ЗМІСТ

Андрій Білецький
Український расовий Соціал-Націоналізм –
ідеологія Організації “Патріот України” 3

Святослав Вишинський
Перспектива Серединної Європи 6

Михайло Головко
Економічний націоналізм як ефективний метод
побудови національної економіки 10

Андрій Іллєнко
Кінець ретронаціоналізму
та перспективи Нового Націоналізму 25

Віталій Кривошеєв
Політична демократія.
Погляд Соціал-Націоналізму 43

Олег Однороженко
Соціал-Націоналістичний рух
та його основні завдання 46

-----------------------------------------------------------------------------------

Проект Програми
Організації „Патріот України” 55

Право Nації 66

2
 Андрій Білецький

Український расовий Соціал-Націоналізм –

ідеологія Організації “Патріот України”

“Патріот України” – це бойова організація, що сповідує

ідеологію Українського Соціал-Націоналізму. Наше завдання –
боротьба за створення потужного Соціал-Націоналістичного
руху, що охопить собою всю Націю і здобуде владу в Державі.
Основною містичною ідеєю Соціал-Націоналізму є
витворення, замість купи розрізнених індивідуумів механічно
об’єднаних назвою “українці” та наявністю українського
паспорту, Національної надспільноти – єдиного біологічного
організму, який буде складатися з Нових Людей – фізично,
інтелектуально і духовно розвинутих осіб. З маси індивідуумів
має постати Нація, а зі слабкої сучасної людини – Надлюдина.
Соціал-Націоналізм спирається на ряд основоположних
принципів, що чітко вирізняють його серед інших правих рухів.
Це своєрідна тріада: Соціальність, Расовість,
Великодержавність.
І. Соціальність. Ми змагаємо до створення гармонійної
Національної спільноти. Ми стверджуємо, що різка соціальна
розмежованість призводить до загнивання і розпаду Духу
національної спільноти, а також до плекання егоїзму. Ми не
відмітаємо існування багатих (за умови, якщо матеріальні
цінності здобуті ними чесною та соціально-корисною працею),
але відкидаємо можливість існування бідних. Кожен Українець
без уваги на характер виконуваної роботи повинен мати гідний
соціальний статус і матеріальне забезпечення. “Соромно бути
бідним в багатій країні, ще більш соромно бути багатим в бідній
країні”.
З принципу Соціальності випливає наше повне
заперечення демократії та лібералізму, які породжують
розбитття Нації на ізольовані одиниці та владу сірого натовпу
над видатними особистостями (охлократію). Замість цього ми
висуваємо ідеї Національної солідарності, природньої ієрархії та
3
жорсткої дисципліни, як основи нашого нового суспільства. Не
“демократичне голосування” юрби, яка не може дати ради
власному життю, не те що життю Держави, а природній відбір
найкращих представників Нації – природжених вождів-
провідників. Той хто вважає, що подібна система влади є
неприйнятною, нехай подумає, а чи прийнятна сучасна владна
система, за якої проститутка і академік мають рівне право
голосу, де здеградований наркоман або педераст однаково
цінується на виборах з командиром танкової дивізії. Люди від
природи народжуються з різними здібностями та можливостями
і тому найбільше щастя людини це коли вона знаходить власне
місце в Національній ієрархії та сумлінно виконує своє життєве
завдання.
ІІ. Расовість. Весь наш націоналізм ніщо – замок на піску,
без опертя на фундамент крові, фундамент Раси. Традиційному
(післявоєнному, постоунівському) націоналізму притаманно
ставити воза поперед коня – заявляти, що Нація це мовний,
культурний або територіально-економічний феномен. Ми
безумовно не відкидаємо значення духовного та культурно-
лінгвістичного чинників, а також територіального патріотизму.
Але, на наше глибоке переконання, все це – лише похідні від
нашої Раси, нашої Расової природи. Якщо Українська
духовність, культура та мова унікальні, то це тільки тому, що
унікальною є наша Расова природа. Якщо Україна – земний рай,
то лише тому, що наша Раса перетворила її на нього.
Відповідно, лікування нашого Національного організму
необхідно починати з Расового очищення Нації. І тоді в
здоровому Расовому тілі відродиться здоровий Національний
Дух, а з ним культура, мова і все інше. Крім питання чистоти,
ми повинні звернути увагу також на питання повноцінності
Раси. Українці – це частина (причому одна з найбільших і
найякісніших) європейської Білої Раси. Раси-Творця великої
цивілізації, найвищіх людських досягнень. Історична місія
нашої Нації, в це переломне сторіччя, очолити і повести за
собою Білі Народи всього світу в останній хрестовий похід за

4
своє існування. Похід проти очолюваного семітами
недолюдства.
ІІІ. Великодержавність. Ми заміняємо гасло “Незалежна
Україна” гаслом “Велика Україна”. Українці – Нація з давньою
імперською історією. Впродовж свого існування Українці мали
мали щонайменше дві наддержави – Велику Скіфію і Київську
Русь. Завдання нинішнього покоління створити Третю імперію –
Велику Україну. І це питання, як не дивно, не стільки політичне,
скільки біологічне. Будь-який живий організм в природі
стремить до розширення, розмноження, збільшення. Цей закон
універсальний і для інфузорії-туфельки, і для людини, і для
Нації-Раси. Зупинка, припинення розвитку означає в природі
згасання – смерть. Гальмування зросту чисельності населення
приводить до біологічної смерті Нації, припинення політичного
розширення і занепаду Держави. Тисячі разів ми чули стенання
псевдо-націоналістів про пригноблення нас поляками і москвою,
їх прокльони на адресу імперій. Соціал-Націоналізм не такий,
він стверджує – якщо ми сильні, то ми візьмемо все, що
належить нам за правом і навіть трохи більше, ми побудуємо
свою Наддержаву-Імперію – Велику Україну, яка буде законною
правонаступницею Скіфської та Києво-Руської імперій. Якщо ж
ми слабкі, то нам і місце серед підкорених помираючих народів.
Тому що така Природа! Вибір за нами!
Таким чином, Соціал-Націоналізм піднімає на щит всі
давні Українські Арійські цінності, забуті в сучасному
суспільстві. Тільки їх відродження й втілення в життя групою
фанатичних борців може призвести до остаточної перемоги
Європейської цивілізації в світовій боротьбі.
На цьому стоїмо, і не можемо інакше!
Слава Україні!

5
 Святослав Вишинський

Перспектива Серединної Європи

В умовах конструювання та утвердження нової

глобалізованої карти світу перед східноевропейським простором
як ніколи постає питання геополітичної самовизначеності. Не
дивлячись на закінчення у 1991 р. Холодної війни та руйнацію
евразійської імперії СРСР і нетривалий період геополітичного
домінування США, реальність втілення проекту монополярного
світу в принципі стає все більш сумнівною, оскільки
геополітичне напруження між атлантичними та
континентальними силами не знято, а їх протистояння виявляє
тенденцію постійної ескалації політико-ідеологічних,
економічних та військових конфліктів.
Попри розпад імперії СРСР та стрімку інвазію західної
цивілізаційної моделі углиб евразійського континенту у 90-их
рр., уже на початку ХХІ ст. стало очевидним відновлення на
цьому просторі, внаслідок парадигматичної суспільної реакції,
консервативних ідеократичних і тоталітарних режимів.
Домінування Заходу у військово-політичній, економічній та
культурній сферах у даному геополітичному секторі виявилось
нетривким та поверховим і призвело до швидкої втрати
ініціативи США у глобальному протистоянні. Роздроблення
континентального простору не результувало його
геополітичною капітуляцією, а лише фрагментувало та
ускладнило загальнополітичну картину. У цьому ключі
природніми є спроби західного цивілізаційного агресора в особі
США крок за кроком ліквідувати конкурентні утворення та
остаточно замкнути в серці Евразії єдиний монополярний світ.
Військові кампанії в Афганістані та Іраку говорять про
розв’язання нової геополітичної війни між таласократичною і
телурократичною цивілізаціями Заходу та Сходу. Окрім суто
економічних формулювань, новітня війна з боку США очевидно
носить превентивний характер з метою недопущення
реконструкції евразійської імперії як традиціоналістським
6
ісламським світом, так і комуністичним Далеким Сходом. На
даному етапі вже чітко проглядаються два головних плацдарми
– Іранське нагір’я та Західно-Сибірська рівнина – які
слугуватимуть економіко-територіальною опорою майбутньої
внутриматерикової інтервенції США і Китаю. За
концентричними векторами проникнення простежується єдина
ціль – середньоазійській навколокаспійський простір.
Унікальність постмодерної ситуації в тому, що
цивілізаційна динаміка просторового та расового розвитку
вперше перетнулась і надалі зберігатиме відповідну чітку
поляризацію планети, і в разі поразки одного з агресорів
призведе до остаточної і завершальної монополяризації світу.
Для позначення нової расово-просторової картини на
фінальному витку історії доцільно ввести поняття
семіглобалізації.
Як наслідок масових іміграційних переміщень у расовому
розрізі майбутня таласократична цивілізація Заходу очевидно
являтиме собою темношкірий семіто-негроїдний сурогат, якому
протистоятиме тюрко-монголоїдна телурократична цивілізація
Сходу. Семіполярний світ у своєму апогеї не залишає місця
европейській Серединній цивілізації, і на даному етапі як
геополітичні, так і демографічні фактори підтверджують цей
песимістичний прогноз.
Сьогодні очевидно, що перспективи будь-якої
европейської національної сили є примарними без урахування
глобальної ситуації та побудови альтернативної третьої
геополітичної формації европеоїдної (Білої) раси. Об’єктивна
оцінка нинішньої ситуації дає підстави стверджувати, що саме
простір колишнього Варшавського блоку є вісьовим у можливій
реконструкції новітньої концепції Серединної Европи, яка із
расовим занепадом та геополітичною нівеляцією Західної
Европи стрімко зміщується на схід.
Під Східною Европою як ареалом впевненого
домінування европейської християнської цивілізації слід
розуміти також останній анклав Білої Раси. В ключі загального
демографічного занепаду, невпинного росту кольорової іміграції
7
та розірваності між двома геополітичними полюсами
національні перспективи східноевропейських народів вимагають
переходу на вищий рівень самоорганізації. Категорія нації-
держави у глобалізованому світі остаточно анулюється на
користь наднаціональних та наддержавних формацій. Стає
очевидним, що можливість адекватного протистояння Новому
Світовому Порядку передбачає протиставлення глобалізованому
світу альтернативної геополітичної доктрини, побудованої
водночас на принципово відмінних політичних засадах.
Оптимальним кроком до вирішення нового геополітичного
проекту є вертикальний корпоративний принцип організації
східноевропейського простору – міждержавна формація на
противагу наддержавній, концепція локалізованого світу на
противагу глобалізованому.
Конкретизуючи пропоновану схему, слід наголосити на
провідній ролі України у її побудові навколо вісі Балтика-
Чорномор’я. Расовий, економічний та культурний потенціал
України разом із центровим географічним положенням
висувають її на ключові позиції у Східній Европі. Третя
геополітична формація мислиться як спадкоємиця
середньовічної держави Rzecz Pospolita – як територіально, так і
організаційно, а саме у формі слов’янської конфедерації-
тріумвірату. Назване утворення є ключовою віссю
східноевропейської автоінтеграції і в перспективі передбачає
включення у свою орбіту Балкан, Прибалтики, частини
Центральної Европи, а також европейських областей Російської
Федерації до Уральського та Кавказького хребтів. Одвічна
слов’янська колонізаційна експансія на схід, яка припинилась із
завершенням формування території Російської імперії, повинна
бути відновлена і продовжена на новій – расово-етнічній основі.
Слід розуміти, що вчасна расова і геополітична самоорганізація
Східної Европи, окрім самоідентифікаційної та
протекціоністської мети, автоматично включає її в активну
континентальну інтервенцію за сибірсько-каспійські ресурси,
які означають світове домінування.

8
 Об’єктивні фактори сучасної геополітики уже нині
вказують на тенденції зближення східноевропейських країн, що,
закономірно, в першу чергу прослідковується на прикладі
України, Польщі та Білорусі. Прийом до Европейського Союзу
нових східних держав-членів уже найближчим часом призведе
до формування їх внутрішньої опозиції в ЕС. Слід також
очікувати, що ця опозиція матиме чітко виражений
національний та в широкому розумінні протекціоністський
характер, наслідок якого – солідарне східноевропейське
політичне самооформлення.
Нарешті, слід вказати головних рушіїв прогнозованого
процесу – а саме праві та ультраправі політичні сили
східноевропейського національного простору. Расово-
цивілізаційна перспектива третього геополітичного утворення
безапеляційно можлива лише в її правій ідеократичній редакції
на некапіталістичній соціально-економічній основі. Новітню
Серединну Европу ми бачимо як втілений виклик сучасності та
всебічну революцію консервативних форм. В силу сказаного
особливо знаковим є перехід ультраправих Українських
політичних сил на східноевропейську расово-орієнтовану
зовнішньополітичну платформу та органічну прив’язку
останньої до внутрішньополітичної програми. У цьому світлі
практичні перспективи Українських правих сил та правого руху
загалом ми прерогативно оцінюємо з позицій і за ступенем їх
глибинного традиціоналізму, духовного европоцентризму та
амбіцій імперського самоствердження.

9
 Михайло Головко

Економічний націоналізм
як ефективний метод
побудови національної економіки

Вступ

Аналіз сучасного стану економiки України неможливий без

повернення на початок 90-х рр. Минулi роки часто називають роками
втрачених можливостей. Не можна сказати, що були вiдсутнi “рятiвнi”
економiчнi iдеї, але їх особливістю було iгнорування необхiдностi
побудови нацiональної економiки. Бiльш того, превентивно
засуджувався “економiчний нацiоналiзм” і це в країнi, де уряд
сьогодні контролює лише 10 вiдсоткiв власної економiки.
Сьогодні є зрозумілим, що потрiбно було не гаяти час, а
проводити структурну перебудову економiки, зменшити зовнiшню
економiчну залежнiсть, створити внутрішнiй ринок, шукати
альтернативнi шляхи отримання енергоносiїв, нетрадицiйнi джерела
енергiї. А це є не що iнше, як побудова нацiональної економiки. Бо не
мати національної економiки, значить не мати ніякої, і це розумiють в
усiх державах, крiм України.
Теперішнім націоналістам слушно закидають, що вони
дотримуються ущербних ідей, які можна звести до тріади “мова –
прапор – гімн”, яка не здатна вивисти Україну з економічної кризи.
Насправді ж, націоналізм має власну інтелектуальну історію. У нього
є цілісне бачення всього комплексу суспільно-політичних,
економічних, культур-релігійних та ін. проблем.
Націоналістична економічна політика має два напрями:
перший із них безпосередньо відповідає за створення національного
валового продукту, регулювання соціальних відносин тощо. Другий –
за створення “психологічного” національного продукту, відчуття
психологічного комфорту, заснованого на економічних заходах.
Як конкретно здійснюється націоналістична економічна
політика? По-перше, вона підтримує передусім ті види діяльності, які
мають символічну цінність для “національної ідентичності”.
Конкретніше, йдеться про те, наприклад, що особлива увага
приділяється промисловості, зокрема тим галузям, що символізують
промислову конкурентоздатність нації (згадаємо, яке значення мали
10
автомобільна промисловість для американців, хімічна та
сталеплавильна для німців, суднобудівна для англійців, певні галузі
промисловості для країн Південно-Східної Азії тощо).
По-друге, здійснення націоналістичної економічної політики
має сприяти тим видам економічної діяльності, які відповідатимуть
потребам середніх освічених класів у працевлаштуванні. Конкретний
вибір тут залежатиме від рівня економічного розвитку країни: в
малорозвинених країнах перевага надаватиметься видам діяльності,
пов’язаним із бюрократичним обслуговуванням держави, в
розвинених – менеджментові, освіті, охороні здоров’я, юридичним
професіям тощо; найпередовіші країни створюватимуть робочі місця
передусім у сферах вищої освіти та науки.
По-третє, націоналістична економічна політика організовує
масштабний державний контроль за економічною діяльністю й
водночас – заохочує різноманітні форми приватної економічної
діяльності. Це гарантує працевлаштування освічених верств у сфері
державного управління й водночас дає можливість здійснювати
суспільний контроль за тим, щоб переваги у працевлаштуванні мали
Українські громадяни. Зрештою, націоналістична економічна політика
спрямовується, особливо на початкових стадіях формування націй чи
національних держав, на перерозподіл матеріального прибутку на
користь середніх класів, наявність яких є передумовою стабільності
суспільства та державного розвитку.
“...Інвестиції формування середнього класу за рахунок
ресурсів більшості населення, створені націоналістичною політикою,
можуть бути найважливішою умовою творення життєздатної
національної держави” . Зрозуміло, що в даному випадку ми маємо
справу з ідеальною схемою, яка враховує розмаїття суспільної
практики, запропоноване “ерою націоналізму”. В реальності всі
наведені елементи націоналістичної економічної політики фактично
ніколи не були представлені разом, одночасно.
Хід розвитку українського суспільства за часів трансформації
робить нагальним переосмислення націоналізму в новому контексті,
перш за все тому, що очевидним стало: справжній суверенітет
базується на економічному підґрунті, а політична спроможність
держави неможлива без переконливих економічних аргументів; по-
друге, як „несподівано виявилось”, економічний добробут індивідума
зростає не у результаті нескінченного процесу перерозподілу
надбаного попередніми поколіннями, а примножується завдяки

