Professional Documents
Culture Documents
Етнологія 6 Народи Західної, Південної та Південно-Східної Азії
Етнологія 6 Народи Західної, Південної та Південно-Східної Азії
Перші свідчення про етнічний склад Передньої Азії з’являються на межі ІV і ІІІ тис. до н.е., коли
шумери утворили в Південній Месопотамії одну із найдавнійших держав та винайшли клинопис.
Поруч з шумерами проживали тут у ІІІ тис. до н.е. також аккади, про що свідчать письмові пам’ятки
того часу. Разом з іншими семитомовними народами Межиріччя аккади створили Вавілонську
цивілізацію. Письмо мали і інші народи: фінікійці – мова яких була покладена в основу арабської,
грецької, латинської, російської, української та інших; стародавні євреї; арамеї.
У ІІ тис. до н.е. семитомовні народи розселилися по Західній Азії, а Аравійський пів-в заселили араби.
В середині ІІ тис.до н.е. з’явилися перші письмові пам’ятки, що засвідчили появу Хеттського царства. У
ІХ ст. до н.е. в областях Вірменського нагір’я і Південного Закавказзя 53 виникла держава Урарту, а в
VІІ ст.до н.е. вірмени створили свою державу, що проіснувала близько 1 тис. років. В І тис. до н.е. в
областях, де розселилися народи індоєвропейської мовної групи, виникли держави Мідія, Персія,
пізніше Бактрія і Парфія.
Суттєвий вплив на етнічні та культурні процеси у Західній Азії виявили арабські завоювання VІІ-VIII ст.
Араби підкорили місцеве населення, змішавшись при цьому із ним. Широкого поширення набула
арабська мова, писемність на основі арабського алфавіту та ісламізація населення підкорених країн.
Походи арабів приводили також до витіснення окремих етнічних груп з їх території і утворення нових
народів.
Продовжили вплив на етнічний склад регіону переселення із Середньої Азії тюркських народів, що
відбувалося у Х-ХІІ ст. В результаті цього процесу сформувалися такі народи, як турки, азербайджанці
та інші. Важливі етнічні процеси проходили і в наступні сторіччя. Так, у ХVІІ ст. примусово переселили
до Ірану значну кількість грузин та вірмен. У ХVІІ-ХІХ ст. уряди Ірану і Туреччини неодноразово
переселяли курдські племена до Південної Туркменії, Південної Анатолії. У 1915 р. турецький уряд
спровокував різню вірмен і айсорів (ассірійців), внаслідок чого 1,5 млн. вірмен були змушені
переселитися в інші регіони.
Західна Азія уникнула, за виключенням Аравійського пів-ва, прямої європейської колонізації, однак
країни регіону у ХІХ-ХХ ст. були перетворені у напівколонії розвинених європейських держав.
ПІВДЕННА АЗІЯ До складу регіону входять такі держави, як Індія, Пакистан, Бангладеш, Непал, Шрі-
Ланка. У Південній Азії можна виділити три основні географічні зони - північний гірський пояс, Індо-
Гангська рівнину і Південну Індію і близьку їй в природному відношенні Шрі-Ланку. Між північною і
південною зонами проходить пояс порівняно невисоких гір і нагір'їв. Найвищі гори півночі, до складу
яких входять Гімалаї, де в основному розташована держава Непал, захищають регіон від північного
холоду і забезпечують домінуючі тут варіанти клімату - субтропічний і тропічний.
Ці ж гори відіграли важливу роль в історії регіону, захищаючи залучала багатьох завойовників родючу
рівнину північної Індії від завойовників-кочівників, які підкорили не одну імперію в Центральній Азії,
а в Індостан могли проникати тільки через Хайберський перевал на північно-заході, тим самим
"нормируя "маси поступово проникаючих в індійський субконтинент потоків. До того ж гірські райони
нерідко в етнічному відношенні відрізняються від рівнин. Якщо на просторах низовин відбувалася
інтеграція великих етнічних спільнот, то для гір характерна ізольованість етнічних груп. Саме на гірські
райони припадає найбільше число етносів, хоча в цифрах, що характеризують загальну чисельність
населення Південної Азії, вони складають лише кілька відсотків.
