ЗМІСТ

Введення ………………………………………………................................…....2

1. Історія створення міністерств. ..................................................................... 3

2. Маніфест «Про установу міністерств». .................................................... 6

3. Статус, повноваження та компетенція міністерств .................................. 8

4. Реформи центрального апарата ................................................................. 10

Висновок .......................……………………………………………………......................... 12
Список використаної літератури ................................................................. 13

1
 ВВЕДЕННЯ
Міністерська система керування в Росії з'явившись у період розквіту
Російської імперії, благополучно пережила її занепад і загибель, три російські
революції й Громадянська війна, була однієї з найважливіших і складових
частин керування в СРСР і благополучно продовжує існувати в нинішній
Російській Федерації на початку XXI в. Уже сам по собі цей дивний факт
змушує задуматися про причини настільки тривалого й успішного
функціонування цієї системи керування.
Міністерствам не повезло у вітчизняній історіографії. Найбільше інтенсивно
ця система керування вивчалася в дореволюційній Росії. На початку XX в. до
столітнього ювілею міністерств кожне з них опублікувало докладний опис
своєї діяльності. Однак ювілейні видання за всіх часів відрізнялися
особливою подачею матеріалу. Вони в різному ступені, але все без винятку,
лакували дійсність, намагаючись показати своя установа в максимально
вигідному світлі. До цієї ж групи видань ставляться огляди діяльності
відомств за час царювання того або іншого монарха.
У дореволюційній історіографії є тільки одне дослідження, присвячене
міністерській системі керування в цілому. Це робота С.П. Покровського
«Міністерська влада в Росії. Історико-юридичне дослідження» (Ярославль,
1906). Автор на основі законодавства Російської імперії розбирає роль
міністерств у керуванні країною й особливо взаємини міністрів з верховною
владою.
У радянський період вітчизняної історії найбільше інтенсивно історією
державних установ, у тому числі міністерств, займалися викладачі
Московського державного історико-архівного інституту. У МГИАИ в 1952 р.
була створена кафедра історії державних установ і поступово зложилася
наукова школа, що очолив відомий учений і педагог Н. П. Ерошкин.
І все-таки не можна не відзначити, що в масштабах країни ця тематика не
користувалася в радянський час увагою наукової громадськості.
Дореволюційній міністерській системі керування була присвячена лише одна
монографія: робота Н.И. Єфремовій «Міністерство юстиції Російської
імперії. 1802 - 1917 р. Історико-правове дослідження», що вийшло в 1983 р.
Лише на рубежі XX - XXI ст. положення трохи змінилося. Статті про
міністерства Російської імперії з'явилися в енциклопедіях і довідниках
енциклопедичного характеру.

2
 1. ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ МІНІСТЕРСТВ.
Значення міністерств для вивчення вітчизняної історії надзвичайно високо.
Це - основна ланка виконавчої влади, що у Росії традиційно визначала курс
розвитку країни. У Російській імперії міністри були найближчими радниками
імператорів і були посередньою ланкою між верховною владою й органами
підлеглого керування. Жодна велика реформа в політичному житті, жодне
велике перетворення в соціально-економічній сфері не проходило повз
міністерські канцелярії. Навіть у період існування Державної думи на
початку XX в. саме від міністерств виходила законодавча ініціатива, а Сенат
який тоді правив визнав суперечному закону один з параграфів наказу
(регламенту роботи) Державної думи, що надавав її комісіям право
розробляти законопроект при згоді міністра підготувати аналогічний проект
закону. Після цього Рада міністрів наказав чиновникам відомств не
повідомляти комісіям парламенту необхідних їм матеріалів. Вони також не
повинні були бути в ці комісії для роз'яснення яких би те не було питань.
Особливо важлива історія міністерств для XX в., більшу частину якого країна
прожила в умовах надзвичайного часу. А в умовах революцій і
Громадянської війни, зовнішньої небезпеки, двох світових війн і періодів
відбудови народного господарства або подібних по своїх наслідках
результатам реформування всіх сторін життя країни в 90-і рр. роль
виконавчої влади неминуче зростала. Варто також нагадати, що навіть до
спроби побудувати в нашій країні соціалістичне суспільство в Росії
традиційно велике місце в економіці займав державний сектор, а, отже,
значної була роль органів керування державним майном. Завжди було велике
значення органів державного регулювання економіки, у якому сама активна
участь приймали міністерські чиновники.
Наш реферат освячений першому етапу існування міністерської системи
керування в Російській імперії. На відміну від більшості європейських
держав, у Росії споконвічно система керування будувалася на принципі
єдиноначальності (накази), що обумовлювалося роллю, що грало державу в її
історії. Перехід від приказної системи керування до колегіального на початку
XVIII в. був обумовлений конкретно-історичними обставинами реформ
Петра I. Колегії виявилися тоді більше корисними для держави, тому що
були гарною школою керування. А реформатору-цареві-реформаторові
потрібні були люди, які допомагали б йому здійснювати грандіозні плани
перебудови Росії.
Однак колегіальний початок у побудові центрального державного апарата не
удержалося довго в Росії.
Сучасні дослідники вказують на дорожнечу апарата керування XVIII в., його
низьку ефективність, постійні пошуки більше раціонального поділу функцій
державного керування.