11
активній економічній діяльності, і у сучасному глобальному світі її
параметри прямо залежать від економічної могутності держави; і, по-
третє, сучасне трактування приватного добробуту виходить на
позаекономічний рівень – це неодмінна умова економічного поступу,
яка включає в себе серед інших такі поняття, як рівень довіри, поваги
до новоутвореного власника і його бізнесу з боку зарубіжних
партнерів, і навіть підстав для самоповаги, що звичайно також
визначається національною приналежністю.
Існує ціла низка країн, що у відповідальні моменти
трансформацій змогли вийти за межі ліберального методу, і саме тому
сформували власну, національну модель розвитку. Так післявоєнній,
переможеній Німеччині, країнами-переможницями, перш за все США,
посилено нав’язувалась ідеологія ліберального індивідуалізму і
відводилось місце в міжнародному поділі праці, як аграрно-
індустріальній країні. Економістами – теоретиками і практиками –
було прикладено чимало зусиль, щоб протистояти цьому тиску: не
випадково, прикриваючись тезами про вірність класичним постулатам
та відхід від націонал-соціалістичної моделі, їм вдалося сформувати
власну методологію – ордолібералізм, де за ліберальною фразеологією
приховувався інституціонально-національний принцип „порядків”.
Саме це дозволило країні, спираючись на національний
менталітет, зберегти національну ідентичність і у короткий термін
здійснити економічний прорив. Приклад Німеччини став
демонстрацією того, як можна уникнути методологічного
імперіалізму в крайніх умовах, коли опір тиску домінуючої ідеології
або країни був неможливий. Ліберальний метод ігнорує ту обставину,
що національна економіка в цілому сама може розглядатися в якості
самостійної складової єдиного світового господарства, як
конкуруючий суб’єкт.
Узявши за основу національно-інституціональну, а не
космополітичну, ліберальну парадигму розвитку (в основу якої
сьогодні покладено індивідуалізм), українське суспільство мало б йти
шляхом формування іншої трансформаційної моделі. Яка, базуючись
на стратегії національної вигоди, мала б наступні параметри:
– загальносуспільна мета трансформаційного періоду – вихід з
економічної кризи, забезпечення стабільності в суспільстві,
формування нової, раціональної структури національного
виробництва, підвищення рівня загального добробуту, забезпечення

12
активної участі (провідної ролі) держави у процесах трансформації
основних суспільних інституцій, як економічних, так і соціальних;
– держава повинна діяти як повноцінний економічний суб’єкт,
виходячи з власних національних інтересів, поступово позбавляючись
тих нестратегічних виробництв державної форми власності, які є
неприбутковими, нерентабельними; контролюючи діяльність тих, що
є стратегічними або забезпечують її коштами для підтримки процесів
трансформації. Водночас саме держава повинна сприяти
„самоформуванню” нових виробництв, стимулювати їхнє утворення,
субсидіювати, надавати матеріальну підтримку, виступати
корпоративним інвестором, тощо;
– у сфері міжнародної економічної діяльності зусилля держави
мають бути спрямовані на збереження старих і відвоювання нових
секторів світового ринку, а тому основними стратегічним напрямком
експортно-імпортної політики мало би бути збереження державної
монополії зовнішньої торгівлі у тих галузях, що забезпечують
конкурентоздатність і стійкість національної економіки (що, власне,
логічно витікає із принципів будови державної форми власності). В
цьому напрямку необхідне застосування патерналіських і
протекціоніських заходів, покликаних допомогти вітчизняному
виробнику вистояти у світовому конкурентному середовищі, та дати
змогу утвердитися новій, приватній формі власності. У цьому ж
контексті важливим напрямком діяльності держави має стати
структуроутворююча політика, орієнтована на національні економічні
переваги, як неодмінна умова формування експортоорієнтованого
сектору економіки.
Названі сфери суспільної будови за національно-
інституціональною методологією розглядаються в контексті
системного, комплексного підходу: кожна з них відіграє свою роль
лише в поєднанні з іншою. В систему вони поєднані єдиною
парадигмою розвитку, єдиною метою – зміцнення економічної та
політичної могутності держави, як неодмінної умови і основи
зростання добробуту нації і потім, як наслідок, зміцнення добробуту її
окремих представників.
Історія свідчить – реалізація такої моделі в контексті
трансформацій завжди давала швидкі та вагомі результати,
забезпечувала країні економічний прорив. Прикладом тому є успіхи
застосування мобілізаційних моделей у різних країнах, зокрема: у
Німеччині індустріально-мобілізаційна модель Ліста, – мобілізаційна

13
модель Бісмарка в ХІХ ст.; у ХХ ст. – американський „Новий курс”
Рузвельта; мобілізаційна модель економічної модернізації Де Голля у
Франції; німецька повоєнна мобілізаційна модель експортної експансії
Ерхарда; японська повоєнна інноваційна модель; з більш сучасних –
китайська мобілізаційна модель індустріального прориву, тощо.
Усі ці моделі об’єднує прагнення зробити національну
державу (а не увесь світ) могутньою і конкурентоспроможною у
глобальному економічному та політичному просторі. Аналіз їх
показує, що спільними суттєвими рисами для них є:
– це моделі розвитку суспільства в світовому просторі:
мобілізаційні моделі базуються на тезі про необхідність використання
внутрішнього та зовнішнього економічних та політичних потенціалів
для формування основ самодостатнього динамічного і
випереджувального розвитку країни в глобальному середовищі. Вони,
як відомо є конфронтаційними, частково автаркічними (заперечують
повну відкритість) та „національно-егоїстичними”;
– основними конституюючими мобілізаційних моделей були:
• наявність стратегії розвитку;
• наявність націоналістично спрямованої політичної сили (чи
особи), здатної сформувати відповідну ідеологію та реалізувати
подібну стратегію;
• активна кумулятивна економічна роль держави;
• визначальна роль державної власності в економічній
структурі суспільства;
• дирижизм і планіфікація.
Особливу увагу в зв’язку з проблемами, які постали перед
українською економікою унаслідок лібералізації міжнародних
економічних відносин, привертає до себе та обставина, що
мобілізаційна модель заперечує економічну відкритість як чинник
внутрішнього економічного розвитку. Економічна відкритість
шкідлива, оскільки створює умови для перекачування природних
ресурсів з менш розвинених країн у більш потужні, тим самим
позбавляючи ці країни природних конкурентних переваг, а відтак –
надії на майбутній економічний прорив. У відкритості можуть бути
зацікавлені лише країни, які здатні використати її переваги: слабко
розвинена країна, або та, економіка якої знаходиться у кризовому
стані, не зможе скористатися “перевагами відкритості”, тому, що
потужні країни, зацікавлені у використанні більш дешевих ресурсів,
не сприятимуть розвитку національних виробництв і не

14
випускатимуть країну на світовий ринок (за виключенням тих
випадків, коли сектори національної економіки повністю
контролюються розвиненими країнами). Доступ до світових ринків
розвинені країни слабким країнам спроможні перекрити негайно, як
тільки виникає конкурентна загроза у певному секторі світового
ринку.
Таким чином, економічна відкритість не вписується у
мобілізаційну модель, яка передбачає розгортання потенціалу
національної економіки у напрямку підвищення її
конкурентоспроможності для того, щоб на рівних умовах долучитися
до світового співтовариства, впевнено протистояти іншим економікам.
Усі відомі національні мобілізаційні моделі спираються на те, що у
період трансформації суспільної економіки лібералізація міжнародних
економічних зв’язків гальмує процеси становлення національної
економіки, перешкоджає формуванню економічного потенціалу
країни і перекриває їй можливості входження до світового
економічного простору на паритетних умовах.
Тут варто відзначити, що важливу роль відігравали також інші
позаекономічні інституції, такі як наявність лідера для якого
національні інтереси були понад усе, а також наявність вивіреної,
обґрунтованої стратегії розвитку, що базувалася на сильній
націоналістичній теоретичній доктрині. Натомість Україна
розвивається за іншими принципами – за моделлю саморозвитку
капіталізму, що не розрахована на економічний прорив. Історія не
наводить доказів тому, що так званий „саморозвиток” приводив до
зміцнення могутності національної держави. Країна, яка бажає
досягти успіху, просто приречена на застосування мобілізаційної
моделі, яка базується на економічному націоналізмові.
Що стосується України, то стратегічно вивіреної національно-
мобілізаційної доктрини у неї немає і досі: розвиток
трансформаційних процесів відбувається за „диким” сценарієм, а тому
поступове, але досить динамічне послаблення конкурентоздатності
країни на світовому ринку є логічним наслідком. За даними
Всесвітнього економічного форуму, за цим показником у 2002 р.
Україна посіла 77 місце у світі (з 80-ти), тоді як у попередньому, 2001
р. – знаходилася на 69.
Наприклад, розгортання приватизації – провідної інституції
трансформацій, як уже зазначалось, відбувалося всупереч логіці
доктрини національної економічної безпеки, і результатом втілення

15
цієї програми є перехід ключових, вирішальних
структуроутворюючих галузей у власність інших держав, що повністю
підриває всяку основу для формування конкурентноздатної
національної економіки. Це вже не просто відтік ресурсів – це повне
узалежнення економіки країни та загроза національній безпеці.
Подальша приватизація – звучать як вирок національній економіці та
національному суверенітету.
Повертаючись до проблеми актуальності мобілізаційної
моделі з використанням принципу економічного націоналізму для
України, слід зазначити, що передумови використання такої моделі
вже дозріли: в суспільстві зростає розуміння того, що національний
суверенітет не може бути самоціллю, а може бути тільки виразом
певної ідеї: щоб стати реальністю, він потребує економічного
оформлення, щоб довести свою спроможність та життєздатність –
економічних аргументів.
Тут слід нагадати, що ідея реприватизації, сформульована
президентом України в одному з його виступів, була сприйнята
негативно з кількох причин, але перш за все тому, що не
уточнювалося: по-перше, на яких засадах здійснюватиметься така
реприватизація; по-друге, з якою метою вона здійснюватиметься, і це
дало змогу спекулювати даною ідеєю, наприклад, залякувати певну
частину суспільства черговим переділом власності.
Ще однією складовою мобілізаційної моделі є автаркія, як
зворотня сторона відкритості. У сучасному світі вона виступає в
трансформованому вигляді, оскільки, як правило, намагання закрити
національну економіку за допомогою протекціонізму наштовхується
на відповідну реакцію з боку інших держав. Структурна автаркія –
нова форма закритості, широко використовується розвиненими
країнами і полягає в створенні особливих (монопольних) умов
функціонування для галузей, виробництв, наукових досліджень, які
мають стратегічне значення для розвитку національної економіки та
знаходяться у стадії формування. Такі умови забезпечують цим
напрямкам виключне положення в економіці, підривають основи
приватної економічної зацікавленості (мотивацій вигоди), що
відвертає від них надмірну увагу і перешкоджає трактувати їх як
закриті. Головна з них – посилений інтерес до цього напрямку з боку
держави. Ці умови відміняються з набуттям галуззю (виробництвом)
певного рівню конкурентоспроможності.

16
 З цього приводу відомий сучасний американський економіст
Д.Родрік, який детально вивчав моделі становлення економік у
країнах, які розвиваються, або опинилися в трансформаційному полі,
зазначає: „Країни, які розвиваються, повинні долучатися до світового
економічного простору на власних умовах, а не на умовах, що
встановлюються міжнародними глобальними ринками і
міжнародними фінансовими інституціями. У минулому успішними
економіками були ті, що обирали стратегічний і диференційований
підхід до відкритості, і немає підстав вважати, що у майбутньому
щось зміниться”. Звичайно, для цього такий підхід потрібно мати.

Ліберальні ілюзії, яких необхідно позбутися

І. Монетарна політика.
Важливий фактор економiчної стабiлiзацiї це стабiльна
нацiональна валюта. А це стабiльнi цiни на критичний iмпорт –
енергоносiї, який є частиною собiвартостi будь-якої продукцiї. Одним
з засобiв стабiлiзацiї валюти часто називають монетаризм.
Монетаризм не менш часто і критикують, але за принципом, що це
погано тому, що погано. Ідея монетаризму полягає в тому, щоб в
державi пiдтримувати баланс мiж кількістю грошей і товарiв шляхом
обмеження кiлькостi грошей в обiгу. Вiдповiдно, коли купують
iноземнi товари, якi витискають з ринку вiтчизнянi, порушується
баланс грошей і товарiв. Зменшуючи кiлькiсть грошей держава постає
перед фактом їх дефiциту на потреби оборони, освiти, культури і таке
iнше. Кошти пiдуть на подальший розвиток і вдосконалення
закордоних фiрм-конкурентiв, а це банкрутство вiтчизняних
пiдприємств і рiст безробiття. Основним фактором, що визначає
добробут держави, є вiдношення експорту до iмпорту. Тільки це, а не
мiстичнi iнтерпретацiї старої меркантильної теорiї: грошi роблять
грошi. Найменш дешева iмпортна продукцiя завжди дорожча за
найдорожчу вiтчизняну. I чим бiльше імпорту ввозиться в країну, чим
менше продукцiї експортується, тим дорожче обходиться “дешева”
iмпортна продукцiя. Пiдтримуючи курс нацiональної валюти нацбанк
скорочує кiлькiсть грошей в оборотi і виникають горезвiснi неплатежi,
затримки заробiтної платнi держбюджетних органiзацiй.
ІІ. Іноземнi iнвестицiї.
Іноземнi iнвестицiї це останнiй мiф економiчного процвiтання.
Базується вiн на простiй логiцi – в країну приходять грошi, а це і є її

17
багатство. Для того, щоб побудувати магазин потрiбно вкласти певну
кiлькiсть грошей, і в майбутньому необхiдно отримати прибуток який
перевершить витрати. Так само й iноземний iнвестор, навiть
найкращий, не може працювати собi в збиток. Спiльне пiдприємство
може бути високо рентабельне, але вигiдне державi тiльки те, яке
експортує вироблену продукцiю і прибуток вiд її експорту перевершує
прибуток iноземного iнвестора плюс витрати на iмпортнi компоненти,
сировину, енергоносiї електроенергiю (якщо вона вироблена за
рахунок iмпортного палива). Інакше результат буде на перший погляд
парадоксальний – чим бiльше iноземних iнвестицiй тим бiднiша
країна. Можливi окремi вигiднi вкладення iноземного капiталу, якщо
пiсля цього зменшиться кiлькiсть iмпортованої продукцiї. Але це не
вирiшить проблему бо такий свiт: хтось повинен бути сировинним
придатком, iншi країнами-переробниками з високими технологiями, а
якщо не перше і не друге, то країною злиднiв.
Іноземний iнвестор вважає, що краще мати невеликий, але
стабiльний прибуток, ніж один раз отримати надприбуток. Для цього
потрiбно частину виробництва розмiстити в виглядi iнвестицiй.
Одночасно є нагода вимагати для себе податкових та митних пiльг. У
розвинених країнах основний інвестор національної промисловості –
це її рядові громадяни, котрі купують товари вітчизняного
виробництва, і промислові підприємства, які одержують сировину,
матеріали, комплектуючі й послуги у своїх суміжників – національних
виробників. Коли купується переважно вітчизняне, відбувається
самоінвестування національної економіки. Саме такої ідеології
сьогодні гостро потребує Україна, ідеології економічного патріотизму,
кажучи ще сміливіше – економічного націоналізму.
Отже, нам вкрай необхідно впроваджувати в суспільстві
ідеологію “свій до свого по своє” – ідеологію економічного
націоналізму. Україна це надiндустрiальна за концентрацiєю і
промисловим потенцiалом держава. Це водночас є і великою
проблемою. В країнах Прибалтики збанкрутували декiлька
промислових пiдприємств, і це не викликало великої кризи та не
позначилося на iнтеграцiї цих країн до Європи. А Українi потрiбно
боротися за ринки збуту, поступатися якими нiхто, звiсно, не буде.
Ринок збуту товарiв – це не Богом дана територiя, це арена
економiчних вiйн з поразками і перемогами, де постiйно змiнюється
оперативна ситуацiя. Не витримує критики теза про необмежений
ринок країн СНД чи країн третього свiту. Ринок збуту теоретично

