Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2024

ISBN 978-617-15-0560-5 (epub)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без
письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Перекладено за виданням:Oza J. A History of Burning : A Novel / Janika Oza. — New York : Grand
Central Publishing, 2023. — 416 p.

Переклад з англійської Наталії Палій

Дизайнер обкладинки Мілена Веремєєнко

Оза Дж.

О-46 Родина у вогні : роман / Джаніка Оза ; пер. з англ. Н. Палій. — Харків : Книжковий Клуб
«Клуб Сімей­ного Дозвілля», 2023. — 400 с.

ISBN 978-617-15-0391-5
ISBN 978-1-538-72424-8 (англ.)
У 1898 році індійського підлітка Пірбгая забирають з рідного села працювати на Східноафриканській залізниці.
Далеко від дому хлопець здійснює жорстокий вчинок. Вуглинки того страшного дня розгоряються у полум’я, яке
палахкотітиме протягом чотирьох поколінь на чотирьох континентах усе двадцяте століття.
Діти Пірбгая все життя мешкають в Уганді, тут народжуються й дорослішають три його онуки. Але в 1972 році
військовий диктатор Іді Амін проголошує, що країна належить тільки етнічним угандійцям. Тож нащадки індійця
Пірбгая змушені покинути все, що мають, і тікати. Тепер три сестри розкидані по різних континентах.
Несподіваний лист змушує кожну з них замислитися, як далеко вона може зайти і кому готова кинути виклик, щоб
вибороти собі місце у світі.

УДК 821.111(73)

© Janika Oza, 2023

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2023
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2023
Ману-дада і Бгаґваті-баа
Частина перша. 1898—1958 роки
Пірбгай, 1898 рік
В останній день, що його Пірбгай провів у Гуджараті, сонце смалило
так, що неможливо було витримати. Спека, наче спраг­лий звір,
обпалювала поля, жовті, як волосся ґора1. Він опус­тився на сходинку
біля кромки води, торкаючись сандаліями спіненої поверхні.
Джамнагар нічого йому не запропонував. Скільки його пам’яті, щодня
повторювалося те саме. Пішки або часом упросившись до когось на
візок, він блукав вулицями, благаючи про роботу. Сьогодні
землевласник ледь підняв очі — і він уже знав, що, мабуть, не перший,
кого відправили ні з чим. «Роззирнись навколо, dikro2, — пробурмотів
чоловік. — Бачиш десь рис чи пшеницю? Посуха, все зсохло.
Повертайся після сезону дощів». Коли Пірбгай указав на білі бутони,
що розпукувалися по всьому полю, чоловік так розсміявся, що аж
закашлявся. У нього тріснули губи, і кров бризнула на потемнілі зуби.
«Це для британців, на експорт. Не для нас».
Того ранку Пірбгай дивився, як мама просить у богів прощення,
молиться над його середульшою сестрою, яка вже була наче з самої
шкіри й кісток. Багато днів її тіло викидало з себе воду — із потом,
сечею, іншими виділеннями, — і тепер вона була млява й висохла, як
рослини надворі. Коли мама повернулася до нього й попросила піти
сьогодні до Джамнагара — мовляв, син сусіда минулого тижня
знайшов там роботу, — Пірбгай уявив, як відмовить. Подумав, як добре
було б вовтузитися на своїй циновці для спання, не виходити з дому,
натомість гратися з братами й сестрами в гіліданду3 на випаленій траві.
Вони б посперечалися, хто атакуватиме, а хто відбиватиме,
і найстарший Пірбгай отримав би право першим кинути палицю. Він
позбивав би всі гілі аж до моря, його брати свистіли б, а мама
замилувано спостерігала.
Але йому вже виповнилося тринадцять, він найстарший син, більше
не хлопчик. Якби він знову повернувся ні з чим, мама втягнула б щоки,
а тоді мовчки перекинула свою порцію йому на тарілку, показуючи так,
що йому знадобляться сили на завтра. Мама завжди називала його
бгай4, нагадуючи, хто він, перед ким несе відповідальність.
Зчервоніле небо застерігало, що час вертатися, але вітер, що
збурював воду, змушував залишатися на місці. Він закрив обличчя
долонями, і під опущеними повіками відблиск сонця скидався на
поодиноку тліючу жаринку. Коли він розплющив очі, поруч стояв
чоловік. Торговець, із начищеною пряжкою на ремені, з м’якою
й змащеною шкірою, аж її коричневий відтінок відливав золотом. Він
перекотив за щоку грудку жувального тютюну, демонструючи схожі на
пощерблені цеглини зуби.
— Шукаєш роботи, dikro?
Пірбгай підняв на нього очі й кивнув, надто втомлений, щоб
повірити в почуте.
Чоловік на мить розкрив стиснений кулак. Але Пірбгаю цього
вистачило, щоб помітити купку монет, заяложених, але важких; вони
виблискували в призахідному світлі.
— Нам із тобою просто судилося знайти один одного, — сказав
чоловік і вклав монету в долоню хлопцеві.
Пірбгай обхопив пальцями нагрітий людською шкірою метал, не
маючи змоги опиратися відчуттю його надприродної ваги.
— У вас є робота?
Чоловік махнув рукою в напрямку води.
— Я шукаю якраз таких хлопців, як ти. Молодих, витривалих,
працьовитих. Ти ж старанно працюватимеш, na5?
Тепер Пірбгай зібрався, усвідомивши, що це його шанс. Він розчесав
пальцями волосся, з полегшенням розуміючи, що досі справляє
враження сильного й спроможного, хоча в животі все переверталося.
Усміхнувся, показуючи чоловікові зуби, рівні й квадратні, — свою
найкращу рису, знак внутрішнього здоров’я, як завжди вихвалялася
мама.
 — Я працюватиму з усіх сил, — сказав він, анітрохи не лукавлячи.
Чоловік поплескав його по плечі, запустив руку до кишені
й витягнув дві речі. Спершу — маленьку бляшанку з тютюном, яку,
струснувши, відчинив, запропонувавши Пірбгаєві пригоститися.
Пірбгай невпевнено погодився, узяв щіпку й поклав до рота; він не раз
бачив, як це роблять чоловіки — втомлені, неспокійні, з голодними
очима. Серце колотилося від усвідомлення, що, можливо, більше він до
цієї спільноти не належатиме.
Із-під бляшанки з тютюном чоловік витрусив довгасту смужку
паперу. Вона була хрустка й покрита маленькими чорними
друкованими знаками. Пірбгай упав духом. Це перевірка. А він майже
не відвідував школу й так і не навчився читати. Тепер муситиме
довести, що достатньо розумний для роботи, — і провалиться.
Чоловік простягнув йому цей аркуш паперу. Він не просив Пірбгая
прочитати слова, чи продекламувати вірш, як це вміли робити багаті
хлопці, чи взяти перо й щось написати. Натомість дістав маленьку
чорнильницю й відкрив її, а тоді вказав на риску в кінці сторінки.
— Якщо хочеш стати до роботи, треба просто поставити тут
відбиток свого великого пальця, — сказав він.
Чудуючись своїй удачі, Пірбгай умочив великий палець правої руки
в чорнило аж до самого денця.
***
Коли вони зійшли на човен, уже майже стемніло. Чоловік не пояснив,
куди вони вирушать, тільки сказав, що для початку треба дочекатися
вечора. На хвилинку Пірбгай стурбувався, що мама перейматиметься,
де він, але попросив рікшу, який мав минати Порбандар, передати
звістку родині. Він уявив, як рікша гукатиме до його мами зі свого
візка, яка його старша сестра поспіхом запропонує рікші солоного
чаасу6 за те, що приніс такі чудові новини. Як вони пишатимуться ним.
Кораблик був маленький, дерев’яний і аж рипів, поки Пірбгай та інші
щільно утрамбовувалися у вузенькому корпусі, як мішки з лотом7. Там
були й хлопчики, на вигляд не старші від десяти років, і цілком дорослі
бородаті чоловіки, які перемовлялися про дружин і дітей. Пірбгай
упізнав їх усіх, хоч із жодним не був знайомий. Як і він, усі вони були
худі, запилюжені й знервовані після місяців, а може, й років пошуків.
У повітрі бринів проблиск можливості. Пірбгай почувався ситим під
зав’язку, адже купив кілька бгаджі8 з батату за ту пайсу9, що отримав
від торговця; той наполіг, що хлопцеві знадобляться сили на подорож.
Відчуваючи згусток жиру на язиці, він подумав про свою середульшу
сестру, яка днями не могла проковтнути ані шматочка їжі, але потім
таки проковтнув густе місиво й облизав сіль, що пекла йому губи.
Торговець на той момент зник із поля зору. Натомість на борт
піднялися троє ґора, широкоплечих, у чистій напрасованій формі.
Капітани, подумав Пірбгай, британці. Чоловіки розмовляли й сміялися,
але слів, що злітали з їхніх вуст, він розібрати не міг. Англійською знав
лише кілька слів, підхоплених під час довгих пошуків роботи, — hello,
thank you, country, bread10; жодного з них зараз не пролунало.
— Я чув, наче є робота в Карачі, певно, туди нас і везуть, — сказав
хлопець поруч із Пірбгаєм, розчухуючи розсип комариних укусів на
передпліччі. Його звали Джаміль, він був темно­шкірий, як північ.
Шкіра Пірбгая радше нагадувала кольором намоклу деревину. Пірбгай
із полегшенням набрав повітря в груди: не лише він не в курсі
кінцевого пункту призначення. Не те щоб це було аж так важливо:
зранку він працюватиме, складатиме рупії — вислати додому мамі, щоб
та купила ліки для сестри, може, навіть викликала лікаря; щоб змогла
купити молока та лоту в магазині й не мусила задля зменшення ціни
замітати підлогу, чистити нужник чи, ще гірше, купувати продукти
в кредит, а тоді розраховуватися пізніше, вночі, таємно, хоча Пірбгай
завжди знав про це. Вітер підняв йому чуба й оголив чоло, він відчував
солоність морської води, бризки якої вкривали їх, наче саваном. Поки
кораблик із рипінням пірнав у хвилі, Пірбгай спостерігав, як олійні
ліхтарі на узбережжі Гуджарату блимають, а тоді гаснуть.
***
Пірбгай не пригадав би, скільки людей було на кораблі спочатку, але
тепер їх стало менше. Одному, який нагадував Пірбгаєві сільського
друга, стало зле, він хрипів і закочував побілілі запалені очі. Коли він
помер, капітани наказали кільком сильнішим чоловікам скинути його за
борт. Перед очима в Пірбгая досі стояла картина: біле, мов кістка, чоло
зникає в чорній воді. Ще один, чоловік із червоно-коричневими губами,
знетямився, кричав до вітру, проклинав ґора, які не здали собі труду
вивчити хоч слово на гуджараті, щоб розповісти людям, куди їх везуть.
Або, можливо, ґора просто вдавали, що їм байдуже. Капітани били того
чоловіка, сильно і часто. Одного дня той чоловік вибрався на палубу
й вирвав із рук капітана штурвал, це вогняне коло, що ніколи не
переставало обертатися. «Chalo11, — заволав він, — час вертатися
додому». Це був наче голос батька в кондитерській, але водночас
і дитини, яка загубила маму. Ґора повалили його на підлогу й били, аж
йому кров пішла з вух. Тоді він востаннє намагався опиратися.
Наступного дня Джаміль розбудив Пірбгая й поцікавився, чи не хоче
той побачити мертвяка. Той чоловік лежав мертвий чи просто
знесилений і переможений під ударами хвиль. Цього разу капітани
скинули його за борт.
Пірбгай точно не знав, пливли вони морем місяць чи, може, три
місяці. Не знав також, чи полишила мама сподівання на його
повернення, чи віддала богу душу сестра. Єдине, чого він був певен, —
гниття, що піднімалося його тілом до стегон і сідниць від цілоденного
сидіння в мокрій дготі12, потріскані виразки на губах від харчування
тільки розведеним водою борошном чи рисом. Океан ніби вимив із
нього все. Він був випатраний. Чорна вода; чоловіки так і почали
називати це — ми пливемо крізь чорну воду. Хай би яку частину себе
він утрачав, kala pani13 приймала її. Іноді зранку він не одразу
пригадував власне ім’я.
Того дня настала черга Джаміля й Ганеша готувати їжу, і вони вдвох
тягнули пощерблений казан. Шкіра на руках у Ганеша лущилася від
сонця, води й вітру, з брунатної стала сірою й потрісканою. Пірбгай
видав стогін змученим від спраги горлом, але Джаміль несподівано
вишкірився. І тоді Пірбгай відчув його — солодкавий і гострий аромат,
що повернув хлопця до родини в Порбандарі. Шок від того, що він
вдихає раптом не запахи лайна, поту, сечі й солі, не кислий сморід не
змитого за борт блювотиння від морської хвороби, був таким сильним,
що він утратив рівновагу й ухопився за поруччя. Із губ на підборіддя
потекла слина.
Чоловіки сміялися, але не з нього, а радше разом із ним. Тепер вони
були jahaji bhai, корабельними братами, пов’яза­ними водою, поза
власним вибором. Ті, хто досі зберігав певну жвавість, почали
принюхуватися до повітря. Пірбгай піймав себе на тому, що підвиває,
а інші підгавкували й гикали — така собі зграя псів.
 Джаміль підняв металевий ківш, з якого падав грубими грудками
захололий рис.
— Цибуля, — сказав він.
Пірбгай був голодний як ніколи. Шматочків цибулі, тонесенько
нарізаних, було мало, але їхній аромат пронизав усе його тіло, увесь
корабель. Ганеш пожартував, що тепер їхній піт ще довго пахнутиме
цибулею — то буде найсолодший піт, сказав він.
З’явився один із ґора, з біноклем на шиї. Усі нашорошилися, навколо
шуміла вода. Це був великий малік14, з очима кольору моря. Капітан
вишкірився.
— Забавляєтеся, хлопці? — спитав він.
Хтось вдячно забуркотів у відповідь, хтось тихенько чортихнувся на
гуджараті. Протягом подорожі всі вони трохи навчилися англійської,
підхоплюючи фразочки від капітанів, жартуючи брудними слівцями,
коли ґора розслаблялися під daru15.
Нині капітан говорив повільно, наголошуючи голосні, наче справді
хотів, щоб вони зрозуміли.
«Земля», — вловив Пірбгай, і йому аж стало серце.
— Земля? — перепитав він на гуджараті так голосно, що почули
інші — й також заклякли з виряченими очима й онімілими язиками.
Капітан казав щось іще, але цього слова Пірбгай не знав. Однак він
не переставав повторювати, перекриваючи плюскіт хвиль. Пірбгай
дивився, як відкривається й закривається йому рот, як у риби,
витягнутої з води, й сам ворушив губами, щоб відтворити звуки.
— Момбаса, — промовляв він.
***
Перетинаючись із Джамілем, Ганешем чи іншими чоловіками
з човна, Пірбгай відводив очі. Минуло два роки з того моменту, як він,
спотикаючись на ослаблих від перебування в морі ногах, зійшов
у доках Момбаси і звідтоді дізнався, чого коштує виживання. Занадто
довго перепочиваєш, марнуєш час на розмови — такого не заохочують,
залізнична поліція це карає, якщо помітить. Він удавав, що саме це
його зупиняє. Але насправді все було не так. Його штовхало гризьке
почуття провини, що вони врешті абсолютно несвідомо опинилися
в цьому рабстві. Вони сподівалися, справді вірили, що вирушають
у краще життя. І так жадібно вхопилися за цей шанс.
 Він не піднімав голови, аж поки голос Джаміля не стихав; у носі
клубочився солодкувато-гнильний запах ґрунту. Але тепер він знав, що
то за дерева у височині, сплутані верхівки яких рясніли
гострокінцевими жовтими квітами. Краще взагалі не дивитися вгору, не
зважати на гудіння й укуси мухи цеце, всіма чуттями зосередитися
лише на роботі. Чоловіки обтрушувалися від бруду й по двоє чи по троє
поверталися до своїх таборів, навіть уночі не лишаючись на самоті.
Пір­бгай затримався, вставляючи іржавий колійний ключ у м’яку мульчу
і сподіваючись, що майстри дивляться, хоч і не підводив голови, аби
перевірити. Він натиснув на шпалу для перевірки стабільності;
холодний метал діяв на змордовані долоні наче бальзам. Широкі,
покручені від землі нігті на руках стали брудно-червоними; часом він
аж сахався від вигляду власних рук.
Пірбгай обтрусив землю з передпліч, де на гладенькій колись шкірі
поросло темне волосся. За минулі роки його голос зламався й став
таким, як є, запах змінився до невпізнанності. Він виріс, тож
розчепірені пальці ніг стирчали за краї сандалій, плечі зсутулились, як
у старого, коліна стали шишкуватими, а гомілки вигнулися, тож його
хода радше нагадувала накульгування. Під вагою залізничних рейок
скручувалися й ви­кривлювалися тіла навіть у найміцніших чоловіків.
І хоч би що вони несли, їх обтяжувало тепер ще одне: вони мали тут
залишитися. Шлях лежав тільки вперед. Вони були прив’я­зані — один
до одного й до цієї землі.
Він почав курити біді16, і на вологому повітрі джунглів у легенях
чулося тріскотіння. Але миттєве полегшення від потрап­ляння диму на
чутливу ділянку між очима було того варте. Тепер він прямував на
приглушений звук голосів до табору — потертих брезентових наметів,
що пропускали всі сонячні промені; страшенно кортіло затягнутися.
У наметі він скинув сандалі. Цими днями багато хто працював
босоніж, воліючи притримуватися пальцями ніг за будяки й щебінь.
Але й для босих, і для взутих багато важила клепка. Найменший
хибний крок, незначне смикання плечем, коли кладеш рейку, могли
коштувати тобі кінцівки. Якось Пірбгай відволікся на думки про
родину, мріючи про день повернення додому, до сестер, і якби один із
робітників не відштовхнув його, то втратив би руку під пилою. З того
часу він натренував мозок відкидати такі спокусливі думки
й зосереджуватися тільки на тому, що безпосередньо попереду.
 Не так давно таке сталося з одним із сусідів по намету, Сохумом.
Коротесенька зупинка в цій похмурій робочій молотарці — і ногу
Сохума розчавило нижче щиколотки, зали­шилося м’яке місиво із плоті
й бруду. Ступню довелося повністю відтяти. Інфекція поповзла вгору
по обрубку ноги, шкіра взялася плямами й побагровіла аж до паху.
Однієї ночі він так довго кричав, що в наметі з’явився місцевий,
з очима наче з річкового каміння. Місцеві робітники спали в окремих
наметах або просто неба, закутавшись у простирадла аж до носа, щоб
захиститися від macchar17. Зранку вони першими вирушали на роботу
з косами, розчищали зарості кущів та будяків, дробили каміння
й спускали його вниз. Тільки після того виходили jahaji bhai,
з дошками, пилками й залізяками. Під палючим сонцем їхня шкіра
набула такого ж відтінку, як у місцевих, відрізнялися лише руки: чорні
руки, зранені колючими рослинами, з нігтями, розколотими від роботи
з камінням; коричневі руки, жорсткі від заноз, із брудними мокрими
гнійниками там, де угніздилася інфекція. І весь цей час із тіні
спостерігали за ними майстри з рожевою шкірою — осмикували
свистом, коли ловили когось із робітників за розмовами, пильнували,
щоб табори були достатньо далеко один від одного, щоб навіть на
п’ятнадцятихвилинну обідню перерву чорні й коричневі ходили
окремо. До Пірбгая часом долинали аромати махамрі18, які смажили
місцеві, поки він запихався кашею із сорго, і йому нестерпно кортіло
піти до сусідів і вхопити шматок із їхньої миски.
Перебиваючи лемент Сохума, місцевий робітник щось швидко
промовляв, але смисл його слів був їм незрозумілий. Вони закричали,
коли місцевий наблизився до Сохума, якого били дрижаки; утім, він був
лагідний у дотиках і приклав до губ Сохума флягу з водою, ділячись
своєю порцією. Він не був лікарем, просто мав совість. Пірбгай
дивився, як виблискують його очі, й згадав свою маму — востаннє,
коли бачив її, вона так схилялася над його сестрою, від якої лишилася
сама оболонка. Коли той чоловік вислизнув у темряву, Пірбгай пішов за
ним і запропонував йому біді; місцевий узяв цигарку й промовив щось
на кшталт англійського sorry («вибач»). Пірбгай повторював це —
sawa19, sawa, sorry. Повторював тому місцевому, коли він приходив
наступними ночами, повторював іншим візитерам, і так тривав цей
обмін їжею, ліками та уривками мови між бараками й нескінченною
пітьмою.
Попри все Сохум помер від лихоманки. Вони всі були вражені, але
майстри використали це як застереження. Жодних зволікань у роботі,
жодних тинянь і огинань, жодної недбалості, казали вони, вимовляючи
ці дивні англійські слова, які Пірбгай повторював під час роботи,
частково кепкуючи, а частково й усерйоз. Звісно, ніхто з них не
потребував попереджень. З кожною прокладеною милею залізниці
гинули працівники. Пізніше поширилися чутки про левів-людожерів,
які крадуть робітників ночами, й від них лишаються то самі зуби, то
сам тюрбан.
Вони прокладали залізницю до озера Вікторія. Пірбгай уявлення не
мав, де це, і коли набрався сміливості запитати одного з вартових із
залізничної поліції, той сказав: «В Уганді». Пірбгай одразу пригадав
той момент на судні, коли вперше почув про Момбасу. Зараз він не
бачив ані озера, ані селища чи міста — лише пласку смугу порожнечі,
оточену всіма відтінками зеленого. Якщо витріщатися в порожнечу
надто довго — можна забути, який шлях уже прокладено і в якому
керунку йдемо, напрямок розчиняється в липкому повітрі.
Часом він малював в уяві момент, коли колію вже буде прокладено
і червоний локомотив прорізатиме зелений масив дерев. Але він не міг
уявити, хто їздитиме цими поїздами. Одного був певен: це будуть не
такі, як він, не ті, кого мзунгу20 називали кулі21, чиї тіла ламалися під
вагою навалених на них завдань. І точно не місцеві, які тягали
makarai22 подрібненого каміння, щоб Пірбгай та інші могли щось
будувати на їхній землі. «Якщо ми колись і проїдемося цим потягом, —
жартував один із сусідів Пірбгая по намету, — то в першому класі
будуть британці, в другому індійці, а в третьому африканці». Пірбгай
засміявся, але не міг собі уявити, як це вони всі будуть однаково сидіти,
нехай і розділені по різних класах.
Вид має менше значення, ніж порядок. Тепер він це знав — після
торговця, який його обдурив, після залізничної поліції з індійців, яка
вказувала, кого і як мають покарати британці, після місцевих, які
торгували листям коров’ячого гороху та mhogo23 й називали
колонізаторів словом, яке добре відображало, як безжальний дух білих
панує над усіма ними. Тепер Пірбгай замість звичного слова «ґора» на
позначення білих казав «мзунгу», чудуючись, як упевнено воно злітало
з язика.
Двоє його сусідів по намету сварилися. Ракеш, старший за Пірбгая
і значно охочіший посміятися, стягнув із себе сорочку й різко накинув
на нього; Пірбгай задихнувся від смороду. Піт, кров, сеча, спека, гниття
джунглів, що змішується з їхнім власним. Але було в тому щось іще,
щось таке смертне й інтимне, що його очі наповнилися вологою. На
вкритому щетиною обличчі Ракеша промайнула усмішка.
— Знову не в настрої?
Пірбгай провів зап’ястком по очах, розмазуючи грязюку, що в’їлася
в шкіру за день.
— Це ти так сказав, — парирував він.
Кілька днів тому Пірбгай побачив, як Ракеш різко привалився до
мусізі24, притулившись головою до побілілої кори. Коли Пірбгаєві
вдалося розбуркати Ракеша, в очах у того було темно, він косив оком,
наче осліп; це непокоїло. Повернувшись до намету, Ракеш пояснив
сусідам, що підхопив сонну хворобу. «Мене вкусила цеце», — сказав
він і зобразив, як муха жалить його в шию. Пірбгай нічого не відповів,
але не міг забути той мертвотний погляд. Уночі він старався не заснути
й кожні кілька хвилин поглядав на скоцюрблену на циновці постать
Ракеша, наче то був його рідний брат.
Там, удома, завжди казали, що, як перетнеш kala pani, це змиє твою
касту. І ось вони всі тут, адепти нової віри. Немає родини, та все ж
є jahaji bhai. Ніхто не хотів повторення історії Сохума. Вони взяли на
себе зобов’язання приглядати один за одним, годувати, бути насторожі.
Ночами підтримували один в одному життя, розповідаючи історії.
Скупчившись біля вогнища, що ледь не підпалювало їм волосся, вони
оповідали казки про свій дім, минуле, своє уявне майбутнє. Пірбгай
ніколи не говорив про родину, принаймні про реальні факти. Коли
запитували — вигадував неіснуючих родичів, сестру, яка танцювала
катгак25, дихаючи на повні груди, матір, яка зароб­ляла на життя,
готуючи перекуски для місцевих робітників. Мама одного разу сказала
йому, що вони королівської крові, і хоч він ніколи не був упевнений
у правдивості цього, тут, на новій землі, так і заявляв. Він не встидався
свого коріння; більшість чоловіків тут походили із селищ на кшталт
його рідного місця, із сільських родин, і мусили виїжджати через
посуху та голод, не маючи жодної змоги знайти роботу в країні,
замореній і знищеній її правителями. Але згадування їхніх імен у цих
джунглях видавалося чимось брудним. Він залишив дім заради роботи
й направду працював, та при цьому не надіслав додому жодної рупії.
Якщо він заборгував британцям за те, що доставили його сюди, то
тим паче заборгував своїй мамі за весь той біль, якого завдав їй своїм
життям. Він працюватиме ще важче, поки не спокутує свою
відсутність. Працюватиме, поки цього не буде досить.
Пірбгай із Ракешем відійшли до бічної стінки намету вмитися.
Канави з брунатною водою, викопані в м’якому ґрунті. Коло них —
шереги тремтячих чоловіків. Вони більше не згадували про випадок
коло дерева. Не було потреби. Пірбгай знав, що це не була сонна
хвороба чи ще якийсь тілесний вибрик. Він бачив це в поглядах
стількох людей тут — спантеличеність, зневіру. Нездатність вірити
вкупі з нескінченними спробами зробити краще за сусіда. Втрату
чогось питомо людського.
Нині ввечері, як і майже щовечора до того, вони готували кіча­ді26.
Пірбгай вирив ямку в ґрунті, а Ракеш змішав сочевицю, рис і воду
в алюмінієвому казанку. Тоді Пірбгай вклав казанок у пошарпану
чалму, що належала одному чоловікові, який зник, а відтак помістив
усю конструкцію в землю. Разом вони накрили ямку листям і землею
й розвели вогонь; схилившись над полум’ям, рахували секунди,
чекаючи, міркуючи, як багато вони вже проклали колії, як далеко може
бути це озеро, і якої миті тіло вирішить, що вже досить, і як довго
відростають нігті, і чи відчувають леви, коли людина засинає, і як довго
людина може йти без сну, і що сьогодні їли на вечерю майстри, і що
було написано на тому аркуші паперу, і чи не було б краще, якби kala
pani їх проковтнула, і скільки ще таких ночей вони зможуть пережити.
***
Був вогкий зернистий ранок, небо наче порізало кривавим шматтям
хмар. Пірбгай тупцяв у тісному колі серед решти і, коли полковник
сковзнув по ньому поглядом, випростав спину. Позаочі вони називали
начальника Півником — за те, що випинав зад при ходінні. Він
відповідав за їхню платню, відмічав у нотатнику зі шкіряною
обкладинкою, скільки ярдів проклав кожен робітник, а тоді віднімав
непрокладені ярди й далі провадив якісь магічні розрахунки, щоб
якомога більше урізати їм виплати. Коли один із робітників виступив
проти раціону харчування, завдяки магічним розрахункам з нього зняли
всю платню загалом.
Досі між jahaji bhai ходили чутки, ніби тим працівникам, які
вирішать залишитися після закінчення контракту, британці виділять
землю. Пірбгай особисто чув під час роботи, як це обговорювали два
наглядачі. «Поманили пряником», — казали вони. Смислу цієї фрази
Пірбгай не второпав, хоча вже краще тямив в англійській, але він, без
сумніву, вловив слово, яке вже чув на кораблі, — «земля».
— На наступній ділянці, — сказав полковник, оголюючи почорнілі
ясна, — є певні перешкоди. Покинуті хатинки. Більшість із вас
залишиться тут виконувати основні роботи. А двоє підуть зі мною
розчищати подальший шлях.
Він знову зустрівся поглядом із Пірбгаєм. Хлопець утягнув повітря,
думаючи, скільки додаткових ярдів можна собі заробити, й отямився,
лише коли полковник прикликав його кивком.
Незабаром Пірбгай із Ракешем стояли обіч полковника. Обравши їх,
полковник вручив їм пачку сірників і масний глечик; тепер вони
незграбно стискали посудину, прокладаючи собі й полковникові, який
ішов на два кроки позаду, шлях через гущавину й гілляччя. Тільки
діставшись на місце призначення, Пірбгай зрозумів, що від них
вимагалося.
Перед ними на широкій галявині скупчилися хати, маленькі й круглі,
зі стінами з дерев’яних стовпців і очищених очеретяних жердин, криті
соломою, що нависала над житлами, мов пасма пересушеного волосся.
Біля найближчої хатини на зчорнілому під вогнищем клаптику землі
валялося перекинуте відро, навкруги було гладенько витоптано. Поруч
було натягнуто тканинну стрічку для сушіння, з неї, мов мертві риби,
звисали рожева канга27 і кілька заношених білих майок.
Полковник прочистив горло.
— Як я й сказав: звільнити ділянку.
Пірбгай ризикнув піймати погляд полковника й угледів у ньому
відблиск стривоженості. У грудях, як і в коробці сірників та в глечику,
що стояв біля ніг, клубочився темний жар. Ракеш, з опалими плечима,
пильно дивився на розвішане прання.
Полковник указав очима на найближчу хатину.
— Хай там як, усе це таке благеньке. І ніякої індійської інженерії
в полі зору, еге ж?
 Він кивнув до них, і тієї ж миті Пірбгай зрозумів, ким би він мав
вважатися і яких триматися поглядів, щоб орати землі, які йому не
належать.
У нього спітніли згини ліктів. Ніхто не промовив ані слова; Пірбгай
не наважився. На одну сліпучу мить перед ним спливло обличчя
чоловіка з корабля, зі скрученими пасмами волосся, прилиплими до
шиї, з відчайдушним поглядом, — чоловіка, який вихопив стерно
з капітанових рук.
Полковник ляснув себе по стегну, від чого ці двоє аж підстрибнули,
і закинув голову, звертаючись до них, мов до школярів: «Маєте
годину».
Пірбгай стиснув кулаки за спиною. «Так, сер», — почув він власний
голос, а коли полковник пішов, відчув, як ослабли щелепи, наче їх
перед тим стискали годинами.
Коли він знову обернувся до галявини, то піймав пильний погляд
Ракеша.
— Ходімо звідси, — прошипів Ракеш, підступивши так близько, що
Пірбгай відчув на щоці його гаряче дихання. Пірбгай інстинктивно
сахнувся.
— Su?28 Ми не можемо… — почав він, але Ракеш присів
навпочіпки, обхопивши стрижену голову руками.
— Ти розумієш, що вони наказують нам зробити? Убити для них.
Зробити їхні криваві справи. Ми — їхні пси, — поглянув він знизу
вгору на Пірбгая; очі його були скляні, а на скронях проступив
нездоровий піт. — Пси.
Пірбгай відчував за спиною привид полковника, незримі кайдани.
А просто перед його очима друг намагався боротися з брудом.
— Ракешу, — лагідно пробурмотів він, — куди ми підемо? Тут
навколо нічого немає. Ми помрем на самоті…
— Ми в кожному разі помремо, — сплюнув Ракеш собі під ноги. —
Ми вмираємо зараз! Bhaiya!29 Ми вмираємо щодня.
Він зарився пальцями в ґрунт, витягнув жменю камінців і червоної
глини.
— Я не можу тут лишатися. Не можу тут лишатися. Не можу
лишатися. Не можу.
Пірбгай упав на коліна й схопив Ракеша за плечі, намагаючись своїм
бурмотінням заглушити його плач. Він чекав на цей злам із того дня, як
знайшов Ракеша під деревом. Десь ізгори завила мавпа.
— Ти йди.
Ракеш розплющив очі, насупив брови.
— Іди. Я скажу, що загубив тебе під час пожежі.
Він побачив на обличчі Ракеша вираз розуміння — що він пропонує
і що планує робити.
— Вони не покинуті, — сказав Ракеш.
Пірбгай стиснув зуби. Навіщо це казати? Вони надто доб­ре знали,
що трапляється з людьми, які не підкоряються. І невже Ракешу вистачає
наївності вірити, що його відмова щось змінила б? Він думав про своє
ім’я у шкіряному нотатнику полковника, про те, як ці хатини
перетворяться на цифри в рівнянні, завдяки якому, можливо, вдасться
відіслати додому грошей.
— У нас немає нікого. Немає грошей. Тільки це, — посунувся назад
Ракеш, вовтузячись у бруді задом, як дитина. — Bhaiya, ти не мусиш
цього робити, ти можеш обрати щось інше, — ледь чутно благав він.
На мить Пірбгай повірив йому. Уявив, як закопає глек із пальним,
тікатиме, поки стане сил у ногах, запалить лиш одне багаття — для
відлякування левів від Ракеша, що повільно засинатиме. А потім
пригадав, де він. Єдиний спосіб вижити — протриматися найдовше,
довести, що він найвідданіший з усіх. «Як я й сказав: звільнити
ділянку», — чув він знов і знов фразу полковника. Устав і обтрусив
землю з колін.
— Я залишаюся, — сказав він із підкресленою рішучістю, хоча голос
йому уривався й слабнув від думки про втрату друга. Ракеш вагався,
стискаючи руками горло. Пірбгай схопив вологу пачку сірників.
Побачивши, як змарнів на лиці Ракеш, одразу зрозумів, що залишається
сам. Потім Ракеш, гаючись, поволі щез за обрієм.
Пірбгай не зволікав ані миті. Сонце пекло в потилицю, відраховуючи
хвилини. Прокладаючи колії, він пройшов повз незліченну кількість
таких поселень. Усі мешканці, ймовірно, обходили свої посіви, пасли
худобу, працювали на британських бавовняних і кавових полях. І все ж.
Він двічі кашлянув і зачекав хвилину-дві, чи хтось почує його й вийде.
Тремтячи ногами, скочив на галявину й обійшов кожну хатину,
зазираючи в двері, сподіваючись побачити якесь обличчя, очі, що
змусять його передумати. Але нікого не було. Пірбгай помолився про
малу милість: нехай би полковник був наполовину правий — хай би
хати були як не покинуті, то хоч порожні.
Він відкрив глечик і почав розливати бензин, спершу скропив
підмурок, а тоді направив горлечко вгору, до жмутків соломи. Запах
обпік носа, щипав очі. Обличчя було мокре. Він кинув порожній глечик
між двома хатами. Випорожнився. І чиркнув сірником.
Суха солома спалахнула. Вогонь гуготів і тріскотів у вогкому
й теплому повітрі.
Пірбгай перечепився і впав назад на лікті, зіщулившись. Його душив
дим. За попелястими струменями він побачив обриси хатини,
роззяплений вхід та інстинктивно зрозумів, що там усередині.
Акуратно згорнуті в кутку циновки для сну, повний глечик з водою,
сталевий казанок на цвяшку в стіні, обвислий мішок із зерном, шматок
червоного мила, зачовгана глиняна підлога; він бачив, як його мати
тримає олов’яну чашку біля губ сестри, бачив кожну деталь, з якою
виріс, кожну частину себе. Щось розкололося, дах провалився, і він
схопився на ноги. Хапаючи повітря, він дивився, як горить його
власний дім.

Сонал, 1902 рік

Коли той кулі ввійшов до татового магазину просити роботу, Сонал
насамперед звернула увагу на його руки. Вони були дов­гі й худі, але під
брудною бавовняною сорочкою округло випиналися напружені м’язи.
Вона замислилася, за якою ж такою роботою він набув собі таких
обрисів, та потім помітила, що на правій руці немає середнього пальця,
а замість нього — зморщена, обідрана ґуля, наче ніколи до ладу й не
лікована; а ще зауважила, як він кульгає в замалих сандаліях, ніби
старий kaka30, хоча на вигляд мав хіба двадцять років, — і тоді
зрозуміла, де він працює.
Татко стояв по коліна у сміттєвій ямі на задньому дворі, згрібав
клапті розірваної упаковки та іржаві консервні банки, щоб спалити. Це
був день збирання сміття, а тато в такі дні ніколи не мав гарного
настрою. На ранок він залишив на Сонал і крамницю, і кількох братів
та сестер, поки мама збирала наймо­лодших до снідання. Стоячи за
прилавком, Сонал виколупала лушпайку бруду з-під нігтя й цокнула
язиком на брата Нану, який удавав, наче відкриває банку маринованих
огірків, і закочував очі від удаваної втіхи.
— Якщо татко тебе побачить… — пригрозила вона, але попе-­
редження не спрацювало, бо не втрималася від широкої усмішки.
Нану, підбадьорений, смикнув із полиці невеличкий мішок цукру
й підважив його собі на плече.
— Не треба, — вже не всміхаючись, гукнула Сонал, та було запізно.
Нану швиргонув мішок у її бік, та позаяк руки мав заслабі й не
розрахував зусиль — мішок гепнувся на прилавок, цукор розлетівся
золотавою хмарою й засипав усі поверхні навколо, наче піском. Нану
нажахано втупився у Сонал.
Сонал чула стукіт татової лопати й розуміла, що часу на прочухани
катма. Вона схопила з прилавка ганчірку й упала на коліна, відчуваючи,
як гострі гранули дряпають їй голі ноги. Чула, як Нану витяг із кутка
мітлу, а коли побачила коло себе пару рук, то подумала, що хтось інший
із братів кинувся допомагати. А тоді помітила покалічений палець,
м’язисті передпліччя, шкіру, подібну до кори фінікової пальми — темну
й пошрамовану.
— Майже готово, — сказав їй хлопець, наче знайомій,
і продемонстрував великі рівні зуби.
Вона встала й склала руки, чекаючи, що співрозмовник назве себе, та
він лише далі працював, не піднімаючи голови.
Коли повернувся тато, Нану вже зсипав змішаний із пилом цукор
у мішок, а хлопець стояв, заклавши руки за спину, наче щойно зайшов
роззирнутися на товар. Позад нього крізь відчинені двері виднілися
скупчені навколо залізничних колій ряди халуп із гофрованого металу,
залізнична станція Кісуму, вкрита пеленою вохрового пилу. Коли ніхто
не бачив, Сонал приклала пальця до губ і лизнула, трепетно відчуваючи
густий солодкий осад на язиці.
Хлопця звали Пірбгай. Зазвичай, коли до крамниці заходили
мандрівні індійці, мама пропонувала їм тарілку гарячого рису й чай,
а тато наказував одному з дітей запакувати в дорогу печи­ва й газованки.
Більшість із них приїздила сюди, як і її родина, почувши про
економічні перспективи тут, у Кенії, точно кращі за високі британські
податки й голод, від яких постійно потерпала Індія. Тут вони
відкривали крамниці, як татко, або їх наймали колонізатори
й призначали на місця, що в ієрархії були між корінним населенням
і мзунгу, хоча права володіти землею їм не надавали. Родина Сонал
приїхала якраз тоді, коли почалося будівництво залізниці, знаючи, що
британці люблять мати всі зручності — сірники, чай, рибні консерви,
цигарки, зубну пасту — усе, що тепер продається в дукані31. І цей
хлопець у брудній сорочці, зі жвавим поглядом був першим кулі, що
завітав до них.
Татко, смокчучи фінікове зернятко, пильно вдивлявся в хлопця,
оцінюючи того, наче коня.
— Ти індієць? — перше, що спитав тато у відповідь на прохання
хлопця про роботу. — Ти чесний? — це було друге запитання.
Сонал затримала дихання: навіть якщо обидві відповіді будуть
«так» — їх дев’ятеро дітей, навряд чи вони зможуть дозволити собі ще
один рот.
— Будеш спати в задній частині крамниці, наглядатимеш за нею всю
ніч. Платити тобі я не можу, але матимеш дах над головою та їжу
в животі, — зрештою сказав тато, розглядаючи бруд у зморшках на
долонях так, наче йому було байдуже; навіть коли Пірбгай схилився
й видихнув голодне «Так».
На мить Сонал була вражена. Як же тато її бив, коли піймав на тому,
що всипала повну ложку цукру у водянистий дал32, — кричав, що він
не багатій, а вона — не рані33! Кожну зароблену крамницею копійку
тато заощаджував і вкладав у справу. Вони ж харчувалися тим, що
виростили самі. Знадобився час, щоб проросли ямс та імбир, навколо
їхньої халупи з’явилися боби та бамія. Вона озирнулася на хлопця
з похмурими очима й губами в пухирях, наче він багато днів спав під
сонцем: що ж такого побачив у ньому тато, що дозволив лишитися?
Але потім тато обернувся й провів пальцем по прилавку, а коли підняв
руку — до пучки прилипли гранули цукру.
— Покажи йому, де він спатиме, — розпорядився тато й ви­йшов,
криво всміхаючись; і вона зрозуміла, що він усе бачив.
***
Сонал сказала б, що поява кулі мало що змінила в їхньому домі. Він
прийшов майже ні з чим — із кількома сорочками й сувоєм паперу, —
а просив іще менше. Тато й далі накидався на них із докорами
й лайкою; мама й далі підтискала губи, наче хотіла їх проковтнути, коли
виводила малих. Сонал не знала точно, чи багато бачив Пірбгай: він
тримався сам по собі, їв у коморі, де й спав на джутовому мішку (на
його долю не випало навіть москітної сітки чи мотузяної циновки),
і мовчки працював, поповнюючи запаси зерна чи гострячи виставлені
на вітрині ножі. Її вражало, як легко він перемикався між англійською,
суахілі та гуджараті — залежно від мови покупця, — як, не вагаючись,
змінював ціни. Тато вчив їх саме цього, скільки Сонал себе пам’ятає.
Потроюй ціну для білих, які можуть дозволити собі значно більше,
подвоюй для африканців, які нічого кращого не знали, але й дозволити
собі стільки не можуть. За татовими правилами, реальну ціну чули
лише співвітчизники-індійці.
Пірбгай швидко вивчив, з ким із місцевих вони товаришували, як
вони обмінювали мішок проса на в’язку матоке34, як ділилися
настоянками проти macchar і поспіхом допомагали одне одному
заносити в приміщення товари перед дощем. Як і вона, він навчився
розрізати брусок мила на шматочки тонкою струною, дізнався, що
значить замовлення kawaida35: для білих чоловіків це були цигарки, які
Пірбгай скручував вправними руками, а для місцевих дітей —
мандазі36 з кунжутом чи кокосом, свіжопідсмажені до м’якості
в залишках олії (щоправда, на відміну від неї, Пірбгай ніколи не
скуштував ані шматочка сам). Вона також бачила, як він виганяв собак
із комірчини сусідського магазину, луплячи по їхніх зубастих мордах
голими руками, а коли зайшов британець і гаркнув своє замовлення
так, наче й Пірбгай був собакою, він зробив щось дуже ефектне —
простягнув каністру з керосином і англійською з ідеальною граматикою
назвав учетверо вищу ціну, з відсутнім виглядом швидко подумки
порахувавши суму.
Кілька разів Сонал підслуховувала, як татко лає Пірбгая за
перевитрати води, хоча той мився лише раз на тиждень, а коли мама раз
вилила на нього киплячий чай, то лишень кинула йому ганчірку. Але
Сонал знала, що то все було напоказ, бо їм не було на що нарікати: він
був уважний, зосереджений і добре працював.
Але його поява змінила дещо для неї. Часом вона відчувала на собі
його погляд, от як зараз, коли наклеювала етикетки на банки в коморі,
поки він замітав. На полицях, вище, щоб подалі від пацюків, було
навалено коробки з сіллю та скручені листи тютюну. Вона помітила, що
він скоса поглядає на бирку, щойно наклеєну на глечик, і ледь помітно
ворушить губами, наче намагається вловити смисл написаного її рукою.
— Олія для смаження, — сказала вона й побачила, як його очі
спалахнули розумінням.
Їй аж тепер сяйнуло, що він не вміє читати. Наступну етикетку вона
підписала великими літерами, як для дитини.
— Гвоздика, — навмисно вголос промовила вона, наклеюючи
папірець, а тоді, злякавшись, що це надто нарочито, додала: — Добре
помагає від зубного болю й відлякує жучків.
— Вогняні мурахи всюди, — погодився він, продовжуючи замітати
рівними спокійними рухами.
Сонал поправила на колінах страшненьке платтячко і вперше
пошкодувала, що мама не вшила їй щось симпатичніше.
— Ці мурахи бігають і там, де ми спимо, — сказала вона, кивком
указуючи на циновки, розстелені в приміщенні, добудованому за
магазином.
Хотілося, щоб він знав: його ненавмисно поклали спати з мурахами
й щурами, які щоночі кусають у пальці на ногах.
— Раніше було гірше, — знизав плечима Пірбгай.
— На залізниці? — випалила вона, а тоді прикусила губу.
Мама застерігала її не розпитувати хлопця про роботу до дукану,
а він сам ніколи цього не згадував. Найдавніше минуле в його
розмовах — то був день, коли він зайшов до крамниці, бо співчутливий
індієць — начальник станції в Кісуму скерував його до родини Сонал:
мовляв, знайдеш там гарячу їжу й дах над головою на ніч. «Одна добра
людина допомагає іншій, а та — наступній», — сказав Пірбгай,
оповідаючи Сонал свою історію, і очі його зблиснули. Сонал
здивувалася, хоч наче й зрозуміла його. Її спогади про часи до приїзду
в Кенію були непевні — розмиті образи двоюрідних сестер і братів,
вузенькі вулички Дранґадри і плямиста корова, якою володіла її родина.
Але Сонал бачила горби червоної землі, всіяні слідами, могили, які, як
вона переконувала сестер і братів, були термітниками, а щоразу, як
дивилася на ґулю на місці Пірбгаєвого пальця, в неї зринали запитання,
що ж було раніше.
Він повільно кивнув і перестав махати мітлою, ослабивши хватку
покаліченої руки. Сонал скористалася шансом.
 — Мзунгу ж казали, що по завершенні кулі можуть повернутися
додому. То нащо лишатися?
Він відвів погляд, хоча вона й далі зосереджено дивилася на нього.
— Чимало моїх братів із табору повернулося додому, — нарешті
вимовив він.
Вона пам’ятала, як море лупило по кораблю, що віз сюди її
родину, — це був звук кістки, що падає на бетон. Коли пароплав
причалив у Момбасі, вона побачила пришвартовані обабіч обліплені
водоростями кораблі, вода заливала їх, била ними об скелі. Хитавиця,
морська хвороба — як можна було перепливти kala pani на одному
з тих корабликів?
— Вони сміливці, що повернулися, — спробувала підтримати
розмову Сонал.
Він зустрівся з нею поглядом.
— Сміливці, ха. Я боявся того, що побачу після повернення. Моя
родина…
Він замовк, масуючи ґулю на місці пальця.
Вона не дозволила собі відвернутися.
— Вони, певно, сумують за тобою?
Пірбгай спирався на мітлу, але тепер узявся ще швидше шкрябати
галуззям по підлозі.
— Це мій обов’язок як найстаршого… і невдовзі я отримаю землю.
Я подбаю про них.
Він повернувся до неї спиною, щоб струсити мітлу за порогом. Вона
сказала щось не те. Підвелася, почала обтрушувати пил із литок, а тоді
спинилася.
— Я теж найстарша, — промовила вона, дивлячись на його рівну
шию, обпечену на сонці й потріскану, як кізяк. — Тож маємо багато про
що дбати. Але часом я думаю: а хто подбає про нас?
Він не обернувся, але шурхіт мітли затих. Вона дістала з кишені два
липкі фініки, які поцупила з коробки, що її купив зранку в рознощика
тато. Почистила їх (солодка, наче сироп, м’якоть чіпко ліпилася до
пальців) і залишила один на полиці поруч із мішком, що правив йому за
ліжко. Ідучи, знову відчула на собі його погляд.
***
Рік по тому татко прийшов до Сонал і розбуркав її вдосвіта, щоб
дещо запропонувати. Мама вже теж не спала, знімала malai37 з молока
в казанку. У Сонал злипалися очі, в голові стугоніло. Увечері
напередодні вона силкувалися не заснути, поки не вкладе всіх братів
і сестер, заколисувала їх тихим наспівом, доки їхні голови обважніли
й вони поснули. Було холодно, лежати було твердо, тато теж іще не
вклався на свою циновку. В такі вечори її тіло гуло, як стерв’ятник над
чагарником. У погані дні вони чула, як тато тиняється крамницею,
з прокльонами оглядає запаси й рахує гроші, яких нема. Дев’ятьох
дітей було достатньо, щоб утримувати бізнес, але забагато, щоб стало
прогодувати всіх. Як найстарша і як донька, вона часто брала провину
на себе.
Навіть зараз вона відчувала, як хитається лівий клик, який тато
вибив долонею. Того разу Сонал звинуватила маму. «Тобі байдуже до
мене, — плакала вона, — завжди було байдуже». Вона була обурена, їй
допекла несправедливість — не те, що її вдарили, а те, що не
захистили. Мама майже нічого не відповіла, тільки швидкими рухами
важких рук намастила синці пастою з подрібненого листя й олії. «Не
чіпай», — попередила вона Сонал, яка здригалася від болю. Коли мама
вийшла, дівчина витерла олію, не бажаючи давати матері це
задоволення — зробити так мало й бути певною, що цього досить.
Пальці після цього пекло й неприємно кололо.
Цього разу ніч була тиха. Коли на порозі магазину постав тато, вона
відчула, як під шкірою вирує адреналін. Але він ступав тихо
й обережно, обходячи маленькі тіла, скулені під простирадлами.
Минаючи її, він зупинився, зустрівся з нею поглядом у темряві.
— Спи, доню, — пробурмотів він і пройшов до своєї циновки.
Наступного дня тато розбудив її так рано, що тільки найсамот­ніші
пташки пронизували слабенькими голосами синьо-фіо­летове небо. Тоді
тато сказав їй, що вона вийде заміж за кулі й переїде з ним до Кампали,
де працюватиме в аптеці татових кузенів, а гроші відправлятиме
додому. Вони перейдуть кордон з Кенії до Уганди й побудують нове
життя.
Сонал одразу глянула на маму. Ось нарешті вона отримає знак, що
мама дбає про неї, — і чекала, що мама вступиться, залишить її вдома,
попри те що тато хоче її відіслати. Та коли зустрілася поглядом із
мамою, яка схилилася над паруючим горщиком, то побачила в її очах
благання, чітке і певне. Тоді вона й зрозуміла, що це була мамина ідея.
А також утямила, чому тато розбудив її з першими півнями, доки не
встали сусіди, брати і сестри, — щоб вона не лементувала, навіть не
ставила запитань, а могла лишень сидіти, проковтнувши язика, мовчки,
як і її мати.
***
За кілька днів Сонал підслухала розмову татка з Пірбгаєм. Вона мила
сестру з відра води в кутку двору, руки були мокрі по лікоть,
а струмочки бруду стікали аж до плечей. Щоразу, проходячи повз
Пірбгая, Сонал думала, чи він у курсі. Чула, що Кампала —
впорядковане місто, з охайними вулицями й побіленими урядовими
будівлями, усе поділене на різні квартали — європейські, азійські,
африканські. І воно дуже відрізняється від тутешньої мішанки
бананових дерев і дерев кеш’ю, де індійські продавці арахісу
змішуються з африканськими перукарями, де все обмінюють на все
й базікають про всяке різне в густій тіні дерев mbuyu38. Вона й уявити
не могла, як це — існувати окремо, проводити межі по тій самій землі.
Кортіло спитати, чи замислювався він раніше про одруження, чи уявляв
усе це в ті миті, коли вона ловила на собі його погляд, коли він вивчав
маленьку сережку в її лівій ніздрі чи білі півмісяці її нігтів. Вона також
мимохіть блукала поглядом по його лиці, розглядала, як він,
зосередившись, відкопилює верхню губу, як подряпані його гомілки,
наче кора мангового дерева. Але вона боялася, що це прозвучить по-
дитячому, що він розсміється їй у відповідь, як робив часом, коли мама
й тато кепкували з нього, видасть цей горловий кашляючий звук, а очі
його перетворяться на дві чорні западинки.
Нині вона спостерігала, як Пірбгай підійшов до мами, яка присіла
біля горщика на вогні. Вона налила чаю у бляшаний кухлик, та коли
вже зібрався забрати питво до свого мешкання, мама ляснула його
мокрою ложкою по литці.
— Мій чоловік хоче з тобою поговорити, — серйозно промовила
вона.
Ззаду, від розділювальної стіни біля огорожі, де над нужником
кружляли хмарою чорні мухи, надійшов тато й присів коло них. Сонал
спінювала мило на голові в сестри, не бажаючи показати, що
дослухається. Сестра аґукала й плескала по воді, а коли Сонал знову
підняла голову, Пірбгай вгризся пальцями в іржаву землю.
— Дядьку, я працюватиму ще ретельніше, я вставатиму раніше… —
затинався він.
 Сонал застигла, не розуміючи, що ж такого сказав йому тато, щоб
змусити його так поводитися. Тато підняв руку.
— Припини. Ти добре в нас служиш, та не можеш більше тут
лишатися. Я спостерігав за тобою і бачу, що ти старанний працівник
і стаєш хорошим чоловіком.
Пірбгай побілів на лиці. Тато дмухнув на свій чай.
— Дякую, — нарешті прохрипів Пірбгай.
— Поглянь на нього, він такий наляканий, — фиркнула мама. —
Випростайся, синку. Ці кулі, вічно з опущеною головою.
Пірбгай випростав спину. Тато з мамою засміялися, але їхні обличчя
випромінювали тепло. Потім тато вдарив його по плечах і сказав
Пірбгаю те, що вже повідомив Сонал. Вона дивилася, не намагаючись
удавати зайнятість, хоча сестра вже смикала її за волосся й бризкала
водою на курті39.
— Але… чому? — спитав Пірбгай.
— Ти сказав мені, що чесний, і довів, що це так. Ти, може, і простий,
але шляхетний. Моїй найстаршій доньці час виходи­ти заміж, і разом ви
зможете збільшити статки нашої родини. Ти допоможеш нам більше,
якщо поїдеш і збудуєш життя для себе й моєї дочки, — змигнув очима
батько. — Я ділова людина, розумієш? Я знаю, коли бачу хорошу
інвестицію.
Сонал затамувала дух. Пірбгай переводив погляд то на батька, то на
матір, вони обоє тепер мовчали з вичікувальним виразом обличчя. Тоді
він обернувся до неї, і хоч супив чоло, та коли побачив її, зморшки
розгладилися.
Замість дивитися вниз (як належалося), Сонал відповіла прямим
поглядом. Його очі хапливо шукали її. Щось у ній відкрилося. Вона
відкинула волосся з чола, лишивши вологі пасмуги, що виблискували,
як пісок на сонці.
***
Коли Сонал і Пірбгай уже лаштувалися від’їжджати, плакали тільки
діти. Згинаючись під вагою напакованої мамою повної торби, Сонал
підняла підборіддя в прощальному жесті. Пірбгай притиснув пальцем
ноги волохату гусінь у грязюці. Тато злегка поцілував Сонал у чоло,
а тоді промурмотів, вибачаючись, що мусить стежити за крамницею,
і зник у приміщенні. Кілька дітей учепилося в них, витираючи
шмаркляві обличчя об чистий дорожній одяг. Сонал пригладила
волосся й заспокійливо прошепотіла, що вони обов’язково
повернуться. Хлипаючи, вони повернулися до дукану.
Нану стояв збоку, на обличчі застигла маска з напружених м’язів. Він
уже був вищий за сестру і, коли стояв отак, заклавши руки за спину,
здавався майже чоловіком, але коли Сонал підійшла — його видали
круглі щоки й тривожне тремтіння брів. Вона хотіла схопити його
в обійми, заколисати, як робила всі ці роки. Натомість узяла за
підборіддя й про­мовила:
— Маєш тепер про всіх них подбати.
Обличчям брата промайнув хлопчачий страх, але враз зник, він
закинув голову назад і знизав плечима.
— Не хвилюйся, сестричко, — сказав він.
Настав час рушати — а мама й не ворухнулася, щоб обійняти їх.
Сховавши руки у складках сарі, вона стояла перед дверима, широко
розставивши ноги й упершись ступнями в землю, наче демонструючи,
що ніколи не зійде з місця.
— До зустрічі, мамо, — сказала Сонал.
— Дякую вам за все, — додав Пірбгай.
Та мама й тепер не промовила ані слова, міцно стискаючи губи й зі
свистом видихаючи повітря. Так вона й стояла, міцна й незворушна, не
змінюючи пози, аж поки вони завернули на дорогу. Коли Сонал
озирнулася, жінка досі була там, дивилася їм услід, і на мить Сонал
подумала про матір Пірбгая — чи та теж мовчки перенесла втрату
дитини, безсила щось удіяти, лише стояла й чекала на його повернення.
***
Вітер лопотів над їхніми головами брезентом, що єдиний відділяв
їхні тіла від ночі. Заухкала сова, і цей дикий звук змусив Пірбгая
здригнутися. Вони рухалися чимдалі в глиб країни в напрямку Уганди,
куди вже не сягала залізниця, і хлопець дедалі більше занурювався
в себе. Вони мандрували на захід, уздовж вигину озера Вікторія, за
можливості під’їжджаючи повозками на віслюках, які транспортували
гарбузи й мішки з касавою. «Якби ж сюди ходив поїзд», — пожартувала
одного разу Сонал, та Пірбгай нічого не відповів на це.
Сонце робило їх різними: його шкіра стала темнішою за її
пшенично-коричневий колір, але в місячному сяйві вони здавалися
однаковими. Сонал торкнулася великим пальцем його грудної клітки.
— Усе гаразд, — сказав він, їй чи собі, вона не була певна.
 — Що ще тебе лякає? — засміялася вона.
Волосся витріпалося їй із коси, сплуталося, на плечі проступили
синюваті плями від сумок, які вона не дозволяла йому нести. Їй було
цікаво, чи така поведінка тут, наодинці, дивує його, але далеко від
родини вона почувалася розкутою, голос, якого майже не було чути
в крамниці, тепер вивільнився. «Заміжня жінка», — повторювала вона
собі на ходу, мангалсутра40 на її грудях стала новим джерелом сили.
— Геть не було куди йти. І… — затнувся він.
— І?
Коли він говорив, вона не могла більше ні на чому зосере­дитися,
його слова поставали з якогось хмарного місця, яке вона відчайдушно
хотіла пізнати.
— Я був самотній, — закінчив він.
Вона кивнула, згадавши, як він запанікував, подумавши, що тато
його виганяє. Тоді вона сіла — туніка впала їй з одного плеча — й узяла
його за руки. Провела великим пальцем по ґулі на місці середнього
пальця; він зізнався, що відбив його кам’яним молотком на залізниці.
Пірбгай здригнувся, хоча й сказав, що вже не болить. Але цей жест був
інтимним, ніби вона відчувала спогад, який жив у цьому місці, ніби,
торкаючись, вбирала частину минулого.
— Моя родина так само, — сказала вона. — Нам довелося залишити
її.
Пірбгай торкнувся її щоки й настирливо глянув на неї.
— Те, що твоя родина зробила для мене… Коли стільки всього було
забрано — я не заслужив їхньої ласки. Вони дали мені дім.
Сонал була зворушена його зізнанням, його вразливістю, наче на
справжній сповіді.
— Послухай.
Вона притисла його долоню до свого тіла, щоб він відчув потік крові
під шкірою, яка вкрилася мурашками. У попередні ночі вони торкалися
одне одного, знаходили спраглими губами в темряві. Але тепер було
інакше: з’явилися наполегливість, із якою вона взяла його руку своєю,
бажання нести тягар заради нього — не пропонувати, а просто взяти на
себе те, що може, щоб ця вагота, одна на двох, зменшилася.
— Ми понесемо це далі, — пробурмотіла вона.
Пірбгай стиснув її руку, і вона знала: він зробить усе можливе, щоб
триматися та йти.
Сонал, 1917 рік
Сонал спостерігала за своїми доньками, сидячи біля вуличного
вогнища у провулку під будинком. Вона ліпила над вогнем кульки тіста
для випікання бгакрі41, і блакитні язики полум’я облизували їй оголені
руки. Земля під її взутими в сандалі ногами була всипана фантиками
з фольги (туди, де колись були болота, дісталася торгівля). Сидячи
навпочіпки, вона змінила позу, бо вага чималого живота давила на
коліна.
Дівчатка гралися у війну із сусідськими дітьми, волаючи й збиваючи
рудий пил. Хлопчик зі світлою шкірою розмазав вугілля під очима
й перекинув через плече гілку дерева нім, наче гвинтівку. Деякі інші
дівчатка стискали кулаки й голосили, зображаючи покинутих дружин,
та обидві доньки Сонал пов’язали голови носовичками Пірбгая
й удавали медсестер. Її старша донька, Саріта, намащувала бруд на
литку іншій дитині, тільки зап’ястки миготіли — як у самої Сонал під
час роботи. Сонал захихотіла. Саріта фактично народилася в аптеці,
зараз, у десять років, підходила до всього, що робила, методично
і вловлювала найменшу зміну вітру. Чого не скажеш про Варшу. Тепер
Сонал спостерігала за молодшою — та зірвала хустинку з волосся,
втоптала її в бруд, а тоді вхопилася за «гвинтівку», що її тримав у роках
хлопчик. Той тицьнув палицею їй у груди й заволав: DSHOOM42.
— Маммо43! — скрикнула Варша, і матері стиснулося серце, наче на
грудях дитини справді розверзлася рана. Запахло підгорілим лотом.
Сонал зірвалася на ноги, та величезний живіт потягнув її назад, і земля
під ногами захиталася. Дитина всередині почала штовхатися на знак
протесту. Коли перед очима розвиднілося, вона побачила, що Саріта
вже вхопила Варшу в обійми, покриваючи її липке волосся
поцілунками. Вона твердо поглянула на Сонал, наче кажучи: залишайся
на місці.
Сонал зітхнула. Вона досі не йняла віри, що матиме ще одну дитину.
У їхній кімнаті й так уже не лишилося місця, від сусідньої родини їх
відділяв тільки ряд прикріплених до стелі розрізаних джутових мішків.
Відсилаючи гроші батькам Сонал у Кісуму й родині Пірбгая
в Порбандар, вони самі ледве зводили кінці з кінцями. Але Пірбгай
категорично наполягав на тому, аби щомісяця висилати гроші матері й,
суплячи брови, повільно виводив літери в листі. Минулого місяця він
надіслав трохи більше, ніж зазвичай, — на весілля наймолодшої
сестри. Він часто тримав у таємниці зміст своїх листів — Сонал не
знала, чи загалом соромився, чи встидався своїх невибагливих
учнівських текстів, але цього разу спитав у дружини, як написати
«Вітаємо! Многая літа!». «Наші дівчатка також важливі», — випалила
тоді Сонал, але й вона відчувала міцний зв’язок із життям своїх братів
і сестер.
Буквально за кілька тижнів після народження Варші сусіди почали
приносити гунд пак44 із гхі45 та маковим насінням — щоб спонукати
матку зачати хлопчика. Сонал дякувала зичливим kaki46, а тоді
закопувала солодощі надворі. Вони ніколи про це не говорили, але,
здається, Пірбгай прийняв думку, що вони більше не намагатимуться
зачати. Може, колись, як стане легше, думали вони. Коли отримаємо
нашу землю, одного разу сказав Пірбгай. Ця вагітність, після стількох
років, стала несподіванкою. Та повідомляючи чоловікові новину, Сонал
уловила в Пірбгаєвих очах відблиск надії, те сяйво, яке породжує
тільки сподівання на народження хлопчика.
Вона струсила попіл із пальців. Світлошкірий хлопчик покинув свою
зброю й усівся навпочіпки разом з іншими дітьми під ліанами
matunda47 грати в сім камінців48. Що хорошого в тому, щоб народити
хлопчика на цей світ? Ішла війна. Сонал бачила хлопців із гладенькою,
безволосою шкірою, мов у немовлят, яких відправляли на лінію фронту
в Танганьїці, нав’ю­чених, наче мулів, бляшаними кухлями й спальними
мішками. Може, колись хлопчик і означав постійність і нерозривну
послідовність, зараз же приносив тільки розриви серця.
Сонал склала бгакрі в kikapu49, наповнену листям і ягодами, з яких
збиралася зварити dawa50, і подала донькам знак, що час рушати
додому. Вона пройшла повз аптеку з побіленими стінами, цю крейдяну
копію будівель у європейських кварталах, із хиткими англійськими
літерами на ній — «drug-stor». За нею високо здіймалися пагорби
Кампали, а в зелених западинах між ними ховалися щільно заселені
райони міста. Повз Сонал промчав старий на велосипеді, залишаючи за
собою шлейф аромату солоного арахісу. Вона зупинилася, щоб
виблювати в кущі, і лиш потім уторопала, що страшенно голодна. Біля
ґанку власного дому побачила купку жінок, які, шаркаючи, розійшлися,
щоб дати їй прохід, поплескали її по спітнілих щоках і забрали kikapu
в неї з рук.
— Сонце в зеніті, Сонал, ходи сядь, — сказала Міна, промокаючи їй
чоло дупаттою51.
Сонал підкорилася, відчуваючи, як пече в колінах. Жінки часто
збиралися тут по обіді, щоб сховатися від спеки й своїх обов’язків
і кілька хвилин попліткувати за тростяним соком. Афія, з якою Сонал
познайомилася в аптеці, коли в тої захворів на малярію син, витягнула
зі згортка й простягнула їй гуаву. Лише проковтнувши всю соковиту
м’якоть, вигризши шкірку, аж не лишилося нічого білого, Сонал змогла
промовити бодай слово.
— Ця дитина думає, що я багата жінка, — сказала вона. — Завжди
змушує мене їсти.
Афія засміялася й викинула в грязюку шкірку від своєї гуави.
— Живіт, здається, низько. Точно буде хлопчик.
— Ndiyo52, дівчатка завжди сидять вище в утробі, ближче до
серця, — сказала kaki Шілпа.
— Просто сподіваймося, що твій чоловік буде поруч, коли дитя
народиться, — сказала Міна.
Сонал кивнула. Сонце сліпило їй очі, тож вона примружилася
й побачила, як губи Міни витягнулися в зловісну лінію.
— А куди б він подівся?
Міна перезирнулася з іншими.
— Наказ про обов’язкову військову службу для всіх чоловіків
в Уганді, na? Оголосили сьогодні.
Сонал спантеличено повернулася до групи жінок. На облич­чях було
написано різне — від утоми до жалощів. Чоловік Афії записався
у військо добровольцем за кілька місяців до того, чоловіка Міни не
заберуть, бо застарий, а kaki Шілпа — удова. Сонал затремтіла, нудило
від усвідомлення, що Пірбгай може їх покинути. Тітонька Шілпа злегка
торкнулася суглобами пальців живота Сонал, що випинався з-під
курти.
— Ми всі будемо поруч і допоможемо тобі, — сказала вона.
Сонал утупилася в аптеку на протилежному боці вулички, де
Пірбгай, напевно, доставляв товар на полиці чи обслуговував клієнта.
Горло обпалював нудотно-солодкий присмак агави. Хоча британці
воювали з німцями, більшість солдатів становили афри­канці й індійці,
тож направду брата змусили йти на брата. Спусто­шення власної землі
й знищення людей на війні з неважливим результатом: панування як
воно є. Як на її розум, немає сенсу брати участь у чужій битві. Але вона
знала, що Пірбгай дивиться на це інакше, не як на власну війну, а як на
обов’язок, продов­ження справи, яка почалася давним-давно. Відданість
родині досі утримувала його від добровільної участі, але вона знала:
якщо по чоловіка прийдуть — той не чинитиме опору.
— Він надто хворий, — сказала вона.
Тіло Пірбгая так і не відновилося після гарування на залізниці,
подробицями про яке він досі не любив ділитися. Але щоночі легені
в нього хрипіли, як погано налаштоване радіо, і кульгав він з кожним
роком дедалі помітніше. Сонал змішувала ліки спеціально від його
набору недуг, заварюючи йому ранковий чай з індійським кмином та
щовечора масажуючи ноги й утираючи в них суміш коренів і трав.
Завдяки рокам роботи в аптеці, а перед тим — рокам спостережень за
тим, як готувала ліки мама, вона знала, що живить біль, а що
пом’якшує його, що охолоджує тіло, а що може спричинити пекельну
невблаганну лихоманку.
— Маєш рацію, вербувальники це побачать, — сказала Міна, та
у виразі її обличчя було більше милосердя, ніж переконаності.
Сонал різко підвелася. Перед очима, затьмарюючи зір, поплили
цятки білого світла, та вона заспокоїлася й повернулася до дверей.
— Скажіть моїм дівчаткам, щоб швидше прийшли до мене, hanh53?
Помахуючи витягнутими руками, щоб зберегти рівновагу, вона
почала видиратися нагору, навіть не озирнувшись на обличчя подруг.
***
Сонал послала Саріту зібрати потрібне для нових ліків,
якнайдетальніше описавши забарвлення й візерунок листочків та
червоний полиск ягід. Вона точно знала, що робити, — дивовижно,
наскільки легше приготувати отруту, аніж ліки. До повернення Пірбгая
Сонал уже замочила трави в олії, почистила гілля від кори й проварила
ягоди до консистенції кривавої кашки. Тепер у кімнаті стояв солодкий
трав’яний запах, а в спорожненій бляшанці з-під антисептика Zam-Buk
чекав бальзам, бо попри всі знання Сонал у царині медицини Пірбгай
і досі надавав перевагу офіційним лікам з аптеки, герметично закритим
і маркованим англійською.
 Коли прийшов Пірбгай, Варша розмазувала рис по тарілці. Вона
одразу підскочила до нього й вимастила йому штани жовтим далом.
Пірбгай полоскотав її по підборіддю, але її жвавість, схоже, вибила
його з рівноваги, тож, ідучи до циновки, він тягнув ліву ногу.
Саріта підштовхнула до нього тарілку.
— Татко сьогодні, здається, більш голодний, — сказала вона.
Сонал змахнула зі щоки Саріти рештки манго athanu54. Така мала,
а вже турбується про батьків. Сонал відчула приплив вдячності до
старшої доньки, яка точно допоможе, коли народиться дитинка,
особливо якщо Пірбгая заберуть. Вона притисла кулак до ребер, щоб
заспокоїти нудоту. Цього не станеться, нагадала вона собі. Нікуди він
не піде — вона про це подбає.
Пірбгай відщипнув перепечений краєчок бгакрі й облизав крихти
з великого пальця.
— Їжа для королеви, — пробурмотів він, підсуваючи перепічку на
тарілці до Саріти.
Сонал похитала головою. Він почав так робити, коли з війною їжа
подорожчала, — вдавав, наче наївся, хоча в нього вже втягнувся живіт.
Саріта поправила уявну корону. Деколи Пірбгай розповідав
дівчаткам, що вони походять від магарадж, а в інші дні — що їхні
предки були вояками, танцівниками, кухарями. По правді, Сонал не
знала, у що вірити. Вона знайшла сувій паперу, який він носив із собою
всюди — із залізниці до Кісуму, а тоді до Кампали, — і прочитала, поки
його не було вдома. Це була копія відомості, виписаної колонізаторами
після прибуття Пірбгая до Момбаси, з детальним описом років його
роботи за контрактом. Але той, хто заповнював її, помилково сприйняв
його ім’я як ім’я та прізвище разом (ім’я: Пір, прізвище: Бгай), і таким
чином його родинне прізвище було просто стерто. І Пірбгай, схоже,
прийняв цю помилку як частину своєї особистості.
Пірбгай указав на шаак55 із арахісом і кукурудзою.
— Їжте, а я поки що все закінчу. Ця дитина голодна, кажу вам, —
сказала Сонал.
Пірбгай усміхнувся, але не зрушив з місця.
— Це мій хлопчик. Їжте.
Сонал поглянула на чоловіка. Часом робота опосідала його зусібіч,
хоча він ніколи про це не казав.
— Так, іди лягай. Я залишу тобі на пізніше трохи батату.
 Дихання їй почастішало, дитина всередині завзято ворушилася. Вона
уважно подивилася на доньок.
— Маю дати вашому татові ліки. Йому потрібно сьогодні відпочити.
Поки не доїсте все, що на тарілках, з-за столу не встанете.
Варша закопилила губи, а Саріта урочисто кивнула.
Пірбгай сидів на матраці; знявши сорочку, він лишився у вицвілому
трикотажному тільнику й постукував кулаком по грудях. Сонал
підійшла до нього з бляшанкою Zam-Buk. В останню мить вона додала
трохи м’яти, аби замаскувати запах, але м’ятні пахощі не встигли
просочити субстанцію. Якщо він достатньо втомлений, то може й не
помітити.
Коли почала втирати бальзам йому в ногу, він захрипів. Сонал
старанно тисла кісточками пальців, ретельно намащувала, щоб олія
проникла між м’язами й кістками. Пірбгай заплющив очі, повіки його
тремтіли.
— Нану досі відмовляється одружуватися. Сестри написали мені
з проханням поговорити з ним, — сказала Сонал, намагаючись
відволікти чоловіка.
— Твій брат одружений із крамницею. У наступному житті він буде
пацюком у коморі, — здушено засміявся Пірбгай.
Сонал несхвально клацнула язиком.
— Він не може лише працювати. Це ж самотність, na?
— Пішов поголос про аптечні ліки від головного болю. Тепер люди
приходять із африканських та азійських кварталів. Черга на весь
квартал.
У звичайний день Сонал могла б нагадати, що завжди допомагала
сусідам домашніми ліками — від укусів кліща, від болю в серці, для
немовлят, які відмовляються брати мамину грудь, та чого тільки не
було. Але сьогодні вона змовчала. Приготований бальзам просочився
в потріскану шкіру навколо нігтів і пік. Кінчики пальців уже заніміли.
— Нам тут добре ведеться, — сказав Пірбгай, повільно, наче
засинаючи.
Сонал шморгнула носом. У певному сенсі то була мрія. Вони разом,
їхнє маленьке життя. Це все, на що вона сподівалася, — маленьке місце
для її родини, на стійкому підмурівку, без боргів. Поки вона працювала,
її ніс учував трав’яні аромати, квіткові й яскраві, як дерева Кісуму, як
різкий батьків ляпас, як доторки пальців мами, яка накладала
подрібнене листя на її рани. Тоді вона відчула це — силу своєї матері,
зрозуміла, що та сподівалася зцілити доньку, відсилаючи з дому. Сонал
утирала ліки, які мали ослабити тіло Пірбгая, й усвідомлювала, чого це
коштує — дбати про родину. «Тепер я бачу, мамо», — хотілося їй
сказати.
Пірбгай водив очима в запаморочливому сні. Сонал витерла руки об
дупатту й помахала над ним, охолоджуючи йому щоки.
— Це тільки ненадовго, — прошепотіла вона, — поки вони не
підуть.
Він би не пережив війну. Сонал бачила його обличчя, коли чоловіки
на ринку розповідали про загони, що йдуть сотні миль із тяжким
вантажем, приносили новини про вбитих та спалені села. Без сумніву,
його тіло цього б не витримало, та справжня битва розгорнулася б
у голові. Вона бачила, що в глибині душі її чоловік хотів устати
й оголосити власну війну; він вірив, що має щось довести. Але це
рішуче бажання відповідати вимогам загрожувало перемогти здоровий
глузд. Тож так буде краще — тимчасовий біль заради спокійного життя.
Вона вийшла на кухню, де її доньки лупцювали одна одну мітлою.
Дитинка заспокоїлася, і Сонал постукала по животу занімілими
пальцями й прошепотіла свій секрет, те, що вона зробила з любові.
Вона прошепотіла: «Нехай приходять».
Нехай вербувальники побачать її, роздуту вагітністю, її худих, як
скіпки, доньок, які постійно скиглять, їхній дім, який вони ділять
з іншими. Нехай побачать її чоловіка, в якого відняло ноги від колін
і нижче, який не може ходити, не може довести свою спроможність,
у яку вірив.
Нехай приходять. Вони подумають, що він невиліковний, і підуть
геть. Вони прийдуть шукати придатного — і не знайдуть. Вони не
придивлятимуться надто пильно, звернуть всю увагу лише на нього. Бо
якби придивилися уважніше, побачили б її.

Вінод, 1926 рік

Вінод мчав на поле, найщасливіше з відомих йому місць. З пагорба
було видно їхній дім на околиці азійських кварталів, який тільки поле
відділяло від кварталів африканських. Він рвучко порозщіпав ґудзики
на сорочці, аж відчув, як ослабли лещата школи й правил. Деякі інші
хлопці приходили до школи в розхристаному одязі, заляпаному брудом
і засохлим далом, але тато завжди змушував Вінода жорстко
застібуватися на всі ґудзики, наче він був з тих європейських дітей, які
сунуть до шкіл у напрасованих формах.
Хлопці у школі дражнили Вінода за те, що вдягається як його тато
в аптеці, або глузували, що мама змушує його пити сечу ng’ombe56 —
одні з її ліків; а одного разу Пулін поширив чутку, що Вінодів тато
приходив до мандиру57 молитися, щоб їм вистачило грошей заплатити
за оренду. Батько Пуліна рядив у мандирі, тож люди йому вірили. Але
хлопцям на полі до того всього було байдуже. Вони бачили лише одне:
з Вінодом можна грати.
Вінод зі шкільним другом Якшем прибігли на поле, свіже й вільне.
Трава плямами пожовкла, а подекуди була вирвана, й майданчик
перерізали брудні смуги, але це було їхнє місце. Так, справді, воно
належало хлопцям, які тут зустрічалися. Мозес, найстарший з усієї
ватаги, першим запропонував Вінодові зіграти й переконав інших
пустити на майданчик індійського watoto58, адже що більше учасників,
то кращий матч із крикету.
— Гей, Twiga59, ти таки це зробив, — гукнув Мозес.
Він дав Вінодові таке прізвисько через його зуби — прямі й широкі,
як у жирафа. Якщо спершу Вінод цього назвиська соромився, то тепер
ним пишався. Він витягнув шию, вирячив очі й вишкірив жираф’ячі
зуби.
Мозес обвив Вінода рукою за плечі, стукнувши своїми кістками об
його. За першого знайомства Вінод був здивований, що в них шкіра
однакового відтінку. Їхній коричневий колір був темнішим за колір
шкіри Якша, але світлішим від кольору братів Саймона і Йоаба, які
нагадували близнят-джмелів у своїх синіх шортах і жовтих сорочках —
формі школи при місії.
— Ти щоразу приходиш дедалі пізніше, — сказав Мозес. — Школа
в тебе, мабуть, огидна.
— Принаймні нам не треба сидіти за столами й учитися шити, як тим
мзунгу, — сказав Якш.
Вони всі чули плітки, що білі діти сидять на стільчиках і вивчають те,
чого можна навчитися вдома. Це виглядало екзотичним і смішним, і всі
вони реготалися, хоча жоден із них ніколи не бачив європейської школи
на власні очі.
— Або носити потворні речі на кшталт оцих, — вступив у розмову
Саймон, смикаючи за свою блювотно-жовту сорочку.
З усіх африканських хлопчиків, що зустрічалися на полі, тільки
Саймон із братом ходили до школи. За словами Саймона, учительки
там носять щось під назвою блумерси60 й іноді дітей відпускають
додому завчасу, бо мзунгу зі своєю рожевою шкірою не переносять
спеку. Та крім цих двох, решта практично жили на полі. Вінод бачив, як
вони тренували кидок м’яча, коли йшов додому на ланч, і більшість із
них досі була на полі, коли його шкільний день завершувався.
— Чув, що у ваших школах muhindi61 навчають магії вуду. Танцюєте
навколо багаття, поклоняєтеся мавпячим богам, eti62? — спитав Йоаб.
Якш висунув уперед підборіддя; коли він так робив, то ставав
схожим на дитину.
— Хто тобі таке сказав?
Брати перезирнулися.
— Наш учитель.
Якш роззявив рота, але нічого не відповів. Мозес пирснув сміхом.
— Що? Вони навчають вас вуду, але не навчають говорити?
Очі в Якша почервоніли.
— Принаймні я ходжу до школи.
Мозес утягнув щоки. Усі знали, що він хотів ходити до школи, та
батьки не могли собі дозволити платити за це. Переважно він удавав,
що йому байдуже, та в ті дні, коли Саймон і Йоаб виходили з гри до
фінального сигналу, метав блискавки очима.
— Мені не треба уроків, щоб знати, як танцювати навколо багаття, —
парирував він.
Якш стиснув кулак, та не встиг вимовити й слова, як Вінод перервав
його, викинув руку в повітря й завив, трясучи стегнами, наче бився
в лихоманці.
— Слава богу вогню! — волав він.
Якш вирячив очі. Саймон загиготів і демонстративно вклонився, аж
загріб пальцями бруд. Атмосфера закипала. Мозес знизав плечима
й поглянув удалечінь, на смугу бананових дерев.
 Десь закричав popat63, наче рефері свиснув у свисток. Небо
набирало пурпурових барв, і це нагадало їм, що безцінного часу
обмаль. Йоаб кинув Вінодові палицю. Биту можна було зробити з чого
завгодно навколо, і в них було кілька вельми цінних м’ячів для гольфу,
пошарпаних, та досі неймовірно ­білих, — Мозес поцупив їх біля
Заміського клубу в Кампалі. Саме Мозес та інші вперше показали
Віноду, як метати м’яч, як скорочувати дистанцію з гравцем, що метнув
м’яч, пояснили, що таке «подача боузі»64. Вони були швидкі, смішні
й хороші, і Вінод знав, що зміг би грати як вони, якби більше
практикувався. На його думку, Мозес був щасливчик. Вінод не розумів,
чому б йому не проводити кожен день тут, із друзями, замість
висиджувати в тісному класі на нудних уроках пані вчительки.
Хлопці віялом розбіглися по полю. З трави зиґзаґами вискочив коник.
Вінод низько нахилився, втупившись у м’яч у руці Мозеса; постукав
палицею по запилюженій землі — раз, два, три.
***
Того вечора мама сказала Віноду, що йому більше не можна ходити
на поле. Пояснила, що це зле: він грається з африканськими
хлопчиками й приходить додому брудний і спітнілий. Навіщо
підходити до межі, сказала вона, якщо вони й так намагаються
виштовхати тебе геть? Вінод сперечався, та мама сказала, що тато
повернеться додому й усе розтлумачить. Вінод подумав, що це
неможливо: майже завжди тато вертався додому з аптеки такий
утомлений, що чутно було, як риплять йому кості. Він мовчки
викурював біді коло вікна, поки решта вечеряла, ішов до ліжка, поки
Саріта й Варша милися, і мама змушувала його випити свої dawa.
Роками він обіцяв Вінодові зіграти з ним матч, але зараз хлопець уже
знав, що з більшою імовірністю на поле вийшла б Саріта.
Але мама мала рацію. Тато повернувся додому з усмішкою на все
лице. А тоді повідомив новини: він отримав роботу, працюватиме на
уряд, лагодитиме двигуни для мзунгу.
— Ми просунемося нагору, — сказав він з повним ротом бгаату65,
а їв так, наче нині Дівалі66. — Як уся наша родина: ми походимо
з династії правителів.
— А я думала, ми з селян, — сказала Варша.
— Із землевласників? — додала Саріта.
 Тато жестом відмахнувся від їхніх слів.
— Це не має значення, na? Ми живемо тут і тепер.
Коли Вінод запитав щодо поля, тато пояснив, що кожен із них має
відіграти свою роль, показати всім у громаді статус родини. Вінод
супився протягом усієї вечері, кидав зернятка гірчиці на підлогу, аж
поки мама не ляснула його. А тоді тато пружно піднявся з підлоги,
гнучкий, із розслабленими руками й ногами, і приніс мішок, із якого
випиналися червоняста matunda, вощаний madafu67 і паперовий пакет
із льодяниками.
— Це все на сьогодні, — оголосив він, розламуючи matunda
й передаючи її Віноду.
Отак вони й їли, з повними ротами пінистого терпкого соку, поки
Віноду не розболівся живіт від цукру, крихти сезаму не поналипали
між зубами, а на підлозі між ними не виросла купка лушпайок. Того
вечора Вінод пішов спати з м’якоттю кокоса під нігтями й усмішкою на
губах, а поле видавалося йому далеким, як забутий сон.
***
Вітальня в будинку пані вчительки пахла перестиглими ndizi68. По
кутках курилися й були розсипані агарбаті69 — наче пані вчителька
намагалася приховати той запах. Вінод неспокійно совався, на чолі
інших дванадцяти хлопчиків вилискував піт.
До передньої стіни було прикріплено темно-синій прапор, а в кутку,
наче розбурканий павук, розтягнувся Юніон Джек70. Праворуч
у бежевій кульці містився маленький небесно-блакитний журавель-
вінценос. Вінод дивувався, чому його закули в цю крихітну кулю —
нехай би краще вільно блукав улюбленими мокрими болотами. На
початку року пані вчителька сказала, що такий прапор було створено,
бо Британія поширила свій конт­роль на всю Уганду, об’єднала
кордонами в єдине ціле щось — пролунало слово, якого Вінод не
зрозумів, щось на кшталт protection («захист»), яке він знав. За
поясненням пані вчительки, це означало, що британці розширили свою
владу. Тут Вінод уявив собі довгу огорожу, всередині якої вони, а за
нею шикуються проти них усі шакали й горили, а журавлі намагаються
подолати її за допомогою своїх величезних запилюжених крил.
І школи. Якщо «влада» — значить, по всій країні, як гриби,
постануть сотні шкіл, банальних і нудних. Вінод мало не випустив
олівця з рук.
Раптом пані вчителька закрила його зошита.
— Ти знову сплутав b та d.
Вінод скосив очі на рядки написаних літер. Такого ніколи не
траплялося, коли він писав на гуджараті, але ці англійські літери
випадали зі сторінки й трясли тонкими ніжками. У гуджараті всі літери
маленькі й однакові, зліплені разом, наче обвивають руками одна одну
за плечі, а в англійській вони стоять окремо, одні більші за інші, як
учитель перед класом. Утім, тато наполягав, щоб Вінод зосередився на
вивченні англійської. Він казав, що говоріння нею відкриває світ,
а читання нею може врятувати життя. Коли Вінод спитав, чому так,
батько втупився затуманеними очима в далечінь, обличчя його
зморщилося, наче в малої дитини.
— Я не можу зосередитися через цей теплий гнилий банановий
запах, — огризнувся Вінод.
Кілька хлопців пхикнули; Якш затиснув носа. Вінод не втримався
і — засміявся.
Пані вчителька випросталася й тепер височіла над ним. На її
сальварі71 під пахвами, наче жовті квіти, розпливалися плями поту.
— О, наш зірковий комедіант. Гадаю, ти закінчуватимеш роботу
вдома.
Вінод невдоволено зітхнув.
— Перепроси! — прошепотів Пулін.
На його лобі виділялося свіжонанесене червоне чандло72, а живіт
нависав над шортами, бо хлопець щоразу набивав його прасадом73 із
мандиру. Пулін був улюбленцем пані вчительки, усі сусідські тітоньки
обожнювали його, бо він грав на кимвалах в оркестрі в мандирі, однак
Вінод вважав його chaplo74 і nakamo75.
— Gadhedu76, — буркнув собі під ніс Вінод, під’юджуючи Пуліна.
Хлопці поруч пирснули. Пані вчителька хапала ротом повітря, чекаючи
пояснень, та він не розтуляв рота. Ноги тряслися, хотілося відчути
ступнями траву. Він не був на полі з того дня, як йому заборонила мати.
— Bas!77 Хочеш марнувати тут час, потім бігти гратися з афри­-
канцями цілий день. Знаєш, куди це приведе тебе, га? Твої
однокласники водитимуть власні авто, а ти тягатимеш усе на собі,
почорнілими руками. І хто тоді буде осел?
 Вінод стиснув кулаки, до очей підступили гарячі сльози. Аби ж вони
тільки не покотилися. Він знав, що більше не можна згадувати про
поле, але кортіло захистити себе. Не втримавшись, він випалив:
— Але Пулін — осел. Він думає, що кращий за всіх інших, але якби
спробував — не забив би жодного м’яча. На відміну від мене. На
відміну від моїх друзів із поля.
У кімнаті запала тиша. Ніхто ще не відповідав пані вчительці отак.
Вони б не посміли, бо вона жила в їхньому районі, знала їхніх батьків,
тіток і бабусь із дідусями. Усіх, хто міг покарати їх за погану поведінку.
Пані вчителька відхилилася, повіки її обважніли. Вінод подумав, що
настав час лінійки, якою боляче зі свистом луплять по руках. А тоді
вона промовила, дуже спокійно:
— Я сьогодні відведу тебе додому, Віноде.
Вінод осів на підлогу, під зігнутими колінами рясно виступив піт.
Його відлупцюють, спочатку пані вчителька, потім мама.
— Вибачте, — видушив він із себе англійською.
Пані вчителька втягнула повітря, та кутики її губ піднялися на знак
удоволення.
Коли всі діти покинули клас, Вінод кóпнув ногою й збив на підлогу
ароматичну паличку й топтав її, поки вона не зашипіла, гаснучи.
***
Дорогою додому до них з африканських кварталів долинав міцний
запах бананової закваски для хліба. Вони повернули у свою вуличку, де
повітря пропахло смаженим mhogo. Тітонька сиділа на низькому
стільчику біля своїх дверей. Вона жила в кімнаті під помешканням
родини Вінода — як ті старі бабусі, які носять в’язані светри
в найспекотніший день і дрімають на ґанку.
— Усе гаразд, beta78? — прошепотіла тітонька, побачивши пані
вчительку. Скидаючи сандалі, Вінод не піднімав очей. Перш ніж
потрапити до помешкання його родини, треба було пройти через
кімнату тітоньки, й Вінод сподівався, що вчителька не помітить, як зі
стін облазить завитками жовтий папір чи як хилитаються під ногами
дошки підлоги на другій сходинці.
Згори долинали звуки: мама гриміла посудом.
— Ну що я тобі казала, gadhedu? Мий руки, перш ніж зайти до
хати! — гукнула вона.
 Вінод стримав радість. Коли вони ступили до кімнати, похмурий
вираз тут-таки зійшов із маминого обличчя. Вона випросталася, втім,
не зводячи погляду з підборіддя пані вчительки. Біля вікна схилилася
Варша, очищуючи персики у плетеному кошику.
— Як справи? — спитала мама, не розкидаючись зайвими словами,
як робила зазвичай.
Пані вчителька злегка кивнула, при цьому пильно оглядаючи кімнату.
Кухонний рушник зіслизнув зі стола на підлогу, над розм’яклим
апельсином кружляла хмаринка мух. Шурхітливий повів повітря
приніс аромат трав, що сушилися на вікні, а загалом у кімнаті застоявся
надміру солодкавий запах, наче щось перезріло й репнуло. Вінод
відчув, як учителька поруч затамувала дух.
— Трохи тут загаряче, хіба ні? — сказала пані вчителька, відтягуючи
пальцем комірець.
Вінодові закортіло нагадати, що це саме вона щодня тримає їх, як
у загороді, на своїх уроках. Мама ледь привідкрила губи у стриманій
посмішці. Вона всміхалася на всі зуби, тільки коли розслаблялася, і тоді
її кривий хиткий клик зачіпався за губу.
— Щось сталося?
Пані вчителька зупинилася поглядом на маминому плечі.
— Схоже, ваш син забувся, хто він є. Вважає себе кращим за інших
хлопців і волів би грати в крикет. Ну а сьогодні… Він вирішив обізвати
сина Чандрабгая, — вона замовкла й подивилася просто мамі
в обличчя, — gadhedu.
У мами почервоніла шия.
— Зрозуміла, — вимовила вона.
Вінод повісив голову; краще б ніхто не згадував уголос Пулі­нового
батька.
Пані вчителька чекала, що мама зараз дістане лозину, як то завжди
було в школі. Мама не ворухнулася.
— Нам не надто добре велося в житті, мені й чоловікові. Ми завжди
кажемо синові, що він мусить працювати важче за інших. Адже так,
Віноде?
Перш ніж він устиг відповісти, зі сходів зайшла Саріта з кошиком
кори на плечі. Волосся в неї було заплетене в косу, та кілька кучерів
вибилося на чоло, щоки й передпліччя забруднилися землею. Вінод
знав, що вона збирала компоненти для мами й обдирала кору з дерева
нім при дорозі нижче по вулиці. Побачивши пані вчительку, сестра
склала долоні разом.
— Була на ринку? — спитала її пані вчителька, дивлячись на жмуток
загостреного листя, поцяткованого крихітними білими квіточками, наче
кліщами.
— Збирала з дерев по сусідству, — пробурмотіла Саріта.
Тепер замість тривоги на обличчі пані вчительки проступила
жалість. Вінодові кортіло скрутити їй шию набік, щоб та побачила, що
в шафах повно рису й лоту, а на ганку сушиться makai79. Мама завжди
палко мріяла про власну землю — щоб вирощувати всі потрібні трави
самотужки.
— Нім, чудовий засіб від комах-шкідників, — сказала мама.
Вінод усміхнувся, знаючи, як мама цим пишається: якщо помастити
німовою олією в шафах, то всілякі жучки навіть не здохнуть — просто
підуть. Це індійська отрута, казала вона.
Пані вчителька закашлялася, наче проковтнула комара.
— Що ж, мені вдома такого особливо не треба. На щастя.
Мамина сяйлива усмішка потьмяніла. Вона переводила погляд
з однієї доньки на іншу. Саріта відшкрябувала бруд з обличчя. Пані
вчителька кивнула, наче тепер усе стало на свої місця, і звернулася до
мами англійською:
— Ми тут живемо маленькою громадою. І маємо пам’ятати кожен
про своє місце, na? Що скажуть люди, якщо довідаються про поведінку
Вінода, про те, з ким він спілкується і як тепер ще й обзиває інших,
хороших дітей?
Мама заклякла. Накручуючи на пальці паллу80, вона сказала
Вінодові англійською, що той має слухатися вчительки.
На ці ледве видушені слова Вінод скривився. Тоді мама повернулася
до вчительки й знову перейшла на гуджараті.
— Вінод також хороший хлопчик. Він навчиться всього, чого
потрібно.
Вона сказала «хороший» англійською — good, вимовивши на кінці
твердий звук [т]. Вінод майже чекав, що пані вчителька зараз її
виправить.
Волосся пані вчительки було стягнуте в такий тугий вузол, що не
ворухнулася й жодна волосинка. Вінод рахував шпильки — шість
лискучих багатоніжок у вогкому бруді.
 — Йому просто потрібна тверда рука. Зазвичай цим займався би
батько, але…
У мами роздулися ніздрі, у лівій зблиснула сережка.
— Мій чоловік нині дуже зайнятий, він працює в Департаменті
транспорту.
Вираз обличчя вчительки різко змінився — де й поділася
насмішкуватість. Варша підвелася й потягнулася в кутку. За останні
роки курті почало щільно обчіпати її стегна, хоча руки й досі були наче
гілочки дерева нім. Вінодові кортіло піддражнити сестру з цього
приводу, та він стримався. На її личку було написано рішучість, щось
там визрівало між насупленими бровами.
— Мзунгу так завантажили паппу81 роботою, що він ледве встигає
випити чаю, — задзвеніла сміхом Варша. — Ми завжди радимо йому
не поспішати, щоб не обпекти язика. Але він каже, що це ціна успіху.
У пані вчительки був погляд людини, що провадить якісь
розрахунки. Вона обтрусила сальвар, а тоді повернулася до Вінода
й обережно обхопила його долонею за лікоть.
— Що ж, синку, перекажи татові, що я просто зазирнула привітати
його.
Вінод зауважив, яка лагідність з’явилася в її дотику. Мама вхопила
горщик, на боці якого було видряпано її ім’я; так усі тут робили, щоб
знати, кому вертати посуд. Вона насипала туди свіжого сиру
й простягнула пані вчительці.
— Домашній, — промовила вона й кивком указала на двері, широко
розставивши ноги й міцно впершись руками в стегна.
***
Коли пані вчителька пішла, Вінод хотів пограти, та мама гарк­нула,
що він уже завдав сьогодні достатньо проблем. Але все одно заварила
молоко з імбиром і haldar82 і змусила його випити цілу чашку.
— Твоя посада її вразила, — сказала мама татові, коли той
повернувся додому; вона якраз чистила горщик кокосовим лушпинням,
з-під сарі визирали голі литки. — Ця жінка вважає, що зможе нас
відсіяти, позбутися.
— Без сенсу перейматися тим, щоб пустити коріння. Зосередь­мося
на зростанні вгору, — відповів тато, погладжуючи її пальцем по носі.
 Вінод утупився у свій напій, де плавали крихти чорного перцю, наче
мертві комарі в жовтій ріці. Він так досі й не второпав, що змінилося
й змусило пані вчительку так швидко ретируватися. І чому він мусить
страждати в класі, поки його дурнуваті сестри сидять удома, а друзі
ганяють на полі.
— Вона просила передати, що ти молодець. Але я все одно
ненавиджу школу.
Мама цмокнула язиком, та батько поманив Вінода до себе.
— От дивись. Твій паппа працює на мзунгу — і це підняло нашу
родину, тепер твоя вчителька приділятиме увагу. Тож не треба цьому
опиратися, — клацнув він усіма пальцями так гучно, аж відлунило. —
Я ж тобі казав: освіта — це те, чого в тебе не відібрати.
— Але я… — засопів Вінод.
Тато нахилився, і його обличчя було зовсім поруч, погляд гострий, як
бував тільки після куріння.
— Diku83, коли не подобається робота, знаєш, що треба робити?
— Su?
— Опустити голову. Працювати ще наполегливіше.
Вінод хотів вислизнути, але тато не вгавав, акцентуючи кожне слово.
— Працювати ще тяжче, щоб вони тебе помітили. Що більше вони
бачать тебе, то менше стежитимуть за тобою. А коли вони перестають
стежити — ти стаєш вільним.
***
Протягом наступного тижня Вінод удивлявся в англійські літери так
уважно, що вони почали розпливатися перед очима. Поки інші хлопці
клеїли дурня, він зосередився на розрізненні b та d. Наприкінці тижня
пані вчителька зупинилася над ним. Утім, голови він так і не підняв.
Але почув, як, ідучи, вона пробурмотіла: «Добре».
Після школи ноги самі понесли його. Поле буйно зеленіло й чекало.
Маслянисті квіти лоскотали йому кісточки. Він кинувся до хлопців.
— Я повернувся! — заволав він.
У ніс ударив солодкий запах ґрунту, в животі все перевернулося. Він
поплескав Мозеса по плечу, запустив пальці у волосся Якшу. Його
заливало всеосяжною, невпинною радістю. Він піймав палицю, яку
кинув йому Мозес, і відчув, як деревина зручно лягає в зігнуті пальці.
— Зіграймо цілу гру, — сказав він.
 Вони звично поділилися на команди: африканці проти азіатів,
відокремлені невидимою лінією. Спека пульсувала, як жива, небо було
божественно синім. Вінод схопив биту — і тоді побачив його. Тата.
Той, кульгаючи, піднімався вулицею додому. Де й поділася його
танцівна хода. Плечі зсутулені, «клює» підборіддям за кожним
болючим, розміреним кроком. Такий згорблений, він міг би пройти й не
помітити Вінода, та щось у його поставі змусило хлопця гукнути.
Тато озирнувся, кліпаючи очима від сонця. Вінод затримав дихання,
розуміючи, що перебуває там, де не мав би. Тоді тато повернув на поле,
спотикнувшись на насипаній камінцями межі. Зазвичай зачесане на
гладенький проділ волосся розкуйовдилося, край сорочки з одного боку
висмикнувся з-під ременя. Вінод раптом усвідомив, який вигляд має
сам: взуття в багнюці, крізь розщіпнуту на грудях сорочку видно
брунатну шкіру. Він зустрівся з татом поглядом і помітив, що очі в того
вже не виблискують; насувалася буря.
Хоч що там сталося на роботі, хоч що пішло не так — паппа не
промовив ані слова. Вінод інстинктивно повернувся до друзів
і розкинув руки.
— Мій тато, прем’єр-міністр, — оголосив він.
Кілька хлопців схвально загуділи, Саймон скинув невидимого
капелюха. Мозес підніс биту обома руками, наче тримав подарунок.
— Зіграєте з нами, сер? — спитав він.
На мить Вінодові здалося, що тато може й погодитися. Але той
похитав головою з незворушним виразом обличчя.
— Hapana84, краще не треба.
Коли вони розійшлися віялом, Вінод зауважив, що тато залишився
доволі близько від ігрового майданчика, стискаючи в руках портфель.
Та інші, здається, не помічали цього, свистіли й сміялися, наче нічого
незвичного не відбувається. Вінод переніс вагу на стегна, зосередився
поглядом на руці Мозеса, якою той робив подачу (власне, Мозес колись
навчив його так робити). Він уявив удар бити по м’ячу, відчув
у пальцях поколювання: раптом саме цей м’яч принесе перемогу. І ось
білий спалах — і гра почалася. М’ячик для гольфу розрізав повітря,
і Вінод уявив журавля, який лине до свого крихітного гнізда. Уявив, як
він розкриває крила й злітає вище за будь-якого вчителя, розбиваючи ту
кулю на друзки. Коли Якш пропустив м’яч, тато нахилився підняти
його, залишивши портфель у пилюці. А тоді метнув так далеко, що всі
вони кинулися ловити. І коли Вінод зімкнув долоні навколо м’яча, то
почув сміх за спиною. Він повернувся саме вчасно, щоб помітити, як
розхмарюється татове лице, як сонце миготить на його вишкірених
зубах.