3
Першопричину появи міністерств, на наш погляд, варто шукати в зростанні
ролі держави в господарському житті, утворенні, культури й т.д. Один з
найбільш ревних прихильників міністерської системи В.П. Кочубей цілком
справедливо писав: «С течением времени расширение народного труда,
преумножение богатства, успехи промышленности и просвещения
потребовали большей попечительности со стороны правительства: когда
признано было нужным точнее означить для каждой части пределы ее и
образ ее действия, тогда все неудобства бывшего тогда управления скоро и
почти вдруг обнаружились».
Термін «міністр» неодноразово вживався в Росії з початку XVIII в. Так, при
Петрові I існувала Консилія (Конзилия) міністрів, а при Ганні Івановні
Кабінет міністрів. Але ці установи ще не являли собою одноособового
початку в керуванні.
Уперше про реорганізації центрального керування відкрито заявив видний
державний діяч другої половини XVIII в. Н.И. Панін. У доповіді Катерині II
він указав, що державне керування повинне бути розділене між декількома
особами, зобов'язаними піклуватися «про ті державні частини, які по їхній
натурі вимагають повсякчасного поправлення, частих змін і корисних
новин».
Ця ідея не знайшла підтримки в Катерини II, але саме в роки її правління
особистий початок стало витісняти колегіальне. У складі Сенату для
загального керівництва окремими галузями керування були засновані
експедиції й казначейства, підлеглі не його департаментам, а безпосередньо
прокурору-генерал-прокуророві. До того ж окремі галузі керування
поступово стали зосереджувати в руках окремих осіб, яким довіряла
імператриця.
При Павлові I особистий початок керування ще більше підсилилося.
Імператор відновив ряд колишніх колегій, але поставив на чолі їхніх
головних директорів. Вони не входили до складу колегій і користувалися
правом особистої доповіді в государя по їхніх справах. У результаті значення
колегій істотно знизилося. В 1797 р. з'явився й перший міністр - міністр доль
князь А.Б. Куракин. Він очолив тільки що утворений Департамент доль.
У складеної Павлом I записці про пристрій різних частин державного
керування говорилося про поділ центральної адміністрації на сім головних
департаментів (юстиції, «фінансії», військового, іноземного, морського,
комерції й скарбниці), кожний з яких «має свого міністра». Відзначалося, що
кожен міністр буде мати «день і година для переговору його з государем». За
свідченням В.П. Кочубея, керівникам різних центральних установ вдавалося
вносити свої пропозиції на твердження безпосередньо імператорові. «Прочие
части, - писал Кочубей, - кои или не имели своего главного директора, или
коих директор не имел доступа к государю, входили по большей части прямо

