1

2. Центральноазійські країни: особливості суспільно-політичного

устрою(Казахстан, Узбекистан, Туркменістан, Киргизстан,
Таджикистан).

Центральноазійські республіки — Казахстан, Узбекистан, Туркменістан,

Киргизстан, Таджикистан, як і Україна, на початку 90-х років XX ст. проголосили
незалежність. В усіх державах було прийнято нові конституції, сформовано органи
державної влади. Політичний розвиток цих країн має як спільні, так і специфічні риси,
свої історичні, етнічні, демографічні, культурні, релігійні, кастові особливості, що
великою мірою впливають на становлення й розвиток владних структур.
В основі моделі суспільного устрою незалежних держав Центральної Азії, що
утворилися на пострадянському просторі, — збереження стародавніх і племінних
традицій та поєднання їх із сучасними реаліями. Окремі релігійні кола прагнуть створити
на цих територіях ісламські держави. Процес змін тут суперечливий. І все-таки ці країни
віддають перевагу світському розвитку, водночас забезпечуючи конституційне
закріплення вільного розвитку всіх релігійних конфесій.
Наведемо стислий огляд політичних, економічних і соціальних процесів у кожній
країні.
Насамперед щодо ситуації в Республіці Казахстан. Трансформація політичних
структур відбувається тут складно, неоднозначно.
Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв(перший) — один із визнаних
державних діячів центральноазійського регіону. На посаду обраний 1 грудня 1990 р. Як
відомо, останньою формою державності в казахів був союз трьох жузів — племінних
об'єднань — старшого, середнього й молодшого. За традицією вважалося, що старший
жуз постачає народові правителів, середній — поетів і мислителів, а молодший — воїнів.
Нинішній президент Казахстану, який пройшов шлях до влади через посаду першого
секретаря ЦК Компартії республіки, — виходець зі старшого жузу, тобто племені, що
вирощує еліту. За його участі в країні енергійно проводяться політичні й економічні
реформи, ініційовано низку міжнародних акцій, зокрема створення особливості
суспільно-політичного устрою.
Широкий комплекс проблем становлення Казахстану як незалежної держави, його
суспільно-політичного устрою, місця цієї провідної центральноазійської країни у
світовій цивілізації Н. Назарбаєв осмислює у книзі "На порозі XXI століття" (1996):
"Казахстан має стати не просто економічно розвиненою державою. Він має стати
твердим послідовником і надійним символом демократії та прав людини".
Після проголошення незалежності в Казахстані відбувся саморозпуск рад усіх
рівнів — від сільських до Верховної. Причому цілком добровільно, що вкотре здивувало
світ загадковою східною організованістю. У березні 1994 р. у країні обрано новий
парламент (177 депутатів), який працював на професійній основі, однак через рік
Конституційний Суд визнав повноваження депутатів нелегітимними: виявлено факти
порушення конституційних норм під час визначення виборчих округів і методики
підрахунку голосів. Парламент було розпущено, прийнято відставку уряду, а законодавчі
повноваження перейшли до президента.
У квітні 1995 р. на всенародному референдумі, ініційованому Асамблеєю народів
Казахстану, повноваження Н. Назарбаєва подовжено до 2000 р.
 2
Всенародним референдумом 30 серпня 1995 р. прийнято Конституцію країни.
Відповідно до неї Казахстан проголосив себе демократичною, світською, правовою
державою, вищими цінностями якої є людина, її життя, права і свободи.
Республіка Казахстан — унітарна держава з президентською формою правління.
Єдиним джерелом державної влади є народ. Він здійснює владу безпосередньо через
республіканський референдум і вільні вибори, а також делегує частину своїх
повноважень державним органам.
Державна влада здійснюється на основі Конституції і законів згідно з принципами
її поділу на законодавчу, виконавчу та судову гілки і взаємодії їх між собою з вико-
ристанням системи стримувань і противаг.
Згідно з Конституцією, президент Республіки Казахстан є главою держави, її
вищою посадовою особою, визначає основні напрями внутрішньої та зовнішньої
політики, представляє Казахстан усередині країни і в міжнародних відносинах.
Обирають його повнолітні громадяни країни на основі загального, рівного і прямого
виборчого права таємним голосуванням терміном на п'ять років. Одну й ту саму особу не
може бути обрано більш ніж двічі. Президент призначає чергові та позачергові вибори до
парламенту; за згодою парламенту призначає прем'єр-міністра та звільняє його з посади;
визначає структуру уряду; призначає і звільняє його членів та здійснює інші
повноваження, передбачені Основним Законом країни.
Парламент Республіки Казахстан є вищим представницьким органом країни, що
здійснює законодавчі функції. Термін його повноважень — чотири роки. Парламент
складається з двох палат: Сенату і Мажилісу. Сенат утворюють депутати, яких обирають
по дві особи від кожної області, міст республіканського значення і столиці. Сімох
депутатів призначає президент на термін повноважень парламенту. До Мажилісу входять
60 депутатів, обраних за одномандатними територіальними округами.
Виконавчу владу в Республіці Казахстан здійснює уряд. Він очолює систему
виконавчих органів, керує їх діяльністю, відповідальний перед президентом, а також
підзвітний парламенту країни.
Президент Республіки має право з власної ініціативи припинити повноваження
уряду або звільнити від обов'язків будь-кого з його членів. Звільнення з посади прем'єр-
міністра означає припинення повноважень усього уряду.
Конституційна Рада Республіки Казахстан складається із семи членів,
повноваження яких тривають шість років, її голову і двох членів призначає президент,
двох членів — голова Сенату і двох — голова Мажилісу. У разі виникнення суперечності
Конституційна Рада вирішує питання щодо правильності проведення виборів президента
країни, депутатів парламенту та республіканського референдуму; дає офіційне
тлумачення норм Конституції; виконує інші обов'язки, покладені на неї Основним
Законом країни.
На початку жовтня 1998 р. парламент Казахстану прийняв поправки до
Конституції, подовживши термін повноважень глави держави до семи років і
призначивши позачергові президентські вибори на січень наступного року. Вибори 10
січня 1999 р. стали першими в історії Казахстану виборами глави держави, що
проводилися на альтернативній основі. Крім Н. Назарбаєва, було зареєстровано ще три
кандидати. Екс-прем'єр-міністра Акажана Кажагельдина — головного, як стверджує
незалежна преса, суперника чинного глави держави, Центрвиборчком так і не
зареєстрував кандидатом у президенти.
 3
Місія ОБСЄ констатувала, що виборчий процес у Казахстані не відповідав
міжнародним нормам. Порушення полягали, зокрема, в тиску й залякуванні владою
альтернативних кандидатів та їхніх прихильників, ускладненому доступі до ЗМІ,
масованій пропаганді на користь президента, який перебував при владі, в державних мас-
медіа. Хоч як там було, Нурсултан Назарбаєв здобув переконливу перемогу: за його
кандидатуру віддали голоси 81,7% виборців, які взяли участь у голосуванні.
Напередодні виборів до парламенту, що відбулися 19 вересня 2004 р., на з'їзді
пропрезидентської партії "Отан" Н. Назарбаєв оголосив про початок масштабної
політичної реформи, метою якої є підвищення ролі парламенту в системі влади.
Створено національну комісію з питань демократії та громадянського суспільства.
Наступницею нинішнього президента Казахстану називають його дочку Дарігу
Назарбаєву, яка є головою потужного казахського медіахолдингу "Хабар", керівником
Міжнародного інституту сучасної політики, лідером заново створеної партії "Асад"
(дослівно: "Усім миром"). Партія, що об'єднує 170 тисяч членів, має вдихнути нове життя
в пропрезидентський табір і дати відсіч опозиції в межах легітимного політичного
процесу. "Асад" стає провідною політичною партією в країні, а Д. Назарбаєва — другим
після президента політиком. До речі, сама вона вважає, що на наступних виборах Н.
Назарбаєв балотуватиметься в президенти, адже це не суперечить Конституції.
Чергові вибори президента Казахстану відбулися в травні 2005 р. За чинного главу
держави проголосували понад 91 % виборців, явка становила 75,5 %. Завдяки перемозі на
останніх виборах Н. Назарбаєв отримав ще сім років повноважень.
Казахи традиційно є прихильниками ісламу. До розпаду СРСР російська мова
фактично була державною мовою; у 1991 році ухвалено закон, яким російській і
казахській мовам було надано статус державних, але російська залишилася провідною в
галузі освіти, у державних і громадських установах теж розмовляли російською мовою.
Конституції 1993 і 1995 рр. проголосили казахську мову єдиною державною, а російській
було надано статус мови національного спілкування. Більшість казахів погано володіють
рідною мовою.

