад „Мені не зовсім зрозуміло, як…Чи не могли

б Ви пояснити, що маєте на увазі?”, „Отже, Ви щойно сказали, що…
Уточніть, будь-ласка.”;"
• Уточнення за допомогою неправильного повторення відповіді, наприклад, -

„Ви зауважили, що зазвичай виникають суперечки в сім’ї з питань розподілу
домашньої праці?” - - „Ні, я сказав "іноді” – „Пробачте, я, мабуть, не розчув”.
• Вказівки на протиріччя у відповідях, наприклад, „Ви тільки що говорили,

що… А тепер зазначили дещо інше. Можливо, я невірно Вас зрозумів?”;
• Повторення останніх слів респондента (метод "луни"), наприклад,

респондент говорить „Я приймав цей курс лікування протягом шести
місяців і не відчув полегшення.” Інтерв'юер „Ви не відчули полегшення?”;
• Нейтральна вимога додаткової інформації, наприклад, „Це дуже цікаво, я

хотів би знати більше про шляхи раціонального використання Вами
вільного часу. Чи не могли б Ви розповісти про це дещо детальніше?”;
• Вимога певної додаткової інформації, наприклад, „Чому Ви вважаєте саме

так? Як Ви дійшли до цього висновку? Коли?”;
Після будь-якого висловленого сумніву або незгоди і одержання на них

роз'яснення інтерв'юер повинен висловити своє розуміння, згоду,
схвалення „Так, так, Ви праві. Зараз мені зрозуміло. Це дуже цікаво!” і т. д.
Якщо в процесі інтерв'ю одержано відповідь типу "не знаю", то перш за все
інтерв'юер повинен з'ясувати, що криється за ним а) чи дійсно незнання, б)
3
нерозуміння змісту запитання, в) невміння висловити свою думку, г)
побоювання висловити це вголос, д) побоювання дати "неправильну"
відповідь. У залежності від цього інтерв'юер повинен обрати оптимальну
лінію поведінки.
На завершення розмови про інтерв'ю зауважимо, що його успіх багато в чому

залежить від підготовки інтерв'юерів. Вона передбачає:
• ознайомлення їх із загальними принципами вимірювання, роз'яснення їм

ролі і значення збору первинної соціологічної інформації,
• засвоєння інтерв'юерами основних принципів поведінки в процесі

опитування,
• навчання їх техніці інтерв'ювання,
• надання їм можливості пройти практику проведення інтерв'ю,
• набуття інтерв'юером вміння ретельно аналізувати і оцінювати процедуру

інтерв'ю.
Ідеальне інтерв'ю нагадує живу співбесіду двох рівнозаінтересованих

людей. Один із учасників інтерв'юер - професійний дослідник, другий
- респондент, який обстежується. Формалізоване інтерв'ю нічим не
відрізняється від опитування в анкеті, тільки записи інтерв'юер веде у ході
розмови.
Структура (основні фази) ведення співбесіди (інтерв'ювання):
1) встановлення першого контакту (мета створити сприятливу атмосферу

для розмови);
2) закріплення контакту і перші запитання за планом інтерв'ю;
3) перехід до основних запитань;
4) швидке встановлення контакту (в разі його втрати), встановлення причини

втрати контакту:
- респондент не володіє інформацією або йому важко згадати;
- опитуваний не зрозумів мети запитання і характеру очікуваної від нього

відповіді;
- респондент не хоче відповідати тому, що не настроєний на відвертість;
5) закінчення інтерв'ю, подяка співбесідникові, підбиття підсумків

співбесіди.
3
Телефонне інтерв'ю — одна з форм опосередкованого опитування, що
набула особливо широке поширення в 2000-і рр. Телефонне опитування
— це специфічний синтез анкетування і інтерв'ювання, що використовується,
як правило, в рамках одного міста або іншого населеного пункту.
Серед переваг телефонного опитування називають

такі: оперативність (швидке встановлення контакту з респондентом,
відсутність етапу розмноження польової документації і т.д.); наявність
контролю над респондентом; мінімальний вплив інтерв’юера, хороші
можливості із забезпечення більш адекватних відповідей; низька собівартість;
високий ступінь конфіденційності і, отже, щирості відповідей (забезпечуючи
зрештою велику стандартизацію процесу збору даних); стандартність в
способі доставки даних, якщо інтерв’юер працює на комп’ютері.
Переваги телефонного інтерв'ю особливо наочні при з'ясуванні

громадської думки щодо останніх подій, «гарячих новин», при тестуванні
радіореклами, в маркетингових дослідженнях. Телефонне інтерв'ю може
здійснюватися із спеціально обладнаного приміщення, де паралельно
працюють декілька інтерв’юерів, а до їх телефонів можуть під'єднуватися
контролери. По телефону будь-яка група інтерв’юерів може значно дешевше
одержати інформацію, при цьому контроль здійснюється з одного місця. Крім
хороших можливостей контролю якості роботи інтерв’юерів даний метод
забезпечує зниження витрат за рахунок об'єднання ресурсів (матеріально-
технічних, програмних і ін.). Крім того, опитування по телефону значно
оперативніше, ніж персональні, оскільки не ваблять попередньої розсилки
анкет і можуть продовжуватися безперервно, без витрат часу на переходи від
одного респондента до іншого. Важливо, що результати стають тут же
доступними для аналізу.
Число запитань, що задаються, в телефонному опитуванні звичайно дещо

більше, ніж в поштовому, але менше ніж в особистому інтерв'ю. Швидкість
отримання відповіді, як правило, нижче, ніж в очному, але вище, ніж в
поштовому опитуванні. Вимоги до підготовки опитуючого персоналу
знаходяться в проміжку між тим, чого вимагає опитування очне, і тим, чого
вимагає поштове.
Всі переваги телефонного опитування і головні серед них — оперативність і

невисокі витрати грошей — компенсуються його недоліками. А у ряді випадків
недоліки не тільки врівноважують переваги, але і переважують.
Перший недолік телефонного інтерв'ю — неможливість дотримати

репрезентативність вибірки. Основою вибірки в телефонному опитуванні
служить телефонна книга, а ступінь обхвату населення напряму залежить від
рівня телефонізації країни. Проводити опитування населення, які вимагають
побудови репрезентативної вибірки, методом телефонного інтерв'ю можна
тільки в населених пунктах (регіонах) з рівнем телефонізації понад 75 %.
3
Люди, у яких телефону немає або телефони яких не вказані в телефонному
довіднику, можуть виявитися не менш потрібними для дослідження, ніж інші. І
тому виключення їх з вибірки може привести до спотворених результатів.
Спотворення вибірки, пов'язане з відсутністю телефонних номерів, вдається

подолати за допомогою методу рандомізованого набору телефонних номерів
(random digit dialing), тобто із застосуванням датчика випадкових чисел, який
до того ж збільшує швидкість проведення телефонного опитування. А
спеціально розроблені комп'ютерні технології дозволяють скоротити число
помилок, оскільки, по-перше, користуючись програмою, інтерв’юер точно
слідує від питання до питання, а по-друге, відповіді запам'ятовуються
автоматично, у міру того, як вони заносяться опитуючим. Сучасне
устаткування також використовується для високоякісного контролю. Для
цього існує два способи. Перший: контролер групи може прослуховувати
будь-яке інтерв'ю у будь-який час, щоб виправити помічену помилку
опитуючого. Другий: оскільки дані заносяться в комп'ютер у міру
надходження, легко помітити, якою мірою репрезентативна одержана
інформація, і внести необхідні корективи ще в ході роботи.
Але чим вище темпи телефонізації, тим швидше росте число відмов
абонентів від опитування з різноманітних причин і мотивів. Річ у тому, що
одночасно з підвищенням рівня телефонізації швидшає зміна поколінь в
техніці і все більше з'являється осіб, що використовують визначники номера і
автовідповідачі, що представляється значною перешкодою для контакту з
респондентами. Правда, відмова брати участь в опитуванні властива і іншим
методам, тому в арсенал недоліків телефонного інтерв'ю ми його заносити не
маємо права. Але, на жаль, відмовитися по телефону психологічно набагато
легше, ніж в особистому або вуличному опитуванні.
Другий недолік — нещирість відповідей. Як було неодноразово доведено,

якість і достовірність відомостей, зібраних по телефону, виявляється помітно
нижчою, ніж при використанні інших методів. Виявляється, телефонному
респонденту легше не тільки відмовитися від інтерв'ю, але і збрехати. Таким
чином, за ступенем щирості цей вид інтерв'ю серйозно відстає від всіх інших
методів.
Спеціальні дослідження виявили, що респонденти частіше йдуть в область

проміжних відповідей (типу «важко відповісти»), чим висловлюють
категоричну думку.
Процес комунікації в телефонному інтерв'ю, на думку А.Ю. Мягкова, що

узагальнив дані численних досліджень, відрізняється наступними
особливостями:
1. Опосередкований характер спілкування і пов'язаний з ним «дефіцит

легітимності» у взаємостосунках між сторонами.
2. Помітна «афективна дистанція» між учасниками телефонного
інтерв'ю, що виникає у зв'язку з відсутністю прямого візуального
контакту.
3
3. Відчужений характер комунікації сторін, що беруть участь в інтерв'ю.
4. Виключно вербальні способи комунікації, неможливість використання
інших засобів спілкування.
5. Прискорена інтеракція за відсутності вербальних інструментів
регулювання «розмовного потоку».
6. Сприйняття респондентами телефонного інтерв'ю як механічного
процесу «задавання питань і формулювання відповідей».
7. Підвищений ризик виникнення комунікативної неадекватності у
відповідях у зв'язку з обмеженою «канальною здатністю» телефону як
засобу спілкування.
8. Напруженість комунікативних відносин у зв'язку зі станом
«мікростресу» респондентів.
Існують обов'язкові вимоги до методу телефонного інтерв'ювання: попереднє

вивчення карти міста, місць компактного помешкання представників різних
соціальних груп, розташовують АТС; розробка спеціального інструменту, що
включає картограму опитування, опитувальні бланки і кодувальні листи,
щоденник і протокол опитування, ґрунтовну інструкцію інтерв’юерам;
наявність телефонних довідників; дотримання наперед встановленого кроку
(інтервалу) при наборі номера телефонів однієї АТС; особлива підготовка, у
тому числі спеціальний тренінг телефонних інтерв’юерів; підвищена
вимогливість до їх чесності; обов'язковість контролю за їх діяльністю;
повторна перевірка одержаних даних шляхом вибіркових контрольних
опитувань опитаних абонентів.
Очевидно, що при всіх перевагах і недоліках, метод телефонного

інтерв'ювання заслуговує уваги соціологів. З проникненням в наше життя
комп'ютерних технологій цей метод представляється вкрай перспективним.
Фокусоване групове інтерв'ю
Фокусоване групове інтерв'ю - якісно-кількісний метод збирання