18
обмежений не тiльки кількістю потенцiйних покупцiв, а ще й їх
середньою купiвельною спроможністю у вiльно конвертованiй валютi.
Якщо при цьому країна-iмпортер не збiльшує свiй експорт, то
купiвельна спроможнiсть населення починає зменшуватися
пропорцiйно до кiлькостi iмпортованого товару. Україна не може бути
країною “дешевої” робочої сили тому, що не має власних енергоносiїв
і багатьох сировинних компонентiв. Їх доводиться купувати за
свiтовими цiнами, а це впливає на вартiсть комунальних послуг для
населення (бо Україна не Малайзiя чи Тайвань, якi знаходяться в
екваторiальнiй клiматичних зонах, та забезпечені власною нафтою).
ІІІ. Нові технології.
Часто кажуть, що iноземний iнвестор привезе з собою новi
технологiї. В такому разі дивно, чому витрачається так багато коштiв
на технiчний шпiонаж та вiдповiдно на захист технiчних і
комерцiйних таємниць. Виявляється, що достатньо створити iнвестору
належнi умови, і вiн збагатить нас не тiльки думкою, а й новими
технологіями. Особливо вражає, коли нашi державнi дiячі на зустрiчах
з захiдними полiтиками починають бiдкатись: “Нам би новiтнi
технологiї”. Значно пристойнiше виглядала б постановка питання:
“Дайте нам грошi!”. Дiлитися новими технологiями (дiйсно новими!),
це не просто дiлитися шматком хлiба, це дiлитися частиною ниви, на
якiй зростає високоврожайна пшениця. Тому і сподiватись на iноземнi
iнвестицiї, якi пiдуть на впровадження навiть своїх власних
технологiчних новинок, особливо не слiд.
А вихiд з кризи – в технiчнiй досконалостi, у впровадженнi
кращих нiж у конкурентiв виробiв. В США iснує при мiнiстерствi
оборони пiдроздiл з конверсiї та нових технологiй. Це дозволяє
вирiшувати не тiльки проблеми конверсiї, а й швидко впроваджувати
найкращi технологiї в промисловiсть. Без замкнутих в межах держави
виробничих циклів неможливо створити дешеву і водночас
конкурентноздатну продукцiю. Японськi, пiвденно-корейськi та
європейські концерни намагаються випускати весь спектр побутової
технiки виключно власними силами. Диверсифiкацiя капiталу
пiдвищує конкурентоспроможнiсть фiрм і захищає їх вiд банкрутства.
Мiнливiсть та непередбачуванiсть попиту робить ризикованим бiзнес
спецiалiзованих фiрм.
ХХІ ст. це – століття інформаційних технологій, розвиток яких
іде найшвидшими темпами, завдання України розвивати інноваційно-
інформаційну галузь та зайняти конкурентно переважаючі позиції в

19
світі. Тому, щоб бути гідними конкурентами в світі ми повинні,
якнайшвидше, вдосконалювати та розвивати науково-технічну базу
України, людський інтелект, який сьогодні справедливо вважається
основним багатством країни! Але, інтелект має тенденцiю перетiкати
до бiльш матерiально забезпечених країн і це є основна загроза
розвитку нації. Без могутнього нацiонального капiталу, спрямованого
на розвиток власної економiки, в першу чергу на розвиток
перспективних її напрямкiв, очiкувати швидкого виходу з кризи не
слiд. Потрiбно сконцентруватися на кiлькох нацiональних програмах,
пiсля реалiзацiї яких, отриманий прибуток скерувати у фонд
пiдтримки нових технологiй України. Наприклад: державне
кредитування стратегічних галузей; літакобудування;
суднобудування; аерокосмiчнi технологiї; виробництво зброї тощо.
Необхiдно в першу чергу покладатися на власнi творчi сили, на
власний iнтелект, а не на якісь примарні обіцянки Заходу.

Попередні підсумки

Вiдповiдно до вищезгаданого підведемо пiдсумки:

а) необхiдно визначити перспективнi напрямки розвитку
нацiональної промисловостi;
б) нацiональна валюта повинна забезпечуватися не загальною
кiлькiстю товарiв, присутнiх на Українському ринку (як вважають
деякi економiсти), а тiльки кiлькiстю нацiонального продукту, на який
є попит;
в) сучаснi технологiї – єдиний засiб пiдтримання високого
рiвня життя в цивiлiзованих країнах, не забезпечених власними
енергоносiями;
г) встановити державну монополію на стратегічні галузі.
Будь-який рух до пiдвищення рiвня життя в Українi – це
порушення status quo в свiтi. В умовах вичерпностi природних
ресурсiв Землi з одного боку та збiльшення населення з iншого,
можливий тiльки перерозподiл “рiвня життя” в свiтi.

Економічні приорітети України

Приорітетом слiд визначити те, вiд чого залежить

конкурентноспроможнiсть та розвиток всього народного
господарства. Часто доводиться чути про винятково важливу роль

20
малих пiдприємств. Дiйсно, малi пiдприємства, як капiляри в
кровотворнiй системi людини, сприяють повному заповненню ринку
необхiдним для споживачів продуктом. Сьогодні на малому та
середньому бізнесі тримається економіка України. Отже, національна
держава повинна розвивати та підтримувати мале та середнє
підприємницто, яке наповнює бюджет країни. Неповороткi великi
фiрми зацiкавленi в iснуваннi малих пiдприємств, якi виконують
дрiбнi функцiї.
Втім, якщо вiдсутнi вiтчизнянi великi фiрми, то малi
пiдприємства обслуговують iноземнi компанiї, допомагаючи їм
вивозити капiтал з країни. Вiдповiдно, зростає попит на iноземну
валюту, що призводить до падiння курсу нацiональної валюти, або
при жорсткiй монетарнiй полiтицi до примусового скорочення
кiлькостi грошей в обiгу. Для України вкрай важливо розвинути та
відновити стратегічно важливі галузі, і в першу чергу промисловість з
виробництва палива для АЕС та переробки відходів ядерного
виробництва. Україна може стати реальною альтернативою для
енергетики східноєвропейських держав, оскільки вона стабільна, має
власні поклади урану і працює за спільними для Східної Європи
стандартами. Створення в Україні виробництва палива для АЕС та
потужностей з переробки відходів ядерного виробництва буде мати
для нас значний економічний та політичний ефект.
Відновлення сильної конкурентноздатної легкої промисловості
України. Бавовна – це основа сучасної легкої промисловості. Немає
бавовни – немає легкої промисловості, немає легкої промисловості –
немає наповнюваності бюджету держави. Це знають в усьому світі.
Але чомусь воліють не знати у нас. Бавовна – стопроцентно ліквідний
товар, попит на нього у світі стабільно високий. Ціни на бавовник
ростуть і ростимуть. Через те усі, хто може вирощувати бавовник у
себе в країні, – вирощують його. Приріст виробництва бавовни в світі
складає близько 2% на рік. Протягом останніх 10 років виробництво
бавовни виросло на 24%, урожайність – на 44%, споживання – на
48%! Вдумаймося: бавовник за своїми котировками посідає у
біржових повідомленнях позицію одразу після нафти! Спеціальні
бавовняні біржі працюють у Нью-Йорку, Ліверпулі, Бремені...
Бавовник вирощують США, Австралія, Китай, Єгипет, Аргентина,
Бразилія, Венесуела, Колумбія, Індія, Туреччина, Болгарія, Греція,
Іспанія та ще багато інших країн, коло виробників бавовни останнім
часом неухильно ширшає, а попит на нього – росте. Вигода спонукає

21
вирощувати бавовник там, де, здавалося б цього ніколи не робили
раніше.
Мiкроелектронiка – насамперед: гетероелектронiка,
мiкропроцесори, мiкроЕОМ, сигнальні процесори, мiкросхеми
надвисоких частот, потужнi комутуючi електроннi пристрої,
створення замкнутого циклу виробництва, виготовлення чистих
реактивiв та матерiалiв для мiкроелектронiки.
Аерокосмiчнi технологiї – використання електронного та
електротехнiчного обладнання вiтчизняного виробництва, розробка
проектів гвинтокрила та військового лiтака, розробка українських
супутників та аерокосмiчного тандемного носiя шатл на базi лiтака
АН-225.
Суднобудівна та військова галузь – як найбільш прибуткові та
конкурентно здатні на світовому ринку.
Кібернетика та бiотехнологiї – сучаснi методи очищення води
та навколишнього середовища вiд забруднення, новi медичнi
препарати, бiостимулятори росту рослин, бiосенсори, науковi
дослiдження в галузi створення бiоречовин здатних синтезувати метан
з води та двоокису вуглецю, а також солярка з ріпака та біоетанол.
Наприклад у Німеччині фермери одержують дотації, якщо вони
вирощують не пшеницю (якої в Європі достатньо), а ріпак. Як
з’ясувалося, виробництво ріпаку і сої взагалі дуже вигідне: олія йде на
біодизель, а макуха, збагачена білком, слугує гарним кормом для
худоби. Так німці системно вирішують проблему кормів і палива.
Без розвитку мiкроелектронiки неможливий розвиток
електронної та електротехнiчної галузей. Без цього мiфiчними будуть
проекти загальної iнформатизацiї, кібернетики та автоматизацiї,
розвитку власної електронної та електротехнiчної побутової технiки.
Без потужних напiвпровiдникових пристроїв неможливо вирiшити
проблеми енергозбереження та використання нетрадицiйних джерел
енергiї (перехiд транспорту на живлення змiнним струмом, iнвертори
постiйного струму, комплекси безперебiйного електропостачання).
Вiд швидкостi роботи електронного обладнання залежить також
ефективнiсть зброї, без цього зброя – просто купа залiза! Для
екологiчного монiторингу навколишнього середовища, або контролю
наявностi метану у вугiльних шахтах без електронного обладнання та
бiосенсорiв не обiйтись. Не розвиваючи мiкроелектронiку та
бiотехнологiї слiд забути про сучасну медицину. Без сучасної
електронної та електротехнiчної продукцiї не буде

22
конкурентноздатної машинобудiвної промисловостi. Без цього наша
металургiя буде простим постачальником металевого лому за кордони
держави. Новi матерiали та передовi засоби обробки металiв,
винайденi в Українi, не знайдуть тут застосування.
Розгортання вітчизняного сiльскогосподарського
машинобудування має вирішити цілий ряд болючих проблем
Українського села. Зараз для забезпечення села iмпортною технiкою
ми потребуємо все нових i нових кредитів. Сільське господарство в
цивiлiзованих країнах дотацiйне, а дотацiї беруться з промислового
виробництва. Тобто сільське господарство є фактором внутрiшньої
стабiльностi, а не засобом зовнiшнiх доходiв. Наприклад, європейські
країни дотують своє сільське господарство, а в той же час ЄБРР
проводить політику невигідного кредитування для українського
сільського господарства, як основного конкурента Європи.
Тiльки власнi зусилля на розробку наукоємкої та
конкурентноздатної промислової продукцiї є шляхом до процвiтання.
Економічний націоналізм ми виразно бачимо в таких країнах, як
Канада і Мексика, що протистоять економічному наступові
сильнішого американського сусіда. Економічний націоналізм діє
також в державах, які прагнуть позбутися залежності від Москви.
Особливо наявним є економічний націоналізм у новопосталих
державах, які прагнуть за всяку ціну прискорити свій економічний
розвиток. Ці країни звертають особливу увагу на розвиток
стратегічної промисловости і кладуть радше наголос на державні
підприємства, ніж на приватний сектор. Іншим явищем економічного
націоналізму є власне виробництво таких продуктів, які тепер ще
треба імпортувати. Політика націоналізму є скерована на розподіл
прибутків, на збільшення продукції, на інвестиції в національну
промисловість, врешті-решт на конфіскацію незаконо приватизованих
стратегічних об’єктів.
Метою господарського націоналізму є в першу чергу
поширення власності членів даної нації. Першим кроком до цього є
конфіскація майна чужих корпорацій, або заміна чужої бюрократії
власною національною бюрократією (Індія). Крім конфіскації може
проходити також ступеневий викуп чужих підприємств з допомогою
колективних інвестицій. За цим слідує політика мит з метою
стимулювання і розвитку власної промисловості. Державний контроль
дає змогу розподіляти працю для кваліфікованих урядовців.

23
 Націоналізм стає сильнішим там, де існує більша загроза для
внутрішнього ринку з боку чужоземних конкурентів. Більшість
дослідників підкреслює, що в націоналістичній державі виробники
мають завжди перевагу над споживачами і, що розподіл
національного продукту пересувається від робітничого класу на
користь середнього класу. Створення середнього, інтелігентського
класу, є передумовою існування національної держави. Зростання
такого класу фінансує держава, послуговуючись політикою
економічного націоналізму.
Усі зазначені досягнення можна здобути лише одночасно
використовуючи економічні та особливо політичні важелі
національної стратегії. Політичне домінування завжди було
обов’язковою умовою успішного розвитку національної економіки,
формування її переваг і конкурентноздатності у світовому
економічному просторі.

24
 Андрій Іллєнко

Кінець ретронаціоналізму
та перспективи Нового Націоналізму

Вступ

Дана робота має на меті підвести риску під критикою

сучасного стану українського націоналізму і окреслити новий
Український Соціал-Націоналізм, який має запропонувати новий
підхід до розуміння націоналістичної ідеології. З огляду на це,
доведеться торкнутись багатьох тем: від аналізу політичного спектру
до геополітики. Але іншого шляху немає – стратегічна лінія
формується з багатьох векторів і не врахування якогось з них відчутно
її викривляє.
Під ідеологією українського націоналізму ми маємо на увазі
комплекс взаємопов’язаних фундаментальних ідей, які визначають
основу самого руху та його найважливіші цілі. Очевидно, що на
сьогоднішній день український націоналізм не має адекватної
ідеології. Це ілюструє багато прикладів: коли українського
націоналіста запитують, за що він бореться, то зазвичай він відповідає
щось щось на зразок – „щоб все було українське”. Дотеперішній
український націоналізм зводив свій дискурс до питань мови, історії
та Росії, все інше просто не розглядаючи. І в такому разі, хочемо ми
того чи ні, але закиди в нашу сторону, щодо відсутності в нас жодної
конструктивної програми, є слушними.
Націоналістична тактика виконує по-суті роль стратегії, що є
абсолютно неприпустимим: куди мінлива тактична лінія занесе, в яку
ідеологічно-політичну гавань – туди й причалимо. І це в той час коли
тактика повинна виходити зі стратегії та не суперечити їй в жодному
разі. Зважаючи на вище сказане, ми маємо на меті, окрім критики
існуючого стану речей, дати також проект конструктивної програми
оновленого Українського Націоналізму.

Дещо про ідеологію

Яка ідеологія сьогоднішніх українських націоналістів? Ніби

очевидне питання. Але при детальному розгляді стає зрозумілим,
наскільки неоднозначною є відповідь на нього. Побачити це можна,
25
розглянувши дискурс теперішніх українських націоналістів. Бо
ідеологія виражається в дискурсі, як стратегія в тактиці чи думки в
словах.
Так що маємо? Українська мова, визнання УПА, Росія погана.
А економіка, політичний устрій, зовнішня політика, соціальний лад,
екологія, наплив мігрантів, демографічна катастрофа та ще десятки й
сотні питань? „Так, – кажуть націоналісти, – то є вкрай важливо, але ж
зрозумійте, доки українська мова, культура, історія та ін. не будуть
поширені та визнані – економіка, геополітика, політичний та
соціальний устрій – то все вторинне. Але ми щось напишемо про це у
своїй програмі ...”. От і виходить замкненість на кількох питаннях і
повна еклектичність в усьому іншому.
Візьмемо будь-яку націоналістичну газету. Читаємо: мова,
історія, українців пригнічують і так без кінця. В кращому разі якась
стаття про поточну політичну ситуацію, написана в „помаранчевому”
дусі. Щоб все це читати і не здуріти від одноманітності треба бути або
„жертводайним діяшпорянином”, або самому це все писати.
Чому так сталося? Чому націоналісти не хочуть оновити свій
дискурс? Бо вони не можуть чітко сформулювати свою ідеологію. Ми
її інтуїтивно відчуваємо, але коли нас просять сформулювати її чітко,
це часто викликає великі труднощі. А коли все ж справа доходить до
конкретних дефініцій, то виявляється, що наші погляди подекуди є
дуже різними. Тут ми упираємося у фундаментальне питання – все ж
таки, що таке націоналізм? Впевнений, тут ми маємо бути
категоричними у своїх визначеннях.
Якщо ми проведемо аналіз, то виявимо, що існує принаймні
два націоналізми, або скоріше навіть дві якості націоналізму, які не
можуть бути зведені до спільного знаменника хоча б тому, що
знаходяться в різних площинах. Перший вид націоналізму – це
націоналізм як національно-визвольний рух. Це не ідеологія
(зрозуміло, що будь-який рух має певні ідеї, на яких він ґрунтується,
але далеко не завжди цей, подекуди, еклектичний набір аксіом можна
назвати ідеологією), а просто широкий суспільний рух за створення
або відновлення національної державності. При цьому питання власне
ідеологічні – філософські засади, соціально-економічні моделі,
політичні проекти мають другорядне значення, якщо взагалі мають
місце.
Другий вид націоналізму – це націоналізм як ідеологія, яка має
свою потужну і відшліфовану теоретичну базу і стоїть в одному ряді з

