Єкпл на 10.

04

.Заборона катування (ст. 3 Конвенції).

Заборона катування, нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження і
покарання захищається статтею 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних
свобод (далі – Конвенція). Варто зазначити, що абсолютна заборона катування,
нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження і покарання є імперативною
нормою, що не передбачає винятків. Як постійно підкреслює у своїх рішеннях
Європейський суд з прав людини, вона відображає одну з фундаментальних цінностей
демократичного суспільства.
Сфера застосування статті 3 Конвенції:

 перебування особи під контролем держави

 розслідування скарг про погане поводження
 розслідування фактів, що свідчать про погане поводження
 компенсація у зв’язку з поганим поводженням
 усі питання перебування під вартою та/або під контролем державних органів
 очікування покарання
 затримання осіб, які мають серйозні фізичні вади
 дисциплінарні покарання
 поводження з особами, які мають психічні розлади
 примусові заходи медичного характеру
 надання медичної допомоги
 примусове годування
 зберігання медичної документації
 зараження смертельною хворобою
 застосування спецзасобів та зброї
 застосування сили
 надзвичайні ситуації
 надзвичайний стан
 планування та проведення операцій із застосуванням сили
 зникнення особи
 безпечність спорудження та експлуатації об’єктів
 загроза поганого поводження
 попередження поганого поводження з боку цивільних осіб
 особи, що знаходяться під опікою та піклуванням
 опікуни та піклувальники
 насильство в сім’ї
 усиновлення
 притулки, дитячі садочки, школи, інтернати, дитячі табори
 вислання, депортація, екстрадиція
 торгівля людьми
 кабала
 сексуальне рабство
 дискримінація за ознаками раси, статі, національності, релігії, сексуальної
орієнтації.

Порівняно із формулюванням в інших міжнародних договорах, у ст. 3 Конвенції дуже

лаконічно і стисло, але у чіткій пасивній формі викладена абсолютна заборона катування
та поганого поводження, однак у ній криється надзвичайно широкий зміст та значущість,
адже йдеться про невід’ємні права фізичної і моральної недоторканності людини.
Відповідно до статті 3 Конвенції, держава зобов’язана дотримуватися як негативних, так і
позитивних зобов’язань. У фаховій літературі і судовій практиці виділяють матеріальні та
процесуальні аспекти порушень за статтею 3 Конвенції. Так, у практиці Європейського
суду з прав людини можна виявити констатацію недотримання негативних зобов’язань у
трьох основних категоріях порушень матеріального характеру:
1) неналежного поводження правоохоронних органів навмисного характеру (під час
арешту і після, під час допиту в поліції, фізичне і психологічне насильство стосовно осіб,
які знаходяться під вартою, а саме: зґвалтування, каліцтва, переломи, насильницьке
годування без потреби, одягання мішка на голову, позбавлення сну і т.п.);
2) неналежне поводження під час законних або незаконних дій посадових чи службових
осіб держави (вислання, екстрадиція в країну, де заявникам загрожує застосування дій,
що порушують ст. 3; тілесні покарання, навмисне знищення майна, неповідомлення
рідним місця тримання під вартою чи ув’язнення та ін.);
3) неналежне поводження як результат упущень чи бездіяльності посадових і службових
осіб держави (ненадання медичної допомоги, що призвело до тяжких наслідків,
незвільнення ув’язненого через халатне ставлення до обов’язків, коли термін ув’язнення
закінчився та ін.).
Позитивні зобов’язання (процесуальний аспект порушень ст. 3 Конвенції) насамперед
охоплюють:
1) проведення ефективного розслідування викладених у заяві скарг;
2) попередження, припинення і покарання за неналежне поводження з боку приватних
осіб.

Абсолютний характер заборони

катувань.
Стаття 3 Конвенції закріплює одну з найбільш фундаментальних цінностей демократичних суспільств.
Дійсно, заборона катувань і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання є
цінністю цивілізації, тісно пов’язаною з повагою до людської гідності («Буїд проти Бельгії» (Bouyid v.
Belgium) [ВП], 2015 р., § 81). Заборона, про яку йдеться, є абсолютною, жодні відступи від неї не
допускаються згідно зі статтею 15 § 2 — навіть у разі надзвичайної ситуації в державі, що загрожує життю
нації, або за найскладніших обставин, таких як боротьба з тероризмом і організованою злочинністю чи
приплив мігрантів і шукачів притулку, незалежно від поведінки відповідної особи («А. та інші проти
Сполученого Королівства» (A. and Others v. the United Kingdom) [ВП], 2009 р., § 126; «Мокану та інші проти
Румунії» (Mocanu and Others v. Romania) [ВП], 2014 р., § 315; «Ель-Масрі проти колишньої Югославської
Республіки Македонії» (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) [ВП], 2012 р., § 195 та «З.А. та
інші проти Росії» (Z.A. and Others v. Russia) [ВП], 2009 р., §§ 187–188) або характеру ймовірного злочину,
вчиненого ним або нею («Рамірес Санчес проти Франції» (Ramirez Sanchez v. France) [ВП], 2006 р., § 116 та
«Гефген проти Німеччини» (Gäfgen v. Germany) [ВП], 2010 р., § 87).