соціологічної інформації, що виникає в середині XX ст. у США. Його
передвісником були так звані вільні інтерв'ю, що їх застосовували в
американській соціології кінця 30-х і в 40-х рр. У таких інтерв'ю заздалегідь
задавалася загальна тема бесіди і певне коло відкритих питань. Першим
узагальненням, присвяченим власне фокусованому груповому інтерв'ю,
стала праця Р. Мертона "Фокусовані інтерв'ю" (1956). Цю розробку було
адаптовано П. Лазарсфельдом та авторами длямаркетингових
досліджень. Саме в цій галузі фокусоване групове інтерв'ю знайшло свій
подальший розвиток і широке застосування. Пізніше метод фокусованого
групового інтерв'ю активно перейняли, власне, соціологи. Він дозволив їм
одержувати більш глибшу інформацію про думки, сподівання і досвід людей,
ніж кількісні методи. Метод фокусованого групового інтерв'ю має спільні риси
з деякими варіантами опитування, скажімо - з груповим інтерв'ю. Проте
фокусоване групове інтерв'ю є не просто чергуванням запитань інтерв'юера і
відповідей респондентів, а є свого роду дискусією. Респонденти мають
більше свободи тут у виборі форми виразу своїх почуттів і думок щодо
заданої теми. Застосування фокусованого групового інтерв'ю стимулює
3
виникненню нових запитань, а предмет розмови може набувати несподіваних
обрисів (у цьому виявляється гнучкість методу). Особливістю методу
фокусованого групового інтерв'ю є те, що дискусія має фокусований
характер, тема дискусії, логіка і форма запитань (кількість яких має не
перевищувати десять) визначаються заздалегідь і фіксуються в інструкції
ведучому. Важливо, щоб кожен учасник фокус-групи не був скутим,
обмеженим часом, відчував увагу до себе, зумів настроїтися на тему, що
цікавить дослідника, мав можливість трохи відпочити в ході дискусії тощо.
Збирання інформації відбувається у процесі спостереження за обговоренням
пропонованих питань, а також за невербальною поведінкою. Зазвичай, з
однієї теми проводять три-чотири фокус-групи. У поєднанні з іншими
методами фокусоване групове інтерв'ю може виступати як пілотажне або як
додаткове дослідження для перевірки результатів, одержаних за допомогою
інших методів.
Як і будь який інший метод, інтерв’ю проводиться за загальними правилами.
Правило 1. Як зачитувати запитання:
1. Зачитуйте запитання так, як вони сформульовані в анкеті.
2. Зачитуйте запитання без доповнень, пропусків, змін формулювань,

коментарів.
3. Завжди зачитуйте тільки у порядку, визначеному у анкеті.
Виняток: запитання фільтр, вказівка в анкеті чи інструкції пропустити

запитання або змінити їхній порядок.
4. Перш ніж вислухати відповідь респондента, зачитайте йому все запитання

до кінця.
5. Зачитуйте запитання чітко, розбірливо, у повільному темпі.
Правило 2. Повторне зачитування запитання:
1. Повторне зачитування запитання завжди потрібне , якщо:
 у Вас є будь-які сумніви в тому, що респондент почув запитання

повністю;
 респондент перервав Вас і недослухав запитання до кінця;
 респондент не зрозумів змісту запитання повністю або частково;
 респондент потребує роз’яснень до запитання.
2. Повторіть запитання повністю, поки не переконаєтесь, що респондент

зрозумів Вас правильно.
3
3. Якщо респондентові важко відповісти, повторіть запитання. Тільки в разі
коли після повторення запитання респондент дійсно вагається з відповіддю,
зазначте варіант відповіді « важко відповісти».
Правило 3. Варіанти відповідей:
1. Зачитуйте респондентові усі варіанти відповідей, запропоновані в анкеті.
2. Варіанти ухилення від змістовної відповіді ( «Важко відповісти», «Не знаю»,

«Відмова від відповіді», «Мене не стосується» ), а також ті , до яких в анкеті є
відповідне позначення, ніколи не зачитуйте. Відзначайте тільки у випадку,
коли респондент назве їх сам.
3. Якщо респондент просить повторити один із можливих варіантів

відповідей, повторіть всі варіанти.
Правило 4. Уточнення щодо відповідей:
1. Завжди уточнюйте, якщо Вам незрозуміла відповідь респондента.
2. Під час уточнення відповіді формулюйте запитання так, щоб респондент

зміг дати повну обґрунтовану відповідь, яка б не передбачала варіант
відповіді «так» чи «ні».
Правило 5. Роз’яснення до запитань.
1. Єдиний вид роз’яснення під час інтерв’ю – зачитати все запитання цілком
удруге саме так, як воно сформульоване в анкеті.
2. Роз’яснювати запитання можна тільки тоді, коли в анкеті або в інструкції є

відповідна вказівка для інтерв’юера.
3. Використовуйте фрази: «Те, як Ви вважаєте», «Те, що це означає для

Вас», «Те, як Ви це розумієте», якщо в анкеті або в інструкції немає
спеціальних вказівок про інший варіант роз’яснення.
Правило 6. Логічна послідовність запитань:
1. Запитуйте послідовно, у порядку визначеному в анкеті. Не пропускайте

перевірочних завдань, запитані-фільтрів і спеціальних вказівок.
2. Не пропускайте запитання, навіть якщо відповідь на нього вже отримана

раніше або Ви вважаєте, що знаєте заздалегідь відповідь респондента.
3. Не посилайтесь на попередні відповіді респондента. Зачитуйте кожне

запитання, якщо не має вказівки, пропустіть деякі з них.
Правило 7. Поведінка інтерв’юера під час інтерв’ю.
3
1. Розмовляйте з респондентом м’яким тоном, впевнено, із зацікавленістю,
доброзичливо.
2. Будьте ввічливим, коректним, охайним.
3. Зачитуйте запитання зі швидкістю приблизно 2 слова в секунду.
4. Не сперечайтеся з респондентом. Під час будь-яких пояснень зберігайте

спокій.
5. Не висловлюйте власної думки з приводу запитань анкети або відповідей

респондента.
6. Протягом інтерв’ю підтримуйте постійний контакт з респондентом

(поглядами, окремими словами, вигуками тощо).
7.Демонструйте респондентові, що його відповіді є дуже важливими.
Загальне правило.
Якщо, взявши участь в опитуванні, Ви…
 не можете довести його до кінця через хворобу або з інших поважних

причин;
 відчуваєте, що ця робота Вам не під силу;
 не встигаєте виконати завдання у визначений термін,
потрібно негайно сповістити про це організатора опитування: він підключить

до роботи інших інтерв’юерів, які допоможуть Вам і це не вплине на
результат дослідження.
Можна назвати десять важливих «НЕ», які потрібно дотримуватися при

проведенні стандартизованого інтерв’ю:
1) не порушувати інструкцію;
2) не змінювати суті запитань анкети;
3) не змінювати порядок запитань;
4) не коментувати відповіді респондента;
5) не пояснювати, як Ви розумієте конкретне запитання;
6) не нав’язувати власної думки;
7) не висловлювати власної думки стосовно запитань анкети

відповідей респондента ні до, ні під час, ні після інтерв’ю;
3
8) не сперечатись з респондентом;
9) не використовувати при уточненні незрозумілих Вам відповідей такі

запитання, на які респондент маже відповісти «так» або «ні»;
10) не провокувати респондента «підлаштовуватися» під Вас.
Некваліфікований, низько професійний підхід до проведення інтерв’ю

призводить до неспівставленості цілей і результатів, зайвих витрат
фінансових засобів і часу, а це знижує престиж соціології.
Відбір, підготовка, інструктаж інтерв’юерів.
При відборі інтерв’юерів потрібно передбачити запас претендентів, оскільки

частина їх покидають навчання, дізнавшись про деталі інструкції. Але і ті
інтерв’юери, які залишаються і успішно проходять навчання, в роботі
проявляють себе по-різному, іноді з несподіваної сторони. Інтерв’юерів
можна поділити на три типи:
«Перший тип: «всезнаючі» — під час інструктажу говорили, що докладні

пояснення їм не потрібні, вони всі зрозуміли і можуть приступати до роботи.
Частіше всього у таких інтерв’юерів вже на етапі навчання були помилки і
маса питань з проведення інтерв'ю. Досвід показує, що від послуг таких
інтерв’юерів слід відмовитися.
Другий тип інтерв’юерів — «уїдливі» — просили уточнити деякі аспекти,

пропонували розглянути можливі ситуації. Під час навчання вони дратували
своїх колег, складалося враження, що до них погано доходить інформація.
Мабуть, таких людей Е. Ноель назвала «товариськими педантами». Але
надалі вони не припускалися помилки, ретельно виконували всі вимоги, що
пред'являються до проведення опитування.
Третій тип — «мовчазно сприймаючі». Як правило, ці люди все розуміли,

терпляче вислуховували інструкторів, засвоєний матеріал грамотно
застосовували на практиці».
Практика емпіричних досліджень підтверджує стару істину про те, що

найпродуктивніші інтерв’юери — жінки близько п'ятдесяти років. З ними
респонденти відчувають себе вільніше під час відповідей. Помічено, що
респонденти були налаштовані доброзичливіше до інтерв’юерів старшого
віку і в тому випадку, якщо був присутній вдома чоловік. Проте люди в
дослідженні, у яких був присутній під час інтерв'ю чоловік, поводилися менш
рішуче, частіше утруднялись з відповіддю.
Ефект інтерв’юера — так позначають всі недоліки, які пов'язані з впливом

інтерв’юера на якість одержаних даних. Він може навіть не усвідомлюватися
самим інтерв’юером, відбуватися приховано і виявлятися в розмові
(вербальному спілкуванні), а також в неявних формах: в загальному
емоційному тоні бесіди, міміці, поведінці її учасників. Точніше кажучи, в тому
3
психологічному і поведінковому контексті інтерв'ю, який називають
невербальним спілкування.
Негативними проявами ефекту інтерв’юера є:
а) вибіркове сприйняття, неправильне розуміння і, отже, недостовірна

реєстрація відповідей респондента (інтерв’юер тлумачить відповіді з нечітко
вираженою позицією як близькі його власним переконанням і у такому вигляді
реєструє відповідь);
б) «стереотип впізнавання» — після декількох проведених бесід інтерв’юер

набуває упевненість в тому, що він вже з перших відповідей респондента
розуміє, до якого типу його віднести і як люди даної категорії звичайно
відповідають на запитання. При цьому інтерв’юер може чути не тільки те, що
реально відповідає респондент, скільки те, що він наперед припускав почути.
Можна зауважити, що респонденти у ряді випадків прагнуть «вгадати» таку

відповідь на задане питання, яке б «сподобалося» інтерв’юеру, співпало б з
його передбачуваною думкою. Ясно, що подолати ці негативні впливи
інтерв’юеру допоможуть, в першу чергу, стриманість у прояві власних реакцій
на поведінку і відповіді опитуваного, уміння слухати доброзичливо і уважно,
не вступаючи в дискусії з респондентом з приводу його думок.
Чим більш стандартизованим є інтерв'ю, тим менша вірогідність впливу

інтерв’юера.
Професійний інтерв'юер є:
 Доброзичливим, коректним, тактовним. Беручи інтерв'ю, важливо, щоб