4
к генерал-прокурору, и от него подносимы были непосредственно на
высочайшее усмотрение».
Із приходом до влади Олександра I питання про реформу центральних
органів керування обговорювався в Негласному комітеті, що складався з
наближених до імператора осіб. У грудні 1801 р. А.А. Чарторийським подав
імператорові записку. До неї була прикладена «Таблиця влади імперії».
Державне керування розділялося на три частини: властиво «керування»
(виконавча влада), «юстиція» (судова влада) і «охоронна частина»
(контрольна влада, що вручалася Сенату). 10 лютого 1802 р. записка (текст її
не зберігся) обговорювалася в Негласному комітеті. Чарторийський
намалював картину «найбільшого безладдя» у керуванні країною й
запропонував розділити виконавчу владу між 8-ю міністрами, у руках яких
перебували б всі нитки адміністрації. Нагляд за їхньою діяльністю він
запропонував надати Сенату. Питання про долю колегій Чарторийський не
ставив, але зі змісту його доповіді випливало, що вони ліквідуються. Член
негласного комітету Н.Н. Новосільцев познайомив із проектом установи
міністерств колишнього вихователя Олександра I Ф.С. де Лагарпа й члена
Неодмінної ради канцлера А.Р. Воронцова, які поставилися до цієї ідеї з
повним схваленням. В.П. Кочубей передав імператорові французький
календар, де було представлене пристрій міністерств із усіма їхніми
підрозділами й канцеляріями, а 24 березня 1802 р. представив Олександру I
начерк введення до указу про установу міністерств. Одночасно імператор
доручив статс-секретареві А.Н. Оленину підготувати проект поділу справ
між міністерствами.
В. П. Кочубей, Н. Н. Новосільцев і граф П. А. Строганов стояли на позиції
рішучої заміни колегій міністерствами. А. А. Чарторійський проявляв
обережність, і його погляди підтримував імператор. На засіданні Негласного
комітету Олександр I заявив, що не можна відразу «знищити всю цю стару
форму, але досить, може бути, підкорити колегії різним міністерствам і
потім, коли досвід покаже марність цих установ, тоді знищити їх».
Строганов вів протоколи засідань комітету й зробив запис: «По цьому
приводу виникла суперечка, але не було вирішено нічого».

5
 2. МАНІФЕСТ «ПРО УСТАНОВУ МІНІСТЕРСТВ».
11 квітня Н.Н. Новосильцев представив комітету перший проект установи
міністерства з восьми частин: юстиції, внутрішніх справ, фінансів,
державного казначейства, іноземних справ, військової, морських сил і
народної освіти. Попередньо Новосильцев проконсультувався з де Лагарпом.
Останній зробив зауваження, суть якого полягала в тім, що, перш ніж
проводити проект у життя, потрібно обміркувати порядок діловодства,
роботи канцелярії, форми використовуваних документів. Він пропонував
послати в Європу утвореного чиновника для вивчення досвіду
західноєвропейської бюрократії. Новосильцев відхилив ці пропозиції,
відзначивши, що міністри спочатку будуть керуватися «Генеральним
регламентом» Петра I. Ця точка зору одержала підтримку Олександра I.
Потім у Негласному комітеті виникла суперечка про відповідальність
міністрів. Новосильцев включив у свій проект пропозиція Чарторийського
про те, що міністри зобов'язані щорічно подавати в Сенат звіт про свою
діяльність, а вже Сенат буде представляти їхньому цареві зі своїми
зауваженнями. Тобто діяльність призначеного монархом чиновника
ставилася під контроль Сенату. На це Олександр I помітив, що Сенат «ніколи
не мав таке право». «Молодим друзям» імператора довелося витратити
чимало сил, щоб переконати Олександра I погодитися із цією пропозицією.
Вони одержали підтримку де Лагарпа, що написав імператорові довгий лист
про місце Сенату в державному керуванні. Зокрема, він уважав важливим
сполучення в одному органі вищої судової інстанції й вищий контролюючої
інстанції. Згодом, писав він, Сенат з'єднає в собі «компетенцію Верховного
суду Англії й деяких функцій палати парламенту».
На остаточний проект Новосильцева А.Р. Воронцов написав 5 записок,
критикуючи його в частковостях. Наприклад, він пропонував передати
завідування шляхами сполучення в майбутнє Міністерство комерції.
Воронцовське зауваження обговорювалися на двох засіданнях Негласного
комітету.
Потім Строганов показав проект видному дипломатові, російському послові
в Лондоні графові С.Р. Воронцову. Тут слід зазначити, що в перші роки після
сходження на престол Олександра I найбільш впливовим угрупованням
правлячих кіл Росії залишалися єкатерининські вельможі - брати А.Р. і С.Р.
Воронцови, граф Н.П. Румянцев, Н.В. Чичагов, граф П.В. Завадовський. Г.Р.
Державін й інші. До їхньої думки «молоді друзі» Олександра I - члени
Негласного комітету - повинні були прислухатися. Серед же чиновників
єкатерининської епохи були сильні настрої на користь обмеження влади
імператора, найчастіше за рахунок посилення ролі Сенату. Наприклад,
будучи прихильником англійського державного устрою, С.Р. Воронцов писав
своєму синові про майбутнє російської держави 21 квітня 1801 р.: «Країна
занадто велика, щоб государ, будь він хоч другим Петром Великим, міг усе

