Переклад з англійської Романа Гардашука

Райлі Сейґер
Львів
Видавництво Старого Лева
2023
УДК 821.111(73)-31
С 28

The Last Time I Lied

Copyright © 2018 by Todd Ritter
All rights reserved.

Райлі Сейґер
С 28 Востаннє, коли я збрехала [Текст] : роман / Райлі Сейґер ; пер. з англ.
Романа Гардашука. — Львів : Видавництво Ста­рого Лева, 2023. — 456 с.

ISBN 978-966-448-140-0

«Востаннє, коли я збрехала» — детективний трилер Рейлі Сейґера,

автора бестселера «Останні дівчата»
«Дві правди і одна брехня» — гра, в яку повсякчас грали Вів’єн, На-
талі, Елісон та Емма у елітному літньому таборі «Соловей». Та однієї
ночі ігри та дружба уриваються: Емма крізь сон бачить, як коліжанки
вислизають із будиночка у темряву ночі. Дівчат так і не знайшли, вони
зникли назавжди. Розчинилися в густих хащах лісу, чи потонули у мо-
торошному Північному озері?
Хоч і минуло вже п’ятнадцять років, Емму не відпускає цей за-
гадковий трагічний випадок. Вона малює дивовижні монументальні
полотна, на яких темне листя і покручене гілля ховає ледь помітні
силуети дівчат у білих сукнях. На запрошення власниці табору Емма
повертається у місце свого дитинства уже як викладачка художньої
творчості. Жінка над усе прагне довідатися, що сталося з дівчатами
того літа. І її сподівання не виявляються марними: Вів’єн залишила їй
підказки. Однак що ближче Емма наближається до розгадки таємниці,
то глибше усвідомлює, що правда і брехня з минулого — не завжди такі,
якими вона сприймала їх в дитинстві.

УДК 821.111(73)-31

© Райлі Сейґер, текст, 2018

ISBN 978-966-448-140-0 (укр.)
ISBN 9781524743079 (англ.)
© Тетяна Омельченко, обкладинка, 2023
© Роман Гардашук, переклад, 2023
© Видавництво Старого Лева,
україн­ське видання, 2023
Усі права застережено
Майку, як завше
 Початок такий.
Ти прокидаєшся від шепоту сонця крізь листя
дерев прямо за вікнами. Світло непевне, слабке
та тьмяне по краях. Світанок ще долущує шкір-
ку ночі. Проте світла достатньо, щоб ти переко-
тилася лицем до стіни, поскрипуючи матрацом.
Перекочуючись, якусь хвилю ти дезорієнтована,
якусь мить не знаєш, де перебуваєш. Так часом
буває після глибокого сну без сновидінь. Тимча-
сова амнезія. Ти дивишся на смужки на соснових
дошках стіни, відчуваєш залишки диму ватри
у волоссі та ясно усвідомлюєш, де ти.
Табір «Соловей».
Ти заплющуєш очі й намагаєшся знову про-
валитися в сон, силкуючись не зважати на звуки
природи, що долинають знадвору. Це різкий і роз-
ладнаний шум: створіння ночі борються зі ство-
ріннями дня. Ти вихоплюєш дзумкотіння комах,
щебет птахів, останній примарний клич самот-
ньої гагари, що ковзає озером.
Надвірний гамір тимчасово маскує тишу
в приміщенні. Аж тоді тріскотіння дятла лунко
затихає, і за цю мить мовчанки ти усвідомлюєш,
наскільки справді тихо. Що єдиний звук, якого ти
свідома, — рівний вдих-видих твого важкого зі сну
дихання.
Твої очі різко розплющуються, ти підхоплю-
єшся, щоб розчути щось іще — бодай щось, — що
долинало б із будиночка.

7
 Нічого.
Дятел заходиться знову, і його наполегли-
вий стукіт відвертає тебе від стіни, змушую-
чи поглянути на решту приміщення. Воно мале.
Простору вистачає на два двоповерхові ліжка,
столик із ліхтарем на ньому та чотири пека-
нові тумбочки при дверях для речей. Принаймні
достатньо мале, щоб ти могла визначити, що
воно порожнє, — а так і є.
Ти переводиш погляд на ліжко навпроти.
Верхнє охайно застелене, ковдра заправлена.
Нижнє — навпаки: ковдра зібгана клубком і ле-
жить на чомусь купою.
Дивишся на годинник у передсвітанковому
світлі. Кілька хвилин по п’ятій. Майже година до
підйому. Усвідомлення приносить хвилю паніки,
що розходиться під шкірою, колюче й неприємно.
У твоїй голові зринають сценарії надзви-
чайних ситуацій. Раптова хвороба. Терміновий
дзвінок із дому. Ти навіть намагаєшся пояснити
собі, що, можливо, дівчата мусили поїхати так
швидко, що не стали тебе будити. Чи, може, вони
пробували, та не змогли тебе розторсати. Або
розторсали, та ти вже забула.
Ти стаєш навпочіпки перед тумбочками при
вході, кожна з яких порізана іменами попередніх
учасниць, і відчиняєш їх навстіж, всі, крім своєї.
Всередині кожної оббитої оксамитом шафки на-
пхом напхано одягу, журналів і табірного прилад-
дя. У двох із них — вимкнені мобільні телефони,
що днями лежали без діла.

8
 Лише одна з них взяла телефон.
Ти не маєш жодної гадки, що б це могло озна-
чати.
Перше — і єдине — логічне місце, куди б ти
гадала, пішли дівчата — це вбиральня, збитий
з кедра прямокутник за хатинками, розміщений
прямо на межі лісу. Може, одній із них захотілося
в туалет, а решта пішли з нею. Так уже бувало
раніше. Ти й сама ходила в такі виправи. Тримаю-
чись гурту, шпортаючись на стежці, освітленій
єдиним, спільним ліхтариком.
Проте бездоганно заправлене ліжко свідчить
про сплановану відсутність. Відсутність три-
валу. Або, гірше, що ніхто в цьому ліжку минулої
ночі й не спав.
Утім, ти таки відчиняєш двері й неспокійно
ступаєш надвір. Ранок сивий і холодний, із тих,
в які ти обхоплюєш себе руками дорогою до вби-
ральні. Всередині ти перевіряєш кожну кабінку
й душову. Усі вони порожні. Стіни душової сухі.
Як і умивальники.
Вийшовши, зупиняєшся на півдорозі між уби-
ральнею та хатками, витягуєш голову, силкую-
чись вловити ознаки дівчат поміж всього дзиж-
чання, щебетання та м’якого хляпання води на
березі озера за п’ятдесят метрів.
Нічого.
Сам табір увесь цілковито беззвучний.
На твої плечі звалюється відчуття поки-
нутості, і на якусь мить ти задумуєшся, чи не
міг увесь табір знятися, лишивши одну тебе.

9
У твоїй голові розгортаються дедалі жахливі-
ші сценарії. Як хатинки порожніють у шаленім,
тривожнім поспіху. А ти все просипаєш.
Рушаєш до хатинок, мовчки їх обходиш, на-
магаєшся вловити звуки життя. Всього хати-
нок десять, охайною сіткою вони вкривають
ділянку вирубаного лісу. Ти огинаєш їх, цілковито
усвідомлюючи, який сміховинний маєш вигляд.
Одягнена в самий лише відкритий топ і пару
боксерок, до босих ніг поналипали соснова глиця
й крихта зі стежки.
Кожна хатинка називається на честь дерева.
Твоя — це Дерен. Сусідня — Клен. Ти дивишся на
ім’я кожної, намагаючись вгадати, до якої мог-
ли би приблукати дівчата. Уявляєш експромтну
ночівлю. Починаєш заглядати у шибки й прочи-
няти незачинені двері, визираючи поміж двопо-
верхових рядів сплячих дівчат зайвих. В одній із
хатин — Синій сосні — будиш дівчину. Вона сідає
на нижньому ліжку зі здушеним зойком.
— Вибач, — шепочеш, перш ніж зачинити две-
рі. — Вибач, вибач.
Ідеш на інший кінець табору, де зазвичай від
світання до смерку не вщухає рух. Зараз, однак,
ще досвітня пора, і понад обрієм тільки займа-
ється тоненька блідо-рожева смужка. Єдиний рух
зараз — це твоя хода до масивної їдальні. Десь за
годину з будівлі долинатимуть запахи кави й під-
горілого бекону. Та наразі нема ні ароматів їжі, ні
звуків.
Смикаєш двері. Зачинено.

10
 Коли притискаєш лице до шибки, бачиш лише
темне приміщення; стільці досі стоять пере-
вернутими на довгих столах. Так само і художня
майстерня поруч.
Зачинена.
Темна.
Цього разу позирк у вікно відкриває півколо
мольбертів із незакінченими полотнами з учо-
рашнього уроку. Ти працювала над натюрмор-
том. Ваза дикоцвітів із мискою помаранчів. Тепер
ти не можеш позбутися враження, що ця робота
залишиться незавершеною, квіти — навічно недо-
мальовані, миска — назавжди без фруктів.
Ти задкуєш від будівлі, повільно розвертаєш-
ся, роздумуєш над наступним кроком. Праворуч
від тебе — гравієвий з’їзд, що веде від табору, через
ліс, до траси. Ти рушаєш у протилежному напрям-
ку, прямо до середини табору, де наприкінці круго-
вого з’їзду височіє велетенська дерев’яна будівля.
Садиба.
Місце, де ти найменше розраховувала б знай-
ти дівчат.
Це масивна будівля-покруч. Радше маєток,
ніж будиночок. Постійне нагадування учасни-
цям про їхні власні убогі житла. Зараз тут тихо.
І темно. Світанок, що займається все ясніше за
нею, кидає тінь на фасад будинку, і ти заледве
можеш розрізнити ґратчасті вікна, бутову осно-
ву, червоні двері.
Частина тебе хоче кинутися до дверей і га-
тити в них, доки Френні не відчинить. Вона має

11
знати, що троє дівчат зникло. Зрештою, вона ди-
ректорка табору. Дівчата — її відповідальність.
Ти опираєшся, бо є ймовірність, що ти поми-
ляєшся. Що ти пропустила якесь важливе місце, де
дів­чата могли зачаїтися, наче йдеться про хован-
ки. А ще річ у тому, що ти не хочеш нічого говори-
ти Френні без нагальної потреби.
Ти вже раз її розчарувала. Ти не хочеш, щоб це
повторилося.
Ти мало не повертаєшся до спорожнілого Де-
рену, доки щось за Садибою не привертає твою
увагу. Плямка оранжевого світла прямо за схи-
лом заднього двору.
Небо, відбите у Північному озері.
«Будь ласка, будьте там, — думаєш ти. —
Будь ласка, будьте в безпеці. Будь ласка, дайте
вас знайти».
Дівчат там, звісно ж, немає. Немає раціо-
нального пояснення, чого б вони там були. Це зда-
ється кошмаром. З тих, яких ти боїшся найдуж-
че, заплющуючи очі вночі. От тільки цей кошмар
справдився.
Можливо, тому ти не спиняєшся, дійшовши
до краю озера. Ти йдеш далі, у саму воду, ступаю-
чи ногами по глевкому корінню. Невдовзі вода ся-
гає твоїх литок. Коли починаєш дрижати, не мо-
жеш зрозуміти, чи це від холоднечі озера, чи від
страху, що охопив тебе, ще відтоді, як ти гляну-
ла на годинник.
Ти повертаєшся у воді, роззираючись навко-
ло. За тобою — Садиба, її задній бік, що виходить

12
до озера, яскраво освітлений світанком, шибки
сяють рожевим. Берег тягнеться далеко в обидва
боки, на позір нескінченна лінія скелястого над-
бережжя та похилених дерев. Ти кидаєш свій по-
гляд подалі, на великий обшир озера. Вода майже
дзеркально-гладенька, її поверхня відбиває хмари,
що поволі набігають, та розбризки все тьмяні-
ших зірок. Вона глибока, навіть під час посухи,
що опустила рівень води, лишивши майже півме-
трову смугу висохлої на сонці ріні уздовж берега.
Все ясніше небо дозволяє побачити протилеж-
ний бік, хоч це поки й лише темний штрих, ледь
помітний в імлі. Все це: табір, озеро, навколишній
ліс — приватна власність, родові володіння Френ-
ні, що передавалися з покоління в покоління.
Стільки води. Стільки землі.
Стільки місця, щоб зникнути.
Дівчата могли бути будь-де. Ось що ти усві-
домлюєш, стоячи у воді, дрижачи все сильніше.
Вони тут. Десь. І на те, щоб їх знайти, можуть
знадобитися дні. Або тижні. Є ймовірність, що їх
ніколи не знайдуть.
Здогад надто жахливий, щоб про нього дума-
ти, попри те, що це єдина річ, про яку ти можеш
думати. Ти уявляєш, як вони бредуть десь гуща-
виною, розгублені та заблукалі, думаючи, чи мох
на деревах справді показує північ. Ти уявляєш їх
голодних, наляканих і тремтячих. Бачиш їх під
водою, як грузнуть у мул, марно намагаючись ви-
борсатися на поверхню.
Ти уявляєш це все й починаєш кричати.
 Частина перша

ДВІ ПРАВДИ
 1

Я малюю дівчат в однаковому порядку.

Спершу Вів’єн.
Тоді Наталі.
Елісон — остання, хоч вона й першою вийшла з буди-
ночка, а тому — технічно — зникла першою.
Мої картини зазвичай великі. Власне, величезні. «Здо-
рові, як слон», — полюбляє казати Рендел. Але дівчата
завжди дрібні. Незначні плямки на тривожно широкому
полотні.
Їхня поява сповіщає про другий етап малювання, ко-
ли я вже заклала тло — землю та небо — кольорами з до-
речно темними назвами. Павучий чорний. Тінистий сі-
рий. Кривавий червоний.
І, звісно ж, опівнічний синій. У моїх картинах завжди
є дрібка півночі.
Тоді з’являються дівчата: часом збиті купкою, часом
розкидані по різних кутках полотна. Я зображаю їх у бі-
лих сукнях із розтріпаними подолами, так, наче вони
від чогось тікають. Зазвичай вони розвернуті, тож єдина
деталь, яку можна побачити, — волосся, що розвіваєть-
ся позаду, коли вони тікають. За рідкісних нагод, коли
я й позначаю їхні обличчя, то малюю рисочки профілів,
по одному тонкому мазку.
Наостанок я малюю ліс, мастихіном намащуючи
фарбу на полотно широкими, грубими мазками. Я можу

17
робити це днями, навіть тижнями, напівнепритомна від
випарів, густо кладучи все більше й більше фарби.
Я чула, що потенційним покупцям Рендел вихваля-
ється, що мої поверхні — як у Ван Гога, із шаром фарби
у щонайменше два сантиметри від полотна. Я б радше
думала, що малюю, як малює природа, для якої справж­
ня гладкість — це міф, особливо якщо йдеться про ліс.
Щербаті виступи кори дерев. Розбризки моху на камені.
Листя з кількох осеней, що вкриває землю. Таку природу
намагаюся відтворити я своїми подряпинами, горбками
та згустками фарби.
Тому додаю ще і ще, віддаючи стіни полотен на по-
талу лісові своєї уяви. Густого. Неприступного. Повного
небезпеки. Дерева нависають, темні й погрозливі. Лоза
не стільки плететься, скільки звивається, закручуючи
кільця у зашморги. Підстилка вкриває ґрунт. Листя за-
ступає небо.
Я малюю, доки на полотні не лишається жодного віль-
ного місця, доки ліс не поглинає дівчат цілком, ховаючи
їх між дерев, лози та листя, роблячи невидимими. Лише
тоді я знаю, що роботу закінчено, і зворотним кінчиком
пензля виводжу ім’я у нижньому правому куті.
«Емма Девіз».
Це саме ім’я, тим самим заледве читабельним почер-
ком, тепер прикрашає стіну галереї, вітаючи відвідувачів,
що проходять крізь масивні розсувні двері колишнього
складу у Мітпекінгу1. Кожнісінька стіна заповнена робо-
тами. Моїми роботами. Двадцятьма сімома.

1
Meatpacking District — район у Мангеттені. Назва (букв. «М’ясо-
фасувальний») походить від великої кількості боєнь, складів та

18
 Моя перша галерейна виставка.
Рендел виставився на повну, перетворивши місце
щось на кшталт урбаністичного лісу. Поіржавлені стіни
та берези, зрубані в лісі Нью-Джерсі, розставлені долад-
ними купками. На фоні непомітно пульсує примарний
хаус. Освітлення натякає на жовтень, хоча зараз лише
тиждень до Дня святого Патріка, а вулиці надворі вкриті
брудною кашею.
Проте галерея набита людьми. Віддам Ренделу на-
лежне. Колекціонери, критики та роззяви штовхаються
за краще місце перед полотнами з келишками шампан-
ського в руках, час від часу сягаючи по крокети з пор-
тобелло та козячим сиром, що пропливають повз. Мене
вже познайомили з десятком людей, чиї імена я миттєво
забула. Поважних людей. Достатньо поважних, щоб Рен-
дел шепотів мені на вухо їхні імена, поки я тисла їм руки.
— Із «Times», — каже він про жінку, одягнену з голови
до ніг у відтінки фіолетового. Про чоловіка у бездоган-
ному з голочки костюмі та яскраво-червоних кросівках
він шепоче просто:
— З «Christie’s».
— Дуже солідні роботи, — каже Пан-із-Крістіз, криво
посміхаючись. — Такі сильні.
Його голос звучить здивовано, так, наче сила жін-
кам не притаманна за визначенням. Чи, може, це через
те, що вживу я видаюся не надто мужньою. Порівняно
з іншими величинами світу мистецтва, я підкреслено

фасувальних підприємств, що розміщувалися в ньому. Місце-

вість переживала занепад від 60-х років минулого століття, але
з початком реновації у 90-х відродилася як осередок заможного
й креативного класів.

19
стримана. Я не маю фіолетового наряду чи яскравого
взуття. Сьогоднішня чорна сукенка та чорні туфлі з не-
високими шпильками — вершина мого стилю. Більшість
часу я вдягаюся в ті самі штани кольору хакі та заляпані
фарбою футболки. Єдина моя прикраса — срібний брас­
лет, що завжди обвиває мій лівий зап’ясток. На ньому три
намистинки — пташечки з полірованого олова.
Одного разу я сказала Ренделу, що вдягаюся так прос­
то, тому що хочу, щоб мої картини виділялися на моєму
тлі, а не навпаки. Насправді сила — це та риса характеру
та зовнішності, що видається мені марною.
Вів’єн була сильною в усьому.
Це не вберегло її від зникнення.
Під час цих ручкань я усміхаюся як належно, прий­
маю компліменти, грайливо ухиляюся від неминучих пи-
тань про подальші плани.
Коли Рендел вичерпав свій запас незнайомців для
представлення, я відходжу від натовпу, силуюючи себе
не шукати біля кожної роботи заповітну червону наліп­
ку, що сповіщала би «продано». Гойдаю в кутку фужер
із шампанським; моє плече торсає свіжоспиляна бере-
за, поки я роззираюся кімнатою в пошуках людей, яких
справді знаю. Їх тут чимало; це сповнює мене вдячністю,
хай навіть і дивно бачити їх разом в одному місці. Друзі
зі старшої школи впереміш зі співробітниками з реклам-
ного агентства, колеги по цеху поруч із родичами, що
приїхали поїздом із Коннектикуту.
Усі вони, за винятком єдиної кузини, чоловіки.
Це не зовсім випадковість.
Я збадьорююсь, коли, шикарно запізнившись, прихо-
дить Марк, з гордим вишкіром озираючи обстановку. Хоч

20
на словах він і цурається художньої тусовки, вписуєть-
ся ідеально. Мило розкошлана борода. Картата спортив-
на куртка, накинута на ношену футболку з Мікі Маусом.
Червоні кроси, на які Пан-із-Крістіз розчаровано двічі
кидає погляд. Проходячи крізь натовп, Марк вихоплює
келих шампанського й один крокет, запихає закуску до
рота й задумливо жує.
— Сир рятує ситуацію, — повідомляє він. — Але грибна
жижа тут, безперечно, зайва.
— Ще не пробувала, — відповідаю. — Надто хвилююся.
Марк кладе мені руку на плече, заспокоюючи. Точно
так само, як робив, коли ми жили разом, навчаючись у ху-
дожці. Кожна людина, особливо митець, потребує когось
заспокійливого. Для мене такою людиною є Марк Стюарт.
Голос розуму. Найкращий друг. Потенційний чоловік, як-
би не той факт, що чоловіки до вподоби нам обом.
Мене приваблюють недосяжні. Знову ж, це не збіг.
— Слухай, ну тобі ж теж можна цим насолоджуватися.
— Я знаю.
— І можеш собою пишатися. Не треба почуватися вин-
ною. Це нормально, коли художники надихаються життє-
вими досвідами. Творчість — це ж якраз про це.
Марк, звісно ж, говорить про дівчат. Похованих все-
редині кожної картини. Крім мене, лише він знає про їхнє
існування. Єдине, що я йому не розказала, — це чому, піс-
ля п’ятнадцяти років, я знову й знову змушую їх зникати.
Це єдина річ, про яку йому знати не варто.
Я ніколи не збиралася малювати так. У художці ме-
не приваблювала простота кольору й форми. Бляшанки
з супом Енді Воргола. Прапори Джеспера Джонса. Сміли-
ві квадрати та чіткі чорні лінії Модріана. А тоді з’явилося

21
завдання намалювати портрет когось знайомого, хто
помер.
Я вибрала дівчат.
Спершу я намалювала Вів’єн, тому що вона світилася
найяскравіше в моїй пам’яті. Її біляве волосся — наче пря-
мо з реклами шампуню. Незбагненно темні очі, що зда-
валися чорними при правильному освітленні. Кирпатий
носик у ластовинні, що проявлялося на сонці. Я вдягну-
ла її в білу сукню з вигадливим вікторіанським коміром,
розчахнутим навколо лебединої шиї, та зобразила ту са-
му загадкову посмішку, що вона мала, виходячи з буди-
ночка:
«Ти ще замала для цього, Ем».
Далі була Наталі. Високий лоб. Квадратне підборіддя.
Волосся, туго зібране в хвостик. Її білій сукні я дала ви-
шуканий мереживний комір, що стушовував грубу шию
та широкі плечі.
Останньою була Елісон зі своєю досконалою зовнішні-
стю. Рум’яні щоки й тонкий ніс. Брови на два тони темніші
за русяве волосся, такі тонкі й ідеальні, що, здавалося, бу-
ли наче намальовані сангвіною. Навколо її шиї я намалю-
вала єлизаветинську фрезу, пишну та шляхетну.
Та з моєю закінченою роботою було щось не так. Щось
мене гризло до самої ночі перед здачею, коли я прокину-
лася о другій по півночі й побачила, як вони втрьох див-
ляться на мене з іншого боку кімнати.
Бачити їх. Ось у чому полягала проблема.
Я вилізла з ліжка й підійшла до полотна. Взяла пен-
зель, макнула у якусь коричневу фарбу і провела лінію
поверх їхніх очей. Гілка дерева, що затулила їм зір. З’яви-
лися наступні гілки. Тоді — рослини, стебла й цілі дерева,

22
вони злітали з пензля на полотно, неначе розростаючись
на ньому. На ранок більшу частину полотна обложив ліс.
Все, що лишилося від Вів’єн, Наталі та Елісон, — уривки
суконь, клаптики шкіри, пасма волосся.
Картина стала № 1. Першою в моїй лісовій серії. Єди-
ною, на якій видно хоча б часточки дівчат. Ця робота, що
отримала найвищу оцінку в класі після того, як я поясни-
ла задум викладачеві, відсутня на виставці. Вона висить
у моїй майстерні, не для продажу.
Більшість інших, одначе, тут; кожна з них займає до
цілої стіни численних приміщень галереї. Бачу їх отак
разом, з покрученим гіллям і насиченим листям, і усві-
домлюю, наскільки обсесивне все це діло. Розуміння того,
що я витратила роки на малювання одного сюжету, мене
стривожує.
— Я й пишаюся, — відповідаю Маркові, перш ніж від-
сьорбнути з келиха.
Він випиває свій одним махом і бере новий:
— То в чому річ? Видаєтеся зажуреними.
Він каже це з густим британським акцентом, точно
відтворюючи Вінсента Прайса з другосортного горору,
назву якого ніхто з нас не згадає1. Все, що ми знаємо, це
те, що обдовбалися, коли дивились його якось по тели-
ку, і від фрази нас обох порвало. Ми повторюємо її одне
одному занадто часто.
— Просто все якось дивно. Все це, — фужером я обво-
джу картини, що заповнюють стіни, людей, вишикуваних

1
Мова про британський історичний горор «Withchunter General»
(«Генерал-відьмолов»), в якому Вінсент Прайс зіграв головну
роль.

23
перед ними, Рендела, що цілує в обидві щоки гінке євро-
пейське подружжя, котре щойно зайшло до зали. — Я ні-
коли цього не уявляла.
Це не поза. Це справді так. Якби я розраховувала на
виставку в галереї, то принаймні поназивала б роботи.
Натомість я просто пронумерувала їх по порядку ство-
рення. Від № 1 до № 33.
Рендел, галерея, сюрреалістичне відкриття — все це
щасливий збіг. Наслідок того, що я опинилася в слушному
місці у слушний час. За збігом, слушним місцем виявило-
ся Маркове бістро у Вест-Вілидж. На той час я четвертий
рік працювала на повну ставку художницею в рекламно-
му агентстві. Робота ні захоплювала, ні сповнювала, але
дозволяла знімати обшарпану майстерню, яка могла б
умістити мої лісові полотна. Коли зверху прорвало тру-
бу, Марку потрібно було щось, чим можна було б закри-
ти всю зіпсуту стіну. Я позичила йому № 8, бо вона була
найширшою й могла заповнити найбільшу квадратуру.
Слушний час настав через тиждень, коли власник
галерейки за пару кварталів прийшов до Марка на точку
пообідати. Він побачив картину, як слід захопився і поці-
кавився у Марка авторством.
Унаслідок цього іншу мою роботу — № 7 — виставили
в галереї. Вона продалася за тиждень. Власник попросив
ще. Я дала йому три. Одна з робіт — щасливий № 13 —
привернула увагу молодої поціновувачки, що запости-
ла фотку з нею в інсті. Фотку побачила її начальниця,
телеактриса, що любила задавати тренди. Вона купи-
ла картину, повісила у себе в їдальні та похизувалася
вузькому колу друзів за вечерею. Один із цих друзів,
редактор «Vogue», розповів своєму кузенові, власнику

24
більшої, престижнішої галереї. Цим кузеном був Рен-
дел, що наразі сновигає залами, хапаючи кожного зу-
стрічного гостя.
Чого не знає жоден із них — ні Рендел, ні актриса, ні
навіть Марк — то це того, що ці тридцять три полотна —
все, що я намалювала за межами своєї роботи в рекламі.
У моєму художницькому мозку не вирувало жодних но-
вих ідей, натхнення не поривало мене творити. Я, звісно
ж, пробувала й інші штуки, радше від гризького почуття
обов’язку, ніж від щирого прагнення. Та ніколи так і не
змогла просунутися далі за початкові легкодухі спроби.
Кожного сраного разу я повертаюся до дівчат.
Я знаю, що не можу й далі їх малювати, знову й знову
гублячи в лісі. Отож я заприсяглася не малювати наступ-
ної. Не буде № 34, чи № 46, чи, боронь Боже, № 112.
Ось чому я не відповідаю, коли всі питають мене, над
чим наступним я працюю. Я не маю відповіді. Моє май-
бутнє — цілком буквально — чисте полотно, що чекає, до-
ки я його заповню. Єдине, що я пофарбувала за останні
пів року, — це свою студію, валиком перетворивши куль-
бабно-жовтий на незабудковий синій.
Якщо мене щось і турбує, то саме це. Я — знахідка на
один раз. Сильна жінка-художник, маґнум опус якої ви-
сить на цих стінах.
Через це я почуваюся безпомічною, коли Марк від-
ходить від мене, щоб підкотити до вродливого кейтера,
даючи Ренделу ідеальну нагоду схопити мене за зап’я-
сток і притягнути до худої жінки, що вивчає № 30, мою
найбільшу роботу на сьогодні. Хоч я й не бачу обличчя
жінки, та знаю, що вона важлива. Усіх інших, з ким мене
знайомили сьогодні, підводили до мене, а не навпаки.

25
 — Ось вона, люба, — представляє мене Рендел. — Ху-
дожниця власною персоною.
Жінка розвертається, змірюючи мене приязним по-
глядом зелених очей, яких я не бачила п’ятнадцять ро-
ків. Такий погляд легко запам’ятати. Він, спрямований на
вас, змушує почуватися найважливішою особою на світі.
— Вітаю, Еммо, — каже вона.
Я завмираю, не знаючи, що ще зробити. Не маю жод-
ної гадки, як вона себе поведе. Чи що скаже. Чи навіть чо-
му вона тут. Я гадала, що Франческа Гарріс-Вайт не хотіла
мати зі мною жодної справи.
Та вона тепло всміхається, а тоді пригортає мене так,
що наші щоки торкаються. Напівобійми, на які Рендел
дивиться з помітною заздрістю.
— То ви вже знаєте одна одну?
— Так, — кажу я, досі приголомшена її присутністю.
— Це було так давно. Емма була ще дитиною. Але жінка,
якою вона зараз стала, викликає в мене найвищу гордість.
Вона знову кидає на мене свій погляд. Той погляд.
І хоча відчуття несподіванки мене не полишає, я відчу-
ваю, наскільки рада її бачити. Я не думала, що подібне
можливе.
— Дякую, пані Гарріс-Вайт, — відповідаю я. — Велика
честь чути це від вас.
Вона вдавано супиться:
— Що це за бздури про «пані Гарріс-Вайт?» Френні.
Завжди Френні.
Це я теж пригадую. Як вона стояла перед нами у шор-
тах-хакі та синьому поло, з комічно великими ногами че-
рез похідні черевики. «Звіть мене Френні. Я наполягаю.
Тут, на великій природі, усі ми рівні».

26
 Це тривало недовго. Потім, після того, як те, що ста-
лося, потрапило до газет по всій країні, вживалося її пов-
не, формальне ім’я. Франческа Гарріс-Вайт. Єдина донька
магната нерухомості Теодора Гарріса. Єдина онучка лісо-
заготівельного барона Б’юкенена Гарріса. Значно молод-
ша вдова тютюнового принца Дуґласа Вайта. Власний
капітал оцінюють мало не в мільярд, більшість із того —
старі гроші, що сягають ще Золоченої доби.
І ось вона стоїть переді мною, ніби непідвладна часу,
хоча їй, певно, вже під вісімдесят. Старіє вона вишукано.
Шкіра її засмагла та блискуча. Блакитна сукня без рука-
вів підкреслює струнку фігуру. Волосся, за кольором між
білявим і сивим, затягнуте у шиньйон, відкриваючи шию,
унизану єдиним разком перлин.
Вона знову повертається до картини, вивчаючи по-
глядом її грізну глибину. Це одна з найтемніших моїх ро-
біт — всуціль чорні, темно-сині, болотяно-бурі барви. По-
лотно височіє над нею, від чого здається, що вона справді
стоїть у лісі й дерева от-от її поглинуть.
— Справді-таки дивовижно, — каже вона. — Кожна
з них.
В її голосі чується напівнатяк. Щось трепетне й не-
певне, неначе вона якимось чином бачить дівчат у білих
сукенках за намальованими хащами.
— Мушу зізнатися, що прийшла сюди під фальшивим
приводом, — каже вона, й далі дивлячись на картину, не-
наче не здатна відвести погляд. — Звісно ж, я тут заради
мистецтва. Але і ще задля дечого. Я маю пропозицію, яка
може здатися тобі цікавою.
Нарешті вона відвертається від роботи, зупиняючи
на мені свої зелені очі:

27
 — Була б рада її з тобою обговорити, коли матимеш
час.
Я зиркаю на Рендела, що ввічливо тримається осто-
ронь. Розтуляє губи у слові, почути яке прагне кожен ху-
дожник: «Замовлення».
Думка підштовхує мене миттю відповісти:
— Звісно.
За будь-яких інших обставин я б уже відмовилася.
— Тоді приходь завтра на обід. Скажімо, о пів на пер-
шу? У мене вдома? Зможемо наверстати згаєне.
Я помічаю, що киваю, хоч і не усвідомлюю цілком, що
відбувається. Несподівана поява Френні. Її ще несподіва-
ніше запрошення на обід. Страшна-але-спокуслива пер-
спектива отримати замовлення намалювати щось для
неї. Черговий сюрреалістичний штрих до і без того див-
ного вечора.
— Звісно, — повторюю я, не маючи змоги вичавити
будь-що інше.
Френні осяває:
— Пречудово.
Вона вкладає мені в руку візитівку. Синій друк на
цупкому білому пергаменті. Просто та вишукано. На
картці її ім’я, номер телефону та адреса на Парк-Авеню.
Перш ніж піти, вона ще раз пригортає мене в напівобій-
мах. Тоді повертається до Рендела та вказує на № 30, го-
ворячи:
— Я її беру.
 2

Будинок Френні легко знайти. Це той, на якому виве-

дене прізвище.
«Гарріс».
Як і більшість своїх мешканців, «Гарріс» сумлінно не-
примітний. Тут немає мансард і фронтонів у дусі апар-
таментів «Дакота». Звичайна неприглядна будівля, що
височіє понад Парк-Авеню. Над дверима — родовий герб
Гаррісів, висічений у мармурі. На ньому — дві високі сос­
ни, перехрещені літерою «Х», обрамлені лавровим вінком.
Дуже доречно, враховуючи, що свій первісний капітал
родина заробила саме на рубці таких дерев.
Усередині «Гаррісу» урочисто й тихо, як у соборі. Я ж
наче грішниця, що прокрадається досередини. Самозван-
ка. Та, що сюди не належить. Однак дворецький усміха-
ється й вітає мене на ім’я, так, наче я жила тут роками.
Теплий прийом продовжується дорогою до ліфта. Все-
редині стоїть ще одна знайома з табору «Соловей».
— Лотті? — перепитую я.
На відміну від Френні, вона добряче змінилася за ми­
нулі п’ятнадцять років. Звісно ж, стала старшою. Вишу-
канішою. Шорти й картата сорочка, в яких я бачила її
востаннє, замінив вугільний костюм-двійка та разюче
біла блузка. Її волосся, колись кольору червоного дерева,
тепер воронячо-чорне й підстрижене охайним каре, що
обрамлює бліде обличчя. Проте усмішка та сама. Від неї

29
так само відчутно віє теплом і приязню, як і тоді, у табо-
рі «Соловей».
— Еммо, — озивається вона, пригортаючи мене в обій-
мах. — Божечки, як я рада тебе бачити.
Я обіймаюся:
— І я тебе, Лотті. Все думала, чи ти досі працюєш на
Френні.
— Вона б мене не позбулась, навіть якби спробувала.
Та вона й не збиралася.
Справді, їх двох зрідка бачили порізно. Френні була
директоркою табору, а Лотті — її відданою помічницею.
Разом вони керували не залізним кулаком, а шовковою
рукавичкою; їхня великодушна терплячість ніколи не
уривалася, навіть у випадку з такими роззявами, як я.
Досі можу в деталях пригадати мить свого знайомства
із Лотті. Те, як без поспіху вона виринула з Садиби після
того, як ми з батьками прибули на кілька годин пізніше
очікуваного. Вона привітала нас усмішкою, помахом руки
і щирим: «Вітаємо в таборі “Соловей”».
І от вона провадить мене до ліфта та натискає «вго-
ру». Коли ми рушаємо, вона каже:
— Ви з Френні обідатимете в теплиці. Просто доче-
кайся її побачити.
Я киваю, вдаючи захват. Лотті бачить мене наскрізь.
Вона змірює мене з голови до ніг, враховуючи мою напру-
жену поставу, тремтячу ногу, неконтрольовані смикання
силуваної посмішки.
— Не хвилюйся, — каже вона. — Френні вже сто разів
тобі перепробачила.
Якби ж я могла в це повірити. Хоча в галереї Френ-
ні поводилася абсолютно приязно, гризький сумнів

30
лишається. Я не могла відкинути відчуття, що це щось
більше, ніж просто дружній візит.
Двері ліфта відчиняються, і я опиняюся в передпо-
кої до пентхауса Френні. На мій подив, на стіні прямо
навпроти ліфта вже висить картина, яку вона придбала
минулої ночі. Червоні наліпки чи тижні очікування Фран-
чески Гарріс-Вайт не стосуються. Рендел, певно, ночі не
спав, організовуючи доставку з галереї сюди.
— Це прекрасна робота, — каже Лотті про № 30. — Я ро-
зумію, чому Френні була в захваті.
Я задумуюся, чи захопилася б Френні, якби знала, що
дівчата таїлися в картині, заховані там, чекаючи, доки їх
знайдуть. Тоді задумуюся, як би самі дівчата поставили-
ся до мешкання в пентхаусі Френні. Елісон і Наталі було
б, скоріше за все, пофіг. А от Вів’єн? Вона б обісцялася від
щастя.
— Планую відпроситися після обіду й заскочити та-
ки до галереї, подивитися, що ти ще намалювала, — каже
Лотті. — Я так тобою пишаюся, Еммо. Усі ми.
Вона веде мене коротким коридором ліворуч, повз
офіційну їдальню і через внутрішню вітальню.
— От і прийшли. Це теплиця.
Слово й близько не годиться, щоб як слід означити
приміщення. Це така ж теплиця, як Ґренд-Сентрал — вок-
зал. Обидва витончені настільки, що непідвладні просто-
му опису.
Теплиця Френні в дійсності — двоповерховий зимо-
вий сад, зведений на місці того, що було терасою пент-
хауса. Масивні скляні панелі здіймають від підлоги до
склепіння стелі, на зовнішніх кутиках деяких ще лиша-
ються трикутнички снігу. Всередині вигадливої споруди

31
розташований мініатюрний ліс. Тут є і присадкуваті со-
сонки, і квітучі вишні, і кущі троянд у червонім полум’ї
квітів. Ковзкий мох і мацальця плюща вкривають землю.
Навіть жебонить струмок, протікаючи всіяною камінцями
впадинкою. Посередині цього казкового лісу видніється
альтанка з червоної цегли. Там я помічаю Френні за кова-
ним залізним столом, вже накритим до обіду.
— От і вона, — оголошує Лотті. — Уже, певно, зголодні-
ла. Отож я краще почну накривати.
Френні вітає мене черговими півобіймами:
— Як чудово знову тебе бачити, Еммо. Та ще й так пре-
красно одягнену.
Оскільки я не знала, що вдягнути, то начепила най-
краще, що мала: сукню-халат з принтом від Діани фон
Фюрстенберг, яку батьки подарували мені на Різдво. Ви-
являється, не варто було хвилюватися, що я вдягнуся не-
достатньо яскраво. Поруч із білим верхом – чорним низом
Лотті я відчуваю себе протилежно. Строго, формально
й нестерпно стривоженою причинами свого запрошен-
ня сюди.
— Що ти думаєш про мою тепличку? — питає Френні.
Я ще раз роззираюся, вихоплюючи доти непомічені
деталі. Статуя янгола, напівпоглинута плющем. Нарциси,
що розпускаються при потічку.
— Дивовижно, — промовляю я. — Занадто прекрасно,
щоб щось казати.
— Це моя маленька оаза серед великого міста. Багато
років тому я вирішила, що якщо вже не можу жити на
природі, то маю забрати природу жити до себе.
— То ось чому ви купили мою найбільшу роботу? —
питаю я.

32
 — Саме так. Дивлячись на неї, я відчуваю, що стою пе-
ред лісовими хащами й мушу вирішити, чи варто рушати
вглиб. Відповідь, звісно ж, «так».
Такою була б і моя відповідь. Та, на відміну від Френ-
ні, я пішла б виключно тому, що знаю: дівчата чекають на
мене одразу ж за деревами.
На обід — форель у мигдалі та салат із руколи під на-
сичений рислінг. Перша склянка вина заспокоює мої нер-
ви. Друга дозволяє розслабитися. На третій, коли Френні
питає мене про роботу, особисте життя та сім’ю, я від-
повідаю чесно: ненавиджу, досі сама, батьки на пенсії
в Бока-Ратон.
— Було дуже смачно, — кажу я, коли ми доїдаємо де-
серт — лимонний тарт, такий смачний, що мені хочеться
облизати тарілку.
— Дуже рада, — відповідає Френні. — До слова, це фо-
рель із Північного озера.
Згадка про озеро мене сполохує. Френні помічає мою
заскоченість і каже:
— Ми можемо з теплом думати про місце навіть по-
при те, що там сталося щось погане. Принаймні я можу.
І думаю.
Можна зрозуміти, чому Френні так почувається всу-
переч усьому, що сталося. Це, зрештою, її родове володін-
ня. Півтори тисячі гектарів дикої природи при південно-
му підніжжі Адірондака, все — збережене її дідом, після
того як він поклав життя на те, щоб вирубати в п’ять разів
більшу ділянку. Підозрюю, Б’юкенен Гарріс гадав, що збе-
реження цих півтори тисячі гектарів це відшкодовували.
Може, й так, та це збереження теж здійснювалося коштом
навколишнього середовища. Розчарований тим, що не

33
міг знайти шмату землі з великою водоймою, Френнин
дід вирішив створити її власноруч. Він загатив притоку
поближньої річки, закривши шлюзи натиском кнопки,
коли годинник пробив північ у негожий переддень Ново-
го року 1902-го. За кілька днів те, що колись було тихою
долиною, стало озером.
Історія Північного озера. Її розказували кожній но-
венькій у таборі «Соловей».
— Воно нітрохи не змінилося, — веде далі Френні. —
Садиба, звісно ж, досі стоїть. Мій дім вдалині від дому.
Щойно була там минулими вихідними, так і натрапила на
форель. Сама спіймала. Хлопці страшно не люблять, що
я так часто їжджу. Особливо якщо їдемо тільки ми з Лот-
ті. Тео хвилюється, що нікого не буде поруч, якщо з нами
трапиться щось лихе.
Почувши про синів Френні, я знову незатишно здри-
гаюся.
Теодор і Честер Гарріс-Вайт. Які нестерпно-васпів-
ські1 імена. Як і мати, вони віддають перевагу кличкам:
Тео і Чет. Молодший, Чет, зринає в пам’яті невиразно.
Коли я була в таборі «Соловей», він був лише хлопцем,
років, може, десяти. Дитя неждане, всиновлене на схил-
ку літ. Я не пам’ятаю, щоб навіть із ним говорила, хоча,
певно, якось мала б. Пам’ятаю просто, що бачила краєм
ока, як він збігав босоніж із заднього двору Садиби до
краю озера.
Тео теж усиновлений. За декілька років до Чета.
Про нього я пам’ятаю багато. Можливо, занадто.

1
Від англ. акроніма W.A.S.P. — white Anglo-Saxon protestants, білі
англосаксонські протестанти, ідеальні «янкі».

34
 — Як вони? — питаю, хоч і не маю права знати. Роблю
це лише тому, що Френні дивиться на мене з очікуван-
ням, явно ждучи, що я ними поцікавлюся.
— Обидва в порядку. Тео цей рік в Африці, працює
з «Лікарями без кордонів». Чет цієї весни закінчує магіс-
терку в Єлі. Заручився з чудовою дівчиною.
Вона робить паузу, дозволяючи мені переварити ін-
формацію. Тиша промовистіша за слова. Це означає, що
її сім’я процвітає, попри все, що я їм зробила.
— Думала, ти вже все це знаєш. Чула, табірне сарафан-
не радіо досі чудово працює.
— Правду кажучи, я вже ні з ким звідти не на зв’яз-
ку, — зізнаюсь я.
Не те щоб дівчата з табору не намагалися його вста-
новити. Коли став популярним фейсбук, я отримала за-
пити від кількох інших учасниць. Я проігнорувала всі
з них, не бачила сенсу в спілкуванні. Ми не мали нічого
спільного, крім двох тижнів, які провели разом в одному
місці в нещасливий час. Це не вберегло мене від того, що
мене додали в групу випускників табору «Соловейко».
Я вимкнула сповіщення багато років тому.
— Можливо, ми можемо це змінити, — каже Френні.
— Як?
— Гадаю, саме час мені розповісти, навіщо я тебе сю­
ди запросила, — каже вона, додаючи тактовно, — хоч
я й справді невимовно тішуся твоїм товариством.
— Зізнаюся, я заінтригована, — кажу я, колосально
применшуючи свої відчуття.
— Я збираюся знову відкрити табір «Соловей», — від-
повідає Френні.
— Ви певні, що це хороша ідея?

35
 Слова випорскуються наче мимохіть. У них вчуваєть-
ся насмішка. Холодна і ледь не жорстока.
— Перепрошую, — вибачаюсь я. — Не хотіла цього ка-
зати.
Френні сягає через стіл і легко стискає мою долоню,
кажучи:
— Не переймайся. Ти не перша людина, яка так реа-
гує. Та навіть я визнаю, що це не найлогічніша ідея. Утім,
мені здається, що зараз саме час. У таборі було тихо вже
достатньо довго.
П’ятнадцять років. Так давно це було. За відчуттями —
ціле життя. І водночас — наче вчора.
Того літа табір закрився передчасно, пропрацювавши
всього два тижні та перепсувавши плани багатьом сім’ям.
Та на те не було ради. Не після тодішніх подій. Мої батьки
вагалися між співчуттям і роздратуванням, забравши ме-
не через день після решти. Остання приїхала, остання по-
їхала. Пам’ятаю, як сиділа у нашому «вольво» і через зад­нє
вікно дивилася на табір, що віддалявся. Навіть у тринад-
цять я розуміла, що він більше ніколи не відкриється.
Якийсь інший табір, може, й пережив би лихо. Але та-
бір «Соловей» не був просто якимось літнім табором. Це
був Табір з великої букви, якщо жити на Мангеттені та
мати достатньо грошей. Це було місце, в якому цілі поко-
ління молодих жінок із заможних родин проводили своє
літо за плаванням, греблею та плітками. Моя мати була
в ньому. Як і моя тітка. У школі його називали табором
«Мажорна сучка». Ми так казали з досадою, намагаючись
приховати і заздрість, і розчарування в тому, що наші
батьки не мали можливості нас туди відправити. Крім,
у моєму випадку, одного літа.

36
 Того самого літа, що похитнуло репутацію табору.
Люди, що мали стосунок до події, були достатньо ві-
домими, щоб історія не сходила з новин до кінця літа
й добрий шмат осені. Наталі, дочка найкращого в місті
хірурга-ортопеда. Елісон, дитина відомої бродвейської
актриси. І Вів’єн, дочка сенатора, ім’я якої часто з’явля-
лося в газетах зі словом «проблемна».
Преса переважно дала мені спокій. Порівняно з ін-
шими, я була ніким. Звичайна дочка нездалого банкіра-­
інвестора батька та матері – високофункційної алкоголіч-
ки. Довгов’яза тринадцятирічка, в якої недавно померла
бабуся, лишивши достатньо грошей, щоб провести шість
тижнів у одному з найексклюзивніших літніх таборів.
Та саме Френні, у підсумку, найбільше дісталося від
журналістів. Франческа Гарріс-Вайт, багата дівчинка, що
завжди збурювала новини світського життя своєю від-
мовою грати за правилами. Вийшла за однолітка свого
батька у двадцять один. Поховала його до тридцяти. Вси-
новила дитину в сорок, другу — у п’ятдесят.
Репортажі були розгромні. Статті про те, що Північне
озеро — місце небезпечне для літнього відпочинку, особ­
ливо якщо врахувати, що чоловік Френні втопився там
за рік до відкриття табору. Закиди щодо того, що табору
бракувало персоналу та нагляду. Колонки, що звинувачу-
вали Френні в тому, що та стала на бік сина, коли на нього
впала підозра. Деякі навіть припускали, що є щось лихе,
пов’язане з табором «Соловей», із Френні, з усім її родом.
Можливо, я й сама до цього причетна.
Закресліть. Знаю, точно причетна.
Але от Френні наче й не таїть зла, сидить тут у штуч-
ному лісі й описує своє бачення нового табору «Соловей».

37
 — Це, звісно, буде не так, як раніше, — веде вона. — Це
неможливо. Хоча п’ятнадцять років — це досить довго,
те, що сталося, завжди висітиме над табором тінню. Ось
чому цього разу я зроблю все інакше. Я створила благо-
дійний фонд. Нікому не доведеться платити ні копійки,
щоб туди потрапити. Табір буде повністю безкоштовним
і конкурсним, відкритим для дівчат із Трьох штатів1.
— Це дуже щедро, — кажу я.
— Я не хочу нічиїх грошей. І точно вже не потребую.
Усе, що мені треба, — це бачити, що там знову буде повно
дівчат, що тішитимуться природою. І я би щиро зраділа,
якби ти приєдналася.
Ковтаю слину. Я? Провести літо в таборі «Соловей»?
Ця пропозиція суттєво відрізняється від замовлення, яке
я розраховувала отримати. Вона настільки несусвітня,
що я починаю думати, що не розчула.
— Думка не така вже й дивна, — пояснює Френні. —
Я хочу, щоб табір мав сильне мистецьке спрямування.
Так, дівчата там плаватимуть, ходитимуть у походи й зай­
матимуться рештою звичних речей. Але я також хочу,
щоб вони навчилися писати, фотографувати, малювати.
— Ви хочете, щоб я навчила їх малювати?
— Звичайно, — відповідає жінка. — Але ти також мати-
меш достатньо часу й на власні роботи. Немає кращого
натхнення, ніж природа.
Я досі не розумію, чому Френні хоче, щоб саме я, з-по-
між усіх людей, там була. Я мала би бути останньою осо-
бою, яку вона хотіла б там бачити. Вона, звісно ж, відчуває
моє вагання. Неможливо було б не відчувати, врахову­ючи,

1
Штати Нью-Йорк, Нью-Джерсі та Коннектикут.

38
як напружено я сиджу на стільці, як жмакаю в руках сер-
ветку, затягуючи її у вузол.
— Я розумію твоє занепокоєння, — каже вона. — Я по-
чувалася б так само, були б ми на місці одна одної. Та
я не виню тебе в тому, що сталося, Еммо. Ти була юна
й розгублена, а подія стала жахливою для всіх. Я щиро
переконана, що минуле слід лишати в минулому. І я ду-
же прагну залучити колишніх учасниць. Показати всім,
що це знову безпечне й радісне місце. Ребека Шенфельд
дала свою згоду.
Бека Шенфельд. Дуже відома фотожурналістка. Її фото
двох молодих сирійських біженців, які, попри те, що вкри-
ті кров’ю, тримаються за руки, було на перших шпаль-
тах медіа по всьому світу. Та, що ще важливіше для ме-
ти Френні, Бека ще й ветеранка останньої зміни табору
«Со­ловей».
Що прикметно, вона не належала до тих дівчат, що
додавалися до мене на фейсбуці. Не те щоб я цього очі-
кувала. Бека лишалася для мене загадкою. Була не те щоб
відлюдницею. Просто трималася осторонь. Тиха, часто
сама, схильна дивитися на світ крізь лінзи фотоапарата,
що завжди висів у неї на шиї, навіть коли вона була по
живіт у воді.
Я уявляю, як вона сидить за цим же столом, із тим же
фотоапаратом на полотняному ремінці на шиї, а Френні
переконує її повернутися до табору «Соловей». Знання
того, що вона погодилася, все змінює. Це перетворює за-
дум Френні із безрозсудної витівки на щось притомне
й потенційно здійсненне. Але без мене.
— Це надзвичайно велика відповідальність, — кажу я.
— Фінансова винагорода буде відповідною.

39
 — Не в цьому річ, — кажу я, далі затягуючи серветку
так туго, що та починає нагадувати зашморг. — Я не пев-
на, чи зможу туди повернутися. Після того, що сталося.
— Можливо, саме тому ти й маєш повернутися, — від-
казує Френні. — Я теж боялася повертатися. Уникала йо-
го два роки. Думала, що знайду там саму пітьму та гіркі
спогади. Так не сталося. Там було прекрасно, як завжди.
Природа зцілює, Еммо; я щиро в це вірю.
Я не відповідаю. Важко говорити, коли зеленоокий по-
гляд Френні зосередився на мені, з його завзяттям, спів-
чуттям і — так, трохи з проханням.
— Скажи, що принаймні подумаєш про це, — говорить
вона.
— Добре, — відповідаю. — Я подумаю.
 3

Я не просто думаю.
Я стаю одержима.
Пропозиція Френні заполонює мої думки до кінця
дня. Та це не те думання, на яке вона сподівалася. За-
мість гадати собі, як чудово було б повернутися до табору
«Соловей», я перебираю всі причини, з яких повертатися
не мала б. Пекуча провина, якої я не позбулася за п’ят-
надцять років. Стара добра тривожка. Усе це не полишає
моєї голови, коли я зустрічаюся з Марком на обід у бістро.
— Гадаю, тобі таки слід поїхати, — каже він, підштов-
хуючи мені тарілку рататуя. Це моя улюблена страва в ме­
ню, вона парує, вивільняючи аромати томатів і прован­
ських трав. Зазвичай я б уже її наминала. Та пропозиція
Френні позбавила мене апетиту. Марк це відчуває й під-
совує до тарілки високий фужер, майже по вінця напов-
нений піно нуаром.
— Можливо, воно тобі допоможе.
— Мій психолог благав би мене відмовитися.
— Сумніваюсь. Це ж хрестоматійне закриття гештальту.
Знає Бог, цього мені справді бракувало. Для всіх трьох
дівчат влаштували церемонії прощання, що розтягнули-
ся на пів року, залежно від того, коли їхні сім’ї втрачали
надію. Елісон була першою. Сльози й співи. Тоді Наталі,
завжди посередині; її церемонія була тихою й закри­тою.
З Вів’єн прощалися останньою, крижаного січневого

41
ранку. Це єдина, яку я відвідала. Мої батьки сказали, що
мені не можна, та я пішла все одно, зваливши зі школи,
щоб протиснутися на останню лаву забитої церкви, пода-
лі від ридаючих батьків Вів’єн. Конгресменів і сенаторів
було стільки, що мені здалося, наче я дивлюся урядовий
канал.
Від служби легше не стало. Як і від читання про це-
ремонії за Елісон і Наталі в інтернеті. Переважно тому,
що лишався шанс, хай який мізерний, що вони ще живі.
Не має значення, що штат Нью-Йорк проголосив їх трьох
законодавчо мертвими після трьох років. Доки тіла не
знайдено, неможливо знати точно.
— Не думаю, що річ у гештальті, — кажу я.
— Тоді в чому ж, Ем?
— Це місце, де три людини просто розчинилися в по-
вітрі. Ось у чому.
— Розумію, — відповідає Марк. — Але є ще якась шту-
ка. Щось, чого ти мені не кажеш.
— Гаразд, — я зітхаю у свій рататуй, роздмухуючи па-
ру по столу. — За останні пів року я нічого не малювала.
На лиці Марка зринає подив, неначе він мені не ві-
рить:
— Це ти серйозно?
— На всі сто.
— Ти застрягла?
— Все складніше.
Я зізнаюся в усьому. Що не можу малювати нічого,
крім дівчат. Що відмовляюся безперестанно вкривати їх-
ні білі постаті гілками й стеблами. Що день у день туплю-
ся у величезне полотно у своїй майстерні, намагаючись
прикликати волю творити щось нове.

42
 — Гаразд, ну, ти зациклилась.
— Бінґо! — кажу я, сягаю по вино і добряче відпиваю.
— Я не хочу здатися нечулим, — починає Марк, — і точ-
но не хочу знецінити твої почуття. Ти відчуваєш, що від-
чуваєш, і я це розумію. Що я не можу зрозуміти, то це чо-
му — після всього цього часу — те, що сталося в таборі, досі
тебе тривожить. Ти ж їх практично не знала, тих дівчат.
Мій психолог казав мені те саме. Неначе я не знаю, на-
скільки дивно так перейматися чимось, що сталося п’ят-
надцять років тому і зосереджуватися на дівчатах, яких
я знала якісь два тижні.
— Ми були подругами, — відповідаю я. — Я почуваюся
прикро через те, що з ними сталося.
— Прикро чи винною?
— І те, й інше.
Я була останньою, хто бачив їх живими. Я могла б не
дозволити їм зробити будь-яку херню, що вони собі наду-
мали. Чи могла сказати Френні або вожатій, щойно вони
пішли. Натомість я знову заснула. Тепер я досі часом чую
прощальні слова Вів’єн уві сні:
«Ти ще замала для цього, Ем».
— І ти боїшся, що через повернення туди почувати-
мешся ще гірше? — питає Марк.
Замість відповіді, я тягнуся по келих, помічаючи у ви-
ні своє викривлене відображення. Я вдивляюся в себе,
приголомшена тим, який дивний маю вигляд. Я справді
така сумна? Певно, так, тому що голос Марка м’якшає:
— Страх — це нормально. Твої подруги померли.
— Зникли, — відповідаю я.
— Але вони справді померли, Еммо. Ти ж це знаєш,
так? Найгірше, що могло статися, уже сталося.

43
 — Є дещо гірше за смерть.
— Наприклад?
— Невідомість, — відповідаю я. — Ось чому я можу ма-
лювати лише цих дівчат. І я не робитиму це далі, Марку.
Я мушу перемкнутися.
Це насправді не все. Хоч він і знає в загальних рисах,
що сталося, я ще багато чого Марку не розказала. Того,
що сталося у таборі «Соловей». Того, що сталося потім.
Справжню причину, чому я ношу браслет із намистина-
ми, побрязкуючи пташками щоразу, коли рухаю лівою
рукою. Визнати їх уголос означатиме, що це — правда.
А я не хочу стикатися з правдою віч-на-віч.
Хтось сказав би, що я брешу Маркові. Власне, брешу
усім. Але після зміни в таборі «Соловей» я заприсяглася
ніколи більше не брехати.
Недоговорювати. Ось моя тактика. Зовсім інший гріх.
— То це тим більше причина поїхати, — Марк сягає
через стіл і бере мої руки у свої. Його долоні мозолясті,
пальці в суцільних рубцях. Руки людини, що працює ку-
харем усе життя. — Можливо, повернення туди — саме те,
що тобі потрібно, щоб почати малювати щось інше. Зна-
єш, як то кажуть: вовків боятися — в ліс не ходити.

Повечерявши, я повертаюся до майстерні й стаю перед

чистим полотном. Його пустота мене підбурює, як підбу-
рювала тижнями. Величезний порожній обшир, що кидає
виклик його заповнити.
Я беру палітру — бувалу, кольорів райдуги. Вима-
щую на неї трохи фарби, торкаю кінчиком пензля та
примушую себе щось намалювати. Будь-що, крім дівчат.

44
Торкаюся пензлем полотна, шерхаючи щетинками, ли-
шаючи колір.
Але тоді відступаю крок назад і втуплююся у мазок,
вивчаючи його. Він жовтий. Легко вигнутий. Наче ледь
стиснута «S». Тоді усвідомлюю, що це — волосся Вів’єн,
світле пасмо, що ледь загинається в русі. Нічим іншим
мазок бути не може. Я беру поближню ганчірку, що тхне
терпентином, і проводжу по жовтій фарбі, доки на по-
лотні від неї лишається тільки ледь помітний слід. У моїх
очах збираються сльози із усвідомленням, що єдине, що
я намалювала за тижні, — це ця невиразна пляма.
Жалюгідно. Я жалюгідна.
Витираю очі й помічаю щось краєм зору. Біля вікна.
Рух. Блиск.
Біляве волосся. Світла шкіра.
Вів’єн.
Я зойкаю й кидаю ганчірку, права рука хапається за
браслет на лівій. Я рвучко повертаюсь до неї і смикаю, від
чого пташки розлітаються навколо.
От тільки це не Вів’єн переді мною.
Це я, відбита у вікні. У затемненій ніччю шибці я ви-
даюся сполоханою, слабкою і, понад усе, стривоженою.
Стривоженою тим, що дівчата постійно в моїх думках
і на полотнах, хоч це й цілковито безглуздо. Що після
п’ятнадцяти років я знаю про те, що сталося, стільки ж,
скільки й тієї ночі, коли вийшла з будиночка. Що в на-
ступні дні після зникнення я зробила тільки гірше. Для
Френні. Для її родини. Для себе.
Я можу нарешті це змінити. Вистачило б однієї ма-
ленької підказки про те, що сталося. Це не змиє мої гріхи.
Але є шанс, що зробить життя з ними стерпнішим.

45
 Я відвертаюся від вікна, дістаю телефон і набираю
номер, так вишукано видрукуваний на візитівці, що її
минулої ночі дала мені Френні. Дзвінок зразу ж переми-
кається на автовідповідач і запис Лоттиного голосу, що
пропонував залишити повідомлення.
— Це Емма Девіз. Я трохи подумала щодо Френниної
пропозиції провести літо в таборі «Соловей», — я замов-
каю, не до кінця вірячи в те, що скажу далі. — І моя відпо-
відь «так». Я згодна.
Я закінчую дзвінок, перш ніж встигаю передумати.
Навіть не так, мене накриває бажання подзвонити ще раз
і забрати свої слова назад. Мій палець сіпається на екра-
ні, мені нетерпеливиться саме це й зробити. Натомість
я набираю Марка.
— Я повернуся до табору «Соловей», — оголошую я,
перш ніж він встигає сказати «алло».
— Радий чути, що мої напучування спрацювали, Ем, —
каже Марк. — Це класно — закрити гештальт.
— Хочу спробувати їх знайти.
З телефона — лише мовчання. Я уявляю, як він кіль-
ка разів кліпає, проводячи рукою по волоссю, — це його
звична реакція на те, що він не може усвідомити. Зреш-
тою, він вичавлює:
— Я знаю, що підштовхував тебе поїхати, Ем, але це
не звучить як хороша ідея.
— Хороша чи погана, але це те, заради чого я їду.
— Але спробуй тут подумати тверезо. Що ти раціо-
нально розраховуєш знайти?
— Не знаю, — відказую. — Певно, нічого.
Я точно не розраховую відкопати Вів’єн, Наталі та Елі-
сон.

46
 Вони буквально зникли без сліду, через що незрозу-
міло, де навіть починати їх шукати. Далі є ще проблема
території. Якщо сам табір і невеличкий, навколо нього ба-
гато всього. Понад п’ятнадцять гектарів лісу. Якщо кіль-
касот шукачів не змогли їх відшукати п’ятнадцять років
тому, я їх тепер також не знайду.
— А раптом хтось із них щось по собі залишив? — пи-
таю я. — Якусь підказку про те, куди вони пішли чи що
задумали?
— Навіть якщо так, — відповідає Марк. — Це їх усе од-
но не поверне.
— Я це розумію.
— І породжує наступне питання: чому тобі це так треба?
Я замовкаю, роздумуючи над тим, як пояснити непо-
яснюване. Це непросто, особливо з тим, що Марк не знає
всієї історії. Зрештою, я відповідаю так:
— Ти колись шкодував про щось днями, тижнями, на-
віть роками після самої події?
— Звісно, — каже Марк. — Гадаю, кожен шкодує при-
наймні про одну якусь важливу річ.
— Те, що сталося в таборі, — це моя така річ. П’ятнад-
цять років я чекала на підказку. Просто на якусь дрібнич-
ку, що вказала б, що з ними сталося. Тепер я маю шанс
повернутися туди й побачити на власні очі. Ймовірно, мій
останній шанс, щоб спробувати знайти якісь відповіді.
Якщо відмовлюся від нього, боюся, це стане наступною
річчю, про яку я шкодуватиму.
Марк зітхає, це означає, що я його переконала:
— Просто пообіцяй, що не робитимеш ніяких дур-
ниць.
— Наприклад?

47
 — Наприклад, не будеш наражати себе на небезпеку.
— Це літній табір, — кажу я. — Я ж не в банду проника-
тиму. Я просто прийду, роздивлюся, може, трохи пороз-
питую. А коли ці шість тижнів минуть, можливо, матиму
якийсь здогад про те, що з ними сталося. Навіть якщо ні,
може, повернутися туди — це все, що мені потрібно, аби
почати малювати щось інше. Ти ж сам казав: вовків боя-
тися — в ліс не ходити.
— Гаразд, — каже Марк, знову зітхаючи. — Збирайся
в табір. Спробуй знайти відповіді. Повертайся готовою
малювати.
Коли ми бажаємо одне одному добраніч, мені на очі
потрапляє перша картина з дівчатами — № 1, із зображе-
ними на ній скупими фрагментами Вів’єн, Наталі та Елі-
сон. Я підходжу до неї, вишукуючи проблиски волосся,
уривки суконь.
Навіть попри те, що гілка затуляє їм очі, я знаю, що
вони теж вдивляються в мене. Так, наче весь час розумі-
ли, що одного дня я повернуся до табору «Соловей». От
тільки я не можу зрозуміти, чи вони підштовхують мене
їхати, чи благають не наближатися.
 П’ЯТНАДЦЯТЬ РОКІВ ТОМУ

— Сонечко, вставай.
Щойно настала восьма, як моя мама прокралася до
моєї спальні, з очима, вже затуманеними ранковою «Кри-
вавою Мері». Її губи скривилися в тій посмішці, що зав­
жди була на її лиці, коли вона збиралася зробити щось
знаменне. Я називала її «усмішкою Матері року». Її ви-
гляд постійно мене насторожував, переважно через те,
що зазвичай була величезна прірва між її намірами та
кінцевим результатом. Того ранку я зіщулилася в клубок
під ковдрами, готуючись до багатогодинного сеансу ви-
конання материнських обов’язків.
— Ти вже зібралася? — спитала вона.
— Куди?
Мати витріщилася на мене, жмакаючи комір шифо-
нового халата:
— Ну як куди. У табір.
— Який табір?
— Літній, Емочко, — відповіла мати, наголошуючи
прикметник, даючи знати, що куди б мене не відправи-
ли, я там проведу не день і не два.
Я сіла, відкинувши ковдри:
— Ма’, але ти мені не казала про табір.
— Казала, Емочко. Ще кілька тижнів тому. Це ж той
табір, в якому були я і твоя тітка Джулі. Боже, тільки не
кажи, що ти забулася.

49
 — Я не забула.
Я б точно запам’ятала, якби мені сказали, що мене ві-
дірвуть від моїх друзів на ціле літо. Скоріше за все, мама
тільки подумала, що треба мені сказати. В її світі думати
про щось означало це зробити. Та усвідомлення цього
не зменшувало відчуття заскоченості. Це нагадало ме-
ні про тему з примусовою госпіталізацією, коли батьки
платили реабілітаційним центрам, щоб збагрити своїх
дітей-торчків.
— Ну, значить, зараз кажу, — відрізала мати. — Де твоя
валіза? Нам за годину треба виїжджати.
— За годину? — у мене похололо в животі від усвідом-
лення, що в мене вкрали всі мої плани на літо. Не буде
тепер валяння з Гезер і Маріссою, не буде таємної, без
наглядачів, поїздки потягом на Коні-Айленд, як ми пла-
нували в класі. Не буде фліртування з Ноланом Каннін­
гемом по сусідству, який, звісно, не такий милий, як
Джас­тін Тімберлейк, але теж кльовий і впевнений у собі.
Плюс, він нарешті почав мене помічати, коли мені вже
зняли брекети.
— І куди ми їдемо?
— У табір «Соловей».
Табір «Мажорна сучка». Прямо сюрприз за сюрпри-
зом.
Це все міняло.
Я два роки канючила в батьків мене туди відправи-
ти, отримуючи тільки «ні». Тепер, коли я поховала надію,
раптом туди їду. Через годину. Це повністю пояснювало
«усмішку Матері року». Хоч раз вона була виправдана.
Та я все одно відмовилася показувати мамі свою вті-
ху. Зробивши так, я би підштовхнула її піддавати мене

50
наступним спробам наверстати згаяний час. Чаювання
у «Плазі». Пробіжка по магазинах у «Саксі». Все що зав-
годно, що заспокоїло б її совість за те, що останні дванад-
цять років мого життя вона приділяла мені нуль уваги.
— Я не поїду, — оголосила я, влігшись назад і натяг-
нувши ковдру на голову.
Мама мене проігнорувала, почавши ритися в шафі,
бурмочучи під ніс:
— Тобі там сподобається. Це літо тобі запам’ятається
на все життя.
Під ковдрою моєю спиною пробігли мурашки очіку-
вання. Табір «Соловей». Шість тижнів плавання, книжок
і походів. Шість тижнів подалі від цієї комірчини, ма-
миної байдужості та батькового закочування очей, ко-
ли вона наливала третій келих шардоне. Гезер і Марісса
луснуть від заздрощів. Звісно, після того як вдавано по-
сердяться на те, що я їх кинула на все літо.
— Ну добре, — кажу я, безцеремонно позіхаючи. — По-
їду, хоч не дуже і хочу.
Це була брехня.
Моя перша за це літо, брехнею сповнене.
 4

Дорога до табору «Соловей» забирає більшу частину

пообіддя. Майже п’ять годин, якщо брати до уваги зупин-
ки на перепочинок. Більшість її — рівно на північ, заби-
тою вантажівками І-87.
Тривалість дороги — та деталь, яку я забула від ча-
су першої поїздки, котру провела зіщулена на задньому
сидінні, поки мої батьки звинувачували одне одного, що
ніхто не сказав мені про табір. Цього разу я знову поза-
ду, хоча й водій приватного седану, якого найняла мені
Френні, майже всю дорогу мовчить. Та моя тривога на міс-
ці. Те саме відчуття метеликів у животі. Тоді причиною
було те, що я точно не знала, яким буде табір.
Тепер я точно знаю, куди їду.
І кого там побачу.
Протягом місяців перед своїм від’їздом я не мала
часу на хвилювання. Я була надто зайнята заявою про
відпустку в агентстві та пошуком когось, хто б знімав
мою майстерню, поки мене не буде. Відпустку погодили,
і я зрештою знайшла знайому художницю, щоб залиши-
ти на неї майстерню. Вона малює тріпові зоряні пейзажі
плавленим у розпечених алюмінієвих казанках парафі-
ном. Я бачила її за роботою, як кожен казанок кипить, не-
наче відьомський. Сподіваюся, вона все там не спалить.
Поки тривали приготування, я щотижня отримувала
листи від Лотті, де розписувалися ті чи інші деталі мого

52
перебування. Перша зміна нового табору «Соловей» пе-
редбачала грубо кажучи п’ятдесят п’ять учасниць, п’ять
вожатих і п’ять спеціалізованих викладачок, набраних із
випускниць табору. Як і тоді, у жодному з будиночків не
було світла. У таборі моніторився ризик хвороби Зіка, га-
рячки Західного Нілу та інших комариних зараз. Я мала
подбати про те, щоб зібратися відповідно.
Останню заувагу я сприйняла з усією серйозністю.
Коли мені було тринадцять, раптовість звістки про те,
що я їду до табору, затримала наш виїзд на години. По-­
перше, проблемою виявилося знайти валізу, яка таки
знайшлася в комірчині в коридорі, за пилососом. Да-
лі — завзяте збирання, в обставинах, коли я не знала,
що брати, і яке через брак готовності вилилося в те, що
ми заїжджали в «Нордстрьом» за тим, чого не вистача-
ло. Цього разу я на всю скупилася в спортивному мага-
зині, похапавши товари з вихороподібною рвучкістю
героїні ромкому під час шопінгового монтажу. Багато
з того було необхідним. Кілька пар шортів. Цупкі шкар-
петки та міцна пара похідних черевиків. ЛЕД-ліхтарик
з наручним ремінцем. А дечого не було, як, наприклад,
водонепроникного чохла, що натягувався на айфон, на-
че презерватив.
Далі постала проблема моїх батьків. Хай якими вони
байдужими були в моєму дитинстві, я знала, що ідея мо-
го повернення до табору «Соловей» їм не сподобається.
Тому я їм не сказала. Просто подзвонила повідомити, що
мене не буде шість тижнів, і в разі чого щоб зв’язалися
з Марком. Мій батько слухав у пів вуха. Мати просто по-
бажала мені «чудово провести час», голосом невиразним
через коктейльну вечірку.

53
 Тепер мені не лишалося нічого, крім як стишувати все
більшу тривогу перебиранням речей, що, на мою думку,
знадобляться мені в моїх пошуках. Ось мапа Північно-
го озера та його околиць; вона ж, але знята супутником,
знімок надано ґуґл-картами; підбірка старих газетних
статей про зникнення, визбираних з бібліотеки та роз-
друкованих з інтернету. Я навіть прихопила зачитану
м’яку «Таємницю бунґало» з серії про Ненсі Дрю1 — для
натхнення.
Спершу вивчаю карту та супутниковий знімок. Зго-
ри озеро нагадує велетенську перекошену кому. Понад
три кілометри завдовжки, від кілометра до п’ятисот ме-
трів завширшки. Найвужча частина — східний край, міс-
це розташування дамби, якою Б’юкенен Гарріс створив
озеро в той опівнічний дощ і холод. Звідти озеро простя-
гається на захід, по краю гори, за напрямком долини, яку
собою замінило.
Табір «Соловей» лежить на південь, оточений легким
вигином озера. На мапі він позначений одним чорним
квадратом, без позначок, так, наче через п’ятнадцять ро-
ків запустіння він став невартим згадки.
Супутниковий знімок дає більше деталей, забарвле-
них бібліотечним принтером, що його виплюнув, у зернис­
ті відтінки зеленого. Сам табір — темно-зелений квадрат,
поцяткований будівлями різних відтінків коричневого.
Чітко видно Садибу, так само, як і будиночки, вбиральню
та решту споруд. Я навіть можу роздивитися причал, що

1
Серія культових американських підліткових детективів, напи-
саних колективом авторів під спільним псевдонімом Керолін
Кін, що розповідає про пригоди дівчинки-детективки.

54
випинається над водою, з білими цятками двох пришвар-
тованих обабіч моторок. Сіра лінія дороги веде до табо-
ру з півдня, з’єднуючись, зрештою, з трасою за три милі
звідси.
Згідно з однією з теорій про зникнення дівчат, вони
пішли до шосе та піймали автостоп. До Канади. До Но-
вої Англії. До безіменних могил — коли залізли до кабіни
йобнутого далекобійника.
Та ніхто не повідомив, що бачив трьох дівчат на узбіч-
чі траси посеред ночі, навіть після того, як їхнє зникнен-
ня сколихнуло всю країну. Ніхто анонімно не зізнався,
що їх підвозив. Жодних слідів їхнього ДНК не знайшли
у фурах водіїв, притягнутих за тяжкі злочини. Плюс, усі
їхні речі лишились акуратно складеними в їхніх пека-
нових тумбочках. Одяг. Гроші. Яскраві «Нокії», для воло-
діння подібними, за словами батьків, я була надто мала
й безвідповідальна.
Не думаю, що вони збиралися піти надовго. Точно не
назавжди.
Я відкладаю карту й перебираю газетні вирізки та
статті з інтернету, які не пропонують нічого нового. По-
дробиці зникнення такі ж розмиті, як і п’ятнадцять років
тому. Вів’єн, Наталі та Елісон зникли рано-вранці п’ятого
червня. Про їхнє зникнення було повідомлено незадовго
до шостої ранку. Пошуки по всьому табору того ж ранку
нічого не дали. До обіду директорка табору, Франческа
Гарріс-Вайт, зв’язалася з поліцією штату Нью-Йорк, і по-
чалися офіційні пошуки. Через високий статус батьків
дівчат — особливо Вів’єн — до справи приєдналася Секрет-
на служба та ФБР. Пошукові загони федеральних аген-
тів, нацгвардії та місцевих волонтерів прочісували ліс.

55
Вертольоти обстежували верхівки дерев. Пошукові соба-
ки, взявши слід із одягу, який залишили дівчата, виню-
хали стежку, що вела навколо табору — і назад, через що
змучені пси бігали колами. Майже нічого так і не знайш-
ли. Ані слідів, що вели б у ліс. Ані павутинок волосся на
низьких гілках.
Інша команда пошуковців рушила до води, хоча й са-
ме озеро їх зневірювало. Воно було заглибоке, щоб його
перерити, заповнене поваленими деревами та іншими
затонулими рештками з часів, коли було ще долиною,
щоб можна було безпечно пірнати. Все, що могли зроби-
ти пошуковці, — перетнути Північне озеро на поліцей-
ських рятувальних човнах, знаючи, що рятувати нема
кого. Якщо дівчата були в озері, знайшлися б хіба що
трупи. Рятувальники повернулися ні з чим, як усі й при-
пускали.
Єдиним коли-небудь знайденим слідом дівчат стала
кофта.
Якщо точніше, то кофта Вів’єн. Біла, з оранжевим на-
писом «Прінстон» на грудях. Я бачила, як вона вдягала її
на ватру за кілька ночей до зникнення, і саме так змогла
визначити, що одяг належав їй.
Її знайшли на наступний ранок після зникнення, во-
на лежала на землі у лісі за три кілометри, майже прямо
навпроти через озеро від табору. Волонтер-пошуковець,
що знайшов кофту, — місцевий пенсіонер, дідусь шістьох
онуків, без жодних матеріальних причин брехати — ска-
зав, що кофта була рівненько складена, наче на полиці
у «Gap». Експертиза виявила на кофті епітелій, що за ДНК
збігався з матеріалом Вів’єн. Проте вона так і не знайшла
розривів, пошкоджень чи слідів крові, що свідчили би про

56
те, що на дівчину напали. Її просто викинули; вочевидь,
це зробила сама Вів’єн перед тим, як зустріти ту долю,
що їй випала.
Але от яка дивна штука.
Вів’єн не була вдягнена у кофту, коли я бачила, як во-
на виходила з будиночка.
У наступні дні після зникнення різні слідчі раз у раз
перепитували мене, чи я певна, що вона не була зав’яза-
на на талії чи накинута на плечі з рукавами на вузол, на
манір справжніх прінстонців.
Не була.
Я в цьому певна.
Утім, правоохоронці сприйняли кофту як дороговказ,
пішовши на слід у передгір’я. Пошуки в озері припинили,
оскільки всі перемістилися до лісу, марно намагаючись
щось знайти. Ніхто — і тим паче я — не мав жодної зеле-
ної гадки, чому дівчата відійшли за кілометри від табору.
Та й ніщо в цьому зникненні не трималося купи. Це був
один із тих рідкісних випадків, що не піддавався будь-
якій відомій логіці й здоровому глузду.
Єдиним, кого взагалі розглядали як підозрюваного,
був старший син Френні, Тео Гарріс-Вайт. Нічого з того не
вийшло. На кофті Вів’єн не знайшли жодних його слідів.
Нічого підозрілого не виявили при обшуку. Він навіть мав
алібі — цілу ніч, мало не до світанку, він учив Чета, свого
молодшого брата, грати в шахи. Без жодних доказів, що
якийсь злочин узагалі мав місце, Тео так і не висунули
звинувачень. Відтак, він і не був офіційно виправданий.
Навіть зараз пошук у ґуґлі за ім’ям Тео видавав сайти до-
морощених розслідувачів, де висувалися припущення,
що це він насправді вбив дівчат і вийшов сухим із води.

57
 Пошуки дівчат не так припинилися, як видихлися.
Усе менші з кожним днем загони походили околицями
ще кілька днів, доки не розсіялись остаточно. Репортажі
про подію так само вигасли, мірою того, як журналісти
попереходили до новіших, соковитіших сюжетів.
Вакуум почали заповнювати похмуріші теорії. На
кшталт тих, що можна знайти в найглухіших куточках ред-
діта та на сайтах із кріпіпастою й конспірологією. Ходять
чутки, що дівчат замордував псих-дикун, що жив у лісі. Що
їх викрали — чи то люди, чи то іншопланетяни, залежно
який сайт читати. Що з ними сталося щось іще більш міс-
тично-лихе. Відьми. Вовкулаки. Часопросторові аномалії.
Навіть колишніх учасниць не оминають чутки, пере-
свідчуюсь я, відкриваючи фейсбук на телефоні й нареш-
ті вмикаючи сповіщення із групи випускників. Першим
я бачу фото, запощене годину тому Кейсі Ендерсон, низь-
кою рудою вожатою, з якою я познайомилася свого пер-
шого ранку в таборі. Вона ще була першою ветеранкою
табору «Соловей», що додалася до мене у фб. Хоч вона
мені щиро подобалася, її запит я проігнорувала разом із
рештою. Тепер я дивлюся на її фото будиночків із блиску-
чим Північним озером на тлі.
«З поверненням! Як у старі часи», — написала вона.
Фотка вже отримала п’ятдесят лайків і кілька відпо-
відей:

Еріка Геммонд: Класно провести літо!

Лена Ґаллагер: ууууу. стільки спогадів
Феліція Веллінгтон: Повірити не можу, що ти туди по-
їхала. Навіть якби Френні мені мільйон запропонувала,
я б відмовилась.

58
 Кейсі Ендерсон: Ну, певно, тому Френні тобі й не
пропонувала. Я рада тут бути.
Меґґі Коллінз: Плюс! Мене воно завжди стрімало.
Гоуп Левін Сміт: Плюсую Феліції. Дуже, дуже херо-
ва ідея.
Кейсі Ендерсон: Чого?
Гоуп Левін Сміт: Бо це стрьомне місце і озе-
ро! Ми всі шаримо легенду. І шаримо, що там
є частка правди.
Лена Ґаллагер: блін, ця легенда!!! пісос мені
страшно було.
Гоуп Левін Сміт: Ну так все правильно.
Кейсі Ендерсон: Оце ви всі смішні.
Гоуп Левін Сміт: Кейсі, ти ж сама про неї най-
більше навалювала. Сама поїхала, то тепер не
включай задню.
Феліція Веллінгтон: Давайте не забувати, те,
що сталося з Вів, Еллі і Наталі, — це не випад-
ковість. Ти сама так казала.
Брук Тіфані Семпл: Хто там ще буде з наших цього літа?
Кейсі Ендерсон: З тих, кого ти знаєш, — я, Бека Шен-
фельд і Емма Девіз.
Брук Тіфані Семпл: Емма?! Пиздець.
Меґґі Колінз: Після всього, що вона напизділа про
Тео?
Брук Тіфані Семпл: ого
Лена Ґаллагер: це ммм… цікаво.
Феліція Веллінгтон: Прикольно було б дізнатися, як
так сталося. Кейсі, ти там пильнуй. пхх
Кейсі Ендерсон: Шануйся. Буду рада її побачити.
Еріка Геммонд: Що за Емма Девіз?