інтерв'юер поводився ввічливо, доброзичливо, адже спілкування з
незнайомими людьми на будь-які (часто інтимні і приватні) теми
потребує максимальної коректності від інтерв'юера.
Комунікабельним, відкритим для спілкування. Налагодження контакту і

подальший діалог як для інтерв'юера, так і для респондента не повинні
викликати ускладнень, вагань, психологічних перевантажень.
Уважним. Інтерв'юер отримує інформацію і від організатора - інструктаж, і від

респондента - інтерв'ю. Іноді завдання вимагає від інтерв'юера детального й
точного фіксування власних спостережень, а іноді - відбору тільки конкретної
інформації. Проте у будь-якому випадку якість роботи інтерв'юера завжди
залежить від його уважності.
Порядним. Інтерв'юер, спілкуючись безпосередньо з респондентом, отримує

різноманітну інформацію - конфіденційну і виключно приватну. Всі члени
дослідницької групи, крім інтерв'юера, мають справу з "безособовою"
інформацією, обробленою у той чи інший спосіб, тому інтерв'юер має
зберігати у таємниці зміст й обставини проведення інтерв'ю, адреси,
телефони респондентів тощо. Слід також пам'ятати, що порядність - одна з
3
найцінніших людських якостей. Отже, інтерв'юер має бути порядним і
стосовно людей, яких він опитує, а також членів дослідницької групи та своїх
колег.
Чесним, відповідальним. Виконуючи завдання, інтерв'юер несе особисту

відповідальність за дотримання всіх вимог відбору і опитування респондентів.
Організатор, який залучає інтерв'юера до роботи, має бути впевненим, що всі
його вимоги й інструкції будуть виконані. Безумовно, існують засоби
перевірки якості роботи інтерв'юерів, але деякі помилки інтерв'юерів
викриваються тільки після проведення польового етапу, а отже, певна частка
інформації стає непридатною для користування.
Викликати довіру, приваблювати до себе. Потенційний респондент відчинить

двері оселі і погодиться на розмову з інтерв'юером лише за умови, якщо
останній викликає в нього довіру.
З приємною людиною приємно спілкуватися: інтерв'юер повинен мати

охайний вигляд, стежити за своєю інтонацією, вміти зацікавити респондента
Досліджуваною проблемою, тактовно переконати його відповісти на
запитання анкети.
Сумлінним, старанним. Завдання, будь воно простим або складним, вимагає

від інтерв'юера уважності до всіх подробиць. Скрупульозність у даному
випадку можна назвати професійною якістю інтерв'юера.
Дисциплінованим. У дослідженні бере участь численна дослідницька група,

кожен член якої має специфічні функції. Етапи дослідження взаємопов'язані
один з одним, і мають конкретні строки виконання. Таким чином, проведення
дослідження - командна робота. Інтерв'юер повинен чітко дотримуватись
вимог, інструкцій і вказівок організатора польового етапу дослідження, адже
від дисциплінованості кожного з інтерв'юерів залежить робота налагодженого
"дослідницького" механізму й успіх дослідження в цілому.
Професійний інтерв'юер повинен уміти:
 легко входити в контакт із незнайомими людьми;

 швидко орієнтуватися в нестандартних ситуаціях;
 вислуховувати відповіді респондента уважно, зацікавлено,
доброзичливо;
 стримувати власні емоції;
 зацікавити респондента темою опитування, мотивувати його до участі
в опитуванні;
 діяти точно за інструкцією;
 проявляти власну зацікавленість участю респондента в дослідженні;
 тактовно підтримувати бесіду у межах теми опитування.
3
Лекція шістнацята
Роль опитувань у зборі первинної соціальної інформації. Серед методів збору
первинної інформації в соціології особливе місце посідає метод опитування.
Опитування - метод збору соціальної інформації про досліджуваний об'єкт під час
безпосереднього (інтерв'ю) чи опосередкованого (анкетування) соціально-
психологічного спілкування соціолога і респондента (опитуваного) шляхом реєстрації
відповіді респондентів на сформульовані соціологом питання, які випливають з цілей і
завдань дослідження.
З його допомогою можна одержати інформацію, не завжди відображену в

документальних джерелах чи доступну прямому спостереженню. До опитування
вдаються, коли необхідним, а часто і єдиним джерелом інформації є людина -
безпосередній учасник, представник, носій досліджуваних явища чи процесу. Вербальна
(словесна) інформація, одержана завдяки цьому методові, значно багатша і загалом
надійніша, ніж невербальна. Вона легше піддається кількісному опрацюванню й аналізу,
що дає змогу широко використовувати для цього обчислювальну техніку. Достоїнством
методу опитування є також його універсальність. Вона полягає в тому, що при
опитуванні реєструють і мотиви діяльності індивідів, і результати їх діяльності. Все це
забезпечує методові опитування переваги, не властиві ні методові спостереження, ні
методові аналізу документів.
При опитуванні надто важлива взаємодія соціолога та опитуваного. Дослідник

втручається у поведінку респондента, що, звичайно, не може не позначитися на
результатах дослідження. Інформація, одержана від респондентів за допомогою
опитування, відображає реальність тільки в тому аспекті, в якому вона існує в їх
свідомості. Тому завжди слід враховувати можливе спотворення інформації, одержаної
методом опитування, що пов'язано з особливостями процесу відображення різних сторін
соціальної практики у свідомості людей.
Плануючи збір інформації, соціолог повинен врахувати умови, які можуть впливати на її
якість. Однак врахувати всі умови практично неможливо. Невраховані умови є
випадковими чинниками. Наприклад, випадковими можуть стати місце і обставини
проведення опитування. Ступінь незалежності інформації від впливу випадкових
чинників, тобто її стійкість, називається надійністю інформації. Вона залежить від
здатності суб'єкта давати одні й ті ж відповіді на одні й ті ж питання і визначається
незмінністю цих питань і варіантів відповіді на них для всієї виборної сукупності або
кожної із груп.
Для підвищення надійності інформації соціолог повинен підтримувати постійними

якомога більше умов збору інформації: місцеві обставини опитування, порядок і
формулювання питань та відповідей на них, а також всі впливи дослідників на
респондентів у процесі опитування.
Важливе значення у соціологічному дослідженні має достовірність одержаної

інформації, коли відмінності між людьми за вимірюваною характеристикою, виявлені в
результаті дослідження, відповідають справжнім відмінностям за цією характеристикою.
Для одержання достовірної інформації необхідно, щоб опитуваний:
 а) сприйняв потрібну інформацію;

 б) правильно зрозумів її;
 в) зміг згадати, якщо необхідно, події минулого;
 г) обрав адекватну відповідь на поставлене питання;
3
 д) зміг адекватно втілити відповідь у слова. Важливо також, щоб опитуваний не тільки
міг, але й хотів щиро відповісти на питання.
Якість первинної соціологічної інформації значною мірою залежить від вимірювального

інструменту - соціологічного питальника (бланк інтерв'ю чи анкета). Критеріями оцінки
якості інструментів вимірювання є стійкість і обґрунтованість.
Стійкість інструменту вимірювання - ступінь відтворення результатів вимірювання за

повторного використання цього інструменту на одній і тій самій групі і в тих самих
умовах.
Обґрунтованість інструменту вимірювання - ступінь відповідності зареєстрованих у

процесі вимірювання характеристик і характеристик, які планувалось виміряти.
Обґрунтований інструмент вимірювання повинен бути стійким.
Перевірка якості вимірювального інструменту .є складною, трудомісткою, але

необхідною процедурою. Інакше неможливо визначити наукову значущість одержаних за
допомогою того чи іншого методу збору первинної інформації результатів.
Опитування з точки зору достовірності проходить такі основні фази:
 а) адаптація;
 б) досягнення поставленої мети;
 в) зняття напруги.
Кожне опитування починається з фази адаптації, під час якої створюють у респондента
мотивацію до відповіді на запитання і готують його до дослідження. Фаза адаптації
складається із звернення і декількох перших питань. Звернення - це зав'язка, початок
опитування. Щоб респондент зміг дати потрібну інформацію, необхідно виготувати кого
до цього: пояснити зміст питальника, мету опитування, при роботі з анкетою - правила її
заповнення, і, поступово ставлячи запитання, підвести його до теми дослідження.
Основне завдання - встановити контакт з респондентом, «зав'язати розмову». Тому
нерідко соціолог формулює спершу запитання, відповіді на які не дають пов'язаної з
темою дослідження інформації, але залучають опитуваного до розмови.
Сформувати в опитуваних мотивацію до участі у дослідженні - складніше завдання.

Необхідно зацікавити їх, зачепити життєві проблеми. Формулювавші мети дослідження,
пояснення можливості використання його результатів для задоволення потреб
респондентів - все це актуалізує участь в опитуванні, стимулює прагнення респондентів
дати достовірну інформацію.
Однак дослідження не завжди пов'язані з потребами опитуваних. Так, при опитуванні

експертів звернення повинно відповідати таким мотивам опитуваних, як престижні
міркування, прагнення принести користь іншим; до опитуваного звертаються як до
компетентного спеціаліста з досліджуваної проблеми.
Вагомим фактором, що впливає на істинність одержаної в процесі опитування

інформації, е побоювання респондента, що його відверті відповіді стануть відомими
іншим людям, керівництву і будуть використані йому на шкоду. Анонімне опитування
зменшує вплив цього фактора і підвищує достовірність соціологічних даних.
Основний зміст другої фази опитування - досягнення поставленої мети, тобто збір
основної інформації, необхідної для вирішення поставлених завдань. У процесі відповіді
на цю частину питальника, особливо якщо вона велика, зацікавленість у дослідженні
може поступово згасати. Для стимулювання її використовують функціонально-
3
психологічні питання, які мають вести змістовні навантаження, а зміст їх повинен бути
цікавим для опитуваних. Головна їх мета - зняти втому і підвищити мотивацію
респондентів.
Остання фаза - завершення опитування. Наприкінці питальника вміщують

функціонально-психологічні, «легкі» запитання, які знімають напруження у респондента і
дають змогу йому виявити свої почуття.
Опитування класифікують за різними критеріями. За характером взаємозв'язків

соціолога і респондента опитування поділяють - заочні (анкетні) і очні (інтерв'ю), кожен з
яких має свої різновиди. За ступенем формалізації - на стандартизовані і не
стандартизовані (вільні). За частотою проведення - на одноразові й багаторазові.
Бувають опитування суцільні і вибіркові. Специфічними видами є опитування експертів,
соціометрія.
Анкетні опитування
Одним з найпоширеніших видів опитування е анкетування. Анкета заповнюється
респондентом самостійно. Використовуючи роздаткову, поштову чи пресову анкету,
дослідник з мінімальною технічною допомогою за короткий час може зібрати первинну
інформацію від сотень респондентів. Забезпечуючи повну анонімність, метод
анкетування дає змогу ефективніше досліджувати теми, морально-етичні проблеми.
Анкета - тиражований документ, який містить певну сукупність запитань,

сформульованих і пов'язаних між собою за встановленими правилами.
У зв'язку з тим, що анкету заповнює респондент самостійно, особливо важливе значення

