Сучасна наука виділяє такі ранні форми релігійних вірувань, як анімізм, тотемізм,

фетишизм, магія. Не можна сказати, яке з цих вірувань найдавніше. Водночас, будь-яка з
форм первісних вірувань не існувала у чистому вигляді, а була поєднана з ін. З
виникненням нових релігій первісні вірування не зникли, а стали складовою
новоутворень. Появу первісних вірувань учені пояснюють особливостями мислення
перших людей, що сприймали навколишній світ як живу й одушевлену істоту з власними
почуттями, емоціями й волею.

Анімізм (від лат. anima – душа) – це віра в самостійне існування душ і духів, які панують
над предметами та явищами світу. Термін „анімізм” вперше вжив відомий етнограф
Е.Тейлор, у своїй праці „Первісна культура”(1871).

Вчений вважав відправною точкою для анімізму роздуми давньої людини над двома
важливими для неї питаннями:

1) що складає різницю між живим і мертвим тілом?

2) що є причиною сну, екстазу чи хвороби?

У результаті сформувалось поняття про душу людини, яку уявляли первісні люди як
тонкий, нематеріальний людський образ, за своєю природою схожий на повітря, пару чи
тінь. Душа становить причину життя і думки в тій істоті, яку вона одушевляє, володіє
особистою свідомістю і волею свого тілесного власника. Етнографи стверджують, що
згідно вірувань давніх людей, душа людини могла знаходитись у крові. Вірогідно, такий
висновок випливав із тривалих спостережень за пораненими одноплемінниками, які
втрачали життя разом із втратою крові. Душею давні люди вважали і процес дихання,
оскільки спостерігали, як у момент смерті припиняється цей процес. Душа здатна
залишати тіло під час сну, хвороби, смерті та переноситися в інше місце. Здебільшого
невловима і невидима, вона виявляє фізичну силу і з’являється людям переважно як
примара, відділена від тіла, але подібна до нього.

Пізніше уявлення про людську душу стали переносити на оточуючий людину світ.
Спочатку люди увляли, що людські душі можуть набувати вигляду птахів, іноді – тварин і
рослин, або вселятися в тіла інших людей. Стосовно людей потребувала зрозумілого
пояснення подібність між батьками й дітьми, передача певних характерних рис
зовнішності людини у спадок. Подібні перевтілення здатні робити передусім душі людей,
що чимось виділялися за життя: найбільш спритні мисливці і воїни, вожді, знахарі тощо.
Розвиток цих вірувань призвів до виникнення віри в переселення душі в інше тіло
людини, тварини чи рослини, з якою можна зустрітися в багатьох релігіях, особливо в
індуїзмі.

Пізніше люди почали одухотворювати й неживі явища. Первісні люди вірили, що душу
має камінь, дерево, річка, земля, вітер, дощ, сонце, зірки і т.п., поклонялись цим душам
при певних обставинах. Це було необхідним для давніх людей для того, щоб пояснити
собі причини всіх природніх явищ у цілком прийнятний для себе спосіб.

Згідно анімістичних уявлень, духовні істоти, як своєрідні двійники людей, тварин, рослин,
предметів, управляють матеріальним світом і життям людини, або впливають на них і за
гробом. Духи спілкуються з людьми, вчинки останніх приносять їм радість чи сум. Віра в
існування духовних сутностей приводить до бажання задобрити їх жертвоприношеннями
чи молитвою. Поклоніння воді збереглося в освяченні джерел і криниць. Первісна людина
вважала, що тварини і рослини також мають душу. Тому мисливці просили вибачення у
тварин, коли мусили їх вбивати.

Від анімізму бере початок поховальний культ, витоки якого вбачають у давніх
похованнях. Найбільш відоме відкриття знайдене в 1908 р. у печері Ле-Муст’є у Франції,
де в неглибокій ямі був похований юнак 16-18 років, поруч з яким лежали кам’яні
знаряддя праці і шматки м’яса.

