5/2017

Державний вищий навчальний заклад

«Ужгородський національний університет»
Міністерства освіти і науки України

Електронне наукове видання

«Порівняльно-аналітичне право»

№ 5, 2017

Ужгородський національний університет

Ужгород 2017
 УДК 001:34

Порівняльно-аналітичне право – електронне наукове фахове видання юри-

дичного факультету ДВНЗ «Ужгородський національний університет»

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ:

Головний редактор: Бисага Юрій Михайлович – доктор юридичних наук, професор

Заст. гол. редактора: Бєлов Дмитро Миколайович – доктор юридичних наук, професор

Відповідальний
секретар: Рогач Олександр Янович – доктор юридичних наук, професор

Члени редакційної
колегії: Бедь Віктор Васильович – доктор юридичних наук, професор;
Білаш Олександр Володимирович – доктор теології, кандидат юридичних наук, доцент;
Гайніш Едіта – доктор права, доктор філософії у сфері права (Словацька Республіка);
Громовчук Мирослава Володимирівна – кандидат юридичних наук, доцент;
Дрозд Олексій Юрійович – доктор юридичних наук, доцент;
Жежихова Мартина – кандидат юридичних наук (Словацька Республіка);
Лазур Ярослав Володимирович – доктор юридичних наук, професор;
Лемак Василь Васильович – доктор юридичних наук, професор,
член-кореспондент НАПрН України;
Мраз Станіслав – доктор юридичних наук, професор (Словацька Республіка);
Рогач Іван – кандидат юридичних наук (Словацька Республіка);
Севрюков Олександр Павлович – доктор юридичних наук,
професор (Російська Федерація);
Семерак Олександр Созонович – кандидат юридичних наук, професор;
Сідак Микола Васильович – доктор юридичних наук, професор;
Станіш Пьотр – доктор права, професор (Республіка Польща);
Ступник Ярослав Валерійович – кандидат юридичних наук, доцент;
Уканов Казбек – доктор юридичних наук, професор (Республіка Казахстан);
Фазикош Василь Георгійович – кандидат юридичних наук, професор;
Федоренко Владислав Леонідович – доктор юридичних наук, професор;
Шекк Олена Олександрівна – кандидат юридичних наук, доцент (Російська Федерація);
Ярема Василь Іванович – доктор економічних наук, професор.

Видання «Порівняльно-аналітичне право» включено до переліку наукових фахових видань,

в яких можуть публікуватися результати дисертаційних робіт на здобуття наукових ступенів
доктора і кандидата наук з юридичних дисциплін.
Наказ Міністерства освіти і науки України № 463 від 25 квітня 2013 р.

Електронне наукове фахове видання «Порівняльно-аналітичне право» включено

до міжнародної наукометричної бази Index Copernicus International (Республіка Польща)

Рекомендовано до опублікування Вченою радою

ДВНЗ «Ужгородський національний університет», протокол № 15 від 21.12.2017 року
№ 5 2017
♦

ЗМІСТ

РОЗДІЛ 1
ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА;
ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ І ПРАВОВИХ УЧЕНЬ
Богачова Л.Л.
ОПРИЛЮДНЕННЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО АКТА
ЯК СТАДІЯ ПІДЗАКОННОГО НОРМОТВОРЧОГО ПРОЦЕСУ 18
Водоп’ян Т.В.
ЛЮДИНА В ПРАВІ 21
Горбова Н.А.
ФОРМУВАННЯ ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ: АНТРОПОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД 24
Дашковська О.Р.
ЕВОЛЮЦІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ ПІД ВПЛИВОМ ПРОЦЕСУ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ 27
Долинська М.С.
ДО ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ НОТАРІАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ (1649–1783 РР.) 29
Завгородній В.А.
ДЖЕРЕЛЬНІСТЬ ПРАКТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ 33
Загребельна Н.А.
ОФІЦІЙНО-ДІЛОВИЙ СТИЛЬ У ПРОФЕСІЙНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ПРОКУРОРА 36
Матвійчук А.В.
ДОКТРИНАЛЬНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ОБОВ’ЯЗКІВ ДЕРЖАВИ 38
Наливайко Л.Р., Момот А.І.
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ҐЕНДЕРНОГО БЮДЖЕТУВАННЯ В УКРАЇНІ:
ПИТАННЯ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ 41
Наливайко Л.Р., Фуріна А.І.
ПРАВОВЕ ЗАКРІПЛЕННЯ СТАТУСУ ВНУТРІШНЬО ПЕРЕМІЩЕНИХ ОСІБ 44
Трепак Л.М.
ОРГАНІЗАЦІЯ НЕНІМЕЦЬКОГО СУДОЧИНСТВА
В ПОЛЬСЬКОМУ ГЕНЕРАЛЬНОМУ ГУБЕРНАТОРСТВІ 48
Турчак О.В.
НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА У СФЕРІ ВОЛОНТЕРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ 51
Хомченко О.В., Коваль І.О., Миронець О.М.
ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ЛЕГАЛІЗАЦІЇ ЕВТАНАЗІЇ В УКРАЇНІ 55
Цигульський С.М.
ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ У СФЕРІ ВИКОРИСТАННЯ
ЛІВОБЕРЕЖНОГО КОЗАЦТВА ЗАДЛЯ СТВОРЕННЯ ДОБРОВОЛЬЧИХ ПОЛКІВ
ЛЕГКОЇ КАВАЛЕРІЇ В РОКИ КРИМСЬКОЇ ВІЙНИ (1853–1856 РОКИ) 58

РОЗДІЛ 2
КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО; МУНІЦИПАЛЬНЕ ПРАВО
Бондарев О.Б.
ХАРАКТЕРИСТИКА МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ ІНСТИТУТУ ОМБУДСМАНА
З ПИТАНЬ ЗАХИСТУ ПРАВ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ 62
Vitkova V.S.
LEGAL MORALITY AS A FUNCTIONAL COMPONENT OF THE PREVENTION OF TERRORISM
IN THE CONTEXT OF ENSURING CONSTITUTIONAL RIGHTS OF HUMAN AND CITIZEN 66
Галіахметов І.А.
КОЛЕКТИВНІ СУБ’ЄКТИ МУНІЦИПАЛЬНОГО ПРАВА 68
Турецька Я.П.
СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ «БІЖЕНЕЦЬ» ТА «ВНУТРІШНЬО ПЕРЕМІЩЕНА ОСОБА» 72
Чиж І.С.
ПРОБЛЕМИ УДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМІВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА
НА ПОШИРЕННЯ ІНФОРМАЦІЇ 75

4
 Порівняльно-аналітичне право
♦

Шалабай А.В.
ПОНЯТТЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА ГРОМАДЯН НА УЧАСТЬ
В УПРАВЛІННІ ДЕРЖАВНИМИ СПРАВАМИ ТА ВИЗНАЧЕННЯ ЙОГО СКЛАДНИКІВ 79
Шкабаро В.М.
ТИПОЛОГІЯ ФУНКЦІЙ ДЕРЖАВНОГО КОРДОНУ: АНАЛІЗ ІСНУЮЧИХ ДОСЛІДЖЕНЬ 82

РОЗДІЛ 3
ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО І ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕС;
СІМЕЙНЕ ПРАВО; МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ ПРАВО
Бориславська М.В.
ЩОДО ҐЕНДЕРНОЇ РІВНОСТІ ЖІНКИ ТА ЧОЛОВІКА В СІМЕЙНОМУ ПРАВІ 86
Гнідан Р.М.
ВІДМЕЖУВАННЯ ДОГОВОРУ ОРЕНДИ ЗЕМЕЛЬНОЇ ДІЛЯНКИ
ВІД СУМІЖНИХ ДОГОВІРНИХ КОНСТРУКЦІЙ 89
Гуйван О.П.
ІНФОРМАЦІЙНА БЕЗПЕКА ЯК СПОСІБ ГАРАНТУВАННЯ
ПРАВА ОСОБИ НА ІНФОРМАЦІЮ 92
Гуйван П.Д.
МОТИВОВАНІСТЬ ТА ОБГРУНТОВАНІСТЬ ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ
ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА ЮРИДИЧНОЇ ВИЗНАЧЕНОСТІ 96
Кліницький І.І.
ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ
ВІДНОСИН З ВИКОРИСТАННЯМ КРИПТОВАЛЮТ 100
Майкут Х.В.
ПРАВО НА МЕДИЧНУ ДОПОМОГУ: ОСОБЛИВОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ 103
Миронюк С.А., Волошина Г.Ю.
ЗАХИСТ АВТОРСЬКИХ ПРАВ В ІНТЕРНЕТІ 107
Нечипорук М.Ю., Філик Н.В.
МІЖНАРОДНІ ДОГОВОРИ І УГОДИ У СФЕРІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ
ЯК ДЖЕРЕЛА ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ 109
Резникова М.О., Ковалевська Т.Ю.
ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВ ДІТЕЙ-СИРІТ ТА ДІТЕЙ,
ПОЗБАВЛЕНИХ БАТЬКІВСЬКОГО ПІКЛУВАННЯ В УКРАЇНІ 113
Резникова М.О., Мерцалов М.Ю.
ПРОЦЕСУАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ПОНОВЛЕННЯ ЦИВІЛЬНОЇ ДІЄЗДАТНОСТІ 116
Руденко В.Ю., Мирославський С.В.
СПІВВІДНОШЕННЯ КОМЕРЦІЙНОЇ ТАЄМНИЦІ ТА НОУ-ХАУ 119
Смирнов А.І.
АУДІОВІЗУАЛЬНИЙ ТВІР ЯК ОБ’ЄКТ АВТОРСЬКОГО ПРАВА 122
Тимченко Л.М.
УСУНЕННЯ ВІД ПРАВА СПАДКУВАННЯ 124
Федоренко Т.В.
НОВАЦІЇ В СУДОВІЙ РЕФОРМІ УКРАЇНИ 128
Шевченко Р.В.
ОСОБЛИВОСТІ СПАДКУВАННЯ АВТОРСЬКИХ ПРАВ 131
Юніна М.П.
УСУНЕННЯ ВІД ПРАВА НА СПАДКУВАННЯ
ЯК ВИД ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ 133
Яковенко В.В., Філик Н.В.
ПУБЛІЧНА ОБІЦЯНКА ВИНАГОРОДИ:
ВИЗНАЧЕННЯ ПРАВОВОЇ ПРИРОДИ 137
Яроцька М.В.
ЮРИДИЧНИЙ (ФАКТИЧНИЙ) СКЛАД У ЦИВІЛІСТИЦІ:
СУТНІСНИЙ ТА ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТИ 141

5
№ 5 2017
♦

РОЗДІЛ 4
ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО, ГОСПОДАРСЬКО-ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРАВО
Боднарчук О.Г.
ПРАВОВА РОБОТА В ДІЯЛЬНОСТІ ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ УКРАЇНИ
В СУЧАСНИХ РИНКОВИХ ВІДНОСИНАХ 145
Лапінська Є.І.
ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ЗАХИСТУ ІНФОРМАЦІЇ
У СФЕРІ ПІДПРИЄМНИЦТВА ТА ЙОГО ВИКОРИСТАННЯ В УКРАЇНІ 148
Несинова С.В.
ІНСТИТУТ МЕДІАЦІЇ ЯК СУЧАСНИЙ ПРАВОВИЙ ІНСТИТУТ
ЕФЕКТИВНОГО ПОЗАСУДОВОГО ВРЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ 151
Трегубенко Г.П., Дзюба Н.В., Метелиця А.С.
ОСОБЛИВОСТІ СИСТЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ РЕЙДЕРСТВА
В УКРАЇНІ І ДЕРЖАВНИЙ МЕХАНІЗМ ПРОТИДІЇ 154

РОЗДІЛ 5
ТРУДОВЕ ПРАВО; ПРАВО СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
Андріїв В.В.
ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ 158
Ласько І.М., Прус І.М.
ПРАВО НА ПОВАГУ ДО «ПРИВАТНОГО» ЖИТТЯ ПРАЦІВНИКА ВІДПОВІДНО
ДО КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ І ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД
ТА РІШЕНЬ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ 161
Соцький А.М.
ПРОЕКТ ТРУДОВОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ ТА ПРАВОВИЙ СТАТУС
НЕПОВНО ЗАЙНЯТИХ ПРАЦІВНИКІВ 164

РОЗДІЛ 6
ЗЕМЕЛЬНЕ ПРАВО; АГРАРНЕ ПРАВО;
ЕКОЛОГІЧНЕ ПРАВО; ПРИРОДОРЕСУРСНЕ ПРАВО
Власенко Ю.Л.
ПРАВОВІ ЗАСАДИ СТРАТЕГІЇ І ТАКТИКИ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ 167
Грушкевич Т.В.
СТРАТЕГІЯ ЄС У СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНИХ ПРАВ 171
Демчук Т.І.
ДОСТУП ДО ЕКОЛОГІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ
ПОРТУГАЛЬСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ 174
Межевська Л.В., Кукса О.О.
ПРОБЛЕМИ ОПОДАТКУВАННЯ ЗЕМЛІ 177
Межевська Л.В., Майорова А.О.
РИНОК ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ:
СВІТОВИЙ ТА УКРАЇНСКІЙ ДОСВІД 180
Чабаненко М.М., Мірошніченко О.О.
СПІВВІДНОШЕННЯ ЗЕМЕЛЬНОЇ ПРАВОСУБ’ЄКТНОСТІ ГРОМАДЯН
З ІНШИМИ ВИДАМИ ПРАВОСУБ’ЄКТНОСТІ 183

РОЗДІЛ 7
АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО І ПРОЦЕС;
ФІНАНСОВЕ ПРАВО; ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО
Бєлих Д.В.
СТАН ФОРМУВАННЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ ДЖЕРЕЛ
У СФЕРІ ОБОРОТУ ІНФОРМАЦІЇ В АВТОМАТИЗОВАНИХ СИСТЕМАХ 186
Бенедик В.І.
ОКРЕМІ ПИТАННЯ КОНФЛІКТУ ІНТЕРЕСІВ ТА ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА НЬОГО
В ДІЯЛЬНОСТІ ДЕПУТАТІВ МІСЦЕВИХ РАД 189

6
 Порівняльно-аналітичне право
♦

Борсук Н.Я.
ЩОДО ДЕЯКИХ НЕУЗГОДЖЕНОСТЕЙ ЗАКОНОДАВСТВА,
ЯКЕ РЕГЛАМЕНТУЄ ПОРЯДОК ПЕРЕДАЧІ КОМУНАЛЬНОГО МАЙНА 192
Гарбінська-Руденко А.В.
ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВАЛЮТНОГО ПРАВА ЯК ІНСТИТУТУ ФІНАНСОВОГО ПРАВА 195
Гудзь І.Г., Шамрук М.Ю.
ОСОБЛИВОСТІ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ 198
Дудченко В.В.
ПРОВАДЖЕННЯ В СПРАВАХ ПРО ПОРУШЕННЯ МИТНИХ ПРАВИЛ
ЯК РІЗНОВИД АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРОЦЕСУ 201
Іванов Ф.О.
ПОРУШЕННЯМ ПРАВИЛ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНИ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ
ЯК ПІДСТАВА АДМІНІСТРАТИВНО-ДЕЛІКТНИХ ВІДНОСИН 204
Карпин Н.П., Блажко Н.О.
ОСОБЛИВОСТІ ВПРОВАДЖЕННЯ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ
ІНСТИТУТУ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОСЛУГ 208
Кобзаренко М.О.
ЗАВДАННЯ ПРОКУРОРА В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРОЦЕСІ 210
Козинець І.Г.
ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ МІСЦЕВИХ ПОДАТКІВ І ЗБОРІВ 213
Костенко І.В.
БЕЗПЕРСПЕКТИВНІСТЬ РЕПРЕСИВНИХ ЗАХОДІВ У БОРОТЬБІ З КОРУПЦІЄЮ
ЯК ВІДОБРАЖЕННЯМ СТАНУ СУСПІЛЬНОГО ОРГАНІЗМУ 216
Кошкош О.О.
ЮРИСДИКЦІЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ СУДІВ ЩОДО КОНТРОЛЮ
ЗА ВИКОНАННЯМ СУДОВИХ РІШЕНЬ І РІШЕНЬ ІНШИХ ОРГАНІВ 220
Крівов В.А.
ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «ПОДАТКОВА ПІЛЬГА» В УКРАЇНІ
ТА ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ ЗАСТОСУВАННЯ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ 224
Крущук О.С.
ТИМЧАСОВЕ ЗБЕРІГАННЯ ЯК ІНСТИТУТ МИТНОГО ПРАВА 227
Кушнір І.П.
НАПРЯМИ ПРИКОРДОННОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ
ЯК СКЛАДОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ 230
Логвиненко Б.О.
ПУБЛІЧНЕ АДМІНІСТРУВАННЯ СФЕРОЮ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я В УКРАЇНІ:
ЗОВНІШНЯ ТА ВНУТРІШНЯ ОРГАНІЗАЦІЙНІ СКЛАДОВІ 233
Манжула А.А.
ОСОБЛИВОСТІ МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ
НАУКОВО-ДОСЛІДНИХ УСТАНОВ УКРАЇНИ 236
Миронюк Р.В.
ОСОБЛИВОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ ПАТРОНАТНОЇ СЛУЖБИ МІНІСТРА ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ 239
Мізіна І.В., Кочергіна О.В.
ОФІЦІЙНІ ТРАНСФЕРТИ ЯК ДЖЕРЕЛО ДОХОДІВ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ 242
Москаленко С.І.
ФУНКЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ ВІДДІЛІВ ДЕРЖАВНОЇ АВІАЦІЙНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ 245
Настенко М.О.
ФІНАНСОВИЙ КОТРОЛЬ ЗА ДІЯЛЬНІСТЮ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ
ЯК РІЗНОВИД ПУБЛІЧНОГО ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ 248
Носарівська О.С.
ПОСИЛЕННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОРУШЕННЯ ПОРЯДКУ НАРАХУВАННЯ,
ОБЛІКУ ТА СПЛАТИ ЄДИНОГО СОЦІАЛЬНОГО ВНЕСКУ ТА ЙОГО ВПЛИВ
НА ПРОЦЕС ДЕТІНІЗАЦІЇ ДОХОДІВ 252
Пахомова А.О.
ОКРЕМІ ПИТАННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН
НАУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В АГРАРНІЙ СФЕРІ УКРАЇНИ 256

7
№ 5 2017
♦

Пашинський В.Й.
РАДА НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ УКРАЇНИ
ЯК СУБ’ЄКТ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОБОРОНИ ДЕРЖАВИ 259
Прокопенко В.В.
ХАРАКТЕРИСТИКА МИТНИХ ФОРМАЛЬНОСТЕЙ, ЯКІ ВИКОНУЮТЬСЯ
ПРИ МИТНОМУ КОНТРОЛІ ПОВІТРЯНОГО СУДНА 262
Сарибаєва Г.М.
НАУКОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
В ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я 266
Семеній О.М.
ПРОЦЕСУАЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДУ
ЧЕРЕЗ АНАЛІЗ АКТУАЛЬНОЇ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ 269
Тимчак В.В., Лошак О.С.
АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОСВІТНЬОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНИ
З УРАХУВАННЯМ ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ 273
Хараїн І.І.
ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ КАТЕГОРІЇ «ПЕРЕМІЩЕННЯ ПРЕДМЕТІВ
ФІЗИЧНИМИ ОСОБАМИ ЧЕРЕЗ МИТНИЙ КОРДОН УКРАЇНИ» 277
Цимбалюк В.І., Петровський О.І.
НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗДІЙСНЕННЯ МОНІТОРИНГУ
ПАСПОРТНИХ ДАНИХ ПРАВООХОРОННИМИ ОРГАНАМИ 280
Швагер О.А., Петренко К.Г.
ДЕЯКІ АСПЕКТИ ЛІКВІДАЦІЇ НЕПЛАТОСПРОМОЖНОГО БАНКУ 283
Шклярук О.В., Шевкунов С.В.
ОСОБЛИВОСТІ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ
ЗА ВЧИНЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ КОРУПЦІЙНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ 286
Шульга М.В.
ПРОБЛЕМИ НОРМАТИВНОГО ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «СЛУХАЧ»
(НА ПРИКЛАДІ ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ
ЗІ СПЕЦИФІЧНИМИ УМОВАМИ НАВЧАННЯ
СИСТЕМИ МІНІСТЕРСТВА ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ) 289

РОЗДІЛ 8
КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО ТА КРИМІНОЛОГІЯ;
КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ПРАВО
Гладкова Є.О.
ОСНОВНІ МОДЕЛІ СТРАТЕГІЙ ПРОТИДІЇ НАРКОЗЛОЧИННОСТІ У СВІТІ 292
Іваніна Ю.В.
СУБСИДІАРНЕ ЗАСТОСУВАННЯ ПРАВОВИХ НОРМ В ПРОЦЕСІ
КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ КВАЛІФІКАЦІЇ 295
Керопян А.А, Кулик К.Д.
ВІКТИМОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЖЕРТВИ ЗЛОЧИНІВ
ПРОТИ СТАТЕВОЇ НЕДОТОРКАНОСТІ 299
Козаченко В.В.
ЛАТЕНТНІСТЬ ХУЛІГАНСЬКИХ ДІЯНЬ, ВЧИНЕНИХ НЕПОВНОЛІТНІМИ 303
Кулик К.Д., Земська Ю.О.
ВЗАЄМОДІЯ ЖЕРТВИ ТА ЗЛОЧИНЦЯ У ЗЛОЧИНАХ
ПРОТИ СТАТЕВОЇ СВОБОДИ ТА СТАТЕВОЇ НЕДОТОРКАНОСТІ ОСОБИ 306
Кутєпов М.Ю., Ілліна А.В.
ВІКТИМОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЖІНКИ
ЯК ЖЕРТВИ НАСИЛЬНИЦЬКОГО ПОСЯГАННЯ 310
Мирошниченко С.С., Боднарчук О.Г.
ДЕТЕРМІНАНТИ ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ, ПЕРЕДБАЧЕНОГО
СТАТТЕЮ 188-1 КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ 314

8
 Порівняльно-аналітичне право
♦

РОЗДІЛ 9
КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕС ТА КРИМІНАЛІСТИКА;
СУДОВА ЕКСПЕРТИЗА; ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ
Брисковська О.М., Осетрова О.С.
ОСОБЛИВОСТІ ВЗАЄМОДІЇ ОРГАНІВ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ
З ПІДРОЗДІЛАМИ ДЕРЖАВНОЇ АУДИТОРСЬКОЇ СЛУЖБИ
ПІД ЧАС ПРИЗНАЧЕННЯ ТА ПРОВЕДЕННЯ РЕВІЗІЙ 316
Давиденко С.В., Гуменюк І.С.
КРИМІНАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ НА ТЕРИТОРІЇ ДИПЛОМАТИЧНИХ ПРЕДСТАВНИЦТВ,
КОНСУЛЬСЬКИХ УСТАНОВ УКРАЇНИ, НА ПОВІТРЯНОМУ, МОРСЬКОМУ
ЧИ РІЧКОВОМУ СУДНІ, ЩО ПЕРЕБУВАЄ ЗА МЕЖАМИ УКРАЇНИ ПІД ПРАПОРОМ
АБО З РОЗПІЗНАВАЛЬНИМ ЗНАКОМ УКРАЇНИ, ЯКЩО ЦЕ СУДНО ПРИПИСАНО
ДО ПОРТУ, РОЗТАШОВАНОГО В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ
ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ 321
Козаченко В.І.
СПІВВІДНОШЕННЯ ПРИНЦИПІВ ДОЦІЛЬНОСТІ ТА ЗАКОННОСТІ
У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ НІМЕЧЧИНИ 326
Красилич А.Р.
ПРОБЛЕМА ПОНЯТТЯ ТА ПРАВОВОЇ ПРИРОДИ
НЕГЛАСНИХ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ 329
Ларкін М.О.
КРИМІНАЛІСТИЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ
ЧЛЕНАМИ МОЛОДІЖНИХ НЕФОРМАЛЬНИХ ГРУП (ОБ’ЄДНАНЬ) 332
Невмитий О.Ю.
ПРАВОТВОРЧІСТЬ І ЗАКОНОТВОРЧІСТЬ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ:
СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЗДІЙСНЕННЯ 334
Семеногов В.В.
ОСОБЛИВОСТІ ВИСУНЕННЯ ВЕРСІЙ ПРИ ВИЯВЛЕННІ
ОЗНАК ПРОТИДІЇ РОЗСЛІДУВАННЮ 337
Чемерис І.М.
ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЗБИРАННЯ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ 341
Черкесова А.С.
ІСТОРИЧНІ ТА ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ
ІНСТИТУТУ ГАРАНТІЙ ПРАВ ТА СВОБОД ЛЮДИНИ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ 344
Черненко А.П., Шиян А.Г.
ПРО ГОЛОВНУ ФУНКЦІЮ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ,
ЩО ЗДІЙСНЮЮТЬ КРИМІНАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ 347
Чернобаєв С.І.
РЕАЛІЗАЦІЯ СЛІДЧИМ ДИСКРЕЦІЙНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ
У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ 351
Шведова О.В., Бєлова Л.М., Білоус І.В.
МОЖЛИВОСТІ ДІАГНОСТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ РУКОПИСІВ,
ВИКОНАНИХ У НЕЗВИЧНИХ УМОВАХ 354

РОЗДІЛ 10
СУДОУСТРІЙ; ПРОКУРАТУРА ТА АДВОКАТУРА
Заборовський В.В.
ПРАВОВА ПРИРОДА ОРДЕРА ТА ДОВІРЕНОСТІ ЯК ДОКУМЕНТІВ, ЩО ПІДТВЕРДЖУЮТЬ
ПОВНОВАЖЕННЯ АДВОКАТА В КОНТЕКСТІ ЗМІН ДО ПРОЦЕСУАЛЬНИХ КОДЕКСІВ 358

РОЗДІЛ 11
МІЖНАРОДНЕ ПРАВО
Алексеєнко В.Ю.
СВІТОВІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ТА ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЇ
АЛЬТЕРНАТИВНИХ КОНЦЕПЦІЙ ЗАХИСТУ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ 362
Бакуменко Н.В.
ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ В КРАЇНАХ-УЧАСНИЦЯХ ЄС 365

9
№ 5 2017
♦

Білецький В.Д.
ЗОБОВ’ЯЗАННЯ ERGA OMNES У СИСТЕМІ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ 367
Вишневський В.Л.
ОРГАНИ РОЗСЛІДУВАННЯ МОРСЬКИХ АВАРІЙ:
ІНОЗЕМНИЙ ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ 369
Горбовець І.С.
РОЗВ’ЯЗАННЯ СПОРІВ У РАМКАХ СВІТОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ТОРГІВЛІ 373
Дронгаль А.М.
ПОРУШЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ В УМОВАХ
УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКОЇ ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ 377
Киселева Е.В.
НЕЗАКОННАЯ МИГРАЦИЯ В ДЕЯТЕЛЬНОСТИ ПРАВОЗАЩИТНЫХ ОРГАНОВ ООН 380
Кулик Д.Є.
РАМКОВА КОНВЕНЦІЯ ООН ПРО ЗМІНУ КЛІМАТУ
ТА ЇЇ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ РОЗВИТОК 382
Маніна М.А.
МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ЗАХИСТУ ПРАВ ДІТЕЙ ПІД ЧАС ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ 384
Маркуш Д.Ю.
ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНОГО МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
ПОВІТРЯНИХ ПЕРЕВЕЗЕНЬ ВАНТАЖІВ 389
Маркуш О.Ю.
ЗАТРИМАННЯ СУДЕН У ПОРТУ З МЕТОЮ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МОРЕПЛАВСТВА 391
Савчинець Є.Є.
ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ СПРОЩЕННЯ
ТА ГАРМОНІЗАЦІЇ МИТНИХ ПРОЦЕДУР В УКРАЇНІ 394
Савчук О.О.
СУЧАСНИЙ ДОСВІД ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН У СФЕРІ БОРОТЬБИ
З НЕЗАКОННОЮ ТОРГІВЛЕЮ ПСИХОТРОПНИМИ РЕЧОВИНАМИ 397
Топольницька М.І.
АНАЛІЗ ВПЛИВУ ЗБРОЙНОГО КОНФЛІКТУ НА ПРАВОВУ СИСТЕМУ 401
Шобат Р.Д., Плахотнюк Н.В.
ПИТАННЯ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
ДІЯЛЬНОСТІ ТРАНСНАЦІОНАЛЬНИХ КОРПОРАЦІЙ 404

РОЗДІЛ 12
ФІЛОСОФІЯ ПРАВА
Ткаченко В.І.
ПРИЧИНА І НАСЛІДОК: ІНВЕРСІЯ ІДЕЙ ПРИРОДНОГО ПРАВА 408
Степанченко О.О.
ОСОБЛИВОСТІ МЕХАНІЗМУ ВІКТИМІЗАЦІЇ ЖЕРТВ
ЕТНОРЕЛІГІЙНОГО ТЕРОРИЗМУ 411

10
 Порівняльно-аналітичне право
♦

CONTENTS
SECTION 1
THEORY AND HISTORY OF STATE AND LAW;
HISTORY OF POLITICAL AND LEGAL SCIENCES
Bohachova L.L.
PROMULGATION OF NORMATIVE LEGAL ACT
AS A STAGE OF BY-LAW RULEMAKING PROCESS 18
Vodopian T.V.
A HUMAN IN LAW 21
Horbova N.A.
FORMATION OF LEGAL CULTURE: ANTROPOLOGICAL APPROACH 24
Dashkovska O.R.
EVOLUTION OF HUMAN RIGHTS UNDER THE IMPACT OF GLOBALIZATION PROCESS 27
Dolynska M.S.
ON THE ISSUE OF LEGAL REGULATION OF THE NOTARIAL PROCESS UNDER
THE LEGISLATION OF THE UKRAINIAN COSSACK STATE (1649–1783 GG.) 29
Zavhorodnii V.A.
PRACTICE OF THE EUROPEAN COURT OF HUMAN RIGHTS AS SOURCE 33
Zahrebelna N.A.
OFFICIAL-BUSINESS STYLE IN PROFESSIONAL ACTIVITY OF THE PROSECUTOR 36
Matviichuk A.V.
DOCTRINE RESEARCHES OF DUTIES OF THE STATE 38
Nalyvaiko L.R., Momot A.I.
LEGAL REGULATION OF GENDER BUDGETING IN UKRAINE:
ISSUES OF THEORY AND PRACTICE 41
Nalyvaiko L.R., Furina A.I.
LEGAL IDENTIFICATION OF THE STATUS OF INTERNALLY DISPLACED PERSONS 44
Trepak L.M.
ORGANIZATION OF NON-GERMAN LEGAL PROCEEDINGS
IN THE POLISH GENERAL GOVERNMENT 48
Turchak O.V.
NORMATIVE AND LEGAL BASIS IN VOLUNTEER ACTIVITY 51
Khomchenko O.V., Koval I.O., Myronets O.M.
THEORETICAL AND LEGAL ASPECTS OF EUTHANASIA LEGALIZATION IN UKRAINE 55
Tsyhulskyi S.M.
STATE POLITICS OF THE RUSSIAN IMPIRE THROUGH AREA
OF APPLICATION OF THE LEFT BANK COSSACK LIGHT CAVALRY REGIMENTS
IN THE YEARS OF CRIMEAN WAR (1853–1856) 58

SECTION 2
CONSTITUTIONAL LAW; MUNICIPAL LAW
Bondarev O.B.
CHARACTERISTIC OF INTERNATIONAL STANDARDS OF THE OMBUDSMAN INSTITUTE
ON THE PROTECTION OF THE RIGHTS OF PASSENGERS 62
Vitkova V.S.
LEGAL MORALITY AS A FUNCTIONAL COMPONENT OF THE PREVENTION OF TERRORISM
IN THE CONTEXT OF ENSURING CONSTITUTIONAL RIGHTS OF HUMAN AND CITIZEN 66
Haliakhmetov I.A.
COLLECTIVE SUBJECTS OF THE MUNICIPAL LAW 68
Turetska Ya.P.
CORRELATION THE CONCEPTS OF “REFUGEE” AND “INTERNALLY DISPLACED PERSON” 72
Chyzh I.S.
THE PROBLEMS OF IMPROVEMENT OF THE MECHANISMS
OF SECURING THE CONSTITUTIONAL RIGHT IN TERMS
OF THE INFORMATION DISTRIBUTION 75

11
№ 5 2017
♦

Shalabai A.V.
CONCEPT OF THE CONSTITUTIONAL RIGHT OF CITIZENS TO PARTICIPATE
IN THE ADMINISTRATION OF STATE AFFAIRS AND DEFINING ITS COMPOSITION 79
Shkabaro V.M.
TYPOLOGY OF FUNCTIONS OF STATE BORDER:
THE ANALYSIS OF EXISTING RESEARCHES 82

SECTION 3
CIVIL LAW AND CIVIL PROCEDURE;
FAMILY LAW; PRIVATE INTERNATIONAL LAW
Boryslavska M.V.
АBOUT GENDER EQUALITY OF THE WOMAN AND MAN IN LAW OF DOMESTIC RELATIONS 86
Hnidan R.M.
DELIMITATION OF LEASE CONTRACT OF THE LAND PLOT
FROM OTHER CONTRACTUAL CONSTRUCTIONS 89
Huivan O.P.
INFORMATION SECURITY AS A WAY TO ENSURE THE HUMAN RIGHT TO INFORMATION 92
Huivan P.D.
MOTIVATION AND VALIDITY OF LAW ENFORCEMENT AS A COMPONENT OF LEGAL CERTAINTY 96
Klinytskyi I.I.
PECULIARITIES OF LEGAL REGULATION
OF CIVIL LEGAL RELATIONSHIP WITH CIRCULAR USE 100
Maikut Kh.V.
RIGHT TO MEDICAL CARE: PECULIARITIES OF ITS EXERCISE 103
Myroniuk S.A., Voloshyna H.Yu.
PROTECTION OF COPYRIGHT RIGHTS ON THE INTERNET 107
Nechyporuk M.Yu., Filyk N.V.
INTERNATIONAL TREATIES AND AGREEMENTS IN THE FIELD
OF INTELLECTUAL PROPERTY AS A SOURCE OF INTELLECTUAL PROPERTY LAW 109
Reznykova M.O., Kovalevska T.Yu.
PROBLEMS OF IMPLEMENTING THE RIGHTS OF CHILDREN-SIRIT
AND CHILDREN RELATED TO PARENTAL FAMILY IN UKRAINE 113
Reznykova M.O., Mertsalov M.Yu.
PROCEDURAL FEATURES OF RENEWAL OF CIVIL CAPABILITY 116
Rudenko V.Yu., Myroslavskyi S.V.
RELATIONSHIP BETWEEN COMMERCIAL SECURITY AND KNOW-HOW 119
Smyrnov A.I.
AUDIOVISUAL WORK AS AN OBJECT OF COPYRIGHT 122
Tymchenko L.M.
PRIVATION IS FROM INHERITANCE 124
Fedorenko T.V.
INNOVATIONS IN JUDICIAL REFORM OF UKRAINE 128
Shevchenko R.V.
ADDITIONAL SANCTION OF AUTHOR’S RIGHTS 131
Yunina M.P.
REMOVAL FROM THE RIGHT ON INHERITANCE AS TYPE OF CIVIL LIABILITY 133
Yakovenko V.V., Filyk N.V.
PUBLIC PROMISE OF AN AWARD: DETERMINATION OF LEGAL NATURE 137
Yarotska M.V.
JURIDICAL (FACTUAL) COMPOSITION IN CIVIL LAW: ESSENTIAL AND TERMINOLOGICAL ASPECTS 141

SECTION 4
COMMERCIAL LAW, ECONOMIC AND PROCEDURAL LAW
Bodnarchuk O.H.
LEGAL WORK IN THE ACTIVITIES OF UKRAINIAN HIGHER
EDUCATIONAL INSTITUTIONS IN MODERN MARKET RELATIONS 145

12
 Порівняльно-аналітичне право
♦

Lapinska Ye.I.
FOREIGN EXPERIENCE OF INFORMATION PROTECTION
IN BUSINESS AND ITS USE IN UKRAINE 148
Nesynova S.V.
INSTITUTE OF MEDICATION AS THE MODERN LEGAL INSTITUTE
OF EFFECTIVE ADVISORY OF ECONOMIC DISPUTES 151
Trehubenko H.P., Dziuba N.V., Metelytsia A.S.
FEATURES OF THE CONTROL SYSTEM OF RAIDING IN UKRAINE
AND STATE MECHANISM OF COUNTERACTION 154

SECTION 5
LABOUR LAW; SOCIAL SECURITY LAW
Andriiv V.V.
THE CONCEPT AND TYPES OF MAINTENANCE THE SYSTEM SOCIAL INSURANCE 158
Lasko I.M., Prus I.M.
THE RIGHT TO RESPECT FOR THE “PRIVATE” LIFE OF AN EMPLOYEE IN ACCORDANCE WITH
THE CONVENTION FOR THE PROTECTION OF HUMAN RIGHTS AND FUNDAMENTAL FREEDOMS
AND DECISIONS OF THE EUROPEAN COURT OF HUMAN RIGHTS 161
Sotskyi A.M.
PROJECT OF THE LABOR CODE OF UKRAINE AND LEGAL STATUS
OF URGENT EMPLOYEES 164

SECTION 6
LAND LAW; AGRARIAN LAW;
ENVIRONMENTAL LAW; NATURAL RESOURCES LAW
Vlasenko Yu.L.
LEGAL PRINSIPLES STRATEGY І TACTICS ENVIRONMENTAL POLICY OF UKRAINE 167
Hrushkevych T.V.
EU STRATEGY FOR ENVIRONMENTAL PROTECTION 171
Demchuk T.I.
ACCESS TO ENVIRONMENTAL INFORMATION ACCORDING TO THE LEGISLATION
OF THE REPUBLIC OF PORTUGAL 174
Mezhevska L.V., Kuksa O.O.
PROBLEMS ABOUT THE LAND 177
Mezhevska L.V., Maiorova A.O.
THE MARKET OF AGRICULTURAL LAND: GLOBAL AND UKRAINIAN 180
Chabanenko M.M., Miroshnichenko O.O.
THE INTERRELATION OF LAND LEGAL PERSONALITY WITH OTHER TYPES
OF LEGAL PERSONALITY 183

SECTION 7
ADMINISTRATIVE LAW AND PROCEDURE;
FINANCE; INFORMATION LAW
Bielykh D.V.
STATUS OF FORMATION OF NORMATIVE LEGAL SOURCES IN THE FIELD
OF INFORMATION TRANSMISSION IN AUTOMATED SYSTEMS 186
Benedyk V.I.
SOME ISSUES OF CONFLICT OF INTERESTS AND RESPONSIBILITY
FOR IT IN THE LOCAL COUNCIL DEPUTIES’ ACTIVITY 189
Borsuk N.Ya.
ABOUT NON-CONFORMITY OF THE LEGISLATION REGULATING PROCEDURE
FOR THE TRANSFER OF THE COMMUNAL PROPERTY 192
Harbinska-Rudenko A.V.
THEORETICAL BASIS ОF CURRENCY LAW AS AN INSTITUTION OF FINANCIAL LAW 195
Hudz I.H., Shamruk M.Yu.
FEATURES OF ADMINISTRATIVE LEGAL REGULATION OF ACTIVITIES
OF LOCAL AUTHORITIES 198

13
№ 5 2017
♦

Dudchenko V.V.
PROCEDURE FOR THE CUSTOMS OFFENSE PROCEEDING
AS A KIND OF ADMINISTRATIVE PROCESS 201
Ivanov F.O.
VIOLATION OF NATURAL RESOURCES USE AND PROTECTION RULES
AS THE BASIS OF ADMINISTRATIVE AND DELICT RELATIONS 204
Karpyn N.P., Blazhko N.O.
FEATURES OF IMPLEMENTATION AND FUNCTIONING
OF THE INSTITUTE OF ADMINISTRATIVE SERVICES 208
Kobzarenko M.O.
THE PROSECUTOR’S TASK IN THE ADMINISTRATIVE PROCESS 210
Kozynets I.H.
FEATURES OF LEGAL REGULATION OF LOCAL TAXES AND FEES 213
Kostenko I.V.
INSUFFICIENCY OF REPRESENTIVE MEASURES AGAINST CORRUPTION,
AS A DISPLAYED OF STATE OF A SOCIAL SYSTEM 216
Koshkosh O.O.
JURISDICTION OF ADMINISTRATIVE VESSELS ON CONTROL OF IMPLEMENTATION
OF JUDICIAL DECISIONS AND DECISIONS OF OTHER AUTHORITIES 220
Krivov V.A.
THE DEFINITION OF «TAX BENEFIT» IN UKRAINE AND PECULIARITIES
OF ITS APPLICATION IN FOREIGN COUNTRIES 224
Krushchuk O.S.
TEMPORAL STORAGE AS INSTITUTE OF CUSTOM RIGHT 227
Kushnir I.P.
DIRECTIONS OF THE BORDER INFORMATION SECURITY
AS A COMPONENT OF THE NATIONAL SECURITY OF UKRAINE 230
Lohvynenko B.O.
PUBLIC ADMINISTRATION OF THE HEALTH SPHERE IN UKRAINE:
FOREIGN AND INTERNAL ORGANIZATIONAL COMPOSITION 233
Manzhula A.A.
FEATURES OF MATERIAL-TECHNICAL SUPPLY OF THE ACTIVITIES
OF SCIENTIFIC-RESEARCH INSTITUTIONS OF UKRAINE 236
Myroniuk R.V.
FEATURES OF PATRONAGE SERVICE OF THE MINISTER OF INTERNAL AFFAIRS OF UKRAINE 239
Mizina I.V., Kocherhina O.V.
OFFICIAL TRANSFERS AS A SOURCE OF LOCAL BUDGET REVENUES 242
Moskalenko S.I.
ANALYSIS OF THE FUNCTIONS OF THE STATE AVIATION SERVICE OF UKRAINE 245
Nastenko M.O.
FINANCIAL CONTROL BY ACTIVITY OF SUBJECTS
OF ECONOMIC ACTIVITIES AS A DIVERSITY OF PUBLIC FINANCIAL CONTROL 248
Nosarivska O.S.
STRENGTHENING RESPONSIBILITY FOR VIOLATION OF THE PROCEDURE
FOR ACCRUAL, ACCOUNTING AND PAYMENT OF A UNIFIED SOCIAL TAX
AND ITS IMPACT ON THE PROCESS OF LEGITIMIZATION OF INCOMES 252
Pakhomova A.O.
SPECIFIC QUESTIONS OF ADMINISTRATIVE AND LEGAL REGULATION
OF SCIENTIFIC ACTIVITY IN AGRARIAN SPHERE OF UKRAINE 256
Pashynskyi V.Y.
THE COUNCIL OF NATIONAL SECURITY AND DEFENSE OF UKRAINE
AS A SUBJECT OF PROVIDING THE DEFENSE OF THE STATE 259
Prokopenko V.V.
DESCRIPTION OF CUSTOM FORMALITIES THAT
IS EXECUTED AT CUSTOM CONTROL OF AIR SHIP 262
Sarybaieva H.M.
DOCTRINAL RESEARCHES OF STATE ADMINISTRATION IN THE HEALTH PROTECTION SPHERE 266

14
 Порівняльно-аналітичне право
♦

Semenii O.M.
THE PROCESSUAL ACTIVITY OF THE ADMINISTRATIVE COURT THROUGH
THE ANALYSIS OF THE ACTUAL JUDICIAL PRACTICE 269
Tymchak V.V., Loshak O.S.
ADMINISTRATIVE AND LEGAL REGULATION OF EDUCATIONAL ACTIVITY
OF UKRAINE WITH CONSIDERATION OF EUROPEAN STANDARDS 273
Kharain I.I.
THE CONCEPT AND CONTENT OF CATEGORY “TRANSFER OF SUBSTITUTES
BY PHYSICOUS PERSONS THROUGH THE CUSTOMS BORDER OF UKRAINE” 277
Tsymbaliuk V.I., Petrovskyi O.I.
LEGAL REGULATION OF THE MONITORING OF PASSPORT INFORMATION
IN THE ACTIVITIES OF THE POLICE 280
Shvaher O.A., Petrenko K.H.
SOME ASPECTS OF THE LIQUIDATION OF THE INSOLVENT BANK 283
Shkliaruk O.V., Shevkunov S.V.
FEATURES OF THE RESPONSIBILITY OF PUBLIC OFFICIALS FOR THE DEVELOPMENT
OF ADMINISTRATIVE CORRUPTION LEGAL EXECUTION 286
Shulha M.V.
PROBLEMS OF THE NORMATIVE DEFINITION OF THE CONCEPT “STUDENT”
(ON THE EXAMPLE OF HIGHER EDUCATION INSTITUTIONS WITH SPECIFIC
CONDITIONS OFSTUDYING WITHIN THE SYSTEM OF THE MINISTRY
OF INTERNAL AFFAIRS OF UKRAINE) 289

SECTION 8
CRIMINAL LAW AND CRIMINOLOGY; PENAL LAW
Hladkova Ye.O.
MAIN MODELS OF STRATEGY OF COUNTERFEIT STRUGGLE IN THE WORLD 292
Ivanina Yu.V.
SUBSIDIARY APPLICATION OF LEGAL NORMS IN THE PROCESS
OF CRIMINAL-LEGAL QUALIFICATION 295
Keropian A.A, Kulyk K.D.
VICTIMOLOGICAL CHARACTERISTIC OF THE VICTIMS OF SEXUAL INTEGRITY 299
Kozachenko V.V.
LATENCY OF HOOLIGAN ACTS COMMITTED BY CHILDREN 303
Kulyk K.D., Zemska Yu.O.
CONNECTION BETWEEN THE VICTIM AND THE OFFENDER
IN CRIMES AGAINST PERSON’S SEXUAL FREEDOM AND SEXUAL IMMUNITY 306
Kutiepov M.Yu., Illina A.V.
WOMEN’S VICTIMOLOGICAL CHARACTERISTICS AS VICTIMS OF VIOLENT ASSAULT 310
Myroshnychenko S.S., Bodnarchuk O.H.
DETERMINANTS OF THE COMMISSION OF A CRIME ENVISAGED
BY ARTICLE 188-1 OF THE CRIMINAL CODE OF UKRAINE 314

SECTION 9
CRIMINAL PROCEDURE AND CRIMINALISTICS;
FORENSIC EXAMINATION; INVESTIGATIVE ACTIVITY
Bryskovska O.M., Osetrova O.S.
FEATURES OF INTERACTION OF EXECUTIVE EXAMINATION BODIES WITH SUBJECTS OF THE STATE
AUDIT SERVICE AT THE PURPOSE OF THE APPOINTMENT AND HANDLING OF REVISIONS 316
Davydenko S.V., Humeniuk I.S.
CRIMINAL PROCEEDINGS IN DIPLOMATIC MISSIONS, CONSULAR OFFICES UKRAINE,
ON AIR, SEA OR RIVER VESSELS, WHICH ARE OUTSIDE UKRAINE WITH THE FLAG
OR MARKINGS UKRAINE IF VESSEL ASSIGNED TO THE PORTS LOCATED UKRAINE:
PROBLEMS AND PROSPECTS OF LEGAL ADJUSTMENT 321
Kozachenko V.I.
INTERRELATION PRINCIPLES ADVISABILITY AND LEGALITY
IN THE CRIMINAL PROCESS OF GERMANY 326

15
№ 5 2017
♦

Krasylych A.R.
THE PROBLEM OF THE CONCEPT AND THE LEGAL NATURE
OF COVERT INVESTIGATIVE (DETECTIVE) ACTION 329
Larkin M.O.
THE CRIMINALISTICS CLASSIFICATION OF CRIMES THAT COMMITTED
BY MEMBERS OF YOUTH INFORMAL GROUPS (ASSOCIATIONS) 332
Nevmytyi O.Yu.
RIGHT-BUILD AND LEGISLATIVE-BUILD IN CRIMINAL PROCESS OF UKRAINE:
CURRENT STATE AND PROSPECTS OF REALIZATION 334
Semenohov V.V.
FEATURES OF ADVANCEMENT OF VERSIONS WHEN DETECTING SIGNS
OF COUNTERACTION TO THE INVESTIGATION 337
Chemerys I.M.
PROBLEM COLLECTION ISSUES EVIDENCE IN CRIMINAL PROCEEDINGS 341
Cherkesova A.S.
HISTORICAL AND THEORETICAL ASPECTS OF BECOMING AND DEVELOPMENT
OF THE HUMAN RIGHTS AND FREEDOMS INSTITUTE IN CRIMINAL PROCEEDINGS 344
Chernenko A.P., Shyian A.H.
ABOUT THE MAIN FUNCTIONS OF THE STATE BODIES CONDUCTING
CRIMINAL PROCEEDINGS 347
Chernobaiev S.I.
REALIZATION OF SUCCESSFUL DISCRETIONAL AUTHORITIES IN CRIMINAL PROCEEDINGS 351
Shvedova O.V., Bielova L.M., Bilous I.V.
POSSIBILITIES OF THE DIAGNOSTIC RESEARCHES OF MANUSCRIPTS,
EXECUTED IN UNUSUAL TERMS 354

SECTION 10
JUDICIAL SYSTEM; PUBLIC PROSECUTION SERVICE AND BAR
Zaborovskyi V.V.
LEGAL NATURE OF THE WARRANT AND POWER
OF ATTORNEY AS DOCUMENTS CONFIRMING THE POWERS OF THE LAWYER
IN THE CONTEXT OF CHANGES TO THE PROCEDURAL CODES 358

SECTION 11
INTERNATIONAL LAW
Alekseienko V.Yu.
WORLD TENDENCIES OF DEVELOPMENT AND INSTITUTIONALIZATION
OF ALTERNATIVE CONCEPTS OF PROTECTION OF INTELLECTUAL PROPERTY 362
Bakumenko N.V.
EXECUTION OF DECISIONS OF THE EUROPEAN COURT
IN THE COUNTRIES OF THE EU 365
Biletskyi V.D.
OBLIGATIONS OF ERGA OMNES IN THE SYSTEM
OF INTERNATIONAL LEGAL LIABILITIES 367
Vyshnevskyi V.L.
INVESTIGATION BODIES OF MARINE CASUALTIES: FOREIGN EXPERIENCE FOR UKRAINE 370
Horbovets I.S.
DISPUTE SETTLEMENT WITHIN WORLD TRADE ORGANIZATION 373
Dronhal A.M.
HUMAN RIGHTS VIOLATION IN THE CONTEXT
OF UKRAINIAN-RUSSIAN HYBRID WAR 377
Kyseleva E.V.
IRREGULAR MIGRATION IN THE ACTIVITIES
ON THE UN HUMAN RIGHTS PROTECTION BODIES 380
Kulyk D.Ye.
UNITED NATIONS FRAMEWORK CONVENTION
ON CLIMATE CHANGE AND ITS LEGAL DEVELOPMENT 382

16
 Порівняльно-аналітичне право
♦

Manina M.A.
INTERNATIONAL STANDARDS TO PROTECT THE RIGHTS OF CHILDREN IN ARMED CONFLICTS 385
Markush D.Yu.
FEATURES OF MODERN INTERNATIONAL LEGAL REGULATION
OF CAR AIR TRANSPORT 389
Markush О.Yu.
DETENTION OF SHIPS IN PORTS IN ORDER TO ENSURE THEIR SEAWORTHINESS 391
Savchynets Ye.Ye.
IMPLEMENTATION OF INTERNATIONAL STANDARDS FOR SIMPLIFICATION
AND HARMONIZATION OF CUSTOM PROCEDURES IN UKRAINE 394
Savchuk O.O.
CURRENT EXPERIENCE OF FOREIGN COUNTRIES IN THE FIELD
OF FIGHT AGAINST ILLNESS TRADE BY PSYCHOTROPIC SUBSTANCES 397
Topolnytska M.I.
ANALYSIS OF THE INFLUENCE OF ARMED CONFLICTON THE LEGAL SYSTEM 401
Shobat R.D., Plakhotniuk N.V.
THE QUESTION OF INTERNATIONAL LEGAL REGULATION
OF TRANSNATIONAL CORPORATIONS 404

SECTION 12
PHILOSOPHY OF LAW
Tkachenko V.I.
THE REASON OF THE TASK: THE INVERSE OF THE NATURE OF NATURAL LAW 408
Stepanchenko O.O.
FEATURES OF THE MECHANISM OF VICTIMIZATION
OF VICTIMS OF ETHNO-RELIGIOUS TERRORISM 411

17
№ 5 2017
♦

РОЗДІЛ 1
ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА;
ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ І ПРАВОВИХ УЧЕНЬ

УДК 340.131.3

ОПРИЛЮДНЕННЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО АКТА

ЯК СТАДІЯ ПІДЗАКОННОГО НОРМОТВОРЧОГО ПРОЦЕСУ

PROMULGATION OF NORMATIVE LEGAL ACT

AS A STAGE OF BY-LAW RULEMAKING PROCESS

Богачова Л.Л.,
кандидат юридичних наук,
доцент кафедри теорії держави і права
Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
У статті розглянуто стадії підзаконного нормотворчого процесу; проаналізовано поняття та способи оприлюднення підзаконних нор-
мативно-правових актів; розкрито особливості їх опублікування в офіційних друкованих виданнях; запропоновано шляхи вдосконалення
та уніфікації процедури доведення змісту нормативних актів до відома суб’єктів права.
Ключові слова: підзаконний нормативно-правовий акт, нормотворчий процес, оприлюднення, опублікування, офіційні друковані
видання.

В статье рассмотрены стадии подзаконного нормотворческого процесса; проанализированы понятие и способы обнародования под-
законных нормативно-правовых актов; раскрыты особенности их опубликования в официальных печатных изданиях; предложены пути
усовершенствования и унификации процедуры доведения содержания нормативных актов до сведения субъектов права.
Ключевые слова: подзаконный нормативно-правовой акт, нормотворческий процесс, обнародование, опубликование, официаль-
ные печатные издания.

In the article the stages of the by-law rulemaking process are considered; the concept and methods of promulgation of by-law normative acts
are analyzed; the peculiarities of their publication in official printed editions are revealed; ways of improving and unifying the procedure of bringing
the content of normative acts to the attention of the subjects of law are offered.
Key words: by-law normative legal act, rulemaking process, promulgation, publication, official printed editions.

Постановка проблеми. Відповідно до ст. 57 Консти-
туції України закони та інші нормативно-правові акти,
що визначають права і обов’язки громадян, мають бути
доведені до відома населення в порядку, встановленому
законом, а інакше вони визнаються нечинними. Незна-
ння опублікованих законів не звільняє від юридичної від-
повідальності (ч. 2 ст. 68 Конституції України). З метою
забезпечення доступу до законодавчих та інших норма-
тивних актів фізичним та юридичним особам держава за-
безпечує офіційне видання цих актів масовими тиражами
в найкоротші строки після їх прийняття (п. 3 ст. 17 Зако-
ну України «Про інформацію»). Нормотворчість є осно-
вною правовою формою діяльності органів виконавчої
влади. Як відомо, призначення підзаконних нормативно-
правових актів – конкретизувати приписи законів, проте
часто вони містять первинні норми, які стосуються прав,
свобод, обов’язків людини і громадянина, встановлюють
міру відповідальності за правопорушення, інші заходи
примусового характеру. Тому дослідження порядку і спо-
собів оприлюднення підзаконних нормативно-правових
актів набуває особливої актуальності, оскільки гарантує
суб’єктам права отримання своєчасної інформації про
рішення, прийняті органами публічної влади, запобігає
можливості виходу ними за межі своєї компетенції, спри-
яє реалізації принципу прозорості і відкритості в роботі
державного апарату. Крім того, з промульгацією норма-
тивно-правових актів безпосередньо пов’язані параметри
їх дії в часі (моменти набрання, зупинення чи припинення
чинності, напрями дії у часі), а отже, вирішення суто прак-
тичних проблем – правильного застосування нормативно-
правових актів, розв’язання темпоральних колізій між
ними, забезпечення автентичності й офіційності їх текстів.
Стан опрацювання проблеми. Питання юридичної
природи підзаконних нормативно-правових актів, стадій
підзаконного нормотворчого процесу, офіційного опри-
люднення і введення в дію нормативно-правових актів
постійно знаходяться в центрі уваги як фахівців загаль-
ної теорії права, так і представників галузевих юридичних
наук. Окремі аспекти зазначеної проблеми висвітлювали-
ся в працях С. Алексєєва, М. Анциферова, В. Баранова,
В. Барського, Д. Бахраха, З. Будько, Н. Власенко, Є. Геть-
мана, К. Кармадонова, Т. Кашаніної, В. Косовича, Л. Ле-
гін, А. Мірошниченка, Н. Оніщенко, М. Панова, Н. Пар-
хоменко, А. Піголкина, М. Плотнікової, С. Погребняка,
О. Пушняка, П. Рабіновича, В. Риндюка, Я. Романова,
О. Скакун, В. Тація, М. Теплюка, Ю. Шемшученко, І. Шу-
така, О. Ющика та ін. У той же час більш детального роз-
гляду і систематизації потребують способи оприлюднення
нормативно-правових актів центральних і місцевих ор-
ганів виконавчої влади, органів місцевого самоврядуван-
ня, регуляторних актів, актів з обмеженим доступом, які
містять державну таємницю або відомості, розголошення
яких може спричинити шкоду інтересам держави або кон-
кретного відомства, форми електронного обнародування
нормативно-правових актів.
Метою статті є аналіз поняття, ознак і порядку опри-
люднення підзаконних нормативно-правових актів як са-
мостійної стадії нормотворчого процесу, пошук шляхів
оптимізації цієї діяльності і підвищення інформованості
населення про джерела офіційного опублікування норма-
тивно-правових актів.
Виклад основного матеріалу. Підзаконні нормативно-
правові акти ухвалюються переважно органами (посадо-
вими особами) виконавчої влади і у порівнянні з законами
мають більш вузький, спеціальний предмет правового ре-
гулювання, розробляються і приймаються за більш спро-
щеною процедурою, поширюються, як правило, на менше
коло осіб і розраховані на менш тривалий термін дії у часі

18

[1, с. 408]. У національній правовій системі розрізняють
такі види підзаконних нормативно-правових актів: норма-
тивні укази Президента України, постанови Кабінету Мі-
ністрів України, нормативні акти (накази, постанови, рі-
шення, положення, інструкції, правила тощо) міністерств
та інших центральних органів виконавчої влади, норматив-
ні акти органів (рішення місцевих рад) та посадових осіб
(розпорядження голів місцевих рад) місцевого самовря-
дування, розпорядження голів і накази керівників струк-
турних підрозділів місцевих державних адміністрацій.
Уніфікованої процедури підготовки і прийняття під-
законних нормативно-правових актів в Україні не існує.
Кількість і змістовна наповненість стадій підзаконного нор-
мотворчого процесу залежать від виду акта і нормотворчої
компетенції органу, який його видав. Я. Романов виокрем-
лює п’ять стадій підзаконного нормотворчого процесу: під-
готовку проекту нормативно-правового акта; внесення його
до правотворчого суб’єкта; проходження проекту в органі,
який наділений правотворчими повноваженнями; промуль-
гацію і введення в дію нормативно-правового акта [2, с. 59].
У муніципальному нормотворчому процесі М. Петришина
виділяє шість стадій: ініціювання необхідності розробки і
прийняття нормативно-правового акта; прийняття рішення
про підготовку проекту нормативно-правового акта; роз-
робку проекту правового акта; попередній розгляд проек-
ту; офіційний розгляд радою проекту з дотриманням уста-
новлених процедур; прийняття нормативного правового
акта, його оформлення, опублікування, набрання чинності
[3, с. 14]. Порядок підготовки і прийняття підзаконних актів
уряду деталізовано в Регламенті Кабінету Міністрів Украї-
ни: підготовка розробником (переважно міністерством або
іншим центральним органом виконавчої влади) проектів
актів; внесення проектів на розгляд Кабінету Міністрів;
опрацювання актів у Секретаріаті Кабінету Міністрів;
розгляд проектів актів на засіданні урядового комітету і
на засіданні Кабінету Міністрів; прийняття, підписання,
оформлення і введення в дію нормативного акта [4, розд.
4]. Аналіз наукової літератури і вітчизняного законодавства
свідчить про те, що оприлюднення нормативно-правових
актів є самостійною стадією підзаконного нормотворчого
процесу, необхідною для створення дублікатів офіційного
тексту прийнятих нормативних актів і визначення часу на-
буття ними чинності.
Офіційне оприлюднення нормативно-правових ак-
тів – це доведення їх текстів до відома громадян, органів
державної влади та місцевого самоврядування, а також
підприємств, установ і організацій. Воно має формаль-
но-юридичне значення і полягає в нормативно врегульо-
ваному оголошенні від імені нормотворчого органу для
загального відома повного і точного тексту прийнятого
нормативного акту шляхом його вміщення в передбаче-
ному законодавством офіційному виданні, на яке можна
посилатися у зводах і зібраннях законодавства, в актах
застосування норм права, друкованих наукових працях
тощо. Як слушно підкреслює В. Барський, офіційне опри-
люднення – це формальне підтвердження факту норматив-
ності правового акта [5, с. 42]. Перед офіційним оприлюд-
ненням нормативно-правові акти підлягають державній
реєстрації в Єдиному державному реєстрі нормативних
актів із зазначенням їх реєстраційного коду.
Загальний порядок оприлюднення нормативно-пра-
вових актів регулюється Указом Президента України від
10.06.1997 р. № 503/97 «Про порядок офіційного опри-
люднення нормативно-правових актів та набрання ними
чинності» [6], п. 1 якого наголошує, що «закони України,
акти Президента України, Кабінету Міністрів України не
пізніше як у п’ятнадцятиденний строк після їх прийняття і
підписання підлягають оприлюдненню державною мовою
в офіційних друкованих виданнях». Офіційними друко-
ваними виданнями для опублікування всіх нормативно-
правових актів визнаються «Офіційний вісник України»
19
Порівняльно-аналітичне право
♦
і газета «Урядовий кур’єр». Офіційними друкованими
виданнями, в яких здійснюється офіційне оприлюднення
законів та інших актів Верховної Ради України, є також
газета «Голос України», «Відомості Верховної Ради Укра-
їни» (ч. 3 п. 1). Офіційним друкованим виданням, в якому
здійснюється офіційне оприлюднення законів, актів Пре-
зидента України, є інформаційний бюлетень «Офіційний
вісник Президента України» (ч. 4 п. 1). Незважаючи на
такі уточнення офіційних друкованих видань для різних
видів нормативно-правових актів, зміст п. 6 Указу дає під-
стави стверджувати, що всі вони мають рівну юридичну
силу, оскільки нормативно-правовий акт набирає чинності
після опублікування в тому з них, де його опубліковано
раніше.
Указом Президента передбачена і можливість в окре-
мих випадках офіційно оприлюднювати акти Верховної
Ради України, Президента України і Кабінету Міністрів
України через телебачення і радіо (ч. 5 п. 1), однак не кон-
кретизовано, якими саме повинні бути обставини для та-
ких випадків.
Акти з обмежувальними грифами офіційно оприлюд-
нюються шляхом надіслання відповідним державним ор-
ганам та органам місцевого самоврядування і доведення
ними до відома підприємств, установ, організацій та осіб,
на яких поширюється їх чинність (п. 7).
В Україні не існує єдиного правового акта, яким вста-
новлюється порядок оприлюднення підзаконних норма-
тивно-правових актів. Найчастіше конкретизація способів
оприлюднення окремих видів підзаконних нормативно-
правових актів міститься в Законах, Регламентах, Поло-
женнях та інших актах, які закріплюють компетенцію нор-
мотворчих органів і процедурні питання їх діяльності.
Часто такі акти просто дублюють положення наведеного
вище Указу Президента. Так, Законом України про Кабі-
нет Міністрів України (ст. 52, п. 5) і Регламентом Кабінету
Міністрів України (глава 1, п. 1) визначено, що постанови
Кабінету Міністрів України публікуються в Офіційному
віснику України, газеті «Урядовий кур’єр», а також опри-
люднюються шляхом їх розміщення на офіційному веб-
сайті Кабінету Міністрів України (Єдиному веб-порталі
органів виконавчої влади). Постанови Кабінету Міністрів
України або їх окремі положення, що містять інформацію
з обмеженим доступом (з грифом «Таємно», «Цілком та-
ємно», «Особливої важливості» або «Для службового ко-
ристування»), не підлягають опублікуванню і доводяться
до виконавців в установленому порядку [4; 7]. Відповідно
до ч. 5 ст. 15 і ч. 4 ст. 23 Закону України «Про центральні
органи виконавчої влади» [8] накази міністерств та інших
центральних органів виконавчої влади, які є нормативно-
правовими актами, після включення до Єдиного держав-
ного реєстру нормативно-правових актів опубліковують-
ся державною мовою в офіційних друкованих виданнях і
оприлюднюються державною мовою на офіційному сайті
цих органів у порядку, передбаченому Законом України
«Про доступ до публічної інформації». Публікація під-
законних нормативних актів, які пройшли процедуру
державної реєстрації, відбувається згідно з п. 6.7 Наказу
Міністерства юстиції України «Про вдосконалення по-
рядку державної реєстрації нормативно-правових актів
у Міністерстві юстиції України та скасування рішення про
державну реєстрацію нормативно-правових актів» [9].
Після включення нормативно-правового акта до Єдино-
го державного реєстру і присвоєння йому реєстраційного
коду Управління систематизації передає нормативно-пра-
вовий акт для опублікування в бюлетені «Офіційний ві-
сник України».
Порядок оприлюднення нормативно-правових актів
Національного банку України закріплений у ч. 4 ст. 56
Закону України «Про Національний банк України»: офі-
ційним опублікуванням нормативно-правового акта На-
ціонального банку вважається перше опублікування його
№ 5 2017
♦
повного тексту в одному з періодичних друкованих ви-
дань – «Офіційному віснику України», газетах «Урядовий
кур’єр», «Голос України» або перше розміщення на сто-
рінці Офіційного інтернет-представництва Національного
банку України [10]. На думку М. Плотнікової, такий під-
хід законодавця породжує ряд проблем, зокрема викликає
запитання про можливість Національного банку України
обирати спосіб оприлюднення нормативно-правового
акту, не враховується вимога проходження нормативно-
правовим актом державної реєстрації в Міністерстві юс-
тиції України, немає чіткого поняття офіційного інтернет-
представництва Національного банку України, процедури
фіксації факту оприлюднення, здійснення контролю за
тим, щоб до тексту нормативно-правового акту не було
внесено свавільних змін тощо [11, с. 130].
Спеціальні норми щодо оприлюднення деяких норма-
тивно-правових актів можна зустріти, наприклад, у Мит-
ному Кодексі України, ст. 2 якого конкретизує, що офіцій-
ним опублікуванням нормативно-правового акта з питань
державної митної справи, виданого Кабінетом Міністрів
України, центральним органом виконавчої влади, вважа-
ється опублікування його повного тексту в одному з пері-
одичних друкованих видань, визначених законодавством
України як офіційні. Днем офіційного опублікування вва-
жається день виходу у світ номера того офіційного дру-
кованого видання, в якому повний текст нормативно-пра-
вового акта опубліковано раніше, ніж в інших офіційних
друкованих виданнях. Якщо опублікування нормативно-
правового акта здійснювалося частинами, днем його офі-
ційного опублікування вважається день виходу у світ того
номера офіційного друкованого видання, в якому раніше,
ніж в інших офіційних друкованих виданнях, опублікова-
но останню частину зазначеного нормативно-правового
акта [12]. Нормативно-правові акти Генеральної прокура-
тури України направляються для виконання лише після їх
державної реєстрації та офіційного опублікування в бю-
летені «Офіційний вісник України» [13]. У п. 12.3.4 ст. 12
Податкового кодексу визначається, що рішення про вста-
новлення місцевих податків та зборів офіційно оприлюд-
нюється відповідним органом місцевого самоврядування
до 15 липня року, що передує плановому періоду [14].
Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядуван-
ня підлягають обов’язковому оприлюдненню в місцевих
друкованих виданнях. Наприклад, нормативно-правові
акти Харківської міської ради публікуються в офіційному
друкованому органі – газеті «Харьковские известия», або
в іншому друкованому засобі масової інформації, визна-
ченому відповідним рішенням міської ради.
Більш деталізованим є порядок офіційного оприлюд-
нення регуляторних актів. У ст. 12 Закону України «Про
засади державної регуляторної політики у сфері госпо-
дарської діяльності» пояснюється, що регуляторні акти,
прийняті Національним банком України, Національною
радою України з питань телебачення і радіомовлення,
іншими державними органами, центральними органами
виконавчої влади, державними спеціалізованими устано-
вами та організаціями, некомерційними самоврядними
організаціями, які здійснюють керівництво та управління
окремими видами загальнообов’язкового державного со-
ціального страхування, а також їх посадовими особами,
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Велика українська юридична енциклопедія: у 20 т. Т. 3: Загальна теорія права / редкол.: О.В. Петришин (голова) та ін..;
Нац.акад.прав.наук України; Ін-т держави і права імені В.М. Корецького НАН України; Нац.юрид.ун-т імені Ярослава Мудрого. – Х. :
Право, 2017 – 952 с.
2. Романов Я.В. Стадії підзаконного нормотворчого процесу / Я.В. Романов // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного універси-
тету. Сер.: Юриспруденція. – 2014. – № 11. – Т. 1. – С. 59.
3. Петришина М.О. Нормотворча діяльність в органах місцевого самоврядування в Україні : автореф. дис…канд. юрид. наук :
спец. 12.00.02 / М.О. Петришина ; Нац.юрид.акад.України імені Ярослава Мудрого. – Х., 2010. – 20 с.
4. Регламент Кабінету Міністрів України [Електронний ресурс]: Затверджено постановою КМУ від 18.07.2007. – Режим доступу :
http://www.kmu.gov.ua/.
20
офіційно оприлюднюються в «Офіційному віснику» та
в газеті «Урядовий кур’єр» не пізніш як у десятиденний
строк після їх державної реєстрації або прийняття та під-
писання, у випадку, якщо ці регуляторні акти не підляга-
ють державній реєстрації [15].
Зі змісту загальних і спеціальних норм, якими врегу-
льовано порядок оприлюднення підзаконних норматив-
но-правових актів, очевидно, що існує декілька способів
доведення їх текстів до відома суб’єктів права. Більшість
науковців і практиків погоджуються з тим, що основним
і найбільш доцільним з них є офіційне опублікування
нормативно-правового акта [16; 17 с. 297]. Такий спосіб
усуває будь-які суперечки з приводу автентичності тексту
нормативного акта або моменту набрання ним чинності, є
зручним і доступним для всіх суб’єктів права.
У той же час не можна не враховувати, що рівень роз-
витку інформаційної сфери сучасного суспільства потре-
бує більш оперативного оприлюднення нормативно-пра-
вових актів, одним із варіантів якого є розміщення їх на
офіційному веб-сайті нормотворчого органу (електронне
оприлюднення). Але набрання чинності нормативно-пра-
вовими актами має пов’язуватися не з тим способом опри-
люднення, який забезпечить якнайшвидше набрання цими
актами чинності, а з їх реальним доведенням до відома на-
селення. Таке доведення повинно надавати зацікавленим
суб’єктам формальну можливість ознайомитися зі змістом
нормативно-правових актів до того, як вони наберуть чин-
ності. Щоб гарантувати своєчасне ознайомлення грома-
дян з електронними текстами нормативно-правових актів,
необхідно забезпечити постійний доступ до офіційних
веб-сайтів органів державної влади і органів місцевого са-
моврядування (останні часто не працюють у зв’язку з їх
оновленням, реконструкцією, перевантаженням тощо),
супроводити їх зручними пошуковими системами і під-
тримувати відповідний технічний стан цих об’єктів. Елек-
тронне оприлюднення доцільно запровадити як додатко-
вий спосіб оприлюднення нормативно-правових актів, і
він має бути обов’язковим для всіх суб’єктів підзаконної
нормотворчості, здійснюватися після державної реєстра-
ції нормативних актів і контролюватися Міністерством
юстиції України.
Висновки. Отже, оприлюднення нормативно-право-
вих актів є самостійною, завершальною стадією підзакон-
ного нормотворчого процесу. Оприлюднення відбувається
в різний спосіб: шляхом опублікування в офіційному дру-
кованому виданні; розміщення на офіційному веб-сайті
нормотворчого органу; оприлюднення через телебачення
і радіо; доведення актів з обмеженим доступом до відома
виконавців. Основним і найбільш поширеним способом
офіційного оприлюднення нормативно-правових актів ви-
знається їх офіційне опублікування. Вибір способів опри-
люднення залежить від виду нормативно-правового акту
і характеру інформації, яка міститься в ньому. Усуненню
недоліків у правовому регулюванні процедури оприлюд-
нення підзаконних нормативно-правових актів сприятиме
прийняття уніфікованого акту, який буде містити легальні
визначення понять «офіційне оприлюднення», «офіцій-
не опублікування», «офіційні друковані видання» та ін. і
встановлювати єдині вимоги до порядку офіційного опу-
блікування всіх видів нормативно-правових актів.
 Порівняльно-аналітичне право
♦

5. Барський В. Офіційне оприлюднення нормативно-правового акта представницького органу місцевого самоврядування як ста-
дія муніципального нормотворчого процесу / В. Барський // Юридичний вісник. Одеська національна юридична академія. – 2012. –
№ 1. – С. 41.
6. Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності : Указ Президента України від
10.06.1997 р. № 503/97 // Офіційний вісник України. – 1997. – № 24. – С. 11.
7. Про Кабінет Міністрів України: Закон України від 07.10.2010 р. № 2591-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2014 р. – № 1. –
Ст. 222; 2016 р. – № 4. – Ст. 43.
8. Про центральні органи виконавчої влади : Закон України від 17.03.2011 р. № 3166-VI // Відомості Верховної Ради. – 2011. –
№ 38. – Ст. 385.
9. Про вдосконалення порядку державної реєстрації нормативно-правових актів у Міністерстві юстиції України та скасування рішен-
ня про державну реєстрацію нормативно-правових актів : Наказ Міністерства юстиції України від 12 квітня 2005 р. № 34/5 // Офіційний
вісник України. – 2005. – № 15. – Ст. 799.
10. Про Національний банк України : Закон України від 20.05.1999 р. № 679-XIV // Відомості Верховної Ради України. – 1999. –
№ 29. – Ст. 238.
11. Плотнікова М.В. Деякі проблеми правового забезпечення права знати свої права і обов’язки, встановлені органами публічної
адміністрації в Україні / М.В. Плотнікова // Адміністративно-правове забезпечення прав людини органами публічної адміністрації в Укра-
їні : збірник наукових праць / За заг. ред. О.Ф. Андрійко. – К. : Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2015. –
С. 128–136.
12. Митний кодекс України : від 13.03.2012 р. № 4495-VI // Відомості Верховної Ради. – 2012. – № 44–45, № 46–47, № 48. – Ст. 552.
13. Положення про порядок підготовки та подання на державну реєстрацію нормативно-правових актів Генеральної прокуратури
України [Електронний ресурс] : Наказ Генеральної прокуратури України від 8.08.2017 р. № 233. – Режим доступу : https://www.gp.gov.ua/.
14. Податковий кодекс України : від 02.12.2010 р. № 2755-VI // Відомості Верховної Ради. – 2011. – № 13– 14, № 15–16, № 17. –
Ст. 112.
15. Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності : Закон України від 11.09.2003 № 1160-IV //
Відомості Верховної Ради. – 2004. – № 9. – Ст. 79.
16. Опубликование нормативных актов / отв. ред. А.С. Пиголкин ; Всесоюзный научно-исследовательский институт советского
законодательства. – М. : Юридическая литература, 1978. – 168 с.
17. Косович В.М. Загальнотеоретичні аспекти удосконалення нормативно-правових актів України : дис. ... д-ра юрид. наук ;
спец. : 12.00.01 / В.М. Косович. – Львів, 2015. – 488 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://law.lnu.edu.ua/uploads/media/
dys_Kosovych.pdf.

УДК 340.12

ЛЮДИНА В ПРАВІ

A HUMAN IN LAW

Водоп’ян Т.В.,
кандидат юридичних наук,
доцент кафедри конституційного права і галузевих дисциплін
Національного університету водного господарства та природокористування
Стаття присвячена питанню розуміння людини в праві. У ній аналізуються дескриптивний, атрибутивний та сутнісний підходи до та-
кого розуміння. Досліджується розвиток правового людинорозуміння в різні історичні епохи, а також терміни, якими користується право
на позначення людини.
Ключові слова: людина, право, людинорозуміння в праві, особа, громадянин, суб’єкт права.

Статья посвящена пониманию человека в праве. В ней анализируются дескриптивный, атрибутивный и сущностный подходы к
такому пониманию. Исследуется развитие правового человекопонимания в разные исторические эпохи, а также термины, которыми
пользуется право для обозначения человека.
Ключевые слова: человек, право, человекопонимание в праве, личность, гражданин, субъект права.

The article is devoted to the question of human understanding in the law. The descriptive, attributive and substantive approaches to this
understanding are analyzed in it. The development of legal human understanding in different historical epochs, as well as the terms used by the
law to designate a person, is explored.
Key words: human, law, legal understanding of man, person, citizen, subject of law.

Постановка проблеми. В епоху стрімкого розвитку
науки та технологій перед суспільством у цілому та на-
уковцями зокрема постають споконвічні основоположні
для розвитку людства питання: що таке людина? Яким є
її буття? Як співвідноситься існування окремого індивіда
та суспільства?
Людина є об’єктом вивчення багатьох наук, кожна з
яких спрямовує свою діяльність на дослідження певного
аспекту існування людини. Право на сучасному етапі його
розвитку ставить людину в центр своєї системи або при-
наймні декларує це. Питання розуміння людини в праві
наразі постає з новою гостротою у світлі розвитку біотех-
нологій, все більшої інтеграції природного (біологічного)
та технічного. У зв’язку із цим вкрай актуальним дослі-
дження проблеми людинорозуміння в праві.
Аналіз останніх досліджень. Серед науковців, які до-
сліджували проблематику розуміння людини в праві, слід
зазначити В.С. Бігуна, О.О. Барабаш, Л.І. Бородіна, Г. Рад-
буха, С.С. Сливку.
Мета статті полягає в дослідженні розуміння людини
в праві, еволюції такого розуміння через зміну історичних
епох, термінології на позначення людини вправі та форму-
люванні пропозицій щодо подальшого вирішення дослі-
джуваної проблеми.

21
№ 5 2017
♦
Виклад основного матеріалу. Кожна наука чи її га-
лузь у залежності від досліджуваного нею предмета може
конструювати своє поняття людини. На жаль, жодна наука
не може запропонувати таке поняття людини, яке б охо-
плювало цей феномен повністю.
У науці виділяють такі підходи до розуміння людини:
дескриптивний, атрибутивний та сутнісний. Під час засто-
сування дескриптивного (description (англ.) – опис) підхо-
ду здійснюється виділення та опис певних фізіологічних,
морфологічних рис тощо, які вирізняють людину з-поміж
інших видів живих організмів. У праві такий підхід ви-
користовується судовою медициною, криміналістикою,
кримінологією та ін. Атрибутивний (attribute (англ.) –
властивість) підхід полягає в тому, що виокремлюється
певна характеристика людини, що відрізняє її від тварин
чи інших істот, та визначає її відмінність. Наприклад, «ро-
зумність» людини є основної визначальною її характерис-
тикою на відміну від тварин. Атрибутивний підхід яскраво
виражається, зокрема, і в праві, оскільки саме людина є
єдиною живою істотою здатною бути суб’єктом права. Під
час застосування сутнісного підходу здійснюється спроба
визначити сутність людини і створити певну універсальну
концепцію людини. Такий підхід характерний у «чистому»
вигляді для філософії. У праві цей підхід можна прослідку-
вати в проблематиці людинорозуміння. Як зазначає В.С. Бі-
гун, «образ людини формується на основі певної концеп-
ції (розуміння) людини й може бути, напр., реалістичним
чи ідеалістичним; або загальним (щодо права загалом)
чи партикулярним (щодо певної галузі права)» [1, с. 25].
У філософії під поняттям «людина» розуміють «при-
родно-соціальну істоту, якісно особливий ступінь живих
організмів на Землі; здатних до свідомої саморегуляції;
завдячуючи чому вона постає як суб’єкт суспільно-історич-
ної діяльності і культури» [2, с. 350]; «особливий рід існу-
ючого, суб’єкт соціального процесу. Людина – біосоціальна
істота» [3, с. 651]. Проте слід зазначити, що хоча і є спроби
дати визначення поняттю людини, та водночас вона є най-
більш важковловимою у своїй сутності засобами звичай-
ного формального дефінування істотою, хоча і є найбільш
відомою у своїй емпіричній фактичності [4, с. 5].
Щодо правового визначення поняття «людина», то ще
Г. В. Ф. Гегель писав, що «кожна дефініція в праві – не-
безпечна… і дійсно, чим непов’язаніші і непослідовніші
умови певного права, тим менша можливість дефініцій,
оскільки дефініції мають виражати, здебільшого, загальні
визначення, тоді як непослідовність призводить до супер-
ечності, неправове стає видимим у своїй наготі» [5, с. 18].
Підтверджують цю думку і слова Д. Гудими, «за жодних
умов людину не можна піддавати обмеженням її біоло-
гічними чи соціальними властивостями. Будь-яка дефі-
ніція ставить межі, які є особливо важливими, коли вона
є загальновизнаною чи закріплена в нормативному акті,
оскільки таким чином обмежується не лише смислове на-
вантаження визначуваного поняття, а й наступна діяль-
ність зі з’ясування його сутності» [6, с. 37].
Аналізуючи філософські погляди на визначення по-
няття людини, слід погодитись, що в найзагальнішому
сенсі вона є особливою формою розвитку природи, а осо-
бливою формою природного начала в людині є її психіка.
Наступним чинником, який має критичне значення для
формування людини, є складна сукупність її соціальних
відносин у суспільстві. Зв’язок між біологічним і соціаль-
ним у людині є безсумнівним. Проте чи є він визначаль-
ним для віднесення істоти, що перебувала поза межами
суспільства (наприклад, «синдром Мауглі»), до категорії
людей. Невже людина перестає бути людиною, якщо вона
перебуває поза межами впливу суспільства? Чи навпаки.
Після винайдення клонування постає питання про відне-
сення клону людини до біологічного виду людини. А, на-
приклад, сіамські близнюки, що не підлягають поділу, – це
дві людини чи одна? Ще однією проблемою є становище
22
зачатої дитини: чи відноситься вона до категорії людина?
Усі ці питання чекають на своє вирішення. І право, як один
із регуляторів суспільних відносин, повинно дати на них
свої відповіді.
Неможна не погодитися з Р.О. Стефанчуком, що ха-
рактеристика людини не може бути повною без ще однієї
складової частини – духовного начала, моральнісного рів-
ня людини як результату психічного переосмислення її со-
ціального буття, формування єдиної системи внутрішніх
(духовних) цінностей [7, с. 25].
Серед складових частин загального поняття людини
деякі вчені виділяють також юридичну складову части-
ну. Відстоюючи цю позицію, відомий російський вчений
М.І. Матузов стверджує, що лише людина «наділена пра-
вовими почуттями, природними правами та свободами,
може сприймати юридичну справедливість та несправед-
ливість» [8, с. 6].
Щодо використання терміну «людина» в правових до-
кументах, то він почав з’являтися спершу в конституціях
(Конституція Пилипа Орлика 1710 року [9]), деклараціях
(французька Декларація прав і свобод людини 1789 року),
актах. Із часом цей термін переходить у сферу міжнарод-
ного права і стає універсальним поняттям, що викорис-
товується в міжнародних нормативно-правових актах.
В Україні поняття «людина» також почало використову-
ватися на правовому рівні в конституціях (Конституція
УРСР 1929 року[10]). Проте на той час поняття «людина»
охоплювалося поняттями «громадянин» та «трудящий».
Новий підхід до ролі і значення людини в праві ґрунту-
ється на визнанні людини вищою соціальною цінністю
(ст. 3 Конституції України [11]).
В аспекті вживання термінології щодо людині в пра-
ві В.С. Бігун зазначає, що використання термінів «люди-
на», «особа», «індивід», «особистість», «суб’єкт права»,
«громадянин» здійснюється як різних за змістом слів, так
і синонімів та тотожних слів. Зазвичай дефініція-визна-
чення змісту вживаного терміну відсутня. Науковець та-
кож відзначає, що «людина є основною фундаментальною
лексемою, яка використовується для позначення феноме-
на людини». Альтернативою цій лексемі є слова особа та
індивід, але вони є «радше термінами, … що використову-
ються у фаховій мові» [12, с. 164].
На думку В.С. Бігуна, за кожним терміном стосовно
людини стоїть певна мисленєва форма – поняття, уявлен-
ня, котре має як теоретичне, так і практичне значення.
Характерним для сучасної правової літератури є спора-
дичне використання термінології людинорозуміння без
визначення змісту конкретних термінів. Ідеться про вико-
ристання, значення та розрізнення уживаної як у науковій
літературі, так і в нормативно-правових документах такої
термінології людинорозуміння загалом та в юриспруден-
ції зокрема, як: (1) людина, (2) чоловік, (3) індивід (інди-
відуум), (4) індивідуальність, (5) особа, (6) суб’єкт права,
(7) особистість, (8) громадянин, (9) персона, (10) ніхто,
(11) кожен тощо [13, с. 127].
О.О. Барабаш зазначає, що найвдаліше визначити лю-
дину як живу істоту, індивіда, що поєднує в собі фізичний,
природний, духовний, моральний та соціальний аспекти,
успадковані та набуті за життя [14, с. 14].
За словами І.Л. Бородіна, для формування понятійного
апарату правового людинорозуміння пропонується розгля-
дати людину як складну, багатоаспектну систему, яка може
включати такі поняття і терміни та їх значення: «людина»,
«особа», «особистість», «індивід», «індивідуальність»,
«громадянин». Факт багатоманітності термінів щодо люди-
ни в праві пропонується розглядати як підтвердження склад-
ності питання правового людино розуміння [15, с. 425].
Образ людини змінювався впродовж різних епох роз-
витку права. Можна навіть стверджувати, що саме зміна
уявного образу людини і є тим, що в історії права «творить
епоху» [16, с. 71].
 Порівняльно-аналітичне право
♦

Право древнього світу сприймало людину різь призму із цим постають складні питання як перед суспільством
її соціального становища; відомо, що раб тоді не вважався у цілому, так і перед правом зокрема. Прикладом таких
людиною. Середньовічне людинорозуміння формувалося складнощів може бути проблема правового становища
крізь призму обов’язку васала перед сюзереном в очіку- ембріонів, адже на даний момент із погляду права ембріон
ванні отримання далекосяжного права та його реаліза- має лише певний захист інтересів, які можуть виникнути
ції. Відродження, реформація, рецепція римського права в майбутнього суб’єкта права з народженням у випадках,
звільнили окремого індивіда від суспільної опіки. Після передбачених законом (спадкування, відшкодування шко-
цього наступила епоха права, де людина постає уособлен- ди тощо). У певних випадках ембріон є об’єктом права як,
ням егоїзму, та яка поділяється на два часові періоди: по- наприклад, у відносинах, пов’язаних із репродуктивними
ліцейська держава та просвітництво. Поліцейська держа- технологіями. Чи є зачаток людського життя людиною та
ва вважала себе опікуном своїх підданих, яких вона бажає яким має бути ставлення права до нього? На нашу думку,
повчати навіть всупереч їхній волі тому, як їм слід діяти у на теперішньому рівні світосприйняття людство не може
власному житті. заперечувати факту цінності людського життя в будь-якій
На переконання Г. Радбруха, лише Просвітництво та формі. У той час як світова спільнота рухається в напрямі
природне право зорієнтували правопорядок на той тип лю- дотримання прав будь-якої людини незалежно від її фізич-
дини, з якого виходило ще римське право: індивіда, який ного, психічного стану чи інших ознак, ще більшої уваги
є не лише дуже корисливим, але й дуже розумним щодо та цінності має бути приділено людині саме на початковій
власної користі, індивіда, що переслідує лише усвідомлені стадії її розвитку.
власні інтереси і є при цьому вільним від усіляких зв’язків У будь-якому випадку розуміння людини в праві по-
у соціологічному розумінні, тоді як юридичні зобов’язання винно будуватися на гуманістичному принципі найвищої
він визнає лише остільки, оскільки сам із власної волі цінності людини, її буття та прав.
зв’язав себе згаданими вище інтересами [16, с. 73]. Висновки. На завершення зазначимо, що пробле-
Образ людини ліберальної епохи, на думку Г. Радбру- ма розуміння людини в праві є одним із найважливіших
ха, – більш наближений до життя тип у порівнянні з аб- основоположних питань правознавства як науки. Загалом
страктною схемою свободи, користі, розсудливості лібе- виділяють три основні підходи до розуміння людини: де-
ральної епохи; в ньому також мислиться застереження скриптивний, атрибутивний та сутнісний, кожен із цих
щодо інтелектуальної, економічної, соціальної могутності підходів у більшій чи меншій мірі застосовується і в праві.
правового суб’єкта. Віднині людина в праві вже більше не Кожна епоха залежно від уявлень про розуміння людини
є Робінзоном чи Адамом, ізольованим індивідом, а радше та суспільства, їх кореляцію, будує свою формулу люди-
постає людиною в суспільстві, колективною людиною. норозуміння. Термін «людина» є надзвичайно простим
Приватному праву, праву «цивільних» людей відомі лише та зрозумілим, з одного боку, однак з іншого – найбільш
рівні правосуб’єкти, які заключають укладають договори важким для дефінування. Для цілей права використову-
за взаємною згодою; йому не знайомий робітник зі своїм ється значна кількість термінів на позначення людини,
підпорядкованим працедавцю положенням [16, с. 77]. найбільш вживаними серед них є «людина», «особа»,
На сучасному етапі розвитку людство характеризу- «суб’єкт права», «фізична особа», «громадянин». Право
ється взаємодією та взаємопроникнення біологічного повинно будувати людиноцентричну систему, яка базу-
та технічного. Зокрема, і людина може частково місти- ється на принципі верховенства прав людини та балансу
ти в собі частини небіологічного походження. У зв’язку інтересів людини-індивіда та людської спільноти.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Бігун В.С. Антропологія, аксіологія та соціологія права. До питання про праворозуміння [Досвід та результати викладання навчаль-
ної дисципліни «Вступ до антропології, аксіології та соціології права»] / В.С. Бігун // Часопис Київського університету права. – 2005. –
№ 4. – С. 23–32.
2. Філософський енциклопедичний словник [Текст] / НАН України, Ін-т філософії ім. Г.С. Сковороди; редкол.: В.І. Шинкарук (голова). –
К. : Абрис, 2002. – 742 с.
3. Философский словарь : словарь [Текст] / [А.И. Абрамов, Л.Р. Авдеева, С.С. Аверинцев и др.]; под ред. И.Т. Фролова. –
7-е изд., перераб. и доп. – М. : Республика, 2001. – 719 с.
4. Фролов И.Т. Познание человека [Текст] / И.Т. Фролов, В.Г. Борзенков // Человек: Философско-энциклопедический словарь /
Под общей редакцией И.Т. Фролова. – М. : Наука, 2000. – 516 с.
5. Геґель Ґ. В. Ф. Основи філософії права, або Природне право і державознавство [Текст] : пер. з нім. / Ґ. В. Ф. Геґель. – К. : Юніверс,
2000. – 334 с.
6. Гудима Д. «Індивід», «людина», «особа», «суб’єкт»: проблеми терміновживання в юриспруденції [Текст] / Д . Гудима //
VIVAT JUSTITIA! Міжнародний студентський науково-юридичний альманах. Випуск І. Львів. – 2002. – С. 38−44
7. Стефанчук Р.О. Особисті немайнові права фізичних осіб (поняття, зміст, система, особливості здійснення та захисту) [Текст] :
монографія / Р.О. Стефанчук ; НАН України, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. – К. : КНТ, 2008. – 625 с.
8. Матузов Н.И. К вопросу о суверенитете личности [Текст] / Н.И. Матузов // Правоведение. – 1994. – № 4. – С. 3−14.
9. Перша Конституція України Гетьмана Пилипа Орлика 1710 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http: //gska2.rada.gov.ua:7777/site/const/istoriya/1710.html.
10. Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки, затверджена Постановою XI Всеукраїнського
з’їзду рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http: //gska2.rada.gov.ua:7777/
site/const/istoriya/1929.html.
11. Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // ВВРУ. – 1996. – № 30. – С. 141.
12. Бігун В.С. Людина в праві: аксіологічний підхід [Текст] : дис... канд. юрид. наук : 12.00.12 / В.С. Бігун. – К., 2003. – 220 арк.
13. Людина в праві. Правове людинорозуміння як філософсько-правова проблема / В.С. Бігун // Проблеми філософії права. – 2003. –
Т. I. – С. 12.
14.Барабаш О.О. Право, людина, антропологія / О.О. Барабаш // Електронне наукове фахове видання «Порівняльно-аналітичне
право». – 2017. – № 3.
15. Бородін І.Л. Людинорозуміння в праві / І.Л. Бородін // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ.
серія юридична. – 2013. – Вип. 1. – С. 420.
16. Радбрух Г. Людина в праві / Г. Радбрух // Проблеми філософії права. – 2004. – Том II. – С. 71.

23
№ 5 2017
♦

УДК 342.92 (477)

ФОРМУВАННЯ ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ: АНТРОПОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД

FORMATION OF LEGAL CULTURE: ANTROPOLOGICAL APPROACH

Горбова Н.А.,
кандидат педагогічних наук,
доцент кафедри суспільно-гуманітарних наук
Таврійського державного агротехнологічного університету
Автором розглядається процес формування правової культури як складного, структурованого явища, яке характеризує якісне стано-
вище правового життя суспільства на підставі його культурно-правових досягнень. Проаналізований антропологічний підхід до аналізу
правової культури, та визначений ряд задач для підвищення правової культури.
Підвищення правової культури населення вбачається автором у підвищенні загальноправової підготовки населення, розповсюдженні
серед нього правових поглядів, ідей та пропаганді принципів законності та правопорядку.
Ключові слова: правова культура, правомірна поведінка, правовий нігілізм, правосвідомість, якість закону, юридична техніка, до-
держання прав і свобод людини.

Автором рассматривается процесс формирования правовой культуры как сложного, структурированного явления, которое характе-
ризует качественное состояние правовой жизни общества на основании его культурноправових достижений. Проанализирован антропо-
логический подход к анализу правовой культуры, и определен ряд задач для повышения правовой культуры.
Повышение правовой культуры населения усматривается автором в повышении общеправовой подготовки населения, распростра-
нении среди него правовых взглядов, идей и пропаганде принципов законности и правопорядка.
Ключевые слова: правовая культура, правомерное поведение, правовой нигилизм, правосознание, качество закона, юридическая
техника, соблюдения прав и свобод человека.

The author examines the process of formation of legal culture as a complex, structured phenomenon, which characterizes the qualitative
state of the legal life of society on the basis of its cultural and legal achievements. The anthropological approach to the analysis of legal culture
and a certain number of tasks for raising the legal culture are analyzed.
The increase of the legal culture of the population is considered by the author in raising the general legal preparation of the population,
spreading among it legal views, ideas and propaganda of the principles of law and order.
Key words: legal culture, lawful behavior, legal nihilism, legal consciousness, quality of law.

Постановка проблеми. Правова культура історично
формувалася і еволюціонувала в загальнокультурному се-
редовищі, як частина культури людства і явище цивіліза-
ції. Правова культура, будучи елементом загальної культу-
ри суспільства, історично відбулася в якості специфічного
способу людського існування в правовій сфері.
Науковий аналіз правової культури сприяє розумінню
права як явища культури і цивілізації. Право і культура
розвивалися разом, у рамках їхніх спільних генетичних
початків і взаємовпливу. Право здавна знаходило культур-
ні форми прояву. Право виникає і продовжує розвиватися
як невід’ємний елемент культури. Культура як система ду-
ховних цінностей включає право, правові ідеї і цінності.
Культурне середовище накладає свій відбиток на право.
Рівень культурного розвитку суспільства впливає на роз-
виток права. Різноманітність типів культури обумовлює
різноманіття типів праворозуміння.
Аналіз досліджень і публікацій. Проблеми форму-
вання і розвитку правосвідомості особистості, цілеспря-
мованого управління цим процесом знаходяться в центрі
уваги педагогів, філософів, соціологів, юристів і психоло-
гів. У філософії проблеми розвитку духовності, мораль-
ності і правослухняності громадян розглядалися ще в пра-
цях класиків філософії – Сократа, Платона, Аристотеля,
Піфагора, Гегеля, а також у працях вітчизняних філософів
В.Ф. Асмуса, А.Ф. Лосева, В.О. Соловйова і ін.
Проблема осмислення правосвідомості, правової
культури і правового виховання є предметом досліджень
вітчизняних і зарубіжних учених. У філософії права і у
теорії держави та права її досліджували С. Алексєєв, Г. Ба-
люк, О. Бандура, Ю. Битяк, О. Ганзенко, М. Ібрагімов,
Ю. Калиновський, М. Козюбра, І. Осика, П. Рабінович,
А. Семітко, Р. Сербин, А. Скуратівський, С. Станік, І. Яко-
вюк та інші. Зважаючи на це, вважаємо, що проблема пра-
вової культури була вивчена вченими під різними кутами
зору, однак окремі питання цієї проблеми не знайшли
достатнього висвітлення в сучасному правовому дискур-
сі, тому вони потребують подальшого наукового аналізу,
зокрема в нашій статті [1; 2; 3].
Мета статті. Необхідність наукового дослідження
правової культури продиктована тим, що на кожному
історичному етапі формується властива йому культура і її
різні прояви. Зміна типів держави і сприяє формуванню
нового типу правової культури.
Виклад основного матеріалу. Категорія «право-
ва культура» є однією з якісних характеристик правової
системи країни, яка посідає надзвичайно важливе місце
в загальній теорії права. І. Яковюк вказав, що під право-
вою культурою в загальній теорії права розуміють якісний
стан правового життя суспільства, який характеризується
досягнутим рівнем розвитку правової системи – станом
та рівнем правової свідомості, юридичної науки, системи
законодавства, правозастосовної практики, законності і
правопорядку, правової освіти, а також ступенем, гаранто-
ваності прав і свобод людини [1, с. 184]. На думку С. Ли-
сенкова, в юридичній науці склалося кілька методичних
підходів до вивчення правової культури, найважливішими
серед яких є структурно-функціональний і аксіологічний.
Структурно-функціональний підхід базується на розумін-
ні правової культури як сукупності (системи) елементів
правової дійсності (правової надбудови, правової системи)
в єдності з їх реальним функціонуванням, тобто основна
увага тут зосереджується на статиці та динаміці правової
культури. Якщо статичний (структурний) аспект правової
культури – це її склад, внутрішня форма, то динамічний
(функціональний) – це виникнення, розвиток і взаємо-
дія елементів правової культури між собою та з іншими
соціальними явищами. М. Цимбалюк зарахував право-
ву культуру (правосвідомість – позитивні складові пра-
восвідомості, позитивна правосвідомість у дії [2, с. 55])
до однієї з форм буття права [3, с. 17].
Динамізм правової культури яскраво проявляється в
Україні, де на початку XX ст. відбулася трансформація
традиційного суспільства за радянських, а потім – в по-

24

страдянський. Відповідно, правова культура пройшла
в своєму розвитку ряд етапів:
1) формування умов для переходу до нового, соціаліс-
тичного типу правової культури в умовах стійкості тради-
ційного і релігійної свідомості (10-е – 20-е рр. XX ст.);
2) формування і розвиток радянської правової культу-
ри (30-е – кінець 80-х рр. Минулого століття);
3) становлення якісно нової правової культури в умо-
вах побудови правової держави і громадянського суспіль-
ства, зміни цінностей і орієнтирів розвитку суспільства,
поширення нового розуміння права.
Правова культура в Україні формується під впливом
глобалізації, яка, з одного боку, сприяє взаємодії різних
типів правових культур, з іншого – призводить до уні-
фікації, універсалізації, стандартизації культурно-духо-
вних укладів, підриву традиційних цінностей культури.
Привнесення в національну правову культуру будь-яких
елементів ззовні, які не узгоджуються з національними
компонентами духовної культури (свідомість, психологія,
менталітет), тягне за собою внутрішні протиріччя. У цих
умовах гостро відчувається потреба в дослідженні шляхів,
форм і ступеня впливу глобалізації на правову культуру
України з метою її захисту від проникнення, руйнують її
національно-духовні підвалини чужих елементів, а також
виділення критеріїв оцінки її самобутності.
Формування правової культури вимагає підняття рівня
культури правотворчості і правозастосування. На даному
етапі відчувається потреба у виробленні невідкладних на-
укових і практичних заходів із модернізації правового ви-
ховання (формування толерантної правосвідомості, якість
професійної правосвідомості, використання інформацій-
них технологій та ін.) як умови формування правової куль-
тури в Україні. В умовах повсюдного реформування різних
державних інститутів правовиховна і освітня політика по-
винні бути підпорядковані цілям побудови правової держа-
ви, виховання у свідомості людей почуття поваги до закону,
прав людини, позитивних правових переконань, мотива-
цій, установок, звички правомірної поведінки, стимулюва-
ти активну правову діяльність індивіда в умовах свободи
економічної, наукової, художньої, культурної діяльності.
Активним суб’єктом правової культури є людина.
Тому в рамках антропологічного підходу правову культу-
ру оцінюють як результат діяльності людини. Наприклад,
М.М. Вопленко стверджує, що «правова культура є процес
і результат творчості людини у сфері права, що характе-
ризується створенням і затвердженням в житті правових
цінностей» [4, с. 44].
Антропологічний підхід до культури суспільства ши-
роко практикується у філософії і культурології. Підхід до
правової культури як до результату людської діяльності
широко застосовується також і в юридичній літературі.
Дійсно, людина є головним суб’єктом як культури сус-
пільства, так і правової культури. Культура в сенсі куль-
тури землеробства, агрокультури, обробітку ґрунту заро-
дилася ще в епоху «неолітичної революції» саме завдяки
діяльності людини. У наступні історичні періоди людина,
завдяки своїй багатосторонньої діяльності в різних сфе-
рах життя суспільства, стала ключовою фігурою розвитку
правової культури. Матеріальні і нематеріальні артефак-
ти правової культури, її досягнення (правові пам’ятники,
твори давньогрецьких філософів і римських юристів, рим-
ська юриспруденція, юридичні школи різних історичних
епох, ідеї невід’ємних прав людини, свободи особистості,
парламент, судова влада і т. д.) є результатом застосування
людського інтелекту. Високий рівень правової культури
як фундамент правової держави можливий лише за умови
адекватного рівня правосвідомості, бажання людини жити
по совісті і правді, поважати і дотримуватися закону, з по-
вагою ставитися до людей, їх свободи і невід’ємних прав.
Словом, людина є активним суб’єктом формування і роз-
витку правової культури.
25
Порівняльно-аналітичне право
♦
Правова культура – це результат правової діяльності
людини.
Правова культура включає досягнення в правовій сфе-
рі та служить показником правового розвитку суспільства.
У зв’язку із цим у літературі точаться суперечки про до-
пустимість або неправомірність включення в поняття пра-
вової культури «витрат» правового розвитку. Наприклад,
М.М. Вопленко виступає проти включення правопору-
шення, правового нігілізму, формалізму, маргінальності,
юридичних помилок до складу правового прогресивного
розвитку суспільства. [4, с. 84]
Дане питання вирішується в рамках аксіологічного
підходу. У даному випадку правова культура трактується
як система правових цінностей, людських благ. «Право-
вими цінностями є такі феномени, як свобода, справедли-
вість, рівність, безпека, порядок, загальне благо, прогрес
і т.п. Цінності нерозривно пов’язані з правовою культурою
суспільства, як зазначає О.В. Мартишин.
Так, антиподом правової культури є правовий нігі-
лізм, який передбачає негативне ставлення до права, пра-
вових цінностей, правових ідей, уявлень, ідеалів, право-
порядку.
Природно, в суспільстві мають місце негативні яви-
ща правового життя (злочинність, корупція, зловживання
правами і повноваженнями і т.д.). Однак зазначені нега-
тивні явища не є деструктивними правовими явищами,
вони, швидше за все, є антицінностями, що суперечать
споконвічному призначенню права в житті суспільства.
Такого роду явища суперечать також культурним засадам
життєдіяльності суспільства, не мають нічого спільно-
го з досягненнями людської культури. Як культура, так і
право є досягненнями людської цивілізації. Саме в такому
розумінні слід досліджувати зазначені поняття. Як ствер-
джує Н.С. Соколова, «правова культура в повній мірі може
бути зрозуміла лише в загальному конспекті соціального
прогресу» [6, с. 358].
Цінності правової культури формуються в ході під-
твердження значення правових явищ, предметів правової
діяльності людини, юридичних артефактів. Цінність мо-
жуть представляти як предмети матеріального, зокрема
юридичного світу, так і компоненти духовного пласта:
правосвідомість, юридична освіта, юридична наука і т.д.
Правова культура – це система матеріальних і ду-
ховних, правових досягнень і цінностей, накопичених
у процесі організації і розвитку правової сфери життя сус-
пільства, що відображають рівень його цивілізаційного
розвитку і якісного стану.
Аналіз поняття правової культури показав, що воно
є складним, структурованим правовим явищем. Правова
культура характеризує якісний стан правового життя сус-
пільства на основі його культурно-правових досягнень.
Правова культура оцінюється розвиненістю елементів
правової життя суспільства – правосвідомістю, правомір-
ною поведінкою, якістю закону, юридичною технікою і ді-
яльністю, дотриманням прав і свобод людини.
Правова культура характеризує рівень розвитку право-
вого життя, його якісний стан. При цьому вона в струк-
турному відношенні відрізняється від структури право-
вого життя. Не всі без винятку складові правового життя
можна включати в структуру правової культури, оскільки
правове життя включає в себе, поряд із позитивними до-
сягненнями і процесами, також і негативні явища. Якщо
структура правової культури буде відображати аналогічну
структуру правового життя, то важко буде провести від-
мінність між зазначеними явищами. У разі збігу структур
правової культури і правового життя стирається грань від-
мінності між цими двома, по суті, різними об’єктами. Слід
погодитися з А.В. Малько, який стверджує, що поняття
«правова культура» – більш вузьке поняття в порівнянні
з поняттям «правове життя», у зв’язку із чим правова куль-
тура відображає позитивне буття в порівнянні з правовим
№ 5 2017
♦

життям, із її позитивними і негативними явищами і про- По-четверте, здійснювати роботу з профілактики пра-
цесами [7, с. 256]. вопорушень в аспекті реальної дії принципу «незнання
Для підвищення правової культури необхідно врахо- закону не звільняє від відповідальності» і вести боротьбу
вувати ряд завдань. По-перше, забезпечити належну орі- на подолання правового нігілізму, яке опанувало за остан-
єнтацію в основоположних засадах і принципах правової нім часом масовою свідомістю. Такий нігілізм коренить-
системи держави. Ці принципи, вихідні керівні ідеї пра- ся в правовому невігластві громадян і посадових осіб, їх
вової системи, поділяються на: галузеві (наприклад, одно- слабкій інформованості про закони, а також в умисному,
шлюбність, добровільність вступу в шлюб – це принци- або скоріше неусвідомленому бажанні їх обійти, проігно-
пи сімейного права), міжгалузеві (гласність судочинства, рувати, якщо це приносить відчутні вигоди при мінімаль-
незалежність суддів і підпорядкування їх тільки закону – ному ризику піддатися санкціям. Щоб викорінити право-
принципи цивільного процесуального та кримінального вий нігілізм, слід звернути увагу на якість самих законів,
процесуального права), основні конституційні. Знання які є причиною підриву довіри народу до законодавця.
основних принципів правової системи дозволяє глибо- По-п’яте, активізувати правову поведінку. Від актив-
ко зрозуміти суспільну сутність права, його розумність ності, дієвості позиції кожного в боротьбі з порушеннями
і необхідність, сприяє переходу правових знань у переко- законності залежить стабільність правопорядку в суспіль-
нання. стві, тому велике значення має здатність громадян допо-
По-друге, створити базу для значного розширення об- магати державі в його правоохоронної діяльності.
сягу та підвищення рівня правової поведінки адресатів Висновки. Підвищення правової культури населення,
права. Високий рівень правової поведінки людей забез- перш за все, бачиться в підвищенні загальноправової під-
печує не тільки свободу, але організованість суспільних готовки населення, поширенні серед нього правових по-
відносин, їх підпорядкованість громадському порядку. глядів, ідей і пропаганді принципів законності і правопо-
Правова поведінка людей означає розуміння людьми спра- рядку. Такими шляхами можуть стати:
ведливості і корисності правових установок, їх відпові- I. Право і правові закони. Закон як інструмент орга-
дальність перед суспільством і державою за свої вчинки. нізації суспільних відносин є поки неперевершеним і
Іншими словами, правова поведінка заснована на соціаль- всеосяжним серед усіх засобів соціального регулювання
ній зрілості і юридичній грамотності громадян. Усе це – і контролю. Конструювання правових законів, на мій по-
суспільно корисне явище, яке вважається передумовою гляд, є найважливішим завоюванням цивілізації. Рано чи
нормального функціонування громадянського суспільства пізно зріла культура неминуче породжує законодавство.
з розвиненою правовою культурою. Воно, у свою чергу, як дитя культури, в ідеалі піклується
По-третє, забезпечити грамотну і ефективну боротьбу про свою матір, зміцнюючи і примножуючи культурні за-
носіїв права і обов’язків за свої законні інтереси, подолати воювання.
правову пасивність. Найважливіша частина правової куль- Як приклад завоювань культури в засобах і формах
тури – почуття законності і справедливості – має зрости правової діяльності можна вказати на законність і право-
на потребу боротися за справедливість, незважаючи на суддя. Без них важко було б очікувати належного порядку.
виникаючі труднощі. Однак протидія несправедливості не Законом створюються вихідні цінності процедурно-
повинна перевищувати меж необхідного захисту. Напри- процесуального порядку. Тому про рівень правової куль-
клад, не можна «розпускати руки» у відповідь на словес- тури красномовно свідчать такі процеси: парламентські
ну образу в громадському місці. Для цього є інші, законні процедури з прийняття законів, порядок вирішення кон-
заходи. Їх вибір прямо залежить від рівня сформованості фліктів між владою, відправлення правосуддя в кримі-
правової культури. нальних і цивільних справах і т.д.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Правова культура в умовах становлення громадянського суспільства: монографія / за ред. проф. Ю.П. Битяка, І.В. Яковюка. –
Х. : Право, 2007. – 248 с.
2. Ганзенко О.О. Формування правової культури особи в умовах розбудови правової держави Україна : дис. канд. юр. наук :
12.00.01 / О.О. Ганзенко. – Запоріжжя, 2002. – 198 с.
3. Цимбалюк М.М. Формування правосвідомості громадян у процесі розбудови громадянського суспільства : автореф. дис. на здо-
буття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.12 «Філософія права» / М.М. Цимбалюк. – К., 2004. – 17 с.
4. Вопленко М.М. Правосвідомість і правова культура: Навчальний посібник [Текст] / М.М. Вопленко – ВолДУ. – М. : МАУП, 2000.
5. Мартишін О.В. Проблема цінностей в теорії держави і права / О.В. Мартишін // Держава і право. – 2004. – № 10. – С. 5.
6. Соколова Н.С. Правосвідомість, правова культура і правове виховання // Проблеми загальної теорії права і держави /
Під заг. ред. В.С. Нерсесянц. – М., 2001. – С. 407.
7. Лисенков С.Л. Теорія держави і права : підручник / С.Л. Лисенков, А.М. Колодій, О.Д. Тихомиров, В.С. Ковальський. – К. :
Юрінком Інтер, 2005. – 448 с.
8. Мартинов М.П. Організаційно-правові засади управління юридичною освітою в Україні : дис. … канд. юр. наук : 12.00.07 /
М.П. Мартинов. – Запоріжжя, 2012. – 251 с.

26
 Порівняльно-аналітичне право
♦

УДК 342.7

ЕВОЛЮЦІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ ПІД ВПЛИВОМ ПРОЦЕСУ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

EVOLUTION OF HUMAN RIGHTS UNDER THE IMPACT OF GLOBALIZATION PROCESS

Дашковська О.Р.,
доктор юридичних наук,
професор кафедри теорії держави і права
Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
Стаття присвячена актуальній проблемі – дослідженню основних напрямків впливу глобалізації на співвідношення індивідуальних і
породжених нею колективних прав. Зазначено, що в кожному соціумі індивідуальні та колективні права повинні не тільки врівноважувати,
але й взаємно підтримувати і доповнювати один одного. Колективні права за потребою повинні сприяти реалізації індивідуальних прав, а
індивідуальні права – створювати основу і служити орієнтиром щодо відповідності критеріям «людського виміру» для колективних прав.
Ключові слова: глобалізація, покоління прав людини, індивідуальні права людини, колективні права людини.

Статья посвящена актуальной проблеме – исследованию основных направлений влияния глобализации на соотношение индиви-
дуальных и рожденных глобализацией коллективных прав. Отмечено, что в каждом социуме индивидуальные и коллективные права
должны не только уравновешивать, но и взаимно поддерживать и дополнять друг друга. Коллективные права по необходимости должны
способствовать реализации индивидуальных прав, а индивидуальные права – создавать основу и служить критериями «человеческого
измерения» коллективных прав.
Ключевые слова: глобализация, поколения прав человека, индивидуальные права человека, коллективные права человека.

The article is devoted to the actual problem which is the main directions of influence of globalization processes on the ratio of individual and
generated by the globalization of collective rights. It is noted that in each society, individual and collective rights should not only balance, but also
mutually support and complement each other. Collective rights should, as appropriate, promote the realization of individual rights, and individual
rights create the basis and serve as a benchmark for compliance with the criteria of the «human dimension» for collective rights.
Key words: globalization, generation of human rights, individual human rights, collective human rights.

Постановка питання. В умовах глобалізації, коли
права індивіда неминуче пов’язуються з правами всього
людства, всесвітні виклики зумовили серйозні труднощі
в реалізації практично всіх основних прав людини, у зв’язку
із чим права людини набули значущість самостійної гло-
бальної проблеми, що посідає специфічну нішу в розши-
реному каталозі глобальних проблем сучасності [1, c. 51].
Не підлягає сумніву той факт, що глобалізація світо-
вих процесів, пропонуючи багато нового в підходах до
розуміння сутності прав людини, не змінює їх відправних
засад, які визначили «вищу цінність цього явища, підтвер-
джену століттями розвитку» [2, c. 6]. Безперечним є й те,
що змінюючи умови життя національного, регіонального
та світового співтовариств, глобалізація викликає нагаль-
ну необхідність і потребу в зміні деяких підходів до ро-
зуміння сутності прав людини, а також переосмислення
низки фундаментальних, здавна сформованих і усталених
положень юридичної науки.
Стан опрацювання. Права людини становлять зна-
чний науковий інтерес і для сучасних дослідників. Так,
дослідженню окремих аспектів правового статусу люди-
ни в умовах глобалізації приділяли увагу такі вчені, як
О. Білорус , В. Костицький, Є. Лук’янова, М. Марченко,
О. Осинська, В. Погорілко, П. Рабінович, О. Смірнова,
Ю. Тодика, Л. Удовика, І. Яковюк та ін.
Розглядаючи глобалізацію як новий етап на шляху роз-
витку не тільки суспільства і держави, а й прав людини,
всі автори, які досліджують права людини, одностайні
в тому, що процес глобалізації як об’єктивний за своєю
природою і характером не може не позначитися відповід-
ним чином на правах людини, а отже, на поглядах та ідеях,
що є основою цієї теорії.
Метою статті є дослідження, наскільки радикально
змінюються права людини, уявлення про них в юридичній
науці і практиці, в яких напрямках відбуваються ці зміни
під впливом глобалізації. Окрему увагу становить питан-
ня: що відбувається в умовах глобалізації з правами люди-
ни першого та другого поколінь, «витісняються» вони як
індивідуальні за своїм характером права, або «заміщають-
ся» колективними правами, або ж органічно вписуються
в них і поєднуються з ними?
Виклад основного матеріалу. Співвідносячи права
людини з тими чи іншими суспільно-економічними про-
цесами, спостерігаємо, що «кожен етап розвитку сус-
пільних відносин висував своє покоління прав людини,
покликаних подолати нестійкість ситуації і стабілізувати
суспільний розвиток» [2, с. 36]. Відповідно, на кожному
етапі розвитку суспільства з появою нового покоління
прав людини виникала об’єктивна необхідність і природ-
на потреба їх глибокого вивчення, осмислення, а пізніше –
переосмислення.
Так було з першим поколінням прав людини, яке ви-
никло в результаті перемоги буржуазних революцій і охо-
плювало переважно особисті і політичні права людини,
зокрема право обирати і бути обраним, право на участь
у веденні державних справ, право на свободу слова, думки,
совісті і віросповідання, рівність всіх перед законом та ін.
Права людини першого покоління традиційно розглядали-
ся як «негативні» по відношенню до держави феномени.
Вони формувалися, осмислювався, а пізніше – переосмис-
лювалися не як засіб взаємозв’язку і взаємодії людини і
громадянина з державою, а як засіб захисту від свавілля
держави. Вони «зобов’язували державу утримуватися від
втручання у сферу особистої свободи і створювати умови
участі громадян у політичному житті» [3].
На відміну від першого покоління прав людини, що
засновані на традиційних ліберальних цінностях захисту
прав людини від свавілля держави, повної свободи і неза-
лежності їх від держави, права людини другого поколін-
ня формуються на інших постулатах. А саме – на неолі-
беральних поглядах на державно-правове життя взагалі і
на права людини зокрема.
Основна увага в другому поколінні прав людини при-
діляється не індивідуальним та політичним правам, а
соціальним, економічним та культурним, зокрема праву
на працю і на вільний розвиток своїх здібностей, праву
на відпочинок, праву на соціальне забезпечення, праву на
освіту, праву на участь у культурному житті суспільства,
на доступ до культурних цінностей та ін.
Друге покоління прав людини, на відміну від першого
покоління – «негативних» прав, – називається «позитив-
ними» правами і свободами. При цьому мається на увазі,

27
№ 5 2017
♦
що соціально-економічні права, на відміну від громадян-
ських і політичних прав, не тільки не протиставляються
державі, а навпаки, припускають її активну і різнобічну
участь у забезпеченні цих прав і свобод.
Реалізація традиційних ліберальних цінностей, що на-
повнили формально-юридичний зміст першого покоління
прав людини, призвела до усунення держави від впливу
на економічні та інші тісно пов’язані з ними відносини,
породила «егоїзм і свавілля особистості, призвела до зо-
середження багатств в руках небагатьох осіб, до зростан-
ня знедолених і незаможних» [4, с. 258]. Подібна ситуація
викликала нестабільність і напруженість у суспільстві, на
яку своєчасно і гнучко відреагували неоліберальні док-
трини. У результаті цього була висунута ідея формування
соціальної держави, основною метою якої є забезпечення
всіх прав і свобод другого покоління і створення необхід-
них умов для сталого розвитку суспільства.
Поява в другій половині XX століття третього по-
коління прав людини, які отримали назву колективних,
в загальнотеоретичному плані стало результатом осмис-
лення нового етапу їх розвитку, який асоціюється з про-
цесом глобалізації та переосмислення попередніх етапів
їх еволюції. До них належать право націй і народу на
самовизначення, право на мир, на економічний розви-
ток, право на безпечне навколишнє середовище та інші.
Багато дослідників небезпідставно вважають, що ці пра-
ва «перебувають лише на початку процесу юридичного
визнання їх на національному і міжнародному рівнях як
прав, юридична природа яких є «предметом дискусій»
[5, с. 378]. Критичний настрій щодо третього покоління
прав людини нагадує аналогічне ставлення і ситуацію, що
склалися свого часу навколо другого покоління – соціаль-
них і економічних прав. Сьогодні, як і тоді, щодо другого
покоління прав людини, висловлюються досить критичні
зауваження на адресу колективних прав. Низка сучасних
держав не визнає їх як такі і на цій підставі не приєдну-
ється до Міжнародного пакту про соціальні, економічні
та культурні права, мотивуючи це тим, що колективні пра-
ва не є суб’єктивними і не підлягають захисту в судовому
порядку.
Поява третього покоління прав людини свідчить про
усвідомлення як людством у цілому, так і окремими спіль-
нотами солідарних інтересів, нехтування якими може пе-
рервати нормальний розвиток людства, народу, соціаль-
ної групи. Це відповідь на виклик історичного розвитку,
«коли війни приносять незліченні лиха людству, руйнують
сталий розвиток міжнародного співтовариства, держав і
народів» [2, с. 37].
Констатуючи той факт, що в соціальній сфері існують
і діють два елементи – індивід і різні асоціації людей, гро-
мадські об’єднання, держава і суспільство в цілому, – відмі-
тимо, що саме суспільство має особистісно-об’єднуючий
характер, що неминуче накладає відбиток на соціальні
доктрини, які, як правило, віддають перевагу одному
з елементів організації і життєдіяльності суспільства – ін-
дивідуальним або колективним правам [6, с. 13].
У тих соціальних утвореннях, яким є, наприклад, аме-
риканське суспільство, де історично перевага віддається
індивідуалізму, безсумнівно, індивідуальні права тради-
ційно мали і мають пріоритет перед колективними пра-
вами. Тому невипадково США певною мірою ігнорують
колективні права людини, вважаючи, що держави не ма-
ють зобов’язань щодо забезпечення цих прав, «все більше
відчувається діалог про права людини, включаючи право
на розвиток, і все менше спостерігається реальне обгово-
рення, спрямоване на забезпечення цих прав» [7, с. 167].
В інших спільнотах, до яких належить Європейський
Союз, де індивідуалізм досить органічно поєднується
з колективізмом і де «індивідуалізація» особистості, яка
виступає у вигляді її відносної автономності, не тільки не
суперечить, але і органічно вписується в її соціалізацію,
28
осмислює усвідомлення людиною значення для неї сус-
пільства, сприйняття громадських інтересів, цінностей і
норм, – у таких спільнотах, як правило, не виникає проблем
щодо співвідношення індивідуальних і колективних прав.
Незважаючи на те, що індивідуальні та колективні пра-
ва відрізняються за своєю природою і характером, маючи
на увазі той факт, що в колективних прав якісно інші влас-
тивості, які визначаються цілями і інтересами колективної
спільноти, що в них інший носій – суб’єкт, і що колективні
права не можна розглядати як суму індивідуальних прав
осіб, що входять в ту чи іншу спільність або колектив, –
незважаючи на значні відмінності цих прав у будь-якому
сучасному цивілізованому суспільстві, вони не тільки
не протиставляються один одному, а, навпаки, взаємно по-
єднуються і доповнюються.
Колективні права не повинні ігнорувати індивідуаль-
ні права людини, суперечити їм або обмежувати їх. Якщо
колективні права призводять до обмеження прав окремої
людини, то це означає, що цілі, які об’єднують таку спіль-
ність, є антигуманними і протиправними. Отже, колектив-
ні права не можуть не тільки суперечити, а й бути вище
індивідуальних прав. Вони повинні перебувати з ними
в гармонії і перевірятися ними «на якість» [2, с. 36].
Говорячи про вплив глобалізації на права людини, а та-
кож про вплив процесів глобалізації на співвідношення
індивідуальних і породжених глобалізацією колективних
прав, необхідно відзначити, що в загальній теорії прав
людини, що розвивається в епоху глобалізації, в теорії
індивідуальних і колективних прав, а також у практиці їх
реалізації повинен бути знайдений найбільш оптимальний
варіант їх співвідношення, загальний баланс, який є одно-
часно стабільним і динамічним завдяки розвитку світово-
го та регіонального правопорядків.
У практичному плані в кожному соціумі індивідуаль-
ні та колективні права повинні не тільки врівноважувати
один одного, а й взаємно підтримувати і доповнювати.
Колективні права при цьому за потребою повинні спри-
яти реалізації індивідуальних прав, а індивідуальні пови-
нні створювати основу і служити своєрідним орієнтиром
щодо відповідності критеріям «людського виміру» для
колективних прав.
Той факт, що доктрина індивідуальних прав і теорія
колективних прав будуються на різних принципах захід-
ного лібералізму, а саме що перша виходить із того, що
людська особистість є моральною цінністю і що всі люди
в моральному і правовому відношенні рівні, а друга вихо-
дить із того, що тільки держави є первинними суб’єктами
міжнародних відносин і що тільки вони виступають
як представники всього суспільства, – даний факт не може
і не повинен служити перешкодою на шляху створення
гармонійних відносин між індивідуальними і колективни-
ми правами, з одного боку, і сприяти їх поглинанню єди-
ною теорією – з іншого [8, с. 34].
Породивши умови і передумови для виникнення і роз-
витку колективних прав людини і зробивши помітний
вплив на теорію прав людини в цілому, процес глобаліза-
ції економічних, соціально-політичних та інших відносин
одночасно вніс корективи і спонукав до створення, осмис-
лення і переосмислення її окремих складових частин.
Це стосується необхідності внесення змін у колишні
уявлення про механізм забезпечення та захисту прав лю-
дини. Якщо класичне розуміння було обмежено бінарними
опозиціями, що протиставляють права людини тільки дер-
жаві і, в той же час, для забезпечення і захисту прав люди-
ни, особливо – другого покоління прав, воно незмінно апе-
лювало знову ж до держави, то в умовах, що породжуються
глобалізацією, ситуація в значній мірі змінюється [1, с. 14].
Поява в епоху глобалізації нових реальних і потенцій-
них суб’єктів порушення прав людини, з одного боку, та
захисту цих прав – з іншого, вимагає не тільки осмислення
нової ситуації, що склалася в цій сфері суспільних відно-
 Порівняльно-аналітичне право
♦

син, а й переосмислення колишнього уявлення про меха- ригування під впливом процесу глобалізації вимагають і
нізм забезпечення та захисту прав людини. інші теоретично і практично важливі положення, що сто-
Особливо це стосується таких інноваційних ідей і зо- суються прав людини.
внішньополітичних технологій, які під виглядом захисту Висновки. Незважаючи на значну кількість міжна-
прав «пригноблених» націй і народів та затвердження родних інституцій, основоположну роль у забезпеченні
в тій чи іншій країні «справжньої демократії» передба- прав людини все ж таки відіграє держава. Перед держа-
чають порушення загальновизнаних принципів суверен- вою постає складне завдання зберегти та посилити свій
ності держав, можливість і допустимість втручання одних авторитет як на міжнародному рівні, так і серед власних
держав у внутрішні справи інших. Подібне явище, як відо- громадян, і самостійно визначати пріоритетні напрямки
мо, вже мало місце в історії – в колоніальний період, коли правового регулювання суспільних відносин для забез-
одні, «цивілізовані», народи під приводом «окультурення» печення, набуття та використання людиною своїх прав та
і залучення інших народів до «справжньої» цивілізації свобод. Разом із тим не слід забувати, що в сучасному світі
втручалися в їх внутрішнє життя і підпорядковували собі існує значна кількість загроз та перешкод для реалізації
інші народи. Поряд із загальною теорією прав людини і та захисту прав людини, які потребують окремого дослі-
механізмом забезпечення і захисту цих прав певного ко- дження та пошуку шляхів їх подолання.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Глухарева Л.И. Права человека в современном мире (социально-философские основы и государственно-правовое регулирова-
ние) / Л.И. Глухарева. – М. : Издательство «Юристь», 2003. – 304 с.
2. Права человека: итоги века, тенденции, перспективы. / Отв. ред.: Лукашева Е.А. – М. : Норма, 2002. – 448 c.
3. Права человека. Учебник для вузов. / Отв. Ред. Е.А. Лукашева. – 2-е изд., перераб. – М. : Норма; ИНФРА-М, 2011. – 560 с.
4. Матузов Н.И. Актуальные проблемы теории права / Н.И. Матузов. – Саратов : Изд-во Сарат. гос. академии права, 2004. – 512 с.
5. Carpizo J. The Current Tendencies of Human Rights // California Western International Law Journal. – 1993. – № 2. – P. 378.
6. Человек, народ, государство в конституционном строе Российской Федерации / Эбзеев Б.С. – М. : Юрид. лит., 2005. – 576 c.
7. Mark St. The Human Right to Development: Between Rhetoric and Reality // Harvard Human Right Journal. – 2004. – Vol. 17 – Р. 167.
8. Freeman M. Are here Collective Human Rights? // Political Studies. – 1995. – Vol. XLIII. – P. 34.

УДК 347.135.224(477)

ДО ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ НОТАРІАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ (1649–1783 РР.)

ON THE ISSUE OF LEGAL REGULATION OF THE NOTARIAL PROCESS UNDER

THE LEGISLATION OF THE UKRAINIAN COSSACK STATE (1649–1783 GG.)

Долинська М.С.,
доктор юридичних наук, доцент,
завідувач кафедри господарсько-правових дисциплін
Львівського державного університету внутрішніх справ
Дослідження присвячене актуальним питанням правового регулювання провадження нотаріальної діяльності на українських те-
ренах. Розглядаються питання правового регулювання нотаріальної діяльності на українських землях за законодавством Української
козацької держави (1649–1783 рр.).
У статті здійснено аналіз документів та праць дослідників історії нотаріату щодо процесу укладення та реєстрації договорів та за-
повітів.
Ключові слова: писар, договір, заповіт, маклер, нотаріус.

Исследование посвящено актуальным вопросам правового регулирования производства нотариальной деятельности на украинской
территории. Рассматриваются вопросы правового регулирования нотариальной деятельности на украинских землях по законодатель-
ству Украинской казацкой державы (1649-1783 гг.).
В статье осуществлен анализ документов и работ исследователей истории нотариата о процессе заключения и регистрации
договоров и завещаний.
Ключевые слова: писарь, договор, завещание, маклер, нотариус.

The research is devoted to the actual issues of legal regulation of the performance of notarial activities in Ukrainian territory. The issues
of legal regulation of notarial activity on Ukrainian lands under the legislation of the Ukrainian Cossack state (1649-1783) are considered.
The article analyzes the documents and works of the researchers of the history of the notary regarding the process of making and registering
treaties and wills.
Key words: scribe, contract, testament, broker, notary.

Постановка проблеми. На еволюцію органів нотарі-
ату та квазінотаріату на українських теренах величезний
вплив мали зміни суспільного устрою та особливості
розвитку держави в конкретний історично визначений
час.
Очевидним є той факт, що виникнення в другій поло-
вині XVI ст. Запорозької Січі зумовлювалось як внутріш-
німи, так і зовнішніми чинниками. У Запорозькій Січі
склалася своя правова система, в основі якої лежало ко-
зацьке право, а також діяли норми церковного права.
З плином часу потреба у фіксуванні відносин власнос-
ті потребувала виконання окремими писарями функцій,
подібних до нотаріальних, тобто зародження норм нота-
ріального процесу.
Це зумовлює потребу в детальному науковому аналі-
зі історико-правових аспектів розвитку правового регу-

29
№ 5 2017
♦
лювання нотаріального процесу на українських землях за
часів Запорізької Січі, Української козацької держави та
буде корисним у світлі реформування інституту нотаріату
та нотаріального законодавства.
Стан дослідження. Питання історії нотаріату в Україні
досліджувалось багатьма вітчизняними вченими: В.В. Ба-
ранковою, М.М. Дякович, Л.В. Єфіменком, М.Б. Кальниць-
ким, В.В. Комаровим, О.І. Неліним, М.В. Никифораком,
В.Д. Степаненком, В.М. Чернишем, Л.Є. Ясінською
(Шевчук) та іншими.
Значний внесок у дослідження інституту нотаріату за-
галом, і за часів Запорізької Січі, Української Козацької
держави зокрема, здійснили відомі українські науковці:
О.І. Нелін та Л.Е. Ясінська, М.Б. Кальницький та інші. Од-
нак у працях названих науковців висвітлювалися в осно-
вному загальні питання зародження нотаріату та недо-
статньо приділено уваги аналізу правового регулювання
укладення договорів та заповітів, тобто зародженню нота-
ріального процесу.
Метою дослідження є аналіз праць дослідників
історії та історичних матеріалів, щодо особливостей пра-
вового регулювання нотаріального процесу на україн-
ських землях протягом XVI – XVI століть, зокрема, пока-
зати накопичення історико-правових знань щодо порядку
укладення та реєстрації окремих договорів та заповітів.
Методологічною основою цього дослідження стали як
загальнотеоретичні, так і спеціальні методи, зокрема, по-
рівняльно-правовий та діалектичний методи.
Виклад основного матеріалу. Ми погоджуємося з ви-
сновком О. Неліна, що відомостей щодо регулювання
цивільно-правових відносин обмаль [1, с. 50]. Хоча має
рацію І. Грозовський, який зауважує, що право власнос-
ті на рухоме і нерухоме майно вимагало певної фіксації
[2, с. 79].
На нашу думку, кош, здійснюючи повноваження щодо
розподілу земель та видаючи «паспорт» чи «білет» на пра-
во користування землею, даючи дозвіл на розпорядження
землями, виконував, певною мірою, повноваження поса-
дової особи, яка вчиняє дії, прирівняні до нотаріально по-
свідчених.
Внаслідок народно-визвольної війни українського
козацтва сформувалася Українська гетьманська держа-
ва – Військо Запорізьке, та склався новий адміністра-
тивно-територіальний поділ. За укладеним українсько-
московським договором 1654 р. Козацько-Гетьманська
держава увійшла до складу Російської держави. Очевид-
ним є те, що на теренах Гетьманщини існували й структу-
ри, які виконували нотаріальні функції. М. Кальницький
стверджує, що так само, як у Литовсько-Руській державі,
носії цих функцій аж ніяк не були представниками вільної
юридичної професії – вони входили до числа урядовців
певного рівня [3, с. 22]. На нашу думку, їх варто було на-
звати квазінотаріальними органами.
Вважаємо за доцільне окремо приділити увагу діяль-
ності Генеральної військової канцелярії, яка була утворена
1720 року. На чолі вказаної канцелярії був писар. Деякі
джерела називали генерального писаря канцлером (як у
Литві), або нотарем. Він вчиняв і певні нотаріальні дії –
зокрема, щодо завірення гетьманських універсалів про на-
дання маєтності. У генерального писаря зберігалася дер-
жавна гербова печатка та печатка генеральної військової
канцелярії. Обіймати цю посаду могли лише особи з від-
повідним рівнем освіти, знанням іноземних мов і юридич-
ною підготовкою [3, с. 22–23].
Також до повноважень генеральної військової канце-
лярії відносилося: складання та посвідчення угод, зокре-
ма, договорів дарування, міни, купівлі-продажу земель,
зобов’язань; оформлення спадщини; видача копій та ду-
блікатів документів і т. ін.
Вказана установа також виконувала функції підготовки
кадрів для адміністративно-судових установ Гетьманщи-
30
ни, своєрідної школи. Зокрема, цим займався спеціальний
канцелярський курінь у Глухові, який підпорядковувався
генеральному писареві. Майбутні військові канцелярис-
ти мали підтвердити власне шляхетське походження та
закінчити студії в Києво-Могилянській академії, тобто
бути високоосвіченими фахівцями. Навчання полягало
у вивченні юриспруденції, фінансово-економічних наук і
військової теорії. Навчання було тісно пов’язане з практи-
кою. На певному етапі навчання канцеляристам доручали
вести окремі справи та включали до складу різних комісій,
які виїжджали для розгляду судових справ у полки та со-
тні. Згодом із числа вихованців канцелярського куреня ви-
ходили бунчукові товариші, сотники, полкові старшини
[4, с. 237].
Таким чином, вихованці канцелярського куреня на-
бували досвіду та юридичної практики, зокрема з питань
учинення нотаріальних дій. За сучасних умов – це кон-
сультанти державних нотаріальних контор та помічники
приватних нотаріусів [5, с. 490].
Особливості нотаріальної діяльності в цей час полягали
в тому, що спочатку ні полкові, ні сотенні суди не вели ак-
тових книг, а для реєстрації рішень і приватних угод корис-
тувалися ратушними чи магістратськими книгами. Такий
порядок зберігся до середини ХVІІІ ст. [6, с. 17; 7, с. 6].
Ми погоджуємося з думкою більшості дослідників іс-
торії нотаріату, що Інструкція судам від 13 липня 1730 р.
регулювала порядок здійснення нотаріального процесу.
Так, на думку О. Неліна, значна увага до інституту нота-
ріату в Українській гетьманській державі у XVIII ст. по-
яснюється новими економічними відносинами, виникнен-
ням приватної власності на землю й засоби виробництва.
Насамперед, це стосувалося підприємницької діяльності,
пов’язаної з оформленням та реєстрацією договорів, ство-
ренням різних форм власності й угод щодо цієї власності
[1, с. 57].
Із аналізу змісту п. 14 Інструкції судам випливає, що
посадовими особами, які здійснювали нотаріальні дії, при-
рівняні до нотаріально посвідчених (органами квазінораті-
ату), були: сотенні (городові) старшини, у містах наділених
магдебурзьким правом – урядники магістратів; у селах –
священики, дяки, отамани, війти та ін. До переліку вчи-
нених дій, прирівнюваних до нотаріально посвідчених,
відносилися: заповіти (тестаменти, духівниці), договори
відчуження купівлі-продажу, дарування, міни, зокрема зе-
мельними ділянками, різні зобов’язання та інше.
На нашу думку, Інструкцію судам від 13 липня 1730 р.
слід вважати не лише правовим актом, який регулював ді-
яльність судової системи, але документом, яким закладе-
но підвалини нотаріального процесу в Україні. Зокрема,
вперше детально врегульовано вимоги до змісту, порядку
складання, підписання та реєстрації договорів відчуження
земельних ділянок.
Здійснивши аналіз норм Процесу короткого приказно-
го (1734 р.), доходимо висновку про те, що у вказаному
документі закладено основи нотаріального процесу щодо
укладення та реєстрації угод, прирівняних до нотаріально
посвідчених. Однак нормативним актом здійснено запо-
зичення (рецепцію) норм попередніх нормативних актів
у частині укладення та реєстрації угод.
Зокрема, норми ст. 7 Процесу регулювали порядок
укладення та підписання договорів, наприклад, встанов-
лювалися вимоги до змісту договорів. Так, у випадку
придбання нерухомого майна за спільні кошти подруж-
жя, рекомендувалося про це зазначити в тексті договору.
Також встановлювалося: перелік осіб, які повинні були
присутні під час укладення договору відчуження нерухо-
мості (спадкоємці – під час відчуження майна спадкодав-
цем; сини чи зяті – під час відчуження батьком чи тестем),
порядок їх підписання. Як позитивне слід зазначити, що
нормативним актом рекомендовано такі договори зареє-
струвати у відповідному порядку.

Неприйнятою, на нашу думку, є позиція О. Неліна про
те, що «Процес короткий приказний», питання нотаріаль-
ної діяльності не регулював [1, с. 66]. Ми не підтримуємо
думку шановного науковця. Ми вважаємо, що у вказаному
нормативному акті встановлювався порядок укладення та
реєстрації договорів, заповітів, тобто запроваджувався но-
таріальний процес як щодо вчинення дій прирівняних до
нотаріально посвідчених, так і порядок їх реєстрації.
Заслуговує на підтримку, як обґрунтований належним
чином висновок Л. Ясінської про те, що розвиток нота-
ріальної діяльності в Україні у перші десятиліття після
Переяславської Ради ґрунтувався на попередніх традиціях
і, незважаючи на те, що в Україні поступово поширюва-
лись норми порядку «великоросійського», про що і вка-
зує згаданий Процес, вони не мали будь-якого відчутного
впливу на нотаріальну діяльність [8, с. 107].
Частково погоджуючись з думкою науковця, зазнача-
ємо, що Процесом коротким приказним закладено певні
норми нотаріального процесу.
Ми погоджуємося з думкою більшості вчених, що од-
нією з найцінніших пам’яток феодального права Украї-
ни XVII ст. є «Суд і розправи в правах малоросійських»
1750 р.
Щодо питання становлення нотаріального процесу,
то цікавою є частина шоста вказаного документа, у якій
розглядаються питання посагу, віна та привінка. На думку
Л. Ясінської, що саме ці зразки є цікавими для досліджен-
ня питання про силу й обов’язковість спеціального (зва-
жаючи на форму, ми вправі назвати його нотаріальним)
оформлення прав особистої власності на майно [9, с. 79].
У зазначеному документі детально врегульовано по-
рядок оформлення переходу права власності на нерухо-
ме майно. Тобто встановлюється порядок проведення
реєстрації прав власності на нерухоме майно, яке стало
передвісниками порядку реєстрації нерухомого майна
в сучасній Україні та яку проводять, зокрема, українські
нотаріуси.
Ми поділяємо думку більшості дослідників історії
України, що «Права, за якими судиться малоросійський
народ» 1743 р., (які деякі вчені називають Кодексом укра-
їнського права XVIII ст.) мали величезне значення для роз-
витку вітчизняної правової системи, зокрема, зародження
нотаріального процесу.
Аналіз вказаного документа дав можливість нам дійти
висновку про те, що «Права, за якими судиться малоросій-
ській народ» – один з перших нормативних актів, який де-
тально регулює питання порядку вчинення нотаріальних
дій, а точніше – прирівняних до нотаріально посвідчених.
Наприклад, тут ми спостерігаємо як вимоги до змісту до-
говорів та заповітів порядок їх складання, присутність під
час укладення визначених посадових осіб (представників
адміністрації) та свідків; форми засвідчувальних написів;
порядок як реєстрації складених угод, так і видачі їх ду-
блікатів.
Зміни суспільно-економічних і політичних відносин
в 60–80-х рр. XVІІІ ст. зумовили появу двох оригіналь-
них пам’яток права – «Екстракту Малоросійських прав»
1767 р. та «Эстракту из указов, инструкций и учрежде-
ний, с розделением по материям, на девятнадцать частей
1786 г.» , зокрема, другий документ був виданий на основі
доопрацювання першого.
На думку Л. Ясінської, вперше в історії українського
нотаріату у вказаному документі є згадка про посаду пу-
блічного нотаріуса, яка вводилась в апарат губернського
магістрату. Ми погоджуємося з автором, що в «Установі
про губернії 1775 р.», на яку посилається Екстракт, за-
галом нічого не зазначено про посаду нотаріуса чи від-
повідну їй за колом повноважень. Дещо пізніше, згідно
із «Уставом благочиния» 1782 р., в Росії була впроваджена
посада приватного маклера з певними, зокрема нотаріаль-
ними, функціями. 1831 р. в Росії були установлені поса-
31
Порівняльно-аналітичне право
♦
ди біржових нотаріусів та маклерів і лише в 1866 р. По-
ложенням про нотаріальну частину – публічні нотаріуси
[8, с. 108].
В. Черниш стверджує, що необхідність появи нотаріату
на території Росії, як і в інших країнах світу, була зумовле-
на об’єктивними закономірностями розвитку суспільства,
головна з яких – поступове усвідомлення необхідності за-
безпечення цілості приватної власності як священної та
недоторканної, створення умов, за яких власник на свій
розсуд і за власним бажанням міг би розпоряджатися нею
[10, с. 45].
Однак, на нашу думку, не варто вести мову про існу-
вання майданних піддячих на теренах України, оскільки
відсутнє документальне підтвердження цього.
Як стверджує Є. Єфремов, термін «нотаріус» у ро-
сійському праві вперше з’явився у Вексельному стату-
ті 1729 р. (прийнятому в період правління внука царя
Петра І, Петра ІІ), де зазначалося, що не підписаний век-
сель може бути опротестований публічним нотаріусом
[11, с. 36–39].
У Російській імперії у 1775 р. імператрицею Кате-
риною ІІ для посвідчення особливо важливих угод при
палатах цивільного суду, а згідно з указом 1775 р. і при
повітових судах, було утворено окремі відділи кріпосних
справ, які проіснували до 1866 р. [ 12, с. 6]. До органів, які
мали право укладати кріпосні акти, відносилися: відділи
кріпосних справ; міські магістрати і ратуші, торгові суди,
поліцейські та повітові управи, військові правління, вій-
ськові цивільні суди, волосні управління митних чиновни-
ків і станові пристави та інші урядові установи.
За Л. Ясінською, 1820 р. такий дозвіл отримав Одесь-
кий комерційний суд, а згодом і деякі інші комерційні суди
(Ізмаїльський, Керченський) [13, с. 48].
Однак, крім вищевказаних органів, які мали право
укладати кріпосні акти, ще за Катерини ІІ були введені
окремі посади публічних (міських) нотаріусів і маклерів.
Вказаних нотаріусів і маклерів обирали міські та торгові
стани. Протягом 1781–1846 рр. запроваджені нові посади
приватних маклерів, зокрема, маклерів цехових управ та
судових розправ.
Як приклад зазначимо, що у грудні 1765 р. першим
київським нотаріусом було обрано купця В. Москвітіно-
ва [14, с. 391]. Його наступником став купець Пірожков.
Обирались вони російським купецтвом міста Києва для
здійснення протестів за векселями серед місцевих краян,
бо українці мали власні правила та форми щодо укладання
угод [15, с. 302].
Л. Ясінська констатує, що порядок і форма укладення
актів, структура і компетенція органів, що вчиняли нота-
ріальні дії з їх складення і засвідчення, впродовж XIV –
XVIII століть зазнали певної еволюції. На їхній розвиток
вплинули різні правові системи, здебільшого польська та
німецька, проте цей розвиток фактично був органічним
продовженням власної правової традиції. Іноземні при-
внесення модифікувались, пристосовувались до місцевих
реалій і в результаті позитивно впливали на розвиток но-
таріальної діяльності [9, с. 90].
Ми підтримуємо думку більшості вчених, зокрема,
О. Неліна, що, на відміну від країн Європи, в Українській
гетьманській державі окремого інституту нотаріату не іс-
нувало [1, с. 60].
Заслуговує на підтримку висновок О. Неліна, про
розвиток інституту нотаріату в Україні впродовж ІХ –
ХVІІІ століть, а саме: по-перше, інститут нотаріату ви-
ник і розвивався для забезпечення потреб громадянського
суспільства. Він забезпечував захист приватної власності,
безспірності майнових прав, охороняв від можливих по-
рушень усіх учасників цивільного обігу; по-друге, на Русі
цивільно-правові угоди укладалися усно, а факт їхнього
вчинення підтверджували свідки в суді; по-третє, система
обов’язкової реєстрації та запису урядових (судових) ак-
№ 5 2017
♦

тів з’явилась в Україні одночасно з рецепцією магдебурзь- «Права, за якими судиться малоросійській на-
кого права, тобто з XІV ст., та була детально врегульова- род» – це один із перших нормативних актів, який деталь-
ною у Статутах Великого князівства Литовського й інших но регулював питання порядку вчинення нотаріальних
пам’ятках українського права: Інструкція судам гетьмана дій, а точніше – прирівняних до нотаріально посвідче-
Данила Апостола від 13 липня 1730 р., «Права, за якими них, тобто заклали основи українського нотаріального
судиться малоросійський народ» 1743 р., «Естракт мало- процесу.
російських прав» 1767 р. тощо; по-четверте, унаслідок Становлення правового регулювання нотаріального
політичних обставин нотаріальна діяльність наприкінці процесу протягом 1649–1783 рр. грунтовалось на україн-
XVIII ст. на Лівобережній Україні та практично із серед- ських правових традиціях, звичаях та нормах права, зо-
ини ХІХ ст. на Правобережній Україні була відірвана від крема Російської імперії, до складу якої входили україн-
загальноєвропейських традицій і поєднана із функціону- ські землі.
ванням російського нотаріату [6, с. 17]. Перспективи подальших розвідок полягають у більш
Висновки. Таким чином, можна дійти висновку, що детальному вивченні та аналізі архівних матеріалів, а та-
правові підвалини нотаріального процесу простежуємо кож праць науковців істориків та правників щодо заро-
в Українській Гетьманській державі, зокрема в Кодексі дженні та розвитку нотаріального процесу у зазначений
1743 р. «Правах за якими судиться малоросійський народ». період.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Нелін О.І. Інститут нотаріату в Україні: від минувшини до сьогодення : монографія / О.І. Нелін. – К. : Київський університет,
2013. – 130 с.
2. Грозовський І. Козацьке право / І. Грозовський // Право України. – 1997. – № 6. – С. 76–80.
3. Кальницький М. Нариси історії нотаріату України / М. Кальницький; Укр. Нотар. Палата. – К. : Гопак, 2008. – 144 с.
4. Журавель М.В. Становлення державної служби Гетьманщини в другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст. (на прикладі діяльності канцелярис-
тів Генеральної військової канцелярії) / М.В. Журавель // Актуальні проблеми держави і права. – 2009. – Вип. 49. – С. 232–238.
5. Долинська М. С. Становлення та розвиток правового регулювання нотаріальної діяльності в Україні : монографія /
М.С. Долинська. – ЛьвДУВС, 2015. – 988 с.
6. Нелін О.І. Інститут нотаріату в Україні (ІХ–ХVІІІст.ст.): проблеми становлення / О.І. Нелін // Часопис Київського університету права. –
2013. – № 1. – С. 15–18.
7. Нелін О.І. Становлення і розвиток контролю і нагляду у сфері нотаріату України і Росії у дореволюційний період: історико-правовий
аналіз / О.І. Нелін // Юридична Україна. – 2014. – № 11. – С. 4–9.
8. Ясінська Л.Е. Правове регулювання нотаріальної діяльності в кодифікаціях українського права XVIII – перша половина XIX ст. /
Л.Е. Ясінська // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: матеріали ХІІ регіональної науково-практичної конференції
(9–10 лютого 2006 р.). – Львів : Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2006. – С. 107–108.
9. Ясінська Л.Е. Становлення та розвиток інституту нотаріату в Україні (історико-правовий аспект): дис. ... канд. юрид. наук : спец.
12.00.01 / Л.Е. Ясінська ; Львівський національний ун-т ім. І. Франка. – Львів, 2005. – 210 с.
10. Черниш В.М. Цивільно-правові засади розвитку нотаріату в Україні : дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.03 «Цивільне право
і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / В.М. Черниш. – К., 2003. – 200 с.
11. Ефремов В.А. К вопросу об исторических этапах становления и развития института нотариата в России (историко-правовой
аспект). Дореволюционный период / В.А. Ефремов // Нотариус. – 2010. – № 4. – С. 36–39.
12. Нелін О. Еволюція норм спадкового права в процесі становлення і розвитку правової системи України / О. Нелін //
Юридична Україна. – 2013. – № 1. – С. 62–66.
13. Ясінська Л. Становлення нотаріату як окремого правового інституту (середина ХІХ – поч. ХХ ст.) / Л. Ясінська // Актуальні питання
реформування правової системи України: зб. наук. ст. за матеріалами І Міжвузівської наукової конференції (27–28 травня 2005 р.). –
Луцьк, 2005. – С. 48–53.
14. Виноградов Л. Историческое развитие русского нотариата / Л. Виноградов // Вестник права. – 1916. – № 15–16. – С. 389–393.
15. Киевская Старина. – К., 1892. – Кн. XI. – С. 302.

32
 Порівняльно-аналітичне право
♦

УДК 342.7

ДЖЕРЕЛЬНІСТЬ ПРАКТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

PRACTICE OF THE EUROPEAN COURT OF HUMAN RIGHTS AS SOURCE

Завгородній В.А.,
кандидат юридичних наук, доцент,
доцент кафедри теорії та історії держави і права
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ

У статті здійснено аналіз існуючих підходів до розуміння джерельності практики Європейського Суду з прав людини в сучасній док-
трині права, виокремлено основі напрямки досліджень питання, а також визначено ознаки, які притаманні правовим позиціям ЄСПЛ як
джерела правового впливу Конвенції.
Ключові слова: практика Європейського Суду з прав людини, правова позиція Європейського Суду з прав людини, джерело, дже-
рело права, джерело тлумачення, правовий вплив, дія права.

В статье проведён анализ существующих подходов к пониманию практики Европейского Суда по правам человека как источника
в современной доктрине права, выделены основные направления исследования данного вопроса, а также определены признаки, при-
сущие правовым позициям Европейского Суда как источника правового воздействия Конвенции.
Ключевые слова: практика Европейского Суда по правам человека, правовая позиция Европейского Суда по правам человека,
источник, источник права, источник толкования, правовое воздействие, действие права.

In this article analyzed the existing approaches to understanding the practice of the European Court of human rights as sources in the modern
doctrine of law. The author has identified the basis for research on this issue. It also identifies the features that are inherent in the legal positions
of the European Court of human rights as a source of legal influence.
Key words: practice of the European Court of human rights, legal position of the European Court of human rights, source, source of law,
source of interpretation, legal effect, action law.

Постановка проблеми. На законодавчому рівні прак-
тику Європейського Суду з прав людини (далі – Європей-
ського Суду, ЄСПЛ) поряд з Конвенцією про захист прав
людини та основоположних свобод визнано джерелом
права [1]. З цього приводу в правовій доктрині триває
постійна наукова дискусія, що обумовлює наявність як
прихильників такої норми закону, так і її опонентів, які
або категорично не погоджуються з такою нормативною
конструкцією, вказуючи на те, що джерелом права може
бути тільки Конвенція, або визначають певні умови, за
яких практика ЄСПЛ може розглядатися джерелом. Іс-
нуюча полісемія щодо розуміння джерельності практики
ЄСПЛ, з одного боку, розширює уявлення про її зміст та
юридичне значення, а з іншого – підсилює аргументацію
деяких суб’єктів правозастосовної діяльності, які згідно
з законодавством повинні застосовувати або враховува-
ти практику Європейського Суду, щодо факультативного
значення цього явища правової дійсності. Така ситуація
вказує на проблемність та актуальність питання, а також
необхідність проведення додаткових наукових досліджень
у цьому напрямку.
Стан дослідження. Різних аспектів досліджуваної
проблематики торкалися у своїх наукових працях такі ві-
тчизняні і зарубіжні вчені, як : С.П. Головатий, Т.І. Дудаш,
М.І. Козюбра, О.О. Кочура, В.П. Кононенко, М.В. Ма-
зур, В.Є. Мармазов, О.В. Попов, Є.В. Попко, П.В. Пуш-
кар, П.М. Рабінович, Н.Д. Слотвінська, О.В. Соловйов,
Ю.Б. Хім’як та інші. Водночас, проведені ними дослі-
дження характеризуються відсутністю єдності у підході
до розуміння джерельності практики ЄСПЛ, що потребує
подальших наукових розвідок.
Постановка завдання. Під час підготовки цієї статті
автор поставив за мету з’ясувати сутність існуючих в су-
часній правничій науці підходів до розумінні джерельнос-
ті практики Європейського Суду, а також визначити озна-
ки, які притаманні правовим позиціям ЄСПЛ як джерелу
правового впливу.
Виклад основного матеріалу дослідження. Існую-
чі в сучасній правничій науці підходи до розумінні дже-
рельності практики Європейського Суду можна об’єднати
за декількома напрямками.
До першої групи необхідно віднести праці дослідни-
ків, які підтримують позицію законодавця щодо розумін-
ня практики Європейського Суду джерелом права. Так,
з позиції М.В. Мазура прецеденти ЄСПЛ мають похідний
від Конвенції про захист прав людини та основополож-
них свобод характер, хоча й істотно розширюють і допо-
внюють її нормативний зміст. Зважаючи на це, у системі
джерел вітчизняного конституційного права прецеденти
ЄСПЛ за юридичною силою логічно розмістити одра-
зу після міжнародних договорів, згоду на обов’язковість
яких надано Верховною Радою України [2, с. 11]. У свою
чергу, на думку Т. Стоянової, практика ЄСПЛ є джерелом
цивільного процесуального права, але не є джерелом ци-
вільного процесуального законодавства [3, с. 55].
О.В. Соловйовим визначено обсяг практики Євро-
пейського Суду, яка може розглядатися як джерело права.
ЇЇ складають, по-перше, лише правоположення, які від-
творені в мотиваційних частинах принаймні двох рішень
Суду в аналогічних справах. По-друге, таку практику Суду
уособлюють не всі правоположення, сформульовані ним
щодо мотивації своїх рішень, а лише ті з них, які або кон-
кретизують існуючі абстрактні приписи Конвенції, або
ж заповнюють прогалини в правовому регулюванні, що
здійснюється цими приписами [4,с. 13].
На думку О.О. Кочури, під практикою Європейського
Суду як джерела права слід розуміти частину правового
досвіду і результатів діяльності ЄСПЛ та Європейської ко-
місії з прав людини, що виражаються в їх офіційних актах
(рішеннях (постановах), ухвалах), які набрали чинності та
містять важливі й актуальні правові позиції обов’язкового
чи переконливого характеру щодо прав і свобод людини
і громадянина [5, с. 136]. Подібну позицію підтримує і
Ю.Б. Хім’як, який вказує на те, що практика ЄСПЛ є дже-
релом кримінального права України і таким джерелом без-
посередньо є правова позиція ЄСПЛ як структурна части-
на рішення ЄСПЛ, що містить загальні положення щодо
тлумачення конвенційної норми [6, с.15–16].
З позиції М.І. Козюбри, практики Європейського
Суду без Конвенції не існує, тому під такою практикою
слід розуміти рішення Суду, які виступають як допоміж-
не джерело права та стосуються практичного застосу-

33
№ 5 2017
♦
вання положень Конвенції як основного джерела права
[7, с. 162–164].
Н.Д. Слотвінська констатує, що судова практика є дже-
релом права в тих випадках, коли в судовому акті вищого
судового органу закріплені наступні положення: 1) надано
роз’яснення про застосування нормативних актів; 2) ви-
роблені нові правові правила матеріального і/або процесу-
ального характеру; 3) надано тлумачення правової норми;
4) сформульовано правову позицію, якою подолано про-
галину, дефект або колізію в нормативно-правовому акті.
Такі особливості судової практики як джерела права, ство-
рені вищими судовими органами, дозволяють визначити
її нормативно-правовий (прецедентний) характер, спрямо-
ваний на регулювання суспільних відносин. На думку вче-
ного, після прийняття Закону «Про виконання рішень та
застосування практики ЄСПЛ», сформульоване Європей-
ським судом з прав людини, правове положення є право-
вим орієнтиром у вирішенні спірного питання щодо кон-
кретного права. Однак здійснення захисту Європейським
судом з прав людини як останньою інстанцією не означає,
що сформоване ним правове положення треба розглядати
як догму [8, с.10, 13].
До другої групи необхідно віднести праці вчених, в яких
відстоюється позиція про те, що практика ЄСПЛ є тіль-
ки джерелом тлумачення.
Вчений В.П. Кононенко зазначає, що Європейський
суд з прав людини у своїй практиці дотримується не са-
мого прецеденту як такого, а ставить правові запитання
й відповідає на них у процесі тлумаченням Конвенції
1950 р. Наслідки такої діяльності вже не оспорюються,
вони існують об’єктивно й переходять на якісно вищий
рівень, стаючи правовими позиціями, на які Суд посила-
ється в наступних своїх рішеннях, називаючи їх преце-
дентами. Із викладеного вченим доходимо висновку, що
рішення ЄСПЛ є прецедентами тлумачення Європейської
конвенції про захист прав людини і основоположних сво-
бод 1950 р., з чого випливає, що ці рішення є джерелом
тлумачення останньої. Саме з огляду на це, суди України
повинні застосовувати практику ЄСПЛ [9, с. 17]. Подібну
позицію підтримує і вчений Т.І. Дудаш, яка зазначає, що
практика Європейського Суду не має джерельного харак-
теру, натомість її можна вважати джерелом тлумачення чи
конкретизації юридичних норм. Джерелом права можуть
бути лише норми Конвенції як міжнародного договору
[10, с. 129].
У свою чергу, С.І. Палешник зазначає, що рішення Єв-
ропейського Суду здебільшого мають обов’язковий харак-
тер лише для нього самого, тому стверджувати, що вони є
джерелом права для вітчизняного законодавства є не зо-
всім доцільно, оскільки ЄСПЛ не творить право. Таким
чином, буде доречним указувати на те, що його рішення є
джерелом тлумачення тільки для Європейської конвенції
з прав людини [11, с. 152].
До третьої групи необхідно віднести праці вчених,
в яких загалом заперечується можливість розгляду су-
дової практики як джерела. Так, наприклад, з позиції
О.В. Попова, використання терміна «судова практика»
для позначення формально-юридичних джерел права не
зовсім коректне як зважаючи на багатозначність самого
терміну, так і внаслідок того, що в юридичній науці не
вироблено обґрунтованої концепції, що дозволяє вважати
судову практику одним з різновидів формальних джерел
права. Вчений відносить до джерел правових норм безпо-
середньо акти судових органів, серед яких рішення міжна-
родних судів. Характерна риса всіх судових джерел права
полягає в тому, що вони носять комплексно-правовий ха-
рактер, являючи собою триєдність правотворчості, право-
застосування і право тлумачення [12, с. 14].
Аналіз зазначених підходів до розуміння практики Єв-
ропейського Суду як джерела дозволяє досліднику прийти
до таких висновків:
34
1) деякі вчені розглядають практику ЄСПЛ як джерело
права з погляду формально-юридичного підходу, тобто як
спосіб зовнішнього вираження норм права. Такий підхід
до розуміння, на наш погляд, є не обґрунтованим, оскіль-
ки Європейський Суд згідно з Конвенцією та Регламентом
не виконує правотворчу функцію і внаслідок своєї діяль-
ності не створює норм права, що доповнюють чи конкре-
тизують норми Конвенції;
2) розгляд практики ЄСПЛ в аспекті «джерела тлума-
чення» Конвенції також не є коректним, оскільки таким
джерелом безпосередньо є суб’єкти тлумачення, якими є
судді Європейського Суду;
3) поділяємо позицію вчених, що «джерелом» є не сама
практика, яку доцільно розглядати як системне утворення,
що включає діяльність ЄСПЛ, її результати у формі рі-
шень та соціально-правовий досвід Суду, а лише правові
позиції Європейського Суду як структурна частина його
рішень. При цьому пріоритетність мають усталені правові
позиції, а також нові правові позиції, які сформовані з ура-
хуванням сучасних умов розвитку суспільних відносин.
Правові позиції є наслідком тлумачення ЄСПЛ норм Кон-
венції під час розгляду конкретної справи, по суті, що є
легальним, делегованим та казуальним тлумаченням з по-
гляду його видової диференціації, оскільки воно стосуєть-
ся конкретного випадку порушення конвенційної норми та
конкретних суб’єктів, якими є держава-учасник Конвенції
та скаржник. Водночас, повторне не однократне застосу-
вання правової позиції під час розгляду подібних скарг на
порушення Конвенції, вказує на прецедентність (повто-
рюваність) такого тлумачення, визнання правової позиції
усталеною та зміну значення тлумачення норми Конвенції
з казуального на нормативне.
Однак, на наше переконання, розглядаючи «джерель-
ність» як властивість правових позицій Європейського
Суду, необхідним є з’ясування сутності поняття «джерело
права» та його ґрунтовний аналіз.
Великий тлумачний словник сучасної української
мови за редакцією В.Т. Бусел дає наступне визначення
поняттю «джерело»: «…те, що дає початок чому-небудь,
звідки постає, черпається щось; основа чого-небудь;
вихідне начало; про того або те, від кого або звідки до-
відуються про що-небудь; писемна пам’ятка, документ, на
основі якого будується наукове дослідження [13, с. 218].
У великому тлумачному словнику Д.М. Ушакова понят-
тя «джерело» має наступне змістовне наповнення: «…те
з чого виходить, виникає, витікає що-небудь; вихідна при-
чина, основа походження чого-небудь; письмова пам’ятка,
справжній оригінал, на основі якого будується наукове до-
слідження; те, звідки беруться які-небудь відомості, слухи
[14, с. 323].
Таким чином, під поняттям «джерело» розуміється ви-
хідне начало, початок чи основа чогось.
У теорії права достатньо усталеним є погляд, що під
«джерелами права» зазвичай розуміють вихідні від дер-
жави або визнані нею офіційно-документальні форми
вираження і закріплення норм права, які мають юридич-
не, загальнообов’язкове значення [15, с. 334]. З позиції
В.С. Нерсесянца, розуміння джерела права у формаль-
но-юридичному значенні є аслідком «джентльменської
угоди» між юристами (як практиками, так і вченими), що
покликана створювати умови для уникнення багатознач-
ності цього поняття [16, с. 265–266].
Однак, на думку В. Погорілка та Ф. Федоренка, фор-
мально-юридичний підхід у розумінні змісту джерела
права, будучи компромісним в єдності розуміння цього
поняття в юриспруденції, не розкриває сутності цієї юри-
дичної категорії, спрощує її зміст. На думку правників,
можна виокремити три основні підходи до розуміння
змісту джерела права: в ідеологічному значенні; у мате-
ріальному значенні; у формально-юридичному значенні
[17, с. 9–10].
 Порівняльно-аналітичне право
♦

Актуальною, на наш погляд, є позиція В.В. Копєйчи- В юридичній літературі також зазначається, що право-
кова, який термін «джерело права» пропонує використову- вий вплив – це результативний, нормативно-організацій-
вати для позначення того, що породжує право. Це можуть ний вплив на суспільні відносини як специфічної системи
бути юридичні мотиви, суспільні відносини, що мають власне правових засобів (норм права, правовідносин, ак-
правову природу, конкретні фактичні правовідносини, тів реалізації та застосування), так і інших правових явищ
правові принципи, закони, міжнародно-правові угоди, до- (правосвідомості, правової культури, правових принципів,
сягнутий рівень правової культури, правосвідомість, за- правотворчого процесу) [24, с. 94].
гальнолюдські цінності та інші [18, с. 162–163]. Правовий вплив також тісно переплітається з таким
Н.М. Пархоменко виокремлює такі методологічні під- поняттям як дія права, під яким у юридичних джерелах
ходи до визначення категорії «джерело права»: джерело розуміють здатність права в певному середовищі справля-
виникнення права як соціальної категорії, сила, що тво- ти ідейно-мотиваційний вплив на особу чи групу осіб та
рить право; пам’ятки історії, літератури, судові справи як наслідок цього забезпечувати відповідно до своїх цілей,
та звичаї, що існували історично, мали значення чинного принципів та приписів правомірний характер людської ді-
права; певний вид діяльності державної влади – право- яльності та вчинків [25, с. 141].
творча діяльність; матеріали, взяті за основу того чи іншо- М.М. Рассолов характеризує дію права, виходячи
го законодавства; засоби пізнання або способи існування із концепції діяльності у сфері права, та розуміє зазна-
права [19, с. 77–78]. чену категорію як різнобічний регулятивний вплив на
Багатоаспектність у розумінні поняття «джерело пра- суспільні відносини в межах території держави, певного
ва» підтримується і вченим М.М. Марченком, який взазна- часу та кола суб’єктів. За змістом, дія права спрямована
чає, що в іншому випадку його визначення буде неповне, на організацію правової діяльності, а за формою матиме
однобічне, викривлене. З етимологічного погляду, дже- політичний характер, оскільки здійснюватиметься різни-
рело права розглядається як: те з чого береться будь-що, ми суб’єктами суспільних відносин, що мають державно-
що дає початок для будь-чого, чи є для чогось основою; владні повноваження [26, с. 276–277].
письмова пам’ятка, документ, на основі якого проводить- Семантичний аналіз поняття «джерело» та «правовий
ся наукове дослідження; вихідне місце чи позиція, що є вплив», дає змогу зробити висновок, що під «джерелом
основою для будь-чого. Згідно з іншою позицією маємо правового впливу» необхідно розуміти першооснову та
природне джерело права як сукупності географічного, витоки становлення, формування та функціонування пра-
кліматичного, біологічного та інших факторів, що без- вового явища, яке здійснює нормативно-правове регулю-
посередньо впливають на процес правоутворення і опо- вання суспільних відносин та справляє ідейно-мотивацій-
середковано на правотворчість, а відтак, і на саме право. ний вплив на особу чи групу осіб.
Соціальним джерелом права, на погляд М.М. Марченка, Висновки. Виходячи із вищезазначеного, слід конста-
є сукупність соціальних, політичних, ідеологічних, куль- тувати, що безпосередньо Конвенція про захист прав лю-
турологічних та інших подібних факторів, що впливають дини та основоположних свобод є джерелом права, що ві-
на процес правотворчості. Під матеріальним джерелом дображає статичний аспект об’єктивного права, оскільки
права правник розуміє сукупність економічних факторів, її норми є сталими і незмінюваними та регулюють відпо-
що існують у певному суспільстві і впливають на процес відні суспільні відносини. При цьому немає підстав запе-
правотворення [20, c. 45–50]. речувати, що норми Конвенції також здійснюють право-
Аналіз зазначеного дає підстави стверджувати, що вий вплив на правосвідомість і поведінку різних суб’єктів.
більшість існуючих підходів до розуміння поняття «дже- Відповідно, джерелом такого правового впливу є пра-
рело права» не кореспондується з юридичною природою вові позиції ЄСПЛ, з яких витікає і черпається розуміння
правових позицій ЄСПЛ, що є наслідком тлумачення норм конвенційних норм. Правові позиції ЄСПЛ – це динаміч-
Конвенції. Джерельність правових позицій Європейського ний аспект права, оскільки вони покликані відобразити
Суду більш доцільно розглядати як джерело пізнання Кон- динамічний характер змісту норм Конвенції, що присто-
венції та джерело (основа, витік) правового впливу її норм совуються до конкретно-історичних умов внаслідок їх ди-
на свідомість та поведінку людей. намічного тлумачення суддями ЄСПЛ.
Категорія «правовий вплив» по-різному тлумачиться Правові позиції Європейського Суду як джерело пра-
дослідниками в теорії права, при цьому часто у співвід- вового впливу характеризуються такими ознаками: а) є
ношенні з категорією «правове регулювання». У цьому фундаментальною основою реального функціонування
контексті С. Комаров зазначає, що поняття впливу ширше Конвенції, що, водночас, живлять її положення; б) являють
за змістом ніж регулювання, оскільки вплив включає як собою сукупність ідей та принципів, на яких ґрунтується
регулювання за допомогою правової норми, так і інші пра- правовий вплив Конвенції; в) спричиняють інформацій-
вові засоби та форми впливу на поведінку людей. Вчений ний, ціннісно-орієнтаційний, правоохоронний, соціальний
відносить правові засоби та форми не тільки до поняття та інший вплив норм Конвенції на свідомість та поведінку
правового регулювання, а вважає, що вони притаманні й людей; г) забезпечують формування у свідомості людей
правовому впливу [21, c. 412, 414]. На думку О.В. Маль- нових суджень, правових установок, правових мотивів та
ко, категорія «правовий вплив» – це взятий у єдності та правового інтересу до Конвенції; д) є місцем (середови-
багатоманітності весь процес впливу права на соціальне щем), звідки черпаються знання про Конвенцію, сутність
життя, свідомість та поведінку людей [22, c. 26]. З позиції і зміст конвенційних прав; є) породжують юридичні на-
Ю. М. Оборотова, правовий вплив розглядається як цін- слідки, оскільки враховуються під час реалізації заходів
нісно-орієнтований вплив права на свідомість і поведінку загального та індивідуального характеру державами-учас-
людей [23, с. 187–188]. никами Конвенції.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини: Закон України від 23.02.2006 № 3477-IV /
Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України, 2006. – № 30. – Ст. 260.
2. Мазур М.В. Акти органів судової влади як джерело конституційного права України : автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.02 /
М.В. Мазур ; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2009. – 20 с.
3. Стоянова Т. Практика Європейського суду з прав людини як джерело цивільного процесуального права України / Т. Стоянова //
Підприємництво, господарство і право. –2017. – № 6. – С. 55–58.
4. Соловйов О.В. Застосування Європейської конвенції з прав людини та практики Страсбурзького суду в Україні
(загальнотеоретичні аспекти) : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 / О.В. Соловйов ; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. – Л.,
2011. – 16 с.

35
№ 5 2017
♦

5. Кочура О.О. Європейський суд з прав людини в конституційно-правовому механізмі захисту прав і свобод громадян України :
дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.02 / О.О. Кочура; Харківський нац. ун-т внутр. справ. – Х., 2015. –216 с.
6. Хім’як Ю.Б. Гармонізація кримінального права України з практикою Європейського суду з прав людини: автореф. дис. ... канд.
юрид. наук : 12.00.08 / Ю.Б. Хім’як; НАН України, Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького. – К., 2011. – 19 с.
7. Загальна теорія права: підруч. / за заг. ред. М.І. Козюбри. – К. : Ваіте, 2015. – 392 с.
8. Слотвінська Н.Д. Судова практика як джерело права : автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Н.Д. Слотвінська; Національ-
ний університет «Львівська політехніка». – Львів, 2017. – 18 с.
9. Кононенко В.П. Звичаєва природа прецедентного характеру рішень Європейського суду з прав людини : автореф. дис. ... канд.
юрид. наук: 12.00.11 / В.П. Кононенко; Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. – К., 2009. – 19 с.
10. Дудаш Т.І Практика Європейського Суду з прав людини : навч. посіб. / Т.І. Дудаш. – 3-тє видання, стереотипне. – К. :
Алерта. 2016. – 488 с.
11. Палешник С.І. Тлумачення в судовій практиці: поняття, особливості, види: дис. … на здобуття наук. ступ. канд. юрид. наук:
12.00.01 / С.І. Палешник; Нац. юрид. ун-т. ім. Ярослава Мудрого. – Харків, 2016. – 185 с.
12. Попов О.В. Теоретико-правовые вопросы судебного правотворчества в Российской Федерации : автореф. дис. … канд. юрид.
наук: 12.00.01 / О.В. Попов; Волжский ун-т. им. В.Н. Татищева. – Тольяти, 2004. – 18 с.
13. Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. і гол. ред. В.Т. Бусел. – К. ; Ірпінь : ВТФ «Перун», 2002. – 1440 с.
14. Ушаков Д.Н. Большой толковый словарь современного русского языка. – М. : Альта-Принт, 2005. – VIII. – 1239 с.
15. Скакун О.Ф. Теория государства и права: учеб. / О.Ф. Скакун. – Харьков: Консум: Ун-т внутр. дел, 2000. – 704 с.
16. Проблемы общей теории права и государства: учеб. для вузов / под общ. ред. акад. РАН, д. ю. и., проф. В. С. Нерсесянца. –
М. : Норма, 2004. – 832 с.
17. Погорілко В. Джерела конституційного права України: поняття, види і система / В. Погорілко, Ф. Федоренко // Право України,
2002. – № 3. – С. 8–16
18. Загальна теорія держави і права: навч. посіб / за ред. акад. АПрН, доктора юридичних наук, професора В.В.Копєйчикова. –
К. : Юрінком, 1997. – 320 с.
19. Пархоменко Н.М. Договір у системі форм права України / Н.М. Пархоменко. – К. : Логос: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького
НАН України, 2000. – 215 с.
20. Марченко М.М. Источники права: учеб. пособ. / М. М. Марченко. – М. : ТК Велби, Проспект, 2008. – 760 с.
21. Комаров С.А. Общая теория государства и права: учеб. / С. А. Комаров. – 7-е изд., испр. и доп. – СПб. : Питер, 2008. – 510 с.
22. Малько А.В. Стимулы и ограничения в праве / А.В. Малько. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Юристъ, 2004. – 250 с.
23. Общетеоретическая юриспруденция: учебный курс / [Ю. Н. Оборотов и др.; под ред. Ю. Н. Оборотова]; Нац. ун-т. Одес. юрид.
акад. – О.: Фенікс, 2011. – 436 с.
24. Общая теория государства и права. Академический курс : в 3 т. / отв. ред. М.Н. Марченко. – 3-е изд., перераб. и доп. – М. :
Зерцало-М, 2010. – 712 с.
25. Общая теория права и государства : учеб. / под ред. В. В. Лазарева. – 4-е изд., перераб. и доп. – М. : Юристъ, 2007. – 576 с.
26. Рассолов М.М. Проблемы теории государства и права: учеб. для вузов / М.М. Рассолов. – М. : ЮНИТИ : Закон и право,
2007. – 431 с.

УДК 340

ОФІЦІЙНО-ДІЛОВИЙ СТИЛЬ У ПРОФЕСІЙНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ПРОКУРОРА

OFFICIAL-BUSINESS STYLE IN PROFESSIONAL ACTIVITY OF THE PROSECUTOR

Загребельна Н.А.,
методист навчально-методичного відділу
Інституту післядипломної освіти
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
У статті проаналізовано ступінь взаємодії мови і права; уточнено зміст поняття «стиль мовлення юриста»; визначено основні риси
офіційно-ділового стилю, розглянута необхідність всебічного вивчення функціональних особливостей юридичної мови загалом і офіцій-
но-ділового стилю в професійному мовленні прокурора зокрема.
Ключові слова: офіційно-діловий стиль, жанри, комунікація, функції юридичних текстів, професійна мова прокурора.

В статье проанализирована степень взаимодействия языка и права; уточнено содержание понятия стиля речи; определены основ-
ные черты официально-делового стиля, рассмотрена необходимость всестороннего изучения функциональных особенностей юридиче-
ского языка вообще и официально-делового стиля в профессиональной речи прокурора в частности.
Ключевые слова: официально-деловой стиль, жанры, коммуникация, функции юридических текстов, профессиональная речь про-
курора.

The article analyzes the degree of interaction between language and law; the content of the concept of the style of speech is specified; the
main features of the official-business style are determined, the necessity of comprehensive study of the functional features of the legal language
in general and the official-business style in the professional broadcasting of the prosecutor in particular is determined.
Key words: official-business style, genres, communication, functions of legal texts, professional language of the prosecutor.

Постановка проблеми. Офіційно-діловий стиль,
обумовлений практичними вимогами життя, обслуговує
сферу правових відносин – діловодство і законодавство.
Він реалізується майже виключно в письмовій формі для
написання державних актів, міжнародно-правових актів,
для ділового листування; усними можуть бути тільки такі
його жанри, як доповідь на ділових нарадах, службовий
діалог, наприклад, мова слідчого або судді під час допиту.
Соціальна роль офіційно-ділового стилю в житті сус-
пільства – важлива і своєрідна: обслуговуючи суспільні
відносини між державами, установами, громадянами, між
громадянами і державою, він сприяє досягненню ділової

36

домовленості або одностороннього визначення позиції з
поставленого питання.
Актуальність дослідження обумовлена тим, що зако-
нодавство повинно бути зрозумілим для суб’єктів право-
вого регулювання, яким адресовано вимоги норм права.
Поведінка учасників правовідносин не може бути пред-
метом повноцінного впливу неясного закону, зміст яко-
го люди не в змозі усвідомити без сторонньої допомоги.
У правових текстах не повинні зустрічатися помилки, так
як вони можуть привести до негативних наслідків. Стиліс-
тичні помилки в діяльності прокурора дуже небезпечні, бо
можуть повністю спотворити справжнє значення припи-
су. Необхідно досконально вивчити стилістику правових
текстів, щоб знати їх особливості. Ці особливості – чіт-
кість, стислість, визначеність і точність думки законодав-
ця, владний, імперативний характер викладу, спеціальна
термінологія. Всі ці особливості, багато в чому унікальні
та свідчать про те, що юридичний стиль і юридична мова
можуть бути віднесені до загальнокультурних цінностей.
Стан дослідження. Мова права привертає сьогодні
увагу багатьох вчених і досліджується двома науками:
юриспруденцією і лінгвістикою. Написана низка праць,
статей, монографій та дисертаційних досліджень як юрис-
тами, так і лінгвістами про мову процесуальних актів,
професійне мовлення юриста, такими як: Н.С. Алексєєв,
Т.М. Балихін, В.І. Басков, A.M. Васильєв, B.А. Власенко,
М.М. Івакіна, І.В. Клименко, І.О. Кухарчук, С.Г. Мірець-
кий, В.О. Михайлюк, М.М. Полянський, Е.А. Пряшніков,
В.М. Савицький, В.Ф. Статкус, С.В. Шевчук, Т.І. Яцук та ін.
Мета статті – проаналізувати особливості офіцій-
но-ділового стилю в професійній діяльності прокурора,
охарактеризувати його основні ознаки, визначити форми
поширення офіційно-ділового стилю в юридичній сфері
спілкування.
Виклад основного матеріалу. Розглядаючи саме по-
няття «офіційно-діловий стиль», необхідно зазначити, що,
насамперед, це мова ділового спілкування, що викорис-
товується, головним чином, під час складання управлін-
ських документів.
У низці книжкових стилів офіційно-діловий стиль
окреслений найбільш чітко. Він обслуговує правову та
адміністративну діяльність під час спілкування в держав-
них установах, у суді, у ділових та дипломатичних пере-
говорах: ділова мова забезпечує сферу офіційно-ділових
відносин і функціонує в галузі права і політики. Офіцій-
но-діловий стиль реалізується в текстах законів, указів,
наказів, інструкцій, договорів, угод, розпоряджень, актів,
у діловому листуванні установ, а також у довідках юри-
дичного характеру і т. ін. Незважаючи на те, що цей стиль
піддається серйозним змінам під впливом соціально-істо-
ричних зрушень у суспільстві, він виокремлюється серед
інших функціональних різновидів мови своєю стабільніс-
тю, традиційністю і замкнутістю.
У складі офіційно-ділового стилю виокремлюються
три підстилі: законодавчий, дипломатичний, адміністра-
тивно-канцелярський. Кожен з них має свої жанри. Так,
меморандум, нота, комюніке – жанри дипломатичного
підстилю; розписка, довідка, доповідна записка, довіре-
ність, наказ, розпорядження, заява, характеристика – кан-
целярського.
Ми розглянемо характеристики законодавчого (юри-
дичного) підстилю: кримінальних процесуальних актів.
Спілкування у сфері правових відносин сприяє вико-
нанню основних функцій права:
1) висловом вольових приписів держави, уповноваже-
ної особи, органу;
2) передач цих приписів громадянам і установам;
3) регулюванням відносин між людьми.
І мова права, як ми знаємо, виконує функцію пови-
нності. Способи прояву повинності різноманітні, вони за-
лежать від характеру регламентування.
37
Порівняльно-аналітичне право
♦
Волевиявлення вимагає особливого способу викладу.
Мета процесуальних актів – встановлювати якісь явища,
значить, основним видом викладу в них є констатація.
Однак в протоколах огляду на місцях події, у протоко-
лах огляду, орієнтування відзначаються елементи опису.
Функції юридичних текстів вимагають граничної точнос-
ті, яка досягається, насамперед, використанням термінів
як широко вживаних, так і вузькоспеціальних.
Терміни найчастіше позначають:
а) найменування документів: постанову, повідомлен-
ня, запит тощо;
б) найменування осіб за професією, станом, викону-
ваної функції, соціальним станом: суддя, слідчий, свідок
та ін .;
в) процесуальні дії: експертиза, допит, виїмка і т. ін.
[3, с. 51]
Вимоги граничної точності обмежують можливості
синонімічно замінювати, так як заміна викликає зміну від-
тінків значення.
Точність досягається тим, що всі слова використову-
ються тільки відповідно до їх прямих значень. Точності
найменування сприяє і велика кількість різних стандар-
тів – «кліше», що відображають певні юридичні поняття.
Вимога точності веде до переважання іменника над
дієсловом: наприклад, «Розголошення відомостей, що
становлять державну таємницю, особою, якій ці відо-
мості були довірені або стали відомі по службі або робо-
ті, при відсутності ознак зради Батьківщині або шпигун-
ства, – карається позбавленням волі на строк від двох до
п’яти років» . У цьому тексті всього три дієслова: були,
стали, карається, – і два з них мають ослаблене лексичне
значення.
Дієслова часті тільки в описовій частині постанов,
обвинувального висновку, вироку, в протоколах допиту,
де перераховуються злочинні дії обвинуваченого або під-
судного.
Іменний характер юридичних текстів виявляється
і у великій кількості слів: відповідно, у зв’язку, з метою,
згідно. Тут навіть присудок дуже часто буває складеним
іменним або розщепленим, в якому дієслово має осла-
блене лексичне значення: взяти під арешт, зробити виїм-
ку, винести ухвалу і т. ін. Велика кількість іменників ро-
бить неминучим вживання родового відмінка, наприклад:
за відсутності ознак зради; порушення правил безпеки
руху; порушення правил охорони лінії зв’язку; протягом
терміну відстрочки виконання вироку.
Точність викладу вимагає різних уточнень. Цьому
сприяють ускладнені пропозиції, тобто пропозиції з ді-
єприслівниковими зворотами, з однорідними членами.
Дієприслівниковий зворот зустрічається не так час-
то, як дієприкметниковий. Зазвичай, він виконує ввідну
функцію і вживається на початку абзацу: у ньому вка-
зується вже відоме в ситуації (наприклад, розглянувши
матеріали кримінальної справи) мотивуються прийняті
рішення(наприклад, керуючись ст. 29 КПК України).
Необхідність точно надати всі обставини справи, вста-
новити тимчасові, причинно-наслідкові зв’язки між діями
обвинуваченого, між учасниками кримінальної справи
обумовлює використання складних речень з підрядними
часу, означальними, з яскраво вираженим синтаксичним
зв’язком, наприклад, «Захаренко визнав, що у нього був
складаний ніж, який він розкрив і тримав у руках, коли біг
за Терлієвим», а також велика кількість однорідних членів
речення.
Юридичні тексти характеризуються об’єктивністю.
Тут неприпустима найменша можливість виражен-
ня суб’єктивної думки особи, що складає документ.
Об’єктивність проявляється за повної відсутності емоцій-
но забарвленої лексики. Оцінна лексика входить у деякі
терміни оціночного характеру, проте не надає їм ніяких
додаткових емоційних відтінків [4, с. 12].
№ 5 2017
♦

Сприяють об’єктивності іменники, які називають осо- ляється не тільки у виборі мовних засобів, але і в стан-
бу узагальнено, як носія певних функцій, як представника дартних.
держави: слідчий, суд, прокурор та ін. Вживання дієслів Крім того, офіційно-діловий стиль характеризується
1-ї і 2-ї особи, особових займенників обмежене певними стислістю, компактністю викладу, економним використан-
документами: повідомляю, викликаю – у повідомленнях, ням мовних засобів. Стислість досягається використан-
повістках; даю (підписку) – у підписках; санкціонуємо – ням абревіатур і уніфікованих графічних скорочень.
в окремих постановах; стверджую – в обвинувальному ви- Професійна мова прокурора не допускає іностильових
сновку; Ви, Вас, Ваше вживаються в повідомленнях, пові- вкраплень, для неї характерна стильова замкнутість. Про
стках; я, мною – у зобов’язаннях, підписках про особисте своєрідність ділового стилю Н. Греч писав: «У всіх мовах
поручительство, у дорученнях про провадження слідчих склад ділової та юридичної мови відомий варварством і
дій. Інші документи складаються від 3-ї особи. впертістю в збереженні застарілих, диких форм». Важли-
Більш яскраво об’єктивність проявляється на син- во не тільки висловити думку, а й відібрати ті мовні за-
таксичному рівні – у переважанні пасивної форми вира- соби, які необхідні в певній сфері мовного спілкування.
ження: наприклад: Тимченко звинувачується у скоєнні Неточність формулювань, будь-яких фактів, відсутність
злочину; розглядається кримінальна справа; пред’явлено певних реквізитів в документі, не точне слововживання
звинувачення; винність довела; заподіяні тілесні ушко- заважають здійсненню основної функції права.
дження; злочин карається і т. ін. Висновки. Отже, офіційно-діловий стиль обслуговує
Об’єктивності викладу служить прямий порядок слів, правову діяльність під час спілкуванні в державних уста-
послідовна зміна тим і рем, а також безособові пропозиції: новах, у суді, у діяльності прокурора. Ділова мова забезпе-
наприклад: мені доручено проведення слідчих дій; розслі- чує сферу офіційно-ділових відносин і функціонує в галу-
дуванням встановлено; із заяви вбачається; було виявлено зі права і політики. Офіційно-діловий стиль реалізується
та вилучено; у порушенні кримінальної справи відмовле- в текстах законів, указів, наказів, інструкцій, договорів,
но і т. ін. угод, розпоряджень, актів, у діловому листуванні уста-
Об’єктивність викладу породжує таку рису, як офі- нов, а також у довідках юридичного характеру. Незважа-
ційність, повна відсутність емоційності. Офіційність ючи на те, що цей стиль піддається серйозним змінам під
юридичних текстів-виявляється у відсутності слів у пе- впливом соціально-історичних зрушень у суспільстві, він
реносному значенні, у відсутності розмовної і жаргонної виокремлюється серед інших функціональних різновидів
лексики. Тут не може бути слів з суфіксами суб’єктивної мови своєю стабільністю, традиційністю і замкнутістю.
оцінки типу «на убитій було біленьке платтячко» (треба: Аналіз показав, що сфера функціонування ділової
плаття білого кольору); «у простінку стояв столик» (треба: кореспонденції як одного з численних проявів офіційно-
кухонний стіл). ділового стилю – це правова сфера. Саме право відобра-
Офіційна сфера спілкування, повторювані стандарт- жає і фіксує суспільне життя у вигляді стійких формул і
ні ситуації, чітко обмежене тематичне коло ділового аргументацій, що накладає свій відбиток на структурні
мовлення визначають її стандартизованість, яка прояв- особливості всього офіційно-ділового стилю загалом.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Басовська Є.М. Мовні труднощі, пов’язані зі складанням документів / Є.М. Басовська // Секретарська справа. – 1997. – № 1.
2. Леонова Г.В. Про деякі особливості вживання запозичених слів у ділового мовлення / Г.В. Леонова // Секретарська справа. –
1997. – № 4.
3. Олійник О.Б. Судова документація : навч. посіб. / О.Б. Олійник. – К.: Алерта, 2007. – 281 с.
4. Рахманін Л.В. Стилістика ділової мови і редагування службових документів : навч. посіб. для серед. спец. навч. закладів /
Л.В. Рахманін. – 3-тє вид. виправ. – К.: Вищ. шк., 2001.
5. Чибісова Н.Г. Риторика / Н.Г. Чибісова, О.І. Тарасова. – К., 2008.

УДК 342(477)

ДОКТРИНАЛЬНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ОБОВ’ЯЗКІВ ДЕРЖАВИ

DOCTRINE RESEARCHES OF DUTIES OF THE STATE

Матвійчук А.В.,
кандидат юридичних наук, доцент,
доцент кафедри правосуддя
Державного університету інфраструктури і технологій

У статті проаналізовано доктринальні праці античного і середньовічного періодів, що присвячені проблемі зобов’язань держави.
Встановлено, що антична доктрина вперше обґрунтувала таке зобов’язання держави як самообмеження державної влади. З’ясовано,
що релігія в період середньовіччя вплинула на формування вчень про державу та її обов’язки, одним з яких є забезпечення духовного
добробуту суспільства.
Ключові слова: держава, обов’язки держави, самообмеження державної влади, добробут.

В статье проанализированы доктринальные труды античного и средневекового периодов, которые посвящены проблеме обяза-
тельств государства. Установлено, что античная доктрина впервые обосновала такое обязательство государства как самоограничение
государственной власти. Выяснено, что религия в период средневековья повлияла на формирование учений о государстве и его обязан-
ностях, одним из которых является обеспечение духовного благосостояния общества.
Ключевые слова: государство, обязанности государства, самоограничения государственной власти, благосостояние.

38

Doctrine labours of ancient and medieval periods which are devoted the problem of obligations of the state are analysed in the article. It is set
that an ancient doctrine grounded such obligation of the state as self-restraint of state power first. It is found out that religion in the period of dark
ages influenced on forming of studies about the state and his duties, one of which is providing of spiritual welfare of society.
Key words: state, duties of the state, self-restraints of state power, welfare.
Постановка проблеми. Чимало філософів, громад-
ських діячів, теологів, політиків, учених, починаючи з
періоду античності і фактично донині, намагалися і на-
магаються дати відповідь на питання, що стосуються по-
няття «держава», виокремлення її ознак, з’ясування теорій
походження держави, розкриття мети її існування, усві-
домлення сутності і соціального призначення держави,
висвітлення інших проблем: яку користь вона приносить
суспільству, яке її функціональне призначення в механізмі
суспільних відносин і, зрештою, якою ж має бути держава.
Варто визнати величезний обсяг предметних напрацювань
із цих питань у вітчизняній і зарубіжній доктрині права.
Проте доктрина права фактично залишила поза сво-
єю увагою одне із найважливіших питань у контексті
дослідження правової характеристики держави. Ним є
обов’язки держави. Це питання (без перебільшення) має
не тільки важливе теоретичне, а й надзвичайно вагоме
практичне значення, оскільки від видів, змісту і якості ви-
конання державою своїх зобов’язань залежить добробут
не тільки кожного члена соціуму, а й суспільства в цілому.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. В Украї-
ні, як і в інших країнах світу, зокрема й на теренах СНД,
немає комплексних монографічних досліджень, присвя-
чених питанню обов’язків держави. Як виняток, можна
назвати дослідження А.В. Худякова «Конституційно-пра-
вове регулювання обов’язків держави в Росії» (2012),
проте наведене дослідження здебільшого ґрунтується на
аналізі законодавства цієї країни [1] й актуалізує тематику
запропонованої публікації.
Мета статті полягає в дослідженні сутності і витоків
формування обов’язків держави на основі системного ана-
лізу доктринальних праць, що були представлені на розсуд
в античний і середньовічний періоди. Відповідь на питан-
ня: чому саме ці періоди обрані для системного аналізу
доктринальних джерел права лежить на поверхні. Праці
цих періодів заклали основи розуміння не тільки держа-
ви, а й її соціального призначення у суспільстві, тому вони
мають певний науковий інтерес у контексті нашого дослі-
дження.
Основний матеріал. Загалом маємо визнати, що в пе-
ріод античності, як і в середньовічний період, досліджува-
ти публічно-правові відносини було вкрай важко і навіть
небезпечно. По-перше, такі дослідження не заохочувалися
публічною владою, оскільки держава, її права та обов’язки
фактично прирівнювалися до прав та обов’язків правите-
ля цієї держави. По-друге, дослідження прав та обов’язків
правителя сприймалося як посягання на його владу, честь
і навіть гідність. Відтак, кількість теоретико-правових
надбань у сфері вивчення та аналізу зобов’язань держави,
порівняно з літературно-поетичними і загальнофілософ-
ськими працями у названі періоди була невисокою.
І все ж, у період античності (VІІ ст. до н.е. – до V ст.
н.е.) філософи, державні діячі сформували певну світо-
глядну концепцію про державу та її роль у суспільстві.
Насамперед маємо зауважити, що античне розуміння
держави суттєво відрізняється від сучасного. Філосо-
фи зазначеного періоду, досліджуючи такий інститут як
«держава», використовували звичні для тогочасного сус-
пільства терміни, зокрема «поліс», «civitas» та інші, які
відображали державне утворення, насамперед, як певну
політично організовану громаду, яка проживала на певній
території і виступала як організована єдність.
Давньогрецький мислитель Платон (427 – 347/348
до н. е.) покладав зобов’язання держави на її правителя,
основоположним обов’язком якого він визначив піклуван-
ня про свою державу, як про «матір», яке мало здійснюва-
39
Порівняльно-аналітичне право
♦
тися не заради власного блага, а в інтересах усіх громадян
[2, с. 104]. Поряд із цим, Платон вбачав обов’язок держа-
ви й у моральних настановах самого суспільства, оскіль-
ки моральність підпорядковує законність. У своїй праці
«Закони» він доводив, що суспільне благо є результатом
дії держави, яка шляхом прийняття законів встановлює
певний правопорядок у суспільстві і робить людей щасли-
вими. Отже, вчення Платона про державу та її обов’язки
ґрунтувалося на концепції побудови ідеальної держави,
проте невід’ємними складовими такої концепції були по-
літико-правові та морально-етичні засади функціонування
держави.
Аристотель (384 – 322 до н. е.) не заперечував вчення
Платона про державу та її зобов’язання, більше того, він
зумів на доктринальному рівні навіть його (вчення) збага-
тити. У своїй праці «Політика» він фактично обґрунтував
зобов’язання держави щодо необхідності самообмеження
своєї влади. «У всякій державі та людина або ті збори,
волі якої … підпорядкували свою волю окремі особи,
володіє … вищою могутністю (summam potestatem) або
верховною владою (summum imperium), або пануванням
(dominum)», проте така влада є похідною від волі народу,
тому вона є верховною, але не безмежною [3, с. 332]. Отже,
філософська доктрина Аристотеля про зобов’язання дер-
жави ґрунтувалася на логічній і системній науковій основі.
Філософ Епікур (341 – 270 до н. е) не відкидав по-
літико-правових поглядів Платона про державу, проте
вважав, що зобов’язання держави все ж полягають у тому,
щоб забезпечити безпеку людей, подолати їхній взаємний
страх і не допустити насилля в суспільстві, якого можуть
завдавати один одному члени суспільства [4, с. 215]. Отже,
хоча погляди Епікура й ґрунтувалися на філософсько-
моральних позиціях про державу, проте його вчення про
обов’язки держави було досить прагматичним і логічно
аргументованим.
Давньоримський філософ Марк Туллій Цицерон
(106 до н. е. – 43 до н. е.) був досвідченим політиком,
оскільки обіймав посаду сенатора в Римській республіці,
тому його теоретико-правові міркування в аспекті вчення
про зобов’язання держави мали практичне спрямування.
Цицерон вважав, що обов’язок держави – забезпечити
своїх громадян перевагами взаємодопомоги і справедли-
вості врядування, захисті майнових інтересів [5, с. 39].
Постає питання: про чиї саме майнові інтереси йдеться
у його вченні?
Кожен у державі, на думку Цицерона, повинен мати
непорушне право на власність, оскільки держава, як і
суспільне співжиття в цілому, засновані, насамперед, для
того, щоб кожен залишався власником того, що йому на-
лежить. На його переконання, таким власником є не тіль-
ки держава, а й інші соціальні об’єднання (civitatesque)
та організації (товариства взаємодопомоги, колегії ре-
місників, фонди), а також громадяни. Відтак, до визна-
чальних обов’язків держави, за Цицероном, належить
забезпечення права власності (до речі, Платон також об-
стоював необхідність забезпечення інституту права влас-
ності у державі). Щоправда Цицерон у більш ранні роки
свого життя вважав, що причиною виникнення держави
була людська слабкість і необхідність подолання ворожне-
чі між ними, проте згодом він змінив свою думку з цього
питання. У зрілі роки свого життя Цицерон дійшов усві-
домленого переконання про те, що саме інститут права
власності став висхідною умовою утворення держави,
оскільки кожен суб’єкт шукав захисту своїх майнових
прав (ut communibus pro communibus utatur, privatis ut suis)
у рамках правил загального співжиття [6, с. 135]. Більше
№ 5 2017
♦
того, незабезпечення державою гарантій права власності,
є, на його думку, не лише проявом моральної, етичної та
іншої зневаги до кожного власника, а й ставить під сумнів
можливість спільного співіснування у рамках цієї держа-
ви. Відтак, ідея права власності пронизує все вчення Ци-
церона про державу та її зобов’язання.
Духовна місія держави, на думку цього античного
філософа, полягає в тому, що вона зобов’язана доклада-
ти зусиль для виховання добропорядних громадян, що,
зрештою, має полегшити зусилля держави у сфері пу-
блічного управління. Водночас Цицерон покладав низ-
ку державних зобов’язань на правителя держави (rector
et gubernator rei publicae), основними з яких він вважав
не тільки забезпечення її обороноздатності та порядку
в державі, а й збереження самої держави [7, с. 24, 25].
Загалом Цицерон у своїх працях «Про обов’язки», «Про
державу», «Про закон» стверджував, що правитель дер-
жави для виконання своїх публічних зобов’язань має во-
лодіти достатнім обсягом повноважень, завдяки чому їх
виконання буде ефективним.
На нашу думку, цицеронівська патримоніальна ідея
обґрунтування зобов’язань держави має об’єктивне під-
ґрунтя, оскільки історичний розвиток цивілізацій свід-
чить, що невизнання (або/чи системне нехтування) ін-
ститутом права власності не приніс благополуччя жодній
країні світу.
Давньоримський історик, державний діяч Гай Саллюс-
тій Крісп (86 – 35 до н.е) в умовах системної кризи рес-
публіки і полісу (ІІ – І ст. до н.е.) покладав зобов’язання
держави на її правителя, тобто на главу держави. Такий
правитель, в розумінні історика, мав володіти найкращими
чеснотами, що сприяло посиленню не тільки його статусу,
а й державної влади в цілому. Так, у своєму листі-розду-
мі про державу Саллюстій писав, що правитель держави,
зобов’язаний проявляти «найбільшу турботу про державні
справи», і лише потім про інше (друзів, знедолених тощо)
[6, с. 207 – 209].
Системний аналіз джерел права кінця І ст. н.е. та по-
чатку І ст. н.е. свідчить, що античні мислителі здебіль-
шого обґрунтовували не стільки обов’язки держави, як
зобов’язання правителів держави, що було зумовлено, як
зазначено вище, кризою республіканської форми держав-
ного правління.
Отже, дослідницькі міркування античного періоду
про зобов’язання держави здебільшого висновуються
із філософських, історичних і теоретико-правових світо-
глядних позицій епохи, яку представляють античні мис-
лителі. Загальнофілософські вчення фактично складають
висхідну основу формування державно-правових погля-
дів про обов’язки держави. Антична доктрина виводить
обов’язки держави не з реального стану речей, а здебіль-
шого з ідеального бачення управлінської ролі держави
в суспільстві.
Період Середньовіччя (V ст. н.е. – до XVІ ст.) також
ознаменувався певними доктринальними інноваційними
напрацюваннями у сфері дослідження обов’язків дер-
жави. Проте низка таких обґрунтувань про державу та її
обов’язки висновувалася зі статусу саме християнської,
а не світської держави.
Вчення богослова Аврелія Августина (354 – 430), що
викладено ним у таких працях, як «Сповідь», «Про Град
Божий», «Зречення», «Монологи», «Про християнську
доктрину» та інших, є беззаперечним доказом обґрунту-
вання сутності і зобов’язань саме християнської держа-
ви. Так, Августин покладав на державу такий важливий
обов’язок як забезпечення, розвиток і гарантування духо-
вного добробуту спільноти [8, с. 229]. Чому спільноти?
Тому що, держава, на думку Августина, – це не сукупність
окремих індивідуумів, а, насамперед, спільнота людей, ко-
трі пов’язані єдиними законами, в тому числі й Божими
[9, с. 4].
40
Водночас богослов доводив, що держава покликана
виконувати й інші зобов’язання, зокрема ті, що поляга-
ють, наприклад, у впорядкуванні господарського, торго-
во-виробничого та іншого життя суспільства. Примітно,
що важливість таких зобов’язань держави він визначав із
міркувань практики, а не з позицій теоретика-дослідника.
Останні тридцять п’ять років свого життя він був єписко-
пом і неодноразово скаржився, що адміністративна робота
займає у нього надто багато часу, тому залишається неба-
гато часу для молитви. Такий стан справ був зумовлений
тим, що на той час церква виконувала чимало обов’язків
держави (шлюбно-сімейні відносини, вирішення спорів,
розвиток освіти та ін.).
Загалом учення Августина про зобов’язання держави
сформувалося під впливом політико-правових теорій ан-
тичних філософів, християнських джерел (Біблія, послан-
ня апостолів), а також праць представників християнської
церкви. До когорти останніх належить, наприклад, Євсе-
вій Кесарійський (260 – 338 рр.), який уперше обґрунтував
історію людства і держав за Старим і Новим заповітами
[10, c. 177].
Видатний богослов Фома Аквінський не менш прак-
тично визначав зобов’язання держави, а саме: надавати
членам суспільства задовільні засоби для існування; ство-
рювати умови для їх морального і розумового розвитку, що
матиме зворотну дію, яка буде полягати в наданні допомо-
ги державі в духовному виховані її громадян [11, с. 29].
Вчення відомого державознавця, політичного діяча
Н. Макіавеллі (1469 – 1527) про державу та її зобов’язання
вирізняється прагматичністю і жорсткістю, навіть жорсто-
кістю. Так, Н. Макіавеллі стверджував: «У держави немає
більш високого обов’язку, ніж знищити всіма засобами, що
в неї є, «всіх тих, хто загрожує безпеці та самому існуван-
ню держави». З такою думкою погоджувався й Г. Гегель,
який аналізуючи таке міркування Н. Макіавеллі уточнив,
що виконання цього високого обов’язку – це вже не за-
сіб, а покарання і покарання справедливе [12, c. 19]. Отже,
вчення Н. Макіавеллі про державу та її зобов’язання сві-
тоглядно досить суттєво відрізняється від доктринальних
здобутків попередників, насамперед тим, що тут йдеться
про світську, а не про християнську державу, тому й ідеали
і засоби їх досягнення у дослідників різні. Це, по-перше.
По-друге, Н. Макіавеллі вперше увів у науковий обіг
термін «держава» – «stato» і визначив її правову характе-
ристику, завдяки чому держава набула статусу самодос-
татнього суб’єкта юридичного пізнання.
Висновки. Підсумовуючи результати аналізу доктри-
нальних праць в аспекті дослідження зобов’язань держави
в античний і середньовічний періоди, доходимо таких ви-
сновків:
а) дослідницькі міркування про зобов’язання держави
в античний період здебільшого висновуються із філософ-
ських, історичних і теоретико-правових світоглядних по-
зицій. Загальнофілософські вчення фактично складають
висхідну основу формування державно-правових погля-
дів про обов’язки держави. Антична доктрина виводить
зобов’язання держави не з реального стану речей, а зде-
більшого з ідеального бачення управлінської ролі держави
в суспільстві, забезпеченні всеохоплюючого суспільного
блага. Антична доктрина обґрунтувала низку важливих та
об’єктивних зобов’язань держави, більшість з яких і дони-
ні не втрачає своєї актуальності. Одним із них є обов’язок
самообмеження державної влади;
б) потужним чинником у період середньовіччя, що
вплинув на політико-правову ситуацію в державах і сві-
тоглядну позицію дослідників держави та її зобов’язань,
була релігія. Доктринальні міркування про зобов’язання
держави в цей період здебільшого висновуються із тео-
логічних світоглядних позицій, узагальнений зміст яких
полягає в зобов’язанні держави забезпечити духовний до-
бробут державної спільноти.
 Порівняльно-аналітичне право
♦

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Худяков А.В. Конституционно-правовое регулирование обязанностей государства в России [Текст]: монография /
А. В. Худяков. – Москва; Рязань: Рязанская обл. тип., 2012. – 184 с.
2. Собрание сочинений: в 4 т./ пер. с древнегреч.; общ. ред. А.Ф. Лосева, В.Ф. Асмуса, А.А. Тахо-Годи ; авт. вступ. ст. и ст. в примеч.
А. Ф. Лосев; примеч. А. А. Тахо-Годи. – М. : Мысль, 1994. – Т. 3. – 654 с.
3. Аристотель. Сочинения: в 4 т. / пер. с древнегреч.; общ. ред. А. И. Доватура. – М.: Мысль, 1983. – Т. 4. – 830 с.
4. Материалисты Дрейней Греции [под ред. М.А. Дынника] – М.: Издан.: Госполитиздат, 1955. – 239 с.
5. Цицерон. О государстве // Цицерон. Диалоги о государстве, о законах. – М.: Наука, 1966. – 224 с.
6. Утченко С. Л. Политические учения Древнего Рима. – М.: Наука, 1977. – 257 с.
7. Камалутдинов К. Я. Цицерон о роли и месте princeps в политической системе римского общества (по материалам трактата
«О государстве») / К. Я. Камалутдинов // Античный мир и археология. – Саратов, 1986. – Вып. 6. – С. 19 – 31.
8. Трубецкой Е. Религиозно-общественный идеал западного христианства в V веке. Миросозерцание Блаженного Августина /
Е. Трубецкой. – М.: [Б.м.], 1892. – 430 с.
9. Четвертин В.А. Политические учения Блаженного Августина (Метод исследования, основные идеи и их исторические движения) //
Политико-правовые идеи и институты в их историческом развитии. – М.: ИГП АН СССР, 1980. – С. 12 – 20.
10. Задорожня Г.В. Доктринальні дослідження правового статусу глави держави: історико-правовий екскурс / Г.В. Задорожня //
Адміністративне право і процес. – 2014. – № 3 (9). – С. 172 – 181.
11. История политических и правовых учений. Средние века и Возрождение [Текст] / РАН, Институт государства и права ;
отв. ред. В. С. Нерсесянц. – М. : Наука, 1986. – 349 с.
12. Макиавелли Н. Избранные сочинения: перев. с итал.; вступит. статья К. Долгова; [сост. Р. Хлодовский; комент. М. Андреева
и Р. Хлодовского]. – М.: Худож. лит., 1982. – 503 с.

УДК 340.134+336.143–055.2

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ҐЕНДЕРНОГО БЮДЖЕТУВАННЯ В УКРАЇНІ:

ПИТАННЯ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ

LEGAL REGULATION OF GENDER BUDGETING IN UKRAINE:

ISSUES OF THEORY AND PRACTICE

Наливайко Л.Р.,
доктор юридичних наук, професор,
проректор
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ
Момот А.І.,
студентка юридичного факультету
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ
Стаття присвячена розгляду ґендерного бюджетування як ефективного інструменту ґендерної політики, що спрямований на за-
безпечення ефективнішого збору і витрачання державних ресурсів. У статті окреслено основні можливості ґендерного бюджетування,
що отримує суспільство від впровадження цієї технології. Автором наголошується, що інтеграція ґендерного бюджетування у систему
управління державними фінансами в Україні в кінцевому підсумку сприятиме підвищенню дієвості використання бюджетних коштів як
на загальнодержавному рівні, так і на місцевому.
Ключові слова: ґендерна політика, ґендерне бюджетування, бюджет, ґендерна рівність.

Статья посвящена рассмотрению гендерного бюджетирования как эффективного инструмента гендерной политики, направленного
на обеспечение эффективного сбора и распределения государственных ресурсов. В статье обозначены основные возможности ген-
дерного бюджетирования, которые получает общество от внедрения этой технологии. Автором отмечается, что интеграция гендерного
бюджетирования в систему управления государственными финансами в Украине в конечном итоге будет способствовать повышению
эфффективности использования бюджетных средств как на общегосударственном уровне, так и на местном.
Ключевые слова: гендерная политика, гендерное бюджетирование, бюджет, гендерное равенство.

The article is devoted to the consideration of gender budgeting as an effective tool of gender policy, aimed at ensuring more efficient collection
and spending of public resources. The article outlines the main possibilities of gender budgeting, which society receives from the introduction of
this technology. The author stresses that the integration of gender budgeting into the public finance management system in Ukraine will ultimately
help increase the efficiency of using budget funds both at the national level and at the local level.
Key words: gender policy, gender budgeting, budget, gender equality.