6
робити сам при існуючій формі правління без конституції, без твердих
законів, без незмінюваних і незалежних судів».
С.Р. Воронцов підтримав як ідею міністерської реформи, так і роль Сенату у
вигляді контролюючої інстанції за діяльністю центрального державного
апарата.
Ще одним питанням, що викликало розбіжності, став порядок доповіді
міністрів імператорові. Відповідно до проекту Новосильцева, ці доповіді
представлялися не інакше як по попередньому обговоренню їх з іншими
міністрами. Олександр I заперечував проти такого порядку, бажаючи вести
справи наодинці з кожним міністром, але був змушений погодитися з
доводами своїх «молодих друзів», визнавши необхідність єдності керування.
Члени комітету переконали імператора в корисності такої єднальної
процедури, тому що всі галузі керування «суть як би ланки ланцюга» і дії
одного міністра не повинні заважати іншим. До того ж цей порядок зв'язував
міністрів загальною відповідальністю за пропоновані імператорові міри.
Нарешті був складений остаточний текст проекту маніфесту про установу
міністерств у Росії, але Олександр I барився, коливався в ухваленні
остаточного рішення, тому що стояло почати дуже важливу реформу
адміністрації. Останньої імператор приділяв особливу увагу. Не випадково в
колі «молодих друзів» він заявив ще 25 квітня 1801 р., що «реформа
адміністрації повинна бути переважніше конституції».
По оцінці дореволюційних юристів, міністерська система була такою
організацією центрального керування, де «різні частини керування
розподілені між окремими відомствами по реальній або логічній системі й на
чолі кожної частини поставлена одна особа (міністр), що має повне
начальство над всіма підлеглими йому особами й місцями; згідно із цим і
підлеглими органами (департаменти й відділення їх) мають, за загальним
правилом, також організацію бюрократичну». Зрозуміло, міністр опирався на
ті рішення, які готувалися в надрах міністерського апарата, він не міг
повністю ігнорувати думку підлеглих йому осіб, яких сам же й призначав на
відповідні посади. Але дуже важлива деталь: дійсно, у деяких випадках у
справі міністр був зобов'язаний запитати, у всіх інших міг запитати, але у
своєму остаточному рішенні в справі міністр залишався вільним.
Міністерська система припускала відповідальність одноособового
начальника за законність дій, а також і за доцільність вжитих заходів. В
умовах Росії на імператора лягала вся відповідальність за призначення
міністрів.
Після довгих міркувань Олександр I підписав 8 вересня 1802 р. маніфест
«Про установу міністерств». У ньому говорилося: «Мы заблагорассудили
разделить государственные дела на разные части, сообразно естественной их
связи между собою, и для благоуспешнейшего течения поручить оные
ведению избранных нами министров, постановить им главные правила,
7
коими они имеют руководствоваться в исполнение всего того, чего будет
требовать от них должность».

