Семінар Країнознавство №1

Геополітика: її предмет, методи, функції

1. Поняття геополітики як науки. Основні закони класичної геополітики.

Геополітика - це наука, яка становить систему знань про контроль над простором.

Геополітика вивчає місце і конкретно – історичні форми впливу територіально-

просторових особливостей розташування держав або блоків держав на локальні, регіональні,
континентальні або глобальні міжнародні процеси .

До класичних законів геополітики належать:

1) закон фундаментального дуалізму;
2) закон посилення фактору простору в людській історії;
3) закон синтезу суші і моря.
Закон фундаментального дуалізму. Він проявляється в географічній будові планети і в
історичній типології цивілізацій. Цей дуалізм полягає у протиборстві телурократії
("сухопутної могутності") та таласократії ("морської могутності"). Для телурократії
характерні чітко визначені кордони, фіксований простір, способи життєдіяльності населення,
стабільність, що проявляється в осілості, консерватизмі, стійких моральних нормах і
юридичних законах, яким підпорядковується все населення. Таласократія, навпаки, є більш
динамічною і прихильною до технічного прогресу. Індивідуум, який перебуває серед водної
стихії, може вижити тільки в екстремальних умовах. Отже, згідно з цим законом
геополітики, упродовж усієї історії людства протистоять між собою континенті море,
континентальна і морська потуги. Це приводить до того, що дві стихії — земля і вода
символізують два способи буття людей, формують у них два типові види поведінки.
Закон посилення фактору простору в людській історії. До моменту кінцевої перемоги США
в холодній війні геополітичний дуалізм розвивався в раніше заданому напрямі —
таласократія і телурократія вели жорстоку боротьбу за простір, посилюючись у
економічному та військово-політичному плані. Ця боротьба тривала з перемінним успіхом як
таласократії, так і телурократії. Починаючи з епохи великих географічних відкриттів зростав
вплив таласократії. Алфред Тайєр Мехев вважав, що на морську силу націй впливали такі
чинники, як географічне становище, фізична побудова, включаючи сюди природну
продуктивність і клімат, розміри території, чисельність народонаселення, характер народу та
уряду. Доказом переваги таласократії було створення великих колоніальних імперій,
передовсім англійської.
Закон синтезу суші і моря — третій класичний закон геополітики. Йдеться про одне з
ключових понять геополітики — "берегову зону", або "Rimland" — фрагмент таласократії чи
телурократії. Хоча "берегова зона" згадувалася багатьма вченими, однак дане поняття до
наукового обігу вперше ввів американський учений Ніколас Спайкмен (1893—1943). На його
думку, саме "Rimland", а не "Heartland", як твердив X. Макін-дер, являє собою ключ до
світового панування. Від нього надходять імпульси до простору, який іменують "Heartland",
отже "той, хто домінує ним, той домінує над Євразією, тримає долі світу в своїх руках". А.
Дугін називає "Rimland" "ключовою категорією", "островом і кораблем", "прикордонною
зоною" тощо. Більш розвинув ідею "берегової зони" геополітик Володимир Дергачов,
запропонувавши концепцію рубіжної комунікації. Йдеться про більш широке поняття
контактної зони в системі "Море — Коустленд ("Rimland") — Континент ("Heartland")".
Через цю "берегову зону", яка'пов'язує між собою море і сушу, відбувалися не тільки
вторгнення завойовників з моря, але й різноманітні контакти — геополітичні, гео-
економічні, геоекологічні, соціокультурні тощо. В. Дергачов вводить поняття МОРЕМАР —
берегову зону морів і океанів — головний геополітичний плацдарм. Із поглибленням
міжнародного поділу праці, тенденціями глобалізації та регіоналізму "берегова зона" стає
"зоною життєвих інтересів" окремих держав. Поряд з МОРЕМАРом В. Дергачов говорить
про ЕВРАМАР — важливий "двигун" духовного прогресу людства, який, на його думку,
може стати бар'єром проти "морської стихії" відкритого суспільства і , вестершзації.
Зрозуміло, що під "відкритим суспільством" і "вес-тернізацією" В.Дергачов має на увазі
США, які постійно втручаються у внутрішні справи незалежних держав.
2. Предмет геополітики
Термін “геополітика” складається з двох грецьких слів: geo — земля, politikos — все, що
пов’язане з місцем: держава, громадянин тощо.
Термін “геополітика” вперше запропонував шведський учений і політик Р. Челлен, а в своїй
головній праці “Держава як форма життя” розробив наукові засади геополітики — вчення
про державу як географічний організм, що розвивається у певному просторі.
Об’єкт геополітики – це планетарний простір – тверда суша, вода (моря і океани),
повітряна оболонка, яка огортає земну кулю, тобто простір з державами, їх кордонами,
ресурсами і т. д.
Предмет геополітики – це взаємовідносини між геополітичними суб’єктами при вирішенні