59
 Я закриваю фейсбук і вимикаю телефон, не готова
витримати читання більше ні слова пліток і божевільних
теорій. Крім Кейсі, я не пам’ятаю, щоб бачилася в таборі
з кимось із цих жінок. Як і не чула теорій, що озеро про-
кляте чи що там є привиди. Це все херня. Повна.
Тільки одна відповідь — щира правда. Те, що сталося
з Вів’єн, Наталі та Елісон, — не випадковість.
Я знаю, бо це я стала тому причиною.
Хоч їхня подальша доля лишається загадкою, я впев-
нена: те, що сталося з дівчатами, — повністю моя провина.
 5

Я зриваюся з розваленої пози на задньому сидінні,

коли скруглені вершини Адірондаку випинаються з-за
обрію. Їхній вигляд змушує моє серце битися ледь сильні-
ше — я намагаюся ігнорувати цей легкий трепет у грудях.
Стає гірше, коли водій звертає з шосе і оголошує:
— Майже приїхали, пані Девіз.
Миттєво машина починає підскакувати на гравійці.
Обабіч дороги здіймається ліс і, здається, густішає й тем-
нішає, що далі ми їдемо. Покручені кінцівки пнуться уго-
ру, сягають одна по одну, переплітаючись гілками. Висо-
ченні сосни затуляють сонце. Під клубками листя, стебел,
шипів не видно землі. Це — усвідомлюю я — оживає одна
з моїх робіт.
За хвилю ми вже біля кутих залізних воріт, що слу-
гують єдиним входом до табору «Соловей». Вони широко
відчинені — вітаючи гостей. Але самі ворота та їхні око-
лиці — аж ніяк не гостинні. Від воріт розходиться півто-
раметровий кам’яний паркан, тонучи в лісі. Оздобна ар-
када, так само з кутого заліза, вигинається над дорогою,
справляючи враження, що ми заїжджаємо на цвинтар.
Табір постає перед очима поступово. Споруди вири-
нають, наче рухомі сценічними механізмами. Усі вони —
залишки з тих часів, коли земля була приватним місцем
відпочинку для роду Гаррісів, що тепер були пристосова-
ні до потреб табору. Художня майстерня, присадкувата

61
й химерна, колись була стайнею. Білені стіни й майстер-
на різьба. Перед будівлею яріє крокусами й тигровими лі-
ліями квітник. Далі — їдальня. Примітивніша. Практичні-
ша. Колишня стодола для сіна, яку перебудували під нові
потреби. Бокові двері відчинені навстіж, поки працівники
заносять тару з їжею із вантажівки поблизу.
На віддалі, праворуч від мене, — будиночки, ледь по-
мітні поміж дерев. Самі краї замшілих дахів і клаптики
соснової обшивки. Краєм ока помічаю дівчат, що заселя-
ються. Голі ноги. Худі руки. Світле волосся.
На перший погляд табір видається таким самим, як
тоді, коли я з нього поїхала багато років тому. Дивне від-
чуття, неначе я загубилася в часі. Однією ногою в сього-
денні, а іншою — в минулому. Утім, місце викликає якесь
відчуття неправильності. Враження занедбаності, що
налипло усюди, мов павутиння. І що довше я тут пере-
буваю, то сильніше усвідомлюю, що саме змінилося за
минулі п’ятнадцять років. Тенісний корт і стрільбище
лежать тепер у моторошному запустінні. Колючі бур’я-
ни буяють, зиґзаґами пробившись крізь покриття корту.
Трава на стрільбищі сягає по коліно, удалині видніються
напівзогнилі копиці сіна, що колись використовувались
як мішені.
На бездоганній поза цим будівлі художки майстер
прибиває шматки ґонту. Він відривається від роботи, по-
ки проїжджає машина, повертає до мене кругле розчерво-
ніле лице. Я відповідаю поглядом і раптово впізнаю його
з часів першого візиту. Пам’ятаю, що частенько бачила, як
він латав і ремонтував щось по всьому табору. Був врод-
ливішим. Вигляд мав виразний і задумливий, що лякав
одних та інтригував інших.

62
 «Я доберуся до його інструмента», — сказала якось за
обідом Вів’єн, від чого ми всі позакочували очі.
Махаю йому, міркуючи, чи впізнає він мене старшою.
Він повертає погляд до ґонту, заносить молоток, забиває
цвях.
Седан встигає завернути на круговий з’їзд перед Са-
дибою. Френнин дім вдалині від дому, як вона його на-
зиває, хоча для неї це дім більшою мірою, ніж більшість
людей могла б припустити. Проте таким було його при-
значення відтоді, як її дід збудував його на березі озера,
яке теж створив сам. Літній будинок для родини, що від-
дала перевагу природі понад Ньюпортом. Як і від більшо-
сті старих будівель, від Садиби віє поважністю, урочис­
тістю. Задумуюся про всі роки, які вона засвідчила. Усі
переміни, негоди й недомовки.
— Приїхали, — каже водій, зупиняючи авто перед чер-
воними вхідними дверима Садиби. — Я дістану ваш багаж.
Я виходжу з машини із затерплими ногами та нию-
чою спиною, й мене миттєво огортає свіжим повітрям. Це
запах, який я забула. Чистий і сосновий. Такий відмінний
від міського смогу. Запах пробуджує сотні спогадів, які
я забула так само. Дуже прості: як я іду лісом за Вів’єн чи
сиджу сама, опустивши п’ятки в озеро, роздумуючи про
все і ні про що водночас. Запах манить мене, тягне впе-
ред. Я починаю йти, непевна, куди прямую.
— Зараз повернуся, — кажу водієві, що ретельно ви-
вантажує мою валізу та етюдник. — Треба розім’яти ноги.
Я продовжую йти, огинаючи Садибу, й виходжу на зе-
лений схил за нею. Звідти я бачу те, до чого мене вивело
свіже повітря.
Північне озеро.

63
 Воно більше, ніж я пам’ятаю. У моїх спогадах воно на-
гадувало ставок у Центральному парку. Щось обмежене.
Щось контрольоване. Насправді ж це широка мерехтлива
присутність, що захоплює краєвид. Дерева уздовж бере-
га ледь хиляться до нього, вигинаючи гілки над водою.
Я повільно спускаюся схилом, доходячи, зрештою, до
охайного причалу, що випинається над водою. До ньо-
го припнуті дві моторки. На березі поруч розташовані
дві стійки, на яких догори дном, неначе дрова, складені
байдарки.
Проходжу до кінця причалу, звуки моїх кроків про-
никають між дощок і відлунюють від води. На краю зу-
пиняюся й дивлюся через озеро, на інший берег за сім-
сот метрів від мене. Там ліс густіший — суцільна стіна
листя виблискує на сонці, принадлива й неприступна
водночас.
Я все дивлюся на дальній берег, коли хтось підходить.
Я чую шурхіт кросівок по траві, що змінюється лункою
ходою по дошках причалу. Я не встигаю повернутися,
перш ніж з-позаду долинає голос, неначе пташиний ще-
бет на вітрі.
— То ось ти де!
Голос належить двадцяти-з-чимось-річній жінці, що
збігає причалом. За нею, ще на траві, стоїть чоловік при-
близно її ж віку. Обоє молоді, засмаглі та стрункі. Якби
не фірмові поло табору «Соловей», я би сприйняла їх за
моделей «J.Crew». Від них так само віє сонцем і природою.
— Емма, правильно? — питає жінка. — Ура! Ось ти де.
Я простягую руку, щоб потиснути, але опиняюся в її
завзято-міцних обіймах. Півобійми в дусі Френні з нею
не пройдуть.

64
 — Така рада знайомству! — каже вона, відпускаючи
мене і сама трохи відсапуючись. — Я Мінді. Дівчина Чета.
Вона показує на юнака на березі, й минає мить, перш
ніж я усвідомлюю, що вона говорить про Честера, молодшо-
го Френні. З нього виріс вродливий чоловік, худий, ставний
і високий. Настільки, що вивищується наді мною та Мінді,
тримаючись дещо відсторонено. Він і близько не схожий
на миршавого пацана, що гасав табором, якого я пам’ятаю.
Та сліди хлопчачості в нього лишилися. Наприклад, у ру-
сявому волоссі, що спадає на лице, затуляючи одне око. Чи
в усмішці, що займається на його губах, коли він вигукує:
— Привіт.
— Просто навідала старе знайоме озеро, — кажу я, хо-
ча й сама не певна, чи це так. Не можу позбутися відчут-
тя, що все навпаки, і це Північне озеро мене навідало.
— Ну звісно, — каже Мінді, ввічливо не зважаючи на
те, як дивно я зразу ж кинулася до краю озера. — Гарне,
правда ж? Хоча погода, звісно, йому не сприяє. Дощів не
було вже тижнями, тож виглядає воно трохи сумно, на
мою скромну думку.
Лише після її слів я помічаю промовисті ознаки по-
сухи навколо озера. В рослин, що ростуть коло берега,
видно кілька сантиметрів бурого стебла — частини, що
раніше були під водою. Під час моєї першої зміни теж бу-
ла посуха. Дощі не йшли тижні два. Пам’ятаю, як залізала
в байдарку, лишаючи відбитки кросів на смузі потріска-
ної землі між берегом озера та самою водою.
Роздивляюся подібну спраглу смужку землі, коли Мін­
ді хапає мене за руку та веде від причалу.
— Ми такі раді, що ти тут із нами, — каже дівчина. —
Особливо Френні. Це буде неймовірне літо. Нутром чую.

65
 Вийшовши на берег, я рушаю до Чета й тисну йому
руку.
— Емма Девіз, — кажу я. — Ви, певно, мене не прига-
дуєте.
Якби ж так було. Надія, що він про мене нічого не
пам’ятає. Проте брова над єдиним видимим оком Чета
ледь здіймається:
— О, пам’ятаю дуже добре, — відповідає він без уточ-
нень.
— Перш ніж ти поселишся, Френні має з тобою поба-
читись, — повідомляє Мінді.
— Стосовно чого?
— Вийшла невелика накладка з розміщенням. Але не
переймайся. Френні з усім розбереться.
Лишаючи Чета позаду, вона бере мене під лікоть і ве-
де нагору й до Садиби. Це вперше я заходжу досередини
і з подивом усвідомлюю, що вона зовсім інакша, ніж я очі-
кувала. Бачивши її тільки зовні, я уявляла інтер’єр у дусі
«Architectural Digest». Щось стилізовано-рустикальне, на
кшталт аспенських1 курортів, де зірки відпочивають на
Різдво.
Садиба зовсім не така. Вона затхла і темна, у повітрі
висить віковий дух кіптяви від каміна. Сіні, в яких ми
стоїмо, виводять до загальної кімнати, заставленої стари-
ми меблями. Стіни завішані оленячими рогами, шкурами
тварин і, на мій подив, старовинною зброєю. Рушницями.
Тесаками з широкими лезами. Є навіть спис.
— Все таке старе, правда? — каже Мінді. — Я сама по
антикварці, але деякі штуки реально древні. Коли Чет

1
Аспен — гірське курортне місто у штаті Колорадо.

66
мене вперше сюди привів, враження було, наче сплю
в музеї. Досі ще не звикла. Але якщо для того, щоб вра-
зити свекруху, треба провести літо, працюючи в таборі,
то я готова.
Явно з балакучих. Виснажує, але може стати в при-
годі. Коли ми проходимо кімнатку ліворуч, я зупиняюся
й питаю:
— А там що?
— Кабінет.
Витягую шию й зазираю до кімнати. Одна стіна за-
повнена світлинами в рамках. На іншій висить полиця.
Проходячи, я помічаю край письмового столу, дисковий
телефон, вітражний абажур від Тіфані.
— Я тут у розетці заряджаю телефон, — розказує Мін-
ді. — Ти теж можеш. Тільки не дай Френні тебе спалити.
Вона хоче, щоб ми повиходили з віртуалу, поєдналися
з природою і таке інше.
— Як тут ловить?
Мінді експресивно імітує блювання:
— Жахливо. Ну, типу, зазвичай одна паличка. Я, чесно,
не уявляю, як ці дівчата це переживуть.
— Учасницям не можна користуватися телефонами?
— Можна, доки не сяде зарядка. У будиночках же нема
світла, шариш? Вказівка Френні.
Праворуч від мене здіймаються сходи на другий по-
верх; сходинки дрібні й неймовірно вузькі. Під сходами
є двері, що за задумом мали б зливатися зі стіною. Видає
їх тільки мідна ручка та старомодна шпарина.
— А це що таке?
— Підвал, — відповідає Мінді. — Я там ніколи не була.
Мабуть, нічого немає, крім старих меблів і павутиння.

67
 Ми рухаємося далі; Мінді грає роль екскурсоводки,
побіжно розказуючи про різні сімейні реліквії. Від пор-
трета Б’юкенена Гарріса, що, присягаюся, міг належати
пензлю Джона Сінгера Сарджента, віє поважним: «Кош-
тує цілих статків».
Невдовзі ми виходимо на задню веранду, завширш-
ки з усю Садибу. Дерев’яні вазони, забиті квітами, висять
уздовж плетеного поруччя. На веранді стоїть кілька сто-
ликів і неуникні крісла-адірондаки1, всі пофарбовані
в червоний, як вхідні двері. На двох кріслах сидять Френ-
ні та Лотті.
Обидві вдягнені у таку саму пару шортів-хакі та фір-
мових поло, що й Чет і Мінді. Френні з висоти веранди
розглядає Північне озеро. Лотті натомість клацає на екра-
ні айпаду, підводячи погляд на появу нас із Мінді.
— Еммо, — каже вона, радісно всміхаючись і пригорта-
ючи мене в, певно, п’ятих обіймах за день. — Ти й уявити
не можеш, як чудово знову тебе бачити.
— Це правда, — погоджується Френні. — Це чудесно.
На відміну від Лотті, вона не встає з крісла, щоб мене
привітати. Я спершу дивуюся, а тоді помічаю її змарнілий
і втомлений вигляд. Це вперше я бачу її від нашої обід­
ньої зустрічі кілька місяців тому, і переміна мене приго-
ломшує. Я гадала, що повернення до її любого Північного
озера додасть їй сил і жвавості. Скидається на протилеж-
не. Вона виглядає, висловлюючись найточніше, старою.
Френні ловить мій погляд і мовить:

1
Традиційне для регіону дерев’яне крісло з низьким похилим
сидінням і широкою спинкою.

68
 — Люба, бачу в твоїх очах тривогу. Не думай, що не
бачу. Та не хвилюйся. Просто втомилася від усієї бігани-
ни. Я вже забула, яким виснажливим може бути перший
день табору. Так подивитись, то жодної вільної хвилини.
Завтра буду як огірочок.
— Вам варто відпочити, — каже Лотті.
— Чим я і займаюся, — відповідає Френні дещо різку-
вато.
Я прокашлююся:
— Ви хотіли щось мені сказати?
— Так. Боюся, виникла певна проблема.
Френні трохи супиться. Це відлуння того виразу, яким
вона зустріла мене першого мого разу в таборі, коли на-
ше сімейне «вольво» під’їхало до Садиби мало не опівдні.
Френні привітала нас тим самим поглядом, який я бачу
зараз. «Я вже й не чекала, — сказала вона. — Коли ви не
приїхали разом з усіма, я вже подумала, що ви відмови-
лися».
— Проблема? — питаю я з хвилюванням у голосі.
— Звучить дуже серйозно, правда ж? — відповідає
Френні. — Я б сказала, радше накладка.
— Щодо чого?
— Куди тебе поселити?
— А, — кажу я, певна, що саме це й відповіла Френні,
коли та повідомила мені щось подібне п’ятнадцять ро-
ків тому.
Тоді виною було моє запізнення. Усіх дівчат уже роз-
селили по будиночках, розгрупувавши того ж ранку за
віком. Оскільки з моїми однолітками місця вже не лиши-
лося, я мусила була підселятися до старших за мене на
пару років. Так я й опинилася з Вів’єн, Наталі та Елісон,

69
побоюючись різниці в роках життєвого досвіду, облич без
прищів і повністю сформованих тіл.
І от Френні повідомляє мені, що проблема в проти-
лежному:
— Мій намір полягав у тому, щоб дати викладачкам
трохи приватного простору. Щоб ви мали по гарному бу-
диночку у своєму розпорядженні. Але плани трохи сплу-
талися, і склалось так, що в нас виявилося більше дівчат,
ніж ми розраховували початково.
— На п’ятнадцять, — вставляє Лотті.
— А це значить, що всім нашим викладачкам дове-
деться ділити помешкання з кимось із учасниць.
— А чому викладачкам не можна заселитися разом?
— Я поставила таке ж питання, Еммо, — кинула Лотті.
— У теорії це непогана ідея, — відповідає Френні. — Але
вас п’ятеро, а всі будиночки розраховані на чотирьох. Од-
ній людині все одно довелося б жити з учасницями. Що
було б абсолютно несправедливо щодо цієї однієї людини.
— А в Садибі ми могли б поселитися?
— Садиба виключно для сім’ї, — щебече Мінді з краю
веранди, звідки вона спостерігала за розмовою. Вона во-
дить підмізинним пальцем, привертаючи увагу до масив-
ної обручки, що його оперізує. Посил абсолютно не делі-
катний, але зрозумілий. Вона одна з них. Я — ні.
— Мінді має на увазі, — пояснює Френні, — що попри
те, що я була б рада, якби ви всі жили тут із нами, нам ба-
нально не вистачить місця. Будинок може бути оманли-
вим. Ззовні він видається чималим. Але дійсність полягає
в тому, що на всіх не вистачить спальних місць. Особливо
на п’ятьох викладачок. А ти знаєш, що в улюблениці я не
бавлюсь. Тому мушу перепросити.

70
 — Все гаразд, — кажу я, хоча це насправді не так. Я —
двадцятивосьмирічна жінка, яку примушують провести
наступні шість тижнів, живучи з удвічі молодшими не-
знайомками. Безперечно, не те, на що я підписувалася.
Та, видається, іншої ради на це немає.
— Не гаразд, — мовить Френні. — Це прикра ситуація,
і мені шкода, що через мене ти в ній опинилася. Я ні крап­
лі тебе не винитиму, якщо ти вирішиш повернутися до
авто й попросиш везти тебе прямо додому.
Я би спокусилася так і зробити, якби мала куди повер-
татися. Але художниця, що винаймає в мене майстерню,
певно, просто зараз заселяється, проплативши оренду до
середини серпня. «Маємо те, що маємо», — як полюбляє
казати Марк.
— Я можу хоча б вибрати будиночок?
— Більшість учасниць саме заселяються, але, гадаю,
ми можемо задовольнити твоє прохання. Який би ти хо-
тіла?
Я смикаю браслет, легко прокручуючи на зап’ястку:
— Я б хотіла жити в Дерені.
У тому ж будиночку, в якому жила п’ятнадцять років
тому.
Хоча Френні нічого й не каже, я знаю, про що вона
думає. Її обличчя змінюється швидко, як відблиск сонця
на плесі, виказуючи збентеження, тоді розуміння і, на-
решті, гордість.
— Ти певна, що цього хочеш?
Я не певна, чи взагалі хочу тут бути. Проте ствердно
киваю, намагаючись переконати не лише Френні, а й се-
бе. Френні принаймні це приймає, оскільки повертається
до Лотті та каже:

71
 — Будь ласка, подбай про те, щоб Емма могла засели-
тися в Дерен.
Мені вона каже:
— Еммо, ти або дуже хоробра, або дуже дурна. Не мо-
жу визначити, що з цього.
Я теж не можу. Гадаю, що, хоча б судячи з того, що
я тут, то одне та інше.
 П’ЯТНАДЦЯТЬ РОКІВ ТОМУ

Коли звук авто батьківського «вольво» розчинився

у скрипі й щебеті ночі, я дізналася дві речі: що Франчес­
ка Гарріс-Вайт була несусвітньо багата і що вона мала
погляд кінозірки.
Багатство лякало лише певною мірою. Безбожні стат-
ки були в усіх, куди не кинь оком на Аппер-Вест-Сайд. Але
погляд Френні? Від нього хололо нутро.
Він був пронизливим. Два зелених ока впиналися
в мене, неначе парні прожектори, вихоплюючи й вивча-
ючи. Та її погляд не був жорстоким. В її погляді було теп­
ло. Лагідна цікавість. Я не могла згадати, коли востан-
нє на мене так дивилися батьки, тому мені надзвичайно
подобалося стояти повністю непорушною, дозволяючи
себе вивчати.
— Мушу визнати, люба, я не маю жодної гадки, куди
тебе поселити, — сказала Френні, відвертаючи погляд до
Лотті, що стояла прямо за нею. — У будиночках для мо-
лодших учасниць залишилося вільне місце?
— Усі зайняті, — відповіла Лотті. — По три учасниці
і вожатій у кожній. Єдине вільне місце в будиночку для
старших. Можна переселити туди одну вожату, але може
виникнути клопіт. До того ж будиночок молодших зали-
шиться без нагляду.
— Я була би проти цього, — відповіла Френні. — Який
будиночок вільний?

73
 — Дерен.
Френні повернула на мене свій зеленоокий погляд,
усміхнувшись:
— Значить, буде Дерен. Лотті, зроби ласку, поклич Тео
узяти панянчині валізи.
Лотті зникла в масивному будиночку за нами. За хви-
лину звідти вийшов юнак. Одягнений він був у широкі
шорти та обтислу футболку, мав заспані очі та розкошла-
не каштанове волосся. В’єтнамки на його ногах шльопали
по землі з кожним кроком.
— Тео, це Емма Девіз, остання з Могікан, — сказала йо-
му Френні. — Вона направляється до Дерену.
Тепер настала моя черга придивлятися, оскільки Тео
не був схожий на жодного хлопця, яких я знала. Він не
був милим, як Нолан Каннінгем. Був вродливим. З вели-
кими карими очима, виразним носом і лукавинкою в усмі-
ху, що стала виразнішою, коли він сказав:
— Привіт, остання. Вітаю у таборі «Соловей». Ну що,
доведемо тебе до будиночка.
Френні побажала мені доброї ночі, я рушила з Тео
вглиб табору, а моє серце калатало так сильно, що я бо-
ялася, щоб він не почув. Я знала, що частково це через
непевність від перебування в невідомому місці з неві-
домими людьми. Та іншою причиною божевільного ка-
латання мого серця був сам Тео. Я не могла відвести від
нього погляду, ідучи на кілька кроків позаду. Я вивчала
його так само пильно, як Френні вивчала мене, уп’явши
погляд у високу постать, широку й рівну ходу його ніг,
фактуру спини й плечей під зношеною футболкою. Його
біцепси випиналися, поки він ніс мою валізу. Жоден зна-
йомий мені хлопець не мав таких рук.

74
 На додачу до цього, він поводився приязно, розпиту-
вав через плече, звідки я, яку слухаю музику, чи була вже
в таборі. Я відповідала невпевнено, ледь чутно за стуко-
том свого серця. Мою тривогу було явно помітно, бо коли
ми дійшли до будиночка, Тео повернувся і сказав:
— Не хвилюйся. Тобі тут сподобається.
Він постукав у двері, на що з того боку спитали:
— Хто там?
— Тео. Ви ще не в ліжках, ще пристойні?
— Так, не в ліжках, — відповів той самий голос. — Ні,
не пристойні.
Тео передав мені валізу і підбадьорливо кивнув:
— Заходь, не бійся. І запам’ятай: це вони на словах
такі грізні.
Він пішов, ляскаючи шльопками, а я провернула руч-
ку і зайшла. В будиночку було темно, єдиним світлом був
ліхтар при вікні навпроти дверей. У цьому золотавому
півсвітлі я побачила два двоповерхових ліжка і трьох дів­
чат, що їх займали.
— Я Вів’єн, — сказала та, що розтягнулася на верхньо-
му ліжку праворуч. — Це Елісон, — продовжила, вказавши
на місце навпроти себе. — Знизу Наталі.
— Привіт, — мовила я, затягуючи валізу за самий по-
ріг, боячись ступити далі.
— Твоя тумбочка біля дверей, — пояснила дівчина,
названа Наталі, з повними щоками та солідним підбо-
ріддям. — Можеш скласти туди одяг.
— Дякую.
Я відчинила пеканову тумбочку та почала перекла-
дати до неї свої гарячково накуплені речі. Все, крім ніч-
нушки, яку відклала, перш ніж сховати валізу під ліжко.

75
 Поки я стягувала одяг під прикриттям нічнушки,
з верхнього ліжка зіскочила Вів’єн, у короткій футболці
й трусах, своєю відвертістю змушуючи мене соромитись
ще більше.
— Ти ж малявка. Тобі точно до нас? — вона обернулася
до решти дівчат, що лишалися в ліжках. — А нема ясель-
ного будиночка, куди б ми могли тебе збагрити?
— Мені тринадцять, — відказала я. — Переросла тро-
хи ясла.
Вів’єн лякала та вражала мене водночас. Як і всі вони.
Вони видавалися жінками. А я була ще дівчиськом. Ху-
дою, миршавою дурепою з пласкими грудьми.
— Це ти вперше ночуєш не вдома? — спитала Елісон.
Вона була худою й красивою, з волоссям медового відтінку.
— Ні, — відказала я, хоч це й було так, якщо не раху-
вати ночівлі у подруг, що жили за пару кварталів, а то
зовсім інша штука.
— Ти ж не будеш плакатися? — спитала Вів’єн. — Усі
новенькі в першу ніч плачуть. Пиздець передбачувано.
Від буденності, з якою вона матюкнулася, я сторопіла.
Це було інакше, ніж коли матюкалися Гезер і Марісса, від-
чайдушно намагаючись звучати по-дорослому і по-кру-
тому. Слово легко злетіло з язика Вів’єн, що значило, що
вона вживала його досить часто. Це було доказом того,
що дівчата були старшими, досвідченішими і жорсткі-
шими. Щоб вижити, я мала стати такою, як вони. Іншого
вибору не було.
Я зачинила тумбочку і глянула Вів’єн у вічі:
— Хіба що тому, що живу з вами, пьоздами.
Якусь мить ніхто нічого не казав. Це було недовго, та
час неначе вповільнився, здавалося, минали хвилини,

76
поки я думала: вразить їх це, чи розізлить, і чи справді
я розплачуся — а саме цього мені хотілося найбільше від
самого моменту, коли батьки погнали з табору, здіймаю-
чи хмари пилу. Тоді я помітила, що Наталі та Елісон під-
тягнули ковдри до облич, намагаючись прикрити хихо-
тіння. Вів’єн вишкірилася та похитала головою, неначе
я зробила їй найвищий комплімент.
— Непогано, мала.
— Не називай мене малою, — сказала я, вдаючи незво-
рушність, попри те, що досі хотіла розплакатися, правда
цього разу з полегкістю. — Мене звати Емма.
Вів’єн сягнула рукою й розкуйовдила мені чуприну:
— Ну, Ем, вітаю в таборі «Соловей». Що ти, будеш з на-
ми рулити?
— Без базару, — відповіла я, не до кінця вірячи, що на-
стільки природно крута дівчина звернула на мене увагу.
У школі я постійно трималася Гезер і Марісси, а старші
дівчата зовсім мене й не помічали. Аж от Вів’єн змірюва-
ла мене поглядом, пропонуючи приєднатися до банди:
— Супер, — відповіла вона. — Бо завтра ми всім пока-
жемо.
 6

Ззовні Дерен здавався таким самим, яким я бачила

його востаннє. Ті самі грубі бурі стіни. Той самий дах із
зеленим ґонтом, усіяний шишками. Та сама охайна ви-
віска, що сповіщала назву. Я очікувала, що він буде яки-
мось інакшим. Старішим. Розваленішим. Чітким нагаду-
ванням, що мене й плаксу, яка востаннє бачила це місце,
розділяють п’ятнадцять років.
Однак здається, що між тоді і зараз взагалі не минуло
часу. Що останні півтора десятка років мого життя були
лише сном. Це відчуття бентежне. І трохи страшне. Проте
я продовжую дивитися на будиночок, охоплена не стра-
хом, а чимось іншим. Чимось виразнішим.
Допитливістю.
Я хочу зайти досередини, роздивитися, побачити, які
спогади звідти виринуть. Зрештою, саме тому я тут. Та ко-
ли я повертаю дверну ручку, то усвідомлюю, що мої паль-
ці тремтять. Я не знаю, чого очікую. Напевно, привидів.
Натомість я бачу трьох дівчат, цілком собі живих, що
відпочивають кожна на своєму ліжку. Вони озираються
до мене, заскочені моєю несподіваною появою.
— Привіт, — кажу їм.
Мій голос невпевнений, майже вибачливий. Неначе
я перепрошую, що вторгаюся в їхній простір, тягнучи
за собою валізу. Я не лишалася наодинці в компанії дів­
чат-підлітків від, ну, незадовго від останньої поїздки до

78
табору «Соловей». Після тих подій мене тягнуло до хлоп-
ців. Тихонь і задротів. Ботаніків, рольовиків, акторів ху-
дожньої самодіяльності, що трепетно відкривали свою
природу. Вони стали для мене своїми. І ними лишаються.
Мені затишно в їхньому оточенні.
Так, хлопці можуть розбити серце та зрадити, але не
так гірко й болісно, як на це здатні дівчата.
Я прокашлююся:
— Я Емма.
— Привіт, Еммо. Я Саша.
Це долинає від найменшої дівчинки, тринадцятилітки,
що всілася на верхньому лівому ліжку, звісивши худі ноги.
Лице має приязне: широку усмішку, круглі щоки, ясні очі,
тим помітніші через окуляри в червоній оправі. Її присут-
ність мене заспокоює. Принаймні одна з них наче хороша.
— Рада знайомству, Сашо.
— Я Кристал, — каже дівчинка, що розлягалася на ліж-
ку знизу. — Через «и».
На пару років старша і на кілька кіло важча за Сашу,
її практично не видно за оверсайзним гуді й мішкувати-
ми шортами. Білі шкарпетки з поперечними блакитни-
ми смужками натягнуті майже до колін. На ліжку поруч
із нею — пожований плюшевий ведмедик. В руках у неї
комікс. «Капітан Америка».
— Кристал, через «и». Запам’ятала.
Я повертаюся до третьої дівчинки в кімнаті, що ле-
жить на боці на верхньому ліжку, сперши голову на лі-
коть. Вона спостерігає за мною мовчки, у мигдалеподіб-
них очах читається погорда і цікавість. Її ніс прикрашає
сережка з діамантиком. На вигляд їй шістнадцять, і, як
і більшість дівчат цього віку, її ніщо не вражає.

79
 — Міранда, — каже та. — Я взяла верхнє. Сподіваюся,
ви не проти.
— Нижнє мені ок, — кажу я, закидаючи валізу на ліжко,
від чого матрац важко рипить.
Міранда спускається з ліжка і випростується, витя-
гуючи напрочуд стрункі руки й ноги. Низ форменого по-
ло вона зав’язала під грудьми, відкривши худий живіт.
В її пупку красується ще один камінець. Вона все потя-
гується, це, по суті, невербальне твердження. Вона тут
альфа-самка. Мітить територію. Дає чітко зрозуміти, що
вона тут найсексуальніша. Старий трюк Вів’єн.
Я почуваюся точно так само, як і першого разу, коли
вперше зайшла до будиночка. Наївною. Нервовою. Не-
певною, що робити далі, коли дівчата дивляться на мене
з очікуванням. Принаймні Саша та Кристал. Міранда за-
лазить назад нагору і, демонстративно позіхнувши, роз-
тягується на ліжку.
— Вас же попередили, що я підселюся? — питаю я.
— Нам сказали, що хтось підселиться, — повідомляє
Кристал. — Але не сказали, хто саме.
— Чи скільки вам років, — долинає зверху Мірандин
голос.
— Вибач, що розчарувала, — кидаю я.
— Ви наша вожата? — питає Саша.
— Радше нянька, — додає Кристал.
Міранда найближча:
— Радше наглядачка.
— Я художниця, — відказую я. — Я вчитиму вас малю-
вати.
— А що, якщо ми не хочемо малювати? — питає Саша.
— Якщо не хочеш, ніхто тебе не примусить.

80
 — Я люблю малювати, — озивається Кристал, перехи-
ляючись, щоб сягнути під ліжко, де вже лежать кілька
пошарпаних блокнотів. Вона дістає один із них і розгор-
тає. — Дивіться.
На сторінці намальований ескіз супергеройки. Жінка
з вогняними очима та потужними м’язами важкоатлетки.
Вона має синій обтяглий костюм із зеленим черепом на
грудях. Очі черепа світяться червоним.
— Це ти намалювала? — питаю я, щиро вражена. — Ду-
же класно.
Це справді так. Обличчя геройки бездоганне. Дівчин-
ка намалювала їй квадратну щелепу, гострий ніс і очі, що
палали зухвальством. Волосся розвівалося темними ма-
цальцями. Кількома штрихами олівця Кристал передала
силу, хоробрість і невідступність жінки.
— Її звати Череполамка. Вона може вбити людину го-
лими руками.
— Дуже круто, я б навіть нічого не міняла, — кажу я. —
Раз ти вже художниця, я дозволю тобі малювати що схо-
чеш, поки в решти буде заняття.
Кристал пристає на умови з усміхом:
— Круть.
Вони з Сашею продовжують дивитися, поки я розкла-
даюся, чекаючи, що я скажу ще щось. Почуваючись украй
незручно, я питаю:
— То чого ви вирішили поїхати в табір?
— Мені порадила вихователька в школі, — почала Са-
ша. — Сказала, що це буде для мене гарний освітній дос-
від, тому що я дуже допитлива.
— Ого, — кажу я. — Це щодо чого?
— М-м-м, щодо всього.

81
 — Ясно.
— Мене відправив тато, — продовжила Кристал. — Ска-
зав: або це, або влаштуватися десь готувати бургери.
— Гадаю, ти зробила правильний вибір.
— Я не хотіла приїжджати, — відповіла Міранда. — Ме-
не змусила бабця. Сказала, що якби лишилася вдома, то
знайшла би проблеми на свою жопу.
Я глянула на неї:
— Вона має рацію?
— Можливо, — знизує плечима Міранда.
— Слухайте сюди, — кажу я, — хочеться вам чи ні,
я маю дещо чесно сказати. Я тут не для того, щоб бути ва-
шою мамою-кішкою. Чи нянькою, — переводжу погляд на
Міранду. — Чи наглядачкою. Я не хочу ламати вам кайф.
Дівчата стогнуть в один голос.
— Що, діти вже так не кажуть?
— Ні! — відрізає Кристал.
— Абсолютно, — додає Саша.
— Ну, як там зараз кажуть, я тут не для того. Я тут, щоб
допомогти вам вчитися, якщо захочете. Або, якщо хочете,
можемо просто говорити. В принципі, сприймайте мене
як старшу сестру на літо. Я просто хочу, щоб ви отриму-
вали задоволення.
— У мене є питання, — каже Саша. — А тут є ведмеді?
— Напевно, є, — відповідаю я. — Але вони нас бояться
ще більше, ніж ми їх.
— Я трохи пошукала перед тим, як поїхати, і прочита-
ла, що це неправда.
— Можливо, — відповідаю. — Але класно так думати,
згодна?
— А змії?

82
 — Що змії?
— Як ви думаєте, скільки їх у лісі? І скільки з них —
отруйних?
Я дивлюся на Сашу, налякана її допитливістю. Яка
мило-­дивна дівчинка, в окулярах у товстій оправі на тон-
кому носі, з великими очима за прозорими скельцями.
— Правду кажучи, не знаю, — кажу я. — Але не думаю,
що нам потрібно перейматися через змій.
Саша поправляє окуляри вище на перенісся:
— Отже, нам треба перейматися карстовими вирвами?
Я читала, що сотні тисяч років тому вся ця територія бу-
ла вкрита льодовиками, від яких глибоко в землі лиши-
лась крига. І ця крига з часом розтанула, виївши піщаник,
утворивши глибокі печери. І часом вони обвалюються,
лишаючи гігантські кратери. І якщо стояти на ньому під
час обвалу, можна провалитися так глибоко під землю,
що ніхто ніколи не знайде.
Їй наче аж перехоплює подих, і вона завершує.
— Гадаю, нам це не загрожує, — кажу я. — Чесно, єдине,
чим треба перейматися, це отруйним плющем.
— І тим, щоб не загубитися, — додає Саша. — Вікіпе-
дія пише, що це дуже часто трапляється. Люди постійно
пропадають.
Я киваю. Нарешті факт, який я можу підтвердити.
І який не можу забути.
 7

Коли настає вечеря, я лишаюся, прикрившись відмов-

кою, що ще маю дорозкладатися і перевдягтися у табірну
форму. Справжня причина — я хочу лишитися в Дерені
одна, хоча б на хвилю.
Я стою посеред будиночка, повільно роззираючись,
усвідомлюючи. Він здається інакшим, ніж п’ятнадцять
років тому. Менший і тісніший. Наче забитий спальний
вагон, в якому ми з Марком провели безсонну ніч доро-
гою з Парижа до Ніцци. Але відмінності будиночка пере-
важають подібності. Він пахне так само. Сосна, землиста
затхлість і ледь помітний слід диму. Третя паркетина від
дверей досі рипить. Рамка навколо єдиного вікна досі
має сліди вицвілої блакитної фарби. Примхлива деталь,
яку я зауважила ще під час першого перебування. До
мене повертаються спогади дівочих голосів, наче від-
луння. Випадкові уривки, які досі безслідно зникли із
пам’яті. Як Елісон жартома співає «I Feel Pretty»1, вихи-
ляючись у своєму завеликому поло. Як Наталі сидить на
краю нижнього ліжка, намащуючи ноги заспокійливим
лосьйоном:
«Ці комарі, блін, мною одержимі, — сказала вона. —
Щось у моїй крові їх дуже приваблює».

1
Пісня авторства Стівена Сондгайма для мюзиклу «Вестсайдська
історія».

84
 «Не думаю, що це так працює», — відповіла я.
«Так а якого вони кусають мене, а не вас усіх?»
«Це піт, — пояснила Вів’єн. — Комахам він подобається.
Тому фігачте “Teen Spirit”1, дівки».
Мій телефон пищить глибоко в кишені, вихоплюючи
мене з моєї самозаглибленої, підкреслено моторошної за-
думи. Я витягую айфон і бачу виклик по фейстайму від
Марка. Враховуючи одну паличку покриття, маю сумнів,
що це спрацює.
— Гей, Вероніко Марс2, — каже він, коли я відпові-
даю. — Як нишпориться?
— Тільки почала, — я сиджу на краю ліжка з відстав-
леною рукою, щоб у камеру вміщалося все обличчя. — Ба-
гато говорити не зможу. Зв’язок жахливий.
Замість відповіді Марк корчить мармизу, випинаючи
губи. Він на кухні бістро, позаду нього видно блискучі,
з неіржавної сталі, двері морозильної камери.
— Як там табір?
— Поки убивць у балаклавах не було, — відповідаю.
— Ну, гадаю, це плюс.
— Але мене поселили з трьома підлітками.
— Явно не твоя парафія, — відповідає Марк. — Як вони?
— Я би сказала «нарвані», але цей термін, мабуть, уже
застарів.
— «Нарваність» ніколи не застаріє. Це як сині джинси.
Чи горілка. Це там двоповерхове ліжко?

1
Англ. «Дух юності» — популярний бренд дезодорантів (саме він
згадується у пісні Кобейна).
2
Героїня однойменного підліткового детективного серіалу.

85
 — Воістину так, — відповідаю. — Настільки ж зручне,
як здається.
Випнуті губи перетворюються на нажахану гримасу:
— Боже. Вибач, що переконав тебе туди повернутися.
— Ти не переконував, — кажу я. — Просто трошечки
тицьнув.
— Я б не став підштовхувати, якби знав, що йдеться
про двоповерхові ліжка, — картинка починає обривати-
ся; коли він ворушить головою, на місці з’являється пік-
сельний шум.
— Ти пропадаєш, — кажу я, хоча насправді це я. Сигнал
упав із одинички до нуля. На екрані обличчя Марка застиг-
ло абстрактною плямою. Та я його досі чую. Його голос то
зникає, то уривається, доносячи лише кожне друге слово.
— Ти… там… нудьгуй… добре?
Телефон випускає дух, і дзвінок уривається. Мій
екран чорніє. На місці обличчя Марка з’являється моє
власне відображення. Я дивлюся в нього, вражена влас-
ним виглядом. Не просто втомлена. Виснажена. Не див-
но, що Міранда підколола мене щодо віку. Я, без сумніву,
виглядаю древньою порівняно з ними.
Через це я задумуюся, який вигляд мали б інші дівча-
та із Дерену. Елісон, мабуть, досі була би милою та тендіт-
ною, як її мати, яку я бачила пару років тому в перезапус-
ку «Свіні Тодда». Увесь мюзикл я думала, як багато вона
думала про доньку, чи висіло в її кімнаті фото Елісон, чи
їй ставало сумно, коли вона на неї дивилася.
Підозрюю, Наталі зберегла б потужну статуру, займа-
ючись спортом у коледжі.
А Вів’єн? Я певна, що вона лишилася б такою са-
мою. Худою. Стильною. Краса, що межувала з погордою.

86
Уявляю, як вона зиркає на мене сьогоднішню й каже:
«Треба поговорити про твою зачіску. І твій гардероб».
Я запихаю телефон назад до кишені та відкриваю ва-
лізу. Хутко перевдягаюся в пару шортів і формене поло,
що прийшло поштою два тижні тому. Решту запихаю до
виділеної мені тумбочки. Тієї самої, що й була моєю пер-
шого разу. Знаю це точно із сірої плями на внутрішній
оксамитовій підкладці.
Зачиняю тумбочку й проводжу руками по дверця-
тах, намацуючи горбочки й заглибини усіх імен, що бу-
ли вкарбовані в дерево.
Черговий спогад пробивається в мої думки. Я свого
першого ранку в таборі, стою навколішки перед цією ж
тумбочкою з тупим ножиком у руці.
«Виріж своє ім’я», — наказує Елісон.
«Всі дівчата так роблять, — додає Наталі. — Це тра-
диція».
Я послідувала традиції й вирізала своє ім’я. Дві великі
літери, світлі на темному.

ЕМ

Під час цього Вів’єн стояла за мною, лагідно підба-

дьорюючи:
«Залиш свій слід. Хай прийдешні покоління знають,
що ти тут була. Що ти існувала».
Я зиркаю на дві тумбочки з іншого боку від дверей.
Наталі та Елісон. Їхні імена вицвіли з часом, ледь помітні
на тлі інших, вирізаних навколо. Тоді переводжу погляд
на сусідню. Тумбочку Вів’єн. Вона вирізала своє ім’я по-
середині дверцят, більшим за інші.

87
 ВІВ

Відчиняю її навстіж, хоч і знаю, що тепер це Міран-

дина і всередині нема Вів’єниного одягу, речей і флакона
парфумів «Obsession», які, запевняла вона, перебивали
запах комариного спрею. На їхньому місці одяг Міранди:
кілька завузьких шортів, ліфчиків з мереживом і трусів,
цілковито неприйнятних для табору.
В куточку — напрочуд велика стопка книг у м’яких
обкладинках: «Загублена», «Дитя Розмарі», кілька детек-
тивів Крісті.
Але внутрішня підкладка та сама. Бордовий оксамит.
Точно як моя. Єдина відмінність у тому, що замість сірої
плями там п’ятнадцятисантиметровий розрив. З лівого
боку, вертикальний, з розтріпаними краями.
Ничка Вів’єн, куди вона клала свій кулон, який зні-
мала тільки перед сном. На ньому висів медальйончик
у формі серця. Золотий, з маленьким інкрустованим сма-
рагдом посередині.
Я знаю про ничку лише тому, що бачила, як Вів’єн ско-
ристалася нею першого повного дня в таборі. Я була біля
своєї тумбочки, шукала щітку, коли вона нахилилася до
своєї. Вона зняла кулон і хвилю тримала його у складе-
них долонях.
«Красивий, — сказала я. — Сімейна реліквія?»
«Належав моїй сестрі».
«Належав?»
«Вона померла».
«Мені шкода, — я відчула занепокоєння в грудях. Я до-
сі не зустрічала нікого, у кого помер брат чи сестра, і не
знала, як поводитися. — Не хотіла зачіпати».

88
 «Ти й не зачіпала, — відповіла Вів’єн. — Це я почала.
І це здорово про це говорити. Так мені каже психолог».
Мене знову пройняло. Мертва сестра і психолог? На
ту мить Вів’єн була найекзотичнішою істотою, яку я зу-
стрічала.
«Як вона померла?»
«Втопилася».
«Ой», — кажу я, надто заскочена, щоб спромогтися на
більше.
Вів’єн теж більше нічого не сказала. Просто просу-
нула пальці крізь дірку в підкладці, дозволивши кулону
виковзнути з виду за нею.
Тепер я сама вдивляюся в дірку в тканині, тереблячи
власну прикрасу. На відміну від кулона Вів’єн, я ніколи не
знімаю свій браслет. Ні перед сном. Ні в душі. Ні навіть
коли малюю. Необережне ставлення дається взнаки. На
кожній пташці помітні подряпини, виразні, наче шрами.
Сліди присохлої фарби поцятковують дзьобики.
Я відриваю праву руку від браслета й занурюю її
у дірку в підкладці. Тканина лоскоче зап’ясток, коли я ви-
тягую пальці й обмацую нутрощі тумбочки. Я не очікую
нічого знайти. Точно не медальйон Вів’єн, який вона вдяг-
нула, вийшовши з будиночка востаннє. Роблю це тому, що
після того, як перевірю, знатиму точно, що тут не лиши-
лося жодного сліду Вів’єн.
От тільки він є.
Всередині є щось, на самому дні, поміж деревом і тка-
ниною. Шматочок паперу, згорнутий удвоє. Я пробігаю-
ся пальцями по згину, оцінюючи довжину. Тоді чіпляю
край великим і вказівним пальцями й витягаю з-під під-
кладки.

89
 Від часу папірець набув жовтавого відтінку — хвороб­
ливого кольору, що нагадує мені засохлий яєчний жов-
ток. Аркуш шурхотить, коли я його розгортаю, відкрива-
ючи ще старіше фото, вкладене у згин.
Спершу я вивчаю світлину. Вона напрочуд стара. Таку
очікуєш знайти в музеї, а не в табірному будиночку. В сепії,
потерте на краях, фото зображує молоду жінку в простій
сукні. Вона сидить перед голою стіною, півобертом, ви-
ставляючи довге темне волосся, що спадає спиною за кадр.
У руках жінки затиснутий великий срібний гребінець,
який вона притискає до грудей, неначе коштовність. Мені
жест здається навдивовижу зворушливим, хоча може зда-
тися, що це марнославство змушує її так міцно притис­
кати гребінець. Що вона цілими днями проводить ним
своїм абсурдно довгим волоссям, розгладжуючи ковтуни,
випрямлюючи пасма. Але вираз обличчя жінки схиляє
мене до того, що це не так. Хоча поза її розслаблена, об-
личчя її аж ніяк не спокійне. Її губи міцно стиснуті в рів-
ній лінії. Обличчя змарніле. Очі, дикі та темні, виражають
смуток, самотність і щось іще. Емоцію, яку я добре знаю.
Розпуку.
Я заглядаю в її очі, й мені вони здаються тривожно
знайомими. Я бачила цей вираз у власних очах. Незадов-
го по тому, як поїхала з табору «Соловей», як мені здава-
лося, назавжди.
Я перегортаю фото й бачу ім’я, виведене ззаду вицві-
лим чорнилом:
«Елеанор Каштан».
Мене обсідають кілька тривожних питань. Хто ця жін-
ка? Коли було зроблене фото? І, головне, де його взяла
Вів’єн і чому ховала у себе в тумбочці?

90
 Вміст розгорнутого аркуша не дає жодних відповідей.
Замість них я бачу малюнок, грубо начерканий на розлі-
нієному аркуші паперу, видертому з якогось зошита. Цен-
тром малюнка слугує пляма, схожа на «турецький огірок»,
дивна й безформна. Навколо неї сотні темних штрихів,
кожен зроблений так сильно і рвучко, що моя робоча рука
ниє від самого їхнього вигляду. Під плямою, поміж штри-
хів, є кілька інших фігур. Нерівних. Не кіл і не квадратів.
Ліворуч ще одне коло-квадрат. Більше за решту.
Я усвідомлюю, що це, і зойкаю.
Із зовсім незрозумілих причин Вів’єн намалювала та-
бір «Соловей».
«Огірок» — це Північне озеро, що панує над околиця-
ми, привертаючи увагу. Штрихи — це абстрактна версія
лісів навколо. Фігури — це будиночки. Я нараховую двад-
цять, як і в дійсності. Більша каракуля — це, звісно ж, Са-
диба, що височіє над південним берегом озера.
Вів’єн намалювала ще одну фігуру на кшталт буди-
ночків по інший бік озера, майже прямо навпроти від
табору. Вона розташована біля води, самотою. От тільки
на іншому боці озера немає будівель. Принаймні про які
я знаю.
Як і фотографія, замальовка не піддається пояснен-
ню. Я намагаюся знайти логічну причину, навіщо Вів’єн
було це малювати, але на думку нічого не спадає. Вона
їздила сюди три літа поспіль. Вона явно не мала потре-
би малювати карту табору, щоб у ньому орієнтуватися.
Бо це те, на що це найбільше схоже. На карту. Не тіль-
ки табору, а й усього озера. Вона нагадує мені вид із су-
путника, який я вивчала дорогою сюди. Все Північне озе-
ро в одному зручному малюнку.

91
 Я підношу аркуш ближче до обличчя, зосереджую-
чись не на таборі, а на частині по той бік озера. Непода-
лік від таємничої споруди є щось, що важко розрізнити
на тлі штрихів навколо.
Хрестик.
Маленький, але помітний, він притулився до групи
гострих трикутничків, що нагадують маленькі гори, на-
мальовані дитсадківцями. Вів’єн тиснула ще сильніше,
коли його малювала. Лінії втискаються в папір, лишаючи
перехрещені відбитки.
Це значить, що там щось важливе.
Це значить, що там розташоване щось потрібне.
Я вкладаю фото до мапи і ховаю обидва предмети до
власної тумбочки. Мене осяває, що якщо Вів’єн з такою
ретельністю їх приховувала, то так само маю робити і я.
Це, врешті-решт, було її секретом.
А мені почало дуже добре вдаватися їх зберігати.
 П’ЯТНАДЦЯТЬ РОКІВ ТОМУ

— Є одна річ, яку ти маєш знати про це місце, — ска-

зала Вів’єн. — Ніколи не приходь нікуди вчасно. Приходь
або першою, або останньою.
— Навіть в їдалку?
— Особливо в їдалку. Можеш не вірити, але в черзі во-
ни бувають такими конченими.
Це був перший ранок у таборі, і ми з Вів’єн щойно
вийшли з убиральні та прямували до загальної зали. Хо-
ча дзвінок на сніданок продзвенів п’ятнадцять хвилин
тому, Вів’єн нічим не виказувала поспіху. Вона йшла бук­
вально в розвалочку, взявши мене під руку, змушуючи
теж сповільнитись.
Коли ми нарешті таки дійшли до їдальні, я помітила
дівчинку з кучерявим волоссям і фотоапаратом на шиї,
що стояла біля художньої майстерні. Вона теж нас помі-
тила, бо щось зблиснуло в її очах. Мабуть, впізнання. Чи
занепокоєння. Це тривало якусь секунду, перш ніж вона
підняла фотоапарат та спрямувала його на нас, просте-
жуючи чорно-синіми лінзами дорогою до їдальні.
— Хто це фоткала? — спитала я.
— Бека? — відповіла Вів’єн. — Не зважай на неї. Вона ні-
хто.
Взявши за руку, вона затягнула мене до приміщен-
ня, де кілька працівниць із сіточками на волоссі стояли
перед паруючими тацями з їжею. Оскільки ми прийшли

93
останніми, чекати не довелося. Вів’єн мала рацію; не те
щоб я сумнівалась у її словах.
Єдиною людиною, що прийшла пізніше, була усміхне-
на руда вожата, на табірному поло якої було вишите ім’я
«Кейсі». Вона була низькою — по суті, мого зросту — і мала
грушоподібну фігуру, ще виразнішу завдяки масивним
кишеням тактичних шортів.
— Ого які люди! Сама Вів’єн Готорн, — привіталась во-
на. — Ти ж минулого літа казала, що більше сюди ні но-
гою. Так сильно скучила?
— За тобою. Не могла пропустити нагоди помучити
тебе ще одне літо, — відповіла Вів’єн, беручи два банани
й кладучи один із них на мою тацю. — Як таке пропустити?
— А я вже думала, що цього літа можна буде розслаби-
тися, — вожата зміряла мене поглядом. Вона, схоже, зди-
вувалася — і трохи збентежилася — від того, що побачила
мене поруч з Вів’єн. — Ти ж новенька, так?
Вів’єн попросила дві миски густої з грудочками вів-
сянки і знову дала одну мені:
— Еммо, це Кейсі. Колишня учасниця, нинішня вожа-
та, довічний жах мого буття. Кейсі, це Емма.
Я припідняла й опустила тацю у кволій спробі при-
вітатися:
— Дуже приємно.
— Вона моя протеже, — додала Вів’єн.
— Звучить душе страшно, — Кейсі знову повернулася
до мене й поклала руку на плече. — Заходь до мене, якщо
вона почне тебе надто розбещувати. Я у Березі.
Вона минула нас дорогою до кавника і тарілки пон-
чиків біля нього. Перед тим як відійти від стійок, я по-
просила те, що справді хотіла на сніданок: тост і тарілку

94
бекону. Вів’єн глянула на додаткові страви, але промов-
чала.
Тоді ми пройшли крізь стукіт і сьорбання дівчат, які
тулилися на столах за схемою, знайомою зі шкільної
їдальні. Молодші з одного боку. Старші з іншого. А я при
цьому не трималася соціально належної групи. Кілька
моїх одноліток помітили це і з заздрістю дивилися, як
Вів’єн вела мене в частину зали, заповнену старшими дів­
чатами. Вона помахала кільком і проігнорували інших,
перш ніж таки посадити мене з Елісон і Наталі.
Я вже прокинулася, коли вони вдвох вийшли з буди-
ночка та пішли до вбиральні. Хоч вони й кликали ме-
не з собою, я не пішла, дочекавшись, коли прокинеться
Вів’єн. Я хотіла, щоб саме вона ввела мене в курс справи.
Хоч Елісон і Наталі й видавались хорошими, вони надто
мені нагадували знайомих дівчат зі школи. Трохи старші
версії Гезер і Марісси.
Вів’єн була іншою. Я ніколи не зустрічала настільки
безцеремонних дівчат. Мені, сором’язливій, її увага була
приємною й бажаною, як світло сонця.
— Ранку, сучки, — привіталася вона. — Як спалося?
— Нормально, — відповіла Елісон, беручись за фрук-
товий салат. — А ти, Еммо?
— Супер, — сказала я.
Я збрехала. У будиночку було надто душно й тихо. Ме-
ні не вистачало кондиціонера і звуків Мангеттену — всьо-
го цього роздратованого гудіння та віддаленого виття
сигналізації. У таборі «Соловей» були тільки звуки комах
і хляпання озера об берег. Я вирішила, що з часом звикну.
— Слава богу, ти не хропеш, — сказала Вів’єн. — Мину-
лого року з нами жила хропуха. Хропіла, неначе корова,
що здихає.

95
 — Було не так вже й погано, — заперечила Наталі. На
її таці лежало дві порції бекону та залишки оладок з си-
ропом. Вона вгризлася в бекон, жуючи й говорячи одно-
часно. — Ти просто її обсираєш, бо вона більше тобі не
подобається.
Уже тоді я помітила дивну динаміку між ними трьо-
ма. Вів’єн була вожачкою. Очевидно. Наталі, підкачана
й крупна, була спротивом. Гарненька сумирна Елісон
була примирителькою і в такій ролі й виступила того
ранку:
— Розкажи нам про себе, Еммо, — сказала вона. — Ти ж
не в нашу школу ходиш, да?
— Та ясна річ, — перебила Вів’єн. — Якби в нашу, ми б
знали. Тут половина наших.
— Я ходжу в Академію Дуґласа, — відповіла я.
Елісон наколола скибку дині, піднесла до рота й по-
клала назад:
— І як тобі там?
— Непогано, мабуть. Як на суто дівчачу школу.
— Наша теж така, — додала Вів’єн. — Я тупо на все го-
това, щоб провести літо подалі від цих шлюх.
— Чого? — спитала Наталі. — Коли ми тут, ти вдаєш,
що половини з них не існує.
— Так само я вдаю, що ти зараз не запихаєшся беко-
ном, — зреагувала Вів’єн. — Жери так далі і наступного
літа поїдеш у табір для жирних.
Наталі зітхнула й кинула недоїдений бекон на тарілку:
— Будеш, Еліс?
Елісон похитала головою і відсунула миску з фрукта-
ми, якої ледь торкнулася:
— Наїлась.

96
 — Та я ж пожартувала, — сказала Вів’єн із виразом щи-
рого шкодування. — Вибач, Нет. Правда. Ти… нормальна.
Вона посміхнулася, від чого останнє слово здалося
шпилькою; власне, так і було.
Решту сніданку я стежила за тарілкою Вів’єн, торка-
ючись вівсянки тільки тоді, коли це робила вона, нама-
гаючись, щоб рухи ложки максимально збігалися. Я не
бралася за банан, доки не взялася вона. Коли вона лиши-
ла його напівз’їденим на таці, я зробила так само. Бекону
й тосту я так і не торкнулася.
Я сказала собі, що воно буде того варте.

Вів’єн, Наталі та Елісон пішли з їдальні раніше за мене, щоб

готуватися до просунутого уроку зі стрільби з лука. Тільки
для старших учасниць. За розкладом я мала брати участь
у заходах зі своїми однолітками. Я вирішила, що мені буде
нудно. Ось що зі мною зробила тільки перша ніч у Дерені.
Дорогою з їдалки мені трапилася дівчина з фотоапа-
ратом. Вона ступила мені назустріч, зупинивши мене.
— Ти що робиш?
— Попереджаю тебе, — сказала вона. — Про Вів’єн.
— В сенсі?
— Не купуйся. Вона тебе кине, рано чи пізно.
Я ступила крок назустріч, вдаючи впевненість, на яку
спромоглася минулої ночі:
— Це як, цікаво?
Хоча дівчина з фотиком і посміхнулася, радості в то-
му не було. Це був гіркий усміх. Ще трохи, і він скривив-
ся б у гримасу:
— Дізнаєшся.
 8

Коли я приходжу до їдальні на вечерю, Френні вже

стоїть перед столами, встигнувши виголосити половину
вітальної промови. Вона здається бадьорішою, ніж перед
цим. Директорка явно у своїй стихії: вихваляє чесноти
табірного життя у туристичному виряді перед повною
залою дівчат. Під час промови вона оглядає приміщення,
зустрічається поглядом з кожнісінькою дівчинкою, без-
мовно їх вітаючи. Коли вона помічає біля дверей мене, то
ледь примружує очі. Ніби підморгує.
Промова звучить майже так само, як тоді, коли я її
чула п’ятнадцять років тому. По-хорошому, це могла бу-
ти б та сама промова, що спливла в пам’яті Френні через
стільки років. Вона вже зачитала частину про те, як її дід
давним-давно утворив озеро на Новий рік, і тепер заглиб­
люється в історію самого табору.
— Роками ця земля слугувала приватним місцем від-
починку для моєї родини. Дитиною я проводила кожне
літо — і чимало зим, весен і осеней — досліджуючи сотні
гектарів, якими моя родина мала щастя володіти. Коли
померли мої батьки, вона дісталася мені. Тож 1973 року
я вирішила перетворити родинні володіння Гаррісів на
табір для дівчат. Табір «Соловей» відкрив двері наступ-
ного року, вітаючи покоління молодих жінок.
Вона робить паузу. Саме достатню, щоб вдихнути. Але
ця мить тиші вміщує в собі роки пропущеної історії. Моїх
друзів, ганьби табору та подальшого закриття.

98
 — Сьогодні табір вітає усіх вас! — говорить Френні. —
Табір «Соловей» — це не про групки, змагання в популяр-
ності чи відчуття вищості. Це про вас. Усіх вас. Про те,
щоб дати кожній із вас досвід, який би ви цінували через
багато-багато років. Тож, якщо вам щось буде потрібно,
не баріться спитати Лотті, моїх синів чи Мінді, найнові-
шу в нашій родині.
Вона показує ліворуч, де при стіні стоїть Чет, вдаючи,
що не помічає закохані погляди половини дівчат у кімна-
ті. Поруч із ним усміхається і махає, неначе переможни-
ця конкурсу краси, Мінді. Я оглядаю залу в пошуках Тео.
Його ніде не видно, що розчаровує й заспокоює водночас.
Френні складає долоні та легко кланяється, сповіща-
ючи, що промова завершилася. Та я знаю, що це не так.
Лишилася ще одна частина, повністю прописана, але зі-
грана з майстерністю професійного політика.
— О, і останнє, — каже Френні, вдаючи, що згадала ли-
ше зараз. — Я не хочу, щоб хоч одна з вас звернулася до
мене «пані Гарріс-Вайт». Звіть мене Френні. Я наполягаю.
Тут, на великій природі, усі ми рівні.
Зі свого місця при стіні починає плескати Мінді. Чет
підтримує, але менш охоче. Невдовзі аплодує вся зала,
а Френні, її благодійниця, ще раз легко кланяється. Тоді
йде, виходячи зі спільної зали через бокові двері, відчи-
нені Лотті.
Я проходжу до стійок із їжею, де групка кухарок у бі-
лих фартухах роздає жирні гамбургери, картоплю та ка-
пустяний салат, з якого майонезна жижа натекла на стіл
під тарілку.
Замість того щоб приєднатися до Саші, Кристал і Мі-
ранди, оточених зусібіч іншими учасницями, я рушаю

99
до столу біля дверей, де сидять восьмеро жінок. П’ятеро
з них молодші, студентського віку. Вожаті табору. Інші
три за віком різняться від тридцяти з гаком до шістдеся-
ти. Колеги-викладачки. Мінус Ребека Шенфельд.
Я впізнаю лише одну: Кейсі Ендерсон. У ній мало що
змінилося від тих часів. Вона досі має грушоподібну фігу-
ру та руде волосся, що черкає по її плечу, коли вона при-
язно повертає голову, помітивши мене. Навіть приобій-
має мене й каже:
— Рада знову тебе бачити, Еммо.
Інші викладачки кивають на знак вітання. Вожаті
просто дивляться. Усі вони, усвідомлюю я, не знають не
тільки, хто я така, а і що сталося тут колись під час мого
перебування.
Кейсі представляє мене колегам. Літературну твор-
чість викладає Роберта Райт-Сміт, що відвідувала табір
«Соловей» три роки, починаючи з першої зміни. Вона опа-
систа та жвава й дивиться на мене крізь скельця окулярів
на кінчику носа. Пейдж МакЕдемз, що була тут у кінці
вісімдесятих, сива й худорлява, з кістлявими пальцями,
що заміцно стискають мій зап’ясток при вітанні. Вона ви-
кладатиме гончарство, що пояснює її потиск.
Кейсі повідомляє мені, що їй дісталася неуникна збір-
на солянка рукоділля. Сама вона вчителька англійської
в середній школі і рада виручити з гуртком, оскільки її
власні діти поїхали у свій табір, а це її перше літо після
розлучення.
Розлучення, як виявляється, є панівною темою серед
інших викладачок. Кейсі хотіла втекти на шість тижнів
у порожній будиночок. Пейдж потрібно було якесь міс-
це, щоб перекантуватися, доки її майбутній колишній

100
не з’їде з їхньої квартири в Брукліні. А Роберта, викла-
дачка літтворчості в Університеті Сирак’юзу, просто хо-
тіла знайти затишне місце після того, як нещодавно ро-
зійшлася з дівчиною-поеткою. Видається, що я одна не
маю колишнього чи колишньої, яку могла б винуватити
в тому, що я тут. Не знаю, легше мені від цього чи гірше.
Гадаю, у мене більше спільного з вожатими, студент-
ками, чиї життєві розчарування ще попереду. Всі вони
милі, невиразні та практично взаємозамінні. Волосся, зі-
бране у хвости. Рожевий блиск для губ. Їхні відпілінговані
личка сяють. Усвідомлюю, що вони — саме той тип дівчат,
що їздили б до табору «Соловей», був би він відкритий під
час їхньої юності.
— Кого ще пре від передчуттів? — питає одна з них.
Гадаю, її звати Кім. Або, може, Деніка. Усі їхні імена пови-
літали з моєї голови за п’ять секунд, після того як мені їх
представили. — Мене так усю розпирає.
— Але тобі не здається, що це якось дивно? — перепи-
тує Кейсі. — Ну, тобто я рада підстрахувати з табором, але
не розумію, нащо Френні вирішила після стількох років
знову його відкрити.
— Не думаю, що прямо от дивно, — відповідаю я. — Рад-
ше несподівано.
— Я за «дивно», — каже Пейдж. — Ну, тобто, чого б зараз?
— А чому ні?
Це каже Мінді, що непомітно підлетіла до столу. Я ба-
чу, як вона стоїть за мною, склавши руки на грудях. Хоч
і неясно точно, скільки вона почула, але почутого виста-
чило, щоб кутики її глянцевої усмішки посмикувались.
— Хіба Френні потрібен привід для добрих вчинків? —
питає вона, спрямовуючи питання до Роберти, Пейдж,

101
Кейсі й мене. — Не знала, що є щось погане в тому, щоб
спробувати дати новому поколінню дівчат ті досвіди, які
отримали ви вчотирьох.
Її спроба звучати як Френні жалюгідно провалюється.
Хай промови Френні й прописані, та емоції за ними — щи-
рі. Віриться кожному її слову. Тон Мінді інший. Сказане
звучить так солодкаво-претензійно, що я не стримуюсь
і кидаю:
— Свого досвіду я не побажала б нікому.
Мінді скрушно хитає головою. Я її, вочевидь, підвела.
Притискаючи руку до серця, вона каже:
— Я чекала від тебе більшого, Еммо. Френні виявила
неймовірну сміливість, запросивши тебе сюди знову.
— А Емма виявила сміливість, погодившись приїха-
ти, — відповідає Кейсі, стаючи на мій захист.
— Це правда, — відказує Мінді. — Тому я й сподівалася,
що вона покаже трохи більше духу табору.
Я закочую очі до болю в очницях:
— Серйозно?
— Гаразд, —Мінді падає на вільний стілець і зітхає зі
звуком, що нагадує мені сичання пробитої шини. — Лот-
ті сказала мені, що ми маємо скласти графік обходу бу-
диночків.
Ах, обхід будиночків. Нічна перевірка усіх будиночків,
щоб пересвідчитися, що всі на місці і не шукають проблем
на свою дупу. Очевидно, те, чого Вів’єн чекала весь день.
— На кожну ніч потрібно по дві людини, щоб обходи-
ти будиночки, в яких не живуть вожаті чи викладачі, —
пояснює Мінді. — Хто хоче бути першим? І де Ребека?
— Спить, напевно, — каже Кейсі. — Я раніше її бачила,
вона сказала, що має поспати, бо здохне після перельоту.

102
Перед цим працювала в Лондоні і приїхала сюди зразу
з аеропорту.
— Мабуть, треба буде її потім вписати, — відповідає
Мінді. — Хто хоче чергувати сьогодні?
Поки решта мучилися з розкладом, я помітила, як від-
чинилися подвійні двері їдальні й досередини зайшла
Ребека Шенфельд. На відміну від Кейсі, вона добряче змі-
нилася. Зникли брекети і дитячий жирок. Вона стала міц-
нішою, худішою, буденнішою. Її волосся — колись пишна
копиця кучеряшок, що трималася на одній резинці, — бу-
ло тепер коротким і охайним. Формені шорти та поло вона
розрядила яскравим шаликом. Під ним висить камера, по-
гойдуючись при кожному кроці. Рухи її — ще одна зміна.
На противагу підлітковому човганню, її кроки легкі й ви-
важені — кроки цілеспрямованої жінки. Вона проходить
залою до роздачі й бере яблуко. Кусає на ходу, зупиняю-
чись, лише побачивши мене на іншому боці приміщення.
Погляд, який кидає на мене, не надається до прочи-
тання. Я не можу визначити, здивована вона, радісна чи
збентежена моєю присутністю. Ще раз різко вкусивши,
вона розвертається і виходить із зали.
— Мені треба йти, — кажу я.
Мінді ще раз сичить спущеною шиною:
— А графік обходів?
— Запиши мене на коли хочеш.
Я встаю з-за столу, лишаючи тацю з майже неторк-
нутою їжею. Вийшовши з їдальні, роззираюся навсібіч
у пошуках Беччиного сліду. Та її ніде не видно. Простір
і перед спільною залою, і перед майстернею — порожній.
Я бачу, як на віддалі Френні з Лотті поруч поволі прошку-
ють до Садиби. За Садибою, на галявині, що веде до озера,

103
помічаю майстра, що лагодив дах під час мого приїзду.
Він штовхає тачку до хисткого сараю обіч схилу. Суціль-
ний рух. Ані знаку Беки.
Починаю йти в бік будиночків, аж хтось кличе мене
на ім’я:
— Еммо?
Я завмираю, знаючи точно, кому належить голос.
Тео Гарріс-Вайт.
Він окликає мене з відчинених дверей художньої май-
стерні. Як і в промові Френні, у його голосі нічого не змі-
нилося. Звук неначе пускає в мене новий оберемок спо-
гадів. Болючих. Неначе жмут стріл у живіт.
Як я вперше побачила Тео, сором’язливо потисла ру-
ку, намагаючись не помічати його напнуту на грудях
футболку, збентежена, що від його вигляду мені стало
так тепло всередині.
Тео по пояс у воді, зі смаглявою й розпашілою шкірою,
як він тримає мене на руках, буквально дрижачу від його
дотику, як опускає мене на воду, доки я не пливу.
Вів’єн, що під’юджує мене до чималої шпарини в сті-
ні душової. Крізь неї чути, як ллється вода, а Тео безтур-
ботно намугикує пісню «Green Day». «Давай, — шепнула
Вів’єн. — Підглянь. Він же не дізнається».
— Еммо, — повторює він, цього разу без питальної ін-
тонації. Він знає, що це я.
Я поволі повертаюся, не певна, чого чекати. Частина
мене хоче, щоб він був рум’яним і лисіючим, вже трохи
підтоптаним і з пузцем. Інша частина прагне, щоб він
виглядав точно так само.
Дійсність десь посередині. Звісно, час його не оминув.
Він уже не той підтягнутий дев’ятнадцятирічний юнак,

104
якого я запам’ятала. Юнацький жар згас, перетворившись
на щось темніше, насиченіше. Але вік йому личить. По
правді, аж надто. Він кремезніший, ніж тоді, але через
м’язи, а не жир. Просідь у темному волоссі та щетина йо-
му пасують. Так само як і легкі зморшки на обличчі. Ко-
ли він мені усміхається, навколо очей і губ збігаються
складки. Паскудно визнавати, що так він став ще при-
вабливішим.
— Привіт.
Це таке собі вітання, та на більше я не спромоглася.
Особливо при тому, що мене засліпив ще один спогад.
Той, що потьмарює всі інші.
Тео стоїть перед Садибою, виснажений і розбитий піс-
ля денного пошуку в лісі. Я кидаюся до нього, ридаю, б’ю
його в груди й кричу: «Де вони? Що ти з ними зробив?».
До сьогодні це були мої останні до нього слова.
Тепер, коли він знову стоїть переді мною, я очікую, що
він буде злим чи ображеним через те, у чому звинувати-
ла його купу років тому. Від цього мені хочеться втекти,
так само, як пішла з їдальні Бека, тільки швидше. Але
я не зрушую з місця ні на крок, поки Тео підходить до
мене і, на моє приголомшення, обіймає мене. Я сахаю-
ся через якусь мить, боячись, що доторк пробудить ще
більше спогадів.
Тео задкує на крок, придивляється, хитає головою:
— Досі не віриться, що ти справді тут. Мама сказала,
що ти приїдеш, але я до останнього не думав, що це ста-
неться.
— Але я тут.
— І скидається на те, що життя до тебе ласкаве. Ви-
глядаєш чудово.

105
 Вияв ґречності.
Я бачила своє відображення у чорному екрані теле-
фона. Я знаю, як виглядаю.
— Ти теж, — відповідаю.
— Чув, ти тепер художниця. Мама сказала, що купила
одну з твоїх робіт. Ще не мав нагоди побачити. Лише два
дні, як повернувся з Африки.
— Френні згадувала. Ти лікар?
Тео ледь знизує плечима, чухає підборіддя:
— Так. Педіатр. Останній рік працював із «Лікарями
без кордонів». Але на найближчі шість тижнів мене по-
низили до табірного санітара.
— Виходить, я — табірна художниця, — відповідаю.
— Раз ми вже згадали, я саме працював над студією
для зміни, — Тео киває на художню майстерню. — Хочеш
зазирнути?
— Зараз? — питаю я, здивована його буденною охочі-
стю бути зі мною наодинці.
— Коли ж, як не зараз? — мовить Тео, схиливши голову
набік чи то з допитливості, чи то зі збентеження. Це, усві-
домлюю я, той самий погляд, який на мене спрямувала
тоді на веранді Френні.
— Супер, — відповідаю. — Веди.
Я заходжу з ним досередини й опиняюся в центрі про-
сторої, вільної кімнати. Стіни вифарбувані в ясну небес-
ну блакить. Килим і плінтуси зелені, як трава. Три опор-
ні балки, що здіймаються через однакові проміжки від
підлоги, пофарбовані, щоб нагадували дерева. Місця, де
вони сходяться зі стелею, оздоблені штучними гілками,
з яких звисає паперове листя. Неначе у книжці з картин-
ками: радісно й світло.

106
 Ліворуч від нас маленька Бечина фотостудія, повні-
стю начинена сучасними цифровими камерами, заряд-
ними станціями та кількома тонкими комп’ютерами для
обробки фото. Посередині кімнати — секція під рукоділля:
купа круглих столів, поличок і шухляд, у яких повно ни-
ток, бісеру і шкіряних стрічок. Помічаю кількадесят ноут-
буків для занять із літтворчості Роберти та пару гончар-
них кругів для Пейдж.
— Я вражена, — кажу. — Френні неймовірно постара-
лася привести це місце до ладу.
— Насправді це все робота рук Мінді, — пояснює мені
Тео. — Вона по-справжньому віддалася справі відкриття
табору.
— Не здивована. Вона дійсно…
— Захоплена?
— Я хотіла сказати «нестримна», але можна сказати
й так.
Тео веде мене до дальнього кутка приміщення, де
стоять розставлені півколом мольберти. Уздовж стіни
видніється полиця з тюбиками олійних фарб і банками
з пензлями. Чисті палітри висять біля вікон, що впуска-
ють сонячне світло.
Я обходжу навколо, проводячи пальцями по чистому
полотну, закріпленому на одному з мольбертів. На полиці
з фарбами я бачу сотню різних відтінків, викладених за
кольорами. Лаванда і шартрез, вишня і королівський синій.
— Я поклав твоє приладдя тут, — каже Тео, показуючи
на етюдник, який я привезла з собою. — Подумав, що ти
захочеш сама розкластися.
Щиро кажучи, немає потреби. Все, чого мені мог-
ло б захотітися, вже тут. Та я все одно йду до етюдника

107
й починаю викладати власне приладдя. Добряче зношені
пензлі. Вичавлені тюбики з фарбою. Палітра, так різно-
барвно поцяткована, що нагадує картину Поллока.
Тео стоїть по інший бік від етюдника, спостерігаючи,
як я розкладаюсь.
Призахідне сонце світить йому на лице, підкреслюю-
чи дещо, точно відмінне від обличчя п’ятнадцятирічної
давнини. Щось, чого я досі не помічала.
Шрам.
Двосантимерова лінія на лівій щоці, що тягнеться
до рота. Вона лиш на один тон світліша за решту ли-
ця, через що я й не зауважила її раніше. Та тепер, коли
я знаю, що вона там, не можу на неї надивитися. Я мало
не питаю Тео, звідки він у нього, аж він зиркає на зап’я-
сток і каже:
— Мушу допомогти Чету з ватрою. Побачимося там?
— Звісно, — кажу я. — Ніколи не відмовлюся від наго-
ди поїсти сморів1.
— Добре. Ну, тобто, що ти приїхала, — прощається Тео,
вагаючись. Повільно крокує до дверей. Вже тягнучись до
ручки, повертається й каже:
— Гей, Еммо.
Я підводжу погляд від приладдя, стурбована несподі-
ваною серйозністю в його голосі. Підозрюю, що він зараз
згадає нашу останню зустріч. Явно про неї думає. Напру-
га між нами — неначе напнута мотузка, що розсотується
й от-от урветься.

1
Від англ. «some more», «ще трошки». Традиційні американські
табірні ласощі; канапка з печива і плавленого зефіру, часом із
шоколадом.

108
 Тео розтуляє рота, ще раз обмірковує слова, стуляє
рота назад. Коли він нарешті заговорює, його голос бри-
нить щирістю:
— Я радий, що ти тут. Знаю, це непросто. Але це багато
важить для моєї мами. Для мене це теж багато важить.
І йде, лишаючи мене в роздумах, що саме він мав на
увазі. Чи він мав на увазі, що це йому важливо, бо тішить
Френні? Чи те, що моя присутність нагадує йому щасли-
віші часи до того, як табір ганебно закрився?
Врешті-решт я вирішую, що ні те, ні інше.
Гадаю, що насправді це значить, що він мене проба-
чає.
Тепер усе, що мені треба, — знайти якийсь спосіб про-
бачити собі самій.
 9

Вочевидь, для Мінді «на коли захочеш» означало

«сьогодні», бо після ватри я виявляю себе у графіку на
сьогодні. Хоч я й не в захваті, та принаймні втішена, що
Кейсі — моя напарниця. Удвох ми обходимо будиночки,
зазираємо досередини, перелічуємо всіх поосібно й пи-
таємо, чи щось комусь треба.
Дивно опинитися по цей бік процесу. Особливо на па-
ру з Кейсі. Коли я сама була учасницею, вона ледь стукала
один раз, перш ніж рвучко розчахнути двері, намагаю-
чись піймати нас під час якоїсь уявної непристойності.
Ми зустрічали її кліпанням сповненими напускного по-
диву очима. Тепер кліпають мені — сюрреалістична пере-
міна, через яку я почасти заздрю їхній пустотливій юно-
сті, а почасти нею дратуюся.
У двох будиночках я застаю дівчат, які, склубочені на
своїх ліжках, ридали за домом. Хоча Вів’єн і не мала рації,
що всі новенькі плачуть у першу ніч, якась їхня частина
справді так робить. Я проводжу з кожною із них по кілька
хвилин, розказуючи їм, що, хоча табір зараз може й вида-
ватися страшним, вони скоро його полюблять і ніколи не
захочуть повертатися додому.
Сподіваюся, що це правда.
Самій мені так і не вдалося переконатися.
Обійшовши всі будиночки, ми з Кейсі проходимо смуж­
кою трави за вбиральнею. Там темно, тим гірше, що за

110
якийсь метр уже починається ліс. Тіні обступають дере-
ва, не суцільні лише через світляків, що танцюють поміж
листя. Навколо ліхтаря на розі вбиральні кишать мошки.
Кейсі дістає сигарету з потріпаної пачки, захованої
в тактичних шортах, і клацає запальничкою:
— Повірити не можу, що никаюся з цигарками. Вра-
ження, наче мені знову чотирнадцять.
— Краще вже так, ніж праведний гнів Мінді.
— Хочеш секрет? — майже й не питає Кейсі. — На-
справді її звати Мелінда. Мінді вона, щоб бути більше
схожою на Френні.
— У мене складається враження, що Френні її не над-
то любить.
— Можу зрозуміти чому. Вона — це той тип дівчат,
яких я з усіх сил уникала в універі, — Кейсі випускає по-
тік диму й дивиться, як він плавно розпливається нічним
повітрям. — Та якщо чесно, це, певно, на краще, що вона
тут. Без неї для Чета це був би сезон полювання. Ці дів-
ки б його живцем зжерли.
— Але ж вони ще малі.
— Я вчителька, — каже Кейсі. — Повір мені, у цьому ві-
ці в дівчат гормони грають не менше, ніж у хлопців. Себе
згадай у ті часи. Пам’ятаю, як ти упадала за Тео. Я тебе не
виню, коли що. Він був вродливим юнаком.
— Бачила його зараз?
Кейсі повільно, з розумінням киває:
— Ет, чого чоловіки з віком виглядають тільки краще?
Абсолютно несправедливо.
— І ще він такий же приязний, — додаю я. — Цього я не
чекала.
— Це через те, що ти йому сказала останнього разу?

111
 — І через те, що люди кажуть зараз. Я бачила коменти
під твоїм постом. Нехуйові такі.
— Та забий, — Кейсі буденно махає рукою, неначе від-
ганяючи дим, що все тягнувся з її сигарети. — Більшість
тих баб — просто дорослі версії малолітніх стерв, якими
вони були тут.
— Кілька згадувало, що їм було стрьомно від цього
місця, — кажу я. — Про якусь легенду.
— Та, проста тупа байка до ватри.
— То ти її чула?
— Я її розказувала, — відповідає вожата. — Та це не
значить, що я вірю, що ця історія правдива. Не вірю, що
ти її ніколи не чула.
— Гадаю, я недостатньо довго пробула тут.
Кейсі придивляється до мене із сигаретою між губ,
мружачись від її диму:
— Сюжет такий. Тут було селище, — каже вона. — Ще
перед озером. Одні кажуть, що це було селище глухоні-
мих. Я чула, що це був лепрозорій.
— Лепрозорій? Тобто індіанське кладовище — вже за-
надто заюзане кліше?
— Це не я придумала, — відрізає Кейсі. — Тобі цікаво
чи ні?
Мені цікаво, як би абсурдно воно не звучало. Тож я ки-
ваю, щоб вона продовжувала.
— Глухонімі чи прокажені, решта історії, в кожнім ра-
зі, така сама, — веде далі Кейсі. — Одного разу Френнин дід
побачив долину й вирішив, що це буде місце, де він ство-
рить озеро. Та була одна проблема. Селище лежало прямо
посеред неї. Коли Б’юкенен Гарріс звернувся до мешкан-
ців і запропонував викупити землю, вони відмовилися.

112
Це була мала тісна громада, відкинута рештою світу. Це
був їхній дім, і вони не збиралися його продавати. Це роз-
лютило Гарріса. Він був чоловіком, що звик отримувати
бажане. Тому, коли він запропонував вищу ціну, а жите-
лі все одно відмовилися, він натомість купив усю землю
навколо. Тоді збудував дамбу та затопив долину, коли
пробило північ, знаючи, що вода накриє селище і всі, хто
там жив, загинуть.
Вона знижує голос і сповільнює розповідь. Повний
режим оповідачки:
— Селище досі там, глибоко під Північним озером.
А душі потопельників тепер блукають неприкаяні ліса-
ми та озером. Вони являються опівночі, постають із во-
ди та бродять лісом. Всякого нещасливця, якому випаде
з ними зустрітися, вони затягують в озеро на самісіньке
дно, де бідолахи швидко тонуть. А тоді приєднуються до
сонму примар, приречені вічність блукати хащами в по-
шуках нових жертв.
Я з недовірою зиркаю на неї:
— І люди думають, що саме це сталося з Вів’єн, Наталі
та Елісон?
— Ніхто в це насправді не вірить, — каже Кейсі. — Але
тут траплялися незбагненні лихі речі. Наприклад, Френ-
нин чоловік. Чемпіон з плавання. Майже потрапив на
олімпіаду. Та потонув. Я чула, що бабця Френні — перша
жінка Б’юкенена Гарріса — теж тут втонула. Тому, коли
Вів’єн і решта зникли, поповзли чутки, що це були при-
види Північного озера. Ну або вцілілі.
— Вцілілі?
— Казали, що жменька жителів втекла від пове-
ні до схилів. Там вони й оселилися, живучи в землі,

113
відбудовуючи селище у глушині лісу, де б їх ніхто не ба-
чив. Увесь час вони таїли кривду на рід Гаррісів, передаю-
чи її нащадкам. Ці нащадки досі тут, зачаєні десь у хащах.
І вночі, коли місяць уповні, вони спускаються на землю,
що була в них відібрана, та вершать свою помсту. Вів’єн,
Наталі та Елісон — це лише троє з їхніх жертв.
Виявляється, Кейсі — майстерна оповідачка, бо коли
вона докінчує, я неначе відчуваю в повітрі холод. Мороз-
ний подув, що змушує мене зиркнути на ліс позаду мене,
майже готову побачити, як з-поміж дерев виступає при-
марна постать чи спотворений виселенець.
— А що, думаєш, сталося з ними насправді?
— Думаю, вони заблукали в лісі. Вів’єн вічно шаройо-
билася, — Кейсі кидає недопалок і затирає носаком кро-
сівка. — Тому я завжди відчувала на собі частину від-
повідальності за те, що сталося. Я була вожатою. Ваша
безпека була моїм обов’язком. І я шкодую, що була недо-
статньо уважною до вас і того, що відбувалось у вашому
будиночку.
Я з подивом на неї витріщаюся:
— Було щось таке, чого я не знала?
— Не знаю, — Кейсі порпається в кишені в пошуках
наступної сигарети. — Можливо.
— Наприклад? Ви ж дружили з Вів’єн. Ти мала б щось
помітити.
— Не сказала б, що прямо дружили. Я була ветеран-
кою в її першу зміну, а тоді через два роки повернулася
працювати вожатою. Вона завжди була пройдою, проте
достатньо милою, щоб їй це сходило з рук.
О так, я надто добре це знаю. Їй чудово вдавалося бу-
ти чарівною. Як і брехати — друге її найкраще вміння.