26
іншими ідеологіями. Головна ознака ідеології в тому, що вона дає
свою, унікальну модель світу. Саме це творить націоналізм, а точніше
– інтегральний націоналізм. Перший вид націоналізму може
переходити в другий, отримувати нову якість. Інколи, як-то в Україні
20-30-х рр. ХХ ст. ми бачили органічне поєднання цих двох вимірів
націоналізму. Це був одночасно і рух за визволення, й ідеологічно
відшліфований інтегральний націоналізм із всеохоплюючим
світоглядом і потужною філософською базою.
Справа в тому, що в разі, коли ми говоримо про націоналізм як
ідеологію, то говоримо саме про інтегральний націоналізм. Всі інші
химери типу ліберального націоналізму, націонал-анархізму,
націонал-комунізму і т.д. ні в якому разі не є різновидами
націоналізму, а є або відповідно лібералізмом, анархізмом чи
комунізмом з деяким національним забарвленням або певною
неприродною і нежиттєздатною ідеологічною еклектикою, яка немає
жодного права вважатися повноцінним ідеологічним конструктом.
Інтегральний націоналізм зазнав свого розквіту і занепаду в
першій половині ХХ ст. Зародившись на межі століть у Франції, він
отримав поширення по всьому світі й став наймаштабнішим проектом
сучасності зі зміни принципових засад цивілізації та відходу від
просвітницької парадигми європейської культури. В результаті
інтегральний націоналізм був представлений в десятках країн, в
кожній з яких він мав свої особливості та доволі суттєві відмінності.
Без сумніву, італійський фашизм, німецький націонал-соціалізм,
хорватський усташизм, автентичний український націоналізм,
іспанський фалангізм та інші інтегральні рухи мали одну світоглядну
основу. Всі вони були складовою частиною консервативної революції,
яка висунула альтернативу ліберально-капіталістичній та
більшовицькій системам.
З огляду на поразку інтегрального націоналізму в другій
світовій війні та чинники суто кон’юнктурні, український націоналізм
відмовився від свої головної іпостасі – як інтегрального націоналізму,
перетворившись на широкий і, по-суті, ідеологічно-еклектичний рух
за визволення. В результаті виникла ситуація, за якої український
націоналізм як ідеологія припинив свій розвиток (фактично – впав в
анабіоз) десь у 1943-1945 рр. Можливо, такий крок в той момент мав
певні політичні переваги. Але такий „тимчасовий” (на перший погляд)
крок призвів до того, що як ідеологія націоналізм (за винятком кількох

27
проблисків) і досі перебуває у стані глибокого сну і повної
маргіналізації.
В умовах совєцької окупації ні про який розвиток ідеології не
йшлося, а еміграційні націоналістичні організації перетворилися на
суміш комерційних структур і клубів за інтересами, які як вогню
боялись звинувачень у „фашизмі” і всю свою (на той момент вже
слабеньку) теоретичну потугу пустили на заперечення інтегрального
націоналізму.
Якщо ж говорити про тогочасну Україну, то після придушення
спротиву УПА дієве націоналістичне підпілля, яке ще несло в собі
традиції автентичного націоналізму, було знищене. А рух дисидентів,
на основі якого потім виник Рух за перебудову взагалі носив характер
антинаціоналістичний, вболіваючи за ленінську національну політику.
Ніякого відношення до націоналізму ні Рух, ні його мертвонароджені
„потомки” у вигляді „націонал-демократичних” партій не мали, не
мають і ніколи не будуть мати. Це політичні, ідеологічні і естетичні
послідовники драгоманових, винниченок та іншого ліберально-
соціалістичного сміття.
Таким чином, коли на Україну впала незалежність, тут не
існувало сил, здатних на створення масштабної націоналістичної
структури. Оскільки інтегральний націоналізм все ще був в анабіозі,
то націоналісти, які стали з’являтися в Україні, були продовжувачами
діаспорної безідеологічної мертвечини. В цьому коріння поразок і
маргінальності українського націоналізму. Українські націоналісти
мали б одразу після отримання державності перейти на позиції
інтегрального націоналізму, але цього не сталося і вони опинилися в
позиції вічно відсталих і апріорі не здатних на перемогу маргіналів з
ідеологічною мішаниною на озброєнні.
Далі все це призводило до все більших помилок і поразок.
Через те, що ми мислили не категоріями ідеології, а категоріями
суспільного руху за незалежність, нас одразу занесло в ліберальний
дискурс і там було перетворено на прислужників ліберально-
помаранчевого мейнстріму. Якщо б ми від початку стали на
інтегральні позиції, то не те щоб мова не йшла про стратегічні союзи з
„націонал-демократами” та помаранчевими, а вони були б об’єктом
найжорсткішої нашої атаки. Сьогодні, після років стагнації,
український націоналізм повинен нарешті повернутися до власних
автентичних джерел.

28
 Український націоналізм: історія хвороби

Ретроспективність – означає повну зверненість у минуле.

Минуле є не просто вектором сучасного українського націоналізму,
воно є, за великим рахунком, єдиним полем його реальної
зацікавленості. Це виявляється, приміром, у тому, що акції
українських націоналістів майже завжди проводяться з приводу
історичних дат, а реальна діяльність багатьох націоналістичних
організацій часто обмежується історичними дослідженнями. Часто
намагання актуалізувати в свідомості ретронаціоналістів проблеми
сучасності викликають навіть роздратованість, адже відривають від
цікавої справи копирсання в історичному минулому. Не треба плутати
це з традиціоналізмом, який є однією з основ правої ідеології.
Традиціоналізм передбачає пошанування та тяглість Традиції і
творення нових форм життя, які були б продовженням Традиції за
своїм духом, а не буквою.
Ретронаціоналізм же абсолютизує букву, в той самий час за
жонглюванням цитатами з канонізованих текстів, фетишизацією
символіки та поклонінням сакралізованим особам втрачається
справжній дух націоналізму, внутрішня суть замінюється
абсолютизацією зовнішніх атрибутів. Причому дуже важливо
зауважити: майже завжди український націоналізм минулого
трактується вкрай тенденційно, деякі сучасні „націоналісти” з усіх сил
хочуть, приміром, подати Сціборського чи Донцова ледь не
демократами і борцями за „загальнолюдські цінності”.
Мова ні в якому разі не йде про те, що треба відкинути
минуле. Навпаки! Згадаймо українських націоналістів 20-50-х рр. ХХ
ст., від яких сучасні націоналісти перейняли абсолютно всю
формальну оболонку (назви, символіку, пісні та ін.), тільки не
ідеологічну суть. Чи відкидали УВО або ОУН історичне минуле? Ні!
Але при цьому вони не стали один в один мавпувати своїх
попередників, вони змогли на основі історичної традиції витворити
щось абсолютно нове. Вони перейняли головне – дух предків і
тяглість Традиції, але на основі цього витворили нову ідеологію,
методи, організацію та ін. А ми ж все ще живемо на спадщину,
залишену нам попередниками з ОУН, не бажаючи творити своє власне
багатство, яке ми передаватимемо вже своїм наступникам.
Вторинність – означає несамодостатність, внутрішню
залежність і спрямованість на який-небудь зовнішній об’єкт. Тобто,

29
позиція сучасних українських націоналістів дуже часто (якщо не
завжди) формувалася не за якоюсь власною внутрішньою логікою, а
лише на основі простого антагонізму по відношенню до зовнішнього
об’єкту. Якщо Росія проти НАТО – то ми маємо бути обома руками
за! Якщо в СРСР була планово-адміністративна економіка, то у нас
має бути абсолютно вільний ринок і то якнайскоріше! Справа тут
навіть не так у суті самих питань, як у самій їх постановці та способі
мислення, який не є самодостатнім і будується за принципом
відруховості – аби як, але не так!
Травматичний досвід співжиття з Росією викликав появу
комплексу, який знаходить своє вираження саме у такій вторинності
дій і бажанні втечі куди завгодно, аби тільки подалі від демонічного
архетипу Москви як уособлення „метафізичного зла” – центрального
елементу ретронаціоналізму. Така залізна прив’язаність призводить до
того, що український націоналізм фактично стає дзеркальним
відображення націоналізму російського, з точністю до навпаки
копіюючи всі його рухи. Без знищення цієї прив’язки ми приречені
вічно танцювати цей божевільний танок і годі навіть мріяти про якусь
самодостатність.
Ліберальність – означає зануреність українського правого
руху у ліберальний дискурс і цілковиту маргінальність в його рамках.
Український ретронаціоналізм виявився неспроможним витворити за
роки незалежності свій власний і самодостатній суспільно-політичний
дискурс, ставши, за великим рахунком, лібералізмом з сильно
вираженими українськими етнокультурними та лінгвістичними
акцентами. Ліберальність є чи не найнебезпечнішою хворобою
українського націоналізму, що перетворює його на малоцікаву і
аморфну „націонал-демократію”, виражену в лібералізованих
етнографічних гуртках.
В цьому контексті вкрай важливо зазначити, що саме слово
„лібералізм” націоналістами загалом помірковано критикується, але
при цьому йому надається неадекватний зміст. Під „ліберальністю” в
таких випадках розуміється пасивність, нерішучість, зрадливість,
непослідовність, тобто коли націоналістичний публіцист критикує
лібералів, то він критикує їх нерішучість у досягненні цілей, але аж
ніяк не самі цілі. З цього випливає, що націоналіст і ліберал (з точки
зору деяких „націоналістів) мають по суті спільні цілі, тільки
націоналіст є більш рішучим і послідовним у їх досягненні. Тобто
виходить приблизно так: ліберали обіцяють вступити в НАТО і ЄС,

30
але ніяк не можуть, бо вони нерішучі, прийдуть націоналісти і
рішучим чином це зроблять, ліберали хочуть створити абсолютно
вільний ринок, але не можуть, прийдуть націоналісти – зроблять, і от
тоді буде Українська держава! І цей дегенеративний абсурд є
загальним місцем в „націоналістичній” публіцистиці!
Як це не прикро, але самі „націоналісти” позиціонують себе як
„рішучих лібералів” і „правильних, послідовних помаранчевих”, тобто
критикують помаранчевих не за їх основоположні принципи, а лише
за нерішучість у досягненні цілей, „які є для всіх спільними”! Таке
„позиціонування”, крім завчасної згоди на маргіналізацію, ще й грає
на руку різного роду комуністам і прогресивним соціалістам, які в
своїй пропаганді малюють українських націоналістів як
найзапекліших борців за вступ до НАТО і „західний спосіб життя”,
такий собі „передовий загін лібералізму і американізму в Україні”.
Пасивність – виявляється в усьому, починаючи від
ідеологічних установок і закінчуючи конкретними методами
боротьби. Дотепи про „революційних продавців книжок” (вигадані і
поширювані, до речі, самими українськими націоналістами) вже стали
хрестоматійними. Але вся іронія в тому, що в тих книжках якраз
пишеться про активні методи боротьби, агресивність і чин заради
чину.
Ілюзорність – означає безоглядну та наївну віру в те, що як
тільки вдасться донести до „широких зденаціоналізованих мас” якесь
майже сакральне знання (яке знову ж таки, майже завжди стосується
інтерпретації історичних подій минулого), то це автоматично призведе
до їх (мас) прозріння та навернення до українського націоналізму. А
ситуація, коли це “сакральне” знання не призводить до очікуваного
ефекту, викликає в українського націоналіста болюче нерозуміння і
розгубленість.
Культурництво – зведення усього спектру проблем, які
потребують вирішення в українському соціумі, до так званих
„гуманітарних” питань, і розуміння національної культури як
примітивної шароварщини та колхозної творчої самодіяльності.

Новий націоналізм

Новий український націоналізм повинен стати принципово

новою ідеологічною цілісністю, а саме імперським інтегральним
націоналізмом ХХІ століття. Шлях такого перетворення не буде

31
легким, але без його проходження годі говорити про якусь
перспективу. Новий український націоналізм стоятиме на наступних
засадах:
Авторитаризм – є принципом побудови держави та всіх
інших соціальних інституцій. По-перше, він виявляється у створені
чіткої ієрархічної системи управління, де керівник несе персональну
відповідальність за всі свої рішення. Тобто обсяг влади має
дорівнювати обсягу відповідальності за неї. По-друге, авторитаризм
передбачає демонтаж збанкрутілої і неефективної системи політичної
демократії, яка не зміцнює силу нації, а навпаки, сприяє її всебічній
деградації. Задурюючи людям голову ілюзією політичної боротьби,
демократія насправді є прикриттям системи, за якої правлячу верству
складають пройдисвіти, ублюдки, холуї та дегенерати, фізичні та
моральні уроди, які дбають лише про своє особисте збагачення.
Тому, керуючись принципом авторитаризму, ми зможемо
змінити нарешті цей ганебний стан, привівши до влади справжню
національну еліту – досконалих духовно і фізично найкращих синів і
дочок свого народу, єдиний сенс і мета життя яких – беззастережне
служіння своїй нації. Тільки така еліта, керуючись принципом
авторитаризму, спроможна вивести нас з тотальної кризи. Ніяка
демократія, система правління найгірших, ніколи на це не буде здатна.
Подальша „боротьба” політичних партій, які насправді є нічим іншим,
як конторами по обслуговуванню інтересів олігархів та плацдармом
для найбезпринципніших кар’єристів, тільки буде ще більше
погіршувати ситуацію, знищуючи наш народ. Політична боротьба в
рамках нації є неприпустимою. Принцип політичного представництва
через політичні партії має бути замінено принципом професійного
представництва всіх суспільнокорисних верств нації. Будь-яке
політичне життя поза державою є неможливим. Політичні партії
мають бути ліквідовані.
Великодержавність – означає прагнення до побудови не
просто заурядної країнки, а могутньої Великої України, центру цілої
цивілізації. Причому це не просто забаганка мрійників, а необхідність
– якщо Україна не буде великою, її взагалі не буде. Сучасна епоха
ставить нас в цілком нові умови. Доба національних держав в
традиційному розумінні цього слова остаточно завершується.
Наступає епоха цивілізацій – регіональних центрів сили, яких буде
небагато, але навколо яких буде концентруватися уся політична та
економічна могутність. Ті національні держави, яким масштаб не

32
дозволяє бути самим по собі могутніми центрами впливу, в нових
умов багатополярного світу просто не зможуть стати глобальними
гравцями і в кращому разі будуть вимушені долучатися до якогось із
вже існуючих.
Ці принципово нові умови не можуть не торкнутися і
націоналізму, змушуючи його суттєво перебудуватися. Сучасний
націоналізм вже не може задовольнитися лише просто аксіоматичною
ідеєю нації самою по собі, як, приміром, в часи боротьби за
незалежність. Але український націоналізм після здобуття
незалежності по суті не реформував своєї донезалежницької програми,
так ніби цієї незалежності і не було. В кращому разі, український
націоналізм став виступати за розбудову національної держави (або ж
„держави на національних засадах”), тобто фактично лише трошки
розгорнув стару аксіому. Вся проблема в тому, що в епоху суцільної
деградації національних держав намагатися розбудувати національну
державу за зразком ХІХ століття є неможливим.
Тому годі сподіватися на успіх, якщо ми будемо стояти на
ідеологічних позиціях позаминулого століття і вперто ігнорувати те,
що відбувається навколо. Якщо ми націоналісти, то ми не маємо права
обмежувати своє мислення рамками національної держави. Ми маємо
згадати свої імперські амбіції – ми не „миролюбні гречкосії” і не
народ-вічний страждалець (а саме так нас хочуть подати деякі
націонал-мазохісти), а могутня войовнича нація-переможець. Тому
згадаємо і повернемося до тієї традиції, яка давала нам силу бути
Святим Юрієм Переможцем серед народів.
Цю Традицію ми називаємо Києво-Руською. Тільки
напуваючись з цього джерела, українська ідея могла наповнюватися
реальним змістом і творити дивовижні форми життя. Найбільша
імперія Середньовіччя Київська Русь, унікальний феномен
українського козацтва, всі більш-менш вдалі культурні форми – все це
має безпосереднє відношення до імперської Києво-Руської Традиції.
Саме тому Російська імперія настільки вперто намагалася узурпувати
право на цю життєдайну криницю, тільки завдяки якій змогла стати
власне „російською” і власне „імперією”. В той час, коли Москва
щосили експлуатує києво-руський міф, ми чомусь скромно стоїмо в
сторонці і сепаруючись від Москви, одночасно сепаруємось і від цього
міфу. Така ситуація є наслідком тієї самої „вторинності”, про яку
говорилося вище. Ми маємо нарешті подолати залізну
детермінованість своїх дій позицією Москви і на повний голос заявити

33
про себе як прямих і єдиних спадкоємців Києво-Руської спадщини –
того, що дасть нам можливість стати нацією-цивілізацією, центром
всієї Східної Європи.
Геополітичні реалії змушують нас бути імперією. Великий
рівнинний простір від Уралу до Карпат і від Чорного до Балтійського
моря є тим полем, на якому завжди існує один домінуючий центр,
який крім того, є одним з глобальних центрів сили. На різних
історичних етапах на цьому Великому просторі були різні імперські
центри: Київ, Сарай, Вільно, Варшава, Москва, Петербург. Це були
держави різної природи і з різним етносом-домінатором, але їх всіх
об’єднує те, що вони всі були центрами наймогутніших держав свого
часу і їх могутність не обмежувалася цією великою рівниною. Сама
природа Великого простору є такою, що одночасно на ньому не
можуть існувати кілька приблизно рівноцінних центрів сили. Завжди
буде один імперський центр, питання лише в тому, де він буде
знаходитися – в Москві, Варшаві чи Києві.
Ми повинні кінець кінцем відкинути нав’язаний нам комплекс
меншовартості і на повний голос заявити про свої імперські амбіції,
почавши боротьбу за право бути імперською метрополією. Підняття
прапору Києво-Руської Традиції, єдиними синами якої ми є, дасть нам
безпрецедентні переваги у міфологічній війні з тією ж Москвою – яка
є не більше, ніж нашою знахабнілою болотною колонією. Ми маємо
вибити з рух Москви козирну карту лідера слов’янського і
православного світу, маємо самі стати творцями нової слов’янської
цивілізації – останнього бастіону Європи і всієї Білої раси. Технічно
модернізована Київська Русь – ось модель Нової України,
наймогутнішої цивілізації Нової Європи. Ми маємо перестати
поводити себе як всіма упосліджена національна меншина,
заклопотана захистом своїх культурно-лінгвістичних прав, ми маємо
стати імперською великодержавною нацією, поклавши свою культуру
в основу культури цілої цивілізації. Не національна меншина у
„національній” державі, а нація-асимілятор, основа імперії.
Асимілюючи близькоспоріднені расові групи, ми перетворимося на
центр тяжіння не тільки Східної Європи (яка на сьогодні ще здатна, на
відміну від Західної, стати центром Європейського відродження), але і
всього континенту, який вже агонізує від втрати власного расового і
культурного обличчя. Форма майбутньої Української імперії,
звичайно, буде цілком новою. Це буде щось на зразок наддержави –