Порівняно зважені політичні й економічні перетворення відбуваються в

Республіці Узбекистан. Як відомо, родоплемінна структура тут розмита й не відіграє
помітної ролі. Важливе значення мають традиції колишніх могутніх середньоазійських
держав: Бухари, Коканду, Хорезму. Не випадково обраний 29 грудня 1991 р. Президент
Узбекистану Іслам Карімов, колишній перший секретар ЦК Компартії республіки, який
народився в Самарканді — одній із двох столиць Бухарської держави, обрав як базову
історію Бухари.
Ташкентська еліта довго не могла усвідомити, чому їй належить підкорятися
самаркандцеві. Боротьба кланів, що передувала остаточному утвердженню Іслама
Карімова, завершилася на його користь. При цьому і ташкентці, і ферганці, і, зрозуміло,
самаркандці знайшли своє місце у владних структурах.
Підвалиною нової узбецької державності стало вчення бухарських мислителів —
від грізного еміра Тимура до великого теолога Накшабанда. Іслам Карімов зазначив, що
звертається до мудрості великого Тимура: "Заволодівши розумом людей, можна
наказувати їм". У 1991 р. він так відповів депутатам Верховної Ради Узбекистану на
звинувачення його в диктаторських замашках: "У нашій республіці може бути або
демократія, або порядок". І обрав порядок. Головна ідея президента: "На Сході владу не
ділять". На думку узбецького президента, найкращим доказом ефективності політики
 4
твердої руки щодо центральноазійських країн є досвід Південної Кореї, Чилі, Китаю і
навіть Туреччини.
Президент Республіки Узбекистан є главою держави і виконавчої влади і водночас
очолює Кабінет Міністрів. Його обирають на основі загального, рівного і прямого
виборчого права таємним голосуванням. Він — гарант дотримання прав і свобод
громадян, Конституції та законів Республіки Узбекистан, представляє її всередині країни
і в міжнародних відносинах. У січні 2000 р. Іслам Карімов став президентом Узбекистану
вдруге. Референдум, що відбувся в країні на початку 2002 р., подовжив термін його
повноважень з п'яти до семи років. Наступні вибори мають відбутися 2007 р.
(Национальный референдум 27 февраля 2002 года продлил президентские полномочия с 5
до 7 лет. Очередные выборы прошли 23 декабря 2007 года. Всего для регистрации было
подано шесть кандидатур, в том числе кандидатура Ислама Каримова. Нужное
количество подписей смогли представить в ЦИК только четыре кандидата, которые и
стали участниками выборов.)
До речі, восени 2003 р. старша дочка І. Карімова Гульнара — одна з найбагатших
ділових жінок Узбекистану — вийшла заміж за міністра закордонних справ Садика
Сафаєва, який до того обіймав посаду Надзвичайного і Повноважного Посла
Узбекистану в Сполучених Штатах Америки. Вважають, що С. Сафаєв може стати
наступником нинішнього президента.
За Конституцією (прийнята 8 грудня 1991 р., зміни внесено 28 грудня 1993 р.)
Узбекистан — президентська республіка. Від імені народу Узбекистану можуть
виступати тільки обрані ним президент і Олій Мажліс парламент двопалатний.
У разі виникнення в складі Олій Мажліса нездоланних суперечностей, що ставлять
під загрозу його нормальне функціонування, або неодноразового прийняття ним рішень,
що суперечать Конституції, цей орган може бути розпущено з ініціативи президента за
згодою з Конституційним Судом.
Кабінет міністрів формується президентом і затверджується Олій Мажлісом. Він
забезпечує ефективне функціонування економіки, соціальної та духовної сфери,
виконання законів, інших рішень Олій Мажліса, указів, постанов і розпоряджень глави
держави.
Судова влада діє незалежно від законодавчої та виконавчої, політичних партій,
інших громадських організацій. Організація і порядок діяльності судів визначаються
законом. Конституційний Суд Республіки Узбекистан розглядає справи про
конституційність актів законодавчої та виконавчої влади. Цей орган за поданням
президента обирається Олій Мажлісом із числа фахівців у галузі політики і права. Члени
Конституційного Суду незалежні та підкоряються тільки Конституції Республіки
Узбекистан.
Останнім часом у країні активізуються дослідження проблеми формування
громадянського суспільства, відносин владних структур і громадян. У книзі "Узбекистан
на порозі XXI сторіччя: загрози безпеці, умови й гарантії прогресу" Іслам Карімов
стверджує: "Величезним внеском недавнього закону до встановлення демократичного
суспільства є те, що стрижневим моментом виступає спрямованість на потреби, інтереси,
права і свободи не абстрактного суспільства чи народу взагалі, а конкретної людини".
Доктор юридичних наук професор Зайнігідін Ісламов зауважив, що громадянське
суспільство передбачає економічно розвинену ситуацію і відносно високий рівень
суспільного добробуту, завдяки якому суб'єкти громадянського суспільства здатні разом,
 5
але без участі держави, реалізувати свої інтереси. Проте, на його думку, в Узбекистані є
лише перші паростки такої ситуації.
Нині режим Іслама Карімова вважають одним із найжорстокіших у Центральній
Азії. "Узбецьким Петром І" назвала його казахська преса. Ставши вірним союзником
США в боротьбі з тероризмом, узбецький президент вдався до більш жорстоких репресій
проти опозиціонерів-ісламістів незалежно від того, виступали вони за збройні методи
боротьби чи ні. І немає нічого дивного в тому, що така репресивна політика тільки
примножила лави терористів.
У зовнішньополітичній сфері країна за роки незалежності визначила своє місце,
набула самостійного голосу у світовому співтоваристві. Нині Узбекистан визнали 165
держав, із понад 120 з них встановлено офіційні дипломатичні відносини.

Туркменським феноменом називають те, що нині відбувається в цій країні.