114
 — Але щось із нею було не так того літа, — продовжує
Кейсі. — Не те щоб зовсім. Нічого такого, що помітив би
хтось, хто був із нею просто знайомий. Але вона була ін-
шою. Наче її щось тривожило.
Я згадую дивну мапу, яку намалювала Вів’єн, і ще див-
ніше фото жінки з довгим волоссям.
— Що саме?
Кейсі знизує плечима і знову відвертається, роздра-
товано видихаючи чергову хмарку диму:
— Не знаю, Еммо. Я ж казала, ми не були близькими.
— Але ти щось помічала?
— Дрібниці, — відказує Кейсі. — Пару разів я бачила, як
вона вешталася по табору сама. Такого ніколи не бувало
в минулі зміни. Вів’єн завжди була оточена людьми. Мо-
же, звісно, вона просто хотіла побути наодинці. А може…
Її голос уривається в останній затяжці.
— Може, що?
— Вона шукала собі клопоту, — пояснює Кейсі. — На
другий день я спалила, як вона намагалася пробратись
до Садиби. Тусила біля веранди, чекаючи нагоди заліз-
ти досередини. Сказала, що шукає Френні, але я не вірю.
— Чого б їй вламуватись до Садиби?
Кейсі знову знизує плечима. У жесті зчитується нотка
роздратування, неначе вона шкодує, що взагалі згадала
про Вів’єн:
— Тут ми обидві можем тільки здогадуватись.

Остання моя зупинка під час обходу — Дерен, де я застаю

всіх трьох дівиць увіткнутими в телефони, з лицями, за-
литими примарно-блакитним світлом екранів. Саша вже

115
залізла під ковдру і, в окулярах на кінчику носа, грає
в «Candy Crush» чи якусь подібну бісячу безглузду гру.
З її телефона лунає какофонія бренькань і бімкань.
Внизу лежить Кристал, що встигла перевдягтись у пі-
жаму. Ліктем вона обіймає потяганого ведмедика, дивля-
чись на телефоні марвелівський фільм; з бездротівок про-
сочується звук, гулкий і різкий. Я чую ляскіт стрілянини
і промовистий тріск черепа під кулаком.
При стіні навпроти на верхньому ліжку лежить Мі-
ранда, уже в ліфчику-топі та чорних шортах — таких ко-
ротких, що заледве годяться так називатися. Вона тримає
телефон біля обличчя, копилячи губи для селфі.
— Не варто користуватися телефонами, — кажу я, хо-
ча й сама перед тим робила так само. — Не садіть батареї.
Кристал витягає навушники:
— А що нам іще робити?
— Ну, можна, типу, поговорити, — пропоную я. — Мо-
же, ви й не повірите, але люди колись так робили, коли
не втикалися увесь час в екрани.
— Я бачила, ви говорили з Тео після вечері, — каже
Міранда голосом, що балансує між невинністю та звину-
ваченням. — Він ваш, типу, хлопець?
— Ні. Він…
Я щиро не знаю, як визначити Тео. Підходять кілька
варіантів.
Друг? Необов’язково.
Один із перших кохань? Можливо.
Людина, яку я звинуватила в тому, що він зробив
щось жахливе з Вів’єн, Наталі та Елісон?
Безперечно.
— Він мій знайомий, — кажу я.

116
 — А хлопець у вас є? — питає Саша.
— Зараз немає.
Я маю багатьох хлопців серед друзів, більшість із яких
або ґеї, або надто непевні у спілкуванні, щоб думати про
романтичні стосунки. Якщо я з кимось зустрічаюся, то не-
довго. Багатьом чоловікам подобається ідея мати стосунки
з художницею, але мало хто насправді уживається з дійсні-
стю. Розмитий графік, потреба у валідації та брудні руки,
що частіше смердять олійними фарбами, ніж не смердять.
Останній хлопець, із яким я зустрічалась, — мило-придур-
куватий бухгалтер з конкуруючої фірми — якимось дивом
мирився з цим чотири місяці, перш ніж порвати кінці.
Останнім часом моє романтичне життя складається
з випадкових муток із французьким скульптором, коли
він опинявся в місті у справах. Ми зустрічаємося випити,
поговорити, покохатися — що рідше, то пристрасніше.
— Тоді звідки ви знаєте Тео? — питає Кристал.
— З часів, коли я сама була в таборі.
Міранда вчепилася в почуте, наче акула. На її лиці
розтягується хижа посмішка, очі горять. Вона так нагадує
мені Вів’єн, аж мені поколює біля серця.
— То ви вже були в таборі «Соловей»? — питає вона. —
Це ж, певно, давним-давно було.
Замість ображатися я посміхаюсь, вражена підступ-
ністю її шпильки. От паскуда. Вів’єн би вона сподобалася.
— Правда.
— А вам сподобалося? — питає Саша під звуки фан-
фар, що долинають з телефона, і вибухи цукерок з гри,
що відбиваються у скельцях окулярів.
— Спочатку так. А потім не дуже.
— То чому ж повернулися? — питає Кристал.

117
 — Щоб переконатися, що ви проведете час краще за
мене.
— А що сталося? — питає Міранда. — Щось жахливе?
Вона підсувається ближче, тимчасово відклавши те-
лефон в очікуванні відповіді. Це наводить мене на думку.
— Ховайте телефони, — командую я. — Я серйозно.
Дівчата стогнуть. Міранда стогне найдраматичніше,
вимикаючи, як і решта, телефон. Я сідаю по-турецьки на
підлогу, спершись спиною в край ліжка. Плескаю доло-
нями по підлозі обабіч, доки дівчата не сідають так само.
— А що ми робимо? — питає Саша.
— Граємо в гру. Називається «Дві правди та брехня».
Ви кажете три речі про себе. Дві з них мають бути прав-
дою. Одна — брехня. Решта з нас має вгадати брехню.
Ми багато грали в це під час мого короткого перебу-
вання в Дерені, включно з ніччю прибуття. Ми вчотирьох
лежали на своїх ліжках у темряві будиночка, вслухаючись
у симфонію цикад і ропух за вікнами, коли Вів’єн раптом
сказала: «Дві правди та брехня, панянки. Я почну».
Вона почала вимовляти три твердження, чи то при-
пускаючи, що ми вже знали, як грати у гру, чи то просто
не переймаючись, якби не знали.
«Раз. Я бачилася з президентом. У нього була потна
рука. Два. Мої батьки збиралися розлучитися, але пере-
думали, коли мого тата обрали в Сенат. Три. Одного разу
на відпочинку в Австралії на мене накакав коала».
«Три, — відповіла Наталі. — Ти загадувала це мину-
лого року».
«Ні, не казала».
«Казала-казала, — докидає Елісон. — Ти сказала, що
не накакав, а напісяв».

118
 І так кожної ночі. Ми вчотирьох у темряві, ділимося
речами, яких ніколи не розкрили би при світлі дня. Про-
думуємо брехню, щоб та звучала переконливо. Так я діз-
налася, що Наталі якось поцілувала напарницю в хокеї на
траві, а Елісон спробувала зірвати ранковий показ «Зне-
долених», виливши виноградний сік на мамин костюм за
п’ять хвилин до початку.
Гра була Вів’єниною найулюбленішою. Вона казала,
що людина краще пізнається по брехні, а не по правді.
Тоді я їй не вірила. Тепер вірю.
— Я почну, — сказала Міранда. — Раз. Одного разу я ли-
залася з паламарчуком у сповідальні під час різдвяної
служби. Два. Я читаю по сто книжок на рік, переважно
детективів. Три. Мене якось знудило після «Циклону» на
Коні-Айленді.
— Друге, — каже Кристал.
— Без сумніву, — додає Саша.
Міранда вдає, що роздратована, хоч я й розумію, що
вона потайки тішиться собою:
— Те, що я напалююся, не означає, що я тупа. Приколь-
ні дівчата читають.
— Тоді що з цього брехня? — питає Саша.
— Не скажу, — хижо шкіриться Міранда. — Скажімо
просто, що я ніколи не була на Коні-Айленді, але жодної
служби не пропускаю.
Наступна в черзі Кристал, яка говорить, що Люди-
на-Павук — її улюблений супергерой, що її прізвище —
теж «Крістал», але через «і», та що її теж знудило після
катання на «Циклоні».
— Друге, — кажемо ми в один голос.
— Було так очевидно?

119
 — Вибач, — каже Міранда, — але Кристал Крістал? Не
буває настільки жорстоких батьків.
Коли настає її черга, Саша нервово поправляє вище
окуляри та зосереджено супить чоло. Вона явно не звик­
ла брехати:
— Ем, моя улюблена страва — це піца, — починає во-
на. — Це раз. Друге: моя улюблена тварина — це карлико-
вий бегемот. Третє: не думаю, що в мене вийде. Чувіхи,
брехати — це погано.
— Все гаразд, — кажу я. — Це дуже шляхетно.
— Вона бреше, — говорить Міранда. — Так же, Сашо?
Третє — це брехня?
Саша знизує всім тілом, вдаючи невинність:
— Не знаю. Дочекаєтесь і побачите.
— Ваша черга, Еммо, — каже Кристал. — Дві правди
та брехня.
Я глибоко вдихаю, тягнучи час. Хоч я й знала, що так
буде, та не можу придумати вдалі варіанти. Є стільки
всього, що я можу про себе викрити. І так мало того, чим
готова ділитися.
— Раз. Мій улюблений колір — барвінковий, — почи-
наю я. — Два. Я була в Луврі. Двічі.
— Маєте сказати ще щось одне, — каже Міранда.
Я вагаюся далі, перебираючи в голові варіанти, доки,
зрештою, не зупиняюся на одному, завислому між вигад-
кою й дійсністю.
— Влітку, коли мені було тринадцять, я зробила дещо
жахливе.
— Безсумнівно, третє, — каже Міранда під ствердні
кивки інших. — Ну, тобто, якби ви справді зробили щось
жахливе, то у грі б у цьому не зізналися.

120
 Я усміхаюся, вдаючи, що вони вгадали. Ніхто з них
так і не зрозумів, що прикол гри не в тому, щоб усі купи-
лися на брехню.
Прикол в тому, щоб усі купились на правду.
 П’ЯТНАДЦЯТЬ РОКІВ ТОМУ

Моя друга ніч у таборі «Соловей» була такою ж безсон-

ною, як і перша. Відсутність світла в будиночку означала
й відсутність кондиціонера чи вентилятора, будь-чого,
що захистило б від пізньочервневої спеки. Я прокинула-
ся перед світанком, спітніла й непевна, відчуваючи теплу
вологу між ніг. Коли я запустила вказівний палець в тру-
си, щоб зрозуміти, що сталося, на ньому лишилася кров.
Мене охопила паніка й нерозуміння, що робити да-
лі. Так, я знала про менструацію. Дівчата в моєму класі
ще минулого року мали «виховну годину», на превелику
втіху моєї мами, врятованої від таких незручностей. Нам
пояснили, чому так станеться. Але моя фізручка — добра
й безтурботна пані Бакстер — не взяла собі клопоту по-
яснити, що робити, коли це станеться.
Охоплена нерозумінням і страхом, я виповзла з ліжка
та незграбно залізла драбиною на верхнє ліжко, боячись
надто розтуляти ноги. Замість того щоб ступати ногами
поперемінно, я стисла боковини і підтягувала ноги на ко-
жен щабель швидкими ривками, від яких хиталося ліжко.
Коли я видерлася нагору, Вів’єн уже напівпрокинулася.
Її очі мружилися під пасмом світлого волосся, що вкри-
вало лице, мов вуаль.
— Що ти тут робиш?
— У мене кров, — прошепотіла я.
— Чо’?

122
 — У мене кров, — повторила я, наголосивши останнє
слово, скільки могла.
— Піди візьми пластир.
— Між ніг.
Вів’єн стріпнула волосся з лиця, повністю розплю-
щивши очі:
— Тобто…
Я кивнула.
— Це в тебе вперше?
— Так.
— Блять, — зітхнула вона, частково з роздратуванням,
частково з жалем. — Пішли. В нужнику є тампони.
Я вийшла за Вів’єн, трюхикаючи, як качка, вкритою
деревною крихтою стежкою. На якомусь етапі вона озир-
нулася на мене і сказала:
— Припини так ходити. Виглядаєш як ідіотка.
У вбиральні Вів’єн клацнула вмикач біля дверей і про-
вела мене до найближчої кабінки. Дорогою вона прихо-
пила тампон із контейнера на стіні. Я почала оглядати
себе в кабінці, поки Вів’єн пошепки інструктувала мене
з іншого боку дверей.
— Здається, вийшло, — прошепотіла я. — Я не певна.
— Якби не вийшло, ти б зрозуміла
Я лишилася в кабінці, впосліджена, присоромлена
і не певна, як почуватися. Я офіційно стала жінкою. Дум-
ка сповнила мене сумом. І страхом. Я почала виплакувати
всі ті сльози, які спромоглася втримати минулої ночі. Не
здатна стримуватись.
Вів’єн, звісно ж, почула мене і спитала:
— Ти що, плачеш?
— Ні.

123
 — Точно плачеш. Я зараз зайду.
Перш ніж я встигла заперечити, вона зайшла до ка-
бінки, зачинивши за собою двері і відсунувши мене на бік
сидіння своїми стегнами, щоб сісти поруч.
— Та годі, — сказала вона. — Все не так погано.
— Тобі звідки знати? Ти ж, що там, на три роки мене
старша?
— Це ціле життя. Повір. Ну, спитай свою старшу се-
стру.
— Я одна в сім’ї.
— Як шкода, — відказала Вів’єн. — Старші сестри — це
круто. Принаймні в мене була така.
— Я завжди хотіла сестру, — відповіла я. — Щоб вона
могла б мене вчити.
— Типу, як кожного місяця запихати ватку в піську?
Я тоді пирхнула, попри свій страх і непевність. Влас-
не, я так засміялася, що миттю забула і про те, і про інше.
— Так краще, — сказала Вів’єн. — Годі плакати. Я забо-
роняю. І, оскільки я вже перевищила на всіх рівнях свої
обов’язки й повноваження, пропоную стати твоєю суро-
гатною старшою сестрою. Наступні шість тижнів ти мо-
жеш говорити зі мною про будь-яку фігню, яку захочеш.
— Типу про хлопців?
— О, за збігом обставин, у мене в цій галузі дофіга дос-
віду, — вона гірко пирхнула. — Повір мені, Ем, від них біль-
ше мороки, ніж вони того варті.
— І скільки ж у тебе досвіду?
— Якщо ти про те, чи був у мене секс, то відповідь
«так».
Я від неї сахнулася, несподівано налякана. Я ніколи
не зустрічала дівчини, яка вже робила це.

124
 — Тобі бридко чи що? — спитала вона.
— Тобі ж лише шістнадцять.
— Ну, цього якраз достатньо.
— Тобі сподобалося?
Вів’єн хижо посміхнулася:
— Тупо любов.
— А з ним у вас теж любов була?
— Іноді любові не треба, — відказала вона. — Іноді ти
просто когось бачиш і хочеш.
І тоді я подумала по Тео. Яким він був вродливим,
з м’язами усюди, де треба. Як від його вигляду виникло
відчуття солодкої нерівноваги. Лише в тісній кабінці із
Вів’єн я зрозуміла, що тоді я відчула перший наплив жаги.
Від усвідомлення я мало знову не заплакала. Єдине,
що мене зупинило, — рипіння вхідних дверей і чалапання
шльопок по кахляній підлозі. Вів’єн зиркнула крізь двер-
ну шпарину. Повернулася до мене з широко розплюще-
ними очима й промовила лиш одне слово:
— Пізда.
— Хто там? — відповіла пошепки я.
Вів’єн відповіла захопленим шепотом:
— Тео!
У душовій полилася вода. Із дальньої, в кінці будівлі.
Мене почало накривати тією самою сумішшю почуттів,
які я відчула минулої ночі. Тепло. Радість. Сором. Я була
в одному приміщенні з хлопцем, що приймав душ!
Ні, не хлопцем. Чоловіком.
І не аби-ким. З Тео Гаррісом-Вайтом.
— Що нам робити?
Вона не відповіла. Натомість рушила. З кабінки. До
дверей. Вона тягнула мене за собою, ми не здатні були

125
втекти потайки. Вів’єн дико реготала. Я перечепилася
і вдарилася плечем об тримач для паперу.
— Стій! — гукнув Тео з душової. — Хто йде?
Ми з Вів’єн обмінялися поглядами. Мій, певно, був на-
жаханий, як в оленя під фарами. Її був вдоволений.
— Це Вів’єн, — відгукнулася вона грайливо, витягуючи
останній склад.
— О, Вів.
Тео сказав це так буденно, що в моїх грудях заколола
заздрість. Пощастило ж їй. Тео її знав. Вітає її так буденно.
Вів’єн помітила заздрість у моїх очах і додала:
— Емма теж тут.
— Яка Емма?
— Емма Девіз. Новенька.
— А, ця Емма. Клас. Емма, що так шикарно запізни-
лась.
Я пискнула, відчуваючи шок і полегшення від того,
що Тео знав, хто я така. Що він пам’ятав, як проводив ме-
не до Дерену в потемках. Що він мене помітив.
Вів’єн тицьнула мене під ребра, підштовхуючи вича-
вити:
— Привіт, Тео.
— Чого ви тут удвох ізрання? — спитав він.
Я завмерла, вчепившись однією рукою в зап’ясток
Вів’єн, мовчки благаючи її не виказувати правду. Я не зна-
ла точно, чи може тринадцятирічка померти від сорому,
але явно не хотіла дізнатися.
— Емм, ходили в туалет, — відказала я. — Інше питан-
ня, що ти тут робиш? У Садибі що, нема душу?
— Там фіговий напор, — відповів Тео. — Труби супер-
древні. Тому я й піднімаю сраку спозаранку й волочуся

126
сюди, щоб помитися, перш ніж хтось із вас, дівчат, сюди
добреде.
— Ми перші прийшли, — відповіла Вів’єн.
— І я буду вдячний, якщо ви нарешті підете, щоб
я спокійно помився.
Вів’єн глянула на мене, шкірячись, і прошепотіла:
— Він каже, щоб ми з’їбались.
Фраза така груба й недоречна, що я знову пирхаю. Тео
це чує і, звісно ж, каже:
— Чувіхи, я серйозно. Я не можу стирчати тут цілий
день.
— Та добре, — відгукується Вів’єн. — Ми звалюємо.
Ми вийшли, заходячись хихотінням; я досі стискала
Вів’єн за зап’ясток, тож ми кружляли одна одну в перед-
світанні. Так ми вертілися, доки мені не запаморочилося
і все навколо: табір, вбиральня, лице Вів’єн — розмилося
в ясну, радісну пляму.
 10

На те, щоб заснути, мені потрібно пару годин. Тиша

знову виявляється надто гнітючою для моїх вух. Коли
зрештою мені вдається задрімати, сон мій неспокійний
через кошмари. В одному з них — найяскравішому — я ба-
чу довговолосу жінку зі світлини, яку знайшла в тумбоч-
ці Вів’єн. Я вдивляюсь у ці розпачені очі, коли мене осяює,
що дивлюся я не на світлину, а в дзеркало.
Я — та жінка на світлині. Це моє абсурдно довге во-
лосся спадає на підлогу, мої очі кольору грозових хмар
дивляться на мене.
Усвідомлення викидає мене зі сну. Я підводжуся, тяж-
ко відсапуючись, вкрита тонкою плівкою поту. Я також
розумію, що дуже хочу в туалет, і цей позив нехотячи
підіймає мене з ліжка. Обережно, намагаючись не роз-
будити решту, я порпаюсь у темряві в пошуках ліхтари-
ка та новокуплених кросівок, які натягую на босу ногу,
вийшовши за поріг. Не вмикаю ліхтарик, насолоджую-
чись видовищем нічного неба над головою. Я забула,
наскільки інакші тут ночі. Ясніші, ніж у місті. Незіпсуте
світловим забрудненням і постійним рухом літаків, небо
простягається наче безкрає полотно, пофарбоване в опів-
нічний синій і поцятковане зорями. Місяць висить низь-
ко до обрію, майже торкаючись лісу на заході. Вид такий
прекрасний, що я відчуваю потребу його намалювати.
Що, варто гадати, уже прогрес.

128
 У вбиральні я клацаю вмикачем біля дверей. Флуорес-
центні лампи над головою дзижчать, запалюючись, по-
ки я прямую до найближчої кабінки. За збігом, тієї самої,
до якої мене завела Вів’єн тієї тривожної, страшної ночі.
До сьогодні мене дивує, як тоді я зайшла до вбираль-
ні з одними почуттями, а вийшла з абсолютно іншими.
Заходячи, я відчувала жах від того, як моє власне тіло
могло мене зрадити. Виходила я на хвилі сміху, не відпус­
каючи Вів’єн. Пам’ятаю, якою тоді була щасливою. Якою
була живою.
Спогад про ті часи змушує мене зітхнути, коли я вже
збираюся виходити з кабінки. Я зупиняюся, чуючи, як
відчиняються вхідні двері. Спершу я думаю, що це знову
може бути Тео. Сумний, безглуздий здогад, якщо як слід
задуматися. Але й не цілком неймовірний, враховуючи,
що ми обоє сюди повернулися після всього цього часу.
Натомість, коли я зазираю крізь дверну шпарину, ба-
чу дівчинку. Довгі голі кінцівки. Пляма світлого волосся.
Вона стоїть перед рядом умивальників при стіні, роздив-
ляючись обличчя перед дзеркалом. Я теж його роздивля-
юся, трохи ворушачись у кабінці, щоб краще побачити
відображення. Помічаю темні очі, кирпатий носик, під-
боріддя, що загострюється донизу.
З мого горла виривається зойк, я вискакую з кабінки,
окликаючи її на ім’я:
— Вів’єн?
Я знаю, що помиляюся, ще до того, як вона обертаєть-
ся. Її волосся не таке світле, як я думала. Її шкіра смагляві-
ша. Коли вона повністю до мене розвертається, то бачу,
як мені відблискує камінчик у її носі.
— Яка нафіг Вів’єн? — питає Міранда.

129
 — Забий… — починаю я, зупиняючись на півбрехні. —
Знайома учасниця.
— Блін, налякали мене до усрачки.
Не сумніваюся. Я й сама перелякалася. Коли опускаю
погляд, то помічаю, що стискаю браслет із пташками, що
саме побрязкують. Змушую себе відпустити:
— Вибач, — кажу Міранді. — Я переплутала. І втоми-
лася.
— Не спиться?
Хитаю головою:
— А тобі?
— Теж.
Говорить це з силуваною буденністю, за якою я мит-
тєво помічаю брехню. Мені такі штуки добре вдаються.
Мене вчили найкращі.
— Все гаразд?
Міранда починає кивати, та натомість поволі хитає
головою. Рух викриває розчервонілі очі та тонкі лискучі
смужки, що тягнуться щоками. Сльози, щойно висохлі.
— Що сталося?
— Мене тільки що кинули, — каже вона. — Це, до речі,
вперше. Це я кидаю. Завжди.
Я йду до вмивальника біля неї та відкриваю кран. Во-
да, що ллється з крана, блаженно холодна. Я пропускаю
під нею паперовий рушник і прикладаю його до щік і шиї.
Відчуття прекрасне — холодна вода, що випаровується від
жару моєї шкіри, поколюючи там, де лишаються краплі.
Міранда дивиться на мене в пошуках розради. Тут
я згадую, що це теж частина моєї роботи. До якої я стра-
шенно неготова. Та я знаю, що таке розбите серце. Надто
добре знаю.

130
 — Хочеш про це поговорити?
— Ні, — каже Міранда, але тоді додає: — Не те щоб це
було щось серйозне. Ми зустрічались десь, ну, може, мі-
сяць. І так, я розумію. Я поїхала на шість тижнів. Він хоче
прикольно провести літо.
— Але…
— Але він мене кинув через переписку. Який конч так
робить?
— Такий, що тебе явно не заслуговує, — відповідаю я.
— Але він мені реально подобався, — в кутиках її очей
виступають нові сльози. Вона відмовляється дозволити
їм скотитись, натомість витираючи їх кулаком. — Зазви-
чай усе навпаки. Зазвичай мені пофіг на хлопців, яким
я реально подобаюсь. Але він не такий. Ви, певно, думає-
те, що я, ну, типу, як дитина.
— Я думаю, що тобі боляче, — відповідаю я. — Але тобі
стане легше швидше, ніж здається. Коли ти повернешся
з табору, він уже буде з якоюсь…
— Шкурою, — говорить Міранда.
— Саме так. Він буде з якоюсь шкурою, а ти будеш ду-
мати, чого він тобі взагалі подобався.
— І він шкодуватиме, що мене кинув, — Міранда ди-
виться на своє відображення в дзеркалі, усміхаючись —
Тому що я виглядатиму офігенно з літньою засмагою.
— Оце тема, — кажу я. — А тепер повертайся до буди-
ночка. Я прийду за хвилину.
Міранда рушає до дверей і, йдучи, махає пальцями
досередини долоні. Коли вона виходить, я лишаюся ще
раз хлюпнути на себе холодною водою і зібратися до-
купи. Я не можу повірити, що на мить подумала, що во-
на — це Вів’єн. Це не те, до чого я хочу докотитись. Ці дні

131
позаду. «Ні, дякую» цьому місцю і всім спогадам, що по-
вертаються, як погана звичка.
Коли я виходжу надвір, знайоме навіть небо — темно-­
сизого відтінку, який я використовувала у роботах. При­
глушеного, меланхолійного і на якусь дрібку обнадій-
ливого. Воно було такого ж кольору, коли ми з Вів’єн
вискочили із вбиральні, коли решта табору ще безгучно
спала. Враження було, наче ми — єдині на землі люди.
Але тоді не спала ще одна людина, як Вів’єн мені ско-
ро нагадала.
«Пішли, — шепнула вона, стоячи при вбиральні, впер-
ши зігнутий лікоть у кедрову стіну. — Є одна штука, яка,
я знаю, тобі сподобається».
Шкірячись, вона показала на дві дошки зовнішньої
стіни будівлі. Одна була ледь скошена, через що між ни-
ми була шпарина, якраз достатня, щоб пропускати світ-
ло. Час від часу світло на мить зникало, затулене кимось
потойбіч стіни.
Цим кимось був Тео. Досі в душі. Я чула потік води
і його тихе мугикання мелодії «Green Day».
«Звідки ти про неї знаєш?» — спитала я.
Вів’єн вишкірилася:
«Знайшла її того року. Ніхто про неї не знає, крім мене».
«І ти хочеш, щоб я підглянула за Тео?»
«Ні, — відповіла Вів’єн. — Я кидаю тобі виклик».
«Але так не можна».
«Давай. Підглянь. Він же не дізнається».
Я сковтнула слину, змочуючи вмить пересохле горло.
Підступила ближче до стіни, намагаючись знайти кра-
щий кут і соромлячись цього бажання. Ще більш соромно
було те, що я мала вдовольнити Вів’єн.

132
 «Усе нормально, — прошепотіла вона. — Раз випала
нагода підглянути, тупо буде нею не скористатися».
Тож я підглянула. Хоч і знала, що це неправиль-
но. Я нахилилася і притиснула око до шпарини в стіні,
спершу бачачи лише пару та забризкану стіну душу. То-
ді з’явився Тео. З лискучою шкірою. З тілом, гладеньким
в одних місцях і вкритим темним волоссям в інших. Це бу-
ла найпрекрасніша, найстрашніша річ, яку я коли-­небудь
бачила.
Я дивилась не дуже довго. Через кілька секунд не-
правильність ситуації накрила мене, і я відвернулася, за-
шаріла й запаморочена. Вів’єн стояла за мною й хитала
головою, так, що я не могла зрозуміти — чи я дивилася
забагато, чи недостатньо.
«Ну, як тобі?» — спитала вона дорогою до будиночка.
«Фу», — сказала я.
«Ну да, — штурхнула вона мене стегном. — Однознач-
но, фу».
Я проходжу пів шляху до будиночка, коли мою увагу
раптом привертає дивний звук. Якийсь шурхіт. Неначе
хтось ступає по траві ліворуч від мене.
У моїй голові миттю виринає Кейсина розповідь про
жертв Північного озера. Коли щось з’являється на ме-
жі мого поля зору, я на якісь пів секунди думаю, що це
один із привидів, готовий затягти мене на дно озера. Чи
якийсь нащадок легендарних вцілілих, озброєний соки-
рою. Я клацаю ліхтариком і повертаюся на звук.
Виявляється, це крадеться по землі лисиця. В її пис-
ку щось є: невизначена істота, уже мертва. Все, що я мо-
жу розібрати, — закривавлене хутро. Лисиця зупиняєть-
ся у світлі ліхтаря, зіщулюється, вдивляється на мене

133
блискучими примарно-зеленими очима, вирішуючи, чи
я небезпечна. Ні. Навіть лисиці це ясно. Вона дріботить
далі, байдужа, метляючи з пащі кінцівкою когось мертво-
го, і зникає в лісі.
Я теж продовжую йти, почуваючись трохи лячно
і трохи по-дурному. Настрій не змінюється, коли я дохо-
джу до Дерену. Тому що саме тоді, тягнучись до ручки,
я помічаю дещо незвичне.
Вогник. Дрібний і червоний. Що горить, наче кінчик
сигарети.
Він світиться із задньої стіни будиночка перед на-
шим. Здається, Червоний Дуб. Чи Сикомор. Я спрямовую
на нього ліхтарик і бачу чорний квадратик у самому ку-
точку, де сходяться два боки даху. Тонкий дріт тягнеться
стіною до землі.
Камера стеження. Такі, які можна побачити на кутках
магазинів.
Я вимикаю ліхтарик і вдивляюся у вічко камери, що
ледь поблискує в темряві. Не ворушу жодним м’язом.
Червоний вогник згасає.
Вичікую п’ять секунд і махаю над головою ліхтариком.
Світло з’являється знову, реагуючи на рух. Я припу-
скаю, що так стається щоразу, коли хтось заходить чи
виходить з будиночка.
Я не маю жодного уявлення, скільки ця камера тут
висить. Чи чому вона там висить. І чи є інші, натикані по
всьому табору. Все, що я знаю, — це те, що Френні, чи Тео,
чи ще хтось вирішив, що непогано було б наглядати за
будиночком.
Іронія ситуації мене стривожує.
Через п’ятнадцять років підглядають за мною.
 11

Лягаю назад до ліжка і знову не можу заснути. Я пе-

ревдягаюся в купальник і пістрявий шовковий халат,
який купила під час давньої подорожі на Косумель1. То-
ді витягаю з тумбочки рушник і тихо вислизаю з буди-
ночка. Виходячи за поріг, я силую себе не дивитись на
камеру. Не хочу бачити, як горить її червоний вогник.
Ані зустрітися поглядами з прискіпливим оком камери.
Просто швидко проходжу, відвернувши лице, вдаючи,
що не знаю, що вона там, просто про всяк випадок, якщо
хтось дивиться.
Дорогою до озера я потайки зиркаю на інші будиноч-
ки в пошуках камер на них. Не помічаю. Не бачу їх і на
кількох ліхтарних стовпах, що тьмяно освітлюють стеж-
ку до центру табору. Ані на деревах.
Стараюся через це не хвилюватись.
На краю Північного озера я кладу рушник на потріс­
каний мул берега і сторожко заходжу у воду. Озеро хо-
лодне, бадьорливе. Зовсім не схоже на підігрітий басейн
місцевої молодіжки, де я плаваю кожного ранку. Північне
озеро каламутніше. Хоча вода мені й лише по коліна, мої
босі ноги видаються розмитими й зеленкуватими. Коли
я зачерпую трохи в жмені, то бачу крутняву лапатих ця-
ток водоростей.

1
Острів Карибського архіпелагу.

135
 Гартуючись глибоким вдихом, я пірнаю у воду, що-
сили відштовхуючись і розпростуючи перед собою руки.
Виринаю лише коли в мене напружуються груди й су-
домлять легені. Тоді починаю плисти через озеро. Разки
туману пропливають понад самою гладінню, розходя-
чись від поруху рук. У воді переді мною кидаються вроз-
тіч мальки.
Допливши до середини, я зупиняюся — може, за якісь
триста метрів від берега. Не маю уявлення, наскільки
глибока тут вода. Може, десять метрів. Може, тридцять.
Задумуюся, що все, що піді мною, колись було суходолом.
Долиною, повною дерев, каміння і тварин. Усе це досі там.
Дерева, прогнилі у воді. Каміння, обросле водоростями.
Тварини, обглитані рибами, тепер уже самі кістки.
Не надто втішна думка.
Я згадую байку, яку мені розказала Кейсі. Селище до-
сі лежить на дні озера, з кістяками-мешканцями у своїх
ліжках.
Ще менш утішно.
Перебираючи на місці руками, я повертаю до табору.
О такій порі там тихо і спокійно, він повитий рожевува-
тим світлом світанкового сонця, що визирає з-над гір на
сході. Єдиний рух, який я помічаю, — самотня постать, що
стоїть на краю причалу, спостерігаючи за мною.
Навіть на такій відстані я знаю, що ця постать — Бе-
ка Шенфельд. Бачу кольорову пляму шалика на її шиї та
можу вирізнити обриси камери, яку вона підносить до
обличчя.
Бека лишається на причалі, не відпускаючи каме-
ри, поки я пливу до берега. Намагаюся лишатися незво-
рушною попри стакато клацань об’єктива, що відлунює

136
водою. Натомість пливу швидше, роблю більші гребки.
Якщо вже Бека дивитиметься, то я хоч дам їй на що ди-
витися.
Це ще один урок, який я засвоїла в цьому озері.
Я стаю на ноги за кілька метрів від берега і далі вже
йду. Бека зійшла з причалу і тепер стоїть прямо переді
мною, вказуючи, щоб я зупинилася. Я слухаюся, лишаю-
чись по литки у воді, поки вона клацає ще кілька кадрів.
— Вибач, — каже вона, скінчивши. — Світло таке іде-
альне, що я не могла стриматися. Такий чудовий світанок.
Поки я витираюся, вона тримає фотик переді мною,
проклацуючи знімки. Про останній зауважує:
— Цей я залишу.
На фотографії я вже вийшла з озера, і з мене стікає
вода, підсвічена світанковим сонцем. Певно, Бека праг-
нула чогось лютого й натхненного. Жінка, що переможно
виринає з води, готова підкорювати суходіл. Але замість
грізного, мій вигляд радше розгублений. Неначе я щой-
но прокинулась у воді, не розуміючи, як там опинилася.
Через це мене раптом так охоплює прикре усвідомлення,
що я негайно хапаю халат і щільно загортаюся в нього.
— Можеш видалити?
— Але ж воно класне.
— Гаразд, — погоджуюся. — Просто пообіцяй, що воно
не опиниться на обкладинці «National Geographic», добре?
Ми всідаємось на траві та вдивляємося у воду, що так
бездоганно відбиває рожевувато-оранжеве небо, аж важ-
ко зрозуміти, що де. Принаймні щодо цього Бека мала ра-
цію. Світанок справді прекрасний.
— Отже, ти художниця, — каже вона. — Читала про
твою виставку.

137
 — Бачила твої фотографії.
Обмінявшись банальностями, ми змовкаємо в ніяко-
вій тиші. Я вдаю, що поправляю рукави халата. Бека ко-
лупає ремінець фотокамери. Ми позираємо на обрій, що
тепер набув золотавих відтінків.
— Не можу повірити, що повернулася, — каже, зреш-
тою, Бека. — Не можу повірити, що ти повернулася теж.
— Обидві.
— Слухай, сорі, що так дивно вчора повелася. Поба-
чила тебе в їдальні й раптом висадилася. Не знаю чого.
— Я знаю, — відповідаю їй. — Через мене зринула купа
спогадів. До деяких ти була неготова.
— Так, воно.
— Зі мною таке постійно, — зізнаюсь я. — Майже без-
перервно. Куди б я не глянула, постійно щось згадується.
— Варто гадати, це тебе Френні заманила? — питає
­Бека.
Я киваю, хоч це й не до кінця правда.
— Я сама визвалась, — каже Бека. — Ну, тобто я вже
знала, що Френні попросить. Якимось чином вона мене
вистежила під час одного з моїх нечастих повернень до
Нью-Йорка й запросила на обід. Щойно вона заговорила
про табір, я зрозуміла, що ця жінка задумала. І скориста-
лася нагодою.
— Мене знадобилося трохи більше переконувати.
— Мене ні. Останні роки три я жила на валізах. Пер-
спектива провести півтора місяця в одному місці видава-
лася очевидно привабливою, — Бека витягується на траві,
наче щоб довести, що справді розслаблена. — Мені навіть
байдуже, що я живу з трьома підлітками. Воно того вар-
те, якщо вдасться запхати їм в руки камеру і, може, якось

138
надихнути. Плюс, це видається відпусткою після одного
херового досвіду.
Вона підводить своє підборіддя до сонця й заплющує
очі. У цьому легкому заплющенні повік я усвідомлюю, що
її теж гризе щось невисловлюване. Єдина різниця між на-
ми у тому, що вона повернулася до табору «Соловей», щоб
забути. Я ж тут — щоб згадати.
— Вчора, коли побачила тебе в їдальні, я хотіла тебе
про дещо спитати.
— Дай-но вгадаю, — каже Бека. — Про те літо?
Я легко киваю:
— Щось пам’ятаєш?
— Про літо…
Вона не докінчує речення. Так, наче боїться вимовити
останнє слово. Я не боюся:
— …Зникнення, — закінчую. — Ти щось помітила див-
не за ніч до того? Чи, може, того ранку, коли я зрозуміла,
що вони зникли?
Зринає спогад. Поганий. Я в озері, розказую Френні,
що дівчата зникли, поки навколо збиралися інші учас-
ниці. Бека стояла в юрбі, спостерігаючи за розгортанням
подій через фотоапарат, клацаючи кадр за кадром.
— Пам’ятаю тебе, — каже вона. — Ти була налякана
й гарячкова.
— А крім цього, не пригадуєш щось незвичне?
— Нє, — відповідь виривається зашвидко й зависоко.
Наче щебет. — Нічого.
— А дівчат з мого будиночка ти добре знала?
— Елісон, Наталі та Вів’єн?
— Та, — кажу я. — Ти ж із ними усе попереднє літо про-
вела. Думала, може, ти їх знала.

139
 — Не знала. Все-таки ні.
— Навіть Вів’єн? — згадую її застереження щодо Вів’єн
свого першого ранку в таборі. «Не купуйся. Вона тебе ки-
не, рано чи пізно». Я думала, може, ви були подругами.
— Ну, типу, її я знала, — відповідає Бека. — Всі тут зна-
ли Вів’єн. І всі мали свою думку.
— І який був загальний консенсус?
— Чесно? Що вона була сучкою.
Я кривлюся від її тону. Він такий несподівано різкий,
що я не знаю, як іще відреагувати. Бека це помічає й каже:
— Вибач. Це було жорстоко.
— Так, — кажу я тихо.
Я чекаю, що Бека візьме свої слова назад чи, може,
придумає краще вибачення. Натомість вона продовжує.
Випростуючись, вона важко на мене дивиться й каже:
— Годі тобі, Еммо. Тобі не треба при мені прикидатися.
Вів’єн автоматично не стає гарною людиною просто через
те, що з нею сталося. Ну, тобто, кому, як не тобі, найкраще
про це знати.
Вона підводиться й обтріпує бруд із шортів. Тоді йде
геть, тихо, мовчки, не озираючись. Я лишаюся лежати,
роздумуючи про дві істини, які відкрила мені Бека.
Перша — те, що вона має рацію. Вів’єн не була хоро-
шою людиною. Те, що вона розчинилась у повітрі, цього
не змінює.
Друга — те, що Бека пам’ятає значно більше, ніж хо-
тіла б зізнатися.
 П’ЯТНАДЦЯТЬ РОКІВ ТОМУ

Пляж табору «Соловей» — суміш піску та гальки, роз-

сипана вздовж берегу Північного озера десятки років то-
му — був на дотик так само незручний, як і на вигляд.
Навіть два рушники один поверх іншого не захищали
повністю від гострих камінців. Та я все одно зціпила зу-
би та спробувала не зважати, спостерігаючи, як учасниці,
групка за групкою, ступали навшпиньки у воду.
Хоч ми всі вчотирьох перевдяглися в купальники,
тільки Наталі та Елісон приєдналися до решти в озері.
Наталі плавала, як і личить природженій спортсменці,
довгими, сильними гребками, заввиграшки діставшись
лінії пінопластових буїв, що відділяли заборонену для
запливання частину. Елісон більше вимахувалася, виво-
дячи на воді фігури, ніби синхронна плавчиня.
Я лишилася на березі, нервова у своєму скромному су-
цільному купальнику. Вів’єн сиділа поруч, намащуючи мої
плечі кремом із бридко-солодкавим кокосовим запахом.
— Ти безсовісно красива, — сказала вона.
— Я не почуваюсь красивою.
— Але це так, — заперечила Вів’єн. — Мама тобі хіба
так не казала?
— Мама звертає на мене мінімум уваги. Тато так само.
Вів’єн співчутливо цокнула:
— З моїми батьками така ж тема. Хз, як я не померла
немовлям від недогляду. Але ми із сестрою навчилися

141
дбати одна про одну. Це вона допомогла мені усвідомити,
яка я красива. Тепер я допоможу тобі.
— Я дуже некрасива.
— Красива, — наполягала Вів’єн. — А за рік-два станеш
просто шикарною. Я шарю. У тебе там є хлопець?
Я похитала головою, знаючи, що була, по суті, неви-
димою для хлопців на районі. Пубертат у мене почався
чи не найпізніше. Пласка, як дошка. Нікому немає діла
до дощок.
— Це зміниться, — сказала Вів’єн. — Вичепиш собі кра-
сеня по типу Тео.
Вона показала на рятувальну вишку за кілька метрів,
де сидів Тео в червоних плавках-шортах і зі свистком,
що звисав із шиї й плутався у волоссі на грудях. Кожно-
го разу, коли я на нього дивилася, а було це часто, я на-
магалася не думати про той ранок у вбиральні. Як я за
ним підглядала. Як його хотіла. Натомість могла думати
тільки про це.
— Чого ви не плаваєте? — окликнув він нас.
— А нащо? — кинула Вів’єн.
— Не вмію, — зізналася я.
Рот Тео розплився в усмішці:
— Оце так збіг. Одне з моїх завдань на сьогодні — ко-
гось навчити.
Він зіскочив з вишки і, перш ніж я встигла заперечи-
ти, схопив мене за руку й повів до води. Я зупинилася,
коли мої ноги торкнулися замшілих каменів при самій
воді. Вони були слизькими, через що я злякалася, що по-
слизнуся і впаду. Каламутність води ще більше загостри-
ла мою тривогу. Бурі часточки плавали майже на самій
поверхні. Коли він торкнувся мого ліктя, я сахнулася.

142
 Тео взяв мене міцніше за руку:
— Розслабся. Трохи водоростей ще нікому не зашко-
дило.
Він повів мене глибше в озеро, вода якого поступово
підіймалася. Мені до колін. До стегон. Невдовзі вона була
мені до талії, від холоду води мені миттю перехопило по-
дих. А може, не від води. Може, від того, як широкі плечі
Тео вилискували на пізньочервневому сонці. Чи від того,
як його грайлива усмішка стала ширшою, коли я зробила
наступний крок углиб озера — без спонуки.
— Супер, Ем, — сказав він. — Просто клас. Тільки трохи
більше розслабся. Вода — твій друг. Дай їй себе тримати.
Без попередження він ступив мені за спину й підхо-
пив обома руками. Однією під спину. Іншою під коліна.
Місця, де його шкіра торкнулася моєї, вмить обдало жа-
ром, неначе від удару струмом.
— Заплющ очі, — сказав він.
Я їх заплющила, і він почав опускати мене до озера,
доки я не втратила різниці між його руками та водою. Ко-
ли я розплющила очі, то побачила, що він стоїть поряд,
склавши руки на грудях. Я була сама, дозволяючи воді
себе тримати.
Тео яснооко всміхнувся:
— Ти тримаєшся, сонце.
Саме тоді озером роздався звук. Хлюпіт. Різкий і на-
ляканий. Кілька дівчат ближче до буйків почали вища-
ти, плескаючи руками по воді, наче качки, що не можуть
злетіти. За ними я побачила, як на поверхні виринали
й тонули дві руки в гарячковому борсанні серед бризок.
На мить з’явилось нажахане обличчя — і знову зникло
під водою.

143
 Вів’єн.
Тео лишив мене і кинувся до неї. Без нього я пішла під
воду, доки не торкнулася дна. Я почала махати руками,
керуючись понад усе інстинктом, розгрібаючи воду, до-
ки мій рот і ніс не виринули на поверхню. Я продовжила
гребти й відштовхуватися і — о диво! — попливла.
Я пливла далі, не випускаючи з виду Вів’єн, що досі
борсалась на поверхні, і позираючи на Наталі й Елісон,
що гребли на місці, завмерлі від страху, з миттю зблід-
лими обличчями. Я дивилась, як вони стежать за Тео, що
дістався Вів’єн і узяв її рукою за стан. З нею він поплив до
берега, не зупиняючись, доки обидві їхні спини не опи-
нились на всіяному галькою пляжі.
Вів’єн кашлянула, виплюснувши з горла трохи озер-
ної води. Буряковими щоками потекли сльози.
— Я не з-знаю, що с-сталося, — сказала вона крізь
сльози. — Пішла під воду і не з-змогла с-сплисти. Дума-
ла, помру.
— Якби не я, так би й було, — сказав Тео з роздрату-
ванням, що перебивало втому. — Бляха, Вів, я думав, ти
вмієш плавати.
Вів’єн сіла й похитала головою, продовжуючи плакати:
— Подумала, що спробую, побачивши, як ти вчиш Ем-
му. Мені здалося, що це просто.
За кілька метрів від них стояла Бека. Фотоапарат ви-
сів на її шиї попри те, що вона теж перевдяглася в ку-
пальник. Вона клацнула Вів’єн, простерту на пляжі. Тоді
перевела погляд на озеро, вирізнивши мене з юрби до-
сі приголомшених купальниць, що бовталися на місці.
Усміхнулася й промовила, беззвучно, але непомильно:
«Я ж казала».
 12

Я лишаюсь на пляжі, доки із древнього гучномовця

на загальній залі не починає горлати сигнал підйому. Му-
зика пронизує мене й несеться далі озером, ковзаючи по
водній гладіні, линучи до дальнього берега. Почався пер-
ший повний день табору.
Знову.
Замість того щоб товктися з купою підліток у тісній
вбиральні, я човгаю до загальної зали, зніяковіла, у воло-
гому халаті та хляпаючих тапках. Хвала Богові, вона май-
же порожня. Нікого, крім мене та кухарів. Один із них —
хлопець із темним волоссям і рідкою борідкою — якусь
мить задивляється на мене, перш ніж відвернутися.
Я на нього не зважаю, беру пончик, банан і чашку
кави. Банан я з’їдаю швидко. Пончик жую повільно. Ко-
жен укус повертає з пам’яті насуплену Вів’єн із накопи-
леними губами. Її осудливий погляд. Я відкладаю пон-
чик, зітхаю, піднімаю знову та запихаю решту до рота.
Запиваю кавою, тішусь запізнілим на п’ятнадцять років
зухвальством.
Дорогою назад до Дерену мені доводиться проштов-
хуватися крізь потік дівчат, що сунуть до їдальні. Вимиті
й витерті, напахчені ароматами. Присипки. Креми. Шам-
пунь з полуничним запахом.
Один виділяється на тлі решти. Щось густе й квітко-
ве. Парфум.

145
 Але не будь-який.
«Obsession».
Його носила Вів’єн, прискаючи на шию й зап’ятки дві-
чі на день. Раз уранці. Раз по обіді.
Запах наповнював будиночок, лишившись там на-
довго після її зникнення.
Тепер у мене те саме відчуття. Неначе вона щойно бу-
ла тут, лишивши по собі лише запах. Я обертаюся в пото-
ці дівчат, видивляючись її в юрбі, знаючи, що її там нема,
та все одно шукаючи. Сягаю по свій браслет і торкаюсь
олов’яного дзьобика. Просто про всяк випадок.
Дівчата рухаються вперед, відносячи за собою пар-
фуми. Після них лишається відчуття заціпеніння в по-
тилиці. Від нього я здригаюся та заходжу до Дерену пе-
ревдягтися. Обнюхую повітря, шукаючи сліди парфумів,
та відчуваю лише різкий запах чийогось дезодоранту.
У вбиральні помічаю Міранду, Кристал і Сашу серед
ранкових роззяв перед умивальниками. Міранда вдивля-
ється в дзеркало, пораючись із волоссям. Саша, що стоїть
поруч, питає:
— Можна, ми вже підемо? Я здохну з голоду.
— Одна секунда, — проходиться востаннє гребінцем
Міранда. — Ось. Тепер можемо йти.
Я махаю їм рукою дорогою до душових, з яких зай­
няті всі, крім однієї. Порожня кабінка — остання в ряду.
Як і решта, вона складається з кедрових стін і дверей із
матового скла. За дверима, посередині, сяє точка біло-
го світла. Таке саме світло пробивається крізь шпарину
у стіні за мною.
У мене холоне в животі від тривоги, і лиш за мить
я усвідомлюю, що відбувається. Біле сяйво — це сонячне

146
світло. Його джерело — дрібна шпаринка у стіні душової.
Та сама, крізь яку зазирала я, підглядаючи за Тео п’ят-
надцять років тому.
Я глибоко видихаю, відчуваючи прикрість, що не зро-
зуміла цього раніше, і полегкість, що це не щось гірше —
наприклад, чергова камера. Однієї достатньо для серйоз-
ної параної. Настільки, що я вже думаю почекати, доки
звільниться інша кабінка. Зрештою, вирішую цього не
робити, оскільки я вже зайшла, та вмикаю воду. Яка, че-
рез ранковий розхід, теплішою не стане.
Тож я лишаюсь у своїй кабінці, намагаючись мити-
ся чимскоріше. Швидко намилюю волосся і ще швидше
змиваю, заплющуючи очі, поки мильна вода ллється по
обличчю. Насолоджуюся миттю тимчасової сліпоти. Во-
на дозволяє мені вдавати, бодай на мить, що мені знову
тринадцять і я звідую табір «Соловей» уперше. Що Вів’єн,
Наталі та Елісон у безпеці у стінах Дерену. Що подій п’ят-
надцятирічної давнини ніколи не було.
Це приємне відчуття. Від якого хочеться не виходити
з-під душу. Та вода щомиті холоднішає, перетворюючись
із літеплої на неприємно прохолодну. За хвилину-дві во-
на холодна, як Північне озеро.
Я закінчую промивати волосся й розплющую очі.
Світна точка на дверях зникла.
Я обертаюся, гарячково зиркаючи на стіну душової за
собою. Крізь шпарину не пробивається світло. Його нема,
щось знадвору його затулило.
Ні, не щось.
Хтось.
Прямо з іншого боку стіни.
Підглядав за мною.

147
 Я зойкаю й кидаюся до дверей, хапаючи на ходу руш-
ник і халат. Коли я вискакую з кабінки, світло вже повер-
нулося — і на стіні, і на відчинених навстіж дверях. Хто б
там не був, його вже нема.
Це не зупиняє мене від того, щоб начепити халат
і щільніше в нього загорнутися. Кидаюся крізь уже спо-
рожнілу вбиральню й вилітаю з дверей, сподіваючись
піймати того, хто за мною підглядав.
Надворі нікого нема. Навколо порожньо. Найближ-
чі люди, яких я бачу, — дві учасниці за понад сто метрів
звідси. Вони спізнились на сніданок і поспішають до
їдальні, метляючи хвостиками.
Я тут сама.
Просто, щоб упевнитися, я роблю незграбне коло
довкруж будівлі, не знаходячи нікого. Повернувшись до
дверей вбиральні, я починаю думати, чи не помилилася
я і це просто хтось притулився до будівлі, вочевидь, за-
кривши собою шпарину в стіні.
Та в цьому поясненні небагато сенсу. Якби це було не-
навмисно, та людина не пішла б у мить, коли я зрозуміла,
що вона там. Вона лишалася б там, безсумнівно, здиво-
вана, чого це я вибігла надвір мокра, у залишках пінки.
Тому перебираю інші варіанти. Пташка, що низько
пролетіла повз будівлю. Чи, може, це поспішали останні
роззяви. Є навіть імовірність, що нічого такого взагалі не
було. Я намагаюся не замислюватися, як довго шпарина
була затуленою. Недовго. Щонайбільше на долю секунди.
Мої очі були замружені значно довше. Коли я їх розмру-
жила, мені потрібна була секунда-дві, щоб пристосувати-
ся до потемків душової. Може, це воно й було — адаптація
мого зору до дійсності.

148
 Коли я повернулася до Дерену, вирішила, що так і бу-
ло. Гра світла. Коротка оптична ілюзія.
Принаймні це те, у що я змушую себе повірити.
Брехня собі.
Єдина неправда, яку я допускаю.

Перший урок малювання у таборі відбувається на пле-

нері, надворі художньої майстерні, подалі від юрби учас-
ниць. Попри мої самозапевнення в тому, що цього не ста-
лося, події в душі даються взнаки. Параноя липне до мене
холодним потом, змушуючи надмірно реагувати на ко-
жен погляд.
Коли Саша пропонує помалювати озеро, я підтримую
цю ідею. Воно на деякий час заспокоює мою тривогу, доз-
воляючи при цьому десятку дівчат, що прийшли на урок,
помалювати щось краще, ніж запланований натюрморт.
І от вони стоять за мольбертами, винесеними на га-
лявину за Садибою, лицем до озера. З палітрами в руках,
усі вони розглядають порожні полотна, трохи хвилюють-
ся, перебирають пальцями по пензлях, що стирчать із ро-
бочих шортів. Я теж хвилююся, і не лише від ранкового
стресу. Те, як дівчата дивляться на мене, питаючи наста-
нов, лякає. Марк мав рацію: це справді не моя парафія.
Трохи допомагає те, що тут є дівчата з Дерену, включ-
но із Кристал з її обіцяним ескізником і набором вугіль-
них олівців. Вони достатньо знайомі, щоб налаштувати
мене на початок.
— Завдання на цей ранок — малювати те, що ви бачи-
те, — оголошую я. — Просто гляньте на озеро та малюй-
те його так, як тільки ви його бачите. Використовуйте ті

149
кольори, які схочете. Використовуйте які схочете техніки.
Це не школа. Тут не буде оцінок. Єдина людина, яку ви
маєте вдовольнити, — це ви самі.
Поки дівчата малюють, я ходжу за ними, слідкуючи
за прогресом. Мене заспокоює споглядання того, як вони
малюють. Хтось — як-от Саша з її охайними рівними ліні-
ями — навіть подає надію. Інші, як Міранда з її зухвалими
синіми мазками, — не надто. Та принаймні вони малюють,
а це більше, ніж мої досягнення за останні пів року.
Коли підходжу до Кристал, то бачу, що вона намалю-
вала супергеройку в обтислому костюмі та плащі; вона
стоїть перед мольбертом. Лице героїні — моє власне. На-
качане тіло — явно не моє.
— Думаю, я назву її Моне, — каже Кристал. — Вдень
вона малює, а вночі бореться зі злочинністю.
— А яка її суперсила?
— Я ще не придумала.
— Обов’язково щось вигадаєш.
Заняття закінчується, коли з їдальні дзвонить дзво-
ник, закликаючи на обід. Дівчата кладуть пензлі та розбі-
гаються, лишаючи мені одній позгрібати їхні полотна та
мольберти. Спершу я відношу картини, по дві за раз, щоб
не розмазати свіжу фарбу. Тоді повертаюся по мольберти
й бачу, що їх уже хтось збирає.
Це робить той самий майстер, що ремонтував дах ху-
дожки, коли я приїхала. Він вийшов із сараю з інструмен-
тами на краю галявини. Його двері прочинені, за ними вид-
но косарку та бензопилу, ланцюги до якої висять на стіні.
— Подумав, що допомога не завадить, — каже він.
Голос його грубий, зі слідами мейнського акценту.
— Дякую, — я простягаю руку. — До речі, я Емма.

150
 Замість того щоб потиснути руку, він киває і мовить:
— Знаю.
Він не каже мені, звідки він це знає. І не мусить. Він
був тут п’ятнадцять років тому. Він шарить.
— Ви ж уже тут були, так? — питаю я. — Я вас упізнала,
коли приїхала.
Чоловік складає черговий мольберт і кидає його на
все більшу купу:
— Та.
— А що ви робили, коли табір закрився?
— Я не на табір працюю. А на родину. Похер, відкритий
табір, закритий, я все одно тут.
— Ясно.
Щоб не видаватись нікчемою, я складаю останній
мольберт і передаю йому. Він додає його до купи та під-
бирає усі за раз, по шість під кожну руку. Вражає, врахо-
вуючи, що я би спромоглася на один чи два.
— Може, я щось понесу? — пропоную я.
— В порядку.
Я відходжу йому з дороги, виявляючи кілька слідів
фарби, що лишилися на траві. Білило, лазур і кілька кра-
пель шарлату, моторошно схожих на краплі крові. Чоло-
вік помічає їх і несхвально фиркає:
— Ну і срач ви тут розвели.
— Трапляється під час малювання. Це ви ще моєї сту-
дії не бачили.
Я усміхаюся, сподіваючись, що його це вдовольнить.
Коли виявляється, що ні, я витягаю шматку із задньої ки-
шені та промокую траву:
— Має спрацювати, — кажу я, хоча натомість ганчірка
тільки розвозить фарбу довгими патьоками.

151
 Чоловік знову фиркає й додає:
— Пані Гарріс-Вайт не любить срачу.
І йде, несучи мольберти, наче вони взагалі нічого не
важать. Я лишаюся там, де стою, ще пару разів марно про-
водячи ганчіркою по траві. Коли це не допомагає, я прос­
то видираю траву з розсохлої землі та підкидаю стебла.
Їх підхоплює вітерець і розвіює у повітрі понад самим
озером.
 13

Перш ніж рушати на обід, я заходжу до художньої

майстерні поритися у припасах Кейсі. Не знаходжу то-
го, що шукала серед банок ПВА та кольорових маркерів,
тому йду до гончарної майстерні Пейдж. Шматок сирої
глини розміром із п’ятак лежить на одному з гончарних
кіл. Ідеально для того, що я хочу.
— А ти не маєш бути на обіді?
Я рвучко розвертаюсь і бачу на порозі Мінді — руки
складені на грудях, голова нахилена набік. Заходячи,
вона підкреслено широко посміхається. Удавана при-
язнь.
Я теж усміхаюсь. Вдаваність на вдаваність:
— Мала тут трохи позакінчувати.
— Ти теж ліпиш?
— Просто розглядала, як ти перетворила це місце, —
кажу я, загрібаючи пальцями кусник глини, ховаючи йо-
го від неї. Краще не пояснюватиму Мінді, що я збираюся
з ним зробити. Вона вже й так достатньо підозрілива. —
Виглядає дивовижно.
Мінді киває на знак вдячності:
— Коштувало купи зусиль і купи грошей.
— Це дуже помітно.
Зайвий комплімент спрацьовує.
Ошкірена посмішка Мінді тане у щось, що майже на-
гадує людський вираз:

153
 — Дякую, — каже вона. — І вибач, що я якось підозрі-
ливо спитала. Просто намагаюся бути насторожі, як табір
іде повним ходом.
— Все ок. Я розумію.
— Все має іти максимально гладко, — додає Мінді. —
Тому ти, певно, маєш зараз теж піти до їдальні. Якщо
учасниці тебе там не побачать, то подумають, що їм теж
можна не приходити на обід. Ми подаємо приклад, Еммо.
Спершу я отримала попередження від сторожа. Тепер
ще одне від Мінді. А це, без сумніву, попередження. Мені
сказано не рипатися і уникати срачів. Словом, діяти про-
тилежно до минулого разу.
— Звісно, — кажу я. — Зараз іду.
Це брехня. Але обґрунтована.
Замість іти до загальної зали, я рушаю до вбиральні.
Біля передніх дверей отинаються спізнілі дівчата, чека-
ючи на своїх подруг, щоб разом піти їсти. Коли всі во-
ни йдуть, я обходжу пів будівлі, вишуковуючи шпарину
у зовнішній стіні. Знайшовши, я запихаю кавалок глини
між дощок, закриваючи дірку.
Я усвідомлюю іронію своїх дій. П’ятнадцять років то-
му я заглядала у цю саму шпарину, визираючи Тео без
його відома та згоди. Хоч мені й хотілося б скинути це
на вік і наївність, я не можу цього зробити. Мені було
тринадцять. Достатньо, щоб знати, що підглядати за Тео
неправильно. Та я все одно це зробила.
Тепер підглядати не може ніхто. Один акт спокути
вчинено. Залишилася ще купа.

Коли я нарешті доходжу до їдальні, то помічаю Тео, що

чекає надворі з плетеним кошиком біля ніг. Неочікуване

154
видовище. Від якого я ірраціонально думаю, що це сам
спогад про мій давній переступ спричинив його появу.
Що після всіх цих років він якимось чином довідався, що
я за ним підглядала. Я зупиняюся, не доходячи до ньо-
го кілька кроків, готуючись до викриття. Натомість Тео
оголошує:
— Я збираюся на пікнік. І подумав, що, може, ти захо-
чеш приєднатися.
— Це з якої нагоди?
Він киває на двері їдальні:
— Хіба треба особливої нагоди, щоб спекатися там-
тешнього їдла?
Він жартома супиться, намагаючись видаватись не-
вимушеним. Але та сама напруга, що й минулої ночі, ли-
шається. Тео її теж відчуває. Я бачу її в нервовому посми-
куванні кутиків його рота. Клубок провини стискається
в грудях сильніше. Тепер немає й сумніву, що він мене
пробачив. От тільки я досі не розумію чому.
Утім, перспектива обіду на природі звучить приваб­
ливо. Особливо через те, що Мінді ця ідея нітрохи не спо-
добалася б.
— Я в ділі, — кажу. — Мої смакові рецептори тобі вдячні.
Тео підіймає кошик і веде мене в протилежний від
їдальні бік. Замість похилої галявини за Садибою, куди
я думала, що ми підемо, він провадить мене повз буди-
ночки та вбиральню углиб лісу.
— Куди ти мене ведеш?
Тео посміхається через плече, ступаючи в ліс:
— В одне особливе місце.
Хоча видимої стежки й нема, іде він цілеспрямовано,
так, наче знає точно, куди прямувати. Я крокую слідом за

155
ним, переступаючи через повалені гілки й шурхаючи опа-
лим листям. Від думки, що мене веде в ліс Тео, моє тринад-
цятилітнє серце затьохкало б. Навіть зараз у мене дещо
пришвидшується пульс, коли я задумуюсь, чи могла б ці-
кавити Тео. Юна Емма була б переконана, що так. Цинічна
доросла я в цьому дуже сумнівається. Не могла б. Не після
всього, що накоїла. Але ж от ми тут, бредемо в хащі.
Врешті-решт ми виходимо на галявинку, таку неочі-
кувану, що я примушую себе кліпнути, просто щоб пе-
реконатися, що це відбувається насправді. Переді мною
постає маленький круг, очищений від опалого листя та
чагарів. Замість них тут росте м’яка трава, де-не-де по-
цяткована клаптиками дикоцвітів. Сонячне сяйво про-
никає крізь проміжок у кронах, підсвічуючи леткий
у повітрі пилок, дуже схожий на легкий сніг. Посередині
галявини стоїть круглий стіл, на кшталт того, за яким ми
обідали з Френні в її фантастичному зимовому саду. І, так
само як і кілька місяців тому, Френні теж присутня, уже
сидить за столом із серветкою на колінах.
— А ось і ви, — каже вона, тепло всміхаючись. — І саме
вчасно. Я неймовірно зголодніла.
— Вітаю, — кажу я, сподіваючись, що не виказую голо-
сом свого здивування. Мої щоки ще більше вкриваються
рум’янцем: частково через розчарування, що пікнік — це
не якийсь романтичний жест від Тео, а частково від зні-
яковіння, що припустила таку можливість. Відчуваю і ще
дещо. Занепокоєння. Несподівана поява Френні підказує
мені, що це не експромт. Йдеться про щось іще.
Спокою зовсім не сприяють шість мармурових статуй,
розставлених навколо галявини, майже захованих се-
ред дерев, наче мовчазні свідки. Кожна статуя зображує

156
жінку в різних виявах напівоголеності. Вони завмерли
в неприродних позах, здійнявши руки, розкривши до-
лоні, неначе чекаючи, доки на їхні витончені пальці не
сядуть пташки. В інших у руках кошики з виноградом
і стиглими яблуками, снопи пшениці.
— Вітаю у саді скульптур, — мовить Френні. — Одна
з найвигадливіших ідей мого дідуся.
— Дивовижно, — кажу я, хоча правда в протилежному.
Видаючись красивою звіддаля, галявина справляє мото-
рошне відчуття, коли я сідаю посередині. Статуї несуть
на собі багаторічні відбитки невблаганного часу й при-
роди. Згини їхніх тог позалипали брудом. Вздовж деяких
з них тягнуться тріщини, а бездоганна шкіра інших —
потерта й скришена. Лице однієї статуї вкрите мохом.
У всіх порожні очі. Неначе їх осліпили. Покаравши за те,
що побачили неналежне.
— Можеш забити на ґречність, — каже Тео, ставлячи
кошик для пікніка на стіл і починаючи його розклада-
ти. — Тут до біса стрьомно. Принаймні як на мене. В ди-
тинстві ненавидів сюди приходити.
— Погоджуся, що це місце не на кожен смак, — відка-
зує Френні. — Та мій дідусь ним пишався. І так воно має
й лишатися.
Вона безпомічно знизує плечима, привертаючи мою
увагу до статуї прямо за нею. Її лице вишукане, з тонки-
ми рисами та делікатним підборіддям. Однак невідомий
скульптор додав її обличчю емоцій. Безживні очі ширші,
ніж належно, й дивляться вони з-під пари виразно під-
нятих брів. Пухкі губки ледь-ледь розтулені, чи то від ек-
стазу, чи то від несподіванки. Я підозрюю, друге. Статуя
видається, за браком кращого слова, сполоханою.

157
 — Обід подано, — оголошує Тео, відриваючи мою ува-
гу від статуї до столу. Переді мною тепер лежить від-
критий сендвіч з копченим лососем під сметаною з ка-
персами та кропом. Безперечно, не те, чим пригощають
решту в їдальні. Коли Тео наливає мені келих просеко,
я відпиваю особливо великий ковток, намагаючись за-
спокоїти нерви.
— Тепер, коли всім нам затишно, — каже Френні, — га-
даю, час відкрити, чому ми привели тебе сюди за таких
дивних обставин. Я подумала, що буде добре, якщо наша
розмова відбудеться у відносній приватності.
— Розмова?
— Так, — відповідає Френні. — Є важлива річ, яку ми
з Тео хотіли б із тобою обговорити.
— Га? — кажу я, беручись до їжі, вдаючи спокій попри
цілковито протилежний стан. Тривога обсідає мене ізсе-
редини. — І що ж це?
— Камера навпроти твого будиночка, — каже Френні.
Я завмираю, не доносячи виделку з лососем до рота.
— Ми знаємо, що ти її бачила, — каже Тео. — Ми пе-
реглядали запис сьогодні вранці.
— Відверто кажучи, ми сподівалися, що ти її не помі-
тиш, — додає Френні. — Але раз уже так сталося, сподіва-
юся, ти дозволиш нам пояснити, навіщо вона там.
Я відкладаю виделку на тарілку. У мене зникає будь-
який апетит:
— Так, звісно, буду рада. Я не бачила в таборі інших.
— Так, люба, це тому, що вона одна, — каже Френні.
— Як давно вона там?
— Від минулого вечора, — говорить Тео. — Бен почепив
її під час ватри.

158
 Спершу ім’я здається мені незнайомим. А тоді я зга-
дую сторожа. Не дивно, що він так незвично поводився,
збираючи мольберти.
— А для чого?
— Щоб пильнувати за Дереном, ясна річ, — пояснює
Френні.
Раз ми вже торкнулися теми стеження, я відчуваю
спокусу розповісти, що хтось, можливо, підглядав уран-
ці за мною в душі. Але не розказую, тому що не певна, що
це так. Мені також доведеться розкрити, що мені відомо
про шпарину в стіні душової. Цієї розмови я воліла б уни-
кати понад усе.
Натомість я кажу:
— Це не дає відповіді на моє питання.
Хоча насправді дає. От тільки відповідь не говорить-
ся вголос, мені лишається дійти до неї самотужки. Каме-
ра спрямована на Дерен, тому що я там поселилася. Ось
чому її встановили минулого вечора. Вони не знали, що
я заселюся в цей будиночок, доки я не приїхала.
Френні дивиться на мене через стіл, схиливши голову
набік, із занепокоєнням у ясних зелених очах:
— Ти засмучена. І, ймовірно, ображена. Не сказала б, що
я тебе звинувачую. Ми мали би повідомити тобі одразу ж.
Легке поколювання головного болю тисне на скроні.
Я списую його на збентеження та забагато швидко випи-
того просеко натщесерце. Але Френні має рацію. Я справді
засмучена та ображена.
— Але ви досі не пояснили мені, для чого вона там, —
кажу я. — Ви за мною шпигуєте?
— Це надто грубо сказано: «Шпигуємо», — Френні
бридливо кривить губи, так, наче від слова в її роті стало

159
кисло. Тоді ледь відпиває просеко, щоб змити його. — Я во-
лію вважати, що вона там, аби тебе захистити.
— Від чого?
— Від тебе.
Це відповідає Тео. Почувши це від нього, я різко ви-
дихаю від несподіванки.
— Коли ми ще готувалися до нового відкриття табо-
ру, звіряли досьє на всіх, хто буде тут улітку, — говорить
Френні, виявляючи більше делікатності, ніж її син. — Я не
вважала це за потрібне, та мої юристи наполягли. Вожаті.
Кухарі. Навіть учасниці. Ми не знайшли нічого, про що
варто хвилюватися. Крім тебе.
— Я не розумію, — кажу я, хоч це й не так. Я знаю, що
буде далі.
Обличчям Френні пробігає зболений вираз. Він ви-
дається мені перебільшеним і не зовсім щирим. Неначе
вона хоче, щоб я знала, як боляче їй вимовляти будь-що,
що вона промовить далі:
— Ми знаємо, Еммо,— каже мені вона. — Ми знаємо, що
з тобою сталося після того, як ти поїхала з табору «Соло-
вей».
 14

Я про це не говорю.
Навіть із Марком.
Єдині, хто знає, що сталося, — мої батьки, що тільки
й раді уникати згадок про ті жахливі шість місяців, коли
мені було чотирнадцять.
Коли це почалося, я ще була в школі. Миршава но-
венька, що відчайдушно прагнула влитися в колектив до
решти дівчат у спеціалізованій школі. Було непросто. Не
після подій того літа. Всі знали про зникнення у таборі
«Соловей», що дало мені лиху славу, тому ніхто не хотів
мати зі мною нічого спільного. Мої подруги почали мене
сторонитися. Навіть Гезер і Марісса. Моє життя перетво-
рилося на форму одиночного ув’язнення. Вихідні, прове-
дені у власній кімнаті. Обіди в їдалці на самоті.
І тоді, коли вже здавалося, що гірше нікуди, я побачи-
ла дівчат, і все насправді пішло шкереберть.
Це сталося під час екскурсії у Музей Метрополітен.
Сотня дівчат дріботить залами, вони убрані в картаті
спідниці та зухвалу невпевненість. Я відбилася від гру-
пи у крилі з європейським живописом, блукаючи лабі-
ринтом галерей, приголомшена усіма тими Ґоґенами, Ре-
нуарами та Сезанами.
Одна із зал була порожньою, якщо не брати до ува-
ги картину Ґюстава Курбе «Сільські панянки». Величез-
ний пейзаж, майже повністю в зелені й вохрі, з чотирма

161
дівчатами. Три із них на вигляд ще підлітки. Власне, па-
нянки, буденно-ошатні у прогулянкових сукнях, з чепчи-
ками й парасолями. Четверта дівчинка молодша. Селянка.
Боса, з хусткою на голові та фартушком на поясі.
Я задивилася, але не на картину. Мене більше заціка-
вили дівчата, що її розглядали. Вони були одягнені в білі
сукні. Прості й смиренні. Вони стояли з рівними спинами,
цілком непорушні, завмерлі, як юні жінки, створені Курбе.
Здавалося, наче вони щойно зійшли із самої роботи і те-
пер їм було цікаво, як виглядає вона без них.
«Вона прекрасна, — сказала одна з дівчат. — Ти так не
думаєш, Ем?»
Вона не обернулася. Їй було непотрібно. Я знала сво-
їм нутром, що це була Вів’єн, так само як і те, що дві ін-
ші були Наталі та Елісон. Мені було байдуже, чи це бу-
ли справді вони, чи їхні привиди, чи витвори моєї уяви.
Їхньої присутності було достатньо, щоб мене нажахати.
«Виглядаєш здивованою, — мовила Вів’єн. — Певно,
ти ніколи не вважала нас за поціновувачок мистецтва».
Я не могла зібратися з духом, щоб відповісти. Страх
відібрав мені мову. Мені знадобилися всі мої сили, щоб
ступити крок назад, намагаючись створити між нами
якусь дистанцію. Щойно я спромоглася на перший ма-
ленький крок, за ними швидко пішли наступні. Мої ноги
винесли мене із зали з гучним стукотом туфель по пар-
кетній підлозі. Щойно вибравшись, я наважилася озир-
нутися.
Вів’єн, Наталі та Елісон досі стояли там, цього разу ли-
цем до мене. Перш ніж я встигла повністю втекти, Вів’єн
підморгнула мені й промовила:
«До скорого».

162
 Скоро не забарилося. Через кілька днів, під час ранко-
вого показу «Хлопців з Джерсі», на який мене потягнула
мама в черговому екзальтованому припадку материн-
ства. Коли вона вийшла за хвилину до антракту, щоб зай­
няти місце в буфеті, на її крісло всілась Вів’єн. Ввімкнуло-
ся світло, і от вона сиділа, знову в білій сукні.
«Херова вистава», — сказала вона.
Я не наважилася на неї глянути. Сиділа завмерла на
сидінні, прикувши погляд до далекої сцени перед со-
бою. Вів’єн лишалася де й була, білою плямою скраю по-
ля зору.
«Ти не справжня, — відповіла я пошепки, низьким го-
лосом, щоб ніхто більше мене не почув. — Тебе не існує».
«Та ну, Ем. І ти, і я чудово знаємо, що ти в це не віриш».
«Нащо ти це робиш?»
«Роблю що?»
«Являєшся».
«Сама прекрасно знаєш нащо».
У голосі Вів’єн при цьому не було злості. Не було доко-
ру. Коли вже на те, то вона звучала сумною. Так безпорад-
но сумною, що від жалю мені перехопило подих. Я схлип-
нула крізь тремтячі губи, в кутиках моїх очей запекли
сльози.
«Ну, не треба сліз, — мовила Вів’єн. — Ми обидві знає-
мо, що вони нещирі».
Тоді вона зникла. Я прочекала повні п’ять хвилин,
перш ніж зібратися з силами, встати з сидіння і сходити
до вбиральні. Другу дію я провела, ховаючись у кабінці.
Після мюзиклу я сказала мамі, що не дуже добре почува-
юся. Вона надто набралася горілчаних коктейлів за всі
гроші, щоб зрозуміти, що я брешу.

163
 Після того дівчата з’являлися все частіше. Дорогою до
школи я бачила, як Наталі стояла на протилежному боці
вулиці. Одного дня на обіді Елісон подивилася на мене
з іншого боку їдальні. Всі три сновигали відділом білиз-
ни у «Macy’s», поки я намагалася вибрати собі ліфчик під
груди, що раптом вирішили рости. Я нікому нічого про
них не розповідала. Боялася, що мені не повірять.
Так воно, певно, й тривало б місяцями, якби однієї но-
чі я не прокинулася й не побачила Вів’єн, що сиділа на
краю мого ліжка.
«Просто цікаво, Ем, — сказала вона. — Ти справді га-
дала, що тобі це так зійде з рук?»
Своїм криком я розбудила батьків. Вони забігли до мо-
єї кімнати й побачили мене, зіщулену під ковдрою, цілко-
вито саму. Решту ночі я пояснювала їм, що продовжувала
бачити дівчат, що вони являлися мені, що я боялася, що
вони мене скривдять. Я говорила годинами, сама майже
не розуміючи, що кажу. Мої батьки сприйняли це за реа-
лістичний кошмар. Я знала, що це не так.
Після того я відмовилася виходити з дому. Пропуска-
ла школу. Вдавала, що хворію. Провела три дні, зачинив-
шись у кімнаті, не бажаючи митися чи навіть торкатися
зубної щіткою своїх укритих нальотом зубів. Моїм бать-
кам не лишалося нічого, крім як відвести мене до пси-
хіатра, що підтвердив: дівчата справді були галюцина-
ціями.
У мене офіційно діагностували шизофреноформний
розлад, дружбана самої шизофренії. Лікар чітко дав зро-
зуміти, що події в таборі «Соловей» не спричинили йо-
го самі собою. В організмі вже був наявний певний дис­
баланс речовин, що й позначився на мозку. Зникнення

164
дівчат просто спровокувало виверження доти сплячого
вулкана.
Лікар також наголосив, що шизофреноформний роз-
лад зазвичай тимчасовий. Сказав, що ті, хто від нього
потерпали, зазвичай видужували при належному ліку-
ванні. Так мені й довелося провести пів року в психіа-
тричному закладі, що спеціалізувався на лікуванні дів­
чат-­підлітків.
Лікарня була чиста, зручна, професійна. Буйних там
не було. Не було драми в дусі «Перерваного життя». Була
групка дівчат мого віку, які щосили намагалися одужа-
ти. Завдяки поєднанню терапії, медикаментів і старого
доброго терпіння мені це вдалося.
Це в лікарні я вперше почала малювати. Це називало-
ся арт-терапією. Мене садовили за чисте полотно, давали
в руки пензлик і просили намалювати свої почуття. Я ро-
зітнула полотно синім мазком. Викладачка, худорлява
жінка із сивим волоссям і лагідною вдачею, забрала по-
лотно і замінила свіжим, сказавши:
«Еммо, намалюй, що ти бачиш».
Я намалювала дівчат.
Вів’єн, Наталі, Елісон.
У такому порядку.
Малюнок відрізнявся від моїх подальших спроб. Гру-
бий, дитячий, жахливий. Дівчата на картині були несхо-
жими на своїх прототипів у житті. Були чорними кара-
кулями у трикутниках суконь. Та я знала, хто вони такі,
чого вистачало, щоб допомогти мені видужати.
Через шість місяців мене виписали, однак мені все
одно довелося далі приймати антипсихотики і раз на
тиждень ходити на терапію. Ліки я приймала п’ять років.

165
Терапія триває до сьогодні. Вона помагає, хоча й не так,
як сеанси у психлікарні в доброї, нескінченно терплячої
докторки Шивлі. У день моєї виписки вона подарувала
мені браслет. На ньому висіли три тонкі намистинки-­
пташки.
«Вважай, що це талісман, — сказала вона, застібаючи
його мені на зап’ястку. — Ніколи не недооцінюй сили по-
зитивного мислення. Якщо в тебе раптом будуть нові га-
люцинації, я хочу, щоб ти торкнулася браслета і сказала
собі, що те, що ти бачиш — несправжнє, що воно не має
над тобою влади і що ти сильніша, ніж гадають інші».
Замість того щоб повертати мене до старої спеціалі-
зованої школи, мої батьки відправили мене до найближ-
чої державної. У мене з’явилися подруги. Я почала займа-
тися малюванням. Почала жити втішним життям.
Я більше ніколи не бачила дівчат.
Тільки на своїх роботах.
Я думала, що це приватна інформація. Що це моя
справа і мій секрет. Та якимось чином Френні про це діз-
налася. Я не здивована. Варто гадати, її статки відкри-
вають чимало дверей. І от вони з Тео розглядають мене
із допитливістю в очах, напевно, гадаючи, чи може мене
поплавити будь-якої миті.
— Це було давним-давно, — кажу я.
— Безумовно, — відказує Тео.
Френні додає:
— Останнє, чого ми хочемо, то це щоб ти почувалася
в якийсь спосіб відчуженою чи покараною. Саме тому ми
мали з самого початку повідомити тобі про камеру.
Я не маю уявлення, що вони хочуть від мене почути.
Що все пробачено? Що абсолютно прийнятно за мною

166
шпигувати на підставі чогось, що зі мною було ще в шко-
лі?
— Я розумію, — кажу я збито. — Краще перестрахува-
тися. Зрештою, ми ж не хочемо більше ніяких срачів?
Я перепрошую, встаю з-за столу й іду геть поміж двох
статуй. Здається, обидві вони спостерігають за моєю вте-
чею, не бачачи нічого порожніми очима, та все знаючи.

Тео рушає за мною в ліс. Його кроки, призвичаєніші до

місцевості, шурхотять по землі за спиною, швидші за
мої. Я прискорюю крок, хоча й знаю наперед, що він ме-
не наз­дожене. Просто хочу, щоб йому це коштувало зу-
силь. Я різко звертаю ліворуч, намагаючись його збити.
Ломлюся через неходжені хащі. Коли Тео звертає слідом,
я знову повертаю, цього разу беручи ще лівіше.
Він гукає:
— Еммо, не сердься.
Я знову рвучко звертаю, рушаючи в новому напрям-
ку. Цього разу моя права нога зачіпається через корінь,
що випинається із землі. Я перечіпаюсь і ступаю кілька
все менш певних кроків, намагаючись стриматися перед
неминучим падінням.
Мені вдається відбутися переляком. Я приземляюся
на руки й коліна, листя на м’якій, порослій мохом зем-
лі пом’якшує удар. Ставши на ноги, я помічаю, що стою
на черговій галявині. Не такій охайно доглянутій, як сад
скульптур. Вона темніша, дикіша, готова от-от возз’єдна-
тися з лісом.
Я поволі обертаюся, роззираюся навколо, намагаю-
чись зібратися докупи.