3. СТАТУС, ПОВНОВАЖЕННЯ ТА КОМПЕТЕНЦІЯ МІНІСТЕРСТВ

Фактично мова йшла про установу посад 8-ми міністрів: військових
сухопутних сил, військових морських сил, іноземних справ, внутрішніх
справ, фінансів, юстиції, комерції, народної освіти. Їм було запропоновано в
тримісячний строк «зайнятися утворенням» своїх канцелярій. Всі існуючі в
Росії центральні державні установи були розподілені по міністерствах і
продовжували діяти за старими законами.
Більше всіх установ перейшло в розпорядження міністра внутрішніх справ:
Мануфактур-колегія, Медична колегія, Головна соляна контора, Експедиція
державного господарства, Головне поштове правління й інших. Таким чином,
на міністра внутрішніх справ були покладені найрізноманітніші завдання:
керування казенним господарством (вся державна промисловість, крім
гірської, і будівельна справа), піклування про добробут народу, забезпечення
його безпеки (міністрові була підлегла поліція), піклування про дворянство
(губернські проводирі дворянства відтепер могли робити подання про свої
потреби не тільки губернаторові, але й міністрові внутрішніх справ) і т.п.
Міністр фінансів повинен був піклуватися про доходи держави й становити
бюджет країни. Тому під його керівництвом виявилися Берг-колегія, Лісовий
департамент, Монетний департамент, державні банки й т.п. Міністр відав
оброчними статтями, займався господарським керуванням казенними
землями. Державне казначейство зберегло свою самостійність. На чолі його
як і раніше перебував державний скарбник, що діяв на основі тимчасових
правил, установлених указом від 24 жовтня 1780 р.
Міністр народної освіти одержав у керування Академію наук, університети
й всі інші навчальні заклади, крім військових і тих що знаходилися у веденні
вдовствующей імператриці Марії Федорівни, всі друкарні, народні
бібліотеки, музеї й т.п.
Міністри військових сухопутних сил, військових морських сил, іноземних
справ і комерції одержали в керування по одній колегії. Посада міністра
юстиції передбачалося «особливо визначити при виданні укладення законів,
що складає,».
Всі міністри, за винятком військового, морського й комерції, одержували
помічників зі званням товариша міністра, в обов'язку яких входило заміщати
їх по всіх справах.
У своїй діяльності міністри відповідали перед монархом і Сенатом.
Наприкінці кожного року вони повинні були подати на ім'я монарха через

8
Сенат письмовий звіт про керування довірених йому справ (крім секретних).
Передбачалося, що тут у присутності міністра звіт буде обговорюватися. І
сенатори зможуть зажадати від його усних пояснень. Будуть вивчені
документи про діяльності міністерства, які надійшли в Сенат протягом
звітного часу. Потім звіт надійде до імператора із зауваженнями сенаторів.
Сенат одержував право протягом року жадати від міністрів роз'яснень із
приводу тих або інших його дій; у випадку незадовільних з погляду сенаторів
відповідей Сенат міг доповісти про це імператорові.
У маніфесті 8 вересня 1802 р. згадувалося про комітет, складеному з
міністрів, але нічого конкретно про цей орган керування сказано не було.
Відносини міністра з колегіями спочатку відрегульовані не були. У маніфесті
8 вересня 1802 р. говорилося лише, що кожна колегія й інші центральні
установи, що ввійшли в єдине міністерство, повинні посилати міністрові
щотижневі «меморіі» про поточні справи, а про справи, що вимагають
швидкого рішення - «особливі подання». Міністр розглядав подання й
приймав самостійне рішення. На «меморіі» міністр, якщо знаходив
потрібним, робив зауваження. Якщо колегія була не згодна із зауваженнями
міністра, то подавала йому свої «міркування». І якщо міністр все-таки
пропонував вирішувати справи відповідно до своїх зауважень, колегія була
зобов'язана підкоритися цій вимозі, але в журналі засідань записувалися
особливі думки членів колегії.
Першими міністрами були призначені переважно відомі чиновники, частина
з яких ставилася до міністерської реформи недоброзичливо. Можливо,
Олександр I намагався в такий спосіб залучити можливих критиків реформи
до конкретної справи. Але більш імовірно, він просто не міг ігнорувати вплив
осіб, що підтримали його в перші місяці після перевороту 11 березня 1801 р.
Першими міністрами в новій системі керування стали:
військових сухопутних сил - генерал від інфантерії, член Неодмінної ради
С.К. Вязьмитинов,
військових морських сил - адмірал, член Неодмінної ради Н.С. Мордвинів,
іноземних справ - граф А.Р. Воронцов,
юстиції - сенатор Г.Р. Державін, фінансів - граф, член Неодмінної ради А.И.
Васильєв,
комерції - член Неодмінної ради Н.П. Румянцев,
народної освіти - граф, сенатор, член Неодмінної ради, голова Комісії для
складання законів П.В. Завадовский.
З «молодих друзів» Олександр I призначив В.П. Кочубея міністром
внутрішніх справ, Н.Н. Новосильцева - товаришем міністра юстиції, А.А.