П'ятимільйонна Республіка Туркменістан має яскраво виражений племінний
поділ: на її території проживають 30 племен, найбільших — п'ять. Племена мають чіткі
ареали розміщення, "свої" землі. Відповідно до них країну поділено на п'ять великих
областей — велайятів. Президентом Туркменістану 1990 р. було обрано Сапармурата
Ніязова, колишнього першого секретаря ЦК Компартії республіки. При цьому
враховувався і той факт, що за походженням він із племені теке, з якого за традицією
виходили правителі країни. Свою легітимність президент підтвердив після прийняття
нової Конституції на всенародних виборах у червні 1992 р. (за нього проголосувало 99,5
% виборців) і на референдумі в січні 1994 р., який подовжив його повноваження до 2002
р. Цьому великою мірою сприяло толерантне ставлення глави держави до інших племен,
а також до національно-демократичного опозиційного руху "Агзи бирлик" ("Єдність").
Парламент Туркменістану, "зважаючи на звернення громадян і виконуючи волю
народу", закріпив за президентом нове ім'я — Сапармурат Туркменбаші (вождь усіх
туркменів). У грудні 1999 р. Халк Маслахати (Народна Рада, до складу якої входять
президент, депутати Меджлісу, члени уряду, глави адміністративних утворень) ухвалила,
що Сапармурат Ніязов не обмежений у термінах президентства. Політрада
Демократичної партії Туркменістану (С. Ніязов був її почесним головою) запропонувала
надати йому ці повноваження на все життя. І, нарешті, 2002 р. Народна Рада оголосила
Ніязова довічним президентом. Проте сам він заявив, що керуватиме країною лише до
2007 р.
Відповідно до Конституції, Туркменістан — демократична, правова, світська
держава, в якій державне правління здійснюється у формі президентської республіки.
Вищим представницьким органом народної влади є Халк Маслахати, а вищу
державну владу й управління в країні здійснюють президент, Меджліс (50 депутатів),
Верховний суд, Вищий господарський суд, Кабінет міністрів. В адміністративно-
територіальних утвореннях діють місцеві органи самоврядування.
Туркменбаші зосередив у своїх руках усю повноту влади. Він був президентом
республіки, главою Кабінету міністрів, керівником Халк Маслахати, головою Ради
старійшин, а також — Верховним головнокомандувачем у чині генерала армії, головою
Ради оборони і національної безпеки, начальником цивільної оборони, головою єдиної в
країні Демократичної партії.
По всій країні зводились пам'ятники першому туркменському президентові, його
ім'ям названо вулиці, міста, канали. В центрі Ашгабата встановлено незвичайний
пам'ятник — 12-метрову позолочену фігуру на 23-метровому постаменті. Аналогів
 6
подібних споруд не було в історії Середньої Азії: ісламська релігія забороняла
зображення людей. Сапармурат Ніязов створив зведення правил, за якими має жити
кожен туркмен. "Рухнама" ("Духовна книга") — головна книга туркменського народу,
їхній дороговказ. У ній підбито підсумки історичної діяльності туркменів, розповідається
про склад їхнього розуму, звички, традиції, бажання й наміри. За словами Сапармурата
Ніязова, в "Рухнамі" зібрано всі морально-філософські риси туркменського народу. На
прикладах історичного становлення туркменської нації та її державності зроблено
висновки, що тільки за умови внутрішньої згуртованості народу, всіх його племен на
єдиній платформі моральних засад і традицій держава може бути стабільною.
З ініціативи Сапармурата Ніязова в Туркменістані розроблено програму "10 років
добробуту", пізніше трансформовану в "10 років стабільності". її основні положення:
спираючись на позитивні елементи минулого, визначати і здійснювати нове. У
перспективі бачиться перехід від експорту сировини (газ, нафта, бавовна, каракуль) до
продажу готових виробів і напівфабрикатів. Маленька держава, на переконання
президента, має спиратись на власні сили.
У Туркменістані діє зрівняльна система. Рівень заробітної плати і в державному, і в
приватному секторах економіки обмежено законом. Середнього заробітку — 20—25
доларів — вистачає для скромного існування. Вартість комунальних послуг порівняно
невисока, забезпечення населення газом безоплатне. Кожному громадянину відносно
недорого продається відповідна кількість м'яса, олії, цукру, рису, господарського мила.
У зовнішньополітичній діяльності Туркменістан дотримується статусу постійного
нейтралітету, який законодавчо закріплено в Конституції країни і є основою його
внутрішньої та зовнішньої політики. У грудні 1995 р. Генеральна Асамблея ООН
одностайно ухвалила безпрецедентну резолюцію "Постійний нейтралітет
Туркменістану". У цьому документі зафіксовано міжнародне визнання політики
"відкритих дверей" і невтручання у внутрішні справи інших держав, яку проводить
країна з часу проголошення незалежності.
21 грудня 2006 р. пожиттєвий президент Туркменістану Сапармурат Ніязов пішов
із життя. З його смертю закінчився майже понад 10-річний період відносної стабільності.
Тепер країна переживає часи невизначеності: Туркменбаші не залишив після себе
офіційно визнаного провідними політичними силами наступника.
Новим главою держави на виборах 11 лютого 2007 р., які вперше відбулися на
альтернативній основі, обрано Горбангули Бердимухамедова, який після смерті С.
Ніязова виконував його обов'язки. У виборах взяли участь понад 2 мільйони 677 тисяч
жителів країни (98,65 відсотка виборців), з яких 89,23 відсотка віддали свої голоси за
Бердимухамедова.
Якою буде стратегічна політика країни і як це позначиться на стабільності в
державі і Центральноазійському регіоні загалом — покаже час.

У Киргизькій Республіці, як і в інших незалежних державах Центральної Азії,

також відбуваються складні політичні й економічні процеси. Президентом Киргизстану
27 жовтня 1990 р. було обрано академіка Аскара Акаєва. При цьому з'ясувалося, що він
— прямий нащадок одного з останніх киргизьких правителів хана Шабдана, тобто
законний спадкоємець престолу. Президент виступив прихильником пріоритету прав
людини над правами нації, що спричинило невдоволення місцевих націонал-радикалів.
Згідно з Конституцією, Киргизстан — суверенна, унітарна, демократична
республіка, побудована на засадах правової, світської держави. Народ Киргизстану є
 7
носієм суверенітету і єдиним джерелом влади, яку здійснює через систему державних
органів. Державна влада в країні ґрунтується на принципах верховенства влади народу,
яку представляє і забезпечує всенародно обраний президент, її поділу на законодавчу,
виконавчу й судову, а також поділу функцій загальнодержавної влади й місцевого са-
моврядування.
У грудні 1995 р. Аскар Акаєв вдруге став президентом країни. Напередодні
виборів, що проходили на альтернативній основі, він заявив, що пішов на цей
безпрецедентний крок, щоб довести: Азія спроможна на демократичний шлях розвитку.
У грудні 2000 р. його було переобрано ще на один термін.
2 лютого 2003 р. у Киргизстані відбувся референдум про внесення поправок до
Конституції. Головною метою конституційно-правової реформи, проведеної в країні,
було передання частини повноважень президента урядові й парламенту, що передбачає
ефективніше функціонування всіх гілок державної влади. Так, прем'єр-міністр вноситиме
кандидатури членів уряду на затвердження парламентом, парламент затверджуватиме
суддів усіх рівнів. Оновлена редакція Конституції передбачає створення однопалатного
парламенту в складі 75 депутатів (нині загальна кількість депутатів двох палат — 105
осіб), які обираються за мажоритарною системою і працюють на постійній основі.
Більшість громадян Киргизької Республіки (70 %) висловились за надання Аскару
Акаєву президентських повноважень до кінця його терміну — 2005 р.
27 лютого і 13 березня 2005 р. відбулися вибори до парламенту країни, під час яких
було обрано 71 депутата із 75. Опозиція звинуватила владу у фальсифікації, вимагаючи
відставки президента і проведення повторних виборів. У Бішкеку, Джелал-Абаді, Оші, в
інших містах сталися сутички опозиції й силових структур. А. Акаєв вивіз сім'ю з країни,
а через два дні зрікся влади. Новим президентом Киргизької Республіки в липні 2005 р.
обрано Курманбека Бакієва, який раніше виконував обов'язки прем'єр-міністра.