167
 Тоді помічаю сонячний годинник.
Він розташований посередині галявини — мідний
диск нагорі скошеної мармурової колони. Від часу мідь
стала блакитною, через що римські цифри та циферблат,
висічені на поверхні, здаються ще виразнішими. Посере-
дині диска латиною написано гасло:
Omnes vulnerant; ultima necat.
Я пригадую фразу з уроків у старшій школі, хоча ла-
тина мені давалася не надто. Власне, давалася жахливо.
Я пам’ятаю лише тому, що коли я вперше дізналася про
значення сентенції, у мене побігли мурашки.
Усі ранять; остання вбиває.
Я торкаюся годинника, пробігаючи пальцям по сло-
вах, як нарешті мене наганяє Тео. Він виходить з-поміж
дерев, трохи засапаний, з розкуйовдженим від гонитви
волоссям.
— Я не хочу з тобою розмовляти, — кажу я.
— Слухай, ти маєш повне право сердитися. Нам тре-
ба було просто сказати, що ми робимо. Ми тут повністю
налажали.
— На цьому ми можемо погодитись.
— Я просто хочу знати, що ти одужала, — каже він. —
Як друг.
— Зі мною все абсолютно в порядку.
— Тоді я перепрошую, гаразд. Моя мама теж.
Вибачення, радше силуване, ніж щире, що знову ме-
не розлючує:
— Якщо ви мені не довіряєте, то нащо було сюди за-
прошувати?
— Тому що мама хотіла, щоб ти тут була, — каже Тео. —
Ми просто не знали, чого очікувати. Минуло п’ятнадцять

168
років, Еммо. Люди змінюються. І ми не знали, якою ти бу-
деш, особливо враховуючи, що сталося минулого разу,
коли ти тут була. Це було питання безпеки, а не довіри.
— Безпеки? І що, ви думали, я збиралася би зробити
з цими дівчатами?
— Може, те саме, що ти зробила з Вів’єн, Елісон і На-
талі.
Я сахаюсь, хапаючись за годинник для опори, відчу-
ваючи під пальцями холодну і гладку мідь.
— Це через це, так? — питаю я. — Камера. Порпання
в моїх медичних записах. Це через те, що я давним-давно
звинуватила тебе в тому, що ти їх скривдив.
Тео розлючено проводить рукою по волоссю:
— Це все далеко від правди. Але раз ти вже про це зга-
дала, мушу зазначити, що ти тоді вчинила дуже паршиво.
— Це так, — зізнаюся я. — І я роками за це себе картала.
Але я була мала, розгублена й налякана.
— Думаєш, я не був?! — відказує Тео. — О, ти бачи-
ла б, як мене мусори розпікали. Копи, нацгвардія, йоба-
не ФБР — всі завалювались до Садиби й вимагали, щоб
я розказав правду. Змусили мене пройти детектор брех-
ні. Чета змусили теж. Десятирічна дитина на поліграфі.
Він тиждень по тому плакав. І все це через твоє звину-
вачення.
Його обличчя побуряковіло, підкресливши бліду рис­
ку шраму на щоці. Він лютує, вивалює все за раз, даючи
зрозуміти, наскільки я перед ним завинила.
— Я не знала, як зробити краще, — кажу я.
— Це ж іще не все, — відказує Тео. — Ми ж були друзя-
ми, Ем. Чого ти вирішила, що я мав якийсь стосунок до
того, що з ними сталося?

169
 Я витріщаюся на нього, приголомшена. Те, що йому
спало на думку спитати, чому я його звинуватила, зму-
шує мене знову розпалитися гнівом. Може, це й не через
нього Вів’єн із рештою зникли, та він точно не абсолютно
невинуватий. Як і я.
— Сам чудово знаєш чому.
Кажу це і йду, лишаючи Тео одного на галявині. Після
кількох хибних поворотів і перечепившись об підступно
випнуте коріння, я знаходжу стежку до табору. Крокую до
будиночків, лютуючи всю дорогу. Я люта на Френні. Ще
лютіша на Тео. Та основний запас моєї люті я приберегла
для себе, за те, що подумала, що повертатися сюди було
доброю ідеєю.
Дійшовши до Дерену, я відчиняю навстіж двері. Все-
редині щось скаче по підлозі, намагаючись злетіти. Бачу
темні силуети на вікнах, чую тріпотіння крил.
Птахи.
Їх троє.
Ворони. Впізнаю за вугільно-чорним пір’ям.
Вони літають ошалілим гуртом, б’ючись об стелю, кар-
каючи. Одна з них летить до мене. Пазуристі лапи ковза-
ють моїм волоссям. Інша прямує рівно в обличчя. Виря-
чені чорні очі. Роззявлений гострий дзьоб.
Падаю на підлогу й прикриваю голову. Ворони все
тріпочуть. Все каркають. Продовжують битися у стіни
будиночка. Я витягуюсь на підлозі, сягаю дверей і відчи-
няю навстіж. Рух відганяє птахів у протилежний бік. До
вікна, об шибки якого вони б’ються чергою лютих ударів.
Я повзу до них, прикриваючи правою рукою очі, лі-
вою махаючи в повітрі, відганяючи їх в інший бік. Брас­
лет ковзає вгору-вниз моїм зап’ястком. Ще три пташки

170
метляються. Спрацьовує. Одна з ворон помічає відчинені
двері й шугає крізь них, за нею наступна.
Третя птаха востаннє каркає, ковзаючи пір’ям по сте-
лі. Тоді вилітає й вона, після чого в будиночку вмить стає
тихо.
Я лишаюся на підлозі перевести подих і заспокоїти-
ся. Роззираюся приміщенням, щоб переконатися, що ніде
нема ще одного птаха, готового напасти. Не те щоб во-
ни цілеспрямовано нападали. Вони просто були загнані
й налякані. Припускаю, що вони залетіли через вікно з ці-
кавості чи в пошуках поживи. Залетівши, вони не знали,
як вибратися, тому запанікували.
Логічно. Зі мною так бувало.
Але тоді я згадую, як птахи бились об шибку. Такий
страшний звук. Підводжуся й оглядаю вікно.
Воно весь час було замкнене.
 15

Наступні десять хвилин я збираю все пір’я, яке зали-

шили по собі ворони. Понад десяток пір’їн лежить на під-
лозі, ще трохи вкриває ліжка Міранди та Саші. Принаймні
з пір’ям немає посліду. Як на мене, це перемога.
Прибираючи, я перелічую способи, якими птахи мог-
ли потрапити досередини при зачиненому вікні. На дум-
ку спадають два варіанти. Перший — через дірку в даху,
майже непомітну, в куточку. Друге, логічніше пояснення
в тому, що котрась із дівчат залишила відчиненими две-
рі, давши воронам залетіти. Тоді хтось проходив і зачи-
нив будиночок, мимохіть замкнувши птахів усередині
Дерену.
Але виносячи жменю пташиного пір’я за будинок,
я приходжу до третього варіанту: що хтось піймав пта-
хів і випустив їх усередині навмисно. Зрештою, їх було
троє, як намистин на моєму браслеті, що самі собою теж
символічні.
Я хитаю головою, розкидаючи пір’я. Ні, це неможли-
во. Як і думка, що за мною шпигують у душі, вона над-
то моторошна, щоб про неї думати. Та й до того ж, хто
став би це робити? І нащо? Як і з тінню в душовій кабін-
ці, я тверджу собі, що найневинніше пояснення є і най-
логічнішим.
Але повернувшись досередини, я не можу позбутися
думки, що щось якось не так. Через камеру, тінь у душовій

172
і тепер птахів я весь день була на межі зриву. Настільки,
що відчуваю потребу трохи побути на свіжому повітрі.
Може, піти пройтися. Легкого навантаження може якраз
вистачити, щоб позбутися своїх дивних думок.
Я відчиняю тумбочку, шукаючи похідні черевики.
Перше, що я бачу, — складений аркуш паперу, який Вів’єн
заховала у власній шафці. Мої руки дрижать, коли я його
підбираю. Я кажу собі, що це залишковий стрес від усього
іншого, пережитого за сьогодні. Та я знаю правду.
Ця сторінка мене тривожить. Як і світлина, що знову
випадає зі складки.
Я вдивляюсь у жінку на малюнку, знову здригаючись
від відчуття знайомості, коли дивлюся їй у вічі. Я задуму-
юся, про що ця жінка — Елеанор Каштан — думала, коли
її фотографували? Вона боялася, що божеволіє? Бачила
щось, чого насправді не існувало?
Відклавши знімок, я ще раз вивчаю мапу, намальова-
ну Вів’єн. Розглядаю усю сторінку. Табір. Озеро. Грубо на-
мальований ліс на дальньому березі. Та мій погляд зупи-
няється на маленькому хрестику, що лишив два глибокі
сліди на папері. Вів’єн зробила це навмисно. Це значить,
що там щось є.
Неможливо з’ясувати, що там, доки туди не піду.
А саме це я маю намір зробити. Прогулянка за озеро
і дозволить мені розім’ятися, і по-справжньому розпочне
пошуки. Так я вб’ю двох зайців — не найліпша метафора,
усвідомлюю я, згадуючи про лапку, що звисала з лисячої
пащі сьогодні вночі.
Починаю збирати все необхідне до рюкзака. Крем від
засмаги та антисептик. Телефон. Пляшка з водою. Ма-
пу я теж ховаю до наплічника і застібаю його, виходячи

173
надвір. Зухвало дивлюся в камеру, сподіваючись, що пі-
зніше погляд побачать Тео із Френні.
Перш ніж вийти за межі табору, я зупиняюся біля
їдальні, щоб набрати води та взяти банан і батончик на
випадок, якщо зголоднію. Надворі стоять дві жінки та чо-
ловік. Кухарі, що в проміжку між обідом і вечерею поку-
рюють у затінку даху. Одна з жінок байдуже махає. Чоло-
вік біля неї — той самий мужик із борідкою, що зиркав на
мене уранці. Бирка на його фартуху засвідчує, що його
звати Марвін.
Тепер Марвін дивиться повз мене вдалину, в бік озе-
ра. Там проходять пообідні заняття з плавання, і пляж
усіяний дівчатами в купальниках різного ступеня скром-
ності. Він перехоплює мій погляд і розпливається в та-
кій масній посмішці, що мені хочеться зараз же дістати
з рюкзака антисептик.
— А чо’, дивитись не заборонено, — каже він.
Таким чином Марвін опиняється на вершині мого
списку потенційних підглядальників. Власне, він там
один. Хоч і малоймовірний. Поки я була в душі, він, пев-
но, працював на кухні. Є, звісно, можливість, що він мене
вистежив, та не думаю, що він міг би це зробити, лишив-
шись непоміченим.
До того ж, імовірно, ніхто за мною й не підглядав.
Можливо.
— Може, й не заборонено, Марвіне, — кажу я, наголо-
шуючи його ім’я, даючи зрозуміти, що я його знаю. — Але
ці дівчата годяться тобі в дочки.
Марвін кидає цигарку, затирає носаком і поверта-
ється на кухню. Жінки легко хихочуть. Одна з них киває
в мій бік. Мовчазна вдячність.

174
 Я йду далі до озера, з рюкзаком через плече. Помічаю,
як Міранда ошивається біля рятувальної вишки в бікіні,
задуманому, щоб оголювати максимум тіла, лишаючись
при цьому легальним.
Сьогоднішній рятувальник — Чет, що пояснює при-
сутність біля вишки Міранди. Він виглядає безпереч-
ним красенем на висоті свого сидіння, у «рейбенах» та
зі свист­ком. Міранда дивиться на нього, надто голосно
сміючись через щось, що він щойно сказав, крутячи паль-
цем волосся, а носаком креслячи на піску коло. Вочевидь,
вона вже пережила переписку, що розбила їй серце. Хіба
що хай подбає, щоб Мінді її не спалила. Припускаю, що
загравання з Четом не вважатиметься відповідним духу
табору «Соловей».
Поряд Саша і Кристал ділять велике пляжне покрива-
ло. Вони розляглися на ньому, досі в шортах і поло, бай-
дуже прогортуючи стосик коміксів. Я підходжу до них,
кидаючи тінь на підстилку:
— Ви не залишали двері відчиненими?
— Ні, — каже Саша. — Так заповзають комашки, а вони
розносять хвороби.
— Зовсім-зовсім?
— Ні, не лишали, — відповідає Кристал. — А що?
Я вже прибрала пір’я з будиночка, тож не бачу при-
чин розказувати їм про ворон. Тільки змушу Сашу більше
хвилюватися. Вирішую перевести тему:
— Чого не плаваєте?
— Я не хочу, — каже Кристал.
— Я не вмію, — каже Саша.
— Можу якось тебе навчити, якщо захочеш.
Саша морщить носика, сіпаючи окулярами:

175
 — У цій калабані? Ні, дякую.
— А куди ви ідете? — питає Кристал, помічаючи на-
плічник.
— Поплавати на байдарках.
— Самі? — питає Саша.
— Попередньо, так.
— А ви певні, що це добра ідея? Кожного року в се-
редньому вісімдесят сім людей гине під час плавання на
байдарках і каяках. Я перевіряла.
— Я добре плаваю. Певна, все буде гаразд.
— Може, краще, якщо хтось буде з вами?
Кристал поруч ляскає коміксом і зітхає:
— Міс Вікіпедія хоче сказати, що ми хочемо піти з ва-
ми. Нам нудно, і ми ще ніколи не плавали на байдарках.
— Та, — каже Саша. — Я це мала на увазі.
— Це не дуже гарна ідея. Плисти доведеться далеко.
А потім буде ще невеликий похід.
— У походах я теж ніколи не була, — заявляє Кри-
стал. — Будь ласка, можна ми з вами?
Саша зиркає на мене, тріпочучи віями за скельцями:
— Ну будь ласочка!
Мій план полягав у тому, щоб переплисти озеро, знай-
ти точку на мапі Вів’єн і діяти по ситуації. Саша і Кристал
мене тільки сповільнюватимуть. Однак на мене тисне по-
чуття обов’язку. Френні сказала мені, що мета відкриття
табору «Соловей» — дати учасницям новий досвід. Це досі
так, хоча зараз я й злюся на Френні.
— Гаразд, — кажу я їм. — Одягайте жилети та допомо-
жіть мені з байдаркою.
Дівчата слухаються й беруть брудні рятувальні жи-
лети, що висять по боках стійки з човнами. Натягують їх

176
і допомагають зняти байдарку. Вона важча, ніж здається,
і така громіздка, що ми її ледь не впускаємо. Не менш жа-
люгідно ми несемо човен до берега; Кристал підтримує
його спереду, а я — ззаду. Саша посередині, захована під
перевернутим човном, сама тільки пара ніжок, що чала-
пають до берега.
Наших зусиль вистачає, щоб відірвати увагу Міранди
від Чета. Вона підходить до нас і питає:
— Куди це ви зібралися?
— Плисти, — відповідає Саша.
— А потім у похід, — додаю я, щоб віднадити їх дум-
кою, що однією греблею по озеру виправа не закінчиться.
Натомість Міранда супиться:
— Без мене?
— Хочеш з нами?
— Не дуже, але…
Вона осікається, не закінчивши речення, проте зна-
чення його я чудово розумію. Не хоче лишатися осторонь
одна. Я знаю це відчуття.
— Піди перевдягнися, — кажу я. — Ми чекатимемо тут.
Ще одна людина означає ще одну байдарку. Тому, по-
ки Міранда бігає до будиночка за шортами й кросівками,
ми з Кристал і Сашею витягуємо другий човен до берега.
Коли Міранда повертається, ми залізаємо: вона з Кристал
в один, а ми з Сашею — в інший. Відштовхуємося веслами
і починаємо відпливати від берега.
Основна частина веслування у нашому човні випадає
мені. Я сиджу позаду, гребучи поперемінно на два боки
човна. Саша сидить спереду, тримає весло на колінах і за-
нурює його щоразу, коли мені потрібно вирівняти курс.
— Як гадаєте, наскільки тут глибоко? — питає вона.

177
 — Місцями дуже глибоко.
— Метрів тридцять?
— Можливо.
Сашині очі розширюються за скельцями окулярів, а її
рука несвідомо стискає жилет:
— Але ж ви добре плаваєте, так?
— Так, — кажу я. — Хоч і не так добре, як дехто з моїх
знайомих.
У нас іде пів години на те, щоб перетнути озеро. Ми
зупиняємося, коли водна гладінь темнішає від високих
сосон понад берегом, що відбиваються у воді кострубато
й непривітно. Біля самої поверхні стирчать рештки де-
рев, занурених під воду під час затоплення долини. Голе
й вибілене часом, їхнє гілля неначе тягнеться по свіже
повітря і все ніяк не може дотягнутися. Моторошне ви-
довище. Вицвілі мацаки, сплутані докупи, через які про-
ковзують багнисто-бурі риби. Через те що вода зміліла
від посухи, найвищі гілляки шкребуться днищами бай-
дарок, неначе мерці, що пазурами намагаються видер-
тися з домовин.
Перед нами з озера постає все більше дерев. Хоча не
дуже точно буде назвати їх деревами. Вони радше прима-
ри дерев. Голі й вибілені сонцем. Застиглі у лімбі між во-
дою й землею. Без кори, листя, гілок. Самі сумні ламкі палі.
Минувши цвинтар дерев, ми дістаємося берега. На
противагу привітній рівнині, на якій був закладений та-
бір «Соловей», ландшафт різко здіймається — підйом, що
в підсумку переходить у похилі вершини вдалині. Дерева
тут вивищуються понад водою. Переважно сосни, сплете-
ні кронами у блідо-зелену стіну, що бринить на легкому
бризі від озера.

178
 Праворуч від нас, наполовину в воді, лежить купа ва-
лунів. Вони видаються недоречними, неначе скотилися
з гори один за одним, поступово накопичившись тут. За
ними здіймається схил, де землю поточили стихії. Мир-
шаві, вперті стебла в’ються по стрімчаку, голий камінь
якого вкривають мінеральні відклади. Вершину схилу
вінчають дерева, частина їх хилиться, неначе готова от-
от стрибнути.
— Я дещо бачу, — каже Міранда, показуючи на пошар-
пану споруду трохи далі вздовж берега.
Я теж її бачу. Це альтанка. Власне, була колись. Тепер
це перехняблена споруда з розсохлого дерева, яку поволі
поглинає бур’ян. Її долівка просідає. Дах хилиться набік.
Хоч я й не певна, та це може бути та схожа на будиночок
споруда, позначена на мапі Вів’єн.
Я починаю гребти до неї. Міранда рушає слідом. На
березі ми вилазимо з байдарок, кидаючи весла, знімаючи
жилети. Тоді витягаємо човни далі на суходіл, щоб змен-
шити ймовірність того, що їх віднесе без нас. Я дістаю
рюкзак і витягаю карту.
— Що це? — питає Саша.
— Карта.
— Куди вона веде?
— Я ще не знаю.
Я суплюся на ліс попереду. Він густий, темний, сама
тиша та тіні. Тепер, коли ми дісталися іншого боку озера,
я не маю жодного уявлення, як іти далі. Мапа Вів’єн мало-
інформативна, а точність того, що вона таки позначила,
як мінімум, викликає сумніви.
Я проводжу пальцем від позначки з можливо-але-це-
не-точно альтанкою до нерівних трикутників навколо.

179
Припускаю, це скелі. Отже, це значить, що нам потрібно
йти на північний схід, доки не дійдемо. Звідти, судячи
з карти, залишиться трохи пройти на північ, доки ми не
дістанемося «ікса».
Проклавши маршрут, я відкриваю додаток з компа-
сом, який встановила у ранок від’їзду, і кручу айфон, доки
він не показує північний схід. Тоді рву оберемок дикоцві-
тів і гуртом із Мірандою, Сашею та Кристал рушаю в ліс.
 П’ЯТНАДЦЯТЬ РОКІВ ТОМУ

— Ходімо, — сказала Вів’єн.

— Куди?
Я лежала склубочена в ліжку, читаючи потяганий
примірник «Милих костей», який взяла зі собою до та-
бору. Підвівши погляд від книги, я побачила на порозі
Вів’єн. Вона пов’язала на шию червону хустинку. На го-
лові в неї красувався брилик Елісон.
— За пригодами, — відповіла вона. — Шукати закопа-
ний скарб.
Я закрила книгу і виповзла з ліжка. Наче був якийсь
сумнів, що я можу не піти. За короткий час мого тут пе-
ребування вже було ясно: що б Вів’єн не захотіла, вона
те матиме.
— Тільки Елісон знадобиться її капелюх, — сказала
я їй. — Ти ж знаєш цю її тему з ультрафіолетом.
— Елісон не йде. Як і Наталі. Тільки я і ти, мала.
Вона так і не взяла собі клопоту пояснити, куди ми,
власне, йдемо. Я просто дозволила їй себе вести. Спершу
до причалу, а тоді через саме Північне озеро, всю дорогу
через яке я мучилася з веслом.
— Можу собі припустити, що ти ніколи раніше не пла-
вала на байдарці, — сказала Вів’єн.
— Плавала на звичайному човні, — відповіла я. — Це
рахується?
— Залежить де. По озеру?

181
 — Ставок у Центральному парку. Ми якось ходили
з Гезер і Маріссою.
Я мало не розказала Вів’єн, як ми так розхитали чо-
вен, що Гезер випала, та згадала про її сестру й те, що во-
на втонула. Вів’єн так і не розповіла, де це сталося. Чи як.
Чи навіть коли. Та я не хотіла про це нагадувати, навіть
так невинно й мимохідь. Я мовчала, доки ми не зійшли на
берег біля галявини, що буяла тигровими ліліями.
Вів’єн нарвала квітів, що вистачило б для букету. Ко-
ли ми зайшли до лісу, вона почала відривати пелюстки
й кидати на землю:
— Завжди лишай доріжку із хлібних крихт, — сказа-
ла вона. — Щоб знати, як повернутися. Френні розпові-
ла мені про це мого першого літа. Мабуть, боялася, що
я заблукаю.
— Чого?
— Бо я часто кудись забрідала.
Це мене не здивувало. Особистості Вів’єн було затіс-
но у вузьких рамках табірної рутини. Заняття з тенісу та
уроки рукоділля. Я почала помічати, як на них усі вона
реагувала знудженим стогоном.
Вів’єн кинула чергову пелюстку, і я озирнулася на
довгу лінію з них, що тягнулася далеко-далеко, позна-
чаючи наш прогрес. Виглядало заспокійливо. Неначе ми
лишали маленькі відбитки мандаринового кольору, які,
зрештою, виведуть нас додому.
— Дві правди та брехня, — сказала Вів’єн, видерши
чергову пелюстку та пустивши її на землю. — Я почну.
Раз. Один чувак якось заглянув мені під спідницю в ме-
тро. Два. У мене під матрацом заникана пляшка віскаря.
Три. Я не вмію плавати.

182
 — Друге, — кажу я. — Я би помітила, якби ти потай бухала.
Я згадала свою маму і те, як від неї смерділо, коли
вона зустрічала мене зі школи. М’ятна жуйка, якою вона
користувалася, не надто допомагала приховувати вин-
ний перегар. Навіть якби допомагала, я вже навчилася
помічати найменшу притупленість її погляду щоразу, як
вона перепивала.
— Оце ти спостережлива, — сказала Вів’єн. — Тому я й
подумала, що тобі буде цікаво це побачити.
Ми прийшли до великого дуба, розлоге гілля якого
утворювало альков над навколишньою галявиною. На
його корі був висічений хрестик, великий і зухвалий, як
підпис Вів’єн на її тумбочці в Дерені. Під стовбуром лежа-
ла купа листя, ховаючи щось під собою.
Вів’єн розпорпала листя, відкривши стару й прогнилу
дерев’яну скриньку. Час злущив із кришки лак, віддав-
ши її на поталу воді та світлу, від чого дерево потьмяні-
ло в одних місцях і вицвіло в інших. Як наслідок скриня
пістрявіла кольорами.
— Круто, правда? — сказала Вів’єн. — Така, типу, древня.
Я пробіглася пальцем по кришці, відчуваючи заруб-
ки у дереві. Спершу я подумала, що це чергові сліди часу
та стихій. Та коли придивилася, то помітила дві невираз-
ні літери, вирізані в дереві. Вони так стерлися від часу,
що вирізнити їх було дуже складно. Тільки нахилившись
ближче, вдихнувши запах цвілі і тліну, я змогла розібрати:

ЧК

— Де ти її знайшла?
— Прибило до берега минулого літа.

183
 — Це коли ти блукала?
Вів’єн вишкірилася, задоволена з себе:
— Ага. Хер його зна, скільки вона вже тут. Я її сюди
переникала. Давай, відкривай.
Я підняла кришку, дерево якої було таке м’яке й роз-
мокле на дотик, аж я злякалась, що воно розкришиться
в моїх руках. Всередині скринька була оббита тканиною,
що колись могла бути зеленим оксамитом. Розібрати мені
було складно — тканина була подерта, самі лише темні
грубі пацьорки.
Всередині скрині лежало кілька пар ножиць. Старо-
винних, з оздобленими тонкими лезами та руків’ям для
пальців, загнутим, як лелечі ноги. Я припустила, що но-
жиці срібні, хоча від патини вони стали кольору масти-
ла. Гвинтики, на яких вони трималися, поїла іржа. Коли
я взяла одні й спробувала їх відкрити, вони не піддалися.
Зіпсувалися від часу й занедбання.
— Як думаєш, кому вони належали?
— Лікарні якійсь абощо. Там внизу є підпис, — Вів’єн
взяла скриньку, закрила кришку, притиснувши руками.
Коли вона її перевернула, ножиці задзеленчали. Неначе
бите скло. — Бачиш?
На дні скриньки було вирізьблено дрібними буквами,
затертими часом, три слова: «Власність “Тихого долу”».
— Цікаво, як воно тут опинилося.
Вів’єн знизала плечима:
— Певно, хтось кинув у озеро. Купу років тому.
— А ти не питала у Френні?
— Фіг там. Я хочу, щоб це був секрет. Ніхто не знає про
нього, крім мене. А тепер ще ти.
— Нащо ти мені це показуєш?

184
 Я опустила погляд на скриньку, і на лице мені впало
пасмо волосся. Вів’єн нахилилася та заховала його мені
за вухо:
— Я ж цього літа твоя старша сестра, пам’ятаєш? —
сказала вона. — А так старші сестри і роблять. Діляться.
Тим, про що ніхто більше не знає.
 16

У лісі я йду попереду, намагаючись крокувати прямо,

постійно зиркаючи для орієнтиру на смикання компаса.
Коли я не дивлюся в апку, вивчаю довкілля, визираючи міс-
ця в чагарях, де міг би хтось ховатися. Хоч ми й далеко від
табору, відчуття, що за мною стежать, лишається. На кожен
кущ я кидаю повторний, недовірливий погляд. Я не дові-
ряю жодній тіні, що тягнеться долом. Щоразу, коли в гіл-
ках подає голос птах, я переборюю бажання пригнутися.
«Тримайся, Еммо, — кажу я собі. — Ви вчотирьох — єди-
ні, хто тут є».
Я не можу вирішити, краще мені від цього чи гріше.
Якщо дівчата й помічають, що мене сіпає, то нічого
про це не кажуть. Кристал і Саша ідуть за мною. Час від
часу Саша називає дерева, які впізнає:
— Клен червоний. Бук американський. Біла сосна. Бе-
реза.
За ними йде Міранда, що відриває пелюстки із зібра-
них мною квітів і кидає їх на землю у рівних проміжках.
— Ще раз, нащо мені це робити? — питає вона.
— Завжди лишай доріжку з хлібних крихт, — пояс-
нюю я. — Вона допоможе нам знайти шлях назад.
— Звідки? — питає Кристал.
— Знатиму, як дійдемо.
Поки ми йдемо, земля поступово вищає; спершу
трошки, непомітно під шаром бурштинового листя, що

186
нападало минулої осені. Ми помічаємо підйом лише че-
рез м’який біль у ногах і тяжчу задишку. Проте скоро до-
рога стає виразно крутішою. Різкий, рівний підйом, якого
не оминути. Ми тиснемо, звівши плечі, зігнувши ноги.
Дорогою ми минаємо тонкі, як батоги, деревця, хапаємося
за них для опори, підтягуємося вище.
— Я хочу назад, — каже Кристал, важко відсапуючись.
— Я теж, — каже Саша.
— Я попереджала, що доведеться багато ходити, —
нагадую я їм. — Гей, пограймо в іншу гру. Замість «Двох
правд та брехні», кажімо тільки правду. Скажіть, тіль-
ки чесно, чим би ви хотіли займатися через двадцять
років.
Я озираюся на Сашу, яка швидко втрачає запал:
— Ти перша. Маєш ідеї, чим би ти хотіла займатись?
— Ідей купа, — каже вона, поправляючи окуляри. — Ви-
кладання. Наука. Може, стану астронавткою, якщо не всі
ще полізуть колонізувати Марс. Мені подобається мати
варіанти.
— А ти, Кристал?
Їй не доводиться багато роздумувати. Відповідь оче-
видна для всіх.
— Працюватиму на Марвел. Сподіваюся, ілюструва-
тиму власну серію про супергероїв. Щось прикольне, що
сама вигадаю.
— Чому тобі так подобаються комікси? — питає Саша.
— Хз. Мабуть, тому що більшість супергероїв почина-
ють як звичайні люди, як ми. Невпевнені задроти.
— Кажи за себе, — вставляє Міранда.
— Як усі, крім тебе, — підколює її Кристал. — Але ста-
ється щось таке, від чого ці звичайні люди усвідомлюють,

187
що вони сильніші, ніж їм здавалося. Тоді вони вірять, що
здатні на все. Але вирішують допомагати іншим.
— Мені більше подобаються звичайні книжки, — каже
Міранда. — Ну, типу, без картинок.
Вона обійшла Кристал і Сашу під гору й уже йде по-
руч зі мною, єдина з нас, не виснажена сходженням.
— Ніколи не думала стати письменницею? — питаю
я. — Раз уже ти так любиш читати.
— Я збираюся стати детективкою, як мій дядя, — ка-
же вона. — Який сенс писати про злочини, якщо можна їх
розплутувати в реальному житті?
— Емм, але це і є супергерої, — додає Кристал із не
меншим задоволенням.
Міранда виривається вперед, туди, де підйом вирів-
нюється, стаючи менш виснажливим, і нетерпляче чекає
нас. Видершись, ми зупиняємося перевести подих і роз-
зирнутись навколо. Праворуч від нас між дерев видніють-
ся шматочки блакитного неба. Я інстинктивно рушаю до
них, на світло, виходячи із лісу на тонку лінію скелястого
ґрунту. За нею земля уривається, і, на мить відчувши за-
паморочення й спантеличення, мені здається, що я впаду
разом із нею. Хапаюся рукою за ближнє дерево, втриму-
ючи рівновагу та переводячи погляд на ноги, щоб пере-
конатись, що стою на твердому.
Коли дівчата доходять до мене, одна з них — здається,
Міранда — захоплено присвистує.
— Фіга-а-ась, — каже Кристал, розтягуючи слово на
склади. Її голос не просто вражений. Приголомшений.
Я здіймаю погляд до горизонту, щоб побачити те,
що й вони. Усвідомлюю, що ми нагорі пасма, що нави-
сає над стрімчаком, який я помітила з байдарки. Вид, що

188
відкривається звідси, вражає. Перед нами простирається
Північне озеро, у воді якого відбивається сонце. З такої
висоти я бачу повністю, як вигинаються його обриси, ба-
чу точку вдалині, де воно звужується біля греблі.
Навпроти нас, в легкій імлі, лежить табір «Соловей».
Звідси він видається надзвичайно малим. Мініатюрним.
Щось, що могло би бути посередині іграшкової залізниці.
Я видобуваю з кишені мапу і коротко зиркаю на неї.
Вів’єн нічого не намалювала на позначення пагорба, на
якому ми стоїмо. З того, що я можу розібрати з її креслень,
ми вже близько до гострих трикутних скель. Скоріш за
все, якщо повернути від води й рушити на північ, я змо-
жу роздивитися скелі за густим лісом.
Я вже ближче. До чого саме — досі не маю й гадки.
Скелі на мапі Вів’єн сильно відрізняються від тих, які
я бачу на власні очі. Це валуни. Їх десятки. Величезні,
тим більші, чим ближче ми підходимо, вага їхня майже
відчутна; вони такі важкі й громіздкі, що дивно, як земля
взагалі їх витримує. Валуни лежать лінією вздовж різкого
підйому на кшталт того, яким ми щойно зійшли.
Дівчата розбігаються навколо, видираючись на валу-
ни, наче діти на майданчику.
— Б’юсь об заклад, що ці валуни колись були части-
ною вершини, — каже Саша, деручись на камінь, вдвічі
більший за неї. — Вони замерзли й відкололися, а тоді
льодовик зніс їх униз. Тепер вони тут.
Попри пояснення, камені продовжують мене непоко-
їти. Через них я починаю думати про легендарних вцілі-
лих під час творення Північного озера. Я уявляю, як во-
ни — при повному місяці — скрадаються цими валунами
серед ночі, вишуковуючи нових жертв. Щоб відігнати

189
тривогу, я звіряюся з компасом і мапою, аби перекона-
тись, що ми там, де потрібно. Ми там.
— Гей, дівчата, — гукаю я. — Треба йти далі.
Я протискаюся поміж двох валунів і обходжу третій.
Якраз тоді я помічаю вище підйомом ще один камінь.
Більший за інші. Моноліт.
Заввишки майже у два поверхи, він здіймається з зем-
лі, неначе величезний надгробок. Його бік, що дивить-
ся на мене, переважно плаский. Суцільна гладка скеля.
Крізь нього навскоси тягнеться велика тріщина, розши-
рюючись зверху. З розщелини росте дерево, плетучись
корінням по каменюці в пошуках ґрунту. Біля дерева, роз-
глядаючи гілки, стоїть Саша.
Кристал теж стоїть там. Вона ступає крок до краю ске-
лі й дивиться зверху на мене:
— Гей! — гукає вона.
— Що ви там робите?
— Досліджуємо, — пояснює Саша.
— Я б воліла, щоб ви були на землі, — кажу я. — Де Мі-
ранда?
— Тут.
Голос Міранди лунає від північно-західного боку ске-
лі. Він звучить невиразно, неначе луна. Я йду на нього,
поки Саша з Кристал злізають із протилежного боку ка-
менюки. Я обходжу навколо, помічаючи ще одну розко-
лину в камені. Ця йде рівно, розширюючись донизу. Вона
повністю розходиться за пів метра до землі, створюючи
достатньо велику діру, в яку могла би пролізти людина.
Чи, у випадку Міранди, звідти вилізти. Вона виповзає
й стає на ноги, зі слідами бруду на ліктях і колінах:
— Просто хотіла подивитися, що там.

190
 — Напевно, ведмеді чи змії, — каже Саша.
— Саме так, — підтверджую я. — Тому зав’язуємо на
сьогодні з дослідженнями. Зрозуміли?
— Так, пані, — каже Кристал.
— Ми зрозуміли, — додає Саша.
Міранда стає, вперши руку в бік, явно роздратована:
— Хіба ми тут не задля цього?
Я не відповідаю. Надто зайнята тим, що дивлюся повз
неї, схиливши голову набік, примруживши очі від цікавос­
ті. На відстані за нею є щось, схоже на руїни. Мені вдаєть-
ся розгледіти покришену кам’яну стіну та одну костру-
бату балку, спрямовану в небо.
Я починаю підбиратися ближче, дівчата ідуть слідом.
Коли я підходжу, то бачу залишки чогось, що могло бути
стодолою чи садибою. Стіни уже майже перетворилися на
купи каміння, але того, що лишається стояти, достатньо,
аби розрізнити прямокутну форму підвалин. Всередині
росте кілька сосон, що пробилися крізь рештки даху та
підлоги будинку.
Значно краще зберігся погрібець поблизу, вбудований
у схил. Даху немає — лише трохи скруглений земляний
горбок. Передня стіна викладена з буту. Посередині стоять
дерев’яні двері, наглухо замкнені, із приіржавілим засовом.
— Стрьомно, — каже Саша.
— Клас, — подає голос Міранда.
— І те, й інше, — підсумовує Кристал. — На вигляд як
щось із «Володаря перснів».
Але мені пригадується інша, страшніша історія. Про
затоплену долину, клан уцілілих, що ховався в лісі, про
спрагу помсти. Можливо, в основі байки, яку розказала
Кейсі, лежить зерно правди. Може, хтось колись справді

191
жив у цих горах. Фундамент і погріб явно про це свідчать.
І хоча й нема жодних доказів, що це ті самі люди, про
яких ішлося в байці, мене все одно починає пробирати.
Сироти розходяться по руках.
— Нам треба…
Йти геть. Ось, що я хотіла сказати. Але мене зупиняє
величезний дуб, що росте за п’ятдесят метрів. Дерево ве-
летенське й розлоге. На його стовбурі видніється знайо-
мий символ:

Раптом я усвідомлюю, що це не те дерево, до якого во-

дила мене Вів’єн п’ятнадцять років тому. Я би запам’ятала
розвалини фундаменту та круто-стрьомний льох. Ні, це
інше дерево та інший хрестик. Однак у мене є відчуття,
що обидві літери вирізала одна рука.
— Стійте тут, — кажу дівчатам. — Я зараз повернуся.
— А ми можемо заглянути в будинок гобітів? — питає
Міранда.
— Ні. Нікуди не йдіть.
Вони труться біля розвалин фундаменту, поки я біжу
до дерева й оглядаю стовбур. Ступаю крок, і земля піді
мною гулко відлунює. Приглушено, порожнисто.
Знизу щось є.
Я стаю навколішки й починаю розгрібати багаторіч-
ні бур’яни й купи опалого листя, доки не сягаю ґрунту.
Я проводжу руками вперед-назад, відгрібаючи бруд. З’яв-
ляється щось буре і вогке.
Дерево. Соснова дошка, побуріла від понад десят-
ка років під землею. Я відкидаю ще одну жменю ґрунту

192
і занурюю пальці вглиб, підважуючи дошку. Її спід вкри-
тий цвіллю, брудом і комашнею, що розбігається геть.
Під дошкою хтось викопав яму завбільшки з коробку для
взуття. У ній лежить жовтий пластиковий пакет, щільно
огорнутий навколо чогось прямокутного. Я розгортаю
його і сягаю досередини, відчуваючи ще один шар плас-
тику. Вакуумний пакет. Як для заморозки. Крізь прозорий
пластик я бачу зелену пляму, фактуру шкіри, краї сто-
рінок, захищені від вологи двома шарами захисту.
Книга. Навдивовижу стильна.
Я зазираю до жовтого пакета, щоб перевірити, чи
є там щось іще. Там лише черговий вакуумник, порожній
та зіжмаканий, і одна волосина в ньому. Кладу його на
землю й обережно відкриваю перший, даючи книжці ви-
ковзнути з нього. Вона легко гнеться, розм’якла від п’ят-
надцяти років заморожень і розморожень. Та мені вда-
ється відгорнути палітурку, зиркнути на першу сторінку
й побачити там хаотичні каракулі чийогось почерку.
Почерку Вів’єн, якщо бути точною.
— Що ви там робите? — гукає Міранда.
Я затраскую книгу й запихаю її до рюкзака, сподіваю-
чись, що моє тіло закриє від дівчат те, що я роблю.
— Нічого, — відказую я. — Це не те, що я шукала. Хо-
дімо назад.
Я кладу порожні пакети назад до ями й прикриваю
її дошкою. Накидую зверху трохи землі та листя, радше
з поваги до Вів’єн, ніж задля безпеки. Хочу зберегти її
сек­рет. Бо, що б не було в цій книжці, Вів’єн вирішила, що
вона достатньо важлива, аби ховати її тут — на іншому
березі озера, подалі від допитливих очей і табору «Соло-
вей», наскільки можливо.
 П’ЯТНАДЦЯТЬ РОКІВ ТОМУ

— Дві правди та брехня, — каже Вів’єн дорогою до та-

бору. — Твоя черга.
Я занурила весло в озеро, напружуючи руки, щоб
відштовхнутися від непоступливої води. Вів’єн була не
лише старшою за мене, а й сильнішою. Кожен рух її вес-
ла змушував мене гребти ще сильніше, щоб принаймні
триматися темпу. Це мені не вдавалося. У результаті на-
ша байдарка пішла по кривій, замість того, щоб плисти
навпростець.
— Зараз обов’язково в це грати? — спитала я, тяжко
дихаючи.
— Ну, не обов’язково, — відповіла Вів’єн. — Так само
тобі не обов’язково розказувати Елісон і Наталі, що ти за-
сцяла сьогодні грати, хоча я, певно, розкажу.
Я їй повірила, тому і згодилася грати. Мені було пофіг
на думку Елісон чи Наталі. Для мене важила тільки думка
Вів’єн. І останнє, чого я хотіла, — це щоб вона думала, що
я сцу щось робити.
— Раз. Моя мама якось так набухалася, що вирубилася
в ліфті, — почала я. — Два. Я ніколи не цілувалася з хлоп-
цем. Три. Я вважаю, що Тео — найвродливіший чоловік,
якого я бачила.
— Ти махлюєш, — сказала Вів’єн співучо. — Тут немає
брехні.

194
 Вона майже має рацію. Моя мама вирубилася, чека-
ючи на ліфт. Я знайшла її долілиць у фоє, вона сопіла та
стікала слиною на килим.
— Але я пропущу, — сказала Вів’єн, витягнувши весло
з води й відклавши його набік. — Тільки цього разу. Пере-
важно за те, що ти неправильно вгадала минулого разу.
— Не думаю, — відповіла я. — Я сто пудів знаю, що в те-
бе немає пляшки. Плюс, я бачила, що ти не вмієш пла-
вати.
— Спробуй ще.
Вів’єн різко встала та скинула одяг, похитуючи бай-
дарку. Під низом вона не мала купальника. Тільки труси
й ліфчик перламутрового кольору, оксамитного та бли-
скучого в пообідньому сяйві. Перш ніж я встигла щось
сказати, вона пірнула в озеро, так сильно відштовхнув-
шись від човна, що я подумала, що теж полечу у воду.
Я зойкнула, вхопилася за краї човна, чекаючи, поки він
припинить гойдатися.
Лише тоді я помітила, що Вів’єн розтинає воду, як
ніж — масло. Вона гребла швидко, вправно, витончено.
Засмагла спина розпрямлялася, коли вона кидала руки
перед себе, перш ніж вигнутися по боках. Ноги миготі-
ли в коротких сильних ривках. Волосся тягнулося, наче
вершки у каві. Русалка.
Коли вона нарешті випірнула вдихнути, то встигла
відплисти на чотири метри.
— Стоп, — сказала я. — Ти що, вмієш плавати?
Вона посміхнулася. Посмішка була крива, лукава, ро-
жева від блиску для губ:
— Та, — відказала вона.
— Але ж учора…

195
 Я замовкла, коли Вів’єн знову пірнула під воду і випір-
нула, випустивши фонтанчиком воду з виставлених губ.
— Ти сказала Тео, що не вмієш, — сказала я.
— Не можна вірити всьому, що я кажу, Ем.
Я подумала про те, що сталося того дня на пляжі. Па-
ніка. Бризки. Широкі від жаху очі Вів’єн, коли вона бор-
салася. Згадала Беку, з камерою, націленою на веремію,
що звернула на мене увагу:
«Це я тобі так сказала».
— Я думала, ти тонула, — мовила я. — Всі так подума-
ли. Навіщо було про щось таке брехати?
— А чого ні?
— Тому що це була не твоя тупа гра!
Вів’єн зітхнула і почала плисти назад до байдарки:
— Ем, усе — це гра. Знаєш ти чи ні. А це значить, що
часом брехня — це щось більше від брехні. Часом це єди-
ний спосіб виграти.
 17

Вечеря — суцільні тортури, і не лише через їжу, яка

виявляється очікувано жахливою. Масні «нечупари Джо»
і картопля фрі. Попри те що за весь день я, по суті, нічого
не з’їла, у мене лізе лише картопля, що лищить від жиру.
Зараз мій найбільший клопіт — повернутися до Дерену та
з’ясувати вміст захованої Вів’єн книги. А на це потрібна
приватність, якої в мене небагато.
Пропустити вечерю заради читання — значить тільки
викликати ще більшу підозру в дівчат. Зворотною доро-
гою через озеро вони засипали мене питаннями про мапу,
скелі та ціль нашого вештання так далеко від табору. Мої
розпливчасті, невиразні відповіді їх не надто влаштовують.
Тож я змушую себе витерпіти вечерю, відкладаючи читан-
ня книжки на той час, коли дівчата підуть на вечірню ватру.
Я несу свою тацю до столу, який уже почали назива-
ти дорослим. Цього вечора всі в зборі, включно з усіма
вожатими та викладачками, є навіть Бека. Вона сидить
трошки поодаль від інших, прилипнувши поглядом до
телефона. У мене складається враження, що вона думає,
ніби все вже мені сказала. Я вважаю інакше.
Рушаю до протилежного боку столу, де Кейсі слухає,
як вожаті грають у «Вграти, кинути, женитись». Я добре
її пам’ятаю, п’ятнадцять років тому награвшись у неї
з Вів’єн, Наталі та Елісон. От тільки Вів’єн називала її гру-
біше: «Вбити, трахнути, женитись».

197
 Поки вожаті обирають між чоловіками з табору «Соло-
вей», я крадькома зиркаю на Кейсі, ніби кажучи: «Це хіба
не тупа сексистська гра?». Але підозрюю, що вона сама
перебирає варіанти, як потайки роблю і я.
— Вграю Чета, кину прибиральника, вийду заміж за
Тео, — повідомляє вожата на ім’я чи то Кім, чи то Деніка.
— Здається, технічно, він тут завгосп.
— Сторож, — пояснює Кейсі. — Він працював на родину
купу років. Він типу стрьомний, але типу і сексі. Я вграю
його.
Вожатих мало не пересмикує від обурення, їхні роти
розтуляються в подиві:
— Замість Чета чи Тео?
— Я дивлюся тверезо. Хріна з два Мінді відпустить від
себе Чета, — Кейсі тицяє мене ліктем, — а Емма вже пій-
мала Тео на гачок.
— Ніхера, — кажу я. — Він ваш, дівчата.
— Ну, але ж подейкують, що у вас сьогодні в лісі був
пікнік.
З іншого боку столу підводить здивований погляд
Бека. Якусь мить дивиться на мене і повертає погляд до
телефона.
— Просто обмінялись новинами, — кажу я. — Купу ро-
ків одне одного не бачили.
— Ну звісно, — каже Кейсі, а тоді нахиляється й ше-
поче: — Розкажеш всі брудні подробиці пізніше ввечері.
Я бачу, як з іншого боку до їдальні заходить Мінді та
швидко прямує до нашого столу. Вона усміхається, що
нічого хорошого, найімовірніше, не передвіщає. Я почала
усвідомлювати, що Мінді — з тих дівчат, що за посмішкою
ховають отруту.

198
 — Привіт, Еммо, — каже вона без тіні приязності. — На-
ступного разу, коли надумаєш пропасти на цілий вечір,
буду рада, якщо когось попередиш. Френні теж буде рада.
Їй дуже прикро було чути, що ти пішла з групою учас-
ниць, нікому не сказавши, куди зібралася.
— Я не знала, що є таке правило.
— Це не правило, — відказує вона. — Але з твого боку
було б дуже люб’язно.
— Я пішла поплавати на байдарках зі своїми сусід-
ками. Якщо ви раптом ведете журнал моїх переміщень.
Припускаю, Мінді знає про камеру. І про все інше, якщо
вже на те пішло. Її наступні слова підтверджують здогад:
— Просто дуже помітно, коли зникає група учасниць.
Сама знаєш.
Вона так і стоїть, задоволена собою, її наступний крок
залежатиме від моєї реакції. Я знаю, бо це прямо з репер-
туару Вів’єн. Вирішую збити її з пантелику.
— Сідай до нас, — кажу я солодким, зовсім не природ-
ним своїм голосом. — Спробуй картоплю. Така смачна.
Я простягаю скибочку, з обвислого кінця якої крапає
жир. Мінді дивиться на неї з погано прикритою відразою.
Підозрюю, вона не вживала трансжирів зі старшої школи.
— Ні, дякую. Маю ще справи в Садибі.
— Навіть одну не візьмеш? — питаю. — Слухай, якщо
ти про калорії, то не переймайся. Виглядаєш… нормально.

Пізніше ввечері я чекаю, доки дівчата підуть на ватру,

щоб розвалитися на ліжку зі скромною купкою їжі зі сво-
го рюкзака. Байдуже жуючи батончик, я розгортаю книж-
ку, яку залишила Вів’єн.

199
На першій сторінці бачу дату, написану нею від руки.
Перший день табору. П’ятнадцять років тому.
Це щоденник.
Щоденник Вів’єн.
Я втягую повітря, видихаю й починаю читати.

22 червня
Ну, от я і тут, знову в таборі «Соловей» на
чергові 6 тижнів. Не можу сказати, що пісяюсь
від щастя тут бути, на відміну від Сенатора
і Пані Сенаторші, які були в ЕКСТАЗІ, коли я ска-
зала їм, що хочу провести літо тут, а не бля-
дуючи по Європі з Брітні, Патрицією та Келлі.
Якби ж вони знали, з якою радістю я б тусила
з цими сучками в Амстері та лизалася з патла-
тим недодіджеєм за траву.
Всім, по ходу, здається, що я це місце обожнюю.
Це ніхрінашеньки не так. Мені тут стрьомно. Ще
з першої зміни. З цим табором тупо щось не так.
Але тут мені місце. Ще одне-єдине літо. Як
люблять казати в цих хрінових фільмах, які
так подобаються Сенатору: «Я маю незавершені
справи». Але чи завершу їх я? Це велике питання,
що висить над усім цим літом. Перед від’їздом
я спитала тупу Кетрінину гадальну кулю, яку во-
на так любила. Все вказувало на те, що таки да.
Тим часом завтра я матиму радість послу-
хати, як Ф. вкавернадцяте толкає свою йобану
рєчь. Так тупо бачити, як вона зі шкури лізе корі-
шитися, хоча всі ми знаємо, що в неї мільярд бак-
сів. Нас не наїбеш! Принаймні ненадовго.

200
 Нет та Елі, звісно, теж тут. Четверту
учасницю ще не оголошували. Сподіваюся, нижнє
ліжко залишиться вакантним. Так усім нам буде
простіше, але, в першу чергу, мені. Якщо ні, то
я згодна на Теодорчика. Готова на ньому спати
сім днів на тиждень. Пиздець, який же він клас-
ний. Ну, не зрозумій мене неправильно, він завжди
виглядав класно. Але я маю на увазі КЛАСНО. Вар-
то навіть кучі всратих знаків оклику.
!!!!!!!!!!!!
Зберися, Вів. Хай ця класність тебе не відво-
лікає. Ти на завданні. Тео до нього не належить.
Хіба що треба буде. Господи Ісусе, сподіваюся, що
таки буде.

Доповнення. Після вечері. Четверта учасниця

не заїхала. Тримаю кулачки, що не заїде.

Доповнення № 2. Четверта таки заїхала. Но-

венька. Треба її або загнобити, або подружитися.
Я ще не вирішила.

23 червня
Ввела сьогодні новеньку в курс справ. Ко-
мусь же треба було. Це місце не для слабкодухих.
До речі, у Новенької є ім’я. «Емма». Миле, прав-
да? Вона теж. Така юна, невинна і невпевнена. Як
новонароджене кошеня. Вона мені нагадує мене
в її віці, переважно через те, що, по ходу, за її
понячим видом криється майбутня альфачка.

201
Постояла за себе минулої ночі, а для цього по-
трібні неслабкі яйця. Я була щиро вражена. Ніхто
не стояв за себе проти мене, відколи померла
Кетрін. Скучила за часами, коли мене ставили на
місце. Тяжко бути єдиною альфа-самкою в зграї.
Але, як і богічній вроді Тео, я не можу дати но-
венькій надто мене відволікати. Спершу завдан-
ня. Потім дружба. Сам-знаєш-хто вивчила це на
помилках.
Принаймні можу трохи побродити після
стрільби. Я обходила всі місця, де ще не дивилася,
включно з С-ою. Майже змогла проникнути, перш
ніж мене спалила Кейсі. Була б це якась інша во-
жата, я би все одно спробувала. Але не з нею. Вона
якось дивно віддана табору. Ну, типу, колишня
учасниця, що приїжджає вожатою два літа під-
ряд? Не можу уявити нічого жалюгіднішого.
Мій здогад: вона втюрилася в Тео. Вона явно
на нього запала. Кидається на нього за кожної
можливості. Того літа вона спалила мене з ним
і вся така розбушувалася, типу, він, блять, її
власність. З тих пір вона спить і бачить мене
виперти. Відтак удостоює мене особливою ува-
гою при кожному шмоні.
Як я і казала: жалюгідно.

24 червня
Першого дня у таборі в Емми сталися її ПЕР-
ШІ В ЖИТТІ МІСЯЧНІ. Минулої ночі розбудила мене
з кров’ю на пальцях, як якась, сука, Керрі. Мені її

202
було так жаль. Пам’ятаю свої перші місячні. Це
був пиздець. Ну правда, я тоді не йобнулася чисто
завдяки Кетрін, яка тоді вже через все це пройшла.
А де була Пані Сенаторша, спитаєш ти? А ніде.
Її це не парило. Вона навіть не знала, що в мене
почалася менструація, поки покоївка не сказала
через пів року. Тому я зробила для Ем те, що Кет —
для мене. Ну, тобто, якщо говорити про Керрі, то
я тут С’ю Снел. Стоп, ні, я тоді, по ідеї, фізручка.
Ні, я відмовляюся бути цією занудою. Буду С’ю.
Вона вижила.

26 червня
Сьогодні після обіду я мало не втонула.
Ну, тобто вдала, що тону, а це дві великі різ-
ниці. Я цього не планувала. Просто спонтанно
вирішила так зробити. Але все одно я заслуговую
на Оскар за акторську гру. Чи принаймні на Золо-
тий глобус. Краще сценічне втоплення місцевої
чемпіонки зі 100 метрів батерфляєм. Але час­
тина, де я наковталася озерної води, це, звісно,
повна хуйня. Поки я це пишу, в моєму животі,
по ходу, плавають якісь стрьомні водяні мікроби.
Але воно було того варте. Я отримала реакцію,
на яку розраховувала.
Раз я вже торкнулася теми потопельників,
то давай на секундочку поговоримо про чоловіка
Френні. Тобі не здається дивним, що чувак, що ма-
ло не дійшов до олімпіади, потонув? Мені здаєть-
ся, що дохуя.

203
 28 червня
Сука сука сука сука
Я залізла до С-и. Нарешті. Я злиняла під час
обіду, коли знала, що всі учасниці і вожаті будуть
сидіти в їдальні, а Ф. зі своїм ескортом жерти-
муть на веранді. Це дало мені достатньо часу,
щоб непомітно пройти крізь вхідні двері. Я зна-
ла, що Ф. ховає там якусь штуку. І, звісно, так
і було. Кілька штук. Мені вдалося одну притиб­
рити, перш ніж Лотті піймала мене в кабінеті.
Вона вела себе, типу, все окей, але я знаю, що в неї
серйозно пригоріло. А тепер я сцуся, що вона на-
стучить Френні. Я тупо знаю.
Ніхуя не класно, щоденнику.

Моє читання перервав несподіваний, лячний стукіт у вхід­

ні двері. Я так глибоко провалилася у кролячу нору думок
Вів’єн, що реальний світ непомітно розтанув. Тепер він
повернувся, змусивши мене відірвати очі від сторінки
і спитати тремтячим голосом:
— Хто там?
— Еммо, це Чет. Усе гаразд?
Я затраскую щоденник, ховаю його під подушку і ко-
ротко вдихаю, щоб заспокоїтися, перш ніж сказати:
— Так, усе в порядку.
Двері зі скрипом прочиняються, і досередини зази-
рає Чет із гривкою волосся на очах. Він відкидає її й пе-
репитує:
— Можу зайти?
— Почувайся як вдома.

204
 Він заходить і сідає на пеканову тумбочку, випросту-
ючи ноги й склавши руки на грудях. Хоча вони із Тео і не
споріднені біологічно, однак мають певні спільні риси.
В обох зріст і статура, з якими все, що вони носять, зда-
ється пошитим спеціально на них. Обидва рухаються
з легкістю спортсменів. І обидва випромінюють розслаб­
лений, безтурботний настрій завдяки мажорному похо-
дженню. Чи принаймні всиновленню.
— Помітив, що тебе не було на ватрі, — каже Чет. —
Подумав, може, щось сталося. Ну, знаєш, після того, що
було в обід.
— Хто з них тебе послав? Твоя мати чи брат?
— Власне, ніхто. Я сам прийшов. Хотів прояснити кіль-
ка речей. Щодо камери і того, для чого моя мама тебе за-
просила. І те, й інше — моя ідея.
Я здивовано підводжуся. Вчора я не була певна, чи
Чет узагалі пам’ятає, хто я така. Вочевидь, так.
— Я гадала, що і те, й інше — ідея Френні.
— Технічно, так. Але я до цього підвів, — Чет усміха-
ється. Розкішна усмішка. Ще одна річ, спільна у них із
братом. — Камера — це просто запобіжний захід. Тео і ма-
ма не мають до неї жодного стосунку. Мені здалося слуш-
ною думкою тримати твій будиночок під наглядом. Не те
щоб я очікував, що щось станеться. Але перестрахувати-
ся на випадок, що таки станеться, не зашкодить.
Це ввічливий спосіб повідомити, що він теж знає про
мій крихкий психічний стан після мого першого пере-
бування тут. З такими темпами до кінця тижня це стане
загальновідомим серед усіх учасниць і кухарів.
— Будь ласка, не ображайся, — каже Чет. — Я розумію,
чому ти почуваєшся несправедливою жертвою, і мені

205
шкода. Усім нам. І, якщо ти хочеш, щоб її прибрали, я пі-
ду скажу Бену зняти її завтра ж уранці.
У мене з’являється спокуса наказати, щоб її прибрали
негайно ж. Але, на свій подив, я розумію й потребу в обе-
режності. Після того що сталося в душі сьогодні вран-
ці — чи, точніше кажучи, що могло статися, — звучить як
непогана думка наглядати за табором.
— Хай буде, — відповідаю я. — Поки що. І тільки якщо
скажеш, чому в тебе виникла ідея запросити мене сюди.
— Через те, що ти тоді сказала, — каже Чет. — Про Тео.
Йому не треба пояснювати. Я знаю, що він має на увазі
те, як я сказала, що Тео мав якийсь стосунок до зникнен-
ня дівчат, і так і не забрала своїх слів. І про те, і про інше
я пошкодувала. Перше — через те, у чому я його звинува-
тила. Друге — тому що це означало б зізнатися всім, що
я брехуха. Дві правди, з якими я ще не готова стикнутися.
— Я не можу змінити те, що тоді зробила, — кажу я. —
Усе, що можу, — сказати тобі, що мені шкода, і перепросити.
Чет піднімає руку, зупиняючи мене:
— Я сказав мамі тебе сюди запросити не для того, щоб
ти вибачалася. Я це зробив, тому що твоя присутність
краще за будь-які вибачення засвідчує що і як.
То от чому Френні так прагнула, щоб я повернулася
до табору «Соловей». Вона це підлаштувала, щоб показа-
ти, що табір — знову безпечне й радісне місце. Насправді
моя тут присутність — це мовчазна відмова від сказаного
про Тео п’ятнадцять років тому.
— Раз я знову тут, це значить, що Тео — невинуватий.
— Саме так, — каже Чет. — Але не тільки це. Це нагода
закрити гештальт.
— Тому я й вирішила приїхати.

206
 — Власне, я мав на увазі Тео. Мені здалося, що твоя
присутність тут буде гарною нагодою залагодити ситу-
ацію. Що від цього йому стане ліпше. Бачить Бог, йому
не завадить.
— Чому? — це єдине питання, що спадає на думку. Тео
вродливий, багатий і успішний. Що ще йому може бути
потрібно?
— У Тео не все так райдужно, як може здатися, — пояс-
нює Чет. — Після тутешніх подій йому довелося несолод-
ко. Не те щоб я його винив. Поліція не припиняла його до-
питувати. Батько Вів’єн говорив жахливі речі, преса теж
не пасла задніх. І Тео не витримав. Кинув школу. Сильно
підсів на наркоту й алкоголь. Остання крапля припала на
День незалежності. На роковини зникнення. Тео поїхав
на тусовку в Ньюпорті, напалився, позичив чиєсь «фера-
рі» й врізався в дерево за пару кілометрів.
Я здригаюся, згадуючи шрам на щоці Тео.
— Диво, що він уцілів, — продовжує Чет. — Гадаю, йо-
му пощастило. Але штука в тому, що, як мені здається,
він не планував уціліти в тій автокатастрофі. Він так і не
зізнався, що намагався себе вбити, але так я думаю. Мі-
сяцями він явно поводився як хтось, хто прагне смерті.
Потім справи налагодились. Мама про це потурбувалася.
Тео провів шість місяців на реабілітації, повернувся до
Гарварду, довчився на медика, хай і на два роки пізніше,
ніж планував. Оскільки все повернулося до норми, ми про
ті часи не говоримо. Гадаю, мама й Тео думають, що я був
замалим, щоб пам’ятати. Та я пам’ятаю. Важко забути, як
я бачив, що брат через таке проходить.
Він замовкає, вдихає на повні легені й зітхає, протяж-
но і сумно.

207
 — Мені так шкода, — кажу я, хоч і знаю, що слова не
мають значення. Вони не змінять того, що сталося. Не зі-
труть тонкої риски, що тягнеться по щоці Тео.
— Я не знаю, чому ти його звинуватила, — каже Чет. —
І не мушу знати. Важить те, що зараз ти в це не віриш;
інакше б тебе тут не було. Я не хочу, щоб тобі було зле.
Але почуваюся я значно гірше, аніж зле. Справді зло-
чинно. Не можу навіть примусити себе поглянути на Че-
та. Натомість я витріщаюсь на підлогу, німа, скута про-
виною.
— Не побивайся через це, — мовить Чет, встаючи, щоб
іти. — Це останнє, чого будь-хто з нас хоче. Час відпусти-
ти минуле. Ось для чого ти тут. Ось для чого всі ми тут.
І, сподіваюся, всім від цього стане ліпше.
 18

Я чекаю цілі п’ять хвилин після того, як Чет іде, перш

ніж повернутися до щоденника Вів’єн. Він лишається
у мене під подушкою, поки я рахую секунди. Я не хви-
лююся, що він повернеться і знову мене перерве. Це рад-
ше час на те, щоб перелаштуватися після того, що він
розповів про Тео. Хоч він і сказав мені не побиватися,
я не можу.
Тео провів пів року на реабілітації. Імовірно, тоді ж,
коли мене лікували від моїх проблем. Наш перший рік
після табору «Соловей» пройшов майже ідентично. Єдина
різниця у демонах, з якими ми боролися.
Моїм була Вів’єн.
У Тео, здається, була я.
Знову ж, я не можу залагодити заподіяну шкоду. Ця
можливість зникла п’ятнадцять років тому. Та я можу за-
побігти подальшій шкоді, якщо дізнаюся більше про те,
що сталося з Вів’єн, Наталі та Елісон. Підозра більше не
тягтиметься за ним шлейфом.
Він буде вільний.
І, якщо це станеться з ним, то, можливо, станеться
і зі мною.
Коли минає п’ять хвилин, я добуваю з-під подушки
щоденник Вів’єн, відгортую на те місце, де перервалась,
і знову занурююсь у читання.

209
 29 червня
По ходу, я була права. Лотті настукала Ф.,
і вона відвела мене вбік і почала тупо психувати.
Погрожувала подзвонити Сенатору, типу, йому не
похуй. І сказала, типу, треба поважати особисті
кордони. Мені хотілося їй сказати, щоб запхали ці
особисті кордони в свою суху манду. Але стрима-
лася, бо мені не можна нариватись. Не можна роз-
хитувати тупий човен, доки він не потоне.
Отже, в підсумку:
Погані новини: вона явно щось підозрює.
Хороші новини: я майже вивідала її брудний
секретик.

1 липня
Думаю розказати Еммі.
Хтось повинен знати на випадок, якщо зі
мною щось станеться.

2 липня
Ну, це пизда.
Я вирішила не розказувати Еммі усієї правди
про те, що роблю. Для її ж безпеки. Натомість
вирішила їй натякнути, відвівши до секретної
нички у лісі. Да, ти вгадав: до СКРИНЬКИ. Шту-
ки, з якої й почалося все моє розслідування, коли
я знайшла її минулого літа.
Я подумала, що якщо покажу її Еммі, то
запалю її інтерес — на той випадок, якщо

210
гадальна куля спизділа, і все насправді вказує,
що я таки отримаю ногою під свій нещасний
зад. Так вона зможе продовжити почате мною,
якщо їй захочеться. І я вгадала, я таки ЗАПА-
ЛИЛА її інтерес. Побачила по її очах, коли вона
відкрила скриньку.
Але тоді настала фігова частина. Да, я пока-
зала їй, що вмію плавати. Подумала, що їй варто
знати, з кількох причин. По-перше: якщо, боронь
боже, моє тіло одного ранку винесе на берег, вона
зможе сказати мусорам, що я майстерно пла-
ваю. По-друге: вона повинна навчитися не віри-
ти всьому, що їй кажуть. Дві правди та брехня —
це не просто гра. Для багатьох людей це стиль
життя. По-третє: рано чи пізно мені доведеться
розбити їй серце. Чому б не зробити першу трі-
щину зараз?
Тому тепер вона на мене сердиться. Є за
що. Решту дня вона мене ігнорувала. І це було
пиздееець як боляче. Хочу стільки всього їй роз-
казати. Що життя тяжке. Що треба його бити,
доки воно не вдарить тебе.
Я знаю, що їй боляче. Знаю, що вона думає, що
її одну ігнорують батьки. Але хай спробує побу-
ти сама в Нью-Йорку, поки Сенатор із Пані Сена-
торшею звалюють у Вашик через два місяці піс-
ля смерті сестри! От що таке самотність.
А про утоплення, то я не мала вибору. Споді-
ваюся, Ем дутиметься тільки день.
Принесу їй завтра квіточок, і вона знову мене
полюбить.

211
 3 липня
Прикол: у ХІХ столітті жінок могли відправи-
ти в дурку через такі причини:

Істерія
Аморальне життя
Ревнощі
Мастурбація
Кінь брикнув по голові
Егоїзм
Німфоманія
Погана компанія
Читання романів (!)

Крім брикання, кожну знайому мені жінку мож-

на було б у ті часи оголосити божевільною. Саме
такого розкладу чоловіки й хотіли. Так вони й три-
мали їх в узді. Не сподобалося, що вони там ска-
зали? Назви їх хворими і відправ у психушку. Мало
дають? В дурку. Лізуть їбатися? В дурку. Пиздець.
І не думай, що щось дуже сильно змінилося
з тих пір, щоденнику. Ніфіга. Сенатор був гото-
вий мене сплавити після того, як померла Кет.
Типу скорбота — це щось ненормальне. Типу го-
ре — це якась хвороба.
У всякому разі, сьогодні я вивчила такий урок.
Кожна жінка божевільна. Тим, хто недостатньо
добре це приховує, дохера не фартить.

150.97768 ЗХ
164

212
 Доповнення: тепер мені пизда. Я забула, що
залишила тебе, любий щоденничку. Повернулася
з ватри і бачу, як Наталі з Елісон тебе читають.
Що мене не дивує. Вони весь тиждень намагалися
в тебе зазирнути. І от їм вдалося. Певна, що ли-
ше трошки. Хвала Богу, я не писала, що в Наталі
так рознесло ляжки, що вона виглядає як сумо-
їстка, чи що Елісон бліда, як альбіноска. Було б
ЖАХЛИВО, якби вони це про себе прочитала, да?
І, хоч мені й кортить лишити тебе розгор-
неним на цій сторінці, щоб вони могли саме це
й зробити, я вирішила, що краще тебе заникати.
Ти тут більше не в безпеці, сонце.
Що менше вони знають, то краще.

Доповнення № 2: Вітаю в новому домі, люба

книжечко. Сподіваюся, ти тут не зогниєш. Ма-
люю карту, щоб не забути, де ти є.

4 липня
Багато писати не можу. Я гребла сюди пів
ранку. Назад гребтиму, мабуть, ще довше. Ф., пев-
но, помітила, що мене нема. У неї повсюди є очі.
Вона стопудняк сказала Кейсі пильнувати мене
щоночі.
Але це, скоріше за все, недовго важитиме.
Тому що. Я. Його. Знайшла.
Клішований пазл, з яким усе раптом скла-
дається. Тепер усе має сенс. Я знаю правду. Мені
тільки треба її викрити.

213
 Але от прикол. Прочитавши тебе, любий що-
деннику, Наталі з Елісон не заспокояться. Тому
я вирішила, що все їм розкажу. Тому що без їхньої
допомоги я не впораюсь. Думала, впораюсь, але це
більше не варіант.
Так, я знаю, що можу просто все кинути, за-
бути всю цю тему і провести літо, цей рік, усе
своє сране життя, вдаючи, що цього не става-
лось. Так зробила б здорова людина.
Але от у чому річ: деякі вчинки такі жахли-
ві, що люди, відповідальні за них, мусять попла-
титися. Називай це справедливістю. Називай це
пом­стою. Як хочеш називай. Мені похуй.
Не похуй мені лише на цей конкретний вчи-
нок. На нього не можна не зважати. Його потріб-
но виправити.
І я — та сучка, яка це зробить.

Мені страшно.
 19

Це все. Решта сторінок — понад дві третини всього

щоденника — порожні. Я все одно їх прогортую, суто на
той випадок, якщо я щось пропустила. Не попустила. Не-
ма нічого.
Я закриваю щоденник і видихаю. Читання занурило
мене в такий самий стан, що й після галюцинаторних
появ Вів’єн. Збентеження та розгубленості, виснаження
та страху.
Вів’єн щось шукала — принаймні це ясно. Що це бу-
ло — і що вона, зрештою, знайшла, — лишається дратів-
ливо неосяжним. Насправді єдине, в чому я впевнена, —
аркуш, на якому Вів’єн намалювала карту, був видертий
із цього записника. У ньому бракує сторінки між записом
про його переміщення та тим, який вона зробила на День
незалежності. Я виймаю карту з рюкзака і прикладаю до
потріпаних решток вирваної сторінки. Підходить.
Перечитую весь щоденник, вивчаю кожну сторінку,
проходжуся кожним словом, намагаючись скласти все
докупи. Купи ніщо не тримається, а найменше — чому
Вів’єн, людині, якій завжди легко давалося чітко вира-
жати свої думки й почуття, потрібно було тримати щось
у секреті. Тож я перечитую записник утретє, цього ра-
зу — починаючи з кінця, від тривожного останнього за-
пису Вів’єн.
«Мені страшно».

215
 Він спантеличує мене найбільше. Страх не належав
до безміру емоцій, які виражала Вів’єн за короткий час
нашого знайомства.
Перегортаю на попередню сторінку. Запис було зроб­
лено вранці четвертого липня, через що постає два нових
питання: коли вона зробила останній запис і через що їй
було страшно?
Я закриваю записник, роздратована, прагнучи від-
повідей, які не давали себе знайти. «Що ти дізналася,
Вів?» — бурмочу я, так, наче вона могла б мені відповісти.
Судячи з дат записів, я припускаю, що вона закопа-
ла щоденник десь уночі 3 липня. Мій здогад — вона ви-
слизнула, поки ми спали. Звична для неї річ. Так вона
робила й попередньої ночі.
Я пам’ятаю, тому що досі була люта на неї за те, що
вона збрехала про своє невміння плавати. Особливо мене
злила причина, з якої вона збрехала, — те, що Тео приді-
ляв мені забагато уваги.
Вона побачила, що я в його руках, що він мене під-
бадьорює, показуючи, як плавати. Вона не могла цього
стерпіти. Тому вдала, що тоне, просто щоб знову побути
в центрі уваги.
Я ігнорувала її решту дороги через озеро. І решту по­
обіддя. І на вечері, де я скористалася її порадою і при-
пленталася так пізно, що була останньою. Сіла окремо
й колупала залишки: захололий рулет і засохле пюре. На
ватрі я сіла зі своїми однолітками, яким до мене було ма-
ло діла. Опісля я рано пішла спати, вдаючи, що заснула,
поки інші грали в «Дві правди та брехню» без мене.
Пізніше тої ночі я прокинулася й помітила, як Вів’єн
навшпиньки заходить у будиночок. Вона спробувала

216
зробити це крадькома, але рипіння третьої паркетини
від дверей її викрило.
Я підвелася, заспана:
«Де ти була?»
«Ходила пісяти, — відказала Вів’єн. — Чи щодо пісяння
ти теж маєш щось проти?»
Залазячи на верхнє ліжко, вона більше нічого не ска-
зала. Але вранці на моїй подушці лежав оберемок квіто-
чок, біля самої голови. Незабудки. З ніжно-блакитними
пелюстками. У серединці кожної квітки — жовта зірочка.
Пізніше я сховала їх до своєї тумбочки, склавши між
сторінок «Милих костей». Хоч вона ніколи не зізнавала-
ся, що підклала їх мені, я знала, що вони від Вів’єн. Вона
справді подарувала мені квіти. І, як вона й розраховува-
ла, я знову її полюбила.
Перегортаю назад на сторінку, де Вів’єн висловила це
припущення, гарячково перечитую, намагаючись зрозу-
міти, невже мої почуття справді були такими очевидни-
ми. Лише перечитавши пасаж про її власних батьків, я от-
римую відповідь — Вів’єн просто знала. Тому що вона була
такою ж. Занедбаною і самотньою. Вдовольнялася тими
дрібками уваги, які отримувала. Саме так вона змогла
передбачити, що нашвидкуруч зібраного жмуточка не-
забудок вистачить, щоб мене задобрити. Тому що їй би
його теж вистачило.
Знову гортаю. Нові сторінки. Нові питання.
Я відкриваю сторінку, де Вів’єн розходиться про бо-
жевілля. З усього, що вона записала, це пробирає мене до
нутра. Читаючи ці рядки, я відчуваю, неначе вона гово-
рить безпосередньо до мене, так, наче вона передбачила
моє занурення в безумство за рік до того, як це сталося.

217
 Але для чого вона шукала цю інформацію? І де?
Я виразно пам’ятаю день, коли вона зробила цей за-
пис. Пам’ятаю, як їхала в місто на табірному м’ятно-зеле-
ному «форді», затиснута поміж Вів’єн і Тео, який сидів за
кермом. Він вів однією рукою, широко розставивши ноги
і постійно торкаючись своїм стегном мого. Від кожного
доторку моє серце тріпотіло, наче пташка у клітці, б’ю-
чись об золочені ґратки. Я була навіть рада, коли Вів’єн
сказала, що іде по магазинах, і втекла від нас, лишивши
мене наодинці з Тео.
Перегортую на наступну сторінку, де вона нашкряба-
ла дивний набір цифр.

150.97768 ЗХ
164

Спершу я думаю, що це може бути азимут. Та коли

беру айфон і вбиваю їх у додаток, то виявляю, що 150°
вказують на південний схід. Тобто це щось інше. Тільки
Вів’єн відомо, що саме. Та я певна, що вона записала чис-
ла невипадково. Як і з усім іншим, я відчуваю, наче вона
підштовхує мене уперед, крок за кроком, щоб я знайшла,
що саме вона дізналася давним-давно.
Я саме фотографую сторінку з номерами на телефон,
коли двері до Дерену відчиняються й досередини захо-
дять Міранда, Кристал і Саша. Їхня раптова присутність
змушує мене знову похапцем закрити книжку й запхати
її під подушку. Та цього разу я не така швидка й дозволяю
їм спалити мене в процесі.

218
 — А що ви робите? — питає Саша, зиркаючи спершу на
край книги, що визирає з-під подушки, а тоді на телефон,
який я досі тримаю в руці.
— Нічого.
— Ну да, — каже Міранда. — Абсолютно не схоже на те,
що ми спалили вас за порнухою.
— Це не порнуха, — я замовкаю, щоб зрозуміти, чи дів­
чата мені повірили. Ясно, що ні, тож я розказую їм прав-
ду, виключивши контекст, що спонукав би їх ставити на-
ступні питання. — Я намагаюся дещо розшифрувати. Код.
Лице Міранди запалюється передчуттям таємниці:
— Що за код?
Я зиркаю на картинку в телефоні, зачитую номер:
— Які у вас асоціації з 150.97768 ЗХ?
— Це просто, — каже Міранда. — Це десяткова система
Д’юї. Це номер зберігання якоїсь книжки.
— Ти впевнена?
Вона дивиться на мене з недовірою:
— Ну да. Я, типу, пів життя в бібліотеках провела.
Бібліотека. То ось куди, певно, пішла Вів’єн, коли ска-
зала, що йде за покупками. Там вона натрапила на книгу,
достатньо важливу, щоб записати її номер у щоденник.
Очевидно, вона щось шукала. Мені навіть здається, що
вона це знайшла.
Пригадую фразу про те, що вона залізла туди, де не
мала бути. С-а —це Садиба. Ф. — це Френні. Це просто. Але,
як на зло, Вів’єн так і не згадала чітко, що саме там знай­
шла і що їй вдалося поцупити.
Утім, того, що вона написала, достатньо, щоб мені ста-
ло тривожно. Думка про реакцію Френні на її ошивання
пробирає мене морозом. Це взагалі не схоже на Френні,

219
від чого я задумуюся, чи не параноїла Вів’єн? Бо саме так
і здається, особливо з огляду на її слова про те, що вона
хоче комусь розказати на випадок, якщо з нею щось ста-
неться.
«Я майже вивідала її брудний секретик».
Скидається на те, що щось лихе дійсно сталося, от
тільки нема доказів, що це мало якийсь стосунок до Френ­
ні чи страшної таємниці. Проте певні речі надто по­в’я­зані
між собою, щоб бути просто збігом. Здається, це саме цей
випадок.
«Я знаю правду».
Думка про те, що я підійшла ближче до того, аби діз-
натися, що сталося з дівчатами, мусить викликати захват.
Натомість тяжкий болючий клубок скручується у мене
в животі. У моєму нутрі збирається тривога. Припускаю,
Вів’єн відчувала точно те саме, коли виводила останні два
слова в записнику:
«Мені страшно».
Мені теж.
Тому що, можливо, я натрапила на щось моторошне,
навіть небезпечне.
Можливо, пробившись у здогадках стільки років,
я нарешті за крок до справжніх відповідей.
Понад усе мені страшно, що якщо я продовжу копати,
то, можливо, мені не сподобається те, що я знайду.
 20

Цієї ночі мені уві сні являється Вів’єн.

Це не схоже на галюцинації юності. Мені не здаєть-
ся, що вона справді тут, повернулася з потойбіччя. Ці ви-
діння більше нагадують кінематограф — неначе нуарні
фільми, які мій тато досі дивиться недільними вечорами.
Вів’єн по-експресіоністськи чорно-біла. Спершу біжить
крізь хащі, дрімучі, як на моїх роботах. Тоді вона на по-
рожньому острові, тримає в руках ножиці. Нарешті, вона
на байдарці, наполегливо гребе в стіну туману, що огор-
тає її пожадливими вихорами, зрештою, поглинаючи всю.
Я прокидаюся, стискаючи браслет під звуки побудки.
На мій превеликий подив, я проспала всю ніч. Я часто клі-
паю, невпевнено відкриваючись ранковому світлу. Ще не
розплющивши їх повністю, мені вдається щось помітити
за єдиним вікном Дерену.
Постать, темну, як тінь.
Моє горло стискається в зойку, що застряє в ньому,
мені перехоплює подих, доки постать зникає. Не можу
розібрати, хто це. Єдине, що бачу, — темну фігуру, що зни-
кає вдалині.
Лише після цього я тяжко сковтую, пересилюючи
зойк, відганяючи його назад. Я не хочу будити дівчат. І не
хочу їх лякати. Коли я помічаю, як Саша зиркає на мене
з верхнього ліжка, то можу зрозуміти, що вона не бачи-
ла постаті у вікні. Вона тільки бачить, як я підводжуся

221
в ліжку, з лицем, поблідлим, як моя накрохмалена по-
душка.
— Наснився кошмар, — кажу я їй.
— Я читала, що кошмари бувають, якщо поїсти на ніч.
— Класно, — відповідаю, хоч і переконана, що сни про
Вів’єн були викликані її щоденником, а не тими крихта-
ми, які я з’їла ввечері.
Що ж до постаті у вікні, то я певна, що це був не сон.
Ані моя уява чи гра світла, на яку я намагалася списати
те, що сталося в душовій. Цього разу мені годі себе заспо-
коювати, як би мені цього не хотілося.
Там хтось був.
Я досі відчуваю чиюсь присутність. Примарний шум
за самим вікном. Моє серце калатає в такт шуму. Воно
підказує мені, що вчора я не помилилася.
Хтось підглядав за мною у душі.
Так само, як хтось запустив до будиночка ворон.
А тепер хтось щойно стежив, як я спала.
Я здригаюсь, нажахана, з мурашками по тілу. Якби
тут не було дівчат, я би закричала, просто тому, що мені,
можливо, стало б краще. Натомість я вилажу з ліжка та
йду до дверей.
— Куди ви йдете? — питає пошепки Саша.
— У туалет.
Чергова брехня. Сказана, щоб заспокоїти Сашу. Мене
натомість трусить і колотить, поки я вискакую надвір,
щоб спробувати помітити того, хто був під вікном. Але
десятки дівчат уже вилазять з будиночків, розбуджені
підйомом, заспано дивлячись у новий день. Всі вони зу-
пиняються біля мене. Вони також витріщаються, хтось,
схиливши допитливо голову, хтось — відверто здивовано.

222
До юрби приєднуються все нові учасниці, поводячись так
само. Те ж робить і Кейсі, яка проходить повз, приклавши
два пальці до губ, прагнучи ранкової сигарети.
Тоді мене нарешті осяює. Вони дивляться не на мене.
Їхні погляди прикуті до будиночка за мною.
Я повільно розвертаюся, не певна, чи хочу побачити
те, що й решта. Вирази їхніх облич — трохи перелякані,
трохи приголомшені — свідчать, що там нема нічого хо-
рошого. Та допитливість змушує таки обернутися і по-
глянути на фасад Дерену.
Двері помальовані фарбою. Червоною. Ще вологою.
Вона стікає по дверях потічками, неначе кров.
Фарба утворює слово, виведене великими літерами,
крупними і зухвалими літерами, пронизливими, наче ніж
під ребра.

БРЕХУХА

Френні знову стоїть перед спільною залою, заповне-

ною учасницями, та цього разу її промова має інший ха-
рактер:
— Сказати, що я розчарована, було би применшен-
ням, — каже вона. — Я спустошена. Вандалізм у жодній
формі не толеруватиметься у таборі «Соловей». За звич-
них обставин винуватиці було б наказано негайно по-
лишити табір. Але, оскільки ви тут лише пару днів і мог-
ли ще не засвоїти правил, тій, хто розмалювала двері
Дерену, буде дозволено виступити зараз. Якщо ви цьо-
го не зробите і попадетеся згодом, вам буде заборонено

223
відвідувати табір до кінця життя. Тому прошу, якщо ко-
трась із вас відповідальна за це, скажіть зараз, перепро-
сіть, і ми залишимо весь цей інцидент позаду.
Западає тиша, яку переривають тільки побіжний ка-
шель чи випадкове скрипіння стільців у їдальні. Жодна
дівчина не встає, щоб зізнатися. Не те щоб я очікувала.
Більшість підліток радше помруть, ніж зізнаються в чо-
мусь поганому. Кому як не мені знати.
Я розглядаю юрбу зі свого місця біля дверей. Більшість
дівчат хилить голови в колективному соромі. Кілька тих,
що так не роблять, дивляться перед собою з широкоокою
невинністю, це, зокрема, Кристал і Саша. Міранда — єдина
дівчина з Дерену, яку, здається, вибісило те, що сталося.
Вона кидає погляди на дівчат навколо себе, намагаючись
знайти винуватицю.
Під стінкою стоять Лотті, Тео, Чет і Мінді. Мінді пере-
хоплює мій погляд і кривиться. Я офіційно зруйнувала її
ціль, щоб все йшло гладко.
— Що ж, гаразд, — каже Френні після належно нестерп-
ного проміжку часу. — Моє розчарування тільки рос­те. Піс-
ля сніданку всі ми розходимося по своїх будиночках. Ран-
кові заняття скасовані, доки ми усе не владнаємо.
Вона виходить зі спільної зали разом із рештою меш-
канців Садиби. Коли вони проходять повз мене, Лотті
плес­кає мене по плечу й кличе:
— Еммо, прошу, ходімо з нами.
Я йду слідом за ними до художньої майстерні поруч.
Щойно ми всі заходимо, Лотті зачиняє за нами двері.
Я стаю поруч із ними, напружившись усім тілом, перебо-
рюючи бажання втекти. Не просто з приміщення, а з та-
бору взагалі. Моя ліва рука почала труситися, щойно

224
я побачила фарбу на дверях, і не переставала відтоді.
Пташки на зап’ястку подзенькують.
— Що ж, доведеться розгрібати, — мовить Френні. —
Еммо, маєш здогад, хто б це міг бути?
Очевидна відповідь — хтось із людей у цій кімнаті.
Найбільшим доказом слугує саме намальоване слово,
яке якраз відшкрібають від дверей Дерену. Окрім Мінді,
я раніше брехала усім із присутніх. Щодо Тео. Щодо того,
у чому його звинуватила. І, хоча жодна людина й не наз-
вала мене брехухою у вічі, я б не здивувалася, якби між
собою вони саме так і вважали. І не винила б.
Та нутро мені підказує, що до цього ніхто з них не
причетний. Це вони мене запросили сюди, врешті-решт.
Та й дрібний вандалізм видається негідним представни-
ка клану Гаррісів-Вайтів. Якби вони хотіли мене позбути-
ся, то так би й сказали.
— Не знаю, — вагаюсь я, чи казати їм про постать,
яку бачила вранці. Називайте це параноєю від контакту
зі щоденником Вів’єн, та я не певна, чи можу довірити
комусь правду. Не раніше, ніж матиму чітке розуміння
того, що відбувається. Цілком імовірно, що, з огляду на
мою історію хвороби, ніхто взагалі не повірить, що це
відбувається насправді, доки я не матиму якихось дока-
зів. — Я сама дізналася, тільки коли вийшла з будиночка.
Френні повертається до молодшого сина:
— Чете, ти дивився камеру.
— Та, — каже він, відгортаючи гривку з очей. — Нічого.
Що насправді дуже насторожує. Вона мала би спрацюва-
ти від найменшого руху.
— Але хтось же мав бути ззовні будинку, — кажу я. —
Двері ж самі себе не обмалювали.