Етнічний склад Південної Азії відрізняється великою строкатістю. Жителі регіону говорять на мовах
ряду великих мовних сімей - індоєвропейська, дравідская / дравидийская, австроазіатская, сино-
тибетська, які представлені більш малими підрозділами (індоарійська група, тибето-бірманська, мон-
кхмерская, мунда). Загальна чисельність населення регіону понад 1 млрд, при цьому більше 90%
населення говорить на 20 найбільших мовах: хиндустани, бенгальською, маратхі, панджабі, біхарі,
раджастхані та інших індоарійських мовах Північної Індії, сингальском і непали на Шрі-Ланці та
Непалі. На півдні поширені дравідські мови - тамільська, телугу, або андхра, каннада (каннара),
малаялам. Багато сотень мов і діалектів припадають на малочисельні племінні групи. Вони нерідко
складають саме гірські народи. В Індії їх офіційно відносять до категорії так званих адівасі (буквально
"первонасельнікі"), хоча далеко не всі з них належать до аборигенам конкретних територій.
Не менш складний і антропологічний склад населення Південної Азії. Тут зустрічаються представники
всіх великих рас (європеоїдної, екваторіальній, або негро-австралоідной, монголоїдної), що
складають численні групи різних антропологічних типів. Європеоїдна раса представлена індо-
афганським (пуштуни, буріші) і північноіндійському (белуджі, панджабци, раджастханци, маратхі та
ін.) Антропологічними типами. До особливої контактної малої раси, що поєднує європеоїдної та
австралоїдну, відносять дравідоязичние народи (таміли, малаялі, каннада, телугу та ін.).
Як правило, існує відповідність між антропологічним типом та мовної приналежністю: північні індійці,
наприклад, говорять на індо-арійських мовах, південні - на дравідійских, монголоїди - на мон-
кхмерскі і тибето-бірманських і т.д. Однак зустрічаються і винятки: до індоєвропейської сім'ї належить
мову народності тхару, що живе на півночі Індії і в Непалі, і має яскраво виражений монголоїдний
вигляд. Європеоїдні риси має один з народів Непалу - невари, а мова їхня належить до тибето-
гімалайської групі. Веддоіди бхіли розмовляють мовами індоєвропейської сім'ї.
-дравідійська мовна сім’я, народи якої проживають на півдні Індії та на півночі о. Шрі-Ланка: таміли,
малаялі, телугу, каннара, гонди, кандхи, ораони, тода, кота та інші;
-австроазіатська мовна сім’я:сантали, мунда, кхасі, нікобарці, хо, корку та інші.На півночі Кашміру
мешкає невеликий народ буриші, а на Андаманських островах – різні племена андаманців, мови яких
не становлять спорідненості із будь-якою мовною сім’єю
ПІВДЕННО-СХІДНА АЗІЯ До складу Південно-Східної Азії входять десять країн, з них шість – В’єтнам,
М’янма, Лаос, Індонезія, Філіппіни, Сінгапур є республіками, одна абсолютна монархія –Бруней, три
конституційні монархії – Таїланд, Камбоджа, Малайзія.
За особливостями природних умов регіон можна поділити на дві частини –материкову (півострів
Індокитай) і острівну. Малайський архіпелаг – є найбільшою на Землі групою островів. Із майже 15000
островів архіпелагу тільки п’ять мають площу понад 100 тис. км2 кожний. Поверхня регіону
характеризується поєднанням гористих і рівнинних територій. На півночі Індокитаю в
меридіональному напрямку простягаються високі гірські хребти, які поступово понижуються на
південь. Між хребтами розташовані долини великих рік (Меконг, Менам, Іраваді, Салуїн), а в їх
дельтах – алювіальні низовини. В рельєфі Малайського архіпелагу і півострова Малакка переважають
гори і височини, які часто переходять у прибережні неширокі заболочені низовини. Тут багато
вулканів, у тому числі діючих, тільки в Індонезії їх нараховується до 60. Гірський характер рельєфу
зумовлює значну ізольованість окремих частин регіону. У зв’язку з цим в господарському освоєнні
території спостерігається значна контрастність. Гірські території слабо заселені і освоєні, тоді як
алювіальні низовини відзначаються високою концентрацією населення і господарства.
Рівень лісистості у регіоні у два-три рази вищий, ніж у середньому в Азії і становить 45%. Ліси багаті
на деревину, що має цінні властивості (міцність, вогнестійкість, водовідштовхувальну здатність,
привабливий колір): тік, сандалове дерево, дерева сімейства бобових, місцеві види сосен, мангрове
дерево, пальми.