Політична нестабільність, занепад економіки спостерігається в країнах, що

постраждали від міжнаціональних і воєнних конфліктів. Ідеться насамперед про
п'ятимільйонну Республіку Таджикистан, яку роздирають кланові й етнічні
суперечності. Місцева економіка вкрай корумпована; опозиція, підтримувана іншими
країнами, веде збройну боротьбу проти владних структур. Уведення до Таджикистану
20-тисячних колективних миротворчих сил СНД, посилена охорона кордону російськими
військами, заборона опозиційних партій і рухів не дали бажаних результатів.
Незважаючи на все це Таджикистан прагне повернутися до цивілізованого життя, в
тому числі через конституційний процес. У листопаді 1994 р. було прийнято нову
Конституцію, відповідно до якої Республіка Таджикистан — суверенна, демократична,
правова, світська й унітарна держава. її політика спрямована на створення умов, що
забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини. Право виступати від імені народу
країни мають тільки президент і Маджяіс Олі.
Громадські об'єднання створюються і діють у межах Конституції і законів.
Держава надає їм рівні можливості. Релігійні організації відокремлені від держави і не
можуть втручатися в її справи. Створення і діяльність громадських об'єднань, що
пропагують расову, національну, соціальну та релігійну ворожнечу або закликають до
насильницького повалення конституційного ладу й організації збройних угруповань,
заборонено.
Маджліс Олі є вищим представницьким і законодавчим органом Республіки
Таджикистан. Він обирається терміном на п'ять років.
 8
Президент Республіки Таджикистан — глава держави і виконавчої влади (уряду).
Він є гарантом Конституції й законів, прав і свобод людини й громадянина, національної
незалежності, єдності та територіальної цілісності, спадкоємності й довговічності
держави, злагодженого функціонування і взаємодії державних органів, дотримання
міжнародних договорів.
Уряд забезпечує ефективне керівництво економікою, соціальною і духовною
сферами, виконання законів, рішень Маджлісу Олі, указів і розпоряджень президента
країни.
Судову владу в Таджикистані здійснюють Конституційний Суд, Вищий
економічний суд, Верховний суд, Військовий суд, суд Гірно-Бадахшанської автономної
області, обласні, міста Душанбе, міські й районні суди.
Першим президентом країни в листопаді 1990 р. було обрано Кахара Макхамова,
другим наприкінці 1991 р. — Рахмана Набієва (свого часу обидва очолювали
республіканську партійну організацію).
Наприкінці 1994 р. президентом країни став Емомалі Рахмонов, колишній голова
Верховної Ради Таджикистану. Опозиція відмовилася брати участь у виборах,
стверджуючи, що вони є дискримінаційними щодо противників режиму. У лютому 1995
р. відбулися вибори до парламенту, сформовано уряд.
Перспективи політичної стабільності в Таджикистані, як і раніше, суперечливі.
Надзвичайно складним виявився діалог між різними політичними угрупованнями. Улітку
1997 р. у Москві було підписано угоду між Президентом Таджикистану Емомалі
Рахмоновим і лідером об'єднаної таджицької опозиції Абдулло Нурі про припинення
збройного протистояння й формування коаліційного уряду на перехідний період до
проведення нових виборів (опозиції було запропоновано в ньому третину місць).
Московські й тегеранські мирні угоди створили сприятливу атмосферу для
проведення політичних, економічних і військових реформ у країні. Із завершенням
інтеграції військових формувань об'єднаної опозиції до складу силових відомств,
введенням її представників до уряду з'явилася можливість спільно будувати цивілізовану
державу. Це підтвердили і президентські вибори в листопаді 1999 р. Президентом
Таджикистану на семирічний термін на альтернативній основі знову було обрано 47-
річного Емомалі Рахмонова. За нього віддали голоси 97 % тих, хто брав участь у
виборах.
20 червня 2004 р. 97,9 % (за офіційними даними) тих, хто взяв участь у
голосуванні, підтримали внесення поправок до Конституції країни. Відповідно до них
Емомалі Рахмонов може висувати свою кандидатуру на посаду президента ще двічі.
Отже, як показує аналіз, у політичній сфері центральноазійські країни проводять
послідовний курс незалежності, однак простежується тенденція до становлення
авторитарних режимів. Нові конституції цих держав чітко визначають повноваження
законодавчих органів, глав держав, урядів, судової влади. Основні закони широко
декларують права, свободи громадян, умови діяльності інститутів громадянського
суспільства. Проте практичне втілення цих декларацій істотно відрізняється від теорії.
Західні експерти постійно звертають увагу на значні відхилення реального політичного
життя від цивілізованих норм демократії. Держави Центральноазійського регіону з
великими труднощами виходять з економічної кризи, не спадає соціальна напруженість.
Під тиском опозиції пішов у відставку Президент Киргизії А. Акаєв. Президент
Узбекистану І. Карімов утримав владу, застосувавши силу.
 9
Країни Закавказзя:моделі суспільно-політичного устрою

(Країни Закавказзя — Грузія, Азербайджан, Вірменія) — проголосили

суверенітет і після розпаду Радянського Союзу увійшли до Співдружності Незалежних
Держав. У суспільно-політичному устрої прагнуть розвивати модель незалежності своїх
держав 1918—1920 рр. Однак міжнаціональні конфлікти стрясають колишні республіки
Закавказзя досі. На цих теренах триває людська і національна трагедія: президенти,
парламенти, уряди до останнього часу не змогли запобігти братовбивчій війні.

Конституцію Грузії прийнято 24 серпня 1994 р. Відповідно до неї Грузія —

незалежна, єдина і неподільна держава. Формою політичного устрою є демократична
республіка. Питання місцевого значення вирішують органи місцевого самоврядування,
не шкодячи суверенітету країни. Порядок утворення органів місцевого самоврядування,
їх повноваження і відносини з державними органами регламентовано законом.
Вищим представницьким органом Грузії є парламент, який здійснює законодавчу
владу, визначає основні напрями зовнішньої і внутрішньої політики, в установлених
Конституцією межах контролює діяльність уряду тощо. До парламенту входять 235
членів, з них 150 обирають за пропорційною, а 85 — за мажоритарною системою.
Президент Грузії є главою держави і виконавчої влади. Він здійснює внутрішню і
зовнішню політику, забезпечує єдність і цілісність держави, а також діяльність
державних органів відповідно до Конституції, є найвищим представником Грузії у
зовнішніх відносинах. За згодою парламенту він призначає членів уряду — міністрів, які
своєю чергою підзвітні йому, а президент також виконує інші функції, передбачені
Конституцією і законом.
Судова влада здійснюється шляхом конституційного контролю, правосуддя та в
інших формах, установлених законом. Суди виносять рішення від імені Грузії.
Конституційний Суд Грузії (у складі десяти суддів) є судовим органом конституційного
контролю. Його рішення є остаточним.
Згідно з новою Конституцією в листопаді 1995 р. у Грузії відбулися вибори
президента і парламенту. Грузія — федеративна республіка. Передбачалося, що це
влаштує Абхазію, проте нормалізувати грузинсько-абхазькі відносини й досі не вдалося,
незважаючи на участь у цьому процесі миротворчих сил Росії.
Президентом Грузії 1996 р. став Едуард Шеварднадзе, за якого проголосувало 75 %
виборців. Повернувшись до Грузії, він заявив: "Минув час, коли всі питання
розв'язувались у Москві, віднині вирішальну роль в житті Грузії відіграватимуть
Німеччина і США". Завдяки фінансовій підтримці країн Європи, США, Туреччини,
Міжнародного валютного фонду урядові вдалося певною мірою стабілізувати
економічну ситуацію в республіці, здійснити грошову реформу.
Зовнішньополітична діяльність уряду Е. Шеварднадзе спрямовувалась (і цьому є
достатня кількість прикладів) на зміцнення політичної й економічної незалежності від
Росії, відносини з якою набули конфронтаційного характеру. Свою національну безпеку
Грузія відверто пов'язує з перебуванням у блоці НАТО. Як пріоритетний розглядається
контракт щодо видобутку й експорту каспійської нафти через Грузію й Туреччину, а не
через російський Північний Кавказ.
9 квітня 2000 р. Едуарда Шеварднадзе було переобрано на посаду президента
Грузії терміном на п'ять років.
 10
Ситуація в країні і далі залишалася складною. Південна Осетія та Абхазія, що де-
факто відокремилися від Грузії, вельми дистанційована від Тбілісі Аджарія, бунтівна
Західна Грузія — практично ніхто з них не визнає нинішніх інститутів влади країни. До
цього слід додати глибоку економічну кризу та корумпованість владних структур.
У листопаді 2003 р. під час чергових виборів до парламенту Грузії не без відома
Едуарда Шеварднадзе, а радше за його згодою, їх результати намагалися
сфальсифікувати на користь пропрезидентських політичних сил. Скориставшись
глибокою економічною кризою, анемією й тотальною корумпованістю урядових
структур, їх прагненням будь-що втриматися при владі, опозиційні сили змусили
Едуарда Шеварднадзе достроково піти у відставку. Конституційний Суд визнав вибори
депутатів до парламенту, які обирались за пропорційною системою, недійсними.
Призначено дострокові вибори президента і парламенту Грузії.
Вибори президента відбулися 4 січня 2004 р. Ним, як і очікувалось, став 36-річний
Михайло Саакашвілі. За нього віддали голоси понад 98% з тих, хто взяв участь у
голосуванні. Перед новим главою держави постали надзвичайно складні завдання: в
галузі внутрішньої політики — проведення конституційної реформи, що передбачає
запровадження інституту кабінету міністрів, а також боротьба з корупцією.
Серйозна проблема — збереження, а точніше, відновлення територіальної
цілісності країни, адже в трьох її регіонах жевріють конфлікти. Наразі лише з Аджарією
відносно безболісно налагоджено відносини. З Абхазією та Південною Осетією цього
досягти не вдалося. До того ж загострилися відносини з Росією. Парламент Грузії
закликав уряд вимагати від Росії виведення військових баз із Батумі й Ахалкалакі до 1
січня 2006 р. Раніше передбачалося, що для цього знадобиться більш тривалий час.
Як зовнішньополітичний пріоритет новий президент визначив інтеграцію в
Європу. Балансування між північно-східним сусідом і далекою заокеанською державою
— єдиний шанс досягти стабільності в країні. Грузія прагне найближчим часом увійти до
Північноатлантичного альянсу й хоче інтегруватися в Європейський Союз як структуру,
віддалену і від США, і від Росії. Проте Європейський Союз поки що не надто опікується
проблемами Грузії.
Наскільки успішно зможуть впоратися з цими надзвичайно складними проблемами
новий президент і його команда, покаже час.
Щодо українсько-грузинських відносин, то перед обома країнами стоять однакові
завдання: структурна перебудова економіки, забезпечення енергоносіями, транзитних
носіїв своєю територією. Активізації торгово-економічних відносин сприятиме введення
паромної переправи Одеса — Поті. Це нове транспортне сполучення відкриває для
України ринки не лише Закавказзя, а й Центральної і Східної Азії, Ірану та Іраку.
Михайло Саакашвілі заявляє: "Для нас Україна — це вікно в Європу. Що більше
зростають шанси України інтегруватися в структури Євросоюзу, то коротший буде шлях
до Європи Грузії. Для нас Україна — і друг, і зразок розвитку. Що успішнішим буде
економічний розвиток, консолідація держави, то більше буде в нас можливостей
інтегруватися одне з одним".