Потойбічний світ уявляли як продовження звичайного земного життя, тому в могилу

клали особисті речі покійного, вважали, що вони служитимуть йому в „країні мертвих”.
Водночас, уявлення про „той світ” не відзначались конкретністю. Потойбічний світ
уявляли високо в горах чи глибоко під землею, на небі і навіть вище (місяць, сонце, зірки).

У багатьох народів головними двійниками, яких найбільше поважали первісні анімісти,

були душі померлих родичів. Культ предків ґрунтувався на вірі в те, що померлі предки
допомагають своїм живим родичам у земному житті (охороняють худобу, територію,
самих людей, впливають на погоду тощо), а натомість вимагають здійснення для них
постійних обрядів задобрювання у вигляді принесень жертовної їжі.

Тотемізм (індіан. мовою тотем – “його рід”) – комплекс обрядів і вірувань, пов’язаний із
уявленням про надприродний зв’язок між певною групою людей і якимось видом тварин
чи рослин. Термін тотемізм закріпився в науковому обігу на межі ХІХ – ХХ століть у
працях англійського етнографа Д. Фрезера. Рід чи плем’я давні люди ототожнювали з
тотемом – твариною або рослиною, – від якої цей рід походить. Тотем вважався
„батьком”, предком-покровителем роду, його поважали, здійснювали різні обряди на його
честь. Представникам певного роду заборонялося вбивати свого тотема, завдавати йому
будь-якої шкоди. Водночас, поширеним був ритуальний обряд колективного поїдання
м’яса тотемної тварини, т.ч. зміцнювалася єдність колективу, зростала віра у перенесення
на рід надприродної сили тотема, якою він нібито володів. З цією ж метою люди
маскувалися під тотемних тварин – розфарбовували тіло, одягали звірині шкури чи пір’я
птаха-тотема, носили на собі частини тіла тварини (ікла кабана, пазурі лева), наслідували
їхні повадки, зовнішність, як от в обряді “уподібнення” тотему члени африканського
племені вибивали собі нижні зуби, щоб бути схожими на антилопу. Повсюдної
популярності набути ритуальні танці, в яких танцюристи наслідували рух тварин, ін.

Тому в тотемі люди вбачали добрих заступників від голоду, холоду, хвороб, ворогів.
Тотемні першопредки, за міфами, жили в давноминулі часи на нинішній території
племені.

Немає єдиної думки, як люди обирали собі тотем. Найчастіше тотем передавали у спадок.
Вибір тотема в більшості випадків збігався з особливостями тваринного світу тієї
місцевості, в якій жив первісний колектив. У пустельних регіонах тотемами вважали
комах, у прибережних – риб, мисливські племена віддавали перевагу тотемам хижих
тварин тощо. Тотемом могла стати не тільки ціла тварина, а й її частина. Цілу тварину
вважали першопредком великого племінного колективу, а окремі роди виводили своє
походження з її частин, називаючи себе „голова черепахи” тощо.

Спочатку тотемом вважали тільки справжню тварину, птаха, рослину. Згодом вистачало
його більш-менш реалістичного зображення. Варто тут згадати про наскельні малюнки чи
стилізовані скульптури звірів (бізонів чи ведмедів), знайдені археологами у ХІХ столітті.

Тотемізм зберігся у культі священних тварин багатьох релігій.

Магія (від грецьк. maheia – “чаклунство”) – віра в можливість надприродного впливу на
довколишній світ через обряди і таємничі дії. Існує кілька класифікацій магічних вірувань.
Найранішою за часом і найбільш поширеною є та, що запропонована англійським
релігієзнавцем Д. Фрезером (1854-1941), який поділив магію на наслідувальну та
заразливу. Принцип наслідувальної магії – подібне викликає подібне. Наприклад, жінка,
яка бажає стати матір’ю, повинна виготовити ляльку, відтак няньчити її й прикладати до
грудей. У той час співплемінники вітали „породіллю”, роблячи при цьому вигляд, що
жінка дійсно народила дитину. Заразлива магія ґрунтується на впливі на людину за
допомогою предмета, який безпосередньо чи опосередковано зв’язаний з нею. Так,
здійснюючи магічні дії, обряди над одежею, обстриженим волоссям або нігтями, люди
вважали, що таким чином впливають на їх колишнього власника.