Зобов’язання держави відповідно до ст. 3 Конвенції.

Стаття 3 зазвичай застосовується в контекстах, у яких заборонена форма поводження є результатом
навмисно вчинених дій представників держави або органів державної влади. Її можна описати в загальних
рисах як накладення на держави переважно негативного зобов’язання утримуватися від заподіяння
серйозної шкоди особам, які перебувають під їх юрисдикцією («Христозов та інші проти Болгарії» (Hristozov
and Others v. Bulgaria), 2012 р., § 111). 4. Однак, також на думку Суду , держави мають позитивні
зобов’язання згідно зі статтею 3 Конвенції, які включають, по-перше, зобов’язання запроваджувати
нормативно-правову базу для захисту права; по-друге, за певних чітко визначених обставин зобов’язання
вживати оперативні заходи для захисту конкретних осіб від ризику поводження, що суперечить цьому
положенню; і ,по-третє, зобов’язання провести ефективне розслідування небезпідставних заяв про
застосування такого поводження. Загалом кажучи, перші два аспекти цих позитивних зобов’язань
класифікуються як «матеріальні », тоді як третій аспект відповідає процесуальним зобов’язанням держави
(«X та інші проти Болгарії» (X and Others v. Bulgaria) [ВП], 2021 р., § 178).

Застосування ст. 3 Конвенції в умовах надзвичайного стану та війни.

таття 15 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року
(далі – Конвенція) надає можливість Державам – Договірним Сторонам –
відступати від своїх зобовʼязань за Конвенцією під час війни. Проте положення
статті 3 Конвенції, за якою нікого не може бути піддано катуванню або
нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню, є абсолютними і
відступ від них неможливий.
Хоча Конвенція не передбачає права на пошук захисту, видворення іноземця може
призвести до порушення Державою вимог статті 3 Конвенції, якщо буде достатньо
підстав стверджувати, що особі загрожуватиме поводження всупереч зазначеній
статті у країні призначення.
Конвенція вимагає від Держави незалежного та ретельного розгляду будь-якої
заяви шукача захисту про те, чи існують вагомі підстави побоюватися реального
ризику поводження, яке суперечить статті 3 Конвенції у разі видворення до країни
призначення. Держава також зобовʼязана надати особі доступ до засобу
юридичного захисту, який автоматично зупиняє дію попереднього рішення
прийнятого щодо неї.
Європейських суд з прав людини вже приймав рішення проти України щодо
видворення іноземця всупереч Конвенції. У нещодавній справі О.М. і Д.С. проти
України розглянув таку ситуацію і встановив, що органи прикордонного контролю
вислали заявницю з України без розгляду її заяви про потребу у міжнародному
захисті у зв’язку зі стверджуваним ризиком жорстокого поводження в Киргизькій
Республіці. ЄСПЛ зазначив, що оскільки заявницю вислали не до Киргизької
Республіки, а до третьої країни – Грузії – необхідно встановити, чи перевірили
ретельно органи державної влади України, що процедура надання притулку в
Грузії забезпечувала достатні гарантії для уникнення її вислання, прямо чи
опосередковано, до Киргизької Республіки та чи здійснили органи влади належну
оцінку ризиків, з якими могла зіткнутися заявниця, з точки зору статті 3 Конвенції.
Таку оцінку повинні були здійснити органи державної влади України з власної
ініціативи, на підставі всієї відповідної та актуальної інформації. ЄСПЛ дійшов
висновку, що у цій справі ніщо не свідчить, що органи державної влади України
здійснили будь-яку оцінку протиправного поводження під час вислання заявниці до
Грузії. Цих міркувань достатньо для встановлення Судом, що Україна не виконала
свого процесуального зобов’язання за статтею 3 Конвенції щодо оцінки
стверджуваних ризиків зазнання поводження, яке суперечить статті 3 Конвенції,
перед висланням заявниці з України. Таким чином, стаття 3 Конвенції накладає
позитивнe зобовʼязання на Україну провести ефективне розслідування заяв про
застосування протиправного поводження, на яке може посилатись шукач захисту.