34
цивілізації, основа могутності якої буде ґрунтуватися на характері
інформації, яка нею буде продукуватися.
Расова політика – полягає в двох аспектах. По-перше, це
чітке усвідомлення катастрофічного стану Білої раси, проти якої
ведеться планомірна війна на знищення. Оскільки українська нація є
органічної її частиною, то доля раси є також і її долею. Годі
сподіватися, що в разі, коли вся Європа перетвориться на семіто-
негроїдо-монголоїдний субстрат, то наша доля може бути іншою. По-
друге, оскільки українська нація є нацією асимілятором, то ми маємо
чітко визначати, хто може бути асимільованим, а хто ні. Очевидно, що
ми маємо асимільовувати лише представників Білої раси.
Поняття держави і нації мають збігатися. В національному
організмі не можуть існувати принципово інородні ділянки. Все, що
може бути асимільованим – має бути асимільоване. Все інше має бути
відторгнуто від держави-нації. Нація – це гомогенна спільнота, яка
базується на біологічній основі – расі, та культурних, мовних,
ментальних ознаках, які відрізняють її від інших націй тієї ж раси.
Відповідно ні про які „національні меншини” в рамках єдиної нації
мова не може йти. Якщо ж це інорасовий елемент, то він просто не
може існувати на даному життєвому просторі.
Антиолігархізм – це усвідомлення необхідності демонтажу
економічної системи олігархічного фінансового капіталізму, яка існує
у зв’язці з політичною системою парламентської демократії. Всі
ресурси нашої країни знаходяться під контролем купки бариг
неукраїнського походження, які, паразитуючи на тілі нашої нації,
отримують свої надприбутки. Водночас, для прикриття такого стану
справ та замулювання очей нашому народу, вони створили ширму, яка
називається демократією. Перетворившись на закриту страту,
політична та економічна еліта (яка в абсолютній більшості
складається з дегенератів), поділилася на партії, які ніби-то ведуть між
собою боротьбу. Насправді ж всі вони – це єдина клоака, яка існує за
одні і ті ж гроші і єдина мета життя якої – це отримання ще більшої
кількості грошей в свої кишені.
Олігархічна система призводить до ситуації, коли державою, її
багатствами і її народом керують антиукраїнські виродки, які
розцінюють нас лише як живий матеріал, з якого можна викачувати
ресурси. Система паразитизму має бути замінена. Ми повинні
створити надпотужну державу, яка буде контролювати більшість
великих виробництв і стратегічні галузі господарства. Галузі

35
виробництва будуть об’єднані у виробничі синдикати, де буде
знайдено компроміс між приватними роботодавцями, працівниками та
державою. Тільки економічнo потужна держава, підтримана своєю
нацією, зможе провести масштабну націоналізацію награбованого
майна, знищити олігархічну систему та звільнитися від диктату
транснаціональних корпорацій. Це єдиний шлях до встановлення
справжньої справедливості та порядку.
Арійський суспільний лад. Побудова соціального порядку,
який би грунтувався на арійських принципах суспільного устрою,
тобто поділу нації не на ворогуючі класи, а на суспільно-корисні
верстви: продуцентів духовних цінностей (брахманів), управлінців та
військових, державних службовців (кшатріїв) та продуцентів
матеріальних цінностей (вайш’їв). Кожна з цих верств (належність до
яких залежала б від особистих схильностей людини) виконувала б
свою, не менш важливу ніж в інших, функцію. Тільки такий лад
гарантує можливість появи гармонійного і справедливого суспільства.
Осягнення сутності національної культури – полягає в
тлумаченні національної культури як життєвого простору нації,
усвідомлення тисячолітньої тяглості національної культури та її
невичерпної сили.
Продовження тяглості традиції інтегрального
націоналізму. Істеричне заперечення будь-яких асоціацій з
інтегрально-націоналістичними рухами, так притаманне багатьом
сучасним “націоналістам”, насправді є не ключем до легітимації
націоналізму (а саме так це видається їм), а шляхом до його
остаточної деактуаліації та лібералізації. Таким чином українському
націоналізму обрубують його ідейне коріння, висмикують його з
життєдайного контексту, тільки в рамках якого він може сповна себе
проявити.
Намагання штучно представити український націоналізм як
замкнене і відрізане від світу явище, яке нібито не мало нічого
спільного з іншими подібними рухами в інших країнах – не витримує
жодної критики. Без правильного осмислення ідеологічної спадщини
20-30-х рр. ХХ ст. нам не вдасться створити нову, життєдайну ідею
націоналізму. При цьому мова йде не лише про український
націоналізм (хоча про нього в першу чергу), а й про всі інтегральні
рухи тих часів.
Необхідно усвідомити, що перемога націоналістичної
революції в одній Україні все одно не дозволить одразу виконати

36
програму максимум. Програма максимум зможе бути виконана тоді,
коли Україна стане авангардом Нової Європи, яка постане на руїнах
ліберального декадансу. А це можливо тоді, коли націоналістичні
революції відбудуться в цілому ряді потужних європейських країн,
коли їх сумарна політична та економічна вага не дозволить знищити
зародки Нової Європи ззовні.
Але Друга хвиля Консервативної революції не відбудеться,
якщо не буде знята анафема з першої хвилі Консервативної революції.
Доки не відбудеться кардинальна переоцінка ролі інтегрально-
націоналістичних режимів в першій половині ХХ століття, доти уся
права Європа буде відрізана від свого коріння і жеврітиме на манівцях
ліберального метанаративу.
Ключовий момент цього процесу – це редемонізація націонал-
соціалізму. Цей рух, маючи чимало вад і будучи доволі еклектичним,
очевидно є наймаштабнішим з усіх інтегральних рухів часів першої
хвилі Консервативної революції і саме тому став найпершим об’єктом
безпрецедентної історичної фальсифікації з-боку переможців у другій
світовій війні, яка, по суті, була війною трьох ідеологій –
інтегрального націоналізму, комунізму і лібералізму (варто
відзначити, як легко „такі різні” комуністи і ліберали об’єдналися
задля боротьби проти націоналізму – це ще одне свідчення того, що
комунізм і лібералізм мають одну метафізичну основу і орієнтовані на
одні цілі, відрізняючись лише в методах). Без редемонізації націонал-
соціалізму (яка має відбуватися в руслі історичного ревізіонізму, який
вже став цілісною науковою школою, не дивлячись на шалений тиск з
боку ліберальної системи) нема зняття анафеми з Першої хвилі
Консервативної революції, а без цього нема Нової Європи і
відродження Білої раси. Тобто нема і Великої України.
Ясно, що швидко це не буде зроблено, бо надто серйозно і
довго промивалися мізки. Але поступовий крок необхідний. Причому
все, що потрібно – істинне висвітлення цих рухів, їх суті, не
оминаючи при цьому і їх помилок і прорахунків. Не треба ані надто
прикрашати, ані сильно ними захоплюватися. Але потрібно просто і
чесно вказати на позитиви, які були в тому ж націонал-соціалізмі,
співставити їх з негативами і підвести риску. І крок за кроком
поширювати правду, звільняти свідомість від абсурду і брехні. Той,
хто називає себе водночас і „націоналістом” і „антифашистом” – грає
на руку лібералам і відтягує момент початку Націоналістичної

37
революції. Якщо не стає духу сказати правду, то варто, принаймні,
мовчати, а не ганьбити себе вислужуванням перед лібералами.
Новий Націоналізм (або, як називаємо його ми – Соціал-
Націоналізм) на місце ретроспективності, вторинності, ліберальності,
пасивності, ілюзорності та культурництва ставить авторитаризм,
великодержавність, Білу расову політику, антиолігархізм, арійський
суспільний лад, осягнення сутності національної культури і традицію
інтегрального націоналізму.

Політичний спектр

Для повноти картини треба зробити огляд політичного спектру

нашої держави. Його сміливо можна ділити на ідеологічний та
неідеологічний виміри. До неідеологічного відноситься весь
політичний мейнстрім теперішньої республіки: парламентські партії
та партії, що знаходяться на межі проходження до нього. Як було вже
не раз сказано вище, всі ці структури не мають жодної ідеологічної
основи і йдуть туди не заради відстоювання високих ідеалів. Це
просто банальні контори по обслуговуванню інтересів різних
олігархічних кланів, причому цього ніхто особливо не приховує. Якщо
там і існують якісь гасла чи примітивна демагогія (яку видають за
ідеологію), то тільки для того, щоб цю контору в масовій свідомості
можна було відрізнити від іншої. Крім цього, між ними немає жодної
різниці. Тільки сміх можуть викликати недолугі спроби поділити цю
клоаку на „правих” і „лівих”, чи ще якось.
Ідеологічний вимір нашого політичного спектру складають
найрізноманітніші політичні маргінали, тобто ті, кому нема місця в
сьогоденному політичному мейнстрімі. Тут ми бачимо справжню
ідеологічну боротьбу і впертість. Цей, здебільшого вуличний,
андеграундний вимір політики захопили праві та ліві радикали, за
якими, як правило, не стоїть жодна серйозна матеріальна база. Їх
політична діяльність ведеться на голому ентузіазмі, а їх цілі як завжди
глобальні.
Можна з впевненістю сказати, що саме в радикальних
політичних угрупуваннях сконцентрувалася пасіонарна частина
нашого соціуму (пасіонарність може бути як зі знаком плюс, так і
навпаки), яку не влаштовує нинішня система і спосіб утворення еліти.
Це та частина суспільства, яка готова заради одних лише
ідеалістичних переконань покласти своє життя заради певної великої

38
мети. Пасіонарії – це ті, хто виступає передвісниками і першими
втілювачами великих суспільних змін, це ті, хто тягнуть інших за
собою. До цього виміру політики належать і українські націоналісти.
Хоча, далеко не всі, хто називає себе українськими націоналістами, є
пасіонаріями. До останніх належать лише ті, хто вже перейшов або
поступово переходить на позиції нового українського націоналізму.
На сьогодні маргінальний вимір української політики є дуже
вузьким, але він має тенденцію до розширення. В певний момент він
витіснить неідеологічний вимір, перетворившись на єдине реальне
поле політичної боротьби, а сьогоднішній мейнстрім, остаточно
втративши концептуальність, зникне дуже швидко. Тому, зрозуміло,
нас більше цікавить те поле, в якому знаходимося ми і яке з часом
стане основним. Витрачати час на аналіз мейнстіму немає жодної
потреби – немає жодної різниці, який саме з неукраїнських
олігархічних кланів матиме контрольний пакет влади. В нашому житті
від того нічого суттєво не зміниться.
Отже, хто складає цей самий маргінальний вимір політики?
Почнемо з ультра-лівих. Це різного роду анархо-комуністи,
екологісти лівацького штибу, антифа та ін. В контексті цієї статті всі
вони цікаві для нас в двох аспектах. По-перше, це розрив „нових
лівих” із „старими”, тобто „канонічними” комуністами,
прогресивними і просто соціалістами. По-друге, це питання
„українізації” „нових лівих” і намагання ввести в український
політичний дискурс поняття „націонал-антифа”.
З першим питанням все більш-менш зрозуміло. Намагання
„нових лівих”, наслідувати західні лівацькі рухи вимагає розірвати не
тільки співпрацю, але й навіть асоціації зі „старими лівими”, які не
мають ніякого відношення до сучасного лівацтва. В статті „Нотатки
про український правий рух” ми намагалися довести, що ПСПУ, яку
вважають „ультра-лівою”, по суті є правою партією, яка стоїть на
позиціях російського і радянського націоналізму. За великим
рахунком, до ПСПУшного ідеологічного букету треба додати лише
„самодєржавіє”, адже „православіє” і „народность” там вже давно
органічно прижилися. В тому, що „нові ліві” щосили хочуть
відмежуватися від радянських консерваторів, немає нічого дивного.
Друге питання і цікавіше, і складніше. Так звана „українізація”
молодих лівацьких рухів, насправді, є однією з найсерйозніших загроз
правому руху. Те, що праві звузили свій дискурс до декількох питань
– мови, історичної справедливості та імперіалізму Росії, дало

39
можливість лівим навіть частково паралізувати і так хворобливий
правий рух. Здебільшого через намагання знайти проблемні зони, які
дали б можливість показати свою відмінність від „старих лівих”, „нові
ліві” залізли в традиційне поле правих. І це викликало в багатьох
„національно свідомих” людей когнітивний дисонанс. Молоді ліваки
перейшли на українську мову (принаймні, публічно), визнають УПА
борцями з тоталітаризмами і критикують всякий імперіалізм, в тому
числі й російський. І багато „національно свідомих”, бачачи це,
роблять висновок: раз так, то вони нормальні хлопці і нам з ними по
дорозі.
Але подібний висновок є вкрай недалекоглядним, оскільки
призводять до того, що український правий рух остаточно занепадає,
та ще і скочується вліво. Такі висновки логічно витікають із
попередніх, коли деякі праві казали: от КПУ – погані, бо вони
неукраїнські ліві, а от будуть українські ліві (тобто які розмовляють
українською?) і вони будуть хороші. Такі міркування викликають
подив своєю поверховістю.
Лівацтво – це завжди деградація та ідеологія унтерменшів і не
має жодної різниці, якою мовою розмовляють її адепти. Обкурені
паризькі студенти зразка 1968 року, яких копіюють „українські ліві”
несли уродство і виродження, знищували останні бастіони здорових
ідей в Європі. Саме покоління тих, хто горланив „забороняти
заборонено”, остаточно перетворили колись величну Європу на
лівацько-ліберальний Євросоюз, цей інструмент знищення корінних
народів континенту. І як можна вважати тих, хто захоплюється цими
гаслами, хто продовжує знищувати все здорове і величне нашими
друзями? Яка різниця, якою мовою вони розмовляють? Вони
виступають проти усякого імперіалізму? Тобто вони виступають
проти нас – українських імперіалістів і борців за великодержавність.
Вони за емансипацію особистості, тотальну свободу та ін. – а ми за
дисципліну, ієрархію, порядок, вони за „вільну особистість”
(виродженого дегенерата-збоченця), а ми за Людину – носія великих
цінностей, людину волі та сили. Вони проти расизму (тобто за
знищення Білої раси та перетворення Європи на расовий відстійник), а
ми за боротьбу всіх Білих націй за збереження власного життя.
„Націонал-антифа” – це спроба перетворити правий рух на
деградоване лівацтво з відповідними наслідками.
Ще одні жителі політичного маргінесу – ультраправі
гітлерофіли (германофіли). Здебільшого це молодь, яка належить до

40
субкультурних молодіжних середовищ. До їх позитивних сторін варто
віднести готовність до прямої дії та певну ідейну спорідненість із
Новим Націоналізмом (Соціал-Націоналізмом). До вад відносимо:
часто патологічне антипартійництво і анархічність, несприйняття і
острах перед будь-якою організованістю та порядком, загалом
низький рівень ідеологічної підготовки і політичної грамотності,
обмеженість рамками молодіжної субкультури. Цей самий
субкультурний характер цього середовища не дає йому розвиватися і
ставати реальною силою, вийти на більш високий рівень.
Якщо ж говорити про ідеологію, то тут ми навряд чи можемо
говорити про неї як таку. Скоріше мова може йти про фетишизацію
зовнішніх атрибутів німецького націонал-соціалізму, приводячи до
його сліпої ідеалізації. Причому часто (хоча здебільшого підсвідомо)
це перетворюється на інструмент епатажу, захоплення формою, яке
майже завжди поєднується зі слабким розумінням змісту і, тим
більше, мети своєї діяльності. Є рація в точці зору, яка припускає, що
субкультурно-анархічний характер ультраправих молодіжних рухів в
повоєнній Європі запрограмований навмисно, аби схильна до правих
ідей пасіонарна молодь „випускала пару” в допустимих формах,
маргіналізувалася і не могла скласти реальної загрози ліберальному
режиму. Тому ультраправих германофілів не можна сприймати як
силу, яка зможе самостійно, зсередини організуватися в серйозний
рух. Вони мають стати одним з середовищ, які на перших етапах
складуть кістяк нового Соціал-Націоналістичного руху, який
стихійний запал молоді поставить на міцні організаційні та ідеологічні
основи.