мають її композиція, розташування запитань, мова і стиль їх формулювання,
рекомендації щодо заповнення анкети, а також її графічне оформлення. Починається
вона зі вступної частини, в якій зазначають, хто, з якою метою проводить опитування,
вміщують інструкцію щодо заповнення, зосереджують увагу на способі повернення
заповненої анкети. Текст, що міститься у вступі, повинен задати настрій співробітництва
респонденту. Вступну частину найчастіше розміщують на титульному листі.
Далі вміщують контактні запитання. Їх мета - зацікавити респондента, полегшити йому

входження у проблему. Ці питання повинні бути простими за формулюванням, а
відповіді на них - достатньо легкими.
За ними настає черга для основних запитань, які й «постачають» сутнісну інформацію, їх
зміст повністю визначається цілями і завданнями дослідження. Найкраще, якщо кожному
окремому завданню відповідає певний блок запитань, а перехід до нового
супроводжується поясненнями. Наприклад: «На цьому ми закінчуємо розмову про Вашу
роботу. Тепер декілька запитань про Ваші можливості щодо проведення вільного часу».
Після основних вміщують запитання для з'ясування соціально-демографічних

характеристик респондентів. Наприкінці подають декілька запитань, які повинні зняти
психологічне напруження у респондентів, допомогти їм усвідомити необхідність і
значущість здійсненої ними роботи.
Запитання анкети - висловлювання, розраховане на одержання інформації що дає змогу

операціоналізувати ознаки певного соціального явища.
За змістом запитання поділяються на запитання про факти свідомості, про факти

поведінки і про особистість респондента. За формою - закриті, відкриті і напівзакриті. В
закритих запитаннях респонденту дають повний набір варіантів відповідей, пропонуючи
вибір одного або декількох із них. Закриті запитання поділяють на альтернативні (коли
необхідно вибирати тільки один варіант відповіді) і неальтернативні («питання-меню»,
які допускають вибір декількох варіантів відповідей). Відкриті запитання не пропонують
3
ніяких варіантів відповідей, і респондент може відповідати на власний розсуд. А
напівзакриті в переліку запропонованих відповідей мають позиції «інше» або «що ще?».
За формою запитання бувають прямі і непрямі. Прямі дають змогу одержати пряму
інформацію від респондента («Чи задоволені Ви своєю роботою?»). Коли ж від
респондента необхідно одержати його критичну думку про себе, інших людей, негативні
явища життя, використовують запитання, сформульовані в непрямій формі. Респонденту
пропонується уявна ситуація, яка не вимагає самооцінки його особистих якостей і
обставин його діяльності.
Запитання анкети різняться також і за функціями. Основні запитання спрямовані на збір

інформації про зміст досліджуваного явища. Неосновні спрямовані на з'ясування
основного запитання (запитання-фільтри), перевірку щирості, правдивості відповідей
респондента (контрольні запитання).
Підвищенню достовірності служить і забезпечення можливості респондентові ухилитися

від відповіді, дати невизначену відповідь. Для цього в анкеті передбачають такі варіанти
відповідей, як «мені важко відповісти», «як коли», «буває по-різному» тощо. Важливо
також, щоб запитання не мали у своїх формулюваннях явних або неявних підказок. При
формулюванні оціночних запитань і варіантів відповідей обов'язково стежать за
збалансованістю позитивних і негативних суджень.
Суттєве значення має і зовнішній вигляд анкети: якість паперу, чіткий шрифт. Текст
запитання і запропоновані варіанти відповідей доцільно друкувати різними шрифтами.
Це стосується також нумерації запитань і відповідей, різних пояснень основних
змістових запитань. Значну роль у графічному оформленні відіграють ілюстративні
матеріали, вказівні стрілки. Вони знімають втому, пояснюють зміст запитання, вказують
на перехід до нової теми тощо.
Обсяг анкети має враховувати те, що час на її заповнення не повинен перевищувати 40-
50 хвилин.
Щодо якості анкети загалом, то формулювання запитань повинно відповідати завданням

дослідження, тобто забезпечити одержання інформації саме про досліджувані ознаки, а
також повинно відповідати можливостям респондентів як джерел інформації.
Види анкетування
У сучасних соціологічних дослідженнях використовують декілька видів анкетування:
роздаткове, поштове, пресове. Найпоширеніше роздаткове анкетування, за якого
респондент одержує анкету безпосередньо з рук соціолога. Цей вид опитування
найнадійніший. Він гарантує добросовісне заповнення анкет, майже стопроцентне їх
повернення, але багато в чому залежить і від уміння анкетера встановити психологічний
контакт з респондентами, створити сприятливу атмосферу при опитуванні.
Поштове анкетування полягає в розсиланні анкет і одержанні на них відповідей поштою.

Суттєва його перевага у відносно низькій вартості, простоті організації (з підготовкою
дослідження, в якому розсилається 2-3 тисячі анкет, легко справляються 2-3 особи). Цей
метод дає змогу одночасно провести опитування на великій території, в тому числі й у
важкодоступних районах. Незалежність відповідей респондентів від впливу інтерв'юера
також сприяє підвищенню надійності результатів соціологічного дослідження. Ще одна
перевага - можливість респондента самостійно обирати зручний для нього час
заповнення анкети.
Водночас поштове анкетування має чимало недоліків. Основний з них - неповне

повернення анкет (не всі респонденти заповнюють анкети і надсилають їх дослідникам),
хоч це великою мірою залежить і від кваліфікованості соціолога (процес повернення
анкет за поштового опитування теж керований). Ще один - відмінність тих, хто заповнив і
надіслав поштову анкету, від тих, хто ухилився від участі в опитуванні, тобто зміщення
3
вибірки. Нерідко надходять відповіді не від тих, кому надсилались анкети. Респондент
іноді не сам заповнює анкету, а «перекладає» це на когось із членів сім'ї. Не можна
повністю виключити і групове заповнена, використання порад інших осіб.
Останнім часом набуває поширення пресове опитування-вид анкетування, за якого

анкети публікують у газеті чи журналі. Кількість повернутих анкет тут невелика, як
правило, не більше декількох процентів усієї сукупності читачів видання. Але за
великого тиражу можна одержати велику кількість заповнених анкет. Однак і тоді слід
обережно аналізувати емпіричні дані, не поспішати з поширенням висновків на всіх
читачів. Суть не в тому, що соціально-демографічний склад тих, хто відповів на анкету,
відрізняється від «паспортних» характеристик аудитори загалом. Важливіше, що ті, хто
відповіли на анкету, відрізняються від «мовчазної більшості» або своїм ставленням до
конкретного видання, або своїм баченням і розумінням досліджуваної проблеми, або й
тим і іншим одночасно.
Сумарні статистичні розподіли відповідей важко інтерпретувати. Водночас із загального

масиву заповнених анкет майже завжди можна виділити однорідні підмасиви, які
належать респондентам конкретних соціально-демографічних груп. Так відкриваються
сприятливі можливості для дослідження диференціації думок, пропозицій, властивих
різним групам респондентів. Часто учасники опитування супроводжують заповнені
анкети листами, в яких дають розгорнуту аргументацію свого ставлення до
сформульованої проблеми. Подібні «самоінтерв'ю» значно збагачують первинну
інформацію і поглиблюють науковий аналіз.
Метод інтерв'ю
У практиці соціологічних опитувань метод інтерв'ю використовують рідше, ніж
анкетування. Це зумовлено певними причинами, але передусім недостатнім розвитком
мережі постійних спеціально підготовлених інтерв'юерів.
Соціологічне інтерв'ю - метод збору соціологічної інформації, що ґрунтується на

вербальній соціально-психологічній взаємодії між інтерв'юером і респондентом з метою
одержання даних, які цікавлять дослідника.
Порівняно з анкетуванням інтерв'ю має свої переваги і недоліки. Головна відмінність між
анкетуванням та інтерв'ю - у формі контакту дослідника та опитуваного. За анкетування
їх спілкування опосередковується анкетою. Питання, вміщені в. анкеті, респондент
інтерпретує самостійно, формулюючи відповідь і фіксуючи n в анкеті.
Під час інтерв'ю контакт між дослідником і респондентом здійснюється з допомогою

інтерв'юера, який ставить запитання, передбачені дослідженням, організовує і
спрямовує бесіду з кожною окремою людиною, фіксує одержані відповіді згідно з
інструкцією.
Для одержання одного і того самого обсягу інформації при використанні методу інтерв'ю
дослідник витрачає більше часу і засобів, ніж при анкетуванні. Додаткових витрат
вимагають при цьому підбір і навчання інтерв'юерів, контроль за якістю їх роботи.
Водночас розширюються можливості щодо підвищення надійності зібраних даних за
рахунок зменшення кількості тих, що уникли опитування, і скорочення різноманітних
технічних помилок.
Участь інтерв'юера дає змогу максимально пристосовувати запитання бланка-інтерв'ю

до можливостей респондента. Інтерв'юер може завжди тактовно допомогти
респондентові, якщо котресь із запитань йому здасться незрозумілим.
Якість одержаної під час інтерв'ю інформації залежить від характеристик основних
компонентів процесу спілкування: питальника, інтерв'юера, респондента, обставин
інтерв'ю.
3
Інтерв'ю найчастіше проводять за місцем роботи чи занять і за місцем проживання.
Перший варіант доцільніший при дослідженні виробничих чи навчальних колективів,
коли предмет дослідження пов'язаний з виробничими чи навчальними справами.
Інтерв'ю за місцем проживання ефективніше, якщо предмет опитування стосується таких
проблем, про які зручніше вести мову в неофіційній обстановці (проблеми політики,
відпочинку, побуту). Незалежно від місця проведення інтерв'ю, слід подбати про
усунення або хоча б зниження впливу «третіх» осіб, присутність яких впливає на
психологічний контекст інтерв'ю і може спричинити зміщення в змісті відповідей
респондента.
За технікою проведення розрізняють вільне, формалізоване (стандартизоване) і

напівстандартизоване інтерв'ю.
Вільне інтерв'ю - тривала бесіда за загальною програмою без чіткої деталізації питань.
Такі інтерв'ю доречні на стадії розвідки, уточнення проблеми дослідження.
Найпоширенішим є формалізоване, або стандартизоване, інтерв'ю, коли спілкування
інтерв'юера і респондента регламентоване детально розробленим питальником й
інструкцією інтерв'юера. Інтерв'юер зобов'язаний точно дотримуватись сформульованих
запитань і їх послідовності. У стандартизованому інтерв'ю, як правило, переважають
закриті запитання. Напівстандартизоване інтерв'ю поєднує в собі особливості двох
попередніх.
Поділяються інтерв'ю і за процедурою проведення. Панельне інтерв'ю - багаторазове

інтерв'ю одних і тих самих респондентів з одних і тих самих питань через певні проміжки
часу. Групове інтерв'ю - запланована бесіда, у процесі якої дослідник прагне викликати
дискусію в групі. Клінічне інтерв'ю - довготривала, глибока бесіда, мета якої одержати
інформацію про внутрішні спонуки, мотиви, схильності респондентів. Фокусоване
інтерв'ю - короткочасна бесіда, мета якої в отриманні інформації про конкретну
проблему, процес чи явище, про реакції суб'єкта на задану дію.
За типом респондентів інтерв'ю бувають:
 а) з відповідальною особою;
 б) з експертом;
 в) з рядовим респондентом.
В останні роки більш інтенсивно використовують телефонне інтерв'ю, яке дає змогу
оперативно зібрати інформацію про певний процес. Воно може бути тільки
короткотривалим і тільки щодо осіб, які мають телефон; воно не може бути
репрезентативним.
Головною фігурою інтерв'ю, його найактивнішим суб'єктом завжди є інтерв'юер.