Не набагато простіша ситуація і в сусідній Республіці Азербайджан.

Упродовж чотирьох років тут змінилося два президенти. Першого — проросійськи
зорієнтованого Аяза Муталібова — в липні 1992 р. було відсторонено від влади. Другий
— прозахідний політик Абульфаз Ельчибей — після відставки з червня 1993 р. перебуває
в рідному селі Келеки, що в горах Нахічевані. Третім став Гейдар Алієв, колишній
 11
перший секретар ЦК Компартії Азербайджану, член Політбюро ЦК КПРС. Його
повернення до влади нагадує гостросюжетний детектив.
1990 р. Гейдар Алієв повернувся з Москви в Нахічевань, де земляки зустріли його
як національного героя. Згодом Г. Алієва обирають Головою Верховного Меджлісу
Нахічеванської республіки. У червні 1993 р. полковник Сурет Гусейнов учинив збройний
заколот, і в результаті тодішнього президента Азербайджану А. Ельчибея було
відсторонено від влади. Його повноваження перейшли до Г. Алієва, який тоді очолював
парламент. (Хоча, за планами заколотників, до влади мав повернутись А. Муталібов.) С.
Гусейнов став прем'єр-міністром, але після участі в черговому заколоті й звинувачення в
причетності до наркобізнесу залишив країну. На початку 1997 р. владні структури Росії
видали його Баку.
У вересні 1993 р. після референдуму, на якому було висловлено недовіру А.
Ельчибею, 67-річного Гейдара Алієва обрали президентом Азербайджану.
Політична ситуація в країні виявилась надзвичайно складною. Розкриваються
перманентні спроби державних змов, відбуваються арешти їх учасників. В організації
цих змов звинувачують А. Муталібова, який і далі перебуває в Москві, а також його
оточення. До цього додається збройний конфлікт у Нагірному Карабаху, що й досі не
врегульований (у його результаті Азербайджан втратив 20 % території).
Наприкінці 1995 р. всенародним референдумом було прийнято нову Конституцію
країни. Азербайджан проголошено світською, правовою, унітарною республікою на чолі
з президентом.
Державна влада в Азербайджанській Республіці організована за принципом поділу
влад. Виконавчу владу здійснює парламент — Міллі Меджліс (у його складі 125
депутатів, обраних за змішаною системою терміном на п'ять років). Виконавча влада
належить президентові, якого обирають на загальних прямих і рівних виборах при
вільному, особистому і таємному голосуванні з терміном повноважень також п'ять років.
Судову владу здійснюють суди Азербайджанської Республіки. Конституційний Суд,
який розглядає питання відповідності рішень органів влади Основному Закону країни,
складається з дев'яти суддів (призначених парламентом за поданням президента).
Конституція Азербайджанської Республіки чітко регламентує основні права і
свободи та обов'язки громадян: права на життя, свободу, власність, рівність, захист прав і
свобод, честі та гідності людини, право на безпечне проживання, недоторканність житла
й особисту недоторканність, свободу совісті, віросповідання, зборів, інформації тощо.
Конфлікти, пов'язані з порушенням прав і свобод людини, розв'язуються судами.
8 листопада 2000 р. відбулися чергові вибори до Міллі Меджлісу Азербайджану.
Новий парламент особливу увагу приділив розв'язанню економічних проблем (не менш
складних за внутрішньополітичні) і врегулюванню кризи в Нагірному Карабаху.
Спад виробництва, що набув критичного рівня, супроводжується частковою або
цілковитою зупинкою більшості підприємств. Є перебої з постачанням продуктів,
зокрема хліба. За офіційною статистикою, майже 90 відсотків населення — пенсіонери,
багатодітні сім'ї, студенти, лікарі, вчителі, науковці і навіть робітники — опинилися за
межею бідності. Негативно позначилося на економічній ситуації закриття Північно-
Кавказької дільниці залізниці — головної транспортної артерії Азербайджану (залізниця
перетинає територію Чечні).
Під час президентської кампанії 2003 р. тодішній 78-річний президент Гейдар
Алієв (повторно Обраний на цю посаду 18 жовтня 1998 р.) заявив, що балотуватиметься
на виборах, проте через стан здоров'я зняв свою кандидатуру. 15 жовтня 2003 р.
 12
президентом Азербайджану обрано його сина Ільхама Алієва, який перебуває на цій
посаді донині. Отже, Азербайджан став першою пострадянською державою, яка в межах
теоретично демократичного республіканського устрою поступово перетворилася на
певний прообраз спадкоємної монархії.