225
 — А зараз камера працює? — питає Френні підкрес-
лено спокійним голосом на противагу моєму, що ставав
усе нервовішим.
— Так, — відповідає Чет. — Це значить, що вона або
вийшла з ладу на ніч, або хтось щось із нею зробив. Га-
даю, було б нескладно дістатися до неї по драбині й за-
клеїти сенсор.
— Хіба вона б це не зняла? — питає Тео.
Чет заперечно хитає головою:
— Необов’язково. Камера запрограмована автоматич-
но вмикатися о дев’ятій вечора та вимикатися о шостій
ранку. Хтось міг попрацювати з нею перед дев’ятою і зня-
ти скотч о шостій.
Френні переводить свій зеленоокий погляд на мене.
Хоча нинішні обставини трохи це притупили, та я досі
почуваюся прикутою її очима.
— Еммо, ти комусь казала про камеру?
— Ні. Та це не значить, що про неї ніхто не знає. Якщо
я її помітила, то, напевно, помітили й інші.
— Давайте про фарбу, — пропонує Тео. — Якщо змо-
жемо з’ясувати, звідки вона, можливо, матимемо краще
розуміння, хто це був.
— Емма в нас художниця, — подає голос Мінді. — У неї
тут до фарби найбільший доступ.
— До олійної, — люто зиркаю я на неї. — На дверях була
не така. Вона так не розтікається. Якщо вже вгадувати, то
я б сказала, що це акрил.
— Де він використовується? — питає Тео.
Я дивлюся на середину кімнати, де розташований ос-
трівець Кейсі. Десятки стелажиків і шухляд, забитих на-
чинням.

226
 — У рукоділлі, — кажу я.
Обходжу один із круглих столів і йду до шухляди при
стіні, що розташована за ним. Відсунувши її, бачу ряди
пластикових баночок. Крізь півпрозорі стінки видно ко-
льори фарби, якою вони наповнені. Всі баночки повні,
крім однієї. Звичайного червоного.
Поруч стоїть смітник. Я йду до нього й помічаю на
дні середній пензлик. Фарба червоніє на щетинках, досі
волога.
— Бачиш? — кажу я. — Не моя фарба. Не мій пензель.
— Отже, хтось пробрався сюди рано-вранці та скори-
стався фарбою, — підсумовує Тео.
— Двері на ніч замикаються, — відповідає Лотті. —
Принаймні по ідеї. Можливо, той, хто востаннє тут був
учора, забув зачинити двері.
— Або хтось мав ключ, — додає Чет.
Лотті хитає головою:
— Ключі є тільки в мене, Френні та Бена.
— Ні я, ні Лотті ніколи б такого не зробили, — каже
Френні. — А Бен тільки приїхав, коли фарбу знайшли.
— Отже, хтось таки забув зачинити двері, — каже Тео.
— Або ні, — знову втручається Мінді. — Вчора, коли всі
йшли обідати, я бачила, як Емма шарилась по чужих сто-
лах.
Усі погляди звертаються на мене, і я зіщулююся під
тиском їхніх очей. Задкую, наштовхуюсь на пластиковий
стілець, падаю на нього. Мінді дивиться на мене з сум-
ним, скрушним виразом, неначе показуючи, як болісно
їй було мене звинувачувати.
— Ти правда вважаєш, що це я це зробила? — питаю. —
Нащо мені малювати на власних дверях?

227
 — А нащо тобі було робити все інше?
Хоча слова й належать Мінді, я припускаю, що раніше
чи пізніше питання зринало перед кожним присутнім.
Можливо, вони не вимовляли його вголос, як Мінді, од-
нак воно поставало постійно. Воно є в кожному погляді
зелених очей Френні. Воно в червоному вогнику камери,
що блимає, коли я заходжу до Дерену.
Я маю всі підстави вірити, що вони мене пробачили.
Та це не значить, що хтось із них мені довіряє.
Крім, хіба що, Тео, котрий мовить:
— Якщо Емма каже, що цього не робила, то я їй вірю.
Нам краще спитати, навіщо комусь іншому було таке їй
робити.
Я знаю відповідь. Але, як і невимовлене питання, я не
можу її озвучити. Та вона все одно тут, явна у невпинно-
му дрижанні моїх рук.
Тому що хтось у таборі знає.
Тому хтось підглядав за мною у душі. Тому хтось за-
пустив трьох ворон у будиночок. Тому хтось стояв за вік­
ном і вимастив мої двері фарбою.
Так хтось дав мені знати, що знає.
Не те, що я зробила Тео.
А те, що я зробила дівчатам.
Усвідомлення лишає мене прикутою до стільця, на-
віть тоді, коли всі починають розходитись. Перш ніж вий-
ти, Тео стурбовано дивиться на мене, зашарівшись так,
що його шрам став помітнішим.
— Все в порядку? — питає він.
— Ні.
Я уявляю Вів’єн, Наталі та Елісон мазками фарби на
одному з моїх полотен, в очікуванні, доки я їх зафарбую.

228
Одна з причин мого приїзду сюди — я так більше не мог-
ла. Вирішила, що якщо дізнаюся, що з ними сталось, моя
свідомість буде чистою.
Але зараз шість тижнів, які я мушу тут провести, ви-
даються примарними. Той, хто стежив за мною, продов-
жить це робити, підсовуючи нагадування одне за одним.
Ворони в будинку і фарба на дверях, боюся, тільки поча-
ток. Якщо відповіді й можна знайти, це треба зробити
швидко.
— Мені треба звідси вирватись. Хоча б на трохи.
— Куди б ти хотіла поїхати? — уточнює Тео.
Пригадую щоденник Вів’єн і номер зберігання книжки.
— У місто, — кажу я.
 П’ЯТНАДЦЯТЬ РОКІВ ТОМУ

Радіо, як і решта тачки, бачило кращі дні. Музика, що

таки просочувалась із динаміка, звучала металево й за-
шумлено. Не те щоб це мало значення. Єдина радіостан-
ція, яку ми з Вів’єн змогли зловити, грала лише кантрі:
гітарне джерґотіння та скрип скрипки супроводжували
нас усю дорогу з табору «Соловей».
— То, ще раз, чого ми їдемо? — спитав Тео, проїжджа-
ючи під головною аркою табору.
— Тому що мені потрібно купити дещо з гігієни, — ска-
зала Вів’єн. — Особистої, для дівчат.
— Це більше, ніж мені треба знати, — похитав головою
Тео, усміхаючись усупереч собі. — А ти, Ем?
— Просто за компанію.
Це правда.
Несподівана й для мене. Я чекала на інших знадвору
їдальні, пилок від Вів’єниних незабудок досі був у мене
на пальцях, коли підійшли Елісон з Наталі.
— Ти потрібна Вів’єн, — повідомила Елісон.
— Нащо?
— Вона не казала.
— Де вона?
Наталі кивнула на художню майстерню, заходячи до
їдалки:
— Он там.
Там я й знайшла Вів’єн, Тео та м’ятно-зелений пікап.

230
 Вів’єн уже сиділа в машині й барабанила пальцями
по шибці відкритого вікна. Тео спирався на двері з боку
водія, склавши руки на грудях.
— Агов, роззяво, — гукнув він. — Застрибуй.
Я втиснулася поміж двох їхніх теплих тіл, і машина
рушила по побитій ямами дорозі. Ноги Тео постійно тор-
калися моїх, як і рука, якою він крутив кермо. Пушок во-
лосся на передпліччі лоскотав мою шкіру. Від цього у мене
трепетало в нутрі та нило в серці — так, наче їх розпирало
й вони не вміщалися в моєму хирлявому тільці.
Так тривало всю дорогу до міста, яке не мало конкрет-
ної назви, але могло бути будь-яким містечком будь-де
навколо. Ми їхали центральною вулицею, минаючи ви-
гадливі вітрини з червоно-біло-синіми прапорцями на
навісах. Минули місцевий парк зі стандартним воєнним
меморіалом і оголошенням, що обіцяло наступного ранку
парад, а ввечері — феєрверк.
Тео запаркував авто, і ми з Вів’єн хутко вистрибнули
й заходилися розминати ноги, вдаючи, що поїздка була
обтяжливою й важкою. Краще так, ніж дозволити Тео га-
дати, що мені до вподоби випадкові доторки.
Як слід розім’явшись, Вів’єн рушила через дорогу,
у напрямку старомодної аптеки на розі:
— Побачимось за годину, лузери.
— За годину? — перепитав Тео.
Вів’єн продовжила йти:
— Я збираюсь насолодитися свободою і пробігтися по
магазинах. Може, куплю собі щось прикольне. Ви з Ем-
мою сходіть поїжте абощо.
Вона рушила до аптеки, не сказавши більше ні слова.
Крізь вікно я бачила, як вона зупинилася перед стійкою

231
з дешевими окулярами біля дверей і приміряла пару
у формі сердечок.
— Ну, гадаю, ми лишились самі, — сказав Тео, обернув-
шись до мене. — Голодна?
Ми зайшли до блискучого, як нова копійка, кафетерію
і сіли за столик біля вікна. Тео замовив чизбургер, кар-
топлю та ванільний коктейль. Я замовила те саме, крім
коктейлю, який Вів’єн не схвалила б ніколи в житті. По-
ки ми чекали на їжу, я дивилася у вікно, спостерігаючи,
як машини ліниво снували туди й сюди, з дітьми та со-
баками за спущеними вікнами та матерями з пишними
шевелюрами за кермом.
Хоч він і сидів за столиком навпроти мене, я не хоті-
ла надто заглядатись на Тео. Кожного разу, коли я таки
зиркала, то уявляла його в душовій, блискучого й пре-
красного, несвідомого мого допитливого погляду. Образ
обсипав соромливим теплом моє лице, наповнював ним
живіт і пах. Я подумала, чи знала Вів’єн, що так станеться,
коли підбила мене зазирнути в злощасну шпарину. Спо-
діваюся, ні. Інакше це було просто жорстоко.
А Вів’єн жорстокою не була, хоч часом такою й вида-
валася. Вона була моєю подругою. Моєю старшою сес­
трою на час табору. Поки я сиділа там з Тео, слухаючи
старомодну мелодію з музичного автомата в кутку, я зро-
зуміла, що вся ця поїздка була витівкою Вів’єн, щоб доз-
волити мені провести час із ним. Ще одне вибачення. На
цей раз краще за квіти.
— Як тобі табір? — спитав Тео, коли принесли їжу.
— Дуже класно, — сказала я, відкусуючи шматочок
картоплі, як мишка.
— Моя мама буде рада чути.

232
 — А тобі тут подобається?
Тео відкусив бургер, лишивши в кутику губ слід від
кетчупу. Я втрималася, щоб не витерти його пальцем.
— Та, теж класно. На жаль, це, схоже, буде остання моя
зміна, поки моїм життям не заволодіє інтернатура. Ко-
ледж, безперечно, не дає сидіти без діла. Особливо ме-
дичний.
— Ти збираєшся стати лікарем?
— По ідеї. Педіатром.
— Так шляхетно, — кажу я. — Це класно, по-моєму, до-
помагати людям.
— А ким ти хочеш бути?
— Гадаю, я хочу стати художницею.
Не знаю, чому я це сказала. Я явно не мала мистець-
ких амбіцій, з якими не знала що робити. Це просто зву-
чало як професія, яку Тео хотів би, щоб мала жінка. Це
було щось доросле й високе. Як щось із фільмів.
— Емма Девіз, видатна художниця. Гарно звучить, —
від усмішки Тео в мене затрусилися ноги. — Може, якось
прийду на відкриття твоєї виставки.
За мить моє майбутнє постало переді мною в усіх
деталях. Ми продовжили б спілкуватися після цього лі-
та, переписувалися, й листи наші ставали б із часом все
більш значущими. Одного разу хтось із нас би освідчився.
Набудували би планів. У нас буде перший секс на моє ві-
сімнадцятиліття; якщо вдасться — серед свічок в якомусь
екзотичному місці. Ми б заручилися, поки я ходила б до
художньої школи, а він довчився на медика. Тоді ми одру-
жилися б і були парою, якій всі заздритимуть.
Як би несамовито це не звучало, я переконала се-
бе, що мрія може справдитися. Я була дорослою на свій

233
вік — чи принаймні так думала. Розумною. Крутою. Як
Вів’єн. І я знала точно, що в такій ситуації зробила б вона.
Тому, коли Тео потягнувся відсьорбнути свій кок-
тейль, я його випередила, нахилившись і припавши до
трубочки. Вчинок був сміливим, дуже несхожий на типо-
ву мене. Я зашарілася, моє лице стало кольору персиково-­
рожевої помади, слід від якої я лишила на трубочці Тео.
Та на цьому моя сміливість не скінчилася. Я зробила
те, на що не наважилася б ніколи, якби подумала про це
бодай секунду. Але я не думала. Я просто діяла: заплю-
щила очі та прихилилася ротом до рота Тео, відчуваючи,
як ванільний присмак переходить з язика на губи в по-
цілунку. Його дихання було гарячим. Губи — холодними.
Тепло і холод злилися в солодке, щемке відчуття, що на-
повнило моє тіло.
Я швидко сахнулася, не розплющуючи очей. Не хо-
тіла дивитись на Тео. Не хотіла бачити його реакцію та
розвіювати чари, під якими я опинилася. Та він все одно
їх розвіяв, тихо сказавши:
— Мені приємно, Еммо. Справді. Але…
— Та я прикалуюсь, — випалила я, щосили заплющив­
ши очі, відчуваючи, як стислося серце. — Це ж прос­то
жарт. Не більше.
Тео нічого не відповів, тому я відхилилася на спинку
й відвернулася до вікна, перш ніж розплющити очі.
По інший бік шибки стояла Вів’єн, несподівана й неж-
дана своєю появою. Вона стояла на тротуарі, з аптечними
сонячними окулярами на очах. У формі сердечок. У тем-
них скельцях відбивався хром кафешки. Хоч мені й не
видно було її очей, та усмішка, що грала на губах, чітко
свідчила, що вона все бачила.

234
 Я не могла зрозуміти, чи вона раділа побаченому, чи
милувалася. Може, і те, й інше. Як і в грі у «Дві правди та
брехню», часом було важко вловити різницю.
 21

Моєю причиною вибратися в місто послужила потре-

ба виписати рецепт на протиалергійне, яке я забула взяти
з собою. Чергова брехня. На цьому етапі я вже повністю
збочила зі стежки правдивості. Але знову ж, я вважаю,
що це виправдано, особливо тому, що отримала нагоду
повернутися до Дерену та взяти свій наплічник і щоден-
ник Вів’єн. На той час фарбу з дверей уже повністю стер-
ли. Про те, що вона там взагалі була, свідчив лише свіжий
вологий слід на дереві та гострий запах терпентину.
Тепер ми з Тео їдемо в тому ж м’ятно-зеленому пікапі,
що вивозив нас із табору п’ятнадцять років тому. Всере-
дині панує тиша; вочевидь, радіо померло багато років
тому. Тео веде з однією рукою на кермі, вистромивши лі-
коть із відчиненого вікна. Моє вікно теж опущене. Доро-
гою з табору я вдивляюся в ліс, дерева якого розмивають-
ся в суцільну пляму, пронизану світлом з-поміж гілок.
Я вже давно пересердилася на Тео за камеру перед
Дереном. Моє мовчання пов’язане не зі злістю, а з про-
виною. Це вперше ми самі разом відтоді, як я дізналася
про його зрив, тож не певна, як себе поводити. Я стільки
всього хочу розпитати. Чи було йому так само самотньо
ці шість місяців на реабілітації, як мені в психлікарні. Чи
думає він щоразу про мене, коли бачить шрам у дзерка-
лі. З такими питаннями мовчання видається найліпшим
вибором.

236
 Наша машина наїжджає на край ями, і нас обох кидає
одне до одного. Коли наші ноги дотикаються, я швидко
сахаюся, втискаючись якомога далі до дверей.
— Вибач, — кажу.
Знову мовчання. Напружене й густе від несказаного.
Його стає забагато для Тео, і він каже:
— Ми можемо почати спочатку?
Я збентежено суплюся:
— В сенсі, повернутися до табору?
— Ні, в сенсі, повернутися на початок. Почати з нуля.
Вдати, що зараз п’ятнадцять років тому і ти тільки при-
була до табору, — Тео грайливо всміхається, так само, як
і при першій зустрічі. — Привіт, я Тео.
Я знову приголомшена його прощеннями. Можливо,
вся образа і злість вийшли з нього в мить, коли він врі-
зався в дерево. Якою б не була причина, Тео — кращий за
мене. Моя стандартна реакція на завданий біль — завдати
його у відповідь, як сам він чудово знає.
— Можеш підіграти, — підказує він.
Я б не хотіла нічого сильніше, ніж стерти більшість
із того, що сталося між нами тоді і тепер. Відмотати час,
коли Вів’єн, Наталі та Елісон ще були живі; Тео лишався
найжаданішим хлопцем, якого я знала, а я була наївною
миршавкою, яку трусило від табору. Але минуле липне
до сьогодення. З усіма помилками та приниженням, що
невідступно йдуть крок за кроком за нами. Їх неможли-
во ігнорувати.
— Дякую тобі за це, — кажу натомість. — Я знаю, що
це дуже незручно.
Тео приковує погляд на дорогу, намагаючись прихо-
вати, як я його вкотре розчарувала:

237
 — Усе гаразд. Мені все одно потрібно було в місто.
Лотті дала мені список, що треба купити з побутового.
А бажання Лотті — закон. Це вона заправляє цим місцем.
Так завжди було.
Коли ми дістаємося міста, воно виявляється плюс-­
мінус таким самим, яким я його залишила, хоча частина
шарму таки стерлася. Між навісами не натягнуто патріо­
тичних вимпелків. Уздовж центральної вулиці трапля-
ється кілька порожніх вітрин, а кафетерій зник, замість
нього з’явився «Dunkin’ Donuts». Аптека лишилася, але
стала мережевою, червона вивіска якої різко контрастує
з цегляним фасадом будівлі.
— Я ще заскочу в бібліотеку. Хочу кудись, де є нор-
мальний вайфай, щоб розгребтися з листами, — кажу
з удаваною легкістю, так, наче ця ідея щойно мені при-
йшла в голову.
Схоже, спрацьовує, бо далі Тео не розпитує. Натомість
каже:
— Звісно, підхоплю тебе тут за годину.
Він лишається дивитися біля машини. Це не лишає
мені іншого вибору, як далі йти за сценарієм і побіг-
ти в аптеку. Оскільки розумію, що буде дивно, якщо на
зворотному шляху я не матиму при собі пакета звідси,
я кілька хвилин розглядаю полиці в пошуках якоїсь дріб-
нички. Зупиняюся на комплекті з чотирьох одноразових
зарядок для телефонів. Для мене і по одній дівчатам з Де-
рену. Френні ніколи не дізнається. Навіть якщо дізнаєть-
ся, я не певна, чи мене це хвилює.
На касі я помічаю шарнірну стійку з сонячними оку-
лярами. Зверху на ній ще є нахилене дзеркало, щоб по-
купці могли зразу подивитися, як їм личать копійчані

238
оправи. Кручу стійку, заледве дивлячись на палені рей-
бени та дешеві «крапельки», доки мені не трапляється
знайома модель.
Червоний пластик.
Скельця-сердечка.
Я хапаю окуляри зі стійки та кручу в руках, згаду-
ючи ті, які Вів’єн не знімала усю дорогу до табору того
давнього літа. Усю дорогу я гадала, про що ж вона думає.
У машині Вів’єн майже нічого не говорила, а натомість
дивилась у відчинене вікно, поки зустрічний вітер роз-
вівав волосся їй по лицю.
Я приміряю окуляри й підводжу обличчя до дзерка-
ла вгорі, щоб подивитись, чи вони пасують. Вів’єн вони
личили краще, це, сука, точно. На мені вони виглядають
просто тупо. Мій вигляд точно відповідає тому, ким я є —
жінкою під тридцять у дешевих окулярах для удвічі мо-
лодшої людини.
Все одно кидаю їх на прилавок. Розраховуюся готів-
кою і запихаю зарядки в рюкзак. Окуляри вдягаю зразу ж
як виходжу, начепивши їх високо на лоба, щоб притри-
мувати волосся. Гадаю, Вів’єн би схвалила.
Наступна ціль — бібліотека, що розташована за квар-
тал вглиб від центральної вулиці. Зайшовши, я минаю
звичні світлі столи та літніх відвідувачів за комп’ютерами
дорогою до картотеки. Там приязна бібліотекарка на ім’я
Діана вказує мені на секцію нехудожньої літератури, і не-
вдовзі я вже розглядаю стелажі в пошуках «150.97768 ЗХ».
Як не дивно, книга досі на місці, тісно втулена на по-
лиці з книжками про психічні розлади та їхнє лікуван-
ня. Якби мене не напружила категорія, то заголовку це
точно вдалося б:

239
 «Темні віки: Жінки та психічні розлади в XIX століт-
ті», Аманда Захарі.
Обкладинка лаконічна. Чорні літери на білому тлі. Ду-
же в дусі сімдесятих, а саме тоді була видана книжка.
Видавець — друкарня абсолютно невідомого мені універ-
ситету, через що стає ще менш ясно, як і чому Вів’єн діз-
налася про її існування.
Я беру книжку до самотнього столика в кутку, кілька
разів вдихаю, щоб заспокоїтися, перш ніж її розгорнути.
Вів’єн читала цю книжку. Вона тримала її в руках. За ліче-
ні дні до зникнення. Від цього усвідомлення мені раптом
хочеться покласти книгу на полицю, піти геть, знайти
Тео й повернутися в табір.
Але я не можу.
Я мушу відкрити книгу й побачити те, що побачила
Вів’єн.
Тож я розгортаю її на першій сторінці, на якій розмі-
щена стара світлина молодої жінки в гамівній сорочці. Її
ноги — сама шкіра та кості, щоки неймовірно впалі, а во-
лосся — розкуйовджене. Та її очі зухвало світяться. Ши-
роко розплющені, як п’ятаки, вони дивляться на фото-
графа, неначе примушуючи вдивитись у неї — вдивитись
по-справжньому — та усвідомити її недолю.
Це страшне зображення. Неначе удар під дих. Через
шок клубок повітря застряє у мене в горлі, від чого я за-
кашлююсь.
Під світлиною розміщений підпис, рівною мірою сум-
ний і невиразний: «Невідома пацієнтка психіатричної
лікарні, 1887 р.»
Я перегортую сторінку, не здатна більше дивитися на
фото, ставши останньою людиною, що змогла витримати

240
погляд безіменної жінки лише коротку хвилю. У свій спо-
сіб, я теж її розчарувала.
Гортати цю книгу виявляється мазохістським занят-
тям. Там чекають наступні світлини, наступні пронизливі
заголовки. Історії жінок, закинутих до лікарень, тому що
їхні чоловіки над ними знущалися, родини відмовилися,
а порядне суспільство — зреклося. Згадки про побої, го-
лодування, холодні ванни, чесання дротяними щітками
тіл, що місяцями не бачили сонця.
Щоразу як я помічаю, що з жахом зойкаю, усвідом-
люю, як мені пощастило. Якби я народилася сто років то-
му, то стала б однією з цих жінок. Приреченою на страж-
дання й нерозуміння. З єдиною надією, що хтось колись
зрозуміє, чому мій розум мене зрадив, і тоді спробує його
виправити. Більшість із цих жінок так і не зазнала такої
долі. Вони страждали в розпуці та збентеженні до кінця
своїх днів, тоді як моє безумство було тимчасовим. Воно
мене полишило.
Інша справа — сором.
Через пів години такого самокатування я нарешті до-
гортала до сторінки 164. До тієї, яку позначила в щоден-
нику Вів’єн. На ній розміщене ще одне фото, майже на всю
сторінку. Як і інші репродукції в книжці, воно має харак-
терну сепійну м’якість столітньої давнини. Але, на відміну
від інших світлин, на цій зображено чоловіка, що стоїть
перед вишуканою вікторіанською будівлею.
Чоловік молодий і високий, кремезний у грудях і ста-
ні. Його лице прикрашають бездоганно навощені вуса, очі
його прикметно темні. Одну руку він тримає на лацкані
сюртука. Іншу запустив до кишені жилетки. Помпезна
поза.

241
 Будівля за ним має три поверхи, цегляна, з мансарда-
ми на верхньому поверсі та схожою на комин башточкою
на даху. Вікна високі та вигнуті. Над високим дахом баш-
точки здіймається флюгер-півник. Менш показне крило
відходить ліворуч від фасаду. У нього лише один поверх,
немає вікон, замість газону — клаптики трави.
Навіть не беручи до уваги барачної прибудови, з бу-
дівлею щось не так.
Її ріг обліпило павутиння мертвого плюща. Сонячне
сяйво засвічує вікна, роблячи їх непроникними. Спору-
да нагадує мені картину Едварда Гоппера «Будинок біля
залізниці». Ту, що, як кажуть, стала прообразом будинку
із «Психо». Усі три будівлі видаються однаково буденно-­
лячними.
Під фото видрукуваний підпис: «Доктор Чарлз Катлер
позує перед лікарнею “Тихий діл”, бл. 1898 р.»
Назва повертає до мене спогад п’ятнадцятирічної
давнини. Ми з Вів’єн удвох у лісі, читаємо літерки, ви-
карбувані на дні прогнилої скриньки:
«Тихий діл».
Пам’ятаю, як вона мене зацікавила. Вочевидь, Вів’єн
теж, тому вона й подалася сюди в пошуках додаткової ін-
формації. І дізналася, що «Тихий діл» — це колишня пси-
хіатрична лікарня.
Я задумуюся, чи це відкриття приголомшило її так
само, як мене. Задумуюся, чи так само вона сиділа, вту-
пившись із недовірою в сторінку перед собою, намагаю-
чись зібрати докупи, як скринька з ножицями із психлі-
карні опинилася на березі Північного озера. Задумуюся,
чи калатало її серце, як моє. І чи почали раптом тремтіти
в неї ноги.

242
 Це відчуття шоку відступає, коли я завертаю увагу
на текст на сусідній сторінці. Хтось олівцем позначив на
полях два абзаци. Скоріше за все, Вів’єн. Вона належала
до тих людей, що не бачили би проблеми креслити в біб­
ліотечній книжці. Особливо, знайшовши щось важливе.

На кінець дев’ятнадцятого століття склалося все біль-

ше розходження щодо лікування психічнохворих жінок.
Усюди по країні психлікарні лишалися переповненими
бідними та нужденними, що, попри все гучніші заклики
до реформ, продовжували жити в упосліджених умовах
і піддавалися жорстокому ставленню з боку непідготов-
леного та малозабезпеченого персоналу. Майже про-
тилежна ситуація склалася серед заможних верств, що
зверталися до підприємливих лікарів, котрі відкривали
малі платні заклади, що діяли без нагляду чи сприяння
з боку держави. Такі пансіони, як їх зазвичай називали,
переважно поставали на заміських володіннях у міс-
цях достатньо віддалених, щоб члени родин мали змо-
гу відправляти своїх ненадійних родичок, не боячись
пліток чи скандалу. Як наслідок, вони щедро платили за
те, щоб «чорних овець» забирали та ними опікувалися.
Низка прогресивних лікарів, обурених разючою різ-
ницею у ставленні до багатих та бідних, спробували по-
долати прірву, відкривши двері своїх пасторальних пан-
сіонів для менш забезпечених. Певний час доктор Чарлз
Катлер був частим гостем у психлікарнях Нью-Йорка та
Бостона, де він вишуковував найбезнадійніших пацієн-
ток, оформлював над ними опікунство та вихоплював
їх до психлікарні «Тихий діл», невеликого пансіону на

243
півночі штату. Згідно зі щоденниковими записами ліка-
ря сумнозвісної нью-йоркської лікарні «Острів Блекве-
ла», доктор Катлер мав намір довести, що дбайливіші
підходи до лікування могли допомогти психічнохворим
жінкам, причому не лише заможним.

Хоч я майже на сто відсотків певна, що саме про цей па-

саж згадувала в щоденнику Вів’єн, не маю жодного уяв-
лення, як це стосується Френні. Скоріше за все, ніяк. Але
чому Вів’єн вважала інакше?
Схоже, є лише один спосіб дізнатися: я мушу обшу-
кати Садибу. Вів’єн встигла щось знайти в кабінеті, перш
ніж Лотті витурила її звідти. Що б вона не знайшла, воно
привело її сюди, до цієї ж бібліотечної книжки.
«Завжди лишай доріжку з хлібних крихт, — казала
мені Вів’єн. — Щоб знати, як повернутися».
От тільки мені здається, що доріжки, яку вона мені
залишила, буде недостатньо. Мені знадобиться невели-
ка допомога друга.
Я беру телефон і негайно набираю по фейстайму Мар-
ка. Він хутко відповідає, озиваючись серед какофонії рес-
торанної кухні. За ним кухар порається з воком, що си-
чить і шкварчить.
— Знаю, я невчасно, — кажу Марку.
— Обідній пік, — відповідає він. — Маю рівно одну хви-
лину.
Зразу ж переходжу до справи:
— Пам’ятаєш того бібліотекаря з Нью-Йоркської гро-
мадської, з яким ти зустрічався?
— Біллі. Ну да. Він був як Метт Деймон, тільки задрот.

244
 — Ви з ним ще дружите?
— Уточни «дружите».
— Ну, він би викликав копів, якби знову тебе побачив?
— Він читає мене у тві, — каже Марк. — Здається, до
копів поки далеко.
— Як думаєш, він би погодився допомогти накопати
трохи інфи для твоєї найкращої на світі подруги?
— Можливо. Про що збираєшся копати?
— Про лікарню «Тихий діл».
Марк пару разів кліпає, явно сумніваючись, чи пра-
вильно він мене почув:
— Варто гадати, табір не надто задався?
Я швидко розказую йому про Вів’єн, її щоденник із
шифрованими підказками і те, що з-поміж усього, тут ще
йдеться про психіатричну лікарню:
— Гадаю, Вів’єн могла щось знайти перед своїм зник-
ненням. Щось, чого хтось інший не хотів, аби вона знай­
шла.
— Про лікарню?
— Можливо, — кажу я. — Щоб бути певною, я мушу діз-
натися про неї більше.
Марк підносить телефон ближче до обличчя, доки
я не бачу його крупне примружене око:
— А ти зараз де?
— У місцевій бібліотеці.
— Ну, там на тебе хтось зиркає, — Марк підносить те-
лефон іще ближче. — Хтось сексі.
Я кидаю погляд у нижній кут екрана, де в прямокут-
ничку видніється моє зображення. Десь за три метри від
мене стоїть чоловік із руками, складеними на грудях.
Тео.

245
 — Мушу бігти, — кажу я Марку, перш ніж закінчити
виклик. Поки застосунок закривається, встигаю глянути
на його вираз — насуплений і стурбований. Протилеж-
ний до виразу Тео. Коли я нарешті повертаюся до нього
обличчям, вираз його лиця непроникний.
— То що, можемо йти? — питає він невиразним, як і об-
личчя, голосом. — Чи потрібно ще трохи часу?
— Ні, — кидаю. — Я все.
Збираю свої речі, лишаючи книжку на столику. Її
вміст закарбувався в моїй пам’яті.
Виходячи з бібліотеки, я одягаю окуляри на очі, за-
хищаючи їх не лише від полудневого сонця, а й від до-
скіпливого погляду Тео. Вираз його обличчя не змінився
ні разу, відколи він застав мене за розмовою з Марком.
Найкраще, що я можу зробити, — зрівнятися з ним у не-
порушності.
— Класні окуляри, — каже він, коли ми сідаємо в авто.
— Дяка, — кажу я, хоч це й не звучало як комплімент.
Ми рушаємо назад до табору в новому коконі тиші.
Я не знаю, що вона значить. Припускаю, нічого доброго.
Соціальність — друга природа для Тео. Або, можливо, це
все мої проєкції, я просто дозволила щоденнику Вів’єн
проникнути в мою свідомість і заразити мене параноєю.
Та, зрештою, враховуючи, що сталося з нею, Наталі та Елі-
сон, гадаю, трохи параної не зашкодить.
Лише коли попереду зринають ворота табору, Тео мо-
вить:
— Маю тебе щось спитати. Щодо того літа.
Я вже знаю, що він знову згадає про мої фальшиві зви-
нувачення. Між нами неначе напнувся колючий дріт —
невидимий, але чітко відчутний щоразу, коли хтось із

246
нас до нього притулиться. Замість відповіді я опускаю
вікно і підставляю лице під вітер, даючи йому розвівати
моє волосся, як колись Вів’єн.
— Щодо того дня, коли ми їздили в місто, — продов-
жує він.
Я видихаю в потік теплого повітря, що дме мені в об-
личчя, відчуваючи полегкість, що не мушу говорити про
причини свого вчинку. Принаймні не зараз.
— То що з ним?
— Ну, ми тоді їли в кафешці і…
— Я тебе поцілувала.
Тео посміюється від спогаду. Я ні. Складно сміятися
над одним із найпринизливіших епізодів своєї юності.
— Так, це. Ти ж тоді збрехала? Про те, що це жарт?
Замість продовжувати брехню друге десятиліття по-
спіль, я перепитую:
— А що?
— Ну, бо тоді мені здалося, що це не жарт, — Тео вмов-
кає, чухає сивувату щетину на підборідді, добираючи
потрібні слова. — Але мені було втішно. І я хочу, щоб ти
знала, що якби ти була старшою, я, певно, теж тебе поці-
лував би.
Та сама сміливість, яку я відчула тоді в кафешці, по-
вертається нізвідки. Думаю, це можуть бути окуляри.
З ними я почуваюся інакше. Відвертішою. Не такою на-
ляканою.
Я усвідомлюю, що почуваюся як Вів’єн.
— А тепер? — питаю я.
Тео завертає машину на її місце за художньою май-
стернею. Коли вона зупиняється, він питає:
— А що тепер?

247
 — Ну, я старша. Якби я поцілувала тебе тепер, ти по-
цілував би мене теж?
На лиці Тео розквітає усмішка, і на якусь мить здаєть-
ся, що ми перенеслись у ті часи, а роки поміж ще попере-
ду. Йому дев’ятнадцять, і він — найвродливіший чоловік,
якого я бачила за все життя. Мені тринадцять, я закоха-
на, і кожен погляд на нього змушує моє серце тріпотіти
зграєю метеликів.
— Ну, спробуєш якось, і сама побачиш, — каже він.
Мені хочеться це зробити. Особливо коли він повер-
тається до мене зі звабливим блиском в очах, з усмішкою,
в якій розтулялися його губи, буквально благаючи, щоб їх
поцілували. Мені достатньо просто нахилитися на сидін-
ні та це зробити. Натомість я виходжу з машини й кажу:
— Мабуть, не найкраща ідея.
Тео — і перспектива цілування з ним — відволікання.
А тепер, коли я все ближче до того, аби дізнатися, що шу-
кала Вів’єн, я не можу відволікатися.
Ні на Тео.
Ані на свій тодішній учинок.
І, тим паче, не на брехню, яку ми обоє собі вигадали,
але поки що не готові в цьому зізнатися.
 22

Цього вечора ми з дівчатами вечеряли за столиком

для пікніка на дворі їдальні. Увесь табір досі гуде про
фарбу на дверях. Інцидент уже назвали «Брехуха-ґей-
том», підкреслюючи скандальність. Припускаю, Кейсі,
Бека та решта вожатих теж про нього говорять, через що
мені приємніше їсти надворі. Я не маю настрою на їхні
плітки.
— А куди ви пропали після обіду? — питає мене Саша.
— Була в місті.
— А чого?
— А ти як думаєш? — обриває її Міранда. — Щоб побу-
ти подалі звідси.
Саша ляскає по мусі, що дзижчить навколо її таці з сі-
руватим рулетом і грудками картопляного пюре:
— Думаєте, це котрась із учасниць зробила?
— Точно не вожата, — відповідає Кристал.
— Деякі дівчата кажуть, що це ви зробили, — повідом-
ляє Саша.
— Ну, вони помиляються, — кажу я.
Навпроти мене похмурнішає Міранда. Якусь мить
я гадаю, що вона кинеться до їдальні і вріже пліткаркам.
Вона явно налаштована войовниче.
— Навіщо Еммі писати «Брехуха» у нас на дверях?
— А навіщо це взагалі комусь робити? — перепитує
Саша.

249
 Міранда відповідає, перш ніж встигаю я, і її відповідь
значно гостріша за мою:
— Тому що деякі дівчата, — пояснює вона, — тупі сучки.
Після вечері я роздаю їм одноразові зарядки:
— Це на крайній випадок, — кажу я, хоча знаю, що весь
цей додатковий заряд буде витрачено на снепчат, «Candy
Crush» і улюблені супергеройські фільми Кристал. Але
так чи інак, це піднімає дівчатам настрій перед нічною
ватрою. Вони заслуговують на це після пережитого сьо-
годні.
Місце для ватри розташоване на околиці табору, по-
далі від будиночків, наскільки дозволяє територія. Воно
лежить на круглій галявині, неначе викошеній серед лі-
су. Посеред галявини видніється яма — всередині кола
з каміння, натяганого з лісу та викладеного близько ста
років тому. Коли ми приходимо, ватра вже майже горить,
вибудувана пірамідою, як вігвам.
Ми вчотирьох сідаємо на одну з прогнутих лавок бі-
ля вогнища. Смажимо зефірки на липких, з обвуглени-
ми кінцями патичках, обчухраних до гостроти Четовим
швейцарським ножиком.
— Ви ж тут були в нашому віці, да? — питає Саша.
— Так.
— У вас теж ватри були?
— Звісно, — кажу я, знімаючи свіжопідсмажену зефір-
ку з патичка та закидаючи її до рота. Хоча гарячий цукор
і обпікає язик, відчуття навіть бажане. Воно повертає ме-
ні спогади, хороші та погані.
Під час своєї першої, обірваної трагедією зміни, я люби-
ла ватри. Вони були гарячі, потужні, достатньо грізні. Я лю-
била відчувати жар на своїй шкірі, любила дивитися, як

250
світиться білим середина полум’я. Палаючі колоди сичали
й пахкали, неначе живі, боролися з вогнем і врешті-решт
падали на купу жарин, підкидаючи вгору снопи іскор.
— А чого ж вам тоді тут не сподобалося? — питає Мі-
ранда.
— Місце мені якраз подобалося, — відповіла я. — Інша
річ — те, що тут сталося.
— Хтось тоді теж обмалював будиночок?
— Ні, — кажу я.
— Ви побачили привидів? — питає Саша, ясніючи ши-
роко розплющеними очима під скельцями окулярів. —
Бо — ви знали? — в Північному озері водяться привиди.
— Фігня, — презирливо кидає Кристал.
— А от і ні. Люди справді в них вірять, — каже Саша. —
Багато людей. Особливо після того, як зникли дівчата.
У мене стискається серце. Мої дівчата. Це їх вона має
на увазі. Вів’єн, Наталі та Елісон. Я сподівалася, що їхнє
зникнення якимось чином омине цю нову зміну.
— Зникли звідки? — питає Кристал.
— Прямо звідси, — пояснює Саша. — Тому табір «Соло-
вей» і закривався. Три учасниці вибралися з будиночка,
загубилися в лісі та померли, чи щось таке. Тепер їхні
духи блукають лісом. Вночі, коли місяць уповні, можна
побачити, як вони блукають між дерев, намагаючись по-
вернутися до будиночка.
Насправді зникнення дівчат із Дерену неминуче мало
перерости в легенду. Тепер це така сама частина табір-
ної історії, як затоплена Б’юкененом Гаррісом долина, чи
селяни, знищені повінню. Я уявляю, як нинішні учасниці
перешіптуються про них поночі, загорнувшись під ков-
дри, раз по раз нервово позираючи на вікно.

251
 — Це неправда, — каже Кристал. — Це просто дебільна
байка, щоб народ боявся ходити в ліс. Як у тому тупому
фільмі від чувака, що зняв «Шосте чуття».
Міранда, як завжди неперевершена, дістає телефон
і прикладає до вуха, вдаючи, що відповідає:
— Дзвонили стрьомні дівчата-привиди, — повідомляє
вона Саші. — Сказали, що ти триндиш.
Пізніше цієї ночі, коли дівчата уже заснули, я лежу
без сну на нижній койці, роздратована й виснажена. Од-
на з причин — спека. Ніч задушлива і в’язка, і те, що при-
міщення не провітрюється, тільки погіршує ситуацію.
Я наполягла на тому, щоб вікно було зачинене, а двері
замкнені. Після ранкового випадку це здається необхід-
ними заходами безпеки.
І це ще одна причина, чому мені не спиться. Мене
хвилює, що той, хто за мною стежить, ще раз себе про-
явить. Ще більше я хвилююся про те, що саме цей хтось
зробить. Тому я не відводжу погляду від вікна, дивлячись
на червневі блискавки вдалині. Кожен удар освітлює при-
міщення судомними спалахами, заливаючи стіни різким
стробоскопічним світлом.
Під час одного сліпучого спалаху я бачу щось у вікні.
Можливо.
Тому що спалах блискавки такий короткий, що я не
зовсім певна. Мені вдається побачити зовсім невиразну
пляму. Власне, навіть менше. Мінімум, якого вистачає,
щоб я подумала, що за вікном хтось стоїть, повністю не-
порушно, зазираючи досередини.
Я хочу помилятися. Хочу, щоб це були просто ламані
тіні дерев надворі. Але з новою блискавкою, що спалахує
на кілька митей, я усвідомлюю, що маю рацію.

252
 Надворі справді хтось є.
Дівчина.
Не можу роздивитися її обличчя. Блискавка підсві-
чує її зі спини, вихоплюючи силуетом. Та в ній є щось
знайоме. Тонкість шиї та плечей. Пригладжена зачіска.
Постава.
Вів’єн.
Це вона. Я в цьому певна.
Тільки це не Вів’єн, що могла б існувати зараз. Це та,
яку я знала п’ятнадцять років тому, без змін. Вів’єн, що
переслідувала мене в юності, змусивши раз за разом хо-
вати її у своїх картинах. Та сама біла сукня. Та ж непри-
родна постава. В її руці букетик незабудок, який вона
тримає формально, неначе залицяльник із німих фільмів.
Моя права рука тягнеться спершу до грудей, нама-
цуючи тривожне калатання серця. Тоді опускається до
лівого зап’ястка в пошуках браслета. Міцно стискає лан-
цюжок.
— Я знаю, що ти не справжня, — шепочу я.
Стискаю сильніше, від чого браслет врізається мені
в шкіру. Медальйончики подзвонюють тихим глухим зву-
ком, що майже тоне в моєму панічному шепоті.
— Ти не маєш наді мною влади.
Стискаю сильніше. Тим сильніше бряжчить браслет.
— Я сильніша, ніж гадають інші.
Браслет рветься. Я чую, як ламається застібка, відчу-
ваю, як ланцюжок сповзає із зап’ястка. Хапаю його, лов-
лячи в долоню, стискаю в кулаку. У вікні знову спалахує
блискавка. Сліпуче світло коротко розтинає темряву. Все,
що я бачу надворі, — розмита стіна дерев і срібна гладінь
озера вдалині. За вікном нікого.

253
 Вид мав би принести полегкість. Але тепер, коли від
браслета лишився ланцюжок у долоні, він приносить ли-
ше страх.
Що Вів’єн повернеться знову. Якщо не сьогодні, то
скоро.
«Я сильніша, ніж гадають інші, — повторюю я в голо-
ві, наче мантру. — Я сильніша, ніж гадають інші. Я силь-
на. Я…»
Коли я нарешті засинаю — серце калатає, тіло заці-
пеніло, у долоні міцно затиснутий нещасний браслет, —
закляття встигає перетворитись на щось інше. Менш пе-
реконливе. Більш тривожне. Слова його відскакують від
стінок мого черепа:
«Я не божеволію. Я не божеволію. Я не божеволію».
 П’ЯТНАДЦЯТЬ РОКІВ ТОМУ

Вранці, замість ранкової сурми, мене підхопив «Зір-

частий стяг»1 на честь Дня незалежності, що лунав із
гучномовців на їдальні. Вів’єн його просипає. Коли я за-
лізла на її ліжко, щоб розбудити, вона ляснула мене по
руці та сказала:
— Іди нахуй.
Так я і зробила, вдавши, що мене це не образило,
і поплелася до вбиральні прийняти душ і вмитися. Після
цього я рушила до їдальні, де кухарі подавали спеціаль-
ний святковий сніданок: млинці з лохиною, полуницею
та збитими вершками. Мені сказали, що це називається
«оладками Незалежності». Я назвала їх дурними.
Вів’єн не з’явилася на сніданок, навіть не запізнив-
шись за звичкою. Її відсутність дозволила Наталі взяти
другу порцію млинців, які вона самозабутньо з’їла, ли-
шивши в кутику губ полуничний джем, схожий на бу-
тафорну кров. Елісон натомість не зрадила своїй звичці.
Вона поклала виделку, відкусила тричі та сказала:
— Ох я нажерлась. Чого я така свинюка?
— Та бери ще, — запропонувала я. — Я не скажу Вів.
Вона похмуро на мене подивилася:
— Що змушує тебе думати, що Вів’єн має стосунок до
того, що я їм?

1
«Star-Sprangled Banner» — гімн Сполучених Штатів Америки.

255
 — Я просто думала, що…
— Що я, як ти, роблю все, що вона мені скаже?
Я опустила очі на тарілку, більше від сорому, ніж від
образи. Сама я не думаючи ум’яла дві третини оладок. Та
я знала, що якби тут була Вів’єн, я би з’їла стільки, скіль-
ки й вона. Шматочок або сотню — не має значення.
— Вибач, — сказала я. — Я це не навмисно. Просто…
Елісон сягнула рукою через стіл і поплескала мене
по долоні:
— Все нормас. Це ти вибач. Вів’єн може бути дуже пе-
реконливою.
— І ще тою сучкою, — додала Наталі, перекинувши не-
займаний млинець Елісон собі на тарілку. — Ми шаримо.
— Ну, тобто ми подруги, — пояснила Елісон. — Найкра-
щі. Ми троє. Але часом вона таки буває…
— Сучкою, — сказала Наталі — чіткіше, ніж минулого
разу. — Вів шарить. Бля, та вона б сама це сказала, якби
тут була.
Мої думки повертаються до попереднього дня. До то-
го, як вона побачила мою провальну спробу поцілувати
Тео. Посмішку, що розквітла потім на її лиці. Вона це ще
пригадає, і це мене тривожить.
Я собі міркувала, що вона заговорить про це за ва-
трою чи перед сном. Натомість жодної згадки не було,
через що я подумала, що вона приберегла це на наступ-
ну гру в «Дві правди…», коли це зможе мене сильніше за-
чепити.
— Чого ви тоді це терпите? — спитала я.
Елісон знизала плечима:
— А ти чого?
— Бо вона мені подобається.

256
 Але річ була не тільки в цьому. Вона була старшою ді-
вчинкою, що взяла мене під своє крило і поділилася секре-
тами. Плюс, вона була крута. І жорстка. І розумніша, ніж
видавалася. Для мене це були причини триматися поруч.
— Нам вона теж подобається, — пояснила Наталі. — Ну
і, шариш, Вів багато через що пройшла.
— Але часом вона поводиться з вами по-мудацьки.
— Така вже вона є. Ми звикли. Купу років дружимо.
— Все життя, — подала голос Наталі. — Ми знали, хто
вона і яка вона, ще до того, як стали подругами. Шариш,
одна школа, один район.
Елісон кивнула:
— Ми шаримо, як із нею поводитись.
— В сенсі, — пояснила Наталі, — коли у Вів’єн настає
ця фаза, найкраще не попадатися їй під руку, доки воно
не мине.

Решту ранку я проводжу окремо від усіх у Дерені зав-

дяки черговому просунутому заняттю зі стрільби. Мене
відправили до художньої майстерні, де я з іншими мало-
літками вибивала узори на шкіряних браслетах. Я б радо
постріляла з лука.
Далі був обід. Цього разу Наталі та Елісон теж не зав-
дали собі клопоту прийти. Замість обідати наодинці,
я відмовилася від сендвіча з шинкою та сиром, який був
у меню, та рушила до Дерену шукати їх. На свій подив,
я знайшла їх, не дійшовши й до будиночка. З криків ізсе-
редини я зрозуміла, що вони там усі втрьох.
— Хулі ти нам тут про секрети розказуєш! — почула
я крик Наталі. — А сама не говориш, де ти шастала вранці.

257
 — Неважливо, де я була! — огризнулася Вів’єн. — Важ-
ливо те, що ви спизділи.
— Ми перепрошуємо, — мовила Елісон з усім можли-
вим драматизмом. — Ми вже сто разів це повторили.
— Цього, нахуй, недостатньо!
Я прочинила двері й побачила Наталі, що сиділа пліч-
о-пліч з Елісон на краю ліжка. Вів’єн нависала над ними
з побуряковілим лицем і розкуйовдженим немитим во-
лоссям. Наталі випнула груди вперед, неначе блокуючи
нападника в польовому хокеї. Елісон зіщулилася, зату-
ливши волоссям лице, намагаючись приховати щось схо-
же на сльози. Всі три обернулись до мене, коли я зайшла.
У кімнаті запанувала тиша.
— Що тут відбувається? — спитала я.
— Нічого, — відповіла Елісон.
— Просто пиздимо, — сказала Наталі.
Тільки Вів’єн визнала очевидну правду:
— Еммо, у нас тут серйозна розмова. Треба розібра-
тись з однією хернею. Зайди згодом, окі?
Я позадкувала з будиночка й зачинила двері, за яки-
ми знову розгорілася перепалка. У Вів’єн, схоже, настала
саме та фаза, про яку Наталі з Елісон попереджали.
Але цього разу вони таки попались їй під руку.
Не знаючи, куди себе подіти, я повернулася, щоб піти
назад до центру табору. Обернувшись, помітила, що за
мною стояла Лотті.
Поверх свого білого поло вона носила картату сороч-
ку. Її довге волосся було затягнуте в косу, що спускалася
аж до пояса. Як і я, вона стояла достатньо близько, щоб
чути гамір, що долинав із Дерену; на її обличчі були ці-
кавість і подив.

258
 — Тебе виперли? — спитала вона.
— Щось типу того.
— Скоро впустять, не переймайся, — її погляд ковзнув
на будиночок і назад. — Це ти вперше живеш з іншими
дівчатами?
Я кивнула.
— Потрібно трохи часу, щоб звикнути. Я теж була єди-
ною дитиною в сім’ї, тому моя перша зміна стала холод-
ним душем.
— Ви теж були тут учасницею?
— Так, певним особливим чином, — сказала Лотті. —
Але я добре засвоїла, що кожного літа завжди трапля-
ється сварка в кількох будиночках. Це тому, що складно
уживатися, коли вас як шпротів у банці.
— Вони там сильно розійшлися, — кажу я, дивуючись,
наскільки мене висадило те, що я застала їхні розбірки.
Я не могла викинути з голови розпашілу від люті Вів’єн
чи блискучі сльози Елісон.
— Ну, я знаю привітніше місце, куди ми можемо піти.
Лотті поклала руку мені на плече, ведучи від буди-
ночка до середини табору. На мій подив, ми пішли до
Садиби, обігнули її збоку та вийшли до сходів на задню
веранду. Нагорі стояла Френні, спираючись на поруччя
і спостерігаючи за озером.
— Еммо, — мовила вона. — Яка приємна несподіванка.
— У Дерені щось не поділили, — пояснила Лотті.
Френні похитала головою:
— Я не здивована.
— Мені піти розібратися?
— Ні, — сказала Френні. — Саме минеться. Завжди так
буває.

259
 Вона жестом вказала мені підійти, і ми вдвох зади-
вились на воду, на Північне озеро, що розтяглося перед
нами у всій своїй сонцесяйній величі.
— Розкішний вид, — мовила вона. — Від нього стає тро-
хи краще, правда? Це місце усе робить кращим. Так ко-
лись говорив мій батько. А він це вивчив від свого батька,
значить, це таки правда.
Я поглянула на інший берег озера, досі не в змозі до
кінця повірити, що всієї водойми не існувало ще сто років
тому. Усе навколо: дерева, каміння, протилежний берег,
що маячив удалині, — здавалось, було тут завжди.
— А це правда, що ваш дід створив це озеро?
— Так, правда. Він побачив цю землю і зрозумів, чо-
го їй бракує — озера. І, раз Бог про нього забув, він ство-
рив його сам. І був, між іншим, одним із перших, хто та-
ке зробив, — Френні набрала повні груди повітря, неначе
у спробі ввібрати кожен запах, образ, відчуття, що давало
озеро. — І тепер воно тут, щоб ти насолоджувалася ним
у будь-який спосіб. Тобі ж тут подобається, правда?
Я подумала, що так. Я була в захваті два дні тому, до
того, як Вів’єн взяла мене у вилазку до її нички. З тих пір
моє враження від табору спотворили речі, які я не до кін-
ця розуміла. Вів’єн та її фрази. Сліпа покірність Наталі
й Елісон. Те, що від думки про Тео в мене досі тремтіли
коліна, навіть попри те, що я перед ним осоромилася.
Нездатна розповісти нічого з цього Френні, я просто
кивнула.
— Чудесно, — мовила вона, сяючи від моєї відповіді. —
Тепер спробуй забути про прикрощі у твоєму будиночку.
Не дозволяй нічому зіпсувати для тебе це місце. Я от не
дозволяю. І не дозволю.
 23

Я прокидаюся на світанку, досі стискаючи пальцями

зламаний браслет. Оскільки я спала, зіщулена від три-
воги, у мене ниють плечі і поперек, біль пульсує і стуго-
нить. Я вилажу з ліжка, плетуся до тумбочки та дістаю
звідти купальник, рушник, мій вірний халат і окуляри
з аптеки. Виходячи, я зиркаю на двері. Жодних нових на-
писів. Я вдячна, що, принаймні поки, найбільша моя тур-
бота — поява Вів’єн.
Потім я плетуся далі до вбиральні, де перевдягаюся
в купальник, тоді до озера і нарешті у воду, яка дає стіль-
ки полегшення, що я щиро зітхаю, після того як пірнаю
з головою. Враження, наче моє тіло розпружується. М’язи
розтягуються. Кінцівки випростуються. Біль стає значно
слабшим. Дошкульним, але прийнятним.
Замість того щоб повноцінно плавати, я лягаю на спи-
ну й тримаюся на плаву, як мене навчив Тео. Ранок туман-
ний, а хмари — сірі, якраз під мій настрій. Я вдивляюсь
у них, марно намагаючись розгледіти натяк на світанок.
Рожеві відблиски. Жовтаве сяйво. Будь-що, що відігнало б
думки про Вів’єн.
Мені не варто було дивуватися її появі. Щиро кажу-
чи, я мала би бути готова до цього після трьох днів нев­
пинного думання про неї. Тепер, побачивши її, розумію,
що вона повернеться. Ще одна людина, що за мною сте-
жить.

261
 Я глибоко вдихаю й пірнаю під воду. Безбарвне небо
брижиться й розмивається, коли перед ним постає вода,
застилаючи мої розплющені очі, потьмарюючи зір. Я пли-
ву глибше, доки не переконуюся, що ніхто не може мене
бачити. Навіть Вів’єн.
Лишаюся під водою майже дві хвилини. Тоді мої леге-
ні починають пекти наче вогнем, а кінцівки мимохіть сі-
паються у пошуках поверхні. Над водою мене знову охоп­
лює відчуття, що за мною спостерігають із відстані. Мої
м’язи напружуються. Готуючись до Вів’єн.
На березі хтось сидить біля самого озера, спостері-
гаючи за мною. Це, дяка Богу, не Вів’єн. І навіть не Бека.
Це Френні, вона сидить на траві там само, де двома
ранками раніше були ми з Бекою. Вона досі в нічній со-
рочці, з накинутим на плечі індіанським ліжником. Ди-
ректорка махає мені, запрошуючи на берег.
— А ти раненько, — гукає вона. — Я думала, я одна тут
така рання пташка.
Я нічого не кажу, обтираюся рушником, одягаю халат
та окуляри. Хоча й здається, що Френні рада мене бачити,
відчуття не надто взаємне. Зі свіжою згадкою про Вів’єн
з пам’яті зринає і її щоденник.
«Я майже вивідала її брудний секретик».
Цей рядок, поява камери, помітний брак підтримки
після звинувачення Мінді, що це я розмалювала грьобані
двері, — все це породило глибоку недовіру. Я думаю, чи не
піти від Френні геть, коли вона каже:
— Розумію, ти досі засмучена вчорашнім. Гадаю, не-
безпідставно. Та, сподіваюся, це не значить, що ти не мо-
жеш присісти біля літньої жінки, що прагне невеликого
товариства.

262
 Вона поплескує по траві біля себе; від цього жесту
моє серце ледь стискається. Від нього мені здається, що
я можу пробачити камеру й те, що вона не стала негайно
на мій захист. Що ж до щоденника Вів’єн, я кажу собі, що
вона могла просто брехати про те, що Френні мала секре-
ти. Драматизм заради драматизму. Це був, зрештою, її ко-
ник. Можливо, щоденник був черговою брехнею.
Врешті-решт я укладаю компроміс між підозріливим
розумом і зворушеним серцем. Сідаю біля Френні, та від-
мовляюся брати участь у розмові. Зараз це найліпше, на
що я здатна.
Френні, схоже, вловлює мої невисловлені правила і не
випитує в мене, чого я так рано. Просто говорить.
— Мушу сказати, Еммо, я заздрю твоєму вмінню пла-
вати. Я стільки проплавала в цьому озері. Дівчиськом ме-
не було звідси не вигнати. З ранку до вечора я гребла
туди-­сюди. Та це давно вже не так. Після того, що сталося
з Дуґласом.
Їй не потрібно уточнювати. Ясно, що вона говорить
про Дуґласа Вайта. Свого набагато старшого чоловіка.
Чоловіка, що помер за багато років до того, як вона вси-
новила Тео та Чета. Ще один клаптик щоденника Вів’єн
прослизає в мої думки:
«Вам не здається дивним, що чувак, що мало не дій-
шов до олімпіади, потонув?»
Я відганяю його, поки Френні продовжує:
— Тепер, коли дні плавання для мене вже минули,
я споглядаю, — мовить вона. — Замість того щоб бути
в озері, я спостерігаю за всім, що діється навколо нього.
Дозволяє по-іншому подивитися на речі. Наприклад, цьо-
го ранку я дивилася на того яструба.

263
 Френні відхиляється, переносячи вагу на одну руку.
Інша здіймається з-під ліжника та показує на яструба, що
ліниво кружляє над озером:
— Схоже на скопу, — каже вона. — Гадаю, він пригледів
у воді щось цікаве. Одного разу, давним-давно, два пере-
літні яструби звили гніздо просто перед вікном вітальні
садиби Гаррісів. Чет був тоді зовсім хлопчиком. Боже, як
він ними чудувався. Міг годинами витріщатись у вікно,
просто дивитися, чекати, доки вилупляться пташенята.
І невдовзі вилупились. Троє яструб’ят. Так, звучить ко-
струбато. Такі дрібненькі. Буквально пухнасті клубочки,
що пищать і ворушаться. Чет не міг натішитися. Так пи-
шався, наче вони були його власні. Та це було не довго.
Природа вміє розчаровувати не менше, ніж захоплювати.
Цей раз не став винятком.
Скопа над нами раптом кидається вниз до озера і,
розпроставши крила, черкає кігтями по воді. Коли вона
знову злітає, її пазури міцно стискають рибу, що марно
тріпоче й борсається. Птаха ширяє геть, у напрямку даль-
нього берега, де зможе спокійно поїсти.
— Чому ви знову відкрили табір?
Я випалюю питання, сама собі дивуючись. Але для
Френні воно очікуване, чи принаймні якесь інше подіб-
не. Перш ніж відповісти, вона витримує паузу й глибоко
вдихає:
— Тому що настав час, Еммо. П’ятнадцять років — за-
довгий час, щоб це місце порожніло.
— То чому ж не відкрили раніше?
— Думаю, я тоді ще була не готова, хоча табір весь час
на мене чекав.
— І що ж переконало вас, що вже час?

264
 Цього разу заготовленої відповіді не знаходиться.
Френні обдумує, не відводячи очей від озера, ворушачи
щелепою. Зрештою, відповідає:
— Я тобі дещо скажу, Еммо. Дещо дуже особисте, що
знає дуже мало людей. Мусиш пообіцяти, що нікому не
скажеш.
— Обіцяю, — кажу я. — Нікому ні слова.
— Еммо, я помираю.
Моє серце знову стискається. Цього разу сильніше.
Неначе в нього вчепилась скопа.
— Рак яєчників, — каже Френні. — Четверта стадія. Лі-
карі дали мені вісім місяців. Це було чотири місяці тому.
Певна, порахувати ти сама зможеш.
— Але ж має бути якась можливість його побороти.
Цілком очевидно, що я маю на увазі. У неї мільйони
статків. Ясна річ, що з такими грошима вона може дозво-
лити собі найкраще лікування. Та Френні скрушно хитає
головою і каже:
— Вже запізно смикатися. Рак надто сильно поширив-
ся. Будь-яке лікування зараз тільки відстрочить невідво-
ротне.
Я приголомшена її спокоєм, її смиренним прийнят-
тям. Мої відчуття протилежні. Дихання стає різким і урив­
частим. Сльози збираються в кутиках очей, і я стримуюсь,
щоб не схлипнути.
Як і Вів’єн, я тепер знаю Френнин секрет. От тільки
він не бридкий. Він сумний, і через нього я згадую со-
нячний годинник, захований у лісі. Остання година во-
істину вбиває.
— Мені шкода, Френні. Щиро шкода.
Вона поплескує мене по коліну, як колись моя бабуся:

265
 — Не смій мене жаліти, Еммо. Я знаю, як мені пощас-
тило. Я прожила довге життя. Гарне життя. І цього має ви-
стачити. Справді так. Але є одна річ у моєму житті, з якою
не поталанило.
— Те, що сталося тут, — кажу я.
— Це непокоїло мене більше, ніж я виказувала Тео і Чету.
— І як ви гадаєте, що з ними сталося? З Вів’єн і рештою?
— Не знаю, Еммо. Чесно, не знаю.
— Але ж ви маєте якесь припущення. Усі якесь мають.
— Припущення нічого не важать, — відказує Френ-
ні. — Немає сенсу порпатися в тому, що сталося. Що бу-
ло — з водою спливло. До того ж я не люблю, коли мені
нагадують про те, чого мені коштувало те зникнення —
у багатьох сенсах.
Це почуття я можу зрозуміти. Табір «Соловей» змуше-
ний був закритися. Репутація Френні була заплямована.
Тео так остаточно й не очистився від підозри. Далі була
справа трьох окремих позовів від батьків Вів’єн, Наталі
та Елісон зі звинуваченням адміністрації у злочинному
недбальстві. Усі три справи негайно ж закінчилися ми-
ровими; суми не розголошувались.
— Я хотіла прожити одне останнє літо так, як воно бу-
ло колись, — пояснює вона. — Тому й відкрила табір зно-
ву. Одне останнє славне літо тут. І тоді я можу померти
задоволеною жінкою.
— Це гарний привід, — кажу я.
— Я згодна, — відповідає Френні. — І буде надзвичайно
прикро, якщо станеться щось, що могло б його зіпсувати.
Біль у серці перетворюється на заціпеніння, коли мої
думки підлаштовуються під чергову фразу зі щоденни-
ка Вів’єн:

266
 «Вона явно щось підозрює».
— Певна, цього не станеться, — кажу я вдавано бадьо-
ро, намагаючись приховати різке відчуття неспокою, що
мене охопило. — Усі, з ким я говорила, у захваті.
Френні відводить погляд від води й дивиться на ме-
не своїми недоткнутими хворобою зеленими очима. Во-
ни пильні, допитливі, неначе здатні почитати мої думки:
— А ти, Еммо? Тобі тут подобається?
— Так, — відповідаю, не здатна поглянути їй у вічі. —
Дуже.
— Добре, — каже Френні. — Я дуже рада.
В її голосі немає жодної ноти радощів. Він прохолод-
ний, як вітерець, що віє з озера та здіймає брижі на воді.
Я щільніше загортаюся в халат, захищаючись від різкого
холоду, й озираюся на Садибу, з якої на задню веранду
вийшла Лотті.
— Ось ви де, — гукає вона до Френні. — Усе гаразд?
— Все чудово, Лотті. Ми з Еммою просто обговорює-
мо табір.
— Не довго там, — каже Лотті. — Сніданок уже стигне.
— Вам, певно, час, — говорю я Френні. — А мені, мабуть,
пора йти в Дерен будити дівчат.
— Але ж я ще не закінчила історію про Чета та ястру-
бів, — каже директорка. — Вона закінчується незадовго по
тому, як вилупилися пташата. Як я вже сказала, Чет ни-
ми марив. Тільки те й робив, що за ними стежив. Гадаю,
він встиг їх по-справжньому полюбити. Та потім сталося
дещо, до чого він був неготовий. Ці яструб’ята зголодні-
ли. Тому мама-яструбиця зробила те, що, як відомо, роб­
лять мами-яструбиці. Вона їх погодувала. Чет бачив, як
вона вилетіла з гнізда навпроти нашого вікна, здійнялася

267
в небо і кружляла, доки не з’явилася здобич. Голубка. Не-
щасна голубка, що, певно, летіла до Центрального пар-
ку й нічого не підозрювала. Мама-яструбиця кинулася
та схопила її в повітрі. Вона принесла її до гнізда навпро-
ти вікна і, поки Чет дивився, своїм гострим гачкуватим
дзьобом роздерла голубку на шматки та згодувала пта-
шатами, шматочок за шматочком.
Я здригаюся від її розповіді, уявляючи, як тріпочуть
крила і, наче сніг, спадає пташиний пух.
— Марно звинувачувати маму-яструбицю, — буденно
говорить Френні. — Вона просто робила те, що мусила.
Турбувалася про своїх дітей. Це був її обов’язок. Але він
розбив Чету серце. Малий занадто зблизька спостерігав
за пташатами, і вони виявили свою справжню природу.
Того дня він втратив якусь частину своєї невинності. Не-
багато. Саму дрібку. Але це та його частина, яку він уже
ніколи не зможе повернути. І, хоча ми не згадуємо про
тих яструбів, я певна, він би сказав, що шкодує, що спо-
стерігав за ними так зблизька. Гадаю, він сказав би, що
волів би не задивлятися так сильно.
Френні зводиться на ноги, що дається їй трохи склад-
но, від зусилля її тіло легко тремтить. Ліжник спадає, і я
помічаю її худі, як скіпки, руки. Знову загортаючись у по-
кривало, вона каже:
— Гарного тобі ранку, Еммо.
Вона чвалає геть, лишаючи мене саму обдумувати іс-
торію про Чета та яструбів. Хоч вона й не звучала явною
брехнею, правдоподібною теж не була.
Це могла бути — усвідомлюю я з новим поривом вітру,
від якого вгортаюсь у халат, — погроза.
 24

Ранковий урок малювання минає в розгубленості

й неуважності. Дівчата виставляють мольберти колом
навкруги стандартного натюрморту. Стіл. Ваза. Кві-
ти. Я наглядаю за їхніми успіхами без інтересу, більше
звертаючи увагу на браслет, що знову висить на моєму
зап’ястку. Мені вдалося його полагодити кольоровою
стрічкою з шухляд Кейсі — тимчасова міра, якої, припу-
скаю я, не вистачить і до кінця дня, що вже казати — до
кінця літа. Не з тим, як я його постійно смикаю.
Мене трусить від усього, що діється зараз у примі-
щенні. Бека зі своїми юними фотографками крокують
із лісу. Кейсі з рукодільницями нанизують намистинки
на шкіряні шнурочки. Стільки дівчат. Стільки доскіпли-
вих очей.
І одна з них знає, що я зробила п’ятнадцять років то-
му. Факт, про який, я певна, мені нагадають скоріше рано,
ніж пізно.
Я вчергове стискаю браслет, стоячи біля Міранди
й спостерігаючи за її робочим процесом. Коли її погляд па-
дає на мій зап’ясток, я відпускаю його й визираю у вікно.
З художньої майстерні видно під кутом Садибу й те,
як представники родини Гаррісів-Вайтів ходять туди
й сюди. Бачу, як про щось сперечаються Чет із Мінді доро-
гою до їдальні, як їх минає Тео під час ранкової пробіжки.
Ще за хвилю бачу, як Лотті бадьоро веде Френні до озера.

269
 Просто зараз Садиба порожня.
У голові зринає розповідь Френні й починає мені на-
шіптувати:
«Він занадто зблизька за ними спостерігав, і вони ви-
явили свою справжню природу».
Я знаю, що мені слід дослухатися застороги. Добром
це не скінчиться. Навіть якщо я знайду відповіді, немає
гарантії, що моє сумління зможе позбутися провини. Але
я ніколи не дізнаюся, якщо не спробую. Нерозуміння при-
вело мене сюди. Нерозуміння причини, через яку я про-
довжую бачити Вів’єн після стількох років. Через яку я ба-
чила її минулої ночі. Це мій останній шанс.
— Мушу на хвилинку відійти, — кажу ученицям. —
Скоро повернуся. Малюйте.
Надворі я звертаю до Дерену й дістаю свій мобільний
і зарядку. Тоді повертаюся до Садиби, незграбно напівбі-
жу, розриваючись між непомітністю та швидкістю. По-хо-
рошому, мені потрібне і те, й інше.
У Садибі я стукаю в червоні вхідні двері на випадок,
якщо хтось устиг повернутися за час моєї вилазки до
будиночка. Коли за кілька секунд ніхто не озивається,
я кручу ручку. Відчинено. Зазираю, чи нікого нема і чи
ніхто не стежить. Ніхто. Швидко крадуся навшпиньки
і зачиняю за собою двері. Далі прямо через передпокій
і вітальню й ліворуч у кабінет.
Кімната за розміром приблизно відповідає нашим бу-
диночкам, тільки замість двоповерхових ліжок обстав-
лена книжковими полицями заввишки до стелі. Стіна за
письмовим столом завішана світлинами в рамках. Примі-
щення здається дещо занедбаним — неначе музей, яким
не надто добре опікуються. Тонкий шар пилу вкриває

270
абажур від Тіфані на столі. Товщим шаром припадає дис-
ковий телефон, якого, на вигляд, не торкалися роками.
Я стаю навкарачки, шукаючи розетку. Знаходжу одну
за столом і вмикаю в неї зарядку. Тоді підводжуся посеред
кімнати, думаючи, що насамперед оглянути. Це складно
без вказівок щоденника Вів’єн. Пригадую її слова про те,
що їй вдалося щось поцупити з кабінету, з чого випливає,
що зачіпок може бути багато.
Прямую до книжкової полиці ліворуч, що заставле-
на десятками грубих зацвілих томів про природу. «По-
ходження видів» Дарвіна. «Птахи Америки» Одюбона.
«Волден» Торо. Беру масивну пурпурову книжку й розгля-
даю обкладинку. «Отруйні рослини Північної Америки».
Швидко прогортуючи сторінки, бачу малюнки мережив-
них білих квіточок, червоних ягід, хворобливо-зелених
грибів. Сумніваюся, що Вів’єн мала на увазі ці книжки.
Повертаюся до столу, окидаючи поглядом телефон,
світильник і настільний календар, перш ніж перейти до
трьох шухляд від підлоги до стільниці. Верхня забита
звичною мішаниною канцелярії. Засуваю й переходжу
до другої. Всередині стосик течок. Їх розпирає від папе-
рів з потертими від віку краями. Проглядаюся крізь них.
Більшість із цього видається чеками, розписками, рахун-
ками за майно багаторічної давнини. Ніде немає нічого
скандального. Принаймні нічого, що могла б вичепити
Вів’єн під час своєї короткої вилазки.
У нижній шухляді лежить дерев’яна скринька. Точно
така, як та, що показала мені Вів’єн під час нашої виправи
на той бік озера, тільки краще збережена. Такого ж розмі-
ру. Так само напрочуд важка. Навіть ініціали, викарбувані
на кришці, такі самі:

271
 ЧК

Чарлз Катлер.
Ім’я зринає в моїй голові без попередження чи зусил-
ля. Одного погляду на літери вистачає, щоб воно з’явило-
ся тут як тут. Я виймаю скриньку з шухляди й обережно
її перевертаю. На дні — три знайомих слова:
«Власність “Тихого долу”»
Перевертаю скриньку назад і відмикаю її, відкриваю-
чи вистелену зеленим оксамитом середину. Там складені
світлини.
Старі.
Чорно-білі світлини жінок із довгим волоссям за спи-
нами.
Кожна сидить у тій самій позі, що й Елеанор Каштан,
тільки без гребінця в руках.
Ось де Вів’єн взяла ту фотографію. Я в цьому переко-
нана. Це тільки одна зі, здається, пари десятків. Переби-
раю їх, занепокоєна їхнім одноманіттям. Той самий одяг.
Та сама гола стіна та фон. Ті самі очі, потемнілі від роз-
пуки та безпорадності.
Як і на фото Елеанор, на звороті кожного виведене ім’я:
«Анрієтта Золота». «Люсіль Медвяна». «Аня Солом’яна».
Це жінки, що були пацієнтками у «Тихому долі». Ті
нещасні, яких Чарлз Катлер звільнив із убогих забитих
лікарень і привіз до свого пансіону. Тільки мені закрада-
ється гризький сумнів, що його наміри не були такими
шляхетними. У мене холоне в нутрі, відчуття посилю-
ється мірою того, як я переглядаю імена, зрештою, мало
не ціпеніючи:

272
 «Каштан». «Золота». «Медвяна». «Солом’яна».
Це не прізвища.
Це кольори волосся.
У голові моїй роїться безліч думок, кожна переби-
ває попередню. Ножиці в протрухлій скриньці. Скляний
дзенькіт, яким вони озвалися, коли Вів’єн її переверну-
ла. Згадка про матір Елісон у тій сумнівній постановці
«Свіні Тодда». Персонажка, яку відправляють у бедлам на
милість наглядачів, що продавали її волосся на перуки.
Ось чим займався Чарлз Катлер. Це пояснює довге во-
лосся жінок і виключення їхніх прізвищ, так, наче єдиним
важливим аспектом їхніх особистостей був колір волосся.
Через це я задумуюся, чи знала котрась із них про
ціль, якій вони служили. Що вони були не пацієнтками,
а товаром, і їм точно не діставалося ні крихти з тих гро-
шей, які Чарлз Катлер отримував від виготовлення перук.
Думка така пронизливо сумна, що я не помічаю, як хтось
заходить до Садиби, доки з передпокою не лунає голос:
— Я зайду?
Я кладу світлини назад до скриньки та швидко закри-
ваю кришку. Від поруху медальйончики на моєму бра-
слеті подзенькують. Притискаю руку до живота, щоб їх
стишити.
— Тут є хтось? — питає голос.
— Це я, — озиваюся в надії, що слова переб’ють звук
замикання шухляди. — Емма Девіз.
Зводячись на ноги за столом, я помічаю, що на по-
розі стоїть Лотті. Вона здивована мене бачити. Відчуття
взаємне.
— Телефон заряджаю. Мінді сказала, що можу це тут
зробити, якщо буде треба.

273
 — Пощастило, що Френні тебе тут не побачила. Вона
суворіша щодо таких штук, — Лотті озирається, щоб пе-
реконатися, що Френні справді деінде. Тоді заходить до
кімнати, зі змовницьким блиском в очах. — Недолуге пра-
вило, як на мене. Я їй казала, що нинішні дівчата — не ті,
що колись. Не відриваються від телефонів. Та вона напо-
лягла. Ти ж знаєш, яка вона вперта.
Лотті підходить до мене за стіл, і на якусь запамо-
рочливу мить мені здається, що вона знає, що я робила.
Готуюся до розпитувань, можливо, до слабо прихова-
ної погрози на кшталт тієї, яку висловила мені вранці
Френні. Натомість жінка зосереджує погляд на фотогра-
фіях у рамках, що вкривають стіну за столом. На позір
вони розміщені без жодного порядку. Кольорові фото-
графії впереміш із чорно-білими утворюють разом один
суцільний колаж на всю стіну. Помічаю зернисту світ-
лину солідного чоловіка на тлі, як я розумію, Північного
озера. У правому ніжному кутку поспіхом виведена дата:
1903 рік.
— Це Френнин дід, — коментує Лотті. — Б’юкенен Гар-
ріс власною персоною.
Він вражає масштабами особистості, притаманними
стільком видатним чоловіками його доби. Крупні плечі.
Крупний живіт. Крупні рум’яні щоки. Він виглядає саме
як людина, котра збила статки на тому, що вирубала до-
чиста ліс, а ті статки потім пустила на те, щоб створити
озеро для власного ж задоволення.
Лотті вказує на птахоподібну жінку, що теж присут-
ня на світлині. Вона має крупні очі та губи, як у ляльки,
і губиться поряд із чоловіком.
— Френнина бабця.

274
 — Чула, вона втопилася, — кажу я.
— Померла при пологах, — відказує вона. — Це Френ-
нин чоловік втопився.
— Як так сталося?
— Як втопився? Це було ще до мене. З того, що я чула,
Френні з Дуґласом пішли поплавати вночі, як ходили чи
не щодня. Абсолютно нормальна річ. От тільки тієї кон-
кретної ночі вона повернулася без нього. Була сама не
своя. Все торочила про те, як Дуґлас пішов під воду і так
і не виринув. Що вона шукала його, шукала, але так і не
знайшла. Усі побрали човни. Але тіло відшукали тільки
на наступний ранок. Прибило до берега. Бідолаха. Це міс-
це таки набачилось горя.
Лотті переходить до наступного чорно-білого фото,
яке зображує юну дівчину з біноклями на шиї, що спи-
рається на дерево. Явно Френні. Нижче ще одна її фото-
графія, теж знята біля озера, відтворена в їдких кольорах
«Кодахрому». На ній вона, на кілька років старша, стоїть
на веранді Садиби, спиною до озера. Біля неї стоїть інша
дівчинка й усміхається.
— Ось вона, — каже Лотті. — Моя мати.
Я підходжу до фото, помічаючи подібності між жін-
кою на світлині біля Френні та тією, що стоїть біля мене.
Така ж бліда шкіра. Такі ж брови Бетті Девіз. Таке ж серце­
подібне лице, що звужується в гостре підборіддя.
— Твоя мати знала Френні?
— О, так, — каже Лотті. — Вони виросли разом. Моя ба-
буся була особистою секретаркою матері Френні. Раніше
мій прадід був правою рукою Б’юкенена Гарріса. Власне,
він допомагав створити Північне озеро. Коли Френні ви-
повнилося вісімнадцять, моя мати стала її секретаркою.

275
Коли вони померла, Френні запропонувала цю посаду
мені.
— Тобі цього хотілося?
Я знаю, наскільки грубо звучить питання. Так, наче
я засуджую Лотті. Насправді я засуджую Френні за те, що
продовжила традицію Гаррісів використовувати поколін-
ня однієї сім’ї, щоб спрощувати собі життя.
— Не зовсім, — відповідає Лотті з безвідмовним так-
том. — Я збиралася стати актрисою. Ну, тобто працювала
офіціанткою. Коли моя мати померла і Френні запропо-
нувала мені цю роботу, я майже відмовилася. Але потім
отямилася. Мені було за тридцять, я ледь зводила кінці
з кінцями. А Гарріси-Вайти були до мене добрими. Я на-
віть вважаю їх родиною. Я з ними виросла. Я провела біль-
ше часу тут, біля Північного озера, ніж Чет і Тео разом
узяті. Тому я пристала на пропозицію Френні й відтоді
не відходила від них ні на крок.
Я ще стільки всього хочу спитати. Чи щаслива вона
займатися тим, чим займалася її мати. Чи добре ставить-
ся до неї родина. І, найважливіше, чи знає вона, навіщо
Френні тримає у себе в шухляді фотографії пацієнток
психлікарні.
— Здається, тут я впізнаю Кейсі, — каже Лотті, йду-
чи далі вниз, де висять фото із золотих років табору.
Гурти дівчат, що позують на тенісному корті та виши-
кувані на стрільбищі, з напнутими луками. — Ось тут.
Поруч із Тео.
Вона вказує на фотографію з ними двома в озері. Тео
стоїть по пояс у воді, зі знайомим свистком рятувальника
на шиї. На руках він тримає — точно так, як тримав ме-
не на уроці плавання — Кейсі. На світлині вона худіша,

276
радісна, по-юнацьки усміхнена. Припускаю, фото було
зроблене, коли вона ще була тут як учасниця.
Прямо над ним висить фотографія двох дівчат у поло.
Сонце б’є їм в очі, від чого вони мружаться. Тінь фотогра-
фа тягнеться низом фото, неначе непомічений привид,
що кидається на них.
Одна з дівчат на фотографії — Вів’єн.
Інша — Ребека Шенфельд.
Від усвідомлення у мене холоне всередині. Лише на
якусь мить-дві. У цей бездиханний момент я вдивляюсь
у них і їхню безтурботну приязнь. Широкі, невимушені
усмішки. Тонкі руки, закинуті за плечі. Дотик кедів.
Це не фотографія двох дівчат, що заледве одна одну
знають.
Це фотографія подруг.
— Мушу бігти, — кажу я, швидко забираючи телефон
і зарядку. — Ти ж не розкажеш про це Френні, правда?
Лотті хитає головою:
— Про деякі речі Френні краще не знати.
Вона теж рушає, обходячи стіл і даючи мені не більше
двох секунд, щоб підняти телефон і зробити знімок фо-
тографії Вів’єн і Беки. Тоді я вилітаю з кімнати й виходжу
із Садиби так само, як і зайшла. У дверях я буквально на-
тикаюся на Тео, Чета та Мінді. Я сахаюсь від обох братів.
Спершу від Тео, тоді від Чета, що хапає мене за руку, аби
зупинити:
— Гей, стій, — каже він.
— Сорі, — кидаю я, виставляючи телефон. — Заходила
зарядитись.
Я протискаюся повз них до середини табору. Ран-
кові заняття вже скінчилися, і дівчата тиняються між

277
будиночками, їдальнею та художньою майстернею. Ко-
ли я доходжу до Дерену, то бачу, що дівчата вже повер-
нулися і призволяються читанням. Кристал читає комікс,
Міранда — Аґату Крісті в м’якій обкладинці. Саша гортає
потріпаний примірник «National Geographic».
— Куди ви ходили? — питає Кристал. — Ви так і не по-
вернулися.
— Вибач. Трохи застрягла.
Я нахиляюся до тумбочки й пробігаюся руками по
дверцятах, відчуваючи заглибини усіх імен, що були
вкарбовані до мене.
— Що ви робите? — питає Міранда.
— Дещо шукаю.
— Що саме?
Я нахиляюся праворуч, ведучи пальцями по бічній
стороні тумбочки. Там я нарешті знаходжу те, що потріб-
но. Чотири літерки, видряпані на пекані, за пару санти-
метрів від підлоги

бека

— Брехуху, — кажу я.
 П’ЯТНАДЦЯТЬ РОКІВ ТОМУ

Ватра. День незалежності.