Достовірність і надійність одержаної інформації багато в чому залежать від його
особистості. Він повинен бути ерудованим, товариським, спостережливим,
дисциплінованим, морально і фізично витривалим, добре звати тему і техніку ведення
інтерв'ю.
Однією з основних умов, які впливають на достовірність і надійність інформації, є

наявність якісного питальника і дотримання правил його застосування.
Питальник-документ, у якому сформульовані й згруповані питання за темою,

передбачено місце для записів відповідей на них.
Нині додають до питальників так звані протоколи інтерв'юера, які містять основні
відомості про процес інтерв'ю.
3
На інтерв'ю впливають місце, конкретні обставини, тривалість його проведення.
Практика свідчить, що респондент охоче згоджується на коротке інтерв'ю.
Основні особливості інтерв'ю як методу одержання первинної соціологічної інформації:
 Допомагає одержати глибинну інформацію про думки, погляди, мотиви, уявлення

респондентів.
 Дає змогу вести спостереження за психологічними реакціями респондентів.
 Особистий контакт соціолога і респондента забезпечує більш серйозне ставлення
респондента до опитування.
Специфічні труднощі, що виникають при використанні інтерв'ю як методу одержання
первинної соціологічної інформації:
 Пошук психологічного контакту з кожним респондентом.

 Значні матеріальні й часові затрати.
 Трудомісткість підготовки інтерв'юерів.
 Вирішення проблеми анонімності.
Особливості інтерв'ю зумовлені використанням його в проблемних, пілотажних
дослідженнях, при вивченні громадської думки, телефонних опитуваннях, контрольних і
вибіркових опитуваннях, анкетних дослідженнях, опитуваннях експертів.
Метод експертних оцінок

Під час масових опитувань (анкетування, інтерв'ю, поштове опитування, телефонне
інтерв'ю) джерелом соціологічної інформації про ті чи інші сторони об'єкта дослідження є
представники цього ж об'єкта. Однак на практиці виникають ситуації, коли для оцінки
якого-небудь явища важко або взагалі неможливо визначити носія проблеми і відповідно
використати його як джерело інформації. Найчастіше такі ситуації пов'язані зі спробами
прогнозувати зміну соціального явища, процесу, дати об'єктивну оцінку таким сторонам
діяльності і рисам людей, щодо яких їх самооцінка може бути спотвореною.
Подібна інформація може надходити тільки від компетентних осіб - експертів, які мають
глибокі знання про предмет чи об'єкт дослідження.
Формуючи групу експертів, ва першому етапі відбору доцільно скористатися такими

критеріями: рід занять і стаж роботи з певного профілю. Попередній список експертів
може бути широким, але надалі його доцільно звузити, залишивши в ньому
найпідготовленіших осіб. Головне серед усіх критеріїв відбору експертів - їх
компетентність. Для й' визначення використовують два методи: самооцінка експертів і
колективна оцінка авторитетності експертів.
Метод колективної оцінки застосовують для формування групи експертів, хода вони
знають один одного як спеціалісти. Така ситуація найчастіше трапляється серед творчих
людей, відомих політиків, економістів.
Основні функції методу експертної оцінки в соціологічному дослідженні:
 а) прогноз тенденцій розвитку різних явищ і процесів соціальної дійсності;

 б) оцінка рівня достовірності даних, одержаних з допомогою масових опитувань;
 в) атестація колективу (його членів) за рівнем професіоналізму, трудової активності
тощо.
3
Прогностична експертна оцінка може бути застосована щодо будь-яких соціальних-
явищ, процесів, глобальних і локальних проблем.
В експертних опитуваннях анонімність втрачає будь-який сенс. Експерт у даному разі є

активним учасником наукового дослідження. Спроба приховати від нього мету
дослідження, перетворивши його таким чином на пасивне джерело інформації, може
призвести до втрати його довіри до організаторів дослідження.
Основний інструментарій експертних опитувань - анкета чи бланк-інтерв'ю - розроблені

за спеціальною програмою. На відміну від масового опитування, програма прогнозного
опитування експертів не так деталізована і має переважно концептуальний характер.
Якщо дослідник не наважується сформулювати прогностичні судження, то в анкету

експерта вміщують відкриті запитання, які передбачають повну свободу вибору форми
відповіді. В іншому разі формулюють перелік прогностичних гіпотез.
Процедура опитування експертів може бути очною чи заочною (поштове опитування,

телефонне інтерв'ю). Одна з найпростіших форм експертного прогнозу - обмін думками.
Він передбачає одночасну присутність всіх експертів за «круглим столом», де і
відбувається з'ясування домінуючої позиції зі сформульованого дослідником
дискусійного питання. Обговорення проблеми може відбуватися в декілька турів, поки не
буде вироблена узгоджена оцінка.
Під час вироблення управлінських рішень з допомогою соціологічних досліджень іноді

постає питання щодо достовірності результатів масового опитування, правомірності
сформульованих на їх основі висновків. Йдеться про оцінку компетентності висловлених
респондентами міркувань. Для цього складають анкету експерта, яка містить в
основному закриті запитання, які за структурою ідентичні запитанням, сформульованим
в анкеті респондента. Завдання експерта полягає в тому, щоб з урахуванням об'єктивної
ситуації і чинників, які цікавлять-дослідника, висловити щодо поставлених запитань
неупереджені, всебічно виважені міркування.
Останнім часом широко використовують і такий різновид методу експертної оцінки, як

атестація, коли експертами є керівники закладу, колективу чи спеціальна атестаційна
комісія. Структура атестаційного листа, що заповнюється експертами колективно,
обумовлена системою показників, за якими оцінюють члена колективу чи весь колектив.
Метод експертної оцінки широко використовують у розвідувальних і проблемних

дослідженнях для одержання попередніх відомостей про об'єкт, предмет аналізу, для
уточнення гіпотез і завдань основного дослідження, для визначення умов експерименту,
а також при оцінюванні його ефективності.
Соціометричне опитування
Специфічними і особливо ефективними при вивченні малих груп є методи соціометрії.
Термін «соціометрія» в перекладі з латини означає вимірювання міжособистісних
взаємин у групі. У суспільних науках він постав наприкінці XIX ст. у зв'язку зі спробами
застосування математичних методів до вивчення соціальних явищ. Основна заслуга у
створенні методології соціометричних досліджень, сукупності вимірювальних процедур і
математичних методів обробки первинної інформації належить американському
соціопсихологу Джекобу Морено (1892-1974). Виробивши свою систему структурного
аналізу малих груп. Морено сформулював і стратегічне завдання соціометрії. Воно, на
його думку, полягає у забезпеченні таких умов на виробництві і в житловому приміщенні,
за яких люди працювали і жили б в оточенні симпатичних і симпатизуючих їм людей.
Соціометричний метод опитування - один із різновидів опитування, який використовують

для вивчення внутріколективних зв'язків шляхом виявлення стосунків між членами
колективу.
3
Цей метод застосовують для дослідження міжособистісних стосунків і міжгрупових
відносин з метою їх поліпшення. Він дає змогу соціологові вивчити склад малих
соціальних груп, особливо неофіційних стосунків, одержуючи соціологічну інформацію,
яку іншим шляхом дістати майже неможливо.
Технічний апарат соціометрії застосовують у різних сферах мікросоціології. Грамотне

використання арсеналу соціометричних методів є передумовою для ґрунтовних
теоретичних висновків про функціонування і розвиток груп, досягнення значних
практичних результатів у комплектуванні колективів, підвищенні ефективності їх
діяльності.
Мала група - реально існуюче утворення, в якому люди об'єднані певною спільною
ознакою, спільною діяльністю або живуть в ідентичних умовах, обставинах і певним
чином усвідомлюють свою належність до цього утворення.
Головною рисою малої групи є відчуття спільності, яке цементує взаємини у групі й
відрізняє одну групу від іншої. Оскільки чисельність малої групи обмежена, то суспільні
відносини в ній виступають у формі безпосередніх особистих контактів. Вважається, що
«нижня» межа чисельності малої групи становить три, а «верхня» - п'ятнадцять-
двадцять осіб.
У процедурному аспекті соціометрія - це поєднання методики опитування та алгоритмів

для спеціального математичного обчислення первинних вимірювань. Взаємини між
членами колективу з'ясовуються на основі таких процедур:
 Вибір - виражене бажання індивіда до співробітництва з іншим індивідом.

 Відхилення (негативний вибір) - небажання індивіда до співробітництва з іншим
індивідом.
 Опускання - залишення одним індивідом іншого поза власною увагою.
Після створення програми дослідження, необхідно виробити соціометричний критерій,
тобто запитання, які задають усім членам групи з метою з'ясування взаємин між ними.
Соціометричний критерій повинен:
 а) націлювати суб'єкт на вибір іншого члена групи для спільного вирішення того чи
іншого завдання чи відхилення його;
 б) не допускати обмежень щодо вибору відхилення будь-кого з членів чітко окресленої
групи;
 в) бути зрозумілим усім членам групи, а також цікавим, якщо не всім, то більшості з них;
 г) переконувати людину в практичній спрямованості опитування.
Соціометричні критерії поділяють на два основні класи: комунікативні і гностичні.
Комунікативні критерії використовують для того, щоб виміряти реальні або уявні
стосунки в групі, з'ясувати, як кожний член групи бачить своє безпосереднє оточення.
Гностичні критерії призначені для відображення уявлень людини щодо її ролі, позиції в
групі, а також для з'ясування Того, хто, на її думку, обере й для спільного вирішення
певного завдання, хто - знехтує. Приклад комунікативного критерію: «Кого б ви обрали
своїм старостою?» А гностичний варіант звучав би так: «Хто з Вашої групи, на Вашу
думку, хотів би обрати Вас старостою?» В обох випадках критерії сформульовані у
позитивній формі, тобто орієнтовані на з'ясування вибору. Але існують і заперечні
критерії, які фіксують негативне ставлення однієї людини до іншої.
3
У соціометрії поширені й дихотомічні критерії, які дають змогу більш точно з'ясувати
взаємини в малій групі. Наприклад: «Кого з членів Вашої бригади Ви обрали б
бригадиром (позитивна частина критерію), а кого б не обрали?» (заперечна частина
критерію).
Ще один різновид соціометричних критеріїв - критерії ранжування. Вони забезпечують