Етнічний склад населення Південно-Східної Азії дуже різноманітний. У регіоні представлені такі мовні
сім’ї:
У східній частині Малайського архіпелагу і на заході о. Нова Гвінея мешкають нечисленні папуаські
народності: тідорці, тернатці, сентані, екари, джабита інші. Мовна проблема залишається складною,
бо поруч з мовами основних етносів у регіоні майже тисяча місцевих мов, якими розмовляють
малі народи і племена. З некорінних народів у Південно-Східній Азії проживають китайці, індійці,
японці, араби і європейці. Особливо багато китайців у Таїланді та Індонезії, а в Сінгапурі вони
становлять 76% усього населення.
Техніка обробітку землі залишається на низькому рівні. Тільки невелика частина заможних
господарств регіону мають сільськогосподарську техніку. Більшість селянських господарств
використовують примітивні знаряддя праці: дерев’яні плуги, сапи, серпи та інші. В якості тягливої
сили використовують волів, рідше коней. Урожай збирають вручну за допомогою серпів і ножів.
Землероби вирощують різних домашніх тварин як тяглову силу, так і для одержання продуктів
харчування. У більшості селяни тримають у господарствах волів, кіз, овець, курей. Коней мають лише
заможні господарства. Частина селянських господарств держав Аравійського півва, Туреччини, Ірану
та Афганістану розводять верблюдів. Тваринництво ведеться селянами у стійловій і відгінній формах.
У зв’язку з цим, у гірській місцевості поширений напівосідлий господарсько-культурний тип.
Високий розвиток і стародавні традиції мають в Передній Азії ремесла і промисли. Ще з давніх давен
славилися там майстри з виплавки і обробки металу, була винайдена знаменита дамаська сталь. І
сьогодні високо цінуються художні ювелірні вироби із дорогоцінних металів та каменів. Великою
майстерністю володіють різьбярі по каменю, кістці, 56 дереву. У Західній Азії виробляються кращі у
світі килими, особливо іранських, турецьких та туркменських майстрів. Кочівники виправляють овечі
шкіри, каракуль.
За особливостями продуктивних сил і рівнем економічного розвитку країни утворюють такі групи:
Морське рибальство найбільш розвинуте в південних штатах Індії та Пакистану, річкове – на сході та
північному сході Індії. Для жителів багатьох районів, особливо Бенгалії, риба – один із основних
продуктів харчування.
ПІВДЕННО-СХІДНА АЗІЯ має значні внутрішні відмінності. Особливо яскраво вони виявляються в
природному середовищі і культурно-етнічних характеристиках. Диференціація в рівнях
економічного розвитку на перше місце поставила Сінгапур і Бруней. За ними йдуть Малайзія, Таїланд,
Філіппіни та Індонезія. Замикають цю ієрархію М’янма, Лаос, Камбоджа і В’єтнам. Таких результатів
економічного розвитку країни досягли за рахунок різних факторів. Наприклад, Бруней є провідним
нафтоекспортером, отримуючи понад 84% прибутків від експорту нафти. Сінгапур є потужним
регіональним і міжнародним центром торгівлі, маркетингу, послуг, фінансових операцій і розробок
новітніх технологій, найважливішим транспортним і комунікаційним вузлом Південно-Східної Азії.
Надзвичайна відсталість М’янми, Лаосу, Камбоджі і В’єтнаму пов’язана зі страшними воєнними і
соціальними катаклізмами, що мали місце в них після другої світової війни.
Сільське господарство регіону має трудо-інтенсивний споживчий характер. Для нього характерні:
низька забезпеченість земельними ресурсами при високій густоті населення, різке переважання
землеробства над тваринництвом, величезні затрати ручної праці на одиницю земельної площі,
низька товарність господарства, примітивні техніка і технологія. На островах збільшення розмірів
використання земель здійснюється за рахунок терасування гірських схилів.На континенті в умовах
субекваторіального клімату використовують штучне зрошення аби збільшити площі під повторними
посівами. У Південно-Східній Азії все ще існує підсічно-вогневе землеробство, яким займаються малі
народи і племена у віддалених гірських районах.