Постановка проблеми. Концепція ґендерного бю-
джетування є важливим інструментом досягнення цілей
ґендерної рівності і впровадження ґендерних аспектів у
державну політику. Сьогодні більшість урядів європей-
ських країн взяли курс на визнання політики ґендерної
рівності як важливого чинника глобального розвитку і
фундаментального права людини. Взятий курс свідчить
про все більшу глобалізацію процесів демократизації прав
людини, визнання рівності як представників жіночої, так
і чоловічої статі.
Проте, попри всі переваги ґендерно-орієнтованого бю-
джетування (ГОБ), ця стратегія все ще не є поширеною в
Україні, як в силу об’єктивних, так і суб’єктивних причин.
Необхідними залишаються подальші ґрунтовні наукові
дослідження питань ґендерної політики, розробки ефек-
тивних механізмів її реалізації, вивчення позитивного до-
свіду європейських країн. Крім того, слід наголосити, що
в нашій державі все ще відсутній єдиний загальнодержав-
ний стратегічний документ, який би визначав необхідність
здійснення ҐОБ як на центральному, так і на місцевому

41
№ 5 2017
♦
рівнях. Такий документ, зокрема, мова йде про окремий
законодавчий акт, закріпив би методологічне підґрунтя
реалізації ГОБ, оскільки сучасний стан його регулювання
гальмує процес запровадження ґендерно-орієнтованого
бюджетування в нашій державі. Тому розгляд теми цієї
статті є необхідним та актуальним для України, особливо
в контексті її євроінтеграції до Європейського Союзу та
приведення норм національного законодавства у відпо-
відність до міжнародних стандартів, в тому числі в сфері
ґендерного бюджетування.
Слід зауважити, що на конституційному рівні правові
засади ґендерного бюджетування в Україні регламенто-
вані ст. 24 Конституції України, що спрямовані на реалі-
зацію жінками і чоловіками рівних прав і можливостей.
Нині жінки є повноправними членами суспільства, мають
такі ж самі права, як і чоловіки, зокрема в економічній,
політичній сферах. Конституційні норми проголошують
рівність прав жінки і чоловіка, що забезпечується: надан-
ням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громад-
сько-політичній і культурній діяльності, у здобутті осві-
ти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї;
спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров’я
жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов,
які дають жінкам можливість поєднувати працю з мате-
ринством; правовим захистом, матеріальною і моральною
підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання
оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і
матерям.
Конституційні норми є фундаментом для визначення
ґендерної політики в Україні, проте, питання правової
регламентації ґендерного бюджетування в Україні все
ще залишається нагальним для вирішення, необхідним є
прийняття спеціального закону, який би забезпечував рів-
ні можливості для жінок та чоловіків в бюджетній сфері,
встановлював механізм реалізації прав в сфері ГОБ та ре-
гламентував питання відповідальності посадових осіб за
порушення законодавства в сфері ГОБ.
Стан опрацювання. Джерельною базою для написання
цієї статті стали праці науковців, що досліджують питання
ґендерної політики та ґендерного бюджетування, зокрема
це праці таких вчених, як: Белец Ж., Ніколюк А., Ворчако-
ва І., Лобанова Л., Андрусяк І., Давліканова О., Ламах Е.,
Кобелянська Л., Малиняк Б., Марценюк Т. та ін. Роботи за-
значених вчених мають методологічне значення, проте не
вичерпують всю багатогранність питань, пов’язаних із за-
провадженням ґендерного бюджетування та мають вико-
ристовуватися як вихідні у процесі написання цієї статті.
Мета статті полягає у розгляді теоретичних та прак-
тичних питань правового регулювання ґендерного бюдже-
тування в Україні.
Виклад основного матеріалу. Із прогресивним розви-
тком будь-якого сучасного цивілізованого суспільства ґен-
дерні питання набувають особливого значення. Сьогодні,
крім того, вони набувають ще й значної соціальної та по-
літичної ваги. Те, що роль жінки із розвитком суспільства
стає все більш важливою, є закономірним. Україна взяла
на себе зобов’язання щодо досягнення основних цілей сві-
тового розвитку, одна з яких – досягнення рівності жінок
і чоловіків у всіх сферах життєдіяльності. З цією метою
було прийнято Закон України «Про забезпечення рівних
прав та можливостей жінок і чоловіків» [1], що закріпив
серед інших й економічний механізм сприяння забезпе-
ченню рівності. Так, мова йде про такий інструмент ґен-
дерної політики, як ґендерне бюджетування.
Взагалі, поняття ґендерного бюджетування широко
використовується рядом міжнародних організацій і є під-
ходом, орієнтованим на інтереси людей у процесі фор-
мулювання і виконання державного бюджету. Цей підхід
доповнює інші процеси з реформування та вдосконален-
ня бюджетної сфери, здійснювані урядами багатьох країн
світу.
42
Слід розпочати із нормативного розуміння поняття
«ґендерно-орієнтований бюджет» і «ґендерно-орієнтоване
бюджетування», що були запропоновані у Платформі дій,
ухваленій на Пекінській конференції (1995). У ній наголо-
шується, що уряди повинні докласти всіх зусиль для сис-
тематичного вивчення того, яким чином державний сектор
витрат приносить користь жінкам, і коректувати бюджети
для забезпечення рівного доступу до них (п. 346). «Це ви-
магатиме врахування ґендерної проблематики в бюджет-
них рішеннях щодо політики та програм, а також адекват-
ного фінансування спеціальних програм для забезпечення
рівності між жінками і чоловіками» (п. 345) [2, с. 4]. Тобто
ґендерні бюджети не є окремими бюджетами для жінок
і чоловіків. Це – засіб інтегрування ґендерних аспектів
до державної політики та бюджетів різних управлінь, від-
ділів і закладів.
При ґендерному бюджетуванні значна увага надається
витратам на формування рівних можливостей для жінок
та чоловіків у суспільному секторі, до складу якого мо-
жуть входити установи та організації загального управ-
ління, фінансів, регулювання економіки, науково-до-
слідної діяльності, охорони навколишнього природного
середовища, оборони, підтримки внутрішнього порядку,
безкоштовного або пільгового обслуговування населення
у сферах освіти, охорони здоров’я, фізкультури і спорту.
Також в науковій літературі ґендерний бюджет трак-
тується як бюджет, який враховує планування ресурсів
країни з урахуванням доходів бюджету, які формуються
за рахунок жінок та чоловіків і видатків бюджету, які роз-
поділяються на жінок та чоловіків, спрямований на аналіз
будь-яких видів державних видатків або методів залучен-
ня державних коштів, визнаючи наслідки та впливи вико-
нання бюджетних рішень на осіб жіночої та чоловічої ста-
ті [3, с. 24]. Важливим є справедливий розподіл грошових
ресурсів як на представників жіночої, так і чоловічої статі.
Цікаво відзначити, що смисл запровадження ґендер-
ного підходу до процесів бюджетування полягає в тому,
щоб усунути розрив між розробкою політики рівних прав
і можливостей жінок і чоловіків, та асигнуванням ресур-
сів на її впровадження. Причому це стосується не лише
прямого фінансування політики ґендерної рівності, а й не-
прямого, тобто інтеграції ґендерного аспекту до процесу
прийняття бюджетних рішень щодо розробки політики,
стратегій, планів і програм у різних галузях.
Недотримання ґендерної рівності у формуванні дер-
жавної політики може негативно вплинути на держави,
адже її наслідки проявляються у зниженні рівнів продук-
тивності, конкурентоспроможності, добробуту населен-
ня. Натомість, за умови впровадження ґендерних питань
у програми і бюджети, державні кошти можна розподі-
ляти більш справедливо і використовувати ефективніше
[4, с. 8]. Таким чином, стратегія ҐОБ завдяки своїй зорі-
єнтованості на бюджет, здатна об’єднати процес розробки
політики з процесом формування бюджету, що в подаль-
шому підвищить добробут всього населення держави.
Ґендерно-орієнтоване бюджетування – технологія, яка
може застосовуватися як на державному, регіональному,
місцевому рівнях, так і в окремих сферах: зайнятість,
освіта, наука, охорона здоров’я, пенсійне забезпечення,
соціальний захист, менеджмент, екологія тощо. При цьому
основна частина роботи з ҐОБ здійснюється переважно на
програмному рівні або на рівні регіональних органів вла-
ди і часто в рамках установ, підпорядкованих державним
департаментам [2, с. 15]. Тобто політика ГОБ може мати як
загальний, так і вузловий характер щодо певних сфер та ви-
дів діяльності, в яких залучені представники обох статей.
У політиці ґендерного бюджетування поєднуються два
процеси, не пов’язані між собою: забезпечення ґендерної
рівності і управління державними фінансами. З одного
боку, заходи із забезпечення ґендерної рівності переважно
відносять до сфери захисту прав людини. З іншого боку,

управління державними фінансами часто сприймається
як суто технічний процес розподілу фінансових ресурсів,
в тому числі і через бюджет.
Слід додати, що аналіз бюджету з урахуванням ґен-
дерного аспекту дасть можливість взяти до уваги ширше
коло питань, вирішення яких створить рівні можливості
для всіх членів громади та забезпечить її сталий розви-
ток. Такий підхід робить бюджет ефективним, справед-
ливим та прозорим. Саме тому ґендерний бюджет сприяє:
підвищенню якості послуг для населення, оскільки ви-
будовуються чіткі орієнтири на конкретного споживача;
підвищенню темпів економічного розвитку і скороченню
бідності; ефективному використанню ресурсів [5, с. 310].
Тим більше ґендерно-орієнтовані бюджети мають стати
ефективною складовою сучасних реформ у сфері місцево-
го самоврядування, що забезпечить зміцнення фінансової
спроможності територіальних громад.
Щодо національного досвіду запровадження ґендер-
ного бюджетування, то сьогодні в Україні під патронатом
Міністерства фінансів України діє проект «Ґендерне бю-
джетування в Україні» [6], що фінансується Шведським
агентством міжнародного розвитку (Sida), запланований
термін діяльності якого 5 років (листопад 2013 – грудень
2018). Цей проект спрямований на розбудову спромож-
ності Міністерства фінансів, обраних профільних мініс-
терств та обласних і міських адміністрацій щодо керівни-
цтва роботою з ҐОБ і стосовно поглиблення розуміння і
зацікавленості у впровадженні ҐОБ на всіх рівнях влади.
Важливим компонентом такого проекту є його мета –
підвищення економічної ефективності і прозорості бю-
джетних асигнувань з урахуванням різних потреб жінок
і чоловіків шляхом впровадження ґендерно-орієнтовано-
го бюджетування в Україні. В свою чергу, кінцева мета
ҐОБ – посилення результатів бюджетної політики шляхом
введення ґендерного і соціального аспекту як аналітичної
категорії, що безпосередньо сприяє реформуванню управ-
ління державними фінансами в Україні [6].
Тобто зазначені кінцеві результати пов’язані з подаль-
шим удосконаленням бюджетного процесу шляхом впро-
вадження ґендерно-орієнтованого бюджетування в нашій
державі. Загальні підходи проекту базуються на найкращій
міжнародній практиці й передбачають, по-перше, апроба-
цію роботи з ҐОБ на рівні пілотних галузевих міністерств
і областей, по-друге – розгортання пілотної роботи на рі-
вень більш комплексного впровадження, а саме здійснен-
ня необхідних змін у документах, які використовуються
у бюджетному процесі на державному і регіональному
рівнях. Метою проекту є забезпечення підготовки першо-
го ґендерно-орієнтованого бюджету в Україні на 2019 р.
Важливим аспектом проекту є розробка нового підходу
до формування бюджету як на державному, так і місцево-
му рівнях, який враховуватиме принцип забезпечення рів-
них прав та можливостей жінок і чоловіків. Проект співп-
рацюватиме з іншими донорськими організаціями, що
підтримують процес реформування системи управління
державними фінансами в Україні (Світовий банк, Німець-
ке товариство міжнародного співробітництва, Агентство
США з міжнародного розвитку та ін.), та з організаціями,
які працюють у сфері ґендерної рівності та ґендерно-орі-
єнтованого бюджетування (Програмою «ООН-Жінки»,
Фонд ім. Фрідріха Еберта та ін.) з метою досягнення най-
кращих результатів реалізації Проекту [7, с. 8]. Отже, ро-
бота проекту ґрунтуватиметься на здобутках, досягнутих
у рамках реформи системи управління державними фінан-
сами, а також донорських проектів із надання підтримки
у впровадженні реформ в Україні.
Важливо відзначити, що проект «Ґендерне бюджету-
вання в Україні» демонструє розуміння важливості ҐОБ
для поточної реформи державних фінансів. До того ж, ін-
теграція ҐОБ у систему управління державними фінанса-
ми в Україні в кінцевому підсумку сприятиме підвищенню
43
Порівняльно-аналітичне право
♦
дієвості використання бюджетних коштів і удосконален-
ню моделі державного стратегічного планування. Крім
того, ҐОБ сприятиме збалансованому розвитку суспіль-
ства шляхом забезпечення інтересів та врахування потреб
жінок і чоловіків, в тому числі із різних соціальних груп.
Слід підкреслити, що потенціал ґендерного бюджету-
вання є достатньо великий. Ґендерне бюджетування слід
розглядати як один із підходів, який у поєднанні з інши-
ми ініціативами може забезпечити досягнення взятих на
себе Україною зобов’язань із досягнення цілей ґендерної
рівності й впровадження ґендерних аспектів у державну
політику, що в цілому сприятиме прискоренню процесів
євроінтеграції нашої держави.
Зарубіжний досвід впровадження ґендерних бюджетів
свідчить, що вони здатні забезпечити ефективніший збір
і витрачання державних ресурсів. Ґендерний бюджет по-
ліпшує соціальне планування: по-перше, за рахунок зрос-
тання економічної ефективності; по-друге, конкретизуєть-
ся спрямованість вкладень, ефективніше використаються
економічні ресурси; по-третє, стають якіснішими послуги
для населення, оскільки вибудовуються чіткі орієнтири
для кінцевого споживача [2, с. 24]. Зазначені складові ма-
ють стати вихідними і в нашій внутрішній політиці щодо
запровадження ГОБ.
Загалом, говорячи про актуальність ґендерного бюдже-
тування для України, можна визначити основні можливос-
ті, що їх отримує суспільство від впровадження цієї техно-
логії. А саме – ґендерні бюджетні ініціативи дозволяють:
залучити жінок до активної участі в ухваленні економіч-
них рішень через їх участь в бюджетному процесі; забез-
печити моніторинг й оцінку державних витрат і доходів
з урахуванням ґендерних проблем; ефективніше викорис-
товувати ресурси задля досягнення ґендерної рівності й
людського розвитку; зробити акцент на зміні пріоритетів,
а не на збільшенні загального обсягу державних витрат;
переорієнтувати програми, котрі реалізуються в конкрет-
них секторах, замість того, аби змінювати загальні розміри
бюджетних асигнувань, що на них виділяються; створи-
ти умови для контролю за тим, як органи влади викону-
ють зобов’язання щодо дотримання прав жінок [8, с. 49].
До речі, і чоловіки мають отримати відповідні гарантії
в сфері ГОБ, зокрема в соціальній, трудовій сфері, де мова
йде про участь чоловіків у вихованні дитини, можливості
перебування їх у статусі батька, що виховує дитину само-
стійно, відображення у нормах права чоловічої декретної
відпустки та ін.
Враховуючи прагнення нашої держави вступити до
ЄС, саме ґендерне бюджетування може стати інструмен-
том, який може бути використаний для досягнення інших
державних цілей, таких як прозорість і ефективність,
а також інструментом для виконання міжнародних і наці-
ональних зобов’язань із прав людини. Водночас ґендер-
не бюджетування може сприяти ефективності суспільної
політики й економічного зростання шляхом скорочення
нерівності в розподілі суспільних ресурсів. Фактично, це
державний інструмент для ефективного впровадження
ґендерних аспектів майже в усі аспекти економічної й со-
ціальної політики і для забезпечення адекватного розпо-
ділу бюджету.
Важливо зауважити, що підтримка рівності, сприят-
ливих можливостей для жінок і чоловіків є одним із тих
зобов’язань, які вимагають постійного контролю. Пред-
ставники влади часто беруть на себе зобов’язання, але не
в змозі здійснити і закласти кошти для проектів/програм,
що підтримують вирішення жіночих потреб (наприклад,
це стосується боротьби з насильством у родині).
Україна, як і багато інших держав, взяла на себе
зобов’язання із досягнення цілей ґендерної рівності й
впровадження ґендерних аспектів у державну політику,
з підвищення прозорості й підзвітності органів влади
суспільству. Але, на жаль, на практиці досить часто існує
№ 5 2017
♦

розрив між політичними заявами урядів і тим, як вони ного управління та якісного надання послуг; заохоченню
збирають і витрачають гроші, між участю у виробленні досягнення цілей ґендерної рівності та розвитку людсько-
нових програм і законів, з однієї сторони, й розподілом го потенціалу; моніторингу досягнення політичних цілей,
коштів – з іншої. зокрема забезпечення ґендерної рівності; підвищенню
Отже, ґендерні бюджети можуть допомогти ліквіду- прозорості, підзвітності та участі громадськості в плану-
вати ці розриви, забезпечивши ефективніший збір і ви- ванні і реалізації бюджетів.
трачання державних ресурсів. Аналіз бюджету виявляє Таким чином, ґендерні бюджети є ефективним інстру-
фактичні пріоритети уряду й дає жінкам інструмент, щоб ментом ґендерної політики, що спрямований на забез-
спонукати уряд бути відповідальним за відмову працюва- печення ефективнішого збору і витрачання державних
ти для досягнення обіцяних цілей. ресурсів. Адже аналіз бюджету як на місцевому, так і на
Висновки. Підсумовуючи, слід констатувати, що ґен- загальнодержавному рівні, виявляє фактичні пріоритети
дерне бюджетування перебуває на стадії свого станов- уряду й дає жінкам інструмент, щоб спонукати уряд бути
лення та запровадження у національну правову систему. відповідальним за відмову працювати для досягнення обі-
Щодо тенденцій розвитку ґендерного бюджетування в цяних цілей. Впровадження ґендерно-орієнтованих бю-
Україні, то вважаємо, що його системне запровадження джетів сприятиме підвищенню загального рівня реалізації
може сприяти: підвищенню якості управління держав- прав і свобод громадян та рівноправності незалежно від
ними та місцевими фінансами; поліпшенню економічної статі, прозорості використання бюджетних коштів, під-
ефективності та результативності; удосконаленню розпо- звітності влади та посиленню участі громадян у процесі
ділу фінансових ресурсів як на загальнодержавному, регі- формування бюджетів як на місцевому, так і на загально-
ональному, так і місцевому рівнях; заохоченню ефектив- національному рівнях.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків : Закон України від 2005 року // Відомості Верховної Ради. –
2005. – Ст. 52.
2. Ґендерно-орієнтоване бюджетування в Україні: теорія і практика: Метод. посіб. – К.: ФОП Клименко, 2016. – 92 с.
3. Потенціал України та його реалізація. Аналітичний звіт Міжнародного центру перспективних досліджень / О. Романюк. – К.,
2009. – 69 с.
4. Коментар до Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» / [Е. Ламах та ін. ;
ред. група: Л.С. Кобелянська та ін.]. – Запоріжжя : Друкар. світ, 2011. – 167 с.
5. Ніколюк А.В. Ґендерне бюджетування як демократична складова розвитку суспільства // Ніколюк А.В., Ворчакова І.Є. // Ґендерна
політика очима української молоді : матеріали конференції, 30 листопада 2016 р., ХНУМГ ім. О. М. Бекетова. – С. 310-316.
6. Офіційний сайт Проект «Ґендерне бюджетування в Україні» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://grbproject.org/content/
o-proekte/.
7. Ґендерне бюджетування в Україні / За заг. ред. Б. Малиняк : посібник. – К. : Фонд ім. Фрідріха Еберта: представництво в Україні,
2012. – 34 с.
8. Давліканова О. Ефективне управління та ґендерне бюджетування:Український досвід / О. Давліканова // Ґендерна політика міст :
історія і сучасність : матеріали ІV міжнар. наук.-практ. конф., Харків, 6 -7 жовтня 2015 р. / [редкол.: Н.В. Бібік, Г.Г. Фесенко, О. Першай та
ін.] ; Харків. нац. ун-т міськ. госп-ва ім. О.М. Бекетова. – Харків: ХНУМГ ім. О.М. Бекетова, 2013. – Вип. 4. – С. 48-50. – Режим доступу:
http://eprints.kname.edu.ua/36377/.

УДК 340.134 + 342.72/.73(477)

ПРАВОВЕ ЗАКРІПЛЕННЯ СТАТУСУ ВНУТРІШНЬО ПЕРЕМІЩЕНИХ ОСІБ

LEGAL IDENTIFICATION OF THE STATUS OF INTERNALLY DISPLACED PERSONS

Наливайко Л.Р.,
доктор юридичних наук, професор,
проректор
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ
Фуріна А.І.,
студентка юридичного факультету
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ
У статті розкрито поняття «внутрішньо переміщені особи» (ВПО), вивчено чинну нормативно-правову базу їх статусу. Проаналізова-
но правові шляхи вирішення завдань організації безпосередньої практичної діяльності щодо захисту прав внутрішньо переміщених осіб.
Запропоновано заходи для ефективнішого вирішення проблем ВПО і використання їх позитивного потенціалу. Визначено важливість
доопрацювання і ухвалення законопроектів, програм щодо посилення гарантій дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб.
Ключові слова: внутрішньо переміщені особи, внутрішні переселенці, біженці, тимчасово окуповані території України, тимчасово
неконтрольовані території, зона проведення антитерористичної операції (АТО), донорська допомога, тимчасові робочі місця, соціальна
адаптація, реінтеграція громадян України.

В статье раскрыто понятие «внутренне перемещённые лица» (ВПЛ), изучено действующую нормативно-правовую базу относитель-
но их статуса. Проанализировано правовые пути решения задач организации непосредственной практической деятельности по защите
прав внутренне перемещённых лиц. Предложено мероприятия для эффективного решения проблем ВПЛ и использования их положи-
тельного потенциала. Определено важность доработки и утверждения законопроектов, программ по усилению гарантий соблюдения
прав и свобод внутренне перемещённых лиц.
Ключевые слова: внутренне перемещенные лица, внутренние переселенцы, беженцы, временно оккупированные территории
Украины, временно неконтролируемые территории, зона проведения антитеррористической операции (АТО), донорская помощь, вре-
менные рабочие места, социальная адаптация, реинтеграция граждан Украины.

44

The article reveals the notion of «Internally Displaced Persons» (IDPs), the current legal and regulatory framework for IDPs has been studied.
Legal ways of solving problems of organization of direct practical activity on protection of the rights of internally displaced persons are analyzed.
Actions are proposed to effectively address the problems of IDPs and use their positive potential. The importance of finalizing and approving
draft laws and programs to strengthen guarantees for observing the rights and freedoms of internally displaced persons has been determined.
Key words: internally displaced persons, internally displaced persons, refugees, temporarily occupied territories of Ukraine, temporarily un-
controlled territories, anti-terrorist operation (ATO) zone, donor assistance, temporary jobs, social adaptation, reintegration of Ukrainian citizens.
Постановка проблеми. Внаслідок російської агресії
в Криму та подій на Сході України жителі окупованих
територій або територій проведення антитерористичної
операції (АТО) змушені були покинути свої домівки, щоб
уникнути збройних конфліктів і насильства. Так, на сучас-
ному етапі в нашій державі виникла проблема внутрішньо
переміщених осіб (ВПО)
Кількість внутрішньо переміщених осіб із Донецької
та Луганської областей, а також АР Крим на поточний
момент уже перевищила один мільйон осіб і сформува-
лась унаслідок кількох міграційних хвиль, безпосередньо
пов’язаних із періодичністю та інтенсивністю бойових дій.
Основні виклики, пов’язані з вимушеним переміщен-
ням громадян, виявляються у зростанні навантаження
на локальних ринках праці, у існуванні проблем розмі-
щення, працевлаштування, медичного обслуговування,
психологічної реабілітації, доступу до освіти, культур-
ної та соціальної реінтеграції тощо. Уряд України вживає
окремих заходів щодо вирішення проблем вимушено пе-
реміщених осіб.
Тому необхідним є концентрація всіх національних
ресурсів та міжнародної донорської допомоги з метою
подолання негативних наслідків вимушеної внутрішньої
міграції населення та реалізації її позитивного потенціалу.
Важливим у цьому напрямі є і створення правових меха-
нізмів вирішення проблем внутрішньо переміщених осіб,
оскільки, прагнучи до Європейського Союзу, наша держа-
ва має дотримуватися виконання взятих на себе міжнарод-
них зобов’язань.
Стан опрацювання. Джерельною базою для напи-
сання цієї статті стали праці науковців, що досліджують
окреслене питання, нормативно-правова база, міжнародні
стандарти з забезпечення правового статусу внутрішньо
переміщених осіб. Вчені М. Ніколайчук, Г. Гудвін-Гілл,
О. Кхасраві та ін. у своїх працях розкрили поняття вну-
трішньо переміщених осіб. Чинне законодавство Украї-
ни щодо захисту прав і свобод внутрішньо переміщених
осіб визначає правові засади статусу ВПО.
Мета статті полягає в аналізі змісту національної мо-
делі правового регулювання статусу внутрішньо перемі-
щених осіб.
Виклад основного матеріалу. Події в Криму та на
Сході України, що ввели в наше життя нові назви тери-
торій, такі як: тимчасово окуповані території, тимчасово
неконтрольовані території, зона проведення антитерорис-
тичної операції (АТО), призвели до відтоку людей із них.
Ці реалії мали несподіваний та непрогнозований харак-
тер для нашої держави та викликали проблеми, пов’язані
із внутрішньо переміщеними особами. Нерозуміння ситу-
ації на початковому етапі та подальші кроки спричинили
певну структурну невизначеність у створенні механізмів,
політик та інституцій для вирішення проблем внутрішньо
переміщених осіб.
«Внутрішньо переміщені особи» (ВПО), «внутрішні
біженці», «внутрішні переселенці», «вимушені пересе-
ленці» – це особи, які покинули свої помешкання внаслі-
док подій, які відбуваються на території Криму і Сходу
України. Біженці і внутрішньо переміщені особи зму-
шені залишати свої місця проживання з однакових при-
чин, проте біженці – це особи, які перетинають кордон,
а внутрішньо переміщені особи залишаться на території
свої держав [1, с. 124]. За даними Міністерства соціальної
політики України станом на 16 серпня 2016 року переїха-
ли з Криму і Донбасу 1 мільйон 387 тис. 161 сім’я [2], а
45
Порівняльно-аналітичне право
♦
станом на 3 квітня 2017 року чисельність ВПО складала
1 278 204 сім’ї або 1590 056 переселенців [3].
На даний час нормативно-правова база щодо захисту
прав і свобод ВПО та населення окупованих територій
є вже доволі розвиненою. У цьому полі було прийнято
профільний закон «Про забезпечення прав і свобод вну-
трішньо переміщених осіб» [4], від якого потрібно від-
штовхуватися при виробленні політики щодо ВПО. Також
слід окремо відзначити Постанову Кабінету Міністрів
№ 1074-VIII від 31.03.2016, якою було затверджено Реко-
мендації парламентських слухань на тему «Стан дотри-
мання прав внутрішньо переміщених осіб та громадян
України, які проживають на тимчасово окупованій тери-
торії України та на тимчасово неконтрольованій території
в зоні проведення антитерористичної операції» [5].
Методом особистого інтерв’ю з 22 липня по 16 серп-
ня було опитано 1,5 тис. мешканців приймаючих громад і
1003 переселенця у всіх областях, крім анексованого Росі-
єю Криму та окупованих територій Донецької і Луганської
областей. Із них не мають наміру повертатися на колишнє
місце проживання – 48%, не повернуться в місця свого
колишнього проживання до переходу непідконтрольних
територій під контроль України – 36%, не повернуться до
відновлення умов комфортного життя – 35%, не повер-
нуться до припинення бойових дій – 21%.
Тому постає завдання організації безпосередньої
практичної діяльності щодо захисту прав ВПО та ви-
рішення їх проблем, і тут орієнтиром є Комплексна дер-
жавна програма щодо підтримки, соціальної адаптації та
реінтеграції громадян України, які переселилися з тимча-
сово окупованої території України та районів проведення
антитерористичної операції до інших регіонів України, на
період до 2017 р. [6]. Було прийнято нормативні акти для
забезпечення правового статусу внутрішньо переміщених
осіб: постанови Кабінету Міністрів України № 505 від
1 жовтня 2014 року «Про надання щомісячної адресної
допомоги внутрішньо переміщеним особам для покриття
витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-
комунальних послуг» [7] та постанова «Про затвердження
Порядку використання коштів, що надійшли від фізичних
та юридичних осіб для надання одноразової грошової до-
помоги постраждалим особам та внутрішньо переміще-
ним особам» № 535 від 1 жовтня 2014 року [8]. Перша
передбачає надання щомісячної адресної допомоги ВПО
для покриття витрат на житло та житлово-комунальні по-
слуги. Загальна допомога на одну сім’ю не може надавати-
ся більше 6 місяців. Другою ж було врегульовано викорис-
тання коштів, що надходять від іноземних донорів [9-10].
За даними Міністерства соціальної політики України ста-
ном на 16 серпня 2016 року на виплату соцдопомоги пере-
селенцям витрачено 1,904 мільярдів гривень, а станом на
3 квітня 2017 року – 764 669 тис. гривень [2-3].
Для ефективнішого вирішення проблем внутрішньо
переміщених осіб і використання їх позитивного потен-
ціалу доцільно реалізувати заходи за такими напрямами:
А. Організаційне забезпечення надання допомоги вну-
трішньо переміщеним особам:
1. Створення окремого центрального органу виконав-
чої влади, який би відповідав за питання внутрішньо пере-
міщених осіб (ВПО).
2. Визначення ієрархії інституцій, залучених до фор-
мування та реалізації політики щодо ВПО.
3. Введення ВПО до складу спільних комісій із держав-
ними установами та органами місцевого самоврядування.
№ 5 2017
♦
4. Вдосконалення загальнодержавної інформаційної
бази (реєстру) даних щодо наявних можливостей розмі-
щення, працевлаштування та перенавчання вимушено пе-
реміщених осіб.
5. Вивчення та облік (зокрема методами статистичних
спостережень та соціологічних опитувань) потреб та намі-
рів ВПО для найбільш ефективного задоволення їх потреб
і залучення їх потенціалу в інтересах громад тимчасового
перебування.
6. Проведення міжнародної донорської конференції та
створення в її рамках керівного комітету донорів (як єди-
ного центру координації донорської та міжнародної тех-
нічної допомоги), а також затвердження міжнародного
плану відновлення України на 2015-2017 роки.
7. Укладення меморандумів (протоколів про наміри)
з міжнародними організаціями щодо сприяння соціальній
підтримці громадян України, які переміщуються з тимча-
сово окупованої території та районів проведення антите-
рористичної операції.
8. Підготовка, за підтримки делегації та експертів Єв-
ропейської комісії в Україні, і презентація в рамках між-
народної донорської конференції дорожньої карти (плану,
програми) з відновлення, економічного розвитку і зрос-
тання України на 2015-2017 роки (з визначенням пріори-
тетів розвитку країни на найближчі три роки), узгодженої
зі «Стратегією-2020» та заходами з імплементації Угоди
про асоціацію між Україною та ЄС, згідно з якою ЄС і
міжнародне співтовариство будуть надавати Україні до-
норську допомогу.
9. Створення Фонду страхування інвестицій для за-
лучення комерційного сектору з наданням йому відповід-
них гарантій для участі у програмах донорської допомоги
Україні.
Б. Розміщення та забезпечення житлом вимушено пе-
реміщених осіб:
1. Вироблення та прийняття державної та регіональ-
них програм так званого «стійкого розселення» внутріш-
ньо переміщених осіб, у тому числі аналіз можливості
створення програм приватизації тимчасового житла.
2. Створення реєстру об’єктів нерухомості, напрацю-
вання моделей надання їх в оренду/власність вимушено
переміщеним особам на пільгових умовах.
3. Створення соціального житлового фонду у містах
(гуртожитки, квоти у новобудовах тощо) для надання в орен-
ду вимушено переміщеним особам на пільгових умовах.
4. Відродження знелюднених сіл у регіонах, що меж-
ують із Донбасом (Харківська, Запорізька, Дніпропетров-
ська області) та зі столицею (Київська, Полтавська, Чер-
каська, Чернігівська області), з урахуванням необхідності
відновлення інфраструктури (зокрема, забезпечення во-
дою та транспортом).
5. Надання вимушено переміщеним особам земельних
ділянок під житлове будівництво.
6. Тимчасове розміщення вимушено переміщених осіб
для проживання в офісних приміщеннях, санаторних та
оздоровчих закладах, дитячих закладах оздоровлення та
відпочинку, контроль за створенням санітарно-гігієнічних
умов для проживання, зокрема, у зимовий період.
7. У межах Комплексної державної програми щодо
підтримки, соціальної адаптації та реінтеграції громадян
України, які переселилися з тимчасово окупованої терито-
рії України та районів проведення антитерористичної опе-
рації до інших регіонів України, підготовка заходів щодо
впровадження технологій швидкого будівництва з місце-
вих будівельних матеріалів та залучення ВПО для само-
стійного будівництва.
В. Розвиток економіки, створення робочих місць
і забезпечення зайнятості
1. Розробка і початок реалізації: – державної стратегії
змін у структурі економіки, схемах розселення, розміщен-
ні інфраструктури, пріоритетах формування людського
46
потенціалу, принципах інтеграції українського суспіль-
ства; – регіональних і територіальних програм розвитку.
2. Обрахування потенційного впливу ВПО на ринок
праці в середньостроковій та довгостроковій перспективі.
3. Перегляд Концепції міграційної політики України
у зв’язку з новими викликами вимушеної внутрішньої
міграції, складною економічною ситуацією та змінами
в структурі трудової міграції в Україні.
4. Стимулювання створення нових робочих місць
на контрольованих Україною територіях Донецької та Лу-
ганської областей, у регіонах, що межують з Донбасом,
а також в інших регіонах України.
5. Створення можливостей для проведення професій-
ної перепідготовки та підвищення кваліфікації внутріш-
ньо переміщених осіб з урахуванням промислової специ-
фіки регіону, де вони знаходяться, та актуальних потреб
ринку праці.
6. Забезпечення горизонтального взаємозв’язку ре-
гіональних центрів зайнятості з метою надання більших
можливостей для працевлаштування внутрішньо перемі-
щених осіб.
7. Аналіз можливостей проживання у сільській місце-
вості внутрішньо переміщеної особи, яка цього бажає.
8. Вивчення можливостей створення робочих місць
для вимушено переміщених осіб на умовах міні-вахти
(1-2 доби на тиждень) з проживанням у приміській зоні,
містах-супутниках, на територіях сусідніх областей.
9. Вивчення досвіду та популяризація різних форм вза-
ємодопомоги на рівні громад: на принципах безоплатного,
бартерного надання послуг.
Г. Розвиток соціального обслуговування:
1. Медична допомога і психологічна адаптація виму-
шено переміщених осіб: – надання послуг із соціально-
го консультування, психологічної адаптації та підтримки
вимушено переміщених осіб; – захист вразливих груп; –
подолання психофізіологічних травм (особливо у дітей),
стресового стану, соціальної апатії, втрати віри у майбутнє
та ін.
2. Соціальне обслуговування й соціальне забезпечення
вимушено переміщених осіб.
3. Створення тимчасових соціальних служб з офіцій-
ним статусом на базі мереж взаємодопомоги ВПО та во-
лонтерів.
Д. Розвиток гуманітарної сфери:
1. Забезпечення доступу до освіти вимушено перемі-
щених осіб.
2. Інформаційна політика та соціальна взаємодія ВПО.
3. Культурна реінтеграція та національна самоіденти-
фікація вимушено переміщених осіб: – заохочення ство-
рення органів самоорганізації населення (ОСН) ВПО та їх
залучення у життя місцевих громад; – організація район-
них свят, туристичних поїздок, етнічних фестивалів та
інших соціально-культурних заходів для вимушено пере-
міщених осіб і представників місцевих громад.
Е. Правові механізми вирішення проблем та викорис-
тання соціального потенціалу внутрішньо переміщених
осіб [11, с. 175-177]:
1. Удосконалення механізмів реалізації: – Закону Укра-
їни «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий
режим на тимчасово окупованій території України» [12]
від 15.04.2014 № 1207-VII; – Закону України «Про особли-
вий порядок місцевого самоврядування в окремих райо-
нах Донецької та Луганської областей» [13] від 16.09.2014
№ 1680-VII; – Закону України «Про забезпечення прав і
свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20.10.2014
№ 1706-VII; – Закону України «Про співробітництво тери-
торіальних громад» [14] від 17.06.2014 № 1508-VII; – рі-
шення Ради національної безпеки і оборони України «Про
невідкладні заходи щодо стабілізації соціально-економіч-
ної ситуації в Донецькій та Луганській областях» [15] від
04.11.2014 (введено в дію Указом Президента України від
 Порівняльно-аналітичне право
♦

14.11.2014 № 875/2014); – Державної стратегії регіональ- – підготовка інвестиційного проекту «Соціальна під-
ного розвитку на період до 2020 року [16] (затвердженої тримка громад» у співробітництві зі Світовим банком; –
постановою Кабінету Міністрів України від 06.08.2014 використання міжнародних інструментів допомоги, прямо
№ 385) та ін. не пов’язаних з проблемами ВПО.
Також це й доопрацювання та ухвалення законопро- 2. На регіональному рівні: – міжрегіональне, транскор-
ектів щодо посилення гарантій дотримання прав і свобод донне співробітництво, структурні фонди ЄС, політика
внутрішньо переміщених осіб; розроблення та затвер- сусідства, розвиток єврорегіонів з країнами ЄС, Молдо-
дження Державної цільової програми, створення нових вою та Білоруссю («Дніпро», «Карпати», «Буг», «Дніс-
робочих місць; Комплексної програми перепідготовки тер»); – реформування Державного фонду регіонального
та працевлаштування внутрішньо переміщених осіб; розвитку для забезпечення можливості фінансування у ре-
Програми інтеграції та реінтеграції внутрішньо переміще- гіонах усіх типів проектів, розгортання мережі агенцій ре-
них осіб; Програми громадських робіт зі створення тим- гіонального розвитку і реалізації пілотних проектів щодо
часових робочих місць і здійснення організованого набору співпраці й об’єднання громадян.
працівників для відновлення пошкоджених (зруйнованих) 3. На місцевому рівні: – міжнародне співробітництво
унаслідок воєнних дій на території Донецької та Луган- на рівні громад, міст-побратимів; – міжнародне співробіт-
ської областей інфраструктури та ін. ництво на рівні неурядових організацій; – розробка меха-
Ж. Фінансові механізми залучення міжнародної до- нізмів залучення, виділення і контролю за використанням
норської допомоги для розв’язання проблем ВПО: фінансової допомоги, в першу чергу, в рамках керівного
1. На загальнодержавному рівні (програми міжнарод- комітету донорів [11, с. 178-181].
ної донорської, фінансової та інвестиційної допомоги): – Висновки. Вищезазначені пріоритетні напрями дій
створення керівного комітету донорів (реалізація програм та інвестицій щодо подолання негативних наслідків і
співробітництва з МВФ, Світовим банком, ЄБРР, ЄІБ та реалізації позитивного потенціалу вимушеної внутріш-
іншими міжнародними фінансовими організаціями; ньої міграції населення в Україні є важливим напрямом
– залучення для тимчасово переміщених осіб, укра- державної політики. Адже досягнення цих цілей зага-
їнських громадян на Донбасі та в Криму, зокрема, крим- лом відповідає обраній траєкторії європейської інтегра-
ських татар, допомоги від ООН, країн – членів «Групи ції, що визначена Угодою про асоціацію між Україною
семи» та ЄС; та ЄС [17].
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Тищенко Н.І. Внутрішньо переміщені особи в Україні як проблема сьогодення / Н.І. Тищенко, Б.Ю. Піроцький // Молодий вчений. –
2014. –№ 10(13) (2). – С. 124-126.
2. В уряді назвали точну кількість переселенців з Донбасу і Криму [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://24tv.ua/
v_uryadi_nazvali_tochnu_kilkist_pereselentsiv_z_donbasu_i_krimu_n715903.
3. Мінсоцполітики назвали кількість переселенців з Криму і Донбасу [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://espreso.tv/
news/2017/04/03/minsocpolityky_nazvaly_kilkist_pereselenciv_z_krymu_i_donbasu.
4. Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб: Закон України від 20 жовтня 2014 року // Відомості Верховної
Ради. – 2015. – № 1. – Ст. 1.
5. Про Рекомендації парламентських слухань на тему: «Стан дотримання прав внутрішньо переміщених осіб та громадян України,
які проживають на тимчасово окупованій території України та на тимчасово неконтрольованій території в зоні проведення антитерорис-
тичної операції» : Постанова Верховної Ради України від 31.03.2016 р. // Відомості Верховної Ради. – 2015. – № 1. – Ст. 1.
6. Комплексна державна програма щодо підтримки, соціальної адаптації та реінтеграції громадян України, які переселилися з тим-
часово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції в інші регіони України, на період до 2017 р. :
Постанова Кабінету Міністрів України від 16 грудня 2015 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua.
7. Про надання щомісячної адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам для покриття витрат на проживання, в тому числі
на оплату житлово-комунальних послуг : Постанови Кабінету Міністрів України № 505 від 1 жовтня 2014 року [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua.
8. Про затвердження Порядку використання коштів, що надійшли від фізичних та юридичних осіб для надання одноразової гро-
шової допомоги постраждалим особам та внутрішньо переміщеним особам : Постанови Кабінету Міністрів України № 505 від 1 жовтня
2014 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua.
9. Більовський О.А. Особливості механізму надання державної житлової допомоги внутрішньо переміщеним особам в Україні /
О. А. Більовський // Український соціум. – 2015. – № 3. – С. 104-113.
10. Семигіна Т.В. Соціальна підтримка внутрішньо переміщених осіб / Т.В. Семигіна, Н.Є. Гусак, С.О. Трухан // Український соціум. –
2015. – № 2. – С. 65-72.
11. Рекомендації міжнародної науково-практичної конференції «Внутрішньо переміщені особи в Україні: реалії та можливості» //
Український соціум. – 2015. – № 1. – С. 175-181.
12. Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України : Закон України
від 15 квітня 2014 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua.
13. Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей : Закон України
від 22 вересня 2014 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua.
14. Про співробітництво територіальних громад : Закон України від 17 червня 2014 р. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon.rada.gov.ua.
15. Про невідкладні заходи щодо стабілізації соціально-економічної ситуації в Донецькій та Луганській областях : Указ Президента
України від 14 листопада 2014 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua.
16. Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2020 року Постанови Кабінету Міністрів України
від 6 червня 2014 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua.
17. Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, європейським співтовариством з атомної енер-
гії і їхніми державами-членами, з іншої сторони: Закон України від 16 вересня 2014 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon.rada.gov.ua.

47
№ 5 2017
♦

УДК 342.565:341.3](430:438) «1939/1945»

ОРГАНІЗАЦІЯ НЕНІМЕЦЬКОГО СУДОЧИНСТВА

В ПОЛЬСЬКОМУ ГЕНЕРАЛЬНОМУ ГУБЕРНАТОРСТВІ

ORGANIZATION OF NON-GERMAN LEGAL PROCEEDINGS

IN THE POLISH GENERAL GOVERNMENT

Трепак Л.М.,
асистент кафедри адміністративного та фінансового права
Львівського національного університету імені Івана Франка
У статті висвітлюється процес створення на окупованих польських і українських землях Польського Генерального губернаторства
в роки Другої світової війни. Розглядаються й оцінюються функції та повноваження ненімецьких судів, які розглядали цивільні та незначні
кримінальні справи щодо місцевого польського й українського населення.
Ключові слова: окупаційні суди, польське законодавство, Генеральне губернаторство, апеляційні суди, прокуратура.

В статье освещается процесс создания на оккупированных польских и украинских землях Польского Генерального губернаторства
в годы Второй мировой войны. Рассматриваются и оцениваются функции и полномочия ненемецких судов, которые рассматривали
гражданские и незначительные уголовные дела в отношении местного польского и украинского населения.
Ключевые слова: оккупационные суды, польское законодательство, Генеральное губернаторство, апелляционные суды, прокура-
тура.

The article shows the process of organization of Polish General Governorship on the occupied Polish and Ukrainian territories at the years
of Second World War. The functions and authorities of non German courts are being considered and estimated, that heard the civil and minor
criminal cases about local Polish and Ukrainian population.
Key words: occupation courts, Polish legislation, General Governorship, appellate courts, public prosecutor’s office.

Проблемі функціонування німецьких окупаційних ор-
ганів влади на українських землях у роки Другої світової
війни присвячені праці українських, російських, поль-
ських, німецьких істориків і правознавців. Серед україн-
ських науковців над цією проблематикою працювали та
продовжують працювати Н. Антонюк, В. Коваль, М. Ко-
валь, В. Косик, В. Макарчук, О. Висоцький, В. Денисо-
ва, О. Копиленко, Т. Паршина, В. Офіцінський, І. Терлюк,
П. Рекотов, І. Усенко й інші.
Поряд із функціонуванням на українських і польських
окупованих землях у роки Другої світової війни німець-
ких і спеціальних судів передбачалося створення поль-
ських судів, до юрисдикції яких належали справи місцево-
го населення, за винятком тих, що входили до юрисдикції
німецьких судів. Розпорядження про створення польських
судів ухвалено ще восени 1939 р. «Для виконання поль-
ського судочинства необхідно застосовувати польські за-
кони і правила, такі, які в Генеральному губернаторстві
по-іншому не можуть діяти». У судочинстві використо-
вувалося польське матеріальне і процесуальне право, яке
було чинним до початку нападу гітлерівської Німеччини
на Польщу [1, с. 42]. Було ліквідовано адміністративні
суди, зокрема й Вищий адміністративний суд. Справи, які
були на розгляді в адміністративному суді, визнавалися ні-
кчемними. Також було скасовано право на оскарження рі-
шення органів окупаційної влади в судах. Окрім того, було
ліквідовано трудові суди, а справи, що були в їх юрисдик-
ції, передано судам для місцевого населення [2, с. 102].
1942 р. були скасовані так звані посередницькі бюро,
які розглядали судові справи до завершення організацій
польського судочинства, що включали міські, окружні й
апеляційні суди [3, с. 150]. Також фактично було заборо-
нено розгляд сімейних справ у церковних судах, однією
зі сторін в яких були особи німецького походження. Дана
норма стосувалася всіх справ, розпочатих до Другої світо-
вої війни. У вересні 1939 р. головний відділ внутрішніх
справ Генерального губернаторства видав розпорядження,
за яким керівники дистриктів, повітові старости, сільські
солтиси та бургомістри в містах зобов’язувалися здій-
снювати контроль за дотриманням прав осіб німецького
походження в шлюби – сімейних справ, порушення прав
призводило до кримінальної відповідальності [2, с. 102].
Організаційна структура польського судочинства в дуже
спрощеному вигляді була аналогічною структурі судо-
чинства, що діяло в ІІ Речі Посполитій до початку Другої
світової війни. Також було значно обмежено юрисдикцію
Верховного суду ІІ Речі Посполитої, а багато його повно-
важень перейшли до відання головного відділу юстиції
Генерального губернаторства. Деякі повноваження Верхо-
вного суду було скасовано.
У столицях дистриктів у Варшаві, Кракові, Любліні,
Радомі та Львові діяли апеляційні суди. Так, у структу-
рі апеляційного суду в Радомі перебувала прокуратура,
а до його юрисдикції відносилися чотири окружні суди
(Пйотркув, Радом, Кельце та Ченстохова) і 35 міських
судів (Бурггеріхте). До структури апеляційного суду
в Кракові входили п’ять окружних судів (Ясло, Краків,
Новий Сонч, Жешув (Ряшів), Тарнув) і 75 міських судів.
До юрисдикціі Люблінського апеляційного суду належали
два окружні суди в Любліні та Замостях і 24 міські суди
[3, с. 150–151].
Усі судді Польського Генерального губернаторства
підпорядковувалися керівнику головного відділу юстиції
та генеральному губернатору. Судочинство здійснювалося
на основі польського процесуального і матеріального пра-
ва. Підбір суддів і допоміжного апарату судів здійснював-
ся на професійній основі, за винятком осіб, які відкрито
виступали проти окупаційних властей. У міських судах
судочинство велося суддями одноособово, а в окруж-
них судах зазвичай у складі трьох суддів під час розгляду
цивільних справ, якщо сума позову перевищувала 50 ти-
сяч злотих, а також у справах про втрату працездатності,
у справах, де об’єктом було державне майно, та в справах
щодо банкрутства. Інші справи розглядалися суддями од-
ноособово. Суддя міг у разі складності справи передати її
до колегії в складі трьох суддів. Аналогічне правило ді-
яло і під час розгляду цивільних справ, сума позову в яких
не перевищувала 50 тисяч злотих. Окружні суди зазвичай
розглядали цивільні справи в складі трьох суддів. Під час
розгляду кримінальних справ у першій інстанції вони роз-
глядалися суддею одноособово. Якщо однією зі сторін
були неповнолітні або в разі незначних злочинів, апеля-
ційні суди розглядали цивільні справи в складі трьох суд-
дів [3, с 150–151].

48

Вироки завжди проголошувалися «іменем закону».
У Польському Генеральному губернаторстві структура
ненімецького судочинства фактично була дволанкова.
Верховний Суд Польського Генерального губернаторства
розглядав вироки окружних судів у першій інстанції,
винесених до 24 лютого 1940 р. [2, с. 105]. Інші справи
розглядали апеляційні суди, розташовані в центрах дис-
триктів. Судами другої інстанції для міських судів були
окружні й апеляційні суди. Рішення в цивільних справах,
вироки в кримінальних справах окружних судів і відпо-
відні судові акти апеляційних судів мали аналогічну силу
і не підлягали оскарженню. Було також проведено реор-
ганізацію іпотечного бюро ( на польських землях закон
про іпотеку діяв ще з 1818 р.). Під час окупації ці функції
виконували міські суди. У першій інстанції справи роз-
глядалися суддями міських судів одноособово. У дру-
гій інстанції остаточне рішення виносив окружний суд.
Але існувала можливість відміни рішення окружних судів
у межах контролю з боку німецького правосуддя над поль-
ським і українським судочинством. Персонал іпотечних
бюро і міські судді не отримували коштів, які надходили
в судові каси під час розгляду даної категорії справ. Гроші
вони отримували за вирішення конкретних завдань, згідно
із встановленими тарифами. Реорганізація іпотечних бюро
проходила досить слабо. Німецькі органи влади вказува-
ли на необхідність збереження всіх записів до 12 червня
1940 р. та їх виконання на основі польського довоєнного
права. Коли справа розглядалася в польських судах першої
інстанції після застосування спрощеного порядку розгля-
ду справ (§ 11 розпорядження про польське судочинство),
то після винесення вироку він автоматично набував чин-
ності з 24 лютого 1940 р., із дня видання розпорядження
про утворення польського судочинства на території Ге-
нерального губернаторства [1, с. 149–150]. З такого пра-
вила були винятки, які стосувалися справ, що підлягали
німецькому судочинству. Польські суди розглядали всі
справи місцевого населення, які не підлягали юрисдикції
німецьких судів. На практиці всі цивільні справи, де од-
нією зі сторін була особа німецького походження або існу-
вав інтерес німецької держави, розглядали німецькі суди,
а кримінальні справи могли розглядати польські суди на
основі рішення німецької прокуратури [4, c. 116–117]. Та-
кож до польських судів могли передавати дрібні цивільні
та кримінальні справи. До цивільних справ, які передава-
лися польським, а з 1942 р. ненімецьким судам, належа-
ли справи, предмет спору яких був меншим 5 тис. злотих.
Міністерство юстиції Третього рейху на основі розпоря-
дження від 9 липня 1943 р. зобов’язувалося провести ско-
рочення польського кримінального та цивільного процесу
відповідно до вимог військового часу. До кримінальних
справ, які розглядалися ненімецькими судами, відносили-
ся дрібні правопорушення, вчинені без застосування зброї,
хуліганство, дрібні крадіжки, бійки, шахрайство тощо
[2, c. 106]. Підсудність кримінальних справ німецьким і
ненімецьким судам було врегульовано окремим розпоря-
дженням керівника головного відділу юстиції Польського
Генерального губернаторства. Судді під час здійснення
судочинства не могли використовувати печатки польських
судів, II Речі Посполитої та інші атрибути судів даного
періоду. Водночас судді могли використовувати для здій-
снення судочинства суддівські мантії. Судді та допоміж-
ний апарат судів отримували заробітну плату, передбачену
для їх посад у період ІІ Речі Посполитої. Вимоги, які сто-
сувалися колишніх польських суддів, було врегульовано
в розпорядженні від 19 лютого 1940 р., де їх зобов’язували
бути законослухняними та лояльними до окупаційної вла-
ди [3, c. 150]. Окрім того, судді і допоміжний апарат су-
дів зобов’язувалися скласти службову присягу до кінця
квітня 1940 р. Співпраця з окупаційною владою гостро
засуджувалася польськими підпільними структурами. Але
водночас зазначалося, що ухвалення декларації лояльнос-
49
Порівняльно-аналітичне право
♦
ті до окупаційного режиму, здійснене під моральним і фі-
зичним примусом, з погляду релігії і права, не є чинним.
Усі поляки зобов’язувалися вживати заходи для віднов-
лення власної держави [2, c. 108]. У польській історичній
та історико-правовій літературі позитивно оцінюють роль
польських суддів і прокурорів, що змушені були піти на
співпрацю з окупаційними властями. Вони на належно-
му професійному рівні виконували свої повноваження.
Так, 7 листопада 1939 р. відбулися загальні збори суддів
і прокурорів у Любліні, де було вироблено їхню позицію
щодо виконання повноважень в умовах окупації. На збо-
рах стверджувалося, що будь-яка співпраця з окупантами
неможлива, а для правового захисту польського населен-
ня, збереження документів, іпотечних книг, книг реєстра-
ції землі, будинків та іншого нерухомого майна суддям
і прокурорам доцільно виконувати свої повноваження.
На зборах також вказувалося на можливість продовжен-
ня виконання своїх функцій за збереження незалежності
суддів і прокурорів та збереження польської мови в су-
дочинстві. Така позиція польських суддів і прокурорів та
їхній високий авторитет серед населення викликала неза-
доволення окупаційних властей, що приводило до частих
затримань суддів як заручників [2, c. 45–47]. Після закін-
чення Другої світової війни на основі Декрету від 6 червня
1945 р. більшість рішень і вироків польських суддів, ухва-
лених у період окупації, зберегли чинність, за винятком
тих, що ухвалювалися на основі німецького законодав-
ства, та ухвалених під впливом окупаційних властей. Дані
судові акти можна було оскаржити у вищих польських
судах. На західноукраїнських землях після відновлення
радянської влади всі рішення окупаційних судів, як і будь-
яких органів окупаційної влади, визнавалися нечинними.
Усі судді-українці, прокурори та допоміжний апарат судів
і прокуратури були піддані репресіям. Більшість із них
було заслано до таборів сталінського ГУЛАГу.
Контроль за польським судочинством окупаційні влас-
ті здійснювали через так зване право справування (пере-
гляду оскарження судових рішень). Право перегляду й
оскарження рішень і вироків польських судів було пе-
редбачено в розпорядженнях головного відділу юстиції
Польського Генерального губернаторства від 26 жвовтня
1939 р. та 19 лютого 1940 р. [2, c. 109]. Право на оскар-
ження вироків польських судів мали керівники відділів
юстиції дистриктів протягом шести місяців із часу на-
буття судовим рішенням чинності. Підставою могло бути
порушення так званого суспільного інтересу [5, c. 25–29].
Вищий німецький суд міг підтвердити вироки і рішення
ненімецьких судів або скасувати їх. Німецький суд також
міг самостійно винести новий вирок або передати справу
вищим німецьким судам. Рішення про передачу цивільних
справ німецьким судам приймав Вищий німецький суд,
а кримінальних справ – спеціальний суд. Дані німецькі
суди могли також переглянути рішення польських судів,
ухвалені до 1938 р. [3, c. 148–152].
В окремих випадках, з огляду на право захисту інтер-
есів гітлерівської Німеччини, суди могли переглядати й
інші вироки і рішення ненімецьких судів. Ще одним спо-
собом втручання в діяльність польського судочинства ста-
ли іпотечні справи, за яких громадяни Третього рейху або
особи німецького походження вказували, що їхні права
порушені. У цьому разі протягом двох місяців із моменту,
коли вони дізналися, що їхні права порушені, вони могли
звернутися до Вищих німецьких судів, які самостійно мо-
гли прийняти рішення по справі. Ненімецьким судам та-
кож заборонялося допитувати як свідків осіб німецького
громадянства та походження. У такому разі ненімецькі
суди могли звертатися до німецьких судів у межах право-
вої співпраці із проханням допитати свідків і направити їх
до суду [2, с. 110].
У будинках або приміщеннях, де перебували німець-
кі суди, ненімецькі суди і прокуратура могли виконувати
№ 5 2017
♦
свої повноваження лише за згодою німецьких судів. Ра-
зом із польською мовою на українських етнічних землях,
що були віднесені до Польського Генерального губерна-
торства, могли вживати українську мову. Дані землі не
входили до складу дистрикту Галичина. Українська мова
могла вживатися на територіях, де проживало не менше
20 відсотків мешканців українського походження. Укра-
їнська мова могла використовуватися в письмових доку-
ментах, свідченнях, звинуваченнях тощо. Вироки та су-
дові рішення публікувалися та оголошувалися польською
мовою. Рішення про використання поряд із польською
мовою української приймали керівники дистриктів. Такі
випадки мали місце на Холмщині та Надсянні. Зокрема,
у Білій Підляській, Білгораї, Холмі, Томашові, Тарногра-
ді та Цішанові, Грубешові, Влодаві й ін. [6, c. 117–118].
Українська мова могла використовуватися в окремих су-
дах і апеляційному суді в Любліні, якщо йшлося про кри-
мінальні та цивільні справи в районах, де проживало бага-
то українського населення. Згідно з постановою керівника
головного відділу юстиції Генерального губернаторства
від 21 жовтня 1942 р., українська мова могла використову-
ватися також у гродських (міських) судах у Краківському,
Варшавському, Радомському дистриктах, де українці ста-
новили більшість населення, в окремих судових округах
і в окремих містах та селах у дистрикті Галичина. Якщо
польське населення становлило не менше 20 відсотків, то
в цих судах в письмовій і усній формі могла використову-
ватися польська мова. Польська мова використовувалася
під час розгляду в апеляційних судах [5, c. 695].
Після початку радянсько-німецької війни та захоплен-
ня українських земель відбулося розчленування території
України фашистською Німеччиною та її союзниками –
Угорщиною та Румунією. На західноукраїнських землях
у Східній Галичині було створено дистрикт Галичина,
який був включений до складу Польського Генерального
губернаторства. На території дистрикту Галичина було
відмінено дію законодавства Радянського Союзу і поши-
рено польське законодавство на основі розпорядження,
яке було тут чинним до початку Другої світової війни
[5, с. 693]. У вищезгаданому розпорядженні генерально-
го губернатора Ганса Франка також встановлювалась су-
дова система і визначався порядок ведення судочинства.
Були видані й інші нормативно-правові акти, які врегу-
льовували діяльність дистрикту Галичина, що набрали
чинності о 12.00 1 серпня 1941 р. До них належали роз-
порядження про адміністрацію дистрикту Галичина, про
відбудову органів правосуддя, про забезпечення продуктів
харчування і землеробства, про охорону лісів та полюван-
ня, у справах забезпечення охорони радянсько-російсько-
го майна, у справах конфіскації приватного майна, про
управління залізницями, про управління поштою і теле-
графом, у справах функціонування фінансової системи
[5, c. 692–693]. Незважаючи на те, що розпорядження про
створення органів судочинства було ухвалене 1 серпня
1941 р., вони набрало чинності 30 жовтня 1942 р., тіль-
ки через п’ятнадцять місяців після створення дистрикту
Галичина [7]. У період створення органів судочинства
для українського населення їхні функції виконували ор-
гани поліції та німецькі суди, військові і спеціальні суди.
Як і на польських землях Генерального губернаторства,
судова система дистрикту Галичина складалася з місце-
вих (гродських) судів, окружних судів і апеляційного суду
дистрикту Галичина у Львові. Контроль за діяльністю су-
дів здійснював губернатор дистрикту Галичина через під-
порядковані йому органи юстиції. У межах своїх повно-
важень губернатор міг створювати суди, визначати межі
юрисдикції місцевих і окружних судів. Правовою осно-
вою для їх діяльності, як вже згадувалося, було розпо-
рядження від 31 серпня 1941 р. На відміну від польських
земель, де існувала значна кількість суддівських, проку-
рорських кадрів, на західноукраїнських землях внаслідок
50
дискримінаційної політики ІІ Речі Посполитої щодо укра-
їнців лише декілька українців виконували обов’язки суд-
ді до початку Другої світової війни. Дещо кращею була
ситуація з адвокатами, оскільки продовжували працюва-
ти адвокати, які отримали юридичну освіту ще в період
Австро-Угорщини і мали адвокатські канцелярії. З метою
вирішення питання функціонування в дистрикті Галичина
правової системи генеральний губернатор Ганс Франк ви-
дав 17 грудня 1941 р. розпорядження про порядок призна-
чення на посади суддів, прокурорів, нотаріусів і адвока-
тів. На основі даного розпорядження керівник головного
відділу юстиції генерального губернаторства видав наказ,
в якому визначав кваліфікаційні вимоги, що висували-
ся до осіб, які могли обійняти посади судді, прокурора й
адвоката [2, c. 113]. Кандидатами могли бути особи, які
знали польське право та мали юридичну освіту, здобуту
в польських або європейських університетах. Не могли
обіймати посади судді, прокурори і нотаріуси особи, які
закінчували навчальні заклади Радянського Союзу і ви-
конували свої повноваження до початку німецько-радян-
ської війни. Німецька окупаційна адміністрація на захід-
ноукраїнських землях діяла аналогічно органам влади
Радянського Союзу, які комплектували правоохоронну
систему власними кадрами, де на роботу приймалися осо-
би, що могли закінчити шестимісячні юридичні курси,
але не призначалися висококваліфіковані спеціалісти, що
закінчували польські та європейські університети. Піс-
ля завершення формування судової системи в дистрикті
Галичина в Польському Генеральному губернаторстві
1943–1944 рр. тут функціонувало 5 апеляційних судів, 22
окружних і 241 місцевих (гродських) судів [1, c. 8–10].
Офіційною мовою судочинства була українська, але якщо
в громадах кількість мешканців польської національності
перевищувала 20 відсотків, то в процесі могла викорис-
товуватися польська мова. Польська мова могла також
використовуватися і в прокуратурі, окружних і апеляцій-
них судах. Вживалася польська мова в окремих судах дис-
трикту Галичина на основі розпорядження губернатора
дистрикту Галичина. Дане розпорядження ухвалювалося
на зразок розпоряджень про використання української
мови в інших дистриктах Польського Генерального гу-
бернаторства, де польське населення становило більшість,
а українці проживали на своїх етнічних землях (Лемків-
щина, Холмщина, Підляшшя, Надсяння). Використання
української мови в судовій системі дистрикту Галичина
й інших дистриктах Польського Генерального губерна-
торства було врегульоване розпорядженням генерального
губернатора Ганса Франка про судівництво німецьке від
30 жовтня 1942 р. Після закінчення Другої світової війни
Ганс Франк був засуджений Нюрнберзьким трибуналом
до смертної кари. Використання в судочинстві на укра-
їнських етнічних землях польського Генерального губер-
наторства української мови, на мою думку, було спробою
німецьких окупантів вказати на їхнє одинакове ставлення
до польського й українського населення. У період ІІ Речі
Посполитої українська мова в судах не вживалася, а судо-
чинство велося винятково польською мовою. На дистрикт
Галичина було поширено всі нормативно-правові акти
окупаційних німецьких властей, які стосувалися Поль-
ського Генерального губернаторства, зокрема й розпоря-
дження про німецьке судочинство від 19 жовтня 1942 р.
[2, c. 114]. Сюди також відносилися нормативно-правові
акти, що набули чинності до початку німецько-радянської
війни та створення дистрикту Галичина. До них належали:
1) розпорядження про організацію польського судочин-
ства в Генеральному губернаторстві від 19 лютого 1940 р.
та доповнення до нього від 1 серпня 1940 р.; 2) розпо-
рядження про прийняття судових справ до польського і
німецького судочинства від 19 лютого 1940 р.; 3) розпо-
рядження про усунення недоліків у польському судочин-
стві від 22 червня 1940 р. [3, c. 174–176]. Законні рішення
 Порівняльно-аналітичне право
♦

суддів Української Радянської Соціалістичної Республіки
(далі – УРСР) також втратили свою чинність. Так само
були визнані недійсними рішення всіх органів влади Со-
юзу Радянських Соціалістичних Республік (далі – СРСР).
Усі кримінальні справи, розпочаті правоохоронними орга-
нами УРСР, припинялися. Так само припинялися цивільні
справи, розпочаті в радянських судах. Припинення кри-
мінальних справ, розпочатих правоохоронними і судови-
ми органами СРСР, не забороняло їх поновлення право-
охоронними структурами Третього рейху та Польського
Генерального губернаторства як складової частини гітле-
рівської Німеччини. У розпорядженнях також врегульову-
валися відносини щодо судових рішень і вироків суддів
ІІ Речі Посполитої, прийнятих до початку Другої світової
війни. У кримінальних справах органи німецької проку-
ратури могли: 1) підтримувати кримінальне провадження
по справах, розпочатих до початку Другої світової війни;
2) виконання рішень судів ІІ Речі Посполитої; 3) порушен-
ня кримінального провадження проти працівників радян-
ських судових і правоохоронних органів.
Після початку Другої світової війни й окупації поль-
ських земель було утворено німецьку окупаційну судову
систему, до якої відносилися німецькі військові, поліцей-
ські суди та спеціальні суди. Для місцевого польського
населення було частково відновлено польську систему
судочинства, що була чинною до початку Другої світо-
вої війни, на основі польського права та за участі поль-
ських суддів. Після захоплення в результаті німецько-
радянської війни Галичини і створення в складі поль-
ського Генерального губернаторства дистрикту Галичина
дана судова система була поширена і на західноукраїн-
ські землі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Офіцинський В. Дистрикт Галичина (1941–1944 рр.) : історико-політичний нарис / В. Офіцинський. – Ужгород, 2001. – 143 с.
2. Wrzyszcz A. Okupacyjne sadownictwo niemieckie w generalnym gubernatorstwie 1939–1945 : Organizacja i funkcjonowanie /
A. Wrzyszcz. – Lublin : Wydawnictwo uniwersytetu Marii Curie-Sklodowskiej, 2008. – S. 421.
3. Weh A. Prawo Generalnego Gubernatorstwa w ukladzie rzeczowym z objasnieniami is zczegotowym skorowidzem (wydanietrzcie) /
A. Weh. – Krakow, 1941. – S. 272.
4. Wrzyszcz A. O organizacji okupacyjnego sadownictwa polskiego w Generalnym Gubernatorstwie w latach 1939–1945 / A. Wrzyszcz //
Zeszyty Majdanka. – 1992. – T. XIV. – S. 113–125.
5. Wrzyszcz A. Odrebnosci ustrojono-prawne dystryktu Galicija w Generalnym Gubernatorstwie (1941–1944) / A. Wrzyszcz // Wiolokulturowosc
polskiego pogranicza. Ludziedea – prawo ; pod red. A. Litynskiego, P. Fiedorczyka. – 15–18 wrzesnia 2002 roku. – Bialystok, 2003. – S. 689–701.
6. Wrzyszcz A. Ustawodawstwo okupaczine dla dystrykty Glicja 1941–1944 / A. Wrzyszcz // Malarczykowi Janowi. Studia z historii panstwa,
prawa, idei, prace dedykowane. ; pod red. A. Korobowicza. – Lublin, 2007. – S. 324–337.
7. Державний архів Львівської області. – Ф. 35. – Оп.12. – Спр. 22. – С. 1–8.

УДК 340.13

НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА У СФЕРІ ВОЛОНТЕРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

NORMATIVE AND LEGAL BASIS IN VOLUNTEER ACTIVITY

Турчак О.В.,
доктор юридичних наук, доцент,
начальник науково-дослідної лабораторії (військово-історичних досліджень)
Наукового центру cухопутних військ
Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного
Стаття присвячена аналізу нормативно-правової бази діяльності волонтерів і волонтерського руху в Україні. Звернено увагу на
еволюцію законодавства в зазначеній сфері. Здійснено огляд основних положень нормативно-правових актів України з досліджуваної
проблематики.
Ключові слова: волонтерський рух, волонтер, антитерористична операція, громадянське суспільство, правове регулювання волон-
терської діяльності.

Статья посвящена анализу нормативно-правовой базы деятельности волонтеров и волонтерского движения в Украине. Обращено
внимание на эволюцию законодательства в этой сфере. Осуществлен обзор основных положений нормативно-правовых актов Украины
по исследуемой проблематике.
Ключевые слова: волонтерское движение, волонтер, антитеррористическая операция, гражданское общество, правовое регули-
рование волонтерской деятельности.

The article deals with the analysis of normative and legal basis of volunteer activity and volunteer movement in Ukraine. The attention is paid
to the evolution of legislation in this area. An overview of the main provisions of normative and legal acts of Ukraine on this issue is carried out.
Key words: volunteer movement, volunteer, antiterrorist operation, civil society, legal regulation of volunteer activity.

Постановка проблеми. На сучасному етапі розвитку
Української держави активно розвивається волонтерських
рух. Роль волонтерства в різних сферах суспільно-полі-
тичного життя визнана на державному рівні.
У вітчизняній традиції терміни «волонтер», «волонтер-
ський» (від лат. voluntarius, voluntas – добра воля) вживав-
ся здебільшого у воєнному контексті на позначення осо-
би, що добровільно вступила на військову службу. І лише
з активізацією світового волонтерського руху в останній
третині ХХ ст. волонтерство сприймаэться як різновид
суспільно-корисної діяльності, найчастіше безоплатної
та соціально значущої, що надається фізичними особами-
добровольцями з особистої ініціативи або ж від недержав-
ної некомерційної організації-об’єднання.
У вересні 1990 р. на 11-му Конгресі Міжнародної асо-
ціації волонтерів ухвалено Загальну декларацію волонте-
рів, яка на міжнародному рівні закріпила визначення зміс-
ту і мети волонтерства, його основні принципи, визначила

51
№ 5 2017
♦
гуманістичне спрямування і миротворчий характер волон-
терської діяльності.
У січні 2001 р. на ХVІ Всесвітній конференції волонте-
рів ухвалено Декларацію про волонтерську діяльність [1],
в якій містився заклик до Організації Об’єднаних Націй
(далі – ООН), лідерів урядів, бізнесу, преси, закладів осві-
ти, релігійних і громадських організацій сприяти розвитку
волонтерського руху у світі як засобу зміцнення інститутів
громадянського суспільства. Декларація визначила статус
волонтера.
Наслідком визнання праці добровольців стало рішення
ООН (Резолюція 40/212 від 17 грудня 1985 р.) про відзна-
чення Міжнародного дня добровольців в ім’я економічно-
го й соціального розвитку (5 грудня – Міжнародний день
волонтерів) [2].
В Україні особливого масштабу набув волонтерський
рух після подій Майдану. З початком антитерористичної
операції (далі – АТО) на перший план вийшли волонтери,
що надають різнобічну допомогу армії, так звані «воїни
добра». Небайдужі громадяни нашої країни допомагають
воїнам АТО. 4 грудня 2014 р. Міністерство оборони Укра-
їни уклало з Координаційною радою волонтерських орга-
нізацій Меморандум про співробітництво [3].
Стан опрацювання. Серед перших явище волонтер-
ства почали досліджувати американські вчені Л.М. Сало-
мон і Х.К. Анхайєр у 1994 р. в праці «Появляющийся сек-
тор. Новые данные» [4]. Вони стверджують, що на той час
відбувалася «глобальна суспільна революція», сутність
якої полягала у «вибуху» організованої приватної волон-
терської діяльності, що пояснюється зростанням самовиз-
начення особистості в умовах інформаційної революції
та кризи держави. На нашу думку, ознаки цієї революції є
актуальними сьогодні. Окреслене явище стало предметом
всебічного дослідження науковців України та світу. Серед
них економісти, юристи, педагоги, політологи, історики,
соціологи та громадські діячі: А. Бодров, Я. Буздуган,
С. Воронова, В. Гутгарц, В. Кирильчук, Т. Лях, А. Малаєва,
В. Матяш, Н. Сабат, Л. Гамаюнова, А. Ткач, А. Цимбалюк,
Н. Янц та інші [5]. Варто згадати про наукові публікації
із цієї проблематики Л. Моісеєнко та М. Пархоменко [6].
Однак наукові дослідження в цій царині лише на початко-
вій фазі розвитку, попереду ще чимало невисвітлених на-
укових проблем і явищ.
Метою статті є аналіз нормативно-правової бази
у сфері волонтерської діяльності в Україні.
Виклад основного матеріалу. Перші центри соціаль-
ної служби для молоді та психологічні служби на зразок
«Телефону довіри» з’являються ще в 90-х рр. минуло-
го століття. Тоді термін «волонтер» навіть не згадувався
в нормативних актах, інколи послуговувалися терміном
«добровільні організації».
Від часів незалежності в Україні ухвалено низку нор-
мативно-правових актів щодо підтримки та розвитку во-
лонтерського руху. Можна стверджувати, що волонтер-
ство має доволі вагоме законодавче підґрунтя.
Відносини, пов’язані із провадженням волонтерської
діяльності в Україні, регламентовано Конституцією та за-
конами України, зокрема, Законом України «Про волон-
терську діяльність», міжнародними договорами, згода
на обов’язковість яких надана Верховною Радою України,
а також іншими нормативно-правовими актами.
На початку 2000-х рр. Кабінет Міністрів України
(далі – КМУ) ухвалює нормативно-правові акти, що були
спробою держави врегулювати відносини із цим новим
інститутом громадянського суспільства, серед них поста-
нова КМУ від 10 грудня 2003 р. «Положення про волон-
терську діяльність у сфері надання соціальних послуг»
[7]. 23 лютого 2006 р. Верховна Рада України ухвалює
Закон «Про волонтерський рух», який піддається кри-
тиці громадськості й ветується президентом України як
нормативно-правовий акт, що не забезпечить розвиток
52
волонтерської діяльності. У суспільстві побутувала дум-
ка про відсутність необхідності ухвалення закону щодо
волонтерського руху [8]. 19 квітня 2011 р. було ухвалено
Закон «Про волонтерську діяльність». Він розроблявся
напередодні проведення в Україні Євро-2012, а отже, був
покликаний залучити добровольців для проведення цього
футбольного свята. У Законі вперше подаються визначен-
ня понять: «волонтерська діяльність», «волонтерська до-
помога», «волонтерська організація», «волонтер», «отри-
мувач волонтерської допомоги» тощо.
Після ухвалення цього Закону вносяться зміни до низ-
ки інших законів. Відтепер волонтери трактуються як рів-
ноправні суб’єкти цивільних відносин.
Внаслідок низки чинників, передусім зовнішньої
агресії Російської Федерації проти України, проявилася
неготовність державних структур ефективно реагувати
на виклики та діяти в екстремальних умовах. Непідго-
товленими до агресії виявилися як суб’єкти гарантуван-
ня національної безпеки, так і законодавча основа їхньої
діяльності. Їхні дії в перші місяці протистояння характе-
ризуються розгубленістю та бездіяльністю. Головну роль
у стримуванні ворога тоді відіграли добровольчі форму-
вання, а їх забезпечення здійснювали волонтери.
Громадянське суспільство продемонструвало здатність
до консолідації і мобілізації, зуміло створити дієву мере-
жу громадських ініціатив і об’єднань, які взяли на себе ви-
рішення найбільш гострих і невідкладних проблем.
Чи не вперше проблема військового волонтерства була
зафіксована в наказі Міністерства фінансів від 30 жовтня
2014 р. «Про затвердження Порядку формування та веден-
ня Реєстру волонтерів антитерористичної операції». Його
метою було звільнення благодійних внесків, що збирають-
ся волонтерами, від оподаткування.
Заслуговує на увагу визначення поняття «волонтер ан-
титерористичної операції», що міститься в цьому наказі
[9]. Волонтер АТО – це фізична особа-благодійник (грома-
дянин України або іноземець чи особа без громадянства,
яка перебуває в Україні на законних підставах), яка до-
сягла 18-річного віку, провадить волонтерську діяльність
на добровільній та безоплатній основі, внесена до Реєстру
волонтерів антитерористичної операції згідно з Подат-
ковим кодексом та Законом і надає благодійну допомогу
на користь осіб, визначених у пп. «а» пп. 165.1.54 п. 165.1
ст. 165 р. ІV Кодексу. Наказом передбачено порядок фор-
мування та ведення Реєстру волонтерів антитерористич-
ної операції.
2 вересня 2014 р. ухвалений Закон України «Про вне-
сення змін до Податкового кодексу України щодо деяких
питань оподаткування благодійної допомоги» [10]. Ним
вносяться зміни до ст. ст. 165 і 170 Податкового кодексу
щодо звільнення в період проведення АТО від оподаткову-
вання податком на доходи фізичних осіб благодійної допо-
моги, призначеної для учасників бойових дій.
Іншим Законом України «Про внесення змін до ст. 7
Закону України «Про благодійну діяльність та благодійні
організації»» особам, які перебувають на державній або
іншій публічній службі, дозволено здійснювати публічний
збір благодійних пожертв для забезпечення боєздатності
Збройних сил України [11] .
Базовим нормативним актом, хоча і зі змінами від
5 липня 2012 р., 5 березня 2015 р. та від 7 вересня
2016 р., що регулює діяльність волонтерських організацій,
надалі залишається Закон України «Про волонтерську ді-
яльність» 2011 р. [12]. Він визначає організаційні та пра-
вові засади здійснення волонтерської діяльності, розвитку
волонтерського руху в Україні, основні напрями волон-
терської діяльності, особливості правового статусу волон-
терів і джерела фінансування волонтерських організацій.
Ним визначено форми державної підтримки волонтер-
ської діяльності – надання правової, організаційної, мето-
дичної, інформаційної допомоги. Забороняється втручан-

ня органів державної влади та місцевого самоврядування,
їх посадових осіб у діяльність волонтерів і волонтерських
організацій.
Волонтерська діяльність визначається як добровільна,
соціально спрямована, неприбуткова діяльність, що здій-
снюється волонтерами шляхом надання волонтерської
допомоги, вона є формою благодійної діяльності. До во-
лонтерської допомоги належать роботи та послуги, що
безоплатно виконуються і надаються волонтерами. Закон
подає визначення волонтера як фізичної особи, яка добро-
вільно здійснює соціально спрямовану неприбуткову ді-
яльність шляхом надання волонтерської допомоги, та пе-
редбачає перелік вимог щодо такої особи. Закріплено, що
особи віком від 14 до 18 років можуть здійснювати волон-
терську діяльність за згодою батьків (усиновлювачів), при-
йомних батьків, батьків-вихователів або піклувальника.
Вони не можуть надавати волонтерську допомогу Зброй-
ним силам України, іншим військовим формуванням, пра-
воохоронним органам, органам державної влади під час
дії особливого періоду, правових режимів надзвичайного
чи воєнного стану, проведення антитерористичної опера-
ції та сприяння уповноваженому органу з питань пробації
в здійсненні нагляду за засудженими та проведенні з ними
соціально-виховної роботи, а також у медичних закладах.
Іноземці й особи без громадянства можуть здійснювати
волонтерську діяльність через організації та установи,
що залучають до своєї діяльності волонтерів. Волонтери
можуть надавати волонтерську допомогу індивідуально,
окрім випадків надання допомоги для ліквідації наслід-
ків надзвичайних ситуацій техногенного або природного
характеру та Збройним силам України, іншим військовим
формуванням, правоохоронним органам, органам держав-
ної влади під час дії особливого періоду, правових режи-
мів надзвичайного чи воєнного стану, проведення антите-
рористичної операції.
Законом визначено такі принципи волонтерської
діяльності: законність, гуманність, рівність, добровіль-
ність, безоплатність, неприбутковість.
Волонтерам гарантується право на належні умови
здійснення своєї діяльності, зокрема, отримання досто-
вірної, точної та повної інформації про порядок і умови
її провадження, забезпечення спеціальними засобами за-
хисту, спорядженням і обладнанням, відшкодування ви-
трат, пов’язаних зі здійсненням волонтерської діяльності,
й інші права, передбачені договором про провадження во-
лонтерської діяльності та законодавством.
Волонтери зобов’язані сумлінно та своєчасно викону-
вати свої обов’язки, у випадках, визначених законодав-
ством, проходити медичний огляд і надавати довідку про
стан здоров’я, у разі необхідності проходити підготовку
(перепідготовку), не допускати дій і вчинків, які можуть
негативно вплинути на репутацію волонтера, організації
чи установи, на базі якої провадиться волонтерська діяль-
ність, дотримуватися правового режиму інформації з об-
меженим доступом тощо.
На нашу думку, говорячи про основні напрями волон-
терської діяльності, законодавцю варто було б більш кон-
кретно зупинитися на основних напрямах діяльності саме
«військових волонтерів».
Суб’єктами реалізації державної політики у сфері во-
лонтерської діяльності є Кабінет Міністрів України, інші
органи державної влади та місцевого самоврядування.
Законодавством передбачено, що організації та уста-
нови, які є неприбутковими, можуть залучати до своєї
діяльності волонтерів.
Для волонтерів передбачено низку соціальних пільг.
Зокрема, у разі загибелі (смерті) волонтера під час надан-
ня волонтерської допомоги в районі проведення АТО, бо-
йових дій і збройних конфліктів сім’ї загиблого (померло-
го), його батькам і утриманцям виплачується одноразова
грошова допомога в розмірі 500 прожиткових мінімумів.
53
Порівняльно-аналітичне право
♦
У разі встановлення інвалідності волонтера внаслідок
поранення (контузії, травми або каліцтва) залежно від сту-
пеня втрати працездатності йому виплачується одноразова
грошова допомога в розмірі від 250 прожиткових мініму-
мів (І група) – до 150 прожиткових мінімумів (ІІІ група).
Законодавець передбачив обов’язкове укладення до-
говору про провадження волонтерської діяльності в разі
сприяння проведенню заходів національного та міжнарод-
ного значення, пов’язаних з організацією масових спор-
тивних, культурних та інших видовищних і громадських
заходів, надання волонтерської допомоги для ліквідації
наслідків надзвичайних ситуацій техногенного або при-
родного характеру визначеним Кабінетом Міністрів Укра-
їни порядком [13].
Волонтерам для провадження своєї діяльності можуть
бути відшкодовані витрати на відрядження на території
України та за кордон у межах норм, встановлених для
державних службовців і працівників підприємств, уста-
нов та організацій, що фінансуються бюджетним коштом.
Ці відшкодування не є доходом і не є підставою для опо-
даткування податком на доходи фізичної особи та єдиним
соціальним внеском.
Однак ці заходи, на нашу думку, є недостатніми для
підготовки єдиного системного законодавчого поля для
волонтерського руху. Незважаючи на врегулювання осно-
вних правовідносин у цій сфері, залишається ще чимало
прогалин. Це стосується готівкових пожертв [14]. Необ-
хідність оперативного реагування на потреби військових
змушує волонтерів доправляти в зону АТО незаконно
увезене в Україну спорядження [15]. Такі випадки треба
розглядати, зважаючи на обставини, що стали причиною
неправомірних дій. Виправданим є введення мораторію
на притягнення до юридичної відповідальності волонте-
рів, що порушили українське законодавство під час збору
коштів, матеріальних ресурсів та їх транспортування до
зони АТО, оскільки це є необхідною умовою ефективного
забезпечення обороноздатності нашої держави.
Неврегульованим залишається питання надання во-
лонтерам статусу «учасник бойових дій». У Законі Укра-
їни «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального
захисту» [16] згадується про волонтерську діяльність.
Ці згадки є в ст. 7, де йдеться про осіб, які належать до
інвалідів війни, та ст. 10 щодо осіб, на яких поширюється
чинність цього Закону. На нашу думку, волонтери в зоні
проведення АТО ризикують життям і заслуговують на
отримання відповідного статусу. Унормування цього пи-
тання сприятиме вирішенню проблеми та буде позитивно
сприйнято в суспільстві.
Проте варто зауважити, що постановою КМУ від
23 вересня 2015 р. № 740 (зі змінами) затверджено По-
рядок надання статусу особи, на яку поширюється чин-
ність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії
їх соціального захисту» [17]. Ним визначається коло осіб,
на яких поширюється чинність згаданого Закону України.
Зокрема, до нього віднесено сім’ї осіб, які добровільно за-
безпечували проведення АТО (зокрема, провадили волон-
терську діяльність і загинули (пропали безвісти)), помер-
ли внаслідок поранення, контузії або каліцтва, одержаних
під час забезпечення проведення антитерористичної опе-
рації (зокрема й провадження волонтерської діяльності),
перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної
операції в період її проведення.
Висновки. Варто погодитися з думкою про відсутність
комплексного підходу до правової регламентації волон-
терської діяльності в Україні. Чинні нормативно-правові
акти надто розрізнені та не систематизовані, що вимагає
комплексного підходу до врегулювання згаданих право-
відносин. Основними шляхами вдосконалення правово-
го регулювання взаємовідносин держави та суспільства
у сфері волонтерської діяльності мають стати заходи з по-
долання надмірного правового регулювання волонтерської
№ 5 2017
♦

діяльності, розширення переліку законодавчо визначених європейські та світові стандарти, сприятиме утверджен-
напрямів її провадження, а також розроблення концепту- ню суспільної практики волонтерства і благодійництва,
ального документа щодо державної політики в цьому на- вихованню громадян України в дусі патріотзму, залучен-
прямі. Закономірною є позиція про пріоритет норм між- ню волонтерів до надання підтримки і допомоги інвалі-
народного права. дам, одиноким людям похилого віку, малозабезпеченим,
Зазначене сприятиме створенню належних умов для безпритульним та іншим особам, використанню волон-
розвитку волонтерської діяльності та взаємодії волон- терської допомоги під час організації та проведення
терів з органами державної влади і місцевого самовря- масових культурних і спортивних заходів загальнодер-
дування, популяризації волонтерського руху, дозволить жавного значення, розвитку громадянського суспільства
усунути недоліки в чинному законодавстві, запровадити в Україні.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Еволюція світового волонтерського руху [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.viche.info/journal/3716/.
2. Електронний ресурс. – Режим доступу : www.un.org/ru/documents.
3. Порошенко М. Міністр борони України та Координаційна Рада волонтерських організацій підписали Меморандум про співпрацю /
М. Порошенко [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://kharkivoda.gov.ua/news/72332?sv.
4. Саломон Л.М., Анхайер Х.К. Появляющийся сектор. Новые данные / Л.М. Саломон, Х.К. Анхайер. – Балтимор, штат Мериленд,
США : Центр исследований гражданского общества Института исследований политики Университета Джона Хопкинса, 1994. – 312 с.
5. Бодров А. Неурядові організації як індикатор розвитку громадянського суспільства / А. Бодров [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : www.kbuapa.kharkov.ua.
6. Буздуган Я. Еволюція світового волонтерського руху / Я. Буздуган // Віче. – 2013. – № 12.
7. Воронова С. Волонтерство в діяльності загальноосвітнього навчального закладу / С. Воронова [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : osvitaodessa.org.
8. Гутгарц В. Волонтерская деятельность в Украине : Права и обязанности волонтеров, контроль за деятельностью волонтерских
организаций / В. Гутгарц [Электронный ресурс]. – Режим доступа : www.prostopravo.com.ua.
9. Кирильчук В. Волонтерський рух в Україні / В. Кирильчук [Електронний ресурс]. – Режим доступу : 3222.ua.
10. Лях Т. Волонтерство в соціально-педагогічній діяльності / Т. Лях // Соціальна педагогіка : [навч. посібник] / за заг. ред. О. Безпаль-
ко ; авт. кол. : О. Безпалько, І. Звєрєва, Т. Веретенко та ін. – К. : Академвидав, 2013. – 312 с.
11. Малаева А. Совершенствование форм общественно-государственного партнерства в управлении социально-экономическим
развитием территории : автореф. дисс. … канд. экон. наук : спец. 08.00.05 «Экономика и управление народным хозяйством (менедж-
мент)» / А. Малаева. – М., 2013. – 23 с.
12. Серцем покликані до милосердя : волонтерський рух в Україні та світі : Інформаційні матеріали для написання рефератів /
уклад. В. Матяш. – Полтава, 2014. – 36 с.
13. Сабат Н., Гамаюнова Л. Розвиток волонтерського руху в Україні / Н. Сабат, Л. Гамаюнова [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
конференция.com.ua.
14. Ткач А. Институциальная парадигма третьtго сектора / А. Ткач [Электронный ресурс]. – Режим доступа : ur.edu.pl.
15. Цимбалюк А. Волонтерська діяльність в Україні / А. Цимбалюк [Електронний ресурс]. – Режим доступу : naub.oa.edu.ua.
16. Янц Н. Основи діяльності волонтерів : [курс лекцій] / Н. Янц. – Переяслав-Хмельницький, 2009. – 118 с.
17. Моісеєнко Л., Пархоменко М. Соціальні аспекти сучасного громадського руху в Україні / Л. Моісеєнко // Науковий вісник Ужгород-
ського національного університету. Серія «Право». – 2015. – Випуск 30. – Том 1. – С. 42–47.
18. Положення про волонтерську діяльність у сфері надання соціальних послуг : постанови КМУ від 10 грудня 2003 р. [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : www.zakon.rada.gov.ua/laws/show/1895-2003-п.
19. Висновок Харківської правозахисної групи щодо законопроекту «Про волонтерський рух» [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : khpg.org.
20. Про затвердження Порядку формування та ведення Реєстру волонтерів антитерористичної операції : наказ Міністерства фінан-
сів України від 30 жовтня 2014 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z1471-14.
21. Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо деяких питань оподаткування благодійної допомоги : Закон України
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1668-18.
22. Про внесення змін до ст. 7 Закону України «Про благодійну діяльність та благодійні організації» : Закон України [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1663-vii.
23. Про волонтерську діяльність : Закон України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3236-17.
24. Про затвердження Порядку надання волонтерської допомоги за окремими напрямами волонтерської діяльності : постанова КМУ
від 5 серпня 2015 р. № 556 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/556-2015-%D0%BF/paran9#n9.
25. Тука Г. Воїни добра / Г. Тука [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://life.pravda.com.ua/person/2014/09/18/180486/.
26. Волонтери, які допомагали армії, можуть сісти на 10 років. Якщо Кабмін не допоможе [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://www.pravda.com.ua/news/2014/07/24/7032916/.
27. Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту : Закон України [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3551-12/.
28. Про затвердження Порядку надання статусу особи, на яку поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів ві-
йни, гарантії їх соціального захисту», деяким категоріям осіб : постанова КМУ від 23 вересня 2015 р. № 740 (зі змінами) [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/740-2015-%D0%BF/paran10#n10.
29. Голуб В. Волонтерська діяльність в системі взаємовідносин держави та суспільства : дис. ... канд. наук з держ. упр. : спец.
25.00.01 «Теорія та історія державного управління» / В. Голуб ; Національна академія державного управління при Президентові Украї-
ни. – К., 2016. – 247 с.

54
 Порівняльно-аналітичне право
♦

УДК 341.231.14:179.7(045)

ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ЛЕГАЛІЗАЦІЇ ЕВТАНАЗІЇ В УКРАЇНІ

THEORETICAL AND LEGAL ASPECTS OF EUTHANASIA LEGALIZATION IN UKRAINE

Хомченко О.В.,
студентка
Навчально-наукового юридичного інституту
Національного авіаційного університету
Коваль І.О.,
студентка
Навчально-наукового юридичного інституту
Національного авіаційного університету
Миронець О.М.,
старший викладач кафедри конституційного
і адміністративного права
Навчально-наукового юридичного інституту
Національного авіаційного університету
У статті розглянуто теоретико-правові аспекти легалізації евтаназії. Авторами досліджено поняття й історико-правовий бік цього
явища, досвід іноземних країн, які офіційно визнали здійснення «права на смерть». Проаналізовані позитивні та негативні сторони уза-
конення евтаназії для українського суспільства.
Ключові слова: евтаназія, «право на смерть», легалізація евтаназії, узаконення евтаназії, узаконення здійснення «права на смерть».

В статье рассмотрены теоретико-правовые аспекты легализации эвтаназии. Авторами исследовано понятие и историко-правовая
сторона этого явления, опыт иностранных государств, официально признавших осуществление «права на смерть». Проанализировны
положительные и отрицательные стороны узаконивания эвтаназии для украинского общества.
Ключевые слова: эвтаназия, «право на смерть», легализация эвтаназии, узаконивание эвтаназии, узаконивание осуществления
«права на смерть».

The article deals with theoretical and legal aspects of euthanasia legalization. The authors have investigated a concept and historical-legal
side of this phenomenon, experience of foreign countries that officially accepted “a right to death” implementation. Positive and negative aspects
of euthanasia legalization for the Ukrainian society have been analyzed.
Key words: euthanasia, “right to die”, legalization of euthanasia, lawfulness of euthanasia, legalization of “right to die.”

Постановка проблеми. З огляду на тенденції легалі- 1) розглянути теоретико-правовий бік розуміння

зації евтаназії в країнах Європи, питання узаконення «пра-
ва на смерть» залишається предметом дискусій у наукових
колах і засобах масової інформації (далі – ЗМІ). Сучасна
світова наукова спільнота так розглядає зазначене явище:
1) як природне та невід’ємне право людини, забороняю-
чи яке, держава перетворює життя людини на обов’язок;
2) як таке, що в жодному разі не може бути легалізоване
державою, бо кожна людина має право на достойні умови
життя навіть під час хвороби, тому ніхто не має жодного
права переривати її життя. Обравши шлях євроінтеграції,
Україні постала перед необхідністю внесення змін і до-
повнень до національних нормативно-правових актів для
імплементації норм міжнародного права, зокрема й євро-
пейського. Сьогодні за внутрішнім кримінальним законо-
давством нашої держави евтаназія вважається вбивством,
а тому заборонена. Проте легалізація «права на смерть»,
яка є предметом спору фахівців у галузях медицини тап-
сихології, не лише породжує нові, а й активізує наявні
спори в юридичній сфері. Тому зараз актуальною є спроба
здійснити аналіз позитивних і негативних наслідків уза-
конення евтаназії в Україні.
Стан опрацювання. Хоча легалізація евтаназії стала
предметом наукового інтересу таких вчених, як: Г. Анікі-
на, К. Белей, Н. Борисевич, В. Ворона, О. Котуха, М. Ра-
паєва, С. Хімченко, А. Шпачук та інших, проте питання
її узаконення в нашій державі малодосліджене. Можна
стверджувати, що сьогодні позитивні та негативні сторо-
ни легалізації «права на смерть» для сучасного розвитку
українського суспільства і прийдешніх поколінь нашого
народу є недостатньо вивченими, що обумовлює актуаль-
ність статті.
Метою статті є аналіз узаконення евтаназії. Для
досягнення мети необхідно виконати такі завдання:
поняття евтаназії;
2) дослідити історико-правові аспекти та досвід іно-
земних країн, які узаконили це діяння;
3) проаналізувати негативні та позитивні наслідки
легалізації «права на смерть» для України.
Виклад основного матеріалу. «Життя» та «смерть»
є фундаментальними філософськими категоріями, які ві-
діграють важливу роль у побудовах сучасної біологічної
етики. Явище евтаназії є продуктом суперечливого пере-
плетення їхнього сутнісного змісту. Доволі тривалий час
(аж до середини ХІХ ст.) смерть констатували не лікарі,
а священики або наймані люди. Але із часом представники
медичної професії отримують право, а потім і обов’язок
констатування смерті. Водночас виникає проблема кон-
статації моменту смерті, яка була досить складною в усі
часи [1]. Упродовж тисячоліть на практиці як критерії на-
стання смерті використовувалися зупинка серцевої діяль-
ності, припинення дихання, відсутність чутливості тощо.
Термін «евтаназія» вперше був вжитий англійським філо-
софом Ф. Беконом на позначення легкої безболісної смерті
[2, c. 26]. Зазначене поняття розуміється як будь-яка дія
чи, навпаки, бездіяльність, які за своїм змістом чи намі-
ром призводять до смерті, а також мають на меті усунення
болю та страждання. Тобто в прямому значенні евтаназія –
це навмисне вбивство за допомогою методу, який прово-
кує найменші біль та страждання, виконане «із жалю» для
того, щоб покласти край нестерпним стражданням, чи для
того, щоб уникнути тяжкості життя, яке вважається «не-
людським», «не достойним самої людини». Так, Велика
медична енциклопедія це поняття розуміє як «навмисне
прискорення настання смерті невиліковно хворого з ме-
тою припинення його страждань» [3, c. 555]. У Британ-
ській енциклопедії евтаназія називається «милосердним

55
№ 5 2017
♦
вбивством» (Mercy killing) – це дія чи практика, спрямова-
на на отримання безболісної смерті осіб, які страждають
від болю за невиліковних хвороб чи фізичних розладів [4].
О. Котуха стверджує, що є певні ознаки, які характеризу-
ють поняття евтаназії:
1) наявність причинного зв’язку між невиліковною
хворобою та постійними безперестанними фізичними та
моральними стражданнями;
2) перервати життя чи прискорити смерть може спеці-
альний суб’єкт – медичний працівник;
3) ця діяльність здійснюється медичним працівником
свідомо з передбаченням наслідків вчинених дій;
4) чітка вираженість бажання пацієнта піти із життя,
або, якщо він не може явно виразити свою волю, то про-
хання має надійти від його близьких родичів;
5) єдиною метою її здійснення є припинення фізичних
і моральних страждань хворого;
6) наслідком її застосування є смерть пацієнта [5, c. 7].
Узаконення «права на смерть» стало актуальним
тільки у ХХ ст., коли було здійснено перший досвід
його легалізації, а також практичне використання всу-
переч чинному законодавству. Згідно із Кримінальним
кодексом Радянської Росії 1922 р., дозволялося умерт-
віння хворого зі співчуття. Невдовзі таку правову нор-
му було скасовано. Активна евтаназія як «знищення
неповноцінних» широко застосовувалася у фашист-
ській Німеччині (переважно для масового вбивства в
концтаборах євреїв, які внаслідок важких хвороб не
могли працювати). Міжнародний військовий трибунал
у Нюрнберзі кваліфікував дії таких «лікарів» як зло-
чин проти людства. Після Другої світової війни вказа-
не діяння було легалізоване тільки 1977 р., коли в Спо-
лучених Штатах Америки (Каліфорнія) було ухвалено
перший у світі закон «Про право людини на смерть»,
згідно з яким було дозволено здійснення пасивної евта-
назії. Тоді як у більшості держав світу не тільки активна,
а і пасивна евтаназія не передбачена законом або забо-
ронена ним, існують країни – винятки із цього правила.
Першою країною, що легалізувала 2001 р. як активну,
так і пасивну евтаназію, стали Нідерланди. Перший вид
у 2002 р. було узаконено в Бельгії, його можна було за-
стосовувати до повнолітніх осіб, які страждають на не-
виліковні захворювання. Третьою країною Європи, що
легалізувала «право на смерть», у 2009 р. став Люксем-
бург. У Швейцарії формально це діяння заборонене, але
фактично дозволене, бо згідно з її законодавством надан-
ня допомоги в акті самогубства за умов відсутності осо-
бистих корисних цілей не забороняється. З такою метою
сюди приїжджають іноземці, оскільки це єдина країна
Європи та світу, де евтаназія дозволяється для жителів
інших країн. Наприклад, з огляду на заборону у Вели-
кій Британії, існує офіційний алгоритм її здійснення:
за наявності відповідних довідок про невиліковну хво-
робу і бажання пацієнта здійснити реалізацію «права на
смерть», він спрямовується лікарем до Швейцарії. У Фін-
ляндії та Швеції пасивна евтаназія не вважається проти-
законною, проте підставою для її застосування є вільне
і свідоме волевиявлення пацієнта, причому аналогічні
прохання навіть від найближчих родичів визнаються
юридично недійсними. У 2006 р. набрав чинності закон,
що дозволяє пасивну евтаназію в Ізраїлі, тоді як активна
є забороненою. Тільки в трьох штатах Сполучених Шта-
тів Америки (Орегон, Вашингтон, Вермонт) легалізована
активна евтаназія, але за умов, якщо смертельну ін’єкцію
здійснює сам пацієнт (або випиває відповідні ліки з до-
зволу лікаря). Четвертий штат, де також застосовується
евтаназія, проте зі значними обмеженнями, – Монтана.
Відносно нещодавно, у 2014 р. королем Бельгії Філіпом
було підписано перший і поки що єдиний у світі закон
про дитячу евтаназію, що дозволяє її використання для
неповнолітніх дітей. За умови власного бажання, згоди
56
батьків і наявності документального підтвердження пси-
хіатра та психолога про усвідомлення невиліковною ди-
тиною свого вибору вона може піти із життя [6, c. 185].
Вказана вище норма вже стала об’єктом дослідження
багатьох учених. Проте сам механізм реалізації даного
конституційного права містить низку спірних моментів,
серед них – проблема завершення життя. Варто погодити-
ся з думкою К. Белей про те, що конституційне закріплен-
ня права на життя логічно означає юридичне закріплення
права людини на смерть (ст. 27 Конституції України за-
кріплює невід’ємне право людини на життя і відповідно
до неї ж ніхто не може бути свавільно позбавлений жит-
тя). Зрозуміло, якщо право на життя належить до складу
особистих прав, то його реалізація здійснюється людиною
індивідуально, без участі інших осіб (виняток становить
смертна кара як реакція суспільства на злочинні дії, вчи-
нені винною особою), у всіх інших випадках втручання
в самостійне вирішення людиною питання життя і смерті
уявляється юридично неприпустимим. Однак досить час-
то виникають ситуації, коли людина хоче позбавити себе
життя, але не може фізично або морально зробити це са-
мостійно. Це проблема евтаназії, яка хвилювала суспіль-
ство впродовж усього ХХ ст., однак і до цього дня в люд-
ства більше запитань, ніж відповідей [7, c. 43].
А. Шпачук вказує на форми здійснення «прав на
смерть». Серед них виділяють такі: примусова евтана-
зія, спричинення легкої, швидкої, штучної смерті хворій
людині, але поза її волею, за приписом іншого суб’єкта,
який несе або повинен нести відповідальність за прийняте
рішення, та добровільна евтаназія – це спричинення лег-
кої, швидкої штучної смерті хворій людині за її власним
бажанням, коли вона цілком усвідомлює, що прийняла рі-
шення про позбавлення себе життя. Залежно від характеру
дій, спрямованих на здійснення цього діяння, розрізняють
дві форми: активну – проведення певних дій із приско-
рення смерті невиліковно хворої людини, згідно з її про-
ханням, з метою позбавлення тяжких страждань, та пасив-
ну – це незастосування засобів і невиконання лікарських
маніпуляцій, які б підтримували певний час життя важко
хворого пацієнта, за умови, що пацієнт висловив прохання
не здійснювати медичне втручання. Застосування евтана-
зії відповідає одному з визначальних принципів існуван-
ня права – принципу гуманізму, а її незастосування при-
зводить до порушення інших прав і свобод невиліковно
хворої людини, як-от право на свободу та право на повагу
гідності. Проблема так званого «права на смерть» – це,
насамперед, проблема етична, від її розв’язання залежить
доля багатьох безнадійно хворих людей, які останні роки
перебувають у лікарнях, фізичний стан яких діагносту-
ється як проміжний – між життям і смертю, а психічний
стан – безпорадність, стан глибокого відчаю; ці люди по-
збавлені вибору, вони законом приречені на повільну і бо-
лісну смерть, однак це суперечить загальним принципам
права – справедливості та гуманності [8, c. 160].
За даними Американської медичної асоціації, у лікар-
нях Сполучених Штатів Америки (далі – США) щодня
вмирає 6 тисяч осіб, більша половина яких іде із життя
добровільно за допомогою медперсоналу. Випадки за-
стосування евтаназії почастішали і в цьому зізнаються
самі лікарі. Наприклад, колишній директор Організа-
ції Об’єднаних Націй (далі – ООН) по медицині амери-
канський лікар Майкл Горвін зізнався, що допоміг піти
із життя п’ятдесятьом своїм хворим. С. Хімченко вважає,
що за наявності добре розроблених медиками і юриста-
ми положень, що враховують численні чинники, за усу-
нення протиріч у законі й узгодження законодавчих норм
із правами людини, таких правопорушень стане менше.
Необхідно однозначне правове вирішення питання щодо
здійснення «права на смерть» із вказівкою на неприпус-
тимість застосування активної евтаназії, а також перелік
умов, що дозволяють, у виняткових випадках, пасивний її

вид. Незважаючи на те, що в наші дні в жодній формі евта-
назія в нашій країні не може бути дозволена, її легалізації,
на думку С. Хімченко, не уникнути. Вирішення проблеми
треба починати із правового забезпечення й розроблення
порядку суворого контролю за кожним випадком евтана-
зії, поки що треба пам’ятати, що спонукання й здійснення
будь-якої її форми, відповідно до чинного кримінального
законодавства України, є злочином [9, c. 20].
В. Ворона, зважаючи на дискусійність вказаного пи-
тання, виділяє три основні підходи до нього:
– правові доктрини, які категорично заперечують
право на евтаназію (С. Стеценко, І. Сенюта, Н. Козлова
й інші). Представники цієї групи наполягають на тому, що
легалізація «права на смерть» може призвести до зловжи-
вань, до втрати хоспісів, а також до паралізації наукового
прогресу в медичній сфері. Представники першої групи
вважають, що узаконення вказаного діяння є неприпусти-
мим, оскільки є посяганням на право на життя;
– правові доктрини, які обґрунтовують думку, що пра-
во на евтаназію залежить від волі людини (В. Глушков,
І. Сіулянова, Л. Мінеллі й інші). Відповідно до цієї пра-
вової доктрини, найголовнішим постулатом є визнання
автономії особистості, права людини самій розв’язувати
всі питання, що стосуються її організму, психіки, емоцій-
ного статусу. Представники другої групи вважають, що
здійснення «права на смерть» може бути дозволено за пев-
них умов;
– правові доктрини, які обґрунтовують думку, що
право на евтаназію випливає із права на життя (А. Коні,
Г. Романовський та інші). Згідно із цією правовою доктри-
ною, право на життя логічно передбачає і право на смерть,
оскільки право на смерть є складником права на життя,
а без урахування цього право на життя перетворюється на
обов’язок, оскільки від нього не можна відмовитися, що,
очевидно, є характерним лише для обов’язку, а не для пра-
ва. Представники третьої групи вважають, що здійснен-
ня «права на смерть» не потребує додаткових дозволів,
оскільки є невід’ємним правом особи, і для його реаліза-
ції необхідно лише переконатися, що особа дійсно цього
бажає, а не діє під тиском [10, c. 202].
Питання евтаназії порушує цілу низку проблем як пра-
вового, так і морального характеру. Ще 1968 р. Гарвард-
ська медична школа у своїй доповіді заначала дві можливі
причини для евтаназії: безнадійний важкий стан пацієнта
та можливість вилучення донорських органів, якщо лю-
дина перебуває в стані коми. Варто погодитися з думкою
Н. Борисевич, що попри незаперечне право будь-якої лю-
дини на гідну смерть, підтверджене, до речі, Декларацією
прав людини, українське суспільство ще не скоро буде го-
товим до його закріплення на законодавчому рівні. Річ у
тому, що рівень розвитку системи охорони здоров’я в на-
шій державі ще далекий від стандартів високо розвинутих
постіндустріальних країн світу. Тож небезпека помилково-
го діагнозу і, як наслідок цього, неправомірне застосуван-
ня евтаназії є особливо вірогідними. До того ж практикую-
чим лікарям відомі приклади зцілення безнадійно хворих.
Важко навіть уявити, як негативно вплине на розвиток
медицини узаконена можливість уникнути пошуку нових
методів лікування. Напевно, ніколи б не було знайдено лі-
ків від більшості хвороб, які ще донедавна вважалися не-
виліковними, якби лікарі наперед знали, що їм не потрібно
буде боротися за життя навіть безнадійно хворих пацієн-
тів. Ще більше занепокоєння викликає небезпека можли-
вих зловживань у цій сфері. Одностайно проти практики
евтаназії висловлюються представники основних христи-
янських конфесій України. Священики, з якими доводило-
ся говорити, вважають, що так звана «легка смерть» – це
лише один із різновидів вбивства чи самогубства. І голов-
ною проблемою тут є не так страждання від хвороби, як
те, що через економічні труднощі таких хворих часто за-
лишають наодинці зі смертю [11, c. 37].
57
Порівняльно-аналітичне право
♦
У нашій державі евтаназія в будь-якому прояві роз-
глядається як правопорушення і переслідується законом.
Відповідно до Основ законодавства України про охорону
здоров’я, медичним працівникам забороняється її здій-
снення, а також вчинення навмисного прискорення смер-
ті або умертвіння невиліковно хворого з метою припи-
нення його страждань. Цивільний кодекс України містить
аналогічне положення, забороняючи задоволення про-
хання фізичної особи про припинення її життя. Під час
обговорення можливості легалізації евтаназії в Україні,
навіть не беручи до уваги морально-етичні та релігійні її
аспекти, що мають вагоме значення, а виходячи з наявної
в нашій країні правової ситуації, Г. Анікіна підкреслює,
що надання цьому діянню правомірного, легального ха-
рактеру призведе до виникнення цілої низки негативних
наслідків. Узаконення «права на смерть» зрештою може
стати способом вирішення деяких «спеціальних про-
блем» за допомогою медицини, коли бідному хворому,
який не може оплатити свої медичні витрати, буде запро-
поновано альтернативу: або терпіти страждання в лікар-
ні, в якій він нікому не потрібен, або «обрати ін’єкцію».
Даний дозвіл дасть можливість медикам уже не думати
про те, як полегшити страждання хворого, а буде спря-
мовувати лікарів на те, щоб будь-яким чином перервати
його муки. В Україні евтаназія може перетворитися на
простий засіб умертвіння самотніх людей похилого віку,
дітей-інвалідів, осіб, які хворіють на невиліковні хворо-
би, людей, які не мають належного соціального забезпе-
чення та належних коштів для підтримки життя. Пошу-
ки альтернативи вказаного діяння призвели до того, що
останнім часом у світі створюються хоспіси, до персона-
лу яких входять лікарі, кваліфіковані психологи, які до-
помагають людям пережити останній етап їхнього життя.
Наша держава не відстає від такої тенденції, адже більш
важливим, ніж право індивідуума на легку смерть, є його
право на достойне, якісне життя, зокрема й в умовах хво-
роби, яке б включало право на лікування за допомогою
гуманних методів, які б були спрямовані на те, щоб по-
легшити страждання і допомогти померти спокійно і без-
болісно. Окрім того, евтаназія як спосіб відходу з життя,
не узгоджується з моральними і релігійними поглядами,
а також національними традиціями українського народу.
Боротьба за життя завжди була і буде найгуманнішим
та найважливішим принципом медицини. А цінність
людського життя спонукає боротися за нього, навіть всу-
переч об’єктивним медичним законам і в безнадійних
ситуаціях [2, c. 32].
На нашу думку, необхідно погодитися із вказаною по-
зицією про те, що розвиток паліативної допомоги, полег-
шення болю як самих пацієнтів, так і страждань членів
їхніх сімей, є сьогодні пріоритетним напрямом розвитку
України в зазначеному питанні.
Висновки. Отже, проаналізувавши теоретичні аспек-
ти та досвід закордонних країн щодо застосування евта-
назії, можна стверджувати, що це питання залишається
неоднозначним. Ми погоджуємося з думкою, що так зва-
не «право на смерть» є частиною права на життя людини,
але доцільність легалізації цього явища в Україні викли-
кає сумніви. Медицина в нашій державі перебуває не на
тому рівні, якого потребує сучасний розвиток суспільства.
На нашу думку, легалізація евтаназії в нашій державі при-
зведе до великої кількості зловживань як з боку лікарів,
яким буде простіше перервати життя пацієнта, ніж ліку-
вати його, так і з боку родичів хворого, що, наприклад,
мають корисливі мотиви. Не можна виключати і ризик
неправильного діагнозу пацієнта та помилок лікарів. До-
цільно зазначити, що дозвіл на евтаназію може призупи-
нити дослідження та пошук препаратів від невиліковних
або важких хвороб у галузі медицини й охорони здоров’я.
Альтернативою є застосування знеболюючих засобів, які
зменшують страждання хворого пацієнта. Отже, можна
№ 5 2017
♦

стверджувати, що українське суспільство ще не готове до особи, навіть для того, щоб звільнити хворого від страж-
легалізації евтаназії. Можливо, у майбутньому Україна на- дань, є кримінально караним діянням і передбачає кримі-
важиться на такий крок, але сьогодні переривання життя нальну відповідальність.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Цомко-Пестєрєва О. Проблеми евтаназії в контексті біоетики / О. Цомко-Пестєрєва // Мультиверсум. Філософський альманах. –
К. : Центр духовної культури. – 2005. – № 51 [Електронне ресурс]. – Режим доступу : https://www.filosof.com.ua/Jornel/M_51/Comko.htm.
2. Анікіна Г. Перспективи легалізації евтаназії в Україні / Г. Анікіна // Форум права. – 2009. – № 3. – С. 25–34.
3. Большая медицинская энциклопедия : в 30-ти т. / гл. ред. Б. Петровский. – 3-е изд. – М. : Сов. энциклопедия, 1974. – Т. 27 :
Хлоракон – экономика здравоохранения. – М. : Сов. энциклопедия, 1986. – 576 с.
4. Encyclopedia Britannica : CD™97. – Chicago : Encyclopedia Britannica, cop. 1997. – 1 электрон. опт. диск (CD-ROM).
5. Котуха О. До питання про евтаназію / О. Котуха // Європейські перспективи. – 2013. – № 11. – С. 5–10.
6. Рапаєва М. Евтаназія у сучасному суспільстві та перспективи її доцільності в Україні / М. Рапаєва // Юридична наука. – 2014. –
№ 12. – С. 183–190.
7. Белей К. Евтаназія – право на гідну смерть чи вбивство? / К. Белей // Актуальні проблеми держави і права. – 2005. – Вип. 25. –
С. 43–45.
8. Шпачук А. Евтаназія : правові та етичні аспекти / А. Шпачук // Вісник Академії адвокатури України. – 2012. – Число 3. – С. 159–163.
9. Хімченко С. До питання етичних, правових та медичних аспектів евтаназії : український та російський досвід / С. Хімченко //
Актуальні проблеми політики : зб. наук. пр. – Одеса : Фенікс. – 2012. – Вип. 46. – С. 18–25.
10. Ворона В. Право на евтаназію як складова права людини на життя / В. Ворона // Право України. – К. – 2010. – № 5. – С. 199–205.
11. Борисевич Н. Проблема легалізації евтаназії як законодавчого закріплення права пацієнта на гідну смерть / Н. Борисевич ;
Матеріали II Всеукр. наук.-практ. конф. «Медичне право України: правовий статус пацієнтів в Україні та його законодавче забезпечення
(генезис, розвиток, проблеми і перспективи вдосконалення)», 17–18 квітня 2008 р., м. Львів / упор. І. Сенюта, Х. Терещенко. – Львів :
Вид-во ЛОБФ «Медицина і право». – 2008. – С. 34–37.

УДК 340

ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ У СФЕРІ ВИКОРИСТАННЯ

ЛІВОБЕРЕЖНОГО КОЗАЦТВА ЗАДЛЯ СТВОРЕННЯ ДОБРОВОЛЬЧИХ ПОЛКІВ
ЛЕГКОЇ КАВАЛЕРІЇ В РОКИ КРИМСЬКОЇ ВІЙНИ (1853–1856 РОКИ)

STATE POLITICS OF THE RUSSIAN IMPIRE THROUGH AREA

OF APPLICATION OF THE LEFT BANK COSSACK LIGHT CAVALRY REGIMENTS
IN THE YEARS OF CRIMEAN WAR (1853–1856)

Цигульський С.М.,
кандидат історичних наук,
доцент кафедри фундаментальних
та приватно-правових дисциплін
ПВНЗ «Кропивницький інститут державного
та муніципального управління»
У статті здійснено спробу проаналізувати правову базу формування добровольчих полків легкої кавалерії із представників лівобе-
режного козацтва під час Кримської війни 1853–1856 рр. Встановити рівень участі держави та суспільства в забезпеченні формувань усім
необхідним. Окреслити цілі створення, ефективність використання, внутрішню структуру, розформування полків.
Ключові слова: лівобережні козаки, полки легкої кавалерії, добровольці, Кримська війна, матеріальне забезпечення, державна по-
літика.

В статье предпринята попытка проанализировать правовую базу формирования добровольных полков легкой кавалерии из пред-
ставителей левобережного казачества во время Крымской войны 1853–1856 гг. Определить уровень участия государства и общества
в обеспечении формирований всем необходимым. Обозначить цели создания, эффективность использования, внутреннюю структуру,
расформирование полков.
Ключевые слова: левобережные казаки, полки легкой кавалерии, добровольцы, Крымская война, материальное обеспечение,
государственная политика.

Article attempts to analyze legal framework of the forming of volunteer light cavalry regiments from the representatives of left bank Cossacks
in years of Crimean war 1853–1856. Identify levels of involvement of state and society in providing everything necessary for the formation. Define
goals of the foundation, effectiveness in exploitation of internal structure, and demobilization of the regiments.
Key words: Left Bank Cossacks, light cavalry regiments, volunteers, Crimean war, material security, state politics.

Постановка проблеми. Питання державної політики
у сфері створення військових формувань на добровольчій
основі в наш час є вкрай актуальним. Такий досвід осо-
бливо важливий, з огляду на те, що згадані формування
створювалися з добровольців, з нуля, в умовах вкрай об-
межених матеріальних і грошових ресурсів держави по-
руч із гострою необхідністю додаткових дієвих силових
підрозділів, які могли б виконувати поставлені перед ними
завдання. Саме аналіз тих викликів і реалій, з якими стик-
нулася держава під час утворення таких збройних загонів,
та правова основа їхньої діяльності є головними пробле-
мами наукової роботи.
Стан опрацювання. Історико-правові аспекти форму-
вання полків легкої кавалерії з лівобережних козаків під
час Кримської війни фігурує в історіографічних джерелах
суто в контексті інших проблем (соціально-економічна
проблематика, загальна військова історія тощо). Здебіль-
шого лише окреслюються дата створення, кількість пол-

58

ків, внутрішня структура, дата розформування. Водночас
проблемами історії лівобережних козаків (які в Російській
імперії в документах згадуються як «малоросійські», тоб-
то нащадки реєстрового козацтва Гетьманщини, що ком-
пактно проживали на теренах Чернігівської та Полтав-
ської губерній Малоросійського генерал-губернаторства)
висвітлюється в працях В.М. Орлика, О.А. Бачинської,
В.С. Шандри, О.П. Реєнта, Є.Д. Петренка й інших.
Метою статті є аналіз різних правових документів,
відповідно до яких створювалися добровольчі полки лег-
кої кавалерії, визначення рівня участі держави та суспіль-
ства у створенні загонів, встановлення цілей, завдань і
призначення полків.
Виклад основного матеріалу. У 1853–1856 рр. між
Російською й Османською імперіями (разом з її союз-
никами) точилася так звана Кримська, або Східна війна.
Для посилення військового потенціалу російська влада
вирішила заручитися додатковою підтримкою. 29 січня
1855 р. у світ вийшов маніфест про скликання державного
ополчення. А вже в лютому 1855 р. до Малоросійського
генерал-губрернатора С.О. Кокошкіна надійшов наказ від
імператора сформувати із представників лівобережного
козацтва кінні полки. На його плечі покладалося розро-
блення проекту формування даних полків. Спочатку пла-
нувалося утворити вісім полків, однак в результаті вда-
лося сформувати лише шість, чотири – у Полтавській та
два – у Чернігівській губерніях [1, с. 159].
7 травня 1856 р. вийшло «Положення про створення
Малоросійських кінних козацьких полків». Згідно з ним,
всі обов’язки по формуванню полків покладалися на гене-
рал-губернатора. Створення полків від початку мало тим-
часовий характер, у Положенні зазначалося: «<…> Мало-
российские казаки призываются на временную службу
в Государственное ополчение», а пунктом № 44 зазначало-
ся: «По окончании войны Малороссийские полки распус-
каются Высочайшим указом и казаки возвратятся в свои
дома» [2, с. 320, 324]. Козацькі товариства звільнялися від
сплати податків і оброчної суми на час, коли їх представ-
ники перебували в полках на службі. Тобто формування
мали тимчасовий характер, на період військової загрози.
У питаннях матеріального забезпечення козаків фі-
нансування відбувалося трьома основними джерелами:
козацьким товариствов, дворянським станом Полтавської
і Чернігівської губерній та загальним державним земськім
збором. Козацьке товариство зобов’язувалося надати кож-
ному козаку по три сорочки і двоє штанів; внести в дер-
жавне казначейство гроші за вказаними цінами на купівлю
шапки, кашкету, краватки, полукафтана, шаровар, шинелі
та двох пар чобіт; надати шестимісячну порцію провіанту
для козаків (на кожного по 10 пудів і 35 фунтів борошна
і 1 пуд та 5 фунтів круп). Із представників місцевого дво-
рянства збиралася шестимісячна норма фуражу для стро-
йових і тяглових коней. Державним коштом (з державного
земського збору) покривалися такі затрати: 1) на річне жа-
лування та покращення харчування нижніх чинів полків;
2) на все обмундирування і спорядження, що не входило
до списку вимог від козацьких товариств; 3) на забепечен-
ня нижніх чинів від регулярної армії; 4) на купівлю стро-
йових і тяглових коней. Козацька зброя, тобто пістолети
і шаблі, також бойові та навчальні припаси постачалися
коштом держави [2, с. 323–324].
Надалі козацьке товариство брало активну участь
у постачанні козаків, які перебували на службі в полках.
Наприклад, вони могли відправляти додатково теплий зи-
мовий одяг. Для 6-го полку на зимовий час козацькі то-
вариства «пожертвовали 103 овчинных полушубка» для
вихідців із власних товариств. Тобто навіть після остаточ-
ного сформування козацьких полків певне матеріальне на-
вантаження на них мало місце.
Уся зброя, за розпорядженням Артилерійського депар-
таменту Військового міністерства, постачалася до полків
59
Порівняльно-аналітичне право
♦
із Московського та Київського арсеналів (шаблі, піки, піс-
толети «с прибором», форми для куль та інше споряджен-
ня) [3, арк. 3-зв]. Кількість наданої зброї та споряджен-
ня визначалася відповідно до складу полку. Наприклад,
згідно з відомістю про отримання зброї, від Київського
та Московського арсеналів Чернігівські полки отрима-
ли: шабель кавалерійських по 1 004 одиниці на полк;
по 890 пік козацьких; пістолетів «с прибором» – 1 004 на
полк; 6 форм для куль на 2 полки [3, арк. 2]. За зброю козак
мав пістолет і до нього патронташ на 16 куль, шаблю і піку
[3, арк. 8].
Важливим історичним фактом є те, що деякі елементи
амуніції в полки постачалися підрядниками, які виконува-
ли замовлення. С.О. Кокошкін власноруч перевіряв якість
виробів, прийнятих у козацькі полки. Взагалі, він ставився
до справи формування полків з ентузіазмом, самовіддано
й ретельно. Наказом від 24 серпня 1855 р. С.О. Кокошкін
губернському комітету по формуванню Малоросійських
кінних козацьких полків велів зробити розпорядження
про початок здавання виготовленої підрядниками аму-
ніції та водночас ретельно перевіряти якість того облад-
нання, що мали приймати офіцери на озброєння полків
[3, арк. 37]. Якщо якість амуніції виявлялася низькою, її
повертали підряднику взамін на більш досконалі. Коман-
дирам полків наказувалося суворо дотримуватися всіх ви-
мог під час отримання виробів, а також дана операція мала
відбуватися лише за наявності відповідних спеціалістів і
експертів, які могли засвідчити рівень якості певного ви-
робу [3, арк. 47].
Вимоги до козаків регламентувалися Положенням
про державне ополчення від 29 січня 1855 р. У пункті
№ 45 Положення про ополчення зазначалося: «Ратники,
избранные в ополчение, должны быть не моложе двадцати
и не старше сорока пяти лет, ростом не ниже двух аршин
двух вершков и здоровые. При приеме их в ополчение на-
блюдается, чтобы они не имели только ран, грыжи и ка-
лечества».
Загалом полк складався з 1 083 осіб. Командири пол-
ків обиралися імператором, однак на його затвердження
екстраординарні збори дворян визначали кандидатури,
бажано із представників офіцерського складу кавалерії та,
за можливості, вихідців із Полтавської або Чернігівської
губерній.
Для навчання козаків військовій справі імператор на-
казував призначити з кавалерійських резервних бригад,
що розміщувалися в Вознесенську, Чугуєві й Умані, на ко-
жен дивізіон діючих сотень представників регулярних вій-
ськових підрозділів [3, арк. 8].
Однак після укомплектування полків старшими й
обер-офіцерами, кадровими рядовими з регулярних військ
під час підготовки козаків до військової служби виникла
специфічна проблема. Річ була в тому, що офіцери, унтер-
офіцери та рядові не мали уяви про специфіку козацької
служби. Саме тому С.О. Кокошкін 23 вересня 1855 р. звер-
нувся до Військового міністерства за відповідним розпо-
рядженням направити до полків шістьох урядників (одно-
го на кожен полк), які досконало знали службові козацькі
прийоми. «<…> Кадровые нижние чины, назначенные
для обучения в формирующиеся <…> Малороссийские
конные казачьи полки, равномерно штаб и обер-офицеры
<…> не имеют никакого понятия о казачьей посадке,
о приемах и действиях казацкой пикой, оседлании и при-
гонке амуниции <…>» [3, арк. 46]. Міністерство наказало
від учбового зводного козацького полку з міста Новочер-
каськ для обміну досвідом негайно прибути 6 урядникам,
по 1 на кожен полк.
Генерал-губернатор С.О. Кокошкін міцно тримав
руку на пульсі в справі формування полків. Він ретель-
но здійснював огляди полків, аналізуючи рівень їхньої
боєздатності, знання військової справи не лише козаків,
але й офіцерського складу, також прискіпливо перевіряв
№ 5 2017
♦
рівень матеріального забезпечення полків, якість споря-
дження тощо.
Після остаточного сформування полків від імперато-
ра протягом листопада надійшли накази і доручення, як
використовувати військові контингенти з лівобережних
козаків. Збройну силу козаків передбачалося застосува-
ти в Прибалтійському краї. Першим двом полкам, згід-
но з наказом, випала доля вирушити в грудні до Санкт-
Петербурга на огляд до імператора. 3-й та 4-й полки було
вирішено залишити до відповідного наказу на місцях
формування. 5-й та 6-й полки направлялися до Фінляндії,
до міста Гельсинфоргс (сучасні Гельсінки) [4, арк. 5–5-зв.].
У лютому 1856 р. ліквідовувалася посада генерал-гу-
бернатора, тому імператорським указом у березні Мало-
російські кінні козацькі полки № 3 та № 4, а також резерв-
ні сотні 1-го, 2-го, 5-го і 6-го полків підпорядковувалися
інспектору резервної кавалерії [5, арк. 1].
Окрім походів для огляду імператором стану полків
та тренування військовій справі, козаків Малоросійських
кінних козацьких полків залучали до виконання поліцей-
ських функцій. Наприклад, на початку квітня 1856 р. до
командира 4-го полку звертався Полтавський цивільний
губернатор із проханням виділити дві сотні козаків для
придушення кріпацьких бунтів. Річ у тому, що в маєтку
колезького асесора Савицього, село Ждановичи, кріпаки
вийшлі з-під влади опікуна маєтку князя Обеліянова, саме
для наведення тут порядку губернатор і закликав направи-
ти туди дві сотні козаків 4-го полку [6, арк. 1].
До с. Ждани відправлялися 2-й дивізіон 4-го полку, де
козаки залишалися на постоях. 3-тя сотня розквартирува-
лася безпосередньо в с. Ждани, 4-та – у селищах Сенча-
ник, Скоробагатьки. Інші сотні 4-го полку розташувалися
поруч, тобто в Лохвицькому повіті. Команда з 50 козаків
сотні № 5 «покарала» непокірних на хуторі Закроївщина,
тим самим виконавши завдання [6, арк. 5, 6, 17, 23–24].
Під час служби серед козаків виникали непоодинокі
випадки порушення дисципліни, закону. З-поміж найпо-
ширеніших проступків виділялися дезертирство та само-
вільне відлучення з постів. Розшукувати дезертирів пол-
кам допомагала місцева влада. Крім дезертирства, серед
козаків мали місце також інші проступки. Наприклад,
козак 7-ї, резервної сотні 5-го полку Моісей Шеремет під-
озрювався в підпалі. Реагуючи на ситуацію, місцева влада
проводила слідство [7, арк. 1–3, 32]. На жаль, не лише ря-
дові козаки ставали порушниками дисципліни. Іноді ви-
никали прояви некоректного ставлення до козаків із боку
управляючого складу. Факти порушення дисципліни, за-
кону, часом злочинного ставлення до козаків виявлялися
не лише серед нижньої ланки керівного складу полків,
а навіть серед вищого керівництва полків.
У книзі наказів полку № 3 містяться свідчення про
підозріло високий рівень смертельних випадків серед
козаків полку. Саме через подібні факти до 3-го полку
за розпорядженням начальника Полтавської губернії був
відправлений інспектор полтавської лікарняної управи
з метою з’ясування причин високої смертності серед коза-
ків. У його висновку констатувалося несвоєчасне доправ-
лення хворих до місць лікування. Опитанню підлягало
29 козаків, які на той час перебували в лікарнях. Опитані
зазначили – причиною хвороб було те, що вони забагато
займалися фізичною працею [8, арк. 1–1-зв.]. Чиновник
10-го класу Петрін у власній записці звітував – причиною
смертей виявилося зловживання посадовими обов’язками
командиром 3-го полку полковником П.К. Ланге. У Допо-
відній записці на ім’я головнокомандуючого Південною
армією О. М. фон Лідерса він звинувачував полковника
П.К. Ланге: «<…> продает в свою пользу провиант, следу-
ющий казакам и ямщикам, и не выдавал лошадям фураж,
вследствие сего казаки, для прокормления себя и лошадей,
нанимаются на работы, или производят кражи, и <…> от
изнурения в работах и от недостатка в продовольствии
60
развилась между людьми болезненность и даже смерт-
ность, лошади также болеют и падают <…>» [8, арк. 11].
Хоча Малоросійські козацькі полки не брали участі
в активних бойових діях, служба в них була небезпечною
для життя, що було великим моральним тягарем. Адже під
час служби козаки часто хворіли і навіть через це поми-
рали. Важко козакам давалися й походи за зимових умов
півночі. Так, станом на березень 1856 р. під час пересу-
вання 2-й Малоросійський кінний козацький полк втратив
6 кадрових солдатів і 29 козаків. Загальна кількість хворих
налічувала майже дві сотні осіб [9, арк. 63–63-зв.].
Додатковим навантаженням на козаків, які служили,
були неодноразові факти тиску на їхніх дружин із боку
рідних. Наприклад, родичі намагалися скористатися ситу-
ацією і привласнити рухоме чи нерухоме майно відсутніх
господарів тощо. Тому цілком природно, що, перебуваючи
на службі, козаки дуже хвилювалися за своє господарство.
Старше керівництво полків таі місцева влада пильно ста-
вилися до заяв про майнові зазіхання, швидко реагуючи
на такі випади.
Козаки, шукаючи захисту для власних родичів чи
дружин від будь-яких зазіхань, зверталися спочатку до
сотенного командира із заявами, останні вже надсилали
офіційний рапорт на ім’я командуючого полком, а той без-
посередньо звертався до представників місцевої влади.
Варто зауважити, що не завжди свідчення про порушення
виявлялися дійсними.
Щоб уникнути різноманітних поневірянь і небезпек
військової служби, деякі представники лівобережного ко-
зацтва йшли на певні хитрощі. Ще в червні 1855 р. на ім’я
командуючого 6-го полку підполковника Уманця надій-
шов лист: «Г. Начальник губернии от 26 июня за № 342,
поставил палату* в известность, что он вместе с тем
предложил Вашему Высокоблагородию распорядиться об
освидетельствовании и принятии в вверенный Вами полк
казаков Конотопского уезда, Давида Петрова Боярчука и
Луку Ермолова Сербина на перемену служащих в оном
казаков Кушнеренка и Шерсты, и возвращении за тем сих
последних в первобытное состояние. Вследствие чего
палата государственных имуществ покорнейше просит
Ваше Высокоблагородие сходно условию казаков Родиона
Кушнеренка с Давидом Боярчуком при приеме последне-
го на службу истребовать от Кушнеренка сорок руб. со-
рок коп. серебром в пользу жены его Боярчука и передать
оные Новгородскому окружному начальнику для отсылки
по принадлежности» [10, арк. 86–86-зв.]. Цей лист свід-
чить про укладання між козаками домовленостей, згідно
з якими більш заможні представники верстви не йшли до
лав полку і не піддавалися ризикам, а менш заможні ко-
заки для покращення власного матеріального становища
змушені були погоджуватися умови. Водночас зазначені
факти можуть ставити під сумнів принцип добровільного
формування полків.
Загалом, у травні 1856 р. до полків надійшли на-
кази, відповідно до яких почалося їх розформування
[11, арк. 30–31]. Оскільки Малоросійські кінні козацькі
полки формувалися як тимчасові військові одиниці, їх
розформування стало логічною й об’єктивною реакцією
на припинення бойових дій і укладання мирного договору,
що відбулося в першій третині 1856 р.
Висновки. Отже, держава для збільшення власного
військового потенціалу вирішила задіяти додаткові зброй-
ні формування. Зокрема, полки легкої кавалерії створюва-
лися на добровільній основі з українських лівобережних
козаків.
Варто зауважити, що полки створювалися на осно-
ві законодавства щодо загальнодержавного ополчення,
в імперських документах встановлювалася тимчасовість
таких формувань. Також було встановлено, що держава
* Палату державного майна
 Порівняльно-аналітичне право
♦

в питаннях матеріального забезпечення полків використо-
вувала різні джерела (козацькі громади, дворян), що допо-
могло зменшити фінансове навантаження на казну.
Встановлено, що командири полків призначалися ім-
ператором, однак за пропозиції місцевих дворян. Усі пи-
тання створення й організації полків вирішував вищий
представник місцевої виконавчої влади, тобто генерал-
губернатор. Новостворені полки до активних бойових дій
не залучалися, займалися військовою підготовкою, на про-
хання місцевої влади виконували поліцейські функції.
Отже, імперська влада в стислі терміни без відчутних для
себе матеріальних затрат поповнила власний резерв зброй-
них сил на шість полків легкої кавалерії, які за першим на-
казом могли виконувати поставлені перед ними завдання.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Павловский И.Ф. Малороссийское казачье ополчение в Крымскую войну / И.Ф. Павловский // Труды Полтавской ученой архивной
комиссии. – Полтава, 1908. – № 7. – С. 159–166.
2. Высочайше утвержденное Положение о Малороссийских конных казачьих полках. 7 мая 1855 г. // Полное собрание законов
Российской Империи. − Собрание 2. – Т. ХХХ. – Отд. 1. − СПб., 1856. – № 29288. – С. 320–325.
3. Центральний державний історичний архів України в м. Києві. – Ф. № 1379 (Штабы Малороссийских казачьих полков легкой ка-
валерии 1855–1856 гг.). – Оп. 1. – Спр. 1. Приказы главнокомандующего Малороссийскими казачьими полками. Типографские оттиски
(7 марта 1855 г. – 29 марта 1856 г.). – 79 арк.
4. Центральний державний історичний архів України в м. Києві. – Ф.№1379 (Штабы Малороссийских казачьих полков легкой кава-
лерии 1855–1856 гг.). – Оп.1. – Спр.5. Дело о выступлении полка в г. Петербург и возвращении его обратно в г. Полтаву (26.11.1855 г. –
30.05.1856 г.) – 111 арк.
5. Центральний державний історичний архів України в м. Києві. – Ф. № 1379 (Штабы Малороссийских казачьих полков легкой кава-
лерии 1855–1856 гг.). – Оп. 1. – Спр. 276. Дело о подчинении полка инспектору резервной кавалерии Графу Никитину в связи с упразд-
нением должности черниговского, полтавского… (20 марта 1856 г. – 6 апреля 1856 г.). – 13 арк.
6. Центральний державний історичний архів України в м. Києві. – Ф. № 1379 (Штабы Малороссийских казачьих полков легкой кавале-
рии 1855–1856 гг.). – Оп. 1. – Спр. 278. Дело о переводе полка из Миргородского в Лохвицкий уезд на квартиры и расположении на постой
в с. Ждановичах, Лохвицкого уезда казачьей сотни для усмирения местных крестьян, отказавшихся выполнять распоряжение опекуна
имения (6 апреля 1856 г. – июнь 1856 гг.). – 36 арк.
7. Центральний державний історичний архів України в м. Києві. – Ф. № 1379 (Штабы Малороссийских казачьих полков легкой кава-
лерии 1855–1856 гг.). – Оп. 1. – Спр. 326. Дело о проведении следствия по подозрению казака Шеремета в поджоге сарая жительницы
с. Товстолеса, Черниговского уезда Жовнарьовой (1 ноября 1855 г. – 19 ноября 1855 г.). – 34 арк.
8. Центральний державний історичний архів України в м. Києві. – Ф. № 1379 (Штабы Малороссийских казачьих полков легкой кавале-
рии 1855–1856 гг.). – Оп. 1. – Спр. 284. Дело о производстве следствия по выяснению причин высокой смертности среди казаков 3 полка
(17 марта 1856 г. – 14 мая 1856 г.). – 32 арк.
9. Центральний державний історичний архів України в м. Києві. – Ф. № 1379 (Штабы Малороссийских казачьих полков легкой кава-
лерии 1855–1856 гг.). – Оп. 1. – Спр. 63. Дело о выступлении в г. Петербург и возвращении его обратно в г. Полтаву (27 ноября 1855 г. –
13 мая 1856 г.). – 113 арк.
10. Центральний державний історичний архів України в м. Києві. – Ф. № 1379 (Штабы Малороссийских казачьих полков легкой ка-
валерии 1855–1856 гг.). – Оп. 1. – Спр. 355. Дело о формировании полка и выступлении его в поход в город Гельсингфорс (Финляндия)
(5 июля 1855 г. – 30 декабря 1855 г.) – 365 арк.
11. Центральний державний історичний архів України в м. Києві. – Ф. № 1379 (Штабы Малороссийских казачьих полков легкой кава-
лерии 1855–1856 гг.). – Оп. 1. – Спр. 169. Книга приказов по полку (1 января 1856 г. – 11 мая 1856 г.). – 33 арк.

61
№ 5 2017
♦

РОЗДІЛ 2
КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО; МУНІЦИПАЛЬНЕ ПРАВО

УДК 342.53(447)

ХАРАКТЕРИСТИКА МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ ІНСТИТУТУ ОМБУДСМАНА

З ПИТАНЬ ЗАХИСТУ ПРАВ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ

CHARACTERISTIC OF INTERNATIONAL STANDARDS OF THE OMBUDSMAN INSTITUTE

ON THE PROTECTION OF THE RIGHTS OF PASSENGERS

Бондарев О.Б.,
аспірант
Інституту законодавства Верховної Ради України
У статті розкрито питання характеристики міжнародних стандартів інституту омбудсмена з питань захисту прав військовослужбовців.
Ознайомились з джерельною базою, яка визначає міжнародні стандарти прав людини та основи міжнародних і національних інститутів
омбудсмана. Були проаналізовані документи, видані Парламентською асамблеєю Ради Європи.
Ключові слова: омбудсмен, Парламентська асамблея Ради Європи, захист прав військовослужбовців, права людини, міжнародні
стандарти.

В статье раскрыты вопросы характеристики международных стандартов института омбудсмена по защите прав военнослужащих.
Ознакомились с источниковой базой, которая определяет международные стандарты прав человека и основы международных и нацио-
нальных институтов омбудсмена. Были проанализированы документы, выданные Парламентской ассамблеей Совета Европы.
Ключевые слова: омбудсмен, Парламентская ассамблея Совета Европы, защита прав военнослужащих, права человека, между-
народные стандарты.

The article deals with the issue of the characteristics of the international standards of the Ombudsman Institute for the protection of the rights
of servicemen. Familiarized with the source base that defines international human rights standards and the foundations of international and na-
tional ombudsman institutions. The documents issued by the Parliamentary Assembly of the Council of Europe were analyzed.
Key words: ombudsman, Parliamentary Assembly of the Council of Europe, protection of the rights of servicemen, human rights, interna-
tional standards.

Постановка проблеми. Безальтернативність пра- прав і свобод військовослужбовців в Україні, відповіднос-

вового і демократичного виміру державності України
зобов’язує державу постійно дбати про забезпечення ви-
конання свого головного обов’язку – утвердження і за-
безпечення прав людини. Тому вдосконалення діяльнос-
ті державних органів, на яких безпосередньо покладено
завдання забезпечення прав людини, має бути важливим
напрямом правової політики. У цьому зв’язку особливого
значення набуває діяльність Уповноваженого Верховної
Ради України з прав людини.
Виклики, що постали перед Україною у зв’язку з анек-
сією частини території держави та масштабною антите-
рористичною операцією на Сході країни, актуалізують
проблематику забезпечення прав військовослужбовців ін-
ститутом Уповноваженого Верховної Ради України з прав
людини.
Метою цієї статті – дослідження міжнародних стан-
дартів організації і діяльності інституту омбудсмана з пи-
тань захисту прав військовослужбовців.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Відзначи-
мо, що проблематика забезпечення прав людини, в тому
числі міжнародні стандарти прав людини, механізм забез-
печення, гарантії прав людини, є одним із найважливіших
напрямів наукових досліджень із конституційного права.
Більшість вчених, які досліджували питання прав люди-
ни, безпосередньо приділяли увагу інституту омбудсма-
на, питанню діяльності Уповноваженого Верховної Ради
України з прав людини. У цьому плані слід відзначити на-
уковий доробок таких провідних українських вчених, як
О.Ф. Андрійко, Ю.Г. Барабаш, С.В. Ківалов, М.І. Козюбра,
А.М. Колодій, В.В. Кравченко, О.В. Майданник, О.В. Мар-
целяк, Г.О. Мурашин, Н.М. Оніщенко, В.Ф. Погорілко,
П.М. Рабінович, М.Ф. Орзиха, О.В. Пушкіна, О.В. Скрип-
нюк, Ю.М. Тодика, Ю.С. Шемшученко та ін.
Разом із тим питанням діяльності Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини щодо забезпечення
ті організації і функціонування цього інституту міжнарод-
ним стандартам не отримало належної уваги дослідників,
що пов’язано, зокрема, з відносно недавнім початком роз-
робки проблематики демократичного цивільного контр-
олю над воєнною організацією, міждисциплінарним ха-
рактером відповідної проблематики та ін.
Виклад основного матеріалу дослідження. На від-
сутність вітчизняних наукових розробок із питань між-
народних стандартів щодо статусу та функціонування на-
ціональних установ із захисту і заохочення прав людини,
нерозвиненість відповідного законодавства та недостат-
ність узагальнень практики та зарубіжного досвіду у ство-
ренні та вдосконаленні таких установ вказувала у своєму
дослідженні О.В. Бурлак [1, с. 4]. На даний час є актуаль-
ним питання щодо функціонування інституту омбудсмана
в справах захисту прав військовослужбовців.
Зазначимо, що під поняттям міжнародних стандар-
тів у міжнародному праві прав людини в науковій літе-
ратурі запропоновано розуміти мінімальні вимоги «як
обов’язкового, так і рекомендаційного характеру, яких
держави зобов’язуються дотримуватись у внутрішньому
праві і які спрямовані на подальший розвиток принципу
поваги прав людини» [1, с. 7]. З таким визначенням вар-
то погодитись і в питаннях загального розуміння міжна-
родних стандартів інституту омбудсмана з питань захисту
прав військовослужбовців.
Початок формування сучасних міжнародних стандар-
тів забезпечення прав людини слід пов’язати із заснуван-
ням ООН, у Статуті якої держави-учасники задеклару-
вали, зокрема, намір утверджувати віру в основні права
людини, гідність і цінність особи, в рівноправність чоло-
віка і жінки, рівність великих і малих націй тощо. Для його
реалізації держави зобов’язалися проявляти терпимість і
жити разом у мирі як добрі сусіди, об’єднати сили для під-
тримання міжнародного миру і безпеки шляхом прийнят-

62

тя принципів і встановлення методів забезпечити, щоб
збройні сили використовуватись тільки в спільних інтер-
есах, і використовувати міжнародний апарат для сприяння
економічному і соціальному прогресу всіх народів [2].
Джерельною базою міжнародних стандартів прав лю-
дини та основою міжнародних і національних інститутів
омбудсмана можна вважати Загальну декларацію прав
людини (1948) [3], Конвенцію про захист прав людини і
основоположних свобод (1950) [4]. Міжнародний пакт про
громадянські і політичні права (1966) [5], Міжнародний
пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966)
[6]. Крім зазначених міжнародно-правових актів, стан-
дарти прав людини встановлені в низці інших важливих
документів, зокрема в Конвенції про запобігання злочину
геноциду та покарання за нього (1948) [7], Міжнародній
конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації
(1966) [8], Конвенції проти катувань та інших жорстоких,
нелюдських або таких, що принижують гідність людини
видів поводження і покарання (1984) [9].
Безпосередньо питання створення спеціальної інсти-
туції, спрямованої на захист прав людини, постали з кінця
70-х років ХХ ст. Так, ще в Резолюції ГА ООН № 33/46 від
14.12.1978 р. підіймалося питання розроблення керівних
принципів структури і діяльності національних установ,
що займаються заохоченням и захистом прав людини [10].
Важливість створення національних установ, що займа-
ються заохоченням и захистом прав людини, підтримання
їх незалежності і доброчесності було підтверджено в Резо-
люції ГА ООН від 08.12.1989 р. [11].
У Віденській декларації і Програмі дій, прийнятій
на Всесвітній конференції з прав людини (1993) [12],
учасники підтвердили свою прихильність цілям і прин-
ципам Статуту ООН, Загальній декларації прав людини і
обов’язку держав виконувати свої зобов’язання із заохо-
чення загальної поваги, дотримання і захисту всіх прав
людини і основних свобод.
У цьому документі утверджувалась необхідність для
кожної держави створити ефективну систему засобів пра-
вового захисту для розгляду скарг у зв’язку з порушенням
прав людини і припинення таких порушень. Конференція
підтвердила важливу і конструктивну роль національних
установ із питань заохочення і захисту прав людини, зо-
крема в якості консультативних структур при компе-
тентних органах. Учасники конференції вирішили, що
заохочуватимуть створення і укріплення відповідних на-
ціональних установ з урахуванням «Принципів щодо ста-
тусу національних установ» і визнаватимуть право кожної
держави обирати такі структури, які будуть відповідати її
потребам на національному рівні.
Посилаючись на Віденську декларацію і Програму
дій, Генеральною асамблеєю ООН була прийнята резолю-
ція, якою ухвалені Принципи щодо статусу національних
установ, які займаються заохоченням і захистом прав лю-
дини (Паризькі принципи) [13].
Як слушно відзначила О.В. Бурлак, «Паризькі принци-
пи 1991 р., незважаючи на свій рекомендаційний характер,
мають певне юридичне значення, оскільки внаслідок вико-
нання державою своїх міжнародно-правових зобов’язань
у цій сфері національні установи з прав людини набува-
ють відповідного юридичного статусу. Вони є офіційними
установами держави зі специфічними функціями, правами
та обов’язками, які діють у правовому полі як внутрішньо-
го права держави, так і міжнародного права. Останнє сто-
сується застосування конвенційних норм із прав людини
в широкому смислі, в тому числі стандартів, встановлених
в Паризьких принципах 1991 р.» [1, с. 6].
Тож маємо підстави вважати Паризькі принципи між-
народними стандартами організації і діяльності інституту
омбудсмана. Основні з них такі: на національну установу
покладається завдання заохочення і захисту прав люди-
ни; відповідна національна установа наділяється якомога
63
Порівняльно-аналітичне право
♦
ширшими повноваженнями, які чітко визначаються в кон-
ституційному або законодавчому акті; національна уста-
нова здійснює, зокрема, такі функції: представляє уряду,
парламенту і будь-якому іншому уповноваженому орга-
ну на консультативній основі, на прохання зацікавлених
органів або в порядку здійснення свого права розглядати
будь-яке питання без звернення до вищої інстанції; на-
ціональна установа заохочує і забезпечує гармонізацію
національного законодавства, правил і адміністративної
практики з міжнародними документами з прав людини,
учасником яких є дана держава; сприяє ратифікації вище-
зазначених документів або приєднанню до них і забезпе-
чує їх імплементацію; бере участь у підготовці доповідей,
які держави повинні надавати органам і комітетам Органі-
зації Об’єднаних Націй, а також регіональним установам
на виконання своїх договірних зобов’язань і, в разі потре-
би, висловлює свою думку із цього питання, належним
чином дотримуючись їх незалежності.
Встановлюється вимога щодо складу національної
установи і порядку призначення її членів, який має відбу-
ватися шляхом виборів або іншим способом, що гарантує
демократичну процедуру, сприяє забезпеченню участі різ-
них інститутів громадянського суспільства.
Передбачається, що національна установа повинна
мати інфраструктуру, що забезпечує безперебійне здій-
снення її діяльності, зокрема достатнє фінансування, щоб
надати їй можливість мати свій персонал і свої приміщен-
ня, задля того, щоб бути незалежною від уряду і не підля-
гати фінансовому контролю, який може впливати на її не-
залежність. Для забезпечення стабільності мандата членів
установи, без чого не може бути справжньої незалежності,
їх призначення оформляється офіційним актом, в якому
вказується конкретний термін дії мандата. Мандат може
бути отриманий повторно за умови забезпечення плюра-
лістичного характеру складу національної установи.
Аналіз правового статусу Уповноваженого Верховної
Ради України з прав людини дає підстави стверджува-
ти, що у функціональному аспекті інститут омбудсмана
в Україні загалом не суперечить міжнародними стандарта-
ми цього інституту, визначеним у Паризьких принципах.
Разом із тим питання відповідності міжнародним стан-
дартам діяльності Уповноваженого Верховної Ради щодо
прав військовослужбовців залишається відкритим.
У 2007 р. Парламентською асамблеєю Ради Європи
були прийняті Рекомендації щодо прав військовослужбов-
ців [14]. У Рекомендаціях Парламентська Асамблея на-
гадала, що раніше вже було прийнято низку документів
із питань утвердження прав людини в збройних силах і
всі вони зберігають свою актуальність і значимість. У цих
Рекомендаціях була утверджена концептуальна позиція
ПАРЄ щодо військовослужбовців, згідно з якою це грома-
дяни у формі, які мають користуватись такими ж основни-
ми правами, в тому числі передбаченими Європейською
конвенцією про права людини і Європейською соціаль-
ною хартією і таким самим захистом своїх прав і гіднос-
ті, як будь-які громадяни, в межах, визначених вимогами
військової служби.
Асамблея звернулася з проханням до держав-членів за-
безпечити справжній та ефективний захист прав людини
військовослужбовцям, зокрема дозволити їм вступати до
професійних союзів, створити там, де такого органу не-
має, цивільний інститут військового омбудсмана, який має
відповідати за захист основних прав військовослужбовців,
забезпечення поваги цих прав, надання юридичної допо-
моги військовослужбовцям, розгляд скарг на порушення
їх прав, до якого військовослужбовці могли б звертатися
на умовах конфіденційності під час виникнення спорів
із питань служби або з інших питань, що виникають під
час виконання ними військового обов’язку; відмінити об-
меження щодо виборчих прав військовослужбовців і до-
зволити їм вступати в політичні партії; прийняти або пере-
№ 5 2017
♦
глянути закони, в тому числі військові статути і інструкції,
в яких мають бути чітко викладені права і обов’язки вій-
ськовослужбовців для забезпечення їх відповідності Єв-
ропейській конвенції про права людини і прецедентному
праву Суду; обмежити будь-які застереження щодо за-
стосування статей 5 і 6 Європейської конвенції про права
людини; припинити та унеможливити в подальшому га-
небну практику дідівщини і замовчування подібних фак-
тів; сприяти забезпеченню розслідуванню всіх порушень
і покаранню винних в їх вчиненні.
Асамблея рекомендувала Комітету Міністрів розроби-
ти і прийняти у формі нової рекомендації керівні принци-
пи, розроблені на основі положень Європейської конвенції
про права людини і прецедентного права Європейського
Суду, попередніх рекомендації Комітету Міністрів, реко-
мендацій Парламентської асамблеї і Комісара з прав лю-
дини Ради Європи, які гарантували б повагу прав людини
збройними силами і в самих збройних силах.
Згідно з рекомендаціями керівні принципи стосовно
прав військовослужбовців незалежно від їх статусу – при-
зовників, добровольців чи кадрових військових – мають
передбачати такі основні права і свободи: право на життя;
право на захист від тортур нелюдського або принизливого
ставлення чи покарання; заборона рабства, підневільного
стану, залучення до завдань, несумісних із завданням наці-
ональної оборони, до примусової праці; право на правову
допомогу в разі порушення прав, право на свободу і без-
пеку, право на справедливий судовий розгляд незалежни-
ми трибуналами, а також право на оскарження прийнятих
рішень; заборона дискримінації; право на свободу думки,
совісті і релігії; право користування всіма громадянськи-
ми та виборчими правами; право на повагу власності; пра-
во на укладення шлюбу і створення сім’ї.
Разом із тим Парламентська асамблея не заперечувала
і можливість застосування певних обмежень прав і свобод
військовослужбовців у частині права на свободу виражен-
ня думки; права на свободу зборів і об’єднань, включаючи
організацію профспілок і приналежність до політичних
партій; права на повагу приватного і сімейного життя, не-
доторканність житла і кореспонденції. При цьому будь-
які застосовувані обмеження повинні мати законну ціль,
бути обґрунтованими і пропорційними поставленій цілі,
а також бути відомими, чітко визначеними в законі і від-
повідати конституції, а також не повинні нести загрозу чи
небезпеку фізичному або психічному здоров’ю військо-
вослужбовців та відповідати межам, встановленим Євро-
пейською конвенцією з прав людини.
Варто зазначити, що міжнародні стандарти інституту
омбудсмана постійно перебувають у полі зору міжнарод-
них установ та організацій. Важлива роль національних
інституцій з прав людини, які діють відповідно до Па-
ризьких принципів, підтверджувалась у низці резолюцій
ГА ООН та резолюцій Комісії з прав людини [15].
На міжнародному рівні особливо відзначалася важли-
вість фінансової та адміністративної незалежності відпо-
відних національних інституцій із захисту прав людини у
зв’язку з їх участю в розслідуваннях.
У контексті утвердження та розвитку міжнародних
стандартів забезпечення прав людини та організації і ді-
яльності відповідних правозахисних національних інсти-
туцій на окрему увагу заслуговує Київська декларація про
роль національних інституцій із прав людини в конфлік-
тних і постконфліктних ситуаціях, ухвалена за результата-
ми міжнародної конференції представників національних
інституцій із прав людини «Роль національних інституцій
із прав людини в конфліктних і постконфліктних ситуаці-
ях» (Київ, Україна 21-22 Жовтня 2015 р.) [16].
Учасники конференції ухвалили рішення, яким ре-
комендували національним інституціям із прав людини
в конфліктних і постконфліктних ситуаціях здійснювати
заходи, спрямовані на виявлення перших ознак можливого
64
конфлікту, а також спрямовані на запобігання конфлікту,
в тому числі шляхом усунення порушень прав людини;
здійснювати моніторинг стану дотримання прав людини
відповідно до міжнародних і регіональних стандартів за-
хисту прав людини, фіксуючи та реагуючи на порушен-
ня, незалежно від того, якою стороною конфлікту вони
були ймовірно вчинені, та доповідати про це відповідно
до міжнародних, регіональних та національних механіз-
мів захисту прав людини; об’єктивно та неупереджено
здійснювати оцінку стану дотримання прав людини та
інформувати про необхідність поважати та захищати пра-
ва людини та гуманітарне право протягом конфліктного
та постконфліктного періоду; сприяти встановленню діа-
логу між конфліктуючими сторонами з метою забезпе-
чення захисту та дотримання прав людини, з особливою
увагою до вразливих та маргіналізованих груп; налаго-
джувати тісну співпрацю з організаціями громадянського
суспільства, взаємодію з відповідними державними ін-
ституціями, комунікацію з представниками органів влади
та недержавними суб’єктами, які de facto виступають від
імені сторін у конфлікті; вживати заходів для того, щоб
права людини займали визначальну роль у перемовинах
сторін у конфлікті, включаючи угоди про укладення миру
та їх виконання; проводити інформаційні кампанії, здій-
снювати освітні заходи, тренінги і підвищення обізнаності
з прав людини, в тому числі в збройних силах і правоохо-
ронних структурах, а також здійснювати моніторинг до-
тримання міжнародних стандартів прав людини та гума-
нітарного права в умовах конфлікту; залучати міжнародні
організації для забезпечення дотримання прав людини
в зоні конфлікту, виконувати інші завдання, спрямовані на
забезпечення прав людини [16].
При цьому гарантіями виконання національними
інституціями з прав людини вищевказаних обов’язків
у сфері захисту прав людини має бути наступне: спри-
яння міжнародних органів, національних органів влади
та представників сторін конфлікту; незалежне виконання
національними інституціями своїх функцій, забезпечення
їх достатніми ресурсами для виконання важливої ролі за-
охочення та захисту прав людини в зонах конфлікту, вклю-
чаючи фінансові та людські ресурси; належні законодавчі
гарантії діяльності національних інституцій з прав люди-
ни в період конфліктів.
Таким чином, національні інституції з прав людини
отримали певні стандарти діяльності в умовах конфліктів.
Досліджуючи стандарти парламентського контролю
за додержанням прав військовослужбовців, слід звернути
увагу на такий документ, як Кодекс поведінки, який стосу-
ється воєнно-політичних аспектів безпеки, прийнятий на
91-му пленарному засіданні Спеціального комітету ОБСЄ
в Будапешті 3.12.1994 р. [17]. У цьому документі держа-
ви-учасниці Наради з безпеки і співробітництва в Європі
прийняли на себе низку зобов’язань щодо воєнно-політич-
них аспектів безпеки. Більшість із цих зобов’язань мож-
на вважати стандартами – правилами поведінки держав
у певних сферах, у тому числі пов’язаних із функціону-
ванням інститутів демократичного цивільного контролю.
Зокрема, ст. 21 Кодексу утверджує обов’язок держави
постійно забезпечувати і підтримувати ефективне керів-
ництво і контроль над своїми збройними і воєнізованими
силами і силами безпеки з боку конституційних органів
влади, які володіють демократичною легітимністю. Кожна
держава-учасник має створювати важелі, що дозволяють
забезпечувати виконання такими органами покладених на
них конституційних і законодавчих обов’язків.
Стаття 23 Кодексу закріплює обов’язок держави нада-
вати кожному військовослужбовцю можливість здійсню-
вати свої громадянські права і таким чином забезпечувати
збереження політичного нейтралітету збройними силами.
Відповідно до статті 27 Кодексу кожна держава має
забезпечувати, щоб набір або призов на військову служ-
 Порівняльно-аналітичне право
♦

бу здійснювався у відповідності з її правовими нормами Так, у Рекомендаціях Бюро ОБСЕ з демократичних ін-
та іншими зобов’язаними щодо прав і основних свобод ститутів прав людини і основних свобод військовослуж-
людини. Крім того, держави мають відображати у своїх бовців були визначені три основні умови, що забезпечують
законах права і обов’язки особового складу збройних сил, належне функціонування інституту омбудсмана: ефектив-
тобто закріплюється необхідність визначення в законодав- ність (рекомендації омбудсмана мають виконуватись від-
стві правового статусу військовослужбовців. повідними органами); неупередженість (тобто прозорість
Стаття 32 Кодексу встановлює обов’язок держав- процедур); незалежність. У цьому документі відзначаєть-
учасниць забезпечувати реалізацію прав і свобод лю- ся, що незалежність є визначальною для забезпечення на-
дини військовослужбовцями в такій мірі, як вони відо- лежної довіри підзвітності армії, для того, щоб омбудсман
бражені в документах ОБСЄ, в міжнародному праві, був незалежний, він повинен мати повноваження, надані
вимогами національного законодавства з урахуванням законом, оперативну незалежність і достатні кадрові ре-
вимог служби. сурси. Незалежність омбудсмана є однією з основних його
Положення, закріплені в цьому Кодексі, носять полі- гідностей і джерелом довіри [с. 284] і одним з основних
тично обов’язковий характер, й обов’язки, прийняті дер- організаційних стандартів інституту омбудсмана.
жавами в його рамках, повинні знаходити відображення Висновки. Тому з погляду міжнародних стандартів
в національному законодавстві (ст.ст. 39, 41). діяльності омбудсмана щодо захисту прав військовослуж-
На підставі аналізу чинного законодавства України бовців важливо максимально деполітизувати процедури
ми можемо зробити висновок, що Україна в цілому до- призначення по посаду (звільнення) Уповноваженого Вер-
держується правил, встановлених у Кодексі щодо норма- ховної Ради України та усунути суперечності в його пра-
тивно-правового регулювання воєнно-політичних питань вовому статусі в контексті права делегувати свої повно-
безпеки, але проблема забезпечення виконання положень важення представнику Уповноваженого з питань захисту
законодавства все ж існує. прав військовослужбовців.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Бурлак О.В. Міжнародні стандарти щодо статусу і функціонування національних установ із захисту і заохочення прав людини :
автореф. дис. к. ю. н. : 12.00.11 / О.В. Бурлак ; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, К., 2010. – 16 с.
2. Устав ООН [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.un.org/ru/documents/charter.
3. Всеобщая декларация прав человека, Принята резолюцией 217 А (III) Генеральной Ассамблеи ООН от 10 декабря 1948 г.
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.un.org/ru/documents.
4. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікована Законом України «Про ратифікацію Конвенції про за-
хист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» 17 липня 1997 року
№ 475/97-ВР [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/rada/show/475/978.
5. Международный пакт о гражданских и политических правах, Принят резолюцией 2200 А (XXI) Генеральной Ассамблеи от 16 дека-
бря 1966 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.un.org/ru/documents.
6. Международный пакт об экономических, социальных и культурных правах, Принят резолюцией 2200 А (XXI) Генеральной Ассамб-
леи от 16 декабря 1966 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.un.org/ru/documents.
7. Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1948 р.
як Резолюція Генеральної Асамблеї 260.
8. Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1966).
9. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність людини видів поводження і пока-
рання (1984).
10. Резолюція ГА ООН № 33/46 від 14.12.1978 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://documents-dds-ny.un.org/doc/
RESOLUTION/GEN/NR0/364/78/IMG/ NR036478.pdf?
11. Резолюція ГА ООН від 08.12.1989 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://documents-dds-ny.un.org/doc/RESOLUTION/
GEN/ NR0/287/78/IMG/ NR02489.pdf?
12. Віденська декларація і програма дій [Електронний ресурс]. – Режим доступу : zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_504.
13. Принципы, касающиеся статуса национальных учреждений, занимающихся поощрением и защитой прав человека [Парижские
принципы], Приложение к резолюции 48/134 Генеральной Ассамблеи от 20 декабря 1993 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://www.un.org/ru/ documents/decl_conv/сonventions/ paris.shtml.
14. Рекомендация 1742 (2006) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.coe.int/T/r/ParliamentaryAssembly/]/[2006]/
[April2006]/Rec1742_rus.asp.
15. Резолюція, прийнята Генеральною Асамблеєю 18 грудня 2013 р. [на основі доповіді Третього комітету (A/68/456/Add.2)] 68/171.;
резолюція 66/169 від 19 грудня 2011 р.; резолюція 20/14 від 5 липня 2012 р.; резолюція 23/17 від 13 червня 2013 р.
16. Київська декларація «Роль національних інституцій з прав людини у конфліктних і постконфліктних ситуаціях» [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://www.ua.undp.org/content/ dam/ukraine/ docs/DG/ 20Kyiv%20Declaration%20ua.pdf.
17. Кодекс поведения, касающийся военно-политических аспектов безопасности, принят на 91 пленарном заседании Специаль-
ного комитета Форума СБСЕ по сотрудничеству в области безопасности в Будапеште 3 декабря 1994 г.[Електронний ресурс]. – Режим
доступу : www.osce.org/ru/fsc/41359.
18. Руководство по вопросам человека и основным свободам военнослужащих / пер.с англ. В. Стегний, Е. Харлеман / Бюро ОБСЕ
по демократическим институтам и правам человека. Варшава, 2008. 304 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.osce.org.

65
№ 5 2017
♦

УДК 342.7

LEGAL MORALITY AS A FUNCTIONAL COMPONENT

OF THE PREVENTION OF TERRORISM IN THE CONTEXT
OF ENSURING CONSTITUTIONAL RIGHTS OF HUMAN AND CITIZEN

ПРАВОВА МОРАЛЬ ЯК ФУНКЦІОНАЛЬНА СКЛАДОВА ЧАСТИНА

ПРОФІЛАКТИКИ ТЕРОРИЗМУ В КОНТЕКСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

Vitkova V.S.,
Ph.D., Assistant of the Department of Constitutional Law
National University «Odesa Law Academy»
The current state of the problem of combating terrorism as a phenomenon that eliminates constitutional values and encroaches on the consti-
tutional rights of a man and a citizen has been reviewed in the article. The author focuses on insufficient regulation of the prevention (debarment)
of terrorism by the current legislation. The author makes an attempt to define and characterize the signs of legal morality, as well as to consider
the legal morality as an effective component of the prevention of terrorism.
Key words: terrorism, prevention of terrorism, debarment of terrorism, legal morality, signs of legal morality.

У статті досліджується сучасний стан проблеми боротьби з тероризмом як явища, що нівелює конституційні цінності і посягає на
конституційні права людини і громадянина. Автор акцентує увагу на недостатньому регулюванні чинним законодавством питань про-
філактики (запобіганню) тероризму. Робиться спроба дати визначення та охарактеризувати ознаки правової моралі, а також розглянути
правову мораль як дієву складову частину профілактики тероризму.
Ключові слова: тероризм, профілактика тероризму, запобігання тероризму, правова мораль, ознаки правової моралі.

В статье исследуется современное состояние проблемы борьбы с терроризмом как явления, которое нивелирует конституционные
ценности и посягает на конституционные права человека и гражданина. Автор акцентирует внимание на недостаточном регулировании
действующим законодательством вопросов профилактики (предотвращения) терроризма. Делается попытка дать определение и оха-
рактеризовать признаки правовой морали, а также рассмотреть правовую мораль как действенную составляющую профилактики тер-
роризма.
Ключевые слова: терроризм, профилактика терроризма, предотвращение терроризма, правовая мораль, признаки правовой морали.

Formulation of the problem. Terrorism was and remains
one of the most unpredictable problems of the modern world,
which goes far beyond the borders of one state and has long
been of a global nature. Terrorism devalues, eliminates con-
stitutional values, infringes constitutional rights of man and
citizen, undermining the foundations of the state system of
the country. Terrorism has been and remains the subject of
research of many well-known domestic and foreign scholars
and practitioners, in particular: O.I. Ostapenko, O.V. Nardi-
na, Y.A. Safronova, E.V. Troitskaya, E.V. Andriyanchenko,
D.S. Mits, B.D. Leonov, O. Sobovy, M. Korop, E.V. Cuckoo,
V.Y. Nastjuk, S.A. Trofimov and others.
Without diminishing the achievements of scientists, we
note that terrorism as a socially dangerous phenomenon is
constantly gaining new features and forms; the activity of ter-
rorist organizations has intensified in Ukraine in comparison
with past years; increased the number of terrorist acts. The
report on the state of global terrorism in 2017 (The Global
Terrorism Index), published by the London-based Institute
for Economics and Peace, Ukraine ranks 17-th place among
countries in terms of the level of impact of terrorism [1, p. 10].
For comparison, the United States of America occupies
32-nd place, Russian Federation – 33-d, the United Kingdom
of Great Britain and Northern Ireland – 35-th. This, in particu-
lar, shows that no effective counter-terrorism system has been
developed to protect a person, society and the state as a whole
from the manifestations of terrorism.
The purpose of the article is to study measures to combat
terrorism and the place of legal morality; to propose a defini-
tion of legal morality in the context of preventing the manifes-
tations of terrorism.
Presentation of the main material. The Concept of the
Fight against Terrorism, approved by the Decree of the Presi-
dent of Ukraine dated April 25, 2013, № 230/2013 in section
I, in particular, states that «in Ukraine there are no internal
prerequisites for the emergence of organizations that would
use terrorist methods as a way to achieve a political goal or
attract public attention to their ideological or other views» [5].
Nevertheless, The Global Terrorism Index in its annual report
notes that from 2014, Ukraine was one of the 20 countries most
affected by terrorism and had the most severe deterioration in
the region over the past 15 years. Ukraine is also recognized
as one of the two countiries that dominate in Russia-Eurasia
region in terms of the number of terrorist attacks and deaths
over the past 15 years. The remaining regions accounted for
only four percent of attacks and deaths of 7% [1, p. 48].
Even if we talk about the implementation of level of the
terrorist threat in the middle of the state, exclusively all regions
of Ukraine were received following levels – from the highest
«red» (in Donetsk, Lugansk region, Autonomous Republic
of Crimea) «yellow» (established in the presence of confirmed
information about the preparation for committing a terrorist
act – in Zaporizhia, Mykolaiv, Odesa, Sumy, Kharkiv, Kher-
son and Chernihiv oblasts), «blue» (established in the pres-
ence of information requiring confirmation of preparation
for committing a terrorist act in Dnipropetrovsk, Zakarpattia,
Rivne, Khmelnytsky, Cherkasy, Chernivtsi, Kyiv oblasts and
the city of Kyiv) to «gray» (ie, to a potential threat in Vinnitsa,
Volyn, Zhytomyr, Ivano-Frankivsk, Kirovograd, Lviv, Poltava
and Ternopil regions) [8].
In the Law of Ukraine «On Fight against Terrorism» does
not contain the term «prevention of terrorism», but often refers
to the term «debarment».
Thus, the fight against terrorism is «... the activity concern-
ing debarment ... of the terrorist activity»; the antiterrorist op-
eration is a «complex of coordinated special measures aimed
at preventing, debarment and supression terrorist activity»; the
subjects, whose activities should be aimed at debarment of the
terrorist activities are defined, but the definition of the concept
of «debarment of terrorism» and its components in the cur-
rent Law is not available. [6]. Obviously it’s about a complex
of preventive measures that should be aimed at debarment of
the committing of terrorist acts and other manifestations of
terrorism.

66

In our opinion, without diminishing the importance
of combating the effects of terrorism, we should focus on the
development of an effective mechanism of preverntion the ma-
tifestations of the terrorism in our country.
Obviously, one should agree with O. Sobov and M. Korop,
who note that public opinion does not quite adequately assess
the danger of terrorism. Not infrequently, one can encounter
a peculiar ideological duality, when, instead of the uncondi-
tional condemnation of terrorism, as the most dangerous phe-
nomenon, some try to deploy on the pages of newspapers, on
television, a controversy about what causes should be taken
into account, what motives were guided by terrorists, which
political circumstances prompted terrorists and so far [7]. Such
a position, in particular, of the mass media, forms a certain suf-
ferance or even tolerance to the manifestations of terrorism as
to the means in order to achieve a certain goal.
It should be agreed that «it is necessary to construct such
an ideology that unambiguously could show the unity of the
wide-national and individual interests of each member of the
society, and also highlight the exact danger, which terrorism
poses to these interests.
Unfortunately, today we do not have such a conceptu-
al platform, there is no popular theory, which would sys-
tematically group people around the idea of condemning
terrorism as an inhumane phenomenon, there is no moral
criterion by which every member of society would have
the right to condemn terrorism and its carriers, also there
is a lack of legal factors to protect citizens from the danger
of terrorism».
The researchers note that «it is obvious that in the fight
against terrorism morality and law converge with each other
very close». Indeed, if the legal basis for the fight against ter-
rorism is developed at a rather high level (Article 2 of the Law
of Ukraine «On the Fight against Terrorism» states that the
legal basis for the fight against terrorism are:
1) the Constitution of Ukraine;
2) the Criminal Code of Ukraine;
3) the Law of Ukraine «On the Fight against Terrorism»,
other laws of Ukraine;
4) the European Convention on the Suppression of Terror-
ism (1977);
5) the International Convention for the Suppression of the
Bombing Terrorism (1997);
6) the International Convention for the Suppression of the
Financing of Terrorism (1999);
7) ther international treaties of Ukraine, the consent
of which is given by the Verkhovna Rada of Ukraine;
8) decrees and orders of the President of Ukraine;
9) resolutions and orders of the Cabinet of Ministers
of Ukraine;
10) other normative legal acts adopted in pursuance of the
laws of Ukraine), then the question of morality takes at least a
secondary position.
Definitely, one should agree that «it is here, like nowhere
else, should be widely raised a question that morality must be
legal, that is to say, it must be governed by law...» [7].
In connection with the foregoing, it would be advisable to
refer to the concept of «legal morality». To date, this concept
has no normative consolidation, and also had not received an
extensive coverage in doctrinal sources.
E.V. Zarubina suggests to understand under the legal mo-
rality «norms, principles, corresponding to them moral and
psychological properties, as well as concepts and assessments
that regulate the professional activities of lawyers of different
specializations and their professional communication with cit-
izens, colleagues, leaders, subordinates» We believe that this
definition is much narrower and requires substantial expansion.
For this, first of all, it is necessary to compare the concept
of «morality» and «legal morality». It is obvious that the legal
morality is characterized by a number of peculiarities, among
which it should be noted:
67
Порівняльно-аналітичне право
♦
1) legislative consolidation of part of the norms. Part of the
norms of legal morality has legislative consolidation in nation-
al and international normative legal acts, in particular, in the
Constitution of Ukraine even used a construction «morality
of the population» (p. 2 art. 35) [4];
2) the structure of legal morality includes fundamental
ideas that consolidate and protect the constitutional rights of
a person and a citizen;
3) the dual nature of the sources of legal morality. Sources
of legal morality are, on the one hand, sources that are inherent
in morality as a philosophical category, and on the other hand,
it has sources that coincide with the sources of law;
4) legal morality must contain national values that reflect
fundamental universal values;
5) the legal morality must reflect the norms of the individ-
ual (of each person) and of the social (all Ukrainian society)
morality.
Thus, we propose under the legal morality to understand
the fundamental ideas that establish and protect the constitu-
tional rights of a person and a citizen, contain national prior-
ities that reflect fundamental universal values and correspond
to general social and individual morality.
It is necessary to focus on finding ways to resolve the prob-
lem of terrorism by «forming a model of integral legal moral-
ity with the determined priorities of universal human values,
statehood, national (own) interest, as well as negative indica-
tors, according to which certain forms of morality should be
considered inadmissible on the grounds that they are contrary
to national interests».
It must be agreed that «unfortunately, today we do not
have such a conceptual platform, there is no popular the-
ory that would systematically group people around the idea
of condemning terrorism as an inhumane phenomenon, there
is no moral criterion in which every member of society would
have the right to condemn terrorism and its carriers, also there
are not enough legal factors to protect citizens from the danger
of terrorism».
Obviously, the legal moral of society must be antagonistic
to the values and essence of terrorism. Terrorism rejects the
moral precepts of the traditional society, the main of which
is the principle of value of human life [3]. As rightly noted
by A.A. Huseynov, terrorists «react to injustice, but despise
the legal ideology, put themselves in an exclusive position; ...
despise with generally accepted moral standards, offend
the moral feelings, committing terrible from a moral point
of view» [3].
The study of Argentine scientists Sandra Baez, Eduar
Herrera, Adolfo M. García, Facundo Manes, Liane Young &
Agustín Ibáñez is seemed to be interesting in this context. The
scientists worked with 66 terorists, convicted for committing
terrorist acts. Doctor Ibáñez states that ordinary people con-
demn willful damage more than accidental damage, but for the
terrorists – the picture is completely different. The moral code
of a terrorist approves any actions contributing to the achieve-
ment of the goal. A group of scientists came to the conclusion
that exactly «distorted understanding of morality can be a sign
of terrorist thinking» [2].
Conclusions. It should be noted that the formation of legal
morality in society aimed at condemning terrorism, condem-
nation of terrorist ideology, would provide an opportunity to
make a big step towards the security of every person living in
our country. And this would not be a temporary measure, nor a
measure of reaction to the manifestation of terrorism or to the
committing of a terrorist act, which, as a rule, has a retroactive
character and does not affect the further manifestations of this
socially dangerous phenomenon.
The development of such a legal morality based on con-
stitutional values, respect for constitutional rights and free-
doms of man and citizen, and the introduction of it into society
would allow to protect the population, at least from internal
manifestations of terrorism, not for one generation.
№ 5 2017
♦

REFERENCES:
1. Global Terrorism Index 2017 [Електронний ресурс] // Institute for Economics & Peace. – 2017. – Режим доступу до ресурсу :
http://visionofhumanity.org/app/uploads/2017/11/Global-Terrorism-Index-2017.pdf.
2. Outcome-oriented moral evaluation in terrorists [Електронний ресурс] / [S. Baez, E. Herrera, A. Garcia та ін.] // Nature Human Behaviour. –
2016. – Режим доступу до ресурсу : https://www.nature.com/articles/s41562-017-0118.
3. Этика: Учебник / Под общей редакцией А.А. Гусейнова и Е.Л. Дубко. – М.: Гардарики, 2000. – 496 с. [Електронний ресурс]. – Режим
доступу до ресурсу : https://studfiles.net/preview/5473686/page:12/.
4. Конституція України : Закон України від 28.06.1996 р. № 254к/96- ВР [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу :
http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.
5. Концепція боротьби із тероризмом: схвалено Указом Президента України від 25 квітня 2013 року № 230/2013 [Електронний
ресурс] – Режим доступу до ресурсу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/230/2013#n9.
6. Про боротьбу з тероризмом : Закон України від 20.03.2003 № 638-IV [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу :
http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/638-15/print.
7. Собовий О. Актуальні проблеми правового забезпечення боротьби з тероризмом [Електронний ресурс] / О. Собовий, М. Короп //
Міністерство юстиції України – Режим доступу до ресурсу : http://old.minjust.gov.ua/44.
8. СБУ встановила «червоний» рівень терористичних загроз для Донбасу і Криму [Електронний ресурс] // ТСН Україна. – 2016. –
Режим доступу до ресурсу : https://tsn.ua/ukrayina/sbu-vstanovila-chervoniy-riven-teroristichnih-zagroz-dlya-donbasu-i-krimu-714817.html.

УДК 342.55

КОЛЕКТИВНІ СУБ’ЄКТИ МУНІЦИПАЛЬНОГО ПРАВА

COLLECTIVE SUBJECTS OF THE MUNICIPAL LAW

Галіахметов І.А.,
кандидат юридичних наук, доцент,
доцент кафедри правового регулювання економіки
ДВНЗ «Київський національний економічний університет
імені Вадима Гетьмана»

Стаття розглядає питання природи (змістової складової) поняття «колективний суб’єкт» за сучасною методологією муніципально-
го права. Автор зазначає, що колективний суб’єкт муніципального права – територіальний публічний колектив, дискурсивно-ціннісна
самоорганізація жителів як соціального суб’єкта (громада), що володіє формально-логічними властивостями континууму і наділений
колективними правами. Функціональна диференціація діяльності територіальної громади – «важлива ознака організації», що дозволяє
в адміністративно-правовому статусі як колективний суб’єкт виділити три головних блоки (цільовий; структурно-організаційний компо-
нент; компетенційний).
Ключові слова: місцевий територіальний колектив, місцеве самоврядування, колективний суб’єкт, муніципальне право, колективні
права.

Статья рассматривает вопросы раскрытия природы понятия «коллективный субъект» при помощи современной методологии му-
ниципального права. Автор определяет коллективный субъект муниципального права как территориальный публичный коллектив, дис-
курсивно-ценностную самоорганизацию жителей как социального субъекта (общины), обладающего формально-логичными признаками
континуума и наделённого коллективными правами. Функциональная дифференциация территориальной общины – «важнейший при-
знак организации», что позволяет в административно-правовом статусе как коллективный субъект выделить три главных блока (целе-
вой; структурно-организационный компонент; компетенционный).
Ключевые слова: местный территориальный колектив, местное самоуправление, коллективный субъект, муниципальное право,
коллективные права.

The paper takes into consideration legal ideas of collective subjects of municipal law in connection with forms and levels of space conception.
The questions of classification of collective subjects are examined in a constitutionally-legal doctrine. The collective subjects of municipal law is
a territorial public community, discource and value self-organization of inhabitants as social subject that has a formal logical sings continuum and
a collective rights of local self-governance. Author uses the term terrytorial community as the term people would used in a municipal context –
meaning a self-aware and organized group of human beings.
Key words: local territorial community, local self-governance, collective subject, municipal law, collective rights.

Постановка проблеми. Система публічної влади яв-
ляє собою тріаду: суб’єкти публічної влади; об’єкти пу-
блічної влади; механізм публічної влади. Під публічною
владою розуміється, як правило, будь-яка політична влада,
що здійснюється громадянами в колективних формах. Од-
нією з форм реалізації публічної влади є місцева (само-
врядна) влада територіальних громад і об’єднаних тери-
торіальних громад.
Дана форма суспільно-державної влади виражає себе
у владі місцевого самоврядування, що характеризують її
як змішану публічну владу, одночасно й державну, і сус-
пільну, що дозволяє виділити два особливих суб’єкти пу-
блічної влади: місцеві органи державної влади й органи
місцевого самоврядування. Ч. 2 ст. 2 Закону України «Про
місцеве самоврядування в Україні» чітко зазначає, що
«місцеве самоврядування здійснюється територіальними
громадами <…> як безпосередньо, так і через <…> сіль-
ські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також
через районні та обласні ради, які представляють спільні
інтереси територіальних громад». Тому ми можемо гово-
рити про дихотомію учасників муніципально-правових
відносин, а саме, по-перше, про територіальні й об’єднані
територіальні громади, що per se реалізують своє право
на місцеве самоврядування як колективний (просторовий)
суб’єкт права у формі територіальної або об’єднаної ор-
ганізації жителів (складової частини населення регіону)

68

населених пунктів у межах територіального устрою Укра-
їни. По-друге – про органи місцевого самоврядування і
місцеві органи виконавчої влади, що реалізують власні
(статутні) повноваження і делеговані відповідною радою
повноваження у сфері місцевого самоврядування. Місцеві
органи виконавчої влади (ч. 1 ст. 4 Закону України «Про
місцеві державні адміністрації») і органи місцевого само-
врядування, на відміну від колективних територіальних
суб’єктів (громад), є юридичними особами.
Актуальним дотепер постає питання з’ясування право-
вої природи колективних суб’єктів муніципального права
України.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. До XVII ст.
під спільнотою (за французькою правовою традицією ко-
лектив. – І. Г.) розуміли об’єднання людей, пов’язаних
із географічним положенням (локальними правовідно-
шеннями просторового характеру). Зазначені соціальні
зв’язки, на думку Альберта Хантера (A. Hunter, 1974),
характеризувалися «як унікально скріплені ланки соціаль-
но просторової організації, на котрі впливають сили й ін-
ститути великого суспільства і рутина щоденного життя»
[Цит. за: 6, c. 45].
Ще в 1958 році було запропоновано поділити суб’єктів
правовідносин на індивідуальні та комплексні (колектив-
ні) [9, c. 91].
У конституційно-правовій науці існує певна класи-
фікація колективних суб’єктів. Так, радянський право-
знавець В.Я. Бойцов [3; 4] виділяє серед них соціальні
утворення (організації) і соціальні спільноти (народ, нації,
трудові колективи та територіальні об’єднання людей).
На його думку, соціальні спільноти, на відміну від соці-
альних утворень, не володіють чітко вираженим організа-
ційним оформленням. Тотожної точки зору дотримується
і В.І. Леушин [15, c. 124], пропонуючи колективні суб’єкти
поділяти на соціальні утворення (державні і недержавні)
і соціальні спільноти (народ, нація, населення регіону
й трудовий колектив).
Провідний представник теорії адміністративного пра-
ва Д. М. Бахрах [2, c. 10] розглядає й організації, і соціальні
спільноти, і структурні підрозділи організацій (наприклад,
старостинський округ – частина території об’єднаної те-
риторіальної громади. – І. Г.) як різновид більш загально-
го поняття «колективні суб’єкти права», розуміючи при
цьому організовані групи людей, що виступають зовні як
нібито єдине, персонофіковане.
О.О. Кожевников зазначає, що «право на об’єднання
виражається у створенні суспільних, релігійних, підпри-
ємницьких та інших об’єднань, що не виключає мож-
ливості поділу в різних галузях права з урахуванням
предмета правового регулювання кожної галузі відомих
різновидів об’єднань громадян, наприклад, за цілями ді-
яльності (комерційні, некомерційні), критеріями організа-
ції (добровільні, недобровільні) тощо» [10, c. 19].
Велика кількість наукових досліджень зарубіжних,
зокрема американських, дослідників також розглядають
питання визначення територіального колективу (грома-
ди), однак розкривають дане поняття через визначення
«місцева спільнота» (англ. local community). Більш того,
в суспільних науках США сформувався цілий напрям,
пов’язаний із «дослідженням місцевих громад».
Мета статті – дослідити питання природи (змістової
складової) поняття «колективний суб’єкт» за сучасною
методологією муніципального права. Зокрема, суть ме-
тодологічного інституціоналізму (англ. methodological
institutionalism, тобто «синтез методологічного колекти-
візму як макропідходу й методологічного індивідуалізму
як мікропідходу» [17, c. 20]. – І. Г.) полягає в дослідженні
та поясненні суспільних явищ у категоріях функціонуван-
ня і зміни інституціональних утворень (англ. institutional
arrangements), котрі формують мезорівень національних
суспільних систем та розглядається соціологами як про-
69
Порівняльно-аналітичне право
♦
міжний груповий рівень, що поєднує населення (кланів)
поселенських структур від села до області (штату), рес-
публіки тощо. Саме з позиції методологічного інституці-
оналізму особлива увага приділяється контексту, в якому
діють (і котрий самі ж створюють) індивіди, – системі пра-
вил, конвенціям («локальних порядків»), інституту місце-
вого самоврядування.
Виклад основного матеріалу. Концепція реформуван-
ня місцевого самоврядування та територіальної організа-
ції влади в Україні, що затверджена постановою Кабінету
Міністрів України від 01.04.2014 року № 333-р, Державна
стратегія регіонального розвитку на період до 2020 року,
що затверджена постановою Кабінету Міністрів України
від 06.08.2014 року № 385, Закон України «Про добровіль-
не об’єднання територіальних громад» від 05.02.2015 року
№ 157-VIII є основою для подальшого дослідження фе-
номену «колективний суб’єкт муніципального права».
Зазначені нормативно-правові акти визначають напрями
здійснення процесів децентралізації та загальні механізми
їх реалізації. Невід’ємною складовою частиною децентра-
лізації публічного управління виступає фінансова децен-
тралізація, яка полягає в передачі фінансових ресурсів та
відповідальності за здійснення видаткових повноважень
від центральних органів влади на місцевий рівень.
Нагадаємо, що історичною первинною формою сус-
пільної організації людей (спільнотою) є рід, родова гро-
мада [1].
Щодо поняття «громада», то сутність цього моносе-
мічного явища потребує окремого аналізу визначення міс-
ця та статусу громади в соціумі загалом та політичному
середовищі зокрема. Під поняттями «громада» та «асоці-
ація» розуміємо, що це – елементи соціуму, які співвідно-
сяться як загальне та часткове. Тобто асоціація – це пев-
ний вид громад із більш якісно окресленими функціями.
При цьому основне, що відрізняє асоціації, – це вольовий
характер їхньої інституціоналізації [8, c. 101–102].
Дійсно, громада має всезагальне розповсюдження як
універсальний інститут, що виступає носієм усієї сукуп-
ності суспільних відносин, визначаючи всю систему від-
носин, та «замкнута самоврядна система», або «соціаль-
но-економічна організація». Головною ознакою громади
як форми організації місцевого суспільства (населення) є
те, що влада в ній належить усім разом (громаді, народу),
а не будь-якій окремій особі чи групі осіб. Саме волеви-
явлення територіальної громади як народу відбувається
у формі безпосереднього вияву на загальному зібранні.
Сходини («зустріч людей, об’єднаних спільними інтер-
есами; зібрання; в дореволюційний час використовувався
термін «сходка» [13, c. 492, 494]. – І. Г.) членів громади, де
вирішуються всі питання внутрішнього життя, – головна
риса територіальної громади, її істотна риса, без якої вона
не може існувати. Наступною ознакою постає спільна (ко-
мунальна) власність, насамперед на землю – територію,
межі якої обумовлюють сутність правової природи гро-
мади та є «локальним мікрокосмом», «одна з її основних
рис» – «колективний земельний власник» [8, c. 102].
Метод сучасного правового регулювання базується на
трьох основних категоріях, які структурують систему про-
сторових відносин: простір, територія, місце. Від категорії
простору відштовхуються поняття «просторовість» (англ.
spatiality) та подібне. Від категорії території – терміни
«територіальність», «територіальна організація», «адмі-
ністративно-територіальний устрій» тощо. Від категорії
місця – «локалізація», «транслокальність» тощо. Значна
частина просторових термінів пов’язана з регіоном (регіо-
налізм, регіоналізація, регіональна наука) і сферою реалі-
зації права місцевого самоврядування.
Функція територіальної ідентифікації виконується
за рахунок власного елемента найменування, індивіду-
алізації в поєднанні його з найменуванням адміністра-
тивно-територіального району, до складу якого входить
№ 5 2017
♦
населений пункт, що є запозиченим елементом, який інди-
відуалізує це територіальне утворення. Потрібно зауважи-
ти, що в регіонах зі складною мовною ситуацією тема ви-
значення офіційного найменування може набути особливу
актуальність.
Отже, територіальна громада як об’єкт державно-
го управління є підсистемою держави, що складаєть-
ся з окремих елементів, покликаних забезпечити влас-
ну життєздатність територіальної громади. Одночасно
вона виступає в якості суб’єкта самоврядування на рівні
власної життєздатності. Як суб’єкт місцевого самовряду-
вання територіальна громада володіє такими ознаками:
самостійністю в розробленні, затвердженні й виконанні
місцевих бюджетів; встановленням місцевих податків і
зборів; емісією місцевих позик під гарантії місцевих бю-
джетів; регулюванням на території громади цін і тарифів
на продукцію і послуги, що виробляються та надаються
суб’єктами господарювання, що знаходяться в комуналь-
ній або спільній власності; здійсненням усіх повноважень
власника по відношенню до об’єктів, що знаходяться
в комунальній власності; затвердженням програм і пла-
нів соціально-економічного розвитку; затвердженням
схеми управління територіальною громадою; відповідаль-
ністю в особі її органів та посадових осіб за прийняті рі-
шення; достатністю матеріальних і фінансових ресурсів
(коли дотаційність має виражений тимчасовий характер);
територіальними ознаками: обмеженістю і цілісністю
простору.
Однак об’єднана територіальна громада може не мати
ознак цілісності простору. Так, наприклад, «якщо до скла-
ду об’єднаної територіальної громади увійшла територі-
альна громада (територіальні громади), розташована на
території суміжного району, розширенню підлягають межі
району, на території якого розташований адміністратив-
ний центр утвореної об’єднаної територіальної громади»
(реч. перше ч. 9 ст. 7 Закону України «Про добровільне
об’єднання територіальних громад»), тобто можна гово-
рити про процедуру зміни землеустрою щодо встановлен-
ня (зміни) меж району в межах області, АР Крим.
Територіальна громада, на нашу думку, являє собою
складну відкриту інтегровану систему, для котрої харак-
терні поліструктурність, багатокомпонентність, багаторів-
невість і багатоцілеспрямований характер розвитку як со-
ціально-правового явища.
Так, перша на території колишньої Австрійської імпе-
рії Конституція, що датована 1849 роком [18], затвердила
основні принципи організації інститутів місцевого само-
врядування, зокрема (ст. 33) первісній одиниці місцевого
самоврядування було надано право на об’єднання з інши-
ми громадами для вирішення питань місцевого значення.
А.Б. Венгеров зазначає, що згідно із сучасним теоре-
тичним поглядом суб’єктами правовідносин можуть бути
фізичні особи (індивіди) і «організаційно оформлені ко-
лективні утворення» [7, c. 469], але з подальшого викладу
стає зрозуміло, що під таким утворенням розуміються та-
кож виключно юридичні особи [7, c. 471–473].
«Суб’єктами права є лише більш або менш значні, ста-
лі утворення, які характеризуються єдністю волі й цілі,
а також певною внутрішньою організацією. Це не випад-
кові й не тимчасові поєднання громадян або якихось-то
структур» (М.І. Матузов) [11, c. 519]. У нашому випадку
місцеві й усеукраїнські асоціації, що створені не менш як
трьома органами місцевого самоврядування (ч. 2–3 ст. 3
Закону України «Про асоціації органів місцевого само-
врядування»), наділяються статусом юридичної особи
(пп. 4 п. 2 розділу VII зазначеного Закону), а й мають інші
ознаки – «створені органами місцевого самоврядування з
метою більш ефективного здійснення своїх повноважень,
узгодження дій органів місцевого самоврядування щодо
захисту прав та інтересів територіальних громад, спри-
яння місцевому та регіональному розвитку»; рішення про
70
ініціювання створення асоціації, що приймається сіль-
ською, селищною, міською, районною у місті, районною,
обласною радою (як форма волевиявлення); органи управ-
ління (ст. 15 зазначеного Закону), – що вказують на чітку
субстанційність (оречевленість), як колективного суб’єкта
муніципального права.
Дійсно, в сучасних конституціях уже давно знайшли
своє закріплення колективні права деяких соціальних, на-
ціональних, етнічних спільнот та інших колективів (зо-
крема тимчасових). У даний момент, вважає В.Є. Чиркін
[16, c. 12], створюється багато тимчасових колективів,
в яких можуть бути колективні права, відмінні від прав
їхніх членів.
Сутність прав соціальних спільнот визначається від
змісту того, до якої групи прав (індивідуальних або ко-
лективних) відносяться права осіб, котрі входять у ту або
іншу спільноту. Існує два підходи до їхнього розуміння:
(а) колективні права – це права, що належать групам лю-
дей; (б) колективні права – це індивідуальні права, котрі
реалізуються в колективі.
На думку американського вченого Б. Дж. Сингера, «ко-
лективні права – це ті права, якими індивідууми володіють
у силу їх колективної належності до будь-якої субспільно-
ти» [14, c. 89].
Нагадаємо, що «місцеве самоврядування означає
право і спроможність органів місцевого самоврядування
(в первісному офіційному тексті французькою мовою «les
collectivités locales». – І. Г.) в межах закону здійснювати
регулювання та управління суттєвою часткою публічних
справ, під власну відповідальність, в інтересах місцевого
населення», ч. 1 ст. 1 Європейської хартії місцевого само-
врядування 1985 року.
Підсумовуючи порівняння перекладу французькою
й англійською мовами визначення поняття місцевого
самоврядування (фр. l’autonomie locale; англ. local self-
government), І. І. Мелєхіна робить висновок про те, що
саме місцеві спільноти, а не органи місцевого самовряду-
вання є первісними базовими суб’єктами місцевого само-
врядування, тобто самі люди, населення, що об’єдналися
у місцеві спільноти [12, c. 15].
Висновки. Сучасна реформа децентралізації інтен-
сифікує збільшення кількості об’єднаних територіальних
громад та мультипліцирує процеси у сфері публічних
відносин, належним учасником яких постає колектив-
ний суб’єкт муніципального права – територіальний пу-
блічний колектив, дискурсивно-ціннісна самоорганізація
жителів як соціального суб’єкта (громада), що володіє
формально-логічними властивостями континууму (лат.
безперервне, суцільне) і наділений колективними права-
ми, які дозволяють йому виступати учасником правовід-
носин у сфері організації та здійснення права місцевого
самоврядування безпосередньо або через відповідні орга-
ни, що визнаються юридичними особами.
Функціональна диференціація діяльності територіаль-
ної громади – «важлива ознака організації» (Д. М. Бах-
рах), що дозволяє в адміністративно-правовому статусі як
колективний суб’єкт виділити три головних блоки:
1) цільовий, тобто «самостійно або під відповідаль-
ність органів та посадових осіб місцевого самоврядування
вирішувати питання місцевого значення в межах Консти-
туції і законів України»;
2) структурно-організаційний компонент, що зумов-
лює нормативно-правове регулювання порядку утворення,
легалізації, реорганізації, ліквідації або виходу суб’єкта,
право на офіційні символи територіальних громад тощо;
3) компетенційний (компетенцію), що дозволяє гро-
мадянам України реалізовувати «своє право на участь
у місцевому самоврядуванні за належністю до відповід-
них територіальних громад» («право участі у справах ор-
гану місцевого самоврядування означає право вживати
рішучих заходів для визначення або впливу на здійснен-
 Порівняльно-аналітичне право
♦

ня повноважень органу місцевого самоврядування», ч. 2 волюційної Росії С.М. Булгакова «Философия хозяйства»
ст. 1 Додаткового протоколу до Європейської хартії міс- [5, c. 264]. – І. Г.), а органи місцевого самоврядування, як
цевого самоврядування про право участі в справах орга- єдність симфонічних особистостей-жителів територіаль-
ну місцевого самоврядування, вчинений 16.11.2009 року ної громади, розкривають повноту інституціонального
у м. Утрехті. – І. Г.) або органам місцевого самовряду- оформлення зазначеної спільноти як суспільства колекти-
вання представляти відповідні територіальні громади та вістського типу.
здійснювати від їх імені та в їх інтересах функції і повно- Аналітичне і понятійне розмежування понять «місцева
важення місцевого самоврядування, визначені Конститу- спільнота» (природна форма самоорганізації населення,
цією та законами України. що проживає в межах певної території) і «територіальна
Одночасно кожен член місцевої територіальної спіль- громада» або «територіальний колектив» (муніципаль-
ноти як «симфонічний» суб’єкт господарської діяльності но-правова форма організації населення, що проживає
«є втілений дух і одухотворена плоть, духовно-матеріаль- в межах певної території) потребує також подальшої уваги
не створіння» (витяг із твору філософа, правознавця доре- й дослідження.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Алексеев В.В. Род, племя, народность, нация (исторические формы общности людей) / В.В. Алексеев. – М. : Госполитиздат,
1962. – 52 с.
2. Бахрах Д.Н. Очерки теории российского права / Д.Н. Бахрах. – М. : Инфра–М, 2010. – 288 с.
3. Бойцов В.Я. О круге субъектов советского государственного права / В.Я. Бойцов // Сборник научных трудов. – Уфа, 1970. –
Вып. 1. – C. 79–93.
4. Бойцов В.Я. Система субъектов советского государственного права / В.Я. Бойцов. – Уфа : Башкирское книжное изд-во, 1972. –
160 с.
5. Булгаков С.Н. Сочинения: в 2 т. / С.Н. Булгаков. – Т. 1. Философия хозяйства. Трагедия философии. – М. : Наука, 1993. – 604 с.
6. Вагин В.В. Городская социология: [учебное пособие для муниципальных управляющих] / В.В. Вагин. – М. : Московский
общественный научный фонд, 2000. – 78 с.
7. Венгеров А.Б. Теория государства и права: [учеб. для юрид. вузов] / А.Б. Венгеров. – М. : Новый Юрист, 1998. – 622 с.
8. Галіахметов І.А. Муніципальне право України: методологія становлення та розвитку : [монографія] / І.А. Галіахметов. – К. : КНЕУ,
2016. – 343, [1] с.
9. Кечекьян С.Ф. Правоотношения в социалистическом обществе / С.Ф. Кечекьян. – М. : Изд. АН СССР, 1958. – 185 с.
10. Кожевников О. А. Конституционное право на объединение нуждается в многословном законодательном закреплении /
О. А. Кожевников // Конституционное и муниципальное право. – 2007. – № 3. – С. 18–20.
11. Матузов Н. И., Малько А. В. Теория государства и права: [курс лекций] / Н. И. Матузов, А. В. Малько. – 2-е изд., перераб. и доп. –
М.: Юристъ, 2001. – 776 с.
12. Мелехина И. И. Местное сообщество: теоретико-правовой анализ: автореф. дисс. <…> канд. юрид. наук: 12.00.01 / Ирина Ива-
новна Мелехина; [Кубан. юрид. институт МВД России]. – Краснодар, 2003. – 27 с.
13. Новий тлумачний словник української мови: у трьох томах / Укладачі: Василь Яременко, Оксана Сліпушко. – Т. 3 «П–Я». –
Видання друге, виправлене. – К.: Вид-во «Аконіт», 2006. – 864 с.
14. Сингер Б. Дж. Демографическое решение проблемы этнического многообразия / Б. Дж. Сингер // Вопросы философии. – 1994. –
№ 6. – С. 89–97.
15. Теория государства и права: [учебник] / под ред. В. М. Корельского, В. Д. Перевалова. – М.: Инфра–М, 1997. – 570 с.
16. Чиркин В. Е. Индивид и общество: коллективные конституционные права: [эссе] / В. Е. Чиркин // Право и политика. – 2004. –
№ 4. – С. 9–15.
17. Keizer P. The Concept of Institution in Economics and Sociology, a Methodological Exposition. Working Papers. 07–25. Tjalling C. Koopmans
Research Institute – Utrecht School of Economics, Utrecht University, 2007.
18. Ústava ze dne 4. Ĝezna 1849 rakouské Ĝíše (Stadionova) [Electronic resource]. – URL: http://www.toulkystomem.cz/Ruzne/dokumenty/
ostatni/RU/texty/Ustava-1849_Stadion.pdf (дата звернення: 04.12.2017).

71
№ 5 2017
♦

УДК 341.43

СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ «БІЖЕНЕЦЬ» ТА «ВНУТРІШНЬО ПЕРЕМІЩЕНА ОСОБА»

CORRELATION THE CONCEPTS OF “REFUGEE” AND “INTERNALLY DISPLACED PERSON”

Турецька Я.П.,
аспірант кафедри конституційного права
та порівняльного правознавства
юридичного факультету
Ужгородського національного університету
У статті розкрито зміст понять і особливостей таких правових категорій, як «внутрішньо переміщена особа» та «біженець», проаналі-
зовано міжнародно-правовий генезис визначення цих понять. Запропоновано співвідношення понять «внутрішньо переміщена особа» та
«біженець». Визначено законодавче закріплення понять «біженець» і «внутрішньо переміщена особа» в національному законодавстві.
Ключові слова: біженці, внутрішньо переміщені особи, вимушені переселенці, міграція, військовий конфлікт.

В статье раскрыто содержание понятий и особенностей таких правовых категорий, как «внутренне перемещенное лицо» и «бе-
женец», анализируется международно-правовой генезис определения этих понятий. Предложено соотношение понятий «внутренне
перемещенное лицо» и «беженец». Определено законодательное закрепление понятий «беженец» и «внутренне перемещенное лицо»
в национальном законодательстве.
Ключевые слова: беженцы, внутренне перемещенные лица, вынужденные переселенцы, миграция, военный конфликт.

In this article the meaning of the concepts and features such legal categories as “internally displaced person” and “refugee”, analyzes the
genesis of the international legal definition of this concept. The author suggested value concepts of “internally displaced person” and “refugee”.
The legislative definition of the concepts of “refugee” and “internally displaced person” is defined in national legislation.
Key words: refugees, internally displaced persons, forced migrants, migration, military conflict.