Деякі висновки

Новий Соціал-Націоналізм має розпочатися із остаточного і

повного розриву із лібералізмом. Вже мертвий, але все ще за інерцією
присутній в українському дискурсі конструкт під назвою „націонал-
демократія” має бути знищений повністю, безжально і швидко.
Сьогодні ми повинні щосили бити по цьому низькопробному
ідеологічному сурогату, який заважає (і заважатиме! – поки ми його
не знищимо) українському правому руху стати справді масовим і
актуальним.
В умовах постколоніального розвитку України „націонал-
демократія” виступила таким собі замінником правої ідеології в

41
Україні, приблизно як жувальна гумка замінює смак справжніх свіжих
фруктів. Через слабкість націоналізму і його, за великим рахунком,
інтегрованість у загальний „націонал-демократичний” контекст, та
частина суспільства, яка могла і може бути нашою базою, стала
електоральним полем, на якому випасалися „націонал-демократи”, з
самого початку переповнені кон’юнктурниками, колишніми
гебістами, комсюками та іншим збродом, що вчасно перефарбувався в
жовто-блакитні кольори.
„Націонал-демократія” (як і „помаранчевізм” – ідейний
наступник націонал-демократії) не є політичною ідеологію. Це
сукупність постімперських комплексів, ліберальних мотивів та
українського культурництва. Це не більше, ніж безалкогольне пиво від
політики. Це яскравий приклад того, що Донцов характеризував як
„провансальство”, з усіма його атрибутами. Причому історія
повторюється: український націоналізм 30-50 рр. ХХ ст. розпочався
саме з критики і остаточного розриву з провансальством, сьогодні ж
новий Український Націоналізм не відбудеться, якщо не переступить
через труп „націонал-демократії”. Новий Український Націоналізм
має методично руйнувати всілякі асоціації з „націонал-демократією”,
„помаранчевими” і лібералізмом, принципово позиціонувати себе як
антиліберальна сила. Ліберально-культурницький симулятор буде
замінено на повноцінний і не симулятивний правий рух.
Соціал-Націоналістичний рух має ставити перед собою мету –
побудувати Велику Україну, яка стане авангардом другої хвилі
Консервативної революції і стане зорею Нового Арійського Порядку.
Для цього необхідно здійснити Націоналістичну революцію,
передвісниками і творцями якої стануть нові люди – Герої нової доби,
майбутня еліта Великої України, метою яких буде підняти до свого
рівня всю націю, фактично витворити новий антропологічний тип
людини – творця нової епохи. Тільки поставивши перед собою такі
цілі Український Соціал-Націоналізм зможе стати великим рухом.
Лише ті, хто ставив перед собою грандіозні завдання, залишали слід в
історії та могли змінювати її хід.

42
 Віталій Кривошеєв

Політична демократія.
Погляд Соціал-Націоналізму

Абсолютна більшість політичних партій України (серед більш-

менш впливових – усі) проголошують гасла демократичних цінностей
та побудови демократії (демократичного суспільства). Це й не дивно,
бо всі ЗМІ нав’язують одну й ту саму думку, формують певний
стереотип: демократія, демократичність – безумовно гарно, гуманно
та цивілізовано; антидемократія – безумовно погане, злочинне,
дикунське. Та, незважаючи на велике розповсюдження даного
стереотипу, у більшості людей наявне критичне ставлення до змісту
демократії, хоч саме слово „демократія” й викликає позитивні
асоціації. Незважаючи на свої ідеологічні погляди багато політичних
сил (особливо у ХХ ст.) декларували себе як демократичні. Навіть
загарбницькі війни відбувалися під гаслами та в ім’я демократії.
Напад США на Ірак, Афганістан, В’єтнам та інші країни – все в ім’я
ліберально-демократичних цінностей, все для розбудови демократії.
Нічого дивуватися – ще Наполеон проводив свої загарбницькі війни
під визвольними гаслами та в ім’я цінностей революції (свобода,
рівність, братерство). Вибори комуністичної партій у СРСР –
демократія. „Перебудова” – демократія. Влада у сучасній Україні –
демократична. Ще й партія Леніна – теж демократична. Незважаючи
на ставлення до демократії, одне є незаперечним: демократії – це
стереотип, зброя політичної пропаганди. Розбудова „справжньої”
демократії – питання друге. Але, беззаперечно, демократія, перш за
все, – це стереотип.
Чим же насправді є демократія? Що таке демократія як
політична система? Сучасна демократія дуже далека, наприклад, від
„демократії” Давньої Греції, і не там треба шукати її коріння –
елементи демократії (які, до речі, присутні у тоталітаризмі) дуже
відрізняються від демократії, як політичної системи. Початок життя
сучасної демократії, як політичної системи, слід, очевидно,
відраховувати від великої французької революції. Політична система
демократії починає своє життя разом з капіталізмом, як економічної
системи, і є його політичним оформленням. Політичний устрій –
демократія; економічний – капіталізм. Демократія та капіталізм
нерозривно зв’язані, проблемним є навіть їх окреме існування.
43
 В умовах демократії політичні права і вплив певної суспільної
групи завжди стоять у простій пропорційній залежності до її
економічної сили. Тому, демократія – це завжди олігархія. Давно
відомо, що капіталістична система дозволяє економічно збагатитися
(й стати олігархом) лише за повної відсутності совісті та моралі:
заплативши робітникам підприємства стільки скільки вони насправді
заробили – сильно не розбагатієш. Визискувати по максимуму – ось
шлях до капіталістичного збагачення. Чекати добробуту від олігархії-
демократії – марна справа. За умов демократії громадянин формально
вільний, насправді – раб капіталістичної системи на чолі з олігархами.
Можна почути думки про нібито корисність парламентської
демократії, чи те, що парламентаризм – абсолютно необхідний
інститут. Зневіра в ньому завдала б відчутного удару по всій
демократії. Втім, детальний та неупереджений розгляд
парламентаризму може вести лише до одного висновку –
„безвідповідальність та некваліфікованість”. В парламенті сидять
люди, які мають абсолютно різний фах (а найчастіше взагалі не мають
жодного) та спеціалізуються у різних сферах. При цьому, приймаючи
певне рішення, наприклад, у економічному питанні, голос юриста
дорівнює голосу економіста, відповідно у юридичному питанні голос
економіста дорівнює голосу юриста. Повний абсурд! Адже, відповідні
наукові дослідження зі сфери прийняття рішень беззаперечно довели:
ухвалення рішень гуртом, при відсутності ієрархії, є цілком
непродуктивним процесом, а прийняття колегіальних рішень – завжди
призводить до безвідповідальності. Хто відповідає за можливі
негативні наслідки? Відповідати нікому. Колективна відповідальність
– це завжди колективна безвідповідальність.
„Вибори шляхом всенародного голосування – основна цінність
демократії – показник волі народу” – ця наріжна аксіома політичної
демократії насправді не витримує жодної критики. У будь-який час, у
будь-якій державі існує пряма пропорція між популярністю політика
(політичної партії) та проведеною агітаційно-пропагандисткою
роботою. Хто може витрати більше грошей на пропаганду? Звичайно,
олігархи, – люди зі „специфічними” моральними якостями. Для чого
вони будуть використовувати свій політичний вплив? Для власного
економічного збагачення. Політичні вибори – це фікція, з цим
неможливо сперечатися.
У сучасній Україні є різні демократи: соціал-демократи,
націонал-демократи, ліберальні демократи та інші. Але вся різниця

44
лише в гаслах та назвах. Суть – одна. Різні „демократії” – різні
олігархічні клани. Ці клани реально не конкурують між собою, а лише
удають із себе конкурентів, насправді працюючи (вірніше грабуючи)
разом. Мораль (вірніше – анти-мораль) – однакова. Національність –
однакова. Різні лише гасла та назви. Реальна антиукраїнськість, інколи
без формальної. Реальна загроза Нації, Українцям. Реальна загроза
нам!
Наша альтернатива, яку ми пропонуємо власному Народу –
Націократія. Назви можуть бути різними, але суть повинна
залишитися незмінною. Пріоритет інтересів загалу над забаганками
одиниць. Все для Нації – нічого проти! Влада авторитетна і
відповідальна! Особиста відповідальність за прийняті рішення та
здійснені вчинки! Розширення прав з одночасним розширенням
обов’язків та меж відповідальності. На противагу ліберальним
свободам – дисципліну та порядок. В економічній сфері – соціальна
справедливість. Винагорода пропорційна праці.
Ми, Українські соціал-націоналісти, зобов’язані поховати
політичну демократію, як служницю економічної системи капіталізму
та влади олігархів-паразитів. І на її місце встановити справедливу
політичну систему Націократії, яка виражатиме інтереси Народу та
кожного його представника. Хай перепусткою до влади буде не
кількість награбованих грошей, а лише моральність і альтруїзм,
професіоналізм та відповідальність!

45
 Олег Однороженко

Соціал-Націоналістичний рух
та його основні завдання

Не ризикуючи впасти в перебільшення ми можемо з усією

очевидністю констатувати, що сучасний український націоналізм
знаходиться в глибокій системній кризі. Остання заторкнула всі сфери
цього колись потужного та революційного за своєю суттю
політичного руху. І в першу чергу – ідейно-світоглядну та
організаційну. Причини подібного стану речей є багатогранними, але
серед них можна виділити кілька основних.
Почнемо з того, що сама логіка історичного розвитку в
глобальному масштабі штовхає націоналістичні рухи на мутацію та
пристосування. Тотальне домінування ліберальної ідеології,
політичного устрою на засадах демократії та економічної системи
фінансового капіталізму змушують націоналізм практично всіх
європейських країн улягати тискові цієї всеневілюючої тріади. І
сучасний український націоналізм не становить в цьому винятку.
Він не шукає шляхів спротиву і не будує власної системи
координат, а лише намагається зайняти певну зручну нішу, не
виголошує революційних гасел – лише переймається перспективою
надання демо-ліберальній системі певного національного забарвлення
(така собі демократія з людським обличчям), не переймається власною
політичною окремішністю – натомість плентається в ар’єргарді
ліберальної націонал-демократії. Цьому є об’єктивне пояснення в
історичному минулому, але немає виправдання в теперішній ситуації.
Традиційний націоналізм, яким ми його знаємо сьогодні,
виробився в процесі адаптації ідеології ОУН та її організаційних форм
до умов діаспорного життя, яке розчавило і зневілювало всі його
сутнісні ознаки, змусивши примиритись з повоєнними реаліями демо-
ліберального тоталітаризму в країнах Заходу. На цей вихолощений
націоналізм наклалася спільність завдань та гасел українського
демократичного та націоналістичного рухів в період боротьби за
незалежність, що в свою чергу зумовило ідейну, організаційну та
моральну залежність останнього від першого.
Сам український нацоналізм вже давно не існує як окремий
самодостатній світогляд. Це радше еклектична суміш різнорідних
намагань примирити націоналістичні постулати з реаліями пануючої
46
Системи, спроб експлуатації окремих другорядних стереотипів певних
регіональних та соціальних груп населення, і, нарешті, гібридних
витворів власної самоцензури. Традиційному націоналізму не до снаги
більше називати речі своїми іменами і брати на себе відповідальність
за судьби цілої Нації. На повістці дня більш “важливі” завдання –
здобути і закріпити за собою, в запеклій боротьбі зі стагнуючою
націонал-демократією, хоч і мізерну, але власну електоральну базу,
що має забезпечити певну присутність на політичному полі.
З останнього випливає організаційна неспроможність
націоналістичних партій та груп. Кожна з них є лише віртуальним
проектом без відданих бійців і природжених командирів. Їхніми
кров’ю і кістками є не ідейні альтруїсти та маршові колони, а більш чи
менш успішні PR-технологи та партійні функціонери – політичні
аватари офісних працівників великих капіталістичних корпорацій.
Відповідно і завдання подібних груп – не повести за собою маси до
революційного зриву, а лише шляхом маніпуляцій та спекулювання на
стереотипах натовпу урвати свій шматок електорального пирога.
Надзавдання, ідейність, жертовність та відвертість здатні хіба що
налякати цих діячів.
За своєю суттю націоналістична партія чи група нічим не
відрізняється від аналогічних утворень демо-лібералів чи лівих.
Відмінність лише в тому, що кожний пасеться на своєму
електоральному полі. Методи роботи з “пасовищем” у всіх однакові,
цілі – також, і всім разом – до вподоби парламентаризм, демократія та
капіталізм. Коротко кажучи, діячі всих цих “ідеологічних” партій
зовсім не вірять у свої ідеї, натомість вони вірять, що за допомогою
експлуатації певного, і доволі обмеженого, набору примітивних
стереотипів, відповідного ідеологічного забарвлення, можна здобути
місце під політичним сонцем нинішньої Системи. Політика в умовах
демо-ліберальної Системи доведена таким чином до абсурдних форм
цинізму. І якщо відсутність реакції з боку лівих чи лібералів зрозуміла
(нинішні порядки цілком відповідають їхньому класовому та
матеріалістичному світоглядові), то для націоналізму жодних
виправдань бути не може: Система і реальний (а не віртуальний)
Націоналізм не здатні до співіснування. Щоб належним чином
зрозуміти це необхідно адекватно оцінити суть Системи та її кінцеві
цілі.
Суть існуючої Системи полягає в повному контролі над
людиною, як в фізичному, так і духовному плані. Система прагне

47
тотально винищити своєрідність та самодостатність як на
індивідуальному (особистому) так і на колективному (сімейному,
соціальному, конфесійному, етнічному, расовому) рівнях. Своїх цілей
Система намагається досягти за допомогою маніпулятивних
технологій, що створюють у людини ілюзію свободи вибору, яка
насправді відсутня в політичній, соціальній, культурній сферах.
Інститут парламентаризму і політичних партій насправді є
поставлений в повну залежність від фінансового чинника (через
нерівномірне фінансування виборчих кампаній і підпорядкованість
ЗМІ спекулятивному капіталу), який перебуває під повним контролем
Системи.
Соціальний стан людини сучасного світу в повній мірі
залежить від здобутої вузько-спеціалізованої освіти, що нівелює
положення людини до рівня гвинтика в глобальному механізмі
накопичення капіталу плутократичною верхівкою Системи. Ідеологія
споживання нав’язувана Системою має на меті закріплення подібного
стану речей, що залишає людині лише дві речі – виконання своїх
вузькофункціональних обов’язків та споживацький егоїзм.
В культурній сфері Система нав’язує вигідний їй комплекс
ідей, поглядів, смаків, надаючи фінансову підтримку занепадницьким
течіям в літературі, кінематографі, художньому мистецтві, що
пропагують зневіру, розклад, егоїзм, збочення як найвищі чесноти.
Водночас, від широких мас за допомогою економічних важелів
відсікаються всі реальні культурні досягнення минулого та сучасності.
В умовах Системи історія стає віртуальною і тотально
редагується. Вилученню підлягають всі ідеалістичні, героїчні та
альтруїстичні мотиви. Деконструкція застосовується щодо всіх подій,
явищ та осіб, що нагадують про можливість альтернативи існуючій
Системі. Остання в повній мірі користується методикою
суб’єктивізму, фальсифікації та прямого підлогу. Сучасна людина
споживає велику кількість інформації, але не одержує реальних знань
в жодній життєвоважливій сфері.
Система працює над руйнацією будь-яких видів солідарності
та природніх соціальних і національних спільнот. Під удар Системи
потраплють національне, расове, релігійне почуття, а також інститут
сім’ї. Повна егоїзація та соціальна атомізація окремих людських
індивідумів є для Системи необхідною передумовою для
встановлення свого повного панування. Лише знищивши Білу расу, її
нації та релігії, а також інститут сім’ї, Система зможе почувати себе в

48
безпеці. Тому компроміси з цією всеневілюючою силою є
неможливими. Націоналізм і Система є абсолютними антиподами. І
остаточний результат цього новітнього витка боротьби Добра зі Злом
буде залежати лише від того чи виявиться здатним Націоналізм стати
самим собою і протиставити себе Новому світовому порядку.
З огляду на вище сказане нам необхідно відверто визнати:
традиційний націоналізм, яким його знаємо сьогодні у виконанні
більшості європейських партій є абсолютно безпорадним перед цією
новою всесвітньою загрозою, йому нічого протиставити викликам
сучасності, він не здатен ні теоретично, ні, тим паче, практично,
вирішити жодну нагальну проблему. Єдине чим живиться цей
віртуальний проект це інсценування бурхливої діяльності навколо
питань, які сьогодні або не мають жодного значення, або – є явно
другорядними. Культурно-лінгвістичної приорітети та антиліва
риторика традиційних націоналістів є нічим іншим як звичайним
окозамилюванням.
Шлях традиційного націоналізму це шлях в нікуди, як для
нього самого, так і для Білої Раси та Української Нації. Лише сліпий
може не бачити, що в неоголошеній війні Системи проти Білої
Людини, остання опинилася на межі, по той бік якої – повна
деградація та біологічна смерть. Зламати цей апокаліптичний
сценарій, який, до речі, вже відкрито проголошено нашими ворогами
(на ювілейній сесії генеральної асамблеї ООН, присвяченій її 60-
річчю, тодішній генеральний секретар Кофі Анан сказав, що Біла Раса
вже виконала свою історичну місію і її єдине завдання тихо і мирно
зійти з арени світової історії), може лише новий Соціал-
Націоналістичний рух, який не побоїться назвати речі своїми іменами
і вступити в пряме протиборство з Системою.
Вихідною точкою нашої Боротьби є створення
націоналістичної Організації нового зразка без огляду на традиційний
культурно-лінгвістичний націоналізм та його демо-ліберальні
орієнтири. Наш Націоналізм є расовим, соціальним, великодержавно-
імперським, антисистемним (антидемократичним та
антикапіталістичним), самодостатнім, войовничим та
безкомпромісним. Свою ідеологію Український Соціал-Націоналізм
будує на максималізмі, національно-расовому егоїзмі, любові до
свого, нетерпимості до ворожого та активізмі, здатному бути залізним
тараном для розторощення чужої сили, що схоче стати на перешкоді
Української Нації та Білої Раси.