Тваринництво в регіоні відіграє допоміжну роль. Велику рогату худобу (волів, буйволів, корів)
використовують переважно як тяглову силу. Розводять птицю (курей, качок, гусей – на м’ясо, півнів і
перепелів – як бойових птахів, фазанів – як декоративних птахів), кіз, овець, коней – для верхової
їзди. Свинарством не займається мусульманське населення. Повсюдно поширене морське і
річкове рибальство. Прісноводну рибу розводять у будь-яких водоймах – водосховищах, ставках,
каналах і навіть на рисових полях. Таїланд експортує різноманітні види тропічних рибок, призначених
для акваріумів. Промислове значення має збирання дарів лісу: камфори, різних смол, каучуку, ротану
(пагони гнучкої пальми, які використовуються для плетіння), а також ловля змій (продаж шкір змій
дає великий прибуток, а їх м’ясо вважається у регіоні делікатесом).
Набір культур, що їх вирощують у Південно-Східній Азії, досить багатий: кукурудза, батат, маніок,
таро, арахіс, кунжут, бобові, банани, бавовник, коноплі, джут, чай, цукрова тростина, шовковиця,
кава, какао, тютюн, саго, гевея (зараз до 90% світового виробництва натурального каучуку припадає
на країни регіону), олійна і кокосова пальми, опійний мак (вирощують у районі “Золотого трикутника”
– важкодоступного регіону на межі території М’янми, Таїланду, Лаосу), різні прянощі та інше. Але при
всьому цьому різноманітті в рослинництві, як і в місцевій дієті, панує рис. Під ним зайнято до 60%
посівних площ і його їдять три рази на день, якщо це можливо. Основою
сільськогосподарського виробництва в регіоні є плантаційне господарство, в якому зайнята
більшість населення, а експорт плантаційних культур забезпечує велику частину бюджетних коштів.
Села в Передній Азії великі, крім гірських аулів, із безплановою забудовою кварталів. Архітектурну
забудову мають лише поселення переселенців, або населені пункти, що виникли в останні
десятиліття. Як правило, в центрі кожного великого поселення розташована базарна площа, мечеть
або церква, кавярня, чайна, адміністративні споруди. Від центру тягнуться криві, вузькі вулочки, що
обмежуються глухими стінами садиб, без вікон, з воротами і невеликими дверними проходами.
Оскільки Передня Азія небагата на воду, тому водогони побудовані лише у великих містах, а більшість
населення користується водою з каналів, де купаються тварини та перуть білизну. Сучасні споруди,
асфальтовані вулиці, електричне освітлення мають лише великі міста, але їх окраїни мало чим
відрізняються від сільських населених пунктів.
Суттєво відрізняються від осілих землеробів тимчасові та сезонні поселення кочівників, що виникають
переважно влітку. У бедуїнів Центральної Аравії такі літні табори нараховують часом кілька сотень і
навіть тисяч помешкань, що розташовуються навколо криниць чи інших джерел. Скупчення жител
родинних сімей утворюють своєрідні квартали. Намет голови кочової групи ставиться при в’їзді у
табір, щоб прибулі гості потрапляли перш за все до нього. На зиму і весну кочівники розходяться по
пасовиськах і поселяються малими групами.
Планування жител залежить від майнового стану власників та традицій. Бідне та гірське населення
будує однокамерні житлові приміщення. Інше населення зводить багатокамерні будинки. При цьому
передня частина житла вважається чоловічою, а тилова – куди доступ закритий – жіночою. В
залежності від місцевості господарські будівлі прибудовуються до будинку або ставляться окремо.
Все господарство огорожується високою огорожею.
ПІВДЕННА АЗІЯ Значна частина населення Південної Азії мешкає у сільській місцевості.
Планування поселень землеробів, типи їх осель досить різноманітний.
Більшість населення гімалайської історико-етнографічної області (Непал, Бутан, північний захід Індії,
північ Пакистану) живе в селах розкиданої чи вуличної забудови та в містечках. Непальці, кашмірці,
таманги, бхотії, невари та інші будують 2–3-поверхові будинки з каменю, цегли, вальків, а кашмірці–
інколи ще й з дерева. Нижній поверх будинку завжди господарський (хліви, комори, а в непальців –
кухня, майстерня). Верхній поверх житловий. Уздовж другого поверху влаштовують дерев’яну
відкриту галерею. Дах житла високий, стрімкий, покритий черепицею, соломою чи дранкою.