Постановка проблеми. Одним із наслідків численних
міждержавних і громадянських воєн та міжетнічних кон-
фліктів є вимушене масове переселення людей. За даними
Управління Верховного комісара (далі – УВКБ) Організа-
ції Об’єднаних Націй (далі – ООН) у справах біженців,
у світі налічується майже 50 мільйонів людей, які вважа-
ються такими, що вимушено переселилися з місць по-
стійного проживання. Серед них, за даними УВКБ ООН, –
16,7 мільйонів біженців, 1,2 мільйони шукачів прихистку,
33,3 мільйони переміщених осіб. Дослідження правового
змісту категорій «біженці» та «внутрішньо переміщені
особи» є актуальним і важливим для ефективного вирі-
шення правових проблем цих осіб.
Стан опрацювання. У вітчизняній правовій доктрині
значну увагу приділено дослідженню природи керівних
принципів, вироблених ООН щодо осіб, недобровільно
переміщених усередині країн. З-поміж авторів наукових
праць, що досліджують питання біженців і внутрішньо пе-
реміщених осіб, варто виокремити закордонних науковців
(Г. Гудвін-Гілл, Л. Холборн, Т. Хаммар, Ж. Зайончковська,
В. Потапова, А. Ястребова й інші) та вітчизняних учених
(Б. Піроцький, В. Микитенко, Є. Микитенко, І. Козинець,
К. Крахмальова, Л. Шестак, М. Малиха, М. Сірант, М. Ко-
бець, Н. Тищенко, Р. Наджафгулієв, Ю. Римаренко й інші).
Тому завданнями статті є аналіз міжнародно-правового
генезису понять «внутрішньо переміщена особа» й «біже-
нець», визначення юридичного закріплення понять у на-
ціональному законодавстві.
Метою статті є аналіз чинного законодавства та між-
народних стандартів, що регулюють правовий статус бі-
женців і внутрішньо переміщених осіб, для виявлення
співвідношення понять «біженці» та «внутрішньо пере-
міщені особи».
Виклад основного матеріалу. Пов’язана з біженцями
проблематика супроводжує всю історію існування люд-
ства і є однією з найбільш гострих. Сучасний світ стає
дедалі більше конфліктним, збільшується число війн,
зростає кількість природних і техногенних аварій, що
приводить до значного зростання міграційних потоків
населення. Доречно зауважити, що понад 50 мільйонів
людей, у зв’язку зі стихійними та техногенними лихами,
повсюдними проявами насильства, політичними переслі-
дуваннями, збройними конфліктами, соціальними й еко-
номічними труднощами, змушені покинути своє основне
місце проживання та переселитися на більш сприятливі
території.
У XX ст. перед окремими країнами та світовим спів-
товариством загалом постала потреба звернути увагу на
проблему біженців. Поштовхом до цього стала масова мі-
грація населення, викликана геноцидом вірменів 1915 р.,
соціальними потрясіннями в Росії через жовтневий пере-
ворот 1917 р., приходом до влади націонал-соціалістів
у Німеччині 1933 р. Держави усвідомили, що для захисту
біженців може бути використане міжнародне право.
Перших зусиль у цьому напрямі доклала Ліга Націй.
Після закінчення Другої світової війни в 1946 р. Генераль-
на Асамблея ООН заснувала Міжнародну організацію
в справах біженців (далі – МОСБ), яка отримала тимчасо-
вий мандат на реєстрацію, захист, переселення й репатрі-
ацію біженців. Універсальне визначення поняття «біже-
нець» уперше закріплено в Статуті МОСБ. Так, біженцем
визнавалася особа, яка залишила країну походження
(громадянства чи постійного місця проживання) і харак-
теризувалася однією з таких ознак: була жертвою фашист-
ських або інших режимів, які співпрацювали з фашист-
ським режимом; належала до іспанських республіканців
та інших жертв режиму в Іспанії; особи, які мали статус
біженця до початку Другої світової війни через переслі-
дування за ознаками раси, релігії, етнічного походження
чи політичних переконань. Крім того, біженцями визна-
валися особи, які не могли або не бажали користуватися
захистом держави громадянства, а також особи єврейсько-
го походження, які були жертвами режимів у Німеччині
й Австрії. Біженцями визнавалися також безпритульні
діти, які перебували поза межами країни походження.
Сучасне визначення поняття «біженець» було закла-
дено в Статуті Управління Верховного комісара ООН
у справах біженців. Біженцем вважалась особа, яка не
була громадянином країни, в якій просила притулку, мала
цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслі-
дування за ознаками раси, віросповідання, громадянства
чи політичних переконань і не користувалася захистом
країни громадянства. Варто звернути увагу на те, що пе-
реслідування за належність до певної соціальної групи

72

спочатку не було вказано у визначенні поняття «біженець»
[1, с. 8–9].
Для врегулювання міжнародних відносин щодо захис-
ту біженців був розроблений універсальний міжнародний
договір – Конвенція про статус біженців 1951 р. У ст. 1
даної Конвенції поняття «біженець» вживається на позна-
чення особи, яка внаслідок подій, що відбулися до 1 січня
1951 р., і через обґрунтовані побоювання стати жертвою
переслідувань за ознакою расової належності, релігії,
громадянства, належності до певної соціальної групи чи
політичних поглядів перебуває за межами країни своєї на-
ціональної належності і не може користуватися захистом
цієї країни або не бажає користуватися таким захистом
внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного
громадянства і перебуваючи за межами країни свого ко-
лишнього місця проживання в результаті зазначених по-
дій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок
таких побоювань [2].
Конвенція та Протокол формулюють основну норму
у сфері захисту прав біженців: держава не вправі висели-
ти біженців у ті країни, де існує загроза переслідування
за расою, релігійною, національною, соціальною чи по-
літичною ознакою. Заборонено безпідставно відмовляти
в наданні статусу біженця. Конвенція також спрямована
проти обмеження прав біженців як прав людини. Норми,
що стосуються біженців, містяться і в інших міжнарод-
них документах, зокрема, у Загальній декларації прав
людини, у Женевських конвенціях 1949 р. і у двох додат-
кових протоколах до них 1977 р., у деяких регіональних
документах.
Відповідно до Закону України «Про біженців та осіб,
які потребують додаткового або тимчасового захисту» від
8 липня 2011 р. (ч. 1 ст. 1.), біженцем називають особу,
яка не є громадянином України та внаслідок обґрунтова-
них побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками
раси, віросповідання, національності, громадянства (під-
данства), належності до певної соціальної групи чи полі-
тичних переконань перебуває за межами країни своєї гро-
мадянської належності та не може користуватися захистом
цієї країни, або не бажає користуватися цим захистом
унаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства
(підданства) і перебуваючи за межами країни свого по-
переднього постійного проживання, не може чи не бажає
повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань [3].
Близьким до поняття «біженець» є категорія «виму-
шені переселенці», або «внутрішньо переміщені особи»
(далі – ВПО).
Умови пересування, що передбачені для біженців, не
поширювалися на осіб, які через низку обставин масово
змушені були залишити свої місця проживання і пересе-
литися в інші, але всередині своєї країни. Ці особи, які
внаслідок різних причин не змогли або не побажали по-
кинути свою країну, не підпадали під міжнародно-право-
вий захист. Виходу на міжнародний рівень цієї проблеми
також заважало традиційне уявлення про державний суве-
ренітет. Уряди країн залишали за собою виключне право
вирішувати питання, пов’язані з положенням своїх грома-
дян [4, с. 258]. Тому тривалий час не існувало легального
терміна «внутрішньо переміщена особа».
Поняття «переміщена особа» набуло поширення під час
Другої світової війни, внаслідок якої майже 10 млн. осіб
було залучено до примусової праці або вислано із країн
звичного місця проживання за расовими, релігійними або
політичними міркуваннями [5, с. 7].
Термін «внутрішньо переміщені особи» у світовому
суспільстві активно вживався наприкінці ХХ ст., коли ви-
никла проблема збільшення кількості осіб, вимушених
здійснити переміщення в межах країни, та коли міжна-
родно-правові акти, що забезпечують права й обов’язки
людини та громадянина, не забезпечували належного за-
хисту вимушеним переселенцям всередині країни.
73
Порівняльно-аналітичне право
♦
Перші спроби врегулювання статусу внутрішньо пе-
реміщених осіб припадають на другу половину ХХ ст.
і пов’язані із громадянськими війнами на території країн
Африки та Південного Сходу. Необхідність визначення
їхнього місця серед осіб, що потребують міжнародного
захисту, була зумовлена тим, що ці особи за зовнішніми
ознаками перебували в ситуації, що є аналогічною до
проблем біженців, проте не відповідали повною мірою
критеріям визначення біженців, установленим Конвен-
цією «Про статус біженців» 1951 р., адже не перетинали
міжнародно визнаних кордонів своїх держав. Отже, їхні
права не гарантувалися міжнародними правовими актами.
1972 р. до мандату Управління Верховного комісара ООН
у справах біженців було включено і проблеми внутрішньо
переміщених осіб.
Точкою відліку у визначенні та розвитку поняття ВПО
можна назвати розроблення «Керівних принципів з питань
переміщених всередині країни осіб». Враховуючи кризову
ситуацію, яка склалася у світі із внутрішньо переміще-
ними особами, Генеральний секретар ООН на прохання
Комісії з прав людини призначив 1992 р. доктора Франсі-
са М. Денга своїм представником із питань переміщених
осіб і доручив йому розробити нормативні рамки щодо
забезпечення захисту осіб, переміщених всередині країни
[6, с. 315].
Під час дослідження проблеми внутрішнього пере-
міщення осіб було встановлено, що чинні міжнародно-
правові норми не повною мірою могли врегулювати їхній
правовий статус, адже вони мали уривчастий характер,
були нечіткими та мали прогалини. Тому за дорученням
Генеральної Асамблеї ООН і Комісії з прав людини були
розроблені та 1998 р. ухвалені «Керівні принципи з пи-
тань переміщених всередині країни осіб», які врегульо-
вують вимушене переміщення осіб усередині країни та
є вказівками для міжнародних і неурядових організацій.
Концептуальною основою зазначеного документа стала
доктрина «суверенітет як відповідальність», зміст якої
полягає в тому, що національна влада зобов’язана і несе
відповідальність щодо надання захисту та гуманітарної
допомоги переміщеним усередині країни особам, що
перебувають під її юрисдикцією, коли ж держава не має
можливості забезпечити фізичний захист і надати допо-
могу своїм громадянам, вона повинна звертатися за допо-
могою та приймати її ззовні.
Цей документ своїми нормами покликаний визначи-
ти права і гарантії, які стосуються захисту осіб від виму-
шених переміщень, і надати їм захист і допомогу під час
переміщень, а також під час повернення або переселення
та реінтеграції. Так, у п. 2 «Керівних принципів із питань
переміщених всередині країни осіб» визначено, кого вар-
то вважати внутрішньо переміщеними особами, а саме
осіб чи групи осіб, яких примусили залишити своє житло
чи місце постійного проживання, зокрема, у результаті чи
з метою уникнення наслідків збройного конфлікту, постій-
них проявів насилля, порушення прав людини, природних
чи техногенних катастроф, і хто не перетинав міжнарод-
но-визнаних державних кордонів [7]. Варто наголосити
на тому, що дефініція, надана в керівних принципах, має
описовий характер, а не являє собою законодавчий термін.
Частково це випливає з характеру самих принципів, які не
є обов’язковим для виконання договором. Завдяки цій об-
ставині правозахисні організації можуть адаптувати по-
няття ВПО до конкретних мандатів і цілей своєї інституції.
У цьому формулюванні враховано, що особи можуть
не мати будинків, але мати постійне місцезнаходження на
постраждалій території. Крім того, згідно з документом,
переміщення може відбутися не лише через втрати, які
вже завдані, але і для того, щоб уникнути загроз, які по-
тенційно можуть виникнути. Поняття «які не перетнули
міжнародно-визнаний державний кордон країни» відо-
бражає можливість несподіваної зміни кордонів, зокрема
№ 5 2017
♦

й такої, що сталася під час розпаду Югославії та розфор- повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та
муванні Радянського Союзу. Промовистою тут може бути надзвичайних ситуацій природного чи техногенного ха-
і сучасна ситуа­ція в Україні, адже за обставин невизнання рактеру [9].
міжнародним співтовариством «Референдуму про статус У міжнарод­ному праві єдиним загальновизна­ним тер-
Криму» особи, що переїжджа­ють до інших українських міном на позначення поняття «внутрішньо переміщена
регіонів, не сприймаються як біженці, а отже, не можуть особа» є “Internally displaced persons” (далі – IDP) – вну-
отримати згадано­го статусу за кордоном [8, с. 70]. трішньо переміщені особи [10, с. 40].
Особливість визначення поняття «внутрішньо пере- Введення вказаного терміна в науковий обіг Е. Джаф-
міщені особи» цього періоду – це відсутність чіткого фе приписав відомому російсько-американському демо-
переліку передумов переміщення населення. Хотілося б графу Є. Кулішеру [11, с. 187], який вперше вживв його у
звернути увагу на позицію І. Козинець і Л. Шестак, які своїй праці «Переміщення населення в Європі» (1943 р.)
в науковій статті «Міжнародні стандарти захисту та до- щодо осіб, які в результаті Другої світової війни змушені
помоги внутрішньо переміщеним особам» вказують, що були змінити своє місце проживання.
зазначені причини переміщення не є вичерпними, про що Відповідно до змісту міжнародного права, внутрішньо
свідчить слово «зокрема». переміщені особи не можуть розраховувати на забезпечен-
На думку вчених, «Керівні принципи з питань пере- ня своїх прав і свобод від міжнародної спільноти, адже ви-
міщених всередині країни осіб» містять положення щодо мушена міграція в межах країни є внутрішньодержавною
захисту від необґрунтованого переміщення, процесуальні проблемою. Однак аналіз сучасних міграційних процесів
гарантії, яких необхідно дотримуватися під час перемі- всередині країни варто здійснювати з погляду міжнарод-
щення. Переміщення забороняється, якщо воно ґрунтуєть- ного права, адже за останнє десятиліття проблема вну-
ся на принципах апартеїду, етнічної чистки або практики, трішнього переміщення набула статусу глобальної про-
спрямованої на зміну етнічного, релігійного або расового блеми сучасності, вирішення якої постає першочерговим
складу населення. Розглядаються також випадки перемі- завданням всього суспільства. А це неможливо без деталь-
щення, пов’язані з реалізацією великих економічних про- ного визначення поняття «внутрішньо переміщені особи»
ектів, якщо вони не виправдані та не суперечать нагаль- та з’ясування передумов набуття правового статусу.
ним інтересам людей. Переміщення забороняється, якщо Висновки. Отже, біженці та внутрішньо переміщені
воно порушує право на життя, людську гідність, свободу особи досить часто залишають місця свого проживання.
чи безпеку тих, кого воно стосується. Особи, переміщен- У міжнародному праві цивільні особи визнаються біжен-
ні всередині країни, не можуть бути силоміць повернені цями, коли вони перетнули будь-який кордон у пошуках
або знову поселені в місцях, де є загроза їхньому життю, порятунку в іншій країні. Особи, переміщені всередині
безпеці, здоров’ю або свободі. Сім’ї, розлучені внаслідок країни, незалежно від причин переміщення, – це ті, хто
переміщення, мають якнайшвидше об’єднатися. Особам, залишився у власній країні.
переміщеним всередині країни, видаються всі документи, Правові поняття «біженці» та «внутрішньо перемі-
необхідні їм для користування своїми юридичними права- щені особи» співвідносяться між собою як рід та вид або
ми, а органи влади мають сприяти заміні документів, які як ціле та частини. Крім того, можна провести паралель
були загублені під час переміщення. Особлива увага при- між поняттям «внутрішньо переміщена особа» і поняттям
діляється жінкам і дітям – найбільш беззахисним категорі- «біженець» у частині підстав, які спонукають суб’єкта до
ям громадян [4, с. 259]. зміни постійного місця проживання: обґрунтовані побо-
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закон України «Про забезпе- ювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси,
чення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від віросповідання, національності, громадянства (піддан-
20 жовтня 2014 р. № 1706–VII, внутрішньо переміщеною ства), належності до певної соціальної групи, політичних
особою є громадянин України, іноземець або особа без переконань; уникнення негативних наслідків збройного
громадянства, яка перебуває на території України на за- конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів на-
конних підставах та має право на постійне проживання сильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуа-
в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце цій природного чи техногенного характеру. Отже, поняття
проживання в результаті або з метою уникнення негатив- «біженці» та «внутрішньо переміщені особи» є родо-ви-
них наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, довими правовими категоріями.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Савчин М. Механізм захисту прав біженців і шукачів притулку : міжнародний та національний рівень / М. Савчин, В. Навроцький,
М. Менджул. – Ужгород : Вид-во Олександри Гаркуші, 2007. – 241 c.
2. Конвенция ООН о статусе беженцев // Сб. международно-правовых документов, регулирующих вопросы миграции. – М., 1994. –
С. 86–100.
3. Протокол, касающийся статуса беженца // Конвенция и Протокол, касающиеся статуса беженца / УВКБ ООН. – Женева, 1996. –
С. 47.
4. Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту : Закон України від 8 липня 2011 р. // Відомості Верхо-
вної Ради України. – 2011. – № 16. – Ст. 146.
4. Козинець I. Міжнародні стандарти захисту та допомоги внутрішньо переміщеним особам / I. Козинець, Л. Шестак // Молодий вче-
ний. – 2014. – № 12(15). – С. 258–261.
5. Малиха М. До проблеми сутності поняття «внутрішньо переміщені особи» : державна політика та регіональна практика /
М. Малиха // Грані. – 2015. – № 8.
6. Гудвин-Гилл Гай С. Статус беженца в международном праве / Г.С. Гудвин-Гилл ; пер. с англ. – М. : ЮНИТИ, 1997. – 647 с.
7. Керівні принципи ООН з питань переміщених осіб всередині країни від 22 липня 1998 р. УВКБ ООН (The UN RefugeeAgency)
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://unhcr.org.ua/uk/novini/novyny/1293-vnutrishnoperemishcheni-osobi.
8. Фесенко О. Історія формування та органічні складові поняття «внутрішньо переміщені особи» / О. Фесенко // Адміністративне
право і процес. – 2016. – № 1(15). – С. 67–73.
9. Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб : Закон України від 20 жовтня 2014 р. // Відомості Верховної Ради
України. – 2014. – № 1706–VII.
10. Наджафгулієв Рафіг Іслам огли. Адміністративно-правовий статус біженців і вимушених переселенців в Азербайджанській Рес-
публіці : дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / Рафіг Іслам
огли Наджафгулієв ; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2013.
11. Jaffe A. Notes on the Population Theory of Eugene M. Kulischer / A. Jaffe // The Mil-bank Memorial Fund Quarterly. – 1962. – Vol. 40. –
№ 2. – P. 187–206.

74
 Порівняльно-аналітичне право
♦

УДК 342

ПРОБЛЕМИ УДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМІВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА НА ПОШИРЕННЯ ІНФОРМАЦІЇ

THE PROBLEMS OF IMPROVEMENT OF THE MECHANISMS OF SECURING

THE CONSTITUTIONAL RIGHT IN TERMS OF THE INFORMATION DISTRIBUTION

Чиж І.С.,
науковий співробітник
Інституту держави і права імені В.М. Корецького
Національної академії наук України
Досліджуються проблеми вдосконалення інформаційного права у відповідь на загрози і виклики внаслідок загострення протиборства
в глобальних масштабах. Автор посилається на історичний досвід перетворюючої функції інформації, її впливу на розвиток філософії
права і на цілі правові системи різних епох, що відображено в спадщині українського мислителя ХIХ ст. Памфіла Юркевича. Вказуючи
на Загальну декларацію прав людини як міцну і загальноприйняту міжнародно-правову основу, він пропонує удосконалення конституцій-
но-правових засад розвитку українського законодавства з гарантуванням балансу інтересів особи, суспільства і держави в інформаційній
сфері.
Ключові слова: інформаційне право, філософія права, Памфіл Юркевич, вразливість інформаційно-правової системи, баланс
інформаційних інтересів, конституційні зміни.

Исследуются проблемы совершенствования информационного права в ответ на угрозы и вызовы вследствие обострения противо-
борства в глобальных масштабах. Автор ссылается на исторический опыт преобразующей функции информации, её влияние на раз-
витие философии права и на целые правовые системы разных эпох, что отображено в наследии украинского мыслителя ХIХ в. Пам-
фила Юркевича. Указывая на Всеобщую декларацию прав человека как на крепкую общепринятую международно-правовую основу он
предлагает усовершенствование конституционно-правовых основ развития украинского законодательства с гарантированием баланса
интересов личности, общества и государства в информационной сфере.
Ключевые слова: информационное право, философия права, Памфил Юркевич, восприимчивость информационно-правовой си-
стемы, баланс информационных интересов, конституционные изменения.

The problems of improvement of the information law in response to the threats and challenges caused by the aggravation of confrontation
in a global scale are being researched. The author refers to a historical experience of a transformative role of the information, its influence at the
development of the law philosophy, as well as at the overall law systems in different eras, that have been reflected in a heritage of the Ukrainian
philosopher of the XIX century Pamphil Yurkevych. Considering the General Declaration of the Human Rights as a strong and common inter-
national legal foundation, he offered the improvement of the constitutional and legal foundations of the development of the Ukrainian legislation
guaranteeing the balance of the interests of the person, the society and the state in the information area.
Key words: information law, philosophy of law, Pamphil Yurkevych, vulnerability of information and law system, balance of informational
interests, constitutional changes.

Постановка проблеми. Нова галузь права – інформа-
ційне право – виникла і розвивається навздогін бурхли-
вому технологічному прогресу, демонструючи то стрімкі
підйоми і лідируючі позиції, то відстаючи і запізніло реа-
гуючи на суспільні потреби і виклики часу. На зміну тра-
диційним і певною мірою усталеним формам, механізмам
і засобам інформаційного обміну та правовим конструкці-
ям, що так чи інакше забезпечували ці потреби особи, сус-
пільства, держави, нагально і дещо неочікувано виникали
і виникають все нові й нові проблеми, які мають отримати
невідкладний правовий розв’язок: нормативний, організа-
ційний, безпековий. Водночас необхідно забезпечити ба-
ланс прав і свобод людини і громадянина, сукупних інтер-
есів громадянського суспільства в інформаційну епоху, що
само є завданням надскладним, та узгодити їх з потребами
і національними інтересами держави.
На наших очах одна за одною руйнуються навіть між-
народно-правові опори, здавалося б, вибудувані на віки
внаслідок складної і драматичної історії становлення
людської цивілізації. Попри досить розвинуту і підтрима-
ну світовим співтовариством міжнародну систему права,
конкурентна боротьба через гострі інформаційні проти-
стояння аж до крайніх проявів гібридних воєн, в основі
яких – війни інформаційні, переростає в багатьох випад-
ках в гарячу форму зіткнення. Що із цим робити? Як цьо-
му протистояти? Як повернутися в правове поле?..
Ці й інші питання (взяти хоча б проблему правового
регулювання системи Інтернет, яка із прийнятого й осво-
єного всім світом цивілізаційного блага та неодмінного
атрибута інформаційного суспільства перетворюється не-
рідко на інструмент згубного психотропного впливу, зо-
крема, на молоде покоління, та стає знаряддям кіберзло-
чинності або й посібником для вчинення терористичних
атак – І. Ч.), – уже тільки цього достатньо аби збагнути,
як багато належить зробити науковцям, політикам, дер-
жавним, національним і наднаціональним юридичним
і громадянським інститутам, щоб встигати за часом, адек-
ватно реагувати на нові загрози і виклики, запобігати їх-
нім негативним проявам.
України це стосується чи не найбільшою мірою,
оскільки вона де-факто стала об’єктом спрямованої інфор-
маційної агресії й ареною наджорсткого і небаченого із ча-
сів холодної війни інформаційного протиборства з пере-
важанням зовнішніх чинників, а також через вразливість
вітчизняної інформаційно-правової системи, яка має хоч
і розгалужене, одначе останніми роками розбалансоване,
несистематизоване та досі некодифіковане законодавство
з низьким коефіцієнтом ефективності. До того ж маємо
вкрай слабкий рівень суспільної правосвідомості та пра-
вової культури громадян.
Недостатнім є доробок українських правознавців з на-
укового дослідження проблем інформаційного права і за-
конодавства, ефективності його застосування, механізмів
управління і контролю у відповідній сфері, юридичної
відповідальності за порушення інформаційного законо-
давства [1, с. 5–6].
Правознавці тяжіють, переважно, до теоретико-мето-
дологічного переосмислення відомих постулатів, сформу-
льованих «батьками-засновниками» інформаційних тео-
рій (а їх, як відомо, безліч – звідси й величезна плутанина
навіть щодо термінологічних визначень самого поняття
інформації – І. Ч.), одначе мало працюють над практич-

75
№ 5 2017
♦
ним удосконаленням правових механізмів у новій сфері
суспільних відносин, яка чим далі, тим більше домінува-
тиме. Домінуватиме настільки, наскільки потужною буде
інформація як рушій прогресу в усіх галузях і сферах роз-
витку людства.
Безумовно і очевидно, що фундаментальні науково-
теоретичні дослідження в галузі інформаційного права
мають бути підкріплені ефективним прикладним склад-
ником, практичним втіленням цих ідей і напрацювань
у законодавстві, нормативно-правовій базі й у механізмах
урядування.
Зважаючи на це, метою статті є, по-перше, показ
джерел і витоків, могутніх історичних пластів, які лежать
у підвалинах інформаційного права, зокрема й такого важ-
ливого його складника, як право на поширення інформації,
посилаючись на авторитетну філософсько-правову працю
видатного українця Памфіла Юркевича, якого не випад-
ково ставлять одразу за постаттю мандрівного філософа
Григорія Сковороди, хоча між ними – дорога у століття;
по-друге, виокремлення міжнародно-правових механізмів
забезпечення прав і свобод людини, разом із правом на по-
ширення інформації; по-третє, на основі власних право-
вих напрацювань як народного депутата України й голови
Держкомтелерадіо запропонувати конкретні норми-нове-
ли до українського законодавства, спрямовані на вибудо-
вування ефективних механізмів удосконалення інформа-
ційної політики на користь особи, суспільства, держави
в умовах глобальних викликів та загроз сьогодення.
Виклад основного матеріалу. Ще раз наголошуючи
на тому, що інформаційне право як галузь юридичної на-
уки – серед наймолодших у правовій системі (фактично
початок наукових досліджень у цій сфері припадає лише
на ХХ ст. – І. Ч.), водночас маємо пам’ятати, що інфор-
мація – це найдревніший механізм спілкування, обміну
знаннями і досвідом, джерело і найважливіша умова роз-
витку людини, становлення людської цивілізації, суспіль-
них формацій, державних та наднаціональних утворень.
Якщо теологія стверджує, що сотворення світу почина-
ється зі Слова (спочатку було Слово і Слово було Бог…),
то людина, а з нею все людство доростає від біологічно
дикого виду до своєї власне суспільної суті та рушія циві-
лізаційного прогресу саме з моменту осягання інформації,
здатності її поширити й отримати, засвоїти і використати
для своєї потреби.
Ще в ХІХ ст. філософсько-правові погляди видатно-
го українського мислителя Памфіла Юркевича (1826–
1874 рр.), висловлені в його дослідженнях у царині
держави і права [2], так чи інакше обертаються навколо
категорій «свобода думання», «підкорення розумові», «со-
вість», «умоглядна сутність» тощо. Памфіл Юркевич до-
сліджував історію права від найдавніших часів, ґрунтовно
розглядаючи філософське вчення про право від Анакси-
мандра і Геракліта, Сократа, Платона і Аристотеля до Ци-
церона, Т. Гоббса, Б. Спінози, Дж. Лока, Ж.-Ж. Русо; від
Піфагорійської школи і софістів до епікурейської та сто-
їчної шкіл і римського права, – усе це можна розглядати
як авторитетне свідчення видатного вченого про особливу
роль інформації, зокрема, правової, філософської думки
в становленні і розвитку держави і права, особистості і
суспільства, ідей справедливості, моральності тощо.
«Людина не тільки підпорядковується позитивному за-
кону, а, крім того, своїм розумом міркує про його переваги
й недоліки. Мати закон, підпорядковуватися йому і не ду-
мати про нього – людина не може, бо їй дано розум. Кожна
людина, як зауважив І. Кант, є філософ із необхідності»
[2, с. 162–163].
Визнаючи інформацію (за П. Юркевичем – «думку» –
І. Ч.) як найважливіший чинник прогресу, зокрема й у роз-
витку права, Памфіл Юркевич зазначає: «<…> у давнину
думка рухалася за фактом, за життям, а в новий час життя –
за думкою <…> Так, вивчення римського права сприяло
76
падінню феодальної системи й утворенню монархії. Коли
1690 р. з’явився Локів трактат про уряд, англійський пар-
ламент заговорив незвичайною мовою, і це одразу ж було
помічено. Книгу Ж.-Ж. Русо всі партії назвали Євангелієм
революції, й ця назва цілком правильна: усю республікан-
ську конституцію було запозичено із вчення Ж.-Ж. Русо
про природне право. Коли Вольтер, учень Г.В. Ляйбніца,
поставив право в залежність під прогресу – perfice te ipsum
(лат: «удосконалюй самого себе»), то його теорія стала по-
штовхом до того, що уряди німецьких держав швидко по-
чали міняти позитивне право, особливо там, де воно за-
тримувало культуру.
Нарешті, коли І. Кант розвинув ідею чистого формаль-
ного права, то із цього виникли подвійні явища: 1) рим-
ське право дістало невластиву йому вартісність природ-
ного права, загальнолюдського, а не [тільки] римського,
місцевого; 2) виникла ідея правової держави, яка мала б
на меті лише оберігання права <…>» [2, с. 164–165].
«Тільки в найдосконалішій державі неписаний, при-
родний закон цілком узгоджується з писаним; тому добро-
чесний громадянин і людина однакові. А здебільшого в
недосконалих державах природна справедливість і [спра-
ведливість], визначена законом, не тотожні» [2, с. 89].
Міркування П. Юркевича звучать актуально і сьогодні,
через півтора століття, бо вони наочно, на багатому науко-
вому матеріалі демонструють, як інформація змінювала не
тільки індивідуумів чи соціальні групи, але й цілі суспіль-
ні формації, давала поштовх потужному розвитку прогре-
су. Обіг інформації, обмін інформацією (а це, власне, і є
суть поширення інформації – І. Ч.) є неодмінною умовою
розвитку цивілізації.
Свідомо торкаючись перетворюючого впливу інформа-
ційного процесу як умови «руху життя» лише в правовій
царині, зауважу, що це стосується всіх сфер соціально-еко-
номічного і політичного життя, є абсолютно необхідною
умовою еволюції індивідуумів, соціуму, суспільства і дер-
жави. Без інформації немає прогресу, без інформації немає
розвитку, інформація – синонім життя.
Цілком поділяю висновки наукового дослідження
В. Пилипчука та О. Дзьобаня про те, що «<…> інфор-
мація – це атрибут не тільки живої, а й будь-якої матерії
<…>, інформація – це одна з фундаментальних величин,
яка поряд із матерією та енергією є основою світобудови»
[3, с. 92].
Найважливіше із прав людини – свобода слова і пере-
конань – зафіксоване в Загальній декларації прав людини
[4] 10 грудня 1948 р. Особливий характер цього права під-
креслюється самим фактом подвійного фіксування його
в Декларації. Уже на самому початку, в її Преамбулі, ви-
значається прагнення світового співтовариства до «<…>
створення такого світу, у якому люди будуть мати свободу
слова і переконань і будуть вільними від страху і злиднів
<…>» [5, с. 5]. А ст. 19 цього найважливішого міжнарод-
но-правового документа уточнює і розшифровує це поло-
ження. «Кожна людина має право на свободу переконань і
на вільне вираження їх; це право включає свободу безпе-
решкодно дотримуватися своїх переконань і свободу шу-
кати, отримувати і поширювати інформацію та ідеї будь-
якими засобами і незалежно від державних кордонів»
[5, с. 6].
Як бачимо, свобода безперешкодно дотримуватися
своїх переконань і свобода пошуку, отримання і поши-
рення інформації та ідея у цьому документі, який є осно-
воположним міжнародно-правовим стандартом, виведені
в абсолютну залежність і рівнозначність. Отже, говорячи
про свободу слова, думки, маємо на увазі і свободу пере-
конань та ідей, свободу їх поширення через інформацію
про ці переконання та ідеї.
Дуже важливим є те, що ст. 12 Декларації фіксує інше
право, яке створює своєрідний міжнародно-правовий ба-
ланс інформаційних свобод людини, захищаючи її від не-

правомірного інформаційного втручання. Йдеться про те,
що «ніхто не може зазнавати безпідставного втручання
у його особисте і сімейне життя, безпідставного посяган-
ня на недоторканність його житла, таємницю його корес-
понденції або на його честь і репутацію» [5, с. 6]. Кожна
людина, як фіксується у Декларації, захищається законом
від такого втручання чи посягань.
Принципи Загальної декларації прав людини, яка ра-
зом із Міжнародним пактом про економічні, соціальні
і культурні права та Міжнародним пактом про громадян-
ські та політичні права становить Хартію про права лю-
дини, розроблену й ухвалену Організацією Об’єднаних
Націй (далі – ООН), лягли в основу багатьох інших між-
народних правових актів і національних законодавств,
зокрема й українського.
І стандарт тут спільний і чіткий: право людини як
суб’єкта інформаційних відносин базується на двох право-
вих взаємно збалансованих засадах. По-перше, це необме-
жене державними кордонами і територіальною юрисдик-
цією держави право людини як суб’єкта інформаційних
відносин вільно, безперешкодно, на власний розсуд шу-
кати, одержувати і поширювати інформацію. По-друге,
це захист privacy, тобто приватності, конфіденційності ін-
формації про особисте життя, захист від неправомірного
інформаційного втручання та від неправдивої інформації,
яка завдає шкоди репутації та честі особи.
Саме цей стандарт лежить в основі і конституційних
принципів щодо інформаційних прав і свобод людини і
громадянина в Україні, хоча далеко не завжди дотриму-
ється.
Досліджуючи проблеми конституційного права на по-
ширення інформації та на захист інформації, мусимо роз-
глядати їх як в контексті національних правовідносин, так
і в міжнародно-правовій площині.
Однак спершу величезну роботу варто провести щодо
всебічного удосконалення відповідного українського за-
конодавства.
Ще 2003 р. Держкомтелерадіо України було розро-
блено проект закону України «Про захист професійної
діяльності журналістів», що закладав правові основи
професійної діяльності журналістів, встановлював відпо-
відні державні гарантії. До законопроекту увійшли також
норми відповідальності за порушення законодавства про
захист професійної діяльності журналістів, тут була також
означена процедура журналістського розслідування, поря-
док акредитації журналістів, зокрема і зарубіжних, гаран-
тії права на професійну діяльність іноземних журналістів,
правова основа діяльності журналістів України за кордо-
ном, право на захист джерел інформації та ін.
На жаль, події 2004 – початку 2005 рр. та наступне
«втрачене п’ятиріччя» відкинули ці ідеї. Проте їхня ак-
туальність тільки зростає. Одним із найпріоритетніших
завдань у розв’язанні комплексу проблем інформаційної
сфери є якраз повернення до законопроекту «Про захист
професійної діяльності журналістів», його осучаснення,
поглиблення й ухвалення як закону. Це ж стосується і Кон-
цепції розвитку національного інформаційного простору,
і нової редакції базового Закону «Про інформацію», який
повинен врахувати модельний закон про свободу інфор-
мації, розроблений європейськими інституціями, і вкрай
важливий новий сучасний Закон «Про засоби масової ін-
формації».
Це все мають бути правовстановлюючі документи ба-
зового рівня і великої державної ваги. Те ж стосується і
Закону «Про телебачення і радіомовлення», який якщо
й «поліпшувався» останніми роками, то тільки в частині
роздування повноважень дуже важливого, але лише одно-
го з низки державних інститутів – Нацради з питань те-
лебачення і радіомовлення, та обмежував права іншого
конституційного органу – Держкомтелерадіо, або створю-
вав максимальні умови доступу іноземців до нашого ін-
77
Порівняльно-аналітичне право
♦
формаційного ресурсу. Водночас про якусь паритетність
із боку іноземних партнерів щодо такого протекціонізму
і для українського інформаційного продукту за кордоном
ніхто й не обмовлювався.
І це теж виклик, на який треба ефективно реагувати.
Суспільне мовлення. Ще один винятковий пріоритет.
Наявний закон не витримує жодної критики і має бути за-
мінений новим ефективним правовим механізмом, який
гарантував би створення, розвиток і суспільну вагу нового
мовника на потребу всього суспільства (а ще краще – сис-
теми мовників – І. Ч.).
Треба нагадати також, що вдосконалення правовід-
носин в інформаційній сфері – це не лише поліпшення,
осучаснення чинних законів та інших нормативних доку-
ментів, це ще й, що не менш важливо, ефективність дії цих
інструментів. Йдеться, зокрема, й про поглиблення про-
цесів демократизації на основі права.
Дуже важливо збалансувати права і свободи людини
та забезпечення національно-державних інтересів щодо
суверенітету і національної безпеки. Тут подаються на-
працьовані автором проектні начерки змін до Конституції
України.
Концептуальні пропозиції щодо деяких конституцій-
них норм стосовно інформаційного суверенітету, безпе-
ки держави, інформаційних прав і свобод особи і грома-
дянина.
До ст. 17. Чинна норма ст. 17, ч. 1: «Захист суверені-
тету і територіальної цілісності України, забезпечення
її економічної та інформаційної безпеки є найважли-
вішими функціями держави, справою всього Україн-
ського народу».
Інші 6 частин цієї статті розшифровують функції дер-
жави щодо оборони її суверенітету і територіальної ціліс-
ності і недоторканості, які покладаються на Збройні сили
України (ч. 2), а також щодо гарантування державної без-
пеки і захисту державного кордону України (ці функції
покладаються на відповідні військові формування та пра-
воохоронні органи, організація і порядок діяльності яких
визначається Законом (ч. 3).
Також цією статтею Конституції передбачено заборо-
ну використання Збройних сил України й інших військо-
вих формувань для обмеження прав і свобод громадян або
з метою повалення конституційного ладу, усунення орга-
нів влади чи перешкоджання їхній діяльності (ч. 4).
Для здійснення функції захисту суверенітету і тери-
торіальної цілісності держави остання забезпечує соці-
альний захист військовослужбовців, а також членів їхніх
сімей (ч. 5).
Ч. 6 і ч. 7 ст. 17 забороняють створення і функціону-
вання на території України будь-яких незаконних зброй-
них формувань і розташування іноземних військових баз.
Водночас дуже важлива і відповідальна функція щодо
інформаційної безпеки, виведена в ч. 1 ст. 17 в один ряд і
тотожність із захистом суверенітету і територіальної ціліс-
ності України, залишилася «покинутою», конституційно
не вирішеною.
Саме тому Україна програє інформаційні війни, бо
в ній відсутня чітка координація і взаємодія всіх наявних
інститутів держави та громадянського суспільства, не ви-
роблено єдиної стратегії щодо інформаційної безпеки.
Те ж стосується економічної безпеки, про яку в ст. 17
лише згадується, без визначення реальних механізмів її
забезпечення.
Пропонується: доповнити ст. 17 Конституції ч. 8 (щодо
економічної безпеки – потрібна окрема редакція) та ч. 9
щодо інформаційної безпеки в такій редакції:
«Інформаційна безпека України забезпечується всі-
ма інститутами держави та громадського суспільства.
Координацію цієї діяльності здійснює Національний
комітет інформаційної політики та інформаційної без-
пеки відповідно до Закону».
№ 5 2017
♦

Ухвалена в такій редакції ч. 9 ст. 17 Конституції чітко втрачає функції органу управління державними теле-
врегульовує питання реалізації вимоги, викладеної в ч. 1 радіоорганізаціями Державний комітет телебачення і
цієї статті, де йдеться про гарантування інформаційної радіомовлення України. Цю проблему потрібно вирішу-
безпеки як найважливішу функцію держави, всього Укра- вати конституційно. Саме на базі Держкомтелерадіо має
їнського народу. А щодо закону, який надасть механізми функціонувати новостворюваний орган – Національний
виконання норм цієї статті, то це має бути, передусім, комітет інформаційної політики та інформаційної безпеки
сучасний Закон України «Про інформаційний суве- як його правонаступник, зі збереженням тих функцій, які
ренітет та інформаційну безпеку особи, суспільства, залишаються після створення системи суспільного мов-
держави», який має встановити чіткий правовий баланс лення (реєстраційні тощо).
прав і свобод людини, потреб інформаційного і громад- Сам Національний комітет (Нацкомінформ) має фор-
ського суспільства та суверенних прав держави, зокрема муватися відповідним указом Президента України із числа
й адекватні зовнішнім і внутрішнім загрозам засоби ней- перших заступників (заступників) керівників відповідних
тралізації та протидії прямій агресії чи повзучому наступу державних органів, до відання яких належить інформацій-
(інформаційні війни, сепаратизм тощо – І. Ч.). Цей Закон на проблематика у своїй сфері відповідальності (зокрема і
має впровадити прямі механізми дії також ст. ст. 31, 32, 34, керівників Міністерства оборони, Служби безпеки Украї-
40, 50 Конституції України, що стосуються різних аспек- ни, Міністерства внутрішніх справ тощо).
тів інформаційних правовідносин. У зв’язку із цим мають бути внесені зміни і до низки
Крім того, перегляду й уточнення потребуватиме зна- інших норм Конституції.
чна частина базового інформаційного законодавства, З переліку посад у п. 12 вилучити голову Державного
зокрема, законів України «Про інформацію», «Про теле- комітету телебачення та радіомовлення України і додати:
бачення і радіомовлення», «Про телекомунікації», «Про п. 12–2 «призначення на посаду і звільнення з посади
Національну Раду з питань телебачення і радіомовлення за поданням Президента України голови Національно-
України», яка повинна буде узгоджувати ліцензійну ді- го комітету інформаційної політики та інформаційної
яльність щодо пріоритетів у розподілі радіочастотного ре- безпеки України».
сурсу з Національним комітетом інформаційної політики До ст. 106 додати п. 15: «Вносить до Верховної Ради
і інформаційної безпеки, та багато інших законів, зокрема України подання про призначення на посаду та звіль-
і Конституцію. нення з посади голови Національного комітету інфор-
Ця норма Конституції виводить інформаційний склад- маційної політики та інформаційної безпеки України».
ник у базову, авангардну правооснову, як це й належить Оскільки Президент України забезпечує державну неза-
в епоху інформаційного протиборства, і конституційний лежність та національну безпеку, то саме він має вносити
пріоритет суверенітету й територіальної цілісності держа- цю кандидатуру на призначення.
ви й основних прав і свобод людини як важливого меха- П. 15 стає п. 16 і решта змінюють нумерацію. Останній
нізму забезпечення цього суверенітету. п. 32.
Належить ухвалити також сучасну Концепцію націо- До ст. 107 додати, що до складу Ради національної без-
нальної інформаційної політики, уточнити законодавство пеки і оборони України за посадою входить голова Націо-
про засади суспільного мовлення, узгодити з європейськи- нального комітету інформаційної політики та інформацій-
ми і міжнародними правовими стандартами усе правове ної безпеки України.
інформаційне поле та вийти на ухвалення Інформаційного Такі основні, базові пропозиції для формування і здій-
кодексу. снення ефективної національної інформаційної політики,
Оскільки ухвалений відповідний закон і формуєть- без якої апріорі програватимуться будь-які інформаційні
ся система суспільного телерадіомовлення, фактично зіткнення, як це стало абсолютно очевидним сьогодні.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Правове забезпечення інформаційної діяльності в Україні / за заг. ред. Ю. Шемшученка, І. Чижа. – К. : ТОВ «Видавництво
«Юридична думка»», 2006. – 384 с.
2. Юркевич П. Історія філософії права. Філософія права. Філософський щоденник. Рукописна спадщина / П. Юркевич. – 2-ге вид. –
К. : Ред. журн. «Український світ», 2000. – 756 с.
3. Пилипчук В. Інформаційне суспільство : філософсько-правовий вимір : [монографія] / В. Пилипчук, О. Дзьобань. – Ужгород :
ТОВ «ІВА», 2014. – 282 с.
4. Прийнята Резолюцією 217 А (III) Генеральної Асамблеї ООН.
5. Інформаційне законодавство : pбірник законодавчих актів : у 6-ти т. / за заг. ред. Ю. Шемшученка, І. Чижа. – Т. 5. Міжнародно-право-
ві акти в інформаційній сфері. – К. : ТОВ «Видавництво «Юридична думка»», 2005. – 328 с.

78
 Порівняльно-аналітичне право
♦

УДК 342.571

ПОНЯТТЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА ГРОМАДЯН НА УЧАСТЬ В УПРАВЛІННІ

ДЕРЖАВНИМИ СПРАВАМИ ТА ВИЗНАЧЕННЯ ЙОГО СКЛАДНИКІВ
CONCEPT OF THE CONSTITUTIONAL RIGHT OF CITIZENS TO PARTICIPATE
IN THE ADMINISTRATION OF STATE AFFAIRS AND DEFINING ITS COMPOSITION

Шалабай А.В.,
студентка VI курсу юридичного факультету
Чорноморського національного університету імені Петра Могили
Стаття присвячена висвітленню однієї з актуальних теоретико-методологічних проблем конституційного права щодо питання під-
ходів до визначення поняття і структури конституційного права громадян на участь в управлінні державними справами. У роботі до-
сліджено питання місця громадського контролю в структурі даного права. Запропоновано власний підхід до розуміння структури права
громадян на участь в управлінні державними справами та критеріїв віднесення різних політичних прав до його структури.
Ключові слова: конституційні права, політичні права, управління державними справами, громадський контроль, народовладдя.

В статье анализируется актуальная теоретико-методологическая проблема конституционного права относительно подходов к опре-
делению понятия и структуры конституционного права граждан на участие в управлении государственными делами. В работе иссле-
дован вопрос места общественного контроля в структуре данного права. Предложен собственный подход к пониманию составляющих
права граждан на участие в управлении государственными делами и критериев отнесения различных политических прав в его структуру.
Ключевые слова: конституционные права, политические права, управление государственными делами, общественный контроль,
демократия.

The article presents the analyses of the topical theoretical and methodological issue of definition of the concept and structure of the consti-
tutional right of citizens to participate in the administration of state affairs. The article examines the place of public control in the structure of this
right. Proposed our own approach to understanding the components of citizens’right to participate in the administration of state affairs and the
criteria for classifying various political rights in its structure.
Key words: constitutional rights, political rights, administration of state affairs, public control, democracy.

Постановка проблеми. Право кожного члена будь-
якої спільноти, асоціації, зокрема й державної, брати
участь в управлінні загальними справами – невід’ємне
демократичне підґрунтя в її організації. Нині право грома-
дян на участь в управлінні справами держави є фундамен-
тальною гарантією переходу до політичної демократії, яке
наповнює її реальним змістом.
Відповідно до ч. 1 ст. 21 Загальної декларації прав лю-
дини, кожна людина має право брати участь в управлінні
своєю державою безпосередньо чи за посередництва віль-
но обраних представників [1]. Це положення знайшло своє
відображення і в Конституції України, відповідно до якої
одним з основоположних політичних прав громадян Укра-
їни є право брати участь в управлінні державними справа-
ми, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно
обирати і бути обраними до органів державної влади й
органів місцевого самоврядування (ст. 38). Ця ж норма га-
рантує рівне право доступу до державної служби, а також
до служби в органах місцевого самоврядування [2].
Однак участь громадян в управлінні справами держа-
ви вимагає не тільки нормативно-правового закріплення,
а й визначення основних форм її реалізації.
Вітчизняним законодавством не визначено поняття
«право на участь в управлінні справами держави».
Стан опрацювання. У юридичній науці проблема-
тику визначення поняття і структури конституційного
права громадян на участь в управлінні державними спра-
вами досліджували такі вітчизняні та закордонні науков-
ці, як: М. Габдуалієв, С. Широбоков, О. Чуб, О. Скібіна,
А. Грабильніков, П. Рабінович, М. Хавронюк, М. Баглай,
О. Джафарова, А. Ємельянова та інші. Ці вчені зробили
вагомий внесок у дослідження вказаного питання, однак
стан сучасної юридичної науки дозволяє зробити висно-
вок, що єдиного підходу до змісту права громадян на
участь в управлінні справами держави досі не вироблено,
хоча ця проблема не є новою. З’ясування теоретико-право-
вих засад сутності та складових елементів цього права є
цінним не лише з погляду юридичної науки, а і з позиції
реального втілення положень Конституції України в прак-
тичну площину.
Метою статті є теоретико-правовий аналіз наявних
підходів до визначення поняття конституційного права на
участь громадянина в управлінні державними справами,
визначення його складових елементів і форм реалізації.
Виклад основного матеріалу. Незважаючи на те,
що наукові розроблення означеного поняття спираються
на відповідні положення Конституції, вчені його визнача-
ють по-різному.
Так, конституційне право на участь в управлінні спра-
вами держави закордонний учений-конституціоналіст
М. Габдуалієв розуміє як надані конституційними нор-
мами і чинним законодавством вид і міру можливої по-
ведінки громадянина щодо управління справами держави
з використанням передбачених законодавством форм своєї
участі в публічній діяльності, зокрема й надання такого
права і можливості його реалізації [3, с. 10].
Інший вчений С. Широбоков досліджуване право,
з одного боку, пропонує розуміти як реальні права та мож-
ливості населення в умовах цілковитої рівності і за абсо-
лютної зацікавленості в цьому процесі державних органів,
а з іншого – як юридичний інститут, що складається
з обумовлених процедур, які містять сукупність встанов-
лених правових прийомів, способів, методик, що дозволяє
індивіду максимально реалізувати свій законний інтерес
[4, с. 11].
У вітчизняній науці право на участь громадян України
в управлінні державними справами сформульоване О. Чуб
як активна, публічна, добровільна, цілеспрямована, за-
конна діяльність громадян у сфері здійснення державної
влади, що гарантована закріпленням у Конституції Укра-
їни відповідного суб’єктивного права, і яка має на меті
формування та контроль за діяльністю державних органів,
вплив на ухвалення, виконання та контроль за реаліза-
цією державних рішень для втілення громадянами своїх
суспільно значущих інтересів і забезпечення нормального
функціонування, стабільного розвитку та соціального по-
рядку в державі. Вона справедливо зауважує, що участь
громадян в управлінні державними справами є їхнім пра-
вом, але з погляду політики і моралі – певною мірою й
обов’язком [5, с. 9].

79
№ 5 2017
♦
На думку О. Скібіної, участь громадян в управлінні
державними справами є свідомою, вільною, активною,
публічною, добровільною, цілеспрямованою, законною
діяльністю громадян у сфері здійснення державної влади,
яка має на меті формування та контроль за діяльністю дер-
жавних органів, вплив на ухвалення, здійснення та контр-
оль за реалізацією державних рішень [6].
Право на участь в управлінні справами держави в по-
літологічній науці розкривається через термін «політична
участь». Так, А. Драшкович тлумачить політичну участь
громадян як безперервну взаємодію влади і громадян, яка
стосується всього циклу ухвалення та реалізації рішення й
визначає ефективні методи залучення громадян до участі
в ухваленні владного рішення, до яких відносить: інфор-
мування, консультації, громадський контроль (у різних
формах) тощо. Підтримуємо думку автора щодо того, що
в умовах демократизації суспільства участь громадян має
не вичерпуватися лише участю в процесі ухвалення влад-
ного рішення, а має також втілюватися через здійснення
громадського контролю [7].
З вищенаведеного бачимо, що проблема управління
справами держави багатоаспектна, що дозволяє дослідни-
кам і практикам розглядати її в таких аспектах: як одну
із засад конституційного ладу; як різновид соціального
управління; як складник інституту народовладдя; як ді-
яльність громадян за рішенням загальнодержавних пи-
тань тощо.
У контексті конституційного права, участь в управлін-
ні справами держави нерозривно пов’язана з реалізацією
принципу народовладдя. Науковцями наголошується на
пріоритетності права на участь в управлінні справами дер-
жави серед політичних прав громадян, що відображають
демократичну природу взаємовідносин громадян із дер-
жавою та покликані забезпечити захист людей від будь-
якого обмеження їхньої свободи.
Варто констатувати, що у вітчизняних і закордонних
вчених немає одностайності й у визначенні структури да-
ного права.
Існують погляди, що звужують правові можливості на-
роду України в управлінні державними справами до участі
у виборах і референдумах [8, с. 241], але більшість учених
погоджуються, що право участі в управлінні державними
справами є комплексним і об’єднує великий масив полі-
тичних прав і свобод громадян.
А. Грабильніков досліджуване право визначив як пе-
редбачену законодавством можливість громадянина брати
участь у здійсненні безпосереднього народовладдя шля-
хом участі у виборах і референдумах, рівного доступу до
державної служби і служби в органах місцевого самовря-
дування, участі в здійсненні правосуддя з метою сприяння
виконанню функцій суспільства і держави [9, с. 7]. Автор
також слушно зазначає, що демократичний зміст ст. 38
Конституції України не обмежується власне державними
справами. Тобто в самій Конституції закладено, що гро-
мадяни України беруть участь у здійсненні безпосеред-
нього народовладдя, державної влади і місцевого само-
врядування. Отже, право на участь громадян в управлінні
державними справами по своїй суті є правом на участь
у здійсненні народовладдя. Громадяни України, реалізую-
чи дане право, виступають як владарюючі суб’єкти – носії
влади народу, здійснюють належну їм політичну владу.
За сферою дії воно є загальним конституційним політич-
ним правом, оскільки охоплює всі відносини, що пов’язані
з участю громадян України в здійсненні народовладдя
[9, с. 8].
П. Рабінович і М. Хавронюк визначають, що зміст
даного права становлять права, передбачені в ст. 38 Кон-
ституції України, але водночас до форм участі громадян
в управлінні державними справами вони також відносять
місцеве самоврядування і право на участь у здійсненні
правосуддя [10, с. 203–206].
80
Схожу позицію щодо загального характеру досліджу-
ваного права висловлює М. Баглай. Однак, на його думку,
це право є декларативним і не має самостійного значен-
ня, а розкривається через доволі широке розуміння його
структури, яка включає участь у референдумах і вільних
виборах, право бути обраним в органи державної влади
й органи місцевого самоврядування, участь у здійснен-
ні правосуддя, а також право громадян звертатися до
державних органів і органів місцевого самоврядування
[11, с. 255–256].
Ю. Каплан визначає можливість залучення громад-
ськості до участі в державному управлінні через діяль-
ність особливого роду громадських об’єднань – незалеж-
них аналітичних центрів, які в основному розробляють
рекомендації для центральної та місцевої влади з метою
врахування громадських інтересів під час ухвалення сус-
пільно-політичних рішень [12].
Привертає до себе увагу структурно-функціональний
зріз досліджуваного права, сформульований О. Джафа-
ровою. Науковець визначає громадський контроль як
функціональний канал більш широкої участі громадян
в управлінні справами суспільства і держави. Аналізуючи
даний підхід, доходимо висновку, що будь-якому струк-
турному елементу права громадян на участь в управлінні
справами держави повинна бути притаманна контрольна
функція, що наповнює дане право реальним змістом. За-
галом, О. Джафарова вважає важливим, щоб: а) кожна
ланка управлінського процесу була підконтрольна народу;
б) кожен громадянин у тій чи іншій формі залучався до
участі в контролі [13, с. 16].
Різні підходи до розуміння сутності та визначення
складників права громадянина на участь в управлінні дер-
жавними справами свідчать, що дане право є складним за
своєю структурою, оскільки органічно інтегрує інші по-
літичні права та свободи.
Незважаючи на те, що думки, висловлені науковцями
А. Грабильніковим, М. Баглаєм, П. Рабіновичем, М. Хав-
ронюком, О. Джафаровою й іншими вченими, цілком
імпонують автору і враховують важливі аспекти участі
громадян в управлінні справами держави, але розвиток
громадянського суспільства, розбудова демократії в Укра-
їні, незупинний розвиток інформаційних технологій зу-
мовлюють розширення діапазону форм реалізації консти-
туційних прав людини.
А. Ємельянова зазначає, що існує суттєвий розрив між
фактичною та юридичною конституціями. Фактично ми
маємо більш широкі можливості для реалізації права на
управління державними справами, а юридично – значно
«скорочену версію», яка включає в себе лише три елемен-
ти, передбачені в ст. 38 Конституції України. На думку
автора, еволюція реалізації права на участь в управлінні
державними справами знаходить своє вираження у формі
подачі електронної петиції, наявності порталів для елек-
тронних звернень громадян та інших онлайн-форм зво-
ротного зв’язку на офіційних сайтах органів державної
влади та місцевого самоврядування [14, с. 95–96].
Вищезазначене дозволяє визначити, що ознакою кон-
ституційного права на участь в управлінні справами
держави в сучасних умовах пошуку ефективної моделі
взаємодії держави та громадянського суспільства є його
узагальнений, комплексний і невичерпний характер. Така
особливість має відповідно впливати на нормативне ви-
значення права на участь в управлінні державними справа-
ми, а саме: конституційна норма повинна бути викладена
з урахуванням загального змісту даного права, зважаючи
на тенденцію до розширення практичних форм реалізації
даного права.
На нашу думку, на сучасному етапі розвитку україн-
ського суспільства до структури конституційного права
громадян брати участь в управлінні державними справами
загалом треба відносити: 1) право обирати і бути обрани-
 Порівняльно-аналітичне право
♦

ми до органів публічної влади; 2) право брати участь у ре- повідає принципу участі народу України в здійсненні на-
ферендумі; 3) право на рівний доступ до державної та му- родовладдя.
ніципальної служби; 4) право брати участь у відправленні Висновки. Приходимо до розуміння, що право гро-
правосуддя; 5) право звертатися особисто і направляти ін- мадян брати участь в управлінні державними справами є
дивідуальні та колективні звернення до органів публічної за своєю структурою самостійним конституційно-право-
влади; 6) право громадян на мирні збори; 7) громадський вим інститутом в системі політичних прав громадян Укра-
контроль тощо. Цей перелік є орієнтовним, а отже, не є їни як функціонально відокремленої, взаємопов’язаної і
вичерпним. взаємообумовленої сукупності правових норм, що регу-
Основними критеріями віднесення даних прав до скла- люють однорідні суспільні відносини у сфері ухвален-
ду права на участь в управлінні державними справами є: ня владних рішень народом і здійснення громадського
1) визначення законодавством видів діяльності, що відно- контролю. Становлення громадського контролю як функ-
сяться до поняття «державні справи», а саме: формуван- ціональної форми участі громадськості в управлінні дер-
ня шляхом виборів виборних органів держави; ухвалення жавними справами сприятиме, по-перше, розвитку легі-
законів та інших загальнозначущих державних рішень на тимності діяльності органів публічної влади, по-друге,
референдумах; формування апарату державних службов- підвищенню якості владних рішень, по-третє, становлен-
ців через реалізацію права доступу до державної служби; ню громадянського суспільства, по-четверте, вдоскона-
здійснення правосуддя тощо; 2) безпосередня участь гро- ленню зв’язків між органами влади й інституціями гро-
мадян у вирішенні цих державних справ, де прояв їхньої мадянського суспільства, і нарешті, високій активності
волі є особистим і вирішальним. Такий підхід цілком від- громадян.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Загальна декларація прав людини (рос/укр) : Міжнародний документ ООН від 10 грудня 1948 р. [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : Офіційний сайт Верховної Ради України http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_015 – Назва з екрану.
2. Конституція України : Закон України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр. – Назва з екрану.
3. Габдуалиев М. Конституционное право гражданина на участие в управлении делами государства в Российской Федерации и
Республике Казахстан : сравнительный анализ : автореф. дисс. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.02 «Конституционное право; муници-
пальное право» / М. Габдуалиев. – Саратов, 2006. – 24 с.
4. Широбоков С. Конституционно-правовые аспекты участия граждан в управлении делами государства в Российской Федерации :
автореф. дисс. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.02 «Конституционное право; муниципальное право» / С. Широбоков. – Екатеринбург,
2011. – 49 с.
5. Чуб О. Конституційне право громадян України на участь в управлінні державними справами : автореф. дис. ... канд. юрид. наук :
спец. 12.00.02 «Конституційне право; муніципальне право» / О. Чуб ; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2004. – 21 с.
6. Скібіна О. Поняття участі громадян в управлінні державними справами : конституційно-правовий аспект / О. Скібіна // Вісник Хар-
ків. нац. ун-ту внутр. справ. – 2003. – Вип. 22 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/j-pdf/VKhnuvs_2003_22_62.pdf.
7. Драшкович А. Політична участь громадян в процесі прийняття владних рішень / А. Драшкович // Політологічні записки. – 2013. –
№ 7 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Polzap_2013_7_28.pdf.
8. Чудаков М. Конституционное государственное право зарубежных стран / М. Чудаков. – Минск : Харвест, 1998. – 784 с.
9. Грабильніков А. Конституційне право громадян України брати участь в управлінні державними справами : проблеми теорії і практи-
ки : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.02 «Конституційне право; муніципальне право» / А. Грабильніков ; Ін-т законодавства
Верховної Ради України. – К., 2006. – 19 с.
10. Рабінович П. Права людини і громадянина : [навч. посібник] / П. Рабінович, М. Хавронюк. – К. : Атіка, 2004. – 464 с.
11. Баглай М. Конституционное право Российской Федерации : [учебник для вузов] / М. Баглай. – 6-е изд., изм. и доп. – М. :
Норма, 2007. – 784 с.
12. Каплан Ю. Участь громадськості в державному управлінні : роль недержавних аналітичних центрів / Ю. Каплан // Аналітична
записка [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/articles/260/#_ftnref2.
13. Джафарова О. Правові основи партнерства міліції і населення : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Теорія управ-
ління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / О. Джафарова. – Х., 2003. – 19 с.
14. Ємельянова А. Конституційне право на участь в управлінні державними справами : актуальні проблеми реалізації / А. Ємельяно-
ва // Часопис Київського університету права. – 2015. – № 3. – С. 95–98 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/UJRN/
Chkup_2015_3_24.

81
№ 5 2017
♦

УДК 342.15

ТИПОЛОГІЯ ФУНКЦІЙ ДЕРЖАВНОГО КОРДОНУ:

АНАЛІЗ ІСНУЮЧИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

TYPOLOGY OF FUNCTIONS OF STATE BORDER:

THE ANALYSIS OF EXISTING RESEARCHES

Шкабаро В.М.,
кандидат юридичних наук,
доцент кафедри права
ВНЗ «Університет імені Альфреда Нобеля»
Стаття присвячена дослідженню функцій державного кордону. У статті досліджено наявні типології функцій державного кордону.
Визначені функції кордонів. Розкритий зміст кожної функції. Проведений аналіз співвідношення та ролі функцій державного кордону.
Ключові слова: держава, державний кордон, функція, територія держави, роль державного кордону.

Статья посвящена исследованию функций государственной границы. В статье исследованы существующие типологии функций
государственной границы. Определены функции границ. Раскрыто содержание каждой функции. Проведен анализ соотношения и роли
функций государственной границы.
Ключевые слова: государство, государственная граница, функция, территория государства, роль государственной границы.

The article is devoted to the research of functions of state border. The existing typologies of functions of state border were educed. It was
found the functions of borders. The description of each function was done. The correlation and role functions of state border were analyzed.
Key words: state, state border, function, territory of state, role of state border.

Постановка проблеми. Державний кордон є
невід’ємним атрибутом держави і одним із головних па-
раметрів території держави. Чітке визначення та встанов-
лення державного кордону є одним із найважливіших пи-
тань у здійсненні зовнішньої державної політики, що не є
винятком і для незалежної України. Питання формування
державних кордонів завжди викликало чималу зацікавле-
ність наукових і громадсько-політичних кіл, а останнім
часом в Україні набуло особливого значення та звучання.
Стан дослідження. Державний кордон є об’єктом
дослідження декількох наук: історії, політичної геогра-
фії, геополітики, політології, економіки, юриспруденції
тощо. Деякі питання щодо визначення поняття та дослі-
дження значення державного кордону знайшли своє ви-
світлення в роботах І. Адамчука, С. Бабуріна, М. Байму-
ратова, Ю. Барсегова, Л. Волової, Б. Клименка, Д. Левіна,
О. Малиновського, А. Мостиського, А. Порка, Е. Пуш-
міна, Ю. Скуратова, П. Смоленського, Т. Цимбалістого,
Т. Цимбровського, А. Щербакова та інших. Питання функ-
цій державного кордону в основному були предметом
політико-географічних досліджень. Цьому питанню при-
діляли увагу такі вітчизняні та закордонні вчені: С. Дми-
трієва, В. Колосов, П. Маслак, М. Мироненко, Р. Туров-
ський, Р. Ратті, І. Студенніков та інші.
Комплексного дослідження функцій державного кор-
дону та їх видів у вітчизняній юридичній конституцій-
ній науці не існує. На відміну від інших проблем теорії
конституційного права, проблеми функцій державного
кордону залишаються майже зовсім недослідженими як
у вітчизняній, так і в закордонній юридичній конститу-
ційній науці. Все зазначене свідчить про актуальність
обраної теми.
Метою статті є дослідження видів функцій держав-
ного кордону. Для досягнення поставленої мети передба-
чається виконання таких завдань: дослідження наявних
типологій функцій державного; визначення функцій дер-
жавного кордону та розкриття їхнього змісту; проведен-
ня аналізу співвідношення та ролі функцій державного
кордону.
Виклад основного матеріалу. Проблема функцій дер-
жавного кордону є однією з найважливіших і найсклад-
ніших. Формою прояву кордону держави є його функції.
Роль, природа, значення та призначення цього державно-
правового та політичного явища розкривається саме через
його функції. Під функціями державного кордону умовно
необхідно розуміти роль, яку виконує державний кордон
щодо державної території та всієї держави, а також у за-
безпеченні державних і суспільних потреб.
Нами вже зазначалося, що функції державного кордо-
ну досліджувалися переважно в географічній науці. Ви-
вчення функцій державного кордону знаходить своє місце
в географічній лімології (науці про кодони) [1; 2; 3], до-
слідженнях із геополітики та політичної географії [4; 5],
вітчизняних і закордонних наукових працях щодо тран-
скордонного співробітництва [6; 7; 8].
Науковими дослідженнями визначена ціла множин-
ність функцій, що виконує державний кордон. У системі
географічних наук виділяють бар’єрну, контактну та філь-
труючу функції. Такий підхід давно знайшов своє відобра-
ження в географії [9, с. 40]. У сукупності ці функції держав-
ного кордону називають основними [10, с. 61–66; 3, с. 16].
У наукових джерелах виділяють також функції від-
дзеркалення, регулювання, відділення та порівняння [2, с.
305–307; 3, с. 16], які називають додатковими функціями
державного кордону [10, с. 61–66].
Зазначені основні та додаткові функції в наукових дже-
релах деякі дослідники називають міжнародно-політич-
ними функціями державного кордону [11, с. 90–99].
Вважається, що, на відміну від додаткових, основні
функції виключають одночасну наявність одна одної, але
відображають еволюцію розвитку прикордонних відносин
[10, с. 61], а додаткові функції дозволяють більш ретельно
встановити зв’язок між основними функціями державно-
го кордону й окремими процесами та явищами в державі
[10, с. 65].
С. Дмитрієва бар’єрність і контактність відносить
до головних функціональних характеристик кордону.
На думку вченого, бар’єрність кордону визначається су-
купністю умов і чинників, що ускладнюють транскордон-
не сполучення. Класифікуючи чинники, що створюють
такі ускладнення, С. Дмитрієва виділяє бар’єрність ланд-
шафтну (наявність істотних перешкод), демографічну
(слабка заселеність прикордонних територій, що знижує
інтенсивність транскордонної взаємодії), комунікацій-
ну (слабка розвиненість транскордонних комунікацій-
них шляхів), адміністративно-правову (дія інститутів чи
норм, що ускладнюють транскордонне сполучення), со-
ціокультурну (відмінності, що створюють для більшос-

82

ті представників однієї держави несприятливе або чуже
соціокультурне середовище), економічну (що пов’язана
з ускладнюючими транскордонне сполучення відміннос-
тями в економічному режимі сусідніх держав або іншими
чинниками, що створюють несприятливі умови для тран-
скордонної взаємодії у сфері економіки) та інші різнови-
ди. У багатьох випадках бар’єрність є умовною, ставлячи
різні за складністю перепони перед різними видами тран-
скордонного сполучення [3, с. 84].
Контактність як одну з головних функціональних ха-
рактеристик державних кордонів С. Дмитрієва розуміє як
сукупність умов і чинників, що сприяє транскордонно-
му сполученню, розвитку взаємовигідних економічних і
культурних зв’язків, виражається в провідності національ-
них кордонів для переміщення через них товарів, людей,
фінансів, інформації. Ця дослідниця зазначає, що контак-
тність державних кордонів обумовлена: 1) ступенем лібе-
ралізації зовнішніх гуманітарних і економічних зв’язків,
що регулюються нормативно-правовими актами; 2) розви-
неністю інститутів, що забезпечують двосторонні та бага-
тосторонні міжнародні зв’язки (торгові палати і представ-
ництва, двосторонні комісії, ради, фонди, асоціації та інші
структури зі сприяння розвитку міжнародних економічних
і гуманітарних контактів, консалтингові й посередницькі
компанії тощо); 3) рівнем розвитку прикордонної інфра-
структури (транспортної, митної, туристичної та іншої);
4) рівнем економічного розвитку прикордонних територій
і характером їх участі в міжнародних зв’язках [3, с. 90].
На думку О. Малиновської, пропускаючи корисні для
національної економіки комунікації із зовнішнім світом
і затримуючи негативні й шкідливі, державні кордони
впливають на геополітичну ситуацію в регіоні, внутрішню
і зовнішню політику держави, множину структур госпо-
дарства країни та розвиток господарства в прикордонних
районах. Через певне співвідношення комунікаційної та
бар’єрної функцій державних кордонів встановлюється
взаємозв’язок між внутрішнім і міжнародним поділом
праці, відбувається взаємодія національного господар-
ства певної країни з господарствами інших країн. Діа-
лектична взаємодія бар’єрної та комунікаційної функцій
державного кордону відображає перебіг таких процесів: з
одного боку, це об’єктивна необхідність вільного поступу
на шляху входження економіки країни в систему міжна-
родного поділу праці, залучення її у світові інтеграційні
процеси, з другого – необхідність захищати національні
інтереси держави [12, с. 8].
На думку Я. Верменич, кордон виступає водночас як
бар’єр і як зона контакту. За допомогою візових і митних
бар’єрів держави захищають власні економічні інтереси
й національну безпеку, і тоді на перший план виступає
бар’єрна функція кордону. Але кордони мають бути до-
статньою мірою проникними для людей, товарів, інформа-
ції, фінансових потоків; у цьому разі виявляється задіяною
насамперед їхня контактна функція [13, с. 34]. Бар’єрна
функція кордону сильніша, якщо вона розділяє військо-
во-політичні чи економічні блоки [14, с. 327]. У зв’язку із
процесами глобалізації контактна функція кордонів акти-
візується, тому головною проблемою стає не локалізація
лінії кордону, її демаркація і делімітація, а функціональ-
не призначення [15, с. 266]. Існування функції кордону як
бар’єра і постійно зростаюча роль транскордонного спів-
робітництва є результатом багатьох складних процесів, що
відбуваються останнім часом у світі, до яких відносять:
процес демократизації суспільно-економічного життя
в Україні, підписання Україною Угоди про Асоціацію з Єв-
ропейським Союзом (далі – ЄС); швидкі темпи зростан-
ня інтенсивності міжнародних контактів практично в усіх
галузях суспільно-економічного, політичного, культурно-
го життя тощо; ліквідація внутрішніх кордонів ЄС; ство-
рення наднаціональних структур [16, с. 237; 17, с. 209]. Ці
процеси рішуче впливають на зміну функцій кордону.
83
Порівняльно-аналітичне право
♦
Сьогодні за умов процесу поглиблення та розширення
європейської інтеграції роль і значення кордонів в Європі
поступово змінюються. Більш рельєфно це простежується
в зміні домінування тих чи інших функцій кордону, в да-
ному разі – у домінуванні функцій контактного характеру
кордонів, їхньої «прозорості», «транспарентності» всере-
дині Європи, і посиленням бар’єрної функції кордонів на
нових межах Євросоюзу [18, с. 142].
Цікаво, що на необхідності підтримання балансу між
контактною та бар’єрною функцією акцентувалася увага
на міждержавному рівні. Модельним законом про держав-
ний кордон передбачено окрему статтю – ст. 2 «Функції
державного кордону», якою визначено, що організація
функціонування державного кордону здійснюється шля-
хом підтримання належного балансу між контактною та
бар’єрною функцією державного кордону в інтересах
захисту суверенітету й економічної безпеки держави,
активізації зв’язків її економіки зі світовим господар-
ством, забезпечення захисту прав громадян, господарю-
ючих суб’єктів, державних органів і дотримання ними
обов’язків у сфері прикордонної безпеки, а також захисту
держави від негативних транскордонних потоків і проти-
дії загрозам безпеці держави в прикордонній сфері [19].
Деякі науковці зазначають, що державні кордони вико-
нують важливу функцію, вони потрібні як фільтри, мемб-
рани, що регулюють відносини між сусідами, оскільки
глибокі політико-культурні відмінності між країнами сві-
ту не дозволяють відмовитися від кордонів через ризики
втрати національної ідентичності, економічного занепаду,
росту злочинності та ін. Світ занадто неоднорідний, щоб
відмовитися від таких фільтрів [2].
Будь-який географічний кордон виконує контактні
й бар’єрні функції, питання тільки в їх співвідношенні.
Кордон має вибіркову проникність: для деяких потоків
(категорій людей, товарів тощо) він прозорий, для інших,
навпаки, є непереборним бар’єром. Інакше кажучи, кор-
дон фільтрує потоки [2, с. 305]. Фільтруюча функція по-
лягає в прозорості кордонів для одних потоків (категорій
людей, товарів) і, навпаки, непрозорості для інших, тобто
кордон регулює потоки на свою територію і зовні [3, с. 16].
Основоположні дослідження додаткових функцій дер-
жавного кордону проведено в географічній науці. Так, ві-
дображення розуміється як відтворення у функціях кордо-
нів особливостей політичного ладу, державного устрою,
рівня економічного, соціального і культурного розвитку
країни. Насправді, режим і функції кордону більшою
або меншою мірою відповідають ідеології, стратегічним
цілям і економічним можливостям країни на світовому
ринку та ринку своїх сусідів. Країни з тоталітарними ре-
жимами зазвичай мають кордони з яскраво вираженими
бар’єрними функціями (так звані фронтальні), що мають
сакральний характер («ми» і ворожа решта світу), з осо-
бливим режимом прикордонної зони [2, с. 305].
Функція відділення полягає в диференціації одні-
єї етнічної, соціальної чи культурної групи від іншої,
збереженні й підтримці відмінностей і різноманітності
[2, с. 305]. Регулююча роль кордону полягає в підтримці
певного економічного режиму, рівноваги на державній
території. Функція зіставлення виражається в тому, що
існування кордонів дозволяє підтримувати у світових
економічних та інших відносинах елементи конкуренції,
зокрема, зіставляти стримування, переваги і невигоди ви-
робництва тих чи інших товарів у різних країнах [2, с. 307].
Чималу увагу функціям державного кордону приділено
в наукових роботах із транскордонного співробітництва.
Найбільш повно, на думку Н. Мікула та В. Толкованова
[20, с. 23], це висвітлено в дослідженнях І. Студеннікова
[6], який спирається на типологізацію функцій кордону
відомого швейцарського фахівця з питань розвитку при-
кордонних регіонів і транскордонного співробітництва
Реміджіо Ратті [7].
№ 5 2017
♦
За типологією Р. Ратті, «кордон містить подвійну кон-
цепцію: водночас він може слугувати чинником, що розді-
ляє різні політично-інституціональні системи, і чинником,
що забезпечує контакт між різними соціальними колек-
тивами». У першому випадку задум полягає у створенні
«лінії розподілу, типової для історичної фази, відомої як
Європа держав». У класичному розумінні кордону він ви-
конує функцію «легального контролю, коли його лінія при-
значена чітко розмежовувати території, що є суб’єктами
різних національних законодавств і різних правових сис-
тем». Цю функцію Р. Ратті характеризує як «фільтруючу»,
метою якої є досягнення контролю й управління контакта-
ми і зв’язками вздовж кордону. Характеризуючи кордон як
«чинник контакту», Р. Ратті зазначає, що в такому разі він
«радше не лінія, а функціональний простір», де стикають-
ся «різні суспільства та колективи, – і тут цілком доцільно
говорити про транскордонні регіони». Отже, виконуючи
водночас розділяючу і контактну функції, кордони, згід-
но з подальшою типологізацією Р. Ратті, виконують роль
бар’єра (превалюючими є чинники відокремлення і за-
критості, також ефект економічної ізольованості), філь-
тра (кордон загалом є відкритим, але виконує фільтрую-
чі функції згідно із завданнями національної політики) і,
зрештою, відкритий кордон, де домінуючою є контактна
функція і здійснюється транскордонне співробітництво як
складник інтеграційного процесу [6, с. 138–139].
Існують й інші підходи до класифікації функцій дер-
жавного кордону.
Так, на думку польського географа Томаша Коморніць-
кого, у широкому розумінні кордони мали та мають три
основні функції: військову (бар’єр для іноземної військо-
вої агресії); економічну (бар’єр для вільного руху това-
рів); цивільну (бар’єр для вільного переміщення людей)
[8, c. 25]. Аналізуючи зміни функцій кордонів у Західній
і Центрально-Східній Європі, вчений зазначає, що одни-
ми з найбільш суттєвих показників, які характеризують
кордон, зокрема, в інтеграційних процесах, є його рівень
проникності та пропускна здатність. Т. Коморніцький,
досліджуючи просторову диференціацію проникності
європейських кордонів, виділяє шість фаз змін функці-
ональності кордонів: 1 – залишається мілітарна функція
кордону, водночас зростає значення суспільно-економіч-
ної функції; 2 – атрофія мілітарної функції за стабіль-
ності функцій економічної (мита) і суспільної (паспорти,
візи); 3 – економічні та суспільні функції кордонів втра-
чають значення через лібералізацію закордонної торгівлі
та паспортної політики. Однак залишаються функції віз,
контролю за пересуванням через кордон осіб і товарів;
4 – подальша лібералізація товарного обороту, а також
запровадження безвізового переміщення з дотриманням
відносного контролю за переміщенням через кордон осіб
і товарів; 5 – цілковита лібералізація товарного обороту,
а також повна свобода переміщення через кордон із до-
триманням спрощеного й обмеженого контролю кордону;
6 – цілковита ліквідація контролю кордону, а переміщення
через нього може відбуватися в будь-якому місці та в будь-
який час [17, с. 209].
У наукових джерелах існує також інший поділ функ-
цій державного кордону. Виділяється політична функція
(лінія розмежування національних суверенітетів), обо-
ронна функція, воєнно-стратегічна функція [5]. У науко-
вій літературі можна зустріти думку, що сьогодні якість
кордону виражається не в категоріях стратегічної цінності
прикордонної лінії міри укріплення кордону, а в категоріях
силового потенціалу, який примикає до кордону території.
Зазначається, що державні кордони виконують передусім
функцію гаранта національної безпеки й передбачають:
обмеження чи повну заборону в’їзду в країну емігрантів;
обмеження чи заборону виїзду за кордон власних грома-
84
дян; здійснення контролю за санітарним станом міжна-
родних пасажирських перевезень; арешт злочинців і осіб,
що переховуються від правосуддя; затримку осіб, які ма-
ють нелегальний бізнес; стягування мита; контроль за по-
льотами в повітряному просторі над усією національною
територією.
Французький політолог і дипломат Мішель Фуше вва-
жав, що кордони виконують три тісно пов’язані функції:
1) кордони встановлюють межі державного суверенітету;
2) вони розділяють у просторі символічні співтовариства,
тобто держави, кожна з яких має власний прапор, гімн, іс-
торію, інститути, що породжують для її громадян специ-
фічні права й обов’язки; 3) кордони розділяють у просторі
своє (тобто національну територію) та чуже (сусідню дер-
жаву, а потім і весь світ) [21, с. 74–75].
Зрозуміло, що функції кордону не є стабільними, вони
підвладні змінам. На думку О. Долгова, функції держав-
них кордонів України в минулому впливають на їх сучас-
не визнання. Ділянки державного кордону переживають
різні рівні трансформації. Західні кордони розвивають
досвід політичного кордону, якій був їм притаманний
за радянськіх часів. Східні – перебувають у процесі на-
буття цього досвіду. На відміну від західних, східні кордо-
ни виконують функції чинника процесу самовизначення.
Реалiзацiя українського проекту нації – держави припадає
на час трансформацій, коли європейські держави делегу-
ють частини суверенітету заради вигод інтеграції. За цим,
з одного боку, Україна прагне віднайти суб’єктність в Єв-
ропі, позначивши її межами – стабільними державними
кордонами. З іншого боку, вона прагне інтегруватися до
Європейських структур, зробити кордони прозорими й
умовними [22, с. 11].
Кордони є складним суспільним явищем, пов’язаним
із фундаментальними основами політико-територіаль-
ної організації суспільства. На думку О. Цвєткової, змі-
на функцій кордонів є важливим показником соціально-
економічної територіальної диференціації та інтеграції
[23, с. 12].
Як зазначає відомий дослідних державних кордонів
В. Колосов, значення кордону в житті людей неможливо
зрозуміти без аналізу його ролі в суспільній свідомості,
самоідентифікації людини з територіями різного рангу
(країною, регіоном, місцевістю). Функції та значення кор-
донів у житті держави і суспільства – предмет і резуль-
тат дискусій та компромісів. Роль кордонів по-різному
інтерпретується різними соціальними групами. Соціаль-
ні уявлення про кордони багато в чому морфологізовані
та є найважливішим елементом етнічної та політичної
(національної) ідентичності. Морфологія і функції дер-
жавних кордонів залежать від лояльності громадян своїй
державі, а вона – від етнічної та політичної ідентичності
населення з обох сторін кордону. Проблема ідентичності
нерозривно пов’язана з аналізом функцій держави. Із цьо-
го випливає проста політична формула: якщо немає ста-
більної політичної ідентичності, немає й стійких кордонів,
стабільної території, немає стабільної держави або іншої
політичної одиниці загалом [1, с. 45–47].
Висновки. Державний кордон виконує чималу кіль-
кість функцій. Більшість дослідників виділяють бар’єрну,
контактну та фільтруючу функції, функції віддзеркалення,
регулювання, відділення та порівняння. Це традиційний,
класичний підхід до типології функцій державного кордо-
ну, але цей перелік не є вичерпним. У наукових досліджен-
нях визначено політичну, економічну, цивільну, військову,
оборонну функції тощо. Функції державних кордонів
країн світу залежать від ідеології, стратегічної мети й еко-
номічних можливостей. За допомогою функцій, що при-
таманні державному кордону, розкривається природа, зна-
чення та роль самого державного кордону.
 Порівняльно-аналітичне право
♦

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Колосов В. Теоретическая лимология : новые подходы / В. Колосов // Международные процессы. – 2003. – № 3. – С. 44–49.
2. Колосов В., Мироненко Н. Политика и политическая география / В. Колосов, Н. Мироненко. – Москва : Аспект Пресс, 2001. – 479 с.
3. Дмитриева С. Лимология : [учебное пособие] / С. Дмитриева. – Воронеж : Издательско-полиграфический центр Воронежского
государственного университета, 2008. – 112 с.
4. Туровский Р. Политическая география : [учебное пособие] / Р. Туровский. – Москва ; Смоленск : Изд-во СГУ, 1999 [Электронный
ресурс]. – Режим доступа : http://nashaucheba.ru/v57985/?cc=1&page=5.
5. Шульга М. Геополітика [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.djerelo.com/politology/128-geopolituka-shulga/
8523-06-kordon-vyznachennya-vydy-fynkc%D1%96yi-problema-yakost%D1%96.html.
6. Студенніков І. Транскордонне співробітництво та його місце в реґіональному розвитку / І. Студенніков // Регіональна політика
в країнах Європи : уроки для України / за ред. С. Максименка. – К. : Логос, 2000. – 171 с. – С. 138–170.
7. Ratti Remigio. Borders and Regionsin a Changing Europe – a Theoretical Framework / Remigio Ratti // Regional Contact. – 1997. –
№ 12. – P. 32–40.
8. Komornitcki T. Granice Polski. Analizazmianprzenikalnosci w latach 1990–1996 / T. Komornitcki. – Warsaw : PAN, IgiPZ, 1999. – 347 s.
9. Географические границы / под ред. Б. Родомана, Б. Эккеля. – М. : Изд-во МГУ, 1982. – 128 с.
10. Купрієнко Д. Державна територія і державний кордон : [навчальний посібник] / Д. Купрієнко, Ю. Дем’янюк, О. Діденко. – Хмель-
ницький : Видавництво НАДПСУ, 2014. – 256 с.
11. Папіш Н., Федунь О. Динаміка міжнародно-політичних функцій українсько-польського державного кордону / Н. Папіш, О. Федунь //
Вісник Львівського університету. Серія «Міжнародні відносини». – 2015. – Вип. 27. – Ч. 3. – С. 90–99.
12. Малиновська О. Політико-географічні аспекти формування та функціонування західного державного кордону України : автореф.
дис. ... канд. геогр. наук : спец. 11.00.02 «Економічна та соціальна географія» / О. Малиновська ; Київ. нац. ун-т імені Тараса Шевченка. –
К., 2002. – 19 с.
13. Верменич Я. Історична лімологія : проблеми концептуалізації / Я. Верменич // Регіональна історія України : збірник наукових
статей. – 2011. – Вип. 5. – С. 29–48.
14. Долгов О. Основні підходи до аналізу процесів формування та еволюції політичних кордонів / О. Долгов // Актуальні проблеми
політики. – 2014. – Вип. 51. – С. 322–330.
15. Долматов І. Державні кордони в контексті лімології / І. Долматов // Актуальні проблеми держави і права : збірник наукових праць. –
Вип. 42. – Одеса : Юридична література. – 2008. – С. 263–268.
16. Альдикенова С. та інші. Трансформація функцій кордонів у прикордонних територіях / С. Альдикенова, А. Голіков, Н. Гончаренко,
О. Ханова // Збірник наукових праць Черкаського державного технологічного університету. Серія «Економічні науки». – 2009. – Вип. 24. –
Ч. 1. – С. 237–243.
17. Журба І. Інтеграційна складова кордону в умовах розширення Європейського союзу / І. Журба // Вісник Хмельницького національ-
ного університету. – 2014. – № 5. – Т. 1. – С. 208–213.
18. Кіш Є. Концептуальні засади лімології: проблематика кордонів Європи / Є. Кіш // Науковий вісник Ужгородського університету.
Серія «Історія». – 2012. – Вип. 29. – С. 140–144.
19. Модельный закон о государственной границе, принят на тридцать пятом пленарном заседании Межпарламентской
Ассамблеи государств-участников СНГ (постановление № 35–9 от 28 октября 2010 г.) [Электронный ресурс]. – Режим доступа :
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/997_n21.
20. Мікула Н., Токованов В. Транскордонне співробітництво. – Київ : Ввидавництво «Крамар», 2011. – 259 с.
21. Foucher M. Európa Köztársaság. Történelmek és geográfiák között / M. Foucher. – Budapest : Napvilágkiadó, 1999. – 145 old.
22. Долгов О. Національне самовизначення територіально-політичних систем в контексті політичної лімології : автореф. дис. ... канд.
політ. наук : спец. 23.00.02 «Політичні інститути та процеси» / О. Долгов ; Миколаївський держ. гуманітарний ун-т ім. Петра Могили. –
Одеса, 2005. – 18 с.
23. Цветкова О. Территория и границы : внутристрановое и межрегиональное измерение / О. Цветкова. – М. : Логос, 2014. – 132 с.

85
№ 5 2017
♦

РОЗДІЛ 3
ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО І ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕС;
СІМЕЙНЕ ПРАВО; МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ ПРАВО

УДК 347.61/64

ЩОДО ҐЕНДЕРНОЇ РІВНОСТІ ЖІНКИ ТА ЧОЛОВІКА В СІМЕЙНОМУ ПРАВІ

АBOUT GENDER EQUALITY OF THE WOMAN AND MAN IN LAW

OF DOMESTIC RELATIONS

Бориславська М.В.,
кандидат юридичних наук, доцент,
доцент кафедри цивільного права та процесу
Хмельницького університету управління та права
У статті проводиться аналіз сімейних правовідносин за ознакою ґендерної рівності. Автор проаналізувала види сімейних відносин, де
фактично неможливо забезпечити ґендерну рівність. Дослідження проведене з використанням сучасної світової практики регулювання
сімейних відносин.
Ключові слова: ґендерна рівність, сімейні відносини, жінка, чоловік, допоміжні репродуктивні технології, одностатеві шлюби (парт-
нерства), материнство, батьківство.

В статье проводится анализ семейных правоотношений по признаку гендерного равенства. Автор проанализировала виды семей-
ных отношений, где фактически невозможно обеспечить гендерное равенство. Исследование проведено с использованием современ-
ной мировой практики регулирования семейных отношений.
Ключевые слова: гендерное равенство, семейные отношения, женщина, мужчина, вспомогательные репродуктивные технологи,
однополые браки (партнерства) материнство, отцовство.

In article the analysis of family legal relationship on the basis of gender equality is carried out. The author analysed types of the family rela-
tions where it is actually impossible to provide gender equality. The research is conducted with use of modern world practice of regulation of the
family relations.
Key words: gender equality, family relations, woman, man, auxiliary reproductive technologies, same-sex marriages (partnership) mother-
hood, paternity.

Постановка проблеми. Аналіз відомих нам історич-
них джерел права та інших історичних даних дозволяє
зробити висновок, що рівності в правах жінки та чоловіка
не існувало фактично ніколи. Звичайно, з такої загальної
тенденції в окремі історичні періоди та на окремих тери-
торіях були винятки, щоправда, нечисельні та нетривалі.
Отже, жінки протягом історії людства перебували в до-
статньо пригніченому та нерівноправному становищі по-
рівняно з чоловіками. Проте за останні сто років питання
рівноправності осіб за багатьма ознаками, в т. ч. й ознакою
статі, змінилося кардинальним чином. На сьогодні у сфе-
рі політики все більше жінок займають високі посади як
в окремих державах, так і в міждержавних об’єднаннях
(організаціях). При формуванні урядів, парламентів за-
проваджуються квоти представників за статевою ознакою.
І це при тому, що жінкам ще досить недавно такі посади
були просто недоступні. Це нормальна практика для країн
Європи, Латинської та Північної Америки. Навіть в окре-
мих мусульманських країнах на сьогодні можна зустріти
жінок в якості високопоставлених чиновників (наприклад,
в якості міністрів).
Але не кожен прагне стати чиновникам, але, мабуть,
кожна особа є суб’єктом сімейних відносин. Саме тому
рівність прав жінки та чоловіка в сімейно-правовій сфері,
на нашу думку, потребує особливої уваги. Слід зазначи-
ти, що становище жінки в суспільстві (як соціальне, так
і правове) значною мірою впливає на розвиток цього сус-
пільства в найрізноманітніших аспектах. Формування та
розвиток дитини як майбутнього члена цього суспільства,
як правило, відбувається за більшої уваги та участі жін-
ки, ніж чоловіка. Йдеться про жінку-матір, бабцю, сестру
тощо. З іншого боку, роль чоловіка в сім’ї зазвичай також
є досить специфічною та важливою. Недарма саме сім’я
виступає ідеалом та взірцем, на якому побудована ідея сі-
мейних форм виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених
батьківського піклування.
Ступінь розробки теми. Становлення та розвиток те-
орії ґендерної рівності, її філософсько-правових та теоре-
тичних аспектів були досліджені в роботах І.П. Андрусяк,
Н.В. Аніщук, Н.О. Бондаренко, О.Р. Дашковської, Ю.В. Ів-
ченко, К.Б. Левченко, О.В. Мартинюка, С.В. Полєніної та
інших. Конституційно-правові основи ґендерної рівності
стали предметом дослідження О.О. Максімова. Окремі
проблеми ґендерної рівності осіб як учасників сімейно-
правових відносин були відображені в працях Н.М. Та-
русіної, О.О. Хазової. Проте окремі проблемні питання є
малодослідженими, потребують подальшого аналізу. Час-
тина з них і увійшла до даної статті.
Головна мета цієї публікації полягає в окреслен-
ні кола сімейно-правових проблем, де питання рівності
в становищі жінки та чоловіком є найбільш актуальними,
та оцінці того, чи взагалі можлива ґендерна рівність у сі-
мейно-правових відносинах.
Виклад основного матеріалу. Конституція Украї-
ни містить пряму заборону будь-якої дискримінації за
ознакою статі. Так, ст. 24 Конституції України закріплює
принцип однакового ставлення, який є одним із найваж-
ливіших у міжнародному праві і випливає передусім із за-
гальноправового принципу рівності можливостей і забо-
рони дискримінації.
Ґендерною рівністю відповідно до національного за-
конодавства є рівний правовий статус жінок і чоловіків
та рівні можливості для його реалізації, що дозволяє осо-
бам обох статей брати рівну участь у всіх сферах життє-
діяльності суспільства (ст. 1 Закону України «Про забез-
печення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків»).
Отже, під поняттям ґендера розуміється сукупність соці-
альних норм поведінки людей залежно від статі. Причому

86

ґендер (чи питання ґендерної рівності) не можна зводити
лише до «жіночого питання» [1, с. 124], особливо врахову-
ючи те, що на сьогодні все частіше ставиться питання про
те, що захисту потребують права й чоловіків, і особливо –
саме у сфері сімейного права.
Разом із тим І.П. Андрусяк стверджує, що дія зазна-
ченого Закону не призвела до утвердження в українській
суспільній свідомості ідеї ґендерної рівності. Відповід-
но, рівень ґендерної культури залишається на зародково-
му рівні та є предметом зацікавленності лише вузького
кола правозахисних та жіночих громадських організацій
[2, c. 88]. Окрім того, як справедливо вказує Н.М. Тару-
сіна, ґендерна рівність, яка в достатній мірі врегульована
вітчизняним законодавством, зазнає порушень на рівні
правозастосовної практики [3, с. 58]. Більше того, на сьо-
годні існують та постійно виникають нові ґендерні викли-
ки в сімейно-правовій сфері, які не мають однозначного
розв’язання ні в законодавстві, ні на практиці. Важливо
зазначити, що вони характерні не тільки нашій державі,
але й усьому (чи більшій частині) світового співтовари-
ства. Це обумовлено інтенсивним розвитком медицини
(біомедицини), запровадженням різноманітних медичних
технологій (зокрема, допоміжні репродуктивні техноло-
гії – ДРТ, зміна статі), зміною суспільної моралі.
Для характеристики поняття ґендера зазвичай викорис-
товують не менше чотирьох груп ознак: біологічна стать,
статево-рольові стереотипи, статево-рольові норми та ста-
тево-рольова ідентичність [1, с. 124]. Слід визнати, що без
ґендерної характеристики неможливе існування жодного
суб’єкта права. Найбільш очевидним це є саме в сімейно-
му праві. Ґендерні проблеми пов’язані як із соціальними
умовами життєдіяльності, так і з реальними фізичними
(природними) відмінностями чоловіків і жінок. Це зумов-
лює специфічні особливості здійснення прав людини жін-
ки і чоловіка. Як вказується в юридичній літературі, жінки
та чоловіки не тільки діють, мислять, але навіть хворіють
по-різному. Природні відмінності між чоловіком і жінкою,
розумові і фізичні якості розподілені між статями так, що
вони гармонійно доповнюють один одного, забезпечуючи
безперервний розвиток людського роду [4, с. 48].
У сфері сімейних відносин статева ознака зумовлює
різні ролі та, відповідно, їх різне найменування: мати і
батько, дочка і син, баба і дід, сестра і брат тощо. Зазвичай
в СКУ та інших актах сімейного законодавства вказуєть-
ся на учасників сімейних правовідносин саме з викорис-
танням вказаних вище найменувань. Притому що одна
фізична особа може бути суб’єктом декількох сімейних
правовідносин. Відповідно, її назва як учасника цих пра-
вовідносин буде різною, залежно від їх змісту. Таке «бага-
томаніття» однієї фізичної особи, мабуть, можна побачити
тільки в сімейному праві. Отже, об’єктивністю є існуван-
ня фізичних осіб різних статей. В юридичній літературі
справедливо зазначається, що значна частина положень сі-
мейного законодавства є ґендерно нейтральною: рівність
є принципом побудови сімейних відносин, подружжя ви-
знаються рівними партнерами, вільними у виборі шлюб-
ного прізвища, роду занять, місця проживання, режиму
власності, вирішення інших питань життя сім’ї, заснова-
ної на шлюбі; батьки, родичі, опікуни і піклувальники ма-
ють рівні можливості та обов’язки (в межах відповідного
статусу) щодо дітей. У той же час існують об’єктивні та
суб’єктивні передумови ґендерної сімейно-правової дифе-
ренціації [5, с. 118]. Слід визнати, що така сімейно-правова
диференціація жінки та чоловіка за ґендерною ознакою є
логічною, та в багатьох випадках її не можна усунути шля-
хом удосконалення чи зміни законодавства. Зупинимося
на деяких прикладах, що підтверджують такий висновок.
1. Гетеросексуальний (різностатевий характер шлюбу).
Законодавство держав ближнього зарубіжжя та Східної
Європи (зокрема, й ч. 1 ст. 21 СКУ) розуміють під шлюбом
союз чоловіка та жінки. Сімейне законодавство не всіх за-
87
Порівняльно-аналітичне право
♦
значених держав містить визначення шлюбу, де би це було
прямо зазначено. Проте з аналізу змісту законодавства ви-
пливає саме такий висновок. Саме природа та першопо-
чаткова історія людства передбачають шлюб як союз жін-
ки та чоловіка. В юридичній літературі піддається критиці
теза, що метою шлюбу є створення сім’ї, а остання одним
із пріоритетів має народження та виховання дітей. Зокре-
ма, для оспорення такого твердження вказують, що, по-
перше, такий висновок є не зовсім коректним, а по-друге,
сімейне законодавство не зобов’язує мати дітей, жодною
мірою не визнає бездітний шлюб шлюбом другого сорту
[6, с. 63]. Із таким баченням не погодитись важко.
Проте все частіше в зарубіжних країнах узаконюєть-
ся протилежний підхід: універсальність конструкції прав
людини дозволяє трактувати право на шлюб як право кож-
ного, незалежно від його/її сексуальної орієнтації. Відпо-
відно, легалізуються одностатеві шлюби (партнерства).
Переважно йдеться про країни Західної Європи (вся Скан-
динавія, Німеччина, Франція, Іспанія, Італія), Канаду,
окремі штати США. Найдальше в цьому відношенні піш-
ли Нідерланди. Так, до Цивільного кодексу Нідерландів
внесли пряму поправку, за якою шлюб може бути укладе-
ний між двома людьми різної або однієї і тієї ж статі. Від-
повідно, між одностатевим та звичайним шлюбом зали-
шаються лише дві юридичні відмінності: 1) одностатева
пара може усиновити тільки голландську (а не будь-яку)
дитину; 2) якщо дитина народжується в жінки, яка пере-
буває в шлюбі з чоловіком, чоловік автоматично визнаєть-
ся батьком дитини, проте це правило не поширюється на
жінку, що перебуває в шлюбі з жінкою.
Масове поширення одностатевих відносин у зару-
біжних країнах ставить питання про загрозу виродження
людини як біологічної істоти, а ще швидше – підміну єв-
ропейського соціуму соціумом іншого походження – на-
самперед, мусульманським, який, до речі, не підтримує
та не розділяє одностатевих уподобань європейців. Отже,
офіційне визнання одностатевих шлюбів можна тракту-
вати й як легалізовану багатьма державами добровільну
відмову громадян від продовження роду. На нашу думку,
йдеться про порушення природного балансу в природі, де
кожна жива істота одним із найважливіших завдань має
розмноження. Тобто толерантність цивілізованого сус-
пільства до приватного життя стає загрозою для самого
цього суспільства.
З біологічної точки зору дані союзи не відноситься до
норм людської природи. Ще більш неприйнятним бачить-
ся дозволяти учасникам одностатевих партнерств бути
прийомними батьками, усиновлювачами та мати інші пра-
ва у сфері піклування над дітьми. Небезпека проявляється
в тому, що модель сімейного життя таких партнерів будуть
здійснюватиме очевидний вплив на дитину, влаштовану
на виховання [7]. Саме тому значна частина держав, де ле-
галізовані одностатеві відносини, не надає їм право бути
батьками (прийомними батьками, усиновлювачами).
Дослідивши розвиток транссексуальності на базі
наукових напрацювань медицини на суміжних наук,
Ю.С. Шишкіна робить висновок про комплексність її при-
чин. Зокрема, серед таких причин виділяють як біологічні
(наявність певної психічної патології), так і психосоціаль-
ні (дія в дитинстві несприятливих мікросоціальних фак-
торів, насамперед з боку родичів першого ступеня спо-
ріднення) [8, с. 82]. Відповідно, наявність у суспільстві
певних держав дозволу на одностатеві шлюби (товари-
ства), на нашу думку, діє руйнівним чином. Держава пови-
нна не дозволяти небажані (небезпечні) дії осіб, а навпаки,
сприяти їх недопущенню.
Виходячи із зазначеного, слід визнати, що ґендерна
рівність у праві на укладення шлюбу та визначенні його
суб’єктного складу є небезпечною, та відповідно – недо-
пустимою. Загальновідомо, що одностатеві відносини не
є «винаходом» сучасних людей, в певній мірі вони існува-
№ 5 2017
♦
ли у всі часи, в т.ч. в стародавньому світі, проте не визна-
валися спочатку церквою, а пізніше – державою. Не слід
забувати й про те, що право однієї особи закінчується там,
де починається право іншої. Головне призначення держа-
ви якраз і полягає в забезпеченні компромісу між правами
та інтересами різних суб’єктів. А для цього й існує зако-
нодавство, яке може місити певні обмеження та заборони.
Законодавчі обмеження окремих прав чи прав окремих ка-
тегорій осіб не є новинкою, досить часто вони мають міс-
це заради забезпечення державних чи суспільних інтере-
сів. Як приклад таких можна навести заборону державним
службовцям, військовослужбовцям на здійснення підпри-
ємницької діяльності, на страйк тощо. Обмеженнями прав
осіб у сімейному праві, які встановлені заради суспільної
користі, є обмеження на усиновлення дітей іноземцями,
обмеження на укладення шлюбу до досягнення шлюбного
віку чи між особами певного ступеню споріднення.
2. Неоднозначним прикладом ґендерної «нерівноправ-
ності» можна назвати розірвання шлюбу, передбачене в ст.
110 СКУ. Так, позов про розірвання шлюбу не може бути
пред’явлений протягом вагітності дружини та протягом
одного року після народження дитини, крім випадків,
коли один із подружжя вчинив протиправну поведінку,
яка містить ознаки кримінального правопорушення, щодо
другого з подружжя або дитини (ч. 1 ст. 110 СКУ). Також
як виняток із наведеного загального правила чоловік, дру-
жина мають право пред’явити позов про розірвання шлю-
бу протягом вагітності дружини, якщо батьківство зачатої
дитини або дитини до одного року визнане іншою особою
або за рішенням суду відомості про чоловіка як батька ди-
тини виключено з актового запису про народження дитини
(ч. 3-4 ст. 110 СКУ). «Ґендерне» питання в даній нормі на-
уковці трактують по-різному. Достатньо часто таке прави-
ло сприймають як таке, що забезпечує ґендерну рівність,
пояснюючи це різними аргументами, наприклад тим, що
мораторій діє на обох із подружжя [9, с. 172], або до тра-
диційного врахування особливого психологічного та фі-
зичного стану вагітної жінки чи жінки, яка нещодавно
народила дитину та яка потребує захисту від дій чоловіка
та своїх власних дій та рішень [10, с. 138], коли жінка здат-
на буде приймати рішення про розлучення, перебуваючи
в більш-менш «рівному» психоемоційному становищі по-
рівняно з чоловіком. Окремі науковці виняток із свободи
розірвання шлюбу, передбачене ст. 110 СКУ, сприймають
як зорієнтоване на захист інтересів новонароджених дітей
та їх матері [11, с. 190], тобто як ґендерно-однобоке. Ціка-
во, що по-різному оцінюючи положення ч. 2-4 ст. 110 СКУ
з точки зору ґендерної рівності, дослідники пояснюють
його одним і тим же фактором – особливою турботою про
жінку, пов’язаною з її вагітністю, пологами та післяполо-
говим станом та однозначно схвально сприймають зазна-
чене законодавче правило.
3. Рівність прав жінки та чоловіка (в т. ч. подружжя)
під час вирішення питань щодо материнства, батьківства.
Слід погодитися з О.О. Хазовою, що репродуктивні права
осіб є однією з найбільш ґендерно-чутливих сфер. А ма-
теринство та батьківство фактично є прямим наслідком
здійснення громадянами своїх репродуктивних прав [12].
Не дивлячись на будь-які намагання повною мірою урів-
няти чоловіків та жінок, існують об’єктивні підстави для
їх диференціації, зокрема фізіологічні. Так, мама не може
бути батьком, і навпаки. Відповідно, законодавство перед-
бачає норми про спеціальну охорону прав та інтересів ва-
гітної жінки та жінки, яка має дитину певного віку, груд-
ну дитину, декількох дітей, дитину-інваліда. Наприклад,
КЗпПУ містить главу ХІІ, яка передбачає особливі права
та гарантії прав жінок. Зокрема, окремі з них стосуються
й кожної жінки як потенційної матері (наприклад, ст. 174
КЗпПУ «Роботи, на яких забороняється застосування пра-
ці жінок»). Разом із тим донедавна в законодавстві місти-
лися окремі ґендерні упущення щодо чоловіків: напри-
88
клад, статус одинокої матері мав місце, статус одинокого
батька був закріплений зовсім недавно.
Намагання до ґендерної ідентичності призвели до
запровадження в документообігу США та Європи (зо-
крема, Великобританії, Франції) з 2011 року вказівки за-
мість мама і батько вказівок на батько 1 та батько 2 (росій-
ською – родитель 1 и родитель 2). Фактично це виступило
логічним наслідком легалізації одностатевих відносин, за-
хищає одностатеві пари «батьків» та їх дітей від дискримі-
нації шляхом уніфікації найменувань суб’єктів сімейних
відносин. Хоча, звичайно, виглядає це приголомшливо.
Одне з найважливіших питань щодо материнства, бать-
ківства – право взагалі мати дітей. А це пов’язано з правом
на розпорядження своїм тілом (а точніше, на перериван-
ня вагітності), яке належить саме жінці. Згідно з нашим
чинним законодавством жінка має право вільно його ви-
користовувати до 12 тижнів вагітності, пізніше перери-
вання вагітності може відбуватися лише за медичними
показаннями. Проте в обох випадках правової можливості
впливу на вирішення цього питання не має чоловік жінки
(батько зачатої дитини). І це при тому, що в ст. 54 СКУ
прямо йдеться про право дружини та чоловіка на спільне
вирішення питання життя сім’ї. Проте обмеження жінки в
праві мати (не мати) дитину (в тому числі право зробити
аборт) буде порушенням її права на свободу та особисту
недоторканність, гарантовану в ст. 56 СКУ. Отже, під час
вирішення питання про переривання вагітності жінка во-
лодіє самостійністю. Отже, як вказує О.О. Хазова, жінка
у вирішенні цього питання наділена переважним правом,
яке можна оцінювати і як обмеження прав чоловіка.
У випадку іншого підходу до цієї ситуації, якщо б за
чоловіком було визнано право давати чи не давати згоду
на проведення аборту, це б фактично означало узаконен-
ня можливості примушування жінки до материнства [12].
Звичайно, це недопустимо. Отже, чоловік (батько зачатої
дитини) не має права брати участь у вирішенні долі за-
чатої дитини. Це право належить лише суб’єкту, який фі-
зіологічно здатен бути матір’ю – жінці. Ембріон є части-
ною тіла жінки, оскільки він знаходиться в її утробі [12].
Теоретично набагато більше прав чоловік міг би мати під
час вирішення долі ембріона, зачатого за допомогою ДРТ.
Проте абсолютно рівними правами жінка та чоловік во-
лодіють доти, доки ембріон знаходиться поза тілом жін-
ки [12]. Після його імплантації в тіло жінки права жінки
щодо цього зародку стають переважними над правами
біологічного батька. На сьогодні актуальним є питання,
яке ставиться в юридичній літературі, щодо належної по-
ведінки вагітної жінки, дотримання рекомендацій лікарів,
ведення здорового способу життя. Проте й тут жінка само-
стійна у вирішенні цих питань, навіть якщо її поведінки є
очевидно небезпечною для зачатої дитини.
В юридичній літературі піднімається питання про
проведення ґендерної експертизи законодавства про ДРТ,
оскільки під час його створення головною метою висту-
пало подолання безпліддя, і в багатьох (не всіх) питаннях
більше враховується думка жінки. Однак в окремих ви-
падках (наприклад, при сурогатному материнстві) права і
матері, і батька можуть бути визнані рівними.
Отже, незважаючи на фізіологічну відмінність між чо-
ловіком і жінкою, категорія ґендерної рівності є дуже рух-
ливою. Мета законодавства полягає в адекватній реакції
на відповідні зміни, щоб надати і жінці, і чоловікові най-
більш сприятливі умови для самореалізації [12].
Розглянутими вище питаннями не вичерпується уся
проблематика ґендерної рівності жінки та чоловіка в сі-
мейних правовідносинах. Їх перелік є значно ширшим.
Так, поза межами дослідження залишилися такі важливі
питання, як рівність батьків під час здійснення батьків-
ських прав та обов’язків після розірвання шлюбу та ви-
значення місця проживання дитини; проблема неодночас-
ності виникнення батьківських прав матері та батька щодо
 Порівняльно-аналітичне право
♦

новонародженого; нерівність прав батька при застосуван- ність має бути гарантована законодавством та дотримана
ні методів ДРТ. на практиці. У тих же відносинах, де це є неможливим,
Висновки. Сімейні відносини є тією сферою, де ґен- насамперед слід виходити із забезпечення прав окремих
дерна рівність, враховуючи об’єктивно існуючі фізіоло- осіб – жінки чи чоловіка. Як правило, саме жінка в ґендер-
гічні відмінності жінки та чоловіка, не може бути забез- но-нерівних відносинах володіє переважними правами.
печена повною мірою. В усіх питаннях, де ці фізіологічні Об’єктивно зумовленою ґендерна нерівність є насамперед
відмінності, є непринциповими для здійснення сімейних у відносинах щодо материнства, батьківства. Зустрічаєть-
прав та виконання сімейних обов’язків, ґендерна рів- ся вона й в окремих аспектах шлюбних відносин.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Тарусина Н.Н. Семейное право в «оркестровке» суверенности и судебного усмотрения : монография / Н.Н. Тарусина. – М. :
Проспект, 2014. – 288 с.
2. Андрусяк І.П. Ідея ґендерної рівності в українській правовій думці другої половини ХІХ століття : дис. … канд. юрид. наук :
12.00.01 / І.П. Андрусяк. – Л., 2017. – 233 с.
3. Тарусина Н.Н. Мужчина и женщина как субъекты брачного права: равенство, неравенство и антиравенство возможностей /
Н.Н. Тарусина // Вестник ЯрГУ. Серия Гуманитарные науки. – 2010. – № 3(13). – С. 57.
4. Дутка Г.І., Кузнєцова О.М. Права жінок у сучасних умовах розвитку державності / Г.І. Дутка, О.М. Кузнєцова // Держава і право. –
2011. – Випуск 51. – С. 46.
5. Гендер в законе : монография. – М. : Проспект, 2015. – 480 с.
6. Тарусина Н.Н. Институт современного российского брака: гендерные предпочтения / Н.Н. Тарусина // Сборник научных трудов
SWorld. – 2013. – № 4(46). – С. 61.
7. Исаева Е.А. Однополые пары и дети: аспекты британского и американского законодательства / Е.А. Исаева // Социально-юриди-
ческая тетрадь (СЮрТе). Вып. 2. – Ярославль : ЯрГУ, 2012. – С. 138.
8. Шишкина Ю.С. Этиологические и правовые аспекты расстройства гендерной идентичности / Ю.С. Шишкина // Вестник Волжского
университета им. В. Н. Татищева. – 2010. – № 74. – С. 80.
9. Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. – [3-є вид., перероб. і доп.] / З.В. Ромовська. – К. :
Правова єдність, 2009. – 432 с.
10. Сімейне право України: підручник / С.Б. Булеца, В.В. Заборовський, В.Г. Фазикош та ін. ; за ред. С.Б. Булеци, В.Г. Фазикоша. –
К. : Знання, 2015. – 375 с.
11. Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України : пер. з рос. / С.В. Ківалов, Ю.С. Червоний, Г.С. Волосатий та ін.; за ред.
Ю.С. Червоного. – К. ; О. : Юрінком Інтер, 2008. – 504 с.
12. Хазова О.А. Проблемы гендерного равенства и репродуктивные права супругов / О.А. Хазова [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : www.owl.ru/syostri/gender3.htm.

УДК 347.4

ВІДМЕЖУВАННЯ ДОГОВОРУ ОРЕНДИ ЗЕМЕЛЬНОЇ ДІЛЯНКИ

ВІД СУМІЖНИХ ДОГОВІРНИХ КОНСТРУКЦІЙ

DELIMITATION OF LEASE CONTRACT OF THE LAND PLOT

FROM OTHER CONTRACTUAL CONSTRUCTIONS

Гнідан Р.М.,
аспірант кафедри цивільного права
Юридичного інституту
Прикарпатського національного університету
імені Василя Стефаника
У статті аналізується співвідношення договору оренди земельної ділянки та суміжних договірних конструкцій, серед яких, зокре-
ма, – договір оренди земельного паю, договори користування обмеженими речовими правами. Досліджується співвідношення договору
суборенди земельної ділянки та договору відчуження права оренди земельної ділянки. З’ясовано, що спільним для обох договорів є те,
що кінцевою метою договорів є передача права володіння та користування земельною ділянкою іншій особі.
Ключові слова: договір оренди земельної ділянки, договір оренди земельного паю, договір відчуження права оренди земельної
ділянки.

В статье анализируется соотношение договора аренды земельного участка и смежных договорных конструкций, среди которых,
в частности, – договор аренды земельного пая, договоры пользования ограниченными вещными правами. Исследуется соотношение
договора субаренды земельного участка и договора отчуждения права аренды земельного участка. Выяснено, что общим для обоих
договоров является то, что конечной целью договоров является передача права владения и пользования земельным участком другому
лицу.
Ключевые слова: договор аренды земельного участка, договор аренды земельного пая, договор отчуждения права аренды земель-
ного участка.

In the article there is analyzed the correlation between the lease agreement of the land plot and other contractual constructions, including, in
particular, the land part lease agreement, contracts on the use of limited real rights. The correlation of the contract of sublease of a land plot and
the contract of alienation of the right of lease of a land plot is investigated. It is revealed that the common peculiarity for both contracts is that the
ultimate aim of the agreements is to transfer the right of possession and use of the land to another person.
Key words: lease contract of the land plot, lease contract of a land share, contract of alienation of the right of rent of the land plot.

89
№ 5 2017
♦
Постановки проблеми. Чинне цивільне і земельне
законодавство залишає неврегульованими ряд істотних
аспектів, що стосуються укладення, виконання та при-
пинення договору оренди земельних ділянок. Відсутність
належного системного підходу під час прийняття норма-
тивних правових актів, що регулюють передачу в оренду
земельних ділянок, які перебувають у приватній, державній
та комунальній власності, призводить до наявності колізій
у правовому регулюванні одних і тих же правовідносин, не-
цільового використання землі, недобросовісної конкурен-
ції. З огляду на зазначене в сучасних умовах виникає гостра
потреба в проведенні комплексного науково-теоретичного
дослідження проблем договору оренди земельної ділянки.
Стан дослідження. Теоретичною основою досліджен-
ня стали наукові праці фахівців у галузі цивільного дого-
вірного права та земельного права, серед яких варто виді-
лити А. Брунь, О. Дзеру, В. Носіка, В. Семчика, О. Феліва.
Разом із тим праці згаданих науковців торкаються пробле-
ми співвідношення договору оренди земельної ділянки
з іншими договорами лише частково.
Мета статті полягає в проведенні порівняльного ана-
лізу співвідношення договору оренди земельної ділянки
та суміжних договірних конструкцій.
Виклад основного матеріалу. Поширеним у договір-
ній практиці є укладення договорів оренди земельного
паю. Характерні риси таких договорів закріплені в указах
Президента України «Про невідкладні заходи щодо при-
скорення реформування аграрного сектора економіки» [1]
від 3 грудня 1999 р., «Про гарантування захисту еконо-
мічних інтересів та поліпшення соціального забезпечення
селян-пенсіонерів, які мають право на земельну частку
(пай)» [2] від 15 грудня 1998 р., «Про додаткові заходи
щодо соціального захисту селян – власників земельних ді-
лянок та земельних часток (паїв)» [3] від 2 лютого 2002 р.
та інших підзаконних нормативно-правових актах.
Договір оренди земельної ділянки відрізняється від
договору оренди земельної частки (паю), який має значне
поширення в сільському господарстві України. Договір
оренди земельної частки (паю) – це угода сторін, що пе-
редбачає переуступку права використання земельної част-
ки (паю) іншій особі на умовах платності, зворотності,
строковості з метою формування і використання єдиного
земельного масиву для задоволення інтересів орендодавця
і орендаря [4, c. 397].
На початковому етапі з передачі земельних часток
(паїв) в оренду ряд правознавців, вказуючи на юридичну
алогічність оренди земельних часток (паїв), висловилися
проти укладення договорів їх оренди [5, c. 83]. Однак на
законодавчому рівні правова можливість укладення до-
говору оренди щодо паю була все ж закріплена. Уперше
до земельного законодавства України поняття «земельна
частка (пай)» було внесено Указом Президента України
«Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної ре-
форми у сфері сільськогосподарського виробництва». Зо-
крема, в п. 2 вищезазначеного нормативно-правового акта
вказано на те, що організаціям землеустрою необхідно
здійснити поділ земель, які передано в колективну влас-
ність, на земельні частки (паї) без виділення їх у натурі
(на місцевості), а в пункті 3 закріплюється норма про те,
що право на земельну частку (пай) може бути об’єктом
купівлі-продажу, дарування, міни, успадкування, застави.
Відповідно до абзацу другого розділу IX «Перехідні
положення» Закону України «Про оренду землі» громадя-
ни – власники сертифікатів на право на земельну частку
(пай) до виділення їм у натурі (на місцевості) земельних
ділянок мають право укладати договори оренди земель
сільськогосподарського призначення, місце розташуван-
ня яких визначається з урахуванням вимог раціональної
організації території і компактності землекористування,
відповідно до цих сертифікатів з дотриманням вимог да-
ного Закону.
90
Реєстрація договорів оренди земельного паю здійсню-
ється на підставі Постанови Кабінету Міністрів України
від 24.01.2000 №119 «Про затвердження Порядку реє-
страції договорів оренди земельної частки (паю)» [6].
Реєстрація договорів оренди паю проводиться виконавчим
комітетом сільської, селищної, міської ради за місцем роз-
ташування земельної частки (паю) (п. 2). Договір оренди
реєструється в Книзі записів реєстрації договорів оренди
земельних часток (паїв), що ведеться за формою згідно
з додатком. Датою реєстрації договору оренди є дата вне-
сення відповідного запису до цієї Книги (п. 4).
Таким чином, процедура реєстрації договорів оренди
земельного паю суттєво відрізняється від процедури ре-
єстрації земельної ділянки, щодо якої оформлено право
власності (різні нормативно-правова основа, уповноваже-
ний на реєстрацію орган, предмет реєстрації і т.д.).
Слід також зазначити, що під час виділення земельної
частки паю в натурі (на місцевості) земельна ділянка, як
правило, матиме чітко визначену площу, яка не співпадає
з площею, зазначеною в умовних кадастрових гектарах
у сертифікаті на право на земельну частку (пай).
Науковці зазначають, що договір оренди земельної
частки (паю) – не те ж саме, що договір оренди земель-
ної ділянки. Так А. Брунь, досліджуючи договір оренди
земельних ділянок сільськогосподарського призначення,
доходить висновку, що користування земельними ділянка-
ми та сертифікатами здійснюється, як правило, на основі
двох самостійних угод, які за певних умов можуть інте-
груватися в одне зобов’язання [7, c. 3]. На думку В. Носіка
та Т. Коваленка, земельний пай – спеціальна юридична ка-
тегорія, і її не можна ототожнювати з конкретною земель-
ною частиною чи земельною ділянкою [8, c. 49].
Держкомзем України зазначив у листі «Щодо укла-
дення договорів оренди земельної частки (паю) та оренди
земельної ділянки» від 13.03.2001 № 14-17-2-Н1063/2960,
що оренда земельної частки (паю) та оренда земельної ді-
лянки за предметом є суттєво різними якісними відноси-
нами [9]. У випадку оренди земельної частки (паю) вста-
новлюються орендні відносини щодо права на земельну
частку (пай), не визначену в натурі земельну ділянку, по-
свідчену сертифікатом.
Цікавою особливістю договору оренди земельного
паю є й те, що йдеться не про володіння, користування
та розпорядження конкретною земельною ділянкою, яку
виділено на місцевості, а про право на земельну ділянку,
адже сама ділянка перебувала в загальному масиві діля-
нок, що виділялися учасникам колективного сільсько-
господарського підприємства. Через те укладення такого
договору можливо лише тоді, коли орендар узяв в оренду
єдиний земельний масив, у складі якого знаходиться зе-
мельна ділянка. Отже, орендар користується єдиним зе-
мельним масивом, проте договір оренди земельної частки
(паю) укладає з усіма особами, які мають право на земель-
ні паї, що є в складі цього масиву [10, c. 120].
Слід також зазначити й ту особливість, що відповід-
но до ст. 761 ЦК України право передання майна в найм
має власник речі або особа, яка має майнові права. Влас-
ник сертифікату, тобто орендодавець, за договором орен-
ди земельної частки (паю), не має повноважень власника
на земельну ділянку, стосовно якої фактично укладається
договір. Отже, право власності та право на пай – різні пра-
вові категорії [5, c. 182]. Перше пов’язане з правом на річ,
а друге передбачає лише саме право без відведення реаль-
ної земельної ділянки в натурі [11, c. 88].
Таким чином, відмінність договору оренди земельної
ділянки від договору оренди земельного паю полягає в на-
ступному: 1) предметом договору оренди земельної ді-
лянки є певний конкретизований об’єкт – нерухома річ,
а предметом договору оренди паю є майнове право – пра-
во на земельну частку; 2) земельна ділянка має чіткі межі,
місце розташування, кадастровий номер, які не притаман-

ні земельному паю; 3) відмінний порядок реєстрації дого-
вору: договір оренди земельного паю підлягає державній
реєстрації, на відміну від договору оренди земельної ді-
лянки; 4) право оренди земельної ділянки підлягає дер-
жавній реєстрації, а право оренди паю не реєструється.
Слід відмежувати також договір оренди земельної ді-
лянки від договорів, якими опосередковується викорис-
тання обмежених речових прав.
Одним із показових прикладів складності відокремлен-
ня правовідносин, що виникають із договору оренди зе-
мельної ділянки, від правовідносин, що виникають на під-
ставі суперфіцію, є судова справа за позовом виконавчого
комітету Вінницької міської ради до ТОВ «А» про розірван-
ня укладеного між сторонами договору оренди земельної
ділянки. Сторони посилалися на різні правові норми, які,
на їх думку, мали бути застосовані в даному випадку. Зокре-
ма, виконавчий комітет Вінницької міської ради (позивач)
наполягав на тому, що між ним та ТОВ «А» (відповідач)
був укладений договір оренди земельної ділянки для бу-
дівництва адміністративної будівлі, тому, на його думку, до
відносин, що виникли на підставі цього договору, повинні
застосовуватися норми, які регулюють орендні відносини.
Натомість відповідач вважав, що відносини мають бути
врегульовані нормами, які визначають право користування
чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій).
Рішенням Господарського суду Вінницької області та
постановою Житомирського апеляційного господарського
суду позов задоволений, а договір оренди земельної ділян-
ки розірваний. Натомість ВГСУ скасував постанову Жи-
томирського апеляційного господарського суду та передав
справу на повторний розгляд до суду першої інстанції.
При цьому відзначив, що до даних відносин повинні за-
стосовуватися норми, які регулюють право користування
чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій),
а саме: стаття 1021 ЗК та главою 34 ЦК України.
ВСУ відмінив постанову ВГСУ, а постанову Жито-
мирського апеляційного господарського суду та рішення
Господарського суду Вінницької області залишив в силі.
Було встановлено, що між виконавчим комітетом Вінниць-
кої міської ради та ТОВ «А» виникли саме орендні право-
відносини, а підставою для розірвання договору є вико-
ристання земельної ділянки не за цільовим призначенням,
а не невикористання земельної ділянки для забудови впро-
довж трьох років підряд [12].
Вище згадана судова справа слугує показовим прикла-
дом того, що іноді досить важко провести межу між орен-
дою землі та суперфіцієм.
На думку Ч.Н. Азімова, право суперфіцію виникає
з договору оренди земельної ділянки для забудови подібно
до того, як право власності виникає на підставі окремих
договорів (договір купівлі-продажу, договір міни, договір
дарування і т. п.) [13, c. 110]. О. Фелів зазначає, що із чин-
ного законодавства випливає, що єдиною кваліфікуючою
відмінністю між суперфіцієм та орендою [14, c. 7] можна
визнати тільки одну: суперфіцій може бути наданий без-
строково (ч. 4 ст. 413 ЦК), а оренда обмежена 50 роками.
Щоправда автор не врахував змісту ч. 5 ст. 413 ЦК Украї-
ни, згідно з якою строк користування земельною ділянкою
державної чи комунальної власності для забудови не може
перевищувати 50 років.
Згідно зі ст. 414 ч. 1 абз. 2 ЦК України власник ділян-
ки може отримувати частку від доходу, якщо користувач
(власник суперфіцію) збудує на ділянці промисловий
об’єкт. Таке право власника земельної ділянки навряд чи
можна вважати відмінною ознакою між суперфіцієм та
орендою, оскільки сторонам договору оренди нічого не
перешкоджає передбачити аналогічне право орендодавця.
91
Порівняльно-аналітичне право
♦
Таким чином, відмінність договору суперфіцію поля-
гає в наступному: 1) за цільовим призначенням земельна
ділянка передається в користування іншій особі виключно
для будівництва промислових, побутових, соціально-куль-
турних, житлових та інших споруд і будівель (суперфіцій);
2) необмеженість строку передачі в користування земель-
ної ділянки приватної форми власності.
Законом закріплено право орендаря укласти договір
суборенди земельної ділянки. Орендована земельна ділян-
ка або її частина може передаватися орендарем у суборен-
ду без зміни цільового призначення, якщо це передбачено
договором оренди або за письмовою згодою орендодавця
(ч. 1 ст. 8 Закону України «Про оренди землі») [15].
Слід відрізняти суборенду від здійснення господар-
ської діяльності за замовленням орендаря за іншими ци-
вільно-правовими договорами (наприклад, договір під-
ряду тощо) та від договору відчуження права оренди.
За загальним правилом дозволяється передача в суборен-
ду будь-якої земельної ділянки (за винятком ч. 7 ст. 8 Зако-
ну), якщо це передбачено договором оренди. Відповідно
до ч. 7 ст. 8 Закону передача в суборенду земельних діля-
нок, на яких розташовані цілісні майнові комплекси під-
приємств, установ і організацій державної або комуналь-
ної власності, а також заснованих на майні, що належить
Автономній Республіці Крим, та їх структурних підрозді-
лів, забороняється.
У ст. 8-1 Закону йде мова про відчуження права оренди
земельної ділянки державної або комунальної власності.
Про можливість відчуження права оренди земельної ді-
лянки приватної форми власності в Законі не згадується
взагалі.
Відповідно до ч. 4 ст. 124 ЗК України передача в орен-
ду земельних ділянок, що перебувають у власності грома-
дян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди
між власником земельної ділянки і орендарем. Підставою
для укладення договору оренди може бути цивільно-пра-
вовий договір про відчуження права оренди. Таким чином,
з аналізу ЗК України можна зробити висновок, що відчу-
жено може бути право оренди земельної ділянки будь-якої
форми власності [16].
Орендодавцем за договором суборенди є орендар за
первісним договором оренди. З аналізу норм щодо відчу-
ження права оренди земельної ділянки випливає, що від-
чужити право оренди може орендар. Закон не наділяє пра-
вом відчуження права оренди земельної ділянки власника
земельної ділянки.
Договір суборенди земельної ділянки підлягає держав-
ній реєстрації. Договір відчуження права оренди земель-
ної ділянки не реєструється. Але відповідно до ч. 1 ст. 4
Закону України «Про державну реєстрацію речових прав
на нерухоме майно та їх обтяжень» підлягає державній ре-
єстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме
майно.
Висновки. Таким чином, спільним для обох договорів
(договору суборенди земельної ділянки та договору від-
чуження права оренди) є те, що кінцевою метою договорів
є передача права володіння та користування земельною ді-
лянкою.
Разом із тим між цими договорами є ряд відмінностей:
1) договір відчуження права оренди не підлягає державній
реєстрації; 2) забороняється за договором суборенди пере-
дача в суборенду земельних ділянок, на яких розташовані
цілісні майнові комплекси підприємств, установ і орга-
нізацій державної або комунальної власності; 3) договір
суборенди земельної ділянки є договором найму, договір
відчуження права оренди земельної ділянки є договором
купівлі-продажу.
№ 5 2017
♦

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки: Указ Президента України від 3 грудня
1999 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1529/99.
2. Про гарантування захисту економічних інтересів та поліпшення соціального забезпечення селян–пенсіонерів, які мають право
на земельну частку (пай): Указ Президента України від 15 грудня 1998 р. [Електронний ресурс] // Офіційний веб-портал Верховної Ради
України. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1353/98.
3. Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян – власників земельних ділянок та земельних часток (паїв) : Указ
Президента України від 2 лютого 2002 р. [Електронний ресурс] // Офіційний веб-портал Верховної Ради України. – Режим доступу :
http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/92/2002.
4. Цивільне право України. Особлива частина: підручник / за ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, Р.А. Майданика. – 3–тє вид., перероб.
і допов. – К. : Юрінком Інтер, 2010. – 1176 с.
5. Семчик В.І. Земельний пай не може бути предметом оренди / В.І. Семчик // Правова держава: щорічник наукових праць. –
К., 1997. – Вип. 8. – С. 180–184.
6. Про затвердження Порядку реєстрації договорів оренди земельної частки (паю) : Постанова Кабінету Міністрів України
від 24.01.2000 р. – № 119 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 4. – Ст. 113.
7. Брунь А.Г. Договір оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення : автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.03
«Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / А.Г. Брунь. – Х., 2003. – 16 с.
8. Носік В. Про правову природу земельної частки (паю) / В. Носік, Т. Коваленко // Право України. – 2000. – № 3. – С. 48–53.
9. Щодо укладення договорів оренди земельної частки (паю) та оренди земельної ділянки: лист Державного комітету України
по земельних ресурсах від 13.03.2001 № 14–17–2–Н1063/2960 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ua–info.biz/legal/baseqp/
ua–zmwdgr.html.
10. Калаур І.Р. Договірні зобов’язання про передання майна у користування в цивільному праві України» : дис. … доктора юридичних
наук за спеціальністю 12.00.03 / І.Р. Калаур. – 2015.– 466 с.
11. Брунь А.Г. Договір оренди земельних ділянок сільськогосподарського призначення : дис... канд. юрид. наук : 12.00.03 / А.Г. Брунь. –
Х., 2003. – 173 с.
12. Вищий господарський суд України. Узагальнення судової практики розгляду господарськими судами справ у спорах, пов’язаних
із земельними правовідносинами від 01.01.2010 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/
n0001600–10.
13. Азімов Ч. Сервітути в цивільному праві України / Ч. Азімов // Вісник Академії правових наук України. – 2004. – № 1. – С. 108–114.
14. Фелів О. Оренда землі згідно з законодавчими змінами від 16 вересня 2008 р. / О. Фелів // Юридичний журнал. – № 2. – 2009. –
С. 3–8.
15. Про оренду землі : Закон України від 06.10.1998 № 161–XIV // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1998. – № 46–47. –
Ст. 280.
16. Земельний кодекс України в редакції від 25.10.2001 № 2768–III // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 3–4. – Ст. 27.

УДК 347.1

ІНФОРМАЦІЙНА БЕЗПЕКА ЯК СПОСІБ ГАРАНТУВАННЯ

ПРАВА ОСОБИ НА ІНФОРМАЦІЮ

INFORMATION SECURITY AS A WAY TO ENSURE THE HUMAN RIGHT TO INFORMATION

Гуйван О.П.,
здобувач кафедри цивільного права і процесу
Харківського національного університету внутрішніх справ
Стаття присвячена дослідженню проблематики організації надійного правового захисту інформації, яка є предметом відповідних сус-
пільних відносин. Встановлено, що з огляду на існування різноманітних ризиків підхід до інформаційної безпеки має носити комплексний
характер. Він повинен поєднувати заходи правової охорони та елементи технічного та організаційного впливу, в залежності від характеру
ризиків та осягань.
Ключові слова: загроза інформації, інформаційна безпека, інформаційні ризики.

Статья посвящена исследованию проблематики организации надежной правовой защиты информации, которая является предме-
том соответствующих общественных отношений. Установлено, что с учетом существования различных рисков подход к информаци-
онной безопасности должен носить комплексный характер. Он должен сочетать меры правовой охраны и элементы технического и
организационного воздействия, в зависимости от характера рисков и посягательств.
Ключевые слова: угроза информации, информационная безопасность, информационные риски.

The article is devoted to the study of problems of organization of reliable legal protection of information, which is the subject of relevant public
relations. It is established that, taking into account the existence of various risks, the approach to information security should be of a complex
nature. It should combine legal protection measures and elements of technical and organizational impact, depending on the nature of the risks
and encroachments.
Key words: threat of information, information security, information risks.

Постановка проблеми. Бурхливий розвиток сучасно-
го суспільства, передовсім у науково-технічному напрямі,
призвів його до нового якісного стану – інформаційного.
Відтак інформація стає найвизначальнішим стратегічним
ресурсом: хто володіє необхідною інформацією, той ви-
грає в розвитку. Усе більш відчутним стає вплив триваю-
чих інформаційних процесів на всі сторони суспільного та
приватного життя, включаючи економіку, політику, соці-
альні процеси тощо. При цьому інтенсивно здійснюється
інформаційний обмін, розповсюдження різних відомос-
тей та інші види інформаційних взаємодій. Усе це відбу-
вається на тлі жорсткого протистояння учасників інфор-

92

маційних відносин, боротьби за інформаційний простір.
Як наслідок, виникають та щоразу набувають різноманіт-
них виявів інформаційні загрози, що викликає необхід-
ність покращення технічного та правового забезпечення,
аби успішно протистояти подібним загрозам.
З огляду на поширення інформаційного обороту зрос-
тає і значення самої інформаційної сфери та її захисту.
До неї прийнято відносити сукупність інформації та ін-
формаційної інфраструктури, призначеної для збиран-
ня, обробки, використання та поширення інформації,
суб’єктів, що здійснюють цей процес, засобів зберігання
та захисту інформації, а також систем, які регулюють сус-
пільні відносини, що при цьому виникають.
Мета – дослідження проблематики організації надій-
ного правового захисту інформації, яка є предметом від-
повідних суспільних відносин.
Виклад основного матеріалу. Як один із визначаль-
них факторів суспільного життя інформаційні відносини
здійснюють значний вплив на стан політичної, економіч-
ної, оборонної, гуманітарної безпеки. Швидкий розвиток
та широке запровадження інформаційних технологій не
лише відкривають нові можливості для суспільного роз-
витку, але, на жаль, викликають негативні процеси. При-
чому кількість та варіативність ризиків постійно зростає.
Це можуть бути загрози природного, техногенного чи
антропогенного походження, що становлять небезпеку
для елементів інформаційної сфери. Маємо враховува-
ти, що ще зовсім недавно захист здійснювався, пере-
важно, відносно державної та військової таємниць. Нині
ж об’єктами такого захисту є промислові, комерційні,
банківські та інші таємниці. Нагальною також є потреба
в захисті об’єктів авторського права та інших прав інте-
лектуальної власності, зокрема тих, що захищені патентом
чи державним свідоцтвом. При цьому слід зазначити, що
саме в цій царині – захисті від несанкціонованого досту-
пу, використання, спотворення змісту об’єктів інтелекту-
альної власності – в українському національному право-
вому середовищі існують найбільші прогалини. Яскравим
свідченням цього стало усвідомлення владою факту, що
захист цих прав потребує підвищеної уваги, та створення
Вищого спеціалізованого суду з інтелектуальної власнос-
ті. Також наразі вельми актуальним є питання юридично-
го захисту права власності на інформацію, конфіденційної
інформації, в тому числі персональних даних, права на пу-
блічне поширення лише достовірної інформації про особу
та інші. Задля досягнення позитивного результату в цьому
напрямі необхідно напрацювати новітні підходи до забез-
печення безпеки інформації шляхом удосконалення юри-
дичних, організаційних та технічних методів, способів та
засобів. Бо від стану інформаційної безпеки прямо зале-
жить і національна безпека.
Українське законодавство має значну кількість нор-
мативних актів, які прямо чи опосередковано регулю-
ють відносини стосовно обігу інформації. Даним пи-
танням присвячено норми як Цивільного кодексу, так і
спеціального законодавства. У загальному вигляді інфор-
мація віднесена до різновиду особистих немайнових прав,
і в цьому контексті регулювання інформаційних відносин,
здавалося б, мусило бути обмеженим правовим інстру-
ментарієм, що застосовується для опосередкування прав
інтелектуальної власності, наприклад, такими як право на
комерційну таємницю. Але особливості і характерні озна-
ки інформації як об’єкта цивільно-правового регулювання
роблять подібну кваліфікацію відверто вузькою. Річ у тім,
що, на відміну від більшості нематеріальних благ, інфор-
мація є об’єктом матеріального обороту, її характеризує
незнищуваність із настанням смерті фізичної особи чи
припиненням юридичної особи-власників, вона має то-
варні ознаки, особливий характер зберігання, відтворен-
ня та розповсюдження. Тож законодавець з урахуванням
вказаних факторів мусив прийняти низку законодавчих
93
Порівняльно-аналітичне право
♦
актів, які опосередковують порядок використання, роз-
порядження та захисту інформації та її обороту в різних
іпостасях. Здавалося б, наявність широкого кола регуля-
тивних механізмів всебічно охоплює всі сфери здійсненні
інформаційних взаємин у суспільстві. Але насправді має-
мо відмітити, що єдиної нормативної системи в даній сфе-
рі ще не створено, відсутня узгодженість та послідовність
у правотворенні, а відтак і в правозастосуванні. Особливо
такий стан спостерігається в законодавстві про інформа-
ційну безпеку із застосуванням новітніх технологічних
розробок, зокрема Інтернету. Певною мірою відносини
в даній царині регулюються Законом України «Про за-
хист інформації в автоматизованих системах» від 5 липня
1994 p., а також положенням про технічний захист інфор-
мації в Україні, затвердженим Указом Президента № 1229
від 27 вересня 1999 р. Разом із тим маємо погодитися, що
особливістю нормативно-правового регулювання інфор-
маційних відносин України є наявність значної кількості
неузгоджених один з одним нормативно-правових актів
різної юридичної сили, а також невідповідність нормам
чинної Конституції. Причому деякі з найважливіших
інформаційних правовідносин, приміром Інтернет-від-
носини, врегульовано лише підзаконними нормативно-
правовими актами.
У правовому контексті питання інформаційної безпеки
наразі досліджуються повільно. Це спричинено тим, що
вивчаються та задіюються різні галузі знань, пов’язані
з функціонуванням окремих інститутів, які займаються
суспільно-політичним, науково-технічним, соціологічним
психологічним вивченням характеру та змісту загроз для
інформаційного середовища. При цьому особлива ува-
га приділяється саме належній правовій організації сус-
пільних відносин, бо форма створення ризиків та реалі-
зації загрози, як правило, пов’язана з діяльністю людини.
Оскільки такі вчинки мають ознаки протиправності або
набуття таких ознак у майбутньому, надзвичайно важливо
визначитися з елементами та проявами таких діянь, аби,
по-перше, запобігти їм, а по-друге, виробити чітку диспо-
зицію караного діяння та напрацювати адекватний вид і
розмір санкції, який би відповідав суспільному інтересу
і враховував рівень посягання. Отже, право встановлює
зв’язок між об’єктивно існуючими загрозами і конкрет-
ними формами та проявами їхньої реалізації, пов’язаними
з діяльністю людини (антропогенний фактор), і в такий
спосіб здійснює охоронну функцію стосовно відповідних
суспільних відносин, зокрема і щодо елементів інформа-
ційної сфери [1, c. 19].
До проблеми, пов’язаної з належним використанням та
захистом інформації, в тому числі і в інформаційним систе-
мах та Інтернеті, зверталися провідні вчені-юристи, а саме:
В.М. Брижко, В.А. Ліпкан, Ю.Є. Максименко,О.Н.Дудко,
В.Д. Гавловський, І.Л. Бачило, В.І. Жуков, І.С.Мелюхина,
Р.А. Калюжний, B.C. Цимбалюк, Ю.М. Батурина, В.А. Ко-
пилов, Б.В. Кристальний та інші. Разом із тим наукові до-
слідження відносин, що пов’язані із захистом інформації
та інформаційною безпекою в цілому, не носять комплек-
сного характеру, мало уваги приділено охороні носіїв ін-
формації, захисту інформаційних ресурсів. Недостатньо
вивчений матеріально-правовий аспект вказаних відносин
у плані визначення наслідків застосування досліджуваних
загроз. На з’ясування сутності ризиків вчинення відносин
в інформаційній сфері та напрацювання конкретних адек-
ватних реагувань та вдосконалення відповідного правово-
го регулювання спрямована дана праця.
У науці прийнято вважати, що інформація становить
певну сукупність відомостей, що об’єктивно існує в про-
сторі та становить певну частину матеріального світу
у вигляді просторових явищ [2, c. 9; 3, c. 172]. Має місце
і інша позиція, згідно з якою інформація є дещо, що існує
у сфері взаємодії між (умами) та об’єктами. За даною кон-
цепцією, інформація є дією, яка займає певний час, а не
№ 5 2017
♦
стан буття, що займає фізичний простір, як у випадку ма-
теріальних об’єктів. Навряд чи з такою концепцією можна
погодитися. Будь-яке явище, займаючи місце в просторі,
якщо воно не минає миттєво, відбувається та розвивається
одночасно і в часі. Протиставлення часовому буттю пев-
ного явища його просторовому перебуванню є таким, що
суперечить загальним філософським поглядам на співвід-
ношення характеристик існування матерії. Інформація як
явище матеріального світу, будучи об’єктом, що реально
існує, займає відповідне місце в темпоральному просто-
рі, що фактично фіксується проміжком часу іі існування,
включаючи періоди обробки, використання та зберігання.
І те найбільш яскраво підтверджується сучасним станом
речей, коли в період глобального та радикального розви-
тку інформаційних технологій та Інтернету інформація
реально розглядається не лише як сукупність відомостей,
а як триваючий у часі процес її використання та обміну
нею. У даному розумінні інформаційних відносин наочно
відтворюються класичні філософські концепції розуміння
об’єктивно існуючого матеріального явища як такого, що
триває в той же самий момент у просторі і в часі. Влас-
не, з даної точки зору інформація як явище, навіть попри
очевидну специфіку його внутрішнього стану та зовніш-
нього відображення, є таким же об’єктом правового ре-
гулювання, як інші матеріальні чи нематеріальні об’єкти,
а правове опосередкування відносин, що носять значення
інформаційних, повинно мати класичний характер, з ура-
хуванням особливостей предмету.
З огляду на сказане та враховуючи різноманітність
інформаційних взаємин у суспільстві, питання їхнього
регулювання та захисту відповідних прав не повинні зво-
дитися виключно до охорони авторських прав та інших
нематеріальних благ. Забезпечення інформаційної безпе-
ки має набути набагато ширших проявів та інші функції
охоронно-правового механізму, такі як запобігання роз-
повсюдженню відомостей, що не відповідають дійсності,
зазіхають на честь, гідність громадян або ділову репута-
цію юридичних осіб (образливих і наклепницьких відо-
мостей), попередження та припинення розповсюдження
недобросовісної, недостовірної або таємної інформації,
що створює загрозу для прав і законних інтересів фізич-
них і юридичних осіб, а також для національних інтересів,
державної безпеки, економічного і фінансового розвитку
країни; гарантування доступу особи до публічних чи пер-
сональних даних, забезпечення охорони інформаційних
ресурсів, даних, що знаходяться у власних інформаційних
системах суб’єктів відносин, вільного обігу інформації
в Інтернеті з урахуванням меж, встановлених суспільно-
політичними, безпековими та морально-етичними обме-
женнями.
Головними складовими компонентами інформаційної
безпеки, що гарантує обіг інформації в межах правових
приписів, є конфіденційність, достовірність та повнота ві-
домостей, якість, ефективність та зберігання інформації,
схоронність матеріальних носіїв, неприпустимість спо-
творення з комерційною та іншою метою, доступність і
цілісність інформаційних компонентів і ресурсів системи.
При цьому слід намагатися постійно дотримуватися прин-
ципу недопустимості зниження рівня надійності інфор-
маційної безпеки та забезпечити безперервний контроль
і управління цим процесом для відслідковування і коригу-
вання механізмів захисту.
Слід завважити, що у зв’язку з розповсюдженням
комп’ютерної обробки даних і передачею їх каналами те-
лекомунікаційних мереж з’явились нові виклики інформа-
ційно-правового змісту. Вони пов’язані з питаннями щодо
захисту персональних даних, забезпеченням права гро-
мадян на отримання інформації з Інтернету, зокрема пра-
вової інформації і інформації про діяльність державних
органів, а також пропаганди, спрямованої на розпалюван-
ня національної, і релігійної ворожнечі з використанням
94
Інтернету. Окремі способи вирішення вказаних загроз та
усунення інформаційних ризиків пов’язані з удосконален-
ням правового забезпечення електронного документообі-
гу, використанням електронного цифрового підпису або
караності зловживання правами, при укладенні договорів
в електронній формі, в тому числі і тих, що містять умо-
ви щодо інформаційного обігу. В Україні поки що досить
кволо набуває поширення законодавство про електронний
підпис, передовсім дається взнаки інерційність традицій-
них підходів, які надають перевагу матеріальному доку-
ментообігові, але головною перешкодою розвитку даного
напрямку інформаційного спілкування слід визнати не-
надійність таких відносин, відсутність гарантій їхнього
правового захисту, а відтак значна вірогідність існування
інформаційних ризиків, від витоку інформації до спотво-
рення реального змісту правовідносин. Між тим у США
та Європейському Союзі закон про електронний цифро-
вий підпис діє з кінця 90-х років. Регулюванню даного
питання також присвячена директива ЄС 1999/93/ЄС від
13 грудня 1999 р. «Про політику ЄС щодо електронних під-
писів». Традиції застосування визначених у даних актах
правил обміну інформацією значно спростили інформа-
ційний оборот у цих країнах, а напрацьоване та застосову-
ване законодавство щодо караності відповідних порушень
забезпечило прозорість та ефективність означених схем.
Тож національне законодавство та правозастосовна прак-
тика повинні адаптувати до української правової системи
рівень нормативного забезпечення та судового захисту,
апробований та випробуваний у провідних країнах світу.
Взагалі, питання захисту інформації в Інтернет-про-
сторі потребують окремої уваги. Можливістю вільного
розповсюдження даних в Інтернеті дозволяє розглядати це
явище як якісно нове з новими правилами взаємодії [4, c.
58]. Вже не викликає сумнівів теза, що основним об’єктом
відносин, що складаються в мережі, є інформація (техніч-
на, економічна, соціальна, юридична та ін.). Завдяки спро-
щеному технічному вирішенню стосовно застосування
можливостей Інтернету в інформаційному обороті здій-
снилася соціальна революція в інформаційному просторі,
яка стирає грані між продуктом і послугою завдяки сучас-
ним технологіям, що об’єднують інформаційні продукти і
послуги в єдине ціле. До основних ознак мережі Інтернет
можна віднести такі: це технологічна система, що забезпе-
чує обмін інформацією між комп’ютерами і є різновидом
мережі електрозв’язку – телекомунікаційної мережі; дана
система інформаційного зв’язку регулює суспільні відно-
сини з приводу обміну даними; Інтернет має глобальний,
екстериторіальний, міжнародний характер; він відкритий
для використання всіма фізичними та юридичними осо-
бами, тобто є мережею зв’язку загального користування;
мережа призначена для передачі (обміну) електронних да-
них [5, c. 174].
Правове регулювання Інтернет-відносин – це ціле-
спрямований вплив на процеси в цифровому середовищі
мережі правовими засобами з метою їх впорядкування та
розвитку. Це також вплив на поведінку суб’єктів права за
допомогою норм права, що забезпечує їх нормальну ро-
боту. Оскільки доступ в Інтернет є анонімним, то в ряді
випадків визначення приналежності суб’єкта до тради-
ційних в реальному фізичному світі видається складним
[6, c. 17]. Саме тому необхідно приділити підвищену ува-
гу регулюванню правовідносин, пов’язаних із функціону-
ванням мережі Інтернет. У цій царині на сьогодні, попри
стрімкий розвиток самого середовища, існують прогали-
ни в законодавстві стосовно важливих питань доступу до
інформації, її передачі, збереження й захисту, користуван-
ня мережею Інтернет, авторських прав на інформаційний
продукт тощо. Втім, питання не просте і досить неодноз-
начно оцінюється фахівцями в цій сфері. Окремі дослід-
ники питання негативно відносяться навіть до самої ідеї
правового регулювання відносин, що виникають в Інтер-

нет-середовищі. Яскравим прикладом такого підходу є
«Декларація незалежності кіберпростору», написана та
публічно проголошена в Інтернеті Джоном Перрі Барлоу.
У цьому акті проголошується право на свободу Інтернет-
простору та принцип невтручання держав у регулювання
Інтернет-відносин. «Ваші правові концепції власності, ви-
раження, індивідуальності, переміщення і контексту не-
застосовні до нас. Вони базуються на матеріальності, але
тут немає матеріальності» [7].
З іншого боку, існуюча правова невизначеність спри-
яє протиправним діянням по відношенню до мереже-
вого контенту, зловживанню інформаційною свободою
та шкідливій діяльності в інформаційній сфері. За від-
сутності належного юридичного механізму залишається
неконтрольними дії щодо поширення спамів, несанкці-
онованого доступу та інших діянь із неправомірним ви-
користанням інформаційних технологій. Так, не має на-
лежного відображення в національному правовому полі
методологія боротьби з таким специфічним для Інтерне-
ту антиправовим явищем, як спам – масовою розсилкою
кореспонденції рекламного чи іншого характеру людям,
які не висловили бажання її одержувати. Хоча спамові дії
за визначенням є направленням рекламних електронних
повідомлень, вони можуть нести загрозу вірусної атаки,
пошкодження системи користувача чи навіть виведення
з ладу обладнання. Вважаємо, що в залежності від змісту
та тяжкості наслідків подібного посягання на інформа-
ційну безпеку осіб – користувачів інформаційних послуг
в мережі Інтернет має бути встановлена адміністративна
відповідальність у вигляді штрафів, а за тяжкі за своїми
наслідками діяння – кримінальна відповідальність. Також
потребують нормативно-правового врегулювання питан-
ня щодо змісту (контенту) Інтернет-ресурсів, запобіган-
ня кіберзлочинності, захисту конфіденційної інформації
та персональних даних, прав інтелектуальної власності,
електронної комерції (торгівлі), захисту прав споживачів
у цій сфері, захисту прав людини [8, c. 7].
Отже, наразі загальноприйнятною є концепція, згідно
з якою відносини, що виникають у зв’язку з використан-
ням мережі Інтернет, можуть бути предметом правового
регулювання. Таке правове опосередкування реально іс-
нуючих взаємин з огляду на їхнє значне поширення та не-
безпеку суспільної шкоди внаслідок безконтрольності
застосування може ефективно здійснюватися як на вну-
трішньодержавному, так і на міжнародному рівні. У той
же час таке регулювання має бути максимально гуманним,
демократичним, аби не перетворитися в механізм обме-
ження конституційних прав людини на свободу інформа-
ції або свого роду цензуру.
Адже рівень демократії та свободи слова і інформації
в різних державах дуже відрізняється. Тож, вважаючи по-
тужності Інтернету занадто великими, а відтак – шкідли-
вими, уряди багатьох країн намагаються обмежити його
використання. Спрямована на обмеження свободи ви-
словлювань в Інтернеті діяльність набуває різноманітних
форм. Скажімо, в деяких країнах запроваджена відпові-
дальність за поширення чи навіть користування певни-
ми відомостями в мережі, репостування їх тощо (Росія).
В окремих державах нормативно встановлені правила, за
якими особа, яка має до Інтернету, зобов’язана утримува-
тись від розповсюдження заборонених матеріалів, а про-
вайдери мусять блокувати доступ до зарубіжних сайтів та
новинних груп, які визнано шкідливими для національних
звичаїв [9, c. 23]. При цьому блокується доступ до цілих
інформаційних галузей певного змісту або сторінок, де
окреслені ключові слова або ланцюжки символів в адре-
95
Порівняльно-аналітичне право
♦
сі, можливий також перезапис первісної інформації, яку
надають ведучі інформаційних блоків та провайдери [10].
Безумовно, подібні регуляторні дії спрямовані на пе-
решкоджання суб’єктам використовувати Інтернет для об-
міну інформацією, що стосується спірних або небажаних
тем. Але чи відповідає критеріям демократичності реа-
лізація мети в подібний спосіб заборон захистити певні
верстви населення від шкідливої інформації? Адже, як не
важко помітити, вимоги щодо охорони від доступу до пев-
них відомостей насправді тотожні забороні цих матеріалів.
Питання є неоднозначним і викликає суперечливі оцінки
дослідників. Можемо погодитися з позицією тих із них,
хто закликає здійснювати державний правовий контроль
у мережі, але робити це, не перевищуючи розумні та спра-
ведливі межі такого контролю, які слід чітко окреслити та
не допускати будь-яких порушень прав людини та грома-
дянина на право на свободу думки і слова, на вільне ви-
раження своїх поглядів і переконань, на вільне збирання,
зберігання, використання і поширення інформації [10].
Дійсно, в силу своєї техніко-правової специфіки, що
дозволяє користувачеві самостійно обирати зміст інфор-
мації, яка йому потрібна, Інтернет-відносини не можуть
бути врегульовані тією ж методикою, яка застосовується
у випадку опосередкування діяльності ЗМІ та інших тра-
диційних засобів обміну інформацією. Обмеження в до-
ступі, в першу чергу, мають перебувати не в юридичній,
а в морально-етичній площині. У нормативному порядку
такі заборони можуть встановлюватися лише відносно
загальноважливих проблем, які стосуються всієї світової
спільноти, таких як підготовка та здійснення терорис-
тичних заходів, організація воєнних дій, заколотів тощо.
Але перелік контенту, який може обмежуватися національ-
ним законодавством, обов’язково повинен бути затвер-
джений на міжнародному рівні. Отже, на часі – розробка
та прийняття відповідного акту. Звісно, то буде нелегко,
враховуючи різний рівень демократії, ментальність та
традиції різних народів, але з огляду на велике значення
Інтернету як інструменту міжнародного інформаційного
спілкування, в тому числі і в комерційній сфері, це необ-
хідно зробити.
Висновки. Підсумовуючи викладене, можемо дійти
висновку, що безпека інформаційної структури завжди є
запорукою успішного функціонування будь-якої економіч-
ної системи, як міжнародної корпорації, так і маленької
фірми, державної чи громадянської установи. Усілякі ви-
клики та ризики, що призводять до порушення цілісності
інформації, несанкціонований доступ до неї, пошкоджен-
ня чи знищення елементів інформаційних систем може
потягти збої бізнес-процесів, невпорядкованість суспіль-
них взаємин, соціальну напругу, шкоду особистим нема-
теріальним благам громадян. Це, у свою чергу, призведе
не лише до моральних та фінансових втрат, а знизить
взаємодовіру між учасниками інформаційних відносин.
Для забезпечення належного захисту інформаційного се-
редовища має бути застосований комплексний підхід із
пропорційним застосуванням організаційних, юридичних
та технічних заходів. Це дозволить максимально уник-
нути, припинити чи запобігти різним загрозам. Одним із
пріоритетних напрямків розвитку інформаційної безпеки
має стати навчання не лише персоналу, а й користувачів.
Враховуючи вказані в статті різнопланові аспекти інфор-
маційної безпеки, національне законодавство потребує
обов’язкового узгодження, а діяльність різних суспільних
інституцій, які є розпорядниками, зберігачами та поширю-
вачами певної інформації, має бути нормативно впоряд-
кована.
№ 5 2017
♦

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Соколов М.С. Правонарушения в информационной сфере. Понятие, виды, характеристика [Текст] / М.С. Соколов // Закон
и право. – 2013. – № 1. – С. 19.
2. Петров Є.В. Інформація як об’єкт цивільно-правових відносин [Текст] : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03. / Є.В. Петров. –
Х., 2003. – 19 с.
3. Право інтелектуальної власності. Підручник для студентів вищих навч. закладів [Текст] / За ред. О.А. Підопригори, О.Д. Святоць-
кого. – К. : Видавничій Дім «Ін Юре», 2002. – 624 с.
4. Акопов Г.Л. Информационное право [Текст] / Г.Л. Акопов. – М. : Феникс, 2008. – 348 с.
5. Еннан Р.Є. Правове регулювання відносин у мережі Інтернет [Текст] / Р.Є. Еннан // ІТ право: проблеми і перспективи розвитку
в Україні : зб. матеріалів наук.-практ. конф. – Львів : НУ «Львів. політехніка», 2016. – С. 172–181.
6. Интернет-технологии в экономике знаний [Текст] / Под ред. Н.М. Абдикеева. – М. : Инфра-М, 2010. – 448 с.
7. John Perry Barlow A Declaration of the Independence of Cyberspace [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://projects.eff.
org/~barlow/Declaration-Final.html.
8. Бабкин С.А. Право, применяемое к отношениям, возникающим при использовании сети Интернет[Текст] / С.А. Бабкин. – М. :
ЮрИнфоР, 2003. – 69 с.
9. Эймор Д. Электронный бизнес: эволюция и/или революция [Текст] / Д. Эймор. – М. : Изд.дом «Вильяме», 2001. – 752 с.
10. Шашаенков Я.О. Правове регулювання інформаційних відносин в Інтернет просторі [Текст] / Я.О. Шашаенков [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://radnuk.info/pidrychnuku/493-stetsenko/21444-2012-06-23-15-09-27.html.

УДК 347.4

МОТИВОВАНІСТЬ ТА ОБГРУНТОВАНІСТЬ ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ

ЯК СКЛАДОВА ЧАСТИНА ЮРИДИЧНОЇ ВИЗНАЧЕНОСТІ

MOTIVATION AND VALIDITY OF LAW ENFORCEMENT

AS A COMPONENT OF LEGAL CERTAINTY

Гуйван П.Д.,
кандидат юридичних наук, заслужений юрист України,
професор
Полтавського інституту бізнесу
Міжнародного науково-технічного університету імені академіка Бугая
Праця присвячена актуальним проблемам обґрунтованості та мотивованості правозастосовних рішень як складовим частинам пра-
вової визначеності актів застосування права. Досліджені доктринальні підходи стосовно вивчення змісту понять «обґрунтованість» та
«мотивованість». Встановлено сутність взаємозв’язку даних правових принципів. Досліджено їхній вплив на законність адміністративно-
го акту. Надані пропозиції для законодавчого закріплення такого впливу на законність правозастосовної діяльності.
Ключові слова: акт правозастосування, обгрунтованість та мотивованість рішення.

Работа посвящена актуальным проблемам обоснованности и мотивированности правоприменительных решений как составляю-
щим правовой определенности актов применения права. Исследованы доктринальные подходы в изучении содержания понятий «обо-
снованность» и «мотивированность». Установлена сущность взаимосвязи данных правовых принципов. Исследовано их влияние на
законность административного акта. Представлены предложения для законодательного закрепления такого влияния на законность
правоприменительной деятельности.
Ключевые слова: акт правоприменения, обоснованность и мотивированность решения.

The work is devoted to topical problems of reasonableness and motivation of law enforcement decisions – legal acts defining legal applica-
tion. The doctrinal approaches in studying the content of the concepts "validity" and "motivation" are investigated. The essence of the relationship
of these legal principles is established. Their influence on the legality of the administrative act is investigated. Proposals are presented for the
legislative consolidation of such influence on the legality of law enforcement activities.
Key words: act of law enforcement, reasonableness and motivation of the decision.

Постановка проблеми. Один із визнаних принципів
розв’язання видимих суперечностей у законі полягає в по-
шуку можливостей узгодження положень, які здаються
несумісними [1, c. 59]. Це може досягатися щляхом здій-
снення локальної правотворчості відповідними владними
структурами, які покликані в межах своїх повноважень за-
стосовувати нормативно-правові акти до конкретних ситу-
ацій, відповідно їх оцінюючи та адаптуючи до конкретної
ситуації та визначених суб’єктів. Така діяльність органів
держави зветься правозастосовною. Згідно з практикою
Європейського суду з прав людини однією з головних
ознак належного правозастосування є гарантування особі
високого рівня обґрунтованості та мотивованості рішень,
які виносяться суб’єктами владних повноважень. Сказане
стосується як адміністративних правозастосовних орга-
нів, які уповноважені реалізовувати заходи регулювання
поведінки конкретних осіб на певній території в окремій
сфері шляхом винесення індивідуальних підзаконних рі-
шень, так і органів судової юрисдикції, що здійснюють
правосуддя, застосовуючи норми в індивідуальному по-
рядку. Від обґрунтованості правового документу, що ви-
носиться, значною мірою залежить якість актів правової
системи як складової частини її юридичної певності. На-
явність необхідних елементів мотивування в правозасто-
совному рішенні значно зменшує навантаження на судові
інстанції при подальшому оскарження відповідних актів
та, зрештою, потік скарг до європейських судових інсти-
туцій. Адже аналізуючи зміст оскаржуваного рішення по-
дібного штибу, судовий орган головним чином досліджує
належність обґрунтування та мотивування резолютивної
частини. І, виходячи із цього, встановлює результат – за-
конність чи незаконність відповідного документу, бо, на-

96

справді, неможливо правильно обґрунтувати помилкове
рішення. Відтак визнані неправомірними та скасовані
акти, приміром, інстанцій, уповноважених на здійснення
перевірок, як правило, є немотивованими та необґрунто-
ваними. Це проявляється в перекручуванні доводів осо-
би, наданих нею під час розгляду справи, ігнорування її
аргументів. Часто неналежна вмотивованість рішення
пов’язана з підміною питання, яке було предметом право-
вого регулювання, замовчуванням окремих аспектів, що
потребували розгляду та вирішення.
Стан опрацювання. Дослідженням питань обґрунто-
ваності та мотивованості як вимоги до правозастосовно-
го рішення присвячені роботи таких науковців, як Е. Ра-
тушна, М. Вікут, П. Рабінович, А. Султанов, Ф. Зайцев,
Д. Тарабрін, М. Толочко. Разом із цим у доктрині дана про-
блематика розглядається переважно побіжно. Дослідники
пов’язують її виключно зі справедливим правосуддям,
тоді як вона стосується не лише судових, а й адміністра-
тивних рішень. Мотивованість правозастосовного припи-
су є показником ефективності локального правотворення
органів влади шляхом винесеня ненормативних право-
вих актів (актів індивідуальної дії). Їхня обгрунтованість
та вмотивованість безпосередньо забезпечує можливість
оскарження таких приписів. Тож на часі вивчення сутнос-
ті та призначення належного та необхідного мотивування
та обґрунтування правозастосовних актів усіх суб’єктів
владних повноважень як запоруки їхньої справедливості
і законності.
Метою публікації є аналіз матеріального та процесу-
ального законодавства та судової, в тому числі європей-
ської, практики та з’ясування стану дотримання вимоги
обґрунтованості та мотивованості правозастосовних рі-
шень, виявлення проблемних питань у цій царині та на-
працювання пропозиції стосовно їхнього вирішення.
Виклад основного матеріалу. Вимога щодо обґрун-
тованості та мотивованості правозастосовних рішень за-
стосовується до адміністративних актів органів влади та
до судових вердиктів. Голова Верховного Суду України
Я.М. Романюк так охарактеризував дієвість правозастосу-
вання системою судівництва: «Жоден суд не може засто-
сувати правову норму, не витлумачивши її, а тлумачення
нормативно-правого акта в конкретній справі не може
бути відірване від її фактичних обставин. Отже, так чи
інакше, але результат тлумачення судом правової норми
завжди виражається в аргументації судового рішення,
в тому, як саме суддя, який діє від імені суду, оцінив пра-
вовідносини, що випливають із конкретних обставин, яку
він обрав правову норму для вирішення окремого спору
та як саме він, цей суддя, вважає правильним застосу-
вати певну норму. Відповідно, і зміст судового рішення,
і стиль його написання та вживані в рішенні граматичні
конструкції переважно матимуть певні «індивідуальні»,
якщо можна так висловитися, риси та ознаки, характерні
для окремого судді».
Ті ж самі ознаки ефективності, результативності та
справедливості мають бути притаманними також і актам
несудового правозастосування. У принципі, конструк-
ція побудови відповідних актів усіма уповноваженими
суб’єктами практично однакова: аргументовані висно-
вки, до яких прийшов правозастосовний орган, повинні
ґрунтуватися на фактах, встановлених при здійсненні ді-
яльності в межах компетенції відповідного органу, поси-
ланнях на вказані факти та їхню оцінку, обґрунтуваннях
вибору застосованих норм права та їхньому тлумаченні.
Відмінність же між правозастосовними актами органів ад-
міністративної юрисдикції та правосуддя полягає в тому,
що останнє є тією уповноваженою особою, котра вправі
розглядати скарги на індивідуальні акти органів держав-
ної влади. При цьому, поряд із вимогами стосовно обґрун-
тованості самих судових рішень за такими скаргами, орга-
ни судівництва мусять оцінювати також і мотивованість,
97
Порівняльно-аналітичне право
♦
законність та обґрунтованість оскаржуваних рішень.
Відтак правові механізми, запроваджені Европейським
судом з прав людини щодо принципів визначеності при
застосуванні правових норм шляхом забезпечення їхньої
мотивованості та обґрунтованості при здійсненні судо-
чинства, рівною мірою мають використовуватися націо-
нальними судами, оцінюючи законність правозастосовних
актів органів влади.
Європейський суд до недоліків мотивації правозасто-
сування відносить неналежну оцінку чи ігнорування необ-
хідних доводів та аргументів під час винесення рішення.
Приміром, у рішенні «Нечипорук і Йонкало проти Укра-
їни» ЄСПЛ визнав, що реакція і суду першої інстанції, і
Верховного Суду на аргументи заявника є вражаюче не-
достатньою та неадекватною. Ігноруючи конкретний,
доречний і важливий аргумент заявника, національні
суди не виконали своїх зобов’язань за п. 1 ст. 6 Конвенції
[2, п. 183, 185-196, 277]. При цьому Суд неодноразово
вказував, що згідно з його усталеною практикою, яка ві-
дображає принцип, пов’язаний із належним здійсненням
правосуддя, в рішеннях судів та інших органів із вирішен-
ня спорів мають бути належним чином зазначені підстави,
на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвен-
ції зобов’язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не
можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відпо-
віді на кожен аргумент. ЄСПЛ не вимагає, щоб у рішенні
містився докладний звіт по кожному аргументу сторін.
Міра, до якої суд має виконати обов’язок щодо обґрунту-
вання рішення, може бути різною залежно від характеру
рішення (рішення в справі «Руїс Торіха проти Іспанії»
[3, п. 29]. Але надмірна лаконічність рішень може вважати-
ся ігноруванням доводів заявника. У виняткових випадках
Суд може винести відповідні висновки, якщо національ-
ні суди трактували національне законодавство явно дис-
креційно чи помилково (рішення в справах «Барач та інші
проти Чорногорії) [4, п. 32-34], «Анджелковіч проти Сер-
бії) [5, п. 24-27]. При цьому, зазвичай, Суд виносить такі
висновки, керуючись не ч. 1 ст., а іншими положеннями
Конвенції (рішення у справах «Кушоґлу проти Болгарії»
[6, п. 50], «Фабріс проти Франції» [7, п. 60]. Хоча, звісно,
прийнятність доказів або спосіб їх оцінки за обставина-
ми справи, в першу чергу, – питання національних судів,
чиїм завданням є оцінка доказів у процесі слухання спра-
ви (рішення у справі «Гарсіа Руїз проти Іспанії») [8, п. 28].
Отже, попри те, що національний суд має певну свобо-
ду розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та
прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган
влади зобов’язаний виправдати свої дії, навівши обґрун-
тування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти
Фінляндії») [9, п. 36]. Ще одне призначення обґрунтовано-
го рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторо-
нам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішен-
ня дає стороні можливість оскаржити його та отримати
його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови
винесення обґрунтованого рішення може забезпечува-
тись справедливість та визначеність правозастосування.
До прикладу, в справі «Проніна проти України» [10, п. 25]
заявниця зверталась до національних судів із вимогою ви-
рішити її пенсійний спір з органами соціального забезпе-
чення. Вона посилалася, зокрема, на положення статті 46
Конституції України, стверджуючи, що її пенсія не пови-
нна бути нижчою за прожитковий мінімум. Однак націо-
нальні суди всіх інстанцій повністю проігнорували поси-
лання заявниці на норми Конституції як на норми прямої
дії, попри те, що вона заявляла про це в кожній судовій
інстанції. Європейський суд зазначив, що він не може ви-
рішувати, «який шлях міг би бути більш адекватним для
національних судів при розгляді цього аргументу». Однак
оскільки національні суди проігнорували головний ар-
гумент заявниці, хоча він був специфічним, доречним та
важливим, статтю 6 § 1 Конвенції було порушено.
№ 5 2017
♦
Таким чином, ЄСПЛ наголошує, що національні суди,
оцінюючи застосування права владними інституціями, му-
сять ретельно перевіряти обґрунтованість, мотивованість,
а відтак і законність їхніх актів. Хоча законодавство Укра-
їни не надає визначення індивідуального акта, його озна-
ки вказані в Інформаційному листі ВАС «Щодо застосу-
вання окремих норм матеріального права під час розгляду
адміністративних справ» № 781/11/13-10 від 01.06.2010.
Такі акти стосуються конкретних осіб та їхніх відносин.
Загальною рисою, яка відрізняє індивідуальні акти управ-
ління, є їх виражений правозастосовний характер. Голов-
ною рисою таких актів є їхня конкретність, а саме: чітке
формулювання юридичних волевиявлень суб’єктами адмі-
ністративного права, які видають такі акти; розв’язання за
їх допомогою індивідуальних справ або питань, що вини-
кають у сфері державного управління; чітка визначеність
адресата − певної особи або осіб; виникнення конкретних
адміністративно-правових відносин, обумовлених цими
актами.
Власне, рішення суб’єктів відповідних повноважень
про застосування норми права до конкретної особи (ін-
дивідуальні ненормативні акти) досить часто за своєю
структурою відповідають вимогам закону та містять мо-
тивувальну частину. Але наявність мотивувальної частини
далебі ще не означає, що рішення в справі є мотивованим
та обгрунтованим. Бо, насправді, дуже часто спостеріга-
ється фактична віддаленість змісту мотивації від обставин
справи, встановлених фактів та приписів правових норм.
На переконання повноважного органy – видавця акту, рі-
шення, в якому обійдені гострі кути, має більше шансів
встояти у суді, ніж таке, в якому детально описані усі об-
ставини і зроблена якась мотивація його винесення. Адже
владний суб’єкт на одну шальку терезів кладе особисте су-
дження, а на іншу – ризик скасування акту як незаконного
в судовому порядку [11, c. 11].
В юридичній літературі існує усталене правило, згідно
з яким юридична техніка стосується не лише норматив-
них, але і ненормативних актів [12, c. 125]. Стосовно сут-
ності, змісту та порядку винесення актів індивідуальної
дії та його складових елементів в наукових працях немає
єдності думок. Дослідники, вивчаючи дане питання, по-
стулювали правозастосовний акт як особливий вид інди-
відуальних правових рішень ненормативного характеру.
При цьому вказувалося, що дотримання обґрунтованості
та мотивованості правозастосовних актів разом із реалі-
зацією вимог стосовно законності має важливе значення
під час здійснення адміністративного правозастосування
органами виконавчої влади та іншими суб’єктами публіч-
ної адміністрації (їхніми посадовими особами) [13, c. 18;
14, c. 9]. Але щодо значення та місця таких чинників, як
обґрунтованість та вмотивованість акту, існують серйоз-
ні розбіжності. Одні вчені фактично ототожнюють їх або
визначають як складову частину законності [15, с. 27].
За даною тезою законність і обґрунтованість створюють
об’єднану вимогу правозастосовної діяльності. При цьо-
му стверджується, що обґрунтованість є застосуванням
норм права на основі встановлених і перевірених фактів.
Тож законне і обґрунтоване застосування правових норм
(правильне застосування) має місце там і тоді, де і коли
фактична сторона справи відповідає законній стороні,
а остання відповідає фактичному стану речей. Відтак об-
ґрунтоване застосування правових норм одночасно є і за-
конним їх застосуванням, і навпаки [16, с. 205].
Взаємозв’язок основних чинників, що визначають про-
дуктивність та законність правозастосовного акту, досить
переконливо описав С.В. Яровой. Він вказує, що мотиво-
ваність адміністративної діяльності із застосування права
слід розглядати як суб’єктивну сторону обґрунтованості
такого діяння, як розумовий процес фактичного і юридич-
ного обґрунтування здійснення певних адміністративних
вчинків чи видання актів. Інакше кажучи, обґрунтованість
98
адміністративних дій має бути мотивованою. Мотивація
повинна стосуватися як логіки аналізу, оцінки встановле-
них у справі фактичних обставин, норм права, що підля-
гають застосуванню, так і підсумкових висновків стосов-
но фактичних і юридичних підстав прийнятого рішення.
Отже, мотивована обґрунтованість є основним підґрунтям
вимоги законності правозастосовного акту [17, c. 85].
Таким чином, обґрунтованість правозастосовної ді-
яльності полягає в застосуванні органами управління пра-
вових норм для регулювання конкретних правовідносин
на основі достовірної інформації, після всебічної перевір-
ки фактів та обставин справи. Разом із тим вимога обґрун-
тованості тісно пов’язана із законністю. Цей зв’язок про-
являється в тому, що повне і всебічне дослідження фактів,
на підставі яких виноситься правозастосовне рішення, є
неодмінною вимогою законності акту [18, с. 66]. Під об-
ґрунтованістю адміністративної правозастосовної діяль-
ності слід розуміти одну з вимог її законності, що полягає
в обов’язковості фактичного та юридичного мотивовано-
го обґрунтування органами адміністративної юрисдикції
та їхніми посадовими особами правозастосовних вчин-
ків, що ними здійснюються, при регулюванні конкретних
юридико-фактичних ситуацій. При цьому обґрунтованість
адміністративної правозастосовної діяльності є необхід-
ною умовою її законності і не повинна від неї відокрем-
люватися [17, c. 85].
Як правило, Європейський суд оцінює ступінь умоти-
вованості рішення національного суду з точки зору наяв-
ності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи
відмови в прийнятті тих доказів і доводів, які, на думку
ЄСПЛ, є важливими, тобто такими, що були сформульова-
ні заявником ясно й чітко та, як мінімум, могли вплинути
на результат розгляду справи. У цьому, власне, проявля-
ється дискреція повноважень правозастосовного органу.
Але така дискреція зобов’язує суд у кожній конкретній
справі надзвичайно ретельно підходити до оцінки всіх без
винятку доказів і доводів якраз для того, щоб визначити
з них ті, що обов’язково потребують особливої уваги та
наведення в рішенні відповідних аргументів «за» чи «про-
ти» їх прийняття. Відсутність обґрунтування дискрецій-
ного рішення адміністративного органу повинно розціню-
ватися як порушення законності, належне обґрунтування
рішення такого органу вважається і доцільним, і законним
[19, с. 165].
Обстоюваний ЄСПЛ принцип ефективності права
полягає в тому, що сторони мають право надати суду за-
уваження, які вони вважають важливими у справі. Це
право можна вважати ефективним тільки за умови, що
зауваження були «заслухані» [20, c. 61], тобто відповід-
но розглянуті судом. Інакше кажучи, «суд» має проводити
належний розгляд поданих документів і доказів, та наве-
дених сторонами аргументів і доказів (рішення у справі
«Краска проти Швейцарії» [21, п. 30], «Перез проти Фран-
ції» [22, п. 80]. Право бути заслуханим, у свою чергу, по-
роджує право бути почутим правозастосовним органом.
А гарантією останнього права є вимога вмотивованості рі-
шення в конкретній справі, що передбачає обов’язок при-
ймати рішення на основі дослідження фактів та обставин,
що мають відношення до конкретної ситуації, вказувати
мотиви, з яких орган вважає встановленими наявність чи
відсутність таких фактів. Як вказує ЄСПЛ, правосуддя має
бути не лише здійснене, але також повинно бути видно,
що воно здійснене [23].
Таким чином, будь-які правозастосовні рішення мають
вважатися законними лише тоді, коли вони в належний
спосіб обґрунтовані та мотивовані. Орган, що виносить
такий акт, мусить, посилаючись на конкретні факти, до-
вести наявність певних обставин та надати їм юридичну
інтерпретацію, застосувавши до опосередковуваних від-
носин ті чи інші норми права. При цьому в разі оскар-
ження акту про застосування правової норми перевірка її
 Порівняльно-аналітичне право
♦

законності здійснюється судом у межах загальної оцінки, так і з юридичної (нормативно-правової), що становить
враховуючи наявність фактичного і юридичного обґрун- зміст мотивованості конкретних вчинків. У подібний спо-
тування та мотивованості прийняття акту. При цьому за сіб на нормативному та практичному рівнях забезпечу-
приписрм ч. 2 ст. 71 КАСУ в адміністративних справах ється вимога європейських інституцій щодо необхідності
про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта розширеного тлумачення поняття правозастосовного рі-
владних повноважень обов’язок щодо доказування право- шення, що включає до його змісту і фактичне, і правове
мірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається обґрунтування. Необгрунтовані фактично чи юридично
на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративно- правозастосовні вчинки не можуть визнаватися законни-
го позову. За ідеєю закону таке доказування має полягати ми. Скажімо, не є законним адміністративний акт у ви-
не лише в доведенні факту відповідності оскаржуваного гляді рішення, наказу тощо, якщо навіть у ньому описані
документу законодавчому припису, але також і в наявності фактично встановлені обставини справи, але не вмотиво-
підстав для формулювання акту саме такого змісту. Відтак вано застосування їх до даної справи або не мотивовано
невиконання відповідачем в адміністративному процесі застосування до даних обставин відповідних норм права.
зазначеного обов’язку тягне недоведеність обґрунтова- Отже, винесення немотивованого акту может бути визна-
ності вчинення оскаржуваного діяння, що, у свою чергу, но порушенням права людини, гарантованого статтею 6
повинно призводити до судового визнання даного вчинку Європейскої конвенції «Про захист прав людини і осново-
незаконним. положних свобод». Тож аби запобігти розгляду подібних
Висновки. З проведеного дослідження можемо зроби- справ в Європейському суді проти України, законодавцю
ти певні висновки. Індивідуальні правові акти здійснюють слід закріпити вимогу щодо мотивованості та обґрунто-
регулювання найрізноманітніших суспільних відносин. ваності правозастосовних актів (під загрозою їхньої не-
Оскільки немотивовані та необґрунтовані акти органів правомірності) в нормативному порядку, як то, напри-
владних повноважень у сфері застосування права пору- клад, здійснено в ст. 88 Закону України «Про судочинство
шують суб’єктивні права особи, вимоги мотивованості та і статус суддів» щодо скасування немотивованих рішень
обґрунтованості як підґрунтя законності винесеного акту Вищої кваліфікаційної комісіі суддів, винесених під час
мають бути об’єктом ретельного вивчення всіх національ- проведення кваліфікаційного оцінювання. Але й тут ви-
них судових інстанцій. При цьому особлива увага повинна никає питання, чи буде припис цієї норми виконуватися
звертатися на те, що будь-який правозастосовний акт має національними судами? Тож поки що більше проблем чи
бути обґрунтований як із фактичної (доказавої) сторони, питань, ніж відповідей і перспектив.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Fuller L. The Morality of Law [Текст] / Lon L. Fuller Yale University Press, 1969 – 262 р.
2. Рішення ЄСПЛ від 21 квітня 2011 року у справі «Нечипорук і Йонкало проти України», заява № 42310/04 [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/974_683.
3. Рішення ЄСПЛ від 9 грудня 1994 року у справі «Руїс Торіхапроти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), заява № 18390/91 [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://taxlink.ua/ua/court/sprava-ruis-toriha-proti-ispanii/uk/.
4. Рішення ЄСПЛ від 31 грудня 2011 року у справі «Барач та інші проти Чорногорії» (Barać and Others v. Montenegro), заява
№ 47974/06 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://swarb.co.uk/barac-and-others-v-montenegro-echr-13-dec-2011/.
5. Рішення ЄСПЛ від 9 квітня 2013 року у справі «Анджелковіч проти Сербії» (Anđelković v. Serbia), заява № 1401/08 [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://www.zastupnik.gov.rs/uploads/Andjelkovic_1401-08_eng.pdf.
6. Рішення ЄСПЛ від 10 травня 2007 року у справі «Кушоґлу проти Болгарії», (Kushoglu v. Bulgaria), заява № 48191/99 [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://hrlibrary.umn.edu/research/bulgaria/Kushoglu1_en.pdf.
7. Рішення ЄСПЛ від 7 лютого 2013 року у справі «Фабріс проти Франції» (Fabris v. France), заява № 16574/08 [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://swarb.co.uk/fabris-v-france-gc-echr-7-feb-2013/.
8. Рішення ЄСПЛ від 21 січня 1999 року у справі «Гарсіа Руїз проти Іспанії» (García Ruiz v. Spain), заява № 30544/96 [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : https://www.legal-tools.org/doc/e4bae4/pdf/.
9. Рішення ЄСПЛ від 1 липня 2003 року у справі «Суомінен протиФінляндії» (Suominen v. Finland), заява № 37801/97 [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://freecases.eu/Doc/CourtAct/4543877.
10. Рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00 [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/974_096.
11. Султанов А.Р. О проблеме мотивированности судебных актов через призму постановлений Европейского суда по правам чело-
века [Текст] / А.Р. Султанов // Международное публичное и частное право. – 2008. – № 2. – С. 11.
12. Алексеев С.С. Механизм правового регулирования в социалистическом государстве [Текст] / С.С.Алексеев. – М. : Юридическая
литература, 1966. – 187 с.
13. Логинов А.С. Правоприменительная техника [Текст] : автореф. дис... канд. юрид. наук. / А.С. Логинов. – Н. Новгород, 2011. – 36 с.
14. Минникес И.А. Техника индивидуальных правовых актов [Текст] / И.А. Минникес // Современные проблемы правотворчества и
правоприменения: Сборник научных трудов. — М.; Иркутск, 2009. – Вып. 7. – С. 8.
15. Ткачёв Н.И. Законность и обоснованность судебных постановлений по гражданским делам: моногр. [Текст] / Н.И. Ткачёв. –
Саратов : Изд-во Сарат. ун-та, 1987. – 160 с.
16. Недбайло П.Е. Применение советских правовых норм [Текст] / П.Е. Недбайло. – М. : Госюриздат, 1960. – 511 с.
17. Яровой С.В. Законность и обоснованность административной правоприменительной деятельности [Текст] / С.В. Яровой //
Вестник Омской юридической академии. – 2017. – Том 14. – № 1. – С. 82.
18. Коренев А.П. Нормы административного права и их применение. [Текст] / А.П.Коренев. – М. : Юридическая литература,
1978. – 141 с.
19. Соловей Ю. П. Усмотрение в административной деятельности советской милиции [Текст] : дис. ... канд. юрид. наук. /
Ю.П. Соловей. – М., 1982. – 229 с.
20. Шерстюк В.М. Право быть выслушанным и быть услышанным – принцип гражданского процессуального права [Текст] / В.М. Шер-
стюк // Заметки о современном гражданском и арбитражном процессуальном праве / Под ред. М.К. Треушникова. – М., 2004. – С. 57.
21. Рішення ЄСПЛ від 6 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії», (Kraska v. Switzerland), заява № 13942/88 [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://echr.ketse.com/doc/13942.88-en-19930419/.
22. Рішення ЄСПЛ від 12 лютого 2004 року у справі «Перез проти Франції», (Perez v. France), заява № 47287/99
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://cambodia.ohchr.org/sites/default/files/echrsource/Perez%20v.%20France%20[12%20Feb%
202004]%20[EN].pdf.
23. Рішення ЄСПЛ від 17 січня 1970 року у справі «Делькур против Бельгии», заява № 2689/65 [Електронний ресурс]. – Режим до-
ступу : https://www.legal-tools.org/doc/5e02c9/pdf/.

99
№ 5 2017
♦

УДК 347.78(045)

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН

З ВИКОРИСТАННЯМ КРИПТОВАЛЮТ

PECULIARITIES OF LEGAL REGULATION

OF CIVIL LEGAL RELATIONSHIP WITH CIRCULAR USE

Кліницький І.І.,
студент IV курсу юридичного факультету
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ
У статті автором досліджено особливості правового регулювання цивільно-правових відносин з використанням криптовалют у світі
та в Україні в контексті наявної нормативно-правової бази. Водночас, акцентується увага на недоліках вітчизняного законодавства у
сфері регулювання цивільних та господарських відносин, у котрих еквівалентом обміну виступають криптовалюти, та на практичних
шляхах урегулювання таких правовідносин. Автором сформульовано напрямки удосконалення законодавства України в контексті об-
раної проблематики.
Ключові слова: криптовалюта, господарське право, цивільне право, господарські правовідносини, цивільні правовідносини.

В статье автором исследованы особенности правового регулирования гражданско-правовых отношений с использованием крип-
товалюты в мире и в Украине (в контексте имеющейся нормативно-правовой базы). В то же время, акцентируется внимание на недо-
статках отечественного законодательства в сфере регулирования гражданских и хозяйственных отношений, в которых эквивалентом
обмена выступают криптовалюта, и на практических способах урегулирования такого рода правоотношений. Автором сформулированы
направления совершенствования законодательства Украины в контексте избранной проблематики.
Ключевые слова: криптовалюта, хозяйственное право, гражданское право, хозяйственные правоотношения, гражданские право-
отношения.

In this article the author investigates the peculiarities of legal regulation of civil-law relations with the use of crypto-currency in the world and
in Ukraine in the context of the existing regulatory base. At the same time, attention is focused on the shortcomings of domestic legislation in the
sphere of regulation of civil and business relations, in which crypto-currency is the equivalent of exchange, and on practical ways of settling this
kind of legal relationship. The author formulated the directions of improving the legislation of Ukraine in the context of the selected problems by
him.
Key words: crypto-currency, business, civil law, business legal relations, civil legal relations.

Починаючи з ХХ століття колосальні зусилля людства
спрямовані на глобалізацію та автоматизацію торгівель-
них процесів, що, передусім, полягає у:
1) активному становленні ринку інтернет-комерції
(e-commerce) – з кожним роком кількість покупців через
всесвітню мережу Інтернет (далі – Інтернет) зростає, як і
збільшується група тих осіб, котрі здійснюють реалізацію
товарів та послуг таким чином;
2) спрощенні взаємодії між учасниками правовідносин
на міжнародному рівні – кожна фізична особа та будь-
який суб’єкт господарювання намагаються максимально
економити час та зусилля, адже це прямо впливає на фак-
тичний результат від діяльності, тому значного розповсю-
дження отримали публічні міжнародні арбітражі, послуги
з моментальної конвертації грошей, міжнародні платіжні
інструменти (платіжні картки, електронні гаманці тощо),
послуги компаній, що беруть на себе відповідальність за
доставку (та/або поставку) товару та значно спрощують
маркетингові процеси (наприклад, веб-сервіси компанії
«Amazon»);
3) зменшенні людського фактора під час здійснення
тих чи інших економіко-правових операцій – вдалим при-
кладом є Токійська фондова біржа, котра з 1999 року про-
водить усі торгівельні операції через мережу Інтернет на
відповідному веб-ресурсі (участь людини виключена не
лише у питаннях з отримання фінансової інформації про
стан індексів, а й у проведені більшості біржових розра-
хунків);
4) становленні нових економіко-правових інститутів
(криптовалюти, краудфандинг, смарт-контракти). Таким
чином, епоха вільного ринку робить значне підґрунтя для
зменшення ролі інституцій державного та міждержавного
контролю, монопольних транснаціональних економічних
об’єднань у діяльності учасників ринкових відносин, все
більше значення надається системним алгоритмам авто-
матизованого контролю, де людський фактор зводиться до
мінімуму.
Криптовалюти, як і їх ринок, є порівняно новим яви-
щем в історії людства, адже такі виникли у 2009 році – тоді
з’явився блок-чейн протокол «Bitcoin», розроблений ано-
німною групою осіб. Фактично, саме у той час і отримав
визначення термін «крипто валюта». Таким чином, відпо-
відно до технічної специфікації Bitcoin, криптовалютою є
платіжний інструмент, що базується на криптографічних
методах захисту (тобто методах шифрування інформації)
та децентралізовано контролюється [1].
Так, користувачі криптовалют отримують досить зна-
чну ринкову перевагу – анонімність, що дозволяє безпере-
шкодно отримувати матеріальні і нематеріальні блага будь-
якого типу в обмін на певну кількість електронної валюти.
Відсутність єдиного фінансового регулятора (подібного
до центральних банків у більшості держав) призвела до
кардинально нового явища в сучасній торгівлі: у світі вже
як півстоліття існує вільний ринок валюти, де ціна тієї чи
іншої грошової одиниці залежить від попиту та пропози-
ції, проте державний регулятор завжди має змогу штучно
зменшити або збільшити цінність валюти на ринку шляхом
її емісії та ремісії – таким чином, прогнозувати майбутню
ціну ще складніше, адже компетентні державні структури
рідко надають інформацію про емісію і ремісію заздалегідь;
у випадку з більшістю криптовалютних інструментів – пи-
тання випуску нової валюти лежить виключно у площині
алгоритму, на котрому базується така грошова одиниця, що
забезпечує значний рівень зацікавленості суспільства [2].
Проте анонімність та висока цінність на ринку
(до прикладу, станом на 26.11.2017 року один Bitcoin впер-
ше у світовій історії коштує 9.000 доларів США) призвели
до актуалізації проблеми правового вакууму щодо децен-
тралізованих грошових крипто-одиниць не лише у світо-
вому масштабі, а й на території України. Цю проблему
вже висвітлили у власних працях вчені: Д.С. Вахрушев,
Д.О. Ломовцев, І.Р. Сузаков, Фрідріх фон Хайек.
У контексті праці, метою є розгляд особливостей
(можливостей) правового регулювання цивільних відно-

100

син з використанням криптовалют. Так, об’єктом дослі-
дження виступають суспільні відносини у сфері обміну
матеріальними і нематеріальними благами. Предметом є
цивільний різновид зазначених відносин з використанням
криптовалют.
У статті пропонується розкрити наступні завдання:
1. З’ясувати правове становище криптовалют в Україні
та у світі.
2. Визначити юридичні можливості та порядок вико-
ристання криптовалют під час здійснення правочинів.
3. Встановити можливі тенденції подальшого розви-
тку криптовалют у локальних правовідносинах та на між-
народному рівні. У праці найчастіше застосовуються на-
ступні наукові методи пізнання:
1) аналіз;
2) дедукція;
3) порівняння.
Під час дослідження питання правового становища
криптовалют у світі, головною проблематикою виступає
повна відсутність будь-яких міжнародних нормативно-
правових актів на міждержавному рівні. Проте особливої
уваги заслуговують наступні нормативно-правові доку-
менти:
– «Notice 2014-21 by IRS» [3];
– Роз’яснення щодо правомірності використання
в Україні «віртуальної валюти/криптовалюти» Bitcoin
від 10.11.2014 року (Національний Банк України) [4];
– U.S. Securities and exchange commission «Citizens of
the USA with Maksim Zaslavskiy» [5].
У вищезазначеному переліку наведено нормативно-
правові документи таких правових інституцій, як На-
ціональний Банк України (що виражає локальне стано-
вище криптовалют), IRS та U.S. Securities and exchange
commission – котрі своїми нормативно-правовими актами
суттєво вплинули на становище криптоплатежів у Сполу-
чених Штатах Америки.
Так, юридичний статус криптовалют у США є досить
вільним: регулятор податкових операцій IRS у власному
роз’ясненні «Notice 2014-21» зазначає те, що криптова-
лютний інструментарій є вкрай анонімним, і це може
створювати певні обмеження учасникам правовідносин.
Проте IRS у цьому правовому акті роз’яснює процеду-
ри оподаткування угод з використанням криптовалюти.
Зокрема, цікавим є наявність прив’язки під час здійснення
оподаткування до курсу долара США на день проведення
тієї чи іншої виплати. Регулятор приділив особливу увагу
таким правовим відносинам, як:
1) оподаткування заробітної платні, сплаченої у крип-
товалюті;
2) договір купівлі/продажу зі сплатою у криптовалюті;
3) інвестування у криптовалюті.
Науковці Р.С. Юшаєва та А. Ястрєбова визначають такі
положення, як фактичне визнання криптовалюти платіж-
ним засобом на території США. Дійсно, специфіка валют-
ного законодавства цієї держави дозволяє вільно викорис-
товувати будь-яку валюту, зводячи до невід’ємної функції
долару лише сплату податків. Вже не перший рік наявна
практика купівлі/продажу з використанням криптовалют
на території Сполучених Штатів Америки [6, с. 250]. Та-
кож уваги потребує й судова справа «Американський на-
род проти Заславського» – у цьому проваджені сутність
обвинувачення полягає в тому, що особа вчинювала шах-
райство шляхом введення в оману інвесторів щодо того,
скільки вона має грошей у крипто-еквіваленті на власних
рахунках. Згадана резонансна справа підтверджує існу-
вання криптовалюти у межах правової форми [5].
Вітчизняний нормативно-правовий документ від На-
ціонального Банку України під назвою «Роз’яснення щодо
правомірності використання в Україні «віртуальної валю-
ти/крипто валюти» Bitcoin від 10.11.2014 року» містить
твердження, що дозволяють говорити про категоричну
101
Порівняльно-аналітичне право
♦
протилежність думок щодо правового регулювання крип-
товалют у державному секторі. Відповідно до зазначеного
підзаконного нормативно-правового акта, використання
криптографічних валютних засобів фактично забороня-
ється на території України, проте зазначений документ не
має чіткої заборони щодо таких дій.
До слова, особливої уваги потребує термінологічна
база: виходячи з такого роз’яснення (абз. 5), криптовалюта
є грошовим сурогатом. Відповідно до ст. 1 Закону України
«Про Національний банк України», грошовий сурогат – це
будь-які документи у вигляді грошових знаків. Грошо-
вими ж знаками є банкноти та монети (Закон України
«Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» п. 3.2
ст. 3. Таким чином, виходячи з того, що абсолютна біль-
шість криптовалют не існує у формі банкнот та монет, це
роз’яснення їх у жодному разі не стосується.
Вчені С.В. Васильчак, М.В. Куницька-Іляш вважають
те, що існування в Україні правового вакууму щодо крип-
тографічних валютних методів – з одного боку, є значним
плюсом, адже наявна воля у їх використанні, з іншого ж –
такі обставини вносять певну нестабільність у правовід-
носини (невідомо, як розглядати справи у рамках судової
системи, як реагувати Фіскальній службі України на фак-
ти несплати податків володільців Bitcoin чи LiteCoin).
Однозначно, сучасний статус піднятої проблематики
надає безліч можливостей у використанні такого інно-
ваційного фінансового засобу. Так, виходячи з вищена-
веденого, слід дійти висновку, що жодна криптовалюта,
відповідно до сучасного українського законодавства, не
є валютою, банкнотою, монетою, документом (адже наяв-
ність юридичної сили дуже сумнівна), проте такого роду
засоби мають дві вагомих якості:
1) існують як такі (їх можна передати та зберігати);
2) мають певну ринкову вартість.
З вищенаведеного, будь-яка криптовалюта є річчю –
відповідно до ч.1 ст. 179 Цивільного кодексу України, це
предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати
цивільні права та обов’язки. На захист такого тверджен-
ня слід навести думку вченого О.А. Хатунцева О, котрий
стверджує, що матеріальність речі визначається у мож-
ливості оцінити таку. Так, наприклад, вартість людської
думки неможливо оцінити, але книгу, у котрій виражено
думки, можна. Приблизно така ж логіка і з валютою: ва-
лютний ресурс фактично коштує лише те, що було витра-
чено на його виробництво, водночас, його ринкова вар-
тість набагато вища, адже у людей є значна потреба в його
використанні.
Таким чином, будь-яка правова операція з обміну
криптовалюти на інші речі не може трактуватися інакше
як договір міни (бартеру), виходячи зі ст. 715 Цивільного
кодексу України.
На внутрішньо-державному ринку сторони угод фак-
тично не обмежені у бартерних операціях. Можливо,
єдиним обмеженням може бути необхідність оцінки не-
рухомого майна та обов’язок нотаріального засвідчення
операцій з нерухомістю, проте такі юридичні особливості
не стосуються криптовалюти, котра підлягає обміну за до-
говором на певну нерухому річ.
Щодо бартерних угод на міжнародному рівні існує
окремий Закон № 351 від 23.12.1998 р. (з урахуванням по-
мітних змін, чинних з 18 серпня 2012 р., вони внесені За-
коном № 5061 від 05.07.2012 р.). Найважливіші практичні
нюанси цього закону наступні:
1. Ціни в договорах вказують обов’язково, і це відбу-
вається у валютах тільки з першої групи класифікатора
інвалют (остання версія класифікатора опублікована в По-
станові НБУ № 378 від 02.10.2002 р.);
2. Імпорт за бартером має відбутися не пізніше, ніж
через 180 днів (до 18 серпня 2012 р. було 90 днів) після
зазначеного в договорі міни експорту, тобто після дати
митного оформлення товару або дати акта про виконання
№ 5 2017
♦

робіт, послуг. У цьому правилі є винятки для деяких груп передбачає пряме відвантаження з експорту цих товарів
товарів, про які ми скажемо нижче. За простроченні за з України.
цим правилом (і відсутності при цьому форс-мажору або Таким чином, сучасний стан вітчизняного правового
судових позовів з контрагентами) з українського імпорте- поля щодо криптовалютних засобів можна оцінювати як
ра стягується пеня, її розмір становить 0,3% від вартості «не достатньо розроблений», проте вже на даному етапі
неодержаного імпорту за кожен день прострочення; розвитку можна дійти висновку, що прив’язка угод з ви-
3. Українські суб’єкти зовнішньоекономічної діяль- користанням криптовалюти до правових норм законодав-
ності, які здійснюють експорт або імпорт за бартерним до- ства України більш ніж можлива, що забезпечує рівну
говором, зобов’язані протягом п’яти днів з дня підписання спроможність для безперешкодного використання такого
акта сповістити про це митні (якщо йдеться про товари) платіжного засобу (речі) як для фізичних осіб, так і для
або податкові служби (якщо йдеться про роботи, послуги). юридичних осіб. До слова, позиціонування криптовалют-
За прострочення стягується штраф – 1% від ціни експорту них відносин як договір бартеру залишає за усіма контр-
за кожен день прострочення. агентами право не лише на регулювання можливого спору
Крім того, спеціальна Постанова Кабінету Міністрів в приватних судових інституціях, а й на можливість звер-
України № 756 від 29.04.99 р. встановлює низку обмежень нення до судової системи. Проте таке оформлення угоди є
зовнішньоекономічного бартеру. Зокрема, документ міс- можливим лише у разі, коли кожний з учасників договору
тить перелік товарів, після експорту яких ввезення імпор- бажає офіційного та рівноправного співробітництва, у ін-
ту має відбутися, щонайбільше, через 60, а не через 180 шому разі – таке оформлення зробити вкрай складно, що
днів, — пшениця, жито, ячмінь, льон, ріпак, борошно, ве- особливо стосується заохочення діяти у правовій площині
лика рогата худоба, вівці, кози, яловичина морожена, шкі- контрагентів, котрі зберігають анонімність.
ра, аміак, карбамід, напівфабрикати із заліза і сталі, чавун, Аналізуючи ж світовий досвід, можна дійти висновку,
феромарганець. що провідні економічні держави, хоч обережно відносять-
Там само зазначені товари, які в Україну не можна вво- ся до анонімних фінансових інструментів, проте роблять
зити за бартером, ні вивозити з країни (ювелірні вироби максимум можливостей для того, аби володільці гаманців
та їхні частини з коштовних металів, діаманти, бурштин), з криптовалютою мали змогу вільно та легально інвес-
а також товари, які за договором міни не можна вивозити тувати, продавати/купляти, захищати власні права у су-
з країни, але можна ввезти (алкоголь, цигарки, олія, со- дах і навіть сплачувати податки. Отже, можна впевнено
няшникове насіння, шкіра, гірничодобувне устаткування, говорити про те, що такий економіко-правовий феномен
вугілля і нафта; різні метали, брухт; коштовне каміння, як «крипто валюта» вже вкрай непросто заборонити чи
також порошок із нього). Єдиним винятком з останньо- значно обмежити у правах його власників, адже ринкові
го списку є співпраця з суб’єктами господарювання кра- відносини у цій сфері з кожним днем набирають дедалі
їн СНД, яка не порушує аналогічних законів цих країн і більшої популярності.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Сулейманов С. История биткоинов. TJOURNAL – издание о медиа, технологиях и трендах. / С. Сулейманов [Електронний ре-
сурс]: Режим доступу: http:// tjournal.ru/paper/bitcoin-history.
2. Raszl I. The exponential growth of Bitcoin value explained / I/ Raszl. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bitcoinowl.com/
exponential-growth-bitcoin-value-explained.
3. Notice 2014-21 by IRS – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : Web-link: https://www.irs.gov/pub/irs-drop/n-14-21.pdf.
(date of excess: 26.11.2017).
4. Роз’яснення щодо правомірності використання в Україні «віртуальної валюти/крипто валюти» Bitcoin : Роз’яснення Націо-
нального банку України від 10.11.2014. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/n0435500-14.
(дата посилання: 26.11.2017).
5. U.S. Securities and exchange commission «Citizens of the USA with Maksim Zaslavskiy» – [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
Web-link: https://www.sec.gov/news/press-release/2017-185-0. (date of excess: 26.11.2017).
6. Юшаева Р. С-Э. Криптовалюта – феномен XXI века / Р.С-Э. Юшаева, И.Л. Медов // Теория и практика современной науки : сб. науч.
труд. по материалам XX Международной научно-практической конференции. – М. : Изд-во «Олимп», 2017. – С. 250–252.
7. Ястребова А. Как криптовалюта Bitcoin используется на практике в налоговом планировании [Електронний ресурс] / А. Ястребова,
Е. Макогон. – Режим доступу : http://www.nalogplan.ru/article/36 09-kak-kriptovalyuta-bitcoin-ispolzuetsya-napraktike-vnalogovom-planirovanii.
8. Васильчак С.В. Використання криптовалют в сучасних економічних системах України: перспективи та ризики / С.В. Васильчак,
М.В. Куницька-Іляш – ЛНУВМБТ – Scientific Messenger LNUVMBT named after S.Z. Gzhytskyj. – 2017. – Vol. 19. – № 76.
9. Хатунцев О. А. Деление вещей на движимые и недвижимые / О.А. Хатунцев // Бизнес в законе. – 2008. – № 2. – С.281–284.
10. Суханов Е. А. Гражданское право: в 2 т. : учеб. / отв. ред. проф. Е. А. Суханов. – Т. 1. – С. 295– 297.

102
 Порівняльно-аналітичне право
♦

УДК 347.121.1

ПРАВО НА МЕДИЧНУ ДОПОМОГУ: ОСОБЛИВОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ

RIGHT TO MEDICAL CARE: PECULIARITIES OF ITS EXERCISE

Майкут Х.В.,
кандидат юридичних наук, доцент,
доцент кафедри цивільно-правових дисциплін
Львівського державного університету внутрішніх справ
Досліджено особливості правового регулювання права на медичну допомогу. Наголошено на теоретико-практичних проблемах, які
виникають щодо його здійсненні. З’ясовано, що з метою ефективної реалізації досліджуваного особистого немайнового права окремі
питання потребують свого ефективного вирішення шляхом внесення відповідних змін до чинного законодавства.
Ключові слова: право на медичну допомогу, медична допомога, медичне втручання, інформована згода на медичне втручання,
лікування.

Исследованы особенности правового регулирования права на медицинскую помощь. Отмечено о теоретико-практических пробле-
мах, которые возникают при его осуществлении. Установлено, что с целью эффективной реализации исследуемого личного неимуще-
ственного права отдельные вопросы требуют своего эффективного решения путем внесения соответствующих изменений в действую-
щее законодательство.
Ключевые слова: право на медицинскую помощь, медицинская помощь, медицинское вмешательство, информированное согласие
на медицинское вмешательство, лечение.

This article covers on the specific modalities of legal regulation of the right to medical care. It focuses on the theoretical and practical prob-
lems arising in the course of its exercise. The author further argues that, in order to ensure an effective exercise of the personal non-property right
in question, certain aspects require their effective solution by way of enacting appropriate amendments to applicable laws.
Key words: right to medical care, medical care, medical intervention, informed consent to medical intervention, treatment.

Постановка проблеми. В умовах демократизації
українського суспільства особливої гостроти набуває пи-
тання забезпечення реалізації та захисту прав, свобод та
законних інтересів громадян. Проголошення Конститу-
цією України людини, її життя, честі та гідності, недо-
торканності та безпеки найвищою соціальною цінністю
обумовлює потребу належної правової охорони права на
медичну допомогу, що в умовах реформування системи
охорони здоров’я має неабияке значення.
З огляду на це, з’ясування особливостей правового ре-
гулювання права на медичну допомогу, а також виявлення
окремих проблемних питань реалізації досліджуваного
права, набуває особливої гостроти та актуальності.
Стан дослідження. Права пацієнтів у сфері охорони
здоров’я, зокрема право на медичну допомогу, завжди
привертали до себе увагу, будучи предметом численних
наукових розвідок провідних вчених-правників, зокрема,
С.Б. Булеци, І.Я. Сенюти, С.Г. Стеценка та ін. Однак за
достатньо великого інтересу науковців до досліджуваної
проблеми, і надалі дискусійними залишаються окремі те-
оретико-практичні аспекти здійснення права фізичної осо-
би на медичну допомогу.
Виклад основного матеріалу. Конституційною осно-
вою права фізичної особи на медичну допомогу є ст. 49
Основного закону, згідно з якою кожному гарантується
право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне
страхування. Держава при цьому створює умови для ефек-
тивного і доступного для всіх громадян медичного обслу-
говування [1]. Метою конституційного закріплення прав у
сфері охорони здоров’я, зокрема і права на медичну допо-
могу, є декларація певних соціальних досягнень та утвер-
дження, зважаючи на це, правових підстав для громадяни-
на вимагати від держави конкретних соціально-правових
гарантій та правових механізмів їх дотримання.
Право на медичну допомогу знаходить своє закріплен-
ня і в цивільному законодавстві України (ст. 284 Цивіль-
ного кодексу України (далі – ЦК України) [2]), де посідає
важливе місце серед особистих немайнових прав фізичної
особи, що забезпечують її природне існування. Основу
особистих немайнових відносин у сфері надання медич-
ної допомоги становлять нематеріальні невідчужувані
блага особистості – життя, здоров’я, гідність, недотор-
канність тощо, які охороняються та захищаються суспіль-
ством і державою.
Закон України «Основи законодавства України про
охорону здоров’я» (далі – Основи) визначає медичну до-
помогу як діяльність професійно підготовлених медичних
працівників, спрямовану на профілактику, діагностику,
лікування та реабілітацію, зважаючи на з хвороби, трав-
мами, отруєннями і патологічні стани, а також у зв’язку
з вагітністю та пологами (ст. 3) [3].
Право на медичну допомогу в тому вигляді, в якому
воно сформульоване у конструкції ст. 284 ЦК України,
складається з сукупності наступних прав: право на на-
дання медичної допомоги; право на вибір лікаря та вибір
методів лікування відповідно до його рекомендацій; право
відмовитися від лікування.
Фізична особа має право на надання їй медичної допо-
моги, що випливає з невід’ємного права на життя, перед-
баченого ст. 27 Конституції України і ст. 281 ЦК України.
Надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла
чотирнадцяти років, провадиться за її згодою (ч. 3 ст. 284
ЦК України). Таким чином, із зазначеного положення ЦК
України слідує, що підставою виникнення відносин з на-
дання медичної допомоги є воля пацієнта, його усвідомле-
на згода для застосування методів діагностики, профілак-
тики та лікування.
Згода на надання медичної допомоги відповідно
до міжнародних стандартів, зокрема Декларації про роз-
виток прав пацієнтів у Європі (1994 р.), має бути забезпе-
чена «інформаційно». На існуванні критерію інформова-
ності згоди на медичне втручання наголошує норма ст. 43
Основ, відповідно до якої для застосування методів діа-
гностики, профілактики та лікування є необхідною є згода
інформованого відповідно до ст. 39 цього ж нормативно-
правового акта. Щодо пацієнта віком до 14 років (малоліт-
нього пацієнта), а також пацієнта, визнаного в установле-
ному законом порядку недієздатним, медичне втручання
здійснюється за згодою їх законних представників. Вод-
ночас, положення ст. 39 Основ передбачає право на отри-
мання достовірної і повної інформації про стан свого
здоров’я, мету проведення запропонованих досліджень і
лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захво-
рювання, зокрема наявність ризику для життя і здоров’я

103
№ 5 2017
♦
для пацієнтів, які досягли повноліття, а до досягнення
ними 18-річного віку на таку інформацію мають право їх
батьки (усиновлювачі), опікуни. Виходячи з наведеного,
можна припустити, що реалізація неповнолітніми свого
права на інформовану згоду видається фактично немож-
ливою, що неодноразово було предметом уваги науковців.
У такому випадку, медична допомога особам 14–18 років
повинна надаватися за згодою пацієнта та за інформова-
ною згодою її законного представника.
Інформованість згоди пацієнта на медичне втручання
не є єдиним критерієм правомірності застосування мето-
дів діагностики, профілактики або лікування, пов’язаних
із впливом на організм людини. Згода на надання медичної
допомоги повинна бути також: добровільною (прийняття
пацієнтом рішення під час відсутності будь-яких зовніш-
ніх факторів, що свідчили б про недобровільність такої
згоди); компетентною (ухвалення рішення в умовах дій-
сно наявних і зрозумілих для пацієнта знань про майбутнє
медичне втручання) [4, с. 165–166]; дійсною (отриманою в
дієздатної особи або її законних представників, ні в якому
випадку не під примусом чи шляхом обману); своєчасною
(має бути отриманою до виконання операції, діагностики,
застосування нових лікарських засобів і методів профілак-
тики й лікування) [5, с. 610–611].
Порядок, форму надання згоди на медичне втручання,
а також її зміст забезпечує законодавець необхідними нор-
мативними документами. Так, Наказ Міністерства охоро-
ни здоров’я України від 14.02.2012 р. № 110 передбачив
загальну форму інформованої добровільної згоди пацієн-
та на проведення діагностики, лікування та на проведення
операції та знеболення [6]. Зазначений нормативно-пра-
вовий акт передбачив письмову форму оформлення від-
носин між медичним працівником і пацієнтом, що є на-
дійним захистом в разі виникнення конфліктних ситуацій.
Крім того, проінформований письмово (документально)
пацієнт під час надання йому медичної допомоги на рівні
з лікуючим лікарем бере на себе відповідальність за про-
цес лікування (дотримання режиму та приписів лікаря),
що безпосередньо має позитивний вплив на процес ліку-
вання [5, с. 612].
Беручи до уваги положення ч. 1 ст. 42 Основ, відпо-
відно до якого медичним втручанням вважається застосу-
вання методів діагностики, профілактики або лікування,
пов’язаних із впливом на організм людини, йде висновок,
що поза увагою Наказу залишається вирішення проблеми
щодо врегулювання форми інформованої згоди під час
здійснення профілактичних заходів як складової медичної
допомоги. У даному випадку, заслуговує на увагу Наказ
Міністерства охорони здоров’я України від 31.12.2009 р.
№ 1086 «Про затвердження форми первинної облікової
документації № 063-2/о «Інформована згода та оцінка ста-
ну здоров’я особи або дитини одним з батьків або іншим
законним представником дитини на проведення щеплення
або туберкулінодіагностики» та Інструкції щодо її запо-
внення» [7], який регламентує порядок отримання інфор-
мованої згоди законними представниками пацієнтів дитя-
чого віку під час здійснення вакцинації як одного з видів
профілактики.
Однак, необхідно зазначити, що сьогодні у багатьох
випадках інформована згода виявляється скоріше фор-
мальністю, ніж ефективним засобом забезпечення прав
пацієнтів та юридичного захисту лікаря від можливих
необґрунтованих претензій, про що свідчать непоодинокі
випадки з медичної практики, де у тій чи іншій мірі фігу-
рують недоліки в процедурі одержання інформованої зго-
ди пацієнта на медичне втручання, а то й відсутність такої
згоди. Підтвердженням цьому може слугувати наступна
судова справа.
Так, Крюківський районний суд м. Кременчука Пол-
тавської області розглянув у відкритому судовому засідан-
ні цивільну справу № 537/4429/15-ц за позовом ОСОБА_1
104
до Кременчуцького міського пологового будинку, третя
особа Кременчуцька міська рада про відшкодування мо-
ральної та матеріальної шкоди, завданої внаслідок неза-
конної стимуляції пологової діяльності, що призвела до
інтранатальної загибелі дитини. Сторона позивача наголо-
шувала на тому, що всупереч вимог наказу МОЗ України
№ 901 від 27.12.2006 року «Про затвердження клінічного
протоколу з акушерської допомоги «Переношена вагіт-
ність» від неї не була отримана згода на штучне родозбу-
дження, внаслідок чого померла її дитина.
Заслухавши в ході судового розгляду пояснення осіб,
що беруть участь у справі, дослідивши письмові докази,
суд дійшов висновку, що стимуляцію пологової діяль-
ності проведено незаконно, тому що згоди пацієнта на
проведення штучного родозбудження від ОСОБА_1 не
було отримано, а проведено лікарями за їх рекоменда-
ції. А тому вимоги щодо визнання незаконним проведен-
ня штучного родозбудження, на думку суду, підлягають
задоволенню. Відмовляючи ж у задоволенні позову в час-
тині відшкодування матеріальної та моральної шкоди, суд
виходив з того, що позивачкою жодним чином не доведено
заподіяння їй матеріальної та моральної шкоди з вини від-
повідача, не обґрунтовано її розмір, та не знайшов підстав
для визнанням протиправними дій відповідача, оскільки
не надано доказів їх протиправності чи незаконності [8].
Окремої уваги заслуговують випадки, коли інформо-
вана згода на медичне втручання не є потрібною. Про так
зване обмеження реалізації права фізичної особи на зго-
ду на медичне втручання можна вести мову лише у разі
наявності ознак прямої загрози життю пацієнта за умови
неможливості отримання з об’єктивних причин згоди на
таке втручання від самого пацієнта чи його законних пред-
ставників (ч. 5 ст. 284 ЦК України, ч. 2 ст. 43 Основ).
Тобто йдеться про невідкладний стан людини, який
відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про екстрену
медичну допомогу» визначається як раптове погіршення
фізичного або психічного здоров’я, яке становить пряму
та невідворотну загрозу життю та здоров’ю людини або
оточуючих її людей і виникає внаслідок хвороби, травми,
отруєння або інших внутрішніх чи зовнішніх причин [9].
Практика медичної діяльності свідчить, що такі невід-
кладні випадки охоплюються, зокрема, невідкладною (ур-
гентною) хірургією.
Проте, у будь-якому випадку, таке обмеження реаліза-
ції права особи на згоду на медичне втручання, яке водно-
час виступає і додатковим інструментом у системі захисту
права людини на життя, повинно бути: юридично обґрун-
тованим (застосовуватись лише на підставі закону); пер-
соніфікованим (застосовуватись до обмеження реалізації
права на згоду на медичне втручання щодо конкретного
пацієнта); винятковим (застосовуватись у невідкладних
випадках, коли загроза життю хворого є наявною та ре-
альною); разовим (розповсюджується лише на даний клі-
нічний випадок і лише за умови необхідної потреби, тобто
знаходження людини в невідкладному стані); тимчасовим
(обмеження застосовується лише на той проміжок часу,
коли особа знаходиться у невідкладному стані) [10]. Варто
зазначити, що після покращення стану пацієнта доціль-
ним є отримання так званої «відстроченої» інформованої
згоди на подальше лікування [11, с. 38].
Право на вільний вибір лікаря як складова права на
медичну допомогу, передбачене положенням ч. 1 ст. 38
Основ, згідно з яким кожний пацієнт, який досяг чотир-
надцяти років і який звернувся за наданням йому медичної
допомоги, має право на вільний вибір лікаря, якщо остан-
ній може запропонувати свої послуги. Не менш важливим
є передбачене у ч. 2 ст. 34 Основ право на заміну лікаря.
Важливість права на вибір лікаря та його заміну поясню-
ється насамперед тим, що надає пацієнту право лікуватися
у фахівця, якому він більше довіряє, а також свідчить про
можливість одержувати медичну допомогу в лікувальній

установі з сучасним та ефективним обладнанням, мето-
дами діагностики. Зазначені права є суттєвою гарантією
права на надання медичної допомоги, оскільки можуть не
лише реально забезпечити високий рівень надання особі
медичної допомоги, але й виявити тих лікарів, які не ма-
ють належного рівня підготовки.
Право на вибір та заміну лікаря може бути обмеженим
у випадку, коли лікар відмовляється від подальшого веден-
ня пацієнта, якщо останній не виконує медичних припи-
сів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони
здоров’я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворо-
го і здоров’ю населення.
З положення ч. 2 ст. 38 Основ випливає також право на
вибір лікувального закладу, сутність якого полягає в тому,
що кожний пацієнт має право, коли це виправдано його
станом, бути прийнятим у будь-якому закладі охорони
здоров’я за своїм вибором, якщо цей заклад має можли-
вість забезпечити відповідне лікування.
Як справедливо зазначається в науковій літературі,
право пацієнта на вибір лікаря і медичної установи не по-
вною мірою і не однаково реалізується на всій території
України. За основних медичних втручань, які не вимага-
ють високотехнологічної апаратури, ситуація зрозуміла –
пацієнти, незалежно від зовнішніх чинників (соціальний і
матеріальний стан, місце проживання й ін.), мають нагоду
реалізації права на вибір лікаря. У той же час, невелика
кількість лікувальних установ, що здійснюють високос-
пеціалізовану дорогу медичну допомогу, що поєднуєть-
ся з вузьким колом фахівців у галузі високих медичних
технологій, свідчать про обмеження у праві на вибір лі-
каря в подібних випадках. Якщо в умовах великих міст
ще доречно говорити про можливість вибору лікувальної
установи, то особи, які проживають у сільській місцевос-
ті, часто позбавлені такої можливості. Вказані обставини
свідчать про неможливість у даний час повною мірою за-
безпечити реалізацію права на вибір лікаря і лікувально-
профілактичного закладу [4, с. 136].
У разі необхідності надання того чи іншого виду ме-
дичної допомоги хворому та неможливості її надання в
закладах охорони здоров’я України, громадяни України
можуть направлятися для лікування за кордон.
Не менш важливою складовою права на медичну до-
помогу є право на вибір методів лікування, яке може здій-
снюватися фізичною особою лише в межах, рекомендова-
них лікарем (ч. 2 ст. 284 ЦК України). Правовою формою
такого вибору є, зокрема, надання пацієнтом (законним
представником) добровільної інформованої згоди на ме-
дичне втручання або відмови від лікування. Необхідно
зазначити, що застосування методів діагностики, ліку-
вання, профілактики, пов’язаних із впливом на організм
людини, допускається лише в тому випадку, коли воно
не може завдати шкоди здоров’ю пацієнта. Ризиковані
методи діагностики, профілактики або лікування визна-
ються допустимими, якщо вони відповідають сучасним
науково обґрунтованим вимогам, спрямовані на відвер-
нення реальної загрози життю та здоров’ю пацієнта, за-
стосовуються за згодою інформованого про їх можливі
шкідливі наслідки пацієнта, а лікар вживає всіх належних
у таких випадках заходів для відвернення шкоди життю
та здоров’ю пацієнта. А тому, виходячи з обов’язку ліка-
ря своєчасного і кваліфікованого обстеження та лікування
пацієнта, лікар несе повну відповідальність за методику
лікування пацієнта.
Право на відмову від лікування є одним з найсклад-
ніших для реалізації, що зумовлено низкою причин, на-
самперед тим, що форма відмови від медичної допомоги
нормативно не встановлена. Так, законодавець у ч. 3 ст. 43
Основ закріплює право лікаря взяти письмове підтвер-
дження, за неможливості його одержання – засвідчити
відмову відповідним актом у присутності свідків. Зважа-
ючи на відсутність у нашому законодавстві уніфікованого
105
Порівняльно-аналітичне право
♦
підходу щодо оформлення відмови від медичного втру-
чання, необхідно погодитися, що відмова, здійснена саме
у письмовій формі, є найбільш юридично правильним та
виправданим варіантом, оскільки в такому разі лікар зні-
має із себе відповідальність за наслідки відмови пацієнта
від надання медичної допомоги. А тому заклад охорони
здоров’я, який обрав модель письмової форми відмови,
повинен розробити таку форму самостійно, в якій доціль-
но детально зазначати інформацію про діагноз пацієнта,
перебіг та прогноз розвитку захворювання, факт ознайом-
лення пацієнта з формами медичного втручання, мотиви, з
яких він відмовляється від медичного втручання, наслідки
відмови від запропонованого медичного втручання тощо.
Якщо ж право на медичну допомогу, як уже зазначало-
ся, надається особі, яка досягла 14-річного віку, то право
відмовитися від лікування, відповідно до ч. 4 ст. 284 ЦК
України, має повнолітня дієздатна особа, яка усвідомлює
значення своїх дій і може керувати ними. Водночас ч. 4
ст. 43 Основ передбачено право відмовитися від лікуван-
ня пацієнтом, який набув повної цивільної дієздатності
і усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними.
Як бачимо, законодавець в зазначених нормативно-право-
вих актах оперує різними юридичними конструкціями:
«повноліття» і «набуття повної цивільної дієздатності».
Згідно зі ст. 34 ЦК України повноліття особа набуває у ві-
сімнадцять років, а ст. 35 ЦК України перелічує підстави
надання повної цивільної дієздатності фізичній особі до
досягнення нею 18-ти років. Таким чином, положення ч. 4
ст. 284 ЦК України виключає з кола суб’єктів, які мають
право відмовитися від медичного втручання, осіб, які не є
повнолітніми, однак набули повної цивільної дієздатності.
Крім незахищеності прав самих емансипованих неповно-
літніх, як справедливо зауважує М.М. Самофал, виникає
проблема захисту прав дітей таких неповнолітніх, що
особливо актуально, коли підставою емансипації є запис
батьком або матір’ю дитини, оскільки законодавчо неви-
значеним залишається питання, хто в такому разі може
відмовитися від медичного втручання щодо дитини [12].
Отже, у такому разі, можна вести мову про розбіжність
між нормативно-правовими актами, що породжена конку-
ренцією норм. З метою практичного вирішення зазначеної
проблеми є необхідність звернутися до листа Міністерства
юстиції України «Щодо практики застосування норми
права у випадку колізії» № 758-0-2-08-19 від 26.12.2008 р.
у п. 4 якого наголошується, що за розбіжності між загаль-
ним і спеціальним нормативно-правовим и актами пере-
вага надається спеціальному, якщо він не скасований ви-
даним пізніше загальним актом [13]. Таким чином, у даній
ситуації підлягають застосуванню положення Основ, як
нормативно-правового акта спеціального законодавчого
регулювання, і як наслідок емансиповані фізичні особи
також мають право на відмову від лікування.
Згідно з положенням ч. 5 ст. 43 Основ, у випадку ме-
дичного втручання щодо малолітньої особи, відмову нада-
ють її законні представники, а в разі, якщо вона може мати
для пацієнта тяжкі наслідки, лікар повинен повідомити
про це органи опіки і піклування.
Ще одним проблемним питанням відмови від медичної
допомоги є вживання законодавцем для позначення цього
права різної термінології: в Кодексі – «медична допомо-
га», а в Основах – «медичне втручання». Щодо співвідно-
шення зазначених термінів, то у науковій доктрині немає
єдності позицій. Водночас, слід зазначити, що, виходячи з
буквального тлумачення положень ч. 4 ст. 284 ЦК України
та ч. 4 ст. 43 Основ, слідує висновок, що пацієнт має право
відмовитися лише від лікування. Однак, у будь-якому ви-
падку, враховуючи норми ст. 3 і ч.1 ст. 42 Основ, слідує
висновок, що терміни «медична допомога» і «медичне
втручання» за обсягом є ширшими, а лікування є склад-
ником обох. Крім того, варто підкреслити, що відповідно
до ч. 1 ст. 43 Основ інформована згода надається як на за-
№ 5 2017
♦

стосування методів лікування, так і методів діагностики та медичну допомогу нормативно закріплене і гарантується
профілактики. Отже, логічно постає запитання: чи може законодавством нашої держави. Однак, як бачимо, з ме-
пацієнт відмовитися не лише від лікування, а й, для при- тою ефективної реалізації досліджуваного особистого
кладу, від діагностики чи профілактики. З метою усунення немайнового права окремі питання потребують свого
описаної законодавчої неточності необхідно удосконали- нагального та ефективного вирішення шляхом внесення
ти виклад правової норми шляхом закріплення відмови відповідних змін до чинного законодавства. Ігнорування
від медичної допомоги і медичного втручання відповідно вказаних потреб реформування законодавцем окремих по-
в ЦК України та Основах, на чому наголошувалося в ме- ложень нормативно-правового характеру може створити
дико-правовій доктрині [14, с. 16]. можливості медичному персоналу до порушення права
Висновки. Питання здійснення права на медичну фізичної особи на медичну допомогу, що стане вагомою
допомогу як особистого немайнового права є на сьогод- перешкодою для реалізації інших особистих немайнових
нішній день надзвичайно актуальними. Право особи на прав у сфері охорони здоров’я.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Конституція України від 28.06.1998 № 254к/96-ВР (в редакції від 30.09.2016) [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.
2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV (в редакції від 15.12.2017) [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/435-15/page6.
3. Основи законодавства України про охорону здоров’я: Закон України від 19.11.1992 № 2801-XII (в редакції від 06.11.2017)
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2801-12.
4. Стеценко С.Г. Медичне право України : підруч. / С.Г. Стеценко, В.Ю. Стеценко, І.Я. Сенюта ; за заг. ред. док. юрид. наук., проф.
С.Г. Стеценка. – К. : Всеукр. Асоціація видавців «Правова єдність», 2008. – 507 с.
5. Сакало В.О. Інформована згода на медичне втручання: біоетичний аспект / В.О. Сакало // Форум права. – 2012. – № 2. – С.609–613.
6. Інформована добровільна згода пацієнта на проведення діагностики, лікування та на проведення операції та знеболення (Форма
№ 003-6/о): Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 14.02.2012 № 110 (в редакції від 23.09.2014) [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z0697-12.
7. Про затвердження форми первинної облікової документації № 063-2/о «Інформована згода та оцінка стану здоров’я особи або
дитини одним з батьків або іншим законним представником дитини на проведення щеплення або туберкулінодіагностики» та Інструк-
ції щодо її заповнення: Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 31.12.2009 № 1086 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z0594-10.
8. Справа № 537/4429/15-ц від 21.04.2016 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/57315034.
9. Про екстрену медичну допомогу: Закон України від 05.07.2012 № 5081-VI (в редакції від 09.12.2015) [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/5081-17.
10. Сакало В.О. Механізм правомірності можливості обмеження реалізації права людини на згоду на медичне втручання[Електронний
ресурс] / В.О. Сакало // Часопис Академії адвокатури України. – 2012. – №3. – Режим доступу: http://e-pub.aau.edu.ua/index.php/chasopys/
article/view/282/303.
11. Лашкул З. Інформована згода: поняття, мета та значення в процесі реалізації прав та обов’язків медичних працівників і пацієнтів /
З. Лашкул, Ю. Сізінцова, Я. Фершал. – Запоріжжя : Кераміст, 2013. – 189 с.
12. Самофал М.М. Відмова від медичного втручання при наданні медичної допомоги дітям: проблеми законодавства і практики //
[Електронний ресурс] / М.М. Самофал. – Режим доступу: http://dspace.onua.edu.ua/bitstream/handle/11300/1230/Samofal.pdf?sequence=1
13. Щодо практики застосування норми права у випадку колізії: лист Міністерства юстиції України від 26.12.2008 № 758-0-2-08-19
[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/v0758323-08.
14. Сенюта І. Право на згоду та право на відмову від медичної допомоги: особливості та межі здійснення / І. Сенюта // Підприємни-
цтво, господарство і право. – 2016. – № 10. – С. 15–19.