Вінод, 1935 рік

У день весілля Варші в хаті було повно сусідів. Саріта приїхала
з Кенії, куди перебралася після того, як узяла шлюб, і Вінод майже весь
ранок розважав її кількарічного малого нескінченною грою в сім
камінців. Прибув і Нану-мама85 та ще дехто з материних братів
і сестер із родинами, вони пили чай з молоком і спеціями86 на ґанку
й метушилися навколо Варшиної зачіски. Сама ж Варша
випромінювала сяйво — мабуть, завдяки проведеній напередодні
ввечері церемонії пітхі: їй очистили шкіру, після чого на пальцях усіх її
тіток так і лишилася налипла жовта паста87.
Коли Вінод зайшов знадвору в хату, несучи на плечі реготливого
Сарітиного малого, мама кинула на нього такий сердитий проникливий
погляд, що ледь не збила з ніг. Малий після цього зіткнення Вінода
з матір’ю спішно подибав із кухні в коридор.
— У брата нареченої є обов’язки, — роздратовано пирхнула мама,
наче він дитина, хоча йому вже виповнилося вісімнадцять.
Вона тижнями жила в напруженні й на нервах, у передчутті, що її
друга донька покине дім. Увесь ранок, поміж прасуванням найкращого
сарі й годуванням гостей, мама час від часу присідала над пічкою
й помішувала в горщику якусь смарагдову суміш.
Вінод потягнувся й сам помішати, щоб бути чимось корисним, та
мама відштовхнула його ліктем.
— Знайди батька, подивися, чи він готовий. Зникніть обоє з очей,
тільки все місце тут займаєте!
Вінод зморщив носа на запах із горщика, що починав кипіти
й пінитися.
— Su che?88
Мама відкрила рота, а тоді різко похитала головою.
— Це жіноча справа.
 Вінод згадав, як у ранок Сарітиного весілля кілька років тому він
зайшов до хати й побачив, як мама дає Саріті пляшечку з рідиною, за
якою тягнеться шлейф різкого аромату. Тепер мама відмахнулася від
нього рукою з такою силою, що стало ясно — більше ніяких запитань
від нього не терпітимуть.
Тата він знайшов посеред юрми на ґанку. З появою перших
відвідувачів тато приймав гостей з рідкісною енергією, постійно
підкладав страви в тарілки і вставляв у розмову якісь детальки щодо
весілля: що наречений Нарен працює бухгалтером на бавовноочисній
фабриці, що шовк для весільного сарі Варші привезли з Індії, що він
особисто забирав у торговця квітами букети для церемонії. Багато
вечорів поспіль Вінод чув, як мама сварить тата, що той перевищив
ліміти витрат коштів, а тато повторював, що він батько нареченої і це
його обов’язок. «Я зроб­лю все, не менше», — казав він. Раніше тут
була врівноважена Саріта, і вона утихомирювала їхній запальний
норов, але після її від’їзду сварки загострилися, мама репетувала, тато
ляскав по столі. Вінод і Варша в сусідній кімнаті обмінювалися
поглядами, і жоден із них не бажав втручатися в протистояння, як це
робила Саріта. Вінод був вражений, як відсутність одного з дітей може
змінити стан справ у родині.
Побачивши Вінода, тато розкинув руки.
— О, мій син.
Вінода збентежила така увага. Протягом місяців перед весіллям
мамма й паппа були такі зайняті, що ледве знаходили для нього бодай
хвильку. Завдяки цьому він мав змогу насолоджуватися певною
свободою й грав у крикет із друзями аж до заходу сонця. Незалежність
цих останніх тижнів дала йому внут­рішнє відчуття простору
можливостей, та він не до кінця розумів, чим же його заповнити.
— Ти наступний, еге ж? — захихотіла одна з тітоньок і потягнулася
вщипнути його за щоку.
Тато чекав відповіді, та Вінод розсміявся й відвів погляд.
— Я ще не довчився.
У цей момент несподівано з’явився Нану-мама й поплескав його по
спині. Волосся в нього було пригладжене гелем, а рукави візерунчастої
сорочки защіпалися круглими срібними ґудзиками.
— Не чіпайте його. Я певен, що в нього значно захопливіші плани.
 Від дядькової уваги тітонька аж зашарілася. Нану променів у кожній
своїй дії, і всі, кому він дарував увагу, теж починали сяяти. Вінод
завжди захоплено милувався дядьком, у кожен його візит. Тепер той
схилився до вуха племінника й прошепотів:
— Твій паппа попросив мене забрати його костюм від кравця. Ходім
зі мною?
Тішачись можливості втекти від домашньої метушні, Вінод
приєднався до дядька, і вони попрямували вузькою вуличкою, повз
зграйку рожевих цуценят, що скрючилися біля набухлого пуза своєї
матері. Після смерті батьків дядько взяв на себе управління крамницею,
де виросли він і Вінодова мама. Він розповідав їм, що з розвитком міст
уздовж залізниці крамниця почала процвітати й перетворилася з халупи
в пісках на один із успішних закладів у Кісуму.
— Не переймайся через усі ці балачки про шлюб. Люди завжди щось
таке базікають на весіллях.
— Не те щоб я не хотів одружуватися… — почав і затнувся Вінод.
Приготування до весілля показали, що він до такого не готовий. Усі
дівчата в громаді надто добре знали його родину; знали, де працює його
батько, приходили по ліки до його матері, їли страви його сестер і чули
їхні сварки з-за стін. За всім цим сам Вінод просто зникав.
Нану-мама швидко й різко зиркнув на Вінода. Тільки тепер Вінод
помітив, як той іде — випнувши груди, розправивши плечі. Хлопець
і сам інстинктивно підняв підборіддя.
— Ти завжди був схожий на мене. Роби все по-своєму.
Сам дядько Нану так і не одружився, і навіть мама, схоже, перестала
боротися з його парубкуванням. Та Вінодові завжди думалося, що
дядько щасливий, робить те, що вважає за потрібне. Нану-мама
відступив убік, пропускаючи двох хлопців, які вмостилися на один
велосипед.
— Не дай їм обмежити себе. Ти можеш займатися чим завгодно. Їдь
навчатися до коледжу. Стань великою людиною. Кінозіркою!
— Я думав про коледж, — підсміюючись, промовив Вінод.
Він справді думав, але не надто всерйоз. Чув, що таке буває —
хлопці вирушають до Індії або виграють стипендії на навчання в Англії
чи Америці. Він ніколи особливо не любив школу, але коледж обіцяв
щось більше за просто навчання — місце десь там, де лишається
простір для мрії. Таким його шляхом батьки могли би пишатися, як
пишаються шлюбами його сестер. Він уявляв, як читає десь
у бібліотеці з білими відполірованими колонами, тусується з друзями
в їдальні. Ці ідеї завжди здавалися йому такими далекими, та коли
крокував поруч із дядьком — вони видалися цілком досяжними.
Нану-мама скуйовдив Вінодові волосся, а тоді ніжно пригладив.
— Ось так краще, — променисто всміхнувся він, і Вінод не
втримався від широкої усмішки у відповідь.
У кравецькій майстерні в променях сонця кружляли порохи. До
цього кравця ходили й африканці, й азійці, бо він шив якісніше
й дешевше, ніж інші, хоча подейкували, що африканські кравці щораз
більше обурюються з цього приводу. Підвів­шись із-за зеленої швейної
машинки Singer, що стояла на підлозі, кравець пильно подивився на
Вінода. На шиї в нього висів сантиметр, а в подолі сорочки виднілося
кілька шпильок.
Вінод склав долоні разом.
— Ми прийшли по костюм мого тата.
Кравець крякнув.
— Тож він посилає сина у своїх справах. Сподіваюся, він відправив
тебе з грошима?
Вінод перезирнувся з дядьком Нану, який із відсутнім виглядом
перебирав пальцями клапті зім’ятого шовку. Вони заплатили за всі
весільні строї заздалегідь, ще багато місяців тому. Так Вінод і сказав
кравцеві.
Той невдоволено пирхнув.
— Ого, аж отак? А тато не повідомив тобі, що прийшов минулого
тижня й забажав новий англійський костюм на весілля? І обіцяв
заплатити за рахунком і покрити всі витрати на поспіх?
Вінод сковтнув слину. Хоч на зріст він і вивищувався над кравцем, та
під його поглядом почувався маленьким. Паппа нічого такого не
згадував; і взагалі, наче ж збирався вдягти кремову курту-піжаму89 під
пару костюмові самого Вінода.
— Він не… А скільки…
Вінодові хотілося заритися у вішалку зі старим цвілим одягом.
Кравець назвав ціну.
— Я пошив його швидко. Це моя найкраща робота, найкраща
тканина. І жодного «в борг» чи «в кредит». Не цього разу, — підняв він
руки, наче захищаючись.
 Вінод не міг промовити ані слова. Що тато собі думав, замовляючи
новий костюм і нікого не попередивши?
Нану-мама вийшов з-за спини Вінода й витягнув гаманець.
— Що це за нісенітниця — не цього разу? Чоловіче доб­рий, щось ви
у своєму віці стаєте підозріливі. Ми прийшли заплатити, а не обдурити
вас. Ось уся сума, — простягнув він пачку купюр.
За мить кравець ухопив їх обома руками.
Дядько Нану змахнув клаптик тканини зі своєї вилоги, зблиснувши
срібними запонками. Підняв руку, прощаючись із кравцем, а тоді
розвернувся й вийшов на вулицю. Після цього кравець, скрививши
губи, з важким поглядом жбурнув Вінодові костюм.
Вінод підняв костюм із незграбним жестом вдячності й відвів очі, на
що кравець несхвально похитав головою. Він і досі був сином свого
батька. Коли хлопець поспіхом вибіг на вулицю, то побачив, що Нану-
мама вже подолав половину шляху, запорошивши червонястим пилом
низ напрасованих штанів. І навіть тепер він мав елегантний вигляд,
крокував цілеспрямовано, привертаючи увагу оточуючих.
— Бачиш? — присвиснув він, коли Вінод його наздогнав, і обтрусив
пилюку з литок. — Стань великою людиною.
***
У провулку позаду хати Варша тренувала весільну ходу з гордо
піднятою головою, аж тут Саріта вхопила її за пальці.
— Опусти голову! У тебе має бути скромний вигляд.
Варша знизала плечима.
— Мені нема чого приховувати, — засміялася вона, однак трохи
опустила підборіддя й потупила погляд.
Вони аж променіли світлом, Варша в кумкумово-червоному сарі,
Саріта — у персиковому, розшитому дзеркальними блискітками.
Вінодові кортіло сказати, які вони гарні, та він почувався
збентеженим — ніби вони вже виросли, а він лишився дитиною. Тож
натомість він зайшов усередину, міцно тримаючи в руках костюм.
Стоячи перед дзеркалом, Вінод вдягнув курту-піжаму й пов’я­зав на
шию чуні90 іржавого кольору. І коли вже на завершення намагався
зачесати волосся, зайшов тато. Так і не вийнявши гребінця з волосся,
Вінод підборіддям указав татові на костюм, розкладений на ліжку. Він
побачив, як батько погладив цупку тканину, а тоді взяв костюм, наче
спляче немовля.
 — Мамма сказала, скоро час рушати, — промовив Вінод, не зовсім
розуміючи, як реагувати на все, що сталося.
— Я буду за хвилинку, — кивнув паппа.
— Кравець сказав… ти не вдягнеш курту?
Він хотів сказати щось інше. І далі стискав у кулаці гребінь, його
зубці ввіп’ялися в долоню.
Тато оглянув Вінода в допасованому, застібнутому під шию одязі —
і на його губах заграла усмішка.
— Поглянь на себе. Чудово. Ми всі сьогодні будемо найкращі. Всі це
побачать.
— Але Нану-мама мусив… Ти знав?
Погляд батька став неуважним.
— Твій дядько відплатив мені послугою за послугу. Колись давно
я допоміг його родині. — Тато почав розстібати піджак від костюма,
повільно й незграбно намацуючи ґудзики рукою, на якій бракувало
пальця. — Ми беремо й повертаємо. Часом ми мусимо взяти більше,
а часом більше даємо. Це все просто… рівновага.
Він просунув руки в рукави піджака, обсмикнув вилоги. Піджак був
вишукано скроєний, підігнаний під татову худу статуру, згладжував
жорсткі лінії його тіла. Батько зробив крок до Вінода, і в його очах
промайнула тінь вдячності.
— Усе ж гаразд?
Крізь вікно з поперечинами позаду тата Вінод бачив сестер, які сяяли
на сонці, маму, яка, незважаючи на сарі з важкими складками,
квапилася їм назустріч, підхопивши Сарітиного сина собі на стегно. Усі
вони мали щонайкращий вигляд. Тато хотів цього не лише для себе —
для них усіх. Вінод простягнув руку й прибрав з татового комірця
ниточку, що лишилася з кравецької майстерні.
— Забудь про Варшу — всі дивитимуться на тебе, — сказав він.
І хоча тато відмахнувся від цих слів, на мить розсіялася тінь, що
завжди його супроводжувала, — страх, що він робить недостатньо,
є недостатнім.
***
Мандапу91 на подвір’ї мандиру прикрашали гірлянди квітів усіх
кольорів і відтінків, перев’язані на кінцях крихітними дзвіночками, тож
повітря повнилося ніжним передзвоном. Дослухавшись до слів матері
про обов’язки, Вінод приніс тарілки з їжею старійшинам і посунув
свічки з доріжок, де їх могли зачепити краями сарі. Він відчував, що
його життя змінюється. Він був наймолодший і хлопчик, тож за ним
завжди всі упадали. Тепер, схиляючись до гостей, він не міг викинути
з голови, що це — його майбутнє: він єдиний син, лишається вдома
й муситиме забезпечувати. А після випадку в кравця порада дядька
Нану їхати до коледжу й чогось досягати набула ще більшої ваги. Він
не хотів дожити до п’ят­десяти й досі сподіватися милості від
молодшого покоління; розчинитися під тягарем життя, яке на нього
чекало, назавжди залишитися нікому не відомим.
Варша й Нарен кинули у вогонь повні жмені рису й пелюсток
троянди, і пандит92 почав бубоніти проповідь. Гості споглядали за
церемонією з тіні дерев кеш’ю, у них під ногами сновигали діти
з розпашілими від спеки щоками. На мить Віно­дові закортіло
приєднатися до них. Та потім пара підвелася, щоб виконати обряд
пхера93. Нарен і Варша все обходили й обхо­дили навколо вогню,
гірлянди шелестіли, і нарешті, за сьомим колом, вони прийняли шлюб,
юрба вітала їх голосними вигуками, мама сміялася, а в тата був такий
гордий вираз облич­чя, що здавалося, будь-якої миті він лусне.
Якщо тато хотів показати їх усіх з найкращого боку, то йому це
вдалося. Намет виблискував, небо золотилося в променях
надвечірнього сонця. Довгий стіл угинався під їжею, яку наготували
мама, Саріта й сусідські тітоньки, джалебі94 мерехтіли апельсином
і шафраном, у повітрі стояв солодкий запах смаженого маїсу,
а sufuria95 з паруючим білим рисом був такий великий, що зійшов би
за ночви для купання дітей. Тато у своєму костюмі, здається, аж
виструнчився, а мама, хоч і зі спітнілою шиєю, демонструвала грацію
й доброчесність. Вінод дивився на сповнене радості обличчя Варші, на
бісики в очах Нарена, коли той брав наречену за пофарбовану хною
руку, — і уявляв, як він, відчуваючи на шкірі сіль і прохолоду, стоїть на
палубі корабля, що везе його до університету. І від цього образу йому
по спині пробігав приємний трепет.
Після церемонії, поки гості їли й сновигали тінистим по­двір’ям,
Вінод стежив за Пуліном та іншими друзями, що байдикували коло
стола з мітхаєм96. Серед них була дівчина з ліліями в косі та довгими
сережками-підвісками у вухах. Вінод підійшов і вклонився.
— Брат нареченої — до ваших послуг, — сказав він.
 Компанія розсміялася й наговорила йому привітань, — усі крім
дівчини, яка струшувала пилок із блузи.
— На тебе тепер усі тиснуть, еге ж? — запитав Пулін.
Вінод знизав плечима, дивлячись на босі пальці ніг. Шорстка
й колюча трава під ногами нагадувала поле, яке він колись любив понад
усе.
— Я про це поки що не думаю.
Дівчина зустрілася з ним поглядом. Тепер він усвідомив, що вже
бачив її коло мандиру. Її родина володіла торговельним бізнесом
і зводила новий будинок вище на пагорбі. З тієї точки весь район
Вінода скидався хіба на розмазану пляму.
— Це добре — мати інші плани, — промовила вона. — У тебе
є свобода.
Хтось із хлопців кивнув, і срібні нитки, вплетені в його курту,
зблиснули на сонці.
— Саме так. Я складаю іспити та їду за кордон. У Момбасі чекає
корабель, де вже є каюта з моїм іменем. Єдине, що лишилося
з’ясувати, — куди він мене доправить.
Дівчина підняла брови. Підвіски в її вухах погойдувалися, на шиї
вигиналося намисто. Тільки коло неї Вінод помітив, що в його сестер
немає нашийних прикрас, у Саріти з прикрас лише сережки у вухах —
мамині, подаровані на весілля. Повз них пройшла група дядьків,
і Вінод зауважив, що більшість із них — в англійських костюмах, як
у тата, сірих і підігнаних до фігури. Тато заледве виділявся в цьому
морі пошитих на замовлення одежин.
Вінод і не спам’ятався, як з вуст злетіли слова:
— Наступного року я поїду вчитися до Індії.
Пулін повернувся, як на шарнірах, — поглянути другові в лице.
Вінод доклав усіх зусиль, щоб не зустрітися з ним поглядом і щоб
голос не зірвався. Раз уже сказав, мусив тримати лінію.
— Ага, вступлю до одного з університетів, студіюватиму математику.
Саме залагоджуємо мій переїзд…
Він боявся, що його розкусять, та в процесі слова ставали реальними,
за спиною лишався чистий, нескінченний океан, а він ступав на нову
землю, яку знав лише через мову й кров. Хлопці схвально мугикали,
а дівчина трохи нахилилася в його бік, піднявши підборіддя, наче
милувалася статуєю.
 — Твої батьки, мабуть, пишаються, — сказала вона.
Вінод зашарівся, сповнений надій, та щойно збирався відповісти, як
нагодилася мама й грайливо потріпала його по щоці, добряче
зачепивши браслетом щелепу.
— Тітонька Міна ще нічого не їла, геть ослабла, — сказала вона,
а тоді додала ще купу імен інших гостей, які ледь не непритомніли від
того, що Вінод занедбав свої обов’язки.
Вінод перепросив друзів, а вони безтурботно відмахнулися. Серце
гучно гупало під куртою. Завдяки реакції друзів він остаточно
утвердився в попередніх відчуттях. Він міг стати кимось більшим, тим,
ким пишатимуться.
***
Того вечора, повернувшись із родиною додому, Вінод зайшов до
будинку з відчуттям, наче не був там дуже давно. Він подумав, яким
маленьким здавався б йому бетонний ґанок після складної архітектури
Індії, чи були б там дерева machungwa97 й матоке. Поруч зітхала мама,
а тато промокав носа носовичком. Варша покидала дім. Саріта перед
шлюбною ніччю поводилася серйозно й урочисто, суплячи брови,
змахувала пил з ніг батьків і старших родичів, Варша ж легковажила,
поцілувала Вінода на прощання в щоку й хихотіла, коли Нарен забирав
її до себе. Мамма мовчала дорогою додому, але тато так сильно
спирався на її руку, що вона врешті обурилася — мовляв, вона жінка,
а не ціпок для прогулянок. «Пам’ятаєш різницю?» — піддражнила вона
батька, коли той витер очі.
Тепер, коли в домі не юрмилися друзі й родичі, він видався таким
маленьким. Утім, Вінода розпирало від усвідомлення, що він також
може невдовзі поїхати. Зайшов до кухні й різко забрав у мами горщик,
щоб заварити чай.
— Диви, як серйозно ставиться до своїх обов’язків єдиної дитини
в домі, — хлюпнула носом мама, впустила кусень імбиру й важко сіла
на стілець.
Коли він приніс чашки за стіл, на обличчях мами й тата
в мерехтливому світлі керосинової лампи застиг вираз людей, які щось
утратили. Тато зробив маленький ковток, а тоді відставив чашку. Мама
спершу акуратно поставила чашку, а потім узяла тата за руку. Вона
масувала пучкою великого пальця м’яке сухо­жилля на татовому
зап’ястку, аж поки тато не заплющив очі.
 — Вона в хороших руках, — сказала мама.
— Обидві наші доньки тепер у безпеці. Ми про це подбали, —
зітхнув тато й відкинувся на спинку стільця. — Чого нам іще бажати?
Мама кивнула.
— Боги втілили наші найбільші бажання. А сьогодні…
Вона глянула на татів піджак на спинці стільця, трохи пом’я­тий, та
загалом без жодної плями. Якщо вона й сердилася через костюм, то вже
відпустила це. Обличчя в неї розслабилося, демонстроване цілий день
самовладання поступилося такій рідкісній для неї м’якості.
— Усе минуло краще, ніж ми могли сподіватися.
Вінод дмухав на плівочку на чаї, дослухаючись до взаємних утішань
батьків. Цікаво, які ще мрії вони дозволяли собі, якими бажаннями
ділилися одне з одним, які сподівання лишали при собі.
— Я замислився й про власне майбутнє, — сказав він.
Мама сьорбнула чаю.
— Усі тітки сьогодні примовляли, що ти наступний, ти наступний,
na?
— Не переймайся тим, dikro. Ще маєш час. На обрії — щось значно
краще, — з розумінням підморгнув йому тато.
Заохочений, Вінод кивнув.
— Так. І я подумав, що хотів би отримати ступінь.
— Але тут немає коледжів, — неуважно відказала мама, прибиваючи
комара.
— Саме так. Маю на увазі, в Індії.
Вінод приклав великі пальці до обідка чашки й відчув різкий дотик
олова до шкіри.
Запала тиша. Тато прочистив горло, але, здається, не міг вимовити
ані слова.
— Хто тобі підкинув цю ідею? — нарешті спитала мама.
Вінод випростувався на стільці.
— Багато людей так роблять. Пливуть до Індії, Англії, навіть
Америки! Для цього є стипендії. І, звісно, я повернуся й працюватиму
тут…
— Які такі люди? — перервала його мама.
Він замовк.
— Які люди? — повторила вона.
 Він зрозумів, що не про імена йдеться. Подумав про блискучі нитки,
вплетені в сорочку хлопця, про учня, який приїздив до школи на
чорному, як жук, Bentley. Пригадав дядька Нану, такого впевненого
в собі й не зв’язаного жодними узами — ані батьків, ані дітей, — який
з легкістю ковзає своїм життям. Він сповз на стільці й пробубонів:
— Ніякі.
У голові раптом залунав голос пандита, який перераховує сім
обітниць, поки пара обходить вогонь: «Харчування, відповідальність,
відданість, вірність…» Мама дивилася на нього, і на її обличчі
читалася не злість, а розчарування. Він почувався так, наче його
висварили за висловлення найегоїстичніших бажань.
Піднявши очі, Вінод відчув, що вони обоє дивляться на нього так,
наче бачать уперше. Він хотів бути собою, твердо стояти на ногах,
зростати. Але зараз знав, так напевно, що аж забивало дух: хоч би як
він був самим собою, це завжди буде пов’язано з ними.
Вінод зарився пальцями ніг у циновку — єдиний знайомий ґрунт.
Дозволив собі піддатися чужим фантазіям. Ось його дім, де він
залишиться назавжди.
— Я лиш подумав, що це було б добре для нас, — сказав він, та,
почувши ці слова, промовлені вголос, усвідомив, що вони неправдиві.
Тато з мамою перезирнулися. Мама розпустила вузол на голові, і її
волосся розсипалося по плечах лагідними хвилями. Лише тепер Вінод
уявив маму дівчиною, яка доглядала за вісьмома молодшими братами
й сестрами, а тата — хлопчиком, який іще не втратив пальця й плив
через море, яким марив Вінод, тільки у зворотному напрямку, не
відаючи власної долі. Батько ніколи не оповідав про Індію, і зараз Вінод
уже б не сказав із певністю, як відреагував би тато, якби спитати про
небажані спогади. Який він був дурень, що заїкнувся про свої жадання.
І вперше за цей сльозливий день у нього запекло в очах.
— Я сьогодні в мандирі говорив із одним чоловіком, який
запропонував узяти тебе на роботу. Він керує великою компанією, яка
торгує чаєм та кавою. Думав зробити тобі сюрприз, — напруженим
голосом промовив тато.
Вінод не міг підвести очі від стола. Він пригадав дівчину
в мандирі — ймовірно, саме в той час тато спілкувався з її батьком.
Шкіра йому горіла — від думки, що та дівчина дізнається про його
брехню, та ще більше від того, що продемонстрував батькам
найогидніше своє переконання — мовляв, хоче більшого, ніж вони
здатні йому дати, вважає себе кращим. Та все одно батько забезпечив
йому роботу; мати відправила з дому доньок, наділивши цілющими
мазями, — щоб полегшити їхній перехід до подружнього життя,
а може, щоб уберегти від проблем. Його обличчя горіло. Ось вони
сидять, тут і зараз, ані костюмів, ані квітів, відкриті лише одне одному.
Хоч про що він мріє, та належить цьому місцю, нерозривно пов’язаний
із цими людьми. Він схилив голову й мовчки заприсягся більше ніколи
не сприймати все, що має, як належне. Він не применшуватиме й не
принижуватиме батьків.
Вінод підняв очі. Напружені обличчя, пом’якшені лише болем. Він
згадав, як Варша зранку дивилася на Нарена, зі світлим і безтурботним
лицем, як мама й тато засліплювали своєю гордістю. І Вінод подумав:
оце і є тепер його честолюбний задум — щоб обличчя батьків знову так
засяяли, навіть якщо він сам зазнає розчарування.

Пірбгай, 1946 рік

Вони це не обговорювали: Пірбгай писав листи сестрам на гуджа­
раті, а Сонал перекладала їх англійською й надсилала до Індії. Пірбгай
так і не опанував письмо англійською, хоча й учився за дитячими
робочими зошитами Вінода, сидів при світлі під вік­ном щовечора. Але
Сонал ніяк це не коментувала, заклеювала конверти — і так їхній шлюб
і тривав, як і в інших царинах.
Він допив чай з молоком і спеціями й промокнув вуса носовичком.
Сонал натякала, що тепер, коли додалося сивини, треба б їх зголити,
але він любив так виділятися. Збирався відправити листа дорогою на
роботу. У животі замлоїло, коли уявив, як старша сестра читатиме його
запитання. Він сподівався, що вона сприйме це за знак пошани з його
боку, натяк, що він досі її потребує, хоч уже десятиліттями посилає
додому гроші.
Він не бачився з родиною майже п’ятдесят років. Мати його померла,
середульша сестра теж. Між ним і рідними залишилася тоненька
ниточка, лише рідкісні листи з важливими новинами — весілля,
народження, похорони — та гроші. Ці перестрибування з одного
життєвого етапу на інший завжди вражали: ось в одному листі
повідомляють, що племінник одружується, а в наступному пишуть про
народження його першої дитини. Пірбгай давно вже відчував, що ця
ниточка тоншає і нема змоги її підтримувати. Він мав потребу просити
про щось, притягувати їх до себе, сигналізувати, що досі є їхнім
родичем.
Одружити Вінода. Уже час. Тоді, багато років тому, Пірбгаєві було
боляче почути, що син хоче поїхати з дому, і водночас соромно, що
неможливо задовольнити цього бажання. Він хотів струснути сина, але
й пообіцяти йому більше. Але не знадобилося. Вінод роззирнувся
й зосередився на тому місці, де перебував. Як же непохитно
й наполегливо він узявся розвивати їхнє життя. За десять років роботи
в конторі з торгівлі чаєм і кавою він зміг дозволити собі оренду
помешкання в комплексі на півдорозі до верхівки пагорба; ворота до
будинку обвивала плюмерія, а кімнат було більше, ніж їм потрібно.
Коли Вінод уперше привів їх показати житло, то сказав, що тут
є простір для зростання.
Синова платня давала їм змогу рухатися вперед, його ж власні
заробітки прив’язували їх до минулого. Пірбгай зрозумів це, коли
вперше відправив додому гроші, почавши працювати в аптеці після
переїзду до Кампали. Тоді ця подія пройшла без жодних церемоній;
Пірбгай соромився, як пізно він почав виконувати свої обов’язки і як
мало робить, а Сонал усвідомлювала, що від них очікують грошей не
лише для його, а й для її родини. Потім вони зрозуміли, що це їхні
якорі. Хоч куди б вони пішли, хоч ким би стали — завжди
залишатимуться прив’язаними до дому, де народилися.
Пірбгай десятиліттями плекав образу на того індійського
вербувальника, який обманом заманив його на корабель. Із пам’яті
стерлося все, що було раніше: масна шкіра чоловіка, вага монети
в хлоп’ячій долоні, момент, коли його життя непоправно змінилося.
І все ж із часом він визнав — неохоче, — що не такі вони вже й різні.
Той вербувальник, напевно, отримував гроші за кожен відбиток пальця
на контракті, так само як Пір­бгай — за кожен прокладений ярд
залізничних рейок. Можливо, той вербувальник також мусив увірувати
в те, що заслуговує на краще, — бо ж як інакше чинити таку
жорстокість, викрадати людей із їхніх домівок?
А в деякі дні Пірбгай так само пригадував той ранок, коли дивився
на палаючі хати. Та картина часто являлася йому в сні — сірник
у пальцях, тріск соломи, язики полум’я, що обпалили шкіру. Але в тих
снах він бачив і подальші події — те, чого вже не встиг засвідчити
в реальності. М’який попіл, як пісок між пальцями. Сталевий казанок
у пилюці, чорний, як обвуглені рештки. Поселенці повертаються до
селища, якого немає. Тиша в лісі після згасання останньої жаринки, усі
живі істоти розбіглися врозтіч. Може, колись він і тішив себе думкою
про повернення додому, та зробив вибір — забезпечити виживання тут,
і хоч досі ніс на серці тягар того рішення, та рішучо намірився зробити
все, щоб той крок не був марним. Хоч скільки б листів він написав, та
саме тут, на цій землі, й сам перетвориться на попіл.
Пірбгай і Сонал рідко обговорювали своє минуле в Індії. Як би вони
могли, якщо саме від’їзд звів їх докупи? Якщо вони й могли
повернутися, то тільки одне до одного. І працюючи поруч із Сонал
у крамниці її тата, і протягом усіх років по тому Пірбгай найбільше
вірив у те, що вона творила й плекала своїми руками. Його вражало
навіть те, як вона підстригала дітям нігті на ногах, обхопивши їхні
ніжки колінами й пощипуючи маленькі пальчики, щоб вони не боялися
леза. Він завжди боявся, що в нього зісковзне рука, й дуже часто
поступався дітям, які, звиваючись, благали їх відпустити. Можливо,
вони теж відчували його побоювання. Часом ця всеохопна сила
дружини дратувала його, і він боявся, що її спроможності лише
свідчать про його недоліки. Та хоч скільки б вони сварилися, він ніколи
не заздрив їй. Вона забрала його подалі від джерела болю
й запропонувала йому інше життя.
Пірбгай зашнурував туфлі й схопив зі стола конверт.
Клапан відкрився — вона так і не заклеїла його. Він підніс конверт до
губ, щоб облизати клейку стрічку, але спинився, помі­тивши за своїм
листом менший складений аркушик — поспіхом вирваний із жовтого
блокнота й заповнений від краю до краю компактним, рівним почерком
Сонал. У ньому ворухнулася цікавість.
«Мої любі сестри», — писала вона. Пірбгай закляк. Дружина ніколи
не зустрічалася з його рідними. І все ж це було дуже притаманно
Сонал — це не мало значення. Після від’їзду з Кісуму він ніколи не
помічав, щоб вона чогось комусь шкодувала — поради, образи, любові.
Пірбгай пробігся поглядом по всіляких люб’язностях, запитаннях про
племінників і кузин, імена яких сам нечасто згадував. А потім чорнило
стало темнішим, наче вказуючи на серйозність тексту. «Хочу
розповісти вам те, чого не розкаже мій чоловік, бо така вже він скромна
й невибаглива людина. У нас тут усе добре. Наш син Вінод підняв
родину на висоту, якої ми обоє й уявити не могли. Ми сподіваємося, що
пара для нього буде рівна тій позиції, яку ми зараз посідаємо».
Пірбгай перечитав ще раз. Це було зухвало, але й хитро — і її
прохання, і її секретність. Хто вона така, щоб утручатися в його справи,
підривати його авторитет своїми однозначними безсоромними
словами? Від її непокори йому аж шкіру запекло. Він подумав, чи не
зібгати записку й не викинути за вітром.
Погляд упав на рядок, який вона ледве втиснула внизу сторінки:
«Щастя, здоров’я, многая літа». І тоді він пригадав, що саме Сонал
у татовому дукані вчила його читати й писати. Навіть тоді вона
намагалася захистити його его, ніколи прямо не казала, що навчає його,
натомість уголос читала етикетки в коморі й одного вечора впустила
олівець біля циновки для спання. Звісно, він розумів, що вона робить,
але направду ж — вони ніколи про це не говорили, вона не очікувала
жодної похвали чи винагороди, а давала йому можливість для довіри.
Змогу почуватися гідно. Коли він, який роками просив приятелів на
залізниці написати листа від його імені, уперше написав до родини сам,
то побачив у її очах тиху гордість за нього, а в собі відчув зачатки
спроможності. Більше, ніж будь-що інше, вона дала йому саме це.
Він знову перечитав ці слова — «Мої любі сестри» — і уявив, як
вона їх пише. І побачив у них те, що завжди знав про неї, про її
чесність і вірність, споріднені з її беззастережністю, зухва­лістю,
з якими вона боролася за те, у що вірила. Ось воно, на поверхні: вона
хотіла більшого для Вінода. Їхня родина була доказом: на відміну від
Індії, в Уганді можлива така зміна, рухливість. Вона вважала сина, їх
усіх, достойними.
Ні, він не скаже їй про записку. Якби сказав, то мусив би дорікнути
за підрив його авторитету. А раз так — мусив би сперечатися з обраною
нею для нього характеристикою «невибагливий», тоді як іншого дня
вона могла б натомість обра­ти «покірний», чи «безвольний», чи
«боягузливий». Він аж розчервонівся, пригадуючи попередні сварки,
коли вона в заключний момент тицяла в нього ці обрáзи, наче
закидаючи в топку останнє вугілля. «Мої любі сестри». Цікаво, скільки
ще разів вона підсовувала записки в його листи, коли ще йшла за ним
назирці, вимагаючи більшого там, де йому забракло рішучості.
Заклеюючи конверт, він думав, які ще щасливі випадки в їхньому житті
були справою її рук.

Раджні, 1947 рік

Сидячі в спальні матері в їхньому будинку в Карачі, Раджні
підводила очі каджалом98. У цей час мама стягнула її волосся, що
сягало талії, в тугу косу і вплела на кінці гілочку жасмину. По радіо
заговорили про те, що загорівся індуїстський мандир, та мама різким
рухом вимкнула приймач. Раджні вдивилася у своє відображення
в полірованому олов’яному люстерку. Завдяки нанесеному мамою
макіяжу дівчина видавалася старшою й разюче схожою на матір: той
самий широкий плаский ніс і глибоко посаджені очі.
— Ма, — здригнулася Раджні, коли та смикнула за пасмо волосся.
— Не ворушися, — прикрикнула мати, змащуючи кокосовою олією
пухнасте волосся, що куйовдилося в доні на скронях. — Ти маєш
сьогодні справити враження.
— Я завжди справляю враження, — засміялася Раджні, ловлячи
погляд матері в люстерку.
Мама ляснула її по плечі.
— Вражає скромність, — сказала вона.
Раджні провела пальцем по краю смарагдового сарі, забраного
в складки й розшитого темно-синіми візерунками. Коли батьки
повідомили їй про чергового залицяльника, вона знизала плечима.
Кілька хлопців із громади, що відвідувала мандир, уже приходили
свататися, та досі батьки Раджні всім відмовляли — з якихось
незрозумілих причин, а не тому, що Раджні була проти. І коли вони
заговорили про чергового претендента, Вінода чи як його там, що мав
приїхати на чай у субо­ту по обіді, вона ледь підняла голову. А, ще
один?
— Якщо я збираюся вийти заміж за цього чоловіка, то чи не краще
йому побачити мене такою, як я є? — спитала вона, самовдоволено
всміхаючись.
— Думаєш, чоловік тебе поважатиме, якщо вперше побачить у нічній
сорочці? Може, тоді й митися не варто, — глузливо відказала мати.
Раджні пустотливо виборсалася з маминих рук, обмацуючи макіяж
тильною стороною долонь.
 — Дозволь бодай стерти це все з лиця.
— Гр-р, — загарчала мати й так смикнула Раджні за косу, що
в дівчини заболіла шкіра на черепі. Коли Раджні знову побачила погляд
матері в дзеркалі, в очах у тієї застигли холод і безжалісність.
Спантеличена цією раптовою серйозністю, дівчина перестала
дурнувато всміхатися.
— Усе буде гаразд, мамо. Я таке вже не раз робила.
Мама з ляскотом обхопила гумочкою кінчик доччиної коси. Волосся
неприємно тягнуло від самих коренів.
— І який результат це все дало? Не завадило б тобі поставитися до
цього серйозніше.
Закінчивши, мама обтерла пальці об живіт і відступила на крок
назад. Визирнула через вікно на вулицю — раз, другий, а тоді помітила,
що Раджні спостерігає за нею, й зітхнула. Відколи почалися
заворушення, мама дуже уважно стежила, коли батько йде з дому,
й починала тупцювати біля вікна приблизно тоді, як мав повертатися.
Минулої ночі Раджні лежала на своєму солом’яному матраці, поруч
скрутився молодший братик; вона чула, як батьки пошепки
обговорювали на кухні, коли найкраще виїхати. «Їхати так само
небезпечно, як і лишатися, — сказала мама. — Не вдавай, ніби нічого
не знаєш про криваві поїзди99». А у відповідь — батьків голос,
приглушений міцними долонями: «Настане момент, коли в нас не буде
вибору».
— Chalo, — промовила врешті мама.
Раджні підвелася й відчула на плечах вагу свого найкращого сарі;
золотий браслет ледь не зісковзнув з її зап’ястка. Мама поправила
неслухняні складки на одязі, а тоді знову визирнула у вікно. Хмари
у грифельно-сірому небі прикривали молодий місяць. По той бік гавані
у хвилях гойдалися рибацькі човни, на їхні благенькі щогли падало
світло від вантажного судна. Десь удалині гучно й розпачливо мукала
корова.
— Він просто вийшов по молоко і хліб, — пробурмотіла Раджні,
сподіваючись, що буденність цієї мети захистить тата від реалій
заворушень, які тільки ширилися після поділу Британської Індії.
Родина Раджні мешкала в індуїстських кварталах Карачі, і хоча вони
завжди жили поруч із сусідами-мусульманами якщо не в добрій
приязні, то принаймні у взаємній повазі, та після здобуття незалежності
навіть близькі друзі повстали один проти одного. Рано чи пізно
протистояння перекинулося б і на їхні квартали.
На мить маминим обличчям промайнула тінь, наче вона збиралася
заплакати. Але зникла так само швидко, як і з’я­ви­лася.
— Так, — відповіла вона, — мені просто треба було молока, щоб
заварити чаю.
***
Коли нагодилися Вінодові родичі — дві тітки й молода кузина, —
мама провела їх до вітальні, однак не зачинила за ними дверей. Раджні
стояла в коридорі, чекаючи на знак, щоб увійти. Вона споглядала, як дві
тітки повсідалися на канапі з квітчастою оббивкою; дівчина вмостилася
на підлозі біля їхніх ніг. У старшої тітки було скуйовджене волосся
й запране до сірого сарі. Помітивши, що в жінки немає прикрас у вухах,
Раджні помацала пальцями сережки, що відтягували їй мочки.
Молодша тітка посовалася на дивані, а тоді, крякнувши, опустилася на
підлогу поруч із дівчиною. Її вкрита віспинами шкіра обвисала з кісток.
Раджні прикрилася рукою, придушуючи сміх. Безумовно, її батьки
подумали так само: ця родина їм не підійде.
Сама думка про те, щоб полишити родинний дім і ділити ліжко
з незнайомцем, лякала. Її подругам та кузинам так не пощастило, часу
їм не дали, та батьки Раджні були особливі. Вони ніколи не вважали її
тягарем. Пам’ятає, як дитиною проходила повз бапу100 на шкільному
подвір’ї — а він був директором школи, — і він підморгував їй або
вдавано схилявся в поклоні, і тоді вона почувалася особливою, даром.
Навіть тепер, коли вона більше не ходила до школи, мама наполягала,
щоб Раджні відривалася від готування їжі та йшла читати. Сидячи
з книжкою в руці, Раджні чула, як мати різко стукає по столу ножем,
нарізаючи продукти.
Раджні довіряла своїй сім’ї. За всі дев’ятнадцять років її життя
батьки не дали практично жодного приводу засумніватися в них.
Щоразу після чергової відмови сповненому надій претендентові вона
відчувала, як шириться в ній ця довіра, наче річні кільця навколо
серцевини деревного стовбура.
Мама з татом переводили погляди з одного розпашілого, спітнілого
обличчя на інше, і Раджні намагалася вгадати, хто ж першим поставить
очевидне запитання. Нарешті невпевнено подав голос тато:
— А чоловіки — вони вже на підході?
 Старша тітка посміхнулася, оголюючи зуби з рівними проміжками
між ними.
— Не сьогодні.
Дівчина на підлозі здушено захихотіла, прикрившись чуні.
Раджні витягнула шию, намагаючись розгледіти вираз обличчя
жінок: чи вони, бува, не глузують? Тато обережно вмостився на
пошарпаному плетеному ослоні.
— Перепрошую, але Вінод та Пірбгай приєднаються до нас невдовзі?
Моя доня саме готує чай.
Попри сцену, що розгорталася перед ними, мама й тато здавалися
смиренними, говорили стримано. Раджні хотіла мигцем зазирнути
батькам у вічі, обмінятися сповненими розуміння поглядами; вони
часто так робили за мить до зустрічі — перезиралися, щоб повідомити
Раджні, що не вражені. Та мама з татом відвернулися від коридору,
сиділи непорушно з напруженими плечима. Раджні відчула, як у тілі
зароджується порив — закри­чати, розбити чашку, зробити бодай щось,
аби вони зреагували.
— Скажіть дівчині принести чай, — промовила старша тітка. —
Чоловіки не прийдуть.
Почувши потрібний сигнал, Раджні відірвала погляд від батьків
і ввійшла до кімнати, повільними кроками, з опущеними очима, як
належиться нареченій, обережно несучи в руках тацю з чайними
чашками. Наблизившись до канапи, вона не могла стриматися
й поглянула на цих зухвалих жінок. Усі сватання злилися в її свідомості
в одну розмиту пляму — причепурювання, запитання про те, що вона
вміє готувати і як добре штопає рукави сорочок, грубе хапання за
лікоть, поки вона наливала чай: мовляв, якась вона занадто худа.
Нарешті сталося щось пам’ятне. Вона запропонувала Вінодовій кузині
срібну коробку із солодощами, та нетерпляче занурила туди пальці
й витягла тьмяний шматочок каджу катлі101. Дівчина розломила
ромбик на три частини й запропонувала тіткам; кожна взяла по
шматочку.
— Ні-ні, їж усе сама, dikri102, — сказав тато, підштовхуючи Раджні
ліктем, щоб та знову запропонувала дівчині коробку.
Утім, молодша тітка похитала головою.
— У нас в усіх зараз важкі часи, — сказала вона. — Хтозна, коли
пограбують наступний магазин, коли нападуть на наші будинки.
 Вона промовила це так серйозно, що Раджні опустила погляд
і зазирнула в її червоні сльозисті очі.
— Щойно вчора доньку мого сусіда забрали озброєні ґунда103. Коли
її брат спробував відбитися від цієї зграї, вони зарізали його на місці,
на очах у родини. Їй було чотирнадцять, гарненька chokri104. Важко це
в наші дні — мати доньок.
Тітка поглянула просто на тата з мамою, примруживши очі, наче
кидала їм виклик до суперечки. Раджні відчувала такий самий
пульсуючий безрозсудний порив, вона стиснула кулаки, зухвало
намагаючись привернути увагу батьків. На її подив, мама кивнула.
— Так. Дуже це важко нині.
Ця зміна в маминому голосі, ця інтонація капітуляції вразила Раджні.
Вона пригадала їхні гострі жарти зранку й подумала: хто ж ця слабка
й покірна жінка поруч? Вона поставила тацю тремтячими руками,
і старша жінка підняла брови, вочевидь подумавши, що Раджні
налякана оповіддю про викрадену дівчину. Тато, який сидів поруч,
підняв очі на прикріплену над дверною рамою маленьку мідну фігурку
бога Ґанеша105 з привітно вигнутим полірованим хоботом.
Вони чули такі самі історії про викрадених, зґвалтованих, убитих
жінок, про вагітних із розпоротими животами, про дітей, яких
виривали з материнських рук і розтрощували об землю. А також про
чоловіків — забитих, спалених, повішених на деревах. Усе в ім’я нації.
Кров ллється з обох боків нового кордону. Індуїсти на мусульманських
територіях, мусульмани на індуїстських — розділені за фактом
проживання, та майбутнє в них однакове. Непевне. Вони — витратний
матеріал. Тато проінструктував Раджні завжди носити з собою мелений
mirchi106 — щоб жбурнути в очі можливому нападникові; утім, деяким
подружкам Раджні радили робити з собою щось знач­но страшніше, аби
тільки захистити свою честь. Та попри це материні слова завдали
Раджні такого гострого болю, наче знов, як уранці, без попередження
видрали волосину.
Молодша тітка підвелася. Коліна в неї були вивернуті назовні, наче
вгиналися під вагою худорлявого тіла. Раджні бачила чима­ло таких
дорослих, чиї тіла здавалися водночас молодими й старими, наче вони
цілком не переросли рудиментів дитинства.
 — Часи вже давно такі важкі, — почала вона. — Ми втратили сестру
під час посухи. Це було невдовзі після того, як Пір­бгай поїхав від
нас. — Вона глибоко, шумно вдихнула. — А з поділом Індії все лише
погіршуватиметься. Уже багато хто з на­шої громади перебрався до
індійської країни. Щасливчики ті, хто має вихід.
Раджні ляснула себе по щоці, щоб не заговорити без дозволу. А коли
бапу склав руки в короткій молитві, в животі замлоїло від тривоги.
— Так, ми домовилися, щоб моя дружина й сини перейшли кордон
першими, але… — Він затнувся.
— Але навіть тоді… ви ж знаєте про загрозу. Дівчата, особ­ливо
молоді, гарні, — вони ризикують найбільше з усіх.
Вимовляючи ці слова, старша тітка дивилася на Раджні, а та
боролася з бажанням відповісти їй поглядом просто у вічі, виявивши
всю свою нескромність.
Мама видала якийсь горловий звук, тато заломив руки. Обидві тітки
одночасно відкинулися назад і підняли підборіддя. Навіть дівчина,
здається, роздулася від важливості й самовдоволено всміхалася. Раджні
почувалася так, наче вона досі в коридорі й відділена від своєї сім’ї
стіною.
Молода тітка випорпала з-під своєї блузки маленький квад­ратик
паперу. Фотографію. Вона передала її татові, той глянув похапцем,
а тоді віддав світлину мамі.
— Це Вінод. Він щойно отримав підвищення в компанії з експорту
кави та чаю, де працює. Пірбгай почав з нуля, і погляньте, чого досяг
його син. Майбутня зірка Уганди. Єдине, чого бракує, — це дружина.
Раджні мимоволі смикнулася. Нарешті вона відчула мамин пекучий
погляд, та не могла відвести очей від тітки, яка підкреслено зверталася
зі своїми словами саме до неї; на хвороб­ливому обличчі жінки
поступово проступала усмішка.
— Уганда?
Ніхто не дорікнув їй за це питання.
— Там багато індійців, багато можливостей. Вінода поважають
у громаді, яка ходить до мандиру. А що найголовніше — жодного
насильства і продажності. У Кампалі ти ніколи не боятимешся вийти на
вулицю.
Цього разу Раджні вже не могла боротися з раптовим імпульсом.
Вона повернулася до матері, сподіваючись побачити на її обличчі,
такому схожому, відображення власного жаху. Натомість мама всім
виглядом демонструвала спокій, наче на ставку за хатою. Коли вона
заговорила, тільки нижня губа зрадливо затремтіла від смутку.
— Це чудова можливість для нашої єдиної доньки, — напружено,
стримуючись, прошепотіла вона й передала доньці фотографію.
Поглянувши на вицвіле чорно-біле фото, Раджні побачила хлопця
максимум восьми років у накрохмалених шортах і сорочці на ґудзиках,
із розділеним проділом густим волоссям, що падало на одне око. Так
завжди було з тими світлинами: у батьків зазвичай знаходилося одне-
єдине фото дитини. На одному зі сватань Раджні показали фотографію
майже голого немовляти.
Раджні вдивилася у тло за спиною хлопця, намагаючись бодай щось
дізнатися про Уганду. Те, що вона побачила, видалося знайомим:
запилюжена вулиця, бананові дерева, що змикаються кронами високо
в повітрі, чисте й безхмарне небо. Точно так, як в Індії, сказала вона
собі, хоча в шлунку млоїло.
***
Босими пальцями ноги Раджні провела у червонястій пилюці лінію
між собою й двома своїми братами. Харіш присів навпочіпки й тикав
босою ногою в травмованого метелика. Мохан тупцяв з ноги на ногу
й пронизливо верещав.
— Раджу-бген107 одружується без чоловіка, — реготався він. Харіш
захихотів і притиснув метелика великим пальцем до землі.
— Не говоріть такого, — сказала Раджні.
Мохан обкрутився довкола своєї осі, здійнявши пилюку. Раджні
змахнула руками в повітрі й закашлялася.
— А в Уганді нема мужа, а в Уганді нема мужа, — проспівав Мохан,
вихляючи на всі боки худими стегнами.
Він рідко бував серйозним, завжди шкірив нещільні зуби й вибухав
страшенно гучним сміхом, що ніяк не відповідав його комплекції.
Раджні стиснула губи, щоб мимоволі не всміхнутися, й кóпнула його
в зад. Харіш розреготався, дивлячись, як Мохан потирає сідниці.
— Ой.
Раджні витерла руки об стегна, забруднивши бавовняне курті, в яке
перевдяглася після зустрічі.
— Ти заслужив. Як я можу бути дружиною без чоловіка? І взагалі,
нікуди я не поїду.
 Харіш поглянув на неї знизу вгору зі свого сідала.
— А хіба ти не мусиш їхати? — спитав він.
Мохан нещодавно почав ходити до школи, а Харіш, сидячи цілими
днями вдома з мамою та Раджні, за відсутності брата посерйознішав,
між бровами навіть залягла зморшка. Раджні присіла, щоб бути
з братом на одному рівні.
— Це так далеко… — промовила вона й замовкла, почувши, як звук
розкуроченого металу розриває нерухоме вечірнє повіт­ря. Мохан
тривожно поглянув через плече, а Харіш натомість майже не
ворухнувся. Раджні замислилася, наскільки її брати розуміють, що
відбувається навколо. Що цій землі, на якій вони завжди гралися, дано
нову назву і що скоро — це лише питання часу — їх виженуть із хати.
Її увагу привернуло щось удалині. Довгий, як спис, спалах вогню
розкидав іскри по сутінковій вулиці, голоси злилися в один тремтливий
гук. Pakistan zindabad!108 Мохан підбіг до Раджні. Від кпин не
лишилося й сліду; він був лише дитиною, яка шукає в неї захисту.
— Chalo, всередину, — прошепотіла вона, намагаючись говорити
рівним голосом.
Мохан поспішив до дверей, Раджні за ним. У дверях вона обернулася
й побачила, що Харіш досі сидить навпочіпки, ледь не втупившись
носом у метелика, який б’ється в пилюці.
— Та облиш то! — гаркнула вона.
Братик здригнувся, підскочив і рвонув за ними. Коли він протиснувся
повз неї до будинку, підборіддя йому тремтіло. Зачиняючи за собою
двері, Раджні помітила, що в метелика відірвалося одне крильце, біле,
наче попіл, у блідому світлі місяця.
***
Раджні, мама, тато, Мохан та Харіш сиділи на підлозі навколо
низенького столика, на якому стояв металічний глек із водою й горщик
із рисом. Надворі тріскотіли цвіркуни. Минуло кілька годин, як пішли
гості, й за цей час ніхто не промовив ані слова про все, що сталося.
Мама нарізала на кухні bhinda109, а тато вислуховував сусіда — той
переповідав перелік скоєних за день злочинів та вбивств, наче список
покупок.
Раджні намагалася уявити родину в Уганді, вгадуючи характери за
іменами, які вдалося почути. Хотіла змалювати в уяві їхній дім, себе
в ньому, але тло вислизало з-перед очей, і вона щоразу бачила себе
у власному домі, де помаранчева бугенвілія обплітає металевий навіс,
утворюючи заслін від сонця.
Але зараз, як і щоразу після приходу сватів, настав час сісти разом,
обговорити, дійти остаточного рішення — і тільки тоді взятися до
вечері.
Раніше це було легко. Тато завжди першим виголошував свою оцінку.
«У Кумарового сина клишоногість, він значно гірший за нашу дочку.
Бачили, як Шанкарова мати дивилася на вуха та шию Раджні, наче
купувала коштовності? Не хотів би таку за свекруху. У того хлопця
немає перспектив, бізнес їхньої родини помирає. Краще знайти хлопця
з хорошою сучас­ною роботою, хіба ні?» Підхоплюючи за ним, мама
додавала: «А в цього немає амбіцій. А той — коротун». І Раджні
залишалося тільки слухати й тихенько заспокоюватися.
Але сьогоднішня зустріч відрізнялася. Ті, інші хлопці приходили такі
елегантні, зі льняною шкірою та защіпнутими комірцями, їхні матері
куталися в пишні тканини, а батьки пишалися чеснотами родини, як
коштовностями. Усі ті, інші хлопці жили в Карачі, де Раджні
народилася, або принаймні в Гуджараті, звідки походила її родина. Ці
жінки були грубі, та при цьому холоднокровні, їм було байдуже до
зовнішнього вигляду, вони приїхали без чоловіків. Наче як знали, що ті,
інші хлопці, хоч які блискучі, не мали тієї ключової чесноти, яку могли
запропонувати вони.
Першою заговорила мама, впираючись долонями в коліна, наче
місила тісто з рисового борошна.
— Дядько Бгарат давно знає цю родину. Він каже, що це хороші
люди. Ми не маємо судити за зовнішністю — сарі, зачіски, таке інше.
Тут вони можуть бути селюками, але в Уганді вони піднялися. Зробили
собі ім’я в місті.
Раджні вичікувала. Як можна вимагати від неї прийняти рішення
щодо чоловіка, якого вона ніколи не бачила? А ці тітки, дивовижні
у своєму зухвальстві, схоже, такими дрібницями не переймалися.
Бапу відірвав звислу ниточку зі свого саронга110.
— Білку-бгай розповів мені сьогодні, що вчора був наліт на його
крамницю. Чоловіки з кинджалами мало не вбили його дружину просто
за прилавком. Порвали її образки з Лакшмі й змусили заприсягтися, що
існує тільки один бог.
 Він здригнувся.
Раджні знала, що відбувалося й зворотне. Індійці палили Коран
і влаштовували засідки на безневинних мусульман. Вона також знала,
що їй — як жінці — несуттєво, до якої сторони належати.
— В Уганді нічого такого немає, — промовила мама.
Раджні дивилася на обох батьків, ловила їхні затуманені погляди,
зауважувала, як мама раз по раз інстинктивно виглядає у вікно, навіть
якщо вся родина вдома. Здавалося, вона відчуває, як земля двигтить від
велелюдних процесій, чує тріск гасових смолоскипів у вогкій млі.
— Ви знали, що вони живуть в Уганді, — вихопилося в неї.
Вона не усвідомлювала цього, поки не сказала, і тепер зрозуміла, що
так і було. Вона чула слова тата, що ма з хлопцями переїдуть за кордон
першими, та тільки тепер уторопала, що на неї ці розрахунки не
поширювалися. Вони від початку планували відправити її куди подалі.
Батьки перезирнулися, хоча мама швидко відвела очі, а після довгої
паузи підтвердила:
— Так.
Раджні відсахнулася. Усе навколо тільки бісило її ще дужче: біль
у маминих очах, німе запитання на обличчі тата, розкритий рот
Мохана, наче він слухав радіовиставу, якщо взагалі хоч щось розумів.
— Як ви можете відсилати мене кудись? — підвищила голос вона,
відчуваючи, як у грудях розростається відчуття зради.
Наче їй у відповідь, крізь вікно долинуло ревіння, грубе, як
потріскана шкіра. Мохан учепився в сестрину руку, уп’явшись нігтями
їй у плоть.
— Це джин? — прошепотів Харіш, і на переніссі в нього проступила
складка.
Запах диму змішався з ароматом агарбаті, що курилися в кутку
кімнати. Пролунала низка гучних уривчастих вибухових звуків — наче
величезні каменюки одна за одною сипалися на металеву поверхню.
— Це просто барабан, — сказав Харішеві тато, не здвигнувши
жодним м’язом на обличчі.
Раджні нишком подивилася на нього, та він уникав її погляду.
— Гадаєш, нам це легко? Гадаєш, ми самі цього хочемо — бути
далеко від тебе? — насупилася мама.
Раджні зіщулилася під її сердитим поглядом, а поруч так само
тулився Харіш. Бапу мовчав, стискаючи губи, наче намагався втримати
в роті щось живе.
Тиша після галасу видавалася надто порожньою. Раджні відчувала,
як зростає тиск у черепі. Вона видихнула й одразу відчула, як
розвіюється впевненість.
— Але як же ви всі? — злетіло з її губ запитання, перш ніж вона
встигла подумати. Голос у неї зривався.
Ма нерішуче простягнула руку через стіл і почала розтирати Раджні
шкіру на руці, між великим і вказівним пальцями. Вона робила так ще
звідтоді, як Раджні була мала.
— Dikri, — промовила вона, — не треба хвилюватися за нас. Це не
твій обов’язок.
Бапу кивнув.
— У нас усе буде гаразд, — додав він, — і буде краще, якщо ми
знатимемо, що ти в безпеці.
Харіш почав скиглити, і Раджні обхопила його маленьке личко
долонями. Відчуваючи пальцями братів пульс, вона зрозуміла, що її
батьки приносять жертву. Що вона була частиною їхніх розрахунків, та
саме рівняння змінилося, висуваючи на перший план безпеку. Що вони
пропонували їй певніший спосіб виживання, ніж могли забезпечити
самі.
Тато перехопив її погляд.
— Якщо ти відмовишся, ми не силуватимемо тебе.
Мама хитала головою з боку на бік, очі в неї набрякли й наповнилися
слізьми.
Оці доброта й чуйність наостанок зламали Раджні. Це благовоління
дати їй вибір. Вона подумала про блакитну валізу, яка роками лежала
недоторкана під ліжком у батьків і в яку невдовзі поскладають її
пожитки. «Ні, — хотілося закричати їй, — я не поїду, не залишу вас».
Натомість вона занурила руки в горщик із рисом, зачерпнула,
насипала страву в спільну тарілку й підсунула її до батьків.
У цей момент бапу й ма зрозуміли, що дискусію закінчено, рішення
ухвалено. Не кажучи ані слова, вони потягнулися до тарілки й почали
їсти.

Раджні, 1948 рік

 Її перша дитина народилася в дощ. Mvua111. Цьому слову в суахілі
бракувало притаманної відповіднику на гуджараті м’якості,
притишеного звучання, що нагадувало шипіння дощової крап­лини на
розпеченому камені. Утім, можливо, причина була не в самій мові,
а в тому, що їй бракувало вільного володіння мовою, нові слова
зривалися з її язика важкими й спотвореними. Binti112. Mtoto113. Вона
усвідомила, що її дитина завжди знатиме мову цієї землі краще за неї.
І це розуміння принесло відчуття глибокої самотності. Певною мірою її
дитина, рідини якої ще досі вкривали внутрішню частину її стегон,
завжди залишиться для неї незнаною.
Тієї миті, коли медсестра поклала немовля їй на груди, вона вже
знала. Це дівчинка. Темне волосся обліплювало крихітну голівку,
а зіниці були такі розширені, що вона радше нагадувала звірятко.
Поруч ліжка щось шепотів Вінод, наче боявся потурбувати дитину, але
Раджні не чула його через пульсацію в голові, і це її дратувало — те,
що він уже підлаштовується під потреби маляти більше, ніж під її.
Воно потребувало лише своєї мами. Дитинка відкрила рот із
дивовижно рожевим язичком. Раджні відчула всім своїм єством, як її
охоплює темрява. Вона повернула лице до вікна — на вулиці дощ
малював візерунки у вохровій пилюці.
Потім дитину забрали, повів повітря від вентилятора на стелі
охолодив липкі сліди, що залишилися на шкірі.
— Вона просто втомилася, — наче вибачаючись, сказав Вінод до
медсестри.
Раджні побачила, як Вінод потягнувся губами до очиць маляти,
а коли підняв голову — погляд його був сповнений любові. Він був на
десять років старший за неї, тож вона хвилювалася, що це породить
труднощі між ними; але чоловік виявився безжурним і безтурботним,
тож часом вона почувалася старшою. Однак тепер вона, слабка, спрагла
догляду, спостерігаючи, як серйозно він тримає дочку, уперше в житті
почувалася дитиною.
Вона вже була вагітна, коли отримала ту телеграму. Вхопила
набряклими пальцями напівпрозорий папірчик — таку жадану першу
звістку від родини з моменту її приїзду до Кампали — і перечитувала
знов і знов, аж поки не підігнулися коліна. Шість слів у телеграмі
повідомляли, що під час виїзду з новоствореного Пакистану обох її
братів убили. «МОХАНА Й ХАРІША ВБИТО В ДОРОЗІ».
 Вона пригадала, як із ледь помітною усмішкою на губах дивився на
неї Мохан — наче вона може розвіяти всі небезпеки. Як грався
в пилюці Харіш, не зважаючи на довколишні загрози, аж поки вона не
покликала його в безпечне місце. Ніколи не пробачить собі, що
покинула їх.
Поки їй на груди не поклали дівчинку, вона й не здогадувалася, що
хотіла сина. Тепер усе було ясно. Вона народила доньку, а її брати
відійшли в засвіти. Навіть усіма силами власного тіла вона не змогла б
їх повернути.
***
Вона приїхала в дім, де на неї чекали. Але сама ще ніколи не
почувалася такою одинокою. Подорож із Карачі до Момбаси
пароплавом тривала місяць — Раджні вперше так надовго залишилася
сама; хоча судно було набите людьми, їх відділяли одне від одного
тільки натягнуті між койками сарі. Вона завела подруг на кораблі,
харчувалася з групою молодих жінок, які їхали або без супроводу, або
з малими дітьми, та щовечора йшла спати, відчуваючи всередині щораз
більшу порожнечу, наче віддала ще частину себе морю. У цьому
неосяжному просторі вона відчувала всередині проблиски якоїсь іншої
своєї натури, наче розколювалася на частки.
Нова родина — паппа, мамма та Вінод — зустріла її на залізничній
станції в Момбасі, вони вчотирьох сіли на поїзд до Кампали майже
в цілковитому мовчанні. Тато стискав руки, наче намагаючись стримати
тремтіння, мама замислено витріщалася у вікно, і тільки Вінод трохи
намагався завести розмову, хоча переважно ці спроби оберталися
навколо її потреб — чи їй не хочеться пити, чи купити їй апельсинів, чи
добре вона спала на кораблі? — наче вона була лише тілом, за яким
потрібно наглянути. Вона сиділа пригнічена й міркувала, що від неї
насправді лишилося.
Вінод, схоже, вирішив прийняти її з першого ж погляду. Виявляв до
неї чуйність, може, трохи знервовано, і здавалося, що він застановився
докласти всіх зусиль, щоб полюбити її. Вона вважала, що в тому
й полягає шлюб — ти вирішуєш дбати про іншу людину. Однак сама
зробила лише один вибір — поїхати, хоча й удалася до нього з любові
до родини, а не до Вінода. Коли він уперше торкнувся її — обережно
погладив по руці, запитуючи, лимонну чи апельсинову газованку
принести, — вона зрозуміла, що також мусить наважитися полюбити
його, що побудова мосту через порожнечу всередині неї вимагатиме
уваги й праці.
Вона везла у блакитній валізі прикраси й свій найкращий одяг. До
сарі, в якому вона від’їжджала й прибула до місця призначення, був
прив’язаний темний річковий камінець, ребристий з одного боку,
з примарними слідами давнього тіла; Мохан дав їй його перед
відплиттям. А коли вона обійняла Харіша, той, не розуміючи, що
сестра їде назавжди, спитав, чи візьме вона його з собою на ринок, коли
наступного разу піде по овочі. «Звісно», — відповіла вона, не в силах
вимовити більше ані слова.
Решту своїх речей вона розклала по шафах і полицях, а от камінь той
заховала у внутрішню кишеню валізи. Борони боже розкришити чи
зашліфувати його поверхню дотиками. Адже тепер він ніс у собі багато
примар — не лише її братів, а й землі, яку вони всі полишили. Як
викопна скам’янілість, він був уламком колишнього життя.
Вінод старався хвалити навіть її найпростіший ранковий чай
з молоком і спеціями, зустрічав її вдома в обід незалежно від робочого
графіка, а по суботах вони виходили в місто — і він купував їй гарячі
мандазі або засмажений з сіллю арахіс. Вони минали ряди задушливих
азійських крамничок, а тоді доходили до просторих європейських
магазинів, де швейцари прискіпливо оглядали відвідувачів — чи ті
такі ж білошкірі, як манекени у вітринах. І хоч Раджні дивувала
сегрегація в цьому місті, та вся її увага й думки були так прикуті до
Вінода («Я зі своїм чоловіком, — постійно думала вона, — тут,
назавжди, зі своїм чоловіком»), що світ поза ними перетворювався на
туманний сон. Вона ціпеніла від його загравань і заохочень, а одного
дня по обіді врешті заспокоїлася. Він спитав, чого вона хоче;
оглянувши ряд вуличних торговців, вона відповіла, що не голодна,
а чоловік лише розсміявся і відказав: «Ні, matlab114, у житті». Тоді
вона відчула, що в глибині душі він справді сподівається на спільне
життя, поза самими лише обов’язками й щоденним комфортом.
І побачила, яких значних зусиль докладає: те, що сприймалося як
заохочення й аванси, було правдивою добротою.
Мама розповіла їй, що індійці, які перетнули чорні води
й переселилися до Східної Африки, утворили нову касту, і Раджні
переконалася, що так і є. Вони вживали їжу, якої вона раніше не
куштувала, — mhogo з лимоном і чилі, рагу з ара­хісом, говорили
мішаною мовою, завели власні звичаї. Але в мандирі тут пахло так
само — теплим гхі та сандаловим деревом; спали вони так само під
москітними сітками й поливали ґанок перед домом, щоб не курилася
пилюка. На кожну разючу відмінність знаходилася подібність, і це
вмиротворювало. Вона почала ділитися спостереженнями з Вінодом,
а той, ніколи не бувши в Індії, реагував захоплено й зацікавлено.
Здавалося, вона може сказати будь-що — і чоловік повірить. «Але
в Індії чоловіки значно красивіші», — одного разу кинула вона,
незворушно спостерігаючи за його шоком, а тоді пустотливо
всміхнулася, і вони обоє розреготалися.
Та все одно повністю Раджні розслаблялася лише вночі. У ті дивні
години перед світанком, коли змовкали навіть цвіркуни, коли
порожнеча загрожувала поглинути її повністю, вона оберталася до
нього. Тривожно смикала його за пояс, не маючи змоги рухатися
швидше, а він прокидався, цілував її руки й скеровував собі під одяг.
Вони одразу починали кохатися, губами приглушуючи зойки одне
одного, нагріваючи диханням постіль. Із часом межа між безладним
сильним бажанням і пристрастю почала стиратися. Вона міцно
охоплювала його ногами й не відпускала, поки не відчує власну силу,
що здіймалася хвилею, заповнюючи попередню порожнечу
пожаданням.
Ранком після таких ночей вона вставала, наче прокинувшись від
довгого сну, стрімка й відкрита до світу. Певно, така, якою була
в минулому. Свекруха одного разу розповіла, що їй, власне, шлюб
дарував свободу: одружившись із Пірбгаєм, вона отрима­ла шанс
рухатися, висловлювати думки, будувати своє майбутнє. Та Раджні не
могла сказати того самого. Удома, на батьківщині, вона вже була
вільною. Батьки забезпечили їй це. Скидалося на те, що тепер мало
значення останнє її рішення — поїхати з дому (або ж лише воно й мало
значення). У листах, що надходили вже після смерті братів, батьки
ставали дедалі стриманішими, формальність просочувалася туди, де
раніше панувала близькість, і це була ще одна втрата, якої несила
витримати.
Кілька місяців після звістки про загибель братів Раджні ночами
відверталася від Вінода, відчуваючи, як здушує їй шию мангалсутра.
Це легко було списати на вагітність, і він ніколи за цей час не дорікнув
їй ані словом за її потреби. Але вона знала, що справа не лише в дитині,
яка росла в лоні, а й у новій образі, сильній і міцній, що, як і дитина,
займала дедалі більше місця. Адже саме Вінод забрав її від родини,
через Вінода вона ніколи більше не побачить своє Карачі, своїх братів.
У такі ночі вона холола від страху — лякаючись лютості своєї гіркоти
й усвідомлення, що їй нема куди вертатися. Можна лише проковтнути
цей біль і старатися далі.
Тепер вона тут, стала мамою. Втратила одну родину й набула іншу. Її
від’їзд дав життя цій дитині. Але немає рівноваги, не існує
відшкодувань. Одне ніколи не зцілить інше. Це просто втрата на додачу
до любові.
***
Коли вона була на восьмому місяці вагітності, Вінод узяв її на
прогулянку. В неї тоді були дуже чутливі груди, а з ніг не сходив
набряк. Їй стало зле від думки про довгу ходу вулицями до яток зі
спеціями, а від одного натяку на запах плодів хлібного дерева чи
мускатного горіха млоїло в животі. Та Вінод стояв на своєму, очі його
сяяли. Вони поїхали до перукарні. У маленькій будівлі під рожевою
черепицею метушилися азійські жінки й кілька афри­канок, на стінах
висіли вирізки з журналів зі світлинами європейських жінок із
білявими кучерями, хоча європейка й ногою сюди б не ступила. Жінка
на ім’я Назіра намилила волосся Раджні шампунем і масувала скроні
пальцями зі зморщеною шкірою. Жінки кидали погляди на Вінода,
який незграбно притулився біля одвірка, аж поки він не похвалив нову
стрижку однієї з них. Тепер вони почали підлещуватися до нього,
кліпаючи очима. «Мій чоловік лишає мене тут і йде грати в карти
з приятелями. Каже: сама дістанешся додому! А цей — такий
турботливий». Поки волосся їй полоскали в теплій воді, Раджні
дозволила собі заплющити очі. У Карачі коси їй завжди підстригала
тітка. А тут — така насолода. М’язи спини розпружилися, вона забула
про біль у щиколотках. Так розслабилася, що мусила стиснути стегна,
щоб ненароком не випустити гази. А тоді подумала про своїх братів —
як би вони веселилися, якби це таки сталося. Її аж струснуло від сміху,
тож Назіра мусила, прицмокуючи, тримати їй голову прямо. Раджні
вийшла з перукарні з відчуттям полегшення, волосся більше не
обтяжував жир, а настрій піднявся від лагідного спогаду й дієвої
доброти чоловіка, який крокував поруч.
***
 Пізніше, коли наклали шви, медсестра дозволила їй випити
маленькими ковтками склянку води з цукром, а ріжучий біль
притупився, прийшла свекруха. Дощ припинився. У сонячних
променях, що падали крізь фіранку, свекрушині очі блищали.
— Ти любитимеш її, — сказала мамма.
Раджні не розібрала, був це наказ чи обіцянка. Мабуть, і те, й інше.
Саме Сонал обійняла її, коли прийшла телеграма, заколисувала,
погладжуючи їй чоло, поки вона не заснула. Може, їхні побажання
щодо шлюбу й були різними, та вони обидві були жінки й знали, що це
означає — покидати.
Мамма знайшла її долоню під лікарняною ковдрою і міцно обхопила.
Жодного розманіження, шепоту, ставлення до Раджні як до поламаної
речі. «Ти сильна, — наче хотіла вона сказати цим потиском, —
і робитимеш усе, що мусиш». І в цих руках Раджні почулася цілою.
Перед від’їздом із Карачі мама поклала їй до валізи шкільний атестат
(підписаний її батьком, директором школи), щоб донька змогла сама
заробляти собі на життя вчителюванням у Кампалі, й пару сережок-
крапель, щоб носила чи продала в разі потреби. Такі плоти, щоб
пережити будь-яку бурю. Та тепер Раджні бачила, що батьки вже дали
їй найнадійніший захист, який тільки могли. Ствердили їй, що вона
варта, цінна. Ця сила духу назавжди залишиться з нею.
Коли вони вийшли зі шпиталю «Мулаго», земля вже всотала дощову
воду й жовтий бруд перетворився на червонясто-брунатний. Раджні
похитувалася, грузнучи ногами в багнюці, задихаючись від припливів
болю. На руках у неї спала донька, смокчучи для зручності власні губи.
За нею крокували мамма й паппа, а Вінод тримався справа. Їй щойно
сказали раші115 дитини, і десь там, між місцями розташування місяця
і планет у момент народження немовляти, Раджні відчула ім’я; воно
вже було готове злетіти їй з вуст — Латіка.
Раджні усвідомила, з якої глибочини зродилася її дитина і з якої ще
глибшої западини в ній вирвали її братів, її дім. Вона зібралася
й заспокоїлася. Хоч і розірвана на частини, все одно йшла. Pamoja116.
Достатньо ціла, щоб крокувати далі.

Вінод, 1954 рік

 Вінод сидів у парку, тримаючи обох доньок на колінах, і думав про
свою матір. Латіка жувала цукрову тростину, висмоктуючи сік, а Маюрі
щось там собі базікала. На іншому кінці лавки присів старий
африканець, а під морингою олійною розтяглася пара молодих індійців,
насолоджуючись прохолодним вітерцем, який щойно повіяв. Він
прокинувся з першими закликами муедзинів, вдягнув дівчат під
передзвін церковних дзвонів, нагодував їх сніданком (хліб і malai), коли
з храму долинали бгаджани117; і щоразу шепотів молитву.
Його мати вже два тижні не вставала з ліжка. Очі їй пожовтіли, сеча
була червона. Лікар сказав, що це малярія, і прописав маммі ліки, які
вона, попри неймовірну слабкість, відмовилася вживати. З віком вона
стала ще більш упертою, підозріливою до всього, що не зробила
власноруч. Паппа тупцював коло ліжка, але навіть він покинув спроби
її вмовити.
— Деяких людей переламати неможливо, — сказав він.
Вінод переселив тата до своєї кімнати, щоб той міг трохи відпочити,
але ночами батько переважно відмовлявся покидати дружину. Вінод
і Раджні спали на підлозі в кухні. Вони мали нову квартиру
в огородженому комплексі приблизно на три­дцять помешкань на
півдорозі до вершини пагорба. Тут жили переважно азійці, у дворі
росло африканське тюльпа­нове дерево, а на територію входилося через
іржаві ворота. У помешканні була окрема кімната для доньок, і Вінод
щовечора завішував двері простирадлами, щоб дівчатка не чули кашлю.
Минулого вечора, сидячи коло маминого ліжка, Вінод спостерігав, як
у кутиках її рота збирається сіре мокротиння, як вона водить очима,
наче передивляючись невидиму історію. Зайшла Раджні з тацею,
принесла тарілку ріденького кічаді, погодувала мамму з ложечки,
витираючи їй слину носовою хустинкою. Саме Раджні обтирала мамі
чоло вологими клаптями тканини, розмовляла з нею тихим, рівним
голосом, і, здається, лише її присутність заспокоювала хвору. Вінод
відчув потребу вийти з кімнати: не міг витерпіти цієї картини, бо його
мама наче перетворювалася на дитину.
Він не уявляв, що робити. Раджні ледве могла поговорити з ним,
вона спала з лиця від виснаження, а що досі годувала груддю однорічну
Маюрі, то груди її були важкі від молока. Коли дружина запропонувала
йому покликати на допомогу сестер, він розгнівався: у них власні
родини, а ця родина, хотів би він їй нагадати, тепер її сім’я. Але
озвучити ці думки так і не спромігся. Натомість ішов геть, переміщався
між роботою й домом, як у тумані, зупинявся в мандирі помолитися за
добре здоров’я, і вранці, й увечері на його лобі з’являлася свіжа цятка
червоного порошку. Його мати завжди вірила в долю, і він утішався
певністю в тому, що існує якийсь план. Стоячи на колінах на холодній
підлозі мандиру серед пахощів чорнобривців та агарбаті, пригадував
відчуття з дитинства в моменти, коли прибігав на поле для крикету: тут
тебе приймають таким, яким ти є.
Минулої суботи вдома панував хаос, доньки відчули брак
материнської уваги й хапалися за все інше, ігноруючи спроби Вінода їх
відволікти й розважити. Зневажений, він на пів дня пішов до бару, грав
у карти та з іншими азійськими та африканськими чоловіками слухав
на музичному автоматі Джима Рівза. Прогулянка його заспокоїла, він
повернувся з готовністю до роботи — і застав лише захололий обід на
кухонному столі.
Тепер Вінод, задоволений собою, прогулював доньок у парку.
— Гадаю, вона хоче трохи спробувати, — сказала Латіка, тицяючи
розмочений кінець тростини Маюрі просто в губи.
Маюрі посмоктала лискучий цукор і вирячила очі, розсмішивши
Латіку. Та скинула туфлі й зігнула босі пальці. Вінод тішився, що
дитина радіє. Він переживав, що важка атмо­сфера вдома тиснутиме на
неї, що доньки відчують, як мама нехтує ними.
Навіть у найкращі часи Раджні розпорошувала увагу. Вона почала
вчителювати в місцевій школі, а пообіддя проводила з доньками. Часто
втомлювалася. Втрата братів ослабила її; отримуючи листи від батьків,
вона тижнями, а то й місяцями збиралася їм відписати. Була знаючою,
вправною мамою, але часто потребувала часу на себе; вклавши дівчат
спати, вислизала надвір, або одного разу вона залишила Латіку купати
Маюрі, а сама вляглася на чарпай118 під апельсиновим деревом. Вінод
знав, що вона досі хоче сина, хоча сам такими бажаннями не
переймався. Його доньки випромінювали сяйво й повноту життя, він
відчував до них таку гостру любов, що не міг і уявити тіснішого зв’язку
з хлопчиком.
У перший рік шлюбу Вінод усе думав, із чим пов’язана замкнутість
Раджні, — може, причина в її вихованні, в освіченості її батьків,
у більш заможному, ніж у нього самого, дитинстві. І тому, знаючи, що
вона звикла до кращого, докладав іще більше зусиль. Він пішов із цим
до матері, соромлячись розповідати про проблеми у шлюбі та
сподіваючись, що вона підкаже, як заохотити й розворушити дружину.
Мама натомість зморщила носа: «У неї досі хитавиця. Тобі ж це
відчуття невідоме, na? Вона досі шукає опори під ногами».
Вінода добряче зачепило, що мати стала на бік Раджні проти нього,
відданість виявилася сильнішою за голос крові. Захотілося якось її
під’юдити.
— Часом я думаю, чи правильно було взагалі женитися. Он Нану-
мама ніколи не був одружений.
— У твого дядька таємна коханка в Кісуму та дитина-напівкровка, —
фиркнула мамма.
Вінод роззявив рота. Судячи з виразу маминого обличчя, вона не
хотіла цього казати, тож цокнула язиком, наче демонструючи, що це
неважливо.
— Якщо тобі цікаво, чому ми не бачимося з ним, то ось тому. Таке
життя видається тобі кращим?
Вінод не знайшовся, що відповісти. Але подумав, що життєві
випробування легше переживати в колі своїх людей. Може,
відчуженість Раджні росла не з привілеїв колишнього життя, а з того,
що, входячи в нове, вона втратила якір?
Латіка зісковзнула з його коліна й тепер гойдалася на відкритих
коренях дерева, задалеко, щоб підхопити її в разі падіння. Маюрі
почала нервово вовтузитися й відбиватися від нього, штовхаючи його
п’ятками в живіт. Старий на лавці дивився на нього, стиснувши
губи, — не недоброзичливо, а радше з розумінням. Він лише батько.
Зранку він іще все контролював, а тепер кермо висковзає з рук. Мама
захворіла, а він, як і тато, не уявляв, що робити без її вказівок. Хотілося
лишень утекти. Він підвівся, підсадив Маюрі собі на плечі й голосно
гаркнув, кличучи Латіку. Вона визирнула з-за стовбура дерева, тоді
подріботіла до нього й узяла за вільну руку. Вдячно видихнувши, він
кивнув старому й повів доньок додому. І тільки коли вони вже майже
прийшли, зрозумів, що Латіка досі боса й злегка кульгає, ступаючи по
гарячій дорозі; він забув її взуття під лавою.
***
Удома паппа розвалився в тіні тюльпанового дерева, по траві були
розкидані зелені лушпайки. Коли вони підійшли, він розломив натроє
апельсин.
 — Твоя мама нарешті заснула.
Вінод смакував апельсином. Було чути, як на веранді збираються
сусіди — обмінюватися історіями й потягувати чай у тіні. Залишена без
нагляду, Латіка почала розтирати дідові пальці ніг — певно, бачила, як
це робить бабуся. Але лише лоскотала його своїми маленькими
пальчиками, тож паппа удавано загрозливо заричав і почав шкрябати
ступні онучки.
Спека гнітила. Вінодові пригадалось, як мама облилася водою
з вуличного водопровідного крана, коли він був маленьким. Він
підійшов до неї й був шокований, коли вона, істерично регочучи,
бризнула йому в обличчя водою, а тоді схопила в мокрі обійми. Тільки
пізніше він підслухав, як вона розповіла татові, що того дня по обіді
спробувала піти до громадського басейну, забувши, може, навіть
навмисно, що їм туди вхід заборонено.
Із помешкання вийшла Раджні, обтрушуючи руки. Зморшки на її чолі
розгладилися, здавалося, вона щойно викупалася, на проділі у волоссі
виблискувала свіжонанесена червоногаряча лінія. Вінод видихнув.
Можливо, тиша й спокій зрештою пішли їй на користь.
— Чоловіки завжди приходять додому на обід вчасно, ані секундою
раніше, — сказала вона, майже всміхаючись.
— Це талант, — погодився Вінод і на її сміх сповнився хлопчачої
радості.
Раджні жестом запросила їх усередину. Та коли Латіка піднімалася
сходами слідом за паппою, Раджні застигла. Вони обоє накульгували.
Раджні повернула голову й почала пильно вивчати траву й стежку.
У Вінода запалали щоки. Він сподівався, що дружина не помітить
загублені туфлі. Та Раджні покосилася на чоловіка з таким
обвинувальним виразом обличчя, що він відступив назад.
— Вона так веселилася в парку, що забула, — непереконливо
промовив він.
На мить стало соромно за те, що перекладає на Латіку провину за
власну недбалість, але так хотілося нагадати Раджні, що він робив
добру справу. Раджні подивилася на нього розлючено, але найдужче
Вінода вразило розчарування в її голосі.
— Бачу, я маю дбати геть про все, — сказала вона, підібрала
апельсинові шкуринки з пилюки й відвернулася.
 Він сподівався, що день мине інакше — що він доведе свою
корисність, необхідність. Натомість тепер почувався ще
безпораднішим, ніж будь-коли раніше. Подумалося про дядька Нану,
який колись порадив йому стати великим чоловіком. Вінод завжди знав,
що дядько робить лише те, що хоче, навіть якщо це завдає проблем
оточенню. Байдуже, як сильно громада зневажатиме й не прийматиме
його рішення — ніхто й ніколи не вважатиме його слабким.
Саме через це Вінод і втрутився ввечері й не дав Раджні принес­ти
мамі вечерю. Вона аж здригнулася, коли він вихопив у неї тацю.
— Сьогодні я її погодую, — сказав він і твердо хитнув головою, коли
Раджні почала протестувати.
Він був із нею зам’яким, як звик із перших днів їхнього шлюбу, не
хотів її налякати, таку тоді молоду й згорьовану.
Зачинившись у спальні, він розтолочив денцем склянки одну
з пігулок із неторканої пляшечки й розмішав крейдяний порошок
у мисці. Раджні розмочила ротлу119 в рідкому дахі120 до м’я­кості,
й суміш набула ледь блакитнуватого відтінку. Вінод усипав до миски
додатковий гур121, сподіваючись замаскувати солодким гіркий
присмак ліків.
Коли він допомагав мамі сісти, вона з сумнівом поглянула на нього.
— Ти? — промимрила вона, і слабкість голосу дещо притишила
сарказм.
— Ти мариш, — відповів він.
Вона пирхнула. Погляд її був гострим, попри все.
— Хотіла б я, щоб це побачили твої сестри.
Якби вона не була така хвора, Вінод закотив би очі. Натомість він
підніс ложку їй до рота і вдоволено дивився, як вона ковтає їжу.
Тієї ночі він не міг заснути, тривожачись від розуміння скоєного, та
разом із тим пожвавившись від надії. Він узяв справу в свої руки.
Коли Раджні потягнулася до нього, він ухопив її за плечі.
— Зачекай, — прошепотів він.
Усе його тіло налилося відчуттям спокійної відваги. І не пригадати,
коли востаннє так почувався. Мабуть, уперше тоді, як накинув оком на
Раджні, довговолосу й струнку, але з міцними ногами й мудрим не за
літами поглядом. Тепер її руки, що лежали в його руках, загрубіли,
нігті були коротко обрізані, а кісточки пальців — шорсткі. Вона
прийшла сюди й збудувала їхній дім. Вона вивчила мову, ростила
власних дітей і вчила дітей чужих, смажила гатію122 для всієї вулиці.
Вона дбала за себе. Він чекав, що вона даватиме всьому раду — а як
щодо нього самого?
— Мушу тобі щось розповісти, — почав він.
Очі вже звикли до темряви, і він побачив подив на її обличчі. Це його
також стривожило: таке бажання чесної розмови, але одкровення
далося йому без особливих зусиль. Він розповів їй, що накоїв.
Раджні повернулася обличчям до стелі, прикрилася руками й потерла
очі. Вона схлипувала. Настрій у нього одразу впав: що він такого
зробив? А тоді вона повернулася до нього, взяла його за щоки — і він
побачив її скривлений від сміху рот. Дружина реготала. Майже
торкалася своїм носом його, запустила пальці йому у волосся, просто
так, грайливо, ненапористо.
— Я завтра зроблю так само, — прошепотіла вона.
Губи в неї тремтіли. Це прозвучало як їхній секрет, тільки між ними
двома. Вінод обвив рукою її талію. Він відчував, що здобув — повагу
або принаймні увагу. Це було так добре — він залучив її до чогось,
а вона у відповідь зробила те саме.
***
Коли одного дощового ранку мамма вперше майже за місяць
підвелася з ліжка, Вінод підморгнув Раджні. Волосся в мамми стало
шорстким, як кокосова шкаралупа, обличчя схудло, та погляд був
ясним. Паппа мало не захлинувся чаєм, коли вона сіла навпроти нього.
— Ти мене ще не позбудешся, — повільно розтягуючи слова,
промовила вона й підсунула до нього графин із водою.
Татові очі зволожилися, чи то від кашлю, чи то від полегшення. Коли
Раджні підійшла налити чаю, мамма зупинила її, впіймавши за руку.
— Їжа, якою ти мене годувала, поки я хворіла, — ти її
пересолоджувала, — сказала вона.
І справді, за останні кілька тижнів неочищеного цукру в банці
поменшало, замість великого коричневого кавалка залишилося кілька
зернистих грудок. Вінод помітив на обличчі Раджні паніку, але за мить
дружина вже розсміялася.
— Справжні гуджаратський стиль, — відказала Раджні.
Цей народ усе їв підсолодженим, kathu-mithu і mithu-murchu123,
кисле й гостре завжди поєднувалося з цукром.
 — Кажуть, гур — це найкращі ліки, хіба ні?
— І це спрацювало, правда? Раджу, ти просто зробила цей дім
солодким, — закивав Вінод.
Обличчя Раджні просвітліло.
— Ми так його й називатимемо — Gur nu Ghar, Дім гуру.
Навіть тато захихотів, наче пробуючи ці слова на смак. І тільки мама
залишалася серйозною.
— Ти була поруч, щодня, — сказала вона. — Завдяки тобі мені
покращало.
Раджні піймала погляд Вінода, і її очі засяяли, натякаючи на те, про
що знали тільки вони вдвох. Він самовдоволено всміхнувся їй
у відповідь. Це між ними — пляшечка з пігулками спорожніла, мати
повернулася до життя, їхня родина заціліла. Він хотів би ще потримати
при собі їхній секретний тріумф. Але мати спостерігала за ним, і вона
була дуже прониклива. Цікаво, чи вона знала. Чи навмисно звертала
його увагу на все зроблене Раджні, закликаючи бути вдячним. Він пив
чай із мамою і знав, що вона має рацію.