49
 Витворення і пропаганда наших поглядів, а також обрання
засобів нашої діяльності відбувається без огляду на „загальнолюдські
цінності”, принципи демократії, пацифізму, толерантності та
політкоректності. Єдиним критерієм доцільності наших поглядів і
вчинків є їх спроможність забезпечити невпинний та безмежний
розвиток Української Нації. Все те добре, що добре для блага, сили й
розвитку Нашої Нації; все те зле, що цю силу й розвиток послаблює –
основна заповідь ідеології Українського Націоналізму, яку ми знову
піднімаємо на щит. Організація відмовляє будь-кому в праві ставати
на перешкоді нашому прагненню захищати життєві інтереси
Української Нації та Білої Раси.
Наша організаційна структура спирається на принцип
сродності. Місце кожного визначається відповідно до індивідуальних
здібностей та вподобань, а також до обсягу відповідальності, яку
здатен взяти на себе той чи інший член Організації. Разом з тим кожен
член Організації має бути морально, інтелектуально та фізично
готовий до виконання свого Національного обов’язку в будь-якій
сфері. Основоположним в процесі виховання членів Організації є
гартування духовно-вольових якостей. Кожному члену Організації
притаманними є почуття Національно-Расової гідності, солідарності,
ідеалізму та альтруїзму, здатність на самопожертву та
самодисципліну.
Першочерговим завданням всіх членів і Організації в цілому є
максимальне поширення наших поглядів. Лише масова підтримка
наших ідей з боку широких працюючих верств Української Нації
може забезпечити надійні перспективи для Соціал-Націоналістичного
руху, який набуватиме реальних обрисів шляхом створення мережі
соціал-націоналістичних структур (партії, профспілкових та
громадських організацій, організацій прямої дії та самооборони).
З огляду на паразитарно-агресивну сутність демо-ліберального
режиму інородчеської плутократії Українцям важко сподіватися на
мирний характер Визвольної боротьби. Відповідно до цього
Організація не вважає за доцільне узгоджувати свою діяльність з
принципами парламентаризму (хоча ми і не відкидаємо можливості, за
певного збігу обставин, парламентського способу приходу до влади).
Ми не розглядаємо себе як опозиційну силу, лише як Антисистемну.
Нас не влаштує часткова зміна Системи, лише її повна ліквідація. Ми
знаходимося по-за межами Системи і ведемо боротьбу проти неї зовні
до повного її знищення.

50
 Українська Національна Революція (байдуже, мирна чи
збройна) має здійснитися як відповідь Української Нації на виклик
світового спекулятивного капіталу, що відмовляє Українській Нації в
праві на існування. Легітимність Української Національної Революції
забезпечується нашим природнім правом на життя та розвиток. Ми не
приймаємо жодних заперечень, вмовлянь та „компромісних”
пропозицій з боку ворога, який має понести справедливе та в повній
мірі суворе покарання за століття грабунку та паразитування.
Інтернаціонально-сіоніський спекулятивний капітал та його
прислужники мають бути викорінені раз і назавжди з Священої
Української землі – без жодних винятків і поблажок.
Після здобуття перемоги та ліквідації панування Системи на
Україні певний період проявлятимуться в різних сферах духовного та
суспільного життя негативні наслідки вікового поневолення, що
вимагатимуть застосування відповідних оздоровлюючих засобів. Для
цього Соціал-Націоналізм включає в програму Національної
Революції далекосяжні державотворчі почини, що в стані будуть
ліквідувати знесилення організму Нації, розхитаного окупаційним
режимом Системи. Універсальна суть, активізм та ідеалістична
мораль Українського Соціал-Націоналізму не лише висувають його на
передові позиції в боротьбі за Волю Нації, але й надають монопольне
право на здійснення конструктивного реформування та впорядкування
життя Нації.
Першочерговим заходом Національної Революції буде повна
ліквідація всіх паразитарних верств, а саме – спекулятивного капіталу,
професійного політикуму (кримінально-політичних кланів –
партійних верхівок), злочинних угруповань, антисоціальних
елементів. Тотальному демонтажу підлягає вся економічна система
капіталізму, як така, що забезпечує грабунок працюючих верств
населення групами економічних та політичних паразитів. Також
ліквідовуються всі інституції та форми політичної демократії, як
політичної системи, що обслуговує економічну систему капіталізму.
Обмеженню та контролю будуть піддані всі інородчеські етно-
расові групи, з їх подальшою депортацією на історичні батьківщини.
Виходячи з того, що ми, Українські соціал-націоналісти, розглядаємо
так звані “людські раси” як окремі біологічні види, а людиною
розумною (Homo Sapiens), в біологічному розумінні, вважаємо лише
Білу Європейську Людину (без включення в це поняття так званих
„південних європеоїдів” – середземноморська, кавказька, паміро-

51
ферганська та ін. раси, що в біологічному відношенні також
являються відмінним від нас біологічним видом), вважаємо своїм
прямим обов’язком унеможливити будь-які міжрасові (міжвидові)
контакти, що призводять до міжрасової (міжвидової) мішанини, і в
кінцевому рахунку – до вимирання Білої Людини. Будь-яка
пропаганда міжрасових контактів, рівно як і пропаганда сексуальних
збочень, антитрадиційного та нездорового способу життя, тобто всі
дії, що спрямовані на підрив кількісних та якісних характеристик
Нації, розглядаються нами як заклики до геноциду, і відповідно
каратимуться в найжорстокіший спосіб.
Суспільне оновлення передбачатиме широкомасштабну
люстрацію з суворим покаранням прислужників Системи та агентів
впливу ворожих Україні сил. Конфіскації на користь Держави-Народу
підлягає все майно окремих осіб та фінансово-промислових груп, яке
було набуте в результаті пограбування Українського Народу в період
первісного накопичення капіталу кримінально-клановими
угрупованнями.
Держава бере під свій повний контроль всі без винятку засоби
масової інформації, проводить націоналізацію всіх великих та
стратегічних підприємств та галузей народного господарства.
Тотальній ліквідації підлягають всі структури транс-національних
корпорацій, міжнародних організацій та фінансових установ.
Одночасним буде негайне виведення всіх військових контингентів
іноземних країн та військово-політичних блоків з території України.
Для захисту Незалежності Української Держави в часи
Національної Революції буде проведена повна мобілізація Народу,
введена загальна військова повинність для всього дорослого
населення країни, в школах і університетах запроваджені обов’язкові
курси військової підготовки. Мілітаризації підлягатимуть всі сфери
суспільного життя та народного господарства.
В результаті оздоровчих заходів Української Національної
Революції в Українській Державі встановлюється політичний,
соціальний та господарський лад на принципах Націократії, що має
забезпечити всебічний і максимальний розвиток Української Нації та
її окремих представників, а також підготувати Україну до подальшої
експансії та боротьби за звільнення всієї Білої Раси з-під панування
всесвітнього спекулятивного капіталу.
Націократія – це влада Нації у власній Державі, яка спирається
на організованій і солідарній співпраці всіх соціально-корисних

52
верств, об’єднаних – відповідно до їх суспільних і професійно-
виробничих функцій – в представницьких органах державного
управління. Основні засади Націократії – Національна солідарність
(надкласовість і антипартійність), авторитаризм (особиста
відповідальність керівників всіх рівнів за свої дії), якісна суспільна
ієрархія і дисципліна, суспільний контроль, самоорганізація та
самоврядність.
Націократія в політичному плані являє собою систему за якої
політична влада всеціло належить Українській Нації та її найбільш
талановитим, ідеалістичним та національно-альтруїстичним
представникам, що здатні забезпечити належний розвиток Нації та її
конкурентоспроможність. Відповдно до цього здійснюється кадрова
політика Національної Держави та формування її еліти – політичної,
наукової, культурної, військової та господарчої. Українська Держава
максимально сприяє індивідуальному розвитку кожної Української
людини та її творчих здібностей, а також заохочує всі форми
самоорганізації в рамках окремих професійних груп та територіальних
громад. Разом з тим в Українській Державі заборонене існування
політичних партій, груп, організацій та ідеологічних гуртів.
На всіх державних та соціальних рівнях впроваджується
принцип прямої взаємозалежності прав та обов’язків. Всією повнотою
прав в Українській державі розпоряджаються лише ті Українці які
гідно та в повному обсязі виконують свої громадянські та національні
обов’язки. Громадянином Української Держави може бути лише
етнічний Українець без жодної іншорасової домішки, який виконує
суспільно-корисну працю відповідно до своїх професійних обов’язків.
Людям приналежним до Білої Раси, але неукраїнського походження
надається право підданства зі збереженням всіх прав, крім політичних.
Останні можуть надаватися в особливих випадках за виключні заслуги
перед Українською Нацією. Небіле населення на території України
перебувати не має права.
Українська Держава розглядає працю, як етичний і суспільний
обов’язок перед Нацією, а громадян, як творців духовних і
матеріальних цінностей. Право власності на всі матеріальні цінності
належать Нації та її працюючим верствам. Всі суспільні верстви Нації
об’єднуються в професійно-станових організаціях, належність до яких
забезпечує громадянські права. Всі види фізичної та інтелектуальної
праці мають суспільну вартість і гідні поваги, коли служать інтересам
Нації. З огляду на це Націократія впроваджує принципи

53
справедливості та паритетності в оплаті фізичної та інтелектуальної
праці. Будь-яка суспільно-корисна праця оцінюється за її якістю, а не
за так званою „престижністю”. Сумлінне виконання своїх обов’язків
гарантує людині та її сім’ї достойне та матеріально забезпечене життя.
Виняткове значення для Української Держави має інститут
сім’ї. Держава сприяє економічній самодостатності Українських
сімей, а також підтримує всіма засобами високу народжуваність серед
Українців. Втім, право на народження дитини може надаватися лише
здоровим людям. Расово-мішані шлюби та зв’язки заборонені. Расова
гігієна, Національно-расове виховання та догляд за здоров’ям кожного
Українця перебуває під повною і належною опікою Держави.
Українська Держава пройшовши період становлення та
укріплення неминуче увійде в протиборство з силами світового
спекулятивного капіталу, остаточна перемога над яким стане
можливою лише в світовому масштабі. В цій боротьбі нашою опорою
є Расова солідарність Білих Арійських народів. Нашим природнім
союзником є непаразитарні працюючі верстви Білих націй. Україна
виступає локомотивом у всесвітньому русі Білих народів за своє
звільнення. Ми надаємо найширокомасштабнішу підтримку в
підготовці та здійсненні національних революцій в Білих країнах
Європи, Америки, Південної Африки та Австралії.
Паралельно з цим Україна провадить активну зовнішню
політику метою якої є створення Української Імперії.
Безпосередньому включенню до складу Української Наддержави
підлягають всі Українські етно-расові території в Європі та Північній
Азії, а також союзні Україні державні утворення близькоспоріднених з
Українцями в расовому і культурному відношені народів. Далі,
Україна, як стрижнева Наддержава-Імперія об’єднує навколо себе на
паритетних і рівноправних засадах самостійні держави Білих народів в
Арійську конфедерацію.
Після встановлення панування Білої раси на теренах свого
проживання Арійська конфедерація провадить ряд заходів, щодо
відновлення свого політичного та економічного домінування в країнах
з небілим населенням. Подібні заходи є об’єктивно зумовлені
життєвою необхідністю недопустити реваншу з боку
транснаціонального спекулятивного капіталу. Українці і вся Біла Раса
ні на мить не мають забути, що Ми або переможемо або зникнемо.
Наші вороги не залишили нам іншого вибору, і лише в наших силах
дати їм достойну відповідь.

54
 Проект Програми Організації „Патріот України”

Організація „Патріот України” виступає за монорасове

мононаціональне суспільство збудоване на принципах Української
національної величі та соціальної справедливості.
Священий символ Нашої Nації і Організації – Тризуб –
символізує собою триєдність наших надзавдань у Всепланетарній,
Національно-Расовій та Індивідуальній сферах:
І. Сучасне „цивілізоване” людство варварськи грабує та
знищує планету. Разом з тим, експлуатація природніх ресурсів
служить зовсім не досягненню високих цілей, лише безсенсовому
накопиченню матеріальних цінностей. При подібному ставленні до
планети на нас чекає всепланетарна катастрофа. Припинити сучасну
практику спроможна лише та Сила, якій буде до снаги нав’язати
власну Волю всьому населенню планети, і яка буде керуватися в своїх
діях Моральністю – використовуючи власне панування на благо
всього людства і планети. Такою Силою може бути тільки спільнота
Білих людей під проводом Української Нації. Лише Ми ставши у
керма планети зможемо обмежити доступ до надр Землі і зупинити їх
пограбування та використати ресурси планети для досягнення
Гармонії та Справедливості.
ІІ. Європейська Раса є творцем людської цивілізації і культури.
Все вище, цінне і найкраще на нашій планеті пов’язане з Білою
Людиною. Втім, зараз Європеєць стоїть на межі біологічного
знищення. Проти Білої Раси йде добре спланована війна на фізичному,
духовному, культурному, цивілізаційному рівнях. Україна всю свою
історію була авангардом Білої Цивілізації. Тепер настає час виконати
своє головне призначення – стати не щитом а мечем Білої Європи,
врятувати Білу Людину від вимирання, створити нові Ідеали, стати
новим Сонцем, що засвітить Європейським Націям.
ІІІ. Гармонія світу може бути створена тільки вищою
Цивілізацією. Відновити розвиток Білої Цивілізації спроможна
Українська Нація. Останнє стане можливим виключно за умови
всебічного і максимального розвитку Української Людини, яка стане
Людиною нового зразка – досконалою фізично, інтелектуально та
духовно.
Реалізація цих надзавдань стане можливою після втілення в
життя наступних програмових засад нашої Організації:

55
 Державний устрій:

1. Організований Український Націоналізм змагає за

створення політичного, соціального та господарського ладу
Української Держави на принципах Націократії, що має забезпечити
всебічний і максимальний розвиток Української Нації та всіх її
представників.
2. Націократія – це влада Нації у власній Державі, яка
спирається на організованій і солідарній співпраці всіх соціально-
корисних верств, об’єднаних – відповідно до їх суспільних і
професійно-виробничих функцій – в представницьких органах
державного управління.
3. Основні засади Націократії – Національна солідарність
(надкласовість і антипартійність), авторитаризм (особиста
відповідальність керівників всіх рівнів за свої дії), якісна суспільна
ієрархія і дисципліна, суспільний контроль, самоорганізація та
самоврядність.
4. Націократія в політичному плані являє собою систему за
якої політична влада всеціло належить Українській Нації через її
найбільш талановитих, ідеалістичних та національно-альтруїстичних
представників, що здатні забезпечити належний розвиток Нації та її
конкурентоспроможність.
5. Українська Держава максимально сприяє індивідуальному
розвитку кожної Української людини та її творчих здібностей, а також
заохочує всі форми самоорганізації в рамках професійних груп та
територіальних громад. Разом з тим в Українській Державі заборонене
існування політичних партій, груп, організацій та ідеологічних гуртів.
6. На всіх державних та соціальних рівнях впроваджується
принцип прямої взаємозалежності прав та обов’язків. Невиконання
обов’язків перед Нацією та Державою тягне за собою обмеження прав
громадянина або позбавлення громадянства.
7. Вся повнота верховної влади (виконавчої, законодавчої та
судової) Української Держави знаходиться в руках Голови Держави,
який несе особисту відповідальність перед Нацією власними кров’ю
та майном.
8. Свою владу Голова Держави виконує через відповідальний
перед ним Державний Уряд, на чолі якого він стоїть особисто.
9. Голова Держави скликає та розпускає Державну Раду та
Вищу Господарську Раду.

56
 10. Голова Держави є Головним Воєначальником Збройних
Сил України.
11. Законодавчою установою в Українській Державі є
Державна Рада, що твориться на засадах паритетного представництва
всіх суспільно-корисних верств Нації.
12. Депутати Державної Ради не можуть купувати чи
орендувати державну власність, займатися підприємницькою
діяльністю, мати в своєму розпорядженні акції та банківські рахунки,
а також приватну власність за межами України.
13. Державна Рада складається з фахових комісій, які є її
робочими органами і складаються з депутатів відповідного фаху.
Лише професійні здібності дають право на законотворчу діяльність у
відповідній галузі. Право законодавчої ініціативи також мають Голова
Держави та міністри Уряду.
14. Контроль над державно-фінансовим господарством
здійснює Державний Контроль на чолі з Головним Державним
Контролером, який подає Державній Раді щорічний звіт про всі
державні прибутки й видатки, державні фонди і загальний стан
фінансів Держави.
15. Економічна політика Держави здійснюється через галузеві
Господарські Ради та Вищу Господарську Раду, як професійно-станові
установи, що безпосередньо відображають економічні потреби та
інтереси, як окремих працюючих верств населення, так і Нації в
цілому.
16. Жорстка централізація державного управління водночас
передбачає широку автономія місцевих громад в господарській та
громадській сферах.