106
 Порівняльно-аналітичне право
♦

УДК 347.78

ЗАХИСТ АВТОРСЬКИХ ПРАВ В ІНТЕРНЕТІ

PROTECTION OF COPYRIGHT RIGHTS ON THE INTERNET

Миронюк С.А.,
кандидат юридичних наук,
старший викладач кафедри тактико-спеціальної підготовки
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ
Волошина Г.Ю.,
курсант IV курсу
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ
У наш час друковані книжки втрачають популярність і на зміну їм приходять електронні інформаційні ресурси, які ми можемо знайти
в Інтернеті. Вже не потрібно купувати інформацію у вигляді друкованих газет, журналів, книг, учбової та наукової літератури, а також
відео роботи тощо. Ми можемо в мережі і почитати, і скачати, і самі щось опублікувати. Тому тема нашої статті є дуже актуальною і при-
свячена еволюції авторського права та способам його захисту в Інтернеті.
Ключові слова: авторське право, еволюція авторського права, авторське право в Інтернеті, захист авторських прав в Інтернеті,
способи захисту.

В настоящее время печатные книги теряют популярность и на смену им приходят электронные информационные ресурсы, которые
мы можем найти в Интернете. Уже не нужно покупать информацию в виде печатных газет, журналов, книг, учебной и научной литерату-
ры, а также видео работы и тому подобное. Мы можем в сети и почитать, и скачать, и сами что-то опубликовать. Поэтому тема нашей
статьи является очень актуальной и посвящена эволюции авторского права; способам его защиты в Интернете.
Ключевые слова: авторское права, эволюция авторского права, авторское право в Интернете, защита авторских прав в Интернете,
способы защиты.

Nowadays printed books are losing popularity and in their place come electronic information resources that we found online. I do not need to
buy information in printed newspapers, magazines, books, educational and scientific literature and video work, and so on. We can network and
read and download, and publish something themselves. That is why the theme of this article is very important and is dedicated to the evolution
of copyright; ways to protect copyright online.
Key words: copyrights, copyright evolution, copyright in the Internet, copyright protection on the Internet, methods of protection.

Актуальність теми. Дослідження правових проблем,
породжених науково-технічним прогресом в світі, і, зокре-
ма, в нашій країні, набули актуальності вже в 50-70-ті роки
XX століття. Сьогодні важко знайти сферу людської діяль-
ності, яку б не торкнулася поява глобальних телекомуніка-
ційних систем. Найпоширеніша з них – мережа Інтернет.
Однією з правових проблем Інтернету є питання за-
хисту авторських прав, оскільки будь-яка поведінка корис-
тувачів у мережі: копіювання зображень, звукових сигна-
лів, перегляд веб-сторінок, збереження їх вмісту в пам’яті
комп’ютера зачіпає права авторів та їх правонаступників –
всі ці дії включають використання об’єктів авторсько-пра-
вової охорони.
В юридичній науці охорона та захист авторських
прав в Інтернеті розглядались у працях: Ю.М. Батуріна,
В.І. Жукова, В.О. Калятіна, С.В. Малахова, Г.А. Свердлика,
Л.С. Сімкина та інших. Враховуючи правові дослідження
цієї проблематики, захист авторських прав в Інтернеті до
цих пір не отримав достатнього висвітлення в юридичній
літературі.
Метою статті є з’ясування особливостей захисту
авторських прав в Інтернеті.
Завдання статті полягає у визначенні основних мето-
дів захисту авторських прав в Інтернеті.
Виклад основних положень. Однією з основних ха-
рактеристик розвитку й цивілізованості суспільства про-
тягом усієї історії його розвитку було те, яка увага приді-
лялася розвитку науки, техніки й культури. Накопичений
інтелектуальний і творчий потенціал служить потужним
стимулятором прогресу суспільства, розв’язку економіч-
них і соціальних завдань, які стоять перед ним. Зі свого
боку, наука, техніка й культура можуть успішно розвивати-
ся тільки при наявності відповідних умов, забезпечуваних
суспільством і, насамперед державою, також за допомо-
гою їх законодавчого закріплення. Така правова категорія
як «інтелектуальна власність» одержала широке визнання,
як міжнародне, так і в нашій країні, зокрема, міцно закрі-
пилася як у законодавстві, так і свідомості людей.
Зміст категорії «інтелектуальна власність» у праві зу-
мовлений розглядом результатів інтелектуальної (творчої)
діяльності й прирівняних до них засобів індивідуалізації
товарного обігу в контексті системи правового регулюван-
ня з погляду можливості державного впливу на складні,
з приводу інтелектуальної власності, суспільні відносини,
які взаємопов’язані з положенням особистості в державі.
Із розвитком науки й техніки, з переходом до державної
організації, до товарного виробництва, відношення люди-
ни до результатів інтелектуальної діяльності значно зміни-
лося. На думку Чернишової О.О., продукти цієї діяльності
ще не стали об’єктом суспільних відносин, однак, можли-
вість їх вільного використання третіми особами стала об-
межуватися різними засобами. Негативної оцінки з боку
суспільства заслуговували не тільки присвоєння третіми
особами прав авторства на ті або інші продукти інтелекту-
альної праці, а й використання третіми особами створених
не ними інтелектуальних продуктів як матеріального, так і
нематеріального характеру [1].
Із кожним роком людство все більше розвивається і тому
актуальною темою залишається – авторське право в Інтер-
неті. Сьогодні Інтернет стрімкими темпами стає не тільки
засобом спілкування, а й засобом поширення різноманіт-
ної інформації. Ця інформація передається переважно у
вигляді творів, що підлягають охороні авторського права.
Проте, не дивлячись на це, власники авторських прав
стикаються із значними ризиками. Їм належить цілий
ряд прав майнового і немайнового характеру, пов’язаних
зі створенням і використанням наукових, літературних і
художніх творів. Зміст та обсяг цих прав у контексті Ін-
тернету є предметом дискусії міжнародного масштабу,
оскільки вони були встановлені міжнародними та націо-
нальними законами до того, як з’явились сучасні інформа-
ційні технології.

107
№ 5 2017
♦
Необхідно зауважити, що у статті 50 Закону України
«Про авторське право і суміжні права» чітко визначено,
які дії є порушенням авторського права та суміжних прав,
в тому числі й у електронних мережах, та дають підста-
ви для судового захисту [2]. Тобто, вчинення будь-якою
особою дій, які порушують особисті немайнові права
суб’єктів авторського права, піратство (відтворення, опу-
блікування, ввезення та вивезення на митну територію
України і розповсюдження контрафактних примірників
творів (у тому числі комп’ютерних програм і баз даних),
фонограм, відеограм і програм організацій мовлення);
плагіат (опублікування чужого твору під іменем особи,
яка не є автором цього твору); вчинення дій, що ство-
рюють загрозу порушення авторського права і суміжних
прав; публічне сповіщення об’єктів авторського права,
з яких без дозволу автора вилучена чи змінена інфор-
мація про управління правами, зокрема в електронній
формі та інше. На жаль, зазначені дії вчиняють більшість
користувачів Інтернету.
Для захисту порушених прав в Інтернеті існує певна
система дій суб’єктів. Згідно зі статтею 52 Закону України
«Про авторське право і суміжні права», зафіксувавши по-
рушення авторських прав, автор самостійно або через упо-
вноважену особу завжди може звернутися до суду, з метою
захисту своїх прав та вимагати компенсації за те, що без
його відома було використано об’єкт його інтелектуальної
власності, а також за те, що у зв’язку з цим, автором була
втрачена певна вигода матеріального характеру [2].
Відповідачем у таких справах може виступати як влас-
ник домену (власник сайту), так і сам провайдер (поста-
чальник Інтернет-послуг), який дозволив на своєму серве-
рі (це комп’ютер у локальній чи глобальній мережі, який
надає користувачам свої обчислювальні і дискові ресурси,
а також доступ до встановлених сервісів) розміщення до-
мену, що став віртуальною територією порушення автор-
ського права. Однак, це буде можливим лише у випадку
наявності інформації про фізичну або юридичну особу, що
є адміністратором серверу чи домену. На жаль, зазвичай
зазначені дані є невідомими, що практично унеможливлює
подання позову до суду. До того ж, важливо зазначити, що
спір через порушене право авторства має розглядатися за
місцем знаходження відповідача, а отже, якщо сайт, до-
мен, провайдер тощо, зареєстрований у іншій країні світу,
то судова справа має проводитися саме у цій державі. Це,
у свою чергу, створює ще один проблемний аспект захис-
ту авторських прав у мережі Інтернет.
При розгляді справ захисту авторських прав в Інтер-
неті постає актуальне питання про забезпечення доказів
порушення прав на об’єкти інтелектуальної власності.
Стаття 57 Цивільного процесуального кодексу України ви-
значає, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі
яких суд встановлює наявність або відсутність обставин,
що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інших
обставин, які мають значення для вирішення справи [3].
У випадку порушення авторських прав у мережі Інтер-
нет такими даними можуть виступати публікації спірних
об’єктів виключних прав на матеріальних носіях, нотарі-
альне засвідчення дати створення твору, дані пошукових
Інтернет-систем, Інтернет-провайдерів тощо. Однак, на
думку О.І. Разіної, яку ми підтримуємо, вагому доказову
базу дуже важко зібрати [4].
Якщо ж казати про засоби захисту авторських прав
в Інтернеті, то їх можна поділити на два види засобів, які
застосовуються на етапі до порушення і вже після нього.
Захист на етапі до порушення. Основні засоби захис-
ту, які власники авторських прав на розміщені в Інтернеті
твори можуть застосовувати для контролю за використан-
ням цих творів та для запобігання порушення своїх прав,
такі:
Обмежена функціональність. За такого підходу влас-
ник авторського права надає користувачеві примірник
108
твору з функціональними обмеженнями, наприклад, бета-
версії програм.
Часова обмеженість. Використовуючи такий підхід,
власник авторських прав розповсюджує функціонально
повноцінний об’єкт, але встановлює дату або обмежує
кількість разів користування, після чого доступ до твору
буде неможливим.
Захист від копіювання. Використовуючи цей засіб
власник прав унеможливлює або значно ускладнює копі-
ювання файлу або тексту.
Криптографічні конверти. Це програмне забезпечен-
ня, яке зашифровує твори так, що доступ до них може
бути отриманий лише із застосуванням електронного клю-
ча до шифру.
Захист на етапі після порушення. Автори та їх пра-
вонаступники можуть використовувати певні технічні та
правові засоби для доведення факту порушення своїх прав
на розміщені в Інтернеті твори та встановлення кола пра-
вопорушників, а значить, для забезпечення ефективності
реалізації своїх прав. До таких засобів належать:
Агент. Це комп’ютерні програми, які можуть автома-
тично виконувати попередньо визначені команди. Власни-
ки авторських прав можуть використовувати агентів для
пошуку в Інтернеті контрафактних примірників творів.
Стенографія. Цей засіб стосовно електронних файлів
означає процес приховування інформації у файлах у такий
спосіб, що вона не може бути легко віднайдена користу-
вачем. Використовуючи дану технологію, власник автор-
ських прав має можливість доводити, що файл, який міс-
тить контрафактний примірник твору, було створено саме
власником авторських прав, а не їх порушником; а також
він має змогу вистежити джерело не санкціонованої авто-
ром появи в Інтернеті примірників творів.
Судове переслідування. Навіть при тому, що далеко не
кожне порушення авторських прав стає предметом судо-
вого розгляду, загроза подання позову до суду – це досить
ефективний стримуючий фактор. Судовий розгляд пору-
шень авторського права не тільки дозволяє власнику ав-
торських прав отримати компенсацію за порушення його
прав, він також публічно застерігає інших від негативних
наслідків їх поведінки. Незважаючи на всі переваги судо-
вого переслідування порушників авторських прав, вине-
сення та виконання судового рішення проти іноземного
порушника авторських прав на розміщені в Інтернеті тво-
ри пов’язано з чисельними процесуальними ускладнення-
ми [5].
Беручи до уваги всі аспекти нашої теми, найважливі-
шою проблемою залишається безпосереднє відношення
суспільства до порушення авторських прав у мережі Ін-
тернет, ця проблема притаманна не тільки країнам по-
страдянського простору, з цією проблемою стикаються
абсолютно всі країни світу. Як показує практика, не за-
вжди користувачі готові оплачувати отриману інформа-
цію, цьому передує низка факторів: 1) економічний (ціна
авторської або ліцензованої продукції занадто висока);
2) соціальний (світова мережа заснована на принципі вза-
ємності, при цьому ринковий принцип відсутній, так, як
вимагає легальне отримання контенту, а саме його опла-
та); 3) правовий (користувачам важко розібратися у норма-
тивній базі, що стосується авторських та суміжних прав,
та навіть при певному знанні відповідальності відсутнє
бажання слідувати букві закону).
Але з кожним роком весь світ намагається посилити
покарання за порушення авторських прав та плагіат, що
на практиці не має успіху, оскільки істотно не впливає на
поведінку людей. Люди, як правило прихильники теорії:
«Інформація має бути вільною», якщо інформація знахо-
диться у вільному доступі, то кожен має право нею ско-
ристатися на безоплатній основі.
У реаліях нашої країни та ментальності наших гро-
мадян, важко встановити нормальне регулювання щодо
 Порівняльно-аналітичне право
♦

захисту авторських прав у мережі Інтернет, оскільки ко- методом, а саме соціальною рекламою різного характеру,
ристувачі вважають цілком за нормальне використовува- переконати громадян в тому, що використовувати в осо-
ти в особистих цілях праці інших осіб, тобто авторів або бистих цілях праці інших осіб, погано, а головне протиза-
правовласників. Тому, на нашу думку, перед тим, як запро- конно, а в результаті, якщо зміниться відношення до само-
вадити посилення відповідальності за порушення автор- го порушення авторських прав, як до чогось негативного,
ських прав в Інтернет мережі, потрібно найбільш діючим на краще, зміниться і ситуація в цій сфері загалом.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Чернишова О.О. Історико-правові питання протидії правопорушенням у сфері інтелектуальної власності // Південноукраїнський
правничий часопис – Одеса, 2013. – № 2. – С. 185-189.
2. Про авторське право і суміжні права: Закон України 23 грудня 1993 року № 3792-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1994. –
№ 13. – Ст. 64.
3. Цивільний процесуальний кодекс України: Закон України від 18.03.2004 № 1618-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2004. –
№ 40-41, 42. – Ст. 492.
4. Разіна О.І., Аврамова О.Є. Проблеми захисту авторських прав в інтернеті /О.І. Разіна, // Вісник Національного технічного універси-
тету «Харківський політехнічний інститут». – 2013. – № 6. – С. 27-28.
5. Інтелектуальна власність / Кірін Р.С., Хоменко В.Л., Коросташова І.М // – Підручник. Національний гірничий університет – Дніпро-
петровськ, 2012 р. – 320 с.

УДК 347.77/78

МІЖНАРОДНІ ДОГОВОРИ І УГОДИ У СФЕРІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

ЯК ДЖЕРЕЛА ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ
INTERNATIONAL TREATIES AND AGREEMENTS IN THE FIELD OF INTELLECTUAL
PROPERTY AS A SOURCE OF INTELLECTUAL PROPERTY LAW

Нечипорук М.Ю.,
студентка
Навчально-наукового юридичного інституту
Національного авіаційного університету
Філик Н.В.,
кандидат юридичних наук, доцент,
професор кафедри цивільного права і процесу
Навчально-наукового юридичного інституту
Національного авіаційного університету
У статті досліджуються питання міжнародного співробітництва у сфері інтелектуальної власності, а також укладання багатосторонніх
та двосторонніх міжнародних угод, що є джерелами права інтелектуальної власності. Автори аналізують національне законодавство
та визначають роль міжнародних стандартів у системі захисту прав інтелектуальної власності як невід’ємних складових національної
правової системи України. В дослідженні акцентується увага на тих проблемах, які перешкоджають розвитку, та шляхах і напрямках їх
усунення.
Ключові слова: право інтелектуальної власності, міжнародні договори, міжнародні угоди, джерела права інтелектуальної власності.

В статье исследуются вопросы международного сотрудничества в сфере интеллектуальной собственности, а также заключения
многосторонних и двусторонних международных соглашений, являющихся источниками права интеллектуальной собственности.
Авторы анализируют национальное законодательство и определяют роль международных стандартов в системе защиты прав интеллек-
туальной собственности как неотъемлемых составляющих национальной правовой системы Украины. В исследовании акцентируется
внимание на тех проблемах, которые препятствуют развитию и путях их устранения.
Ключевые слова: право интеллектуальной собственности, международные договоры, международные соглашения, источники пра-
ва интеллектуальной собственности.

The article explores the issues of international cooperation in the field of intellectual property, as well as the conclusion of multilateral and
bilateral international agreements that are sources of intellectual property rights. The authors analyze the national legislation and determine the
role of international standards in the system of intellectual property rights protection as integral parts of the national legal system of Ukraine.
The paper focuses on those problems that interfere development and ways and direction of their elimination.
Key words: intellectual property law, international treaties, international agreements, sources of intellectual property rights.

Постановка проблеми. Проблема правового регу-
лювання та охорони права інтелектуальної власності ак-
туалізувалася наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття й
загострилася з появою нових цифрових технологій, із мож-
ливістю швидкого тиражування, відтворення і використан-
ня інтелектуальної власності, зміни її носія і засобів поши-
рення (кабельний розподіл, супутникове мовлення тощо),
зі зміною акцентів із промислової власності на авторське
й суміжне право, з появою програмних засобів забезпечен-
ня прав, появою нових об’єктів інтелектуальної власності.
Майже до середини XIX століття одержати охорону
інтелектуальної власності у різних державах світу було
досить важко, оскільки закони в цих державах дуже від-
різнялися один від одного. Більше того, патентні заявки
доводилося подавати в усіх державах, у яких здійснюва-
лося патентування, в один і той же час з метою уникнення
передчасної публікації заявок в одних державах, що по-
збавляло новизни об’єкта в інших. Крім того, у міру того,
як дедалі більше держав водночас створювали свої систе-
ми захисту об’єктів інтелектуальної власності, виникло

109
№ 5 2017
♦
загальне бажання гармонізувати відповідні закони на між-
народному рівні [5].
В Україні лише останні десятиріччя встановлюється
система охорони об’єктів інтелектуальної власності, а сис-
тема захисту інтелектуальної власності є ще далекою від
досконалості, проте роль інтелектуальної власності в су-
часних умовах не варто недооцінювати, адже в недалекому
майбутньому виробництво стане лише засобом реалізації
досягнень інтелектуальної діяльності. Проте міжнародний
досвід охорони інтелектуальної власності є значним та
уможливлює вдосконалення національного законодавства.
Стан опрацювання. Варто зазначити, що достатньо
значущими в цій галузі слід визнати дослідження І.І. Дах-
но, Ю.С. Шемшученко, Р.Б. Шишка, Ю.Л. Бошицького,
І.О. Мікульонка та інших. Разом із тим, окремі проблеми
міжнародно-правової охорони в контексті євроінтеграції
здобули особливої актуальності і потребують нових на-
укових напрацювань.
Метою статті є аналіз позицій науковців та фахівців
у сфері інтелектуальної власності щодо особливостей
юридичної сили джерел права інтелектуальної власності
та окреслення проблем співвідношення норм національ-
ного та міжнародно-правового законодавства.
Виклад основного матеріалу. З метою вдосконалення
та вироблення єдиних стандартів правової охорони інтелек-
туальної власності функціонують відповідні міжнародні
інституції та укладаються багатосторонні та двосторонні
міжнародні угоди, які належать до джерел права інтелекту-
альної власності. Доцільність міжнародно-правових норм
обумовлюється членством у відповідних міжнародних
інституціях та потребою вироблення єдиних стандартів
охорони в світі. У такому разі правовласник може розрахо-
вувати на застосування норм міжнародної конвенції, або,
за принципом національного режиму, положень законо-
давства країни, де потрібен захист. Головною умовою для
цього є участь держави й використання об’єкта у міжна-
родному договорі з питань охорони даних об’єктів інтелек-
туальної власності. Колізійні норми, що визначають право
якої держави має застосовуватись до конкретних відносин,
містяться, як правило, у самих міжнародних договорах.
Міжнародні договори можуть містити також умови
про співробітництво у діяльності з виявлення та усунення
порушень інтелектуальних прав громадян країн-учасниць,
про взаємне визнання охоронних документів, про взаємо-
дію організацій, що управляють майновими правами на
колективній основі, про співробітництво у сфері оформ-
лення інтелектуальних прав іноземців в уповноважених
органах держави тощо.
Україна приєдналася до багатьох міжнародних конвен-
цій та уклала двосторонні угоди як з питань авторського
та патентного права, так і питань що стосуються торго-
вельних марок тощо. Серед них: Бернська конвенція про
охорону літературних і художніх творів, Всесвітня кон-
венція про авторське право, Паризька конвенція про охо-
рону промислової власності, Мадридська угода про між-
народну реєстрацію знаків, Договори ВОІВ про авторське
право та про виконання і фонограми. Крім того, частиною
національного законодавства України стали Міжнародна
конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників
фонограм і організацій мовлення, Конвенція про охорону
інтересів виробників фонограм від незаконного відтво-
рення їхніх фонограм, Гаазький Акт Гаазької угоди про
міжнародну реєстрацію промислових зразків, Договір про
патентну кооперацію.
Україна є учасницею більш як 50-и багатосторонніх
та двосторонніх міжнародних договорів із питань інте-
лектуальної власності, які суттєво вдосконалили націо-
нальне законодавство. Загалом, правова система в Україні
базується на принципі верховенства права, а тому найви-
щу юридичну силу в державі має Конституція України.
Закони та інші нормативно-правові акти приймаються
110
на основі Конституції України й повинні відповідати їй
(стаття 8 Конституції). Чинні міжнародні договори, згода
на обов’язковість яких надана Верховною Радою України,
визнані Конституцією України частиною національного
законодавства України. Укладення міжнародних догово-
рів, які суперечать Конституції, можливе лише після вне-
сення відповідних змін до Конституції [1]. Разом із тим,
оскільки Конституція України визначає лише загальні
засади регулювання відносин у галузі інтелектуальної
власності, важливе місце відводиться актам спеціального
законодавства, що поділяються на кодифіковані акти та
поточне законодавство.
Основним кодифікованим актом у сфері права інтелек-
туальної власності є ЦК України, книга четверта «Право
інтелектуальної власності», що закріплює об’єкти права
інтелектуальної власності, суб’єкти права інтелектуальної
власності, їх права, основні засади охорони та захисту прав
інтелектуальної власності. Крім того, глава 75 «Розпоря-
дження майновими правами інтелектуальної власності» ви-
значено систему цивільно-правових договорів, які можуть
укладатись суб’єктами відносин інтелектуальної власності
з метою реалізації належних їм прав на результати інте-
лектуальної, творчої діяльності [2]. Крім спеціальних по-
ложень ЦК України, які присвячені праву інтелектуальної
власності, до таких відносин з урахуванням їх особливос-
тей можуть застосовуватись загальні положення кодек-
су про договори, захист прав тощо. Кримінальний кодекс
України, Кодекс України про адміністративні правопору-
шення встановлюють відповідальність за порушення прав
інтелектуальної власності. Митний кодекс визначає загаль-
ні засади переміщення через державний кордон товарів, що
містять об’єкти права інтелектуальної власності тощо.
Значну за обсягом групу правових актів у сфері ре-
гулювання відносин інтелектуальної власності склада-
ють, так звані, «підзаконні» нормативно-правові акти.
Оскільки нормативних актів такого роду дуже багато, то
тут наводити повний їх перелік недоцільно. Скласти уяву
про стан справ у цій сфері дає змогу, наприклад, Перелік
нормативно-правових актів, наведений у інформаційному
листі Вищого господарського суду «Про нормативно-пра-
вові акти, що регулюють питання, пов’язані з охороною
прав на об’єкти інтелектуальної власності» від 20 лютого
2007 року [6].
Конституція України не встановлює співвідношення
юридичної сили міжнародних договорів України, законів
та інших національних актів законодавства України. Од-
нак Цивільним кодексом України, що є основним актом
цивільного законодавства України, передбачено надання
переваги застосуванню правил міжнародних договорів
України в разі невідповідності їм правил законів України
та інших національних актів цивільного законодавства.
За таких обставин обов’язковими для виконання в Україні
є всі стандарти чинних на її території міжнародних дого-
ворів. Отже, правова система України, в основі якої ле-
жить Конституція, є монолітною системою національного
законодавства, до складу якої входять також міжнародні
договори України, закони України та інші національні
нормативно-правові акти [7].
У науці існують кілька різних позицій щодо співвідно-
шення міжнародно-правових актів і актів національного
законодавства. Так, наприклад, деякі фахівці вважають,
що повинні діяти саме норми угоди а не законів, якщо є
колізії. Інші навпаки стверджують, що в даному випадку
мова йде про специфічний випадок, і неможливо застосо-
вувати положення міжнародного документа без їх дублю-
вання в національному законодавстві. Треті додають, що
навіть якщо б і хотілося, то багато чого з таких норм про-
сто неможливо буде застосувати завдяки відсутності в на-
ших законах процедур їх реалізації [9].
Враховуючи, що учасниками відносин інтелектуаль-
ної власності виступають не лише громадяни України, а й

іноземні громадяни, актуального значення набуває визна-
чення права, яке має застосовуватись у разі порушення їх
прав відповідно до ст. 37 Закону України «Про міжнародне
приватне право» від 23 червня 2005 року до правовідносин
у сфері захисту прав інтелектуальної власності застосову-
ється право держави, у якій вимагається захист цих прав [4].
Відповідно до ст. 7 ЦК України цивільні відносини
можуть регулюватись звичаєм, зокрема, звичаєм ділово-
го обороту, під яким розуміється правило поведінки, яке
не встановлено актами цивільного законодавства, але є
усталеним у певній сфері цивільних відносин. Звичай, що
суперечить договору або актам цивільного законодавства,
у цивільних відносинах не застосовується. Звичаї можуть
бути класифіковані за декількома критеріями. Так, залеж-
но від форми фіксації, звичаї можуть бути поділені на: за-
фіксовані у відповідних документах (ч. 1 ст. 7 ЦК України)
(наприклад, Правила IНКОТЕРМС) та не зафіксовані у до-
кументах (наприклад, звичай, згідно із яким спеціальний
закон має перевагу над загальним законом).
За сферою застосування звичаї поділяються на: а) між-
народні звичаї; б) норми звичаєвого права; в) судовий зви-
чай; г) звичаї ділового обороту.
Не є джерелом правового регулювання відносин інте-
лектуальної власності в Україні судовий прецедент. Разом
із тим, слід зазначити, що питання визначення місця та
ролі судової практики в регулюванні договірних відносин
набуває нового змісту в сучасних умовах, та все частіше
наголошується на тому, що застосування прецеденту в пра-
вовій діяльності нашої країни є нагальною потребою, для
реалізації якої створені як правові, так і політичні переду-
мови. Причиною цього є велика кількість прогалин у за-
конодавстві, а також наявність у законодавстві формулю-
вань, що дають підстави по-різному тлумачити їх зміст [6].
Сьогодні Україна стоїть на шляху реформування своєї
власної системи права інтелектуальної власності (інтелек-
туального права). З одного боку Україна бере участь у всіх
основних (базових) загальновизнаних міжнародних дого-
ворах у сфері охорони інтелектуальної власності, з іншо-
го – українське законодавство сформоване не остаточно.
На необхідність оновлення існуючої системи інтелекту-
ального законодавства звертається увага в наукових стат-
тях, а також у багатьох документах як дослідницького, так
і політичного змісту.
З 1 вересня в повному обсязі вступила в силу дія Уго-
ди про асоціацію між Євросоюзом та Україною, а більше
півтора року діє економічна частина Угоди – щодо зони
вільної торгівлі між Україною та Європейським Союзом.
Глава 9 Угоди передбачає низку важливих положень у сфері
інтелектуальної власності. Проте, спеціалістів у сфері ін-
телектуальної власності непокоїть питання імплементації
положень угоди в національне законодавство. Відповідно
до ст. 9 Конституції міжнародні договори є частиною на-
ціонального законодавства. Тобто норми угоди мають пря-
му дію, однак подекуди вони суперечать нашим законам.
Тому незрозуміло, які саме положення слід застосовувати.
І. Шатова зазначила, що проект угоди писали багато років,
змінювалася позиція влади, потім сама влада. І в результаті
отримали нинішню ситуацію. Натомість у схожих угодах
з ЄС, підписаних раніше Грузією та Молдовою, чітко пе-
редбачено час на імплементацію окремих положень і ви-
значено, що всі інші є нормами прямої дії. Втім, згадані
країни готувалися до підписання міжнародного документа
й узгодили своє законодавство з європейськими правилами
заздалегідь. У нашому ж випадку є суттєві суперечності.
І якщо певними нормами угоди щодо торгових марок мож-
на керуватися сьогодні, то стосовно промислових зразків –
ні. У нас не визначені процедури їх використання [10] та
ряд інших недоліків. Тому, на даний час йде широка дис-
кусія про подальші шляхи розвитку системи законодавства
щодо інтелектуальної власності. Все більша увага приді-
ляється державній політиці у сфері регулювання суспіль-
111
Порівняльно-аналітичне право
♦
них відносин з приводу інтелектуальної власності щодо
відповідності світовим стандартам. Про невідповідність
деяких положень внутрішнього законодавства нормам
конвенцій і міжнародних договорів, до яких приєдналася
Україна, йдеться в багатьох дослідницьких роботах, при-
свячених проблемам регулювання інтелектуально-право-
вих відносин. Розробляються і обговорюються проекти
змін до спеціальних законів у зв’язку з появою нових ре-
зультатів інтелектуальної діяльності, а також нових спосо-
бів фіксації і розповсюдження інтелектуальних продуктів.
Так, останні досягнення в області цифрової технології,
мовного зв’язку тощо, обумовлені інтенсивним техноло-
гічним розвитком, породили багато питань щодо охорони
прав мовних організацій, глобальної мережі Інтернет. Та-
кож сьогодні існують закони, які не приведені у відповід-
ність із Цивільним кодексом України, не врегульовано на-
лежним чином питання охорони комп’ютерних програм,
баз даних, промислових зразків і корисних моделей, «ноу-
хау», раціоналізаторських пропозицій, існує неоднознач-
ність термінології в різних нормативно-правових актах.
Тому заслуговує уваги пропозиція І. Шатової щодо
ухвалення імплементаційних законів для вирішення по-
дібних колізій. Ідеться про проекти щодо вдосконалення
правової охорони інтелектуальної (промислової) власнос-
ті, щодо вдосконалення правової охорони географічних
значень та щодо вдосконалення охорони прав на компону-
вання напівпровідникових виробів [10].
Особливої уваги в контексті вдосконалення правової
охорони інтелектуальної власності заслуговує створен-
ня Вищого суду з питань інтелектуальної власності. Так,
29.09.2017 р. президент України видав Указ «Про утво-
рення Вищого суду з питань інтелектуальної власності»
(ВСІВ), а 30.09.2017 р. Вища кваліфікаційна комісія суддів
України оголосила конкурс на зайняття в ньому 21 вакант-
ної посади, а вже сьогодні маємо можливість спостерігати
активну участь більше 50 учасників у конкурсі на заявлені
вакансії. У цілому ж, спеціалісти у сфері інтелектуальної
власності схвально поставилися до ВСІВ. Вони зауважу-
ють, що створення такої установи сьогодні є надзвичайно
актуальним. Адже, по-перше, Україна має чимало вина-
ходів, необхідність захисту прав на які може виникнути
в будь-який момент. По-друге, належний захист прав ін-
телектуальної власності сприятиме залученню іноземних
партнерів. І по-третє, створення ВСІВ дозволить Україні
ввійти до кола країн, в яких подібні установи діють [11].
Проте серед науковців і практиків в сфері інтелекту-
альної власності щодо створення подібної інституції існу-
ють і ряд зауважень і пропозицій стосовно функціонуван-
ня подібного суду. Серед них, наприклад, законодавець
передбачає створення Вищого суду з питань інтелекту-
альної власності за відсутності судів нижчих інстанцій
із розгляду цієї ж категорії справ. Більше того, за Законом
України «Про судоустрій і статус суддів» саме Вищий суд
із питань інтелектуальної власності буде судом нижчої
інстанції, адже діятиме як суд першої інстанції. Наразі
незрозуміло, чим керувався законодавець при виборі для
суду саме такої назви, оскільки пояснювальна записка до
вищезазначеного Закону жодних мотивів із цього приводу
не містить. Разом із тим, вже сьогодні можна стверджува-
ти, що в Україні функціонуватиме суд, назва якого не від-
повідає його «інстанційним» повноваженням.
Суперечливими видаються і положення проекту Гос-
подарського процесуального кодексу України, які перед-
бачають повноваження Вищого суду переглядати при-
йняті ним же рішення в апеляційному порядку. Так, за
статтею 26 вказаного проекту у складі Вищого суду з пи-
тань інтелектуальної власності буде створена Апеляційна
палата, яка переглядатиме його рішення в апеляційному
порядку [12].
З одного боку, маємо новий Господарський процесу-
альний кодекс, який прив’язує ВСІВ до відповідної юрис-
№ 5 2017
♦

дикції. Ця ж позиція підтверджується вказівкою створити Ми погоджуємося з думками багатьох вчених, прак-
палату, що розглядатиме такі спори у Касаційному госпо- тиків та дослідників, які вважають за необхідне провести
дарському суді в складі Верховного Суду. З другого боку, кодифікацію у сфері права інтелектуальної власності та
поза увагою залишаються спори між фізичними особами, прийняття кодифікованого акта, який буде регулювати від-
які не мають статусу підприємця, а також справи за учас- носини в даній сфері.
тю державних органів (коли, скажімо, йдеться про відмову Поряд із позитивними тенденціями щодо вдосконален-
в реєстрації торгової марки). І якщо цивільний та госпо- ня системи охорони інтелектуальної власності існують і
дарський процеси схожі, то адміністративний втілює зо- відповідні загрози і виклики в системі охорони. Так, на-
всім іншу філософію. Щодо продуктивності роботи ВСІВ приклад, Адміністрація президента Сполучених Штатів
думки фахівців також різняться. Одні побоюються, що Америки Дональда Трампа призупинить дію низки пере-
21 суддя не встигатиме розглядати справи, які надходи- ваг для України, які функціонують за Генеральною систе-
тимуть з усієї країни. Інші переконані, що такої кількості мою преференцій. Виключення Києва з переліку учасників
володарів мантій цілком достатньо [11]. програми відбудеться за чотири місяці, якщо українська
Однією з тенденцій розвитку законодавства про інте- влада не покращить захист прав власності, повідомляєть-
лектуальну власність є думка про те, що вирішення іс- ся у заяві Офісу торгового представника США – відом-
нуючих законодавчих проблем можливе з прийняттям ства, відповідального за розробку рекомендацій щодо тор-
єдиного закону, який би визначав систему норм інтелекту- гової політики. Призупинення преференцій для України
ального права в цілому. Прикладом може слугувати прак- «викликане її неспроможністю гарантувати належний та
тика Франції, де Кодекс інтелектуальної власності складає ефективний захист попри роки заохочення та підтримки
основи охорони і правового регулювання інтелектуальної з боку уряду США». На думку відомства, у Києва є всі
власності. Заслуговують уваги і здобутки вчених-цивіліс- шанси виправити ситуацію, зокрема щодо «регулювання
тів і спеціалістів з інтелектуальної власності, які ствер- ліцензійних платежів на користь правовласників» [13]. Усі
джують, що правова природа інтелектуальної власності ці виклики будуть предметом вдосконалення, в тому числі
більш ніж специфічна в порівнянні з природою об’єктів і міжнародно-правової охорони інтелектуальної власності.
цивільного права і, за таких умов, включення нормативно- Висновки. Резюмуючи вищевказане, варто зазначити,
правової бази інтелектуального права до Цивільний кодек- що процес погодження законодавства ще далекий від за-
су приводить до порушення зв’язку елементів загальної вершення. Стримуючими факторами є недосконалість на-
частини ЦК з елементами інших його складових частин. ціонального законодавства та відсутність кваліфікованих
Саме тому вони наголошують на необхідності підготовки спеціалістів із питань інтелектуальної власності, які б до-
і прийняття Кодексу інтелектуальної власності [8]. сконало знали іноземні мови, неоднозначність у діях різ-
Безумовно, ідея з’єднання в одному систематизовано- них структур, які забезпечують вищевказані процеси, при-
му нормативно-правовому акті загальних умов регулю- ведення чинного законодавства у сфері інтелектуальної
вання суспільних відносин, що є цілісним утворенням, яке власності у відповідність до міжнародно-правових норм.
складається з елементів, що трансформуються один в од- Для вирішення колізій, які виникатимуть при засто-
ного в процесі взаємодії, заслуговує уваги. Узагальнення суванні норм міжнародно-правових актів і національного
розрізнених елементів у загальну для них логічно струк- законодавства необхідно враховувати кожну конкретну
туровану систему норм права значно полегшить їх право- ситуацію і формувати відповідну судову практику, а ство-
застосування. Проте сьогодні ні законодавець, ні науковці рення спеціалізованого IP-суду, який сьогодні активно
не змогли запропонувати законопроекту, який відповідав формується, дасть можливість вдосконалити правове ре-
би реаліям сьогодення. Напевно, це справа часу і законо- гулювання охорони та захисту інтелектуальної власності.
давець прийде до прийняття відповідного кодифікованого У сучасних українських реаліях важко однозначно
нормативно-правового акту, а поки здійснюватиме приве- спрогнозувати, як формуватиметься судова практика з ін-
дення законодавчого масиву у відповідність із Цивільним телектуальної власності, проте її майбутня діяльність – це
кодексом України і гармонізуватиме українське законо- новий крок по вдосконаленню системи охорони інтелек-
давство з нормативно-правовими актами Європейського туальної власності відповідно до міжнародно-правових
Союзу у сфері інтелектуальної власності [8]. стандартів у зазначеній сфері.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Конституція України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.
2. Цивільний кодекс №435-15 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15.
3. Проект Господарського процесуального кодексу України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zib.com.ua/files/
Proekt_GPK_100317.pdf.
4. Про міжнародне приватне право: Закон України №2709-15 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/
show/2709-15.
5. Ляшенко О. А. Щодо проблем прийняття та застосування міжнародних договорі, конвенцій та угод у сфері інтелектуальної
власності / О.А. Ляшенко // Форум права. – 2009. – № 1. – С. 343-349.
6. Харитонова О. І. Деякі проблеми визначення співвідношення цивільного законодавства і законодавства про інтелектуальну влас-
ність / О. І. Харитонова, Г. О. Ульянова // Часопис цивілістики. – 2013. – № 14. – С. 109-115.
7. Горнісевич А. М. Міжнародні стандарти захист прав інтелектуальної власності / А. М. Горнісевич // Наука та інновації. – 2011. –
Т. 7. – № 3. – С. 49-53.
8. Головкова О.М. Генезис правової охорони інтелектуальної власності / О. М. Головкова // Форум права. – 2008. – № 1. – С. 92-98.
9. Соглашение с ЕС может существенно увеличить нагрузку на суды // Закон и бизнес. – 2017. [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: http://zib.com.ua/ru/130811soglashenie_s_es_mozhet_suschestvenno_uvelichit_nagruzku_na_.html.
10. Григорьев И. Могут ли нормы относительно интеллектуальной собственности в соглашении с ЕС применяться без имплемен-
тации в законы / И. Григорьев // Закон и бизнес. – 2017. – Выпуск 44(1342) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zib.com.ua/
ru/130863-mogut_li_normi_otnositelno_intellektualnoy_sobstvennosti_v_s.html.
11. Беляева Е. Перевесит ли значение интеллектуального суда законодательные недостатки / Е. Беляева // Закон и бизнес. –
2017. – Выпуск 39 (1337) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zib.com.ua/ru/130454-perevesit_li_znachenie_intellektualnogo_suda_
zakonodatelnie_.html.
12. Кучерук Н. В чому проблема Вищого суду з інтелектуальної власності. Думка юриста / Н. Кучерук [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: https://espreso.tv/news/2017/10/05/v_chomu_problema_vyschogo_sudu_z_intelektualnoyi_vlasnosti_dumka_yurysta.
13. США позбавлять Україну низки торговельних преференцій [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.dw.com/uk/B9/a-
41915096.
14. Про утворення Вищого суду з питань інтелектуальної власності: Указ Президента України від 29.09.2017 [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/299/2017.

112
 Порівняльно-аналітичне право
♦

УДК 349.3:364.044.26-058.862

ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВ ДІТЕЙ-СИРІТ ТА ДІТЕЙ,

ПОЗБАВЛЕНИХ БАТЬКІВСЬКОГО ПІКЛУВАННЯ В УКРАЇНІ

PROBLEMS OF IMPLEMENTING THE RIGHTS OF CHILDREN-SIRIT

AND CHILDREN RELATED TO PARENTAL FAMILY IN UKRAINE

Резникова М.О.,
кандидат філософських наук,
доцент кафедри цивільного, трудового та господарського права
Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара
Ковалевська Т.Ю.,
магістрант
Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара
У статті здійснено аналіз прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Надано їх загальну характеристику та за-
конодавче врегулювання. Виявлено деякі проблемні аспекти щодо забезпечення прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського
піклування, та розглянуто відповідальність осіб щодо порушення прав зазначеної категорії осіб.
Ключові слова: діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, усиновлення, опіка та піклування.

В статье осуществлен анализ прав детей-сирот и детей, лишенных родительской опеки. Предоставлена их общая характеристика
и законодательное урегулирование. Выявлены некоторые проблемные аспекты по обеспечению прав детей-сирот и детей, лишенных
родительской опеки, и рассмотрена ответственность лиц относительно нарушения прав указанной категории лиц.
Ключевые слова: дети-сироты, дети, лишенные родительской опеки, усыновление, опека и попечительство.

The article analyzes the rights of orphans and children deprived of parental care. Their general characteristics and legal regulation are given.
Some problematic aspects concerning the provision of the rights of orphans and children deprived of parental care were identified and the re-
sponsibility of individuals for violating the rights of the specified category of persons was considered.
Key words: orphans, children deprived of parental care, adoption, guardianship and guardianship.

Постановка проблеми. За роки незалежності України
значно погіршилося загальне становище дітей. Із початку
XІX століття на теренах нашої держави спостерігається
тенденція до стрімкого збільшення соціального сиріт-
ства. Причинами даного явища здебільшого виступають
економічна та політична нестабільності в країні, зневіра
та деградація населення, а це, в першу чергу, призводить
до порушення прав дітей на сімейне виховання та бать-
ківське піклування. Тому, в умовах кризового становища,
доречним стає питання щодо розгляду прав дітей-сиріт та
дітей, позбавлених батьківського піклування та їх правове
врегулювання.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Досліджен-
ням прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського
піклування, займалися ряд вчених, серед яких А. В. Баран,
О. О. Мордань, О. С. Бурлака, Т. М. Івлєва та інші.
Метою статті є аналіз реалізації прав дітей-сиріт та
дітей, позбавлених батьківського піклування, та їх законо-
давче закріплення в Україні.
Виклад основного матеріалу. Діти – це коріння, сила,
мужність, підґрунтя, яке потребує дбайливого догляду та
вагомого внеску, адже саме від підростаючого покоління
залежить майбутнє нашої держави, її соціальний, еконо-
мічний, політичний розвиток та місце у міжнародному
просторі. Саме тому захист дитинства покладається без-
посередньо на державу. Україна, виконуючи положення
Міжнародної конвенції ООН про права дитини, надала
зобов’язання забезпечувати кожну дитину захистом і пі-
клуванням, які необхідні для її благополуччя, та вживати
всіх необхідних заходів заради цього. Проте, слід зазначи-
ти, що реалії сьогодення є не дуже втішними, оскільки не
кожна дитина має змогу зростати в сім’ї, відчувати бать-
ківську турботу і любов. У результаті, факт існування яви-
ща сирітства порушує одне із найважливіших прав дити-
ни – це право на виховання в сім’ї та батьківську турботу.
Для реалізації цього права державою були створені
форми влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених
батьківського піклування, і розроблена стратегія щодо
покращення їх соціального захисту. Протягом 10-ти ро-
ків Україна планує відмовитися від інтернатів, дітей, що
там виховуються, повернути в родини, а кошти, що були
спрямовані на утримання даних закладів перенаправити
на підтримку сім’ям, опіку про сиріт повністю покласти
на прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу.
Необхідно зазначити, що в Україні кількість дітей, які
перебувають в інтернатних закладах, має тенденцію до
зростання: у 2000 році на обліку перебувало майже 99 ти-
сяч дітей, а на початок 2017 року показник збільшився
до 106 тисячі.
За даними Міністерства соціальної політики [1]
у 2000 році діти-сироти становили 40% від загальної кіль-
кості дітей, що перебували в інтернатних установах, а ре-
шта – 60% мали живих батьків. Статистика за 2017 рік є
невтішною: діти-сироти складають 8%, а 92% – це діти,
які мають батьків.
За даними видання «Українська правда» кількість ді-
тей-сиріт в Україні протягом останніх 15-ти років колива-
ється в межах 90-106 тис. чоловік. 5% таких дітей були уси-
новлені та 10% – це діти, над якими встановлено опіку [2].
Спеціалісти стверджують, що існування інтернатів
саме по собі породжує соціальне сирітство. На утримання
таких закладів держава виділяє близько 7 млрд. грн. в рік.
0,6% із цих коштів витрачається на лікування, 1,4% – на
одяг та взуття, 2,9% – ремонтні роботи та інші побутові
витрати, 11,4% – комунальні платежі, 13,1% – харчування,
а 70,6% – оплата праці працівників.
Дитина, перебуваючи в інтернаті, замість очікуваних
батьками піклування, догляду та забезпечення отримує
незадовільне медичне обслуговування, насильство, в тому
числі й сексуальне, неякісне харчування, одяг, відсутність
особистого простору, використання її, як робочої сили,
нестачу вихователів та інших спеціалістів. Таким чином
порушується право дитини на сім’ю, шанування її честі
та гідності.
Забезпечення права дитини на виховання в сімейних
умовах урегульовано законодавством. Цей процес визна-
чається як усиновлення і передбачається Сімейним Кодек-
сом як громадянами України, так і іноземними.

113
№ 5 2017
♦
Пунктом 1 статтею 283 СКУ визначено, що дитина-
громадянин(-ка) України може бути усиновлена інозем-
ним громадянином на підставах, що встановлені Сімей-
ним кодексом України. В такому разі вона має досягти
5-ти річного віку та стояти не менше року на обліку в цен-
тральному органі виконавчої влади, із питань реалізації
державної політики в сфері захисту дитячих прав та уси-
новлення [3].
Але слід зазначити, що строки й вік дитини можуть не
враховуватися за певних умов, зазначених в п. 2 ч. 2 ст. 283
СКУ, а саме якщо [3]:
1) Дитина та усиновлювач є родичами;
2) дитина хвора (перелік хвороб затверджений цен-
тральним органом виконавчої влади в сфері охорони
здоров’я);
3) якщо усиновлювач виявив бажання усиновити всіх
рідних сестер і братів, за умов, зазначених в п. 1 ст. 283
СКУ або брата чи сестру усиновленої ним дитини раніше.
За даними Державного комітету статистики України
[4] за 2016 рік, не враховуючи тимчасово окупованої те-
риторії, АРК, м. Севастополя та частини зони проведення
антитерористичної операції, було усиновлено 2963 дітей-
сиріт, з числа яких: громадянами України – 2552 дитини,
що становить 86,1%, іноземними громадянами – 411, або
13,9% дітей. У порівнянні з 2015 роком загальна кількість
усиновлених дітей зменшилась на 7,8% , кількість дітей,
усиновлених громадянами нашої держави зменшилась на
9,1%, іноземними – збільшилась на 1,7% (рис. 1).
Рис. 1. Чисельність дітей, усиновлених за період
2010 – 2016 років
ЗУ «Про забезпечення організаційно-правових умов
соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених
батьківського піклування» визначені права та пільги ді-
тей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.
Відповідно до зазначеного Закону діти-сироти та діти,
позбавлені батьківської опіки, перебувають на повному за-
безпеченні держави. Право на забезпечення від держави в
навчальних закладах мають такі особи, які не досягли по-
вноліття, а за умови продовження навчання – до 23-х років
або до періоду закінчення навчання [5].
У зазначений період учні-сироти та студенти-сироти
в навчальних закладах на безоплатній основі забезпечу-
ються харчовими продуктами, одягом, взуттям, та іншим
речами відповідно до норм, що встановлюються для дітей
шкільного віку інтернатних закладів [5].
Кожна людина має право проживати в сім’ї та мати по-
вагу до неї, в противному разі, особа може бути примусо-
во вилучена з сім’ї лише в законному порядку.
Відповідно до п. 7 ст. 7 СКУ, у кожної дитини має бути
можливість здійснення її прав, що встановлені Конститу-
цією України, Конвенцією про права дитини та іншими
ратифікованими міжнародними договорами України.
Дитина, над якою офіційно встановлено опіку, також
має законодавчо визначені права, які прописані в стат-
ті 247 Сімейного Кодексу, відповідно до якої така особа
має право на [3]:
114
1. Проживання в сім’ї опікуна/піклувальника та на
його дбайливе ставлення. Роздільне проживання можливе
за умови досягнення дитиною 14-ти річного віку та якщо
це не відобразиться негативно на її вихованні та/або за-
хисті особистих прав. Дані правила визначені і в Цивіль-
ному Кодексі [6] (ч. 2 ст. 29) – фізична особа, віком від
14-ти років, самостійно вибирає собі місце проживання,
виключення встановлені законодавством. Цією статтею
також зазначено, що особи, віком до 14 років обов’язково
мають проживати разом зі своїми опікунами, адже пови-
нні піддаватися вихованню та контролю за їх поведінкою.
Необхідно зазначити, що поселення такої дитини на жит-
лову площу опікуна, не надає йому права на дане житло.
Крім того, із плином часу опікунства кожен суб’єкт має
повернутися до свого житла. Якщо особа відмовляється
добровільно звільнити займану житлову площу, то вона
буде виселена в судовому порядку.
2. Забезпечення дитині з боку опікунів умов для всебіч-
ного розвитку, одержання освіти та виховання, шанування
її честі та гідності – опікун/піклувальник зобов’язаний по-
стійно займатися належним вихованням дитини, слідкува-
ти за її режимом (належні санітарно-гігієнічні побутові
умови, повноцінне харчування, задовільний стан здоров’я,
консультації з лікарями та т.д.); здійснювати контроль за
процесом навчання дитини та створити дома задовільні
для цього умови; надати дитині житло, меблі, підручники
та інші навчально-методичні посібники, відвідувати теа-
три, спортивні секції та майданчики, т. ін. Якщо опікуном
не виконуються дані умови, дитина має право подати скар-
гу до органів опіки та піклування.
3. Збереження права на користування житловим примі-
щенням, в якому дитина раніше мешкала. Якщо дитина не
має житла, відповідно до законодавства, а саме ст. 46 та 71
Житлового Кодексу [7], вона має право на першочергове
його отримання.
4. Безпеку від зловживання зі сторони опікуна/піклу-
вальника – порушення особистих, майнових та немайнових
прав, а також інтересів самої дитини, нецільовому викорис-
танні пенсій, державних дотацій та інших коштів. У проти-
вному випадку дитина, незалежно від її віку, має право по-
дати до прокуратури або органу опіки та піклування скаргу.
Частиною 2 статті 247 СКУ визначено, що за дитиною
зберігаються ті майнові права, які вона придбала ще до
встановлення опікунства. У цій статті також зазначається,
що призначення опікунства не зупиняє права дитини на
отримання від держави пенсії, соціальних виплат, алімен-
тів, відшкодування шкоди у разі втрати годувальника та
будь яких інших матеріальних допомог, назначених дитині
згідно з законодавством, а також права власності дитини
на зазначені виплати [3].
Права дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського
піклування, які мешкають у навчальних закладах, закла-
дах охорони здоров’я та в інших дитячих установах, або
в прийомній сім’ї, прописані в ст. 248 Сімейного Кодексу.
Такі сироти мають право на [3]:
1. Всебічний розвиток, освіту, належне виховання,
шанування людської честі та гідності – дане право має
витоки із прав та обов’язків опікунів/піклувальників, що
передбачені статтею 69 ЦКУ та статтею 249 СКУ. Зазна-
чені суб’єкти мають створити належні побутові умови для
проживання та навчання в відповідних установах, забез-
печити навчальною базою, бібліотекою, спортивними за-
лами, майданчиками тощо.
Що стосується права таких дітей на охорону здоров’я,
то слід зазначити, що вітчизняним законодавством не за-
кріплена юридична відповідальність органів місцевого са-
моврядування та органів державної влади за невиконання
або неналежне виконання покладених на них обов’язків
щодо здійснення заходів у даній сфері, а саме надання без-
оплатної медичної допомоги, заходи із профілактики за-
хворювань, лікувально-оздоровчі заходи тощо.

Але законодавством визначено, що під обов’язкове
державне страхування потрапляють діти-сироти та діти,
позбавлені батьківської опіки, до настання повноліття.
2. Пільги, які надаються при працевлаштуванні після
виходу з відповідного закладу – держава гарантує забез-
печити вихованців першим місцем роботи відповідно до
встановлених стандартів та нормативів, яке не може бути
змінено за бажанням роботодавця впродовж 3-х років
із моменту початку праці. Якщо таке робоче місце не нада-
но, дитині призначається державна грошова компенсація
на період пошуку роботи.
Проте, в Україні зустрічаються непоодинокі випадки
порушень трудових прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених
батьківського піклування, а саме недотримання режиму
праці, укладання усних трудових договорів, використання
праці неповнолітніх на важких та шкідливих роботах, по-
денна оплата, яка дуже часто є мізерною тощо.
3. Безкоштовну юридичну допомогу у встановленому
законом порядку, який урегульовує процес надання такої
допомоги.
4. Захист права на користування житловим примі-
щенням, у якому дитина раніше проживала. За відсут-
ності такого житла вона має право на його отримання.
Згідно зі ст. 71 ЖКУ право на житло залишається за
дитиною весь час її місцезнаходження у відповідних
установах. Дане право закріплене ще й в ст. 25 ЗУ «Про
охорону дитинства» [8], де також визначені права на
першочергове працевлаштування, матеріальні виплати
тощо. Право цих дітей на забезпечення житлом, в якому
вони проживали із батьками, родичами й т. д. до передачі
їх у дитячі заклади, прийомну родину або призначення
над ними опікунів, має юридичне закріплення в ЗУ «Про
забезпечення організаційно-правових умов соціального
захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського
піклування».
За даними Державного комітету статистики України
[4] за 2016 кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених
батьківського піклування, які досягли повноліття, складає
9252 особи, з них мають житло у придатному для прожи-
вання стані 5986 осіб, у непридатному – 288, перебувають
на квартирному обліку 3094 особи, потребують взяття на
облік 392 особи. Кількість дітей-сиріт та дітей, позбавле-
них батьківського піклування, осіб з їх числа, які отрима-
ли за 2016 рік жиле приміщення, – 249, а житло з фонду
соціального призначення – 176 осіб.
У Житловому кодексі УРСР зазначається, що особи,
що повернулись із державних дитячих закладів або від
опікунів чи родичів, у разі неможливості повернутися до
займаного раніше житла, отримують жиле приміщення
першочергово [7].
Отже, забезпечення захисту житлових прав дітей-сиріт
та дітей, позбавлених батьківського піклування, здійсню-
ється методом збереження за ними вже належного їм на
праві користування чи власності житла або надання іншо-
го придатного для життя приміщення. Але, необхідно за-
значити, що українське законодавство не врегульовує пи-
тання щодо утримання даного житла до моменту настання
дитиною повноліття та щодо покриття заборгованості за
комунальні послуги та квартирну плату, яка існувала на
момент переходу житла у власність дитини.
За даними Державного комітету статистики України
[4] на кінець 2016 року 48214 дітей-сиріт та дітей, позбав-
лених батьківського піклування мали житло на праві влас-
ності або користування. З них 46476 – у придатному для
проживання стані та 1738 – у непридатному.
Діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклу-
вання, які до призначення опікунства, влаштування в ди-
тячі будинки, інтернати, дитячі будинки сімейного типу,
прийомні сім’ї не мали облаштованого житла або примі-
щення, яке зберігалося за ними, не придатне для прожи-
вання, забезпечуються відповідним житлом першочергово
115
Порівняльно-аналітичне право
♦
за місцем їх останнього проживання у визначеному Зако-
ном порядку.
Міністерство соціальної політики [1] стверджує, що
ситуація, що склалась в сфері забезпечення житлом ді-
тей-сиріт, на даний час є критичною. На 1 січня 2017 року
більше, ніж 26 670 дітей перебували на квартирному об-
ліку як такі, що потребують поліпшення житлових умов.
Згідно зі ст. 8 ЗУ «Про забезпечення організаційно-
правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей,
позбавлених батьківського піклування» діти-сироти та
діти, позбавлені батьківського піклування, перебувають
на повному державному забезпеченні.
Виплати таким дітям встановлюються в розмірах,
не нижчих за прийняті мінімальні стандарти. Це, в свою
чергу, дозволяє дитині розвивати свої розумові, фізичні,
духовні якості та підтримувати свій соціальний розвиток
на рівні, що відповідає встановленому законодавством
прожитковому мінімуму для відповідної категорії осіб [5].
Право на матеріальну підтримку з боку держави забез-
печується виплатами стипендій під час навчання та заро-
бітних плат за період проходження виробничих практик
та навчань [5].
На законодавчому рівні право на матеріальне забезпе-
чення є врегульованим, але в зв’язку з нестабільною еко-
номічною ситуацією в нашій країні, встановлені державою
соціальні норми, стандарти та гарантії не забезпечують
реальних потреб наших співвітчизників, в тому числі й
категорію підростаючого покоління, яка розглядається.
Якщо, призначені дитині пенсії, аліменти, інші соці-
альні допомоги, а також відшкодування шкоди у зв’язку
із втратою годувальника, не були стягнуті, одержані, то
керівники виховних закладів та опікуни в обов’язковому
порядку мають вжити всіх необхідних заходів для їх стяг-
нення, одержання.
Керівники відповідних дитячих закладів зараховують
призначені для дитини кошти на особистий банківський
рахунок дітей у відділенні Державного ощадного банку
України. Дані кошти дитина зможе отримати після при-
пинення дії опіки.
Особа, досягнувши 14-ти років та до її повноліття,
може розпоряджатися цими коштами тільки з дозволу пі-
клувальника ( ч. 3 ст. 32 ЦКУ) [6].
Статтею 184 КУпАП за неналежне виконання батька-
ми або особами, які їх замінюють, обов’язків щодо забез-
печення належних умов життя, навчання та відповідного
виховання неповнолітніх, передбачена відповідальність –
попередження або накладення штрафу від 1-го до 3-х нео-
податковуваних мінімумів доходів громадян.
Такі ж самі дії, вчинені повторно протягом року після
накладення попереднього адміністративного стягнення,
тягнуть за собою призначення штрафу від 2-х до 4-х нео-
податковуваних мінімумів доходів громадян. Якщо не-
повнолітньою особою, віком від 14 до 16 років вчинено
адміністративне правопорушення, то відповідальність за
таке діяння лягає на плечі батьків або осіб, які їх заміня-
ють, і полягає в накладенні штрафу від 3-х до 5-ти неопо-
датковуваних мінімумів доходів громадян; за кримінальне
діяння, вчинене особою, яка не досягла віку, з якого по-
чинається кримінальна відповідальність – від 10-ти до
20-ти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян
[9,10]. Статтею 164 СКУ за неналежне виконання бать-
ками своїх обов’язків передбачено позбавлення батьків-
ських прав у судовому порядку [3].
Висновки. Отже, діти, які, внаслідок ряду причин,
втратили батьків та залишилися без їх підтримки, мають
право на допомогу та особливий захист із боку нашої
держави. Але, на жаль, в Україні система державного
соціального захисту таких дітей спрямована лише на
часткове задоволення матеріальних і житлових потреб,
не задовольняє базові потреби дитини, у тому числі пси-
хологічну підтримку. На державному рівні ця система
№ 5 2017
♦

носить характер матеріального забезпечення фізичних Така допомога не враховує конкретних умов життя кон-
потреб дитини, а саме харчування, проживання, опіка і кретної дитини-сироти чи дитини, позбавленої батьків-
як показало дослідження, не завжди на належному рівні. ського піклування.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Міністерство соціальної політики України [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://www.msp.gov.ua.
2. Українська правда. З 1 вересня Міносвіти майже не прийматиме до інтернатів дітей, які мають батьків [Електронний ресурс] /
Українська правда. – 2017. – Режим доступу до ресурсу: http://www.pravda.com.ua/news/2017/04/16/7141407/.
3. Сімейний кодекс України від 10.01.2002 № 2947-III зі змінами та доповненнями [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
www.zakon.rada.gov.ua.
4. Державний комітет статистики України [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://www.ukrstat.gov.ua.
5. Закон України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківсько-
го піклування» від 13.01.2005 № 2342-IV зі змінами та доповненнями [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua.
6. Цивільний кодекс України від 15.12.2017 № 435-IV зі змінами та доповненнями [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
www.zakon.rada.gov.ua.
7. Житловий Кодекс Української РСР від 30.06.1983 № 5464-X зі змінами та доповненнями [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
www.zakon.rada.gov.ua.
8. Закон України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 № 2402-ІІІ зі змінами та доповненнями [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: www.zakon.rada.gov.ua.
9. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 № 8073-X зі змінами та доповненнями [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: www.zakon.rada.gov.ua.
10. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 № 2341-III зі змінами та доповненнями [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
www.zakon.rada.gov.ua.

УДК 347.155

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ПОНОВЛЕННЯ ЦИВІЛЬНОЇ ДІЄЗДАТНОСТІ

PROCEDURAL FEATURES OF RENEWAL OF CIVIL CAPABILITY

Резникова М.О.,
кандидат філософських наук, доцент,
доцент кафедри цивільного, трудового та господарського права
Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара
Мерцалов М.Ю.,
студент
Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара
Ця стаття присвячена правовим особливостям процедури окремого провадження в цивільному судочинстві – поновленню цивільної
дієздатності. Проаналізовано зміни до цивільного процесуального законодавства в цій сфері. Встановлено недоліки національного за-
конодавства та визначені шляхи їх виправлення.
Ключові слова: недієздатна особа, психічно хвора особа, поновлення цивільної дієздатності, окреме провадження, правосуддя,
оскарження.

Данная статья посвящена правовым особенностям процедуры отдельного производства в гражданском судопроизводстве – возоб-
новление гражданской дееспособности. Проанализированы изменения гражданского процессуального законодательства в этой сфере,
прошлую редакцию законодательства, а также практику отечественных судов с практикой Европейского суда по правам человека. Уста-
новлены недостатки национального законодательства и определены пути их решения.
Ключевые слова: недееспособное лицо, психически больное лицо, восстановление гражданской дееспособности, отдельное про-
изводство, правосудие.

This article is devoted to the legal features of the procedure of separate proceedings in civil proceedings – renewal of civil capability.
The changes to the civil procedural legislation in this area, the past version of the law, as well as the practice of domestic courts with the practice
of the European Court of Human Rights have been analyzed. The shortcomings of the national legislation are identified and the ways of their
solution are determined.
Key words: incapacitated person, mentally ill person, renewal of civil capability, separate proceedings, justice.

Постановка проблеми. Стійкий, хронічний психіч-
ний розлад, що унеможливлює здатність особи усвідом-
лювати значення своїх дій та (або) керувати ними є під-
ставою для визнання особи недієздатною. За цих обставин
хвору людину позбавляють права здійснювати правочини
та призначають законного представника – опікуна. У ви-
падку, коли недієздатна особа позбавляється хвороби, або
стан її психічного здоров’я значно покращився, що під-
тверджується судово-психіатричним експертним висно-
вком, рішення суду про позбавлення цивільної дієздатнос-
ті підлягає скасуванню.
Зважаючи на норми Цивільного процесуального кодек-
су України в новій редакції від 15.12.2017 року, на норми
Цивільного кодексу України та норми інших нормативно-
правових актів, доступ до суду недієздатної особи був зна-
чно розширений, проте необґрунтовано продовжує зазна-
вати суттєвих обмежень.
Процесуальні обмеження недієздатної особи в окремо-
му провадженні, відсутність доступу до правової допомо-
ги, а також відсутність можливості оскаржити в апеляцій-
ному та касаційному порядку рішення суду про відмову
в задоволенні заяви про скасування рішення щодо по-
збавлення цивільної дієздатності особи та в поновленні
дієздатності, а також відсутність можливості оскаржити
в апеляційному та касаційному порядку рішення суду про
задоволення клопотання щодо продовження строку дії

116

рішення про визнання фізичної особи недієздатною пере-
шкоджають недієздатній особі реалізувати своє право на
доступ до суду і тим самим захистити свої права, свободи
та інтереси.
Актуальність дослідження обумовлена необхідністю
забезпечення недієздатних осіб реалізацією права доступу
до суду, як основоположного права.
Стан опрацювання. Проблема доступу до суду неді-
єздатних осіб розглядалась Гельсінською спілкою з прав
людини, зокрема членом спілки, адвокатом Д.І. Мазурком,
в методичних рекомендаціях для адвокатів «Право на до-
ступ до суду недієздатних осіб», С.Ф. Афанасьєвим в пра-
ці «Про право доступу до правосуддя у цивільних справах
осіб, визнаних недієздатними або обмежено дієздатними»,
Н.В. Волковою в роботі «Процесуальні особливості роз-
гляду справ щодо обмеження цивільної дієздатності фізич-
ної особи, визнання фізичної особи недієздатною (окремі
аспекти)», в роботі Я.М. Романюка, та Л.О. Майстренко
«Процесуальний аспект захисту права недієздатної особи
на поновлення цивільної дієздатності» тощо.
Незважаючи на те, що дана тема була об’єктом дослі-
дження багатьох науковців, зміни до цивільного процесу-
ального законодавства зумовили необхідність глибокого
дослідження механізму доступу до правосуддя недієздат-
них осіб.
Метою статті є встановлення основних проблем за-
конодавства, що унеможливлюють або значно обмежують
право доступу до суду недієздатних осіб та визначення
шляхів їх вирішення.
Виклад основного матеріалу. Жодна людина не може
бути впевненою в тому, що її стан психічного здоров’я не
зазнає суттєвих змін впродовж життя. Проте, у випадку
набуття фізичною особою психічної хвороби, держава
вчиняє заходи із захисту її прав, свобод та інтересів. Та-
кими заходами є визнання особи недієздатною. При втраті
дієздатності, вона позбавляється права вчиняти будь-які
правочини, їй призначається опікун. Зазначені дії унемож-
ливлюють або суттєво ускладнюють вчинення посягань
на майнові та інші права недієздатного зловмисниками.
Проте існують випадки, коли психічна хвороба відхо-
дить або стан психічного здоров’я значно покращується і
у людини поновлюється здатність усвідомлювати значен-
ня своїх дій та керувати ними.
При такому поліпшенні психічного здоров’я недієз-
датна особа за новим цивільним процесуальним законо-
давством, відповідно до частини 4 статті 300 Цивільно-
го процесуального кодексу України, наділяється правом
звернення до суду щодо поновлення власної цивільної ді-
єздатності, а опікун, члени сім’ї, орган опіки та піклуван-
ня, якщо їм стало відомо про зазначені факти, наділяються
обов’язком звернення до суду про поновлення цивільної
дієздатності такої особи [1].
Враховуючи статті 166, 167 Кримінального кодексу
України щодо зловживання опікунськими правами та не-
належного їх виконання, існує вірогідність того, що опі-
кун навмисно не буде звертатись до суду щодо поновлення
дієздатності підопічного, продовжуючи розпоряджатися
його майном, грошовими коштами [2].
Органи опіки та піклування про поліпшення стану
психічного здоров’я недієздатної особи можуть і не знати.
На противагу цьому нова редакція Цивільного проце-
суального кодексу України надає можливість недієздатній
особі звернутись до суду для поновлення дієздатності.
Реалізуючи право на звернення до суду щодо поновлення
цивільної дієздатності, недієздатна особа повинна мати
можливість отримання кваліфікованої правової допомоги
як інструменту доступу до правосуддя.
Відповідно до статті 59 Конституції України, кожен
має право на професійну правничу допомогу. У випадках,
передбачених законом, ця допомога надається безоплатно.
Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав [3].
117
Порівняльно-аналітичне право
♦
Зазначена допомога полягає не тільки в наданні кон-
сультацій щодо прав недієздатної особи, а й у складанні
процесуальних документів, зборі доказів, представництві
перед судом.
Консультація правового характеру є досить простою за
своєю суттю, дією та не вимагає певного процесуального
оформлення (крім консультації в якості безоплатної пер-
винної правової допомоги), на відміну від допомоги в зби-
ранні доказів або представництві в суді. В даному випадку,
представнику необхідний документ, що буде підтверджу-
вати його повноваження перед іншими суб’єктами право-
відносин.
У правовідносинах, де стороною є недієздатна особа,
найбільш об’єктивним та ефективним суб’єктом правової
допомоги може бути лише адвокат, який здійснює пред-
ставництво за договором про правову допомогу, або адво-
кат, наданий системою безоплатної первинної або вторин-
ної правової допомоги.
Проте, відповідно до частини 1 статті 26 Закону Укра-
їни «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», адвокат
здійснює свою діяльність на підставі договору про надан-
ня правової допомоги, і, відповідно до частини 3 статті 27
цього Закону, до такого договору застосовуються поло-
ження загальних вимог договірного права [4].
Виходячи зі змісту частин 2, 3 статті 41 Цивільного
кодексу України, недієздатна особа не може вчиняти будь-
яких правочинів, зокрема укладати договори, такі право-
чини від імені недієздатної особи вчиняє її опікун [5].
Тобто самостійно укласти договір недієздатна особа не
має права, тільки за допомогою опікуна, що суттєво об-
межує право на захист особи.
Отримати правову інформацію, консультацію або
роз’яснення з правових питань в якості первинної без-
оплатної правової допомоги недієздатна особа також за
самостійним безпосереднім зверненням не може.
Так, відповідно до частини 3 статті 10 Закону України
«Про безоплатну правову допомогу», звернення з приво-
ду отримання безоплатної первинної правової допомоги
щодо недієздатної особи можуть бути подані лише його
опікуном [6].
Відповідно до пункту 10 частини 1 статті 14 цього
Закону, особа, стосовно якої розглядається судом спра-
ва про визнання її недієздатною або про поновлення її
цивільної дієздатності визнається суб’єктом безоплатної
вторинної правової допомоги. Зважаючи на викладене,
а також на пункти 2, 3 частини 2 статті 13 цього Закону,
недієздатна особа має право на отримання безоплатної
правової допомоги у вигляді представництва інтересів
у судах, інших державних органах, органах місцевого
самоврядування, перед іншими особами або у вигляді
складання процесуальних документів, що є позитивною
стороною вітчизняного законодавства в отриманні пра-
вової допомоги [6].
Проте, відповідно до частини 3 статті 18 цього Зако-
ну, звернення про надання безоплатної вторинної правової
допомоги щодо осіб, визнаних судом недієздатними, по-
даються їх опікунами [6]. Тобто отримання такої допомоги
знову постає в залежність від волі опікуна.
У даному випадку особа, яка має статус недієздатної,
позбавляється можливості отримати кваліфіковану право-
ву допомогу у вирішенні питання щодо поновлення ци-
вільної дієздатності, що своїм наслідком має порушення
права на доступ до правосуддя.
Проте, виходячи з презумпції обізнаності в своїх пра-
вах, та допускаючи, що можливість ознайомитися зі свої-
ми правами в неї була, особа може самостійно захистити
свої права, свободи та інтереси в судовому процесі щодо
власної дієздатності. Стаття 43 Цивільного процесуально-
го кодексу України для цього надає комплекс прав учасни-
кам судового провадження, зокрема право ознайомитись
із матеріалами справи, подавати докази, брати участь у су-
№ 5 2017
♦
довому засіданні, ставити питання учасникам справи, екс-
пертам, подавати заяви та клопотання тощо [1].
Також дана стаття передбачає право оскаржувати рі-
шення суду у визначених законом випадках.
За результатом розгляду заяви про поновлення цивіль-
ної дієздатності або клопотання про продовження строку
дії рішення суду про визнання фізичної особи недієздат-
ною суд приймає рішення, яке може бути оскаржено, згід-
но з правилами, встановленими Розділом V Цивільного
процесуального кодексу України.
Відповідно до частини 2 статті 258 Цивільного проце-
суального кодексу України, клопотання осіб вирішуються
судом шляхом постановлення ухвал [1]. Таким чином, за
результатом розгляду клопотання про продовження стро-
ку дії рішення суду щодо визнання особи недієздатною,
суд постановляє ухвалу.
Така ухвала не входить до переліку ухвал, які можуть
бути оскаржені окремо від рішення суду, відповідно до
статті 353 Цивільного процесуального кодексу України,
заперечення ж на ухвали, що не підлягають оскарженню
окремо від рішення суду, включаються до апеляційної
скарги на рішення суду [1]. А саме рішення про визнання
особи недієздатною не може бути оскаржене або у зв’язку
з законністю його ухвалення в минулому, або за закін-
ченням строку його оскарження. Зазначене позбавляє не
тільки можливості недієздатного оскаржити ухвалу про
задоволення клопотання щодо продовження строку дії рі-
шення про визнання особи недієздатною, а й можливості
інших учасників справи оскаржити ухвалу про задоволен-
ня або відмову в задоволенні такого клопотання. Апеля-
ційна скарга, подана на ухвалу, що не підлягає оскаржен-
ню окремо від рішення суду, не приймається до розгляду
апеляційним судом та підлягає поверненню, відповідно
до пункту 4 частини 5 статті 357 цього кодексу [1].
Також позбавляє можливості звертатися до апеляцій-
ної інстанції недієздатну особу і положення пункту 1
частини 5 статті 357 Цивільного процесуального кодексу
України при оскарженні рішення суду про відмову в за-
доволенні заяви щодо скасування рішення про недієздат-
ність та поновлення цивільної дієздатності – апеляційна
скарга не приймається до розгляду і повертається судом
апеляційної інстанції, якщо вона подана особою, яка не
має процесуальної дієздатності. Відповідно до пункту 2
частини 1 статті 362 Цивільного процесуального кодек-
су України, апеляційне провадження підлягає закриттю,
якщо після відкриття апеляційного провадження виявило-
ся, що апеляційну скаргу подано особою, яка не має про-
цесуальної дієздатності [1].
Аналогічні положення містяться і в пункті 1 частини
4 статті 393, і в пункті 2 частини 1 статті 396 Цивільно-
го процесуального кодексу України щодо залишення ка-
саційної скарги без руху та повернення касаційної скарги
і щодо закриття касаційного провадження при поданні ка-
саційної скарги особою, що не має процесуальної дієздат-
ності.
Недієздатні особи в окремому провадженні, відповід-
но до їх процесуального статусу в даній категорії справ,
володіють процесуальною дієздатністю, проте чи розпо-
всюджується подібна процесуальна дієздатність на поло-
ження вищезгаданих статей при поданні апеляційної та
касаційної скарги є суперечливим моментом. Виходячи
зі змісту загальних положень Цивільного процесуального
кодексу, а також зі змісту статей 39-42 Цивільного кодексу
України, недієздатні особи не володіють цивільною про-
цесуальною дієздатністю, а їх інтереси в суді представля-
ють опікуни.
Зважаючи на відсутність судової практики розгляду
справ щодо поновлення цивільної дієздатності або продо-
вження строку дії рішення про визнання фізичної особи
недієздатною за новим цивільним процесуальним законо-
давством, важко прогнозувати, чи будуть застосовані по-
118
ложення процесуальної дієздатності для надання недієз-
датній особі права оскаржити відповідні рішення.
Зазначені обставини свідчать про порушення права не-
дієздатної особи на доступ до правосуддя, гарантованого
статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основопо-
ложних свобод.
Внесення правок до законодавства є необхідною мі-
рою для забезпечення можливості особою захистити свої
права, свободи та інтереси.
По-перше, необхідно забезпечити можливість недієз-
датної особи отримати кваліфіковану правову допомогу
не тільки в отриманні консультацій із правових питань, а й
з приводу представництва в розгляді питання щодо влас-
ної дієздатності.
У даному випадку необхідно внести зміни до стат-
ті 41 Цивільного кодексу України, доповнивши її части-
ною «21», яку викласти наступним чином: «21. Недієз-
датна особа має право укласти з адвокатом договір про
правову допомогу з приводу представництва інтересів
щодо визнання фізичної особи недієздатною та поновлен-
ня цивільної дієздатності фізичної особи. Оплата послуг
адвоката по таким справам відбувається в порядку та роз-
мірах, встановлених законом», а також передбачити мож-
ливість у Законі України «Про безоплатну правову допо-
могу» механізми оплати послуг адвоката, який надає такі
послуги по зазначеній категорії справ і не внесений до Ре-
єстру адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову
допомогу.
До частини 3 статті 10, частини 3 статті 18 Закону
України «Про безоплатну правову допомогу» необхідно
внести зміни, доповнивши їх реченням: «У випадку необ-
хідності надання таких послуг по справі щодо визнання
фізичної особи недієздатною або поновленні цивільної ді-
єздатності осіб, звернення про надання правової допомоги
може бути подано недієздатною особою».
Необхідно доповнити частину 1 статті 353 Цивільного
процесуального кодексу України щодо ухвал, на які мо-
жуть бути подані скарги окремо від рішення суду новим
пунктом: «42) продовження строку дії рішення про ви-
знання фізичної особи недієздатною.». Пункт 2 частини 1
статті 389 Цивільного процесуального кодексу України
викласти в такій редакції: «2) ухвали суду першої інстан-
ції, вказані у пунктах 3, 6-8, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32,
42 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх пере-
гляду в апеляційному порядку».
Потребує також доповнення стаття 47 Цивільного про-
цесуального кодексу України щодо цивільної процесу-
альної дієздатності новою частиною «21», де необхідно
визначити: «21. Особи, що визнані судом недієздатними,
можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні пра-
ва та виконувати свої обов’язки в суді у справах щодо ви-
знання фізичної особи недієздатною або поновленні ци-
вільної дієздатності осіб».
Висновки. Проводячи аналіз національного зако-
нодавства в сфері поновлення цивільної дієздатності та
продовження строку дії рішення про визнання особи не-
дієздатною, можна дійти висновку, що частина норм ци-
вільного законодавства суттєво та не обґрунтовано обмеж-
ує недієздатну особу в праві доступу до суду.
У даних правовідносинах не слід боятись та уникати
зарегульованості, оскільки мова йде про позбавлення дієз-
датності особи, про поставлення такої особи в залежність
від волі сторонньої особи – опікуна, а будь-яка помилка при
вирішенні такого питання може коштувати особі свободи.
Внесення вищезазначених змін забезпечить недієздат-
ну особу доступом до кваліфікованої правової допомоги
і при поданні опікуном або органом опіки та піклування
клопотання про продовження строку дії рішення щодо ви-
знання фізичної особи недієздатною.
Зміна норми щодо ухвал, які можуть бути оскаржені
окремо від рішення суду дозволить без ускладнень оскар-
 Порівняльно-аналітичне право
♦

жити ухвалу суду про продовження строку дії рішення до апеляційної та касаційної інстанції щодо оскаржен-
щодо визнання фізичної особи недієздатною. ня рішення суду по розгляду заяви про поновлення ци-
Доповнення норми щодо цивільної процесуальної вільної дієздатності та ухвали суду про продовження
дієздатності усуне суперечливе розуміння зазначено- строку дії рішення щодо визнання фізичної особи не-
го терміну та дозволить недієздатній особі звертатися дієздатною.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. № 1618-IV. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1618-15/print.
2. Кримінальний кодекс України: Закон України від 05.04.2001 № 2341-III. [Електронний ресурс]. – http://zakon5.rada.gov.ua/laws/
show/2341-14.
3. Конституція України: Конституція, Закон України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР. [Електронний ресурс] – Режим доступу:
http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.
4. Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»: Закон України від 05.07.2012 № 5076-VI. [Електронний ресурс] –
Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/5076-17.
5. Цивільний кодекс України: Закон України від 16.01.2003 р. № 435-IV [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/
laws/show/435-15.
6. Закон України «Про безоплатну правову допомогу»: Закон України від 02.06.2011 № 3460-VI. [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3460-17.

УДК 341.242.28

СПІВВІДНОШЕННЯ КОМЕРЦІЙНОЇ ТАЄМНИЦІ ТА НОУ-ХАУ

RELATIONSHIP BETWEEN COMMERCIAL SECURITY AND KNOW-HOW

Руденко В.Ю.,
студент VI курсу
Навчально-наукового інституту права
Сумського державного університету
Мирославський С.В.,
кандидат юридичних наук,
доцент кафедри цивільно-правових дисциплін
та банківського права
Навчально-наукового інституту права
Сумського державного університету
У статті розглядається сутність поняття комерційної таємниці за законодавством України та поняття ноу-хау. Визначаються їх осо-
бливості та аналізується співвідношення зазначених понять, проводиться дослідження думок та наголошується на різноманітності погля-
дів науковців щодо даного питання. На основі зазначених поглядів науковців, аналізі всіх недоліків та переваг даних позицій, формується
власний погляд автора стосовно співвідношення понять комерційної таємниці та ноу-хау.
Ключові слова: інформація, комерційна таємниця, ноу-хау, суб’єкт господарювання, правове регулювання.

В статье рассматривается сущность понятия коммерческой тайны по законодательству Украины и суть понятия ноу-хау. Определя-
ются их особенности и анализируется соотношение указанных понятий, проводиться исследования мнений, отмечается разнообразие
взглядов ученых относительно данного вопроса. На основе указанных взглядов ученых, анализе всех недостатков преимущество дан-
ных позиций, формируется собственный взгляд автора отношении соотношения понять коммерческой тайны и ноу-хау.
Ключевые слова: информация, коммерческая тайна, субъект хозяйствования, правовое регулирование.

The article considers the essence of the notion of commercial secrets under the legislation of Ukraine and the essence of the notion of know-
how. The features of both commercial secrets and know-how are determined, the correlation of these concepts is made. The research of scientific
opinions about the relation between the notion of commercial secrets and know-how is being investigated, the diversity of scientists’ views on this
issue should be emphasized. Investigating the views of scholars, analyzing all the disadvantages and advantages of these positions, is develo-
ping its own view of how these two concepts relate, and argues why we agree or disagree with the opinions of scholars.
Key words: information, commercial secret, know-how, business entity, legal regulation.

Актуальність. Комерційна таємниця – важливий ас-
пект будь-якої господарської діяльності. Не секрет, що ко-
мерційна таємниця знаходиться під охороною ще з само-
го початку її появи у господарських та інших відносинах.
Проте все частіше виникають проблеми щодо правового
регулювання комерційної таємниці. Постійно відбувають-
ся зміни у законодавстві, відбувається вдосконалення за-
конодавства, саме через це виникають певні правові про-
блеми, які потребують врегулювання. Ноу-хау з’явилося
відносно недавно, в порівнянні з комерційною таємницею,
тому актуальним є дослідження даного поняття, оскільки
відбувається процес розвитку та становлення ноу-хау. Ак-
туальність обраної теми обумовлюється тим, що комерцій-
на таємниця та ноу-хау мають спільні риси, проте дослі-
дження даного питання не має достатнього теоретичного
рівня дослідження, тому вважаємо за доцільне проводити
дослідження даної проблематики, оскільки його результа-
ти можуть мати позитивний вплив на розвиток правовід-
носин, пов’язаних із комерційною таємницею та ноу-хау.
Проблемами дослідження даної теми займалися Коха-
новська О. В., Бабкін В., Дозорцев В.А., Эпштейн М.Я.,
Жуков В. І., Балакін Д. та інші науковці.
Ціль статті – визначити, як саме співвідносяться по-
няття комерційної таємниці та «ноу-хау».

119
№ 5 2017
♦
Основні завдання:
- з’ясувати суть поняття комерційна таємниця та ноу-
хау;
- визначити особливості правового регулювання ко-
мерційної таємниці та ноу-хау;
- дослідити, як саме співвідносяться поняття комер-
ційної таємниці та ноу-хау.
Виклад основного матеріалу. Поняття комерційної
таємниці закріплено у ст. 505 Цивільного кодексу України,
згідно з яким під комерційною таємницею слід розуміти
сукупність інформації, яка є секретною в тому розумінні,
що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її скла-
дових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які,
звичайно, мають справу з таким видом інформації, до яко-
го вона належить, у зв’язку з цим має комерційну цінність
та була предметом адекватних існуючим обставинам за-
ходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка
законно контролює цю інформацію. Комерційною таємни-
цею можуть бути відомості технічного, організаційного,
комерційного, виробничого та іншого характеру, за винят-
ком тих, які відповідно до закону не можуть бути відне-
сені до комерційної таємниці [1].
У статті 36 Господарського кодексу України під ко-
мерційною таємницею розуміються відомості, пов’язані
з виробництвом, технологією, управлінням, фінансовою
та іншою діяльністю суб’єкта господарювання, що не є
державною таємницею, розголошення яких може завдати
шкоди інтересам суб’єкта господарювання [2].
О. Кохановська розглядає комерційну таємницю як
класичний об’єкт нового інституту інформаційних прав,
що поступово формується в системі цивільного права, і
не заперечує того, що інформація може містити елемен-
ти творчості й у такій своїй якості відповідати ознакам
об’єкта інтелектуальної власності. При цьому дослідниця
вважає, що поняття комерційної таємниці, як виду інфор-
мації, ширше, ніж поняття комерційної таємниці як одно-
го з об’єктів права інтелектуальної власності [3, с. 15].
Стосовно ноу-хау, то вперше , дане визначення було
надане в Законі України «Про інвестиційну діяльність»,
де воно трактувалось як сукупність технічних, техноло-
гічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигля-
ді технічної документації, навичок і виробничого досвіду,
необхідних для організації того чи іншого виду виробни-
цтва, але не запатентованих [4].
Багато нормативно-правових актів на сьогодні, міс-
тить термін «ноу-хау» і розглядається як конфіденційна
інформація управлінського, технічного, виробничого чи
комерційного характеру. Специфічне визначення терміну
«ноу-хау» наводиться в Законі України «Про державне
регулювання діяльності у сфері трансферу технологій»,
згідно зі ст. 1 зазначеного Закону термін «ноу-хау» визна-
чається як інформація, що отримана завдяки досвіду та
випробуванням, яка не є загальновідомою чи легкодоступ-
ною на день укладення договору про трансфер технологій;
є істотною, тобто важливою та корисною для виробництва
продукції або надання послуг; є визначеною, тобто опи-
саною достатньо, щоб можливо було перевірити її відпо-
відність критеріям не загальновідомості та істотності[5].
Дивлячись на це, виникає потреба дослідити, як саме
співвідносяться поняття «ноу-хау» та «комерційна таєм-
ниця». Можна виділити декілька точок зору вчених сто-
совно даного питання.
Позиції, про різну правову природу комерційної та-
ємниці та ноу-хау дотримувався зокрема, В. Бабкін, який
пропонує розмежовувати дані поняття за характером ін-
формації, яка їх становить, відносячи ноу-хау виключно
до науково-технічної інформації, а комерційну таємницю
більш до фінансової сфери[6,с.12].
Схожу позицію має, В. Дозорцева. Поняття «комер-
ційної таємниці» значно ширше, ніж поняття «ноу-хау»,
оскільки воно, крім відомостей, що стосуються результа-
120
тів інтелектуальної діяльності, може включати і відомості,
що мають суто інформаційне або пізнавальне значення.
Проте підхід В. Дозорцева відрізняється тим, що він вво-
дить ще один розмежувальний критерій цих понять, вва-
жаючи, що комерційну таємницю характеризують підста-
ви виникнення відомостей, що її становлять, а для ноу-хау
важлива наявність певних умов його виникнення. Автор
доходить висновку, що ноу-хау за своєю природою є ко-
мерційною таємницею, але не будь-яка комерційна таєм-
ниця є ноу-хау [7,с.108].
Епштейн пропонує розглядати ноу-хау як об’єкт охо-
рони, а комерційну таємницю – як режим охорони, з чим,
на наш погляд, можна погодитись лише з певними засте-
реженнями. Охороняти можна лише суб’єктивне право,
а, отже, зазначені автори опосередковано визнають, що
ноу-хау – об’єкт цивільних прав. Проте чинне цивільне за-
конодавство України, розглядає об’єктом цивільних прав
комерційну таємницю, встановлюючи спеціальний право-
вий режим її оборотоздатності. Останній включає і режим
захисту як комплекс організаційних і правових засобів, за
допомогою яких досягається захист комерційної таємниці
від несанкціонованого її розголошування і використання.
Таким чином, для того, щоб спрацювала модель, запро-
понована вищезазначеними авторами, необхідно або ви-
ходити з того, що ноу-хау – складова частина комерційної
таємниці, або визнати, що це тотожні поняття [8, с. 12].
В. І. Жуков вважає, що право на комерційну таємни-
цю – це суб’єктивне право, що охороняється не як пору-
шене право на об’єкт права інтелектуальної власності,
а як порушене суб’єктивне право, що захищається або
законодавством про недобросовісну конкуренцію, або за-
конодавством про безпідставне придбання майна їх по-
рушником [9, с. 20].
На нашу думку, комерційна таємниця, зміст якої може
становити будь-яка комерційно цінна інформація, що не є
загальнодоступною, власник якої вживає заходів для збе-
реження її в режимі секретності, не завжди є об’єктом пра-
ва інтелектуальної власності. Для того, щоб це відбулося,
вона має бути, насамперед, результатом інтелектуальної,
творчої діяльності. Тому тільки певна частина інформації,
що відповідає ознакам комерційної таємниці, за умови,
якщо вона є результатом інтелектуальної, творчої діяль-
ності людини, може розглядатися як об’єкт права інтелек-
туальної власності.
Ноу-хау відрізняється від комерційної таємниці також
і тим, що в його основі завжди лежить інформація зі сфе-
ри техніки та технологій. Тому це єдиний вид комерційної
таємниці, який за своєю суттю є рішенням. Уся інша ін-
формація, що становить комерційну таємницю – це інфор-
мація про факти.
Зазначені об’єкти розрізняються за формою існування.
Так, системне тлумачення статей 200 і 505 ЦК, дозво-
ляє зробити висновок, що комерційна таємниця завжди є
інформацією, що об’єктивувалася, тоді як ноу-хау може
бути і незадокументованою інформацією й існувати у ви-
гляді досвіду і навичок.
Різницю між ноу-хау і комерційною таємницею можна
визначити за обсягом змісту. Поняття комерційної таєм-
ниці є істотно ширшим за поняття ноу-хау, оскільки воно,
крім відомостей, що стосуються результатів інтелектуаль-
ної діяльності, може включати і відомості, які мають суто
інформаційне і навіть пізнавальне значення [1].
Проте існує позиція, що комерційна таємниця має
спільні риси з ноу-хау. Д. Балакіна виділяє два варіанти
співвідношення ноу-хау і комерційної таємниці: в першо-
му випадку як тотожні поняття та у другому, як співвід-
ношення загального та спеціального, тобто ноу-хау є осо-
бливим видом комерційної таємниці. Автор вважає, що
термін «комерційна таємниця» об’єктивно сприймається
ширше, ніж ноу-хау (наприклад, містить інформацію сто-
совно контрагентів підприємства, первинну бухгалтер-
 Порівняльно-аналітичне право
♦

ську документацію та інше, не пов’язане з технічним тво- Фізична особа, що не виступає індивідуальним під-
ренням). Тому ноу-хау не є безпосередньо комерційною приємцем, не може володіти комерційною таємницею.
таємницею, а може бути віднесено до цієї категорії інфор- У той же час немає перешкод для придбання такою фі-
мації [10, с. 3]. зичною особою права на використання у відповідності
Ще одним аргументом на користь того, що ноу-хау комерційної таємниці. Чинне законодавство не встанов-
належить до комерційної таємниці, є певні особливості лює будь-яких спеціальних обмежень володіння права-
поводження з ноу-хау. Так, виключне право на ноу-хау ми на комерційну таємницю для іноземних громадян чи
неможливо підтвердити, оскільки відсутня процедура пу- іноземних юридичних осіб. Вони можуть володіти цими
блічного посвідчення права власника на цю інформацію правами на тих самих підставах, що й українські юри-
(відсутність патенту, авторського свідоцтва тощо), що ро- дичні й фізичні особи. Право на комерційну таємницю
бить неможливим об’єктивне та безумовне підтвердження полягає в забезпеченні володарю інформації можливості
права власності. засекречувати її від широкої публіки. Заявки на патент до
Потрібно сказати, що останнім часом до категорії моменту їх публікації можна розглядати як комерційну та-
«ноу-хау» нерідко переходять навіть патентоспроможні ємницю. Будь-які публікації чи інші способи поширення
винаходи, що мають найбільшу цінність. Пояснюється все інформації позбавляють її статусу комерційної таємниці.
ускладненням сучасних винаходів, що не дозволяє іноді Власнику потрібно вжити спеціальних заходів для забез-
описати їх в патентних замовленнях із достатньою повно- печення додержання режиму секретності.
тою, необхідною для практичного використання, а також Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України
проблемами патентного права, коли, порушуючи чинне за- «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної
конодавство, заявники навмисно не викладають у заявках таємниці» від 9 серпня 1993р., № 611, громадянин, який
усіх необхідних даних, які потрібні для застосування ви- займається підприємницькою діяльністю сам визначає
находу. До категорії «ноу-хау» відносять також винаходи, конкретний обсяг інформації та її склад і відносить до ві-
патентування яких недоцільно з врахуванням високого ри- домостей комерційної таємниці. Тому до них можна від-
зику розкриття їх сутності або при відсутності можливості нести: різні промислові зразки; умови контрактів; плани
проконтролювати їх неправомірне використання. розвитку підприємства; інформацію про фінансові опера-
Стосовно спільних рис між комерційною таємницею ції; комерційні зв’язки; місця закупки товарів; відомості
та ноу-хау, то слід сказати про схожість правового регулю- про виробничі можливості підприємства; негласні ком-
вання, а саме, захист прав суб’єктів, які володіють комер- паньйони товариства; незапатентовані винаходи та іншу
ційною таємницею та «ноу-хау». Так як, уже було попере- інформацію, яка, на думку керівництва підприємства,
дньо сказано, що існує позиція, що ноу-хау є складовою може принести додаткову вигоду та посприяти розвитку
комерційної таємниці, то можна виділити такі спільні та ефективності виробництва і розголошення якої може
ознаки. завдати шкоди та збитків [11].
Недосконалість чинного законодавства створює труд- Тобто, відмінним є те, що, якщо володар комерційної
нощі та проблеми для суб’єктів, що володіють комер- таємниці є спеціальним суб’єктом – особа, що здійснює
ційною таємницею, належного захисту їх прав, обмежує підприємницьку діяльність, то стосовно ноу-хау таке об-
можливості реалізації та захисту їх права на таку інформа- меження не діє. Тому за межами комерційної таємниці ви-
цію, а також сприяє завданню матеріальної та моральної являється інформація, що відповідає ознакам «ноу-хау»,
шкоди цим суб’єктам. Неналежний рівень правового регу- права на яку не належать суб’єктам підприємницької ді-
лювання відносин, пов’язаних із комерційною таємницею яльності. Таким чином, потенційна цінність ноу-хау, на
суб’єктів, сприяє поширенню комерційного шпигунства, відміну від комерційної таємниці, не завжди пов’язана
безперешкодному використанню окремими особами не- з підприємницькою діяльністю володаря права на ноу-хау.
законно отриманих наукомістких технологій, програмних Висновки. Дослідивши правову природу комерційної
продуктів та іншої інформації, що належить до комерцій- таємниці та «ноу-хау», проаналізувавши позиції науков-
ної таємниці. ців щодо того, як саме співвідносяться дані поняття, ді-
Відповідно до ч. 1 ст. 36 ГК України відомості, йшли висновку, що в науковій літературі, зокрема, існують
пов’язані з виробництвом, технологією, управлінням, фі- такі погляди: 1) це два різних категорійних поняття, які
нансовою та іншою діяльністю суб’єкта господарювання, співвідносяться як загальне і конкретне; 2) це тотожні по-
що не є державною таємницею, розголошення яких може няття, різні за своєю природою, проте мають деякі спільні
завдати шкоди інтересам суб’єкта господарювання, мо- ознаки. Ми поділяємо думку правознавців, які вважають,
жуть бути визнані його комерційною таємницею [2]. що комерційна таємниця включає у себе ноу-хау як один
Згідно з положеннями статті 506 Цивільного Кодексу із можливих компонентів, тобто ці поняття співвідносять-
суб’єктом права на комерційну таємницю може бути як ся як загальне і конкретне, хоча й не виключаємо правиль-
фізична, так й юридична особи, що правомірно визначили ності позиції науковців, які вважають, що дані поняття
інформацію як комерційну таємницю [1]. мають спільні риси.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2003. – №№ 40-44. – Ст. 356.
2. Господарський кодекс України // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2003. – № 18. – № 19-20, № 21-22. – Ст. 144.
3. Кохановська О. В. Цивільно-правові проблеми інформаційних відносин в Україні: Автореф. дис. д-ра юрид. наук. – К., 2006. – С. 19.
4. Закон України Про інвестиційну діяльність // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1991. – № 47. – Ст. 646.
5. Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2006. –
№ 45. – Ст. 434.
6. Бабкин В. Ноу-хау и права ученых // Интеллектуальная собственность. – 2000. – № 4. – С. 11-17.
7. Дозорцев В.А. Интеллектуальные права. Понятие. Система. Задачи кодификации: Сборник статей. // Исслед. центр частного
права. – М.: «Статут», 2003. – 416 с.
8. Эпштейн М.Я. Существуют ли исключительные права на ноу-хау? // Патенты и лицензии. – 2001. – № 5. – С. 11-14.
9. Жуков В. І. Підстави для розширеного тлумачення терміна «інформація» в чинному законодавстві України / В. І. Жуков //
Інтелектуальна власність. – 2006. – № 9. – С. 37.
10. Балакин Д. Каким быть новому законодательству РФ о ноу-хау?/ Д. Балакин // Интеллектуальная собственность: Промышленная
собственность. – 2003. – № 2. – С. 2-11.
11. Кабінет міністрів України Постанова від 9 серпня 1993 р. п. 611 «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці».

121
№ 5 2017
♦

УДК 341.78

АУДІОВІЗУАЛЬНИЙ ТВІР ЯК ОБ’ЄКТ АВТОРСЬКОГО ПРАВА

AUDIOVISUAL WORK AS AN OBJECT OF COPYRIGHT

Смирнов А.І.,
аспірант кафедри цивільно-правових дисциплін
Одеського національного університету імені І.І. Мечникова
У статті розглядаються особливості твору як об’єкта авторського права, його поняття та ознаки. Також досліджено проблеми, що сто-
суються аудіовізуального твору. Встановлено, що аудіовізуальному твору притаманні загальні ознаки твору, а також ознака, характерна
для цього виду об’єкта авторського права.
Ключові слова: твір, аудіовізуальний твір, творчий характер праці, об’єктивна форма, спосіб доведення до загального відома.

В статье рассматриваются особенности произведения как объекта авторского права, его понятие и признаки. Также исследованы
проблемы, касающиеся аудиовизуального произведения. Установлено, что аудиовизуальному произведению присущи общие признаки
произведения, а также признак, характерный для данного вида объекта авторского права.
Ключевые слова: произведение, аудиовизуальное произведение, творческий характер труда, объективная форма, способ доведе-
ния до всеобщего сведения.

In the article features of the work as an object of copyright, its concept and attributes are considered. The problems concerning the audiovi-
sual work are also investigated. It is established that the audiovisual work has common features of the work, as well as a characteristic charac-
teristic of this kind of object of copyright.
Key words: product, audiovisual work, creative character of work, objective form, way of bringing it to the public.

Постановка проблеми. У системі видів об’єктів ав-
торського права аудіовізуальний твір займає особливе
місце. Це пояснюється тим, що даний вид твору є «ба-
гатошаровим». Визначення особливих характеристик ау-
діовізуального твору дозволить правильно його викорис-
товувати. Оскільки аудіовізуальний твір є видом об’єктів
авторського права, то йому властиві загальні ознаки цих
об’єктів Для даного виду твору повинні бути встановлені
ознаки, характерні тільки для аудіовізуального твору.
Постановка завдання. Метою даної статті є виявлен-
ня особливостей аудіовізуального твору як об’єкта автор-
ського права, характерних для даного виду твору ознак.
Аналіз останніх дослідження й публікацій. Питан-
ня, що є предметом даного дослідження, вивчали багато
вчених (С.А. Судариков, Е.П. Гаврилов, А.П. Сергеєв,
Є.А. Моргунова, О.А. Рузанова, В.О. Калятін, В.І. Сере-
бровський та інші), однак однозначної відповіді на нього
так і не було отримано.
Виклад основного матеріалу. Аудіовізуальний твір
займає важливе місце в системі видів об’єктів авторського
права. Оскільки законодавство України визначає аудіові-
зуальний твір як об’єкт авторського права, тобто твір, то
необхідно насамперед розглянути окремі теоретичні пи-
тання щодо самого поняття твору. Ні Цивільний кодекс
України, ні Закон України «Про авторське право й суміжні
права» не дає визначення поняття «твір». Законодавець
указує на види творів, і на те, що твори є об’єктами ав-
торського права без виконання будь-яких формальностей
щодо них і не залежно від їх завершеності, призначення,
цінності, а також способу або форми їхнього вираження
(ч. 2 ст. 433 ЦК України). Якщо визначати об’єкт автор-
ського права через філософське поняття об’єкта, який
стверджує, що об’єкт – це те, на що спрямовано пізнаваль-
ну й іншу діяльність суб’єкта, то відповідно, об’єктом ав-
торського права є діяльність зі створення й використання
творів. У юридичній літературі в сфері авторського пра-
ва зазначено кілька визначень об’єкта авторського права.
Так, учений-цивіліст М.В. Гордон указував, що «об’єктом
авторського права варто вважати не просто роботу авто-
ра, і не ідеї, виражені автором, а твір як комплекс ідей і
образів, що одержав своє об’єктивне вираження в готовій
роботі» [5, с. 59]. В 1956 році В.І. Серебровський запро-
понував визначення поняття твору, автор розглядав твір
як «... сукупність ідей, думок і образів, що одержали в ре-
зультаті творчої діяльності автора своє вираження в до-
ступній для сприйняття людськими почуттями конкретній
формі, що допускає можливість відтворення» [12, с. 32].
Із запропонованих визначень можна виділити й ознаки
твору як об’єкта авторського права. М.В. Гордон як ознаки
об’єкта авторського права визнавав об’єктивно виражену
форму твору, творчу діяльність автора, суспільну корис-
ність твору. Учені І.Я. Хейфіц і В.А. Кабатов виділяли
таку ознаку об’єкта авторського права як новизна. Поді-
бне судження було й у В.Я. Іонаса, який стверджував, що
«... ознака новизни й ознака творчої самостійності твору
становлять дві незалежних одну від іншої ознаки... творчо
самостійний твір завжди новий... можливі нові твори без
творчої самостійності...» [6, с. 23]. Учені В.І. Серебров-
ський, В.А. Рассудовський, М.І. Нікітіна, Е.П. Гаврилов
думали, що новизна не є самостійною ознакою об’єкта
авторського права. Зокрема, В.І. Серебровський справед-
ливо вважав, що новизна – це елемент творчої діяльнос-
ті, його складова [12, с. 35]. В.А. Рассудовський також
стверджував, що «... новизна не може бути самостійною
юридичною ознакою твору» [10, с. 179-180]. М.І. Нікітіна
правильно зауважує, що творчість завжди носить характер
новизни [9, с. 44]. На думку Е.П. Гаврилова «... ознака но-
визни є синонімом творчої самостійності твору» [4, с. 84].
На нашу думку, рацію мають ті вчені, які не виділяють
новизну як самостійну ознаку об’єкта авторського права.
Новизна є складовою частиною, елементом творчості. За-
вжди у ході роботи над тим або іншим видом твору автор
докладає творчих зусиль, за допомогою яких створюється
новий, відмінний від інших об’єкт авторського права.
Вище вказувалося, що в юридичній літературі пропо-
нувалося в якості самостійного виділити ознаку суспіль-
ної корисності твору. Крім того, у випадку, якщо такої
корисності не буде, то твір не підлягає правовій охороні.
Так, М.В. Гордон висловлювався із цього приводу таким
чином: «у випадку, коли твір не буде мати суспільно-ко-
рисних властивостей, то його автор не може здійснювати
весь комплекс майнових прав і як наслідок, такий твір не
має підлягати охороні авторським правом» [5, с. 60, 61].
Інша точка зору була у В.І. Серебровського, який вважав,
що «... суспільна корисність об’єкта авторського права є
не ознакою, а метою створюваного твору» [12, с. 42]. Своє
твердження вчений пояснює тим, що «... оцінка твору
може змінитися й автор вирішить переглянути свій твір,
змінити його, й у переробленому вигляді новий твір буде
мати суспільно-корисне значення»[12, с. 42]. Аналогічне

122

судження можна знайти й в Е.П. Гаврилова, який вважає,
що «... оцінка твору може через якийсь час змінитися,
може з’явитися необхідність часткового використання та-
кого твору, або критичного його розбору; нарешті, автор
може сам доопрацювати свій твір. У цьому останньому
випадку, якби охоронялися лиш суспільно корисні твори,
то вийшла б парадоксальна ситуація: перший (незрілий)
варіант твору не користується охороною, а другий (до-
опрацьований) – користується нею » [4, с. 92]. На підтвер-
дження даної позиції можна вказати на наявність в автора
твору самостійної особистої немайнової правомочності –
права на відкликання свого твору, якщо він, за переко-
нанням автора, є «слабким». Але навіть не це є основним
у твердженні, що не треба суспільну корисність твору ви-
водити в самостійну юридичну ознаку. Визначення буде
твір корисним або не буде таким, є вкрай суб’єктивним
фактором. У кожному жанрі є свої шанувальники, відпо-
відно, одна група осіб думає, що створений твір «несе»
суспільству певний посил, а інша вважає, що такий твір не
має суспільної значимості. Особливо суб’єктивний підхід
проявляється в оцінці кінематографічних творів. Норми
авторського права не можуть регулювати відносини з ви-
значення якості, суспільної корисності, створюваних авто-
рами творів.
Ще однією ознакою об’єкта авторського права є ви-
раження його в тій або іншій об’єктивній формі. Учений
Е.П. Гаврилов указував, що «... охорона авторським пра-
вом стає можливою тільки у випадку, якщо твір буде вті-
лено в якій-небудь об’єктивній формі, що дозволяє його
відтворити, тобто повторити, також в об’єктивній формі»
[4, с. 11]. А.П. Сергеєв, аналізуючи сутність даної ознаки,
писав: «... щоб творчий результат набув суспільної значи-
мості і характеру об’єкта авторського права, він повинен
бути втілений у якій-небудь об’єктивній формі: письмо-
вій ..., усній..., звуковій ..., твір повинен існувати у формі,
що відділена від особистості автора, й набула самостій-
ного значення» [11, с. 133]. Подібне судження відносної
ознаки було висловлене й датським ученим В. Веінке,
який писав, що «... об’єктом правової охорони є сам твір
у його особливому, індивідуальному оформленні, якого
йому надав автор» [3, с. 34].
Коротко розглянувши основні аспекти визначення по-
няття й ознак твору, звернемося до дослідження питань,
що стосуються аудіовізуального твору. По-перше, необ-
хідно відзначити, що аудіовізуальний твір, зокрема кіно-
фільм, варто відносити до творів мистецтва.
Закон України «Про авторське право й суміжні права»
установлює, що аудіовізуальний твір – це твір, що фіксу-
ється на певному матеріальному носії (кіноплівці, маг-
нітній плівці чи магнітному диску, ком пакт-диску тощо)
у вигляді серії послідовних кадрів (зображень) чи анало-
гових або дискретних сигналів, які відображають рухомі
зображення (як із звуковим супроводом, так і без нього)
і сприйняття якого є можливим виключно за допомогою
того чи іншого виду екрана (кіноекрана, телевізійного
екрана тощо), на якому рухомі зображення візуально відо-
бражаються за допомогою певних технічних засобів (ст. 1
ЗУ «Про авторське право й суміжні права»). У свою чергу,
Закон України « Про кінематографію» визначає фільм –
як аудіовізуальний твір (у тому числі телевізійні серіали та
їх окремі серії), що складається з епізодів, поєднаних між
собою творчим задумом і зображувальними засобами, та
є результатом спільної діяльності його авторів, виконавців
і виробників (ст. 3 ЗУ «Про кінематографію»).
Із наведених визначень випливає, що законодавець при
формулюванні поняття аудіовізуального твору звертає ува-
гу в одному випадку (ЗУ «Про авторське право й суміжні
права») на таку ознаку, як об’єктивна форма даного виду
об’єктів авторського права, а в іншому випадку (ЗУ «Про
кінематографію») на ознаку, що стосується творчого ха-
рактеру праці творців. Це можна пояснити в такий спосіб:
123
Порівняльно-аналітичне право
♦
так, Закон України «Про авторське право й суміжні права»
вказує на можливе об’єктивне втілення даного виду твору
й перераховує ряд видів таких форм. Зокрема, кіноплів-
ка, компакт-диски й т.д. Здається, що ознака, яка свідчить
про творчий характер праці, не виділяється, оскільки ауді-
овізуальний твір належить до видів об’єктів авторського
права, відповідно, дана ознака апріорі йому властива, і її
відсутність буде свідченням того, що охорона авторським
правом на такий об’єкт буде поширюватися. У свою чергу,
Закон України « Про кінематографію» навпаки, звертає на
увагу на творчий задум фільму, що стає його основою.
Висуваючи вимоги до аудіовізуальних творів, що сто-
суються його «творчого задуму», законодавець чітко вста-
новлює, що твором кіномистецтва будуть визнані тільки ті
фільми, які відображають індивідуальність їхніх творців.
Автоматичне відтворення подій до аудіовізуальних творів
віднесене бути не може. Зокрема, зйомка камерою, що
встановлена в приміщенні магазина, природно, об’єктом
авторського права не є. Наприклад, датський юрист
В. Веінке вважає, що «…відеозапис, зроблений телебачен-
ням для показу театральної вистави, мабуть, … не завжди
варто розглядати як кіновитвір, незважаючи на певний
творчий внесок, що полягає в підборі числа камер, чергу-
ванні між ними зйомки й т.д.» [3, с. 39]. Учений А.П. Сер-
геєв, досліджуючи дану проблему, пише: «…немає ніяких
підстав для віднесення їх (телевізійні спектаклі – прим.
автора) до числа творів літератури й мистецтва, які були
опубліковані раніше й використані телебаченням без пере-
робки. У цьому випадку їхній показ по телебаченню пови-
нен розглядатися тільки як спосіб їхнього використання»
[11, с. 143]. Вважаємо, що судження авторів є правильни-
ми, тому що здійснення телевізійної зйомки спектаклю є
скоріше технічним процесом, безумовно, із застосуванням
певних навичок і вмінь у даній сфері, але творчого резуль-
тату такої діяльності у вигляді аудіовізуального твору
не виникає.
Також варто звернути увагу на той факт, що аудіовізу-
альний твір є «багатошаровим» твором, тому кожен з еле-
ментів такого об’єкта повинен відповідати пропонованим
до них вимогам, тобто бути результатом творчої роботи й
мати вираження в певній об’єктивній формі.
У юридичній літературі має місце судження про те,
що аудіовізуальний твір – те саме, що фотографічні твори.
Так, учений В.О. Калятін пише: «…до цієї групи (аудіо-
візуальні твори – прим. автора) віднесені як об’єкти, що
використовують принципово різні технології доведення
твору до публіки (кіно-, теле-, і відеофільми), так і різно-
типні об’єкти (відеофільми й діафільми). Загальним є на-
явність сукупності кадрів, що уподібнює деякі твори даної
групи (особливо слайд-фільми або діафільми) з фотогра-
фічними творами ...» [8, с.44]. При цьому варто розуміти,
що між фотографічними творами й аудіовізуальними тво-
рами мають місце певні розходження. Насамперед, в ауді-
овізуальному творі, на відміну від фотографічного твору,
є зв’язок між окремими зображеннями, розташованими
в певній послідовності.
Ще однією особливістю аудіовізуального твору є те,
що він доноситься до глядача за допомогою певних тех-
нічних пристроїв. Так у США аудіовізуальними творами
є твори, що складаються зі зв’язаних зображень, призна-
чених для показу за допомогою якого-небудь пристрою,
разом із будь-якими супровідними звуками. Як видно, для
аудіовізуального твору важливим є не тільки об’єктивна
його форма, але й особливий спосіб його оприлюднення.
При дослідженні питань, пов’язаних із правовою охо-
роною аудіовізуального твору, необхідно звернути увагу
на ту обставину, що ряд об’єктів, які входять до складу
єдиного об’єкта авторського права – аудіовізуальний твір –
мають особливий правовий режим. Так, сценарій, музика,
написана спеціально для фільму, фотографічні зображен-
ня, ескізи, макети декорацій, костюми можуть, за словами
№ 5 2017
♦

А.П. Сергєєва, «…існувати й використовуватися окремо права – творчих результат і об’єктивна форма. Для аудіо-
від фільму й нерідко мають значення самостійних об’єктів візуального твору характерною є ще одна ознака – спосіб
авторського права» [11, с. 142]. доведення даного виду твору до загальної відомості. Крім
Висновки. На підставі викладеного можна зробити того, особливість аудіовізуального твору проявляється
висновки про те, що аудіовізуальному творові властиві у тому, що окремі його «складові» можуть розглядатися як
ознаки, які характерні для всіх видів об’єктів авторського самостійні об’єкти авторського права.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Закон України «Про авторське право і суміжні права» від 23 грудня 1993 – № 3792 –XII [Електронний ресурс] – Режим доступу :
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3792-12//. – Назва з екрану.
2. Закон України «про кінематографію» від 13 січня 1998 – №9/98-ВР [Електронний ресурс] – Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/
go/9/98-вр. – Назва з екрану.
3. Веинке В. Авторское права. Регламентации, основы, будущее // В.Веинке. – М.: Юрид. лит., 1979. – 232 с.
4. Гаврилов Э.П. Советское авторское право. Основные положения. Тенденции развития // Э.П. Гаврилов. – М.: Наука, 1984. – 222 с.
5. Гордон М.В. Советское авторское право // М.В. Гордон. – М.: Госюриздат, 1955. – 232с.
6. Ионас В.Я. Произведения творчества в гражданском праве // В.Я. Ионас. – М.: Юрид. лит., 1972. – 168 с.
7. Кабатов В.А. Советсткое право на произведения изобразительного искусства: Автореф. Дис….канд. юр. наук // В.А. Кабатов. –
М., 1954. – 15 с.
8. Калятин В.О. Интеллектуальная собственность (Исключительные права) // В.О. Калятин. – М.: Норма, 2000. – 459 с.
9. Никитина М.И. Авторское право на произведения науки, литературы и искусства // М.И. Никитина. – Казань: Изд-во Казанского
университета, 1972. – 135 с.
10. Рассудовский В.А. Государственная организация науки в СССР. Правовые вопросы // В.А. Рассудовский. – М.: Юрид. лит-ра,
1971. – 247 с.
11. Сергеев А.П. Право интеллектуальной собственности в Российской Федерации // А.П. Сергеев. – М.: Проспект, 2004. – 752 с.
12. Серебровский В.И. Вопросы советского авторского права // В.И. Серебровский. – М.: Изд-во АН СССР, 1956. – 283 с.

УДК 347.66

УСУНЕННЯ ВІД ПРАВА СПАДКУВАННЯ

PRIVATION IS FROM INHERITANCE

Тимченко Л.М.,
старший викладач кафедри цивільно-правових дисциплін
юридичного факультету
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ

У статті проводиться огляд правового регулювання усунення від права спадкування за законодавством України та країн Європей-
ського Союзу. Досліджуються підстави усунення від права спадкування відповідно до Цивільного кодексу України. У результаті проведе-
ного аналізу, ґрунтуючись на законодавстві країн Європейського Союзу, надаються пропозиції по вдосконаленню правового регулювання
усунення від права спадкування.
Ключові слова: спадкування, спадкодавець, спадкоємець, негідний спадкоємець, відкриття спадщини, заповіт, спадкування за за-
коном, спадкування за правом представлення, усунення від права на спадщину.

В статье рассматривается правовое регулирование лишения наследства по законодательству Украины и стран Европейского Со-
юза. Исследуются основания для лишения наследства в соответствии с Гражданским кодексом Украины. В результате проведенного
анализа, основываясь на законодательстве стран Европейского Союза, сформулированы предложения по улучшению правового регу-
лирования лишения наследства.
Ключевые слова: наследование, наследодатель, наследник, недостойный наследник, открытие наследства, завещание, наследо-
вание по закону, лишение наследства.

The article examines the legal regulation of privation is from inheritance under the laws of Ukraine and the countries of the European Union.
The grounds for the deprivation of the inheritance are investigated in accordance with the Civil Code of Ukraine. As a result of the analysis con-
ducted and based on the legislation of the European Union countries, proposals have been formulated to improve the legal regulation of privation
is from inheritance.
Key words: inheritance, testator, heir, unworthy heir, will, opening of in heritance, legacy, privation is from inheritance.

Постановка проблеми. Усунення від права спадку-
вання – це позбавлення права на спадщину негідних спад-
коємців, засноване на підставі закону та рішення суду. Цей
інститут був відомий ще за часів римського приватного
права, коли в «Інституціях» Марціана негідними спад-
коємцями визнавалися такі, які після смерті спадкодавця
доносили на нього через торгівлю забороненими товара-
ми або взяли шлюб із жінкою всупереч імператорському
едикту. Інститут усунення від права на спадкування, як
зазначає Є.О. Рябоконь [7, с. 71], не є новим і для вітчиз-
няного цивільного законодавства. Він був урегульований
ст. 528 Цивільного кодексу (далі – ЦК) Української Радян-
ської Соціалістичної Республіки (далі – УРСР) 1963 р.,
яка передбачала дві групи підстав для позбавлення права
на спадщину – навмисне позбавлення життя спадкодавця
або кого-небудь із спадкоємців, а також позбавлення бать-
ківських прав і злісне ухилення батьків і повнолітніх ді-
тей від виконання покладених на них законом обов’язків
з утримання спадкодавця. Варто зазначити, що схожі
норми спадкового права містяться і в законодавстві ін-
ших країн. Наприклад, у Китайській Народній Республіці
(далі – КНР) спадкоємець позбавляється права на спадщи-
ну в разі вчинення умисного вбивства спадкодавця або ін-
ших спадкоємців із метою заволодіння спадщиною, зали-
шення спадкоємця без догляду та жорстокого поводження
з ним, зміни на свою користь заповіту або його знищення

124

[2, с. 247]. Отже, питанню усуненню від спадкування при-
ділялося завжди багато уваги в законодавстві різних країн.
Стан опрацювання. Активний внесок у розроблення
теорії спадкового права зробили Ю.О. Заіка, Є.О. Рябо-
конь, О.Є. Кухарєв, Л.К. Буркацький, О.А. Підопригора,
І.П. Орлов, С.Я. Фурса.
Актуальність даного питання підтверджується тим, що
кожним роком збільшується кількість звернень до місце-
вих судів через позбавлення права на спадкування.
Метою статті є аналіз наукових підходів закордонних
і вітчизняних учених до правового регулювання усунення
від права спадкування. Досягнення вказаної мети вимагає
виконання таких завдань:
1) огляд правового регулювання усунення від права
спадкування в законодавстві іноземних країн;
2) з’ясування правового регулювання позбавлення
права на спадкування відповідно до цивільного законо-
давства України;
3) розроблення пропозицій по вдосконаленню право-
вого регулювання усунення від права спадкування.
Виклад основного матеріалу. Відповідно до Цивіль-
ного уложення Німеччини, позбавляються спадкування
особи, які умисно та протиправно позбавили життя спад-
кодавця або вчинили замах на його життя чи позбавили
спадкодавця можливості скласти, змінити, відмінити за-
повідальне розпорядження [10, с. 307]. Закон Іспанії про
спадкування від 1981 р. до кола осіб, які не мають права
на спадщину, відносить батьків, які покинули власних ді-
тей або вимагали від них займатися проституцією, осіб,
засуджених за дії, вчинені проти спадкодавця або його по-
дружжя, осіб, які неправдиво звинувачували спадкодавця
у вчиненні злочину, внаслідок чого його було засуджено
[4, с. 262]. У Франції правове регулювання спадкування
закріплено в Цивільному кодексі (далі – ФЦК), Титулі 1
«Про спадкування» та Титулі 2 «Про договори дарування
та про заповіти» [9]. Відповідно до ст. 726 ФЦК, до негід-
них спадкоємців належать: особа, яка вбила спадкодавця
або вчинила замах на його життя, а також той спадкоємець,
який, маючи інформацію щодо вбивства спадкодавця, не
повідомив правоохоронні органи, спадкоємець, який ви-
сунув проти спадкодавця кримінальне звинувачення, що є
наклепом. Отже, у цивільному законодавстві країн Євро-
пейського Союзу (далі – ЄС) містяться схожі норми щодо
усунення від спадкування негідних спадкоємців. Останні-
ми зазвичай вважають осіб, які вчинили тяжкі й особливо
тяжкі злочини проти спадкодавця.
У ст. 1224 ЦК України від 16 січня 2003 р. чітко визна-
чено коло спадкоємців, які усуваються від права на спад-
кування. Водночас необхідно зазначити, що таке усунення
відбувається не автоматично, а можливе лише на підставі
рішення суду. Вимога про усунення спадкоємця від пра-
ва спадкування може бути пред’явлена особою, якій таке
усунення надає можливість стати спадкоємцем або збіль-
шити свою частку в спадковому майні. Подати позовну
заяву про визнання спадкоємця негідним можна тільки
після відкриття спадщини, тобто після смерті спадкодав-
ця. У такому разі виникає питання, до якого суду треба
звертатися: за місцем відкриття спадщини чи за місцем
перебування негідного спадкоємця. Згідно з п. 2 постано-
ви Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30 травня
2008 р., справи про спадкування розглядаються судами за
правилами позовного провадження, якщо особа зверта-
ється до суду з вимогою про встановлення фактів, що ма-
ють юридичне значення, які можуть вплинути на спадкові
права й обов’язки інших осіб та (або) за наявності інших
спадкоємців і спору між ними [6].
Відповідно до ст. 109 Цивільного процесуального
кодексу України (далі – ЦПК), позови до фізичної особи
пред’являються в суд за зареєстрованим встановленим за-
коном порядком місцем її проживання або за зареєстро-
ваним встановленим законом порядком місцем її пере-
125
Порівняльно-аналітичне право
♦
бування [12]. Отже, треба звертатися до суду за місцем
перебування негідного спадкоємця.
Також саме звернення до суду не є підставою для
того, щоб нотаріус відмовив у видачі свідоцтва про право
на спадщину спадкоємцю, якого намагаються позбавити
спадщини. А тому позивач (зацікавлений спадкоємець)
повинен самостійно попіклуватися про збереження спад-
кового майна і в позовній заяві просити суд застосувати
забезпечення позову відповідно до ст. 152 ЦПК у вигляді
заборони нотаріусу видавати потенційно негідному спад-
коємцю свідоцтво про право на спадщину, тому що видача
вказаного свідоцтва може надалі значно ускладнити про-
цес повернення спадкового майна належним спадкоєм-
цям або взагалі зробити його неможливим. Якщо суд ви-
знає вимоги позивача обґрунтованими і позбавить права
на спадщину негідного спадкоємця, то строк прийняття
спадщини особами, право на спадщину для яких виникло
після усунення, треба обчислювати із дня набрання рішен-
ням чинності.
Якщо спадкоємця усувають від права спадкування
за рішенням суду, то отримане ним спадкове майно вважа-
ється безпідставно набутим. У такому разі діють положен-
ня ст. ст. 387 і 390 Цивільного кодексу України, відповідно
до яких законний власник має право витребувати від не-
добросовісного набувача (негідного спадкоємця) не лише
майно, але і передання всіх доходів від майна, які набувач
одержав або міг одержати за весь час володіння ним, але
недобросовісний набувач (володілець) має право вимага-
ти від власника майна відшкодування необхідних витрат
на утримання, збереження майна, здійснених ним із того
часу, з якого власникові належить право на повернення
майна або передання доходів [11].
Також виникає питання, чи мають право спадкувати
за правом представлення діти спадкоємця, усуненого від
права на спадщину. Відповідно до ст. 1266 ЦК України,
до кола осіб, що стають спадкоємцями за правом пред-
ставлення, належать: внуки, правнуки, прабаба, прадід,
племінники, двоюрідні брати та сестри спадкодавця.
Спадкування за правом представлення відбувається,
якщо на час відкриття спадщини не залишилося в живих
відповідного родича (вище згаданих осіб), що повинен
бути власником частини спадкового майна, яка належала
йому за законом. Отже, якщо особа була позбавлена права
на спадкування за життя, то і її родичі будуть позбавлені
права на спадкування після смерті негідного спадкоємця.
Важливо також відмежовувати поняття «усунення від
права на спадщину» від поняття «зміна черговості одер-
жання права на спадщину», бо зміна регулюється ст. 1259
ЦК України. У разі зміни черговості одержання права на
спадщину спадкоємець не втрачає свого права на спадщи-
ну, а лише зменшується його розмір частки в спадщині,
бо до спадкування закликається особа, яка є спадкоємцем
наступних черг, але оскільки ця особа протягом тривало-
го часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала
іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік,
тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані,
то за рішенням суду вона одержує право на спадкування
разом з іншими спадкоємцями.
Перейдемо до розгляду підстав усунення від права на
спадкування, передбачених ст. 1224 ЦК України.
Відповідно до ч. 1 зазначеної статті, не мають права на
спадкування особи, які навмисно позбавили життя спадко-
давця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили
замах на їхнє життя. У такому разі особи позбавляються
спадкування і за законом і за заповітом. Але із цього пра-
вила є винятки, якщо був вчинений замах на життя спад-
кодавця, але останній, знаючи про це, все одно склав за-
повіт на користь негідного спадкоємця, то ця особа буде
мати право на спадщину. Із ч. 1 ст. 1224 ЦК України не
випливає, що вчинення вбивства або замаху на вбивство
повинно бути саме з метою заволодіння майном (спадщи-
№ 5 2017
♦
ною), а тому вчинення вбивства з хуліганських мотивів чи
з метою помсти теж позбавляє особу права на спадкуван-
ня. Отже, для позбавлення спадщини в такому разі необ-
хідно, щоб вказаний злочин і вина негідного спадкоємця
були підтверджені вироком суду, який набув чинності. Але
виникає питання стосовно вини особи у вчиненому зло-
чині – чи буде особа позбавлена права на спадщину, якщо
вчинила вбивство з необережності? На думку Ю.О. Заіки,
вчинення злочину з необережності, наприклад, у разі по-
рушення правил дорожнього руху, виконання будівельних
робіт, техніки безпеки тощо, що спричинило загибель
спадкодавця чи спадкоємців, не позбавляє притягнутого до
кримінальної відповідальності за вчинення злочину права
на отримання спадщини [1, с. 184]. Також треба звернути
увагу на те, що кваліфікація злочину, за який було особу
притягнуто до кримінальної відповідальності, має вели-
ке значення і для цивільно-правових відносин. Так, якщо
особа була засуджена саме за вбивство спадкодавця, то
вона позбавляється права на спадкування, але якщо особа
визнана винною в скоєнні такого злочину, як умисне тяж-
ке тілесне пошкодження, внаслідок якого сталася смерть
потерпілого, тоді такий спадкоємець все одно буде мати
право на спадщину. Так само особа, яка вчинила вбивство
в стані неосудності, не тільки звільняється від відпові-
дальності, але і не позбавляється права на спадкування.
Щодо цього науковець Ю.О. Заіка висловлює думку про
необхідність позбавлення спадщини не лише тих спадко-
ємців, що вчинили вбивство, але і тих, які умисно скої-
ли й інші злочини проти життя, здоров’я, волі й гідності
спадкодавця (якщо цю обставину було встановлено судом,
за винятком тих випадків, коли заповідач складе заповіт
уже після вчинення такого злочину) [1, с. 188]. І справді,
таке доповнення ст. 1224 ЦК України сприяло б встанов-
ленню справедливості як щодо спадкодавця, так і щодо
спадкоємців.
Відповідно до ч. 2 згадуваної статті, не мають права на
спадкування особи, які умисно перешкоджали спадкодав-
цеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати
заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування
в них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їх-
ньої частки в спадщині. Заповіт, укладений під впливом
насильства чи обману, за рішенням суду буде визнаний
недійсним. Тоді прийняття спадщини відбувається відпо-
відно до гл. 86 Цивільного кодексу «Спадкування за за-
коном». Отже, негідний спадкоємець, який перешкоджав
спадкодавцю скласти заповіт, отримував би спадщину за
законом, а тому законодавець слушно закріпив положення
про позбавлення спадщини і за законом для таких негідних
спадкоємців. Варто звернути увагу на те, що ця підстава
позбавлення спадщини була відома ще з римського при-
ватного права, коли спадкоємці, які знищили «табличку із
заповітом», позбавлялися права на спадщину [5, с. 439].
Ч. 3 ст. 1224 ЦК України передбачений ще один ви-
падок позбавлення права на спадкування в разі спадку-
вання за законом. У вказаній частині зазначено, що не
мають права на спадкування за законом батьки після ди-
тини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і
їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини.
Ця норма відсилає нас до ст. 164 Сімейного кодексу Укра-
їни, в якій зазначені підстави позбавлення батьківських
прав, а саме:
1) мати або батько не забрали дитину з пологового бу-
динку або з іншого закладу охорони здоров’я без поважної
причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї
батьківського піклування;
2) батьки ухиляються від виконання своїх обов’язків
по вихованню дитини;
3) жорстоко поводяться з дитиною;
4) є хронічними алкоголіками або наркоманами;
5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини,
примушують її до жебракування та бродяжництва;
126
6) засуджені за вчинення умисного кримінального пра-
вопорушення щодо дитини [8].
Право на звернення до суду з позовом про позбавлен-
ня батьківських прав мають один із батьків, опікун, пі-
клувальник, особа, у сім’ї якої проживає дитина, заклад
охорони здоров’я, навчальний або інший дитячий заклад,
в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, проку-
рор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Також варто зазначити, що позбавлення батьківських прав
відбувається тільки судовим порядком.
Але це не єдиний випадок, коли близькі родичі будуть
позбавлені права на спадкування в разі спадкування за
законом. Так, не мають права на спадкування за законом
батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені),
а також інші особи, які ухилялися від виконання обов’язку
щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встанов-
лена судом. Обов’язок батьків утримувати своїх неповно-
літніх дітей закріплений у гл. 15 Сімейного кодексу Укра-
їни (далі – СК). Безпосередньо в ст. 180 СК зазначено, що
батьки зобов’язані утримувати своїх дітей до досягнення
останніми повноліття. Гл. 16 СК передбачений обов’язок
батьків утримувати повнолітніх дітей, які є непрацездат-
ними або продовжують навчання і у зв’язку із цими об-
ставинами потребують матеріальної допомоги. У цих
випадках утримання буде надаватися за умов, що батьки
можуть здійснювати таке утримування, а в разі навчання
повнолітньої доньки чи сина, воно триває до досягнення
особою 23 років. Гл. 17 СК встановлений кореспондую-
чий обов’язок повнолітніх дітей утримувати своїх непра-
цездатних батьків, які потребують матеріальної допомоги.
Обов’язок по утриманню виникає не лише між батьками і
дітьми, але і між іншими членами сім’ї та родичами. Так,
гл. 22 СК України регулюється порядок надання утриман-
ня бабою та дідом своїм онукам, та навпаки, утриман-
ня братів і сестер, мачухи, вітчима, пасинка, падчерки,
обов’язок особи, яка до досягнення повноліття проживала
з родичами або іншими особами однією сім’єю, утриму-
вати непрацездатних родичів та інших осіб, з якими про-
живала не менш як п’ять років. Отже, обов’язок по утри-
манню може виникати не тільки між близькими родичами,
але і між більш далекими або між особами, які проживали
однією сім’ю. Так, у ч. 5 ст. 1224 ЦК України закріплено,
що за рішенням суду особа може бути усунена від пра-
ва на спадкування за законом, якщо буде встановлено,
що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві,
який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був
у безпорадному стані. Правило цієї статті поширюється на
всіх спадкоємців за законом, навіть на тих, які не пови-
нні були утримувати спадкодавця відповідно до сімейного
законодавства. За встановлення факту ухилення від вико-
нання обов’язку щодо утримання спадкодавця суд врахо-
вує поведінку особи, розуміння нею свого обов’язку щодо
надання допомоги, її необхідність для існування спадко-
давця, наявність можливості для цього, та свідомого неви-
конання такою особою встановленого законом обов’язку.
Як зазначено в постанові № 7 Пленуму Верховного Суду
України від 30 травня 2008 р., непред’явлення спадкодав-
цем, який мав право на утримання, позову про стягнення
аліментів до особи, яка претендує на спадщину, не є до-
статньою підставою для відмови в позові про усунення від
права на спадкування. Для усунення від спадкування в та-
кому разі необхідно встановлення двох фактів: факту ухи-
лення особи від надання спадкодавцеві допомоги і фак-
ту перебування спадкодавця в безпорадному стані через
похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво та його потребу
в допомозі саме цієї особи. Згідно з листом Вищого Спе-
ціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кри-
мінальних справ від 16 травня 2013 р. № 24–753/0/4–13,
безпорадний стан треба розуміти як безпомічність особи,
неспроможність її своїми силами через похилий вік, тяжку
хворобу або каліцтво фізично та матеріально самостійно
 Порівняльно-аналітичне право
♦

забезпечити умови свого життя, у зв’язку із чим ця осо- редбаченими законодавством для подружжя, а також мож-
ба потребує стороннього догляду, допомоги та піклування ливості спадкувати один після одного за спадкування за
[3]. Ухилення особи від утримання спадкодавця і надання законом. Водночас закон стоїть на захисті інтересів особи,
йому допомоги характеризується умисною формою вини, яка не знала і не могла знати про перешкоди до реєстрації
тобто коли особа знала про потреби спадкодавця, його шлюбу.
стан, мала можливість йому допомогли, але спеціально У цьому разі така особа буде мати право на спадщину
цього не робила. Але водночас суд все-таки буде врахову- після смерті другого з подружжя навіть якщо шлюб було
вати можливість отримання такої допомоги спадкодавцем визнано недійсним.
і від інших осіб, а також фізичну та матеріальну змогу са- Розглядаючи підстави усунення від права на спадку-
мого спадкоємця надавати таку допомогу. вання, варто зауважити, що положення ст. 1224 поширю-
Ще однією підставою для позбавлення права на спад- ються на всіх спадкоємців, зокрема й на тих, хто має право
кування за спадкування за законом є недійсність шлюбу на обов’язкову частку в спадщині, а також на осіб, на ко-
між подружжям. Відповідно до ст. 39 СК України, шлюб є ристь яких зроблено заповідальну відмову.
недійсним, якщо: Висновки. Розглянувши питання усунення від права
1) зареєстрований з особою, яка одночасно перебуває на спадкування, можна зробити висновок, що негідний
в іншому зареєстрованому шлюбі; спадкоємець визнається за рішенням суду, якщо його
2) зареєстрований між особами, які є родичами прямої поведінка була протизаконною не лише до відкриття,
лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою. а і після відкриття спадщини. Перелічені в ст. 1224 ЦК
3) зареєстрований з особою, яка визнана недієздат- України підстави усунення є обґрунтованими і кореспон-
ною [8]. дуються з обов’язками, викладеними в сімейному зако-
У цих випадках саме орган державної реєстрації актів нодавстві. Але варто зазначити, що вказаний перелік під-
цивільного стану анулює актовий запис про шлюб за за- став усунення від права на спадкування не є повним. Для
явою заінтересованої особи. захисту інтересів, прав спадкодавця і встановлення спра-
У гл. 5 СК також вказані підстави визнання шлюбу не- ведливості та наближення нашого законодавства до зако-
дійсним за рішенням суду, а саме: нодавства країн ЄС варто доповнити ст. 1224 Цивільного
1) відсутність вільної згоди чоловіка або жінки на укла- кодексу України таким текстом: «Спадкоємці, які умисно
дення шлюбу; вчинили злочини проти життя, здоров’я, волі й гідності
2) визнання шлюбу фіктивним; спадкодавця або інших спадкоємців, усуваються від пра-
3) підстави, зазначені в ст. 41 СК. ва на спадкування, якщо цю обставину було встановлено
Визнання шлюбу недійсним позбавляє чоловіка і жін- судом (за винятком тих випадків, коли заповідач складе
ку можливості користуватися правами й обов’язками, пе- заповіт уже після вчинення такого злочину)».
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Заіка Ю.О. Спадкове право України : [навч. посібник] / Ю.О. Заіка. – К. : Істина, 2006. – 216 с.
2. Кухарєв О.Є. Спадкове право : [навч. посібник] / О.Є. Кухарєв. – К. : Алерта, 2013. – 328 с.
3. Лист Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 травня 2013 р. № 24–753/0/4–13
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/v-753740-13.
4. Міжнародне приватне право : [підручник для студ. юрид. вищ. навч. закл.] / за ред. В.П. Жушмана, І.А. Шуміло. – Х. : Право, 2011. –
320 с.
5. Підопригора О.А. Римське право : [навч. посібник] / О.А. Підопригора, Є.О. Харитонов. – К. : Юрінком-Інтер, 2003. – 512 c.
6. Про судову практику у справах про спадкування постанова Пленуму Верховного Суду України : постанова Пленуму Верховного
Суду України № 7 від 30 травня 2008 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/
F09DB0B4B59BAA58C2257AF400547A44.
8. Рябоконь Є.О. Усунення від права на спадкування / Є.О. Рябоконь // Вісник Київського національного університету імені Тараса
Шевченка. Юридичні Науки. – 2005. – № 67–69. – С. 71–74.
9. Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. № 2947–III [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/
show/2947-14/paran205#n205.
10. Скрипник О.В. Спадкування за законом в Україні та Франції : порівняльно-правовий аналіз / О.В. Скрипник [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://www.apdp.in.ua/v36/80.pdf.
11. Фединяк Г.С. Міжнародне приватне право : [підручник] / Г.С. Фединяк, Л.С. Фединяк. – К. : Атіка, 2009. – 500 с.
12. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435–IV [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/
show/435-15.
13. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 травня 2004 р. № 1618–IV [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1618-15.

127
№ 5 2017
♦

УДК 347.9

НОВАЦІЇ В СУДОВІЙ РЕФОРМІ УКРАЇНИ

INNOVATIONS IN JUDICIAL REFORM OF UKRAINE

Федоренко Т.В.,
кандидат юридичних наук,
доцент кафедри цивільного, господарського,
адміністративного права та правоохоронної діяльності
Інституту права та суспільних відносин
Відкритого міжнародного університету
розвитку людини «Україна»
У статті здійснено правовий аналіз судової реформи в Україні щодо змін до чинного цивільного процесуального законодавства та
правосуддя загалом. Досліджено ефективність судового захисту під час проведення судової реформи. Визначено її достоїнства та про-
блемні моменти, внесено пропозиції щодо її підсилення.
Ключові слова: судова реформа, судова влада, цивільне процесуальне законодавство, цивільний процес, судочинство.

В статье осуществлен правовой анализ судебной реформы в Украине с учетом изменений в действующем гражданском процессу-
альном законодательстве и правосудии в целом. Исследована эффективность судебной защиты при проведении судебной реформы.
Определены ее достоинства и проблемные моменты, внесены предложения по ее усилению.
Ключевые слова: судебная реформа, судебная власть, гражданское процессуальное законодательство, гражданский процесс,
судопроизводство.

The article provides a legal analysis of judicial reform in Ukraine regarding changes to the existing civil procedural legislation and of justice as
a whole. The effectiveness of judicial protection during judicial reform is investigated. Its advantages and problems are determined, suggestions
are made about its enhancement.
Key words: judicial reform, judicial power, civil procedural legislation, civil process, legal proceedings.

Постановка проблеми. Сьогодні в Україні триває су-
дова реформа. Вона є ключовою для багатьох інших ре-
форм і розвитку країни загалом.
Проведення судової реформи, реформування орга-
нів державної влади, що зумовили навіть внесення змін
до Основного закону України, а також швидкоплинність
процесів суспільного буття в наш час визначили потребу
в оновленні процесуального законодавства, зокрема й ци-
вільного процесуального. Необхідно визнати, що чинний
Цивільний процесуальний кодекс України, який ухвале-
ний 2004 р., вже не відповідає реаліям сьогодення та не
може повною мірою забезпечити виконання завдання
цивільного судочинства – захист порушених, невизнаних
або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб,
прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Стан опрацювання. Питання, пов’язані із процесу-
альним законодавством, зокрема і цивільним процесуаль-
ним, досліджувалися в працях таких юристів, як: К. Гуса-
рова, М. Жушмана, С. Кравцова, С. Короєда, О. Татарова
й інш.
Під час написання статті були використанні норматив-
но-правові акти, а саме: Конституція України, Цивільний
процесуальний кодекс України, Закон України «Про су-
доустрій і статус суддів», Закон України «Про внесення
змін до Господарського процесуального кодексу України,
Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу ад-
міністративного судочинства України та інших законодав-
чих актів».
Метою статті є здійснення правового аналізу напря-
мів змін у цивільному процесуальному законодавстві під
час проведення судової реформи, що надалі дозволить
зробити процес захисту прав та законних інтересів у меж-
ах цивільної юрисдикції максимально швидким, ефектив-
ним і прозорим.
Виклад основного матеріалу. Головним етапом су-
дової реформи став Конституційний Закон № 1401–VIII
«Про внесення змін до Конституції України (щодо право-
суддя)», який Верховна Рада ухвалила ще 2 червня 2016 р.,
а також Закон «Про судоустрій і статус суддів» у новій
редакції. Ці закони набули чинності 30 вересня 2016 р.
за винятком окремих положень.
Законом внесені зміни в систему судоустрою України,
що безпосередньо впливає на реалізацію права на судовий
захист і подальший розвиток цивільного процесуального
законодавства. Так, відповідно до положень ст. 17 Зако-
ну «Про судоустрій і статус суддів», судоустрій України
будується за принципами територіальності, спеціаліза-
ції та інстанційності. Верховний Суд є найвищим судом
у системі судоустрою. Систему судоустрою становлять
місцеві суди, апеляційні суди, Верховний Суд. Для розгля-
ду окремих категорій справ у системі судоустрою діють
вищі спеціалізовані суди [1].
Крім того, з положень цього Закону незрозуміло, яка
судова система діє в Україні – трирівнева чи чотирирів-
нева, спеціалізовані суди є окремою ланкою системи су-
доустрою чи структурним підрозділом Верховного Суду.
Законом також не визначено статус Верховного Суду та
його співвідношення з іншими судами [2, с. 3].
Новели судової реформи спрямовані на забезпечення
незалежності судової влади, створення чесного, прозо-
рого, доступного і справедливого для всіх громадян суду.
Зазначені закони відкривають реальні конституційно-пра-
вові можливості для проведення фундаментальної судо-
вої реформи в Україні, заснованої на власному досвіді та
європейських стандартах правосуддя. Процес цей є вкрай
складним і потребує додаткових організаційно-правових
зусиль для підвищення ефективності судової влади.
Тому здійснювана в Україні судова реформа має на
меті утвердження самостійної та незалежної судової вла-
ди, що здатна захистити права, свободи та законні інтер-
еси особи, суспільства та держави загалом.
Для виконання змін до Конституції в частині право-
суддя протягом останнього року було запроваджено низку
інших важливих змін.
Так, 3 жовтня 2017 р. відбулося значне реформування
національного законодавства України. У другому читані
ухвалений довгоочікуваний законопроект № 6232 «Про
внесення змін до Господарського процесуального кодек-
су України, Цивільного процесуального кодексу України,
Кодексу адміністративного судочинства України та інших
законодавчих актів». Незважаючи на досить різку і нега-
тивну критику з боку суспільства, 23 листопада 2017 р.

128

Президентом України підписаний Закон, який передбачає
внесення змін до основних процесуальних законів країни.
Закон набрав чинності 15 грудня 2017 р. По суті кожен
із перелічених вище кодексів викладено в нових редакці-
ях, які істотно відрізняються від чинних раніше процесу-
альних правил.
З метою з’ясування, чи дійсно такі зміни в процесу-
альному законодавстві призведуть до покращень у роботі
судової системи України, пропонуємо розглянути новий
Цивільний процесуальний кодекс України (далі – ЦПК
України) – основний закон, який регулює процедуру судо-
вого розгляду цивільних справ.
Вперше у ЦПК України внесено правило про те, що
суд застосовує під час розгляду справ Конвенцію про за-
хист прав людини і основоположних свобод 1950 р. і про-
токоли до неї, а також практику Європейського суду з прав
людини як джерело права [3].
Також, відповідно до оновленої ст. 15 ЦПК України,
представництво в суді як вид правничої допомоги здій-
снюється виключно адвокатом (професійна правнича до-
помога), крім випадків, встановлених законом [4]. Саме це
є найбільш наболілим для громадян – впровадження так
званої адвокатської монополії.
Отже, тепер громадянин, звертаючись до суду і маючи
намір скористатися послугами судового представника, об-
межується в його виборі, тому що представником у суді
може бути виключно адвокат, тобто людина, яка отримала
свідоцтво про право на адвокатську діяльність.
З одного боку, це, звичайно, добре, бо коли вам нада-
ють професійну правову допомогу, вірогідність ефектив-
ного і якісного захисту ваших прав і інтересів стає значно
вищою, а з іншого – така допомога набагато більше буде
коштувати.
Але є виняток із цього правила. Так, відповідно до
ст. 131-2 Конституції, для представництва в малозначних
спорах, а також стосовно представництва малолітніх або
неповнолітніх осіб і осіб, визнаних судом недієздатними
або дієздатність яких обмежена, представляти інтереси
сторін у таких справах мають право особи, які досягли ві-
сімнадцяти років і мають цивільну процесуальну дієздат-
ність [5].
Також у цивільне процесуальне законодавство України
ст. 19 ЦПК вводиться таке поняття, як «малозначні спра-
ви», до яких належать:
– справи, в яких ціна позову не перевищує ста розмірів
прожиткового мінімуму для працездатних осіб (з 1-го січ-
ня це буде становити приблизно 176 200 грн.);
– справи незначної складності, визнані судом мало-
значними, крім справ, які підлягають розгляду лише
за правилами загального позовного провадження, та
справ, ціна позову в яких перевищує п’ятсот розмірів про-
житкового мінімуму для працездатних осіб (881 000 грн.).
Але потрібно враховувати і той факт, що впроваджен-
ня цієї адвокатської монополії має поступовий характер.
Зараз виключно адвокатами здійснюється представництво
інтересів у судах касаційної інстанції, з 1 січня 2018 р.
монополія пошириться і на суди апеляційної інстанції,
а з 1 січня 2019 р. – на суди першої інстанції.
Істотні нововведення передбачені в ЦПК щодо поряд-
ку подання доказів, а також розширено коло джерел, що
можуть визнаватися доказами.
Тепер докази направляються одночасно з позовною за-
явою, відзивом у строк, встановлений законом або судом.
У разі неможливості подання певного доказу особа пови-
нна звернутися до суду з письмовим повідомленням про
неможливість подати доказ у строк, визначений законом.
За новим ЦПК України, суддя перевіряє подані докази
на відповідність таким критеріям, як належність, досто-
вірність, допустимість і достатність. Належними є докази,
які стосуються обставин щодо предмета спору, допусти-
мими – які одержані законним шляхом, достовірними – на
129
Порівняльно-аналітичне право
♦
підставі яких можна встановити дійсні обставини щодо
предмета спору, а достатність, у свою чергу, є оціночним
поняттям і визначається як можливість на підставі наявних
доказів встановити фактичні обставини справи [6, с. 105].
Найбільшої уваги, з погляду судової реформи, заслуго-
вують такі докази, як показання свідків, письмові й елек-
тронні докази.
Отже, нововведення стосуються саме процедури допи-
ту свідків. Допит свідка тепер визнається не тільки дже-
релом доказування, а й способом забезпечення доказів у
справі. Отже, якщо ваші позовні вимоги можуть підтвер-
джуватися показаннями свідків, але ви передбачаєте ймо-
вірність того, що в процесі розгляду справи свідок відмо-
виться від дачі свідчень у суді або йому потрібно буде на
довгий час виїхати за межі країни, ви звертаєтеся до суду
з вимогою про забезпечення доказу. Суд здійснює допит
свідка до початку розгляду справи по суті.
Відтепер заяву про виклик свідків можна подати
до суду разом із позовною заявою, а питання про виклик
свідків може бути вирішено в ухвалі про відкриття про-
вадження в справі.
Новелою стало також письмове опитування учасників
справи та свідків. Ст. 93 ЦПК України в новій редакції
передбачається письмове опитування учасників спра-
ви як свідків. Учасник справи має право в першій заяві
по суті справи, що ним подається до суду, поставити не
більше десяти запитань іншому учаснику справи про об-
ставини, що мають значення для справи. Відповіді на такі
запитання подаються у формі заяви свідка в строк, визна-
чений законом [3].
Новації з’явилися також у сфері подання письмових
доказів до суду й електронних доказів. Кожен письмо-
вий доказ повинен бути поданий до суду в оригіналі або
належним чином посвідченій копії. Водночас у разі по-
дання копії документа необхідно повідомити суд про міс-
цезнаходження оригіналу письмового доказу. Учасники
справи мають право подавати письмові докази в електро-
нних копіях, посвідчених електронним цифровим підпи-
сом, прирівняним до власноручного підпису. Електронна
копія письмового доказу не вважається електронним до-
казом [3].
Поняття «електронні докази» в старому ЦПК не іс-
нувало взагалі. Так, відповідно до ст. 100 ЦПК України,
електронними доказами є інформація в електронній (циф-
ровій) формі, що містить дані про обставини, що мають
значення для справи, зокрема, електронні документи (зо-
крема й текстові документи, графічні зображення, плани,
фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сто-
рінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення,
метадані, бази даних та інші дані в електронній формі.
Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних
пристроях (картах пам’яті, мобільних телефонах тощо),
серверах, системах резервного копіювання, в інших міс-
цях збереження даних в електронній формі (зокрема
і в мережі Інтернет).
Електронні докази подаються в оригіналі або в елек-
тронній копії, засвідченій електронним цифровим підпи-
сом, прирівняним до власноручного підпису відповідно
до Закону України «Про електронний цифровий підпис».
Учасники справи мають право подавати електронні дока-
зи в паперових копіях, посвідчених передбаченим законом
порядком. Паперова копія електронного доказу не вважа-
ється письмовим доказом [3].
Отже, тепер можна захищати свої права, посилаючись
на електронні документи, графічні зображення, веб-сайти,
мультимедійні та голосові повідомлення в електронній
формі.
Також з ухваленням змін до ЦПК стало можливим
врегулювання спору за участю судді до початку розгля-
ду справи по суті. Тобто суддя набуває статусу арбітра
(медіатора) між сторонами в цивільному процесі.
№ 5 2017
♦
Таке врегулювання спору полягає в тому, що суддя
разом зі сторонами спору домовляється про проведення
спільних та (або) закритих нарад. Спільні наради про-
водяться за участю всіх сторін та їхніх представників,
а закриті – за ініціативою судді з кожною зі сторін окре-
мо. На таких нарадах суддя може сприяти сторонам
у з’ясуванні можливих шляхів мирного врегулювання
спору, а також може запропонувати із власної ініціативи
можливий спосіб такого врегулювання. Однак суддя не
має права надавати оцінку доказів, юридичні поради та
рекомендації. Сторони можуть у будь-який момент при-
пинити здійснення такого врегулювання на визначених за-
коном підставах.
Істотною новелою ЦПК України є поява нового проце-
суального суб’єкта, так званого експерта з питань права.
Так, сторонам у цивільному процесі надано можливість
залучати таких експертів для роз’яснення суду, як застосо-
вувати норму права за наявності прогалин у регулюванні.
Послуги таких експертів включаються в судові витрати і
їхня вартість може стягнуватися зі сторони, яка програє
справу.
Як експерт із питань права може залучатися особа,
яка має науковий ступінь та є визнаним фахівцем у галу-
зі права. Рішення про допуск до участі в справі експерта
з питань права та долучення його висновку до матеріалів
справи ухвалюється судом [4].
Відповідно до ст. 174 ЦПК, новим є таке поняття, як
«заяви по суті справи», до яких належать: позовна заява;
відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; запе-
речення; пояснення третьої особи щодо позову або відзи-
ву. Суд може дозволити учаснику справи подати додаткові
пояснення щодо окремого питання, яке виникло під час
розгляду справи, якщо визнає це за необхідне [3].
Нововведення стосуються також забезпечення позо-
ву. Відтепер заяву про забезпечення позову по всім кате-
горіям справ можна подати до суду до моменту подання
позовної заяви. Позов забезпечується всіма заходами,
необхідними для забезпечення ефективного захисту або
поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтер-
есів. Так, ст. 155 ЦПК України передбачається зустрічне
забезпечення, відповідно до якого суд може вимагати від
особи, яка звернулася із заявою про забезпечення позову,
забезпечити відшкодування збитків відповідача, які мо-
жуть бути спричинені забезпеченням позову (зустрічне
забезпечення) [7, с. 147–150].
Обов’язковим для загального провадження відтепер є
проведення підготовчого судового засідання. Підготовче
засідання має бути розпочате не пізніше ніж через трид-
цять днів із дня відкриття провадження в справі. Підго-
товче судове засідання проводиться в межах підготовчого
провадження, що має бути проведене протягом шістдеся-
ти днів із дня відкриття провадження в справі. Відкладати
підготовче судове засідання можна, але в межах строку
підготовчого провадження, який із пролонгацією не може
становити більше ніж дев’яносто днів.
З ухваленням змін до ЦПК України значно складні-
ше буде зупинити провадження в справі. Адже зупинити
провадження в справі можна в разі об’єктивної неможли-
вості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що
розглядається порядком конституційного провадження,
адміністративного, цивільного, господарського чи кри-
мінального судочинства, – до набрання чинності судо-
вим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на
об’єктивну неможливість розгляду справи, коли зібрані
докази дозволяють встановити й оцінити обставини (фак-
ти), які є предметом судового розгляду. Не допускається
зупинення провадження в справі про стягнення алімен-
130
тів через наявність спору про батьківство (материнство),
визначення місця проживання дитини, про участь одно-
го з батьків або родичів у вихованні дитини, спілкуванні
з дитиною [4].
Зміни стосуються також розгляду справ в апеляційній
інстанції. З 15 грудня 2017 р. докази, які не були подані
до суду першої інстанції, приймаються судом апеляцій-
ної інстанції лише у виняткових випадках, якщо учасник
справи надав докази неможливості їх подання до суду пер-
шої інстанції із причин, що об’єктивно не залежали від
нього. Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду
апеляційної скарги має право, зокрема, визнати нечинним
судове рішення суду першої інстанції цілком або частко-
во у передбачених цим Кодексом випадках і закрити про-
вадження в справі у відповідній частині. За результатами
розгляду апеляційної скарги суди апеляційної інстанції
відтепер мають право приймати ухвали та постанови [3].
Новизною є те, що в судах функціонує Єдина судова
інформаційно-телекомунікаційна система. Позовні й інші
заяви, скарги й інші, передбачені законом процесуальні
документи, що подаються до суду і можуть бути пред-
метом судового розгляду, у порядку їх надходження під-
лягають обов’язковій реєстрації в Єдиній судовій інфор-
маційно-телекомунікаційній системі в день надходження
документів.
Така система покликана забезпечити обмін докумен-
тами (надсилання й отримання документів) в електронній
формі між судами, між судом і учасниками судового про-
цесу, між учасниками судового процесу, а також фіксуван-
ня судового процесу й участь учасників судового процесу
в судовому засіданні в режимі відеоконференції.
Із впровадженням таких змін, а саме з 2019 р., суди
зобов’яжуть надсилати судові рішення, судові повістки,
інші процесуальні документи учасникам судового проце-
су на їхні офіційні електронні адреси. Кожна особа зможе
зареєструвати електронну адресу в цій системі. Але така
реєстрація в Єдиній судовій інформаційно-телекомуніка-
ційній системі жодним чином не позбавляє права особи на
подання документів до суду в паперовій формі.
У контексті електронного судочинства також варто
звернути увагу на судовий збір. Законом передбачено, що
ставки судових зборів для судів місцевого суду залиша-
ються незмінними, а для апеляційної та касаційної інстан-
ції суттєво збільшуються. Із впровадженням електронного
судочинства судовий збір можна сплачувати онлайн.
Висновки. Отже, проведення судової реформи стосов-
но процесуального законодавства містить багато нових
інститутів і механізмів, практика використання яких укра-
їнському суспільству ще не зовсім відома. Зазначені ново-
введення є лише верхівкою того айсберга, який насправді
криється на сторінках нових процесуальних кодексів.
Є проблема з доступом до правосуддя, є моменти, які,
можливо, будуть суперечити ст. 6 Конвенції про захист
прав людини, яка забезпечує кожному громадянинові до-
ступ до правосуддя. Це проявляється в тому, що відтепер
тільки адвокати зможуть представляти інтереси тієї чи ін-
шої особи в суді. Тому звичайній людині зрозуміти мотиви
і значення тих чи інших дій буде вкрай важко. Так, гро-
мадяни обмежуються в праві вибору представника, однак
наділяються ширшими можливостями в процесі доказу-
вання, але водночас законодавець встановлює надзвичай-
но багато умов, нюансів, за яких реалізація прав значно
ускладнюється.
Отже, самостійний доступ до правосуддя пересічного
громадянина ускладниться через сувору та складну про-
цедуру судового розгляду і без порад досвідченого юриста
або адвоката тепер не обійтись.
 Порівняльно-аналітичне право
♦

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Про судоустрій і статус суддів : Закон України від 2 червня 2016 р. № 1402–VIII [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon3.rada.gov.ua.
2. Татаров О. Судова реформа : безсистемність закону про систему судоустрою / О. Татаров // Юридичний вісник України. –
2016. – № 23 (10–16 червня). – С. 3.
3. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 р. № 1618–VI (у новій редакції від 15 грудня 2017 р.) [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : // http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1618-15.
4. Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адмі-
ністративного судочинства України та інших законодавчих актів : Закон України від 3 жовтня 2017 р. № 2147–VIII [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2147-19.
5. Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) : Закон України від 2 червня 2016 р. № 1401–VIII [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1401-19.
6. Цивільний процес : [навч. посібник для здобувачів вищ. освіти] / К. Гусаров, М. Жушман, С. Кравцов та ін. – Х. : Право, 2017. – 234 с.
7. Короєд С. Розвиток принципу пропорційності в цивільному судочинстві України / С. Короєд // Збірник Міжнародної науково-прак-
тичної конференції, м. Кишинів. – 2017. – С. 147–150.

УДК 347.77/78

ОСОБЛИВОСТІ СПАДКУВАННЯ АВТОРСЬКИХ ПРАВ

ADDITIONAL SANCTION OF AUTHOR’S RIGHTS

Шевченко Р.В.,
магістрант юридичного факультету
Сумського державного університету
Стаття присвячена виявленню особливостей спадкування авторських прав. У публікації зазначається, що авторське право на об’єкт
є унікальним явищем. Наводяться особливості, які пов’язані зі спадкуванням авторських прав. Визначено, що в науці цивільного права
загальноприйнятим є поділ авторського права на майнові права й особисті немайнові права. Роз’яснено, як треба розуміти виключні май-
нові права автора. З’ясовано, які саме майнові права можуть переходити в спадщину. Досліджено проблемне питання щодо можливості
спадкування авторської винагороди. Вказано проблеми, які існують у практичній частині застосування спеціального закону. У висновку
закріплено положення щодо вдосконалення чинного законодавства України в частині спадкування авторських прав. Результати та до-
сягнення у сфері спадкування авторських прав надають необмежені можливості для вирішення цивільних завдань у процесі вивчення
питання спадщини.
Ключові слова: автор, права, спадщина, авторські права, об’єкт авторського права, спадкування, спадкування авторських прав,
особливості спадкування.

Данная статья посвящена выявлению особенностей наследования авторских прав. В публикации отмечается, что авторское право
на объект является уникальным явлением. Приводятся особенности, связанные с наследованием авторских прав. Определено, что
в науке гражданского права общепринятым является разделение авторского права на имущественные права и личные неимуществен-
ные права. Разъяснено, что следует понимать под исключительными имущественными правами автора. Выяснено, какие именно иму-
щественные права могут переходить по наследству. Исследован проблемный вопрос о возможности наследования авторского возна-
граждения. Указаны проблемы, которые существуют в практической части применения специального закона. В заключении закреплено
положение по совершенствованию действующего законодательства Украины в части наследования авторских прав. Результаты и дости-
жения в сфере наследования авторских прав предоставляют неограниченные возможности для решения гражданских задач в процессе
изучения вопроса наследства.
Ключевые слова: автор, права, наследство, авторские права, объект авторского права, наследование, наследование авторских
прав, особенности наследования.

This article is devoted to revealing peculiarities regarding the inheritance of copyright. The publication states that copyright to the object is
a unique phenomenon. The peculiarities associated with the inheritance of copyright are given. It is determined that in the science of civil law
generally accepted is the division of copyright in property rights and personal non-property rights. Explained what should be understood under
the exclusive copyright of the author. It is found out which property rights can be inherited. The problematic issue of the possibility of inheriting
royalties is investigated. The problems that exist in the practical part of the application of a special law are indicated. The conclusion contains
provisions on the improvement of Ukraine’s current legislation in the field of inheritance of copyright. The results and achievements in the field of
inheritance of copyright provide unlimited opportunities for solving civil tasks in the process of studying the heritage.
Key words: author, rights, heritage, copyrights, copyright object, inheritance, inheritance of copyright, features of inheritance.

Постановка проблеми. Відомо, що кожен об’єкт автор-
ського права має свого творця, свого автора, який створює
той чи інший витвір. Але наступає момент, коли спадкоєм-
ці наслідують авторські права. Чіткої процедури не вста-
новлено чинним законодавством нашої держави, тому це
викликає колізії в законодавстві, бо іноді загальний закон
суперечить спеціальному. Отже, проблема спадкування ав-
торських прав має велике теоретичне та практичне значення.
Стан опрацювання. Питання, що пов’язані з особли-
востями спадкування авторських прав, досліджували такі
вчені: Є. Рябоконь, Р. Шишка, К. Дубова й інші.
Мета статті – проаналізувати особливості спадкуван-
ня авторських прав.
Виклад основного матеріалу. Сьогодні автор-
ське право є популярною та важливою галуззю права.
На це впливають певні чинники, до яких можна від-
нести розвиток техніки та засобів зв’язку, за допомо-
гою яких протягом лічених хвилин можна скопіювати
об’єкти авторських прав і розмножити й надіслати ко-
ристувачам.
До предмета спадкування входять майнові права й
об’єкти авторських прав, нічого іншого не може бути
успадковано. Перелічені права, що входять у предмет, ма-
ють певні особливості в спадкуванні, адже вони належать
до об’єктів нематеріального світу, які також не можуть ді-
литися між декількома особами.

131
№ 5 2017
♦
Наука цивільного права України авторські права поді-
ляє на майнові й особисті немайнові. У цьому контексті
відомий польський вчений А. Войцеховська зазначає, що
майнові права забезпечують виключність автора в галузі
економічної експлуатації твору, особисті немайнові права
захищають емоційний зв’язок, який поєднує автора з його
твором [1, с. 20].
Цивільне законодавство у своїх нормах закріплює по-
ложення, згідно з якими до складу спадщини, яка нероз-
ривно пов’язана з особою спадкодавця, не відносяться
особисті немайнові права [2].
Схожі положення зазначені в Законі України «Про ав-
торське право і суміжні права» (далі – Закон). А саме, ч. 1
ст. 29 зазначає, що успадкуванню підлягають лише май-
нові права творця, що характеризуються як виключні, і не
підлягають успадкуванню особисті немайнові права [3].
Тобто варто виходити з того, що до складу спадщини
можуть входити всі майнові права, які належали спадко-
давцеві на день відкриття спадщини.
Отже, Закон закріплює норми, згідно з якими заборо-
нено успадковувати особисті немайнові права.
Далі потрібно повернутися до питання, як розуміють-
ся виключні майнові права? Проаналізувавши положення
Цивільного кодексу (далі – ЦК) та Закону «Про авторське
право і суміжні права», варто зауважити, що ці законодав-
чі акти містять різні положення стосовно зазначеного пи-
тання. За приписами Кодексу, виключним вважається пра-
во дозволу на використання твору, а згідно з положеннями
Закону – виключними є всі майнові права. Приписами Ци-
вільного кодексу також передбачено майнове право, яке
полягає в перешкоджанні неправомірному використанню
твору, Закон такого не передбачає. Отже, постає питання,
яку саме норму потрібно застосовувати для того, щоб ви-
значити обсяг майнових прав, що можуть передаватися
в спадщину. Вважаємо, що дане питання має бути урегу-
льоване на законодавчому рівні.
Отже, згідно з вищезазначеними нормативними акта-
ми, спадкуванню підлягають: майнові права на викорис-
тання твору, виключне право на дозвіл або заборону ви-
користання твору іншими особами.
Що стосується права авторства та права на ім’я, то по-
трібно зауважити, що вони належать тільки автору й ін-
шим особам належати не можуть [4, с. 222].
На цьому наголошує вчений-цивіліст С. Фурса, вказу-
ючи, що зазначені права є невідчужуваними, не можуть
бути передані другим особам в жодному разі, адже вони
міцно взаємопов’язані з особистістю автора і в цьому кон-
тексті є вічними. Цивіліст вказує на те, що ці права мають
перебувати під належною правовою охороною [5, с. 115].
Однак все ж постає питання щодо переходу в спадщи-
ну особистого немайнового права на недоторканність тво-
ру. Закон забороняє перехід особистих немайнових прав
у спадщину і не зазначає винятків із даного загального
правила. Проте в ч. 2 ст. 29 Закону зауважено, що спад-
коємці наділені правом захисту авторства на твір і правом
протидії будь-якій зміні твору, а також іншим зазіханням
на твір, що може спричинити шкоду честі та репутації
автора. Аналогічна норма закріплена і в ЦК України, де
зазначено, що після смерті автора недоторканність твору
має охоронятися особою, яка була уповноважена на це ав-
тором. Якщо ж така уповноважена особа відсутня, недо-
торканність твору охоронятиметься спадкоємцями автора,
а також іншими зацікавленими особами [6, с. 40].
З вищезазначеного випливає, що право на недоторкан-
ність твору з’являється в час створення твору та не при-
пиняється навіть після смерті автора.
Ще одним важливим питанням, яке з’являється під час
дослідження, є питання стосовно спадкування права на
винагороду, яке також належить до майнового авторського
права. Вітчизняним законодавством закріплено загальні
та спеціальні порядки виплати авторської винагороди. За
132
використання власного твору автор має право вимоги ви-
плати винагороди.
У ч. 2 ст. 16 Закону закріплено, що творцеві належить
винагорода за створення та використання службового тво-
ру, розмір і порядок виплати може встановлюватися тру-
довим або цивільно-правовим договором, який укладаєть-
ся між автором і роботодавцем [3].
Українським законодавством не закріплено норм, які
регламентують процедуру успадкування права на отри-
мання винагороди за використання службових творів.
Науковці ввжають що право, пов’язане з отриманням
винагороди за виготовлення та використвання службо-
вого твору, належить автору і не може успадковувати-
ся. Право на винагороду за використання службового
твору за своїм змістом є цивільно-правовим, тому що
взаємопов’язане із суб’єктивними цивільними правами
автора [7, с. 4].
На думку науковця А. Голощапова, право на винагоро-
ду за використання службового твору також не може бути
успадкованим. Тобто автор не може передати це право для
спадкування після своєї смерті, це право не може за зако-
ном перейти до спадкоємців як самостійне майнове право
[8, с. 96].
Схожа думка висловлена вченим О. Шилохвостом,
який вказує, що право автора на отримання винагороди
за використання службового твору виходить із його осо-
бистого правового статусу найманого робітника, який
перебуває в трудових взаємовідносинах із роботодавцем,
на якого і покладений обов’язок виплачувати винагороду
[9, с. 25]. Отже, право автора на отримання винагороди за
використання службового твору не може бути здійснене
творцем поза межею трудових взаємовідносин і за меж-
ами правового статусу як робітника. У такому разі ніхто,
окрім працівника, який створив твір, не може втілити пра-
во на отримання винагороди.
На думку Е. Гаврилова, майнове право на одержання
винагороди тісно пов’язане з особистістю автора поки він
живий, і це право не може переходити до іншої людини
після смерті автора. Однак взаємозв’язок з індивідуаль-
ністю автора науковець пояснює не змістом перелічених
прав, а потребою, що виникає для захисту майнових ін-
тересів автора. Тому їх не можна відносити до категорії
прав, що прямо стосуються особи спадкодавця. Так право,
і це визнається європейськими країнами, не передається
за життя автора, воно успадковується. Тобто в разі смерті
воно перейде до спадкоємця [10, с. 28].
Чинним законодавством закріплено, що творець служ-
бового твору має право на авторську винагороду, а тому
порівнювати її із зарплатою не варто. У п. 25 постано-
ви Верховного Суду України від 4 червня 2010 р. № 5
«Про застосування судами норм законодавства у справах
про захист авторського права і суміжних прав» [11] зазна-
чено, що непотрібно ототожнювати зарплату, яка випла-
чена працівникові, з авторською винагородою, яка випла-
чена йому за створений твір, згідно з умовами трудового
контракту, адже зарплата є винагородою за зроблену ро-
боту, а авторська винагорода – це всі різновиди винаго-
род або відшкодувань, які мають виплачуватися творчим
людям за використовування їхніх творів, які охороняються
в межах, встановлених авторським правом. Якщо сторони
не досягли порозуміння щодо розмірів такої виплати, суди
повинні зважати на норми постанови Кабінету Міністрів
України від 18 січня 2003 р. № 72 «Про затвердження мі-
німальних ставок винагороди (роялті) за використання
об’єктів авторського права і суміжних прав», і відповідно
до її положень вирішувати розмір виплати [12].
У Рекомендаціях щодо оформлення спадкування ав-
торського права і суміжних прав та іншого переходу прав
порядком правонаступництва зазначається, що майнові
права можуть перейти в спадщину тільки тоді, коли ці
права належали спадкоємцю-працівнику та роботодавцю
 Порівняльно-аналітичне право
♦

спільно, або ці права належали спадкоємцю-працівнику куванню, діляться на два розділи: загальні та спеціальні.
відповідно до укладеного між ними договору [13]. По-перше, майнові права, які не окреслюють яких-небудь
Отже, можна констатувати, що вказані норми Рекомен- обмежень стосовно їх використання (наприклад, право на
дації не визначають підстав для успадкування права на використання, право заборони неправомірного викорис-
авторську винагороду за використання службового твору тання об’єктів авторського права). По-друге, права, які
та ще й не згадують неможливість спадкування. У такому обмежені в розпорядженні, наприклад, право слідування.
разі право на авторську винагороду потрібно відносити Право слідування є спадковим, але не відчужується.
до права інтелектуальної власності, адже ця винагорода Варто зауважити, що в результаті ґрунтовного вивчен-
не вважається заробітною платою, яка має виплачуватися ня умов спадкування авторських прав у законодавстві
згідно з укладеним трудовим контрактом. Право на отри- простежуються колізії стосовно цих питань, потрібно
мання авторської винагороди є невідчужуваним за життя провести наукові дослідження стосовно вдосконалення
автора, але після його смерті, якщо він не встиг отримати законодавства нашої країни щодо інтелектуальної влас-
її за життя, може бути успадковане. ності, уточнити й узагальнити судову практику для того,
Висновки. У підсумку проведеного дослідження щоб усунути колізії ЦК України та Закону України «Про
можна сказати, що авторські права, які підлягають спад- авторське право і суміжні права».
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Войцеховська Л. Особисті авторські права та їх охорона та польським законом про авторське право і суміжні права / Л. Войцехов-
сьха // Інтелектуальна власність. – 2005. – № 2. – С. 20.
2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15.
3. Про авторське право і суміжні права : Закон України від 23 грудня 1993 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3792-12.
4. Рябоконь Є. Авторське право як об’єкт спадкового наступництва / Є. Рябоконь // Вісник: Юридичні науки ; Київ. нац. ун-т імені
Тараса Шевченка. – 2002. – № 45–48. – С. 222–225.
5. Фурса С. Спадкове право : теорія та практика : [навч. посібник] / С. Фурса. – К. : Атіка. 2002. – 496 с.
6. Цибульська О. Особливості спадкування деяких особистих немайнових та майнових прав автора / О. Цибульська // Актуальні про-
блеми держави та права. – 2008. – С. 38–43.
7. Басай О. Спадкування авторських прав / О. Басай // Часопис Національного університету «Острозька академія». Серія «Право». –
2014. – № 2(10). – С. 1–12.
8. Голощапов А. Особенности наследования авторских прав / А. Голощапов, К. Рождественская. – М. : Р. Валент, 2011. – 144 с.
9. Шилохвост О. Наследование прав на результаты интеллектуальной деятельности и средства индивидуализации / О. Шилохвост //
Патенты и лицензии. – 2008. – № 1. – С. 25–35.
10. Гаврилов Э. Наследование интеллектуальных прав / Э. Гаврилов // Патенты и лицензии. – 2008. – № 4. – С. 28–30.
11. Про застосування судами норм законодавства у справах про захист авторського права і суміжних прав : постанова Верховного
суду України від 4 червня 2010 р. № 5 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0005700-10.
12. Про затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті) за використання об’єктів авторського права і суміжних прав : поста-
нова Кабінету Міністрів України від 18 січня 2003 р. № 72 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/
72-2003-%D0%BF.
13. Рекомендації щодо оформлення спадкування авторського права і суміжних прав та іншого переходу прав у порядку правонаступ-
ництва [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.me.gov.ua/Documents/Detail?lang=uk-UA&id=fd27d5a7-8474-4226-aa82-11b3
0149ebc7&title=RekomendatsiiSchodoOformlenniaSpadkuvanniaAvtorskogoPravaISumizhnikhPravTaInshogoPerekhoduPravUPoriadkuPravo
nastupnitstva.

УДК 347.66

УСУНЕННЯ ВІД ПРАВА НА СПАДКУВАННЯ

ЯК ВИД ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

REMOVAL FROM THE RIGHT ON INHERITANCE AS TYPE OF CIVIL LIABILITY

Юніна М.П.,
кандидат юридичних наук,
доцент кафедри цивільного права та процесу
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ
У статті розглянуті актуальні питання правового регулювання порядку усунення від права на спадкування. Визначено, що, зважаючи
на виконувані функції, усунення від спадкування можна назвати видом цивільно-правової відповідальності. Охарактеризовані підстави
та порядок застосування такого виду відповідальності в спадковому праві.
Ключові слова: спадкування, усунення від спадкування, цивільно-правова відповідальність, заповідач, спадкоємець.

В статье рассмотрены актуальные вопросы правового регулирования порядка устранения от права на наследование. Определено,
что, исходя из выполняемых функций, устранение от наследования можно считать видом гражданско-правовой ответственности. Оха-
рактеризованы основания и порядок применения такого вида ответственности в наследственном праве.
Ключевые слова: наследование, устранение от наследования, гражданско-правовая ответственность, наследодатель, наследник.

In the articles considered pressing questions of the legal adjusting of order of removal are from a right on an inheritance. Certainly, that,
having regard to executable functions, a removal from an inheritance can be named the type of civil liability. The described grounds and order of
application of such type of responsibility are in the inherited right.
Key words: inheritance, removal is from inheritance, civil liability, testator, heir.

133
№ 5 2017
♦
Постановка проблеми. Охорона та захист прав і за-
конних інтересів учасників цивільних правовідносин є
одним із головних завдань всіх гілок влади та державних
механізмів сучасної правової держави. Посягання на абсо-
лютні права громадян, їх порушення призводять до засто-
сування до порушників заходів цивільно-правової відпові-
дальності. Саме цивільно-правова відповідальність є одним
із найбільш дієвих методів впливу на поведінку учасників
правовідносин та визначає межі дозволеної та необхідної
їх поведінки. Р.О. Стефанчук визначає цивільно-правову
відповідальність як самостійний вид юридичної відпові-
дальності, що полягає в застосуванні державного приму-
су до правопорушника шляхом позбавлення особи певних
благ чи покладення обов’язків майнового характеру [1].
Цивільно-правова відповідальність виконує компен-
саційну, виховну та стимулюючу функції. Водночас деякі
вчені стверджують, що існування норм спадкового права
щодо усунення від права на спадкування також має на меті
виховання учасників спадкових правовідносин, оскільки
вказані норми спрямовані на недопущення неправомір-
ної поведінки і передбачають негативні наслідки для по-
рушників правових та інших соціальних норм [2, c. 71].
Саме тому, на нашу думку, усунення від права на спадку-
вання можна віднести до одного з видів цивільно-правової
відповідальності, що застосовується в спадковому праві.
Актуальність і важливість дослідження порядку усунення
від права на спадкування підтверджується тим, що спори
про усунення спадкоємців від права на спадкування наразі
є одними з найбільш поширених цивільних справ, що роз-
глядаються в судах.
Стан опрацювання. Дослідженню правового регулю-
вання усунення від права на спадкування були присвячені
праці таких вчених, як: Ю.О. Заїка, О.Є. Кухарєв, З.В. Ро-
мовська, Є.О. Рябоконь, С.Я. Фурса та інших.
Метою статті є дослідження актуальних питань пра-
вового регулювання порядку усунення від права на спад-
кування як одного з видів цивільно-правової відповідаль-
ності та підстав його застосування, а також визначення
можливих шляхів вдосконалення чинного спадкового за-
конодавства України у цій сфері.
Виклад основного матеріалу. Зростаюче у сучасних
соціально-економічних умовах значення приватної влас-
ності та підстав її виникнення, до яких належить і спад-
кування, необхідність створення ефективного механізму
захисту прав та інтересів учасників спадкових відносин
визначають важливість дослідження підстав та порядку
усунення від спадкування як виду цивільно-правової від-
повідальності.
Усунення від права на спадкування, як вказано в Ци-
вільному кодексі України, може проводитись як за запо-
вітом, так і за законом. Як у першому, так і в другому ви-
падку, за п. 4 листа Вищого спеціалізованого суду України
з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову
практику розгляду цивільних справ про спадкування» від
16 травня 2013 р. № 24–753/0/4–13, усунення від права на
спадкування провадиться виключно на підставі рішення
суду.
Складаючи заповіт, спадкодавець за ст. 1235 Цивіль-
ного кодексу має право без зазначення причин позбавити
права на спадкування будь-яку особу із числа спадкоємців
за законом. Також спадкодавець може скласти заповіт на
користь конкретної особи або осіб, усуваючи тим самим
інших можливих спадкоємців від спадкування. Водночас
пояснювати причини такого усунення від права на спадку-
вання спадкодавець не зобов’язаний. Однак це не позбав-
ляє спадкоємця, який усунений волевиявленням заповіда-
ча від спадкування, оскаржити такий заповіт.
Так, Фрунзенським районним судом м. Харкова   був
розглянутий позов К. до Ш. (третя особа – 12 ХДНК) про
визнання заповіту недійсним, визнання права власності на
домоволодіння в порядку спадкування за законом. У позові
134
К. було зазначено, що 24 лютого 2011 р. помер її чоловік І.,
який залишив 18 лютого 2011 р. заповіт на ім’я Ш., який
був записаний зі слів І. та посвідчений Д., державним но-
таріусом 12 ХДНК за місцем мешкання І. Позивачка вва-
жала заповіт І. недійсним на підставі ст. 225 ЦК України
у зв’язку з тим, що його стан здоров’я погіршувався, він
страждав низкою захворювань (ІБС, кардіосклероз, цу-
кровий діабет та ін.), був у пригніченому стані, на мо-
мент заповіту був безвольним і байдужим до життя, не
міг розуміти значення своїх дій та керувати ними. Дослі-
дивши матеріали справи, суд прийняв рішення від 25 жов-
тня 2013 р. про задоволення позову в повному обсязі та
визнання заповіту недійсним. Однак рішенням апеляцій-
ного суду Харківської області від 21 січня 2014 р. вказане
рішення скасовано, у позові відмовлено. Апеляційний суд
виходив із того, що обставини, з яким закон пов’язує за-
стосування ч. 1 ст. 225 ЦК, не знайшли свого підтвер-
дження, оскільки позивачкою не надано доказів того, що
на момент складання заповіту заповідач не міг розуміти
значення своїх дій і керувати ними, підстав для визнання
заповіту недійсним немає [3].
У наведеному прикладі підставою для подання позо-
ву до суду стало бажання позивачки захистити свої права,
які, на її думку, були порушені усуненням її від права на
спадкування.
У чинному законодавстві (ст. 14 ЦК України) перед-
бачені підстави, за наявності яких спадкоємець позбавля-
ється права на спадкування після чітко визначеного спад-
кодавця. Вказані в ст. 1224 ЦК України підстави усунення
від спадкування можна поділити на дві групи: ті, наявність
яких є підставою для усунення від спадкування спадкоєм-
ців як за законом, так і за заповітом, та ті, наявність яких
дозволяє говорити про усунення від спадкування спадко-
ємців лише за законом, не позбавляючи спадкодавця мож-
ливості скласти заповіт на користь цих осіб.
До перших обставин належать передбачені ч. ч. 1 та 2
ст. 1224 ЦК України умисне позбавлення вказаними осо-
бами життя спадкодавця, будь-кого з можливих спадкоєм-
ців або вчинення замаху на їхнє життя. Не має значення
мета вчинення таких протиправних дій або результатив-
ність цих дій. Також такими обставинами є умисне пере-
шкоджання спадкодавцеві скласти заповіт, внести в ньо-
го зміни або скасувати за умови, що такі діяння сприяли
виникненню права на спадкування в них або інших осіб,
або збільшенню їхньої частки в спадщині (ч. 2 ст. 1224
ЦК України).
До другої групи підстав усунення від спадкування на-
лежать підстави, викладені в ч. 3–5 ст. 1224 ЦК України.
До них належать позбавлення батьків батьківських прав
щодо дитини-спадкодавця, якщо їхні права не були по-
новлені на час відкриття спадщини; ухиляння батьками та
повнолітніми дітьми, а також іншими особами від вико-
нання обов’язку щодо утримання спадкодавця; визнання
шлюбу між спадкодавцем і спадкоємцем недійсним без-
посередньо з моменту його укладення за рішенням суду;
ухиляння можливого спадкоємця від надання допомоги
спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або
каліцтво був у безпорадному стані. Наявність вказаних об-
ставин усуває від спадкування всіх можливих спадкоєм-
ців, зокрема й тих, що мають право на обов’язкову частку
в спадщині (ст. 1241 ЦК України), а також поширюються
на відказоодержувачів (ст. 1238 ЦК України) [2, c. 74].
До першої групи обставин, що усувають можливих
спадкоємців від спадкування, відносяться обставини, вка-
зані в ч. 1 ст. 1224 ЦК України, що становлять достатньо
велику суспільну небезпеку та належать до кримінальних
злочинів. Їх наявність повинна бути підтверджена виро-
ком суду, на підставі якого спадкоємець усувається від
спадкування. Як вказує Є.О. Рябоконь, жодного додатко-
вого рішення суду про визнання спадкоємця негідним не
вимагається [2, c. 72].

Ч. 1 ст. 1224 ЦК України першою підставою для усу-
нення від спадкування називає умисне позбавлення мож-
ливими спадкоємцями життя спадкодавця або будь-кого
з можливих спадкоємців, а також вчинення замаху на їхнє
життя. Водночас істотне значення має саме наявність умис-
лу в особи, що вчинила вказані діяння. Тобто особа, яка
вчинила вказані діяння через необережність або в стані,
що виключає можливість її покарання, не може бути усу-
нута від спадкування на підставі ч. 1 ст. 1224 ЦК України.
Зазначене підтверджується ухвалою Верховного Суду
України від 17 грудня 2008 р. в справі № 6–19613св08.
Цією ухвалою було задоволено частково касаційну скар-
гу та скасовано рішення апеляційного суду м. Києва від
9 липня 2008 р. про скасування рішення Подільського
районного суду м. Києва від 16 травня 2008 р. за позо-
вом про визнання свідоцтва про право на спадщину за за-
коном частково недійсним та визнання права власності
на частину спадкового майна. Підставою для винесення
касаційної скарги стало те, що, приймаючи рішення, ра-
йонний і апеляційний суди помилково застосували до пра-
вовідносин між сторонами справи норми ч. 1 ст. 1224 ЦК
України. Такого висновку Верховний Суд України дійшов,
зважаючи на те, що ОСОБА_2, що позбавила життя
ОСОБУ_1 (спадкодавця) і яку усунуто від спадкування,
вчинила злочин, перебуваючи в стані хронічного психіч-
ного захворювання, і не усвідомлювала протиправності
своїх дій, а тому в її діях відсутній умисел як форма вини.
Саме це стало підставою для скасування рішення апеля-
ційного суду та передання справи на новий розгляд [4].
Однак вчинення замаху на життя спадкодавця або по-
тенційних спадкоємців не завжди стає підставою для усу-
нення від спадкування. Так, згідно з абз. 2 ч. 1 ст. 1224 ЦК
України, не усувається від спадкування особа, яка вчинила
замах на життя спадкодавця або спадкоємців, якщо спад-
кодавець, знаючи про це, усе ж призначив її своїм спад-
коємцем за заповітом. Запровадження такої норми викли-
кане бажанням законодавця сприяти подальшій реалізації
принципу свободи заповіту [5, c. 11].
Підставою для усунення від спадкування за нормою
ст. 1224 ЦК є, відповідно до ч. 2 вказаної статті, також
умисне перешкоджання особою спадкодавцеві скласти
заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт, що
сприяло виникненню права на спадкування в цієї особи
чи в інших осіб або сприяло збільшенню їхньої частки
в спадщині. Так, судом Валківського району Харківської
області було розглянуто справу за позовом Л. до О. про
визнання заповіту недійсним та усунення від спадкування.
Водночас позивач Л. посилався на те, що відповідачка, яка
проживала разом із спадкодавцем як наймач, перешко-
джала наданню спадкодавцеві кваліфікованої медичної
допомоги та цілком позбавила його спілкування з людьми.
Вказаними діями відповідачка, на думку позивача, умисно
перешкоджала спадкодавцю скласти заповіт на користь
інших осіб, або скасувати наявний заповіт на її користь.
Дослідивши надані по справі докази, зокрема, висновок
судової почеркознавчої експертизи, за висновком якої  за-
повіт підписаний саме заповідачем, суд у позові відмовив,
а на підтвердження того, що в заповідача не було волеви-
явлення на складання заповіту, не надано доказів [3].
Для визнання спадкоємця негідним на зазначеній під-
ставі обов’язковою умовою є виникнення права на спадку-
вання в цієї особи чи в інших осіб або збільшення їхньої
частки в спадщині, що стало результатом протиправних
дій цієї особи, якими вона перешкоджала складенню за-
повіту, його зміні або скасуванню. Це означає, що в разі
недосягнення особою, що перешкоджала спадкодавце-
ві в укладенні або зміні заповіту, мети збільшення своєї
частки в спадщині або виникненню права на спадкування
в цієї особи чи в інших осіб взагалі, така особа все одно
може стати спадкоємцем після померлого спадкодавця, що
є, на нашу думку, несправедливим стосовно інших спад-
135
Порівняльно-аналітичне право
♦
коємців. У таких випадках, на наш погляд, для усунення
спадкоємця від спадкування немає значення, чи отримав
він завдяки своїм діям очікуваний результат у вигляді ви-
никнення права на спадкування або збільшення частки
у спадщині, чи ні. Відсутність очікуваного результату не
робить дії такої особи правомірними та не є перешкодою
для визнання її негідним спадкоємцем.
Що ж стосується обставин, викладених у ч. ч. 3–5
ст. 1224 ЦК України, то вони, на відміну від обставин, за-
кріплених у ч. ч. 1, 2 вказаної статті, становлять меншу
суспільну небезпеку. Так само, як і у випадках з обстави-
нами, вказаними в ч. 1 ст. 1224 ЦК України, жодного додат-
кового рішення суду про визнання спадкоємця негідним,
коли відповідні обставини стосовно усунення спадкоємця
мають бути встановлені судом згідно з ч. ч. 3–5 ст. 1224
ЦК України, не вимагається.
Так, однією з основних умов, що висуваються до бать-
ків, усунених від спадкування після своїх дітей, щодо яких
вони позбавлені батьківських прав, є відсутність судового
рішення про поновлення їх у правах на час відкриття спад-
щини. Водночас позбавлення батьківбатьківських прав не
впливає на право дитини бути спадкоємцем після смерті
батьків.
Також за ч. 3 ст. 1224 ЦК України не мають права на
спадкування за законом батьки (усиновлювачі) та повно-
літні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухиля-
лися від виконання обов’язку щодо утримання спадко-
давця, якщо ця обставина встановлена судом. Водночас
невиконання батьками своїх обов’язків з утримання ді-
тей не пов’язане з позбавленням їх батьківських прав.
Факт неправомірного ухилення особи від виконання
обов’язку щодо утримання спадкодавця також має бути
підтверджений судовим порядком. Ухвалюючи рішен-
ня щодо встановлення факту неправомірного ухилення
особи від виконання обов’язку щодо утримання спадко-
давця, на нашу думку, суд повинен врахувати не тільки
поведінку зобов’язаної особи, а й необхідність такої до-
помоги для спадкодавця та наявність можливості її на-
дання в спадкоємця.
Також підставою для усунення від спадкування є, від-
повідно до ч. 4 ст. 1224 ЦК України, визнання шлюбу між
спадкодавцем і спадкоємцем недійсним безпосередньо
з моменту його укладення, за рішенням суду.
Винятком із такого правила є надана законом мож-
ливість визнання судовим порядком права на спадкування
того з подружжя, хто не знав і не міг знати про перешкоди
до реєстрації шлюбу. Таке надання права на спадкування
добросовісному подружжю можливо за умови, що рішен-
ня про визнання шлюбу недійсним прийнято після смерті
одного з подружжя [6, c. 30].
Ч. 5 ст. 1224 ЦК України вказує, мабуть, на одну з най-
більш розповсюджених у судовій практиці підстав усунен-
ня від спадкування негідних спадкоємців – ухилення мож-
ливого спадкоємця від надання допомоги спадкодавцеві,
який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був
у безпорадному стані.
Складність таких справ полягає в тому, що для задо-
волення позовних вимог на підставі ч. 5 ст. 1224 ЦК необ-
хідне доведення наявності певної сукупності обставин:
по-перше, умисного ухилення майбутнього спадкоємця
від надання спадкодавцеві допомоги за умови, що він
має змогу її надавати; по-друге, перебування спадкодавця
в безпорадному стані через похилий вік, тяжку хворобу
або каліцтво; по-третє, потреби спадкодавця в допомозі
саме цієї особи [5, c. 15–16]
Так, Приморським судом м. Маріуполь був розглянутий
позов Особи 1 до Особи 2 про усунення від права на спад-
кування, визнання права власності на 1/2 частину будинку
в порядку спадкування та встановлення факту родинних
стосунків. Особа 1 у позові вказувала, що після смерті її
брата відкрилася спадщина, для прийняття якої із заявою
№ 5 2017
♦

до нотаріальної контори звернулася вона та її племінник,
який є сином померлого. У позові Особа 1 зазначала, що
відповідач за життя спадкодавця не надавав йому жод-
ної допомоги, хоча той був інвалідом другої групи та по-
требував такої допомоги, вона, навпаки, піклувалася про
брата, забезпечувала всім необхідним для нормального
життя. Рішенням Приморського районного суду м. Ма-
ріуполя від 18 квітня 2007 р., залишеним без змін ухвалою
апеляційного суду Донецької області від 5 липня 2007 р.,
позов було задоволено. Однак Колегією суддів Судової па-
лати у цивільних справах Верховного Суду України була
розглянута касаційна скарга Особи 2, щодо якої 19 берез-
ня 2008 р. винесено ухвалу про часткове задоволення каса-
ційної скарги та скасування рішення Приморського район-
ного суду м. Маріуполя Донецької області від 18 квітня
2007 р. та ухвали апеляційного суду Донецької області від
5 липня 2007 р. Підставами для прийняття ухвали такого
змісту була, на думку суддів Судової палати у цивільних
справах, недоведеність фактів безпорадного стану спад-
кодавця, його потреби в отриманні допомоги від сина
(який проживав в іншому місті) за умови надання йому
за висновком суду допомоги сестрою й племінницею та
ухилення відповідача від надання допомоги батьку [7].
Отже, лише за одночасного настання вищезазначених
обставин і доведеності згаданих фактів в їх сукупності
спадкоємець може бути усунений від спадкування на під-
ставі ч. 5 ст. 1224 ЦК України [8].
Ст. 1224 ЦК України містить вичерпний перелік обста-
вин, що є підставами для усунення від спадкування. Саме
тому суди слушно відмовляють у задоволенні позовів,
в яких вказані інші, ніж у ст. 1224 ЦК, підстави для усу-
нення від спадкування. Так, 29 травня 2012 р. Подільським
районним судом м. Києва розглянуто справу № 2–5212011
за позовом про усунення від права на спадкування, в якому
позивач як підставу для усунення від спадкування зазна-
чала, що відповідач спонукала спадкодавця до вживання
спиртних напоїв шляхом регулярного купування спиртно-
го, що призвело до його смерті від цирозу печінки. До-
слідивши всі матеріали справи та з’ясувавши, що до від-
повідних правоохоронних органів звернень і повідомлень із
боку родичів щодо смерті спадкодавця не надходило та не
зареєстровано, та будь-які матеріали щодо його смерті
відсутні, суд у задоволенні позову відмовив. Підставою
для такої відмови стало те, що ст. 1224 ЦК містить ви-
черпний перелік підстав для усунення від спадкування, а
твердження позивача про те, що відповідач своїми діями
умисно позбавила спадкодавця життя не знайшли свого
підтвердження в судовому засіданні [9].
Висновки. Отже, можна зробити висновок про те, що
усунення особи від спадкування та позбавлення її можли-
вості стати спадкоємцем після смерті конкретної особи є
видом цивільно-правової відповідальності, що застосову-
ється лише в чітко визначених законом випадках за умови
доведеності обставин, що можуть стати підставою для її
застосування.
Сучасне спадкове право спрямоване на створення
ефективного механізму захисту прав та інтересів учасни-
ків спадкових правовідносин. Саме тому, на нашу думку,
імперативність правил щодо усунення від спадкування
можливих спадкоємців за наявності відповідних обставин
і вичерпний перелік таких обставин є цілком виправдани-
ми та доречними.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Стефанчук Р.О. Цивільне право України : [навчальний посібник] / Р.О. Стефанчук. – К. : Наукова думка, 2004. – 361 с. [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://www.ebk.net.ua/Book/law/stefanchuk_tsivpu/part3/303.htm.
2. Рябоконь Є.О. Усунення від права на спадкування / Є.О. Рябоконь // Вісник Київського національного університету імені Тара-
са Шевченка. Юридичні науки. – 2005. – № № 67–69. – С. 71–74 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://papers.univ.kiev.ua/1/
jurydychni_nauky/articles/riabokon-ye-removal-of-the-right-of-succession_17800.pdf.
3. Узагальнення судової практики вирішення спорів про спадкування [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://old.court.gov.ua/
sud2090/inf_court/generalization/uzag158/.
4. Ухвала Верховного Суду України від 17 грудня 2008 р. в справі № 6–19613св08 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://reyestr.court.gov.ua/ Review/2692660.
5. Кухарєв О.Є. Актуальні питання вирішення судами спорів про усунення від права на спадкування / О.Є. Кухарєв // Вісник Націо-
нальної асоціації адвокатів України. – 2017. – № 5(33). – С. 9–18.
6. Заїка Ю.О. Спадкові права «добросовісного» подружжя в недійсному шлюбі / Ю.О. Заїка // Підприємництво, господарство і пра-
во. – 2002. – № 11. – С. 28–30.
7. Провідмову у позові про усунення у праві на спадкування [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.dom-pravo.kiev.ua/
lang/uk/sudove-rishennya-pro-vidmovu-u-pozovi-pro-usunennya-u-pravi-na-spadkuvannya/.
8. Які обставини повинен встановити суд для правильного вирішення спору про усунення від права на спадкування [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://ukrainepravo.com/law-practice/practice_court/yaki-obstavini-povinen-vstanoviti-sud-dlya-virnogo-virishennya-
sporu-pro-usunennya-vid-prava-spadkuv/.
9. Про усунення від права на спадкування та визнання права на спадкування [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://ut.kiev.ua/yuridicheskaya-praktika/item/819-usunennya-spadkuvannya-ta-viznannya-prava-na-spadkuvannya.html.

136
 Порівняльно-аналітичне право
♦

УДК 347.41

ПУБЛІЧНА ОБІЦЯНКА ВИНАГОРОДИ: ВИЗНАЧЕННЯ ПРАВОВОЇ ПРИРОДИ

PUBLIC PROMISE OF AN AWARD: DETERMINATION OF LEGAL NATURE

Яковенко В.В.,
студентка
Навчально-наукового інституту неперервної освіти
Національного авіаційного університету
Філик Н.В.,
кандидат юридичних наук, доцент,
професор кафедри цивільного права і процесу
Навчально-наукового юридичного інституту
Національного авіаційного університету
Статтю присвячено аналізу правової природи публічної обіцянки винагороди. Акцентується увага на дослідженні відносин, що вини-
кають у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди, та теоретичному аналізі зобов’язань, які виникають із публічної обіцянки винагороди
як родового поняття, та зобов’язань, що виникають із публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу, а також публічної обіцянки
винагороди за результатами конкурсу.
Ключові слова: односторонній правочин, публічна обіцянка винагороди, зобов’язання з публічної обіцянки винагороди, публічна
обіцянка винагороди за результатами конкурсу, публічна обіцянка винагороди без оголошення конкурсу.

Статья посвящена анализу правовой природы публичного обещания вознаграждения. Акцентируется внимание на исследовании
отношений, возникающих в связи с публичным обещанием вознаграждения, и теоретическом анализе обязательств, возникающих при
публичном обещании вознаграждения как родового понятия, и обязательств, возникающих из публичного обещания вознаграждения без
объявления конкурса, а также публичного обещания вознаграждения по результатам конкурса.
Ключевые слова: односторонняя сделка, публичное обещание вознаграждения, обязательства по публичному обещанию воз-
награждения, публичное обещание вознаграждения по результатам конкурса, публичное обещание вознаграждения без объявления
конкурса.

This article is devoted to analysis of legal nature of public promise of an award. The study focuses on the exploration of relations which occur
due to public promise of an award and theoretical analysis of obligations connected with public promise of an award as a legal notion and obliga-
tions which arise from public promise of an award without announcing of the contest and public promise of an award by the result of the contest.
Key words: unilateral transaction, public promise of award, obligations of public promise of award, public promise of award by result of
contest, public promise of award without announcing of contest.