світових і регіональних проблем (з урахуванням впливу всіх видів простору).
До предмета дослідження геополітики належить широке коло питань:
– закономірності виникнення, трансформації і функціонування світової геополітичної
системи;
– чинники, що впливають на трансформації сучасної системи міжнародних відносин;
– формування і розвиток геополітичних регіонів різних ієрархічних рівнів;
– проблеми територіального розвитку держав, просторові аспекти їх взаємодії на
міжнародній арені;
– вплив географічних факторів на зовнішню та внутрішню політику держав;
3. Джерела геополітики
Геополітика, як більшість дисциплін, що з'явилися на стику століть, виникла на базі трьох
наукових підходів:
• цивілізаційного;
• військово-стратегічного;
• теорій географічного детермінізму.
Основоположником цивілізаційного підходу до історичного процесу вважається російський
учений —Данільовський (1822-1885). На його думку, головними діючими суб'єктами на
підмостках театру історії є не держави або окремі нації, а величезні культурно-релігійні
спільності. їх він назвав культурно-історичними типами. Згодом ці спільності, а книга М.Я.
Данільовського вийшла в 1868 р., стали називати цивілізаціями. Наприкінці XIX — початку
XX ст. концепція М.Я. Данільовського одержала розвиток у роботах російського філософа К
Л. Леонтьева (1831-1891), німецького філософа О. Шпенглера (1880-1936), російського
ученого Євразії ПЛ. Савіцкого (1895-1968), його учня ЛЛ. Гумільова (1912-1992).
Найдокладніше ж розглянув і розвинув цю концепцію найвагоміший англійський учений-
історик і соціолог Арнольд Тойнбі (1889-1975). У своїй багатотомній роботі "Збагнення
історії" він надав докладну класифікацію цивілізацій. В особливий тип цивілізації він
виділив "православно-російську". Багато суперечок викликала книга професора
Гарвардського університету Семуеля Хантінгтона "Зіткнення цивілізацій?" (1993). Автор
стверджує, що в XXI ст. основним джерелом конфліктів стануть не економіка або ідеологія,
а цивілізаційні відмінності. Він вважає, що зіткнення цивілізацій стане домінуючим
чинником світової політики. Лінії розлому між цивілізаціями — це і є лінії майбутніх
фронтів. Картина світу в XXI ст. бачиться йому як результат взаємодії і суперництва семі-
восьмі великих цивілізацій, серед яких буде і православно-слов'янська, котра протистоятиме
насильницькій вестернізації.
На думку багатьох учених, що розробляють цивілізаційну теорію, географічні межі
цивілізацій визначають межі природного впливу великих держав, сфери їх життєвих
інтересів і території військово-політичного контролю. У такому методологічному підході до
геополітики є видимою тенденція відвести дану науку із зони географії, зробити її
універсальною дисципліною.
Другим джерелом геополітики, як вважають багато учених, були військово-стратегічні
теорії.
Визнаними авторами таких теорій вважаються Г. Гроцій, Сунь Цзи, Н. Макіавеллі (1469-
1527), Д. фон Клаузевіц (1780-1831), X.. Мольтке (1848-1916) і ін. Але найбільш вплинув на
розробку та поглиблення цих теорій зробив американський військово-морський теоретик,
історик Альфред Мехен (1840-1914) — автор відомих праць "Вплив морської потужності на
історію", "Проблема Азії і її дія на міжнародну політику
Третім теоретичним джерелом геополітики є концепції географічного детермінізму.
Це найбільш давнє джерело пізнання. Ідеї про вплив географічного середовища (клімату,
фунтів, річок, морів і ін.) на історію і людину зустрічаємо у Геродота, Гіппократа, Фуки
діда, Поліція, Арістотеля та інших античних авторів.
Європейська епоха великих географічних відкриттів стала новим етапом розвитку ідей
географічного детермінізму. Французький вчений Жом Боден (1530-1596) у роботі "Шість
книг про державу" (1577) знов викликав інтерес до проблеми географічного детермінізму.
Ідеї географічного детермінізму знайшли широке розповсюдження в ХУІІІ-ХІХ ст.
Особливо популярні вони були у Франції. У роботі "Продух законів" (1748) французький
просвітитель, філософ Шарль Монтеськье (1689-1755) головну причину в законодавчому
устрої держав, услід за Боденом, бачив в особливостях клімату.
В Англії ці ідеї теж знаходили прихильників, наприклад, історик Генрі Бокль (1821-1862),
але найбільшого поширення вони набули в Німеччині: філософ Іоган Готфрід Гердер (1744-
1803), географ і природодослідник Олександр фон Гумбольдт (1769-1859) вважали, що
найбільше впливає на розвиток цивілізації географія, яка відтворює цілісну картину світу і,
зокрема, клімат, ґрунт, географічне положення. Німецький географ Карл Ріттер (1779-1859)
стверджував, що існування людини цілком пов'язане із землею — тисячами чіпкого коріння,
яке неможливо видерти.
Найбільш докладно ці чинники нарівні з іншими були розвинені німецьким вченим
Фрідріхом Ратцелем і шведом Рудольфом Челленом.