Пірбгай і Сонал, 1956 рік

У день, коли народилася їхня третя онука, вони знайшли на вулиці
викинутий портрет королеви Єлизавети. Саме йшли зробити пожертву
на місцеву азійську школу, на іржавому даху якої збирався сорочачий
послід. Вони вчинили так із народженням перших двох онучок —
Латіки та Маюрі, а тепер робили це і для Кії. І щоразу конверт ставав
трохи товщим.
Кожній новонародженій Сонал змазувала перлисто-рожеві підошви
ніжок пастою з кумкуму, а тоді притискала ніжки до розстеленого на
підлозі білого простирадла. Червоні сліди радше нагадували не
відбитки ніг, а зображення потрісканого ґрунту, з розломами
й прожилками річок. Вона бачила в цих відбитках родинну долю,
викарбувану в місці дотикання їхніх тіл до землі. Міркувала саме про
це, коли вони наштовхнулися на портрет у пилюці.
Позолочена рамка розкололася, крізь скло пробігла довга тріщина,
що спотворила бліде обличчя королеви. Вони звикли до цих світлин: їх
розміщували в кожній крамниці та установі, часом прикрашали
гірляндами з червоних та помаранчевих квітів. Та зазвичай портрети
були прикріплені високо на стіні, й монарша особа дивилася згори
вниз.
Вони ніколи не споглядали цього фото згори, і з цього ракурсу риси
королеви видалися пласкими, вигляд її був не­мічний і недоречний, із
немодною зачіскою та змертвілим виразом обличчя.
Сонал пішла собі далі й спинилася лише тоді, коли помітила, що
Пірбгай відстав. Він схилився й ухопив рамку.
— Su kare che?124 — спитала вона, хоча й так було зрозуміло. Він
попорпався в пилюці, тоді спер рамку на бордюр, відсунувши вбік
клапті подертих газет. Королевині очі зблиснули на сонці. Коли Пірбгай
повернувся до Сонал, на кінчику пальця в нього загусла краплина
крові.
— Ходімо, — наполягала Сонал, побоюючись, що хтось побачить.
Уся країна в них під ногами, як і решта світу, двигтіла перебудовою.
Індія показала, що можна вирватися з лещат британського панування,
і ці хвилі перекинулися через океан. У сусід­ній Кенії борці за свободу
повставали проти колоніалізму, в їхніх очах пломенів потяг до
суверенітету. Усі казали, що Уганда наступна.
Пірбгай посмоктав палець і покосився на пагорб Стара Кампала, де
височів, наче корона, форт Лугард. На ньому й досі була така ж
накрохмалена сорочка, як у перший день роботи в Департаменті
транспорту. Коли країною поповзли чутки про незалежність, він
нагадав родині, що саме завдяки його урядовій зарплаті вони дозволили
собі перший дім для свого дедалі більшого сімейства. Що Британія
встановила цю систему з певних причин, зарезервувавши роботу
й місце для азійців між самими британцями та африканцями. Їхні
помешкання стояли на півдорозі до вершини пагорба, британські
маєтки з підстриженими живоплотами — на вершечку, а африканські
хатинки й халупи з бляшаними дахами купчилися біля підніжжя.
Колись Пірбгай силкувався уявити, як європейці, азійці та африканці
сидітимуть на рівних у поїздах, хай навіть у різних вагонах, а тепер
побачив, що мав рацію.
— Хоч як усе складеться, в нас усе буде гаразд, — сказав Пірбгай.
Сонал часто нагадувала йому, що їм, як азійцям, обмежують
зарплати, їхні пожертви на школу — це радше прохання до богів, ніж
показник заможності. І хоч як Пірбгай колись вірив, що британці
дотримаються своєї обіцянки, та вони й досі не мають права володіти
землею.
— Подумай про Раджні, — сказала Сонал.
Незалежність викинула її через океан і привела до них у родину.
Сонал бачила досить, щоб знати, що британці лишають по собі
прокляття. Вона почувалася праведною в страху, що так тяжко
забезпечену стабільність невдовзі буде зруйновано.
Пірбгай відмахувався від таких думок. Він гарував на британців
більшу частину свого життя, пробиваючись нагору. Тепер його син
працював у торгівлі, а невістка вчителювала, що підняло їх до класу
держслужбовців. Їхня родина доросла до такого рівня в суспільстві, де
їм не треба тремтіти від страху.
— Нічого такого не станеться. Ми — одні з них.
Сонал дуже кортіло заперечити, але Пірбгай говорив із придихом.
Вона не пробачила британцям того, що вони скалічили тіло її чоловіка,
що його недуги не піддавалися навіть її найсильнішим лікам. А після
перенесеної малярії вона й сама відчувала важкість у кінцівках. Хотіла
повернутися до дитини й присісти з чашкою чаасу. Та повернулася до
чоловіка з рішучим, але й відстороненим виразом обличчя — як у тій
першій подорожі з Кісуму, до того, як її лоно понесло дітей.
— От побачиш, — пробурмотів Пірбгай, чи то до неї, чи до себе
самого (вона точно не зрозуміла).
Вона завжди відчувала, що до якоїсь частини єства її чоловіка їй
зась. Хоч як старанно намагалася оживити цю його частку, та все
марно. Навчилася дозволяти йому це мовчання. Тільки пізніше,
усвідомивши, як плине час і наростає вік, вона побачила, що то все
несуттєво. Любов не може залежати від всеосяжного пізнання людини.
Натомість буйно розквітає в лакунах. І якщо достатньо сильна, то може
перекрити прогалини. Вона взяла його за руку, вимазавши великий
палець у його крові, потягнула чоловіка за собою під пильним
поглядом королеви Єлизавети зі спертого на бордюр портрета.
***
У тримісячному віці Кія вже була готова до першого виходу в світ.
Вони мали винести її на сонце, а тоді відвідати мандир для її першого
даршану125. Сонал і Раджні планували після цього трапезу, та
в Пірбгая виникла інша ідея. Він сказав, що треба піти на пікнік, усім
разом, у Ботанічний сад в Ентеббе, де біля ніг розстилається озеро
Вікторія, а над головами шурхотять заморські дерева. Вони візьмуть із
собою пакунки із бгаджі з батату, сендвічі з лимонним маринадом,
питимуть свіжу кокосову воду й Vimto126 у скляних пляшках. Саріта
досі жила в Кенії зі своєю родиною, а Варша з Нареном і watoto
невдовзі після одужання Сонал від малярії, стурбувавшись
ослабленням батьків, переїхали до їхнього комплексу (який тепер
ніжно називали Gur nu Ghar) і жили в помешканні по сусідству. Вони
також мали приєднатися до родинного зібрання. Пірбгай тішився,
уявляючи, як його діти й онуки зберуться в доглянутому саду, тихому
й охайному, в рідному для них місці.
Того ранку Раджні стояла, схилившись, над плитою Primus; її талія
розпливлася й несла на собі відбиток минулих вагітностей. Жінка
видавлювала завитки тіста в олію, що аж потріскувала, і ніздрі
обпалював запах горілого цукру. У казанку виблискували напівпрозорі
джалебі, розпливаючись липкою сіткою в медовому морі. Сонал на
мить зупинилася за її спиною й схвально зауважила, як невістка
вивертає зап’ясток, наливаючи тісто, а тоді швидко відсмикує руку
вгору, щоб не марнувати продукт. Руки в Раджні, як і в неї самої, були
вкриті опіками. Сонал завжди подобалися невістчині руки — міцні
й завеликі для її тіла. Вона одразу звернула на них увагу.
Дитина лежала на циновці біля дверей, поводячи очима вві сні.
Маюрі спостерігала за Раджні з-під кухонного столу, поки Сонал не
виманила її звідти. Сонал помітила цікавість середньої онучки до
процесу приготування ліків, але вже тепер могла сказати, що Маюрі
більше тішиться спостереженням, ніж власне дією. Вона хотіла
заохотити її інтерес, щоб та взялася за ложку тоді, коли буде готова.
Латіка сиділа за столом поруч із батьком та Пірбгаєм, вбраним
у найкращу сорочку. Такий собі тихий ранок, яких вони завжди
прагнули. Однак Сонал мучило лихе передчуття, наче це розкіш, до
якої не варто звикати.
Постукали у двері — й вони розчинилися, перш ніж Сонал устигла
підійти. Певно, хтось із сусідів зайшов по склянку борошна чи,
ймовірніше, прибігла дитина, спокусившись солодким ароматом.
— Ще не готово, — попередила вона, а тоді побачила у дверях
чоловіка.
Вона заледве впізнала його: він так непристойно постарів, паперова
шкіра на щоках стягнулася до підборіддя, перерізана глибокими
зморшками. Але вона вгледіла того хлопчика, якого колись знала,
в рухові рук — коли він підняв Кію з підлоги й пригорнув, як мішок із
цукром.
— Нану! — вигукнув Пірбгай, зірвався на ноги і вхопив гостя за
плече. — Яка несподіванка!
Сорочка Нану від бруду стала на колір затерто-червоною. Волосся
в нього на голові лишилося мало. Сонал охопило відчуття
спантеличеності. Нану завжди приїздив із гостинцями, ляльками
з негнучкими ручками-ніжками — для дівчаток — і козинаками
з кунжуту в поліетиленових пакетах, які Сонал у дитинстві та юності
крала в татовій коморі. Навіть тепер вона могла їсти їх лише на самоті,
відламуючи по шматочку для насолоди рано-вранці, поки всі спали.
Але його приїзд завжди був подією, на яку чекали тижнями не лише
онуки, а й Вінод, який дуже шанував дядька, та Сонал, яка
в присутності Нану наче причащалася до дитинства: втрачені брати
й сестри, давно померлі батьки — усі її примари вертали додому.
— Ти не повідомив, що приїдеш, — бовкнула Сонал.
Вона не могла перестати думати про його понурий одяг, про те, що
він із порожніми руками.
Нану знизав плечем, і це був такий дитячий жест, що Сонал аж
здригнулася. Роками вона думала, як же він дає собі раду сам. Лише під
час останньої поїздки до Кісуму, знову дістаючи його проханнями
споважніти й осісти, вона дізналася про його таємний роман. Вона так
і не побачилася з тією жінкою та дитиною й намагалася викинути це
з голови. Але на зворотному шляху до Кампали її переслідував образ
chotara127 — шорстке в нього волосся чи шовковисте? Він полюбляє
варені на пару матоке чи кічаді? І після того вона вже не могла
спілкуватися з Нану, залишала без відповіді його листи й прохання
приїхати ще раз. Знала, що й тепер вони про це не поговорять, бо між
ними застигло мовчання.
— Подумав, що заскочу принагідно. Господи, як watoto виросли, —
опустив він погляд на Кію, яка спала в нього на руках, наче щойно
усвідомив, що вона там.
Латіка поглянула на Нану. Мабуть, вона була замала, щоб пам’ятати
його приїзд п’ять років тому (тоді їй було близько чотирьох), та
обличчя її було відкрите до дядька.
— Ти приїхав на пікнік, так?
 Нану стиснув її підборіддя, хоча в очах його промайнула непевність.
— Розумничка.
Раджні налила ще чашку кави, а Вінод посунувся, щоб дати дядькові
місце. У кімнаті запанував святковий настрій: пахло цукром, Нану
няньчив дівчаток, наче просто сусід заглянув на чай. Та в Сонал, як
старої жінки, більше не було часу або й терпіння прикидатися. Вона
намагалася перехопити погляд Пірбгая, та тільки Раджні, здається, все
помітила. Складаючи щіпки рису маленькими купочками, щоб
нагодувати Маюрі, вона коротко стиснула руку Сонал; жінки
обмінялися поглядами, сповненими материнської тривоги, хоч Нану
й не був дитиною.
— Ти, схоже, голодний.
Сонал із гучним ляскотом поставила на стіл тарілку бгаджі й щедро
полила їх м’ятним чатні128, аж забризкала Нану сорочку зеленими
плямками.
— Маммо, — пробурчав Вінод.
Сонал підняла брову й кинула ложку на стіл. Пірбгай глянув мигцем
і помітив, як вона вражена.
— Поїж трохи, — промовив він.
Він також зауважив виснаженість Нану. Утім, хто з них не був
змучений роботою та обов’язками, не потребував змоги тихенько
вислизнути? Трохи їжі й гаряча ванна, подумав він, часом це й усе, що
потрібно.
— Так, спершу поїж, — відгукнулася дружина, — а тоді розповіси,
що привело тебе сюди.
Нану нашорошено подивився на тарілку, а тоді різко смикнув
головою вбік, роздивляючись, що роблять діти: Латіка читала на
підлозі, Маюрі копирсалася у своєму рисі, а Кія знову спала на
циновці.
— Це неважливо, — вступив Вінод.
Нану підніс оладку з батату до губ, а тоді поклав її назад, так і не
вкусивши.
— Мені треба було втекти на якийсь час, ось і все, — витер він
промаслені пальці об уже брудну сорочку.
— З магазину, na? — з розумінням пробурчав Пірбгай.
— Із Кенії.
 Пірбгай відкинувся на спинку стільця й жестом попросив Нану
продовжувати.
— Британські атаки з повітря… Ви не повірите… Бомби падають,
наче дощ. Вони вважають, що всі — повстанці. Кожен під підозрою.
Сонал тяжко дихала. Радіо BBC базікало те та се про повстання Мау-
Мау129 — про те, як британці обмежують громадянські свободи та
заганяють кенійців у табори. Вона пам’я­тала своє дитинство в Кенії —
як її родина так і не змогла отримати у власність землю, на якій
працювала, як фермери, з якими торгував батько, скаржилися, що все
витісняють товарні культури й кавові плантації знищують хороші
ґрунти. Вона раптово й болісно пригадала дерево mbuyu, під яким вони
збиралися. «Колись це все знову буде нашим», — підморгнувши, сказав
їй один mzee130.
— Але ти точно будеш у порядку? — спитав Пірбгай.
У кімнаті стало похмуро. Пірбгай добряче роздратувався через появу
Нану без попередження в день пікніка, ще й із такими гнітючими
новинами. На його думку, родич загостро реагував на ситуацію.
Нану потягнув за комір і мимохіть розстібнув ґудзик.
— Одного з робітників моєї крамниці забрали до табору. Люди
кажуть: якщо вони не покаються — мзунгу їх переріжуть…
Він замовк і поглянув на Латіку, яка дивилася на нього з усією
увагою, а тоді відштовхнув від себе тарілку з непочатою їжею.
Більшу частину дитинства саме Сонал заспокоювала брата, коли він
боявся. Хотіла б вона зараз сказати йому, що все це скоро скінчиться,
що мзунгу завершать різанину й підуть, але слова не йшли з язика.
— То знайди іншого працівника. Який не належить до лав Мау-
Мау, — крекнув Пірбгай.
Він хотів розрядити атмосферу, та його жарт завис у тиші. Десь
у глибині єства заворушилося те давнє відчуття недостатності, яке він
колись британськими цвяхами й вологими сірниками намагався з себе
вивергнути. Він напружив гортань, як часом робив, відганяючи цей
спогад, наче намагаючись утриматися й не вдихати дим. Він пройшов
довгий шлях від того юнака, та все ж частка його лишилася, частка, яка
неослабно вірила у власне виживання. Він хлопчик, який перетнув
океан, зламав собі пальці, зруйнував свій рід, щоб дати своїй родині
краще життя. Він хотів показати їм, як без сумнівів торує шлях уперед.
Хотів, щоб його онуки вірили: він зміг піднятися, тож і вони зможуть.
Але ось тобі Нану — вривається до їхньої кухні й уселяє в них думку,
що потрібно чогось боятися.
— Чи можна їх засуджувати за те, що вони хочуть
самоуправління? — сказав Вінод.
— Але якою ціною? Поглянь, що сталося в Індії. Коли британ­ці
пішли — почалося якесь шаленство, — різко озвався Пірбгай.
Атмосфера в кімнаті стала гнітючою. Сонал кинула погляд на
Раджні, яка наїжачилася над плитою. Тепер ці досвіди відчувалися так
близько: Нану в їхньому домі, бо втік із власного, і Раджні, яка вчинила
так само; обох їх викинуло на берег, наче тріски, що метлялися
в байдужих хвилях.
— Усе це не має жодного значення, — почувся голос Раджні.
Вона з ляскотом закривала кришками коробки для пікніка; на руках
виднілися шовковисті плями від опіків.
— Хочете ви, щоб британці забралися звідси, чи ні, вважаєте ви
повстанців добрими чи поганими, можете боротися за свою думку
з ранку до вечора, та все одно не матимете контролю над тим, що
відбувається. Над жодною з подій.
Сонал схопила Пірбгаєву чашку, одним ковтком допила теплу­вату
каву і зморщила губи, натрапивши на гіркий осад. Раджні мала рацію.
Ось сидить Нану, тремтливий і нужденний. Вираз її обличчя
пом’якшав.
— Ти залишишся тут, — сказала вона.
Зрештою, це єдине, що мало значення.
— Лише на деякий час, — відповів Нану, витріщаючись на власні
долоні.
— Ну що ж, тоді нам пощастило, — щиро промовила Сонал.
Вона пильно подивилася на Пірбгая, який сидів мовчки. Той
зустрівся з нею поглядом і від цього почувся присоромленим.
— Так-так, — сказав Пірбгай, обводячи всіх рукою, — буде як у старі
добрі часи.
Він пригадав, як ганяв м’яча з бананового волокна у яру позад
дукану, а Нану верещав, коли він забивав гол. Він спов­нився відчуття
добросердя. У нього був дім, він планував день. Може, саме цього їм
і було треба — нагадування про благословення, розвіювання страхів.
Може, зрештою Нану з’явився в потрібну мить.
***
 У сад вони приїхали розпашілі й спітнілі. Хоч і знаючи, що від їзди
заціпеніють ноги, Пірбгай усе одно наполіг на машині. Виходячи
з авто, колись купленого з рук і самотужки відремонтованого, він
скреготів зубами. Під час поїздки ландшафт за вікном мінявся від
тісних базарів із розвішаною з вікон білизною до нескінченних ділянок
кавових і чайних плантацій уздовж вимощеної дороги. Пірбгай дивився
на поля бавовни, залізничні потяги з білими локомотивами, що
прорізують нерівний рельєф, — і відчував пульсацію у втраченому
пальці.
Вони висипали з машини. Маюрі захоплено щебетала, Латіка
тримала немовля, решта намагалася не розгубити коробки з їжею,
подушки, плитку Primus. Повітря п’янило запахом жасмину та стиглих
фруктів. Під’їхали Варша й Нарен, із заднього сидіння вивалилися їхні
сини-підлітки Біджу та Ішан. Перед воротами на фарбованому
простирадлі сиділи дві африканські жінки, розклавши перед собою
вишиті бісером дешеві прикраси. Жінки подивилися на них, наче
оцінюючи, чи це іноземці, а потім гукнули, вказуючи на свої вироби.
Пірбгай уперше йшов на чолі своєї родини, цілеспрямовано задерши
голову й борючись із накульгуванням. Біля воріт він ледве глянув на
охоронця, чоловіка з народу баганда, вдягненого в бавовняне канзу131
та блейзер. Сонал же подивилася на нього уважніше — і в якийсь
момент помітила в його очах запитання.
За воротами трава на підстрижених газонах була така м’яка, що
Маюрі й Латіка скинули взуття. Уздовж доріжок тяглися дрікові
живоплоти з рясним жовтим квітом. Крокуючи садом, Латіка читала
англомовні написи на табличках, укопаних біля дерев та кущів:
єгипетський бавовник, індійський чай ассам, какао кріоло. Сонал
оцінила її вимову. Вона пропонувала змінити Латіці документи, щоб та
пішла до школи на рік раніше, усі були вражені розумом дівчинки.
Маюрі шкандибала за сестрою, пощипуючи пальцями кістяні стебла
соняшників і захоплено зітхаючи.
Повз пройшла молода британська пара, дівчина з ніжною шкірою
затулялася мереживною парасолькою. «Вітаю», — промовив Пірбгай,
коли вони перетнулися на доріжці, і чоловік ґречно всміхнувся
й кивнув. На дерев’яній лавці неподалік умостився старший чоловік із
сивим волоссям, що падало на чоло; він приставив бінокль до очей
малого хлопчиська й показував йому щось на гілці найближчого
дерева. Поруч лежали два сендвічі з білого хліба у прозорому пакеті.
Пірбгай простежив його погляд — там, на дереві, сидів широкоротий
шуліка і зиркав на них жовтим оком.
Вони розстелили ковдри в тіні кількох каучукових дерев, по
стовбурах яких тяглися сріблясті жилки. Раджні запалила плиту,
а Варша наклала на тарілки качумбер132, дгебру133, холодний рис із
дахі та бгакрі, ще теплі з дому. За вказівкою мами Латіка розвела водою
молоко з бляшанки — Раджні твердо вирішила купу­вати його для Кії,
відколи почала ходити на заняття з догляду за дитиною до Англійського
жіночого інституту, де англійська медсестра навчала азійських матерів
відмовлятися від своєї природи. Сонал сказала Раджні, що та марнує
дві речі — своє молоко й гроші. Нану пирснув просто у свій напій, його
щоки знову набули кольору. Біля води повітря було прохолоднішим
і легенько пестило шкіру, важкі квіткові аромати змінилися свіжим
запахом евкаліпта.
Сидячи на перевернутому ящику з тарілкою їжі на животі, Пірбгай
відчував повноту своєї родини. Вони це зробили. Можна було
насолоджуватися всім, що маєш, перед ними простягався цілий день.
Вінод насипав арахісу в пляшку коли й прицмокнув губами.
Зарядившись енергією від спожитого цукру, Біджу стрибав босим по
траві, жбурляючи в Ішана кінські каштани. Зашурхотіли кущі, і з них
з’явилася Латіка, несучи в жмені лискучу жовтогарячу кулю.
— Я знайшла помідор! — сяючи, волала вона.
Пірбгай помітив, як Сонал витягнула пальці ніг і зарум’я­нилася від
вдячності. Скільки себе пам’ятав, він боявся майбутнього. Перетнув
океан хлопчиком, а приїхав, поза власною волею, чоловіком, минуле
було вже недосяжне, а теперішнє не гарантоване. Саме Сонал навчила
його, що майбутнє не лише можливе, а й має бути добрим. Сидячі на
цій ковдрі, вони перетнулися поглядами — і на мить наче залишилися
тут лише вдвох, зійшли на височенну вершину й оглядали все, що
триватиме з ними й поза ними.
Вони могли б провести тут цілий день; повівав легенький віте­рець,
пообіднє світло пробивалося крізь широке листя каучукового дерева.
Вранішнє напруження перетворилося на леткий спогад, опустилося
в повні шлунки, зникло з-перед очей, що злипалися від спеки. Що ще
було треба, крім хіба денної дрімоти?
 Розбудив їх белькіт радіоприймача. Вони хутко розплющили очі,
розуміючи, що за ними спостерігають. Плита була вимкнена, та ще
віддавала жар, у повітрі колихався завиток диму. Перед ними стояв
європеєць із радіоприймачем на поясі, в панамі, що відкидала тінь на
обличчя.
— Перепрошую. Ми не дозволяємо розводити вогонь чи готувати їжу
на території саду.
Раджні одразу стала на коліна над плитою, розібрала її й розвіяла
руками дим. Маюрі зіщулилася біля Сонал, соромлячись у присутності
незнайомця.
— Ми раніше тут готували, і це не становило проблеми, —
спросоння нерозбірливо промовив Вінод.
Сонал намагалася подати йому знак поглядом, та він на неї не
дивився. Нану піднявся на коліна із суворим виразом обличчя.
Чоловік витягнув руки з кишень і показав відкриті долоні.
— Такі правила.
Пірбгай відчув, як його родина випромінює занепокоєння
й невдоволення, і виступив уперед, посміхаючись чоловікові,
як знайомому.
— Ми дуже вибачаємося за цю неприємність. Але послухайте, ми
лише відпочиваємо в тіньочку. Ніякої їжі не залишилося.
Він спробував підморгнути, вказуючи на зім’яту ковдру й виїдені
дочиста коробки з обідом.
Чоловік сковзнув очима по рештках їхніх посиденьок. Погляд його
впав на круглястий і повний, як кулак, помідор, з якого на підстилку
скрапував сік.
— А оце?
— Це з дому! — скрикнула Сонал, та Маюрі й Латіка водночас
указали пальцем на дріковий живопліт, крізь щілину в якому пролізла
в’юнка гілка помідорів.
Чоловік гойднувся на п’яти й зморщив прямого носа, як кіт, що
вичув слід гризунів.
— Пересування не по доріжках чи збирання будь-яких плодів на
території саду заборонено.
Він підвищив голос і промовив повільніше.
— Боюся, я мушу попросити вас піти.
 Над ними загиготіла мавпа колобус. Пірбгай простягнув до чоловіка
праву руку, пригадав про палець і стиснув кулак, а тоді витягнув ліву
долоню.
— Chalo, — прошепотів Нану на гуджараті. — Ходiмо.
Сонал стиснула його руку, побачивши в очах брата новий страх:
можливо, те, від чого він тікав, наздогнало його тут.
Латіка косилася на чоловіка, наче вивчаючи його, і в її погляді не
було страху. Попри стурбованість, Пірбгай заразився цим її станом,
урівноваженим і рішучим, із дрібкою зухвалості. Як і його дружина.
Він повернувся до чоловіка й вимушено засміявся.
— Це просто дитина вивчала природу, — сказав він, але чоловік
лишився незворушним. Заспокоївшись, він продовжив стишеним
змовницьким голосом. — Послухайте, я багато років працював на
Департамент транспорту, державний службовець, як і ви. Я знаю,
наскільки важливі наші правила. Ми просто святкуємо родиною…
Певен, ви можете зважити на це.
Він дивився знизу вгору, як син на батька. Але чоловік в уніформі
стояв на своєму. Він відступив на крок назад, загрузнувши черевиками
з дубленої шкіри в пухкій траві.
— Я не можу робити винятки ні для кого. Як я сказав, мушу
попросити вас піти.
Тепер він дивився не на них, а повз них, понад їхніми головами.
Сонал встала й сіпнула ковдру, розсипаючи навколо травинки
й бавовняний пух. Коли вони виходили за ворота, Пірбгай спотикнувся
об живопліт, аж по жовтих квітах побігли брижі. Охоронець простягнув
руку, щоб підтримати його, а між ними, наче полум’я, тріпотіли квіти.
***
Дорогою додому Пірбгай дивився у вікно — і поля бавовни
промовисто нагадували про те, що ніколи йому не належало. Колючкою
з живоплоту він поранив палець і тепер неуважно облизав його,
пригадавши собі фотографію королеви, що валялася на вулиці. Була
колись іще одна фотографія. Світлина в газеті за 1931 рік, коли
у Східній Африці було добудовано залізницю — до кінцевої станції
в Кампалі. Пірбгай перегорнув першу шпальту — і побачив її,
з плямами типографської фарби, що нагадувала сажу.
«У Кампалі забито останній залізничний костиль», — писалося
в заголовку. І Пірбгай пригадав інше десятиліття, інший костиль, ґрунт
під пальцями, червоний і стиглий, як вибухла плоть. На фото п’ятеро
чоловіків стоять біля колії, обличчя нечіткі, бо на них відкидають тінь
капелюхи. Жінка в довгій білій сукні металевим багром забиває
костиль у землю. Коли Пірбгай побачив те фото, у зап’ястках почало
пульсувати, і удари ці зароджувалися в середньому пальці правої руки.
Він роздивився зернисте тло в пошуку чогось знайомого: брунатних
тіл, скрючених над рейками; голів у тюрбанах, нахилених над
дерев’яними ящиками; хлопців, скупчених біля вогнищ, із обличчями,
зверненими до зірок; чоловіків, які обмінюються ліками за
брезентовими наметами, допомагаючи собі жестами, коли бракує слів;
скупчень критих очеретом халуп між деревами, порожніх чи сповнених
життя. Але нічого цього не побачив. Помітив лише, що в лівому кутку
світлини з-за натовпу чоловіків визирають два пси, чорний і рудувато-
коричневий, обоє з голодними очима.

Пірбгай, 1958 рік

Він хотів бігти. Біг, біг. Вони з Ракешем летіли, зчепившись у тому
леті мізинцями, товкли босими ногами бруд, лилася кров, а вони все
бігли, бігли разом. Вони мчали зашвидко, щоб триматися один одного,
та все одно знали, що пліч-о-пліч; їх тримав укупі ліс, кожен був для
іншого причиною бігти далі, любов друга спонукала продовжувати.
Вона постала у дверях. Міцна й сувора жінка, його дружина. На
масивному лиці виблискує сережка в носі. Вона прийшла попросити
його допомогти з прибиранням у коморі. А може, допомогти йому
писати листа. Але ні, вона підходить до нього з крихітною чашкою
в помальованих жовтим руках, і він не спить на джутовому мішку
замість ліжка, і вона гладить його по волоссю рукою, по старому,
шорсткому, а не гладенькому волоссю. Це його Сонал. У неї грубі руки,
але вона була лагідною, коли вони залишалися наодинці. Він пригадав
це й потягнувся до неї. Вона привідкрила губи, і він пригадав дітей,
трійко. Один спогад викликав низку інших, ніколи не промовлених
уголос, вони спливли з найчорніших вод його свідомості: безіменний
хлопчик із обличчям як у кузенів, який зникає в kala pani; як його били,
коли він повідомив, що Ракеш зник у вогні, — із кожним синцем він
молився за звільнення друга; як його дружина після народження сина
пила чай із касави — щоб закрити матку й більше не родити дітей; як
син читав йому листа з вісткою, що Ганеш із залізниці повернувся до
Індії й живе власним життям, і спитав, хто це, а він відповів, що не
знає, бо як сказати, що це і він також? Він забрав у людей їхні оселі,
хоча й не знав, у кого саме. Він сподівався, вірив, що це врятує його
власний дім. Урятувало? Цей солодкий дім, цей дім із цукру — одного
разу вони дали таке ім’я цьому прихистку. Дружина піднесла чашку до
його губ, і він уловив гіркоту, індійський кмин і забагато гвоздики, яку,
він знав, вона додавала, щоб замаскувати щось несмачне; хоч вона
ніколи цього не казала, та він знав у глибині душі, тож випив.
Він пригадав дівчинку. Немовлятко в нього на руках із великими
чорними вологими очима, схвильованими, як море. Але в цьому
спогаді руки йому тремтіли й були в слідах від сонячних опіків; отже,
це не так давно, це не його донька. Онучка, промовив він. Дружина
кивнула. Так-так, у нас їх тепер трійко; на обличчі в неї таке
полегшення. Вона назвала імена, що не викликали в його свідомості
жодної іскри. Латіка, Маюрі, Кія. Але він чув звідкись іззовні цей
голос, що викликав тінь думки: ця дівчинка в ногах ліжка, яка лоскоче
йому пальці крізь ковдру, дівчинка, яка повертає голову на кожен звук,
яка не боїться свідчити. Він бачив у ній цю допитливість — ні, жагу —
до правди. Найстарша, сказав він, не знаючи імені. Мовляв, приведи
мені її.
Дружина поглянула на нього невпевнено, вагаючись, а тоді
розслабилася, наче щось зрозуміла, і кивнула. Він також розслабився.
Ця хороша жінка, яка збудувала дім у непроговорених частинах його
єства, — як же йому пощастило, що вона його помітила, яке це
щастя — бути видимим у житті, мати справжнього друга.
Коло нього стояла дівчинка. Достатньо близько, щоб він міг бачити
крізь пелену на очах. Вона гралася на вулиці, й тепер її сукня волога від
поту. Достатньо близько, щоб він бачив нахилене підборіддя
й серйозний вираз очей. Це погляд старшої людини, не десятирічки.
Але вона тримається трохи на віддалі, не торкаючись ліжка, — певно,
боїться його. Горбочок відірваного пальця, наїжачене волосся у вухах,
кістки хребта, що стирчать із-під спідньої сорочки, як річкові камені.
Його запах — ліки, холодне дихання й гвоздика. Може, він став для неї
чужим, огидним. Тоді він пригадав, що завжди казала йому мама:
мовляв, зуби — це його найкраща риса, його внутрішня сила; і він їх
тепер вишкірив, широкі й молочно-білі, з чорними яснами після років
жування біді, й клацнув ними до дів­чинки. Вона не відступила, не
відвернулася. Тепер він знав: саме її пам’ятає, саме на неї сподівається.
«Бабуся Сонал сказала не втомлювати тебе розмовами», —
промовила дівчинка. Він засміявся. У своєму житті він утомився від
стількох речей, тільки не від виповідання того, що хочеться сказати.
«Але мені небагато тут лишилося», — сказав він і побачив, що вона це
прийняла, притихла, як дитина, якій дорослий видає неприкриту
правду.
Він спитав, чи знає вона, що трапляється, коли хтось у їхній громаді
помирає. Потім у кімнаті було чути лише його рипучий кашель. Вона
задумливо дивилася в стелю. І нарешті відповіла: вони співають;
і готують їжу; і вдягають біле.
Він крякнув. Вони кидають тіло у вогонь. Спалюють його дощенту.
Дівчинка розглядала його з інтересом. Він спробував відірвати голову
від подушки, але вона була важка, повна води; очі блукали. Заплющив
їх і сказав: «Можеш таке уявити? Усе всередині тіла, всі кістки
і спогади, — все стирається. Усі історії. Серце».
Дівчинка мовчала. Може, уявляла собі, як його тіло — майже скелет
із тонким і білим, як вищипане пір’я, волоссям — плавиться у вогні, як
жовтогарячі язики полум’я ковзають по руках і тулубу, як розсипається
на попіл сорочка. Тріск займання, болючі доторки іскор до ніг. Він
відчув це й умиро­творився.
«Пір-дада»134, — прошепотіла дівчинка. Уперше її голос звучав так
тихо. Він розплющив очі. У неї мокрі щоки, очі — як нічне небо після
дощу. Він простягнув руку — і вона взяла її, заповнивши своїми
пальчиками прогалину на місці каліцтва.
Він хотів розповісти про всі милості, якими обдарувало його життя.
Про те, як дружина дозволила йому мати таємниці. Як діти дали йому
змогу забути. Як це забуття стало для нього найбільшим привілеєм. Як
він забув про біль самотності. Про той перший акт доброти і чуйності,
коли він, ще хлопчик, загубився і брів у старих сандаліях, страждаючи
від чорного тягаря скоєного, — і родина Сонал дала йому дім. Куди б
він пішов, якби не це? Ця доброта потрібна була йому, щоб жити далі.
І йому треба розповісти їй, чого він навчився того дня, чиркнувши
сірником: як швидко можна втратити все, яке все непевне, як мусимо,
попри все, триматися й не здаватися.
 «Хочу розповісти тобі про інше вогнище», — сказав він. Хрипів, тож
вона нахилилася ближче. Розповів їй. Вона тримала його руками, і він
уперше не відвертався. Повідав про свого найхоробрішого друга, який
утік, який мав мужність сказати «ні».
Дівчинка більше не плакала. Вона була коло нього на ліжку, присіла
на його ногу й гріла теплом свого маленького тіла. Він не хотів, щоб
вона залишалася наодинці з цією історією, тягла її самотужки.
Сподівався, що вона поділиться нею, коли буде потрібно. Вона не
справляла враження людини, яка боїться йти вперед.
«Ти ж не відчуєш, коли тебе спалюватимуть?» — спитала вона.
«Ні, — відповів він, — не відчую. Але я відчував це протягом усього
життя». Він не був певен, що останнє речення промовив уголос. Вона
лише дитина, і, всупереч собі, він хотів захистити її добре серце. Вона
кивнула, непокірно виставивши підборіддя. «Це ж краще — нічого не
відчувати?» — спитала.
Він не знав. Не міг пригадати, що відбулося між ними, де вони
почали. Легені наповнилися холодом. Він почув звуки від дверей,
знайомі голоси без імен, прийшла родина. Відчував тільки милість
руки в його руці, не міг згадати чиєї, але знав, що вона там, що нікуди
не зникала й не зникне. Він знав, що ось це й важливо. Почув, як
розверзлися небеса, наче ще одні двері, й зашурхотів дощ, падаючи на
випалену землю.
1 Ґора (gora) — біла людина, європеоїд, людина з блідою шкірою (мова гуджа­раті); це слово
закріпилося й у так званому гінгліші (hinglish) — мішанці англійської та мов Індії. (Тут і далі
прим. перекл.)
2 Dikro — син, синок (гуджараті).
3 Гіліданда — давня індійська спортивна гра, в якій більшою палицею під назвою данда
збивають меншу палицю — гілі.
4 Bhai (бгай) — брат (гуджараті).
5 Na — ні (гуджараті).
6 Чаас — холодний напій, маслянка зі спеціями та травами.
7 Лот — рисове борошно.
8 Бгаджі — страва на кшталт оладків з овочів у клярі, обсмажених у фритюрі.
9 Пайса — індійська дрібна монета.
10 Вітаю, дякую, країна, хліб (англ.).
11 Chalo. — Нумо; ходімо (гуджараті).
12 Дготі — традиційний чоловічий одяг у Південно-Східній Азії, прямокутний шмат тканини,
яким обгортають ноги й стегна, пропускаючи один кінець полотна між ногами для
зав’язування вузла.
13 Kala pani — чорна вода (гуджараті).
14 Малік (malik) — в Індії: людина, наділена владою.
15 Daru — алкоголь (гуджараті).
16 Біді — індійські цигарки з необробленого тютюну й трав, загорнутих у листя чорного
дерева.
17 Macchar — комар (гуджараті).
18 Махамрі — випічка трикутної форми на кшталт пончиків, приправлена кокосом
і кардамоном.
19 Sawa — добре, гаразд (суахілі).
20 Мзунгу (mzungu) — у мовах банту, зокрема суахілі, — слово на позначення людей
європейського походження; поширене в Кенії, Танзанії, Уганді тощо.
21 Кулі (coolie) — слово, яке з’явилося в Індії на позначення дешевих чорноробів, в Африці так
називали індійців; слово має зневажливий відтінок.
22 Makarai — вагончик (суахілі).
23 Mhogo — маніок, або касава (суахілі).
24 Мусізі — зонтичне дерево.
25 Катгак — класичний індійський танець.
26 Кічаді (кічрі, кічарі) — тушкована страва з рису, бобів мунг (машу) та спецій.
27 Канга — строкатий одяг, суцільний відріз бавовняної тканини, в який загортаються; аналог
саронга.
28 Su? — Що? (гуджараті)
29 Bhaiya! — Брате! (гуджараті)
30 Kaka — півень (суахілі).
31 Дукан — крамниця.
32 Дал — перша страва з подрібнених бобових, на кшталт супу-пюре.
33 Рані — королева чи принцеса; дружина раджi.
34 Матоке — крохмалисті товсті короткі банани, ростуть у Східній Африці.
35 Kawaida — «як зазвичай» (суахілі).
36 Мандазі — трикутні пончики, зазвичай не дуже солодкі та без глазурі чи посипки.
37 Malai — вершки (гуджараті).
38 Mbuyu — баобаб (суахілі).
39 Курті — укорочена традиційна сорочка, тоді як курта — довга вiльна сорочка до колін.
40 Мангалсутра — намисто, яке наречений вдягає нареченій на весіллі; ознака заміжніх жінок.
41 Бгакрі — круглі коржі, перепічки з борошна грубого помелу.
42 Dshoom. — Стріляю! (гуджараті)
43 Мамма (mumma) — традиційне звертання до матері на гуджараті.
44 Гунд пак — солодощі, помадка з горіхами та спеціями.
45 Гхі — пряжене масло.
46 Kaki — тітонька (гуджараті).
47 Matunda — кенійська назва маракуї; на суахілі matunda передусім означає «фрукт» загалом.
48 Гра в сім камінців — традиційна індійська гра з м’ячиком і купкою пласких камінців,
зазвичай грають дві команди надворі.
49 Kikapu — кошик (суахілі).
50 Dawa — ліки (суахілі).
51 Дупатта — довгий шарф-накидка, у який загортаються або яким закривають голову.
52 Ndiyo. — Так (суахілі).
53 Hanh — гаразд (гуджараті).
54 Athanu — маринований (гуджараті).
55 Шаак — страва на кшталт овочевого рагу.
56 Ng’ombe — корова (суахілі).
57 Мандир — в індуїзмі: храм, місце поклоніння.
58 Watoto — дитина (суахілі).
59 Twiga — жираф (суахілі).
60 Блумерси (bloomers) — запропонований американською суфражисткою Амелією Блумер
модернізований жіночий костюм з короткою широкою спідницею та панталонами,
стягнутими на щиколотках. Особливої популярності не набув.
61 Muhindi — індійський, індійці (суахілі).
62 Eti — мабуть (суахілі).
63 Popat — папуга (гуджараті).
64 Подача боузі — специфічна кручена подача м’яча.
65 Бгаат — страва з рису.
66 Дівалі — найбільше індійське свято: вогнів, перемоги світла над темрявою, на кшталт
Нового року.
67 Madafu — молодий, недозрілий кокосовий горіх, з якого п’ють кокосову воду, розтинаючи
плід безпосередньо перед уживанням (суахілі).
68 Ndizi — банани (суахілі).
69 Агарбаті — ароматичні палички.
70 Прапор Великої Британії.
71 Сальвар — тут мається на увазі сальвар-каміз — костюм із шароварів та довгої туніки.
72 Чандло — прикраса у вигляді круглої цятки по центру чола; те саме, що бінді.
73 Прасад — їжа, яку під час релігійного обряду пропонують богам, а потім роздають вірянам
як символ божественної благодаті.
74 Chaplo — вискочка, пліткар (гуджараті).
75 Nakamo — нікчема, людина, від якої жодної користі (гуджараті).
76 Gadhedu — осел (гуджараті).
77 Bas! — Досить! (гуджараті)
78 Beta — синку (поширене лагідне звертання до дитини в Індії).
79 Makai — маїс (гуджараті).
80 Паллу — вільний кінець сарі.
81 Паппа (рappa) — традиційне звертання до батька на гуджараті.
82 Haldar — куркума (гуджараті).
83 Diku — синку (гуджараті).
84 Hapana. — Ой, ні (суахілі).
85 Мама (mama) — традиційне звертання до братів та кузенів матері на гуджараті.
86 Тут мається на увазі індійський chai: чорний чай заварюється у воді й молоці з додаванням
цукру та спецій.
87 Під час церемонії пітхі обличчя й тіла наречених очищують і намащують пастою з куркуми.
88 Su che? — І що то? (гуджараті).
89 Курта-піжама — традиційний костюм: сорочка без комірця довжиною до коліна і штани по
щиколотку.
90 Чуні — шарф; жінки накидають його не лише на плечі, а й на голову.
91 Мандапа — велика зала з колонами, схожа на ґанок, що веде до храму.
92 Пандит — священнослужитель, який здійснює щоденну релігійну практику.
93 Пхера — обряд обходу священного вогню.
94 Джалебі — солодощі, нитки тіста, смажені у фритюрі, политі сиропом.
95 Sufuria — казан (суахілі).
96 Мітхай — загальна назва солодощів в Індії.
97 Machungwa — апельсин (суахілі).
98 Каджал — стародавня підводка для очей чорного кольору, виготовляється з антимоніту.
99 У 1947 році під час розділу Британської Індії на сучасні Індію та Пакистан і викликаного
цим протистояння відбувалися зокрема напади сторін конфлікту на поїзди з біженцями
й криваві розправи над ними.
100 Бапу (bapu) — традиційне звертання до батька на гуджараті.
101 Каджу катлі — солодощі з кеш’ю, цукру й кардамону, подаються нарізані ромбічними
шматками.
102 Dikri — доня (гуджараті).
103 Ґунда (goonda) — в Індії: назва бандитів, найманців.
104 Chokri — молода дівчина (гуджараті).
105 Ґанеш — слоноголовий бог удачі й мудрості.
106 Mirchi — перець (гуджараті).
107 Бген (bhen) — сестра (гуджараті).
108 Pakistan zindabad! — Хай живе Пакистан!
109 Bhinda — овочева культура бамія (гуджараті).
110 Саронг — традиційний одяг, відріз тканини, який чоловіки обмотують навколо пояса на
кшталт спідниці.
111 Mvua — дощ (суахілі).
112 Binti — дочка (суахілі).
113 Mtoto — дитина (суахілі).
114 Matlab — посутньо (гуджараті).
115 Раші — знак зодіаку.
116 Pamoja — цілісна, зібрана докупи, єдина (суахілі).
117 Бгаджан — релігійний спів.
118 Чарпай — тапчан з дерев’яного каркаса на чотирьох ніжках та сітки з джуту чи мотузки.
119 Ротла — традиційний хліб у вигляді тонкого коржа.
120 Дахі — кисломолочний продукт на кшталт йогурту.
121 Гур — неочищений цукор із соку пальми чи стебла цукрової тростини.
122 Гатія — солодощі; смужки тіста, обсмажені у фритюрі.
123 Kathu-mithu, mithu-murchu — гірко-солодке/солоне, солодко/солоно-перчене (гуджа­раті).
124 Su kare che? — Що ти робиш? (гуджараті)
125 Даршан — в індуїзмі: споглядання божества, шанованої людини чи священного об’єкта
й отримання благословення таким чином.
126 Vimto — британський бренд, газованка на основі фруктово-ягідного соку з травами та
спеціями.
127 Chotara — позашлюбна дитина, напівкровка (гуджараті).
128 Чатні — традиційна індійська приправа — пастоподібний соус, є різні види з овочів чи
фруктів.
129 Повстання Мау-Мау — повстання в Кенії 1952—1960 рр.: кілька етнічних спільнот Кенії
повстали проти британської колоніальної політики, передусім у частині позбавлення
корінних мешканців землі.
130 Mzee — старий (суахілі).
131 Канзу — довга чоловіча туніка білого чи кремового кольору.
132 Качумбер — овочевий салат з лимонною заправкою та спеціями.
133 Дгебра — перепічки з пшоняного борошна, іноді з листям пажитнику.
134 Дада (dada) — звертання до діда по лінії батька на гуджараті.
Частина друга. 1962—1972 роки
Латіка, 1962 рік
Коли Латіка врешті вдяглася сама і вбрала сестер до параду на честь
Дня незалежності, сонце вже розжарилося набіло. Тато не дозволив їм
відвідати опівнічні святкування на стадіоні «Кололо», та Латіка
підскочила рано від звуків труб і зафіксувала, як це відбувається:
Юніон Джек спустили, а прапор Уганди в ту саму мить підняли. У хаті
пахло кип’яченим молоком, мама не лягала допізна, крутила пенду135
для друзів, які заглядатимуть на гостину протягом усього дня.
— Зараз наче Дівалі, — вигукнула Кія.
Вони з Маюрі розштовхали Латіку того ранку, аж угинаючись від
веселощів, і крізь регіт повідомили, що прокралися на кухню й поїли
мамині солодощі, поки та спала. Латіка чула запах цукру в їхньому
диханні й розуміла, що мама, певно, звинуватить її — що не спинила ці
жадібні ручки. Та дивлячись, як вони огинаються кімнатою й гиготять
так голосно, що, мабуть, збудили вже весь Gur nu Ghar, хотіла лише
одного — взяти участь у цій змові.
— Агов, гієни, — сказала вона, — а для мене ви хоч трішки
солодкого сховали?
Тепер ма і Сонал-баа136 сиділи пліч-о-пліч на веранді й вибирали
камінці з червоних бобів. Бабуся Сонал у своєму вдовиному білому
бавовняному сарі, яке носила вже чотири роки, різко виділялася на тлі
їхніх барвистих святкових строїв. На подвір’ї на розстеленій старій
дупатті сушилися темно-червоні перці чилі, а гілками гуави пурхав
золотий ткачик.
 Кія покрутилася в рожевій спідничці, мама обдарувала її оплесками,
та потім кинула на неї суворий погляд.
— Не загубіться в натовпі. Маюрі, не витай у хмарах і не бреди куди
попало. Латіко, тримай сестер при собі.
— Hanh, hanh, — відгукнулася Латіка.
Вона щодня, поки мама викладала, забирала сестер зі школи, варила
рис на обід, утискаючи власну підготовку десь між іншими справами.
Саме вона щотижня купала їх у ванні з Dettol137, умовляла щоранку
ковтнути порцію риб’ячого жиру. Іноді, з їхньою великою різницею
у віці, вона почувалася сестрам мамою.
— А ви не йдете? — задихнулася Кія.
Мама й бабуся Сонал у два голоси почали перераховувати
причини — спека, натовпи. Вік, додала Сонал-баа, щипаючи Маюрі за
шоку.
Кія підняла плечі аж до вух.
— Але ж… це День незалежності.
Мама знайшла камінчик у бобах і відклала його поруч із собою, де
вже назбиралася таких ціла купка.
— Незалежність, Uhuru; в Індії ми називали її swaraj. У всіх є назва
для цього.
— Swaraj, — повторила Латіка.
Вигуки «Uhuru!» асоціювалися з вибухами феєрверків та запахом
смаженого м’яса на базарі. Цікаво, з чим у мами асоціювалося слово
swaraj. Поки протягом останніх кількох тижнів усі вони без угаву
торохкотіли про незалежність, мама залишалася на диво мовчазною.
— Так, рушайте зараз і не поспішайте повертатися. У нас із бабусею
буде своє свято незалежності вдома, — іронічно всміхнулася мама до
бабусі Сонал.
Кія роззявила рота, на обличчі в неї намалювався вираз з­ аздрості.
З будинку вийшов тато, свіжопоголений, щоки йому аж сяяли.
Напередодні Латіка разом із ним слухала радіо в кухні, на хвилях BBC
World Service різні угандійські посадовці го­ворили про нове правління
Мілтона Оботе. «У новій Уганді не буде місця відмінностям», — сказав
один із промовців. І тоді, як пригадує Латіка, тато наморщив чоло,
просто як зараз Кія, і спохмурнів.
Тато обернувся до мами й бабусі.
— Ви впевнені, що не хочете піти?
 Бабуся Сонал випростала з-під себе одну ногу, хруснувши
щиколоткою.
— За своє життя я бачила достатньо змін, — сказала вона.
Ідучи до воріт, Латіка на мить обернулася й побачила, як мама
з бабусею щось перекочують одна до одної по підлозі ґанку. Ось мама
різко рухнула вказівним пальцем, почулося чітке клацання, а тоді щось
покотилося. Вони грали в кульки камінчиками, які вибрали з бобів.
І перш ніж Кія потягла її на вулицю, Латіка ще встигла побачити, як
бабуся задоволено плескає себе по стегнах.
***
«За своє життя я бачила достатньо змін». Коли роком пізніше
Сонал-баа померла, Латіка згадала цю фразу. І саме її повторила
подумки в день похорону, коли тато не зміг розпалити поховальне
вогнище.
Бабуся Сонал лежала, загорнута в простирадло, над її сухор­лявим
тілом височіли складені дрова. Баба завжди мала дебелі руки, велику
вагу, але під кінець життя перетворилася на маленьку жінку, трохи за
півтора метра зростом, зморщилася за останні місяці, що їх провела,
прикута до ліжка. Латіка бачила крізь деревину білу тканину, що
огортала ступню й вигин щиколотки. Вона так добре знала цю кісточку,
бачила її щоразу, як бабуся Сонал, підіткнувши сарі, збирала ямс
у саду, або коли, дотягнувшись руками, масажувала собі ноги
наприкінці довгого дня.
Тато був найстаршим сином, єдиним сином, тож мусив підпалити
вогнище. Священник жестом підкликав його, вони разом заспівали,
повторюючи слова, які Латіка не могла розрізнити через скорботний
гамір навколо.
Маюрі та Кія залишилися в Gur nu Ghar із тітками: у десять і сім
років вони були замалі, щоб спостерігати за поховальним ритуалом.
Латіка у свої шістнадцять уже була жінкою і зайняла місце поруч із
матір’ю, в якої шкіра на обличчі потріскалася від сліз напередодні, хоча
зараз вона не зронила ані сльозин­ки. Після смерті Сонал-баа мама
стала ще більш мовчазною. Тихішою за тата, який був зайнятий
рутиною смерті — запрошував священника, організовував ритуал,
прибирав кімнату й омивав тіло. Але мамине горе заповнило весь
простір, як ріка повільно, наполегливо, цаль за цалем, прокладає
річище нового притоку, аж поки цим шляхом не рине вся вода. Вона
вперше розповіла їм про своїх братів Харіша й Мохана, бо скорбота її
вийшла з берегів.
Але тато не міг упоратися. Може, то було для нього занадто, може,
він відчував: якщо візьме палаючу тростину, то буде владний над
зникненням своєї матері, погодиться з тим, що обоє його батьків тепер
мертві. Латіка не знала. Її батько був не з тих, хто озвучує такі почуття.
Вона знала лише те, що бачила: яке напруження з’явилося в тата на
обличчі, коли піді­йшов священник, як здригалися татові плечі, коли
він нама­гався взяти смолоскип, як він скулився, роззявивши рота, і,
затинаючись, відступив назад. «Ні, — сказав він. — Ні, ні».
Люди почали шепотітися. Священник пробурмотів щось
підбадьорливе, але паппа сказав усе, що міг. Священник, здається, не
надто стурбувався; певно, він бачив таке й раніше — в останні моменти
дорослий чоловік перетворюється на дитину. Тато стояв самотньо.
Потім вийшли його сестри й оточили його. Латіка заплющила очі. Саме
по собі тіло її не лякало. Вона знала, що тепер це просто оболонка.
Пам’ятала, як їй про це розповів дід: тіло зникне, але історії, серце —
вони лишаться. Те, що було бабусею, зараз прямує до неба, тепер воно
ніде й усюди водночас.
Священник повернувся до присутніх на похороні. Хто це зробить? —
питав він самим поглядом. Латіка відчула всередині поштовх, спершу
легкий, а тоді потужний, наче якась рука піднесла її вгору. Вона
виступила наперед. Вона була найстаршою дитиною єдиного сина.
Цвірінькала якась пташка, і Латіка промовила: «Я це зроблю».
Священник відвів від неї очі. Дівчина не може запалювати вогнище,
навіть дочка чи онука. Чиясь гаряча рука висмикнула її назад. Це була
мама, вона більше не щулилася, а натомість лютилася. «Ану
вернися, — зашипіла мама. — Пошиєшся в дурні». Мати міцно
тримала її на місці. Дівчина крутила головою, уникаючи поглядів
і шукаючи татові очі. Затиснутий між сестрами так, що його ступні
висіли в повітрі, батько видавався умиротвореним.
Зрештою вогнище підпалив чоловік тітки Саріти, найстаршої доньки
бабусі Сонал. Ритуал тривав: тіло перетворилося на попіл, блакитний
дим маревів у небі, частинки зубів і кісток зібрали з кругляка. Потім усі
повернулися додому, тітки й сусі­ди наносили в кімнату їжі й затягнули
співи. Латіка розгойдувалася під бгаджани. До неї прибігла налякана
Кія: вона не розуміла, що відбувається, але вчула звук горя. Латіка
посадовила її на коліна й почала гойдати, запустивши пальці
у сплутане волосся сестри. Треба буде навчити Кію самостійно
заплітати коси, вічно вони в неї розпатлані. Маюрі сиділа коло неї,
ворушачи губами в такт співам. Її голос на тлі інших звучав тихіше, та
був певним чином сильнішим у своїй природній нешліфованості.
Попри втрату тут панували теплота і близькість, дім повнився звуками
їхнього співу, вселяючи в цей день своєрідне блаженство.
Поступово, коли на обрії з’явилися темні силуети кажанів, а співці
потомилися, їхній дім спорожнів. Татові сестри спали на циновках на
підлозі, хоча тітка Варша жила за кілька будинків далі від них. Але
інстинкт тримав їх разом. У Латіки заплющувалися очі. Сіль, картопля,
дгебра, жирне ундгію138, просочений маслом гхі рис — від усієї цієї
їжі хилило в сон. Латіка їла та їла. Татова тарілка магічним чином
постійно наповнювалася; він їв, майже заплющивши очі, з опалими
щоками, він просто заповнював порожнечу. Вона помітила, що Кія
хилиться набік над своєю мискою, ніжно взяла за руку її та Маюрі
й повела їх спати. Маленькі тільця були тяжкі від ваготи пережитого
дня.
Сестри вже розм’якли, засинаючи, та коли Латіка спробувала вийти,
Маюрі потягнула її назад. Вона ще трохи зачекала. Пригадала, як
щодня протягом останнього тижня запізнювалася забрати їх зі школи,
затримувалася, неуважно брела доро­гою пагорбом Кололо зі своєї
школи до їхньої, насолоджувалася спокоєм у цьому проміжному
просторі, де від неї нічого не вимагалося.
Латіка щодня чекала листа з університету, куди подалася на програму
з журналістики, і щовечора думала про друзів, які грали у шкільній
виставі «Приборкання норовливої» — першому десегрегованому
спектаклі з моменту, коли після здобуття незалежності школу почали
відвідувати й чорні учні. Як же ж було б чудово не мусити
переключатися зі своєї ролі учениці на роль домашньої помічниці,
сестри, доньки, а мати свободу обирати! Бути «я» окремо від родинного
«ми». Вона могла бути вільною лише потайки, у спраглих просторах
свого розуму.
Пригадала докірливий погляд Маюрі після четвертого спізнення
поспіль і відчула раптове каяття. Наступного тижня візьме сестер на
ринок, купить арахісового грильяжу в ятці з солодощами, як вона часом
робила, коли мала якусь копійку в кишені. Нехай насолодяться цим
украденим часом, заліп­лять собі зуби цукром, а вона візьме з них
обіцянку нічого не казати мамі.
Коли всі в хаті поснули, мама підкликала її до кухонного стола, за
яким сиділа в темряві. Вона вже зняла тьмяне сарі, в якому була вдень,
і вдягла нічну сорочку, що клубочилася навколо талії.
— Що це ти учворила вдень? — спитала ма.
Латіка хотіла сісти, та мати схопила її за руку, змушуючи стояти.
— Я не хотіла нікого засмутити, — промовила дівчина, — я хотіла
допомогти.
Мати рішуче виставила щелепу.
— Не так. Допомагай із сестрами, готуй їжу, витирай пролите. Ти
допомагаєш тихо. Ось так заведено.
Латіка з мамою й тітками, скрючившись, дочиста відмила казани,
розділила залишки їжі між гостями, випрала задимлений удень одяг
і розвісила його на шворці сушитися. Тепер речі розвівалися
в місячному сяйві, їх обриси було видно крізь листя вогняного дерева.
Вона виконувала ці завдання щодня, вона ж найстарша донька єдиного
сина.
У темряві Латіка не бачила маминих очей. Спить чи ні? Вона тут чи
деінде? Над вікном шурхотіли трави, позв’язувані й порозвішувані
бабусею.
— Я роблю все це, — огризнулася дівчина. — Ти не помічаєш, як
багато я роблю.
Мати так рвучко відпустила доньчину руку, що та, затнувшись на
підлозі з плитки, хитнулася назад і сильно підвернула кісточку.
У маминих очах із важкими повіками відбилося місячне сяйво.
— Ти знаєш, я хотіла сина, — повільно промовила мати. — Може, ми
обидві були б щасливіші, якби ти народилася хлопчиком.
Стався сліпучий вибух, наче світ розколовся на друзки. Мама
відвернулася, а Латіці так закортіло світла, сонця, щоб мати побачила її,
хоч раз. Але не побачить, ніколи. На неї наплинуло відчуття, не так
спогад, як натяк, ремінісценція: вона тягнеться до матері своїми
маленькими брунатними спраглими ручками. І в ту мить їй більш за все
на світі закортіло стиснути кулаки.
***
Двері до кімнати Пір-дади та Сонал-баа постійно залишалися
зачинені. Вони прослизали повз, втягуючи животи, хоча іноді вечорами
Латіка підсвідомо тягнулася до клямки, думаючи принести бабусі
склянку чаю. І щоразу легко здригалася, знову зіткнувшись із тим, що
вже пішло.
А тоді одного дня по обіді Латіка побачила, що двері прочинені,
а всередині возиться з простирадлами мама. Поруч стояла Маюрі,
тримаючи в руках гору подушок. І хоча вікна були відчинені навстіж,
а фіранки розсунуті, у повітрі стояв запах гвоздики та кислого поту,
а також бабусиних ліків. Латіка глибоко втягнула носом ці пахощі,
подивувавшись, які вони стійкі по стількох місяцях.
— У нас гість, — сказала мама, застеляючи ліжко барвистим
покривалом. Губи в неї зморщилися від зусилля, а на спині на блузці
проступили плями поту.
Латіка спробувала уявити собі, як хтось спить у цій кімнаті, вішає
сорочки в шафу, затуляє фіранки на ніч. Кров ударила в голову.
— Хто? — вимогливо спитала вона.
— Студент університету, — відповіла Маюрі. — Кія пише для нього
вітальну промову.
Латіка потягнулася до ковдри, яку мама тримала в руках, та мати
відштовхнула її.
— Ще ж і року не минуло, — зауважила Латіка.
Мама забрала в Маюрі подушки й розклала, пригладивши, на ліжку.
— Він платитиме за постій, — сказала вона.
Латіка вкусилася в губу, почуваючись так, наче її вишпетили. Мама
підштовхнула Маюрі до виходу, та в дверях обернулася, і її суворе
обличчя на мить пом’якшало.
— І, Латіко, — пробурмотіла вона, — життя триває. — І вийшла,
опустивши плечі під вагою старих простирадл, що їх тримала в руках.
Латіка застигла. У неї було відчуття, що мама їй не дорікає,
а інструктує її. А тоді мама пішла, а Латіка залишилася стояти самотньо
в кімнаті баби й діда.
***
Гість прибув саме тоді, коли мама почала бурчати, що дал холоне.
Коли він зайшов, Кія надто голосно прошепотіла до Маюрі: «Він
схожий на кінозірку!» Маюрі застигла, а гість видавив із себе
переляканий усміх.
Його звали Арун, і він учився в Університеті Макерере, на першому
курсі, студіював право. Мав шкіру медового кольору, туго натягнуту на
вилицях. Був високий, міцної статури, з тих чоловіків, які, здається,
виросли на склянці свіжого молока щоранку. Хоча Латіка
налаштувалася ігнорувати будь-кого, хто зайде до кімнати, та коли він
назвався, їй перехопило дихання. Він мав чистий проникливий погляд
із-під пухнастих вій, носив на гострому носі окуляри. Перші місяці
університетського семестру він мешкав у хостелі, але його мати
розповіла в мандирі, що він шукає родину в Кампалі, у якій міг би
жити. Латіка помітила, як татові важко називати це приміщення
вільною, запасною кімнатою.
Кія, збуджена присутністю нової людини, тут же вчепилася в гостя
і навіть, втративши концентрацію, провела мокрим пальцем по шву
його накрохмаленої сорочки. Маюрі поводилася стриманіше, але не
зводила з нього очей протягом усього обіду. Вони сиділи навколо столу,
дотикаючись колінами одне до одного. Арун розповідав дівчатам про
свій дім у Джинджі, де починається річка Ніл, схожа на хвилясту змію,
і де електростанція на дамбі наповнює повітря постійним гулом,
а цукрова тростина особливо солодка.
Стіл ломився від смаженого mhogo, чорноокої квасолі й такої
кількості ротли, що Латіка й не згадає, коли стільки го­тували.
— Він до цього звикне, — бурмотіла мама, нарізаючи бамію.
Вона розповіла Латіці, що родина Аруна володіє миловарною
фабрикою. У них є прислуга, кухар.
Арун розірвав свіжу ротлу, яку мама підклала йому на тарілку. Їв він
нерозбірливо, швидко ковтав і говорив водночас, наче й не помічав
посуду перед собою. Мама вдоволено дивилася, як він жує. Латіка
майже не торкалася їжі.
— Латіка й сама сподівається навчатися в Макерере, — зауважив
тато, перш ніж закинути до рота черговий шматок. — У мої часи таких
можливостей не було.
— Можу якось узяти тебе до кампусу на екскурсію, — сказав Арун.
Латіка постаралася не зустрічатися з ним очима, їй досі хотілося не
вподобати його, та всередині росла надія. Стільки місяців вона жила
з притупленими відчуттями, поглинута всеохопною статичністю.
Відчула, як оживають пальці, аж закололо в пучках.
Мама кашлянула.
— А це безпечно? Чула, там були якісь заворушення.
Вона не стала конкретизувати, але обмінялася поглядами з татом.
 — О, ви побачите, Макерере зараз — це нова Уганда. Справжнє
звільнення. Це життя після колонії, — швидко зиркнув він на Латіку. —
Можу взяти тебе з собою завтра, якщо захочеш.
— Маю забрати сестер зі школи.
Арун глянув на Маюрі, яка копирсалася в рисі.
— Можу з цим допомогти, — сказав він. — Розквартирувати в себе
гостя — нелегка ноша.
Кія підскочила зі стільця, мало не перевернувши миску.
— Ти можеш познайомитися з моїми друзями!
Навіть у Маюрі очі округлилися від захоплення.
— Покажемо тобі місто, — сором’язливо промовила вона, забувши,
що він живе тут уже кілька місяців.
— Він буде зайнятий своїм навчанням, ні? — сказала мама, але
зморшка на її чолі розгладилася, і вона наклала Арунові ще далу.
Латіка відчула прорив у тканині свого життя.
Кія сповзла під стіл, виринула біля Аруна й обвила його шию
руками. Він розсміявся від несподіванки, але не від­штовхнув її.
— Бачиш, вона справді розуміє поняття простору, — сказала ма,
а Арун присвиснув у відповідь.
— Сподіваємося, тобі буде тут комфортно, — промовив тато,
розгладжуючи невидиму складку на скатертині великими пальцями. —
Ми найняли аскарі139 для нашого комплексу. І якщо тобі ще щось буде
потрібно…
За кілька днів до того, вертаючись зі школи, Латіка із сестрами
зіткнулися з чорним хлопцем біля воріт. Паппа обговорював із сусідами
необхідність скинутися коштами й найняти аскарі — задля безпеки, хоч
важко вірилося, що цей хлопець зможе відбити чийсь напад. На ньому
була зношена майже до прозорості сорочка, над губою відросли темні
вусики, наче він ще не навчився голитися. На питання Латіки він
відповів, що звати його Вест, раніше він працював на європейську
родину, яка його так назвала, бо його село десь на заході. Кія
запропонувала йому жовтий фінік, який зірвала й поклала в кишеню
дорогою додому, та він відмовився.
— О, не турбуйтеся про мене, — махнув рукою Арун. — Uhuru, na?
Це означає, що наша доля — в наших руках.
Він підморгнув татові, який ковзнув поглядом по божничку на
кухонній полиці й коротко й нервово засміявся. Але Латіка засміялася
голосно. Їй сподобалося, як хлопець звертався до них, наче до друзів,
з якою легкістю подавав себе. Неможливо уявити, щоб хтось такому
відмовив. Подумки намалювала собі картинку, як іде з ним
кампусом — і перед нею відчиняються всі двері.
***
Увечері, коли всі повлягалися спати, Латіка знайшла Аруна на
ґанку — той курив. Вона не могла заснути, насторожена й жвава від
того, що обіцяв новий день. Десь поза межею видимості завив шакал.
Вона обхопила себе голими руками: нічне повітря несло прохолоду.
— Вітер змін, — пробурмотів Арун.
Він перетнувся з нею поглядом і розплився в усмішці, а тоді
запропонував їй цигарку. Вона заперечно похитала головою, хоча
підступила на крок ближче, щоб удихнути запах їдкого диму, змішаний
із солодким мускусним ароматом його тіла.
— Це так мило з боку твоєї родини — прийняти мене, — сказав він.
— Ну, ти ж платиш, — відповіла Латіка й тут-таки прикусила язика.
Він збив попіл із цигарки, виблискуючи золотистим циферблатом
наручного годинника. Імовірно, він і не подумав, що її родина просто
вдячна за додатковий дохід. Але, на її подив, він закинув голову назад
і засміявся.
— А ти гостра на язик.
Латіка зашарілася. Вона заправила волосся за вухо й помітила, як він
дивиться на неї; навіть відвернувшись, відчула, що затримався на ній
поглядом.
— Сподіваюсь, я справив добре перше враження, — додав він.
Латіка сумнівалася, що він узагалі хоч раз справив погане враження.
Якось він поєднував хлоп’ячість і витонченість, і родина, безумовно,
підпала під дію його чарів. Але вона відказала:
— Запізнення — це не дуже перспективний початок.
Крутячи в руках сріблясту запальничку, він сказав, що заблукав
дорогою й зависоко піднявся на пагорб. Латіка вибиралася на пагорб
незліченну кількість разів і знала: що вище підіймаєшся, то більші
й біліші стають будинки, вони прикрашені колонами перлистого
кольору, на воротах таблички з попередженням про mbwa kali140,
а аскарі там озброєні пангами141 й пістолетами. Вона слухала його
оповідь, як він зупинився подивитися на двох перевізників, що
закладали до вантажівки воскову голову носорога, на білу жінку, яка
керувала цим процесом із вікна свого особняка, на чорно-золотий
прапор, що вдалині лопотів на вітрі, — й відчув сатисфакцію.
Колонізатори тікають, а азійці та африканці об’єднаються й збудують
майбутнє, на яке заслуговують.
— Ти промовляєш наче зі сцени, — сказала Латіка.
Запах цигарок нагадав їй діда Пірбгая: тютюном пропахнув увесь
його одяг, пучки пальців, якими він щипав Латіку за щічки.
Арун похитав головою сам до себе, глибоко затягнувшись цигаркою.
— Гадаю, саме так ми й говоримо у студентській спілці. Зі здобуттям
Uhuru все змінилося. У нас тепер такий потенціал, стільки влади
здійснювати зміни. Сама побачиш, коли прийдеш, — махнув він
головою в її бік.
У Латіки затріпотіло в грудях. Він уже втретє чи вчетверте за вечір
згадував Uhuru, і це слово проникло в її свідомість і набуло нового
значення. Вона прошепотіла його собі під ніс. Ось чого вона прагла
весь час. Слухаючи розмови Аруна про самоврядування після розпаду
імперії, вона почала уявляти форми власної, особистої свободи.
Арун мугикав якусь мелодію, і за мить Латіка зрозуміла, що це пісня
Beatles. Вона легенько хитнула стегнами. Він не зводив з неї очей, на
губах грала легка усмішка. Далі він підніс їй цигарку, вона взяла її від
нього і вдихнула блакитний дим. Він виявився на диво солодким.
***
Тепер усі ночі були їхні. Удень Латіка рідко бачилася з Аруном: він
був у кампусі, а вона в школі. Утім, іноді вона заставала його
в очікуванні біля воріт початкової школи, куди приходила забирати
сестер, і тоді вони йшли вчотирьох через базар, Кія аж підстрибувала,
переповнена енергією, а Маюрі не відходила від Аруна. Вони
зупинялися взяти пакет гладеньких kachi keri142 з чилі чи робили гак
дорогою додому й піднімалися на пагорб Кололо замість спуститися.
Милувалися марму­ровими особняками й роздивлялися краєвид, сестри
червонілися від захвату, а Латіка по-новому впізнавала ландшафти
з Арунового погляду. Він указав на пагорб Макерере й назвав його
гаванню, де чоловіки й жінки з усіх громад живуть у мирі попри
напруженість в етнічних питаннях, яка вирує в державі. Часом Арун
забувався і впадав у політичні викриття, тоді Латіка вказувала
підборіддям у бік сестер і нагадувала гримаскою: «Пізніше». Потім
вони зустрічалися, коли всі вже влягалися, шепотілися в тіні веранди чи
ховалися за вогняним деревом від настирних поглядів сусідів.
Вона казала собі, що так не триватиме вічно, що невдовзі він
зануриться в університетську дружбу, та щовечора, щойно вона
з’являлася, він повертався до неї. Вона відчувала, як розквітає.
Любов — така була її статична рутина, що пронизувала все. Вона
насолоджувалася тим, як він сприймає її — як чарівну, різнобічну
особистість. Вона була не просто сестрою й донькою, а жінкою,
душею, кимось із перспективами. Із ним вона відчувала власну силу.
Він розповів їй про мітинг, який їхня спілка організовує в кампусі,
виступаючи проти піднесення режиму Оботе, за якого військові почали
займати ті лакуни, що утворилися після здобуття Uhuru. Британці
накреслили довільні кордони, які породили напруженість між
племенами, й залишили по собі дефективну ієрархію, яку слід було
повалити. За його словами, тут панував неофіційний апартеїд: країна
залишилася розділеною, багатство зосереджувалося в руках європейців
та заможних азійців, а решта населення боролася за робочі місця зі
злиденною оплатою. Він запитав її, який сенс сидіти високо на пагорбі,
якщо не використовуєш своє місце на благо.
Раніше вона бачила натовпи протестувальників, що збиралися на
вулицях, засмаглих чоловіків, які кричали прокляття, школярів, які
жбурляли каміння; а тоді сусіди сходилися на веранді й пошепки
обговорювали, що чийогось сина поранено, чийогось чоловіка забрали.
Вона завжди минала цих людей, не сподіваючись долучитися до них, та
після того ще довго пригадувала ці запальні обличчя.
Одного разу Арун узяв її з собою до Макерере, відрекомендував
спілці, своєму найкращому другові Деніелу, який виступав перед
зібранням так рішуче й енергійно, що опісля присутні вибухнули
оплесками.
— Ми тут проживаємо нашу політику, — сказав він. — Поділ на
класи та за етнічною належністю — це спадщина колоніалізму. Саме це
й захищає армія. Але в нашому розмаїтті — наша сила. Даю вам слово,
це сильніше за їхню зброю.
У першу зустріч із Деніелом вона відчула поміж ними глибоке
порозуміння, наче вони провели разом усе попереднє життя. Його
рішуче прагнення до кращого світу — це було щось більше за віру чи
навіть палке бажання. Це була потреба. Його мати, як і мама Латіки,
була вчителькою, хоча до вступу до Макерере він зростав у селі
в родині з шістьма дітьми. Наступного року Латіка мала приєднатися
до нього на курсі журналістики: кілька днів тому отримала
підтвердження. Тепер вона цілком могла приєднатися до спілки
й боротися за справедливість поруч із Деніелом та Аруном. На
зустрічах вони всі були рівні, як у демократії, на відміну від решти
світу. З наближенням ключового моменту вона дедалі більше
утверджувалася в розумінні, що завжди потребувала саме цього, хоча
досі навряд могла щось таке уявити.
Арун розповів їй, що мітинг буде грандіозним, більшим за будь-яку
справу дотепер. Голос йому зривався, він уперше здавався ніжним, губи
почервоніли, а зіниці виблискували бурштином у місячному сяйві.
Вона торкнулася його щоки, пригладжуючи бачки. Він повернув голову,
не відриваючись від її долоні, й поцілував тонку шкіру. По її тілу
побігли мурашки.
— Я піду з тобою, — сказала вона.
В очах у нього проймануло чи то здивування, чи то занепокоєння, але
він їй не відмовив.
— Але твоя родина…
— Мама вважає, що мені треба було народитися хлопцем, —
глузливо всміхнулася Латіка.
Вона вперше промовила це вголос. Усе своє життя вона боролася
з привидом. Жодні її дії маму не задовольняли. А хотілося ж лише, щоб
її самої було досить. І ось перед нею хлопець, який бачить усі її
сторони, які мати терпіти не може, бачить дерзання, бажання виступити
вперед і схопити смоло­скип. Він не стане її стримувати.
Арун торкнувся її кучерів.
— Я радий, що ти не хлопець, — здавлено засміявся він.
Латіка спробувала всміхнутися. Він не зрозумів. Але при цьому він
розумів, що таке свобода, незалежність і життя, пов­не можливостей.
***
Мітинг було призначено на вівторок. Латіка пішла зі школи в обід,
щоб зустрітися з Аруном у Макерере, а тоді вчасно повернутися
й забрати із занять сестер. Дорогою вона рукою розпатлала косу,
глибоко скородячи волосся й намотуючи прядки на пальці. Перекуска
лишилася в сумці неторканою. Думки її загострилися, а тіло було
порожнім і чистим, наче вона балансувала на краю глибокої безодні.
Вона виходила за межі, накреслені родиною, і при цьому розуміла, що
додому повернеться іншою людиною.
Вони скупчилися на спортивному полі, і над натовпом хвилею
коливалися голоси, плакати й здійняті кулаки. Вона пробивалася
вперед, щоб бути поруч із Аруном та рештою спілки.
— Я не дитина, — різко наполягала вона, — я можу про себе
подбати.
Арун не дозволив. Вона ще не належала до студентства університету.
Її родина не знала, де вона. Жодна інша жінка не рвалася в центр і на
передній край.
— Який це матиме вигляд, якщо за нашу справу постраждають
жінки? — аргументував він.
У неї не було відповідей. Натомість вона доєдналася голосом до
спільного хору, репетувала якомога голосніше, щоб у задніх рядах було
чути. Усі відчуття загострилися, всі кольори пояскравішали, у звуках
мегафонів, ловлячи шкірою повів повітря, вона відчувала, що тут, серед
натовпу, опиняється у фокусі. Стає частиною ширшої візії й більше не
відводитиме очей убік.
Зі своєї зручної точки огляду вона швидко помітила, як до поля
несеться зелений армійський джип, напакований солдатами
з гвинтівками, а тоді другий джип, третій. Плакат випав їй із рук. Вона
хотіла заволати, але крик застряг у горлі. Потім натовпом наче пробігли
брижі — колективне усвідомлення. Вона витягнула шию й шукала
супутника очима в передній частині стадіо­ну. Арун озирнувся до неї
й промовив самими губами: «Тікай».
У хід пішли балони зі сльозогінним газом. Військові лупили кийками
по плечах і ногах, студенти падали одне на одного, намагаючись
вибратися звідти. Латіка втекла швидко; Арун змусив її стати впритул
до найближчої будівлі, що слугувала б шляхом відступу, якби щось
пішло не так. Вона хапалася за кого могла, зчепивши руки. Розчахнула
двері — і опинилася в старій аудиторії, тихій, наче печера. Свідомість
сплуталася. Вона намага­лася втекти, і якийсь студент простягнув їй
руку через поріг.
У тиші вона пригадала день смерті Пір-дади, коли той покликав її до
свого ліжка. Замислилася про його історію — про пожежу, яку він
розпалив багато років тому. Вона не знала, чому дід звірився саме їй,
чому вирiшив саме їй передати цей спогад. Та була певна: не для того,
щоб вона лишилася стояти тихо не з того боку дверей.
Задній вихід було відчинено. Вона вислизнула на сонце, кліпаючи,
наче прокинулася після довгої сплячки й не тямить, як довго була
відсутня — кілька хвилин чи годин.
Деніела вона знайшла на розгромленому полі. Над чолом запеклася
червоно-чорна смуга крові, майже злившись зі шкірою, — Латіка
помітила її, лише коли хлопець повернувся обличчям на світло.
Сорочка в нього на плечі була розірвана, штани вимащені багнюкою.
Але він побачив її — і просвітлів на лиці від полегшення.
Аруна не було ніде. Вони прочесали весь кампус, кашляючи від
старого газу. Очі сльозилися. Повсюди валялися сумки й плакати,
студенти затискали поплямленими футболками свіжі рани. З часом
спека трохи спала. Трава під ногами була грузькою, ідучи, вони лишали
за собою червоні сліди від взуття. Латіка бігла, не знаючи напрямку,
охоплена відчаєм. Деніел піймав її за руку й змусив зупинитися.
— Вони затягали людей у джипи. Може, Арун…
Він не зміг закінчити речення. Латіка піймала його погляд. Вона
хотіла розради, запевнення, що все повернеться до норми, — того
розуміння між ними, яке ніколи не потребувало слів. Але побачила
лише його страх.
За спиною рознісся автомобільний гудок. Вони обоє здригнулися.
А тоді Латіка почула, як татів голос промовляє її ім’я. Мама вхопила її
за лікоть і потягнула геть. Деніел дивився їй у вічі, піднявши плечі.
— Хто це? — пробурмотіла їй у вухо мама.
Вона не могла його залишити. Не мала вибору.
***
У машині Латіка прикусила щоку до крові. Батьки дивилися вперед.
— Такого ми не сподівалися, — сказала мама, випльовуючи кожне
слово, як камінь.
Латіка не знала, мамі йдеться про Аруна чи про неї саму. Позад них
у серпанку диму танули обриси Макерере. Повернувшись додому, мама
рвучко розчинила двері до Арунової спальні, влізла в стінну шафу
й почала збирати в сумки його речі: одяг, транзисторний радіоприймач,
книги й зошити, клубок краваток. Тато спостерігав за цим від дверей із
напруженим обличчям.
— Ви не можете, як ви смієте… — гаряче забелькотіла Латіка.
 Однак ма обдала її таким крижаним поглядом, що дівчина замовкла.
Кія почала плакати.
— Він п-покидає, п-покидає мене? — голосила вона, затинаючись від
шмарклів.
Паппа рвонув комірець і вимовив із зусиллям:
— Не. У. Моєму. Домі.
Мама розвернулася й прокричала, перекриваючи татів голос:
— Твої сестри йшли додому самі. Ти розумієш, що могло статися?
Латіка ковтнула слину. Вона вперше за все життя забула забрати їх зі
школи. Але ж вона планувала прийти по них вчасно. Не хотіла
й уявляти, як вони чекають на неї. Вона не збиралася отак їх підвести.
— Я не хотіла, — ламаним голосом промовила вона.
Тато хряснув долонею по стіні й вийшов геть. Брязнули двері. Крізь
вікно Латіка побачила, як він міряє кроками подвір’я. У коридорі
з’явилася Маюрі зі скривленим лицем.
— Де він? — прошепотіла вона.
Латіка мигцем глянула на неї. В голові було порожньо, в тілі —
виснаження.
— У в’язниці.
Їй тепер стало байдуже до збереження їхньої невинності, про що так
затято дбали батьки. І що доброго вийшло з того — рости в такому
невіданні?
— Ми помилялися щодо нього, — глузливо промовила мама.
Вона зірвала з вішака куртку з кишенями й запхала до валізи. Над
усім цим витав запах Аруна — його одеколон, дим, що просочив
фіранки, мускус від незастеленого ліжка.
— Він кращий за вас усіх, які вдаєте, що ви вищі за все навколо.
Мама відірвалася від шафи й зблиснула на неї очима.
— Він розповів тобі про свою родину, га? Всі ці справи щодо захисту
прав маленьких людей, а знаєш, на які гроші він усе це робить?
Латіку обдало холодом від думки, що, можливо, вся Арунова щирість
була добре продуманим кроком. Але вона відкинула цей здогад: хоч як
мало його знала, та він бачив її всю. Вона мовчки витріщилася на маму.
Та, вдоволена, засмикнула блискавки на сумках і перекинула їх через
плече. Кія сиділа в дверях, шмарклі капали їй на сорочку. Мама
переступила через неї й глянула на Маюрі.
 — І не вдавай, що ти всього цього не знала. Хоч які там нісенітниці
ти від нього почула — викинь те все з голови. Не знаю, що він собі
думав, постійно торочачи про протести коло маленької дівчинки.
— Ти? — задихнулася Латіка. — Але як?
Маюрі опустила підборіддя, а тоді повільно підняла погляд.
У кутиках очей збиралися сльози. Латіка здивовано витріщилася на
сестру. Вона вважала, що вони такі обережні у своєму таємному світі
на двох, але весь цей час за нею стежили. Нічого не належало їй
особисто.
Мама різко розвернулася; з однієї з сумок вивалилися на підлогу
брудні шкарпетки.
— Не смій звинувачувати в цьому сестер. Ти дозволила це в нашому
домі. Якби з моїми дітьми щось сталося, це була б твоя провина.
Латіку обпекло відчуттям виключення. Хіба це не вона щойно втекла
від солдат, які затягали її друзів в армійські вантажівки? Хіба це не
вона бачила, як кийками трощать кістки невинних людей? Хіба це не
вона брела полем, усіяним уламками плакатів, взуттям, политим
кров’ю, боячись утратити своє кохання? Але мамина турбота на неї не
поширювалася. Навіть у небезпеці вона була для матері не так дочкою,
як просто свавільною дівулею. І, може, така вона й була, такою й мала
бути.
У неї був тільки Деніел, який кульгав поруч. І Арун, який ночами
шепотів їй на вухо плани, шукав її на стадіоні й кричав губами єдине
слово.
Латіка люто подивилася на матір.
— Ти так кажеш, бо не змогла захистити моїх сестер чи своїх
власних братів?
Мама кинула сумки. Латіка хотіла б, щоб її сестри цього не чули. Їх
вона точно не прагнула образити. Але вона знала, де стоїть. У спальні
Аруна, де сонячне світло золотими відблисками відбивалося від
оправлених у рамку засклених посмертних портретів діда Пірбгая та
бабусі Сонал.

Арун, 1965 рік

— Ми переживаємо зараз поворотний момент, — бурмотів Арун,
поривчасто дихаючи під час підйому на пагорб, до кампусу. — Можемо
й далі тупцяти цією роздовбаною колією, а можемо об’єднатися
й збудувати державу, вільну від колоніальних ієрархій. Майбутнє для
всіх.
Він замовк, у горлі пересохло від хвилювання.
Звідси він міг бачити Норткоут-Голл, тісну будівлю, де тепер мешкав.
Пізніше ввечері запланований його виступ на зібранні студентської
спілки, перед молодими людьми, які приїхали з Кенії й Танганьїки,
готові до боротьби. Спілка практично одноголосно вирішила, що
виголошувати промову має саме Арун. Минулорічний арешт приніс
йому більше визнання, ніж він міг сподіватися. У кампусі його глибоко
шанували, сприймаючи ув’язнення за знак його відданості справі.
У кімнаті в гуртожитку на нього чекала Латіка, щоб іще раз прогнати
промову, і аж сяяла від цієї перспективи. Та попри це Арун відчував, як
його рішучість тане.
Унизу, в долині, зникали з-перед очей рифлені дахи халуп у нетрях
Кісеньї. Стоячи біля воріт університету, легко було забути про
існування таких місць. Арун оглядав краєвид, нервово крутячи
в пальцях запальничку — срібну, зі своїми вигравіюваними ініціалами,
подарунок від батька. Проголосивши сьогодні ввечері промову, він би
зацементував свою роль як лідера руху, речника та активіста. Він
озвучив би натхнену панафриканізмом143 публічну обіцянку боротися
за землю, свободу й освіту для людей.
А якби не вийшов із промовою, дослухався до нуртівного шлунку
й покинув усе це, то, певно, втратив би Латіку.
В останньому листі мама наполягала на його поверненні додому.
Арунові батьки, як і багато хто з їхньої громади, після здобуття
незалежності трималися за свій британський статус, усвідомлюючи
дедалі більше відчуження від цієї країни й схиляючись до шляху втечі.
Тепер їхні страхи матеріалізувалися.
Працівники на татовій миловарній фабриці страйкували, скандували
Uhuru, заявляли, що це їхня країна й вони не мають звітувати перед
іноземцями. І байдуже, що Арунова родина жила в Уганді поколіннями.
Вони й досі не оправилися від націоналістичного бойкоту азійського
бiзнесу кількарічної давнини, коли фабрика мало не зазнала краху.
Тепер через кордони ширилося насильство, породжене революцією
в Занзібарі після здобуття ним незалежності: вибухнув накопичуваний
століттями гнів проти британського панування, але мішенями стали
арабські землевласники та азійські торговці, яких убивали, наче вони
винні в бідності країни. Коли маси незадоволені своєю долею, під
ударом завжди опиняються меншини. Владу — народу, казали вони
у спілці, сам Арун проголошував, що Африка — для африканців.
І тільки тепер, коли прийшли по його родину, побачив, де його місце
в цьому рівнянні.
Але всі його занепокоєння й побоювання злилися в єдине ціле саме
в той момент, коли Латіка простягнула йому чернетку промови. Вона
запропонувала написати виступ для нього, бо він не міг знайти слова.
Текст був потужний, сильніший за все, що він сам зміг би укласти. Він
бачив, що цими рядками — про те, що треба боротися за колективне
звільнення, а не особистий успіх, що привілейовані мають поступитися
своїми статками задля блага мас, — вона втягує у справу і його. Але
більше не знав, чи хоче жити жертовним життям.
У животі в нього булькотіли спожиті в їдальні водянисте пошо144 та
рис. Рік тому віра його була така міцна, що стрясала стіни й затягувала
на його орбіту незнайомців, зокрема й Латіку. Та дівчина перевершила
його, палала й шаленіла разом зі спілкою, тоді як він уже був готовий
здати назад. Часом від розуміння, що саме він запустив усі ці процеси,
його охоплював гострий жаль.
— Уганда — для всіх, — повторив він.
Хтось схопив його рукою за плече, він обернувся й побачив Деніела
в білій сорочці з комірцем, що прищіпається ґудзиками, та
в пластикових сандаліях. Хлопець, як і багато хто в кампусі, почав
відрощувати зачіску афро, надихнувшись діячами Руху за громадянські
права у США.
— Де витають твої думки, ndugu145? — спитав Деніел.
Арун дурнувато вишкірився у відповідь.
— У сьогоднішньому вечорі.
Він розпростав плечі, не бажаючи показувати Деніелові свої
побоювання. До спілки він ніколи не мав друзів, яких би так шанував.
Деніел був пристрасним, але виваженим, завжди звільняв місце для
нових членів, дух його ширяв без меж. Латіка натомість виявляла палку
й неослабну відданість справі. І при цьому вони, здається,
доповнювали одне одного: Латіка підганяла спільноту, коли Деніел
демонстрував надмірну стриманість, а Деніел спокійно окреслював
шлях, коли Латіка зі свої­ми ідеями нестримно рвалася вперед. Арун
міркував, де ж його місце між цими двома. Часом він відчував, що вони
обоє дивляться понад його головою в ненамацальне майбутнє, якого він
не здатен побачити.
Арун і Деніел синхронно крокували через двір, де сновигали
першокурсники. Повз промайнула групка студентів у строях
оливкового кольору. З моменту деколонізації опір лише зростав, адже
підвищувався рівень безробіття, розширювалося представництво
військових в уряді. За поглядом з-під капюшона Арун упізнав одного
з тих хлопців у зеленому. Їх разом запхали до джипа після
минулорічного протесту, вони обидва терли наповнені сльозами очі.
Арун мало що пам’ятав про години після тієї непередбачуваної
поїздки, про наступні дві ночі у в’язниці. Найгостріший спогад — його
поява вдома після виходу з тюрми, тепле повітря, наче бальзам, Раджні
й Вінод, які зустрічають його біля дверей з кам’яними обличчями.
З Латікою він не бачився, аж доки та не приїхала до Макерере. Після
всього, що сталося з її родиною, він допускав, що вона, певно, не
захоче мати з ним нічого спільного. Натомість вона хотіла ще більшої
взаємодії. Коли вимагала від нього подробиць про ті ночі, він не міг
нічого пригадати, а як урешті зізнався про синці, що тижнями не
сходили з литок, вона застигла. «Ось чому ми не дозволили тобі
приєднатися», — сказав він, порушуючи мовчанку. Ці слова здавалися
йому доречними, й він не чекав побачити в її очах щось незнайоме,
подібне до ненависті. «Не вам це вирішувати», — сказала вона. Арун
раптом заплутався, що ж засмутило її більше — його дві ночі в тюрмі
чи те, що вона там не опинилася.
— Чарльз вважає, що нам не слід писати про сьогоднішній вечір, —
сказав Деніел (він був заступником головреда Makerere Today). —
Вважає, що це «посіє сильні чвари», — сплюнув він на стежку в траві.
— Та ти все одно про це напишеш, — підняв брову Арун.
— Щойно прочитають матеріал — захочуть його опублікувати, —
променисто всміхнувся Деніел.
Арун видав короткий сміх, хоча й відчув жар на шкірі. Треба знати
Деніела — стаття ряснітиме рядками з його промови. «Британці хотіли
нацькувати нас одне на одного. Ми бачимо, як це відбувається по
всьому континенту, в усьому світі. Але ми встанемо разом із
найбіднішими серед нас, разом із найменшими племенами, з тими, хто
працював на цій землі, щоб ми тут були. Тут розмаїття вважається не
зрадою, а силою».
Його кінцівками наче пробіг струм. Вони готувалися до нинішнього
вечора тижнями. Усі ці довгі суботні пообіддя у спілці, коли в кімнаті
ставало сизо від диму. Ідею про це зібран­ня подав Деніел. Для Аруна
бути в спілці означало проводити більше часу з тими людьми з кампусу,
якими він захоп­лювався, відчувати між ними трепет братерства, бути
завжди готовим до політичної боротьби за державу, незалежність,
революцію, справедливість. Якби ж він і досі відчував завзяття тих
перших днів!
Комірець сорочки ззаду просякнув потом, тож Арун був радий зайти
в тінь бібліотеки. Раніше він прагнув бути в усіх на видноті, чути, як
вібрує власний голос, стрясаючи кімнату. Та після подій минулого
року — ув’язнення, реакції родини Латіки — нерви дали збій. А тепер,
на тлі страйку на фабриці, страждань матері, регулярних антиазійських
публікацій у пресі, він мусив зізнатися, що боїться.
— Тут я тебе залишу, брате, — сказав Деніел.
— Чекай, Деніеле, — залепетав Арун і зрозумів, що збирається
сказати, коли вже було не спинитися. — Мені виголошувати цю
промову, коли склалася така ситуація, я просто хвилююся, бо я ж азієць
і…
Він замовк, нездатний так заризикувати — побачити, як падає
в Деніелових очах.
Деніел покосився на нього й повільно кивнув.
— Ndugu, — промовив він, стискаючи Аруна ззаду за шию, — ти,
може, й не африканець, але ти точно угандієць.
***
Утішившись словами Деніела, Арун рушив далі повз бібліотеку. Він
подумав про Латіку, яка чекала на нього, й відчув нагальне бажання
зняти тягар з душі й у спілкуванні з нею. Замислюючись над своїми
бажаннями, він бачив просту картину: життя з Латікою, будинок серед
фруктових дерев, друзі поруч, двоє чи троє дітей. Уявляв, як відійде
в політичному русі на непомітні позиції в задніх рядах і провадитиме
звичайне життя. Наприкінці першого семестру він умовив Латіку
провести день у Ботанічному саду в Ентеббе, і хоч вона не виявила
особливої охоти, та під кінець і сама розслабилася, відкрито сміялася
й верещала від радості, коли вони стежили за крокодилом біля кромки
води. Ось такими вони могли би бути разом, він слугував би холодним
компресом для її невгамовної гарячки. «Ми могли б жити так щодня, —
хотілося йому сказати їй, — тільки ти і я, вільні».
— Боюся, якщо я скажу тобі, що мені страшно, ти мене покинеш, —
вимовив він уголос.
Студент, який пив колу на східцях, зиркнув на нього з дурнуватою
посмішкою, і Арун поспішив геть.
Арун часто повертався думками до тих перших тижнів із родиною
Латіки, згадував, як Раджні смажила гатію на одній і тій самій олії,
Вінод мовчав після довгого робочого дня, Маюрі й Кія заповнювали
будь-яку паузу, як усі вони тісно сиділи навколо стола. Йому дуже
хотілося знову відчути цю близькість, інтимність їхнього дому, які
рідко відчував у власному домі. Його батьки були одне з одним хіба що
підкреслено люб’язні й більше цікавилися Аруновими досягненнями
(якими могли похвалитися перед сусідами), ніж тим, яким він насправді
є. Турбота, що її він побачив у домі Латіки, відчувалася як щось украй
цінне й зароблене важкою працею, як щось варте захисту.
Однак Латіка не хотіла обговорювати родину, і він поступово
з уривків інформації дізнався, що вони віддалилися. Кілька разів
намагався спонукати її залагодити ситуацію — і був вражений
непохитними відмовами. І хоч Арун зрештою полишив такі спроби, та
відчував, що кожен їхній крок до спільного життя був кроком подалі від
її родини.
Утім, поза домом Латіка була наче наелектризована, прокрадалася
в його гуртожиток або пропускала заняття, щоб разом із найближчою
подругою Брендою розклеювати в кампусі підбурювальні плакати.
Вона цілувала його перед друзями й завжди затримувалася, коли
вечорами наставав час повертатися до сім’ї. Коли стільки було
поставлено на карту, від долі руху до їхніх родин, любов набувала нової
актуальності, й Арун цінував моменти, коли здавалося, що він —
єдине, чого вона бажає.
Проходячи повз крейдяно-блакитну адміністративну будівлю, Арун
провів пальцем по краю переднього зуба й намацав зазублину — слід
від випадку в дитинстві, якого він і не пам’я­тав. Мама казала, що він
упав із хлібного дерева; та коли хтось питав — він відповідав, що то від
шкільної бійки в дитинстві. Видавання бажаного за дійсне. Він ріс як
заможна азійська дитина в Джинджі, ходив у напрасований темно-синій
формі, поруч завжди напохваті були покоївка й кухар.
Мама любила нагадувати йому, що її батьки працювали в крамниці
килимів і що вона все дитинство витрушувала пилюку зі старої вовни,
аж поки доросла до роботи на касі. «Ми працювали задля цього», —
завжди говорила вона. Він опирався спонуці переповісти це Латіці,
нагадати їй, що саме британці вибудували систему, за якої азійці не
могли володіти землею, тож змушені були зайнятися торгівлею,
а африканцям не можна було мати бізнес, тож мусіли обробляти ґрунт.
Та щоразу, коли йому кортіло захистити своє коріння й походження
чи виправдати для себе бажання відійти від боротьби, він міг думати
тільки про Бвамбале, який працював у їхній родині водієм. Саме він
щодня привозив Аруна до школи й забирав додому, відігнав від
будинку злодіїв, розмахуючи кухонним ножем, не виказував Аруна,
коли той вночі прокрадався надвір, і взагалі жодного разу не зрадив
його довіри. Бвамбале жив у маленькій хатинці на краю обійстя
Арунової родини з маленьким сином; Арун часом бачив цього
хлопчика у своїх же зношених черевиках і светрах.
Однієї ночі з хлопчиком стався напад уві сні; нажаханий Бвамбале
взяв родинне авто, те саме, яке водив щодня, й помчав до шпиталю.
А коли повернувся — застав Арунового батька при повному параді
й Аруна із зібраним наплічником. Батько спізнювався на роботу, син —
до школи.
Арун ніколи не бачив свого тата таким лютим. «Sala kala, —
плювався словами він, — брудний чорний, ти злодій, як усі ви». Арун
пам’ятає, що, сховавшись за складками маминого сарі, спостерігав, як
батько вирвав у Бвамбале з рук ключі. Як увірвався до хатини водія
й викинув у багнюку всі його речі — чисті сорочки, маленький
радіоприймач, дві розмальовані глиняні миски, які при ударі об землю
тріснули, наче яєчна шкаралупа. Але потім Арун побачив таке, що
змусило його тікати, — страдницький вираз на обличчі Бвамбале,
такий, наче він щойно втямив: їхня любов завжди передбачала якісь
умови. І побіг Арун не до Бвамбале, як уявляв пізніше, — обійняти
чоловіка за довгі ноги; не до тата — щоб благати його зупинитися; не
зібрати понищені речі з багнюки. Ні, він побіг назад додому. Йому
соромно згадувати, з яким полегшенням він сховався від погляду
Бвамбале.
 Арун лише пізніше зрозумів, що Бвамбале був сам, без сина.
Поспішаючи повернутися на роботу, водій, певно, лишив хлопчика
у шпиталі, очевидно, думаючи, що роботодавці виявлять таку дрібну
люб’язність і дозволять йому взяти машину, щоб привезти сина додому.
Коли Арун спитав маму, як Бвамбале повернеться до шпиталю, та
цитьнула на нього й підклала йому на тарілку ще одну ротлу, хоча він
заледве надкусив попередню. «Не треба думати про це зараз», —
пробурмотіла вона, мигцем глянувши на чоловіка, але голос їй
зрадницьки зірвався.
Арун постійно повертався до цього образу — Бвамбале йде пішки до
лікарні по сина, збираючи придорожній бруд старими в’єтнамками, що
дісталися від Арунового батька.
У наступні роки Арун згадував Бвамбале в розмовах за будь-якої
нагоди. Намагався пом’якшити провину, хоч було запізно. Та сусіди
оповідали про це власні історії. «Дивіться, що трапляється, коли таким
довіряєш, — шепотілися вони. — Чули? Він украв гроші на лікування
свого глухонімого сина, а Хазяїн же й так оплатив хлопчику навчання
в школі. Оце невдячний, ах-ох, ось чому не можна їм влаштовувати
надто зручне життя. Як же можна було завдати стільки шкоди таким
хорошим людям?»
Новий водій був молодшим, говорив мало, можливо, довідав­ся
історію про Бвамбале своїми каналами. У поїздках до школи й додому
Аруну бракувало пліток, які розповідав Бвамбале, запитань, які той
ставив так серйозно, що Арун аж хихотів.
— Новий водій мене не слухає, — одного вечора сказав Арун
батькові. — Він такий нечемний. Бвамбале ніколи таким не був.
Він думав так уколоти батька — кинути йому в обличчя очевидні
чесноти Бвамбале. Наступного дня новий водій зник; на його місці
сидів кругленький чоловік, який жував тютюн. Ось тоді Арун і зрозумів
реальну владу своїх слів.
***
Він дістався Норткоута й зайшов до своєї кімнати. На краю ліжка
сиділа Латіка в лимонно-жовтій спідниці, із зібраним у вузол на
потилиці волоссям. Вона мало переймалася красою, але простий одяг
лише підкреслював її чарівні риси, великі очі й делікатне підборіддя.
— Ти практикувався? — гостро спитала дівчина.
 Вона замастила собі щоку каджалом. Він хотів великим пальцем
стерти плямку, та вона відвернулася до стіни.
— Що не так?
Вона похитала головою.
— Промова. Що ти думаєш?
— …Твоя промова, — сказав він і спохопився. — Я…
Під час цієї паузи він помітив, як посуворішав її погляд. Йому
раптом закортіло потішити її. Коли він розповів Латіці про Бвамбале,
вона м’яко припустила, що проблема була не в поведінці його батька
того дня, а в їхній принциповій певності, що вони заслуговують мати
прислугу. Тоді він спантеличився, пригадавши, як Латіка щодня
забирала сестер зі школи. Вона не пробачить йому боягузтва.
— Усі ми народилися там, де судилося, — одного разу промурмотіла
вона. — Ми не контролюємо того, як приходимо у світ. Але можемо
обрати, як підемо з нього.
Він хотів показати їй, що здатен зробити правильний вибір.
Дивився, як вона розв’язує волосся, яке на мить падає їй на спину,
розкручуючись, наче темна змія, а тоді знов збирає його у вузол.
— Я нервуюся, — зрештою вимовив він.
Ані крихти правди. Але як розповісти, що насправді відчуваєш, коли
вона сидить тут, така рішуча й полум’яна? Вона пом’якшала, провела
прохолодними пучками пальців йому по підборіддю.
— Ти їх усіх зачаруєш. Ти ж знаєш, що добрий у цій справі, —
пустотливо всміхнулася вона йому, хоча погляд її лишився
затуманеним. — Отож, розкажеш, як усе пройшло.
— Тобто?
— Вони не дозволять мені лишитися сьогодні допізна.
Арун знав, кого вона мала на увазі під «ними». Вона казала так, коли
почувалася зневаженою, перетворювала всіх довколишніх на одне
безіменне ціле, відокремлювала себе від решти.
— Не можу повірити, що тебе там не буде.
Знову повернулося бажання покінчити з політичною діяльністю, тіло
колотило панікою. Він міг би з’їздити додому, провідати маму.
Наскільки було б простіше жити, якби просто повернутися до занять,
а все решта хай відбувається без нього.
Та Латіка й далі тримала його за підборіддя великим і вказівним
пальцями й тепер стиснула їх, легко вп’явшись нігтем у ніжну шкіру на
горлі.
— Зроби все як належить, — сказала вона.
Дивлячись на її стиснені губи, він згадав, як вона вручила йому текст
промови, з якою неохотою передала аркуш. Як же її, напевно, мучило,
що не можна взяти участь! І тоді стало очевидно: та вона б краще сама
сьогодні ввечері піднялася за трибуну. Як він не побачив цього раніше?
«Так не має бути — оцей клуб тільки для хлопців», — одного разу
пробурмотіла Латіка, коли Арун та інші нетерпляче огиналися після
зібрання спілки, чекаючи, поки решта піде. Арун нічого не сказав,
лише обмінявся з Деніелом поглядами зі змішаним виразом
спантеличення й вибачення, а Латіка швиргонула записи, які вела під
час зібрання, й, обурена, вийшла з кімнати. Але цей момент, здається,
лише під’юдив її; з того часу вона на кожну зустріч приходила
заздалегідь, наче бігла гарячим вугіллям.
Він відчув у її погляді надію, на межі з відчаєм, і вперше зрозумів,
чому вона обрала його. Не Деніела. Не свою родину. Вона обрала його,
Аруна, точно знаючи, яким життям вони могли б жити разом.
Нарешті він чітко побачив самого себе. Може, він не був
беззастережним лідером, який вийшов із тюрми без втрат. Може, його
активізм мав бути значно скромнішим: він міг відчиняти двері; міг
виголошувати промови там, де вона не могла, знаючи, що слова
належать їй. Його затопило теплим відчуттям: тепер він побачив мету
власних дій. Робитиме це для неї. Рік тому він би особливо не
замислювався. Зрештою, саме заради неї він і боровся.
— Ти ж знаєш, я зроблю, — сказав він.
Але Латіка підвелася з ліжка й відступила назад. Вона піднес­ла руки,
як проповідник за кафедрою, а він невпевнено засмі­явся на це.
— Аруне, — сказала вона, підвищуючи голос, — мій ndugu, ми
переживаємо зараз поворотний момент. Ми зібралися разом — сердиті
й безстрашні люди, готові до дій. Ми не обме­жимося збиранням
уламків, які нам лишили, щоб зліпити з них якусь подобу миру. Ні,
друзі, сьогодні ми обираємо будувати нове. Своїми руками, умами,
тілами, що нарешті звільнилися після тривалого ув’язнення у зламаній
системі, прокладати новий шлях уперед. Творити місце для нас усіх.
Арун міг лише споглядати, як Латіка виголошує всю написану нею
промову. Вона вдивлялася кудись далеко за його спину, за вікно, понад
схилами пагорба, наче зверталася до натовпу, наче вже перебувала
деінде.

Латіка, 1968 рік

Увечері напередодні весілля з Аруном Латіка чекала, що в її двері
зайде мати. На стільці висіло вбрання з простої червоної тканини
з тоненькою облямівкою золотим швом по краях. Вона бачила ті
сережки-краплі, які матері напередодні весілля подарувала її мама,
і сподівалася, що тепер мама принесе їй вдягти щось своє. Та що довше
чекала, то більше розуміла: ма не прийде. Вона торкнулася зап’ястків,
відчула їх голизну. На них не було прикрас, на які вона сподівалася.
Залишався місяць до випуску, після чого вона мала переїхати з Gur
nu Ghar до Аруна, який почав працювати в юридичній фірмі в Кампалі.
Протягом минулого року сусіди й друзі почали хитро натякати її мамі
й татові — мовляв, коли Латіка вийде заміж, чи є в неї якісь потенційні
наречені, ні до чого дівчині зайва освіта. На останнє тато завжди
заперечував. «Не дозволю, щоб щось завадило моїм дітям здобути
освіту», — казав він. Але навіть він хотів, щоб вона вийшла заміж,
щойно закінчить університет. Коли Арун освідчився, перебравшись
задля такої нагоди з робочого костюма в бордовий піджак, вона
пригадала, що спершу привабило її в ньому: він запропонував їй певну
силу і владу, шлях уперед, коли вона почувалася загнаною в пастку.
І вона розуміла, що він і тепер може це їй дати. Не перешкоджатиме її
роботі, її амбіціям. Її боротьбі. З ним усе може бути інакше.
Батьки відмовили. Паппа злостився й наполягав, що з Аруновою
родиною діла не буде. Латіка знала лише основне: після інциденту
з арештом Аруна його батьки подзвонили її батькам і були дуже
в’їдливі. Мабуть, ця тріщина не заросла. Арунові батьки також
виступили проти одруження, закрилися образою, наче бронею, та Арун
запевняв, що вони змиряться з його бажанням. Мама, хоч і лютувала,
утім, зрештою, наполягла, що це Латіці робити вибір. Тут вона була
непохитна. Тож наступного дня вони мали взяти шлюб на церемонії, де
не буде батьків ані нареченого, ані нареченої. Заснути Латіці не
вдавалося. Уночі вона думала про історію, яку давним-давно розповів
їй Пір-дада, і вперше обмірковувала відмінність між вибором і втечею.
 Утім, час спливав. Деніела вже не було з ними: він опинився
у в’язниці за підбурювання протестів проти Оботе, який призупинив
дію конституції. Мабуть, він сидів в одиночній камері у в’язниці
Лузіра, та ніхто не міг передбачити, повернеться він чи просто зникне.
І це був не перший такий випадок. Щойно Оботе застосував для
придушення опору армію на чолі з жорстоким генералом Іді Аміном,
поети, журналісти й депутати, які критикували авторитарний курс
уряду, почали просто зникати. Ще до арешту Деніела спілка стала
проводити зібрання вночі при опущених фіранках на вікнах аудиторії,
щоб шпигуни Оботе в університеті не доповіли про це. Коли Латіка
чотири роки тому приєдналася до спілки, усі ще палали завзяттям після
здобуття незалежності, готові до втілення обіцянки переписати історію
своєї країни. Тепер цей ореол зник під тягарем втрати коханих людей,
знищених режимом, дефіциту продовольства, ув’язнень без суду та
слідства та просто страху говорити. Тато ледве втримувався на роботі
через африканізацію146, а чимало родин із їхньої громади втратило
доходи внаслідок переслідування торговців-індійців. Надія вислизала,
а вона намагалася її схопити.
Після того як армійці застрелили в кампусі студента,
а загальнонаціональні видання й Makerere Today не написали про це ані
слова, Деніел започаткував власну підпільну газету під назвою
Jicho147. Місією видання визначили руйнування колоніальної
спадщини та плекання нового бачення. Латіка написала для Jicho кілька
статей, усі були опубліковані анонімно. Робота повернула їй відчуття
сенсу й мети, хоча тепер вона помітила іронію: у Деніеловій підпільній
газеті повідомили про зникнення самого Деніела.
А зараз Латіка щосили намагалася не розплющувати очей. Вона
навіть не зняла одягу, в якому була вдень, досі уявляючи, що прийде
мама. Від вільної туніки відгонило потом, сплутане волосся
розсипалося по плечах. Ніхто б не повірив, що ця дівчина — наречена.
Коли вони з Брендою вийшли того дня із зібрання спілки, важкою
ходою, взявшись за руки, Бренда потріпала її по підборіддю. «Наречена
не має хандрити в переддень весілля, — сказала вона, а тоді додала,
м’якше: — Деніел хотів би бачити тебе щасливою». У Латіки з очей
бризнули нестримні сльози.
Вона потерла обличчя, намагаючись прикликати сон. Паппа з нею не
розмовляв, ма повернулася спиною. Маюрі та Кія опинилися між двох
вогнів, хоча обидві ридали, коли тато сказав, що на весілля вони не
підуть. А тепер там не буде й Деніела. Хіба вона оце обирала? Вона
м’яко натякнула Аруну, що, може, варто відкласти весілля, допоки
ситуація не заспокоїться, але в того на обличчі, й так понурому після
зникнення найкращого друга, проступило таке страждання, що це її
добило. «У нас є тільки одна добра річ, — відповів він. — І я її не
випущу з рук». «Завтра все буде інакше», — часто повторював Деніел.
І їй доводилося вірити, що буде.
Почувши, що прочинилися двері, вона сховала лице в подушку, не
бажаючи, щоб мама побачила її відчай. Та потім її залило теплою
хвилею, що наростала глибоко всередині. Вона розплющила очі
назустріч сестрам. Маюрі вмостилася зліва, тримаючи книжку,
дбайливо обгорнуту коричневим папером. Кія справа обвила їй ноги
своїми м’язистими ногами, спітнілими від гри в крикет.
— Вибач, що ми не можемо прийти на весілля, — насамкінець
прошепотіла Маюрі. Їй було п’ятнадцять, вона ніяковіла у власному
тілі, перетворюючись із сором’язливої дівчинки на акуратну дорослу
дівчину. Латіка чула її сварку з мамою щодо відвідин весілля, голос
сестри бринів емоціями, та мама врешті перемогла. Їй різко стало гірко
від думки, що сестри досі слухаються матері.
— Ми гадаємо, що це глупство — не пускати нас.
Кія вимовляла це слово як мама — «ґлупство», наче випльовувала
його. Латіка здивовано розсміялася й усім тілом відчула шалене
полегшення.
— Пам’ятаєш, як ти ганялася за ними по всьому подвір’ю з віником,
наче кажан? — спитала Маюрі.
— І ми були твоїми безцінними гуавами, — загиготіла Кія, так
голосно, що почули б батьки.
Латіка була вдячна за цей маленький акт спротиву. Вона добре
пам’ятала ті нескінченні пообіддя, запаморочливі від спеки, як вона
вдавала, що закусає сестер за щоки, аж вони починали підвивати від
страху й веселощів. Вона не могла дібрати слова. Натомість обвила
руками їхні плечі — округлі в Маюрі й кутасті в Кії — й опустила
обважнілу голову. Всі троє, переплівшись кінцівками, загрузли
в матраці, а вона лежала й думала: завтра, прийди.