Постановка проблеми. Як відомо, найбільш розпо-
всюдженим різновидом зобов’язань є договір, який є осно-
вою виникнення зобов’язань у цивільному праві. Нарівні
з договорами найбільш розповсюдженими підставами ви-
никнення зобов’язань можуть виступати зобов’язання з
односторонніх дій (недоговірних зобов’язань), до яких,
зокрема, належать зобов’язання, що виникають із публіч-
ної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу, та
зобов’язання, що виникають із публічної обіцянки вина-
городи за результатами конкурсу.
У чинному законодавстві не дається визначення
терміна «публічна обіцянка винагороди» чи поняття
«зобов’язання у зв’язку з публічною обіцянкою винагоро-
ди». Ст. 1144 Цивільного кодексу (далі – ЦК) України ви-
значає: «Особа має право публічно пообіцяти винагороду
(нагороду) за передання їй відповідного результату (пере-
дання інформації, знайдення речі, знайдення фізичної осо-
би тощо)» [1].
Однак оголошення особою про зацікавленість у здій-
сненні визначених дій і обіцянка нагороди є тільки пере-
думовою виникнення правовідносин. Лише після того як
інша особа здійснить передбачені в оголошенні дії, у неї
виникає право вимоги щодо виплати винагороди стосовно
особи, яка оголосила про обіцянку винагороди.
Тому треба чітко розрізняти, в якому сенсі вживаєть-
ся термін «публічна обіцянка винагороди»: як юридичний
факт, як зобов’язальне правовідношення чи як інститут
цивільного права.
Стан опрацювання. Проблеми публічної обіцянки
винагороди досліджували в різні часи такі цивілісти, як:
Є.Л. Вакман, Н.Ю. Голубєва, І.А. Грингольц, В.М. Ігнатен-
ко, О.С. Іоффе, Д.В. Кузнєцова, Л.А. Лунц, І.Б. Новиць-
кий, О.О. Отраднова, М.П. Присяжнюк, В.О. Рясенцев,
В.М. Смирнов, Р.І. Ташьян. Проте у своїх роботах вчені
не приділяли належної уваги вивченню проблемних пи-
тань інституту публічної обіцянки винагороди та практи-
ки його застосування, що зумовлює необхідність аналізу
окремих аспектів зобов’язання у зв’язку з публічною обі-
цянкою винагороди.
Метою статті є дослідження відносин, що виникають
у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди, теоретичний
аналіз зобов’язань, які виникають із публічної обіцянки
винагороди як родового поняття, та зобов’язань, що вини-
кають із публічної обіцянки винагороди без оголошення
конкурсу, а також публічної обіцянки винагороди за ре-
зультатами конкурсу.
Виклад основного матеріалу. Незважаючи на поши-
реність відносин у зв’язку з публічною обіцянкою винаго-
роди на практиці, інститут публічної обіцянки винагороди
до ухвалення 16 січня 2003 р. Цивільного кодексу Украї-
ни не мав, на жаль, не тільки правової регламентації, а й
не привертав уваги вчених-цивілістів, які згадували про
відносини, що виникають у зв’язку з публічною обіцян-
кою винагороди, лише у двох-трьох абзацах підручників
із цивільного та зобов’язального права. У попередні роки
цей інститут спеціально не досліджувався, що свідчить
про недостатню увагу науковців до вивчення проблем-
них питань інституту публічної обіцянки винагороди та
практики його застосування, що зумовлює необхідність
наукового аналізу окремих аспектів зобов’язання у зв’язку
з публічною обіцянкою винагороди на рівні дисертацій-
ного дослідження. Оновлення цивільного законодавства
України значною мірою збагатило і розширило систему
цивільного права України. Низка правочинів і зобов’язань,
що мають важливе практичне значення, вперше отрима-
ли законодавче врегулювання в ЦК України. До них на-
лежить й інститут публічної обіцянки винагороди. Тим
самим законодавець визнав актуальність і необхідність

137
№ 5 2017
♦
спеціального правового регулювання не тільки публічного
конкурсу, але й публічної обіцянки винагороди без оголо-
шення конкурсу [2, c. 4].
Чинне законодавство не дає визначення терміна «пу-
блічна обіцянка винагороди» чи поняття «зобов’язання
у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди». Це викликає
питання, в якому ж сенсі вживається термін «публічна обі-
цянка винагороди»: як юридичний факт, як зобов’язальне
правовідношення чи як інститут цивільного права.
Публічна обіцянка винагороди як юридичний факт –
це, власне, сама пропозиція здійснити ту чи іншу дію за
винагороду. У сучасній літературі існує два основні погля-
ди на юридичну природу публічної обіцянки винагороди
як юридичного факту, а саме: публічна обіцянка винагоро-
ди як пропозиція до вступу в договірні відносини та як
односторонній правочин.
В юридичній літературі ХХ ст. висловлена думка про
те, що публічну обіцянку винагороди може бути визнано
договірною офертою. Тобто можна розглядати публічний
виклик як пропозицію укласти договір, але тільки зверне-
ний не до визначеної окремої особи чи до декількох визна-
чених осіб, а як пропозицію договору, звернену до неви-
значеного кола осіб, – так звану публічну оферту. У цьому
разі одна сторона публічно обіцяє щось будь-кому, хто,
зі свого боку, зробить щось (наприклад, доставити загу-
блену річ) з дотриманням умов, зазначених у пропозиції
вступити в договір. Інша сторона в договорі з’являється
з моменту здійснення дії, за яку обіцяна винагорода, при-
чому факт здійснення необхідної дії означає прийняття
пропозиції. Якщо дії особи, яка знайшла річ чи надіслала
роботи на конкурс, відповідають вимогам про акцепт, то
договір вважається укладеним. Якщо визнати цю думку за
правильну, то в будь-якому разі в оголошенні про публічну
обіцянку винагороди повинні бути зазначені істотні умо-
ви договору, тобто точно зазначені умови, за дотримання
яких оголошення про публічну обіцянку винагороди буде
мати юридичну чинність. Наприклад, якщо в оголошенні
про публічну обіцянку винагороди розмір винагороди (іс-
тотна умова договору) не зазначений, вона не може визна-
ватися офертою.
Оферта – це пропозиція укласти договір. Вона пови-
нна відповідати таким обов’язковим вимогам: по-перше,
бути адресованою конкретній особі (особам); по-друге,
містити вказівку на істотні умови, на яких пропонується
укласти договір; по-третє, пропозиція виражає твердий
намір оферента вважати себе пов’язаним договором з
адресатом, яким буде прийнята пропозиція.
З формального погляду, публічна обіцянки винагороди
не відповідає тільки першій вимозі, а саме: вона звернена
до невизначеного кола осіб. Із цього боку вона схожа на
так звану публічну оферту. Особливість такої оферти по-
лягає в тому, що її звернено до невизначеного кола осіб,
і вона містить всі істотні умови майбутнього договору,
а головне – у ній чітко виражена воля особи, яка робить
пропозицію, укласти договір із кожним, хто до неї звер-
неться. Однак очевидним мінусом публічної оферти є те,
що її в будь-який момент може бути знято до надходження
нового акцепту [2].
Отже, публічну оферту, поки вона не акцептована,
може бути відкликано, відмінено, тобто оферент має бути
сповіщений про прийняття пропозиції, і до такого при-
йняття він вправі свою оферту відкликати. У разі конкур-
су прийняття оферти могло б виражатися зазвичай лише в
наданні роботи. Отже, сторона, що оголосила конкурс чи
обіцяла винагороду без оголошення конкурсу, не будучи
юридично пов’язаною до прийняття її пропозиції, прак-
тично завжди могла б скасувати конкурс чи обіцянку ви-
нагороди до моменту передання відповідного результату.
У такому разі виконавець, що розпочав виконання за-
вдання до скасування конкурсу, жодних прав не здобував
би і не міг би розраховувати навіть на часткову компенса-
138
цію витрачених ним коштів і праці, якими б значними ці
витрати не були. Щодо зазначеного в літературі зауважу-
ють, що «особа, яка обіцяє публічно винагороду, однією
цією своєю обіцянкою ще не зобов’язується; зобов’язання
виникає тільки з моменту прийняття пропозиції (що вира-
жається в здійсненні запропонованої дії), тобто на основі
договору» [3, с. 186].
Оферент до прийняття оферти акцептантом може змі-
нити умови своєї пропозиції (у разі оголошення публічної
оферти). Ст. 1152 ЦК України, хоча і передбачає можли-
вість внесення змін в умови конкурсу, але водночас об-
межує таку можливість певним терміном (зміни можуть
бути внесені засновником конкурсу до початку конкурсу),
а не прийняттям оферти виконавцем завдання. Ст. 1147
ЦК України, яка передбачає можливість зміни умов пу-
блічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу,
без визначення якогось терміну чи іншими обмеженнями
цього права, але і тут законодавець не пов’язує вказану
можливість із наданням відповідного результату чи іншим
актом, який виражає прийняття пропозиції.
Тому, з погляду договірного права, обіцянка винагоро-
ди є тільки пропозицією до укладення договору, зверне-
на до невизначеного кола осіб, і тому вона ні до чого не
зобов’язує особу, яка запропонувала укладення договору.
Така обіцянка не є гарантією для особи, яка бажає отри-
мати винагороду, що здійснення указаної в оголошенні
дії не виявиться марним унаслідок відмови від публічної
обіцянки винагороди, яка може піти вслід за оголошенням
про обіцянку винагороди.
Це положення фактично зруйнувало б такий корисний
(як такий, що спонукає до корисної діяльності) інститут,
як публічна обіцянка винагороди. Тому більш практично
значущим буде висновок про те, що публічна обіцянка ви-
нагороди пов’язує особу, яка публічно обіцяла винагороду,
можливістю передачі передбаченого результату у встанов-
лений термін із дотриманням всіх умов публічної обіцян-
ки винагороди. Варто визнати, що оголошення конкурсу
чи обіцянка винагороди без оголошення конкурсу поро-
джує певні права й обов’язки між особою, яка оголосила
про винагороду, та тими особами, які розпочали виконан-
ня завдання (маються на увазі обов’язок особи, яка ого-
лосила про винагороду, прийняти відповідний результат,
обов’язок відшкодувати витрати в разі відмови від обіцян-
ки та відповідні права осіб, які відгукнулися на обіцянку
винагороди).
Крім того, якщо розглядати публічну обіцянку вина-
городи і відгук на неї як договір, тоді відповідні право-
відносини виникали б тільки між учасниками цього дого-
вору. Але тоді відсутність у виконавців тих чи інших робіт
(у разі оголошення про конкурс), безпосередньо вираженої
волі брати участь у конкурсі і виграти премію позбавляла
б їх можливості набути права, що випливають із конкур-
су, а журі – можливості розглядати роботи, безпосередньо
не представлені на конкурс самими авторами, але опублі-
ковані в пресі, на виставках чи в будь-який інший спосіб.
У цьому разіособа, що виконала дію, зазначену в публічній
обіцянці, не тільки не маючи на увазі прийняття зробленої
пропозиції, але взагалі не знаючи про публічну обіцянку,
не може претендувати на сплату обіцяної винагороди. До-
говору немає, якщо прийняття пропозиції не було, а було
лише здійснення дії, що випадково привело до результату,
якого домагалася особа, що публічно обіцяла винагороду.
Крім того, «коли оферта адресується всім і кожно-
му, – пише О.С. Іоффе, – прийняття її одним акцептантом
усуває від участі всіх інших можливих акцептантів, тоді
як оголошення конкурсу, якщо його вважати зверненим
до всіх і кожного, фактом подачі однієї роботи не пога-
шається, а припускає передання необмеженої кількості
робіт, кожна з яких повинна бути оцінена організатором»
[4, с. 364]. Недоговірний характер зобов’язання у зв’язку
з публічною обіцянкою нагороди підтверджується і тим,

що представлення першого результату не виключає мож-
ливості подальшого надання результатів (для конкурсу
таке твердження найбільш справедливе, хоча зустрічають-
ся подібні випадки і за публічної обіцянки винагороди без
оголошення конкурсу, що буде доведено нижче).
Ще одним аргументом проти визнання публічної обі-
цянки винагороди офертою є те, що згода на участь у кон-
курсі не призводить до обов’язку виплати винагороди,
вона виплачується чи видається тільки за найкращий ре-
зультат, і взагалі, згода на участь у конкурсі чи згода ви-
конати завдання публічної обіцянки винагороди без оголо-
шення конкурсу не спричиняє жодних обов’язків в особи,
яка таку згоду дала.
Отже, якщо вказана особа бере на себе такий обов’язок,
то в разі його невиконання особа, яка обіцяла винагороду,
має право на відшкодування збитків. Але винагорода та
відповідна дія, які визначаються в публічній обіцянці ви-
нагороди, не перебувають в каузальному відношенні між
собою, як це має місце в разі укладання договору про здій-
снення конкретної дії за конкретну винагороду.
Особа, яка обіцяє винагороду, обіцяє її не в тому сен-
сі, що той, хто прийме цю обіцянку, стане зобов’язаним
виконати дію, а в тому, що він (той, хто обіцяє), стане
зобов’язаним видати нагороду лише тоді, якщо дію буде
здійснено. Для особи, яка обіцяє винагороду, важливим є
не вступ іншої особи в зобов’язання здійснити відповід-
ну дію і не набуття права на відшкодування збитків у разі
невиконання цього зобов’язання, а сам факт здійснення
дії. Саме тому дія, яка обумовлена в обіцянці нагороди, є
умовою виникнення обов’язку для особи, яка обіцяє вина-
городу – видати винагороду.
Зі сказаного можна зробити такі висновки:
1) обіцянка винагороди не може вважатися офертою,
тому що є умовною і адресованою не конкретній особі,
а зверненою до невизначеного кола осіб (якщо не брати
до уваги можливість визнання публічної обіцянки вина-
городи публічною офертою, про що йшлося вище);
2) обов’язок виплати винагороди виникає не з угоди
з особою, що досягла зазначеного в обіцянці результату,
а самого факту обіцянки винагороди за досягнення цього
результату;
3) у разі скасування конкурсу чи обіцянки винагороди
особи, які розпочали виконання завдання, мають право на
відшкодування витрат;
4) для особи, яка обіцяє винагороду, важливий не вступ
кого-небудь у зобов’язання здійснити відповідну дію,
а сам факт здійснення дії.
Досягнення та передання відповідного результату не є
акцептом, тому що, по-перше, цей результат може бути до-
сягнутий невизначеною кількістю осіб; по-друге, за одно-
часного його досягнення декількома особами, кожна з них
може розраховувати на відповідну частину винагороди;
по-третє, особа може набути прав, що випливають із пу-
блічної обіцянки винагороди, і без прямо вираженої волі
брати в ній участь.
У науковій літературі ХІХ ст., як було зазначено, пи-
тання про юридичну природу відносин, породжуваних пу-
блічною обіцянкою, теж було спірним. Вчені визнали, що
в деяких випадках одностороння обіцянка сама здатна, на-
рівні з договором, бути джерелом зобов’язання. У зв’язку
із цим з’явилася необхідність надати цій обіцянці такої
юридичної конструкції, яка могла б забезпечити впевне-
ність особам, які бажають відгукнутися на обіцянку вина-
городи, у тому, що їхня діяльність, за її успішності, не за-
лишиться без винагороди.
Отже, публічна обіцянка винагороди як юридичний
факт не може належати до договорів. Звичайно, не може
вона бути адміністративним актом, неправомірною дією
(якщо обіцянка винагороди буде стимулювати до неправо-
мірних дій, вона взагалі по суті не буде підставою для ви-
никнення відповідного зобов’язання) чи подією. Не може
139
Порівняльно-аналітичне право
♦
бути публічна обіцянка винагороди визнана як юридичний
вчинок, тому що особа, яка вчиняє його, не має на увазі
створення для себе прав чи обов’язків, а особа, яка обіцяє
винагороду, навпаки – має на увазі створення для себе від-
повідних прав і обов’язків.
Публічна обіцянка винагороди як юридичний факт
належить до односторонніх дій, але до виникнення
зобов’язань приводять, насамперед, такі односторонні дії,
що відбуваються зі спеціальним наміром породити певні
правові наслідки, тобто вони є правочинами. Водночас
йдеться саме про односторонні правочини, для здійснення
яких досить волевиявлення однієї особи. Варто погодити-
ся з думкою, яка висловлена в літературі: «Звичайно, пра-
вовідношення, що виникає з одностороннього правочину,
встановлюється принаймні між двома особами. Але від-
бувається воно діями однієї особи. Водночас не варто хви-
люватися через те, що, наприклад, для одержання спадщи-
ни за заповітом потрібна згода спадкоємця прийняти її»
[5, с. 202].
Певна дія буде правочином тільки тоді, коли вона спря-
мована на встановлення, зміну або припинення цивільних
прав і обов’язків. За цією ознакою можна відрізнити пра-
вочин від протиправних дій, тобто дій, які порушують ви-
моги закону й інших правових актів, а також від юридич-
них вчинків, що є правомірними.
Особа, яка оголошує про обіцянку винагороди, свідо-
мо дає зрозуміти, що готова взяти на себе певні обов’язки.
Тому можна із впевненістю зазначити, що оголошення про
обіцянку винагороди є правочином, який односторонньо
надає право.
Публічну обіцянку винагороди варто розглядати як од-
носторонній правочин, особливість якого полягає в тому,
що він відбувається стосовно невизначеного кола осіб,
а учасником правовідношення, яке виникає на його осно-
ві, може бути кожний, хто досягне зазначеного в правочині
результату.
Визнання публічної обіцянки винагороди односторон-
нім правочином спричиняє істотні практичні наслідки:
по-перше, хоча скасування обіцянки стороною, що його
оголосила, можливе, але вона повинна буде відшкодува-
ти витрати особи, яка розпочала виконання обумовленого
обіцянкою завдання; по-друге, не можна відмовляти осо-
бам, які випадково досягли відповідного результату, поза
зв’язком з обіцянкою винагороди, в отриманні винагороди.
Якщо ж ми говоримо про публічну обіцянку винагоро-
ди як про односторонній правочин, то обов’язок виплати
винагороди виникає не з угоди з особою, що досягла за-
значеного в обіцянці результату, а самого факту обіцянки
винагороди за досягнення цього результату. Особа може
набути права, що випливають із публічної обіцянки вина-
городи, і без прямо вираженої волі брати участь у відно-
синах із публічної обіцянки винагороди та отримати ви-
нагороду.
Обіцянка сама собою не має зобов’язальної сили,
хіба що в ній виражений позитивний намір пов’язати
себе зобов’язанням, і в такому разі обіцянка рівнозначна
зобов’язанню, або обіцянка вчинена за умови й умова при-
ймається протилежною стороною – у такому разі також
обіцянка закріплюється подальшим правочином [6, с. 212].
Отже, можна дати визначення публічної обіцян-
ки винагороди як юридичного факту, а саме як одно-
стороннього правочину. Публічна обіцянка винагоро-
ди – це односторонній правочин, з огляду на який особа,
яка обіцяла винагороду, зобов’язується сплатити уста-
новлену винагороду тому, хто досягне обумовленого пра-
вочином результату.
З визначенням публічної обіцянки винагороди як од-
ностороннього правочину згодна більшість учених.
Публічна обіцянка винагороди за результатами кон-
курсу є важливим інструментом отримання кращого ре-
зультату. Коли такий результат стосується всього суспіль-
№ 5 2017
♦

ства, держава як виразник загальносуспільного інтересу 2) абсолютно непорівнянні між собою, які здійснити
має брати активну участь у цьому процесі. Держава може може необмежена кількість осіб, кожна з яких має право
здійснювати фінансування конкурсів, що проводяться на отримання винагороди;
в інтересах всього суспільства, та повинна нести відпо- 3) аналогічними, але право на отримання винагороди
відальність за невиконання взятих на себе зобов’язань. має лише одна особа;
Варто визнати за державою можливість бути засновником 4) такі, які можна зіставити за якістю.
конкурсу. Чітке законодавче врегулювання можливості У перших трьох випадках йдеться про такий вид пу-
держави бути засновником конкурсу, який проводить- блічної обіцянки винагороди, як публічна обіцянка вина-
ся в загальнодержавних інтересах, є важливим аспектом городи без оголошення конкурсу, а в останньому – про
щодо захисту прав та інтересів учасників конкурсу [7]. публічний конкурс [2].
Коли йдеться про публічну обіцянку винагороди, то У контексті зазначеного погоджуємося з думкою
зазвичай мається на увазі не сам факт обіцянки винаго- В.М. Ігнатенка, що, зважаючи на багатозначність терміна
роди, а обіцянка винагороди в сенсі правового інституту, «конкурс» у цивільному праві, доцільно закріпити в ЦК за-
який передбачає на тільки факт обіцянки винагороди, але гальні положення про конкурс як родове поняття, а також
й інші правочини, які лежать в основі відповідних від- правила про окремі види конкурсу (публічний конкурс,
носин (як за результатами конкурсу, так і без оголошення конкурс-торги, конкурс з наділення правами), передбачив-
конкурсу). ши норму про пріоритет норм про конкурс-торги за умови
Публічна обіцянка винагороди як правовий інститут – укладення договору як результату конкурсу [8].
це група правових норм, що регулює суспільні відносини, Висновки. Отже, публічна обіцянка винагороди як
які виникають з односторонніх правочинів, що здійсню- родове поняття є підставою для виділення публічної обі-
ють особа, яка публічно обіцяє нагороду, чи засновник цянки винагороди без оголошення конкурсу, а також кон-
конкурсу й особа (особи), що досягла(и) зумовленого обі- курсу, який стимулює не просто до бажаного, а до тако-
цянкою результату. го результату, який виявиться кращим серед досягнутих.
Винагорода може бути обіцяна за досягнення будь- Зобов’язання, що виникають із названих юридичних ак-
якого непротивоправного результату. Але результат, який тів, об’єднує те, що в обох випадках особа бере на себе
повинен бути досягнутий, може бути різного характеру. обов’язок сплатити винагороду за досягнення обумовле-
Можна зробити висновок, що результати, за досягнен- ного результату тому, ким він буде досягнутий (для кон-
ня яких обіцяна винагорода, можуть бути: курсу досягнутий результат повинен бути визнаний най-
1) єдині у своєму роді; кращим).
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Цивільний кодекс № 435–15 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15.
2. Голубєва Н.Ю. Зобов’язання із публічної обіцянки винагороди : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.03 «Цивільне
право та цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Н.Ю. Голубєва ; Одеська національна юридична академія. –
Одесса. – 2005. – 24 с.
3. Новицкий И.Б., Лунц Л.А. Общее учение об обязательстве / И.Б. Новицкий, Л.А. Лунц. – М. : Гос. изд. юрид. лит., 1950. – 416 с.
4. Иоффе О.С., Толстой Ю.К. Новый гражданский кодекс РСФСР / О.С. Иоффе, Ю.К. Толстой. – Л. : Изд-во ЛГУ, 1965. – 448 с.
5. Иоффе О.С. Обязательственное право / О.С. Иоффе. – М. : Юрид. лит., 1975. – 880 с.
6. Цимбаленко В.М. Публічна обіцянка винагороди та умовні правочини / В.М. Цимбаленко // Право. – Випуск 10. – 2010. –
С. 211–215.
7. Ткач І.В. Участь держави у зобов’язаннях з публічної обіцянки винагороди за результатами конкурсу / І.В. Ткач //Адвокат. – 2012. –
№ 11. – С. 45–48 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/UJRN/adv_2012_11_11.
8. Ігнатенко В.М. Динаміка виникнення зобов’язання з публічної обіцянки нагороди за результатами конкурсу/ В.М. Ігнатенко //
Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. – 2012. – № 3. – С. 174–181 [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nvdduvs_2012_3_27.

140
 Порівняльно-аналітичне право
♦

УДК 347.13:340.113

ЮРИДИЧНИЙ (ФАКТИЧНИЙ) СКЛАД У ЦИВІЛІСТИЦІ:

СУТНІСНИЙ ТА ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТИ

JURIDICAL (FACTUAL) COMPOSITION IN CIVIL LAW:

ESSENTIAL AND TERMINOLOGICAL ASPECTS

Яроцька М.В.,
молодший науковий співробітник
Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва
імені академіка Ф.Г. Бурчака
Національної академії правових наук України
Статтю присвячено розгляду поняття юридичного (фактичного) складу в доктрині цивільного права. Аналізується практика вживання
термінів «юридичний склад», «фактичний склад» та «складний юридичний факт» у юридичній літературі, встановлюються причини тако-
го термінологічного плюралізму, викладається авторське бачення стосовно порушеного питання.
Ключові слова: юридичний факт, юридичний склад, фактичний склад, складний юридичний факт.

Статья посвящена рассмотрению понятия юридического (фактического) состава в доктрине гражданского права. Анализируется
практика использования терминов «юридический состав», «фактический состав» и «сложный юридический факт» в юридической ли-
тературе, устанавливаются причины такого терминологического плюрализма, излагается авторское видение относительно поднятого
вопроса.
Ключевые слова: юридический факт, юридический состав, фактический состав, сложный юридический факт.

The article is devoted to consideration of notion of juridical (factual) composition in civil law doctrine. Practice of usage term “juridical compo-
sition” “factual composition” and “compound juridical fact” in legal literature is analyzed, reasons of such terminological plurality are defined, and
author’s concept about raised issue is expounded.
Key words: juridical fact, juridical composition, factual composition, compound juridical fact.

Постановка проблеми. Учення про юридичні (фак-
тичні) склади належить до однієї з фундаментальних
проблем доктрини цивільного права. Шляхи її вирішення
безпосередньо пов’язані з подальшим визначенням спе-
цифіки механізму регламентаційного впливу цивільного
права на суспільні відносини, даючи змогу дослідити осо-
бливості взаємозв’язків між різними правовими явищами
й процесами, а також зрозуміти вплив обставин реальної
дійсності на передбачені законом юридичні наслідки.
Незважаючи на досить високий рівень розроблення до-
сліджуваної проблематики, термінологічні питання в кон-
тексті аналізу юридичних (фактичних) складів у сучасній
цивілістиці залишаються актуальними.
Стан опрацювання. Теоретичні положення стосовно
юридичних (фактичних) складів були започатковані в ні-
мецькій доктрині пандектного права в працях таких ви-
датних учених, як Б. Віндшейд, Г. Дернбург, А. Манігк та
інші. У контексті впливу німецького права й доктрини на
дореволюційне цивільне право та цивілістику Російської
імперії відповідні наукові погляди були перенесені в ро-
сійську науку цивільного права, де знайшли підтримку
й подальший розвиток у наукових працях Д.Д. Грімма,
М.Л. Дювернуа, Г.Ф. Дормідонтова та інших авторів.
Водночас вагомий внесок у розвиток учення про юри-
дичні (фактичні) склади здійснили радянські правники
О.О. Красавчиков (праця «Юридичні факти в радянському
цивільному праві» 1958 р.), В.Б. Ісаков (робота «Фактичний
склад у механізмі правового регулювання» 1980 р.) та інші.
У сучасній вітчизняній доктрині цивільного права
питання юридичних (фактичних) складів розглядалось
у працях таких правників, як А.В. Коструба («Юридич-
ні факти в механізмі правоприпинення цивільних від-
носин» 2014 р.), М.Д. Пленюк («Підстави виникнення
зобов’язальних правовідносин в механізмі правового
регулювання» 2016 р.), Г.М. Чувакова («Юридичні фак-
ти, фактичні склади та їх дефекти» 2016 р.), О.А. Явор
(«Юридичні факти в сімейному праві України: усталені
підходи і новітні тенденції» 2016 р.) та інші.
Мета статті полягає в аналізі наявних наукових під-
ходів щодо напрямів і сфери використання термінів «юри-
дичний склад», «фактичний склад» та «складний юри-
дичний факт», а також у дослідженні історичних витоків
і сучасного стану вивчення цієї проблеми та формуванні
авторського бачення шляхів її вирішення.
Виклад основного матеріалу. Юридичний (фак-
тичний) склад є однією з теоретичних категорій, за до-
помогою якої цивілісти пізнають правову реальність,
досліджуютьвзаємозв’язоквідповіднихобставинізпередбаче-
ними нормою цивільного права юридичними наслідками.
При цьому ефективність використання цієї категорії як
методологічної моделі забезпечується її розумінням через
уніфіковану термінологію. Остання дає змогу розглядати
правову реальність через усталений понятійно-категорі-
альний апарат та тим самим мінімізувати виникнення різ-
ночитань і концентрувати увагу на найбільш важливих ха-
рактеристиках досліджуваного явища. Тому використання
різної термінології повинне виправдовуватись або істо-
рично визначеною синонімічністю, або, навпаки, різним
значенням відповідних термінів. Розглянемо цю пробле-
му в контексті термінологічно-категоріального апарату,
що використовується в цивілістиці в царині дослідження
юридичних (фактичних) складів.
У сучасній науці цивільного права для позначення
досліджуваного явища правової дійсності практично од-
наковою мірою використовуються терміни «юридичний
склад» і «фактичний склад» із певною перевагою остан-
нього. Зокрема, до прихильників використання першого
варто віднести Б.Б. Черепахіна [1, с. 13], О.О. Красавчико-
ва [2, с. 53], О.С. Іоффе [3, с. 244], С.О. Кареліну [4, с. 5],
М.Д. Пленюк [5, с. 147] та інших авторів. Водночас пере-
вагу використанню терміна «фактичний склад» надають
М.М. Агарков [6, с. 305], В.Б. Ісаков [7], Є.О. Крашенін-
ніков [8], В.В. Гордєєв [9], Л.В. Криволапова [10, с. 263],
Г.М. Чувакова [11, с. 33] та інші науковці.
Глибокий і всебічний розгляд поставленої пробле-
матики неможливий без аналізу аргументів, наведених
щодо використовуваної термінології одними з перших
авторів теорії юридичних фактів. Мова йде про моногра-
фії О.О. Красавчикова та В.Б. Ісакова, чиї думки із цього
приводу вичерпно демонструють витоки й наявний на той

141
№ 5 2017
♦
час рівень розуміння досліджуваної проблеми, аксіома-
тичні та дискусійні положення щодо шляхів її вирішення,
а також основні аргументи, висловлені в межах дискусій
тих часів. Базовим, аксіоматичним положенням концепції
юридичних (фактичних) складів, яке практично ніким не
оспорюється в цивілістиці (як і в юриспруденції загалом),
є теза стосовно того, що він являє собою сукупність де-
кількох (двох і більше) юридичних фактів. У світлі цього
очевидно, що використовувана в сучасних дослідженнях
термінологія завжди повинна враховувати та терміноло-
гічно підкреслювати те, що йдеться саме про склад (від-
повідну сукупність) юридичних фактів.
У контексті порушеного питання О.О. Красавчиков
прямо називає використання ним терміна «юридичний
склад» відходом від існуючої термінології, однак зазначає,
що використовує це поняття як синонімічне щодо терміна
«фактичний склад». Вказаний підхід ученого базується на
його твердженні про те, що до юридичного складу входять
не всі факти, а лише важливі (сукупність яких визначена
законом як необхідна підстава для виникнення правовід-
ношення). Унаслідок цього науковець практично наголо-
шує на тому, що термін «фактичний склад» неправиль-
но відображає зміст, який у нього вкладається, оскільки
категорії фактичного та юридичного, як правило, і у фі-
лософії права, і в юриспруденції не підлягають ототож-
ненню. Тому коли стверджується, що факт юридичний,
а склад – фактичний, то створюється хибне уявлення щодо
того, ніби значення має тільки окремий юридичний факт,
а сукупність юридично байдужа, має фактичний характер
[2, с. 53, 66]. Із цими міркуваннями варто погодитись.
Привертає увагу те, що О.С. Іоффе, хоч і підтримував
у своїх поглядах позиції О.О. Красавчикова щодо сутнос-
ті юридичних фактів, однак фактично ототожнив юри-
дичний склад і складний юридичний факт, зазначивши:
«Сукупність декількох фактів, настання яких необхідне
для виникнення правовідношення, іменується складним
юридичним фактом, або юридичним складом» [3, с. 244].
У його працях розгляду цього питання увага не приді-
ляється, а робиться відсилка до монографії О.О. Кра-
савчикова «Юридичні факти в радянському цивільному
праві», який, до речі, цей аспект проблеми взагалі не роз-
глядав. Із цього можна зробити висновок, що відсилка
стосується положень про фактичний склад, а ототожнен-
ня з ним складного юридичного факту є авторською нау-
ковою пропозицією О.С. Іоффе. У зазначеній монографії
О.О. Красавчикова йдеться про «складний юридичний
склад», ускладнюючим елементом якого є окреме пра-
вовідношення [2, с. 71]. Однак наведене положення сто-
совно складного юридичного факту знайшло розвиток
у монографії В.Б. Ісакова, який водночас опонував дея-
ким позиціям представника свердловської цивілістичної
школи. Учений використовував «традиційний» термін
«фактичний склад» у розумінні системи юридичних
фактів, передбаченої нормами права як підстава для на-
стання правових наслідків (виникнення, зміни чи припи-
нення правовідношення). Водночас він зробив істотний
внесок у розвиток теоретичних положень про складний
юридичний факт. Погоджуючись із О.О. Красавчиковим
щодо того, що елементом юридичного складу є окремий
юридичний факт (дія чи подія), а елементом такого фак-
ту є явища правової реальності, що є діями чи подіями,
В.Б. Ісаков водночас визначив, що складний юридичний
факт варто розглядати як певну сукупність, систему його
ознак. При цьому до складних юридичних фактів він за-
пропонував відносити юридичні стани (наприклад, пере-
бування в складі збройних сил, у трудових відносинах),
а також склад правопорушення як особливий вид склад-
ного юридичного факту [7, с. 27]. Варто зауважити, що
зазначений підхід щодо юридичних станів послідовно
відстоювався вченим і в наступних працях, присвячених
окремо юридичним фактам [12, с. 35]. Вказана позиція,
142
безумовно, заслуговує на увагу та не втратила своєї акту-
альності й нині.
Таким чином, з наведених підходів постає, що термі-
ни «юридичний склад» і «фактичний склад» можуть ви-
користовуватись у сучасному правовому вжитку як сино-
німічні для позначення сукупності декількох юридичних
фактів, які впливають на виникнення, зміну чи припинен-
ня правовідносин. Термін «складний юридичний факт»
підлягає термінологічному використанню для позначення
юридичного факту, що має системну сукупність ознак,
його якісних особливостей, певних нормативно заданих
юридичних характеристик, які визначають його специфіку
порівняно з «простим» юридичним фактом.
Варто визнати, що радянські вчені, зокрема О.О. Кра-
савчиков, лише перенесли в дискусійну площину термі-
нологічні питання, які не знайшли вирішення в доктрині
німецького пандектного права. Саме в німецькій цивіліс-
тичній літературі були закладені передумови для відпо-
відного термінологічного плюралізму. Можна припусти-
ти, що виникненню дискусії стосовно термінологічної
довершеності категорій «юридичний склад» і «фактичний
склад», а також їх співвідношення з категорією складно-
го юридичного факту сприяла понятійна невизначеність
та плутанина, зумовлена відсутністю глибокого наукового
аналізу сфери термінологічного використання відповід-
них категорій, що мало наслідком їх невпорядкованість
у межах категоріального апарату німецького права.
Учення про юридичні (фактичні) склади в цивілісти-
ці виникло не так давно. Лише в другій половині ХІХ ст.
в Німеччині були сформовані основні положення відпо-
відної теоретичної концепції, хоча ще в першій половині
ХІХ ст. цей термін (Thatbestand, або Tatbestand) наділяли
кримінально-правовим значенням, що пов’язується з ак-
тивною кодифікацією кримінального права. При цьому
його залучення до юридичного категоріального апарату
стало результатом перекладу німецькими вченими терміна
«Corpus delicti» [13, с. 9]. Простежується й те, що вчен-
ня про юридичні (фактичні) склади тісно пов’язане з по-
няттям складу правопорушення (злочину). На це, до речі,
вказує й та обставина, що термін «Tatbestand» (фактичний
склад), який у сучасній німецькій літературі позначає су-
купність декількох юридичних фактів, що спричиняють
виникнення, зміну чи припинення правовідносин, було
використано в роботі К. Штюбеля 1805 р. з оригінальною
назвою «Thatbestand der verbrechen, die urheber derselben»,
що можна перекласти як «Склад злочину у сфері автор-
ського права». На сторінках цієї розвідки автор розглядає,
зокрема, і факти, сукупність яких утворює основу скла-
ду злочину [14]. Ці обставини певною мірою пояснюють
відомі підходи щодо розгляду складу правопорушення
як юридичного факту або складного юридичного фак-
ту, як пропонує В.Б. Ісаков. Вказані обставини вплинули
також на пропозиції щодо розгляду елементів правопо-
рушення, а саме протиправності, вини, шкоди й причин-
но-наслідкового зв’язку між протиправною поведінкою та
шкодою, як фактичного складу, висловлені М.М. Агарко-
вим [6, с. 407]. Варто зауважити, що такий підхід міг бути
виправданий під час формування відповідної терміноло-
гії в доктрині цивільного права та наповнення її певним
змістом, однак у сучасних умовах він є необґрунтованим
через сутнісну усталеність змістового наповнення терміна
«юридичний факт». Його розгляд виключно в контексті
наділення правовстановлюючою, правозмінюючою або
правоприпиняючою властивістю не дає змогу розглядати
інші обставини, що не наділені такими властивостями,
як юридичні факти. Тим більше, що ще в науці німець-
кого пандектного права робилися спроби акцентувати
увагу на юридичних властивостях складу, що відповідає
більш пізнім науковим поглядам О.О. Красавчикова. Зо-
крема, Б. Віндшейд висловлював чітку наукову позицію
щодо того, що підставою для виникнення, зміни й при-
 Порівняльно-аналітичне право
♦

пинення прав виступають фактичні склади (Thatbestände)
[15, с. 138, 142], що також можна перекласти як «склад
фактів». Водночас Г. Дернбург використовує для позначен-
ня відповідного явища термін «juristischen Thatbestand»
[16, с. 184], тобто юридичний склад фактів, або юри-
дичний фактичний склад. Також А. Манігк розглядав як
складові частини «juristischen Thatbestand» (юридичного
фактичного складу, або юридичного складу фактів) норму
права та faktischen Thatbestand (фактичний склад фактів),
демонструючи тим самим співвідношення фактичного і
юридичного в складі [17, с. 148–149].
З огляду на зазначене доцільність використання тер-
міна «складний юридичний факт» є дискусійною з ура-
хуванням її змістового навантаження, зокрема й у світлі
усталеного цивілістичного розуміння сутності юридич-
ного факту. Необхідно також враховувати, що в термі-
нологічному апараті сучасної цивілістики широко вико-
ристовується та є усталеним термін «юридичний стан»,
який, як зазначалося в літературі, пропонується ототож-
нювати з терміном «складний юридичний факт». Крім
цього, у ході вирішення проблеми допустимості викорис-
тання в цивілістичних дослідженнях терміна «складний
юридичний факт» йому має протиставлятись «простий
юридичний факт». Однак у такому разі виникає питання
про те, у чому полягає ускладнення юридичного факту:
у кількості умов, що вимагаються для констатації його
настання, чи в чомусь іншому? У такому разі необхідно
враховувати, що практична реалізація кожної правової
моделі, закріпленої нормою права, на шляху утворен-
ня юридичного факту пов’язується з певними умовами.
У результаті цього за відсутності чітких критеріїв склад-
но розмежувати прості й складні юридичні факти. Біль-
ше того, вбачається, що в такому разі варто вести мову
не про складні юридичні факти, а про умови настання
юридичних фактів. Очевидно, що вина, протиправність
і причинно-наслідковий зв’язок між дією (протиправною
поведінкою) та передбаченими законом негативними на-
слідками (настання шкоди) не є юридичними фактами,
адже вони уособлюють різні правові характеристики
правопорушення. Тому критику О.О. Красавчиковим ви-
сновків М.М. Агаркова з приводу віднесення до юридич-
них фактів вини й протиправності [2, с. 57] в контексті
сучасного розуміння сутності юридичного факту варто
вважати справедливою. Однак необхідно зауважити й
стосовно підтвердження позиції, висловленої О.О. Кра-
савчиковим із приводу ризиків, пов’язаних із розши-
ренням сфери термінологічного використання поняття
«фактичний склад». На перший погляд цей термін є мож-
ливим до застосування, зокрема й до категорії «склад
правопорушення». Однак усі його елементи з позиції фі-
лософії права можуть бути кваліфіковані як певні факти,
що можуть мати місце в реальній дійсності, проте не всі з
них спричиняють виникнення, зміну чи припинення пра-
вовідносин. Таким чином, у результаті юридичної квалі-
фікації одні з них можуть бути визнані як юридичні фак-
ти (наприклад, факт завдання шкоди), а інші – лише як
умови застосування цивільно-правової відповідальності.
З огляду на це категорії «юридичний (фактичний) склад»
і «склад правопорушення» підлягають чіткому терміно-
логічному розмежуванню.
Висновки. Учення про юридичний (фактичний)
склад у приватних правовідносинах, що зародилось у
німецькому пандектному праві, його витоки пов’язані
з розвитком теорії правопорушення (злочину), у меж-
ах якої такий склад розглядався як підстава для відпові-
дальності. Цим зумовлена термінологічна пов’язаність
сучасних категорій «юридичний (фактичний) склад» і
«склад цивільного правопорушення». При цьому в меж-
ах відповідної приватноправової концепції німецькими
вченими використовувались терміни «фактичний склад»
(Thatbestand, або Tatbestand) або «юридичний фактичний
склад» (juristischen Thatbestand), який ще можна переклас-
ти як «склад фактів» (фактичний або юридичний відпо-
відно). Однак за подальшої еволюції концепції юридично-
го (фактичного) складу в межах німецького пандектного
права термін «Thatbestand» (Tatbestand) набув інших рис
і став позначати сукупність юридичних фактів, необхід-
них, зокрема, і для виникнення правовідносин, які ми ба-
чимо в роботах Б. Віндшейда, Г. Дернбурга, А. Манігка
та інших авторів. Тому якщо в царині його зародження –
у теорії правопорушення (злочину) – він міг розглядатись
у сучасному розумінні «складного юридичного факту»,
пропонованого В.Б. Ісаковим, тобто як окремий факт,
який характеризується певними ознаками, то в доктрині
пандектного права (працях наведених учених) цей термін
набув значення юридичного (фактичного) складу в сучас-
ному розумінні, тобто як сукупність юридичних фактів,
що спричиняє певні юридичні наслідки.
Показово й те, що в ході невербальної дискусії із до-
сліджуваної проблематики між О.О. Красавчиковим та
В.Б. Ісаковим, яка розгорнулась на сторінках їхніх мо-
нографічних праць, в історичному дискурсі позиції обох
учених мають спільне підґрунтя, однак у контексті сучас-
ності вони все-таки протиставляються одна одній.
Завершуючи розгляд цього питання, варто зазначи-
ти, що в сучасній юридичній літературі, на наше пере-
конання, допустиме синонімічне використання понять
«фактичний склад» і «юридичний склад» як усталеної
термінології в розумінні сукупності юридичних фактів,
що є підставою виникнення, зміни чи припинення право-
відносин. Однак змістовно сутність досліджуваного яви-
ща більше розкривається під час застосування терміна
«юридичний склад», який підкреслює саме юридичний
зміст складу, відходячи від фактичної складової частини,
що, безумовно, не завжди має значення для права. Будь-
які фактичні обставини сучасної правової реальності
(факти) тією чи іншою мірою можуть впливати на на-
стання або, навпаки, ненастання відповідних юридичних
наслідків, однак не всі вони під час їх юридичної ква-
ліфікації як досліджувані елементи механізму цивільно-
правового регулювання мають значення саме юридичних
фактів. Тоді як під фактичним складом можна розуміти і
сукупність юридичних фактів як певним чином оцінених
правом обставин, що мали місце в дійсності, і сукупність
фактів як обставин дійсності незалежно від їх юридич-
ного значення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Черепахин Б.Б. Правопреемство по советскому гражданскому праву / Б.Б. Черепахин. – М. : Горюриздат, 1962. – 162 с.
2. Красавчиков О.А. Юридические факты в советском гражданском праве : [монография] / О.А. Красавчиков. – М. : Госюриздат,
1958. – 181 с.
3. Иоффе О.С. Советское гражданское право / О.С. Иоффе. – М. : Юридическая литература, 1967. – 494 с.
4. Карелина С.А. Несостоятельность (банкротство) как юридический состав / С.А. Карелина // Российская юстиция. – 2008. –
№ 4. – С. 5–11.
5. Пленюк М.Д. Підстави виникнення зобов’язальних правовідносин в механізмі правового регулювання : [монографія] /
М.Д. Пленюк. – К. : НДІ приватного права і підприємництва ім. акад. Ф.Г. Бурчака НАПрН України, 2016. – 356 с.
6. Агарков М.М. Избранные труды по гражданскому праву : в 2 т. / М.М. Агарков. – М. : Центр ЮрИнфоР, 2002–2003. – Т. 1. –
2002. – 490 с.
7. Исаков В.Б. Фактический состав в механизме правового регулирования / В.Б. Исаков. – Саратов : Изд-во Саратовского ун-та,
1980. – 128 с.

143
№ 5 2017
♦

8. Крашенинников Е.А. Фактический состав сделки / Е.А. Крашенинников // Очерки по торговому праву. – 2004. – Вып. 11. – С. 5–10.
9. Гордєєв В.В. Поняття та зміст фактичного складу / В.В. Гордєєв // Науковий вісник Чернівецького університету. Серія «Правознав-
ство». – 2011. – Вип. 597. – С. 45–49.
10. Криволапова Л.В. О месте распорядительных сделок в системе юридических фактов / Л.В. Криволапова // Известия Оренбург-
ского государственного аграрного университета. – 2012. – № 36 – Т. 4. – С. 262–265.
11. Чувакова А.М. Юридические факты, фактические составы и их дефекты : [монография] / А.М. Чувакова. – О. : Феникс,
2009. – 112 с.
12. Исаков В.Б. Юридические факты в советском праве / В.Б. Исаков. – М. : Юридическая литература, 1984. – 144 с.
13. Учение о составе преступления в уголовном праве России и Китая [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.litres.ru/
kollektiv-avtorov/uchenie-o-sostaveprestupleniya-v-ugolovnom-prave-rossii-i-kitaya/chitat-onlayn.
14. Stübel D.Ch.C. Thatbestand der verbrechen, die urheber derselben / D.Ch.C. Stübel. – Wittenberg : Samuel Gotfried Zimmermann,
1805. – 482 s.
15. Windscheid B. Lehrbuch des Pandektenrechts: in drei Bänden / Dr. B. Windscheid. – Düsseldorf : Verlagshandlung von Julius Buddeus,
1862 – 663 s.
16. Dernburg H. Pandekten: in drei Bänden / H. Dernburg. – Berlin : Verlag von H.W. Müller, 1894 – 743 s.
17. Manigk A. über Rechtswirkungen und Juristische Tatsachen / Dr. A. Manigk // Zur Erinnerung Immanuel Kant / Universität Königsberg.
Halle a. – S. : Verlag der buchhandlung des Waisenhauses, 1904. – S. 143–162.

144
 Порівняльно-аналітичне право
♦

РОЗДІЛ 4
ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО, ГОСПОДАРСЬКО-ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРАВО

УДК 346.52

ПРАВОВА РОБОТА В ДІЯЛЬНОСТІ ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ УКРАЇНИ

В СУЧАСНИХ РИНКОВИХ ВІДНОСИНАХ

LEGAL WORK IN THE ACTIVITIES OF UKRAINIAN HIGHER EDUCATIONAL

INSTITUTIONS IN MODERN MARKET RELATIONS

Боднарчук О.Г.,
доктор юридичних наук, доцент,
професор кафедри господарського права та процесу
Університету державної фіскальної служби України
Стаття присвячена дослідженню змісту правової роботи в діяльності вищих навчальних закладів, яка є необхідним господарсько-
правовим засобом регулювання їх діяльності в сучасних ринкових відносинах. З’ясовано, що в науковій юридичній літературі відсутній
єдиний підхід до тлумачення поняття «правова робота». Акцентовано увагу на такому обов’язковому напрямі в змісті правової роботи,
як правове забезпечення оформлення прав інтелектуальної власності на результати науково-дослідної діяльності вищих навчальних
закладів.
Ключові слова: підприємництво, інновації, правова робота, юридична служба, науково-дослідна діяльність, захист прав інтелекту-
альної власності.

Статья посвящена исследованию содержания правовой работы в деятельности высших учебных заведений, которая является не-
обходимым хозяйственно-правовым средством регулирования их деятельности в современных рыночных отношениях. Установлено,
что в научной юридической литературе отсутствует единый подход к толкованию понятия «правовая работа». Акцентировано внимание
на одном из обязательных направлений в содержании правовой работы, а именно правовом обеспечении оформления прав интеллек-
туальной собственности на результаты научно-исследовательской деятельности высших учебных заведений.
Ключевые слова: предпринимательство, инновации, правовая работа, юридическая служба, научно-исследовательская деятель-
ность, защита прав интеллектуальной собственности.

The article is devoted to the study of the content of legal work in the activities of higher educational institutions, which is a necessary eco-
nomic and legal means of regulating their activities in modern market relations. It is found out that in the scientific legal literature there is no single
approach to the interpretation of the concept of «legal work». The emphasis is on one of the compulsory directions in the content of legal work,
as a legal support for the registration of intellectual property rights for the results of research activities of higher educational.
Key words: entrepreneurship, innovation, legal work, legal service, research activity, protection of intellectual property rights.

Постановка проблеми. В умoвах cучаcнoгo cтpiмкoгo
peфopмування закoнoдавчoї cиcтeми Укpаїни, пocтiйних
змiн та пpийняття нoвих нopмативнo-пpавoвих актiв
з уpахуванням євpoпeйcькoгo дocвiду підприємства,
установи, організації пoтpeбують пpавoвoгo захиcту
cвoїх пpав та закoнних iнтepeciв. Разом із тим невід-
повідність українського діючого законодавства (а саме
ігнорування в господарському законодавстві вищих на-
вчальних закладів, як учасників відповідних відносин,
недостатність правового регулювання цих відносин на
нормативно-правовому рівні) меті інтенсивного розви-
тку системи вищої освіти не дозволяє стверджувати, що
діяльність вищих навчальних закладів сприяє формуван-
ню в Україні соціально-ринкової економіки на базі інно-
вацій [1, с. 166].
Cтан опрацювання. Тeopeтичнi пpoблeми opганiзацiї
пpавoвoї poбoти у cфepi гocпoдаpcькoї дiяльнocтi були
пpeдмeтoм дocлiджeння таких наукoвцiв, як I.В. Гoлoвань,
В.I. Гopeвий, C.Ф. Дoбpoвcький, А.М. Дoлгoпoлoв,
I.E. Замoйcький, Г.Л. Знамeнcкий, В.К. Мамутoв,
В.I. Чудiнoв, Ф.O. Яpoшeнкo та iн.
Мeтою статті є обґрунтування змісту правової роботи
в діяльності ВНЗ, як господарсько-правового засобу регу-
лювання їх діяльності в сучасних ринкових відносинах.
Виклад основного матеріалу. З початком значних
змін юридичних правил гри всіх галузей економіки на сві-
товому ринку фактично Україна вступила в новий міжна-
родний ринок. Держава отримала змогу безперешкодного
експорту власної вітчизняної продукції, яка повинна від-
повідати європейським нормам і законодавству європей-
ських та інших країн світу [2, с. 166].
Зокрема, серед можливих шляхів реформування і по-
долання кризових явищ у системі вищої освіти можуть
бути: «широке впровадження підприємництва у сфері
вищої освіти, надання широкої автономії і самостійнос-
ті ВНЗ, реалізація ними різноманітних законодавчо мож-
ливих шляхів застосування підприємницьких підходів
у своїй діяльності як дієвих ринкових механізмів у про-
цесі подальшого реформування вищої освіти України …»
[3, с. 214].
Доцільно зауважити, що вищий навчальний заклад
(далі – ВНЗ) має всі ознаки суб’єкта господарювання. Зо-
крема, ВНЗ здійснюють господарську діяльність, мають
сукупність господарських прав та обов’язків, відокрем-
лене майно та відповідають за зобов’язаннями в межах
свого майна.
Разом із тим для ВНЗ характерним є те, що він у рам-
ках інноваційної діяльності може вступати і в ринкові, і
в неринкові інноваційно-економічні відносини. Зокрема,
інноваційно-економічні відносини, можливі в тих випад-
ках, коли інновації в науці (у тому числі педагогічній) зли-
ваються з інноваціями в бізнесі [4, с. 34].
Доцільно відмітити, що підприємництво у ВНЗ – це
самостійне організаційно-технічне новаторство на осно-
ві використання різних можливостей для надання нових
або вдосконалення освітньо-наукових послуг із застосу-
ванням нових ідей, методів, методик і технологій, знахо-
дження нових джерел матеріального та морального сти-
мулювання освітньо-наукової діяльності, диверсифікації
фінансових надходжень для підтримки діяльності і роз-
витку ВНЗ, захоплення ринків освітньо-наукових послуг,
інтелектуальної, освітньої та науково-технічної продукції

145
№ 5 2017
♦
ВНЗ з метою отримання прибутків і самореалізації влас-
ної мети навчального закладу [3, с. 218–219].
Л.М. Шаталова звертає увагу на те, що ВНЗ як неко-
мерційна організація може здійснювати непідприємниць-
ку діяльність, яка служить меті створення некомерційної
організації, та одержувати доход, необхідний їм для реа-
лізації статутних цілей. При цьому мета отримання при-
бутку може бути відсутньою чи відігравати другорядну
роль. У свою чергу, така норма дасть змогу ВНЗ мати
право отримувати додаткові кошти та на власний розсуд
розпоряджатися ними на покриття недофінансованих ста-
тей видатків (збільшення заробітної плати, закупівлі тех-
ніки, обладнання, літератури тощо) з державного бюджету
практику [5].
О.В. Куцурубова-Шевченко стверджує, що останнім
часом ВНЗ послабили увагу до правової роботи, її роль або
применшується, або взагалі не організована. Крім того,
автор констатує, що у «ВНЗ здійснюється лише юридич-
не обслуговування процесів із надання платних освітніх
послуг. Натомість майже відсутнє правове забезпечення
наукової діяльності ВНЗ, особливо правове оформлення
та подальше використання її результатів» [1, с. 310].
Однак останнім часом зарубіжний та вітчизняний до-
свід свідчить, що вирішення завдання розбудови сучасної
конкурентної економіки та суспільства знань потребує
оптимального використання новітніх моделей інновацій-
них процесів, важливою складовою частиною яких ви-
ступають дослідницькі інноваційні університети. Такі
вищі навчальні заклади, працюючи в тісному партнерстві
з державою і місцевим самоврядуванням та суб’єктами
економічної діяльності, дедалі більше перетворюються на
центри інноваційного розвитку, досягаючи значного при-
скорення процесів впровадження результатів досліджень
і розробок у затребувані економікою технології, товари
і послуги [6].
Б.В. Дерев’янко акцентує увагу на тому, що виведення
вітчизняних навчальних закладів на рівень навчально-на-
уково-дослідницьких ВНЗ європейського рівня можливе
завдяки застосуванню механізму навчально-науково-про-
мислової інтеграції із залученням інвестицій із практичної
у навчально-наукову сферу шляхом утворення технопар-
ків та інших об’єднань підприємств, спрямованих на роз-
роблення інноваційного продукту і запровадження його
в практику [7, с. 10].
А.В. Гусь зазначає, що «найбільш складними під час
здійснення на практиці комерціалізації інтелектуальної
власності є проблеми формування ринкових відносин
її комерційного використання. Розвинені країни і ті, що
розвиваються, вже довели ефективність інноваційної ді-
яльності в контексті загальноекономічного розвитку дер-
жави, основним суб’єктом якої є вищі навчальні заклади
як приватної, так і державної форм власності. Сьогодні
в їх структурі створені спеціальні компетентні органи, які
відповідають за процес залучення навчального закладу
до бізнесу» [8, с. 254].
Отже, зростання потреби в належному правовому ре-
гулюванні господарсько-інноваційних відносин за участі
вищих навчальних закладів вимагає належної організації
правової роботи в них.
Водночас незважаючи на значні дослідження змісту
правової роботи, напрямів та форм її здійснення будь-
якими підприємствами, організаціями, установами, не-
обхідно все ж таки визначати зміст та напрями правової
роботи в кожній сфері діяльності з урахуванням її особли-
востей в окремих галузях економіки, соціальної сфери.
Проте ще й серед цих галузей, наприклад, характер право-
вої роботи в охороні здоров’я, культурі, освіті тощо не є
тотожними. Різним є також об’єм і напрями цієї роботи
в міністерствах, відомствах, господарських організаціях,
установах. Навіть в організаціях і установах одного рівня
характер цієї роботи неоднозначний [9, с. 5].
146
Доцільно зазначити, що сам термін «правова робо-
та» в сучасному розумінні використовується недавно.
Правова робота – це правовий засіб, який використову-
ється суб’єктами приватних і публічних правовідносин
під час задоволення їх інтересів з метою ефективнішого
застосування та/або реалізації права [10, с. 127]. Право-
ва робота – особливий, багатоплановий вид діяльності
суб’єктів господарювання, спрямований на забезпечен-
ня підвищення їхньої ділової активності, розвиток під-
приємництва та на цій основі підвищення ефективності
суспільного виробництва, його соціальну спрямованість,
підвищення продуктивності праці та якості роботи за
дотримання планової, договірної, трудової дисципліни
[11, с. 19].
Правова робота – це нормотворча та правозастосовна
діяльність суб’єктів господарювання та/або не господа-
рюючих суб’єктів в особі органів державної виконавчої
влади та місцевого самоврядування, що спрямована на
реалізацію прав та обов’язків суб’єктів господарського
права, забезпечення підвищення їхньої ділової активнос-
ті, розвиток підприємництва та на цій основі підвищення
ефективності суспільного виробництва, його соціальну
спрямованість, підвищення продуктивності праці та якос-
ті роботи за дотриманням планової, договірної, трудової
дисципліни [12, с. 193–194].
Правова робота – це багатопланова діяльність, що охо-
плює всі напрями господарської діяльності, безпосеред-
ньо пов’язана зі створенням матеріальних цінностей, за-
стосуванням праці робітників та службовців, вирішенням
питань соціально-економічного, науково-технічного, куль-
турного забезпечення колективів підприємств та установ,
а не тільки діяльність юридичної служби, що спрямова-
на на організацію контролю за виконанням законів, про-
паганду права, складання юридичних документів, участь
у розгляді господарських та інших справ юрисдикційними
органами [13, с. 8–9].
І.В. Головань стверджує, що суть правової роботи – це
спеціалізована діяльність осіб, що мають юридичні знання
і організаційні повноваження, яка організовує реалізацію
законодавства і тим самим забезпечує певний рівень за-
конності в діяльності суб’єкта господарювання [14, с. 44].
С.В. Несинова вважає, що сутність правової роботи зна-
ходить свій прояв у тому, що вона являє собою комплекс
заходів для дотримання державної дисципліни та закон-
ності в господарській діяльності, сфері управління, у ви-
конавчо-розпорядчій діяльності та інших сферах життєді-
яльності з метою забезпечити найбільш повне здійснення
прав і обов’язків суб’єктів правовідносин у дотриманні,
охороні і захисті прав, свобод та законних інтересів люди-
ни і громадянина, а також інтересів підприємств, установ,
організацій та держави [15, с. 16].
На думку вчених, під час визначення правової роботи
важливими ознаками є: нерозривний зв’язок із відповід-
ною сферою діяльності; підпорядкованість вирішенню
основних завдань відповідної галузі (відповідного орга-
ну, організації); забезпечення законності та дисципліни
в управлінському процесі; безпосереднє використання
специфічних юридичних засобів, які дозволяють із бага-
тоаспектної управлінської діяльності відмежувати робо-
ту (діяльність), яка і має назву правової роботи. Зокрема,
мова йде про функціонування цілої системи правових за-
собів: юридичних норм; заснованих на них правовідносин;
тлумаченні юридичних норм; юридичної техніки. Правова
робота в цьому значенні відображається у включенні ме-
ханізму правового впливу та регулювання до вирішення
управлінських задач, у приведенні та підтриманні цього
механізму в активному стані [16, с. 15].
І.О. Степанов, П.Є. Лівак дійшли висновку, що роз-
виток вчення про правову роботу свідчить про те, що на
першому етапі правова робота ототожнювалась з роботою
юридичної служби, досліджувалися її завдання та функції.
 Порівняльно-аналітичне право
♦

На другому етапі вже розмежовується правова робота та порядок здійснення всіх напрямів діяльності ВНЗ, нака-
юридична служба. Поворотним стає третій етап, на яко- зи, розпорядження тощо); договірна та претензійно-позо-
му змінюється розуміння змісту правової роботи, який, на вна діяльність; організація роботи з підвищення правової
думку вчених, полягає не в реалізації норм права, а в орга- культури працівників; правове забезпечення оформлення
нізації цього процесу; вводяться поняття правової служби прав інтелектуальної власності на результати науково-до-
та інтенсифікації реалізації норм права як показник ефек- слідної діяльності ВНЗ та захисту їхніх прав і законних
тивності правової роботи [10, с. 127]. інтересів в т.ч. під час використання об’єктів промислової
О.О. Кравець вважає, що позиції вчених і практиків власності у сфері господарювання [1, с. 314–315].
щодо суб’єктів правової роботи можна умовно поділити на Разом із тим досліджуючи зміст правової роботи
дві позиції. Представники так званого «вузького» розумін- у вищому навчальному закладі, також потрібно зверну-
ня правової роботи зводять її лише до діяльності юридич- ти увагу на такий її специфічний напрям, як захист ре-
ної служби. Представники «широкого» розуміння правової зультатів наукової та науково-дослідницької діяльності
роботи вважають, що правова робота – це діяльність не ВНЗ, який є одним з основних їх видів діяльності. Прак-
лише юридичної служби, а й відповідних посадових осіб та тика господарювання свідчить про те, що в умовах від-
функціональних підрозділів. Вчені вважають, що «вузьке» критого ринку і жорсткої конкуренції для забезпечення
розуміння правової роботи не відповідає потребам соціаль- інтересів виробників їм необхідно активізувати процеси
ної практики, воно безперспективне в умовах реформуван- залучення майнових прав та об’єктів прав інтелектуаль-
ня економіки і створення правової держави [17, с. 16]. ної власності, в т.ч. і вузів. Однак у більшості вузів ре-
Отже, в науковій юридичній літературі відсутній єди- зультати наукових досліджень не оформлені як об’єкти
ний підхід до тлумачення поняття «правова робота». інтелектуальної власності, а отже, не введені до складу
Організація правової роботи у вищих навчальних за- майна вузу як нематеріальний актив. Нерозвиненість
кладах здійснюється з неухильним дотриманням вимог оформлення документів щодо захисту прав промислової
постанов Кабінету Міністрів України від 14 грудня 2001 р. власності, відсутність у вузах фахівців з інтелектуальної
№ 1693 «Про вдосконалення організації правової роботи власності, незакріплення в посадових інструкціях пра-
в міністерствах, інших центральних органах виконавчої цівників навчальних закладів обов’язків з оформлення
влади» та від 26 листопада 2008 р. № 1040 «Про затвер- прав на об’єкти інтелектуальної власності, які створю-
дження Загального положення про юридичну службу мі- ються в вузах, не дозволяє останнім правомірно корис-
ністерства, іншого органу виконавчої влади, державного туватися перевагами власника або правовласника пере-
підприємства, установи та організації». Здійснення право- дових науково-технічних розробок, створених у процесі
вої роботи спрямовано на правильне застосування, дотри- науково-дослідної діяльності установи. Крім того, остан-
мання та запобігання невиконанню вимог законодавства, нім часом активно почали зростати масштаби правопо-
інших нормативних актів. рушень у сфері неправомірного використання об’єктів
Правова робота ВНЗ – це спільна діяльність юридичної промислової власності, завдаючи непоправної шкоди
служби (юрисконсультства) з іншими структурними під- правам та інтересам вузу. Тому у сфері вищої освіти од-
розділами ВНЗ, адміністративно-управлінським персона- ним з обов’язкових напрямів в змісті правової роботи є
лом, скерована на забезпечення законності, дисципліни й оформлення документів для отримання права на об’єкт
правопорядку, використання прав й правових засобів при інтелектуальної власності [18, с. 124].
виконанні ВНЗ своїх цілей та основних завдань із метою Висновки. Отже, враховуючи активність ВНЗ як учас-
неухильного дотримання та запобігання невиконанню ви- ника господарсько-інноваційних відносин, підтримуємо
мог законодавства в ході діяльності ВНЗ [1, с. 314; 9, с. 7]. думку О.В. Куцурубової-Шевченко щодо підвищення
Потрібно зазначити, що важливе місце серед учас- ролі і значення правової роботи в діяльності ВНЗ, а також
ників інноваційних відносин безпосередньо повинна за- з урахуванням необхідності участі ВНЗ у процесі форму-
йняти юридична служба як організатор належної правової вання інноваційно-орієнтованої економіки наповнити її
роботи з правового забезпечення наукової діяльності ви- зміст новим напрямом, спрямованим на правове оформ-
щих навчальних закладів, зокрема правового оформлення, лення результатів наукових досліджень та захист прав
подальшого використання та захисту її результатів. і охоронюваних інтересів ВНЗ під час використання їхніх
До основних напрямів правової роботи ВНЗ слід від- об’єктів промислової власності у сфері господарювання
нести такі, як: локальна нормотворчість (положення про іншими суб’єктами [1, с. 316].
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Куцурубова-Шевченко О.В. Зміст і напрями правової роботи вищих навчальних закладів у сучасних умовах [Електронний ре-
сурс] / О.В. Куцурубова-Шевченко // Форум права. – 2014. – № 1. – С. 310–316. – Режим доступу : www.http://nduv.gov.ua/jpdf/
FP_index.htm_2014_1_54.pdf.
2. Домбровський С.Ф. Правове забезпечення організації та діяльності юридичної служби в Україні та Польщі : порівняльно-
правові аспекти / С.Ф. Домбровський, Л.С. Тараненко // Університетські наукові записки. – 2016. – № 57. – С. 164–174.
3. Романовський О.О. Феномен підприємництва в університетах світу : монографія / О.О. Романовський. – Вінниця : Нова Книга. –
2012. – 504 с.
4. Романовський О.О. Шляхи впровадження інновацій, підприємництва та підприємницької освіти в системі національної освіти
України : монографія / О.О. Романовський. – Вінниця : Нова Книга. – 2010. – 416 с.
5. Шаталова Л.М. Особливості фінансово-господарської діяльності вищих навчальних закладів в Україні [Електронний ресурс] /
Л.М. Шаталова. – Режим доступу : http://www.pravoznavec.com.ua/period/ article/16785/%CB.
6. Інноваційні дослідницькі університети як чинних модернізації освітньо-наукової сфери та розбудови суспільства знань
[Електронний ресурс]. Аналітична записка. – Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/ articles/1427/.
7. Дерев’янко Б.В. Щодо удосконалення правового забезпечення проведення наукових досліджень навчальними закладами України /
Б.В. Дерев’янко // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. – 2014. – № 8. – С. 8–11.
8. Гусь А.В. Інноваційний університет як чинник розбудови економіки знань [Електронний ресурс] / А.В. Гусь // Міжнародний науковий
вісник. – 2015. – № 1(10). – С. 245–257. – Режим доступу : http://www.dspace.uzhnu.edu.ua/jspui/bitstream/lib/9406/1/.
9. Каралкіна Т.В. Вдосконалення правової роботи вищих навчальних закладів / Т.В. Каралкіна // Ученые записки Таврического на-
ционального университета имени В.И. Вернадского. Серия : Юридические науки. – 2014. – Т. 27(66). – № 4. – С. 3–8.
10. Степанов І.О. Правова робота як юридичний засіб інтенсифікації застосування та реалізації права / І.О. Степанов, П.Є. Лівак //
Часопис Київського університету права. – 2015. – № 3. – С. 125–128.
11. Горевий В.І. Організація юридичної служби на підприємстві : Навчальний посібник / В.І. Горевий. – Суми : ВТД «Університетська
книга», 2007. – 301 с.

147
№ 5 2017
♦

12. Пашков В. Організація правової роботи на підприємствах, установах, організаціях як навчальна дисципліна та складова госпо-
дарсько-правової освіти / В. Пашков // Вісник Академії правових наук України. – 2010. – № 4(63). – С. 186–194.
13. Юридична служба на підприємстві, в установі, організації : практичний посібник. – К. : «Центр учбової літератури», 2013. – 274 с.
14. Головань І.В. Бізнес-адвокатура в Україні / І.В. Головань. – Донецк : ТОВ «Юго-Восток, Лтд», 2004. – 127 с.
15. Несинова С.В. Проблеми юридичної діяльності як різновиду правової роботи в органах ДПС України / С.В. Несинова //
Вісник Дніпропетровського університету імені Альфреда Нобеля. – 2013. – № 1(4). – С. 15–22.
16. Правова робота в Збройних Силах України : навчальний посібник / За заг. ред. В.І. Кириленка. – К. : РВЦ «Військовий інститут»,
2010. – 408 с.
17. Кравець О.О. Поняття правової роботи і юридичної служби в органах місцевого самоврядування / О.О. Кравець // Судова
апеляція. – 2016. – № 2. – С. 6–23. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/UJRN/Suap_2016_2_3.
18. Куцурубова-Шевченко Е.В. Правовая работа в деятельности высших учебных заведений на современном этапе / Е.В. Куцу-
рубова-Шевченко // Вестник института экономических исследований. – 2016. – № 1. – С. 119–125.

УДК 346. 9

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ЗАХИСТУ ІНФОРМАЦІЇ У СФЕРІ ПІДПРИЄМНИЦТВА

ТА ЙОГО ВИКОРИСТАННЯ В УКРАЇНІ

FOREIGN EXPERIENCE OF INFORMATION PROTECTION

IN BUSINESS AND ITS USE IN UKRAINE

Лапінська Є.І.,
студентка магістратури
кафедри господарського права та процесу
Навчально-наукового інституту права
Університету державної фіскальної служби України
У статті розглянуто зарубіжний досвід захисту інформації суб’єктів господарювання під час здійснення ними своєї діяльності.
Проаналізовано системи інформаційної безпеки розвинутих країни світу. На підставі проведеного дослідження запропоновано можливі
варіанти ефективного використання досвіду передових держав у сфері захисту інформації підприємництва в Україні.
Ключові слова: захист інформації, зарубіжний досвід інформаційної безпеки в підприємництві, шпигунство, економічна безпека під-
приємницької діяльності, комп’ютерні програми.

В статье рассмотрен зарубежный опыт защиты информации хозяйственных субъектов при осуществлении ими своей деятельности.
Проанализированы системы информационной безопасности развитых стран мира. На основании проведенного исследования предло-
жены возможные варианты эффективного использования опыта передовых стран в области защиты информации предпринимательства
в Украине.
Ключевые слова: защита информации, зарубежный опыт информационной безопасности в предпринимательстве, шпионаж, эко-
номическая безопасность предпринимательской деятельности, компьютерные программы.

In the article foreign experience of protection of information of economic subjects in the course of their activities is considered. Information
security systems of the developed countries of the world are analyzed. On the basis of the conducted research, possible options for the effective
use of the experience of advanced countries in the field of protection of business information in Ukraine are proposed.
Key words: information protection, foreign experience of information security in business, espionage, economic security of entrepreneurial
activity, computer programs.

Постановка проблеми. Інформаційна безпека наразі
є однією з необхідних умов нормального функціонування
суб’єктів господарювання. Практика показує, що будь-яка
недружня акція, спрямована проти інтересів господарю-
ючого суб’єкта, починається зі збору інформації, тому
питання інформаційної безпеки вже давно входить до го-
ловних пріоритетів. Вивчення ж зарубіжного досвіду за-
хисту інформації в підприємництві дозволить розв’язати
ці та пов’язані з ними проблеми.
Стан дослідження. Питання інформаційної безпеки
розглядалося в наукових працях вітчизняних і зарубіжних
авторів, як: І. Арістова, В. Бебик, А. Гальчинський, О. Го-
лобуцький, П. Друкер, Я. Жаліло, О. Зощенко, М. Зуб-
ка, І. Колідушко, А. Колодюк, Е. Лемберг, Є. Макаренко,
Н. Марсук, А. Новицького, Г. Почепцов, А. Пшеворський,
А. Яфонкін [1] та інші.
Незважаючи на їх вагомий внесок в розробку та впро-
вадження у вітчизняне законодавство заходів з реалізації
забезпечення інформаційної безпеки суб’єктів господарю-
вання, вважати, що усі питання в зазначеній сфері вирі-
шені, не можна. Так, невирішеними на сьогодні, на нашу
думку, залишаються проблеми суб’єктів господарювання,
пов’язані з відсутністю чіткої системи захисту інформації
та законодавчого впровадження передового зарубіжного
досвіду подолання таких проблем у вітчизняне законодав-
ство.
Мета дослідження. Аналіз зарубіжного досвіду захис-
ту інформації у сфері підприємництва та його використан-
ня в Україні.
Виклад основного матеріалу. Слід зазначити, що за-
конодавчий рівень інформаційної безпеки найбільше за-
безпечений у США, де нараховується близько 500 зако-
нодавчих актів. Оцінним стандартом захисту інформації
є стандарт Міністерства оборони США «Критерії оціню-
вання довірених комп’ютерних систем» [2].
Ця праця, звана найчастіше за кольором обкладин-
ки «Помаранчевою книгою», була вперше опублікована
в серпні 1983 року. У ній йдеться не про безпечні, а про
довірені системи, тобто системи, яким можна надати пев-
ний ступінь довіри. Детальний аналіз змісту «Помаранче-
вої книги» підтверджує, що це основний стандарт захисту
інформації, що використовується в США усередині під-
приємництва. Він покладений в основу системи колектив-
ної безпеки американського бізнесу, що запроваджений

148

з початку 90-х рр. XX ст. Державний департамент і понад
500 корпорацій США регулярно обмінюються інформа-
цією з найгостріших питань загроз підприємницькій ді-
яльності з метою захисту американських громадян. Так,
понад 70% американських підприємців звертаються за до-
помогою до відповідних охоронно-детективних агентств.
Сьогодні законодавство США у сфері забезпечення
інформаційної безпеки складається з федеральних законів
та законів штатів, які створили правову основу для форму-
вання єдиної державної політики в галузі захисту інфор-
мації для забезпечення інтересів національної безпеки.
Насамперед, це такі закони: «Про інформаційну безпеку»,
«Про удосконалення інформаційної безпеки» (1997 р.),
«Про комп’ютерне шахрайство та зловживання» (1986 р.),
«Про свободу інформації» (1967 p.), «Про висвітлення
діяльності уряду», «Про охорону особистих таємниць»,
«Про таємницю» (1974 p.), «Про право на фінансову та-
ємницю» (1978 p.), «Про доступ до інформації про діяль-
ність ЦРУ» (1984 р.), «Про безпеку комп’ютерних систем»
(1987 р.). та багато інші. З метою посилення кібербезпеки
президент США Д. Трамп 11 травня 2017 р. підписав но-
вий указ про кібернетичний захист федеральних мереж,
який має допомогти в захисті від хакерів найбільш важли-
вих об’єктів інфраструктури США [3].
Необхідно зазначити, що успішні суб’єкти бізне-
су, співпрацюючи з найнятими охоронно-детективними
агентствами, з метою мінімізації господарських ризиків
можуть створювати власні служби безпеки. Більше того,
у США характерною під час створення таких служб є
участь працівників ФБР та ЦРУ, що дає змогу викорис-
товувати власну базу даних, досвід відбору працівників
до служби безпеки фірми та сформувати при них свої
спеціалізовані відділи чи відділення, в яких, як правило,
працюють співробітники спеціальних служб в особі офі-
церів безпеки. У такий спосіб держава, не втручаючись у
виробничо-господарський процес фірми, намагається не
допустити або ж мінімізувати потенційні втрати суб’єкта
бізнесу.
Розглядаючи проблемні питання захисту інформації
суб’єктів господарювання, не можна залишити осторонь
проблему доступу до даних, що знаходяться в пам’яті
ЕОМ. Особливу увагу хотілося б приділити інтелектуаль-
ним картам як надійному засобу контролю доступу. Про-
відна технологія галузі на сьогоднішній день – Expocard,
вироблена фірмою CHESEPEAKE (США), являє собою
маленький пластиковий (розміром з кредитну картку)
прилад, що містить вбудований комп’ютерний чіп. Однак,
інформаційна ємність цієї картки приблизно в 500 разів
перевищує відповідний параметр карток з магнітними
мітками, що істотно прискорює пропуск відвідувачів під
час використання їх в системах санкціонованого доступу.
Пластикова картка має вбудовану напівпровіднико-
ву пам’ять, яка зберігає інформацію про користувача.
Для використання таких карток застосовуються зчитуваль-
ні/записуючі пристрої, що дозволяють не тільки розшиф-
ровувати і прочитувати інформацію, занесену в картку, а й
внести в неї в міру необхідності додаткову інформацію.
Expocard являє собою одну з багатьох типів карток, розро-
блених фірмою CHESEPEAKE. Серед можливих її засто-
сувань можна зазначити такі, як контроль безпеки мереж
комп’ютерів, будівель, охорона парковок, а також – облік
банківських рахунків, оплата телефонних розмов і т. ін.
Необхідно підкреслити, що до теперішнього часу не
повідомлялося ні про жоден випадок підробки інтелекту-
альних карток. Витрати на експлуатацію, що важливо, теж
дуже низькі. У сфері підготовленості кадрів з питань за-
хисту інформації Сполучені Штати також є однією з пере-
дових країн. Це питання вирішується на державному рівні
і діяльність служб безпеки контролюються президентом.
Тому той позитивний досвід, який з цих питань можна ви-
користовувати у нас в країні, дуже цінний [4].
149
Порівняльно-аналітичне право
♦
Проаналізуємо досвід організації системи захисту ін-
формації у сфері підприємництва в Німеччині. Це одна
з найбільш розвинутих країн Західної Європи в галузі
інформаційної безпеки. Становлення системи захисту ін-
формації відбулося в цій країні ще в XIX столітті. Осо-
бливим в формуванні системи захисту інформації стало
XX століття. Із середини XX століття Німеччина багато
уваги приділяла захисту такого виду інформації, як пер-
сональні дані. У 1970 році прийнято перший у світі нор-
мативний акт, який регулював питання захисту персо-
нальних даних. Цей нормативний акт був запропонований
федеральною землею Гессен, ініціативу через деякий час
підтримали й інші федеральні землі [5].
Необхідно звернути увагу на те, що навіть на малень-
ких підприємствах, де працює п’ять працівників, вво-
диться посада уповноваженого із захисту персональних
даних.
Багато уваги приділяється в Німеччині технічному за-
хисту інформації. Зокрема, в інтересах інформаційної без-
пеки урядом Німеччини в 1993 році створено федеральне
відомство із забезпечення безпеки у сфері інформаційної
техніки. До компетенції цього відомства відноситься, крім
технічного захисту інформації, ще й консультації грома-
дян із питань технічного захисту інформації, а також сер-
тифікація та стандартизація засобів безпеки. Крім того, це
відомство займається пропагандою необхідності здійсню-
вати захист інформації на підприємствах.
Визначимо досвід Великобританії у сфері захисту ін-
формації на підприємствах на інших суб’єктах господа-
рювання. Беручи до уваги схожість соціальної, правової
й економічної систем Великобританії та США, цілком за-
кономірним є схожість забезпечення безпеки бізнесу в цих
країнах.
Приватні агентства виконують той перелік специфіч-
них завдань, що їх ставлять суб’єкти бізнесу, за які не
беруться правоохоронні органи держави в силу їх досить
приватного або ж законом не визначеного характеру [6].
Більшою мірою це стосується приватних розшукових
агентств, які обслуговують, окрім суб’єктів підприємни-
цтва, й осіб щодо їх приватного життя. Цікаво зауважи-
ти, що кількість таких агентств постійно зростає, позаяк
зростає попит на такі послуги з боку як бізнесменів, так і
приватних осіб.
Уряд Великобританії почав займатися проблемами
захисту інформації раніше решти європейських держав.
3 одного боку, це добре, оскільки дозволило країні накопи-
чити достатньо солідний досвід в цій області. Проте якщо
поглянути на дане питання з іншого боку, то з’ясується,
що вся система захисту інформації Великобританії має
серйозні недоліки.
Так, основою правового забезпечення захисту інфор-
мації у Великобританії є закони «Про державні докумен-
ти» і «Про державну таємницю». Для забезпечення без-
пеки решти інформації використовуються кримінальний
кодекс і деякі інші правові акти. Окремо варто згадати про
захист комерційної таємниці. Річ у тому, що про це кожна
організація повинна піклуватися самостійно, використо-
вуючи спеціальні договори, які укладаються із співробіт-
никами перед наданням ним доступу до даних.
Франція особливо не вирізнялася з поміж інших євро-
пейських країн щодо формування системи безпеки бізне-
су, хоча в останні роки власники промислово-торгівель-
них та фінансово-кредитних установ почали посилювати
формування системи безпеки через створення власних
або залучення підприємницьких детективно-охоронних
агентств. Користування послугами приватних служб без-
пеки стало характерним і для інших осіб, зокрема пред-
ставників страхового ринку, нотаріату, адвокатури, освіт-
ніх закладів тощо [7].
Фахівці приватних агентств, співпрацюючи з дер-
жавними правоохоронцями, спрямовують свої зусилля
№ 5 2017
♦

на боротьбу зі зловживаннями торговою маркою, вияв- У сучасному світі Китай є однією з країн Азіатсько-
лення фактів недобросовісної конкуренції, на промислове Тихоокеанського регіону, що найбільш активно розви-
шпигунство та контр шпигунство, а також заходи безпеки вається і є лідером в питаннях інформаційного проти-
в банківській системі. борства і за наявністю сучасного захисту інформації
Доцільно звернути увагу на досвід Франції у сфері у підприємництві. У 2001 р. в Китаї було прийняте по-
безпеки персональних комп’ютерів і боротьби з комп’ю- ложення «Про охорону комп’ютерних програм», це
терною злочинністю. Тут в інформаційній сфері діють був перший нормативний акт в галузі охорони безпеки
десятки правових актів, які детально регулюють статус комп’ютерних систем Китаю. І 2003 р. був прийнятий
суб’єктів інформаційної діяльності, режим інформацій- Закон «Про авторські права», в якому комп’ютерні про-
ного обміну і підключення до загальних інформаційних грамні продукти вперше були прирівняні до категорії
систем, автоматизованих банків даних. охоронюваних авторськими правами. У країні орган гро-
Досить цікавими є системи захисту інформації у сфе- мадської безпеки (міліція) несе відповідальність за за-
рі підприємництва в провідних країнах Азії і Японії та безпечення інформаційного захисту.
Китаю. Таким чином, інформаційна безпека в сучасному світі,
Промислово розвинутими країнами, зокрема Японією, в якому основним товаром є інформація, в якому саме та
накопичено значний законодавчий досвід у регламенту- чи інша інформація впливає на прийняття державою так-
ванні відносин у сфері захисту комерційної таємниці. Там тичних та стратегічних рішень, є основою національної
роботодавець може за допомогою договору зобов’язати безпеки. Для України, яка прагне до Європейського Спів-
свого службовця не розкривати інформацію, яка була товариства, особливо важливим є приведення чинного за-
йому довірена протягом строку служби. Типова угода про конодавства до європейських стандартів, що передбачає
службові винаходи, підготовлена патентним відомством, прийняття нових законів, вдосконалення та доопрацюван-
містить такий пункт: «Винахідники та службовці відділу ня чинних законів [9] на основі впровадження передово-
з винаходів службовців повинні зберігати в таємниці суть го досвіду зарубіжних країн з урахуванням національних
винаходів та інших матеріалів, що відносяться до Інтересу особливостей України.
компанії, на необхідний термін часу». Крім того, робото- Отже, на нашу думку, розглянуті найбільш яскраві
давець може обмежити поведінку службовців після закін- приклади організації системи захисту інформації у сфері
чення їх служби на визначений період. підприємництва в деяких країнах світу. Всі вони мають
Належна увага приділяється також захисту ділових се- свої переваги і недоліки. І Україні слід звернути увагу на
кретів у процесі конфіденційних відносин [8]. досвід цих держав.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Яфонкін А.О. Окремі проблеми комерційної таємниці суб’єктів господарювання у договірних відносинах в Україні / А.О. Яфонкін,
В.С. Климко. // Наукові праці Національного авіаційного університету. Серія Юридичний вісник «Повітряне і космічне право» – К. : НАУ,
2016. – № 4(41). – С. 123–131.
2. Ляшенко І.О. Критерії безпеки комп’ютерних систем Міністерства обороні США «Помаранчева книга» /І.О. Ляшенко // Сучасні
інформаційні технології у сфері безпеки та оборони. – 2011. – № 3(12). – С. 72–76.
3. Бусол О. Інформаційна безпека США: законодавче регулювання та перспективи співпраці для України / О. Бусол. – [Електро-
нний ресурс]. – Режим доступу: http://nbuviap.gov.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=2988:informatsijna-bezpeka-ssha-
zakonodavche-regulyuvannya-ta-perspektivi-spivpratsi-dlya-Ukrajini&catid=8&Itemid=350.
4. Камлик М.І. Економічна безпека підприємницької діяльності / М.І. Камлик // Економіка – правовий аспект : навч. посіб. – К.: Атіка,
2005. – 432 с.
5. Кормич Б.А. Інформаційна безпека: організаційно-правові основи : навч. посіб. / Б.А. Кормич. – К.: Кондор, 2008. – 384 с.
6. Митяй О.В. Правове забезпечення безпеки суб’єктів господарської діяльності в Україні: навч.-метод. посіб. / Уманський державний
педагогічний університет; [уклад. О.В. Митяй]. – Умань: ПП Жовтий, 2013. – 128 с.
7. Низенко Е.І. Забезпечення інформаційної безпеки підприємництва: навч. посіб. / Е.І. Низенко, В.П. Калепяк. – К.: МАІП,
2006. – 134 с.
8. Олійник О.Г. Інформаційна безпека США / О.Г. Олійник // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). –
2012. – № 1(27). – С. 280–288.
9. Яфонкін А.О. Напрями реалізації інформаційної безпеки України / А.О. Яфонкін. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://nc.nusta.com.ua/Kyrsi%202009/tezi/images_tezi/S_6_Yafonkin.htm.

150
 Порівняльно-аналітичне право
♦

УДК 346.9

ІНСТИТУТ МЕДІАЦІЇ ЯК СУЧАСНИЙ ПРАВОВИЙ ІНСТИТУТ ЕФЕКТИВНОГО

ПОЗАСУДОВОГО ВРЕГУЛЮВАННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ СПОРІВ

INSTITUTE OF MEDICATION AS THE MODERN LEGAL INSTITUTE

OF EFFECTIVE ADVISORY OF ECONOMIC DISPUTES

Несинова С.В.,
кандидат юридичних наук, доцент,
доцент кафедри права
Університету імені Альфреда Нобеля
У статті досліджено правовий інститут медіації як правовий механізм альтернативного вирішення господарських спорів та його засто-
сування в країнах Європи. Сформульовано власну думку щодо необхідності впровадження медіації в господарському процесі. Виявлено
основні недоліки законопроекту про медіацію та запропоновано шляхи удосконалення правового регулювання медіації в господарському
процесі.
Ключові слова: правовий інститут, альтернативне вирішення спорів, господарський спір, медіатор, медіація.

В статье исследован правовой институт медиации как правовой механизм альтернативного решения хозяйственных споров и его
применение в странах Европы. Сформулировано собственное мнение о необходимости внедрения медиации в хозяйственном про-
цессе. Выявлены основные недостатки законопроекта о медиации и предложены пути совершенствования правового регулирования
медиации в хозяйственном процессе.
Ключевые слова: правовой институт, альтернативное разрешение споров, хозяйственный спор, медиация, медиатор.

The article investigates the legal institute of mediation as a legal mechanism of alternative solution of commercial disputes, discloses its
application in European countries. It was formulated their own opinions on the need for the introduction of mediation in the economic process.
The main shortcomings of the bill on mediation were revealed. Ways were proposed to improve the legal regulation of mediation in the economic
process.
Key words: legal institute, alternative settlement of controversy, economic disputes, mediator, mediation.

Постановка проблеми. Традиційним способом вре-
гулювання господарських спорів в Україні вважається
звернення до господарського суду. Це один із найефек-
тивніших способів вирішення конфліктів. Проте, на нашу
думку, вирішення спорів господарськими судами має бути
крайньою мірою, коли вже всі інші можливості вичерпа-
ні. Такої ж думки дотримуються і в сучасних розвинених
країнах світу, таких як Швеція, Австралія, Японія, Німеч-
чина, Франція, Великобританія тощо. У цих країнах до-
сить поширені альтернативні способи вирішення конфлік-
тів (АВС) (eng. – Alternative dispute resolution (ADR) – ця
назва об’єднує різні процедури вирішення конфліктів, які
за своєю суттю достатньо відрізняються від судового ви-
рішення спорів. Проте цей правовий інститут в Україні
знаходиться на стадії становлення та отримує лише перші
кроки втілення у правове життя у новому процесуальному
законодавстві країни. Тому дослідження цього правового
інституту є досить актуальним та потребує уваги науковців.
Стан дослідження. Проблематикою з обраної теми за-
ймались як юристи-науковці, так і фахівці-практики, зо-
крема, серед них варто назвати О. В. Белінську, В. Б. Буч-
ка, М.В. Вікторчука, А. П. Гаврилішина, В. П. Козирєву,
Є.Левіцького, В. В. Медведську, С.А. Подоляка, Ю. В. Роз-
мана, судді вищого рівня висловлювались щодо необхід-
ності запровадження медіації в процес судочинства тощо.
Однак ці питання потребують фундаментального дослі-
дження, аналізу чинного законодавства України та прак-
тики застосування цього правового інституту в інших кра-
їнах Європи.
Тому метою статті є розкриття сутності та змісту ме-
діації як позасудового альтернативного способу врегулю-
вання господарських спорів, висвітлення його особливос-
тей в різних країнах Європи та розробка пропозицій щодо
втілення цього правового інституту в правовий простір
України.
Виклад основного матеріалу. В світі існує велика
кількість альтернативних способів вирішення конфліктів:
1. Арбітраж (Arbitration). Даний спосіб є дуже поді-
бним на судове засідання. Сторони конфлікту частіше
за все в цих процесах супроводжуються своїми юриста-
ми. Спор вирішується незалежним арбітром, який може
біти визначений судом. Перевагою арбітражу є те, що ця
процедура є дешевшою та більш гнучкою, на відміну від
звичайного судового процесу [1]. Арбітр вирішує справу
на підставі фактичних даних та національного законодав-
ства. Рішення арбітражу, як правило, вступає в силу та ви-
конується як і судові рішення [2].
Якщо проводити аналогію з Україною, то альтернати-
вою арбітражу, як АВС, у нашій державі виступають тре-
тейські суди.
2. Медіація (Mediation).
3. Примирення (Conciliation). Ця процедура дуже по-
дібна до медіації, проте, частіше використовується дер-
жавними установами або судами. Так, наприклад, в євро-
пейських країнах на процедуру примирення передаються
спори за участю роботодавця та робітників [1].
4. Консультація (Counselling). У цій процедурі можуть
брати участь як одна сторона спору, так і обидві; вони роз-
робляють рішення щодо спірних питань за допомогою
незалежного експерта, який допомагає сторонам знайти
спільне рішення. Консультування може бути особливо
корисним для застосування сторонами, які ще не мають
достатнього досвіду в певних сферах, проте за допомогою
консультанта можуть отримати для себе вигоду [1].
5. Міні-засідання (Minitrial). Структурований про-
цес, який полягає в обміні сторонами матеріалами спра-
ви та своїми правовими позиціями щодо наявного спору.
Це «засідання» є більш гнучким, не потребує посередни-
ків. Часто в такому процесі сторони приходять до певних
компромісів та, як наслідок, відмовляються від передачі
справи до суду [3].
Крім того, існують й інші види АВС, які є подібними
до вище перелічених: Конференції з врегулювання спору
(Settlement Conferences), Омбудсмен (Ombuds), Встанов-
лення фактів (Fact Finding), Попередня незалежна оцінка
(Early Neutral Evaluation), Спрощена процедура (Facili-
tation) [4] та інші процедури, які можуть незначно відріз-
нятися залежно від країни, в якій АВС використовується.

151
№ 5 2017
♦
Проте, у більшості сучасних країн, безумовно, про-
відним альтернативним методом вирішення будь-яких
господарських спорів як всередині країни, так і на між-
народному рівні, є медіація. Статистика розвинених країн
свідчить, що 80-85% усіх процедур медіації успішні, серед
інших, від 5% учасників процедури приходять до повної
або часткової згоди через деякий нетривалий час після
процедури медіації. Нині вже неможливо уявити повсяк-
денне врегулювання конфліктів у країнах Європи та США
без медіації [5].
Поняття «медіація» походить від латинського
«mediare» – виступати посередником. Медіація – це осо-
блива форма посередництва та особлива форма процедури
примирення. Це метод, який дозволяє сторонам при спри-
янні нейтральної, неупередженої особи – медіатора, на до-
бровільних засадах виробити взаємовигідне, життєздатне
рішення, яке б відповідало їхнім інтересам [6].
Використання посередників (медіаторів) для вирішен-
ня спорів застосовувалося ще у давні часи. Подібні ви-
падки можна знайти у торгівлі фінікійців та у Вавилоні.
У Стародавній Греції існувала практика використання по-
середників (proxenetas). Римське право, починаючи з ко-
дексу Юстиніана, визнавало посередництво.
Римляни використовували різноманітні терміни для
визначення поняття «посередник» – internuncius, medium,
intercessor, philantropus, interpolator, conciliator, interlocutor,
interpres, mediator.
Медіація у її сучасному розумінні почала розвиватися
у другий половині XX ст., насамперед у країнах англо-
саксонського права – США, Австралії, Великобританії.
Згодом вона дістала поширення в Європі. Перші спроби
застосування медіації, як правило, стосувалися вирішен-
ня спорів у сфері сімейних стосунків. Із часом медіація
отримала визнання при вирішенні широкого спектра кон-
фліктів та спорів, починаючи з конфліктів у місцевих спів-
товариствах і закінчуючи складними багатосторонніми
конфліктами у комерційній та публічній сфері [7].
За останні 20 років використання медіації значно по-
ширилося. Більшою мірою така її популярність обумов-
лена тим, що в законодавстві Європейського Союзу (далі
по тексту – ЄС), вже існує таке поняття як «медіація» [8].
Директива 2008/52/ЄС Європейського парламенту та
Ради від 21 травня 2008 року «Відносно деяких аспектів
медіації в цивільних та комерційних спорах» (далі по тек-
сту – Директива) передбачає детальний опис того, що таке
медіація та її переваги.
Стаття 3 (а) Директиви містить визначення медіації:
«Медіація» означає структурований процес, неза-
лежно від його назви, за яким дві або більше сторін спо-
ру, на добровільній основі, для досягнення рішення про
врегулювання спору звертаються за допомогою до посе-
редника. Цей процес може бути ініційований сторонами,
запропонований (призначений) судом або законодавчо за-
кріплений законом держави-члена [9].
Преамбула директиви зазначає, що: «Медіація може
забезпечити економічно ефективне та більш швидке по-
засудове вирішення спорів у цивільних та комерційних
справах шляхом використання процедур, які відповідають
потребам сторін. Відносно домовленостей, досягнутих
шляхом медіації, існує велика ймовірність того, що вони
будуть виконуватися добровільно, як і велика ймовірність
того, що вони забезпечать збереження стійких товарись-
ких відносин між сторонами. Ці переваги знаходять своє
підтвердження в ситуаціях, пов’язаних із наявністю між-
народних елементів» [10].
У той час, як Директива застосовується для вирішення
спорів у цивільних і комерційних справах на міжнародно-
му рівні, кілька держав-членів ЄС пішли ще далі і при-
йняли закони, які впроваджують використання медіації
всередині країни. Практично в кожній країні ЄС Дирек-
тива запроваджувалася у різний спосіб. Таким чином, у
152
деяких країнах ЄС медіація є чисто добровільним за-
ходом, в той час як в Італії, наприклад, існує тенденція
до обов’язкового використання медіації. У деяких країнах
ЄС медіаторами можуть виступати лише кваліфіковані
юристи, в той час, як в інших країнах такі обмеження не
застосовуються.
Директива, безсумнівно, дала поштовх для розвитку
медіації, але її розвиток, особливо в Європі, як і раніше за-
лишається неоднорідним. Так, наприклад, в Англії, Уельсі
та Нідерландах, використання медіації значно поширене
і процес широко використовується юристами та представ-
никами бізнес-сектору, але майже не поширена в таких
країнах, як, наприклад, Греція і Португалія, де поняття ме-
діації відносно нове та недостатньо вивчене [9].
Що ж до використання медіації для вирішення саме
господарських спорів, то найбільшого розвитку вона
отримала у таких країнах як: Австрія, Бельгія, Бразилія,
Франція, Німеччина, Гонконг, Індонезія, Італія, Японія,
Люксембург, Нідерланди, Китайська народна республіка,
Польща, Португалія, Росія, Сінгапур, Іспанія, Швеція, Ве-
ликобританія, Сполучені Штати Америки та В’єтнам [10].
У зв’язку з тим, що під терміном «медіація» в більшос-
ті тлумачень мається на увазі саме позасудове вирішення
спорів, виникає питання – яку ж роль можуть відігравати
суди при вирішенні господарських спорів у процесі меді-
ації? Наприклад, суди Австралії мають право направити
сторони для вирішення спору за допомогою медіації на-
віть без згоди сторін.
У Бельгії рішення, прийняте за допомогою медіації,
має бути затверджене компетентним судом [10].
Суди Бразилії не мають необхідних повноважень, щоб
змусити сторони вирішувати конфлікти шляхом медіації,
тим не менше, суд може забезпечити виконання угоди
до медіації на прохання однієї зі сторін. Також, відповід-
но до Цивільного процесуального кодексу Бразилії судді
повинні заохочувати сторони скористатися медіацією про-
тягом всього часу судового розгляду.
У Франції проводять розмежування між призначеною
в судовому порядку та договірною медіацією. У разі про-
ведення медіації з розпорядження суду, суддя продовжує
займатися цим питанням навіть після звернення сторін
до медіації, за їх згодою. Медіатор повинен інформувати
суддю щодо будь-яких труднощів. Сторона чи медіатор
може попросити суддю припинити процедуру медіації
в будь-який час. Суддя також має право припинити ме-
діацію з власної ініціативи, якщо процедура медіації,
на думку судді, була порушена. Якщо суддя припиняє ме-
діацію, судовий розгляд відновлюється. У кінці процесу
медіації, суддя розподіляє витрати на посередництво між
сторонами [10].
Що стосується договірної медіації, то тут роль судів
часто обмежується виконанням угоди, досягнутої в кон-
тексті медіації. Також сторони можуть звернутися до суду
для забезпечення виконання угоди. У Польщі суд може пе-
редати справу на медіацію за запитом однієї зі сторін або
на свій розсуд, аж до завершення першого судового засі-
дання у справі. Сторони не зобов’язані погоджуватися на
посередництво. Проте після закриття першого засідання
суд може направити справу на медіацію тільки в тому ви-
падку, якщо сторони спільно просять його. Суд може пе-
редати справу на медіацію тільки один раз у ході розгляду.
У своїй постанові передачі спору на посередництво, суд
визначає термін не більше одного місяця для проведення
медіації. Цей термін може бути продовжено лише за спіль-
ною заявою сторін. Після того, як термін закінчився, а спір
не вирішено, суд призначає судове засідання [10].
В інших країнах, які мають у своєму арсеналі такий
вид вирішення спорів як «медіація», ситуація аналогічна –
процедура медіації при вирішенні господарських спорів
може використовуватися не лише на стадії досудового ви-
рішення спору, але й під час судового провадження.
 Порівняльно-аналітичне право
♦

Як бачимо, світовий досвід орієнтований на активне вуючи прагнення України інтегруватися до ЄС, прийнят-
використання медіації, що зумовлює потребу у дослі- тя закону про медіацію стало б підтвердженням своїх на-
дженні та впровадженні даного інституту і в українсько- мірів та вказувало б на визнання Директиви 2008/52/ЕС
му законодавстві, зокрема і для вирішення господарських від 21.05.2008 року Європейського Парламенту та Ради
конфліктів. Варто зазначити, у Верховній Раді України ЄС [7, с. 138].
вже неодноразово пропонувалися різні варіанти про- На нашу думку, проекту Закону України «Про медіа-
ектів Закону України «Про медіацію»: перший з’явився цію» зареєстрований 03.07.2013 р. під № 2425а-1 був до-
17.12.2010 р. № 7481/П, однак він не був схвалений комі- статньо прийнятним для того, щоб впровадити медіацію
тетом ВР України з питань правосуддя; останній був заре- в Україні, однак, він потребував доопрацювання. У зв’язку
єстрований 03.07.2013р. під № 2425а-1 і 28.02.2014 р. був з цим автором вже було запропоновано уточнити вимоги
відправлений на доопрацювання [11]. до особи, яка може бути медіатором, викласти за ст. 13
На нашу думку, останній варіант проекту Закону цього законопроекту певні вимоги.
України «Про медіацію» є достатньо прийнятним для Останній варіант проекту Закону України «Про медіа-
того, щоб впровадити медіацію в Україні, однак, на даний цію» № 3665 [13] був внесений до Верховної Ради Украї-
момент він справді потребує доопрацювання. Враховуючи ни ще наприкінці 2015 р. та проголосований парламентом
специфіку спорів, які можуть вирішуватися за допомогою у першому читанні майже через рік (03.11.2016 р.). Зага-
медіації, зокрема спорів в сфері господарської діяльності, лом, цей законопроект відповідає положенням Директиви
вважаємо, що було б доцільно викласти статтю 12, що ре- Європейського Парламенту та Ради ЄС № 2008/52/ЄC від
гламентує процедуру медіації в іншій редакції, оскільки 21.05.2008 р. та запроваджує модель добровільної досудо-
вона на даний момент не розкриває послідовно всіх етапів вої медіації. При цьому ст. 3 законопроекту допускає, що
проведення медіації, а одразу деталізує їхні результати. медіація може застосовуватися, в тому числі, й у господар-
Беручи за основу зазначений законопроект та приймаю- ських спорах.
чи до уваги досвід інших країн, пропонуємо виділити на- Також, стаття 14 цього законопроекту передбачає ме-
ступні етапи процедури медіації [12]: діацію під час судового або третейського розгляду справи:
1. Приготування: погодившись скористатися медіаці- «1. Суддя або третейський суддя має право звертати увагу
єю, сторони повинні призначити медіатора і оформити до- сторін на можливість проведення процедури медіації на
говір медіації. всіх стадіях судового розгляду справи. 2. Суддя не має
2. Відкриття конференції: медіація починається права рекомендувати сторонам звернутися до конкретного
зі спільного засідання з медіатором та всіма сторона- медіатора для розв’язання їх спору. 3. Суд або третейський
ми в одній кімнаті. Медіатор пояснює процес медіації. суд має право зупинити провадження у справі за спільним
Кожна сторона потім робить коротку заяву, в якій описує клопотанням сторін на час, необхідний їм для проведення
свою позицію щодо спору. процедури медіації». Проте прийняття нового Господар-
3. Приватні зустрічі (закриті засідання). Сторони роз- сько-процесуального кодексу України, який набрав чин-
ходяться по окремим приміщенням і посередник ходить ності у грудні 2017 р., передбачає лише альтернативну
між ними, прагнучи прояснити їх позиції і допомагаючи стадію господарського процесу – «врегулювання спору за
їм прийняти рішення, яке б влаштовувало всі сторони кон- участю судді», яка можлива лише після підготовчого про-
флікту. вадження, перед відкриттям провадження розгляду справи
4. Висновок: у разі успіху на заключному спільному по суті, при цьому повернення до провадження «врегулю-
засіданні проводиться запис узгоджених сторонами умов вання спору за участю судді» недопустиме в подальшому.
врегулювання конфлікту. Якщо процес медіації виявиться На нашу думку, мають місце певні неузгодженості
невдалим і сторони не зможуть прийти до згоди, то будь- новел господарського процесу з проектом ЗУ «Про меді-
яка із сторін має дати повідомлення про припинення ме- ацію», що потребує додаткових уточнень та змін з метою
діації. ефективного правозастосування цього правового інститу-
Отже, впровадження в Україні інституту медіації, ту у сучасній правовій системі України.
сприятливо впливатиме на розвиток та вдосконалення до- Висновки. У більшості сучасних країн провідним
свіду в сфері досудового вирішення спорів, в тому числі альтернативним методом вирішення будь-яких господар-
і спорів господарських. Успішне впровадження медіації ських спорів як всередині країни, так і на міжнародному
може стати черговим кроком на шляху реформування су- рівні, є медіація. Світовий досвід орієнтований на актив-
дової системи України, сприятиме розвантаженню судів, не використання медіації, що зумовлює потребу у дослі-
у зв’язку з чим, ми вбачаємо, що ефективність правосуд- дженні та впровадженні даного інституту і в українському
дя в Україні, зважаючи на досвід країн Європи та Заходу, законодавстві, зокрема і для вирішення господарських
з впровадженням медіації має зрости. Одночасно, врахо- конфліктів.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Types of ADR – Mediation; Conciliation; Arbitration; and Counselling [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.treasury.gov.au/Policy-Topics/Business/Small-Business/Legal-Topics/Dispute-Resolution-Proceedings /Types-of-ADR.
2. Types of Appropriate Dispute Resolution [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.adralberta.com/Types-of-ADR.
3. Minitrial [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.eeoc.gov/federal/adr/minitrial.cfm.
4. TypesofADRTechniques [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.eeoc.gov/federal/adr/typesofadr.cfm.
5. Медиация – искусство разрешать конфликты // Международный институт медиации [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
www.institute-mediation.com/mediacia.
6. Словарь медиатора // Центр медиации и права [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.mediacia.com/wordmed.htm.
7. Подоляк С.А. Медіація як альтернативний спосіб вирішення конфліктів у сфері господарювання / С.А. Подоляк // Судова а
пеляція. – 2012. – №1. – С. 134-139.
8. Colin J Wall. The Growth Of International Mediation in Commercial Disputes // Who’s who legal [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://whoswholegal.com/news/features/article/29214/the-growth-international-mediation-commercial-disputes.
9. Directive 2008/52/EC of the European parliament and of the council of 21 May 2008 on certain aspects of mediation in civil and commercial
matters // Official Journal of the European Union [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.mediacia.com/files/Documents/
Directive_2008_en.pdf.
10. Commercial mediation – a comparative review 2013[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.linklaters.com/pdfs/mkt/
london/mediation _2013_7053.pdf.
11. Про медіацію: Проект Закону України зареєстрований за №2425а-1 від 03.07.2013 року // оф. сайт Верховної ради України [Елек-
тронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=47710.

153
№ 5 2017
♦

12. CommercialMediation [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.ashurst.com/doc.aspx?id_Resource=4651.

13. Про медіацію: Проект Закону України зареєстрований за №3665 від 17.12.2015 // Оф. сайт Верховної ради України [Електронний
ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=57463.
14. Вікторчук М. В. Медіація як альтернативний спосіб вирішення господарських спорів в Украінї // Вісник Луганського державного
університету внутрішніх справ імені Е . О. Дідоренка. – 2016. – № 3. – С. 168-177.

УДК 346.548

ОСОБЛИВОСТІ СИСТЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ РЕЙДЕРСТВА

В УКРАЇНІ І ДЕРЖАВНИЙ МЕХАНІЗМ ПРОТИДІЇ

FEATURES OF THE CONTROL SYSTEM OF RAIDING IN UKRAINE

AND STATE MECHANISM OF COUNTERACTION

Трегубенко Г.П.,
старший викладач кафедри фінансів і банківської справи
секції державного управління і права
Полтавського національного технічного університету
імені Юрія Кондратюка
Дзюба Н.В.,
студентка
Полтавського національного технічного університету
імені Юрія Кондратюка
Метелиця А.С.,
студентка
Полтавського національного технічного університету
імені Юрія Кондратюка
У статті розглянуто поняття «рейдерство» та його особливості в Україні, система правового регулювання рейдерства, шляхи протидії
рейдерським атакам на рівні держави.
Ключові слова: рейдерство, білі рейдери, чорні рейдери, захоплення, правове регулювання, механізм протидії.

В статье рассмотрено понятие «рейдерство» и его особенности в Украине, система правового регулирования рейдерства, пути
противодействия рейдерским атакам на уровне государства.
Ключевые слова: рейдерство, белые рейдеры, черные рейдеры, захват, правовое регулирование, механизм противодействия.

The article deals with the concept of “raider” and its features in Ukraine, the system of legal regulation of raids, ways to counter raider attacks
at the state level.
Key words: raider, white raiders, black raiders, hijacking, legal regulation, counteraction mechanism.

Постановка проблеми. Реалії українського ринку
свідчать про високий рівень незаконного злиття та по-
глинання підприємств, або ж просто привласнення чужо-
го бізнесу (рейдерство). Сьогодні проблема рейдерських
захоплень є актуальною для України, оскільки через
нестабільну політичну ситуацію та бойові дії на сході
країни привласнити чуже майно можна набагато легше.
Тому майже дві третини поглинань на вітчизняному рин-
ку відбуваються внаслідок рейдерських атак. Це впливає
не лише на розвиток бізнесу, а й на розвиток країни за-
галом, до того ж значно знижує інвестиційну привабли-
вість країни.
Підтвердженням актуальності даного питання є ана-
ліз стану опрацювання проблематики. Над проблемами
рейдерства працювали багато вітчизняних науковців, зо-
крема: З.С. Варналій, І.А. Дмитрієв [4], З.Б. Живко [5],
Д.В. Зеркалов [3], В.С. Шапіро [9], K.С. Яструбецька [10]
та ін. Але все одно не вистачає комплексних досліджень,
необхідних для формування ефективної системи регулю-
вання та механізму державної протидії рейдерству в Укра-
їни. Це і зумовлює вибір теми дослідження.
Мета статті полягає в дослідженні особливостей сис-
теми правового регулювання рейдерства в Україні й оцін-
ці спроможності держави протидіяти цьому негативному
явищу.
Виклад основного матеріалу. Як уже зазначалось ра-
ніше, однією з актуальних проблем сучасної економічної
дійсності, що є найбільш серйозною загрозою економіч-
ній безпеці, є практика рейдерських захоплень.
У господарському законодавстві України не зазначено
поняття «рейдерство», але в окремих постановах і деякій
науковій літературі воно трапляється [1].
У фаховій термінології Міністерства внутрішніх справ
України «рейдерство» визначається як «силове захоплення
спірних підприємств, у тому числі на виконання відповід-
них судових рішень на користь тих чи інших власників» [9].
А в постанові Кабінету Міністрів України «Про схва-
лення Декларації цілей та завдань бюджету на 2008 р.
(Бюджетної декларації)» рейдерство визначене як «від-
чуження державного майна та корпоративних прав поза
процесами приватизації; протиправне захоплення підпри-
ємств» [2].
Отже, рейдерство – це протиправний, незаконний пе-
рерозподіл власності.
Основною метою рейдерства є загарбання великого
бізнесу, великих фірм, підприємств, захоплення значних
площ, земельних ділянок, обладнання і нерухомості.
У системі рейдерства окремо виділяють економіч-
не рейдерство, яке треба розуміти як комплекс дій,
спрямованих на відчуження майна шляхом зміни пра-
ва власності з використанням нелегітимних методів
у правовій системі держави та наступним захопленням
власності через застосування або загрозу застосування
насилля.

154
 Порівняльно-аналітичне право
♦

Окрім рейдерства, досить поширеними є випадки не-
дружніх поглинань, про ефективність яких важко гово-
рити однозначно. Головна відмінність між «недружнім
поглинанням» і «рейдерством» – законність дій сторони,
зацікавленої в контролі над активами [7].
Спроба поділу процесів поглинань на корпоративному
ринку України представлена на рисунку 1 [11].
Як ми бачимо, умовно виділяють чорне, сіре та біле
рейдерство. Але найчастіше в літературних джерелах
вживаються терміни «чорне рейдерство» та «біле рейдер-
ство». Розглянемо ці види детальніше.
Білі рейдери діють методом корпоративного шанта-
жу в межах чинного законодавства. В Україні вони тра-
пляються досить рідко і є більш характерними для країн
із розвиненою економікою та високою бізнес-культурою.
Таке рейдерство прямо чи безпосередньо із процедурою
банкрутства усуває від керівництва неефективний ме-
неджмент, підвищує результативність бізнес-процесів,
сприяє працевлаштуванню висококваліфікованих фахів-
ців тощо [12].
Початок атаки – скуповування акцій за порівняно ви-
сокими цінами. Зазвичай рейдерам достатньо скупити
10–15 відсотків акцій, щоб ініціювати проведення зборів
акціонерів із необхідним порядком денним, наприклад,
зміною керівництва підприємства. Найчастіше керівники
не йдуть на переговори, після чого рейдери переходять до
чорних дій.
Чорні рейдери для отримання результату використо-
вують кримінальні методи (захоплення, підробка доку-
ментів, реєстрація компаній на підставних осіб, підкуп
силових структур, урядовців, суддів і судових виконавців,
фізичне усунення невигідних осіб). Результати діяльнос-
ті чорних рейдерів вкрай негативні. Вони безпосередньо
зазіхають і на власність особи, і на інші її основні пра-
ва, гарантовані Конституцією України (право на життя,
здоров’я, честь, гідність тощо) [3].
Під час захоплень чорні рейдери використовують ме-
тоди скуповування акцій і боргових зобов’язань, ініцію-
ють процедури банкрутства, протиправний доступ до реє-
стру акціонерів, значне заниження вартості підприємства
тощо. Особливий інтерес становлять державні та приватні
підприємства, що володіють нерухомістю.
Аналогічну оцінку можна дати й такому явищу, як
«гринмейл» – блокування та перешкоджання роботі під-
приємства внаслідок шантажу з боку власників дрібних
пакетів акцій [12].
Протягом останніх 10-ти років в Україні ухвалювали-
ся рішення щодо необхідності юридичного визначення
рейдерства, запровадження суворої кримінальної відпо-
відальності для замовників рейдерських атак.
Ухвалювалися укази президента України (2007, 2009,
2014 рр.), створювалися спеціальні комісії при Верховній
Раді України (2008 р.), при Кабінеті Міністрів України
(2012, 2013 рр.), однак системного рішення так і не було
введено в дію. До цього додається нова проблема викорис-
тання незаконних озброєних формувань для захисту чи за-
хоплення власності.
За оцінками експертів, сьогодні в Україні діє від 35 до
50 професіональних рейдерських груп. Вони використо-
вують психологічний тиск, шантаж, підробку документів,
підкуп силових структур, – створюють умови для рейдер-
ських атак, захоплення і перерозподілу власності поза за-
коном. Під рейдерські атаки загалом в Україні вже потра-
пили 3,7 тисячі суб’єктів господарювання. Річний обсяг
рейдерського перерозподілу власності сягає в середньо-
му від 2 до 3 млрд. доларів Сполучених Штатів Америки
(далі – США) [12].
Згадане питання регулюють такі органі:
– глава держави – президент України;
– орган законодавчої влади – Верховна Рада України;
– система органів виконавчої влади, до якої входять:
а) Кабінет Міністрів України – вищий орган виконав-
чої влади;
б) міністерства, державні комітети, центральні органи
зі спеціальним статусом – центральні органи виконавчої
влади;
в) місцеві державні адміністрації – місцеві органи ви-
конавчої влади;
– система державних органів судової влади [4].
Існують спеціальні виконавчі органи, які протидіють
рейдерству, а саме: Міжвідомча комісія з питань протидії
протиправному поглинанню та захопленню підприємств.
Це дорадчий орган, що постійно діє при Кабінеті Міні-
стрів України, який був створений у лютому 2007 р.

Процеси поглинання на корпоративному ринку України

ДРУЖНЄ ПОГЛИНАННЯ НЕДРУЖНЄ ПОГЛИНАННЯ

Передбачає домовленість між юридичними особами, а Передбачає ситуацію, коли власника
саме ліквідацію кожного окремого учасника процедури, контрольного пакета акцій
злиття і реєстрацію абсолютно нової юридичної особи, змушують продати пакет або взагалі
але зі старим керівництвом, майном, правами, захоплюють контроль над
обов’язками й іншими ресурсами. підприємством силою.

«Білі» (законні) поглинання «Сірі» поглинання «Чорні» поглинання

Поглинання здійснюються Поглинання здійснюються Поглинання здійснюються
на основі використання законних на основі псевдозаконних на основі використання
методів, всупереч наявному методів, що створює незаконних методів.
конфлікту. враження законності дій.

РЕЙДЕРСТВО
Рис. 1. Види операцій поглинання на корпоративному ринку України

155
№ 5 2017
♦

Окрім того, існує Бюро протидії комерційним злочи-
нам і рейдерству, яке було засноване 4 жовтня 2006 р. при
Українському національному комітеті Міжнародної торго-
вої палати [8].
Окрім державних органів, існує багато громадських
організацій, об’єднань підприємств тощо. Загальну систе-
му регулювання рейдерства в Україні можна простежити
на рисунку 2 [6].
Сьогодні найбільш сучасним і дієвим органом є Ко-
місія Міністерства юстиції України (далі – Мін’юст), яка
вважається єдиним ефективним інструментом протидії
рейдерським захопленням у державі. Даний інститут ска-
совує незаконні реєстраційні дії, тим самим рятуючи май-
но від рейдерів.
Сьогодні Комісія з питань розгляду скарг у сфері
державної реєстрації, яка функціонує з початку 2016 р.,
по суті розглянула майже 250 скарг, задовільнила при-
близно 150. Тобто повернула майно законним власникам
у 150 випадках.
Але 2016 р. 90% рейдерських захоплень завершилося
успіхом. За неофіційними даними, протягом 2016 р. від-
булося 3 000 рейдерських захоплень, 2 700 з яких закінчи-
лися успіхом.
Після створення Комісії Мін’юст став першим орга-
ном, що почав говорити про проблему рейдерства публіч-
но. Тому виникла ілюзія, що захоплень побільшало.
Насправді проблема має системний характер ще
з 90-х рр. Міністерство юстиції України докладає макси-
мум зусиль для її комплексного вирішення. Підкреслю,
що успішно.
У межах своєї компетенції Комісія активно протидіє
рейдерам і реєстраторам – порушникам, що вступають
у зговір з останніми. Сьогодні вона має право лише блоку-
вати реєстратору-нотаріусу доступ до Реєстру на певний
термін, або ж анулювати його залежно від рівня порушен-
ня [13].
Комісія – ефективний інструмент у боротьбі з рейдер-
ством, але для остаточного подолання проблеми Мініс-
терство юстиції ініціює комплексний підхід до вирішення
питання. Створюється робоча група, до якої буде залу-
чено Національну поліцію та Міністерство внутрішніх
справ. Зараз розроблений проект Меморандуму.
Міністерство юстиції України також готує законо-
проект, ключова позиція якого – посилення кримінальної
відповідальності за рейдерство. Відповідати мають усі:
заявник, особа, яка подає неправдиві документи реєстра-
тору, та державний реєстратор. Це буде ефективна пре-
вентивна норма.
Як тільки декілька реєстраторів-рейдерів почнуть
відбувати покарання у місцях позбавлення волі, кіль-
кість бажаючих вступати в змову зі злочинцями різко
зменшиться.
Окрім державної протидії, суб’єкти господарювання
повинні самостійно намагатися захистити себе від рейдер-
ства. Звичайно, універсального способу захисту підпри-
ємства від рейдерства немає, але якщо власник своєчасно
прийме відповідні рішення, то шанси рейдера на успішну
атаку значно знизяться.
Найпростішими методами протистояння рейдерству
з боку суб’єктів господарювання є [4]:

Рейдери, 1. Виконавча влада. Компанія-об’єкт

рейдерські групи 2. Місцеві органи влади. Менеджмент,
3. Міжвідомча комісія з питань спрямований на
протидії протиправному запобігання та захист
поглинанню та захопленню від рейдерства
підприємства.
1. Діагностика 4. Бюро протидії комерційним 1. Процедури
підприємства. злочинам та рейдерству. регулювання
рейдерства.
2. Виявлення кількісних
ОРГАНІЗАЦІЙНА 2. Юридичне
та якісних показників
СТРУКТУРА та нормативне
можливого рейдерського
забезпечення захисту
захоплення.
від рейдерства.
СИСТЕМА
МЕТОДИЧНЕ
МОНІТОРИНГ РЕГУЛЮВАННЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
ДІЯЛЬНОСТІ РЕЙДЕРСТВА ЗАХИСТУ ВІД
ПІДПРИЄМСТВА РЕЙДЕРСТВА
3. Вирішення 3. Підготовка до
внутрішніх і зовнішніх СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ захисту від
конфліктів. рейдерства.
1. Програми розвитку. 4. Досконале
ведення
4. Механізм 2. Соціальний захист звільнених працівників.
документації.
запобігання
рейдерству. 3. Управління персоналом в умовах атаки.

Громадські організації
Фонди соціальної підтримки
Антирейдерський союз підприємців

Рис. 2. Система регулювання рейдерства в Україні

156
 Порівняльно-аналітичне право
♦

– недопущення виникнення та прострочення креди- вищенні вартості захоплення підприємства для того, щоб
торської заборгованості; зробити атаку рейдерів нерентабельною, а отже – недо-
– збільшення розмірів акціонерного капіталу або ви- цільною [5].
куп частки в учасників, які не беруть участі в діяльності Висновки. Можемо зробити висновок, що економічне
підприємства; рейдерство є суттєвою загрозою для інвестиційного клі-
– тотальне скуповування акцій або їх додаткова емісія; мату в країні, безпеки власності вітчизняних та іноземних
– постійний аналіз змін у складі акціонерів; інвесторів.
– удосконалення роботи персоналу (недопущення кон- Неврегульованість на законодавчому рівні, відсутність
фліктних ситуацій, протиправного звільнення працівників чіткого та системного суворого покарання за рейдерство
тощо); залишає проблему відкритою. До цього можна додати не-
– використання прозорих конкурентних відносини, контрольований українською владою перерозподіл влас-
підтримання ділової репутації тощо. ності, зокрема й з використанням технологій рейдерських
А в умовах ризику методи протистояння можуть бути атак на територіях зони проведення бойових дій і окупо-
іншими, як-от: ваної Автономної Республіки Крим.
– створення або використання вже наявних дочірніх За таких умов найбільш прийнятним варіант є від-
підприємств; окремлення рейдерства від багатьох інших видів зло-
– створення штучної заборгованості підприємства і чинної діяльності, що мають значно менший ступінь
передача нерухомості й інших активів у заставу під кре- суспільної небезпеки, а також внесення окремої статті
дитування; в Кримінальний кодекс України, яка чітко визначатиме
– здійснення переоцінки майна тощо. поняття «рейдерство» в юридичному вимірі, що дозво-
Найбільш дієвим методом боротьби з рейдерством є лить уникнути різних маніпулятивних тлумачень цього
переоцінка майна, мета якої полягає в максимальному під- терміна.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. № 436–IV : редакція від 06 листопада 2017 р. [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/436-15.
2. Про схвалення Декларації цілей та завдань бюджету на 2008 р. (Бюджетної декларації) : постанова Кабінету Міністрів України
від 1 травня 2007 р. № 316 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada. gov.ua/laws/show/316-2007-п.
3. Зеркалов Д.В. Рейдеры : [пособие] / Д.В. Зеркалов. – К. : КНТ, 2007. – 188 с.
4. Дмитрієв І.А. Управління ризиком рейдерського захоплення підприємства : [монографія] / І.А. Дмитрієв, В.Ю. Нестеренко. – Х. :
ХНАДУ, 2011. – 178 с.
5. Живко З.Б. Роль державних інституцій в удосконаленні державного регулювання у сфері протидії рейдерству / З.Б. Живко,
З.С. Варналій // Вісник Киiвського національного унiверситету iм. Тараса Шевченка. – 2014. – № 154. – С. 12.
6. Дорошук А.А. Система регулювання рейдерства в Україні / А.А. Дорошук, М.В. Трибуха // Економіка: реалії часу. – 2011. – № 1(1). –
С. 170–176.
7. Полушкин О.А. Рейдерство: пути решения актуальных проблем / О.А. Полушкин // Закон и право. – 2008. – № 2. – С. 62.
8. Хатнюк Ю.А. Класифікація суб’єктів боротьби з рейдерством в Україні / Ю.А. Хнатюк // Науковий вісник Львівського державного
університету внутрішніх справ. – 2013. – № 1. – С. 268–277.
9. Шапіро В.С. Рейдерство як економіко-правове явище : загальна характеристика / В.С. Шапіро, Т.В. Булах // Форум права. – 2015. –
№ 2. – С. 181–186.
10. Яструбецька Л.С. Аналіз особливостей злиття та поглинання підприємств в Україні / Л.С. Яструбецька, М.М. Яремик // Науковий
вісник НЛТУ України. – 2015. – Вип. 25.7. – С. 239–245.
11. Копитко М.І. Рейдерство як проблема для функціонування бізнесу в Україні / І.М. Копитко. – 2013. – 10 c. [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://library.krok.edu.ua/ua.
12. Грушевського, 5 : офіційний сайт журналу [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://grushevskogo5.com.
13. Економічна правда : офіційний сайт [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.epravda.com.ua/.

157
№ 5 2017
♦

РОЗДІЛ 5
ТРУДОВЕ ПРАВО; ПРАВО СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

УДК 349.3

ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ

THE CONCEPT AND TYPES OF MAINTENANCE THE SYSTEM SOCIAL INSURANCE

Андріїв В.В.,
кандидат юридичних наук,
доцент кафедри адміністративного, фінансового та інформаційного права
Київського національного торговельно-економічного університету
У статті досліджуються та аналізуються види забезпечення в системі соціального страхування, проблеми їх визначення та розмеж-
ування. Акцентовано увагу на недоліках правового регулювання страхових виплат у законодавстві України.
Ключові слова: пенсійні виплати, пенсії, пенсійне страхування, допомоги, види страхових виплат, система загальнообов’язкового
державного соціального страхування.

В статье исследуются и анализируются виды обеспечения в системе социального страхования, проблемы их определения и раз-
граничения. Акцентировано внимание на недостатках правового регулирования страховых выплат в законодательстве Украины.
Ключевые слова: пенсионные выплаты, пенсии, пенсионное страхование, пособия, виды страховых выплат, система обязательно-
го государственного страхования.

The article explores and analyzes the types of security the system social insurance, the problem of their determination and differentiation.
The attention is focused on shortcomings of legal regulation of insurance payments of the legislation of Ukraine.
Key words: pension payments, pensions, pension insurance, assistance, types of insurance payments, system of obligatory state social
insurance.

Постановка проблеми. Соціальне страхування є од-
ним із головних механізмів соціальної політики в дер-
жаві, оскільки передбачає підтримку та забезпечення
значної частини населення. За останній час проблеми
загальнообов’язкового соціального страхування набува-
ють особливої актуальності в нашій державі. Адже дефі-
цит коштів у соціальному забезпеченні вимагає пошуку
нових підходів до соціального захисту громадян, а систе-
ма соціального страхування передбачає піклування кожної
особи про своє матеріальне забезпечення у випадку на-
стання несприятливих обставин, які призводять до втрати
засобів існування самої особи чи її сім’ї.
У багатьох законах із соціального страхування та під-
законних нормативно-правових актах застосовуються різ-
ні підходи до визначення і розмежування видів страхових
виплат і послуг, що ускладнює правозастосування, пра-
ворозуміння окремих видів соціального забезпечення на-
уковцями, пересічними громадянами, практиками. Попри
наявність відповідних нормативно-правових актів із соці-
ального страхування, термінологічна база в цій сфері за-
лишається недосконалою. Зокрема, відсутнє законодавче
визначення таких основоположних і часто вживаних тер-
мінів, як «страхові виплати», «соціальна допомога», «соці-
альні виплати», «матеріальне забезпечення» та «страхові
послуги». Іншим недоліком законодавства із соціального
страхування є розпливчастість формулювань і поняття
окремих видів соціального забезпечення. Водночас у пра-
вовій науці також бракує детальних наукових досліджень,
присвячених видам страхових виплат і послуг у системі
соціального страхування.
Стан опрацювання. Проблеми соціального страху-
вання за останній час розглядалися в публікаціях багатьох
науковців Кучми О.Л., Оклей І.В., Москаленко О.В., При-
липка С.М., Сільченка С.О, Синчук С.М., Тищенко О.В.,
Шумило М.М., Юровської В.В., Ярошенко О.М. та ін. Але
незважаючи на доволі значну кількість наукових праць
та враховуючи нещодавні значні зміни до законодавства
України у сфері соціального страхування, можемо ствер-
джувати, що у вітчизняній юридичній науці бракує загаль-
новизнаної концепції надання страхових виплат і послуг
по загальнообов’язковому державному соціальному стра-
хуванню.
Метою статті є дослідження видів страхових виплат
та послуг у системі загальнообов’язкового державного со-
ціального страхування, їх розмежування та недоліки пра-
вового регулювання.
Виклад основного матеріалу. Система соціального
страхування виступає одним із головних елементів дер-
жавної соціальної політики в нашій країні і полягає в на-
данні застрахованій особі за рахунок соціальних страхових
фондів, що формуються шляхом сплати страхових вне-
сків, матеріального забезпечення в разі хвороби, повної,
часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати
годувальника, безробіття з незалежних від неї обставин,
старості та в інших випадках, передбачених законом.
Згідно зі ст. 1 Закону України «Про загальнообов’язкове
державне соціальне страхування» загальнообов’язкове
державне соціальне страхування це – система прав,
обов’язків і гарантій, яка передбачає матеріальне забез-
печення, страхові виплати та надання соціальних послуг
застрахованим особам за рахунок коштів Фонду соціаль-
ного страхування України [1]. Аналізуючи дане визначен-
ня, можемо зазначити, що в даному нормативно-правово-
му акті виділено такі види соціального забезпечення, як:
матеріальне забезпечення; страхові виплати та соціальні
послуги застрахованим особам. Окремо законодавець не
визначає, що потрібно розуміти під матеріальним забезпе-
ченням і страховими виплатами та чим вони відрізняються
одне від одного. По своїй суті, матеріальне забезпечення
включає в себе і страхові виплати, і в законі їх не потрібно

158

розмежовувати. У вищезазначеній статті визначено і види
соціального страхування: у зв’язку з тимчасовою втратою
працездатності; від нещасного випадку на виробництві та
професійного захворювання, які спричинили втрату пра-
цездатності; медичне. Але на даний час медичне страху-
вання є не загальнообов’язковим, але законодавець його
вже включив як загальнообов’язкове, що дещо ускладнює
праворозуміння видів соціального страхування в нашій
державі.
У вищезазначеному нормативно-правовому акті в
ст. 36, де визначені правові засади страхування у зв’язку
з нещасним випадком на виробництві, законодавець
оперує терміном «страхові виплати» і під ними розуміє
грошові суми, які Фонд виплачує застрахованому чи осо-
бам, які мають на це право, в разі настання страхового ви-
падку [1].
Ст. 6 Закону України «Про загальнообов’язкове дер-
жавне пенсійне страхування» передбачає соціальні випла-
ти непрацездатним, відносячи до них (крім пенсійних ви-
плат) ще й доплати, надбавки та підвищення до зазначених
виплат, додаткову пенсію [2]. Але по своїй суті ці виплати
не відповідають принципам соціального страхування і по-
винні забезпечуватися за рахунок коштів державного бю-
джету як державна соціальна допомога. Визначення тер-
міну «соціальні виплати» в цьому нормативно-правовому
акті законодавець не дає, і, на думку автора, до них можна
віднести всі види грошових виплат у системі соціального
забезпечення: пенсії, державні та страхові допомоги, ком-
пенсації, надбавки та ін.
У статті 1 Закону України «Про загальнообов’язкове
державне пенсійне страхування» визначено, що
пенсійні виплати – це грошові виплати в системі
загальнообов’язкового державного пенсійного страхуван-
ня, що здійснюються у вигляді пенсії, довічної пенсії або
одноразової виплати [2].
Стаття 9 вищезазначеного закону визначає види пен-
сійних виплат і відносить до соціальних послуг допомогу
на поховання, яка є грошовою виплатою і не може бути
послугою. Пенсійний фонд на даний час не здійснює по-
ховання померлих пенсіонерів (тобто не надає цих соці-
альних послуг і не відшкодовує їх), а тільки надає грошову
виплату – допомогу на поховання, тому доцільно випра-
вити назву «Види пенсійних виплат і соціальних послуг»
на «Види страхових виплат», які будуть включати в себе
пенсійні виплати та допомогу на поховання. Визначення
соціальних послуг у системі пенсійного страхування є
в статті 1 Закону України «Про загальнообов’язкове дер-
жавне пенсійне страхування» і до них віднесено послуги,
що надаються особам за рахунок коштів Пенсійного фон-
ду на умовах та в порядку, визначених цим Законом. Дуже
складно із цього визначення зрозуміти, які саме соціальні
послуги надаються за рахунок Пенсійного фонду і що під
ними розуміє законодавець.
Законодавець до видів соціальних послуг, згідно зі ст. 7
Закону України «Про загальнообов’язкове державне соці-
альне страхування на випадок безробіття» [3] та Закону
України «Про зайнятість населення», крім безпосередньо
страхових послуг, відносить і надання компенсації робо-
тодавцям, які працевлаштовують певні категорії громадян,
і надання ваучера для підтримання конкурентоспромож-
ності деяких категорій громадян шляхом перепідготов-
ки, спеціалізації, підвищення кваліфікації за професіями
та спеціальностями для пріоритетних видів економічної
діяльності. Тобто в даному випадку згідно із законодав-
ством до соціальних послуг віднесено компенсацію і на-
дання ваучера. Компенсація надається в грошовій формі
і не зовсім зрозуміло, чому законодавець відносить її до
послуг, адже соціальні послуги – це дія чи комплекс дій
зобов’язаних осіб на користь застрахованих осіб (особи),
які не надаються грошима. Слід зазначити, що і ваучер,
згідно з додатком до постанови Кабінету Міністрів Укра-
159
Порівняльно-аналітичне право
♦
їни «Про затвердження Порядку видачі ваучерів для під-
тримання конкурентоспроможності осіб на ринку праці»
від 20.03.2013 р. № 207, надається на певну суму гривень.
Згідно із Законом України «Про соціальні послуги» від
19 червня 2003 р. № 966-IV соціальні послуги – комплекс
заходів із надання допомоги особам, окремим соціальним
групам, які перебувають у складних життєвих обставинах
і не можуть самостійно їх подолати, з метою розв’язання
їхніх життєвих проблем. Звичайно, таке визначення со-
ціальних послуг є недосконалим, і на це вказують багато
науковців із соціального забезпечення, тому що воно вно-
сить плутанину в поняття та розмежування окремих видів
соціального забезпечення. Законодавцю доцільніше було
б вказати, що соціальні послуги – це комплекс заходів
із надання підтримки особам, а не допомоги. Адже допо-
мога – це окремий вид соціального забезпечення. Через
те в одному нормативно-правовому акті законодавець со-
ціальну допомогу називає послугами, а в іншому, навпаки,
соціальні послуги є допомогою.
На думку автора, в системі загальнообов’язкового дер-
жавного соціального страхування є такі основні види за-
безпечення, як страхові виплати та послуги. До страхових
виплат потрібно віднести тільки виплати в грошовій фор-
мі, а це пенсії, допомоги, компенсації, одноразові виплати
та ін.
Визначення терміну «страхова виплата» в законо-
давстві із соціального страхування відсутнє, а дефініція,
визначена в Законі України «Про загальнообов’язкове
державне соціальне страхування» від 23 вересня 1999 р.
№ 1105-XIV, не дає чіткого розуміння, що таке «страхові
виплати» і які види до них потрібно відносити.
Основна мета надання страхових виплат полягає в за-
безпеченні населення при настанні страхових випадків і
втраті заробітної плати (доходу), її компенсації шляхом
отримання еквіваленту, адекватного втраті. Для досяг-
нення ефективності системи соціального страхування має
бути забезпечено певний рівень заміщення втраченої за-
робітної плати при настанні страхового випадку, не менше
реального прожиткового мінімуму будь-якому учаснику
цієї системи. Водночас під час надання страхових виплат
мають значення і елементи солідарного перерозподілу,
оскільки єдиний соціальний внесок сплачують всі застра-
ховані особи, а страховий випадок в однієї особи може і не
відбутися, а в іншої – вимагатиме більше коштів, ніж сума
сплаченого страхового внеску.
Підставою надання страхових виплат та послуг є:
1) пряма чи опосередкована участь особи в сплаті стра-
хових внесків як нею самою, так і роботодавцем чи дер-
жавою; 2) настання страхового випадку, визначеного
законодавством; 3) рішення відповідного органу про при-
значення виплат чи надання (оплати) послуг.
До характериних ознак страхових виплат потрібно від-
нести такі: виплата в грошовій формі, яка здійснюється
щомісячно, на певний термін, до досягнення певного віку
або одноразово; в більшості випадків розмір виплати спів-
віднесений із заробітком і страховим стажем застрахова-
ної особи; залежить від участі в системі соціального стра-
хування; підставою надання є визначений законодавством
страховий випадок; фінансуються з фондів соціального
страхування та ін.
Страхові виплати можна класифікувати за видами со-
ціального забезпечення на: пенсії; допомоги; компенса-
ційні виплати (втраченого заробітку чи його частини та
ін.). За періодичністю страхові виплати можна поділити
на одноразові, періодичні, щомісячні або довічні.
Також можна класифікувати страхові виплати за колом
осіб, які їх отримують, а це: застраховані особи; незастра-
ховані або особи, які мають на ці виплати право при на-
станні страхового випадку. Наприклад, Законом України
«Про загальнообов’язкове державне соціальне страхуван-
ня на випадок безробіття» від 2 березня 2000 р., № 1533-III
№ 5 2017
♦
передбачається право на матеріальне забезпечення і неза-
страхованих осіб. Але виплата забезпечення незастрахо-
ваним особам не відповідає принципам соціального стра-
хування.
За цільовим призначенням страхові виплати повинні
компенсувати: перш за все, втрачений з поважних причин
заробіток; по-друге, обєктивно зумовлні витрати або як
додаткову підтримку (наприклад, допомога на поховання
осіб, які перебували на утриманні застрахованого).
Страхові виплати можна класифікувати за видами
загальнообов’язкового державного соціального страху-
вання. До них, згідно із законодавством, потрібно відне-
сти:
1) пенсійні виплати та допомоги: 1) згідно із Законом
України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне
страхування»: а) з Пенсійного фонду: пенсія за віком; пен-
сія по інвалідності; пенсія у зв’язку з втратою годуваль-
ника; допомога на поховання пенсіонерів; б) із Накопи-
чувального фонду планується здійснювати такі пенсійні
виплати: довічна пенсія з установленим періодом; довічна
обумовлена пенсія; довічна пенсія подружжя; одноразова
виплата; 2) згідно із Законом України «Про пенсійне за-
безпечення»: а) пенсія за вислугу років; б) пільгова пенсія
за віком;
2) виплати у зв’язку з тимчасовою втратою працездат-
ності: допомога по тимчасовій непрацездатності (включа-
ючи догляд за хворою дитиною); допомога по вагітності
та пологах; допомога на поховання (крім поховання пен-
сіонерів, безробітних та осіб, які померли від нещасного
випадку на виробництві);
3) виплати у зв’язку з нещасним випадком на вироб-
ництві чи професійним захворюванням, які спричинили
втрату працездатності: страхової виплати втраченого заро-
бітку (або відповідної його частини) залежно від ступеня
втрати потерпілим професійної працездатності (щомісяч-
на страхова виплата); страхової виплати в установлених
випадках одноразової допомоги потерпілому (членам його
сім’ї та особам, які перебували на утриманні померлого);
страхової виплати дитині, яка народилася інвалідом вна-
слідок травмування на виробництві або професійного за-
хворювання її матері під час вагітності; страхових витрат
на медичну та соціальну допомогу (але по своїй суті ці
витрати – це відшкодування соціальних послуг). Слід за-
значити, що в чинному «Порядку призначення, перераху-
вання та проведення страхових виплат», затвердженому
Постановою Фонду соціального страхування від нещас-
них випадків на виробництві та професійних захворювань
від 27.04. 2007 р. № 24 передбачено сім видів виплат за-
страхованим особам або членам їх сімей, які не співпа-
дають із видами страхових виплат, перелікованих у ст. 36
Закону України «Про загальнообов’язкове державне соці-
альне страхування» від 23 вересня 1999 р. № 1105-XIV.
Вищезгаданою постановою до страхових виплат віднесе-
но: 1) допомогу у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю
до відновлення працездатності або встановлення інвалід-
ності; 2) одноразову допомогу в разі стійкої втрати про-
фесійної працездатності або смерті потерпілого; 3) щомі-
сячну страхову виплату в разі часткової чи повної втрати
працездатності, що компенсує відповідну частину втраче-
ного заробітку потерпілого (щомісячна страхова виплата);
4) страхову виплату потерпілому в розмірі його середньо-
місячного заробітку при тимчасовому переведенні його
на легшу нижчеоплачувану роботу; 5) страхову виплату
потерпілому під час його професійної реабілітації; 6) що-
місячну страхову виплату особам, які мають на неї право
в разі смерті потерпілого; 7) відшкодування вартості ри-
туальних послуг, пов’язаних із похованням померлого [4];
4) виплати по безробіттю: 1) згідно із Законом Укра-
їни «Про загальнообов’язкове державне соціальне стра-
хування на випадок безробіття»: допомога по безробіт-
тю, в тому числі одноразова її виплата для організації
160
безробітним підприємницької діяльності; допомога на
поховання в разі смерті безробітного або особи, яка пе-
ребувала на його утриманні; 2) згідно із Законом України
«Про зайнятість населення»: допомога по частковому без-
робіттю; компенсації зареєстрованим безробітним із чис-
ла внутрішньо переміщених осіб; компенсації робото-
давцям єдиного внеску на загальнообов’язкове державне
соціальне страхування; оплата ваучера для підтримання
конкурентоспроможності шляхом перепідготовки, спеці-
алізації, підвищення кваліфікації за професіями та спеці-
альностями для пріоритетних видів економічної діяльнос-
ті деяким категоріям громадян.
Аналізуючи страхові виплати в системі
загальнообов’язкового державного соціального страху-
вання, потрібно відмітити, що в законодавстві чітко не
визначено поняття «страхові виплати», «матеріальне за-
безпечення», ці питання потребують додаткового дослі-
дження, уточнення, а також внесення змін до існуючого
законодавства.
Недоліками правового регулювання видів забезпе-
чення в системі соціального страхування є: а) нестабіль-
ність законодавчої бази, бо акти зазнають чисельних змін
і доповнень; б) має місце безсистемність і брак єдиної
термінології, коли одні й ті ж поняття формулюються по-
різному; в) порушується одностайність державної систе-
ми соціального страхування; г) не завжди відчувається
внутрішньогалузевий і міжгалузевий зв’язки між право-
вими нормами, що регулюють відносини із соціального
страхування та ін.
Висновки. Страхові виплати можна визначити як
грошові суми, які надаються (виплачуються) в системі
загальнообов’язкового державного соціального страху-
вання, що здійснюються у вигляді пенсій, допомог, ком-
пенсацій, ваучера застрахованим особам чи членам їх
сімей (особам, які мають на них право) при настанні со-
ціального випадку за рахунок коштів фондів соціального
страхування при досягненні пенсійного віку, безробітті,
втраті працездатності чи смерті застрахованої особи.
Страхові виплати можна визначити як грошо-
ві суми, які надаються (виплачуються) в системі
загальнообов’язкового державного соціального страху-
вання застрахованим особам членам їх сімей (особам, які
мають на них право) при настанні соціального випадку за
рахунок коштів фондів соціального страхування при до-
сягненні пенсійного віку, безробітті, втраті працездатності
чи смерті застрахованої особи у вигляді пенсій, допомог,
компенсацій, ваучера.
Основними напрямками реформування та вдоскона-
лення системи страхових виплат і послуг є:
1) вдосконалення нормативно-правової бази, яка на
сьогодні регулює питання соціального страхування і по-
нятійного апарату в цій сфері;
2) визначення ієрархії нормативно-правових актів для
усунення правових колізій, які виникають при призначен-
ні і виплаті різних видів соціального забезпечення;
3) подолання тіньового ринку праці, яким охоплюєть-
ся значна кількість працездатного населення України і як
наслідок – збільшення надходжень до фондів соціального
страхування;
4) стимулювання роботодавців та працівників щодо не-
допущення недобросовісного ухилення від сплати єдино-
го внеску на соціальне страхування та забезпечення прозо-
рості фінансових потоків у системі загальнообов’язкового
державного соціального страхування;
5) запровадження дієвої системи державного моніто-
рингу, яка б відслідковувала вплив реформ на регулюван-
ня відносин із загальнообов’язкового державного соці-
ального страхування і вплив їх на матеріальне становище
громадян.
Таким чином, сьогодні актуально постає питання впо-
рядкування видів виплат та законодавчої бази у сфері со-
 Порівняльно-аналітичне право
♦

ціального страхування, усунення колізій і прогалин у нор- дифікація законодавства у сфері загальнообов’язкового
мативно-правових актах, групування їх в єдину узгоджену державного соціального страхування дасть змогу перш за
систему та забезпечення її дієвого правового регулювання все уніфікувати терміни правового регулювання і види ви-
шляхом прийняття Кодексу соціального страхування. Ко- плат цієї сфери соціального забезпечення.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» від 23 вересні 1999 р. № 1105-XIV // Відомості
Верховної Ради України (ВВР). – 1999. – № 46-47. – Ст. 403.
2. Закон України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 р. // Відомості Верховної Ради
України. – 2003. – № 28. – Ст. 136.
3. Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2000 р.,
№ 1533-III // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 22. – Ст. 171.
4. Порядок призначення, перерахування та проведення страхових виплат. Затв. постановою Фонду соціального страхування
від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань від 27.04.2007 р. № 24.

УДК 349.2

ПРАВО НА ПОВАГУ ДО «ПРИВАТНОГО» ЖИТТЯ ПРАЦІВНИКА ВІДПОВІДНО

ДО КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ І ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД
ТА РІШЕНЬ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

THE RIGHT TO RESPECT FOR THE “PRIVATE” LIFE OF AN EMPLOYEE

IN ACCORDANCE WITH THE CONVENTION FOR THE PROTECTION
OF HUMAN RIGHTS AND FUNDAMENTAL FREEDOMS AND DECISIONS
OF THE EUROPEAN COURT OF HUMAN RIGHTS

Ласько І.М.,
кандидат юридичних наук,
доцент кафедри соціального права
Львівського національного університету імені Івана Франка
Прус І.М.,
студент IV курсу юридичного факультету
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
У статті досліджено Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та рішення Європейського суду з прав людини
щодо порушення права на повагу до приватного та сімейного життя. Конкретизовано зміст «приватності» життя працівника згідно з євро-
пейськими стандартами. Виокремлено способи захисту трудових прав працівників.
Ключові слова: Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, рішення Європейського суду з прав людини, право на
приватність життя, працівник.

В статье исследованы Конвенция о защите прав человека и основных свобод, а также решения Европейского суда по правам че-
ловека, касающиеся нарушения права на уважение частной и семейной жизни. Конкретизировано содержание «приватности» жизни
работника согласно европейским стандартам. Выделены способы защиты трудовых прав работников.
Ключевые слова: Конвенция о защите прав человека и основных свобод, решения Европейского суда по правам человека, право
на «приватность» жизни, работник.

The article examines the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms and the decisions of the European
Court of Human Rights concerning the violation of the right to respect for private and family life. The content of the «privacy» of the employee’s
life according to European standards is specified. The ways of protecting workers’ labor rights are outlined.
Key words: the Convention on the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms, the decision of the European Court of Human
Rights, right to privacy, worker.

Постановка проблеми. Із прийняттям Радою Євро-
пи Конвенції про захист прав людини і основоположних
свобод 1950 року (далі – Конвенція) [1] на Європейсько-
му континенті розпочався процес створення якісно нової
європейської системи захисту прав і свобод людини, яка
стала фундаментом для національних правових систем
усіх країн Європи [2]. Одним із позитивних наслідків ра-
тифікації Конвенції Україною є те, що громадяни України
набули право на звернення до Європейського суду з прав
людини (далі – ЄСПЛ). На сьогодні цей орган є одним із
дієвих інститутів захисту прав людини в Європі. Він упо-
вноважений здійснювати розгляд справ, пов’язаних із до-
триманням країнами – учасницями Конвенції.
Відповідно до п. 1 ст. 32, статей 33, 34, п. 1 ст. 46 і
47 Конвенції юрисдикція цього суду охоплює всі питання
щодо тлумачення і застосування Конвенції та протоколів
до неї. З огляду на узагальнений характер положень Кон-
венції та наявність великої кількості оціночних понять,
В.О. Туманова справедливо зауважує, що завдяки рішен-
ням ЄСПЛ деталізувався й розширився каталог прав,
що знаходили захист у ньому; обмежені формулювання
доповнювалися ширшим змістом; створювалися норми,
які явно не виражені у змісті Конвенції, а містяться в ній
у завуальованому вигляді [3, c. 89]. Таким чином, норми
Конвенції діють так, як вони витлумачені ЄСПЛ.
Варто наголосити, що участь України в правовій сис-
темі Конвенції та додержання встановлених нею гарантій
не тільки сприяє зростанню авторитету України на між-
народній арені, але й допомагає державі виявити деякі
суттєві недоліки побудови і функціонування національ-
ної правової системи та вдосконалити окремі її сфери.
Як правильно зазначають вчені, що у цьому контексті

161
№ 5 2017
♦
Суд як міжнародна судова інстанція, юрисдикція якої є
обов’язковою, виступає своєрідним каталізатором про-
цесу реформування та вдосконалення внутрішньої право-
вої системи держави, оскільки саме до нього надходять
заяви з метою вирішення питань, які не знайшли свого
розв’язання на національному рівні, що, у свою чергу, до-
зволяє йому робити висновки про найболючіші проблеми
національної правової системи [4, 783–784].
Стан опрацювання. Особливості рішень ЄСПЛ та їх
вплив на трудові правовідносини досліджувались у пра-
цях таких вчених, як Т. Дудаш, Л.А. Луць, , П.Д. Пилипен-
ко, С.М. Прилипко, П.М. Рабінович, О.М. Рим, Д.Ю. Хо-
рошковська, Н.М. Хуторян, О.М. Ярошенко.
Мета статті. Зважаючи на сучасні тенденції соціаль-
но-демократичних перетворень, пов’язаних із євроінте-
грацією, виникає необхідність у підвищенні ефективності
трудових прав та гарантій працівника, а також трудових
прав роботодавця.
Виклад основного матеріалу. Незважаючи на те, що
Конвенція «в основному гарантує громадські і політичні
права, проте багато з них все ж таки мають соціальні або
економічні аспекти» (Airey проти Ірландії, 9 жовтня 1979)
[5]. Зокрема, Конвенція містить лише кілька статей, які за-
кріплюють гарантії трудових прав людини. Це ст. 4 про
заборону примусової праці та ст. 11 про право створювати
профспілки, свободу вступу до них з метою захисту своїх
інтересів. Однак на трудові права опосередковано можуть
впливати ст. 6 (право на справедливий суд), ст. 14 (заборо-
на проявів дискримінації при реалізації прав та свобод),
а також ст. 8 (право на повагу до приватного і сімейного
життя) Конвенції.
Якщо рішення ЄСПЛ щодо порушення права на спра-
ведливий суд та заборону проявів дискримінації щодо ре-
алізації прав та свобод у трудових правовідносинах так чи
інакше досліджувались, то рішення ЄСПЛ щодо порушен-
ня права на повагу до приватного і сімейного життя лише
набувають своєї актуальності.
Стаття 8 Конвенції проголошує:
1. Кожен має право на повагу до свого приватного
і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здій-
снення цього права, за винятком випадків, коли втручання
здійснюється згідно із законом і є необхідним у демокра-
тичному суспільстві в інтересах національної та громад-
ської безпеки чи економічного добробуту країни, для запо-
бігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я
чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».
Аналіз змісту цієї статті, змушує звернути увагу на на-
ступне. По-перше, зазначена стаття включає не лише пра-
во на повагу до приватного життя, а й на повагу до сімей-
ного життя, житла і кореспонденції. По-друге, важливим є
з’ясування таких питань, зокрема, чи було таке втручання
у відповідності із законом, чи було досягнуто законної цілі
(чи цілей), а також чи було воно пропорційним пересліду-
ваній цілі(цілям). Без сумніву, що під час розгляду прав,
гарантованих досліджуваною статтею, звичайно, най-
складнішим є встановити, чи мало місце втручання саме у
«приватне» життя. Це пояснюється тим, що Європейський
Суд дотепер не дав чіткого визначення «приватного» жит-
тя. Він цілком свідомо уникає цього і надає перевагу зо-
середженню на конкретному питанні.
Зокрема, серед численних рішень ЄСПЛ щодо пору-
шень статті 8 Конвенції необхідно виокремити рішення
ЄСПЛ щодо власне збору та зберігання без відома праців-
ника особистих даних, пов’язаних із використанням ним
телефону, електронної пошти та Інтернету.
Як приклад можна навести рішення ЄСПЛ у справі
«Халфорд проти Сполученого Королівства» від 25 липня
1997 [6]. Йдеться про те, що заявниця, яка була офіцером
поліції-жінкою з найвищим званням у Сполученому Коро-
лівстві, перенесла дискримінаційне провадження, оскіль-
162
ки їй було відмовлено у підвищенні на посаду заступника
Головного констебля протягом семи років. До Європей-
ського суду вона скаржилась, що її дзвінки в офісі та до-
машні телефони начебто прослуховувалися з метою отри-
мання інформації, яка могла б бути використана проти неї
в цьому процесі.
Європейський суд з прав людини визнав порушення
статті 8 Європейської конвенції з прав людини в частині
прослуховування дзвінків, здійснених з офісних телефо-
нів заявника. Це вперше було визнано, що розмови, які
здійснювала Заявниця зі своїх офісних телефонів, підпа-
дають під поняття «приватне життя» і «кореспонденція»,
а тому стаття 8 Конвенції була застосована до цієї частини
скарги. Суд також зазначив, що існує обґрунтована ймо-
вірність того, що дзвінки заявниці з її офісу прослухову-
валися поліцією з першочерговою метою зібрати матеріа-
ли, які б допомогли їм у захисті в порушеному проти них
процесі щодо дискримінації за ознакою статі. Таке про-
слуховування було визнано втручанням органів державної
влади у здійснення права заявниці на повагу до її приват-
ного життя і кореспонденції. Зрештою, Суд зазначив, що
Закон про перехоплення комунікацій 1985 року не засто-
совувався до внутрішніх комунікаційних систем, якими
керують органи державної влади, і що в національному
законодавстві не було передбачено іншого положення про
прослуховування телефонних дзвінків, зроблених на та-
ких системах. Отже, не можна сказати, що втручання було
«відповідно до закону», оскільки національне законодав-
ство не забезпечило належного захисту заявниці від пору-
шення поліцією її права на повагу до особистого життя та
кореспонденції. Проте, Суд не виявив порушення статті 8
Конвенції в частині дзвінків, здійснених з дому заявниці,
оскільки не було встановлено втручання щодо них.
У іншій справі, наприклад «Копланд проти Сполу-
ченого Королівства» [7], Заявниця працювала у Кармар-
тенширському коледжі, державному органі. У 1995 році
вона стала персональним помічником директора коледжу
і повинна була тісно співпрацювати з новопризначеним за-
ступником директора. В Суді вона скаржилася, що під час
роботи в коледжі її телефон, електронна пошта та вико-
ристання Інтернету контролювалися за вказівкою заступ-
ника директора.
Суд постановив, що в цій справі було порушено стат-
тю 8 Конвенції. Він нагадав, зокрема, що відповідно до
своєї практики телефонні дзвінки з офісних приміщень
«prima facie» підпадають під поняття «приватне життя» та
«кореспонденція». З чого логічно випливає, що електро-
нна пошта, відправлена з робочого місця, має бути захи-
щена так само, як і інформація, отримана з використання
персонального Інтернету. Що ж до заявниці, то її не було
попереджено про прослуховування дзвінків, а тому вона
обґрунтовано розраховувала на конфіденційність дзвінків,
зроблених із робочого телефону, як і конфіденційність ви-
користання її електронної пошти та Інтернету.
Суд також зазначив, що сам факт того, що дані могли
бути законно отримані коледжем у формі телефонних ра-
хунків, не було перешкодою для прослуховування. Також
не було доречним, щоб дані не були розкриті третім осо-
бам або використовувалось проти заявниці у дисциплінар-
ному або іншому процесі. Відповідно, Суд встановив, що
збір та зберігання особистих даних, пов’язаних із вико-
ристанням заявницею без її відому телефону, електронної
пошти та Інтернету, становили втручання у її право на по-
вагу до її приватного життя та кореспонденції.
І на завершення згадаємо ще гучну справу «Барбу-
леску проти Румунії» [8]. Ця справа стосується рішення
приватної компанії щодо звільнення працівника – заявни-
ка – після здійснення моніторингу його електронних по-
відомлень та доступу до їх змісту.
Заявник скаржився, що рішення його роботодавця
ґрунтувалося на порушенні його приватного життя і що
 Порівняльно-аналітичне право
♦

національні суди не змогли захистити його право на при- про це. Суд відхилив скаргу Сурікова, постановивши, що
ватне життя та кореспонденцію. підвищення працівників знаходилось в межах розсуду ро-
Велика палата одинадцятьма голосами проти шести ботодавця. Це рішення було підтверджене Верховним су-
визнала порушення статті 8 Конвенції та вирішила, що дом Автономної Республіки Крим.
влада Румунії недостатньо захистила право заявника на У 2002 році, після направлення «Тавриди», Суріков
повагу до його приватного життя та кореспонденції. І від- пройшов медичне обстеження і отримав довідку, під-
повідно не змогла досягти справедливого балансу між ін- писану шістьма медичними фахівцями, яка засвідчувала
тересами, що розглядаються. Зокрема, національні суди його придатність для роботи на посаді інженера. У серп-
не змогли визначити, чи отримав заявник від свого робото- ні 2003 року він був призначений старшим робітником і
давця попереднє повідомлення про можливість контролю в квітні 2006 року – інженером-технологом.
його повідомлень; не розглянули того факту, що заявнику Протягом періоду з 2000 до 2006 року Суріков був за-
не було повідомлено характеру чи ступеня контролю, або лучений в цивільне провадження проти «Тавриди» щодо
ступеня втручання в його приватне життя та кореспонден- передбачуваного незаконного збирання, використання та
ції. Крім того, національні суди не змогли визначити, по- розповсюдження його особистих даних про його здоров’я.
перше, конкретних причин, що обґрунтовували введення Він також стверджував, що стандартизовані підстави для
заходів спостереження; по-друге, чи міг роботодавець ви- його звільнення з військової служби в 1981 році не були
користати заходи, що призводять до меншого втручання досить конкретними для того, щоб складати підставу
в приватне життя та кореспонденцію заявника; і по-третє, для наступної відмови в його підвищенні, а також те, що
чи може бути доступ до комунікацій без повідомлення в будь-якому випадку, інформація була застарілою. Він
заявника. скаржився, що, якщо підприємство мало сумніви щодо
Аналіз цих рішень ЄСПЛ дає змогу дійти висновку, його здоров’я, воно повинне було попросити його надати
що приватне життя включає таємницю передачі інформа- поточну медичну довідку. Його заяви були безуспішними.
ції, зокрема безпеку і таємничість поштової, телефонної, Використавши усі національні способи захисту своїх по-
електронної та інших форм передачі інформації. рушених прав, він звернувся до ЄСПЛ.
Необхідно звернути увагу на ще одне порушення права Суріков скаржився на те, що його роботодавець довіль-
на повагу до приватного та сімейного життя, що спричи- но зібрав, зберігав і використовував закриту і застарілу ін-
нило порушення трудових прав працівника. Йдеться про формацію щодо його психічного здоров’я під час розгляду
справу «Суріков проти України» (№. 42788/06) [9]. його заяви про підвищення і незаконно розкрив цю інфор-
Зазначена справа стосувалася відмови роботодавця мацію (його колегам і в суді) і посилався на статтю 8 Кон-
Сурикова (державне підприємство) підвищити його на венції (право на повагу до приватного і сімейного життя).
підставі того, що він був визнаний непридатним до вій- ЄСПЛ звернув увагу на те, що національне законодав-
ськової служби в 1981 році через проблеми, пов’язані ство, на яке посилався заявник (зокрема, стаття 32 Кон-
з психічним здоров’ям. ституції України, Закон України «Про інформацію», Осно-
Зокрема, Суріков почав працювати в Державному ви законодавства України про охорону здоров’я), містить
підприємстві видавництві і друкарні «Таврида» в серп- низку гарантій щодо захисту інформації медичного харак-
ні 1990 року. Спочатку він був найнятий робочим, а теру, проте у справі заявника ці гарантії фактично не діяли.
1997 року попросив директора «Тавриди» помістити його Висновки. Зважаючи на те, що реалізація Конвенції
в резервний список для підвищення до посади інженера та виконання рішень Суду визначаються Законом України
відповідно до його кваліфікації. Не отримавши жодної «Про виконання рішень та застосування практики Євро-
відповіді, у 2000 році Суріков подав заяву вдруге і отри- пейського суду з прав людини» [10], стаття 17 зазначеного
мав відмову. Суріков звернувся до Центрального район- Закону передбачає, що суди застосовують під час розгляду
ного суду м. Сімферополь, намагаючись змусити його справ Конвенції про захист прав людини та основополож-
роботодавця розглянути питання про його кандидатуру на них свобод і практику Суду як «джерело права». На ви-
посаду інженера. конання цього законодавчого положення вітчизняні суди
Під час провадження «Таврида» стверджувала, що від- посилаються на рішення ЄСПЛ під час розгляду. Це дає
мова була пов’язана зі станом психічного здоров’я Суріко- нам сподівання вірити у те, що позитивна європейська
ва, зокрема, той факт, що він був визнаний непридатним до практика швидко буде відображатись у нашій правозасто-
військової служби в 1981 році. У 1997 році відділ кадрів совній практиці. Водночас, працівникам будуть гарантова-
підприємства отримав у військового комісаріату довідку ні права на рівні з європейськими.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод: міжнародний документ Ради Європи від 4 листопада 1950 року
[Електронний ресурс]:. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_004.
2. Виступ Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини на представленні Спеціальної доповіді «Стан дотримання Укра-
їною європейських стандартів з прав і свобод людини» з нагоди 60-річчя Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод»
22 жовтня 2010 року: [Електронний. ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua.
3. Туманов В.А. Европейский Суд по правам человека : очерк организации и деятельности / В.А. Туманов – М. : Норма, 2001. – С. 89.
4. Супрун Д.М. Основні аспекти входження України в юрисдикційний механізм Європейської конвенції з прав людини // Європей-
ська конвенція з прав людини: основні положення, практика застосування, український контекст / за ред. О.Л. Жуковської. – К.: ВІПОЛ,
2004. – С. 783–784.
5. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Airey проти Ірландії» від 9.10.1979 р. [Електронний ресурс]: Информационно-
тематический листок European Court of Human Rights. – Декабрь. – 2010. –Режим доступу: http: //echr.coe.int/echr/rss.aspx.
6. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Халфорд проти Сполученого Королівства» [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : http://eurocourt.in.ua/GetArticlesByCategory.asp?CategoryId=2.
7. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Копланд проти Сполученого Королівства» [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : https://hudoc.echr.coe.int/app/conversion/pdf/?
8. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Барбулеску проти Румунії» [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
jurliga.ligazakon.ua.
9. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Суріков проти України» [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://sc.gov.ua/uploads/tinymce/files/Суріков%20проти%20України.pdf.
10. Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини: Закон України від 23.02.2006 р. № 3477 – ІV //
Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 30. – С. 1114.

163
№ 5 2017
♦

УДК 349.2

ПРОЕКТ ТРУДОВОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ ТА ПРАВОВИЙ СТАТУС

НЕПОВНО ЗАЙНЯТИХ ПРАЦІВНИКІВ

PROJECT OF THE LABOR CODE OF UKRAINE AND LEGAL STATUS

OF URGENT EMPLOYEES

Соцький А.М.,
кандидат юридичних наук,
доцент кафедри цивільно-правових дисциплін
Чернівецького юридичного інституту
Національного університету «Одеська юридична академія»
Статтю присвячено дослідженню неповної зайнятості працівників за проектом Трудового кодексу України. Розкриваються законодав-
чі аспекти правового статусу неповно зайнятих працівників і здійснено його порівняння за чинним Кодексом законів про працю і запро-
понованим проектом.
Ключові слова: трудове право, працівник, неповна зайнятість, Кодекс законів про працю України, проект Трудового кодексу України.

Статья посвящена исследованию неполной занятости работников по проекту Трудового кодекса Украины. Раскрываются законода-
тельные аспекты правового статуса неполно занятых работников и осуществлено его сравнение по действующему Кодексу законов о
труде и предложенному проекту.
Ключевые слова: трудовое право, работник, неполная занятость, Кодекс законов о труде Украины, проект Трудового кодекса Укра-
ины.

The article is devoted to the research of part-time employment of workers under the draft Labor Code of Ukraine. The legislative aspects of
the legal status of part-time workers are revealed and their comparison is made according to the current Labor Code and the proposed project.
Key words: labor law, worker, part-time employment, Labor Code of Ukraine, draft Labor Code of Ukraine.

Постановка проблеми. Метою Трудового кодексу
України є встановлення прав і обов’язків суб’єктів трудо-
вих відносин, забезпечення реалізації передбачених Кон-
ституцією України трудових прав і гарантій працівників,
створення належних умов праці, забезпечення захисту
прав та інтересів працівників і роботодавців [1]. Чинним
Кодексом законів про працю України передбачено визна-
чення правових засад і гарантій здійснення громадянами
України права розпоряджатися своїми здібностями до
продуктивної та творчої праці. Дана мета повинна дося-
гатися через такі поставленні завдання: Кодекс законів
про працю України регулює трудові відносини всіх пра-
цівників, сприяючи зростанню продуктивності праці,
поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності
суспільного виробництва і піднесенню на цій основі ма-
теріального і культурного рівня життя трудящих, зміц-
ненню трудової дисципліни та поступовому перетворен-
ню праці на благо суспільства на першу життєву потребу
кожної працездатної людини. Законодавство про працю
встановлює високий рівень умов праці, всемірну охорону
трудових прав працівників [2]. Під час кризи й економіч-
ного спаду роботодавці, особливо приватні підприємства
та підприємці, застосовують працю найманих працівників
на умовах неповного робочого часу. Можливість викорис-
товувати договори про неповний робочий час надає робо-
тодавцям перевагу в подоланні економічних труднощів і
можливість залишатися на ринку, зберігши кваліфікова-
ний штат працівників. Проте можливість використання
найманих працівників на умовах неповного робочого часу
є для підприємців спокусою ухилятися від сплати подат-
ків і уникати витрат на охорону праці та соціальний захист
працівників. Водночас така можливість породжує переду-
мови для тіньової зайнятості, за якої працівник фактично
працює повний робочий день, але отримує зарплатню та
рівень соціальних послуг, що відповідають умовам непо-
вного робочого часу. Проектом Трудового кодексу України
передбачено декілька новацій і змін у правовому регулю-
ванні трудових відносин і відносин, що тісно пов’язані з
ними. Та чи зміни стосуються правового регулювання не-
повно зайнятих працівників? З огляду на вищезазначене,
дане питання є актуальним, оскільки розроблення й ухва-
лення нормативно-правових актів, які спрямовуються на
підвищення рівня захисту соціально-економічних інтер-
есів і трудових прав працівників, є важливим моментом
в економічному розвитку держави загалом.
Стан опрацювання. Неповну зайнятість в Украї-
ні досліджували В.С. Васильченко, В.М. Венедиктова,
В.В. Безусий, Н.Б. Болотіна, Л.П. Грузінова, П.І. За-
керничий, В.Г. Короткін, В.Н. Костюк, О.М. Пищуліна,
С.М. Прилипко, В.І. Прокопенко, Н.В. Ушенко, Н.М. Ху-
торян, О.М. Ярошенко, Р.І. Шабанов, В.І. Щербина та ін.
Метою статті є дослідження правового регулювання
неповно зайнятих працівників з огляду на чинний Кодекс
законів про працю України й аналіз проекту Трудового ко-
дексу України.
Виклад основного матеріалу. Основним актом трудо-
вого законодавства є Конституція України. Вона є Осно-
вним законом, що має на території України найвищу
юридичну силу. Всі інші акти трудового законодавства по-
винні їй відповідати. Наступне місце в структурі ієрархії
трудового законодавства України посідають міжнародні
договори про працю, які належним чином ратифіковані в
Україні. Далі в складній структурі трудового законодав-
ства України відводиться місце Кодексу законів про пра-
цю України від 10 грудня 1971 р. Даний кодекс дотепер
чинний на території України зі змінами та доповненнями.
Докорінні зміни всієї системи суспільних відносин, які
відбуваються в Україні через формування ринкових від-
носин і соціально-економічні перетворення, тією чи ін-
шою мірою пов’язані із працею, спричинили необхідність
ухвалення нового Трудового кодексу України. Законодав-
ство про працю, яке у своїй основі представлене ще радян-
ським Кодексом законів про працю, не завжди може забез-
печити належний рівень регулювання трудових відносин,
що, у підсумку, негативно позначається на рівні гарантій
трудових прав працівників [3].
Кодекс законів про працю ухвалений ще 1971 р. За по-
над 45 років змінилося дуже багато. Виникла нова держа-
ва Україна з іншою формою правління, державним устро-
єм і політичним режимом. Відповідно і правова система
держави змінилася. Сьогодні Кодекс законів про працю є
чи не єдиним кодексом, ухваленим за радянських часів.

164

Обумовлена необхідність ухвалення нового нормативного
акта, який регулював би трудові відносини.
Проект Трудового кодексу складається з дев’яти книг,
що сформовані із 385 статей. У загальних положеннях
проекту визначено сферу дії трудового законодавства,
включено положення, спрямовані на адаптацію трудово-
го законодавства України до міжнародних трудових актів,
а також вперше систематизовані положення щодо відно-
син, що передують трудовим.
Аналізуючи проект Трудового кодексу України, ми
можемо зазначити, що зміни до положень, які стосують-
ся соціально-трудових відносин на ринку праці, спрямо-
вані на внесення в них більшої визначеності з огляду на
складність застосування раніше чинного законодавства та
численні трудові спори, породжені цією складністю. Тру-
довому договору надається значення повноцінного юри-
дичного акта, вихід за межі якого не допускається, а також
розмежовано поняття трудових відносин і трудового дого-
вору як різних правових явищ. Також внесено пропозиції
щодо заміни механізму переміщення працівників і зміни
істотних умов праці, подано перелік підстав відсторонен-
ня працівників від роботи, значно обмежено можливості
звільнення за ініціативою роботодавця через невідповід-
ність працівника.
Проект Трудового кодексу України формулює поло-
ження щодо робочого часу, часу відпочинку, заробітної
плати, гарантій і компенсацій, охорони праці, внутрішньо-
го трудового розпорядку, соціального страхування. По-
ложеннями цього документа за різних режимів робочого
часу встановлюється, що основою для визначення норми
робочого часу є п’ятиденний робочий тиждень із рівною
тривалістю роботи кожного дня тижня. Також пропо-
нується в колективному договорі передбачати порядок
встановлення, зміни та перегляду норм праці, а право їх
встановлення відповідно до умов колективного договору
надати роботодавцеві. Проведено розмежування таких
правових категорій, як винагорода за працю, гарантія та
компенсація, що визначали заробітну плату [4].
У проекті Трудового кодексу України зосереджено
увагу на особливостях регулювання трудових відносин за
участю окремих категорій працівників і роботодавців. Про-
понується додати положення, спрямовані на захист прав
та інтересів неповнолітніх. Однак тут існує певна супер-
ечність, оскільки зазначено, що звільнення неповнолітніх
працівників суб’єкта малого підприємництва проводить-
ся без отримання згоди служби в справах дітей (ст. 303).
Іншим положенням пропонується встановити спеціальні
правила, які поширюються на трудові відносини з учас-
тю роботодавців – суб’єктів малого підприємництва (та-
ких, що використовують працю не більше 20 осіб (ст. 300
проекту). Зазначено, що «роботодавець – суб’єкт малого
підприємництва має право самостійно встановлювати ре-
жим роботи, що передбачає зайнятість у загальні вихід-
ні дні, дні державних і релігійних свят <…> » (ст. 304).
Це суперечить іншій нормі проекту – робота у вихідний
день, день державного або релігійного свята оплачується
в подвійному розмірі (ч. 1 ст. 233). Висловити зауваження
проти такого режиму праці може лише профспілка, а не
трудовий колектив. Суперечливі статті проекту обґрунто-
вуються необхідністю підтримки малого підприємництва,
однак можливо, що саме такі положення стимулювати-
муть підприємців вдаватися до різноманітних махінацій,
наприклад, фіктивного поділу свого підприємства. Також
проектом Трудового кодексу визначаються особливості
здійснення функцій роботодавця щодо керівників, вид і
зміст трудових договорів із керівниками. Передбачаєть-
ся, що зазвичай із керівниками укладаються трудові до-
говори, на які поширюється трудове законодавство, якщо
інше не передбачено трудовим договором. Проте зазначе-
но: «Якщо колективний договір не укладено, питання, що
мають бути ним урегульовані відповідно до вимог цього
165
Порівняльно-аналітичне право
♦
Кодексу, регулюються нормативними актами роботодав-
ця <…>», які він водночас має право ухвалювати само-
стійно. Тому очевидно, що роботодавцеві буде вигідніше
не укладати колективний договір, а видавати нормативні
акти, які можна ухвалити одностороннім порядком, і за їх
порушення не передбачена відповідальність. Положення
ст. 380 фактично узаконюють локаут – роботодавець у разі
вичерпання можливостей урегулювання конфлікту може
зупинити підприємство із припиненням виплати заробіт-
ної плати, що надалі дозволяє роботодавцеві зупинити
будь-який страйковий рух і звести нанівець будь-який тру-
довий протест [5, с. 210–211].
Відповідно до положень проекту Трудового кодексу
України, правове регулювання неповного робочого часу
сформульоване зі змінами. Для детального аналізу право-
вого регулювання неповного робочого часу спершу до-
слідимо норми, що не зазнали змін. Зокрема, залишився
без змін порядок встановлення неповного робочого часу,
а саме – його встановлення можливе за згодою сторін тру-
дового договору [1; 2]. Також без змін залишився передба-
чений обов’язок роботодавця установити неповний робо-
чий час вагітній жінці за її письмовою заявою. Наслідком
встановлення неповного робочого часу є оплата праці, що
здійснюється пропорційно до відпрацьованого часу або
залежно від виробітку.
Залишена без змін норма щодо відсутності обмежень
обсягу трудових прав працівників у разі встановлення
неповного робочого часу. Інакше кажучи, робітники, що
працюють на умовах неповної зайнятості, наділені тими ж
правами і свободами, що і робітники за повним робочим
часом. Дана норма підкріплена ст. 4 Конвенції Міжнарод-
ної організації праці (далі – МОП) № 175, згідно з якою
працівники, зайняті неповний робочий час, мають право
на такий самий захист, як і працівники, які зайняті повний
робочий час, щодо права на організацію, права на ведення
колективних переговорів, права на діяльність як представ-
ників працівників, щодо питань безпеки та гігієни праці,
дискримінації в галузі праці та занять [6].
Водночас проектом Трудового кодексу України закрі-
плюються правові норми, що є новими в регулюванні не-
повного робочого часу працівників. Так, розширене коло
працівників, яким власник або уповноважений ним орган
зобов’язаний встановити за їхнім письмовим зверненням
неповний робочий час. Зокрема, положення про права жі-
нок, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або
дитину-інваліда, змінено на положення про можливості
осіб із сімейними обов’язками, які мають дитину віком до
15 років або дитину з інвалідністю [1]. Дане трактування
надає право скористатися можливістю працювати непо-
вний робочий час не тільки жінкам, але і чоловікам, які
мають дитину віком до 15 років або дитину з інвалідністю.
Також передбачено дане право працівнику, а також особі
з інвалідністю відповідно до медичного висновку.
Надано один вільний від роботи день на тиждень пра-
цівникам, які навчаються без відриву від роботи в аспіран-
турі, протягом четвертого року навчання. Хоча дана норма
не є новою, оскільки в Кодексі законів про працю України
дане право аспірантів передбачене ст. 218. Варто зазначити,
що вказаною статтею чинного Кодексу також передбачено
один вільний від роботи день на тиждень з оплатою його в
розмірі 50 відсотків середньої заробітної плати працівни-
ка протягом чотирьох років навчання працівникам, які на-
вчаються без відриву від виробництва в аспірантурі. Така
можливість у проекті Трудового кодексу України відсутня.
Наступною відмінністю між чинним Кодексом та про-
ектом є можливість встановлення неповного робочого
часу для працівників на роботах із нормальним і скоро-
ченим робочим часом. Ця ознака залишає незміною вза-
ємозалежність оплати праці та відпрацьованого робочого
часу, що закріплюється ст. 56 Кодексу законів про працю
України. Стаття встановлює, що оплата праці в такому
№ 5 2017
♦

разі провадиться пропорційно відпрацьованому часу або тує фахівців бюджетним коштом, буде працювати на еко-
залежно від виробітку [2]. номіки інших країн, а не України. Крім вищезазначеного,
Розбіжності в правових нормах, що регулюють не- у проекті наявні численні неузгодженості та неточності,
повний робочий час, вичерпані, хоча під час порівняння що в майбутньому можуть призвести, замість удоскона-
проекту Трудового кодексу України із чинним зауважимо лення чинного, до неправильного застосування норм тру-
численні новації, що мають дискусійний характер. Зокре- дового законодавства. Вдосконалення чинного трудового
ма, залишена можливість створення комісій із трудових законодавства і Кодексу законів про працю є одним з осно-
спорів. Проте рішення комісії із трудових спорів ухвалю- вних напрямів забезпечення захисту конституційних прав
ється за згодою всіх членів комісії, які беруть участь в її громадян у сфері зайнятості та ринку праці.
засіданні. А в разі незгоди хоча б одного із членів комісії Ухвалення Трудового кодексу України є необхідним
з рішенням, що пропонується ухвалити, воно вважаєть- складником у процесі покращення трудового законодав-
ся неприйнятим. Це положення проекту унеможливлює ства, оскільки в ньому потрібно зазначити підвищення
ефективну діяльність таких комісій. Також зловживання рівня соціальної захищеності за умов структурної пере-
можуть бути спровоковані можливістю продовження ро- будови економіки, банкрутств підприємств, мінімальні
бочого дня до 12 годин, а за наявності достатніх підстав – і гарантії у сфері зайнятості та соціально-трудових відно-
більше. Загострює дане проблемне питання те, що не на- син, досягнення рівноваги між інтересами працівників і
дається вичерпний перелік достатніх підстав. Ще одним роботодавців тощо. Важливим складником удосконалення
проблемним питанням є заохочення до фіктивного роз- трудового законодавства на сучасному етапі є законодавче
ділу підприємства на окремі юридичні особи з кількістю закріплення в проекті трудового кодексу процедури колек-
до 8 осіб. За пропозицією законодавців, на даних підпри- тивно-трудового регулювання, активізація наукових до-
ємствах допускається звільнення за один місяць і погір- сліджень, законодавче закріплення трудового процесу як
шення істотних умов праці – з попередженням за 2 тижні. самостійної галузі права.
У чинному Кодексі обидва строки становлять 2 місяці. Природа неповної зайнятості є соціально-економіч-
Передбачена можливість роботодавця видавати власні ною, отже, її основні функції – регулятивна й охоронна.
нормативні акти, уникаючи укладання колективного до- Удосконалення правового регулювання неповної зайня-
говору. Наступною суперечливою правовою нормою є до- тості дозволить більшою мірою здійснювати забезпечен-
звіл роботодавцю звільняти працівника за розголошення ня реалізації права на працю, надавати соціальні гарантії
комерційної таємниці, наприклад, розміру заробітної пла- та захищати від безробіття. Тому зміст і структура нового
ти. Це породжує іншу несправедливість – робить систему Трудового кодексу мають вдосконалювати регулювання
виплат заробітної плати непрозорою. неповної зайнятості, щоб він, серед інших завдань, вико-
Висновки. Проект Трудового кодексу має дістати ха- нував функцію стимулювання до підвищення рівня ефек-
рактеристику соціально спрямованого та такого, що перед- тивності правозастосовної діяльності в цій сфері право-
бачає істотне розширення наявного обсягу прав найманих вого регулювання суспільних відносин.
працівників і зменшення повноважень та можливостей Вдосконалення правого регулювання неповної зайня-
для зловживань роботодавців. Інакше він стане додатко- тості та трудових відносин загалом через ухвалення но-
вим стимулом до зростання трудової міграції з України вого Трудового кодексу збалансує інтереси всіх суб’єктів
в більш розвинені країни, в яких права працівників за- трудових відносин, надасть їм інструменти для захисту
хищені, а рівень життя вищий. Насамперед це стосується їхніх прав. Результатом даних дій стане поштовх до еконо-
кваліфікованої, освіченої молоді. Система освіти, яка го- мічного розвитку України.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Проект Трудового кодексу [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=53221.
2. Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 р. № 322–VIII // Відомості Верховної Ради України. – 1971. – Додаток
до № 50. – Ст. 375.
3. Мойсеєнко Т.І. Змінний графік роботи: трудові обмеження і гарантії, облік робочого часу / Т.І. Мойсеєнко [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : https://buhgalter911.com/news/news-704396.html.
4. Положення проекту Трудового кодексу України та його відмінності від КЗпП України // Департамент правового захисту апара-
ту ФПУ [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.fpsu.org.ua/napryamki-diyalnosti/pravovij-zakhist/12793-polozhennya-proektu-
trudovogo-kodeksu-ukrajini-ta-jogo-vidminnosti-vid-kzpp-ukrajini-2.
5. Білик І.В. Новий Трудовий кодекс України : переваги та недоліки / І.В. Білик // Науковий вісник Національного лісотехнічного універ-
ситету України. – 2014. – Вип. 24.5 – С. 208–214.
6. Конвенція МОП про роботу на умовах неповного робочого часу : міжнародний документ від 24 червня 1994 р. № 175 [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/993_040.

166
 Порівняльно-аналітичне право
♦

РОЗДІЛ 6
ЗЕМЕЛЬНЕ ПРАВО; АГРАРНЕ ПРАВО;
ЕКОЛОГІЧНЕ ПРАВО; ПРИРОДОРЕСУРСНЕ ПРАВО

УДК 349.6

ПРАВОВІ ЗАСАДИ СТРАТЕГІЇ І ТАКТИКИ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

LEGAL PRINSIPLES STRATEGY І TACTICS ENVIRONMENTAL POLICY OF UKRAINE

Власенко Ю.Л.,
кандидат юридичних наук,
доцент кафедри екологічного права
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Стаття присвячена дослідженню теоретичних та правових засад формування та реалізації стратегії і тактики екологічної політики
України, пошуку ефективних механізмів та способів її реалізації. Дається аналіз стану законодавчого врегулювання стратегії екологічної
політики в програмних документах із загальних або окремих проблем охорони довкілля, раціонального використання природних ресурсів
та забезпечення екологічної безпеки.
Ключові слова: екологічна політика, стратегія екологічної політики, тактика екологічної політика, програмні документи, екологічна
функція держави.

Статья посвящена исследованию теоретических и правовых основ формирования и реализации стратегии и тактики экологической
политики Украины, поиску эффективных механизмов и способов ее реализации. Дается анализ законодательного урегулирования стра-
тегии экологической политики в программных документах по общим или отдельным проблемам охраны окружающей среды, рациональ-
ного использования природных ресурсов и обеспечения экологической безопасности.
Ключевые слова: экологическая политика, стратегия экологической политики, тактика экологической политики, программные до-
кументы, экологическая функция государства.

The article is devoted to the study of the theoretical and legal principles of the formation and implementation of the strategy and tactics of
Ukraine’s environmental policy, the search for effective mechanisms and methods for its implementation. The analysis of the status of the legisla-
tive regulation of the environmental policy strategy in the program documents on general or individual environmental problems, the rational use
of natural resources and the provision of environmental safety is given.
Key words: environmental policy, environmental policy strategy, environmental policy tactics, program documents, environmental function
of the state.

Постановка проблеми. Політика у сфері екології існу-
вала завжди, і те, що не було відповідних правових актів,
які її закріплювали, і було своєрідним показником політи-
ки, яка демонструвала відношення суспільства, держави
до природи, до охорони навколишнього середовища. На
сьогодні головні засади державної екологічної політики
закріплено відповідними статтями Конституції України,
цілою сформованою системою екологічного законодав-
ства, зокрема і в екологічних програмних документах.
Проте необхідно зазначити, що з огляду на критичний стан
екології та неможливість вже природним шляхом подола-
ти вплив промислового забруднення поверхневих і під-
земних вод, атмосфери, виснаження природних ресурсів,
що становить на сьогодні реальну загрозу національній
безпеці, основною причиною такого стану навколишнього
природного середовища визнано низький рівень реалізації
екологічної політики в України [1].
Стан опрацювання проблеми. Теоретичні аспек-
ти поняття екологічної політики, розмежування понять
стратегія і тактика екологічної політики на різних рівнях
були предметом дослідження науковців різних галузевих
наук, а саме: політології, економіки, державного управлін-
ня, міжнародного права тощо. На доктринальному рівні
ці питання розкриваються в роботах: Ветвицького Д.О.,
Малиш Н.А., Морозової Н. М., Мінєєвої В.І. тощо. Пи-
тання правових засад екологічної політики, деякі аспек-
ти формування та реалізації стратегії екологічної полі-
тики України розглядаються в роботах провідних вче-
них юристів-екологів: Андрейцева В.І., Балюк Г.І.,
Гетьмана А.П., Костицького В.В., Краснової М.В.,
Лозо В.І., Малишевої Н.Р., Шемшученка Ю.С. тощо.
Метою статті є дослідження теоретичних та право-
вих засад формування та реалізації стратегії і тактики
екологічної політики України, пошуку ефективних меха-
нізмів і способів її реалізації. Проведення аналізу стану
законодавчого врегулювання стратегії екологічної полі-
тики в програмних документах із загальних або окремих
проблем охорони довкілля, раціонального використання
природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки
зумовлена необхідністю їх удосконалення та оптимізації.
Виклад основного матеріалу. Врахування сучасних
особливостей взаємодії суспільства і природи вимагає
розглядати політику у сфері охорони довкілля не тільки
в Аристотелівському трактуванні як вчення про державу
і владу, а й як практичне управління життям суспільства
(функціональний Платонівський підхід) та систему про-
грамних установок, принципів і норм регулювання життя
суспільства і суспільних відносин. Екологічна політика,
таким чином, стає сукупністю засобів впливу держави
та інших політичних інститутів на систему «суспільство-
природа» з метою своєчасного вирішення протиріч, що
виникають у ній, забезпечення сприятливого для життя
людини і суспільства навколишнього природного серед-
овища та екологічної безпеки для нинішнього і майбутніх
поколінь, сферою реалізації екологічної функції держави
[2, с. 67].
У широкому розумінні екологічна політика – це кон-
цептуально цілісна сукупність видів і форм суспільної
діяльності, спрямованої на збереження природного серед-
овища існування людини, гармонізацію взаємовпливів
суспільства і довкілля, яка формує відношення суспіль-
ства до природи з метою її захисту й розвитку [3, с. 137].
У свою чергу, державна екологічна політика – це комп-
лекс засобів і заходів, спрямованих суспільством і дер-
жавою на охорону та оздоровлення довкілля, ефективне
поєднання природокористування і природоохорони та за-

167
№ 5 2017
♦
безпечення безпечної життєдіяльності громадян, який має
два виміри – нормативний і регуляційний. Перший – це
система правил і норм, другий – це конкретні дії для охо-
рони навколишнього середовища. Тому можна зазначити,
що екологічна політика являє собою свідому і організова-
но регулюючу діяльність, за допомогою якої і за посеред-
ництвом держави і громадських, а особливо політичних
організацій, регулюється ставлення суспільства до приро-
ди з метою захисту і розвитку навколишнього середовища
[4, с. 9].
Основні положення щодо змісту та спрямованості дер-
жавної екологічної політики містяться в базовому законо-
давчому акті Законі України «Про охорону навколишньо-
го природного середовища» від 25 червня 1991 року [5].
Цим законом встановлено, що Україна здійснює на своїй
території екологічну політику, спрямовану на збереження
безпечного для існування живої і неживої природи навко-
лишнього середовища, захист життя і здоров’я населення
від негативного впливу, зумовленого забрудненням навко-
лишнього природного середовища, досягнення гармоній-
ної взаємодії суспільства і природи, охорону, раціональне
використання і відтворення природних ресурсів.
У такий спосіб визнано, що екологічна політика – один
із напрямів діяльності держави, який має відповідні пріо-
ритети та завдання як соціально-економічного, так і при-
родно-соціального характеру. Виходячи з того, що у сфері
охорони довкілля держава здійснює довгострокову (стра-
тегічну) і поточну (тактичну) екологічну політику, спря-
мовану на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів
суб’єктів господарювання і споживачів, різних соціальних
верств і населення в цілому, можна виокремити дві осно-
вні форми реалізації державою екологічної політики –
стратегію та тактику екологічної політики [6, с. 64].
Поняття «стратегія» і «тактика» запозичені з військо-
вої термінології і мають грецьке походження. «Стратегія»
складається з двої частин: stratos – військо і ago – веду.
«Тактика» походить від takfiks – мистецтво шикування
військ. Термін «стратегія», що запозичений з теорії ігор,
відображає ігри комбінаторні, стратегічні, до яких нале-
жать ті, в яких найкращий обраний варіант дії кожного
гравця залежить від дії іншого гравця. Так, загальний ін-
терес полягає в досягненні вигідного результату для обох
учасників конфлікту [7, с. 88]. На сьогодні конфлікт еконо-
мічної та екологічної політики в сучасних умовах можна
розглядати як вид суперництва, учасники якого намага-
ються перемогти один одного. Проаналізувати цей про-
цес можна якраз через стратегію конфлікту. Для вивчення
стратегії конфлікту слід врахувати, що більшість конфлік-
тних ситуацій – це, по суті, ситуації торгу, в яких здатність
одного з учасників добиватись своїх цілей значною мірою
залежить від вибору рішень, які обере інший учасник [8].
Стратегія конфлікту в екологічній політиці повинна бути
спрямована на об’єкт дослідження. Екологічний стан
будь-якого економічного суб’єкта (країни, регіона, підпри-
ємства) обумовлюється його цілеспрямованою екологічно
орієнтованою діяльністю.
Необхідно зазначити що глобальні стратегії розви-
тку все частіше суперечать національним. Це пов’язано
із зростанням впливу головних суб’єктів глобальної еко-
номіки, а саме транснаціональних корпорацій, міжна-
родно-фінансових центрів та міжнародних економічних
організацій [9]. Національна модель розвитку суперечить
глобальній, коли намагається протистояти зазначеним
впливовим учасникам світової економіки.
Відставання в соціально-економічному та політично-
му розвитку від передових західних держав впливає на
проведення державної екологічної політики України. Не-
рівноправні відносини з потужними партнерами ставлять
Україну в залежність від їх фінансової допомоги, а вони
розглядають Україну або як потенційне джерело еколо-
гічних загроз (наприклад, ЧАЕС), або як перспективний
168
«смітник Європи», або як дешевий сировинний придаток.
Тому перспективи гармонізації глобальних і національних
стратегій вимагають пошуку альтернативних моделей гло-
балізації, зменшення загроз інтенсифікації фінансових по-
токів, посилення гуманізації та екологічної спрямованості
економічного розвитку.
Можна стверджувати, що екологічна політика являє
собою єдність двох складових – екологічної стратегії та
екологічної тактики. Екологічна стратегія передбачає ви-
значення довгострокових цілей розвитку екології та прі-
оритетних напрямів її досягнення. Екологічна тактика –
це засоби і методи, лінія поведінки, що використовується
в екологічній політиці для досягнення стратегічних цілей.
Так, за визначенням Костицького В.В., стратегія еколо-
гічної політики – це обраний державою курс екологічної
політики, розрахований на тривалу перспективу і спря-
мований на вирішення великомасштабних економічних
і соціальних завдань, завдань культурного розвитку, за-
безпечення екологічної безпеки держави, збереження
і примноження її природного потенціалу і національного
багатства, захист екологічних прав і свобод фізичних і юри-
дичних осіб, підвищення народного добробуту [6, с. 64].
На думку науковця, екологічна тактика – це сукупність
найближчих цілей, завдань, засобів і способів їх досягнен-
ня для реалізації стратегічного курсу екологічної політики
в конкретних умовах, що складаються в поточному періоді
розвитку. Розглядаючи екологічну політику у вигляді еко-
логічної стратегії і тактики, необхідно акцентувати увагу
на тому, що вона є формою реалізації екологічної функції
держави, вираженням її форм і способів здійснення в кон-
кретних історичних умовах конкретними політичними
системами [6, с. 64]. Так, екологічна політика держави
реалізується через екологічну функцію держави як один
із її напрямків діяльності. Можна погодитися з думкою
про комплексний характер екологічної функції держави,
яка проявляється як зовнішня, так і внутрішня, оскільки
пов’язана з внутрішньо і зовнішньо політикою держави.
Реалізація екологічної функції держави за сучасних
умов передбачає вирішення завдань як на рівні страте-
гічних, так і тактичних завдань. Так, стратегія екологіч-
ної політики включає в себе визначення пріоритетних ці-
лей, засобів та способів їх реалізації, виходячи зі змісту
об’єктивних процесів і тенденцій стану довкілля, змін
у довкіллі та особливостей його охорони, що мають місце
як на національному так і на глобальному рівні, і з ура-
хуванням законних інтересів суб’єктів екологічного права
[6, с. 67].
Основним завданням, на думку Боголюбова, є не тіль-
ки і не стільки фіксування ідей, цілей, а саме зосеред-
ження організаційних, економічних, правових та інших
зусиль на їх досягнення, на отримання бажаного резуль-
тату [10, с. 12]. Отже, основними методами реалізації еко-
логічної політики є економічні, адміністративно-правові,
освітньо-інформаційні. Разом із тим реалізація заходів як
екологічної стратегії, так і екологічної тактики має здій-
снюватися в правовій формі. Тому правове закріплення
екологічної політики здійснюється шляхом запроваджен-
ня її ідей у різних сферах державної політики. Зокрема,
шляхом визначення засад внутрішньої і зовнішньої полі-
тики, в прогнозах і програмах економічного і соціально-
го розвитку України та окремих її регіонів; у програмах
діяльності Кабінету Міністрів, у цільових програмах еко-
номічного, соціального та науково-технічного розвитку
тощо. Для здійснення екологічної політики вкрай потріб-
не сучасне розвинене екологічне законодавство, яке надає
екополітиці цілеспрямованості, формальної визначеності,
загальнообов’язковості, гарантує дотримання та захист
екологічних прав громадян, зокрема права на екологічну
безпеку та ефективне використання природних ресурсів.
Головні засади державної екологічної політики закрі-
плено відповідними статтями Конституції України, цілою

сформованою системою екологічного законодавства, зо-
крема і програмних документів. Так, відповідно до ст. 13
Закону України «Про охорону навколишнього природного
середовища» до виключної компетенції Верховної Ради
України належить повноваження щодо визначення осно-
вних напрямів державної політики в галузі охорони навко-
лишнього природного середовища» (п «а» ч. 1) [5], яке є
похідним від конституційного повноваження цього зако-
нодавчого органу щодо «визначення засад внутрішньої та
зовнішньої політики» (п. 5 ч. 1 ст. 85 Конституції України).
Засади екологічної політики визначаються в програм-
них документах стратегічного характеру, які затверджу-
ються законами. На сьогодні таким документом є Закон
України від 21 грудня 2010 р. «Про Основні засади (Стра-
тегію) державної екологічної політики України на період
до 2020 р.» (далі – Стратегія) [11]. У цьому документі ви-
значені принципи, цілі, завдання державної екологічної
політики, шляхи вирішення екологічних проблем в Укра-
їні на довгострокову перспективу, а саме до 2020 року.
Мету національної екологічної політики визначено як
стабілізацію і поліпшення стану навколишнього природ-
ного середовища України шляхом інтеграції екологічної
політики до соціально-економічного розвитку України
для гарантування екологічно безпечного природного се-
редовища для життя і здоров’я населення, впровадження
екологічно збалансованої системи природокористування
та збереження природних екосистем.
Окрім даної Стратегії, засади екологічної політики
містяться і в інших програмних документах із загальних
або окремих проблем охорони довкілля, раціонального ви-
користання природних ресурсів та забезпечення екологіч-
ної безпеки. Питання екологічної політики розглядаються
і в державних програмах, присвячених стратегічному еко-
номічному розвитку, національній безпеці, сталому розви-
тку, зокрема: Енергетичній стратегії України на період до
2030 р., затвердженій розпорядженням Кабінету Міністрів
України від 24.07.2013 р. № 1071, Стратегії національної
безпеки України, затвердженій указом Президента від
26 травня 2015р. [19], Стратегії сталого розвитку «Укра-
їна – 2020», затвердженій указом Президента від 12 січня
2015 р. № 5 [20] та ін.
Закон України «Про охорону навколишнього природ-
ного середовища» у ст. 6 виділяє такі види екологічних
програм: державні цільові програми, міждержавні, регі-
ональні, місцеві та інші територіальні програми. Як ви-
значено в даній статті, вони приймаються на перспективу
з метою проведення ефективної і цілеспрямованої діяль-
ності України з організації заходів щодо охорони навко-
лишнього природного середовища, забезпечення еколо-
гічної безпеки, раціонального використання і відтворення
природних ресурсів.
Державні екологічні програми теж затверджуються
Верховною Радою України відповідно до п. «б» ч. 1. ст. 13
Закону України «Про охорону навколишнього природного
середовища» [5] та п. 6 ч. 1 ст. 85 Конституції України.
Вони розробляються в порядку, встановленому Законом
України «Про державні цільові програми» [12] та По-
рядком розробки та затвердження державних цільових
програм, затвердженим постановою Кабінету Міністрів
України від 31.01.2007 р. № 106 [13], іншими нормативно-
правовими актами.
Загальнодержавні екологічні програми, які охоплюють
всю територію держави або значну кількість її регіонів,
мають довгостроковий період виконання і здійснюються
центральними та місцевими органами виконавчої влади
[14; с. 47]. Це, зокрема, затверджені законами України
за поданням Кабінету Міністрів: Загальнодержавна ці-
льова програма розвитку водного господарства та еколо-
гічного оздоровлення басейну річки Дніпро на період до
2021 р., Загальнодержавна програма «Питна вода Украї-
ни» на 2006–2020 рр., Загальнодержавна цільова програ-
169
Порівняльно-аналітичне право
♦
ма поводження з радіоактивними відходами, Загально-
державна програма розвитку мінерально-сировинної бази
України на період до 2030 р. тощо.
Інші види екологічних програм стосуються окремих
адміністративно-територіальних одиниць чи вирішення
окремих проблем охорони довкілля. Вони затверджуються
Кабінетом Міністрів за поданням державних замовників,
а саме: центральних органів виконавчої влади, Національ-
ної академії наук України, обласних, Київської та Севас-
топольської міських державних адміністрацій. Прикладом
є: Комплексна (зведена) програма підвищення рівня без-
пеки енергоблоків атомних електростанцій, затверджена
постановою Кабінету Міністрів України від 07.12.2011 р.
№ 1270 та інші.
Місцеві екологічні програми розробляються виконав-
чими органами сільських, селищних, міських рад або міс-
цевими державними адміністраціями, згідно делеговани-
ми їм районними та обласними радами повноваженнями
і затверджуються на пленарних засіданнях відповідних
рад (ст. 26, 33, 43, 44 Закону України «Про місцеве само-
врядування в Україні»).
Важливими для реалізації екологічної політики є і
питання законодавчого регулювання здійснення страте-
гічної екологічної оцінки, стосовно планів і програм, які
готуються для секторів економіки, що є джерелами впливу
на довкілля та передбачають активне споживання (експлу-
атацію) природних ресурсів і які фіксуються в екологічній
доповіді. Так, відповідно до ст. 7 Протоколу про страте-
гічну екологічну оцінку до Конвенції про оцінку впливу
на навколишнє середовище в транскордонному контексті,
ратифікованим Законом України від 01.07.2015 р. [15],
в екологічній доповіді визначаються, описуються та мате-
ріально оцінюються ймовірні суттєві екологічні, зокрема
пов’язані зі здоров’ям населення, наслідки реалізації пла-
ну чи програми та його/її доцільні альтернативи.
Верховною Радою України направлено на повторне
друге читання проект Закону України про стратегічну
екологічну оцінку (далі – Проект Закону) [16]. Цей Закон
спрямований на регулювання відносин у сфері оцінки на-
слідків виконання документів державного планування для
довкілля, у тому числі для здоров’я населення. Метою
стратегічної екологічної оцінки, як зазначається в Проекті
Закону, є сприяння сталому розвитку шляхом забезпечен-
ня охорони довкілля, безпеки життєдіяльності населення
та охорони його здоров’я, інтегрування екологічних вимог
під час розроблення та затвердження документів держав-
ного планування (п. 1 ст. 3 Проекту Закону).
У п. 3 ст. 1 Проекту Закону дано визначення поняттю
«документів державного планування». Ними є, окрім ін-
ших, загальнодержавні програми, державні цільові про-
грами та інші програми і програмні документи, в тому
числі зміни до них, які розробляються та/або підлягають
затвердженню органом державної влади, органом міс-
цевого самоврядування та стосуються об’єктів та видів
діяльності, щодо яких законодавством передбачено здій-
снення процедури оцінки впливу на довкілля, або які ви-
магають оцінки з огляду на ймовірні наслідки для терито-
рій та об’єктів природно-заповідного фонду та екологічної
мережі.
Тривалий період Україна потребувала прийняття до-
кументу, який би містив критерії оцінки стратегії націо-
нальної екологічної політики з точки зору її спроможності
до досягнення поставлених цілей. У класичному розумін-
ні економічної теорії показником ефективності прийнято
вважати відношення результату до затрат. Щоб бути ефек-
тивною, стратегія повинна розроблятися відповідно до
певного комплексу умов, вимог та критеріїв, а її реаліза-
ція – відбуватися за забезпечення відповідних інституцій-
них рамок. На думку фахівців, чинниками ефективності
стратегії будь-якого рівня є: чітко сформульовані завдан-
ня, які можуть змінюватися навколо поставлених цілей;
№ 5 2017
♦
підтримка ініціативи виконавців, що підвищує свободу
політичного маневру; концентрація зусиль, що дозволяє
досягти максимального результату за мінімальних зусиль;
гнучкість, що дає запас міцності для свободи маневру;
скоординованість дій та відповідальність керівництва
за результат; захист основних ресурсів та життєво важли-
вих систем організації. Також можна виділити і фундамен-
тальні принципи формування ефективної стратегії держа-
ви, якими є: обгрунтованість, прозорість, легітимність,
адекватність, контрольованість, логічність, структурна
довершеність, врахування зовнішніх впливів [7, с. 92].
Фахівцями Міністерства екології та природних ресур-
сів був проведений і опублікований на сайті Мінприроди
аналіз та оцінка ефективності виконання Закону України
«Про Основні засади (стратегію) державної екологічної по-
літики України на період до 2020 року» (від 21.12.2010 р.,
№ 2818-VI) (далі – Стратегія) та Розпорядження Кабінету
Міністрів України від 25 травня 2011 року № 577-р «Про
затвердження Національного плану дій з охорони навко-
лишнього природного середовища на 2011–2015 роки»
(далі – НПД) [17]. Була проведена робота з великим обся-
гом матеріалів, оскільки вказані документи містять 7 стра-
тегічних цілей, 104 стратегічних завдань та 278 заходів
НПД (заходи подекуди розбиті на підпункти). У процесі
проведеного аналізу фахівцями було зроблено висновок
про те, що лише 56 заходів (35%) із зазначеної категорії
реалізовано успішно, 47 – задовільно (30%), 18 – незадо-
вільно (11%), а 38 не розпочинали своє виконання взагалі
(24%). Також ними визначено, що успішність реалізації
заходів у 2013 році погіршилась порівняно з періодом
2011–2012 рр. Найбільш невдалим було визнано виконан-
ня цілі 6: «Забезпечення екологічно збалансованого при-
родокористування», стратегічні завдання та заходи НПД
якої в 2013 році не реалізовувались взагалі. У ході аналізу
було зроблено висновок про негативний влив на виконан-
ня Мінприроди заходів НПД та Стратегії адміністративної
реформи 2011–2012 рр., яка ліквідувала територіальні ор-
гани Мінприроди. У зв’язку із цим було зроблено висно-
вок про необхідність зміни виконавців або ж доповнення
їх місцевими органами влади, виходячи зі змін до законо-
давства [17].
Відсутність інформації про ті чи інші показники, які
наведені в Додатку до Стратегії «Показники ефективності
Стратегії», унеможливлює проведення оцінки та аналізу її
результативності. Таким чином, необхідне коригування по-
казників Стратегії, адже дослідження, представлені в цьому
аналізі, показали те, що моніторинг ряду показників не ве-
деться, а офіційна інформація про них просто відсутня. Це
негативно впливає на сприйняття громадянським суспіль-
ством серйозності намірів екологічної політики та викли-
кає сумніви щодо успішності її виконання. З розглянутих
74 показників взятих із Додатку до Стратегії лише 30 можна
вважати досягнутими (повністю виконаними, або ж вико-
нання яких є успішним), 14 – виконаними частково, 12 – не
виконаними, а за 18 показниками не виявлено достатньої
інформації для проведення оцінки. У кінцевому висновку
щодо загальної оцінки Стратегії зазначено, що результатив-
ність виконання Стратегії та НПД характеризується як за-
довільна, тобто вища 30%, але нижча 60% [17].
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Концепція реформування системи державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середови-
ща), схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 31 травня 2017 р. № 616-р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
https://www.kmu.gov.ua/ua/npas/250269536.
2. Шемшученко Ю.С., Костицький В.В. «Про соціальну обумовленість сучасних проблем теорії та методології екологічного права» /
Ю.С. Шемшученко // Екологічне право України, 2017. – № 1-2. – С. 66.
3. Жарова Л. Сучасна екологічна політика: чинники впливу та підходи до формування / Л. Жарова // Наука молода, 2008 р. –
№ 10. – С. 136.
4. Ветвицький Д.О. Розвиток державної екологічної політики України в умовах глобалізації : автореф. дис. …канд. наук з держ. упр. :
25.00.02 / Д.О. Ветвицький ; Акад.муніцип.упр. – К., 2010. – 20 с.
5. Про охорону навколишнього природного середовища : Закон України від 25.06.1991р. // Відомості Верховної Ради України,
1991 р. – № 41. – Стаття 546.
170
З вищезазначеного можна зробити висновок, що дер-
жавна екологічна політика, а саме Закон України «Про за-
гальні засади (стратегію) державної екологічної політики
на період до 2020 року» вже зараз потребує внесення змін.
Міністерство екології та природних ресурсів розро-
било законопроект Закону України «Про загальні заса-
ди (стратегію) державної екологічної політики на період
до 2030 року» (далі – Проект Стратегії – 2030), який прой-
шов стадію публічного обговорення і зараз проходить ста-
дію погодження у центральних органах виконавчої влади
відповідно до вимог ст. 38 Регламенту Кабінету Міністрів
України, затвердженого постановою Кабінету України від
18.07.2007 р. [18].
Зупинюсь тільки на одному з розділів Проекту Стра-
тегії – 2030, а саме розділі V: Моніторинг виконання та
показники ефективності. У Проекті Стратегії 2030 за-
пропонована нова методика та визначені нові показники
оцінки реалізації державної екологічної політики, повніс-
тю відмінні від показників, які визначені в Законі України
«Про загальні засади (стратегію) державної екологічної
політики на період до 2020 року». За загальною економіч-
ною формулою ефективність – це співвідношення мети
(цілі) до результату. На наш погляд, дана методика може
визначити оцінку окремих визначених показників, а не
їх ефективність. Також вона не відображає ефективність
реалізації конкретних визначених цілей екологічної по-
літики, бо не враховує всі критерії та інструменти для
реалізації принципів та завдань екологічної політики.
На наш погляд, можна і доречно поєднати і показники
ефективності визначені в Законі України «Про загальні за-
сади (стратегію) державної екологічної політики на період
до 2020 року», і показники оцінки реалізації екологічної
політики, визначені в Проекті Стратегії – 2030. Тоді мож-
на буде визначити і ефективність реалізації в цілому Стра-
тегії екологічної політики і окремих її цілей.
Висновки. Екологічна політика являє собою свідому
і організовану регулюючу діяльність, за допомогою якої і
за посередництвом держави і громадських, а особливо по-
літичних організацій, регулюється ставлення суспільства
до природи з метою охорони навколишнього природного
середовища, ефективного і раціонального використання
природних ресурсів та забезпечення екологічної безпе-
ки. Можна стверджувати, що екологічна політика являє
собою єдність двох складових частин – екологічної стра-
тегії та екологічної тактики. Екологічна стратегія передба-
чає визначення довгострокових цілей розвитку екології та
пріоритетних напрямів її досягнення, а екологічна такти-
ка – це засоби і методи, лінія поведінки, що використову-
ється в екологічній політиці для досягнення стратегічних
цілей. Щоб бути ефективною, стратегія повинна розро-
блятися відповідно до певного комплексу умов, вимог
та критеріїв, а її реалізація – відбуватися за забезпечення
відповідних інституційних рамок. Основним завданням є
не тільки і не стільки фіксування ідей, цілей, а саме зо-
середження організаційних, економічних, правових та
інших зусиль на їх досягненні, на отриманні бажаного ре-
зультату, яким є належний, сприятливий та безпечний стан
навколишнього природного середовища для теперішніх та
майбутніх поколінь.
 Порівняльно-аналітичне право
♦

6. Костицький В.В. Екологічне право України: Підручник / В.В. Костицький. – Дрогобич : Коло, 2012. – 360 с.
7. Малиш Н.А. Ефективні механізми формування державної екологічної політики: [монографія] / Н.А. Малиш ; Нац. акад. держ упр.
при Президентові України. – К. : КІС., 2011. – 348 с.
8. Шеллинг Т. Стратегия конфликта / Томас Шеллинг; [пер. с англ. Т. Даниловой; под.ред. Кузнецова, К. Сонина]. – М. : ИРИСЭН,
2007. – 366 с.
9. Власенко Ю.Л. Екологічна політика України в умовах глобалізації / Ю.Л. Власенко // Науковий вісник публічного та приватного
права, 2016. – Випуск 6, том 1. – С. 13 –138.
10. Боголюбов С.А. Реализация экологической политики посредством права: монография / С.А. Боголюбов. – М. : Институт законо-
дательства и сравнительного правоведения при Правительстве Российской Федерации : ИНФРА-М, 2016. – 320 с.
11. Про Основні засади (Стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 : Закон України від 21 грудня 2010 р. //
Відомості Верховної Ради України, 2011. – № 26. – Ст. 218.
12. Про державні цільові програми : Закон України від 18 червня 2004 р. // Відомості Верховної Ради України, 2004. – № 25. – Ст. 352.
13. Про затвердження Порядку розроблення та виконання державних цільових программ : Постанова Кабінету Міністрів від
31.01.2007 // Офіційний вісник України, 2007 р. – № 8. – Стор. 86. – Стаття 313.
14. Малишева Н.Р. Науково-практичний коментар до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» /
Н.Р. Малишева, М.І. Єрофеєв. – Харків : Право, 2017. – 416 с.
15. Про ратифікацію Протоколу про стратегічну екологічну оцінку до Конвенції про оцінку впливу на навколишнє середовище у тран-
скордонному контексті : Закон України від 01.07.2015 // Відомості Верховної Ради, 2015. – № 32. – Ст. 319.
16. Про направлення на повторне друге читання проекту Закону України про стратегічну екологічну оцінку : Постанова Верховної
Ради України від 07.11.2017 № 2179-VIII [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2179-19.
17. Оцінка виконання Стратегії державної екологічної політики України на період до 2020 року та Національного плану дій з охо-
рони навколишнього природного середовища на 2011–2015 роки (Проект) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://menr.gov.ua/
news/29270.html.
18. Остап Семерак : Мінприроди виносить на громадське обговорення нову Стратегію екологічної політики до 2030 року. Опублікова-
но 12.09.2017 року о 16:01 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.kmu.gov.ua/ua/news/250261781.
19. Стратегія національної безпеки України : Указ Президента від 26 травня 2015р. // Урядовий кур’єр від 29.05.2015. – № 95.
20. Стратегія сталого розвитку «Україна – 2020» : Указ Президента України від 12 січня 2015 р. № 5 // Урядовий кур’єр від 15.01.2015. –
№ 6.