Того вечора повітря було заряджене. Сумішшю жару,
свободи та свята. Ватра здавалася вищою, яснішою. Дів­
чата, що сиділи навколо, були гучнішими і, як я помітила,
радіснішими. Навіть мої дівчата.
Те, що спричинило попередні розборки у Дерені,
владналося ще до вечора. Вів’єн, Наталі та Елісон смія-
лися й жартували усю вечерю. Вів’єн нічого не сказала,
коли Наталі взяла другу порцію. Елісон, на диво, лишила
чисту тарілку. Я просто відчувала полегкість, що Френ-
ні мала рацію. Буря минула. Тепер вони сиділи навколо
мене біля ватри, насолоджуючись помаранчевим теплом
бурхливого полум’я.
— Нам шкода за те, що сталося, — сказала мені Вів’єн. —
Вважай, нічого не було.
— Нічого, — повторила Елісон.
— Взагалі нічого, — додала Наталі.
Я кивнула; не тому що повірила, а тому що мені було
байдуже. Важило тільки те, що зараз, наприкінці мого
самотнього дня, вони були поруч.
— Ви найкращі подруги, — сказала я. — Я розумію.
Вожаті роздали нам бенгальські вогники, які ми
встромили у ватру, доки ті не почали розсипатися сно-
пами іскор. Ясно-гарячими. Тріскучими.

279
 Елісон скочила на ноги й провела вогником у повітрі,
виписуючи літери свого імені. Вів’єн зробила так само,
лишивши висіти в повітрі снопи іскор у формі літер.
Далеке бахкання відвернуло нашу увагу до неба,
в якому розчинялися золоті ниточки феєрверків. На їх-
ньому місці спалахували нові, замальовуючи ніч у черво-
ний, жовтий і зелений. Феєрверки пускали, згідно з ого-
лошенням, у сусідньому містечку, але ми, тут, у таборі
«Соловей», теж могли їх бачити. Елісон залізла на лавку,
щоб було краще видно. Я лишилася стояти на землі, при-
ємно здивована, коли Вів’єн обійняла мене ззаду та про-
шепотіла на вухо:
— Класно, правда?
Хоч і видавалося, що вона говорить про феєрверки,
я знала, що насправді вона має на увазі дещо інше. Нас.
Це місце. Цю мить.
— Я хочу, щоб ти це назавжди запам’ятала, — сказала
вона, коли черговий кольоровий спалах розітнув небо. —
Пообіцяй, що запам’ятаєш.
— Звісно, — мовила я.
— Мусиш пообіцяти, Ем. Пообіцяй, що ніколи не за-
будеш.
— Обіцяю.
— Моя ж ти сестричко.
Вона цьомнула мене в тім’я і відпустила. Я не відводи-
ла очей від неба, захоплена кольорами, як вони мерехтіли
й змішувались, перш ніж згаснути. Я спробувала полі-
чити їх, збившись, коли в небі порозсипалися спалах за
спалахом. Грандіозний фінал. Усі кольори перемішували-
ся в один, доки небо не заясніло так, що я змушена була
примружитись.

280
 Тоді все скінчилося. Салюти згасли, на їхньому місці
постало чорне небо й цяточки зірок.
— Так гарно, — сказала я, озираючись, щоб побачити,
чи Вів’єн зі мною згодна.
Але за мною нікого не було. Тільки ватра, що поволі
вигорала до жарин.
Вів’єн зникла.
 25

Я знову пропускаю ватру, використовуючи втому як

відмовку. Це не зовсім вже брехня. Вся ця потреба кри-
тися й пробиратися добряче мене виснажила. Тому я пе-
ревдягаюся в зручний одяг — футболку і пару картатих
боксерок, які ношу як шорти, — і розлягаюся на нижньому
ліжку. Кажу дівчатам піти порозважатися без мене. Коли
вони виходять із Дерену, я перевіряю, чи не відповів ме-
ні щось Марк стосовно мого доручення. Отримую тільки
наступне повідомлення:
Пан Книголюб досі мілаха. Чого я взагалі з ним роз-
ходився? Цьомк
Я відписую:
Зосередься!
За кілька хвилин я знову виходжу надвір і рушаю до
іншого будиночка. Золотого Дуба. Чекаю біля дверей, до-
ки з нього вискочить трійця учасниць, ідучи до варти. Бе-
ка виходить останньою. Її тіло напружується, коли вона
мене бачить. Вона вже знає, що щось не так.
— Мене не чекайте, я наздожену, — каже вона сусід-
кам.
Повертається до мене і значно менш привітним го-
лосом питає:
— Еммо, тобі щось треба?
— По-хорошому, правди, — я дістаю телефон і показую
їй знімок фотографії. На якій вони з Вів’єн тримаються

282
за руки, нероздільні. — Не думаєш цього разу розповісти
щиро?
Бека киває, виставляючи губи, і йде назад до буди-
ночка. Коли минає хвилина і вона не виходить, я почи-
наю думати, що вона вирішила мене проігнорувати. Але
зрештою вона з’являється зі шкіряною торбиною через
плече.
— Припаси, — каже вона. — Думаю, нам знадобляться.
Ми зрізаємо між будиночків і рушаємо до озера. Саме
густішають сутінки, небо схиляється ближче від дня до
ночі. Над нами загоряється кілька зірок, а місяць висить
низько з іншого боку озера, ще готуючись здійнятись.
Ми з Бекою сідаємо на каміння біля самого берега, так
близько, що мало не торкаємося колінами. Вона відкри-
ває торбу й виймає звідти пляшку віскі та велику папку.
Відкручує пляшку та відпиває великий ковток, перш ніж
передати мені. Я роблю так само, мружачись від того, як
рідина різко обпікає стінки горла. Бека забирає з моїх рук
пляшку та кладе в них течку.
— Що це?
— Спогади, — каже вона.
Я розгортаю папку, і мені на коліна висипається купа
фотографій.
— Це ти знімала?
— П’ятнадцять років тому.
Я перебираю фотографії, дивуючись її таланту навіть
у тому віці. Знімки чорно-білі. Скупі. На кожному — спон-
танна мить, схоплена на льоту і збережена назавжди.
Двоє дівчат обіймаються перед ватрою, підсвічені розми-
тим полум’ям. Босі ноги когось, хто грає в теніс, задерта
біла спідниця, відкриті бліді стегна. Дівчина в Північному

283
озері, з водою, яка доходить до всіяних ластовинням пле-
чей, з волоссям, гладким, як тюленяча шкіра. Елісон, усві-
домлюю я заскочено. Вона відвернулася від камери, зо-
середившись на чомусь чи комусь за межами кадру. На її
війках висять крапельки води.
На останній фотографії — Вів’єн із запаленим вогни-
ком у розмитій руці, що виводить своє ім’я розмашисти-
ми рухами.
Бека виставила експозицію так, що можна побачити
літери. Тонкі білі смужки, завислі в повітрі:

ВІВ

День незалежності. П’ятнадцять років тому. Ніч її

зникнення.
— Боже, — кажу я. — Це ж, певно…
— Останнє її фото? Гадаю, так і є.
Усвідомлення змушує мене потягнутися по віскі. На-
ступний великий ковток дарує м’яке, притуплене відчут-
тя, що допомагає спитати:
— Що сталося між вами двома? Я знаю, що ти жила
в Дерені за зміну до мене.
— У нас чотирьох складна історія, — Бека зупиняєть-
ся, щоб виправитися. — Була складна історія. Навіть за
межами табору. Ми всі разом ходили до школи. Що було
не дивно. Часом здавалося, що пів нашого класу їздить
сюди на літо.
— «Табір мажорних сучок», — кажу я. — Так його нази-
вали у нашій школі.

284
 — Ой фу, — каже Бека. — Але влучно. Більшість із пуб­
ліки справді була сучками. Особливо Вів’єн. Вона була
альфа-самкою. Вожачкою. Її обожнювали. Ненавиділи.
Вів’єн було пофіг, головне, щоб вона була в центрі ува-
ги. Але я належала до тих щасливиць, які бачили її іншу
сторону.
— То ви були подругами?
— Найкращими подругами. Принаймні якийсь час.
Мені хочеться уявляти Вів’єн своєю бунтарською фазою.
Нам було по чотирнадцять, нас заїбав світ, заїбало бути
дівчатами і щосили хотілося стати жінками. Особливо
Вів. Вона запросто вміла знаходити проблеми на свою
дупу. Пацанів, що діставали їй все, що хотіла. Пиво. Траву.
Липові доки, щоб проходити в усі клуби. А тоді це раптом
припинилося.
— Чому?
— Якщо коротко? Тому що Вів’єн так захотіла.
— А розлогіше?
— Точно не знаю, — каже Бека. — Здається, це через
якусь хуйову кризу особистості, яку вона пережила після
смерті сестри. Вона тобі про це розказувала?
— Одного разу, — відповідаю. — У мене склалося вра-
ження, що вона не хотіла це обговорювати.
— Мабуть, тому що це була дуже тупа смерть.
— Вона ж потонула, так?
— Так, — Бека відпиває черговий ковток із пляшки,
перш ніж передати її мені. — Однієї ночі посеред зими
Кетрін — її так звали, якщо раптом Вів тобі не казала —
вирішила набухатися в сраку і піти в Центральний парк.
Ставок тоді замерз. Кетрін вийшла на нього. Крига тріс-
нула, вона провалилася і не виринула.

285
 У голові зринає спогад про те, як Вів’єн вдавано то-
нула. Вона не могла не згадати сестру, борсаючись у воді
та кличучи на допомогу. І все для того, щоб привернути
увагу хлопця. Яка людина так робить?
— Смерть Кетрін її абсолютно спустошила, — продов-
жує Бека. — Пам’ятаю, як заскакувала до неї на квартиру
після того, як це сталося. Еммо, вона була не в собі. Ри-
дала, билася в стіни, безпорадно трусилася. Я не могла
відвести погляд. Це було гидко й прекрасно водночас.
Я хотіла її сфотографувати, просто щоб ніколи не забути.
Та, знаю, звучить дивно.
Насправді ні. Принаймні не настільки, як постійно
змушувати тих самих трьох дівчат зникати під шарами
фарби.
— Це був початок кінця наших взаємин, — продовжує
Бека. — Я вчинила як личить найкращій подрузі. Ходила
на похорон і поминки, була поруч, коли вона повернулася
до школи. Але вже тоді я бачила, що вона віддаляється
від мене і пристає до них.
— До них?
— Елісон та Наталі. Вони були найкращими друзями
Кетрін. Всі вчилися в одному класі.
— Я завжди думала, що вони з Вів’єн були одноліт-
ками.
— Вона була на рік молодшою. Хоча з її поведінки не
скажеш.
Бека сягає рукою й забирає в мене пляшку. Вибирає
саме ту отруту, якої потребує, щоб дійти до кінця розмо-
ви. Подовгу відпиває і важко сковтує:
— Вони одна одну розраджували. Гадаю, у цьому була
причина. Щиро кажучи, до смерті Кетрін Вів не бажала

286
мати з ними жодної справи. Ти б тільки знала, як вона
з них стібалася, коли ми вп’ятьох збиралися у неї на хаті.
Ми були типу стінка на стінку навіть коли грали у щось
банальне на кшталт «Правди чи дії».
— «Дві правди та брехня», — кажу я. — Це була улюб­
лена гра Вів’єн.
— Не тоді, коли ми дружили, — відповідає Бека. — Га-
даю, вона приєднувалася, тому що Кетрін любила в неї
грати. Вона обожнювала свою сестру. А коли та померла,
то, думаю, Вів’єн перенесла всі ці почуття на Елісон і Ната-
лі. Я не здивувалася, коли дізналася, що в таборі ми всі жи-
тимемо разом. Я вже здогадувалася, що так буде. А от до
чого я не була готова, то це до того, наскільки мене будуть
ігнорити. Поруч із ними Вів’єн поводилася так, наче мене
взагалі мало не знала. Наталі й Елісон заволоділи усією її
увагою. На кінець зміни ми одна з одною заледве спілку-
валися. Так само і в школі. У неї були вони, тому я стала
їй непотрібна. Коли прийшло наступне літо, я вже знала,
що разом ми не житимемо. Певна, Вів’єн про це подбала.
Мене виперли з Дерену і запхали до сусіднього будиночка.
Вже повністю стемніло. Понад нами нависла ніч,
а між нами — тривала мовчанка, впродовж якої ми з Бе-
кою просто передаємо туди-сюди пляшку. Віскі починає
нагрібати. Коли я дивлюся на зорі, вони яскравіші, ніж ма-
ли б бути. Я чую, як дівчата повертаються з ватри. Кроки,
голоси, сміх, що відлунює від стін будиночків.
— Чого ти не розказала мені все це того ранку? — пи-
таю я. — Нащо було брехати?
— Бо я не хотіла у все це вдаватися. Мене ще здиву-
вало, що тобі захотілося. Ну, тобто Вів’єн же до тебе так
само ставилася, ні?

287
 Я не відповідаю, вирішуючи натомість відпити ще
один ковток віскі.
— Це ж не таке вже складне питання, — каже Бека.
О, якраз ні. Бо воно не включає те, як до Вів’єн стави-
лася я.
— Ні, — відказую. — Не так само.
— Я думала, що ми вже не брешемо одна одній, Ем, —
мовить Бека. — Я знаю, що сталося перед тим, як вони
втрьох зникли. Я ж була у сусідньому будиночку біля
Дерену, пам’ятаєш? Вікна були відчинені. Я чула кожне
слово.
Моє серце тьохкає в грудях, збиваючись наче подря-
пана платівка.
— Це ти була, так? Це ти розмалювала двері. І запус-
тила ворон. І ти за мною підглядала.
Бека вириває пляшку з моїх рук. Я офіційно сьогодні
більше не п’ю.
— Що за хуйню ти зараз несеш?
— Хтось прикалувався з мене, відколи я приїхала, —
пояснюю. — Спочатку я думала, що в мене шиза. Як ви-
явилось, ні. Це справді відбувається. І це все робила ти.
— Я не писала тобі на дверях, — зітхаючи відповідає
Бека. — У мене немає жодної причини тебе газлайтити.
— Чому я маю в це вірити?
— Тому що це правда. Я не засуджую тебе за те, що ти
сказала тоді Вів’єн. Власне, я сама би воліла все це сказа-
ти. Вона на це дійсно залужила.
Я встаю, приголомшено усвідомлюючи, що ледь три-
маюся на ногах. Дивлюся на пляшку, яку досі стискає Бе-
ка. Лишилася десь третина. Не маю жодної гадки, скільки
з того — моя заслуга.

288
 — Просто не наближайся до мене до кінця літа, — я по-
чинаю відходити, намагаючись триматися рівно, коли гу-
каю через плече: — А щодо того, що я тоді сказала Вів’єн,
то це було не те, що тобі здалося.
От тільки саме тим воно й було. Переважно. Беці прос­
то бракує контексту.
Того, що вона справді підслухала тієї ночі.
Чому це сталося.
І того, що все було значно гірше, ніж вона могла б на-
віть уявити.
 П’ЯТНАДЦЯТЬ РОКІВ ТОМУ

— А де Вів? — спитала я Наталі, на що та лише зниза-

ла плечима.
Те саме зробила й Елісон:
— Не знаю.
— Щойно ж тут була.
— А тепер нема, — відказала Наталі. — Мабуть, пішла
назад у будиночок.
Але в Дерені Вів’єн теж не було — це ми з’ясували, по-
вернувшись за декілька хвилин.
— Піду її пошукаю, — повідомила я.
— Може, вона не хоче, щоб її знайшли, — сказала На-
талі, чухаючи нову серію комариних укусів.
Я все одно пішла в напрямку вбиральні, що здало-
ся мені єдиним логічним місцем, де я б могла її застати.
Коли я посмикала двері, вони виявилися зачиненими.
Дивно. Особливо о такій порі. Я обійшла будівлю збоку,
керована цікавістю. Коли дійшла до шпарини в стіні, то
почула зсередини шум води.
Душ.
За ним долинав іще якийсь звук.
Стогони.
Я мала б піти. Я розуміла це навіть тоді. Мала би прос­
то розвернутися і повернутися в Дерен. Та не втримала-
ся, щоби підглянути. Це ще одна річ, якої навчила мене

290
Вів’єн. «Раз випала нагода підглянути, тупо буде нею не
скористатися».
Я притулилася до шпарини. Зазирнула.
Я побачила Вів’єн. Лицем до стіни душової, впершись
у неї руками, притиснувшись грудьми. За нею стояв Тео.
Поклавши долоні їй на зап’ястки. Рухаючи стегнами. Ту-
лячи лице їй у шию, щоб приглушити звуки.
Від виду їх за чимось, про що доти чула лише пере-
шіптування, моє серце розітнуло надвоє. Боляче було так,
що я заледве не почула, як воно розбилося. З бридким,
страшним тріском. Неначе дерево, розколоте сокирою.
Я хотіла втекти, боячись, що Вів’єн з Тео теж його по-
чують. Але озирнувшись, побачила за собою Кейсі, що
тримала в губах запалену сигарету.
— Еммо? — з кожним складом у неї з рота виривався
дим. — Щось сталося?
Я похитала головою, хоча сльози вже почалися лити-
ся в мене з очей. Від руху вони зірвалися й покотилися.
— Ти засмучена, — сказала Кейсі.
— Ні, — збрехала я. — Мені… Мені треба побути одній.
Я проскочила повз неї й побігла не до будиночка, а до
озера, і стала там так близько до води, що вона торкалася
моїх кросівок. Потім я плакала. Не знаю, як довго. Просто
плакала й плакала, сльози котилися з моїх очей прямо
у воду, зливаючись із Північним озером.

Наплакавшись, доки в мене не висохли сльози, я по-

вернулася до Дерену і знайшла Вів’єн, Наталі та Елісон
усіх трьох разом. Вони сиділи в колі на підлозі в роз-
палі чергової «Дві правди та брехні». У руці Вів’єн була
пляшка, про яку вона мені казала. Її існування справді

291
виявилося правдою. Тепер вона повільно пила з неї, ніби
доводячи, як тупо з мого боку було їй недовіряти.
— Он ти де, — сказала вона, простягаючи пляшку. —
Ковтнеш?
Я подивилася на її мокрий хвостик, розрум’янену шкі-
ру, тупий медальйон. У цю мить я зневажала її більше,
ніж зневажала будь-кого за все своє життя. Я відчувала,
як ненависть закипає в моєму нутрі. Вона пекла жаром.
— Ні, — відказала я.
Елісон продовжила свою чергу, з якої я її збила. Її ва-
ріанти були, як завжди, або самозвеличувальні, або тупі:
— Раз. Я бачилася з Сером Ендрю Ллойдом Веббером.
Два. Я рік не їла мучного. Три. Я думаю, що Мадоннина
версія «Don’t Cry for Me Argentina» краща, ніж у Петті Лю-
пон.
— Друге, — сказала Вів’єн, знову відпиваючи з пляш-
ки. — Хоча мені й пох.
Елісон витиснула херувимську усмішку, приховуючи
ображеність:
— Правильно. Вранці я з’їла млинці, а перед від’їздом
мама приготувала мені французький тост.
— Моя черга, — оголосила я. — Перше. Мене звати Ем-
ма Девіз. Друге. Я відпочиваю у таборі «Соловей».
Я витримала паузу, готуючись збрехати:
— Три. Я щойно не бачила, як Вів’єн і Тео їбалися в ду-
шовій.
Наталі аж ляснула долонею по розтуленому роті. Елі-
сон писнула:
— Божечки, Вів! Це правда?
Вів’єн тільки незворушно зиркнула на мене з блиском
в очах:

292
 — Тобі явно через це прикро.
Я відвернулася, не витримавши суворості погляду,
і змовчала.
Вів’єн повела далі:
— Хоча це мені мало б бути прикро через цю ситуа-
цію. Через усвідомлення, що ти за мною підглядала. Ди-
вилася, як я трахаюся, наче збоченка. То ось ти хто, Еммо?
Збоченка?
Її спокій — ось що мене остаточно вивело. Її повільний
тон. Виважений, приправлений досконалою мірою знева-
ги. Я була певна, що вона це робила навмисно, навмисно
підкидала жару, чекаючи, поки я зірвуся.
Я її не розчарувала.
— Ти знала, що він мені подобався! — закричала я, не-
стримно сипавши слова люті. — Знала про це і не змог-
ла змиритися з думкою, що хтось приділяє мені більше
уваги, ніж тобі. Тому ти з ним поїбалася. Тому що могла.
— Тео? — пирхнула Вів’єн. Пронизливий, нищівний
сміх. Найжорстокіший звук, який мені колись доводило-
ся чути. — Ти справді думала, що цікава Тео? Пизда, Ем,
оце ти дитина.
— Це все одно ліпше, ніж бути сучкою, як ти.
— Да, я сучка, а ти — тупиця. Нахуй відбита тупиця.
Якби в моєму тілі ще лишалися сльози, то певна, що
зразу ж заплакала б. Та вони скінчилися. Все, що мені
лишалося, — проштовхнутись повз неї і залізти в ліжко.
Я лягла на бік, відвернувшись спиною, підібгавши коліна.
Заплющила очі та глибоко дихала, намагаючись ігнору-
вати жахливу порожнечу, яку відчувала у грудях.
Після того ніхто з них нічого не сказав. Вони пішли
пліткувати до вбиральні, звільнивши мене від приниження

293
їх слухати. Я заснула скоро, щойно вони пішли, вирішив-
ши мозком і тілом, що несвідомість найкраще зарадить
моєму горю.
Коли я прокинулась, була глупа ніч. Мене пробудило
скрипіння паркетини. Звук підхопив мене з ліжка. Світ-
ло від повні надворі падало від вікна косою сіруватою
смуж­кою. Через неї пройшли всі дівчата, освітлюючись
на мить дорогою до дверей.
Спершу Елісон.
Потім Наталі.
І нарешті Вів’єн, яка застигла, побачивши, що я про-
кинулась і спостерігаю.
— Куди це ви? — спитала я.
Вів’єн посміхнулася, хоча в легкому згині її губ не бу-
ло ані сліду радощів. Натомість я відчула сум, шкодуван-
ня і трохи вибачення.
— Ти ще замала для цього, Ем, — сказала вона.
Підняла вказівний палець і приклала до губ. Цитька-
ючи. Змовляючись. Просячи мовчати.
Я відмовилася. Я мусила сказати останнє слово.
Лише після того, як воно прозвучало й розійшлося
луною, Вів’єн вийшла з будиночка, зачинивши за собою
двері, зникнувши назавжди.
 26

Я іду між будиночків вже цілком п’яна. Власне, не йду,

а волочуся. Здається, що з кожним кроком стежка вору-
шиться у мене під ногами. Я, відповідно, притупую, на-
магаючись притиснути її до землі, переважно платячи за
це своєю рівновагою. У підсумку, мені починає паморочи-
тись. Хоча, може, це від віскі.
Бредучи так, я намагаюся протверезіти. Роки спосте-
режень за моєю матір’ю навчили мене кількох речей, і я
їх використовую. Трясу руками й глибоко дихаю. Витрі-
щаю очі, уявляючи, що повіки тримаються на невидимих
зубочистках.
Замість того щоб іти зразу до Дерену, я бреду далі,
підсвідомо тримаючись іншого напрямку. Повз буди-
ночки. До вбиральні. Але досередини не заходжу. На-
томість спираюсь на стіну, провалюючись у безпам’ят-
ство. Заплющую очі та задумуюся, навіщо взагалі сюди
прийшла.
Розплющую їх, лише відчувши чиюсь присутність,
несподівано близьку і щомиті ближчу. Краєм ока бачу
когось біля рогу вбиральні. Постать. Темну й швидку. Моє
тіло напружується. Я мало не кричу, та якимось чином
стримуюся, коли фігура чіткішає.
Кейсі.
Перевіряє, хто тут, тим часом запалюючи цигарку, на-
че другокурсниця.

295
 — Боже, ти мене налякала, — каже вона, перш ніж гли-
боко затягнутися й повільно видихнути. — Вже подумала,
що це Мінді.
Я не відповідаю.
Кейсі кидає й затирає недопалок:
— Все гаразд?
— Я в порядку, — кажу я, прихихикуючи, хоча від роз-
мови з Бекою мені й стало нестерпно сумно. — В порядку.
— Боже, ти що, п’яна?
— Нє, — відповідаю я точно як моя мати, радше бурка-
ючи через ніс, ніж говорячи: «М-н».
Кейсі хитає головою, наполовину від жаху, наполови-
ну від зачудування:
— Головне, не попадайся в такому стані Мінді. Вона
йобнеться.
Вона йде. Я лишаюся обходити будівлю, ведучи паль-
цем по кедрових дошках. Тоді помічаю шпарину. Промі-
жок між штахетинами заліплений глиною. Я пригадую,
чому я тут — я йду по своїх слідах. Повертаюся туди, ку-
ди прийшла після того, як Вів’єн зникла з ватри. Минуло
п’ятнадцять років, а я досі бачу їх із Тео разом у душовій.
Досі відчуваю, як мені стало боляче в серці. Притишений
біль спогаду.
Я відчуваю ще дещо. Холод усвідомлення розходить-
ся шкірою моїх рук і потилицею.
Я озираюся, очікуючи знову побачити Кейсі. Чи, тим
гірше, Мінді.
Натомість бачу Вів’єн.
Не всю її. Пляму, коли вона завертає за ріг вбиральні.
Пишне біляве волосся. Рух подолу білої сукні об кедро-
ву стіну. Перш ніж повністю зникнути, вона озирається

296
й дивиться на мене з-за рогу будівлі. Бачу її гладеньке чо-
ло, темні очі, делікатний ніс. Це та сама Вів’єн, яку я пам’я-
таю з табору. Та сама, що згодом мені являлася.
Я інстинктивно сягаю по браслет, та натомість нама-
цую лише шкіру зап’ястка на тому місці, де він мав би
бути.
Його нема.
Оглядаю ліву руку, просто щоб упевнитись. Нічого.
Шнурок, на якому тримався браслет, обірвався. Тепер він
лежить десь на землі у таборі «Соловей».
Отже, він може бути будь-де.
Отже, він зник.
Знову зиркаю на ріг вбиральні. Вів’єн досі там, ди-
виться на мене.
«Я не божеволію, — думаю я. — Не божеволію».
Розтираю лівий зап’ясток, так, наче це магічно подіє,
як браслет. Не допомагає. Вів’єн лишається стояти де сто-
їть. Вдивляючись. Мовчки. А я продовжую розтирати, об-
пікаючи руку тертям.
«Я не божеволію».
Я хочу сказати їй, що вона не справжня, що вона не
має наді мною влади, що я — сильніша, ніж усі гадають. Та
не можу. Не після того, як мій браслет загубився бозна-­де,
Вів’єн стоїть прямо переді мною, а по моєму хребту бли-
скавкою розходиться страх.
Тому я тікаю.
«Я не божеволію».
Подалі від вбиральні.
«Я не божеволію».
Назад до Дерену.
«Не божеволію».

297
 По правді, я не стільки біжу, скільки гойдаюся, перечі-
паюсь і смикаюсь, і так у підсумку дістаюся дверей буди-
ночка. Розчиняю їх навстіж, задихана, налякана й сприк­
рена через втрату браслета.
Саша, Кристал і Міранда сидять на підлозі, схилив-
шись над книгою. Заскочено повертають голови на мою
появу. Міранда згортає книжку й намагається запорпа-
ти її під ліжко. Та робить це надто повільно й очевидно.
Я встигаю чітко побачити, що вони читали.
Щоденник Вів’єн.
— Отже, ви все знаєте, — кажу я засапано від незграб-
ної біганини.
Це не питання. Вина, якою палають їхні очі, промовис­
то свідчить, що так.
— Ми поґуґлили, — каже Саша, тицяючи на Міранду. —
Це була її ідея.
— Вибачте, — каже Міранда. — Ви дивно поводилися
останні два дні, тому ми мали зрозуміти чому.
— Все гаразд. Справді, все ок. Я рада, що ви знаєте. Ви
маєте право знати, що сталося в цьому будиночку.
Втома, віскі та сум мене остаточно долають, і я усві-
домлюю, що завалююсь. Як матрос під час хитавиці. Чи як
моя мама на Святвечір. Намагаюся вирівнятися, не можу
й падаю на тумбочку.
— У вас, мабуть, купа питань, — кажу я.
Саша питає першою. Ну звісно. Невгамовно допит-
лива Саша:
— Які вони були?
— Такі, як ви, але при цьому дуже, дуже інакші.
— Куди вони пішли? — питає Кристал.
— Не знаю, — кажу я.

298
 Та я би пішла з ними. Це одна з кількох речей, щодо
яких я певна. Що, навіть попри болісну зраду Вів’єн із Тео,
я все ще прагнула її прихильності. І, якби вона поклика-
ла, я би охоче пішла вслід за ними у темряву.
— Але це не все, — кажу я. — Є ще дещо, те, про що
знаю тільки я.
Повторна поява Вів’єн збурила мої почуття. Мені хо-
четься плакати. Хочеться сміятись. Хочеться зізнатись.
Натомість я кажу:
— Дві правди й брехня. Пограймо.
Я сповзаю з тумбочки й приєднуюся до них. Різкий,
незграбний рух, від якого, коли я опиняюся на підлозі, всі
втрьох сахаються. Навіть Міранда, яку я вважала найхо-
робрішою з них.
— Раз. Я була в Луврі. Два. П’ятнадцять років тому троє
моїх подруг вийшли з будиночка. Ніхто їх відтоді не бачив.
Я замовкаю, вагаючись сказати вголос те, чого не ви-
мовляла п’ятнадцять років. Але як би мені не хотілося
мовчати далі, провина змушує мене далі говорити:
— Три. Прямо перед тим, як вони пішли, я дещо ска-
зала. Дещо, про що шкодую. Дещо, що відтоді не давало
мені спокою.
«Сподіваюся, ти не повернешся».
Спогад про цю мить зринає без попередження. Не-
наче падає на мене гострим мечем, розчахуючи навстіж,
відкриваючи крижане серце.
— Я сказала, що сподіваюся, що вона не повернеть-
ся, — кажу я. — Прямо в лице Вів’єн. Це останнє, що я їй
сказала.
У кутиках моїх очей з’являються сльози — жаль і про-
вина, що переповнювали мене, проливаються.

299
 — Це не значить, що ви винні в тому, що сталося, —
відказує Міранда. — Еммо, це ж просто слова. Це не ви
зробили так, що вони зникли.
Саша киває:
— Ви не винні в тому, що вони не повернулися.
Я потуплюю погляд у підлогу, уникаючи їхнього
співчуття. Не заслуговую на нього. Не тоді, коли мені ще
є в чому зізнатися. Ще дещо, що я приховала від усіх.
— Але вони повернулися, — одна сльоза зривається
і стікає щокою. — Пізніше тої ночі. Але не змогли потра-
пити до будиночка.
— Чому? — питає Міранда.
Знаю, що мушу зупинитись. Я вже сказала забагато.
Але назад вороття немає. Я втомилася недоговорювати,
це, по суті, те саме, що й брехати. Я хочу сказати правду.
Можливо, саме це може мене нарешті зцілити.
— Тому що я зачинила за ними двері.
Міранда різко вдихає. Заглушуючи зойк. Намагаю-
чись приховати шок:
— Ви від них закрилися?
Я киваю, й від руху зривається наступна сльоза. Вона
стікає слідом за першою, відхиляючись лише сягнувши
губ. Відчуваю її смак. Солоний. Гіркий.
— І відмовилася впускати їх назад. Хоча вони й сту-
кали. Смикали ручку. Благали їх впустити.
Я озираюся на двері, уявляючи їх такими, як тієї но-
чі. Світлі в мороці, вкриті місячним світлом, з ручкою,
що смикалася туди-сюди. Чую різке шарпання дверей
і чийсь голос, що гукав мене на ім’я з того боку:
«Еммо».
Це була Вів’єн.

300
 «Ем, ну ж бо. Впусти мене».
Я зіщулилася на нижній койці, втиснувшись у куток.
Натягнула ковдру до підборіддя й склубочилася під нею,
воліючи прогнати звук, що долинав з іншого боку дверей.
«Еммо, будь ласка».
Я загорнулася під ковдру, зникнувши в темряві, й ли-
шалася доти, доки стукіт, шарпання і сама Вів’єн не за-
тихли.
— Я могла б їх впустити, — подовжую я. — І мала б. Та
не впустила. Бо була мала, тупа й ображена. Але якби я їх
тоді впустила, то всі вони досі були б живі. А мені б не
дісталося жахливе відчуття, що це я їх убила.
Ще дві сльозинки скочуються слідом. Витираю їх
тильним боком долоні.
— Я їх малюю. Усіх трьох. Вони були на кожній кар-
тині, яку я намалювала за ці роки. Але ніхто не знає, що
вони там. Я їх замальовую. Не знаю чому. Я не можу ні-
чого зробити. І малювати їх далі не можу. Це божевілля.
Я божевільна. Але зараз мені здається, що якщо зможу
якось дізнатися, що сталося, то, можливо, мені вдасться
припинити їх малювати. Це значитиме, що я нарешті се-
бе пробачу.
Я замовкаю і підводжу погляд з підлоги. Саша, Крис­
тал і Міранда розглядають мене, мовчазні й непорушні.
Вони дивляться на мене так, як діти дивляться на незна-
йомця. Допитливо й наполохано.
— Вибачте, — кажу я. — Мені трохи не той. На ранок
стане ліпше.
Я непевно встаю, хитаючись, як дерево від вітру. Дів­
чата розповзаються з-перед мене і починають підводи-
тись. Жестом указую їм лишатись на місцях.

301
 — Не можна, щоб я зіпсувала вам вечір. Ви собі грайте.
Вони слухаються. Тому що стривожені. Тому що на-
лякані. Тому що вони не знають, що ще робити, крім як
слухняно грати далі, дочекатися, доки я засну, що, схоже,
станеться будь-якої миті.
— Ще один раунд, — каже Міранда, погано прикрива-
ючи страх рішучістю. — Я почну.
Я заплющую очі, перш ніж залажу в ліжко. Власне,
вони заплющуються самі собою, безвідносно до мого
бажання тримати їх розплющеними. Я надто втомлена.
Надто п’яна. Надто спустошена емоційно після свого зі-
знання. Тимчасово осліплена, я намацую ліжко, торка-
ючись матраца, подушки, стінки. Згортаюся в клубок,
притискаючи коліна до грудей, відвернувшись до дівчат
спиною. Моя звична принижена поза.
— Перше: мене якось знудило після «Циклону» на
Коні-Айленді, — Міранда сповільнює голос, прислуха-
ючись пильно, чи я сплю. — Друге: я читаю по сто кни-
жок на рік.
Сон накриває мене негайно. Розкривається піді мною,
наче пастка. Я охоче падаю, провалюючись у несвідо-
мість. Падаючи, подовжую чути все тихший і слабший
голос Міранди:
— Третє: мені страшно за Емму.
 А продовження таке.
Ти кричиш ще раз.
І ще.
Робиш це, хоч і не знаєш для чого. Але на яко-
мусь рівні знаєш. Тому що, попри всі зусилля, ти не
можеш викинути з голови думки, надто жахливі
для думання. У своєму нутрі ти знаєш, що якась
із них правдива.
Тому ти кричиш іще один раз і будиш решту
табору. Навіть стоячи в озері, три метри від бе-
рега, ти відчуваєш, як від тебе розходиться хви-
ля енергії. Різким поривом. Всезагальним шоком.
Чап­ля на березі відчуває її і розгортає свої широкі,
витончені крила. Злітає високо в повітря, гнана
хвилею твого крику.
Перша людина, яку ти бачиш, — Френні. Вона
кидається на веранду Садиби. Крики вже сповісти-
ли її, що щось не так. Швидкий погляд на тебе у во-
ді це підтверджує. Вона збігає дерев’яними сходами,
тріпочучи подолом нічної сорочки.
За нею — Чет, заспаний і скуйовджений. Він ли-
шається на веранді, незворушний, стискає рука-
ми поруччя. Потім — Тео, не зволікаючи, він збігає
вниз. Бачиш, що він вдягнений у самі лиш сімейки,
з непристойною за нинішніх обставин масою голо-
го тіла. Відвертаєшся, відчувши нудоту.
На березі зібралася й решта — вожаті та
учасниці, застиглі в ранковій імлі. Всі вони наля-
кані, сполохані та допитливі. Останнє відчуття

303
переважає. Їхня допитливість обдає тебе нена-
че морозом. У цю мить ти їх ненавидиш. Ненави-
диш їхнє бажання дізнатися те, що ти вже знаєш,
яким би жахливим воно не було.
Бека Шенфельд стоїть поміж ними. Її ти не-
навидиш за те, що їй стає духу документувати
те, що відбувається. Вона проштовхується перед
юрбою, піднявши камеру. Коли вона робить кілька
знімків, клацання ширми розходиться озером, наче
стрибки плаского камінця.
Але тільки Френні виходить наперед. Вона
стає на самому краю озера, босими ногами на-
стільки близько до води.
— Еммо? — звертається вона. — Що ти там ро-
биш? Щось сталося?
Не відповідаєш. Не знаєш як.
— Ем? — це Тео, дивитись на якого тобі досі не-
сила. — Виходь із води.
— Ану назад до Садиби, — відрізає Френні. — Са-
ма розберусь.
Вона заходить у воду. Не човгає, як ти. Рішуче
крокує. Підіймаючи коліна. Смикаючи руками. Поділ
її нічної сорочки темніє, вбираючи воду. Вона стає
за метр від мене, її голова занепокоєно схилена на-
бік. Її голос низький, напружений, але спокійний.
— Еммо, що сталося?
— Вони зникли, — відповідаєш.
— Хто зник?
— Інші дівчата з будиночка.
Френні сковтує, здригаючи тонким вигином
свого горла:

304
 — Усі?
Коли ти киваєш, її зелені очі тьмянішають.
Тоді ти усвідомлюєш, що все серйозно.
З цієї миті все розгортається швидко. Всі роз-
бігаються табором, обходячи місця, які ти вже ог-
лядала. Місце для ватри. Вбиральня. Будиночок,
в якому Тео обережно відкриває кожну тумбочку,
наче дівчата могли бути там, готові вискочити
як чортики з табакерок.
Пошуки ні до чого не приводять, що тебе не ди-
вує. Ти знаєш, що відбувається. Знала відтоді, як
прокинулася в пустоті й тиші будиночка.
Організовують пошуковий загін. Поки невели-
кий — колективна спроба вдати, що ситуація не
така небезпечна, як усі побоюються. Ти наполяга-
єш, щоб тебе долучили, хоч сама і не в стані блука-
ти лісом, гукаючи на ім’я дівчат, що чи то зникли,
чи то ні. Ідеш вслід за Тео, щосили намагаючись
не відступати, не зважаєш, як холод озерної во-
ди липне до шкіри. Тебе трусить, попри те, що на
вулиці за тридцять градусів, а твоя шкіра вкри-
та тонкою плівкою поту. Ви обшукуєте ліси, що
оточують табір. Спершу один бік, потім інший.
Ідучи крізь хащі, уявляєш, як те саме робив сто
років тому Б’юкенен Гарріс. Як прокладав стежку,
озброєний лиш мачете та вольовим оптимізмом.
Дивна думка. І безґлузда.
Та вона відволікає тебе від втомлених стоп,
затерплих ніг і того, що за наступним поворо-
том тебе може підстерігати трійця мертвих
дівчат.

305
 Та жодні дівчата не з’являються, ні живі, ні
мертві. Жодного їхнього сліду. Так, наче їх ніколи
й не існувало. Наче вони були тільки породженням
колективної уяви. Масовою галюцинацією.
Повертаєшся до табору «Соловей» в обід, за-
стаючи в їдальні решту учасниць, що розбирають
тарілки з понурими глевкими шматочками піци.
Всі підіймають погляди, коли ти шкандибаєш до-
середини. В їхніх очах рояться різні емоції. Надія.
Страх. Осуд. Останнього ти відчуваєш найбільше,
чвалаючи до столу Френні. Він обпікає твою поти-
лицю, наче сонце.
— Знайшли щось? — питає Френні.
Тео хитає головою. Кілька учасниць почина-
ють плакати, своїми схлипами звідусіль навколо
порушуючи суцільну тишу їдальні. Через це ти
знову їх ненавидиш. Більшість із рюмс майже не
знала зниклих. Це ти маєш плакати. Але ти зир-
каєш на Френні по настанову. Вона не плаче. Вона
спокійна перед лицем цієї незбагненної бурі.
— Гадаю, час повідомити поліцію, — каже вона.
Через пів години ти лишаєшся в їдальні. У ній
більше немає заплаканих учасниць та їхніх не
менш мокрооких вожатих. Кухарський склад зібрав-
ся надворі. У приміщенні нікого нема, тільки ти
й детектив поліції штату, чиє ім’я ти вже забула.
— Отже, — питає він, — скільки дівчат, як вам
здається, зникло?
Помічаєш, які слова він обрав. «Як вам здаєть-
ся». Так, наче ти все вигадала. Наче не вірить тобі.
— Я думала, Френні вам уже все розказала.

306
 — Я хотів би почути це від вас, — він відхиля-
ється на стільці, схрещуючи руки на грудях. — Як-
що ви не проти.
— Троє.
— Усі з одного будиночка?
— Так.
— І ви певні, що всюди їх шукали?
— Не по всій території, — відповідаєш. — Але по
всьому табору.
Детектив зітхає, сягає до кишені піджака і діс­
тає ручку та записник:
— Давайте почнемо з імен.
Ти вагаєшся, бо ідентифікувати їх означатиме
ствердити дійсність того, що відбувається. Щой-
но ти вимовиш їхні імена, вони стануть відомі сві-
ту як зниклі. А ти не певна, чи готова до цього. Ти
кусаєш щоку, зволікаючи. Але детектив втуплю-
ється в тебе, дратується, легко буряковіючи.
— Пані Девіз?
— Так, — кажеш. — Імена.
Глибоко вдихаєш. Серце пару разів сумно трі-
почеться в грудях.
— Їх звати Саша, Кристал і Міранда.
 Частина друга

ТА БРЕХНЯ
 27

Детектив записує імена до нотатника, надаючи по-

діям офіційності. Моє серце ще раз скрушно стріпується
в грудях.
— Повернімося до початку, — каже він. — До того мо-
менту, коли ви збагнули, що дівчата зникли з будиночка.
Минає бентежна хвиля моєї непевності щодо того, ко-
го він має на увазі. «Які саме?» — мало не питаю я.
Я не можу пересилити спогади й почуваюся тринад-
цятирічною собою перед іншим детективом, що розпиту-
вав мене про іншу трійцю зниклих дівчат. Усе настільки
подібне. Порожня їдальня, трохи нетерплячий правоохо-
ронець і наростання моєї паніки. Крім мого віку, нового
складу зниклих осіб, єдина відмінність — чашка кави на
столі переді мною. Першого разу на її місці був апельси-
новий сік.
«Цього не відбувається».
Я повторюю це собі, сидячи заціпеніла на пластико-
вому кафетерійному стільці, чекаючи, доки стіни й підло-
га їдальні розтануть. Наче сон. Наче картина, збризнута
терпентином. І коли все це розчиниться, я буду деінде.
Можливо, знов у майстерні. Прокинуся перед порожнім
полотном.
Але стіни й підлога лишаються. Як і детектив, чиє ім’я
раптом зринає в пам’яті. Флін. Детектив Нейтен Флін.
«Цього не відбувається. Це не повторюється».

311
 Троє дівчат зникають із того ж будиночка в тому ж
таборі, де троє інших дівчат зникли п’ятнадцять років
тому? Шанс, що таке станеться, — астрономічно малий.
Я певна, що Саша, ця маленька розумниця, уже б назва-
ла відсоток.
Та я все одно не можу в це повірити. Навіть коли стіни
й підлога відмовляються випаровуватись, детектив Флін
продовжує сидіти, а я розглядаю свої руки, щоб перекона-
тися, що це руки жінки, а не тринадцятилітньої дівчинки.
«Цього не відбувається».
«Я не божеволію».
— Пані Девіз, я прошу вас зосередитися, — голос Флі-
на прорізається крізь мої думки. — Я розумію ваш шок.
Справді. Але що довше ви не відповідатимете на мої запи-
тання, то менше в нас буде часу своєчасно знайти дівчат.
Цього вистачає, щоб струсити з мене залишки сум-
нівів. Принаймні поки. Я підводжу погляд, стримуючи
сльози, і кажу:
— Повторіть, будь ласка, питання.
— Коли ви збагнули, що дівчата зникли?
— Коли прокинулась.
— Це приблизно коли?
Повертаюсь думками до миті, коли я прокинулась
у будиночку. Це сталося всього кілька годин тому, але за
відчуттями — минуло ціле життя.
— Трохи по п’ятій.
— Завжди так рано встаєте?
— Зазвичай, ні, — кажу я. — Тільки коли тут.
Флін це записує. Не знаю чому.
— Отже, ви прокинулися й побачили, що вони зник­
ли, — каже він. — Що тоді?

312
 — Пішла їх шукати.
— Куди?
— По всьому табору, — я сьорбаю каву. Вона вистигла
і трохи загірка. — Вбиральня. Їдальня. Художня майстер-
ня. Навіть решта будиночків.
— І ніде нічого?
— Ні, — відказую, зриваючись. — Нічого.
Флін перегортує записник, хоча того, що я йому роз-
казала, вистачило б хіба на пару убогих речень.
— Чому ви пішли до озера?
Спантеличення знову мене охоплює. Він має на увазі
зараз? Чи п’ятнадцять років тому?
— Я не зрозуміла питання, — кажу я.
— Пані Гарріс-Вайт сказала мені, що вас знайшли, ко-
ли ви стояли в озері сьогодні вранці. Після того, як ви
збагнули, що ваші сусідки зникли. Ви подумали, що вони
можуть бути там?
Я ледве пам’ятаю цей момент. Пригадую, що бачила,
як над озером сходило сонце. Перший рум’янець дня. Він
мене вів.
Флін наполягає:
— Ви мали якусь причину вважати, що дівчата пішли
плавати?
— Вони не вміють плавати. Принаймні наскільки
я знаю.
Пам’ятаю, хтось із них це мені казав. Кристал? Чи Са-
ша? Тепер, коли я про це думаю, не можу пригадати, чи
заходила котрась із них у воду.
— Просто подумала, що вони можуть там бути, — кажу
я. — Стояти в озері.
— Так, як ви стояли в озері?

313
 — Не знаю, чому я так вирішила.
Кривлюся від того, як звучить мій голос. Так невпе-
внено та розгублено. Відчуваю у скронях перші спазми
болю, від чого стає складно думати.
— Пані Гарріс-Вайт сказала, що ви кричали.
Це я пам’ятаю. Власне, я досі чую, як мій крик роз-
ходиться по воді. Досі бачу чаплю, що сполохано злітає.
— Це так.
— Чому?
— Бо мені було страшно, — відповідаю.
— Страшно?
— А вам не було б? Якби ви прокинулися, а решта ва-
ших сусідів зникла?
— Скоріше б хвилювався, — відказує Флін. — Не думаю,
що я кричав би.
— Ну, а я закричала.
Бо зрозуміла, що відбувається.
Мені вистачило дурості сюди повернутися, і от воно
повторюється.
Детектив Флін перегортує чергову сторінку:
— А є імовірність, що ви кричали з іншої причини?
— Наприклад?
— Не знаю. Наприклад, через почуття провини?
Я соваюся на стільці, насторожена тоном Фліна. Помі-
чаю легку недовіру, крихту підозри.
— Провини? — питаю я.
— Ну, тобто за те, що втратили їх, коли вони були під
вашим наглядом.
— Я їх не втратила.
— Ну, але ж вони були під вашим наглядом? Ви ж їхня
табірна вожата.

314
 — Викладачка, — виправляю я. — Коли я приїхала, то
сказала їм, що я тут, щоб бути їхньою подругою, а не наг-
лядачкою.
— І вдалося? Ну, стати подругами?
— Так.
— То вони вам подобалися?
— Так.
— І у вас не було якихось проблем? Суперечок там,
конфліктів?
— Ні, — відповідаю я, наголошуючи на слові. — Я ж ка-
жу, вони мені подобались.
Нетерплячість штурхає мене в ребра і дрижить у но-
гах. Навіщо він витрачає весь цей дорогоцінний час на
питання, поки дівчата можуть бути десь поруч, можли-
во, поранені й точно загублені? Чому таке враження, що
ніхто не займається пошуками? Я визираю у вікно й ба-
чу пару поліцейських авто та дрібку нацгвардійців, що
ошиваються надворі.
— Їх хтось зараз шукає? — питаю я. — Будуть же по-
шукові загони, так?
— Будуть. Просто зараз нам потрібно більше інфор-
мації від вас.
— Наскільки більше?
— Ну, для початку, чи є щось таке, що я маю знати
про дівчат? Щось, що могло б допомогти нам у пошуках?
— М-м, ну, Кристал — вона через «и», — кажу я. — Як-
що це поможе.
— Звісно.
Флін не уточнює, лишаючи мене уявляти їхні портрети
на пачках молока — це, звісно, шляхетна послуга суспіль-
ству, але виглядає реально жахливо, якщо задуматись.

315
Кому хочеться відкрити холодильник, щоб із нього ди-
вилося лице зниклої дитини?1
— Ще щось? — питає Флін.
Я заплющую очі, розтираю скроні. Головний біль ме-
не вбиває:
— Дайте подумати, — кажу я. — Саша. Така розумна.
Мінус у тому, що вона знає стільки, що трохи боїться. Бо-
їться ведмедів. І змій.
Мені спадає на думку, що прямо зараз Саша може бу-
ти наляканою, де б вона не була. Інші теж. У мене роз-
ривається серце від думки, що вони заблукали в лісі і їм
страшно від того, де вони опинилися. Боже, благаю, хай
вони будуть разом.
Я продовжую говорити, переповнена бажанням роз-
повісти детективу все, що вони не знають про дівчат:
— Міранда найстарша. І найсміливіша. Її дядько —
коп. Чи, може, тато. Хоча живе вона з бабусею. Про бать-
ків вона, до речі, ніколи не згадувала.
Раптом, наче грім серед ясного неба, мене осяває:
— Вона взяла телефон.
— Хто?
— Міранда. Ну, тобто я не певна, чи взяла вона його
з собою, але серед речей його не було. Це може допомог-
ти в її пошуках?
Флін, що доти сидів розвальцем, поки я говорила, рап-
том підхоплюється:
— Так, звісно. Усі телефони оснащені GPS-ом. Знаєте
оператора?

1
У США звично розміщувати фотопортрети зниклих осіб на про-
дуктах першої необхідності.

316
 — Не знаю.
— Скажу зв’язатися з бабусею і розпитати, — каже
Флін. — Тепер поговорімо по те, чому дівчата зникли.
— Я не знаю.
— Має ж бути причина, вам так не здається? Типу, во-
ни пішли, бо через щось на вас образилися?
— Нічого не пригадую.
Це брехня. Крайня в довжелезному списку. Оскільки
є дещо, що змусило б їх піти з Дерену.
Я.
Моя поведінка.
Я була п’яна, заплакана, постійно торкалася голого
зап’ястка, на якому вже є червона пляма, де палець терся
об шкіру. Минулої ночі я була не в собі, і це їх налякало.
Я бачила це в їхніх очах.
— Думаєте, вони втекли? — питаю я.
— Просто кажу, що це — найлогічніше пояснення.
В середньому понад два мільйони підлітків тікають з до-
му щороку. Абсолютну більшість вдається швидко знай-
ти й повернути.
Звучить наче чергова статистика, яку наготові мала б
Саша. Та я ні на секунду не вірю, що вони втрьох втекли.
Вони нічим не виказували, що невдоволені своїм жит-
тям удома.
— Що, як ні? — питаю я. — Яка могла б бути інша при-
чина?
— Насилля.
Флін кидає це так швидко, що я зойкаю:
— Типу, викрадення?
— Чи це ймовірно? Так. Чи вірогідно? Ні. Менше одно-
го процента зниклих дітей викрадають незнайомці.

317
 — Що, як викрадач — не незнайомець?
Флін швидко вчергове перегортує нотатник на чисту
сторінку й підносить ручку до паперу:
— Маєте когось на прикметі?
Маю. Можливо.
— Хтось уже опитував кухарів? — питаю я. — Одного
дня я побачила, як дехто з них витріщався на учасниць
на пляжі. Не по-доброму витріщався. Стрьомно.
— Стрьомно?
— Так, наче не вважав, що витріщатися на сімнадця-
тирічок — це ок.
— Тобто це чоловік?
Я ствердно киваю:
— На його фартуху писало «Марвін». З ним були ще
дві кухарки. Жінки. Вони все це бачили.
— Обов’язково розпитаю, — каже Флін, усе занотову-
ючи.
Мене тішить бачити, як його ручка водить по паперу.
Це значить, що я допомагаю. Підбадьорена, я беру каву
й випиваю ще один гіркий ковток.
— Поговорімо тепер про події, що трапились п’ятнад-
цять років тому, — каже детектив. — Я чув, ви були тут,
коли зникли інші троє дівчат. Все правильно?
Я дивлюся на нього, почуваючись незатишно:
— Припускаю, ви вже знаєте, що так.
— Ви тоді жили в тому ж будиночку, правда?
Я помічаю в його голосі підозру. Цього разу непри-
криту.
— Так, — кажу я, помітно захищаючись. — Жодна з них,
до речі, не належить до числа тих, кого знаходять і по-
вертають.

318
 — Я знаю.
— Тоді чого ви мене про це питаєте?
Флін вдає, що не чує мого питання, та гне свою лінію
далі:
— Тоді одна ваша колега по табору сказала, що чу-
ла, як ви посварилися з одною з дівчат увечері перед її
зникненням.
Бека.
Ну звісно ж, вона розказала копам усе, що почула. Але
я не можу за це на неї злитися. Я би зробила те саме, якби
була на її місці.
— Це була суперечка, — кажу я мляво. — Не сварка.
— Чого вона стосувалася?
— Чесно, не пам’ятаю, — відповідаю я, хоча це, звісно
ж, не так. Я кричала на Вів’єн щодо Тео. Просто тупа дів­
чача сварка через тупого хлопця.
— Як ви вже згадували, жодну з дівчат потім не чули
і не бачили, — каже Флін. — Що ви про це думаєте?
— Я не фахівець зі зникнень.
— Однак ви сумніваєтеся, що нинішні дівчата саме
втекли.
— Тому що я їх знаю, — пояснюю я. — Вони б не стали
робити щось подібне.
— А як щодо дівчат, що зникли п’ятнадцять років то-
му? Ви ж їх теж знали.
— Знала.
— Знали достатньо добре, щоб на них розізлитися.
— На одну з них.
Я беру чашку, щоб відпити черговий ковток, — цього
разу, аби заспокоїтися.
— Може, навіть увійшли в стан афекту.

319
 Флін заскочує мене посеред ковтка. Кава стає в горлі,
душачи мене. Я кілька разів коротко, уривчасто кашляю.
З мого рота вилітають кава та слина.
— На що ви натякаєте? — кажу я, відкашлюючись.
— Просто дбаю про всі варіанти, пані Девіз.
— То, може, краще натомість почніть шукати Міранду,
Кристал і Сашу. Подбайте про це.
Я знову зиркаю у вікно. Правоохоронці досі там, оши-
ваються перед їдальнею. Неначе стоять на варті. Щоб ні-
кого не впустити.
Чи не випустити.
До мене приходить похмуре усвідомлення. Тепер
я розумію, чому складається враження, що ніхто не роз-
шукує дівчат. Чому детектив Флін зосереджується на
моїх стосунках із ними. Я мала би здогадатися. Мала би
збагнути це тої миті, як прокинулася, а Міранди, Саші та
Кристал не було.
Я підозрювана.
Єдина підозрювана.
— Я не чіпала дівчат. Ні тоді, ні зараз.
— Мусите визнати, це жахливо суттєвий збіг, — каже
Флін. — П’ятнадцять років тому всі ваші сусідки зникли
посеред ночі. Усі, крім вас. І от тепер усі дівчата з вашого
будиночка знову зникли серед ночі. Усі, крім вас.
— Мені було тринадцять тоді, коли це сталося впер-
ше. На що, по вашому, здатна тринадцятирічна дівчин-
ка?
— У мене самого є дочка цього віку, — відказує Флін. —
Ви б здивувалися.
— А зараз? — кажу я, кривлячись від істеричності мо-
го голосу і від головного болю, який її супроводжує. —

320
Я художниця. Я тут для того, щоб учити дівчат малюван-
ню. І не маю жодної причини когось кривдити.
У моїй голові звучить значно спокійніший голос:
«Спокійно, Еммо. Подумай. Перебери усе, що ти знаєш».
— Я не єдина, хто теж була тоді тут, — кажу я. — Є ба-
гато інших.
Наприклад, Кейсі, хоча маю сумнів, що вона вбила б
і муху, не кажучи вже про дві трійці дівчат, ще й без оче-
видної на те причини. Тоді ще є Бека, в якої є своя причи-
на ненавидіти Вів’єн, Наталі та Елісон.
Думаю про Тео. Про те, як побачила його з Вів’єн у ду-
шовій. Про те, як молотила кулаками йому в груди: «Де
вони? Що ти з ними зробив?».
Але п’ятнадцять років тому Тео мав гарне алібі. Зов-
сім інша справа — Френні. У моїй голові зринають слова
зі щоденника Вів’єн.
«Я майже вивідала її брудний секретик».
«Я знаю правду».
«Мені страшно».
— Думаю, вам слід поговорити з Френні, — кажу я.
— Чому?
— Вів’єн… це одна з тих дівчат, що зникли п’ятнадцять
років тому… нишпорила по табору. Щось шукала.
— Шукала що?
Боже, якби ж то я знала. Хоча Вів’єн і лишила по собі
купу підказок, їх не вистачає, щоб встановити, що ж саме
могла ховати Френні.
— Щось, що Френні могла хотіти зберегти в таємниці.
— Стривайте, то ви кажете, що вважаєте, що пані Гар-
ріс-Вайт щось зробила з вашими сусідками? Не тільки
зараз, а й п’ятнадцять років тому?

321
 Звучить безґлуздо. Бо і є безґлуздо. Та це єдине по-
яснення, яке я можу знайти для ситуації, що не дається
для розуміння. Усе, що я дізналася, відколи повернулась
до табору, вказує на такий висновок. Вів’єн щось шука-
ла, можливо, щось, пов’язане з пансіоном «Тихий діл».
Вона це знайшла і заручилася допомогою Наталі та Елі-
сон. Усі три згодом зникли. Це не може бути збігом. Тепер
я повернулася шукати те, що шукала Вів’єн, і Міранда,
Кристал і Саша теж зникли. Знову ж, занадто дивно, щоб
бути збігом.
Можливо, Вів’єн наштовхнулася на щось, що Френні
відчайдушно хотіла зберегти в таємниці. Можливо, щось,
що коштує життя. Можливо, тепер я теж це щось от-от
знайду, і це — чергове попередження від Френні.
У моїй голові зринає її розповідь про яструбів, проби-
ваючись крізь нахаращення решти моїх думок. Це тому
вона її розказала? Щоб залякати мене, віднадивши від
подальших пошуків? Вів’єн вона теж розповідала цю
історію, після того як застукала її в Садибі?
— У цьому більше сенсу, ніж підозрювати мене, — ка-
жу я.
— Ви говорите про солідну особу, — Флін відкладає
записник, дістає хустинку і протирає чоло. — Та вона
платить податків найбільше в штаті. Вся ця земля? За
все це вона має платити кругленьку суму. І ніколи не
скаржилася. Ніколи не намагалася ухилятись. Власне,
не менше вона дає на благодійність. Головна лікарня
штату? Знаєте, чиє ім’я прикрашає центральний кор-
пус?
— Усе, що я знаю, це те, що це не я, — відповідаю. — Ні
тоді, ні зараз.

322
 — Це ви так кажете. Але ніхто не знає, що сталося. Усе,
що ми маємо, — ваші слова, які, вже перепрошую, звучать
не надто переконливо.
— Тут відбувається щось дивне.
Детектив вкладає хустинку назад до кишені та з очі-
куванням дивиться на мене:
— Чи не завдасть вам клопоту пояснити?
Я сподівалася, що до цього не дійде. Що детектив
Флін прийме моє слово на віру й почне пробувати дізна-
тися, що насправді сталося з Мірандою, Кристал і Сашею.
Та тепер я вже не маю вибору. Мушу все йому розказати.
Бо, можливо, усе, що сталося: підглядання в душі, воро-
ни, постать у вікні — все це було спрямоване не на мене.
Може, воно призначалося комусь із дівчат.
— Хтось стежив за мною весь тиждень, — кажу я. — За
мною підглядали в душовій. Запустили ворон до мого
будиночка.
— Ворон? — питає Флін, знову дістаючи записник.
— Так, ворон. Трьох. А одного ранку я прокинулася
й побачила, як хтось стоїть у вікні. Цей хтось розмалю-
вав двері будиночка.
— Коли це сталося?
— Два дні тому.
— Як саме розмалювали?
— Написали фарбою на дверях, — я вагаюся, перш ніж
доказати решту. — Написали: «Брехуха».
Флін зводить брови. Саме та реакція, на яку я розра-
ховувала:
— Цікавий вибір. Маєте припущення чому?
— Так, — кажу я роздратовано. — Може, для того, щоб
заздалегідь упевнитись, що мені ніхто не повірить.

323
 — Або це зробили ви, щоб відвести від себе підозру.
— Ви гадаєте, що я спланувала викрадення дівчат?
— У цьому приблизно стільки ж сенсу, як і у всьому,
що ви мені розказали, — каже Флін.
Моя голова палає жаром у скронях.
«Цього не відбувається».
«Я не божеволію».
— За нами хтось стежив, — кажу я. — Там хтось був.
— Важко повірити вам без жодного доказу, — каже
Флін. — А зараз у вас немає чим підтвердити вашу роз-
повідь.
У голові зринає ще одна згадка. Я була надто засму-
чена, щоб пригадати. Яка доведе Флінові, що він помиля-
ється щодо мене.
— Є дещо, — кажу я. — Камера. Прямо навпроти вхід-
них дверей.
 28

Будиночок на моніторі світиться зеленим завдяки

функції нічного бачення. Бридко-зеленим. Нудотного від-
тінку, враження від якого погіршує кут камери. Замість
того щоб давати рівну картинку з тилу одного будиночка
на двері іншого, вона спрямована згори вниз, із запамо-
рочливо викривленою перспективою.
— Камера реагує на рух, — пояснює Чет. — Вона почи-
нає зйомку, тільки якщо фіксує рух. Зйомка зупиняєть-
ся, коли зупиняється об’єкт. Кожного разу, коли камера
щось знімає, цифровий запис зберігається автоматично.
Наприклад, ось стоп-кадр від ночі, коли її встановили.
На екрані двері будиночка прочинені. Рух, на який
зреагувала камера. У цій темряві я можу розрізнити сто-
пу та зеленаву пляму ноги.
Чет переходить до іншого монітора — одного з трьох,
що один поруч іншого стоять у підвалі Садиби. Хоча біль-
шість простору справді зайнята акуратно складеними
коробками та вкритими павутинням меблями, як і при-
пустила Мінді під час екскурсії в день мого прибуття,
з одного боку стіни вкриті штукатуркою, а підлога висте-
лена білим лінолеумом. Там, на металевому столі, і сто-
ять монітори з двома зсунутими поруч, наче книжки на
полиці, системниками.
Чет сидить за столом на скрипучому офісному кріслі.
Решта нас: Тео, Френні, детектив Флін і я сама — стоїмо
за ним.

325
 — Виглядає дуже наворочено, як на одну камеру на
одному будиночку, — зауважує Флін.
— Це тільки тестова, — пояснює Чет. — Ми збиралися
встановити більше по всьому табору. З міркувань безпе-
ки. Принаймні так планувалося.
За його спиною зітхає Френні. Як і решта нас, вона
знає, що ніякого табору не буде, якщо Кристал, Сашу та
Міранду не знайдуть до кінця дня. Цілком можливо, це
й буде кінець її омріяного славного літа.
— Камеру також можна налаштувати на безперервну
трансляцію. Ось вона, — Чет показує на третій монітор,
з денним видом на Дерен. — Зазвичай цей режим вимкне-
ний, тому що нема кому постійно стежити за монітором.
Я ввімкнув його, доки ми всі тут, — на той випадок, якщо
дівчата повернуться.
Я витріщаюся на екран, сподіваючись без надії, що
там з’являться Саша, Кристал чи Міранда, повернувшись
із довгого походу, несвідомі переполоху, який здійняли.
Натомість бачу, як проходить Кейсі, розводячи заплака-
них дівчат по будиночках. Далі з’являється Мінді, вона
замикає двері. Крадькома озирається на камеру, прохо-
дячи повз.
— Записи зберігаються тут, — пояснює Чет, відкриваю-
чи мишкою папку посередині робочого стола. Всередині
десятки файлів із назвами у вигляді набору цифр. — Наз-
ва файлу відповідає дню, годині, хвилині та секунді кож-
ного запису. Отже, цей запис, 0630044833, був створений
тридцятого червня, о четвертій сорок вісім і тридцять
три секунди.
Він клікає, і застигле зображення на першому мо-
ніторі оживає. Двері відчиняються навстіж, і я бачу, як

326
вискакую з будиночка й незграбно іду за кадр. Добре
пам’ятаю цей момент. Як ішла до вбиральні на світанку,
з тягарем повного сечового міхура і купи спогадів.
— Що ви робили о цій порі? — питає Флін.
— Ішла в туалет, — кидаю я наїжачено. — Сподіваюся,
це поки що легально.
— З минулої ночі є файли? — питає Флін Чета, який
мишкою прогортує вниз папки.
— Кілька штук.
Флін обертається до мене:
— Ви сказали, що помітили відсутність дівчат десь
біля п’ятої, так?
— Так, — кажу я. — І вони були на місці, коли я лягала
спати.
— Це коли було?
Я хитаю головою, не в змозі згадати. Мене надто ви-
несло — від віскі, від спогадів, — щоб фіксувати час.
— Є один файл від півночі до четвертої, — оголошує
Чет. — І потім ще три між пів на п’яту та пів на шосту ранку.
— Показуйте, — каже Флін.
— Це зразу по першій.
Чет клацає на перший файл, і з’являться Дерен. Спер-
шу жодного руху не видно, я аж задумуюсь, на що ж зреа-
гувала камера. Аж тоді щось з’являється на краю екрана.
У кадр заходить олениця з двома оленятами і, світячи
салатовими очима, обережно проходить перед Дереном.
Вони йдуть повз будиночок довгі двадцять секунд. Щой-
но друге оленя виходить за межі кадру, мотнувши білим
хвостиком, запис закінчується.
— Це все за цей час, — каже Чет. — Ось запис приблиз-
но за п’ять п’ята.

327
 Він клікає, і перший екран оживає знову. Вид той са-
мий, що й раніше, тільки рухаються не олені, а поволі
прочиняються двері будиночка.
Першою з’являться Міранда. Вона визирає назовні,
оглядається навсібіч, перевіряє, чи все чисто. Тоді про-
крадається з будиночка, вдягнута в формене поло й так-
тичні шорти. У руці тримає світлий прямокутник. Теле-
фон.
За нею слідом виходять Саша та Кристал, тримаючись
купи. У руках Кристал — ліхтарик, а в задній кишені шор-
тів — скручений комікс. Можу розібрати край щита Капі-
тана Америки на обкладинці. Саша тримає пляшку з во-
дою й випускає її, коли зачиняє двері. Пляшка котиться
по землі за кадр. Дівчинка біжить за нею, на мить зника-
ючи. Коли повертається, всі три збираються разом перед
дверима, несвідомі присутності камери. Зрештою, вони
рушають праворуч, до центру табору, зникаючи одна за
одною.
Спершу Міранда, тоді Кристал, і, нарешті, Саша.
Я запам’ятовую порядок, у якому вони йдуть, на той
випадок, якщо одного дня доведеться їх намалювати. Ме-
ні гидко, що я про це думаю.
— А ось п’ять хвилин пізніше, — каже Чет, коли запис
закінчується, і він вмикає наступний.
Мені не треба дивитися на екран, щоб знати, що він
показує. Як я з’являюся з дверей будиночка, боса, у фут-
болці та боксерках, в яких пішла спати минулої ночі. Зу-
пиняюся перед дверима, розтираю руки, щоб зігрітися.
Тоді йду в протилежному від дівчат напрямку, до вби-
ральні. Хоч я і знаю, чого чекати, запис відчувається уда-
ром під дих.

328
 П’ять хвилин. Настільки мало часу минуло між тим,
як дівчата вийшли з будиночка, і тим, як я зрозуміла, що
вони зникли.
П’ять йобаних хвилин.
Я ставлю під сумнів кожну думку і кожен свій рух то-
го ранку. Якби ж я тільки прокинулася раніше. Якби ж
я тільки не витратила стільки часу на обдумування при-
чин, чому вони могли би піти. Якби ж я тільки пішла до
їдальні, а не до туалету.
При кожному з цих сценаріїв я могла би помітити,
як дівчата ідуть туди, куди вони зібралися. Могла б їх
зупинити.
Ще гірше те, наскільки більше винною я тепер зда-
юся. Вийшовши надвір за лічені хвилини після дівчат.
Хоча це й було цілковитим збігом, на вигляд це не так.
Враження, що я навмисно дочекалася, щоб піти слідом
за ними на безпечній відстані. Не важливо, що я пішла
в протилежному напрямку. Тому що на останньому відео
від цієї напрочуд людної передсвітанкової пори видно,
як я проходжу повз Дерен, блукаючи поміж будиночків.
Вдивляючись у монітор, помічаю напруженість щелепи
та порожнечу в очах. Я знаю, що це тривога, але інші мо-
жуть вирішити, що це я злюся, несвідомо йдучи в тому ж
напрямку, що й дівчата.
— Я пішла їх шукати, — кажу, випереджаючи питан-
ня від інших. — Це одразу ж після того, як я прокинулася
і зрозуміла, що вони зникли. Спершу я перевірила у вби-
ральні, тоді по будиночках, а потім вже рушила в інший
бік табору.
— Ви про це вже згадували, — каже детектив Флін. —
Але знову ж таки, немає жодного способу це довести. Все,

329
що це відео підтверджує, то це те, що ви вийшли з буди-
ночка незадовго після дівчат. І тепер ніхто не може їх
знайти.
Я дивлюся на Чета, на Тео, на Френні, мовчки благаю-
чи їх про підтримку, хоча не маю на неї жодних підстав.
Не дивуюся, коли, замість того щоб стати на мій захист,
Френні говорить:
— За звичних обставин мені було б незручно це озву-
чувати. Усі мають право на приватність, особливо якщо
йдеться про справи минулого. Однак у поточній ситуа-
ції, я вважаю, мушу це зробити. Еммо, вибач, будь ласка.
Вона дивиться на мене з напіввибаченням-напівжа-
лем у погляді. Мені не потрібно ні те, ні інше. Тому я від-
вертаюся, коли Френні каже:
— Багато років тому пані Девіз перебувала у психіа-
тричному закладі з діагнозом, який я не озвучуватиму.
Поки вона це говорить, я дивлюся на третій монітор.
Жива трансляція знадвору будиночка. Зараз там нікого
немає. Ні учасниць. Ні Мінді чи Кейсі. Тільки вхідні двері
Дерену під гічкоківським кутом.
— Ми це виявили під час перевірки досьє, — веде далі
Френні. — Всупереч пораді наших юристів, ми запросили її
сюди цього літа. Ми не вважали, що вона становить загро-
зу собі чи іншим учасницям. Однак, вжили заходів безпеки.
Флін, доводячи, що його не проведеш, докидає:
— Звідси й камера.
— Так, — говорить Френні. — Просто вирішила, що вам
варто знати. Щоб показати, що ми робимо все можливе,
аби посприяти пошукам. При цьому я жодним чином не
маю на увазі, що вважаю, ніби Емма має якийсь стосунок
до зникнення.

330
 Хоча саме це вона й робить. Я не зводжу погляду з мо-
нітора, неготова відвернутися, бо це означатиме знову
перетнутися поглядами з Френні. А я не певна, що це ви-
тримаю.
На екрані в кадрі з’являється дівчина з прямою спи-
ною, вона ступає рівно. Знає, що там є камера. Спершу
я думаю, що це одна з учасниць, може, визирнула зі су-
сіднього будиночка ще раз глянути на нацгвардійців, що
отинаються біля їдальні.
Тоді я бачу світле волосся, білу сукню, медальйон на
шиї.
Це Вів’єн.
Прямо на моніторі.
Я заскочено зойкаю: уривчасто й невиразно.
Чет помічає це першим і питає:
— Еммо? Що сталося?
Моя рука тремтить, указуючи на екран. Вів’єн досі
там. Вона дивиться прямо в камеру і грайливо посміха-
ється. Так, наче знає, що я її бачу. Навіть махає мені.
— Ви ж це теж бачите, так?
— Бачимо що? — цього разу озивається Тео, по-лікар-
ськи занепокоєно суплячись.
— Її, — кажу я. — Перед Дереном.
Всі обертаються до монітора, збиваючись докупи, за-
туляючи мені вид.
— Там нічого нема, — каже Тео.
— Ви побачили когось зі зниклих дівчат? — питає Флін.
— Вів’єн. Я бачила Вів’єн.
Я протискаюся між них, відвойовуючи вид на стрім.
Все, що я бачу на екрані, — той самий вид під кутом на
Дерен. Вів’єн там більше немає. Як і нікого іншого.

331
 Я повторюю собі: «Цього не відбувається».
Я повторюю собі: «Я не божеволію».
Не допомагає. Мене вже встигли охопити паніка
й страх, моє тіло ціпеніє. Волохата темрява застилає ме-
ні зір із боків, пульсуючи навколо очей, аж доки я біль-
ше не бачу нічого. Моя рука смикається вперед, намага-
ючись за щось ухопитися. Хтось її ловить. Тео. Чи, може,
детектив Флін.
Але вже запізно.
Моя рука вислизає з долоні, і я падаю, завалюючись
на підлогу підвалу та намертво непритомніючи.
 П’ЯТНАДЦЯТЬ РОКІВ ТОМУ

На столі в художній майстерні лежала кофта з роз-

киданими в боки рукавами. Так само викладала моя ма-
ма той одяг, який хотіла, щоб я поміряла. Максимально
розправлено, заманюючи мене його вдягнути. Але цьо-
го разу була одна різниця: поліція хотіла, щоб я його не
одягнула, а ідентифікувала.
— Впізнаєш її? — спитала мене пишногруда нацгвар-
дійка з теплою усмішкою.
Я витріщилася на кофту — білу, з виведеним яскраво-­
оранжевим написом «Прінстон» спереду — і кивнула:
— Це Вів’єнина.
— Ти певна?
— Так.
Вона одягала її на одну ватру. Я пам’ятаю, бо ще по-
жартувала, що в ній вона схожа на зефірку. Вів’єн відка-
зала, що так її не кусають комарі, тож нахрін моду.
Жінка зиркнула на свого колегу з іншого боку столу.
Він кивнув і швидко склав кофту. На його руках були ла-
тексні рукавички. Я не мала гадки чому.
— Це ви з Дерену взяли? — спитала я.
Нацгвардійка проігнорувала моє питання:
— Вів’єн була вдягнута в неї, коли ти бачила, як вона
виходила?
— Ні.
— Трошки подумай. Не поспішай.

333
 — Мені не треба думати. Вона тоді була не в ній.
Якщо я здалася роздратованою, то на це була при-
чина. Дівчат не було більше дня, і всі почали зневірюва-
тись. Це відчувалося по всьому табору. Враження було,
наче оптимізм витікав, крапля за краплею, неначе вода
з дірявого відра. Під час цього у приміщенні художньої
майстерні облаштувалася поліція, збирала в ній ряту-
вальні загони, записувала добровольців і, в моєму випад-
ку, неформально допитувала тринадцятирічних дівчат.
Минулої ночі я провела тут годину; мене розпікали
двоє слідчих, по черзі ставлячи мені питання. Виснаж-
ливий обмін репліками, між якими я крутила затерплою
шиєю. Я відповіла на більшість їхніх питань. Коли дівчата
пішли. У що були вдягнуті. Що сказала Вів’єн, перш ніж
вийти з будиночка. Але про свої слова, коли Вів’єн висли-
зала надвір, і те, як я не дала дівчатам потрапити назад,
я не обмовилася.
Надто великим було почуття сорому. Ще тяжчим —
почуття провини.
Тепер мені ставили черговий набір питань, хоча нац­
гвардійка виявляла значно більше терплячості, ніж слід-
чі. Власне, на вигляд здавалося, що вона хотіла пригор-
нути мене до своїх величезних грудей і сказати, що все
буде гаразд.
— Я тобі вірю, — мовила вона.
— А де ви її знайшли?
— Я не вповноважена це розповідати.
Я перевела погляд на інший бік кімнати, де складену
кофту передали черговому правоохоронцю. Він теж був
у рукавичках. Шкіра його рук просвічувалася крізь латекс,
коли він клав кофту до картонної коробки для доказів.

334
 — Дівчата мали секрети, якими, може, ділилися з то-
бою, але не з іншими? — спитала жінка.
— Не знаю.
— Ну, але секрети вони мали?
— Ну, типу, складно називати щось секретом, якщо
я не знаю, кому вони ще розказували.
Я навмисне поводилася по-підлітковому нарвано. На-
магалася стерти цей жалісливий погляд з лиця право-
охоронниці. Я не заслуговувала на її жаль. Натомість во-
на тільки нахилилася ближче, зробивши як прикольна
вихователька в школі, що завжди казала нам вважати її
подругою, а не начальницею.
— У більшості випадків, коли дівчата-підлітки тіка-
ють, вони це роблять, щоб із кимось зустрітися, — сказала
вона. — З хлопцем. Чи коханцем. Зазвичай із кимось, кого
не схвалюють інші. Заборонена любов. Котрась із дівчат
щось про це казала?
Я не знала точно, як багато маю розповісти, переваж-
но через те, що не знала, що взагалі відбувається.
— Дівчата втекли? Ви так думаєте?
— Ми не знаємо, сонце. Може. Тому нам і потрібна
твоя допомога. Тому що часом дівчата тікають із хлоп-
цем, який потім їх кривдить. Ми не хочемо, щоб твоїх по-
друг скривдили. Просто хочемо їх знайти. Тому, якщо ти
щось знаєш — взагалі будь-що, — я буду дуже рада, якщо
ти мені розкажеш.
Мені згадалися «Милі кості». Дівчина, труп якої
знайшли в полі. Стрьомний сусід, що її вбив.
— Так, Вів’єн зустрічалася, — відповіла я.
Очі жінки на мить заясніли, перш ніж вона опанувала
себе, примусивши далі грати роль:

335
 — Вона тобі часом не казала, з ким саме?
— А ви думаєте, він міг щось їй зробити?
— Ми не дізнаємося, доки з ним не поговоримо.
Я сприйняла це за «так». Що значило, наче вони ду-
мали, що Вів’єн, Наталі та Елісон не просто загубилися.
Вони думали, що дівчата мертві. Вбиті. Три милі кістяки
на землі у лісі.
— Еммо, — повторила нацгвардійка. — Якщо знаєш
ім’я, то мусиш нам сказати.
Я розтулила рот. Моє серце закалатало так сильно, що
в мене аж зацокотіли зуби:
— Це Тео, — відповіла я. — Теодор Гарріс-Вайт.
Я в це не вірила, навіть сказавши. Але хотіла. Хотіла
думати, що це Тео мав якийсь стосунок до зникнення дів­
чат, що він здатний їх скривдити. Тому що він уже когось
скривдив.
Мене.
Він розбив моє серце, навіть не усвідомлюючи цього.
Це був мій шанс відплатити йому за кривду.
— Ти певна? — перепитала жінка.
Я спробувала переконати себе, що це в мені говорять
не їдкі ревнощі. Що це логічно, що Тео якось замішаний.
Коли Вів’єн, Наталі та Елісон повернулися до зачиненого
будиночка, перше, що вони зробили б, — пішли шукати
вожату. Але не пішли, тому що це було після відбою, тим
паче, вони перед тим бухали. Кожного з порушень ви-
стачало, щоб їх викинули з табору. Тому вони пішли до
єдиного зі старших, кому могли довіряти, — до Тео. Тепер
вони зникли, ймовірно, їх вважали мертвими. Це не мог-
ло бути збігом.
Принаймні так я собі збрехала.

336
 — Точно, — сказала я.
Через кілька хвилин мені дозволили повернутися до
Дерену. Коли я виходила, на дворі художньої майстерні
гуло від людей. Копи, журналісти і гавкіт гончаків уда-
лині. Нацгвардійці саме взялися обшукувати табірний
пікап. Дорогою я помітила, як вони зазирали за відчинені
двері та порпалися в бардачку.
Коли я озирнулася, то побачила пошуковий загін,
що закінчив прочісувати ліс. Більшість була народом із
містечка, що приїхав допомогти, чим міг. Та я помітила
й кілька знайомих облич. Кухаря, що накладав оладки
на мою тарілку на День незалежності, від якого, раптом
здалося, минули тижні. Майстра, що, було враження, по-
стійно лагодив щось у таборі.
Був серед них і Тео — з потріпаним виглядом, у джин-
сах та потемнілій від поту футболці. З розкуйовдженим
волоссям. З брудом на щоці.
Я кинулася до нього, сама ще не знаючи, що збирала-
ся робити, доки не опинилася перед ним. Я була водночас
і ображена на Вів’єн, і боялася за неї, люта на Тео і закоха-
на в нього. Тому мої долоні зчепилися в кулаки. Я почала
бити йому в груди.
— Де вони? — заверещала я. — Що ти з ними зробив?
Тео не зрушив і не змигнув.
Що мій розгублений розум сприйняв за ще один до-
каз, що він уже був готовий до ударів моїх маленьких рук.
Що в глибині душі він знав, що на них заслуговує.
 29

«Цього не відбувається».
«Я не божеволію».
Слова врізаються в мій мозок, щойно приходжу до тя-
ми, від чого я різко підхоплюся. Голова вдаряється об щось
тверде наді мною. Біль розходиться вздовж лінії волосся,
поєднуючись із іншим, досі непоміченим болем у потилиці.
— Йой, — каже хтось. — Полегше.
Минає мить цілковитого збентеження, перш ніж усві-
домлюю, де я. Табір «Соловей». Дерен. Я лежу на нижній
койці, щойно познайомивши свій лоб із верхньою. Лю-
дина, що зверталася до мене, — це Тео. Він сидить на пе-
кановій тумбочці, гаючи час за Сашиним примірником
«National Geographic».
Розтираю голову, водячи рукою між двома болючими
місцями. Біль у лобі вже майже минає. У потилиці — нав­
паки. Біль там тільки посилюється.
— Ти тоді у підвалі добряче гепнулася, — каже Тео. —
Я тебе трохи втримав, але все одно ти нормально так го-
ловою бахнулася.
Я вихоплююсь із ліжка та встаю, тримаючись за ліж-
ко Міранди на випадок, якщо знадобиться опора. Мої но-
ги пружинять, але їм вдається втримати мене навстояч-
ки. Фоновий шум, що обволік мене в Садибі, лишається.
Я кліпаю, доки не розвіюю його зовсім.
— Тобі слід відпочити, — каже Тео.