***
 Це була тиха церемонія в мандирі. Кузен Латіки Біджу
з дружиною — за нудних свідків, із виразом жалю на обличчях.
Прийшли також Далали з сусіднього будинку та невелика групка
друзів. Латіка стояла без прикрас на шиї та у вухах, усе необхідне
виконувала механічно, з удаваною посмішкою. Арун у курті кольору
слонової кістки сяяв, тож заради нього Латіка старалася з усіх сил. Під
час церемонії їй здалося, що через полум’я пандиту видно маму, але
жар мерехтів у повітрі, наче марево, тож вона не була певна. Після
церемонії вони зустрілися з Брендою, Юсуфом та кількома іншими
членами спілки, але без Деніела атмосфера в кімнаті була гнітюча, тож
розійшлися всі рано, навіть не розрізавши торт.
Того вечора Арунові подзвонили батьки — нагадати, що він із
Латікою мають переїхати до них на перший рік подружнього життя.
Після повного заперечення шлюбу з їхнього боку це шокувало. В Аруна
сіпалися щоки.
— Я казав тобі, вони змиряться, — промовив він самими губами.
Латіка не змогла приховати тривогу. Арун повільно повернувся до
телефона.
— Але я працюю в місті, — заперечив він.
— Візьмеш машину, — натиснула мати. — Каріукі, новий водій, тобі
сподобається.
Латіка чекала, що Арун озвучить наступний контраргумент, але
цього не сталося. Страшенно засмучена, вона утрималася від
коментарів. Одних батьків вона вже розчарувала.
У вечір перед від’їздом вона саме пакувала валізу, і тут двері до її
кімнати відчинилися й зайшла мама.
— Візьми свої найкращі сарі, — сказала мама. — Ти тепер маєш
вдягатись як дружина.
Латіка рвучко випросталася, готова ще раз до від’їзду з дому
пережити материнський гнів, але набряклі мамині очі її роззброїли.
Мама опустилася на коліна на матрац поруч із валізою Латіки
й поклала на неї тоненький золотий ланцюжок.
— Жінка повинна мати власні кошти.
Латіка торкнулася ланцюжка пальцями, але не взяла його.
— Весілля було місяць тому, — не втрималася вона й виплеснула
злість.
 Мати не дивилася їй у вічі, та заговорила дуже швидко,
перекладаючи сарі, які Латіка вже була спакувала.
— Ти знаєш, коли я виходила заміж, моя мама дала мені прикраси,
й набагато більше, ніж могло придатися. Але я була заміжня понад
двадцять років, і вони мені жодного разу не допомогли. Я хотіла дати
тобі щось таке, що справді важитиме. І я вже дала. Латіко, я знаю, що
ніколи не мусила хвилюватися за тебе. У тебе все буде цілком гаразд,
чи будеш ти заміжня, чи навіть як будеш сама. Ти завжди давала собі
раду.
Латіка не розуміла, вибачення це чи похвала. Мати закінчила
складати одяг і взяла ланцюжок.
— Можна? — пробурмотіла вона й повісила його Латіці на шию;
делікатна золота нитка лягла між ключицями.
Мама затримала пальці, перебираючи затягнуте у вузол волосся
в Латіки на потилиці.
— Певно, краще б я принесла гребінець, — сказала вона, й очі її
злегка зблиснули.
І перш ніж Латіка встигла відповісти, мама нахилилася губами до її
вуха й прошепотіла:
— Батькові треба часу, щоб заспокоїтися. Він мусить
продемонструвати, що все в нього під контролем. Просто почекай. Він
повернеться.
Вона швидко торкнулася губами доччиної щоки, і цей подих біля
вуха був таким теплим і бажаним; а тоді встала й вийшла з кімнати.
Латіка заховала ланцюжок під комір нічної сорочки. Не треба, щоб
хтось його бачив. Достатньо було відчувати ніжну вагу на шиї.
***
Дорога до будинку свекрів у Джинджі була обсаджена
низькорослими кущами. Латіка вдягла жовте сарі, розшите квітами,
прикрасила зібране в пучок волосся бутоном жасмину, а Арун начистив
взуття й зачесав волосся назад. Вона несла в руках горщик із
вигравіюваним бабусиним ім’ям — там була дгокла148, яку мама
зранку приготувала на пару. Всю дорогу до них долинало
безперестанне й огидне механічне скавчання. Коли Латіка спитала
Аруна, що це, той знизав плечима і вказав жестом у напрямку ріки, яка
текла вздовж міста й пом’якшувала повітря своїм запахом.
 — Це фабрика мого батька, — сказав він. — Я вже майже не
завважую цей звук.
Арунові батьки стояли коло залізних воріт, наче вартові, з круглими
й важкими, подібними до монет обличчями. Поруч, поклавши руку на
ворота, очікував аскарі, на поясі в нього біля зв’язки ключів висів ніж
панга. Навколо тріпотіли на вітрі всипані кремовими квітами кущі
плюмерії. Арунова родина мешкала в старому колоніальному особняку
з дахом з оран­жево-рожевої черепиці й білими колонами, що
піднімалися з різьбленої балюстради. Латіка нахилилася торкнутися ніг
свекрів, і ніхто з них не вимовив ні слова, хоча батько легко провів їй
пальцями по плечі. Мама взяла Аруна долонями за щоки. Він легко
всміхався, демонструючи дитинну радість. Латіка роззирнулася
й нагледіла попереду хатинку, в якій, як вона вже знала, колись мешкав
Бвамбале.
На кухні стояла худа африканська жінка, на талії в якої було
накручено стільки шарів тканини, що вона здавалася вагітною. Волосся
в неї було заплетене в шість тугих кісок, що спадали на шию. Від плити
струменів запах elchi149 та чорного перцю. Вона налила чаю з молоком
і спеціями для них чотирьох і подала його з тарілкою імбирного печива.
Її не представили. Латіка дізналася її ім’я лише тоді, кола Арунова мати
сьорбнула напою, а відтак грубо відставила чашку, висунувши кінчик
язика між зубами.
— Айрін, у тебе знову скипілося молоко, — сказала свекруха рівним
голосом, хоч останнє слово дещо наголосила.
Піта-джі150 скривив губи.
Латіка вмочила печиво в чай. По поверхні розпливлися намоклі
крихти. Та перш ніж вона піднесла випічку до губ, мата-джі151 вказала
рукою через стіл. На жінці було темно-фіолетове сарі, зібране в складки
на животі, у вухах — сережки з блакитними каменями.
— Ти готуєш? Зроби чай.
Латіка лишила печиво розчинятися в чашці. Свекруха дивилася на
неї, примруживши очі. Латіка повільно підвелася й пішла до плити, де
Айрін поставила на вогонь ще один казанок.
— Латіка щойно закінчила програму з журналістики, — почула вона
голос Аруна в себе за спиною.
 — Після весілля ти мусиш задбати про свою родину, — сказала мата-
джі. — Щойно я вийшла заміж, то сиділа вдома. Я була тоді така ж
худа, як вона. Свекруха навчила мене всього, що я вмію.
У Латіки язик присох до горла. Вона подалася в усі газети в околиці,
вклавши в конверти зразки своїх робіт. Тиша у відповідь завдавала
болю. У її свідомості невпинно пульсувала думка про Jicho. Деніел
звірився їй, що Юсуф — член маленької, але надійної мережі
розповсюдження. Перед від’їздом вона написала йому — людям очі не
затулиш — і повідомила свою нову адресу.
— Я шукаю роботу, — сказала вона, вливаючи молоко до казанка,
й відчула, як присутні витріщилися їй у спину.
— Подумай, що люди скажуть. Це матиме такий вигляд, ніби Арун
не може тебе забезпечити. Хіба не для того ти вийшла заміж за мого
сина?
Латіка стиснула кулаки. Коли Арунові треба було десь зупинитися,
їхній дім та їхня родина годилися для цього. А тепер вона їм виявилася
недостатньо хороша.
— Облиш, мамо, вона щойно приїхала, — нервово підсміюючись,
сказав Арун.
Їй кортіло обернутися до чоловіка, та раптом стало лячно.
Розмова перемкнулася на свекрову фабрику та Арунову роботу.
Айрін поруч із Латікою жовтуватими від масла пальцями змішувала лот
на обід. Латіка спробувала піймати її погляд, та Айрін відводила очі.
Мата-джі взяла вранішню газету, яка закликала уряд висилати азійців,
називаючи їх здирниками та безсовіс­ними шахраями. «Вони мають
зібрати речі та їхати геть. Маємо встановити чіткіші кордони, особливо
для тих, хто одною ногою тут, а другою там. Ця нація — хазяїн дому,
який може обирати собі мешканців», — зачитала свекруха й шпурнула
газету додолу.
Піта-джі фиркнув.
— Дріб’язкова заздрість. Я даю роботу тисячам. Ця країна без нас на
шматки розвалиться.
Айрін застигла над плитою. Латіка роззявила рота, але тут свекруха
зірвалася на ноги.
— Скільки можна бабратися з чашкою чаю?
Брязкаючи браслетами на руках, вона схилилася носом до казанка
й неголосно зневажливо пирхнула.
 — Цього тебе в університетах не навчили, na?
Латіка обійшла її й потягнулася по цукор. Енергійно розмі­шуючи
його, вона думала про свою бабусю, яка завжди працювала, яку ніхто б
не звинуватив, що занедбала свою родину. А поруч, неначе приглушена
сигналізація, сопіла в ніс Айрін.
***
Дні розтягувалися до нескінченності. Латіка знемагала. Коли
запраглося відпочинку від свекрів, спробувала вислизнути на
прогулянку до річки, але аскарі попередив її про озброєних кондо152
й не відчинив воріт. Тож довелося блукати розбитими на тераси садами,
аж поки не натерла пальці на ногах до пухирів, зривати листя
з підстриженого живоплоту. Її знесилювало те, що тут не чути
знайомих домашніх звуків — голосів вуличних торговців, клаксонів,
базікання сусідів, що зібралися докупи. Вона писала до Бренди
й сестер, хоча й не дуже знала, що сказати, розум метався в клітці
повторюваних, однакових днів. Часом грала за колонадою в кульки
з хлопчиком-слугою, хоча він утікав, ледве зачувши найменший шум.
Одного разу побачила, як Айрін розвішує винесене з халупи прання,
і зрозуміла, що це вона тепер там, напевно, живе. З мотузки звисали
білі блузи, сірі штани, вузька краватка. Потім нагодився Каріукі, водій,
який возив Аруна на роботу й назад, чоловік із важким чолом і тонким
шрамом на шиї, що зникав під коміром нижньої сорочки. Він розповів
Арунові, що воював за свободу в лавах Кенійської армії землі та
свободи153, а відтак утік до Уганди, коли колонізатори почали
ув’язнювати армійців у таборах. Він хотів було повернутися після
здобуття Кенією незалежності, але краї­на, за його словами, зараз
потерпала.
Каріукі зняв з мотузки сорочку й просунув руки в рукави. Айрін
застібнула йому манжети, так легко, що це видало в них давніх
партнерів. Латіка на самоті повернулася до будинку.
У ній проростали холод і байдужість. Одного вечора Арун обрізáв
собі нігті на ногах, а вона, втупившись у його зігнуту спину, спробувала
поділитися гризотами.
— Мені важко бути тут цілий день, — почала вона. — І твоя мати…
Але це й усе, на що вона спромоглася. Коли Арун обернувся до неї,
то побачив лише закопилені губи, як у маленького хлопчика.
 — Я ж тобі казав, як воно тут.
Це прозвучало радше з обуренням, ніж із розумінням, наче він стояв
по той бік воріт, а вона все ніяк не могла потрапити всередину.
Від Деніела досі не було ані чутки, ані звістки. Латіка намагалася
пам’ятати його на повен зріст, а не уявляти замкненого в камері:
пригадувала, як між бровами йому залягала складка, коли він
зосереджувався; як він умів бути серйозним і водночас гуркітливо,
весело сміятися. День згасав, на вечір небо наповнювалося яструбами
й кажанами. Латіка палко чекала повернення Аруна з роботи, він
приносив газету, в якій вона ретельно вивчала всі оголошення про
роботу. Та ворота залишалися зачиненими.
Єдиною розрадою їй слугували листи. Вони викликали таку сильну
тугу за домом, якої вона й передбачити не могла. Одного вечора вона
сиділа на сходах на вулиці й читала листа від Маюрі, з якого дізналася,
що Кія отримала головну роль у цьогорічній шкільній виставі. «Вона
запитує: ти приїдеш подивитися її виступ?» — писала Маюрі. Від цих
слів у Латіки затремтіли пальці. Вона так чітко почула голос Маюрі, яка
замаскувала власне прагнення під побажання інших, видавши свої
справжні почуття єдиним знаком запитання в кінці. Вистава — така
дрібниця в картині світу, та в ту мить Латіка не могла винести думки,
що не побачить її. Але й знала, що таки не побачить. Слова її матері на
відстані стали зрозумілішими. Їй не можна було повертатися, поки не
затихнуть плітки, поки тато знову не відчує себе голов­ним. Вона не
знала, як написати відповідь і відмовити сестрам.
Такою засмученою її знайшла на східцях мата-джі. Латіка чекала
догани, адже неробство — найбільший гріх для молодої дружини.
— Не хочеш зайти в дім? — спитала свекруха, вивчаючи акуратний
почерк Маюрі на аркуші.
Латіка не знайшла в собі сил переконувати жінку, що їй і тут добре.
Мата-джі із зусиллям схилилася, шурхотячи складками зеленого
крепового сарі, й погладила Латіку по руці.
— Подаруй їм онука, — прошепотіла вона, лагідно дивлячись на
невістку.
Латіка думала про це вночі, уп’явшись нігтями в мускулясту спину
Аруна, який тяжко дихав на ній. Як це — привести дитину в цей світ,
коли уряд щойно узаконив антиазійську дискримінацію, видавши
постанову, що не всі діти, народжені в Уганді, автоматично отримують
право на громадянство; коли найкращі люди з її знайомих ув’язнені або
зникли; коли її власне життя стало свідченням поневолення й привілеїв
одночасно. Вона уявила, як дитина наважуватиметься гуляти лише
охайними садами, ніколи не ступаючи за ворота. У напівсні їй
марилися відчинені ворота, тупіт її ніг по землі, коли вона мчить
назовні, плач її дитини за спиною. Вона різко прокинулася й на мить
пошкодувала, що не вибігла подалі.
Потім відписав Юсуф. А також Бренда. Вони зроблять це. Латіка
писатиме; вони тиражуватимуть і розповсюджуватимуть. За місяці, що
минули з моменту, коли Деніел заснував Jicho, мережа розрослася,
підпільна система зв’язків вимагала більшого. Латіка здригалася від
думки, як далеко сягатимуть її слова, наскільки важливою й при цьому
непомітною вона може бути. Бракувало тільки середньої ланки — того,
хто передаватиме написане із Джинджі до Кампали, не привертаючи
уваги пошти.
Це міг бути лише Арун. Рік тому Латіка не сумнівалася б у його
відданості справі; а зараз боялася почути відповідь. Щовечора він
повертався виснажений, геть позбавлений енергії. Відомий юрист із
уряду нещодавно зник невідь-чому. Хоча Арун намагався взяти справу
Деніела в роботу, схоже, це був глухий кут. Вона відчувала, що він
сповнюється байдужості до свого минулого життя; після обіду він
залишав тарілку на столі.
— Ти міг би бодай поставити її в мийку, — гаркнула вона одного
вечора. Вирвалося, перш ніж устигла подумати, та їй було байдуже.
Арун кліпнув на неї очима, наче щойно помітив. На товстій оправі
окулярів миготіло відбите світло. Він потягнувся по тарілку, та коли
підняв її зі стола, пальці сіпнулися — і тарілка, вдарившись об підлогу,
розлетілася на друзки. Довкола валялися уламки кераміки, зернятка
рису, жирні кістки від ­курячих ніжок. Арун зойкнув. Латіці кров
ударила в голову, тремтячою рукою вона витерла грудку далу зі
щиколотки. Арун і Латіка синхронно нахилилися зібрати рештки, та
мата-джі клацнула пальцями до Айрін:
— Прибери це все.
У Латіки від сорому пелена впала перед очима. Вона відмовилася
облишити прибирання, не дивилася на свекруху чи Айрін, просто
стояла на колінах на підлозі. Мата-джі сипала прокляттями в неї над
головою, та Латіка не чула слів. Потім вона побачила, як із кімнати
випливли широкі литки свекрухи, а за ними, за хвилину, — Арунові
ноги в шкарпетках. Вона викинула рештки у смітник і залила водою
складені до таза тарілки. Айрін хотіла було взяти їх, та Латіка не
дозволила, аж зрештою вони виробили спільний мовчазний ритм:
Латіка відчищала посуд, а Айрін полоскала.
Коли все було прибрано й Латіка потягнулася до лампи, Айрін
дістала зі складок свого фартуха конверт.
— Вам прийшов лист. Bwana154 намагався його сховати.
Пришвидшено дихаючи, Латіка розрізала конверт. Тоненький
папірчик зі стислим текстом. Ще одна відмова у прийомі на роботу.
В очах запекло. Вона повернулася обличчям до коридору, не бажаючи,
щоб Айрін довелося її втішати.
Перш ніж піднятися нагору, Латіка спинилася; хотілося якось
відзначити це встановлення довіри між ними.
— Доброї ночі вам із Каріукі, — врешті прошепотіла вона.
У спальні Арун чіпляв штани на вішак, і в нього тремтіли руки.
— На очах у моєї сім’ї? — вибухнув він.
Латіка вирвала заколку з волосся.
— Ну добре, хто я для тебе? А Айрін тобі хто?
Арунове обличчя вкрилося плямами.
— Ти моя дружина, а не покоївка.
Латіка смикала ґудзики на туніці, аж поки одну не відірвала.
— А Айрін — твоя покоївка, так? Тож це нормально — отак
ставитися до неї?
Він відкривав і закривав рота.
— Я не… Це моя мати…
— А ти? Ти хоч раз кинув їм виклик заради мене, Айрін та хоч
когось? — глузливо запитала вона.
— Я працюю весь день, я не знаю, коли, на твою думку, маю… —
затнувся він.
Латіка сплеснула руками.
— А Деніел?
— Не вішай це на мене. Що ще я міг зробити?
— Ти маєш зробити більше. Я не можу навіть піти звідси! —
зблиснула очима вона.
Обоє напівроздягнені, вони хапали повітря. Латіка впала на матрац.
Вони сиділи в тиші, чути було лише, як пульсує кров у неї в жилах.
Вона відчула спиною його обережний дотик.
— Я знаю, це важко. Та війна з моєю родиною того не варта.
— А як щодо тебе? — буркнула Латіка.
Заструменіли гарячі сльози. Відповідь була очевидна — не треба
й запитувати. Вона схлипнула й згадала про Кію, яка багато років тому
плакала за Аруном. І заридала ще дужче. Мабуть, саме це й передбачав
тато. Вона опинилася в пастці. Хотіла цього, а тепер не хоче. Може,
вона ніколи й не мала бажаного. Їй треба було революції, любові,
партнера в боротьбі. А в неї була лише вона сама.
Арун легенько дмухнув їй на щоки.
— Скажи, як тобі допомогти. Я зроблю все, що тобі треба.
Провалюючись у матрац, він умостився позад неї й міцно обхопив за
талію.
— Ndugu, — прошепотіла вона.
Арун поцілував її в губи, в шию, вкусив за живіт. Вона схопила його
за волосся й спрямувала туди, куди хотіла.
***
Уночі вона прокинулася від дріботіння дощу по даху. Поруч важко
дихав Арун, поклавши руку їй на спину. Крізь віконниці пробивалося
місячне сяйво й падало на стіну. Їй снилося, як мама подрібнює й товче
в пасту імбир. У сні Латіка дивилася, як мамині руки перетирають
товкачиком бульби, відчувала ніздрями гострий аромат, бачила, як
поблискує суп. Вона встала, відчуваючи біль у зап’ястках, серце
калатало швидко й рішуче.
Витягла з-під ліжка зіжмаканий лист із відмовою щодо роботи. Її
сила — в її мові. «JICHO», — написала вона вгорі аркуша
й продовжила виводити слова. А потім сповзла з ліжка, накинула шаль
на плечі й вийшла.
Капці занурилися в мокру траву. Коли вона дійшла до хатини,
волосся лежало на спині слизькою мотузкою. Вона легенько постукала
у двері відкритою долонею. У вікні тьмяно засвітилася лампа, двері зі
скрипом відчинилися.
Айрін стояла, склавши руки й обхопивши себе долонями за лікті, на
голові був накручений шарф. Із-поза неї то тихше, то гучніше долинало
хропіння.
— Хочу попросити про дещо вашого чоловіка.
 Айрін стиснула губи. У нічній сорочці вона здавалася м’як­шою, але
й міцнішою, більшою, наче домашнє світло ущільнювалося навколо
неї.
— Не про допомогу — про співпрацю. І вас теж.
Латіка витягнула із сумки аркуш. Айрін піднесла його до обличчя.
Крізь тоненький папір просочувалося світло, вихоплюючи з темряви
відбитки її пера. Там було написано: «Свідчення, спротив. Єдність,
свобода від тиранії». А ці слова вона підкреслила двома рисками: «Ця
земля належить африканцям, і в усіх справах, політичних та
економічних, саме їхнє слово потрібно враховувати».
— Це написали ви, — ствердила Айрін і кивнула до Латіки, наче
згадала щось. — Ви журналістка.
Латіка вдихнула.
— Щотижневий друк і розповсюдження вже налагоджені. Мій
партнер у Кампалі чекає. Потрібно просто передати це йому в руки.
Айрін відкинулася назад. На столі за її спиною виднілися книжки,
кошик із апельсинами, флакончик із блакитними пігулками. Із тіні
долинув голос — то Каріукі щось пробурмотів уві сні. Він казав, що
вони залишилися в Уганді, бо Кенія зараз потерпала, але й тут було
непереливки. Британці просунули Іді Аміна на пост командувача армії
Уганди за те, що він убив величезну кількість бійців Кенійської армії
землі та свободи. Колоніалізм і далі нависав над ними, боротьба
тривала.
— Ми працюватимемо з вами, — сказала Айрін.
У сріблястій імлі раннього світанку їхні погляди зустрілися. Латіка
торкнулася ланцюжка на шиї. Вона вже мала те, чого потребувала.

Маюрі, 1970 рік

Після заняття міс Тейлор підкликала Маюрі до свого стола. Щоки міс
Тейлор розчервонілися від спеки у класі, хоча всі вікна були відчинені
навстіж. Маюрі поправила складки на накрохмаленій блузі. Добре, що
її вчителька мала трохи розхристаний вигляд, бо Маюрі сама десь так
почувалася: спідниця тисла їй у талії, а плями екземи під колінами
страшенно свербіли.
Міс Тейлор сказала Маюрі, що та робить великі успіхи. Дів­чина
зашарілася. Вона досі не звикла до нових учительок із Європи та
Великої Британії, які проходили коридорами в невагомих льняних
строях, збираючи червону пилюку. Про причини їхнього перебування
тут ходили різні чутки — мовляв, вони тікали від британської погоди,
шукали тропічного кохання, несли іншим свою пристрасть до старої
поезії та п’єс… Але Маюрі підозрювала, що вони приїхали просто
тому, що мог­ли, — пілігрими в пошуках бозна-чого.
— Упевнена, ти замислювалася про вступ до медичної школи
наступного року, — сказала міс Тейлор.
Маюрі невпевнено підтвердила, адже думала про це. Вона, одна
з небагатьох дівчат, постійно отримувала найвищі оцінки на заняттях із
природничих наук. Засинаючи вночі, повторювала назви кісток
людського тіла, найменших сухожиль і м’язів. Metacarpal. Sacrum.
Ilium, ischium. Tibia, fibula155. Перераховування частин, із яких
складаєшся, називання кожної окремої частинки цілого її
заспокоювали.
Колись вона спостерігала за Сонал-баа, коли та змішувала й варила
свої ліки; а ще вона посипала цукром загнані скалки, коли Кія впала
з дерева джамбу. Саме від бабусі мала вперше дізналася назви частин
тіла на суахілі. Shingo, kifundo, koo156. «Kope»157, — казала бабуся,
наблизивши своє обличчя до її й тріпо­чучи віями. «Kidole»158, —
пояснювала, переплівши свої грубі пальці з маленькими пальчиками
онучки. Маюрі пам’ятала, як бабуся натискала великими пальцями на
чутливі точки на тілі й не відпускала, поки не наставало полегшення.
— Маюрі, думаю, тобі варто поміркувати про подальше ­навчання за
кордоном, — сказала міс Тейлор, потягнувшись через стіл; кінчики її
волосся були ламкими. — Зі ступенем знаного навчального закладу
перед тобою відчиниться стільки дверей. Ти матимеш змогу обрати
спеціалізацію, навіть викладати.
— Не думаю, — відповіла Маюрі.
По спині до пояса спідниці стікав піт. Вона опустила очі, щоб не було
помітно здійнятих брів. Учительки так кажуть, наче це легко — поїхати
десь, почати інше життя. Але їхні родини живуть інакше. Може,
відстань для них не означає так багато. Може, вони вірять, що
повернуться.
— Існують повні стипендії. Які даються за досягнення або в разі
потреби. Ти зможеш на них претендувати. Індія, Англія, Америка… —
понизила голос учителька.
— Дякую, міс, — розтягнула губи в усмішці Маюрі.
Міс Тейлор примружила очі.
— Не слухай, що вони кажуть про вас усіх. Ви, індійці, тяжко
працюєте й заслуговуєте права залишитися чи їхати, якщо й куди самі
схочете, — нахилилася вона ближче. — А ти особливо, Маюрі: ніколи
не спізнюєшся, дисциплінована, на відміну від…
Вона кинула оком на Вісента, одного з нечисленних африканських
хлопців у класі, а потім знову перевела погляд на Маюрі й змовницьки
всміхнулася.
— Просто пообіцяй, що ти про це подумаєш.
При тому саме європейські вчителі здійняли галас щодо пряного
запаху від учнів-індійців, причепилися до одного хлопчика, чия мама
торгувала перекусками в районі, де мешкала Маюрі. Потім цю
ініціативу перехопили африканські учні, почали обзивати його
маленьким ягнятком, фірмовою маминою стравою. Протягом
останнього тижня хлопець перестав їсти ланч, а на уроках клав голову
на парту. Але Маюрі нічого з цього не згадала. Так і вийшла
з усмішкою, пообіцявши вчительці подумати.
Кія чекала на неї на огородженому подвір’ї разом із Адроа та Аббо.
На бляшаному даху шкільної будівлі виблискувало сонце. Кія та Адроа
подружилися, коли він разом із сестрою Аббо перейшов до їхньої
школи в рамках інтеграції. Маюрі пам’ятала, як африканські діти
вперше прийшли до школи вісім років тому, після проголошення
незалежності; як вони спершу стояли окремою групкою в білих
гольфах, натягнутих аж до колін, а потім розсипалися шкільним
подвір’ям, змішавшись із іншими. Вони верталися додому обідати,
а потім Кія знову зустрічалася з Адроа на полі для крикету, а Маюрі
вирушала до бібліотеки.
— Тебе затримала міс Тейлор? — занепокоєно поцікавив­ся Адроа.
— Вона хотіла поговорити про моє майбутнє, — знизала плечима
Маюрі.
— У Макерере?
— За кордоном.
Аббо розтулила губи. Маюрі похитала головою. Вона не хотіла, щоб
Аббо засмутилася, що вчителька не відкликала вбік і її. Маюрі гадала,
що Аббо насправді розумніша за неї, але помітила також, що в зошиті
подруги часто щось стерто й написано заново, тоді як сама все робить
начисто. Вона знала, що мама Аббо та Адроа безробітна, варить
самогон і продає в себе вдома, біля підніжжя пагорба. Пригадала слова
міс Тейлор про дисциплінованість. Це правда, вона могла бути більш
цілеспрямованою та налаштованою на навчання, ніж інші, та бачила, як
Аббо годинами не відривається від книжок, поки інші учні
перекидаються записками, а сама вона втуплюється у вікно.
— Не в моєму майбутньому, — сказала вона.
Кія та Адроа гралися пальцями в якусь хитромудру гру. Адроа хапав
Кію за витягнутий мізинець, і вона супилася. Маюрі озирнулася через
плече. Мама й тато вважали Адроа просто якимсь однокласником (Кія
завжди сипала історіями за обідом), але якби до тітоньок у Gur nu Ghar
долетіло, що Кія направду дружить із африканським хлопчиком,
поповзли би всілякі плітки. Звісно, ці двоє, схоже, завжди нехтували
цим ризиком.
Маюрі зблиснула очима до Кії. Того року в Кії почалися місячні,
й Маюрі хотіла розповісти, що тепер її дії мають інше значення; так
само в аналогічній ситуації самій Маюрі пояснила Латіка. Та Кія тільки
вишкірилася й сказала:
— Сподіваюся, в моєму майбутньому є обід, — і потягла їх за собою
вниз пагорбом.
Навколо вирували й гули вулиці, вуличні торговці вихваляли свої
кошики з madafu, проносилися велосипедисти з усіляким мотлохом,
нагромадженим на колінах. «Уряд жирує, а ми голодуємо», — бурчав
чоловік хлопчикові, який чистив йому взуття. Вони зупинилися біля
своєї старої початкової школи. Маюрі подивилася на присадкувату
стіну небесного кольору (пастельний блакитний із тьмяними
хмаринками на ньому), під якою вони з Кією зазвичай чекали Латіку.
Вона з ніжністю згадала, як часом Латіка пригощала їх дорогою
додому, як розширилися їхні пригоди з приєднанням Аруна, наче місто
за його присутності й само стало більшим.
Після обов’язкового року перебування в домі свекрів Латіка
повернулася з Джинджі до Кампали, вони з Аруном винайняли
квартиру по сусідству, і хоч ма й паппа поводилися церемонно
й натягнуто, Маюрі відчувала, що в глибині душі їм полегшало. Після
першого від’їзду Латіки Маюрі була вражена тим, як змінився дім;
магія щоденного життя раптом зійшла нанівець. Вона піймала себе на
тому, що ображається на сестру за від’їзд, але потім Латіка почала
надсилати листи, і хоч ніколи не казала прямо, та Маюрі відчувала, що
тій теж самотньо. А тоді гіркота розтанула, натомість лишилося палке
бажання бути разом.
Ближче до підніжжя пагорба вони розділилися: район, де мешкав
Адроа, був нижче. Хлопець смикнув Кію за кіску.
— А у твоєму майбутньому є крикет на ці вихідні?
На вихідні був запланований турнір із крикету з п’ятьма учасниками:
між собою мали змагатися команди індійців, мусуль­ман, вихідців із
Гоа, африканців та європейців. Якщо Маюрі в дитинстві завжди
обирала гру в кульки та повітряних зміїв, то Кія жила заради крикету,
гіліданди й навіть бадмінтону. Та вона похитала головою.
— Ми танцюємо в храмі. Свято Наваратрі159.
Як Маюрі могла забути? Кія завжди з нетерпінням чекала ночей із
танцем гарба160 в мандирі, коли можна прикрасити себе дзвіночками,
макіяжем і попліткувати з друзями. Маюрі було байдуже до всього,
крім власне танцю. І хоч під чужими поглядами вона втрачала
координацію, та не могла відмовити собі в задоволенні вигинатися під
бій дхола161, аж викручуватися з власної шкіри, поки не
запаморочиться в голові.
— Ви, wahindi162, завжди знайдете, що відсвяткувати, — підняв
брову Адроа.
— Хочеш прийти? — спитала Кія, і обоє захихотіли: навіть вони
розуміли, що це буде занадто.
***
Хоч би куди повернулася Маюрі — бачила когось знайомого,
з кожним вдихом утягувала в себе запах парфумів та фіміаму. Ставши
колами, гуляки кружляли навколо запаленого в центрі приміщення
глиняного ліхтаря, створюючи круговерть рожевих і зелених тканин
і блискіток, темного волосся й брунатних рук і ніг. Хоча під час
Наваратрі танцювали всі, та погляд Маюрі постійно притягувала одна
й та сама жінка, жива й промениста як ніколи, наче вшановувала не
лише Дурґу, а й їхню власну божественну природу.
Кія зникла разом із компанією друзів, мама танцювала з тіткою
Варшею. Вони, за збігом, обидві вбралися в блакитне й, нахиляючи
голови, скидалися на двійко павичів. Коли вони вийшли на подвір’я
Gur nu Ghar в однакових спідницях, то залилися сміхом: мовляв, були
близнятами в минулому житті; а тоді взяли одна одну попід лікті
й пішли собі, мовчки вирішивши, що й далі буде так само. Мама не
надто граційно танцювала, завжди трохи вибивалася з ритму, але,
здається, не дуже цим переймалася — закинула голову назад,
розмахувала руками і зрештою заворожувала.
Латіка сказала, що має відвідати з Аруном ділову вечерю, і не
прийшла. Маюрі підгледіла, як тато сидів на подвір’ї разом із іншими
чоловіками: схилившись головами один до одного, вони час від часу
сплескували руками й реготали, як діти. Тато проводив у мандирі
більшу частину свого часу. Власне, здавалося, так чинили всі. Тільки
тут можна було не хвилюватися. Параноїдальність довколишнього
середовища, загроза втрати роботи, осуд від злих язиків — усе це тут
розсіювалося. Можна було відпочити в колі своїх людей, які збиралися
разом поїсти й забутися.
Найкращим у гарбі було те, що до танцю приймали всіх — від
немічних бабусь у зовнішньому колі до найшвидших танцюристів
у самому центрі, де тепер витанцьовувала Кія — вільна, як вода,
оберталася навколо вогню. Маюрі дуже хотілося приєднатися до
сестри, та дістатися в центр кола — все одно що перебігти забиту
Кампала-роуд: не проштовхаєшся — не пройдеш. Вона побачила, як
хтось із однокласників показував кроки танцю двом дівчаткам-
ісмаїліткам163, а сікх у тюрбані гомонів під стіною з її кузеном Біджу.
У колі було місце для всіх, та вона раптом гостро почулася загубленою.
Мабуть, найкраще вона танцювала на самоті. Раптом усвідомила, що
почувається в своєму тілі максимально вільно тоді, коли ніхто її не
бачить: витанцьовує диско на порожній кухні, складає пальці в катака-
мудру164, лежачи без сну в ліжку. Тільки в такі моменти, нікому не
підзвітна, вона відчувала, як зникає сила тяжіння, тіло стає таким
легким, що можна злетіти. Вона не була актрисою, як Кія, не мала
жодного бажання прикрашати собою сцену. Коли настав час танцювати
дандію165, долоні в неї вже були слизькі від поту, і паличка вислизнула
з руки й мало не вдарила хлопчика, який присів під деревом кеш’ю.
Вона пригнулася, принижено сподіваючись, що ніхто цього не помітив.
Хтось поплескав її по руці. Дівчина з обведеними каджалом
блискучими очима й широким проміжком між передніми зубами подала
їй загублену дандію. Маюрі сором’язливо її взяла. Отже, хтось таки
побачив. Вона спробувала непомітно вислизнути, але дівчина вхопила
її за лікоть і відвела вбік.
— Ось так, — сказала вона, піднявши свою дандію й вимахуючи нею
перед Маюрі. — Раз, два, раз, долоня.
Маюрі дивилася мов заворожена. Вона знала ці рухи, завжди знала,
але у виконанні дівчини вони видалися легкими й доступними. Кістки
танцювали під її шкірою, scaphoid, lunate, capitate166, — Маюрі
піймала себе на цій думці й затнулася, відступивши назад.
— А тепер ти спробуй, — сказала дівчина.
Під її поглядом руки в Маюрі обважніли, плечі заклякли, це
й близько не нагадувало щойно виконані махи й кружляння. Дів­чина
пирснула, та її очі лишалися теплими.
— Не махай, як битою в крикеті. Тримай пальцями, а не всією рукою.
Вона показала знову, і Маюрі побачила, як пальці обхоплюють
паличку, а руки залишаються вільні й плавно розсікають повітря. Тепер
вона розуміла, що це ціла наука — як тримаються разом кістки, як ноги
балансують, на кожен підскок є менший крок, а торс тримається міцно,
щоб можна було крутити самими стегнами. Потрібна практика, що
народжується з дисципліни, обмеження, того, чим Маюрі точно
володіла.
— Наче кожен палець, — сказала Маюрі, стискаючи дандію так, як
показала дівчина, — є продовженням кисті.
— Я ніколи так про це не думала, — схилила голову дівчина. —
Спробуй разом зі мною.
Вона подумки рахувала удари, відчувала пальці сильними, а руки —
м’якими. Гойдалася вперед і назад, зосередивши вагу в середині тіла,
і в переповненій кімнаті відчула, як підноситься, відривається від землі,
а не тяжіє вниз. Відчуття ширяння. Залишилися тільки вона та дівчина,
сором’язливість десь поділася. Вона простягла руку, і вони стукнулися
паличками, дуже легенько, але відлуння цього удару, пульсуючи
передпліччям, дісталося Маюрі до грудей. Вона не могла відірвати очей
від проміжку між зубами дівчини, який наче манив пірнути всередину.
Їхні очі зустрілися. Маюрі вхопила повітря, рвучко смикнула правою
рукою — і дандія випала на траву. Дівчина потягнулася до неї, але
Маюрі схопила її, збентежена раптовим болем у її очах.
— Тобі вдалося, — м’яко сказала дівчина.
 Руки Маюрі впали вздовж тіла. Так, вдалося. На мить, забувши
навіть про власну шкіру, вона стала одним цілим з усіма.
***
Коли вони повернулися додому, сонце вже закотилося за дерева.
Мамині щоки блищали від спеки й задоволення; вони з тіткою Варшею
розслабилися й гомоніли.
— А бачила, як танцював Прем? Мабуть, перед приходом з’їв кілька
скислих бананів, ні? — сказала мама, і вони обидві розреготалися.
— Ну ви й стерв’ятники, — відгукнувся тато, не в силах стримати
усмішку.
Кія підскочила до воріт і присіла в глибокому реверансі, коли аскарі
Вест впустив її у двір. Вони принесли додому просту радість від
вечора, проведеного в колі друзів, і завдяки цьому стали відкритішими
одне до одного. Маюрі думала про ту дівчину, про збудження від того,
що знайшла когось собі в партнери до танцю. У голові бриніли
й набирали ваги вчительчині слова про навчання за кордоном.
Вона раптом відчула нагальну потребу побачити Латіку. Коли Латіка
повернулася до Кампали, то взяла Маюрі та Кію на прогулянку
й розповіла історію про діда, про те, що сталося з ним у зовсім юному
віці. Її ця оповідь здивувала, а от для Кії, яка на час смерті Пір-дади
була ще геть дитиною, прозвучала радше як легенда. Хоча Маюрі
погано пам’ятала діда — в основному могла пригадати лише обриси
його худих колін під простирадлом і незмінний запах диму від його
подушки, — та його втома й виснаженість здавалися не тілесною
проблемою, а душевною недугою. Навіть зараз Маюрі могла уявити
важкий проблиск затятості в його очах. Розповівши дідову історію,
Латіка незворушно замовкла й гладила дівчат паль­цями по волоссю.
З неї наче впала звична броня, і Маюрі зрозуміла, що сестрі стало
легше, коли вони поділилися цією таємницею. Це була не плітка,
розповідаючи яку почуваєшся підлим і владним, — це було
жертвоприношення, зменшення тягаря, завдяки якому стаєш
відкритішим до світу. Наприкінці прогулянки вони купили у вуличного
торговця пакет козинаків з кунжуту й схрупали їх, блукаючи вузькими
провулками, причому Кії закортіло нагодувати одинокого півня,
і в якийсь момент її оточила вже ціла зграя. Вони дражнили її всю
дорогу додому. Перш ніж увійти в хату, Латіка, як завжди, попросила їх
не розповідати мамі про солодощі.
 Усередині Маюрі також проросло зернятко, таємниця, незбагненна
й абсолютна. Якби вона могла нею поділитися, в­ ипустити її у світ поза
собою, може, й сама відчула б таку полегкість.
У Gur nu Ghar їх зустрів важкий запах перестиглої папаї. Земля під
вогняним деревом була всипана червоними квітами, зірваними вітром.
Із помешкання Латіки крізь ґратки на вікнах пробивалося світло. Маюрі
поспішила вперед, гукнувши батькам, що незабаром повернеться.
На стукіт у двері ніхто не відповів, але дверна ручка провернулася.
Останнім часом сусіди нагадували одне одному зачиняти на ніч двері,
хоча це було так незвично, що всі часто забували. Всередині
помешкання Латіки й Аруна було дзеркальним відображенням
батьківського: ті самі низькі стелі й вогкий коридор, але менше
обжитості, стіни досі персикового кольору, а не заляпані олією, на
цвяху біля дверей лише парасолька та шаль. Маюрі гукнула в тишу.
Може, вони затрималися на обіді. Вона почекала ще кілька хвилин.
Провела пальцем по книжковій полиці, уявляючи бібліотеку, більшу за
кампальську, і друзів, які витягують її на танці. Вона поворушила
пальцем у попільничці; трохи попелу висипалося на газетну шпальту,
тож довелося витягти її, щоб обтрусити над килимком. Назва здалася
цікавою — JICHO, око. «Jicho, pua, sikio167, — повторила вона на
суахілі, а тоді згадала проміжок між зубами в тієї дівчини й додала: —
Meno»168. Та потім вона ковзнула оком по шпальті й зрозуміла, що це
не справж­ня газета, а видрукуваний на машинці макет: сторінки скріп­-
лені скріпкою, а на полях нашвидкуруч зроблено помітки почерком із
неперекресленими літерами t, що безпомильно вказує на Латіку.
«Письменник і засновник журналу Раджат Неоґі ув’язнений за
критику уряду». «Оботе наказав здійснити масові поховання в селі».
«Азійцям відмовлено в наданні громадянства». Маюрі пробіглася
очима по заголовках. Латіка обвела слово «село» і приписала поруч:
«Назва?» На цьому слові Маюрі спинилася. Всі елементи склалися
в голові в єдину картину: неспроможність Латіки знайти роботу, але
при цьому постійна зайнятість; її відстороненість. Маюрі несподівано
опечалилася. Латіка теж мала власні секрети. Маюрi знала про старшу
сестру лише частину історії.
Почула галас і запхала аркуші назад на місце, обтрусила попіл зі
спідниці. З коридору зайшла Латіка у простому зім’ятому курті, боса.
Зиркнула на Маюрі, яка встала з-за стола.
 — Ох, — промовила Латіка, — я просто була…
— На вечері?
У Латіки на переніссі проступили кілька складочок.
— Усе рано скінчилося.
Маюрі нічого не відповіла на цю брехню. Латіка коротко всміхнулася
й перетнула кімнату кількома швидкими кроками.
— Ти маєш чудовий вигляд, — сказала вона, проводячи пальцем по
лискучому рукаву Маюрі.
У Маюрі в легенях наче застрягла каменюка. Вона втупилася
в сестру, намагаючись уздріти за очевидним якийсь прихований натяк.
Але сестрині очі лишилися порожні.
— Як усе пройшло сьогодні? Я знаю, ти не надто любиш ­натовпи.
Маюрі напружила щелепу.
— Насправді мені сподобалося, — сказала вона з надмірним
притиском.
Слова, якими вона хотіла поділитися, спливли до поверхні, але
камінь усередині заблокував їх, вони були надто слабкі проти його
ваготи. Вона хотіла, щоб Латіка витягнула з неї її секрети. Щоб уже
знала, неявно, причину її приходу, володіла таким знанням, що
виходить за межі слів. Латіка лишень повільно кивнула, плавно
прибрала руки від Маюрі й намацала край стола. Це був найменший
рух, пів кроку назад, але Маюрі це відчула як захряснуті двері.
— Я втомилася, — промовила Маюрі. — Ма просто послала мене
перевірити, чи ти вже повернулася.
На мить Латіка видалася спантеличеною, на обличчі промайнув
відблиск болю. Але це саме Латіка відкинула її, знову відсунула її на
край. Маюрі нерозбірливо попрощалася й підібрала спідницю, щоб не
дзвякати на ходу.
***
За сусідніми дверима мама з татом перевдягалися до сну, мама
витягала шпильки з волосся. За стіною безперервно хлюпала на плитку
вода: милася Кія. Маюрі наважилася одразу всім тілом, перш ніж
сформулювала розумом, що саме скаже. Слова просто вилетіли: вона
виклала батькам, що сказала міс Тейлор, і в тиші, що запала потому,
відзначила для себе, що це був єдиний вихід.
Тато пошкрябав рукою по обличчю й скуйовдив брови, тож тепер
видавався знесиленим. Навіть у піжамі він завжди був акуратно
зачесаний.
— Учителька таке тобі сказала? — тихо запитав він.
Маюрі кивнула. Вона подумала про міс Тейлор, самотню, вдалині від
дому. Тепер це вже не здавалося їй сумним. Може, саме цього ті
вчительки й потребували.
Батьки мовчали. Вона почувалася дурепою у своєму строкатому
вбранні, засоромилася. Не продумала ситуацію. Адже таке рішення
потягне за собою складнощі: навіть якщо дадуть стипендію, треба буде
оплатити переїзд, винайняти житло, купити книжки.
Вона відкрила рота, щоб озвучити все це, та останньої миті
спинилася. Так, буде складно, але не недосяжно.
Тато інтенсивно видихнув. Замружив очі, а коли розплющив, то
дивився наче відсторонено, хоча, може, так здалося в тьмяному світлі
ламп, далося взнаки виснаження минулого дня.
— Ти завжди працювала якнайстаранніше. Звісно, звісно, ти про це
думала, — нарешті сказав він, не усміхаючись, але з безтурботним
виразом обличчя. — Гадаю, Індія — це буде гарний вибір.
Мама різко підняла голову. Тато насупився на неї, а тоді пом’якшав.
— Часи змінилися, na? — промовив він. — Там безпечно, може,
навіть безпечніше, ніж тут.
Мама згинала й розгинала пальцями шпильку.
— Виїжджати завжди небезпечно. Ніколи не знаєш, що може
змінитися.
Мама так жодного разу й не з’їздила до Індії, а коли Маюрі якось
спитала, чи хотіла б, мати пропустила це повз вуха. Тепер вона,
здається, заплуталася у власних думках.
— Ма? — обережно заговорила Маюрі. — Гадаю, зміни не­-
обов’язково мають бути на гірше.
Вона розчервонілася. Як рідко вони розмовляли одна з одною ось
так, відкриваючи свої бажання.
Мама поклала безповоротно зігнуту металеву шпильку.
— Хотіла б я поїхати з тобою, — сказала вона.
Маюрі дивно було чути такий материн голос, сповнений щирого
бажання. Але вона не стала добирати слів й відчула, як розслабилися
м’язи.
— Може, ти приїдеш відвідати мене там.
За мить мама кивнула.
 — Так. Так, добре, коли є до кого поїхати.
Чи буває так, що ноги відриваються від землі? Вона ковтнула
якомога більше повітря й зрозуміла, що знову може дихати.
— Кії я скажу пізніше, — промовила.
Вона постарається бути лагідною й обережною. Хай там як, Кія
популярна, оточена друзями. Якщо в неї і є секрети, знайдеться повно
людей, з якими можна поділитися.
Тато з болісною посмішкою встав потиснути Маюрі за плече. Він
міцно вхопив її і злегка струснув, нахилився й торкнувся чолом її чола.
— Я й мріяти не міг про щось краще, — сказав він.

Кія, 1971 рік

— Мою сестру зарахували до медичної школи в Бомбеї, —
промовила Кія, звертаючись до підошов взуття Адроа.
Вона чекала реакції, та поза його не змінилася — він так і лежав під
білим Peugeot, назовні стирчали тільки ноги у вимазаних темним
мастилом штанях.
— За кілька місяців вона вже поїде, — сказала Кія.
Їй легше було промовляти це вголос, коли ніхто не бачить. Коли
Маюрі повідомила цю новину, Кії довелось відвернутися, щоб сестра
не побачила, як їй боляче. У свої п’ятнадцять вона почувалася геть
дитиною, бо не могла просто порадіти за сестру. Зрештою, сама ж
Маюрі розридалася, усвідомивши, що до від’їзду до Бомбея не
побачить немовля Латіки. І тоді до Кії дійшло, що обидві сестри її
певним чином покинули. Вона знала, що це природний плин речей —
виростати, від’їздити. Але відчувалося це як щось максимально
неприродне.
Почувся важкий металічний удар. Адроа врешті виліз із-під машини
й відкинув набік гайковий ключ.
— Ну і хто тепер робитиме за тебе домашні завдання?
Кія закотила очі. Ось за це вона й любила Адроа — він за мить міг
перевести розмову в геть інше річище, змусити її забути про все, чим
вона переймалася.
— Обережно, а то я й тебе почну розпитувати, — сказала вона.
Адроа розсміявся, витираючи руки ганчір’ям. Він підрядився на
додаткову зміну в автомайстерні, бо складав гроші на технічний
коледж. Власника, містера Сінгха, часто не було на місці, вони
отримували дорогоцінний час на спілкування без надокучливих чужих
очей, та все одно були обережні одне з одним, бо знали, що роботу
знайти важко. В курсі про них була тільки Маюрі й тримала їхню
дружбу в секреті, ще з того дня, як Кія з Адроа почали ділитися
молоком і вареним mhogo під час шкільного обіду. Часом здавалося, що
їхня дружба взагалі існує тільки в пітьмі гаража, настояна на запаху
пального й горілої гуми. Одного разу Адроа подарував їй гілку
жовтогарячої бугенвілії — і коли вона піднесла паперові на дотик квіти
до носа, то вчула бензин. «Романтично», — з незворушним лицем
пожартувала вона, а тоді вперше його поцілувала.
— Але серйозно, ти будеш зайнята роллю тітоньки. Не буде коли
й згадувати, що сестра поїхала.
Кія сподівалася, що так і станеться. Адроа замурзав вилицю
мастилом, і вона озирнулася на двері, перш ніж витерти смугу великим
пальцем. Він на мить притулився до її руки — і її наче вдарило
струмом. Навіть тепер вони рідко торкалися одне одного, боячись, що
хтось побачить, але самого тепла його шкіри поруч було достатньо,
щоб закалатало серце.
— Або, — сказав Адроа, — я міг би тебе відволікти.
— Повір, я вже відволіклася, — широко всміхнулася Кія.
Він не зводив з неї пронизливого погляду, і її пройняло знайомим
трепетом; обоє кидали одне одному виклик і хотіли, щоб інший зробив
крок першим. Вона потягнулася рукою до талії Адроа, та в цю мить
повз промчав мотоцикл — і вони відсахнулися одне від одного.
Момент було зіпсовано. Адроа знизав плечима, втупившись
у підлогу.
— Принесу нам тростинного соку, — сказав він. — Наглянеш за
конторкою?
Він зник у квадратному отворі, за яким стояла холодна синява; тільки
й майнула його потилиця зі скуйовдженим від лежання на бетоні
волоссям. Усередину приміщення просочувалося густе січневе повітря,
деренчав вентилятор. А потім почувся гуркітливий тріск і металевий
скрегіт. Звуки пострілів. Вона прожогом вибігла за ним.
Адроа застиг на доріжці. Перед ним на дорогу, виляючи, в’їжджали
чотири армійські джипи, з вікон повисовувалися солдати. П’ята автівка
вже проорала дорожнє загородження, і воно валялося скручене на
бетоні. Солдат із гвинтівкою завдовжки з його ногу вискочив на капот
джипа.
— Генерал Іді Амін захопив владу, усунувши корумпованого Мілтона
Оботе! Ми повернемо собі Уганду! Uhuru!
Автомобільні сигнали злилися в єдиний гуркіт, солдат перезарядив
гвинтівку.
Адроа повернувся до Кії з виразом збудження й страху на обличчі.
Солдат підніс угору квадратний радіоприймач і крутив перемикач, аж
поки з приймача не долинула знайома істерика «Радіо Уганди»:

«Збройні сили Уганди здійснили військовий переворот, президент

Оботе втік з країни… колишнього президента звинувачують у корупції
в уряді… зараз ми довіряємо місію управління нашою любою Угандою
генерал-майорові Дада Іді Аміну… Армія Уганди заблокувала аеропорт
Ентеббе і виставила блокпости на головних дорогах… вводиться нічна
комендантська година з шостої вечора до шостої ранку…»

— Тобто погані часи скінчилися, — прошепотів Адроа, а тоді скинув

обидві руки вгору й так різко, що Кія аж здригнулася, вигукнув: —
Uhuru!
На тлі армійських джипів він видавався маленьким і шаленим, груди
йому здіймалися, із задньої кишені штанів ви­пиналася замащена
мастилом ганчірка. Солдати в найближ­чому джипі засміялися
й засвистіли. Один із них пальнув у хмари, постріл гвинтівки розірвав
небесну блакить. Він змахнув кулаком — і нашита на його рукаві
газель, здавалося, кинулася в галоп.
Адроа повернувся до неї й подивився скляним поглядом:
— Ходімо.
Коли Кія не рушила за ним, він притьмом схопив її за руки.
— Хіба ти не бачиш? Влада страху скінчилася. Амін за людей. За
нас.
Говорив він нерозбірливо, наче п’яний. Повів її до вулиці, де
зупинився всілякий рух. Люди покидали машини й збивалися на
тротуарах у знервовані групки. Кія, зашпортуючись, крокувала поруч із
ним. Це звучало розумно: режим Оботе повалений, тож умови їхнього
життя поліпшаться. Але вітром доносило сморід обгорілого металу.
 На дорозі загальмував і спинився танк. Кія затулила вуха. Навколо
танка розсипався натовп солдатів із багнетами та великими
фотографіями Аміна в руках. Про Аміна вона знала лише те, що він
командував армією — тією самою, яка колись застрелила хлопчика
в школі Латіки, тією, яка зараз заполонила вулиці. Кія пильно
вдивлялася в чоловіка на портреті, в його круглу нижню щелепу
й мляві закопилені губи.
Один із солдатів відділився від групи й зірвав плакат із зображенням
Оботе зі стіни найближчої будівлі. Зсередини вийшов чоловік
в офісному костюмі й шалено махав руками солдатові.
— Що він… — почав був Адроа.
Але тут солдат ткнув чоловіка прикладом гвинтівки й збив з ніг на
спину. Чоловік ударився головою об асфальт, почувся хлюп і хрускіт.
Залунали схвальні вигуки й оплески, фотографії Аміна злетіли ще
вище.
Нікому не стало сміливості допомогти чоловікові. Натомість усі
застигли, втупившись у пляму крові навколо його голови. Кія дивилася
на обличчя Адроа, що відбивало якісь вадливі роздуми.
Позаду пролунав жорсткий металічний звук. Кія обернулася
й побачила власника крамнички Khan & Khan Sweets, який опускав
металеві ґрати на вітрині магазинчика, де купки ладу169 від спеки
підтікали сиропом. Вона раптом запанікувала: а що, як той помітив її
тут разом з Адроа і тоді чутки дійдуть додому? — та потім зрозуміла,
що торговець і сам наляканий. Він винувато подивився на неї — і зник.
— Нам треба йти, — сказала Кія.
Із вулиці з бігаючими очима загнаного звірятка задкував білий
чоловік. Адроа простежив за ним поглядом.
— Нам не треба йти.
— Адроа, це не…
Та її відрізала від друга група хлопців — вони промчали повз
і відштовхнули її вбік. Вона впала на металеві ґрати й поранила долоню
об метал.
— Гей, гей, — заволав Адроа вслід хлопцям, але їх засмоктало
в натовп на вулиці.
Він витягнув з кишені ганчірку, і Кія обмотала нею руку.
— Ну гаразд, — поступився він.
 І вони побігли. У небі спалахували феєрверки. Вони вперше
трималися за руки на людях. Навколо вирувало місто, і цього разу ніхто
їх не помічав.
***
Кія впіймала м’яч, який пролетів над лівим вухом. Нігті замиготіли
червоним. Вона нафарбувала їх тонким шаром, щоб зішкрябати перед
завтрашнім прийомом. Але сьогодні її нігті виблискували, як пелюстки
вогняного дерева, зірвані буревієм.
— Добре відбила, — гукнув Адроа. — А того разу практично
пропустила.
Кія зиркнула на нього й щосили жбурнула м’яч назад. Він із
тріумфальним ляскотом упіймав м’яч, а тоді розкрутив його в повітрі.
І коли м’яч закотився кудись у слонячу траву, Кія заулюлюкала.
Повітря тремтіло від нещадної спеки. Та попри це Кія відчувала
в усьому тілі надмір адреналіну. Вона любила такі дні — відкрите поле,
небо випромінює непевну синяву, поки ще не впала завіса ночі.
У дитинстві тато розповідав їй, що прекрасно грав у крикет, а вона не
вірила, поки він не повів її на поле й не навчив подавати м’яча.
Повернулася додому, зачудована двома відкриттями: її тато не просто
собі суворий мораліст, яким видавався, і вона теж уміє кидати м’яч.
— Ще одну гру? — спитала тепер вона.
— А хіба тобі не треба додому, до мамці з татком?
Це подав голос Даймонд, виблискуючи голими плечима; його
футболка теліпалася, обв’язана навколо пояса. Даймонд завжди
дражнився, та Кія все одно відчула укол. З часу перевороту, на тлі
зникнень людей і повсюдної присутності солдатів, більшість друзів Кії
сиділа вдома. А були ще ті, хто втік із Уганди, поїхав до родичів в Індії
чи Англії. У їхньому молодіжному клубі тепер не набралося б і кількох
азійців.
— Вони на роботі, — пробурмотіла вона.
— Ненадовго. Ваші люди люблять відбирати наші робочі місця.
У його словах Кія почула відлуння газет, радіо, розмов чоловіків, які
налигуються самогоном у полуденну спеку. Вона бачила татове
обличчя, коли той, почуваючись зрадженим, минулого тижня
повернувся з роботи з коробкою офісних речей.
— Принаймні в нас є робота, — гарикнула вона, маскуючи гнівом
власну брехню. — А чим цілісінький день займається безцінний
Даймонд?
У купці людей то тут, то там почулося хихотіння. Самовдоволена
посмішка сповзла з Даймондового обличчя, він різко виставив щелепу
й дивився зухвало й сердито холодними очима. У якийсь момент це
перестало бути грою.
— Кровопивця, — сплюнув він.
Один із хлопців замукав. Він зібрав сорочку на грудях, навколо
сосків, у складки, щоб нагадували обвислі груди, й крутив кулаками
туди-сюди.
— Заганяй худобу, — викрикнув він.
Кії кров залляла очі. Завтра їхній родині було призначено час для
проходження перепису азійців, який Амін назвав «підрахунком
худоби». У разі неявки їхнє прохання про право жити в країні не
задовольнили б. Ніхто не наважувався припускати, що насправді
означали ці облікування і куди врешті мала вирушити ця «худоба».
Адроа легенько штовхнув її ліктем. Вона навіть почула запах його
засмаглої шкіри.
— Ходімо звідси, — голосно вимовив він.
— Гей, Адроа, — хтось гукнув їм у спину, — а що думає твоя мама
про те, що ти гуляєш із кулі?
— Так наче вона про це знає, ти, gadhedu, — відрізала Кія, але так,
щоб почув лише Адроа.
Вона навчила його, як буде «осел» на гуджараті, і він часом
використовував це слово замість punda170 — це їх страшенно смішило.
Але тепер Адроа не відреагував. І тільки коли вони спустилися до
підніжжя пагорба, вона помітила, як він розтулив кулаки.
***
Повернувшись додому, вона застала страшенну метушню.
— Де ти була? — накинулася на неї мама, а тоді вибігла геть, не
чекаючи відповіді.
Кія подивилася на Латіку, яка напівлежала на тахті. Живіт її був
таким величезним і круглим, що решта тіла, здавалося, зморщилася на
його тлі.
— Щось із дитиною? — задихаючись, спитала вона.
Але Латіка похитала головою. Поспіхом убігла Маюрі з вологим
волоссям.
 — Вони змінили нашу дату для перепису. Ми маємо прибути до
табору сьогодні, — тицьнула вона Кії в руки щітку. — Приведи себе до
ладу. Нам треба їхати.
Кія струсила траву зі штанів.
— А чому вони змінили дату?
— Більше шансів, що ми не з’явимося, — монотонно відповіла
Латіка.
Знадвору долинув звук клаксона. Маюрі підклала Латіці під спину
руку й допомогла їй встати. Зі спальні вискочили мама з татом, овіяні
запахом парфумів та лосьйону для волосся.
— Документи? — нагадала мама. — Перевірте ще раз.
Тато поплескав по пакунку в кишені. Мама зберегла статус підданої
Великої Британії з часів мешкання в Індії, а от татові ще не дали
громадянства Уганди, хоча минули роки з часу подання ним заяви.
Ніхто не знав, що це означає.
Тато через це засмучувався й злостився. «Я тут народився, —
прошепотів він, коли прийшло сповіщення, що документи на
розгляді, — куди ж мені ще?»
— Chalo, chalo, — підганяв тато, а тоді спинився. — Ти по­їдеш
у цьому?
Від Кії відгонило потом і землею, на сорочці рясніли плями від
трави. Коли сім’я утрамбувалася в Арунове авто, вона почала
відшкрябувати лак із нігтів.
— Вдягни хоч оце, — прошепотіла Маюрі, витягла з вух сережки та
вклала Кії до рук.
Кія вділа квіточки в мочки вух, із силою проштрикуючи шкіру, що
вже заросла.
Навколо тимчасового табору вервечками звивалася довга черга
з родин, люди обмахувалися віялами й обмахували сусідів. Вирувало
вологе повітря, нестерпно палило сонце, земля була надто гарячою,
щоб сісти. Навіть родини, які приїхали рано-вранці, як планувала мама,
казали, що стоять тут годинами. Уздовж черг знуджено походжали
солдати з гвинтівками, на віддалі виднілися намети.
Тягнулися години — минув час обіду, тоді чаю, наближалася вечеря,
світло блідло. Люди відходили сховатися під деревами й трохи
перепочити, поверталися з похиленими головами. Різкий сморід сечі
змішувався із запахом витягнутої з судків їжі. За кілька кроків від них
у черзі стояла Фаріда з молодіжного клубу, вона привезла на візку
бабцю з поник­лою головою. Вітер доносив уривки розмов — на
гуджараті, гінді, урду, панджабі, пересипаних словами на суахілі, —
й згуки натомленого сміху. Кія думала, що добре було б скоротати цей
час із кузенами, але тітці Варші призначення не змінили: вона мала
прийти завтра; згідно із цією системою, вони були окремими, різними
родинами. Щодня приблизно в цю годину до їхнього комплексу
навідувався рудуватий пес, і Кія побоювалася, що ніхто більше не
здогадається його погодувати.
Мама розмовляла з родиною Мехта — Кія практично виросла
в їхньому домі, адже у кварталі всі двері були відчинені для сусідів.
Тітонька Гіта розповіла, що її брат, втративши тут роботу, виїхав із
дружиною до Англії. Мама з розумінням указала жестом на Аруна;
його батьки також перебралися до Лондона.
— Ви приєднаєтеся до них? — спитала тітонька Гіта.
Арун знизав плечима.
— Вони хочуть, щоб і ми поїхали, але тут наш дім, тож…
— Ні, — закінчила речення Латіка.
— Але погляньте, де ми. А дім має бути безпечним, хіба ні?
Кія відключилася від реальності навколо; у животі в неї бурлило від
голоду. Їхати чи ні — то не вартувало дискусій.
Тато обливався потом у сірому костюмі, та відмовлявся розстібнути
бодай ґудзик на піджаку. Латіка з багряними щоками важко спиралася
на Арунову руку. Мама випорпала із сумочки пакет із солодощами.
Латіка спробувала відмовитися, але, схоже, не знайшла сил навіть на це
й поклала цукерку за щоку.
Кіріт із мандиру, із квіткою троянди на лацкані, помахав їм рукою із
черги. Під ногами в нього метушилися доньки, за ними човгала
дружина з обгорнутими фольгою скрученими теплами171 в руках.
— Навіщо змушувати нас добиратися аж сюди? Наче не можна
надіслати дані про нашу чисельність поштою! — гукнула мама.
— Ці африканці навряд чи вміють рахувати, — несміливо засміявся
Кіріт.
Тато промокнув піт носовичком.
— І все одно вони мають нам довіряти.
Міна-бген витягнула голову.
 — Коли я була на такому терміні вагітності, то заледве вставала
почистити зуби. Ваша донька сильна.
Почувши це, кілька людей у черзі обернулися. Латіка похитнулася
й низько опустила голову, піт заливав їй очі. Тато піднявся навшпиньки
й додав, що його друга донька їде до медичної школи з повною
стипендією.
— І несуттєво, що про нас кажуть африканці, якщо в нас виростають
такі діти, — сказав він, захоплено дивлячись на Маюрі.
— Паппа, — фиркнула Маюрі, присунулася до Латіки й почала
обмахувати її чуні. Кія чекала, що похвалять і її, але цього не сталося.
У кожному разі, що про неї скажеш? Обидві її сестри обрали правильну
дорогу — вийти заміж і народити або отримати вагомий ступінь.
У дитинстві Кія таємно плекала мрію стати кінозіркою, і навіть зараз їй
було цікаво лише десь поза домом, на полі для крикету, на шкільній
сцені чи в молодіжному клубі з Адроа. Нічого такого, чим варто
поділитися.
— Але добре, що ти встигла сюди сьогодні, а то б вони не дозволили
тобі повернутися, — сказала Міна-бген.
На обличчі в Маюрі спалахнуло роздратування.
— Звісно я повернуся.
Повз них неквапливо пройшов охоронець із лискучою гвинтівкою.
Усі затихли. Кія кинула погляд на Маюрі. У сестри на одному плечі
лежала коса, і Кії захотілося покласти туди голову. Вона не могла
уявити, як сестра поїде.
Коли охоронець їх уже минув, Латіка почала хилитися набік. З вуст
їй вирвався кволий стогін. Кія відчула мурашки по тілу. Вона звикла до
сестриного гніву, але не болю.
— Уже недовго, — пробурмотів Арун, з останніх сил піднімаючи її.
— Це просто обурливо, — голосно промовила мама, аж тато
витріщився на неї.
— Що? — гиркнула вона, підносячи Латіці пляшку з водою до губ.
Латіка не стала пити, хоча в неї вже почали проступати під очима
синці.
Кіріт жестом указав на місце ближче до намету, де стояла його
родина.
— Чому б тобі не підійти сюди? — швидко кивнув він, наче кажучи:
«Це не проблема».
 — Ні, — відповіла Латіка.
Арун стривожено переводив очі з неї на намет.
— Латіко, можливо, доведеться стояти годинами.
Латіка скрипнула зубами.
— Усі стоять годинами. От і ми почекаємо.
Кія запропонувала знайти стілець, а мама скрикнула, що їм просто
потрібна допомога; невже цього ніхто не бачить? Тато підняв долоню
вгору й промовив із зосередженим виразом обличчя:
— Не проблема. Піду дізнаюся.
Він обережно вийшов із черги. Зупинився біля найближ­-
чого охоронця і, затиснувши документи в кулаці, витягнув руку
в напрямку точки десь між Латікою й наметом. Охоронець не зрушив
з місця, лише клацнув пальцями, наче тато був мухою. Кія побачила, як
тато підняв плечі, долаючи внутрішню боротьбу. А потім він
розвернувся, щоб іти назад. І коли ступив кілька кроків у бік черги —
охоронець викинув руку вперед і штовхнув його. Тато зашпортався
взуттям за траву й упав на землю.
Кія кинулася до нього. Тато лежав обличчям униз, при­тиснувши
долоні до землі, наче молився. Напрасовані штани й лискучі туфлі
заляпалися брудом. Батько підвівся й виплюнув травинку. Навколо
розлетілися їхні документи, ті, що визначали, хто з них іще може
отримати громадянство, а хто — ні. Кія нахилилася, зібрала їх і обтерла
об себе, лишаючи сліди ґрунту на одязі. Черга позаду перевела дух.
— Ти забився? — прошепотіла Кія, але тато не відповів.
Мама пригладила йому волосся рукою.
Усі вирячилися на них, і Кія раптом усвідомила, який вони мають
вигляд — вбрані в найкращий одяг, та все одно розпусні. Вона на мить
відволіклася на дежавю — перший раз на сцені, коли публіка чекає,
затинатиметься вона чи сяятиме.
Підійшов інший солдат.
— У кінець черги, будь ласка.
Мама різко набрала повітря в груди.
— Ми стоїмо тут уже кілька годин.
Арун указав на чергу, проміжок у якій заповнився за їх відсутності.
— Ми очікували тут, між цими двома родинами.
— Так, саме тут, — підтвердила тітонька Гіта.
Солдат, здавалося, не чув.
 — У кінець черги, — повторив він. — Ну ж бо.
Він подався до них, тож вони не мали вибору — тільки рухатися.
І поки солдат гнав їх у спину, мов овець, Кія намагалася придушити
в собі спогад про хлопців, які мукали на неї зранку.
***
Переддень від’їзду Маюрі настав дуже швидко. Того ранку вони
сиділи разом, Маюрі допаковувала останні речі, Кія масажувала
набряклі ступні Латіки, а Латіка в цей час інструктувала Маюрі, як
найкраще скласти сарі. Маюрі, стривожена й палка, постійно випускала
тканину з рук.
— Bas, дай мені, — зітхнула Латіка, коли Маюрі знову все зіпсувала,
і та не опиралася, просто передала сестрі сарі.
— Таке відчуття, що я щось забула, — сказала вона.
І тут Кія напоказ згорнулася калачиком, наче в багажнику машини,
і відмовлялася йти, поки Маюрі її не візьме. А тоді обидві впали на
циновку в болісній істериці. Латіка лише опустила руки, бачачи всю цю
заново розкидану одіж.
Після обіду Кія вирушила до молодіжного клубу: їй кортіло
уникнути цих моментів поміж пакуваннями, коли на всіх нападала
меланхолія. Мама була на кухні, з нутовим борошном у волоссі,
заледве помітна за купками шкурок від матоке. Кія бачила, як зранку
мама купувала кілька ґрон цих крихітних бананів, улюблених фруктів
Маюрі, в торговця Ґодфрі, який приходив щодня.
— Вони дуже солодкі? — стривожено перепитала мама, і Ґодфрі
запевнив її, що так.
На шляху на вулицю Кія зупинилася біля помешкання Латіки та
Аруна. З-за дверей лунали крики, глухі звуки ударів кулаком по стіні.
Кія пригнулася під вікном.
— Ти доводиш себе до хвороби, — казав Арун напруженим тоном.
— Це вище за мене, — відповіла Латіка.
Потім запала тиша.
— Ти наражаєш життя дитини на небезпеку. І наші життя.
Звук розірваного паперу, змішані приглушені голоси. Кія могла собі
уявити, як пульсує жила в Аруна на шиї, як швидко рухається туди-
сюди язик розгніваної Латіки, наче вирішує, яку образу ще викинути.
Потім почулося схлипування, і голоси стихли. Вона, певно, могла б
почути, як вони втішають одне одного. Вона дуже добре
усвідомлювала, що сидить сама, скрючившись, попід дверима.
Кії шалено закортіло вигнутися всім тілом, кинутися за м’ячем на
полі, по якому розсипалися друзі. Ба більше, запраг­лося опинитися
поруч із Адроа — здається, тепер, коли сестри недосяжні,
а однокласників не випускають із дому, він став єдиною константою у її
житті. Вона відчувала, що її світ сходить нанівець, а потім картала себе
за надмірну драматизацію. Маюрі поїхала лише тимчасово. І досить
уже цього дивацтва: скоро на світ з’явиться справжнє mtoto.
Але Адроа в молодіжному клубі не було. Він тепер з’являвся рідше,
брав більше змін в автомайстерні, хоча коли б вона туди не
зазирнула — його й там не бувало. Після перевороту їм стало ще
небезпечніше з’являтися на людях разом, тож мали остерігатися ще
більше. Та вона не могла позбутися тривожного передчуття, що він
уникає її, і від цієї думки ставало ще більш самотньо. Раптом її осяяло,
що треба купити прощальний подарунок для Маюрі, і під впливом цієї
ідеї вона змінила маршрут і подалася на ринок, де вуличні торговці
общипували над білими аркушами крильця коників, а гаряче повітря
просочував запах смаженого м’яса. Її думки заглушили звуки
молоточків шевців і бібікання бода-бода172; вона побігла, обпікаючи
литки об кропиву.
Завернула за ріг у порожній провулок, де кілька кіз дожовували
відходи, — і мало не налетіла на солдата, який згорблено сперся на
припарковану машину.
— О, вибачте, — видихнула вона на суахілі, намагаючись обійти
його. Солдат випростався й перегородив їй шлях. Під пахвами в нього
на бежевій формі проступили плями поту.
— Куди це ви так швидко біжите?
— Емм, — сказала Кія, а тоді їй перехопило дух, і вона безцільно
кивнула в бік дороги.
— Ви не говорите моєю мовою? — спитав військовий, заки­нув
голову й засміявся, стрясаючи маруновим беретом.
Кія роззирнулася в пошуках когось у полі зору. Солдат помітив це
й нахилився, наблизив своє обличчя до її й дихнув на неї запахом
солодкої кукурудзи. До його підборіддя прилипли тоненькі світлі
шовковисті волоски.
 — Документ про перепис? — сказав він, ковзнувши пальцем їй по
щоці.
Вона витягла з кишені розписку, яку мала завжди носити з собою.
Він ретельно вивчив документ, і вона спробувала відсту­пити на крок.
Солдат витягнув руку і схопив її. Вона почула слабкий, ледь чутний,
наче пташиний, звук — і зрозуміла, що це вирвалося з її ж горла.
— Усе наче в порядку, — сказав він, вільною рукою обмацуючи Кії
груди, ущипнув її за лівий сосок, а тоді сковзнув рукою до талії.
Тепер вона не чула нічого — ані машин, ані базару, тільки важке
гупання власної крові.
Час обвалився, небо розчинилося. Потім вона відчула його руку під
гумкою трусів. Солдат зібгав розписку й запхав її дів­чині в білизну.
— Усе в порядку, — тихше повторив він.
Кія відчула, як здіймається вгору, як розум забирає її туди, куди не
потрапить тіло. Вона підносилася, аж поки солдат не пішов, а тоді
пішла й сама, на своїх двох, відчуваючи знайомий ритм кроків.
Вона знайшла Адроа в машині, припаркованій біля автомайстерні;
він сидів, опустивши голову на кермо. Коли побачив її, з хряскотом
відчинив двері й вискочив.
— Кіє?
Вона не могла говорити. Натомість стояла, стримуючись, щоб не
вибухнути слізьми, ніздрі їй роздувалися.
— Що сталося? — спитав він, а тоді підійшов до неї й поклав руки
на плечі, забувши, що їх можуть побачити.
Вона мимохіть здригнулася й відсахнулася від нього.
— Ох, — тільки й вимовив він.
Це вже була не новина — солдати обмацували дівчат, затягали за
будівлі, викрадали вночі з кімнат у гуртожитках, а за кілька днів цих
дівчат привозили до шпиталів із розривами й кровотечами.
З однокласниці Кії на ринку зірвали спідницю, кілька солдат грубо
реготали, а покупці відверталися.
Кія жестом показала на гараж, де на стіні з фото в рамці променисто
всміхався Іді Амін, а поруч висіла менша фотокартка містера Сінгха.
Однак Адроа не запросив її всередину.
— Тебе трясе, — сказав він.
Хлопець видавався стривоженим, наче бачив усе на власні очі.
 — Деяким із них влада вдарила в голову, вони сп’яніли від неї.
Більшість із цих хлопців ніколи в житті не мала жодної влади.
Кія спробувала осмислити почуте. Адроа провів долонею по
свіжовиголеній голові.
— Твоя сестра ухвалила розумне рішення — виїхати прос­то зараз.
Кія скривилася. Це остання ніч Маюрі вдома. Адроа схилив голову
набік, та вона вже відступала до головної дороги.
— Мені треба повертатися.
Сказавши це, вона відчула силу тяжіння цієї потреби — просто бути
вдома.
Адроа ступив перед нею, затуляючи шлях. Це так нагадало їй рух
того солдата, що вона задихнулася й відсахнулася.
— Ні, — люто відрізала вона.
— Дозволь тебе підвезти, — м’яко промовив він.
Вона чула власне нерівне дихання. Лагідність цих слів, його
пропозиція (а не наказ) роззброїли її. Вона відвернулася. Як можна
було прирівняти його до того огидного типа? Він відкрив їй обійми,
а вона залилася сльозами.
Вона зіщулилася на покритому синтетичною оббивкою сидінні його
авто й притулилася чолом до тремтливих дверцят без вікна. До торпеди
було приклеєно посірілу крихітну фотографію двох дівчат — одна
з довгими косами й широкою усмішкою, в іншої волосся обстрижене
при самому черепі. Кія пам’ятала Аббо, молодшу, — вони гралися
разом із Маюрі, коли були малі. Тепер вона працювала в місті
секретаркою. А старша влаштувалася на роботу в багату родину
й потім просто зникла; Адроа рідко про це говорив, досі хапаючись за
надію, що це був її власний вибір.
Помітивши її інтерес до фото, Адроа сказав:
— Я теж знаю, як це — коли сестра їде.
Увесь тиждень вона намагалася прогнати цю думку зі своєї голови,
але ось — більше нема де сховатися.
— Але вона повернеться, — промовила Кія.
Вона лише хотіла втішитися цими словами, але вони пролунали на
тлі фото усміхнених сестер, і вона побачила, як напружилися щелепи
Адроа.
Їхали мовчки. Ось лаймово-зелений птах усівся на палісандр. Квіти
розлетілися і вкрили землю під деревом пурпуровими плямками. За
хвилину вони проминули Заміський клуб Кампали, оточений
цементною стіною, згори всипаною осколками різнокольорового скла.
Ходили чутки, що армія Аміна відібрала його у власників і сам Амін
сидів тепер біля басейну в коротких шортах і попивав чай із крихітних
чашечок.
— Вони запросили мене до себе, — сказав Адроа.
Кія здригнулася. Адроа незворушно дивився на дорогу.
— Хто?
— Армія Аміна. Запросили мене приєднатися до них.
Вона спробувала вдихнути, та повітря скінчилося.
— Але ти працюєш у гаражі, — бовкнула вона, не замис­люючись.
Адроа зсутулився й нахилився вперед до керма.
— Уже якийсь час ні. Твій дядечко Сінгх мене звільнив.
Спершу вона на мить спантеличилася: чого ж він тоді щойно був
в автомайстерні? А коли до неї дійшов смисл його слів, то її обдало
холодом.
— Мій дядечко?
— Тому він це й зробив, так? Індійці тримаються індійців. Він
перелякався, що я спробую забрати його справу абощо, от і викинув
мене.
— Ти говориш як Амін, — не стрималася вона.
Амін завжди звинувачував азійців у тому, що вони не інтегрувалися,
не вступали в змішані шлюби з африканцями. Востаннє, коли Кія
з Адроа це обговорювали, вони таємно обмінялися поглядами
й переплели пальці під прилавком.
— Ну і що, він не має рації? — тепер запитав Адроа, а тоді додав
тихіше: — Він може дати нам краще життя.
Ображена його новою позицією, Кія похитала головою й торкнулася
його ліктя, уже й не сподіваючись повернути хлопця назад.
— А як же коледж?
— То була мрія. А це реальність. Де, як гадаєш, у мене кращі шанси?
Погляд у хлопця був холодний і важкий. Кія побачила, що він уже
ухвалив рішення. У гвинтівках, в обіцянках Аміна крилися можливості.
Він і сам це сказав: більшість із тих хлопців ніколи в житті не мала
жодної влади.
— Але ти ж щойно був в автомайстерні, — хрипко промовила Кія.
 Адроа, схоже, розхвилювався, і дівчина раптом зрозуміла, що не хоче
знати, навіщо він там був. Здригаючись від огиди, вона усвідомила, що
він, можливо, був в армії протягом усіх останніх місяців, коли казав, що
бере додаткові зміни. Забагато брехні, такого їй уже не перетравити.
Вона подумала про стипендію Маюрі, про всі ті години, які Адроа
провів у майстерні, ремонтуючи автомобілі інших людей.
— Справа в грошах? Бо ми могли б тобі допомогти, тобто я могла
б…
Адроа сухо засміявся.
— Хіба твій батько не втратив роботу?
— Я просто мала на увазі…
— Ти думаєш, що ви можете працювати й давати собі раду краще за
нас.
Вона відчула межу, вододіл, який щойно постав. Їй хотілося, що він
не застиг, не закріпився між ними. Ваші люди, наші люди. Адроа
перемкнувся на третю передачу й натиснув на газ. Вона нахилилася до
вікна, ковтаючи гаряче повітря.
Машина заїхала на подвір’я. Кія побачила навколо розпаленої
сігрі173, з якої валував дим, тітку Варшу, своїх кузенів та кількох
сусідів — вони смажили кукурудзу, готуючись до останньої вечері
Маюрі. Кія затрималася в автівці. Здавалося, вони не завершили
розмову, хоча й сказати було майже нічого.
— Дякую, — нарешті вимовила вона, і це було щиро.
Він кивнув, дихаючи неглибоко.
— Ми можемо залишитися… — почав він.
Кія заплющила очі. Побачила згорблену постать солдата. Тоді
швидко розплющила очі й гучно відчинила дверцята.
Перш ніж вийти, завагалася. Їхні руки з тремтячими пальцями були
так близько. А потім обійстя сповнилося голосами, з’явилася її родина,
вбрана до святкування. В усіх на лобі — червоні цятки. Кія зрозуміла,
що вони вже відвідали мандир і помолилися за безпечну подорож
Маюрі, без неї.
За їхніми спинами в небо підіймався місяць. Кія вийшла з машини.
За мить те саме зробив Адроа.
Мама перевела погляд з боку в бік, наче креслячи між ними
невидиму лінію.
 — Де ти була? — тремтячим голосом спитала вона й схрестила руки,
ніби захищаючись від відповіді.
— Ми хвилювалися, — поспіхом додала Маюрі.
Вона була в спідниці, розмальованій срібними трояндами, і, хоча
носити прикраси на вулиці вже стало небезпечно, заклала за вухо
пурпурову квітку. Але вона супилася. Це мав бути її вечір із коханими
людьми, можливість натішитися цим щастям, перш ніж її закрутить
вихор майбутнього. Кія навіть не принесла їй подарунок. Уперше вона
не хотіла привертати до себе увагу.
— Вона зіткнулася із солдатом, — суворо промовив Адроа.
Усі, крім Латіки, перевели погляди на нього. Латіка ж так і сиділа
з розширеними очима на круглому лиці.
— З тобою все гаразд? Що сталося?
— Він просто перевірив мої документи.
Решту вона проковтнула. Латіка вивчала її, притиснувши кулаки до
поперека. Її живіт уже опустився.
— Добре, що ти її знайшов, — звернувся до Адроа Арун і розділив їх
рукою.
Кія хотіла ляснути йому по руці. Він її не знайшов. Він міг її взагалі
більше ніколи не знайти. Адроа відступив і поклав відкриту долоню на
дах автомобіля.
Тато вдивлявся в небо. Шелестіло мангове дерево, з тіні виринула
зграйка кажанів.
— А тепер заходьмо всередину. Вже почалася комендантська година.
— Їжа вистигла, — сказала мама.
Глянувши суворо, вона напівобернулася до стежки, та не ступила
й кроку. Від воріт за цією сценою спостерігав Вест, тримаючи руку на
замку, і обличчя його не виражало анічогісінько.
— Я маю йти, — кашлянув Адроа.
Кія здригнулася й поморщилася.
— Ти не голодний? — спитала Латіка.
Кія закотила очі. Латіка озирнулася з дещо нарочитим виразом
обличчя.
Адроа не зрушив з місця. Навколо них темнішало небо, лампи
зсередини будівлі відкидали світло так, що вся її родина видавалася
аморфними тінями на світлому тлі, а обличчя хлопця, навпаки,
світилося.
 — Комендантська година давно почалася, вже запізно, щоб їхати, —
сказала Кія.
Остання відмовка. Так, це армія запровадила комендантську годину,
але він був тут, із нею. Він і досі був тим самим Адроа.
Адроа розтулив рота. І тоді темряву розрізав материн голос.
— Це родинна вечеря. Жодних сторонніх, — ковзнула вона очима по
Кії. — І, звісно, жодних веш’я174.
Слово впало в тишу. Металеві двері обпекли Кії долоню. Адроа
кинув на неї невпевнений погляд. Вона хотіла повернутися до нього
й перекласти. Веш’я — тобто шльондра, повія, безсоромниця. Веш’я —
тобто та, хто приносить родині ганьбу, коли сестри приносять успіх.
Веш’я — тобто та, з якою завжди думаєш: а що люди скажуть?
Веш’я — тобто негодяща донька з брудними руками.
Мама відвернулася. Кія покрутила головою в пошуках Адроа, але він
уже сів у машину й увімкнув яскраві задні ліхтарі. Їй здалося, що вона
піймала блиск його очей у розмитому відображенні на вітровому склі,
але заревів мотор — і автівка поїхала геть.
— Зачекай, — закричала вона, але її голос нічого не означав, заледве
чутний у цій ночі.
Кія схопилася за груди й знову відчула на них руку солдата. Тіло
здалося. А потім чиїсь руки обхопили її за талію, у стегно вперся
Латічин живіт, пальці Маюрі розтирали їй шию. Вона не відчувала ніг.
Коліна підігнулися, і сестри прийняли на себе її вагу.

Вінод, 1972 рік

Вінод знесилено розпростерся долілиць на холодному мармурі.
Притулявся до підлоги то одною щокою, то другою, аж поки не
відполірував їх об каміння. Щось тримало його тут, якесь відчуття, що
підіймалося знизу, спогади, які проносилися в голові, гомін землі. Йому
хотілося залишитися в обіймах цього відчуття безпеки. Навколо
залунала молитва, і на мить стало легше дихати. Він підвівся.
У мандирі було повно народу. Він ударився колінами об підлогу.
Поруч двоє чоловіків схилилися над відкритими книгами, перебираючи
пальцями малу175. Із потайними обличчями вони ворушили губами,
шепочучи беззвучні молитви.
 Надворі, у проході під низькою аркою, він знайшов своїх друзів — ті
стояли тісною групкою, дотикаючись одне до одного головами. Голоси
заглушувало паперове шурхотіння гілок бананового дерева. Вінод
підійшов, ляскаючи босими ступнями по підлозі. Чоловіки підняли
голови й стулили долоні у вітальному жесті. Він поплескав по плечу
Пуліна, кивком привітався із Якшем та Нареном і приєднався до
тісного кола.
— Родина в порядку? — запитав Пулін.
Вінод швидко кивнув. Маюрі старанно вчиться в Бомбеї, Кія —
у школі. У Латіки й Аруна повно клопотів із малюком Харілалом, якому
вже майже рік. Раджні набрала додаткових учнів, бо Вінод втратив
роботу. У минулому він із гордістю перераховував такі досягнення. Але
тепер фактично мусив загинати пальці на руці, нагально нагадуючи
собі, що там ще.
— Усі в безпеці, — зрештою обмежився однією фразою він.
Пулін наморщився.
— Мій хлопець у лікарні.
Він відкрив рота, однак не промовив ані звуку. Лакуни заповнив
Якш: учора син Пуліна повертався додому зі школи і якийсь чоловік
побив його кийком. Він одужає, знадобилося лише кілька швів. Вінод
промовив молитву. Пуліновому синові було лише 12 років.
— Ситуація погіршується, — тихо сказав Нарен.
Усі почули сховане між рядків. Тепер вони рідко виходили з дому;
кожен мав знайомих, які зникли, загинули. Уздовж узбіч вишикувалося
акуратно виставлене взуття — перш ніж запихати людей у вантажівки,
військові вимагали роззутися. Кілька днів тому Вінод випадково
зустрівся з колишнім колегою Окелло. Вони з Раджні кілька разів
ходили до Окелло та його дружини додому на вечерю; їхні діти гралися
разом у дворі теплими вечорами, поки вони попивали каву. Тепер
Окелло видавався змученим, із темними мішками під очима. Його
викрали, відвезли до якихось бараків бозна-де. Вони знали, що Амін
тримає підземні камери для допитів, вогку темницю всередині
квітучого пагорба, де сморід крові й гнійної плоті маскують аромати
дерев папаї. Окелло гадки не мав, чому його запроторили туди, чому
випустили, знав лише, що йому пощастило. «Ми перевезли дітей
у село, до батьків Сьюзен», — прошепотів він. У роті бракувало
переднього зуба.
 «Я чув про твою роботу, — промимрив Окелло, перш ніж вони
розійшлися. — Це справжня ганьба, брате». У виразі його обличчя не
було й тіні насмішки, але Вінод заціпенів. Він нікому не розповідав, як
боровся, коли бос у компанії з торгівлі кавою та чаєм повідомив йому
про звільнення. Він пропрацював там тридцять п’ять років, але в листі
про припинення співпраці з ним не церемонилися: «Африканізація».
«Mimi ni wa Uganda»176, — повторював він, як дитина, благаючи
чоловіка, якого колись вважав другом. «І хто зарезервував це місце для
вас? — відрізав бос. — Ідіть до своєї матері-королеви». Відчувши
гіркоту в словах начальника, Вінод замовк. Зрозумів, що почуття
образи було посіяно задовго до його часів і що, можливо, вже нічого не
виправити.
— Маємо зберігати віру, — сказав тепер Вінод своїм друзям. Його
знову затопило колишнє умиротворення. Він хотів бути тим міцним
ґрунтом, якого всі вони потребували під ногами. Вони розійшлися,
стиснувши пальці й склавши руки.
— Підтримуватимемо зв’язок, — попрощалися вони.
Він пішов уздовж ріки. Це був його ритуал — перш ніж повернутися
додому після мандиру, кидати прасад у воду. В останні кілька місяців
згортки з благословенною їжею стали більшими — наче садгу177
намагалися відміряти трохи більше удачі. Після рясних злив минулого
тижня ріка ринула широким потоком, захоплюючи берег. Він наче
відчував на смак солодкаву вологість низьких хмар, за деревами
набухав молодий місяць. Іти стало легше, дихання розчинялося в ритмі
течії. «Понеси мене звідси», — подумав він.
Вінод розкрив паперовий згорток і вийняв пальцями два заморожені
кристали цукру. «Будь ласка, подбайте про нашу родину». Родини
з їхнього оточення поспішали виїхати, та він був тут, на березі річки,
з молитвою в долонях. Він знав, що їх захистять, — навчився у своєї
матері приймати будь-яке прийдешнє. Він заплющив очі та уявив маму
з татом, їхній перший дім, де попід стелею було розвішано жмутки
трав, сміх сестри Саріти й те, як вона оголювала, сміючись, червоні
ясна. Уявив Маюрі в Бомбеї й відчув приплив вдячності, що амбіції
підштовхнули її виїхати, хоч він і сумував за нею. Він присів, і тепер
вода легенько омивала його долоні, з шипінням поглинаючи цукор.
Запустив пальці в поріділе волосся — і краплі води покотилися по шиї.
 Він підвівся рушати додому, та зачепився поглядом за якийсь
предмет на лівому березі. Темний і слизький, той впирався у скеля­стий
берег. Маленький пришвартований човник або ж намокле простирадло,
що випинається над поверхнею води. А потім він розгледів: пальці,
короткі, набряклі, неможливо сині. Крик застряг йому в горлі, він
шарпнувся і завалився набік. Предмет гойдався, як живий. Тіло,
долілиць, оголена набрякла чорна спина, чорна, як кора каучукового
дерева, чорна, як зола, чорна, як дим поховального вогнища, що горить
уночі.
Додому він вертався геть порожніми вулицями, але перед очима так
і коливалося тіло, змушуючи наддавати ходи. Пластиковий стілець біля
воріт, де зазвичай сидів Вест, стояв порожній.
У кухні палахкотіло світло. Харілал спав на циновці на підлозі,
поруч скулилася Кія. Тихенько гомоніло радіо.
— Ну нарешті, — вибухнула Раджні й обмацала його, наче шукаючи
дірок. Вона неправильно застібнула спереду блузку, тож під ключицею
стирчав невеликий клаптик тканини. Вінод і досі здригався, бачачи
Раджні без мангалсутри — простої низки чорних намистин на золотому
ланцюжку, яка пов’язувала їх ось уже понад двадцять років, — хоча
знав, що вона не з власної волі зняла намисто.
— Де ти був?
Він поки що не міг про це розповісти. Опустився на стільця поруч із
Латікою.
— У мандирі, — прохрипів він.
Раджні підняла очі до стелі, наче шукала там Бога.
Латіка обкусала губи до червоного.
— Арун мав би вже повернутися.
Вінод зиркнув на годинник, тоді на двері. До комендантської години
лишалося тридцять хвилин. Невдовзі треба буде згасити світло, сидіти
в майже цілковитій темряві й чекати. Солдати мали наказ стріляти
в кожного, кого побачать на вулиці після сьомої вечора. Хотів би він
сказати їй, що все буде гаразд, що Арун прийде додому будь-якої
хвилини, але в пам’яті й досі колихалося тіло на поверхні води,
і сухожилля перетягували його кінцівки, наче мотузки.
Потім заблимало світло. Раджні перехопило дух, щось загрюкотіло
по підлозі. Тепер тільки місяць освітлював кімнату, вихоплюючи
з темряви їхні очі й волосся.
 — Ану відійди звідти, — пробурмотіла Раджні.
Коли очі призвичаїлися до темряви, Вінод побачив, що Латіка
прилипла до вікна. Вона відійшла вбік, хитаючи головою.
— Як я бачу, світло вимкнули.
Вінод згадав про річку й проковтнув згусток жовчі, що піднявся до
горла.
— Гідроелектростанція, — тихо промовив він. — Гадаю, вона може
бути заблокована.
Він не міг сказати, що, можливо, її забило тілами. У тиші
погустішала й темрява.
Брязнула дверна ручка. Вінод підстрибнув, але Латіка його
випередила.
— Зачекай, — сказав він, але вона вже потягнулася до клямки.
— Це я, — почувся знадвору хрипкий голос Аруна.
Латіка відчинила двері — і він проник усередину.
— З ним усе гаразд, бачиш, — видихнув Вінод, хоча ноги
підгиналися від страху.
Навіть у неосвітленій кімнаті було видно, який Арун розшарпаний.
Волосся впало на чоло, у місячному сяйві виднівся бруд на обличчі.
Поділ сорочки то там, то сям висмикнувся з-за пояса, одна кишеня
вивернулася й стирчала білою підкладкою. Він приніс до кімнати
прохолоду, хоча день видався дуже спекотним.
— Я в порядку, — сказав він.
Харілал почав плакати. Раджні згребла його з підлоги, але Арун
витягнув руки:
— Будь ласка.
Вінод побачив сумніви на обличчі дружини, та вона все одно поклала
дитину Арунові на руки. Каджал, яким Раджні обводила Харілалу очі,
щоб уберегти від пристріту, розмазався йому по щоках. Арун важко
опустився на стілець, і Латіка пригладила йому волосся.
— Четверо чоловіків, — стурбовано пояснив він. — Обшукали мене,
хотіли грошей. Забрали гаманець. — Він глянув на Латіку. —
І портфель забрали.
— Солдати? — різко спитала Латіка.
— Я не… я не бачив форми, — затнувся Арун, дивлячись пильно
й проникливо. — Я думаю, вони просто кондо, просто кондо.
 Вінод не второпав, яка різниця — військові чи цивільні тебе б’ють,
та Латіка моментально заспокоїлася. Вона налила склянку води й дала
Арунові, а Раджні знову забрала дитину до себе.
— Вони тебе травмували? — запитала Кія, блиснувши зубами
в слабкому світлі.
Виструнчена й строга, вона здавалася чужою.
Арун знизав плечима й сьорбнув води, але, ковтаючи, здригнувся.
Вінод подумав про периметр їхнього житла, про вулицю, відкриту, як
річка, про засув, який марно висить на воротах.
— Де це сталося?
Арун смикнув шиєю, тоді знову здригнувся всім тілом.
— На парковці. Вест пішов.
— З усіх днів, коли можна пропустити роботу, він вибрав
сьогоднішній, — пожартувала Раджні, але голос їй тремтів.
Наче той хлопець узагалі міг когось спинити.
Кія зблідла на лиці.
— Його справжнє ім’я — Отім. Він ачолі.
Вінод не знав, що Кія товаришувала з аскарі так близько, щоб він
відкрив своє справжнє ім’я. Але якщо він з народності ачолі, то нема
сумнівів, що люди Аміна з ним розправилися.
Латіка взувалася біля дверей.
— Це моє взуття, — сказала Кія.
Вінод устав.
— Куди ти зібралася?
Він сам почув, як тремтить голос. Пригадав, який спокій відчув
удень, як навіяв його цілій компанії. Спробував вхопитися за це
відчуття, але сила ріки й освітленого тіла перекреслили все.
Латіку трясло. Вона провела рукою по волоссю, схопилася за вузол.
— Лише в сусіднє помешкання, — сказала вона. — Пригадала, що
маю дещо зробити.
Арун зіслизнув зі стільця.
— Я піду.
Вони перезирнулися. Вінод помітив цей обмін поглядами, недосяжну
мову двох тісно пов’язаних між собою людей. Він сповнився вдячності
до Аруна, ще одного чоловіка в родині, який дбав про їхню дочку
й захищав її. Вінод був надто черствий із Латікою, коли проігнорував її
весілля. Усі ті відмінності більше не мали значення; тепер велися інші,
більші війни. Латіка простягнула руку до Раджні.
— Мамо, тобі треба відпочити. Крім того, Харілалу час спати.
Побачимося зранку.
Грюкнули двері, Латіка закрила засув. А холодок у кімнаті лишився.
***
Пишний блиск серпневого сонця розвіяв гризоти й бруд ночі. Уранці
Вінод вирішив дати Арунові з Латікою поспати й забрати Харілала на
прогулянку по їхньому комплексу. Він прокинувся, сповнений
рішучості взяти на себе більше. Мерехтіло сонце, блакить де-не-де
затягнуло туманом. У помешканнях відслонювалися фіранки, звідти
долітали звуки потоків води, увімкнених радіоприймачів, було чути, як
дядьки сухо відкашлюють нічне мокротиння. Харілал ухопився за
Вінодові великі пальці й п’яно похитувався, повискуючи. Вони
потупцяли навколо воріт, а тоді малий знайшов ліану matunda. Вінод
намагався витягти її в Харілала з рота, а сам задивлявся в бік парковки,
де вчора побили Аруна. Кілька місць для авто зараз були порожні
й нагадували про родини, що виїхали й не повернуться.
У вічі йому впав предмет біля лівого колеса Арунової автівки.
Можливо, в сутичці випала якась із його речей, а в темряві ніхто цього
не помітив. Він усадовив Харілала на плечі, звідки той намагався
вхопити дідові окуляри. Вінод зосере­джено витягнув шию.
У тумані йому здалося, що той предмет наче махає до нього, наче
тканина тріпотить на вітрі, але тепер побачив, що то лише сувій паперу,
складені разом чотири сторінки. Він обтріпав пил. Це була газета, якої
він раніше не зустрічав, — Jicho. Під назвою через усю сторінку було
розпливчато надруковано заголовок: «Британці в Аміна в кишені».

«Попри те що панафриканські гравці в’їдливо звинуватили Аміна

в захопленні влади, Велика Британія прийняла ці новини, першою
з країн визнала легітимність уряду Аміна й вітала його в Лондоні, де
він зустрівся з королевою. Нещодавні документи свідчать, що
переворот був не лише підтриманий, а й організований імперіалістами,
і Велика Британія й надалі забезпечує фінансову, політичну та
військову підтримку режиму Аміна. Серед британських
правопорушень, зокрема, надання зброї військам Аміна, навчання
поліції та збройних сил Уганди, фінансування диктатури Аміна за
рахунок кредиту на суму 10 млн фунтів, а нещодавно Британія також
надіслала до Кампали військових інструкторів. І все це відбувається на
тлі тисяч убитих і ще більшого числа ув’язнених, систематичних
етнічних чисток двох племен і встановлення тотального військового
контролю над медіа, громадською думкою і свободою. Маємо бути
пильні: імперіалістів не викорінено — вони тут, прагнуть повернутися
й розділяти нас».