9
Чарторійського - товаришем міністра закордонних справ, П.А. Строганова -
товаришем міністра внутрішніх справ.
4. РЕФОРМИ ЦЕНТРАЛЬНОГО АПАРАТА
26 жовтня 1802 р. Олександр I написав де Лагарпу: «Міра, про яку ми так
часто говорили, у повній дії: міністерство утворене і йде добре вже більше
місяця (з 8-го вересня). Справи від цього придбали більше ясності й методи, і
я знаю негайно, з кого стягнути, якщо що-небудь не так, як треба».
На відміну від Олександра I, міністри відразу відчули недоліки маніфесту
1802 р. про установу міністерств. У перших же зборах міністрів Державін
заявили, що «без ґрунтовних інструкцій або наставлянь для кожного міністра
по його посаді не буде в державних справах ніякої користі, ні успіху, а,
навпроти, будуть упадати в обов'язку один іншого, пересваряться, і все впаде
в безладдя». Слова ці виявилися пророчими. До того ж самі міністри не
захотіли, щоб хто-небудь втручався в їхні розпорядження, тяготилися опікою
з боку сенаторів. У такій обстановці не все з перших міністрів захотіли
працювати, і вже в грудні 1802 р. подав у відставку Мордвинів. У
наступному році покинув свій пост Державін.
4 червня 1803 р. міністр внутрішніх справ В.П. Кочубей представив
імператорові доповідь, у якому звернув його увагу на ряд істотних недоліків
у роботі міністрів, породжених одночасним застосуванням двох почав у
системі керування: колегіальності і єдиноначальності. Кочубей дорікав
колегії в повільності при розгляді справ, досить складному порядку
діловодства, недостатньому поділі (спеціалізації) роботи й недоліку
відповідальності посадових осіб, що заважало її вдосконаленню.
Доповідь набула свою дію, і Олександр I наказав скасувати колегіальні
установи, підвідомчі міністрові внутрішніх справ. У тому ж році у всіх
міністерствах, крім Міністерства закордонних справ, були засновані
департаменти. Надалі колегії минулого послідовно ліквідовані й в інших
міністерствах, хоча процес цей був досить довгим.
28 березня 1806 р. В.П. Кочубей подав Олександру I нову записку, у якій
виразив невдоволення положенням міністрів у системі державної влади й
запропонував зробити відносини між міністрами й іншими посадовими
особами й різними установами (Сенатом, Неодмінним рад, Комітетом
міністрів, місцевим апаратом) більше певними.
У наступні роки навколо реформ центрального апарата керування
розгорнулася гостра полеміка між прихильниками й супротивниками
міністерської реформи.
Незважаючи на наявність досить впливових й авторитетних критиків
міністерської системи, на серйозні зауваження на її адресу з боку провідних
державних діячів, - міністерства в Росії відбулися. Сильною стороною
10
міністерської системи керування в Російській імперії була стабільність.
Замічено, що будь-яка реорганізація в такій системі різко знижує
продуктивність праці. Чиновники починають більше думати про свою
подальшу долю, чим про справу, їм дорученому. Порушується
відпрацьований до автоматизму порядок документаційного забезпечення
керування, система звітності й контролю. Будь-яка реорганізація приводить
на перших етапах до чималих фінансових витрат, адже має бути замінити всі
бланки, печатки, посвідчення й т.п.

11
 ВИСНОВКИ
Таким чином, перша установа міністерств носило характер компромісу між
колегіальною й міністерською системами керування. Міністри не входили до
складу керованих ними колегій. Сам колегіальний пристрій центральних
установ залишилося недоторканним, у силу чого до кінця провести принцип
єдиноначальності було неможливо. Пізніше М.М. Сперанский згадував, що в
1802 р. «казалось несходным пуститься с первого шага в большие
обновления и, строя новое здание, разрушить все прежнее до основания». Як
ми вже відзначали вище, імператор дотримувався цієї точки зору й був
цілком задоволений реформою, що почалася.