Житло населення острівної частини Південної Азії (андаманці, веди, нікобарці, мальдівці, сингалита
інші) має каркасно-стовпову конструкцію з конічним дахом, який настеляють рисовою соломою,
пальмовим листям, очеретом або черепицею. Стіни хати заплітають бамбуком або лозою і
обмащують глиною. Долівку застеляють циновкою.
Інтер’єр селянського будинку складають низькі тапчани, на яких сидять і сплять, низькі різьблені
меблі: табуретки, столики. У городян поряд з національним інтер’єром присутні й предмети
європейського побуту. Міста регіону мають значний контраст у плануванні. У центрі міст
розміщуються сучасні багатоповерхові будинки, банки, установи, де мешкають заможні люди,
інтелігенція. Окраїни складаються з брудних кривих вуличок і халуп, де мешкає біднота. У містах
багато безробітних.
ПІВДЕННО-СХІДНА АЗІЯ Поселення й житла у народів Південно-Східної Азії досить різноманітні, але
мають разом з тим і багато спільного. Землероби селяться переважно повздовж берегів річок, озер,
біля морського узбережжя, а також вздовж доріг, підніжжя пагорбів. Переважають поселення
рядового, вуличного плану. Купчасті або хуторського типу, зустрічаються рідше, переважно у лісових
районах. Мешканці узбережжя водойм часто проводять все життя на воді, де вони влаштовують
поселення на плотах і човнах. У недалекому минулому були поширені укріплені поселення. Вони і
зараз ще зустрічаються у віддалених гірських районах, де ведуться міжплемінні війни. У багатьох
народів регіону, наприклад, у в’єтів, яванців, малайців, села обгороджувалися бамбуковою чи
кам’яною загорожею. Такою ж бамбуковою загорожею або живоплотом обгороджувалася кожна
селянська садиба (хата з господарськими спорудами і городом) чи кілька садиб сімейно-родинних
груп. У центрі села споруджується громадський будинок для проведення різних общинних заходів, а
також розташовуються різні адміністративні та культові споруди. Зараз громадські будинки майже не
будують, а ті, які збереглися, використовуються як готелі або музеї старожитностей.
Суспільні стосунки народів Передньої Азії в наш час знаходяться на різних рівнях. У передових
державах (Туреччина, Ізраїль) проводяться реформи соціального характеру, однак в окремих
державах Аравійського пів-ва продовжують побутувати феодальні відносини, що активно
підтримуються релігією. Особливо стійкі патріархальні відносини в областях, де проживають
кочівники.
ПІВДЕННА АЗІЯ Для суспільних відносин населення Південної Азії характерне збереження кастового
поділу та сільської і сімейної общини. Сільська община зберігала традиції колективного
землеволодіння, землекористування і самоврядування до середини ХХ ст., а окремі з її традицій
функціонують і нині. Касти мають дуже складне походження. Одні з них походять від
давньоіндійських варн, інші – мають етнічне, а треті – професійне походження. Кастову
систему освятив індуїзм, а тому вона упродовж тисячоліть залишалася основою індійського
суспільства. Нині налічується кілька тисяч каст. Усі вони ендогамні. Крім них, існують ще
“недоторкані” – позакастове населення, яке стояло на найнижчому щаблі соціальної драбини. У
Конституції Індії та інших держав кастові обмеження заборонені, але у дійсності кастова система ще й
досі сильна. Так, до сих пір шлюби укладаються згідно кастовим звичаям в середині касти. Шлюби
між представниками різних каст досить рідкі. Спілкування членів різних каст між собою обмежене.
Сім’я та сімейно-шлюбні відносини відрізняються в Південній Азії залежно від рівня соціально-
економічного розвитку тієї чи іншої групи населення, а також приналежності до індуської,
мусульманської чи іншої релігії.
У минулому сім’ї були великими патріархальними. У наш час переважають малі, зрідка великі
моногамні патріархальні сім’ї. При цьому у мусульман вони будуються за нормами духовного права
–шаріату, який допускає полігамію. Але багатоженство поширене тільки серед певних верств
населення: торговців, лихварів, підприємців. В окремих етносів Південної Азії ще збереглося
чимало пережитків матріархату: матрилінійне ведення спорідненості (у ладакхів), матрилокальність
до народження першої дитини (у гурунгів), материнський родовий поділ (у бхотіїв), поліандрія (у
ладакхів, шерпів та інших).