Економіка:

1. Організація проти підписання міжнародних угод та вступу

України до будь-яких наддержавних економічних та фінансових
структур, які зобов’зують Україну поступитися частиною державного
суверенітету.
2. Демонтаж економічної системи капіталізму, як такої, що
забезпечує грабунок працюючих верств населення групами
економічних та політичних паразитів.
3. Ліквідація всіх інституцій та форм політичної демократії, як
політичної системи, що обслуговує економічну систему капіталізму.

57
 4. Позбавлення грунту для відновлення системи
спекулятивного капіталу через впровадження безінфляційних грошей,
заборону відсотків та торгівлі землею.
5. Націоналізація всіх стратегічних галузей економіки.
6. Створення автономних циклів виробництва в галузях, які
життєво необхідні для Національної безпеки, незалежності та
самодостатності Української держави.
7. Заборона недержавного монополізму.
8. Підтримка дрібного та середнього підприємництва, захист
всіма можливими засобами національного товаровиробника.
9. Повернення, в тому числі й в примусовому порядку,
вивезених з України капіталів.

Сільське господарство:

1. Сільське господарство має першочергове значення для

Української Нації, що не обмежується лише економічною
доцільністю, а є в першу чергу важливим елементом етнічного
здоров’я та соціальної стабільності.
2. Право власності на землю в Українській Державі має
виключно Український селянин, що працює на землі.
3. Український селянин отримує землю від Держави в довічне і
спадкове користування.
4. Тільки Українська Держава має право відчужувати землю в
державні фонди за дії, що не гідні Українського селянина (неналежне
ведення господарства, недотримання норм екологічної безпеки, важкі
кримінальні злочини).
5. Основними формами господарювання є селянська
кооперація та одноосібне (фермерське) трудове селянське
господарство.
6. Розуміючи значення села як фундаменту Нації Українська
Держава бере на себе фінансове забезпечення кредитування села, а
також впровадження фіксованих неспекулятивних цін на сільсько-
господарську продукцію.
7. Українська Держава для впровадження новітніх технологій
на селі бере на себе фінансування науково-технічних сільсько-
господарських проектів, а також створення сільгосп академій та
курсів, на яких селяни зможуть безкоштовно підвищити власний
професійний рівень.

58
 8. Держава підтримує власного виробника жорсткою
протекціоніською політикою в усих галузях сільського господарства.

Соціальна політика:

1. Українська Держава розглядає працю, як етичний і

суспільний обов’язок перед Нацією, а громадян, як творців духовних і
матеріальних цінностей.
2. Право власності на всі матеріальні цінності належать Нації
та її працюючим верствам.
3. Всі види фізичної та інтелектуальної праці мають суспільну
вартість і гідні поваги, коли служать інтересам Нації. З огляду на це
Націократія впроваджує принципи справедливості та паритетності в
оплаті фізичної та інтелектуальної праці.
4. Будь-яка суспільно-корисна праця оцінюється за її якістю, а
не за так званою „престижністю”. Сумлінне виконання своїх
обов’язків гарантує людині та її сім’ї достойне та матеріально
забезпечене життя.
5. Держава бере на себе відповідальність за розробку та
втіленню в життя загальнодержавних програм по підвищенню
матеріального добробуту населення в незалежності від соціального
статусу (народний автомобіль, народний будинок та ін.).
6. Створення соціополісів – ідеальних в екологічному,
соціальному та економічному плані міст, замість теперішніх
забруднених промисловими викидами і непридатних для здорового
життя поселень.
7. Створення здоровоохоронних комплексів, парків,
спортивних споруд, місць відпочинку. Найширша державна програма
активного відпочинку, здорового способу життя, що буде охоплювати
кожну Українську людину.
8. Створення Українських територіальних та професійних
організацій взаємодопомоги, що сприятиме витворенню нового типу
міжлюдських взаємовідносин та вихованню відповідального
громадянина.

Зовнішня політика:

1. Організація виступає за великодержавний статус України, і

тому проти входження Української Держави до будь-яких блоків і

59
наддержавних структур, крім тих які ініційовані Україною і в яких
вона відіграє провідну роль.
2. В зовнішній політиці Україна відстоює виключно
національні інтереси, спираючись на могутню армію та флот,
економічну та культурну домінацію.
3. Початковими приорітетами Великої України буде створення
під егідою Києва Центрально-Європейської Конфедерації (блоку
країн, що розміщені в геополітичному трикутнику Балтика – Балкани
– Кавказ), що забезпечить геополітичне домінування на
Євразійському континенті через встановлення контролю над всіма
важливими транспортними та транспортно-енергетичними артеріями.
4. Наступним кроком буде долучення до Центрально-
Європейської Конфедерації Західно-Європейських країн, попередньо
визволених з-під диктату демо-лібералізму та фінансового капіталу.
5. Включення до Європейської Конфедерації Російської
держави, впорядкованої на національних засадах. Що дозволить
зберегти українсько-європейське домінування на просторах Євразії.
6. На Близькому Сході Велика Україна спирається на
співпрацю з антисіоніською державою Іран, спорідненою з
європейською цивілізацією культурно та частково расово і
розпоряджається необхідними для Української промисловості
ресурсами.
7. Кінцевою метою Української зовнішньої політики є світове
домінування.

Військова доктрина:

1. Найнадійнішим союзником Великої України є сильні армія

та флот. Українська Армія повинна стати найпотужнішою збройною
силою планети.
2. Повернення ядерної зброї.
3. Створення професійної армії – Національної Гвардії, що
складатиметься зі 150 – 200 тис. вояків і буде кістяком Українського
Війська.
4. Створення Загальноукраїнської армії оборони на основі
загальної військової підготовки та принципу територіальних
військових частин.

60
 5. Модернізація Української Армії за останнім словом техніки,
що буде проходити на базі вітчизняної військової промисловості та
передової науки.
6. Створення аерокосмічних сил, що матимуть у своєму складі
супутникові угруповання та ескадрилії космічних бомбардувальників
та винищувачів Лозино-Лозинського.
7. Створення найпотужнішого флоту Чорномор’я та Східного
Середземномор’я, а також авіаносної ескадри Відкритого Океану для
оперативних дій у будь-якій частині світу. Створення Українських
військових баз у союзних державах.
8. Для досягнення військової автаркії (самозабезпечення)
створити галузі військової промисловості, що відсутні в Україні:
літакобудування (винищувачі), виробництво військових гвинтокрилів
та стрілецької зброї.
9. Захисник Вітчизни – Український воїн матиме найвищий
статус в Державі, що буде досягнуто через пропаганду виняткової ролі
війська для Нації, найвищу заробітну плату, великі соціальні пільги
(житло, навчання, автомобіль та ін.).
10. Підготовка до армійської служби починатиметься з
дитинства через сітку юнацьких парамілітарних організацій, які
будуть забезпечуватися таборами та спорядженням за кошти Держави
і будуть охоплювати всю Українську молодь.

Інформаційна політика:

1. Заборона комерційних та приватних засобів масової

інформації, як осередків поширення заангажованої, необ’єктивної та
маніпулятивної інформації.
2. Інформаційне суспільство, яке дає зливу інформації (без
реальної можливості її осмислити) з метою маніпулювати людиною,
підлягає заміні на суспільство Знання.
3. Держава бере на себе обов’язок забезпечувати власних
громадян повним спектром реальних Знань та запобігати поширенню
дезінформації і використанню маніпулятивних технологій.
4. За ЗМІ та журналіським корпусом зберігається вся повнота
суто професійних прав – вільно доносити до суспільства об’єктивну
інформацію. Водночас ЗМІ позбуваються неприродньої привілегії
формувати т.зв. „суспільну думку”, що є засобом наймасштабнішої
маніпуляції суспільною свідомістю, і в умовах політичної демократії

61
слугує паразитарним цілям олігархічних кланів фінансових
спекулянтів – теперішніх власників ЗМІ.
5. Українська Держава всіма засобами відстоює незалежність
власного інформаційного простору. Поширення інформації на
Українській території через іноземні ЗМІ забороняється.

Мовна політика:

1. Проведення реальної, а не формальної Українізації.

Впровадження не лише Української мови в усі сфери життя, а в першу
чергу Українського змісту в освіті, науці, культурі, мистецтві,
літературі, засобах масової інформації.
2. Грошові компенсації Українському населенню в процесі
опанування Української мови. Створення обов’язкових курсів
Української мови для всіх груп населення за місцем роботи, за
рахунок робочого часу і з обов’язковим відшкодуванням з боку
держави.

Освіта і наука:

1. Метою виховання і освіти в Українській Державі є творення

суспільного типу людини, здатної до активного творчого життя.
2. В освітній сфері не припускається догматизм, вузька
спеціалізація та дисбаланс між інтелектуальним та фізичним
розвитком. Здорове суспільство потребує гармонійної та всебічно
розвиненої особистості, здатної адекватно сприймати дійсність і брати
на себе відповідальність за власні вчинки.
3. Повній забороні підлягає комерційна освіта. Держава бере
на себе обов’язок давати безкоштовну та якісну освіту на всіх рівнях,
а також всіма засобами заохочує інтелектуальний розвиток кожного
Українця.
4. В Україні впроваджується повна свобода наукових
досліджень, а також державна підтримка по їх застосуванню в
практичній сфері.
5. Держава надає широкомасштабну підтримку
фундаментальним науковим дослідженням і розвитку новітніх
технологій, що має забезпечити добробут Українських громадян і
передові позиції України в сучасному світі.

62
 6. Створення Українських наукових міст, які дадуть змогу
забезпечити гідні умови життя та праці Українській інтелектуальній
еліті, а також зконцентрувати інтелектуальний потенціал Нації.

Юстиція:

1. Проведення судової реформи з перенесенням

відповідальності за прийняття судових рішень безпосередньо на
суддів, що забезпечить прийняття судових рішень згідно з духом а не
буквою закону.
2. Відновлення смертної кари за особливо важкі злочини, як
засіб оздоровлення суспільства.
3. Посилення покарань за злочини проти Нації та Держави.

Здоров’я Нації:

1. Впровадження системи покарань за нанесення шкоди

здоров’ю Українських громадян та забруднення навколишнього
середовища.
2. Державне сприяння впровадженню екологічно чистих
технологій.
3. Заборона ввезення на територію України будь-яких
шкідливих речовин та трансгенних продуктів.
4. Впровадження реальної безкоштовної медицини, через
належне фінансування закладів охорони здоров’я та окремих
категорій населення (літні люди, чорнобильці та ін.).
5. Запобігання захворювань через широку пропаганду та
державну підтримку здорового способу життя громадян.
6. Введення суворих покарань, в тому числі й смертної кари, за
торгівлю наркотичними речовинами і свідоме розповсюдження
венеричних захворювань та СНІДу.

Молодіжна політика:

1. Для Великої України молодь є найбільшою цінністю –

основою і опорою Нації.
2. Українська Нація спрямовує всі свої зусилля на формування
активного, творчого, всебічно інтелектуально, духовно та фізично
розвинутого молодого Українського громадянина.

63
 3. Засобом формування такої людини будуть потужні
молодіжні організації, які мають охоплювати всі сфери суспільного
життя.
4. Держава зобов’язується фінансувати такі організації з
огляду на те що подібні витрати є найкращими інвестиціями в
майбутнє.
5. Впрвадження різноманітних конкурсів, тестувань, змагань
для виявлення серед молоді майбутніх представників Української
еліти та природжених лідерів.
6. Забезпечення найбільшого просування молодих кадрів в
політичній, науковій, військовій, економічній сферах задля
забезпечення динаміки розвитку країни та запобіганню можливому
застою.

Демографічна політика:

1. Найважливішим завданням Нації є збереження власного

біологічного життя.
2. З огляду на це радикальне збільшення народжуваності серед
Українців має стати Національною програмою №1.
3. На сьогодні Українці як Нація вимирають темпами
найшвидшими в Європі.
4. Національна програма збільшення народжуваності
покликана не тільки зупинити вимирання, але й зумовити чисельне
зростання, а разом з тим і силу, Української Нації, надати можливість
кожній Українській родині мати 3 – 5 дітей.
5. Програма включатиме в себе безпрецендентні соціальні
гарантії: програми „молодіжне житло”, „молодіжне кредитування”,
фінансова та матеріальна допомога з боку Держави, розбудова
широкої сітки медичних та оздоровчих (спортивно-відпочівальних)
установ „Здоров’я Матері та Дитини”.
6. Політика Української Держави в демографічній сфері
передбачає трансформацію суспільної думки щодо сім’ї та дитини з
ліберальної („кожна наступна дитина обуза сім’ї”) на національну
(„кожна наступна дитина опра сім’ї”). Найбільші сім’ї будуть
найбільше соціально та економічно захищені у Великій Україні.
7. Держава всіма можливими засобами пропагує традиційні
сімейні цінності, священість шлюбу та материнства, а також

64
перешкоджає поширенню в суспільстві аморальності, фемінізму,
сексуальних збочень та лібералізму.
8. Повній забороні підлягають аборти, крім випадків
зумовлених суто медичними обставинами.

Культура і мистецтво:

1. Держава бере на себе відповідальність за максимальне

піднесення культурного рівня власних громадян.
2. На відповідні державні установи покладається обов’язок
ознайомлення максимального числа громадян з шедеврами
Української та світової культури.
3. Держава плекає серед своїх громадян ідеалістичне
світосприйнятя, відданість духовним максимам, культ героїзму,
самовідданості та шляхетності.
4. Держава протистоїть всім занепадницьким та
розкладницьким мистецьким течіям, а також матеріалістичному
світосприйняттю та егоїзму.

Релігія:

1. Сприяння традиційним, традиціоналістичним та

націоналістичним Українським релігійним течіям.
2. Створення єдиної Української Апостольської християнської
церкви з центром в Києві.
3. Заборона діяльності релігійних культів та сект, що стоять на
антинаціональних, антидержавних або сатаниських засадах і центри
яких знаходяться по-за межами України.

65
 ПРАВО NАЦIЇ
В умовах, коли новітня держава не лише не
виправдовує Nаціональних сподівань, але й сприяє
поступовому і всебічному занепаду, деградації та вимиранню
Nації, а демо-ліберальна пропаганда підносить права
окремих індивідів над загальнонаціональними, розщеплює
єдине поняття Нації, коли Nаціональна культура і традиції
відмирають, поступаючись місцем глобальній антикультурі
та антисоціальній псевдоморалі, єдиний расовий тип Nації і
мовне середовище розчиняються чужорасовим та
іншомовним елементом, задля створення належних умов для
стабілізації й подальшого розвитку необхідне утвердження
Права Nації. Задля утвердження Права Nації є прийнятними
будь-які методи від публічних до підпільних, від місцево-
локальних до глобально-масштабних, від парламентарних
до збройно-силових. Зволікання з утвердженням Права Nації
може призвести до невиправних наслідків. Утвердження
Права Nації виправдовує будь-які доцільні та достатні
насильство і жорстокість. Ми, Українські Nаціоналісти,
поборюючи ліберально-егоїстичний індивідуалізм та
азійський стадний колективізм, висуваємо як найвищу
світову цінність та ідеал:

ПРАВО NАЦІЇ

1. Nація як природня спільнота, найбільший живий

духовний та біологічний організм, що має спільне походження,
расовий тип, ментальність, мову, територію проживання,
культуру має безумовне право на життя, збереження своєї
расової та духовної самобутності.
2. Nація має безумовне і легальне право на спротив в разі
спроб позбавити її власної самодостатності.
3. Nація має право вести як оборонну так і наступальну
боротьбу з силами які прагнуть її знищення або деформації.
66
 4. Nація має право на моноетнічність власної держави, а
також на повну державну самостійність та ігнорування
міжнародних норм, якщо ті загрожують існуванню або
нормальному розвиткові Nації.
5. Nація як замкнена генетична популяція має право
позбуватися на своїй території іншорасової домішки шляхом
депортації її носіїв на історичну територію їх проживання.
6. Nація має право покращувати власне здоров’я через
впровадження расового, євгеністичного та екологічного
законодавства.
7. Nація має право відновлювати свій природній
духовний, культурний та мовний простір шляхом
ренаціоналізації своїх окремих представників та соціальних і
регіональних груп населення, що були денаціоналізовані
внаслідок інородної окупації, входження до складу поліетнічних
державних утворень або через вплив космополітичної культури.
8. Nація має право на встановлення соціально-
справедливого ладу у власній державі, а також позбутися
паразитарних верств, які намагаються шляхом економічних та
політичних маніпуляцій привласнити собі матеріальні цінності
Nації.
9. Право Nації є превалюючим над частковими правами
окремих осіб, родинних та соціальних груп. Їх права
реалізуються в рамках і не на шкоду Права Nації.
10. Nація має один невід’ємний обов’язок – у повному
обсязі та всіма доступними засобами втілювати в життя Право
Nації.
На утвердження Права Nації віддаємо свої життя,
майно і кров.

Організація “Патріот України”

17 вересня 2006 року Давньоруське Донецьке городище

67