Незважаючи на наявність досить впливових й авторитетних критиків

міністерської системи, на серйозні зауваження на її адресу з боку провідних
державних діячів, - міністерства в Росії відбулися. Сильною стороною
міністерської системи керування в Російській імперії була стабільність.
Замічено, що будь-яка реорганізація в такій системі різко знижує
продуктивність праці.

Суперечка про переваги колегіального або одноособового принципу в роботі

установ не вирішений дотепер. На початку ХХ ст. один з найбільших
фахівців в області державного права А. Н. Філіппов писав: «Для нас
(Юристов. – Авт.) оба начала – коллегиальное и единоличное – одинаково по
идее правильные, и все дело состоит лишь в том, где и как применяются эти
начала. Коллегиальный принцип менее всего пригоден для устройства
органов власти исполнительной, единоличный – законодательной и
судебной».
За ціле століття число міністерств у Росії збільшилося незначно. В «Загальній
установі міністерств» 1811 р. названо 8 міністерств й 4 прирівняних до них
по статусі окремих головні керування. В 1911 р. у Російській імперії було 10
міністерств й 3 окремих головних керувань. Широкі рамки компетенції
більшості міністерств сприяли скороченню міжвідомчих зіткнень і
створювали для імператора можливість особистого керівництва їхньою
діяльністю. У стабільності цієї системи керування більше століття чиновный
мир бачив прояв непорушності самого самодержавного ладу в Російській
імперії.

12
 СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
Градовский А. Д. Почала російського державного права // Собр. соч. Т. 8.
Спб., 1907. Гл. III; Коркунов Н. М. Російське державне право. Т. 2. Частина
особлива. 6-і изд. Спб., 1909. Глава II.
Див., напр.: Огляд діяльності Міністерства імператорського двору й доль за
час царювання імператора Олександра III, 1884 - 1894. Спб., 1901.
Ерошкин Н. П. Історія державних установ дореволюційної Росії. М., 1997.
Єфремова Н. Н. Міністерство юстиції Російської імперії 1802 - 1917 р.:
Історико-правове дослідження. М., 1983. С. 15.
Вищі й центральні державні установи Росії, 1801 - 1917 р. В 4 т. Т. 2.
Центральні державні установи. Спб., 2001; Державність Росії (кінець XV в. -
лютий 1917 р.): Словник-довідник. Кн. 3. М., 2001; Вітчизняна історія:
Історія Росії з найдавніших часів до 1917 року: Енциклопедія. Т. 3. М., 2000.
Миронос А. А. Учені комітети й ради міністрів і відомств в XIX столітті:
Завдання, структура, еволюція. Нижній Новгород, 2000.
Органи й війська МВС Росії: Короткий історичний нарис. М., 1996.
МВС Росії: Енциклопедія. М., 2002.
Шепелев Л. Е. Чиновный мир Росії, XVIII - початок XX в. Спб., 1999.
Цит. по: Ерошкин Н. П. Міністерства Росії першої половини XIX століття -
фондообразователи центральних державних архівів СРСР. М., 1980. С. 6.
Див.: Латкин В. Н. Підручник російського права періоду імперії XVIII й XIX
вв. 2-і изд. Спб., 1909. С. 337.
Сафонов М. М. Проблема реформ в урядовій політиці Росії на рубежі XVIII й
XIX вв. Л., 1988. С. 206.
Эйхельман О. О. Огляд центральних і місцевих установ керування в Росії й
уставу про службу по визначенню від уряду. Київ, 1890. С. 4, 17.
Повне зібрання законів Російської імперії: Збори 1. Т. XXVII. № 20406.
Філіппов А. Н. Історичний нарис утворення міністерств у Росії // Журнал
Міністерства юстиції. 1902. № 9. С.48.
Покровський С. П. Міністерська влада в Росії: Історико-юридичне
дослідження. Ярославль, 1906. С. 69.

13