УДК 349.6

СТРАТЕГІЯ ЄС У СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНИХ ПРАВ

EU STRATEGY FOR ENVIRONMENTAL PROTECTION

Грушкевич Т.В.,
кандидат юридичних наук, доцент,
доцент кафедри трудового, земельного та господарського права
Хмельницького університету управління та права
Стаття присвячена дослідженню правової сутності та нормативного регулювання підходів до забезпечення екологічних прав в Єв-
ропейському Союзі. Зокрема, в порівняльному аспекті висвітлено їх закріплення в конституціях країн-членів ЄС та України. Також про-
аналізовано відмінності в класифікаціях даної групи прав.
Ключові слова: конституційні права, екологічні права, екологічна безпека, екологічні обов’язки, забезпечення прав, судовий захист
прав.

Статья посвящена исследованию правовой сущности и нормативного регулирования подходов к обеспечению экологических прав
в Европейском Союзе. В частности, в сравнительном аспекте осветлено их закрепление в конституциях стран-членов ЕС и Украины.
Также проанализированы различия в классификациях данной группы прав.
Ключевые слова: конституционные права, экологические права, экологическая безопасность, экологические обязанности, обе-
спечение прав, судебная защита прав.

The article is devoted to the study of the legal nature and regulatory regulation of approaches to environmental rights in the European Union.
In particular, in the comparative aspect, they are consolidated in the constitutions of the EU member states and Ukraine. Differences in the clas-
sifications of this group of rights are also analyzed.
Key words: constitutional rights, environmental rights, ecological safety, ecological duties, provision of rights, judicial protection of rights.

Постановка проблеми. Інтеграція України в євро-
пейський правовий простір вимагає повномасштабного
реформування правової системи на основі принципів,
що сформувалися на загальноєвропейському рівні. Про-
водячи дані реформи, необхідно враховувати міжнародні
та європейські стандарти і позитивний досвід зарубіжних
держав. Однією з пріоритетних сфер, нормативи якої по-
требують кореляції відповідно до європейських вимог, є
екологічна сфера. Особливе значення має уніфікація та
дотримання правових приписів у сфері забезпечення еко-
логічних прав громадян.
Генезис, соціальні витоки і призначення прав і свобод
людини та громадянина є однією з найактуальніших про-
блем історичного та соціально-політичного розвитку люд-
ства. Їх значимість не зменшується протягом тисячоліть і
залишається в центрі уваги багатьох дослідників.
Конституція України як основний системоутворюючий
нормативно-правовий акт встановила ряд демократичних
і концептуально важливих положень щодо охорони навко-
лишнього природного середовища. У ній закладено пев-
ну модель взаємовідносин держави і суспільства, за якої
держава обслуговує громадянське суспільство, зокрема
у сфері охорони довкілля. Привертає увагу той факт, що
вже перший розділ Основного Закону «Загальні засади»
містить три статті, наповнені нормами, що регулюють еко-
логічні правовідносини (ст. ст. 13, 14, 16). Зокрема, на кон-
ституційному рівні закріплений обов’язок держави щодо
забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологіч-

171
№ 5 2017
♦
ної рівноваги на території України, подолання наслідків
Чорнобильської катастрофи – катастро¬фи планетарного
масштабу, забезпечення генофонду Українського народу
(ст. 16) [1].
В умовах деградації навколишнього природного серед-
овища, погіршення екологічних умов існування людини,
виснаження природних ресурсів та порушення екологіч-
ного балансу особливого значення набувають саме пра-
вові засоби забезпечення законності в екологічній сфері.
Складний стан довкілля віддзеркалює негативні, не за-
вжди прогнозовані наслідки науково-технічного прогресу.
Ускладнює ситуацію недостатня поінформованість гро-
мадян про свої права в екологічній сфері та можливості
їх реалізації, а також досить часта відсутність доступу до
екологічної інформації, яка б дала можливість об’єктивно
оцінити ситуацію. Такі прояви не сприяють європеїзації
нашої держави.
Отже, стан забезпечення екологічних прав громадян
України є важливим показником досягнення нею рівня єв-
ропейських стандартів, передумовою для інтеграції в єв-
ропейський правовий простір.
Стан опрацювання. До інституту екологічних прав
в наукових працях зверталися В.І. Андрейцев, Г.І. Балюк,
А.П. Гетьман, С.Г. Грицкевич, Н.Р. Кобецька, М.В. Крас-
нова, С.М. Кравченко, М.О. Фролов, Ю.С. Шемшученко
та інші.
Мета – дослідження правової сутності та норматив-
ного регулювання підходів до забезпечення екологічних
прав в Європейському Союзі.
Виклад основного матеріалу. Серед усіх цінностей
нематеріального характеру, усвідомлених людством як
дійсно універсальні (всезагальні) цінності, права і сво-
боди людини стоять на одному з перших місць [2, с. 8].
У сучасний період інтеграції нашої держави в русло де-
мократичних процесів світового розвитку та адаптації за-
конодавства України до законодавства Європейського Со-
юзу, що є пріоритетним напрямком української зовнішньої
політики, істотного значення набуває належне забезпечен-
ня прав людини і громадянина, серед яких особливе місце
займають екологічні права.
Конституція України проголошуючи людину, її жит-
тя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку
найвищою соціальною цінністю (ст. 3), закріпила низку
основних прав, поряд з якими виділила і екологічні пра-
ва: право на безпечне для життя і здоров’я довкілля; пра-
во на відшкодування завданої порушенням цього права
шкоди; право вільного доступу до інформації про стан
довкілля, про якість харчових продуктів і предметів по-
буту, а також право на її поширення (ст. 50) [1]. І оскільки
закріплення прав в Основному Законі держави, що має
найвищу юридичну силу і норми якого є нормами прямої
дії, набуває істотного значення для їх захисту, то виве-
дення екологічних прав у ранг конституційних, у свою
чергу, мало визначальний вплив на їх подальший розви-
ток та реалізацію.
Повага та захист прав людини є одним із керівних на-
прямів діяльності й Європейського Союзу відповідно до
цілей та принципів цієї організації, закріплених в установ-
чих договорах. Будь-яка європейська країна, яка дотри-
мується принципів свободи, демократії, поваги до прав
людини та основних свобод, а також верховенства права,
може звернутися до ЄС із заявою про членство, як це пе-
редбачено статтями 6 та 49 Договору про Європейський
Союз [3]. Критерії, яким мають відповідати країни-канди-
дати на вступ до Європейського Союзу (Копенгагенські
критерії), були схвалені на засіданні Європейської Ради в
Копенгагені в червні 1993 р. Згідно з ними членство в ЄС
під кутом зору політичних стандартів вимагає від країни-
кандидата стабільності інститутів, що гарантують демо-
кратію, верховенство права, повагу та належне забезпе-
чення прав людини і захист меншин.
172
Зокрема, Порядок денний асоціації Україна – ЄС для
підготовки та сприяння імплементації Угоди про асоціацію
від 23 листопада 2009 р. містить положення щодо реаліза-
ції діалогу між Україною та Європейським Союзом у сфе-
рі забезпечення поваги прав людини та основних свобод
шляхом усебічного співробітництва з питань захисту прав
людини і основних свобод, охоплюючи як індивідуальні
випадки, так і питання, які стосуються інструментів між-
народного права та прав людини [4]. Угода про асоціацію
між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом,
Європейським співтовариством з атомної енергії і їхні-
ми державами-членами, з іншої сторони (2014 р.) також
не обминає увагою гуманітарні питання. У ст. 14 даного
документу зазначено: «Співробітництво у сфері юстиції,
свободи та безпеки буде відбуватися на основі принци-
пу поваги до прав людини та основоположних свобод».
Також заслуговує на увагу глава 13 Угоди «Торгівля та ста-
лий розвиток», де Сторони посилаються на Порядок ден-
ний на XXI століття стосовно навколишнього середовища
і розвитку 1992 року, Йоганнесбурзький план виконання
рішень зі сталого розвитку 2002 року [5].
В Європейському Союзі не існує цілісного механізму
захисту прав людини. Національну систему захисту прав
людини, яка функціонує в державах-членах, доповнює
система захисту на рівні Євросоюзу. Окрім цього, захист
прав і свобод людини здійснюється в межах Ради Євро-
пи, учасниками якої є всі держави – члени Євросоюзу.
Формування системи правових норм на рівні Євросоюзу,
що забезпечують захист прав і свобод людини, відбулося
поступово, а ця система має значний потенціал для свого
розвитку [6, с. 85].
Країни, які бажають стати членами ЄС, повинні не
лише закріпити принципи демократії та верховенства пра-
ва у своїх конституціях, а й втілювати їх у повсякденне
життя. Конституції країн-заявників мають гарантувати де-
мократичні свободи, включаючи й екологічні права.
На відміну від національного законодавства, зако-
нодавство держав-членів Європейського Союзу терміну
«екологічні права» не містить. Закріплене прямо чи по-
середньо в конституціях і законодавчих актах ряду країн
основне (фундаментальне) екологічне право окремо не
виділяється [7, с. 54]. Так, основне екологічне право за-
кріплено в конституціях Португальської Республіки як
«право на здорове навколишнє середовище» (ст. 66); Ко-
ролівство Іспанія закріплює його як «право на навколиш-
нє середовище, що сприяє розвитку особистості» (ст. 45);
Королівство Бельгія –як «право на здорове навколишнє
середовище» (ст. 23); Фінляндська Республіка – як «право
на здорове навколишнє середовище» (параграф 20); Рес-
публіка Болгарія – як «право на здорове і сприятливе на-
вколишнє середовище» (ст. 55); Королівство Норвегія – як
«право на навколишнє середовище, що зберігає здоров’я»
(параграф 110 в).
Посереднє закріплення основного фундаментально-
го права, через екологічні обов’язки держави, визнається
вченими в конституціях Грецької Республіки, Італійської
Республіки, Чеської Республіки, Федеративної Республі-
ки Німеччини. Зокрема, відповідно до положень ст. 20-а
Основного Закону Федеративної Республіки Німеччи-
ни держава, усвідомлюючи свою відповідальність перед
майбутніми поколіннями, охороняє навколишнє серед-
овище як основу життя на землі в рамках конституційного
устрою і відповідно із законом і правом за допомогою ви-
конавчої влади і правосуддя.
Це дає підстави зробити висновок, що визнання та
закріплення на конституційному рівні в Україні та ряду
держав – членів Європейського Союзу права на екологіч-
ну безпеку за відсутності законодавчого визначення його
поняття та змісту спричиняє різноманітні формулювання
даного права як у самому законодавстві, так і в правовій
доктрині, і, як наслідок, відсутність єдиного понятійного
 Порівняльно-аналітичне право
♦

апарату, що ускладнює механізм захисту даного екологіч- ступ до правосуддя). Згідно зі ст. 1 Конвенції про доступ
ного права. до інформації участь громадськості в процесі прийняття
У країнах Європейського Союзу екологічні права при- рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосують-
йнято розділяти на три категорії. ся довкілля, від 25 червня 1998 року «право на доступ
По-перше, це права з галузі публічного права: право до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього
на судовий захист від дій екологічних порушників, пра- середовища» є засобом забезпечення захисту «права кож-
во оспорювати в суді дії уряду, а також процедурні права, ної людини нинішнього і прийдешніх поколінь жити в на-
такі як доступ до інформації і право участі в прийнятті рі- вколишньому середовищі, сприятливому для її здоров’я та
шень у галузі охорони навколишнього середовища (участь добробуту» [13].
в оцінці впливу на навколишнє середовище тощо). У зарубіжних країнах громадянам надаються різно-
По-друге, це права з галузі приватного права: право на манітні можливості звернення до суду за захистом влас-
судовий захист при безпосередньому завданні шкоди пози- них екологічних прав. Так, у країнах Європейського Со-
вачу і право застосування положень обмежувальних угод. юзу право на доступ до правосуддя з екологічних справ,
Третю категорію становлять права, що зазвичай як і раніше, регулюється національним законодавством
включаються в перелік основних прав чи в так званий держав – членів Союзу, які умовно можна поділити на
«стандарт» прав людини, такі як право на сприятливе на- чотири основні групи: можливість звернення до суду
вколишнє середовище чи право на інформацію про навко- за захистом екологічних прав кожної особи (Голландія,
лишнє середовище [8, с. 55]. Ірландія); можливість звернення до суду за захистом
Дещо інша класифікація екологічних прав громадян екологічних прав кожної зацікавленої особи (Франція,
прийнята в українській науці. Зокрема, в еколого-правовій Великобританія, Іспанія, Швеція, Фінляндія); мож-
літературі за юридичним значенням екологічні права при- ливість звернення в суд за захистом екологічних прав
йнято поділяти на: 1) конституційні; 2) інші, передбачені тільки у випадку порушень індивідуальних прав особи
чинним законодавством [9, с. 6]. Як відомо, для належної (Німеччина); можливість звернення до суду за захистом
реалізації прав самого їх закріплення ще недостатньо, а екологічних прав, надана відповідним асоціаціям (Італія,
необхідно відпрацювати і чіткий механізм їх забезпечення. Греція) [6, с. 86].
Наукової уваги заслуговує й понятійне значення са- Судова форма є найбільш ефективною формою захис-
мого терміну «забезпечення». Можна констатувати, що ту порушеного суб’єктивного екологічного права. Судо-
з логічної точки зору слово «забезпечення» у філософії, вий захист прав взагалі і екологічних зокрема гарантує
теорії пізнання і в інших галузях знань не визначено, і при ст. 55 Конституції, відповідно до положень якої права і
вживанні сутність його змісту не розкривається. Між тим, свободи людини і громадянина захищаються судом, кож-
згідно з правилами логіки, використання загальних (збір- ному гарантується право на оскарження в суді рішень,
них понять) потребує конкретизації функціональної зна- дій чи бездіяльності органів державної влади, органів
чущості відносно мети застосування або визначення кон- місцевого самоврядування, посадових і службових осіб
кретно об’єктів, що ним охоплюються, під час визначення та ст. 11 Закону «Про охорону навколишнього природно-
напрямків використання [10, с. 12]. Є.Д. Лук’янчиков за- го середовища», згідно з положенням якої порушені пра-
значає, що розповсюджене в останній час в юридичній ва громадян у галузі охорони навколишнього природного
літературі вживання слова «забезпечення» у видовому середовища мають бути поновлені, а їх захист здійсню-
його розмежуванні, наприклад інформаційне забезпечен- ється в судовому порядку відповідно до законодавства
ня певної правової сфери, доцільно розуміти у двох функ- України [14].
ціональних значеннях, а саме, з одного боку, як правове Висновки. Отже, в умовах розбудови правової дер-
регулювання і його сутність із точки зору інформаційного жави і демократичного суспільства проблема екологіч-
підходу з позиції повноти і досконалості, чіткості регулю- них прав людини і громадянина, які посідають особливе
вання діяльності, а з іншого – це вдосконалення діяльності місце в системі конституційних прав, набуває особливо-
в плані наукового, методичного забезпечення, використан- го значення. Визнання та офіційне закріплення на кон-
ня прикладних і спеціальних дисциплін із метою підви- ституційному рівні екологічних прав загалом та осно-
щення якості діяльності [11, с. 12]. вного екологічного права – права на безпечне для життя
Саме такі цілі перед собою ставить і ЄС. Зокрема, і здоров’я довкілля – має місце в деяких держав – членів
в ст. 37 Хартії основних прав Європейського Союзу визна- Європейського Союзу, тоді як у цілому право Європей-
чається, що високий рівень захисту навколишнього серед- ського Союзу, на відміну від національного законодав-
овища і покращення його якості повинні стати складовою ства, напряму не закріплює екологічних прав людини і
частиною політики Європейського Союзу і забезпечува- громадянина. Як інститут екологічних прав, так і меха-
тися згідно з принципом стійкого розвитку [12]. На су- нізм їх захисту в національному і міжнародному праві на
часному етапі розвитку права Європейського Союзу ста- сьогодні ще не сформовані і перебувають у стадії розви-
новлення механізму захисту екологічних прав громадян є тку. Для ефективної реалізації і охорони даної категорії
істотним його напрямом. прав необхідно їх офіційне визнання в праві Європей-
Важливим публічним правом країн – членів Євро- ського Союзу, чітке закріплення та визначення єдиних
пейського Союзу є право на судовий захист (право на до- загальновизнаних дефініцій.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
2. Азаров А. Права человека. Международные и российские механизмы защиты / А. Азаров, В. Ройтер, К. Хюфнер. – М. : Моск. шк.
прав человека, 2003. – 560 с.
3. Лісабонські консолідовані договори про Європейський Союз і функціонування Європейського Союзу // Право Європейського Со-
юзу : підруч. / за ред. В.І. Муравйова. – К., 2011. – С. 527–691.
4. Порядок денний асоціації Україна – ЄС для підготовки та сприяння імплементації Угоди про асоціацію // Україна – Європейський
Союз : зібрання міжнародних договорів та інших документів (1991–2009) / за заг. ред. С.О. Камишева (кер. групи) та ін. – К., 2010. – 608 с.
5. Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії
і їхніми державами-членами, з іншої сторони, ратифікована Законом України від 16.09.2014 р. // Офіційний вісник України. – 2014 р. –
№ 75. – Ст. 2125.
6. Муравйов В. Захист прав людини в Європейському Союзі / В. Муравйов, О. Святун // Право України. – 2011. – № 6. – С. 85–100.
7. Третьякова А.А. Понятие экологических прав граждан по законодательству стран – членов Европейского Союза / А.А. Третьяко-
ва // Экологическое право. – 2002. – № 1. – С. 54.

173
№ 5 2017
♦

8. Калиниченко П.А. Защита экологических прав в законодательстве Европейского сообщества / П.А. Калиниченко, Д.Н. Рациборин-
ская // Экологическое право. – 2003. – № 2. – С. 55.
9. Кобецька Н.Р. Екологічні права громадян України : автореф. дис.. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук : спец. 12.00.06
«Земельне право; аграрне право; екологічне право; природоресурсне право» / Н.Р. Кобецька. – К., 1998. – 16 с.
10. Лук’янчиков Є.Д. Інформаційне забезпечення розслідування злочинів (правові і тактико-криміналістичні аспекти) : автореф. дис.
на здобуття наук. ступеня д-ра. юр. наук : спец. 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-роз-
шукова діяльність» / Є.Д. Лук’янчиков. – К., 2005. – 36 с.
11. Лук’янчиков Є.Д. Методологічні засади інформаційного забезпечення розслідування злочинів / Є.Д. Лук’янчиков. – К. : Національ-
на академія внутрішніх справ України, 2005. – 360 с.
12. Jacobs Francis G. Accession of the European Union to the European Convention on Human Rights. – Hearing organised by the
Committee on Legal Affairs and Human Rightsin Paris on 11 September 2007 // http://www.statewatch.org/news/2007/sep/jacobs-eu-echr.pdf.
13. Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань,
що стосуються довкілля від 25.06.1998 р. // Офіційний вісник України. – 2010 р. – № 33. – Ст. 119.
14. Про охорону навколишнього природного середовища : Закон України від 25.06.1991 р. // Відомості Верховної Ради. – 1991. –
№ 41. – Ст. 546.

УДК 349.6

ДОСТУП ДО ЕКОЛОГІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ

ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ ПОРТУГАЛЬСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ

ACCESS TO ENVIRONMENTAL INFORMATION ACCORDING TO THE LEGISLATION

OF THE REPUBLIC OF PORTUGAL

Демчук Т.І.,
аспірант кафедри аграрного, земельного та екологічного права
Національного університету «Одеська юридична академія»
Стаття присвячена аналізу чинного законодавства Португальської Республіки щодо доступу до інформації про стан навколишнього
природного середовища. У дослідженні аналізується поняття «екологічна інформація», процедура отримання, форми, строки, а також
підстави відмови в наданні екологічної інформації. Особливу увагу приділено способам реалізації права на отримання екологічної ін-
формації.
Ключові слова: екологічна інформація, право на екологічну інформацію, доступ до екологічної інформації, способи отримання
інформації, форми екологічного інформування.

Статья посвящена анализу действующего законодательства Португальской Республики о доступе к информации о состоянии окру-
жающей природной среды. В исследовании анализируется понятие «экологическая информация», процедура получения, формы, сроки,
а также основания отказа в предоставлении экологической информации. Особое внимание уделено способам реализации права на
получение экологической информации.
Ключевые слова: экологическая информация, право на экологическую информацию, доступ к экологической информации, спосо-
бы получения информации, формы экологического информирования.

The article is devoted to the analysis of the current legislation of the Republic of Portugal on access to environmental information. The con-
cept of «environmental information» is analized, procedure for obtaining, forms, terms, reasons for refusal to receive environmental information.
Particular attention to the methods of realization of the right to obtain environmental information is devoted.
Key words: ecological information, the right to environmental information, access to environmental information, methods of obtaining infor-
mation, forms of environmental information.

Постановка проблеми. В умовах динамічного розви-
тку інформаційних технологій, науково-технічного про-
гресу значної актуальності набуває питання доступу до
інформації про стан навколишнього природного середо-
вища, це пов’язано з: бажанням громадськості мати віль-
ний доступ до екологічної інформації; брати участь у при-
йнятті рішень щодо довкілля; загостренням сучасних
проблем екології, які насамперед пов’язані з надмірним
забрудненням повітря, зміною клімату, дефіцитом питної
води, утилізацією відходів, винищенням лісів та багать-
ма іншими не менш глобальними проблемами довкілля.
На сучасному етапі розвитку суспільства екологічна
проблема все частіше стає присутньою в повсякденному
житті людини, особливо у сфері збереження якості життя.
Варто погодитись із думкою В.Д. Сидор про доціль-
ність запровадження в національне законодавство най-
більш ефективних правових норм, що мають позитивний
досвід реалізації в країнах ЄС [1, c. 17], адже з кожним
днем доступ до інформацію починає відігравати все важ-
ливішу роль у житті громадян. Більшість країн світу не
можуть ефективно надавати інформацію про стан довкіл-
ля, а їхня діяльність не відповідає принципу прозорості,
що призводить до дезінформованості та відсутності еко-
логічної обізнаності населення.
Стан опрацювання. Окремі проблеми правового за-
безпечення права на доступ до екологічної інформації
неодноразово ставали предметом дослідження багатьох
вітчизняних та зарубіжних вчених-правознавців, зокрема:
Г.В. Анісімової, Г.І. Балюк, Н.Р. Кобецької, В.М. Крас-
нової, Т.В. Морозовської, Т.М. Слінько, А.І. Черемнова,
К.А. Гомес, С. Коррея, Дж. Міранда, В.П. да Сільва та
інші. Проте в контексті євроінтеграційного вектора розви-
тку нашої держави вивчення проблем реалізації права на
доступ до екологічної інформації в різних країнах Європи
потребує посиленої уваги.
Метою статті є аналіз чинного законодавства Порту-
галії щодо реалізації права на доступ до екологічної ін-
формації, дослідження поняття та форм реалізації даного
права, способів та строків, а також підстав відмови в на-
данні екологічної інформації.
Виклад основного матеріалу. Із середини минулого
століття органи державної влади Португалії почали актив-

174

но змінювати свою екологічну політику, приймаючи нові
нормативно-правові акти з метою покращення стану на-
вколишнього природного середовища. Слід зазначити, що
вся законодавча база Республіки Португалії прийнята на
основі або ж адаптована до права Європейського Союзу,
а тому доступ до екологічної інформації в Португалії регу-
люється Конституцією Республіки Португалії, законами,
директивами ЄС та міжнародними конвенціями.
На конституційному рівні доступ до екологічної ін-
формації безпосередньо не регулюється, однак ст. 38
Основного Закону Португалії регламентує право громадян
вільно висловлювати свою думку усно або іншим шляхом,
а також отримувати, розповсюджувати інформацію без
будь-яких перешкод. Ніхто не має права перешкоджати
здійсненню цього права. Положення ст. 66 Конституції
містить норму, яка зобов’язує державу через власні орга-
ни, а також спираючись на народну ініціативу та підтрим-
ку, забезпечити право громадянам на життя в здоровому
навколишньому середовищі в умовах сталого розвитку [2].
Спочатку право на доступ до екологічної інформації
було складовою частиною принципу гласності. Із засну-
ванням Європейського агентства з навколишнього се-
редовища Європейське співтовариство зробило ще один
крок, створивши постійну і централізовану структуру для
обробки і поширення екологічної інформації. Право на ін-
формацію як компонент екологічного процесу також осо-
бливо ясно викладено в Принципі 10 Ріо-де-Жанейрської
декларації 1992 року, відповідно до якого «екологічні пи-
тання вирішуються найбільш ефективним чином за учас-
тю всіх зацікавлених громадян – на відповідному рівні.
На національному рівні кожна людина повинна мати віль-
ний доступ до інформації, що стосується навколишнього
середовища, яка є в розпорядженні державних органів,
включаючи інформацію про небезпечні матеріали і діяль-
ність в їх громадах, можливість брати участь у процесах
прийняття рішень. Держави розвиваються і заохочують
інформованість і участь населення шляхом широкого на-
дання інформації. Забезпечується ефективна можливість
використовувати судові та адміністративні процедури,
включаючи відшкодування і засоби судового захисту» [3].
Універсальним інструментом демократизації еко-
логічних рішень стала Орхуська конвенція, підписана
в 1995 році. У результаті її прийняття було переглянуто
зміст Директиви 90/313 / ЄС, прийнято нову Директиву
2003/4 / ЄC Парламенту і Ради від 28 червня, а також Ре-
гламент 1367/2006 Парламенту та Ради від 6 вересня про
застосування положень Конвенції в Співтоваристві.
Орхуська конвенція спрямована на гармонізацію умов
для здійснення трьох прав: права на екологічну інформа-
цію, права на участь і права на доступ до правосуддя, і
в своїх початкових виступах йдеться: «Беручи до уваги,
що для захисту цього права та дотримання цього права
громадяни повинні мати доступ до інформації, мати право
брати участь у процесі прийняття рішень та мати доступ
до правосуддя з питань довкілля і визнаючи, що в цьому
відношенні громадянам може знадобитися допомога для
здійснення своїх прав, а також визнаючи, що поліпшення
доступу до інформації та участь громадян у процесі при-
йняття рішень підвищує якість навколишнього середови-
ща, сприяє інформуванню громадськості з екологічних
питань, дає громадянам можливість і дозволяє державним
органам розглядати такі проблеми» [4].
Режим доступу до інформації про навколишнє серед-
овище в Португалії до 2016 року регулювався Законом
№ 19/2006 від 22 червня, який містив досить чіткі поло-
ження щодо здійснення доступу до екологічної інформації
громадськістю, тобто як правильно подати заявку задля
отримання інформації, форма, строки, підстави відмови
тощо. Однак органи державної влади країни дійшли ви-
сновку, що даний законодавчий акт є регресивним, поси-
лаючись на те, що в громадськості зросла увага до проблем
175
Порівняльно-аналітичне право
♦
довкілля, вільного обміну думок, а також активну участю
її в прийнятті рішень і, як наслідок, покращення стану на-
вколишнього середовища. Професор Джоу Міранда ствер-
джує, що «автономія права доступу до екологічної інфор-
мації в Законі 19/2006 є непридатною і може становити
главу Закону 46/2007 від 24 серпня. Мета законодавчого
органу Португалії полягала в тому, щоб підтвердити сум-
лінне дотримання законодавства Європейського Союзу,
підкресливши режим, який має особливості щодо загаль-
ного режиму, а саме щодо законності заявників і підстави
для відмови – в автономному дипломі» [5].
Із середини 2016 року доступ до екологічної інфор-
мації почав регулюватись Директивою 2003/4/ЄС, відпо-
відно до якого екологічна інформація – це будь-яка інфор-
мація в письмовій, візуальній, звуковій, електронній або
іншій матеріальній формі:
1) щодо стану елементів навколишнього середовища,
таких як повітря, атмосфера, вода, надра, земля, ландшафт
тощо та взаємодія між ними;
2) джерела, фактори, матеріали, речовини, продукція,
енергія, фізичні фактори (шум, вібрацію, електромагніт-
не випромінювання, радіацію), які впливають або можуть
вплинути на стан навколишнього природного середовища
та здоров’я людей;
3) політичні, законодавчі та адміністративні міри,
включаючи плани, природоохоронні угоди та дії, які
стосуються або можуть впливати на елементи, вказані
в п. 1-2, а також міри та дії спрямовані на їх захист;
4) звіти про виконання природоохоронного законодав-
ства тощо [6].
Проаналізувавши та порівнявши положення статті 3
Закону № 19/2006 та статті 2 Директиви 2003/4/ЄС, ми ді-
йшли висновку, що визначення «екологічна інформація»
є тотожними, адже вони ґрунтовно розкривають зміст
даного поняття, а втрата чинності Закону № 19/2006 по-
яснюється тим, що положення Директиви направлені на
збереження інформації, отриманої у формі чи форматі
легко відтворюваних та доступних за допомогою інфор-
маційних, телекомунікаційних, електронних та інших тех-
нологій.
Відповідно до положень португальського законодав-
ства доступ до екологічної інформації можна отримати
2 способами.
1. Подавши запит до уповноваженого органу держав-
ної влади, котрий якомога швидше повинен надати відпо-
відь, але не пізніше 1 місяця з дня отримання запита та
протягом 2 місяців, якщо обсяг і складність інформації
є такою, що термін в 1 місяць може бути не дотриманий
(про що повідомляється заявника). Якщо запит складено
дуже загально, то уповноважений орган може уточними
в заявника, яка саме йому потрібна інформація, або до-
помагають знайти її шляхом використання державних
реєстрів та списків відомостей про навколишнє природне
середовище [6].
Стаття 4 Директиви визначає підстави відмови від на-
дання інформації. До них слід віднести такі:
1) запитувана інформація не належить до компетенції
органів, до яких надійшов запит. У такому випадку запит
передається до органу, який володіє такою інформацією;
2) необґрунтованість;
3) інформація знаходиться на стадії обробки чи опра-
цювання;
4) конфіденційність, яка передбачена законом;
5) міжнародні відносини, державна безпека або націо-
нальна оборона;
6) права інтелектуальної власності;
7) захист навколишнього природного середовища (на-
приклад, місце розташування рідкісних видів тварин чи
рослин) та інші [6].
Однак виключенням є те, що підстави відмови тлума-
читься окремо для кожного конкретного запиту, де в пер-
№ 5 2017
♦
шу чергу враховують інтерес, який представляє для гро-
мадськості розголошення такої інформації, адже існують
випадки, коли органи державної влади не можуть відмо-
вити в наданні інформації на запит, що стосується вики-
дів, посилаючись на конфіденційність промислової або
комерційної інформації, персональних даних фізичних
осіб та інших, які не надали згоду на розголошення своїх
даних широкому загалу.
Відповідь на запит або відмова в повному або частко-
вому обсязі на інформацію надається запитувачу в пись-
мовій або електронній формі. Інформація запитувачу
надається безкоштовно, однак органи державної влади
мають право стягувати збір за надання інформації, сума
якої Директивою не визначена. Однак якщо отриман-
ня інформації є платною, то тарифна сітка повинна бути
оприлюднена та надаватись запитувачу разом із умовами
та підставами звільнення від сплати збору.
Відповідно до ст. 6 Директиви заявник може подати
адміністративний позов на органи державної влади, якщо
вважає, що його запит про надання інформації було про-
ігноровано, незаконно відмовлено, надано незадовіль-
ну відповідь, який розглядатиметься незалежним та не-
упередженим органом. Будь-яка така процедура має бути
швидкою та безкоштовною або недорогою [6].
2. В електронній формі через мережу Інтернет. Відпо-
відно до ст. 11 Закону 26/2016 розповсюдження екологіч-
ної інформації покладене на органи та суб’єкти відповідно
до даного закону, які в рамках своїх повноважень збира-
ють інформацію для періодичного та систематичного роз-
повсюдження в мережі Інтернет. Інформація, відповідно
до даної статті, повинна оновлюватись не рідше 1 разу
на 6 місяців. До такої інформації слід віднести:
1) тексти міжнародних договорів, конвенцій або угод
національного та європейського законодавства про навко-
лишнє середовище;
2) плани та програми, які стосуються довкілля;
3) національний звіт про стан навколишнього природ-
ного середовища;
4) дані або резюме даних, отриманих у результаті
контролю за діями, які впливають або можуть впливати на
навколишнє середовище;
5) ліцензії та дозволи, що здійснюють значний вплив
на навколишнє середовище, природоохоронні угоди або
посилання на місце, де така інформація може бути отри-
мана [7].
Розповсюдження інформації про стан довкілля покла-
дено на Комісію з доступу до адміністративних докумен-
тів, до повноважень якої належать своєчасне та активне
розповсюдження інформації, контроль за обробкою запи-
тів, а також забезпечення, у випадку безпосередньої за-
грози здоров’ю людини або довкіллю, викликаних діями
людини або природними явищами, вся екологічна інфор-
мація, яка дозволить уникнути або зменшити збитки від
даної загрози.
Стаття 17 Закону №26/2016 закріплює додаткові поло-
ження права доступу до екологічної інформації:
1) надає громадськості безкоштовно списки всіх ор-
ганів та організацій, які володіють екологічною інфор-
мацією переважно на одному сайті в мережі Інтернет,
відповідальність за доступну на централізованому сайті
інформацію несе Комісія з доступу до адміністративних
документів;
2) створювати і підтримувати адекватні можливос-
ті для консультацій, надаючи підтримку громадськості
в здійснення права на доступ;
3) прийняти процедуру, яка здійснить стандартизацію
екологічної інформації для забезпечення більш точною,
актуальнішою та порівняльну інформацію [7].
Для того, щоб отримати інформацію на спеціальному
веб-сайті мережі Інтернет, потрібно подати письмову за-
явку за допомогою додатку, в якій слід зазначити прізви-
176
ще, ім’я, по батькові, контактні дані та підпис (на кожному
веб-сайті є зразок такої заявки) або усно, яка подається
лише у випадках, коли закон прямо на них вказує. Заявку
можна подати як індивідуально, так і колективно.
Екологічна інформація надається запитувачу безко-
штовно або за певну суму, яку він повинен оплатити під
час отримання відповіді. До неї можуть додаватись ксеро-
копії, витяги та інші додатки.
Закон також передбачає випадки відмови в наданні ін-
формації, зокрема:
1) якщо запитувана інформація не входить до компе-
тенції органу або організації, в який подано запит, то вони
неодмінно передають запит іншим органам або організа-
ціям, які володіють запитуваною інформацією;
2) якщо заявка відноситься до поточної процедури,
підприємство направляє її в координуючий орган досьє,
який інформує заявника про найближче завершення і про
правові положення, викладені в його процедурі, що стосу-
ється доступу до інформації;
3) якщо запит посилається на інформацію, що містить-
ся у внутрішніх повідомленнях між суб’єктами або на на-
дання доступу до зареєстрованих документів, прийняття
яких відбувається тільки в тому випадку, якщо переважа-
ють суспільні інтереси, що лежать в основі розкриття ін-
формації, і, в будь-якому випадку, коли заявка стосується
інформації про викиди для навколишнього середовища;
4) коли запит явно образливий, або відноситься до по-
милкових або неповних документів або даних;
5) коли розкриття цієї інформації завдає шкоди;
6) конфіденційності процесу або інформації, коли ця
конфіденційність надається законом, особливо в разі бан-
ківської таємниці, статистичної конфіденційності та фіс-
кальної конфіденційності;
7) міжнародні відносини, громадська безпека або на-
ціональна оборона;
8) секретність правосуддя, таємниця адміністративно-
го, дисциплінарного, фінансового або чисто адміністра-
тивного розгляду, передбаченого законом, доступу до пра-
восуддя або його належного функціонування;
9) конфіденційність комерційної або промислової
інформації, якщо така конфіденційність юридично пе-
редбачена для захисту законних економічних інтересів і
суспільної зацікавленості в статистичній, податковій та
банківській таємниці;
10) авторські права або суміжні права та права промис-
лової власності;
11) інтереси або захист тих, хто добровільно надав ін-
формацію, не будучи юридично зобов’язаним робити це,
якщо ця особа не дозволила розкриття такої інформації;
12) захист навколишнього середовища, до якого відно-
ситься інформація, зокрема, про місцезнаходження охоро-
нюваних видів [7].
Висновки. Проведений аналіз чинного законодавства,
що закріплює право на доступ до екологічної інформацію,
дає змогу дійти висновку, що на сьогодні законодавчий
орган Португалії повинен узгоджувати «право і техноло-
гії» у своїх діях задля створення вільного доступу громад-
ськості до екологічної інформації та своєчасного інформу-
вання населення про стан довкілля.
Нормативно-правові акти, які визначають поняття
«екологічна інформація» та «право доступу до екологічної
інформації», за своїм змістом є чіткими, повними та зруч-
ними для застосування громадянами. Уся інформація про
стан навколишнього природного середовища міститься на
офіційному веб-сайті Агентства з охорони навколишнього
середовища разом із звітами Агентства про стан довкілля,
однак деякі португальські науковці вважають, що інфор-
мація, котра міститься на сайті, є мінімальною та підхо-
дить лише для загальних досліджень.
Основними перевагами португальського законодав-
ства є зміна Закону № 19/2006 на Директиву 2003/4/ЄС,
 Порівняльно-аналітичне право
♦

адже перший містив декілька суперечливих норм, які Єв- про екологічні наслідки матеріальних операцій державної
ропейська комісія вважала порушенням і не відповідав адміністрації» [8]. Із цим варто погодитись, адже науково-
вимогам європейського законодавства держави-члена та технічний прогрес не стоїть на місці, а постійно розвива-
закріпленню двох основних способів отримання інформа- ється, вдосконалюється, тож і законодавство повинно вдо-
ції шляхом подання запиту або через мережу Інтернет, яке сконалюватись разом із інформаційними технологіями,
зробило доступ до екологічної інформації доступнішим, не бути пережитком минулого, і тоді громадяни матимуть
адже, як зазначає Тіаго Антуні, «екологічне право у сво- змогу за допомогою комп’ютерних, телекомунікаційних
їх діях тепер має узгодити «право і технології» шляхом технологій отримувати цікаву інформацію та брати участь
створення режимів доступу до екологічної інформації, що у прийняття рішень, що стосуються навколишнього при-
зобов’язують державні органи інформувати громадськість родного середовища.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Сидор В.Д. Теоретичні проблеми розвитку земельного законодавства України : автореф.дис. ... д-ра юрид наук; спец. 12.00.06 /
В.Д. Сидор ; Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – С. 17.
2. Конституція Португальської Республіки від 02 квітня 1976 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.concourt.am/
armenian/legal_resources/world_constitutions/constit/portugal/portug-r.htm.
3. Декларація Ріо-де-Жанейро щодо навколишнього середовища від 14.06.1992 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/declarations/riodecl.shtml.
4. Про доступ до інформації, участь громадськості у процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосується
довкілля від 25.06.1998 р. // Відомості Верховної Ради. – 1999. – № 832-ХIV.
5. JOÃO MIRANDA Доступ к непроцедурной административной информации частных лиц, в исследованиях, посвященных профес-
сору / Джоу Міранда // Лиссабон. – 2010. – С. 433.
6. Директива 2003/4/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 28 січня 2003 р. // Офіційний вісник Європейського Союзу / № L41. –
2003. – С. 26.
7. Закон №26/2016 від 22 серпня [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.pgdlisboa.pt/leis/lei_mostra_articulado.
php?nid=2591&tabela=leis&so_miolo.
8. Тіаго Антуні Sobre esta dialéctica no Ambiente entre Direito e Técnica – Cfr. TIAGO ANTUNES – O Ambiente entre o direito e a técnica,
1ª edição, AAFDL, 2003 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://subturma8ano4fdl.blogspot.com/2013/03/o-direito-de-acesso-
informacao_31.html.

УДК 349.4:336.226.212.1

ПРОБЛЕМИ ОПОДАТКУВАННЯ ЗЕМЛІ

PROBLEMS ABOUT THE LAND

Межевська Л.В.,
старший викладач кафедри цивільного права та процесу
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ
Кукса О.О.,
студентка III курсу юридичного факультету
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ
Стаття присвячена питанню оподаткування земель України, y ній проаналізовано цінність аграрної промисловості та значення плати
за земельні ділянки. Розглядаються основні проблеми і недоліки податкового законодавства, висвітлюються цілі податкового збору та
позитивні сторони цієї сфери земельного права. Запропоновані проблеми вирішення та підвищення ефективності податкового збору.
Ключові слова: земельне право, податок на землю, аграрна структура, землекористувач, власник земельної ділянки, угіддя, зе-
мельний кадастр.

Статья посвящена вопросу налогообложения земель Украины, в ней проанализирована ценность аграрной промышленности и зна-
чение платы за земельные участки. Рассматриваются основные проблемы и недостатки налогового законодательства, освещаются цели
налогового сбора и положительные стороны этой сферы земельного права. Предложены проблемы решения и повышение эффектив-
ности налогового сбора.
Ключевые слова: земельное право, налог на землю, аграрная структура, землепользователь, собственник земельного участка,
угодья, земельный кадастр.

The article is devoted to the question of the taxation of the land of Ukraine, the value of the agricultural industry and the value of payment for
land plots are analyzed. The main problems and shortcomings of the tax legislation are considered. The objectives of the tax collection and the
positive aspects of this area of land law are covered. The problems of solution and increasing the efficiency of the tax collection are proposed.
Key words: land law, land tax, agrarian structure, land user, land owner, land, land cadastre.

Актуальність теми. Відомо, що Україна славить-
ся родючістю своїх земель, тому важливим є збагачення
і поліпшення її стану. Оподаткування землі є регулятором
земельних відносин між землекористувачами або власни-
ками земельних ділянок і державою. У системі управління
земельними ресурсами важлива роль належить справлян-
ню плати за землю. Земельний податок запроваджений із
метою формування джерела коштів задля фінансування
охорони та забезпечення раціонального використання.
Збір податків в Україні є важким процесом і потребує
уваги з боку законодавців. Земельне оподаткування є важ-
ливим внеском в український бюджет, оскільки земельні
податки є загальнодержавними і обов’язковими до сплати
для всіх громадян. Наразі, країна намагається вирішити
проблеми в економічній сфері і одним з етапів вирішення
вважаємо питання оподаткування населення. Зважаючи на
те, що держава має великий аграрний потенціал, саме роз-
виток аграрної структури є значним внеском до бюджету.

177
№ 5 2017
♦
Проблему регулювання саме земельних податків потрібно
вважати актуальною. Нестача коштів щодо екологічного
поліпшення земель є важливим питанням, яке потрібно
порушити. необхідно знайти економічно вигідні рішен-
ня для держави, які стосуються питання оподаткування.
Можна роздивитися детальніше та проаналізувати справ-
ляння сплати за землю в країнах Європейського союзу, за-
позичити їх досвід та порівняти з нашим оподаткуванням.
Це питання є дискусійним та важливим тому, що потребує
детального розгляду та уточнення усіх аспектів врегулю-
вання наявних проблем.
Метою статті є з’ясування проблем оподаткування
земельних ділянок в Україні та обґрунтування шляхів їх
усунення.
Завдання статті – проаналізувати проблеми земель-
них податків в Україні та знайти шляхи їх вирішення.
На сучасному етапі в Україні істотною проблемою є
регулювання податку на землю. Це питання є актуальним
тому, що воно торкається взаємовідносин власників зе-
мель або землекористувачів із державою. Правильна по-
будова податкової системи забезпечить чіткість у функці-
онуванні економічної галузі країни. Збір податку не тільки
у земельній сфері, а й взагалі, є основним надходженням
фінансів до бюджету України. Економічна система краї-
ни у цілому організована та тримається на зборі податків,
за допомогою яких згодом виплачуються заробітні плати,
пенсії та інші виплати. Гроші, які держава отримує за ра-
хунок надходжень, використовуються задля вирішення не
тільки економічних питань щодо збагачення і покращення
стану землі, а й оборонних завдань, розвитку освіти, науки
і культури. Зважаючи, на те, що аграрний потенціал у краї-
ні досить високий, можна вважати, що земельний податок
приносить значний прибуток до бюджету України. Плата
за землю не є нововведенням, але це призводить до певних
проблем та потребує роз’яснень щодо деяких питань.
Проблематику земельного оподаткування у свої пра-
цях згадували такі вчені, як: В. Бондаренко, В. Василен-
ко, В.А. Голян, Б. Данилишина, М. Дем’яненко, О. Дми-
трик, С. Дорогнуцова, І. Лукінов, М. Ковенко, В. Криська,
В. Медвєдєва, В. Мосейчук, А. Москаленко, І. Пліско,
А. Третяка, І. Хмелевський, В. Хохуляк, М. Федоров,
В. Фінашко.
Вчені вважають, що значним фактором родючості
землі є забезпечення достатньої кількості коштів для її
покращення та збереження. Зараз, сільськогосподарські
угіддя потребують догляду, оскільки знаходяться не в за-
довільному стані. Одним із суттєвих недоліків сучасного
механізму справляння плати за землю в Україні є те, що
вона не забезпечує фінансовими ресурсами заходи щодо
поліпшення та охорони земельних угідь [1, с. 153-154].
Аграрні ресурси дуже важливі для українського бюджету
тим, що вони є невід’ємною складовою підняття економі-
ки нашої держави, і не можна допускати погіршення стану
земельних ділянок. Не меш важливим є те, що не вистачає
фінансів для забезпечення охорони землі, її покращення
та збагачення. Наразі, останні данні археологічних обсте-
жень показують, що родючість українських ґрунтів має
схильність до погіршення. Отже, можна вважати, що одні-
єю із низки проблем є недостатнє постачання фінансових
ресурсів для удосконалення та підтримки стану земель-
них ділянок. Це питання є актуальним, оскільки Україна є
аграрною країною і незважаючи на те, що за останні роки
стан земель погіршився, все одно вважається, що україн-
ський ґрунт за характером родючості є найкращим у світі,
тому не можна допускати ще більшого погіршення стану
земельних угідь. Потрібно чітко визначити порядок розпо-
ділу коштів, які надходять з оподаткування для вирішення
проблеми нефінансування аграрної сфери.
Розглянувши детальніше світове оподаткування, мож-
на зазначити, що у кожній країні своя система податків на
землю. Вважаємо, що корисним буде запозичити досвід
178
країн Європейського Союзу, де податок на землю є значно
більшим, ніж в Україні і контроль за станом землі здій-
снює не тільки держава, а і власники земель. Так, напри-
клад у Великій Британії землекористувачі зобов’язуються
інформувати про стан своїх угідь. До уповноважених
установ подається звітність про ознаки ерозії, зниження
вмісту гумусу та інша інформація, яка надає можливість
слідкувати за аграрним сектором. Завдяки інформуванню
та підвищенню оподаткування земельних ділянок можна
буде покращити стан аграрної промисловості та забезпе-
чити охорону угідь, що у майбутньому дасть можливість
вилучати з землі продукцію, яка згодом буде приносити
прибутки до Державного бюджету України.
Ще однією не менш важливою проблемою є те, що зе-
мельні податкові платежі недостатньо виконують стиму-
люючі та стримуючі властивості і не дозволяють належ-
ним чином врегульовувати проблеми розвитку земельних
відносин [2, с. 37]. Зважаючи на те, що аграрна промис-
ловість в Україні розвинена не на всі сто відсотків і зем-
лекористувачі отримують маленький прибуток зі своєї
діяльності в земельній сфері – це призводить до того, що
користування землею стає невигідним і неприбутковим.
Зниження ефективності сільськогосподарської продукції
та недоторканість державної підтримки сільськогоспо-
дарських товаровиробників є однією із проблем підня-
того питання. Зауважмо на тому, що українське сільське
господарство має маленьку підтримку з боку держави і
через це втрачає свою конкурентоспроможність на сві-
товому ринку, порівняно з продукцією, що виробляється
країнами з високим рівнем державної підтримки. Біль-
шість фахівців вважають, що існуючій рівень допомоги
цієї сфери є недостатнім для українського господарства
і потребує більшого фінансування. Якщо не підіймати
рівень державної підтримки сільському господарству, це
призведе до знищення аграрної сфери, а значить, і по-
гіршення економічного стану держави, чого не можна
допускати.
Питання маленьких прибутків сільського господарства
сприяє тому, що знижується бажання працювати у даній
сфері, це скорочує площі сільськогосподарських угідь та
погіршує фінансовий стан країни. Через те, що госпо-
дарське виробництво є неприбутковим, податкові збори
мають можливість сплатити не всі власники земельних
ділянок, і це призводить до занепаду агросфери, яку не
можна допускати для нашої держави тому, що це понесе
суттєві збитки для української економіки. Можна сказати,
що такі проблеми є суттєвою загрозою продовольчій без-
пеці та економіці України. Отже, для того, щоб податкові
збори мали можливість оплатити всі власники земель, по-
трібно, в першу чергу, попіклуватися про рентабельність
сільського господарства, підняти попит на діяльність у да-
ній сфері праці та забезпечити фінансову підтримку з боку
держави. Тоді сільськогосподарська діяльність буде при-
носити прибуток господарям, а через систему оподатку-
вання сільськогосподарських земель і державі.
Також важливо зазначити, що на практиці законодав-
чо встановлений порядок стягнення земельного податку
часто не дотримується. Замість податкових повідомлень
неформальні повідомлення-заклики сплатити земельний
податок надсилаються від імені сільських рад [3, с. 432].
Питання урегулювання правильного порядку стягнення
земельного податку потрібно роздивитися детальніше та
встановити певну відповідальність за недотримання зако-
нодавства. Зважаючи на такий недолік можна прослідку-
вати певну недбалість зі сторони відповідальних органів
у цьому питанні. Дивлячись з іншого боку, не дотримують
своїх обов’язків не тільки компетентні державні органи,
а і особи, які ухиляються від сплати податків. Це свідчить
про те, що не регулюється та не прослідковується діяль-
ність відповідних органів і землекористувачів. Прикладом
може слугувати те, що деякі юридичні особи не оформлю-

ють право власності на земельні ділянки, тим самим по-
рушуючи закон.
Отже, зважаючи на вище сказане, можна зробити ви-
сновок, що законодавчі норми повинні дотримуватися і
виконуватися не тільки державними органами а й грома-
дянами України. Варто пильніше слідкувати за додержан-
ням норм, які встановленні у законодавстві, щодо сплати
податків та інших дій, пов’язаних із земельним правом.
Оскільки відповідальною за перевірку своєчасності, до-
стовірності, повноти нарахування та сплати податків і збо-
рів, у тому числі на запит правоохоронних органів, є лише
податкова служба, вважаємо за потрібне, для покращення
роботи, створити декілька правових установ. Розподілити
діяльність цих органів таким чином, щоб кожна новоство-
рена організація несла відповідальність за певну роботу
та її виконання.
Звісно, існують і позитивні аспекти податкових зборів.
Це вигідно покращує економічний стан країни, зважаючи
на велику кількість землекористувачів. Також слід відміти-
ти, що в Україні існують пільги на оподаткування земель-
них ділянок. Це дає можливість не платити податковий
збір деяким юридичним особам та громадянам нашої дер-
жави, оскільки можливість сплатити мають не всі власни-
ки земель. Категорії таких осіб передбачені у Податковому
Кодексі України, а також у деяких інших Законах України.
З 1 січня 2013 року набрав чинності Закон України «Про
Державний земельний кадастр», тобто можна зробити ви-
сновок, що законодавча база, яка стосується земельного
права розвивається та вдосконалюється. Це нововведення
оптимізувало та покращило роботу, врегулювало земельні
відносини, значно спростило оформлення землі та права
власності на неї. В теорії цей закон не мав жодного не-
доліку, але на практиці у перші роки було помітно певні
прогалини у систематизації та організації діяльності сис-
теми органів Державного земельного кадастру. Сам про-
цес становлення кадастру нелегкий та тривалий, було
допущено ряд помилок, які стало видимими на публічній
кадастровій карті. Виправлення цих помилок потребує
уважності фахівців. Зважаючи на досвід інших країн, які
досі корегують свої кадастрові карти, Україна запровади-
ла унікальну функцію, яка полегшує життя працівника
кадастрових служб. Вона полягає в тому, що землекорис-
тувачі можуть самі залучатися до процесу виявлення по-
милок. На сьогоднішній день система дозволяє не тільки
побачити на Публічній кадастровій карті свою ділянку, а й
одразу проінформувати про помилку, у разі її виявлення.
Але незважаючи на деякі прогалини у Державному
земельному кадастрі великим плюсом є те, що інформа-
ція про землі стала публічною, це великий крок вперед
до прозорого ринку нерухомості. Важливим є те, що ця
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Боровик П. М. Напрямки розвитку земельного оподаткування // Науковий вісник Волинського державного університету
ім. Л. Українки. – Економічні науки. – 2010. – № 2. – С. 152-157.
2. Заяць В.М. Роль платежів за землю у формуванні місцевих бюджетів / В.М. Заяць // Фінанси України. – 2009. – № 10. – С. 32-39.
3. Науково-практичний коментар Земельного кодексу України / А. М. Мірошниченко – Р. І. Марусенко // Видавництво: «Правова
Едність», 2009. – С. 552.
179
Порівняльно-аналітичне право
♦
служба регулює земельні відносини, визначає розмір пла-
ти за землю та містить дані про раціональне використання
та забезпечення охорони земель. Можемо стверджувати,
що дане нововведення є корисним і цінним для держави
і землекористувачів загалом. Воно дає змогу розвиватися
земельному законодавству. Також дані Державного зе-
мельного кадастру є підставою для нарахування подат-
ку. Тобто, важливо, щоб кадастрова служба покращувала
та оптимізувала свою роботу.
Висновки. Отже, зважаючи на все вищесказане, мож-
на зробити висновок, що для України є важливим аграр-
ний потенціал та його збереження. Бюджет країни значно
поповнюється за рахунок державних зборів. Оскільки
Україна багата родючими землями, то податки на неї, їх
правильне застосування і регулювання є невід’ємною час-
тиною державного бюджету. Зважаючи на те, що податкова
система має певні недоліки, необхідно взяти їх до уваги та
і сприяти їхньому усуненню. Задля вирішення проблеми
екологічного поліпшення земельних угідь та забезпечення
їх охорони, потрібно розподілити податкові збори в ра-
ціональному плані, тобто залишати невеликий процент
надходжень за місяць на покращення стану земельних
ділянок. Також можна запозичити досвід Європейських
країн, що дасть змогу проаналізувати оподаткування за-
рубіжних держав та порівняти з нашою податковою сис-
темою. Налагодити та організувати роботу компетентних
органів у земельній сфері. Покращити роботу Державної
кадастрової служби, оскільки від неї напряму залежить
нарахування податку на землю. Наразі, економіка країни
у аграрній сфері не рухається вперед, а просто стоїть на
місці. Недотримання норм земельного та податкового ко-
дексу з боку громадян та юридичних осіб є також важли-
вим упущенням і проблемою у регулюванні відносин між
державою та землекористувачами. Компетентні органи
повинні більш відповідально слідкувати за виконанням
зобов’язань, які покладенні на власників земель, оскільки
родючість угідь в Україні з кожним роком стає все менше
і менше. Це пов’язано з недостатнім фінансуванням агро-
номічної сфери. Вважаємо, що це є важливою проблемою:
якщо не покращувати стан угідь, це призведе до малої ро-
дючості, що потягне за собою знецінення землі та знижен-
ня економіки країни. Ще не менш важливим є питанням
забезпечення державної підтримки сільського господар-
ства, тому що тієї допомоги, яку надає країна, не вистачає.
За допомогою сільського господарства розвивається агро-
сфера і це дає змогу збирати податки з працюючих сіль-
ських господарів. Зважаючи на те, що товари сільськогос-
подарського призначення є не конкурентоспроможними
на світовому ринку, українська агросфера занепадає і, на
жаль, це завдає втрат бюджету країни
№ 5 2017
♦

УДК 349.42

РИНОК ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ:

СВІТОВИЙ ТА УКРАЇНСКІЙ ДОСВІД

THE MARKET OF AGRICULTURAL LAND: GLOBAL AND UKRAINIAN

Межевська Л.В.,
старший викладач кафедри цивільного права та процесу
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ
Майорова А.О.,
студентка юридичного факультету
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ
У цій статті досліджується обґрунтованість створення державою ринку земель сільськогосподарського призначення на території
України. Розкрито значення ринку землі та виділено основні підходи до розуміння головних понять, на основі цього сформульовані най-
важливіші аспекти необхідності ведення ринку землі на території України, базуючись на зарубіжному досвіді. Розглянуті шляхи вибору
єдиної правильної концепції для створення ринку землі, враховуючи всі аспекти економічного, політичного та соціального розвитку
України.
Ключові слова: земля, землі сільськогосподарського призначення, ринок землі сільськогосподарського призначення, власність,
система економіко-правових відносин.

В данной статье исследуется обоснованность создания государством рынка земель сельскохозяйственного назначения на терри-
тории Украины. Раскрыто значение рынка земли и выделены основные подходы к пониманию главных понятий и на основе этого сфор-
мулированы самые важные аспекты необходимости ведение рынка земли на территории Украины, основываясь на зарубежном опыте.
Рассмотрены пути выбора единственно правильной концепции для создания рынка земли, учитывая все аспекты экономического, по-
литического, социального развития Украины.
Ключевые слова: земля, земли сельскохозяйственного назначения, рынок земли сельскохозяйственного назначения, собствен-
ность, система экономико-правовых отношений.

Thus, this article examines the feasibility of establishing of a state market of lands of agricultural purpose on the territory of Ukraine. This
article identifies the value of the land market and the main approaches to understanding basic concepts and on this basis it formulates the
main aspects of the necessity of keeping a land market in Ukraine based on foreign experience. And to choose the correct concept for creation
of a land market taking into consideration all aspects of economic, political, and social development of Ukraine.
Key words: land, agricultural land, market of agricultural land, property, system of economic – legal relations.

Постановка проблеми. Аграрна реформа в Україні
триває вже багато років. Незважаючи на це ринок земель
у нашій державі є досить не ефективний, оскільки невід-
повідність норм Конституції України, Земельного кодексу
України та інших нормативно-правових актів не дає ре-
ального уявлення про функціонування земель сільськогос-
подарського призначення на території України. На даний
час продовжує діяти мораторій на відчуження та зміну
цільового призначення земель сільськогосподарського
призначення. Це обмежує права власників земельних ді-
лянок, що записані в ст. 90 Земельного кодексу та ст. 41
Конституції України. При цьому виникає інша проблема:
неналежне використання земель сільськогосподарського
призначення.
Незважаючи на найвищій рівень родючості земель,
різноманітність природних ресурсів та інші аспекти, які
повинні позитивно впливати на більш ефективний розви-
ток аграрного сектору, на практиці це виглядає по-іншому.
Наприклад, Ігор Яцук зазначив, що фактично мораторій
не стимулює операції з купівлі-продажу сільськогоспо-
дарських земель, а лише ставить їх поза законом Украї-
ни, створюючи тіньовий ринок. У свою чергу, Президент
Асоціації орендарів і власників землі, виступає за продаж
земель сільськогосподарського призначення і вважає, що
не треба боятися, що всі землі скуплять, оскільки остан-
нім часом землі настільки виснаженні, що мінімум 5 років
їх треба консервувати для поновлення ефективності їхньої
родючості [5, с. 52].
Отже, ситуація, яка склалась, сповільнює розвиток
сільського господарства. На нашу думку, причина тако-
го становища – це неефективний ринок землі, відсут-
ність чіткого і загальноприйнятого розуміння сутності
ринку сільськогосподарських земель, що є вагомою пе-
решкодою для аграрного сектору. Для вирішення даної
проблеми треба звернути увагу на досвід зарубіжних
країн, щоб створити ефективні умови для вирішення да-
них проблем.
Актуальність зазначеної теми. Проблеми теорії та
практики розвитку земельних відносин та питання рин-
ку земель сільськогосподарського призначення дослі-
джували багато науковців: Ю.Д. Білик, П.Ф. Кулинич,
А.С. Даніленко, В.В. Носік, В.М. Заяць, І.Г. Кириленко,
З.П. Паньків, О.С. Песцова, В.А. Торчук, М.М.Федоров,
Л.М. Шалінова та інші. Комплексу питань щодо теоретич-
ного обґрунтування запровадження ринку сільськогоспо-
дарських земель присвячені наукові дослідження Г.М. Ду-
дика, В.С. Дієсперова, М.В. Зось-Кіор. Беручи до уваги
чисельність досліджень як вітчизняних, так і європей-
ських науковців, можна сказати, що вони різняться і ма-
ють неоднорідний характер. Враховуючи перехідний етап
у формуванні належного ринку землі, аграрні реформи та
складність питання, виникає потреба більш детально до-
слідити дану тему та провести аналогію з зарубіжними
країнами, щоб на їх прикладі виробити єдиний раціональ-
ний підхід для ведення в Україні ринку земель сільсько-
господарського призначення.
Мета статті – на основі аналітичного огляду й ре-
зультатів досліджень інших науковців дослідити підходи
до сутності поняття «ринок землі сільськогосподарського
призначення» і на основі цього сформулювати необхід-
ність ведення ринку землі для сільськогосподарського
призначення в такому вигляді, в якому він запроваджений
у зарубіжних країнах.
Виклад основного матеріалу. Україна – потужна
аграрна держава з великим економічним потенціалом, який
залежить від функціонування ринкових ресурсів, де голо-
вне місце займають земельні ресурси. Проте питання сто-
совно необмеженого ринку землі сільськогосподарського
призначення призвело до обурення власників землі та кате-
горичної відмови щодо його ведення на території України.

180

Із моменту введення земельної реформи пов’язують
функціонування фермерських господарств та агрохол-
дингів на належному рівні. У той час, як в Україні тільки
«зароджується» необмежений ринок земель сільськогос-
подарського призначення, в інших країнах світу він вже
успішно працює.
Аналіз результатів проведення соціального дослі-
дження керівників агрофірм та власників земельних паїв
Північного – Західного регіону України (Житомирська,
Полтавська, Рівненська й Волинська області) показує
негативне ставлення респондентів до запровадження
ринку сільськогосподарських земель для іноземних осіб
у зв’язку з невідповідністю нормативно-правового та інф-
раструктурного забезпечення, відсутності платоспромож-
них вітчизняних покупців, нестабільністю економічного
становища в країні – всі ці аспекти на їхню думку став-
лять вітчизняних покупців в нерівні умови з іноземцями.
Зазначені умови можуть призвести до того, що Україна
залишиться без земельного фонду, що є неприпустимим
на даний час [3, с. 56].
У наукових колах відсутня однозначність щодо тлума-
чення ринку земель сільськогосподарського призначення.
Зважаючи на те, що земельна ділянка є абсолютно неру-
хомим об’єктом, багато дослідників визначають ринок зе-
мель переважно через призму права і зводять визначення
даного поняття до двох категорій: землі сільськогоспо-
дарського призначення для особистого вживання та землі
сільськогосподарського призначення для реалізації про-
дукції на зовнішньому та внутрішньому ринках.
Розглядаючи поняття «ринок землі сільськогоспо-
дарського призначення» як економічну категорію, вчені
керуються загальним визначенням ринку, на якому від-
бувається обмін товарами й послугами між виробниками
та споживачами через третіх осіб під впливом попиту
та пропозиції. Зважаючи на це, ринок земель трактується
як сфера економічних відносин, де здійснюються купів-
ля-продаж земельних ділянок під впливом зазначених
умов. Таке прирівнювання ринку сільськогосподарських
земель виключно до купівлі-продажу землі створює
розуміння процесу й стає перешкодою на шляху його
розвитку. Але не всі автори згідні із зазначеним твер-
дженням та вважають недоцільним зводити ринок землі
сільськогосподарського призначення тільки до економіч-
них умов.
М.Й. Хорунжий та О.С. Песцова у своїй роботі тезу
щодо зведення розуміння сутності ринку землі тільки до
купівлі-продажу вважають хибною. Адже купівля-продаж
земельної ділянки сільськогосподарського призначення є
лише одним із ринкових елементів, що відображають рух
земельних ділянок [1, с. 225].
У наукових колах існує думка, що під ринком землі,
передусім, треба вбачати визначення вартості самої зе-
мельної ділянки. М.М.Федоров зазначає, що в основу зе-
мельного ринку має бути покладено не тільки визначення
землі товарам з урахуванням її специфічних властивостей,
але й включення землі як капіталу в економічний обіг на-
рівні з іншими засобами виробництва. Саме цей учений
найточніше і найширше визначає поняття «ринок земель
сільськогосподарського призначення», розглядаючи його
як систему економіко-правових відносин, що забезпечує
його суб’єктам здійснення свого спеціального права згід-
но з цивільно-правовими та конституційними нормами
угод із приводу переходу права власності на земельну ді-
лянку сільськогосподарського призначення у встановле-
ному законом порядку з урахуванням попиту та пропози-
ції [1, с. 227].
Отже, аналізуючи науковців, можна сказати, що ринок
земель сільськогосподарського призначення – це система
економіко-правових відносин, у якій відповідно до чин-
ного законодавства, з урахуванням попиту і пропозиції та
обов’язковим включенням вартості землі в капітал відбу-
181
Порівняльно-аналітичне право
♦
вається перехід права власності чи користування земель-
ною ділянкою між її власниками й користувачами.
Доцільно буде зазначити, що обґрунтованого законо-
давчого визначення поняття «ринку землі сільськогоспо-
дарського призначення» не існує, тому важко визначити
загальне твердження щодо поняття і можливий його роз-
гляд тільки в науковому аспекті, що має не досить широ-
кий характер.
Передумовою формування українського ринку земель
сільськогосподарського призначення є використання вже
наявного досвіду інших держав (наприклад, Німеччина,
США, Болгарія, Італія та багато інших). Зазначені країни
мали подібні завдання у питанні реформування земельних
відносин в умовах переходу до нових форм господарю-
вання з метою створення умов для рівноправного розви-
тку різних форм господарювання на землі, формування
багатоукладної економіки, раціонального використання та
охорони земель, а головне введення іноземних інвестицій
на земельний ринок для підвищення економічної складо-
вої держави [4, с. 165-166].
Потрібно зауважити, що ринок землі за кордоном вже
давно сформовано. Для вітчизняних науковців України,
найбільшу цінність має вивчення досвіду тих країн, де
ринок земель сільськогосподарського призначення розви-
вається та успішно працює. Переважно це такі країни, як
США, Німеччина, Великобританія, Франція. Водночас без
перебільшення можна констатувати, що інтерес також ви-
кликають питання становлення ринку земель та їх оцінки
в колишніх країнах соціалістичного табору, зокрема у Сло-
ваччині, Польщі, Чехії, частково в Угорщині [8, с. 18-23].
Німеччина – одна з багатьох зарубіжних країн, яка має
досить вільний ринок земель сільськогосподарського при-
значення, але з додатковим захистом від тіньового ринку.
Усі правочини про продаж паю чи земельної ділянки, яка
має розмір більше одного гектара перевіряються спеці-
альними органами місцевої влади, щоб не завдати еконо-
мічної шкоди регіону, де зареєстрована земельна ділянка.
Пріоритетними покупцями згідно з чинним законодав-
ством Німеччини потрібно вважати фермерів та аграрні
підприємства [1, с. 224-226].
Експерт Союзу німецьких фермерів Вольфранг Крю-
гер зазначає, що, коли власник земельної ділянки вирішив
її продати людині або фірмі, котра не має приналежності
до аграрного сектора і є ще один претендент, аграрник,
то орган може зупинити правочин з фірмою та продати
земельну ділянку людині, яка займається аграрним сек-
торам. При цьому громадянство претендента на покупку
землі не має значення [5, с. 52].
У Болгарії більшість земель сільськогосподарського
призначення сконцентрувались в руках людей. На даний
момент купити земельну ділянку чи пай може як фізич-
на (юридична ) особа-громадянин Болгарії, так і фізич-
на юридична особа-іноземець, за умови, що вони ведуть
власний аграрний бізнес чи проживають на території Бол-
гарії не менше 5 років [7, с. 40-41].
На законодавчому рівні в Болгарії закріплені права
нерезидентів купувати землі сільськогосподарського при-
значення через цивільні договори, які перевіряються спе-
ціальними органами судової системи. Якщо на підприєм-
стві укладено міжнародний договір про співробітництво,
система покупки землі представниками цих фірм значно
спрощується.
Великобританія відрізняється лібералізованим ринком
землі сільськогосподарського призначення. У цій країні
детально регламентований на законодавчому рівні ринок
земель, який не має жодних обмежень щодо права влас-
ності іноземних підприємств чи фізичних осіб. Так само
не має обмежень щодо площі, яка може перебувати у влас-
ності іноземця, крім Шотландії. При цьому жодних об-
межень щодо строків оренди не має, а податкова ставка
нижча за інші європейські країни [6].
№ 5 2017
♦

Треба звернути увагу, що Великобританія не є аграр- тості землі у капітал, відбувається перехід права власності
ним гігантом, який займається виготовленням сільсько- або користування земельними ділянками між їхніми влас-
господарської продукції. Фермерство не є популярним никами й користувачами не залежно від статусу. Треба за-
серед корінного населення держави, але іноземні агрохол- значити, що поняття «ринок земель» є вужчим від поняття
динги завдяки сприятливим економічним умовам змогли обігу, та ринок і обіг земель взаємопов’язані поняття, адже
вивести Великобританію на перші місця з продажу сіль- саме ринок є системою, в якій здійснюється обіг земель
ськогосподарської продукції. сільськогосподарського призначення.
Отже, у Великобританії дуже прозора система законів, Ефективність функціонування ринку сільськогос-
що робить покупку землі достатньо простою для будь-якої подарських земель можна визначити тільки у контексті
фізичної та юридичної особи. Спеціаліст по продажу зе- того, чи досягла держава цілей, які вона ставила при
мель сільськогосподарського призначення, Марк Єндрю, трансформації земельних відносин. Якщо це соціаль-
на своїй сторінці в соціальній мережі зазначив, що прозора ний механізм для захисту населення, як теоретично пе-
та проста система купівлі землі у Великобританії є осно- редбачає Польща та Угорщина, то успіхом є розвиток
вною перевагою порівняно з іншими країнами, тому що сільських територій. Якщо ж головний пріоритет у дер-
в інших країнах не зрозуміло, хто є власником земельної жаві – розвиток сільського господарства та підвищення
ділянки, чи має право він продати цю земельну ділянку, його ефективності, то дана стратегія потребує ефек-
а у Великобританії все просто: тільки треба прийти і за- тивного функціонування ринку землі на міжнародному
явити про свій намір купити земельну ділянку. ринку для значної кількості інвесторів, щоб покращити
У Євросоюзі продовжується боротьба за єдиний потужність виготовлення якісної продукції не тільки для
вільний ринок для всіх країн спілки. Але не всі держави внутрішнього ринку, але і для зовнішнього для більш по-
бажають переходити на вільний ринок землі сільсько- тужної економічної складової держави, як, наприклад,
господарського призначення, ставлячи свої обмеження у Великобританії.
щодо операцій, пов’язаних із купівлею-продажем земель. У країнах-членах ЄС не існує абсолютно вільного рин-
Наприклад, Польща не бажає цілком відкривати ринок ку земель сільськогосподарського призначення та необ-
земель для іноземців і ставить перед ними дуже сурові меженого права приватної власності на землю, безконтр-
умови, для права бути претендентом на покупку землі ольні операції з її купівлею-продажем. У Польщі, Румунії
сільськогосподарського призначення. Так, іноземець, який окрім економічних методів регулювання земельних відно-
виявив бажання купити частку землі, не більше 2 гектарів, син дедалі ширше застосовується адміністративно–право-
повинен надати державі пакет документів, до яких вхо- вий важіль для вирішення поставлених проблем.
дить: сертифікат про рівень знання мови, наявність вищої Державні органи зобов’язують власників землі здій-
освіти в аграрній сфері, підтвердження, що ця особа змо- снювати охоронні заходи за відповідно розробленим пла-
же належним чином піклуватися про землю та утримувати ном, який контролюється органами влади на всіх рівнях,
її на належному рівні [6]. для того щоб контролювати ефективність використання
Отже, майже у всіх країнах Європи є ринок земель сіль- земельних ділянок іноземцями, а при необхідності, відчу-
ськогосподарського призначення. Для належного функці- жувати у фонд держави.
онування економічної складової це є основним факторам, Переходячи до України, можна стверджувати, що наша
оскільки іноземні інвестиції дають змогу державі вийте держава ще не готова відкрити ринок земель сільськогос-
на новий ринок збуту завдяки новим прогресивним мето- подарського призначення у повному обсязі. Можна запро-
дам. І тільки Україна та Білорусь не бажає відкривати свій понувати частково відкрити право іноземцям на придбан-
ринок землі для іноземців, тим самим даючи змогу роз- ня українських земельних ділянок сільськогосподарського
виватись тіньовому продажу землі без належного законо- призначення за умови наявності у них належної освіти та
давчого закріплення, тим самим підриваючи економічну певного досвіду у аграрному секторі. Крім того, необхід-
складову держави. но здійснити реальні розрахунки соціально-економічних
Висновок. Отже, ринок землі сільськогосподарського наслідків від продажу сільськогосподарських земель та
призначення є системою економіко-правових відносин, створити спеціальну групу, до якої би входили спеціалісти
в якій відповідно до чинного законодавства, з урахуван- для перевірки землі та для вирішення проблем стосовно
ням попиту і пропозиції та обов’язковим включенням вар- знищення земельного фонду.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Зось-Кіор М.В. Використання моделей при прогнозуванні ефективності управління національними земельними ресурса-
ми / М.В. Зось-Кіор // Вісник Сумського нац. аграрного університету: зб. наук. пр. Серія «Економіка і менеджмент». – 2015. – № 8(65). –
С. 224-229.
2. Мартин А.Г. Регулювання земельного ринку України: автореф. дис. … д-ра екон. наук: спец. 08.00.06 «Економіка природокорис-
тування» / А.Г. Мартина – К., 2013. – 42 с.
3. Федоров М.М. Земельна реформа і розвиток земельних відносин / М.М. Федоров // Економіка АПК. – 2011. – № 7. – С. 55-60.
4. Шарий Г.І. Закордонний досвід управління та реформування земельних відносин / Г.І. Шарий // Інноваційна економіка. – 2013. –
№ 6. – С. 165-166.
5. Рогач С.М. Екологічні аспекти купівлі‑продажу земель сільськогосподарського призначення / С.М. Рогач. Земельна реформа
в Україні: суспільно‑політичні та економічні очікування: матеріали X Міжнародної науково‑практична конференції (м. Київ, 19 листопада
2015 р.). – 2016. – 52 с.
6. Апостол М. Ринок землі чи маніпуляція свідомістю суспільства?/ М. Апостол. – М.: Юрид. літ., 2015.
7. Ступень М., Дума Ю. Ринок земель в Україні: основні проблеми та перспективи розвитку [Електронний ресурс] / М. Ступень,
Ю. Дума // Економіст. – 2015. – № 4. – С. 40-41.
8. Черевко Г. Ринок землі і держава [Електронний ресурс] / Г. Черевко // Аграрна економіка. – 2015. – Т. 8. – № 3-4. – С. 18-23.

182
 Порівняльно-аналітичне право
♦

УДК 349.41

СПІВВІДНОШЕННЯ ЗЕМЕЛЬНОЇ ПРАВОСУБ’ЄКТНОСТІ ГРОМАДЯН

З ІНШИМИ ВИДАМИ ПРАВОСУБ’ЄКТНОСТІ

THE INTERRELATION OF LAND LEGAL PERSONALITY WITH OTHER TYPES

OF LEGAL PERSONALITY

Чабаненко М.М.,
доктор юридичних наук, професор,
професор кафедри цивільного, трудового та господарського права
Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара
Мірошніченко О.О.,
магістрант VI курсу
Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара
У статті розглянуті окремі аспекти співвідношення земельної правосуб’єктності з іншими видами правосуб’єктності та виокремлено
її відмінні ознаки. Було розглянуто моменти виникнення земельної правосуб’єктності громадян на прикладі підстав набуття права влас-
ності на землю.
Ключові поняття: правосуб’єктність, земельна правосуб’єктність, право власності на землю, Земельний кодекс України.

В статье рассмотрены отдельные аспекты соотношения земельной правосубъектности с другими видами правосубъектности и вы-
делены ее отличительные признаки. Были рассмотрены моменты возникновения земельной правосубъектности граждан на примере
оснований приобретения права собственности на землю.
Ключевые слова: правосубъектность, земельная правосубъектность, право собственности на землю, Земельный кодекс Украины.

The article considers approaches to the interrelation of land legal personality with other types of legal personality. Also, the moments of oc-
currence of land legal personality of citizens were considered on the example of acquisition the title to land.
Key words: legal existence, land legal capacity of citizens, title to land, Land code of Ukraine.

Постановка проблеми. Земельне законодавство Укра-
їни не визначає поняття правосуб’єктності учасників
земельних правовідносин. Через відсутність у чинному
законодавстві даних норм виникає спірне питання, чи ви-
знається земельна правосуб’єктність самостійним різно-
видом правосуб’єктності, чи вона є частиною цивільної
правосуб’єктності. Усі права на землю громадян закріпле-
ні Земельним кодексом України, який визначає основні за-
сади права на землю, порядок набуття та реалізації права
на землю. Цивільне законодавство містить загальні норми
щодо поняття фізичної особи, її право- та дієздатності, дає
перелік основних майнових прав особи, до яких належить
і право на землю. Проте зміст земельної право- та дієздат-
ності не конкретизується.
Актуальність теми дослідження обумовлюється тим,
що в наш час відбуваються активні обговорення щодо
скасування мораторію на продаж землі за прикінцевими
положеннями Земельного кодексу України та надання гро-
мадянам можливості вільного розпорядження земельни-
ми ділянками. Саме тому дослідження обсягу земельної
правосуб’єктності громадян під час набуття права влас-
ності на землю потребує конкретизації та уточнення.
Стан опрацювання. Деяким аспектам земельної
правосуб’єктності були присвячені дослідження О.В. Ве-
недиктова, Г.О. Аксеньонока, М.І. Краснова, Н.І. Титової
та інших. Проте вченими не було виокремлено конкретних
ознак земельної правосуб’єктності, за якими її можна ви-
ділити як окремий вид галузевої правосуб’єктності, що і
зумовлює актуальність дослідження.
Метою статті є здійснення співвідношення зе-
мельної правосуб’єктності громадян з іншими видами
правосуб’єктності шляхом виокремлення її характерних
ознак.
Викладення основного матеріалу. За теорією права,
правосуб’єктність підрозділяється на види залежно від
кола та змісту передбачених нею прав і обов’язків. За цією
ознакою розрізняють правосуб’єктність: а) загальну; б) га-
лузеву; в) спеціальну.
Загальна правосуб’єктність є специфічною правовою
категорією, що відображає своєрідність предмета консти-
туційно-правового регулювання. Вона виражає загальну,
принципово рівну можливість тих чи інших осіб бути
суб’єктами майнових відносин, що складаються на основі
товарного виробництва.
Галузева правосуб’єктність – це здатність особи бути
учасником правовідносин того чи іншого галузевого
права. Залежно від розподілу права на галузі розрізня-
ють цивільну, адміністративну, трудову, земельну й інші
правосуб’єктності осіб. З огляду на класичне розуміння
права, галузева правосуб’єктність визнає за особою здат-
ність бути учасником правовідносин у певній сфері сус-
пільних відносин.
Спеціальна правосуб’єктність – це здатність особи
бути учасником лише визначеного кола правовідносин
у межах даної галузі права. Наприклад, у земельному пра-
ві – це спеціальна земельна правосуб’єктність іноземців і
осіб без громадянства.
Особливості правосуб’єктності в окремих галузях
права ще недостатньо вивчені. Багато авторів розгляда-
ють правосуб’єктність в адміністративному, трудовому,
земельному праві за тим же принципом, що і загальну
правосуб’єктність, тобто як узагальнену, абстрактну пере-
думову володіння правом і несення юридичних обов’язків.
Відомі російські вчені Р.З. Лівшиц, Ю.П. Орловський
зазначають: «У цивільному праві правоздатність і дієздат-
ність не збігаються за суб’єктами: особа може володіти
цивільною правоздатністю, проте її цивільна дієздатність
може бути обмежена <…> В інших галузях права це не-
можливо» [1, с. 35]. В інших галузях правосуб’єктність
є загальною, рівною для всіх передумовою володіння пра-
вами лише за вихідними елементами, де правосуб’єктність
являє собою «бланкетну» можливість бути суб’єктом від-
повідного кола правовідносин (наприклад, земельних).
За іншими своїми елементами правосуб’єктність у згада-
них галузях має конкретизований характер.
На основі аналізу правової доктрини та законодавчих
положень можна виокремити такі відмінні ознаки земель-
ної правосуб’єктності громадян.
По-перше, на відміну від цивільного законодавства,
у земельному законодавстві не визначається поняття зе-

183
№ 5 2017
♦
мельної правоздатності та земельної дієздатності громадян
і моменту їх виникнення та припинення. Дана неврегульо-
ваність спричинила дискусії щодо існування такого виду
правосуб’єктності, окремого від цивільної. Так, О.В. Вене-
диктов [2, с. 24] вважав, що правосуб’єктність цивільна –
це передумова виникнення земельної. Г.О. Аксеньонок
[3, с. 72] підкреслював свого часу, що, незважаючи на спіль-
ність проблеми правоздатності й дієздатності в цивільно-
му й земельному праві, правосуб’єктність останнього має
деяку специфічність, пов’язану з використанням землі,
особливо в сільському господарстві, де земельні права пе-
реплітаються із трудовою участю в її обробці. М.І. Крас-
нов [4, с. 126] розглядав цивільну правосуб’єктність як
таку ж галузеву, як земельна, трудова й інші, та зазначав,
що правоздатність земельна, на відміну від цивільної, не є
однаковою для всіх громадян. Аналізуючи останню думку,
Н.І. Титова [5, с. 93] доходить висновку, що пріоритетний
і найбільший обсяг земельної правоздатності стосовно зе-
мель сільськогосподарського призначення належить гро-
мадянам України в особі селян, оскільки саме вони мають
право й реальну можливість бути носіями як загальної,
так і спеціальної – земельної правоздатності.
Різноманітні думки висловлювалися і щодо момен-
ту настання земельної дієздатності громадянина. В од-
них випадках її виникнення пов’язувалося з досягненням
особою повноліття, у других – 16-річного віку, у третіх –
з появою в особи здібності до сільськогосподарської пра-
ці. Останній погляд можна обґрунтувати тим, що членство
в сільськогосподарському підприємстві закон дозволяє
із 16-річного віку, у фермерському господарстві – із 14-річ-
ного. Проте загальновідомо, що дієздатність у повному
обсязі передбачає свідому (розумну) поведінку особи
у відповідних обставинахзокрема й у разі набуття земель-
них прав і створення для себе земельних обов’язків, а
сама собою здатність до сільськогосподарської праці ще
не може бути єдиним свідченням можливості такої пове-
дінки. Тому доцільно, напевне, врахувати наявність для
цього також інших чинників.
Лише за наявності всіх зазначених чинників, вважає-
мо, існує достатньо підстав для визнання повної земельної
дієздатності громадянина. До того ж без цього він не змо-
же здійснити належні йому правомочності.
По-друге, на відміну від цивільної та трудової
правосуб’єктності, обсяг земельної правосуб’єктності за-
лежить не від віку особи, а від її приналежності до гро-
мадянства України. Виходячи із цього, різними є підстави
для набуття земельної правосуб’єктності. Так, у цивільно-
му праві вона виникає в момент народження людини і при-
пиняється з її смертю [6]. У земельному ж праві земельна
правосуб’єктність виникає з моменту набуття особою гро-
мадянства і припиняється з моментом втрати громадян-
ства України. Так, відповідно до ст. 81 Земельного кодексу
України, землі сільськогосподарського призначення не
можуть бути у власності іноземців, осіб без громадянства,
а прийняті в спадщину підлягають відчуженню протягом
року [7].
По-третє, обсяг прав і обов’язків громадян як учас-
ників земельних правовідносин залежить також і від
підстав набуття права власності на землю. Земельний ко-
декс України визначає такі підстави для громадян Укра-
їни: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти,
дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
б) безоплатну передачу із земель державної і комунальної
власності; в) приватизацію земельних ділянок, що були
раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини;
ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земель-
ної частки (паю). Щодо іноземців і осіб без громадянства,
то Земельний кодекс України визначає лише три підстави
для набуття права власності: а) придбання за договором
купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивіль-
но-правовими угодами; б) викуп земельних ділянок, на
184
яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать
їм на праві власності; в) прийняття спадщини [7].
Виходячи із перелічених підстав, обсяг право-
суб’єктності громадян може бути різним. Зокрема, на від-
міну від звичайного обсягу прав на землю, у разі виді-
лення в натурі (на місцевості) належної земельної частки
(паю) громадянин має додаткове право обміну земельни-
ми ділянками всередині єдиного масиву, що використову-
ється спільно власниками земельних ділянок чи іншими
особами для ведення товарного сільськогосподарського
виробництва, якщо власник виявляє бажання використо-
вувати належну йому земельну ділянку самостійно.
По-четверте, відмінними є процедури припинення й
обмеження земельної правосуб’єктності. Дана обставина
зумовлена особливим правовим статусом землі. Так, на від-
міну від цивільної правосуб’єктності, підставою для при-
пинення якої є смерть особи, земельна правосуб’єктність
може бути припинена шляхом введення законодавчого
акта або набрання чинності судовим рішенням.
Зокрема, Земельним кодексом України передбачена
можливість припинення прав на землю шляхом викупу
земельних ділянок для суспільних потреб, які перебува-
ють у власності фізичних і юридичних осіб, та примусо-
вого відчуження земельних ділянок із мотивів суспільної
необхідності. Також земельні ділянки, надані в постійне
користування із земель державної та комунальної влас-
ності, можуть вилучатися для суспільних та інших по-
треб за рішенням органів державної влади, Ради міністрів
Автономної Республіки Крим і органів місцевого само-
врядування на підставі та порядком, передбачених цим
Кодексом. Право постійного користування земельними
ділянками особливо цінних земель може реалізовуватися
на підставі добровільної відмови від користування ними
або шляхом їх вилучення за погодженням із Верховною
Радою України [7].
Також варто навести положення чинного мораторію
на продаж землі за прикінцевими положеннями Земельно-
го кодексу України, за яким не допускається купівля-про-
даж або іншим способом відчуження земельних ділянок
і зміна цільового призначення (використання) земельних
ділянок, які перебувають у власності громадян і юридич-
них осіб для ведення товарного сільськогосподарсько-
го виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі
(на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для
ведення особистого селянського господарства, а також зе-
мельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обмі-
ну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно
до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для
суспільних потреб, а також крім зміни цільового призна-
чення (використання) земельних ділянок із метою їх на-
дання інвесторам – учасникам угод про розподіл продукції
для здійснення діяльності за такими угодами [7].
Особливості настання земельної правосуб’єктності
можна дослідити на прикладі права власності громадян
на землю. Як вже зазначалося, Земельним кодексом Укра-
їни передбачено п’ять видів правосуб’єктності громадян
залежно від підстав набуття права власності на землю.
З метою уніфікації підходів розглянемо моменти настання
земельної правосуб’єктності в кожному з перелічених ви-
падків.
Щодо першої підстави, а саме придбання права влас-
ності на землю за договором купівлі-продажу, ренти, да-
рування, міни, іншими цивільно-правовими угодами, то
укладення таких угод здійснюється відповідно до вимог
цивільного законодавства України. Так, за ст. 374 Ци-
вільного кодексу України, суб’єктами права власності на
землю (земельну ділянку) є фізичні особи, юридичні осо-
би, держава, територіальні громади. Іноземці, особи без
громадянства можуть набувати право власності на землю
(земельні ділянки) відповідно до закону [6]. Що стосуєть-
ся віку, то на вчинення правочину щодо нерухомого майна
 Порівняльно-аналітичне право
♦

особа повинна мати повну дієздатність. На вчинення не- відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за
повнолітньою особою правочину щодо нерухомого май- життя спадкодавця і народжені живими після відкриття
на повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода спадщини. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа,
батьків (усиновлювачів) або піклувальника і дозвіл орга- а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вва-
ну опіки та піклування. Тобто момент настання земельної жаються такими, що прийняли спадщину [6]. У такому
правосуб’єктності на такій підставі залежить від набуття разі момент настання земельної правосуб’єктності ви-
особою загальної повної дієздатності та від набуття осо- значається моментом прийняття ним спадщини незалеж-
бою громадянства. но від віку спадкоємця.
Щодо другої підстави, то порядок безоплатної пе- Останньою підставою набуття права власності на зем-
редачі із земель державної та комунальної власності ви- лю є виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок
значається безпосередньо Земельним кодексом України. власникам земельних часток (паїв). Відповідно до ст. 1
Зокрема, ч. 6 ст. 118 Земельного кодексу України визна- Закону України «Про порядок виділення в натурі (на міс-
чається, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплат- цевості) земельних ділянок власникам земельних часток
но у власність земельної ділянки із земель державної або (паїв)», право на земельну частку (пай) пов’язують із ко-
комунальної власності для ведення фермерського госпо- лишнім членством у колективних сільськогосподарських
дарства, ведення особистого селянського господарства, підприємствах, сільськогосподарських кооперативах,
ведення садівництва, будівництва й обслуговування жило- сільськогосподарських акціонерних товариствам, зокрема
го будинку, господарських будівель і споруд (присадибної й утворених на базі радгоспів та інших державних сіль-
ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівни- ськогосподарських підприємств, а також право на земель-
цтва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної ну частку (пай) мають пенсіонери з їх числа, які отримали
приватизації, подають клопотання до відповідного органу сертифікати на таке право встановленим законодавством
виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, порядком, і спадкоємці права на земельну частку (пай),
який передає земельні ділянки державної чи комунальної посвідченого сертифікатом [8].
власності у власність відповідно до повноважень [7]. Тоб- Аналізуючи різні підстави набуття права власності на
то законодавець пов’язує момент виникнення земельної землю громадянами, можна зробити висновок щодо різно-
правосуб’єктності з набуттям громадянства України та ви- рідності моментів настання земельної правосуб’єктності
никненням інтересу до безоплатної приватизації. в згаданих випадках, зумовленої особливостями виник-
Щодо третьої підстави, а саме в разі приватизації зе- нення даних правовідносин. Так, законодавець пов’язує
мельних ділянок, що були раніше надані їм у користу- виникнення права власності на землю з набуттям особою
вання, законодавець не визначає конкретного віку, з яким загальної повної дієздатності; з набуттям особою грома-
пов’язане настання в особи зазначеного права. Лише за- дянства України чи громадянства іншої країни або відсут-
значається, що громадянин, зацікавлений у приватизації ністю громадянства; з виникненням інтересу (щодо без-
земельної ділянки, яка перебуває в його користуванні, оплатної приватизації та приватизації земельних ділянок,
подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або що були раніше надані їм у користування); з моментом
органу місцевого самоврядування, який передає земельні початку користування земельною ділянкою; з моментом
ділянки державної чи комунальної власності у власність прийняття спадщини; із членством у колективних сіль-
відповідно до повноважень (ч. 1 ст. 118 Земельного кодек- ськогосподарських підприємствах, сільськогосподар-
су України) [7]. Тобто законодавець пов’язує виникнення ських кооперативах, сільськогосподарських акціонерних
права на безоплатну приватизацію земельних ділянок гро- товариствам, зокрема і створених на базі радгоспів та ін-
мадянами з виникненням зацікавленості особи в привати- ших державних сільськогосподарських підприємств.
зації та наявності цієї земельної ділянки в користуванні Висновки. Підсумовуючи вищезазначене, можна ді-
без зазначення конкретного віку. Вважаємо, що земельна йти висновку, що земельна правосуб’єктність громадян є
правосуб’єктність у такому разі починається з моментом окремим видом галузевої правосуб’єктності, що зумовлю-
початку користування земельною ділянкою. ється особливостями земельних правовідносин і правовим
У разі набуття права власності на землю шляхом статусом землі як основного національного багатства. Ви-
прийняття спадщини, відповідно до ст. 1222 Цивільно- явлення таких особливостей земельної правосуб’єктності
го кодексу України, спадкоємцями за заповітом і за за- є основою для проведення подальшого дослідження про-
коном можуть бути фізичні особи, які є живими на час блематики.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Иванов С.А., Лившиц Р.З., Орловский Ю.П. Советское трудовое право : вопросы теории / С.А. Иванов, Р.З. Лившиц, Ю.П. Орлов-
ский. – М. : Наука, 1978. – 367 с.
2. Венедиктов А.В. О субъектах социалистических правоотношений / А.В. Венедиктов // Сов. гос-во и право. – 1955. – № 6. –
С. 23–29.
3. Аксененок Г.А. Земельные правоотношения в СССР / Г.А. Аксененок. – М. : Госюриздат, 1958. – 308 с.
4. Краснов Н.И. Право землепользования в СССР и его виды / Н.И. Краснов. – М. : Юрид. лит., 1964. – 362 с.
5. Землі сільськогосподарського призначення : права громадян України : [наук.-навч. посібник] / за ред. Н.І. Титової. – Львів :
Вид-во «ПАІС», 2005. – 368 с.
6. Цивільний кодекс України : Закон України від 16 січня 2003 р. № 435–IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. –
№ № 40–44. – Ст. 356.
7. Земельний кодекс України : Закон України від 25 жовтня 2001 р. № 2768–III // Відомості Верховної Ради України. – 2002. –
№ № 3–4. – Ст. 27.
8. Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) : Закон України від 5 червня
2003 р. № 899–IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 38. – Ст. 314.

185
№ 5 2017
♦

РОЗДІЛ 7
АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО І ПРОЦЕС;
ФІНАНСОВЕ ПРАВО; ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

УДК 342.9 : 35.078.3 : 004(477)

СТАН ФОРМУВАННЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ ДЖЕРЕЛ

У СФЕРІ ОБОРОТУ ІНФОРМАЦІЇ В АВТОМАТИЗОВАНИХ СИСТЕМАХ

STATUS OF FORMATION OF NORMATIVE LEGAL SOURCES IN THE FIELD

OF INFORMATION TRANSMISSION IN AUTOMATED SYSTEMS

Бєлих Д.В.,
кандидат юридичних наук,
викладач кафедри кібербезпеки та інформаційного забезпечення
Одеського державного університету внутрішніх справ

У статті висвітлюється сучасний стан формування нормативно-правових джерел у сфері обороту інформації в автоматизованих
системах. Розглядаються проблеми технічного захисту інформації в Україні та питання, що стосуються інформаційної діяльності в ме-
режі «Internet». Приділено увагу світовій практиці правового регулювання інституту персональних даних людини, та зроблені відповідні
висновки.
Ключові слова: Інтернет, інформація, інформаційна безпека, захист інформації, інформатизація, засоби інформатизації, інформа-
ційний ресурс, інформаційний суверенітет держави.

В статье освещается современное состояние формирования нормативно-правовых источников в сфере оборота информации в ав-
томатизированных системах. Рассматриваются проблемы технической защиты информации в Украине и вопросы, касающиеся инфор-
мационной деятельности в сети «Internet». Уделено внимание мировой практике правового регулирования института персональных
данных человека, и сделаны соответствующие выводы.
Ключевые слова: Интернет, информация, информационная безопасность, защита информации, информатизация, средства
информатизации, информационный ресурс, информационный суверенитет государства.

The article describes the current state of formation of normative and legal sources in the field of information turnover in automated sys-
tems. The problems of technical protection of information in Ukraine and issues related to information activities in the Internet are considered.
The attention of the world practice of legal regulation of the Institute of personal data of the person is given and the relevant conclusions are
drawn.
Key words: Internet, information, information security, information protection, informatization, means of informatization, information re-
source, information sovereignty of the state.

Постановка проблеми. Значне ідейно-правове та де-
фініційне правове «навантаження» інформаційного права
і законодавства було сформоване завдяки нормативно-пра-
вовим джерелам у сфері телекомунікаційної діяльності та
захисту технічної інформації.
Правову основу технічного захисту інформації в Укра-
їні становлять Конституція України, закони України, Кон-
цепція національної безпеки України, акти Президента
України та Кабінету Міністрів України, нормативно-пра-
вові акти Служби безпеки України, інших державних орга-
нів, міжнародні договори України, згода на обов’язковість
яких надана Верховною Радою України, з питань техніч-
ного захисту інформації, саме Положення про технічний
захист інформації в Україні.
Мета – висвітлити сучасний стан формування норма-
тивно-правових джерел у сфері обороту інформації в авто-
матизованих системах.
Виклад основного матеріалу. У зв’язку з широким
впровадженням у нашому житі комп’ютерної та іншої тех-
ніки хотілося б деяку увагу приділити нормативно-право-
вому регулюванню захисту інформації саме в автоматизо-
ваних системах.
Одним із найбільш вагомих документів цієї області ді-
яльності є Закон України «Про захист інформації в автома-
тизованих системах». Метою його є встановлення основ
регулювання правових відносин щодо захисту інформації
в автоматизованих системах за умови дотримання права
власності громадян України і юридичних осіб на інформа-
цію та права доступу до неї, права власника інформації на
її захист, а також встановленого чинним законодавством
обмеження на доступ до інформації [1].
Слід зазначити, що технічний захист інформації в на-
шій країні знаходиться ще на низькому рівні. Основною
причиною цієї проблеми, на наш погляд, є, на жаль, слаб-
ке економічне зростання нашої держави, недостатність
фінансування на розробку, виробництво та впровадження
новітніх технологій у сфері технічного захисту інфор-
мації, застарілі методи та підходи до організації захисту
інформації, низька обізнаність працівників (особливо
первинної ланки), висока залежність в інформаційному
забезпеченні від Російської Федерації, здебільше відсут-
ність у навчальних планах підготовки здобувачів вищої
освіти навчальної дисципліни «Інформаційне право», а
також відсутність комплексного підходу до забезпечення
кібербезпеки на підприємствах, організаціях та установах.
У той же час значущість забезпечення технічного за-
хисту інформації, його наукоємність вимагає концентрації
зусиль науково-технічного та виробничого потенціалу мі-
ністерств, інших центральних органів виконавчої влади,
наукових установ для виведення нашої країни на високий
рівень забезпечення технічного захисту інформації [1].
На рівні законів значне число питань, що стосується
інформаційної діяльності в мережі «Internet», урегульова-
но в Україні законодавством про інформатизацію.
У даних законодавчих актах охарактеризовані осно-
вні категорії Інформаційного права, що мають істотне
значення і для правового регулювання мережі «Internet».
Зокрема, в Законі України «Про інформацію» сформульо-
ване легальне визначення поняття «інформація», зроблено
акцент на демократичному характері основних принци-
пів інформаційних відносин та інформаційної політики
в Україні, визначені суб’єкти й об’єкт інформаційних від-

186

носин, розкритий зміст права людини на інформацію,
встановлені юридичні й інші гарантії реалізації даного
права [2, ст. 1, 5–11].
Не менш важливим є й те, що в даному законі «окрес-
лені» основні напрямки і види інформаційної діяльності,
наведено перелік відомостей, які необхідно вважати пер-
сональними даними людини [2, ст. 2, 3, 10, 11].
Світова практика правового регулювання інститу-
ту персональних даних людини показує, що перелік цих
даних не може вважатися повним та достатнім. Для по-
рівняння, в Модельному законі «Про персональні дані»,
що прийнято в жовтні 1999 року на чотирнадцятому пле-
нарному засіданні Міжпарламентської асамблеї держав –
учасниць СНД, у ст. 2 надається більш розгорнутий пере-
лік персональних даних, ніж той, що є в сучасному законі
України «Про інформацію» [1; 2; 3].
По-перше, відповідно до Модельного закону «Про
персональні дані» під персональними даними розуміється
інформація (зафіксована на матеріальному носії) про кон-
кретну людину, що ототожнена чи може бути ототожнена
з нею.
По-друге, до персональних даних належать біографіч-
ні і пізнавальні дані, особисті характеристики, відомості
про сімейний, соціальний стан, освіту, професії, службове
та фінансове становище, стан здоров’я та інші [3].
Необхідно помітити, що це визначення сформульо-
ване в дусі Директиви 95/46/ЕС Європарламенту та Єв-
ропейської Ради «Про захист фізичних осіб стосовно об-
робки персональних даних та вільний обіг цих даних»
від 24.10.1995 року [4].
У декількох країнах світу електронна пошта законо-
давче включена до складу персональних даних. Напри-
клад, це відбулося в Аргентині з листопада 2001 року.
Особливо в США виділяється проблема охорони ін-
формаційних прав дітей – для її рішення в 1998 році
був розроблений Children’s Online Privacy Protection Act
(US Code, Title 15, Chapter 91). Даний закон захищає права
неповнолітніх, які не досягли 13-річного віку, шляхом за-
борони (з певними виключеннями) збору та використання
«Інформації про них власниками вебсайтів й онлайнових
сервісів у мережі «Internet» [5].
У п. 1 пар. 36 Закону Естонії «Про телекомунікації»
від 19.03.2000 передбачено, що оператор телекомунікацій-
ної мережі чи постачальник телекомунікаційної послуги
не повинен розкривати жодних даних про користувачів,
що стали йому відомі під час надання телекомунікаційних
послуг, у тому числі сам факт користування телекомуніка-
ційною послугою.
У п. 2 ст. 26 Закону Литовської Республіки «Про те-
лекомунікації» від 9 червня 1998 року № VIII-774 вказу-
ється, що інформація про споживачів телекомунікаційних
послуг, необхідна для встановлення податків за телекому-
нікаційні послуги, повинна бути мінімальною і не може
бути розкрита іншим особам, за винятком самих спожива-
чів послуг або уповноважених ними осіб або у встановле-
них законами випадках [5].
Іншою стороною виступає масове розповсюдження
та використання месенджерів (WhatsApp, Viber, Skype,
Telegram та інші), від приватного спілкування до групової
рекламної розсилки, особливо виникає багато юридичних
питань, коли інформація, що пересилається, є такою, що
принижує честь і порочить гідність людини.
Таким чином, світовий досвід та сучасний розвиток
технологій показує, що в Україні назріла необхідність про
осучаснення спеціального закону щодо захисту персо-
нальних даних.
У Законі України «Про інформацію» існує ряд інших
невирішених прогалин та недоліків, що залишають без
відповіді питання про те:
1) чи є всесвітня комп’ютерна мережа «Internet» засо-
бом масової інформації або не є;
187
Порівняльно-аналітичне право
♦
2) чи поширюється на сайти в мережі «Internet» право-
вий статус засобів масової інформації [6, с. 300].
Ця ситуація є наслідком того, що в списку засобів
масової інформації, перерахованих у ст. 22 цього закону,
мережа «Internet» або її окремі сайти не згадуються. На-
певно, це сталося внаслідок того, що на початку 90-х pp.
XX сторіччя рівень інформатизації в Україні був невисо-
ким, тому законодавець не відчував потребу у врегулю-
ванні даного питання.
У свою чергу, деякі пострадянські держави це питання
вирішили ще в кінці 90-х pp. XX сторіччя. Так, відповідно
до Закону Республіки Казахстан № 181-11, що вніс зміни
до п. 15 ст. 1 Закону Республіки Казахстан «Про засоби ма-
сової інформації» від 23.07.1999 p., Web-сайти в загально-
доступних телекомунікаційних мережах (Інтернет та інші)
є засобами масової інформації. Також у цій нормі надано
й легальне визначення поняття «Web-сайт», котрий розу-
міється як підготовлена за допомогою спеціальних техніч-
них і програмних засобів електронна представницька сто-
рінка фізичної чи юридичної особи Республіки Казахстан,
на якій власник розміщає інформацію з метою масового
поширення.
До числа істотних недоліків Закону України «Про ін-
формацію» також необхідно віднести відсутність у його
змісті легального визначення «електронний документ»,
оскільки в інформаційних та інших відносинах документ
може виступати не тільки в матеріальній, але й у нематері-
альній (електронній формі). Поняття електронного доку-
менту ми знаходимо в ст. 5 закону України від 22.05.2003
№ 36 «Про електронні документи та електронний доку-
ментообіг» Про електронні документи та електронний до-
кументообіг.
Завдяки Закону України «Про захист інформації в авто-
матизованих системах» сформульовані та введені у вітчиз-
няний юридичний обіг дефініції таких понять як «обробка
інформації», «несанкціонований доступ до інформації»,
«захист інформації», «підробка інформації» [7, ст. 1].
Відповідно до цього закону об’єктом правового захис-
ту є інформація, що оброблюється в автоматизованих сис-
темах та права власників інформації й автоматизованих
систем, а також користувачів [7, ст. 2; 8].
Особлива увага в законі приділяється питанню від-
носин між власниками інформації та власниками авто-
матизованих систем. Зокрема, в ч. 1 ст. 7 Закону вка-
зується на необхідність власників автоматизованих
систем забезпечити захист інформації відповідно до
вимог й правил, обумовлених угодою з власником ін-
формації або уповноваженою на це особою. Крім того,
власник автоматизованої системи зобов’язаний повідо-
мити власника інформації про всі факти порушення за-
хисту інформації. Також у даному законі сформульовані
загальні вимоги щодо захисту інформації, котрі опису-
ють шляхи захисту інформації в автоматизованих систе-
мах та умови обробки її в цих системах та звертається
увага на те, що політика в області захисту інформації
в автоматизованих системах в Україні визначається
Верховною Радою України.
Стратегія вирішення проблеми забезпечення інфор-
маційних потреб та інформаційної підтримки соціаль-
но-економічної, екологічної, науково-технічної й іншої
діяльності у сферах загальнодержавного значення роз-
кривається в Законі України «Про Національну програ-
му інформатизації». Цей закон вводить у вітчизняний
правовий простір такі категорії та поняття, як: «інфор-
матизація»; «засоби інформатизації»; «база даних»;
«інформаційна технологія»; «інформаційна послуга»;
«інформаційний продукт»; «інформаційний ресурс»; «ін-
формаційний суверенітет держави».
Останній, згідно з даним законом, розуміється як здат-
ність держави контролювати та регулювати потоки інфор-
мації із-за кордонів держави з метою дотримання законів
№ 5 2017
♦
України, прав і свобод громадян, гарантування національ-
ної безпеки держави (ст. 1 Закону).
Даним законом визначені основна мета й основні за-
дачі Національної програми інформатизації (ст. 5 Закону),
а також функції органів державної влади в реалізації цієї
програми (ст. 6 Закону).
Формуванню та виконанню Національної програми
інформатизації присвячений Розділ III Закону України
«Про Національну програму інформатизації». У ньому пе-
редбачається порядок надання Кабінетом Міністрів Укра-
їни та затвердження Верховною Радою України щорічних
задач з інформатизації. Також він містить перелік держав-
них замовників Національної програми інформатизації.
Тут звертається увага на необхідність проведення держав-
них експертиз основних проектів інформатизації й вста-
новлені загальні умови допуску нерезидентів до участі
в державних проектах з інформатизації.
Як і попередній закон, Закон України «Про Концепцію
Національної програми інформатизації» від 04.02.1998 р.
здебільшого має програмний характер та доповнює За-
кон України «Про Національну програму інформатизації»
[2; 9; 10].
Перший розділ даного закону містить велику аналі-
тичну довідку про стан інформатизації в Україні. В ньому
наводяться дані про стан та розвиток національного сег-
менту мережі «Internet» до 1998 р. Особливо звертається
увага на те, що в середині 90-х рр. XX сторіччя в Україні
рівень інформатизації суспільства в порівнянні з розвину-
тими країнами Заходу складав 2-2,5% [10].
Невизначеність правової й фінансово-економічної
основи діяльності різних суб’єктів у сфері інформації
приводить до інформаційного монополізму управлінських
і комерційних структур на відкриті інформаційні ресурси
загального користування, а також обмеження права на ви-
користання інформаційними ресурсами держави для біль-
шості громадян.
Особливо звертається увага на необхідність подолання
негативної тенденції відставання України від міжнародно-
го рівня стандартизації інформаційних технологій, оскіль-
ки міжнародною організацією із стандартизації (ISO)
прийнято більш 1400 міжнародних стандартів в області
інформаційних технологій, і стільки ж розробляється,
а в Україні їх існувало не більш 100, переважно терміно-
логічних.
Інші розділи закону крім дублюючих положень Зако-
ну України «Про Національну програму інформатизації»
містять положення, що стосуються основних напрямків
інформатизації (Розділ IV), очікуваних результатів від
інформатизації (Розділ VII), механізм формування і вико-
нання програми (Розділ VIII).
Кримінально-правовій охороні суспільних відносин,
пов’язаних із використанням всесвітньої комп’ютерної
мережі «Internet», присвячений розділ XVI Кримінально-
го кодексу України (злочини у сфері використання елек-
тронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та
комп’ютерних мереж і ліній електрозв’язку), що склада-
ється з 6 статей [11, ст. 361].
Базовим законом, що регулює діяльність учасників
мережі «Internet» в Україні, є Закон України «Про теле-
комунікації» від 18.11.2003 p., № 1280-IV [28]. У даному
законі сформульовані такі поняття, як: «адреса в мережі
«Internet», «адресний простір у мережі «Internet», «до-
мен», «домен UA», «Internet», «провайдер телекомуніка-
ції», «канал електрозв’язку» та інші. Сферою дії у від-
повідності зі ст. 5 даного закону є суспільні відносини,
в яких беруть участь суб’єкти ринку телекомунікацій, що
надають та одержують телекомунікаційні послуги та ви-
користовують телекомунікаційні мережі загального корис-
тування. Крім того, в ньому визначені основи державного
управління у сфері телекомунікацій та органи державної
влади, що здійснюють управління в цій сфері.
188
Безпосередньо регулюванню суспільних відносин
в області масових комунікацій присвячена Глава III Зако-
ну України «Про телекомунікації». Зокрема, в ній описані
цілі регулювання цієї сфери суспільного життя й повнова-
ження Національної комісії з регулювання електрозв’язку
як органу, що здійснює регулювання у сфері масових елек-
тронних комунікацій (ст.18 закону). Правовому статусу
телекомунікаційних мереж в Україні присвячена Глава V
Закону України «Про телекомунікації». У ній зафіксовано
тезу про те, що телекомунікаційні мережі в Україні мо-
жуть належати на праві власності будь-якій фізичній або
юридичній особі, що здійснює підприємницьку діяльність
(п. 2 ст. 27 Закону), окреслені основні напрямки розви-
тку телекомунікаційних мереж загального користування
(ст. 30), а також вимоги, що висуваються до проектування,
будівництва й реконструкції телекомунікаційних мереж
(ст. 31) [6].
Також у даному законі визначено правовий статус спо-
живачів телекомунікаційних послуг (Глава VI Закону),
правовий статус провайдерів (Глава VII Закону). Особли-
во слід зазначити, що інформаційні провайдери несуть
перед споживачами ринку телекомунікацій відповідаль-
ність за порушення або неналежне виконання договірних
зобов’язань у сфері телекомунікаційних послуг, але не не-
суть відповідальність перед державою за зміст інформації,
переданої користувачами завдяки їхнім телекомунікацій-
ним мережам (ст. 40 Закону), що цілком відповідає сучас-
ним демократичним стандартам у цій галузі.
Крім того, деякі суспільні відносини, зв’язані з вико-
ристанням мережі «Internet», урегульовані Законом Украї-
ни «Про електронний цифровий підпис» від 22.05.2003 p.,
№ 852-IV в редакції від 02.11.2016. Відповідно до преам-
були даного закону він визначає правовий статус електро-
нного цифрового підпису та регулює суспільні відносини,
що виникають під час його використання.
У відповідності зі ст. 1 цього закону електронний циф-
ровий підпис – це дані в електронній формі, що додаються
до інших даних або логічно з ними зв’язані і призначають-
ся для ідентифікації того, хто підписував ці дані. Крім цієї
дефініції, в згаданій Статті містяться легальні дефініції та-
ких понять, як: «засіб електронного цифрового підпису»,
«особистий ключ», «відкритий ключ», «посвідчення дій-
сності відкритого ключа», «сертифікат відкритого ключа»,
«посилений сертифікат», «акредитація», «компрометація
особистого ключа», «підписувач», «послуги електронного
цифрового підпису» [6].
Крім цього, в законі визначено суб’єктний склад пра-
вовідносин у сфері послуг електронного цифрового під-
пису (ст. 2), встановлено його правовий статус (ст. 3),
розкрито призначення електронного цифрового підпису
зі вказівкою на те, що він існує для забезпечення діяль-
ності фізичних та юридичних осіб, котра здійснюється
за допомогою електронних документів (ст. 4), зазначені
особливості застосування електронного цифрового підпи-
су (щодо органів державної влади й місцевого самовряду-
вання дана стаття установлює вимогу про використання
для посвідчення документів тільки посиленого сертифі-
кату ключа) (ст. 5), описані вимоги до сертифіката ключа
(ст. 6), перераховані права й обов’язки підписувача (ст. 7),
визначено правовий статус центру сертифікації ключів,
засвідчувальних та центрального засвідчувального цен-
трів (ст.ст. 8, 10-11), перераховані підстави для скасування
електронного цифрового підпису (ст. 13) [6].
На рівні підзаконних нормативно-правових актів
в Україні питанням розвитку мережі «Internet» присвя-
чені Наказ Державного комітету України з питань жит-
лово-комунального господарства № 31 від 16.02.2004 р.
«Про твердження Переліку інформаційних та інших по-
слуг електронної інформаційної системи «Електронний
уряд», котрі надаються громадянам і юридичним особам
Держжитлокомунгоспом України через систему «Internet».
 Порівняльно-аналітичне право
♦

Висновки. Підводячи підсумок аналізу стану норма- про організаційно-управлінські та організаційно-правові

тивної бази, що стосується обороту інформації в автома- заходи;
тизованих системах, необхідно відзначити, що: 4) не має комплексного державного підходу до забез-
1) в законодавстві України з питань розвитку інфор- печення інформаційної безпеки в організаціях;
матизації і телекомунікацій існує легальне визначення 5) залишається неврегульована система підготовки здо-
поняття «Internet»; бувачів вищої освіти з напрямку інформаційного права [12];
2) правовий статус осіб, що надають послуги доступу 6) першочерговим напрямком розвитку вітчизняного
до всесвітньої комп’ютерної мережі «Internet», визначе- законодавства щодо функціонування мережі «Internet» є
ний з урахуванням сучасних демократичних та європей- правове оформлення інформаційного суверенітету Украї-
ських стандартів у галузі телекомунікацій; ни над національним сегментом всесвітньої комп’ютерної
3) Концепція технічного захисту інформації як нор- мережі «Internet», у тому рахунку з тих питань, що стосу-
мативно-правовий акт становить собою не систему, а ються юрисдикції держави стосовно до правовідносин, які
звичайну сукупність норм. У ньому йдеться не стільки виникають у зв’язку з використанням даної комп’ютерної
про організацію інженерно-технічного захисту, скільки мережі.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Рождественська О.С. Особливий суб’єкт інформаційних правовідносин (загальнотеоретичний аспект) [Текст] : дис. ... канд. юрид.
наук : 12.00.01 / О.С. Рождественська ; Харк. нац. ун-т внутр. справ. – Х., 2008. – 191 с.
2. Про інформацію : Закон України від 02.10.1992 №2658- XII в редакції від 01.01.2017 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2657-12.
3. Про захист персональних даних Верховна Рада України : Закон України від 01.06.2010 № 2297-VI в редакції від 01.01.2017
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2297-17.
4. Про захист фізичних осіб при обробці персональних даних: Директива Європейського Парламенту і Ради Європейського Союзу
від 24.10.1995 № 95/46/ЄС в редакції від 24.10.1995 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_242.
5. D. Reed Freeman. Online Privacy Law [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://profs.lp.nndlaw.com/privacy.
6. Денісова О.С. Роль преси у правовому інформуванні громадян України : дис…канд. юр. наук. / О.С. Денісова ; Національний
університет внутрішніх справ, 2003. – 186 с.
7. Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах: Закон України від 05.07.1994 № 80/94-ВР в редакції
від 19.04.2014 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/80/94-вр.
8. Довідник юридичних термінів / К.Ю. Ісмайлов, Т.А. Литвиненко, Л.А. Тихонович. – Х. : Видавництво «Лідер», 2017. – 240 с.
9. Костецька Т.А. Джерела інформаційного права України: поняття, система, особливості / Т.А. Костецька // Часопис Київського уні-
верситету права, 2007. – № 3. – С. 68.
10. Про Концепцію Національної програми інформатизації : Закон України від 04.02.1998 № 75/98-ВР в редакції від 11.08.2013
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/75/98-вр.
11. Кримінальний кодекс України: Верховна Рада України ; Закон від 05.04.2001 № 2341-III (Редакція станом на 26.04.2017 р.)
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2341-14.
12. Ісмайлов К.Ю. Новаційні концепції в теорії інформаційних правовідносин як джерела права / К.Ю. Ісмайлов // Південноукраїн-
ський правничий часопис. – 2015. – № 2. – С. 67.

УДК 342.9

ОКРЕМІ ПИТАННЯ КОНФЛІКТУ ІНТЕРЕСІВ ТА ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА НЬОГО

В ДІЯЛЬНОСТІ ДЕПУТАТІВ МІСЦЕВИХ РАД

SOME ISSUES OF CONFLICT OF INTERESTS AND RESPONSIBILITY FOR IT

IN THE LOCAL COUNCIL DEPUTIES’ ACTIVITY

Бенедик В.І.,
кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник,
завідувач наукового сектору
Науково-дослідного інституту державного будівництва
та місцевого самоврядування
Національної академії правових наук України
Статтю присвячено дослідженню проблеми виникнення та вирішення потенційних та реальних конфліктів інтересів у діяльності осіб,
які одночасно є депутатами місцевих рад та керівниками комунальних підприємств. Розглянуто питання юридичної відповідальності
останніх за невиконання вимог закону щодо врегулювання конфлікту інтересів.
Ключові слова: конфлікт інтересів, депутат місцевої ради, відповідальність, запобігання корупції.

Статья посвящена исследованию проблемы возникновения и разрешения потенциальных и реальных конфликтов интересов в де-
ятельности лиц, которые одновременно являются депутатами местных советов и руководителями коммунальных предприятий. Рассмо-
трены вопросы юридической ответственности последних за невыполнение требований закона об урегулировании конфликта интересов.
Ключевые слова: конфликт интересов, депутат местного совета, ответственность, предотвращение коррупции.

The article is devoted to the deep study of the emergence and resolution of potential and real conflict of interests in the activities of persons
who at the same time are deputies of local councils as heads of municipal enterprises. The issues of legal responsibility of these persons for non-
compliance with the law on the conflict of interest settlement are studied too.
Key words: conflict of interests, deputy of the local council, responsibility, prevention of corruption.

189
№ 5 2017
♦
Постановка проблеми. Політика держави, спрямова-
на на врегулювання конфліктів інтересів, що виникають
у процесі проходження публічної служби, має на меті за-
безпечення неупередженості та об’єктивності владних
рішень, а серед іншого – підтримання авторитету органів
державної влади та місцевого самоврядування, зміцнення
довіри населення до них. Втім, беззаперечним є те, що
неможливо запобігти наявності в публічних службовців
будь-яких приватних інтересів, і тому така політика не
повинна асоціюватися із забороною наявності в особи
останніх. Навпаки, її головною метою є впорядкування
та вирішення цих конфліктів і, таким чином, забезпе-
чення через чітко встановлені процедури адекватного й
ефективного функціонування системи публічної влади
в країні із урахуванням прав як населення (осіб, щодо
яких здійснюється владний вплив), так і владно-уповно-
важених осіб. У цьому контексті проблема встановлення
загальнообов’язкових та зрозумілих «правил гри» щодо
проходження служби публічними службовцями загалом
та представниками місцевої влади зокрема значно актуа-
лізуються, що набуває особливого значення в умовах нео-
днорідності правозастосовної практики.
Аналіз останніх досліджень. Проблеми запобігання
та протидії корупції на рівні муніципальної влади завжди
були і залишатимуться предметом наукових інтересів ві-
тчизняних та зарубіжних вчених. Активне реформування
національного антикорупційного законодавства значно по-
жвавило наукові дискусії зокрема і щодо відносно нового
інституту конфлікту інтересів, у томи числі стосовно його
врегулювання під час здійснення депутатами місцевих рад
власних повноважень. Значну увагу цьому питанню було
приділено в роботах А. Гайдука, О. Губанова, Д. Гудкова,
В. Завгородньої, І. Лопушинського, В. Манзюка, О. Олеш-
ко, Р. Рівчаченко та ін.
Втім дослідженню проблеми виникнення та вирішен-
ня потенційних та реальних конфліктів інтересів в осіб,
які одночасно є депутатами місцевих рад та керівниками
комунальних підприємств, належної уваги приділено не
було.
Метою статті є дослідження на основі аналізу змісту
норм вітчизняного законодавства та системно-структурної
характеристики правового статусу депутатів місцевих рад
проблем виникнення та вирішення потенційних та реаль-
них конфліктів інтересів в останніх за обставин суміщення
депутатських повноважень із керівництвом комунальними
підприємствами. Також ставиться на меті визначення ви-
дів та міри юридичної відповідальності депутатів місце-
вих рад за невиконання вимог закону щодо врегулювання
конфлікту інтересів в означених умовах.
Виклад основного матеріалу. Загалом, конфліктом
інтересів вважається конфлікт між публічно-правовими
обов’язками і приватними інтересами державної посадо-
вої особи, за якого її приватні інтереси, котрі випливають
з її положення як приватної особи, здатні неправомір-
ним чином вплинути на виконання цією державною по-
садовою особою її офіційних обов’язків або функцій [1].
Тобто конфлікт інтересів – це ситуація, за якої службова
особа, виконуючи свої обов’язки, має приватний інтерес
(особисту заінтересованість), який хоча і не обов’язково
призводить до прийняття неправомірного рішення або
вчинення неправомірного діяння, але здатний до цього
призвести [2]. Головним в означеній конструкції є нега-
тивний вплив, який зазнаватимуть у таких ситуаціях через
прийняття посадовими особами незаконних, упереджених
рішень публічні та приватні інтереси.
Наразі у вітчизняному законодавстві стосовно кон-
флікту інтересів використовується дві близькі за змістом
категорії. Так, положення ч. 1 ст. 1 Закону України «Про
запобігання корупції» [3] містять поняття «потенційний»
та «реальний» конфлікт інтересів. Відповідно, потенцій-
ним конфліктом інтересів є наявність в особи приватно-
190
го інтересу у сфері, в якій вона виконує свої службові
чи представницькі повноваження, що може вплинути
на об’єктивність чи неупередженість прийняття нею рі-
шень або на вчинення чи невчинення дій під час вико-
нання зазначених повноважень. У свою чергу, реальний
конфлікт інтересів – це суперечність між приватним інтер-
есом особи та її службовими чи представницькими повно-
важеннями, що впливає на об’єктивність або неупередже-
ність прийняття рішень, або на вчинення чи невчинення
дій під час виконання зазначених повноважень.
Отже, виходячи зі змісту наведених легальних визна-
чень, в обох випадках наявною є суперечність (конфрон-
тація) службових чи представницьких повноважень та
приватних інтересів особи. Різниця ж полягає у віддале-
ності в часі наслідків такого конфлікту, що зумовлюється
настанням конкретних обставин (наприклад, необхідність
прийняття конкретного рішення стосовно предмету кон-
флікту інтересів).
Водночас приватним інтересом є будь-який інтерес
особи, майнового чи немайнового характеру, в тому числі
зумовлений особистими, сімейними, дружніми чи іншими
позаслужбовими стосунками з фізичними чи юридични-
ми особами, в тому числі тими, що виникають у зв’язку
з членством або діяльністю в громадських, політичних,
релігійних чи інших організаціях (ч. 1 ст. 1 Закону «Про
запобігання корупції»).
Відповідно до положень ч. 3 ст. 16 Закону України
«Про місцеве самоврядування в Україні» [4], рухоме і не-
рухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти,
земля, природні ресурси, що є в комунальній власності
територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах,
а також об’єкти їхньої спільної власності, що перебувають
в управлінні районних і обласних рад, є матеріальною і
фінансовою основою місцевого самоврядування. У свою
чергу, від імені та в інтересах територіальних громад від-
повідно до закону правомочності щодо володіння, корис-
тування та розпорядження об’єктами права комунальної
власності здійснюють органи місцевого самоврядування
(ч. 5 ст. 60 Закону «Про місцеве самоврядування в Украї-
ні»). Господарська ж компетенція органів місцевого само-
врядування реалізується від імені відповідної комунальної
установи (ч. 3 ст. 8 Господарського кодексу України).
Разом із тим, виходячи із положень ст. 143 Конститу-
ції України [5], ст. 169 Цивільного кодексу України [6],
ст. ст. 63, 78 Господарського кодексу [7], комунальне під-
приємство є юридичною особою публічного права, що
створюється розпорядчим актом органу місцевого само-
врядування, а їх відносини, відповідно до положень ст. 17
Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», реалізу-
ються на засадах підпорядкованості, підзвітності та під-
контрольності [8].
Участь депутата в прийнятті рішень місцевої ради
щодо комунальних підприємств є частиною його пред-
ставницьких повноважень. І в разі відсутності у депутата,
який одночасно є керівником КП, у конкретному випадку
особистого приватного інтересу, який може вплинути на
його об’єктивність чи неупередженість або який супер-
ечить його представницьким повноваженням і впливає на
його об’єктивність чи неупередженість під час прийняття
рішення, сама по собі його участь у прийнятті рішення з
питань, що стосуються відповідного комунального під-
приємства, не становить дій в умовах конфлікту інтересів.
Так, якщо рішення, участь у прийнятті якого при-
йматиме депутат-керівник комунального підприємства,
стосуватиметься ліквідації підприємства, що призведе
до втрати ним посади керівника комунального підприєм-
ства, призначення на посаду керівника чи його звільнення
тощо, наявним буде конфлікт інтересів, який потребувати-
ме вирішення. Так само щодо роботи депутата в постій-
них комісіях, яка, наприклад, може стосуватися рекомен-
дацій щодо подальшого перебування керівника на посаді

за результатами заслуховування його звіту тощо. Тобто
якщо рішення стосовно означеного комунального підпри-
ємства, в прийнятті якого відповідно до власних повно-
важень депутат братиме участь (у тому числі в складі по-
стійної комісії), прямо чи опосередковано торкатиметься
приватних інтересів останнього, повинні застосовуватися
механізми врегулювання конфлікту інтересів, передбачені
відповідним законодавством.
Перш за все, відповідно до положень ст. 28 Закону
«Про запобігання корупції», депутат за наявності конфлік-
ту інтересів зобов’язаний: 1) вживати заходів щодо недо-
пущення виникнення реального, потенційного конфлікту
інтересів; 2) повідомляти відповідні органи чи посадових
осіб у встановленому законом порядку про наявність кон-
флікту інтересів; 3) не вчиняти дій та не приймати рішень
в умовах реального конфлікту інтересів; 4) вжити заходів
щодо врегулювання реального чи потенційного конфлікту
інтересів.
Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 35 Закону «Про запо-
бігання корупції» депутати місцевої ради не мають права
брати участь у прийнятті колективних рішень за наявності
в них як потенційного, так і реального конфлікту інтер-
есів. Про конфлікт інтересів такої особи може заявити
будь-який інший член відповідного колегіального органу
або учасник засідання, якого безпосередньо стосується
питання, що розглядається. Заява про конфлікт інтересів
члена колегіального органу заноситься до протоколу за-
сідання колегіального органу.
Втім, слід наголосити, що в разі якщо неучасть особи,
уповноваженої на виконання функцій держави або місце-
вого самоврядування, прирівняної до неї особи, яка вхо-
дить до складу колегіального органу, у прийнятті рішень
цим органом призведе до втрати правомочності цього ор-
гану, участь такої особи в прийнятті рішень має здійсню-
ватися під зовнішнім контролем (див. ст. 33 Закону «Про
запобігання корупції»). Рішення про здійснення зовніш-
нього контролю приймається відповідним колегіальним
органом.
Загалом, цілком закономірним є питання про допус-
тимість суміщення особою депутатських повноважень
з посадою керівника комунального підприємства. Вихо-
дячи зі змісту ч. 2 ст. 25 Закону «Про запобігання коруп-
ції», відповідно до якої обмеження щодо сумісництва та
суміщення з іншими видами діяльності не поширюються
на депутатів місцевих рад (крім тих, які здійснюють свої
повноваження у відповідній раді на постійній основі),
положень ст. ст. 47, 49 Закону України «Про місцеве са-
моврядування», а також ч. 1 ст. 6, ст. ст. 7, 18, 19 Закону
України «Про статус депутатів місцевих рад» [9], наразі
законодавством не передбачено заборони призначення де-
путата місцевої ради на посаду директора комунального
підприємства. Втім слід наголосити, що ймовірним є ви-
никнення в особи потенційного чи реального конфлікту
інтересів, пояснення стосовно якого викладено вище.
У контексті даної проблеми важливим є питання відпо-
відальності депутатів місцевих рад у разі порушення від-
повідних встановлених законом обмежень стосовно вре-
гулювання конфлікту інтересів. Відповідно до положень
Закону «Про запобігання корупції», порушення вимог та
обмежень, пов’язаних із конфліктом інтересів, належить
до правопорушень, пов’язаних із корупцією, – діянь, що
не містять ознак корупції, але порушують встановлені За-
коном вимоги, заборони та обмеження, вчинені особою,
зазначеною в частині першій статті 3 цього закону, за яке
встановлено кримінальну, адміністративну, дисциплінар-
ну та/або цивільно-правову відповідальність.
В Україні адміністративну відповідальність за пору-
шення вимог щодо запобігання та врегулювання конфлікту
інтересів становлено ст. 1727 Кодексу України про адміні-
стративні правопорушення [10] (далі – КУпАП). Відпо-
191
Порівняльно-аналітичне право
♦
відно до ч. 1 ст. 1727, неповідомлення особою у встанов-
лених законом випадках та порядку про наявність у неї
реального конфлікту інтересів тягне за собою накладення
штрафу від 100 до 200 неоподатковуваних мінімумів дохо-
дів громадян. Водночас вчинення дій чи прийняття рішень
в умовах реального конфлікту інтересів тягнуть за собою
накладення штрафу від 200 до 400 неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян (ч. 2 ст. 1727). Відповідно
до ч. 3 ст. 1727 дії, передбачені частиною першою або дру-
гою, вчинені особою, яку протягом року було піддано ад-
міністративному стягненню за такі ж порушення. тягнуть
за собою накладення штрафу від 400 до 800 неоподаткову-
ваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права
обіймати певні посади або займатися певною діяльністю
строком на один рік.
Як бачимо, законодавець не встановив відповідаль-
ності за вчинення відповідних дій в умовах потенційного
конфлікту інтересів, і адміністративна відповідальність
наставатиме лише за наявності реального конфлікту ін-
тересів.
Водночас однією з підстав дострокового припинення
депутатських повноважень є набрання законної сили рі-
шенням суду, яким депутата притягнуто до відповідаль-
ності за вчинення корупційного правопорушення або
правопорушення, пов’язаного з корупцією, та застосова-
но покарання або накладено стягнення у вигляді позбав-
лення права займати посади або займатися діяльністю, що
пов’язані з виконанням функцій держави або місцевого
самоврядування (п. 7 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про статус
депутатів місцевих рад»). Втім, слід наголосити на тому,
що навіть якщо судом й не було призначено додатково-
го стягнення у формі позбавлення права обіймати певні
посади або займатися певною діяльністю, може бути за-
стосована ч. 2 ст. 65 Закону «Про запобігання корупції»,
відповідно до якої, особа, що вчинила корупційне право-
порушення або правопорушення, пов’язане з корупцією,
підлягає притягненню до дисциплінарної відповідальнос-
ті у встановленому законом порядку.
Притягнення до дисциплінарної відповідальності
за порушення вимог щодо запобігання та врегулювання
конфлікту інтересів може здійснюватися й безвідносно
факту притягнення публічного службовця до адміністра-
тивної відповідальності. ч. 1 ст. 28 Закону «Про запобі-
гання корупції» вимагає від публічного службовця повідо-
мляти про наявність у нього реального чи потенційного
конфлікту інтересів, однак ч. 1 ст. 1727 КУпАП установ-
лює адміністративну відповідальність лише за непові-
домлення про наявність реального конфлікту інтересів.
Резонно постає запитання: якою є відповідальність за по-
рушення вимоги інформувати про наявність потенційного
конфлікту інтересів? Відповідь очевидна: особа може бути
притягнута до дисциплінарної відповідальності, оскільки
вона порушила вимоги закону. Це стосується й інших по-
рушень антикорупційного закону, пов’язаних із конфлік-
том інтересів, за які не передбачено адміністративну від-
повідальність [11].
У разі ж притягнення депутата до відповідальності ві-
домості про нього мають у обов’язковому порядку бути
внесені до Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили
корупційні або пов’язані з корупцією правопорушення, що
є, так би мовити, додатковими негативними наслідками.
Висновки. Виходячи з наведеного вище, можна зро-
бити висновок, що наразі проблема виникнення та вре-
гулювання конфлікту інтересів у депутатів місцевих рад,
які суміщають депутатські повноваження із посадою ке-
рівника комунального підприємства, знайшла належного
і однозначного законодавчого врегулювання. Втім, потре-
бує уточнення та конкретизації питання відповідальності
означених осіб за дії, вчинені в умовах потенційного кон-
флікту інтересів.
№ 5 2017
♦

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Посібник ОЕСР з питань врегулювання конфліктів інтересів на державній службі [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://www.acrc.org.ua/assets/files/biblioteka/Врегулювання%20конфліктів%20інтересів%20на%20державній%20службі.pdf.
2. Методичні рекомендації з питань запобігання та врегулювання конфлікту інтересів у діяльності осіб, уповноважених на виконання
функцій держави або місцевого самоврядування, та прирівняних до них осіб [Електронний ресурс] : затверджені Рішенням Національ-
ного агентства з питань запобігання корупції 14 липня 2016 року № 2. – Режим доступу : https://nazk.gov.ua/sites/default/files/metodychni_
rekomendaciyi.pdf.
3. Про запобігання корупції [Електронний ресурс] : Закон України № 1700-VІІ від 14.10.2014. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/
laws/show/1700-18.
4. Про місцеве самоврядування в Україні [Електронний ресурс] : Закон України № 280/97-ВР від 21.05.1997. – Режим доступу:
http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/280/97-вр
5. Конституція України [Електронний ресурс] : Конституція, Закон України № 254к/96-ВР від 28.06.1996. – Режим доступу :
http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр.
6. Цивільний кодекс України [Електронний ресурс] : Кодекс, Закон України № 435-ІV від 16.01.2003. – Режим доступу:
http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/435-15/.
7. Господарський кодекс України [Електронний ресурс] : Кодекс, Закон України № 436-ІV від 16.01.2003. – Режим доступу :
http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/436-15.
8. Пашинський А. Конфлікт інтересів у діяльності депутатів місцевих рад / А. Пашинський [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://jurliga.ligazakon.ua/blogs_article/711.htm.
9. Про статус депутатів місцевих рад [Електронний ресурс] : Закон України № 93-ІV від 11.07.2002. – Режим доступу :
http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/93-15.
10. Кодекс України про адміністративні правопорушення [Електронний ресурс] : Кодекс, Закон України № 8073-Х від 07.12.1984. –
Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/80731-10.
11. Відповідальність за порушення вимог щодо запобігання та врегулювання конфлікту інтересів [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : https://www.kadrovik01.com.ua/article/3454-qqq-16-m12-vdpovdalnst-za-porushennya-vimog-shchodo-konflktu-nteresv.

УДК 328.34.352.075.

ЩОДО ДЕЯКИХ НЕУЗГОДЖЕНОСТЕЙ ЗАКОНОДАВСТВА, ЯКЕ РЕГЛАМЕНТУЄ

ПОРЯДОК ПЕРЕДАЧІ КОМУНАЛЬНОГО МАЙНА

ABOUT NON-CONFORMITY OF THE LEGISLATION REGULATING PROCEDURE

FOR THE TRANSFER OF THE COMMUNAL PROPERTY

Борсук Н.Я.,
кандидат юридичних наук,
доцент кафедри правового регулювання економіки
ДВНЗ «Київський національний економічний університет
імені Вадима Гетьмана»
У статті проаналізовано чинне законодавство яке регламентує порядок передачі об’єктів комунального та державного майна. Ак-
центовано увагу на існуванні розбіжностей між Законом України «Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності» та
прийнятим на його підставі підзаконним нормативно-правовим актом, що створює можливості для зловживань та правозастосовних по-
милок. Сформульовані авторські пропозиції, спрямовані на чіткіше окреслення сторін правовідносин із передачі майна та регламентацію
їх правового статусу.
Ключові слова: комунальна власність, об’єкт комунальної власності, майно, передача майна, місцеве самоврядування.

В статье проанализировано действующее законодательство, регламентирующее порядок передачи объектов коммунального и го-
сударственного имущества. Акцентировано внимание на существовании разногласий между Законом Украины «О передаче объектов
права государственной и коммунальной собственности» и принятым на его основании подзаконным нормативно-правовым актом, что
создает возможности для злоупотреблений и правоприменительных ошибок. Сформулированы авторские предложения, направленные
на более четкое определение сторон правоотношений по передаче имущества и регламентацию их правового статуса.
Ключевые слова: коммунальная собственность, объект коммунальной собственности, имущество, передача имущества, местное
самоуправление.

The article analyzes the current legislation regulating the procedure for the transfer of communal and state property objects. The attention is
focused on the existence of discrepancies between the Law of Ukraine "On the Transfer of Objects of the Right of State and Communal Property"
and adopted on its basis by a regulatory legal act that creates opportunities for abuses and mistakes of law enforcement. Formulated author’s
proposals are aimed at a clearer outline of the parties legal relationship with the transfer of property and the regulation of their legal status.
Key words: communal property, object of communal property, property, transfer of property, local self-government.

Постановка проблеми. Основною метою комуналь-
ної власності є задоволення різноманітних потреб терито-
ріальної громади. Більшість із них давно відомі й вважа-
ються базовими, інші не так поширені, але також мають
надаватися, хоча б на мінімальному рівні. Не слід забувати
й про виникнення нових потреб, що неодмінно трапляєть-
ся у зв’язку з розвитком науково-технічного прогресу та
соціальних відносин. Тому на сучасному етапі розвитку
існує невідкладна потреба вдосконалення існуючої нор-
мативно-правової бази функціонування інституту кому-
нальної власності, зокрема у сфері передачі комунального
майна в державну власність або з державної власності,
з метою її подальшого розвитку.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослі-
дженням механізму передачі комунального майна опіку-
вались такі українські вчені, як Л.А. Музика, Р.Ф. Гринюк,
Р.О. Денчук, О.Р. Зельдина, О.О. Кравчук, С.І. Пересунько.
Між тим висловлені ними пропозиції не були належним

192

чином почуті та не відобразилися в поправках до норма-
тивних актів, а деякі питання управління комунальним
майном взагалі були упущені як законодавцем, так і теоре-
тиками муніципального права.
Метою дослідження є розробка законодавчих пропо-
зицій щодо вдосконалення механізму управління кому-
нальним майном.
Виклад основного матеріалу. Основні умови пере-
дачі об’єктів права державної власності в комунальну
власність і, навпаки, передбачені Законом України «Про
передачу об’єктів права державної та комунальної влас-
ності» від 03.03.1998 р. № 147/98-ВР [1]. Така передача
здійснюється безоплатно або шляхом обміну. На думку
окремих дослідників, у Законі України допущена прин-
ципова помилка: закріплена імперативна норма про те,
що передача об’єктів здійснюється безоплатно. С.І. Пере-
сунько зазначає, що «не можна зобов’язувати територі-
альну громаду безоплатно передавати комунальне майно
в державну власність, адже лише власник (територіальна
громада) має право вирішувати питання про платність
або безоплатність відчуження свого майна» [2, с. 4]. Ана-
логічну позицію із цього питання займає О.О. Кравчук:
«Нез’ясованим остаточно є юридичне значення визначе-
ної в законі норми-принципу щодо безоплатної передачі
зазначених об’єктів. Питання полягає в тому, чи є така без-
оплатна передача обов’язковою, або може здійснюватися
лише «з доброї волі» держави в особі Кабінету Міністрів
України чи інших уповноважених органів» [3, с. 192]. Вче-
ні і раніше висловлювали таку думку, зокрема Р.Ф. Гри-
нюк, О.Р. Зельдина [4, с. 95; 5, с. 2].
Крім того, існує окремий документ, який регламен-
тує порядок передачі безпосередньо державного майна
зі сфери управління міністерств, інших центральних та
місцевих органів виконавчої влади, Ради міністрів Ав-
тономної Республіки Крим, Фонду державного майна,
інших державних органів, які відповідно до законодав-
ства здійснюють функції з управління державним май-
ном, об’єднань підприємств, яким делеговано функції
з управління майном підприємств і організацій, засно-
ваних на державній власності (органи, уповноважені
управляти державним майном), Національної академії
наук, галузевих академій наук, інших установ та орга-
нізацій, яким державне майно передано у безоплатне
користування (тобто самоврядні організації), до сфери
управління інших органів, уповноважених управляти
державним майном, або самоврядних організацій. Це
Положення про порядок передачі об’єктів права дер-
жавної власності, затверджене Постановою Кабінету
Міністрів України від 21.09.1998 р. № 1482 «Про пере-
дачу об’єктів права державної та комунальної власності»
(далі – Порядок) [6]. Норми Порядку дещо відрізняються
від норм, які закріплені в Законі № 147/98-ВР. Відмін-
ності полягають в об’єктах передачі (у Порядку перелік
більш ширший); у Порядку не вказані об’єкти, які не мо-
жуть бути об’єктами передачі; не збігаються ініціатори
передачі об’єктів права (у Законі перелік більш ширший)
тощо. Беручи до уваги, що Закон має вищу силу, ніж вка-
зана постанова, будемо в першу чергу орієнтуватися на
вимоги Закону № 147/98-ВР, але вважаємо, що наявність
подібної розбіжності не сприяє дійовому правозастосу-
ванню. Також певну неузгодженість створює відсутність
підзаконного нормативно-правового акту (Порядку), на
кшталт Порядку прийнятому у Республіці Тива [7], який
би прямо та детально регламентував особливості переда-
чі об’єктів з державної власності в комунальну.
Відповідно до ст. 3 Закону № 147/98-ВР ініціатива
щодо передачі об’єктів права державної та комунальної
власності може виходити відповідно від:
1) органів, уповноважених управляти державним май-
ном (відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 5 Закону України № 185-V
Кабінет Міністрів України визначає органи виконавчої
193
Порівняльно-аналітичне право
♦
влади та державні колегіальні органи, які здійснюють
функції з управління об’єктами державної власності);
2) Національної академії наук, інших аналогічних са-
моврядних організацій, яким передано в користування
державне майно;
3) місцевих органів виконавчої влади;
4) відповідних органів місцевого самоврядування.
Наразі під час узгодження рішення щодо передачі
об’єктів державної власності в комунальну застосову-
ється норма ст. 5 Закону № 147/98, згідно з якою рішен-
ня приймають сільські, селищні, міські, районні в містах
ради, а щодо об’єктів спільної власності територіальних
громад – районні або обласні ради. Пункт 2 цієї статті
передбачає наявність згоди Кабінету Міністрів або ін-
ших встановлених законом органів виконавчої влади,
уповноважених управляти державним майном на пе-
редачу об’єктів із державної до комунальної власності.
Р.О. Денчук вказує на доцільність проведення місцевих
референдумів щодо такої передачі: «Думається, що з тих
же міркувань ці питання повинні вирішуватися місцеви-
ми референдумами. Особливо коли це стосується недо-
будованих об’єктів, а також крупних об’єктів, які мають
велику вартість» [8, с. 32]. Ми приєднуємося до наведеної
пропозиції, усвідомлюючи той ризиковий фактор, що рі-
шення виконавчого органу може піти в розріз з інтересами
територіальної громади й спричинити (у довготерміновій
перспективі) суттєву шкоду її жителям.
Передача об’єктів оформляється актом приймання-
передачі, який підписується головою і членами комісії.
Форма акта приймання-передачі затверджується Кабіне-
том Міністрів України. «Безумовно, що в законодавстві
краще було б назвати такий акт адміністративним догово-
ром і передбачити його підписання, з одного боку, пред-
ставником органу, уповноваженого на управління держав-
ним майном, а з другого – повноважним представником
виконавчого органу відповідної ради» [8, с. 33]. Ця думка
Р.О. Денчук також заслуговує на увагу і підіймає питан-
ня необхідності чіткого окреслення у Законі № 147/98-ВР
сторін правовідносин із передачі майна та регламентації
їх правового статусу, скомпонованого в рамках окремих
статей, а не розпорошеного по всьому тексту Закону, як є
зараз. Однак на шляху цього процесу стоїть інша пробле-
ма – наявність різних форм власності на майно і, відповід-
но, різних за правовим статусом суб’єктів відповідальних
за передачу: орган держави, орган місцевого самовряду-
вання (щодо майна територіальної громади та майна спіль-
ної власності територіальних громад – тобто два органи),
юридична особа не наділена власними повноваженнями.
До речі, дивно, що Р.О. Денчук оминула той факт, що
майно може бути передано приватному підприємству
в концесію або повернуто назад після закінчення термі-
ну дії договору концесії, що додає нам ще одного суб’єкта
правовідносин із передачі майна. Таким чином, від форму-
лювання «представник органу…» рекомендуємо відійти,
використавши для ідентифікації сторін вищенаведених
правовідносин обезособлені словосполучення «майновий
донор» – орган або особа, яка ініціює питання щодо пере-
дачі майнового об’єкта належного їй на правах власності
або управління, «майновий реципієнт» – орган або особа,
яка в рамках спеціальної процедури погоджується при-
йняти майновий об’єкт і взяти на себе всі пов’язані з ним
права та обов’язки.
Додатковою ознакою сторін має стати наявність са-
мостійності в ухваленні рішення з передачі (прийнятті)
майнового об’єкта. Якщо рішення слід погодити з вищес-
тоящою інстанцією, то саме та інстанція буде майновим
донором (реципієнтом), а орган (особа), що готує клопо-
тання та пакет документів, вступить у правовідносини
в якості уповноваженого представника.
Стосовно тези Р.О. Денчук, що договір із передачі
майна є адміністративним, слід констатувати її відпо-
№ 5 2017
♦

відність дійсності у всіх випадках, окрім ситуацій, коли совно об’єктів культурної спадщини, що є пам’ятками) та
майно передається безстроково (приклади чого ми по- Міністерству економічного розвитку і торгівлі (стосовно
стійно бачимо), тоді як невід’ємною ознакою адміні- об’єктів, передача яких здійснюється за рішенням КМУ);
стративного договору є зафіксований у ньому термін дії 2) закріпити у двотижневий строк нерухоме та інше
[9; 10, с. 78]). Наявність цього незначного виключення не окреме індивідуально визначене майно за відповідним
дає, на нашу думку, змоги вважати цей договір адміністра- підприємством на праві господарського відання або опе-
тивним. Однак слід визнати, що цей гібридний вид право- ративного управління;
відносин потребує власної специфічної назви, формулю- 3) внести відповідні зміни до установчих документів
вання якої ми залишаємо на наступних дослідників. підприємства та провести їх державну реєстрацію відпо-
У свою чергу, пропонуємо доповнити ч. 5 ст. 7 Закону відно до законодавства;
№ 147/98-ВР новим пунктом викладеним в такій редакції: 4) здійснити в установленому законодавством порядку
Сторонами правочину з приймання-передачі об’єктів є: оформлення та державну реєстрацію речових прав щодо
«Майновий донор» – орган або особа, яка ініціює об’єктів передачі, права на які підлягають такій реєстрації.
питання щодо передачі майнового об’єкта належного їй І хоча ми вже з’ясували, що даний Порядок йде в роз-
на правах власності або управління». різ із Законом №147/98-ВР, органи місцевого самовряду-
«Майновий реципієнт» – орган або особа, яка в рам- вання вимушені ним користуватися із-за відсутності зако-
ках спеціальної процедури погоджується прийняти май- нодавчої регламентації їх подальших дій після прийняття
новий об’єкт і взяти на себе всі пов’язані з ним права майна у свою власність.
та обов’язки». Висновки. Слід визнати, що законодавство, яке регла-
Цікавий момент виявила у своєму дослідженні ментує питання управління комунальним майном, далеке
Я.В. Бруснецова [11], яка акцентувала на тому, що «Закон від удосконалення, на що неодноразово звертати увагу
№ 147/98-ВР не містить положень щодо подальших дій дослідники. Одним із напрямків його покращення вбача-
органів місцевого самоврядування, які прийняли у кому- ється приведення до одностайності термінології й закрі-
нальну власність об’єкти державної власності. У той же плення законодавчим шляхом назви сторін правовідносин
час п. 11 Порядку (який часто застосовується на практиці із передачі майна. Для чого пропонуємо доповнити ч. 5
в частині передачі об’єктів державної власності в кому- ст. 7 Закону новим пунктом, викладеним в такій редакції:
нальну) визначено, що органи, до сфери управління яких Сторонами правочину з приймання-передачі об’єктів є:
передано державне майно, з дня затвердження акта при- «Майновий донор» – орган або особа, яка ініціює пи-
ймання-передачі зобов’язані: тання щодо передачі майнового об’єкта належного їй на
1) повідомити у двотижневий строк про таку передачу правах власності або управління.
органам державної статистики, податковим та фінансо- «Майновий реципієнт» – орган або особа, яка в рам-
вим органам, Фонду державного майна для внесення відо- ках спеціальної процедури погоджується прийняти май-
мостей до Єдиного реєстру об’єктів державної власності, новий об’єкт і взяти на себе всі пов’язані з ним права та
відповідним органам охорони культурної спадщини (сто- обов’язки».
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності: закон України від 03.03.1998 р. № 147/98 [Електронний ре-
сурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/147/98-вр (дата звернення: 05.11.2017).
2. Пересунько С.І. Право державної власності та його здійснення в період ринкових реформ в Україні : автореф. дис... канд. юрид.
наук : 12.00.03 / С.І. Пересунько. – К., 1998. – 16 с.
3. Кравчук О.О. Адміністративно-правове регулювання комунального управління : дис.. канд. юрид. наук : 12.00.07 / О.О. Кравчук. –
Київ, 2007. – 255 с.
4. Гринюк Р.Ф. Правовой статус коммунальных предприятий в Украине : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Р.Ф. Гринюк. – Донецк,
2001. – 194 с.
5. Зельдіна О.Р. Перехід права власності на об’єкти соціальної інфраструктури підприємств : автореф. дис... канд. юрид. наук :
12.00.04 / О.Р. Зельдіна. – Донецьк, 1999. – 20 с.
6. Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності: постанова Кабінету Міністрів України від 21.09.98 р. № 1482
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1482-98-%D0%BF/ (дата звернення: 06.11.2017).
7. О порядке передачи объектов государственной собственности Республики Тыва в муниципальную собственность и объектов
муниципальной собственности в государственную собственности Республики Тыва: закон Республики Тыва от 09 февраля 2000 года
№ 429 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://docs.cntd.ru/document/802049044 (дата обращения 07.11.2017).
8. Денчук Р О. Адміністративно-правова охорона комунальної власності : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Р.О. Денчук. –
Київ, 2005. – 187 с.
9. Как правильно составить административный договор? [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://rusjurist.ru/dogovory/
administrativnyj_dogovor/kak_pravilno_sostavit_administrativnyj_dogovor/ (дата обращения 07.11.2017).
10. Административное право. Конспект лекцій / Н.В. Макарейко. – 5-е изд., перераб. и доп. – М. : Высшее образование,
2009. – 189 с.
11. Бруснецова Я.В. Передача державного майна у комунальну власність / Я.В. Бруснецова [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
https://buhgalter.com.ua/articles/upravlinnya-maynom/peredacha-derzhavnogo-mayna-u-komunalnu-vlasnist/ (дата звернення: 08.11.2017).

194
 Порівняльно-аналітичне право
♦

УДК 347.734:336.743

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВАЛЮТНОГО ПРАВА ЯК ІНСТИТУТУ ФІНАНСОВОГО ПРАВА

THEORETICAL BASIS ОF CURRENCY LAW AS AN INSTITUTION OF FINANCIAL LAW

Гарбінська-Руденко А.В.,
кандидат юридичних наук, доцент,
доцент кафедри фінансового права
Університету державної фіскальної служби України
Стаття присвячена питанням визначення місця валютного права в системі права. Особлива увага приділяється предмету валютного
права. Досліджуються методи валютного права. Розглядаються спеціальні принципи валютного права.
Ключові слова: валютне право, валютні відносини, фінансове право, валюта, галузь права, предмет валютного права.

Статья посвящена вопросам определения валютного права в системе права. Особое внимание уделяется предмету валютного пра-
ва. Исследуются методы валютного права. Рассматриваются специальные принципы валютного права.
Ключевые слова: валютное право, валютные отношения, финансовое право, валюта, отрасль права, предмет валютного права.

The article is devoted to questions of determining the place of currency law in the system of law. Particular attention is paid to the subject
of currency law. Methods of currency law are studied. Special principles of currency law are considered.
Key words: currency law, currency relations, financial law, currency, branch of law, subject of currency law.

Постановка проблеми. Валютнi вiдносини в їх су-
часному розумiннi почали розвиватись порiвняно недав-
но. Наслiдком лiквiдацiї валютної монополiї держави та
реалiзацiї ґрунтовних економiчних реформ став бурхли-
вий розвиток валютного права. Це, у свою чергу, зумови-
ло необхiднiсть змiни iдеологiї щодо шляхiв регулювання
валютних вiдносин. Проте говорити про наявнiсть єдиної
точки зору щодо мiсця валютного права в системi права,
на нашу думку, ще зарано. За своєю природою загалом
вiдносини у сферi валютної дiяльностi мають публiчний
i комплексний характер. Вiдповiдно, вони регулюються
нормами рiзних галузей нацiонального права, зокрема
нормами фiнансового права. Саме тому валютне право
вважають iнститутом або пiдгалуззю фiнансового права.
Дослiдження валютних вiдносин в Українi проводили
такi вченi-правовики, як: В.К. Васенко, Ж.В. Завальна,
О.I. Кабанець, Є.В. Карманов, В.Д. Кольга, О.А. Костю-
ченко, М.В. Старинський. Особливої уваги заслуговують
працi Є.О. Алiсова, який уперше проаналiзував правовi
основи валютних вiдносин в Українi. Разом із тим аналiз
наукової лiтератури дає пiдстави стверджувати, що деякi
питання правового регулювання валютних вiдносин лише
частково були розглянутi науковцями. Водночас про-
цес iнтеграцiї та адаптацiї нацiональної валютної систе-
ми до європейської свiдчить про необхiднiсть перегляду
завдань валютної полiтики держави, спрямованих на
лiбералiзацiю валютного режиму, з метою вiльного руху
капiталiв та пожвавлення припливу iноземних iнвестицiй
в економiку країни. Бiльшiсть нормативно-правових актiв
не повною мiрою виконують поставленi завдання сучас-
ної iнтеграцiйної валютної полiтики, а тому потребують
аналiзу та вдосконалення. Тому дослiдження валютного
права та визначення його мiсця в системi права України є
надзвичайно актуальним.
Метою даної статті є дослідження місця валютного
права в системі фінансового права, виокремлення його
предмету, методу та спеціальних принципів.
Виклад основного матеріалу. Варто зазначити, що
серед науковцiв iснують рiзні погляди щодо визначення
сутностi валютного права. Так, на думку В.I. Лiсовського,
«пiд валютним правом тiєї чи iншої держави розумiється
сукупнiсть внутрiшнiх правових норм, спрямованих
на регулювання вiдносин в галузi всiх (або певних) видiв
валютних розрахункiв цiєї країни з iноземними держава-
ми [1, с. 178].
Б.Ю. Дорофеев, М.М. Земцов та В.А. Пушин висуну-
ли «тезу стосовно становлення самостiйної галузi пра-
ва – валютного права» та розглянули «валютне право як
систему норм, що регулюють суспiльнi вiдносини у сферi
здiйснення валютних операцiй, а також у сферi валютно-
го регулювання, валютного контролю та вiдповiдальностi
за валютне правопорушення» [2, с. 17].
Л.Г. Вострикова розглядає валютне право як iнститут
фiнансового права i дає таке визначення валютного права:
«Валютне право – система норм, що регулюють суспiльнi
вiдносини зі здiйснення валютних операцiй, у сферi ва-
лютного регулювання i валютного контролю, а також
вiдповiдальностi за валютнi правопорушення [3, с. 16].
Н.Ю. Єрпилева розглядає валютне право не як галузь
чи пiдгалузь права, а як галузь законодавства i зазначає,
що механiзм валютного регулювання включає в себе три
структурнi елементи:
– валютне законодавство, прийняте рiзними державни-
ми органами;
– валютнi вiдносини (тi, якi складаються мiж рiзними
суб’єктами з приводу вчинення ними операцiй із валютни-
ми цiнностями);
– регулятивний вплив валютного законодавства на
валютнi вiдносини, здiйснюване за допомогою приписiв,
заборон i iнших методiв, а також шляхом встановлення
заходiв вiдповiдальностi в разi їх порушення суб’єктами
[4, с. 24].
На нашу думку, суспiльнi вiдносини, якi регулюють-
ся нормами валютного права, не мають тiєї специфiки,
наявнiсть якої дозволила б говорити про валютне право
як про окрему галузь права. Вказане обґрунтовується тим,
що валютнi вiдносини за своїм змiстом є економiчними
та носять грошовий характер, що вказує на їх належнiсть
до фiнансової системи.
Ю.О. Крохiна зазначає, що «видiляти валютне пра-
во як самостiйну галузь права немає пiдстав, оскiльки
валютне право не має власного специфiчного предмета
та методу правового регулювання» [5, с. 26]. На її дум-
ку, норми, якi регулюють валютнi вiдносини, утворюють
фiнансово-правовий iнститут [5, с. 28], хоча в подальшо-
му її точка зору на вказане питання змiнилась та полягає
в тому, що валютне право – «це комплексна галузь ... за-
конодавства, норми якої регулюють суспiльнi вiдносини,
що утворюються стосовно валюти та валютних цiнностей,
здiйснення валютних операцiй, валютного контролю та
притягнення до вiдповiдальностi за порушення валютного
законодавства» [6, с. 34].
А.С. Пiголкiн, говорить про належнiсть валютно-
го права до системи фiнансового права. Говорячи про

195
№ 5 2017
♦
фiнансове право як самостiйну галузь права, автор вказує,
що «фiнансове право мiстить i норми, якi закрiплюють ...
порядок здiйснення валютних операцiй» [7, с. 188], чим
заперечує твердження щодо виокремлення валютного пра-
ва в самостiйну галузь права.
На думку М.М. Косаренко, «валютне право входить
у систему фiнансового права як її пiдгалузь. Валютне
право – це сукупнiсть юридичних норм, що регулюють
суспiльнi вiдносини, закрiплюють та регулюють вiдносини,
що виникають у процесi органiзацiї зовнiшньоекономiчної
дiяльностi держави та господарюючих суб’єктiв рiзних
форм власностi» [8, с. 29]. Проте валютнi вiдносини вини-
кають не лише в процесi зовнiшньоекономiчної дiяльностi
держави та господарюючих суб’єктiв. Як наслiдок,
Г.А. Тосунян та А.В. Ємелiн, якi також розглядають валют-
не право як пiдгалузь фiнансового права, запропонували
власне, ширше визначення валютного права, яке, на їх дум-
ку, «являє собою сукупнiсть правових норм, що регулюють
вiдносини, якi виникають стосовно валютних цiнностей»
[9, с. 41].
У той же час, незважаючи на поширенiсть термiна
«пiдгалузь права», застосування цього термiна по
вiдношенню до системи фiнансового права, як справед-
ливо зазначає В.В. Бесчервних, «неможливо назвати вда-
лим» [10], що обґрунтовується тим, що вказаний термiн
немов би виражає тенденцiю до вiдособлення, видiлення
в самостiйну галузь права, але об’єктивних передумов до
такого видiлення немає.
Зазначене вище ще раз підкреслює, що науковцi не
одностайнi з приводу визначення мiсця валютного права
в системi права України. Деякi видiляють валютне право
як окрему галузь права, iншi вважають, що це – пiдгалузь
фiнансового права. На нашу думку, валютне право не мож-
на видiляти в самостiйну галузь права, адже говорити про
власний метод правового регулювання валютного права
є дещо завчасним. Вiдсутнiсть самостiйного методу пра-
вового регулювання можна пояснити в першу чергу тим,
що валютне право – це комплексний фiнансово-правовий
iнститут. Таким чином, вважаємо, що валютне право вар-
то розуміти як сукупнiсть правових норм, що регулюють
суспiльнi вiдносини у сферi обігу валюти та валютних
цiнностей в Українi. Що стосується місця валютного пра-
ва в системі права, то, на нашу думку, воно окреслюється
в межах пiдгалузі фiнансового права.
Визначення меж предмету правового регулювання ва-
лютного права також є дискусійним у фінансово-правовій
науці. Але, все ж таки, найбiльш повне уявлення щодо
предмета валютного права може дати класифiкацiя валют-
них вiдносин. У системi цих вiдносин виокремлюють:
– купiвлю-продаж iноземної валюти на внутрiшньому
ринку держави;
– розрахунки мiж резидентами та нерезидентами
в нацiональнiй валютi;
– розрахунки мiж резидентами та нерезидентами
в iноземнiй валютi;
– трансфертнi перемiщення реальних або фiнансових
ресурсiв, тобто операції, під час здiйснення яких потоку
послуг, благ чи грошей не протистоїть зустрiчний потiк
благ, послуг чи грошей;
– строки розрахункiв за поточними валютними
операцiями;
– обов’язок i обсяг продажу експортної виручки
в iноземнiй валютi на внутрiшньому ринку або Централь-
ним банком держави;
– кiлькiсть iноземної валюти та строки її надходження
у власнiсть юридичних осiб-резидентiв;
– обсяг ввезення та вивезення банкнот та монет валют;
– кiлькiсть i види товарiв, що перемiщуються через
кордон. Розрахунки за товари, що не перемiщуються
через кордон держави, повиннi включатися до складу її
iмпорту або експорту за умови, що право власностi на
196
цi товари перейшло вiд нерезидента до резидента або
навпаки;
– розмiр iмпортного та (або) експортного мита;
– розмiщення активiв (депозитiв, участь у капiталi,
придбання нерухомостi тощо) в iноземних державах ре-
зидентами i на економiчнiй територiї країни-нерезидента;
– можливiсть, види та розмiр угод із дорогоцiнними
металами та камiнням;
– розмiр грошової маси нацiональної валюти (операцiї
на вiдкритому ринку, валютнi iнтервенцiї, норми
обов’язкового резервування, позики та кредити Централь-
ного банку держави);
– бюджетний дефiцит;
– значення обмiнного курсу валют [5, с. 8].
Основними рисами, якi характеризують предмет ва-
лютного права, є те, що суспiльнi вiдносини, що склада-
ють предмет валютного права:
– мають органiзацiйний характер (iснують у сферi
фiнансової дiяльностi або тiсно пов’язанi з нею);
– мають переважно владний характер (у них беруть
участь уповноваженi державою органи чи установи,
надiленi валютними повноваженнями);
– мають майновий, а точнiше грошовий характер
(об’єктом є валютнi цiнностi).
Зазначенi особливостi дозволяють виокремити з кола
майнових (грошових) вiдносин тi, якi за своїм змiстом
є валютними. Це зумовлено тим, що не всi грошовi
вiдносини є валютними i частина з них регулюється нор-
мами iнших галузей права. Валютне право регулює тiльки
тi вiдносини, що виникають у зв’язку з рухом (обiгом)
iноземної валюти та банкiвських металiв як складових
елементiв валютних цiнностей. Суспiльнi вiдносини,
пов’язанi з обiгом нацiональної валюти України, є пред-
метом iнших галузей права.
На нашу думку, предметом валютного права є
вiдносини, що виникають під час здiйснення:
– валютних операцiй, тобто операцiй, пов’язаних із
переходом права власностi на валютнi цiнностi, за винят-
ком операцiй, що здiйснюються мiж резидентами у валютi
України; операцiй, пов’язаних із використанням валютних
цiнностей в мiжнародному обiгу як засобу платежу, з пе-
редаванням заборгованостей та iнших зобов’язань, пред-
метом яких є валютнi цiнностi; операцiй, пов’язаних із ви-
везенням, переказуванням i пересиланням на територiю
України та вивезенням, переказуванням та пересиланням
за її межi валютних цiнностей;
– валютного регулювання, тобто дiяльностi дер-
жави та уповноважених нею органiв, спрямованої на
регламентацiю мiжнародних розрахункiв та порядок
здiйснення операцiй із валютними цiнностями;
– валютного контролю, тобто контролю держави та
уповноважених нею органiв за дотриманням валютного
законодавства під час здiйснення валютних операцiй.
Виходячи із цього, предмет валютного права можна ви-
значити як сукупнiсть майнових (фiнансових) i пов’язаних
із ними немайнових (нефiнансових) суспiльних вiдносин,
що виникають внаслiдок державного встановлення,
закрiплення або регулювання суспiльних вiдносин у сферi
валютної дiяльностi, а також реалiзацiї права власностi на
валютнi цiнностi та здiйснення операцiй із ними.
Однак у процесі виокремлення галузi права береть-
ся до уваги не тiльки предмет правового регулювання,
оскiльки це призведе до видiлення значної кiлькостi га-
лузей права, а й особливий режим правового регулюван-
ня. Якщо предмет є матерiальною ознакою розмежування
правових норм на галузi права, то особливий юридичний
режим є юридичною ознакою кожної галузi права. Якщо
виходити з практичних мiркувань до поняття галузi права,
то особливий юридичний режим має найсуттєвiше значен-
ня. До елементiв такого режиму С.С. Алексєєв вiдносить
метод правового регулювання, особливi юридичнi засоби

правового регулювання, принципи правового регулюван-
ня i наявнiсть самостiйної галузi законодавства [10].
Отже, iншою ознакою вiдмежування однiєї галузi пра-
ва вiд iншої визнається метод правового регулювання, тоб-
то в даному разi – сукупнiсть засобiв впливу на свiдомiсть
учасникiв валютних вiдносин, що характеризуються
юридичними фактами, з якими пов’язується виникнення
валютних правовiдносин; правовим статусом суб’єктiв
цих правовiдносин та розподiлом прав i обов’язкiв мiж
ними; видами санкцiй за порушення приписiв держави i
порядком їх застосування. Iнакше кажучи, пiд методом
валютно-правового регулювання розумiється органiчна
система прийомiв i способiв постiйного правового впливу
на поведiнку учасникiв валютних вiдносин та на характер
взаємозв’язкiв мiж ними. Саме предмет i метод правового
регулювання характеризують будь-яку галузь права, вклю-
чаючи й валютне.
Пiд методом валютно-правового регулювання слiд
розумiти специфiчнi способи, за допомогою яких держава
на пiдставi певної сукупностi правових норм забезпечує
потрiбну поведiнку суб’єктiв валютних правовiдносин.
Питання методу валютного права є досить актуаль-
ним, оскiльки вiд його вирiшення залежить практичне
здiйснення державою своїх завдань i функцiй.
У нашому розумiннi метод валютно-правового ре-
гулювання – це зумовлена публiчнiстю та фiнансовою
значимiстю сукупнiсть специфiчних юридичних ознак
валютного права, в яких концентровано виражаються
засоби i способи регулювання валютних вiдносин, якi
вiдповiдають його змiсту та мiсцю в системi права. При
цьому слiд мати на увазi те, що при регулюваннi валютних
вiдносин один i той же правовий прийом застосовується
рiзними пiдгалузями та iнститутами права. Незважаючи
на це, структура галузевого методу владних приписiв за-
лишається незмiнною, а окремi правовi прийоми можуть
переходити вiд одного правового методу до iншого, не по-
рушуючи його структуру.
Ю.О. Крохiна пропонує класифiкувати методи валют-
ного права на загальнi та спецiальнi [6, с. 41]. Загальнi
методи правового регулювання обумовленi природою ва-
лютних вiдносин, їх публiчним та приватноправовим ха-
рактером. Спецiальнi методи використовуються в процесi
реалiзацiї окремих валютних операцiй чи напрямкiв ва-
лютної дiяльностi держави.
До загальних методiв, на її думку, слiд вiднести
iмперативний та диспозитивний метод. Iмперативний ме-
тод є домiнуючим, адже валютнi вiдносини в Українi пере-
важно регулюються за допомогою зобов’язальних норм,
якi встановлюють певний обов’язок (наприклад, щодо по-
дання звiтностi про валютнi цiнностi, що знаходяться за
межами України), та забороняючих норм, якi встановлю-
ють обов’язок утриматись вiд здiйснення певних дiй (на-
приклад, заборона використовувати iноземну валюту як
засiб платежу без iндивiдуальної лiцензiї Нацiонального
банку України) [10].
Домiнування у валютному правi як комплексному
iнститутi фiнансового права iмперативного методу пояс-
нюється притаманнiстю цього методу фiнансовому праву
як самостiйнiй галузi та всiм частинам цiєї галузi, оскiльки
саме цей метод надає можливiсть державi створювати,
накопичувати, розподiляти та використовувати грошовi
фонди. Крiм того, домiнування iмперативного методу
засвiдчує той факт, що валютним вiдносинам на сьогоднi
бiльш притаманна публiчна природа, адже саме валютнi
вiдносини мають вирiшальний вплив на стабiльнiсть
нацiональної валюти та ефективне функцiонування
фiнансової системи в цiлому.
Iмперативний характер у валютних вiдносинах прояв-
ляється в тому, що держава самостiйно приймає рiшення
щодо обiгу iноземної валюти та валютних цiнностей на
197
Порівняльно-аналітичне право
♦
територiї України, щодо обов’язкiв та прав учасникiв ва-
лютних вiдносин, а також вiдповiдальностi за порушення
валютного законодавства.
До спецiальних методiв валютного права Ю.О. Крохiна
вiдносить методи «репатрiацiї валютної виручки, валютних
обмежень, встановлення валютного курсу i т. д.» [6, с. 44].
Саме цi методи є характерними для валютного права та
використовуються виключно в ньому.
Важливу роль у визначеннi юридичної природи ва-
лютного права покликанi зiграти його спецiальнi прин-
ципи, мета яких – забезпечити рiвноправну участь всiх
держав в мiжнародних валютних вiдносинах, сприятиме
ефективнiй реалiзацiї їх правоздатностi в цiй сферi, ста-
ти надiйним засобом забезпечення мiцностi i надiйностi
мiждержавних валютних зв’язкiв, сприяти створенню
ефективного механiзму валютного контролю.
Пiд принципами валютного права слiд розумiти його
основнi, фундаментальнi положення. Принципи права є,
з одного боку, системою координат, в рамках якої розви-
вається вiдповiдна галузь права, з iншого – вектором, який
визначає напрямок розвитку цiєї галузi права.
Спецiальними принципами валютного права висту-
пають:
– прiоритет економiчних заходiв у реалiзацiї державної
полiтики у сферi валютного регулювання;
– виключення необґрунтованого втручання дер-
жави та його органiв у валютнi операцiї резидентiв та
нерезидентiв;
– єднiсть зовнiшньої та внутрiшньої валютної полiтики
держави;
– єднiсть системи валютного регулювання та валютно-
го контролю;
– забезпечення державою захисту прав та економiчних
iнтересiв резидентiв та нерезидентiв під час здiйснення
валютних операцiй;
– попередження незаконного витоку капiталу за кор-
дон та мобiлiзацiї валютних ресурсiв;
– конвертацiї нацiональної валюти за поточними
операцiями;
– обмеження використання iноземної валюти
у внутрiшньому оборотi;
– здiйснення контролю за обiгом iноземної валюти та
валютних цiнностей [8, с. 95].
Спецiальнi принципи в силу їх важливостi i високо-
го рiвня нормативного узагальнення охоплюють своїм
регулятивним впливом прiоритетнi для держави валютнi
вiдносини. Вони є правовою основою формування i роз-
витку валютного права як підгалузі фiнансового права.
Висновки. Таким чином, завданням методологiї ва-
лютного права є виявлення сутностi, меж та особливос-
тей вiдбиття (вiдображення) галузевих методiв права
стосовно регулювання валютних вiдносин. Основним
методом валютно-правового регулювання (як i фiнансово-
правового регулювання) визнається метод владних
приписiв. За своєю структурою це органiчно цiлiсна
система безперервного впливу на учасникiв валютних
правовiдносин із метою реалiзацiї ними своїх функцiй.
Зазначена система уособлює в собi цiлiснiсть юридич-
них фактiв, з якими пов’язане виникнення та iснування
валютних правовiдносин, правовий статус їх суб’єктiв,
розподiл прав i обов’язкiв мiж ними, види санкцiй за по-
рушення приписiв правової норми та порядок їх застосу-
вання. Цей метод притаманний адмiнiстративному праву,
але, на вiдмiну вiд адмiнiстративних правовiдносин, учас-
ники валютних правовiдносин не позбавленi права опе-
ративної самостiйностi. Валютне право має свiй предмет
регулювання. Предмет валютного права – це сукупнiсть
суспiльних вiдносин, що виникають у процесi валютної
дiяльностi держави i здiйснення валютних операцiй рези-
дентами i нерезидентами.
№ 5 2017
♦

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Лисовский В.И. Международное торговое и финансовое право : учеб. пособие для вузов / В.И. Лисовский. – М. : Высш. шк.,
1974. – 215 с.
2. Дорофеев Б.Ю. Валютное право России : учебное пособие / Б.Ю. Дорофеев, Н.Н. Земцов, В.А. Пушин / под общ. ред. канд. юрид.
наук Б.Ю. Дорофеев. – М. : Изд-во НОРМА, 2000. – 360 с.
3. Вострикова Л.Г. Валютне право: учеб. пособие для вузов / Л.Г. Вострикова. М. : Юстицинформ, 2006. – 360 с.
4. Єрпилева Н.Ю. Актуальные проблемы теории и практики валютного права / Н.Ю. Єрпилева // Адвокат. – 2002. – № 9. – С. 23.
5. Крохина Ю.А. Валютное право : учебник для вузов / Ю.А. Крохина, Ю.Л. Смирникова, Ю.В. Тютина ; под ред. д-ра юрид.наук, проф.
Ю.А. Крохиной. – М. : Высшееобразование, 2007. – 378 с.
6. Валютное право : учебник / [Ю.А. Крохина, Н.Е. Абрамова, Л.И. Волова и др.] ; под. ред. Ю.А. Крохиной. – 3-е изд., перераб.
и доп. – М. : Юрайт, 2011. – 579 с.
7. Общая теория права : учеб. для юрид. вузов / [Ю.А. Дмитриев, И.Ф. Казьмин, В.В. Лазареви др.] ; Моск. ин-т экономики и
права, Юрид. учеб.-науч. центр МГТУ им. Н.Э. Баумана ; под общ. ред. А.С. Пилогкина. – 2-е изд., испр. и доп. – М. : Изд-во МГТУ
им. Н.Э. Баумана, 1997. – 384 с.
8. Косаренко Н.Н. Валютное право : курс лекций / Н.Н. Косаренко. – М. : Волтерс Клувер, 2010. – 144 с.
9. Тосунян Г.А. Теория банковского права. В 2 т. Т. 1 / Г.А. Тосунян. – М. : Юристъ, 2002. – 554 с.
10. Сухий Р.М. Поняття валютного права та його місце в системі права України / Р.М. Сухий [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : http://www.apdp.in.ua/v62/27.pdf.

УДК 342.9

ОСОБЛИВОСТІ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

FEATURES OF ADMINISTRATIVE LEGAL REGULATION OF ACTIVITIES

OF LOCAL AUTHORITIES

Гудзь І.Г.,
курсант факультету підготовки та перепідготовки
кваліфікації працівників податкової міліції
Університету державної фіскальної служби України
Шамрук М.Ю.,
курсант факультету підготовки та перепідготовки
кваліфікації працівників податкової міліції
Університету державної фіскальної служби України
У статті здійснений аналіз навчально-методичної, наукової та довідкової літератури щодо вивчення поняття «адміністративно-право-
вий статус органів місцевого самоврядування» та визначення особливостей адміністративного правового регулювання діяльності органів
місцевого самоврядування.
Ключові слова: адміністративно-правовий статус, органи місцевого самоврядування, структура, цільовий, структурно-організацій-
ний, компетенція.

В статье осуществлен анализ учебно-методической, научной и справочной литературы по изучению понятия «административно-
правовой статус органов местного самоуправления», и определены особенности административного правового регулирования деятель-
ности органов местного самоуправления.
Ключевые слова: административно-правовой статус, органы местного самоуправления, структура, целевой, структурно-организа-
ционный, компетенция.

The article analyzes the educational-methodical, scientific and reference literature on the study of the concept of the administrative and
legal status of local self-government bodies, and the definition of the peculiarities of administrative legal regulation of the activities of local self-
government bodies.
Key words: administrative-legal status, bodies of local self-government, structure, target, structural-organizational, competence.

Постановка проблеми. Із проголошенням України не-
залежною демократичною соціальною державою, в якій
людина, її життя, честь і гідність визнаються найвищими
соціальними цінностями, і з переходом економіки держа-
ви до ринкових відносин особливої актуальності набули
питання, пов’язані з необхідністю перебудови радянської
системи організації органів виконавчої влади в Україні.
Нині процеси реформування органів виконавчої влади в
Україні потребують підвищення якості й ефективності
управлінської діяльності в цій галузі, функціональної ре-
зультативності роботи органів виконавчої влади всіх рів-
нів, формування на основі сучасних наукових досліджень
відповідних методів управління з урахуванням специфіки
цієї сфери суспільних відносин.
Вітчизняне законодавство, зокрема конституційне, ад-
міністративне, фінансове, не повною мірою відображає
процеси, що відбуваються у сфері регулювання діяльності
органів виконавчої влади в контексті прийнятої Концеп-
ції адміністративної реформи, вихідним положенням якої
є теза «влада – для народу». Діяльність органів виконав-
чої влади ґрунтується на певних організаційно-правових
засадах, серед яких необхідно виділити економічні, полі-
тичні, соціальні завдання, які реалізуються під час функ-
ціонуванні механізму держави. Проте слід відзначити, що
існуюча система органів виконавчої влади нездатна вповні
забезпечити основні права, свободи й законні інтереси лю-
дини та громадянина.
У сучасних умовах з метою створення ефективної, еко-
номічно обґрунтованої, дієвої виконавчої влади потребує
вдосконалення як сама система органів виконавчої влади,
так і її організаційно-штатна структура. Крім того, чинне
законодавство, що регламентує діяльність Кабінету Мі-

198

ністрів України, інших органів виконавчої влади та дер-
жавних адміністрацій, потребує усунення недоліків, які
негативно позначаються на економічному та соціальному
становищі в Україні.
Окремі питання щодо визначення адміністратив-
но-правових засад реформування органів виконавчої
влади в умовах адміністративної реформи, організацій-
но-правових аспектів функціонування виконавчої вла-
ди, забезпечення законності в державному управлінні
розглядаються в роботах таких відомих фахівців, як
В.Б. Авер’янов, Н.М. Азаркін, М.В. Баглай, О.М. Бандурка,
Д.Н. Бахрах, Л.Л. Богачова, В.В. Богуцький, Ю.П. Битяк,
К.Г. Волинка, Б.Н. Габричидзе, В.Н. Гаращук, З.С. Гладун,
В.П. Горбатенко, В.А. Греченко, Б.С. Єбзєєв, В.М. Кампо,
М.С. Кельман, Л.В. Коваль, І.Б. Коліушко, В.К. Колпаков,
Т.М. Кравцова, С.О. Кравченко, С.П. Кисіль, О.В. Кузь-
менко, Є.В. Курінний, Н.Ф. Лата, В.Я. Малиновський,
О.Г. Мурашин, Н.Р. Нижник, В.М. Селіванов, О.Ф. Скакун,
С.Г. Стеценко, В.П. Тимощук, В.Д. Ткаченко, О.В. Хомен-
ко, В.Н. Хропанюк, A.M. Цвєтков, М.В. Цвік, В.М. Ша-
повал, Ю.С. Шемшученко та ін. Однак комплексного до-
слідження адміністративно-правових засад реформування
органів виконавчої влади допоки в Україні не здійснюва-
лося. Саме це й обумовило вибір теми цього дослідження
й визначає його актуальність та новизну.
Мета дослідження. Мета дослідження полягає в тому,
щоб на основі комплексного аналізу та вивчення теоре-
тичних положень щодо правового регулювання сучасної
системи органів виконавчої влади та адміністративно-пра-
вових засад реформування органів виконавчої влади сфор-
мулювати пропозиції щодо подальших напрямків вдоско-
налення адміністративно-правових засад реформування
органів виконавчої влади в умовах реформ.
Виклад основного матеріалу. Реформування місцево-
го самоврядування та територіальної організації влади має
здійснюватися на основі Конституції та законів України,
положень Європейської хартії місцевого самоврядування
з дотриманням таких принципів: верховенства права; від-
критості; прозорості та громадської участі; повсюдності
місцевого самоврядування; субсидіарності; доступності
публічних послуг; підзвітності та підконтрольності ор-
ганів і посадових осіб місцевого самоврядування тери-
торіальній громаді; підконтрольності органів місцевого
самоврядування органам виконавчої влади в питаннях до-
тримання Конституції та законів України; правової, орга-
нізаційної та фінансової спроможності місцевого самовря-
дування; державної підтримки місцевого самоврядування;
партнерства між державою та місцевим самоврядуванням;
сталого розвитку територій [8, с. 114].
На сьогодні Кабінетом Міністрів України затвердже-
на Державна стратегія регіонального розвитку на період
до 2020 р., в якій зазначено, що метою децентралізації
влади є відхід від централізованої моделі управління в
державі, забезпечення спроможності місцевого самовря-
дування та побудова ефективної системи територіальної
організації влади в Україні, реалізація повною мірою по-
ложень Європейської хартії місцевого самоврядування [7].
Також постановою Верховної Ради України був схва-
лений План законодавчого забезпечення реформ в Україні
(далі – План), в якому висвітлено питання щодо децен-
тралізації влади та реформи місцевого самоврядування
[2]. Щоб вирішити проблеми на рівні територіальних
громад, необхідно об’єднати зусилля громад і їхніх те-
риторій, а також потрібна фінансова підтримка держави.
Саме із цією метою було ухвалено два закони України –
«Про добровільне об’єднання територіальних громад» і
«Про співробітництво територіальних громад», адже,
незважаючи на те, що Конституція України надає право
жителям сіл на добровільних засадах об’єднуватися в єди-
ну територіальну громаду, формувати органи місцевого
самоврядування, механізм вирішення цього конституцій-
199
Порівняльно-аналітичне право
♦
ного припису на законодавчому рівні до цього часу було
не врегульовано [5; 19].
Метою Закону України «Про добровільне об’єднання
територіальних громад» є створення правових умов і
можливостей для посилення гарантій місцевого самовря-
дування; сприяння створенню дієздатних територіальних
громад; формування ефективних рад та їхніх виконавчих
органів, головним завданням яких має стати поліпшення
забезпечення потреб громадян, якісне надання їм необ-
хідних соціальних послуг; забезпечення сталого розвитку
відповідних територій, ефективного використання бю-
джетних коштів [5].
На основі проведеного аналізу ми можемо стверджува-
ти, що Закон України «Про співробітництво територіаль-
них громад» розроблено з використанням найкращого єв-
ропейського досвіду. Він визначає організаційно-правові
засади співробітництва територіальних громад, принципи,
форми, механізми такого співробітництва, його стимулю-
вання, фінансування та контролю, підстави та особливості
припинення співробітництва, оскільки чинне українське
законодавство передбачало лише загальні рамки упрова-
дження міжмуніципального співробітництва, припускало
об’єднання ресурсів органів місцевого самоврядування
для вирішення спільних проблем, але не містило правових
норм, які б дозволяли таке співробітництво [8, с. 115].
Варто зазначити, що і важливу роль у розвитку тери-
торіальних громад в Україні відіграє Закон України «Про
засади державної регіональної політики». Цей Закон ви-
значає основні правові, економічні, соціальні, екологічні,
гуманітарні та організаційні засади державної регіональ-
ної політики як складової частини внутрішньої політики
України [6].
На початку 2017 р. прийнято нові закони на реалі-
зацію реформи. Напрями реформування системи місце-
вого самоврядування в Україні Зокрема, Закон України
«Про внесення змін до деяких законодавчих актів Укра-
їни щодо статусу старости села, селища» визначає нове
поняття «старостинський округ» – частину території
об’єднаної територіальної громади, утвореної відповідно
до Закону України «Про добровільне об’єднання терито-
ріальних громад», на якій розташовано один або декілька
населених пунктів (сіл, селищ), крім адміністративного
центру об’єднаної територіальної громади, визначену
сільською, селищною, міською радою з метою забезпе-
чення представництва інтересів жителів такого населе-
ного пункту (населених пунктів) старостою. Крім того,
Законом передбачені повноваження старости та його
правовий статус [4].
За допомогою Закону України «Про внесення змін до
деяких законодавчих актів України щодо особливостей
добровільного об’єднання територіальних громад, розта-
шованих на територіях суміжних районів» нарешті було
подолано прогалину в законодавстві, яка протягом три-
валого часу перешкоджала призначенню перших виборів
в об’єднаних територіальних громадах Центральною ви-
борчою комісією (ЦВК) [3].
Як ми бачимо, обговорення законопроектів іде важ-
ко, вноситься багато поправок, законодавчі процеси за-
тягуються. Зокрема, той факт, що зміни до Конституції
України так і не були прийняті Верховною Радою України
в другому читанні, тягне за собою неприйняття великої
кількість законів, що мали б остаточно закріпити повно-
важення за новоствореними об’єднаними громадами. Для
завершення процесу децентралізації життєво необхідним
є прийняття цілої низки законодавчих та інших норматив-
но-правових актів.
Реформа публічної служби передбачає прийняття нової
редакції Закону України «Про службу в органах місцевого
самоврядування», побудованої на європейських принци-
пах державної служби; внесення змін до Бюджетного ко-
дексу України (щодо добровільного приєднання територі-
№ 5 2017
♦

альних громад) щодо належного ресурсного забезпечення ну нейтральність представництв виконавчої влади на
місцевого самоврядування, а саме: наділити органи місце- місцях через прозорі конкурсні процедури добору ке-
вого самоврядування фінансовими ресурсами відповідно рівників та посадових осіб цих органів; органів само-
до повноважень, перелік яких встановлюється законом; організації населення (нова редакція). Це забезпечить
запровадити горизонтальну систему вирівнювання спро- удосконалення процесу утворення органів самооргані-
можності місцевих бюджетів за доходами. зації населення незалежно від волі органів місцевого
Але слід зауважити і на тому, що напрями реформу- самоврядування, бо останні позбавляються повнова-
вання системи місцевого самоврядування в Україні не жень із надання дозволу на утворення органів самоор-
вилучати всі надлишкові доходи в заможних громад і, ганізації населення і прийматимуть рішення лише з де-
водночас, відійти від повного утримання менш заможних легування їм повноважень у межах компетенції власних
громад та стимулювати їх до розвитку – муніципальної виконавчих органів; місцевих референдумів, тобто за-
варти, що визначить правові передумови для вдоскона- конодавчого врегулювання питань проведення місце-
лення державного управління у сфері охорони правопо- вих референдумів – унормування визначення предмета
рядку, забезпечить права і свободи людини і громадяни- референдуму, його різновидів, процедур ініціювання,
на на основі його децентралізації, а також формування проведення та встановлення результатів; закріплення
організаційно-правових механізмів забезпечення реалі- можливості проведення голосування в масштабах райо-
зації рішень органів місцевого самоврядування, що при- нів та областей у межах компетенції їхніх органів міс-
ймаються у сфері забезпечення законності, правопоряд- цевого самоврядування [2].
ку, охорони прав, свобод і законних інтересів людини і Слід зазначити, що планом заходів щодо реалізації
громадянина. Органам місцевого самоврядування буде Концепції реформування місцевого самоврядування та
надано право утворювати за кошти територіальних гро- територіальної організації влади в Україні, затвердженої
мад муніципальну поліцію для підтримання громадсько- Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 22 ве-
го порядку та для ведення адміністративних проваджень ресня 2016 р. № 688-р [1], передбачено розроблення за-
у сферах їхньої відповідальності. конодавчих актів, зазначених у цій статті, що дає надію на
Прийняття закону про муніципальну варту надасть прискорення процесу завершення реформи децентраліза-
право органам місцевого самоврядування створювати за ції влади в Україні.
кошти місцевих бюджетів власні підрозділи правопорядку Висновки. На даний час Верховною Радою України,
із передачею відповідних повноважень та функцій поліції Кабінетом Міністрів України прийнята значна кількість
громадської безпеки органам муніципальної поліції з ура- нормативно-правових актів, що дозволяють реалізовувати
хуванням принципу усунення дублювання повноважень; реформу децентралізації влади, але ще залишаються не-
префектів. вирішеними питання діяльності територіальних громад,
Тобто територіальна організація влади на місцево- зазначені в цій статті, що потребують законодавчого вре-
му рівні дозволить забезпечити професійну та політич- гулювання.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Деякі питання реалізації Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні : Роз-
порядження Кабінету Міністрів України від 22 верес. 2016 р. № 688-р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/
control/ru/cardnpd?docid=249350402. Areas of Reform of Local Government System in Ukraine Theory and Practice of Public Administration
2(57)/2017 7.
2. План законодавчого забезпечення реформ в Україні : Постанова Верховної Ради України від 4 черв. 2015 р. № 509-VIII [Електро-
нний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/le/text/35/f444365n15.zip..
3. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо особливостей добровільного об’єднання територіальних громад,
розташованих на територіях суміжних районів : Закон України від 14 берез. 2017 р. № 1923-VIII [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon3.rada.gov.ua/laws/ show/1923-viii.
4. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо статусу старости села, селища : Закон України від 9 лют. 2017 р.
№ 1848-VIII [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/ laws/show/1848-19.
5. Про добровільне об’єднання територіальних громад : Закон України від 5 лют. 2015 р. № 157-VIII (із змінами) [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/157-19.
6. Про засади державної регіональної політики : Закон України від 5 лют. 2015 р. № 156-VIII [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/156-19.
7. Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2020 року: Постанова Кабінету Міністрів України від
6 серп. 2014 р. № 385. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov. ua/laws/show/385-2014-%D0%BF.
8. Серьогін С.М., Гончарук Н.Т. Теоретичні засади та основні напрямки реформування місцевого самоврядування й децентраліза-
ції влади в Україні / С.М. Серьогін // Аспекти публічного права. – 2015. – № 4. – С. 111–120 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://nbuv.gov.ua/UJRN/aplup_2015_4_16.

200
 Порівняльно-аналітичне право
♦

УДК 347.998.85

ПРОВАДЖЕННЯ В СПРАВАХ ПРО ПОРУШЕННЯ МИТНИХ ПРАВИЛ

ЯК РІЗНОВИД АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРОЦЕСУ

PROCEDURE FOR THE CUSTOMS OFFENSE PROCEEDING

AS A KIND OF ADMINISTRATIVE PROCESS

Дудченко В.В.,
аспірант кафедри адміністративного, господарського права
та фінансово-економічної безпеки
Навчально-наукового інституту права
Сумського державного університету
Стаття присвячена аналізу теоретичних положень і підходів щодо розуміння таких категорій, як «юридичний процес», «адміністра-
тивний процес», «адміністративне провадження», що дозволило з’ясувати правову природу провадження в справах про порушення
митних правил.
Досліджено адміністративний процес у широкому і вузькому розумінні, проаналізовано його структуру та визначено місце прова-
дження в справах про порушення митних правил в адміністративно-процесуальній діяльності. Визначено ознаки провадження в справах
про порушення митних правил та сформульовано його поняття.
Ключові слова: юридичний процес, адміністративний процес, адміністративне провадження, провадження у справах про порушен-
ня митних правил, юрисдикційне провадження.

Статья посвящена анализу теоретических положений и подходов к пониманию таких категорий, как «юридический процесс», «ад-
министративный процесс», «административное производство», что позволило выяснить правовую природу производства по делам
о нарушении таможенных правил.
Исследован административный процесс в широком и узком понимании, проанализирована его структура и определено место про-
изводства по делам о нарушении таможенных правил в административно-процессуальной деятельности. Определены признаки произ-
водства по делам о нарушении таможенных правил и сформулировано его понятие.
Ключевые слова: юридический процесс, административный процесс, административное производство, производство по делам
о нарушении таможенных правил, юрисдикционное производство.

This paper draws out scientific theories and approaches to categories “legal process”, “administrative process”, “administrative proceeding”
leading up to ascertainment the procedure for the customs offense proceeding’s nature.
This research heightened the narrower and wider meaning of administrative process and analyze it’s structure. Author formulates the concept
of the procedure for the customs offense proceeding and it’s characteristic features, which make it stand out from the rest types of administrative
proceedings.
Key words: legal process, administrative process, administrative proceeding, procedure for the customs offense proceeding, jurisdictional
proceedings.

Постановка проблеми. Формування в Україні право-
вої держави неможливе без створення дієвого механізму
гарантій конституційних прав і свобод людини і громадя-
нина. Водночас, забезпечення законності неможливе без
обмеження цих прав і свобод шляхом застосування заходів
державного, зокрема адміністративного, примусу.
Відповідальність, що настає за порушення митних
правил, є різновидом адміністративної відповідальності,
яка, у свою чергу, є одним із найбільш уживаних засобів
адміністративного примусу.
Порушення митних правил займають чільне місце
серед адміністративних правопорушень. Так, у Сумській
області за 2016 рік у провадженні юрисдикційних органів
перебували 61 262 справи про адміністративні правопо-
рушення, із них щодо порушень, передбачених Митним
кодексом України, – 602. Звісно, порівнюючи із кількістю
справ щодо адміністративних порушень, які посягають на
громадський порядок і безпеку (21 265), число порушень
митних правил не є значним. Проте необхідно зважати
на те, що ці порушення тягнуть за собою значні еконо-
мічні збитки. Станом на 25 вересня 2017 року митниця-
ми Державної фіскальної служби (далі –ДФС) порушено
справ про порушення митних правил на загальну суму
1,2 млрд грн. Порівняно з відповідним періодом минулого
року кількість порушених справ зросла майже на 39%.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Незважаючи
на те, що інститут адміністративної відповідальності та
провадження у справах про адміністративні правопору-
шення зокрема, є досить дослідженими явищами у вітчиз-
няній юридичній науці, правова природа провадження
у справах про порушення митних правил досі залишається
дискусійною. Питанням провадження у справах про по-
рушення митних правил присвячені праці О. М. Бандурки,
С.Ю. Беньковського, Д.М. Бахраха, Ю.П. Битяка, С.В. Ва-
щенка, С.Т. Гончарука, І.П. Голосніченка, С. А. Дуженко,
А.В. Дусик, Д.П. Калаянова, Т.О. Коломоєць, В.К. Колпа-
кова, О.В. Константи, О.І. Остапенка, В.В. Нижникової,
М.М. Тищенко, Н.В. Хорощак та ін. Водночас, правова
природа та зміст провадження у справах про порушення
митних правил досі не стали предметом комплексних на-
укових досліджень у адміністративному праві. Серед вче-
них немає єдності думок щодо кількості і змісту стадій
провадження у справах про порушення митних правил,
особливостей, що відрізняють його від інших видів юрис-
дикційних адміністративних проваджень.
З огляду на зазначене, метою цієї статті є аналіз про-
вадження у справах про порушення митних та визначення
його особливостей як окремого виду провадження у спра-
вах про адміністративні правопорушення.
Виклад основного матеріалу дослідження. Ґрун-
товне дослідження будь-якого юридичного явища не-
можливе без аналізу його походження та пояснення його
сутності. Провадження у справах про порушення митних
правил не є винятком. Беззаперечно, що провадження
у справах про порушення митних правил є різновидом
юридичного, зокрема, адміністративного процесу. Крім
того, провадження у справах про порушення митних
правил є різновидом правової (юридичної) діяльності.
Послідовне з’ясування змісту цих важливих правових
категорій дасть змогу безпосередньо підійти до визна-
чення сутності та особливостей провадження у справах
про порушення митних правил.

201
№ 5 2017
♦
Важливою функцією правової системи є правозасто-
совна діяльність, що є діяльністю з розгляду та вирішення
індивідуальних юридичних справ, яка полягає в наділенні
одних суб’єктів правами, покладанні на інших суб’єктів
юридичних обов’язків, офіційному визнанні юридичних
фактів, укладенні угод, розгляді юридичних питань про
наслідки правових спорів і правопорушень та притягнен-
ня винних до юридичної відповідальності органами та
посадовими особами позасудової юрисдикції. Втілення
правозастосовної функції правової системи в життя пе-
редбачає дотримання певної процедури реалізації норм
матеріального права [2, с. 124].
У теорії юридичної науки можна зустріти декілька
різних підходів до визначення категорій «правова діяль-
ність» та «юридична діяльність», однак всі вони зводяться
до уявлення юридичної діяльності як циклічного, проце-
дурно-процесуального явища.
Так, на думку М.В. Цвіка та О.В. Петришина, юридич-
на діяльність являє собою систему юридично значущих,
законодавчо регламентованих дій та операцій, спрямована
на задоволення публічних і приватних інтересів. Юридич-
ній діяльності притаманні певні ознаки: 1) виражається в
діях та операціях, які набувають юридичної значущості
завдяки їх реалізації за посередництвом правових засобів;
2) опосередкована правом; 3) направлена на задоволення
публічних і приватних потреб та інтересів; 4) є соціально
перетворюючою діяльністю; 5) має організуючу природу;
6) має інтелектуально-вольовий характер; 7) є ціннісно-
орієнтовною діяльністю [1, с. 391–392]. В.М. Кудрявцев
під поняттям правової діяльності розуміє дотримання і
виконання певної процедури дій, яка необхідна для до-
сягнення відповідного результату [3, с. 14]. В.М. Горшнєв
зазначає, що правова діяльність – це дотримання певного
порядку дій, у чіткій відповідності до конкретної мети, за-
для досягнення певного результату шляхом застосування
правових способів та засобів [4, с. 8,51,64].
Циклічний характер юридичної діяльності зумовлює
її формалізованість, опосередкованість процесуально-
правовими вимогами, які офіційно встановлюють режим,
порядок і умови діяльності компетентних органів. Отже,
реалізація норм матеріального права здійснюється за до-
помогою різних форм правової діяльності, що є необ-
хідною умовою для досягнення ефективності правової
системи [5, с. 146], однією із яких і виступає юридичний
процес.
На думку визначного теоретика юридичного процесу
В.М. Горшнєва, юридичний процес – це комплексна сис-
тема органічно взаємопов’язаних правових форм діяль-
ності уповноважених органів держави, посадових осіб, а
також зацікавлених у вирішенні різноманітних юридич-
них справ інших суб’єктів права, що: 1) відображається у
здійсненні операцій з нормами права в зв’язку з вирішен-
ням юридичних справ; 2) здійснюється уповноваженими
органами держави і посадовими особами на користь заці-
кавлених суб’єктів права; 3) закріплюється у відповідних
правових актах – офіційних документах; 4) регулюється
процедурно-процесуальними нормами; 5) забезпечується
відповідними засобами правової техніки [4, с. 8].
На думку М.О. Ктіторова, юридичний процес має низ-
ку властивостей: 1) здійснюється шляхом розгляду справ,
що тягне за собою певні юридичні наслідки; 2) є сукуп-
ністю правових форм діяльності компетентних органів
держави, посадових осіб та інших уповноважених на те
суб’єктів, здійснення якої врегульовано процесуальними
нормами; 3) завжди розглядається як діяльність, результат
якої спрямований на ухвалення юридичних рішень, що
закріплюються прийняттям відповідних правових актів,
і мають офіційний загальний (нормативно-правові акти)
або індивідуальний (акти застосування права) характер; 4)
в ході здійснення процесуальної діяльності необхідним є
використання різних методів (способів) і засобів юридич-
202
ної техніки; 5) це складна форма правової діяльності, що
складається з процесуальних стадій, які мають суворо ви-
значену послідовність [6, с. 28].
Різновидом юридичного процесу, виокремленого за
предметною ознакою, є адміністративний процес. Варто
зауважити, що в науці адміністративного права склалися
так звані «широкий» і «вузький» підходи до поняття ад-
міністративного процесу. У радянській юридичній науці
останній передбачав, що адміністративний процес – це
врегульована законом адміністративно-процесуальна ді-
яльність суб’єктів адміністративної юрисдикції уповно-
важених (компетентних) виконавчих органів (посадових
осіб) із застосування норм матеріального права під час
розв’язання адміністративно-правової справи, або під
час розгляду справ про адміністративно-правові пору-
шення [8, с.40]. У сучасній вітчизняній юридичній науці
«вузький» підхід до поняття адміністративного процесу
здебільшого розглядає його як юрисдикційну діяльність
адміністративних судів. На відміну від цього, згідно з
«широким» підходом, «адміністративний процес» є вре-
гульованим нормами адміністративного права порядком
діяльності органів виконавчої влади, їх посадових осіб та
інших суб’єктів, наділених відповідними повноваження-
ми щодо підготовки, ухвалення й документального закрі-
плення юридичних рішень загального або індивідуально-
го характеру.
Неоднозначно в теорії права вирішується питання
щодо структури адміністративного процесу, оскільки ад-
міністративно-процесуальні норми, що регулюють поря-
док застосування норм матеріального права, є різнорідни-
ми. Ця закономірність впливає на формування структури
адміністративного процесу.
На думку В.К. Колпакова, існують три види адміні-
стративного процесу: 1) адміністративно-правотворчий
процес – діяльність державної адміністрації з прийняття
нормативних адміністративних актів у порядку, встанов-
леному адміністративно-процесуальною формою; 2) адмі-
ністративно-правонаділяючий (оперативно-розпорядчий)
процес – діяльність суб’єктів державної виконавчої влади
з прийняття та виконання оперативно-розпорядчих, пра-
вонаділяючих та інших правозастосовних актів, спрямо-
ваних на організацію виконання законів та інших право-
вих актів, здійснювана в адміністративно-процесуальній
формі; 3) адміністративно-юрисдикційний процес – діяль-
ність суб’єктів державно-виконавчої влади, спрямована на
вирішення суперечок між різними суб’єктами, а також за-
стосування заходів адміністративного та дисциплінарного
примусу, здійснювана в адміністративно-процесуальній
формі [9, с. 284].
І.П. Голосніченко всю адміністративно-процесуальну
діяльність поділяє на адміністративно-процедурний та ад-
міністративно-юрисдикційний види [10, с. 22].
Слід згадати, що в науці адміністративного права іс-
нує також підхід, прихильники якого ототожнюють по-
няття «адміністративний процес» та «адміністративна
процедура». Однак слід пам’ятати, що значення термінів
«адміністративний процес», «адміністративна процеду-
ра», «адміністративне провадження» відмінне у правових
системах різних держав. У більшості Західних держав ці
поняття сприймаються як синоніми. Як слушно зазначає
М.П. Кунцевич, під час впровадження у вітчизняне зако-
нодавство нових термінів «адміністративний процес» та
«адміністративна процедура» слід мати на увазі, що запо-
зичення іноземної термінології не означає автоматичного
запозичення юридичних конструкцій, що позначається в
зарубіжному законодавстві цими термінами [7, с. 46].
Слід погодитись, що адміністративний процес є осо-
бливим видом юридичного процесу, що, на відміну від
інших видів процесів (кримінального, цивільного), має
складну структуру проваджень, які відрізняються одне від
одного за характером справ.

При цьому, на нашу думку, поняття «адміністративна
процедура» у вітчизняній правовій системі слід викорис-
товувати лише у значенні окремої процесуальної дії або їх
сукупності, об’єднаних спільною процесуальною метою,
урегульованих нормами адміністративного права. Адмі-
ністративне провадження, у свою чергу, слід вважати су-
купністю адміністративних процедур, кожна з яких завер-
шується прийняттям адміністративного акта, на підставі
якого починається нова процедура. Таким чином, окремі
адміністративні процедури відбуваються в певній послі-
довності і утворюють, таким чином, стадії адміністратив-
ного провадження.
На нашу думку, найбільш чітко специфіку адміністра-
тивного процесу відображає його структура, яка склада-
ється з юрисдикційних та неюрисдикційних адміністра-
тивних проваджень.
Адміністративно-юрисдикційний процес, у свою чер-
гу, є діяльністю органів виконавчої влади із вирішення
адміністративних спорів між різними суб’єктами, а також
із застосування заходів адміністративного й дисциплінар-
ного примусу, що здійснюється в адміністративно-проце-
суальній формі. Саме у ході здійснення юрисдикційних
проваджень органами виконавчої влади вирішується юри-
дична справа, виноситься правове рішення, здійснюється
захист прав та інтересів громадян.
У науці адміністративного права їх, зазвичай, поді-
ляють на три види: 1) провадження у справах про адмі-
ністративні правопорушення; 2) провадження з розгляду
скарг громадян; 3) дисциплінарні провадження щодо дер-
жавних службовців [11, с. 492].
Розглянемо більш детально поняття, зміст і особли-
вості провадження у справах про адміністративні право-
порушення. У науці адміністративного права сформу-
валися два підходи до правової природи провадження
в справах про адміністративні правопорушення: як пра-
вового інституту і як різновиду адміністративно-проце-
суальної діяльності.
Розглядаючи провадження в справах про адміністра-
тивні правопорушення як інститут адміністративного пра-
ва, вчені зазначають, що він містить норми, які регулюють
діяльність уповноважених органів, а також осіб щодо за-
стосування адміністративних стягнень за адміністративні
правопорушення. Так, з погляду В.К. Колпакова, прова-
дження у справах про адміністративні правопорушення
слід розглядати як правовий інститут, у рамках якого ре-
гулюються процесуальні адміністративно-деліктні право-
відносини і забезпечується вирішення адміністративних
справ, а також запобігання адміністративним правопору-
шенням [12, с. 336–337].
Правове регулювання провадження в справах про ад-
міністративні правопорушення здійснюється низкою ак-
тів, основним з яких є Кодекс України про адміністративні
правопорушення, який був прийнятий 7 грудня 1984 року
(далі – КупАП). Разом з КУпАП, який регулює загальні
положення провадження, існує ряд спеціальних норм,
які регламентують особливості провадження по окремих
категоріях адміністративних справ. Зокрема, глава 2 роз-
ділу VIII Митного кодексу України встановлює основні
положення провадження у справах про порушення мит-
них правил, наказ МВС України від 22 лютого 2001 року
№ 185 «Про затвердження Інструкції з оформлення мате-
ріалів про адміністративні правопорушення», Інструкція
з організації провадження та діловодства у справах про
адміністративні порушення правил, норм і стандартів,
що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху та
ін. Аналогічно, здійснення особливих видів проваджень
у справах про адміністративні правопорушення входить
до компетенції Національного банку України, Національ-
ної комісії регулювання ринків фінансових послуг, Анти-
монопольного комітету тощо та врегульовано відповідни-
ми підзаконними нормативно-правовими актами.
203
Порівняльно-аналітичне право
♦
Як різновид адміністративно-процесуальної діяль-
ності, провадження у справах про адміністративні пра-
вопорушення розглядається вченими через призму при-
таманних йому властивостей. Зокрема, М.М. Тищенко
вважає, що провадження у справах про адміністративні
правопорушення – це низка послідовних дій уповноваже-
них органів (посадових) осіб, а у деяких випадках інших
суб’єктів, які згідно з нормами адміністративного зако-
нодавства здійснюють заходи, спрямовані на притягнен-
ня правопорушників до відповідальності і забезпечення
виконання винесеної постанови [14, с. 219]. На думку
М.О. Ктіторова, провадження в справах про адміністра-
тивні правопорушення, як самостійний вид адміністратив-
ного-юрисдикційного процесу, має низку властивостей:
1) це провадження можливе лише за умови вчинення ад-
міністративного правопорушення; 2) коло суб’єктів цього
адміністративно-юрисдикційного провадження чітко ви-
значено КУпАП та іншими законодавчими актами; 3) за-
стосування адміністративних стягнень можливе лише
на підставі цього провадження; 4) специфіка процедури
провадження характеризується: оперативністю, еконо-
мічністю, простотою, короткими термінами, що прита-
манні природі адміністративно-процесуальної діяльності;
5) наявність процесуальних документів, що супроводжу-
ють кожну стадію цього провадження: протокол є підста-
вою для порушення справи, постанова про накладення
стягнення – результат розгляду, рішення виконується піс-
ля завершення стадії оскарження; 6) провадження у спра-
вах про адміністративні правопорушення потребує єдино-
го правового регулювання на державному рівні [6, с. 28].
Висновки. У контексті зазначеного, провадження
в справах про порушення митних правил слід розглядати
як специфічний різновид провадження у справах про адмі-
ністративні правопорушення, що є складовою адміністра-
тивного процесу, здійснюється згідно з його принципами,
має свою особливу структуру, що утворена сукупністю
стадій, які характеризуються своєю специфічною направ-
леністю, відносною самостійністю і логічною завершеніс-
тю. Таким чином, провадження у справах про порушення
митних правил – це самостійний різновид адміністратив-
но-юрисдикційного процесу, який являє собою врегульо-
вані нормами адміністративного права процесуальні від-
носини, що складаються з огляду на реалізацію завдань
та функцій органами доходів і зборів під час розгляду і
вирішення справ про порушення митних правил.
Виходячи з положень Митного кодексу України, осо-
бливостями, що вирізняють його поміж інших видів про-
ваджень у справах про адміністративні правопорушення,
є: 1) виникнення провадження у зв’язку із фактом вчи-
нення специфічного різновиду правопорушень – митних
правопорушень (порушень митних правил); 2) є юрисдик-
ційною діяльністю органів доходів і зборів і здійснюєть-
ся їх посадовими особами; 3) направлене на виконання
особливих завдань; 4) має специфічні стадії, відмінні від
класичних стадій проваджень у справах про адміністра-
тивні правопорушення (окрім розгляду справи, вине-
сення постанови та її перегляду з огляду на оскарження,
провадження у справах про порушення митних правил
також включає ряд процесуальних дій, що проводяться
з метою отримання доказів, необхідних для правильного
вирішення цієї справи (ст. 508 Митного кодексу України).
Твердження вчених про те, що провадження справ про по-
рушення митних правил врегульоване особливим видом
правових норм – нормами митного права, видається спір-
ним, враховуючи, що суспільні відносини, які виникають
під час здійснення цього виду юрисдикційної діяльності
органів доходів і зборів, врегульовані адміністративним
методом правового регулювання.
Враховуючи зазначене, перспективою подальших
наукових розвідок має бути дослідження інших осо-
бливих видів провадження в справах про адміністратив-
№ 5 2017
♦

ні правопорушення, а також перспективи вдосконалення порушення митних правил із врахуванням європейських

законодавчого регулювання провадження в справах про принципів і стандартів.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Загальна теорія держави і права : підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закладів / [М.В. Цвік, О.В. Петришин, Л.В. Авраменко та ін.] ;
за ред. М.В. Цвіка, О.В. Петришина. – Харків : Право, 2009. – 584 с.
2. Оніщенко Н.М. Правова система: проблеми теорії / Н.М. Оніщенко. – К. : Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького, 2002. – 352 с.
3. Кудрявцев В.Н. Право и поведение / В.Н. Кудрявцев. – М. : Юридическая литература, 1978. – 192 с.
4. Теория юридического процесса / [В.М. Горшенёв, В.Г. Крупин, Ю.И. Мельников и др.] ; под. ред. В.М. Горшенёва. – Х. : Вища
школа, 1985. – 191 с.
5. Афанасьев В.Г. Системность и общество / В.Г. Афанасьев. – М. : Политиздат, 1980. – 368 с.
6. Ктіторов М.О. Принципи провадження в справах про адміністративні правопорушення та забезпечення їх реалізації в діяльності
ОВС : дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / М.О. Ктіторов –
Ірпінь, 2009. – 206 с.
7. Кунцевич М.П. Юридична конструкція форми реалізації виконавчої влади / М.П. Кунцевич // Правовий вісник Української академії
банківської справи. – 2013. – № 2 (9). – С. 43–47.
8. Словарь административного права / И.Л. Бачило, Т.М. Гандилов, А.А. Гришковец и др. – М. : Фонд «Правовая культура», 1999. –
318 с.
9. Колпаков В.К. Адміністративне право України: підруч. / В.К. Колпаков, О.В. Кузьменко. – К. : Юрінком Інтер, 2003. – 544 с.
10. Голосніченко І.П. Адміністративний процес: навч. посіб. / І.П. Голосніченко, М.Ф. Стахурський. – К. : ГАН, 2003.– 256 с.
11. Адміністративне право України. Академічний курс : підруч :у 2 т. / ред. кол.: В.Б. Авер’янов (голова). – К. : Вид-во «Юридична
думка», 2004. – Т. 1: Загальна частина. – 584 с.
12. Колпаков В. К. Адміністративне право України : підруч. / В.К. Колпаков. – К. : Юрінком Інтер, 1999. – 736 с.
13. Адміністративне право України : підруч. / Ю. П. Битяк, В.М. Гаращук, В.В. Богуцький та ін. ; за заг. ред. Ю.П. Битяка, В.М. Гаращу-
ка, В.В. Зуй. – Харків : Право, 2010. – 624 с.