338
 Наразі це неможливо. Не тоді, коли він тут. Не тоді,
коли мої кінцівки тремтять від тривоги, я виснажена і все
болить. Я роззираюся приміщенням і розумію, що від ран-
ку нічого не змінилося. Ліжко Саші досі ретельно засте-
лене. Ведмедик Кристал лежить грудкою під ковдрою.
— Їх ще не знайшли, так?
Тео це підтверджує поважним кивком. Мої ноги по-
чинають дрижати, благаючи мене знову лягти. Я міцніше
стискаю пальці на поруччі Мірандиного ліжка і лишаюся
стояти.
— Детектив Флін повідомив членів родин. Спитав, чи
ніхто з дівчат з кимось із них не контактував. Ніхто. Ба-
буся Міранди взагалі не знала, що в тої є телефон, тому
досі неясно, який у неї оператор.
— Флін допитував кухарів?
— Так. Усі вони живуть у сусідньому містечку. Усі пра-
цюють у тамтешній середній школі. Просто раді попра-
цювати влітку. Вони під’їжджають разом щоранку перед
сніданком і їдуть увечері. Ніхто не лишався минулої ночі
і не приїжджав сьогодні вранці. Навіть Марвін.
Уся інформація, яку я дала Флінові, всі мої спроби до-
помогти — усе виявилося марним. Розчарування розро-
стається у мене грудях, тиснучи в ребра.
Тео відкладає журнал і питає:
— Хочеш поговорити про те, що сталося в Садибі?
— Не дуже.
— Ти казала, що бачила Вів’єн.
У роті пересихає, через що мені стає складно говори-
ти. Язик здається заважким і залипким, щоб утворювати
слова. Біля Тео стоїть пляшка води. Він дає її мені, і я ви-
пиваю майже до краплі.

339
 — Бачила, — кажу я, відкашлявшись. — На стрімі з бу-
диночка.
— Я передивився, Еммо. Там нікого не було.
— А, я знаю. Це була…
Я не знаю, як це адекватно описати. Галюцинація?
Моя уява?
— Перенапруга, — каже Тео. — Ти зараз у стані шале-
ного стресу.
— Але я вже бачила її раніше. Коли була молодшою.
Через це мені й довелося лікуватися. Я думала, що вона
не повернеться. Але вона повернулась. Я бачу її. Тут. За-
раз.
Тео схиляє голову набік і дивиться на мене так, як,
я певна, він дивиться на своїх пацієнтів, коли повідомляє
їм погані новини.
— Я розмовляв зі своєю матір’ю, — каже він. — Ми зі­й­
шли­ся на думці, що було помилкою тебе сюди запросити,
хай навіть ми зробили це з найліпших міркувань. Та це
не значить, що ми вважаємо, наче щось із цього — твоя
провина. Це наша провина. Ми недооцінили те, наскільки
вплине на тебе перебування тут.
— Хочеш сказати, мені слід поїхати?
— Так, — мовить Тео. — Гадаю, так буде найліпше.
— А що з дівчатами?
— Прямо зараз їх шукають. Загін розділився на дві
групи. Одна прочісує ліс праворуч від табору, а інша —
так само той, що ліворуч.
— Я мушу до них приєднатися, — кажу я, ступаючи
крок до дверей на неслухняних ногах. — Хочу допомогти.
Тео перегороджує мені шлях:
— Ти не в стані зараз блукати лісом.

340
 — Але я мушу їх знайти.
— Їх знайдуть, — Тео бере мене за руки, не даючи зру-
шити з місця. — Обіцяю. За планом завтра залучимо біль-
ше добровольців, якщо знадобиться. Протягом доби ко-
жен квадратний метр маєтку ретельно оглянуть.
Я не нагадую йому, що подібні пошуки п’ятнадцять
років тому ні до чого не призвели. Тоді теж прочесали ко-
жен квадратний метр. Знайшли тільки кофту.
— Я лишаюся, — наполягаю я. — Не поїду, доки їх не
знайдуть.
На віддалі чути гуркіт — ритмічне гудіння, що відлу-
нює долиною, наче грім. До пошуків доєднався вертоліт.
Звук мені знайомий. Я багато його чула п’ятнадцять років
тому. Будиночок дрижить, коли гелікоптер гуде над нами,
низько, мало не торкаючись верхівок дерев. Тео кривить-
ся, поки він пролітає.
— Ем, моя мама тобі не довіряє, — каже він, напружую-
чи голос, щоб лишатися чутним на тлі вертольота. — Я не
певен, чи й сам довіряю.
Я теж говорю гучніше:
— Даю тобі слово, я не кривдила дівчат.
— Як ти можеш бути певна? Ти так накидалася мину-
лої ночі, що я не знаю, чи ти б запам’ятала, якби скрив-
дила.
Вертоліт рушає далі, проносячись понад озером. З йо-
го відльотом у будинку запановує тиша. У ній непорушно
зависають слова Тео — і приховане в них звинувачення.
— Про що ти взагалі?
— Флін поговорив з іншими викладачками, — каже
Тео. — З усіма. Кейсі розповіла, що бачила тебе минулої
ночі біля вбиральні. Казала, що на вигляд ти була п’яна.

341
Коли ми поговорили з Бекою, вона зізналася, що ви вдвох
розпили пляшку віскі, доки решта була на ватрі.
— Вибач, — кажу я таким млявим голосом, що здиво-
вана, що Тео мене чує.
— То ти напилася минулої ночі?
Я киваю.
— Боже, Еммо. Тебе ж могла побачити котрась із учас-
ниць.
— Вибач, — повторюю я. — Це було тупо, неправиль-
но й абсолютно на мене не схоже. Але це не значить, що
я щось заподіяла дівчатам. Ти ж бачив запис. Бачив, що
я пішла їх шукати.
— Або пішла за ними слідом. Неможливо знати напевне.
— Можливо, — кажу я. — Тому що ти мене знаєш. І зна-
єш, що я б цих дівчат не скривдила.
Тео не має жодних причин мені вірити. Не після того,
що я про нього набрехала. Одне його слово поліції може
поставити мене в таке саме становище, в яке закинула
його я п’ятнадцять років тому. Я свідома того, що ми, по
суті, помінялися місцями.
Я схиляю голову та вдивляюся в його карі очі, прагну-
чи, щоб він теж подивився мені у вічі. Хочу, щоб побачив
мене. По-справжньому. Якщо він це зробить, то, може, впі-
знає дівчинку, якою я колись була. Не травмовану двад-
цятивосьмирічну жінку, що, скоріш за все, втрачає ґлузд,
а тринадцятирічку, яка його обожнювала.
— Будь ласка, повір мені, — шепочу я.
Минає мить. Тремкий відтинок часу, що триває ли-
ше секунду, але відчувається як хвилини. Впродовж неї
я мало не відчуваю, як моя доля лежить на терезах. Тоді
Тео шепоче у відповідь:

342
 — Вірю.
Я киваю, переповнена вдячністю. Стримуюся, щоб не
розплакатись від полегкості.
Тоді я його цілую.
Це несподіванка для нас обох. Як минулого разу, ко-
ли я його поцілувала, тільки сильніше. Цього разу мене
підштовхує не сміливість. А відчай. Зникнення дівчат за-
нурило мене у відчуття такої невимовної безпорадності,
що тепер я прагну відволіктися, чого уникнула пару днів
тому. Потребую чогось, щоб відвернути свою увагу від
того, що сталося. Прагну до болю.
Тео стоїть непорушно, не реагуючи, поки я не відри-
ваю свої губи від його. Але невдовзі він уже теж цілує
мене, палкіше, сильніше.
Я притискаюсь до нього, тримаючи руки на грудях.
Цього разу не б’ючи його. Пестячи. Руки Тео вигинаються
навколо мене, притискають міцно, пригортають ще ближ-
че. Я знаю, у чому річ. Я для нього — таке ж відволікання,
як і він для мене. Мені пофіг. Не тоді, коли його губи ці-
лують мою шию, а руки ковзають під футболку.
Знадвору, крізь вікно, знову чути гуркіт. Наближаєть-
ся новий гелікоптер. Чи, можливо, той самий, що здійс-
нює черговий обліт. Пролітає прямо над Дереном, так
гучно, що на мить я не чую нічого, крім гудіння лопатей.
Шибки дрижать.
Серед цього гуркоту Тео підхоплює мене, несе на моє
ліжко і кладе на нього. Задирає сорочку, оголюючи біль-
ше шрамів. Принаймні з десяток. Вони вкривають його
шкіру від плеча до пупка, схожі на сліди пазурів. Я думаю
про аварію — покручений метал, розбите скло, друзки, що
рвуть шкіру та відлітають від кісток.

343
 Я спричинила ці шрами.
Всі до останнього.
Тепер Тео зверху, важкий, надійний і теплий. Та я не
можу дозволити цьому зайти далі; нахер відволікання.
— Тео, досить.
Він відсувається від мене з тінню збентеження в по-
гляді:
— Що сталося?
— Я не можу.
Я вислизаю з-під нього і йду на інший кінець буди-
ночка, де матиму менше шансів сягнути рукою й торкну-
тися його шрамів, відчуваючи пальцями довжину кож-
ного:
— Мушу спершу тобі дещо сказати.
Хоча гвинтокрил уже пролетів, я досі чую, як він гу-
де над озером. Вичікую, доки звук не затихне, перш ніж
сказати:
— Я знаю, Тео. Про вас із Вів’єн.
— У нас із Вів’єн нічого не було.
— Не треба мені брехати. Більше не треба.
— Я не брешу. Ти про що взагалі?
— Тео, я вас бачила. Вас із Вів’єн. У душовій. Бачила,
і це розбило мені серце.
— Це коли було? — питає Тео.
— У ніч їхнього зникнення.
Мені не потрібно нічого більше казати. Тео розуміє
решту. Чому я його звинуватила. Чому звинувачення ли-
шилося на нім відтоді. Він підводиться й чухає підборід-
дя, проводячи пальцями між сивуватою щетиною.
Я завжди думала, що коли відкрию правду, мені стане
краще. Що полегкість охопить моє тіло з голови до п’ят.

344
Натомість я почуваюся винною. Жалюгідною. І нестерп-
но сумною.
— Мені так шкода, — кажу я. — Я була мала, тупа, боя-
лася за дівчат і смертельно ображена на тебе. Тому коли
нацгвардійка спитала мене, чи був у когось із них хло-
пець, про якого ніхто не знав, я сказала, що ви з Вів’єн
потайки зустрічалися.
— Але ми не зустрічались.
— Тео, я вас бачила.
— Бачила когось. Але не мене. Так, Вів’єн фліртувала
і дала знати, що була б рада. Та мені було якось байдуже.
Я відтворюю той момент у голові. Як я почула стого-
ни, приглушувані потоком води. Як зазирнула в шпари-
ну між дощок. Як побачила Вів’єн, притиснуту до стіни,
з волоссям, що зміїлося по її шиї вологими мацальцями.
Тео, що стояв позаду. Ритмічно рухаючись. Із обличчям,
запорпаним у її шию.
Його обличчя.
Я його так і не роздивилася.
Я просто вирішила, що це Тео, тому що вже бачила
його в душі.
— Це точно був ти, — кажу я. — Ніхто більше це бути
не міг. Ти був єдиним чоловіком у всьому таборі.
Навіть вимовляючи ці слова, я розумію, що помиляю-
ся. Був ще дехто приблизно одного з Тео віку. Дехто, хто
лишився непоміченим, просто робив свою роботу, хова-
ючись на видноті.
— Сторож, — кажу я.
— Бен, — говорить Тео з відразою. — І якщо він вчинив
подібне тоді, то хтозна, що наробив цього разу.
 30

— Розкажіть мені про дівчат, — каже детектив Флін. —

Про тих, що зникли. Ви з ними якось спілкувалися?
— Може, бачив їх якось. Не пам’ятаю точно, але може
бути.
— А ви спілкувалися взагалі з якимись дівчатами в та-
борі?
— Не цілеспрямовано. Може, якщо мені кудись тре-
ба було, а вони стояли на дорозі, то я казав їм «перепро-
шую». Поза тим, я сам собою.
Сидячи на стільці, розрахованому на вдвічі молод-
ших, він здіймає свій погляд і зупиняє його на кожному
з нас. На мені. Тоді на Тео. І, нарешті, на детективі Фліні.
Ми перебуваємо в художній майстерні, їдальню на
обід зайняла решта учасниць і вожатих. Я помітила, як
вони понуро забігали досередини, ідучи з Тео до сусід-
ньої будівлі. Кілька дівчат досі плакали. Більшість була
в стані шоку, з порожніми виразами облич, що часом роз-
бавляла недовіра. Я бачила її в їхніх очах, коли вони пі-
діймали голови до неба, щоб побачити вертоліт під час
чергового оглушливого обльоту табором.
Тому ми опинилися тут, у колишній конюшні, розфар-
бованій так, щоб нагадувати казковий ліс, під світлом
флуоресцентних ламп, що дзижчать над головою. Я стою
поруч із Тео, тримаючись за півтора метра від нього. Я до-
сі не повністю йому довіряю. Певна, що він почувається

346
так само щодо мене. Але зараз ми стали незручними со-
юзниками, об’єднаними спільною підозрою до чоловіка,
чиє повне ім’я я дізналася лише нещодавно.
«Бен Шумахер».
Сторож. Чоловік, що трахався з Вів’єн. Той самий чоло-
вік, що може знати, де зараз Міранда, Кристал і Саша. Я не
перешкоджаю Флінові вести розмову, стоячи мовчки, хоча
найбільше мені хочеться товкти Бена Шумахера кулака-
ми, доки він не розкаже, де вони і що він із ними зробив.
Вигляд він має явно небезпечний. Характерно суво-
рий. Він провів більшість свого життя в роботі надворі,
і це помітно в мозолястих руках та засмаглому переніс-
сі. І він здоровезний. Під фланелевою сорочкою та білою
майкою криється гора м’язів.
— Де ви були сьогодні о п’ятій ранку? — питає його
детектив.
— Певно, на кухні. Якраз готувався до роботи.
Флін киває на обручку на лівій руці Бена:
— Ваша дружина може це підтвердити?
— Сподіваюся, враховуючи, що вона була там зі мною.
Хоча вона пипець яка заспана, доки не бахне кави.
Бен пирхає. Решта нас не реагує. Він відхиляється на
стілець і питає:
— А чо’ ви мене про це питаєте?
— Ким ви тут працюєте? — перебиває його Флін, ігно-
руючи запитання.
— Сторожем. Я ж вам уже казав.
— Казали, але що конкретно входить у ваші обов’язки?
— Та все, що треба. Косити траву. Ремонтувати щось
у будинках.
— Тобто благоустрій?

347
 — Да, — Бен криво осміхається на формальне визна-
чення його обов’язків. — Благоустрій.
— І як довго ви працюєте на табір «Соловей»?
— Я працюю не на табір, а на родину. Іноді це включає
роботу по табору. Іноді ні.
— Тоді як давно ви працюєте на Гаррісів-Вайтів?
— Десь років п’ятнадцять.
— Отже, рік закриття табору «Соловей» був вашим
першим роком роботи.
— Так і є, — відповідає Бен.
Флін занотовує це у той же записник, в який записав
усю безсенсовну інформацію від мене:
— Як ви отримали цю посаду?
— Я тоді рік як випустився зі старшої школи, халтурив
то тут, то там. Ледь перебивався. Тому як почув звісточку,
що пані Гарріс-Вайт шукає сторожа, то скористався наго-
дою. Відтоді я тут.
За підтвердженням Флін повертається до Тео, що під-
тверджує:
— Це правда.
— П’ятнадцять років — тривалий час для однієї робо-
ти, — каже детектив Бену. — Вам подобається працювати
на Гаррісів-Вайтів?
— Це гідна робота. Платять добре. Моя сім’я має харч
і дах над головою. Не скаржуся.
— А сама родина? Вони вам подобаються?
Бен кидає на Тео непроникний погляд:
— Як я сказав, не скаржуся.
— Повернімося до спілкування з учасницями табо-
ру, — каже Флін. — Ви певні, що не контактували з ними?
Може, мали якесь доручення в одному з будиночків?

348
 — Він встановлював камеру перед Дереном, — каже
Тео.
Флін записує це в нотатник:
— Як ви знаєте, пане Шумахер, саме в цьому будиноч-
ку проживали зниклі дівчата. Ви їх не бачили, коли вста-
новлювали камеру?
— Ні.
— Щодо найстаршої. Міранди. Я чув, що інші праців-
ники табору звертали на неї увагу.
— Не я, — каже Бен. — Я в це носа не потикаю. Усі ці
штуки — не моє діло.
— А п’ятнадцять років тому? Ви тоді так само стави-
лись?
— Так.
Флін підносить ручку, щоб записати відповідь до но-
татника. Але зупиняється за міліметр від паперу:
— Даю вам можливість подумати ще раз. Просто щоб
не витрачати час на записування потенційної брехні.
— Чого ви думаєте, що я брешу?
— Одну з дівчат, що тоді зникла, звали Вів’єн Готорн.
Ви, мабуть, її пригадуєте.
— Пригадую, що її так і не знайшли.
— Мені повідомили, що ви мали стосунки з панною
Готорн. А це дещо протилежне до «не потикання носа».
То це правда? Між вами були стосунки?
Я очікую заперечення. Бен обводить нас усіх зухва-
лим поглядом, більше не посміхаючись кутиком губ. Але
тоді каже:
— Да. Хоча це не те, що можна було б назвати стосун-
ками.
— Вони мали суто сексуальну природу? — питає Флін.

349
 — Саме так. Штука на один раз.
Бен знову посміхається, ницо й повторно. Я знову
здержуюся, щоб не зацідити йому. Але не втримуюся,
щоб сказати:
— Їй було лише шістнадцять. Ви про це знаєте, так?
— А мені всього дев’ятнадцять, — відказує Бен. — Різ-
ниця у віці тоді не здавалася якоюсь страшною. Да і за-
кону ми не порушили. У мене самого три дочки, так що
я дохера добре шарю за статтю про розбещення.
— Але ви знали, що це погана ідея, — відповідає
Флін. — Інакше повідомили би про це після зникнення
панни Готорн та решти дівчат.
— Бо я знав, що копи вирішать, що це я з ними щось
зробив. Це ж про це зараз мова, да? Ви тут всі стоїте і ду-
маєте, що я маю якийсь стосунок до того, що з ними, бід-
ними, сталося.
— А ви маєте?
Бен різко встає, перекидаючи стілець за собою на під-
логу. На його скронях надимаються вени, а долоні стиска-
ються в кулаки, неначе він от-от зацідить Флінові. При-
наймні на вигляд йому явно цього хочеться.
— Я зараз батько. Я би збожеволів, якби мої дівчата
пропали. Мене верне аж від самої думки про це. Ви би
краще пішли їх шукати, замість того щоб питати мене
про херню п’ятнадцятирічної давності.
Сторож замовкає, засапавшись. Його груди надима-
ються й опускаються, він розтискає кулаки. Коли він під-
бирає свій замалий стілець і сідає назад, вираз його бай-
дужо-втомлений:
— Питайте, бля, — каже він. — Я відповім. Мені прихо-
вувати нічого.

350
 — Тоді повернімося до Вів’єн Готорн, — каже Флін. —
З чого все почалося?
— Не знаю. Просто так.
— Ви були ініціатором.
— Нє, ніхера, — каже Бен. — Я ж уже казав, що не поти-
кав свого носа. Ну, тобто я бачив її в таборі. Типу, важко
було її не помітити.
— Ви вважали її привабливою? — питає Флін.
— Ну да. Вона була сексі і знала про це. Але була в ній
іще одна штука. Впевненість. Так вона виділялася серед
інших дівчат. Вона була іншою.
— Як саме іншою?
— Більшість дівчат дерла носа. Дивилася крізь ме-
не так, наче мене там не було. Наче взагалі не існувало.
Вів’єн була не така. Першого ж дня в таборі підійшла до
мене та представилася. «Я не пам’ятаю тебе з минулого
року», — так вона тоді сказала. Розпитала мене про робо-
ту, як давно я працюю. Суто по-дружньому. Було приємно,
що є хтось, хто звертає на тебе увагу.
Звучить, як Вів’єн, яку я знала. Вміла спокусниця. Не-
важливо, чи ти табірний сторож, чи тринадцятирічна дів­
чинка. Вона точно знала, якої уваги потребує людина,
перш ніж та людина сама це усвідомлювала.
— Ми пару разів тусили разом у перші дні табору. Під
час обіду вона підходила до мене за роботою й теревени-
ла пару хвилину. Я вже тоді зрозумів, чого вона хотіла.
Вона не сильно крилася.
Флін, що ретельно записував усе до нотатника, від-
кладає ручку й питає:
— Скільки разів ви вступали в статеві зносини?
— Один раз.

351
 — Пам’ятаєте дату?
— Тільки тому, що це було на День незалежності, — ка-
же Бен. — Я тоді допрацьовував пізно ввечері, намагався
здоїти доплату, яку пропонувала пані Гарріс-Вайт. Усі дів­
чата були на ватрі, і я вже готувався їхати додому, коли
саме прийшла Вів’єн. Нічого не сказала. Просто підійшла
й поцілувала мене. Тоді пішла, озираючись через плече,
стежачи, щоб я слідував за нею.
Деталей він не називає. Не те щоб мені було треба.
Решту я й так знаю.
Не знаю тільки чому.
— У ніч після Дня незалежності панна Готорн і решта
саме зникли, — зазначає Флін.
Бен киває:
— Знаю. Мені не треба нагадувати.
— Що ви робили після зносин?
— Вів’єн пішла першою. Пам’ятаю тільки, що вона по-
спішала звалити. Казала, інші помітять, що її нема. Тому
одягнулася й пішла.
— Це ви її тоді востаннє бачили?
— Да, пане, так, — Бен замовкає, щоб почухати поти-
лицю й краще обдумати відповідь. — Типу того.
— То ви її потім бачили?
— Не її, — уточнює Бен. — Дещо, що вона залишила.
— Не зрозумів, — каже Флін за всіх нас.
— Я вийшов із душової скоро після Вів’єн. Дорогою до-
дому помітив, що в мене пропали ключі. З табору.
— Від чого вони?
— Від усього, — каже Бен. — Садиба. Їдальня. Сарай
і туалет.
— І від будиночків? — питає детектив.

352
 Бен знову криво посміхається:
— Да, ви б, канєшно, хотіли, щоб все було так просто,
але нє. Не від них.
Флін знову зиркає на Тео по підтвердження. Той легко
киває й говорить:
— Він каже правду.
— Я подумав, що вони випали з кишені в душовій, —
продовжує Бен. — Чи ще десь. Коли наступного ранку
прийшов на роботу, то Вів’єн і решта вже зникли. Тоді за
них ще не переживали. Це пройшло тільки пару годин,
і всі думали, що вони скоро прийдуть. То я пішов шукати
ключі. І врешті-решт знайшов їх у сараї за Садибою. Двері
були відчинені. Ключі стирчали в замку.
— І ви думаєте, що це панна Готорн їх там лишила?
— Да. Думаю, що вона витягла їх у мене з кишені, коли
ми були в душовій.
— Що в тому сараї? — питає Флін.
— Переважно інструменти. Газонокосарка. Ланцюги
на шини на зиму. Всяке таке.
— Для чого їй могло б знадобитися йти в сарай?
— Хер його знає.
Але знаю я. Вів’єн пішла туди по лопату. По ту саму,
якою викопала яму, щоб сховати там щоденник.
— Ви мусили б нам сказати, — втручається Тео. — Про
все це. Але не сказали, і тепер моя родина більше не змо-
же вам довіряти.
Бен відповідає важким поглядом.
У його очах палає те, що можна описати тільки як
ледь прикриту зневагу:
— Не смій мені дорікати, Теодоре, — мовить він, ви­
пльовуючи ім’я так, наче щось бридке з рота. — Думаєш,

353
ти кращий за мене? Просто тому, що багата баба витягну-
ла тебе з дитбудинку? Це значить тільки, що ти везучий.
Лице Тео стає білим, як крейда. Не можу зрозуміти,
від шоку це чи від люті. Він розтуляє рот, щоб відповісти,
та його перериває звук, що несподівано долинає знадво-
ру. Хтось кричить. Голос відлунює від озера:
— Я щось бачу!
Тео налякано озирається:
— Це Чет.
Ми вибігаємо з художньої майстерні. Попереду — де-
тектив Флін, несподівано швидкий бігун. З їдальні про­
тискається зграйка дівчат, тримаючись купи. Кілька
з них перелякано кричать, хоча ніхто й не знає, що від-
бувається. Ніхто, крім Чета, що стоїть на березі озера, вка-
зуючи на щось на воді.
Байдарка.
Відшвартована. На плаву.
Вона бовтається за тридцять метрів від берега, по-
вернута боком, через що видно чітко, що вона порожня.
Я кидаюся в озеро, ступаючи високими кроками, доки
вода не сягає мені по стегна. Тоді кидаюся вперед і пливу,
швидкими, рвучкими рухами наближаючись до заблуклої
байдарки. За мною решта діє за моїм прикладом. Тео та
Чет. Я бачу їх розмитими за плечем щоразу, коли вдихаю.
Я перша сягаю човна, за мною Чет, а тоді Тео. Втрьох
ми беремося за байдарку однією рукою, а іншою гребемо
до берега. Шлях назад видається тривалим і тяжким. Мої
мокрі пальці постійно зісковзують з борту човна, що гой-
дається туди-сюди через те, що гребемо ми несинхронно.
Допливши до мілини, ми втрьох встаємо і витягу-
ємо човен на берег. Тут вже встигає зібратися натовп.

354
Детектив Флін і Бен Шумахер. Більшість учасниць, яких
стримують вожаті. На веранді Садиби стоять і спостері-
гають Френні, Лотті та Мінді. Я наважуюся зазирнути до-
середини човна, і мої ноги підкошуються.
Байдарка порожня.
Ні весел. Ні спасжилетів. Ні, очевидно, людей.
Єдине, що є усередині, — пара окулярів, зім’ятих, як
витиснута ганчірка; одне зі скелець — у павутинці трі-
щин.
Флін хустинкою виймає їх із човна:
— Хтось їх упізнає?
Я дивлюся на червону оправу, якимось чином трима-
ючись на ногах, хоча від виду я б уже мала завалитися
без тями. Витискаю із себе кивок:
— Саша, — кажу я ледь чутно. — Це Сашині.
 31

Повернувшись до Дерену, я лежу на нижньому ліж-

ку, намагаючись зібрати себе докупи. Поки що вдається
хріново. Після того як витягли байдарку, я пішла до вби-
ральні і виблювала. Тоді пів години проплакала в душі,
перш ніж перевдягтися в сухе. Тепер я тримаю зваляно-
го ведмедика Кристал, поки детектив Флін змірює мене
черговим недовірливим поглядом:
— Цікаво ви зробили тоді, — каже він. — Взяли отак
і попливли до човна.
— Було б краще, якби він плавав собі далі?
Флін продовжує стояти посередині кімнати. Така де-
монстрація сили, думаю я. Показує мені, що це він тут
командує.
— Було б краще, якби ви його не чіпали й залишили
поліції. Це доказ. Тепер його порушили три зайві людини.
— Перепрошую, — кажу я тільки тому, що це, воче-
видь, те, що він хоче почути.
— Може, так, а може, ні. Можливо, ви це зробили нав-
мисно. Щоб затерти відбитки чи прихвати докази, які за-
лишили.
Флін замовкає, чекаючи бозна-чого. Зізнання? Палко-
го заперечення? Натомість я кажу:
— Це абсурдно.
— Правда? Поясніть тоді це.

356
 Він сягає до кишені і дістає звідти прозорий пласти-
ковий пакетик. Всередині — згорток срібного ланцюжка
з трьома олов’яними пташками на ньому.
Мій браслет з медальйончиками.
— Я знаю, що він належить вам, — продовжує детек-
тив. — Три людини підтвердили, що бачили його на вас.
— Звідки він у вас?
— Був у байдарці.
Я міцніше стискаю ведмедика Кристал, щоб побороти
різкий напад нудоти. Будиночок іде обертом. З’являється
відчуття, що я ще раз виблюю.
Повторюю собі вп’ятдесяте за день, що цього не від-
бувається.
Але це не так.
Уже відбулося.
— Маєте бажання пояснити, як він там опинився? —
питає Флін. — Я знаю, що його не було у вас на зап’ястку,
коли ви попливли до байдарки.
— Й-я його загубила, — через шок мені складно вимов-
ляти навіть найпростіші слова. — Учора.
— Загубили, — каже Флін. — Дуже зручно.
— Застібка порвалася, — я замовкаю, переводжу по-
дих, намагаюся знайти спосіб не звучати божевільною. —
Я його полагодила. Шнурком. Але потім на якомусь етапі
він знову відпав.
— Не пам’ятаєте коли?
— Не помітила. Тільки вже пізніше.
Я замовкаю. Для нього всі мої слова звучатимуть без-
ґлуздо. Мені вони звучать так само. Браслет був на руці.
Доки не зник. Я не знаю, коли чи куди він дівся між тим,
як був на мені і пропав.

357
 — То як, ви гадаєте, він опинився в байдарці? — пи-
тає Флін.
— Можливо, котрась із дівчат знайшла його й підібра-
ла, розраховуючи згодом мені повернути.
Це натяжка. Навіть мені це зрозуміло. Але це — най-
логічніший ланцюжок подій. Міранда бачила, як я кручу
браслет на вчорашньому занятті з малювання. Я можу
легко уявити, як вона помічає його на землі, підбирає та
кидає до кишені. Єдине інше можливе пояснення — що
його знайшла та ж людина, на чиїй совісті зникнення
дівчат.
— Або що, як мене підставили?
Це не стільки сформована думка, скільки відчайдуш-
на спроба перетягти Фліна на свій бік. Та що довше я про
це думаю, то змістовніше воно звучить.
— Браслет злетів учора, перед тим, як зникли дівчата.
І от він знаходиться в одній байдарці з окулярами Саші.
От вам і «дуже зручно». Що, як той, хто викрав дівчат,
підкинув його навмисне, аби виставити мене винною?
— Як на мене, то ви й самі чудово справляєтеся.
— Я не чіпала дівчат! Скільки разів мені вам повтори-
ти, щоб ви мені повірили?
— Був би радий вам повірити, — каже детектив. — Але
виходить так, що вам вірити складно, пані Девіз. Не тоді,
коли ви торочите, що бачили людей, яких насправді там
нема. Чи от ваші конспірологічні теорії. Сьогодні вранці
ви сказали, що до цього причетна Франческа Гарріс-Вайт.
А вже менш ніж годину тому були певні, що це був сто-
рож.
— Може, й був.
Флін хитає головою:

358
 — Ми поговорили з його дружиною. Вона підтвердила,
що о п’ятій ранку він був на кухні, як і казав. А ще взяти
все те, що ви наговорили п’ятнадцять років тому про Тео
Гарріса-Вайта. Хіба ви тоді не звинуватили його, що це
він скривдив ваших подруг?
Мої щоки різко кидає в жар:
— Так, — кажу я.
— Я припускаю, зараз ви в це не вірите?
Я потуплюю погляд:
— Ні.
— Цікаво було б дізнатися, коли ви перестали вважати
його винним і почали думати, що він невинуватий, — ка-
же Флін. — Бо ви так і не забрали своє звинувачення. Офі-
ційно пан Гарріс-Вайт досі вважається винним у справі
про зникнення. Гадаю, тепер у вас є дещо спільне.
Моє лице палає від гніву ще сильніше. Частина його
спрямована на Фліна. Решта припадає на мене саму і мій
тодішній жахливий вчинок. У кожному разі, я розумію, що
не зможу слухати ані хвилини більше Флінових докорянь
за минулі переступи.
— Ви порушите проти мене справу?
— Поки ні, — відповідає Флін. — Дівчат наразі не знай­
шли, ні мертвими, ні живими. І браслета недостатньо,
щоб вас звинуватити. Принаймні, доки експертиза не
знайде на ньому частинки їхнього ДНК.
— Тоді поки вимітайтесь нахер з будиночка.
Я не шкодую про свої слова, хоча знаю, що так наче
ще більше підтверджую свою провину. Усвідомлюю, що
копи можуть це, власне, й прийняти за зізнання. Флін,
однак, просто примирливо підіймає руки і йде до две-
рей:

359
 — Наразі це все, — каже він. — Але я матиму вас на оці,
пані Девіз.
Не один лиш він. Від камери навпроти дверей, до
Вів’єн за вікном, я звикла, що за мною стежать.
Виходячи, детектив Флін впускає звук патрульних
човнів на озері. Вони прибули невдовзі після того, як
знайшли човен. Тим часом вертоліт продовжує намоту-
вати кола, здригаючи будиночок раз за разом.
Не пам’ятаю: п’ятнадцять років тому вертоліт з’явив-
ся на перший чи на другий день? Першого дня були во-
лонтери на моторки. Це я пам’ятаю точно. Пригадую лю-
дей у благеньких оранжевих жилетах та з похмурими
обличчями, що заходили в ліс. Десятки човнів, що розти-
нали озеро туди-сюди й перестали, коли знайшли кофту
Вів’єн. Тоді, на другий день, притягнули собак. Кожній
дали понюхати якийсь одяг з дівочих тумбочок, щоб во-
ни взяли слід. Вже тоді Френні вирішила закрити табір.
Тому, поки пси гавкали навколо озера, учасниць в істе-
риці розпихували по автобусах та авто з ошелешеними
батьками за кермом.
Мені так не пощастило. Я була змушена провести там
ще один день, як мені пояснили — для потреб слідства.
Чергові двадцять чотири години, які я провела зіщуле-
ною в цьому самому ліжку, почуваючись приблизно так
само, як і зараз.
Угорі вчергове пролітає вертоліт, і я чую стукіт у двері.
— Заходьте, — кажу я, надто виснажена, щоб самій
вставати й відчиняти.
За секунду у двері просовує голову Бека. Несподі­
вано, враховуючи тон нашої вчорашньої розмови. Спер­
шу я думаю, що вона прийшла мені поспівчувати. Я від-

360
вертаюся, коли вона заходить, просто щоб уникнути її
неминуче сповненого півжалем-піввибаченням погляду.
Втуплюю очі натомість на камеру в її руках.
— Якщо ти прийшла пофоткати, то можеш розверну-
тись і піти, — кажу я.
— Слухай, я знаю, тебе схарило, що я розказала копам
про наш учорашній бухач. Вибач. Я висадилася з усієї си-
туації і розказала правду, я тоді не думала, що це тебе
виставить винною. Якщо тобі від цього легше, то мене
це теж зачіпає.
— Наскільки я знаю, всі дівчата з твого будиночка ці-
лі та на місці.
— Еммо, я пробую допомогти.
— Не потрібна мені допомога.
— Думаю, потрібна, — каже Бека. — Ти б чула, що там
про тебе говорять. Усі думають, що це ти. Що ти йобну-
лась і поділа кудись цих дівчат, як і Вів, Наталі та Елісон.
— Ти теж?
Бека виразно мені киває:
— Я теж. На цьому етапі вже годі брехати, так? Але ось
я почала роздивлятися фотки табору, які зробила вранці.
Хотіла подивитися, чи не зазняла часом якісь підказки
про те, що могло статися.
— Мені не треба, щоб ти для мене гралася в детекти-
ва, — кажу я.
— У мене принаймні виходить краще. Ти явно не
перей­малася делікатністю, коли нишпорила по табору
й допитувалася. Кейсі навіть сказала, що бачила, як ти
залізла вчора до Садиби.
Ясна річ, табір «Соловей» зараз так само повнить-
ся чутками, як і п’ятнадцять років тому. Може, навіть

361
ще більше. Один Бог знає, що говорять про мене вожаті
й учасниці. Мабуть, що я помішана, божевільна і роблю
херню. Буквально явка з повинною.
— Я не нишпорила, — кажу. — І, припускаю, ти знай­
шла щось цікаве, інакше тебе б тут не було.
Бека сідає на підлогу поруч із моїм ліжком і бере ка-
меру так, щоб мені було видно. На дисплеї з’являється
знімок, як я тупо стою серед Північного озера, а Френні
іде до мене. Я знову згадую, яка ж Бека крута фотографка.
Вона вловила мить у всій жахливій ясності, аж до води,
що всотувалася в поділ Френниної сорочки.
Посередині фото стоїть Тео, у самих боксерках, по-
між озером і Садибою. Бліде плетиво шрамів на його гру-
дях ясніє в ранковому світлі, помітне усім. Але я тоді вза-
галі не звернула на них уваги. Мене турбували інші речі.
За Тео височіє, власне, Садиба, на веранді якої стоять
Чет і Мінді. Він одягнутий у спортивні шорти та фут-
болку. Вона — у напрочуд приємну бавовняну нічну со-
рочку.
— А ось іще одне з іншого ракурсу, — каже Бека.
На наступному фото видно величезну юрбу, прина-
джену на край берега моїм вереском. Дівчата хапають-
ся одна за одну, на їхніх заспаних лицях тільки починає
прорізатися страх.
— Я їх порахувала, — каже Бека. — Сімдесят п’ять учас-
ниць, вожатих і викладачок. З потенційних вісімдесяти.
Я рахую. Три з п’яти відсутніх на фото людей — це
Саша, Міранда та Кристал, з очевидних причин. Я — ще
одна, тому що в цей момент Френні виводить мене з про-
холодної води Північного озера. П’ята відсутня — сама
Бека, фотографка.

362
 — Не зовсім розумію, до чого ти ведеш.
— Тільки одна людина з усього табору не прийшла
подивитися, що відбувається, — відповідає Бека. — Тобі
не здається це дивним?
Я вихоплюю камеру з її рук і підношу дисплей до
очей, намагаючись визначити, кого може не вистачати.
Впізнаю майже всіх дівчат, або з малювання, або просто
яких перестрівала в таборі. Зауважую Роберту та П ­ ейдж,
що саме тривожно перезираються. Бачу Кім, Деніку та
решту трьох вожатих. Усі вони тісняться, кожна — зі сво-
їми з дівчатами. За ними — Кейсі, помітна завдяки рудо-
му волоссю.
Клацаю на попереднє фото, бачу себе з Френні в озері,
Тео на березі, Чета з Мінді — на веранді.
Бракує тільки Лотті.
— Тепер бачиш? — питає Бека.
— Ти певна, що її тут нема? — я ще раз пробігаю очи-
ма по знімку, марно вишукуючи слідів присутності Лотті
поруч із Четом і Мінді. Її нема.
— Абсолютно. З чого постає питання: чому?
Нічого, що спадає на думку, не підходить. Гучності
мого вереску вистачило, щоб привести увесь табір на бе-
рег озера; це значить, що Лотті не могла його не чути. Так,
є імовірність, що її відсутність була цілком випадковою.
Наприклад, вона дуже міцно спить. Або вона була в душі
та не чула вересків за потоком води.
Але тоді я згадую про свій браслет. Здається, що він
досі оперізує мій лівий зап’ясток. Фантомне відчуття. Зга-
дую, що востаннє я відчувала його наявність, коли була
в Садибі, обшукуючи кабінет.
Із Лотті.

363
 Можливо, він злетів. Або, може, вона його зняла, поки
я була поглинута старими фото табору «Соловей».
Згадую щоденник Вів’єн, що вже набув статусу «Ро-
зетського каменя» для моїх спроб розшифрувати події
п’ятнадцятилітньої давнини. Вів’єн згадувала Лотті, але
тільки побіжно. Тільки одне речення про те, як Лотті за-
стукала її в кабінеті Садиби та доповіла про це Френ-
ні. Я не звернула на це багато уваги, бо мене відволікав
«брудний секретик Френні».
Але тепер я задумуюся, чи має ця коротка згадка
більше значення, особливо у світлі моєї власної зустрічі
з Лотті в кабінеті. Вона багато розходилася про десяти-
ліття служби її родини кланові Гаррісів-Вайтів. З цього
випливає особлива міра відданості, що передавалася че-
рез покоління. Питання тільки, наскільки віддано здатна
служити Лотті?
Достатньо, щоб перейти до дій, коли вона зрозуміла,
що Вів’єн от-от дізнається бридкий Френнин секретик?
А тоді повторити це, усвідомивши, що я за один крок від
того самого, але цього разу у вигляді якогось схибнутого
застереження?
— Може, — кажу я, — Лотті там не було, бо вона вже
знала, що відбувається.
 П’ЯТНАДЦЯТЬ РОКІВ ТОМУ

Визвірившись на Тео, решту дня я провела ридаючи

на своїй нижній койці. Я плакала так сильно, що до ночі
моя подушка була просотана слізьми. Наволочка, солона
й вогка, прилипла до моєї щоки, коли я звела голову на
відчинені двері. Зайшла Лотті, поважно заносячи тацю
з їжею з їдалки. Шматочок піци. Салат на гарнір. Пляшеч-
ка фруктового чаю.
— Маєш трохи поїсти, сонце, — сказала вона.
— Я не голодна, — відповіла я, хоча насправді поми-
рала з голоду. Живіт нив від болю, нагадуючи мені, що
я, по суті, нічого не їла відтоді, як дівчата пішли з бу-
диночка.
— Від того, що будеш морити себе голодом, краще ні-
кому не стане, — сказала Лотті, поставивши тацю на пе-
канову тумбочку. — Тобі треба добряче поїсти перед по-
верненням твоїх подруг.
— Ви справді думаєте, що вони повернуться?
— Звісно ж, повернуться.
— Тоді я не їстиму доти.
Лотті терпляче усміхнулася:
— Я залишу тацю тут на випадок, якщо ти зміниш
свою думку.
Коли вона пішла, я підійшла до таці й обнюхала їжу,
неначе дика кішка. Забивши на салат, я зразу взялася до
піци. Спромоглася вкусити двічі, доки живіт не занив із

365
новою силою. Біль був сильніший за голод і пронизував
мене від шлунка до серця. Біль провини.
За те, що сказала ту жахливу фразу Вів’єн прямо пе-
ред тим, як вона пішла.
За те, що зачинила двері перед її приходом.
За те, що весь день повторювала собі, що просто від-
повіла на невинне питання правоохоронниці. Але в душі
я знала правду. Що, назвавши Тео, я звинуватила його
в тому, що це він скривдив Вів’єн, Наталі та Елісон. Все
це — через те, що він вибрав Вів’єн, а не мене.
Не те щоб цей вибір колись дійсно підпадав під сум-
нів. Я була миршавою пласкогрудою нікчемою. Звісно ж,
Тео вибрав її. І тепер я гадала, що він і всі інші в таборі
мене ненавиділи. Я не могла їх винуватити. Сама я нена-
виділа себе ще дужче.
Тим більше мене заскочило те, що пізніше тієї ночі до
Дерену прийшла Френні.
Вона провела тут і попередню ніч. Не бажаючи, щоб
я лишалася одна, вона заскочила зі спальником, снека-
ми та настолками. Коли настав час лягати спати, Френ-
ні розгорнула свій спальник на підлозі біля мого ліжка.
Там вона й спала, перед тим заспівавши мені до сну пісні
«Beatles» м’яким, ніжним голосом.
І от вона повернулася, з торбинкою зі снеками та на-
столками в одній руці та спальником — в іншій.
— Щойно розмовляла з твоїми батьками, — сповістила
вона. — Вони приїдуть завтра вранці забрати тебе додому.
Тому зробімо так, щоб твоя остання ніч тут була спокій-
ною та затишною.
Я спантеличено подивилася на неї зі своєї проплака-
ної подушки:

366
 — Ви цю ніч теж тут лишаєтеся?
— Звісно, люба. Недобре буде, щоб ти лишалася тут
сама.
Вона кинула спальник на підлогу та почала його роз-
кручувати.
— Вам не обов’язково знову спати на підлозі.
— О ні, обов’язково, — сказала Френні. — Треба, щоб
ліжка лишалися вільними, наші друзі можуть поверну-
тися щомиті.
Я уявила, як Вів’єн, Наталі та Елісон завалюються, від-
чинивши навстіж двері, брудні та виснажені, але цілком
живі. «Ми заблукали, — сказала б Вів’єн. — Тому що Елі-
сон тут не знає, як орієнтуватись за компасом». Це була
така втішна думка, що я зиркнула на двері, чекаючи, що
так і станеться. Коли ж вони не з’явилися, я знову почала
плакати, додаючи ще кілька крапель до наволочки.
— Годі, Еммо, — мовила Френні, підходячи до мене. —
Досить сліз на сьогодні.
— Їх уже так давно немає.
— Я знаю, але не можна втрачати надії. Ніколи.
Вона гладила мене по спині ніжно й лагідно, доки я не
заспокоїлася. Я спробувала згадати, чи робила так моя
мама, коли я хворіла чи засмучувалась. Не змогла згада-
ти жодного разу, від чого вбирала кожен Френнин лагід-
ний дотик тим пожадливіше.
— Еммо, я мушу дещо знати, — сказала вона майже
пошепки. — Ти справді думаєш, що Тео скривдив твоїх
подруг, так?
Я нічого не відповіла. Страх не давав говорити. Я не
могла забрати того, що сказала поліції. Не тоді. Так, Тео
має величезні проблеми. Але я знала, що теж матиму

367
купу проблем, якщо визнаю, що моє звинувачення було
брехнею.
І що я замкнулась від Вів’єн, Наталі та Елісон.
І що ми посварилися прямо перед тим, як вони пішли.
Стільки брехні. Кожна неначе каменем лежала в ме-
не на грудях, притискаючи, така важка, що ледве могла
дихати. Я могла або зізнатися в ній і вивільнитися, або
додати ще одну і сподіватися, що з часом колись присто-
суюся до ваги.
— Еммо? — спитала Френні, цього разу наполегливі-
ше. — Справді думаєш?
Я знову промовчала.
— Я зрозуміла.
Френні прибрала руку з моєї спини, але я ще встигла
відчути, як її пальці пройняло дрожем. Одну мить вони
простукотіли по мені і зникли. Ще за кілька митей зник­
ла й Френні.
Вона пішла, не мовивши ні слова. Решту ночі я про-
вела сама, цілковито без сну на нижній койці, думаючи
про те, яким чудовиськом стала.
Уранці вже Лотті постукала в Дерен, щоб сповістити
мене, що батьки приїхали забрати мене додому. Оскіль-
ки я не змогла заснути, то зібралася задовго до того, пе-
ренісши вміст пеканової тумбочки до валізи, щойно над
озером зайнявся світанок.
Я витягла валізу з будиночка й рушила в бік центру
табору, що перетворився на місто-привид. Над спорож-
нілими будиночками та темними будівлями панувала
тиша — моторошна мовчанка, яку переривало тільки дир­
кання мотора батьківського «вольво» біля їдальні. Моя
мама вийшла з авто та відкрила багажник. Тоді недолуго

368
посміхнулася Лотті, неначе мене відправляли додому
з ночівлі після того, як я обпісяла спальник.
— Френні перепрошує, що не може попрощатися, —
сказала мені Лотті, вдаючи, що ніхто з нас не знав, що це
була брехня. — Вона бажає тобі безпечно дістатися до-
дому.
Вдалині відчинилися вхідні двері до Садиби, і звідти
вийшов Тео в оточенні двох оперативників, що вже встиг­
ли стати звичними в таборі. Те, як міцно вони тримали
його за лікті, ясно свідчило, що це не було його добровіль-
не рішення. Я тупо стояла біля автомобіля й спостерігала,
як його виводили з художньої майстерні, імовірно, для
чергового допиту. Тео зловив мій погляд і благально по-
дивився на мене, безмовно просячи втрутитись.
Це був мій останній шанс сказати правду.
Натомість я залізла на заднє сидіння «вольво» і ска-
зала:
— Тату, будь ласка. Давай уже їхати.
Коли тато почав від’їжджати, двері Садиби знову від-
чинилися. Цього разу з них вибіг Чет, із заплаканим об-
личчя, біг так швидко, що, здавалося, його ноги розми-
лися в одну пляму. Він кинувся до художньої майстерні,
гукаючи Тео. Лотті метнулася йому навперейми і потяг-
нула назад до Садиби, махаючи моєму батьку, щоб він
рушав, перш ніж ми побачимо ще щось.
Та я дивилася далі, розвернувшись у сидінні, щоб ба-
чити крізь заднє вікно. Дивилася, як Лотті, Чет і мовчазні
рештки табору «Соловей» тьмяніли вдалині.
 32

Коли Бека виходить, я лишаюся зіщулена на своєму

ліжку, міцно стискаючи ведмедика Кристал, намагаючись
вигадати, що робити з Лотті. Очевидно, комусь треба роз-
казати. Детектив Флін мені не довіряє. Я не довіряю Френ-
ні. І навіть Тео навряд чи повірить моїм словам на проти-
вагу словам жінки, що десятиліттями була при їхній сім’ї.
Я визираю у вікно, перебираючи варіанти і стежачи, як
вечірнє небо поринає в густу темряву. Пошуковий загін на
вертольоті увімкнув прожектор і водить ним по воді. Ко-
ли машина пролітає над головою десь кожні п’ятнадцять
хвилин, світло осяює дерева за вікном будиночка.
Я дивлюся на цю гру світла у листі, коли раптом чую
ще один стукіт у двері. За мить вони відчиняються і на
порозі з’являється Мінді з тацею їжі в руці.
— Я принесла вечерю, — оголошує вона.
На таці лежить їжа явно не з їдальні. Це вечеря з самої
Садиби. Яловичий медальйон, що досі парує, та печена
картопля з розмарином. Запахи наповнюють будиночок,
створюючи атмосферу Дня подяки.
— Я не голодна, — кажу, хоча за нормальних обста-
вин я би вже поглинала м’ясо. Особливо беручи до уваги,
наскільки стрес і лайняна їжа з їдалки змовилися, щоб
я не їла, ну, майже нічого, відколи приїхала. Та я не можу
навіть дивитися на їжу, годі казати про те, щоб їсти. Три-
вога так сильно скрутила мій шлунок, що, боюся, мене
ніколи не попустить.

370
 — Я ще вина принесла, — каже Мінді, здіймаючи
пляшку піно нуару.
— Це я приймаю.
— Половина мені, — каже Мінді. — Ну й деньок, це пи-
пець. Діти нажахані, а ми решта на межі зриву, намагає-
мося їх чимось заспокоїти і зайняти.
Вона ставить тацю на пеканову тумбочку, що колись
належала Елісон, а тепер — Саші. Можливо. Або, можливо,
вона більше нікому не належить. Це як ведмедик Крис­
тал — тимчасово нічийний.
Із того, як Мінді просто висмикує корок із пляшки,
я розумію, що її вже відкоркували в Садибі. Можливо, щоб
не давати мені доступу до штопора. Помічаю, що на таці
виделка та ніж пластикові. Мінді наливає вино до плас-
тянок. Це нагадує мені про психлікарню, де гострі пред-
мети теж були заборонені.
— Будьмо, — каже Мінді, передаючи мені стакан і ти-
цяючи об нього своїм. — До дна.
Так я і п’ю, осушуючи повну пластянку, перш ніж
вдихнути і спитати:
— За що така розкіш?
Мінді сідає на край ліжка Кристал, лицем до мене:
— Це Френні вигадала. Сказала, що ти заслуговуєш
на щось втішне, враховуючи увесь стрес, який ти зараз
переносиш. Для нас усіх це був тяжкий день, але для те-
бе особливо.
— Припускаю, є ще й неочевидний мотив.
— Ну, думаю, вона ще вирішила, що непогано буде
нам разом випити й розслабитися, враховуючи, що мені
наказано тут заночувати.
— Чому?

371
 — Мабуть, тебе пильнувати.
У деталях немає потреби. Ніхто мені не довіряє. І не
будуть, поки не знайдуться Саша, Кристал і Міранда.
Я під підозрою, доки їх не знайдуть. Якщо їх знайдуть.
Тому й ламкий ніж і пластянка, до якої я доливаю вина.
Мінді дивиться, як я ллю по вінця.
— З того, як я це бачу, у нас є два варіанти, — кажу я. —
Ми можемо або забити одна на одну і сидіти мовчки. Або
можемо побалакати.
— Я за друге, — говорить Мінді. — Ненавиджу, коли
тиша.
Це саме та відповідь, на яку я розраховувала. Саме то-
му я й дала їй цей вибір — щоб у неї лишилося враження,
що це була її ідея попліткувати.
— Як там настрій у Садибі? — питаю я. — Що там всі,
справляються?
— Та ясно, що ні. Всі стривожені до усрачки. Особли-
во Френні.
— А Лотті? — питаю я. — Мені завжди здавалося, що
вона вміє зберігати холодну голову. Гадала б, це круто
в таких ситуаціях.
— Та хз. Виглядає напруженою, як і решта.
— У принципі, не дивно. Варто гадати, встигла зрідни-
тися з Френні за ці купу років.
— Та да, — відказує Мінді. — Але в мене склалося ще
враження, що Лотті вважає це просто роботою, шариш?
Типу, вона вранці приїжджає до неї в пентхаус і їде вве-
чері як звичайна працівниця. Бере лікарняні і відпустку.
Не думаю, що її надто тішить потреба проводити літо тут.
Як і мене, власне, але я тут, щоб з усіх сил спробувати
сподобатися Френні.

372
 — І як воно, виходить?
Мінді підливає собі ще трохи вина, десь до того ж рів-
ня, що і я. Добряче відпиваючи, вона каже:
— Я тобі не надто подобаюсь, так?
— Ну, ти тримаєш мене під домашнім арештом. Тому,
безперечно, ні.
— Ще до цього. Щойно ми познайомилися. Це ок, як-
що ти зізнаєшся.
Я не відповідаю. Що теж є свого роду відповіддю.
— Я знала. Зразу було ясно, — констатує Мінді. — Мені
траплялися подібні дівчата в універі. Такі всі творчі та
відкриті, але в таких, як я, і людей не бачать. Дай вгадаю:
ти, по ходу, вирішила з першого погляду, що я якась ма-
жорка з елітного вишу, що через ліжко ввійшла в сім’ю
Гаррісів-Вайтів.
— Хіба ні?
— Щодо елітного вишу? Так. І я цим пишаюся. Як і тим,
що я достатньо красива й приваблива, щоб привернути
увагу когось на кшталт Чета Гарріса-Вайта.
— Ну, щодо краси я погоджуся, — кажу я, скидаючи за-
лишки порядності. Може, це діє вино. Або в приміщенні
висить дух Вів’єн, підбурюючи до стервозності.
— До речі, це Чет до мене залицявся. І йому довелося
довго мене вмовляти. Самій мені не цікаво було зустріча-
тися з розбещеним мажором.
— Хіба ти сама не мажорка?
— Зовсім ні, — каже Мінді. — Я виросла на фермі. Ха,
цього ти точно не чекала.
Я припускала, що вона народилася в престижній сім’ї.
Якогось правника з південних штатів чи відомого лікаря,
по типу Наталі.

373
 — На молочній фермі, — веде вона далі. — У сраці Пен-
сильванії. Щодня від дитсадка до випускного я вставала
спозаранку годувати й доїти корів. Ненавиділа кожну цю
мить. Але я знала, що не тупа, і знала, що красива. Дві ре-
чі, потрібні жінкам, щоб вибитися наверх у цьому світі.
Я брала і зубрила, заводила знайомства і щосили вдава-
ла, що мої руки не смердять постійно гівном і молоком
з-під корови. І недаремно. Староста класу. Королева ви-
пускного. Почесна промова на останньому дзвонику. Ко-
ли вступила у Єль, то продовжила вдавати, навіть коли
вже зустрічалася з Четом.
Мінді відхиляється на ліжку, погойдуючи пластянку
з вином. Кидає ногу за ногу, влаштовується зручніше.
Мені здається, що вона уже п’яна. Я їй заздрю.
— Я так хвилювалася першого разу, коли Чет привів
мене на зустріч із Френні. Думала, вона побачить мене
наскрізь. Особливо коли я вийшла з машини і побачила
прізвище на будівлі. Далі ще ліфт, на самісінький верх.
Френні чекала нас у теплиці. Була там?
— Була. Вражає.
— Це пізда, — каже Мінді. — Та я заспокоїлася, коли
прошарила правду.
Вона відпиває черговий ковток, недоговорюючи.
— Ти про що?
— Що вони ні разу не такі багаті, як здається. При-
наймні тепер. Френні продала будинок Гаррісів купу ро-
ків тому. Зараз вона володіє тільки пентхаусом і Північ-
ним озером.
— Хз, як на мене, досить небідно.
— Та да, — каже Мінді. — Але зараз це всього кілька
лямів, а не, там, мільярд.

374
 — Як Френні так прогоріла?
— Через оце, — хоча Мінді роззирається тісним при-
міщенням Дерену, я розумію, що вона має на увазі те, що
лежить за ним. Табір. Озеро. Ліс. Дівчат. — Відновлювати
втрачену репутацію може дорогого коштувати. Френні
це коштувало компенсацій родинам зниклих дівчат. Чет
сказав, що це було принаймні по десять лямів кожній. Га-
даю, Френні сипонула ними, як сміттям. І далі так само
з купою благодійок, щоб повернути суспільну ласку. Про
Тео я навіть не буду починати.
— Аварія, — кажу я. — Чет про неї згадував.
— Розбита тачка — це дрібниця, як порівняти з тим,
скільки Френні довелося вкинути, щоб його взяли назад
у Гарвард. Якось не сильно спішили приймати до себе лю-
дину зі звинуваченням в убивствах. Сорі, коли що.
Я киваю, з понурою повагою приймаючи шпильку
у відповідь:
— Все ок.
— Чет розказував, що Френні довелося оплатити ці-
лий дослідний центр, перш ніж вони взагалі почали ду-
мати про те, щоб допустити Тео. По-моєму, десь тоді вони
Гарріс і продали. Як на мене, то краще би продали ось це
місце. Чет казав, що намагався вмовити її продати землі
навколо Північного озера, та вона й думати про це не хо-
тіла. Тому, гадаю, торги зачекають, доки…
Мінді осікається, перш ніж обмовитися, що Френні
помирає. Хоч я вже і знаю про рак, захоплююсь її тактов-
ністю. Приємно знати, що є родинні секрети, які вона не
готова вибовкати.
— У кожнім разі, отакі у них справи з грошима, — каже
вона. — Між нами кажучи, я рада. Думка про всі ці гроші

375
мене лякала до усрачки. Ти не думай, там досі купа. Біль-
ше, ніж моя сім’я мала за все життя. Але це вже не так
страшно. Що більше в них грошей, то більше мені здаєть-
ся, що я мушу вдавати. Через що я постійно хвилююся,
що мої руки смердять коровами.
Мінді опускає погляд на свої руки, повертаючи їх ін-
шим боком, щоб роздивитися у світлі нічника.
— Вибач, що так про тебе думала, — кажу я.
— Я вже звикла. Тільки не кажи Чету, Френні чи ще
комусь.
— Не скажу.
— Дякую. І, коли що, я не думаю, що це ти зробила
щось із дівчатами. Я бачила, як ви з ними тусили. Вам бу-
ло класно разом. Я шарю.
Від згадки про Міранду, Сашу та Кристал на мене на-
кочується нова хвиля тривоги. Щоб її перебороти, я від-
пиваю черговий ковток вина:
— Сподіваюся, з ними все добре, — кажу я. — Мені по-
трібно, щоб це було так.
— Мені теж, — Мінді осушує пластянку, ставить її на
столик і залазить під зім’яту ковдру Кристал. — Інакше
ім’я Гаррісів-Вайтів знову вмішають у багно. І, маю перед-
чуття, цього разу воно там і залишиться.
 33

Коли пляшка вина спорожніла, а м’ясо і картопля дав-

но захололи, Мінді засинає.
Я — ні.
Тривога, страх і перспектива чергового нічного візи-
ту Вів’єн не дають мені заснути. Скільки б я не заплющу-
вала очі, я все бачу Сашині сплющені окуляри та думаю,
як вона десь самотньо бреде наосліп, можливо, скри-
вавлена. Тому я не стуляю повік і притискаю ведмедика
Крис­тал до грудей, слухаючи сопіння Мінді з протилеж-
ного боку приміщення. Час від часу звук тоне в гуркотін-
ні вертольота, що вчергове пролітає над табором. Кожен
раз, коли промінь прожектора проходить біля будиночка,
повідомляє поточний стан пошуків:
Дівчат досі не знайшли.
Уже майже північ, коли мій телефон раптом оживає
у пітьмі. Дзвонить Марк, гучний рингтон розриває тишу
приміщення.
Сопіння Мінді різко уривається:
— Тихіше, — бурмоче вона крізь сон.
Я вимикаю звук і шепочу:
— Сорі. Спи собі далі.
Телефон вібрує у мене в руці — Марк надіслав пові-
домлення:

Дещо знайшов. НАБЕРИ!

377
 Я чекаю, доки Мінді знову засопе, вислизаю з ліжка та
йду навшпиньки до дверей. Беру ручку, готуюся її повер-
нути та усвідомлюю, що не можу вийти надвір. Не тоді,
коли прямо на двері дивиться камера, а якийсь посіпака
Фліна сто відсотків сидить у підвалі Садиби, стежачи за
трансляцією.
Замість ризикувати переходом усіх можливих чер-
воних ліній, я йду до вікна. Обережно знімаю ліхтар зі
столика і ставлю його на ліжко Міранди, де я його не пе-
рекину при поверненні. Тоді сягаю через стіл і рішуче
підіймаю спершу вікно, а тоді заслінку.
Озираюся на Мінді, щоб переконатися, що вона досі
спить, тоді залажу на стільницю й перекидаю ноги у вік­
но. Кручуся, пролазячи під тісною рамою і спускаюсь на
землю.
Щоб повністю уникнути камери за Дереном, мені до-
водиться обходити за іншими будиночками дорогою до
вбиральні. Рухаюся пригинаючись, щоб мене не помітив
ніхто з вікна чи з тих, хто ходить надворі.
Єдина справжня загроза — що мене засіче вертоліт зі
своїм тупим прожектором; він пролітає в мене над голо-
вою десь за хвилину, як я вийшла. Притуляюся до стіни
найближчого будиночка, втискаючись спиною, тримаючи
руки на боках. Промінь прожектора проходить повз мене,
не помітивши моєї присутності.
Не зрушую з місця, доки гелікоптер не летить понад
озером. Тоді щодуху біжу до вбиральні, витягуючи з ки-
шені телефон. Усередині вмикаю світло й перевіряю всі
туалетні та душові кабінки. Як і під час ранкових пошу-
ків, вони порожні. На відміну від минулого разу, я рада,
що сама.

378
 Заходжу до однієї з кабінок, зачиняю двері й замика-
юся для додаткової надійності. Тоді беру телефон і дзво-
ню Марку. Зв’язок переривається. Коли він відповідає,
його слова перебиває шум.
— Ми з Бі… знайшли… штуку.
Дивлюся на телефон. Одна паличка. Взагалі некруто.
Стаю на сидіння та підношу мобільний до стелі, споді-
ваючись упіймати сигнал. Тепер паличок дві, друга то
з’являється, то зникає. Так і стою, нахиливши тулуб і ви-
ставивши руку ліктем догори. Працює. Завади пропали.
— То що ви знайшли?
— Небагато, — розказує Марк. — Біллі каже, що склад-
но досліджувати такі штуки, як приватні психлікарні.
Особливо таку малу і закинуту. Він перерив усе. Книжки.
Газети. Історичні записи. Його друг продивився фото­архів
бібліотеки та пару разів дзвонив до бібліотеки Сирак’ю-
зу. Я тобі перешлю все, що нарив. Частину не вдалося по-
сканувати, бо воно було чи застаре, чи в надто поганому
стані. Але я переписав.
З телефона долинає шум від перебирання паперів,
високий і скрипучий.
— Біллі знайшов згадку про пана Ч. Катлера з «Тихо-
го долу» у фінансових записах «Братів Гардіманів», ком-
панії з виготовлення перук на Ловер-Іст-Сайді. Є щось
знайоме?
— Чарлз Катлер, — кажу я. — Це власник. Він продавав
волосся пацієнток на перуки.
— Якась дікенсівщина, — каже Марк. — Тоді ясно, чо-
му Гардімани заплатили йому тричі по п’ятдесят баксів.
— Це коли?
— Раз у 1901-му. Двічі у 1902-му.

379
 — Це сходиться з тим, що я бачила в книжці, яку Вів’єн
знайшла в бібліотеці. Там була фотографія лікарні за 1898
рік.
— У книзі згадувалося, коли її закрили? — питає Марк.
— Ні. А що?
— Просто далі відбулося щось дивне, — чути чергове
шарудіння паперами по той бік слухавки, чергові завади,
через які я хвилююся, що сигнал знову пропадає. — Біл-
лі нарив газетну статтю за 1904 рік. Про чоловіка на ім’я
Гельмут Шмідт із Йонкерза. Знайоме тобі?
— Ніколи не чула.
— Ну, Гельмут був німецьким мігрантом, що пробув
десять років на Заході. Коли повернувся до Нью-Йорка,
почав шукати свою сестру, Аню.
Це ім’я мені знайоме. Серед фотографій у скриньці,
яку я знайшла в Садибі, була світлина жінки на ім’я Аня.
Я навіть пам’ятаю колір її волосся. Солом’яний.
— Гельмут описував її як «часто розгублену та схиль-
ну до нервової напруженості», — продовжує Марк. — Усі
ми знаємо, про що мова.
Надто добре. Аня потерпала від психічного захворю-
вання, що в ті часи, може, не мало й назви.
— Скидається на те, що, коли Гельмут поїхав, стан Ані
погіршувався, доки її не забрали на «Острів Блеквела».
Брат шукав її там, і йому сказали, що її взяв під опіку док-
тор Катлер і забрав до…
— «Тихого долу», — кажу я.
— Бінґо. Тому Гельмут Шмідт вирушив на північ шта-
ту до «Тихого долу» забрати свою сестру. От тільки він
його не знайшов, тому й розповів про це пресі.
— Ти хочеш сказати, що його не існувало?

380
 — Ні, — відповідає Марк. — Хочу сказати, що він зник.
Знову це слово. «Зник». Я почала ненавидіти його зву-
чання.
— Як може зникнути психлікарня?
— Ніхто не знає. Чи, скоріше, всім байдуже, — пояснює
він. — Особливо через те, що вона була розташована в ду-
пі світу. І ті, що жили хоч скільки неподалік, не хотіли ма-
ти до неї жодного діла. Вони тільки знали, що нею керу-
вав доктор з дружиною і що за рік до того землю продали.
— І все?
— По ходу. Біллі не вдалося знайти жодних наступних
заміток про Шмідта та його сестру, — я чую брязкіт клю-
чів і одне чітке клацання. — Скинув тобі на пошту.
Телефон вібрує в руці. Прийшло сповіщення.
— Ага, отримала, — відповідаю.
— Сподіваюся, це допоможе, — голос Марка похмур-
нішає. Так промовисто звучить занепокоєння. — Ем, я за
тебе хвилююся. Присягнися, що будеш обачна.
— Присягаюся.
— На мізинчик?
— Так, — кажу я, усміхаючись попри всі страхи, вис-
наження та тривогу. — На мізинчик.
Закінчую виклик і перевіряю пошту. Перший файл,
який надіслав Марк, — скан розвороту тієї самої книги,
яку я знайшла в бібліотеці. На одній сторінці — текст про
«Тихий діл», тільки без позначок Вів’єн. На другій — світ-
лина Чарлза Катлера, що гордовито стоїть перед лікар-
нею.
Наступні кілька файлів — текстові: сторінки з книжок
із психології, психіатричні журнали, чиясь магістерка,
де побіжно згадується «Тихий діл» у розділі про історію

381
лікарень та прогресивних методів лікування. Припускаю,
що всі вони ґрунтувалися одна на одній, бо інформація
там майже ідентична.
Останній файл від Марка — підбірка сканів з різних
фотоархівів. Перший — уже знайоме фото Чарлза Кат-
лера на тлі своїх володінь, тільки підпис до фото зазна­
чає, що це «Тихий діл», так, наче це був курорт, а не пси-
хушка.
Другий скан — знімок самої лікарні: псевдоготичний
фасад із башточкою та флюгером та ужиткове крило, що
випинається збоку.
Але саме від третього скану моє серце починає кала-
татись, неначе я одним духом випила чашку кави. Під-
писане просто як «Вхід до “Тихого долу”», фото зображує
низький кам’яний мур з кутою брамою та вигадливою
аркою.
Це та сама брама і та ж арка, через яку я пару днів то-
му в’їжджала на машині Тео.
Ті самі, що прикрашають табір «Соловей».
Кров стигне у мене в жилах.
Психіатрична лікарня «Тихий діл» була розташована
тут. На цьому самому клаптику землі. Що пояснює, чому
Гельмут Шмідт не зміг її знайти. Коли той приїхав сюди
на пошуки сестри, Б’юкенен Гарріс уже перетворив доли-
ну на Північне озеро.
Усвідомлюю, що саме це й шукала Вів’єн. Ось заради
чого вона пробиралася до Садиби та ходила в бібліотеку.
Ось чому так хвилювалася, щоб її щоденник не потрапив
до небажаних рук, що аж перепливла на інший берег, аби
його сховати.
І ось чому їй було так страшно.

382
 Бо вона знала, що в байках про Північне озеро є част-
ка правди. От тільки під його водами поховане не село
глухонімих, і не лепрозорій.
А лікарня для душевнохворих.
 34

Попри пізню годину, табір «Соловей» досі кишить ко-

пами. Вони сидять у художній майстерні, їх видно крізь
підсвічені вікна. Ще кілька стоять надворі, перемовля-
ються за кавою, курять і чекають на погані новини. Один
тримає при собі сонного гончака. І чоловік, і пес оберта-
ють голови, помічаючи, як я поспішаю до Садиби.
— Щось потрібно, котику? — питає коп.
— Не від тебе, — кажу я, додаючи саркастично: — Ко-
тику.
Діставшись Садиби, я гупаю в червоні парадні двері,
навіть не намагаючись приховувати свій візит. Я хочу,
щоб усі в цій йобаній будівлі знали, що я тут. Я гупаю ці-
лу хвилину, доки двері не відчиняються під моїм кулаком
і за ними не з’являється Чет. Пасемце волосся спадає на
його червоні очі. Він прибирає його і каже:
— Еммо, ти не маєш виходити з будинку.
— Мені пофіг.
— Де Мінді?
— Спить. Де твоя мати?
Голос Френні долинає до дверей:
— Тут, люба. Щось потрібно?
Я проштовхаюся повз Чета до передпокою і далі у ві-
тальню. Там сидить Френні, загорнута в ліжник. Ста-
рожитня зброя на стінах за нею набуває нового, мото-
рошного сенсу. Рушниці, ножі, самотній спис.

384
 — Яка приємна несподіванка, — мовить Френні з уда-
ваною гостинністю. — Варто гадати, тобі теж не спиться.
Після всіх сьогоднішніх прикрощів.
— Треба поговорити, — кажу я.
Чет наздоганяє мене у вітальні. Торкається мого пле-
ча, намагаючись відпровадити назад до дверей. Френні
вказує йому зупинитися.
— Про що? — питає вона.
— Про лікарню «Тихий діл». Я знаю, що вона була тут.
Вів’єн теж про це знала.
Цілком зрозуміло, чому вона почала її шукати. Вона
чула історію про Північне озеро, можливо, від Кейсі. Як і я,
вона, ймовірно, вирішила, що це просто байка біля ватри.
Але потім знайшла стару скриньку на березі, набиту но-
жицями, що брязкотіли як скляні. Трохи покопалася. По-
рилася в Садибі. Проскочила до бібліотеки. Врешті-решт
вона зрозуміла, що історія частково правдива.
І мусила її викрити. Підозрюю, вона відчувала спорід-
неність із цими жінками з психлікарні, всі з яких, імовір-
но, потонули, як і її сестра.
Від того, що вона тримала це в таємниці, Вів’єн було
самотньо і страшно. Вона натякнула на це в щоденнику,
згадуючи про Наталі та Елісон:
«Що менше вони знають, то краще».
Вів’єн не змогла їх урятувати. Як і вона, вони дізна-
лися забагато, знайшовши щоденник. Але їй вдалося ме-
не захистити. Зараз я це усвідомила. Її ставлення до ме-
не мотивувалося не жорстокістю, а милосердям. У такий
спосіб вона намагалася вберегти мене від небезпек, які
створила її знахідка. Щоб захистити мене, вона змусила
мене її зненавидіти.

385
 Це спрацювало.
— Вона розказала тільки Наталі та Елісон, — кажу я. —
Тоді вони всі втрьох зникли. Не думаю, що це збіг.
Перед Френні на блюдці стоїть порцелянове горнятко,
у ньому парує чай. Коли сягає рукою взяти чашку, вона
так сильно деренчить по блюдцю, що жінка ставить його
назад, не відпиваючи:
— Не знаю, що ти хочеш, щоб я тобі сказала.
— Можете сказати, що сталося з лікарнею. Щось пога-
не, так? А ті нещасні дівчата? Вони ж теж там страждали?
Френні намагається сильніше загорнутися в ковдру,
її пальці далі помітно тремтять. Під блідою як папір шкі-
рою пульсують жилки. Вона випускає тканину з рук, і кін-
ці ковдри опадають по боках. Чет підбігає й натягує її
назад на плечі матері.
— Досить, Еммо, — гукає він. — Тобі потрібно поверта-
тися до будинку.
Я його ігнорую:
— Я знаю, що ці жінки існували. Я бачила їхні фото-
графії.
Біжу в кабінет, прямо до письмового столу, його ниж-
ньої шухляди. Щосили її смикаю й бачу знайому дерев’я-
ну скриньку саме там, де її лишила. Заношу її до вітальні
й грюкаю нею об столик:
— Ось ці дівчата, — я відкриваю скриньку й витягаю
кілька фото, тримаючи їх так, щоб Френні і Чет бачили
їхні затуркані лиця. — Чарлз Катлер змушував їх відро-
щувати волосся. Тоді обрізав його й продавав. А тоді во-
ни зникли.
Обличчя Френні м’якшає, із виразу страху переходячи
у щось на кшталт співчуття:

386
 — Еммочко. Бідолашко. Тепер зрозуміло, що тебе так
стривожило.
— Просто скажіть мені, що з ними сталося!
— Нічого, — мовить Френні. — Нічогісінько.
Я придивляюся до її лиця, намагаючись вловити оз-
наки того, що вона бреше. Не знаходжу жодної.
— Не розумію, — кажу я.
— Гадаю, я мушу пояснити.
Це говорить Лотті. Вона виринає з кухні, одягнена
у шовкову нічну сорочку. У руці вона тримає чашку з кавою.
— Гадаю, так буде найкраще, — мовить Френні.
Лотті сідає поруч із нею і тягнеться до дерев’яної
скриньки:
— Мені щойно спало на думку, що ти, можливо, не зна-
єш мого повного імені.
— Не Лотті?
— Люба, ні, — відказує вона. — Це так мене ще в дитин-
стві прозвала Френні. Моє повне ім’я — Шарлотта. Мене
назвали на честь прадідуся. Чарлза Катлера.
Якусь хвилю я сиджу мовчки, цілком розгублена.
— Його мати була божевільною, — каже Лотті. — Моя
пра-пра-прабабуся. Чарлз бачив, що з нею зробило бе-
зумство, і вирішив присвятити своє життя тому, щоб до-
помагати тим, хто потерпали від схожої долі. Спершу
в психлікарні у Нью-Йорку. Жахливе місце. Жінки зму-
шені були терпіти страшні умови. Ліпше їм не ставало.
Тільки більше страждали. Тому в нього виникла ідея від-
крити «Тихий діл» на великій ділянці, якою володіла ро-
дина моєї прабабусі. Невеличкий приватний пансіон для
десятка жінок. Своїх пацієнток він обирав серед жінок із
найгіршими діагнозами, які йому траплялися у брудних

387
переповнених лікарнях. Божевільних, що не мали коштів
на справжнє лікування. Самотніх. Без друзів. Без родин.
І забирав до себе.
Лотті перебирає фотографії, усміхаючись жінкам на
них, неначе це були старі подруги. Витягає одну і роздив­
ляється. На звороті я бачу підпис: «Джуліет Ірландка».
— Від самого початку це було тяжко. Навіть попри
те, що він і моя прабабця були єдиними працівниками,
лікарня вимагала купу грошей. Пацієнтки потребували
їжі, одягу, медикаментів. Щоб зводити кінці з кінцями,
він придумав продавати волосся пацієнток — звісно, з їх-
ньої згоди. Завдяки цьому йому вдалося протриматися на
плаву ще рік-два, але Чарлз зрозумів, що, рано чи пізно,
«Тихий діл» доведеться закрити. Його шляхетний експе-
римент провалився.
Вона витягає ще дві світлини. «Люсіль Русява» та «Ган­
рієтта Золота».
— Але він був розумним чоловіком, — каже Лотті. —
У своїй поразці побачив можливість. Він знав давнього
друга, що саме мав намір купити крупну земельну ділян-
ку для заміського відпочинку. Багатий деревний магнат
на ім’я Б’юкенен Гарріс. Мій прадід запропонував йому
землі зі знижкою, за умови, що отримає посаду в компанії
пана Гарріса. Так почалися взаємини між нашими роди-
нами, що тривають до сьогодні.
— Але що сталося з «Тихим долом»?
— Він працював, доки моєму прадіду не заманулося
збудувати греблю, щоб створити Північне озеро, — пояс-
нює Френні.
— Тоді Чарлз Катлер знайшов, де розмістити жінок,
що були під його опікою, — додає Лотті. — Ніхто з них не

388
повернувся до тих звірських закладів у Нью-Йорку. Мій
прадід про це потурбувався. Він був добрим чоловіком,
Еммо. Він глибоко переймався долею цих жінок. Саме то-
му ми досі маємо ці фотографії. Це найдорожчі реліквії
моєї родини.
Мене починає хитати, я дивуюся, як ноги досі мене
тримають. Вони заціпеніли, як і решта мого тіла. Я так
зосередилася на тому, щоб дізнатися страшний секрет
Френні, що й не припустила, що Вів’єн могла помилитись.
— Отже, це не мало жодного стосунку до зникнення
Вів’єн та інших?
— Жодного, — мовить Френні.
— Тоді навіщо було тримати це в секреті?
— Ми ж і не тримали, — каже Лотті. — Це не секрет.
Просто давня історія, що перекрутилася з часом.
— Ми знаємо, які байки переповідають у таборі про
Північне озеро, — додає Френні. — Усі ці бздури про про-
кляття, потопельників і привидів. Людям завжди біль-
ше подобається драма замість правди. Якби Вів’єн хотіла
більше про все це дізнатися, їй варто було просто спи-
тати.
Я киваю, почуваючись раптом приниженою. Відчуття
таке ж паскудне, як тоді, коли Вів’єн викрила мене перед
зникненням. Чи ще гірше. Я знову звинуватила людину
з роду Гаррісів-Вайтів у чомусь жахливому.
— Перепрошую, — кажу я, знаючи, що одного вибачен-
ня аніскільки не вистачить. — Я, певно, піду.
— Еммо, зажди, — каже Френні. — Лишайся з нами. По-
пий чаю, поки тобі не полегшає.
Я сунуся до виходу, розуміючи, що не витримаю
від неї ще якоїсь ласки. У передпокої я зриваюся на біг

389
і вискакую через вхідні двері, не зачиняючи їх за собою.
Біжу не озираючись. Минаю копів біля художньої май-
стерні. Минаю групку темних і тихих будиночків. До са-
мої вбиральні, де збираюся стрибнути під душ повністю
в одязі і вдавати, що я не плачу від сорому.
Зупиняюся, коли бачу дівчинку, що стоїть прямо біля
вбиральні. Мою увагу привертає її незрушність. Це, і те,
як її біла сукня світиться на місяці.
Вів’єн.
Вона біля лісу, що насувається на табір, за якийсь
метр від межі, за якою починаються трава і дерева. Вона
нічого не каже. Тільки дивиться.
Я не здивована тим, що її бачу. Не після пережитого
за день. Власне, я розраховувала її побачити. Я навіть не
тягнуся по браслет, якого вже нема.
Ця зустріч була неминучою.
Замість слів Вів’єн тільки повертається й заходить
глибше у хащі, тручись подолом сукні по траві.
Я теж іду. Не подалі від лісу, а назустріч. Ведена всу-
переч волі поверненням Вів’єн. Переступаю межу, що від-
діляє табір від лісу. Лінія неповернення. Під моїми ногами
шелестить листя і тріскаються галузки. Гілка дерева по-
руч, кістлява й покручена, неначе відьмин палець, хапає
пасмо мого волосся і смикає за нього. Моїм черепом роз-
ходиться біль. Та я йду вперед, повторюючи собі, що це
те, що я маю робити. Що це абсолютно нормально.
«Я не божеволію, — повторюю пошепки. — Я не боже-
волію».
Ох, та це не так.
Звісно ж не так.
 35

Я йду за Вів’єн до саду скульптур, де вона сидить у то-

му ж кріслі, на якому кілька днів тому сиділа Френні. Ста-
туї навколо стежать за нами порожніми очима.
— Давно не бачилися, Ем, — каже Вів’єн, коли я сто-
рожко ступаю між двох статуй. — Скучила?
Я видобуваю голос. Дрібний і боязкий, він розходить-
ся галявиною дрібно, наче миша:
— Ти не справжня. Ти не маєш наді мною влади.
Вів’єн відхиляється у кріслі й закидає ногу на ногу,
поважно складаючи руки на коліні. Такий дивний шля-
хетний жест, особливо від неї:
— Навіщо ти прийшла? Я не кликала тебе йти за мною.
Досі бігаєш слідом, як цуценя.
— Навіщо ти повернулася? — питаю я. — Мені нор-
мально жилося без тебе. Купу років.
— Це коли ти нас малювала, а тоді зафарбовувала? Це
і є твоє «нормально жилося»? Якщо так, то вибач, що роз-
чарую тебе, подруго, але це ненормально. Ну, типу, сер-
йозно, одного зникнення тобі мало б вистачити. Але ж ні,
тобі треба було робити це раз за разом.
— Я більше так не роблю. Я припинила.
— Призупинила, — відказує Вів’єн. — Є різниця.
— Це тому ти тут, та? Тому що я припинила вас ма-
лювати.
Так я всі ці роки тримала її під контролем. Малюючи.
Зафарбовуючи. Повторюючи це знову. І знову. Тепер, коли

391
я присяглася більше цього не робити, вона повернулася,
вимагаючи уваги.
— Я тут ні до чого, — каже Вів’єн. — Це все ти, сонце.
— Тоді чому я бачу тільки тебе, а не…
— Наталі та Елісон? — Вів’єн пирхає, знаючи напе-
ред. — Та годі тобі, Ем. Усі ми знаємо, що насправді тобі
на них пофіг.
— Це неправда.
— Ти ж їх толком і не знала.
Вів’єн підводиться, і на якусь запаморочливу мить
мені здається, що вона сягне мене і схопить. Натомість
вона починає обходити статуї, погладжуючи їх, наче ко-
ханих. Ковзаючи пальцями по руках. Торкаючись доло-
нею ший.
— Я знаю їх так само, як і тебе, — кажу їй.
— Та ну? Ти колись хоч із кимось із них розмовляла?
Віч-на-віч?
Розмовляла. Я в цьому певна. Та коли занурююся
в спогади, не знаходжу нічого.
— Я так задумалася, й мені здається, що, коли мене
не було поруч, ти з ними взагалі не говорила, — каже
Вів’єн. — Принаймні ні про що, крім мене.
Вона має рацію. Це правда.
— Це не моя вина, — кажу я. — Ти подбала, щоб було
саме так.
Вів’єн завжди була поруч. Вона заправляла будиноч­-
к­ом, як матка — вуликом. Ми для неї були трутнями, дзиж-
чали поруч, дбали про її потреби, забаганки, інтереси.
— Ось чому ти зараз не бачиш Наталі та Елісон, — каже
Вів’єн. — Це я та загадка, яку ти намагаєшся розгадати.
— Ти зникнеш, якщо розгадаю?