4. Місце геополітики в системі наук; зв’язок геополітики з політичною географією.

Геополітика виникла на стику трьох наук

 Географії
  Історії

 Науки про міжнародні відносини

В історичному контексті геополітику розглядають як науку про вплив географічного

середовища на політичне життя держав. «Цей напрям аналізу світових процесів бере
початок з другої половини XIX століття»[1] «З цього часу можна вести мову про існування
геополітики як науки, а саме: про формування предмета її дослідження, понятійно-
категоріального апарату, кола інтересів та обширу закономірностей існування певної
території як геополітичної реальності».[2]
Формування геополітики у самостійний напрям політичних досліджень пов'язане з
іменами Фрідріха Ратцеля та Рудольфа Челлена, який є автором терміна геополітика.
Геополітика почала формуватися з початку XX століття в умовах
швидкої інтернаціоналізації світових економічних процесів, виходу на світову
арену США як провідної держави, національно-визвольних рухів в Азії, а потім і в Африці.
Після першої світової війни (у 1922 році) у Німеччині був створений Інститут Геополітики.
Геополітичні концепції німецької школи, яку очолював Карл Гаусгофер, а саме, «теорія
життєвого простору» значним чином виправдовували німецьку агресію і розв'язання другої
світової війни.[3]
Геополітика постала як специфічна галузь знань, в якій обґрунтовується досягнення
державами своїх цілей, забезпечення життєво важливих інтересів у зв'язку з ресурсами
географічного середовища. Вона поєднала стратегічні інтереси держав з економіко-
географічним вивченням ресурсного потенціалу територій.
У зв'язку зі змінами, що відбувалися у міжнародних відносинах та у світовій економіці після
Другої світової війни (зокрема поява ядерної зброї, двополярність світу, національно-
визвольні рухи, неоколоніалізм), формувалося ширше розуміння геополітики.
У США і Західній Європі в післявоєнний період геополітика набуває двох нових значень: як
геостратегія у вирішенні конкретних зовнішньополітичних та військових завдань; як
пояснення районування політичних процесів регіонального і глобального рівнів. На такій
основі формувалась концепція стримування СРСР, «теорії доміно» для пояснення процесів у
колишніх колоніях. Переважна більшість сучасних політологів визнають роль географічного
чинника в політиці, але не вважають його вирішальним.
Геополітичні інтереси країн поширюються на міжнародні води світового океану,
Антарктиду, космічний простір. Наприкінці XX століття, у зв'язку з розпадом світової
соціалістичної системи і її центра — СРСР та трансформацією двополярного світу у
багатополюсний, а також з посиленням та стрімким розвитком інформатизації, предметне
поле геополітики суттєво розширюється, охоплюючи новітні явища буття людства, зокрема
вебресурси інформації та електронні засоби масової комунікації.
5. Функції геополітики