Вінод роззирнувся на всі боки, різко усвідомивши, що позад нього

відчинені вікна. В Уганді лишилася тільки одна — контро­льована
урядом — газета. Він обов’язково клав примірник на видному місці
біля кухонного вікна. Минулого тижня фотогра­фа цієї газети, який
відзняв знівечене тіло, було вбито — його знайшли з численними
кульовими та ножовими поранення­ми. За такі-от речі людей убивають.
Яка дурість — приносити сюди цю небезпеку. Зібгавши аркуші
в кулаку, Вінод підбіг до огорожі парковки й жбурнув їх якнайдалі.
Харілал указав, куди вони впали, — обвинувальний акт у вигляді
крихітного вигнутого дитячого пальчика.
Повернувшись до хати, Вінод відчув, як сповільнився в нього пульс.
На плиті варилися матоке, вивергаючи солодкі хмари крохмалю. Латіка
дмухала на каву біля вікна, Арун переглядав газету; на вилиці в нього
проступав темний синець. Сонна Кія не могла розліпити очей. Варша
забігла по чашку рису й повернула мамі казанок, повний похи178
з картоплею. Вінод вдихнув солоний аромат. Перед ним зібралася вся
родина, вітаючи новий день. З радіо стиха лилася мелодія реґі, на
повторі, наче заїло.
— Перевір приймач, Віноде, — розсіяно кинула Раджні, намащуючи
золотавими від масла руками листя колоказії.
Вінод умостив Харілала Латіці на руки й потягнувся до перемикача.
Радіо видало кілька гудків, тоді зашурхотіло шумами. І нарешті всі
почули безпомильно впізнаваний голос.
«Віддані угандійці, громадяни цієї великої держави, 4 серпня 1972
року його світлість довічний президент, фельдмаршал Аль-Хаджі
Доктор Іді Амін Дада, володар усіх звірів на землі та риб у морі, має
зробити оголошення, — сказав президент. — Минулої ночі я бачив сон.
Це був сон від Бога. Він указав мені, як розв’язати проблему з азійцями
в цій країні. Для цього я маю діяти негайно».
 Раджні закотила очі й ухопила картоплем’ялку.
— Додай звуку, — попросила Латіка.
Гучнішим голосом президент оголосив, що настав час винищити
тарганів.
«Залізницю завершено — тож тепер азійці мають виїхати.
Відсьогодні у вас є максимум дев’яносто днів на виїзд. Усі особи
азійського походження відтепер позбавлені підстав для перебування
в цій країні. Азійці доїли корову, але не годували її. Я маю наголосити:
після завершення терміну в дев’яносто днів будь-хто з вас, хто
лишиться в Уганді, вважатиметься нелегалом і зіткнеться з наслідками.
Не виїдете — гратиметеся з вогнем. Я про це подбаю».
В ефір пішли шуми й перешкоди, а тоді відновилася мелодія реґі.
Вінод потягнувся до перемикача, та ніяк не міг уторопати, що
робити. Здавалося, після цих слів кімната мала би перекинутися догори
дриґом, фіранки — впасти, кава — пролитися на циновку. Та світ
лишився незмінним, пронизаний лише їхнім диханням. Та його
дихання стало уривчастим і гірким. Він народився тут, не знав жодної
іншої землі. Ця земля вмістила стільки їхнього — дім, ціле життя. Він
подумки ходив по колу, знову й знову повертаючись до неможливості
цих слів.
— Та він жартує, — силувано розсміялася Кія.
Раджні застигла над плитою. Він відчував, як розпашіла
й натягнулася його шкіра. Підняв руку до її плеча, але не торкнувся.
— Знову? — спитала вона, так тихо, що почув лише він.
Арун вирвав апельсинову шкоринку з кулачка Харілала, спохмурнів.
— Що він має на увазі — виїхати?
Знадвору долинули голоси. Латіка відчинила двері. У внутрішньому
дворі стояли Далали й Мехта. Вони перезирнулися, суплячи брови.
— Що ви думаєте? — гукнули вони. — Може він таке зробити?
І з громадянами теж?
За ними крізь заґратовані вікна й балкони визирали інші. Зі свого
помешкання вийшла Варша. Вінод перетнувся з нею поглядом і в її
затятості наче побачив своє відображення в увігнутій лінзі. Звідусіль
дивилися сусіди, проникливо й на­пружено. Птахи замовкли. Запала
приголомшлива тиша, що змушувала ціпеніти. Вони перемовлялися
стишеними голосами, бо знали: тепер їхній світ — це слова диктатора,
він викривляє й підкоряє собі реальність, нині їхні життя визначаються
не фактами, а чутками й плітками, що проникають звідусіль.
З потемнілої скрученої гірлянди на оправлених в рамки портретах
Вінодових батьків злетіла пелюстка й тихо впала на килим. Ніхто не
обернувся.
***
Вінод поспіхом пішов із мандиру. Завтра буде наступна черга. Ноги
вкрилися виразками від стояння, живіт запав. Учора він вистояв у черзі
одинадцять годин тільки для того, щоб почути: в нього немає потрібних
паперів. А позавчора після закриття державної установи він улігся
спати на вулиці, щоб не втратити місце в черзі. Він уже не знав, навіщо
стоїть у цих чергах. Тисячі азійців щодня вишиковувалися під
посольством Великої Британії, міграційною службою, муніципальною
поліклінікою, чекаючи на штамп чи сертифікат, що дасть їхнім родинам
право на отримання проїзних документів, на медогляд, на кіпан­де179,
на ваучери. Черги були нескінченними й невпорядкованими. Люди
непритомніли від задухи й спеки, а охоронці, з гвинтівкою в одній руці
й пляшкою варагі180 в другій, сміялися чи просто споглядали. Дехто
проштовхувався вперед, боячись наслідків, якщо не отримає документи
вчасно.
У натовпах кружляли чутки, страшні й огидні. «Ми — цапи-
відбувайли, щоб перетягнути маси на свій бік і відволікти їх від усіх
тих убивств», — казали одні. «Ні, bhai, я чув, причина в тому, що він
хотів індійську дружину, а та, за якою він упадав, відмовила йому. Тож
тепер він відмовляє нам усім!»
У чергах Вінод пропонував воду всім навколо й випромінював такий
спокій, на який тільки спромігся, хоча щоразу занепадав духом, коли
якась сім’я виїжджала, а його лишалася. Їхнє життя змінювалося із
жаскою швидкістю: сімдесят дві години на виїзд після отримання
дозволу на в’їзд до іншої країни. Мехта виїхали до Англії. Сестра
Варша домоглася дозволу на виїзд до Індії, а її син Біджу з дружиною
прямували до США. Їхня громада розпадалася на дрібні частки, кожна
родина була змушена думати тільки про себе. Це суперечило їхньому
звичному побуту, але вибору більше не лишилося. Найстарша сестра
Саріта наполягала, щоб Вінод переїхав до її родини в Кенію, але
в посольстві Кенії йому відмовили. Він уже пройшов співбесіди в трьох
посольствах — Кенії, Індії та Англії — і всюди отримав відмови, хоча
Раджні, одній, дали дозвіл на в’їзд до Великої Британії. Пропозицію
скористатися ним вона категорично відкинула: перспективу розділення
родини навіть не розглядала. Після третьої відмови він почав благати.
Щовечора він повертався з порожніми руками й ледве витримував
погляд Раджні. «Не зважай», — казала вона й підставляла йому тарілку
розігрітої вчорашньої їжі, бо їсти ніхто не міг.
Його існування всіляко вимірювали, оцінювали й обраховували —
тільки щоб викинути, викорінити його. Амін виступив на радіо
й високо оцінив гітлерівське винищення євреїв. «Він повівся з ними
коректно», — сказав Амін. Їхній комплекс порожнів, вулиці
безлюдніли. На світ виходила правда про умовність їхнього існування.
Вони з Раджні почали розпродувати дещо з майна, щоб зібрати гроші
на переліт, і з кожною винесеною з хати річчю Вінод дедалі більше
сповнювався гіркоти: час наче потік навспак і в плані статків його
родина опинилася там, де починала. Лише минулого тижня він відвідав
родину Вісрамів, що жили на вершині пагорба, і був здивований, яким
солодким чаєм його пригостили, і це на тлі дефіциту цукру. Йому
залишалося тільки кивати, коли вони розповідали про понаскладані
в закордонних банках гроші, які слугуватимуть їм подушкою після
від’їзду. Він стояв на вершечку пагорба й міркував, які можливості
відкриваються на такій висоті. Та прах його батьків було розвіяно над
землями, що там, унизу. Навіть якщо він виїде — вони залишаться тут.
Він піймав себе на думках про дядька Нану — той давно помер
і лишив по собі дитину, яку Вінод ніколи не бачив. Цікаво, чи цей його
кузен розривався тепер між своїм африканським та індійським
корінням. Це жорстоко — змушувати до такого вибору. Вінод думав,
що має існувати третій шлях — не африканський, не індійський, щось
поза кордонами, ідентичність, викувана десятиліттями розпорошення
й чудесного відновлення.
Щовечора перед комендантською годиною Вінод повертався до
мандиру. Внутрішній голос нашіптував, що марно, та він заглушував
цю думку, підтримуючи віру як звичку. Стуляв порожні долоні докупи.
Чекав, що боги почують.
Втішна атмосфера мандиру розвіялася, щойно він зачинив за собою
дверцята машини. Він помахав з вікна Пуліну, який усміхнувся, не
припиняючи морщити лоба так, що жовтаве кружальце з кумкуму,
здавалося, опустилося на ніс. Вінод провів пальцем по лівій брові, й на
шкірі залишилися крихти порошку, що нагадували крихітні проколи до
крові. Поки їхав, замазав червоним кермо.
Він поминув кінотеатр Odeon Cinema, куди вчора відправив Кію
з Варшею на один останній фільм. Коли він запропонував їм це, вони
вирячилися так, наче в нього виросли роги. Але він знав, що його
донька й сестра не зможуть опиратися дитинному рум’яному личку
Раджеша Кханна181, і вони повернулися з кіно розслаблені, гомоніли,
наче однокласниці. Вінод дивився, як Кія під кінець вечора розм’якла
в обіймах Варші, й знав, що спогад про цей вечір житиме ще довго
після їхнього останнього прощання.
Він під’їхав до блокпоста й вилаявся собі під ніс. Підійшов солдат,
стискаючи ствол гвинтівки обома руками.
— Кіпанде? — наказав він, нахилившись так низько, що прикладом
гвинтівки вліз у вікно.
У Вінода досі не було посвідчення особи. Він ще не дійшов до
початку тієї черги. Намагався це пояснити, та слова наче покришилися
об зуби. Натомість покопирсався в гаманці, витягнув розписку про
перепис і тицьнув її у вікно.
Солдат переводив погляд з розписки на Вінода й назад. А потім
розплився в посмішці. Вінод уже загартувався до насмішок або
й чогось гіршого, що могло на нього чекати.
— Віноде, старий друже, — сказав солдат. — Пам’ятаєш мене?
Вінод кліпнув очима. Солдат, що стояв перед ним, змінився
зовнішньо: гнучкі міцні м’язи, широкі вилиці, шкіра такого самого
відтінку, як і в нього самого. Неймовірно, та це був він.
— Мозес?
Мозес плеснув у долоні. Сміявся він і досі, як колись хлопчиськом.
Вінод витер піт із чола.
— А ти посивів, rafiki182, — пригладив собі скроні Мозес.
— Дуже багато часу спливло, — клацнув зубами Вінод.
— Але закладаюся, ти досі можеш подати кручений м’яч, еге ж?
Складки в кутиках його очей зібралися в сіточку зморшок. Вінод
похитав головою, здавлено пирснувши сміхом до самого себе, і аж
здригнувся від полегшення. Машина перед ним зачхала мотором
і поїхала.
Мозес озирнувся через плече, а тоді нахилився до нього через вікно.
— Скоро отримаєш свій кіпанде. Він тобі тепер потрібен.
 Голос у нього був м’який, дзвенів зачудуванням і хлоп’я­чою радістю.
Вінод кивнув, досі шокований зустріччю з другом, якому колись
заздрив, бо той не мусив ходити до школи (не міг собі дозволити),
і який тепер мав над ним таку владу. Мозес відхилився назад, двічі
ляснув по даху машини, махнув йому, наказуючи їхати, і на обличчі
у Вінода проступив вираз вдячності.
Вітер свистів крізь відчинені вікна. Вінод наближався до дому. Він
увімкнув радіо, щоб навколо лунала музика. Вперше за ці дні відчув,
що зголоднів, і подумав зупинитися біля вулич­ного торговця й узяти
пакет чипсів із mhogo — улюбленої перекуски з дитинства. Він
барабанив по керму, ніготь на підмізинному пальці був постійно
пофарбований червоним. Прагнення завжди контролювати себе
поступово слабло. Він знову розсміявся в порожньому салоні машини.
Не боги врятували його — Мозес. Крикет, щоденне паломництво на
поле, земля — його перший, найщедріший друг.
Солдатів він помітив в останній момент і вдарив по гальмах.
Військові стояли посеред дороги з розчепіреними руками. Вінод
спробував розрізнити їхні обличчя, але потім опустив очі. Ні, то були
не руки — то були кулемети.
Один із військових рвучко відчиняв двері машин і наказував
чоловікам лягати на землю. Toka chini, toka chini183. Вони лежали
посеред дороги рядком. Один чоловік відмовився виходити з машини,
жінка на сидінні поруч із ним ухопилася йому за груди. Солдат
вистрілив із пістолета в повітря. Усі заціпеніли, і він витягнув чоловіка
з авто й швиргонув на землю поруч із рештою. Жінка наполовину
висунулася з вікна, скрививши обличчя чи то від сміху, чи то від горя.
А потім рвонули двері його машини й Вінода витягли з сидіння
в густу спеку. Грубий поштовх між лопатками — і він опинився на
землі. Грязюка огорнула його. У ніс ударив запах поту чоловіка, який
лежав поруч. Хтось розпачливо бубонів молитву. Справа людей було ще
більше. Він почувався спустошеним, у голові лише пульсувало.
Почулися постріли. На цей звук він скрутив шию наліво. Уздовж
ряду людей на землі ішов солдат, прицілювався і стріляв. А тоді
переходив до наступного, до наступного. Від кожного пострілу
здригалася земля. Вінод почув сморід власної сечі, що просочувала
ґрунт під ним. На мить він здався знайомим і навіть солодким.
 Світ сприймався так гостро, світло було таким яскравим, відлуння
пострілів скорше відчувалося, ніж чулося. Наступний постріл
продзвенів поруч із ним. У вухах закалатало. За кілька секунд він
почув, як тіло сусіда випускає дух. Це був звук вітру поміж голих
дерев.
Тепер солдат зупинився понад ним, затуляючи своїм черепом усе
небо. Він прицілився просто Вінодові в обличчя. Вінод не знав,
розплющені в нього очі чи заплющені. Ним заволоділо щось інше —
тиша. «Якщо настав мій час…» — подумав він, і з цією думкою земля
застигла, багнюка огорнула його шкіру й прийшло давнє знання, що
йому судилося тут померти й повернутися в землю, яка його породила.
А тоді почулося: «Muhindi, eti, muhindi»184. Він отямився,
наче прокинувся. Хтось кóпав його в підошву взуття. Він розплющив
очі.
Обличчя в обличчя в нього пильно вдивлявся солдат. Він указав на
Вінодове чоло, куди кілька секунд тому направляв дуло пістолета.
— Ти — Божа людина, — промовив він, торкнувшись пальцем
Вінодового лоба, а тоді приклавши пальця собі до чола. Червона пляма.
Гладенький і теплий відбиток. — Іди.
Наче хтось повернув перемикач — і звідусюди ринуло життя.
Стрекотіли цвіркуни, усе навколо було червоногарячим. Вінод мчав до
батькової машини; він мчав на поле, ляскаючи сандалями, а назустріч
летіли друзі, несучи одкровення в широко розкинутих руках.

Латіка та Арун, 1972 рік

Того ранку під двері прийшов чоловік, якого Латіка не знала. По
радіо повідомили, що їм лишилося сімдесят сім днів. За ніч дощі
перетовкли землю на м’яку пульпу, і тепер крізь ґрати на вікнах
проникав п’янкий запах гарячої глини. Харілал сидів на підлозі
в спальні й пускав слину на підборіддя. Арун накинув йому на обличчя
одну з Латічиних вишитих чуні, а тоді забрав і широко всміхнувся:
«Peeku!»185, на що Харілал захоплено розреготався. Позад нього по
стіні пробігла крихітна ящірка з майже прозорим зеленкуватим тільцем.
Після крадіжки портфеля Арун перестав ходити на роботу, і тепер
Харілал більше при­в’язався до нього, ніж до матері: тільки Арун міг
показувати фокуси й сміятися животом. Вона споглядала з-за стола,
закиданого паперами, й теж сміялася з ними.
А тоді постукали у двері. Коли Латіка відчинила, там чекав солдат.
Жалюгідна жовто-коричнева форма ледь сягала йому до щиколоток.
Вона зрозуміла, що це лише хлопчик, довготелесий, із худими
кінцівками, з випнутим під пружною шкірою округлим адамовим
яблуком. Він кинув їй у руки листа.
— Наказ від його світлості, — промимрив він, бігаючи очима, а тоді
пішов.
Вона запхнула конверт за пояс і зачинила двері. На стіні у вітальні
висіла оправлена в рамку фотографія з їхнього весілля: на Аруновій
зачісці грають сонячні промені, з її коси звисають нанизані на нитку
квіти жасмину. Саме коли фотограф робив кадр, Арун повернувся до
неї й підняв руку поправити квіти у волоссі, і так їх і відзняли — тоді,
натепер, назавжди: Арун захоплено дивиться на Латіку, насупивши
брови, а Латіка, з обличчям, осяяним різким світлом, покірна йому.
Вони сміялися з цієї фотографії, та коли вибирали, яку взяти в рамку, то
кращої й уявити не могли.
До кімнати зайшов Арун, несучи дитину на стегні.
— Хто то був?
Латіка взялася поправляти курті — щоб на ньому не було ні плямки,
ні складочки.
— Та просто мама зазирнула. Вечеря майже готова, — швидко,
рівним голосом відповіла вона.
Достеменно не знала, чому збрехала, та сказавши це, відчула мороз
поза шкірою. Хлопець, безперечно, приходив по Аруна: вона —
азійська жінка, пасивна, закрита вдома, то яку справу він міг мати до
неї? Та все одно передав конверт їй, мабуть, витав у хмарах. Він не міг
знати, як це позначиться на ній, коли така влада опиниться в її руках.
Арун розслабився. Він поставив Харілала на підлогу, а той одразу
почеберяв уперед на нестійких ногах.
— Я зараз буду готова, — з полегшенням кивнула Латіка.
Він довіряв їй безмежно.
Тієї ночі, коли Арун заснув, набивши живота маминою їжею, тепер
простішою через дефіцит продуктів, Латіка відкрила конверт. Лист
було надруковано на цупкому папері, як для візитівок, і проштамповано
червоною восковою урядовою печаткою.
 «Містере Арун Джані,
за суворим розпорядженням Його Світлості Довічного Президента
Доктора Іді Аміна Дада цим вам наказано припинити випуск своєї
щотижневої газети JICHO. Цей наказ видано на підставі
антиурядових настроїв, неправдивих заяв щодо правління Його
Світлості, вкрай підривних матеріалів та підбурення до громадянської
непокори на шпальтах JICHO, яка стала однією з головних
радикальних газет Уганди. Цей наказ щодо закриття газети JICHO
набирає чинності негайно».

Тремтячи, вона перечитала листа двічі, а тоді запхала його

в наволочку подушки, на якій спав Харілал, відвернувшись обличчям
до стіни й збурюючи своїм диханням застигле нічне повітря. Вона
гадала, що це єдине місце, куди ніхто не полізе перевіряти.
Арун так давно доводив їй, що газету час закривати. Казав, що це
небезпечно для них усіх. Родина має бути на першому місці. А вона
кричала знову і знову: «Справедливість вища за нашу любов» —
і щоразу його обличчя темніло від болю й провини. Часом, після
особливо запеклих суперечок, він розм’я­кав і, вирушаючи на роботу,
запихав до портфеля пачку аркушів. Вона кусала його за вушко
й обвивала руками талію, перепов­нена шаленою вдячністю. Але
з настанням сутінок він втрачав рішучість, обличчя кам’яніло; усі його
дні були невпинним маятником між боротьбою й відступом. Кожна
сварка нагадувала, як змінився масштаб його бажань. Родина. Ось за
що він боровся тепер. Латіка опинилася в пастці вибору, якого ніколи
не хотіла робити.
Вона підняла слухавку й зателефонувала спершу Бренді, а тоді
Юсуфу. Ніхто з них такого листа не отримував. Вони сказали, що
заляжуть на дно й на кілька днів призупинять випуск. Будь обережна,
попередили вони, але вона була вдячна, що жоден із них не порадив
закрити справу. Як і вона, вони мали зобов’язання — перед Деніелом,
перед опором, давали обіцянку продовжувати боротьбу. Вони знали, що
диктатури, відчуваючи загрозу, вдаються до тактики замовчування.
Саме їхнє існування становило небезпеку. Лист підтвердив, що
можновладці бояться.
 Вона подумала про Айрін та Каріукі, замислилася, як далеко уряд
може відстежити зв’язки навколо Jicho, хоча вони й не лишали слідів.
Та останнє, що вона чула про них, — це те, що після від’їзду Арунових
батьків вони спакували майно з хатини й повернулися на рідну землю,
до Кенії. Подумала про маму й тата в сусідньому помешканні, які
сплять і нічого не знають, і вперше пораділа тому кордону секретності,
який вибудувала між собою й ними, усвідомлюючи, що це захистить їх
від небезпеки. Подумала про Аруна, чиє ім’я красувалося в листі.
Перед очима спливло його обличчя, його круглі щоки, задумливо
скуйовджене волосся, шкіра, яка набуває на сонці золотавого відтінку.
Вона знала, що з ним усе буде гаразд: так завжди було. Він і сам так
казав: мовляв, ковзав по життю і його страхували на кожному кроці, від
самого народження.
Цілу ніч вона просиділа при столі, підсвічуючи собі однією гасовою
лампою. На ранок завершила роботу: цей випуск був довший за
звичайний, майже сім аркушів. З листа вона дізналася, що досягла
більшого, ніж уявляла: газета розходилася, її читали тисячі. Режим
контролював, що читають люди, але вона могла дістатися до них іншим
шляхом. У людських очах вона була видима.
***
Арун волочив ноги через бетонне шосе; вулицею вишикувалися
тимчасові урядові намети й безладно товклися змучені родини.
Вересневих дощів так і не було, тож у повітрі клубочилася пилюка. Усі
його дні та сни були заповнені цими чергами. Уночі намагався пакувати
речі, хоча руки й не слухалися. Але тепер настав його час. Від думки
про від’їзд так скрутило живіт, що він того ранку мало не покинув
чергу під посольством Великої Британії. Чиновник спокійно вивчив
його папери, а потім видав картку біженця Арунові й двом його
утриманцям. «Стежте за газетами, — сказав посадовець. — Там буде
оголошення про рейси. Ваш квиток чинний протягом наступних
сімдесяти двох годин, а потім термін його дії закінчується». Арун
вийшов із намету, і його нудило від почуття зневіри. Він боявся казати
про це Латіці, хоча вона мусила знати, що цей момент наближається.
Сімдесят дві години, щоб зібрати докупи все життя.
Он Вінод вийшов із черги, яка поступово просувалася. Раджні та Кія
проходили рентген у медичному наметі далі по вулиці, сподіваючись,
що їхні кістки дадуть їм право на притулок бодай десь.
 — У нас добрі зуби, — сказав Кії Вінод того ранку, коли вона ніяк не
могла підняти себе з ліжка.
Вінод підніс руку, вітаючи Аруна. Він ще більше посивів, скроні
були скуйовджені.
— Вони порвали наші документи.
— Що? — закліпав очима Арун.
Вінод розповів йому, що офіцер попросив їхні свідоцтва про
народження й паспорти, тоді розірвав їх і повідомив, що вони більше не
громадяни.
— З кулеметами не посперечаєшся, — сказав він із суворим
поглядом, а тоді понурився. — Ми тепер без громадянства.
Арун стиснув тестя за плече. Це все, що йому спало на думку
зробити. Того ранку він прокинувся від звуку розбитого скла, визирнув
на вулицю — і побачив, що автомобіль викрали. А тепер таке
з документами Вінода.
Вінод осів під його рукою. Арун спохопився й нічого не сказав,
тільки почервонів від почуття провини. Тут ішлося тільки про удачу,
випадкові шанси. Вінод щоранку молився за всю родину. Арун чув, як
він перераховує імена, зокрема згадує і його самого, і навіть його
батьків. Якщо хтось і заслуговував благословення, то це Вінод. Він
підступив ближче, підтримуючи тестя; це була єдина втіха, яку міг
зараз запропонувати. Повіяв легенький вітерець, дихати стало легше.
Цвіркуни не вгавали.
Повернувшись додому, Арун побачив на тахті поруч із Латікою
Бренду, яка тримала Харілала на колінах. Юсуф присів на край
кавового столика, штани йому задерлися над щиколотками. Арун
спересердя поспіхом засмикнув штори. Тепер навіть спільні
посиденьки могли накликати лють африканських солдатів і підозри
з боку індійських сусідів.
— Вони прийшли допомогти пакуватися, — сказала Латіка.
Утім, у помешканні нічого не змінилося, шафи були й далі забиті,
тільки програвача бракувало: його продали, як і деякі інші речі, щоб
назбирати гроші на переліт і фонд громади.
Бренда погладила Харілала по мочці вуха, і очі її заблищали.
— Тітка Бренда сумуватиме за тобою.
Юсуф посмикував коліном, зачіпаючи ніжку стола.
 — Студенти щойно провели мітинг проти вигнання азійців. Лідер
спілки надіслав Амінові листа із заявою, що його політика кричущо
расистська.
— Сміливо.
— Ніхто не може в це повірити. Ніхто не хоче, щоб ви виїжджали.
Арун засміявся в ніс. Якби ж це була правда! Амін знав, як перетягти
людей на свій бік. Він перерозподіляв усі азійські магазини, будинки,
підприємства місцевим угандійцям. «Справж­ні громадяни вищі від
чужинців» — хто проти такого протестуватиме? Напередодні Арун
ішов додому, і пара чоловіків почала з нього насміхатися: вони
плескали себе по животах і казали, що відтепер стануть mafuta
mingi186.
Бренда зітхнула.
— Це правда, ndugu. Виграє від цього тільки наближена до Аміна
еліта. А ми розплатимося за чужими рахунками.
Харілал раптом коротко й різко скрикнув, наче його вкусили. Юсуф
підійшов і потріпав малого за підборіддя, як це робили старші дядьки.
Цей жест роззброїв Аруна. Латіка поцілувала дитя в обличчя
й замугикала мелодію, якою Арун його завжди заколисував. Коли Арун
був малий, одна з їхніх покоївок, мабуть Айрін, завжди наспівувала її,
замітаючи. «Ми ніколи не мовчатимемо, / поки не отримаємо землю,
щоб орати, / і свободу в нашій країні». Мелодія закарбувалася в його
тілі, хоча слова спливли в пам’яті значно пізніше, наче з-під землі.
У спальні Арун спробував поскладати свій одяг — робочі сорочки,
жмут краваток, те, що йому більше не знадобиться. Він знав, що
мусить розповісти Латіці про Англію, та згадував останню зустріч зі
зневіреним Вінодом — і не міг вимовити ані слова. Латіка вже
страждала від перспективи розділення родини, бо, як дружина Аруна,
вважалася його підопічною, а не батьків.
Арун підняв із ліжечка Харілала покинутий там бордовий піджак —
і при цьому збив на підлогу подушку. Із наволочки щось випало —
цупка тиснена картка. Він прибрав зламану урядову печатку й прочитав
повідомлення, датоване місяцем раніше. Чоло вкрилося потом. Перед
очима все попливло, довелося сісти й опустити голову на коліна. Його
охопив гнів на цю безрозсудну жінку та її зраду.
Репортери Uganda Argus187 щодня писали про гуманні заходи Аміна
з відновлення справедливості, про те, як він просто обрізає дерево
нації, викидаючи мертві й зіпсовані плоди. Латіка на сторінках Jicho
реагувала на це на повну силу. Там, де інші тонули у власній
безпорадності, її рішучість лише зростала.
«Досить уже, — благав Арун місяцями, — ми внесли свою лепту,
завершімо зараз». Та вона не здавалася. Щось у ній спонукало
продовжувати боротьбу, поза його, навіть поза її власними інтересами.
Він притулився обличчям до піджака, у який був вдягнений у той вечір,
коли освідчився, і вкотре замислився, чи був він тим, ким вона його
вважала.
Арун відкинувся до стіни й вистромив голову з-за одвірка. Латіка
теж сіла на підлогу, Харілал умостився в неї між ногами й затиснув
у кулачку пляшку. Вони перетнулися поглядами. Він рвався до неї
серцем, усе одно, навіть тепер. Вона була відкрита до нього, наче знала.
У її очах він побачив відображення власного погляду — страх і вогонь,
нестримне життя у ній, яким він так захоплювався на початку. Як
глибоко вона вірила в людську доброту; як глибоко він вірив у її
доброту. І тоді він зрозумів, що підкорятиметься їй до самого кінця:
вона завжди була сильнішою половиною.
***
Того вечора якийсь британський політик похвалився на телебаченні,
що його країна прийме стільки з 80 тисяч азійських біженців з Уганди,
скільки вони зможуть розмістити на своєму маленькому острові.
Слухаючи, як той політик описує методи Аміна, Латіка міцно стисла
губи.
— Він так каже, наче це армія Аміна винайшла тортури
й насильство. Наче Британська імперія не робила того самого.
— Приїздіть, бідні вигнанці, користайтеся скарбами моєї держави,
яка розбагатіла на вашому горбі, — випнув груди Арун.
Латіка гигикнула й підхопила низьким голосом:
— Ми покинули там, у вас, свою збанкрутілу систему, а тепер
приїжджайте до нас і насолодіться нашою.
Арун присвиснув і затягнувся цигаркою. Він напівлежав, поклавши
оголені ноги на стіл.
— Утім, думаю, саме там ми врешті й опинимося.
Він знав, що момент для повідомлення настав.
— Хіба не смішно — після всього ми переїжджаємо в дім
господарів?
 Латіка подивилася на нього — і його думка набула в її погляді
остаточної форми. А потім вона розсміялася, так гучно, що він
налякався, чи не розбудить Харілала. Та той і далі чарівно похропував,
як уміють малюки. Арун теж розсміявся, навіть розреготався, аж сльози
потекли. Вони ревіли, ледь не ламаючи собі ребра. А потім узялися за
руки над Харілалом, який лежав на дивані, сплелися пальцями
й поцілувалися. У Латіки після того лишився попіл на верхній губі.
І тоді пролунав грюкіт у двері, наче грім. Наступної миті він
опинився на підлозі, на спину давили коліном. Поруч блимав вогник
цигарки, наче око. Латіка пронизливо лементувала, він уперше почув
від неї такий гортанний крик. Харілал задихався в неї на руках. Жовто-
коричневі армійські черевики з пошарпаними й брудними шнурками.
Він зациклився на одній думці: в їхній хаті так натоптали, тепер
доведеться відшкрібати плями з килима, все дезінфікувати, бо Харілал
всюди тягнеться допитливими пальчиками, все бере до рота з ідеально
рівними зубками.
Троє чи четверо чоловіків витягли його на руках надвір, він обдряпав
голі ноги об землю. Латіка кинулася вперед, захлинаючись слізьми.
— Заберіть мене, це я вам потрібна, — кричала вона.
Арун витягнув шию й незграбно схилив голову через плече, щоб
побачити. Він не міг до ладу вдихнути й гикав. Один із чоловіків грубо
гигикнув, але одразу ж замовк. Може, через Харілала, який вхопився
мамі за стегно, а може, через те, що побачив у її очах якусь дикість
і абсолютну самозреченість.
Вони потягли його геть. Перш ніж його заштовхали в машину, він
спробував випростатися — якраз щоб іще раз побачити Латіку
й Харілала. Та потім йому на обличчя накинули мішок, він відчув
присмак іржі, і все занурилося в темряву.
***
Тридцять. Латіка прокинулася — і це число пульсувало їй у скронях.
Тридцять днів, як забрали Аруна. Кожен день — як ціле життя.
Поруч на матраці Харілал тягнув до неї стиснуті кулачки й белькотів:
«Мама». Його голос нагадував про Аруна. Він стискав і розтискав
пальці, смикав її за пасмо волосся, шкірячи маленькі зубки. Вона
почала мугикати Арунову колискову, але задихнулася на слові
«свобода». Притисла Харілала щокою, теплою й липкою від слини, до
своїх грудей.
 Вона була спустошена. Випалена зсередини, наче випила бензину,
хоча практично не їла всі ці дні. Одяг звисав і теліпався на її зсохлій
статурі, на пальцях ніг набухали й лускали пухирі. Та вона все одно
піде на пошуки, залишить Харілала мамі й блукатиме вулицями.
Запитуватиме всіх зустрічних, чи не бачили вони Аруна. Мов примара,
сновигатиме алеями, поки не знайде його. Вона підніметься на кожен
пагорб, яких значно більше, ніж ті сім, що мали, за рішенням
британців, оточувати територію міста. У Римі було сім. А в Кампалі —
безліч.
Вона чула, що Амінова служба безпеки, перш ніж помістити в’язнів
у бараки, годинами возила їх колами, щоб вони втратили орієнтацію на
місцевості. Він може бути тут, у Кампалі. За банановим гаєм, біля
річки, схований у кущах. Вона підніметься на годинникову вежу на
Макерере, щоб поди­витися. Викрикуватиме його ім’я, поки він не
почує. Поки не відгукнеться.
Штори в помешканні звисали, наполовину зірвані, простирадла були
познімані з ліжок. Фотографія з весілля покосилася на стіні. На ній
в Аруна густі бачки сягали вигину щелепи, а в неї так сяяли очі, що це
вражало навіть на зернистому відбитку на папері. Такий елегантний, її
чоловік здавався непробивним. Вона так безоглядно вірила у своє
уявлення про нього, що прогледіла сховане під сподом. Думала, його
ніщо не зламає. А він був просто звичайним чоловіком.
Бренда і Юсуф десь переховувалися. Деніел так і не дався чути.
І тепер, коли забрали й Аруна, Латіці не було куди вертатися. Вона
майже зізналася була своїй родині, але затнулася на півслові.
— Це була я, — єдине, що вона спромоглася вимовити.
Тато довго й пильно дивився на неї.
— Ти писала цю газету, — нарешті сказав він, і хоч вона не знала
точно, що він бачив, та не стала заперечувати.
А мама схопила її в обійми й прошепотіла, лагідно колихаючи:
— Ти не можеш нести цей тягар сама.
І в маминих обіймах та частина Латіки, що колись зіщулилася та
зсохлася, тепер розгорнулася знов.
Лишалося тільки два тижні до встановленого Аміном кінцевого
терміну. Мама й тато залагоджували їхній від’їзд. Тепер, як особи без
громадянства, вони мали право на в’їзд з гуманітарних міркувань.
Батьки щось казали про канадську візу, чекали на затвердження
дозволу. До неї ставилися лагідно. Маєш почати готуватися, казали
вони. Мовляв, ми все спланували. Просто почни готуватися.
Вона знала, про що їм ідеться. Режим чітко дав зрозуміти, що
станеться з тими, хто залишиться. У неї не було вибору — лише
виїхати. Тож вона кивала, бурмотіла, що збере сумку. Вечорами
скручувала Харілалів одяг у маленькі циліндричні згортки, одну за
одною забираючи його іграшки. Вони бачили це й вважали, що вона
в порядку, горює, але живе далі. Вважали, що вона википить,
охолодиться. Але вони не знали. Не могли бачити. Що це неважливо.
Що вона вже стоїть у полум’ї.

Раджні, 1972 рік

Раджні похапцем піднесла транзисторне радіо до вуха. «Угандійські
азійці мають три дні до кінцевого терміну, — пролунало звідти. — Час
майже вийшов». Вона жбурнула радіо на матрац і покликала Вінода та
Кію, а також Латіку. Надворі затягнуте серпанком сонце котилося до
обрію. Верхівка тюльпанового дерева виблискувала, немов жаринки.
Скоро все це запалає.
Цілу ніч без угаву дзвонив телефон. Навіть не піднімаючи слухавки,
вона знала, що це Маюрі з Бомбея, серце якої розривається від
усвідомлення, що вона більше ніколи не повернеться додому. Вона
чула, що Вінод узяв слухавку, заспокоював. Усі вони зараз розбиті.
Бодай Маюрі всього цього не бачила — окремо від них вона принаймні
була в безпеці.
На підлозі стояла блакитна валіза її батьків, а в ній — одяг усієї
родини, кілька фотографій, сталевий казанок із вигравію­ваним ім’ям
Сонал. Найцінніші речі вони зашили в підрубувальні шви своїх сарі —
золоті кільця, які давним-давно подарувала Кії Сонал; сережки-краплі,
які Раджні надягала на весілля, їх іще її мама підклала в ту саму валізу
перед від’їздом доньки з Карачі; річковий камінець, подарований
братом. Усе інше — фотоапарат, книжки, шкільні табелі й дипломи
в рамках — залишиться вдома. Їм дозволено тільки одну валізу. Усенькі
їхні гроші заморозили в банку, висмоктали, за винятком дозволених до
вивозу п’ятдесяти фунтів. Вони мали лишити ключі в машині, двері
будинку не зачиняти.
 Напередодні Ґодфрі, торговець фруктами, минаючи їхній комплекс,
гукнув до неї — і на мить здалося, що нічого не змінилося. А потім
вона застигла. Пригадала, як у Карачі сусіди, колись дружелюбні,
мінялися за одну ніч. Коли вона відмовилася підійти, Ґодфрі перекинув
в’язку бананів через ворота.
— Як цукор, — м’яко сказав він і рушив угору на пагорб.
Раджні глянула в дзеркало над комодом і побачила обриси своєї
мами. Широкий ніс, заглибинка над губами. Перед нею рівним
полотном розкинувся час. Вона вже один раз виїжджала. Вже тікала.
Скільки разів можна змушувати людину терпіти таке? Але тепер вона
була матір’ю. Нарешті зрозуміла жертву своїх батьків, яку колись
вважала зрадою. Вони стояли й трималися заради тих, кого любили.
Заради своїх дітей вона зробила б те саме.
Раджні склала курті в кутку кімнати й почала загортатися в сарі.
Поспіхом зайшов Вінод, стиснув губи і з тріском защіпнув валізу. За
його спиною в дверях стояла Кія.
— Вони збільшили кількість блокпостів. Треба виїхати раніше.
У Кії було таке дитяче обличчя, вона ледве трималася. Сусі­ди
нагадали їй, що найбільші загрози чигають на молодих азійських
дівчат, які їдуть в аеропорт. Раджні згадала, що її теж застерігали про
ризик, ціле життя тому.
Коли вони востаннє вийшли з дверей дому, Раджні подбала, щоб
ніхто не оглянувся.
— Латіко, — сказав Вінод.
Gur nu Ghar спорожнів, виїхали майже всі. Їхні кроки в гнітючій
порожнечі відлунювали на тротуарі. Коло гуави валявся покинутий
іржавий дитячий велосипед, а біля його рами — бита для крикету, мов
відірвана від тіла нога. На самому краю комплексу, в колишньому
помешканні Далалів, уже оселилася якась родина. Раджні бачила крізь
вікно, як вони перли вулицею свої полотняні торби. Вона хотіла, щоб
обличчя їхні були жадібними, діти — шмаркатими, а батьки —
злобними. Натомість вони видалися сором’язливими, може, хіба що
сповненими надій. Крізь фіранки вона спостерігала, як наймолодший
хлопчик обривав квітки з куща червоного жасмину, розсипаючи
чорними пальцями золотий пилок.
Раджні підійшла до сусіднього помешкання. Усередині на підлозі
сиділа Латіка в простому білому курті, боса, з маленькою торбинкою на
боку. У неї на колінах умостився Харілал, сповитий у шарф піщаного
кольору.
Вона повільно підвелася, завдала дитину собі на стегно. Зустрілася
з Раджні очима — і мати побачила вираз, який не змогла б описати
словами. Наче щось закрилося.
— Готова? — обнадійливо спитала та і, не чекаючи відповіді,
розвернулася й рушила до машини.
Латіка вийшла за нею надвір. Передала торбу Кії, яка закинула її за
спину. А тоді повернулася до Раджні.
— Я не можу його залишити, — сказала вона.
У навислій тиші Раджні зрозуміла, про що йдеться. У вухах
закалатало різким, наче дзвін, відлунням. За її спиною схвильовано
заметушилися Вінод із Кією, усвідомлюючи правду.
— Він не повернеться, — з притиском сказала Раджні; час для
сантиментів минув.
— Chalo, — підганяв Вінод.
— Я не можу.
Раджні тріпотіла всім тілом, ніколи не почувалася більш живою, ніж
тепер. Це була її родина, її родина, її. Ще раз вона сім’ю не втратить.
Вона кинулася вперед, ухопила Латіку за руку вище ліктя, дряпаючи їй
нігтями шкіру. Вона тягнула дерево, видираючи його з корінням.
Обламувала гілки, обривала листя. Вона втратила самовладання.
Благала, неспроможна почути відповідь за шумом крові.
Латіка дивилася сталевим поглядом. Повільно відчепила руки
Харілала від своєї шиї й простягнула дитину Раджні. Харілал видав
вигук протесту й закрив кулачками очі.
— Візьми його.
Кія кинула торебку.
— Ні-ні-ні-ні-ні, — застогнала вона й подалася вперед, хапаючись то
за Раджні, то за Латіку.
Вінод скрикнув, наче перед смертю, й упав на коліна, гучно
вдарившись об землю.
— Ма, — сказала Латіка, і Раджні почула в її голосі наказ, і відчай,
і абсолютну, несхитну віру. — Будь ласка.
— Ти хочеш загинути? — зойкнула Кія, і плечі їй затремтіли. —
Мамо, скажи їй! Ти хочеш загинути?
 Латіка не змінилася в лиці. Раджні впізнала цю затятість в очах —
вираз Пірбгая. Усі її доньки успадкували рішучість діда й силу волі
Сонал. Це жило в їхній крові, у кістках.
Світ загойдався під ногами. Не зводячи очей з Латіки, Раджні
простягнула руки по онука. Вона завжди робила замало для своєї
найстаршої дочки. Ніколи не полишала надії на сина. Але так само
несла в собі провину за те, що покинула братів. Принаймні в цьому
Латіка пішла по її стопах.
Харілал згорнувся клубочком в Раджні на руках. Уже передавши їй
сина, Латіка на секунду затримала на ньому долоні. А тоді обвила себе
руками, наче канатами.
Десь у глибині душі Раджні завжди знала межі їхньої прив’я­заності:
ця дівчина народжена нею, але не належить їй. Латіка розвернулася
й пішла до свого помешкання. І в ту мить, коли клацнув замок, Харілал
заплакав.
***
Раджні не знала, як вони поїхали. Не знала, як довго Вінод грюкав
дверима, як страшно кричала Кія. У її свідомості не відклалося нічого,
що можна було б оповісти. Вона не знала, чому у Вінода були
роздряпані руки, коли в Кії скам’яніло обличчя, у який момент вона
сама забилася на заднє сидіння машини. Знала лише, що притискає до
себе онука, часточку своєї доньки, свого загубленого сина. Думала про
своїх братів, про захист, якого вони в неї просили, про всі ті рази, коли
не впоралася. І коли притисла Харілала собі до грудей, моментально
настала ясність. Латіка пішла від них уже давно. І повернулася лише
заради Харілала.
Вони мчали безшумними вулицями, час їхнього рейсу наближався,
до Ентеббе сунув рівномірний потік машин. Через перші два блокпости
їх пропустили, а на третьому наказали вийти з машини. Харілал
ухопився за блузку Раджні, наче вона могла його впустити.
Вінод тримав у руці конверт із документами, а солдати рвучко
відчинили багажник, витягли їхню валізу й відчинили її копняком.
Потоком розгорнулися сарі, Вінодові робочі штани кольору хакі. Смуга
синього в пилюці. Рештки їхнього життя, розкидані, як сміття після
параду.
Їхня машина перекрила дорогу тим, хто позаду. Солдати
спрямовували інших в об’їзд, було чути, як із важким гуркотом
закрилося четверо чи п’ятеро дверей. Вони просочувалися вперед
хаотичним потоком. Амін назвав їх тарганами, і тепер Раджні це
бачила — як вони вибрали виживання, як відмовилися йти на смерть.
Ранковий місяць висів у небі, як брудний ніготь. У скупченні родин
і солдатів Раджні впізнала містера Сінгха з автомагазину. Світло з-за
світанкового обрію сковзнуло їхніми обличчями, сріблячи чорне
й коричневе. Вони стояли двома групами, ті, що у формі, й цивільні.
Були часи, коли вони стояли разом, ґелґотіли в чергах на базарі,
забирали дітей зі шкіл. Але разом зі свободою прийшло й розділення.
У групу цивільних уломився солдат із пляшкою варагі в кулаці й збив
блідо-оранжевий тюрбан з голови містера Сінгха. Містер Сінгх
примружився, аж очі зникли в складках шкіри, тканина з тюрбана
розмоталася й упала йому під ноги. Раджні відвернулася, та перед
очима стояло те, як розсипалося його густе темне волосся, до того
зібране на тім’ї. Солдат схопив його за шию, розбив пляшку об машину
й почав зрізати волосся широким осколком. Звук лунав такий, наче
обривали хутро. Містер Сінгх застиг нерухомо, а солдат розкидав
пучки волосся по дорозі, наче фермер, що вносить добрива в посіви.
Вінод затиснув рота руками, тамуючи напад нудоти. Раджні тримала
Харілала так міцно, що він мав би заплакати, та малюк мовчав,
спостерігаючи за всім скляними очима. Якщо боги це бачили, то теж,
мабуть, відвернулися. Солдат шпурнув пляшку на дорогу, наче
знудився від свого заняття. Містер Сінгх голосив на землі. Над вухами
стирчали кошлаті клубки волосся, такі самі він затискав у кулаках. Він
підняв обличчя до сонця, наче в молитві, та не розкрив губ.
Пролунав вихлоп газу, й задзижчав мотор. Раджні обернулася
й устигла побачити, як їхня машина рушила дорогою без них.
Харілал звивався й рвався додолу, розлючено ридаючи. Кія потяглася
по нього, але руки в неї тремтіли, тож Раджні забрала його назад.
Обличчя Кії виражало тепер лише зневіру.
— Мамо, — прошепотіла вона.
Удруге за ранок Раджні відчула, як в очах доньки
викристалізовуються її власні межі. Вона взяла зручніше Харілала,
нову ношу в руках, тягар Латічиної довіри.
Вінод поплескав по кишенях.
— Ми маємо сісти на літак, — повторював він знов і знов, витягаючи
шию, наче солдат міг повернутися. Харілал плакав, судомно ковтав
і щипав Раджні за шию. Раджні подалася вперед, шукаючи чогось, що
допомогло би втримати рівновагу. У червоному бруді, відбиваючи
сонце, мерехтіли мідні плями. Вона нагнулася понижче. Не хотіла
пам’ятати нічого іншого, тільки це: світло на ґрунті, усе, що воно
виплекало.
Раптом у світлі намалювалися два важкі черевики. Раджні підняла
очі й упізнала обличчя. Адроа не посміхався, дивився затуманеним
поглядом. Раджні відчула, як горло стискає страх. Страх і сором.
У цей момент Адроа похитав головою, так непомітно, що Раджні
подумала, чи не здалося. Та Кія стисла губи й дивилася так відкрито
й відчайдушно.
— Ходімо зі мною, — сказав він.
У повній тиші вони завантажилися в його джип. Раджні схилилася,
щоб підібрати бодай щось із грязюки, і зараз стискала колінами казанок
Сонал. Адроа мчав уперед; час скрутився у вузол, а тоді почався
заново. Пилюка курилася й осідала. На задньому сидінні розгублена
Кія витріщалася в заляпане розбитими мухами вікно. Харілал засинав,
на обличчі його була написана втома. На під’їзді до блокпостів Адроа
змусив їх заповз­ти під сидіння. Коли вони вийшли, Раджні відчула, як
частина її зісковзнула зі шкіри й відлетіла в синє, наче підбите, небо.
Вона бачила навколо нескінченні пагорби з оповитими туманом
вершечками. Розсипи палісандрів за огорожею комплексу, лискучі
цибулини matunda. Змахи крил кажанів, наче духів, у молочно-білому
місячному сяйві. Сапфірову гладь озера Вікторія з перлистими
гребінцями на воді. Залізницю завдовжки в тисячі тіл, під якою —
руїни чужих домівок. Прах їхніх предків, змішаний із грязюкою,
землю, покраяну шрамами. Землю — відібрану, без права повернення.
А попереду — невідоме «деінде», що очікує, безсловесне.
135 Пенда — солодощі; помадка на основі молока й цукру; додають також кардамон, шафран,
горіхи.
136 Баа (baa) — звертання до бабусі по татовій лінії на гуджараті.
137 Dettol — бренд антибактеріальних засобів.
138 Ундгію — овочеве рагу з приправами, зокрема карі.
139 Аскарі — так називалися солдати-африканці, які служили європейським колоніальним
державам, виконували функції військових, жандармів, охорони.
140 Mbwa kali — злий пес (суахілі).
141 Панга — довгий ніж із широким лезом.
142 Kachi keri — сирі манго (гуджараті).
143 Панафриканізм — рух за визволення всіх народів Африки, згуртування визвольних сил
у боротьбі з колоніалізмом і расизмом.
144 Пошо — варена страва на кшталт каші з маїсового борошна.
145 Ndugu — брат (суахілі).
146 Африканізація — постколоніальні стратегії в африканських державах після здобуття
незалежності, що передбачали, зокрема, заміну європейців та азійців на африканців на
державних посадах, націоналізацію підприємств, що належали іноземцям, промоцію
місцевих мов, замiну коло­ніальних назв тощо.
147 Jicho — око (суахілі).
148 Дгокла — приготований на парі бісквіт з ферментованого нутово-рисового тіста.
149 Elchi — кардамон (гуджараті).
150 Pita — батько (гуджараті), частка -ji додається до імені чи титулу як знак пошани.
151 Mata — мати (гуджараті), частка -ji додається до імені чи титулу як знак пошани.
152 Кондо (kondo) — в Уганді: злодій та озброєний грабіжник.
153 Кенійська армія землі та свободи (Kenyan Land and Freedom Army) — ополченці, учасники
антиколоніального повстання Мау-Мау в Кенії.
154 Bwana — сер, містер (суахілі).
155 П’ясткові кістки. Крижова кістка. Клубова кістка, сіднична кістка. Велика гомілкова,
малогомілкова кістка.
156 Шия, зап’ясток, горло.
157 Вії.
158 Палець.
159 Наваратрі — релігійне свято, вшанування богині Дурґи — переможниці сил зла,
святкується за місячним календарем, може відбуватися кілька разів на рік.
160 Гарба — традиційний танець, походить зі штату Гуджарат; виконується в колі довкруж
лампи чи статуї богині.
161 Дхол — індійський традиційний двосторонній барабан для процесій.
162 Wahindi — індійці (суахілі).
163 Ісмаїліти — одна із шиїтських течій в ісламі.
164 Мудра — особливий жест у йозі та ритуальній практиці індуїзму.
165 Дандія — соціально-релігійний танець, походить із Гуджарату, тради­ційний для свята
Наваратрі, виконується зі спеціальними паличками-дандіями в руках.
166 Човноподібна, півмісяцева, головчата.
167 Око, ніс, вухо.
168 Зуби.
169 Ладу — популярні індійські солодощі кулястої форми, виготовляються з борошна, цукру та
пряженого молока чи масла.
170 Punda — осел (суахілі).
171 Тепла — перепічки, тонкі коржі з цільнозернового борошна з йогуртом, спеціями.
172 Бода-бода — велосипедне або мотоциклетне таксі.
173 Сігрі — невелика металева твердопаливна пічка — на вугілля, кізяки чи дерево — для
приготування їжі та обігріву, поширена в Північній Індії.
174 Веш’я — каста проституток.
175 Мала — чотки.
176 Mimi ni wa Uganda. — Я родом з Уганди (суахілі).
177 Садгу — аскети, що зреклися світу й живуть зокрема в храмах.
178 Поха — приготований на парі плющений рис із цибулею, спеціями, травами, шматочками
картоплі.
179 Кіпанде — в Уганді часів британського панування обов’язковий документ, що посвідчує
особу.
180 Варагі — самогон, різновид джину.
181 Раджеш Кханн — культовий актор Боллівуду, 1942—2012 рр.
182 Rafiki — друг (суахілі).
183 Toka chini, toka chini. — Лягай, лягай (суахілі).
184 Muhindi, eti, muhindi. — Індієць, мабуть, індієць (суахілі).
185 Peeku! — Дивись! (суахілі)
186 Mafuta mingi — дуже жирні (суахілі).
187 Uganda Argus — щоденна газета і журнал, існувала в 1955—1971 рр., тоді була
перейменована.
Частина третя. 1974—1992 роки
Раджні, 1974 рік
Раджні відшкрябала від взуття суміш підгнилого листя й піску.
В’юнкий вітер пробирався до тіла поміж шарфом і комірцем. У жовтні
в Торонто було прохолодно. Діти якось примудрялися ніколи не
відчувати холоду: вони розкидали куртки навсібіч, вішали светри на
сині перекладини турніків на дитячому майданчику, викидали черевики
із зяючої пащі гірки.
Харілал побіг із майданчика до неї; від його розпашілих щік
піднімалися хмарки пари, що тут-таки замерзала. Волосся на потилиці
сплуталося від поту, на коліна начіплялися крихти фарби. За його
спиною намалювалася Далія, очі в неї були зелені, наче соснова хвоя.
— Соку, — закомандувала вона й нетерпляче витягнула руку.
— Сьоку, — відлунив Харілал.
Раджні несхвально насупилася на них обох. Далія зро­зуміла
першою, заклала руки за спину й задерикувато підняла голову.
— Будь ласочка.
— Мамусю, сьоку, будь ласка.
— Сьогодні яблучний, — сказала Раджні, витягаючи з сумки
прим’яті пакетики.
Далія та Харілал схопили їх, затято попробивали отвори й припали
до напою, наче бджоли.
— Соковитий сік, соковитий сік, — наспівували вони, крутячи
стегнами.
Далія посмикала зібране у хвіст волосся й ще більше розкуйовдила
його. Воно було кольору нестиглої полуниці, як та, яку Вінод колись
приніс додому зі зміни в Dominion188. «Якийсь хирлявий фрукт», —
подумала Раджні, розрізаючи його аж до блідої серцевини.
Далія допила першою, витерла рота рукавом і підстрибнула у своїх
гумових черевичках. Харілал пив акуратно, хитаючись на вітру. Далія
була на рік старша від Харілала, на кілька дюймів вища, гнучка
й жилава, з таким тонким волоссям, що в ньому ніколи не трималися
плетені зажими, які їй заколювала мама; Раджні постійно доводилося
приколювати їх наново. Харілал у свої три рочки був кремезним
здорованем, швидко гасав по парку; жував комір сорочки, тож той
постійно морщився.
Харілал рушив до фонтана зі слабенькими струмочками, навколо
якого купчилися й воркотіли голуби, розпушивши пір’я на головах,
наче брудні корони. Бліді птахи, бліді фрукти, небо, яке ніколи не
набирало тієї дзвінкої, живої, божественної синяви. У Раджні навіть
шкіра потьмяніла, а Вінод добряче посивів. Перед однією зі співбесід
на роботу Раджні спробувала пофарбувати йому волосся, розуміючи,
що вік не піде йому на користь. Вони почувалися наче діти: Вінод,
голий по пояс, схилився над балією коралового кольору, а Раджні
мастила йому голову дешевою фарбою, яку купила в аптеці; тепер
фарба стікала краплями чоловікові на лоба, лишаючи плями. Вони гірко
всміхалися, аж поки щось у них не розкрилося, — і вони нестримно
розреготалися, аж до болю в боках, наче вперше. Хоча колір швидко
змився, тепер Вінод прийняв своє невпинне сивіння без нарікань.
Харілал опустив пакетик із соком і зацмокав губами до байдужих
птахів. Далія розгризла соломинку аж до волокон і витягнула її з рота
двома пальцями, наче цигарку. Раджні невдоволено гмикнула.
— Ти що тепер, кінозірка? Час іти.
Вона встала з лавки, і шари жакетів та шалей, намотаних поверх сарі,
вляглися на місце, наче скуйовджене пір’я.
***
Саме в цьому парку вона вперше зустріла Джейн і Далію. Була
середина літа, сонце пекло в спину, вона спостерігала, як Харілал
витрушує пластикове відерце піску в густій тіні під дубом. На сусідніх
лавочках зібралися й гомоніли інші смагляві жінки, вдягнені
в сальвари189, заправлені в кросівки, або розмальовані візерунками
сукні на кшталт канга. Вона ставилася до них дружелюбно, вони
обмінювалися усмішками, солідарно дратівливо зітхали, коли їхні
підопічні зчіплялися через іграшки, але ті жінки були молоді, стрункі,
молодість вигравала сяйвом на їхніх щоках. Поруч із ними Раджні
відчувала біль у суглобах на погоду, вагу, яка осіла на талії після
народження Кії, осягала, як потьмяніло її власне сяйво.
Того дня до лавки Раджні підійшла біла жінка в блакитному блейзері
й туфлях на товстому невисокому підборі. Волосся в неї було зібрано
пластиковою заколкою, наче в дитини, хоча повіки зморщилися від
утоми. З-за її спини визирнула дівчинка, яка обсмоктувала льодяника
пухлими водянистими губами.
— Я шукаю помічницю на кілька годин на день. Далія ходить до
школи, але нам потрібна людина на ті дні, коли я працюю допізна. Ви,
здається, трохи старша за інших пані, і нам це подобається, хочеться
когось досвідченішого. — Кутики її вуст були припідняті, та на обличчі
застиг вичікувальний вираз; у тиші вона вказала на сусідню лавку. —
Далія сама вас обрала.
Раджні подивилася на маленьку дівчинку на ім’я Далія, яка
вишкірилася й висунула блакитного язичка. Тоді поглянула на Харілала
під деревом, підвелася, взяла сумочку й простягнула руку в напрямку
хлопчика.
— Я не ая190, — сказала вона.
Вона хотіла сказати «нянька», але забула слово. Тож речення вийшло
суржиком, і атмосфера одразу зіпсувалася. Жінка спочатку насупилася
й стисла губи, але тоді обличчя її розгладилося: ввічливість прикрила
неприязнь.
Підбіг захеканий Харілал і великодушно взяв Раджні за руку.
***
Дорогою додому Далія огиналася й зволікала. Харілал поспішав
уперед і зупинився, лише коли Раджні заволала, щоб зважав на
машини. Потім він глянув на неї через плече глибоко знудженим
поглядом.
Вони минули школу Далії, звідки разом із Харілалом забирали
дівчинку чотири рази на тиждень. Вікна мерехтіли паперовими
вимпелами й вирізаними сніжинками, турніки на майданчику
виблискували свіжою яєчно-жовтою фарбою. Далія часто виходила
з блиском на пальцях чи гумовими пасмами клею, які відліплювала
й кидала на тротуар.
 — Харілал піде сюди наступного року, — вигукнула Раджні, коли
Джейн уперше завела її до школи.
Та Джейн порадила перевірити свою адресу.
— Закладаюся, у вашому мікрорайоні інша школа.
У будинку, де жила Джейн, Далія та Харілал посперечалися, хто
тиснутиме кнопку виклику ліфта, і Далія зрештою поступилася.
— Бо ти молодший. — І скроїла таку пичку, наче вона робить йому
послугу.
Харілал гепнув по кнопці цілим кулаком. Їдучи в ліфті, Раджні
притисла малих до себе й шепотіла молитву, а діти верещали в цій
трубі, що з брязкотом несла їх до неба.
У дверях з’явилася Джейн у костюмі зі спідницею, що обли­пала її
стрункі стегна. Здається, вона ніколи не знімала ро­бочого одягу —
елегантних блейзерів і прямих брюк. Вона поцілувала в маківку Далію,
а тоді Харілала. За нею на стіні спалахнув екран телевізора, забуркотів
сміхом. Раджні й сама споглядала цей сміх телевізійної родини безліч
разів. Вона могла уявити дітей із солом’яним волоссям, які ляскають по
столу, поки мама з ідеально укладеним хвилями й залакованим
волоссям витягує з духовки запечену курку з лискучою від жиру
скоринкою. Коли вони тільки приїхали, Раджні постійно дивилася на
цю родину у відділенні YMCA191 — шокована вперше побаченим
кольоровим телевізором, цілком захоплена осяйним будинком
і впорядкованим, передбачуваним життям на екрані. Вона воліла
дивитися це шоу, а не новини, які раз за разом показували кадри із
солдатами в мару­нових беретах, а ведучий повторював слова на кшталт
«етніч­на чистка», «масові депортації», «влада терору». Тільки пізніше
Раджні усвідомила, що ці слова стосувалися пережитого нею самою.
— Муйтики, — заявив Харілал.
— Мам, а може, Харі подивитися телевізор разом із нами, будь
ласка — будь ласочка? — заскиглила Далія.
— Зайдете? — спитала Джейн, схилившись до Харілала, який
вихлявся на порозі.
— Ні, дякую, — відповіла Раджні, хоча теж скучила за телебаченням
з часу виїзду з прихистку, наданого YMCA.
Джейн підняла плечі.
— Ви ж знаєте, що ми завжди вам раді. І вашій родині. Прийдете на
вечерю?
 Раджні зайнялася застібанням блискавки на Харілаловій курточці. Їй
було незручно вкотре відмовлятися від запрошення: удома на таке б
нізащо не змовчали, почалися б плітки або вибухові сварки,
а скінчилося б усе чаєм на подвір’ї. А тут життя протікало
в обмеженнях, ніколи не бувало так, щоб цілком начистоту.
— Мій чоловік переважно працює вечорами, — зазвичай відповідала
вона.
Джейн викривила брови, точнісінько як Далія.
— Досі на паркінгу?
Раджні посовалася, пітніючи в жакеті в теплому коридорі.
Прислухалася до брязкання радіаторів — ці удари будили її щоночі,
вона уявляла тупіт армійських чобіт під дверима. Почула тільки м’яке
муркотіння, наче від млявого кота.
— Поки що так.
Вона терпіти не могла уявляти Вінода в маленькому скляному кубику
на паркінгу, з дірками від куль, заклеєними ізоляційною стрічкою, але
нічні зміни краще оплачувалися. У нього не було енергії та м’язів, як
в аскарі в них удома, тут йому ніхто не видав кинджала, тільки рацію,
з якої долинало тріскотіння перешкод. «Ми просто живемо далі», —
одного разу сказав Вінод, і в цих словах Раджні почула Вінодового
батька. У найважчі моменти Раджні нагадувала собі, що її батьки теж
стали біженцями й змушені були починати спочатку. Після розділу Індії
вони оселилися в Ахмедабаді, і хоча спілкуватися з ними після загибелі
їхніх синів було важко, та Раджні хотілося б тепер запитати, як вони то
все пережили.
Джен похитала головою, а тоді різко пожвавилася.
— Ой, мало не забула.
Вона зникла за дверима й повернулася з паперовим пакетом. Раджні
зазирнула всередину: зимова шапка, синя, прикрашена одним білим
кленовим листком, пара теплих рукавиць, а між ними вкладений
конверт із платнею за тиждень.
— Для вашого чоловіка. Ночі стають дедалі холоднішими.
Раджні притисла пакет до жакета. Джейн і далі морщила чоло.
— Я знаю, зими тут суворі, але це справді чудова країна, — тихо
всміхнулася вона; чубчик упав їй на очі. — Хоча, звісно, ви це знаєте,
після того, що вам довелося пережити.
 Раджні згадався прикордонник в аеропорту в день їхнього прильоту
до Монреаля. «Це ганебно, що ви мусили приїхати сюди взимку», —
сказав він, кинувши погляд на її тоненьке сарі й жовтий шарф, у який
закутали Харілала. Усі вони зазвичай заговорювали про похмуру
погоду, про те, яке все, мабуть, непривітне, наче в цьому була справжня
проблема. Тоді Раджні ледь помічала кірку льоду на шосе і небо,
в якому громадилися й набухали білі хмари, перш ніж розсипатися
снігом. Але не мала бажання оцінювати цю країну на тлі інших: із
втратою родини, батьків і доньки вона втратила свою країну. Тепер
вона стояла перед Джейн, під її вичікувальним, нерішучим усміхненим
поглядом.
Болісне розставання не змінює любові, що йому передувала, хотілося
їй сказати. Ви, напевно, ніколи не верталися додому під час пилової
бурі, коли одяг стає геть червоним, вас ніколи не доїдали москіти
в екваторіальну спеку. Вона ледь не засміялася, та спохопилася,
похитала головою з боку на бік. Знала, як це бентежить канадців —
невідомо, всміхається вона чи супиться, киває чи заперечно хитає
головою. Вона дедалі частіше вдавалася до цього жесту, тішачись тим,
як це збиває з пантелику; це був такий іронічний замінник того, що
вона справді хотіла б сказати.
***
Коли вони вийшли з багатоквартирного будинку, сонце вже
опустилося за дерева. Не встигли дійти до ліфта, як Джейн покликала
їх назад і спитала Раджні, чи зможе та попрацювати завтра додаткові
години. Джейн сказала, що на неї чекає підвищення, і зашарілася. Що
ближче вони підходили до свого району, то більше ставало будинків,
вони затуляли собою небо, аромат сосон змінювався на запахи бензину
й смаженої картоплі. Кілька ліхтарів згасли, занурюючи їх у темряву.
Повз них промчав мотоцикл, і Харілал провів його сяйнистим
поглядом. Раджні потягнула хлопця до себе, а він упирався пальцями
ніг у потрощений тротуар.
На їхній вулиці з натягнутих між балконами мотузок звисала
застигла білизна, на маленькому клаптику трави валявся допотопний
матрац із заглибиною посередині, наче в його вогких складках хтось
спав уночі. Раджні протягла Харілала повз відкриту трубу, з якої на
дорогу витікала жовта рідина, що влітку так сильно смерділа сіркою,
аж доводилося тримати вікна зачиненими. Сусід байдикував на балконі
й гукнув їм, коли вони проходили повз: «Привіт, маленький чоловічку».
На відміну від будинку Джейн, у районі Раджні публіка мешкала
різношерста — шріланкійці, сомалійці, ефіопи, в’єтнамці та українська
родина далі по коридору й старша пані з Гайани, в якої з вікон звисали
всякі різні квіти. Це трохи нагадувало Раджні їхній комплекс
у Кампалі: усі ці мови в одному місці, сусіди, які пригощають і на
Ураза-байрам192, і на Вайсакхі193, і на Дівалі.
— Доганяй! — заволав Харілал, коли вони дійшли до сходів.
Раджні пирхнула йому вслід. Вона трохи розслабилася, коли зайшла
у прихисток свого коридору, розстібаючи жакет і випускаючи на волю
складки сарі. Місіс Боуз у фартуху, недбало пов’язаному на талії,
помахала їй рукою від своїх дверей. Коли вони в’їхали, місіс Боуз
віддала Раджні та Кії цілий пакет своїх сарі та курті. Приміряючи одну
з них, Раджні пригадала собі, ким вона була ще не так давно, однак
спогад цей був примарний і невловний; тоді вона вперше в цій країні
нанесла на губи помаду, а потім пішла коридором обійняти сусідку.
Раджні клацнула вимикачем. Вінод сидів при столі й кліпав очима від
раптового освітлення. Побачивши чоловіка вдома, вона відчула
полегшення; навіть тепер вона панікувала, коли він повертався додому
пізніше запланованого часу.
— Паппа, — заверещав Харілал, вибираючись Вінодові на коліна.
— Сюрприз, — безглуздо всміхнулася Раджні, простягаючи Вінодові
паперовий пакет від Джейн.
Вінод розклав речі на столі й фиркнув:
— Знову рукавиці.
Він обвів пальцем контури кленового листка, пошкрябав білу
обшивку. Раджні гмикнула. Їм надавали зимового одягу, коли вони
прибули на військову базу, Джейн теж часто передавала подарунки,
і вони тепер усього мали по парі.
Намагаючись трохи навести лад, вона поставила порожню склянку
з рештками апельсинового соку в раковину, вирізала прим’ятий бочок
груші, вкритої темними плямками. Опускаючи жалюзі, глянула на
величезне графіті на стіні навпроти — нечитабельну жовто-рожеву
пляму; цей малюнок спершу її бентежив, поки вона не побачила, як
спалахують очі Харілала щоразу, як він проходить повз вікно.
— Кія вдома? — спитав Харілал.
— Ще ні.
 Вінод ніколи не розмовляв із Харілалом англійською і часто
нападався на Раджні, коли та користувалася англійською, наче завдяки
мові вони й досі могли зберігати певне право на землю, яку покинули.
Вони знову разом ростили дитину, але тепер робили все повільніше, не
мали такого терпіння на Харілалове базікання та ігри. І тут не було
численних готових підключитися тіточок і сусідів, як удома, де діти
мандрували від дверей до дверей. Забирала сестер зі школи, нарізала їм
фрукти, переплітала їм коси Латіка. Раджні, може, й була тоді
перевантажена, але ніколи не тягнула цю лямку сама.
Вінод возився з радіоприймачем, із яким не розлучався, — там
передавали прогноз погоди.
— Прийшов лист, — сказав він.
Кухонний рушник вислизнув їй із пальців. Раджні знала, як Вінод
днями чатував біля телефона, збирав монетки, щоб дзвонити на номер,
який давно не відповідав, писав на адресу Латіки нескінченні листи
й надсилав потайки, хоча Раджні завжди помічала, що закінчуються
марки. Спершу вона мовчки поповнювала запас, а тоді перестала.
Марна надія, сказала вона собі, хоча в глибині душі молилася, щоб він
і далі писав.
— Ні-ні, від моєї сестри, — вирячив очі Вінод.
Раджні повернулася до плити, воліючи не показувати Віноду, що на
очі навернулися сльози. Він також відвів погляд. Вони не могли це
обговорювати, і ця неможливість була така величезна, що вони й одне
одного за нею не дуже бачили. Раджні боялася, що, якби не Харілал,
вони б узагалі припинили спілкуватися одне з одним.
— Варша? — спитала Раджні, ставлячи рис варитися й знімаючи
кришку з каструлі з учора приготованим далом.
Вона вишкребла його в казанок, додала гарячої води, щоб розвести,
й збризнула кетчупом для mithu-murchu, як по­любляла.
Вінод пробубонів ствердну відповідь. Варша й Нарен діста­лися
Гуджарату та в’їхали в будинок з іншими біженцями з Уганди. Як вона
писала в попередніх листах, там було тісно, але затишно, завжди галас
на кухні, на вулиці ростуть папаї, у кімнатах лунає мішанка з суахілі та
гуджараті.
— Вона намагається переконати Маюрі провести з ними вихідний на
Дівалі. Маюрі, очевидно, сказала, що в неї багато навчальних завдань.
— Ця дівчина. Надто зосереджена, — надулася від заздрості Раджні.
 Якби вона була настільки поруч із родиною, то й на мить би не
замислилася, чи відвідати її. Наскільки інакше вони б жили, якби
просто мали когось поруч, якусь компанію для Кії, братів-сестер для
Харілала, голоси, щоб заповнити порожнечу!
— Та нічого такого, — буркнув Вінод.
Раджні чула, як Вінод розповідав сусідам, що їхня доня навчається
в медичній школі, і в словах його вчувалася гордість. «Найвищі
оцінки, — казав він, — серцево-судинна хірургія, часом викладачі
просять її пояснювати замість них». Раджні дозволяла йому ці
перебільшення, зворушена тим, як до нього повертається жвавість
почуттів.
Саме Вінод переконав Маюрі залишитися на навчанні. «Дозвольте
мені приїхати», — благала Маюрі, коли вони вперше зателефонували їй
з Канади (як і під час кожного наступного дзвінка). Голос їй ламався від
страху й полегшення, що вони нарешті дісталися в безпечне місце;
і Раджні щоразу чула це замовчування в кінці: дочка ніколи не казала
слово «додому». Маюрі казала, що покине школу, що хоче допомагати,
просто бути поруч. Вінод першим відмовив їй. «Твій ступінь, — сказав
він, — це і є найбільша допомога». Він не повідомив їй наступну
новину: тепер вона стала найстаршою дочкою.
Вікна затуманилися парою. Брязнув замок — і зайшла Кія. Вона
повісила куртку на спинку стільця, а не до шафи, від чого Раджні
пересмикнуло. Волосся в Кії спадало сплутаними локонами на спину,
на животі на сірій сорочці проступила чорна пляма: вона працювала
посудомийкою у їдальні біля школи.
Раджні проткнула рис виделкою.
— Вечеря майже готова.
— Я вже поїла.
Раджні міцно стиснула в руці кришку від казанка. Кія часто заявляла,
що поїла в ресторані після зміни, їй давали обід безкоштовно.
«Запечена картопля, — казала вона, коли Раджні цікавилася, що ж та
їла, — боби, не знаю». Та хай там як, її тіло зсихалося, талія
звужувалася, вилиці загострювалися.
— Я казала тобі припинити це.
Кія й не глянула на неї. Вона зняла черевики разом зі шкарпетками
й так і лишила шкарпетки звисати із взуття, наче зів’ялі стебла.
— Чи тобі не проблема.
 Дал задимив і захлюпав. Раджні вимкнула вогонь, ковзнула рукою по
розпеченому краю казанка.
— Ти будеш їсти те, що я готую.
— Ти не можеш контролювати всі мої дії, — сказала Кія, і ніздрі її
розширилися.
— Я твоя мати.
— Ти була і її матір’ю теж, — уїдливим голосом зауважила Кія.
На мить вона схилила голову до Харілала, який, сидячи на підлозі,
катав між розставленими ногами гумовий м’ячик і якраз підняв на неї
погляд.
Раджні вхопилася за кухонний стіл, аж побіліли п’ястуки. Кія
звинуватила її, наче це вона ухвалювала рішення замість Латіки, наче
це вона вирішила залишити доньку на смерть. Вона здригнулася,
згадавши, як вони вигнали Латіку, коли та вийшла заміж за Аруна, як
дали своїй гордині спотворити любов. У погляді Кії читалося
звинувачення: вони тут без Латіки через неї. З неї наче випустили
повітря. «Я намагалася, — подумала вона. — Я й тепер стараюся».
— Ти хоч присядь.
Кія знизала плечима, і в цьому жесті було стільки байдужості, що
Раджні мусила відвести погляд.
— Маю домашнє завдання.
Вінод вимкнув радіо.
— Вона має вчитися, — сказав він.
Після минулих сварок Вінод нагадав Раджні, що Кія вступила до
старшої школи в такому віці, коли в класах уже склалися та
зцементувалися групи друзів. Тепер їй було вісімна­дцять, і якби вона
зберегла свої оцінки незмінними, то могла б за рік випуститися.
У Кампалі вона була найбільш комунікабельною й компанійською з них
усіх, завжди мчала на репетиції, на поле для крикету чи до друзів.
І в неї завжди були сестри. А тепер вона залишилася наодинці з собою.
Кія рушила коридором, минаючи Харілала, скуйовдила йому
волосся.
— Побачимося там, Твіті194, — промурмотіла вона.
Він розтягнув надуті губи в якусь подобу усмішки. Харілалові
сподобалася ця жовта пташка — з першого разу, як він побачив
мультфільми з нею у YMCA. Раджні знайшла в комісіонці футболку із
зображенням цієї банькатої істоти; одежина ідеально підійшла
хлопчикові, наче була шита на нього. І хоч без сенсу було купувати річ,
із якої він за пару місяців виросте, та вона все одно її придбала.
Кія захряснула двері, аж струснула стінами. Раджні витягла з буфету
три тарілки, та Вінод спинив її рукою; синюваті півмісяці його нігтів
помітно виділялися на тлі її шкіри.
— Мені треба поспати перед зміною.
Він сказав це так лагідно, наче знав, що завдасть болю. Раджні
пригадала перші місяці їхнього шлюбу, коли Вінод проявляв стільки
уваги, що це майже бентежило: щодня приходив на обід, вечорами брав
її на прогулянки тоді ще новим для неї містом. А тепер вона рідко коли
бачила його взагалі. Вона приймала той час — його увагу і свою
молодість — як належне.
Раджні не розвернулася, лише поставила тарілку назад до буфета,
поморщившись від дзвякання кераміки. Підійшов Харілал, встав
навшпиньки, щоб дотягнутися до чогось на столі, намацав пальцями
яскраво-оранжеву коробку з пластівцями, з якої заклично дивився на
нього тигр із вибалушеними очима. Клацнув замок на дверях спальні.
Ранком того дня, коли Раджні познайомилася з Джейн, Вінод
готувався до співбесіди — поголився, намастив волосся гелем,
випростав спину. Dominion наймав менеджера з дистрибуції, і ця
посада видавалася доволі близькою до Вінодового досвіду в імпорті-
експорті, тож він сказав їм усім готуватися святкувати. Раджні
наполягла, щоб вони помолилися перед божничком у буфеті, а перед
виходом дала Вінодові повну ложку кислого йогурту: вона знала, що
Бгаґван195 уже не раз рятував чоловіка. Натомість менеджер, який
проводив співбесіду, запропонував йому іншу роботу — пакувати
бакалію на касі.
— Погоджуйтеся або йдіть собі, за вами ще черга пошукачів
стоїть, — сказав той чоловік.
Вінод повернувся додому, стискаючи в кулаці червоний бейдж
з іменем. Раджні не могла відкараскатися від думки, що колишній
Вінод натиснув би сильніше, але він видавався таким пригніченим, що
вона проковтнула свою злобу. За кілька років йому виповниться
шістдесят. Ніхто б не захотів у такому віці починати все спочатку. Радіо
постійно бубоніло йому у вухо про зростання безробіття, і жодна фарба
для волосся не замаскувала би правди про їхню ситуацію.
 Наступного дня, незважаючи на дощ, Раджні взяла Харілала в парк,
де він брьохався в калюжах, поки вони не побачили Джейн. І тоді
Раджні зняла капюшон, підняла підборіддя й сказала, що згодна.
***
Наступного дня у Джейн двері відчинив її чоловік Дейл. Колись,
напевно, м’язисте, його тіло обросло шаром жирку. Волосся йому
випадало так сильно, що чоло опукло випиналося, та очі були ясні, як
у молодого. Далія ковзнула повз нього, потершись обличчям об його
стегно, наче котик.
— Джейн трохи запізнюється. Зайдете? — завагався він.
Раджні перевела погляд на маківку Харілала, яка виблискувала від
мила й олійки для волосся. Вона не знала, чи Дейл заплатить їй за
переробіток, не знала так само, що буде, як вона зараз піде, — чи
Джейн не вважатиме це нехтуванням обов’язками. Знала лише, що
скаже Вінод: мовляв, їм подобається бачити, що ми тяжко працюємо.
— Пити хочу, — сказав Харілал.
— Це ми залагодимо, — плеснув у долоні Дейл.
Раджні нахилилася зняти взуття, та Дейл заперечно похитав головою.
Ані він, ані Далія не роззулися. Раджні сподівалася, що Харілал не
всядеться на підлогу. В кімнаті на стінах висіли картини в рамках,
схожі на фіолетові плями й блакитні бризки, наче їх накалякала Далія.
За кожним кроком Раджні подзвякувала браслетами й шурхотіла сарі по
килиму. Ці звуки видавалися невідповідними, недоречно гучними, тож
вона підібрала спідницю. Харілал знайшов умивальник і став перед
ним. Дейл поплескав йому по голові, наче по яйцю.
— Розумничок.
Він наповнив пластикову склянку й подав Харілалові в простягнуті
руки.
— Пий повільно, — попередила Раджні, дивлячись, як вода
проливається на комір сорочки. Сьорбаючи воду, Харілал указав
пальцем на зроблену з блакитного скла ручку низької шафки. Раджні
хотілося б, щоб він був старшим і зміг прочитати застереження в її
очах.
— Не чіпай, — промимрила вона.
Всюди валялися розкидані дрібнички, книжки, горнятка зі слідами
кави на обідку, біля мийки височів стосик укритих кіркою тарілок. Не
замислюючись, Раджні простягнула руку до стола й змела крихти на
купку.
— Тепер, коли Джейн працює більше, стало складно, — сказав Дейл.
Раджні опустила руку, витерши долоню ззаду об стегно.
Харілал спорожнив склянку й віддихався, наче щойно намотав кілька
кіл.
— Я голодна, — гукнула від телевізора Далія.
Харілал рушив до неї, не відриваючи очей від екрана.
Дейл і не ворухнувся, аж потім, здається, усвідомив, що це ж його
дім, і видихнув.
— Ох, дай глянути… — промурмотів він.
Відчинив холодильник, витягнув два буханці білого хліба, майонез,
оливки, відкриту банку джему, кілька морквин, таке враження, що
карликових, упаковку винограду, незбиране молоко й судок із, здається,
давнішою пастою, де окремі ракушки вже зрослися в один суцільний
шматок. Дейл оглянув усе виставлене на столі. І коли потягнувся до
залишків пасти, Раджні відчула мимовільний поштовх.
— Я могла б… — запропонувала вона.
Дейл відступив від стола й тихо засміявся.
— Мабуть, так буде найкраще.
Раджні розгорнула хліб і виклала два шматочки, поставила під воду
мініатюрні морквини й виноград, знайшла ніж для масла в шухляді.
Дейл тупцяв поруч, наче йому було незручно, хоча Раджні, коли вона
зайняла собі руки, нарешті полегшало.
— То ви нормально облаштувалися? — запитав Дейл.
Раджні товстим шаром намастила джем на хліб, що м’яко вгинався
під пальцями. Вона думала про зігнуту шию Вінода, про слова Кії,
гострі, як ножі. Про Латіку — горе, яке нічим не загоїш. І не могла дати
Дейлові тієї відповіді, якої він хотів.
— М-м-м, — мугикнула вона, вдаючи, що ніяк не може впоратися
з кришкою банки з арахісовим маслом.
— Ми з Джейн і уявити собі не можемо. Ми з тут із тих часів, як
сюди перебралися мої прадіди, тут тоді нічого не було, сама трава на
кілометри навкруги.
Ніж легко пройшов крізь арахісове масло. Раджні якось один раз
його попробувала — і її насторожила його однорідна текстура, та
солодкість несподівано потішила.
 — Пощастило, — сказала вона й почала розрізувати виноградинки
навпіл.
Дейл, здавалося, збентежився й роздратувався.
— У чому пощастило? — потер він ззаду шию. — Вони тяжко
працювали, щоб облаштуватися тут. Нічого їм не дісталося задурно.
Половинка виноградини зісковзнула з ножа й покотилася через стіл.
Дейл піймав її й закинув до рота. Червона шкуринка прилипла до зубів.
— Їж — або з’їдять тебе, так? — засміявся він.
Далія вже підстрибувала біля стегна Раджні, смикаючи себе за м’яке
волоссячко на скронях і закопиливши губи.
— Я справді-справді голодна.
Раджні поставила перед нею тарілку. Далія вхопила половинку
бутерброда й почала запихати м’який хліб до рота. Арахісове масло
й джем спрацювали як клей. Харілал стояв біля краю стола й стежив
очима, як вона простягає пальці до тарілки, доносить їжу до рота, як
перебирає всі виноградинки, перш ніж узятися до моркви. Дзвякнувши
двома браслетами, Раджні притисла його обличчям до себе.
— Нам справді час іти, — сказала вона.
Раптом зчинилася якась метушня, з коридору з’явилася Джейн,
бренькаючи ключами.
— Вибачте, я так спізнилася, ви, мабуть, усі… ох…
Вона зупинилася поглядом на тарілці, на Далії, яка задо­волено
жувала. Раджні посунула в бік коридору, тягнучи Харілала за лікоть.
Вона відчувала власну присутність у кімнаті, забирала собою забагато
місця. Ідеться тільки про оплату, думала вона.
— Щиро вам дякую, — сказала Джейн, потягла морквинку з тарілки
Далії й почала її гризти. — Ви справді… Мені дали підвищення!
До губи прилипнув шматочок моркви. Дейл і Далія видали схвальні
вигуки, Харілал заплескав у долоні, захопившись їхньою радістю.
Раджні й собі привітала. Відчуваючи дивний жар, Джейн зняла
й кинула на стілець блейзера, залишилася в пом’ятій шовковій блузці,
на якій виблискував піт. Раджні й далі куталася в кардиган, хоча спина
вже геть змокріла, — вона розуміла, що не всякий безлад їй пробачать.
— Торт! — заверещала Далія.
Джейн відлунила за нею. Раджні почулася старою, вага тіла тиснула
на коліна. Усі крутилися навколо неї, а вона наче відлетіла кудись. Дейл
схопив ключі й побіг по торт, Харілал стояв із висолопленим язиком,
а Джейн наполягала, щоб вони лишилися.
***
Коли вони дісталися додому, Вінод уже пішов на роботу на паркінг.
Сонний Харілал незграбно дибав сходами нагору. Раджні несла на
паперовій тарілці, прикритій зверху іншою паперовою тарілкою,
великий шматок шоколадного торта, на якому ніжно-блакитною
глазур’ю було виведено «ATS!». Вона захрипла, співаючи «З днем
народження!»: Далія наполягла, не замислюючись, з якої нагоди свято.
Раджні зупинилася під дверима Кії й постукала, тримаючи перед собою
торт, як подарунок. Кія глянула на десерт, але не взяла його. Коли
Раджні повернулася, щоб піти, донька підтримала рукою ослаблену
голову Харілала й забрала його в Раджні.
— Я покладу його в ліжко, — лагідно промовила вона.
Раджні оглянула дочку, вдягнену в сірий светр. А колись Кія носила
тільки найяскравіші барвисті наряди. Вона пригадала, що, як і Кія, була
пригнічена втратою рідного міста, братів. Але ж знову зібралася
з духом, так? Вона закинула голову й повела бровами.
— Якщо знадоблюся тобі — я на кухні, доїм цей торт, поки тато не
повернувся додому, — сказала вона.
***
Присівши самотньо за столом, Раджні перемкнула радіо на музичну
станцію й тепер похитувала плечима в такт мелодії. Дал, який вона
замочила цього ранку, залишився в сталевому казанку Сонал, а на зубах
досі відчувалася нудотно-солодка глазур. У їхній родині ласункою
завжди була Маюрі. Вони зателефонують їй завтра, субота — день для
дзвінків на далекі відстані. Розпитуватимуть про навчання, про дощі,
про те, коли іспити і що вона їла, — про все, що спаде на думку; не
скажуть лише того, чого сказати не спроможні.
Саме через Маюрі вони дізналися, що їхні близькі розпорошилися по
всьому світу. Маюрі, єдина, хто нікуди не переїжджав, приймала
дзвінки від них усіх, яких розкидало по всьому світу, які хотіли
дізнатися, де опинилася решта, які повторювали: ahiya chu, ahiya chu
(я тут, я тут, я тут). Варша-бген і Нарен-бгай дісталися Гуджарату,
Саріта-бген залишилася в Кенії, Біджу з родиною опинилися в Міссурі,
Далали та Мехта переїхали до Великої Британії. Кілька разів вони
спілкувалися з Аруновою матір’ю Кантою-бген, яка оселилася
в Лондоні, повідомили, що Латіка залишилася вдома. Коли Раджні
розповіла їй про це, Канта-бген надовго замовкла, а тоді промовила:
«Ця дівчина завжди була егоїсткою». «Вона залишилася заради вашого
сина», — відповіла Раджні, відчувши, як запалало обличчя. Утім,
Канта-бген, схоже, її не почула. Після того зідзвонювалися вони
нечасто — тільки для формальних привітань на Дівалі. Лише дзвінка
від Латіки жодного не було — і ніколи не буде. Раджні хотілося зібрати
всіх близьких у жмені, наче численні крихти.
Вона встромила ложку в сухий бісквіт. Не мала змоги думати про
Латіку, Аруна, Кампалу. Натомість думала про те, яким тоном Харілал
про щось просить, про те, як хилить сонну голову. Про тривожне
мерехтіння перешкод у Вінодовому радіо. Про те, як Кія відвернулася,
коли вона простягнула руку. Про те, як у певну годину дня сонячне
світло заливає помешкання рожевою й золотою барвою. Про різкий
біль від киплячої олії, що крапнула на передпліччя, про задушливий
цигарковий дим на сходовому майданчику. Ці моменти не
пробуджували спогади, а повертали відчуття. Вона зачинила двері
в минуле, але ці відчуття не могла контролювати: вони напливали,
живі, і, раз з’явившись, уже нікуди не зникали.
***
У понеділок Далія не вийшла зі школи. Поки Раджні чекала, Харілал
висмикував траву, що пробилася крізь тротуар. Далія зазвичай однією
з перших вибігала в двері, роззиралася, поки не побачить Раджні,
й криво всміхалася їй. Минали хвилини, дітей із рюкзачками ставало
дедалі менше. Учитель із добрим обличчям упізнав Раджні й підійшов,
двічі перевірив свій список.
— Далії сьогодні не було на заняттях, — сказав він.
Поки вони поспішали вулицею, Раджні прокручувала в голові різні
сценарії. У ті дні, коли Далія нездужала або мала призначений прийом
у лікаря, про який усі забули, Джейн зазвичай телефонувала в паніці,
просила Раджні забрати дитину на день, обіцяла оплатити
понаднормові, бо їй просто треба на роботу. Саме це мовчання гризло
Раджні. У ліфті її аж захитало, а Харілал радісно верещав.
На перший стук у двері ніхто не відповів. Після другого Джейн
визирнула з дверей, прочинивши їх лише на кілька дюймів. На ній був
пухнастий халат, а на голові — шапочка для душу, жодної косметики на
обличчі. Раджні вперше побачила її не в костюмі. За Джейн у двері
просочився огидний хімічний запах. Харілал затиснув ніс рукою,
і Раджні затулила його своїм тілом.
— Сьогодні понеділок, від вас не було звістки…
— Далія не змогла сьогодні піти до школи.
Раджні не звикла, щоб Джейн переривала її — зазвичай вона слухала
з такою затятою увагою, що Раджні почувалася досліджуваною під
мікроскопом.
— Їй зле?
Джейн уп’ялася пофарбованими нігтями в край дверей.
— Воші.
Раджні затамувала дух. З-під шапочки для душу в Джейн скрапнула
липка білувата паста й поповзла до брів. Погляд Джейн упав на
Харілала, який зубами стягував рукавиці з рук. Вираз обличчя в неї був
непевний.
— Ми не… це не… мій дім… — затнулася Раджні, інстинктивно
обмацуючи пальцями Харілалове густе волосся.
Джейн шмигнула носом.
— Я пропустила свій перший день на новій посаді.
Раджні заклякла. Між ними впало звинувачення. Харілалові було до
того все одно, він нявкнув, облизав тильний бік долоні та вдавав, що
чистить собі лоба.
Джейн прослизнула за двері й повернулася з пластиковим пакетом.
Вона витягнула руку крізь двері, якнайдалі, не роблячи кроку
назустріч. Раджні повільно взяла пакет. У ньому виднілася пляшка
з в’язкою білою рідиною з численними медичними назвами під
брендом шампуню на етикетці та густий гребінець.
Раджні підняла погляд і побачила себе очима Джейн. Вона бачила
Джейн, яка рвалася до успіху, Дейла, який розслабився, коли вона
взялася нарізати виноград за його столом, маленьку вимогливу Далію
й себе, яка зіщулилася в їхньому домі. Побачила, як усі вони ставали
тими історіями, які їм розповідали.
Вона схопила Харілала й потягла коридором, ліктем натиснула
кнопку виклику ліфта й тільки тоді збагнула, що Джейн досі чекає від
неї подяки.
Назовні розросталося місто, на тлі неба роїлися металеві крани.
Обабіч доріг із вибоїнами й замерзлою травою кишіло, буяло,
помирало й відроджувалося життя. Харілал ішов попереду, його тіло
краще, ніж її, адаптувалося до цих пейзажів. Повітря було м’якшим,
ніж зазвичай, небо нагадувало сірий плюш. Вулицею прогуркотів
автобус номер 91; світло фар у тумані перетворилося на дві розмиті
плями. Раджні викинула вгору руку.
— Куди ми їдемо? — спитав Харілал, коли вона тицьнула холодні
монетки в автомат для квитків, і притиснувся носом до мутного скла.
У перший рік життя в Торонто Раджні всюди ходила пішки, аж схудла
в стегнах і загартувала коліна; пояснювала це тим, що так пізнає місто,
хоча насправді всі ці нові системи дезорієнтовували її і вона боялася
припуститися якоїсь помилки. Тільки коли їм із Вінодом довелося
разом їхати автобусом, Раджні показала своє збентеження, вагаючись із
рештою біля автомата для квитків. Якщо Вінод і помітив її
спантеличення, то нічого не зробив, хоча їй здалося, що потім він усю
дорогу трохи надмірно підкреслював свої дії — коли тягнув за жовтий
шнур, щоб повідомити про зупинку, чекав за лінією, перш ніж
подякувати водієві й вийти з автобуса. Він ніяк не прокоментував, коли
вона після того почала їздити транспортом, хоча мав усе зрозуміти. Він
також дозволив їй почуватися гідно.
Коли вони наближалися до зупинки, Раджні дозволила Харілалу
смикнути за шнур. Пластиковий пакет залишила на сидінні позаду.
Вони випали в густий сніг, пухкі сніжинки кружляли вихором
навколо їхніх облич. Перебігли вулицю й попрямували в бік
порожнього пляжу. Нещадний вітер збурював воду, завівав їм волосся
назад. А потім вони стояли на узбережжі, на пляжі, покритому кіркою
цукру. Перед ними до самого обрію, який мінився водночас рожевим,
лавандовим і золотим, розстилалося озеро. Харілал закинув голову
й піймав сніжинку на язик, Раджні повторила за ним. Вістря сонячного
світла розірвало хмари, пісок у них під ногами замерехтів численними
створіннями, що виходили з озера та йшли в нього, і нікому з них це
озеро не належало цілком.
Харілал розсміявся й простягнув зігнуту ківшиком долоню до неба.
— Поглянь, маммо, — сказав він.
Раджні подивилася — і побачила безладне, прекрасне, дике,
неймовірне світло.