У Республіці Вірменія, як і в інших країнах Закавказзя, відбуваються складні

політичні й економічні процеси. Негативні наслідки для розвитку країни мали війна в
Нагірному Карабаху, жорстока енергетична криза, зупинка більшості підприємств.
Президенту Левону Тер-Петросяну небезпідставно дорікали за неспроможність вивести
країну із кризового стану.
За таких умов у липні 1995 р. відбулися вибори до Національних зборів Вірменії та
референдум зі схвалення нової Конституції. Більшість депутатських мандатів у
парламенті виборов блок "Республіка", до якого увійшли переважно лідери партій,
керівництво старого парламенту, особи з уряду, голови районних і державних рад. На
думку міжнародних спостерігачів, вибори були вільні, однак далеко не демократичні.
"Це була перемога влади над власним народом", — так оцінив їх результат Сергій
Бадалян, лідер вірменських комуністів. У вересні 1996 р. у Вірменії відбулися вибори
президента. За офіційною інформацією, за Левона Тер-Петросяна проголосувало 51,75 %
виборців — він переміг у першому турі. Опозиція звинуватила Центрвиборчком у
фальсифікації виборів, організувала багатотисячну маніфестацію, захопила парламент, а
спікера взяла в заручники. Щоб відновити порядок, влада застосувала зброю.
Відповідно до нової Конституції Вірменія — суверенна, демократична, соціальна,
правова держава. Влада у ній здійснюється на основі принципу поділу на законодавчу,
виконавчу та судову.
Президент Республіки Вірменія забезпечує дотримання Конституції, нормальне
функціонування всіх гілок влади. Він є гарантом незалежності, територіальної цілісності
та безпеки країни. Законодавчу владу здійснюють Національні збори в складі 131
депутата, виконавчу — уряд. Структура й порядок діяльності уряду встановлюються
указом президента за поданням прем'єр-міністра. Засідання уряду скликає і веде
президент або (за його дорученням) прем'єр-міністр.
Згідно з Конституцією і законами, здійснення правосуддя в Республіці Вірменія
покладено на суди. Гарантом незалежності судових органів є президент: він очолює Раду
правосуддя. Міністр юстиції і Генеральний прокурор є заступниками Голови Ради. До
складу Ради входять також 14 членів, призначених президентом на п'ятирічний термін.
До Конституційного Суду входять 9 членів: п'ятьох із них призначають Національні
збори, чотирьох — президент. Конституційний Суд установлює відповідність
Конституції законів, постанов Національних зборів, указів, розпоряджень президента,
постанов уряду.
Адміністративно-територіальними одиницями Республіки Вірменія є області й
громади. Області складаються із сільських і міських громад. У громадах здійснюється
місцеве самоврядування, орган якого — Рада старійшин у складі від п'яти до п'ятнадцяти
членів — обирається на трирічний термін. Очолюють громаду мер міста або сільський
староста. Керівник громади формує свою адміністрацію.
Керівників областей призначає і звільняє уряд. Місто Єреван має статус області.
Його мера за поданням прем'єр-міністра призначає і звільняє президент республіки.
Порядок виборів, повноваження органів місцевого самоврядування визначаються
Конституцією й законами.
 13
Аналітики стверджують: Республіка Вірменія є унітарною державою з
централізованою системою управління і чітко структурованими органами місцевого
самоврядування. У недалекому майбутньому два складники вірменської політики
залишаться незмінними: установка на співробітництво з Росією і сильна армія як єдина
запорука безпеки країни.
На початку лютого 1998 р. президент Вірменії Левон Тер-Петросян пішов у
відставку. 30 квітня того ж року новим главою держави було обрано 44-річного Роберта
Кочаряна — прем'єр-міністра країни, а ще раніше — президента Нагірного Карабаху,
яким він правив, як свідчать очевидці, залізною рукою.
Чергові вибори до Національних зборів Вірменії було проведено 31 травня 1999 р.,
а наприкінці того самого року у вірменському парламенті сталася трагедія. Під час
засідання законодавчого органу країни троє терористів вдерлися до зали, вбили прем'єр-
міністра, спікера парламенту, двох його заступників і ще кількох присутніх (загалом 8
осіб). Виступивши зі "Зверненням до нації" по телебаченню, терористи здалися. Пізніше
їх притягли до кримінальної відповідальності.
19 лютого 2003 р. Роберт Кочарян став президентом Вірменії вдруге, а 27 травня
відбулися вибори до Національних зборів. 56 депутатів обиралися в одномандатних
округах, 75 депутатів — за партійними списками.
Одним із головних зовнішньополітичних завдань, що стоять нині перед
керівництвом Вірменії, є, як відомо, врегулювання карабахської проблеми. Адже
застарілий конфлікт навколо Нагірного Карабаху є гальмівним чинником для розвитку
повноцінного співробітництва між усіма країнами регіону. Довгоочікуване відновлення
прямого вірменсько-азербайджанського діалогу на вищому рівні, припинене через
вибори у Вірменії і хворобу Гейдара Алієва, відновилося наприкінці 2003 р. зустріччю
між Робертом Кочаряном та Ільхамом Алієвим у Женеві. І хоча будь-яких відчутних
результатів поки що немає, зустріч дала змогу сторонам безпосередньо познайомитися з
позицією одна одної. Причому обидві висловилися за підвищення у врегулюванні
проблеми ролі Росії. Нинішній Президент Республіки Вірменія - Серж Азатович
САРГСЯН ( обраний 19 лютого 2008 р., став на посаду 9 квітня 2008 р.).
Отже, трансформація політичних структур у державах Закавказзя відбувається з
неабиякими труднощами, владні органи постійно відчувають тиск міжнаціональних
конфліктів, кожна з країн визначає свій, лише їй притаманний шлях розвитку. Якщо
Грузія та Азербайджан прагнуть дистанціюватися від Росії, то Вірменія має послідовну
проросійську орієнтацію.

4.Країни Балтії: специфіка громадянського суспільства

Найпослідовніше шляхом незалежності пішли країни Балтії — Литва, Латвія й

Естонія, які наполегливо проводять курс на повернення своїх держав у лоно європейської
цивілізації. У 2004 р. балтійські держави стали повноправними членами НАТО та
Європейського Союзу.
У країнах Балтії за основу суспільно-політичного устрою обрано
західноєвропейську модель із розвиненим парламентаризмом і особливим наголосом на
тому, що носієм державності є нація.

