Гарантія прав людини в межах Женевських конвенцій

Актуальність теми цієї роботи не потребує доказів ні окремо для нашої

країни, ані світового товариства. Історія людства представляться у довгій низці
переплетінь війн і конфліктів. Тож, війна відображає звичний стан відносин
між людьми.
Одразу ж згадується думка Гуго Гроція, що «війни абсолютно не сумісні з
правом», тобто стверджуючи, що війна допускає, та більше
«санкціонує» право на злочин, в тому числі вбивство.
Світовому товариству знадобилося цілих дві війни світового масштабу,
які сталися в першій половині XX століття та
позбавили життя мільйонів людей, для того, щоб зробити дієві кроки до миру,
та створити наступні документи, що стали фундаментом міжнародного
гуманітарного права. Це Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих в
діючих арміях (I Женевська конвенція);
Конвенція про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, потерпілих
корабельну аварію, із складу збройних сил на морі (II Женевська конвенція);
Конвенція про поводження з військовополоненими (III Женевська конвенція);
Конвенція про захист цивільного населення під час війни (IV Женевська
конвенція).
Варто також згадати по два додаткові протоколи щодо них від 8 червня
1977 року, це Протокол I, щодо захисту жертв міжнародних збройних
конфліктів; Протокол II, щодо захисту жертв збройних конфліктів
неміжнародного характеру. І для завершеності опису нормативно-правової бази
роботи згадаємо IV Гаазьку конвенцію 1907 року і додаток до неї Положення
про закони і звичаї сухопутної війни.
Відзначимо, що основним суб’єктами кодифікаційної роботи у цій сфері
стають міжурядові та неурядові міжнародні організації. Для прикладу
Міжнародний Комітет Червоного Хреста підготував текст IV Женевської
Конвенції та обох Додаткових протоколів, а в 1965 році прийняв резолюцію
XXVIII під назвою «Захист жертв цивільного населення від лих війни».
19 грудня 1968 Генеральна Асамблея ООН прийняла відому резолюцію
2444 (XXIII) «Про права людини в період збройних конфліктів», що стала
поштовхом для прийняття низки уточнюючих і розвиваючих міжнародно-
правових актів, спрямованих на захист жертв війни.
Якщо розглядати фундаментально-базову основу наукового розуміння
поняття «Права людини», то воно має складну структуру. Зазначимо деякі
відмінності в термінологічних значеннях «права людини» і «права
громадянина», «права» і «свободи» людини, «основні (фундаментальні) і інші
права людини», «права індивіда» і «колективні права».
У нашому випадку основним критерієм поділу є сфера застосування прав
людини - особисті (цивільні), політичні, економічні, соціальні і культурні права
і свободи.
Продовжуючи тему термінологічних розумінь «міжнародна система
захисту прав людини», протягом останнього часу досить часто
використовується в міжнародних та національних правових системах, а також
в міжнародних відносинах і міжнародній політиці.
Нам здається, що це є цікавим для кожного науковця, адже міжнародна
система захисту прав людини є основною складовою системи міжнародних
відносин в цілому, а з іншої сторони, — входить до системи міжнародного
права, утворюючи одну з його галузей.
Серед наукової літератури ми виділили три основні думки з приводу
місця прав людини у міжнародних відносинах. Так традиційно вважається, що
права людини є суверенною справою держави та її юрисдикції і відіграють
другорядну роль об'єкта у міжнародних відносин. Згідно цього жодна
міжнародна організація не може вчиняти ніяких дій в ім'я прав людини.
Розглядаючи космополітичну модель — індивіди, неурядові організації та
інші недержавні суб'єкти, а також глобальне політичне співтовариство (на
противагу міжнародній спільноті держав) можуть вчиняти тиск на держави з
метою захисту прав людини.
 У цьому контексті цікавим буде приклад, коли в кінці квітня 2004 року
каналі CBS в програмі 60 Minutes II був показаний сюжет про тортури і
знущання над ув'язненими в'язниці Абу-Грейб групою американських солдатів.
У сюжеті були показані фотографії, які кілька днів тому були опубліковані в
журналі «The New Yorker». Це стало найгучнішим скандалом навколо
присутності американців в Іраку.
На початку травня 2004 року керівництво Збройних сил США визнало,
що деякі з методів тортур не відповідають Третьою Женевської конвенції про
поводження з військовополоненими і оголосило про готовність публічно
вибачитися.
Згідно зі свідченнями ряду ув'язнених, американські солдати ґвалтували
їх, їздили на них верхи, примушували виловлювати їжу з тюремних туалетів.
Зокрема, в'язні розповіли: «Вони змушували нас ходити на четвереньках, як
собак, і гавкати. Ми повинні були гавкати, як собаки, а якщо ти не гавкав, то
тебе били по обличчю без усякого жалю.»
12 військовослужбовців Збройних сил США були визнані винними за
звинуваченнями, пов'язаними з інцидентами в тюрмі Абу-Грейб. Вони
отримали різні терміни тюремного ув'язнення. Провини в події
високопоставлених співробітників Пентагону слідством встановлено не було, а
фотографії тортур на американських військових базах в Афганістані і Іраку
були заборонені до публікації Урядом США, на підставі поправки до Закону
про свободу інформації, яка забороняє публікацію, якщо це може поставити під
загрозу чиєсь життя або безпеку (безпеку американських солдатів в Афганістані
та Іраку ).
В свою чергу Американський союз за громадянські свободи (American
Civil Liberties Union) зажадав публікації через суд.
У 2006 році суддя Елвін Геллерштейн (Alvin Hellerstein) зобов'язав Уряд
США оприлюднити фотографії. У 2008 році Апеляційний суд другого округу
США підтвердив законність рішення судді.
 Третя, інтернаціональна модель (в якій виділяються декілька підходів)
передбачає, що міжнародна спільнота є спільнотою держав, до яких входять
неурядові організації та індивіди, і саме ця спільнота держав визначає межі
міжнародної правозахисної діяльності.
У висновку зазначимо, що зараз теоретична база механізму захисту прав
людини за Женевськими конвенціями досить об’ємна та актуальна. Основною
проблемою залишається відпрацювання практичної складової цих положень. А
також відокремлення політичних моментів, коли мова йде про права людей.
Приклад Абу-Грейб показав слабкість принципу відповідальності за порушення
норм і принципів міжнародного права, який базується на ряді конкретних норм,
що встановлюють відповідальність учасників збройних конфліктів за
порушення відповідних міжнародно-правових приписів. Відсутність жорсткої
реакції від світової владної еліти поставили питання щодо ефективної дії цього
принципу та його поширення не тільки на фізичних осіб, а й на держави, навіть
такі, як США.