можливість для ранжування суб'єктом своїх стосунків з членами групи. Наприклад:
«Вкажіть по порядку, з ким із членів Вашого колективу Ви хотіли б створити мале
підприємство у першу чергу, у другу чергу, у третю чергу і т.д.?».
Соціометрична процедура, за якої респондент обирає відповідно із заданим критерієм

стільки осіб, скільки він вважає за необхідне, називається непараметричною.
Параметрична процедура передбачає вибір із завчасно заданими кількісними
обмеженнями. Наприклад, за сформульованим критерієм пропонують обрати із 8 осіб
одного, двох чи трьох. Це знижує вірогідність спонтанних реакцій, непродуманих
відповідей.
При соціометричному опитуванні кожному респондентові вручають соціометричну

анкету (карточку) і список членів соціометричної групи. Прізвища членів групи кодують,
наприклад, номером у списку групи. Соціометрична картонка, як і будь-яка соціологічна
анкета, починається із звернення, в якому пояснюють мету опитування, викладають
правила заповнення карточки, гарантують анонімність. У кінці після запитань дякують
респонденту за співробітництво. У карточці повинно бути 7-8 критеріїв.
Результати опитування заносять у соціоматрицю, яка компактно подає первинну

інформацію і спрощує математичне опрацювання зібраних даних.
Лекція сімнадцята
Кількісні методи соціологічних досліджень базуються на опитуваннях певної кількості
респондентів і дозволяють отримати числові значення, що досліджуються. Кількісні
дослідження отримали свою назву через націленість на отримання кількісної інформації
про велике число об’єктів дослідження. Такі дослідження призначені для вивчення
об'єктивних, кількісно вимірюваних характеристик поведінки людей, вони
застосовуються тоді, коли необхідні точні, статистично надійні дані. Кількісні методи
дослідження є найбільш вживаними, оскільки їх використання дає змогу
розповсюджувати результати дослідження на всю сукупність і говорити узагальнено про
населення країни чи певного регіону, внаслідок охоплення багатьох респондентів. В
основі методик кількісних досліджень завжди лежать строгі статистичні моделі,
використовуються великі вибірки, що дозволяє з’ясувати кількісні (чисе́ льні) значення
досліджуваних показників. До вибірки в кількісних дослідженнях висуваються жорсткі
вимоги, які базуються на теорії ймовірності і математичній статистиці. Обробка
інформації в таких дослідженнях здійснюється за допомогою впорядкованих процедур,
кількісних за своєю природою. Результати досліджень статистично достовірні, їх можна
екстраполювати на все населення регіону чи на ту групу, на яку направлене
дослідження.
Кількісні методи рекомендується проводити:
 Для визначення частоти і об’єму споживання товару

 Для порівняння відносної ефективності готових концепцій
 Для виявлення джерела отримання інформації
 Для опитувань громадської думки
Лекція вісімнадцята
3
При вирішенні більшості соціолінгвістичних завдань важливе значення має метод
аналізу письмових джерел. Письмові джерела можна умовно розділити на первинні і
вторинні. В першу категорію потрапляють документи, що фіксують мовні твори,
авторам яких можуть бути приписані якісь соціальні характеристики, в другу - дослідні
роботи, матеріалом для яких служили первинні джерела. Сюди потрапляють не тільки
власне соціолінгвістичні роботи попередників - первинний матеріал міг аналізуватися
при вирішенні завдань, далеких від лінгвістики. Дані, отримані від респондентів,
зазвичай одночасні з дослідженням (хоча заборони на питання про мовні факти в
минулому не існує), письмові ж джерела дають можливість отримати документальні
свідчення про попередні станах мови.
Зупинимося спочатку на первинних джерелах. Социолингвистически значущі дані

можна почерпнути з письмових текстів різної стилістичної і жанрової приналежності.
Наприклад, вивчення службових документів, міжвідомчого листування, різного роду
інструкцій, постанов, актів і т.п. дає матеріал, що дозволяє скласти уявлення про
офіційно-діловий стилістичної різновиди мови на даному етапі його розвитку, про
своєрідність реалізації цього різновиду в різноманітних жанрах (від заяви про відпустку
до президентського указу).
У цьому різноманітті особливе місце займає так званий чиновницький жаргон, який, як
вважав К. Чуковський, створений "спеціально для того, щоб прикривати наплювацьке
ставлення до доль людей і речей" (Чуковський, 1982, с. 172). Іноді суспільство і навіть
влада протестує проти цих властивостей чиновницької мови, спонукаючи державних
службовців виражатися ясно і просто, про що свідчить, наприклад, наступне
повідомлення. "Адміністрація США всерйоз взялася за питання мовознавства. Білий дім
направив в усі урядові установи суворе розпорядження, вимагаючи, щоб усі вихідні
документи, перш за все призначені для публікації, були написані простою і зрозумілою
мовою, в коротких пропозиціях і без звичних чиновників бюрократичних термінів і
зворотів . Розпорядження набирає чинності з жовтня. Треба ж дати бюрократам, які
звикли спілкуватися між собою на їм одним зрозумілою жаргоні, час па те, щоб згадати,
як кажуть між собою прості громадяни. в верхніх ешелонах вашингтонської влади
справедливо вважають, що бюрократичний "волапюк" офіційних документів споруджує
трудноодолімий бар'єр між урядом і населенням "(" Известия ", 9 червня 1998 г.).
Характерна кінцівка цього повідомлення: "Однак навіть дві сторінки згаданого
розпорядження Білого дому грішать туманними і невиразними формулюваннями, які
можуть правильно витлумачити хіба що досвідчені юристи".
Цікаві результати може дати дослідження з соціолінгвістичної точки зору

дипломатичних документів - договорів, піт, меморандумів, комюніке і т.п., які
відображають в собі не тільки мовностилістичні своєрідність способів мовного
вираження, а й певні політичні та ідеологічні установки, також перетворюватись в
специфічні обертів , формули, синтаксичні конструкції. При цьому кожна епоха залишає
свої сліди в мові дипломатії. Якщо, наприклад, порівняти російські дипломатичні
документи радянського часу і самого кінця XX в., То в перших кидається в очі їх
відкрита ідеологізованість (пор., Наприклад, мови А. Я. Вишинського і А. А. Громико
на засіданнях ООН, ноти протесту , в достатку що прямували радянським урядом
урядам), тоді як в дипломатичних текстах останнього часу переважають норми
використання мовних засобів, в більшій мірі відповідають міжнародним стандартам.
Мова засобів масової інформації також дає поживу для роздумів про соціальні
відмінності в позиції авторів, що належать до кіл суспільства, різних за свою політичну
3
орієнтацію і ціннісних установок. Наприклад, в демократично налаштованої російській
пресі 90-х рр.
XX В. чітко проявляється тенденція до збільшення спектру МОВНИХ засобів, зокрема,

до широкого включення в газетний текст розмовних, просторічних, жаргонних слів і
виразів; в молодіжних газетах заохочується свідоме обігрування слова, мовне єрнічаньє,
навмисні переробки слів і оказіональні неологізми (слухмейкери, ресторанмі, музей
військових фігур, переселення в душ і т.п.). "Ліва" преса активно використовує архаїчну
лексику (віче, соборність і т.п.) як засіб політичної демагогії.
Багатий матеріал для социолингвистического аналізу мови надає "неформальна"

література; в недавньому минулому - "самвидав", що не піддавався редакторської
правки, "Хроніка поточних подій", збірники публіцистичних текстів, спрямованих проти
існуючого ладу, і менш політизована, а то і просто побутова література - на кшталт
збірок самодіяльних пісень, анекдотів, частівок, прислів'їв ( іноді мають авторство - пор.
одновірші В. Вишневського, "гарики" І. Губермана і ін.).
Існування протягом декількох десятиліть тоталітарного режиму і відповідної ідеології

не тільки на території Росії і колишніх радянських республік, по і в країнах Східної
Європи сприяло формуванню особливого "тоталітарного мови" - зі своєю лексикою,
специфічними зворотами, особливим синтаксисом. У надрах тоталітарного ладу
народжувалося і опір цій мові або, принаймні, неприйняття його у вигляді "мовної
самооборони", пародіює, навмисно спотворює розхожі штампи комуністичної
пропаганди; "Відповімо на червоний терор білою гарячкою!", "Товариші ракетники!
Наша мета - комунізм!", "Пролетарі всіх країн, вибачте!" і т.п. (Вежбицка, 1993; Купина,
1995). Характерно, що прийоми переробок слів і розхожих штампів, мовного єрнічанья
використовує і "ліва" преса, опозиційна уряду; дерьмократи, чубаучер (з додавання
прізвища Чубайс і слова ваучер), прихватизація тощо. (Какорін, 1996).
Малодослідженим в сучасній соціолінгвістиці залишається мова приватного листування,

щоденникових записів "середньостатистичних" носіїв мови (не письменник, не
політиків, які не громадських діячів та ін.). Тим часом він представляє особливий
інтерес як з точки зору соціального своєрідності мовних форм певною людському
середовищі, так і з точки зору нових тенденцій, "точок зростання", які виявляються
передусім у мові, не скутим нормативними рекомендаціями і заборонами. В цьому
відношенні примітний жанр "наївного письма", втілений, наприклад, в публікації листів
і повсякденних записок малограмотній жінки Е. Г. Кисельової, яка "пише, як чує, з
масою" помилок ", не підозрюючи, як треба" (Козлова, Сандомирская, 1996).
Лінгвістична і культурна цінність цього видання в тому, що публікатори зберегли всі
особливості текстів Є. Г. Кисельової, не піддаючи їх виправлення й "перекладу" на
літературну мову.
Соціолінгвісти цікавий саме оригінальний, не зворушений літературної правкою текст,

що належить звичайному, «не обтяженому" філологічною освітою людині. Такий текст
дає представле-
ня про справжнє функціонуванні мови в тій чи іншій соціальній середовищі. Однак

приватні листи, побутові записки і замітки ( "для себе" або для членів сім'ї) і інші тексти
особистої сфери людини важкодоступні для аналізу: ці тексти мало хто зберігає, а
зберігши, неохоче розкриває перед сторонньою людиною (а саме таким стороннім і є
дослідник ) перипетії особистих відносин і дрібниці сімейного життя.
3
Первинні джерела не обов'язково бувають письмовими. Важливі відомості про
еволюцію фонетичної норми можна отримати з документальної фіксації усної мови.
Зараз з екрану телевізора досить часто звучать хронікальні записи 1930-х рр. На слух
сучасного носія російської літературної вимови багато в них виглядає дивно -
наприклад, збереження неударні [о] в тих запозиченнях, які зараз здаються давно
освоєними (типу модель). Такий матеріал ще мало освоєний істориками літературної
норми. З фоноархівів можна отримати дані і про відносно невимушеній мови, як
сучасної, так і недавнього минулого (інтерв'ю і іншого роду документаьние записи).
Корисна для соціолінгвістичних досліджень інформація міститься не тільки в первинних