УДК 342.9: 349.41

ПОРУШЕННЯМ ПРАВИЛ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНИ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ

ЯК ПІДСТАВА АДМІНІСТРАТИВНО-ДЕЛІКТНИХ ВІДНОСИН

VIOLATION OF NATURAL RESOURCES USE AND PROTECTION RULES

AS THE BASIS OF ADMINISTRATIVE AND DELICT RELATIONS

Іванов Ф.О.,
аспірант кафедри адміністративного та фінансового права
Національного університету біоресурсів і природокористування України
У статті здійснюється дослідження порушення правил використання та охорони природних ресурсів як основної підстави для ви-
никнення адміністративно-деліктних відносин. У процесі дослідження здійснюється спроба кваліфікації порушення правил використання
та охорони природних ресурсів за об’єктом; за ступенем блокування отримання необхідних благ суспільством; за формою вини, щодо
деліктів, які порушують процедурні аспекти режимних правил у сфері використання та охорони природних ресурсів; критерієм рівня по-
турання техногенним змінам довкілля.
Ключові слова: адміністративне правопорушення, адміністративний делікт, порушення правил використання та охорони природних
ресурсів, адміністративна відповідальність, адміністративно-деліктні відносини.

В статье осуществляется исследование отдельные аспекты нарушение правил использования и охраны природных ресурсов как ос-
новного основания возникновения административно-деликтных отношений. В процессе исследования осуществляется попытка квали-
фикации нарушения правил использования и охраны природных ресурсов по объекту; по степени блокировки получения необходимых
благ обществом; по форме вины, что касается деликтов, которые нарушают процедурные аспекты режимных правил в сфере использо-
вания и охраны природных ресурсов; критерием уровня способствующего техногенным изменениям окружающей среды.
Ключевые слова: административное правонарушение, административный деликт, нарушение правил использования и охраны
природных ресурсов, административная ответственность, административно-деликтные отношения.

The article investigates the violation of the rules of use and protection of natural resources as the main reason for the emergence of admin-
istrative and delict relations. In the course of the research an attempt is made to qualify violations of the rules of use and protection of natural
resources by object; by the degree of blocking the obtaining of necessary goods by society; in the form of guilty, concerning delinquents that
violate the procedural aspects of regime regulations in the field of use and protection of natural resources; criterion of level of condolence to
technogenic changes of the environment.
Key words: аdministrative offense, administrative delinquency, violation of rules of use and protection of natural resources, administrative
liability, administrative and delict relations.

Постановка проблеми. У часи сьогодення внаслідок
зневажливого споживацького ставлення до природної еко-
системи України з боку громадян юридичних осіб ми зму-
шені констатувати, що становище природної екосистеми
в Україні набуває загрозливого характеру, що може при-
звести до техногенної катастрофи. Підпільний видобуток
бурштину, нелегальні вугільні копанки, тотальна вирубка
лісових насаджень тощо. Цей список можна продовжува-
ти ще численним рядом протиправних діянь, що мають
місце в період сьогодення. Окрім того, слід зауважити,
що проблема знищення або пошкодження природних ре-
сурсів, наслідки якої складно передбачити, набуває наразі
глобального характеру. З огляду на це, дослідження про-
блеми порушення правил використання та охорони при-

204

родних ресурсів як основної підстави для виникнення
адміністративно-деліктних відносин виходить на якісно
новий рівень актуальності. Окрім того, вивчення факторів
вчинення адміністративних деліктів у сфері використання
та охорони природних ресурсів допоможе краще зрозумі-
ти їх сутність, а отже, і засобів, що сприятимуть їх попе-
редженню.
Стан опрацювання проблеми. Окремі напрями ад-
міністративно-деліктних відносин у сфері природокорис-
тування було здійснено такими вченими, як: С. Балабан,
В. Денисенко, В. Єрмоленко, Е. Зінь, В. Коваленко, В. Кол-
паков, В. Курило, С. Пєтков, С. Подлінув, М. Самбор,
О. Стукаленко, О. Харитонова, О. Шем’яков, Є. Шульга та
інші. Однак комплексного аналізу факторам вчинення ад-
міністративних деліктів у сфері використання та охорони
природних ресурсів приділено не було.
Метою статті є аналіз порушення правил використан-
ня та охорони природних ресурсів як підстави адміністра-
тивно-деліктних відносин.
Виклад основного матеріалу. Починаючи дослі-
дження окремих аспектів порушення правил охорони та
використання природних ресурсів як підстав виникнення
адміністративно-деліктних відносин, на нашу думку, слід
ознайомитись із доктринальними та теоретичними на-
працюваннями в контексті визначення сутності категорій
«адміністративний делікт», «підстава відповідальності»,
«підстава адміністративної відповідальності», «підстава
адміністративно-деліктних відносин».
У теорії права під поняттям «адміністративний делікт
у сфері використання та охорони природних ресурсів»
зазвичай розуміють протиправну, винну (умисну або нео-
бережну) дію чи діяльність, яка посягає на встановлений
порядок охорони та використання всіх існуючих вичерп-
них компонентів навколишнього середовища, основне
призначення яких, з матеріального погляду, є забезпечен-
ня необхідними благами суспільство через безпосередню
розумову та фізичну діяльність конкретних людей, заді-
яних в їх використанні. Тоді як адміністративно-деліктні
відносини у сфері використання та охорони природних
ресурсів – це врегульовані нормами адміністративного
права суспільні відносини, які виникають, змінюються
або припиняються під час посягання на встановлений
порядок охорони та використання всіх існуючих вичерп-
них компонентів навколишнього середовища, основне
призначення яких, з матеріального погляду, є забезпечен-
ня необхідними благами суспільство через безпосередню
розумову та фізичну діяльність конкретних людей, заді-
яних в їх використанні.
Досліджуючи теоретико-правові засади підстав адмі-
ністративної відповідальності Р. Стадниченко стверджує,
що всебічний розгляд проблематики адміністративної
відповідальності неможливий без визначення її підстав
як «необхідної умови прикладного застосування адмі-
ністративних санкцій» [1, с. 24] та «…головного чинни-
ка об’єктивізації адміністративної відповідальності»
[2, с. 115]. Будучи «відправною точкою» правозастосовно-
го процесу, підстави відповідальності відіграють провідну
роль в об’єктивізації адміністративно-деліктних відносин.
Їх наявність активує адміністративно-деліктну норму, при-
водить у дію механізм її застосування. Одночасно вони ви-
ступають критерієм кваліфікації адміністративних делік-
тів (відсутність підстав адміністративної відповідальності
свідчить про відсутність у діянні ознак адміністративного
проступку) та засобом їх відмежування від інших право-
порушень: кримінальних, цивільних, дисциплінарних
тощо. Проблема підстав адміністративної відповідальнос-
ті безпосередньо пов’язана із встановленням обсягу за-
стосування заходів адміністративного стягнення, забезпе-
ченням законності при притягненні до відповідальності,
дотриманням прав і свобод громадян. Важливість їхньо-
го визначення зумовлена нагальними потребами право-
205
Порівняльно-аналітичне право
♦
застосовної практики, ефективність якої прямо залежить
від того, наскільки правильно і доцільно застосовується
кожна адміністративно-деліктна норма [3, с. 122]. Тобто
підстави адміністративної відповідальності слугують для
активізації адміністративно-деліктної норми, яка, у свою
чергу, реалізовує своє законодавче покликання.
Однак, попри власне наукове та практичне значення,
питання підстав адміністративної відповідальності досі є
невирішеним у законодавчому полі. На відміну від Кри-
мінального кодексу України, який містить розгорнуте ви-
значення підстав кримінальної відповідальності, Кодекс
України про адміністративні правопорушення (далі –
КУпАП) (як і інші акти вітчизняного законодавства) не
дозволяє чітко ідентифікувати цей адміністративно-пра-
вовий феномен. Імпліцитне уявлення про нього можна
сформувати хіба що на основі ст. 7 КУпАП, згідно з якою
«ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв’язку
з адміністративним правопорушенням інакше як на під-
ставах і в порядку, встановлених законом». Вважаємо, що
таке уявлення буде скороченим та неповним. Наведене
положення розкриває юридичну природу підстав адміні-
стративної відповідальності, але не визначає їх сутність.
Іншими словами, законодавець не вказує, що саме слід
розуміти під поняттям «підстави адміністративної відпо-
відальності», – він лише констатує обов’язковість їхнього
законодавчого закріплення [2, с. 122–123].
Таким чином, можна спостерігати суспільну необхід-
ність в законодавчому закріпленні підстав адміністратив-
ної відповідальності (зокрема,і в сфері використання та
охорони природних ресурсів) з метою забезпечення закон-
ності при притягненні до відповідальності та дотриманні
прав і свобод громадян.
Звернемо увагу, що адміністративні правовідноси-
ни виникають, змінюються і припиняються за настання
конкретних життєвих обставин, які прийнято називати
юридичними фактами. Важливішою їхньою властивістю
є здатність зумовлювати настання правових наслідків [4].
Загальна теорія держави та права констатує, що юри-
дичні факти є необхідними умовами для виникнення
правовідносин і характеризуються такими ознаками: зна-
ходять свій вияв у зовнішніх обставинах або подіях мате-
ріального світу і пов’язані з їх наявністю або відсутністю;
прямо або опосередковано передбачені нормами права;
викликають передбачені законом юридичні наслідки
[5, с. 140]. Таким чином, підставами виникнення адміні-
стративно-деліктних відносин у сфері використання та
охорони природних ресурсів є конкретні юридичні факти,
які породжують наслідки передбачені в адміністративно-
деліктній нормі.
Зазначаючи про підстави виникнення адміністратив-
но-деліктних правовідносин, слід акцентувати увагу на
тому, що ж до неправомірних дій (правопорушень, делік-
тів), як юридичних фактів, то вони характерні тим, що мо-
жуть бути тільки такими, що створюють правовідносини,
у деяких випадках – такими, що змінюють їх, або такими,
що перешкоджають виникненню правовідносин, але ніко-
ли не бувають такими, що припиняють правовідносини,
або такими, що поновлюють права і обов’язки. При цьо-
му, якщо ж зобов’язаний суб’єкт порушить вимогу вести
себе певним чином, то замість регулятивних правовід-
носин виникають правовідносини охоронні (регулятивні
правовідносини трансформуються в охоронні), підставою
чого є припис норми права та вчинення адміністративного
делікту. Але йтиметься вже не про реалізацію правил ад-
міністративно-правових регулятивних норм, якими були
визначені вимоги до поведінки зобов’язаного суб’єкта,
а про реалізацію положень охоронних адміністративно-
правових норм, які передбачають встановлення нових
прав та обов’язків унаслідок адміністративного делікту,
відображаючи, таким чином, трансформацію регулятив-
них (управлінських) адміністративно-правових відносин
№ 5 2017
♦
в охоронні (адміністративно-деліктні) [6, с. 123; 8, с. 14].
Виходячи з вказаних міркувань, провадження у справах
про адміністративні проступки (у КУпАП – адміністра-
тивні правопорушення) складають ядро адміністративно-
деліктних правовідносин [8, с. 51].
Таким чином, підставою виникнення адміністратив-
но-деліктних відносин у сфері використання та охорони
природних ресурсів є припис адміністративно-деліктної
норми та процедура її активізації, яка в свою чергу, реа-
лізовує своє законодавче покликання (тобто безпосереднє
вчинення адміністративного делікту, який посягає на вста-
новлений порядок охорони та використання всіх існую-
чих вичерпних компонентів навколишнього середовища,
основне призначення яких з матеріальної точки зору є за-
безпечення необхідними благами суспільство через безпо-
середню розумову та фізичну діяльність конкретних лю-
дей, задіяних в їх використанні).
Звернемо увагу, що підставою для виникнення адміні-
стративно-деліктного відношення виступають не будь-які
юридичні факти, а лише ті, що є результатом волевияв-
лення особи, котра винно вчинила дію або бездіяльність,
що знайшла свій вираз у порушенні вимог норми права,
що передбачає адміністративну відповідальність, а також
делікти правозастосування [9, с. 34–36].
Тобто підставою виникнення адміністративно-де-
ліктних відносин у сфері використання та охорони при-
родних ресурсів буде тільки той делікт, в основі якого
знаходиться волевиявлення особи, котра винно вчинила
дію або бездіяльність, що виразилися в порушенні вимог
норми права. На нашу думку, порушенням правил ви-
користання та охорони природних ресурсів є вчинення
особою будь-якого адміністративного делікту в цій сфе-
рі, який за своєю суттю здатний потурати техногенним
змінам довкілля та бути перепоною для отримання необ-
хідних благ суспільством.
В. Книш класифікує всі адміністративні правопору-
шення в галузі охорони навколишнього природного се-
редовища та використання природних ресурсів з огляду
на об’єкт посягання на земельні, надрові, водні, лісові та
рослинні, атмосферні правопорушення, правопорушення
проти тваринного світу. До адміністративних земельних
правопорушень належать: псування і забруднення сіль-
ськогосподарських та інших земель (ст. 52 КУпАП); по-
рушення правил використання земель (ст. 53 КУпАП ),
самовільне зайняття земельної ділянки (ст. 531 КУпАП);
приховування або перекручування земельного кадастру
(ст. 532 КУпАП); несвоєчасне повернення тимчасово за-
йманих земель або неприведення їх у стан, придатний
для використання за призначенням (ст. 54 КУпАП) тощо.
Надрові правопорушення охоплюють порушення вимог
щодо охорони надр (ст. 57 КУпАП); порушення правил
і вимог проведення робіт з геологічного вивчення надр
(ст. 58 КУпАП). Водні правопорушення включають пору-
шення правил охорони водних ресурсів (ст. 59 КУпАП);
порушення вимог щодо охорони територіальних і вну-
трішніх морських вод від забруднення і засмічення
(ст. 591 КУпАП); порушення правил водокористування
(ст. 60 КУпАП) тощо. До адміністративних лісових та
рослинних правопорушень належать: порушення вста-
новленого порядку використання лісосічного фонду,
заготівлі і вивезення деревини, заготівлі живиці (ст. 64
КУпАП); незаконна порубка, пошкодження та знищення
лісових культур і молодняка (ст. 65 КУпАП); самовільне
випалювання сухої рослинності або її залишків (ст. 771
КУпАП); порушення законодавства про захист рослин
(ст. 831 КУпАП) тощо. Правопорушення, що посягають
на тваринний світ – це порушення правил використання
об’єктів тваринного світу (ст. 85 КУпАП); виготовлення
та збут заборонених знарядь добування об’єктів тварин-
ного або рослинного світу (ст. 851 КУпАП); порушення
правил китобійного промислу (ст. 86 КУпАП) тощо. До
206
адміністративних атмосферних правопорушень можна
віднести порушення порядку здійснення викиду забруд-
нюючих речовин в атмосферу або вплив на неї фізич-
них та біологічних факторів (ст. 78 КУпАП); порушення
порядку здійснення діяльності спрямованої на штуч-
ні зміни стану атмосфери і атмосферних явищ (ст. 781
КУпАП); недодержання вимог щодо охорони атмосфер-
ного повітря при введенні в експлуатацію і експлуатації
підприємств і споруд (ст. 79 КУпАП) тощо [10, с. 68].
Ми вважаємо, що, окрім класифікації порушень правил
використання та охорони природних ресурсів за об’єктом,
доцільно здійснити їх розподіл за критерієм рівня поту-
рання техногенним змінам довкілля, ступенем блокування
отримання необхідних благ суспільством та виокремити
такий критерій класифікації як делікти, що порушують
процедурні аспекти режимних правил в цій сфері за фор-
мою вини.
За першим критерієм адміністративні делікти у сфері
використання та охорони всіх існуючих вичерпних компо-
нентів навколишнього середовища, основне призначення
яких з матеріальної точки зору є забезпечення необхід-
ними благами суспільство через безпосередню розумову
та фізичну діяльність конкретних людей, задіяних в їх ви-
користанні слід поділити на:
1) конкретно зумовлюючі техногенні зміни довкілля
(наприклад, псування і забруднення сільськогосподар-
ських та інших земель (ст. 52 КУпАП); порушення правил
використання земель (ст. 53 КУпАП), порушення правил
водокористування (ст. 60 КУпАП); порушення порядку
здійснення викиду забруднюючих речовин в атмосферу
або вплив на неї фізичних та біологічних факторів (ст. 78
КУпАП); порушення правил використання об’єктів тва-
ринного світу (ст. 85 КУпАП); та інші);
2) опосередковано зумовлюючі техногенні зміни до-
вкілля, але не виключають такого діяння в майбутньому:
(наприклад, недодержання вимог щодо охорони атмос-
ферного повітря при введенні в експлуатацію і експлуа-
тації підприємств і споруд (ст. 79 КУпАП); виготовлення
та збут заборонених знарядь добування об’єктів тварин-
ного або рослинного світу (ст. 851 КУпАП); незаконна
порубка, пошкодження та знищення лісових культур і мо-
лодняка (ст. 65 КУпАП); порушення вимог щодо охорони
територіальних і внутрішніх морських вод від забруднен-
ня і засмічення (ст. 591 КУпАП) тощо).
За рівнем блокування отримання необхідних благ сус-
пільством адміністративні делікти в сфері використання та
охорони природних ресурсів слід поділити на групи в за-
лежності від об’єкта, якому завдається шкода. Відповідно,
такими групами є посягання на блокування отримання зе-
мельних, надрових, водних, лісових та рослинних, атмос-
ферних благ та благ пов’язаних з тваринним світом.
Делікти, що порушують процедурні аспекти режим-
них правил у сфері використання та охорони всіх існу-
ючих вичерпних компонентів навколишнього середови-
ща, основне призначення яких, з матеріального погляду,
є забезпечення необхідними благами суспільство через
безпосередню розумову та фізичну діяльність конкрет-
них людей, задіяних в їх використанні за формою вини
слід поділити на: 1) ті, що здійснюються особою умисно,
з метою задоволення власного корисного мотиву (само-
вільне зайняття земельної ділянки, приховування або
перекручування земельного кадастру); 2) ті, що здійсню-
ються особою з необережності під впливом різноманіт-
них життєвих факторів (порушення вимог пожежної без-
пеки в лісах, пошкодження сінокосів і пасовищних угідь
на землях державного лісового фонду); 3) ті, що можуть
вчинятись як умисно для задоволення власного корисно-
го мотиву, так і з необережності під впливом різноманіт-
них життєвих факторів (порушення правил китобійного
промислу, недодержання вимог щодо охорони атмосфер-
ного повітря під час введення в експлуатацію і експлу-
 Порівняльно-аналітичне право
♦

атації підприємств і споруд, порушення правил і вимог правопорушення до відповідальності. Але на певному ета-
проведення робіт з геологічного вивчення надр). пі своєї діяльності екологічна інспекція виконує дії (збір
Фактори виникнення адміністративно-деліктних від- первинної доказової бази, їх оцінка, прийняття рішення
носин, що спричиняють техногенні зміни довкілля та є щодо притягнення особи до відповідальності), тотожні ді-
перепоною для отримання необхідних благ суспільством, яльності органу дізнання в ОВС, і навіть дублює їх. З огля-
тобто порушують правила використання та охорони при- ду на це, існує нагальна потреба в чіткому їх законодавчо-
родних ресурсів слід шукати в гіпотезі конкретної адмі- му розподілі.
ністративно-деліктної норми. Зазначений аналіз свідчить Висновки. Дослідження окремих аспектів порушення
про необхідність в гіпотезі даних норм зазначення форми правил використання та охорони природних ресурсів до-
вини правопорушника для забезпечення законності при зволило зрозуміти їх природу та визначити їх як вчинен-
притягненні до відповідальності та дотриманні прав і сво- ня особою будь-якого адміністративного делікту в даній
бод громадян. сфері, який за своєю суттю здатний спричинити техно-
Щоб виступати підставою юридичної відповідальності, генні зміни довкілля та стати перепоною для правомір-
порушення використання та охорони природних ресурсів ного користування ними з боку суспільства та отримання
має бути виявлено та зафіксовано. Таку функцію здійсню- конкретних благ. Окрім того, стало зрозумілим, що кла-
ють уповноважені державні органи і посадові особи [11]. сифікувати порушення правил використання та охорони
Виявлення порушення передбачає прийняття певного природних ресурсів можна: за об’єктом; за критерієм рів-
комплексу управлінських рішень. На Державну екологіч- ня потурання техногенним змінам довкілля; за ступенем
ну інспекцію покладено обов’язки з ведення цілеспрямо- блокування отримання необхідних благ суспільством; за
ваної діяльності у галузі контролю над дотриманням еко- формою вини, щодо деліктів, які порушують процедурні
логічного законодавства, реагування на його порушення аспекти режимних правил у сфері використання та охоро-
та збору доказової бази для притягнення винних у скоєнні ни природних ресурсів.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Стадниченко Р. В. К вопросу об основаниях административной ответственности / Р.В. Стадниченко // Вестник Омск. Ун-та. Серия
Право. – 2005. – № 2 . – С. 19–27.
2. Возиянов А. А. Понятие и основания административной ответственности / А.А. Возиянов // Человек и право. – 2010. – № 12. –
С. 111–119.
3. Гуржій А.В. Теоретико-правові засади визначення підстав адміністративної відповідальності / А.В. Гуржій // Науковий вісник Дніпро-
петровського державного університету внутрішніх справ. – 2011. – № 3. – С. 122–132.
4. Адміністративне право України. Юридичні факти, що породжують, змінюють та припиняють адміністративно-правові відносини
IGROUPTEAMSITE. – 2015. –URL: https://sites.google.com/.
5. Цвік М. В. Загальна теорія держави і права: [підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закладів освіти] / М.В. Цвік // Національна
юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. – Харків : Право, 2002. – 432 с.
6. Харитонова О.І. Адміністративно-правові відносини: концептуальні засади та правова природа : дис. ... док. юрид. наук. : 12.00.07 /
Харитонова Олена Іванівна. – Одеса, 2004.
7. Бунечко В.І. Виникнення і розвиток адміністративно-деліктних правовідносин / В.І. Бунечко // Форум права. – 2015. – № 3. –
С. 11–15.
8. Муза О.В. Виникнення і розвиток адміністративно-деліктних правовідносин / О.В. Муза // Наукові записки Інституту законодавства
Верховної Ради України. – 2014. – № 1. – С. 49–53.
9. Денисенко В.В. Теория административно-деликтных отношений: дис. … док. юрид. наук: 12.00.014 / В.В. Денисенко // СПб., 2002.–
342 с.
10. Книш В.І. Особливості адміністративної відповідальності за вчинення правопорушень у галузі охорони навколишнього природно-
го середовища та раціонального використання природних ресурсів / В. І. Книш // Право і Безпека. – 2011. – № 1. – С. 68–71.
11. Екологічне право України : [підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл.] / за ред. А.П. Гетьмана та М.В. Шульги. — Х. : Право,.
2009. – 328 с.

207
№ 5 2017
♦

УДК 342.565

ОСОБЛИВОСТІ ВПРОВАДЖЕННЯ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ

ІНСТИТУТУ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОСЛУГ

FEATURES OF IMPLEMENTATION AND FUNCTIONING

OF THE INSTITUTE OF ADMINISTRATIVE SERVICES

Карпин Н.П.,
курсант навчального взводу ПМПФ-16-3
факультету податкової міліції
Університету державної фіскальної служби України
Блажко Н.О.,
курсант навчального взводу ПМПФ-16-3
факультету податкової міліції
Університету державної фіскальної служби України
У статті досліджено зміст і структуру інституту адміністративних послуг, проблеми впровадження та функціонування окремого інсти-
туту адміністративних послуг у доктрині адміністративного права України та його співвідношення з суміжними інститутами адміністра-
тивного права; виокремлено однойменну навчальну дисципліну, а також визначено основні напрями подальшого розвитку зазначеного
інституту.
Ключові слова: інститут адміністративних послуг, адміністративна процедура, адміністративна відповідальність, діяльність із на-
дання адміністративних послуг населенню.

В статье исследовано содержание и структуру института административных услуг, проблемы внедрения и функционирования от-
дельного института административных услуг в доктрине административного права Украины и его соотношение со смежными института-
ми административного права; выделены одноименную учебную дисциплину, а также определены основные направления дальнейшего
развития указанного института.
Ключевые слова: институт административных услуг, административная процедура, административная ответственность, деятель-
ность по предоставлению административных услуг населению.

In the article the content and structure of the institute of administrative services, the problems of implementation and functioning of a separate
institute of administrative services in the doctrine of administrative law of Ukraine and its relation with adjacent institutes of administrative law are
researched; the educational discipline of the same name is singled out, as well as the main directions of further development of the said institute
are determined.
Key words: institute of administrative services, administrative procedure, administrative responsibility, activity on provision of administrative
services to the population.

Постановка проблеми. Сьогодні всебічне забез-
печення прав та свобод людини під час надання адміні-
стративних послуг органами виконавчої влади України є
найактуальнішим питанням, яке постає під час вирішення
важливих правових завдань у рамках різних галузей пра-
ва. Урегулювання проблеми визначення ціннісної орієн-
тації інституту адміністративних послуг протягом етапу
його становлення надає особливої актуальності визнанню
і збереженню прав та свобод людини, що може бути до-
сягнуто лише завдяки якісному забезпеченню доступних
сервісно-публічних послуг.
Стан дослідження. Розвиток та функціонування ін-
ституту адміністративних послуг органів виконавчої вла-
ди за допомогою аналізу методик теоретичного пізнання,
можна сказати, що надання сервісно-публічних послуг
потребує подальшого вивчення, навіть незважаючи на те,
що наразі вже зроблено рішучі кроки на шляху до побу-
дови ефективної моделі адміністративних послуг. В укра-
їнські адміністративно-правовій науці дослідженням ін-
ституту адміністративних послуг займалися такі вчені,
як В.М. Безчастний, С.Л. Дембіцька, Ю.О. Даньшина,
О.В. Кузьменко, М.С. Міхновська, О.В. Поляк, Т.Г. Сар-
чинська.
Метою статті є розглянути основні проблеми станов-
лення інституту адміністративних послуг з урахуванням
його особливого значення для забезпечення реалізації й
захисту прав і свобод юридичних осіб і дослідити форму-
вання теорії адміністративних актів з урахуванням євро-
пейських стандартів незалежної адміністрації.
Завданнями статті є такі:
1) дослідити формування інституту адміністративних
послуг в адміністративно-правовій доктрині України;
2) визначити зміст і місце інституту адміністративних
послуг в галузі адміністративного права України;
3) провести дослідження нормативно-правового регу-
лювання інституту адміністративних послуг в Україні.
Виклад основного матеріалу. Ураховуючи той факт,
що інститут права є системою порівняно відокремлених
і пов’язаних між собою правових норм, які регулюють
певну групу громадських відносин, а також те, що осно-
вною метою інститутів, які існують у рамках адміністра-
тивного права, вважається забезпечення суцільного, по-
рівняно завершеного правового регулювання, інтенсивне
правниче вивчення сфери адміністративних послуг і
практичне оновлення нормативної бази та порядку їх на-
дання сприяли становленню нового, незалежного інсти-
туту адміністративного права. Введення в правовий обіг
поняття «адміністративні послуги» спрямоване не так на
впровадження окремого виду адміністративно-правових
відносин між людиною і державою, як на переосмислення
взаємовідносин між державними органами і громадянами,
бо сутність цього поняття полягає у «службі держави ін-
тересам людини», до того ж, основним у цьому контексті
виступає принцип верховенства права [1].
Уже зроблено перші кроки щодо вдосконалення ін-
ституту адміністративних послуг, які надаються органами
виконавчої влади. Наразі в центри адміністративних по-
слуг нашої держави громадяни звертаються за наданням
більш як 200 видів різноманітних послуг. Ураховуючи
цей показник, можна виокремити проблему необґрунто-
ваного перевищення кількості сервісно-публічних послуг,
котрі повинні надаватися органами виконавчої влади. Від-
так доцільним вбачається, по-перше, проведення аналізу
всіх існуючих адміністративних послуг, а, по-друге, –

208

об’єднання тотожних за змістом сервісно-публічних по-
слуг. Можна припустити, що це сприятиме скороченню
їхньої кількості вдвічі.
За даними соціологічних опитувань, суб’єкти (фізичні
або юридичні особи), які відповідно до ст. 1 Закону Укра-
їни «Про адміністративні послуги» звертаються до спеці-
алізованих центрів по такі послуги, задоволені високою
якістю обслуговування та професіоналізмом працівників
цих установ [2].
Слушним є твердження В. Бесчастного, що рівень ви-
користання сучасних інформаційних технологій у сфері
надання адміністративних послуг залишається недостат-
нім. З цієї причини актуальності набуває включення до
механізму надання адміністративних послуг інформа-
ційно-комунікаційної складової, котра давала б суб’єкту
звернення змогу отримувати необхідний пакет послуг
у режимі on-line. Хоча наразі спостерігається зростання
популярності застосування інформаційних технологій
у сфері надання адміністративних послуг, у багатьох роз-
винених країнах Заходу активно застосовуються явочно-
нормативні процедури забезпечення громадян реєстрацій-
ними адміністративними послугами [3].
Тому вдосконалення інформаційно-комунікаційних
технологій, задіяних у роботі механізмів надання адміні-
стративних послуг органами виконавчої влади щодо за-
безпечення громадян реєстраційними послугами, є важли-
вим науково-технічним напрямом розвитку нашої країни.
Наголошуючи на першочерговості реформування
сучасної правової системи на користь людини та грома-
дянина, вважаємо, що запроваджений в українському
правовому просторі інститут адміністративних послуг є
занадто розгалуженим. Використанню зарубіжного досві-
ду в сфері надання адміністративних послуг має передува-
ти впорядкування вітчизняної нормативно-правової бази
та практичних напрацювань діючих у державі установ, що
сприятиме визначенню реального стану цього інституту.
Тому неоднозначною видається потреба запровадження
іноземного досвіду в сфері, де вже використовується ви-
значена, але не впорядкована процедура діяльності пу-
блічних органів, яка, в принципі, може бути вдосконалена
та приведена у відповідність до європейських стандартів,
а не ігноруватися, як неіснуюча й застаріла [7].
Тому неоднозначною видається потреба запроваджен-
ня іноземного досвіду в сфері, де вже використовується
визначена, але не впорядкована процедура діяльності пу-
блічних органів, яка, в принципі, може бути вдосконалена
та приведена у відповідність до європейських стандартів,
а не ігноруватися, як неіснуюча й застаріла. Підвищення
рівня якості функціонування інституту адміністративних
послуг, може бути забезпечене на основі досвіду Великої
Британії, на території котрої функціонує програма «Мо-
дернізація уряду». Остання містить переліки відповідаль-
них службовців, до яких особа може звернутися в разі
надання неналежної сервісно-публічної послуги, і кон-
кретних якостей адміністративних послуг.
Проте учені-фахівці з адміністративного права наголо-
шують на першочерговості співпраці між країнами Євро-
пейського Союзу; крім того, має враховуватися не лише до-
свід конкретної країни, а й напрацювання в галузі надання
сервісно-публічних послуг у кожному районі та області.
Тобто вивчення сфери адміністративних послуг, поза сум-
нівом, повинно мати регіональний характер. Використан-
ню зарубіжного досвіду в сфері надання адміністративних
послуг має передувати впорядкування вітчизняної норма-
тивно-правової бази та практичних напрацювань діючих
у державі установ, що сприятиме визначенню реального
стану цього інституту. В експертному середовищі вважа-
ють, що монополізм у наданні адміністративних послуг
є одним із ризиків зростання рівня корумпованості цієї
сфери, адже в такий спосіб перебираються повноважен-
ня, найчастіше закріплені за єдиним, чітко визначеним
209
Порівняльно-аналітичне право
♦
органом публічної адміністрації. Окрім цього, такий мо-
нополізм має ще й територіальний характер: приватна
особа може звернутися по отримання послуги виключно
до органу, розташованого на території визначеної адмі-
ністративної одиниці, як правило, – за місцем проживан-
ня фізичної чи місцем знаходження юридичної особи.
У частині забезпечення двох невід’ємних аспектів надан-
ня адміністративних послуг – їхньої доступності та якос-
ті – Україна, без сумніву, досягла вагомих успіхів завдяки
створенню установ забезпечення такими послу- гами в
кожному обласному центрі та пріоритету думки суб’єкта
звернення під час оцінювання наданих йому послуг [4].
Нині центри надання адміністративних послуг міст
України практично не розробляють критеріїв їхньої якос-
ті, хоча останні досить вичерпно досліджені в працях ві-
тчизняних учених у галузі адміністративного права. Тобто
результати теоретичних напрацювань de facto залишають-
ся неапробованими, що, відповідно, також потребує ре-
формування. Упровадження критеріїв якості має наблизи-
ти Україну до європейських стандартів забезпечення осіб
сервісно-публічними послугами та переорієнтувати цей
інститут на гарантування прав і свобод людини та грома-
дянина [8].
Управління якістю є застосуванням тих чинників, які
найістотніше впливають на рівень наданих послуг. Наразі
національні й міжнародні організації розробили та ефек-
тивно використовують уже традиційні моделі підвищення
якості адміністративних послуг, приміром, «Модель від-
мінності», запропоновану Європейською фундацією ме-
неджменту якості. Система оцінювання адміністративних
послуг, уключаючи ті, що надаються органами внутрішніх
справ України, повинна будуватися з урахуванням специ-
фіки кожного населеного пункту, адже існування остан-
ньої є важливим джерелом удосконалення механізму за-
безпечення такими послугами [6].
З-поміж проблем адміністративної галузі суттєвою
вважається наявність прогалин у законодавчому закрі-
пленні процесуального отримання адміністративних по-
слуг. Не раз наголошувалося на необхідності ухвалення
та набрання чинності Адміністративно-процедурним ко-
дексом України, який повністю відобразив би базові реко-
мендації Ради Європи у сфері надання адміністративних
послуг.
Адміністративно-процедурний кодекс України має
стати основоположним законодавчим актом, котрий ре-
гулюватиме порядок надання сервісно-публічних послуг.
Визначення порядку надання окремих послуг повинно
міститися у спеціальних законах, котрі прописували б:
процедуру дотримання загальних принципів надання ад-
міністративних послуг; механізм збереження цілісності
кожної адміністративної послуги; принципи недопущен-
ня запровадження необґрунтованих послуг, перекладання
обов’язків адміністративних органів на приватних осіб чи
висунення до них додаткових вимог.
Тобто набуття законної сили Адміністративно-про-
цедурним кодексом розв’яже проблеми нормативного за-
кріплення надання адміністративних послуг в Україні та
спірні питання щодо якісного забезпечення громадян сер-
вісно-публічними послугами. Проте первинно має бути
здійснено реформування механізму надання адміністра-
тивних послуг у системі Міністерства внутрішніх справ
України, що, безперечно, сприятиме підвищенню автори-
тету працівників органів внутрішніх справ [5].
Отже, можна дійти такого висновку: інститут адміні-
стративних послуг в Україні полягає насамперед у тому,
що процес розвитку механізму надання сервісно-публіч-
них послуг органами виконавчої влади на сучасному етапі
характеризується зосередженням уваги на функціонуван-
ні центрів надання адміністративних послуг та підвищен-
ні якості останніх. Однак розробка конкретних критеріїв
якості надання сервісно-публічних послуг, зосередження
№ 5 2017
♦

достатньої уваги на проблемних аспектах забезпечення та систематизація нормативної бази в цій сфері все ще за-
адміністративних послуг виконавчими органами України лишаються серед основних питань галузі.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Про адміністративні послуги: Закон України № 5203-VI від 6 вересня 2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/5203-17.
2. Даньшина Ю.О. Зарубіжний досвід оцінювання якості адміністративних послуг / Ю.О. Даньшин // Теорія та практика державного
управління. – 2011. – № 4. – С. 12.
3. Бесчастний В.М. Адміністративні послуги: концептуально-правовий аспект / В.М. Бесчастний // Актуальні проблеми адміністратив-
ного права та процесу : матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. – Донецьк, 28 вересня 2012 р. – Донецьк : Донецький
юридичний інститут МВС України. – 2013. – С. 3–5.
4. Проект Адміністративно-процедурного кодексу України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/
webproc4.
5. Дембіцька С.Л. Адміністративні послуги та їх впровадження в умовах адміністративної реформи / С.Л. Дембіцька // Науковий вісник
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. – 2007. – № 2. – С. 119.
6. Кузьменко О.В. Щодо доцільності запровадження інституту адміністративних послуг / О.В. Кузьменко // Право України. – 2007. –
№ 6. – С. 17.
7. Міхновська М.С. Адміністративні послуги: питання законодавчого закріплення / М.С. Міхновська // Вісник Київського національного
університету імені Тараса Шевченка. – 2012. – № 90. – С. 88.
8. Поляк О.В. Формування статистики управлінських/адміністративних послуг / О.В. Поляк, Т.Г.Сарчинська // Статистика України. –
2004. – № 4. – С. 67.

УДК 342.924:347.9

ЗАВДАННЯ ПРОКУРОРА В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРОЦЕСІ

THE PROSECUTOR’S TASK IN THE ADMINISTRATIVE PROCESS

Кобзаренко М.О.,
аспірант кафедри державно-правових дисциплін та адміністративного права
Центральноукраїнського державного педагогічного університету
імені Володимира Винниченка

У статті проаналізовано основні етапи формування прокурора як суб’єкта адміністративного процесу в умовах реформування орга-
нів прокуратури України та запровадження адміністративного процесу як окремої галузі права. Визначено основні завдання прокурора
в адміністративному процесі в умовах сьогодення.Окреслено проблематику невідповідності чинного Закону України «Про прокуратуру»
Конституції України.
Ключові слова: органи прокуратури України, адміністративний процес, захист інтересів громадянина або держави, представництво,
законодавче закріплення, конфлікт норм права.

В статье проанализировано основные этапы формирования прокурора как субъекта административного процесса в условиях ре-
формирования органов прокуратуры Украины и внедрения административного процесса как отдельной отрасли права. Определены
основные задачи прокурора в административном процессе в условиях нынешнего времени. Обозначена проблематика несоответствия
действующего Закона Украины «О прокуратуре» Конституции Украины.
Ключевые слова: органы прокуратуры Украины, административный процесс, защита интересов граждан или государства, пред-
ставительство, законодательное утверждение, конфликт норм права.

The article analyzes the main stages of formation of the prosecutor as a subject of the administrative process in the context of reforming of the
prosecutor’s offices of Ukraine and the introduction of the administrative process as a separate branch of law. The main tasks of the prosecutor
in the administrative process in the present time are determined. The problems of non-conformity of the current Law of Ukraine “On Prosecutor’s
Office” of the Constitution of Ukraine are outlined.
Key words: prosecutor’s office of Ukraine, administrative process, protection of citizen or state interests, representative office, legislative
consolidation, conflict of law rules.

Постановка проблеми. Становлення сучасної укра-
їнської Держави потребує постійного та своєчасного ре-
формування правоохоронних органів. Вимоги щодо ре-
формування органів прокуратури України були однією
з основних вимог таких міжнародних інституцій, як Рада
Європи, під час набуття Україною статусу її члена.
Водночас, реформування органів прокуратури перед-
бачало виключення з її функцій такої, як загальний нагляд,
що забезпечувала виконання одного з основних завдань
прокуратури, а саме: здійснення захисту інтересів держа-
ви поза межами кримінального процесу.
За умови звуження функціоналу, постає питання необ-
хідності запровадження нового формату виконання покладе-
них на органи прокуратури України завдань, внаслідок чого
впроваджується функція представництва інтересів грома-
дянина або держави, а у подальшому вона трансформується
на функцію представництва виключно інтересів держави.
Стан опрацювання. Питання, пов’язані з виконанням
завдань органів прокуратури в контексті реформування
її функцій досліджувались українськими вченими нео-
дноразово. Означене питання висвітлювали Ю.В. Дьомін,
В.Л. Федоренко, О.І. Скибенко, В.В. Стеценко, В.С. Бабко-
ва та інші науковці. Однак внесення змін в законодавство,
що регулює діяльність органів прокуратури, зокрема,
у Кодекс адміністративного судочинства України, потре-
бує додаткового аналізу цих питань.
Мета статті – на основі аналізу процесу реформу-
вання органів прокуратури визначити основні її завдання
в умовах сьогодення, проблеми щодо їх реалізації та удо-
сконалення в межах адміністративного процесу.

210

Виклад основного матеріалу. Адміністративне судо-
чинство як вид існує досить нетривалий час. На шляху
до утвердження демократії як основної засади існування
нашої держави, законодавець під час ухвалення Кодексу
адміністративного судочинства України (далі – КАСУ)
в 2005 році започаткував нову галузь законодавства, пред-
метом якої стали публічно-правові відносини, що ви-
никають внаслідок порушень прав, свобод та інтересів
фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб з боку
органів державної влади, місцевого самоврядування, їх-
ніх посадових та службових осіб, інших суб’єктів під час
здійснення ними владних управлінських функцій на осно-
ві законодавства [3].
Основою для впровадження адміністративного судо-
чинства в незалежній Україні стала Концепція судово-
правової реформи в Україні, що затверджена постановою
Верховної Ради України від 28.04.1992 р. [10].
Ця Концепція встановила, що після набуття Україною
незалежності, суди не завжди надійно охороняли права
і свободи людини, являли собою важливий інструмент
командно-адміністративної системи і змушені були бути
провідниками її волі. Відтак, запровадження адміністра-
тивного судочинства мало на меті забезпечити розгляд
спорів між громадянином і органом державного управ-
ління.
На момент затвердження Концепції, законодавство,
що регламентувало діяльність органів прокуратури, упо-
вноважувало прокурора на здійснення нагляду за всіма
органами влади, керівниками підприємств, установ, орга-
нізацій шляхом видання таких актів, як припис, протест,
подання та постанова, що були обов’язковим до виконан-
ня. Саме таким інструментарієм (тобто шляхом внесення
указаних актів реагування) прокурор забезпечував понов-
лення прав та інтересів громадянина та Держави в будь-
якій сфері суспільної діяльності, виконуючи так звану
«наглядову функцію»[11], і виконуючи, таким чином, по-
кладені на нього завдання у вигляді захисту інтересів гро-
мадянина та держави.
Вищий, а у подальшому – прокурорський нагляд обі-
ймав провідну роль серед функцій прокуратури і був ви-
окремлений окремим поняттям в статті 1 Закону України
«Про прокуратуру» в редакції 1991 року.
Можна стверджувати, що прокурорський нагляд до-
зволяв здійснювати органам прокуратури свої функції
поза межами кримінального судочинства і включав у себе
такі повноваження, як нагляд за додержанням і правиль-
ним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України,
міністерствами, державними комітетами, відомствами, ін-
шими органами державного і господарського управління
та контролю, а також органами місцевого самоврядуван-
ня, військовими частинами, політичними партіями, гро-
мадськими організаціями, масовими рухами, підприєм-
ствами, установами і організаціями, незалежно від форм
власності, підпорядкованості та приналежності, посадо-
вими особами та громадянами.
Таким чином, органи прокуратури на час затверджен-
ня Концепції не потребували жодного іншого інструмен-
тарію для здійснення захисту прав громадян та інтересів
держави, зокрема, у випадках вчинення порушень самими
суб’єктами владних повноважень.
Водночас, рухаючись у напрямку багатовекторності
в зовнішньополітичній діяльності після розпаду СРСР,
Україною в липні 1992 року подано заявку на вступ
до Ради Європи (однієї з основних європейських інсти-
туцій).
Розглядаючи вказану заявку, Парламентською Асамб-
леєю Ради Європи (далі – ПАРЄ) у 1995 році підготов-
лено відповідний висновок щодо пропозиції набуття
Україною статусу члена Ради Європи та отримання місць
в Парламентській Асамблеї. Серед вимог зазначеного ви-
сновку містились такі, як необхідність прийняття нової
211
Порівняльно-аналітичне право
♦
Конституції, проведення судової реформи, оновлення
основних кодифікаційних актів. Окрім того, Україні було
вказано на необхідність зміни ролі та функцій прокура-
тури (особливо щодо здійснення загального контролю
за додержанням законності) шляхом перетворення цього
інституту на орган, який відповідатиме стандартам Ради
Європи [2].
Україною взято до уваги зазначений вище висновок
ПАРЄ. Серед основних надбань внаслідок виконання його
вимог стали Конституція України, нові Кримінальний та
Кримінальний процесуальний кодекси, Цивільний та Ци-
вільний процесуальний кодекси, зрештою, і Кодекс адмі-
ністративного судочинства України.
Крім того, виконуючи вимоги вказаного висновку,
а також інших документів, виданих ПАРЄ (Резолюція
ПАРЄ щодо дотримання обов’язків та зобов’язань Укра-
їною від 27.09.2001 [6]; Резолюція ПАРЄ № 1346 (2003)
від 29.09.2003 «Виконання Україною своїх обов’язків та
зобов’язань» [1]; Резолюція № 1466 (2005) від 05.10.2005
[8], Резолюція № 1755 (2010) від 04.10.2010 «Функціо-
нування демократичних інституцій в Україні» [13]; Резо-
люція № 1862 (2012) від 26.01.2013[14]), Верховна Рада
України вносила неодноразові зміни до Закону України
«Про прокуратуру» в редакції 1991 року, зокрема і такі,
що були спрямовані на позбавлення функції так званого
загального або прокурорського нагляду.
Слідуючи вказаному висновку та іншим документам
Ради Європи, законодавчим органом, шляхом прийняття
Закону «Про внесення змін до Конституції України (щодо
правосуддя)» від 02.06.2016 [9], внесено зміни в основний
закон, а саме Конституцію України доповнено ст. 131-1,
що визначила перелік функцій прокуратури, серед яких
зазначено така, як представництво інтересів держави
в суді, у виняткових випадках і в порядку, що визначені
Законом. Вказаною нормою доповнено розділ VІІІ Кон-
ституції України – «Правосуддя».
Таким чином, з попередньої редакції Конституції Укра-
їни [4] виключено розділ VІІ, що визначав основні засади
діяльності прокуратури та уповноважував на виконання
нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадя-
нина, додержання законів з цих питань органами виконав-
чої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадо-
вими і службовими особами. Також було виключено і п. 9
Перехідних положень Конституції України, відповідно
до якого прокуратура продовжувала виконувати функцію
нагляду за додержанням і застосуванням законів – до ве-
дення в дію законів, що регулюють діяльність державних
органів щодо контролю за додержанням законів.
За умови тривалої докорінної зміни законодавства,
що регулювало діяльність пострадянської прокуратури
в Україні, зокрема, щодо скасування прокурорського на-
гляду, логічно поставало питання, яким чином та який
саме з державних органів буде правомочним реагувати
на порушення прав громадян або інтересів держави у разі
вчинення неправомірних дій самими суб’єктами владних
повноважень.
Вдаючись до порівняльного аналізу українського зако-
нодавства із законодавством інших країн, можна з впев-
неністю зазначити, що інститут нагляду прокурора за до-
держанням законів в тому чи іншому вигляді не є новим
явищем, зокрема, і для сучасних демократій.
В американському законодавстві повноваження проку-
рора реагувати на незаконні дії суб’єктів владних повно-
важень шляхом звернення до суду в інтересах держави за-
кріплені, зокрема, і на рівні окремих штатів.
Так, Конституція штату Алабама 1901 р. визначає
обов’язок генерального прокурора штату відстоювати
порушені інтереси держави шляхом подання позовів або
вступу в розгляд існуючих справ [5]. При цьому законо-
давець не визначає особу, до якої може бути подано позов.
Відтак, можна вважати, що відповідачем в такій категорії
№ 5 2017
♦
справ є будь-яка особа, включно і президент Сполучених
Штатів Америки.
Яскравим прикладом наглядової роботи прокурора
в США стали випадки оскарження упродовж лютого –
березня 2017 р. в судовому порядку прокурорами штатів
Вашингтон, Нью-Йорк та Гаваї так званих міграційних
указів президента Сполучених Штатів Америки Д. Трам-
па. Підставою для оскарження стала дискримінаційна за-
борона для в’їзду в США громадянам окремих мусульман-
ських країн [15].
Повертаючись до реалій українського сьогодення,
беручи до уваги законодавство сучасних демократичних
країн, Верховна Рада України, позбавляючи прокурора на-
глядових функцій, все ж вирішила залишити прокурору
механізм захисту інтересів громадянина і держави. Такі
дії стали можливими завдяки наданню права судового
оскарження дій і рішень суб’єктів владних повноважень
саме прокурором, не позбавляючи при цьому громадян
права виступати позивачами в адміністративному прова-
дженні самостійно.
Так, в редакції Закону України «Про прокуратуру» від
1991 р., що діяла на момент прийняття КАСУ, прокурору
вже були надані повноваження на звернення до суду в разі
відхилення його протесту (прокурорський акт з вимогою
скасування незаконного рішення). Крім того, Закон вже
містив норму, яка уповноважувала прокурора на здійснен-
ня функції представництва.
Що ж саме законодавець вклав у поняття представни-
цтва?
Статтею 36-1 чинного на момент прийняття КАСУ За-
кону України «Про прокуратуру» визначалось, що пред-
ставництвом є вчинення прокурором від імені держави
процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді
інтересів громадянина або держави у випадках, передба-
чених законом.
Цією нормою визначались також підстави та форми
представництва. Підставами стали неспроможність гро-
мадянина через фізичний чи матеріальний стан, похилий
вік або з інших поважних причин самостійно захистити
свої порушені чи оспорювані права або реалізувати про-
цесуальні повноваження, а інтересів держави – наявність
порушень або загрози порушень економічних, політичних
та інших державних інтересів внаслідок протиправних
дій (бездіяльності) фізичних чи юридичних осіб, що вчи-
няються у відносинах між ними або з державою. Формами
представництва стали звернення до суду з позовами або
заявами, зокрема, щодо визнання незаконними правових
актів, дій чи рішень органів і посадових осіб, участь у роз-
гляді справ, оскарження судових рішень.
Таким чином, законодавець, на момент прийняття
КАСУ, поступово приводив законодавство, що регулювало
діяльність органів прокуратури, у відповідність до вимог
Висновків та Резолюцій ПАРЄ, зокрема, шляхом введення
інституту представництва та позбавлення, у перспективі,
права вносити такі акти, як протест, припис та подання,
що, на думку європейських інституцій, уособлювали так
званий загальний нагляд.
Поряд з цим, у першій редакції КАСУ від 06.07.2005,
а саме: в ст. 60 прокурора було віднесено до осіб, яким
законом надано право захищати права, свободи та інтер-
еси громадянина або держави шляхом звернення до ад-
міністративного суду з адміністративними позовами або
скаргами на будь-якій стадії адміністративного процесу.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Виконання обов’язків та зобов’язань Україною: Резолюція ПАРЄ від 29.09.2003 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/994_608.
2. Висновок № 190 (1995) ПАРЄ щодо заявки України на вступ до Ради Європи: Висновок від 26.09.1995 // [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/994_590.
3. Кодекс адміністративного судочинства України: Кодекс України від 06.07.2005 //Відомості Верховної Ради України. – 2005. –
№ 35–36, № 37. – Ст.446.
4. Конституція України : Закон України від 28.06.1996 // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
212
Водночас, законодавче закріплення норми про пред-
ставництва інтересів громадянина ставало ще одним ка-
менем спотикання на шляху до виконання вимог ПАРЄ
в частині, нібито надання можливості для зловживань
у вигляді необґрунтованого представництва інтересів пев-
них категорій громадян, які фактично не потребували за-
хисту держави.
Зазначене питання частково було зняте з порядку ден-
ного внаслідок прийняття Верховною Радою України За-
кону «Про безоплатну правову допомогу» [7], що визначав
коло осіб, наділених правом на отримання такої допомоги,
включно з безоплатною вторинною допомогою. Адже вка-
заним актом та КАСУ право прокурора на представництво
громадянина звужене до представництва інтересів лише
неповнолітніх, недієздатних або обмежено дієздатних осіб.
Таке ж положення знайшло своє місце і в новому За-
коні України «Про прокуратуру» [12], що був прийнятий
14.10.2014.
За таких обставин, положення Закону України
«Про прокуратуру» в частині захисту інтересів громадян
або держави, вступають у так званий конфлікт (право-
ву колізію) із положеннями чинної Конституції України,
якою визначено поняття представництва прокурором ін-
тересів виключно держави.
Зважаючи на викладене вище, та з огляду на те, що Кон-
ституція України має найвищу юридичну силу, можемо
в повному обсязі окреслити завдання прокурора в адміні-
стративному процесі. Отже, завданням прокурора в адмі-
ністративному процесі є захист інтересів держави в адмі-
ністративному суді шляхом здійснення представництва.
Фактично прокурор, за певних умов, визначених
КАСУ та Законом України «Про прокуратуру» в редакції
2014 року, представляє інтереси держави шляхом:
– звернення до суду із адміністративним позовом;
– вступу за своєю ініціативою у справу, провадження
в якій відкрито за адміністративним позовом інших осіб,
на будь-якій стадії її розгляду;
– подання апеляційної, касаційної скарги, заяви про
перегляд судового рішення Верховним Судом України,
про перегляд судового рішення за нововиявленими обста-
винами.
Саме такий підхід законодавця дав змогу виконати
вимоги ПАРЄ в частині реформування органів прокура-
тури України, водночас залишивши за прокурором право
на захист інтересів держави за умов неправомірних дій
суб’єктів владних повноважень.
Водночас, невирішеним залишається конфлікт норм
Конституції України та Закону України «Про прокурату-
ру» в частині представництва інтересів громадян.
Висновки. В умовах законодавчих змін, не виріше-
ним залишається питання завдання прокурора в адмі-
ністративному процесі. Конституція України та Кодекс
адміністративного судочинства України прямо вказу-
ють на захист прокурором інтересів виключно інтересів
держави. В той час, як Закон України «Про прокура-
туру» (спеціальна норма), уповноважує прокурора ще
й на захист інтересів певних категорій громадян. Така
невідповідність вимагає невідкладного внесення змін
до Закону України «Про прокуратуру». А з огляду на
створення та початок функціонування державних інсти-
туцій, покликаних захищати права громадян, доцільним
є покладення на прокурора завдань щодо захисту інте-
ресів лише держави.
 Порівняльно-аналітичне право
♦

5. Конституція штату Алабама (AlabamaConstitutionof1901) : Закон штату Алабама від 1901 року [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: http://codes.findlaw.com/al/alabama-constitution-of-1901/.–Art. V. – &137.
6. Остаточний текст резолюції ПАРЄ щодо дотримання обов’язків та зобов’язань Україною : Резолюція ПАРЄ від 27.09.2001 //
Голос України. – 2001. – № 186. – Ст. 5.
7. Про безоплатну правову допомогу : Закон України від 02.06.2011 // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 51. – Ст. 577.
8. Про виконання обов’язків та зобов’язань Україною : Резолюція ПАРЄ від 05.10.2005 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/994_611.
9. Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) : Закон України від 02.06.2016 // Відомості Верховної Ради України. –
2016. – № 28. – Ст. 532.
10. Про концепцію судово-правової реформи в Україні : Постанова Верховної Ради України від 28.04.1992 // Відомості Верховної
Ради України. – 1992. – № 30. – Ст. 426.
11. Про прокуратуру : Закон України від 05.11.1991 // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 53. – Ст. 793.
12. Про прокуратуру : Закон України від 14.10.2014 // Відомості Верховної Ради України. – 2015. – № 2–3. – Ст. 12.
13. Функціонування демократичних інституцій в Україні : Резолюція ПАРЄ від 04.10.2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/994_a19.
14. Функционирование демократических институтов в Украине : Резолюція ПАРЄ від 26.06.2012 [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/994_a57.
15. A.G. Shneiderman announces he will join lawsuit against new immigration ban [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
https://ag.ny.gov/press-release/ag-schneiderman-announces-he-will-join-lawsuit-against-new-immigration-ban.

УДК 347.73:336.22:352

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ МІСЦЕВИХ ПОДАТКІВ І ЗБОРІВ

FEATURES OF LEGAL REGULATION OF LOCAL TAXES AND FEES

Козинець І.Г.,
старший викладач кафедри цивільного, господарського права та процесу
Чернігівського національного технологічного університету
Стаття присвячена висвітленню сучасного стану місцевих податків і зборів в Україні. Визначено особливості їх правового регулю-
вання. Узагальнено практику місцевого оподаткування в інших державах. Зазначено напрями вдосконалення місцевого оподаткування з
урахуванням досвіду зарубіжних країн.
Ключові слова: місцеві податки, місцеві збори, місцеве оподаткування, податкові надходження, місцеве самоврядування, доходи
місцевих бюджетів.

Статья посвящена местным налогам и сборам в Украине. Определены особенности их правового регулирования. Обобщена практи-
ка местного налогообложения в зарубежных странах. Очерчены направления совершенствования местного налогообложения с учетом
опыта других государств.
Ключевые слова: местные налоги, местные сборы, местное налогообложение, налоговые поступления, местное самоуправление,
доходы местных бюджетов.

The article is devoted to local taxes and fees in Ukraine. The features of their legal regulation defined. Summarized the practice of local taxa-
tion in foreign countries. Outlines directions for the improvement of local taxation based on the experience of other States.
Key words: local taxes, local fees, local taxation, tax revenues, local government, revenues of local budgets.

Постановка проблеми. Місцеві податки та збори є
невід’ємною складовою фінансової системи будь-якої
держави, оскільки вони є одним із основних фінансових
джерел формування доходів бюджетів місцевих бюджетів.
Необхідність забезпечення місцевих бюджетів фінансови-
ми ресурсами та нестабільність їх дохідних джерел вже
давно виступають суттєвою проблемою, вирішенню якої
останнім часом приділяється значна увага в Україні. Тому
удосконалення системи місцевого оподаткування ні в кого
не викликає заперечень. Саме місцеві податки і збори до-
зволяють забезпечити та розширити поле дійсно власної
фінансово-господарської діяльності місцевого самовряду-
вання та фінансування суспільних благ і послуг.
Необхідність і можливості посилення дієвості місце-
вого оподаткування з метою фінансового забезпечення
соціально-економічного розвитку територіальних громад
і обумовлюють актуальність дослідження.
Стан опрацювання. У наукових дослідженнях пи-
танням місцевого оподаткування приділено багато уваги.
Серед вітчизняних науковців та дослідників цими про-
блемами займалися: В. Л. Андрущенко, Л. К. Воронова,
Н.А. Бак, Т.Г. Бондарук, М. П. Кучерявенко, Т.А. Латков-
ська, О. А. Музика-Стефанчук, В.В. Письменний, О.О. Сун-
цова та ін. Однак особливості сучасного стану правового
регулювання місцевих податків та зборів в Україні потре-
бують подальшого дослідження.
Метою статті є дослідження особливостей правового
регулювання місцевих податків і зборів та обґрунтування
перспектив розвитку місцевого оподаткування в України
з урахуванням міжнародного досвіду.
Виклад основного матеріалу. Податкове законодав-
ство у сфері місцевих податків і зборів почало формува-
лися більше двадцяти п’яти років тому. До 2010 року пра-
вове регулювання місцевого оподаткування мало багато
прогалин, тому система місцевих податків і зборів була
неефективною та потребувала докорінного реформування
відповідно до вимог та потреб сучасності. Виникало бага-
то неузгодженостей та суперечностей з огляду на постійні
зміни, оновлення положень податкового законодавства.
Прийняття Податкового кодексу України стало початком
нового етапу розвитку місцевих податків і зборів в Україні.
Окрім Податкового кодексу України (далі – ПК України)
серед нормативно-правових актів, що регулюють місцеве
оподаткування, необхідно назвати, насамперед, Конститу-
цію України, Закон України «Про місцеве самоврядування
в Україні», Бюджетний кодекс України, рішення органів

213
№ 5 2017
♦
місцевого самоврядування тощо. Таким чином, законо-
давче врегулювання механізму місцевого оподаткування
в Україні забезпечило необхідне правове поле для функці-
онування місцевих податків і зборів. Правове регулюван-
ня місцевого оподаткування здійснюється як податковим
законодавством, так і цілою низкою інших нормативних
актів, що визначають компетенцію органів місцевого са-
моврядування у сфері оподаткування, специфіку побудови
бюджетної системи і взаємини її структурних елементів,
а також актами місцевих органів.
Починаючи з 2011 року, з прийняттям ПК України, сис-
тема місцевого оподаткування була реорганізована. Було
суттєво скорочено перелік місцевих податків і зборів, але
це відбулося за рахунок скасування неефективних або за-
галом відсутньою фіскальною віддачею, й запроваджено
нові місцеві податки та збори.
Податковий кодекс України в сучасній редакції визна-
чає такі місцеві податки і збори: податок на майно, єдиний
податок, збір за місця для паркування транспортних засо-
бів, туристичний збір. Проте фактично діє чотири місце-
вих податки, оскільки податок на майно складається з по-
датку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки,
транспортного податку та плати за землю [1].
Місцеві податки і збори встановлюються Верховною
Радою України та вводяться в дію місцевими радами, що
діють на території відповідних територіальних громад.
Система фінансово-правового регулювання місцевих
податків і зборів в Україні розкривається певним чином
через принципи. До таких принципів можна віднести на-
ступні:
– фіскальної достатності – встановлення місцевих по-
датків та зборів із урахуванням необхідності досягнення
збалансованості витрат місцевого бюджету з його надхо-
дженнями;
– економічної ефективності – встановлений податок
повинен приносити прибуток неменший, ніж адміні-
стрування його збору, при цьому прибуток повинен бути
максимально великим, щоб не допустити встановлення
великої кількості податків, з одного боку, а з іншого – не
встановлювати надвисокі податки, оскільки вони сприя-
ють відтоку бізнесу з певного регіону;
– соціальної справедливості – установлення таких по-
датків та зборів, які б враховували платоспроможність
платників податків;
– принцип користування благами – місцеві податки і
збори – це плата за блага, послуги, які забезпечують ор-
гани місцевого самоврядування; платники податків за од-
накову вигоду від певної комунальної послуги повинні
сплачувати однакові податки (незалежно від їхньої плато-
спроможності);
– стабільності – забезпечення незмінності податків,
зборів, їх ставок, пільг протягом бюджетного року;
– гнучкості – місцева податкова система повинна сти-
мулювати розвиток пріоритетних сфер бізнесу в конкрет-
ному регіоні та гнучко реагувати на зміни в фіскальній
та інфляційній політиці держави;
– прив’язаність податків до місцевих видатків – по-
датки повинні бути чітко пов’язані з видатками місцевої
влади, щоб платники знали про пiдзвiтнiсть їм місцевої
влади за те, як використовуються податкові надходження
[2, с. 148–149];
– адміністративної простоти тощо.
Сільські, селищні та міські ради та ради об’єднаних те-
риторіальних громад на своїй території обов’язково вста-
новлюють транспортний податок, плату за землю та єди-
ний податок (затверджують ставки у межах встановлених
норм, встановлюють пільги щодо плати за землю) та при-
ймають рішення щодо встановлення податку на нерухоме
майно, відмінне від земельної ділянки, збору за місця для
паркування транспортних засобів (встановлюють додатко-
ві пільги податку на нерухомість) та туристичного збору
214
(визначають податкових агентів, ставки збору в межах
норм).
Установлення місцевих податків і зборів, не перед-
бачених Податковим кодексом України, забороняється.
Зарахування місцевих податків і зборів до бюджетів від-
повідного рівня здійснюється відповідно до Бюджетного
кодексу України [1].
Таким чином, правове регулювання місцевих подат-
ків і зборів має певну специфіку, оскільки здійснюєть-
ся на двох рівнях: на загальнодержавному і місцевому.
По-перше, держава визначає вичерпний перелік таких
обов’язкових платежів, коло платників, об’єкти опо-
даткування, граничні розміри ставок, тобто встановлює
основи їх справляння, надаючи повноваження органам
місцевого самоврядування на введення таких податків
і зборів на відповідній території. По-друге, місцеві ор-
гани влади, peaлізуючи надані державою повноважен-
ня, встановлюють і детально регламентують механізми
справляння окремо кожного з податків і зборів, а також
уводять їх у дію.
Сьогодні питома вага місцевих податків і зборів у за-
гальній структурі доходів зведеного бюджету України все
ще залишається незначною. Так, за 10 місяців 2017 року
надходження від місцевих податків і зборів становлять
44 667,4 млн. грн., що складає 5,42% від загального обсягу
всіх податкових і неподаткових надходжень [3].
Розглядаючи особливості сплати місцевих податків
у Чернігові, слід зазначити, що за 9 місяців 2017 року
міський бюджет поповнився на 2 327 млн. грн., з яких
948 млн. грн. – це власні надходження міста, переважно
від податків. Найбільша частка – 496 млн. грн. – це по-
даток на доходи фізичних осіб. Друге місце у майнового
податку – 166,935 млн. грн., зокрема земельний податок
та оренда землі – 155,657 млн. грн., податок на нерухо-
ме майно, відмінне від земельної ділянки – 11,6 млн. грн.,
транспортний податок – 0,335 млн. грн. Третє місце в єди-
ного податку – 122,746 млн. грн. Збір за місця паркуван-
ня автотранспорту – 0,377 млн. грн., туристичний збір –
0,159 млн. грн. [4]. Таким чином, ми бачимо, що місцеві
податки та збори в Україні суттєво не впливають на фор-
мування доходної частини місцевих бюджетів.
Проте останні роки спостерігається тенденція до збіль-
шення надходжень від майнового податку. Це обумовлено
розширенням кола його суб’єктів і об’єктів оподаткуван-
ня за рахунок комплексності податку на майно. Водночас,
найбільша питома вага в його структурі належить платі
за землю – близько 92% [5, с. 67–68; 4]. До чинників, що
спричинили зростання надходжень від плати за землю
можна віднести збільшення нормативної грошової оцінки
земель та здійснення заходів щодо повноти обліку зем-
левласників та землекористувачів – фізичних/юридичних
осіб, а також дотримання ними норм чинного законодав-
ства у сфері землевикористання.
Високий рівень надходжень має єдиний податок, що
дозволяє його розглядати, поряд із майновим податком,
як стабільне та прогнозоване джерело податкових надхо-
джень місцевих бюджетів і в цілому вказує на наявність
внутрішніх резервів для розвитку спрощеної системи опо-
даткування доходів малого підприємництва в Україні.
Незначну фіскальну результативність показують тран-
спортний податок та місцеві збори. Це обумовлено багать-
ма факторами, зокрема, щодо транспортного податку – зву-
женням кола об’єктів оподаткування; щодо збору за місця
паркування – відсутність належного контролю органів
місцевого самоврядування за рівнем сплати збору, а саме :
не використання технічних пристроїв (паркоматів) та від-
сутність належного обліку земельних ділянок, відведених
для паркування транспортних засобів тощо [6, с. 19]; щодо
туристичного збору, то цей платіж не може бути запрова-
джений на багатьох територіях, оскільки до туристичної
місцевості не можна віднести 3/5 територій місцевих гро-

мад України [7, с. 94]. Тому наявність таких зборів в по-
датковій системі є не дуже ефективною.
Поряд з цим, місцеві податки і збори повинні бути
важливими інструментами місцевого самоврядування, що
не лише дозволяють мобілізовувати певну частку фінансо-
вих ресурсів до місцевих бюджетів, але й мають регулюва-
ти рівень розвитку територіальних громад. У разі ж, якщо
місцеве оподаткування не виконує ні фіскальних завдань,
ні регулюючих функцій (щодо регулювання розвитку те-
риторіальних громад), то воно потребує удосконалення як
на загальнодержавному, так і на місцевому рівні.
До недоліків місцевого оподаткування можна відне-
сти, зокрема: незначну фіскальну роль місцевих податків
і зборів; відсутність самостійних прав органів місцевого
самоврядування щодо запровадження на своїй території
власних місцевих податків і зборів; нерозвиненість по-
датків, які відображають політику місцевого самовря-
дування; відсутність взаємозалежності між рівнем гро-
мадських послуг, які надаються на певній території та
податковими платежами населення [8, с. 85]; недоліки
в адмініструванні місцевих податків і зборів, зокрема не-
точно окреслюють коло платників, об’єкти оподаткуван-
ня, змінюються граничні ставки платежів, що призводить
до дефіциту податкових надходжень до місцевих бюдже-
тів; постійні зміни в законодавстві; фінансова криза; під
час встановлення місцевих податків і зборів не врахову-
ється економічний, соціальний, демографічний розвиток
окремих територій тощо.
Необхідність удосконалення місцевого оподаткування
в Україні, вирішення його кардинальних питань немож-
ливе без вивчення досвіду інших країн щодо створення
ефективної системи місцевих податків і зборів.
У розвинених країнах місцеві податки і збори, як пра-
вило, мають високу питому вагу в загальній сумі грошо-
вих надходжень місцевих бюджетів, зокрема: Австрії –
72%, Японії – 55%, Франції – 48%. За рахунок місцевих
податків сформувалися 61% муніципальних доходів у
Швеції, 66% – у США, 51% – у Данії, 46% – у Швейцарії,
46% – у Німеччині, 43% – у Норвегії, 37% – у Великій
Британії, 34% – у Фінляндії, 31% – в Іспанії. Найбільшу
кількість місцевих податків запроваджено : у Франції –
понад 40, Німеччині – 55, Італії – близько 70, Бельгії –
близько 100 [9, с. 57].
За рівнем податкової незалежності, Україна значно
поступається більшості як унітарних, так і федеративних
держав, особливо Австрії, Іспанії, Люксембургу, Фінлян-
дії, Франції, Швейцарії, Швеції та іншим європейським
країнам, де органи місцевого самоврядування наділені
широкими податковими повноваженнями Так, зокрема,
органи місцевого самоврядування більшості європейських
країн самостійно встановлюють граничні розміри ставок
місцевих податків, вісім країн (Австрія, Бельгія, Німеччи-
на, Ісландія, Іспанія, Португалія, Чехія та Швеція) мають
право на встановлення ставок та бази оподаткування. Та-
кож деякі європейські країни використовують процедуру
розподілу місцевих податкових надходжень за схемою
«місцева влада – центральній владі» [10 с. 108–109].
Необхідно зазначити, що для більшості країн-членів
ЄС характерна велика кількість місцевих податків і зборів.
така чисельність переслідує дві мети: створення сприят-
ливого податкового клімату для господарської діяльнос-
ті й ефективно розв’язувати низку соціальних проблем
на місцевому рівні.
Панівне місце серед місцевих податків і зборів нале-
жить податку з доходів фізичних осіб (наприклад, у Данії,
Норвегії, Фінляндії та Швеції його питома вага становить
майже третину доходів місцевих бюджетів). Наступним
є промисловий податок (на прикладі Німеччини), базою
оподаткування якого є капітал підприємства, фонд оплати
праці та прибуток. Значну частину промислового податку
перераховують до федерального бюджету, натомість орга-
215
Порівняльно-аналітичне право
♦
ни місцевого самоврядування отримують відрахування від
податку з доходів [11, с. 538].
Значного поширення за кордоном набув такий місцевий
платіж, як податок на нерухомість. І хоча за фіскальним
потенціалом він істотно поступається загальнодержавним
аналогам, в одних країнах цей платіж є домінуючим, а
в інших – його взагалі не справляють. При цьому питома
вага податку на нерухомість у структурі доходів місцевих
бюджетів коливається в межах від 30% – в унітарних рес-
публіках до 50% – у федераціях [10, с. 112].
Земельний податок також належить до місцевих по-
датків. Проте нині його питома вага в структурі доходів
місцевих бюджетів більшості європейських країн зменшу-
ється.
Непряме оподаткування в зарубіжних країнах широко
представлене податками з обороту та продажу. Функціо-
нальні механізми їх справляння полягають у впроваджен-
ні на рівні роздрібної торгівлі надбавок, які, крім вартості
товарів, мають сплатити покупці, а це, у свою чергу, по-
силює податкове навантаження на соціально незахищені
верстви населення. Тому органи місцевого самоврядуван-
ня за кордоном часто звільняють від оподаткування низку
товарів першої необхідності (наприклад, продукти харчу-
вання та ліки за рецептами).
До специфічної групи податкових платежів за кор-
доном належать надбавки до ставок загальнодержавних
податків. Центральна і місцева влади частково викорис-
товують ті самі бази оподаткування, але встановлюють
окремі ставки. Держава може відповідати за загальне
управління та стягнення власної частини податку, а ор-
гани місцевого самоврядування – за визначення бази
оподаткування і структури ставок. Далі місцева влада
просто визначає загальну ставку податку шляхом дода-
вання власної ставки до загальнодержавної. Від місцевих
податкових платежів вони відрізняються формою мобі-
лізації фінансових ресурсів, утім, сплачуються з доходів
населення, зменшуючи відповідним чином їхню купі-
вельну спроможність [11, с. 542].
Широко представлені в місцевому оподаткуванні єв-
ропейських країн і місцеві збори. Місцеві бюджети отри-
мують значні суми коштів за рахунок зборів із населення
за надання найрізноманітніших послуг у таких країнах,
як Франція (за водопостачання, каналізацію, прибирання
сміття), Норвегія (за водопостачання, каналізацію, ви-
везення сміття та побутових відходів, прибирання гро-
мадських місць), Італія (шкільний збір, за використання
державних земельних ділянок, місцеві ліцензійні збори),
Швеція (за енерго- і водопостачання, використання відхо-
дів) тощо. [8, с. 268].
Таким чином, розглянувши основні тенденції міс-
цевого оподаткування, можна зазначити, що на відміну
від європейських країн:
– в Україні перелік місцевих податків і зборів є досить
обмеженим;
– за рівнем податкової незалежності, Україна значно
поступається іншим країнам, де місцеві органи наділені
більшими повноваженнями щодо впровадження місцевих
податків і зборів, установлення ставок та бази оподатку-
вання, надання пільг;
– такі податки, як податок на нерухомість, земельний
та транспортний податок включені в систему місцевого
оподаткування України;
– натомість більшість європейських місцевих подат-
ків не представлені у вітчизняній системі оподаткуван-
ня, зокрема, це податки на прибуток та доходи, податок
з обороту, податок на роздрібний продаж, місцеві еко-
логічні податки та інші, теж саме стосується і місцевих
зборів;
– відсутні також надбавки до ставок загальнодержав-
них податків (хоча до цієї групи можна віднести, введений
в Україні з 2015 року акцизний податок із реалізованих
№ 5 2017
♦

суб’єктами господарювання роздрібної торгівлі підакциз- Одним із напрямів реформування місцевого оподатку-
них товарів – алкогольних напоїв та тютюнових виробів); вання має стати розширення переліку тих місцевих зборів,
– а це, у свою чергу, дає підстави розглянути можли- які платник буде сприймати як плату за певні місцеві по-
вість запровадження деяких із них у вітчизняному оподат- слуги і які будуть відображати політику органів самовря-
куванні. дування, так як це діє в багатьох країнах світу. Розширення
Висновки. Отже, для удосконалення системи місце- їх переліку має відбуватися за рахунок запровадження збо-
вого оподаткування в Україні необхідне оновлення право- рів із цільовим використанням одержаних коштів (збори
вого регулювання справляння місцевих податків і зборів, на прибирання й освітлення вулиць, на прибирання сміття,
розвиток нових ефективних форм місцевого оподаткуван- впорядкування парків, зон відпочинку, кладовищ тощо).
ня. Враховуючи досвід інших країн, до місцевих податків Поряд із цим, обираючи шляхи збільшення обсягу міс-
і зборів можна віднести податок на доходи фізичних осіб, цевих податків і зборів, необхідно враховувати, що вони
розвивати майнове оподаткування, розширити базу акциз- мають існувати у такій кількості, у якій би повністю за-
ного податку з роздрібного продажу на місцевому рівні. безпечували місцеві органи влади коштами, необхідними
За умов загрозливої екологічної ситуації, у країні ко- для виконання їх завдань і функцій, і водночас зважати на
рисними стануть місцеві екологічні податки, які доцільно фінансові можливості їх платників. Раціонально організо-
стягувати за забруднення повітря, водоймищ, лісів та ін- ване місцеве оподаткування забезпечить зростання еконо-
ших природних ресурсів, захоронення й утилізацію шкід- міки та суттєво підвищить соціальний добробут територі-
ливих відходів на території відповідної громади. альних громад.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Податковий кодекс України від 2 грудня 2010 року №2755-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/
laws/show/2755-17.
2. Сунцова О.О. Місцеві фінанси: навч. посіб. / О.О. Сунцова. – К. : Центр учбової літератури, 2010. – 488 с.
3. Доходы сводного бюджета Украины по статьям доходов в 2017 году (на 1 ноября 2017, в млн. грн.) [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : https://index.minfin.com.ua/budget/cons/income.php.
4. Звіт про виконання міського бюджету міста Чернігова за 9 місяців 2017 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://www.chernigiv-rada.gov.ua/project/r-vikonkom/14284.
5. Бюджетний моніторинг: Аналіз виконання бюджету за 2016 рік / [В.В. Зубенко, І.В. Самчинська, А.Ю. Рудик та ін.]; ІБСЕД //
Проект «Зміцнення місцевої фінансової ініціативи (ЗМФІ-II) впровадження», USAID. – К., 2017. – 92 c.
6. Бак Н.А. Місцеве оподаткування в Україні: стан і перспективи посилення дієвості / Н.А. Бак // Економіка: реалії часу. – 2017. –
№ 1(29). – С. 12–25. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://economics.opu.ua/journal.
7. Товкун Л.В. Місцеві податки та збори як складові податкової системи України: їх особливості та розвиток / Л.В. Товкун //
Державне будівництво та місцеве самоврядування. – 2015. – Вип. 29. – С. 85–96.
8. Євдокімова М.О. Місцеві фінанси: навч. посіб. / М.О. Євдокімова. – Х. : ХНАУ, 2014. – 343 с.
9. Бондарук Т.Г. Зарубіжний досвід місцевого оподаткування та можливості його застосування в Україні / Т.Г. Бондарук // Збірник
наукових праць Національного університету державної податкової служби України. – 2011. – № 1. – С. 56–66.
10. Письменний В.В. Місцеве оподаткування в умовах реформування податкової системи України: [монографія] / В.В. Письменний. –
Тернопіль : Видавничо-поліграфічний центр «Економічна думка», 2011. – 196 с.
11. Місцеві фінанси : підруч. / авт. кол.; за ред. док. екон. наук, проф. О.Б. Жихор, док. екон. наук, проф. О.П. Кириленко. – К. :
УБС НБУ, 2015. – 579 с.

УДК 342

БЕЗПЕРСПЕКТИВНІСТЬ РЕПРЕСИВНИХ ЗАХОДІВ У БОРОТЬБІ З КОРУПЦІЄЮ

ЯК ВІДОБРАЖЕННЯМ СТАНУ СУСПІЛЬНОГО ОРГАНІЗМУ

INSUFFICIENCY OF REPRESENTIVE MEASURES AGAINST CORRUPTION,

AS A DISPLAYED OF STATE OF A SOCIAL SYSTEM

Костенко І.В.,
кандидат юридичних наук, науковий співробітник
Науково-дослідного інституту державного будівництва
та місцевого самоврядування
Національної академії правових наук України,
асистент кафедри адміністративного права та адміністративної діяльності
Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
У статті аналізується проблема екзистенції корупції як певного віддзеркалення стану сучасного суспільного організму, визначається
сутність репресивних заходів та нівелюється їх значущість як засобів усунення корупційних ризиків. Здійснена спроба визначити стан су-
часного суспільного організму як інтегруючої сили, детермінанта високих показників корупції. Стаття є дуже актуальною та своєчасною.
Теоретико-методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові та спеціально-юридичні методи дослідження.
Ключові слова: корупція, заходи боротьби, репресивні заходи, національна свідомість, правова обізнаність, національна ідея.

В статье анализируется проблема экзистенции коррупции, как определенного отражения состояния современного общественного
организма, определяется сущность репрессивных мер и нивелируется их значимость как средства преодоления коррупционных рисков.
Осуществлена попытка определить состояние современного общественного организма как интегрирующую силу, детерминанту высо-
ких показателей коррупции. Статья является весьма актуальной и своевременной. Теоретико-методологическую основу исследования
составляют общенаучные и специально-юридические методы исследования.
Ключевые слова: коррупция, меры борьбы, репрессивные меры, национальное сознание, правовая осведомленность, националь-
ная идея.

216

The article analyzes the problem of the existence of corruption as a certain reflection of the state of a modern social organism, determines the
essence of repressive measures and reduces their significance as a means of eliminating corruption risks. An attempt was made to determine the
state of the social organism as an integrative force, a determinant of corruption-causing factors. The article is very relevant and timely. Theoretical
and methodological basis of the research consists of general scientific and special-legal methods of research.
Key words: corruption, measures of struggle, repressive measures, national consciousness, legal awareness, national idea.
Постановка проблеми. На сьогоднішній день питан-
ня щодо заходів боротьби з корупцією продовжує залиша-
тися одним із найгостріших. Корупція створює суттєву
небезпеку для життєдіяльності суспільства, і масштаби її
поширення становлять загрозу національній безпеці. Тому
завдання боротьби з корупцією розглядаються сьогодні як
загальнодержавні та першочергові, унаслідок чого може-
мо спостерігати, як цей процес боротьби виходить за рам-
ки формальних меж і стає предметом безперервної уваги
керівництва держави. Проте позитивні зміни саме від та-
кого підходу в форматі «боротьби» не настають, а можли-
вість їх настання є досить ілюзорною. По-перше, давайте
проаналізуємо термін «боротьба», який означає процес
зіткнення суперечностей, внаслідок якого триває певна
сутичка, метою якої є знищення однієї зі сторін. Тобто,
якщо дивитися через таку призму і намагатися сприяти
настанню певних позитивних змін в державі саме шляхом
«боротьби з корупцією», то існує ймовірність залишитися
у стані «вічної боротьби добра і зла». Якщо застосовувати
саме боротьбу у вирішенні цієї проблеми, то необхідно ви-
значити два супротивники: з одного боку, держава, з іншо-
го боку, – неподолана корупція, а суспільство займає па-
сивну позицію, сидячи в глядацькому залі, де періодично
оплесками підтримує «чесного воїна». Саме таку картину
ми спостерігаємо на сьогоднішній день, і сліпо віримо, що
«добро переможе зло», і чекаємо настання цього зоряного
часу. Держава, будучи в ролі чесного воїна, не перестає
робити видимість постійної важкої праці, використовуючи
(хоча більше, по суті, підходить термін «пожираючи») ре-
сурси країни в усіх її проявах, абстрактне явище «коруп-
ція», як невидимий змій у цій картині, від злого духу якого
держава рятує суспільство, застосовуючи певну зброю ре-
пресивних заходів. А суспільство дивиться та чекає, деко-
ли обурюється, деколи підтримує оплесками, залежно від
діянь «чесного воїна»-держави. Якщо й надалі дивитися
таку казку під прямим кутом, то для суспільства є всі шан-
си залишитися «вічною дитиною» і не дочекатися логіч-
ного завершення картини та щасливої миті перемоги до-
бра над злом. Ймовірним наслідком цього процесу є лише
повне витрачення всіх наявних ресурсів, а для їх поповне-
ння, на жаль, не знайдеться жодної відповідальної особи.
Метою статті є збільшення активної ролі національ-
ної свідомості, що неодмінно і беззаперечно впливає на
практичну діяльність людей, і якщо ця діяльність обирає
певну регулярну періодичність, то як наслідок – форму-
ється певна звичка, у нашому ж випадку, йдеться саме про
«корупційну звичку», яка вже здатна самостійно детермі-
нувати негативні наслідки в країні. Процес боротьби з та-
кою звичкою за допомогою репресивних заходів здатен
лише призвести до витрати великої кількості сил та ресур-
сів, у той час, як найефективнішим та найбільш дієвим є
спосіб викорінення корупції як суспільної звички шляхом
зміни національної свідомості.
Виклад основного матеріалу. На сьогоднішній день
вітчизняні та закордонні фахівці визнають надзвичайно
високий рівень корупції в Україні. Відомим також є те, що
корупція набула ознак комплексного явища, яке розповсю-
джує свій негативний вплив на різні сфери суспільно-
го життя, основою метою якого є швидке та протиправ-
не вирішення питань на шляху досягнення певних цілей.
Масштаби поширення цього негативного явища загрожу-
ють національній безпеці держави, а його рівень безпе-
рервно та нестримно зростає. Так, за даними досліджен-
ня, проведеного аудиторською компанією Ernst&Young,
Україна опинилася на першому місці за рівнем корупції
217
Порівняльно-аналітичне право
♦
серед 41 країни Європи, Близького Сходу, Індії та Африки
(EMEIA) (табл. 1).
51% респондентів, які брали участь в дослідженні EY
Fraud Survey, як і раніше вважають, що корупція досить
поширена в бізнес-середовищі їх країни. 77% членів ради
директорів або управлінців вищої ланки вважають, що
можна виправдати неетичну поведінку, якщо це допоможе
бізнесу вижити. Тільки 21% респондентів знають, що в їх-
ніх компаніях є гарячі лінії для повідомлення про неетич-
ну поведінку. Серед 41 країни Європи, Близького Сходу,
Індії та Африки перше місце займає Україна – 88% рес-
пондентів відповіли ствердно. Щоб допомогти бізнесу
вижити, принаймні 37% респондентів готові запропону-
вати грошову винагороду в обмін на укладення або продо-
вження контракту. Регуляторні норми надали позитивний
вплив на етичні стандарти тільки в 12% опитаних нами
компаній [1]. Покоління Y (від 25 до 34 років), що стано-
вить 32% респондентів, демонструє меншу стурбованість
щодо неетичної поведінки. 73% заявляють, що така пове-
дінка може бути виправдана, якщо вона допоможе бізнесу
вижити, у порівнянні з 49% респондентів у віці від 45 до
54 років (покоління X), які теж дотримуються цього погля-
ду. Більше того, 68% респондентів з покоління Y вважа-
ють, що керівництво схилятиметься до неетичної поведін-
ки, щоб допомогти бізнесу, а 25% цієї вікової групи готові
схвалити пропозицію грошової винагороди в обмін на
укладення або продовження контракту. Покоління Y також
демонструє підвищену недовіру: 49% вважають, що їхні
колеги будуть готові діяти неетично, щоб отримати підви-
щення, у порівнянні з 40% у всіх інших вікових групах [2].
Вважаю за необхідне навести також середні статистич-
ні дані щодо відношення до корупції пересічних громадян
України. Так, дані опитування фонду «Демократичні іні-
ціативи» та Центру Разумкова показали, що 48% громадян
вважають, що нова українська влада не досягла прогресу
в проведенні реформ. При цьому 51% зізналися в тому,
що не готові докладати особисті зусилля заради успіху ре-
форм у країні. Більшість українців (53%) знають про ви-
сокий рівні корупції в країні із засобів масової інформації.
При цьому 10% заявили, що останній рік особисто давали
хабарі, а 22% повідомили, хабарі давали їхні родичі та зна-
йомі. Ще 4% обрали іншу відповідь, а 11% вагалися з від-
повіддю. Найчастіше українці стикалися з корупцією під
час звернення в медичні заклади (30%) та освітні установи
(25%). Рівень хабарництва в поліції, судах, прокуратурі і
митниці респонденти оцінили приблизно в 25% – кожен
четвертий відповів, що давав хабар, коли довелося зіткну-
тися з цими структурами (див. рис. 1)[3].
Проаналізувавши дані досліджень щодо корупційних
проявів, можемо стверджувати про реальну необхідність
зміни «кута зору» щодо погляду на проблему корупції,
а саме: не сприймати корупцію як абстрактне явище, котре
наділене певними можливостями самостійно пронизувати
різні сфери суспільства та влади, внаслідок чого й надалі
зростатиме рівень юридичних, економічних, політичних
та соціальних проблем, тим самим створюючи замкнуте
коло, вийти з якого досить важко. Необхідно розглядати
проблему корупції зовсім через іншу призму, а саме –
сприймати її як «корупційну звичку» суспільства, внаслі-
док такого підходу зміняться й заходи щодо її вирішення.
Оскільки на сьогоднішній день рівень корупційних показ-
ників нашої держави є прямим відображенням, віддзерка-
ленням стану сучасного суспільного організму, то й пошук
вирішення цього питання необхідно шукати саме у цьому
організмі. Наступним кроком, після з’ясування місця іс-
№ 5 2017
♦

нування проблеми, а саме – у суспільстві, необхідним є
визначити шляхи подолання цієї «корупційної звички».
Насамперед, звести до мінімуму процес боротьби, осо-
бливо боротьбу із застосуванням репресивних заходів,
оскільки в такий спосіб ми спостерігаємо лише якусь
видимість важкої праці задля подолання неіснуючого во-
рога, а в результаті отримаємо лише витрату державних
ресурсів. Отже, процес викорінення «корупційної звички»
необхідно розпочати із очищення суспільного організму,
за допомогою підняття ролі та значущості активної наці-
ональної свідомості. Крім того, потрібно чітко розуміти,
що викоренити, ліквідувати корупцію повністю неможли-
во в принципі, і такого завдання держава ставити не по-
винна. На жаль, в нашій країні повного розуміння цього
немає, і у багатьох нормативних документах, зокрема за-
конодавчих актах, можна знайти визначені перед право-
охоронними органами завдання «ліквідувати корупцію»,
«викоренити її причини» [4]. Важливо зазначити й про те,
що хибне розуміння корупції як соціального явища та її
природи має цілком негативні практичні наслідки – неві-
рно визначена мета, по-перше, не може бути досягнута,
по-друге, сама протидія не буде ефективною, вона не ма-
тиме належного спрямування та змісту.
Феномен корупції у світі характеризується по-різному,
що цілком зрозуміло, оскільки є різні за своїм розвитком,
рівнем демократії, станом правопорядку держави. Так, є

Таблиця 1
Хабарництво/корупція широко поширені у діловій практиці в країні
(Таблиця показує відсоток респондентів, які відповіли стверджувально)
Рейтинг 2017 Країна % 2017 % 2015 Рейтинг L4L * Рейтинг 2015
1 Україна 88 80 1 7
2 Кіпр 82 N/A N/A N/A
3 Греція 81 69 2 12
4 Словаччина 81 78 3 8
5 Хорватія 79 92 4 1
6 Кенія 79 90 5 2
7 Південна Африка 79 78 6 9
8 Угорщина 78 73 7 10
9 Індія 78 80 8 6
10 Єгипет 75 64 9 15
11 Словенія 74 87 10 3
12 Нігерія 73 72 11 11
13 Італія 71 67 12 14
14 Болгарія 68 N/A N/A N/A
15 Туреччина 67 63 13 16
16 Росія 66 60 14 18
17 Іспанія 64 69 15 13
18 Чеська Республіка 63 61 16 17
19 Португалія 60 82 17 5
20 Сербія 57 84 18 4
21 Йордан 53 N/A N/A N/A
22 Латвія 51 55 19 19
23 Ірландія 47 50 20 20
24 Литва 47 45 21 21
25 Німеччина 43 26 22 30
26 Саудівська Аравія 43 44 23 22
27 Польща 38 43 24 23
28 Бельгія 36 34 25 27
29 Австрія 32 42 26 24
30 Естонія 32 21 27 33
31 Румунія 31 39 28 25
32 Франція 28 29 29 28
33 ОАЕ 27 24 30 31
34 Великобританія 25 27 31 29
35 Нідерланди 23 13 32 34
36 Оман 19 36 33 26
37 Швеція 18 10 34 37
38 Швейцарія 18 12 35 35
39 Фінляндія 16 11 36 36
40 Норвегія 10 21 37 32
41 Данія 6 4 38 38
* Середня кількість респондентів: 2017 51% 2017 L4L, 2015 51% (L4L = Like for Like – країни, які брали участь в дослі-
дженні як в 2015 році, так і в 2017).
Джерело: EY EMEIA Fraud Survey 2017

218
 Порівняльно-аналітичне право
♦

Рис. 1. Соціологічна група «Рейтинг»

країни, де корупція має мінімальне поширення і абсолют- Висновки. Необхідно розуміти та сприймати корупцію
но незначний вплив на суспільне життя. До таких країн як своєрідне дзеркало суспільства, його моральної і пра-
вже традиційно відносять, наприклад, Фінляндію, Швецію вової чистоти, економічного, політичного та соціального
[5]. Там прояви корупції трапляються нечасто і за своїм стану. З одного боку, вона характеризує основні соціальні
характером вони не являють великої небезпеки для держа- процеси, які відбуваються у державі та суспільстві, з іншо-
ви та людей. Є країни, де корупція присутня більше і має, го – здійснює вплив на економіку, політику, право, ідеоло-
так би мовити, поміркований вплив на політичні, еконо- гію, суспільну психологію тощо. Можемо стверджувати,
мічні та соціальні процеси. До цієї групи країн належить що в корупції проявляється неефективність влади, недо-
більшість країн, які називають найбільш розвинутими, що сконалість найбільш важливих державних та суспільних
мають сталу демократію та сильну правову державу. Хоча інститутів. З огляду на це, корупцію слід розглядати не
у другій групі країн корупція поширена більше, прояви її тільки як юридичну, але і як загальносоціальну, політичну
мають більш системний та небезпечний характер, проте та економічну проблему суспільства та держави [4]. Проте
ці обидві групи об’єднує те, що в них існує великий ри- у нас, на жаль, це розуміється інакше. Якщо суспільству
зик виявлення абсолютної більшості корупційних проявів, черговий раз потрібно показати, що влада рішуче нала-
а головне – адекватне правове, а з ним політичне та со- штована боротися з корупцією, то відразу «включають» у
ціальне реагування на них. До того ж, важливо, що у всіх дію правоохоронні органи, роблячи акцент на репресив-
цих країнах корупція більшістю населення однозначно ний аспект цієї боротьби. Однак така діяльність може бути
сприймається як аномалія, як зло, як недопустимий спо- лише зовні ефектною, та й то на певний час, але з погляду
сіб життя. стратегії протидії корупції – ця боротьба безперспективна.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Корупційні показники у світі / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://news.liga.net/ua/news/politics.
2. Fraud Investigation & Dispute Services Integrity delivers benefits [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ey.com/gl/en/
services/assurance/fraud-investigation---dispute-services.
3. Дані опитування фонду «Демократичні ініціативи» [Електронний ресурс]. – Режим доступу:https://dt.ua/UKRAINE.
4. Див.: Мельник М.І. Корупція: сутність, поняття, заходи протидії: монографія / М.І. Мельник. – К.: Атіка, 2001. – С. 54–55.
5. Див.: Скибинская М. Борьба с коррупцией в Украине: «бой с тенью» [Електронний ресурс] / М. Скибинская. – Режим доступу :
http: //www.роdrobnosti.сот.иа/апаlytics.

219
№ 5 2017
♦

УДК 342.565.43+42.95

ЮРИСДИКЦІЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ СУДІВ ЩОДО КОНТРОЛЮ

ЗА ВИКОНАННЯМ СУДОВИХ РІШЕНЬ І РІШЕНЬ ІНШИХ ОРГАНІВ

JURISDICTION OF ADMINISTRATIVE VESSELS ON CONTROL OF IMPLEMENTATION

OF JUDICIAL DECISIONS AND DECISIONS OF OTHER AUTHORITIES

Кошкош О.О.,
аспірант кафедри адміністративно-правових дисциплін
Донецького юридичного інституту МВС України,
суддя
Донецького окружного адміністративного суду
Стаття присвячена питанням визначення адміністративної юрисдикції щодо справ, які пов’язані з контролем за виконанням судових
рішень і рішень інших органів. У статті висвітлені проблемні питання щодо розмежування юрисдикції судів щодо розгляду зазначеної
категорії справ. Визначені основні критерії віднесення таких справ до юрисдикції адміністративного суду.
Ключові слова: адміністративна юрисдикція, виконавче провадження, виконання рішення суду, оскарження дій чи бездіяльності
виконавця, судовий контроль за виконанням судових рішень.

Статья посвящена вопросам определения административной юрисдикции дел, связанных с контролем за исполнением судебных
решений и решений других органов. В статье освещены проблемные вопросы разграничения юрисдикции судов по рассмотрению ука-
занной категории дел. Определены основные критерии отнесения таких дел к юрисдикции административного суда.
Ключевые слова: административная юрисдикция, исполнительное производство, исполнение решения суда, обжалование дей-
ствий или бездействий исполнителя, судебный контроль за исполнением судебных решений.

Article discusses the issues of determining the administrative jurisdiction of cases related to control over execution of judgments and deci-
sions of other bodies. The article highlights the problematic issues of delineating the jurisdiction of the courts to review this category of cases.
The main criteria for assigning such cases to the jurisdiction of the administrative court are determined.
Key words: administrative jurisdiction, enforcement proceedings, execution of a court decision, appeal against actions or inactions of the
executor, judicial control over execution of judicial decisions.

Постановка проблеми. Судовий контроль за приму- визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до

совим виконання судових рішень є однією з гарантій реа-
лізації завдань адміністративного та інших видів судочин-
ства щодо ефективного захисту прав, свобод та інтересів
фізичних і юридичних осіб (ст. 2 Кодексу адміністратив-
ного судочинства України, Цивільного процесуального
кодексу України, Господарського процесуального кодексу
України). При цьому виконання судових рішень є завер-
шальною стадією судової процесу, а створення дієвого
механізму такого виконання є неодмінною умовою вико-
нання державою зобов’язань щодо забезпечення права на
справедливий суд (ст. 6 Конвенції про захист прав людини
та основоположних свобод (далі – Конвенція). Як наголо-
шує Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ), право
на справедливий суд було б ілюзорним, якщо б остаточне
судове рішення, що має обов’язкову силу, не виконувалося
на шкоду однієї із сторін (рішення у справі «Горнсбі проти
Греції» від 19 березня 1997 року [1, с. 42]).
Також одним з елементів конвенційного права на спра-
ведливий суд (ст. 6 Конвенції) є розгляд справи судом,
встановленим законом. ЄСПЛ зауважує, що вимога щодо
«суду, встановленого законом» обумовлює зокрема дотри-
мання правил юрисдикції (рішення у справі «Сокуренко і
Стригун проти України» від 20 липня 2006 року [1, с. 49]).
Відсутність правової визначеності у питаннях юрисдикції
певної справи на практиці призводить до унеможливлення
реалізації й іншого елементу права на справедливий суд –
права на доступ до суду.
При цьому, як наголошує професор В.В. Комаров, ре-
сурс судової влади концентрується у судовій юрисдикції,
дискреційних повноваженнях суду та обов’язковості судо-
вих рішень [2, с. 39].
О.В. Джабурія зазначає, що компетенція адміністра-
тивних судів об’єднує в собі завдання адміністративного
суду, його юрисдикцію та повноваження щодо розгляду та
вирішення адміністративних справ [3, с. 9].
ЄСПЛ у рішенні у справі «Безимянная проти Росії»
від 22 грудня 2009 року [4] погодився з тим, що правила
різних судів, розроблені таким чином, щоб забезпечува-
ти належне застосування правосуддя. Однак такі правила
та їх застосування не повинні обмежувати сторони у ви-
користанні доступного засоби правового захисту. У наве-
деній справі суди неправильно витлумачили межі судової
юрисдикції, вказуючи один на одного, відмовилися роз-
глядати справу зважаючи на обмеження своїх судових по-
вноважень (п. 32, 33 рішення).
Водночас, судовий контроль за примусовим виконан-
ням судових рішень і рішень інших органів віднесений за-
коном до юрисдикції як адміністративних, так і господар-
ських та загальних судів (зокрема, ст. 287 КАС України,
ст. 339 ГПК України, ст. 447 ЦПК України).
Аналіз судової практики свідчить про відсутність єднос-
ті у застосуванні норм щодо юрисдикції справ, пов’язаних
із оскарженням дій, бездіяльності, рішень органів та осіб,
які здійснюють примусове виконання судових рішень та
рішень інших органів (дані – суб’єкти примусового вико-
нання). Зміст роз’яснень, наданих судами касаційної ін-
станції, також свідчить про наявність неоднакових підходів
до розмежування юрисдикцій таких справ (Постанова Пле-
нуму ВСУ від 26 грудня 2003 року № 14, Постанова Пле-
нуму ВАСУ від 13 грудня 2010 р. № 3, Інформаційний лист
ВССУ від 28 січня 2013 року № 24-152/0/4-13, Постанова
Пленуму ВССУ від 20 травня 2013 року № 8, Постанова
Пленуму ВГСУ від 17 жовтня 2012 року № 9, Постанова
Пленуму ВССУ від 07 лютого 2014 року № 6).
Чітке визначення юрисдикцій справ щодо оскарження
дії, бездіяльності, рішень суб’єктів примусового виконан-
ня необхідне і для забезпечення конвенційного права на
ефективний засіб юридичного захисту в національному
органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особа-
ми, які здійснювали свої офіційні повноваження (ст. 13
Конвенції). Це також є гарантією реалізації конституцій-
ного права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяль-
ності органів державної влади, посадових і службових
осіб (ч. 2 ст. 55 Конституції України).

220

Стан опрацювання. Окремі питання визначення
юрисдикції судів щодо контролю за примусовим виконан-
ням судових рішень і рішень інших органів були предме-
том досліджень, зокрема, таких вчених, як С.В.Безпалько,
Л.С.Малярчук, О.М. Пасенюк, В.М. Притуляк, О.С. Сніде-
вич, О.Г. Свида, М.І. Смокович, О.О. Чумак, Д.М. Шадура.
Проте питання розмежування юрисдикції відповідних
спорів залишаються дискусійними у науковій літературі.
Щодо їх вирішення висловлюються протилежні підходи,
зокрема, пропонується віднести всі справи такої категорії
до компетенції одного виду судів (адміністративних чи за-
гальних), однак і наявні пропозиції зберегти контроль за
тим судом, який постановив судове рішення, яке перебу-
ває на примусовому виконанні.
Дискусійним у доктрині залишається питання визна-
чення юрисдикції справ, що виникають з приводу зведе-
ного виконавчого провадження за виконавчими докумен-
тами, виданими судами у різних видах юрисдикції. Так,
пропонується: визначити виняткову адміністративну
юрисдикцію таких справ; закріпити альтернативну юрис-
дикцію (за вибором позивача); віднести справи до юрис-
дикції того суду, який видав виконавчий документ, під час
виконання якого, на думку скаржника, допущене пору-
шення його прав.
Відсутня єдність підходів і щодо визначення юрис-
дикції справ з контролю за стягненням виконавчого збору,
витрат на проведення виконавчих дій, винагороди приват-
ного виконавця та накладеного в ході виконання штрафу.
Розмаїття підходів щодо питання юрисдикції зазна-
чених категорій справ негативно впливає на правотворчу
та правозастосовну діяльність і призводить до зниження
ефективності охорони та захисту права учасників відпо-
відних правовідносин.
Крім того, оновлення процесуального законодавства
та законодавства щодо виконавчого провадження вимагає
проведення дослідження питань юрисдикції справ щодо
оскарження дій, бездіяльності, рішень суб’єкти примусо-
вого виконання з урахуванням відповідних змін.
Метою статті є конкретизація чинників, за якими
визначається юрисдикція адміністративних судів щодо
контролю за виконанням судових рішень і рішень інших
органів.
Виклад основного матеріалу. Питання захисту прав
та законних інтересів осіб у правовідносинах з суб’єктами
примусового виконання врегульовані, зокрема у ст. 129-1
Конституції України, відповідно до якої контроль за вико-
нанням судового рішення здійснює суд. У зазначеній стат-
ті сфера застосування звужена лише виконанням судового
рішення.
В.М. Притуляк під судовим контролем у виконавчому
провадженні пропонує розуміти форму реалізації судо-
вої влади, систему передбачених процесуальним законом
засобів, спрямованих на недопущення незаконного об-
меження прав і охоронюваних законом інтересів особи
у процесі примусового виконання судових актів і актів
інших юрисдикційних органів, а також відновлення особи
в цих правах, що полягає в перевірці діяльності органів
примусового виконання та їх посадових осіб, а також за-
стосування до них заходів впливу, передбачених процесу-
альним законодавством [5, с. 146].
Як вбачається зі змісту КАС України (зокрема,
ст. ст. 287, 382), судовий контроль за виконанням судових
рішень в адміністративних справах здійснюється шляхом
зобов’язання суб’єкта владних повноважень, не на ко-
ристь якого ухвалене судове рішення, подати у встанов-
лений судом строк звіт про виконання судового рішення,
за наслідками розгляду якого на його керівника може бути
накладений штраф (половина з якого стягується на ко-
ристь стягувача), а також шляхом вирішення справ щодо
оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів при-
мусового виконання.
221
Порівняльно-аналітичне право
♦
Перший вид контролю належить до виключної юрис-
дикції адміністративного суду, який ухвалив судове рі-
шення. Визначення юрисдикції справ щодо другого виду
контролю є менш упорядкованим.
У ст. 36 Закону України «Про органи та осіб, які здій-
снюють примусове виконання судових рішень і рішень
інших органів», що має назву «Оскарження рішень, дій та
бездіяльності приватного виконавця», не врегульований
порядок відповідного оскарження, а лише зазначається,
що він має бути встановлений законом. У зазначеному
Законі у ст. 12 (має назву «Контроль за діяльністю праців-
ників органів державної виконавчої служби») передбаче-
но, що такий контроль здійснюють Міністерство юстиції
України та органи державної виконавчої служби. Про су-
довий контроль у цій статті не йдеться.
У ст. 2 Закону України «Про виконавче провадження»
серед засад здійснення виконавчого провадження вказане
забезпечення права на оскарження рішень, дій чи безді-
яльності державних виконавців, приватних виконавців.
Тож поза цією засадою залишається оскарження дій, без-
діяльності, рішень інших органів і установ, що зазначені
у ст. 6 цього Закону: банків та інших фінансових установ,
органів, що здійснюють казначейське обслуговування
бюджетних коштів (наголошено, що вони не є органами
примусового виконання, що відповідає змісту ст. 1 Закону
України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове
виконання судових рішень і рішень інших органів»).
У Законі України «Про виконавче провадження» закрі-
плені такі можливості щодо оскарження дій, бездіяльнос-
ті, рішень суб’єктів примусового виконання: право сторо-
ни та прокурора як учасників виконавчого провадження
оскаржувати рішення, дії або бездіяльність виконавця (ч. 1
ст. 19); право стягувача, боржника та їхніх представни-
ків оскаржити до суду постанову приватного виконавця
про самовідвід або про відмову у відводі (ч. 3 ст. 23); пра-
во сторін на оскарження у судовому порядку результатів
визначення вартості чи оцінки майна (у ч. 5 ст. 57); право
сторін, інших учасників та осіб оскаржити до суду, який
видав виконавчий документ, рішення, дії чи бездіяльність
виконавця та посадових осіб органів державної виконав-
чої служби щодо виконання судового рішення (ч. 1 ст. 74),
а також оскаржити до адміністративного суду рішення,
дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів
державної виконавчої служби щодо виконання рішень
інших органів (посадових осіб) (ч. 2 ст. 74); право стягу-
вача та інших учасників виконавчого провадження (крім
боржника) оскаржити рішення, дії або бездіяльність дер-
жавного виконавця до начальника відділу, якому підпоряд-
кований такий виконавець (ч. 3 ст. 74).
З огляду на зміст ч. 2 ст. 74 Закону України «Про вико-
навче провадження» юрисдикція адміністративного суду
поширюється на спори про оскарження рішень, дій чи
бездіяльності державного виконавця або іншої посадової
особи державної виконавчої служби, під час виконання
виконавчих написів нотаріуса.
У ч. 2 ст. 74 чинного Закону України «Про виконавче
провадження» (на відміну від ч. 5 ст. 82 Закону України
«Про виконавче провадження» в редакції від 04 листопада
2010 року) врегульоване питання адміністративної юрис-
дикції оскарження рішень, дій чи бездіяльності виконавця
та посадових осіб органів державної виконавчої служби
щодо виконання постанов державного виконавця про стяг-
нення виконавчого збору, постанов приватного виконавця
про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого
провадження та штрафів. Аналогічна позиція, зокрема,
викладена у п. 6 Постанови Пленуму ВАСУ від 13 грудня
2010 р. № 3.
Проте вказані постанови оскаржують за загальними
правами визнання юрисдикції. Наприклад, у постанові
від 8 листопада 2016 року у справі № 804/19339/14 ко-
легія суддів Судової палати в адміністративних справах
№ 5 2017
♦
і Судової палати у цивільних справах ВСУ зазначила, що,
оскільки у справі, що розглядається, підприємство звер-
нулося з позовом до суду про визнання дій державного
виконавця та постанови про стягнення виконавчого збору
протиправними та скасування цієї постанови, а виконавче
провадження відкрито на підставі виконавчого листа, ви-
даного районним судом, то така справа має розглядатися
цим судом за правилами цивільного судочинства. Така ж
позиція була висловлена ВСУ і у постановах від 11 лис-
топада 2015 року у справі № 6-2187цс15, від 7 червня
2016 року у справі № 826/27/14.
У ст. 287 КАС України окремо передбачено право
учасника виконавчого провадження (крім державного ви-
конавця, приватного виконавця) та осіб, які залучаються
до проведення виконавчих дій, на звернення до адміні-
стративного суду із позовною заявою на рішення, дію або
бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової
особи органу державної виконавчої служби або приват-
ного виконавця, якщо законом не встановлено інший по-
рядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності
таких осіб.
Як неодноразово наголошував Верховний Суд Укра-
їни, якщо законом встановлено інший порядок судового
оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного ви-
конавця чи іншої посадової особи державної виконавчої
служби, то це виключає юрисдикцію адміністративних
судів у такій категорії справ (постанови від 11 листопа-
да 2015 року № 6-2187цс15, від 8 листопада 2016 року
у справі № 804/19339/14).
Так, право на подачу скарги у межах господарського чи
цивільного судочинства мають лише сторони виконавчого
провадження та за умови, що оскаржується рішення, дія
або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадо-
вої особи органу державної виконавчої служби або при-
ватного виконавця під час виконання судового рішення,
ухваленого до ГПК чи ЦПК України відповідно (ст. 339
ГПК України та ст. 447 ЦПК України).
Тож, якщо необхідність у оскарженні дій виконавців
виникає не у сторони виконавчого провадження, то така
особа має звертатися до адміністративного суду з відпо-
відним позовом. Однак такий підхід не відповідає логіці
збереження за судом, який постановив судове рішення,
контролю за діями виконавців, з огляду на те, що вико-
нання судового рішення є стадією відповідного процесу.
Доцільно поширити на такі справи юрисдикцію суду, який
видав судове рішення, що перебуває на виконанні.
ВСУ у постанові від 22 лютого 2017 року у справі
№ 755/5626/16-ц зауважив, що оскарження дії та бездіяль-
ності державних виконавців у виконавчому провадженні,
відкритому на підставі виконавчих листів, виданих на ви-
конання вироку щодо задоволення цивільний позов, має
здійснюватися у межах цивільного судочинства. Анало-
гічний підхід відображений у постанові ВСУ від 7 червня
2016 року у справі № 815/1554/15. У зазначених постано-
вах ВСУ відійшов від позиції, викладеної у п. 8 Постанови
Пленуму ВССУ від 7 лютого 2014 року № 6, згідно з якою
оскарження рішень, дій або бездіяльності державного ви-
конавця чи іншої посадової особи державної виконавчої
служби при виконанні вироків, що стосуються вирішення
цивільних позовів у кримінальному провадженні, відбува-
ється за правилами адміністративного судочинства.
Більш обґрунтованою вбачається правова позиція
ВСУ, адже порядок розгляду цивільного позову в кримі-
нальному провадженні не є визначальним для його вирі-
шення, що відбувається на підставі норм матеріального
права щодо відшкодування шкоди.
Однак наведені закони безпосередньо не визначають
юрисдикцію справ щодо оскарження дій, бездіяльності,
рішень інших суб’єктів примусового виконання (не дер-
жавного чи приватного виконавця, наприклад, Державної
казначейської служби України). У Законі України «Про
222
гарантії держави щодо виконання судових рішень» вони
також не передбачені, проте у підзаконному нормативно-
правовому акті – Порядку виконання рішень про стягнен-
ня коштів державного та місцевих бюджетів або борж-
ників (п. 15) – передбачено, що дії органів Казначейства
з виконання виконавчих документів можуть бути оскарже-
ні до Казначейства або суду.
Проте з огляду на зміст ч. 1 ст. 19 КАС України, що
передбачає юрисдикцію адміністративних судів щодо
всіх справ з приводу спорів фізичних чи юридичних
осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскар-
ження його рішень, дій чи бездіяльності, крім випадків,
коли для розгляду таких спорів законом встановлено
інший порядок судового провадження, а також відсут-
ність іншого порядку оскарження дій, бездіяльності,
рішень, зокрема органів Казначейства при виконанні
судових рішень, слід погодитися із тим, що до такої ка-
тегорії справ застосовуються загальні положення КАС
України щодо розгляду справ у порядку адміністратив-
ного судочинства [6, с. 40].
У п. 24 Постанови Пленуму ВССУ від 7 лютого
2014 року № 6 зауважується, що оскарження оцінки май-
на, проведеної в порядку рецензування у межах виконав-
чого провадження, здійснюється у порядку цивільного су-
дочинства. Цей висновок обґрунтований тим, що суб’єкт
оціночної діяльності є учасником виконавчого проваджен-
ня, а не посадовою особою державної виконавчої служби
і його звіт про оцінку майна є результатом практичної ді-
яльності фахівця-оцінювача, а не актом державного орга-
ну. Така ж позиція відображена у п. 17 Постанови Плену-
му ВАСУ від 13 грудня 2010 року № 3, де констатовано,
що вимоги заявника в частині оскарження оцінки майна,
визначеної за результатами рецензування, не підлягають
розгляду адміністративними судами. Залежно від особи
експерта чи суб’єкта оціночної діяльності – фізичної осо-
би оскарження може відбуватися у порядку цивільного чи
господарського судочинства.
Однак у цьому випадку слід звернути увагу на супер-
ечність між позиціями ВВСУ та ВАСУ, адже у роз’ясненні,
викладеному у п. 24 Постанови Пленуму ВССУ від 7 лю-
того 2014 року № 6 також наголошується на тому, що такі
вимоги сторони виконавчого провадження розглядаються
не у позовному провадженні, а як оскарження рішення
державного виконавця про оцінку майна в процесуаль-
ному порядку контролю за виконанням судових рішень,
оскільки є процесуальною дією державного виконавця
незалежно від того, яка конкретно особа (сам державний
виконавець, залучений ним суб’єкт оціночної діяльності
чи особа, яка рецензувала звіт про оцінку майна) здійсню-
вала відповідні дії, оскільки виконавчо-процесуальні від-
носини виникли між сторонами виконавчого провадження
та державним виконавцем і між державним виконавцем та
суб’єктом оціночної діяльності. Водночас, судовий контр-
оль за виконанням судових рішень у межах цивільної
юрисдикції здійснюється лише щодо рішень, постанов-
лених відповідно до ЦПК, що виключає контроль у меж-
ах цивільної юрисдикції за виконавчо-процесуальними
діями, вчиненими за іншими виконавчими документами.
Тож вбачається, що у такому випадку буде діяти правила,
передбачені у ч. 1, 2 ст. 74 Закону України «Про виконавче
провадження».
Суперечливими є роз’яснення, що надаються з приво-
ду порядку захисту прав та інтересів, порушених внаслі-
док дій суб’єктів примусового виконання у межах зведе-
ного виконавчого провадження.
Так, у п. 3 Постанови Пленуму ВАСУ від 13 грудня
2010 року № 3 зазначено, що всі справи з приводу рішень,
дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служ-
би, прийнятих з метою виконання зведеного виконавчого
провадження, належать до юрисдикції адміністративних
судів, навіть у разі, коли у зведеному виконавчому про-
 Порівняльно-аналітичне право
♦

вадженні відсутнє виконавче провадження з примусового дикцію як загальне правило, винятки з якого мають бути
виконання рішення адміністративного суду. передбачені у законі.
У абз. 2 п. 9 Постанови Пленуму ВССУ від 7 лютого 2. Юрисдикція справ щодо контролю за виконанням
2014 року № 6 (у редакції Постанови Пленуму ВССУ від судових рішень і рішень інших органів визначається за
3 червня 2016 року № 4) роз’яснено, що у разі оскаржен- такими чинниками:
ня рішення, дії або бездіяльність державного виконавця 1) суб’єкт, який видав виконавчих документ, під час
чи іншої посадової особи державної виконавчої служби виконання якого виникла необхідність оскарження: ци-
у межах виконання зведеного виконавчого провадження, вільна та господарська юрисдикція таких справ допуска-
в якому об’єднано виконавчі провадження щодо виконан- ється лише щодо судових рішень, виданих відповідними
ня судових рішень судів різних юрисдикцій та/чи рішень судами, тому інші справи належать до адміністративної
інших органів (посадових осіб), скарга підлягає розгляду юрисдикції;
в порядку цивільного судочинства у тій частині, яка стосу- 2) суб’єкт оскарження: особи, які не є стороною чи
ється виконання судового рішення, ухваленого відповідно прокурором як учасником виконавчого провадження, мо-
до ЦПК України. Аналогічний підхід закладений і у п. 9.2. жуть реалізувати право на оскарження лише у адміністра-
Постанови Пленуму ВГСУ від 17 жовтня 2012 року № 9. тивному суді, за винятком знаття накладеного у межах
Більш послідовною є позиція, викладена у Постановах виконавчого провадження арешту з майна особи, яка не є
Пленуму ВССУ від 7 лютого 2014 року № 6 та Пленуму боржником у виконавчому провадженні;
ВГСУ від 17 жовтня 2012 року № 9. 3) дії, бездіяльність і рішення якого суб’єкта (органу)
Крім того, як зауважує ВСУ у постанові від 16 листо- примусового виконання оскаржуються: цивільна та гос-
пада 2016 року у справі № 216/769/14-ц, слід враховувати подарська юрисдикція допускається за певних умов лише
те, що оскарження дії чи бездіяльність виконавця щодо щодо оскарження дій, бездіяльності, рішень державного
виконання судового рішення, прийнятого у порядку ци- виконавця чи іншої посадової особи органу державної ви-
вільного судочинства у період до приєднання цього ви- конавчої служби або приватного виконавця;
конавчого провадження до зведеного провадження, нале- 4) вчинена оскаржувана дія, бездіяльність, рішення
жить до цивільної юрисдикції. у межах зведеного виконавчого провадження, в якому
Висновок. На підставі викладеного можна дійти тако- об’єднано виконавчі провадження щодо виконання су-
го висновку: дових рішень судів різних юрисдикцій та/чи рішень ін-
1. Незважаючи на те, що спори з приводу правомірнос- ших органів (посадових осіб), або ні (у першому випад-
ті рішень, дій чи бездіяльності осіб, які уповноважені на ку у межах цивільного чи господарського судочинства
здійснення примусового виконання виконавчих докумен- може бути розглянута справа щодо оскарження в тій
тів, є публічно-правовими, національне законодавство не частині, що стосується виконання судового рішення,
передбачає виключної юрисдикції адміністративного суду ухваленого у цивільному чи господарському судочин-
щодо вирішення таких спорів, хоча і закладає таку юрис- стві відповідно).
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Фулей Т.І. Застосування практики Європейського суду з прав людини при здійсненні правосуддя: наук.-метод. посіб. для
суддів [Електронний ресурс] / Т.І. Фулей. – 2-ге вид. випр., доп. – К., 2015. – 208 с. – Режим доступу : http://www.osce.org/uk/
ukraine/232716?download=true.
2. Комаров В.В. Цивільний процес у глобальному контексті / В.В. Комаров // Права України. – 2011. – № 10. – С. 22–44.
3. Джабурія О. В. Компетенція адміністративних судів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень:
автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Джабурія Олександр Валентинович ; НУ ОЮА. – Одеса, 2014. – 22 с.
4. Постановление ЕСПЧ по делу «Безымянная против Российской Федерации» от 22 декабря 2009 года [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: http://www.consultant.ru/cons/cgi/online.cgi?req=doc&base=ARB&n=156344#0.
5. Притуляк В.М. Повноваження суду при примусовому виконанні судових рішень у цивільних справах: дис. ... канд. юрид. наук :
12.00.03 / Притуляк Валерій Миколайович. – Одеса, 2016. – 205 с.
6. Безпалько С. В. Правові засади вирішення адміністративними судами спорів, які виникають у зв’язку з виконанням рішень суду:
дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.07 / Безпалько Сергій Вікторович. – Київ, 2017. – 241 с.

223
№ 5 2017
♦

УДК 341.1/.8

ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «ПОДАТКОВА ПІЛЬГА» В УКРАЇНІ

ТА ОСОБЛИВОСТІ ЇЇ ЗАСТОСУВАННЯ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

THE DEFINITION OF «TAX BENEFIT» IN UKRAINE AND PECULIARITIES

OF ITS APPLICATION IN FOREIGN COUNTRIES

Крівов В.А.,
студент кафедри міжнародного права
Київського національного торговельно-економічного університету
Автором розглянуто різні підходи до визначення категорії «податкова пільга», здійснена класифікація податкових пільг, що застосову-
ються в Україні, розкрито їх позитивні та негативні ознаки. Проаналізовані основні положення Податкового кодексу України, якими регу-
люється питання податкових пільг. Досліджено класифікацію податкових пільг та преференцій, що застосовуються в зарубіжних країнах.
Ключові слова: Податковий кодекс, податкова пільга, «податкові канікули, податкові відрахування, податкові знижки.

Автором рассмотрено разные подходы к определению категории «налоговая льгота», осуществлена классификация налоговых
льгот, которые применяются в Украине, раскрыто их позитивные и негативные признаки. Проанализированы основные положения На-
логового кодекса Украины, которыми регулируется вопрос налоговых льгот. Исследовано классификацию налоговых льгот и преферен-
ций, которые используются в зарубежных странах.
Ключевые слова: Налоговый кодекс, налоговая льгота, «налоговые каникулы», налоговые отчисления, налоговые скидки.

The author are different definitions of term the tax preference in the article, classification of tax preferences that are applied in Ukraine, posi-
tive and negative feedback are uncovered. Analyzed basic provisions of the Tax Code of Ukraine, which tax privileges are regulated. Classifica-
tion of tax preference are investigated, which are used in foreign countries.
Key words: Tax codex of Ukraine, tax privilege, tax holidays, tax deductions, tax discounts.

Постановка проблеми. За своєю суттю, податкові
пільги є високоефективним економічним інструментом,
який має за мету стимулювання розвитку певних видів
діяльності, галузей та регіонів. Однак безсистемне й не-
виправдане надання податкових пільг спричиняє нерівно-
мірне податкове навантаження і викривлення фіскального
простору, створюючи окремим суб’єктам господарювання
вигідніші умови, водночас знижуючи конкурентоспро-
можність інших підприємств. Відтак короткостроковий
ефективний інструмент податкового стимулювання пере-
творюється на довгостроковий інструмент перерозподілу
доходів бюджету на користь окремих галузей і суб’єктів
господарювання.
Отже, існує потреба у визначенні доцільності застосу-
вання податкових пільг на даний час в Україні.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблемам
ефективності надання податкових пільг в Україні присвя-
чено багато наукових праць вчених-економістів, а саме:
В. Андрущенка, М. Голованя, Ю. Іванова, Т. Єфименко,
М. Кучерявенко, П. Мельника, Т. Паєнтко, О. Підлісної,
А. Соколовської, В. Швадченко, Ф. Ярошенка та ін.
Однак, незважаючи на численні дослідження різно-
манітних аспектів функціонування системи пільг, залиша-
ється ще низка невирішених питань.
Мета дослідження полягає у визначенні терміна «по-
даткова пільга», видів податкових пільг, передбачених за-
конодавством України, їх позитивних та негативних ознак,
розкритті видів соціальних пільг в інших зарубіжних кра-
їнах, розгляді проблеми втрат бюджету внаслідок застосу-
вання податкових пільг з ПДВ, а також надання рекомен-
дацій щодо реформування системи пільг.
Викладення основного матеріалу. Аналіз наукових
та законодавчих джерел свідчить про різноманітність по-
глядів на визначення сутності податкової пільги. Так, дех-
то з науковців під податковою пільгою розуміє надання
державою окремим підприємствам або фізичним особам
можливості зниження або цілковитого звільнення від спла-
ти податку, обов’язкового платежу та збору [11, c. 369].
Недоліком цієї тези є те, що вона не вказує, за яких
саме обставин може надаватися можливість зниження або
звільнення від сплати податку. Окремі вчені стверджують:
«пільга – це звільнення (повне чи часткове) платника по-
датку, що враховує його особливості, від сплати податку».
Таке визначення містить норму про наявність певних осо-
бливостей платника податку, які зумовлюють можливість
надання пільг, проте не має посилання на те, що вони мо-
жуть передбачатися та регламентуватися податковим зако-
нодавством [13, c. 231].
Альтернативним поглядом деяких українських вче-
них щодо сутності податкових пільг є запозичена із за-
рубіжного досвіду думка про концепцію податкових ви-
трат бюджету. Так, В. Андрущенко вказує на поєднання
податків та видатків в одному неподільному понятті «по-
даткові витрати». «Легально оформлена відмова від збору
в принципі можливих податків по суті є аналогом прямих
бюджетних видатків, що й пояснює дещо парадоксальну
назву суми скорочень і списань податкових зобов’язань –
податкові витрати…», – зауважує науковець [3, c. 104].
Відповідно до ст. 30 Податкового кодексу України по-
даткова пільга – це передбачене податковим та митним за-
конодавством звільнення платника податків від обов’язку
щодо нарахування та сплати податку та збору, сплата ним
податку та збору в меншому розмірі за наявності відповід-
них підстав [1, c. 112]. Такими підставами є особливості,
що характеризують певну групу платників податків, вид
їхньої діяльності, об’єкт оподаткування або характер і сус-
пільне значення здійснюваних ними витрат.
Відповідно до п. 30.4 ст. 30 Податкового кодексу Укра-
їни платник податків має право відмовитися від викорис-
тання податкової пільги чи зупинити її використання на
один або декілька податкових періодів, якщо інше не пе-
редбачено Податковим кодексом України [1, c. 112].
Отже, пільга може надаватися лише щодо сплати по-
датку та збору, тому не можна вважати податковою піль-
гою звільнення чи спрощення процедури надання податко-
вих декларацій, податкового обліку чи інших документів
до Державної податкової служби, – таке спрощення можна
вважати правовою пільгою, але не податковою.
Хоча з набуттям чинності новим Податковим кодексом
України положення Податкового кодексу України дещо
збільшили перелік податкових пільг, проте було встанов-
лено значний перелік виключень із надання цієї пільги.
Зокрема, це стосується рівня доходів фізичних осіб під час
одержання податкової соціальної пільги та видів діяльнос-

224

ті юридичних осіб. Крім цього, податковий кодекс дещо
більш чітко регламентував повноваження податкових ор-
ганів щодо контролю за повнотою обчислення та сплати
податкового зобов’язання.
До видів податкових пільг належать: податкова соці-
альна пільга, звільнення від оподаткування певних еле-
ментів від об’єкта оподаткування; звільнення від сплати
окремих податків окремих осіб або категорій платників
податків; зниження податкових ставок; відтермінування
стягнення податків.
Проблемним є питання віднесення пільг зі сплати Єди-
ного соціального внеску, що нараховуються відповідно до
Закону України «Про збір та облік єдиного соціального
внеску» до категорії «податкових пільг» [2, c. 11]. За за-
гальною думкою, єдиний соціальний внесок не відносять
до податку, а тому пільги щодо його сплати не можна від-
нести до категорії «податкові пільги». З іншого боку, з еко-
номічного погляду цей платіж є обов’язковим та створює
додатковий податковий тягар для суб’єкта господарюван-
ня [10, c. 152].
Надання податкових пільг спрямоване на вирішення
соціальних завдань, стимулювання певних видів еконо-
мічної діяльності, економічного зростання в окремих га-
лузях.
До позитивних ознак податкових пільг належать:
заохочення участі приватного сектора в соціальних про-
грамах; прийняття рішень приватним сектором, а не
урядом; пільги є інструментом подолання економічних
деформацій, спричинених провалами ринку, його не-
спроможністю забезпечити ефективний розподіл ресур-
сів в умовах обмеження конкуренції, зовнішніх ефектів
і неповної інформації.
Серед негативних ознак, притаманних пільгам, варто
відмітити їх потенційну неефективність та необ’єктивність,
зокрема, ускладнення податкового законодавства; функціо-
нування податкових пільг поза межами бюджетної систе-
ми; створення регресивнішої системи оподаткування [9].
Також до недоліків податкових пільг належить те, що
вони призводять до ускладнення податкового законодав-
ства та провокують платників до ухилення від сплати
податків. за своєю суттю, пільги передбачають нерівні
умови оподаткування для різних платників. Зокрема, по-
рушується принцип рівності усіх платників перед зако-
ном та недопущення проявів податкової дискримінації
[13, с. 172–174].
Саме це є причиною кардинально протилежних думок,
щодо необхідності та доцільності використання податко-
вих пільг.
Відмовитися від використання податкової пільги чи
зупинити її використання на один або декілька податко-
вих періодів платник податків має право лише тоді, коли
звільнення надається безпосередньо платнику податків,
а не для окремих операцй з постачання тих чи інших това-
рів або надання тих чи інших послуг.
Пільги щодо ПДВ, якими користуються платники під
час здійснення імпортних операцій, обліковуються митни-
ми органами [11, c. 218].
Постановою Кабінету Міністрів України № 1233 від
27.12.2010 р. «Про затвердження Порядку обліку сум по-
датків та зборів, не сплачених суб’єктом господарювання
до бюджету у зв’язку з отриманням податкових пільг» [12]
затверджено порядок, який є обов’язковим для виконання
суб’єктами господарювання, які відповідно до Податково-
го кодексу України не сплачують податки та збори до бю-
джету у зв’язку з отриманням податкових пільг. Результа-
ти обліку суб’єкти господарювання відображають у Звіті
про суми податкових пільг, форму якого також затвердже-
но Постановою № 1233 [3, c. 18].
З 01.01.2017 р. було введено подання в обов’язковому
порядку Звіту про суми податкових пільг, що став податко-
вою декларацією. За неподання чи невчасне подання цьо-
225
Порівняльно-аналітичне право
♦
го Звіту платнику податків загрожуватиме вже не тільки
адміністративна відповідальність, передбачена ст. 163-1
КУпАП (від 85 до 255 грн.), а й фінансова відповідаль-
ність за п. 120.1 ПКУ (170 грн. за кожне неподання/несво-
єчасне подання Звіту та 1020 грн., якщо до платника по-
датку вже було застосовано протягом року штраф за таке
порушення) [1, c.112].
Звітувати повинні так звані пільговики, тобто:
1) суб’єкти господарювання – платники податків, які
2) використовують податкові пільги (п. 1 Поряд-
ку № 1233).
Водночас, згідно з п. 8 Порядку № 1233 податкові піль-
ги визначаються тільки за операціями з постачання товарів
та/або послуг, які передусім є об’єктами обкладення ПДВ
та які згідно з ПКУ і міжнародними договорами України,
що ратифіковані Верховною Радою України: (1) звільнені
від оподаткування або (2) оподатковуються за нульовою
ставкою і ставкою 7%, (3) а також ті, до яких застосовані
спеціальні режими оподаткування у сфері сільського гос-
подарства [3, c. 18].
Податкові пільги та преференції у зарубіжних країнах
традиційно надаються в наступних формах:
– звільнення від сплати певних податків і зборів;
– виключення із податкової бази певної частини
об’єкта і (або) окремих видів об’єктів обкладення;
– зменшення розміру податкових ставок;
– податкові відрахування із податкової бази;
– неоподатковуваний мінімум з доходів (або) вартості
майна (капіталу);
– знижка (вилучення) з податкового окладу;
– зміна строків сплати податків і (або) зборів;
– податкові канікули (звільнення від сплати податків
на певний період часу);
– зарахування і (або) повернення сплачених податків;
-– спрощення порядку надання податкової звітності
(зміна складу і (або) строків) [8, c. 33].
Податкові пільги в зарубіжному законодавстві визна-
чаються терміном «tax credit» і щодо прямих податків слід
розуміти в трьох аспектах:
1) податкові відрахування (вилучення), що надають-
ся з метою стимулювання інвестиційної активності, за-
охочення певних наукових проектів, досліджень перспек-
тивних видів діяльності, що застосовуються до податку
на прибуток (доходи) організацій і податку на майно. Піль-
ги надаються у формі зменшення податкової бази (а в де-
яких випадках, в основному в США, – і суми податку)
на певну встановлену величину [8, c. 59–60];
2) податкові знижки, що надаються з метою соціаль-
ної підтримки і економічного стимулювання населення
у формі звільнення від сплати податку на доходи, сплати
його в меншому розмірі або отримання неоподатковува-
ного доходу від держави (аналогічно допомозі), надають-
ся шляхом зменшення (вилучення) податкового окладу.
Знижки, як правило, розроблені таким чином, що стійко
зменшуються в міру збільшення доходу, що підлягає опо-
даткуванню.
У липні 2010 р. у Великобританії створена окрема ор-
ганізація, що займається питаннями спрощення податкової
системи – Office of Tax Simplification (OTS). У результаті
з’явилася єдина таблиця, в яку були внесені 1042 податко-
вих пільги. Наприклад, інвестиційні компанії можуть ви-
магати податкову знижку на управлінські витрати, а диві-
денди, отримані від нерезидентної компанії (за наявності
Угоди про уникнення подвійного оподаткування) можуть
звільнятись від податку на прибуток за дотримання пев-
них умов. Вираховуються із оподатковуваної бази витрати
на посадку рослин на комерційній землі, а також подарун-
ки і пожертви на благодійні цілі [6].
Податкова знижка працівника (Working Tax Credit) на-
була чинності у Великобританії в 2003 році з метою со-
ціальної підтримки населення з низькими доходами. По-
№ 5 2017
♦

даткова знижка на дітей і податкова знижка працівника лих венчурних фірм. Відповідно до Податкового кодексу
у Великобританії є оплачуваними, тобто перераховуються Сполучених Штатів Америки практикуються обидва види
напряму платнику податку на банківський рахунок (раху- стимулів, а саме: зниження податку для наукових дослі-
нок поштового відділення) або шляхом видачі чека. джень і розробок (стаття – внутрішні доходи) та податко-
Податкова знижка на зароблений дохід (Earned Income вий кредит.
Tax Credit) являє собою відшкодовувану податкову знижку Висновки. В умовах ринкової економіки пільгове опо-
для осіб (подружжя) з низькими доходами. Знижка введе- даткування має створювати сприятливе середовище для
на в дію в США у 1975 році з метою фінансової підтримки розвитку підприємництва та забезпечувати формування
бідних шарів населення. передумов, необхідних для структурної перебудови наці-
Податкова знижка, що надається у зв’язку з доглядом ональної економіки.
за певними категоріями людей (Home Carer’s Tax Credit), Податкова пільга – це інструмент, який дає можливість
застосовується в Ірландії і є невідшкодованою податковою окремим платникам податків не сплачувати податки або
знижкою. Пільга надається подружжю, якщо один із них сплачувати їх в меншому розмірі. Розумне застосування
займається доглядом за дитиною, особою старше 65 років податкових пільг повинне призвести до розвитку економі-
або непрацездатною особою, яка постійно проживає з по- ки країни в цілому. Зокрема, це збільшення робочих місць,
дружжям або в безпосередній близькості від них (в межах покращення якості продукції, модернізація виробництва
2 км). Пільга доступна для осіб, які мають дохід (без вра- відповідно до науково-технічного прогресу та викорис-
хування державної допомоги) до 7 тис. євро. Розмір зниж- тання інноваційних технологій [10, c. 155–156].
ки становить від 900 (з доходу до 5080 євро) до 65 євро Податкові пільги в зарубіжному законодавстві визна-
(з доходу від 6750 до 7000 євро) [5, c. 127]. чаються терміном «tax credit» і щодо прямих податків
Повне звільнення від податків у поєднанні з податко- слід розуміти в трьох аспектах: 1) податкові відрахування
вими кредитами використовується у Франції і Італії для (вилучення), що надаються з метою стимулювання інвес-
стимулювання нового підприємництва. У Фінляндії до пе- тиційної активності; 2) податкові знижки, що надаються
ріодичного звільнення від податку, разом з інвестиційним з метою соціальної підтримки і економічного стимулю-
кредитом, вдаються для стимулювання суднобудування, вання населення у формі звільнення від сплати податку
судноплавства, в Бельгії – для стимулювання розвитку ма- на доходи.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Податковий кодекс України від 23.02.2012 № 4453-VI // Відомості Верховної Ради України. –2011. – № 17 (29.04.2011). – Ст. 112.
2. Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування : Закон України від 08.07.2010 р.
№ 2464-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2011, № 2–3 (21.01.2011). – Ст. 11.
3. Про затвердження Порядку обліку сум податків та зборів, не сплачених суб’єктом господарювання до бюджету у зв’язку з отри-
манням податкових пільг : Постанова Кабінету Міністрів України № 1233 від 27.12.2010 р. // Офіційний вісник України. – 2011. –
№ 1 (14.01.2011). – Ст. 18.
4. Андрущенко В.Л. Податкові системи зарубіжних країн / В.Л. Андрущенко, О.Д. Данілов. – К. : Комп’ютерпрес, 2004. – С. 104.
5. Кашин В.А. Налоговый кодекс РФ: Налоговые отношения и модели подоходного налогообложения / В.А. Кашин // Налоговая
политика и практика. – 2009. – № 3.
6. Как Великобритания упрощает налоговые льготы [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.art-offshore.ru/
index.pl?act=PRODUCT&id=153.
7. Кизимов А.С. Международный опыт и российская практика налогового стимулирования инновационной деятельности /
А.С. Кизимов // Финансы. – 2008. – № 7. – С. 33–38.
8. Корф Д.В. Налогообложение в сфере образования: опыт США / Д.В. Корф // Налоги и налогообложение. – 2009. – № 12. – С. 59–67.
9. Лебедзевич Я. В. Податкові пільги та їх соціально-економічна спрямованість / Я. В. Лебедзевич // Вісник Житомирського держав-
ного технологічного університету. Серія : Економічні науки. – 2014. – № 4.
10. Макарук О. В. Проблеми застосування податкових пільг в Україні та перспективи їх вирішення / О. В. Макарук // Розвиток соці-
ально-економічних систем у трансформаційних умовах : матер. V Міжнар. наук.-практ. конф. студентів і молодих учених (м. Бердянськ,
27–28 січня 2016р.). – Бердянськ : Видавець Ткачук О. В., 2016. – С. 155–156.
11. Оксенюк О.І. Аналіз системи пільг з ПДВ та втрат бюджету // Вісник Житомирського державного технічного університету. – 2014. –
№ 1(67).
12. Система оподаткування та податкова політика: навч. посіб. / за заг. ред. В.Б. Захожая, Я.В. Литвиненка. – К. : ЦНЛ, 2006. – С. 369.
13. Цимбалюк І.О. Податкова система України в умовах загострення міжнародної податкової конкуренції / І.О. Цимбалюк // Пер-
спективи розвитку економіки України: теорія, методологія, практика: [матер. XVІІІ Міжнар. наук.-практ. конф. (29–30 травня 2013 р.)] /
відп. ред. Л.Ліпич. – Луцьк : СНУ ім. Лесі Українки, 2013. – C. 172–174.
14. Фінансове право: підруч. / [Є.О. Алісов, Л.К. Воронова, С.Т. Кадькаленко та ін.] ; керівн. авт. кол. і відп. ред. Л.К. Воронова. – Х. :
Консул, 1998. – С. 231

226
 Порівняльно-аналітичне право
♦

УДК 342.951:351:82

ТИМЧАСОВЕ ЗБЕРІГАННЯ ЯК ІНСТИТУТ МИТНОГО ПРАВА

TEMPORAL STORAGE AS INSTITUTE OF CUSTOM RIGHT

Крущук О.С.,
кандидат юридичних наук,
асистент кафедри морського та митного права
Національного університету «Одеська юридична академія»
Стаття присвячена дослідженню тимчасового зберігання як стадії митного оформлення. Встановлено, що тимчасове зберігання
може бути реалізовано із використанням складу тимчасового зберігання, складу органів доходів і зборів, а також шляхом заявлення
митних режимів «митний склад» та «вільна митна зона комерційного типу». Доведена доцільність виокремлення інституту митного пра-
ва – тимчасове зберігання. Виявлено неузгодженість деяких положень Митного кодексу України щодо строків тимчасового зберігання
та запропоновано внесення відповідних змін.
Ключові слова: інститут митного права, митне оформлення, митний контроль, склад органів доходів і зборів, склад тимчасового
зберігання, тимчасове зберігання.

Статья посвящена исследованию временного хранения как стадии таможенного оформления. Установлено, что временное хране-
ние может быть реализовано с использованием склада временного хранения, склада органов доходов и сборов, а также путем заяв-
ления таможенных режимов таможенный склад и свободная таможенная зона коммерческого типа. Доказана целесообразность выде-
ления института таможенного права – временное хранение. Выявлена несогласованность некоторых положений Таможенного кодекса
Украины относительно сроков временного хранения и предложено внесение соответствующих изменений.
Ключевые слова: институт таможенного права, таможенное оформление, таможенный контроль, склад органов доходов и сборов,
склад временного хранения, временное хранение.

The article is sanctified to research of temporal storage as stage of custom registration. It is set that temporal storage can be realized with the
use of composition of temporal storage, composition of organs of profits and collections, and also by the statement of the custom modes custom
composition and custom clear zone of commercial type. The well-proven expediency of selection of institute of custom right is temporal storage.
Inconsistency of some positions of the Custom code of Ukraine is educed in relation to temporal expiration dates and bringing of corresponding
changes is offered.
Key words: institute of custom right, custom registration, custom control, composition of organs of profits and fees, composition of temporal
storage, temporal storage.

Постановка проблеми. Зважаючи на різні обставини
під час переміщення товарів через митний кордон Украї-
ни в суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності може ви-
никнути необхідність поміщення товарів на зберігання
під митним контролем на визначений час – до моменту
створення умов, які забезпечують можливість подальшого
митного оформлення товарів у тому чи іншому митному
режимі. При цьому з суттєвих обставин, виникаючих у
власника товару, поміщення товарів, наприклад, на склади
тимчасового зберігання (альтернатива складам органів до-
ходів і зборів) може виявитися неможливим. Національне
митне законодавство пропонує низку варіантів тимчасово-
го зберігання товарів, транспортних засобів комерційного
призначення. Це, насамперед, застосування деяких мит-
них режимів – митний склад, вільна митна зона комерцій-
ного типу, а також складу тимчасового зберігання, складу
органів доходів і зборів.
Аналіз останніх досліджень. Тимчасове зберігання
та окремі його аспекти поставали предметом досліджень
багатьох вчених. І.В. Безкоровайна, О.В. Опалинський
висвітлювали загальні питання тимчасового зберігання,
С.В. Ківалов розглядав тимчасове зберігання як стадію
митного оформлення, В.В. Драпайло – поняття, види, ре-
жим та порядок тимчасового зберігання, Д.А. Біленець
звертала увагу на тимчасове зберігання в контексті розгля-
ду правового режиму зони митного контролю, В.В. Проко-
пенко досліджував поняття «тимчасове зберігання» тощо.
Зустрічається також згадування тимчасового зберігання
під час дослідження спрощення митних процедур. Проте
дослідження тимчасового зберігання як інституту митно-
го права, на жаль, не проводилось, поза увагою науковців
залишаються його місце в системі митного права, його
ознаки та особливості.
Метою статті є дослідження тимчасового зберігання
як інституту митного права.
Виклад основного матеріалу. На думку деяких вче-
них, у митному оформленні з погляду послідовності дій
та безпосередніх цілей, які при цьому переслідуються,
можна виокремити три стадії цієї частини митної діяль-
ності: попередні операції; тимчасове зберігання; декла-
рування [1, с. 75]. Цілком погоджуємось з такою думкою,
але тільки з деякими застереженнями. По-перше, всі три
стадії (і то не завжди) можливі лише під час ввезення то-
варів з-за кордону і аж ніяк під час вивезення або тран-
зиті. По-друге, основною стадією митного оформлення
є декларування, яке здійснюється незалежно від напрямку
переміщення, інші стадії митного оформлення мають фа-
культативний характер.
У Митному кодексі України (далі – МК України) та
інших актах митного законодавства поняття «тимчасове
зберігання» не розкрито. З цього приводу Д.А. Біленець
вказує, що «під тимчасовим зберіганням товарів і тран-
спортних засобів під митним контролем слід розуміти
заходи митного контролю, відповідно до яких товари і
транспортні засоби зберігаються під митним контролем
у спеціально відокремлених і облаштованих приміщен-
нях, резервуарах, на майданчиках» [2, с. 138].
У словнику термінів «Адміністративне право Украї-
ни» пропонується таке доктринальне визначення поняття
«тимчасове зберігання в державній митній справі» – «збе-
рігання товарів під митним контролем, яке здійснюється
в спеціально відокремлених та облаштованих приміщен-
нях, майданчиках, резервуарах чи інших місцях з мо-
менту їх пред’явлення органу доходів і зборів України і
до поміщення їх у відповідний митний режим. Тимчасове
зберігання товарів здійснюється на складах тимчасового
зберігання. У чітко визначених Митним кодексом України
випадках таке зберігання здійснюється на складах органів
доходів і зборів» [3, с. 429].
Необхідно звернути увагу на розділ 2 спеціально-
го додатку А Міжнародної конвенції про спрощення та
гармонізацію митних процедур, в якому під «тимчасо-
вим зберіганням товарів» розуміється «зберігання това-
рів під митним контролем на об’єктах або в закритих чи

227
№ 5 2017
♦
відкритих приміщеннях, встановлених митною службою
до представлення декларації на товари» [4].
Враховуючи зміст ч. 1 ст. 9 Конституції України [5],
ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори Украї-
ни» [6], необхідно констатувати, що чинні міжнародні
договори України, згода на обов’язковість яких надана
Верховною Радою України, є частиною національного
законодавства. Згідно зі ст. 1 МК України законодавство
України з питань державної митної справи складається
з Конституції України, МК України, інших законів Укра-
їни, що регулюють питання державної митної справи, з
міжнародних договорів України, згода на обов’язковість
яких надана Верховною Радою України, а також з норма-
тивно-правових актів, виданих на основі та на виконання
цього Кодексу та інших законодавчих актів.
Крім того, якщо міжнародним договором України, зго-
да на обов’язковість якого надана Верховною Радою Укра-
їни, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим
Кодексом та іншими законами України, застосовуються
правила міжнародного договору України [7].
Тому, беручи до уваги вищесказане, слід вважати, що
в митному законодавстві існує визначення терміну «тим-
часове зберігання товарів».
Слід зазначити, що наведені визначення досліджува-
ного поняття є достатньо схожими за змістом. Саме тому,
вважаємо за доцільне на підставі викладених визначень,
положень чинного законодавства виокремити ознаки тим-
часового зберігання. Отже, тимчасовому зберіганню при-
таманні такі ознаки:
1) допускається за умови дозволу/інформування орга-
нів доходів і зборів;
2) здійснюється виключно під митним контролем;
3) застосовується після ввезення товарів і транспорт-
них засобів і до їх вивезення (з моменту пред’явлення
товарів органам доходів і зборів і до поміщення товарів
в певний митний режим);
4) здійснюється на митній території України;
5) здійснюється на спеціально пристосованих і придат-
них для цього місцях (облаштованих приміщеннях, май-
данчиках, резервуарах тощо);
6) допускається протягом певного строку, встановле-
ного чинним митним законодавством.
Відповідно до ч. 1 ст. 201 МК України товари з мо-
менту пред’явлення їх органу доходів і зборів і до помі-
щення їх у відповідний митний режим можуть перебувати
на тимчасовому зберіганні під митним контролем. Осо-
бливої уваги в цитованому положенні заслуговує визна-
чений проміжок часу, протягом якого можливе тимчасове
зберігання. Встановлені юридичні факти, власне кажучи,
і визначають цей проміжок часу. Є сенс зупинитись де-
тально на розгляді цих фактів.
Отже, згідно з ч. 1 ст. 201 МК України право поміс-
тити товар у тимчасове зберігання виникає з моменту
пред’явлення їх органу доходів і зборів. Враховуючи, що
напрямок переміщення товарів у цій статті не конкрети-
зується, варто вважати, що застосовується вона однаково
як до ввезення, так і вивезення (у будь-якому разі обме-
жень щодо можливості задіяти тимчасове зберігання під
час вивезення товарів немає).
Необхідно звернути увагу, що тимчасове зберіган-
ня здійснюється виключно під митним контролем, тобто
пов’язано із застосуванням заходів митного контролю.
Згідно зі ст. 321 МК України товари, транспортні за-
соби комерційного призначення перебувають під митним
контролем з моменту його початку і до закінчення згідно
із заявленим митним режимом.
У разі ввезення на митну територію України товарів,
транспортних засобів комерційного призначення, митний
контроль розпочинається з моменту перетинання ними
митного кордону України. У разі вивезення товарів, тран-
спортних засобів комерційного призначення за межі мит-
228
ної території України, митний контроль розпочинається
з моменту пред’явлення товарів, транспортних засобів
комерційного призначення для митного оформлення та їх
декларування в установленому МК України порядку.
Зіставляючи між собою положення ч. 1 ст. 201 МК
України, відповідно до якого право помістити товар
на тимчасове зберігання виникає з моменту пред’явлення
його органу доходів і зборів, і положення ч. 2, 3 ст. 321 МК
України, якими визначено момент початку митного контр-
олю, окремо для ввезення і вивезення, дає підстави кри-
тичного аналізувати положення ч. 1 ст. 201 МК України.
Пред’явлення товарів органам доходів і зборів не може
слугувати підставою для появи можливості застосування
тимчасового зберігання одночасно для ввезення і вивезен-
ня. Досліджуючи це у зв’язку з положеннями про початок
митного контролю, вважаємо, що вживання словосполу-
чення «з моменту пред’явлення товарів органу доходів
і зборів», як підстави ,з настанням якої пов’язується мож-
ливість поміщення товарів на тимчасове зберігання під
час вивезення є виправданим (з цього моменту починаєть-
ся митний контроль). Під час ввезенні, навпаки, це є недо-
речним. Пред’явлення товарів органам доходів і зборів при
ввезенні МК України не виокремлюється, митний контр-
оль у такому випадку починається з моменту перетинання
митного кордону, а тому момент з якого можливим є за-
стосування тимчасового зберігання виглядає «розмитим».
Поміщення товарів у відповідний митний режим уне-
можливлює застосування тимчасового зберігання (ч. 1
ст. 201 МК України). За загальним правилом, декларант
має право обрати митний режим (будь-який з передбаче-
них ч. 1 ст. 70 МК України), у який він бажає помістити
товари, з дотриманням умов такого режиму та у порядку,
визначеному МК України.
Українським митним законодавством передбачено де-
які митні режими, застосування яких пов’язано з тимчасо-
вим зберіганням. Передусім, це митний режим «митний
склад», «відповідно до якого іноземні або українські това-
ри зберігаються під митним контролем із умовним повним
звільненням від оподаткування митними платежами та без
застосування заходів нетарифного регулювання зовніш-
ньоекономічної діяльності» [7]. По-друге, митний режим
вільної митної зони комерційного типу. Відповідно до
ч. 1, 3 ст. 430 МК України «вільна митна зона – це відпо-
відним чином облаштована територія або склад, що при-
значені для зберігання товарів під митним контролем, їх
переробки та/або виробництва нових товарів. Вільні митні
зони комерційного типу створюються з метою забезпечен-
ня вільного зберігання товарів без обмеження строків» [7].
Деякі автори стверджують про наявність зв’язку тимчасо-
вого зберігання з такими митними режимами, як безмитна
торгівля (ч. 2 ст. 142 МК України), переробки товарів на
митній території (п. 3 ч. 8 ст. 149 МК України) [8, с. 188].
Товари на тимчасовому зберіганні можуть перебувати
протягом певного строку, визначеного чинним митним за-
конодавством. Відповідно до ч. 1 ст. 204 МК України за-
гальний строк тимчасового зберігання товарів під митним
контролем становить 90 календарних днів, який може
бути продовжений, але не більше ніж на 30 днів. Сумар-
но строк тимчасового зберігання не може перевищувати
120 календарних днів.
Після закінчення вказаних строків такі товари під-
лягають обов’язковій передачі на склад органу доходів і
зборів (ч. 5 ст. 201). Відповідно до ч. 1 ст. 240 МК Украї-
ни строк зберігання таких товарів становить 90 днів. При
чому зберігання на складі органу доходів і зборів вже не
є тимчасовим зберіганням, передбаченим главою 29 МК
України і до того ж здійснюється до поміщення товарів
в певний митний режим. Звідси, класифікація зберігання
товарів під митним контролем за критерієм поміщення та-
ких товарів у відповідний митний режим, сформульована
В.В. Драпайло на: по-перше, тимчасове зберігання това-
 Порівняльно-аналітичне право
♦

рів під митним контролем, що здійснюється до поміщення вперше норми цього інституту з’явились в національному
товарів у митний режим; по-друге зберігання товарів під митному законодавстві в МК України 2002 року [11], вна-
митним контролем після поміщення їх у митний режим) слідок запровадження міжнародних стандартів спрощен-
[8, с. 189] – не виглядає бездоганною та всеохоплюючою. ня митних процедур; 4) інститут тимчасового зберігання
Граничний строк перебування товарів, транспортних беззаперечно відособлений від інших інститутів митного
засобів комерційного призначення під митним контролем права, хоча і пов’язаний з ними; 5) тимчасове зберігання
до моменту поміщення цих товарів, транспортних засо- втілює в собі особливі положення, що вбачається в підста-
бів у відповідний митний режим не може перевищувати вах, умовах та порядку поміщення товарів на тимчасове
180 календарних днів (ч. 4 ст. 321 МК України). зберігання, принципів, строків та правових наслідків.
Таким чином, у випадку, якщо тимчасове зберігання Отже, як інститут митного права тимчасове зберігання
продовжувалось 120 днів, а потім товари зберігались на являє собою систему відносно відокремлених від інших і
складі органу доходів і зборів ще 90 днів (звертаємо увагу, пов’язаних між собою правових норм, які регулюють під-
що і в першому, і другому випадках здійснюється це під стави, умови і порядок поміщення товарів на тимчасове
митним контролем), сумарно виходить 210 днів, що пе- зберігання, строки і місця тимчасового зберігання, право-
ревищує встановлений граничний строк перебування під вий статус учасників тимчасового зберігання, процедуру
митним контролем – 180 днів. отримання дозволів на відкриття складів тимчасовго збе-
Встановлена невідповідність та неузгодженість між рігання, вільних митних зон комерційного типу, митних
собою положень МК України потребує усунення. складів, особливості знаходження товарів під митним
З огляду на вищевикладене, тимчасове зберігання яв- контролем тощо.
ляє собою складний внутрішньо-організований елемент Окрім того, цей інститут характеризується наступним.
митного права, який може розглядатись, як суб’єктивне По-перше, є міжгалузевим, оскільки норми, які належать
право, що закріплено в нормах об’єктивного матеріально- до цього інституту, регулюють різні види суспільних від-
го права та передбачає певну можливість щодо зберігання носин: норми митного права визначають порядок, умови,
товарів, а також як певний нормативно урегульований по- строки тимчасового зберігання, відкриття і діяльності
рядок, що опосередковується послідовністю конкретних складів тимчасового зберігання; норми цивільного і гос-
дій, що здійснюються як особою, яка переміщує такі това- подарського права – договірні відносини щодо зберігання,
ри, так і посадовими особами митниці [9, с. 44-45]. права та обов’язки юридичних осіб та фізичних осіб-під-
Враховуючи мету цієї статті, уникаємо дискусії щодо приємців; норми фінансового права визначають особли-
місця митного права у вітчизняній правовій системі, до- вості сплати митних та інших обов’язкових до сплати
тримуємось позиції, відповідно до якої митне право є платежів у випадку тимчасового зберігання; норми ад-
самостійною галуззю права, внутрішню структуру якої міністративного права – повноваження органів держав-
складають правові інститути. ної влади щодо встановлення правового регулювання ді-
Інститути, як відомо з загальнотеоретичних дослі- яльності пов’язаної з тимчасовим зберіганням (Кабінету
джень, є самостійним структурним підрозділом галузі Міністрів України, Міністерства фінансів України, ДФС
права, який являє собою систему відносно відокремлених України тощо). По-друге, має складний характер, тому що
від інших і пов’язаних між собою правових норм, які регу- включає в себе як норми міжнародного митного права, так
люють певну групу (вид) однорідних суспільних відносин. і норми національного законодавства. По-третє, за функ-
Виокремлюють такі ознаки інституту галузі права: ціями регулювання норми цього інституту є значною мі-
1) регулює окремі видові особливості (сторони) одного рою регулятивними, хоча деякі з норм цього інституту є
роду суспільних відносин або здійснює особливі завдан- охоронними.
ня, функції в цьому регулюванні; 2) володіє відносно нор- Висновки. У результаті проведеного дослідження роз-
мативною самостійністю, стійкістю і автономністю функ- глянуто поняття і виокремлено ознаки тимчасового збері-
ціонування; 3) формується об’єктивно, має відособленість гання. Доведено, що тимчасове зберігання є самостійним,
від інших інститутів; 4) характеризується специфічністю відособленим від інших інститутом митного права, якому
засобів правового регулювання; 5) втілює у своєму змісті властиві специфічні характеристики.
особливу юридичну конструкцію, деякі загальні положен- З метою належного врегулювання права поміщення то-
ня, єдині принципи; 6) має можливість формувати загаль- варів на тимчасове зберігання перше речення ч. 1 ст. 201
ні поняття у власних межах [10, с. 304-305]. МК України пропонуємо викласти у наступній редакції:
У свою чергу, тимчасове зберігання як інститут мит- «Товари з моменту початку митного контролю і до помі-
ного права: 1) містить норми, які регулюють відносини щення їх у відповідний митний режим можуть перебувати
пов’язані із зберіганням товарів до поміщення товарів на тимчасовому зберіганні під митним контролем».
в певний митний режим; 2) інститут тимчасового збері- Обґрунтовано необхідність узгодження положень ч. 1
гання характеризується самостійністю, стійкістю і ав- і 3 ст. 201 МК України та ч. 4 ст. 321 МК України щодо
тономністю функціонування, а тимчасове зберігання є граничного строку перебування товарів, транспортних
стадією митного оформлення (факультативною); 3) під- засобів під митним контролем до моменту їх поміщення
твердженням об’єктивності його формування є те, що у відповідний митний режим.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Кивалов С.В. Средства осуществления таможенной политики Украины: учеб. пособ. по курсу «Таможенное право Украины» /
С.В. Кивалов. – Одесса: Астропринт, 1995. – 127 с.
2. Біленець Д.А. Правовий режим зони митного контролю: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.07 / Д.А. Біленець.– Одеса, 2015. – 198 с.
3. Адміністративне право України: словник термінів / за заг. ред. Т.О. Коломоєць, В.К. Колпакова; Держ. вищ. навч. закл. «Запоріз.
нац. ун-т». – К.: Ін Юре, 2014. – 520 с.
4. Міжнародна конвенція про спрощення і гармонізацію митних процедур від 18 травня 1973 р. // Офіційний вісник України. – 2011. –
№ 71. – Ст. 2711.
5. Конституція України : Прийнята на V сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. –
№ 30. – Ст. 48.
6. Про міжнародні договори України : Закон України від 29 червня 2004 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2004. –
№ 50. – Ст. 540.
7. Митний кодекс України від 13 березня 2012 року // Голос України. – 2012. – 24 квітня. – № 73–74.
8. Драпайло В.В. Поняття та види зберігання товарів під митним контролем (правовий аспект) / В.В. Драпайло // Митна справа. –
2015. – № 5(2). – С. 185–190.

229
№ 5 2017
♦

9. Драпайло В.В. Правова природа порядку тимчасового зберігання товарів під митним контролем у системі митного права / В.В. Дра-
пайло // Право та державне управління. – 2016. – № 3. – С. 44–49.
10. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: підруч. / О.Ф. Скакун – 2-ге вид. – К.: Алерта; КНТ; ЦУЛ, 2010. – 520 с.
11. Митний кодекс України від 11.07.2002 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 38. – Ст. 288 (втратив чинність).

УДК 356.13(477): 007.01

НАПРЯМИ ПРИКОРДОННОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ

ЯК СКЛАДОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

DIRECTIONS OF THE BORDER INFORMATION SECURITY AS A COMPONENT

OF THE NATIONAL SECURITY OF UKRAINE

Кушнір І.П.,
кандидат юридичних наук,
старший викладач кафедри теорії та історії держави і права
та приватно-правових дисциплін
Національної академії Державної прикордонної служби України
імені Богдана Хмельницького
У статті проаналізована інформаційна безпека в прикордонній сфері. Визначено, що прикордонна інформаційна сфера є складовою
національної безпеки держави. Сформульовано напрямки, за якими забезпечується прикордонна інформаційна безпека України.
Ключові слова: національна безпека держави, прикордонна інформаційна безпека, охорона державного кордону, загроза.

В статье проанализирована информационная безопасность в пограничной сфере. Определено, что пограничная информационная
сфера является составляющей национальной безопасности государства. Сформулированы направления, по которым обеспечивается
пограничная информационная безопасность Украины.
Ключевые слова: национальная безопасность государства, пограничная информационная безопасность, охрана государственной
границы, угроза.

The article analyzes information security in the border area. It is determined that the border information sphere is an integral part
of the national security of the state. The directions, which provide the border information security of Ukraine, are formulated.
Key words: national security of the state, border information security, protection of the state border, threat.

Постановка проблеми. Сьогодні Україна опинилася
в умовах «гібридної війни», в якій одним із основних за-
собів є інформаційне протистояння. В умовах інформацій-
ного суспільства «вже не фізичний, а віртуальний простір
став стратегічним полем бою, докорінно змінивши гео-
політичні та військово-політичні пріоритети» [1, с. 189].
Сучасні інформаційні технології дають змогу досягти
реалізації власних інтересів без застосування воєнного
інструментарію, послабити або навіть зруйнувати кон-
куруючу державу, не застосовуючи сили за умови, якщо
ця держава не усвідомить реальних і потенційних загроз
негативних інформаційних впливів і не створить дієвої
системи захисту і протидії цим загрозам [2]. З огляду на
це, у наукових працях дедалі частіше використовується
термін «інформаційна війна» [1, с. 190]. Тому сьогодні
реальною загрозою для нашої країни стало використан-
ня Російською Федерацією найновіших інформаційних
технологій, які негативно впливають на свідомість гро-
мадян, розпалюють національну і релігійну ворожнечу,
пропагують агресивну війну, зміни конституційного ладу
насильницьким шляхом, порушення суверенітету і тери-
торіальної цілісності України [3] та подання владою РФ
міжнародній громадськості недостовірної інформації
щодо подій в Україні. Але існують і інші загрози, зокрема
у прикордонній сфері, які не пов’язані з діяльністю крем-
лівської влади, роль яких не можна зменшувати, такі як
міжнародний тероризм, нелегальна міграція та інші, які
несуть загрозу національній безпеці держави та її інфор-
маційним відносинам.
Аналіз останніх досліджень та публікацій. У на-
укових працях достатньо уваги приділено дослідженню
складових і змісту національної безпеки: В.А. Липкан,
Ф.М. Медвідь, М.Ф. Чорна, В.П. Горбулін, А.Б. Качин-
ський та багато інших. Сучасні проблеми інформацій-
ної безпеки дослідили: О.О. Безвершенко, Б.А. Кормич,
Ю.П. Лісовська, В.В. Остроухов, Г.Г. Почепцов, А. Суббот,
Н. Тарасенко та інші. Питання загрози та забезпечення на-
ціональної безпеки на державному кордоні вивчали такі
науковці, як Д.А. Купрієнко, А.П. Курашкевич, С.О. Ка-
штелян, М.М. Литвин, В.О. Назаренко, В.С. Нікіфорен-
ко, М.В. Плахотний, В.М. Серватюк, О.Є. Цевельов та
інші, інформаційно-аналітичне забезпечення Державної
прикордонної служби України вивчали О.С. Киреєва,
В.А. Кириленко, А.В. Махнюк, О.Б. Фаріон, П.О. Цигика-
ло та інші. Як можна побачити, поза увагою залишаються
питання інтегрованого дослідження такої складової націо-
нальної безпеки, як прикордонна інформаційна безпека та
її напрямків, що зумовлює актуальність її вивчення.
Постановка завдань. Метою статті є аналіз та визна-
чення основних напрямків прикордонної інформаційної
діяльності, що є складовою забезпечення національної
безпеки держави.
Виклад основного матеріалу. Національна безпека
виступає як важлива функція кожної держави, що покли-
кана гарантувати сприятливі умови для життя і продуктив-
ної діяльності громадян, державних інститутів, захищати
життєво важливі інтереси людини і суспільства від зо-
внішніх і внутрішніх загроз [4, с. 119].
Захищеність людини і громадянина, суспільства і дер-
жави забезпечується відповідною діяльністю, яка змен-
шує або відвертає ймовірні загрози і підвищує захисні,
мобілізаційні функції у період небезпеки. В основі цієї
діяльності лежить обстоювання і реалізація національно-
го інтересу певної країни – глобального, усеохоплюючого
інтегрального інтересу, втілення якого уможливлює здій-
снення життєво важливих приватних, групових і суспіль-

230

них інтересів переважної більшості громадян. Отже, наці-
ональна безпека є своєрідним синтезом інтересів і потреб
усіх соціальних суб’єктів [5, с. 240–244].
З урахуванням геополітичної і внутрішньої ситуації,
діяльність Державної прикордонної служби України
(далі – ДПСУ), основним завданням якої є охорона дер-
жавного кордону України, має бути зосереджена на про-
гнозуванні, своєчасному виявленні, запобіганні і ней-
тралізації зовнішніх і внутрішніх загроз національній
безпеці, захисті суверенітету і територіальної цілісності
України, безпеки її прикордонного простору, гарантуванні
особистої безпеки, конституційних прав і свобод людини
і громадянина, викоріненні злочинності, удосконаленні
системи державної влади, зміцненні законності і право-
порядку, підтриманні на належному рівні її оборонного
потенціалу й обороноздатності [6, ч. 1 ст. 8].
Основою сучасної системи прикордонної безпеки дер-
жави є інформаційна сфера, яка є засадою для вивчення
масштабів, характеру, спрямованості реальних і потенцій-
них загроз на державному кордоні, протидія яким покла-
дена на ДПСУ [7, с. 105].
Інформаційну безпеку суспільства А. Суббот пропонує
розглядати у двох напрямах, а саме: 1) вплив інформації
на аудиторію через засоби масової інформації (телебачен-
ня, Інтернет, пресу тощо); 2) захист і збереження особис-
тої, корпоративної та державної інформації [8, с. 29].
О.О. Безвершенко зазначає, що в повсякденному житті
інформаційна безпека реалізується в напрямку боротьби
з витоком закритої (таємної) інформації, а також з розпо-
всюдженням хибної та ворожої інформацій. Осмислення
нової інформаційної безпеки в суспільстві ще тільки по-
чинається. Тому необхідно здійснити перехід від принци-
пу забезпечення безпеки інформації до принципу інфор-
маційної безпеки з урахуванням майбутнього розвитку
інформатизації, проникнення інформаційних технологій
у найважливіші сфери життя суспільства [2].
Одним з основних напрямів забезпечення ефектив-
ної охорони державного кордону є своєчасне отримання
(добування, обробка, формування) інформації необхід-
ної якості про стан і перспективи розвитку ризиків і за-
гроз національній безпеці держави у прикордонній сфері,
а також про можливості відповідних служб і органів щодо
зниження, попередження та ліквідації цих ризиків і загроз
[9, с. 79]. Дії щодо роботи з інформацією та її джерелами
в ДПСУ повинні наперед готуватись та управлятись в ре-
альному масштабі часу з метою захисту національних ін-
тересів [9, с. 80].
Комплексний характер актуальних загроз національ-
ній безпеці в інформаційній сфері потребує визначення
інноваційних підходів до формування системи захисту та
розвитку інформаційного простору в умовах глобалізації
та вільного обігу інформації, саме це обумовило прийнят-
тя Радою національної безпеки і оборони України Доктри-
ни інформаційної безпеки України (далі – Доктрина) [3],
яка визначила національні інтереси України в інформа-
ційній сфері, загрози їх реалізації, напрями і пріоритети
державної політики в інформаційній сфері.
Серед загроз національним інтересам і національній
безпеці України в інформаційній сфері, які визначені Док-
триною, виокремимо актуальні для прикордонної сфери:
– здійснення спеціальних інформаційних операцій,
спрямованих на підрив обороноздатності, деморалізацію
особового складу ДПСУ, провокування екстремістських ви-
явів, підживлення панічних настроїв, загострення і деста-
білізацію суспільно-політичної та соціально-економічної
ситуації, розпалювання міжетнічних і міжконфесійних кон-
фліктів у контрольованих прикордонних районах України;
– проведення державою-агресором спеціальних інфор-
маційних операцій в інших державах з метою створення
негативного іміджу України у світі, особливо серед насе-
лення прикордоння суміжної держави;
231
Порівняльно-аналітичне право
♦
– інформаційне домінування держави-агресора на тим-
часово окупованих територіях;
– недостатня розвиненість національної інформацій-
ної інфраструктури, що обмежує можливості України
ефективно протидіяти інформаційній агресії та активно
діяти в інформаційній сфері для реалізації національних
інтересів України;
– поширення закликів до радикальних дій, пропаганда
ізоляціоністських та автономістських концепцій співіс-
нування регіонів в Україні, особливо в місцях масового
проживання національних етнічних меншин (наприклад,
сьогодні назрівають конфліктні ситуації на Закарпатті)
[3, п. 4].
Необхідно зауважити, що коли українська влада по-
верне собі тимчасово окуповані території, допускаємо, що
буде загроза в аспекті сприйняття діяльності ДПСУ з охо-
рони кордону місцевими жителями, які зараз знаходяться
на цих територіях. Така тенденція спостерігалась після
набуття Україною незалежності у 1991 році на «нових»
українських кордонах, коли місцеве населення прикор-
донних регіонів не сприймало і не визнавало державний
кордон, якого раніше не було.
Також Доктрина формулює пріоритети державної по-
літики в інформаційній сфері, зокрема, актуальними для
прикордонної сфери є:
– створення інтегрованої системи оцінки інформацій-
них загроз та оперативного реагування на них [3, п. 5].
Розвиток системи аналізу ризиків у ДПСУ було розпо-
чато ще в 2006 році [10], сьогодні продовжується удо-
сконалення;
– удосконалення повноважень ДПСУ з метою досяг-
нення адекватного рівня спроможності відповідати ре-
альним і потенційним загрозам національним інтересам
України в прикордонній інформаційній сфері;
– законодавче врегулювання механізму виявлення, фік-
сації, блокування та видалення з інформаційного просто-
ру держави інформації, яка пропагує війну або порушення
територіальної цілісності України, загрожує державному
суверенітету;
– розвиток і захист технологічної інфраструктури за-
безпечення прикордонної інформаційної безпеки України;
– забезпечення повного покриття території України
цифровим мовленням, насамперед у прикордонних райо-
нах, а також тимчасово окупованих територій;
– посилення протидії спеціальним інформаційним
операціям, спрямованим на порушення суверенітету і те-
риторіальної цілісності, підрив обороноздатності Украї-
ни, деморалізацію особового складу ДПСУ, загострення
суспільно-політичної ситуації, зокрема у прикордонних
районах;
– унеможливлення вільного обігу інформаційної про-
дукції (друкованої та електронної), насамперед, походжен-
ням з території держави-агресора, що містить пропаганду
війни, національної і релігійної ворожнечі, зміни консти-
туційного ладу насильницьким шляхом або порушення су-
веренітету і територіальної цілісності України, провокує
масові заворушення. Контроль за ввезенням в Україну та-
кої друкованої продукції (можливості перевіряти електро-
нні носії немає) здійснюється у пунктах пропуску через
державний кордон [11] або в контрольних пунктах в’їзду
на тимчасово окуповану територію та виїзду з неї відпо-
відними підрозділами ДПСУ [12];
– проведення розвідувальними органами України ак-
цій сприяння реалізації та захисту національних інтер-
есів України в інформаційній сфері, протидії зовнішнім
загрозам інформаційній безпеці держави за межами Укра-
їни [3, п. 5]. У ДПСУ здійснюється оперативно-розшуко-
ва діяльність (далі – ОРД) в інтересах безпеки державного
кордону самостійно та у взаємодії з СБУ. Забезпечує реа-
лізацію державної політики у сфері захисту державного
кордону, управління, організацію та контроль ОРД Депар-
№ 5 2017
♦

тамент оперативної діяльності Адміністрації Державної ських рішень посадовими особами ДПСУ. Прикордонна
прикордонної служби України [13]. Розвідувальні органи інформаційна безпека ґрунтується на врахуванні актуаль-
України в процесі здійснення розвідувальної діяльності ма- них загроз національній безпеці України та визначених
ють сприяти реалізації та захисту національних інтересів пріоритетів державної політики в інформаційній сфері,
України в інформаційній сфері за кордоном, протидіяти зо- залежить від чіткого нормативного регулювання та злаго-
внішнім загрозам інформаційній безпеці держави [3, п. 6]. дженої роботи державних органів влади, особливо ДПСУ
Діяльність ДПСУ є достатньо відкритою та прозорою у напрямку її забезпечення.
перед громадянами за допомогою: Отже, прикордонна інформаційна сфера як складова
– електронного урядування [3, п. 5.3]; національної безпеки України забезпечує такі напрямки:
– можливості доступу та використання публічної ін- – на підставі опрацювання великого масиву інформації
формації у формі відкритих даних про діяльність ДПСУ; здійснення оцінки ризиків і виявлення загроз, які вплива-
– постійного інформування громадян України про ді- ють на управлінські рішення та подальші дії прикордон-
яльність органів охорони державного кордону України, них підрозділів;
налагодженої ефективної співпраці із засобами масової – обмін інформацією із взаємодіючими органами та
інформації та журналістами; службами у межах інтегрованого управління кордонами
– розвиток сервісів, спрямованих на більш масштаб- для комплексного та гнучкого реагування на сучасні за-
не й ефективне залучення громадськості до прийняття рі- грози у сфері безпеки державного кордону;
шень у межах компетенції ДПСУ; – функціонування інформаційно-телекомунікаційних
– сприяння формуванню культури суспільної дискусії систем із високим рівнем захисту інформації;
[3, п. 5.3] – доступ громадськості до інформації про діяльність
Відкритість діяльності ДПСУ стала можливою за до- прикордонного відомства і про порядок та правила пере-
помогою функціонування офіційного сайту Адміністрації тинання державного кордону і лінії розмежування, реаль-
ДПСУ [14], контактного цілодобового центру ДПСУ – те- ної можливості звернутись до посадових осіб ДПСУ на
лефон служби «Довіра» [15], Інформаційного агентства цілодобовий телефон служби «Довіра» та в порядку звер-
ДПСУ [16] тощо. нення громадян;
На офіційному сайті можна ознайомитись зі свіжими – розповсюдження різними неофіційними джерелами
новинами, отримати основну інформацію про діяльність інформації про діяльність ДПСУ та сприйняття її громад-
відомства, зокрема яка є актуальною для громадян при ськістю;
перетинанні державного кордону України, подати елек- – підтримання, розвиток і постійне оновлення елек-
тронний запит тощо. Цей сайт є максимально простим і тронного урядування актуальною інформацією про стан
доступним для спілкування громадян та юридичних осіб охорони державного кордону й особливості його перети-
з ДПСУ. Такі інформаційні складові є важливими компо- нання;
нентами отримання своєчасних достовірних даних гро- – інформаційно-патріотична робота з персоналом з ме-
мадянами про діяльність держави у сфері забезпечення тою забезпечення готовності прикордонників до виконан-
охорони державного кордоні України та сприяють підтри- ня завдань з охорони державного кордону, формування
манню належного рівня національної безпеки України. мотивації у їх діяльності;
Висновки. Прикордонна інформаційна сфера як – функціонування різних баз даних як усередині відом-
складова національної безпеки України передбачає об- ства, так і в межах інтегрованого управління кордонами.
роблення великого масиву інформації, виокремлення тієї, Дослідження теорії інформаційно-правової діяльності
яка свідчить про ризики та загрози національній безпеці ДПСУ та особливості окремих напрямків забезпечення
в прикордонній сфері, прогнозування впливу таких загроз прикордонної інформаційної безпеки можуть стати пред-
і їх попередження, прийняття на цих підставах управлін- метом подальших наукових досліджень.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Трофименко О.Г. Еволюція поглядів на інформаційні війни в епоху інформаційного суспільства / О.Г. Трофименко, Я.В. Дубовий //
Порівняльно-аналітичне право. – 2017. – № 1. – С. 189–192.
2. Безвершенко О.О. Інформаційна безпека України в системі забезпечення національної безпеки [Електронний ресурс] /
О.О. Безвершенко. – Режим доступу : http://www.rusnauka.com/13_NPN_2010/Pravo/66151.doc.htm.
3. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 29 грудня 2016 року «Про Доктрину інформаційної безпеки України»
: Указ Президента України від 25 лютого 2017 року № 47/2017 // Офіційний вісник Президента України. – 2017. – № 5. – Ст. 102.
4. Медвідь Ф. Безпекова політика України в умовах зовнішньої агресії: нормативно-правове забезпечення / Ф. Медвідь, М. Чорна //
Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. – 2015. – Вип. 5–6 (79–80). – С. 117-126
5. Смолянюк В.Ф. Національні інтереси України: еволюція в політичному часі / В.Ф. Смолянюк // Інститут президентства України
в системі державної влади України : матеріали наукової конференції. – К. : ВПЦ «Київський університет», 2014. – С. 240–244.
6. Про основи національної безпеки України : Закон України від 19 червня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. –
№ 39. – Ст. 351.
7. Плахотний М. Загрози національній безпеці України на державному кордоні / М. Плахотний // Збірник наукових праць. – 2013. –
Вип. 36 Ефективність державного управління. – С. 105–111.
8. Суббот А. Інформаційна безпека суспільства [Електронний ресурс] / А. Суббот // Віче. – 2015. – № 8. – С. 29–31. – Режим доступу :
8/2015 www.viche.info.
9. Кириленко В.А. Методика інформаційно-аналітичного забезпечення вирішення спеціального комплексного завдання щодо оцінки
бойової та мобілізаційної готовності підлеглих підрозділів / В.А. Кириленко // Збірник наукових праць Національної академії Державної
прикордонної служби України імені Б. Хмельницького. Серія : Військові та технічні науки. – 2014. – № 1(61). – С. 79–90.
10. Розвиток системи аналізу ризиків в Держприкордонслужбі від 19.09.2017 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://dpsu.gov.ua/
ua/rozvitok-sistemi-analizu-rizikiv-derzhprikordonsluzhbi-/.
11. Про прикордонний контроль : Закон України від 5 листопада 2009 року // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – № 6. – Ст. 46.
12. Про затвердження Порядку в’їзду на тимчасово окуповану територію України та виїзду з неї (із змінами) : Постанова Кабінету
Міністрів України від 4 червня 2015 р. № 367 [Електронний ресурс] // Законодавство України. – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/
laws/show/367-2015-%D0%BF.
13. Про затвердження Положення про Департамент оперативної діяльності Адміністрації Державної прикордонної служби України та
його структурні підрозділи : наказ Адміністрації Державної прикордонної служби України від 11 грудня 2014 року № 196 / Окреме видання.
14. Державна прикордонна служба України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://dpsu.gov.ua/.
15. Контактний центр Державної прикордонної служби України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://dpsu.gov.ua/ua/Sluzhba-
DOVIRA/.

232
 Порівняльно-аналітичне право
♦

16. Інформаційне агентство Державної прикордонної служби України / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://dpsu.gov.ua/ua/
structure/chastini-centralnogo-pidporyadkuvannya/informaciyne-agentstvo-derzhavnoi-prikordonnoi-sluzhbi-ukraini/.

УДК 342.92:614.2

ПУБЛІЧНЕ АДМІНІСТРУВАННЯ СФЕРОЮ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я В УКРАЇНІ:

ЗОВНІШНЯ ТА ВНУТРІШНЯ ОРГАНІЗАЦІЙНІ СКЛАДОВІ

PUBLIC ADMINISTRATION OF THE HEALTH SPHERE IN UKRAINE:

FOREIGN AND INTERNAL ORGANIZATIONAL COMPOSITION

Логвиненко Б.О.,
кандидат юридичних наук, доцент,
доцент кафедри адміністративного права,
процесу та адміністративної діяльності
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ
У статті досліджено проблематику публічного адміністрування сферою охорони здоров’я громадян. Виокремлюються зовнішня та
внутрішня компоненти публічного адміністрування галуззю. Акцентовано увагу на необхідності удосконалення чинного законодавства
у сфері медичної діяльності.
Ключові слова: охорона здоров’я, медицина, публічне адміністрування, медичне право.

В статье исследована проблематика публичного администрирования сферы здравоохранения. Выделяются внешняя и внутренняя
компоненты публичного администрирования отраслью. Акцентировано внимание на необходимости совершенствования действующего
законодательства в сфере медицинской деятельности.
Ключевые слова: здравоохранение, медицина, публичное администрирование, медицинское право.

The article deals with the problems of public administration in the sphere of public health. The external and internal components of the public
administration branch are distinguished. The emphasis is on the need to improve the current legislation in the field of medical activity.
Key words: health care, medicine, public administration, medical law.

Постановка проблеми. Сучасний стан української
охорони здоров’я не може не викликати занепокоєн-
ня. На жаль, громадяни нашої держави живуть менше,
ніж їх європейські колеги, якість та наповненість життя
більшості наших громадян не на високому рівні, доступ-
ність первинної та спеціалізованої медичної допомоги
потребує удосконалення. Не випадковим у цьому зв’язку
є намагання Кабінету Міністрів України через профіль-
не Міністерство охорони здоров’я ініціювати та втілити
в життя медичну реформу, сутність якої має зводитись до
покращення стану справ у вітчизняній медицині. Одним
із елементів реформування, на наше переконання, має ста-
ти удосконалення публічного адміністрування охороною
здоров’я через модернізацію зовнішньої та внутрішньої
організаційних складових.
Виклад основного матеріалу. Попри те, що в Україні
це не перша спроба змінити стан справ у сфері охорони
здоров’я, маємо констатувати, що сучасна спроба є більш
радикальною. Ми погоджуємося з визнаним фахівцем
у царині медичного права, професором С.Г. Стеценком,
що нинішній етап медичної реформи в України носить
більш системний характер, оскільки він проявляється низ-
кою характерних особливостей, які відрізняють його від
попередніх, зокрема:
– по-перше, він підкріплений нормативно-правови-
ми змінами чинного законодавства. Причому йдеться
не про внесення змін до доповнень до існуючих зако-
нів, а появою нових законів, положення яких спрямовані
на врегулювання суспільних відносин у сфері медичної
діяльності;
– по-друге, основним ідеологом нинішньої спроби ре-
формування української медицини є іноземний фахівець –
представник Сполучених Штатів Америки Уляна Супрун,
яка з 27 липня 2016 року виконує обов’язки міністра охо-
рони здоров’я України;
– по-третє, відбувається фактична спроба розділити
обов’язки щодо фінансування медичної допомоги між
державою, місцевим самоврядуванням та громадянами
України. Без внесення змін до статті 49 Конституції Укра-
їни [1, с. 57–58].
Таке бачення засвідчує справедливість суспільних очі-
кувань: пересічний громадянин зацікавлений у тому, щоб
якість та доступність медичної допомоги були на висо-
кому рівні. При цьому не є принципово важливим, яким
чином і звідки будуть виділятись кошти на медичну ді-
яльність, як будуть здійснюватись взаєморозрахунки між
суб’єктами організації та безпосереднього надання медич-
ної допомоги. Але це позиція значної кількості пересічних
громадян нашої держави. Для фахівців, науковців, які опі-
куються проблематикою організаційно-правового забезпе-
чення медичної діяльності, важливими є питання розміру
бюджетних коштів, що виділяються на охорону здоров’я,
їх розподіл між державними, комунальними та приватни-
ми закладами охорони здоров’я, проблематика публічного
адміністрування галуззю тощо.
Проблематиці публічного адміністрування сферою
охорони здоров’я та медичного права загалом присвяче-
ні наукові доробки таких дослідників як: Н.Б. Болотіна,
Ю.В. Вороненко, В.О. Галай, М.Ф. Герасименко, З.С. Гла-
дун, І.Ю. Григор’єв, Л.М. Дешко, Д.В. Карамишев, О.Ю. Ка-
шинцева, М.С. Малєїн, М.М. Малєїна, В.Ф. Москаленко,
З.О. Надюк, В.М. Пашков, О.М. Пелагеша, О.М. Піщіта,
М.І. Пришляк, Н.В. Путіло, Я.Ф. Радиш, Г.Б. Романов-
ський, А.М. Савицька, І.М. Солоненко, Р.О. Стефанчук,
В.Ю. Стеценко, С.Г. Стеценко, М.М. Тищенко, Г.М. Тока-
рєв, В.Б. Філатов, Д.М. Шатковська, Я.М. Шатковський,
Н.В. Шевчук та ін.
На наше переконання, сферу охорону здоров’я в Укра-
їні сьогодні можна віднести до найбільш проблемних і
таких, що потребують невідкладного реформування та

233
№ 5 2017
♦
модернізації. У ситуації, що склалася, багато першопри-
чин, проте найвагомішою з них є невідповідність націо-
нальної системи охорони здоров’я України вимогам сьо-
годення. Сутність поняття «система охорони здоров’я»
полягає в тому, що відповідна система є набагато склад-
нішим утворенням, ніж її представлено у національному
законодавстві. Поняття системи охорони здоров’я України
(моделі фінансування до якої вона належить) загалом не
знайшло чіткого нормативного закріплення. Недоліками
вітчизняної системи охорони здоров’я в сучасний період
є її невпорядкованість, нерівномірність у впровадженні
реформ та залишкове фінансування медичної галузі. Без
ґрунтовного і комплексного підходу до оновлення наці-
онального медичного законодавства та приведення його
у відповідність до сучасних міжнародних стандартів вес-
ти мову про позитивні організаційні зміни недоцільно.
Лише належне нормативно-правове підґрунтя здатне за-
безпечити трансформацію національної системи охорони
здоров’я відповідно до пропонованої моделі державного
медичного страхування, яке наразі активно обговорюється
в експертному середовищі.
Автор вважає, що здійснювати правове забезпечення
реформування галузі охорони здоров’я доцільніше у рам-
ках медичного права – нової галузі права. Наразі систе-
ма права України представлена багатьма галузями права.
Структурними елементами зазначеної системи є норми,
субінститути, інститути та галузі права. Серед фундамен-
тальних галузей, тобто таких, що утворюють невід’ємну
складову частину підвалин вітчизняної правової систе-
ми, виокремлюють: конституційне право, адміністратив-
не право, цивільне право, кримінальне право. Натомість
існує багато інших галузей, таких, що містять як норми
основних галузей права, при цьому істотно їх спеціалізую-
чи, так і свої власні галузеві норми, які створюють їх базу.
Такі галузі права називаються комплексними. Відповід-
но, медичне право є повноцінною комплексною галуззю
права, що сформувалась порівняно недавно і врегульовує
комплекс суспільних відносин у сфері медичної діяльнос-
ті [2, с. 100–101]
Багато хто із фахівців зазначає той факт, що нинішня
спроба реформування медичної сфери значною мірою
активізує приватний аспект медичної допомоги. Вірніше
навіть буде сказано, що традиційне спрямування уваги
держави на суто державні чи комунальні заклади охорони
здоров’я, які мають надавати безоплатну медичну допо-
могу, останнім часом модернізується у бік платного ме-
дичного обслуговування, участі громадян у фінансуванні
частини медичних заходів тощо. Ми повинні вийти на про-
блематику публічного чи приватного компонента, який до-
мінує в проблематиці надання публічно-сервісних послуг
у сфері охорони здоров’я. Якщо раніше, за радянських ча-
сів, імперативний характер діяльності держави у сфері ме-
дичної діяльності був домінуючим, то можна було сміливо
стверджувати, що приватно-правове регулювання розпо-
всюджувалось лише на незначну частину медичної діяль-
ності. Натомість наразі ситуація кардинально змінилася.
Приватні медичні установи дедалі активніше конкурують
із державними та комунальними, а відтак приватно-право-
вий компонент значною мірою посилився. У цьому сенсі
слушною видається думка В.Ю. Стеценко, яка, досліджу-
ючи правове забезпечення обов’язкового медичного стра-
хування, стверджує, що правове регулювання медичної ді-
яльності, і, відповідно, системи обов’язкового медичного
страхування, має комплексний характер і включає як пу-
блічно-правові, так і приватно-правові елементи. До від-
носин, що регулюються нормами публічних галузей права,
і передусім адміністративного та фінансового, належать:
– щодо організації та управляння системою охорони
здоров’я;
– державного контролю за діяльністю лікувально-про-
філактичних установ;
234
– контролю якості надання медичних послуг;
– запобігання правопорушенням;
– фінансування системи охорони здоров’я тощо.
Приватно-правові відносини виникають між пацієн-
тами та лікувально-профілактичними закладами в особі
медичних працівників під час надання оплатних медич-
них послуг (за рахунок особистих коштів громадян або
за договором комерційного страхування) чи під час ви-
бору пацієнтом медичної установи чи конкретного лікаря
[3, с. 166–167].
Говорячи про публічне адміністрування сферою охо-
рони здоров’я, ми, передовсім, акцентуємо увагу на тій
обставині, що це не «осучаснений» варіант державного
управління, відомий нам із радянських часів. Це якісно
новий варіант керування такою важливою галуззю, якою
є медицина. Ми пропонуємо виокремлювати такі базо-
ві функції публічного адміністрування сферою охорони
здоров’я України:
1) визначення конкретних шляхів реалізації приписів
чинного медичного законодавства;
2) захист прав пацієнтів;
3) інтенсифікація електронного обміну даними у ме-
дичній діяльності;
4) забезпечення загальнодоступності ресурсів держав-
ної та комунальної охорони здоров’я;
5) сприяння формуванню єдиного медичного простору
України.
Відразу зазначу, що вказані функції є базовими, осно-
вними, що, однак, не позбавляє можливості виокремлення
і інших, похідних від вказаних, функцій публічного адмі-
ністрування сферою охорони здоров’я України.
Альфою та омегою публічного адміністрування сфери
охорони здоров’я має стати особа, яка користується по-
слугами у сфері медицини. Це – пацієнт. Саме він є цен-
тральною фігурою всього процесу організації та безпосе-
реднього надання медичної допомоги. Пацієнт, його права
та необхідність їх забезпечення повинні стати основою пу-
блічного адміністрування галузі охорони здоров’я. У цьо-
му, на наше переконання, має проявлятись людиноцен-
тристська ідеологія держави щодо медичної діяльності.
Ми погоджуємося із позицією Ю.А.Козаченко, що метою
адміністративно-правового регулювання забезпечення
прав пацієнта є заздалегідь визначений результат упоряд-
кування суспільних відносин у сфері охорони здоров’я, на
досягнення якого спрямовані адміністративно-правові за-
соби і методи: формування ефективної системи охорони
здоров’я та дієвого механізму захисту прав пацієнтів, на-
дання населенню якісної і безпечної медичної допомоги,
досягнення соціальних цілей, спрямованих на покращен-
ня здоров’я населення і подолання демографічної кризи.
Автором обґрунтовано, що в сучасних умовах соціаль-
них перетворень, ускладнення політичного, економічного
і соціально-культурного життя держави адміністративно-
правове регулювання забезпечення прав пацієнта вико-
нує низку важливих функцій. Серед яких: 1) нормотвор-
ча функція; 2) організаційна й правовиконавча функції;
3) ресурсозабезпечувальна функція; 4) цілевстановлююча
функція (прогнозування та планування); 5) контрольна
(наглядова) функція [4, с. 11–12].
Публічне адміністрування сфери медичної діяльності
має здійснюватись з урахуванням особливостей самої сис-
теми охорони здоров’я. Щодо аналізу національної систе-
ми охорони здоров’я, то співавтори монографії «Медичне
право України (правові засади забезпечення медичного
страхування)» справедливо стверджують, що нинішній
стан забезпечення реалізації прав людини на медичну до-
помогу в Україні не є задовільним. Значна частина насе-
лення Української держави об’єктивно вимушена сплачу-
вати з власного гаманця частину коштів (а іноді й повну
вартість) за отримання медичної допомоги. Керуючись
положеннями ст. 49 Конституції України, а також загаль-
 Порівняльно-аналітичне право
♦

новизнаними принципами та нормами міжнародного пра- здоров’я населення, що закладає підвалини для створен-
ва, держава має забезпечувати надання мінімуму необхід- ня в ній конкурентного середовища в майбутньому, а від-
них медичних послуг на безоплатній основі. Розуміючи так – підвищення якості медичної допомоги населенню.
відмінності у правових системах та організації надання За останні роки зроблено певні кроки щодо забезпечення
медичної допомоги різних країн, фахівці констатують, рівноправності закладів різних форм власності. Однак
що переважна більшість держав, тією чи іншою мірою, умови економічної кризи і скрутне матеріальне станови-
все ж таки забезпечує своїм громадянам можливість віль- ще більшості громадян України стримують розвиток не-
но отримувати медичну допомогу [5, с. 71]. державного сектора охорони здоров’я, а відтак – роботу
Нам видається за доцільне виокремлювати зовнішню щодо реформування організації охорони здоров’я насе-
та внутрішню організаційні складові в загальній структу- лення, щодо її правового забезпечення не можна вважати
рі публічного адміністрування сферою охорони здоров’я. завершеною. Одним із наступних кроків розвитку сис-
Зовнішня – щодо комунікацій, які необхідно забезпечува- теми охорони здоров’я, як видається вченому, стане за-
ти суб’єктам публічного адміністрування із структурами, провадження в країні загальнообов’язкового соціального
котрі не входять до системи охорони здоров’я. Примі- медичного страхування [6, с. 78].
ром, може йтися про Верховну Раду України, Президента Для побудови належної системи медичного законодав-
України, Кабінет Міністрів України, міністерства та інші ства важливим є адекватне використання юридичної тех-
центральні органи виконавчої влади, органи та установи, ніки. Без цього закон не буде якісним і, як наслідок, нее-
підприємства фармацевтичного ринку тощо. Попри наяв- фективним. Ми погоджуємося із позицією В.С. Щербини,
ну певного роду підпорядкованість Міністерства охорони який зазначає, що цілком природним є значне підвищення
здоров’я України низці із перерахованих публічних інсти- інтересу науковців і практиків до проблем юридичної,
туцій, йдеться про зовнішній компонент публічного адмі- нормотворчої, законодавчої техніки. Оскільки не викли-
ністрування. Адже така діяльність все рівно спрямована кає сумніву, що всі вони мають істотне значення для ре-
на забезпечення публічно-правових завдань сфери охоро- гулювання суспільного життя. Невдалі формулювання або
ни здоров’я. Натомість внутрішня організаційна складова неточні вживання термінів, допущення суперечностей,
публічного адміністрування сферою охорони здоров’я по- некоректні посилання породжують зволікання, сприяють
лягає у використанні організаційних механізмів, спрямо- помилкам, виникненню непорозумінь у практичній прав-
ваних щодо підпорядкованих органів та структур охорони ничій діяльності, а головне, заважають ефективному ре-
здоров’я. формуванню багатьох сфер державного та громадського
У налагодженні дієвого механізму зовнішнього та життя [7, с. 43].
внутрішнього компонентів публічного адміністрування Таким чином варто вказати, що реформування ві-
значну роль відіграє належне медичне законодавство, тчизняної сфери охорони здоров’я має відбуватись із ура-
норми якого призначені врегульовувати відповідні сус- хуванням необхідності належної побудови публічного
пільні відносини. З.С. Гладун зазначає, що реальним адміністрування галуззю. Останнє, своєю чергою, має бу-
досягненням за часів незалежності України стало ство- дуватись на засадах сприйняття медицини як соціального
рення сучасного законодавства про охорону здоров’я, обов’язку держави, ключової ролі пацієнта, використання
перехід від монополії держави на надання медичної до- кращих європейських та світових зразків організації на-
помоги до формування багатоукладної системи охорони дання медичної допомоги населенню.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Стеценко С.Г. Медична реформа в Україні: право, політика, мораль / С.Г. Стеценко // Публічне право. – 2017. – № 4. – С. 57–61.
2. Логвиненко Б.О. Щодо аксіології медичного права / Б.О. Логвиненко // Вісник Запорізького національного університету: зб. наук.
праць. Юридичні науки. – 2012. – № 2. – Ч. 1. – С. 98–103.
3. Стеценко В.Ю. Обов’язкове медичне страхування: поєднання публічного і приватного права / В.Ю. Стеценко // Публічне право. –
2014. – № 3.– С. 162–168.
4. Козаченко Ю.А. Адміністративно-правове регулювання забезпечення прав пацієнта в Україні : автореф. дис. … канд. юрид. наук:
спец.12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право / Ю.А. Козаченко ; Національний юридичний
університет імені Ярослава Мудрого. – Харків, 2016. 20 с.
5. Стеценко С.Г. Медичне право України (правові засади забезпечення медичного страхування) : монографія / С.Г. Стеценко,
В.Ю. Стеценко, Я.М. Шатковський ; за заг. ред. С.Г. Стеценка. – К.: Атіка, 2010. – 208 с.
6. Гладун З.С. Концептуальні засади державно-правового регулювання відносин у сфері охорони здоров’я населення / З.С. Гладун //
Медичне право України: проблеми становлення та розвитку : матеріали I Всеукраїнської науково-практичної конференції (19–20 квітня
2007 р., м. Львів). – С. 73–79.
7. Щербина В.С. Різновиди засобів законодавчої техніки / В.С. Щербина // Порівняльно-аналітичне право. – 2017. – № 4. – С. 43–46.

235
№ 5 2017
♦

УДК 342.9

ОСОБЛИВОСТІ МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ

НАУКОВО-ДОСЛІДНИХ УСТАНОВ УКРАЇНИ

FEATURES OF MATERIAL-TECHNICAL SUPPLY OF THE ACTIVITIES OF SCIENTIFIC-

RESEARCH INSTITUTIONS OF UKRAINE

Манжула А.А.,
доктор юридичних наук, доцент,
професор кафедри галузевого права
Центральноукраїнського державного педагогічного університету
імені Володимира Винниченка
У статті встановлено семантичний та етимологічний сенс таких термінів як: «забезпечення», «фінанси», «фінансування», «фінансо-
ве забезпечення», «матеріальний», «технічний», «технічне постачання» та «підтримка». Сформульовано авторське визначення поняття
«фінансового та матеріально-технічного забезпечення». Зроблено висновок про неподільність терміну «фінансове та матеріально-тех-
нічне забезпечення».
Ключові слова: забезпечення, фінанси, фінансування, фінансове забезпечення, матеріальний, технічний, технічне постачання та
підтримка.

В статье установлен семантический и этимологический смысл таких терминов как: «обеспечение», «финансы», «финансирование»,
«финансовое обеспечение», «материальный», «технический», «техническое снабжение» и «поддержка». Сформулировано авторское
определение понятия «финансового и материально-технического обеспечения». Сделан вывод о неделимости термина «финансовое
и материально-техническое обеспечение».
Ключевые слова: обеспечение, финансы, финансирование, финансовое обеспечение, материальный, технический, техническое
снабжение и поддержка.

The article set semantic and etymological meaning of terms such as “security”, “finance”, “financing”, “financial security”, “material”, “techni-
cal”, “logistics” and “support”. Formulated author’s definition of the concept of “financial and logistical support”. The conclusion of the indivisibility
of the term “financial and logistical support”.
Key words: software, finance, financing, financial support, material, technical, logistics and support.

Постановка проблеми. Одними з провідних зовніш-
ньо-організаційних засад діяльності науково-дослідних
установ виступають, зокрема, її фінансове та матеріаль-
но-технічне забезпечення. Як цілком слушно зауважу-
ють у науково-правових колах, що основним завданням
фінансового та матеріально-технічного забезпечення
потрібно вважати створення належних умов для ефек-
тивного функціонування відповідних органів державної
влади. При цьому правильна організація фінансового та
матеріально-технічного забезпечення є запорукою успіху
діяльності суб’єктів таких правовідносин, дає змогу змен-
шити витрати, а відповідно – підвищити ефективність їх
діяльності. Формування організаційних засад фінансового
та матеріально-технічного забезпечення, в тому числі на-
уково-дослідних установ України, передбачає створення
єдиного порядку проведення заходів, які б забезпечували
координацію дій усіх суб’єктів у зазначеній сфері право-
відносин [1, с. 173]. Таким чином, необхідним є визначен-
ня сутності й особливостей вищенаведених зовнішньо-ор-
ганізаційних засад діяльності науково-дослідних установ
України.
Стан дослідження. На сторінках правової науко-
вої літератури існує значна кількість робіт, присвячених
окремим проблемам організації та управлінню науковою
діяльністю, планування та фінансування наукових дослі-
джень, впровадження наукових результатів тощо. Окремі
аспекти означеної тематики досліджувалися й у працях
таких вітчизняних та зарубіжних фахівців у галузі ад-
міністративного права, як В. Б. Авер’янов, В. М. Бегма,
Я. М. Буздуган, О. П. Гетьманець, В.П. Горбулін, М. З. Згу-
ровський, М. С. Ільницький, М. Ю. Ільченко, О. П. Клим,
В. І. Козлов, А. С. Колотік, В. В. Конопльов, М. П. Ку-
черявенко, І. П. Сафонов, О. Ф. Скакун, В. М. Платонов,
Ю. А. Тихомиров, В. А. Шевчук та іншими науковцями.
Проте залишається ряд невирішених або дискусійних
питань, а саме в частині характеристики фінансового та
матеріально-технічного забезпечення діяльності науково-
дослідних установ. Окреслені обставини обумовлюють
актуальність даної статті. Її метою є встановлення поняття
та сутності фінансового та матеріально-технічного забез-
печення діяльності науково-дослідних установ.
Виклад основного матеріалу. Задля вирішення по-
ставленого наукового завдання, перше, що необхідно
з’ясувати – сутність поняття «забезпечення». Так, із се-
мантичного й етимологічного сенсів під словом «забезпе-
чення» слід розуміти дію за значенням забезпечити, тобто:
– постачаючи щось у достатній кількості, задовольня-
ти кого-, що-небудь у якихось потребах;
– надавати кому-небудь достатні матеріальні засоби до
існування; створювати надійні умови для здійснення чого-
небудь;
– гарантувати щось [2, с. 375].
Отже, здається можливим стверджувати, що забезпе-
чення діяльності науково-дослідних установ України як
зовнішньо-організаційна засада полягає в наданні таким
установам ресурсів відповідного характеру задля задово-
лення їх потреб, в тому числі підвищення ефективності їх
діяльності. У контексті досліджуваного питання слід за-
уважити, що в науково-правових колах фінансове та мате-
ріально-технічне забезпечення традиційно розглядається
як одне (єдине) та неподільне поняття. При цьому вислов-
люються думки про доречність таких поглядів, зокрема,
у зв’язку із тим, що, як правило, така діяльність належить
до компетенції одного суб’єкта [3, с. 231]. У цілому пого-
джуючись із вищенаведеною позицією, все ж таки спробу-
ємо конкретизувати дані зазначені поняття.
Так, розглядаючи фінансове забезпечення діяльнос-
ті науково-дослідних установ необхідно зазначити, що
воно має тісний зв’язок із такою категорією, як «фінанси».
У науково-правових колах із цього приводу звертають ува-
гу на те, що розуміння сутності та призначення фінансів,
особливостей їх функціонування пов’язане з природою та
функціями держави, здійсненням розширеного відтворен-
ня, існування товарно-грошових відносин [4, с. 3]. Фінан-

236

си дозволяють використовувати результати виробництва
в споживанні та забезпечувати в сфері господарювання
задоволення постійно змінюваних відтворювальних по-
треб. Це відбувається за допомогою формування грошо-
вих фондів цільового призначення. Розвиток суспільних
потреб приводить до зміни складу та структури грошових
(фінансових) фондів, які формуються, розподіляються, ви-
користовуються суб’єктами господарювання та органами
державної влади та органами місцевого самоврядування.
За допомогою державних фінансів відбувається регулю-
вання масштабів суспільного виробництва в галузевому та
територіальному аспектах, захист навколишнього серед-
овища та задоволення інших суспільних потреб [5, с. 11].
Об’єктивна необхідність фінансів, зауважує авторський
колектив підручника «Фінансове право», обумовлюється
існуванням держави, наявністю товарно-грошових відно-
син. При цьому вчені звертають увагу на те, що фінанси
характеризуються певними особливостями:
– тісно пов’язані з природою і функціями держави, ви-
значаються її формами та завданнями державного розви-
тку на конкретному етапі;
– становлять специфічні, однорідні відносини між
державою, юридичними та фізичними особами з приводу
формування, розподілу та використання централізованих
та децентралізованих грошових фондів;
– нерозривно пов’язані з існуванням товарно-грошо-
вих відносин;
– пов’язані з розподілом і перерозподілом частини су-
купного суспільного продукту [4, с. 4-8].
Окрім вищенаведеного, в юридичній енциклопедичній
літературі також оперують терміном «фінансування», під
яким розуміють діяльність, пов’язану із забезпеченням
грошовими ресурсами соціальних, економічних, освітніх,
культурних, управлінських, оборонних та інших потреб
держави, її органів, установ, підприємств, організацій та
громадян [6, с. 282]. Якщо ж аналізувати позиції вчених-
правознавців щодо визначення сутності поняття «фінан-
сове забезпечення», слід зазначити, що його розглядають
як метод фінансового механізму, за допомогою якого фор-
мують і використовують фонди грошових коштів і який
характеризує зміст впливу фінансів на різні аспекти сус-
пільних правовідносин [7, с. 42].
Дуже вдало, на нашу думку, визначення поняття
«фінансове забезпечення» сформував В. В. Конопльов
у своєму дослідженні, що присвячено особливостям ор-
ганізаційно-правового механізму підготовки та прийнят-
тя управлінських рішень в адміністративній діяльності
органів внутрішніх справ. Так, із точки зору вченого, під
фінансовим забезпеченням необхідно розуміти операції
з фінансовими активами органів внутрішніх справ, які
спрямовані на покриття їх потреб у капіталі з усіх мож-
ливих та законних джерел, їх мобілізацію і використан-
ня. Зміст фінансового забезпечення органів внутрішніх
справ, зауважує вчений, складають грошові відносини,
які супроводжуються безперервним кругообігом коштів.
Кругообіг грошових коштів здійснюється в формах ви-
трат ресурсів і одержання доходів, їх розподілу та вико-
ристання [3, с. 234-235]. Окрім цього, під час дослідження
особливостей адміністративно-правого регулювання фі-
нансового забезпечення та матеріально-технічного поста-
чання органів внутрішніх справ України, М. С. Ільниць-
кий зауважує, що під фінансовим забезпеченням органів
внутрішніх справ розуміється діяльність, яка здійснюєть-
ся в межах фінансової системи держави у всіх її проявах
та є формою участі в розподілі грошових коштів шляхом
отримання фінансових ресурсів у встановленому законом
порядку з метою наділення ОВС відповідними матеріаль-
но-технічними ресурсами [8, с. 214]. Таким чином, з ана-
лізу вищенаведених позицій здається можливим дійти
висновку стосовно того, що під фінансовим забезпечен-
ням діяльності науково-дослідних установ слід розуміти
237
Порівняльно-аналітичне право
♦
діяльність уповноважених нормативно-правовими актами
суб’єктів, що направлена на розподіл фондів коштів між
науково-дослідними установами задля виконання ними
своїх завдань і функцій.
Одним із найважливіших проявів фінансового та ма-
теріально-технічного забезпечення діяльності науково-
дослідних установ України є їх бюджетне фінансування.
Так, відповідно до ст. 34 Закону України «Про наукову
і науково-технічну діяльність» фінансове забезпечення на-
укової і науково-технічної діяльності здійснюється за ра-
хунок коштів Державного бюджету України, власних або
залучених коштів підприємств, установ та організацій, ко-
штів вітчизняних та іноземних замовників робіт, грантів,
інших джерел, не заборонених законом. Держава забезпе-
чує бюджетне фінансування наукової та науково-технічної
діяльності (крім видатків на оборону) у розмірі не менше
1,7 відсотка валового внутрішнього продукту України.
Видатки на наукову та науково-технічну діяльність є за-
хищеними статтями видатків Державного бюджету Укра-
їни. Бюджетне фінансування наукової і науково-технічної
діяльності здійснюється шляхом фінансування основної
діяльності державних наукових установ, наукових дослі-
джень вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредита-
ції, фінансування окремих наукових і науково-технічних
програм, проектів та надання грантів [9].
У свою чергу, розглядаючи матеріально-технічне за-
безпечення діяльності науково-дослідних установ слід за-
значити, що із семантичного сенсу слово «матеріальний»
тлумачать як те, що існує незалежно від свідомості. Ав-
торський колектив великого тлумачного словника сучасної
української мови слово «технічний» пропонує розуміти
як сукупність способів обробки чи переробки матеріа-
лів, інформації, проведення різних виробничих операцій
тощо [2, с. 375, 1448]. Авторський колектив шеститомної
юридичної енциклопедії оперуючи терміном «матеріаль-
но-технічне постачання», під останнім розуміє комплекс
організаційних, економічних, технічних, транспортних,
правових та інших заходів і процесів, спрямованих на
забезпечення потреб підприємств, фірм, об’єднань, уста-
нов, організацій тощо засобами виробництва та предмета-
ми праці для використання в матеріальному виробництві
та сфері невиробничої діяльності [10, с. 599]. Окрім цьо-
го, в науково-правових колах зустрічається позиція, згідно
з якою під матеріально-технічним забезпеченням органів
державної влади слід розуміти сукупність суспільних від-
носин урегульованих нормами різних галузей права (ци-
вільного, адміністративного, господарського, фінансового
тощо) по забезпеченню їх матеріально-технічними ре-
сурсами, необхідними для своєчасного й безперебійного
виконання даними органами поставлених перед ними за-
вдань [3, с. 232]. Більш того, Я. І. Ленгер, під час дослі-
дження шляхів реформування правової системи як засобу
підвищення її ефективності, звертає увагу на той факт, що
матеріально-технічне забезпечення являє собою багатома-
нітну практичну діяльність державних органів і посадов-
ців по створенню матеріальної бази для дії нормативного
акта [11, с. 181-182].
Отже, враховуючи єдину мету фінансового та мате-
ріально-технічного забезпечення діяльності науково-до-
слідних установ – підтримання їх нормального функціо-
нування, забезпечення виконання поставлених перед ними
завдань, ефективне здійснення ними визначених у законо-
давстві функцій, а також схожі засоби здійснення такої
діяльності (постачання в достатній кількості необхідних
грошових, матеріальних та технічних ресурсів), здається
можливим надати наступне визначення досліджуваному
поняттю. Так, фінансове та матеріально-технічне забез-
печення діяльності науково-дослідних установ України
являє собою комплекс визначених на нормативно-право-
вому рівні заходів із постачання таким установам ресурсів
фінансового (грошового) та матеріального-технічного ха-
№ 5 2017
♦

рактеру задля забезпечення їх нормального функціонуван- чення, може включати в себе, наприклад, забезпечення
ня, підвищення ефективності їх діяльності та виконання інформаційне.
покладених на них завдань. Продовжуючи наше дослідження зазначимо, що дер-
Так, одним із яскравих прикладів фінансового та ма- жавну підтримку науково-дослідних установ законодавець
теріально-технічного забезпечення науково-дослідних розуміє саме як прояв фінансового та матеріально-техніч-
установ України виступає їх державна підтримка. У цьому ного забезпечення їх діяльності. Зокрема, відповідно до
контексті зазначимо, що в сучасній українській мові слово ст. 12 Закону України «Про наукову і науково-технічну
«підтримка» розуміють у багатьох значеннях, зокрема як: діяльність» для надання державної підтримки науковим
– дію за значенням підтримати, підтримувати, тобто установам усіх форм власності, діяльність яких має важ-
подавати матеріальну, моральну тощо допомогу, сприяти ливе значення для науки, економіки та виробництва, ство-
в чому-небудь; продовжуючи що-небудь, не давати припи- рюється Державний реєстр наукових установ, яким нада-
нятися, порушуватися, зникати тощо; підкріплюючи чим- ється підтримка держави. Наукові установи включаються
небудь, зберігати, не давати загинути; зберігати, тримати центральним органом виконавчої влади, що реалізує дер-
в певному стані, в потрібному вигляді тощо; жавну політику в сфері наукової та науково-технічної ді-
– те, що підтримує кого-, що-небудь, служить опорою яльності до Державного реєстру наукових установ за умо-
комусь, чомусь; ви проходження державної атестації. Наукові установи,
– забезпечення, надання необхідних засобів у процесі включені до Державного реєстру наукових установ:
створення, проектування об’єкта, системи; – користуються податковими пільгами відповідно
– супроводження об’єкта, системи в процесі експлуа- до законодавства України;
тації; – не можуть змінювати наукову і науково-технічну
– те, що зберігає чию-небудь життєдіяльність, підкрі- діяльність на інші види діяльності;
плює, зміцнює кого-небудь; – зобов’язані не менш як 50 відсотків доходу від своєї
– те, що вселяє впевненість, підбадьорює [2, с. 968]. діяльності спрямовувати на проведення ініціативних на-
Якщо аналізувати юридичні підходи до визначення уково-дослідних робіт та розвиток дослідницької матері-
сутності поняття «державна підтримка», слід зазначити, ально-технічної бази [9].
що І. П. Сафонов у своєму дослідженні, присвяченому Висновки. Резюмуючи викладене вище вважаємо за
правовій регламентації державної підтримки аграрних то- необхідне виокремити наступні результати проведеного
варовиробників, під фінансовою державною підтримкою дослідження:
розуміє здійснення в державі аграрної реформи, що потре- 1. У науково-правових колах фінансове та матеріаль-
бує подальшої розробки та правового зміцнення фінансо- но-технічне забезпечення традиційно розглядається як
вої системи, яка була б адекватною ринковому розвитку одне (єдине) та неподільне поняття у зв’язку із тим, що,
аграрного виробництва й базувалася на докорінних змінах як правило, така діяльність належить до компетенції одно-
фінансового інструментарію (субсидії, дотації), спромож- го суб’єкта.
ного забезпечити ефективне й стале функціонування сіль- 2. Під фінансовим забезпеченням діяльності науково-
ськогосподарських підприємств [11, с. 9]. Окрім цього, дослідних установ слід розуміти діяльність уповноваже-
під час дослідження особливостей адміністративно-пра- них нормативно-правовими актами суб’єктів, що направ-
вового регулювання підприємницької діяльності в Украї- лена на розподіл фондів коштів між науково-дослідними
ні, О. В. Клим дійшла висновку, що державну підтримку установами задля виконання ними своїх завдань і функцій.
підприємництва можна визначити як комплекс правового, 3. Фінансове та матеріально-технічне забезпечення ді-
організаційного, ресурсного, соціального та іншого забез- яльності науково-дослідних установ України являє собою
печення державою процесу створення необхідних умов комплекс визначених на нормативно-правовому рівні за-
становлення та розвитку конкурентоспроможного підпри- ходів із постачання таким установам ресурсів фінансового
ємництва [12, с. 113]. Отже, як слідує з вищенаведеного (грошового) та матеріального-технічного характеру задля
поняття «державна підтримка» в науково-правових колах забезпечення їх нормального функціонування, підвищен-
у деякій мірі ототожнюється із поняттям «забезпечення» ня ефективності їх діяльності та виконання покладених на
й, окрім фінансового та матеріально-технічного забезпе- них завдань.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Шевчук В. А. Окремі аспекти організації фінансового та матеріально-технічного забезпечення органів державної податкової служ-
би України / В. А. Шевчук // Часопис Київського університету права. – 2012. – № 3. –С. 172–176.
2. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод., допов. та СD) / [уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел.] – К. ; Ірпінь :
ВТФ «Перун», 2009. – 1736 с.
3. Конопльов В. В. Організаційно-правовий механізм підготовки та прийняття управлінських рішень в адміністративній діяльності
органів внутрішніх справ : дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.07 / Конопльов В’ячеслав В’ячеславович. – Х., 2006. – 413 с.
4. Фінансове право : підручник / М. П. Кучерявенко, Д. О. Білінський, О. О. Дмитрик та ін. ; за ред. д-ра юрид. наук, проф. М. П. Куче-
рявенка. – Х. : Право, 2013. – 400 с.
5. Фінансове право. Підручник / Відп. ред. Гетманець О. П., професор, канд. екон. наук, доцент. – Х. : Еспада, 2008. – 416 с.
6. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол. : Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. – К. : «Укр. енцикл.», 2003. – Т. 5 : П-С. – 736 с.
7. Буздуган Я. М. Правові та організаційні основи фінансового забезпечення охорони здоров’я в Україні : дис. … канд. юрид. наук :
12.00.07 / Буздуган Ярослава Михайлівна. – К., 2009. – 228 с.
8. Ільницький М. С. Адміністративно-правове регулювання фінансового забезпечення та матеріально-технічного постачання органів
внутрішніх справ України : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Ільницький Михайло Степанович. – К., 2009. – 242 с.
9. Про наукову і науково-технічну діяльність : Закон України від 26.11.2015 № № 848-VIII [Електроний ресурс] – режим доступу:
http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/848-19/ed20171011
10. Юридична енциклопедія : В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К. : «Укр. енцикл.», 1998. – . – Т. 3 : К – М. –
К. : Вид-во «Юридична думка», 2001. – 792 с.
11. Сафонов І. П. Правова регламентація державної підтримки аграрних товаровиробників : автореф. дис. на здобуття наук. ступе-
ня канд. юрид. наук : спец. 12.00.06 «земельне право; аграрне право; екологічне право; природоресурсне право» / І. П. Сафонов. – Х.:
Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого, 2007. – 19 с.
12. Клим О. В. Адміністративно-правове регулювання підприємницької діяльності в Україні : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Клим
Олена Вікторівна. – К., 2009. – 205 с.