В індуській сім’ї до сьогодення досить сильні традиції, які впливають на суспільні відносини. Склад
малої сім’ї рідко обмежується подружньою парою і її дітьми. Традиції великої сім’ї виявляються у
міцності сімейних зв’язків, у відносинах між поколіннями, повазі до старших (так, молодший не має
права сісти при старшому без його запрошення), у сімейній взаємодопомозі у тяжку хвилину та інші.
Часто двоюрідні і навіть троюрідні брати і сестри у сім’ї займають рівне становище з рідними.
Святкові події у житті того чи іншого члена сім’ї, як правило, відзначають загальним збором родичів.
Згідно давнім традиціям, записаним у брахманських кодексах, жінка була позбавлена яких би то
не було громадських прав і все життя повинна була залишатися під владою чоловіка: до шлюбу під
владою батька, у заміжжі – чоловіка, а в старості – під опікою сина. Донедавна дівчат видавали заміж
у віці 10–12 років, а то і 6–8 років, а заручини відбувалися у 2–4 роки. Був час, коли серед
представників вищих каст, вдова повинна була здійснити обряд “саті”, тобто піддати себе
добровільному спаленню на погребальному кострі разом з тілом чоловіка.
Шлюб у народів регіону розглядається як важлива подія у житті кожної людини. Це не тільки
соціальна, релігійна необхідність, а й святий обов’язок особи. Неодружених навіть зневажали. Вступ
до шлюбу переслідував три основні мети: виконання релігійного обов’язку завдяки домашнім
жертвоприношенням, народження дітей, що забезпечувало щасливе потойбічне життя батькові та
його предкам, а також продовження роду й сексуальну насолоду.
Законом встановлений мінімальний шлюбний вік: для чоловіків – 18 років, для жінок – 15. Шлюби
організуються, як правило, батьками молодих. І до сих пір існують випадки, коли молоді навіть не
знають один одного до весілля. Шлюби проти волі батьків є рідкісним явищем. Від такої шлюбної
пари відвертаються не тільки родичі, а й члени даної касти.
Сватання в індусів, зазвичай, починала сторона нареченої. Посередником у цій справі виступала
заміжня родичка, вдова, друг сім’ї, існують і професійні свати. Сприятливими для весілля
вважаються місяці – лютий, березень, квітень. Важливу роль для долі майбутньої сім’ї відігравав
гороскоп молодих. Якщо консультація астролога для шлюбної пари була невтішна, то весілля могло й
не відбутися.
Зазначені вище архаїчні форми сім’ї повсюди змінилися моногамними сім’ями. На сімейно-шлюбні
відносини більшої частини народів Південно-Східної Азії сильний вплив мали релігійні традиції: в
Індокитаї – буддійські, в Індонезії і на Малаккському півострові – мусульманські, на Філіппінах –
християнські. Так, в областях, де отримав поширення іслам, існує полігамія, викупний шлюб, перевага
надається шлюбу з дочкою брата матері або між троюрідними кузенами. Але у яванців, сунда,
малайців, хоча за державним і релігійним законом дозволяється багатоженство, переважає
одношлюбність. Чоловіки і жінки в шлюбі рівноправні. Весілля влаштовують у домі нареченої,
причому більшу частину розходів несуть її батьки.
Розлучення досить часті і нескладні для чоловіків – треба тричі промовити встановлену ісламом
формулу талак. Потім розлучення повинне бути зареєстроване у імама, після чого чоловік може
вступати у шлюб у любий час, а жінка – через сто днів. дочка (це так званий матрилінійний мінорат). В
останній час землю успадковують тільки сини.
У минулому у мотичних землеробів, а в наші дні у частини мисливців і збирачів тропічних лісів
Південно-Східної Азії зберігаються елементи первіснообщинних відносин. У мотичних землеробів
вже з початку ХХ ст. общинні відносини стали інтенсивно розпадатися під впливом соціальної й
майнової диференціації. Так, основноютрадиційною соціальною організацією філіппінців була
сусідська (сільська) община, що складалася з окремих малих та нероздільних сімей. На чолі общини
стояв спадковий староста.