Першою у березні 1990 р. проголосила незалежність Литва. 25 жовтня 1992 р. на

виборах до Сейму перемогла Демократична партія праці Литви, а 14 лютого 1993 р.
 14
президентом країни став лідер цієї партії Альгірдас Бразаускас. Новий президент назвав
дві передумови проголошення незалежності: по-перше, те, що в Литві дуже глибоке
коріння державності (з початку XIII ст.), по-друге, литовці надто натерпілися від
сталінізму. Багатьох з них було вивезено до Сибіру. Те, що Україна пережила в 20—30-ті
роки XX ст., Литва зазнала 1949 р.
Конституцію Литовської Республіки прийнято на референдумі 25 жовтня 1992 р.
Відповідно до неї, Литва є демократичною республікою. Литовська держава створюється
народом, якому належить суверенітет. Державну владу в країні здійснюють Сейм,
президент, уряд, суд. Повноваження влади обмежуються Конституцією.
Сейм формується з представників народу — 141 члена, які обрані терміном на
чотири роки на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного
голосування. Президент Республіки є керівником Литовської держави, представляє її й
виконує все, що належить до його обов'язків. До уряду Литовської Республіки входять
прем'єр-міністр і міністри. Прем'єр-міністра після схвалення його кандидатури Сеймом
призначає і звільняє президент. Міністрів за поданням прем'єр-міністра також призначає
і звільняє президент.
Конституційний Суд приймає рішення про відповідність законів та інших актів
Сейму Конституції, а актів президента й уряду — Конституції або законам. До складу
Конституційного Суду входять дев'ять суддів, призначених Сеймом на дев'ять років і
тільки на один термін повноважень. Суддями Конституційного Суду можуть бути
громадяни Литви з бездоганною репутацією, які мають вищу юридичну освіту і стаж
юридичної або науково-педагогічної діяльності за фахом не менш як десять років.
Передбачене законом право на самоврядування гарантується державним
територіально-адміністративним одиницям і здійснюється через відповідні ради. Нагляд
за дотриманням на цьому рівні Конституції та законів, виконанням рішень уряду
покладено на призначених урядом представників.
Нині Литва має всі атрибути незалежної держави, вона є членом ООН, Ради
Європи, Європейського Союзу і НАТО. Владні структури Литви розв'язують два ключові
завдання, які, зрештою, є спільними для балтійських країн, — виживання економіки й
забезпечення національної незалежності.
Заради об'єктивності слід зауважити, що, за свідченням міжнародних експертів,
хоча рівень цін у Литві на основні види товарів і послуг мало чим відрізняється від
світових, вона поволі завойовує тверду репутацію "дешевої" країни. Йдеться насамперед
про продукти: масло, молоко, сир, яйця, хліб, картоплю, ковбасні вироби.
Конституція Литви забезпечує основи для нормального функціонування всіх гілок
влади — парламентської, президентської, урядової й судової, що зумовлює політичну та
громадянську стабільність у країні. Громадянство Литовської Республіки набувається за
народженням та іншим визначеним законом обґрунтуванням. На відміну від Латвії та
Естонії, в основу закону про громадянство у Литві покладено так званий нульовий
варіант, згідно з яким усіх, хто жив у країні на час його прийняття і виявив бажання
залишитися, визнано її громадянами. Представники національних громад мають право на
розвиток своєї мови, культури і звичаїв.
На початку 1998 р. президентом Литовської Республіки обрано 72-річного Валдаса
Адамкуса — людину, яка 40 років прожила на Заході, має прогресивні погляди,
незаангажоване уявлення про свободу і головне — добре знає правила гри, що діють у
цивілізованому світі. Громадяни Литви вперше на пострадянському просторі обрали
главою держави колишнього емігранта. Президент чітко визначив пріоритети зовнішньої
 15
політики країни — прагнення в НАТО і ЄС, піднесення іміджу держави, всебічний
розвиток і зміцнення зв'язків з усіма сусідами, насамперед із Польщею та Росією. Валдас
Адамкус підтвердив необхідність збереження добросусідських відносин з Україною.
Дещо несподіваний, хоча, напевне, закономірний результат мали президентські
вибори, що відбулися на початку січня 2003 р. У другому турі Валдаса Адамкуса переміг
колишній прем'єр-міністр Литви і мер Вільнюса Роландас Паксас. Новий глава держави
на 30 років молодший за свого попередника. За нього проголосувало майже 55 %
виборців, за В. Адамкуса — 45 %. Роландас Паксас — лідер ліберально-демократичної
партії, депутат Сейму, за освітою інженер, за покликанням — льотчик. Його часто
називають литовським Чкаловим. Після оголошення результатів виборів В. Адамкус
визнав, що причиною його поразки став низький рівень життя в литовській провінції й
відчутне соціальне розшарування серед громадян країни.
Новий президент Литви запевнив, що зберігатиме зовнішньополітичний курс
країни, яка за керівництва В. Адамкуса отримала запрошення стати членом НАТО та
Європейського Союзу. Р. Паксас неодноразово наголошував на необхідності зміцнення
зв'язків з Росією. У відносинах з Україною він мав намір продовжувати лінію свого
попередника.
Наприкінці 2003 р. Сейм Литви заслухав висновок спеціальної комісії з приводу
порушень президентом Конституції країни. Його було запідозрено у зв'язках з
російською мафією, порушенні державної таємниці та незаконному втручанні у процес
приватизації. Раніше ці звинувачення оприлюднили таємні служби Литви. Звинувачення
підтвердив Конституційний Суд. Депутати Сейму визнали Р. Паксаса винним. За кожен
із вердиктів було віддано трохи більше потрібних 85 голосів. Сам Р. Паксас, виступаючи
перед депутатами напередодні голосування, заявив, що не вважає себе причетним до
інкримінованих йому дій: "Система мститься мені. Це вендета за мої зусилля в боротьбі з
корупцією". Згодом його було виправдано. Литва стала першою країною в Європі, де
главу держави було усунено з посади внаслідок імпічменту. Як вважають експерти, те,
що в Литві стався імпічмент, для міжнародної репутації країни є радше плюсом, ніж
мінусом. Литва витримала випробування демократією, все відбулося в досить суворих
юридичних нормах.
29 червня 2004 р. у другому турі президентських виборів Валдас Адамкус,
змагаючись із депутатом Сейму, першим прем'єр-міністром пострадянської Литви
Казимирою Прунскене, переміг з невеликою перевагою — за нього віддали голоси 52,2
% виборців, за К. Прунскене — 47,8 %.
У Латвії 4 травня 1990 р. прийнято Декларацію про відновлення незалежності
Латвійської Республіки, яку країна отримала 1918 р., та Конституції 1922 р., що
проголосила країну незалежною демократичною республікою. Суверенна влада в Латвії
належить народу. До Сейму входять 100 народних представників, обраних терміном на
три роки загальним, рівним, прямим, таємним і пропорційним голосуванням. Президента
республіки обирає Сейм закритим голосуванням терміном на три роки. Президент
республіки представляє державу в міжнародних відносинах, призначає латвійських і
приймає іноземних дипломатичних представників. Кабінет міністрів формується з
міністра-президента і запрошених ним міністрів. Для виконання своїх повноважень
міністру-президенту і міністрам потрібна довіра Сейму, перед яким вони відповідають за
свою діяльність. Право законодавства належить Сейму. Перед законом і судом усі
громадяни рівні. Судді незалежні й підкоряються тільки закону. Вони затверджуються на
посадах Сеймом і незмінні. В Латвії існують суди присяжних. Чинити правосуддя
 16
можуть лише ті органи, яким це право надано законом, і лише в порядку, передбаченому
законом.
Відповідно до Конституції влітку 1993 р. обрано Сейм Латвії, президентом став
Гунтіс Улманіс (до речі, його дядько Карліс Улманіс був президентом довоєнної Латвії, а
після війни зазнав репресій).
На початку жовтня 1995 р. відбулися вибори до шостого Сейму Латвії.
П'ятивідсотковий бар'єр подолали 9 із 19 політичних партій, що брали участь у
парламентських перегонах. Найбільшу кількість місць — 18 — виборола
лівоцентристська партія "Саймнікес" ("Господар"), 16 — "Народний рух Латвії", 16 —
владна партія "Латвійський шлях". Соціалістична партія отримала лише шість місць.
Спікером парламенту було обрано Ілгу Крейтусе, одного з лідерів Демократичної партії,
що входить до об'єднання "Саймнікес".
У червні 1996 р. Сейм переобрав Гунтіса Улманіса президентом Латвії на
повторний термін.
На виборах до парламенту Латвії восени 1998 р. більшість мандатів здобула
Народна партія (її лідер — глава продовольчого концерну "Авелат" Андріс Шкеле).
"Саймнікес", "Селянський союз" (партія президента Улманіса), Партія праці та Партія
зелених не подолали 5-відсоткового бар'єра і не ввійшли до Сейму.
17 червня 1999 р. Сейм Латвії 52 голосами зі 100 обрав новим президентом Вайру
Віке-Фрейберга. У минулому професор психології Монреальського університету, 61-
річна Вайра Віке-Фрейберга залишила Канаду й очолила Інститут Латвії. Складаючи
присягу в Сеймі, вона обіцяла працювати в ім'я процвітання народу й республіки. Це
єдина жінка-президент у Центральній і Східній Європі.
У червні 2003 р. Вайра Віке-Фрейберга переобрано на другий чотирирічний термін.
На засіданні латвійського Сейму за неї проголосувало 88 депутатів зі 100. Вона має
неймовірно високу довіру населення — рейтинг її популярності сягає 80 %.
Латвії не пощастило уникнути економічних негараздів. Різко підскочили ціни на
енергоносії, квартплату, зростає майнова нерівність громадян. Прожитковий мінімум
становить 172 долари на місяць, середня зарплата — 315 доларів, середня пенсія — 125
доларів. До цього слід додати протистояння корінного і некорінного населення;
трапляються порушення прав людини. 2004 р. Латвія ввійшла до НАТО та
Європейського Союзу. Ва́лдис За́тлерс — нынешний президент Латвии. Избран 31 мая
2007.