Маюрі, 1977 рік

 Вона шукала в натовпі в Міжнародному аеропорту Торонто знайоме
обличчя. Тут були жінки, які стискали тужаві букети квітів, чоловіки,
які просовували над загородженням картонні таблички з написами,
діти, які метушилися під ногами, наче миші. Поруч над купою
загорнутих у плівку валіз обіймалася родина. Коли вони розійшлися,
виявилося, що десь там за ними стояв Кунал — зі свіжою стрижкою
з дуже коротко вистриженими боками, у футболці, заправленій в темні
джинси. Він різко підніс угору руку й підняв обличчя. Її чоловік. Це
слово залишало осад у роті. Ліплячись взуттям до плитки, вона потягла
до нього валізу і при цьому не відчула жодного напливу емоцій.
Відновилася циркуляція крові, до набряклої ноги потроху поверталася
чутливість. Та все ж із втратою Латіки вона втратила й частину себе —
наче кінцівку, в якій чутливість не відновиться ніколи.
Кунал миттю здолав відстань між ними, вирвав сумки їй з рук
і обхопив її, але не міцно.
— Вітаю вдома.
Вона відсторонилася й пригладила перекинуту через плече косу.
Якщо заговорити — він може відчути в її диханні запах
двадцятидвохгодинної подорожі і з жалем відвернутися. Натомість вона
роззирнулася по залу, наче в голові запаморочилося від холодного
світла.
У його машині смерділо шкірою та жиром. Їй кортіло вибити вікно,
але не хотілося його ображати, тож вона не відривала лоба від
холодного скла й спостерігала, як повз них проноситься місто. Вони
були знайомі тиждень. Батьки зателефонували їй наприкінці минулого
року й одразу нетерпляче озвучили пропозицію. Сказали, що знайшли
для неї декого — техніка, спеціаліста з електроніки, приходив
встановлювати телевізор у їхньому помешканні. Він високий, добрий.
Виріс в Індії, але пропрацював у Канаді вже достатньо довго, щоб
отримати право на постійне проживання. Його батьки хвилювалися за
сина, який геть сам у Торонто, і розпачливо шукали йому пару. «Він
канадієць», — знову наголосила мама, і в її наполегливому голосі
Маюрі побачила майбутнє, що розгорталося перед нею.
Коли вона вперше спілкувалася з Куналом по телефону, він видався
м’яким та щедрим. Говорив трохи затинаючись, майже нервово, але
уважно слухав, підбадьорив її з приводу складання кваліфікаційних
іспитів. Під час другої розмови він розповів про Торонто, широкі, наче
річки, дороги, крамниці, в яких продається все — від китайської
локшини до імпортованого британського чаю. Описав помешкання її
батьків, маленького хлопчика, який назвався Харі й обхопив Кунала
тонкими ручками, коли той уперше ввімкнув новий телевізор. Укол
заздрості спонукав її зателефонувати батькам. Вона не бачилася з ними
шість років і почувалася безмежно винною. Слухаючи довгі гудки,
думала про Рухі — про те, як її зуби мерехтять у світлі над морем, як її
шкіра завжди пахне сіллю. А потім мама взяла слухавку; на задньому
тлі верещав Харі, грюкав метал, трясучись, як тварина в клітці.
— Алло, алло-алло-алло, — загукала мама.
— Я зроблю це, — промовила Маюрі.
Кунал прилетів в Індію на церемонію. Вони заповнили документи
з надрукованим на кожному аркуші у верхньому правому куті червоним
кленовим листком. Після весілля провели чотири дні на гірській
станції196 у штаті Сіккім — такий короткий медовий місяць, поки
в Кунала не скінчилася відпустка. Щоночі у срібному сяйві Гімалаїв
Маюрі відверталася від нього, вдаючи, що спить чи соромиться. «Мені
просто треба спершу пізнати тебе», — повторювала вона, наче мантру,
і від цього дзвеніли прикріплені ззовні до вікна дзвіночки, що їх ще
називають «музика вітру».
— Поїдемо одразу до твоїх батьків? — запитав Кунал.
Він пахнув чистотою, просто милом, нічого екзотичного, і час від
часу підносив пальці до підстриженого волосся, наче сподівався, що
воно відросте.
Поки вони чекали на документи Маюрі, Кунал виконував роль
хорошого зятя й дозволяв мамі наповнювати його холодильник судками
з бататом і теплами. Щоразу, як він згадував про відвідини батьків, їй
ставало зле — від заздрості чи полегшення, вона й сама не знала. Від
його слів її туга за ними наростала, це було як постійне, невдячне
цокання годинника. Вона уявляла їх незмінними, застиглими
в минулому й місці, якого більше немає. Тільки тепер, у машині
Кунала, вона відчула власну шкіру, зрозуміла, наскільки переросла ту
дівчину, яку знали її батьки.
Маюрі заперечно похитала головою. В неї сплуталося волосся, і зуби
треба було б почистити.
— Завтра. Я втомилася.
 Кунал кивнув і ввімкнув правий поворот, змінюючи смугу, щоб
з’їхати з шосе. Десь позаду залишилися розмиті промислові будівлі.
Квітень у Бомбеї був нещадно спекотним, небо запасало вологу для
прийдешніх дощів, тож щоки в неї завжди були трохи тьмяні. А тут
повітря кусалося за пальці, холодний туман клубочився навколо
ліхтарних стовпів, затьмарюючи жовте світло. Після дзвінків батьків
вона могла дуже детально помісячно описати погоду в Торонто:
у січні — терор кригою; лютий похмурий; березень сльотавий;
квітень — волога, яка наче просочує всі твої суглоби. Після шести
років проживання нарізно вона знала про погоду в Торонто більше, ніж
про життя будь-кого з близьких. І батьки заледве раз згадали про Латіку
й ніколи про Кампалу. А тепер — ось він, цей задимлений холод, її
новий дім. Вона нахилилася головою до колін.
— Тебе нудить? — спитав Кунал, простягаючи до неї руку.
Зненацька вона усвідомила, що не переживе більше й миті нарізно, її
накрило потребою бути з тими єдиними людьми, які здатні зрозуміти.
— Насправді ми ж можемо поїхати додому? — спробувала говорити
спокійно вона.
Він вимкнув поворотник. Не було потреби питати, який саме дім
вона мала на увазі.
***
Знайомство з Рухі сталося на початку 1973 року. Маюрі місяцями
приймала дзвінки від родини й друзів, їхні голоси лунали з усіх
куточків світу, а до неї зверталися як до єдиної карти. Спільнота
розкололася, любов кардинально дезорієнтувала. Ahiya, tya, ahiya,
tya197… Вона перетворилася на інформаційний вказівник, тримала
в голові місце перебування кожного члена громади. Такий привілей
бути вкоріненою, бодай частково; бути десь далеко. Їй заледве
вдавалося сконцентруватися, слова вислизали зі сторінок підручників.
Навіть за такої кількості дзвінків ніхто ніколи не згадував про Латіку.
«Це тому, що вона померла», — одного разу промовила Кія, перш ніж
покласти слухавку. Але Маюрі не могла уявити, як це: ось одного дня
Латіка їсть за столом, вагітна, переповнена подвійним життям,
а наступного дня зникає.
Життя в Індії вибивало з колії. Здавалося, вона дивиться в криве
дзеркало: все таке знайоме, та при цьому злегка деформоване. Коли
однокурсники й незнайомці дізнавалися, що вона з Уганди, то часто
морщили носи, збентежені тим, що вона походить із якоїсь нової касти.
На її розповідь про це по телефону тато недовірливо розсміявся.
«Занадто індійка для Африки, занадто африканка для Індії», — сказав
він. Маюрі насолоджувалася можливістю зануритися в навчання
пізніми вечорами, коли її сусіди по гуртожитку готували ширу198 на
плитці, але певною мірою почувалася чужинкою, яка шукає свого
місця.
Рухі працювала в бібліотеці; виблискувала своєю сережкою в ніздрі
на тлі рядів запилюжених обкладинок. Маюрі неодноразово бачила її за
стійкою. Чубчик нерівною хвилькою спадав їй на чоло, наче вона його
сама собі підстригла; гачкуватий ніс. Дівчина не відривалася від
читання, навіть коли видавала книжки цілій черзі студентів, і їхня
нетерплячка її не хвилювала. Маюрі піймала себе на тому, що виглядає
її в кампусі, шукає в морі голів у лекційних аудиторіях, роззирається
в жіночому гуртожитку, коли йде спати. Вона не знала чому, тільки
блукала поглядом по всіх кімнатах, до яких заходила, завжди йшла
звідти розчарована й збентежена цим розчаруванням.
Одного вечора незадовго до іспитів Маюрі залишалася в бібліотеці
до закриття, періодично посеред затятого навчання впадаючи
в напівсон. Вона отямилася від того, що Рухі постукала їй пальцями по
ліктю, легенько і настирливо, наче дятел.
— Що ти вивчаєш? — спитала Маюрі, поки Рухі зачиняла бібліотеку.
Навколо них на землю теплою завісою впала ніч. Рухі показала зуби,
стерті й маленькі, наче в дитини.
— Я не студентка, — відповіла вона. — Це просто мій хліб із
маслом.
Вона витягнула шию і вказала головою в бік пальмової алеї, за якою
розтягнулося солоне Аравійське море.
— Справжнє життя десь там, — сказала вона, і це прозвучало радше
не як судження, а як запрошення.
***
Маюрі з Куналом заїхали на парковку між рядами невисоких
багатоквартирних будинків, бетонних блоків із балконами, навколо
яких повсюди рясніли ознаки життя — натягнуті мотузки для сушіння
випраного, пластикові триколісні велосипеди, рипуче баскетбольне
кільце просто на дереві. По нозі їй черкнув порожній пакет із магазину,
і вона аж підскочила. Кунал торкнувся її плеча й скерував до дверей, де
набрав комбінацію цифр на панелі та почекав на дзижчання у відповідь.
Маюрі пригладила волосся; в очах усе розпливалося.
Вона думала, що матиме хвильку підготуватися, та коли Кунал
штовхнув двері пожежного виходу згори сходів — там стояли вони.
— Вітаю, мамо, тату, — сказав Кунал, прибрав руку з талії Маюрі
й стулив долоні докупи.
Маюрі ступила крок уперед.
Вони стояли й оглядали одне одного. Маюрі завважила, як постаріла
мама, як її тіло роздалося вшир; цупкий в’язаний светр вона вдягнула
поверх блакитного сарі; як тато на тлі мами видавався ще меншим, як
шкіра натягнулася на вилицях, як випнулися сухожилля на шиї; а на
голові в нього сиділа приплюснута червона бейсболка. Вона й про себе
все розуміла: закошлані легінси та шаль, що пропахли їжею з літака,
тіло, яке за роки стало гладшим і кремезнішим. Гупотіння крові
заглушило всі звуки в будівлі, відчуття притупилися.
А тоді мама схопила її в обійми, обдавши запахом шампуню й олії,
у чоло заколола татова коротка, як стерня, щетина. Її тіло повернулося,
хоч і не цілком. У ній нуртували почуття, від радості до горя; межу між
цими емоціями завжди легко переступити.
— Ти так схудла, — сказала мама, легенько торкнувшись повік.
Вона не забула нафарбувати губи і вдягти сережки, й хоча Маюрі
пам’ятала, що мама любить наряджатися, все одно почулася від цього
радше гостею.
— Маю тебе відгодувати. Поглянь-но на мене, весь цей хліб…
Маюрі розсміялася мало не до сліз, стрясаючи плечима. Тато
торкнувся її підборіддя кулаком.
— Лікарка повернулася, — сказав він.
Маюрі похитала головою. Кілька років тому вона подзвонила
батькам і благала про дозвіл покинути навчання, а тато тоді розповів,
що колись він сподівався поїхати до коледжу в Індії. «Тоді моя родина
не могла собі цього дозволити, — сказав він. — Але ти тепер там.
Освіта — це те, чого в тебе не зможуть відібрати». Ці слова вразили
Маюрі. Тато ніколи раніше не згадував про свою мрію, ніколи навіть не
натякав, що сподівався на більше. Тоді вона вирішила, що має
лишатися до кінця, і це трішечки полегшило почуття провини: вона
знала, що втілює амбіцію за них обох.
 Роззирнулися вкритим килимом коридором — там уже відчинилося
кілька дверей, звідки витикалися допитливі обличчя.
— А де Кія? І Харі?
Мама з татом швидко перезирнулися, та мама швидко відвела погляд
у коридор.
— Chal199.
У квартирі Маюрі закліпала очима, звикаючи до тьмянішого світла.
Стіни пофарбовані на блідо-жовте, можливо, колись були білими, та
затерлися від часу. Помешкання менше, ніж вони описували по
телефону. Витав запах чогось арахісово-­імбирного, і мама поспішила
до плити. При самій коричневій тахті, продавленій від використання,
стояли стіл і чотири стільці. Біля столу, схиливши голову над мискою
рису, сидів хлопчик, якого Маюрі ніколи не бачила раніше, із густими
волоссям і бровами, широкими тонкими губами, у футболці з трохи
обдертим зображенням пташки з мультику.
— Ходи познайомся зі старшою сестрою, — сказав тато.
До ложки, яку Харі затиснув у руці, прилипнув рис.
— У мене є ще одна старша сестра?
Маюрі була готова до того, що він буде схожий на Аруна, та не готова
до того, що він говоритиме як Латіка. Попри акцент, довгі голосні та
мляві «а», вимовляючи слова, він округляв рота, як мама, і піднімав
один кутик губ, наче у випадковій напівусмішці.
Це була майже комічна ідея — що її батьки можуть мати доньку її
віку та сина його віку. Йому вже виповнилося шість, цьому хлопчикові,
чиє дитинство вона проґавила. «Ми йому не розповідаємо», —
попередила мама під час останньої телефонної розмови перед її
вильотом, і це твердження не залишало простору для запитань. Стоячи
перед ним тепер, вона хотіла сказати, як він нагадує своїх батьків,
хотіла, щоб мати погодилася, що рот у нього від Латіки, а статура — від
Аруна, щоб підтвердила, що Маюрі нічого не забула.
— Пам’ятаєш мене з телефонних дзвінків? Я Маюрі.
Харі примружився, наче глибоко замислився.
— О, так, — знизав він кістлявими плечима й сором’язливо поглянув
на тата. — Здається, я забув.
Усі вони тепер дивилися на неї, поглядами прибиваючи її до підлоги.
Вона боялася ворухнутися, зупинити коліщатка, що крутилися в Харі
в голові. Боялася сказати щось не те й розвіяти ілюзію, яку збудували
навколо нього.
— Тепер я житиму тут, — сказала вона й тільки потім усвідомила,
що це неправда.
Харі зісковзнув зі стільця й гепнувся ногами на килим.
— Можеш поселитися в кімнаті разом зі мною.
Кунал засміявся, хоча, як на Маюрі, краще б він цього не робив. Вона
потягнулася всім тілом до Харі, маленького отвору в тканині її родини,
яка без неї стала ще щільнішою. Та перш ніж устигла виправити свою
помилку, за спиною грюкнули двері. Маюрі обернулася й побачила Кію
в джинсах кльош із дірками на кістлявих колінах. Вони зустрілися
поглядами. Маюрі перехопило дух. Вона ступила вперед, та в цей
момент Кія відвернулася, скидаючи жакет і вішаючи його на вільний
стілець.
— Привіт, — задихнулася Маюрі.
— Привітайся, — в цей самий час вступила мама, наче зверталася до
Харі, а не до двадцятиоднорічної жінки. Кія кинула на Маюрі лише
короткий погляд.
— Як люб’язно з твого боку приєднатися до нас, — єхидно
промовила вона й подалася до спалень, залишаючи за собою затхлий
запах давно нанесених парфумів.
Тато торкнувся плеча Маюрі, в його погляді читався смуток.
— Ти втомлена, dikri. Чому б тобі не прилягти?
— Їй треба поїсти, — втрутилася мама. — Ви залишитеся ночувати?
— Звісно, — погодилася Маюрі.
— Ми поїмо й поїдемо. Їй треба розпакувати речі, — натомість
одночасно з нею сказав Кунал.
Мама, схоже, відчула розчарування, та не сказала ні слова. Маюрі
перевела погляд із Кунала на батьків — усі вирішували, що їй робити.
Ніхто не спитав її. Але якби спитали, що б вона відповіла? Раніше вона
хотіла повернутися додому, вдихнути аромати сочистої гуави
й обсмаженого в тісті murchu200, до своєї родини, що сидить за одним
столом. «Чи вона досі існує?» — якось запитала її Рухі. Маюрі хотіла
цього так палко, що виборсалася з переплетіння їхніх рук і ніг,
натягнула сорочку на плечі, відсторонилася всім тілом: Рухі мала
зрозуміти, яка віра потрібна Маюрі, щоб піти. У погляді Рухі зблиснув
біль — і Маюрі усвідомила: навіть якщо вона не обирала, заради чого
піти, то точно обирала, що лишити позаду.
***
Усі зібралися за столом на вечерю; тато сидів на стільці, на фут
нижчому за інші, Харі вовтузився на дивані; усі зачіпали одне одного
ліктями. Кія длубалася в тарілці, натомість Маюрі їла похапцем,
неакуратно й ніяк не могла наїстися. Їжа в їдальні виявилася
несподівано смачною, kadak chai201 і гарячий другий сніданок, та
з першим ковтком маминого солодкого кадгі202 вона відчула, що
востаннє нормально їла шість років тому. Щоразу, як на тарілці Маюрі
звільнялося місце, мама підкладала туди ще, випромінюючи таке
задоволення, що тато вигукнув:
— Ой, Раджу, в Канаді неввічливо так витріщатися!
— Що ще мені треба знати? — засміялася Маюрі, повертаючись до
Кії, яка мовчала майже всю вечерю. — Допоможи мені, na, бо мама
явно не зможе.
— Йой, — обурилася мама.
Губи в Кії здригнулися, та вона поклала в рота шматок картоп­лі.
Маюрі нагадувала собі, що Кії, напевно, просто треба часу, щоб
відтанути, та не могла втриматися від спроб викликати назовні ту
пліткарку, яка, вона знала, сиділа в її сестрі.
Кунал розповів, як він образив старшу пані, сівши поруч із нею
в автобусі, коли всі сидіння навколо були вільні. Він подумав, що було б
неввічливо сідати дуже далеко від неї, — не хотів, щоб вона подумала,
ніби він вважає себе вищим за неї. Однак після кількох поїздок
автобусом зрозумів, що тут повага до особистого простору — це
найвища чеснота і є неписане правило: коричнева молодь сідає ззаду
автобуса, а білі літні люди — спереду.
Харі підняв голову над підлокітником дивана і, бажаючи привернути
увагу Маюрі, провів пальцем їй по рукаву.
— Можу показати тобі нашу автобусну зупинку. І мою школу.
І парк — навчу тебе лазити на турніку!
Тільки тепер Кія, зустрівшись із Маюрі очима, трохи просвітліла на
лиці. І коли до Кії повернулася ця збентежена усмішка, Маюрі
зрозуміла, що в них однакові спогади.
 Коли Маюрі вже наїлася донесхочу, то дістала з сумки конверт.
З уривків розмов вона зрозуміла, що родині мало що дозволили взяти
з собою й до аеропорту в Ентеббе доїхало дуже мало речей. На стіні
над телевізором висіла лише листівка із соняшниковим полем у рамці.
Маюрі розчистила місце на столі й розклала світлини, які взяла з собою
до Бомбея багато років тому й виставляла потім на підвіконні в кімнаті
в кожному гуртожитку, де жила. Після народження Харі батьки вислали
їй поштою кілька фото, і хоч вони були найсвіжіші, але й найбільш
затерті, так часто Маюрі брала їх, вивчаючи обличчя племінника.
Мама втягнула повітря. Тато встав сполоснути пальці, а тоді
повернувся й дістав одну фотографію з купки так дбайливо, наче то
було мале звірятко. На цьому фото Латіка, Маюрі та Кія сиділи на
тканій ковдрі на траві, тільки Кія дивилася в камеру, а важкі гілки
тюльпанового дерева, звисаючи, створювали ніби рамку. Навколо
татових очей залягли глибокі складки, та він не відривав пильного
погляду від світлини.
— Я подумала, у вас, мабуть, світлин немає, — сказала Маюрі.
Кунал схилився татові через плече.
— А хто ця третя дівчина?
Маюрі насупила брови, а мама вирвала фото з татових рук і засунула
його з усіма іншими в конверт. Стиснувши губи, підійшла до
холодильника, встала навшпиньки й поклала конверт нагору.
— Гадаю, всі втомилися, — сказала вона, не обертаючись від
холодильника.
Тато низько опустив голову, так і тримаючи руки розкритими
долонями вгору на столі.
Маюрі не поворухнулася. Тепер її осяяло, що мовчання про Латіку
оточувало не лише Харі. Вона поглянула на Кію, яка з кам’яним
виразом обличчя похитала головою, знову уникаючи контакту очима.
На неї наче каменюка впала. Усі ці роки так палко хотілося саме
цього — сидіти з родиною й разом зберігати те, що зникло. Тепер вона
почувалася задушеною. Але запитання Кунала повисло в повітрі,
відповідаючи на її власні запитання. Вони навіть не промовлять імені
сестри.
Маюрі встала на ватяних ногах. Харі дивився на неї з тахти. Мама
відірвалася від холодильника.
— У тебе був довгий переліт. А Кунал стільки часу за кермом.
 Усі слова вимовлялися так зважено й неспішно. Мама опустила очі та
дивилася з викликом, тримаючи Маюрі на відстані.
Маюрі повільно кивнула. Пригадала вечір, коли в їхньому домі
з’явився Арун; тоді вона вперше побачила Латіку як окрему
особистість, а не просто як свою сестру. Спостерігаючи, як вони
стають дедалі ближчими, Маюрі найбільше боялася, що втратить
Латіку через Аруна. Боялася настільки, що розповіла батькам про
протест, хоча й не розуміла, про що йдеться. Але її слова не повернули
Латіку, навпаки.
— Тоді нам час іти.
У маминому погляді промайнуло розчарування. Але вона швидко
обернулася, витягла з шафи стару баночку з-під йогурту й почала
накладати туди рису. І коли Маюрі прочиняла двері, мама без жодного
слова подала їй пакунок із їжею.
***
За пів години вони опинилися вдома в Кунала. Це був
багатоквартирний будинок із ліфтом, біля входу у вазоні в’янули цинії.
З-за вікон долинав дзвінкий гуркіт вагонів метро на віддалених коліях.
Від цього одинокого звуку в неї волосся стало дибки на шиї. Кунал
втиснув її валізу в акуратну й скромну спальню. Вона застигла. Так
вони й стояли одне навпроти одного по різні боки ліжка.
— Оздоблення кімнати я залишив тобі, — сказав він, жестом
показуючи на порожні стіни, розбавлені лише червоними фіранками
над закіптюженим підвіконням. — Хочу, щоб ти відчувала її і своєю
теж.
Вона зустрілася з ним поглядом і заспокоїлася. Чоловік не питав
у неї жодних пояснень, що викликало вдячність. Він обережно
вмостився на білу ковдру.
— Дякую тобі за все це, — сказала вона, сідаючи також.
Він насупив брови, дещо розгублений.
— Ти моя дружина.
Маюрі обхопила себе руками за гомілки. Це слово запало їй глибоко
в душу. Вона не була вантажем, не продала себе комусь. Для Кунала
їхні стосунки — не лише результат ретельного підрахунку: мовляв,
вона зможе в’їхати в країну проживання своєї родини, не витрачаючи
роки на подання заяв, величезні сплати та принизливі перевірки, ще
й з блідим привидом відмови на горизонті. Кунал роками жив сам, хотів
родину — і тепер має дружину.
Вона пригадала, як мама й тато відмовилися прийняти рішення
Латіки щодо шлюбу з Аруном. Маюрі не зрозуміла, який серйозний
і важкий крок здійснила Латіка, зробивши власний вибір. Але старша
сестра завжди була борцем, найвпертішою з них усіх. Маюрі не
провела з нею разом останніх днів. Втратила шанс побачити сестру
в ролі молодої матері. Вона втратила дім, хоча й поїхала через
насильство і страх, що розкидали їх усіх у різні боки. «Ти не мусиш
бути самозречена», — сказала Рухі, коли Маюрі зізналася, що не
відчуває за собою права розчарувати родину, обирати проти їх волі. Те
слово, «самозречена», — так Рухі бачила щось значно більше за саму
Маюрі. «Та ні, від’їжджаючи, я якраз поводжуся егоїстично», —
відповіла Маюрі і спробувала кількісно виміряти цей розрив, пояснити,
яким відкритим був Кунал, як прийняв її, тож вона не може втратити
ще й це.
«Моя дружина», — повторив Кунал уже вночі, пробравшись рукою їй
під нічну сорочку й торкаючись шкіри. Вона прибрала його руки
з живота.
— Я так утомилася, — промовила вона, зарившись лицем у подушку.
На мить він обхопив її міцніше, і вона зрозуміла, що він ще не
закінчив. Та потім він зітхнув і відкотився. Вона не могла розслабитися,
поки не відчула, що він занурився в сон.
***
Батьки ніколи не згадували про ту вечерю, і Маюрі більше не бачила
тих фотографій. Вона зрозуміла, чого від неї очікували — не підривати
той зовнішній фасад нового життя, яке родина збудувала за її
відсутності. Вона колись поїхала далеко й таку ціну мусила тепер
заплатити за повернення.
Харі прив’язався до неї швидше, ніж можна було сподіватися.
Виходячи з червоного автобуса на їхній вулиці, вона відчувала
піднесення, бо знала, що він чекає, тішиться, що має тепер полонянку,
якій можна демонструвати хокейні картки та книжки з картинками, що
їх він натягав зі шкільної бібліотеки. Називав її Май-Май, вона
починала сміятися, а він, піймавши її погляд, сміявся у відповідь,
широко й беззубо, і в неї всередині все тріпотіло. Він показував їй свої
домашні завдання, де поруч із його іменем (завжди Харі, без закінчення
«лал») повідклеювалися кольорові стікери. Він казав, що так йому
подобається більше, хоча вона сумнівалася, а чи був насправді вибір.
Коли вона розповідала йому історії, він влягався підборіддям їй на
коліна й застигав, а коли сказала, що є лікаркою, то взяв її руку, поклав
собі на груди й спитав, чи відчує вона, що в його серці. Так, відповіла
вона, я все це можу відчути.
Але Маюрі не була лікаркою, принаймні тут. Вона отримала поштою
листа з повідомленням, що тут її ступінь не визнається як рівноцінний.
Батько помилився: у неї забрали роки вивчення медицини, домашніх
завдань, нічних змін та іспитів. При розгляді заяви на отримання
подружньої візи їй нарахували додаткові бали за професію, її дуже
швидко запросили в країну, що було безумовною перевагою. І тільки
після приїзду двері зачинилися. У листі було сказано, що вона може
перевчитися в місцевому університеті, протягом двох років, сплативши
пов­ну вартість навчання, і тоді заново податися на отримання права на
проживання. Кунал наполягав, що вони знайдуть спосіб вирішити
проблему. Маюрі ж натомість добилася зустрічі з адміністраторкою
місцевої лікарні. Вона вдягла коричневий брючний костюм
і попрактикувалася якнайширше всміхатися.
Під час зустрічі адміністраторка поклацувала по підлозі підборами
бежевих туфель. Маюрі пояснила, що має досвід роботи в усіх
відділеннях державної лікарні, часом приймала сотні пацієнтів за день.
Але це радше не вразило адміністраторку, а ще більше її стурбувало.
— Ось тут і проблема, в нас геть різні системи і все інше, — сказала
вона.
Співрозмовниця почала повчально оповідати, що вони лише дбають
про безпеку пацієнтів, і тут Маюрі відволіклася, розглядаючи нігті
співрозмовниці, також пофарбовані в бежевий колір. Знову
сконцентруватися їй удалося лише тоді, коли пані повідомила, що
в лікарні бракує асистентів лікарів, якщо таке їй узагалі цікаво.
У Бомбеї асистенти лікарів вели історії пацієнтів, розносили пігулки
в маленьких білих стаканчиках, заповнювали страхові форми та
утилізували заражені відходи. Коли Маюрі уточнила, чи тут обов’язки
такі самі, то почула у відповідь, що вона зможе почати одразу ж, з усім
її досвідом.
Маюрі стисла під столом кулаки й опустила на напрасовані брюки.
За високим вікном промені сонця прорізали смог на обрії. Це було геть
не схоже на небо в Бомбеї, де вона могла залишитися й працювати
лікаркою в навчальній лікарні, може, брати дорогою додому порцію
бгел пурі203, з додатковою цибулею й без тамаринду, як любила Рухі.
А над столом вона всміхнулася адміністраторці, хоча й не змогла
змусити себе вишкіритися на весь рот.
***
У Бомбеї Маюрі часто виходила з лікарні й зустрічала Рухі, яка
курила біля велосипедів. Вона полюбляла носити сукні, які ледь
закривали коліна, завжди тільки чорного кольору. Колір смерті, одного
разу пожартувала Маюрі, пародіюючи тіток, які клацали язиками, коли
чорне ввійшло в моду, та Рухі не засміялася. «Не увічнюй ідею, яка має
померти», — сказала вона. Маюрі ніколи не бачила, де живе Рухі, знала
лише, що вдвох із мамою. Кампусу вони також уникали, зустрічалися
там лише у дні робочих змін Рухі, коли вона зачиняла бібліотеку
й прокрадалася до Маюрі в кімнату. Комендантом у гуртожитку
працював чоловік середнього віку, який не любив, коли молоді жінки
самі йшли додому ночами, тож неохоче погоджувався, щоб Рухі
залишалася в Маюрі. В ті ночі вони поглинали одну одну губами,
спини їхні ставали слизькі від вологи, волосся сплутувалося, а ранками
Маюрі прокидалася, заплутавшись пальцями в товстих пасмах, із
білими пасмугами подряпин на тілі. Та переважно вони проводили час
при світлі. Годинами сиділи на пляжі, аж сіль починала хрустіти на
зубах, говорили, поки сонце не починало зачерпувати воду, а довкола не
починали юрмитися й насміхатися чоловіки, навіть не підозрюючи, що
їхні пожадливі погляди звернені одна на одну. Що коли вони біжать,
узявшись за руки, збурюючи ногами воду й лаючись, то насправді
всередині сповнені вдячності й радості.
***
Коли Маюрі підійшла до квартири, двері замість Харі відчинила Кія.
Та відступила вбік, щоб Маюрі могла прослизнути всередину, де Харі
навстоячки дивився мультики. Маюрі погладила його по волоссю, і він
потягнувся до неї, але застиг, коли вона спробувала відсторонитися.
Кія та Маюрі всілися на стільці по різні боки стола. Маюрі з подивом
зрозуміла, що нервується в присутності молодшої сестри.
— Уяви, після всіх цих років вони хочуть, щоб я знову пішла
навчатися, — сказала вона.
 Кія відкинула волосся. Маюрі відчула певну відкритість і поспішила
скористатися нею. Пояснила про листа, про зустріч у лікарні. Їй
здалося, що вона не говорила з моменту приїзду до Торонто. Кія
зосереджено слухала її слова, і нервозність відступила. Маюрі
відчувала, який це новий досвід — спілкуватися з сестрою як із
дорослою і разом із тим як це знайомо — сестра поруч. Їй хотілося
говорити вічно, надолужити всі згаяні роки. Вона згадала, як дивно
жити з Куналом, але помітила зміну в позі та виразі Кії, холод у її
погляді, тож затнулася.
— Не треба нарікати, — сказала Кія.
— Я не… — почала Маюрі, але, звісно, вона таки скаржилася, як
примхлива дитина.
Кія витягнула шию, щоб глянути на Харі.
— Це було тяжко.
— Я знаю.
— Ні, не знаєш.
Маюрі піджала губи. Скільки ще разів сьогодні вона муситиме щось
доводити про себе?
— Я теж усе втратила.
Кія хитала головою, повільно й невпинно.
— Ти цього не бачила. І всього, що було потім. Ти там десь далеко
вчилася, поки ми всі просто намагалися…
— Я хотіла повернутися. Я не хотіла бути так далеко, я не могла
навіть сказати…
— І ти не бачила, як вони лишили її. Я не могла сама їх зупинити, —
закінчила Кія, похапцем сиплючи словами.
Між ними зависло звинувачення. Маюрі не хотіла обмірковувати, чи
змогла б переконати Латіку поїхати, якби тільки була там, чи
відсутність Латіки тут не спричинена почасти її відсутністю вдома тоді.
— Це не твоя відповідальність, — промимрила Маюрі. В очах їй
запекло.
— А чия тоді? — парирувала Кія.
— Вона зробила вибір.
Запала тиша. Кія повільно видихнула. Її обличчя, здавалося,
зменшилося.
Маюрі думала про свою бабусю, яка залишила свою родину в Кенії,
щоб підтримати рідних. Коли бабця гладила Кію по щоці, шкіра на її
пальцях завжди була така груба. «Самозречена», — сказала тоді Рухі,
і тепер Маюрі міркувала, чи Сонал-баа не хотілося часом знехтувати
обов’язками, просто обрати себе. Вона ніколи не дізнається, чого
прагнула її бабуся, але знає, яке та провадила життя. Можливо, це було
в Маюрі вроджене — поступатися собою заради тих, кого любиш.
— Ти не можеш цього й уявити, — зітхнула Кія.
Маюрі сиділа навпроти сестри, між ними каменем лягали роки,
ставало очевидно, що неможливо повернутися в часи до її від’їзду.
Жодні світлини чи розмови при столі не компенсують утраченого. Її
родина хотіла, щоб вона вела їх уперед, а не відкопувала викинуте геть.
Маюрі заплющила очі й уявила. Погодитися на роботу асистента
лікаря, отримувати зарплату, якою зможе скористатися родина.
Спілкуватися з Кією, не згадуючи, якою та була, а цікав­лячись, якою
стала. Вона уявила, як розповість Харі історії про Латіку, спогади, які
й він зможе берегти. Уявила, як це — бути найстаршою дитиною, брати
на себе обов’язки, бути тією, якої їм треба. Уявила зростання, вихід за
власні межі — для того, щоб знову стати частиною родини.
— Дозволь мені спробувати, — промовила вона.
***
Кунал їв рис, приправлений простим йогуртом у такій кількості, що
дал набув червонясто-рожевого відтінку. Рухі ж подобався її рис,
здобрений гхі та маринадом так, щоб кожне зернятко почервоніло; від
його приготування пальці ставали слизькі й липкі. Після чищення зубів
щіткою Кунал використовував ще й зубну нитку; також він умивався
тим самим милом, яким користувався і для миття тіла, тож зранку на
тлі простирадл щоки його видавалися паперовими й шершавими. Рухі
перед купанням у ванній втирала олійку собі й Маюрі у волосся,
закидала голову Маюрі назад і поливала з чашки теплуватою водою.
Шкрябала Маюрі нігтями ніжну шкіру на зашийку, але завжди
прикривала їй чоло долонею, як козирком, щоб ані краплі не потрапило
в очі. Кунал також мився з відром і кухлем, але завжди ощадливо й так
недбало, що у вухах залишалися патьоки білої піни. Маюрі тоді
надавала перевагу душу.
Щоразу, дізнаючись щось нове, вона стирала з пам’яті щось старе.
Анулювала все це спокійно, наче розпускаючи шви, якісь колись
наклала. Одного дня, коли весна перетекла в літо і з неба струменіла
спека, Кунал сховав обличчя в долонях.
 — Я твій чоловік, — сказав він, і це був не наказ, а благання.
Він поглинув її своїм тілом, торкаючись теплою сухою щокою її шиї,
і вона заплющила очі. Уявила Рухі, яка втягує повітря, яка дивує своїм
голосом, яка вражає задоволенням посеред болю. Рухі, оповиту своїм
ароматом — мускусу, зубної пасти, солі. Рухі, яка проводить нігтями по
шкірі, тисне зубами, наполегливо торкається язиком. Рухі, яка жадає
увічнити те, що давно зникло.
І в тиші опісля Маюрі почула власний голос, що вирвався з глибини
тіла.
— У мене була старша сестра, — сказала вона й відчула, як Кунал
увесь обернувся на увагу.
Вона просто дозволила голосу лунати. Перерахувала всі миті,
свідком яких була і які уявляла, бо не бачила. Пригадала, як Латіка
купала їх із Кією, розчиняючи у воді стільки Dettol’у, що їхні фігурки
зникали, як гори за хмарами. Кія плакала через запалену червону шкіру,
натомість Маюрі виходила з води, сповнена життєвої сили, вдячно
відчуваючи, як пощипує в кінцівках, як тіло — болісно й радісно —
повертається до життя.

Харі, 1978 рік

У другому класі краще, ніж у першому, бо ти вже не найменший.
І хоча йому тиснуло в пальці взуття, яке тато напастував чорним
кремом, щоб приховати подряпини, хоча волосся відгонило кокосовою
олією, бо мама намащувала йому голову, поки проділ не почав блищати
в дзеркалі, він не протестував, бо істерики — то для першого класу.
Мама змусила його заїсти кашу повною ложкою йогурту — на удачу.
Від нього аж губи зводило, та Кія трохи присипала його зверху цукром,
і тепер у Харі на зубах хрускотіли солодкі гранули. Потім мама
несподівано сказала, що проведе його до школи. Він саме зав’язував
шнурки (дві петельки навхрест), тож глянув на неї знизу вгору.
Зазвичай мама відсилала його до школи з містером Боузом та його
дітьми або ж його заводила Кія, коли була на місці. Але ма нафарбувала
губи рожевою помадою, вдягнула сарі, розшите над краєм завитками зі
сріб­лястих намистин, пахла квітково і трохи пряно, наче зібралася
в якесь особливе місце. Потім із ванної вийшов паппа із зачесаним
волоссям. На ньому був темно-синій жилет із маленькою нашивкою
«Пошта Канади», допасований до яскраво-червоної краватки; від очей
розбігалися зморшки.
— Тато взяв нічну зміну, тож може провести тебе сьогодні зранку, —
сказала мама.
Харі аж випустив петельки з пальців. Він не пригадав би жодного
дня, коли б мама з татом вели його до школи, обоє поруч, як охоронці
зірки.
Тротуар слугував йому за червону доріжку, а сусіди посхилялися
з балконів, роздивляючись, як він крокує. Він помахав їм пальцями, як
робить королева по телевізору. Мама також удалася до королівського
жесту, а тато спитав, як махає рукою король. Цього ніхто не знав, тож
батько натомість розставив руки, роздув ніздрі й походжав, як Кінґ-
Конґ.
Біля школи мама з татом зупинилися. Тато випустив повітря з грудей,
заклав кінґ-конґові руки за спину, мама зішкрябала присохлу грудку
молочної каші в Харі зі щоки, склала королівські долоні на сумочку —
і вони зайшли всередину. Всюди сновигали діти, обіймалися,
підстрибували й уже діставали свої обідні перекуски. Харі провів їх
через запилюжений коридор, крізь який дітлашня з дитячого садочка
поверталася з майданчика, наче кошенята, залишаючи сліди з піску, —
до свого нового класу. Двері були обклеєні величезними вирізаними
з паперу бджолами та плакатом із написом про те, що другий клас гуде
від веселощів. Він голосно прочитав напис, а вчителька, яка стояла
в дверях, зааплодувала.
— Дуже добре, — засяяла вона, і тоді тато поплескав Харі по плечу,
а мама погладила по волоссю.
Учителька — шатенка із зібраним у хвіст волоссям і чубчиком
у яскраво-жовтій сукні в горошок — широко посміхалася, але щоки
в неї були трохи напружені, бо вона, певно, демонструвала цю усмішку
вже дуже довго.
— Ласкаво просимо, ми такі раді вітати вас. Я міс Зелінські.
Називайте мене просто міс Зед або міс Зі, — простягнула вона руку для
привітання.
Спостерігаючи, як вона стискає блідою рукою спершу лапу Кінґ-
Конґа, а тоді долоню королеви, Харі захихотів, прикриваючи рот
пальцями.
 — Він дуже добре вчитиметься у вашому класі, — сказав тато,
плутаючи звуки [ж] та [ш].
Міс Зед з надією кивнула.
— І як довго ви вже тут?
— Давно, — відповів тато й постукав кісточкою пальця по краю
іменної нашивки під жилетом.
— Рік, — водночас відповіла мама, ривком закриваючи блискавку
в Харі на рюкзаку; і це теж була правда, бо саме стільки Харі вчився
в цій школі.
Міс Зед трохи збентежилася й стиснула губи. За її спиною Харі
вгледів Тіджея, Ронні та Енн на розмальованому в усі кольори веселки
килимку, Мелані, яка малювала крейдою на дошці, та ще кількох
незнайомих дітей.
— Ja, ja, diku, — підштовхнула його мама, помітивши, як він
потягнувся до друзів.
— Повеселись сьогодні, — сказав тато на гуджараті, й Харі
всміхнувся: мова означала, що це їхній секрет.
У класі якийсь незнайомий Харі білявий хлопчик водив пальцем по
ксилофону, видобуваючи дзвінке бринькання. Харі хотів був пограти, та
згадав, що у другому класі треба бути чемнішим, тож повернувся до міс
Зед і спитав:
— Чи можу я зайти до класу?
Вона розкрила руки, наче регулювальник, і він рушив усередину,
а тоді згадав, що мама й тато залишилися в холі. Він обернувся,
побачив їхні лагідні погляди, горді постави й стурбовані губи і,
тамуючи сміх, простягнув їм руку.
***
Після ланчу міс Зед відвела Харі вбік і присіла навпроти нього.
— По обіді ти підеш до спеціального класу, — пояснила вона йому.
Харі поглянув на Тіджея, який натягував піджак, щоб іти на перерву.
— Лише я?
— Ти там заведеш нових друзів, — сказала міс Зед.
Спецклас був на один сходовий проліт нижче, на цокольному
поверсі. Лампочки тут кожні кілька секунд блимали з легким
поклацуванням. Міс Зед усю дорогу вела його за руку, а тоді сказала,
що скоро він щодня по обіді ходитиме сюди сам.
 Кабінет для спецкласу був більший, та в ньому не було парт, а на
полицях на стінах — інструментів. Натомість стіни були завішані
величезними картками з літерами англійського алфавіту: червона
А була написана над зображенням надкушеного яблука, B — над
картинкою буханця білого хліба, і так до кінця, аж до вишкіреної зебри.
Коли міс Зед відпустила його руку, Харі здригнувся; всівшись на
підлогу поруч із іншими дітьми, хлопець відчув через вельветові штани
холод напівпідвального приміщення. Дівчинка з двома чорнявими
кісками, яка сиділа поруч, схопила його за руку, щоб щось сказати, та,
коли він повернувся до неї, лише широко всміхнулася й промовила не-­
знайоме слово, висунувши язик крізь проміжок між зубами. На
єдиному в кімнаті стільці сиділа вчителька; її волосся клубочилося
білявою хмаринкою над вухами. Вона плеснула в долоні.
— Мі-сіс Філ-лізз, — повільно промовила вона, кладучи долоню собі
на комірець, а тоді продовжила, вказуючи на коло: — А тепер ви.
— Місіс Філліс, — повторив Харі, хоча більшість дітей промовчала.
Хлопець справа від Харі також повторив почуте, і вони з Харі
обмінялися знервованими посмішками. У хлопчика були величезні
водянисті очі, шкіра, темніша, ніж у Харі, а в м’якому пухнастому
волоссі застряг клаптик кольорового картону.
Коли настала черга дітей називати свої імена, Харі дізнався, як звати
хлопчика.
— СОЛОМОН! — заволали всі вони йому у відповідь, швидко
вхопивши принцип. — МЕЙ-ЛІ! АБДУЛЛА! САМІЯ! ТЕНЗІН!
Коли настала черга Харі, він не вагався.
— Харілал, але можна називати мене Харі, — сказав він, подумавши
про міс Зед, або Зі.
Місіс Філліс підняла підборіддя й швидко глянула на нього крізь
окуляри з товстим склом.
— Гаразд, Харі, — сказала вона.
Група також щось промимрила, втративши енергію й загубивши ім’я
поміж усіх цих слів.
— Ха-лі, — прошепотіла дівчинка з кісками собі в коліна.
Після того місіс Філліс наказала їм проспівати абетку, а тоді кожен
мав стати поруч із карткою з першою літерою свого імені й вимовити
слово на картинці.
 — Heart, — гордо виголосив Харі, коли настала його черга, і місіс
Філліс показала йому піднятий угору великий палець.
Дехто з дітей не зрозумів, що робити, просто повторював своє ім’я
знову і знову, обираючи випадкові літери на стіні.
— Твоє ім’я ж не Габдулла, — сказав Харі Абдуллі, коли той став
поруч.
Однак Абдулла лише кліпнув до нього очима, а тоді провів мокрим
пальцем по жирафу на картинці.
Повернувшись на килимок, Харі та Соломон усілися поруч і, щойно
місіс Філліс ставила питання, одразу піднімали руки, а тоді
обмінювалися здивованими усмішками щоразу, коли відповідали
правильно.
— Це так легко, — прошепотів Соломон на вухо Харі, а решта дітей
у класі вовтузилася й дивилася затуманеними п ­ оглядами.
***
Харі дочекався, поки мама й тато зберуться вдома ввечері,
й повідомив їм новину.
— Мене сьогодні відправили до спеціального класу, — сказав він,
поки мама розмішувала чай, а тато, ставши на стілець, міняв лампочку,
що завжди шипіла.
— Що за клас? — спитала мама, витягаючи чайний пакетик зі свого
горнятка й перекладаючи до татового, а тоді потягнулася по бляшаний
чайник.
Харі замислився, пожовуючи комірець сорочки.
— Клас для надзвичайно розумних дітей, гадаю, бо ми із Соломоном
знаємо всі правильні відповіді.
Тато глянув згори, зі стільця, виблискуючи очима у світлі нової
лампочки.
— Талант! Мій хлопчик!
Мама вщипнула його за щоку, а тоді підсунула йому склянку молока
через стіл.
— А тепер допоможемо тілу підрости й наздогнати великий мозок.
Харі знизав плечима й засміявся. Він подумав про миготливі
лампочки в коридорі, про те, як інші діти роззиралися по кімнаті, наче
не розуміючи, де вони. Холодне молоко бризнуло йому на коліна, по
спині пішли мурашки: він пригадав темний сходовий колодязь та міс
Зед, і його охопило надокучливе відчуття, що той клас не такий
і спеціальний, як вона каже. Та мама широко всміхалася, дмухаючи на
чай, тато, пожвавішавши після цієї новини, взяв телефон, щоб
подзвонити Маюрі та Куналу, — Харі так нічого й не сказав, лише пив
і пив, поки не спорожнив склянку до денця.
***
Найкраще, що було в спецкласі, — Соломон. Харі не міг дочекатися
пообіддя. Вони завжди сідали разом, і оскільки в напівпідвалі було
моторошно, місіс Філліс дозволяла їм разом ходити в туалет. Вони
обганяли один одного в коридорі, а тоді відкривали воду в раковині,
мочили Харі волосся, формували з нього ріжки або загладжували його
назад, аж вода стікала на комір сорочки. А тоді місіс Філліс
запровадила правило: в туалет ходити парами, але не з найкращим
другом.
Коли місіс Філліс утомлювалася, то зітхала й казала Харі та
Соломону розійтися. «Ро-зі-йді-ться», — співучо промовляла вона,
перетворюючи слово на речення. Це повторювалося доволі часто, тож
інші діти підхопили це слово, яке набрало для них форми. Клас співав
його разом, коли місіс Філліс звертала на Харі із Соломоном
відповідний пильний погляд, і ті мали встати й, переступаючи через
схрещені ноги сусідів, розійтися на протилежні кінці килимка, що вони
й робили, понуривши голови над пожованими комірцями. Одного разу
Харі пошепки розповів Соломонові жарт, той гучно пирснув, місіс
Філліс різко відірвалася від книжки, яку читала класові, й у погляді її
застигла крига.
— Соломоне, — промовила вона холодно й уривчасто, і це було
гірше, ніж крики, до яких вони звикли вдома, — ти хочеш щось нам
усім розповісти?
Усі вони, на килимку, наїжачилися. Соломон заперечно похитав
головою, та губи йому досі кривилися від сміху. Харі чекав наспівного
«Ро-зі-йді-ться», та натомість місіс Філліс виставила зігнутого пальця
й поманила Соломона до себе. Він устав, наче вона потягла його гачком
за комір.
— Посидиш у кутку, поки не будеш готовий серйозно вчитися, —
сказала вона.
Насупивши брови, Соломон зійшов із килимка. Харі втупився
в коліна: він знав, що почав це, але чомусь цього разу мусить
залишатися на місці.
 У місіс Філліс був пляжний м’яч у формі планети Земля, яскраво-
синій та рожевий, горбкуватий там, де мали бути гори. Одного дня вони
грали в гру: назви місце свого народження, а місіс Філліс покаже це
місце на планеті. Харі дізнався, де В’єтнам, а також Індія, та кілька
дітей не знали, що відповісти, тож місіс Філліс здогадувалася за них.
— Китай, — сказала вона про Мей-Лі, а та невпевнено кивнула.
— Китай, — сказала вона й Тензіну.
Коли настала черга Харі, Пуджа з Індії повернулася до нього,
виблискуючи очима.
— Уганда, — сказав Харі.
Місіс Філліс суворо глянула на нього, підозріливо наморщила лоба,
кілька разів обернула глобус, сковзаючи по пластиковій поверхні,
й нарешті показала це місце класу з тріумфальною усмішкою. То була
маленька цятка всередині більшої плями, сосново-зелена й рельєфна по
краях.
Коли черга дійшла до Соломона, той встав, що показати самому.
— Ні-ні-ні, скористайся словами, а не жестами, — несхвально
зауважила місіс Філліс.
Соломон, не сідаючи, знизав плечима.
— Торонто, — сказав він.
Місіс Філліс підняла голову.
— Ні, дорогенький, тут ти живеш. А скажи нам, де ти народився. На-
ро-див-ся.
— Торонто, — почав дратуватися Соломон.
Харі заклався б, що він трохи присів, наче готувався раптово
наскочити чи пірнути.
Місіс Філліс глибоко зітхнула. Вона знову пройшлася пальцями по
глобусу, цього разу натиснувши сильніше, залишивши тонкі сліди, що
перетинали всі кордони.
— Сомалі, — нарешті вимовила вона.
Коли Соломон знову сів, на тлі підлоги стало видно, як у нього
тремтять ноги. Харі підштовхнув його ліктем, щоб той припинив.
Соломон сидів тихо до кінця дня й обдирав тоненькі смужки шкіри
навколо нігтів. Харі також поводився тихо, лише, коли місіс Філліс не
бачила, кривив міни, щоб розсмішити друга. Соломон засміявся, та це
було схоже радше на зітхання. У цьому класі вони звикли, що не
припускаються помилок.
 Пізніше стало нудно: завжди та сама абетка, та сама пісня кожного
дня. І часом Харі ловив себе на тому, що, поки місіс Філліс продовжує
базікати, в нього тьмяніє в очах. Тож замість слухати її, він лягав на
килимок і переповідав собі історію, яку завжди розказувала йому
Маюрі, — про дівчину з косами наче змії, яка жила в блакитних горах
разом зі своєю родиною.

«Коли дівчина була ще маленька, вона з’ясувала, що може голими

руками витягати із землі, де ґрунт спалений посухою, фрукти — фініки
й matunda. Вона завжди ділилася фруктами з усіма, особливо з людьми,
які не могли самі виростити їжу чи не мали землі, і навіть якщо сама
якогось дня не їла, то віддавала власну частку. Насправді ця дівчина не
вірила ні в які частки, просто отримала в дар щедрі пальці, тож
вважала своїм обов’язком постійно віддавати. Одного дня дівчина
витягла із землі папаю, а коли зчистила шкірку, то побачила
всередині не солодку м’якоть, а дитинку. Вона полюбила д ­ итятко,
навчила його танцювати й робити пюре із зелених бананів, та боялася,
що ґрунт проковтне його назад, як зерня, яке їй не належалося знайти.
Тож щоразу, коли хтось проходив неподалік, ховала дитину між
шкірками дині. Одного вечора дівчина була така зайнята, що забула
дитину в тих шкірках. І зранку побачила, що дитя прогризло собі шлях
назовні. Після того дівчина віддала малюка своїй родині й узяла
з родичів обіцянку захищати й оберігати його, поки вона
мандруватиме землею і дбатиме, щоб усі були нагодовані. Родина
засмутилася й не хотіла прощатися, та вони любили свою дівчинку,
тож відпустили її. З часом малюк забув дівчину, та до кінця життя
любив солодкий смак папаї й гіркуватий присмак дині; любив їх, як
свою рідну матір».

Часом Харі просив маму чи тата розповісти йому цю історію, та вони

її не знали. У татових оповідях завжди йшлося про гігантську залізну
змію, яка з’їла всі дерева в лісі, або про діда Харі, який приплив на
маленькому човні в пошуках кращого життя, і вони завжди
закінчувалися повчанням, яке Харі мав угадати, на кшталт: «Ти можеш
зробити все що завгодно, якщо докладатимеш достатньо зусиль», або
«Завжди тримайтеся разом», або «Як би ти будував залізницю? По
одній колії за раз». Ці історії Харі знуджували. Тільки Маюрі знала
добру оповідку. Та у спецкласі Харі зрозумів, що знав її і сам.
***
Кія так надовго затримувалася в друзів, що в Харі не було шансів
розповісти їй про спецклас. Після школи він клацав кнопками на
телевізорі, намагаючись усунути блакитний екран із перешкодами, і тут
зайшла сестра. Мама підвелася й так витріщилася на неї, наче вважала,
що та ніколи не повернеться додому. На мить у маминому погляді
промайнули лагідність і вагання, а тоді він знову заледенів.
— Де ти була? — спитала мама.
— Вона була у друзів, — нагадав Харі, бо раптом мама забула, що
сама ж про це йому казала.
Мама з Кією вдвох поглянули на нього тим самим поглядом —
збентеженим і важким. А тоді Кія скинула шарф, пішла до спальні
й зачинила двері. На екрані й далі шурхотіли перешкоди, і Харі
захотілося покликати Кунала, щоб той пояснив, як це виправити. Улітку
перед другим класом Кунал відвіз Харі до зоопарку, купив йому
напіврозталий заморожений сироп, кривлявся до горили зі сріблястою
спиною посеред пластикових дерев, і Харі сміявся, аж поки не
виблював ядучо-блакитний цукор просто собі на сандалі. Потім Кунал
витер йому своїм носовичком ноги й запропонував на вибір,
залишитися блукати Африканським королівством чи вертатися додому.
Харі завжди запитував, коли знову прийде Кунал, але сьогодні більше
хотів поговорити з Кією, тож вимкнув телевізор, подивився, як
блакитно-сірий екран перетворюється на чорний, мов ніч, і вийшов.
Мама залишилася стояти при столі, схопившись за край, наче боялася,
що відпливе.
Кія сиділа внизу ліжка, розтираючи ноги, наче пробігла марафон. На
підлозі валялися купою університетські підручники. Коли її не було
вдома, Харі гортав їх, шукаючи знайомих слів на кшталт «учитель»,
«клас» та «діти», однак траплялися переважно слова, яких він
і вимовити не міг. Вона підняла на нього очі й спробувала всміхнутися,
та знов схилилася вперед з опалими плечима.
— Даси мені хвилинку? — спитала вона.
— Я маю тобі розповісти про…
— Я хочу зараз прийняти ванну.
— …про спецклас, у який мене перевели у школі.
 Кія перестала масажувати ноги.
— Який спецклас?
Харі заговорив швидко, бо сестрі, очевидно, і справді потрібна була
ванна. Він розповів їй про Соломона та Мей-Лі, про те, як місіс Філліс
усе повторює двічі, про стіну зі словами й гігантськими літерами, про
те, як того пообіддя всі діти проспівали «Ро-зі-йді-ться», навіть ті, хто
й слова ніколи не вимовив.
Кія дивилася на нього, спершись спиною на стіну. Він знер­вовано
чекав, коли вона запишається ним, як і всі інші, та відчував, що цього
не станеться. Вона почала заперечно хитати головою, на обличчі не
було й тіні усмішки.
— Харі, ти не маєш бути в цьому класі, — сказала вона.
— Чому?
Він сподівався, що це не прозвучить як скиглення першокласника, бо
справді хотів знати.
Кія потерла лоба пальцями, а потім підвелася з ліжка й вийшла
з кімнати. Замість піти до ванної, взяла телефон із кухон­ного стола
й почала наслиненим пальцем гортати сторінки жовтої книжки. Харі
дивився на неї з дверей: її губи ворушилися, нечутно вимовляючи якісь
слова, кожні кілька секунд вона сумно й похмуро озиралася на нього.
А він міркував, чи в другому класі ще можна взяти сестру за руку
й говорити й говорити, поки вона слухає.
***
Наступного дня Харі проковтнув ланч так швидко, аж живіт
випнувся крізь сорочку, і виструнчився під дверима, не чекаючи
післяобіднього дзвоника. Йому хотілося якнайшвидше спусти­тися
вниз. Увесь ранок він тихо сидів ззаду й чекав на можливість піти.
Блискавично позаписував слова під диктовку на перевірку правопису,
трохи недбалим почерком, але всі — правильно. Він пригадав ще одну
історію, яку любив розповідати тато, — про те, як дід Харі втік від
лева-людожера, тихо-тихо плазуючи в грязюці, тож лев його просто не
помітив і з’їв натомість його галасливих друзів. Коли пролунав
дзвоник, міс Зед відкликала Харі вбік і знову присіла, впершись
колінами в килимок. Очі в неї були такого соковитого кольору, як
переливчастий синій грифельний олівець із набору на двадцять чотири
штуки.
— Ти більше не ходитимеш до класу місіс Філліс, — сказала вона.
 Харі роззявив рота.
— Чому я… чому ні?
Міс Зед прикусила верхню губу.
— Харі, це клас для дітей, які тільки вчать англійську. Ти тільки
починаєш вивчати англійську?
Харі заперечно похитав головою, але не зрозумів, бо вони
з Соломоном постійно спілкувалися в класі англійською.
Щоки міс Зед густо почервоніли.
— Чому ти не сказав мені? Я просто подумала, коли познайомилася
з твоїми батьками, вони не могли… і твоя мати…
Вона верзла якісь нісенітниці. У Харі затремтіли кулаки
й несподівано з горла вирвався ображений рик. Очі міс Зед зблиснули
й стали грифельно-сірими.
— Не треба засмучуватися. Тепер ти просто проводитимеш більше
часу з друзями тут.
Вона дістала з кишені клаптик паперу й відклеїла блискучий
стікер — на ньому банан у сонячних окулярах казав «Молодець!».
Потім узяла руку Харі своєю рожевою долонею й приклеїла стікер
йому під кісточками пальців.
— Бачиш? Усе на краще.
Вона глянула на нього так, як дивилася, коли діти розмовляли під час
читання мовчки. У Харі палахкотіли щоки й шия. Він зиркнув на стікер
і не второпав, хоче показати його Соломонові чи викинути геть.
— Можна мені в туалет? — бовкнув він.
Він забув, що це нечемно — говорити, не дослухавши. Його трясло,
у животі перевертався сендвіч із атану204.
— Тільки швидко, — зітхнула міс Зед.
Харі примчав у коридор напівпідвалу, навіть забувши перевірити тіні
на сходовій клітці. Біля дверей класу спинився. Сьогодні учні співали
нову пісню — про містера Блю, який загубив свою туфлю в каное. Усі
слова римувалися із blue: clue, true, new, stew. Харі знав, яке слово
прошепотів би Соломону і як би той реготав. Та крізь прочинені
й підперті двері він бачив на килимку Соломона, який хитав головою
в такт пісні, Мей-Лі, яка поруч махала пальцями, місіс Філліс, яка
прикріплювала римовані слова до стіни. Усі діти сиділи в колі, лікоть
до ліктя, зверху височіла місіс Філліс на своєму стільці, вони так
тіснилися докупи, що здавалося, забери звідти одного — і решта
розлетяться на друзки. Харі міркував, чи Соломонова вчителька також
відкличе його вбік, якщо в цю мить його сестра чи мама зателефонує
до школи й повідомить про помилку. Але тепер місіс Філліс, наче
в мультику, зробила великі очі, проспівала «What will he DO?» —
і Соломон засміявся, схилившись головою до Мей-Лі; місце на
жовтогарячому килимку, де зазвичай між ними сидів Харі, просто
стислося, наче заплющили око. Харі помчав назад, перестрибуючи
через дві сходинки, і над головою в нього блимала самотня вакуумна
лампа.
***
Того вечора Кія запізнювалася з коледжу додому, а тато дрімав перед
зміною. Кунал прийшов поремонтувати телевізор, Маюрі стояла над
плитою у фіолетовій лікарняній уніформі й тихо гомоніла з мамою.
Кунал навкарачки бабрався за стійкою з телевізором, його обличчя наче
розпливлося в нерівному світлі. Він попросив Харі натиснути кнопку,
посмикав антену, поляскав по верхній кришці телевізора, залишивши
відбиток долоні в пилюці.
— Я вже таке пробував, — сказав йому Харі.
Перш ніж іти додому, він відклеїв стікер із тильної сторони долоні
й прикріпив на сорочку зсередини: це була його таємниця. Він
відчував, як стікер сяє біля його грудей і лоскоче шкіру краями, що
відклеїлися.
Почувся тріск, схожий на феєрверк, — і телевізор вибухнув звуком,
на екрані замерехтіли вечірні новини. Кунал утер чоло, підійшла
повеселіла мама з половинкою моркви в руці. Харі підстрибнув, коли за
ведучим новин на екрані поплили білі хмарки. Він перебирав пальцями
в кишені: кортіло перемкнути на мультики, та не хотілося знову
втратити сигнал.
— Не дивно, що ти в класі для обдарованих. Ти дивишся Global News
at 6205, — сказав Кунал, скуйовдивши Харі волосся.
— Я більше не в тому класі, — підняв одне плече Харі.
Кунал похитнувся назад на п’ятах і несподівано розхви­лювався.
— Що сталося?
— Це клас для дітей, які не говорять англійською. Міс Зед
помилилася, — опустив плече Харі.
Кунал замислено піджав губи. З маминого ножа на підлогу ляпнулася
смужка тертої моркви. Мама примружила очі й трохи зблідла.
 — Чого б вона таке зробила?
Харі стиснув руки в кишенях у кулаки. Стікер зачепився за м’які
волосинки на животі. Він пригадав, що сказала йому міс Зед, ті тягучі
слова, які вона заледве склала докупи. Пригадав, що до школи його
урочисто проводжали Кінґ-Конґ і королева, а потім вони зіщулилися
в його батьках — і міс Зед їх не розгледіла. Він знав дещо, чого не
знала мама, і цією правдою міг поділитися або міг лишити її при собі.
Мама пильно дивилася на нього. Харі хотів, щоб повернулася королева,
яка височіла над вулицями великою хвилею. Бачив, що королева зникає,
і хотів її повернути.
— Вони мене з кимось сплутали, — сказав він.
Зморшки навколо маминих очей розгладилися. Харі бачив, що вона
йому повірила. Він нахилився й підняв шматочок моркви, вже збирався
простягнути мамі — та потім пішов до смітника і викинув його сам.

Кія, 1981 рік

Кія закашлялася від крейдового пилу, стираючи з дошки таблицю
множення. За її спиною директорка школи зняла ковпачки з трьох
ручок — рожевої, оранжевої та синьої — й почала виставляти оцінки за
сьогоднішні контрольні з орфографії з таким виразом власної
важливості на обличчі, що Кія закотила очі. До компетенції асистента
вчителя входило закривання маркерів ковпачками, зав’язування
пожованих шнурків перед перервою, копіювання завдань, таке нудне
й рутинне, що доводилося стримуватися, щоб не позіхати разом із
учнями, яким ці завдання роздавалися. Її пригнічувала ця картина — як
вони сповзають зі стільців, позираючи на годинники. У такі миті вона
нагадувала собі, що взялася за цю роботу, аби бути ближчою до Харі,
й підштовхнув її до цього інцидент кількарічної давнини —
з учителькою другого класу. Тепер Харі було десять (ще достатньо
малий, щоб досі тішитися її присутністю, а не соромитися), і вона
надихалася, коли мигцем бачила його в їдальні чи він проносився повз
неї коридором разом із Соломоном. Попередню роботу вона втратила,
і коли повідомила про цю пропозицію, батьки здивувалися. На позір
вона образилася на їхню реакцію, та в глибині душі була задоволена.
Уперше після тих тяжких років (так Кія їх бачила — роки кошмарів,
злості й самотності) вона відчувала, що вчинила правильно.
 Вона бочком рушила до коридору, щоб забрати Харі, й, проходячи
повз стіл учительки, торкнулася пальцями гострого зубчика сережки
у вусі. Тиждень тому керівниця відкликала Кію вбік і наполегливо
попросила вдягатися належним чином. «Анімалістичні принти,
сережки яблучком, щось таке, що каже: погляньте, я жива!» — сказала
вона, а з її сорочки на темний светр і слакси Кії вирячився рожевий
великодній кролик. Слова вчительки витіснили інший спогад: у перші
тижні навчання в Торонто однокласники сміялися з її сальвара, а вона
тоді ще не встигла купити новий одяг. Тож розмова в класі роздратувала
її, вона ходила магазинами з відчуттям гіркоти: от що значить «бути
живою», якщо вона роками нормально не спала? Якщо провела
у тьмяній печері того клубу на Янґ-стрит стільки ночей, що бармен
вивчив її ім’я? Якщо робила це лише для того, щоб піти, щоб змусити
батьків заговорити, а не знемагати в мовчанні? Може, «жива» — це
лише в трохи кращому стані, ніж її сестра? Так, вона була настільки
«жива», що іноді ночами виходила з квартири боса й бігла вулицею,
наче ноги могли завести її у якесь краще місце. І навіть тоді щоранку
з’являлася виконувати свої обов’язки за сніданком. Хіба цього не
досить?
Прочісуючи ряд вішалок із пастельними кардиганами, вона думала
про батька, який щоранку вирушав на роботу в напрасованих штанах та
застібнутій на всі ґудзики сорочці, як у броні. Та Кію виснажувало це
вдавання. Вона пішла з торгового центру з парою сережок із
фальшивих акулячих зубів і з того часу щодня вдягала їх на роботу,
зловтішаючись, коли учні благоговійно тягнулися їх помацати.
У животі хлюпався й бовтався сік із возика з перекусками, і вона,
похитуючись, рушила до туалету для працівників; ледве встигла до
моменту, коли кислота, обпалюючи, пішла горлом. Витріщаючись на
помаранчеву рідину в раковині, вона зрозуміла, що більше не можна
тікати від реальності. І незграбно випорпала з сумочки тест на
вагітність, який уже багато днів носила з собою.
За кілька хвилин, протягом яких світ, здається, запав у морок, на
тесті явно проступили смужки. Зсутулившись, вона привалилася до
дверей, поглинута дивним відчуттям, що хтось увірветься й увірве цю
сцену. «Я брехуха», — подумала вона. Та Кія, яка пліткувала
в учительській і роздавала батончики граноли у своїх авантюрних
сережках, була фальшивкою, натомість справжня Кія скрючилася тут —
дівчина, яка випадково завагітніла і якій нема до кого звернутися.
Вона висмикнула сережки з мочок і швиргонула їх у дзеркало;
прикраси з гнітючим дзенькотом упали в раковину. Після від’їзду
з Кампали вона нетямилася від гніву — такого гніву, який не знати куди
й подіти. Вона обернула його на батьків, і важкі роки поглибили
тріщину між ними. Потім накинулася на Маюрі, не дозволяючи тій
налагодити стосунки, доки й ці двері не зачинилися для неї майже
наглухо. Вона злякалася того, як сильно їй закортіло подзвонити зараз
Маюрі. Утім, здавалося, безпечніше лишитися на самоті.
У пам’яті сплив силует чоловіка, риси якого важко було розрізнити
в темряві; таксі везло їх до нього, а він намацав рукою її долоню. Вона
не була певна, чи дитина від нього. Пригадалось, як Латіка оголосила
батькам, що вагітна, — і дистанція, що наростала між ними, тут-таки
зникла. Латіка з трепетом водила руками по пласкому животу, тато
заплескав у долоні, аж відлу­нило в коридорі, а мама радісно
розплакалася. Кія замислилася, чи така історія в її виконанні зблизить її
з батьками. Уявила, як каже їм, як світяться їхні очі, коли вона називає
їх дідусем і бабусею, — але ні, вона вже в цьому статусі. Значно
чіткіше уявлялося, як вони понурюються, як мама дивиться холодним
поглядом і знову докоряє Кії, що та — веш’я. У такі тихі моменти вона
згадувала холодні очі солдата, який її схопив, — і їй ставало серце. «Ти
не маєш права мене торкатися», — кілька разів пробурмотіла до себе;
дихання стишилося, та вона все одно почувалася заплямованою: давня
огидна історія її ганьби виступила на поверхню. І тоді вона зрозуміла,
що роки кошмарів іще не минули.
Нарешті вийшовши з туалету, Кія зрозуміла, що вже запізнюється.
Харі чекатиме, що вона його забере, розпашілий від хвилювання. Він
завжди тривожився, не зустрівши її вчасно. «Я думав, ти не
прийдеш, — сказав він їй одного разу. — Думав, щось сталося».
Хотілося б їй відповісти, що йому нема чого боятися. Натомість вона
старалася завжди приходити раніше.
Коли вона поспішала повз відчинений спортзал, звідти вихлюпнули
голоси: «Від горішнього рядка!» І попри поспіх вона спинилася
глянути на репетицію п’єси, не в силах відірвати очей від дітлахів із
затисненими в руках текстами ролей. Спершу вони затиналися, та поки
Кія спостерігала, входили в роль, голоси починали лунати голосніше,
руки-ноги розслаблялися. Вона пам’ятала це збудження першого
моменту на сцені, коли постановка переходить із репетицій
в реальність, коли ти й сам змінюєшся. Її різко охопила заздрість,
усвідомлення, що її юність було перервано. Кія хотіла була
відвернутися, та погляд упав на вчительку сценічної майстерності
в центрі залу. Вона з такою серйозністю декламувала рядки, така
гордість сяяла в її очах, що Кії перехопило дух і заздрість
перетворилася на тиху мрію.
Учителька побачила, що вона тупцяє біля дверей, і махнула рукою.
— Ви прийшли асистувати?
Кія отямилася; вона не знала, як довго стояла тут і спостерігала.
Вчителька наче вабила її до себе, тож Кія, спотикаючись, поспішила
геть.
Надворі на сходах чекав Харі, хмурив чоло й стискав губи.
У свідомості сплив образ Латіки, яка зачиняє перед нею двері
помешкання, та вона відігнала його й розвела руками. Поруч із Харі
стояв Соломон, перебираючи пачку карток. Харі побачив її — і обличчя
його одразу розхмарилося. Він штовхнув Соломона на прощання; від
страху не лишилося й сліду. Піді­йшовши ближче, вона побачила, що
очі в хлопця поблискують від сліз, хоча рідко заставала його плач.
Він стискав у кулаках червоні лямки рюкзака.
— Уже дві хвилини по четвертій, — сказав він.
— Вибач.
Вона простягнула руку до його наплічника. На мить він, здавалося,
завагався, скривив губи, наче готовий кинути докір. А тоді пірнув
своєю долонею їй у руку. Якою ж простою любов’ю він її любив; вона
із вдячністю стиснула його пальці.

***
Діставшись додому, вона спробувала зателефонувати Маюрі. Просто
пацієнтка дзвонить лікарці, щоб отримати пораду, вмовляла вона себе,
потім у відчаї почула пікання автовідповідача й промимрила кілька
слів, перш ніж покласти слухавку.
— Як думаєш, зараз іде якийсь фільм жахів? — спитав Харі.
— А ти б хотів, — засміялася вона.
За кілька вечорів до того вона спалила рис, доглядаючи за Харі. Щоб
умовити його поїсти, дозволила йому до ночі дивитися жахастик по
телевізору. Він нічого не сказав, хрустів почорнілими зернятками
й визирав з-під ковдри під час фільму, але тієї ночі скаржився на біль
у животі, просився спати з нею в ліжку, і вона розуміла, що десь
переборщила — чи то з вечерею, чи то зі страхом. На ранок вона
насипала йому у вівсянку додаткову щіпку гуру, підморгуючи за
маминою спиною. І тепер думала, коли ж він перестане їй пробачати.
Вона нарізала шматочками банани й виноград, посипала їх цукром,
прагнучи вдовольнити бажання. Вони поставили миску поміж собою
на диван та їли руками. Але смак був не той, ця страва лише нагадувала
спогад, який ніяк не вдавалося піймати. Харі дістав із наплічника
домашнє завдання, а Кія перебирала невеличкий стосик пошти, яку
забрала дорогою в квартиру, відсторонено сортуючи на купки каталоги
товарів та флаєри про прибирання сміття.
І раптом пальці застигли. Тоненький лист, адресований їй, пів
конверта заклеєні численними марками. У лівому кутку, зовсім поруч із
її іменем, — його ім’я: Адроа.
Вони не бачилися з моменту їхнього від’їзду з Кампали. Попри
татову одержимість радіо, вона уникала новин, не хотіла ризикувати
почути ще щось про звірства Аміна. І навіть коли уявляла, що Адроа,
можливо, досі живий, не сподівалася знову дістати від нього звістку.
Одного разу, з примхи, вона написала на адресу дому, де він виріс, —
надіслала непоказну листівку з краєвидом Торонто, повідомила, що
в безпеці, й висловила сподівання, що він також. Він так і не відповів.
Хоч що там було між ними — усе зламалося з його долученням до
армії. Наказ про їхню висилку прийшов невдовзі по тому. У них не було
жодного шансу залатати тріщину.
Харі поруч із нею заніс олівець над зошитом, але не відривав очей
від екрана. Вона розрізала конверт — і на коліна випав тоненький
блакитний аркуш.

«Кіє,
вибач, що мені знадобилося так багато часу. Я думав про відповідь
звідтоді, як отримав твою листівку, та не міг себе змусити. Я думав про
тебе з моменту народження моєї доньки. Її звати Дембе, і в неї вже
виросли майже всі зуби. Я думав про світ, у якому вона народилася, про
те, як він відрізняється від того, у якому росли ми. Думав про все, чого
вона не дізнається, про все, що я спробую і не зможу їй розповісти, про
все, про що мовчатиму. Усі ці речі, які не сталися, які могли б статися.
Тобто я хочу сказати, що чинив так, щоб моя донька мала права від
народження, місце, де зможе жити, гуляти й знати, що вона бажана,
рівна та вільна. І я думав також про те, наскільки ти заслуговуєш того
самого.
Я зміг уявити все це тільки тоді, коли Аміна було усунуто. Весь цей
крах. Річка — хотів би я стерти це зі своєї пам’яті. Приєднатися до
армії мене спонукало зникнення сестри; може, я діяв із почуття
протесту, але також хотів знайти відповіді, які приходять із владою.
Мені знадобилися роки, щоб визнати: однією з причин її загибелі,
ймовірно, стала та сама армія, до якої я долучився. Тепер я бачу цю
руйнівну силу, але також розумію, чому я досі тут. Я вирішив
залишитися на боці живих. Робив те, що належало робити. Я так довго
уникав написання цього листа, бо не знав, як зізнатися тобі, що знову
вчинив би так само, — бо відчував, як і більшість із нас, що нам не
лишається майже нічого іншого. Ми пристосувалися до реальності, над
якою заледве були владні. Та я знаю, що зрадив твою довіру і щоразу,
як вдягав форму, передусім демонстрував вірність країні. Я зробив
вибір, який розділив нас. Я став тим, кого боявся.
Після твого від’їзду я лише раз навідався до вашого району. Це було
приблизно за рік після вигнання. І тоді я побачив твою сестру в її
помешканні. Я впізнав у ній тебе. Ніколи б не подумав, що її обличчя
викличе в мене такі почуття. Здалося, що побачив привида. Вона
сказала, що невдовзі виїде з країни. Видавалася зламаною, як і ми всі.
Сподіваюся, вона передала тобі мої вітання».

Кія більше не могла дивитися на аркуш. Кімната розчинилася,

реальність розвіялася. Латіка жива. Її сестра, яку так довго оплакували,
повернулася. Усе це не вдавалося зібрати докупи — листа на колінах,
спокуту Адроа, оплакану сестру, яка, можливо, досі жива, десь далеко
від них, що видається черговою неймовірною зрадою.
Вона запхала листа назад до конверта. На екрані миготіла реклама
молока, яку так любив Харі, й він розреготався і спробував піймати її
погляд, наче хотів поділитися радістю. Попри те, як захололи руки
й ноги, вона стиснула губи й притлумила раптове бажання заспокоїти
Харі; тож хлопець, і далі гигикаючи, відвернувся до екрана.
 За спиною клацнув замок — і зайшов тато в сорочці й акуратно
допасованій червоній краватці.
— Kem cho?206 — гукнув він і заходився ставити чайник на плиту.
Харі помахав йому, та лишився біля телевізора. Кія підвелася,
затиснувши листа в кулаці. Переважно вони співіснували, як кораблі
вночі, ніколи не затримувалися поруч надовго. Тато вдихнув пару від
чайника й заплющив очі. Обличчя його перерізали численні зморшки,
волосся на тім’ячку добряче поріділо.
— Тату, — сказала вона.
Повіки його здригнулися, він розплющив очі. Вона не могла
вимовити ані слова. Він покосився на дочку й, мабуть, помітив, як
тремтить у неї підборіддя.
— Гадаю, Латіка… — промовила вона.
Тато вирячив очі й різко махнув головою в бік Харі.
— Я отримала листа, — стишила голос до шепоту Кія.
Вона повільно витягла конверт, тоді завагалася, бо лист раптово став
артефактом, єдиним зв’язком з Адроа, відновив давню тугу за ним; це
був бентежний доказ того, що, попри все, його життя налагодилося,
тоді як вона й далі блукала, зрошуючи своїм потом нові й нові ліжка,
розриваючи всі стосунки, нездатна навіть один вечір пригледіти за Харі
й не наробити помилок. Та ніщо не є святинею, навіть цей релікт
утрачених часів. Тато пильно читав листа, бігаючи очима по рядках.
З його грудей вирвався здушений звук. Тремтячи, він схилив голову до
столу.
Тепер це стало реальністю. Кія підняла руки, щоб затулити вуха.
Вона так добре знала звук горя своїх батьків, цей нестерпний тенор, на
який переходили вони обоє. Скоро додому повернеться мама. Кія не
хотіла стати свідком останніх спокійних хвилин своєї матері, коли
скорбота ще відчувається ніби на відстані. Тато підняв голову
й утупився налитими кров’ю очима в потилицю Харі. Кію опосіли
спогади. Вона відчула, як наростає колишня лють. Кія кричала, а Латіка
тримала двері на замку. Латіка чула, як батьки барабанять кулаками, та
все одно вирішила залишитися. Тато з силою провів руками по
обличчю згори вниз, а тоді потягнувся до телефона й швидко встав.
— Харі, — прокректав він, блукаючи неуважним поглядом, — чому б
тобі не погуляти надворі?
 Харі відірвав очі від екрана й вишкірився. Кія бачила, як
зосереджено Харі кидав баскетбольний м’яч на майданчику разом
з іншими хлопцями з будинку, як обличчям розливалася радість при
влучанні. Їй хотілося, щоб ніхто не відібрав дитинство в цього
хлопчика. Та й самій закортіло втекти, захиститися від того, що
насувалося. «Як Латіка», — подумала вона, коли за нею зачинилися
двері.
***
У дитинстві Кія була безстрашною — могла роздавити скорпіона
в коморі капцем, видиралася на гуаву, не перевіряючи, чи є там змії. Не
боялася любити Адроа. Вона так насолоджувалася цією роллю, що
ніколи не говорила про свої справжні страхи вголос. Як розповісти, що
боїшся лягати спати, бачити сни? Боїшся знову відчути той гнів. Боїшся
назавжди залишитися особою без громадянства. Боїшся, що стала
іншою, не відважною й сміливою, а бездіяльною й крихкою. І тепер,
коли їй хотілося озвучити все це, вона не знала як.
Непрохано пригадалися останні години в Ентеббе. Коли вони вилізли
з джипа, Адроа уникав її погляду, а коли вона обернулася подивитися
на нього — в його очах стояла паніка. Три найпростіші одкровення, які
вона йому так і не промовила: «дякую», «мені жаль», «прощавай».
А потім вона майже не реагувала, коли солдати в приміщенні
аеропорту шукали золото в неї під блузкою, вимагали хабаря від тата,
мало не розлучили їхню родину. Момент злету літака, вона серед
натовпу інших молодих людей на підлозі, гул жаху, а тоді тиша
полегшення. Вона зламалася одразу після злету, бо зрозуміла, що
залишила позаду. «Я бачив тебе у шкільній виставі», — промурмотів
хлопець із порізом над оком, який сидів поруч; вона не могла дихати,
і він поклав їй руку на плече. «Ти чудово грала, — сказав він. — Чесно,
це була чудова гра».
***
Кія не пам’ятала, де блукала, аж поки не опинилася під дверима
сестриного помешкання. Коли двері розчахнулися, Маюрі різко
втягнула повітря, обличчя миттю стало стриманим і суворим. На
волоссі в неї було накручено кремовий рушник, щоки сяяли чистотою
у відблисках світла з вікна.
— Ти тут.
— Тобі тато дзвонив? — заломила руки Кія.
 Маюрі збентежилася.
— Я отримала твоє повідомлення… вибач, що не пере­дзвонила.
Кія жестом показала, що зайде, і Маюрі, хоч і засопіла невдоволено,
відійшла вбік, пропускаючи її. У квартирі на батареї висіла сестрина
лікарняна блакитна уніформа, на столі громадився стос підручників із
загнутими кутиками сторінок: Маюрі переучувалася. У раковині стояли
чотири брудні тарілки, наче в Маюрі з Куналом щойно були гості.
Словом, усі ці ознаки розміреного, упорядкованого життя. Кія забилася
в куток дивана, збираючись із духом у тиші, що кристалізувалася між
ними.
— Мені написав Адроа. Гадаю, Латіка жива. Він її бачив. Вона
планувала виїхати з Уганди.
Маюрі мовчки розкрила й закрила рота. А потім заметушилася
й залопотала.
— Що? Коли? Як можна… — сипалися з неї незавершені запитання.
— За рік після нашого від’їзду. Він прийшов до нашого комплексу —
і вона там була.
Виклавши холодні факти, Кія заплющила очі й спробувала
переказати решту. Описала, як реагував тато, як Харі все забув, як вона
сама гнівалася й роками звинувачувала всіх у тому, що вони
відвернулися.
Коли вона розплющила очі, Маюрі сиділа поруч на дивані. Рушник
сповз, оголивши волосся над чолом, і їх обох оповивав квітковий
аромат шампуню.
— Вони її знайдуть. Вони знову зателефонують усім знайомим, —
безживним зневіреним голосом промовила Маюрі.
— А Харі?
Маюрі заперечно хитнула головою, але тепер, здається, до неї дійшла
ця правда, і коли вона знову заговорила, голос її тремтів.
— Ти ж знаєш, що вони нічого йому не скажуть.
Вона підняла очі й затулила собі рота.
— Hai, bhagwan207, — промурмотіла вона в кулак.
Кія зарилася пальцями ніг у килим.
— Я просто думала про неї цього ранку, я просто…
Маюрі схопила Кію за руки й міцно стиснула.
— Я знаю. Я також завжди про неї думаю.
 І от тепер Кія заплакала, зап’ястки її здригалися в сестриних
долонях. Вона не пам’ятала, коли Маюрі востаннє тримала її. Не
пам’ятала, коли вони востаннє разом згадували ім’я Латіки. Вона
втратила не одну сестру, а двох. Але вона дійшла сюди, до Маюрі.
Більше не треба лишатися на відстані.
У Маюрі тремтіли плечі.
— Не можу в це повірити. Вони мають її знайти.
— Може, вона не хоче, щоб її знайшли, — відповіла Кія.
— А може, їй саме цього й треба.
Кія опустила голову. Фіранки коливалися на вітрі; і в ній постали ці
слова.
— Я вагітна.
Маюрі швидко кліпнула очима, відкинулася назад, а тоді знову
схилилася вперед, наче ці новини пронизали її навиліт.
— Ти впевнена? — спитала й замовкла, а тоді продовжила: — Від
кого?
— Я не знаю.
Маюрі трохи помовчала. З вулиці долинув гуркіт автобуса. Крізь
вікно з темного вигину неба в кімнату заглядав місяць.
— Що ти хочеш робити?
Новина про Латіку переплелася з образом доньки Адроа, яка
всміхається на всі зуби, та образом Харі на шкільних сходах —
у хвилюванні на його обличчі відбилися всі шрами від покинутості,
його потреба в ній, його віра в те, що вона старатиметься, знов, і знов,
і знов. Її накривало інстинктивною потребою сховатися від сил, які досі
переслідували її в найчорніших снах.
Вона згорбилася. Її тіло змінилося назавжди. Та всередині неї щось
билося. Тіло не стане таким, як раніше, та може породити нове життя.
Маюрі поклала руку Кії на потилицю й запустила пальці у волосся.
— Ти знаєш, я ніколи не хотіла дітей. Після всього того, що сталося.
Не думаю, що змогла б це винести: я недостатньо сильна, щоб
ухвалювати такі рішення. Але ти — сильна.
Кія впустила ці слова у свою свідомість. Латіка, зникла, знову
віднайдена, була всюди, контекстом для кожного сказаного слова.
У просторі між ними бриніла правда: Латіка покинула Харі й ніколи не
повернеться. А Кія вже була затято налаштована захищати дитя
всередині неї; навіть тепер вона не могла уявити, як можна його
покинути.
— Ти так вважаєш? — сказала вона, важко ковтаючи слину.
Їй хотілося бути достатньо сміливою, залишитися тією, яка колись
підкорила сцену. Їй потрібно було знати, що хтось досі вважає її
здатною на таке.
— Хто ж знає тебе краще?
Кія пригадала часи, коли вони найзапекліше сварилися через те, які
смаколики купити після школи; Маюрі, як любителька солодкого,
вимагала мандазі, Кія агітувала за щось солоне. Залагоджувала ці
суперечки Латіка, і перемога часто діставалася Кії, бо чипси з mhogo
коштували лише десять центів. Вона розповіла про це Маюрі, а та
якось дивно на неї подивилася.
— Ні, — повільно промовила вона, — це ти завжди давала мені взяти
гору. Ти казала, що моя жадоба до солодкого більша за твою любов до
солоного.
Власні, колись сказані слова спливли до Кії, наче крізь сон. Вона
хотіла б залишитися назавжди в цій миті, у яку Маюрі її повернула.
Вона намацала пальцями в кишені обриси сережок, краї яких уп’ялися
їй у ребро.
— Я думала, ти станеш мамою раніше за мене, — сказала вона,
витираючи обличчя. — Я ж не схожа на тебе, таку теплу, сповнену
материнських рис, — спинилася на мить, відчуваючи, як до них
вертається легкість, — таку милу.
Маюрі підняла плечі.
— Ні, не схожа, але ти зробиш усе можливе, щоб захистити своє.
Кія відчула, що перед нею відкривається шлях. Зрозуміла, чому ноги
привели її сюди; бо в певному сенсі вона завжди йшла цією дорогою
повернення. Маюрі підійшла до холодильника й витягла продукти. Кія
спостерігала, як сестра нарізає виноград, яблука, відкриває банку
з ананасами, тягнеться по цукор. Маюрі принесла дві миски
з фруктами, що плавали в підсолодженому молоці, й поставила одну
сестрі на коліна.
— Папаї чи matunda немає, але… — сказала вона.
Кія піднесла ложку до губ. Це був саме той смак, якого їй так кортіло
раніше, — терпкість фруктів і обпікаючий дотик шкірки, зм’якшеної
молоком. Вона їла поспіхом, ложку за ложкою, поки не виїла всі
фрукти, а тоді поставила миску на коліна. Вона тяжко дихала, і Маюрі
тихенько засміялася.
— Латіка шаліла за фруктовими десертами, коли була вагітна. Мама
готувала їх для неї чи не щодня, — сказала вона, сьорбнула зі своєї
миски й глянула на Кію. — Ми розповімо їм, коли ти будеш готова.
Кія почула оте «ми», яке огортало її, тримало її, навіть тепер, коли
вона змінилася.

Латіка, 1981 рік

Я прокинулася з образом сестер перед очима: Кії, непокірне волосся
якої ніяк не збиралося в коси, та Маюрі з таким м’яким і лагідним
виразом обличчя. Мені снилося, що ми граємо в кульки на подвір’ї Gur
nu Ghar, між нами в червоній пилюці накреслено лінію і я відчуваю
бруд під нігтями й пекучі укуси вогняних мурах на босих ступнях.
Вставши, я хотіла позбутися цього видіння, та відчула, що воно нікуди
не дінеться й кине тінь на весь мій день.
Перед роботою я почистила зуби й зібрала волосся, та цей сон наче
змовився з відображенням у дзеркалі, і я мигцем побачила власний
привид, жінку, яка існувала раніше. Її запалі очі, опущене підборіддя,
великі руки та іскри в очах. Це була дівчина, яка шукала власне місце,
жінка з роду жінок, що дрейфують за вітром, і чоловіків, які
видираються на вершини, роду, якому не судилося пустити коріння.
Але тієї жінки більше не може бути. Я кліпнула — і вона зникла.
Єдиним слідом минулого життя, який я зав’язала в чуні й забрала
з собою на рейс Кампала — Лондон, була Арунова за­пальничка. Тепер
вона лежить у буфеті в кухні, поруч із ложкою та мискою, квадратна
срібляста дрібничка з вигравіюваними на дні блідими ініціалами,
і щоранку я тримаю її в руках, поки їм нічим не заправлену кашу. Це
нагадування про те, що я заподіяла Арунові та Харілалу. Її вага в руці
викликає спогади про діда, про вибір, який він зробив, мабуть, поза
власною волею. Я погладжую пальцем коліщатко, та ніколи не клацаю
ним. Це щоденний тест на твердість переконань: якщо зможу тримати
запальничку й не запалити її — значить, зможу пережити ще день без
своєї родини, пережити ще день, не завдавши нікому шкоди.
Тінь того сну переслідувала мене аж до пообіддя, коли під касою
в газетному магазинчику я знайшла качалку. Намацала її, коли полізла
по новий згорток із монетами, замахнулася нею, наче дубцем, — і Зера
скорчилася від сміху.
— Приходьте по ранкову газету зі шматком паратхи208, — сказала я.
Зера змотувала у клубок шпагат (у крамниці зберігали все, усі
еластичні стрічки, відрізки тасьм і шнурків, які приходили разом із
газетами), і тепер він розвалився у неї в руках.
— Бачиш, що я через тебе наробила, — сказала вона, та прозвучало
це несерйозно.
Я взялася за моток шпагату, а Зера почала пояснювати, час від часу
весело пирхаючи. Вона принесла качалку на роботу у вересні 1972
року, у тиждень антиіммігрантської демонстрації, — тоді до Великої
Британії почали прибувати перші тисячі індо-угандійських біженців.
Місцева влада благала не присилати більше сюди біженців, мовляв,
вони тут усе заполонили. Дехто називав це вторгненням, лідерство
перебрав на себе Національний фронт209. Зера з Маазом сперечалися,
чи відкривати крамницю в той тиждень, та не могли собі дозволити
зачинитися, тож вона знайшла для себе спосіб убезпечитися.
— І ти тримала її тут усі ці роки? — засміялася я.
— Ну а хіба щось змінилося?
Ця репліка витверезила нас обох, та Зера знову захихотіла, коли
я заховала качалку.
— Отак кращенько, — сказала вона.
Я відчула, як зникає примара з мого сну, і погодилася.
Із вулиці долинув гомін голодного натовпу: на розі відчинився паб.
Мааз їздив за різними дорученнями, та скоро мав повернутися по
Зеру — іти додому на обід. А потім вони мали забрати зі школи дітей:
маленьку дівчинку та довготелесого хлопця, який майже щоранку
розносив газети по хатах.
Я передала Зері потовстілий моток шпагату. Пальці в мене, як і в неї,
вимастилися чорною типографською фарбою.
— Ходімо з нами сьогодні, — запропонувала вона.
Я відвела очі. Більшість днів я працювала під час обідньої перерви,
з’їдаючи сендвіч за касою, а Зера з Маазом ходили додому. Часом вони
приносили мені роті з цибулевим маринадом чи фляжку круто
завареного, схожого на вершки чаю з молоком і спеціями, але в ті дні
я їла просту їжу, здобрену лише сіллю чи дрібкою лимону. Я ніколи не
приймала їхнє запрошення на обід. Гадала, не винесу перебування
в них удома, серед шипіння кип­лячої олії та вереску дітлахів, на тлі
повноцінного життя. Коли багато років тому я почала працювати
в їхній крамниці, невдов­зі після приїзду до Лондона, то розповіла
вигадану родинну історію — важке розлучення, бездітна, давно
поховала батьків. Ці слова пролунали наче й з наміру, однак стали для
мене не меншою несподіванкою, ніж для Зери. Та я стала тим, ким
є тепер, особою, що не несе відповідальності за жодне минуле, людину
чи місце. Я стала окремішньою. У багатьох сенсах це видавалося більш
правдивим формулюванням, ніж просто «самотня». Разом із провиною
за стирання власної родини прийшло й полегшення: якщо моя родина
перестала існувати для мене, то і я, мабуть, перестала існувати для них,
мій син почав життя наново вже без мене. Утім, Зера застановилася
запрошувати мене всюди, куди тільки можна.
— Я сказала Ренді, що поїм разом із ним, — збрехала я.
Тепер доведеться зайти до продавця овочів і фруктів по сусідству,
щоб зберегти обличчя.
Зера глянула на мене, і на мить я подумала, що вона протестуватиме.
Тоді вона зітхнула.
— Одного дня я таки приведу тебе додому.
Я була рада, що цей момент минув. Мене турбувало, що Зера, певно,
вважає мене холодною, а я ж трималася на відстані, щоб не завдати їй
шкоди. Варто підійти ближче — і межі зони мого контролю
розмиються. Якби я могла їй сказати, що з усіх сил борюся
з інстинктивною спонукою піти додому! Хоча де тепер той дім, я й не
знала.
Саме інстинкт уперше привів мене до їхньої крамниці. Знайомий
запах стиглих фруктів та випраної білизни, яким відзначалися квартали
в Східному Лондоні, мотузки з розві­шаними куртами й бавовняними
спідніми сорочками поміж будинками. Це був ковток свіжого повітря
після вивісок на вікнах інших магазинів: «МИ НЕ НАЙМАЄМО
АЗІЙЦІВ»; «ІЗ СОБАКАМИ НЕ ЗАХОДИТИ». Я зупинилася надворі
біля овочевої крам­ниці, милуючись великими насипами волохатих
висушених кокосів, що шурхотіли на вітрі, — й почула голоси з-за
дверей газетярні. Безпомильно впізнаваний акцент мого народу, жвава
суміш індійського й східноафриканського, тверді [т] і протяжні округлі
голосні, утім, редуковані, обрізані під британську ритміку. Я крадькома
зазирнула всередину, і в ніс ударив запах фарби й гарячого паперу
з друкарського верстата, що стояв позаду. Пізніше я дізналася, що Зера
й Мааз — індо-кенійці й мусили виїхати за кілька років до Амінового
наказу про висилку, коли кенійський уряд почав відмовляти азійцям
у дозволі на роботу і їхня родина втратила засоби до існування.
Я розповіла їм, що в Кампалі працювала журналісткою, і вони чи то
повірили мені, чи просто пожаліли мене.
— Ти впевнена, що хочеш тут працювати? — спитав тоді Мааз,
вказуючи на запилюжені стелажі й вікно зліва, тріщини на якому були
заклеєні грубим коричневим обгортковим папером. Але я почувалася
так, наче надибала золоту жилу. У ті перші місяці в Лондоні
я пересувалася вулицями дуже обережно, щоб не потрапити на очі
нікому, хто міг би подати звістку моїй родині, хоча тіло так і тягнуло до
всього, що нагадувало про близьких, — до ресторанчиків, де готують
каррі, магазинів, де продають сарі, до мандиру. Я так сильно за ними
тужила — як болить кістка ще довго після перелому. Але знала, що не
можу піддатися цим почуттям. Після Аруна, після Харілала більше не
могла довіряти самій собі. Я залишила Харілала зі своєю мамою,
знаючи, що вона запекло його оберігатиме, і сподівалася, що колись
вона зрозуміє: я чинила так само. Тож газетний магазинчик приніс
незначне, проте необхідне полегшення.
Коли Зера з Маазом пішли на обід, я купила банан у Ренді по
сусідству. Забруднила фрукт фарбою, якою були вимазані руки, та все
одно його з’їла, обтерши поплямлені долоні об штани. А тоді пригадала
діда Пірбгая — як він поплив до іншої країни й покинув свою родину.
Протягом років його мама й брати та сестри в Гуджараті уявлення не
мали, де він подівся, не знали, живий він чи мертвий. Я була надто
мала, щоб зрозуміти, чи це його засмучувало, але знала: він вважав, що
життя можна побудувати наново. Може, це він побачив і в мені, того
дня, коли поділився своєю історією. Я уявила, як знову сиджу на краю
його матраца, у тьмяному прихистку з москітних сіток, і оповідаю про
власний шлях. Уявила, що він би зрозумів.
На вулиці потемніло й замжичило. Я викинула лушпайку від банана
й прислухалася до дріботіння дощу. Може, увечері я подивлюся фільм
або зайду до бібліотеки дорогою додому. У квартирі треба прибрати,
вікна вже непрозорі від кіптяви. А може, я затримаюся довше, відпущу
Зеру з Маазом раніше, а сама все зачиню. Це була моя улюблена
година — перед закриттям: крізь запилюжене вікно я спостерігала, як
темніє в небі туман, кружляє навколо ліхтарних стовпів, наче цвіркуни,
наче нсенене210, яких вуличні торговці в Кампалі на заході сонця
ловили паперовими пакетами під ліхтарями й смажили з чилі та
цибулею і продавали з візочків на Буганда-роуд. У цю годину
я почувалася як удома. Я чекала на світло.
***
У Кампалі я також чекала. На Аруна, повторювала я собі, змушуючи
себе виходити надвір і день за днем шукати його. Та невдовзі ці пошуки
стали беззмістовними, механічними. Жінка, яка загубилася — так
називали мене на вулицях. А може, і жінка-привид. Спершу вони на
мене нападалися. Що більше азійців виїжджало, то більше ворожості
проявляли до тих, хто лишився. Я чула, що більшість знайшла
прихисток у мандирах та ґурдварах211. Я проходила повз майстерню
кравця, де колись татові шили костюм на роботу, а тепер там були
зачинені віконниці; повз крамницю солодощів, куди я приводила сестер
після школи купити їм смаколиків, а тепер там усю підлогу засипало
цукром, наче попелом. Повз автомайстерню містера Сінгха, яку
зайняли солдати; повз автокінотеатр, де раніше моя родина зазвичай
збиралася з друзями вечорами на вихідних, і бувало навіть моторошно,
коли тиша раптом вибухала музикою й сміхом. Я блукала, ігноруючи
кпини й глум, аж поки не злилася з ландшафтом, як виламані двері
й повсюдне гниття, як зграйки стерв’ятників біля ріки. Телефонні лінії
не працювали. На кожному кроці — блокпости, танки — як великі
звірі, що приснули на сонці. Постріли вночі, солдати зі своєю зброєю
й пихою. Кожна забита дошками крамниця й покинута квартира
вигризали діру в серці, пітьма накопичувалася.
Та навіть на цьому тлі життя тривало. Підлітки збиралися на
спекотних вулицях дивитися телевізор, на базарі так само розливалися
пахощі чапаті212 та яєць; ліани matunda на подвір’ї обважніли від
плодів. Одного дня закінчився гас для лампи, і я при свічці їла хліб,
вмочаючи його у згущене молоко Carnation. Багато разів добрі люди
намагалися допровадити мене до намету ООН, де чекали на таких
залишенців, як я. Молодик на велосипеді запропонував мені грошей,
щоб виїхати. Я щоразу відмовлялася від допомоги й самотужки
верталася додому. Та порожнеча почала поглинати мене.
 Із сусіднього будинку долинала музика, дитячі крики, крапотіння
води зранку. Звуки нової родини. Вони не намагалися відібрати в мене
дім. Але я знала, що вони бояться. Не мене, а того, чим я стала.
Привидом. Через вікно я бачила маленького стриженого хлопчика
в жовтих шортах із пістрявим песи­ком, що обнюхував його щиколотки.
Коли він угледів мене, то зблід на лиці й закричав, прикриваючись
руками. «Roho»213, — задихався він крізь пальці. Жінка-дух.
Я спостерігала, як тюльпанове дерево з криваво-червоного стало
оранжевим, а тоді непримітно-коричневим; полум’я погуготіло
й згасло. Я відчувала, що втрачаю розуміння світу, самої себе і мій
єдиний якір — знайома земля під ногами.
А потім одного дня у двері зайшов Адроа. Він стривожився,
побачивши мене там. Хтозна, що привело його туди, але що ж іще
прив’язує нас до місця, що завдало болю, як не любов?
— Одна людина в цілому помешканні, — сказав він. Може, хотів
поспівчувати, та прозвучало гірко. І тоді я зрозуміла: у тому, щоб і далі
лишатися тут, немає нічого шляхетного. Після його слів я чітко
побачила свій брудний диван, холодні погляди в спину, усі ці будинки,
спорожнілі чи зайняті новими мешканцями… Усе це свідчило про те,
що я й сама в глибині душі знала: тут більше нема для мене місця.
— Мені шкода, — додав він, побачивши мою гримасу. — Щодо твого
чоловіка.
І з його інтонації мені стало зрозуміло: він певен, що Арун зник
назавжди. Я вдивлялася в його обличчя, в його обережну позу
й розуміла: він бачив забагато, щоб припустити інший варіант.
Визначеність звільнила мене. Я відчула, як моя тверда переконаність,
уже підточена, геть розсіюється. Сяйнуло, що найкращим рішенням
буде також зникнути. Стерти себе, як стерли мій народ із вулиць,
і нехай світ крутиться собі далі.
Я пригадала вечір, коли забрали Аруна. Ми з Харілалом скулилися
на підлозі, наче на мілині в океані. Якби я його відпустила, то, знаю,
один із нас потонув би. Він притулився мокрим личком до мого лиця,
схопив мене за вуха з дивовижною силою. Мене затопило гнівом.
Я винуватила його в тому, що сталося з Аруном: через дитину вони не
забрали мене. І тоді я вжахнулася, що можу скувати своє дитя таким
тягарем. Чи саме в ту ніч я його відпустила? То був акт милосердя. Це
не власне життя я хотіла збудувати наново, а його.
 Здавалося, Адроа страждав, і я відчула, що він хоче щось додати.
— Твоя родина в порядку? — зрештою спитав він, і в очах
промайнула надія, десь під сподом величезного, глибокого відчаю.
Я пригадала, коли він востаннє був тут — у вечір, коли привіз Кію
додому; якою я тоді була — буквально сповненою життя, людиною, яка
не ляже й не чекатиме смерті. І я подумала: «Я тебе більше не прожену
й не відкину».
— Візьми собі це житло, — сказала я, відчуваючи, як народжується
нове тверде переконання.
Паспорта я не мала, та мені видали картку біженця до Великої
Британії. У свій останній ранок удома я зняла з гілки matunda,
розірвала великими пальцями фіолетову шкірку й вичерпала терпку
м’якоть. Темні насінинки в мене в зубах, усі разом і кожна окремо,
поєднувалися цією пружною оболонкою кольору угандійського
світанку, єдиного світанку, який я бачила в житті.
***
Це було якраз перед тією лагідною годиною, коли сонце ховається за
деревами й спалахують вуличні ліхтарі. Я була в магазині сама, Зера та
Мааз пішли на вечірній захід у мечеті, і я збиралася зачиняти на ніч,
коли повітря розколов гуркіт. Уламки скла розлетілися навсібіч, як
пісок, відбиваючи світло. Я підскочила до дверей і, здається, побачила
постать у куртці, яка мчить геть, білу смугу на чорній дорозі. Цеглина
впала просто в проході перед касою. Легені тріпотіли так сильно, що
мені довелося присісти й затиснути голову між колінами. На мить
захисна коротко­зорість зникла, і я побачила, що ця країна не хоче нас;
це було видно в кожній образі, вимовленій у потягах і продуктових
чергах, у літерах, намальованих на цегляних стінах. Коли поліцейський
убив сикхського хлопчика, який виривав бур’яни в матері в саду,
відреагував лідер Національного фронту. Зера прочитала вголос його
цитату в ранковій газеті: «Одного прибрали, залишився ще мільйон».
Мааз похитав головою і сказав: «Але в цій країні панує закон, а не
зброя»; утім, звісно, обидва інструменти були в одних і тих самих
руках. Чим іще пояснити закидання запалювальною сумішшю клубів
і театрів, де збиралися наші люди, чи жорстокий напад трьох скінхедів
на групу індійських дітей, яких затримали замість нападників, коли
наймолодший викликав на допомогу поліцію. У голові паморочилося,
я довго повільно дихала, перш ніж відчула ґрунт під ногами. Подумала,
чи не викликати Зеру та Мааза, але вони були серед своїх, молилися,
їли та збиралися разом, щоб забути про холод. Я не відірвала б їх від
спільноти.
У цю мить до мене прийшов Арун, оцінюючи своїм щедрим
поглядом. «Uhuru», — повторював він тієї першої ночі, коли ми
зустрілися, поки сам не став символом цього поняття. Я уявила, як він
знаходить мене тут, серед друзок скла й каменю, далеко від усіх, кого
я знала, навіть від мене самої. «Uhuru, точно як ти мені казав», —
я б промовила тепер йому. Але хоч як я стара­лася, він не усміхнувся.
Вираз його обличчя був не таким безтурбот­ним і захопленим, як у наші
перші дні, а таким, як наприкінці, коли він знайшов розпорядження
в Харілаловій подушці, — важким і знаючим.
Скісні краплі дощу залітали крізь розбите скло, поколюючи шкіру.
Я натягнула рукавички, зібрала друзки в сміттєвий мішок, вимела бруд
із дверей і заклеїла вікно обгортковим папером. Зера сказала мені, що
друге вікно тріснуло від холоду. Ми всі захищали одне одного як могли.
Закінчивши, я стала біля входу, оглядаючи простір, не мій, але дуже
дорогий для мене. Цеглину, цю зброю, я протерла від пилу й залишила
біля дверей; нам потрібен був дверний упор. Тієї миті я відчула
неймовірну вдячність. Я вимела біду геть. Нікому не треба знати про
руйнування: після нього я подбаю про нашу безпеку. Ми можемо жити
далі.