документах, але і в матеріалах переписів, різних довідниках, наукових роботах
попередників. Серед неопублікованих архівних матеріалів можна знайти фактичні дані,
отримані в ході різного роду опитувань, як минулих, так і сучасних; в останні роки став
можливий доступ до їх електронних версій. Повторне залучення подібних відомостей в
науковий обіг може бути корисним при вирішенні багатьох соціолінгвістичних завдань.
Основною проблемою при такому вторинному аналізі документів є їх достовірність.
Говорячи про достовірність даних, соціологи протиставляють їх надійність (reliability) і

валідність (validity). Надійність визначається відповідністю повторних вимірів
вихідним. Валідність ж - це ступінь відповідності, виміряного того, що передбачалося
виміряти. Вище багато говорилося про те, що респондент може неправильно розуміти
питання і навіть навмисно спотворювати інформацію; повторне опитування може дати
результати, ідентичні отриманим раніше, - отже, дані надійні, але їх валідність може
виявитися сумнівною. Оцінка валідності власних результатів лежить на совісті
дослідника, але при методичної безграмотності він може сумлінно помилятися, як
ймовірно, йде справа з організаторами останнього радянського перепису, які виявили
324 чол., Для яких рідною є давно мертвий чуванскій мову (докладніше про це в
параграфі 3.3) .
До вирішення питання про достовірність при вторинному документальному аналізі слід

підходити з усією ретельністю. При використанні чужих матеріалів досліднику легко
помилитися у визначенні того, що реально вимірювалося попередниками. Класичним
прикладом неправильної інтерпретації є використання соціолінгвістами даних переписів
СРСР при визначенні рівня двомовності. Починаючи з 1970 р
в переписний лист опитуваний поряд із рідною мовою повинен був вказати іншу мову
народів СРСР, якою вільно володіє. Розробка цього питання ведеться з російської мови,
етнічного мови опитуваного (якщо він вказав рідним не етнічний мову), а в
національних автономіях також по титульному мови. Отримані дані цілком валідність
щодо поставленого запитання, але, як багато разів зазначалося вище, вони помітно
занижують ступінь двомовності, оскільки пропонується вказати лише одну мову, при
цьому власний етнічний мову часто вказати не можна (наприклад, німцям, полякам,
болгарам, оскільки їх мови не входять до числа "мов народів СРСР").
Будь-які статистичні матеріали попередників слід спеціально аналізувати на предмет їх

валідності для даного дослідження: адже збиралися вони для інших цілей і не завжди
так, як цього хотів би дослідник; тому методика попередників цікавить його не менше,
ніж фактичний матеріал.
До офіційною статистикою слід підходити з обережністю не тільки через її можливої

невалидности. Вона може відрізнятися неповнотою і тенденційністю (наприклад, в ході
3
міжвоєнних переписів в Польщі етнічна приналежність визначалася віросповіданням, і
всякий католик зважай поляком) [1] .
Лекція дев*ятнадцята
Спочатку було проведено пілотажне дослідження, яке
дозволило уточнити провідні теми інтенсивного інтерв’ю. В ньому
брали участь 5 інформантів. Бесіда базувалася на таких тематичних
комплексах: 1) походження, соціальна ситуація на батьківщині й
особиста доля опитуваного; 2) переїзд до ФРГ; 3) ситуація на роботі;
4) житлові умови та обстановка в сім’ї; 5) проведення вільного часу;
6) нещасні випадки та хвороби; 7) наміри повернутись на
батьківщину. Інтерв’ю проводились двома або трьома
співробітниками: один вів бесіду, інші ж – обслуговували
апараратуру.
Наступний етап дослідження – це обробка матеріалу та оцінка
даних. Обробка проводилась наступним чином. З магнітофонного
запису бесіди вибиралися шматки з мовленням інформанта, з яких у
свою чергу відбиралися найбільш інформативні; як правило, така
частина складала десь біля 15 хвилин. Ця частина записувалася за
допомогою спеціальної транскрипції. У подальшому вся робота
велася з цим транскрибованим записом. Даний текст можна було
аналізувати на різних рівнях: фонетикофонологічному, лексико-
семантичному тощо. Першим етапом аналізу автори обрали
синтаксичний рівень, оскільки, на їхню думку, саме складність
синтаксичних конструкцій дозволяє судити про ступінь оволодіння
мовою. Кожен текст розбивався на речення. Ті речення, зміст яких
через значні інтерферентні явища був незрозумілим, вилучалися. Не
враховувались також речення, присудок яких вживався рідною
мовою. Отже, з кожного текста вибиралося 100 речень. Надалі
підраховувалося, як часто кожен з інформантів вживає кожне з
виділених авторами 101-го граматичного правила, сукупність котрих,
на їхню думку, найповніше характеризує синтаксичну структуру
німецької мови. На підставі цих відомостей (даних) складався
“синтаксичний профіль” інформанта. Потім проводилася редукція
даних шляхом зведення (об’єднання) інформантів зі схожими
синтаксичними профілями в групи. Було також проведено й певну
редукцію правил.
2
Найменш значущими було визнано правила, котрі вживалися дуже
рідко. Найбільш значущими для підрахуванння синтаксичного
індексу визнавалися правила, вживання яких дуже варіювалось у
текстах інформантів з різним рівнем володіння мовою. Унаслідок цих
3
процедур було відібрано вісім правил, які найяскравіше
характеризуть цей рівень: 1) вживання дієслів; 2) вживаняня
допоміжних дієслів, модальних дієслів і зв’язок; 3) наповнення в
реченні місця суб’єкта; 4) вживання іменних та адвербіальних речень;
5) прономіналізація; 6) складність іменних конструкцій; 7) вживання
означальних елементів; 8) структура адвербіальних комплексів.
Ступінь адекватності застосування кожного правила оцінювалась за
шкалою від 0 до 100. Потім підраховувалося середнє арифметичне
оцінок використання всіх правил інфрмантами і таким чином
виводився синтаксичний індекс кожного інфрманта.
18.5.3. Загальна характеристика експерименту. Його додаткова