Функції геополітики:

 Пізнавальна

 Прогностична

 Управлінська
  Ідеологічна

пізнавальну — вивчати тенденції геополітичного розвитку країн і народів, зміни

різноманітних явищ, процесів, подій; У науковому пізнанні геополітичної життя найчастіше
користуються сукупністю теоретичних знань з життя держав, країн і народів,
використовуючи методи порівняння, аналогій, екстраполяції.

прогностичну — визначати вірогідний прогноз розвитку геополітичних сил, їх вплив на

міжнародні відносини; Власне, будь-які дослідження - теоретичні та емпіричні - проводяться
в чому для того, щоб дати більш-менш вірний прогноз розвитку геополітичних сил, полів,
позначити конфігурацію країн або союзів, їх вплив на розвиток міжнародних, етнічних
відносин, залагодити можливі локальні конфлікти і виробити рекомендації для їх
запобігання або погашення.

управлінську — збирати й аналізувати емпіричну інформацію, виробляти конкретні

управлінські рішення і рекомендації; Отже, управлінська функція геополітики конкретно
виявляється в тому, що її прикладна частина безпосередньо бере участь у підготовці та
розробці практичних рекомендацій для управління геополітичними подіями, для їх
формування і керівництва ними.

ідеологічну — теоретично осмислювати геополітичну стратегію певної держави і

переконувати політичну еліту й громадян своєї країни в її дієвості та пізнавальності.

6. Методи геополітичних досліджень

Методи геополітичної науки:

 Системний

 Порівняльний

 Історичний

 Функціональний

 Інституційний

 Структурно-функціональний аналіз

 Антропологічний

Системний метод в якості основного принципу використовує структурно-функціональний

підхід. Суть його полягає в розгляді будь сфери суспільного життя, науки, зокрема
геополітики як цілісного, складно організованого і саморегульованого організму, що у
безперервній взаємодії з навколишнім середовищем через входи і виходи системи.

Порівняльний метод широко використовується в багатьох науках про суспільство: в

історії, соціології, географії та політології. Геополітика як синтетична наука також широко
користується цим методом. Даний метод передбачає зіставлення однотипних явищ життя
для виділення їх загальних рис і специфіки, знаходження оптимальних шляхів вирішення
завдань і т. П. Порівняльний метод дозволяє плідно використовувати досвід інших народів і
держав стосовно до умов, місця і часу.

Історичний метод також здавна застосовується у всіх суспільних науках. Він вивчає всі
явища життя в послідовному тимчасовому розвитку, виявленні зв'язку минулого, сьогодення
і майбутнього. Цей метод в геополітиці, як і у філософії, соціології, історії, політології, є
одним з найважливіших.

Функціональний метод ретельно вивчає залежності між різними сферами суспільного

життя або відносинами між країнами або групою країн: їх економічними, політичними
відносинами, рівнями військових контактів або протистояння, ступенем урбанізації
населення, його щільності, політичної активності, висоти морально-психологічного духу

Інституційний метод орієнтує на вивчення діяльності інститутів, за допомогою яких

здійснюється політична діяльність – функціонування держави, партій, організацій,
об’єднань тощо.

Метод структурно-функціонального аналізу передбачає розглядати суспільство, державу

та союз держав як складну структуру, кожний елемент якої виконує специфічні функції.

Антропологічний метод на перше місце висуває не соціальні фактори, а природу людини

та її потреби (повітря, вода, їжа, одяг, житло тощо).