Вінод, 1985 рік

Перший раз Вінод прийшов оглянути виставлений на продаж
будинок сам. Він побачив оголошення про продаж у газеті
й зателефонував, коли Раджні не було вдома. Обвів великим пальцем
невеличку розмиту фотографію на газетному папері: маленька будівля
з червоної цегли, одна стіна спільна з сусідами, до блідо-жовтих дверей
ведуть три сходинки, квадратний газон позаду виходить у спільний
прохід між будинками. Розташована на межі між Торонто й Скарборо
як частина масиву, що поставав навколо нової лінії метро Scarborough
Rapid Transit, яку мали невдовзі запустити. Щодня цією лінією
деренчатимуть вагони, забиті іммігрантами, які їдуть із передмість на
роботу в центр. Вінод убачав у цій перспективі відповідь, на яку давно
чекав.
 Коли він повідомив Раджні, та притихла. Думка про переїзд її
стурбувала. Вони вже достатньо переселялися; краще знехтувати
тонкими стінами в квартирі, в яку вони переїхали понад десять років
тому, обшарпаними кімнатами, які стали ще тіснішими, коли в їхньому
колі з’явилася ще й онучка, — і все-таки нікуди не рипатися. Та поза
тим усім Вінод знав, що вона стужилася за постійністю. Він також це
відчував — бажання закріпити за собою права, яких ніхто не відбере.
Перед ним розкинулася будова лінії метро, робітники
в помаранчевих жилетах викидали недопалки через колію. Він кілька
хвилин поспостерігав за ними: голови захищені круг­лястими касками,
вони специфічно перегукуються між собою, перш ніж знову
повернутися до колій. Вінод уявив свого батька з пов’яза­ною на голові
сорочкою, голою спиною під нещадним сонцем протягом усього
робочого дня. Пригадав той день, коли тата найняли до урядового
Департаменту транспорту і він прийшов додому з пакунком солодощів
у руках. Його тато знав: це не просто робота — це службова драбина.
Це шанс. І тепер вони тут — на твердій землі, рівні за всіма
параметрами. «Ми це зробили», — подумав він, і тут зі скреготом
гвинта об метал запрацював бур.
На протилежному боці вулиці на фанерній стіні висіли численні
оголошення про нові таунхауси. «Кілька хвилин до нової лінії метро, —
вихвалялися в рекламі, — пряма лінія до торгового центру в середмісті
Скарборо». Вінод на хвильку спинився, точно не знаючи, куди йти.
Неподалік на ґанку цілодобового магазинчика, звісивши руки на коліна,
курив чоловік. Шкіра його була темно-коричнева і вкрита потом:
післяобід було не по сезону волого й тепло. Вінод запитав дорогу.
— У гості? — спитав чоловік, окинувши Вінода пильним швидким
поглядом. У нього був мелодійний, співочий акцент.
Вінод підстрибнув навшпиньках, не в силах стримати ентузіазм.
— Поки що.
Чоловік змовницьки нахилився й махнув головою в бік ого­лошень.
— Що за безлад! Крамниці йдуть на дно. Вони просто викупили
мотель мого друга Ала. Знаєте його? Він відкрився два­дцять років тому.
Вінод кивнув.
— Але метро, воно ж вочевидь полегшить життя.
Чоловік струсив попіл із цигарки на покоцану сходинку.
— Звісно, для них. Не для нас.
 Він глибоко затягнувся, випустив дим із носа кільцями. Вінод
відступив на крок назад, уникаючи хмари диму. Його бабуся й дідусь
по материнській лінії колись тримали магазинчик біля залізниці
в Кісуму, маленьку халупку-дукан, яка процвітала, бо рух через цю
територію зростав. Вони були ощадливі й кмітливі, його дідусь із
бабусею, переїхали до Кенії, розуміючи, що залізниця зумовить появу
нових поселень, а мешканцям для життя потрібні будуть борошно, олія
та мило. Він походив від людей, які робили щось більше, ніж просто
сиділи на ґанку й скаржилися. «Я вирішив залишитися на боці
живих», — написав Адроа в листі до Кії, і цей рядок сплив у голові
Вінода, поки він стояв навпроти чоловіка на іншому боці тротуару.
— Ми шукаємо будинок, щоб купити, — сказав Вінод.
Чоловік закинув голову назад і оцінювально подивився на Вінода
примруженими очима.
— Розумію.
Він кинув недокурену цигарку на ґанок і, крекчучи, підвівся. Стоячи
на сходинці, він був на фут вищий за Вінода, який вище підняв плечі.
Якусь мить вони мовчали, між ними шурхотів теплий вітерець.
— Тож маю туди дістатися, — сказав Вінод, повертаючись до дороги.
— Вам в інший бік, — промовив чоловік.
Вінод розвернувся в протилежний бік і сором’язливо та вдячно
кивнув.
— Удачі вам із цим, — гукнув йому в спину чоловік, та Вінод не був
певен, щиро чи із сарказмом.
***
Подвійна раковина в кухні, повністю готове напівпідвальне
приміщення, описував Вінод за обідом. Вінод вів далі, з кожним словом
будинок наче розростався в його свідомості; Раджні піджала губи.
— Ми переїжджаємо? — спитав Харі.
— Тільки ти, — відповіла Раджні, ущипнувши його за щоку. Харі
розсміявся й відштовхнув її.
— Уяви: у тебе власна кімната. І під’їзна доріжка, щоб грати
в баскетбол. Можемо повісити тобі окрему сітку.
Хоча в Харі вже з’явилася підліткова байдужість, та тут очі в нього
засяяли.
— Твій батько проводить забагато часу перед телевізором
і набирається химерних ідей.
 Вінод багато вечорів просидів за їхніми бухгалтерськими книгами,
підраховуючи на полях.
— Ми можемо це подужати, — сказав він.
Міту роздушувала боби нуту на тарілці. «Якщо не для нас, то заради
неї», — подумав він. Найпотужніша причина з усіх — щоб його діти
виросли вкоріненими тут.
— І метро! — сказав Вінод, лоскочучи малу під підборіддям, на що
вона заслинено відповіла: «Чух-чух».
— Bas, Віноде, — сказала Раджні після обіду, витягла жменю
промоклих картопляних лушпайок із сіточки в раковині й викинула
в сміттєве відро.
Вінод легко штовхнув її у стегно, намагаючись повернути їй
грайливий настрій.
— Але ж як щодо… — почав він, пригадавши парк за кілька
кварталів і уявивши Міту на розмальованій гойдалці.
Раджні відсахнулася й глянула сердито. По руках до ліктів стікали
потічки мильної води.
— Останнє, що нам зараз треба, — плекати надмірні надії.
Після цих слів Вінод притих. Він не міг би описати, як це —
у п’ятдесят п’ять років утратити все, на що працювали; почати з нуля.
Та Раджні починала двічі. Якщо він прагнув стабільності, то вона її
нестерпно жадала.
— Це не просто надії. Я бачив його. Це реальність.
Він промовляв лагідно, голос його змішувався з плюскотом води.
Вона потягнулася до крана й перекрила воду. І коли знову обернулася
до нього обличчям, він піймав у її очах іскорку, що свідчила: вона
допускає таку ймовірність.
Того вечора, коли Раджні пішла спати, Маюрі сіла перед Вінодом
і розпластала відкриті долоні на столі.
— Ми хочемо допомогти, — сказала вона.
Вінод покосився на її чисті нігті, а тоді второпав, про що йдеться.
— Na, na, na214.
— Це буде добре для всіх нас, — зиркнув на Маюрі Кунал.
— Це було б неправильно, — сказав Вінод.
Якщо він щось і знав, то те, що існує порядок речей. Батьки
забезпечують дітей. А діти потім роблять те саме вже для своїх власних
дітей. Погляд його впав на відстань між Маюрі й Куналом: між ними
помістився б іще один кухонний стілець. Він більше не наполягав, щоб
вони народили дітей. Але в палкому бажанні Маюрі контролювати своє
життя тільки їй доступними способами він завжди певною мірою
впізнавав себе. Коли він уперше приїхав до Торонто майже тринадцять
років тому, то був нажаханий, пригнічений висотними будівлями та
автобусами, що роз’їжджалися на всі боки. Він пригадав тоді свою
хлоп’яцьку мрію поїхати з дому за кордон до коледжу й посміявся зі
своєї певності, ніби почати спочатку так легко. Може, тоді він був
сміливіший, а з роками став обережнішим. Та Маюрі знайшла свій
шлях.
— Тату, будь ласка, — промовила дочка, — дозвольте дати вам це.
Вінод побачив на її обличчі той самий вираз, як під час їхньої першої
зустрічі в Канаді. «Ти нам нічого не винна», — хотів він тоді сказати їй.
Та тепер відчував, що вона не так вважала це обов’язком, як радше
вірила, що вони на це заслуговують.
***
Вінод затягнув у двері останню коробку; у ступнях пульсувала кров.
За кілька років йому стукне сімдесят, зір вечорами так падав, що
в телевізор доводилося дивитися примружившись. Та сьогодні він
почувався молодим, безкінечно енергійним. Сьогодні до нього
повернулося колишнє тіло, в руці ніби знову була саморобна бита для
крикету й він відбивав м’ячики для гольфу всю дорогу до заміського
клубу. Сьогодні він перевозив родину в новий будинок, місце, де вони
зможуть пустити коріння й зростати.
Доріжкою підбігла Міту і вчепилася Вінодові ззаду за литку
гострими нігтиками.
— Підемо всередину? — спитала вона.
Волосся їй вибилося з-під стрічки, яку Кія постійно пере­в’язувала. Їй
було три рочки, вона вже гомоніла, швидко, як поїзд, але Вінод досі
плекав спогад про день, коли вона вперше назвала його nana215, і це
було її друге слово.
— Tu ja216, dikri, — сказав Вінод. — А я слідом за тобою.
Він дивився, як вона підскочила до дверей, на мить приго­ломшений
простою красою її духу. Це в дітей вроджене — вогонь життя.
Зі свистом захлопнулися двері фургона, й поруч із його ліктем
з’явилася Раджні. Того ранку, пакуючи останні коробки, вони
посварилися через те, скільки треба скотчу. Це була дурна перепалка,
яких у їхньому шлюбі вже практично не траплялося, та цього ранку
нею прикривався несподіваний біль: вони залишали квартиру, яка
стільки всього вмістила. Сусідів, які набилися в коридор із кульками,
коли народилася Міту, порозбирали наготовані Раджні судки із
дгеброю, а потім повертали їх із перцевим супом та ідіяпамом217;
помітки олівцем на одвірку, якими позначали, наскільки виріс Харі,
і які невдовзі зафарбують. Тепер, стоячи перед новим будинком, Раджні
стиснула Вінодове передпліччя, і крізь шари светрів та курток він
відчув міць її руки.
Він сказав Раджні, що наздожене її. Коли дружина зайшла всередину,
витяг конверт із фотографіями, який Маюрі вручила їм вісім років
тому; та, що лежала зверху, вже пожовкла по краях. Роками він
виконував цей ритуал — діставав їх, коли нікого не було вдома.
Три його доньки на траві. Невже вони справді колись були такі малі,
поміщалися всі разом у нього на колінах, як кошенята? Він заледве міг
це осягнути: одна стала дружиною й лікаркою, як ніхто
цілеспрямована, прокладала шлях уперед для всіх решти. Протягом
останніх кількох років саме вона підтримувала Харі в навчанні
й складала вигадливі казки на ніч для Міту. А його наймолодша — як
вона себе називає? Освітянка. Не зовсім учителька, як колись Раджні,
та все ж. Він ходив на одну зі шкільних постановок, які режисувала
доня, і постійно відволікався від сцени на неї, на її натхненний вираз
обличчя. А ще вона мама. Народження Міту пом’якшило напруження
між Кією й Вінодом і навіть Раджні. Кія сказала, що тепер краще
розуміє, який тягар вони взяли на себе. Він був шокований звісткою
про вагітність і погодився із зізнанням Раджні, що Кію треба було б
виховувати суворіше. Та наодинці із собою міг думати тільки про свого
люби­мого дядька Нану, чиєї дитини його родина уникала, навіть не
спробувавши запізнатися. Хіба Вінод і сам не був невгамовним
і неслухняним? Хіба не любив відкрите поле й тупотіння власних ніг?
Нарешті він глянув на Латіку. На світлині вона відвела очі вбік,
і Вінодові подобалося уявляти, що то вона дивилася на нього, а він
танцював, щоб його дівчатка засміялися, поки Раджні клацатиме
фотоапаратом. Та він знав, що вона завжди дивилася повз нього.
Якщо вона була жива, то перебувала десь там, куди не було змоги
дістатися. Дзвінки всім членам громади не дали результату; зірвавши
шкоринку з рани, вони лише відновили кровотечу. Хоча Раджні
продовжувала пошуки, Вінодові стало надто боляче постійно хитатися
між вірою, що Латіка десь живе, і страхом, що не живе, що зрештою не
врятувалася. Тож він просто наглухо закрив цю рану, і навколо
перелому утворився нарив. Він не намагався вдавати, що розуміє свою
доньку. Не міг змусити її поглянути на себе. Міг тільки сподіватися, що
одного дня матиме шанс запитати, куди ж вона дивилася.
Він почув, що Раджні кличе в хату, запхав світлини назад у конверт,
важкий від любові, і знову його сховав.
***
Маюрі готувала надворі вогнище для пуджі218, Кія витирала
Міту надокучливі пальці, перш ніж здатися й дозволити доньці
облизувати сироп із лискучих джалебі. Харі водив Кунала по саду, не
знаючи, що Маюрі та Кунал заплатили частину першого внеску за
будинок: Вінод урешті погодився на цю пропозицію — за умови, що це
залишиться між ними.
Полум’я шкварчало. Раджні з помальованими начервоно пальцями
піднесла тацю й поставила крапку Вінодові на лоба, струсивши трохи
порошку на брови. Він притлумив спогади, міцно вперся ногами
в землю. З часу виїзду з Уганди Раджні укріпилася у вірі, зранку
і ввечері ставила їжу перед божничком на буфеті, вірила, що без богів
вони б не вижили. Може, вона й мала рацію. Але з того дня в Кампалі
його віра переродилася. Утілилася в щоденні дії — щоранку після душу
брати в руки мала, роздавати прасад усім членам родини, промовляти
молитву щоразу, як дзвонить телефон. Утілилася в громаду —
у masi219, які залишали під квартирою казанки з кічаді, коли Раджні
звалилася з грипом; у мить, коли в мандирі в Торонто вони зустрілися
з другом дитинства Пуліном і дивилися один на одного через кімнату
раптово хлоп’яцькими очима, що наливалися слізьми. Втілилася
у визначеності: щось лишилося, а щось пощезло. Але для Вінода віра
не стосувалася виживання. Того дня, понад десять років тому,
виживши, він пригадав собі часи, коли релігією для нього була земля,
що його виплекала. У Кампалі він прокидався під вигуки муедзинів,
калатання церковних дзвонів і звуки бгаджанів у мандирі, та з ліжка
його підіймало півняче кукурікання. Він успадкував відчуття, яке
прийде за кілька секунд до смерті: це не боги кличуть тебе згори,
а земля тягне тебе донизу.
Маюрі встромила лопату в затверділу землю, а Харі з Міту посадили
в лунку крихітний пагін цукрового клену, який Вінод купив у Canadian
Tire220.
— Дім, милий дім221, — промовив Харі англійською, підгортаючи
ґрунт. Вінод здригнувся. Звідки цей хлопчик міг знати, що вони вже
колись присвоїли таку назву своєму старому дому, Gur nu Ghar,
улюбленому прихистку радості й горя?
Вінод заплющив очі й віддався почуттю. Тепер воно в них було —
своє власне місце.
***
Дім знайшов їх. Вінод насолоджувався ним, шліфуванням дере­в’яної
лавки для провулку позаду будинку, плиткою над плитою, що вже
вкрилася жовтими плямками від халдару та олії. Заходили в гості Пулін
із дружиною Наїною, принесли касаву з ямайської овочевої крамниці та
глиняну статую Ґанеші, яка тепер охороняла двері. Раджні досі була
переконана, що дім їм не належить, наполягала на тому, щоб загорнути
дивани у вицвілі простирадла й чистити стіни, дверні петлі та власних
дітей, наче інакше хтось усе це відбере. На цокольному поверсі була
гостьова спальня, Вінод одного разу піймав себе на думці, що вважає її
Латічиною, і звідтоді намагався її обходити стороною.
Та Вінод не міг позбутися відчуття, ніби щось не так. Він стояв перед
будинком, розглядав ламкі кінчики трави на своєму клаптику газону,
недбало висипану галькою доріжку до ганку. Він хотів, щоб увесь дім
сяяв від гордості, яку відчував господар. Будь його будинок удвічі
гарнішим — неодмінно заслужив би належне місце в кварталі.
Він обмінявся короткими кивками із сусідом містером Кларком, який
поспішав до машини. Коли Раджні в перший тиждень по переїзді в цей
район принесла сусідській родині тацю із солодощами, чоловік
повернув її, не торкнувшись до їжі. Алергія на горіхи, запевнив її
Вінод, а сам занурив пальці в пісту барфі222. «Так, мабуть, вони їдять
лише кеш’ю, — пожартувала Раджні, — або той знебарвлений
мигдаль». Він мусив визнати, що це тривожить — коли не знаєш своїх
сусідів, та відмахнувся від виснов­ків Раджні. «Вони тут цінують свою
приватність, — нагадав він, — ніяких gapasapa223 після чаю».
 Ззаду підскочив Харі; волосся йому розкуйовдилося, а піджак пропах
старим потом. Він смердів, і Раджні цей запах ненавиділа, а Вінод дуже
цінував — як свідчення проміжного етапу становлення юнака. Щойно
Харі виповнилося чотирна­дцять, він почав інакше рухатися, показуючи
грудну клітку, широко розставляючи кінцівки. За вагою він майже
наздогнав Вінода, голос у нього ламався, часом видаючи високий тон,
наче старе радіо, і дедалі більше нагадував тембр Аруна.
Вінод відкинув думки про батька свого сина. Пригадав початок цього
навчального року, коли Харі повернувся додому й аж кипів: Соломона
перевели на неакадемічну224 програму і Харі будував дикі плани зі
спротиву вчительці. Хоча Вінод був дуже гордий з того, що Харі
залишили на академічній програмі, синова відвертість його налякала,
тож він стримався у висловленні захоплення, натомість застеріг Харі,
щоб той не ризикував власною перспективою вступу до університету.
Ця риса в синові його стурбувала.
Харі скинув рюкзак і приєднався до Вінода в пильному вивченні
фасаду будинку.
— Колір якийсь химерний, — сказав він, вказуючи на ділянку над
вікнами, де пофарбована вагонка мінилася від білого до тьмяно-сірого,
а де-не-де й відкололася, оголюючи матеріал обшивки під сподом.
Вінод ляснув його по плечу. Як легко молоді очі побачили те, що не
розгледів він!
— Ми це перефарбуємо.
— Але й так нормально, — скривив губи Харі.
— Нормально не значить добре. Допоможи мені дістати драбину.
Харі не поворухнувся. Вінод кинув на нього погляд.
— Гадаєш, я видеруся туди сам?
Харі невдоволено застогнав, радше як маленький хлопчик, а не
підліток. Вінод теж колись був юним, непохитно впевненим, що все
гаразд. Він бачив це в легкій ході Харі, його ревучому сміхові,
безтурботному вставанні до школи, періодичному вдяганні тієї самої
сорочки, що й учора. Скільки в цьому хлопцеві було довіри,
відкритості до світу, від якого він зазнав болю, що його й не пам’ятав.
Харі витягнув із заднього двору драбину й приставив її до бічної
стіни будинку. Вона злегка похитувалася на нерівній від льоду землі.
Небо темнішало, зима поглинала день. Харі похмуро повернувся
спиною до Вінода та з тріском зняв кришку зі старої банки з фарбою.
Не зважаючи на його театральні жести, Вінод поставив ніжки драбини
рівніше й стійкіше, і Харі, глибоко зітхнувши, подерся нагору.
— Обов’язково пофарбуй кожен сантиметр, — нагадав Вінод, коли
Харі спинився подмухати на закляклі від холоду пальці.
Вітер гудів і бряжчав карнизами. Усередині спалахнуло світло
й відкинуло моторошні відблиски на широке чоло Харі. Він глянув
униз на Вінода скляними очима, уже не сердитий, а втомлений.
— Ще один шар фарби, — сказав Вінод.
Може, вже й не треба було, та важливо просунутися, напружитися ще
трохи. Вінод мало не засміявся: невже він перетворюється на батька?
Може, колись ця думка його б налякала, та тепер потішила. Його батько
знав, що не існує жодних гарантій.
На обличчі в Харі з’явився черствий обурений вираз, який так
нагадав Аруна, що Вінод мимоволі смикнув рукою, якою тримав
основу драбини, брязнувши зап’ястком об нижню сходинку. Він
ображено зітхнув, і в цей момент Харі вигнувся назад, сила тяжіння
перемогла хватку рук — і хлопець стрімко полетів на землю Вінодові
під ноги. Було чути, як ламаються гілки. Харі лежав на землі нерухомо,
застиглий; Вінодові перехо­пило дух. А тоді малий широко розплющив
очі, хапонув повітря ротом і потягнувся пальцями до незграбно
вивернутої ноги.
Вінод хряснув рукою в затуманене вікно й опустився на землю. Харі
міцно заплющив очі й, затинаючись, щось бурмотів про щиколотку.
Потім підбігла Раджні, принесла за собою все тепло дому, разом вони
підняли Харі на ноги, Вінод закинув його довгі руки собі на шию,
а Раджні кинулася назад по ключі від машини.
***
У приймальні лікарні гуло від притишених пейджерів і гуркітливого
кахикання. Вони вмостилися між чоловіком, який підпирав підборіддя
пакетом із льодом, і жінкою, яка витирала своєму кількарічному
малому вкритого кіркою носа. Коли по Харі прийшла медсестра
з колісним кріслом, Раджні й Вінод підвелися йти слідом. Медсестра
витягнула руку.
— Усередині немає місця, — сказала вона й покотила їхнього сина
геть.
Раджні вхопилася за борти пальта, зминаючи тканину. Вінод
розтирав крижаними пальцями шию, яку потягнув, стежачи за Харі на
драбині.
— Про що ти думав? — кинула на нього погляд Раджні, а тоді
відвернулася до стінки.
Вінод наїжачився. Не тут же, де стільки зайвих вух.
— Він допомагав мені. Йому треба вчитися дбати про речі, —
спокійно промовив він.
— Він твоя дитина. Ми мусимо дбати про нього, — різко смикнула
головою в його бік вона.
Жінка з малюком відсунулася від них на стільці. Попри пульсацію
в шиї, Вінод повернув обличчя до телевізора на стіні й скосив туди
погляд, намагаючись сфокусуватися на репортері перед будівлею суду.
Ішлося про корінних канадців, які подали позов проти уряду,
заявляючи, що Корона незаконно зайняла їхні землі два століття тому.
Вінод почекав, поки хмара розсіється.
— Якби твоя воля, ти б його досі з ложечки годувала, — промимрив
він до телевізора.
Раджні випросталася, зашурхотівши пальтом, хоча він до неї так і не
обернувся.
— Що ти цим хочеш сказати? — промовила вона загрозливо
спокійним голосом.
— Маю на увазі, що він починає вважати, що йому належиться, як…
Вінод затнувся. Перед очима затанцювало обличчя Аруна,
переконливий безтурботний сміх, праведні викривальні промови.
Обличчя, яке потягло за собою проблеми. Та зі спогадом про Аруна
прийшли невід’ємні спогади про Латіку, про те, як Вінод відтрутив її.
Він знехтував її бажанням узяти шлюб і дозволив їй переїхати до
Джинджі, а повернулася вона звідти інакшою, огрубілою. Він не був
поруч, коли вона його потребувала. А для чого ще потрібен батько?
У голові застугоніла тривожна думка, що він, можливо, зіпсував
стосунки з Харі. Кістки зростуться, це Вінод знав, а як щодо довіри?
Раджні, здається, почула кінець його речення. Вона відкинулася на
спинку стільця.
— Я маю його захищати, — нарешті вимовила вона.
Вінод відчув і те, чого вона не сказала. Та не було кращого захисту,
ніж готовність до можливого прийдешнього.
Вінод інтенсивно видихнув. Це він відпустив драбину настільки, що
Харі втратив міцну опору під ногами. Може, надто сильно натиснув на
Харі? Він лише хотів навчити сина того, чого його навчив батько: якщо
працювати достатньо наполег­ливо — можна здобути свободу. Хотів
показати Харі, ким, на його думку, вони були. Та це не була цілковита
правда: він хотів довести своє право не лише Харі, а й самому собі.
Згадав про чоловіка, який курив на ґанку, і тепер зрозумів: єдина
відмінність між ними в тому, що він, Вінод, вважав себе кращим.
А може, доступу до службової драбини він ніколи й не мав.
Раджні важко дихала. Вони були одружені вже майже сорок років —
він знав, що вона хоче почути.
— Його захищає Бгаґван, — вимовив він.
***
Після опівночі медсестра привезла Харі назад, він поїхав додому із
загіпсованою щиколоткою і двома милицями. Коли Вінод допоміг йому
вийти з машини, хлопець спинився і глянув на бік будинку: драбина
досі лежала при стіні. Вінод також придивився — і не знайшов жодної
вади на поверхні, хоча залишки фарби замерзли в банці, а щетина на
пензлях непоправно засохла, наїжачившись на всі боки. Але він не міг
вимовити ані слова. Тривожно озирав їхнє майбутнє життя, що в уяві
розгорнулося перед ним: син відривається від батька, який засильно
тиснув на нього, і відстань між ними збільшується так, аж її вже не
вдасться подолати.
Харі важко сперся на милицю.
— Чудово пофарбовано, — сказав він.
Вінод вдивився в синове обличчя, мляве від знеболювальних,
спробував побачити на ньому образу, на яку заслуговував. Але не
знайшов нічого. Через дорогу по коліях прогуркотів поїзд метро. Він
увійшов слідом за Харі в будинок, нахилився допомогти йому зняти
туфлю і все думав, чи можна буде залатати чи бодай забути тріщину
між ними.

Латіка, 1986 рік

Зранку я знайшла на подушці листа. Ми зустрічалися з Тео трохи
менш ніж рік, та зараз його половина ліжка була порожня: мабуть, він
крадькома вислизнув уночі. Єдине, що лишилося, — лист із
поясненням, що вони з дружиною вирішили спробувати ще раз.
«Я хотів розповісти тобі вчора ввечері, — писав він, — та натомість
вирішив: нехай у нас залишиться останній добрий спогад».
Я зіжмакала листа в кулаці, здивована своїм гнівом, дірою, що
розчахнулася в грудях. Таке потужне відчуття пригнічення мене
протверезило. Я захоплювалася різними чоловіками, та єдиний, хто зі
мною затримався, — Тео, одружений викладач, якого я примудрилася
зустріти в пральні. Зіткнулася з ним, коли він намагався завантажити
брудний одяг у сушарку замість пралки. Коли я вказала йому на хибу,
він посміявся над собою; він не боявся визнавати помилки й пробувати
знову, і ця його риса мене зачаровувала. Гадаю, зрештою, для нас це
було падіння. З Тео я могла приховувати все, що вважала за потрібне,
і знала, що він чинить так само. Більшість ночей ми проводили нарізно;
у нього були діти і (ймовірно) дружина, а в мене — моє минуле.
Я ніколи не розповідала йому про Аруна, хоча відчувала, що він займає
якесь місце поміж нами. І навіть за таких умов я дозволила собі впасти
глибше, ніж намірялася.
Його записка нагадала мені про листи в комоді, аркуші, написані для
Бренди, які (я знала) ніколи не будуть відправлені. Пам’ятаю, як
байдикувала в кімнаті Бренди в гуртожитку ім. Мері Стюарт225,
єдиному жіночому гуртожитку та найпотворнішій будівлі кампусу,
і в тих листах я хапалася за цю ниточку між нами, прикрашаючи їх
численними «дорога товаришко» та «моя сестро». Складання листів до
неї допомагало мені на якийсь час зануритися в затишний стан
чекання, відгородитися від болючої правди: наш розрив — назавжди.
Хоча мені часто спадало на думку сповістити своїй родині, я жодного
разу не спромоглася написати бодай одного листа (нехай навіть
і в стіл): слова просто не приходили. А тепер записка Тео вирвала мене
з марень і нагадала про жінку, якою я колись була.
***
Я не мала якоря. Покинула єдине місце, яке знала, і тепер мене не
полишало відчуття, що я відштовхуюся від темної пристані, мене
постійно стрясало страхом пропустити крок. У літаку до Хітроу
я сиділа поруч із жінкою на ім’я Ханса в персиковому сарі, яка
запропонувала мені пластиковий судок із бгаджі. Я була вдячна за цю
дружелюбність, та щойно торкнулася пальцями просоченого олією
шматочка, Ханса-бген рвучко забрала судок назад. «Це не батат», —
вишкірилася вона й розламала один оладок навпіл. Усередині була
золота монета. Вона закатала всі свої цінності в кляр і обсмажила їх
у фритюрі. Саме так її родині, яка виїхала в перші дні висилки азійців
з Уганди, вдалося нелегально провезти дещо зі своїх прикрас.
Я подивувалася цій жіночій хитрості, творчому актові виживання.
Ханса-бген розповіла, що відмовилася покидати родинний дім
у Мбарара, коли від’їжджали її дочка із зятем. Та невдовзі почала
розуміти, як це — коли місце, яке любив, втрачає душу. Це і я розуміла.
Її розривало від любові до онуків, якій місяцями не було виходу, вона
ледве могла всидіти в кріслі літака. «Моя донька співає як кінозірка, —
сказала вона. — Закладаюся, онукам бракує моїх історій». Я кивала;
нервовий піт висихав під струменем холодного повітря з кондиціонера.
Коли Ханса-бген спитала, чи я лечу до родини, я відповіла, що не
маю близьких. Так я вперше їх стерла. Коли ми почали знижуватися до
злітно-посадкової смуги, Ханса-бген запросила пожити в неї, поки я не
стану на ноги. Вона сказала, що її рідних після прильоту помістили
в табір для переселенців, видавали одяг і дитячі суміші, допомагали
знайти роботу. «Та тепер уже так не метушаться», — сказала вона.
Цікаво, чи було так само в Канаді, чи знайшли мої рідні зимові куртки
та роботу. Не захотівши їхати з Кампали, я втратила можливість
дізнатися, як би воно було по приїзді в якусь іншу країну. Ханса-бген
покопирсалася в жирному судку, розірвала бгаджі навпіл, виявила
всередині чорне насіння матоке і простягнула оладок мені. Вимазуючи
губи жиром, я прийняла її пропозицію.
По прибутті я зрозуміла, що вона мала на увазі. Країна пішла собі
далі. Якщо колись вони декларували героїзм, відкривали обійми
напливу біженців, то тепер повернулися спиною. Ми стали ще одним
тягарем. Нас навмисне розпорошували, щоб ми не наводнили якусь
одну зону, розбивали нас на менші й менші групи. Я пригадала
оголошення, надруковане в Uganda Argus у період вигнання: майбутніх
біженців закликали не селитися в місті Лестер. Коли я запитала Хансу,
де живе її родина, отримала у відповідь лише безпорадний, невиразний
погляд.
Місцевість називалася Ілінг. Муніципальний квартал, де вони жили,
виявився низкою покинутих будівель, і все навколо було темно-
коричневе від гнилого листя. Землю перед будинком, здавалося,
підірвали, довелося пройти через смердючий бруд, усіяний
каламутними калюжами. У квартирі з однією спальнею зять Ханси-
бген Панкадж пояснив, що це муніципальне житло планувалося знести,
поки не прибула безліч біженців, яким не було куди йти. Стіни
всередині були обклеєні жовтим папером, який біля плінтусів
повідставав, а стеля вкрилася пліснявою. Більшу частину приміщення
займали стіл, три стільці, неробочий камін, запорошений радіатор,
холодний на дотик, і кілька гасових ламп; електрики всередині не було.
Під ногами носилися двоє малих дітей, а невдовзі заскочив кудлатий
хлопчик і простягнув Хансі поліетиленовий магазинний пакет. Там
була пара домашніх коричневих капців «під шкіру», ізсере­дини
підбитих кошлатою синтетичною вовною. «Найважче — коли мерзнуть
ноги», — сказав Панкадж. Ханса-бген усміхнулася й поплескала його
по руці, а тоді поклала капці мені на коліна.
Я зусиллям волі відігнала від себе думки про власних батьків
у напівтемній кімнаті на кшталт цієї. Я й уявити не могла, що вони
мусили винести, щоб переселити родину й упорядкувати життя наново;
і це не кажучи про той додатковий тягар, який я поклала на них, — ціле
інше життя. Я знала: мій батько старатиметься понести цей вантаж
самотужки, та мусила вірити, що ухвалила рішення на краще. Тато
завжди ставив у центр свого світу любов.
Небо було кольору полинялої лаванди, тихо мжичило; передусім на
новому місці вражав холод. Та на якусь мить, попри вологість і темні
вулиці, я почулася в цій переповненій кімнаті затишно. А потім вони
пішли. Панкадж працював сім днів на тиждень на м’ясокомбінаті.
Кудлатий хлопчик після школи розкладав овочі по пакетах. Дружина
Панкаджа досі шукала роботу, щодня обходячи головні вулиці
з наймолодшою на стегні, поки старші діти не повернуться додому.
Зараз вона плюхнула Пінкі на коліна Хансі-бген, накинула на плечі
коричневе картате пальто й вийшла з квартири.
Ханса-бген залишилася сидіти на стільці, стиснувши губи в тоненьку
лінію. Здавалося, вона не може поворухнутися. Цілий день порожніми
очима вдивлялася в посмуговане вікно. Я лишалася з нею протягом
десяти днів, доглядала Пінкі, переставила меблі, щоб звільнити простір
для більшої тепер родини. Пінкі нагадувала мені Кію в дитинстві,
байдужа до всього, крім власних пригод, і мені важко давалося не
думати, крізь які більші випробування зараз проходить моя сестра.
Я блукала вулицями, вивчала вітрини магазинів у пошуках
оголошень про роботу або приносила пальне для родини Ханси;
у деяких районах я здивовано помічала навколо всі відтінки
коричневого, наче знову була на Кампала-роуд під час Дівалі. Ось ми,
коричнева трясовина, заливаємо вулиці, несучись звідусіль, куди
колись сягала рука цієї країни. «Тримайся своїх», — звично
повторювали всі мешканці муніципального житла, та межі своїх знову
змінилися, розширившись на всіх, чиї історії були пов’язані
з насильством і пануванням; тепер усіх нас об’єднувало колективне
горе.
Увечері ми їли в тиші. Одного разу Ханса-бген розповіла історію про
ті часи, коли робітники на млині для обробки маїсу, що належав її
покійному чоловікові, збунтувалися й відмовилися відпрацьовувати
свої зміни, та повернулися на обід із простягнутими руками. «Мій
чоловік сказав їм: як ми можемо вас нагодувати, якщо немає маїсу?» —
розповіла вона. Зблиснувши іклами, вона склала долоні у формі
порожньої миски. «Ти не можеш харчуватися спогадами, мамо», —
лагідно промовив Панкадж і жестом указав на тарілку з роті, від якої
вона не відщипнула й окрайчика. Вона понурилася. А як радісно вона
розривала бгаджі в літаку! Ханса-бген повільно підвелася й залишила
кухню, у сусідній кімнаті рипнуло ліжко. А ми їли собі далі, наче її тут
і не було.
Я бачила, що сталося з Хансою по приїзді: вона не могла втекти від
себе. Застрягла у втраті того, чого ніколи більше не матиме. Горе
прикувало її до острівця у свідомості. «Роззирнися навколо, — кортіло
сказати. — Розплющ очі». Мені не хотілося обмежуватися тим, чого
більше не існувало. Усі спостереження за новим середовищем щораз
більше допомагали усвідомити, де мене немає — поруч із родиною,
деінде, разом. Та я не могла дозволити собі таких розкошів, як смуток
і жаль. «Справедливість вища за нашу любов», — повторювала
я Аруну, коли він погрожував покинути наш рух, і тепер це до мене
повернулося: можливість кращого життя для мого сина була вищою за
мої страждання. Якби я поступилася своїм бажанням і дісталася до
родини, то могла б зруйнувати цей крихкий шанс. Єдиний спосіб жити
далі — прикидатися, що всього іншого насправді не було, повністю
повірити в це нове існування.
Тут я залишалася на задвірках, тож відкинути саму себе було легко.
На одинадцятий день я всадовила Пінкі на коліна Хансі, зробила два
сендвічі з маслом і білим хлібом і лишила біля вікна, а тоді покинула це
помешкання — щоб знайти роботу, квартиру, інше життя.
***
Коли ми із Зерою того вечора вийшли з роботи, вона наполег­ливо
кликала до себе. Я розповіла їй про Тео і знала, що вона хвилюється, як
я повернуся в порожню квартиру.
Досі я бувала в неї кілька разів — неохоче, змушена була зайти до
них під час снігопаду, коли дороги заблокувало наглухо і не було як
дістатися додому. «Щоб ти сюди дійшла, знадобилося всього лише
стихійне лихо», — пожартував тоді Мааз. Тепло їхнього дому та їхня
запекла гостинність погрожували звести нанівець моє тверде
переконання, та я кріпилася, їла за їхнім столом потрошку і трималася
подалі від дітей. Надто легко було втягнутися на їхню орбіту,
зануритися в цю щоденну драму маленької родини, неідеальної, але
щасливої, і це могло підірвати мою рішучість. Та після того ранку, який
показав, наскільки сильно я дозволила собі зблизитися з Тео, стало
зрозуміло, що мені знову треба опануватися й обмежитися.
— Ох, ну просто зайди. Зайдеш? — відповіла Зера на мою відмову,
сварячи й утішаючи мене, точно як старша сестра.
— Не треба хвилюватися за мене, — сказала я.
Зера заціпеніла й закрилася.
— А хто каже, що йдеться про тебе? — кинула вона й відвернулася
до вікна, швидко кліпаючи очима.
Мене осяяло, що запрошувала вона мене заради себе самої. Тільки
тоді я второпала, що набула для неї важливості — стала більш ніж
другом, можливо певним якорем. У шлунку замлоїло: я настільки
поступилася принципами, що завдала їй болю.
І тут Зера стрепенулася й підвищила голос:
— І що тепер? І як щодо нас?
Я могла б їй сказати, що, дивлячись на її дітей, розумію, скільки
пропустила етапів життя власного сина: істерики за вечерею, яскравий
момент, коли слова стають на місце — і дитина починає читати,
закопилені губи в ранньому підлітковому віці, які маскують просте
бажання бути почутим. Могла б сказати, що їхня взаємодія з Маазом,
близькість у її найзвичайнішому, найбуденнішому сенсі — наповнити
водою порожню склянку, прибрати зі щоки неслухняну вію —
викликають спогади про моменти, які я навіть зараз не годна
пригадувати. Могла б сказати, що вона досі була надто добра до мене,
навіть не знаючи, якою я колись була. Але в ту мить я застигла від
розгубленості, не здатна пригадати нічого, що послужило б відповіддю
на її запитання.
— Річ тільки в мені.
І Зера пішла геть з опалими плечима. Я подумала про свою квартиру,
абсолютно порожню, якщо не враховувати кількох ненадісланих листів,
написаних і ненаписаних. Про потребу в очах Зери, про її
розчарування, таке всеосяжне, що й не висловити. Мене скрутило
зсередини, все свідчило, що цей розрив необхідний, навіть неминучий.
Та я не могла дозволити їй піти. Перш ніж вона зникла на станції,
я поспішила за нею й гукала її на ім’я, аж поки вона не озирнулася.

Харі, 1988 рік

— Харі, ти все спалиш, — глузливо зауважила Маюрі, вихопила
в нього з рук лопатку й вибрала пурі226 з гарячої олії. Один бік справді
присмажився більше за інший, до темно-коричневого, та Харі завжди
любив злегка хрустку скоринку.
— Упс, — винувато промовив він, а Маюрі ліктем відтрутила його
від плити.
Кунал, який складав серветки при столі, співчутливо знизав плечима.
У мами був шістдесятий день народження, тож вони заборонили їй
виходити на кухню аж до святкування ввечері.
Незабаром мали прийти гості — дядько Пулін та тітка Наїна, дехто із
сусідів зі старої квартири, кілька родин із мандиру. З Індії прилетіла
татова сестра, тітка Варша, тендітна жінка з проникливими очима
й голосним сміхом, який Харі вивчив за телефонними розмовами
протягом років. Коли вона зайшла, Маюрі, задихаючись, зауважила, що
тітка нагадує бабусю Сонал, а Варша у відповідь ляснула племінницю
по сідницях, як дитину, і заявила, що та досі молоденька. Вона спитала
маму, чи та пам’ятає рудувато-коричневого пса, який приходив до них
у комплекс поснідати роті з молоком, повідомила Харі, що тато був
видатним гравцем у крикет, а одного вечора за вечерею згадала, як вони
їли при свічках під час комендантської години в Кампалі, після чого всі
за столом замовкли. Її присутність у домі посіяла в Харі тривожну
думку: як мало він знає не лише про своїх кревних, розпорошених по
всьому світу, а й про власну родину тут, про життя, яке вони провадили
раніше.
Того ранку Харі та Кія стукали у двері до сусідів — запрошували на
свято. Кларків залишили наостанок. Харі наче дружив із сином
Кларків, Віллом, або принаймні вони були одного віку й одного літа
настільки знудилися, що почали разом кóпати м’яча й поглинати
фруктовий лід у провулку з будинками. Та батько Вілла насилу
впізнавав родину Харі, коли вони віталися з під’їзної доріжки, а мама
часом махала рукою з тривожною посмішкою. Коли Харі про це
заговорив, Вілл знизав плечима. «Вони не люблять змін», — сказав він.
Того ранку Харі спитав маму, навіщо тоді їх запрошувати, та вона
наполягала, що інакше це буде образливо, що не можна організувати
свято й не закликати цілу вулицю. Вона відмовлялася приймати
ізоляцію, яку накидала їй ця країна.
Коли містер і місіс Кларк разом відчинили двері, Кія пояснила, що
будуть їжа й музика, а подарунків не треба. Містер Кларк витріщився
на їхні ноги на ґанку, і Харі різко усвідомив, що босий.
— Тоді з днем народження, — мляво промовив містер Кларк.
— Перекажіть мамі, що мені не віриться, що їй шістдесят, — щиро
сказала місіс Кларк, крутячи в пальцях своє намисто, але й словом не
згадала про запрошення.
Перш ніж піти, Кія почовгала сандаліями по килимку під дверима.
Харі пошкандибав геть, дряпаючи голі ступні об гострий гравій на
доріжці; всередині нього наростало знайоме безіменне відчуття.
— Краще допоможи мені, Харі-мамо, — сказала Міту.
Вона була замала як на свої шість років і стояла на кухонному стільці
з глазур’ю у волоссі, бо намагалася за допомогою ложки заглазурувати
крихкий бісквіт «Вікторія». З вітальні, куди відіслали маму, долинала
ніжна мелодія: мама слухала улюблену касету з індійською музикою,
що геть дисонувала з хаосом на кухні. Раковина набита тарілками, стіл
заляпаний цятками коріандру, вікна запаровані. Пластикові тарілки
й стаканчики випали з величезних пакетів із Dollar Store227 і валялися
поруч із мотком срібної мішури, на якій наполягла Міту. У Маюрі на
бірюзовому курті розпливлася червона пляма: Харі занадто енергійно
розмішував шаак із томатною пастою. Цього разу вона, здається, вже
була готова його проклясти.
 — Хто вирішив, що це гарна ідея — коли діти готують їсти? —
посміюючись, спитав Харі.
Кія несхвально пирхнула.
— Діти тут тільки ти й Міту. І від неї менше безладу, ніж від тебе.
Харі відступив, відчуваючи, що невдовзі виженуть і його.
— Піду погляну, як там мама.
— Не пускай її сюди! — заверещала Маюрі.
Харі вирячив очі на Кію, але та мовчки похитала головою,
застерігаючи. Вигляд зазвичай такої стриманої Маюрі, яка тепер геть
утратила самовладання, викликав у нього сміх. Очевидно, вона ніколи
не погоджувалася на щось менше за досконалість.
Мама сиділа в кріслі перед магнітофоном, підклавши долоні під
стегна. Попри їхні протести, вона вже пройшлася по всіх кімнатах зі
шваброю, а тато зранку вимив вікна й поховав усі нові мишоловки під
шафи, хоча ніхто, крім нього, не чув мишей.
— Вони підпалили кухню, еге ж? — спитала вона.
Утім, Харі не довелося брехати, бо в передні двері постукали. Мама
підвелася з виразом полегшення й водночас знервованості й поправила
складки на бордовому сарі. Сьогодні вона довше вбиралася й вийшла
до них натхненна, із сяйвом рум’ян на щоках і шаром рубінової помади
на губах, із коштовною заколкою у волоссі, стягнутому в низький
вузол.
— Більше тридцяти років не даси, — сказав Харі.
Мама торкнулася ключиці, на мить засоромилася, а тоді легенько
засміялася.
— Бачив би ти мене в тому віці, тато від мене очей відірвати не
міг, — сказала й замовкла вона, а тоді продовжила: — До речі, де він?
Поки мама зустрічала гостей, Харі знайшов тата в спальні. Той
зсутулився біля комода, розглядаючи щось у руках. Він зачесав рештки
сивого волосся так, що вони м’яко кучерявилися навколо вух,
і застібнув сорочку до самого коміра. Коли Харі покликав його на ім’я,
він підстрибнув і запхав те, що розглядав, у верхню шухляду.
— Гості вже прийшли, — сказав Харі.
Тато повільно кліпнув очима. Харі чекав; його батько старів, і часом
здавалося, що він закривається в собі. Та коли тато відійшов від комода,
на обличчі його з’явилася широка посмішка.
 — Сподіватимемося, вони принесли обід із собою, na? — сказав він
і, проходячи повз Харі, потріпав його по щоці.
Харі вже хотів вийти вслід за батьком, а тоді перечепився поглядом
об комод. У шухляді, на купці шкарпеток і панчіх, він знайшов чорно-
білі фотографії, які безладно висипалися з потертого конверта, —
маленькі, квадратні, деякі вицвілі до жовтизни. Він ніколи не бачив їх
раніше й не міг не дослідити їх зараз, тож узявся розглядати зернисті
дерева з неймовірно широким листям, дівчат зі скрученими петлями
косами, хлопців у накрохмалених шортах, які дивилися на нього
знайомими напівзаплющеними очима його родини.
Він упізнав молоді версії мами й тата: у мами довше волосся, тонша
талія і на кількох фотографіях відкритий рот: вона щось говорить.
А тато був огрядніший, шкіра блищала на сонці. Харі спинився над
фотографією, на якій тато спирається на квітуче дерево, очі його
закриті сонячними окулярами, руки вільно схрещені; чи бачив він тата
хоч раз таким розслабленим? Здається, він зміг упізнати своїх сестер
у молодості — круглощоку Маюрі й Кію з довгастим підборіддям,
спробував угадати, скільки ж їм тут років, сподіваючись, що десь на
світлинах з’явиться і він сам.
На деяких фото були незнайомі люди: часто з’являлися елегантна
молода жінка й дивовижно привабливий чоловік, мабуть, сусіди чи
дальні кузен із кузиною. Була фотографія, певно, з мандиру: десятки
людей умостилися на сходинках храму й заполонили відкрите подвір’я,
з цятками з кумкуму на чолі, кілька жінок несуть кошики з фруктами,
наче збираються роздати. У нижньому ряду Харі, здається, розрізнив
батьків та Кію, а поруч із ними — молоду жінку з дитиною на руках.
Він уважно придивився, шкодуючи, що фото не більше. На
тлі безмежного неба жінка мружилася від сонця й легко всміхалася, Кія
схилилася до неї на плече, мама затулила очі від світла рукою, тато
тепло всміхався. Харі роздивився ці притулені й обернені одне до
одного тіла й зрозумів, від чого саме відірвали його родину. Колись
вона була часткою чогось більшого.
Із легкою тривогою Харі питав себе, чому йому ніколи не показували
цих фотографій, чому він навіть не знав про їх існування, хоча й не
цікавився. Утім, він не був певен, що може ставити такі питання.
Замість них говорило мовчання. Вони виїхали поза власною волею, але
з власної волі все забули. Ось що він зрозумів про вигнання.
 До нього долинув розкотистий сміх і дзвякання дзвіночка, наче хтось
запропонував тарілку їжі Бгаґвану. Невдовзі всі візь­муться до страв.
Вони вважали ці моменти разом священними. Харі пригадав ранковий
хаос, натовп у кухні й відчув, що під сподом усього цього безладу живе
давня невгамовна радість.
***
Свято було в розпалі. У їхньому домі юрмилося п’ятнадцять родин,
переважно люди з коричневою шкірою всіх відтінків, а також трохи
інших — із попереднього місця проживання або з татової роботи; вони
приїхали із загорнутими в целофан маргаритками, надто напахчені
парфумами. Міту носилася під ногами зі своєю чарівною паличкою,
ухилялася від охочих ущипнути її за щічки, та парадом командувала
саме мама, прослизаючи між гостями, як струмок. Харі тинявся біля
стола з наїдками, склянку за склянкою пив зелену шипучку з літрових
пляшок, які дядько Пулін і тітка Наїна принесли зі свого магазинчика
на розі в центрі міста. Тітка Варша відпочивала коло стереосистеми,
змахуючи головою в такт музиці й мрійливо всміхаючись, коли тато
представляв її гостям. Забіг Соломон, приніс тацю магазинних
кексиків, які розходилися швидше, ніж домашні ладду Маюрі, і вона
сердилася через це.
Чатні був пересолений, пурі, треба визнати, трохи жорсткі, та гості
радісно їли, і мама спостерігала за цим теплим, схвальним поглядом.
Батьки протягом років зібрали цих людей в одну компанію, хтось
лишився зі старих часів, та переважно це були нові друзі. У цій
переповненій кімнаті фотографія з мандиру в Кампалі набула для Харі
нового смислу. Можливо, утрачене до певної міри й можна віднайти
заново.
Він сидів і слухав настанови дядька Пуліна щодо майбутнього, коли
почув стук у двері. І хоч мама встала відчинити, Харі також підскочив,
прагнучи втекти.
Мама дісталася до дверей раніше й відчинила. На порозі стояв містер
Кларк. Мама витріщила очі, та швидко отямилася й розкрила руки,
змахнувши паллу, наче крилом.
— Я така рада, що ви змогли зайти, — сказала вона, жестом
запрошуючи його в будинок.
Містер Кларк залишився при вході.
— Я прийшов попросити вас стишити звук.
 Мама опустила руки, зминаючи тканину.
— Ми вас потурбували?
— У мого сина завтра вступний іспит до коледжу. Він не може
зосередитися. Я казав зранку вашим дітям, щоб увечері пильнували
й не було шумно.
— Я скажу їм прикрутити музику, — промовила мама.
Але Вілл не згадував про жоден вступний іспит: наскільки Харі було
відомо, як і щосуботи ввечері, він гуляв зі своєю компанією. Харі
роздратовано виступив уперед.
— І один із ваших гостей припаркувався на моїй під’їзній доріжці, —
квапливо додав містер Кларк.
Мама замовкла й стояла нерухомо, ледве виглянула з дверей на
доріжку містера Кларка. Містер Кларк зазирнув повз них в освітлений
коридор, де гості, спершись на меблі, їли, зграйка дітей біля кухні
гралася, плескаючи в долоні, стереосистема, вібруючи від низьких
звуків, видавала неголосну мелодію з індійського фільму. Харі вперше
поглянув на цю сцену очима сусіда — і заморгав, намагаючись
прогнати видіння.
— Ви не можете просто взяти й зайняти всю дорогу, — сказав містер
Кларк.
Харі стиснув щелепи.
— Що за… — почав був він.
Однак мама вийшла поперед нього й затулила його всім тілом, хоча
маківкою ледве діставала йому до носа.
— Дякую, що заглянули. Сподіваємося, наступного разу ви зайдете
на гостину, — спокійно промовила вона й зачи­нила двері.
— Він збрехав, мамо. Він нічого не казав про сина.
Мама на хвильку зблідла, а тоді похитала головою.
— То й що? Усі брешуть.
Харі скептично розсміявся.
— Ти хіба не бачиш? Він намагається залякати нас. Треба ввімкнути
музику гучніше.
Він змахнув руками й прокричав у бік вікна:
— Нехай чують! Цяткоголові228 танцюють!
Мама обернулася до нього, зблиснувши очима.
— Думаєш, це така гра? Отак поводитися? Bas, — раптом промовила
вона, бо підійшов тато.
 Він тримав тарілку зі шматком торта й розмахував у повітрі
виделкою, обводячи жестом коридор.
— Тобі весело, дівчино-свято?
— Чудово, — відповіла мама, знімаючи великим пальцем глазур із
татових вусів.
— Пам’ятаєш, Раджу, як ми щойно приїхали до Торонто? Як нам
було самотньо, ми сварилися тільки для того, щоб наробити трохи
галасу. Пам’ятаєш, як ти злякалася, коли сонце вперше сіло перед
п’ятою вечора? Ти думала, щось із небом негаразд?
Тато закашлявся, жестикулюючи тарілкою так, що на торті затремтів
масляний крем.
Мама похитала головою, та не могла приховати посмішку.
— Це було наче тисячу років тому.
— Точно. Хтось приходив? — кивнув у бік дверей тато.
Мама розправила сарі. У пам’яті Харі сплив спогад: мама поправляє
волосся перед дверима у застеленому килимом коридорі, тягне Харі
подалі від галасливих мультиків, звуки яких лунають ізсередини
квартири.
— Тільки Кларки зазирнули привітати з днем народження. Сказали:
будинок чудовий.
Тато підняв підборіддя, гордо розправив плечі. Харі витріщився на
маму, та вона на нього не дивилася, натомість указала на татову
тарілку:
— Не пригостиш іменинницю шматком торта?
Харі дивився, як вони разом ішли до кухні. У вухах стугоніла кров.
Йому кортіло викрутити звук якомога гучніше й з криком пробігтися
вулицею, показати сусідам, що він не боїться. Його розлютило, що
мама накинулася на нього, наче його гнів — це таке собі потурання
слабкостям, яким можна поблажливо знехтувати.
Він знову згадав про фотографії, скинуті в шухляду, й зрозумів, що
не питатиме про них. Хай які лакуни залишилися по їхніх втратах, його
близькі чимало вистраждали, щоб знову заповнити їх. Може, саме
секрети давали їм змогу жити далі. Хто він такий, щоб зривати струпи
з ран? Хтось затягнув Happy Birthday, до нього приєднався цілий хор,
де голос Міту лунав найгучніше. Харі зачинив двері й прослизнув
назад, у теплий тунель коридору, де на нього чекала родина.
Латіка, 1991 рік
У вечір гарби я перед дзеркалом заколола чуні. У грудях тріпотіло,
тіло пригадало кожен рух і крок. Зера благала, щоб я взяла її на танці.
Вона хотіла поділитися з донькою спогадами про свято Наваратрі
в Кенії. Моя нога не ступала у храм з часу від’їзду з Кампали; храм
надто тісно пов’язувався з образом батька, який щовечора легким
кроком вертався додому з червоним порошком на чолі. Та я більше не
боялася, що мене впізнають, вік зробив свою справу, і я не могла
опиратися бажанню ще раз затанцювати.
Раптом перед очима постали Кія з гнучкими руками й ногами,
Маюрі, яка втрачає всіляку сором’язливість, притопуючи ступнями,
мама, яка крутиться шалено й нестримно, і вся кімната пульсувала
навколо нас. Я нанесла блакитне чандло між бровами, а під вухом
намалювала крапку каджалом (так робила мама, щоб захистити нас від
пристріту). І тоді від­чула обриси її — жінки, якою я була. Частина її
завжди хотіла такого життя — окремішнього, ні до чого не
прив’язаного; при цьому її завжди захищали мама й дві опори в особі
сестер, вона знала: якщо занесе задалеко — близькі повернуть її назад.
Уже тоді я боролася з путами, переконана, що вони зв’язують мене, а не
закорінюють у собі. І на одну швидкоплинну мить мені закортіло знову
відчути всередині цей міцний канат, який заземляє.
Задзвонив телефон — і я жваво відповіла. Зера говорила надто тихо.
Її мама серйозно захворіла, повідомила вона. Вони з Маазом і дітьми
їдуть побути якийсь час із батьками.
— Я поїду з вами, — не замислюючись, сказала я.
Мовчання на тому кінці дроту витверезило мене. Я притулилася
чолом до дзеркала, щоки палали. Я ніколи не бачила Зериних батьків;
було б абсурдно брати мене з собою. Та я чомусь на це сподівалася.
— Вибач, — промимрила я.
Зера лише лагідно промовила моє ім’я, та й по всьому. Мене накрило
усвідомленням, від якого мороз пішов по шкірі. У своє­му другому
житті я трималася окремішньо, обтинаючи кожне «ми» лише до «я». Та
попри прагнення залишитися поза чужими орбітами серце вело перед
і знаходило шлях до любові.
— Я маю дещо тобі розповісти, — сказала я.
 За хвилину до того я уявляла маму, якою вона була двадцять років
тому, але тепер мені різко відкрилася правда: вона теж постаріла;
я нічого не знала про стан її здоров’я, тілесного й душевного. Не могла
пригадати, як опинилася тут, а тепер упиралася п’ятами в килим, а Зера
обіцяла, що ми поговоримо після їхнього повернення.
— Ти завжди можеш усе мені розповісти, — сказала вона.
І я зрозуміла, що знайшла в її особі справжню подругу, яка може
сказати «А тепер відпусти це» чи принаймні «Я розумію» —
заспокійливі запевнення, які запропонувала б сестра.
Я мусила сісти, щоб заспокоїтися, чуні сповз з плечей. На мене
ринули спогади — ось моя родина на подвір’ї Gur nu Ghar, ми
передаємо одне одному пляшку коли, а поруч намотують кола сусідські
діти. Я сиділа серед своїх людей, ми ділили напої й час, і межі між
ними були такі незначні, майже непомітні. Усі кордони були уявні.
Тільки тепер я пригадала, що під час нашого останнього спільного
Наваратрі в Кампалі не пішла танцювати разом із родиною. Я сама себе
вигнала.
Тверда переконаність ще раз зруйнована. То було дежавю, оце
відчуття, наче відпускаєш? Я знову побачила себе в Кампалі,
у помешканні поруч із Адроа, у мить, коли зрозуміла, що покину
Уганду. Рішуча відданість гаданому правильному шляху відступила,
а на її місце ринула жага, яку я так багато років намагалася стримувати.
І це жадання, таке просте й неминуче, вигнало мене за двері.
Центр дозвілля, де проводилася гарба, нагадував шкільний спортзал,
та з цими яскравими вогнями й постатями, що нестримно кружляли,
динаміками, які видавали такий гучний ритм, що на моїх очах один
старший пан зняв слуховий апарат, приміщення мало геть інакший
вигляд. Повсюди люди хапалися одне за одного, плескали в долоні,
знаходили собі місце в численних колах, що оберталися кімнатою.
Ніхто не знав, що я прийшла сама, не помічав моїх невмілих кроків, не
зважав, коли я засапалася й мусила вийти передихнути. Якщо колись
я була переконана, що це коло витіснило мене, то тепер воно без вагань
прийняло мене назад.
Я підняла голову від фонтанчика з питною водою — і одразу
побачила її. Ця жінка видалася знайомою, не просто як одна з тих
типових старших masi; знайомі були м’які складки плоті на плечах,
мангалсутра, яка визирала з-під її лискучого строю. Хоча обличчя її
сяяло, та в очах бриніли ніжність і смуток, і якщо ти знав, куди
дивитися, то розумів, що це важливіше. Вона поправила блузку
впевненим жестом, і я пригадала, як вона незадовго до народження
Харілала обміряла сантиметром мої плечі й пагорок вагітного живота,
щоб пошити мені нове вбрання.
Я підійшла до жінки, витираючи губи тильним боком долоні.
— Уганда? — вдихнувши, спитала я.
Вона підняла брови. Я розповіла їй, що жила в Кампалі, пам’ятаю її
з крамниці сарі в Накасеро. Я була вагітна, вела далі я, приходила разом
із матір’ю. Підштовхувані жагою, з мене наввипередки сипалися слова.
Жіночка округлила очі. Стиснула мені щоки руками, просоченими
запахом олії та мийних засобів, а тоді підняла мізинця, наче поодиноку
гілочку.
— Ти була тоді втричі ширша. А тепер ось ти яка.
Я здивувалася, що мене впізнали, й не втрималася від сміху. Він
вирвався назовні, нервовий і піднесений; так сміються після довгої,
виснажливої сварки.
— То був син чи донька?
— Син, — не замислюючись, відповіла я.
— Наступного разу бери його з собою.
Це було просто запрошення, найприродніша фраза. Та вона показала,
як розпускаються шви моєї ретельно зшитої реальності. Стоячи
посеред гарби, посеред кіл людей, які кружляли кімнатою, я всеосяжно
усвідомила, що цей танок не можна виконати самій. Колись я вірила,
що влада колективу — понад усе, знала, що найвидатніші можливості
дає нам перебування разом. Як затято я боролася за приєднання до
спілки, як глибоко відчувала свою належність до неї! А ця masi знала
мене як жінку, вбудовану в комірку своєї родини; жінку, яку до
крамниці сарі привела мама — на примірку вбрання, на кілька розмірів
більшого, щоб умістити щораз більший живіт; жінку, чиї сестри на
вулиці під магазином ласували смаженим маїсом. Вона бачила всіх нас.
Я наче опинилася в шкірі жінки, чий образ зблиснув із минулого.
Відчула, як повертається давня тверда переконаність, тягне мене
вздовж древньої невидимої лінії. Знову подумала про діда, чия історія
жила зі мною, наче привид. Уперше уявила, що за нею стоїть щось
більше, ніж мені було розказано. Він хотів не лише звільнитися. Не
лише спокутувати. Він відкрив мені своє найправдивіше єство, яке
намагався — і не зміг — стерти. Розповів це мені, просто щоб
пам’ятала. Показав, що це полум’я тепер моє, я вибираю, як жити далі.
Співрозмовниця, певно, зауважила мій вираз обличчя. Вона махнула
в бік галасливої кімнати й зібралася йти, та я схопила її за руки
й нарешті попросила про допомогу.
Коли після шлюбу я вирушила у вигнання до Джинджі, шлях
повернення до родини мені підказала свекруха: «Подаруй їм онука», —
сказала вона. Але masi не знала Арунових батьків, які переїхали до
Лондона дуже давно. Хоча Канта-бген і Самір-бгай після прибуття до
Великої Британії оселилися в якихось дальніх родичів, та тепер,
двадцять років по тому, я не знала, де вони можуть бути.
— Дай мені свій номер, я з’ясую й задзвоню тобі, — сказала вона.
— Не треба, все гаразд, — запротестувала я.
Однак пані подивилася на мене, як на нетерплячу дитину, і дістала
з гаманця старий чек.
Мені защипало в очах від цієї простої щедрості. Коли я написала
номер, вона накрила мою руку своєю.
— Я досі впізнаю тебе, — м’яко сказала вона, відчуваючи, здається,
таке саме полегшення, як і я.
***
У наступні вихідні я сіла на поїзд до Бірмінгема. Поки вагон
деренчав по коліях, за вікнами проносилися трав’янисті пагорби
з цятками овець на них, усередину завівало кружальця диму. Під час
телефонної розмови мата-джі була на диво спокійна.
— Я знала, що одного дня ти приїдеш, — сказала вона.
Розповіла, що її чоловік нещодавно помер, племінник пере­їхав до
США, а сестра живе далі по вулиці. Вона заповнювала паузи, тож цього
не довелося робити мені. Дивовижно, як час іде й життя триває,
незалежно від зробленого нами вибору.
Я підійшла до невеличкого цегляного будиночка, втиснутого між
двома однаковими будівлями; їх усі відділяла одне від одного заледве
смужка трави. Над головою сонце ховалося за яблуню з поїденим
і потьмянілим листям.
На ґанку я затримала дихання. Ось він, останній момент, коли ще
можна розвернутися й піти геть. Я досі могла піти, залишити минуле
тільки в спогадах. А тоді двері відчинилися — і на порозі стояла моя
свекруха у квітчастому домашньому платті й капцях, з обвислою
шкірою на підборідді й щоках. На мене дивилися Арунові очі —
видовжені, з цятками бурштинового кольору.
Я потягнулася торкнутися її стоп, а мата-джі підняла мене обома
руками.
— Avo, avo229, — пробурмотіла вона, не всміхнулася, та все ж
запросила ввійти.
Кухня була заставлена кімнатними рослинами, в’юнкою папороттю
й тонкостеблою м’ятою, у горщику на викладеній плиткою підлозі
квітнув жасмин. На обідньому столі були звалені побурілі букети
жовтих троянд, листівки з ведмедиками та захмареним сонцем із
рядками співчуття.
— Мені шкода, — прошепотіла я, оглядаючи стіл із думкою про всю
ту любов, яку він не міг умістити.
Мата-джі стояла у м’якому світлі від вікна, звісивши руки вздовж
тіла. Покручені артритом пальці нагадували дивні пазурі.
— Дякую, що зателефонувала, — сказала вона.
Її слабкий голос, оспале тіло в простому одязі — все це геть не
відповідало моїм спогадам про витончену жінку, яку я колись знала,
і це тривожило.
— Вибачте, що не зробила цього раніше, — відповіла я.
Для цього не знайшлося б пояснень. Мені бракувало слів, щоб
описати, як далеко я заблукала, тікаючи від себе самої.
— Ти втратила більше за мене, — сказала мата-джі.
Я заперечно похитала головою, соромлячись і не бажаючи мірятися
стражданнями, та відчула, що мата-джі бачить мене, власноруч
створену особистість, яка тільки тепер починає заступати всі скинуті
раніше оболонки, — і я розуміла, що за втрати вона має на увазі.
Ми пили при столі солодкий чай, заварений з імбиром та м’ятою.
Мата-джі розчистила місце поміж квітів і поставила тарілку простого
печива з борошна грубого помелу, яке майже розчиняла в чаї, а потім
усмоктувала маленькими шматочками. У мене перед очима мимоволі
постав образ жінки, чий будинок сяяв, начищений руками слуг, жінки,
яка вірила, що моє походження нижче від її, що я недостатньо добра
для її сина. Мата-джі, схоже, про все це забула; вона підклала друге
печиво мені на тарілку.
— Я не була певна, що ви захочете зі мною спілкуватися. Ви точно не
були раді мені раніше.
 У мене тремтіли пальці, і я стиснула їх у кулаки.
Мата-джі повільно кивнула.
— Мені не йшлося про тебе. Я хотіла якнайкраще для себе. Хіба не
цього ми всі сподіваємося?
— Гадаю, ми по-різному визначили оте «для себе», — промимрила я.
Мата-джі, схоже, замислилася над моїми словами; очі її
розширилися, утім, вона нічого не сказала. Я почала стежити поглядом
за плодовою мушкою, яка влетіла з повівом вітру з відчиненого вікна.
Звісно, я хотіла тоді якнайкраще для себе. Хотіла цього достатньо
сильно, щоб боротися за це, щоб зробити вибір, і за Аруна також. Та не
знала, що кожен вибір має зворотний бік. Мені пригадався день, коли
стало ясно, що Арун прочитав листа з вимогою припинити видання
й утримуватися від такої діяльності надалі, — у ту мить я усвідомила,
що зайшла задалеко. Покинувши Харілала, я місяцями знов і знов
відтворювала в пам’яті той вечір, переконуючи себе, що вчинила
правильно, віддавши дитину. Мата-джі не помилилася: зрештою
я справді виявилася недостатньо гарною для її сина.
— Міту вже майже десять. А Харі дев’ятнадцять, можеш у це
повірити? — сказала мата-джі.
Я витріщилася на неї, почувши незнайомі імена. Потім до мене
поволі дійшло: залишилося Харі, а «лал» повністю відпало. Я так чітко
уявила стиснуті губи мата-джі під час першого візиту до Gur nu Ghar,
згадала, як тато двічі пояснював їй, що сам найняв аскарі. Тоді
вірилося, що прірву між ними подолати неможливо. Та ось переді
мною доказ, що мої родини таки перекинули місток.
— Ти прийшла спершу до мене, — сказала мата-джі.
Я помішала чай. Мата-джі втратила чоловіка, як і я свого.
— Легше було прикидатися, — повільно промовила я. — Гадаю, я не
могла уявити майбутнє, в якому його немає, тож створила собі нове.
— Я теж таке відчувала. Як ти живеш далі, коли найкраща частина
тебе померла?
Ніздрі у свекрухи роздулися, погляд став різким, і на мить я впізнала
ту, колишню жінку, яка наставляє мене бути вдячною за те, що
принаймні мій син лишився живий. Потім її обличчя знову
пом’якшало.
— А тоді я подумала про свого сина, справді замислилася, яким він
був. І зрозуміла, що єдиний спосіб зберегти його живим — пам’ятати
про нього.
Дивно було чути його ім’я, промовлене вголос. Коли востаннє я сама
вимовляла його? Пригадала свою маму, яка крізь усе життя несла
провину за те, що покинула братів. Але я знала імена цих хлопців, які
могли би бути моїми дядьками: Харіш і Мохан. Я знала їх тільки тому,
що мама розповіла про них, не дала померти пам’яті про них.
Можливо, саме це дало їй змогу жити, повертатися до себе самої, знов
і знов.
— Розкажіть мені щось про Харі, — сказала я; його ім’я вперше
злетіло мені з вуст.
***
На прощання мата-джі наділила мене телефоном і адресою моїх
рідних; я переписала їх власноруч, бо вона через артрит не могла.
— Коли будеш готова, — сказала вона й приклала палець до губ,
натякаючи на довіру між нами. Її колись міцні руки обм’якли від віку
і втрат.
Усю дорогу в поїзді я тримала цю складену записку в кулаці.
Діставшись додому, підклала папірчик під телефон, поруч із Аруновою
запальничкою.
У наступні місяці я часом торкалася записки, проходячи повз,
слухала Арунів голос, який ніколи не припиняв звучати для мене, казав
те, що треба почути, навіть коли я не могла слухати. Уперше за роки
я пригадала той день, коли ми на шляху з Кампали до Джинджі заїхали
на озеро Вікторія; ми везли його батькам звістку про мою вагітність.
Мені викручувало живіт від ранкової нудоти й страху. Мама
загорнула в тканину стосики пудли230, які ми з’їли на капоті машини.
Решітка автомобіля була всіяна метеликами, які позалишали нам на
одязі смуги помаранчевого пилу. Арун погладив мене по лобі. Може,
він також нервувався, та маскував це радістю й незмінною відкритою
любов’ю. Арун завжди вважав: поки ми разом — перед нами
неймовірні можливості. Тоді я його не розуміла. Тільки тепер почала
бачити його — не ідею, в яку закохалася, а реального чоловіка.
Боротьба для всіх різна, а він боровся й боровся.
Дитя в мені тоді було лише тріпотінням. Але того дня я відчула його
тепло.
За якийсь час я вислизнула з машини і, хлюпаючи спітнілими
стегнами, пішла до кромки води. У голові було легко, а тіло обваж­ніло.
Під ногами стелилася червона податлива глина, і я подумала, чи не
стояв тут мій дід, коли залізницю дотягли до озера. Моя мама також
жила на цьому узбережжі, і вперше вирушивши з Кісуму до Кампали,
вони знали лише, що треба йти вздовж озера на захід. Пір-дада дивився
на берегову лінію, Сонал-баа — на всіяне зорями небо, і так вони
знайшли свій шлях.
Між литками у воді зблиснула рибка, торкнулася шкіри на п’ятах.
Моя родина розвіяла тут попіл і баби, і діда. Мама заливалася
сльозами, а тато, коли настав час, ніяк не розтискав кулак, наче не міг
відпустити. Я похапцем глянула крізь пальці на те, що лишилося від
діда, ті частини, які опиралися вогню, які не вдалося стерти. Дрібний,
наче цукор, порошок із домішками уламків кісток виблискував, наче
посмішка Пір-дади — як його добрі, міцні зуби. Закортіло розповісти
йому, що не можна звільнитися самому. Але я подумала про їхню
з бабусею подорож до Кампали, про те, що повну карту вони мали
лише вдвох, — і уявила, що він усе і так знав.
Спідниця в мене намокла аж по стегна, і я занурилася до талії.
«Легше там», — гукнув мені Арун, та потім я піймала його погляд,
показала йому мокру сорочку, прилиплу до голої опуклості живота, —
і він, замість хвилюватися, розсміявся.
Ми наткнулися на двох жінок, молодшу й старшу; вони стояли у воді,
на плечах золотилися краплі, наче бурштин. А там, де піна
вихлюпувалася на берег, навпочіпки сиділа маленька дівчинка; у її
шорти на задниці набився пісок.
— Hapana, — сказала вона чіпкому припливу.
Жінки, зітхнувши, нервово засміялися.
Арун стояв у підкочених на литках штанях і пригладжував рукою
волосся, аж по ньому стікала вода.
— Одного дня ти будеш готова, — лагідно сказав він.
Дівчинка підняла на нього очі, а тоді поклала мокру руку на маківку.
Із кожним днем я почувалася щораз упевненіше, торкаючись аркуша
біля телефона.
Роками я намагалася уявити розмову з родиною, звітування за свою
відсутність — і щоразу квапливо відганяла від себе цю думку. А тепер
уявляла, як зв’яжуся із сином. Який він тепер і що відповість — я не
знала. Та уявляла, як намагатимуся, бо в мене немає нічого, крім
можливості. Я зберігала іскру й відчувала, як із неї розгорається
полум’я.

Раджні, 1991 рік

Раджні знайшла Маюрі на алеї позаду ряду таунхаусів; донька
копала. Це був один із тих ранніх травневих днів, що прогнав усі згадки
про зиму, і Раджні несла стос начиння для запланованого на вечір
барбекю з Пуліном і Наїною, а також додаткові тарілки для сусідів, які
точно нагодяться.
Донька в обвислій лікарняній формі перекопувала мертву траву
лопатою, і це видовище стривожило Раджні. Останнім часом Маюрі
стала заходити частіше, після роботи й на вихідних, роззиралася
у вітальні, наче забула, де живе, та сього­дні будинок вона геть оминула.
— Саджаєш кукурудзу на обід? — спитала Раджні.
Маюрі здригнулася й провела рукою по затягнутому в хвіст волоссю,
вже пронизаному нитками першої сивини. На мить вона, здається,
збентежилася, та швидко опанувала себе.
— Я перевдягнуся до їхнього приходу. Просто хотіла трохи побути
тут, — вказала вона на клаптик ґрунту під ногами, який почала
перекидати.
Раджні поглянула на її вимазану брудом форму. «Мати завжди
знає», — сказала їй Сонал, кола Раджні (обережно, не бажаючи
проявити слабкість і вразливість у новій родині) зізналася свекрусі, що
важко дбати про дочку, горюючи при цьому через втрату братів. Сонал
не стала ані картати її, ані повчати. Вона просто сказала, що зрозуміла:
щось не так — і що Раджні так само знатиме про потреби Латіки.
Раджні пішла втішена — не так порадою Сонал, як тим, що свекруха
такими словами визнала її своєю донькою. Звісно, Раджні не завжди
знала, коли Латіка в біді. Та пам’ятаючи тодішню неуважність, вона
тепер тонше налаштувалася на зміни в інших дітях. Відчула, як падає
духом, і відігнала думки про старшу доньку, натомість зосередившись
на Маюрі, яка стояла навпроти.
— Ти напружена, — лагідно промовила Раджні.
Вона знову спробувала порушити цю тему. Кунал тепер рідко
приходив разом із Маюрі, і Раджні відчувала, що проблема криється
в цьому. Та Маюрі пропустила питання повз вуха, натомість заявила,
що їй потрібно знизити темп, що лікарня ближче до них, ніж до її
помешкання, що доїзд на роботу дуже втомлює.
— Стільки відповідей на одне маленьке запитання, — зауважила
Раджні, на що Маюрі сердито стиснула зуби, демонструючи, що не
в настрої для піддражнювань.
— Якось я не змогла знайти в овочевому пажитник і подумала:
чому б не посадити його самим? — знизала плечима Маюрі.
— Гарна ідея, — погодилася Раджні й стрималася від повернення до
справжнього предмета розмови.
Діти не люблять допитів з боку батьків. Чутливі теми треба акуратно
обходити, і навіть тоді не завжди знаєш, де перейдеш невидиму межу,
яку вони прокреслили між вами. Якщо вона хотіла, щоб Маюрі
звірилася їм, то мусила б визнати, що їм ніколи не вдавалася
відвертість. Як у грі Jenga231, яку дуже любить Міту, змушуючи всіх
грати знов і знов: можна витягнути один біль чи образу, покрутити
в пальцях, та невідомо, який саме елемент обрушить усю конструкцію.
Надвір, спотикаючись, вийшли Кія з Вінодом, навантажені рештою
начиння для барбекю. Вигляд Маюрі, схоже, збентежив Вінода, тож він
обмінявся стурбованими поглядами з дружиною, а от Кія навряд чи
зауважила присутність сестри.
— Мушу повертатися в дім, Міту ридає через… щось, — сказала Кія,
обмахуючи собі волосся. Кія ледь не щовечора возила Міту на різні
заняття, пекла брауні для ярмарку випічки в своєму класі, а потім,
вклавши дитину спати, допізна планувала уроки для власних учнів
і шила костюми для своїх постановок.
— Я хотів допомогти їй із діленням у стовпчик, та вона сказала, що
в мене метод неправильний. «Але ж дивись, — сказав я, — відповідь
правильна!» Ну, і це її засмутило, — пояснив Вінод.
Маюрі припустила, що Міту засмучена необхідністю виконувати
домашнє завдання в сонячну суботу, на що Кія відповіла лютим
поглядом.
— Я постаралася чимось її зайняти, щоб допомогти мамі
підготуватися до вечора. А ти допомагаєш — чим? Розкидаючи
грязюку навсібіч?
Раджні перевела погляд з однієї доньки на іншу. Може, про біль і не
треба було говорити вголос, а просто його полегшити. Вона почала
чистити гриль, принагідно зауваживши через плече, що всю роботу вже
зроблено, а доньки дуже б допомогли, якби не плуталися під ногами
кілька годин.
Вінод постукав себе по лобі.
— Добра ідея, Раджу. Ви обидві, ja232, залиште нам дитину та йдіть
собі. Ми втомилися від вашого сновигання!
У Маюрі мимоволі сіпнулися щоки.
— Тільки не кажіть їй, що вона дитина, — попередила Кія, але
схилила голову до Маюрі, наче вони подали одна одній якийсь таємний
знак.
***
Раджні не знала точно, куди пішли її доньки, та вони повернулися
з приїздом Пуліна з Наїною.
— Мені досі потрібен діловий партнер, — сказав Пулін Вінодові,
розхристаному після гри в бадмінтон із Міту.
Відтоді як Пулін із Наїною стали власниками магазину на розі
в центрі міста, вони постійно скаржилися на вартість роботи.
— Ох, gadhedu, ти просто хочеш спати на роботі, — сказав Вінод,
і вони розсміялися, плескаючи в долоні; це був якийсь їхній приватний
жарт, якого Раджні ніколи не розуміла.
Вони смажили на грилі кукурудзу, натирали її чилі та лимоном,
обсмажували булочки для бургерів і вкладали в них картоп­ляники. Як
і передбачалося, аромати спрацювали як запрошення, на доріжці
з’явилися сусіди, Маюрі зачерпувала й роздавала дітям морозиво, яке
у вечірній спеці опливало на вафельні ріжки. Раджні пригадалися всі ті
вечори на подвір’ї в Кампалі, коли вони збиралися навколо сігрі
й смажили маїс і mhogo, аж поки небо не темніло від зграй кажанів.
Десь на споді цього видіння застигли й уранішні думки про Латіку, і це
так контрастувало з радісною сценою перед очима. У такі миті, як
зараз, вона розуміла, що горює не лише за минулим, а й за майбутнім,
за всім, чого не побачить її дочка.
Молодь залишилася надворі до ночі, увімкнула стерео, Міту
малювала на доріжці крейдою. Раджні в будинку ввімкнула плитку,
щоб готувати чай; на кухні зібралися їхні давні друзі. Їхні життя за
роки так поперепліталися: вони купували піратські копії боллівудських
фільмів разом із пааном233 у магазинчиках в Little India234, проводили
пуджу після купівлі цілодобової крамниці й святкували за пакунками із
солодощами. Син Пуліна давав Харі поради щодо вступу до
університету, а подруга Наїни фарбувала Раджні в себе вдома. Вони
провели разом чимало таких вечорів і стали родиною, не будучи
кровними родичами.
І тепер Наїна з Пуліном обмінялися поглядами.
— Маємо дещо вам розповісти, — сказав Пулін саме тоді, як до
кухні зайшов Харі й почав копирсатися в холодильнику.
— Ми подумуємо повернутися, — підхопила Наїна. — До Уганди.
Раджні обернулася, відірвавшись від наливання молока в казанок.
Коли президентом став Мусевені, пішов поголос, що Уганда перегортає
нову сторінку. Нещодавно він оголосив, що запрошує вигнаних азійців
повернутися. Він назвав це репатріацією, і Вінод одразу ж поліз до
словника. «Повернення людей до їхньої країни». Звідтоді це
визначення не йшло Раджні з голови. Вона знала, що Вінод вважає
Уганду своєю країною, але коли Раджні виїжджала з власної, та
розкололася, а потім її відірвали й від тієї землі, на яку вона приїхала.
Минуло дев’ятнадцять років, а вона досі не мала певності щодо життя
в Торонто, поводилася обережно, наче чекала, що доведеться знову
змінити місце проживання.
— Назавжди?
Наїна розкрила долоні.
— Хочемо повернути собі дім. Можливо, продамо його й привеземо
гроші сюди.
— А може, й залишимося, — м’яко сказав Пулін і пожував кінчик
вусів. — Ми ніколи вам цього не розповідали, та уряд Аміна дав мені
дозвіл залишитися після висилки. Вони сказали, що моя робота цінна
для народу Уганди.
Вінод привідкрив рота, і Раджні побачила, як він намагається
осмислити це зізнання. До неї долітали чутки про це, і вона,
похитнувшись, подумала: що б змінилося, якби Пулін ли­шився, чи
змінилося б щось для Латіки, якби поруч був хтось довірений?
— Але ти не залишився, — сказав Вінод.
Наїна клацнула зубами.
— Він хотів, щоб я з дітьми поїхала без нього. А я сказала: «Якщо
тут достатньо безпечно для тебе, значить, так само безпечно і для
нас», — підморгнула вона.
— А після того як побили нашого сина…
 Пулін замовк на мить, а тоді обвів пальцем кімнату.
— Я не шкодую, що ми виїхали всі разом. Та не можу не
замислюватися: а що, як повернутися?
— Здається, це неправильно, — сказала Раджні.
Коли вона почула ту заяву, то відмахнулася від неї. У такій ситуації
незрозуміло було, на що сподіватися. Адже ті самі чутки про нову
країну, краще урядування ходили й у перші дні правління Аміна.
Неможливо передбачити, як зміниться людина, що допустить, маючи
владу й гроші. Пулінові дозволили залишитися тільки через його
роботу. Чи вони повернуться, чи залишаться жити тут — все те саме: їх
толеруватимуть в обмін на те, що вони можуть дати.
— Тобто вам повернуть усе, що забрали? — з набитим ротом озвався
Харі; він доїдав старий рис із карелою235 просто з банки з-під йогурту.
— Ми втратили більше, ніж будь-хто може повернути, na? —
насупилася вона.
— Але повернутися, після всього того… — пробурмотіла Раджні
й глянула на Вінода, однак той не зводив очей з Пуліна.
Пулін кивнув.
— Тому ми думаємо лише про повернення будинку. Це небагато,
але…
— Але бодай щось, — закінчила Наїна.
Раджні схилилася над казанком. Вона на мить уявила це: посадка
в Ентеббе, їхнє подвір’я з величезним тюльпановим деревом,
фотографії в рамках на стінах помешкання. Але в неї вистачало глузду
не вірити, що щось із цього заціліло. Дім, який вони знали, тепер
існував лише в пам’яті, відірваний від землі.
Харі забарабанив кісточками пальців по столу. Лише кілька днів тому
Вінод, ховаючи за диваном банку кави, зауважив, що Харі надто
накручений. Енергії в нього вистачило б на всіх, він гучно
демонстрував молодечий запал, готовий дискутувати про будь-що,
незалежно від теми. Маюрі одного разу назвала це «невимушеністю»,
і Раджні погодилася: він без жодних зусиль захоплював будь-який
простір. Він був зараз у тому самому віці, що й Арун, коли оселився
в них удома.
— А ви про це не думали, паппа? Ма?
Харі почервонів. Для нього це була гра — наче хованки, повернення
втраченого; а яку силу тяжіння має це втрачене, чого варті горювання
та пошуки — цим усім він просто нехтував. Але завзяття Харі
відбивало й гарячність самого Вінода: блиск у його очах свідчив про
надію, колись неможливу.
— Це вже щось, — тихо промовив Вінод. — Ми могли б…
Він підняв очі на Раджні. Та сподівалася, що вираз обличчя її не
зрадить. За браком чогось іншого нехай би він пережив цей момент
безперешкодної віри в себе, у світ, який зцілює те, що зламав.
— У вас же був будинок, na? — припустила Наїна.
У цю мить Вінод опустив плечі, надії його розтанули.
— Ми могли б заявити права на машину, — пробубонів він.
Він не дивився на Харі, посуворішав. Відвернувся й діставав чашки
з шафи. Раджні забрала в нього посуд, думаючи про Маюрі та Кію, які
сьогодні на кілька годин утекли від невідомих їй турбот. Деінде життя
не буде легшим: проблеми йтимуть назирці, хоч би куди ти вирушив.
Але тут принаймні вони разом; тут вони можуть розділяти одне
з одним тягар.
Кімнату наповнив запах розігрітого цукру. Вінод узяв повну чашку
з рук дружини. Жодну країну вона не могла назвати своєю. Хіба що цю
кухню, де зібралися друзі, смужку землі за будинком, ліжко, яке вони
ділять щоночі.
— Ми живемо тут, — твердо сказала вона.
Вінод підняв до неї обличчя; очі його знову наповнювалися світлом.
***
Наступного ранку пролунав дзвінок. Вінод був за будинком із Міту,
прополював навколо цукрового клену. Раджні схопила слухавку,
другою рукою струшуючи краплі рідкого тіста в олію, щоб перевірити,
наскільки вона нагрілася. Телефонувала Канта-бген, мати Аруна.
Одразу після отримання листа від Адроа вони почали часто
спілкуватися, та надія танула, і з часом дзвінки знову перейшли
в розряд щорічних привітань із Дівалі.
— Мій чоловік помер кілька місяців тому, — сказала Канта-бген,
і Раджні на мить відчула жаль.
Вона лише раз бачилася з Аруновим батьком: перед народженням
Харі свати приїхали з Джинджі до Кампали. Поводилися вони тоді
жорстко, перш ніж випити чаю, прискіпливо оглянули чашки, наче
очікували побачити на них кірку бруду. Раджні пробурмотіла слова
співчуття.
 — Я хочу поговорити зі своїм онуком, — промовила Кан­та-бген.
Раджні не одразу зрозуміла, про що їй ідеться. Її власне тіло так
пристосувалося до додаткового материнства, що слово «онуки»
апелювало лише до Міту з її жадобою історій та самовпевненим
базіканням.
— Його немає вдома, — збрехала Раджні.
Харі знав Канта-бген лише як далеку родичку на кшталт Далалів.
І ця жінка заледве ним цікавилася. У моменти душевної щедрості
Раджні навіть могла це зрозуміти. Коли яскраво проявлялася подібність
Харі до Латіки — у тому, як кривить губи в посмішці, як задирає
підборіддя, — Раджні кортіло відвернутися. Для Канта-бген, мабуть, це
було занадто.
У слухавці почулося потріскування. Раджні не зводила очей із
зігнутої спини Вінода, відблисків сонця на його лисому черепі. А тоді
Канта-бген почала говорити. Пояснила, що за новою схемою
репатріації може вимагати повернення миловарної фабрики, яка
належала чоловікові, але багато років тому чоловік написав заповіт на
ім’я Аруна. Оскільки Арун загинув, майно перейшло до Харі як
наступного спадкоємця чоловічої статі.
— Я хочу повернути фабрику, — завершила Канта-бген.
Латіка колись описувала Раджні рифлені колони й рожевий
черепичний дах у будинку свекрів, квітковий аромат від фабрики, що
долинав звідусіль.
— Що ви маєте на увазі?
— Те, як ми там жили, — ми помилялися. Мій чоловік не платив
робітникам за понаднормову працю, і я… — Вона затнулася, а тоді
продовжила: — Ми знали, що нас там не хочуть, тож ми на те
постаралися зробити так, щоб чужа думка нас не хвилювала, бо ми всім
володіємо, ми на вершині. Звісно, зреш­тою це виявилося неважливим.
Раджні нічого не казала, намагаючись узгодити відкритість цієї
жінки з тим, що знала про неї раніше. Пригадала вчорашній вираз на
обличчі Вінода, бажання повернути те, що йому ніколи не належало.
Вони піднялися до середини пагорба, оселилися між колоніальними
особняками та халупами під бляшаним дахом, але завжди вірили, що
вершина цілком досяжна. І як вони намагалися видертися нагору,
вважаючи, що це забезпечить їм майбутнє й зітре минуле. Навіть зараз
боляче було визнавати, що вони нікому не потрібні, та під ногами
більше не пекло страшним вогнем, що підганяв їх угору й уперед.
— Чому зараз? — нарешті спитала Раджні.
— Я завжди відчувала, що потрібен дозвіл Латіки, бо Арун був її
чоловіком, а Харі — її син. Навіть тоді, коли ми були в поганих
стосунках, я хотіла… — Канта-бген замовкла, а Раджні замислилася,
чому Латіка ніколи не згадувала, що не ладнає зі свекрами.
А потім почуте склалося докупи — і Раджні схопилася за слухавку
обома руками, не в змозі стримати слова, що рвалися з неї.
— Як це — «тоді, коли»?
Було чути, як Канта-бген зітхнула.
— Вона приходила до мене.
Раджні знадобилися сили, щоб не покласти слухавку. Вона стільки
років вірила, що Латіки більше немає, та насправді хотіла вірити, що
здана підтримати вибір дочки, дозволити їй ухвалювати власні життєві
рішення. Та її частина, яка ніколи не переставала сподіватися, яку вона
намагалася приглушити часом і відстанню, глибоко й уривчасто
зітхнула.
До будинку, кашляючи, увійшов Вінод. Олія пригоріла, обпалюючи
повітря. Він повернувся до Раджні з питанням на губах, але побачив
її — зблідле обличчя, обвислий телефонний шнур в одній руці, клаптик
паперу в другій — і зрозумів відповідь ще до того, як почув її.
***
Вінод сидів у кухні понурий, очі під тонкими бровами запали.
— Увесь цей час, — повторював він, хитаючи головою.
Перед ним на столі лежав папірець із контактами Латіки. Хтось її
бачив. Вона більше не була марою.
— Ми маємо розповісти Харі, — сказала Раджні.
Світ піднісся, оголивши кістки під сподом, усі секрети, яких вони не
торкалися протягом тих років, що Харі був їхнім сином. Нині йому
було дев’ятнадцять, і хоч він і залишався хлопчиськом у своїй ході,
недбалості, радості, та все одно — він виріс.
Вінод так різко глянув угору, що вдарився головою об спинку
стільця.
— Як ми можемо?
Ніздрі в нього роздулися. Раджні розуміла, чого він боїться. Одна
дитина вже вирішила їх покинути. Хто сказав, що Харі не вчинить так
само? Спершу вони вважали, що Харі замолодий, щоб дізнатися. Коли
всі життя перевернулися догори дриґом і розкришилися, як пересушена
земля, різниця між дитиною й онуком здавалася неважливою. А потім,
із часом, стало просто легше підтримувати цю вигадку. Вони казали
одне одному, що це на захист Харі, та якщо бути зараз чесними, вони
оберігали також і власні серця. Роки, може, й минули, та біль від того,
що Латіка пішла, заледве притупився.
— Він заслуговує знати.
А вона весь цей час не заслуговувала знати, що її донька жива? Її
пронизало обуренням на несправедливість мовчання Латіки, на те, що
вони всі ці роки грузли в невизначеності.
— Ти сама казала: мусимо його захистити, — залопотів Вінод.
В його очах тепер читалося шалене благання. У шлюбі так можна,
дозволене таке зловживання в ім’я родини. Коли Латіка востаннє
передала їй Харілала, Раджні взяла не лише її дитину, а й віру — в те,
що вона подбає про хлопчика краще, ніж його рідна мати. Це прийшло
до неї саме собою, так само, як її батько багато років тому вигадував
історії про барабани та джинів, щоб оборонити її братів від насильства
на вулиці. І вона чіплялася за віру, що вони захищають Харі, що це
і є любов. Але вона також була доросла, як і Харі тепер, і батьки не
берегли її за допомогою обману. Ні, перед лицем правди вони дали їй
вибір.
Вона прикрила пальцями очі.
— Це вже не нам вирішувати.
Щоки Вінода зморщилися.
— Ні, — сказав він, — ні-ні-ні.
Він тремтів усім тілом і звертався не до неї — до себе самого, до
втраченої надії залишити все це позаду.
Раджні встала з-за столу. Вона покинула свою першу родину —
і вслід за тим сім’я зруйнувалася. Тріщину між нею та її батьками так
і не вдалося склеїти. Латіка немовлям усотала цю втрату, смоктала
молоко від матері, яка відривалася від рідних. Звісно, вона успадкувала
цю можливість; звісно, вона пішла.
***
Тієї ночі Раджні прокинулася в тривозі. За слабким світлом, що
пробивалося крізь фіранки, визначила, що ще навіть не північ. Навряд
чи вона взагалі спала. Різко дзвякнула поспіхом кинута в мийку
тарілка. Серце билося рівно. Вона накинула на плечі шаль і вислизнула
з кімнати — добре, що Вінод і далі хропів, коли вона зачинила за собою
двері. Плавно, наче вві сні, рушила на кухню й спинилася на порозі,
побачивши Харі в холодному світлі відчиненого холодильника.
Він зачинив дверцята й здригнувся. На ньому була незащіпнута
сорочка, що вільно звисала на стегна, й пожмакана футболка під низом.
Приклавши пакет із молоком до чола, він спитав, чому вона досі не
спить. Вона уявила, як зараз піде, а Харі питиме молоко при
вимкненому світлі — нормальність, яку вона збиралася зруйнувати.
— Ма, ти добре почуваєшся? — спитав Харі.
Раджні подумалося, чи називатиме він її так і завтра. Він ступив крок
уперед, а вона виставила руку спинити його: щоб вести цю розмову
далі, треба було дистанції.
— У мене була ще одна донька, — сказала вона.
Ось із чого вона почала — із розширення власного тіла. Мати дитину
означає відмовитися від світу, який колись належав лише тобі.
Харі скривив губи, та не зронив ані слова. Раджні перенесла всю
вагу на руку, на одвірок, на стіни.
— До Маюрі, моя первістка. Її звали Латіка. Вона вийшла заміж за
чоловіка на ім’я Арун, і за рік до нашого від’їзду з Уганди в них
народилася дитина. Син.
— 1971 року, — сказав Харі, швидко смикнувши плечима вгору-
вниз. — Тобто…
Раджні кивнула. Перед очима, розмиваючи реальність, заклубочилася
темрява. Вона змусила себе продовжувати.
— Це твої батьки, — докінчила вона.
Під укритою щетиною шкірою в Харі на шиї заходило адамове
яблуко. Він не відводив очей, що спалахували, як скалки бурштину.
— Фотографія, — вимовив він.
Раджні роззяпила рота, усвідомлюючи, як мало вони насправді
контролювали.
— Я не розумію, — промимрив Харі, хоча вона бачила, що розуміє.
— Твій батько був політичним активістом.
Вона замовкла; правда, яку так довго ігнорували, проступала на
поверхню.
— Вони обоє були активістами, твоя мати теж. За пару місяців до
нашого від’їзду Аруна ув’язнили. А в той час в’язниця означала…
 Вона спинилася, неспроможна пробити витворену мовчанням
ізольованість.
Харі ковтнув.
— Смерть, — вимовив він.
Раджні помацала пальцями ноги холодну плитку.
— А… вона?
— Вона не змогла його покинути. Ми думали, що її немає серед
живих. Лише сьогодні я точно дізналася, що вона жива.
Раджні вдихнула й спробувала якнайдокладніше пояснити, що Латіка
в Лондоні, що телефонувала Канта-бген, про що просила. Вона
говорила, поки Харі не опустив погляд, і лише вії зраджували
посмикування його очей. Плечі його здригалися, він наче стояв на краю
прірви перед падінням.
— Як ви могли не розповісти мені? — тихо спитав він.
Провів долонею по обличчю, і коли опустив руки, уже не йшлося про
падіння в прірву — тільки про спуск. Раджні ступила була вперед, але
спинилася.
— Diku, ми думали, так буде краще…
— Ви помилялися, — проревів Харі.
Раджні притисла руку до шиї, хотіла заплакати, хотіла не
заслуговувати на цей гнів. Вона позадкувала, хитаючи го­ловою, наче
дитина. Жахливіша за дитину — мама, яка не впоралася.
— Відійди від мене, — виплюнув Харі. — Я не знаю тебе, я навіть не
знаю…
Раджні зсутулилася. Вхопилася за стільницю, щоб не рвонути
вперед, і крізь тремтіння виштовхнула з себе слова.
— Чи захочеш ти поспілкуватися з кимось із них — із бабусею чи
з мамою — рішення за тобою.
Вона розгорнула вологий клаптик паперу, який тримала в кулаці.
Слова зависли між ними, наче минуле, яке було не певним віддаленим
місцем, а тривалою історією, вшитою в шкіру, ландшафтом навіть для
їхнього найглибшого мовчання. Харі схилився коло вікна, прикривши
голову, наче під час атаки. Раджні відійшла назад, до місця, де вже не
могла його бачити; трималася осторонь, знаючи, що любові, як і вогню,
для виживання потрібен кисень.