цінність
Зіставлення синтаксичних профілів груп інформантів,
синтаксичних індексів окремих інформантів і відповідних груп
дозволило встановити, в якій послідовності італійські та іспанські
робітники оволодівають різними синтаксичними структурами
німецької мови, а також виявити кореляції між ступенем володіння
мовою і деякими соціальними параметрами. Найбільший вплив на
оволодіння другою мовою має спосіб проведення вільного часу
(відбуваються при цьому контакти з німцями чи ні), другий за
значущістю чинник – вік інформанта, в якому він приїхав до ФРГ
(чим молодший, тим краще оволодів мовою), трохи меншим є фактор
контакту на роботі (чим більше контактів, тим краще знання мови);
суттєвий вплив має також рівень освіти, отриманий на батьківщині;
майже не впливає на рівень оволодіння мовою тривалість проживання
в ФРГ.
Цей експеримент, який стисло описано Т.Б.Крючковою (див.:
[75, 22– 24]), є яскравим прикладом того, як слід проводити
соціолінгвістичний експеримент. Тут прослідковуються всі етапи
експерименту – від поставленої мети і, мабуть, заздалегідь
сформульованої відповідної гіпотези (виявити кореляції між ступенем
володіння мовою і деякими соціальними параметрами іспанських та
італійських робітників), вибору методу (інтенсивне інтерв’ю), відбору
інформантів та поділу їх на групи, пілотажного джослідження аж до
обробки матеріалу та оцінювання даних (отриманих результатів).
Здобутком цього експерименту був дуже цінний для лінгвістики
додатковий його продукт – багатющий матеріал інтерференції
(взаємовпливу мов: іспанської і німецької та італійської і німецької);
крім того, транскрибовані записи текстів, якщо вони збереглися, є
3
цікавими не тільки для мовознавців, а й для соціолінгвістів: адже ці
тексти, як ми вже зазначали,
2
+
можна аналізувати на різних мовних рівнях: фонетико-
фонологічному, лексико-семантичному, дериваційному
(словотвірному).
Лекція двадцята
Мова – це не тільки носій культури та її величне явище, а й
найважливіший політичний інструмент. Мовна політика є чи не
найважливішою складовою частиною державної політики, навіть
тоді, коли вона не називається та не відчувається.
Незважаючи на те, що з дати проголошення незалежності України
минуло майже 27 років, дискусії щодо мовної моделі, яка була б
припустимою для нашої держави, не вщухають.
У літературі поняття «мовна політика» знаходить неоднозначне
тлумачення. Найчастіше його синонімами є поняття такі як «мовне
будівництво» та «мовне планування». У найбільш загальному
вигляді «мовна політика» - це комплекс цілей та принципів, що
визначають регулювання мовних практик у різних сферах життя
держави й суспільства, а також сукупність правових,
адміністративних та господарських механізмів, через які
здійснюється згадане регулювання.
Навряд чи в сучасному світі існує держава, усі громадяни якої
розмовляють тільки однією мовою. Тому в кожній країні на різних
рівнях адміністративних та політичних рішень необхідно визначити
статус різних мов. Яке ж місце посідає українська мова у її власній
незалежній державі? Найголовнішим документом, що визначає
статус мови в Україні є Конституція, відповідно до статті десятої якої
«державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує
всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах
суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується
вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов
національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов
міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується
Конституцією України та визначається законом» [13]. Ця норма була
підкріплена відповідним рішенням Конституційного Суду у грудні
1999 р. Таким чином, маємо закріплене на найвищому
законодавчому рівні визнання статусу державної мови.
3
Метою конкретних програм мовної політики багатьох країн є
зміцнення або збереження функціонального розподілу мовних
утворень. Ідеться, в основному про вибір мови для
загальнодержавного та міжетнічного спілкування (незважаючи на те,
що в Україні українська мова є державною, мовою міжетнічного
спілкування в багатьох районах залишається російська, хоча на
офіційному рівні вона почала поступатися державній). Сучасна
Україна є, за світовими стандартами, достатньо мононаціональною
державою, де українці складають майже три чверті всього
населення. Проте наша держава залишається мовно, культурно й
ідеологічно неоднорідною, у значній частині регіонів національна
самосвідомість більшості громадян залишається невисокою. Чималі
проблеми існують також у справі збереження й розвитку мов і
культур етнічних меншин, а саме кримськотатарської, гагаузької та
багато інших.
Насамперед треба відмітити той факт, що в Україні мешкають
представники багатьох національностей. На відміну від більшості
європейських країн, історія формування етнічної структури
населення яких вирізнялася тенденціями моноетнічного характеру, в
Україні склалась традиція визначати її як поліетнічну або
багатонаціональну державу. Головним аргументом прихильників
поліетнічності України стали результати Всеукраїнського перепису
населення України 2001 року, до яких далеко неоднозначно
відносяться українські дослідники.
Як відомо, на певних історичних етапах українці мали тісні
контакти з іншими етносами, що кожного разу залишало свій
відбиток в традиційній культурі, мові, антропології, менталітеті тощо.
Історія українського народу не раз перетиналася з історією інших
етносів, зокрема польського, російського, європейського,
кримськотатарського, але вчені досі не мають цілісного образу
українського суспільства в його історичній ретроспективі.
Тому саме історичний розвиток суспільно-політичних та
економічних процесів на території України в минулому може дати
відповіді для вирішення багатьох проблем розвитку сучасної
України, у тому числі й мовної. В. Семенов у своєму дослідженні
«Історичні витоки мовної регіоналізації України» відмічає, що
колонізація Південної та Східної України у XVIII-XIX століттях мала
наслідком виникнення мовних розбіжностей між українськими
регіонами. Це було обумовлено особливостями заселення Східної та
Південної України, а також процесом індустріалізації, який
розпочався тут після скасування кріпосного права в Російській
імперії в 1861 році. Тому в період між 1870 та 1900 роками
3
найшвидшими темпами зростали промислові райони Російської
імперії – Донецький басейн і Кривий Ріг.
Водночас у результаті промислового зростання на підприємствах
цього регіону збільшилась питома вага росіян. Серед найбільш
досвідчених робітників важкої промисловості Півдня України тільки
25 % шахтарів і 30 % металургів складали українці. Переважали в
цих професійних групах росіяни. Подібна ситуація простежувалася й
серед представників інтелектуальної праці. У 1897 році лише 16 %
юристів, 25 вчителів і близько 10 % письменників і художників були
українцями. Взагалі в містах України лише третину населення
складали українці і, як правило, чим більшим було місто, тим
менший відсоток у ньому був українців.
Цей процес мав цілком об’єктивні причини. Зокрема, українці на
той час були задіяні переважно в галузі сільського господарства і
цілком зрозуміло, що для забезпечення промислових підприємств
кваліфікованими робітниками уряд Російської імперії використовував
етнічних росіян. Низький рівень активності українців у процесах
індустріалізації та урбанізації, що відбувалися наприкінці ХІХ
століття на території України, можна пояснити й політичними та
соціальними умовами того часу. Так, міста переважно були
центрами імперської адміністрації, у них переважали росіяни, їхня
мова та культура. Водночас, корінне населення або асимілювалося,
або в деяких випадках виселялося. Тобто відбувся події українського
суспільства на україномовне село та російськомовне місто – як
наслідок русифікації 1930-х. Характерно, що попри виразне
суспільне маркування («міське», російськомовне – престижне, а
«сільське», україномовне – відстале) конфліктність з цього приводу
не надто значна. Причини полягають як у прийнятті значною
частиною сільського населення свого нижчого статусу, так і у
відсутності «непереборної» асиміляції з боку держави. Сільські
малоосвічені українці небезпечними не вважалися, а навпаки їхня
засмічена русизмами мова слугувала яскравим підтвердженням
безпорадності україномовного світу. Проте цей поділ не є
універсальним і не відносився до ситуації на Закарпатті, Донбасі чи
в Криму.
Що стосується ХХ сторіччя, то спроби створення державності та
втілення в широкий загал української мови на початку століття
закінчилися зі створенням Радянського Союзу, що згодом призвело
до суттєвого зменшення її вжитку. Так, напр., наприкінці 50 – початку
60-х років ХХ століття майже 5 мільйонів українців (12,8 %) назвали
рідною мовою російську, на початку 70-х років їх вже біля 6 мільйонів
(14,5 %), а на початку 80-х років – 7,8 мільйона (майже 18 %). Проте
3
наприкінці 80-х років разом з процесами перебудови в Радянському
Союзі почала давати взнаки і національна свідомість українського
населення і число українців, що назвало рідною мовою російську
скоротилося до 12 %.
Взагалі, за часів існування України як складової чужих імперій
обмеження або й прямі заборони української мови виступали в якості
державної політики, спрямованої на ліквідацію всякої самостійності
та своєрідності українства. Зокрема заборонялося видання книг
українською мовою, причому як церковної, так і світської літератури
(наприклад, указ Петра І 1720 року про заборону книговидання
українською мовою або указ Синоду 1769 року про заборону
українських абеток і церковних книг), викладання українською мовою
у школах і вищих навчальних закладах (переведення на російську
мову викладання в Києво-Могилянській академії в 1786 році),
використання української мови в держструктурах (1989 – Постанова
ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову – російську). У
1775 році були закриті українські школи при полкових канцеляріях, а
в 1862 році - ліквідовані українські недільні школи. 1884 року був
заборонений український театр. За 1909-1910 роки була припинена
діяльність культурно-просвітницької організації «Просвіти», а 1937
року – ліквідовані усі українські організації поза межами України.
Таким чином, складність сучасної мовної ситуації в Україні є
логічним наслідком довготривалої боротьби, яка велась з
українською ідентичністю, державністю, мовою спершу Російською
імперією, згодом Радянським Союзом. Невпинний процес витіснення
української мови з більшості сфер її існування, знищення української
еліти, асиміляція населення так і не змогли завадити їй отримати
державне визнання. Тому основним засобом впливу на мовну
ситуацію в країні повинна стати раціональна мовна політика, суть
якої полягала б не у примусовому нав’язуванні державної мови, а
наданням їй нової привабливості. Так внаслідок «Помаранчевої
революції» пріоритет української мови дещо виріс серед
прихильників помаранчевих сил, змінилось ставлення до українських
виконавців, навіть збільшився попит на українську атрибутику. Не
можна не згадати Революцію Гідності, після якої зросла саме
престижність української мови.
Також варто згадати концепцію «двох Україн»: «російськомовної
східної» та «українськомовної західної». І хоча спрощеність цього
підходу вже не раз критикувалася, він ефективно використовувався
для мобілізації населення (насамперед східних і південних областей)
мало не на кожних президентських виборах.
3
З одного боку, проблема створена штучно. На сьогодні для
сучасних людей мовної проблеми немає: вони спілкуються тією
мовою, якою до них звертаються. До такого стану речей уже звик
Схід та Південь України. В цих регіонах та деяких інших як
користувалися в повсякденному житті російською, так і продовжують
це робити, добре розуміючи державну мову. Тут не нав’язується
українська мова і не забороняється якась інша. І, якщо не
акцентувати увагу на тому, що 30% населення України вважає
рідною мовою російську, а 70% - нею повсякчас користується, то й
загрози на цьому рівні ніякої не виникне. Проте є й інша сторона
медалі - політики підбурюють ці ж 70% і останні жадають мовно-
правового забезпечення.
Таким чином, «надумана» мовна проблема є найбільшим
каменем спотикання при спробах регулювання мовних ситуацій і
вона полягає не в тому, що мешканці не розуміють один одного, а в
тому, що Україну намагаються розділити, й інструментом розподілу є
мова. Згадується відразу один із лозунгів Помаранчевої революції –
«Схід і захід разом!», що свідчить про єдність, національну
свідомість та мудрість українського народу.

Socjolingwistyka

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Socjolingwistyka

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

Лекція перша

2. Своєчасне оволодіння мовою – основа розумового розвитку дитини, запорука її

Боротьба за правильну вимову – це одна з важливих форм роботи над загальною

Дітям дошкільного віку і школярам, доводиться дуже часто і широко

Психофізіологічними дослідженнями доведено, що саме дошкільний вік є

В програмах розвитку дітей дошкільного віку «Українське дошкілля»,

Оволодіти граматичною будовою мови означає:

 навчитися правильно вживати різні відмінкові закінчення слів, дієслівні

Різноманітні відхилення мовного розвитку негативно позначаються на сприйманні

Аналіз реальної ситуації, що склалася наразі в системі розвитку дітей дошкільного

Усвідомлення звукового аспекту мовлення є важливою передумовою успішного

Навіть діти, які відвідують логопедичні заняття, відчувають труднощі, коли їм

Формування лексичної, передусім семантичної (вимовної) сторони мовлення є

Словник теперішніх дітей є обмежений. І, коли батьки стверджують, що їхні діти

Батьки вважають, що знання комп'ютера у дошкільні роки – це високий рівень

Важко дітям міркувати вголос, коментувати, переказувати, складати власні казки,

Граматичну будову мовлення дитина засвоює в процесі спілкування з дорослими

Установлено, що вік п’ятого року життя є оптимальним для розвитку особливої

Отже, раннє виявлення дітей з мовленнєвою патологією та чітке діагностування за

ПАМ'ЯТКА ДЛЯ ПЕДАГОГІВ

Поява звуків у мовленні дитини має певну онтогенетичну послідовність, обумовлену

Окрім певної послідовності появи звуків у мовленні дітей, також відбувається

ХАРАКТЕРИСТИКА МОВЛЕННЯ ДІТЕЙ 5-РІЧНОГО

1. Розширюються можливості голосового апарату, діти починають за-

 майже зникає пом'якшена вимова твердих варіантів приголосних;

- у частини дітей вимова свистячих нечітка, шиплячі та сонори несформовані

1. Зміцнювати артикуляційний апарат дитини, тренуючи його основні рухи

5. Вправляти дітей у чіткій вимові слів, речень, стежити за плавним

1. Збільшується обсяг активного словника (від 1900—2000 до 2500— 3000

 прикметники, які передають якість та ознаки предметів; відображають

1. Розширювати та збагачувати словниковий запас дітей.

1 - Вчити дітей відповідати на запитання граматично правильно.

І. Мовна спільнота. На перший погляд, поняття мовної спільноті не

З іншого боку, чи утворюють різні мовні спільноти люди, які живуть в

одному місті, працюють на одних і тих же самих підприємствах, але які

Саме при вивченні другого виду явищ – дво- і багатомовності при

Мовна спільнота – це сукупність людей, об’єднаних спільними

Межі поширення мов дуже часто не збігаються з політичними межами.

Як мовні спільноти можуть розглядатися як сукупності людей, різні за

Чим менша чисельність мовного співтовариства, тим вище його мовна

У рамках таких мовних співтовариств, як завод, науково-дослідний

ІІ. Мовний код, субкод. Кожне мовне співтовариство користується

Субкод, або підсистематакож може членуватися на різновиди й тим

Соціально-комунікативна система – це сукупність кодів і субкодів, що

Наприклад, кожен стиль літературної мови – науковий, офіційно-

У багатомовному суспільстві соціально-комунікативну систему

ІІІ. Перемикання й змішування кодів. Інтерференція.Ми вже

Наприклад, зміна адресата, тобто того, до кого звертається мовець.

У яких місцях мовного ланцюга мовці перемикають коди? Це залежить

Здатність до перемикання кодів свідчить про високий ступінь володіння

Перемикання кодів слід відрізняти від таких явищ, як запозичення

У мовленні білінгва відбувається взаємовплив мов, якими він

Під інтерференцією розуміють, як правило, тільки неконтрольовані

Загальною передумовою інтерференції є те, що людина, розмовляючи

В одних випадках навички мовлення рідною мовою допомагають

Інтерференція – це явище, властиве індивіду, проте, слід зазначити,

І в Білорусі, і в Україні не без підстав говорять про ту небезпеку

Г. Красовська виходить з того, що “суржик” виступає тоді, коли

Розгляд механізмів кодового перемикання і інтерференції природним чином підводить

Якщо ми можемо в процесі спілкування переключатися з одних мовних засобів на інші,

Варіативність проявляється на всіх рівнях мовної комунікації - від володіння засобами

Між цими полюсами розташовуються різноманітні види мовного варіювання:

чіват'ся - посилюватися - зростати; кидати - кидати; оригінал - оригінал; величезний -