Одночасно Д. Фрезер поділяв магію на позитивну (чаклунство) та негативну (табу).

Приклад негативної магії: під час полювання чоловіків їх дружинам заборонялось
змащувати маслом голови дітей, т.ч. остерігалися, що здобич втече від мисливців,
оскільки стане також слизькою, як голови дітей.

Значне поширення має класифікація магії, започаткована російським вченим С. Токаревим

(1899-1985). Магічні вірування та обряди він поділив залежно від їх суспільної
спрямованості та ролі в житті людей, а саме: шкідливі, військові, любовні, лікувальні,
промислові, метеорологічні.

Магічні дії, як правило, виконувала людина, яка мала зв’язок з таємними силами –
„шаман”. Етимологічно термін „шаман” походить від поняття „знання”, в
індоєвропейських мовах шаман – „той, хто знає”. Магію доповнювала система заборон і
обмежень – табу. За її порушення наступала кара з неба, хвороба чи смерть.
Найвідоміший приклад – заборона на певні види їжі у багатьох релігіях, всім відомі
християнський чи мусульманський пости. Певні обмеження стосувались відносин з
чужинцями, статевих взаємин з родичами, перебування на певній території. Також
існувала заборона на певні слова, як от імена богів, вождів тощо (в іудаїзмі не
промовляється ім’я бога Яхве). У сучасних релігіях магічні обряди нагадують
християнські таїнства, молебні за здоров’я, за дощ, про дарування перемоги чи миру.

Фетишизм (від португ. fetico – зачарована річ) – віра в надприродні, чудодійні

властивості матеріальних предметів. Вперше феномен фетишизації описав у ХVIII
столітті фр. дослідник Ш. де Брюс у книзі „Культ богів-фетишів”. Вчений вважав, що
фетиші – це предмети неживої природи, які привертали увагу людини особливими
рисами. Для людини ранньородового суспільства, наприклад, не кожний камінець міг
бути фетишем, а лише той, який важко піддавався обробці або вражав уяву особливою
формою чи обставинами, за яких його знайшли. Так, члени племені дакота в Північній
Америці камінець, що нагадував людське обличчя, розфарбовували, пестили, водночас до
інших звичайних камінців, ставилися байдуже. Фетиші супроводжували первісну людину
все життя. Ними ставали джерела, де людина тамувала спрагу, печера, де вона знайшла
притулок, галявина, де росли корисні плоди. Це міг бути зуб тварини, навіть череп родича.
Люди вважали, що у фетишах живуть духи і їх власник користується їх підтримкою.
Поклоніння фетишу найчастіше полягало в догляді за ним як за звичайною людиною.
Наприклад, у будиночку фетишів одного з африканських племен були стілець, на якому
міг би сидіти фетиш, матрац для його відпочинку – все розміром з людську долоню. Проте
описані вченими й численні випадки покарання фетишів: їх били, викидали і замінювали
іншими.
Більш пізнім проявом фетишизму стала практика штучного виготовлення фетишів з
предметів, що традиційно вважалися чудодійними (шматочки священних дерев, пісок з
місця злиття двох річок тощо). Згодом фетиші набули значення амулетів, що захищали від
злих сил, чи талісманів, які приносили удачу їх власнику. Чоловіки мали свої амулети,
жінки – свої, діти – свої. У сучасних релігіях фетишизм зберігся у вигляді поклоніння
священним предметам, мощам, храмам. Наприклад, у християнстві існує культ Біблії,
хреста, Богородиці тощо.

Первісні релігійні вірування відіграли певну позитивну роль у розвитку людства. Вони
сприяли накопиченню знань і виробничих навичок, відображали принцип колективізму,
на якому ґрунтувалося життя первісної общини, стверджували моральні норми, що
об’єднували суспільство.