Раджні та Вінод, 1991 рік

 За місяць після барбекю в Пуліна стався інфаркт. Наступного дня
вони відвідали його в лікарні; здавалося, він уже оклигав, хоч привезли
його лише напередодні вночі. Їх усіх спустошили невиправдані надії,
хоча Вінод бачив, що щось таке наближається. Коли він умостився на
лікарняне ліжко поруч із найдавнішим другом, що в нього залишився,
Пулін схопив його за руку шорсткими пальцями.
— Ми так боролися, — сказав йому Пулін.
— Як осли, — відгукнувся Вінод, і йому запекло в очах, коли він
побачив, як Пулін намагається засміятися.
Коли він відійшов, Вінод повідомив усім іншим. Його друг казав
йому, що готовий усе відпустити.
Після похорону Раджні з Вінодом зайшли до цілодобового
магазинчика в центрі, яким управляли та над яким жили Пулін-бгай
і Наїна-бген. Магазин, зачинений після смерті Пуліна, вже занурився
в безлад: проходи заблоковані напіввідкритими коробками, роздушені
пакети з родзинками валяються, як щурячий послід. Нагорі посеред
стосів чоловікових книжок та светрів сиділа Наїна в білому сарі, зі
зболеним лицем.
— Я не можу тут залишатися, — сказала вона.
Раджні спробувала трохи розібрати безлад.
— Зроби собі перерву, — наполегливо порадила вона, — поки не
будеш готова відновити роботу.
Та Наїна-бген відвернулася лицем до стіни, завішаної фотографіями
дітей і онуків, на жодній з яких — і це кидалося у вічі — не було її
чоловіка: він завжди стояв по інший бік камери. Два квитки до Уганди,
заброньовані й невикористані, надія, яка тримала Пуліна до самого
його кінця.
Наїна-бген мала переїхати до сина з невісткою. Вона вже звільнила
квартиру, але не була готова спакувати магазин — гордість її чоловіка,
кульмінацію їхньої багаторічної праці на чужині після насильницького
виселення з батьківщини. Вінод схрестив руки. Пригадав, як кілька
тижнів тому Пулін-бгай на їхній кухні просив його про партнерство.
І він повернувся до Наїни з пропозицією.
Раджні й Вінод заїхали у квартиру над магазином наприкінці червня,
тільки вдвох. Кілька днів вони не відчиняли дверей: розпаковували
й відчищали, по лікоть у відбілювачі. На вихідних Кія притягнула
нагору стільці, Маюрі розібрала коробки, а Міту перефарбувала двері,
наспівуючи самотужки складені мелодії. Харі не наближався до всього
цього. Протягом тижнів після того, як Раджні відкрила їхній секрет,
Харі коливався від вибухового гніву до пронизливого, крижаного
мовчання. Щовечора Раджні й Вінод лягали до ліжка з відчуттям ваготи
в тілі: усе, що вони намагалися приховати, зараз вийшло назовні, і вони
були надто виснажені почуттям провини, щоб запропонувати одне
одному щось більше, ніж прості утішні слова.
— І ти кажеш, що це ми тут потайні? — одного разу саркастично
зауважила Раджні, коли Харі відмовився спілкуватися з нею.
Після того він почав проводити більше часу поза домом, часто
повертався лише тоді, як усі вже вляжуться спати. Прос­то поговорімо,
хотіла сказати йому, хоча знала, що втратила таке право.
Коли доньки засумнівалися, чи варто батькам братися за бізнес
у такому віці, ті склали руки й віджартувалися.
— Ми ж іще не мертві, — сказав Вінод.
— Мені подобається це ефектне міське життя, — засміялася Раджні.
Вони зустрічалися поглядами й розуміли, що досі гармонійна пара.
Та обоє знали, для чого обрали цей від’їзд — не щоб започаткувати
щось нове, а щоб залишити дещо позаду.
Будинок вони залишили дітям. Так було найчесніше
й найправдивіше. Міту, якій уже виповнилося дев’ять, більше не хотіла
ділити кімнату з мамою. Та навіть при цьому, від’їжджаючи, вони
побачили тривогу на обличчі дівчинки — розпачливе бажання бути
разом у світі, що розвів їх нарізно; нещадний обо­в’язок одне перед
одним. Маюрі — після того як Кунал пішов — також переїхала до
будинку. Вона літала на медичну конференцію до Бомбея, а коли
повернулася, застала чоловіка за пакуванням речей; тоді вона
й попросила для себе кімнату поруч із Кією. Після того як Харі
дізнався правду, вона і так проводила більше часу в будинку батьків.
Спонукали її до цього стосунки Харі з Кією: той обрушив на Кію
звинувачення у зраді. Раджні все думала, що врешті призвело до
розриву між Маюрі та Куналом — чи цей останній стрес, під тиском
якого їхні тривалі стосунки зазнали краху? Та Маюрі наполягала, що
причина в іншому.
— Я так і не змогла полюбити його, — зізналася вона.
Раджні тоді хотілося взяти доньку й струснути її. Скільки їй
довелося докласти зусиль після переїзду до Уганди, щоб полюбити
Вінода! А після вбивства братів скільки їй коштувало не образитися на
чоловіка за те, що він нібито в неї відібрав, хоча зараз вона розуміла,
що виживання не гарантоване нікому!
— Не кажи дурниць, — гаркнула вона.
Та Маюрі пильно подивилася у відповідь, всім тілом виражаючи
жертовність.
— Ти не чуєш мене. Я справді не змогла.
Маюрі говорила — і в ній наче розгорався якийсь вогонь, вона аж
виросла. Раджні зрозуміла, що її донька не потребує благословення ані
матері, ані когось іншого.
Міту переїхала до кімнати Харі, а Харі перемістився до спальні на
цокольному поверсі, яку вони завжди подумки призначали Латіці. Йому
потрібен був простір. Так вони казали одне одному — щоразу, як Вінод
пробував із ним заговорити, щоразу, як Раджні лишала миски
з очищеними клементинами під його зачиненими дверима. Певним
чином ростити Харі було найлегше з усіх дітей, бо в нього завжди були
зрозумілі потреби: він просто хотів, аби його любили. Утім, тепер він
відкидав усі їхні спроби.
Вони поїхали, бо розуміли, що потрібно їхнім дітям для руху вперед.
І, можливо, й самі потребували того самого. Вони ніколи не згадували
в розмовах про сподівання, що Латіка знайде для себе місце в їхньому
домі (якщо колись повернеться). Вони перетворили власну втрату на
порох. Роками вони безуспішно шукали Латіку, але тепер, коли
дізналися її номер, дзвонити мали не вони. Це рішення мав ухвалити
Харі.
За касою вони поставили взяте в рамку фото Пуліна та Наїни на тлі
жовтої вивіски крамниці; серйозні обличчя друзів на світлині
випромінювали гордість. «Вони задоволені», — думала Раджні щоразу,
коли дивилася на них, і сама відчувала щось схоже. Хтозна, чи покупці
взагалі помітили, що господарі інші, але вони не були проти, що їх
сплутають із друзями. Вони приїха­ли сюди окремо, а потім знову
віднайшли одне одного, зблизившись завдяки необхідності, і втраті,
й історії, що жила поміж них.
***
Спершу все це здавалося шаленством — закупки, щоденна
інвентаризація, липка каса. Вінод щоночі змучено провалювався
у дрімоту, а Раджні не спала, подумки підраховуючи товари. Вони
знову почали гиркати одне на одного, як десятиліття тому. Знову
опинилися на початку шляху — і це бентежило, вилізали шипи старих
образ. Зустрівшись віч-на-віч за вечерею, вони часом дозволяли собі
замислитися, чи не взялися за непідйомну справу.
Та ця думка так і не прижилася. Крамниця дала їм сенс існування,
рутина допомагала витіснити спогади про всі попередні події. З часом
вони полюбили це місце, чипси з кетчупом і кавомашину, яка цілий
день булькала парою. І постійних покупців — бізнесвумен, яка
щоранку дорогою на метро купувала газету, батька, який щосуботи
приходив із дочкою купити тій смаколиків і дати відпочити дружині.
Вони віднайшли новий ритм, їли тости на світанку перед відкриттям,
умикали радіо, відчинивши й підперши двері крамниці. Тут, у цьому
місці, вони почувалися необхідними. Тут вони були бажаними.
Невдовзі Раджні почала заварювати вранці більше чаю — для
покупців та доставників товару, а до пізнього вечора смажила
чевдо236. Поки Раджні готувала, Вінод читав газету й слухав радіо,
щоб мати про що поговорити з клієнтами. Він піймав себе на тому, що
сипле жартами, спершу дивувався, що покупці сміються, поки не
згадав, що в дитинстві, в іншій країні, був головним блазнем у класі.
Вони розповідали всім про своїх дітей, та мало говорили про себе: їхні
доньки — лікарка та вчителька, їхній син навчається в університеті,
а онучка подарувала їм словник, який вони так і не дочитали. Вони
розповідали історії не про своє походження, а про майбутнє. Їхній дім
був якорем, а крамниця стала плотом, який поніс їх далі, коли настав
час піти.
Одного дня, наприкінці серпня, прийшов Харі. За два місяці, що
вони не бачилися, щетина його стала грубшою, волосся
розкуйовдилося. Вінод, який стояв за прилавком, ледве не спитав
хлопця, чи той уже щось вирішив, і не сказав, що треба би поголитися,
і ледь утримався від решти судомних зауваг, що знову вигнали б сина за
двері.
— Я був тут по сусідству, — промимрив Харі, наче потребував
приводу для візиту.
Вінод затамував віддих. То вів нескінченні розмови з покупцями,
а зараз і слова не міг промовити. Натомість махнув руками в бік
проходів між перевантажених полиць із товарами.
— Вибирай, що тобі до вподоби, — сказав він.
 Харі провів пальцями по поліетиленових упаковках із брауні та
запилюженій колекції рослин біля дверей. На сходах з’явилася Раджні
з тацею в руках. Помітивши Харі, вона видала приглушений, наче з-під
води, зойк.
— Ти повернувся, — сказала вона, але так тихо, що, здається, почув
тільки Вінод.
— Арахіс масала237, garam garam238, — струснула тацею вона.
Злегка всміхнувшись, Харі взяв жменю горіхів і витягнув маленьку
пляшку коли з холодильника.
Раджні кліпнула очима. Він, мабуть, пригадав той самий момент, що
й вона. Вони сиділи навколо столика в кафетерії в торговому центрі,
Харі ледве діставав ногами до підлоги. Раджні дивилася, як він сьорбає
колу з банки через соломинку. Він пив шумно, перервався лише на те,
щоб відригнути в рукав, і в цей момент Раджні дістала монету
з гаманця.
— Візьми мені горішків, — попросила вона, кивнувши в бік
автомата. Коли Харі повернувся, вона розірвала пакет зубами
й висипала вміст у банку, горішки стукотіли й штовхалися там, наче
маленькі човники. Потім вона закинула голову й прицмокнула губами.
— Скуштуй, — наполегливо попросила вона Харі, який з жахом
дивився на її маніпуляції.
Він обережно сьорбнув — і шоковано скривився.
— Ніза-а-ащо! — видихнув він.
Пізніше Раджні чула, як він вимовляв ці слова як похвалу («нізащо
не повірю» — коли Toronto Maple Leafs239 виграла матч; «нізащо не
повірю» — коли Кія принесла додому з роботи пончики), та в ту мить
Раджні почула заперечення. Вона взяла банку, хильнула решту й гучно
гикнула. Вирячивши очі, озирнулася через обидва плеча. Та Харі не міг
стриматися: з нього вирвалося хихотіння, що переросло в регіт,
шалений і п’яний. Раджні ще більше вибалушила очі, піднесла пальця
до губ, та Харі не міг спинитися: тіло хилиталося саме собою, він пирс­-
кав так, що Раджні була певна — «Кола» піде йому носом. І тоді вона
теж розреготалася, аж закудкудакала, витираючи серветкою безлад,
який вони з Харі наробили на столі.
Він тоді був такий малий, ні за що її не судив, потребував її розради,
її рук. Між ними були сміх і тремтлива ніжність. А тепер усе замерзло.
Та Вінод нагадав, що казав їй, нажаханій холодними місяцями
попереду, кожного початку зими: потім знову буде відлига.
Тепер вони спостерігали, як Харі висипає горіхи в горлечко пляшки
й довго п’є. Споглядали в мовчанні, на яке він раніше, до їхнього
переїзду, лютився, вказуючи на їхню зраду. Коли Харі опустив пляшку,
Вінод спитав:
— Не перебивай апетит. Залишишся на обід?
І все негайно змінилося, на обличчі Харі з’явився байдужий вираз.
Вінод усе зруйнував, сказав забагато, не в змозі стриматися. Харі
повільно закрутив кришечку, потім підніс пляшку, наче виголошував
тост, аж коричнева піна піднялася, як приплив.
— Дякую, — мляво промовив він і вийшов, тримаючи пляшку двома
пальцями опущеної руки й збовтуючи її вміст.
Тієї ночі в ліжку Раджні повернулася до Вінода, шукаючи його. Вона
вже так давно не відчувала цієї жаги, потреби заповнити навислу
порожнечу. Але в темряві її дому реальність розмилася; їй знову було
дев’ятнадцять, щойно по шлюбі, родина далеко, вона самотньо
намагалася йти вперед. Вінод схопив її в обійми, відчуваючи не
початок спільного життя, а повільне закінчення, бажання зчепитися
разом міцніше. І ось вони одне на одному, задихаються, спогад, що
межує із радістю. Після того Вінод глибоко заснув, а Раджні встала
починати новий день — повільно прийняти душ і поставити
кип’ятитися молоко.
Вони не обговорювати візит Харі, ані того вечора, ані потім. Хай там
як, це підкріпило й так відому правду: піти мали саме вони. Раджні
спробувала виростити в саду Маюрі matunda, насіння якої купила
в індійському овочевому магазині, та навіть рослини зберігають
вірність своїй землі, не можуть прорости не на своєму місці. І ні вона,
ні Вінод не могли заперечити, що їхній дім тепер інший, простір для
них зменшився.
Виїжджаючи з будинку, у спальні вони залишили все недоторканим:
краватки на гачках, розшиті блискітками сарі, які більше нема куди
носити, шухляду з молочними зубками, віталь­ними листівками та
картинками, намальованими пальцями. Так вони хотіли заспокоїти
дітей: цей дім досі їхній, а від’їзд — лише тимчасовий відступ. Та
знали: коли їдеш — дороги назад немає. І коли вони виїжджали,
сплівши пальці над важелем перемикання передач, то відчули, що цей
крок сколихнув стару мудрість. Вони поїхали, щоб зберегти цілісність
родини; так це розуміли і їхні предки. Але тепер то був їхній вибір. Це
знали Вінодові бабці й дідусі, і його батьки, і сама Раджні. І навіть
Латіка. Від’їзд був способом захисту, виживання. Щоб жити далі, часом
треба відпустити.

Маюрі, Кія та Міту, 1991 рік

На двадцятий день народження Харі Маюрі встала рано, вже
готуючи руки до роботи. Поклала одну половинку банана для Бгаґвана,
іншу нарізала Міту в кашу, полила город, поки сонце не почало
припікати, — виконала всі ті заспокійливі щоденні дії, які впровадила
після розриву з Куналом і переїзду до родинного будинку. Збираючись
узятися до прання, пройшла повз кімнату Харі й побачила, що двері
прочинені, ковдри зім’яті, а його самого немає. Усередині все
стиснулося. Вона помітила, як із наближенням дня народження він
похмурнів, але не сподівалася, що він зникне. Вона вже думала бігти
будити Кію, коли помітила, що нема баскетбольного взуття Харі — на
його місці біля вхідних дверей лишилися брудні сліди.
Видихнула. Помасувавши пальцями скроні, нагадала собі, що цей
день завжди ніс більше емоцій, ніж вона здатна винести.
Незграбно тримаючи сірник, вона запалила перед божничком свічку
за Латіку. На відміну від Кії, Маюрі так до кінця й не змирилася, що
Латіка назавжди втрачена для них. Та все ж полегшення їй давали
тільки ці скорботні ритуали — визнання, що Латіка, хоч і жива, зникла
з їхніх життів. Маюрі хотіла сього­дні принести до божничка якусь
особливу жертву, щось із улюб­лених страв сестер, та в буфеті явно було
порожньо, а з полиць холодильника визирали пожовкла селера та
залишки лазаньї. День уже вислизав з-під її контролю, і вона різко
брязнула дверима холодильника, аж злякалася, що розбудить Кію
й Міту.
Вони досі шукали свого ритму життя в будинку, який видавався
новим — не через усі від’їзди та повернення, а через пам’ять про
Латіку, яку нарешті впустили всередину. Вони дали Харі свободу
рухатися у своєму темпі, свідомо не змінюючи ставлення до нього: він
брат, не менше. З перших місяців він закипав люттю, а тоді перейшов
у стан постійного неспокою: в нього тремтіло коліно, він сміявся
коротко й сухо, у запалі зривався на крик. Іноді Маюрі приходила
додому — і заставала його надворі з цигаркою; він демонстрував
недавно набуту звичку й дивився на неї з викликом, провокуючи на
протест. Вона бачила, як дитина, що прагне розради, бореться
з дорослим, який хоче торувати власний шлях. Вона не казала йому, що
знає цей запах, який залишається на одязі, що їй приємний цей
випадковий повів тютюну з ментолом — як згадка про колишні часи.
Коли Харі вперше накинувся на Маюрі за приховування правди, вона
спробувала захищатися, заперечила йому:
— Я намагалася тобі розповісти. Хіба ти не пам’ятаєш усі ті історії?
Вона відчула, як щось вивільнилося всередині, якісь давно
стримувані емоції — упевненість у своїй правоті, любов, власне
почуття справедливості; вивільнились і закипали в крові. Але
зніяковіння в його очах допекло їй, вона замислилася, чи не дурила
себе. Повернулася додому, до Кунала, вражена, по-новому побачила
дистанцію між ними, правду, яку приховувала навіть від себе самої.
По поверненні з Бомбея, заставши Кунала над зібраною валізою,
вона пригадала, як сама тижнями не розпаковувала валізи після приїзду
до Торонто. Хоча Кунал став їй другом у моменти найглибшої
самотності, подорож до Бомбея нагадала про ту частину єства, яку вона
майже забула за подальші роки роботи й шлюбу. На тлі знайомих
запахів моря й смогу вона зрозуміла, що тільки в цьому місці дозволяла
собі почуватися певною мірою незалежною.
Маюрі намагалася знайти спосіб повернутися до тієї іншої себе,
особистості з власним центром тяжіння. Її переслідував біль від
розриву з Куналом, та у волоссі лишилася бомбейська сіль, у душі жив
спогад про перший приїзд, думка про те, якою відкритою вона була б,
якби лишилася собою.
У коридорі пролунав тупіт, і з’явилася Міту зі слідами від подушки
на обличчі.
— Я чула галас, — сказала вона.
Маюрі втягнула повітря крізь зуби.
— Я занадто захопилася на кухні.
Міту насупила брови.
— Ні, раніше. Я чула, як пішов Харі-мама.
Відтоді як мама з татом виїхали, Міту стала тривожною, постійно
запитувала, коли вони повернуться. Маюрі помітила в Міту ті самі
потреби, які були в Харі на час її приїзду до Торонто: він
збадьорювався, коли вона приходила, й чіплявся за неї, коли наставала
пора йти. Через це вона щоразу йшла від батьків роздавленою. Вона
пригладила Міту сплутане волосся.
Міту схилилася до неї, а тоді вказала на вікно.
— Дарлін уже там.
Маюрі простежила за її пальцем і помітила на алеї Дарлін із м’якими
зморшками навколо очей. Побачивши її, Маюрі затріпотіла всім єством
від передчуття й відчула жар на щоках.
Крізь скло спалахнуло сонце, і перед Маюрі раптом постав образ
Латіки: її сестра, ще молода дівчина, гойдала в руці помідор, наче приз.
Може, це було на городику бабусі — але чому тоді в ніздрях аромат
евкаліпта, а литки лоскоче скошена трава? Діставши миску з буфета,
вона обернулася до Міту з ідеєю.
Міту рвонула назовні, а Дарлін жестом покликала і її приєднатися до
компанії. Маюрі почала була поправляти пом’яту сорочку, а тоді
опустила руку. Ближче до сорока років вона краще усвідомила своє
тіло, зм’якшення щік та округлення талії, та з Дарлін невпевнено
тішилася, що живе в цій шкірі, яка з часом стала прекрасною. Мірою
зближення з Дарлін Маюрі відчувала, як поступово розслабляється,
відмовляється від давно виплеканої дисципліни. Спершу вона
опиралася, не хотіла накладати пов’язку на відкриту рану. Але тепер
бачила: пов’язка — наступний етап після зцілення після того, як
солодкість витягне всю отруту.
***
Міту поклала помідори чері у сталевий казанок і намацала пальцями
видряпані на боці маленькі літери. Маюрі-масі240 попросила зірвати їх
для Бгаґвана, та вона вирішила відкласти кілька для Харі-мами. Вона
чула, як той пішов зі своєї кімнати зранку, й наздогнала його біля
вхідних дверей.
— Ти не попрощався, — сказала вона з пітьми коридору, аж він
підстрибнув. — Ти завжди прощаєшся, — наполягала вона (бо таки
прощався, навіть коли був засмучений).
А він тільки прошепотів, що повернеться, із втомленим і винуватим
виразом обличчя.
Уздовж проходу за будинками вилися й квітли на повну силу боби,
які Маюрі-масі посадила навесні. Сусіди звернули на них увагу,
заходили по зілля, давали поради чи просто зупинялися на мить
помилуватися смугою кольору на тлі облізлих гаражних дверей.
Спершу в Міту прокидалися власницькі почуття щодо городу, та потім
їй сподобалося, як коло нього затримуються люди.
Дарлін поклала в рот жовтий помідор, скривилася, а тоді широко
всміхнулася. Вона опікувалася старим чоловіком, який мешкав далі по
вулиці, й часто проводила тут перерви: вони з Маюрі-масі вели
задушевні розмови, копаючись у ґрунті, сміялися з дурниць чи просто
працювали в приємній тиші. Дарлін принесла мішечок насіння якогось
гарбуза, назву якого знала лише своєю мовою. Вона народилася
й виросла у Тринідаді, шкіра в неї була така ж коричнева, як і в них,
і вона пояснила Міту, що її предків розвіяло з рідного дому, як це
насіння, та її родина знайшла спосіб прорости на іншій землі. Міту
просіяла крізь пальці вологу землю з благоговійним трепетом перед
усім, що вона могла вмістити.
***
Кія з’явилася в кухні, вмита й зодягнена, і побачила Маюрі з Міту та
Дарлін на задньому дворі. Хвильку поспостерігала за ними крізь
молоді гілки цукрового клена — Міту щось виголошувала, впершись
рукою в стегно, бо зараз у неї був період всезнайства, а Маюрі
відганяла від них хмари мошкари. Хоча вона чітко повідомила батькам,
що Харі день народження святкувати не хоче, та старі наполягли, щоб
вона взяла дещо з їхнього магазинчика. Вона поступилася, бо розуміла,
що вони роблять це не тільки для Харі, а й такою самою мірою для
самих себе. Вона з подивом усвідомила, що за весь ранок і не згадала
про Латіку, зосере­дившись виключно на поточних справах. Цікаво,
коли під впливом горя наросла ця нова шкіра? Коли гострий гнів так
притупився, що в деякі дні вже й геть не ранив?
Дорогою до магазину батьків невідступно думала про Харі. Коли він
почав вивалювати на неї своє розчарування, звинувачувати її в тому, що
стала на бік мами, вона наче втратила відчуття часу. У стражданнях
і докучаннях Харі виднілося відображення її власної поведінки: тоді,
коли її, таку молоду, кинули в холодне й байдуже майбутнє без сестри,
залишився єдиний спосіб контролювати життя — відштовхувати всіх
подалі від себе. Роки кошмарів. Тепер вона замислилася, чи й узагалі
тоді прокидалася, чи просто навчилася чекати тіней за кожним рогом.
 Утім, вона відчувала, що під сподом гніву в Харі пульсує тривога.
Вона докладала всіх зусиль, щоб у дитинстві він не боявся, що його
покинуть біля школи, та після маминих одкровень таке запевнення їй
було не під силу. Коли до будинку переїхала Маюрі, Харі перемкнувся
на неї: від’їзд Кунала теж став для нього ударом.
— Що ти наробила? — заволав він, та коли побачив біль у Маюрі на
обличчі, зжалився.
— Я можу йому подзвонити? — спитав він Кію пізніше того ж
дня. — Маюрі засмутиться, якщо ми й далі спілкуватимемося?
Кія засміялася, може, трохи злостиво, та вона бачила пригніченість
сестри й відчувала необхідність захищатися.
— Ну справді, Харі, він же пішов не від тебе.
Харі, схоже, ця відповідь спантеличила, і Кія пошкодувала про свої
слова.
Вона доволі туманно пригадувала день, коли їхні батьки вигнали
Аруна з дому, та пам’ятала, як ошаліла від цього. Жодне прощання не
проходить безслідно; завжди є жертви й побічні наслідки. Так, смуток
Харі десь на периферії порівняно з почуттями Маюрі, та він від того не
менший.
Кія знала, що цей душевний біль може залишитися з Харі на роки.
Вона старалася нагадувати собі про це, коли він і далі їй грубив, коли
накочувало виснаження й гіркі слова майже зривалися з язика.
У найважчі моменти, опинившись між двох вогнів (скорботи Маюрі за
втраченими стосунками і туги Харі за стосунками, яких у нього й не
було), потопаючи у власному відчутті самотності, страху, що шанс на
велику любов змарновано, Кія думала про Латіку і, здавалося, починала
її розуміти. Мати життя, яке створив собі сам — звісно, це жадання
живе в кожному з нас. Та попри все струси в їхньому домі лише
пробуджували в Кії несподіваний для неї самої інстинкт — тримати
всіх разом. Вона під’їхала до крамниці на розі, набрала повітря в груди
й вийшла. Що є любов, як не тривалий акт прощення, вибір
повертатися, знов і знов?
***
Міту знайшла Харі надворі з цигаркою. Він був похмурий
і спітнілий, а на питання, скільки триочкових сьогодні забив, знизав
плечима. Міту бачила, що перед тим із Харі стояла Маюрі-масі,
заплющувала очі та втягувала повітря, як полюб­ляла робити сама Міту,
нюхаючи парфуми Раджу-нані241. «Ти така солодка, — любив казати
Вінод-нана242, щипаючи її за щічку, а тоді цілуючи пальці, — просто
як твоє ім’я». «Я не солодка», — сердилася Міту, витираючи щоку; це
в них була така маленька гра. Вінод-нана прицмокував і казав: «Так,
маєш рацію — солона теж». І вони сміялися, знаючи, що її ім’я містить
обидва значення.
Зараз Міту дивилася, як її дядько втягує дим крізь зуби,
й стримувалася, щоб не спитати, чому він не святкує, що сталося
зранку і чи в двадцять почуваєшся старим. Вона хотіла розповісти йому
про павука, що плете свої сіті між огірками й цілий день відновлював
розірвані сегменти. Та потім Харі-мама сказав, що має щось їй
повідомити.
— У тебе були ще тітка й дядько, з якими ти ніколи не бачилася, —
сказав він. — Послухай мене, я розповім тобі правду, бо ніхто інший
цього не зробить.
Він дивився важким затуманеним поглядом. А в неї всередині почала
наростати якась бульбашка, щось середнє між сміхом і плачем, — вона
не зрозуміла жарту, а його обличчя залишалося незворушним. Вона
вхопила рукою кільце диму, а він відхилився назад і фиркнув, наче її
тут не було, потім пересмикнув плечима, ударив по стіні й повторював:
«пішла-пішла-пішла». Міту була певна, що він збирається поїхати,
боялася, що всі зникнуть і ніхто не попрощається. А тоді побігла
всередину покликати когось: відчувала, що побачила якесь одкровення,
яке він справді дуже хотів їй явити.
***
Сітчасті двері з гуркотом відчинилися, й до них кинулася Міту
з непевним лицем, а за нею важко дихав Харі. Кія спро­бувала
розібрати, про що кричить її доня («Тітка, правда, пішла»), — і все
склалося докупи. Маюрі задихнулася, а Кія задрижала й закричала так,
як не робила вже роками:
— Ти не мав права, ти не мав права.
— І ти не мала права приховувати від мене правду. Увесь цей час —
ані слова, — вигукнув Харі й кóпнув ногою стільця.
— Це було не наше рішення, — сказала Маюрі, та голос їй тремтів,
наче вона більше в це не вірила. Попри всю муку, вона на мить відчула
благоговіння перед Харі, який сам знайшов слова.
 — Або, можливо, ми не були готові, — скрикнула Кія, саме тепер
усвідомивши, що так і було.
Харі вилаявся так люто, що Маюрі аж відскочила. Міту почала
схлипувати, обхопивши Кію за талію. Кія дивилася на сцену, що
розгорталася перед очима, — Міту, спантеличена тим, що не в змозі
осягнути, Харі, який ламається під вагою таємниці завдовжки в усе
його життя, — вражена тим, як глибоко потрясла дітей історія, якої
вони не знали.
Цей вибух, здається виснажив Харі. Він упав на стілець.
— Я сприймав її лише як свою матір, а не вашу сестру. Але, гадаю,
вам важко було б говорити про свою втрату.
Маюрі кивнула. Вона відчула, як напруження спадає, реальність, яку
так давно хотілося оголити, нарешті виходить на яв. Пригадала, як
паппа завжди обходив кімнату, де зараз спить Харі, як один раз
прохопився й назвав її кімнатою Латіки, а тоді замкнувся в собі до
кінця дня. Попри все, вони ніколи остаточно не втрачали надії.
Кія вивільнилася з обіймів Міту й сказала, що Харі має рацію, в них
була ще одна сестра і одного дня вони Міту про неї розкажуть.
Харі протер очі.
— Можете розповісти нам про неї зараз, — хрипко про­мовив він.
Вони зиркнули на хлопця, який запрошував їх у їхні ж власні
спогади, — і, можливо, це був єдиний шлях. Кія вже відкрила була
рота, та потім Маюрі прочистила ніс і сказала:
— Та спершу візьмімо собі торта.
***
Це був невисокий жовтий торт з одного коржа, подарунок, який Кія
того ранку привезла від батьків, із написом білою глазур’ю «Просто ще
один день». Побачивши напис, Маюрі від душі розреготалася.
— Це точно була татова ідея.
Навіть Харі розплився в усмішці.
Розслабленими від цукру язиками говорити було легше.
— Тож якими вони були? — спитала Міту.
Доччина сміливість додала Кії сил; і нехай дитина до цієї сміливості
успадкувала ще й страх, походження якого Кія лише тепер почала
усвідомлювати. Любов і розлука завжди взаємопов’язані.
— Арун знав життя, — почала Маюрі, — був веселим, розумним.
— І гарним, — додала Кія. — Я біля нього втрачала глузд.
 Вони мінилася посмішками, як завжди з приходом Аруна. Очі в Харі
засвітилися.
— А… вона?
Маюрі трохи помовчала.
— Я завжди пригадую, як підслухала, про що Латіка з Аруном
розмовляли вночі. Усі ми жили наче вві сні, та я певна: її очі були
широко розплющені.
— Арун жив у нас до протесту, — пояснила Кія.
Харі переводив очі з однієї сестри на іншу.
— Хоч які вони були різні, та обоє мали глибинне відчуття мети,
призначення. І за всяку ціну боролися разом за безпечніше майбутнє.
— Для всіх нас, — додала Маюрі здавленим голосом. — Для тебе.
Харі глипнув угору, зацікавлений і відкритий.
— Протест? А що сталося?
Маюрі пригадала, як переповіла Арунів план батькам, повторила
слова, які зрозуміла лише тоді, коли промовила вголос. І навіть тоді не
відчула величезної сили сказаного. Її навчили, що такі ідеї неправильні,
слова гірчили на язиці, та зараз їй хотілося б повернутися в минуле
й пояснити молодшій собі: це був єдиний спосіб встояти, протривати.
Хіба вони всі не потребували такого шансу?
Кія втупилася у свої долоні. У горлі з’явилося знайоме відчуття —
коли постійно мовчиш, не розкриваєш, що з тобою трапилося, не
озвучуєш своїх бажань, адже знаєш, що Арун зник, бо посмів говорити.
Відповідь на запитання Харі була надто всеосяжною, щоб її промовити,
і від цього огрому втратив­ся орієнтир, її почало заносити туди, куди
вона повертатися не хотіла. Розум затуманився, у грудях тиснув
затамований віддих.
— Не те щоб я забула, — нарешті промовила вона, — просто не
завжди можу згадати.
Маюрі взяла Кію за руку й натиснула великим пальцем їй на
зап’ясток.
— Іноді це єдиний шлях.
Харі мовчав, спостерігаючи за рухом невимовного між ними.
— Може, є й інший спосіб, — за мить вимовив він, похрипуючи, як
будь-який курець.
Коли Маюрі та Кія обернулися до нього, він відкинув з чола чорне,
мов ніч, волосся, поглянув відкрито й рішучо, відкритий до ідеї,
давньої й нової водночас.
***
Пізніше ввечері Маюрі знайшла Кію на задньому дворі з цигаркою
в пальцях.
— І ти теж?
Кія по-дурному всміхнулася й випустила тоненьку цівку диму
з кутика вуст.
— Лише одну.
Вони сиділи за столом, поки Міту не зморив сон, і тоді Харі відніс її
до ліжка. Відколупуючи шматки торта, ділилися родинними історіями,
як колись. Харі уважно слухав, говорив мало, а Міту докидала
фантастичні оповідки від себе. Усе перемішувалося — минуле
й майбутнє, старі й нові будинки. Вони виголошували імена, що не
промовлялися роками, — не тільки Аруна та Латіки, а й друзів та
вчителів, назви школи та міста, пагорбів і річок, до яких колись були
прив’язані. Вони кликали їх до життя, обережно повертаючи собі.
Вони смикнули за ниточку — і розмотали весь клубок та тепер
лихоманково ділилися всім, чим могли. Їм стало легше, хоча деяких
спогадів і досі боляче було торкатися. Вони знали, що дещо так
і залишиться непроговореним.
Маюрі сперлася на сітчасті двері.
— Знаєш, я подумала… У нас же є її номер.
— Тобто ми можемо їй зателефонувати, — витріщилася Кія.
Маюрі нічого не відповіла, просто підвісила цю думку між ними.
Поночі, коли вони помили тарілки й збиралися спати, повернувся
Харі.
— Гарний вийшов день народження, — сказав він.
Відчувалося, що він хотів сказати більше, та поки що вистачило
й цього.

Харі, 1991 рік

Харі підтюпцем біг до парку, затиснувши під пахвою баскет­больного
м’яча. Він не стригся з часу від’їзду батьків, і тепер волосся, цей
неслухняний маркер збіглого часу, падало йому на очі. Він усе літо
ходив на спортмайданчик, поки його життя валилося, знаходив тут, на
просілому під ногами асфальті, відпочинок. Та з початком нового
навчального року часу стало менше. Тепер, помітивши друзів, він
прискорив кроки.
Із дому він пішов пригнічений, обмірковуючи вчорашній вечір —
батьки вперше після переїзду завітали до будинку. Мама розігріла їжу,
принесену в упаковках із-під йогурту, тато переповів найсвіжіші
фальшиві поради, почуті в радіопередачах: суміш огірків та лимону
допомагає від кров’яного тиску; лягаючи в ліжко, завжди кажіть
чоловікові/дружині «на добраніч». Виголошуючи останнє, він
підморгнув мамі, на що Кія зімітувала блювоту, а Міту радісно
крякнула. Харі ж спантеличено відвернувся, бо їхні шаради зводили
з розуму. Втім, він не заперечував, що з їхнім поверненням йому
полегшало — так само він почувався, нарешті вистеживши Кію після
школи. Він хотів — очікував — досі лише гніватися, та, побачивши
танці батьків навколо болючих тем (які завжди вважав їхнім природним
способом існування), не міг не пригадати сестер, які на його день
народження, заспокоюючи одна одну, ділилися з ним досвідом, що не
піддається словесному описові. Він ліг спати в напруженні
й прокинувся з бажанням якнайшвидше відчути в руках кусючу гуму;
тож знехтував купою курсових робіт, і ноги самі понесли його на
майданчик.
Кілька молодших хлопців закидали м’яч у кільце, Маркус сперся на
сітчасту огорожу, а Семі встановлював динамік.
— Професор повернувся, — гукнув він.
Маркус і сам тепер навчався в коледжі, а Соломон відвідував вечірні
заняття. Батько Семі навіть колись був професором у Шрі-Ланці, та
зрештою тільки до Харі приклеїлося прізвисько.
Харі закотив очі й розплився в усмішці. Потім із силою швиргонув
м’яч у Маркуса, а Семі заулюлюкав, відступив і відкрив свою позицію.
Коли прийшов Соломон, сорочка на Харі вже геть промокла, ноги
гули від ударів об асфальт. Вони штовхалися на майданчику, опинялися
в усіх кутках одночасно, оповиті запахом розпеченого бетону. Харі не
подарував Солові ані секунди, дав йому пас від грудей, щойно той
торкнувся ногами майданчика, Сол атакував і різко підстрибнув, щоб
закинути м’яч. Харі заволав, вранішня тривога розтанула, м’язи
вібрували, кінцівки затерпли.
Першу перерву вони зробили, щойно сонце сягнуло зеніту. Жлуктили
під огорожею воду з пляшок, і Сол оповідав про нові пригоди
в закусочній, де готував бургери.
— Мама сказала, що втомилася так часто їсти бургери: «Соломоне,
чому ти не пішов працювати до індійського ресторану? Ти ж знаєш, що
я люблю каррі з баранини», — ляснув собі по стегнах Соломон.
— Я думав, ти подаєшся на іншу роботу, — сказав Маркус.
— Подавався, — знизав плечима Соломон, на хвильку
спохмурнівши, а тоді з дурною посмішкою кинув погляд на Харі. —
Гадаю, моїй мамі просто бракує тебе. Хорошого хлопчика.
— Професора! — зарепетував Семі.
Вони завжди жартували про це: як Харі покинув Сола самого в тому
кошмарному класі з вивчення англійської як другої мови, як Сол мусив
огинатися в майстерні, коли Харі ламав голову над обчисленнями, як
їхні мами передавали одна одній посудини їжі, не здогадуючись, що
їхні діти прогулюють фізкультуру й разом курять під трибунами, —
і все одно Харі залишався зразковим хлопцем.
— Тоді поміняйся зі мною. Можеш прийти й поприкидатися разом із
моїми батьками. Вони такі зациклені на тому, щоб пово­дитися «наче
все гаразд», що, мабуть, навіть і не помітять заміни.
Харі розповів друзям усі ті подробиці, які сам щойно почав помічати:
що в матері безсоння, а тато одержимий розставлянням пасток на
мишей, які, на його думку, живуть у стінах; що в нього величезна
різниця у віці з сестрами; що може перерахувати на пальцях однієї руки
історії про їхнє життя в Уганді, які повторювалися, наче в музичному
автоматі.
— Мої батьки такі самі. «Бездоганна репутація», — співучо
протягнув Сол із материним акцентом.
Хлопці в їхній компанії були звідусіль і нізвідки водночас: їхні
батьки народилися на Ямайці та в Гонконгу, в Індії та Судані, тож Харі
знав, що вони зрозуміють. Та він не знав, як виразити те, що лишилося
під сподом, — самотнє горювання за тим, чого він ніколи не знав. Під
гигикання друзів він знову подумав про Маюрі та Кію, які борються
з власними спогадами, й відчув напад провини. Протягом тижнів після
того вечора Харі спробував здійснити власне дослідження, вважаючи,
що знайде деякі відповіді самотужки. Та провівши довгі години
в бібліотеці, вичитав у книжках з історії лише кілька речень про
диктатуру Аміна в Уганді (і нічого про події, що за нею слідували чи їй
передували) й не знайшов ані слова про виселення. Коли запанувала
тиша, Харі замислився, як далеко вони пішли.
— Гей, — ударив Харі в плече Соломон, відволікаючи друга від
думок; Харі струснув головою, щоб отямитися, і з виразів облич
хлопців зрозумів, що, мабуть, якийсь час був у прострації. — Ти
в порядку?
Харі відкрив рот, та не знайшов слів для відповіді. Натомість
відштовхнувся від землі, забрав м’яч у Семі, понахилявся туди-сюди
й зробив кидок; кошмарно промахнувся і з брязкотом влучив в огорожу.
Позаду заворушилися друзі, ймовірно, обмі­нялися поглядами, та він
більше не хотів ні про що таке думати — хотів лише полегшення для
тіла в русі, повернення колишньої умиротвореності. Зосереджено вів
м’яча, аж поки приєдналися друзі й грали, доки землю не зросило
дрібним дощем. Майданчик очистився, над мокрим бетоном піднялася
пара, світив місяць, і вони майже фізично відчували, як мешканці
околиць вигукують скарги на галас уночі.
***
За кілька тижнів, коли Харі працював за столом у кухні, подзвонив
Сол і запросив пограти. Сонце гріло йому руки крізь скло,
відволікаючи від підручників, погляд так і тягнувся до переплетених
гілок, листя цукрового клену, що вже набувало багряних відтінків,
і Харі з легкістю полишив звіт, який мав написати.
Вони зустрілися в Tim Hortons243 біля парку, і Сол, не встиг ще Харі
витягнути гроші, замовив дві чашки кави з подвійними вершками
й цукром та пончик і кинув гроші на стійку. Вони зсутулилися над
своєю кавою з вершками за столиком, де сиділа ще одна родина: діти
казилися, ставали на стільці, батьки перемикалися з англійської на
в’єтнамську, тож до Харі долітали тільки уривчасті «досить, тихо,
гей!».
— Оце медовий крулер244? — тицьнув Харі в потріскану глазур,
намагаючись розсмішити Сола. — Та це ж бостонський кремовий
пиріг245, побий мене грім.
— Гаразд, — розгублено промовив Сол і махнув пончиком до
верескливого хлоп’яти поруч; той схопив пончик обома руками.
Харі дивився, як малюк обдер нігтями глазур, а тоді поглянув на
свою маму. Те, як він шукав очима її погляду, нагадало Харі останній
візит батьків; тепер вони заїжджали щотижня. Цього разу він помітив,
як мама затримувала дух, слухаючи його, як тато стежив за ним очима
по кімнаті. Стверджувати, що для них нічого не змінилося, було б
помилкою; вони просто сподівалися побачити зміни в ньому. З того
часу його переслідувала думка про залишений мамою телефонний
номер. Досі ідея зв’язатися з кимось, кого навіть не пам’ятаєш,
притому що руйнуються актуальні стосунки, видавалася недоречною
і абсурдною. Та тепер він зрозумів, чого вартувало родині віддати це
право йому. Не зважаючи на ціну цього кроку для них, вони намагалися
вчинити правильно.
Сол допив каву й зізнався, що на тому тижні бос звинуватив його
у крадіжці чайових, на що Сол огризнувся, мовляв, у цій дірі нема що
вкрасти, і тоді шеф пригрозив тут же його звільнити.
— Краще б звільнив, — пирхнув Сол, хоча голос був сер­йозний.
Харі на мить схвилювався й окинув друга оцінним поглядом, та Сол
заперечно хитнув головою.
— Не дивися на мене так. Я в порядку.
— Якщо ти так кажеш, — підняв брову Харі.
— Я просто втомився, — сказав Сол, скреготнувши зубами.
Харі знав, що така втома не має нічого спільного з недо­сипанням.
— Ходімо, — різко підвівшись, сказав Харі.
Сол також устав, полегшено зітхнувши.
Вони переганяли один одного, наче їм знову було по вісім, Харі на
очі падало волосся, вони хотіли знайти в цьому парку розраду.
— Майданчик вільний, — присвиснув Сол, коли вони прибігли.
А тоді спинився як укопаний. Харі простежив напрям його погляду.
Баскетбольні кільця зникли. На них дивилися порожні щити, білі
в подряпинах, як два налиті кров’ю ока, а на місцях, звідки зняли
кільця, зяяли шарпані дірки. У Харі засмоктало в шлунку. Сусід Вілл
розповідав про громадську хокейну ковзанку в центрі, де він грав,
оснащену навіть окремими роз­дягальнями. Там напевно не кришилися
бордюри й міські службовці не вішали на ніч висячий замок. Харі
пригадав усі скарги на галас, з яких вони кепкували, усі попередження,
що вони задужо веселяться. Руки й ноги плавилися від спеки, так
хотілося відчути пекуче полегшення у м’язах, яке завжди його
рятувало.
 Соломон здійняв руки, і в його позі Харі впізнав власний киплячий
гнів і пригніченість. Це ж був їхній постійний храм, святилище
й прихисток для щоденного ритуалу, що полегшував будь-який біль.
Він подумав про Маюрі, яка щоранку копається в городі, Кію, яка
переводить дух, спостерігаючи, як Міту командує друзями в проїзді
між будинками. Про своїх батьків, які тягали його на вихідні до
мандиру, бо вони туди ходили не молитися, а збиратися разом,
відчувати належність до чогось більшого.
Сол перетнувся з Харі поглядом, на мить вони застигли без слів,
осягаючи правду, пульсуюче відчуття несправедливості.
Саме воно всією вагою обрушилося на Харі.
— Ходімо звідси, — рикнув він.
Сол напружив плечі.
— А куди конкретно?
Харі показав великим пальцем на порожні щити.
— А який сенс залишатися?
— Який сенс? — накинувся на нього у відповідь Сол. — Сенс у тому,
що ми тут. Сенс у тому, що ми заслуговуємо на краще. Сенс у тому, що
ти не аристократ, щоб тихенько піти й удати, що нічого не сталося, —
засміявся він, але якось байдужо. — Чи професор Харі занадто
прекрасний для цього?
Харі стояв мовчки, приголомшений. Розрив, який, можливо, ще
давно намітився між ним та Соломоном, тепер загрожував
перетворитися на широку прірву. Тоді він подумав про маму в той
вечір, коли вона розповіла йому правду; про сестер, яким досі важко
давалися слова. Почав розуміти, що в його родині мовчання видавалося
достатньо стабільним підґрунтям для життя. Та яка користь від міцного
ґрунту, якщо на ньому неможливо вільно рухатися, якщо його
найкращий друг зараз просто перед ним вагається, чи не розірвати всі
зв’язки?
— Леви з’їдають найголосніших, — промимрив Харі.
Сол закинув голову, заскочений зненацька, а тоді самовдоволено
всміхнувся.
— Не тоді, коли галасують усі, й достатньо гучно, — сказав він, тим
самим нагадуючи Харі, чому вони подружилися.
Може, вони й опинилися на межі розриву, та всі ці роки їх тримала
разом міцніша нитка — виткана з довіри, часу й любові. Така сама, яку
нині йому простягала родина. Нитка, мотузка, рятувальний трос,
кинутий у море.
Сол перевів погляд на щити без кілець, і Харі повернувся за ним. Він
не хотів вириватися самотужки. Якщо й повставати, то тільки разом.
І, не встигнувши подумати, Харі схопив м’яч, трохи присів і —
швиргонув. М’яч так лунко гупнув у центр щита, що з дерев здуло
зграйку птахів. Соломон пильно стежив, подумки на щось
наважуючись. Коли м’яч відскочив, Сол схопив його, прицілився
й випустив; вони відчули на зубах вібрацію від гуркоту. Харі свиснув
і перехопив м’яча, і так вони кидалися, передаючи м’яч один одному,
і кожен удар лунав гучніше — бум, бум, бум.

Раджні, Вінод, Маюрі, Кія та Харі, 1992 рік

Дзенькнув дверний дзвіночок, і до крамниці зайшов літній чоловік.
Харі впізнав його: він приходив по молоко і зараз теж узяв із
холодильника фіолетову упаковку.
— Як ваш тато цього тижня? — спитав він.
Харі прийняв зім’яту купюру. Тато був нагорі, у ліжку, радіо
заглушало хрипи в його впалих грудях. Відтоді як із ним стався удар,
усі дні були різні. Попри протести Харі й сестер ма і паппа непохитно
відмовлялися покинути крамницю. Впертість їхня ні для кого не стала
новиною, але причина, яку вони обоє повторювали («Для всіх буде
краще, якщо ми залишимося»), свідчила, що їм ішлося не так про
відданість справі, як про рішуче бажання лишатися тут заради Харі.
Коли він зрозумів, що не переконає їх повернутися додому, то переїхав
до них сам. Татів удар наочно показав, якими крихкими тілесно стали
його батьки — дідусь із бабусею, і хай там що трапилося протягом
останнього року, він був певен, що хоче бути зараз поруч із ними.
— Цього тижня — нормально, — відповів Харі, пригадавши, як тато
цілком бадьоро передивився цілий матч із крикету, виголошуючи
прогнози, аж мама почала дражнитися й просити його прикрутити
власний звук. Хоча Харі побоювався знову ділити єдиний простір, та
щоденні роботи в магазині й турботи про татове здоров’я допомогли
повернутися у знайомий ритм.
— Усе в минулому, — сказала мама, коли він переїхав, і на обличчі
в неї були надія й туга.
 Харі розумів, що вони таким чином захищали себе протягом
десятиліть і це так легко не скинеш з рахунків; що, можливо, деякі
почуття так і не вдасться виявити вголос.
— Краще будьте обережні сьогодні. Заповідається буря, — сказав
покупець.
Крізь вікно сяяло травневе сонце, відкидаючи відблиски різних форм
на підлозі крамниці. Харі нахилив голову до чоловіка, той пирхнув.
— Маю на увазі всі ці протестні рухи. Поліція оточує центральні
вулиці. По радіо сказали, це може погано скінчитися.
Харі опустив очі. Зараз його друзі вже готуються до мітингу,
згортають плакати й складають у рюкзаки. Вони всі збираються йти,
промарширувати по Янґ-стрит і стати на Блур-стрит. Харі уявив тисячі
людей, які запрудили вулицю за кілька хвилин ходьби звідси. Спершу
планувалася акція солідарності з Лос-Анджелесом — після того, як
чотирьох поліцейських, які побили Родні Кінґа (і це було записано на
відео), виправдали246. Та лише за три дні по тому поліцейські
в Торонто вбили Реймонда Лоуренса247, а також були виправдані білі
офіцери, які вбили у передмісті Торонто Майкла Вейда Лоусона248;
плани Black Action Defence Committee249 під впливом цих нагальних
викликів розширилися. «Хороша Канада250 просто любить тихо
похитати головою», — сказав Сол, повернувшись із зустрічі
однодумців, а потім повідомив, що буде в проміжній групі
протестувальників — вони не вступатимуть в контакт із поліцією, та
будуть поблизу напоготові на випадок потреби. Харі пригадав той день,
коли прибрали баскетбольні кільця; він знав, що і тепер теж буде там.
Харі віддав покупцеві решту. Він також чув новинні репортажі,
заяви, мовляв, «те, що сталося, абсолютно ніяк не пов’язане з расою»,
та більше не вірив офіційним наративам: власне життя показало, що не
варто. Він просяк цим знанням до мозку кісток.
Чоловік посортував монети в потрісканій долоні, вкинув половину
в бляшанку для чайових, а решту поклав до кишені.
— Подбайте про свого старого, — сказав він і вийшов, супро­
воджуваний дзеньканням дзвіночка на дверях.
Над касою висіло фото тітки Наїни та дядька Пуліна в рамці
й гірлянді; за рамку батьки заткнули й власне фото. Дивно було бачити
на знімку, як тато стоїть сам, без ходунків чи ціпка. Харі схопив пачку
цигарок і принагідно розправив скручені краї фото.
У приміщенні було вогко й тепло, та на вулиці злегка пробирало
прохолодою. Ідеально для мітингу. Він утягнув дим, нервуючись. Ма
й паппа виростили його в прихистку свого страху. Навчили його всього,
що самі опанували заради виживання. Та він завжди знав, що самого
виживання недостатньо — вони заслуговували процвітати
й розростатися, говорити, мріяти. Він не міг далі мовчати; його життя
сформувалося таким завдяки матері й батькові, які не мовчали.
***
Раджні поставила на вогонь рис Вінодові на обід. Учора ввечері він
з’їв шматочок ротли, розмочений у дахі, а сьогодні зранку відмовився
навіть від води. Вона зітхнула. Тепер ні дня не можна було сприймати
як належне. Та попри все пережите Вінод тримався бадьоро. І далі
світився внутрішнім сяйвом. Тільки після його удару Раджні зрозуміла,
що він уже не той жвавий чоловік, як колись, хоча, отямившись
у шпиталі, він глянув так рішучо, що вона аж здригнулася. Після удару
він говорив лише на мішанці гуджараті й суахілі, ретельно відточена
англійська зникла. Тепер вона гостро відчувала обшири кожного дня,
байдужий плин часу.
Унизу дзвякнули двері крамниці. Коли Харі повідомив, що хоче
перебратися до них, вона дала відсіч. «Зосередься на навчанні, ми
даємо собі раду, тобі не треба цим перейматися». Частково вона
й справді так вважала; зрештою, вони поїхали, щоб дати йому простір.
Вона була молодою матір’ю, а тоді старою матір’ю, і хотілося вірити,
що чогось навчилася в проміжку між цими етапами. Та вона не могла
опиратися надії, коли Харі проявив занепокоєність, чи полегшенню —
коли він повернувся.
Перекриваючи Вінодові виючі хрипи, сварилося радіо — він не
вимикав його навіть на сон. «У мене були підстави боятися за своє
життя», — сказав голос із динаміка. Раджні почула про демонстрації
ще до появи репортажів про них. Соломон часто дзвонив, і Раджні
одного разу підслухала, як Харі говорить із ним про це, затягнувши
телефон у ванну, наскільки вистачило дроту. З почутого вона зробила
висновок, що Харі піде на мітинг. Два­дцять років тому, коли Латіка
нишком готувалася до подібного, їй такої проникливості забракло. Та
хоч як її лякала думка про участь хлопця у протестах, вона зусиллям
волі не сказала ані слова — така данина за мовчання, яке вони
з Вінодом нав’язали всім. Хлопець повернувся до неї; вона не
відштовхне його знову.
Невдовзі після переїзду Харі Раджні попросила його написати
оголошення про те, що до одужання Вінода магазин працюватиме за
скороченим графіком.
— Не кажи, що він хворий, — застерегла вона.
«З огляду на потреби нашої родини», — натомість написав Харі, і це
потішило Раджні — наче її родина, як маленький пагінець, просто
потребувала води, сонця та ґрунту для зростання.
— Ти добре пишеш, — сказала вона йому.
Харі підняв до неї голову й відповів:
— Певно, моя мама теж добре писала. Вона ж була журналісткою,
так?
Раджні була заскочена: він уперше заговорив про Латіку без сліз чи
гніву, — а тоді зрозуміла, з дрібкою заздрості, що Маюрі та Кія
вочевидь порозповідали йому історій. Та все одно, зіткнувшись із цим
найпростішим запитанням, вона різко замовкла, наче мусила
захищатися.
— Bas, магазин чекає, — натомість промовила вона, засмучена
ожилими спогадами, хоч і бачила, як він знітився.
Чому треба про це згадувати? — запитувала вона себе вночі,
намагаючись ігнорувати дистанцію, що знову намітилася між нею
й Харі. Нехай доньки розповідають, якщо хочуть, та жодні оповіді не
повернуть минулого, жодні історії не відродять померлих.
Однак звідтоді спогади почали зринати частіше і, як вона зауважила,
не конче завдавали болю; насправді одного разу, згадавши дурну гру
з братами в Карачі, вона розсміялася. І цього було майже досить, щоб
захотіти поділитися. Та виявилося, що немає з ким: дорогу до Харі було
закрито, а Вінода в такому вразливому стані не хотілося турбувати.
Утім, це бажання з часом росло в ній й міцніло.
Вона розставила перед телевізором дошку для прасування і якраз
розкладала на ній одну із сорочок Харі, коли задзвонив телефон.
Схопила слухавку, щоб не розбудити Вінода.
На тому кінці дроту машинально проговорили текст: «Доб­рий день.
Це місцева бізнес-асоціація. З огляду на пообідню демонстрацію
радимо всім бізнесам у районі зачинитися раніше. Поліція інформує
громадян про необхідність обережності після настання темряви.
Радимо вам звільнити приміщення до того часу, оскільки дороги
можуть бути перевантажені й можливі непередбачувані події».
Раджні поклала слухавку. За туманними висловлюваннями стояв
чітко зрозумілий зміст. Вона могла б зараз зачинити крамницю,
відвезти Вінода на ніч до дочок. Але уявила Харі десь там, на вулицях,
поки вона далеко, і як він повернеться ввечері в порожнє помешкання,
збентежений і самотній. Ця думка була гірша від будь-яких імовірних
подій. Вона притиснула праску до зім’ятого рукава, розгладжуючи
складки. Вона не буде зачиняти крамницю й звільняти приміщення. Ця
думка принесла зухвале задоволення. Вони залишаться.
Раджні окинула оком квітчасті фіранки, рюкзак Харі, недбало
покинутий на стільці, повішений на стіну сертифікат у рамці, який
Віноду вручили на честь виходу на пенсію в Пошті Канади. Це було
шосте місце проживання з часу прощання з батьківським будинком
у Карачі. Іноді їй здавалося, що всі ці від’їзди відібрали здатність
пускати коріння. А часом, готуючи сніданок для родини чи влягаючись
у ліжко поруч із Вінодом, вона вірила, що будь-яке місце може стати
домом.
Знову задзвонив телефон. Раджні подумала, чи не мала щось сказати
у відповідь на останній дзвінок, та почула у слухавці інший голос.
— Харі? О, вітаю, тітонько.
Це був Соломон. Раджні пам’ятала його з семи- чи восьмирічного
віку, коли Харі вперше привів його в гості. Чудесно, що після всіх цих
років, переїздів і змін ці двоє залишалися друзями. Часом вона їм про
це казала, коли вони ганяли м’яча чи жадібно поглинали сендвічі біля
мийки, — і ледь стримувала сміх, бачачи, як Харі шаріється від
збентеження.
— Він унизу. Покликати його?
— Ні-ні, я зайду по нього пізніше, — сказав Соломон і після паузи
додав: — Із дядьком сьогодні все гаразд?
Раджні затиснула слухавку між плечем і вухом, розгладжуючи нові
складки на Вінодовій піжамі.
— Він не дуже добре спав минулої ночі. Я подумала, що він… —
спинила вона себе.
Соломонові не треба деталей про ослабле тіло Вінода, зміни
в легенях від ранку до вечора. Навіть у розмовах із Маюрі та Кією
Раджні обережно добирала слова. Діти не люблять нагадувань, що їхні
батьки смертні; не треба зчиняти паніку. Деякі речі й досі краще не
промовляти вголос.
— Сподіваюся, він відпочиває. Харі розповідає, як він тяжко працює.
І ви теж.
Раджні знала, що Соломон буде там після обіду, як і, можливо, решта
їхніх друзів — хлопців із кучерявим волоссям, гладенькою шкірою,
гучними голосами й недбалими посмішками, хлопців, які проживали
дитинство й виростали в Раджні на очах.
— Дякую, dikro, — сказала вона, на мить забувши, що співрозмовник
її мови не знає. — А ти подбай про свою безпеку.
У слухавці запала тиша. Соломон, мабуть, задумався, наскільки вона
в курсі.
— Саме це ми й намагаємося робити.
Вона почекала, поки він покладе слухавку, й відставила телефон. Її
огорнуло м’яким теплом. Вона думала над його словами. І тоді згадала
Адроа, хлопця, який допровадив їх до безпечного місця й урятував від
біди, хоча й вступив до армії, яка викидала їх копняками. Раджні ніколи
не схвалювала його, навіть коли він надіслав листа з інформацією про
Латіку; не поширювала на нього свою привітність, навіть у думках.
Його роди­на мешкала біля підніжжя пагорба, його громада жила
окремо від їхньої. Та вони хотіли одного й того самого, хіба ні?
Почуватися в безпеці у власних домівках, відчувати турботу, мати
трохи більше. Амін пообіцяв африканцям краще життя, як британці
колись давно обіцяли те саме Пірбгаю. У них був різний біль, та жили
вони на спільній землі.
Купа білизни не зменшувалася, зі скороварки виривалася пара. Деякі
дні минали в боротьбі, а інші, як цей, були прості, з чіткими цілями.
Вона завжди намагалася захистити родину. І на мить побачила, що
й діти прагнули того самого: Латіка, Харі, навіть Маюрі та Кія, які
шукали способу відновити зламане, зберегти те, що могли би втратити.
Їй знову нестримно закортіло промовити це вголос і раптом сяйнуло,
що, можливо, річ тут не в поверненні минулого: це звернення
в майбутнє.
Здається, вона почула, як Вінод шарудить у спальні, шльопає
пальцями ніг по підлозі. Вона покинула щойно складені піжами
й поспішила до нього.
 ***
Вінод прокинувся від палючих променів сонця. Різко закрив руками
обличчя — і з цього зрозумів, що одужує. Він чітко побачив обриси ніг
під простирадлом, фотографії на комоді, світло, що пробивається крізь
криві жалюзі. Звісив ноги з ліжка. Раджні більше не дозволяла йому
ходити самому, та він не хотів щоразу гукати її. Одного ранку помітив,
як крізь її поріділе волосся просвічує витончена округлість черепа.
Неміч дісталася до них обох.
Він підійшов до дзеркала, підняв тремтливу руку й обвів контури
опущеного кутика рота. Учора за вечерею він і сам не помітив, як почав
пускати слину. Раджні промокнула вологу паперовим рушником
і швидко забрала його. Але це його глибоко зачепило. Тіло зраджувало.
Протягом усього життя він заправляв сорочку, розчісувався, прикривав
губи пальцями, коли жував. Його так виховали: завжди потрібно
виглядати й поводитися бездоганно. Світ стільки разів у різні способи
намагався відібрати в нього почуття власної гідності, а врешті він
втрачає його через власне тіло.
Забігла Раджні, сплеснула руками.
— Ой, я ж казала кликати мене.
Вінод пошкандибав повз неї в коридор. Сьогодні в голові
просвітліло, в кінцівках не відчувалося ваготи. Він дістався дивана й,
зітхаючи, сів. Раджні накинула йому на ноги пошарпану по краях
ковдру.
— Раджу, прошу тебе.
Вона різко відступила, ображена. Він не хотів, щоб це прозвучало так
напружено, та останніми днями пошук слів виснажував. Він утомився
почуватися дитятком. Навіть не дитятком: хлопчиком він був веселим,
швидким, майстром з підкручування м’яча. Спогади про те молоде тіло
опосіли раптово й брутально, майже насильницьки. І тоді він подумав
про Пуліна, його останні слова. Справді, вони боролися. Вінод
опирався смерті знов і знов, ламаючи своє тіло в надії заслужити собі
законне місце. Він ніколи не уявляв інакшого шляху, як і його батько
ніколи не полишав старань здобути щось своє, власне. Та Вінод завжди
знав, де він свій — на полі, серед друзів, які перекидають один одному
вкрадені м’ячики для гольфу. «Азійці доїли корову, та не годували
її», — сказав Амін, а Вінод усе життя пишався собою — тим, як
годував корову, і в Уганді, і в Канаді. Та хіба часом недостатньо просто
сидіти біля корови, поплескувати її по боках, поливати траву, на якій
вона пасеться? Йому раптом сяйнуло, що, можливо, батько завжди
й мріяв тільки про це — невеличкий простір для простого існування,
вільного й гідного.
Він розгорнув на колінах газету й розгладив шпальти, але не зміг
сфокусуватися поглядом на словах. Коли матиме наступного хорошого
дня — нехай доньки привезуть його до будинку, він сяде в шезлонгу
в саду, який вони посадили, слухатиме по радіо матч із крикету,
підставлятиме обличчя лагідному сонцю. Ці думки сповнили його
оптимізмом. Може, це тіло казало йому, що більше не треба боротися.
Може, йому судилося зараз відпочити.
Із магазину піднявся Харі в пом’ятому світшоті й капцях. Раджні
простягнула йому миску.
— Може, він поїсть, якщо ти принесеш, — промовила вона
достатньо голосно, певно, щоб Вінод почув.
Він із сумнівом поглянув на водянистий дал.
— Я що, застарий для бгаджі? А як щодо картоплі фрі? Джалебі-
гатії? — шумно дихаючи, засміявся він із власного жарту. — У мене
досі є зуби, na?
— Гаразд, серйозний мужчино. Сьогодні кічаді, завтра джалебі-
гатія, — закотила очі Раджні.
Вона зиркнула на Харі, який хотів був увімкнути телевізор, та Вінод
перепинив його руку. Вони зупиняли так Харі незліченну кількість
разів: під базікання мультиків він забував донести ложку з тарілки до
рота. Вінод би радше поговорив, поки відчував світло в очах. Він хотів
дечим поділитися із сином, познайомити його з собою.
— У нас завжди були хороші зуби, Харі. Я розповідав тобі про
часи… — запнувся він, побачивши, як Харі оминув його. Він
знервовано замовк, бо досі часом боявся сказати щось не те.
— Поїж, тату, — благально подивився на нього Харі. — Я хочу
послухати, просто… маю йти.
Посмішка збігла Віноду з лиця. Він намагався втримати її, та деякі
м’язи оніміли, тож не був певен. Хотів розповісти історію про те, як
ледь не втратив зуба через м’яч для крикету. Чи це його другові попали
по зубах, хлопчикові в жовтій формі? Хотів бодай на мить відновити
все в пам’яті — Кампалу, свій район, своїх друзів. Він похитав
головою. Нічого, переживе.
 — Годі-годі, забудь. Tu ja.
Харі зніяковіло глянув на нього. Вінод зітхнув, зачерпнув повну
ложку й проковтнув рис. Напровсяк витер губи паперовим рушником,
а тоді знову підняв ложку, дивлячись на Харі, який здійняв руки.
— Якщо ти не проти.
Для підтвердження Харі зиркнув на Раджні, яка застигла над
праскою, ворушачи пальцями просто над парою, а тоді відсмикнула
руку, здригнувшись.
— Обережно! — сказав Харі.
Стиснувши пальці в кулак, Раджні сховала руку за спину.
— Ти теж! Повагалася вона. — Я знаю… Знаю, ти подбаєш про свою
безпеку.
Харі невпевнено придивився до неї, а за мить м’яко відповів:
— Не тільки про свою.
Вінод переводив погляд з дружини на сина, які обмінювалися
знаками про щось таємне. Він розумів, що цими днями багато пройшло
повз його увагу, і хоча молодий Вінод усере­дині закликав розібратися
в кожній ситуації, новий тихий голос нашіптував, що можна просто
сидіти осторонь.
Якоїсь миті здалося, що Раджні продовжить розмову, та потім Харі
повернувся до коридору й запхав ноги в кросівки.
— Принеси мені щось смажене й хрустке, — гукнув Вінод, коли Харі
прочинив двері; у горлі забулькало від прилиплого рису. Здається, він
почув, як Харі сміється, виходячи. Вінод поглянув на свої долоні,
схудлі ноги, надламане тіло старого чоловіка на шляху одужання —
і всміхнувся.
***
Настав час сіяти. Маюрі чекала на цей момент, сортуючи те, що вони
запасли з урожаю минулого року. Вони попросили Харі допомогти, та
він відповів, що сьогодні зайнятий. Ну і неважливо. Не те щоб були
потрібні додаткові руки — просто хотілося. Так корисно для городу:
листя зеленіше, морква солодша, коли про них дбають багато рук.
А їх і було багато. Кія, Міту. Сусіди. Дарлін. Тітонька Наїна також
часто заходила, тепер, після смерті дядька Пуліна, повільніша й тихіша,
та трохи покопавшись у багнюці, починала виспівувати старих пісень.
Одного разу забіг Кунал, поремонтувати телевізор. Його покликав Харі,
хоча Маюрі була певна, що той і сам би впорався. І хоч Маюрі
роздратувалася на Харі, та була рада бачити Кунала здоровим,
потішилася, що той узяв пучок м’яти, бо любить її до чаю.
І Харі також приходив, із Соломоном та друзями або з хлопцем із
сусіднього будинку; вони з Віллом здружилися більше, коли той узяв
в університеті відпустку на семестр і зізнався Харі, що загубився. Ці
хлопці, які блукали, та ніколи не ва­галися, де їхнє місце. Маюрі
захоплювало, як вони давали собі простір «розібратися», не
сумнівалися, що на них чекає майбутнє. Сама вона ніколи не мала такої
певності, її життям керував набір чітко прописаних правил. Як дівчині,
їй важко було знайти своє місце, та тепер вона замислилася, чи
й справді його треба шукати, а не створювати самому. Колись давно
вона вірила, що світ починається з моря, але про можливості
повернення дізналася тут.
Кія побачила, що Маюрі збирає інструмент, і вийшла допомогти.
Вона тривожилася, чи варто цього року садити город. Саме вона
залагоджувала питання з сусідами, які казали, що це більмо на оці
й зазіхання на спільний простір, які звинувачували городину в тому, що
їхніх дітей покусали бджоли, які переймалися, що, приваблені
рослинами, тут тинятимуться «злодії та наркомани». Про будь-який рай
вона точно знала одне: він триває, поки не скінчиться. І була певна, що
конфлікти лише наростатимуть і стосунки з часом зіпсуються.
Та в пам’яті час від часу спливав рядок із листа Адроа: «Я чинив так,
щоб моя донька мала права від народження, місце, де зможе жити,
гуляти й знати, що вона бажана, рівна та вільна». Кія дивилася, як
рухається в цьому просторі донька, наче її, але й не її водночас, уважно
опікується рослинами, розуміючи, що деякими речами ніколи не можна
заволодіти. Це її право за народженням — місце, де вона зростає
й розділяє хліб, де її захищають і плекають. Кія й досі несла в собі
самотність, яку вважала непозбувною: сестра так і не знайшлася, лист
лишився без відповіді. Та вона більше не почувалася човном без якоря;
її мрії переросли її саму. Тепер вона мріяла про щось для всіх — для
себе, своєї родини, цього дому, який ділила з двома найдорожчими
людьми в житті.
Латіка розповідала їм історію про те, як дідусь зносив будинки, із
кожною прокладеною рейкою руйнуючи зв’язок із землею. Та Маюрі
розповіла їй іншу історію — як бабуся дала йому дім, як усе життя
зцілювала всіх навколо травами, що їх виростила на цій землі. Одне не
компенсує іншого, та спільними зусиллями вони, можливо, створили
щось величніше. Зросили те, що колись було спалено. Це місце точно
було їх правом за народженням: на кожну дрібку гіркоти — маленькі
солодощі.
***
Злиті воєдино, їхні голоси творили хвилю. Натовп сипав градом
римованих гасел, відбиваючи ритм ногами. No justice, no peace, no
racist police251. From LA, to TO, racism has got to go. Hey hey, ho ho252.
Харі крокував у колоні. Повз пропливали музичні магазинчики
й дешеві бари Янґ-стрит. Зліва йшов Соломон, піднявши вгору кулак;
у чистому надвечірньому сонці виділялися його високі вилиці. Справа
Маркус і Семі вимахували над натовпом плакатом: LET’S UNITE SAME
BOSSES SAME FIGHT253. Харі ніс у собі нав’язливий неспокій, який
кипів у крові й навчив його співати, опиратися, рухатися. Якщо він
і відірвався від колишнього себе, то тут, у цьому натовпі, відчував
зв’язок із іншими, був часткою єдиного цілого, гасла лягали на голос
так, наче він їх знав завжди. Перед очима стояла фотографія його
родини перед мандиром у Кампалі, де всі вони разом. Він бачив батьків
з очима, вологими від надії, від віри, що вони перевершили своє місце,
вийшли за його межі: тільки погляньте, як тяжко вони працювали, щоб
опинитися тут, тільки погляньте, ким вони не були. В основі кожної
розказаної ними байки — про прадіда, залізницю та левів — лежала
мрія про краще для нього, для його родини, для його народу. Та сама
віра вивела сьогодні тисячі людей на вулицю, спонукала боротися за
майбутнє, відмовлятися тікати. У них у крові були роз’єднання й поділ,
але й оце все вищеназване теж.
Уздовж тротуару в моторошній незворушності стояла шерега людей,
і на їхніх блідих лобах виблискувало світло. Один із них підніс повище
плакат із написом: We denounce the racist murder of WHITES254. Харі
придивився раз, потім удруге — й помітив край обличчя людини
в капюшоні, яка рухалася в його бік. У цю мить хтось так заволав
у мегафон, що повітря сколихнулося від шуму, над вулицею
розлягалося знов і знов: Our liberation is linked! Our liberation is
linked!255 Харі чув свій голос у відлунні голосів інших, і цей згук був
такий лютий, що заперечував страх.
 На перехресті марно миготіли знаки, машини нескінченно гули
клаксонами. Хоча небо вже зблідло й повертало на вечір, Харі відчував,
як джинси просотуються теплом від розігрітого сонцем гудрону. Їхні
тіла заполонили дорогу й ледве вміщалися між світлофорами, на вітрі
колихалася табличка з назвою Блур-стрит.
What do we want? Justice!256 За спиною в Харі якийсь чоловік бив
у шкіряний барабан, видобуваючи потойбічну мелодію. When do we
want it? Now!257 Харі з Соломоном одночасно повернулися один до
одного, губи Соломона співали, а в очах стояли сльози, наче крихітні
маячки; Харі відчув вологу на своїх щоках, наче вони були єдиним
тілом, і біль їхній, і сила — все було взаємопов’язано. The people!
United! Will never be divided!258 Завила сирена, заблимали сині
мигалки. Сівши на землю, вони сплелися руками якнайтісніше, щоб не
лишилося ані шпарини, яка дозволила б їх розірвати. The people!
United! Will never be defeated!259 Харі більше не чув свого голосу
й навіть не відчував шкірою кам’янистої дороги. Вони були
колективом, рухом проти історії, несли з собою не лише своє минуле
й теперішнє, а й вимоги до майбутнього. The people! United! Will never
be divided! Голос із мегафона, попереджен­ня — негайно очистити
площу. Скандування залунало гучніше, заглушаючи все інше: ні гудків,
ні сирен — тільки їхні слова, їхні тіла та земля під ними. THE PEOPLE!
UNITED! WILL NEVER BE DEFEATED! Десь на краю, наче міраж,
виник загін офіцерів у формі на конях. Натовпом прокотився ледь
уловний пульс, серцебиття тиші. Вони міцно тримали одне одного.
В цьому була древня логіка: триматися разом — значить успішно
вистояти. Вижити. THE PEOPLE! UNITED! WILL NEVER BE…
***
Міту вже готувалася спати, коли пролунав дзвінок телефона. Кія
здригнулася від пронизливого звуку. За хвилину до кімнати влетіла геть
зблідла Маюрі.
— Харі пропав.
— Що? — в один голос зреагували Кія й Міту.
При світлі лампи білки очей ще яскравіше виділялися на облич­чях.
Маюрі скрутила телефонний дріт у пальцях.
— Мама подзвонила. Харі пішов на протест у центрі міста. Він мав
скінчитися кілька годин тому. Вони збираються його шукати.
 — Вони? І тато теж?
Маюрі коротко кивнула.
— Поки ми доїдемо, вони вже підуть.
— Пропав? — ущипнула Кію за руку Міту.
— Він напевно в порядку, — заспокоїла її Кія.
Так і було, так мало бути. Земля пішла з-під ніг, кімната розчинилася
в інших декораціях: стіни вкриті москітними сітками, на вікнах ґрати,
теплий протяг із різким запахом. Вона кліпнула очима, та образ нікуди
не зник.
Маюрі накинула на плечі один із жакетів Кії, у завузькі рукава не
влізла. Того дня, коли Латіка не забрала їх зі школи, коли Маюрі
вперше повторювала слово «протест», — ніхто не постраждав, та
сталося дещо інше: Аруна забрали, Латіка змінилася, мама була
нестерпно сердита. Вона побачила на комоді підготовані на завтра
джинси Міту й кинула їх на ліжко.
Кія з Маюрі обмінялися поглядами і в цю мить відчули ваготу
спільного страху, який із поколіннями ставав дедалі тяжчим.
— Я впевнена, що з Харі все гаразд, — повторила Кія; вона
промовила братове ім’я, щоб нагадати, де вони нині є.
— Поквапмося, — сказала Маюрі.
Попри хвилювання, горло стискалося від вдячності за те, що зараз
вона поруч із сестрою, за те відчуття захищеності, яке вони виплекали
поміж собою. Вона відчинила двері, читаючи між подихами молитву.
***
Офіційно мітинг завершився. Коли вони встали, їхні кінцівки рипіли,
мов відшвартовані човни. Вони хотіли потроху рушити вперед, та коні
перекрили перехрестя. Їх заблокували. Натовпом пробіг трепет. Дехто
почав скандувати, спершу гасло й відгук лунали слабо, та поступово
почали набирати масштабу, міцніти на забитій людьми вулиці. Whose
streets? Our streets. Whose streets?260
А коні з вершниками у формі йшли. Рухалися безшумно, та їхня
присутність відчувалася, вони були наче примара, що веде людей до
кінця, який ніхто з них не обирав. Натовп відповів галасом, заявляючи,
що він досі тут.
«Наші вулиці». Примара прибула й оприявнилася. Яскраві вогні,
червоні й сині, виблискували на скляних вітринах, відбивалися від
їхніх застиглих у цьому сяйві облич. Частина людей відкололася,
рвонула вперед тротуаром, поваливши на землю газетний автомат.
Потім нагодилися коні, поліцейські вклинилися в натовп і пустили в хід
кийки. Харі різко повернувся назад у власне тіло. У шиї закололо від
жаского відчуття, що все створене ними зламано, від гніву, що їх
розірвали, розділили. Між скандуваннями він чув уривчасте дихання,
своє й Соломона. Маркус вчасно пригнувся, і камінь, просвистівши
повз його обличчя, врізався у вітрину магазину. Whose streets? Повсюди
сутички, лемент, падіння, страх, що породжує страх. Між Харі
й Соломоном потовпився кінь, що раптово збочив із курсу; навколо
швидко згущувалася нічна темрява, і на цьому тлі його зуби
виблискували, наче кулі.
— Ходімо додому, давайте всі просто підуть додому, — наполягав
якийсь чоловік, плескаючи в долоні на знак капітуляції чи благання.
«Так, — подумав Харі, — нехай усе скінчиться, відпустіть нас
додому». Та поки це місце не стане надійним прихистком для всіх,
цього не буде.
Хтось схопив Харі за плече, він скинув руку, та його схопили знову;
він обернувся й похмуро оглянув Сола з розмазаними по підборіддю
слиною й брудом. Харі почув сміх і зрозумів, що то його сміх
розходиться відчайдушними хвилями.
— Залишайся з… — почав Харі.
Та голос його заглушило дзенькотом скла, вибухом, а тоді
заклубочився пекучий туман, він поглинав повітря, дряпав в очах, наче
поламаними нігтями. Харі вдавився і впав на коліна. Потім чиясь рука
підняла його на ноги. Вони бігли, кричали, душилися власним подихом,
повітря зникло, паніка наростала й грозила їх розірвати.
Харі натягнув комірець на носа, стиснув його рукою, розуміючи, що
відпускати не можна. Здавалося, губи відшаровуються, злазять,
оголюючи темну драглисту кров. Він намагався розплющити очі, та
відчув лише пекучий біль. Він осліп. За цим спокійним усвідомленням
накотив жах, у грудях стисло, а він усе намагався наосліп намацати:
«Чиї вулиці? Чиї вулиці? Чиї вулиці?»
Він пошкандибав далі. «НІ», — почулося; чи, може, то було «ІДИ»?
Він не міг сказати, але це й не мало значення, бо той звук нагадав, що
в нього є власний голос. «Соломоне», — закричав він, але з горла
вирвалося лише ледь чутне, крихке каркання. «Соломоне, — заверещав
він знову, — Маюрі, мамо!» І з нього полилися, посипалися, як
жаринки на дорогу, імена. Він обдер горлянку цим лементом, і кожне
ім’я лунало як молитва без відповіді, усі вони були поруч, його родина,
що приходила та йшла. Під повіками він бачив тіло, скрючене у вогкій
камері, з підошвами на ногах, потрісканими, як ґрунт, на який вони
невдовзі перетворяться; дерево з рясним червоним, наче полум’я,
цвітом; човен, який непевно гойдається на чорних водах,
піштовхуваний надією, що одного дня причалить.
Він розплющив очі. Хімічний туман висів у нічному небі, наче біле
простирадло. Зігнутий на рівні колін знак «стоп», застряглий у вогні
автомобіль, тіла, які штовхаються, рятуючись від повітря, і кийки,
і руки, які б’ють, б’ють, б’ють, тримають і не дають підвестися.
Погляд упав на дорожній знак попереду. Тепер він знав, у чому
полягає відданість. Він оглядав дороги в пошуках Соломона, який
прив’язував його до цього життя. Але постаті неправдоподібно
розпливалися. Він біг, нишпорячи всюди поглядом, видряпував собі
шлях додому.
***
Вона нічого не бачила. Сирени й крики, якісь нерозрізнювані звуки.
Ноги боліли, дихання було поверхневе. Раджні потягнулася до Вінода
й схопилася за його ціпок. Вона тремтіла в самій нічній сорочці: їм
навіть не спало на думку перевдягнутися. Як довго вони шукали?
Години чи роки. Час розмився, миті нашарувалися одна на одну.
Вони його не знайдуть. Вона піддалася страхові, втративши здоровий
глузд. Забула, де перебуває, уявила кажанів у небі й річку, що набухає
червоним. Вважала, що може знайти своїх дітей, вхопити їх за
зап’ястки й притягти додому.
Потягло димом. У повітрі розпливалися дивні кольори, сріб­лясті
й мерехтливі. До них підбігла, розкривши руки, молода жінка з косами.
— Ви загубилися? — спитала вона. — Дозвольте вам до­помогти.
Раджні спробувала пояснити, що дім неподалік, що вони декого
шукають, намагалася знайти доречні слова.
У жінки були теплі очі зі зморшками біля кутиків.
— Ви знайдете дорогу? — спитала вона.
Раджні не знала, чому в неї від цієї фрази затремтіли коліна. Жінка
й досі простягала руки, і Раджні побачила в тому бажання не просто
прихистити їх, а допровадити в безпечне, безмежне майбутнє. Вінод
також пильно дивився на жінку відстороненим поглядом, на обличчі
проступала посмішка.
— Ви мали рацію, — пробурмотів він м’якою гуджараті. — Моя
донька, ви мали рацію.
Жінка спантеличилася. Раджні повернулася до Вінода, їй хотілося
забрати його геть, та не хотілося порушувати марення, в якому він
опинився. Вона почула голос доньки, чіткий, як сирена, звук, що
кликав її додому. Обернулася й побачила, як до них мчить Міту, а за
нею — Маюрі з Кією.
— Моя доня прийшла, — прохрипіла Раджні.
Жінка кивнула. На вулицях гриміло, тож вона пішла геть.
Вінод указав уперед — на тлі чорного неба виблискувала табличка
з назвою їхньої вулиці. Раджні спотикнулася на узбіччі, і Вінод
підхопив її під лікоть несподівано міцними паль­цями. Вони разом
пірнули в натовп, шукаючи дорогу назад.
***
Ще не бачачи на власні очі, він уже знав, що відбувається насправді.
Вікна вилетіли, тротуар мінився, всіяний уламками скла. До неба
здіймалася пелена диму. Крамниця горіла. Харі кинувся вперед —
і побачив їх, маленьких і зіщулених, на узбіччі. Тато схилився на ціпок,
мама тремтіла в нічній сорочці. А поруч — Маюрі, Кія та Міту. Він
підбіг і впав їм на руки, дивився подразненими очима, як шок на їхніх
обличчях змінюється полегшенням; мама потерла йому шию, а Міту
тицьнулася йому в живіт.
Він зняв світшот і закутав мамі плечі, а потім обхопив тата за талію.
Батьки застигли, втупившись поглядами в магазин. Харі перевів погляд
туди ж. Цегла почорніла, в повітрі ширяв попіл. Жовта вивіска
розплавилася й викидала їдкий дим, свіжопофарбовані двері обгоріли,
оголивши покривлене дерево. Навколо вирувало неспокійне, неспляче
місто.
— Коли? — спитав Харі. — Як?
— Ми були вже на вулиці, — повільно вимовила мама, не відводячи
погляду від будівлі.
— Вони пішли шукати тебе, — кашлянула Маюрі.
Сусіди вже перестали лити воду з відер. Натомість теж зібралися на
тротуарі, звісивши руки вниз.
Міту вказала на невеличку калюжу при вході в магазин.
 — Він не згорить повністю.
Кія відкинула волосся з обличчя, але не промовила ні слова.
Маюрі підійшла ближче до мами; по обличчю їй котилися до кутиків
рота сльози. Кія повернула Міту обличчям до себе, а Міту досі
обіймала Харі, який підтримував рукою тата. Вони вчепилися одне
в одного, як на рятувальному плоту. І все ж цього разу лишилися
вкоріненими на місці.
Вони спостерігали, наче могли побачити, як усе зникає. Харі кипів.
— Ми маємо щось робити. Він же й далі горітиме…
— Уже по всьому, — клацнула зубами мама.
Він повернувся до неї, вирячивши очі.
— Як ми можемо просто тут стояти?
І тоді тато поперхнувся — але ні, він засміявся, то мокрота булькала,
бо він розхитувався. В очах грали відблиски світла, він здивовано
показував широкі зуби.
— Ти говориш, як вона.
Харі витріщився на нього. Маюрі схлипнула, а Кія, із плямами
кіптяви на щоках, також засміялася. Мама ляснула тата по руці,
схопила його тремтливі пальці в набряклу міцну долоню. Крізь біль на
обличчі проступила рішучість.
— Ми знаємо, як відбудовуватися. Тож зробимо це знову.
— Ні, — сказав тато. — Ні, ми відпочинемо.
Вогонь забрав усе, що хотів. Харі пропустив момент, коли полум’я
перекинулося на помешкання, підпалило й поглинуло його, випускаючи
помаранчеві язики й закипаючи синім. Він прийшов якраз щоб
побачити стовп диму над бруківкою, обвуглений і підготований ґрунт,
повільне, рішуче народження чогось нового.
Вони приїхали сюди — майже в цілості. Вони поїдуть знову,
знайдуть інше місце. Нехай це згорить, а вони вимагатимуть кращого.
188 Dominion — канадська мережа супермаркетів, кілька разів міняла власника, у 2008 році
ребрендована на Metro.
189 Сальвари — шаровари.
190 Ая (ayah) — місцева нянька чи покоївка, яку наймали європейці у британських колоніях
в Азії чи Африці.
191 YMCA, повна назва Young Men’s Christian Association, часто використо­вується також
замінник the Y — міжнародна молодіжна організація, заснована на принципах християнства
(протестантських цінностях), ставить собі за мету розвиток молоді, реалізує спортивні та
навчальні проєкти, також займається гуманітарною допомогою.
192 Ураза-байрам — мусульманське свято розговіння після 30-денного посту в місяць Рамадан.
193 Вайсакхі — одне з найбільших свят у релігійному календарі сикхів — святкування
зародження їхньої релігії; свято врожаю в індійському штаті Пенджаб.
194 Твіті — жовтий канарок, герой мультсеріалів Looney Tunes та Merrie Melodies від Warner
Bros.
195 Бгаґван — Бог (гуджараті).
196 Гірська станція — місто на нижніх схилах гори, вище від довколишньої рівнини; такі міста
будувалися за часів колоніального панування в Індії як прихисток для європейців під час
літньої спеки; пізніше стали популярними курортами.
197 Ahiya, tya, ahiya, tya. — Тут, там, тут, там (гуджараті).
198 Ширу — солодка страва на основі манної крупи, молока, масла, цукру та горіхів.
199 Chal. — Ходи (гуджараті).
200 Murchu — перець (гуджараті).
201 Kadak chai — міцний чай, заварений на молоці зі спеціями та цукром.
202 Кадгі — йогуртовий соус, приготований на повільному вогні.
203 Бгел пурі — популярна в Бомбеї вулична закуска з хрусткого повітряного рису, овочів та
чатні.
204 Атану — мариновані овочі.
205 Global News at 6 — програма, яку запустили на канадському телебаченні 1962 року;
у кожному місті транслювався свій випуск новин.
206 Kem cho? — Як ви? (гуджараті)
207 Hai, bhagwan. — О боже (гуджараті).
208 Паратха — бездріжджовий плаский хлібець, корж, тісто за структурою на кшталт
листкового.
209 Національний фронт (National Front) — ультраправа політична партія Великої Британії,
заснована 1967 року, пік популярності припав на середи­ну 1970-х рр. у зв’язку з маршами
й мітингами проти імміграції азійців.
210 Нсенене — чагарникові цвіркуни (луганда, мова, поширена в Уганді).
211 Ґурдвара — сикхський храм чи місце богослужінь.
212 Чапаті — прісний хліб у вигляді тоненьких коржів, печений на пласкій сковорідці; інша
назва — роті.
213 Roho — дух (суахілі).
214 Na, na, na. — Ні-ні-ні (гуджараті).
215 Nana — дідусь (гуджараті).
216 Tu ja. — Ти йди (гуджараті).
217 Ідіяпам — страва у вигляді кульок з локшини, яка виготовляється зі спершу підсмаженого,
а тоді провареного в киплячій воді рисового борошна.
218 Пуджа — в індуїзмі: релігійний обряд вшанування Бога, проводиться в мандирі або вдома.
219 Masi — тітонька (гуджараті).
220 Canadian Tire — мережа роздрібних магазинів: обладнання, спорт, відпочинок, товари для
дому.
221 Англ. Home, sweet home, де sweet — також «солодкий».
222 Піста барфі — солодкі помадки з молока й цукру з фісташками.
223 Gapasapa — плітки (гуджараті).
224 Неакадемічні види діяльності пов’язані не з навчальними предметами, а з опануванням
соціальних, трудових навичок тощо; акцент робиться на спорт, волонтерство, громадську
діяльність.
225 Мері Стюарт — дружина Саймона Стюарта, єпископа Угандійського в 1932—1952 рр., яка
опікувалася жіночою освітою в Уганді.
226 Пурі — смажений у фритюрі хліб у вигляді коржів, тісто виготовляється з борошна, солі та
води.
227 Dollar Store — магазини «Все за один долар».
228 Dotheads, буквально «голови з цятками» — лайлива, принизлива назва людей
південноазійського походження, насамперед індійців.
229 Avo, avo. — Заходь-заходь (гуджараті).
230 Пудла — коржі з нутового борошна зі спеціями, з додаванням овочів або трав.
231 У грі Jenga з блоків будується вежа, гравці по черзі витягають блоки з основи й кладуть на
вершечок, що робить вежу дедалі більш нестійкою, і так доти, доки вона не впаде.
232 Ja — так само (гуджараті).
233 Паан — жувальна суміш із бетелю, ареки та вапна з легким наркотичним ефектом,
спричиняє слиновиділення й червоне забарвлення слини.
234 Little India — індійські квартали в містах поза межами Південно-Східної Азії.
235 Карела (інша назва — гірка диня) — ліана сімейства гарбузових, їстівні плоди.
236 Чевдо — мікс повітряного рису, чипсів, горіхів зі спеціями тощо, закуска, характерна для
південноазійської діаспори в Африці.
237 Масала — суміш спецій.
238 Garam garam — гострий-гострий (гуджараті).
239 Toronto Maple Leafs — хокейна команда.
240 Масі (masi) — звертання до материної сестри на гуджараті.
241 Нані (nani) — звертання до бабусі по материнській лінії на гуджараті.
242 Нана (nana) — звертання до дідуся по материнській лінії на гуджараті.
243 Tim Hortons — канадська мережа кав’ярень, подає каву, пончики, фастфуд.
244 Медовий крулер — пончик специфічної скрученої форми, наприклад у вигляді плетінки,
поливається глазур’ю чи посипається цукровою пудрою.
245 Бостонський кремовий пиріг — бісквітний торт із заварним кремом та шоколадною
глазур’ю нагорі.
246 3 березня 1991 року четверо поліцейських у Лос-Анджелесі побили афроамериканця Родні
Кінґа, який чинив опір при затриманні за водіння в нетверезому стані. Поліцейських судили
за надмірне застосування сили й виправдали трьох із них, що спричинило масові
заворушення у квітні-травні 1992 року в Лос-Анджелесі та Сан-Франциско. Заворушення
супроводжувалися погромами й підпалами, призвели до загибелі людей та значних збитків.
247 2 травня 1992 року двоє поліцейських у Торонто вбили 22-річного темношкірого Реймонда
Лоуренса, якого запідозрили в торгівлі наркотиками.
248 У грудні 1988 року поліцейські застрелили в потилицю 17-річного темношкірого Майкла
Вейда Лоусона, який перебував на той момент у викраденій машині.
249 Black Action Defence Committee (англ.) — канадська активістська група, заснована Дадлі
Лоусом та ін. 1988 року після низки вбивств темношкірих поліцейськими. Ставила собі за
мету боротися з жорстокістю й упере­дженнями, зокрема шляхом організації протестів.
250 «Хороша Канада», (англ.) Canada the Good, відсилка до поширеного уявлення про Канаду
як добру країну для життя, країну можливостей, розмаїття, прав і правил.
251 «Немає справедливості — немає миру, ні расистській поліції». Вважається, що слоган No
justice, no peace уперше прозвучав на протестах 1986 року, після вбивства в Нью-Йорку
іммігранта з Тринідаду Майкла Ґриффіта групою білих молодиків. Другу частину фрази
зафіксовано пізніше, на протестах 1990-х рр. Існують два різні підходи до трактування фрази
 No justice, no peace: без справедливості мирні акції неможливі; ані мир, ані справедливість не
існують одне без одного.
252 Від Лос-Анджелеса до Торонто — расизм має зникнути. Хей-хей, хо-хо (англ.).
253 Єднаймося: боси ті самі, та сама борня (англ.).
254 Ми проти расистського вбивства БІЛИХ (англ.).
255 Наше звільнення взаємозв’язане! (англ.)
256 Чого ми хочемо? Справедливості! (англ.)
257 Коли ми цього хочемо? Зараз! (англ.)
258 Об’єднаний! Народ! Ніяк не розділити! (англ.)
259 «Об’єднаний! Народ! Ніколи не здолати!» (англ.) The People United Will Never Be
Defeated! — композиція американського композитора Фредеріка Ржевскі, 36 варіацій на тему
вельми популярної у світі чилійської протестної пісні El pueblo unido jamás será vencido
Серхіо Ортеги Альварадо.
260 «Чиї вулиці? Наші вулиці» — поширений в останнє десятиліття слоган антирасистських
протестів.
Епілог

На скелястому виступі біля берега стоять молодий чоловік і літня

жінка. Коло них в озері відбивається роздутий місяць. Вони прийшли
сюди поговорити якщо не відверто, то принайм­ні віч-на-віч. Упізнають
одне одного в скосі чола, в усмішці, яка завжди стримана, ледь проявна.
Але є й ще щось. Вони обоє дещо знають про те, що означає розлука.
Говорять про людей, далеких і непізнаних, як земля перед водою.
Жінка приїхала здалеку, та зараз за кожним рухом відчуває, що частина
її відновилася. В оточенні своєї родини вона знає, що йшла не тільки
вперед, а й назад. Коли розмова завмирає, вони приймають спокій
навколо, те, як хвилі створюють тишу звуком. Приплив сягає їм до ніг,
і вони пригадують, що вода принесла і що поглинула.
Спершу дотик води — це потрясіння, холод, який проникає. Вони
підгинають пальці на ногах і сміються, знервовані й приголомшені, але
потім шкіра звикає, м’язи піддаються. Жінка щойно закінчила
розповідати історію, якою з нею поділилися колись давно. Вона
спостерігає, як слова перетворюються на правду. Ділиться цим не задля
полегшення — передає спадок, історію, яку слова несуть у собі. Вони
говорять про старі й нові пожежі. Вона зачерпує долонею з озера, і вода
стікає зап’ястком.
Чоловік трохи сковзається на камінні, слизькому від водоростей.
Жінка, нахилившись, підтримує його невмілим, природним жестом.
Затримує пальці на його руці, не знаючи, коли відпустити. Вона
пригадує мить у далекій країні, іншу руку в своїй. Її чоловік поруч із
нею, вони прямують додому, він усміхається, блимає вогник його
цигарки. Юнак стає свідком її спогадів. Пригадує втрати, про які не
може знати. Смужка кам’янистої поверхні під водою, куди впираються
його п’яти, — уже не на землі, та ще не в озері, це якийсь проміжний
простір.
Ноги, згрубілі від піску й каміння, привели їх туди, де вони почалися,
до давнього знання. Триває приплив. Вода зрушує пісок, збирає
черепашки, сточує каміння до гальки. Хвилі розбиваються
й наростають, розбиваються й наростають. Це нага­дує їм, які стоять тут
разом: усе, що вода забрала, вода поверне.
Подяки

Цієї книжки не було би без моєї спільноти, яка підтримувала мене

протягом багатьох років її написання. Я писала її переважно
в Ткаронто261. В останньому розділі роману герої скандують «Whose
streets? Our streets!» — це відсилка до протестних гасел, поширених
у ті часи. Але вся ця територія — окупована земля корінного
населення. Я вдячна землі, що годує й забезпечує нас.
Найщиріші подяки — Сарі Боулін, моїй безстрашній агентці, яка
відповідає на мої запитання ще до того, як я зрозумію, що спитати, і її
віра в мене все змінила. Я дуже вдячна тобі і всій команді Aevitas.
Дякую неперевершеній команді редакторів: Сімі Маханян із Grand
Central, Аніті Чун із McClelland & Stewart і Бекі Гарді з Chatto &
Windus — не знаю, як мені так пощастило, що над моєю книжкою
працювали три такі блискучі фахівчині. Дякую за таку увагу до роботи,
за те, що з кожною редакцією спонукали мене додавати книжці
правдивості.
Вдячна всій команді GCP, особливо Енді Доддсу, Терезі ДеЛуччі,
Альберту Тану, Марі Окуда, Крістен Лемаєр, Ріку Боллу та Сімоні
Норона за обкладинку з маракуєю моєї мрії; команді M&S, особливо
Крістін Кокрейн, Джареду Бленду, Стефані Сінклер, Кімберлі Кемп,
Джеммі Вейн, Кім Кандрейві, Руті Ліормонас, Тоні Еддісон, Сарі
Гавленд, Аніці Девіс, Дж. Р. Сімпсону, Джессіці Рейд, а також
Дженніфер Гріффітс — за чудовий дизайн обкладинки; і команді
Chatto, особливо Сюзанні Дін, Ейші Чаудрі, Прії Рой і Розанні
Босковен. Тепла подяка Мухаммеду Саджиду за яскраву обкладинку
для британського видання.
Дякую тим, хто багато років учив мене писати і вселив віру, що я це
вмію: Фейт Адіеле, Лісі Коу, Меган Ґіддінґс, Шаяму Селвадураї, Челсі
Бікер, Аріфу Анвару (на чиєму курсі «Вступ до роману» в Школі
безперервного навчання Університету Торонто (School of Continuing
Studies, University of Toronto) народилася задумка цієї книжки) та Інґрід
Рохас Контрерас: на воркшопі з написання романів під її керівництвом
я вперше сформулювала питання, яке стало осердям книжки.
Дякую письменницьким майстерням і резиденціям, де я знайшла
спільноту й мала щастя шліфувати вміння й навички: VONA/Voices of
Our Nation, Tin House, One Story Writers’ Conference, Millay Colony.
Найглибша вдячність Публічній бібліотеці Торонто за книжки, які
сформували мене як письменницю, й за простір для роботи. Дякую
також Раді мистецтв Канади, Раді мистецтв Онтаріо та Раді мистецтв
Торонто за критично важливе фінансування й підтримку.
Дякую Шерон Бала, яка показала мені, що означає справжнє
менторство. Ця книжка була б зовсім іншою без твоєї відданості, віри
та бажання й готовності читати чернетку за чернеткою. Сердечно
дякую Заліці Рейд-Бента і організації Diaspora Dialogues за цю
можливість, що змінила моє життя.
В основу книжки покладено історію та події, що охоплюють Індію,
Східну Африку, Англію та Канаду й період близько ста років, однак
заради художнього вимислу я дозволила собі численні вольності.
Я мала намір передати суть цих часів і місць, побачену крізь призму
власної уяви. Тож хронологію деяких подій змінено, а у викладі сюжету
допущено певні історичні неточності. Наприклад, задля збереження
часової послідовності процес оголошення Іді Аміном висилки азійців
у 1972 році та перебіг антирасистських заворушень у Торонто 1992
року викладені скорочено. Для написання цієї книжки було проведено
масштабне дослідження, і я щиро дякую за знання й літературу таким
авторам: Нґуґі ва Тхіонґ’о, Гаютрі Бахадур, Девіду Дебідіну, Марії дель
Пілар Каладін і Тіні К. Рамнарін, Амріт Вілсон, Ясмін Алібай-Браун,
Анчал Малхотра, Роберту Дж. Ґреґорі, М. Дж. Васанджі, Пітеру Кімані,
Нісіду Хаджарі, Махмуду Мамдані, З. Лалані, Шезану Мухаммеді.
Я також багато почерпнула про заворушення на Янґ-стрит у Торонто
1992 року з документального фільму «It Takes A Riot: Race, Rebellion,
Reform» («Потрібен бунт: раса, повстання, реформа») 2017 року,
знятого Саймоном Блеком, Говардом Ґрандісоном та Іділом Абділлахі.
На сторінці 217 Арун згадує пісню, яку Айрін співала йому
в дитинстві. Це пісня з часів повстання Мау-Мау, цитована в книжці
Шираза Дуррані «Ніколи не мовчи: видавнича справа та імперіалізм
у Кенії 1884—1963 років» (Never Be Silent: Pub­lishing and Imperialism in
Kenya 1884—1963 by Shiraz Durrani), вперше наведена у виданні
«Міська партизанська війна» авторства Мохамеда Мату (The Urban
Guerrilla by Mohamed Mathu, ed. Donald Barnett, Richmond, BC: LSM
Information Center, 1974).
Цей період не надто детально відображений в історичних
документах, тож я неймовірно вдячна тим, хто знайшов час поговорити
зі мною про свій досвід і спогади. Щиро дякую, зокрема, Манубгаю
Чатурбгаю Пателю та Пріянці Патель, Бгупену Танна, Судсі та Уші
Тріведі, Дірену та Калпані Оза, Ашоці Каві, Міні Джані, Тушару
Тріведі, Аміту та Діпті Оза, Сікандару, Гульшан, Садрудіну, Дідару,
Заріні, Лутафу, Султану й Шакуфе Вірані; Рашиді й Мунірі Укані;
Наджмі, Сакібу й Наташі Раджан; Махеді, Тайріз і Каріму Мушані та
Назлін Дживрадж — за те, що познайомили мене зі своєю щедрою
родиною. Без вас усіх цієї книжки б не було; спасибі, що не дали цій
історії зникнути. Особлива подяка моїй тітці, Діпті Оза, за те, що звела
з багатьма членами спільноти, за допомогу з перекладом
і транслітерацією з гуджараті та суахілі, а також за надзвичайну
пам’ять.
Дякую Аманді Черчилль за таке чутливе читання перших чернеток,
за те, що разом пройшли шлях до публікації, і за найобнадійливіший
з усіх можливих чат у WhatsApp.
Дякую Джоан Сілагі та Джоді Чань, найдорожчій для мене
письменницькій групі, за те, що читали іще геть сирі чернетки всіх цих
розділів, за таке добре ставлення до мого тексту й моїх почуттів і за те,
що завжди приносили вечерю. Джоан, дякую, що спонукала мене
довіряти інтуїції: книжка завдяки цьому стала кращою.
Вдячна Полін Голдсворт за те, що читала незліченну кількість
повних і часткових чернеток, половини розділів і проміжні варіанти, за
те, що першою сказала: «Роман готовий», і за нагадування про мої
можливості.
 Прунеа Кім, дякую за всі ті години й дні, коли я писала поруч із
тобою, за кожен шматочок заспокоєння, яким ти мене нагодувала, і за
постійне нагадування про все, чого ми заслуговуємо. Вдячна
Константину Гармантасу та Джехану Хусейну, найдавнішим друзям
і першим читачам моїх оповідань; я дуже рада, що ми тримаємося
разом. Дякую Річі Санділл, Дженні Тран, Рекхі Містрі й усім друзям
і родичам, яких тут не названо і які підживлювали й плекали мене
протягом багатьох років, — я не змогла би завершити цей роман без
вашої прихильності й доброти.
Дякую Джоді (знову) — за якір у цьому житті, за дім на час
написання більшої частини цієї книжки й дотепер. Ти допомагаєш
знайти слова, але з тобою вони мені не потрібні. Вдячна Нітіну,
першому читачу й слухачу; впевнена, що ніколи не зустріну щедрішої
душі. Дякую за найміцнішу опору протягом усього цього часу й за
розширення моєї здатності любити. Висловлюю вдячність Марії
Папахрістос та світлої пам’яті Томасу Папахрістосу, які показали мені,
що означає мати бабусю й дідуся. Дякую своїм предкам, чия праця та
подорожі дозволили мені бути тут: я написала цю книжку для вас.
Дякую братові Манішу — за віру в книжки та в мене, за те, що смішив
саме тоді, коли це було потрібно. Вдячна мамі й татові — за взірець
тихої сили й глибокої відданості, а також за всю вашу любов, яку не
описати словами. Тато першим назвав мене письменницею.
Сподіваюся, ви пишаєтеся своїм ghadedu.
261 Одна з версій походження назви Торонто — від слова «ткаронто», що на мові могоків —
індіанського етносу, корінних мешканців цієї місцевості, — означає «місце, де дерева ростуть
із води».
Про авторку

Джаніка Оза — лауреатка Премії О’Генрі за коротку прозу (O. Henry

Prize for Short Fiction) 2022 року та премії літературного журналу
Kenyon Review (Kenyon Review Short Fiction Award) за коротку художню
прозу 2020 року. Авторку підтримали резиденції та проєкти для
письменників The Millay Colony, Tin House Summer and Winter
Workshops, VONA/Voices of Our Nation та One Story Summer Writers’
Conference, а її оповідання та есеї опубліковані в The Best Small Fictions
2019 Anthology, Catapult, The Adroit Journal, The Cincinnati Review тощо.
Розділ цього роману включено до довгого списку премії CBC Short
Story Prize 2019 року й опубліковано в журналі Prairie Schooner.
Мешкає в Торонто.
 Літературно-художнє видання

ОЗА Джаніка
Родина у вогні

Роман

Головний редактор С. І. Мозгова

Відповідальний за випуск А. І. Мельнікова
Художній редактор Ю. О. Дзекунова
Верстальник О. В. Целуйко
Підписано до друку 13.10.2023.
Формат 84х108/32. Друк офсетний.
Гарнітура «Minion». Ум. друк. арк. 21.
Наклад 4000 пр. Зам. № .

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

Св. № ДК65 від 26.05.2000
61001, м. Харків, вул. Б. Хмельницького, буд. 24
E-mail: cop@bookclub.ua

Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом

у друкарні «Фактор-Друк»
61030, Україна, м. Харків, вул. Саратовська, 51,
тел.: +38 (057) 717 53 55