392
 Вів’єн зупиняється перед скульптурою жінки із гле-
чиком на плечі, з тогою навскоси на грудях:
— Залежить. А ти хочеш, щоб я зникла?
«Так. І сподіваюся, що ти ніколи не повернешся».
Я цього не кажу. Не можу. Не це. Тому я це думаю. Мен-
тальний шепіт розходиться галявиною, невловний, наче
туман. Але Вів’єн його чує. Розумію це з того, як у жорсто-
кому захваті вигинаються її губи.
— Це аж нагадало мені про старі часи, — каже вона. —
А твоє бажання тоді збулося, пам’ятаєш?
Я хочу втекти, але провина не дає мені зрушити з міс-
ця. Я неначе ціпенію. Примерзаю. Я вже звикла до цього.
Відчуття то з’являлося, то зникало останні п’ятнадцять
років.
— Мені шкода, що я це тоді сказала.
Вів’єн знизує плечима:
— Ну да. Звісно. Це нічого не змінює у наших із тобою
взаєминах.
— Я хочу це виправити.
— А, та я знаю. Ти ж для цього сюди повернулася? На-
магалася розібратися, що сталось. Нишпорила усюди,
прямо як я. І що? Подивися, що сталося з твоїми новими
найліпшими подругами?
Її згадка про нових дівчат заскочує мене зненацька.
Я мілісекунду думаю, звідки вона про це знає. І тоді ме-
не осяває.
Вона не справжня.
Вона не має наді мною влади.
Я сильніша, ніж усі гадають.
Достатньо сильна, щоб зрозуміти, що Вів’єн — це не
привид, що переслідує мене. Ані галюцинація. Вона — це я.

393
Часточка мого стривоженого мозку, що намагається до-
помогти мені з’ясувати, що відбувається.
Тому я зводжу на неї погляд і кажу:
— Ти знаєш, де вони, так? Знаєш, де я можу їх знайти?
— Не можу цього розказати.
— Чому ж?
— Бо я не справжня, — відказує Вів’єн. — Таке ж твоє
гасло, так? Що я не маю над тобою влади?
— Просто скажи.
Вів’єн переходить до наступної статуї, пригортаючи її
ззаду, кладучи підборіддя на витончене плече:
— Давай пограємо у гру, Еммо. Дві правди та брехня.
Раз. Ти вже маєш усе, що тобі треба знати.
— Просто скажи мені, де вони.
Вона пересувається до іншого плеча скульптури, лу-
каво хилячи голову набік:
— Два. Питання не в тому, як знайти «їх», а як знайти
нас. Себто мене, Наталі та Елісон.
— Вів’єн, прошу.
— Три, — завершує вона. — Про те, де ми є, я тобі ска-
зати не можу. Але скажу таке: якщо ти нас знайдеш, то,
може, — але це не точно — я зникну і більше не повернуся.
Вона ковзає за статую, тимчасово зникаючи з виду.
Я чекаю, доки вона не визирне з іншого боку. Коли минає
хвилина, а вона не з’являється, я ступаю кілька непевних
кроків до скульптури.
— Вів’єн? — кличу я. — Вів?
Відповіді немає. Як і жодних ознак її присутності.
Я підходжу ближче, пришвидшуючи крок до статуї.
Діставшись, зазираю за мармурове плече.
Нічого немає.

394
 Вів’єн зникла.
Та її прощальні слова лишаються висіти посеред га-
лявини, наче світло місяця. Три твердження. Дві правди,
одна брехня.
Я не маю уявлення про перші дві. Як і з більшістю то-
го, що Вів’єн казала за життя, важко відрізнити правду
від неправди.
Та я сподіваюся, що третє твердження таки правда.
Хочу, щоб це була правда.
До останнього слова.
 36

Я повертаюся до Дерену так само, як і йшла: перебіж-

ками поміж будиночків, щоб не бути поміченою. Вертоліт,
схоже, налітався на сьогодні. Так само затихли й пошукові
човни. Коли я зиркаю на озеро, то не помічаю на воді жод-
ного руху. Просто порожнє чорне дзеркало, в якому відби-
вається світло зірок. Інша річ — камера. Я знаю, що вона
на місці і стежить безсонно, тому й пробираюся до задньої
стіни будиночка й залажу назад крізь відчинене вікно.
Сопіння Мінді засвідчує, що вона далі спить. Супер.
Мені не доведеться пояснювати ні де я була, ні куди зі-
бралася.
Знайти дівчат.
І тих, і інших.
Слова Вів’єн — мої слова — відлунюють у голові, поки
я злажу зі столика.
«Питання не в тому, як знайти їх, а як знайти нас».
Мені згадується дещо, сказане Мірандою. Я почула
слова, провалюючись у сон:
«Мені страшно за Емму».
Страх спонукав її діяти. Рішуча, впевнена Міранда. Лю-
бителька таємниць і майбутня детективка. Як Вів’єн, вона
завела іншу пару дівчат до лісу в пошуках відповідей.
Тоді є ще грайливе припущення Вів’єн, що я можу
нарешті звільнитися від неї, якщо дізнаюся, що з ними
трьома сталося. Можливо, вона має рацію. Може, єдиний

396
спосіб для мене вивільнитися з пазурів провини — з’ясу-
вати правду.
«Сподіваюся, ти не повернешся».
Боже, я ненавиджу себе за ці слова, хоч і ніяк не могла
знати, що вони справдяться. Наталі та Елісон були вже
надворі, коли я промовила їх. Щодо цього Вів’єн мала ра-
цію: я справді небагато з ними розмовляла. Це ще одна
річ, про яку я шкодую. Я мала би приділяти їм більше ува-
ги. Ставитися до них як до окремих людей, а не просто як
до частини тусовки Вів’єн. У кожнім разі, я рада, що вони
так і не почули, що я сказала Вів’єн. Що це не були мої
прощальні слова їм усім.
Я навшпиньки проходжуся будиночком, уважно оми-
наючи єдину скрипучу паркетину, тримаючи в голові ще
одну річ, яку сказала Вів’єн:
«Ти вже маєш усе, що тобі треба знати».
Я знаю, що вона мала на увазі.
Карта.
Ось за чим вони повернулися до будиночка, а нато-
мість знайшли лиш замкнені двері. Вів’єн була потрібна
її намальована від руки карта, щоб знайти місце, де був
закопаний щоденник. Вона все ще думала, що за утво-
ренням озера та кончиною «Тихого долу» крилося щось
моторошне. Підозрюю, вона мала намір використати це
для того, щоб оприлюднити те, що вона тоді накопала про
Френні та рід Гаррісів.
Я тихо відчиняю тумбочку та дістаю ліхтарик. Тоді
просовую руку під тканину, намагаючись намацати карту.
Її там нема.
Дівчата, певно, взяли її зі собою, підтверджуючи мою
теорію, що вони вирушили на пошуки своїх попередниць.

397
 Більше надії. Що я маю рацію. Що ще не надто пізно.
Поки Мінді продовжує сопіти, я знову вилажу крізь
вікно. Невдовзі я вже поспішаю через купку дерев до бе-
рега озера. При воді звертаю ліворуч, біжучи узбережжям
до причалу та стійок з байдарками. На вершині трав’я-
нистого схилу височіє Садиба, масивна й темна. Тільки
одне вікно у ній світиться. Другий поверх. Пильнує Пів-
нічне озеро.
Ще за п’ять хвилин я вже на воді у човні. Я гребу рвуч-
ко і швидко, сподіваючись, що вертоліт і пошукові мотор-
ки не повернуться, перш ніж я дістануся на той берег. На
колінах у мене лежить телефон, на ньому відкритий ком-
пас. Зиркаю на нього що кілька секунд, тримаючи курс,
упевнюючись, що перетинаю озеро рівно.
Я знаю, що майже дісталася на той берег, коли чую
моторошне шкрябання по днищу байдарки. Гілки під-
водних дерев, якими ті сповіщають про своє існування.
Клацаючи ліхтариком, помічаю, що мене вітають десятки
мертвих дерев, що здіймаються з води. Вони примарно-­
сірі у світлі ліхтарика. Кольору кості.
Затискаю ліхтарик між шиєю і плечем, нахиляючи
набік голову. Тоді гребу далі, веслами відштовхуючись
від занурених дерев, або, якщо зіткнення не уникнути,
щоб пом’якшити удар. Невдовзі минаю дерева й дістаю-
ся іншого боку озера. Промінь ліхтарика ковзає берегом,
висвічуючи високі сосни. Пара оленів біля води завмирає
у світлі й по хвилі тікає геть. У самому промені рояться
сірі цятки. Мошки, що злітаються на світло.
Направляю човен до берега та вискакую ще до його
повної зупинки. Вкидаю телефон назад до кишені та спря-
мовую ліхтарик у гущавину. Глибоко дихаю, намагаючись

398
зосередитись, згадуючи попередню виправу і те, як ми
діс­талися звідси до хрестика у щоденнику Вів’єн. Не мо-
жу пригадати, ні наскільки глибоко в хащі ми заходили,
ані як, власне, знайшли стежку.
Я ковзаю променем туди-сюди по землі, шукаючи
якісь сліди, що ми могли тоді залишити. Бачу тільки твер-
дий ґрунт, зіпріле листя та висохлу глицю. Аж раптом
промінь вихоплює щось, що світиться тьмяно-білим. Під-
ходячи, я помічаю й кольорові плями: яскраво-жовтий,
синій, червоний.
Це сторінка з коміксу. Капітан Америка з усім своїм
патріотичним героїзмом бореться протягом кількох па-
нелей екшену. На сторінці лежить камінець, тримаючи
її на місці.
Дівчата були тут.
Зовсім недавно.
Сторінка під каменем — це не збіг. Це їхня стежка
з хлібних крихт на позначення зворотного шляху до бе-
рега та їхньої байдарки.
Я стаю на папірець, міцніше стискаю ліхтарик і, точно
як дівчата переді мною, зникаю у лісі.
 37

У нічному лісі не панує тиша. Якраз навпаки. Він пов-

ниться звуками, що глибше я заходжу в хащі. Скрекотін-
ня цикад і кумкання жаб, що перегукуються з криками
нічних птахів та їхнім шелестом у соснах. Я боюся, що
в них потонуть інші звуки. Звук кроків на траві. Тріскіт
галузок, що сповіщає про чиєсь наближення. Хоч я і не
маю підстав вважати, що за мною хтось ішов слідом, та
не можу виключати цієї думки. За мною надто багато сте-
жили, щоб я не пильнувала зараз.
Мій ліхтарик лишається спрямованим у землю за
кілька кроків від мене. Я веду ним туди-сюди, шукаючи
чергову сторінку, видерту з коміксу Кристал. Помічаю її
там, де земля починає поволі йти вгору. Вона так само
придавлена каменем. Як і наступна, метрів за п’ятдесят.
Мірою того, як підйом стає крутішим, я минаю ще
п’ять сторінок. Капітан Америка веде мене вище. Чер-
гова сторінка чекає там, де земля вирівнюється на вер-
шині підйому. На ній Кеп відбиває кулі піднятим щитом.
У хмарці над його головою написано: «Я відмовляюсь зда-
ватися».
Я зупиняюся на якийсь час, щоб поводити ліхтари-
ком навколо, вивчаючи простір. Промінь висвічує берези
навкруги, від чого вони сяють білим. Праворуч прибива-
ється сяйво зірок. Я тепер на вершині стрімчака, за кіль-
ка метрів від місця, де пагорб уривається перед озером.

400
Звертаю ліворуч, підбираючись до лінії валунів, що озна-
чують наступний крутий підйом.
Капітан Америка теж там, зверху на кількох валунах,
притримуваний камінцями. Блукаю між них, доки не діс­
таюся масивної скелі. Моноліту. Спрямовую ліхтарик ви-
ще вздовж схилу, намагаючись краще роздивитися стеж-
ку попереду.
Жодної ознаки дівчат. Немає навіть Капітана Амери-
ки. Тільки чергові валуни, дерева і всипана листям земля,
що різко здіймається вгору.
Ліс навколо продовжує бриніти. Заплющую очі, на-
магаючись приглушити шум і прислухатися по-справж-
ньому.
Тоді раптом чую дещо: глухий стук, раз, потім ще раз.
— Дівчата? — гукаю я і чую луну власного крику. —
Це ви?
Ліс затихає, чути лиш шарудіння наляканих звірів
ліворуч. У цю благословенну мить тиші я чую приглу-
шений відгук:
— Еммо?
Міранда. Я в цьому впевнена. І, судячи зі звуку, десь
близько. До болю близько.
— Це я, — гукаю. — Ви де?
— У гобітській норі.
— Ми застрягли, — каже ще хтось. Здається, Кристал.
Міранда додає ще одне відчайдушне слово:
— Хутчіш!
Я кидаюся вперед, стискаючи в руці ліхтарик. Перес-
какую через коріння дерев. Огинаю валуни. Поспішаючи,
перечіпаюсь через впалу гілку і лечу сторчголов, пада-
ючи на долоні й коліна. Таким чином, рачки, деруся під

401
гору, чіпляючись пальцями за землю, відштовхуючись
ногами.
Не зупиняюся, навіть коли переді мною постають за-
лишки кам’яного фундаменту. Натомість пришвидшу-
юсь, здіймаюсь на ноги і біжу до збудованого в землі по-
греба. Хтось замкнув старий засов, зачинивши дівчат
усередині. І про всяк випадок накотив до дверей камінь
по коліно заввишки. Зсередини погреба долинає черго-
вий стук. Двері здригаються.
— Еммо, ви там? — питає Міранда. — Витягніть нас
звідси!
— Секунду!
Я смикаю двері, сповіщаючи, що поруч, і щосили
смикаю засов. Він відсмикує й двері, дозволяючи Міран-
ді прочинити двері до каменя. З приміщення віє густим
нудотним смородом. Сумішшю прілого ґрунту, поту та
сечі, від якої мені скручує живіт. Міранда притискається
до шпарини. Я бачу її набряклі очі, заюшений ніс і роз-
тулений рот, яким вона вбирає свіже повітря.
— Допоможіть, — кличе вона засапано, ще раз відчай-
душно штурхаючи двері. — Чого ви не відчиняєте?
— Тут ще камінь, — кажу я. — Вже ним займаюся. Як
там Кристал і Саша?
— Фігово. Я так само. Будь ласка, випустіть нас уже.
— Ще буквально хвилинку. Чесно.
Я нагинаюся, впираюсь долонями в камінь і штовхаю.
Він такий важезний, що я його ледь зрушую. Пробую зно-
ву, цього разу зціплюючи зуби й крехтячи від напруги.
Валун не піддається.
За допомогою ліхтарика я оглядаю околиці в пошуках
чогось, що могло б допомогти. Беру скруглений камінець,

402
що відколовся зі стіни поруч. Тоді помічаю на землі тов-
сту гілляку майже з мене завдовжки. Видається дос­татньо
міцною, щоб використати її як важіль. Сподіваюся.
Встромляю один кінець гілляки якомога глибше під
валун, підкладаю під неї камінець, а тоді смикаю дони-
зу. Спрацьовує, камінь трохи відкочується. Я кидаю гілку
і біжу до каменя, знову штовхаю, продовжуючи рух, доки
не відкочую його від дверей.
— Все чисто!
Двері відчиняються навстіж, і з них вивалюються дів­
чата. Спітнілі та вимащені брудом, вони вдихають чисте
повітря, розминають кінцівки, причмелено задивляються
в небо. Без своїх окулярів Саша змушена мружитися. Ніс
її розпух і має страшний фіолетовий колір. Від нього аж
до шиї тягнуться іржаві плями. Засохла кров.
— Це справді вже ніч? — в її голосі чується майже клі-
нічна відстороненість. А ще голод, зневоднення та шок.
Замість обійняти, я пробігаю пальцями по її руках,
оглядаючи, чи є рани. Почуваюся тупою, що не взяла їжі.
Чи води. Чи йобаної аптечки. Все, що я можу зараз зроби-
ти, це трохи витерти кров з Сашиного лиця краєм своєї
футболки.
— Скільки ми тут пробули? — питає Міранда, розплас-
туючись на землі, розкинувши руки й ноги, з полегкістю
віддихуючись. — Моя мобілка здохла десь в обід.
— Майже повну добу.
Від цих слів у Кристал підкошуються ноги. Через якусь
мить вона падає поруч із Мірандою:
— Чорт.
— Розкажіть, що сталося, — питаю я. — Відтоді, як ви
вийшли з будиночка.

403
 — Ми прийшли сюди шукати ваших подруг, — каже
Кристал. — Це Міранда придумала.
Міранда підводиться, надто втомлена, щоб відчува-
ти сором:
— Я просто хотіла допомогти. Ви були такі засмучені
минулої ночі. Було ясно, що вам треба було дізнатися, що
сталося. І, оскільки це тут ви знайшли щоденник, я поду-
мала, що тут можуть бути ще якісь підказки.
— Чому ви нічого не сказали?
— Бо ми знали, що ви не пустите нас плавати самих.
Я закінчую витирати Сашине лице. Засохла кров ли-
шає на футболці бордові сліди:
— То ви сюди прийшли, а тоді що?
— Хтось на нас напав, — каже Міранда, крізь втому
якої пробивається страх. У кутиках очей збираються
сльози.
— Хто?
— Ми не встигли роздивитися.
— Міранда та Кристал зайшли досередини, — каже
Саша, киваючи на погріб. — Я не захотіла, тому лишилася
тут. Але тоді хтось з’явився нізвідки.
Вона здушено хлипає. Наступні слова випалює швид-
ко, голосом, в якому, на диво, нема й сліду попередньої
відстороненості:
— Мене вдарили, у мене впали окуляри, і я не змогла
роздивитися, хто це був, а тоді мене запхали всередину
і замкнули двері.
Хтось вистежив їх, напав і замкнув, замість того щоб
вбити зразу. Це безґлуздо.
Хіба що той, хто це зробив, хотів, щоб вони лишились
живими.

404
 Отже, цей хтось може повернутися щохвилини.
Мене пронизує страх. Я витягаю з кишені телефон,
щоб подивитися, чи можу викликати поліцію. Сигналу
немає. Що пояснює, чому те саме не змогла зробити Мі-
ранда, щойно їх замкнули.
— Треба йти, — кажу я дівчатам. — Негайно. Знаю, ви
втомилися, але як думаєте, зможете бігти?
Міранда зводиться на ноги та стривожено зиркає на
мене:
— А нащо нам треба бігати?
— Тому що ви досі в небезпеці. Усі ми.
Мені в лице вдаряє промінь світла. Ліхтарик. Достат-
ньо яскравий, щоб мене оглушити й осліпити. Я прикри-
ваю очі долонею, захищаючись від сяйва. За точкою світ-
ла мені вдається розрізнити постать. Високу. Чоловічу.
Промінь опускається. Мій зір туманиться, очі пере-
лаштовуються. Коли фокусуються знову, я бачу Тео, що,
з ліхтариком у руці, ступає крок назустріч нам:
— Еммо? — гукає він. — Що ти тут робиш?
 38

Побачити Тео тут відчувається неначе малий зем-

летрус. Ґрунт дрижить під моїми ногами. От тільки на-
справді це я дрижу. Сейсмічні коливання мого тіла, які
я не в силах вгамувати.
Тому що його присутність тут не може бути збігом.
Він тут невипадково.
— Що відбувається? — питає він.
— Я би спитала тебе те саме, — кажу з клубком у гор-
лі. — Але, здається, я вже знаю.
Він повернувся по дівчат.
Він напав на них, замкнув у погребі, дочекався на-
стання темряви. Дії, що, як я підозрюю, у такій же по-
слідовності відбулися п’ятнадцять років тому з іншими
трьома дівчатами.
Моє звинувачення, попри всю свою хибність, могло
виявитися слушним. Правда, прихована в брехні.
Мені бридко так думати. З-поміж усіх у таборі він
єдиний, на чию невинуватість я щиро сподівалася. Але
підозра не розсіюється, непогамовна, як і дрижання мого
виснаженого тіла.
Я ступаю перед дівчатами, відгороджуючи їх від Тео
та того, що він може зробити далі. Продіваю тремтячу
руку через ремінець ліхтарика, щоб він не вилетів. Хоч
це й така собі зброя, толк з неї буде. Якщо до цього дійде.
Я щосили хочу вірити, що не дійде.

406
 — Мірандо, — кажу я з усім можливим спокоєм, — на
березі, там, де ми приставали минулого разу, стоїть бай-
дарка. Бери Сашу та Кристал і йдіть туди. Якщо Саші
буде тяжко, може, доведеться її нести. Скажи, ти впора-
єшся?
— Чому? — питає Міранда. — Що відбувається?
— Відповідай на питання. Так чи ні?
Відповідь Міранди бринить страхом:
— Так.
— Добре. Коли дістанетеся човна, гребіть через озеро.
Мене не чекайте. Ні секунди. Просто гребіть до табору так
швидко, як зможете.
Тео знову спрямовує в моє лице ліхтарик:
— Еммо, ти, може, відійди від дівчат. Давай я гляну, чи
з ними все гаразд.
Я його ігнорую:
— Мірандо, ти зрозуміла?
— Так, — повторює вона, цього разу впевненіше, під-
бадьорюючи сама себе.
— Добре. Тепер біжіть. Хутко!
Останнє слово — і те, як відчайдушно я його вигу-
кую — підхоплює дівчат у біг. Міранда зривається, тяг-
нучи за собою Сашу. За нею рушає Кристал, повільніше,
але не менш рішуче.
Тео ступає крок їм назустріч, але я кидаюсь уперед,
занісши ліхтарик, погрожуючи вдарити. Коли я за метр
від нього, він завмирає і кидає свій. Здіймає руки, розпро-
стерши долоні. Я не опускаю ліхтарик. Мені треба, щоб
він так і стояв. Щоб дати дівчатам час відірватися.
— Не смій їх наздоганяти, — попереджаю я.
— Еммо, я не розумію, що відбувається.

407
 — Не бреши! — кричу я. — Ти чудово знаєш, що відбу-
вається. Що ти збирався з ними зробити?
Очі Тео ширшають:
— Я? Це що ти збиралася з ними зробити. Я просте-
жив за тобою, Ем. Я бачив із Садиби, як ти брала байдарку
і пливла через озеро.
Це чергова брехня. Не може бути інакше.
— Якщо ти думав, що я винна, чому не сказав поліції?
— Бо хотів помилитися.
Як і я. Вся та провина, яку я відчувала за те, що його
звинуватила. Весь сором і шкодування. Усе це даремно.
— Мені потрібно знати, навіщо ти це зробив, — кажу
я. — І зараз, і тоді.
— Я не…
Я заношу ліхтарик вище. Тео зіщулюється.
— Гей, давай це проговоримо, — пропонує він. — Без
ліхтарика.
— Думаю, ти запав на Вів’єн, — кажу йому я. — Ти хотів
її, а вона тобі не дала. І в тебе зірвало дах. Ти зробив так,
що вона зникла. Разом із Наталі та Елісон.
— Еммо, ти помиляєшся. Щодо всього.
Тео ступає крок назустріч.
Я лишаюсь на місці, намагаючись не виказувати сво-
го страху. Та моя рука здригається, метляючи променем
світла в небо.
— Оскільки одного разу це зійшло тобі з рук, ти, по
ходу, вирішив, що можна повторити. От тільки цього разу
ти спробував виставити винною мене. Підкинув браслет
до човна, щоб уже точно.
— Еммо, у тебе проблеми, — каже він, обережно до-
бираючи слова, щоб мене не образити. — Тобі потрібна

408
допомога. Тому як щодо того, що ти кинеш зараз ліхтарик
і ми підемо разом? Я тебе не скривджу. Обіцяю.
Тео наважується зробити ще один крок. Цього разу
я відступаю.
— З мене досить твоєї брехні, — кажу я.
— Це не брехня. Я хочу тобі допомогти.
Ми робимо по ще одному кроку. Він вперед, я — назад.
— Ти міг допомогти мені п’ятнадцять років тому, ви-
знавши, що це був ти.
Якби Тео в усьому зізнався, тоді, може, я не почувала-
ся б такою винною через те, що сталося.
Може, мені не являлися б дівчата в галюцинаціях.
Може, я була б нормальною.
— Але ні, я п’ятнадцять років винуватила себе за те,
що з ними сталося, — кажу я. — І винуватила себе за те,
що зробила тобі боляче.
Ще один крок Тео.
— Я тебе не звинувачую, Еммо, — каже він. — Це не
твоя провина. Ти хвора.
Ще один мій крок.
— Годі так казати!
— Але, Ем, це правда. Ти сама це знаєш.
Замість одного кроку, Тео робить два. Я задкую, спершу
вагаюся, а тоді розвертаюся і кидаюсь бігти. Тео кидається
за мною й наздоганяє за секунди. Хапає за руку і смикає
на себе. Я кричу, мій голос розноситься хащами. Чуючи
його відлуння, замахуюся ліхтариком і б’ю Тео по голові.
Удар слабкий. Та його достатньо, щоб від шоку він
мене відпустив. Штовхаю його, збиваючи з ніг. Тоді кида-
юся тікати, але в протилежному напрямку. Туди, звідки
прийшла. До озера.

409
 — Еммо! — кричить Тео мені в спину. — Стій!
Я не зупиняюся. Моє серце калатає. Кров стугонить
у вухах. Дерева й каміння неначе чигають на мене з усіх
сторін. Від чогось ухиляюся, врізаюсь в інше. Але не спи-
няюся. Не можу.
Тому що Тео теж звівся й біжить. Його кроки відлуню-
ють лісом за мною, випереджаючи мої. Невдовзі він мене
наздожене. Я не маю шансів його обігнати.
Потрібно заховатися.
Раптом щось постає переді мною в темряві.
Моноліт.
Біжу до нього, тримаючись праворуч, доки не сягаю
північно-західного боку. Свічу ліхтариком понад прямою
скелею й бачу розщелину за пів метра над землею.
Печера, в яку залазила Міранда.
Падаю перед отвором навкарачки і свічу досередини.
Бачу стінки печери, земляну підлогу та темну заглиби-
ну, що на якийсь метр заходить під землю. З неї долинає
холодний протяг, і я мимоволі здригаюся.
Голос Тео лунає вже десь близько. Надто близько.
— Еммо? Я знаю, що ти тут. Виходь.
Вимикаю ліхтарик, лягаю на живіт і залажу до пе-
чери, хвилюючись, що можу не вміститися. Вміщаюсь.
Ледве. Наді мною десь сантиметрів п’ятнадцять вільного
простору і трохи менше з боків.
Небо ззовні світлішає. Ліхтарик Тео. Він добіг до скелі.
Я примушую себе не дихати, сунучись іще глибше.
Підлога печери видається непевною, так, наче я стою на
похилому пологому спуску.
На землі біля устя печери падає промінь світла. Чую
шурхіт кроків Тео, його забите дихання:

410
 — Еммо? — кличе він. — Ти тут?
Я сунуся ще глибше, думаючи, наскільки глибоко ся-
гає печера, і сподіваючись, що цієї глибини вистачить,
щоб уникнути ліхтарика Тео, якщо він спрямує його до-
середини.
— Еммо, будь ласка, вийди.
Тео прямо перед печерою. Бачу його черевики, спря-
мовані в протилежний бік носаки.
Продовжую сунутися задкома, уже швидше, моля-
чись, щоб він мене не почув. Чую воду, що скрапує зі сті-
нок. Піді мною починає чавкати болото, здіймаючись між
пальцями.
Я ковзаю далі, хоча це вже не мій вибір. Це через бо-
лото та нахил жолоба, що все різкішає. Я занурюю коліна
й долоні в багно, сподіваючись так загальмувати. Та на-
томість ковзаю ще більше.
Ще мить, і я безконтрольно кочуся, лишаючи підбо-
ріддям слід у багнюці. Коли клацаю ліхтариком, що ще
висить у мене на зап’ястку, то бачу тільки сірі стіни, буре
болото та приголомшливо довгий шлях, яким я з’їхала.
Тоді піді мною раптом зникає ґрунт і я опиняюсь у по-
вітрі.
Падаю.
Безпорадно борсаючись.
Мої крики заглушують їхні ж відлуння, що відбива-
ються від стінок, доки я провалююсь у порожнечу.
 39

Моє падіння уриває вода.

Я падаю прямо в неї, не здатна стулити рот перед за-
нуренням. Вода затікає в горло й душить мене, доки я па-
даю перевертом на дно, розтинаючи променем ліхтарика
воду, вихоплюючи мул, водорості та метких риб.
Коли я нарешті торкаюся дна, то м’яко вдаряюся, а не
розбиваюся насмерть об камінь, як очікувала. Але удар
все одно розходиться нервами. Я відштовхуюсь від дна,
поки вода продовжує лоскотати стінку мого горла. Я каш­
ляю, викидаючи перед своїм лицем потік бульбашок.
Мить — і я на поверхні, моя голова виринає з води, а вода
витікає з ніздрів. Я ще кілька разів кашляю, випльовую-
чи воду. Тоді дихаю. Довго й повільно вдихаю вогке під-
земне повітря.
З ліхтариком, що чудом лишився на зап’ястку, я гребу
на місці, намагаючись зрозуміти, де перебуваю. Я у пече-
рі за розміром, грубо кажучи, з табірну їдальню. Промінь
світла ковзає по чорній воді, вологому камінню, смужці
сухої землі, що півмісяцем оточує водойму. Сама вода
займає приблизно половину простору печери, розмі-
ром не перевищуючи дачного басейну під відкритим
небом. Коли я спрямовую промінь вгору, то бачу кам’яне
склепіння, з якого звисають сталактити. Форма печери
наводить мене на думку про шлунок. Я скотилась у че-
рево звіра.

412
 У кутку, де кам’яна стіна переходить у стелю, зяє
порожнина. Місце, з якого я випала. Воджу ліхтариком
вгору-­вниз, намагаючись оцінити, як глибоко я впала. На
вигляд десь метрів три.
Пливу вперед, прямуючи до суходолу, що частко-
во оперізує водойму. Земля там рясніє галькою, блідою
у світлі ліхтарика. Вилажу на берег і падаю, знеможена
та зболена.
Сягаю до кишені, оптимістично шукаючи телефон.
Він на місці. Навіть краще, він досі працює. Дякую, водо-
непроникний чохле.
Але покриття немає. Не те щоб я на нього розрахову-
вала так глибоко під землею. Втім, пробую набрати 911
на випадок, якщо сигнал якимось дивом проб’ється. Не
пробивається. Я не дивуюсь.
Пам’ятаю, що казав детектив Флін про те, як можна
вирахувати місцезнаходження особи за GPS на телефоні.
Не можу не думати, чи це працює у випадку, якщо зникла
особа під землею. Сумніваюся. Навіть якщо це можливо,
можуть знадобитися години, може, навіть дні, щоб таким
чином вирахувати мої координати.
Якщо я хочу звідси вибратися, то мушу зробити це
самотужки.
Спрямовую ліхтарик на ділянку стінки, що веде до
отвору наді мною. Вона крута. Не буквально дев’яносто
градусів, але до біса близько. Перш ніж дертися, я огля-
даю решту печери, шукаючи іншого виходу. Тицяю ліхта-
риком у кожен закуток і темну заглибину, яку можу знай-
ти, але бачу тільки більше води, більше каміння, більше
глухих кутів.
Єдиний мій вихід — дертися на стіну.

413
 У відчаї я кидаюся на неї, не завдаючи собі клопоту
знайти, за що чіплятися. Просто стрибаю на стінку, хапа-
ючись за скелю, шукаючи виступи. Пролажу так близько
метра, перш ніж камінь вислизає з рук і я падаю, важко
приземляючись на долівку.
Пробую знову, цього разу пролазячи ще сантиметрів
тридцять, перш ніж зісковзнути. Цього разу падаю пря-
мо на куприк. Різкий біль пронизує спину, миттєво мене
паралізуючи.
Та я пробую й втретє, цього разу повільніше, ретельно
добираючи найзручніші виступи та правильний напря-
мок руху. Працює. Мені вдається видертися вище. Два
метри. Два з половиною.
Коли до тунелю назад лишається десь пів метра,
я раптом усвідомлюю, що мені немає за що зачепити-
ся. Я сягаю правою рукою, намацуючи тільки холодний
і слизький гладенький камінь. Моя ліва рука й плече, на
які зосереджена вся вага, починають піддаватися.
Моє тіло зривається.
Якусь мить я вишу на стінці печери. Тоді валюся на-
зад на землю, падаючи на ноги, підвертаючи литку, перш
ніж встигаю згрупуватися. Здається, чую, як щось хрус­
кає. Чи, може, це підкидає моя уява, поки я звалююсь бо-
лючою купою.
Я кричу, сподіваючись, що крик пересилить біль. Мар-
но. Біль не вщухає. Як і крик. Дивлюся на литку та ступ-
ню, підвернуті у неприродний спосіб. Більше я не полажу.
Тоді дійсність звалюється на мене усією вагою.
Я тут у пастці.
Ніхто не знає, де я.
Я тепер зникла, так само, як Вів’єн, Наталі та Елісон.
 40

Ліхтарик дохне невдовзі по четвертій. Я знаю час, то-

му що перевіряю телефон, щойно тьмяний промінь ме-
рехтить і гасне в порожнечу. Шкодую, що подивилася,
хоча голубувато-біле світло екрана мене й заспокоює. Час
продовжує спливати нестерпно повільно. Так, наче хви-
лини тут спливають повільніше, розтягуючись, доки го-
дина не триває як три.
Щоб зберегти заряд батареї якомога надовше, я ви-
микаю телефон і кладу його до кишені. Тоді сідаю в тем-
ряві — суцільній настільки, що нагадує смерть. Нічого,
тільки сама чорна порожнеча.
Я починаю дрижати, усвідомлюючи, наскільки тут
внизу напрочуд холодно. Повна водойма крижаної во-
ди не допомагає ситуації. А ще вологий одяг, що при-
липає до моєї змоклої шкіри. Моє тіло тремтить. Зуби
цокотять.
Та, попри усе це, мені вдається задрімати, пригорнув-
шись до стіни печери, підібгавши коліна до грудей. Кож-
не кліпання у пітьмі якимось чином закінчується тим,
що я провалююсь у сон, тільки щоб знову схопитися зі
спазмом болю та наляканим зойком.
Я за межею виснаження, якщо це можливо. Не можу
пригадати, коли я спала востаннє. Гадаю, минулого ран-
ку, коли прокинулась у Дерені. Вмикаю телефон і ще раз
дивлюся на час.

415
 Чотири тридцять.
Блять.
Тоді дивлюся на мережу і знову її не знаходжу.
Двічі блять.
Вимикаю мобільний і рахую секунди, що спливають,
проговорюючи їх вголос в акустичну камеру печери:
— Один. Два. Три.
Коли я кліпаю, очі не розтуляються назад.
— Чотири. П’ять. Шість.
Я раптом стаю надто втомлена, щоб говорити. Але
рахую далі, вже подумки:
«Сім. Вісім. Дев’ять».
Після цього я засинаю. Не знаю, як надовго. Коли про-
кидаюся — знову з болем підхоплюючись, — то продов-
жую рахувати, вимовляючи число пошерхлими губами:
«Десять».
Мої очі різко розтуляються, заспаний погляд втуплю-
ється у Вів’єн, що сидить прямо переді мною. Вона лежить
на долівці печери, сперши голову на зігнутий лікоть. Так
вона любила грати у «Дві правди та брехню». Стверджу-
вала, що коли вона в розслабленій позі, складніше відга-
дати, чи вона бреше.
— О, ти прокинулась. Нарешті.
— Як довго я спала? — питаю, вже давно не намагаю-
чись її прогнати самою силою волі.
— Десь, може, годинку.
— Ти тут зі мною увесь час була?
— Моталася туди-сюди. Ти, мабуть, думала, що мене
здихалася?
— Ну, звісно, хотіла б.
Брехати їй не має сенсу. Вона не справжня.

416
 — Ну, от і не здихалася, — Вів’єн розводить руками
в удаваній утісі. — Сюрприз!
— Тобі це, мабуть, зайде, — кажу я, сідаючи й розми-
наючи шию, доки вона не хрускає. — Я тепер теж зникла
дівчина.
— Думаєш, ти тут помреш?
— Мабуть.
— Хуйово, — зітхає Вів’єн. — Ну, але тоді, виходить,
один — один.
— Я хотіла, щоб ти повернулася, — кажу я. — Я не те
мала на увазі. Тому вибач. І за те, що замкнула двері буди-
ночка. Це був жахливий вчинок, і я кожен день про нього
шкодую. Це все правда. Без брехні.
— Я, мабуть, зробила би так само, — зізнається Вів’єн. —
За це ти мені й подобалася, Ем. Ми обидві були сучками,
коли треба було.
— Це значить, що ми були би подругами, якби ти не
зникла?
Вів’єн накручує на палець пасемце волосся, розду-
муючи:
— Може. Було б дохера драми. Ми б одна одну дохера
виводили б. Але були б класні моменти, да. Була б друж-
кою на весіллі. Бухала б зі мною після мого неминучого
розлучення.
Вона усміхається. Лагідно. Так, як усміхалася та Вів’єн,
яку я уявляла потенційною старшою сестрою. Я сумую за
тією Вів’єн. Горюю за нею.
— Вів, то що з вами сталося тієї ночі? Це був Тео?
— Боже, не вірю, що ти досі не розібралася. Я ж тобі
стільки підказок залишила, ну Ем.
— Та чого ти просто не скажеш?

417
 — Бо мусиш сама розібратися, — говорить Вів’єн. —
Твоя проблема в тому, що ти засліплена минулим. Усе,
що тобі треба знати, — тут, перед тобою. Тобі треба тіль-
ки придивитися.
Вона тицяє на протилежний бік печери, де кам’яною
стінкою зміїться смужка світла. Її оточують іще кілька,
граючи, наче хвильки, від чого стеля печери схожа на
дискотеку.
До мене раптом доходить. Я можу бачити.
Темрява розсіялась, їй на заміну прийшло тепле світ-
ло, що сяє крізь усю печеру. Воно йде, хоч це й незбагнен-
но, з озерця посередині печери. Світло насичено-золоте,
з рожевим відтінком, від чого вода світиться, як у басей-
ні в готелі. Я дивлюся на телефон і бачу, що вже шоста.
Світанок.
Поява світла може значити лише одне: є ще один ви-
хід із печери.
— Вів’єн, здається, я можу вибратися!
Її тут більше немає. Не те щоб вона була доти. Але
цього разу немає й залишків її присутності, нема відчут-
тя, що вона може повернутися будь-якої миті.
Можливо, Вів’єн зникла назавжди.
Я встаю і кульгаю до води. Світло здається найяскра-
вішим праворуч від мене. Його насичене сяйво вказує
на те, що є прямий шлях від печери до зовнішнього сві-
ту. Найімовірніше, підводний тунель, що поєднує печеру
з озером.
Я ковзаю назад у воду і повертаюсь до світла. Крізь
воду бачу світне коло розміром приблизно як тунель, че-
рез який я сюди потрапила. Якщо він не вужчатиме далі,
мені, можливо, вдасться виплисти з печери.

418
 Пропливаю кілька кіл по периметру водойми, роз-
працьовуючи м’язи і випробовуючи ушкоджену литку.
Вона, звісно, болить. І розпухла, що обмежує рух. Мені
доводиться переборювати одне й друге. Вибору я не маю.
Як слід розігрівшись, я спрямовую своє тіло до входу
в тунель. Мене знову починає трусити, цього разу біль-
ше від нервів, ніж від холодної води. Мені дохера страш-
но і хочеться, щоб був ще один вихід звідси. Його немає.
Єдиний вихід — попереду.
Набираю повні легені повітря. Ковзаю під воду. Див-
люся на золотаво-рожеве світло і пливу до нього.
 41

Плисти.
Це все, що мені зараз треба.
Плисти і намагатися не думати про те, як болить литка.
Чи що тунель може повільно звужуватись попереду.
Чи що я не пропливла й чверті його довжини.
Треба не робити нічого, тільки плисти. Так стрімко
і швидко, наскільки можу. Прямо до світла, як та малень-
ка дівчинка з фільму, від якого у мене в дев’ять років бу-
ли кошмари.
Плисти.
Не думати про той фільм і стрьомного клоуна, про
мерехтливий телик чи про те, що осад у річковій воді за-
тьмарює зір і пече очі.
Просто плисти.
Не думати про те, що тунель і справді вужчає, чи те,
що мої плечі труться об стінки, здираючи лишаїсті клуб-
ки водоростей, що ще більше заважають бачити.
Просто, блять, плисти.
Не думати про водорості, про тунель, що звужується,
чи що кожен змах правою ногою розходиться гострим
болем у литці, чи як у грудях накопичується тиск, наче
у кульці, що от-от лусне.
Я пливу прямо на світло, осліплена ним, сяйво яко-
го змушує мене заплющити очі. Мої легені кричать. Кри-
чить моя литка. Я сама от-от закричу. Але раптом тунель

420
розходиться, ковзаючи з моїх плечей, як розстебнута сук-
ня. Мої очі розплющуються й бачать суцільний простір
води. Ні печери. Ні стін. Тільки благословенне просторе
озеро, що сяє жовтим у все яснішому світанні.
Я виринаю на поверхню та вдихаю, ковтаючи доро-
гоцінне повітря, доки біль у легенях не відступає. Литка
далі болить. Як і мої виснажені, обвислі як ганчірки ру-
ки. Та мені вистачає сил лишатися на плаву, тримаючи
голову над водою.
За якийсь час, перепочивши, я, можливо, буду здатна
доплисти до табору.
Сподіваюся, до цього не дійде. Сподіваюся, люди ме-
не шукають.
І якраз вчасно я чую віддалений гул моторного човна.
Обертаюсь у воді, доки його не бачу: білий катерок, один
із двох, що зазвичай стоять пришвартовані біля причалу
табору. За човновим мотором сидить Чет, ведучи човен
по озеру.
Я вихоплюю руку з води, махаючи йому. Тією крихтою
повітря, що є в моїх легенях, гукаю його:
— Чете!
Він мене помічає, радісно-здивований бачити мене
у воді озера. Він глушить мотор, дістає дерев’яне весло
і гребе до мене.
— Еммо? Господи, ми вже всюди тебе обшукались.
Я пливу назустріч. Він продовжує гребти. Ми нареш-
ті зустрічаємося, і я хапаюся за край човна. З допомогою
Чета залізаю досередини й валюся на дно, відсапуючись,
надто виснажена, щоб рухатися.
— Ви знайшли дівчат? — питаю я, видихаючи слово за
словом, досі переводячи подих.

421
 — Рано-вранці. Вони зневоднені, голодні та налякані,
але з ними все буде добре. З останнього, що я чув, Тео
збирався відвезти їх до лікарні.
Я підводжуся, тремтячи від тривоги:
— Тео повернуся?
— Так, — каже Чет. — Сказав, що знайшов тебе з дівча-
тами і що ти на нього напала й зникла в лісі.
— Він бреше.
— Еммо, ну це вже шиза. Ти ж розумієш?
Я не зупиняюся. Раз шиза, то вже повна:
— Він їх кривдив, Чете. Йому не можна бути з ними
поруч. Треба подзвонити в поліцію.
Я виймаю телефон, що, на диво, досі в кишені і далі
працює. Лишилося навіть трохи заряду. Я починаю наби-
рати 911, та мене зупиняє тінь, що падає на екран.
Відображення Чета, спотворене, як у кривому дзер-
калі.
У руці він стискає весло. Це відображення я теж бачу.
Держак розмито ковзає по моєму екрану за мить до того,
як Чет вдаряє ним мені по потилиці.
На якусь мить усе зупиняється. Моє серце. Мій мо-
зок. Мої легені, вуха та очі. Так, наче моєму тілу потрібна
мить, щоб зрозуміти, як реагувати.
У цей короткий відтинок часу я припускаю, що так,
певно, відчувається смерть. Не занурення у глибокий сон
чи повільна хода до теплого світла. Просто різка зупинка.
Але тоді приходить біль. Пронизливий, до кінчиків
нервів біль, що охоплює кожну частинку мене, сповіща-
ючи, що я досі жива.
Мертві не відчувають такого болю.
Болить так сильно, що я їм заздрю.

422
 На зміну йому приходить розпука, а з нею — безпо-
радність. Мій зір потьмарюється. Голова дзвенить. Я ви-
тискаю з себе заскочений стогін, тоді як телефон виска-
кує з моїх рук, а я завалююсь на дно човна.
 42

Я опритомнію на дні моторки. Відчуваю шорсткий

пластик при своїй шиї, нудотний запах риби, чую від-
луння води під низом.
Човен зараз рухається. Мотор гуде білим шумом. Ви-
падкові бризки озерної води імлою падають мені на лице.
Я впала на лівий бік, притиснувши собою ліву руку;
права рука легко ниє. Моє ліве око заплющене, втиснуте
в підлогу. Повіка правого невпинно кліпає, від чого небо
та хмари над головою мерехтять, наче старе кіно. Моє ди-
хання пришвидшене та судомне: короткі вдихи, за якими
зразу ж ідуть такі ж короткі видихи.
Усе тіло досі болить, але біль принаймні не такий все-
охопний. Невпинний барабанний бій замість передзвону.
З подивом я усвідомлюю, що можу рухатися, якщо справ-
ді на цьому зосереджуся. Згинаю праву руку, що ниє. Роз-
простую ноги. Ворушу пальцями, дивуючись цьому до-
сягненню.
Ясність моїх думок — чергова несподіванка. Я розу-
мію, що відбувається. Я не оглушена, не осліплена, мені
не паморочиться в голові. Припускаю, Чет недобрав із
замахом перед тим, як мене вдарити. Ну, або мені просто
дуже пощастило. У кожному разі, я рада.
Коли гул мотора стихає, а човен зупиняється, мені
вдається перевернутися на спину і з полегшенням дізна-
тися, що моє ліве око теж живе. Бачу, як наді мною стоїть

424
Чет. Він знову тримає весло, проте то міцно стискає його,
то мало не випускає з рук.
— Досі не можу повірити, що тобі вистачило духу сю-
ди повернутися, Еммо, — говорить він. — Хоча це й була
моя ідея, я досі дивуюсь. Ти не подумай. Я радий за це.
Просто не очікував, що ти така тупа.
— Нащо… — я замовкаю, щоб сковтнути слину, хоча
в роті сухо, сподіваючись, що це допоможе вивільнити
слова. Кожен склад потребує зусиль. — Нащо було мене
запрошувати?
— Бо я думав, що буде прикольно, — каже Чет. — Я знав,
що ти поїдеш кукухою. Тео мені про тебе все розповів.
І мені захотілося побачити, наскільки тебе поплавить.
Ну, типу, закинути тобі пару ворон у хату. Розмалювати
двері, зиркнути у вікно. У душі підглянути.
Чет замовкає, щоб підморгнути мені, від чого в мене
скручує кишки.
— Але я взагалі не вірив, що ти поведешся. Думав, зна-
добиться на порядок більше попрацювати, щоб виста-
вити тебе винною. Але, блін, всі ці приколи про те, що ти
бачила Вів’єн… Та цього одного вистачило, щоб ти вигля-
дала поїхавшою.
— Але нащо?
— Через справжню причину, з якої я хотів, щоб ти сюди
повернулася. Дівчата з твого будиночка зникають, і, щоб
звернути на тебе підозру, я підкидаю якусь твою дрібнич-
ку в порожній човен із парою поламаних окулярів і пускаю
його плисти. Твій браслет, до речі, прекрасно спрацював.
Коли зривав його тоді в Садибі, то знав, що буде супер.
Він потворно шкіриться. Як психопат. Значно боже-
вільніший, ніж будь-коли була я.

425
 — Після цього мені знадобилося тільки стерти відео
з камери навпроти будиночка та перейменували запис,
де ти виходила вранці з Дерену. Розкажу тобі один сек­
рет, Ем. Дівчата не виходили за п’ять хвилин перед тим,
як ти прокинулася. Їх не було принаймні годину.
Я підводжуся, спираючись на лікті. Якусь мить трем-
чу, перш ніж впертися в руки і випростатися. Цей незнач­
ний рух мене трохи пробуджує, трохи розштурхує. Гово-
рячи, чую в своєму голосі нові сили:
— Стільки старань. Я не розумію.
— Бо ти мало не зруйнувала нам життя, — гарчить
Чет. — Особливо Тео. Настільки, що він мало не вбився.
Настільки ти його перехуйовила. Коли ти знищила його
репутацію, то заразом знищила й нашу. Коли я вступив
у Єль, то пів універу зі мною взагалі не розмовляло. Ду-
мали, що я мажор, брата якого відмазали від убивства,
бо в нас дохера грошей. А це не так. Уже ні. Все, що в нас
лишилося, — це квартира моєї мами і це блядське озеро.
Навіть попри те, що мій череп розколюється від болю,
я нарешті розумію.
Це його помста.
Спроба виставити мене винуватою так, як я виста-
вила Тео. Хоче, щоб я теж жила в тіні підозри. Щоб теж
утратила все.
— Я не хотів тебе вбивати, — каже він. — Я б радше ди-
вився, як ти страждаєш наступні п’ятнадцять років. Але
плани змінилися. Ти про це подбала, коли визволила дів­
чат. Тепер я не маю іншого вибору, крім як зробити так,
щоб ти зникла.
Чет хапає мене за комір і підіймає з дна човна. Я не
опираюся. Не можу. Все, на що я здатна, — непевно бор-

426
сатися, коли він садовить мене на борт моторки. Рух зно-
ву сповнює мене новими силами.
Більше не на підлозі, я помічаю, що ми запливли в час­
тину озера, якої я не пригадую. Щось на кшталт бухти.
З берегів обабіч озеро, наче стіни фортеці, оточують де-
рева. Крізь крони пробивається світло, ледь-ледь розга-
няючи туман, що повиває воду.
З туману щось маячить, випинаючись із води за пару
метрів від човна.
Флюгер-півник.
Такий же, що я бачила на фотографіях на верхівці
психлікарні «Тихий діл». Тільки тепер він поточений ір-
жею та обліплений мушлями. А будівля пансіону, яку він
увінчує, покоїться глибоко під поверхнею Північного озе-
ра. Я зазираю у воду, розрізняючи мерехтливі обриси за-
муленого даху.
Будівля лишилася на своєму місці. Тільки тепер захова-
на під водою. Ця частина історії Кейсі принаймні правдива.
— Так і думав, що ти її впізнаєш, — каже Чет. — Те, що
ти шариш про це місце, — ще одна приємна несподіванка.
Допитлива Емма сумлінно попрацювала.
Судячи зі смуги засохлого мулу вздовж берега, я при-
пускаю, що рівня води озера зазвичай вистачає, щоб пов-
ністю вкрити флюгер. Зараз його видно лише завдяки
посусі.
— Знайшов це місце ще підлітком, — веде далі Чет. —
Ніхто більше не шарить, що воно досі тут. Ні мамка. Ні
Лотті. По ходу, вони думають, що старий Б’юкенен зніс
лікарню, коли купив землю. Та насправді він просто забив
і затопив її зі всім. І тепер більше ніхто не здогадається
тебе тут шукати.

427
 Моє серце скаче, як навіжене. Кров приливає до моз-
ку, приносячи водночас і зосередження, і страх. Та страх
не віднімає в мене мову, а навпаки, пробуджує голос:
— Не роби цього, Чете. Ще не запізно.
— Гадаю, що вже так.
— Дівчата тебе не бачили. Вони самі мені розповіли.
Якщо хочеш, щоб я сказала копам, що це я зробила, то
скажу.
Слова — єдиний мій захист. Я не маю сил із ним бо-
ротися. Навіть якби мала, проти ще одного удару весла
я нічого не вдію.
— Ніхто не знатиме, що це зробив ти, — кажу я. — Тіль-
ки ми вдвох. А я нікому не скажу. Я візьму провину на се-
бе. Зізнаюся слідству.
Чет бере весло в іншу руку. Здається, мені потроху
вдається.
— Ти ж хочеш, щоб я страждала, так? То уяви мене
в тюрмі. Подумай, як я там страждатиму.
У голосі раптом спливає спогад. Як я їхала з табору
«Соловей» п’ятнадцять років тому. Там тоді був Чет, із за-
плаканим обличчям він гукав свого брата. Може, саме то-
ді хлопець вирішив, що повинен помститися. Якщо так,
то потрібно нагадати йому про дитину, якою він був до
того.
— Ти ж не вбивця, — кажу йому. — Ти занадто хороша
людина, щоб ним бути. Це я зробила погано. Не будь, як
я. Не ставай тим, ким ти не є.
Чет здіймає весло, готуючись ще раз ним ударити.
Перш ніж встигає це зробити, я кидаюся вперед, врі-
заючись у нього. Сили з’являються нізвідки. Стиснута
енергія, породжена страхом і відчаєм. Від поштовху Чет

428
перечіпається через сидіння човна. Його нога зашпорту-
ється, і він заточується назад. Весло випадає з його руки
і гупає на дно. Я смикаюся до нього, але Чет виявляється
швидшим. Він хапає весло однією рукою і б’є мене тиль-
ним боком іншої.
Мою щоку пронизує біль. Але ляпас водночас і запа-
лює в моєму тілі останній заряд адреналіну. Якого ви-
стачає, щоб переповзти до переду човна і вилізти на ніс.
За мною Чет звівся на ноги й тримає весло.
Підіймає.
Замахується.
Я заплющую очі, чекаючи, доки удар не прийдеться
на мій череп.
Натомість лунає постріл, розходячись луною по бухті.
Мої очі вчасно розплющуються, щоб побачити, як весло
розлітається на тисячу друзок. Заплющую їх знову, коли
скіпки вдаряються в обличчя. Зіщулююсь, намагаючись
захиститися.
Човен перехиляється.
Я зісковзую, падаючи спиною за борт — у води Пів-
нічного озера.
 43

Моє падіння у воду триває мить. Коротку й бентеж-

ну, доки я не вдаряюся об щось на глибині метра. Як мені
здається, об деревину. Слизьке від моху та водоростей та
сотні років змін рівня води.
Дах.
Доки я це усвідомлюю, дерево піді мною прогинаєть-
ся й тріщить. Ще мить — і я падаю знову. Досі під воду,
але вже в оточенні — у пастці — стін.
Лікарня «Тихий діл».
Я всередині, падаю крізь стелю на нижній поверх. Го-
туюся до наступного пролому. Його не стається. Нато-
мість я відштовхуюся від підлоги та пливу вгору.
Крізь затягнуте водоростями вікно пробивається
тьмяне світло. Його яскравості вистачає, щоб роздиви-
тися порожню кімнату, всуціль вкриту мулом. Усе в ній
похилене: стіни, стеля, одвірок. Самі двері вийшли з пе-
тель і стоять перекошені, відкриваючи короткий кори-
дор, сходи і ще трохи світла. Рушаючи туди, я щосили
намагаюся проплисти крізь прохід, коридором і вниз
сходами.
Унизу вхідний отвір стоїть відчиненим. Самі двері ле-
жать на підлозі, зливаючись майже повністю із дном озе-
ра. Ліворуч розташована вітальня. У стіні зяє діра, з якої
повипадала цегла, злізли дошки та шпалери. Кімнатою
плаває смугастий окунь. Я випливаю через відкритий

430
дверний отвір зсередини назовні, хоча навколо мене все
та сама вода.
Моє тіло стугонить болем. Легені печуть. Мені потріб-
не повітря. Потрібен сон. Починаю пливти вгору, до по-
верхні, аж раптом щось привертає мій погляд.
Череп.
Білий-білісінький.
Без щелепи.
З очницями, спрямованими вгору.
Навколо лежать іще кістки. Принаймні з десяток.
Розрізняю дужки ребер, вигини пальців, другий череп
за кілька метрів від першого.
Дівчата.
Я знаю це, тому що поміж кісток лежить, слабо по-
блискуючи в багнюці, золотий ланцюжок та медальйон
у формі серця. Посередині в ньому інкрустований сма-
рагдик.
За моєю спиною щось занурюється у воду. Я радше
чую це, ніж бачу, — озеро неначе здригається. Рука про-
стягається й охоплює мене за талію. Тоді мене тягнуть
угору, геть від дівчат, до поверхні води.
Невдовзі ми виринаємо з Північного озера.
Я бачу небо, дерева, ще одну табірну моторку, що бов-
тається за пару метрів. У ній стоїть детектив Флін, на-
ставивши пістолет на Чета, що кидає з рук розтрощене
весло.
І бачу Тео. Який пливе поруч. Не прибираючи руки
з талії. Вода хлюпає об його підборіддя.
— Ти в порядку? — питає він.
Я думаю про Вів’єн, Наталі та Елісон, що лежать пря-
мо під нами.

431
 Думаю про всі роки, які вони провели там, чекаючи,
доки їх знайдуть.
Тому, коли Тео перепитує, чи я в порядку, я тільки ки-
ваю, здушую схлип і дозволяю сльозам текти.
 44

Я сиджу на передньому сидінні поліцейського седа-

на детектива Фліна, лікарня маячить далеким спогадом
у дзеркальці. Як виявилося, мені дісталося більше синців
і побоїв, ніж мені думалося. Висновок лікаря був жахли-
вим. Струс мозку від удару веслом. Вивихнута щиколот-
ка від падіння. Розриви тканин, зневоднення, постійний
головний біль.
У підсумку я провела у шпиталі два дні. Один день —
спільний з дівчатами. Ми були з Мірандою в одній палаті
і весь час скаржилися на наші нещастя й прикрощі, хи-
хочучи з того, яке воно все абсурдне, та пліткуючи про
красеня-медбрата, що працював у ранкову зміну.
Час від часу навідувалися відвідувачі. Саша та Крис­
тал із сусідньої палати. Бабця Міранди — нестримний
вихор католицького самокартання та задушливих обій-
мів. Заскочила Бека та принесла книжку з фотографіями
Анселя Адамса, а Кейсі перепросила, що допускала дум-
ку, що я могла скривдити дівчат із Дерену. Приїхав Марк
з пачкою таблоїдів і новиною, що вони з Біллі — бібліоте-
карем — знову зустрічаються. Прилетіли з Флориди на-
віть мої батьки — вчинок, що зворушив мене більше, ніж
я розраховувала.
Ми домовилися після обіду вирушити до Мангеттену.
Марк приєднається. Буде цікава поїздка для усіх учас-
ників.

433
 Але наразі мене чекають незавершені справи, про що
мені нагадує детектив Флін.
— Ось що, скоріш за все, сталося, — починає він. — Су-
дячи з того, що вона писала у щоденнику, Вів’єн, як і ви,
припускала найгірше про «Тихий діл», Чарлза Катлера
та Б’юкенена Гарріса. Вона знайшла місцезнаходження
лікарні та взяла Елісон та Наталі зі собою, щоб пересвід-
читися в її існуванні. З того, як ви це описали, там під во-
дою дуже легко розгубитися. Вони пірнули, поплавали
навколо розвалин, але не спливли. Нещасний випадок.
Від того лише, що я припускала точно те саме, зми-
ритися з цим анітрохи не легше. Адже тепер я знаю, що
Вів’єн померла такою самою смертю, що і її сестра. Занад-
то трагічно, щоб це усвідомити.
— Отже, ніщо не вказує на те, що це Чет їх убив? — пи-
таю я, знаючи, втім, що це неможливо.
Флін хитає головою:
— Він присягається, що цього не робив. Я не бачу при-
чин йому не довіряти. Йому тоді було лише десять. До
того ж на дні озера лишилося ще достатньо кісток. Зна-
добиться певний час, щоб усі їх знайти. До того ми не
знатимемо точно, що там саме ваші подруги.
Та я вже знаю. Це саме Вів’єн, Наталі та Елісон я поба-
чила на дні озера. Медальйон — єдиний доказ, який був
мені потрібен. Тепер від самої думки про нього у мене
в грудях наростає гіркий сум. Звичне відчуття за остан-
ні два дні.
— Що ж до другої трійці дівчат із Дерену, Чет гово-
рить, що не збирався їх кривдити, — веде далі Флін. — Ме-
ні видається на те, що він сам не знав, що з ними робити.
Просто діяв зі злості, не думаючи про наслідки.

434
 — А зараз він де?
— Поки в окружному ізоляторі. Планує завтра визна-
ти провину за всіма звинуваченнями. Тоді його, ймовірно,
переведуть до психіатричного закладу на невизначений
період.
Мені втішно це чути. Я хочу, щоб Чет отримав усю не-
обхідну йому допомогу. Я трохи знаюся на бажанні пом­
сти. Як і Чет, я теж відчувала, як воно горить у мені. Воно
обпекло нас обох.
Та я зцілилася. Не повністю, але я вже, безперечно,
на шляху.
— І, гадаю, я винен вам вибачення, — каже Флін. — За
те, що не вірив вам.
— Ви просто виконували свою роботу.
— Але я мав більше до вас прислухатися. Я так швид-
ко пристав до думки, що це зробили ви, тому що це було
найпростіше пояснення. За це й прошу вибачення.
— Вибачення приймаються.
Ми їдемо мовчки до самих воріт табору «Соловей». Ко-
ли я випростуюся в сидінні, Флін зиркає на мене й питає:
— Не тривожно повертатися?
— Не так сильно, як очікувала, — відповідаю я.
Знову бачу околиці табору й відчуваю мішанину емо-
цій. Сум і жаль, любов і відраза. І потужне полегшення.
Те, яке відчуваєш, коли дізнаєшся про щось усю правду.
Коли викриваєш зрадливого партнера. Дізнаєшся офі-
ційний діагноз. Прояснення правди означає, що нарешті
можна почати скидати з себе її тягар.
Флін їде до середини табору. Відчуття пустоти й тиші
таке саме, як того ранку, коли я прокинулася й виявила,
що дівчат у Дерені нема. Цього разу для цього є причина.

435
Усіх учасниць, вожатих та викладачок відправили до-
дому. Табір «Соловей» закрився передчасно. Цього разу
остаточно.
Хай як сумно, я знаю, що це на краще. Із цим місцем
пов’язано забагато горя. Та й Френні має достатньо кло-
потів.
Коли седан пригальмовує біля Садиби, надворі вже
стоїть Лотті. Оскільки я причмелена від знеболювально-
го, а моя литка замотана кілометрами еластичного бин-
та, жінці доводиться допомагати мені вийти з авто. Перш
ніж відпустити мою руку, вона ще раз міцно її стискає.
Даючи знати, що вона не тримає зла за те, що я нагово-
рила. Я вдячна їй за це прощення.
Флін сигналить і махає мені рукою на прощання. Тоді
розвертається і їде з табору, тим часом як Лотті заводить
мене до Садиби. Усередині нема жодної ознаки Мінді.
Я не здивована. Відвідуючи мене в лікарні, Кейсі згаду-
вала, що та поїхала до батьків на ферму. Вона казала це
з утіхою, так наче Мінді отримала заслужене. Якщо це бу-
ло ліпше, ніж лишатися з Четом, то я схильна погодитися.
— Боюся, часу в нас небагато, — каже Лотті. — Френні
має лише кілька хвилин, доки нам треба буде вирушати.
Бюрократи у відділку дуже строгі щодо графіку побачень.
— Розумію.
Вона веде мене на задню веранду, де в адірондаку,
нахиленому до сонця, сидить Френні. Вона приязно мене
вітає, тиснучи руку й усміхаючись, так, наче роки звину-
вачень і кривд між нами нічого не значили. Може, тепер
так воно і є. Може, тепер ми квити.
— Люба Еммо. Як добре знову бачити тебе на ногах, —
вона показує на підлогу поруч із кріслом, де стоять мої

436
валіза та етюдник. — Усе там. Я потурбувалася, щоб Лотті
усе склала. Єдине, чого там немає, — це щоденника Вів’єн,
який забрала поліція, та світлини, яку вона взяла із Сади-
би. Буде правильно, щоб вона лишилась у Лотті, ти згод-
на зі мною?
— Абсолютно.
— Ти точно не хочеш наостанок обдивитися в Дере-
ні? — питає Френні. — Якщо раптом ми щось забули.
— Ні, — кажу я. — Усе гаразд.
Дерен — останнє місце, де мені хотілося б бути. Воно
надто сповнене спогадів, хороших і поганих. При всьо-
му, що сталося — і всьому, що я тепер знаю, — я не готова
з ними стикатися. Побачивши імена, видряпані на пека-
ні, та почувши скрип третьої паркетини, я, певно, знову
зірвуся.
Френні дивиться на мене з розумінням, так, наче сві-
дома усього:
— Перепрошую, що не навідалася до тебе в лікарні.
З огляду на обставини, я вирішила, що найкраще буде
утриматися.
— Вам нема за що перепрошувати чи шкодувати, —
кажу я, щиро маючи на увазі кожне слово.
— Не можу інакше. Те, що зробив Чет, — неприпусти-
мо. Мені щиро, глибоко шкода за весь біль, якого він зав-
дав. Тобі та решті дівчат із Дерену. І, прошу, вір мені, коли
я кажу, що не знала, що він задумав. Якби знала, я б ніко-
ли не запросила тебе повернутися.
— Я вам вірю, — кажу я. — І пробачаю. Власне, нічого
поганого ви й не зробили. Ви ставилися до мене виключ-
но з ласкою, Френні. Це я мала би благати у вас прощення.
— Я вже тобі його дала. Давним-давним-давно.

437
 — Але я його не заслуговувала.
— Заслуговувала. Тому що я бачила в тобі добро, хай
навіть ти й сама не знала, що воно в тобі було. І, раз уже
мова про прощення, то, гадаю, є ще дехто, хто хотів би
сказати на цю тему пару слів.
Вона простягає руку, щоб я допомогла їй підвестися
з крісла. Я корюся і лагідно піднімаю її. Спираючись одна
на одну, ми прошкуємо до поруччя веранди. Знизу перед
нами — Північне озеро, як завжди прекрасне. А на галяви-
ні, дивлячись на воду, сидить Тео.
— Ну ж бо, — підбадьорює Френні. — Вам двом є багато
про що поговорити.

Спершу я нічого не кажу Тео. Просто присідаю до ньо-

го на траву і дивлюся на воду. Тео теж не порушує ти-
ші, з очевидних причин. Я двічі його звинуватила. Якщо
хтось і заслуговує на мовчання, то це я.
Я зиркаю на його профіль, роздивляючись шрам на
щоці та свіжу відмітину на лобі — фіолетовий синець на
місці, де я вдарила його ліхтариком. Я завдала йому стіль-
ки болю. Безвідносно до вчинків Чета, він має повне пра-
во мене ненавидіти.
Та, попри все, це Тео подбав, щоб я вибралася з Пів-
нічного озера живою. Детектив Флін довго розказував,
як швидко Тео кинувся у воду за мною. Без жодного зво-
лікання. Так він це описував. Це борг, який я ніколи не
зможу йому повністю повернути. Я могла б тут сидіти
і годинами дякувати Тео, благати в нього прощення чи
вибачатися без кінця. Та натомість я простягаю руку
і кажу:
— Привіт. Я Емма.

438
 Тео нарешті звертає на мене увагу, повертаючи голо-
ву. Тиснучи руку, він відповідає:
— Я Тео. Радий познайомитись.
Більше нічого не треба казати.
Тео совається на місці, витягає щось із кишені та кла-
де його мені в руку. Мені не потрібно дивитися, щоб зро-
зуміти, що це мій браслет із намистинами. І відчуваю на
своїй долоні ланцюжок, відчуваю вагу трьох олов’яних
пташок.
— Подумав, що ти будеш рада знову його мати, — ка-
же Тео, додаючи з усмішкою, — хоча ми щойно і позна-
йомилися.
Я стискаю браслет у долоні. Я так давно його ношу.
Він був моїм вірним супутником більше половини мого
життя. Але тепер час попрощатися. Тепер, коли я знаю
всю правду, мені він більше не знадобиться.
— Дякую, — кажу я. — Але…
— Але що?
— Думаю, я його переросла. До того ж я знаю для ньо-
го краще місце.
Не роздумуючи, кидаю браслет у повітря, даючи на-
решті трьом пташкам злетіти. Заплющую очі, перш ніж
він упаде. Не хочу пам’ятати мить, як він зникне. Нато-
мість прислухаюся і торкаюся руки Тео, саме тоді, коли
браслет із легким плюскотом падає на дно Північного
озера.
 А кінець такий.
Френні помирає задушливого вечора наприкінці
вересня. Помирає вона не на озері, а у спальні у своє-
му пентхаусі в Гаррісі. Поруч із нею — Тео і Лотті.
Тео казав, що її останні слова були: «Я готова».
Ще за тиждень ти приходиш на її похорон,
у сонячний понеділок бабиного літа. Тобі зда-
ється, Френні б це оцінила. Після служби ви з Тео
ідете прогулятися Центральним парком. Ви не
бачилися, відколи ти поїхала з табору «Соловей».
З огляду на все, що відбувалося, ви погодилися, що
вам обом потрібен час і простір.
Ваше возз’єднання позначене безліччю емо-
цій. Це, звісно ж, горе. І радість бачити одне од-
ного. Й інше, дивніше відчуття — трепетності.
Ти не знаєш, які стосунки складуться між вами
в майбутньому. Особливо коли посеред прогулян-
ки Тео каже:
— Я наступного тижня поїду.
Ти раптово зупиняєшся:
— Куди?
— В Африку, — відповідає він. — Я підписався на
ще одну поїздку з «Лікарями без кордонів». На рік.
Гадаю, мені буде корисно розвіятися. Треба трохи
часу, щоб з усім розібратися.
Ти розумієш. Тобі це здається слушною ідеєю.
Бажаєш йому всього найліпшого.
— По поверненню я був би радий повечеряти
разом, — говорить Тео.

440
 — Типу як побачення?
— Може бути просто звичайна зустріч двох
друзів, що мають звичку звинувачувати одне од-
ного в жахливих речах, — відповідає Тео. — Але ідея
з побаченням мені подобається більше.
— Мені теж, — визнаєш ти.
Тієї ночі ти знову починаєш малювати. Тебе
осяває після того, як ти годинами лежиш без сну,
думаючи про зміну пір року та плин часу. Вила-
зиш із ліжка, стаєш перед чистим полотном
і усвідомлюєш, що тобі потрібно зробити: нама-
лювати не те, що бачиш, а те, що бачила.
Малюєш дівчат у тому ж порядку. Завжди.
Спершу Вів’єн.
Тоді Наталі.
Тоді Елісон.
Вкриваєш їх хвилястими формами різних
відтінків синього, зеленого та коричневого. Мох
і кобальт, олово та хвоя. Заповнюєш полотно
водоростями, жабуринням, підводними деревами
з покрученими до поверхні гілками. Малюєш зану-
рену в холодну глибінь будівлю з півником на вер-
хівці, темну й порожню, що чекає, доки її хтось
знайде.
Коли картину завершено, ти малюєш на-
ступну. Тоді ще одну. І ще. Сильні зображення
стін і підвалин, захованих під водою, огорну-
тих рослинністю, загублених для часу. Щора-
зу, коли ти замальовуєш дівчат, це відчуваєть-
ся як поховання, як похорон. Малюєш тижнями
без упину. У тебе болить зап’ясток. Пальці не

441
розтискаються, навіть коли не тримають пенз­
лик. Коли спиш, тобі сняться кольори.
Терапевт каже, що те, що ти робиш, — здо-
рово. Ти розбираєшся зі своїми почуттями, даєш
раду горю.
До січня ти завершуєш двадцять одну кар-
тину. Підводну серію. Показуєш їх Ренделові, той
у захваті. Ахає перед кожним полотном. Захоп­
люється тим, як ти себе перевершила.
Планується нова виставка, організована
нашвидкуруч Ренделом, щоб монетизувати ува-
гу до подій на Північному озері. Вона відбудеться
в березні. Розголос усе наростає. Про тебе вихо-
дить стаття у «New York Times». Батьки плану-
ють бути на відкритті.
У ранок відкриття тобі дзвонить детектив
Нейтен Флін. Повідомляє те, що ти вже й так
знала: кістки, виявлені на дні, належать Наталі
та Елісон.
— А Вів’єн? — питаєш ти.
— Це дуже добре питання, — каже Флін.
Повідомляє, що з її зразками жодна кістка не
збігається.
Повідомляє, що черепи Наталі та Елісон ха-
рактерно проламані, ймовірно — лопатою, що бу-
ла знайдена поруч із кістками.
Повідомляє, що було також знайдено ланцю-
ги й цеглини, що вказує на те, що тіла, ймовірно,
були занурені тягарями.
Повідомляє, що волосини в пакетику, який
ти знайшла разом із щоденником Вів’єн, — це

442
насправді синтетичне волокно, яке зазвичай ви-
користовують у виготовленні перук.
Повідомляє, що в тому ж пакетику були вияв-
лені й сліди речовин, типових для виготовлення
підробних документів.
— На що ви натякаєте? — питаєш ти.
— Саме на те, про що ви подумали, — відпові-
дає він.
А думаєш ти про останні слова Вів’єн, коли
вона стукала в замкнуті двері Дерену:
«Ем, давай. Впусти мене».
«Мене».
Ось, що вона сказала.
Не «нас».
Отже, вона була сама.
Ти завершуєш виклик з нудотним відчуттям
у животі. Розмова настільки тебе приголомшує,
що ти заледве не відмовляєшся від відкриття
увечері. Не дає розклеїтися тобі тільки Марк.
Він підтримує тебе на всіх етапах приготувань.
Душ. Обтисла синя сукня. Чорні лабутени на чер-
воних підошвах.
У галереї ти бачиш, що Рендел виклався на
повну. Ти п’єш вино і дивишся, як канапки з кре-
ветками пропливають на срібних тацях, розмов-
ляючи тим часом із хлопцем з «Christie’s», жінкою
з «Times», телеактрисою, що посприяла початку
твоєї кар’єри. Приходять Саша, Кристал і Міран-
да. Марк фотографує вас учотирьох перед най-
більшою картиною. № 6, що розмірами нагадує
саме Північне озеро.

443
 Пізніше увечері ти стоїш біля цієї ж роботи,
коли до тебе підходить незнайома жінка:
— Так мило, — каже вона, прикута поглядом до
картини. — Так дивно-красиво. Це ви художниця?
— Так.
Ти зиркаєш на неї, зауважуєш руде волосся,
вишукану фігуру, шляхетну поставу. Вдягнута
вона непретензійно круто. Чорна сукня. Чорні ру-
кавички. Чорний капелюшок з низькими крисами,
тренч від «Бербері». Тобі здається, що вона мог-
ла б бути моделлю.
Тоді ти впізнаєш її кирпатий носик і жорсто-
ку посмішку, й у тебе підкошуються ноги:
— Вів’єн?
Вона не відводить погляду від картини й від-
повідає спокійним шепотом, так, щоб почути
могли лише ви вдвох:
— «Дві правди й брехня». Готова грати?
Ти хочеш сказати «ні». Але маєш сказати
«так».
— Раз. Елісон і Наталі були з моєю сестрою
тієї ночі, коли вона загинула, — говорить вона. —
Вони змусили її пройтися по кризі на слабо. Вони
бачили, як вона провалилася й потонула. Але
нікому не сказали. Та я мала підозри. Я знала, що
Кетрін ніколи б не зробила щось таке небезпечне
без примусу. Тому я з ними подружилася, заслу-
жила їхню довіру та вдала, що теж їм довіряю.
Так я й дізналася правду, витягнувши її з них на
День незалежності. Вони присягалися, що на-
магались допомогти Кетрін. Я знала, що вони

444
брешуть. Зрештою, я вдала, що тону на очах
у всіх. Поки я борсалась у воді, тільки Тео кинувся
мені на допомогу. Наталі та Елісон нічого не зро-
били. Просто собі дивилися, точно так, як диви-
лися, коли тонула Кетрін.
Ти згадуєш день, коли прийшла до будиночка
й застала дівчат під час сварки. Тепер усвідом-
люєш, що потрапила на їхнє зізнання. І на про-
тивагу тому, що потім вони, здавалося, помири-
лися, все було зовсім не так.
— Два. Оскільки я вже підозрювала, що зроби-
ли Наталі та Елісон, я витратила рік на пошу-
ки та підготовку. Дізналася історію Північного
озера. Знайшла місце, про яке ніхто не знав: за-
топлену божевільню. Заховала в лісі кофту, щоб
збити зі сліду пошуковців. Потрахалася зі сторо-
жем і вкрала ключ від сараю. Тоді виманила Елісон
і Наталі в таємне місце на озері, де ніхто ніколи
не став би шукати. Тоді зробила з ними те, що
вони зробили з моєю сестрою.
Тепер ти розумієш, що неправильно потрак-
тувала щоденник. Вона не шукала «Тихий діл»,
щоб викрити факт його існування. Вона шукала
його, тому що це було найкраще місце, щоб при-
ховати свій злочин.
Думаєш про поцуплену зі сараю лопату. Ду-
маєш про прохромлені черепи на дні озера. Дума-
єш про медальйон, який, розумієш ти, Вів’єн ки-
нула у воду, бо, як і ти зі своїм браслетом, більше
його не потребувала.
— Три. Вів’єн мертва.

445
 У роті в тебе настільки сухо через шок, що
ти не певна, чи можеш говорити. Але тобі вда-
ється вичавити:
— Третє.
— Ні, — відказує вона. — Вів’єн померла п’ят-
надцять років тому. Дай їй спочити з миром, Ем.
Вона швидко йде з галереї, цокаючи підбора-
ми по підлозі. Ти йдеш слідом, значно повільніше,
човгаючи неслухняними через шок ногами. На ву-
лиці бачиш, як від тротуару від’їжджає таксі. Не
можеш нічого роздивитися крізь тоновані вікна.
Навколо немає нікого. Тільки ти і твоє шалене
серце.
Повернувшись до галереї, ти бурмочеш про-
щання Марку, Ренделові та всім іншим. Кажеш,
що погано почуваєшся. Скидаєш це на креветки,
яких ти навіть не торкалась.
Прийшовши до студії, ти малюєш усю ніч до
самого світанку. Малюєш, доки не починають
гурчати сміттєвози, а сонце не пробивається
з-над будівель із протилежного боку вулиці. За-
кінчивши, стаєш перед завершеним полотном.
Це портрет Вів’єн.
Не якою вона була колись, а такий, якою вона
є зараз. Носик. Підборіддя. Очі, які ти намалювала
опівнічним синім. Вона дивиться на тебе, граючи
лукавою посмішкою на вустах.
Це останній раз, коли ти її малюєш. Ти знаєш
це мозком своїх кісток.
За кілька годин, коли відкриється пошта,
ти надішлеш картину детективові Фліну. До

446
полотна долучиш записку про те, що Вів’єн жива,
востаннє її бачили на Мангеттені. Попросиш,
щоб картину розповсюдили в ЗМІ, а вони вже хай
використовують її як захочуть.
Ти викриєш, хто вона, як виглядає та що вона
зробила.
Не ховатимеш її під шарами фарби.
Не прикриватимеш її більше.
Час на брехню минув.
 ПОДЯКИ

Мушу подякувати багатьом людям, що допомогли

у написанні та виданні цієї книжки, починаючи від моєї
шикарної редакторки у Штатах, Маї Зів, чиє лагідне ти-
цяння допомогло перетворити роман з недоладної гусе-
ні на щось, схоже на метелика. Подяку також заслужила
Мейделін Ньюквітза, яка пильнувала за процесом, Ан-
дрея Монейл за орлине око, а також команда піарників
мрії: Емілі Сендерз, Ебіґейл Ендлер та Еліна Вайсбейн.
Мушу подякувати й команді мрії у Великій Британії:
Джиліан Ґрін, Стефені Нолз та Джоанні Бенет. (Із особли-
вими побажаннями Емілі Яу.)
Додаткові подяки адресую «Aevitas Creative Mana­
gement» та особливо моїй агентці Мішель Бравер, що не
відступалася від мене всі ці роки, та Челсі Геллер, що про-
довжує фантастично працювати на міжнародному фронті.
Ще однієї неодмінної подяки заслуговує Стівен Кінг
за свою щедрість, Тейлор Свіфт, слова якої з «Sad Beautiful
Tragic» я безсоромно поцупив, Джоан Ліндсі та Пітер
Вейр, чий «Пікнік біля навислої скелі» початково надих-
нув мене на цю книжку, Сара Даттон за те, що була пре-
красною читачкою та є ще прекраснішою подругою, та
родини Ріттер і Лівіо за те, що так мною пишаються.
Наостанок, я міг би дякувати Майку Лівіо до кінця
своїх днів, та цього однак було б недостатньо. Я щиро не
впорався би без його терпіння, спокою та міцної руки.

448
 ПРО АВТОРА

«Востаннє, коли я збрехала» — другий трилер Рай-

лі Сейґера, письменника, що живе у Прінстоні, штат
Нью-Джерсі. Перший його роман «Останні дівчата» став
національним і світовим бестселером та був виданий
у більш ніж двох десятках країн.
 Зміст

Частина перша
ДВІ ПРАВДИ

Розділ 1 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 17

Розділ 2 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29

Розділ 3 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 41

П’ятнадцять років тому . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 49

Розділ 4 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 52

Розділ 5 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 61

П’ятнадцять років тому . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 73

Розділ 6 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 78

Розділ 7 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 84

П’ятнадцять років тому . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 93

Розділ 8 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 98

Розділ 9 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 110

П’ятнадцять років тому . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 122

Розділ 10 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 128

450
Розділ 11 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 135

П’ятнадцять років тому . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 141

Розділ 12 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 145

Розділ 13 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 153

Розділ 14 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 161

Розділ 15 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 172

П’ятнадцять років тому . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 181

Розділ 16 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 186

П’ятнадцять років тому . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 194

Розділ 17 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 197

Розділ 18 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 209

Розділ 19 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 215

Розділ 20 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 221

П’ятнадцять років тому . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 230

451
Розділ 21 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 236

Розділ 22 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 249

П’ятнадцять років тому . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 255

Розділ 23 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 261

Розділ 24 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 269

П’ятнадцять років тому . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 279

Розділ 25 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 282

П’ятнадцять років тому . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 290

Розділ 26 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 295

Частина друга
ТА БРЕХНЯ

Розділ 27 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 311

Розділ 28 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 325

П’ятнадцять років тому . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 333

Розділ 29 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 338

Розділ 30 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 346

Розділ 31 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 356

П’ятнадцять років тому . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 365

Розділ 32 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 370

Розділ 33 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 377

Розділ 34 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 384

452
Розділ 35 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 391

Розділ 36 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 396

Розділ 37 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 400

Розділ 38 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 406

Розділ 39 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 412

Розділ 40 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 415

Розділ 41 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 420

Розділ 42 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 424

Розділ 43 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 430

Розділ 44 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 433

Подяки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 448

Про автора . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 449

 Літературно-художнє видання

Райлі Сейґер

Переклад з англійської Романа Градашука

Окладинка Тетяни Омельченко

Головна редакторка Мар’яна Савка

Відповідальна і літературна редакторка Ольга Ренн
Художній редактор Іван Шкоропад
Технічний редактор Дмитро Подолянчук
Макетування Альона Олійник
Коректорка Ольга Горба

Підписано до друку 28.06.2023 Формат 84×108/32

Гарнітури Diaria Pro, Geometria. Друк офсетний.
Умовн. друк. арк. 23,94. Наклад 3000 прим. Зам. №

Свідоцтво про внесення до Державного

реєстру видавців ДК № 4708 від 09.04.2014 р.

Адреса для листування:

а/с 879, м. Львів, 79008

Книжки «Видавництва Старого Лева»

Ви можете замовити на сайті starylev.com.ua
0(800) 501 508 spilnota@starlev.com.ua

Партнер видавництва

Віддруковано АТ «Харківська книжкова фабрика «Глобус»

вул. Різдвяна, 11, м. Харків, 61011
Свідоцтво ДК № 7032 від 27.12.2019
www.globus-book.com