Усі, хто відвідував Естонію, найменшу серед балтійських країн (у ній проживає 1
млн 423 тис. населення, із них 64 % — естонці, 28,5 — росіяни, близько 3 — українці,
близько 2 — білоруси, решта 5 % — поляки, фіни, євреї та інші національності),
сприймали її як екзотичний край із вузенькими романтичними вуличками і кав'ярнями
старого Таллінна, університетською солідністю Тарту, провінційним курортним
благополуччям Пярну, затишком загублених у лісових хащах хуторів.
Як і інші країни Балтії, Естонія 1990 р. проголосила незалежність й рішуче стала на
шлях політичних і економічних реформ, стратегію яких було визначено так: врегулювати
відносини з Росією й повернутися обличчям до Заходу, не втрачаючи статусу транзитної
держави.
Відповідно до Конституції Естонської Республіки, прийнятої 28 червня 1992 р.,
Естонія — самостійна і незалежна демократична держава, де носієм верховної влади є
 17
народ. Діяльність Державних зборів, президента, уряду та судів здійснюється за
принципом поділу і збалансування влад.
Законодавча влада належить Державним зборам у складі 101 депутата, яких
обирають під час вільних виборів за пропорційною системою. Державні збори обирають
президента, який є главою держави, представляє країну в міжнародних відносинах,
скликає Державні збори і відкриває їх перше засідання, призначає кандидата на посаду
прем'єр-міністра. Виконавча влада належить уряду республіки, до складу якого входять
прем'єр-міністр і міністри. Уряд здійснює внутрішню і зовнішню політику держави;
спрямовує і координує діяльність урядових установ, організовує виконання законів,
постанов Державних зборів і актів президента.
Правосуддя здійснюється тільки судом. До системи судочинства входять: повітові,
міські та адміністративні суди; окружні суди і Державний суд, який є вищою судовою
інстанцією, що розглядає судові рішення в касаційному порядку, і водночас судом
конституційного нагляду.
Усі питання місцевого життя і облаштування належать до компетенції органів
місцевого самоврядування, що діють на підставі законів. Одиницями місцевого
самоврядування є волості та міста. Представницькими зборами місцевого
самоврядування є Рада, що обирається під час вільних виборів загальним, рівним,
прямим і таємним голосуванням терміном на три роки. Порядок роботи місцевого
самоврядування і нагляд за його діяльністю визначено законом.
На початку березня 1995 р. в Естонії відбулися чергові вибори до парламенту. Із
101 депутатського місця 42 отримав блок Коаліційної партії та Об'єднання селян, 20 —
Партія реформ. Партія "Вітчизна", що перебувала при владі до того, здобула всього 7
мандатів. Новий уряд було сформовано Коаліційною партією, Об'єднанням селян і
Партією реформ.
У квітні 1999 р. депутати новообраного парламенту, в якому більшість вибороли
праві партії (53 місця із 101), підтримали запропоновану президентом Естонії Леннартом
Мері кандидатуру Марта Лаарі на наступні чотири роки. Новий прем'єр-міністр у своїй
програмній промові підтвердив зовнішньополітичні пріоритети країни: швидку
інтеграцію до Європейського Союзу і вступ до Північноатлантичного альянсу.
Західні оглядачі називають Естонію "відмінником ринкових перетворень". В
економічній сфері країна не тільки відірвалася від найближчих сусідів, а й випередила
більшість держав Східної Європи. До успіху привело неухильне дотримання
теоретичних монетаристських схем. Країна взяла курс на приватизацію, яка сягнула 85
%, установився твердий валютний курс, низький рівень інфляції. Наслідком цього, як і
приросту внутрішнього валового продукту, було зростання середньої зарплати, що
становить 400 доларів на місяць.
Естонія цілком відкрита для іноземних товарів і капіталів, їй належить провідне
місце серед східноєвропейських країн за обсягом іноземних інвестицій на душу
населення. Проте це призводить до неоднозначних наслідків. Більшість магазинів у
Таллінні — 100-відсоткове кліше західноєвропейських торгових центрів, у яких дедалі
частіше можна почути фінську, шведську і норвезьку мови. М'ясокомбінати, що
закриваються, купують фіни, але переробляють на них не естонську яловичину, а
дешевшу фінську, залишаючи естонських тваринників без роботи. Характерна деталь:
фігурку головного символу естонської столиці — Старого Тоомаса, яку раніше в
Таллінні можна було купити на кожному розі, тепер знайти вельми нелегко.
 18
Нерозв'язаною залишається проблема надання громадянства (в Естонії його не
мають 250 тисяч осіб). Закон про громадянство, інші законодавчі акти надто
ускладнюють реалізацію державної програми інтеграції не естонців в естонське
суспільство. В країні до цього питання ставляться спокійно, стверджуючи, що за
ситуацією з правами національних меншин у їхній країні протягом років незалежності
здійснюють моніторинг різні західні інститути, і жодних претензій з цього приводу до
Таллінна не зафіксовано. В естонських школах в обов'язковому порядку вивчається
російська мова, у вищих навчальних закладах створено російськомовні групи. Причому
студенти-естонці із задоволенням вивчають ділову російську, знаючи, що вона стане їм у
пригоді в майбутньому бізнесі.
Характеризуючи відносини Естонії з Україною та Росією, її колишній президент
Леннарт Мері свого часу заявив, що в Україні лежить ключ не тільки до європейської
безпеки, а й до демократичного розвитку Росії, а стійкість України спроможна по-
дружньому підштовхнути її північного сусіда до такого розвитку.
21 вересня 2001 р. президентом Естонії став 74-річний Арнольд Рюйтель, відомий
політичний і державний діяч, який у 1983—1998 рр. очолював естонський парламент.
Характеризуючи відносини Естонії й України, новий президент зазначив, що вони
дуже міцні як на духовному, культурному рівні, так і в економіці.
Громадянське суспільство в країнах Балтії має певну специфіку. На нашу думку,
вміння еліти, по-перше, чітко визначати стратегічні цілі країни, по-друге, переконувати
більшу частину суспільства в їх адекватності, по-третє, спрямовувати внутрішню і
зовнішню політику на досягнення поставлених завдань є тими критеріями, що свідчать
про успішність/неуспішність тієї чи тієї країни. Саме така постановка питання і науково
обґрунтована відповідь на нього дає підставу віднести балтійські країни — Литву,
Латвію та Естонію — до найбільш успішних на пострадянському просторі.
Безперечно, громадянське суспільство в державах Балтії виграло від досвіду та
навичок передвоєнних перетворень, сусідства зі скандинавськими країнами (наприклад,
естонці навіть за часів СРСР мали можливість дивитись фінське телебачення). Саме
існування власного історичного досвіду та традицій громадянського суспільства сприяли
формуванню в прибалтійських республіках великої кількості громадянських інституцій
ще упродовж 80-х років минулого століття. Конструктивні публічні дебати (ініціаторами
яких були вже створені громадянські організації) початку 90-х років підготували
більшість населення до вирішення проблем постсоціалістичного розвитку.
Водночас, попри всі спільні моменти, кожна з пострадянських країн Балтії
пройшла власний шлях до реалізації політичної надмети. Як наслідок, кожна з них має
свою специфічність.

На відміну від Латвії та Естонії, де політичні еліти створили класичну

парламентсько-президентську форму правління, в Литві політична конструкція має
риси президентсько-парламентського режиму. В межах литовського владного механізму
діють два інститути, формування яких відбувається на загальнонаціональних виборах.
Ідеться про парламент (Сейм) і президента. Саме через дію такої політичної моделі
владними центрами в цій країні є не лише уряд та парламент, а й президент. Для
пострадянських Латвії й Естонії характерні ті самі специфічні риси, що і для литовської
модернізаційної моделі. У цих країнах через відкритість економіки для іноземного,
передусім західного капіталу, власна національна буржуазія формувалася дуже повільно.
Однак слід ураховувати, що нині і в Латвії, і в Естонії вже нагромаджено великий
 19
національний капітал, що прагне (як і в більшості постсоціалістичних країн)
контролювати й окремі галузі, й політичні інститути — парламент з урядом. Таким
чином, Литву, Латвію та Естонію порівняно з рештою пострадянських країн можна
вважати найбільш успішними. Критерій успішності (в цьому випадку) — вміння
визначити політичні завдання і в короткий термін реалізовувати їх. Поставленої на
початку 90-х років XX ст. мети — приєднання до європейської спільноти і структур
євроатлантичної безпеки — досягнуто. Це стало можливим завдяки модернізації та
створенню максимально адаптованих до західних стандартів політичних та економічних
систем. Не останню роль у прискореному просуванні країн регіону шляхом "приєднання
до західних цінностей" відіграло і громадянське суспільство. Надзвичайна
політизованість людей у цих країнах зумовила створення демократичних моделей
громадянського суспільства, що характеризуються прагненням його інститутів впливати
на формування і реалізацію політики, яку здійснює влада.
Утім, поряд зі здобутками останнього десятиліття розвиток країн Балтії має і певні
ризики. Серед них — надзвичайна залежність їх економік від іноземного капіталу,
передусім європейського. Другий ризик — економічні та політичні наслідки приєднання
країн до ЄС. Якщо до розширення Європейського Союзу ринки Литви, Латвії, Естонії
були привабливими для розміщення європейських інвестицій, то після вступу цих країн
до ЄС, уніфікації податків, цін і соціальних витрат місце ринків Балтійського регіону
можуть посісти "неуніфіковані" Росія, Україна, Білорусь і решта сусідів. Третій ризик —
поляризація суспільства за національною ознакою та ескалація політичних і
етнополітичних конфліктів, що не сприятиме динамічному розвитку Литви, Латвії та
Естонії.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Ватенко Т. Королі СНД: Портрети дванадцяти президентів (тенденції та
закономірності розвитку в пострадянському просторі). — Л., 2000. — 216 с.
Рудич Ф. М. Політологія: Підручн. — 2-ге вид., стер. — К.: Либідь, 2005. — 480 с.
Новьіе конституции СНГ и Балтии: Сб. документов. — М., 1998. — 672 с.