238
 Порівняльно-аналітичне право
♦

УДК 342.9

ОСОБЛИВОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ ПАТРОНАТНОЇ СЛУЖБИ

МІНІСТРА ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

FEATURES OF PATRONAGE SERVICE OF THE MINISTER

OF INTERNAL AFFAIRS OF UKRAINE

Миронюк Р.В.,
доктор юридичних наук, професор,
професор кафедри адміністративного права,
процесу та адміністративної діяльності
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ
У статті досліджено правові засади діяльності патронатної служби в Міністерстві внутрішніх справ України, визначено правовий
статус службовців патронатної служби міністра, наведено особливості реалізації повноважень міністра МВС України щодо патронатної
служби, визначено функцій та повноваження службовців патронатної служби міністра, з’ясовано порядок їх реалізації.
Ключові слова: публічна служба, державна служба, проходження служби в Міністерстві внутрішніх справ України, патронатна служ-
ба міністра, її завдання та повноваження.

В статье исследованы правовые основания деятельности патронатной службы в Министерстве внутренних дел Украины, определен
правовой статус служащих патронатной службы министра, приведены особенности реализации полномочий министра МВД Украины
относительно патронатной службы, определены функции и полномочия служащих патронатной службы министра, выяснен порядок их
реализации.
Ключевые слова: публичная служба, государственная служба, прохождение службы в Министерстве внутренних дел Украины,
патронатная служба министра, ее задачи и полномочия.

The article describes the legal principles of the patronage service activity in the Ministry of Internal Affairs of Ukraine, defines the legal status
of the employees of the ministry’s patronage service, sets out the peculiarities of the implementation of the powers of the Minister of Internal
Affairs of Ukraine regarding the patronage service, defines the functions and powers of the ministry patronage ministry officials, and establishes
the procedure for their implementation.
Key words: public service, public service, service in the Ministry of Internal Affairs of Ukraine, patronage service of the minister, its tasks
and powers.

Постановка проблеми. Концепція адміністративної уповноважених та прес-секретаря Президента України,

реформи в Україні, заходи впровадження якої були при-
йняті в 1998 році, і до сьогодні ще не були в повній мірі
впроваджені, передбачала, що міністр має право форму-
вати власну патронатну службу. Патронатна служба міні-
стра, як його особистий апарат, мала бути спрямована на
підготовку необхідних матеріалів для міністра, організа-
цію його контактів із громадськістю та засобами масової
інформації. Водночас вона повинна виконувати роль спо-
лучної ланки між міністром та колективом службовців
апарату міністерства, а також між певним міністром та
іншими міністрами.
Із прийняттям Закону «Про державну службу» від
10.12.2015 року у практику державного управління окре-
мими сферами та галузями був запроваджений інститут
патронатної служби, який властивий для всіх органів пу-
блічної влади, в тому числі для Міністерства внутрішніх
справ.
З урахуванням певних законодавчих змін, що сто-
суються діяльності нового інституту державної служ-
би – патронатної служби, виникає необхідність з’ясування
особливостей діяльності патронатної служби в окремих
органах виконавчої влади в цілому і Міністерства вну-
трішніх справ України, зокрема, що і є предметом до-
слідження в межах даної статті, і зумовлює необхідність
вирішення таких задач: дослідження правових засад
діяльності патронатної служби в Міністерстві внутрішніх
справ України, визначення її функцій і повноважень, та
порядку їх реалізації.
Виклад основних положень. Правові засади діяль-
ності патронатної служби в МВС України визначають на-
ступні нормативні акти:
1. Закон України «Про державну службу» [1], у стат-
ті 92 якого урегульовано загальний правовий статус патро-
натної служби . Відповідно до його положень до посад па-
тронатної служби належать посади радників, помічників,
працівників секретаріатів Голови Верховної Ради України,
його Першого заступника та заступника, працівників па-
тронатних служб Прем’єр-міністра України та інших чле-
нів Кабінету Міністрів України, помічників-консультантів
народних депутатів України, помічників та наукових кон-
сультантів суддів Конституційного Суду України, поміч-
ників суддів, а також посади патронатних служб в інших
державних органах.
Працівник патронатної служби призначається на поса-
ду на строк повноважень особи, працівником патронатної
служби якої він призначений. Трудові відносини з праців-
ником патронатної служби припиняються в день припи-
нення повноважень особи, працівником патронатної служ-
би якої він призначений. Акт про звільнення приймається
керівником державної служби. Він може бути достроково
звільнений із посади за ініціативою особи, працівником
патронатної служби якої він призначений, або керівника
патронатної служби.
На працівників патронатної служби поширюється дія
законодавства про працю, крім статей 39-1, 41-43-1, 49-2
Кодексу законів про працю України. Відповідно, час робо-
ти на посадах патронатної служби зараховується до стажу
державної служби та враховується при присвоєнні дер-
жавному службовцю рангу в межах відповідної категорії
посад, якщо до призначення на посаду патронатної служ-
би він перебував на державній службі та після звільнен-
ня з посади патронатної служби повернувся на держав-
ну службу. Працівник патронатної служби, який виявив
бажання вступити або повернутися на державну службу,
реалізує таке право у порядку, визначеному цим Зако-
ном для осіб, які вперше вступають на державну службу,
з обов’язковим проведенням конкурсу.
У той же час слід враховувати, що відповідно до стат-
ті 3 цього Закону його дія не поширюється на працівників
патронатних служб, адже як визначено в статті 2 Закону,

239
№ 5 2017
♦
патронатній службі властиві функції з обслуговування –
діяльності працівників державного органу, яка не перед-
бачає здійснення повноважень, безпосередньо пов’язаних
із виконанням завдань і функцій.
2. Закон України від 17.03.2011 року № 3166-VI
«Про центральні органи виконавчої влади» [2], у статті 12
визначено, що Міністр Кабінету Міністрів України (а від-
повідно, і Міністр внутрішніх справ України) має право на
формування патронатної служби міністра у межах гранич-
ної чисельності державних службовців та працівників мі-
ністерства і витрат, передбачених на утримання міністер-
ства. Чисельність патронатної служби міністра становить
не більше десяти осіб .
Патронатна служба міністра здійснює консультування
міністра, підготовку необхідних для виконання завдань
міністерства матеріалів, забезпечує зв’язок із посадови-
ми особами інших органів державної влади, організацію
зустрічей та зв’язків із громадськістю, засобами масової
інформації, а також виконує інші доручення міністра.
Міністр самостійно визначає персональний склад па-
тронатної служби міністра. Працівники патронатної служ-
би міністра призначаються на посаду та звільняються
з посади державним секретарем міністерства за поданням
міністра, а також у зв’язку зі звільненням міністра.
Працівники патронатної служби міністра не мають
права давати доручення державним службовцям та пра-
цівникам міністерства. На працівників патронатної служ-
би поширюється дія законодавства про працю з особли-
востями, встановленими законом.
3. Окремі питання діяльності патронатної служби
в державних органах в цілому, і МВС зокрема, визначає
Постанова КМУ від 20 квітня 2016 р. № 298 «Деякі пи-
тання працівників патронатних служб в державних орга-
нах» [3], відповідно до якої: працівник патронатної служ-
би приймається на роботу до відповідного державного
органу за строковим трудовим договором за основним
місцем роботи або за сумісництвом чи на громадських
засадах; персональний підбір кандидатур на посади пра-
цівників патронатної служби, організацію їх роботи та
розподіл місячного фонду оплати праці здійснює осо-
бисто керівник державного органу, при якому утворено
патронатну службу і який несе відповідальність за право-
мірність своїх рішень.
Також керівник державного органу, при якому утво-
рено патронатну службу, в межах загального фонду опла-
ти праці працівників патронатної служби визначає чи-
сельність працівників патронатної служби, її структуру;
установлює конкретний розмір місячної заробітної плати
працівникам патронатної служби залежно від займаної
посади з урахуванням складності та виконання відпові-
дальної роботи; надає працівникам патронатної служби
матеріальну допомогу для оздоровлення під час надання
щорічної відпустки.
Загальний фонд оплати праці працівників патронатної
служби відповідного керівника державного органу з помі-
сячним розподілом установлюється щороку під час скла-
дання штатного розпису такого органу, виходячи з двох мі-
сячних фондів оплати праці керівника державного органу,
при якому утворено патронатну службу.
4. Спеціальним нормативним актом, який визначає пра-
вовий статус патронатної служби МВС є Положення про
Міністерство внутрішніх справ України, що затверджене
Постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня
2015 р. № 878 [4]. Дане Положення, незважаючи на від-
сутність Закону «Про органи внутрішніх справ», проект
якого в свій час був розроблений КМУ і поданий до ВРУ,
але безстроково знятий із розгляду, регламентує правовий
статус МВС і, відповідно, частково визначає правові заса-
ди діяльності патронатної служби міністра МВС України.
Так, відповідно до п. 11 міністр МВС затверджує по-
ложення про самостійні структурні підрозділи апарату
240
МВС та визначає персональний склад патронатної служби
міністра. В свою чергу, відповідно до п. 11-2 Положення
призначає на посаду працівників патронатної служби мі-
ністра за поданням міністра та звільняє з посади працівни-
ків патронатної служби міністра за його поданням, а також
у зв’язку із звільненням міністра – Державний секретар
МВС, який відповідно до п. 11-1 є вищою посадовою осо-
бою з числа державних службовців МВС, і є підзвітний
і підконтрольний міністру.
Слід зауважити, що МВС є головним органом у систе-
мі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує
формування державної політики у сферах: 1) забезпечен-
ня охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства
і держави, протидії злочинності, підтримання публічної
безпеки і порядку, а також надання поліцейських послуг;
2) захисту державного кордону та охорони суверенних
прав України в її виключній (морській) економічній зоні;
3) цивільного захисту, захисту населення і територій від
надзвичайних ситуацій та запобігання їх виникненню,
ліквідації надзвичайних ситуацій, рятувальної справи, га-
сіння пожеж, пожежної та техногенної безпеки, діяльності
аварійно-рятувальних служб, а також гідрометеорологіч-
ної діяльності; 4) міграції (імміграції та еміграції), у тому
числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, грома-
дянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших ви-
значених законодавством категорій мігрантів.
Публічне управління (адміністрування) в названих
сферах здійснюють відповідні органи виконавчої влади –
Національна поліції, Національна Гвардія, Державна при-
кордонна служба, Державна служба цивільного захисту,
Державна міграційна служба, які очолюють відповідні
керівники і їх діяльність координується через міністра
МВС України, а відповідно, патронатна служба не може
бути створена в їх структурі, а лише входить до структури
апарату міністра МВС України.
Cеред особливостей діяльності патронатної служби
міністра внутрішніх справ України слід відмітити наступ-
ні. міністр внутрішніх справ України має право на фор-
мування патронатної служби міністра у межах граничної
чисельності державних службовців та працівників мініс-
терства і витрат, передбачених на утримання міністерства.
Чисельність патронатної служби міністра становить не
більше десяти осіб.
До штату патронатної служби міністра МВС віднесе-
но посади: радників, помічників, уповноважених та прес-
секретаря. Патронатна служба міністра МВС України, на
сьогодні нараховує: 11 помічників; 8 штатних і 10 поза-
штатних радників.
Зокрема, штатними радниками патронатної служби
міністра МВС є депутати Верховної Ради України різних
скликань, керівники та заступники керівників правоохо-
ронних органів у відставці, колишні голови обласних та
районних державних адміністрацій, журналісти, які спе-
ціалізуються на висвітленні інформації правоохоронного
спрямування, правозахисники, керівники та представники
громадських формувань, представники волонтерських ор-
ганізацій, відомі громадські діячі.
Міністр самостійно визначає персональний склад па-
тронатної служби міністра. Працівники патронатної служ-
би міністра призначаються на посаду та звільняються
з посади державним секретарем міністерства за поданням
міністра, а також у зв’язку зі звільненням міністра.
Трудові відносини з працівником патронатної служби
МВС починаються з дня підписання контракту та припи-
няються з моменту закінчення дії контракту, або в день
припинення повноважень особи, працівником патронатної
служби якої він призначений. Наказ про звільнення пра-
цівника патронатної служби приймається державним се-
кретарем міністерства. Діяльність працівника патронатної
служби міністра здійснюється за контрактом за основним
місцем роботи або за сумісництвом. Діяльність працівни-

ка патронатної служби, яка здійснюється на громадських
засадах, не потребує укладення контракту, інформація про
включення даного працівника патронатної служби має
бути оприлюднена на офіційному сайті МВС України.
Повноваження міністра внутрішніх справ України
щодо патронатної служби зводяться до наступного: 1) за-
тверджує положення про самостійні структурні підроз-
діли апарату МВС, до яких належить також і патронатна
служба Міністра. Слід зауважити, що на сьогодні немає
чітких вимог щодо назви та структури патронатної служ-
би міністра МВС, так як і інших центральних органів
виконавчої влади. На сьогодні відсутнє Положення про
патронатну службу міністра МВС, а сама служба є відо-
кремленим підрозділом, який підпорядковується особис-
то міністру. До прийняття Закону України «Про держав-
ну службу» і набуттям ним чинності 1 травня 2016 року
патронатна служба міністра входила до складу державної
служби і була підпорядкована Департаменту забезпечен-
ня діяльності міністра, стратегічного аналізу та прогно-
зування; 2) визначає чисельність працівників патронат-
ної служби, при цьому штатна чисельність працівників
патронатної служби не може перевищувати десяти осіб;
3) визначає структуру патронатної служби, тобто кількість
штатних помічників та радників, розподіляючи обов’язки
між ними; 4) подає подання Державному секретарю МВС
про призначення та звільнення з посади працівників па-
тронатної служби; 5) установлює конкретний розмір мі-
сячної заробітної плати працівникам патронатної служби
залежно від займаної посади з урахуванням складності
та виконання відповідальної роботи; 6) надає працівни-
кам патронатної служби матеріальну допомогу для оздо-
ровлення під час надання щорічної відпустки; 7) наділяє
кожного працівника патронатної служби повноваження-
ми, пов’язаними з забезпеченням виконання завдань та
функцій міністра (обслуговуючої функції), але за умовою,
що такі повноваження не передбачають здійснення орга-
нізаційно-розпорядчих функцій (виконання повноважень
державного службовця, прийняття управлінських рішень,
надання вказівок та розпоряджень як в межах, так і за
межами юрисдикції міністерства); 8) надає доручення про
виконання поставлених завдань у межах їх компетенції
та для забезпечення виконання завдань, покладених на
МВС України; 9) зобов’язує звітувати про свою діяльність
штатних працівників патронатної служби та надає дозвіл
на оприлюднення їх діяльності.
Основними завданнями підрозділу патронатної служ-
би міністра МВС є забезпечення умов для ефективної ро-
боти міністра, а саме: консультування міністра; підготовку
необхідних для виконання завдань міністерства матеріа-
лів; забезпечення зв’язку із посадовими особами інших
органів державної влади, організації зустрічей та зв’язків
із громадськістю, засобами масової інформації; надання
допомоги в питаннях вивчення та аналізу діяльності МВС
(але діяльності, не пов’язаної з оперативно-розшуковою
діяльністю та допуском до державної таємниці, баз даних
міністерства, що охороняються законом та адміністрато-
ром яких є міністерство); організація нарад ділових зу-
стрічей, підготовка матеріалів для проведення цих захо-
дів, виступів із питань, що розглядаються; оперативне та
аналітичне інформування міністра про всі події та факти,
що відбуваються в державі, та мають відношення до ді-
яльності МВС; організація інформаційної роботи мініс-
терства шляхом висвітлення його роботи, подій, фактів,
що здійснюється спільно з Департаментом комунікацій;
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Про державну службу: Закон України від 10.12.2015 № 889-VIII // Відомості Верховної Ради України офіційне видання
від 22.01.2016. –2016 р. – № 4. – С. 60. – Ст. 43.
2. Про центральні органи виконавчої влади: Закон України від 17.03.2011 № 3166-VI // Відомості Верховної Ради України (ВВР). –
2011. – № 38. – Ст. 385.
3. Деякі питання працівників патронатних служб в державних органах: Постанова КМУ від 20 квітня 2016 р. № 298 // Офіційний вісник
України: офіційне видання від 06.05.2016. – 2016 р. – № 33. – С. 15. – Ст. 1298.
241
Порівняльно-аналітичне право
♦
підготовка аналітичних матеріалів із питань роботи мініс-
терства, оперативне інформування засобів масової інфор-
мації щодо прийнятих рішень міністром, що потребують
публічного оприлюднення; інформування міністра з про-
блем, які висвітлюються у засобах масової інформації, про
новини, досвід, критику на адресу міністерства, його ке-
рівництва, здійснення контролю за реалізацією критичних
зауважень і пропозицій; організація прес-конференцій,
інтерв’ю, виступів, «круглих столів», «прямих ліній» міні-
стра та керівництва МВС; участь у переговорах, нарадах,
відрядженнях міністра, у разі потреби в консультаційних
послугах; контроль за вказівкою міністра за виконанням
його доручень, департаментами, самостійними управлін-
нями, окремими підрозділами та працівниками; організа-
ція прийому керівників підприємств усіх форм власності,
зустрічей міністра з громадськістю, контроль за виконан-
ням висловлених пропозицій, зауважень; організація при-
йому делегацій, в тому числі і закордонних, забезпечення
інформаційно-презентаційними матеріалами із залучен-
ням інших підрозділів міністерства; організація відря-
джень міністра, забезпечення його при цьому необхідною
інформацією, матеріалами, документами; виконання ін-
ших доручень міністра.
У свою чергу штатні працівники патронатної служби,
не будучи державними службовцями, наділяються такими
правами: одержувати у встановленому порядку від посадо-
вих осіб МВС та підпорядкованих йому служб документи
для виконання покладених на міністра завдань; залучати,
за згодою керівника структурного підрозділу МВС, від-
повідних спеціалістів для підготовки матеріалів, необхід-
них для виконання своїх посадових обов’язків міністра;
брати участь, у разі необхідності, в роботі колегії МВС,
оперативних нарадах та інших засіданнях під головуван-
ням або за участі міністра; скликати наради за дорученням
міністра; запрошувати на прийом до міністра керівників
структурних підрозділів МВС, керівників підприємств,
установ, організацій всіх форм власності, інших відпо-
відальних осіб за дорученням міністра; організовувати
прес-конференції, «круглі столи», «прямі лінії» за участю
керівників структурних підрозділів МВС, керівників під-
приємств, установ, організацій всіх форм власності, ін-
ших відповідальних осіб за дорученням міністра.
Висновки. Таким чином, особливості діяльності па-
тронатної служби МВС України полягають у наступному:
1) патронатні службовці не є посадовими особами МВС
України; 2) їх діяльність не носить організаційно-розпо-
рядчий характер, вони не наділені функціями державного
службовця, а здійснюють дорадчо-консультативну діяль-
ність, пов’язану із забезпеченням більш ефективної ро-
боти міністра; 3) діяльність патронатної служби носить
персоніфікований характер, тобто вона створюється для
забезпечення діяльності виключно міністра як політичної
посади, а не всього МВС України як державного органу;
4) структуру патронатної служби, її штат, підбір персо-
налу, розподіл між ними обов’язків, фонду оплати праці
здійснює безпосередньо міністр, виходячи з публічних
інтересів та завдань, які покладаються на МВС; 5) по-
садовим особам патронатної служби заборонено втруча-
тися в безпосередню діяльність МВС (давати вказівки,
приймати обов’язкові до виконання рішення, виступати
від імені міністра та ін.); 6) на них не поширюється дія
Дисциплінарних статутів, Закону України «Про запобіган-
ня корупції» [5], а поширюється дія Кодексу Законів про
працю України [6].
№ 5 2017
♦

4. Положення про Міністерство внутрішніх справ України: Постанова Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2015 року № 878 //
Офіційний вісник України: офіційне видання від 17.11.2015. – 2015 р. – № 89. – С. 43. – Ст. 2972.
5. Про запобігання корупції: Закон України від 14.10.2014 № 1700-VII // Відомості Верховної Ради України: офіційне видання
від 05.12.2014, 2014 р., № 49, стор. 3186, стаття 2056.
6. Кодекс законів про працю України // Відомості Верховної Ради УРСОР. – 1971. – Додаток до № 50. – Ст. 375.

УДК 326.22

ОФІЦІЙНІ ТРАНСФЕРТИ ЯК ДЖЕРЕЛО ДОХОДІВ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ

OFFICIAL TRANSFERS AS A SOURCE OF LOCAL BUDGET REVENUES

Мізіна І.В.,
кандидат наук з державного управління,
доцент кафедри адміністративного і кримінального права
Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара
Кочергіна О.В.,
магістрант
Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара
У статті досліджено сучасний стан джерел формування доходів місцевих бюджетів України. Проаналізовано роль та динаміку міжбю-
джетних трансфертів у дохідній частині місцевих бюджетів. Розкрито проблеми, що виникають при формуванні міжбюджетних відносин.
Ключові слова: місцеві бюджети, доходи місцевих бюджетів, джерела формування доходів, міжбюджетні трансферти, міжбюджетні
відносини.

В статье исследовано современное состояние источников формирования доходов местных бюджетов Украины. Проанализированы
роль и динамика межбюджетных трансфертов в доходной части местных бюджетов. Раскрыты проблемы, возникающие при формиро-
вании межбюджетных отношений.
Ключевые слова: местные бюджеты, доходы местных бюджетов, источники формирования доходов, межбюджетные трансферты,
межбюджетные отношения.

The article shows the current state of sources of income formation of local budgets of Ukraine. The role and dynamics of official transfers in
the revenue part of local budgets are analyzed. The study shows upwards tendency regarding nearly all the category of official transfers, which
is an in dication of their heavy impact on local budgets revenues in Ukraine. The problems that arise during the formation of inter-budgetary rela-
tions are revealed.
Key words: local budgets, local budgets revenues, sources of revenues, official transfers, budgetary relations.

Постановка проблеми. Фінансовою базою органів
місцевого самоврядування України є місцеві бюджети, які
дають їм можливість у більш повному обсязі задовольня-
ти потреби та інтереси територіальних громад і сприяють
економічному та соціальному розвитку територій. Осо-
бливої уваги потребують дослідження джерел формуван-
ня доходів місцевих бюджетів. Діюча система формування
доходів місцевих бюджетів характеризується високим рів-
нем залежності їх дохідної бази від надання трансфертів
із державного бюджету.
Актуальність теми дослідження. Питання пошуку
можливостей оптимального перерозподілу повноважень
та фінансових ресурсів між центральними та місцевими
органами влади та самоврядування є одним із найбіль-
ших актуальних із точки зору підвищення ефективності
та стійкості бюджетної системи України. Проголоше-
на масштабна реформа вітчизняної бюджетної системи
робить акцент на децентралізацію бюджетних ресурсів
та забезпечення більшої фінансової самостійності та не-
залежності місцевих бюджетів за рахунок податкових
надходжень. В умовах обмеженості фінансових можли-
востей місцевих органів влади постає потреба у погли-
бленому дослідженні тенденцій формування та складу
доходної бази місцевих бюджетів і обґрунтуванні систе-
ми практичних рекомендацій щодо забезпечення їх ста-
більності.
Ступінь розробленості проблеми. Питання підвищен-
ня фінансової спроможності місцевих бюджетів, удоскона-
лення трансфертної системи стимулювання регіонального
розвитку вивчали провідні вітчизняні вчені та практики.
Зокрема, цим проблемам присвячено наукові праці О. Ки-
риленко, О. Василика, І. Луніної, С. Слухая, І. Чугунова,
Н. Балдич, Л. Рябушки, В. Дороша, В.Кравченка, О. Кири-
ленко, О. Гончаренко, І. Ткачук, Ю. Барського та інших.
Згадані науковці засвідчили, що в Україні досі не вда-
лося вирішити завдання використання бюджету та між-
бюджетних відносин як інструмента активного впливу на
економічні процеси на регіональному рівні, стимулювання
розвитку підприємництва, залучення інвестицій в еконо-
міку регіонів, пріоритетного розвитку депресивних і про-
блемних територій. При цьому фахівці зазначають, що іс-
нували й існують об’єктивні причини, які перешкоджають
перетворенню місцевих бюджетів на вагомий інструмент
соціально-економічного розвитку територій. Аналіз на-
працювань вітчизняних науковців дозволяє стверджувати,
що питання трансфертного регулювання соціально-еконо-
мічного розвитку регіонів є актуальним і потребує пошуку
варіантів його розв’язання.
Мета статті полягає у розкритті ролі офіційних транс-
фертів у формуванні доходів місцевих бюджетів та визна-
чення шляхів їх удосконалення для забезпечення фінансо-
вої стабільності місцевого самоврядування.
Викладення основного матеріалу дослідження. Міс-
цеві бюджети – це сукупність економічних відносин, що
виникають у зв’язку з утворенням та використанням фон-
дів грошових засобів місцевих органів влади в процесі
перерозподілу національного доходу з метою забезпе-
чення розширеного відтворення та задоволення соціаль-
них потреб суспільства. За матеріальним змістом місцеві
бюджети – це централізовані фонди грошових засобів, що

242

знаходяться у розпорядженні місцевих органів влади і є
фінансовим забезпеченням їх діяльності [1, с. 89].
Запорукою сталого соціально-економічного розвитку
країни загалом та регіонів зокрема, його мотивуючим ва-
желем є ефективна і збалансована система міжбюджетних
відносин, що розглядаються як важливий інструмент за-
безпечення грошово-економічних відносин між різними
ланками бюджетної системи країни. Ефективна і збалансо-
вана система міжбюджетних відносин сприяє досягненню
соціально та економічно важливих цілей, а саме: забезпе-
чення стійкого економічного зростання кожного з регіонів
завдяки оптимальному використанню бюджетно-податко-
вого потенціалу; зростання якості життя населення; по-
ліпшення соціального захисту та результативності функ-
ціонування інституту місцевого самоврядування [2, с. 29].
Бюджетний кодекс України [3] регламентує структуру
доходів місцевих бюджетів за розділами. У Законі України
«Про місцеве самоврядування в Україні» [4] передбаче-
но, що доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок
власних, визначених законом джерел, а також закріплених
у встановленому порядку загальнодержавних податків,
зборів та інших обов’язкових платежів. Ураховуючи чин-
не законодавство та погляди вітчизняних науковців, до
доходів місцевих бюджетів можливо віднести: податкові
надходження; неподаткові надходження; доходи від опе-
рацій із капіталом; трансферти (рис.1).
Відповідно до Бюджетного кодексу України, міжбю-
джетні трансферти – це кошти, які безоплатно й безпово-
ротно передаються з одного бюджету до іншого [3]; при
цьому трансферти трактуються як кошти, одержані від
інших органів державної влади, органів влади Автономної
Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, ін-
ших держав або міжнародних організацій на безоплатній
та безповоротній основі [3].
Саме за допомогою міжбюджетних трансфертів на міс-
цевому рівні вирішуються питання компенсації бюджетам
нижчого рівня витрат на виконання делегованих повно-
важень, вартість яких перевищує бюджетні можливості
місцевих органів влади, а також розв’язуються проблеми,
зумовлені нерівномірністю у мобілізації доходів бюджету,
та соціальні проблеми, пов’язані зі специфікою розвитку
регіонів і їх економічною спроможністю [5, c. 110].
Офіційні трансферти включають дотації та субвенції,
у тому числі субвенції з державного бюджету. Відповідно
до діючого законодавства, у державному бюджеті України
Рис. 1. Джерела формування дохідної частини місцевих бюджетів України
243
Порівняльно-аналітичне право
♦
затверджується обсяг міжбюджетних трансфертів окремо
для кожного з відповідних місцевих бюджетів, якщо є під-
стави для надання та отримання відповідних міжбюджет-
них трансфертів. Згідно з Бюджетним кодексом України,
міжбюджетні трансфери поділяються на: базову дота-
цію; субвенції; реверсну дотацію; додаткові дотації. Суб-
венція – це міжбюджетні трансферти для використання
на певну мету в порядку, визначеному органом, який при-
йняв рішення про надання субвенції.
Трансферти в бюджетних системах із стійким розподі-
лом доходів і повноважень по витратах є основним меха-
нізмом гармонізації міжбюджетних відносин. Розрізняють
два основні типи міжбюджетних трансфертів: вертикальні
(від бюджетів вищого рівня до нижчого) і горизонтальні
(між бюджетами одного рівня). Вертикальні міжбюджетні
трансферти, у свою чергу, поділяються на загальні (вирів-
нюючі) і цільові (спеціальні) трансферти. Загальний, або
вирівнюючий, трансферт призначений для згладжування
відмінностей регіонів по бюджетній забезпеченості дохо-
дами щодо потреб у витратах, що витікають із бюджетних
повноважень. Сума трансферту розподіляється місцевими
органами влади. Цільові (спеціальні) трансферти призна-
чаються для здійснення певних завдань державної регіо-
нальної політики.
Функціонування місцевих бюджетів, перш за все, за-
лежить від принципів, механізму та результативності
формування доходів місцевих бюджетів. У відповідності
до Бюджетного кодексу України основними принципами
формування доходів місцевих бюджетів є: принцип єд-
ності, принцип збалансованості, принцип самостійності,
принцип повноти, принцип обґрунтованості, принцип
ефективності та результативності, принцип субсидіарнос-
ті, принцип справедливості й неупередженості, принцип
цільового використання бюджетних коштів, принцип пу-
блічності й прозорості. Реалізація зазначених принципів
найбільш повно проявляється при виконанні місцевих бю-
джетів. Результати виконання та структура місцевих бю-
джетів за доходами наведені в табл. 1.
Наведені дані свідчать про нестабільність формуван-
ня доходів місцевих бюджетів. Практично місцеві бю-
джети функціонують не за рахунок власної фінансової
бази, а за рахунок міжбюджетних трансфертів із Дер-
жавного бюджету України. Так, у 2010 році частка між-
бюджетних трансфертів у доходах місцевих бюджетів
становила 49,1%, а в 2016 році – 53%, що свідчить про
№ 5 2017
♦

неможливість органів місцевого самоврядування само-
стійно забезпечувати розвиток адміністративно-терито-
ріальних одиниць.
Законодавством закріплена достатньо велика кількість
різних трансфертів, без яких місцеві бюджети не змо-
жуть мати достатній розмір доходів для надання громадя-
нам суспільних благ [7, с. 204]. Динаміка міжбюджетних
трансфертів за 2010– 2016 рр. наведена у таблиці 2.
Як видно із таблиці 2, майже всі різновиди трансфертів
із кожним роком збільшуються. Зокрема, дотація вирівню-
вання, що є міжбюджетним трансфертом на вирівнюван-
ня дохідної спроможності бюджету, який його отримує,
у 2014 р. становила 60,9 млрд. грн., що на 9% більше по-
рівняно з 2013 р. та на 40% – порівняно з 2010 р. Вели-
чина субвенцій соціального захисту населення у 2014 р.
збільшилася на 6% порівняно з 2013 р. та на 96% порівня-
но з 2010 р. Даний показник є важливим, оскільки в еко-
номічному сенсі через систему соціального захисту від-
бувається вторинний перерозподіл доходів у суспільстві
з метою максимально можливого забезпечення рівності
усіх верств населення, підтримка вразливих прошарків,
які тимчасово чи постійно потребують особливої уваги
з боку суспільства [8, с. 224].
Соціальні трансферти є потужним інструментом пере-
розподілу доходів та способом реалізації перерозподіль-
ної політики держави. Трансфертні платежі впливають
на те, як сумарний дохід суспільства розподіляється поміж
його членами. Внутрішня структура соціальних трансфер-
тів різниться залежно від особливостей моделі соціальної
політики та містить у собі три узагальнених елементи:
соціальне страхування; соціальну допомогу; дитячу допо-
могу [9, с. 903]. Недосконала політика надання соціаль-
них трансфертів призвела до того, що соціальні виплати
не зменшують, а навпаки, збільшують нерівність у розпо-
ділі доходів.
Останніми роками постійно зростає обсяг трансфертів
у доходах місцевих бюджетів, а от їх частка в 2016 році
знизились у порівнянні з 2014 та 2015 роках. Реформа
міжбюджетних відносин та зміни до податкового зако-
нодавства сприяли підвищенню рівня фінансового забез-
печення місцевих бюджетів та забезпечили формування
нових прогресивних відносин в управлінні бюджетними
ресурсами, а також створили умови для мотивацій органів
місцевого самоврядування до нарощування дохідної бази
місцевих бюджетів.
Аналіз динаміки міжбюджетних трансфертів за
2010–2016 рр. показав, що майже всі різновиди транс-
фертів із кожним роком збільшуються. За даними Дер-
жавного казначейства України, у 2016 р. було перера-
ховано 195,4 млрд. грн.. міжбюджетних трансфертів
із державного бюджету до місцевих бюджетів, що на
240% більше обсягу трансфертів 2010 року.
Незважаючи на все вищезазначене, основними недо-
ліками міжбюджетних відносин залишаються такі: по-
стійна відсутність визначеності у відносинах між ланками
бюджетної системи, що виключало будь-яку можливість
самостійного бюджетного прогнозування; відсутність
своєчасного реагування на зміни соціально-економічних
умов розвитку держави, що сприяло назріванню супереч-
ностей і, отже, радикальним перетворенням; слабке вра-
хування потреб громад у процесі обрахунку трансфертів
і недостатність прав щодо визначення їх обсягів; форму-
вання місцевих бюджетів відбувається на недосконалій
податковій базі; трансферти та передані доходи залиша-
ються вагомим джерелом формування доходів місцевих
бюджетів; місцеві податки і збори є занадто малими, щоб
відігравати певну роль у доходах, що не враховуються при
визначенні міжбюджетних трансфертів; розподіл дотацій
та субвенцій мають непередбачуваний і нечіткий характер
[10, с. 1111].
Висновки. За результатами оцінки впливу міжбюджет-
них трансфертів на дохідну частину місцевих бюджетів
визначено, що необхідність у міжбюджетних трансфер-
тів – додаткових коштів, переданих із державного бюдже-
ту до місцевих, виникає внаслідок невідповідності розпо-
ділу повноважень між органами управління до розподілу
дохідних джерел на їх виконання. У структурі місцевих
доходів значну частину займають трансферти, частка яких
у 2016 р. у загальних надходженнях складала 53%. Водно-
час спостерігається тенденція і до зростання загального
обсягу трансфертів, тобто розмір трансфертів із кожним
роком збільшується, що демонструє залежність місцевих
бюджетів від додаткових коштів, що надходять із держав-
ного бюджету країни.
Із 2015 року розпочато реформування бюджетної сис-
теми в контексті децентралізації та запроваджено нову

Таблиця 1
Структура доходів місцевих бюджетів України, %*
Група статей доходів 2010 2011 2012 2013 2014 2015 2016
Податкові надходження 42,7 40,3 38,1 41,3 37,7 33,3 38,5
Неподаткові надходження 5,6 6,0 5,6 5,5 5,3 6,8 7,2
Доходи від операцій з капіталом 1,6 1,0 0,8 0,6 0,5 0,5 1,0
Цільові фонди 1,0 0,5 0,3 0,2 0,2 0,2 0,3
Усього без міжбюджетних трансфертів 50,9 47,7 44,8 47,6 43,6 40,8 47,0
Міжбюджетні трансферти 49,1 52,3 55,2 52,4 56,4 59,2 53,0
Разом 100 100 100 100 100 100 100
*Складено автором за даними [6]

Таблиця 2
Міжбюджетні трансферти за 2010–2016 рр., млрд. грн.*
Назва трансферту 2010 2011 2012 2013 2014 2015 2016
Дотація вирівнювання 43,6 43,6 51,6 55,7 60,9 79,8 95,8
Всього по субвенціях соціального захисту населення 26,8 36,5 43,7 49,5 52,6 93,4 94,2
Додаткові дотації 0,6 4,5 9,0 5,5 4,0 4,3 4,7
Всього по трансфертам загального фонду 73,2 90,6 117,7 115,4 120,1 173,2 194,7
Всього по трансфертам спеціального фонду 8,1 5,9 10,8 6,5 17,5 0,8 0,7
Всього по загальному та спеціальному фондах 81,3 96,5 128,4 122,0 137,6 174,0 195,4
*Складено автором за даними [6]

244
 Порівняльно-аналітичне право
♦

модель міжбюджетних відносин. За два роки вдалося рі доходів місцевих бюджетів, місцеві податки і збори не
впровадити перший етап реформи та досягти декількох відіграють істотної ролі у формуванні місцевих бюджетів,
важливих результатів: зміцнено фінансову спроможність а є доповненням до загальнодержавних податків. Голо-
місцевих бюджетів; забезпечено надання якісних суспіль- вним завданням регіональної економічної політики за-
них послуг споживачам завдяки розширенню видаткових лишається удосконалення механізму формування доходів
повноважень органів місцевого самоврядування. При цьо- місцевих бюджетів.
му аналіз практики процесів формування та мобілізації Найбільшу актуальність, на нашу думку, становити-
доходів місцевих бюджетів України дає можливість вияви- муть подальші дослідження, спрямовані на дослідження
ти, що трансферти посідають найбільшу частку у структу- проблем і напрямів реформування місцевих бюджетів.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Батажок С.Г. Доходи місцевих бюджетів як основа фінансової незалежності органів місцевого самоврядування / С. Г. Батажок //
Формування ринкових відносин в Україні. – 2016. – № 2. – С. 89 – 91.
2. Рябушка Л. Б. Оцінка впливу міжбюджетних трансфертів на соціально-економічний розвиток регіонів / Л. Б. Рябушка // Вісник
Сумського державного університету. Сер.: Економіка. – 2013. – № 3. – С. 29-38.
3. Бюджетний кодекс України: Закон України від 08.07.2010 № 2456-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – № 50-51. –
Ст. 572.
4. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. –
1997. – № 24. – Ст. 170.
5. Надал С.В. Доходи місцевих бюджетів у контексті децентралізації в Україні / С.В. Надал, Н.Я. Спасів // Вісник ТНЕУ. – 2016. –
№ 2. – С. 102–112.
6. Офіційний веб-сайт Державної казначейської служби України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.treasury.gov.ua.
7. Поколодна О.В. Формування доходів місцевих бюджетів в Україні в 2016 році / О.В. Поколодна, А.С. Бойко // Вісник економіки
транспорту і промисловості. – 2016. – № 54. – С. 203–208.
8. Проць Н.В. Формування податкових надходжень місцевих бюджетів в контексті бюджетної децентралізації / Н.В. Проць // Фінансо-
вий простір. – 2015. – № 1(17). – С. 221–227.
9. Формування доходів місцевих бюджетів в умовах фіскальної децентралізації / [В.А. Табінський, Є.О. Колєснік, І.С. Сіліна] //
Молодий вчений. – 2016. – № 12(39). – С. 902–906.
10. Юрій Е.О. Особливості формування доходної частини бюджету в сучасних умовах / Е.О. Юрій, В.Ю. Гриник // Молодий вчений. –
2016. – № 12.1(40). – С. 1010–1013.

УДК 340

ФУНКЦІЇ ДІЯЛЬНОСТІ ВІДДІЛІВ ДЕРЖАВНОЇ АВІАЦІЙНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

ANALYSIS OF THE FUNCTIONS OF THE STATE AVIATION SERVICE OF UKRAINE

Москаленко С.І.,
кандидат юридичних наук,
доцент кафедри менеджменту, економіки та права
Кіровоградської льотної академії
Національного авіаційного університету
Стаття присвячена аналізу функцій Державної авіаційної служби України. Здійснено аналіз загального поняття функцій та співстав-
лено з поняттям «функції Державної авіаційної служби України».
Ключові слова: функції, аналіз, цивільна авіація, Державна авіаційна служба України.

Статья посвящена анализу функций Государственной авиационной службы Украины. Осуществлен анализ общего понятия функций
и сопоставлен с понятием «функции Государственной авиационной службы Украины».
Ключевые слова: функции, анализ, гражданская авиация, Государственная авиационная служба Украины.

The article is devoted to the analysis of the functions of the State Aviation Service of Ukraine. The analysis of the general concept of functions
is carried out, and is compared with the notion "Functions of the State Aviation Service of Ukraine".
Key words: functions, analysis, civil aviation, State Aviation Service of Ukraine.

Постановка проблеми. Діяльність суб’єктів публіч-
ної влади втілюється в життя шляхом її функцій. Праця
керівника будь-якого державного підрозділу являє собою
сукупність взаємопов’язаних функцій. Варто відмітити,
що системного вивчення функцій керівника державного
органу в галузі регулювання діяльності цивільної авіа-
ції не здійснювалось. Тому визначення та аналіз функ-
цій суб’єкта публічної влади в галузі цивільної авіації є
важливим для дослідження адміністративно-правового
забезпечення діяльності цивільної авіації. Функції дер-
жавних органів та, зокрема, органу публічної влади в га-
лузі цивільної авіації дозволяють визначати мету діяль-
ності даних державних органів. Варто відмітити, що на
сьогодні питання функцій діяльності органів публічної
влади в галузі цивільної авіації в юридичній літературі
майже не вивчалось. Аналіз функцій органу публічної
влади дає можливість належним чином проаналізувати
повноваження державного органу, тому вирішено про-
аналізувати функції Державної авіаційної служби Укра-
їни, та виявити прогалини вітчизняного законодавства.
Варто також зазначити, що на сьогодні питання функцій
органів державного контролю в галузі цивільної авіації
практично не вивчалось.
Аналіз основних досліджень та публікацій. Різні ас-
пекти функцій державних органів досліджувались у пра-
цях С. В. Ківалова, В. В. Копейчикова, А. М. Колодія,
М. С. Кельмана, О.Г. Мурашина, П.М. Рабіновича, О. Ряб-
ченка, О. О. Джураєвої, В. Л. Ортинського, О. Ф. Скакун,
В. Ф. Лазарева, В. І. Московець, М. Дзевелюк, В. Волоско
та інших авторів.

245
№ 5 2017
♦
Постановка завданя. Для визначення та аналізу функ-
цій органів державної влади щодо авіаційної діяльності
пропонуємо розглянути більш загальне поняття «Функ-
ції». Поняття «функція» має багато значень.
М. С. Кельман, О. Г. Мурашин визначають функції
держави як основні (головні) напрями (сторони, види)
діяльності держави, у яких відображаються та конкрети-
зуються її завдання і мета, виявляється її сутність, зміст
та соціальне призначення [1, с. 37]. На думку В. В. Ко-
пєйчикова та А. М. Колодія, функції держави – це основні
напрями її діяльності, в яких відображаються й конкрети-
зуються завдання і мета держави, виявляються її сутність,
зміст і соціальне призначення в соціально неоднорідному
суспільстві [2, с. 45]. П. М. Рабінович вважає, що функції
держави – це основні напрямки діяльності держави, які
розкривають соціальну сутність і призначення в суспіль-
стві [3, с. 45]. На думку В. О. Котюка, функції права – це
основні напрямки його впливу на людину і суспільство
[4, с. 53]. Як зазначає В. І. Сало, функції держави являють
собою основні напрямки її діяльності, що виражають її
сутність і соціальне призначення в галузі управління спра-
вами суспільства [5, с. 8]. Функції держави реалізуються
в діяльності її державних органів. Саме тому важливо ви-
значити функції державних органів. О. П. Рябченко визна-
чає функції державних органів, як провідний напрямок
діяльності відповідних органів, у яких виражене цільове
навантаження, з нею безпосередньо пов’язаний держав-
но-владних повноважень [6, с. 42]. В. Л. Ортинський вва-
жає, що функції держави це основні напрямки діяльності,
в яких виявляється сутність і соціальне призначення пра-
ва [7, с. 360]. Варто погодитись з М. Р. Аракеляном, який
визначає функції держави, як особливий механізм держав-
ного впливу на суспільні процеси та відносини, що визна-
чають напрямки та зміст його діяльності по управлінню
суспільством [8, с. 30].
На думку О. О. Джураєвої, функції відіграють важливу
роль у виконанні державою своєї історичної місії (у вті-
ленні її соціального призначення), тому що без впливу на
ті або інші суспільні відносини держава не в змозі вирі-
шити задачі, що стоять перед нею, і досягти відповідної
мети [9, с. 9].
Важливе значення має класифікація функцій держа-
ви. На думку О. О. Джураєвої, класифікація функцій дер-
жави – це їх розподіл на окремі види, групи залежно від
тих чи інших критеріїв, що має практичне значення для
вироблення рекомендацій щодо удосконалення певних
напрямків її діяльності [10, с. 11]. Як зазначає М. Дзеве-
люк, в сучасній юридичній літературі загальноприйня-
тим вважається розподіл функцій держави за соціальною
важливістю (значущістю) на основні й неосновні. Під
основними функціями розуміють найзагальніші та най-
важливіші напрями діяльності держави щодо здійснення
стратегічних завдань і цілей, які постають перед державою
в конкретний історичний період. До неосновних функцій
відносять здійснення державою конкретних завдань у дру-
горядних сферах суспільного життя [11, с. 172]. О. Ф. Ска-
кун, В. В. Лазарев пропонують поділяти функції держави
на внутрішні та зовнішні [12; 13]. При цьому О. Ф. Скакун
зазначає, що до внутрішніх функцій слід віднести: полі-
тичну, економічну, соціальну, екологічну, культурну, ін-
формаційну, правоохоронну, правозахисну. До зовнішніх
функцій – функцію співробітництва та інтеграції із сучас-
ними державами в різних державно-правових сферах сус-
пільного життя, функцію оборони держави, забезпечення
миру та підтримку світового правопорядку [14, с. 134].
В. В. Лазарєв до внутрішніх функцій відносить охорону
правопорядку і права власності, інших прав і свобод гро-
мадян; економічну, соціальну та екологічну функції; до зо-
внішніх – підтримку мирного співіснування; забезпечення
ділового партнерства й співробітництва; захист державно-
го суверенітету [15, с. 90]. Р. М. Ляшук визначає, що най-
246
більш важливим є поділ функцій за сферами суспільного
життя на політичну, економічну, соціальну, екологічну,
інші функції та похідний від них поділ на внутрішні та
зовнішні функції [16, с. 63]. Також А. Лощихін пропонує
поділяти функції держави на підставі принципу поділу
влади і класифікувати функції держави на основі цього
принципу. Відповідно функції поділяються на законодавчі
(правотворчі), управлінські, правоохоронні, у тому числі
судові й інформаційні [17, с. 268].
В. І. Московець відносить до внутрішніх функцій:
1) політичну, тобто регулювання державою політичних
відносин; 2) економічну, регулювання державою еконо-
мічних відносин; 3) соціальну, забезпечення соціальної
захищеності особи; 4) культурно-виховну, організацію
освіти, підтримку науки, культури; 5) екологічну, забезпе-
чення екологічної безпеки особи; 6) функцію охорони пра-
вопорядку, забезпечення охорони правопорядку, внаслідок
державно-правового регулювання суспільних відносин;
7) фінансового контролю, контроль легальності прибутку
фізичних та юридичних осіб. До зовнішніх функції дер-
жави автором віднесено: 1) економічну співпрацю, тоб-
то сприяння інтеграції національної економіки в світову;
2) співпрацю в забезпеченні світового правопорядку, тоб-
то участь ву збереження миру; 3) співпрацю в вирішенні
глобальних проблем; 4) оборонну функцію, тобто участь
у захисті незалежності територіальної цілісності країни
[18]. Вважаємо дану класифікацію такою, що найбільш
точно відображає функції держави.
Слід відмітити, що на сьогодні дослідження функцій
держави щодо авіаційної діяльності практично відсутні.
Варто відмітити, що аналіз функцій публічних органів
у галузі цивільної авіації є необхідним для виявлення
прогалин вітчизняного законодавства, пропозицій щодо
їх усунення. Тому вирішено провести аналіз державних
функцій у галузі цивільної авіації. Пропонуємо розгля-
нути зазначені функції в аспекті державного, авіаційного
контролю.
Фактично основною функцією Державної авіаційної
служби є забезпечення і управління повітряним рухом
України. Виконання даної функції включає: 1) надан-
ня дозволів на виліт цивільних повітряних суден з аеро-
дромів України, приліт повітряних суден до аеродромів
України або на проліт територією України та погоджує
дозволи на виконання польотів за Договором з відкритого
неба (пункт 27 положення); 2) надання дозволів на виліт
повітряного судна для перевезення товарів військового
призначення та подвійного використання (пункт 28 поло-
ження); 3) затвердження розкладу руху авіаперевізникам
на виконання регулярних рейсів, розглядає комерційні
угоди, укладені між перевізниками, що стосуються надан-
ня ними спільних послуг, пов’язаних із повітряними пе-
ревезеннями пасажирів та багажу; 4) надає право на екс-
плуатацію повітряних ліній і призначень авіаперевізникам
відповідно до положень законодавства, міжурядових угод
про повітряне сполучення та інших домовленостей на рів-
ні авіаційних властей (пункт 34 Положення). Варто від-
мітити, що дана функція Державіаслужби є фактично най-
важливішою.
Безумовно, однією з найважливіших функцій є право-
охоронна функція держави. Як зазначає В. Волоско, пра-
воохоронна функція держави – це напрям діяльності дер-
жави, що виражає її сутність на конкретному історичному
етапі, який спрямований на вирішення основних завдань,
пов’язаних із забезпеченням конституційного ладу, прав та
свобод громадян, законності та правопорядку [19, с. 109].
Виконання даної функції в аспекті здійснення державно-
го, авіаційного контролю покладено частково на держав-
ні, правоохоронні органи: державну прикордонну службу,
службу безпеки України, Міністерство України з надзви-
чайних ситуацій та у справах захисту населення від на-
слідків Чорнобильської катастрофи, підрозділи Міністер-

ства оборони. Основним державним органом, що виконує
правоохоронну функцію в авіації є Державна авіаційна
служба України. Як зазначає В. Волоско, всі правоохорон-
ні функції можна поділити на головні та другорядні. Слід
зазначити, що до головних автором віднесено ті, які без-
посередньо пов’язані з боротьбою з правопорушеннями,
а саме: профілактична, захисна, охоронна, оперативно-
розшукова, виконавча, судового розгляду справ про адмі-
ністративні правопорушення. Відповідно до другорядних
віднесено: контрольну, дозвільну, аналітичну, методичну,
інформаційну, нормотворчу, координаційну. Так, відповід-
но до п. 35 Положення «Про Державну авіаційну службу
України» Державна авіаційна служба України, здійснює
контроль та нагляд за додержанням вимог законодавства
у сфері повітряних перевезень пасажирів та багажу. Саме
Державна авіаційна служба розробляє авіаційні правила,
інші нормативні документи в галузі цивільної авіації, які
є обов’язковими для всіх суб’єктів господарювання. Фак-
тично в процесі діяльності щодо нагляду за діяльністю
суб’єктів господарювання здійснюється профілактика та
запобігання правопорушень у галузі цивільної авіації. Так,
відповідно до п. 6 Положення «Про Державну авіаційну
службу України» Державна авіаційна служба України має
право накладати штрафи за умов, визначених Повітряним
кодексом України, встановлювати обмеження на експлуа-
тацію повітряних суден, анулювати ліцензії на проваджен-
ня господарської діяльності з надання послуг із перевезень
пасажирів та/або вантажу повітряним транспортом. Крім
того, Державіаслужба має повноваження щодо захисту
прав фізичних та юридичних осіб, осіб із обмеженними
можливостями. Таким чином, правоохоронні функції є од-
ними з основних функцій Державної авіаційної служби.
Отже, серед правоохоронних функцій у галузі цивільної
авіації можна виділити: профілактичну, захисну, охорон-
ну, розгляд справ про адміністративні правопорушення на
транспорті, контрольну, дозвільну, аналітичну, методичну,
інформаційну, нормотворчу, координаційну. Дані функції
в сукупності становлять правоохоронну функцію держави
в галузі цивільної авіації.
Варто відмітити, що безпосередньо в положенні «Про
державну авіаційну службу України», не міститься норм,
вимог щодо виконання державного контролю відносно
створення навчальних, авіаційних закладів, програми під-
готовки авіаційного персоналу. Водночас відповідно до
п. 68 Положення «Про Державну авіаційну службу Укра-
їни» Державна авіаційна служба України розробляє ви-
моги до екзаменаторів та впроваджує систему нагляду за
діяльністю призначених нею екзаменаторів, які проводять
теоретичні та практичні іспити авіаційного персоналу.
Наказом Державіаадміністрації № 601 від 17.08.2005 р.
затверджено Правила сертифікації авіаційних навчальних
закладів цивільної авіації з підготовки льотного складу
в Україні», відповідно до яких визначено основні вимо-
ги до підготовки, перепідготовки авіаційного персоналу,
навчальних закладів, що займаються даною підготовкою
[20]. Державною авіаційною службою України, затвер-
джуються обов’язкові для виконання правила з підготов-
ки, перепідготовки авіаційних спеціалістів, здійснюється
перевірка навчальних закладів, в тому числі вищих. Так,
у п. 26 Положення, зокрема, передбачено, що Держа-
віаслужба здійснює нагляд та сертифікацію авіаційних
навчальних закладів з підготовки, перепідготовки, під-
твердження/відновлення та підвищення кваліфікації пер-
соналу з наземного обслуговування, затверджує програми
підготовки та перепідготовки в таких закладах. Пунктом
53, 54 зазначеного Положення передбачено, що Державі-
247
Порівняльно-аналітичне право
♦
аслужба затверджує програми підготовки та перепідготов-
ки авіаційного персоналу та здійснює оформлення і вида-
чу посвідчення члена екіпажу.
Аналіз вітчизняного законодавства призвів до висно-
вку, що неодмінною складовою державного авіаційного
контролю є функція нагляду за науковою та іноваційною
діяльністю в авіації України. Так, зокрема п. 2 Положен-
ня передбачає, що Державіаслужба здійснює комплексні
заходи щодо забезпечення безпеки польотів, авіаційної,
екологічної, економічної та інформаційної безпеки. Від-
повідно до пункту 4 Положення, Державіаслужбою Укра-
їни забезпечується розробка державної стратегії, програм
розвитку цивільної авіації та використання повітряного
простору України. Зрозуміло, що дійсне є неможливим
без проведення комплексних наукових досліджень. Згід-
но із пунктом 7 Положення, Державіаслужба погоджує/
затверджує технічні вимоги щодо розробки авіаційної на-
земної техніки, аеродромного обладнання, наземних засо-
бів зв’язку, навігації та спостереження (радіотехнічного
забезпечення), автоматизованих систем керування пові-
тряним рухом, авіаційних тренажерів.
Поняття «функції» Державної авіаційної служби Укра-
їни не міститься ані в положенні «Про Державну авіаційну
службу України», ані в Повітряному кодексі України. Тому
важливим є закріплення даного поняття на законодавчому
рівні. Саме даним поняттям обумовлюються виконання
функціональних обов’язків працівників державної авіацій-
ної служби. Аналіз юридичної літератури та нормативно-
правових актів цивільної авіації призводить до висновку,
що функції державної авіаційної служби України можна
визначити як основні внутрішні та зовнішні напрямки
діяльності Державного органу публічної влади в галузі
цивільної авіації, що відображають його вплив на люди-
ну, суспільство, діяльність юридичних, фізичних осіб.
Висновки. Аналіз юридичної діяльності, національ-
ного законодавства призвів до висновку про необхідність
внесення змін до вітчизняного законодавства.
Так, аналіз функцій Державіаслужби призвів до висно-
вку, що необхідно внести зміни до:
1) пункту 4 Положення, доповнивши його підпунк-
том 83, та викласти його в наступній редакції: «83) здійснює
нагляд та сертифікацію авіаційних навчальних закладів із
підготовки, перепідготовки, підтвердження/відновлення
та підвищення кваліфікації льотних фахівців, затверджує
програми підготовки та перепідготовки в таких закладах;
2) пункту 4 Положення, доповнивши його підпунк-
том 84, та викласти його в наступній редакції: «84) здій-
снює реєстрацію безпілотних повітряних суден, веде Дер-
жавний реєстр безпілотних повітряних суден цивільної
авіації»;
3) пункту 4 Положення, доповнивши його підпунк-
том 85, та викласти його в наступній редакції: «85) здій-
снює державне регулювання наукової, інноваційної ді-
яльності в галузі цивільної авіації щодо безпеки польотів,
авіаційної безпеки, досліджень, що впливають на рівень
безпеки цивільної авіації, фізичних та юридичних осіб»;
4) пункту 4 Положення, доповнивши його підпунктом
86, та викласти його в наступній редакції: «86) узгоджує
осіб, які призначаються на керівні посади авіаційних під-
приємств і відповідають за безпеку польотів, авіаційну
безпеку, льотну роботу»;
5) пункту 4 Положення, доповнивши його підпунк-
том 87, та викласти його в наступній редакції: «87) здій-
снює державний контроль за дотриманням та захистом
прав осіб, з обмеженими можливостями в цивільній авіа-
ції України».
№ 5 2017
♦

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Кельман М. С., Мурашин О. Г. Загальна теорія держави і права: Підручник. – К.: Кондор, 2006. – 477 с.
2. Правознавство: підручник / За редакцією В. В. Копєйчикова, А. М. Колодія. – К.: «Юрінком Інтер», 2006.
3. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. Видання 5-те, зі змінами. Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2001. – 176 с.
4. Котюк В. О.: Основи держави і права. Навчальний посібник. – 3-тє вид., доп. і перероб.
5. Внутрішні функції держави в умовах членства в Європейському Союзі: автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.01 / В.І. Сало ;
Нац. юрид. акад. України ім. Я.Мудрого. – Х., 2008. – 22 с. – укp.
6. Рябченко О. П. Держава і економіка: адміністративно-правові аспекти взаємовідносин: монографія / за ред. О. М. Бандурки. –
Х.: вид-во Університету внутрішніх справ, 1999. – 299 с.
7. Основи права України / За редакцією професора В. Л. Ортинського.- Видання друге, доповнене і перероблене.- Львів: Оріяна-нова,
2005. – 368 с.
8. Аракелян М. Р. Трансформація правозахисної функції держави // Наукові праці Національний унііверситет Одеська юридична
академія. – С. 30-37.
9. Функції сучасної держави : Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.01 / О. О. Джураєва; Одес. нац. юрид. акад. – О., 2006. –
20 c. – укp.
10. Дзевелюк М. Номенклатура функцій сучасної держави // Підприємництво, господарство і право. – 2016. – № 11. – С. 171-176.
11. Скакун О. Ф. Теорія держави і права : підручник / О. Ф. Скакун. – 2-ге вид., доповнене і перероблене. – К.: Правова єдність,
2010. – 520 с.
12. Лазарев В. В. Теория государства и права. Актуальные проблемы / В. В. Лазарев. – М.: Акад. МВД РФ, 1992. – 153 с.
13. Ляшук Р. М., Лощихін О. Комунікативна функція у системі функцій сучасної держави // Публічне право. – 2013. – № 2. – С. 262-267.
14. Московець В. І. Поняття та значення правоохоронної функції держави / В. І. Московець // [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.nbiJV.gov.ua/portal/soc еи т/ріЬ /201 1 2/РВ- 2ZPB-2_l.pdf.
15. Волоско В. В. Функції правохоронних органів у демократичній державі / В. В. Волоско // Науковий вісник Львівського державного
університету внутрішніх справ (серія юридична). – Львів: вид-во Львівського державного університету внутрішніх справ, 2008. – № 2. –
С. 101 – 102.
16. Наказ Державіаадміністрації № 601 від 17.08.2005 р. «Про затвердження Правил сертифікації авіаційних навчальних закладів
цивільної авіації з підготовки льотного складу в Україні». [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://avia.gov.ua/documents/Normativno-
pravova-baza/
17. Береговий Д. Журнал сучасного правника // Дослідження: правила гарного тону [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://jurist.ua/.
18. Програма підготовки персоналу з авіаційної безпеки затверджено наказом міністерства транспорту та звязку № 508
від 18.07.2007 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z0769-07.
19. Лялька А. Б. Класифікація адміністративно-юрисдикційних проваджень: аналіз підходів // Вісник Академії митної служби України.
Серія: «Право». – 2012 – № 2(9). – С. 16-21.
20. Гончарук С.Т. Адміністративне право: Навчально-методичні матеріали / С.Т. Гончарук. – К.: Національний авіаційний університет,
2011. – 44 с.

УДК 347.73

ФІНАНСОВИЙ КОТРОЛЬ ЗА ДІЯЛЬНІСТЮ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

ЯК РІЗНОВИД ПУБЛІЧНОГО ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ

FINANCIAL CONTROL BY ACTIVITY OF SUBJECTS OF ECONOMIC ACTIVITIES

AS A DIVERSITY OF PUBLIC FINANCIAL CONTROL

Настенко М.О.,
аспірант кафедри правового забезпечення господарської діяльності
Харківського національного університету внутрішніх справ
У статті досліджуються правові особливості публічного фінансово-господарського контролю як різновиду публічного фінансового
контролю, що здійснюється з метою удосконалення умов господарювання з врахуванням публічних фінансових інтересів.
Ключові слова: фінансовий контроль, публічний фінансовий контроль, господарська діяльність, фінанси, фінансові правовідносини.

В статье исследуются правовые особенности публичного финансово-хозяйственного контроля как разновидности публичного фи-
нансового контроля, осуществляемого с целью усовершенствования условий хозяйствования с учетом публичных финансовых интере-
сов.
Ключевые слова: финансовый контроль, публичный финансовый контроль, хозяйственная деятельность, финансы, финансовые
правоотношения.

The article investigates the legal features of public financial and economic control, as a kind of public financial control, which is carried out
with the aim of improving the economic conditions taking into account public financial interests.
Key words: financial control, public financial control, economic activity, finances, financial legal relations.

Постановка проблеми. Фінансовий контроль охоплює
всі напрями діяльності суб’єктів будь-якого правового ста-
тусу, пов’язаної з формуванням, розподілом, перерозпо-
ділом та використанням публічних фінансових ресурсів.
Цілком слушним є зауваження фахівця фінансово-право-
вої науки Л.К.Воронової, що за допомогою фінансового
контролю забезпечується законність у фінансовій і госпо-
дарській діяльності. Він є одним із засобів попередження
безгосподарності, виявлення фактів зловживань, марно-
тратства [1, с. 82 ].
Відповідно до Господарського кодексу України (далі –
ГКУ) держава здійснює контроль і нагляд за господарською
діяльністю у сфері збереження та витрачання коштів і ма-
теріальних цінностей суб’єктами господарських відно-

248

син – за станом і достовірністю бухгалтерського обліку та
звітності; у фінансових, кредитних відносинах, валютного
регулювання та податкових відносинах – за додержанням
суб’єктами господарювання кредитних зобов’язань пе-
ред державою і розрахункової дисципліни, додержанням
вимог валютного законодавства, податкової дисципліни
(ст. 19 ГКУ ) [2]. Отже, за допомогою контролю держава
регулює господарську діяльність і впливає на її ефектив-
ність і результативність. З цих позицій визначення осо-
бливостей правового регулювання фінансового контролю
за діяльністю суб’єктів господарювання, як різновиду пу-
блічного фінансового контролю, має важливе та актуальне
значення для ефективної, стабільної та законної організа-
ції господарської діяльності в інтересах економічного роз-
витку держави та зростання добробуту її громадян.
Стан опрацювання. Теоретико-правові засади фінан-
сового контролю досліджуються у працях фахівців фі-
нансово-правової науки, оскільки до напрямів правового
регулювання фінансової діяльності держави, органів міс-
цевого самоврядування, інших державних установ, а та-
кож суб’єктів господарювання, належить контроль за пра-
вильністю та своєчасністю формування та використання
публічних фінансів.
У сучасних фінансово-правових дослідженнях сут-
ність публічної фінансової діяльності, як і публічного
фінансового контролю, поширюється і охоплює не тіль-
ки діяльність із приводу перевірки формування фондів
коштів. У наукових роботах підкреслюється значення
публічного фінансового контролю для «попередження
правопорушень і виявлення помилок, які допущені у про-
цесі, як публічної фінансової діяльності, так і в діяльнос-
ті суб’єктів господарювання, робота яких повністю або
частково пов’язана з діяльністю органів публічної влади»
[3, с. 51]. У дослідженнях відмічається недосконалість за-
конодавчого забезпечення питань проведення державного
фінансового контролю і пропонується проведення в держа-
ві «… більш ґрунтовної законотворчої діяльності з аналізу
і пошуку нових можливостей у роботі з господарюючими
суб’єктами» [4, с. 232]. Відмічається тенденція поширен-
ня змісту фінансово-правових відносин, аргументуючи це
появою нових видів публічних грошових фондів, зокрема
публічних грошових фондів органів місцевого самовряду-
вання та накопичувальних публічних грошових фондів ко-
штів [5, с.33]. Враховуючи розвиток ринкових умов госпо-
дарювання в Україні, зміни складових фінансової системи
країни і намагання дотримання європейських стандартів
у фінансовій діяльності, необхідне подальше поширення
об’єктів правового регулювання державного фінансового
контролю у правовідносинах з приводу публічної фінан-
сової діяльності. Отже, включення фінансової діяльності
суб’єктів господарювання до об’єктів державного фінан-
сового контролю у наукових працях не заперечується, але
не визначається чинним законодавством механізм та ме-
тодика проведення такого виду контролю, що має вкрай
важливе значення для вдосконалення правових умов гос-
подарювання в Україні.
Мета статті. На підставі законодавчих та наукових по-
ложень, що визначають завдання публічного фінансового
контролю, розкрити сучасне значення фінансового контр-
олю за суб’єктами господарювання, як новітнього засобу
державного регулювання публічних фінансових ресурсів
та його місце в системі фінансових правовідносин.
Виклад основного матеріалу. У чинному законо-
давстві міститься колізія щодо регламентації сутності та
завдань фінансового контролю за діяльністю суб’єктів
господарювання. Закон України «Про основні засади
здійснення державного фінансового контролю в Україні»
визначає, що до головних завдань органу державного фі-
нансового контролю належить контроль за дотриманням
бюджетного законодавства, законодавства про державні
закупівлі, діяльністю суб’єктів господарської діяльності
249
Порівняльно-аналітичне право
♦
незалежно від форми власності, які не віднесені до під-
контрольних установ, але підлягають контролю ( ст. 2) [6].
Інші статті цього закону не регламентують цей вид контр-
олю, хоч і визначають основні методи проведення держав-
ного фінансового контролю у всіх галузях.
Відповідно до ГКУ до правових засобів регулювання
господарських відносин належить державний контроль
за діяльністю господарчих суб’єктів, зокрема, шляхом
надання права прийняття рішень із фінансових питань
у сфері формування та використання публічних фінан-
сових ресурсів, що виникають у процесі формування
та контролю виконання бюджетів усіх рівнів, а також
з адміністративних та інших відносин управління (ст.
8 ГКУ). Ця норма встановлює правовий порядок конт-
ролю у сфері господарювання не тільки за формуванням,
а і використанням публічних фінансових ресурсів, а та-
кож у бюджетному процесі, що значно поширює об’єкти
фінансового контролю і значення державного фінансово-
го контролю, як засобу правового регулювання господар-
ської діяльності.
Проте на відміну від кодифікованого нормативного
акту, спеціальний закон України «Про основні засади дер-
жавного нагляду (контролю) у сфері господарської діяль-
ності» не визначає фінансову діяльність господарюючих
суб’єктів об’єктом державного фінансового контролю,
а містить відсильну норму ( ст. 2) [7]. Отже, в спеціаль-
них нормативно-правових актах з державного контролю
і державного фінансового контролю питання проведення
державного фінансового контролю за діяльністю суб’єктів
господарювання визначаються фрагментарно, в межах ін-
ших питань і є пробілом законодавства завдання, функції,
принципи та інші елементи правового механізму організа-
ції цього виду фінансового контролю.
У чинному законодавстві, як і іноді у наукових дослі-
дженнях, доктринах, використовуються терміни «держав-
ний фінансовий контроль» і «державний і муніципальний
фінансовий контроль» у значенні «публічний фінансовий
контроль». Погоджуємося з думкою вчених, що ця під-
міна термінів є наслідком недосконалості перекладів до-
кументів, які були запроваджені «Європейською комісією
з метою запровадити структуровану модель для надання
допомоги національним урядам у реорганізації їхнього
внутрішнього контролю і, зокрема, для підвищення рівня
управління публічними фінансами відповідно до міжна-
родних стандартів і передовою практикою ЄС» («Термін
Public Internal Financial Control» (PIFC) – публічний фі-
нансовий контроль) [8, с. 84].
Академік Л.К. Воронова у наукових роботах завжди
підкреслювала публічний характер фінансового контр-
олю, як регламентованого правовими нормами діяльності
державних, муніципальних та інших публічних органів
із перевірки своєчасності і точності планування, обґрун-
тованості й повноти надходження коштів до відповідних
фондів, правильності та ефективності їх використання
[9, с. 47]. З цих позицій публічний фінансовий контроль
проводиться контролюючими суб’єктами різного правово-
го статусу, як державними, так і недержавними. Погоджу-
ємося із думкою, що публічний фінансовий контроль –
«це регламентована правовими нормами цілеспрямована
діяльність органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, підприємств, установ, організацій, гро-
мадських об’єднань незалежно від форм власності та
інших суб’єктів з перевірки своєчасності й точності над-
ходження коштів у банк, до бюджетів та інших грошових
фондів, правильності й ефективності використання таких
коштів і матеріальних резервів» [8, с. 85]. Правові засади
публічного фінансового контролю регулюють і впливають
на діяльність уповноважених суб’єктів, зокрема суб’єктів
господарювання і охоплюють широке коло відносин з при-
воду формування, розподілу та використання публічних
фінансових ресурсів.
№ 5 2017
♦
У навчальній літературі вказується, що фінансові пра-
вовідносини – це урегульовані фінансово-правовими нор-
мами суспільні відносини, учасники яких виступають як
носії юридичних прав та обов’язків у сфері мобілізації,
розподілу та витрачання централізованих та децентра-
лізованих фондів фінансових ресурсів [10, с. 38], або це
урегульовані нормами фінансового права суспільні від-
носини, учасники яких виступають як носії суб’єктивних
прав та юридичних обов’язків з приводу формування, роз-
поділу (перерозподілу) і використання коштів публічних
грошових фондів [11, с. 62]. При єдності основних по-
ложень у наданих визначеннях відсутня своєрідна озна-
ка, що визначає особливість цих відносин, як фінансових,
це контроль.
Фінансам притаманна контрольна функція. Контр-
ольна функція фінансів, як визначається в теорії фінансів,
«… виявляється в контролі за розподілом внутрішнього
валового продукту по відповідних фондах і їх викорис-
танням відповідно до цільового призначення» [12, с. 9].
Отже, фінансовий контроль охоплює всі етапи обігу
публічних фінансів: формування, розподіл та викорис-
тання. З цих позицій цілком поділяємо висновок, що фі-
нансовий контроль повинен забезпечувати розвиток сус-
пільного і приватного виробництва, прискорення НТП,
підвищення якості праці у всіх ланках народного господар-
ства і охоплює виробничу та невиробничу сфери [12, с. 10 ].
Таким чином, фінансово-контрольна діяльність охоплює
всі сфери суспільства та всіх суб’єктів фінансових право-
відносин. З цих позицій фінансовий контроль потрібен для
захисту фінансових інтересів громадян, держави, органів
місцевого самоврядування та інших суб’єктів, у всіх видах
фінансової діяльності, тобто в процесі формування, роз-
поділу, (перерозподілу) та використання публічних фінан-
сів. Ці ознаки фінансового контролю визначають його місце
у фінансових правовідносинах і як їх різновиду, і як фінан-
сово-правового інституту, і як інституту публічного права.
Цілком слушним є висновок фахівця фінансово-пра-
вової науки Л.К. Воронової, що фінансові правовідно-
сини за фінансово-правовими інститутами поділяються
на види, серед яких і відносини з фінансового контролю
[1, с. 35]. Отже фінансово-контрольні відносини в системі
фінансових правовідносин потрібні для забезпечення ста-
більності та ефективності фінансової діяльності суб’єктів
фінансових правовідносин, як з формування, так і вико-
ристання публічних фінансових ресурсів.
Об’єктивна оцінка методологічних засад публічно-
го фінансового контролю вимагає його розгляду з різних
аспектів і цілком поділяючи існуючу в науці фінансового
права думку стосовно широкого та вузького його тракту-
вання, зазначимо, що незалежно від сутності, фінансовий
контроль у правовідносинах – це спеціальний засіб за-
безпечення правового регулювання діяльності суб’єктів
цих правовідносин. у літературі зазначено, що в широ-
кому аспекті фінансовий контроль – це сукупність засо-
бів державного регулювання, які забезпечують ефективну
державну фінансову політику, а в вузькому значенні – це
контроль держави та муніципальних утворень в особі
компетентних органів, а також інших уповноважених ор-
ганів за законністю та доцільністю діяльності у процесі
формування, розподілу та використання грошових фондів
держави та муніципальних утворень з метою ефективного
соціально-економічного розвитку країни [13, с. 136].
Публічний фінансовий контроль, як діяльність уповно-
важених суб’єктів і як засіб державного регулювання, при-
таманний всім видам правовідносин і фінансовим в тому
числі, що свідчить про суттєві відзнаки фінансово-контр-
ольних відносин, як різновиду фінансових правовідносин
і правовідносин в цілому.
Враховуючи риси фінансових правовідносин, до ха-
рактеристики фінансово-контрольних відносин в сфері
господарювання можливо віднести такі риси, як: а) пра-
250
вові засади регулювання, що встановлюються законодав-
ством; б) коло суб’єктів, тобто учасників цих правовід-
носин, контролюючих та підконтрольних, які пов’язані
правами та обов’язками; в) матеріальний грошовий зміст
фінансово-контрольних відносин з приводу якого вони
складаються; г) імперативний характер.
Визначення ознак публічного фінансового контролю,
впливає на встановлення методологічних засад фінансо-
вого контролю за діяльністю суб’єктів господарювання.
Вчені вважають, що норми, які утворюють інститут фі-
нансового контролю мають всепроникаючий характер,
оскільки у бюджетному, податковому, банківському праві
та інших інститутах фінансового права є контрольні нор-
ми, що визначають особливості здійснення фінансового
контролю у відповідних сферах: бюджетній, податковій
тощо [3, с. 4]. Отже, фінансово-правові норми, які міс-
тяться у чинному фінансовому законодавстві, визначають
поняття фінансового контролю, мету, завдання, принципи,
методи проведення, суб’єктів, об’єкт та предмет контр-
олю, стадії контрольної процедури, види порушень та від-
повідальність. Норми адміністративного, господарського,
банківського, бюджетного законодавства встановлюють
норми, які регулюють окремі сфери контрольної діяль-
ності. Проте спеціальний закон, який встановив би осно-
вні положення щодо проведення публічного фінансового
контролю і особливості організації його видів у різних
сферах суспільства та визначив би систему органів, їх по-
вноваження в Україні, відсутній.
На цей час Закон України «Про основні засади здій-
снення державного фінансового контролю в Україні» вста-
новлює головні завдання органу державного фінансового
контролю, зокрема, і за діяльністю суб’єктів господарюван-
ня за судовим рішенням, а також функції, права, обов’язки,
відповідальність цього органу, методи проведення фінан-
сового контролю, такі, як державний фінансовий аудит,
перевірка державних закупівель, інспектування, ревізія,
а також правовий захист службових осіб органу держав-
ного фінансового контролю і їх взаємовідносини з інши-
ми органами державної влади [6]. По суті вказаний закон
встановлює повноваження одного органу державного фі-
нансового контролю, який в минулому, як вказано в пре-
амбулі закону називався «Державна контрольно-ревізійна
служба», до того ж не містить особливостей проведення
видів публічного фінансового контролю в різних сферах,
а також права та обов’язки підконтрольних суб’єктів. Інші
нормативно-правові акти, які встановлюють особливості
проведення господарської діяльності, як вже зазначалось,
містить норми, що регламентують ці питання в межах ін-
ших питань. Поділяючи думку, що фінансовий контроль,
як інститут загальної частини фінансового права, скла-
дається з фінансово-правових норм, які визначають по-
няття фінансового контролю, його мету та завдання, цілі
та принципи організації і здійснення, а також суб’єкти,
об’єкти, предмет, види, форми і методи, процес фінансо-
вого контролю [14, с. 109], тобто регулюють організацію
і порядок проведення фінансового контролю, зазначений
вище спеціальний закон вказані елементи не визначає.
Отже, не можна вважати Закон України «Про осно-
вні засади здійснення державного фінансового контролю
в Україні» спеціальним нормативно-правовим актом, що
встановлює загальні засади публічного фінансового контр-
олю, оскільки він не містить загальні принципи фінансово-
го контролю, мету і завдання, повноваження контролюю-
чих і підконтрольних суб’єктів, процесуальні особливості
фінансового контролю у різних сферах суспільного вироб-
ництва. Все це свідчить про необхідність прийняття ново-
го закону України «Про публічний фінансовий контроль
в Україні» або удосконалення чинного модельного закону
шляхом встановлення фінансово-контрольних загальних
засад його організації і процесуальних особливостей його
різновидів. Інститут фінансового контролю складається
 Порівняльно-аналітичне право
♦

на підставі фінансово-контрольних норм і відрізняється відносини, що складаються з приводу формування, роз-

від інших правових інститутів у системі фінансових пра- поділу та використання публічних фінансових ресурсів
вовідносин. і характеризуються специфічними рисами об’єкту контр-
Висновки. Сутність фінансового контролю за діяль- олю. Цілком слушним є висновок науковців, що «… вдо-
ністю суб’єктів господарювання обумовлені специфікою сконалення фінансового контролю стосовно формування
тільки такої господарської діяльності, яка пов’язана з пу- бюджетів потребує проведення в державі більш ґрунтов-
блічними фінансами і це визначає відзнаки суб’єктного ної законотворчої діяльності з аналізу та пошуку нових
складу і об’єкту контролю, особливості методів і процеду- можливостей в роботі з господарюючими суб’єктами. Го-
ри проведення, відповідальність за наслідками встановле- ловним змістом цих перетворень повинно бути дотриман-
них правопорушень. ня вимог Конституції України, принципів системи опо-
Фінансовий контроль, як особливий інститут фінансо- даткування, підвищення рівня контролю, доцільність та
вого права, має складну структуру, тому що його норми ефективність застосування заходів відповідальності. Пер-
входять і до особливої частини фінансового права, бо іс- спективою подальших досліджень має стати також фор-
нують специфічні його види, такі як бюджетний, подат- мування та обґрунтування комплексної методики фінансо-
ковий, валютний, банківський, грошовий, а також гос- вого контролю» [4, с. 232]. Отже, розробка комплексної
подарський, які здійснюють визначені законодавством методики фінансового контролю повинна враховувати і
суб’єкти. Контрольні відносини, що характеризуються особливості контрольної роботи держави з господарюю-
правовими зв’язками, які складаються між уповноваже- чими суб’єктами, що потребує подальшого дослідження
ними суб’єктами фінансового контролю і господарюю- елементів правового механізму публічного фінансово-гос-
чими суб’єктами, що використовують фінансові ресурси подарського контролю.
для досягнення не тільки прибутку, а і соціально-еконо- Недосконалість законодавчого забезпечення організа-
мічного результату, характеризуються як специфічний вид ції державного фінансового контролю потребує законо-
публічних фінансово-контрольних відносин, що реалізу- давчого врегулювання з врахуванням особливостей орга-
ються в сфері господарювання. нізації публічного фінансово-господарського контролю.
Із цих позицій господарська діяльність, яка пов’язана На розгляд Верховної Ради України надано законопроект
з публічними фінансами, є об’єктом фінансового контр- «Про систему державного фінансового контролю в Украї-
олю, особливості якої зумовлюють відзнаки окремого різ- ні», в якому потрібно встановити визначення фінансово-
новиду публічного фінансового контролю – фінансового го контролю з врахуванням його специфічних видів, що
контролю за діяльністю суб’єктів господарювання або пу- здійснюються спеціальними уповноваженими органами
блічного фінансово-господарського контролю. контролю, сферою діяльності яких є конкретна область
Різновиди фінансово-контрольних відносин мають фінансових правовідносин, зокрема і в сфері господар-
пов’язаний об’єкт правового регулювання – фінансові ських відносин.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Воронова Л. К. Фінансове право України : підручник / Л. К. Воронова. – К. : Прецедент, Моя книга, 2006. – 448 с.
2. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року// Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 18-22. – Ст.144.
3. Ніщимна С.О. Функції та завдання публічного фінансового контролю / С.О. Ніщимна – [Электронный ресурс]. – Режим доступу:
http://pravoznavec.com.ua/period/article/8499/%D1.
4. Товстопят Л.М., Хуткий О.В. Правове регулювання фінансового контролю в Україні: проблеми та перспективи вдосконалення //
Порівняльно-аналітичне право. – 2013. – № 3-2. – С. 230-232.
5. Нечай А. А. Динамика финансовых отношений и новый подход к категориям финансового права / А. А. Нечай // Государство
и право. – 2000. – С. 33–39.
6. Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні: Закон України № 5463-VI від 16.1.0.2012 //
Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1993. – № 13. – Ст. 110.
7. Про основні засади здійснення державного нагляду ( контролю) у сфері господарської діяльності: Закон України // Відомості Верхо-
вної Ради України (ВВР). – 2007. – № 29. – Ст. 389.
8. Музика-Стефанчук О.А. Публічний фінансовий контроль: проблеми вітчизняної, закордонної та міжнародної термінології //
О. А. Музика-Стефанчук.- Публічне право. – № 1(13). – 2014. – С. 84-89.
9. Фінансове право: Підручник / Керівник авт. колективу і відп. ред. Л.К.Воронова. – Видання друге, виправлене та доповнене. – Х.:
Фірма «Консум», 1999. – 496 с.
10. Фінансове право: навч. посібник / за заг.ред. А.Г.Чубенка, Д.М. Павлова / К. : КНТ, 2014. – 600 с.
11. Фінансове право: підручник / за заг.ред. О.М. Бандурки та О.П. Гетманець; Ю.М. Жорнокуй і др. – Харків : Екограф, 2015. – 496 с.
12. Юхименко П. І., Федосов В. М., Лазебник Л. Л. та ін. Теорія фінансів: Підручник / За ред. проф. В. М. Федосова, С. І. Юрія. –
К.: Центр учбової літератури, 2010. – 576 с.
13. Крохина Ю. А. Финансовое право России : учебник / Ю. А. Крохина. – 3-е изд., перераб. и доп. – М. : Норма, 2008. – 720 с.
14. Савченко Л.А. Правові основи фінансового контролю : навч. посібник / Л. А. Савченко. – К.: Юринком Інтер, 2008. – 504 с.

251
№ 5 2017
♦

УДК 331.212.2+331.5

ПОСИЛЕННЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОРУШЕННЯ ПОРЯДКУ НАРАХУВАННЯ,

ОБЛІКУ ТА СПЛАТИ ЄДИНОГО СОЦІАЛЬНОГО ВНЕСКУ ТА ЙОГО ВПЛИВ
НА ПРОЦЕС ДЕТІНІЗАЦІЇ ДОХОДІВ

STRENGTHENING RESPONSIBILITY FOR VIOLATION OF THE PROCEDURE

FOR ACCRUAL, ACCOUNTING AND PAYMENT OF A UNIFIED SOCIAL TAX
AND ITS IMPACT ON THE PROCESS OF LEGITIMIZATION OF INCOMES

Носарівська О.С.,
аспірант кафедри фінансового права
Університету державної фіскальної служби України
У статті розкрито та проаналізовано основні аспекти посилення фінансової, адміністративної та кримінальної відповідальності, що
можуть застосовуватися до юридичних та фізичних осіб–підприємців у разі порушення норм чинного законодавства щодо нарахування
та сплати єдиного соціального внеску, а також досліджено їх вплив на процес детінізації доходів.
Ключові слова: єдиний соціальний внесок, штрафні санкції, відповідальність, зайнятість, тіньова заробітна плата.

В статье раскрыты и проанализированы основные аспекты усиления финансовой, административной и уголовной ответственности,
которые могут применяться к юридическим и физическим лицам–предпринимателям в случае нарушения норм действующего законо-
дательства относительно начисления и уплаты единого социального взноса, а также исследовано их влияние на процесс детенизации
доходов.
Ключевые слова: единый социальный взнос, штрафные санкции, ответственность, занятость, теневая заработная плата.

The article reveals and analyzes the main aspects of the strengthening of financial, administrative and criminal liability, which can be applied
to legal and physical persons–entrepreneurs in case of violation of the rules of current legislation on accrual and payment of a unified social tax,
as well as their influence on the process of legitimization of incomes.
Key words: unified social tax, penalties, responsibility, employment, shadow wages.

Постановка проблеми. Однією з умов прийняття Д. Карамишевої, О. Покатаєвої, Н. Ткаченко та інших.

України до Європейського Союзу є формування стабіль-
ної ринкової економіки, яка містить ефективну систе-
му соціального захисту населення і не може повноцінно
функціонувати без розвитку державного соціального стра-
хування. У статті 46 Конституції України закріплено право
громадян на соціальний захист, яке охоплює право на їх
забезпечення у випадках, передбачених законом, та яке га-
рантується загальнообов’язковим державним соціальним
страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, під-
приємств, установ і організацій, інших джерел соціально-
го забезпечення. Реалізація соціальної функції Української
держави на сьогодні серйозно ускладнена з огляду на по-
гіршення демографічної ситуації та тінізацію економіки.
Доходи фізичних осіб у вигляді заробітної плати
становлять основну частку доходів населення більшос-
ті країн світу, зокрема і в Україні (в середньому 43%).
У зв’язку з цим надходження від оподаткування таких до-
ходів є визначальним джерелом формування бюджетних
доходів. Від несплати податків, соціальних внесків із ті-
ньових доходів країна втрачає мільярди гривень доходів
до державного бюджету, Пенсійного та інших страхових
фондів, а працівники залишаються без відповідного со-
ціального захисту та належного пенсійного забезпечення
в майбутньому.
Одним із важливих критеріїв визначення ефективнос-
ті роботи підприємства є відсутність штрафних санкцій
з боку контролюючих органів. Підприємства, установи,
органiзацiї та громадяни здійснюють свою діяльність са-
мостійно або використовують найману працю інших осіб
і мають безпосередній зв’язок із процесами своєчасного
нарахування та сплати єдиного соціального внеску (далі –
ЄСВ). Саме тому в умовах активного існування тіньової
економіки актуальним залишається питання відповідаль-
ності за порушення порядку нарахування, обліку та сплати
ЄСВ .
Стан опрацювання. Дослідженню теорії та практики
нарахування, обліку і сплати ЄСВ присвячено праці бага-
тьох науковців – не тільки економістів, а й юристів. Се-
ред них варто виділити праці Б. Андрущак, Г. Бражник,
Тіньова економіка та тіньова заробітна плата є предметом
наукових досліджень А. Базилюк, Н. Бокун, З. Варналії,
М. Гільтмана, І. Кляшкіна, Д. Макарова, Ю. Харазішвілі,
Є. Шестакової, Є. Ясіна й інших. Однак залишається пев-
не коло неврегульованих питань, що стимулює подальші
дослідження.
Мета статті – розкрити основні аспекти фінансової,
адміністративної та кримінальної відповідальності, що
можуть застосовуватися до юридичних та фізичних осіб-
підприємців у разі порушення норм чинного законодав-
ства щодо нарахування та сплати ЄСВ, аналіз його рефор-
маторських змін в частині посилення відповідальності,
а також дослідити їх вплив на процес детінізації доходів
та наповнення бюджету повною мірою для виконання дер-
жавою її функцій.
Виклад основного матеріалу дослідження. Єдиний
внесок не входить до системи оподаткування. Податкове
законодавство не регулює порядок нарахування, обчис-
лення і сплати єдиного внеску. В таких випадках платники
ЄСВ керуються виключно Законом України «Про збір та
облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне со-
ціальне страхування» від 08.07.2010 р. № 2464-VI (далі –
Закон № 2464) [1] та іншими нормативно–правовими до-
кументами. Цим Законом визначено відповідальність за
порушення, що можуть бути вчинені платниками ЄСВ.
Ступінь відповідальності, що дотепер передбачався
законодавством, не є стимулом до детінізації. Отож, для
заповнення таких прогалин і подолання цих явищ з 2017 р.
змінами до законодавства передбачено суттєве посилення
відповідальності юридичних і фізичних осіб–підприємців
за недопуск державного інспектора праці до проведення
перевірки:
– штраф у розмірі до трьох мінімальних заробітних
плат у всіх випадках не допущення інспекторів до пере-
вірки, крім випадку, коли темою перевірки є відсутність
оформлення трудових договорів із працівниками та випла-
та зарплат у «конверті»;
– у розмірі 100 мінімальних заробітних плат при недо-
пущенні державного інспектора праці до перевірки, коли

252
 Порівняльно-аналітичне право
♦

вона здійснюється з метою виявлення працівників із нео-
формленими трудовими договорами, виплати заробітної
плати без нарахування та сплати ЄСВ (виплата зарплати
в «конверті»).
Тенденція до підвищення штрафних санкцій не оми-
нула ЄСВ. Законом України «Про внесення змін до де-
яких законодавчих актів України щодо реформування
загальнообов’язкового державного соціального стра-
хування та легалізації фонду оплати праці» [2] та Зако-
ном № 2464 [1] встановлено наступні штрафні санкції
(табл. 1).
Також змін зазнала стаття 165–1 Кодексу України про
адміністративні порушення «Порушення законодавства
про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове
державне соціальне страхування і загальнообов’язкове
державне пенсійне страхування» [3].
Основна зміна полягає в тому, що санкції тепер розпо-
всюджуватимуться не тільки на посадових осіб, а й на фі-
зосіб–підприємців та осіб, які забезпечують себе роботою
самостійно. Розміри штрафів також збільшилися (табл. 2).
У Кримінальному кодексі України зміни внесено
до статті 212–1 «Ухилення від сплати єдиного внеску

Фінансова відповідальність за порушення законодавства про ЄСВ
Правопорушення
Несплата (неперерахування) або несвоєчасна сплата
(несвоєчасне перерахування) єдиного соціального внеску.
Донарахування державною фіскальною службою
або платником своєчасно не нарахованого ЄСВ.
Неподання, несвоєчасне подання, подання не за
встановленою формою звітності, передбаченої
законодавством.
Ухилення від взяття на облік або несвоєчасного подання
заяви про взяття на облік платниками єдиного внеску,
на яких не поширюється дія Закону України «Про
державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб –
підприємців».
Неналежне ведення бухгалтерської документації, на підставі
якої нараховується єдиний внесок.
Несвоєчасне перерахування або несвоєчасне зарахування
на рахунки органів доходів і зборів сум єдиного внеску,
фінансових санкцій банками.
Несплата, неповна сплата або несвоєчасна сплата суми
єдиного внеску одночасно з видачею сум виплат, на які
нараховується єдиний внесок (авансових платежів).
Порушення вимог приймання від платників єдиного внеску
платіжних доручень та інших розрахункових документів
на видачу (перерахування) коштів для виплати заробітної
плати.
Таблиця 1
Санкція
штраф збільшився з 10 до 20% своєчасно несплачених сум;
штраф зріс з 5 до 10% визначеної суми ЄСВ за кожний
повний або неповний базовий звітний період, за який
донараховано таку суму, але не більш як 50% суми
донарахованого ЄСВ;
штраф у розмірі 10 НМДГ (170 грн.) за кожне таке
порушення. Штраф у розмірі 60 НМДГ (від 1020 грн.), якщо
до платника протягом року вже було застосовано штраф за
таке порушення;
штраф у розмірі 10 НМДГ (170 грн.);
штраф у розмірі від 8 до 15 НМДГ (від 136 до 255 грн.);
штраф у розмірі 10 відсотків своєчасно незарахованих
(неперерахованих) сум та одночасно на суму недоїмки
нараховується пеня з розрахунку 0,1 відсотка зазначених
сум, розрахована за кожний день прострочення їх
перерахування (зарахування);
штраф у розмірі 10 відсотків таких несплачених або
несвоєчасно сплачених сум
штраф у розмірі суми єдиного внеску, яка підлягає сплаті
платниками.

Таблиця 2
Адміністративна відповідальність за порушення законодавства про ЄСВ
Санкція
у разі повторного
Правопорушення у разі вчинення вчинення протягом
правопорушення року одного і того ж
вперше правопорушення
Порушення порядку нарахування ЄСВ, страхових внесків на
загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, неподання,
несвоєчасне подання, подання не за встановленою формою звітності штраф від 40
штраф від 30 до 40
щодо ЄСВ, страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне НМДГ до 50 НМДГ
(510–680 грн.);
страхування або подання недостовірних відомостей, порушення (680–850 грн.);
встановленого порядку використання та здійснення операцій із коштами
Пенсійного фонду України.
Несплата або несвоєчасна сплата ЄСВ, страхових внесків на штраф від 40 до 80
загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, зокрема авансових НМДГ ( 680–1360 грн.); штраф від 150
платежів, у сумі, що не перевищує 300 НМДГ (240 000 грн.).
до 300 НМДГ
Несплата або несвоєчасна сплата ЄСВ, страхових внесків на (2550–5100 грн.);
штраф від 80 до 120
загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, зокрема авансових НМДГ (1360–2040 грн.);
платежів, у сумі більше 300 НМДГ (240 000 грн.).
штраф від 1000 до
штраф від 300 до 3000 НМДГ (17000–
Порушення встановленого порядку використання та здійснення операцій 1000 НМДГ (5100– 51000 грн.) – цей
із коштами накопичувальної системи загальнообов’язкового державного 17000 грн.) – цей штраф штраф накладається
пенсійного страхування. накладається тільки на тільки на посадових
посадових осіб. осіб.

253
№ 5 2017
♦

на загальнообов’язкове державне соціальне страхування органів: Державної служби статистики, Державної фіс-
та страхових внесків на загальнообов’язкове державне кальної служби, Пенсійного фонду України (далі – ПФУ).
пенсійне страхування» [4]. Опис злочинів не змінився, але За результатами діяльності контролюючих органів
значно збільшено санкції за цією статтею (табл. 3). ситуація на ринку праці у січні–жовтні 2017 р. змінилась
Отже, запроваджуючи метод «батога» (посилення від- на краще. Намітилися позитивні тенденції щодо скорочен-
повідальності) вітчизняні законодавці та уряд сподівають- ня кількості зайнятих у неформальному секторі економіки.
ся на позитивний ефект у напрямі легалізації трудових Так, кількість зайнятих у неформальному секторі економі-
відносин та заробітних плат в Україні. Одночасно з цим ки у І півріччі 2017 р., у порівнянні з І півріччям 2016 р.,
важливо забезпечити, щоб такі непомірно високі штрафи скоротилася на 299 тис. осіб та становила 3,7 млн. осіб.
не спонукали українських бізнесменів до вирішення пи- При цьому, скоротилася питома вага зайнятих у нефор-
тання корупційним шляхом через контролюючі органи чи мальному секторі з 24,4% у І півріччі 2016 р. до 22,7% у
судову систему, як це, зазвичай, відбувалось і відбувається І півріччі 2017 р. [6].
у вітчизняних реаліях. Разом із тим спостерігається негативна тенденція щодо
Варто зазначити, що одночасно з посиленням відпові- зменшення кількості застрахованих осіб, за яких сплачу-
дальності з 16 травня 2017 р. набула чинності постанова ється ЄСВ. Так, у вересні 2017 р. їх чисельність становила
КМУ від 26.04.17 р. № 295 [5], якою затверджено новий 10,4 млн.,а у вересні 2016 р. – 10,7 млн. осіб. За тверджен-
порядок проведення перевірок Держпраці. ням віце-прем’єр-міністра України П. Розенка, «понад
Урядовці вважають, що ухвалена постанова визначає 50% працюючих громадян або не сплачують внесків до
ефективний механізм виявлення неоформлених працівни- ПФУ, або сплачують не в повному обсязі» [7]. При цьому
ків, що є черговим кроком у боротьбі за легалізацію до- своєчасної виплати пенсій очікують вже 12,2 млн. пенсіо-
ходів громадян та недобросовісних підприємців. Зокрема, нерів [8]. Відповідно ж до сучасної демографічної тенден-
запроваджено нові підходи у відносинах держави та біз- ції у 2025 р. кількість пенсіонерів зрівняється з кількістю
несу, згідно з якими головними пріоритетами інспекторів платників внесків, а до 2050 р. їх кількість вже на 25% пе-
визначено профілактичну роботу та консультування робо- ревищуватиме кількість платників внесків [9], що взагалі
тодавців. може призвести до руйнування існуючої пенсійної систе-
Передбачено, що роботодавці можуть ініціювати про- ми в Україні.
ведення державними інспекторами регулярних інформа- Державна влада регулярно вдається до різних захо-
ційно–роз’яснювальних кампаній щодо найбільш ефек- дів зі стимулювання детінізації ринку праці. Так, якщо до
тивних способів дотримання норм законодавства про 2016 р. ставка ЄСВ становила залежно від категорій плат-
працю, захисту й поновлення трудових прав працівників. ників 36–42 %, то з 1 січня 2016 р. її було знижено майже
Запроваджується також можливість проведення за бажан- вдвічі й установлено для всіх платників ЄСВ на рівні 22%.
ням роботодавця аудиту трудового законодавства, а заходи На думку економістів, зниження ставки ЄСВ мало при-
впливу пропонується застосувати лише в разі, якщо робо- звести до збільшення надходжень до бюджету в результаті
тодавець відмовляється усувати порушення законодавства детінізації бізнесу, створення нових робочих місць, збіль-
про працю. шення фонду оплати праці, що в свою чергу мало пере-
Порядок визначає процедуру здійснення держконтро- крити недобір коштів з цього внеску. Однак, протягом пер-
лю за додержанням законодавства про працю юрособами ших п’яти місяців це призвело до зростання фонду оплати
(включаючи їх структурні та відокремлені підрозділи, які праці лише на 9%, що не дозволило перекрити зниження
не є юридичними особами) та фізичними особами, які надходжень до ПФУ. Зниження майже вдвічі ставки ЄСВ
використовують найману працю. Підставою для інспек- не призвело до очікуваної масової детінізації зарплат і зна-
ційного відвідування може бути, зокрема, як звернення чного зростання платежів до ПФУ. За даними Мінсоцполі-
фізичної особи або працівника, стосовно яких порушено тики, кількість платників ЄСВ становить 9 млн. осіб при
законодавство про працю, так й інформація від державних загальній кількості найманих працівників 16 млн. осіб [10].
Таблиця 3
Кримінальна відповідальність за ухилення від сплати ЄСВ та внесків на пенсійне страхування
Стаття Злочин Санкція
ККУ
Умисне ухилення від сплати ЄСВ чи страхових внесків на загальнообов’язкове
державне пенсійне страхування, вчинене службовою особою підприємства, штраф від 1000 до
установи, організації незалежно від форми власності або особою, яка здійснює 2000 НМДГ (17000–
Ч. 1 підприємницьку діяльність без створення юрособи, чи будь–якою іншою 34000 грн.) або позбавлення
статті особою, яка зобов’язана його сплачувати, якщо такі дії призвели до фактичного права обіймати певні посади чи
2121 ненадходження до фондів загальнообов’язкового державного соціального займатися певною діяльністю
страхування коштів у значних розмірах, тобто в 1000 і більше разів перевищує на строк до 3 років;
НМДГ (800000 грн. станом на 2017 р.).
штраф від 2000 до 3000
Ті самі дії, вчинені за попередньою змовою групи осіб, або якщо вони призвели НМДГ (34000–51000 грн.)
Ч. 2 до фактичного ненадходження до фондів загальнообов’язкового державного з позбавленням права обіймати
статті соціального страхування коштів у великих розмірах, тобто в 3000 і більше разів певні посади чи займатися
2121 перевищує НМДГ (2 400 000 грн станом на 2017 р.). певною діяльністю на строк
до 3 років;
Дії, передбачені ч. 1 або ч. 2 цієї статті, вчинені особою, раніше судимою за штраф від 15000 до 25000
ухилення від сплати ЄСВ чи страхових внесків на загальнообов’язкове державне НМДГ (255000– 425000 грн.)
Ч. 3 пенсійне страхування, або якщо вони призвели до фактичного ненадходження з позбавленням права обіймати
статті до фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування коштів в певні посади чи займатися
2121 особливо великих розмірах, тобто в 5000 і більше разів перевищує НМДГ(4 000 певною діяльністю на строк до
000 грн. станом на 2017 р.). 3 років з конфіскацією майна;
Особа, яка вперше вчинила дії, передбачені ч. 1 або ч. 2 цієї статті, звільняється від кримінальної
Ч. 4 відповідальності, якщо вона до притягнення до кримінальної відповідальності сплатила ЄСВ чи страхові
статті внески на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, а також відшкодувала збитки, завдані фондам
2121 загальнообов’язкового державного соціального страхування, їх несвоєчасною сплатою (штрафні санкції, пеня).

254
 Порівняльно-аналітичне право
♦

За висновками МВФ: «Ключова мета зниження ставки тах». Це, в свою чергу, несплата податків та ЄСВ, що
ЄСВ – зменшення рівня тінізації заробітних плат не була призводить до втрати значної суми коштів до державного
досягнута» [11]. Позитивним наслідком зниження ставки бюджету, Пенсійного та інших страхових фондів, позбав-
ЄСВ є суттєве зниження та уніфікація ставки ЄСВ (з май- лення соціального захисту працівників та неналежне пен-
же 40% до 22%). Одна з найнижчих у Європі, а негативни- сійне забезпечення в майбутньому.
ми наслідками є: Висновки. Отже, на наше переконання, необхідно
– зниження власних надходжень ПФУ. Поточні доходи розробити комплексний підхід до вирішення цієї про-
ПФУ в 2016 році покривають лише 2/5 його видатків.; блеми. При цьому програма заходів повинна передбачати
– зростання додаткового навантаження на Держав- наступне:
ний бюджет (далі – ДБУ). Різко збільшилися трансферти – підняття соціальних стандартів для населення, що
з ДБУ на покриття зростаючого дефіциту ПФУ. Трансфер- спонукатиме працівників до пошуку офіційної роботи;
ти ПФУ перевищують сукупні видатки Зведеного бюдже- – розширення бази нарахування ЄСВ, що сприятиме
ту на медицину, Збройні Сили України, охорону довкілля збільшенню надходжень ПФУ;
у 2016 році. – тотальна перевірка чиновників усіх гілок влади
Про фактичні обсяги тіньової зайнятості можна тіль- України на предмет корупції;
ки здогадуватися, адже за даними Дослідницького центру – створення відповідного підрозділу при Міністер-
Міжнародного кадрового порталу Head Hunter лише для стві фінансів України, функціями якого будуть заходи з
9% опитаних офісних працівників «чорна» заробітна пла- викриття фактів тіньових схем виплати заробітної плати
та є неприйнятною, а переважна більшість – 84% готові та притягнення відповідних осіб до відповідальності;
погодитися на одержання винагороди за свою працю у та- – посилення громадського контролю за дотриманням
кий протиправний спосіб [12]. законодавства про працю, що також сприятиме легалізації
Також має свій влив політична нестабільність у держа- трудових відносин;
ві, на яку впливає високий рівень корупції в Україні, про – розробка відповідного законодавчого та інформацій-
яку вже відкрито говорять чи не всі лідери країн–партне- ного забезпечення щодо забезпечення реалізації даного
рів у різних засобах масової інформації. Зрозуміло, що це комплексу дій.
впливає не тільки на міжнародний імідж країни, а й на Аналізуючи безліч наукових публікацій можна з впев-
внутрішній. Це і є причиною недовіри суб’єктів підприєм- неністю сказати, що тіньова економіка має негативний
ницької діяльності до своєї ж держави, що спонукає біль- вплив не тільки на економічний розвиток будь–якої дер-
шість суб’єктів, які займаються господарською діяльніс- жави, але й на соціальний. Соціальна політика держави
тю, добровільно йти на переведення свого бізнесу в тінь. повинна запровадити ефективні механізми підвищен-
Так, безумовно, явище тінізації економіки є негативним ня рівня соціального захисту населення для соціальної
для держави. Проте воно є хоч і ризиковим, але вигідним справедливості та задоволення соціальних потреб людей,
для бізнесу і підприємництва. збільшення людського потенціалу з метою підвищення
Як наслідок – низький рівень офіційної зайнятості, конкурентоздатності країни. Побудова ефективної систе-
штучне заниження розмірів заробітних плат в офіційній ми соціального страхування – це частина процесів інте-
звітності, практика виплати заробітних плат «у конвер- грації нашої держави в європейський простір.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування: Закон України від 08.07.2010 р.
№ 2464–VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2464–17.
2. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов’язкового держав-
ного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці» від 28.12.2014 р. № 77¬VIIІ [Електронний ресурс] – Режим доступу:
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/77–19/paran221#n221.
3. Кодекс України про адміністративні порушення [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/
80731–10/paran2#n2.
4. Кримінальний кодекс України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2341–14/paran2#n2.
5. Постанова Кабінету Міністрів України «Про деякі питання реалізації статті 259 Кодексу законів про працю України та стат-
ті 34 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»» від 26.04.17 р. № 295 [Електронний ресурс] – Режим доступу:
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/295–2017–%D0%BF.
6. Щодо ситуації на ринку праці та результатів діяльності державної служби зайнятості у січні–жовтні 2017 року [Електрон-
ний ресурс] // Державна служба зайнятості. – 2017, 21 грудня. – Режим доступу: http://www.dcz.gov.ua/control/uk/statdatacatalog/list/
category?cat_id=30543.
7. Розенко сказав, як уряд «застрахував» бюджетників від звільнення роботодавцем через необхідність підвищувати зарплату:
[інтерв’ю з віце–прем’єр–міністром України Павлом Розенком / Т. Даниленко] [Електронний ресурс] // 5 канал. – 2017, 14 січня. – Режим
доступу: http://www.5.ua.
8. ПФ назвав кількість пенсіонерів в Україні [Електронний ресурс] // Українські Новини. – 2016. – 17 червня. – Режим доступу:
http://ukranews.com.
9. Підвищення пенсійного віку є необхідним кроком для забезпечення стабільності пенсійної реформи, зазначається у звіті Європей-
ського Союзу та Програми розвитку ООН [Електронний ресурс] // Представництво ООН в Україні. – Режим доступу: http://www.un.org.ua.
10. Зменшення єдиного соцвнеску до 22% не перекрило втрат Пенсійного фонду – міністр соцполітики [Електронний ресурс] //
УНІАН. – 2016. – 25 травня. – Режим доступу: http://economics.unian.ua.
11. Основні висновки МВФ щодо зниження ставки ЄСВ та стану пенсійного забезпечення в Україні [Електронний ресурс] //
ОФЕА – 2017. – 16 травня – Режим доступу: https://feao.org.ua/news/visnovki–mvf–esv–pensyine–zabezp/.
12. Украинцы готовы работать за зарплату «в конверте» [Електронний ресурс] // UBR. – 2014. – 25 листопада. – Режим доступу:
http://ubr.ua.

255
№ 5 2017
♦

УДК 342.9

ОКРЕМІ ПИТАННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН

НАУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В АГРАРНІЙ СФЕРІ УКРАЇНИ

SPECIFIC QUESTIONS OF ADMINISTRATIVE AND LEGAL REGULATION

OF SCIENTIFIC ACTIVITY IN AGRARIAN SPHERE OF UKRAINE

Пахомова А.О.,
кандидат юридичних наук, доцент,
доцент кафедри цивільно-правових дисциплін
Білоцерківського національного аграрного університету
У статті проаналізовані окремі питання щодо структури адміністративно-правового регулювання відносин наукової діяльності в аграр-
ній сфері України. У даному дослідженні основна увага автора сконцентрована на доведенні об’єктивної необхідності та актуальності
процесів інтеграції та кооперації для сфери вітчизняного агропромислового виробництва, пропонується доповнення основних принципів
кооперативно-інтеграційних процесів в Україні. З урахуванням зробленого аналізу, викладені деякі авторські думки, зауваження та про-
позиції.
Ключові слова: аграрна сфера, аграрно-промисловий комплекс, адміністративно-правове регулювання, інтеграція, наукова діяль-
ність, кооперація, структура адміністративно-правового регулювання.

В статье проанализированы отдельные вопросы относительно структуры административно-правового регулирования отношений

научной деятельности в аграрной сфере Украины. В данном исследовании основное внимание автора сконцентрировано на доказатель-
стве объективной необходимости и актуальности процессов интеграции и кооперации для сферы отечественного агропромышленного
производства, дана рекомендация о дополнении основных принципов кооперативно-интеграционных процессов в Украине. С учетом
сделанного анализа, изложены некоторые авторские мысли, замечания и предложения.
Ключевые слова: аграрная сфера, аграрно-промышленный комплекс, административно-правовое регулирование, интеграция, на-
учная деятельность, кооперация, структура административно-правового регулирования.

In the article some questions concerning the structure of administrative and legal regulation of the relations of scientific activity in the agrarian
sphere of Ukraine are analyzed. In this study, the author focuses on bringing the objective necessity and relevance of the processes of integra-
tion and cooperation to the sphere of domestic agro-industrial production, making recommendations on supplementing the basic principles of
cooperative-integration processes in Ukraine. Taking into account the analysis made, some own author’s thoughts, comments and suggestions
are expressed.
Key words: agrarian sphere, agrarian and industrial complex, administrative and legal regulation, integration, scientific activity, cooperation,
structure of administrative and legal regulation.

Постановка проблеми. Більшість дослідників при
вивченні розвитку аграрної сфери акцентують увагу на
аграрній політиці держави, яка насамперед, включає
правове регулювання. Вивчення питань щодо удоскона-
лення базових принципів побудови системи державного
регулювання в аграрній сфері, розгляд ролі АПК у на-
ціональній політиці та аналіз основних методів регулю-
вання у сільському господарстві видаються корисними та
доцільними до впровадження з урахуванням вітчизняних
особливостей не лише на загальнодержавному, а й на
місцевому рівні.
Аналіз основних досліджень і публікацій. Наукові
основи регулювання відносин, що досліджуються (у тому
числі й аграрна сфера) закладені в роботах, насамперед,
представників класичної економічної теорії: А. Сміта,
Ф. Кене, Ж.-Б. Сея. Значний внесок у теорію підприєм-
ництва й розвиток агробізнесу зробили відомі зарубіжні
вчені: Й. Шумпетер, П. Самуельсон, Ф. Хайек, М. По-
тер, Г. Мінцберг, А. Хопкін, Д.Е. Лінсей, а також сучасні
дослідники в області теорії функціонування та розвитку
агробізнесу: Е. Касл, П.Дж. Беррі, М. Бекер, А. Нель-
сон. Окремі аспекти означеної проблеми досліджувались
у працях П.І. Гайдуцького, М.З. Згуровського, П.Т. Саблу-
ка, В.В. Снітинського та інших вітчизняних вчених.
Метою даної статті є огляд структури адміністратив-
но-правового регулювання розвитку аграрної сфери еко-
номіки та виявлення кращих прикладів для застосування
в науково-практичній діяльності аграрної сфери України.
Викладення основного матеріалу. Державне регу-
лювання є неодмінною умовою розвитку аграрної сфери
економіки, це стосується й відносин щодо наукової ді-
яльності. Метою державного регулювання є створення
стабільних правових та соціально-економічних умов для
розвитку сільського господарства, задоволення потреб на-
селення в якісних продуктах харчування за соціально при-
йнятними цінами, охорона навколишнього середовища та,
нарешті, забезпечення продовольчої безпеки країни.
Суб’єктами адміністративно-правового регулювання
відносин наукової діяльності в аграрній сфері України є
ті органи державного управління, що здійснюють регу-
лювання сільським господарством, забезпечують належне
виконання положень аграрного законодавства, здійснення
повсякденного управління по вертикалі управлінських
структури, виробничо-господарських, виробничо-обслу-
говуючих сільське господарство служб, а також органів
сільськогосподарських інспекцій, що здійснюють конт-
роль за діяльністю сільськогосподарських підприємств
та об’єднань [1].
У нашому дослідженні об’єктами адміністративно-
правового регулювання сільського господарства є, насам-
перед, суспільні відносини у межах наукової діяльності
в аграрній сфері, а у другу чергу, необхідні матеріальні
засоби та форми ведення сільськогосподарського вироб-
ництва. До останніх належать, насамперед, землі сіль-
ськогосподарського призначення, що становлять основу
сільськогосподарського виробництва, а також галузі сіль-
ського господарства (що охоплюють рослинну, тваринну,
рибну та інші суміжні галузі), соціальна сфера села та де-
які інші об’єкти.
Державно-правове регулювання сільського господар-
ства здійснюється на принципах, передбачених Консти-
туцією України, Цивільним кодексом України, Господар-
ським кодексом України, а також спеціальними законами
України, таких як: «Про пріоритетність соціального роз-
витку села та агропромислового комплексу в народному
господарстві», «Про основні засади державної аграрної
політики на період до 2015 року», «Про державну під-
тримку сільського господарства України» [2; 3; 4], іншими

256

нормативно-правовими актами аграрного законодавства,
а також законодавства, яким регулюється діяльність орга-
нів публічного управління в аграрній сфері в цілому.
Варто підкреслити, що законодавець розширив сферу,
на яку поширюються принципи державної аграрної по-
літики: це як безпосередньо сільське господарство, так і
рибне господарство, харчова промисловість та переробка
сільськогосподарських продуктів, аграрна наука та освіта,
соціальна сфера села, їхнє матеріально-технічне та фінан-
сове забезпечення [3, ст. 1].
Так, суспільні відносини в аграрній сфері упорядкову-
ються і нормами Закону України «Про засади державної
регуляторної політики у сфері господарської діяльності»
від 11 вересня 2003 року, який визначає правові основи для
здійснення регулювання господарських відносин, а також
адміністративних відносин між регуляторними органами
або іншими органами державної влади та суб’єктами гос-
подарювання, недопущення прийняття економічно недо-
цільних та неефективних регуляторних актів, зменшення
втручання держави в діяльність суб’єктів господарювання
та усунення перешкод для розвитку господарської діяль-
ності [5].
Згідно із законодавством, в аграрній підприємницької
діяльності, яка стосується і наукової сфери, регуляторни-
ми органами виступають: Верховна Рада України, Пре-
зидент України, Кабінет Міністрів України, Міністерство
аграрної політики України, Міністерство економіки Украї-
ни, Державна служба України з питань безпечності харчо-
вих продуктів та захисту споживачів, Державне агентство
рибного господарства України, Державне агентство лісо-
вих ресурсів України та інші уповноважені органи публіч-
ної влади.
Провідним центральним органом державного управ-
ління агропромисловим комплексом є Міністерство
аграрної політики та продовольства України. Правове ста-
новище та повноваження Мінагрополітики України визна-
чаються Положенням про Міністерство аграрної політики
та продовольства України, затвердженим постановою Ка-
бінету Міністрів України від 25 листопада 2015 р. № 1119.
Згідно з цим актом, Міністерство аграрної політики Укра-
їни є головним органом у системі центральних органів ви-
конавчої влади, що забезпечує:
– формування та реалізацію державної аграрної полі-
тики, державної політики у сферах сільського господар-
ства та з питань продовольчої безпеки держави;
– формування та реалізацію державної політики у сфе-
рах рибного господарства та рибної промисловості, охоро-
ни, використання та відтворення водних біоресурсів, регу-
лювання рибальства та безпеки мореплавства суден флоту
рибного господарства, лісового та мисливського господар-
ства, ветеринарної медицини, безпечності та окремих по-
казників якості харчових продуктів, у сферах карантину та
захисту рослин, у сфері топографо-геодезичної і картогра-
фічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфе-
рі Державного земельного кадастру, державного нагляду
(контролю) в агропромисловому комплексі, в частині дотри-
мання земельного законодавства, використання та охорони
земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів.
– формування державної політики у сфері нагляду
(контролю) у системі інженерно-технічного забезпечення
агропромислового комплексу.
Рішення Міністерства аграрної політики України, при-
йняті в межах його повноважень, є обов’язковими для ви-
конання центральними й місцевими органами виконавчої
влади, органами місцевого самоврядування, підприєм-
ствами та організаціями, незалежно від форми власності,
а також громадянами.
Міністр аграрної політики України несе персональну
відповідальність перед Президентом України та Кабіне-
том Міністрів України за стан справ у галузях агропро-
мислового виробництва.
257
Порівняльно-аналітичне право
♦
Цим документом визначені основні повноваження
Мінагрополітики [6]. Варто відмітити, що у контексті да-
ного дослідження, Мінагрополітики, відповідно до покла-
дених на нього завдань:
«– вживає заходів, спрямованих на техніко-технологіч-
не переоснащення сфер агропромислового виробництва,
сприяє розвитку машинобудування для агропромислового
комплексу, енергозбереження, координації інноваційних
проектів;
– забезпечує підтримку підприємств сфер агропромис-
лового виробництва, особистих селянських і фермерських
господарств, сільськогосподарської кооперації;
– готує пропозиції щодо формування та розвитку рин-
кових механізмів і принципів забезпечення підприємств
агропромислового комплексу технічними засобами, об-
ладнанням, зокрема для виробництва біопалива, запасни-
ми частинами, пально-мастильними матеріалами та інши-
ми енергоресурсами;
– здійснює державну науково-технічну експертизу
сортів рослин як об’єктів інтелектуальної власності; ко-
ординацію діяльності підприємств, пов’язану з проведен-
ням державного випробовування сортів сільськогосподар-
ських рослин;
– бере участь у формуванні та реалізації бюджетної, ці-
нової, лізингової, інноваційної, інвестиційної, страхової,
гендерної політики, політики у сфері інформатизації та
технічного захисту інформації, сільського туризму;
– розробляє та забезпечує виконання державних цільо-
вих, галузевих та інших програм розвитку сфер агропро-
мислового виробництва, комплексного розвитку сільських
територій, удосконалення системи управління агропро-
мисловим комплексом;
– забезпечує у межах повноважень, передбачених за-
коном, впровадження сучасних інформаційно-комуніка-
ційних технологій, створення системи національних ін-
формаційних ресурсів;
– здійснює державне регулювання у сфері дорадчої ді-
яльності, координує діяльність самоврядної організації,
яка об’єднує суб’єктів дорадчої діяльності;
– здійснює у межах повноважень, передбачених зако-
ном, координацію діяльності наукових та науково-дослід-
них установ, що належать до сфери його управління, ви-
значає та затверджує пріоритети розвитку аграрної науки
[6, п. п. 6-8, 21, 39-42, 47 п. 4].
Міністерством аграрної політики та продовольства
спрямовується та координується діяльність Державної
служби України з питань геодезії, картографії та кадастру;
Державної служби України з питань безпечності харчових
продуктів та захисту споживачів; Державного агентства
рибного господарства України; Державного агентства лі-
сових ресурсів України [7].
Правоздатність цих центральних органів виконавчої
влади також пов’язана з процесами адміністративно-пра-
вового регулювання відносин наукової діяльності в аграр-
ній сфері України.
Так, наприклад, Держрибагентство, відповідно до по-
кладених на нього завдань:
– здійснює ліцензування господарської діяльності,
пов’язаної з промисловим виловом риби, крім внутрішніх
водойм та річок;
– розробляє порядок штучного розведення (відтворен-
ня), вирощування водних біоресурсів та їх використання;
– погоджує науковим установам програми на прове-
дення дослідного вилову водних біоресурсів;
– бере участь у проведенні експертизи проектів будів-
ництва нових та розширення, реконструкції, технічного
переобладнання діючих підприємств, документації з пе-
репрофілювання, консервації та ліквідації діючих підпри-
ємств, окремих цехів, виробництв та інших промислових
і господарських об’єктів, виконання інших робіт, а також
впровадження нової техніки, технологій, матеріалів і ре-
№ 5 2017
♦

човин, що впливають або можуть вплинути на стан рибо- а також нових технологій і передового досвіду, організо-
господарських водних об’єктів (їх частин); вує, відповідно до законодавства, діяльність метрологіч-
– забезпечує підготовку, перепідготовку, сертифікацію ної служби на підприємствах, в установах і організаціях,
фахівців у сфері рибного господарства згідно з вимогами що належать до сфери його управління [9, п. п. 31 п. 4].
міжнародних договорів України, інших нормативно-пра- Висновки. Таким чином, протягом вже більш ніж
вових актів; двадцяти років залишається невирішеним питання чіткої
– здійснює контроль за діяльністю галузевої системи регламентації відносин між розробниками наукоємної
науково-технічної інформації; продукції та сільськогосподарським виробником, тому
– виступає, відповідно до законодавства, державним стверджувати у цьому сенсі про помітне удосконалення
замовником науково-дослідних робіт, координує їх про- структур адміністративно-правового регулювання на міс-
ведення, сприяє впровадженню у виробництво наукових цях відносин наукової діяльності в аграрній сфері поки
розробок та поширенню передового досвіду; неможливо [10]. Практична відсутність визначеного спе-
– здійснює державну атестацію наукових установ, що ціального механізму правового регулювання також не
належать до сфери управління Держрибагентства; сприяє прискоренню сучасних процесів у перспективно-
– розробляє програми науково-технічного розвитку му напрямку, але ж саме від конкретної обраної (обраних)
у сфері рибного господарства та організовує їх виконання організаційно-правової форми кооперації та інтеграції
[8, п.п. 29-32, 54, 55, 61-63 п. 4]». буде залежати, які принципи ляжуть в основу процесів
Держлісагентство, відповідно до покладених на нього перетворення місцевих структур правового регулювання
завдань, виступає в установленому порядку замовником в аграрній сфері України (відносин наукової діяльності
науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, зокрема), наскільки збережеться самостійність суб’єктів
необхідних для виконання державних цільових програм у сфері сільськогосподарського виробництва та буде за-
розвитку лісового і мисливського господарства, забезпечує безпечена справедливість розподілу між учасниками кін-
впровадження у виробництво досягнень науки і техніки, цевого результату їхньої спільної діяльності зокрема.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Сільнова А.О. Система і повноваження органів державного управління науково-дослідною роботою в галузі сільського господар-
ства / А.О. Сільнова // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: зб. наук. праць. – 2008. – № 2. – С. 85-92.
2. Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві : Закон України від
17 жовтня 1990 року № 400-XII зі змінами та доповненнями : за станом на 01.01.2015 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1990. –
№ 45. – Ст. 602.
3. Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року: Закон України від 18 жовтня 2005 року № 2982-IV зі змі-
нами та доповненнями : за станом на 18.10.2015 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 1. – Ст. 17.
4. Про державну підтримку сільського господарства України : Закон України від 24 червня 2004 року № 1877-IV зі змінами та допо-
вненнями : за станом на 01.01.2017 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 49.– Ст.527.
5. Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності: року : Закон України від 11 вересня 2003 року
№ 1160-IV зі змінами та доповненнями : за станом на 26.11.2016 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 9. – Ст. 79.
6. Положення про Міністерство аграрної політики та продовольства України : Постанова Кабінету Міністрів України від 25 листопада
2015 р. № 1119 : за станом на 29.07.2017 р. // Відомості Верховної Ради України. – Урядовий кур’єр. – 2016. – № 1. – 5 січня.
7. Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади : Постанова Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2014 р.
№ 442 : за станом на 13.01.2017 р. // Офіційний вісник України. – 2014. – № 74. – 23 вересня.
8. Положення про Державне агентство рибного господарства України : Постанова Кабінету Міністрів України від 30 вересня 2015 р.
№ 895 : за станом на 30.09.2015 р. // Офіційний вісник України. – 2015. – № 90. – 20 листопада.
9. Положення про Державне агентство лісових ресурсів України : Постанова Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2014 р. № 521 :
за станом на 08.10.2014 р. // Офіційний вісник України. – 2014. – № 82. – 21 жовтня.
10. Пахомова А. О. Адміністративно-правові аспекти науково-дослідної системи АПК / А. О. Пахомова // Форум права. – 2011. –
№ 2. – С. 715–721 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2011-2/11paondc.pdf.

258
 Порівняльно-аналітичне право
♦

УДК 342.9(477):355

РАДА НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ УКРАЇНИ

ЯК СУБ’ЄКТ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОБОРОНИ ДЕРЖАВИ

THE COUNCIL OF NATIONAL SECURITY AND DEFENSE OF UKRAINE

AS A SUBJECT OF PROVIDING THE DEFENSE OF THE STATE

Пашинський В.Й.,
кандидат юридичних наук, доцент,
докторант кафедри адміністративного права юридичного факультету
Київського національного університету імені Тараса Шевченка

У статті досліджуються сучасні теоретичні підходи, законодавче визначення та проблемні питання реалізації Радою національної
безпеки і оборони України своїх функцій і повноважень як суб’єктом адміністративно-правового забезпечення оборони держави. Роз-
глядаються питання визначення та класифікації її функцій і повноважень.
Ключові слова: оборона держави, суб’єкти забезпечення оборони, функції Ради національної безпеки і оборони України, повнова-
ження Ради національної безпеки і оборони України, консультативно-дорадча функція, функція координації, функція контролю.

В статье исследуются современные теоретические подходы, законодательное определение и проблемные вопросы реализации
Советом национальной безопасности и обороны Украины своих функций и полномочий как субъектом административно-правового обе-
спечения обороны государства. Рассматриваются вопросы определения и классификации его функций и полномочий.
Ключевые слова: оборона государства, субъекты обеспечения обороны, функции Совета национальной безопасности и обороны
Украины, полномочия Совета национальной безопасности и обороны Украины, консультативно-совещательная функция, функция коор-
динации, функция контроля.

In the article the modern theoretical approaches, legislative definitions and problem issues of the implementation by the National Security
and Defense Council of Ukraine of their functions and powers as the subject of administrative and legal support of the state defense are explored.
The questions of definition and classification of its functions and powers are considered.
Key words: defense of the state, subjects of defense, functions of the National Security and Defense Council of Ukraine, powers of the
National Security and Defense Council of Ukraine, consultative and advisory function, coordination function, control function.

Постановка проблеми. Серед теоретичних проблем
оборони держави важливе місце займають питання ви-
значення, розмежування та реалізації функцій і повнова-
жень суб’єктів адміністративно-правового забезпечення
оборони. Серед цих суб’єктів особливе місце займає Рада
національної безпеки і оборони України, як єдиний кон-
ституційний орган державної влади, який здійснює коор-
динацію та контроль діяльності всіх суб’єктів забезпечен-
ня оборони держави.
Разом із тим, для більш ефективної діяльності Ради на-
ціональної безпеки і оборони України як суб’єкта забез-
печення оборони, в ході реформування Сектору безпеки і
оборони, потребують дослідження та правового врегулю-
вання проблемні питання реалізації нею своїх функцій і
повноважень.
Аналіз досліджень і публікацій. Теоретичні питання
щодо функцій та повноважень суб’єктів публічного управ-
ління у своїх наукових працях розглядали В. Б. Авер’янов,
Ю. П. Битяк, В. К. Колпаков, Т. О. Мацелик, С. І. Стецен-
ко, В. В. Цвєтков та інші. Безпосередньо питання функцій
і повноважень суб’єктів забезпечення національної без-
пеки та оборони держави досліджували В. В. Богуцький,
В.П. Горбулін, В. Л. Зьолка, В. А. Ліпкан, В. В. Сакуренко
та інші.
Метою статті є дослідження діяльності Ради націо-
нальної безпеки і оборони України як суб’єкта забезпечен-
ня оборони держави, визначення рекомендацій для більш
ефективної реалізації нею своїх функцій і повноважень.
Виклад основного матеріалу. До суб’єктів адміні-
стративного права, суб’єктів публічного управління, крім
органів виконавчої влади, включають інші державні ор-
гани, які вступають в адміністративно-правові відноси-
ни з приводу виконання покладених на них обов’язків і
реалізації наданих їм прав у сфері державного (публіч-
ного) управління. Серед таких органів у сфері оборони,
як суб’єкт адміністративно-правового забезпечення обо-
рони держави, найбільш важливу роль відіграє Рада на-
ціональної безпеки і оборони України (РНБОУ) [1, с. 4].
Як підкреслює В. А. Ліпкан, роль РНБОУ «полягає в стра-
тегічному управлінні національною безпекою» [2, с. 161],
складовими якої є військова безпека і оборона.
Правовий статус, функції та повноваження Ради на-
ціональної безпеки і оборони України, правові засади її
організації та діяльності, склад і структура визначаються
Конституцією та Законом України «Про Раду національної
безпеки і оборони України» [3; 4]. Так, зокрема, РНБОУ ко-
ординує і контролює діяльність органів виконавчої влади
у сфері національної безпеки і оборони. Її персональний
склад формується Президентом України. При цьому за по-
садою до неї входять Прем’єр-міністр України, міністри
оборони, внутрішніх справ та закордонних справ України,
Голова Служби безпеки України. Рішення РНБОУ вво-
дяться у дію Указами Президента України [3], що надає їм
відповідної юридичної сили. Як підкреслює В. Л. Зьолка,
вони (укази) «мають вищу юридичну силу порівняно з по-
становами уряду» [5, с. 190] та є обов’язковими для вико-
нання на всій території України.
Законодавством України визначено такі функції
РНБОУ: 1) внесення пропозицій Президентові України
щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики
у сфері національної безпеки і оборони; 2) координація
та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої
влади у сфері національної безпеки і оборони у мирний
час; 3) координація та здійснення контролю за діяльністю
органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і
оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та
при виникненні кризових ситуацій, що загрожують наці-
ональній безпеці України [4].
Аналіз повноважень РНБОУ як суб’єкта забезпечення
оборони, що містяться у нормативно-правових актах, до-
зволяє нам запропонувати власну класифікацію її функ-
цій, а саме: 1) спеціальна функція: консультативно-дорад-
ча; 2) загальні функції: функції координації, організації,
контролю; 3) допоміжна функція: інформаційна.
У наукових джерелах, в першу чергу, звертається увага
на консультативно-дорадчу та координаційну функції цьо-

259
№ 5 2017
♦
го конституційного державного органу. Так, Т. О. Маце-
лик пов’язує консультативно-дорадчу функцію з тим, що
рішення ради мають рекомендаційний характер для орга-
нів, стосовно яких вони приймаються [6, с. 370]. На дум-
ку, Ф. Флурі та О. Мельника «РНБО законодавчо уповно-
важена розробляти рекомендації для Президента України
з питань державної політики безпеки і оборони, а також
координувати діяльність органів виконавчої влади в цій
сфері» [7, с. 8].
Якщо у цілому визначити консультативно-дорадчу
функцію РНБОУ то, на нашу думку, вона полягає у роз-
гляді питань, що належать до сфери національної безпеки
і оборони із внесенням відповідних пропозицій Президен-
тові України, ініціації розроблення нормативних актів та
документів, узагальненні практики їх застосування тощо.
На наш погляд, до повноважень РНБОУ із реалізації
цієї функції належать:
– визначення стратегічних національних інтересів
України, концептуальних підходів та напрямів забезпечен-
ня національної безпеки і оборони у політичній, економіч-
ній, соціальній, воєнній, науково-технологічній та інших
сферах;
– внесення Президенту України пропозицій щодо
уточнення Стратегії національної безпеки України та
Воєнної доктрини України з урахуванням змін у геополі-
тичній обстановці;
– підготовка проектів державних програм, доктрин,
законів України, указів Президента України, директив
Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України,
інших нормативних актів та документів із питань націо-
нальної безпеки і оборони;
– підготовка пропозицій щодо удосконалення системи
забезпечення національної безпеки та організації оборо-
ни, утворення, реорганізації та ліквідації органів виконав-
чої влади у цій сфері;
– розгляд Державного бюджету України по статтях,
пов’язаних із забезпеченням національної безпеки і обо-
рони та внесення Президенту України пропозицій щодо
матеріального, фінансового, кадрового, організаційного та
іншого забезпечення оборони;
– подання Президентові України пропозиції щодо ого-
лошення стану війни, загальної або часткової мобілізації,
введення воєнного стану в Україні або окремих її місце-
востях тощо;
– подання Президентові України пропозиції щодо залу-
чення Збройних Сил України та інших військових формувань
до здійснення заходів правового режиму воєнного стану;
– узагальнення практики застосування нормативних
актів та документів із питань національної безпеки та обо-
рони, результатів перевірок їх виконання та ін. [4; 8; 9;
10; 11].
Консультативно-дорадча функція знаходиться у тісно-
му взаємозв’язку із аналітичною діяльністю. У наукових
джерелах вона характеризується як така, що забезпечує
інформацією всі етапи управлінського циклу, визначення
проблем, підготовку та прийняття рішення, контроль за
реалізацією та оцінку його ефективності; дозволяє зібрати
дані в цілісну картину про те, що відбувається, й спрогно-
зувати на перспективу дії різних факторів, структур, груп
інтересів [12, с. 7; 13, с. 114].
У той же час, науковці звертають увагу на відсутність
у межах функцій РНБО системної аналітичної діяльності
щодо аналізу сектора безпеки і оборони, системи Воєнної
організації, їх пріоритетів та потреб, що надає характер
невизначеності повноваженням у сфері реалізації консуль-
тативно-дорадчої функції та знижує її роль [14, с. 54].
РНБОУ також здійснює функцію координації діяльнос-
ті суб’єктів забезпечення оборони держави. Ю. П. Битяк
визначає координацію як функцію, що забезпечує узго-
дження діяльності систем управління, у тому числі зо-
внішніх управлінських структур [15, с. 247].
260
До повноважень РНБОУ із реалізації цієї функції на-
лежить координація:
– виконання органами виконавчої влади іншими дер-
жавними органами рішень, прийнятих Радою національ-
ної безпеки і оборони України та введених в дію указами
Президента України;
– діяльності центральних і місцевих органів виконав-
чої влади у сфері оборони в межах повноважень, визначе-
них Конституцією та законодавством України;
– діяльності органів виконавчої влади, інших держав-
них органів, Збройних Сил України, інших військових фор-
мувань у сфері мобілізаційної підготовки та мобілізації;
– заходів у сфері оборонного планування;
– переведення центральних і місцевих органів вико-
навчої влади, а також економіки країни на роботу в умовах
воєнного чи надзвичайного стану;
– діяльності органів місцевого самоврядування в меж-
ах наданих повноважень під час введення воєнного чи
надзвичайного стану;
– діяльності органів виконавчої влади по відсічі зброй-
ної агресії, організації захисту населення та забезпеченню
його життєдіяльності, охороні життя, здоров’я, конститу-
ційних прав, свобод і законних інтересів громадян, підтри-
манню громадського порядку в умовах воєнного та над-
звичайного стану та при виникненні кризових ситуацій,
що загрожують національній безпеці України [4; 8; 9; 16].
До повноважень РНБОУ із реалізації функції контр-
олю належать:
– здійснення поточного контролю діяльності органів
виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони;
– здійснення загального моніторингу ефективності за-
ходів з упровадження оборонної реформи;
– контроль у сфері оборонного планування;
– здійснення демократичного цивільного контролю
над Воєнною організацією ( Сектором безпеки і оборони);
– контроль за переведенням центральних і місцевих
органів виконавчої влади, а також економіки країни на ро-
боту в умовах воєнного чи надзвичайного стану;
– контроль за діяльністю військового командування
в умовах воєнного стану;
– контроль за діяльністю органів виконавчої влади та
органів місцевого самоврядування під час введення воєн-
ного чи надзвичайного стану;
– контроль за діяльністю органів виконавчої влади
по відбиттю збройної агресії, організації захисту насе-
лення та забезпеченню його життєдіяльності, охороні
життя, здоров’я, конституційних прав, свобод і закон-
них інтересів громадян, підтримці громадського поряд-
ку в умовах воєнного стану та при виникненні кризових
ситуацій, що загрожують національній безпеці України
та ін. [4; 8; 9; 16].
На наш погляд, РНБОУ виконує також організаційну
функцію і має повноваження організаційного характеру.
До них належать повноваження щодо організації виконан-
ня рішень РНБОУ та забезпечення її діяльності, а саме:
– надання доручень, пов’язаних із вивченням конкрет-
них питань та здійсненням відповідних досліджень у сфе-
рі національної безпеки і оборони, органам виконавчої
влади та науковим закладам України;
– залучення до аналізу інформації посадових осіб та
фахівців органів виконавчої влади, державних установ,
наукових закладів, підприємств та організацій усіх форм
власності;
– залучення контрольних, інспекційних та наглядових
органів, що функціонують у системі виконавчої влади, до
здійснення контролю за своєчасністю та якістю виконання
прийнятих Радою національної безпеки і оборони України
рішень, введених в дію указами Президента України;
– організація невідкладних заходів із розв’язання
кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці
України;
 Порівняльно-аналітичне право
♦

– організація розробки Стратегічного оборонного бю- тивно-правової регламентації порядку здійснення РНБОУ
летеня України та ін. [4; 11]. контролю за діяльністю органів виконавчої влади зали-
Організацію роботи і виконання рішень РНБОУ забез- шається актуальним і потребує правового врегулювання.
печує її Секретар, який призначається на посаду та звіль- Залишається проблемним питання щодо відповідаль-
няється з неї Президентом України і йому безпосередньо ності РНБОУ за якість розроблених пропозицій, рішень
підпорядковується. Секретарю підпорядковується апарат та їх виконання. Так, В. А. Ліпкан зазначає, що «за своєю
РНБОУ, який здійснює інформаційно-аналітичне та орга- суттю РНБОУ, не входячи до жодної гілки влади, фактич-
нізаційне забезпечення її діяльності [4]. Структура Апара- но може втручатися і впливати на діяльність виконавчої
ту РНБОУ визначається Указом Президента України ви- влади у сфері національної безпеки і оборони, при чому
ходячи із повноважень цього державного органу. таке втручання може носити лише однобічний характер,
Разом із тим, незважаючи на законодавче визначення оскільки в законі жодним чином не прописана відпові-
розглянутих вище функцій і повноважень, науковці визна- дальність самої РНБОУ за нав’язане органу виконавчої
чають низку проблем у діяльності РНБОУ, які потребують влади рішення, реалізація якого спричинила створення
вирішення та правового врегулювання під час реформу- загрози або небезпеки національній безпеці, або взагалі
вання Сектору безпеки і оборони [17]. Враховуючи обме- завдала їй шкоду» [20, с. 99]. Аналогічної думки додержу-
ження щодо об’єму нашою статті, ми тільки звернемо ува- ються М. І. Зелінська та А. М. Носуля, які стверджують,
гу на деякі з них. Аналізуючи повноваження та практичну що «в українському законодавстві, на відміну від західної
діяльність РНБОУ, вітчизняні науковці справедливо звер- практики, не встановлена відповідальність структур РНБО
тають увагу на великий обсяг питань, які доводиться ви- за якість розроблених рішень і пропозицій Президенту, що
рішувати даному органу та тенденції їх не завжди виправ- не сприяє їх належній обґрунтованості» [14, с. 52].
даного розширення [1, с. 8; 7, с. 190-191; 18, с. 3]. Такий У даному випадку, по суті мова йде про необхід-
стан речей призводить до дублювання функцій Уряду та ність нормативного закріплення відповідальності членів
інших органів державної влади у сфері оборони. У зв’язку РНБОУ за внесення пропозиції щодо розгляду будь-яких
з чим є необхідність у приведенні адміністративно-право- питань та виконання рішень ради, що входять до їх ком-
вого статусу РНБОУ до реальних тенденцій розвитку сус- петенції.
пільних відносин у сфері національної безпеки і оборони, Висновки. Таким чином, на наш погляд, Рада Націо-
законодавчого визначення та конкретизації повноважень. нальної безпеки і оборони України, яку очолює Президент
Разом із тим, слід наголосити, що питання переосмис- України, в системі суб’єктів забезпечення оборони держа-
лення статусу даного органу і його впливу на організацію ви займає особливе місце, оскільки є спеціально уповно-
управління органами державної влади, що забезпечують важеним конституційним органом державної влади, що
національну безпеку та оборону, потребують окремих на- не належить до жодної із гілок влади, і здійснює коорди-
укових досліджень [5, с. 190]. націю та контроль діяльності всіх суб’єктів забезпечення
Залишається низькою ефективність РНБОУ по вико- безпеки і оборони держави, відіграє ключову роль у стра-
нанню функцій координації і контролю. Проблемними є тегічному управлінні обороною та її забезпеченні.
питання координації та взаємодії між суб’єктами забез- Аналіз закріплених у нормативно-правових актах по-
печення оборони, існує брак належної міжвідомчої коор- вноважень Ради Національної безпеки і оборони України
динації між органами виконавчої влади, про що свідчать як суб’єкта забезпечення оборони держави, дозволяє нам
несвоєчасне виконання/досягнення значної кількості за- запропонувати таку класифікацію її функцій: 1) спеціаль-
вдань і показників оборонної реформи [19, с. 90]. на функція: консультативно-дорадча; 2) загальні функції:
Найбільш проблемною, на думку науковців, є реаліза- функції координації, організації, контролю; 3) допоміжна
ція функції контролю. Так, на погляд В. А. Ліпкана, «ґрун- функція: інформаційна.
туючись на управлінській системі координат, РНБОУ є При цьому, на нашу думку, для ефективної реаліза-
органом стратегічного управління національною безпе- ції Радою Національної безпеки і оборони України своїх
кою, тому функції контролю не можуть бути сконцентро- функцій і повноважень, як ключового суб’єкта забезпе-
вані в ньому і їх має виконувати інший орган» [2, с. 162]. чення оборони держави, в ході реформування Сектору
Саме це питання привертає до себе особливий науковий безпеки і оборони, потребують вирішення, уточнення
і практичний інтерес, враховуючи, що функція контролю та правового врегулювання повноваження щодо під-
РНБОУ за діяльністю органів виконавчої влади залишаєть- готовки пропозицій і рішень, координації і контролю
ся без чіткої законодавчої регламентації порядку його здій- діяльності інших суб’єктів забезпечення оборони та від-
снення [14, с. 53], Тому питання про необхідність норма- повідальності.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Ліпкан В.А. Правовий статус РНБОУ у сфері національної безпеки України // Підприємництво, господарство і право. – 2009. –
№ 12. – С. 4-8.
2. Ліпкан В.А. Адміністративно-правове регулювання національної безпеки України: Монографія. – К.: Текст, 2008. – 440 с.
3. Конституція України: Закон України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
4. Про Раду національної безпеки і оборони України: Закон України від 05.03.1998 р. № 183/98-ВР // Відомості Верховної Ради Укра-
їни. – 1998. – № 35. – Ст. 237.
5. Зьолка В.Л. До питання розмежування повноважень Президента України та Кабінету Міністрів України в сфері оборони // Універ-
ситетські наукові записки. – 2005. – № 4(16). – С. 187-191.
6. Мацелик Т.О. Суб’єкти адміністративного права: дис. … докт. юрид. наук: 12.00.07 / Національний університет Державної податко-
вої служби України. Ірпінь – 2014. – 463 с.
7. Моніторинг викликів урядуванню в секторі безпеки України. Матеріали першої міжнародної конференції «Моніторинг викликів
урядуванню в секторі безпеки України: стан і потреби» 21-22 січня 2016 р., Україна – Київ, ред. Флурі Ф., Мельник О. – Центр Разумкова,
Видавництво «Заповіт», 2016. – 115 с.
8. Про основи національної безпеки України: Закон України від 19.06.2003 р. № 964-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. –
№ 39. – Ст. 351.
9. Про організацію оборонного планування: Закон України від 18.11.2004 р. № 2198-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2005. –
№ 4. – Ст. 97.
10. Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави: Закон України
від 19.06.2003 р. № 975-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 46. – Ст.366.
11. Про правовий режим воєнного стану: Закон України від 12.05.2015р. № 389-VIII // Відомості Верховної Ради України. – 2015. –
№ 28. – Ст. 250.

261
№ 5 2017
♦

12. Практичні аспекти інформаційно-аналітичної роботи: навч. посіб. ; за заг. ред. С.О. Телешуна. – К.: Вид-во ПАДУ, 2007. – 44 с.
13. Захарова І. В. Основи інформаційно-аналітичної діяльності [Текст] : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / І. В. Захарова,
Л. Я. Філіпова. – К. : Центр учбової літератури, 2013. – 335 с.
14. Носуля А., Зелінська М. Повноваження Президента України як Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України. Держав-
не управління – № 4(136), спецвипуск, травень 2015 р. – С. 49–55.
15. Битяк Ю.П. Адміністративне право України: підручник. – Київ: Юрінком Інтер, 2007. – 544 с.
16. Про оборону України: Закон України від 06.12.1991 р. № 1932-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 9. – Ст.106.
17. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 4 березня 2016 року «Про Концепцію розвитку сектору безпеки і
оборони України»: указ Президента України від 14.03.2016 р. № 92/2016. Офіційний вісник України. – 2016. – № 23. – Ст. 898.
18. Горбулін В.П. Діяльність Ради національної безпеки і оборони України з реалізації Концепції національної безпеки держави //
Наука і оборони – 1999. – № 3. – С. 3-7
19. Аналітична доповідь до Щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє стано-
вище України в 2017 році». – К. : НІСД, 2017. – 928 с.
20. Ліпкан В.А. Компетенція Кабінету Міністрів України у сфері національної безпеки // Судова апеляція. – 2007. – № 2(7). – С. 97-102.

УДК 351.814:339.54

ХАРАКТЕРИСТИКА МИТНИХ ФОРМАЛЬНОСТЕЙ, ЯКІ ВИКОНУЮТЬСЯ

ПРИ МИТНОМУ КОНТРОЛІ ПОВІТРЯНОГО СУДНА

DESCRIPTION OF CUSTOM FORMALITIES THAT

IS EXECUTED AT CUSTOM CONTROL OF AIR SHIP

Прокопенко В.В.,
кандидат юридичних наук, доцент,
доцент кафедри морського та митного права
Національного університету «Одеська юридична академія»

Стаття присвячена дослідженню митних формальностей із виокремленням конкретних дій, які виконуються при митному контролі
повітряного судна. З’ясовано, що тільки цивільними повітряними суднами здійснюються міжнародні перевезення вантажів та пасажирів,
які можуть бути регулярними і нерегулярними. Визначені форми митного контролю, які застосовуються при митному контролі повітряного
судна, а саме перевірка документів та відомостей, необхідних для митного контролю та огляд (переогляд) повітряного судна. Рекомен-
довано Міністерству фінансів України провести ревізію нормативних актів у досліджуваній сфері щодо їх відповідності чинному митному
законодавству.
Ключові слова: дія, митна формальність, митний контроль, митний огляд, нерегулярні повітряні перевезення, повітряне судно,
регулярні повітряні перевезення.

Статья посвящена исследованию таможенных формальностей с выделением конкретных действий, выполняемых при таможенном
контроле воздушного судна. Выяснено, что только гражданскими воздушными судами осуществляются международные перевозки гру-
зов и пассажиров, которые могут быть регулярными и нерегулярными. Определены формы таможенного контроля, применяемые при
таможенном контроле воздушного судна, а именно проверка документов и сведений, необходимых для таможенного контроля и досмотр
(передосмотр) воздушного судна. Рекомендовано Министерству финансов Украины провести ревизию нормативных актов в исследуе-
мой сфере на их соответствие действующему таможенному законодательству.
Ключевые слова: действие, таможенная формальность, таможенный контроль, таможенный досмотр, нерегулярные воздушные
перевозки, воздушное судно, регулярные воздушные перевозки.

The article is sanctified to research of custom formalities with the selection of concrete actions that is executed at custom control of air ship.
It is found out, that only by civil air ships international transportations of loads and passengers that can be regular and irregular come true. Cer-
tain forms of custom control, that are used at custom control of air ship, namely verification of documents and information necessary for custom
control and review (re-examination) of air ship. It is recommended Ministry of finance of Ukraine to conduct the revision of normative acts in the
field of investigated in relation to their accordance to the current custom legislation.
Key words: action, custom formality, custom control, customs inspection, irregular air shipments, air ship, regular air shipments.

Постановка проблеми. Порядок переміщення через
митний кордон України товарів та транспортних засобів
(залежно від обраного виду транспорту) має свою специ-
фіку при застосуванні посадовими особами митниці тих
або інших митних формальностей. Звичайно, в МК Укра-
їни неможливо висвітлити особливості здійснення таких
формальностей на різних видах транспорту. Недостатнє
правове регулювання на рівні кодифікованого акту нор-
мотворець спробував ліквідувати шляхом розробки відпо-
відних технологічних схем, інструкцій, порядків митного
контролю та митного оформлення товарів, транспортних
засобів комерційного призначення при їх переміщенні че-
рез митний кордон України різними видами транспорту.
Щодо повітряного транспорту, зазначмо, що до цього часу
діє Інструкція про організацію митного контролю та мит-
ного оформлення повітряних суден перевізників і товарів,
що переміщуються цими суднами, яка затверджена нака-
зом Державної митної служби України від 06.04.2004 р.
№ 240 [1]. Норми цього нормативного акту в значній час-
тині вже не відповідають чинному законодавству, що обу-
мовлено набранням чинності МК України 2012 р. Лише
в кінці серпня 2017 р. на сайті Державної фіскальної служ-
би України був розміщений проект наказу Міністерства
фінансів України «Про затвердження Порядку виконання
митних формальностей на повітряному транспорті» [2],
який винесений на публічне обговорення.
Аналіз останніх досліджень. Питанням організації
та здійснення митного контролю в юридичній літературі
приділяється значна увага і це публікації Ю.М. Дьоміна,
А.В. Мазура, І.В. Міщенко, П.В. Пашка, Д.В. Прийма-

262

ченка, М.Г. Шульги тощо. Є окремі дослідження порядку
здійснення митного контролю на деяких видах транспорту
і це статті Є.В. Додіна, С.А. Трофімова (морський та річ-
ковий транспорт). Однак поза увагою вчених та практиків
залишились питання дослідження порядку організації та
проведення митного контролю на повітряному транспор-
ті. У зв’язку з цим метою статті є дослідження порядку
виконання митних формальностей із виокремленням кон-
кретних дій при митному контролі повітряного судна.
Виклад основного матеріалу. Для того, щоб охарак-
теризувати специфіку митних формальностей на пові-
тряному транспорті, необхідно: по-перше, мати уявлення
про повітряне судно; по-друге, визначити види повітряних
суден, за допомогою яких переміщуються вантаж, багаж,
пасажири через митний кордон України.
Звісно, в МК України не міститься поняття повітряно-
го судна і тому необхідно використовувати норми повітря-
ного права, у першу чергу, Повітряного кодексу України
(далі – ПК України). Відповідно до п. 79 ч. 1 ст. 1 цього
кодексу, повітряне судно – апарат, що підтримується в ат-
мосфері у результаті його взаємодії з повітрям, відмінної
від взаємодії з повітрям, відбитим від земної поверхні [3].
Юридична класифікація повітряних суден звичайно
провадиться за ознакою їхнього цільового використання.
Згідно ч. 1 ст. 38 ПК України повітряні судна поділяються
на державні та цивільні [3]. У ст. 1 ПК України міститься
визначення і державного, і цивільного повітряних суден.
Так, державним повітряним судном є повітряне судно, що
застосовується у військовій, прикордонній службі, служ-
бі цивільного захисту, в органах Національної поліції та
органах доходів і зборів, а цивільним повітряним судном
є повітряне судно, що не належить до державних повітря-
них суден. Саме цивільними повітряними суднами і здій-
снюються міжнародні перевезення вантажів та пасажирів.
Законодавець виокремлює регулярні та нерегулярні
повітряні перевезення. Регулярним повітряним переве-
зенням є повітряне перевезення, під час якого всі місця
для перевезення пасажирів, багажу і пошти доступні для
загального платного користування, а перевезення здій-
снюється між одними і тими самими пунктами відповід-
но до опублікованого розкладу чи в установлені проміжки
часу, або з частотою, яка свідчить про регулярність польо-
тів, а нерегулярними є повітряні перевезення, що не під-
падають під визначення терміну «регулярне повітряне
перевезення» [3].
Відмітимо, що у міжнародній практиці цивільної авіа-
ції виникло безліч форм і різновидів договорів про надан-
ня повітряного судна або його місткості. Необхідно виді-
лити три основні різновиди таких договорів: фрахтування
на один або кілька рейсів (чартер), фрахтування на час
(тайм-чартер) і найму (оренди) повітряного судна.
Найбільш розповсюдженим із зазначених видів дого-
ворів є чартер. Згідно п. 104 ч. 1 ст. 1 ПК України чартерне
повітряне перевезення – це нерегулярне повітряне пере-
везення, що здійснюється на підставі договору чартеру
(фрахтування), за яким авіаперевізник надає фрахтівнику
або фрахтівникам за плату визначену кількість місць або
всю місткість повітряного судна на один або декілька рей-
сів для перевезення пасажирів, багажу, вантажу або по-
шти, що зазначені фрахтівником [3].
Відповідно до назви, відмінністю тайм-чартеру від
рейсового є те, що повітряне судно надається фрахтуваль-
нику на певний час, а не на рейс. У зв’язку з цим іноді
вважають основним критерієм розмежування цих двох ви-
дів чартерів за способом розрахунку їхньої вартості: при
чартері за основу береться вартість льотної години з ура-
хуванням числа рейсів, а при тайм-чартері враховується
загальний час, протягом якого судно знаходилося в розпо-
рядженні фрахтувальника.
Найм (оренда) повітряного судна відрізняється від
фрахтування тим, що за договором оренди одна авіакомпа-
263
Порівняльно-аналітичне право
♦
нія (орендодавець) надає повітряне судно іншій авіаком-
панії (орендареві) у її повне розпорядження. Судно може
бути надано або без екіпажу, або з екіпажем за умови, що
такий екіпаж перейде в підпорядкування орендаря.
Таким чином перевезення вантажів, пасажирів у між-
народному повітряному сполученні здійснюються регу-
лярними і нерегулярними (чартерними) повітряними пе-
ревезеннями.
Митний контроль повітряних суден і товарів здійсню-
ється виключно посадовими особами митниць у формах
та обсязі, визначених за результатами застосування сис-
теми управління ризиками, в тому числі із використанням
інформаційних технологій.
Відповідно до ч. 5 ст. 194 МК України попереднє по-
відомлення органів доходів і зборів про намір ввезти то-
вари на митну територію України на повітряному судні,
яке під час перебування на митній території України не
робить зупинки у аеропортах, розташованих на цій тери-
торії, не здійснюється [4].
Митний контроль повітряного судна і товарів здійсню-
ється:
у випадку прибуття (приліт) на митну територію Укра-
їни, – після проведення прикордонного контролю;
у випадку вибуття (відліт) з митної території Украї-
ни, – до початку прикордонного контролю [5].
У пунктах пропуску через державний кордон Украї-
ни, відкритих для повітряного сполучення, авіаперевіз-
ник або експлуатант аеропорту надає загальну інформа-
цію про кількість рейсів, запланованих на наступну добу,
і з яких населених пунктів, що подається в кінці кожної
доби на наступну добу (наприклад, Тель-Авів (2 рейси),
Мінськ (1 рейс), Варшава (1 рейс), Стамбул (2 рейси), Делі
чартер (1 рейс)).
Першою формальністю у випадку прибуття повітряно-
го судна є повідомлення посадових осіб митниці та отри-
мання відповідних документів. Відповідно до ч. 4 ст. 70
ПК України з метою прискорення та спрощення процедур
митного та прикордонного оформлення авіаперевізник
або експлуатант аеропорту, або суб’єкт наземного обслу-
говування надсилає до органу охорони державного кор-
дону та органів доходів і зборів, які провадять діяльність
у пунктах пропуску для повітряного сполучення, попере-
дню інформацію про членів екіпажу, пасажирів, імпортні,
експортні та транзитні вантажі, які перевозяться повітря-
ними суднами [3].
Подання поточної інформації є першою дією, яка здій-
снюється одразу після відправлення рейсу з аеропорту ви-
льоту, але не пізніше ніж за 30 хвилин до посадки пові-
тряного судна в аеропорту України і надається по кожному
міжнародному рейсу, на якому здійснюється перевезення
пасажирів, вантажів та який виконується до аеропортів
України. За змістом інформація складається із наступних
даних: по-перше, загальна інформація про рейс, в якій
вказується номер рейсу, код перевізника, час та дата ви-
льоту повітряного судна; по-друге, під час перевезення
пасажирів вказується прізвище, ім’я пасажира, стать,
громадянство, дата, місяць, рік народження, серія, номер
паспортного документа; по третє, під час перевезення ван-
тажу вказується серійний номер авіаційної вантажної на-
кладної; ім’я (назва) та адреса вантажовідправника, ім’я
(назва) та адреса вантажоодержувача, кількість вантажних
місць, вага брутто (вага/одиниця виміру), найменування
товарів та інших предметів, характер вантажу, задекларо-
вана цінність вантажу (якщо існує) [6].
У поточній інформації також містяться відомості про
термінал (стосується великих аеропортів), в якому пасажи-
ри проходитимуть контроль, номер стоянки повітряного
судна і уточняється порядок доставки посадових осіб контр-
ольних служб на стоянку (зі стоянки) повітряного судна.
Наступною дією після отримання поточної інформа-
ції є формування складу митного наряду для огляду по-
№ 5 2017
♦
вітряного судна шляхом призначення начальником зміни
підрозділу митниці в пункті пропуску інспекторів. Та-
кож призначається старший митного наряду. До функцій
старшого наряду входить, насамперед, складання плану-
завдання щодо здійснення митного огляду повітряного
судна. У плані-завданні вказується роль кожного учасника
митного наряду при огляді літака, а саме: в якій послідов-
ності буде здійснений огляд повітряного судна; розподіл
ролей інспекторів митного наряду при огляді повітряного
судна (багажні, вантажні відсіки, пасажирський салон, ка-
біна пілотів тощо).
По прибутті літака митний наряд прямує на стоянку
повітряного судна. Першим на борт повітряного судна
піднімається, при потребі, уповноважений представник
санітарно-епідеміологічної служби з метою з’ясування
санітарно-епідеміологічної ситуації на борту літака і уне-
можливлення поширення інфекцій на території України.
За сприятливої санітарної-епідеміологічної ситуації на
борт повітряного судна піднімається посадова особа мит-
ного наряду.
Останньою дією при виконанні досліджуваної фор-
мальності є отримання від командира повітряного судна
відповідних документів. При цьому посадова особа мит-
ниці перевіряє наявність усіх документів, повноту даних,
занесених до генеральної декларації, опитує командира
повітряного судна щодо наявності на борту літака товарів,
у тому числі таких, що надійшли без товаросупровідних
документів, або документів, що надійшли без товарів і піс-
ля перевірки проставляє на генеральній декларації відби-
ток штампу «Під митним контролем» та робить відповідні
записи у разі наявності зауважень або застережень.
Таким чином, митна формальність – повідомлення
посадових осіб митниці та отримання відповідних до-
кументів складається із наступних дій: подання поточної
інформації щодо конкретного рейсу; формування складу
митного наряду для огляду повітряного судна; отримання
від командира повітряного судна відповідних документів.
Наступною митною формальністю є проведення огля-
ду повітряного судна. Відповідно до ч. 2 ст. 359 МК Укра-
їни митному огляду не підлягають засоби повітряного
транспорту, які перевозять офіційні державні делегації [4].
В юридичній літературі виділяються три основні спо-
соби огляду – концентричний, ексцентричний і фронталь-
ний. Перший спосіб складається з огляду транспортних
засобів або інших предметів від периферії до центра.
Відповідно до другого способу огляд проводиться від цен-
тра до периферії, і третій спосіб – огляд від однієї з гра-
ниць, прийнятої за вихідну, до іншої, протилежної границі
[7, с. 902].
При митному огляді повітряного судна може бути ви-
користаний один або декілька з його видів (рішення про
застосування того або іншого виду огляду повітряного
судна приймає старший зміни, або старший митного на-
ряду за результатами застосування системи управління
ризиками): ідентифікаційний огляд; частковий огляд; по-
вний огляд. Слід звернути увагу, що наказом Державної
митної служби України від 06.04.2004 р. № 240 [1] перед-
бачаються такі види огляду повітряного судна як загаль-
ний, вибірковий та поглиблений, що не відповідає ч. 2
ст. 338 МК України.
Ідентифікаційний огляд повітряного судна складаєть-
ся з перевірки вантажу, пошти, запасів, призначених для
споживання, на предмет їх відповідності поданим товаро-
супровідним документам. За загальним правилом огляд
повітряного судна починається з кабіни пілотів, потім
вестибюль, пасажирський салон, хвостовий відсік (залеж-
но від моделі повітряного судна може бути кілька вести-
бюлів, пасажирських салонів тощо). Із зовнішнього боку
провадиться огляд багажників, технічних люків, площин,
шасі. Таким чином, огляд літака здійснюється як із зо-
внішнього боку, так і зсередини.
264
При частковому огляді провадиться ідентифікаційний
огляд повітряного судна із розкриттям деяких вузлів, тех-
нічних відсіків. Якщо при проведенні ідентифікаційного
огляду старший групи приймає рішення щодо необхіднос-
ті часткового огляду, про це інформується старший зміни,
яким може бути прийнято рішення щодо збільшення кіль-
кості групи огляду повітряного судна.
Повний огляд провадиться у випадках, коли під час
ідентифікаційного або часткового огляду виявлені ознаки,
що вказують на наявність схованок на повітряному судні.
За узгодженням зі старшим наряду прикордонних
військ, надається дозвіл представнику служби перевезень
на висадку пасажирів. Контроль за висадкою пасажирів та
їхньою доставкою до залу аеропорту здійснюється інспек-
тором, призначеним старшим оглядової групи. Огляд літа-
ка починається після надання всіх необхідних документів,
а також після висадки пасажирів. За наявності вантажу
вантажні відсіки оглядаються після їхнього вивантаження.
Таким чином, першою дією при виконанні формаль-
ності щодо огляду повітряного судна є надання дозволу на
висадку пасажирів та вивантаження товарів з борту літака.
Наступною дією є безпосереднє проведення огляду по-
вітряного судна. При здійсненні митного огляду літака не-
обхідно враховувати наступні обставини: приналежність
повітряного судна; держава, де зареєстровано повітряне
судно; літерний, регулярний або чартерний рейс; маршрут
польоту; наявність посадок у інших державах; наявність
міждержавних угод щодо повітряних сполучень між Укра-
їною та країною власником повітряного судна.
Також слід звертати увагу на: інформацію від контр-
олюючих служб (як іноземних, так і національних) про
можливість здійснення порушень митних правил або
контрабанди; країну – відправника вантажу; цілісність
митного забезпечення вантажу; наявність слідів розкрит-
тя упакування; відповідність виду упакування типові то-
вару; оформлення товаросупровідних документів різними
печатками; велику страховку товару при його низькій вар-
тості.
При проведенні огляду повітряного судна необхідно
дотримуватись наступних правил: робити огляд тільки
в присутності бортінженера або представника екіпажу;
для попередження ушкоджень повітряного судна при необ-
хідності розібрати або відкрити що-небудь, слід звернути-
ся до представника екіпажу або техніка аеропорту; огляд
провадиться в суворо визначеній послідовності, щоб жод-
на з частин повітряного судна не залишилася непереві-
реною; при виявленні схованки до її розкриття необхідно
(за можливістю) її сфотографувати і скласти технічно гра-
мотний опис побудови схованки, обставин її виявлення.
При цьому фотографується частина повітряного судна або
місце розташування схованки, а також схованка до і після
розкриття; по закінченню огляду доповісти старшому змі-
ни про результати митного огляду.
Останньою дією при виконанні досліджуваної фор-
мальності є складання акту відповідної форми за ре-
зультатами огляду. Крім того, якщо відсутні зауваження,
представник митного наряду (не обов’язково старший
наряду) проставляє на генеральній декларації відбиток
особистої номерної печатки, а за їх наявності, зауважен-
ня вказуються у генеральній декларації і відбиток осо-
бистої номерної печатки проставляється після усунення
таких зауважень.
Таким чином, митна формальність – огляд повітряно-
го судна складається із наступних дій: надання дозволу
на висадку пасажирів та вивантаження товарів ііз борту
повітряного судна; безпосереднє проведення огляду пові-
тряного судна; складання акту огляду повітряного судна.
Митний контроль повітряного судна при вибутті ха-
рактеризується виконанням митних формальностей, які
здійснюються і при прибутті повітряного судна. Звернемо
увагу лише на деякі розбіжності.
 Порівняльно-аналітичне право
♦

Реєстрація пасажирів та оформлення багажу на рейси прибуття/вибуття) складається із двох митних формаль-
в аеропорту (внутрішні, міжнародні) закінчуються не ра- ностей:
ніше ніж за 40 хвилин до часу відправлення рейсу за роз- – повідомлення посадових осіб митниці та отриман-
кладом [8]. ня відповідних документів (подання поточної інформації
Підставою для здійснення митного контролю повітря- щодо конкретного рейсу; формування складу митного на-
ного судна при вибутті є подані командиром повітряного ряду для огляду повітряного судна; отримання від коман-
судна або іншим уповноваженим представником авіапере- дира повітряного судна відповідних документів (при ви-
візника документи. Огляд повітряного судна здійснюється бутті такі документи можуть бути подані представником
до посадки пасажирів, і лише по його закінченню надаєть- авіаперевізника);
ся дозвіл на посадку пасажирів. – огляд повітряного судна (надання дозволу на висад-
Вибуття повітряного судна за межі митної території ку пасажирів та вивантаження товарів з борту повітряно-
України можливе тільки по завершенню всіх передбаче- го судна у випадку прибуття; безпосереднє проведення
них законодавством України видів контролю й з дозволу огляду повітряного судна; складання акту огляду пові-
адміністрації міжнародного аеропорту, митниці та органу тряного судна; надання дозволу на посадку пасажирів
охорони державного кордону. Надання дозволу на вибуття у випадку вибуття; надання дозволу на вибуття повітря-
повітряного судна є дією, яка здійснюється у випадку його ного судна).
вибуття, на прибуття повітряного судна така дія не здій- Міністерству фінансів України рекомендується про-
снюється. вести ревізію нормативних актів у сфері виконання мит-
Висновки. У результаті проведеного дослідження них формальностей на повітряному транспорті щодо їх
встановлено, що митний контроль повітряного судна (на відповідності чинному митному законодавству.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Про затвердження Інструкції про організацію митного контролю та митного оформлення повітряних суден перевізників і товарів,
що переміщуються цими суднами: наказ Державної митної служби України від 06.04.2004 р. № 240 //Офіційний вісник України. – 2004. –
№ 17. – Ст. 1227.
2. Проект наказу Міністерства фінансів України «Про затвердження Порядку виконання митних формальностей на повітряному тран-
спорті». – Електронний ресурс. - Режим доступу: http://sfs.gov.ua/diyalnist-/regulyatorna-politika-/regulyatorna-politika/2017-rik/72414.html.
3. Повітряний кодекс України від 19 травня 2011 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 48-49. – Ст. 536.
4. Митний кодекс України від 13 березня 2012 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2012. – № 44-45, № 46-47, № 48. – Ст. 552.
5. Типова технологічна схема здійснення митного контролю повітряних транспортних засобів перевізників і товарів, що переміщу-
ються ними, у пунктах пропуску через державний кордон : Постанова Кабінету Міністрів України від 21 травня 2012 р. № 451 // Офіційний
вісник України. – 2012. – № 40. – Ст. 1546.
6. Про затвердження Порядку подання авіаперевізниками або уповноваженими ними особами попередньої інформації про паса-
жирів, імпортні та транзитні вантажі, які перевозяться повітряними суднами, органам охорони державного кордону та митним орга-
нам: наказ Адміністрації Державної прикордонної служби України, Міністерства фінансів України, Міністерства інфраструктури України
від 27.04.2012 р. № 291/506/228 // Офіційний вісник України. – 2012. – № 36. – Ст. 1369.
7. Кодекс Украины об административных правонарушениях. Научно-практический комментарий. – Харьков: ООО «Одиссей», 2002. –
1040 с.
8. Про затвердження Правил повітряних перевезень пасажирів і багажу : наказ Міністерства інфраструктури України від 30.11.2012 р.
№ 735 // Офіційний вісник України. – 2013. – № 4. – Ст. 136.

265
№ 5 2017
♦

УДК 354.53+614.2

НАУКОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

В ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я

DOCTRINAL RESEARCHES OF STATE ADMINISTRATION

IN THE HEALTH PROTECTION SPHERE

Сарибаєва Г.М.,
кандидат юридичних наук,
доцент кафедри адміністративного та фінансового права
Національного університету «Одеська юридична академія»
У статті проаналізовано деякі дослідження державного управління у сфері охорони здоров’я. Зважаючи на виклики сьогодення,
рекомендовано вести мову не тільки про «державне управління» у сфері здоров’я, але й брати до уваги роль органів місцевого само-
врядування у цій сфері – з урахуванням цього, більш коректним є застосування поняття «публічне управління». Також констатована
необхідність брати до уваги сучасні напрацювання фахівців у сфері адміністративного права, та замість поняття «публічне управління»
вживати поняття «публічне адміністрування», коли йдеться про таку сферу соціально-культурного життя, як охорона здоров’я.
Ключові слова: державне управління, державне адміністрування, публічне адміністрування, охорона здоров’я, медична допомога.

В статье проанализированы некоторые исследования, касающиеся государственного управления в сфере здравоохранения. Учи-
тывая вызовы современности, рекомендовано принимать во внимание не только «государственное управление» в сфере здоровья, но
и роль органов местного самоуправления в этой сфере – с учетом этого, более корректным является применение понятия «публичное
управление». Также констатирована необходимость не упускать из виду современные наработки специалистов в сфере административ-
ного права, и вместо понятия «публичное управление» использовать понятие «публичное администрирование», когда речь идет о такой
сфере социально-культурной жизни, как здравоохранение.
Ключевые слова: государственное управление, государственное администрирование, публичное администрирование, здравоох-
ранение, медицинская помощь.

The article analyzes the doctrinal works of public administration in the field of health, including taking into account the challenges of today. It
is recommended to speak not only about “public administration” in the field of health, but also to take into account the role of local self-government
bodies in this area – taking into account this, the use of the concept of “public administration” is more correct. It also stated the need to take into
account the current developments of specialists in the field of administrative law, and instead of the concept of “public administration” to propose
the concept of “public administration” when it comes to such a sphere of socio-cultural life as health care.
Key words: public administration, state government, public administration, health care, medical aid.

Постановка проблеми. Наразі в Україні триває адмі-
ністративна реформа, складовою якої є муніципальна ре-
форма. Як органи виконавчої влади, так і органи місцевого
самоврядування широко задіяні у наданні послуг населен-
ню з охорони здоров’я. Оскільки нове законодавство, що
базується на нових реформаторських концепціях, не може
не вплинути на ці послуги (позитивно чи негативно), пи-
тання адміністрування їхнього надання викликають ціка-
вість як науковців, так і практиків.
Аналіз досліджень. Питання державного управління
в галузі охорони здоров’я досліджували такі автори, як
Л.М. Дешко, О.М. Цібровський, П.М. Лисенко, Р. Май-
даник, Р.Ю.Гревцова та інші. Але найбільша кількість
публікацій із цього питання, безперечно, належить автор-
ству З.С. Гладуна. Проте їхні дослідження проводились до
того, як було розпочато сучасний етап адміністративної
реформи. А отже, це питання потребує подальшого дослі-
дження, є актуальним та своєчасним.
Метою статті є аналіз наукових досліджень державно-
го управління в галузі охорони здоров’я.
Однією з небагатьох монографічних праць із до-
сліджуваного питання є книга З.С. Гладуна «Державне
управління в галузі охорони здоров’я», що вийшла друком
у м. Тернопіль у 1999 році.
Перше, що привертає увагу у цьому досліджен-
ні, – це практичний підхід до визначення поняття «охорона
здоров’я», який є виваженим саме з точки зору державного
управління у цій сфері, З.С.Гладун зауважує: «Якщо охо-
рону здоров’я розглядати в широкому смислі, як комплекс
політичних, організаційних, економічних, правових та
інших заходів, спрямованих на забезпечення збереження
й розвитку фізіологічних і психологічних функцій, опти-
мальної працездатності та соціальної активності людей
при максимальній біологічно можливій індивідуальній
тривалості життя» [1, с. 21]. Таким чином, він погоджу-
ється з тим, що визначення цього поняття, яке було надано
в Основах законодавства України про охорону здоров’я
у статті 3, є його визначенням у широкому значенні («охо-
рона здоров’я – система заходів, що здійснюються органа-
ми державної влади та органами місцевого самоврядуван-
ня, їх посадовими особами, закладами охорони здоров’я,
фізичними особами-підприємцями, які зареєстровані
в установленому законом порядку та одержали ліцензію
на право провадження господарської діяльності з медич-
ної практики, медичними та фармацевтичними працівни-
ками, громадськими об’єднаннями і громадянами з метою
збереження та відновлення фізіологічних і психологічних
функцій, оптимальної працездатності та соціальної актив-
ності людини при максимальній біологічно можливій ін-
дивідуальній тривалості її життя») [2]. З.С. Гладун дуже
влучно підкреслив, що визначення з Основ – це визна-
чення у широкому смислі, що охорону здоров’я не варто
обмежувати тільки цими діями. Він розмірковує: «Якщо
розуміти охорону здоров’я в широкому тлумаченні, як це
подають … Основи законодавства України про охорону
здоров’я, то слід відразу ж визнати, що згаданий орган ви-
конавчої влади не може забезпечити виконання цієї мети,
оскільки не володіє для цього відповідними засобами
і ресурсами» [1, с. 134]. «І тому загальноприйнятним вва-
жають розуміння охорони здоров’я у вузькому значенні,
тобто саме як організацію медико-санітарної допомоги
населенню. Власне, це і є основою службової діяльності
управління охорони здоров’я, з цього й випливають його
основні завдання та функції» [1, с. 135].
Вагомим внеском у доктринальні дослідження питання
державного управління є формулювання З.С.Гладуном ви-
значення поняття «система охорони здоров’я», адже його
визначення включає структуру цієї системи, і саме виходя-
чи з цієї структури, організовується державне управління
(а також і публічне адміністрування) у відповідній сфері.

266

Автор уважає, що «система охорони здоров’я – це сукуп-
ність різноманітних об’єктів і суб’єктів управління. Вона
включає велику кількість різноманітних органів виконав-
чої влади загальної і спеціальної компетенції, закладів охо-
рони здоров’я різних видів (лікувально-профілактичних,
санітарно-профілактичних, фізкультурно-оздоровчих,
діагностичних, аптечних, наукових та ін.), професійну ді-
яльність велетенської армії медичних і фармацевтичних
працівників, а також функціональні службові зв’язки між
ними» [1, с. 82].
Така значна кількість елементів системи не зупиняє
З.С. Гладуна від формулювання пропозиції про введення
посади Уповноваженого з прав пацієнтів в Україні [3].
З точки зору захисту прав людини (у т.ч. на місцевому рів-
ні – дивись, наприклад, [4]) це дійсно є обґрунтованим.
Але з іншого боку, це ще більше ускладнить аналізовану
систему.
Також привертає увагу перелік особливостей держав-
ного управління в галузі охорони здоров’я, які виокремив
З.С. Гладун. Він зазначив, що «до особливостей держав-
ного управління в галузі охорони здоров’я слід віднести:
- велику соціально-економічну значимість охорони
здоров’я як провідної, базової галузі соціально-культурної
сфери життя суспільства і держави, основи державної со-
ціальної політики;
- значні труднощі у передбаченні наслідків прийняття
тих чи інших управлінських рішень, які нерідко прояв-
ляються не відразу і часто не піддаються кваліфікованим
оцінкам;
- велику кількість та різний характер діяльності
об’єктів управління – це різні за потужністю лікарні (від
найменших сільських до колишніх республіканських лі-
карень підпорядкування Міністерства охорони здоров’я
України), поліклініки, диспансери, амбулаторії, діагнос-
тичні центри, санаторії, науково-дослідні інститути, вищі
навчальні медичні заклади ІІ, ІІІ і IV рівнів акредитації –
медичні коледжі, академії та університети;
- неоднорідність об’єктів управління з точки зору їх
обсягу, потужності, насиченості медичною апаратурою, за
кількістю працюючого персоналу, в тому числі високок-
валіфікованих фахівців, за різними формами власності, і,
нарешті, за різним службовим підпорядкуванням – окре-
мі заклади охорони здоров’я, підпорядковані Верховній
Раді України, Кабінету Міністрів України, міністерствам
оборони, внутрішніх справ, транспорту, Службі Безпеки
України та ін.;
- специфічний характер управлінських відносин у цій
галузі внаслідок міжгалузевого управління шляхом при-
йняття відомчих (у галузі охорони здоров’я) нормативно-
правових актів (наказів, інструкцій, оголошень, списків та
ін.), які поширюють свою дію на діяльність різноманітних
органів виконавчої влади і місцевого самоврядування всіх
медичних і фармацевтичних працівників незалежно від
місця їх праці, форми власності та підпорядкування за-
кладу охорони здоров’я і розподіл їх за різними формами
власності (державна, комунальна, колективна, приватна),
набуття ними статусу юридичної особи, застосування но-
вітніх економічних форм і методів господарювання, праці
й службового статусу працівників апарату;
- фахові та кваліфікаційні особливості управлінського
персоналу галузевих органів виконавчої влади… і місце-
вого самоврядування…, більшість з яких за освітою є лі-
карями й фармацевтами, поєднують свою адміністративну
роботу з практичною роботою за фахом на умовах суміс-
ництва [1, с. 55].
Як бачимо, ці зазначені у 1999 році особливості за-
лишаються актуальними і наразі. Це свідчить як про
глибокий аналіз державного управління у сфері охорони
здоров’я, здійснений З.С. Гладуном, так і про те, що, на
жаль, реформа сфери охорони здоров’я не була вельми
ефективною – адже майже за 20 років не спостерігаємо
267
Порівняльно-аналітичне право
♦
істотних змін. Слід рекомендувати брати до уваги не лише
«державне управління» у сфері здоров’я, але й врахову-
вати роль органів місцевого самоврядування у цій сфе-
рі – з урахуванням цього, більш коректним є застосування
поняття «публічне управління». Можна врахувати й су-
часні напрацювання фахівців у сфері адміністративного
права та замість поняття «публічне управління» запропо-
нувати поняття «публічне адміністрування», коли йдеться
про таку сферу соціально-культурного життя, як охорона
здоров’я. Однак, ці пропозиції ніяк не пов’язані з рефор-
мою сфери охорони здоров’я – вони сформульовані на під-
ставі аналізу сучасних тенденцій адміністративної рефор-
ми в Україні, черговий етап якої розпочався у 2015 році.
З.С. Гладун виокремив низку проблем сфери охоро-
ни здоров’я, що були актуальними у 1999 році та потре-
бували вирішення, у тому числі за рахунок залучення до
цього органів, які здійснюють державне управління сфе-
рою охорони здоров’я. Він звернув увагу на необхідність
диверсифікації закладів охорони здоров’я: «створення
в Україні приватного медичного сектора триває надзви-
чайно повільно. Це гальмують економічна криза та інші
причини, серед яких і неефективне податкове законодав-
ство… Значно жвавіше ця справа пішла у фармації – нині
у державній і комунальній власності залишилось 5-7 % від
загальної кількості аптек, які є в Україні» [1, с. 65]. Наразі
проблема нікуди не зникла.
Ще один приклад: З.С. Гладун констатував, що
«в останні десятиліття різко зросла вартість надання ме-
дичної допомоги за рахунок застосування новітніх до-
сягнень науки і техніки, складної діагностичної та ліку-
вальної апаратури, нових і дорогих медичних препаратів
і лікарських засобів. Застосування антибіотиків і проти-
ракових хіміотерапевтичних засобів, сканерів і лінійних
прискорювачів, комп’ютерних томографів, операції на
відкритому серці й пересадки окремих органів, досягнен-
ня молекулярної і клітинної біології та генної інженерії
дають у руки медиків сильну сучасну зброю для лікування
людей, для полегшення їх страждань і продовження жит-
тя. А це, в свою чергу, вимагає збільшення коштів на охо-
рону здоров’я» [1, с. 69]. Ця проблема, знов-таки, нікуди
не зникла. Варто зазначити, що розвиток науки та техніки
сприяв низці заходів з охорони здоров’я, зменшив вартість
медичних услуг, а отже, зробив їх більш поширеними.
Наприклад, ще у 1999 році поодинокими були хірургічні
операції з заміни суглобів стегна, а наразі вони практи-
куються у низці лікарень, але поки що залишаються не-
доступними для більшості пересічних громадян з огляду
на їхню вартість. Це стосується й екстракорпорального за-
пліднення, і про низку інших високотехнологічних та на-
укоємних процесів у сфері охорони здоров’я. Наявність
їх вимагає створення страхової медицини, – ця проблема
була актуальна у 1999 році, на момент виходу з друку пра-
ці З.С. Гладуна та залишається нагальною і досі.
З-поміж низки проблем З.С. Гладун виявив одну кон-
цептуальну проблему, яка полягає в тому, що «значним
гальмом у реформуванні охорони здоров’я в Україні є
відсутність її єдиної концепції. Стало вже поганою тра-
дицією, коли кожний новопризначений міністр охорони
здоров’я разом із своєю командою розробляє новий про-
ект концепції, розпочинає кампанію її реклами і громад-
ської підтримки, вносить цю концепцію на розгляд Верхо-
вної Ради чи Уряду і … на цьому, як правило, закінчується
її позитивне сприйняття» [1, с. 175]. Варто зазначити, що
й сучасному етапу реформи у сфері охорони здоров’я бра-
кує послідовності та науково виваженої концепції. Саме
відповідно до цієї концепції мало б удосконалюватись
чинне законодавство про охорону здоров’я.
Що ж стосується законодавства про охорону здоров’я,
у т.ч. про державне управління у цій сфері, то З.С.Гладун
оцінив його надзвичайно позитивно, з чим не можна по-
годитись навіть зараз, не говорячи вже про 1999 рік. Він
№ 5 2017
♦

відмітив, що «сьогодні в загальних рисах сформована
модель українського законодавства про охорону здоров’я
та прийняття інших законодавчих актів, і, перш за все, за-
конів про медичне страхування, про медико-санітарну до-
помогу, про заклад охорони здоров’я та низки інших, які
перебувають на стадії розробки законопроектів і завер-
шать формування його внутрішньої структури. Це зовсім
не означає, що питання концепції, структури законодав-
ства про охорону здоров’я, місця окремих законодавчих
актів, методів та форм правового регулювання відносин
уже остаточно вирішені раз і назавжди й не потребують
подальшого розвитку» [1, с. 191-192]. З цієї цитати не зро-
зуміло, що мається на увазі під «моделлю законодавства»,
під «концепцією законодавства», та яку саме структуру
(або внутрішню структуру, автор вживає і такий термін)
він уважає оптимальною.
В аналізованій монографії З.С. Гладун майже не при-
діляє уваги законодавству щодо державного управління
у сфері охорони здоров’я. Однак, одна з його статей при-
свячена цьому питанню. Зокрема, він зазначає, що ад-
міністративно-правові норми у сфері охорони здоров’я
«умовно можна розділити на дві групи: до першої вар-
то віднести норми права загального характеру, що вста-
новлюють правове регулювання організації надання ме-
дичної допомоги та здійснення державного санітарного
нагляду та державного управління і регулювання відно-
син у цій сфері загалом, а до другої – норми, які вста-
новлюють правове регулювання окремих видів відносин
саме у цій сфері (з надання медичної допомоги і охорони
здоров’я матерів і дітей, інвалідів та ВІЛ-інфікованих,
з боротьби з інфекційними захворюваннями, щодо регу-
лювання обігу в країні лікарських засобів і медичних ви-
робів та ін.)» [5, с. 135-136]. З цими міркуваннями автора
слід погодитись.
Однак, З.С. Гладун сформулював і вельми спірний ви-
сновок про те, що «законодавчі та підзаконні норматив-
но-правові акти щодо питань організації та здійснення
державного управління і регулювання у сфері охорони
здоров’я ґрунтуються на засадах «м’якого» ліберального
впливу на ці відносини шляхом встановлення правил по-
ведінки їхніх учасників, умов ліцензування та акредита-
ції, виділення відповідних квот і здійснення державного
контролю» [5, с. 136]. Навряд чи процедуру ліцензування
та послідуючий державний контроль за суб’єктами, що
здійснюють діяльність, яка підлягає ліцензуванню тощо,
можна регламентувати із застосуванням «м’якого» впливу.
По-перше, враховуючи важливість конституційного права
на охорону здоров’я, важливим є якісне державне управ-
ління у цій сфері. По-друге, незрозумілим залишається
поняття «м’який вплив». Виходячи з норм міжнародно-
го права, можна вести мову про «м’яке право», «джере-
ла м’якого права» – однак їхнє застосування навряд чи є
доречним, коли йдеться про державне управління у сфері
охорони здоров’я на національному рівні. А отже, пропо-
зиція вимагає конкретизації та подальшого удосконалення.
Висновки. У статті проаналізовано доктринальний до-
робок З.С. Гладуна щодо дослідження державного управ-
ління у сфері охорони здоров’я, у т.ч. з урахуванням ви-
кликів сьогодення проаналізовано надані ним визначення
понять «охорона здоров’я» в широкому та у вузькому зна-
ченнях, «система охорони здоров’я», характерні риси дер-
жавного управління у сфері охорони здоров’я, пов’язані
з його здійсненням проблеми. Резюмовано, що опублікова-
ні у 1999 році тези здебільшого залишаються актуальними
і наразі. Це свідчить як про глибокий аналіз державного
управління у сфері охорони здоров’я, здійснений З.С. Гла-
дуном, так і про те, що, на жаль, реформа сфери охорони
здоров’я не була достатньо ефективною – адже майже за
20 років не спостерігаємо істотних змін. Рекомендовано
вести мову не тільки про «державне управління» у сфері
здоров’я, але й враховувати роль органів місцевого само-
врядування у цій сфері – з урахуванням цього, більш ко-
ректним є застосування поняття «публічне управління».
Також констатована необхідність врахувати сучасні на-
працювання фахівців у сфері адміністративного права, та
замість поняття «публічне управління» запропонувати по-
няття «публічне адміністрування», коли йдеться про таку
сферу соціально-культурного життя, як охорона здоров’я.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Гладун З. С. Державне управління в галузі охорони здоров’я. – Тернопіль: Укрмедкнига, 1999. – 312 с.
2. Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 року // Відомості Верховної Ради України. – 1993. –
№ 4. – Ст. 19.
3. Гладун З. С. До питання про запровадження інституту Уповноваженого з прав пацієнтів в Україні // Наукові записки Інституту
законодавства Верховної Ради України. – 2014. – № 2. – С. 143-147.
4. Мішина Н. В. Конституційна регламентація місцевого самоврядування в Україні: сучасність та перспективи. // Публічне право. –
2015. – №3. – С. 67-72.
5. Гладун З. С. До питання про зміст адміністративно-правових норм у сфері охорони здоров’я населення. // Науковий вісник Львів-
ської комерційної академії. – Серія : Юридична. – 2015. – Вип. 2. – С. 133-144.

268
 Порівняльно-аналітичне право
♦

УДК 342.92

ПРОЦЕСУАЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДУ ЧЕРЕЗ АНАЛІЗ

АКТУАЛЬНОЇ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ

THE PROCESSUAL ACTIVITY OF THE ADMINISTRATIVE COURT THROUGH

THE ANALYSIS OF THE ACTUAL JUDICIAL PRACTICE

Семеній О.М.,
адвокат, аспірант кафедри адміністративного права
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
У статті досліджується практична сторона реалізації процесуальної діяльності адміністративного суду при перевірці адміністратив-
ного розсуду суб’єктів публічної адміністрації. Автор аналізує актуальну судову практику адміністративних судів, визначає проблеми,
які зустрічаються на практиці при здійсненні процесуальних можливостей суду. Висновок статті зводиться до того, що для викорінення
негативної практики у майбутньому адміністративним судам слід дотримуватись меж своєї діяльності.
Ключові слова: адміністративний суд, адміністративне судочинство, процесуальна діяльність адміністративного суду, судовий роз-
суд, процесуальний розсуд адміністративного суду, судова практика.

В статье исследуется практическая сторона реализации процессуальной деятельности административного суда при проверке адми-
нистративного усмотрения субъектов публичной администрации. Автор анализирует актуальную судебную практику административных
судов, определяет проблемы, которые встречаются на практике при осуществлении процессуальных возможностей суда. Вывод статьи
сводится к тому, что для искоренения негативной практики в будущем административным судам следует придерживаться границ своей
деятельности.
Ключевые слова: административный суд, административное судопроизводство, процессуальная деятельность административного
суда, судебное усмотрение, процессуальное усмотрение административного суда, судебная практика.

The article explores the practical side of the implementation the processual activity of the administrative court at checking the administrative
discretion of the subjects of public administration. The author analyzes the current judicial practice of the administrative courts. The author identi-
fies the problems encountered in practice when exercising the processual possibilities of the court. The conclusion of the article is that in order to
eradication the negative practice in the future the administrative courts should adhere to the limits of their activity.
Key words: administrative court, administrative proceedings, processual activity of the administrative court, judicial discretion,
processual discretion of the administrative court, judicial practice.

Постановка проблеми. Діяльність суду полягає у
здійсненні процесуальних дій, передбачених процесуаль-
них законодавством повноважень з метою вирішення су-
дового спору, конфлікту, що виник між сторонами спору.
Повноваження суду реалізуються судом шляхом активно-
го використання права на розсуд, інакше кажучи здійснен-
ня судового розсуду (або процесуального розсуду суду, су-
дової дискреції чи дискреційних повноважень судді). Слід
констатувати, що даний інститут ще не набув належного
розвитку так, як і адміністративний розсуд. Зазначене є
наслідком й того, що позиції вчених-адміністративістів
на юридичну природу судового розсуду розділились на:
1) заперечення сутності судової дискреції та 2) визнання
існування судового розсуду [1, с. 17, 19]. Не вдаючись до
дискусії з цього приводу, в даному випадку правильним
буде дотримання погляду, що існування судового розсуду
беззаперечне. Зазначена позиція ґрунтується на тому, що
сутністю судочинства є реалізація окремих процесуальних
дій, об’єднаних єдиною метою – правильним вирішенням
спору. Кожна з процесуальних дій полягає у застосуванні
правової норми, зміст якої не завжди може бути визначено
достатньо чітко та прямо, що спонукає суд до використан-
ня норми права у самостійно обраний спосіб.
Стан наукового дослідження. Дослідженню та ана-
лізу судового розсуду приділяли увагу вчені-адміністра-
тивісти: А. Барак, В. М. Бевзенко, О. В. Константий,
Р. П. Куфтирєв, Г. П. Мельник, К. Рейтенайер, М. Б. Рісний,
М. Д. Савченко, О. І. Сеньків, Ю. О. Тихомиров та інші.
Метою статті є дослідження та аналіз процесуальної
діяльності адміністративного суду при перевірці адмі-
ністративного розсуду суб’єктів публічної адміністрації
через призму актуальної судової практики. Водночас,
важливим аспектом є визначення проблем, що зустріча-
ються на практиці при реалізації процесуальної діяль-
ності суду.
Виклад основного матеріалу. Існування проце-
суального розсуду суду залежить від наявності під-
став – об’єктивно існуючих елементів правової системи,
які обумовлюють можливість вибору одного варіанту се-
ред юридично дозволених [2, с. 85]. Такими причинами
(підставами), що продукують розсуд, є колізії права, про-
галини у законодавстві, відносна визначеність правових
норм (неоднозначне трактування положень законодав-
ства). Зазначені підстави спонукають суд до застосування
розсуду у своїй діяльності. Слід зазначити, що застосу-
вання судового розсуду є раціональним, оскільки полег-
шує ведення судового процесу в цілому, адже з огляду на
різноманітність та унікальність справ недоцільним та фак-
тично неможливим було б визначення на законодавчому
рівні всіх варіантів поведінки (дій та рішень) суду при ви-
рішенні конкретної адміністративної справи.
Розглянемо практичну сторону здійснення адміністра-
тивним судом першої інстанції своєї процесуальної діяль-
ності при перевірці адміністративного розсуду суб’єктів
публічної адміністрації й встановимо, які проблеми при
здійсненні процесуальних можливостей суду зустрічають-
ся на практиці.
Так, судова практика засвідчує, що у справах, де відпо-
відачем виступають суб’єкти владних повноважень, судом
визначається їх обов’язок довести наявність обставин,
за яких їх рішення є правомірним.
У постанові Херсонського окружного адміністратив-
ного суду від 02.12.2016 року у справі № 821/1546/16 [3]
з цього приводу зауважено наступне: «В адміністратив-
ному судочинстві діє принцип офіційності, який полягає
в активній позиції суду щодо з’ясування всіх обставин
у справі. Обов’язок щодо доведення правомірності сво-
го рішення, дії чи бездіяльності покладається на суб’єкта
владних повноважень, якщо він як відповідач заперечує
адміністративний позов. Суб’єкт владних повноважень
повинен подати суду всі наявні у нього документи та ма-
теріали, які можуть бути використані як докази у справі.
У разі невиконання цього обов’язку суд вимагає названі
документи та матеріали, а якщо такі приписи відповідач

269
№ 5 2017
♦
без поважних причин не виконує, то «суд вирішує справу
на основі наявних доказів»
У зазначеному судовому рішенні вказано одразу два
прояви активної ролі суду: – необхідність з’ясування всіх
обставин у справі; – пошук доказової бази правової по-
зиції суб’єкта владних повноважень при сприянні такого
суб’єкта чи за власною ініціативою суду.
Іншим, більш конкретним прикладом, що розкриває
активну роль суду шляхом визначення обставин, які необ-
хідно встановити для вирішення справи по суті, є поста-
нова Бородянського районного суду Київської області від
29.11.2016 року у справі № 360/2031/16-а [4]. Основним
критерієм для вирішення цієї справи було з’ясування міс-
ця проживання особи, а саме чи належить така місцевість
до території зони посиленого радіоекологічного контр-
олю – тобто встановлення обставин, які б засвідчували
статус місцевості, де проживала особа. Встановлення
даної обставини відігравала основоположну роль, адже
на цьому ґрунтувалось подальше рішення суду щодо задо-
волення позову в частині визнання протиправним рішен-
ня суб’єкта владних повноважень про відмову у прийнятті
документів і видачі посвідчення постраждалого від аварії
на Чорнобильській атомній електростанції.
Із аналізу актуальної судової практики адміністратив-
них судів вбачається, що витребування доказів судом може
стосуватись як сторін спору, третіх осіб, так і осіб, що є
розпорядниками інформації.
Як приклад реалізації активної процесуальної ді-
яльності адміністративних судів варто зазначити ухва-
лу Чернівецького окружного адміністративного суду від
04.01.2017 року у справі №824/1083/16-а [5], якою в по-
рядку підготовки справи до судового розгляду витребу-
вано з податкової інспекції докази вручення податкового
повідомлення-рішення, у зв’язку з чим встановлено строк
для їх подання до суду.
За необхідності адміністративний суд може вимагати
докази й у осіб, які не є учасниками судового процесу,
не залучаються в якості третьої особи, проте у зв’язку
з тим, що вони є розпорядниками інформації, суд наді-
лений таким правом. Зокрема, за ухвалою Вінницького
окружного адміністративного суду від 27.12.2016 у спра-
ві №802/2190/16-а [6] з метою всебічного та об’єктивного
розгляду справи, суд дійшов висновку про необхідність
вимоги від Управління Держгеокадастру завірених ко-
пій витягів із Книги записів про державну реєстрацію
державного акту в частині реєстраційних записів щодо
реєстрації договорів оренди земельних ділянок, укладе-
них між юридичною особою та власниками земельних
ділянок.
Цікавою для обговорення є наступна позиція суду,
викладена в ухвалі Окружного адміністративного суду
м. Києва від 22.06.2016 року у справі 826/11416/16 за по-
зовом податкової інспекції до юридичних осіб про визна-
ння недійсним договору [7]. За результатами проведення
письмового провадження судом ухвалено: 1) витребувати
у співвідповідачів засвідчені копії укладеного між ними
договору, а також документів, якими підтверджується по-
вне виконання сторонами прийнятих на себе договірних
зобов’язань за вказаним договором; 2) зобов’язати керів-
ництво товариств організувати подання витребуваних до-
казів (або письмових пояснень із зазначенням причин не-
можливості їх подання із приєднанням засвідчених копій
відповідних підтверджуючих доказів); 3) у разі неподання
без поважних причин письмових доказів, що витребувані
судом, та неповідомлення причин їх неподання, суд може
постановити ухвалу про тимчасове вилучення цих доказів
для дослідження судом.
Із цього рішення зрозуміло, що витребування доказів
звернено не на самих співвідповідачів (сторін), а, скоріш,
на їх представників, які однак виступають в цій ситуації
від іменні та на захист юридичних осіб.
270
Найбільший інтерес в цій справі становить саме пи-
тання можливості прийняття судом ухвали про тимчасове
вилучення доказів. Тобто, задля вирішення справи по суті
і в разі відмови від добровільного надання доказів сторо-
нами, суд на власний розсуд вчиняє дії щодо забезпечення
обставин доказами. Фактично така ситуація є процесуаль-
ним примусом сторін у вже відкритому процесі до забез-
печення встановлення судом об’єктивної істини.
Однак дана практика є контраверсійною і застосову-
ється судом доволі нечасто. Більш поширеною є все-таки
практика із призупиненням провадження по справі до над-
ходження затребуваних доказів. Зокрема, в ухвалі Волин-
ського окружного адміністративного суду від 03.01.2017
у справі №803/1728/16 [8] необхідність зупинки прова-
дження по справі адміністративний суд обґрунтовує тим,
що з моменту скерування ухвали суду до виконання та
надходження до суду витребуваних доказів може пройти
значний час. Слушно зауважити, що за тою ж практикою
у зв’язку з надходженням витребуваних судом документів
провадження по справі, відновлюється та призначається
судове засідання.
Щодо витребування судом доказів у третіх осіб, то
таку практику можна розділити на дві категорії залежно
від їх статусу:
– витребування судом доказів у третіх осіб із самостій-
ними вимогами на предмет спору, що є логічним і послі-
довним з огляду на обов’язок суду встановити всі обстави-
ни і врахувати права та інтереси всіх учасників процесу;
– витребування судом доказів у третіх осіб без само-
стійних вимог, що також можливе й так само спрямоване
на всебічний розгляд справи із подальшим забезпечен-
ням прав та інтересів учасників. Як приклад зазначимо
ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від
17.10.2016 у справі №815/5297/16 [9], в якій судом ухвале-
но рішення про необхідність витребування додаткових до-
кументів у третьої особи без самостійних вимог на пред-
мет спору на стороні відповідача – Головного управління
Національної поліції для всебічного та об’єктивного роз-
гляду і вирішення справи.
Єдиною відмінністю між вказаними категоріями є
майновий інтерес, який відсутній у третіх осіб без само-
стійних вимог та наявний у третіх осіб із самостійними
вимогами на предмет спору.
Поряд із цим, Вищим адміністративним судом України
проведено узагальнення судової практики адміністратив-
них судів, й висловлено правовий висновок про те, що су-
дами не завжди враховуються положення процесуального
кодексу щодо дослідження доказів у сукупності. Зокрема,
практикується залишення позовної заяви без уваги для
усунення в позовних заявах недоліків за формальних під-
став, оскільки вказані недоліки, як правило, не є перешко-
дою для відкриття провадження у справі, внаслідок чого
ухвали скасовуються судами апеляційної та касаційної ін-
станцій і направляються до судів першої інстанції для ви-
рішення питання щодо продовження розгляду справ [10].
Узагальнення адміністративної судової практики за
період 2014 – 2016 років свідчить, що адміністративні
суди здебільшого відмовляють у задоволенні клопотан-
ня про вжиття заходів забезпечення позову, оскільки від-
сутні очевидні підстави вважати, що правам, свободам
та інтересам позивача може бути заподіяна шкода. При-
чина такої відмови також полягає й у тому, що висновки
щодо очевидності ознак протиправності дій та/чи безді-
яльності відповідачів можуть бути зроблені лише на під-
ставі дослідження поданих сторонами доказів у справі
у судовому засіданні.
Однак, у випадках існування очевидної небезпеки за-
подіяння шкоди правам та інтересам позивача, для від-
новлення яких необхідно буде докласти значних зусиль
та витрат, суд уповноважений вжити заходів забезпечення
адміністративного позову. Зокрема, ухвалою Окружного

адміністративного суду міста Києва від 27.01.2015 року
у справі № 826/1072/15 [11], залишеною без змін судом
апеляційної інстанції, задоволено клопотання позивача та
зупинено дію вимог Харківської митниці Державної фіс-
кальної служби України про сплату належної суми митних
платежів, окрім того, заборонено посадовим особам вчи-
няти будь-які дії, направлені на припинення приймання
від гаранта митними органами України фінансових гаран-
тій до моменту прийняття остаточного судового рішення
по справі.
Разом із тим, наявна й негативна судова практика щодо
застосування забезпечення адміністративного позову без
наявних на те правових підстав. Причиною існування
такої практики є залишення поза увагою судів того, що
умовами для забезпечення позову є ускладнення або не-
можливість захисту прав та інтересів осіб до вирішення
спору по суті. Зазначеної помилки припустився Гайсин-
ський районний суд Вінницької області, постановляючи
ухвалу від 04.08.2014 у справі №129/2130/14-а про необ-
хідність забезпечення позову шляхом зупинення дії рі-
шення суб’єкта владних повноважень та заборони секре-
тарю сільської ради звертатись до Верховної Ради України
з клопотанням про проведення дострокових виборів сіль-
ського голови [12]. Так, апеляційним адміністративним
судом скасовано зазначену ухвалу з посиланням на те, що
позивачем не обґрунтовано існування заподіяння шкоди
правам, свободам та інтересам, заявлене клопотання є
безпідставним й необґрунтованим, оскільки базується ви-
ключно на припущеннях [13].
У випадках необхідності заслуховування сторони чи
третьої особи у справі особисто адміністративний суд
зобов’язує з’явитись таких осіб до судового засідання.
Вимога обов’язкової явки учасників судового процесу
до суду засвідчується в ухвалах про відкриття прова-
дження або про призначення попереднього судового за-
сідання. Варіації щодо застосування судом такої проце-
суальної дії доволі різноманітні, вона може стосуватись
позивача, відповідача, співпозивачів, співвідповідачів,
третіх осіб з чи без самостійних вимог на предмет спо-
ру, декількох сторін. Водночас, виклик обох сторін є най-
частішим явищем. У своїй більшості вимога суду щодо
явки осіб до судового засідання носить рекомендаційний
характер, адже враховуючи положення ст. 128 КАС Укра-
їни 2005 року [14] відсутність на засіданні суду осіб, які
беруть участь у справі, в загальному порядку не є пере-
шкодою для розгляду та вирішення справи за наявними
у ній доказами.
З аналізу судової практики також вбачається, що час-
тими порушеннями, які допускають суди перших інстан-
цій, є неправильне застосування пунктів 2 та 4 ч. 1 ст. 157
КАС України 2005 року щодо прийняття відмови пози-
вача від адміністративного позову та щодо закриття про-
вадження у справі за наявності судового рішення з того
ж спору, між тими ж сторонами. До обов’язкових повно-
важень суду входить з’ясування, чи існує тотожний позов
поданому позову, тобто чи збігаються предмет, сторони та
підстави позову. Відмінність в одному із вказаних елемен-
тів надає право зацікавленим особам звертатись із новими
позовами для захисту своїх прав та інтересів. Таким чи-
ном, такий позов не є тотожним і не може бути підста-
вою для закриття провадження по справі. Вказане підкрі-
плюється останньою судовою практикою, наприклад, суд
апеляційної інстанції в одній із адміністративних справ,
скасовуючи судове рішення окружного адміністративно-
го суду, своє судове рішення мотивує наступним: «Отже,
зазначена правова норма передбачає три самостійні озна-
ки для відмови у відкритті провадження у справі, а саме,
наявність судового рішення, якщо: спір у такій справі ви-
ник між тими самими сторонами; спір у справі стосується
одного й того самого предмету; позов у справі заявлений
із тих самих підстав. Відсутність хоча б однієї з названих
271
Порівняльно-аналітичне право
♦
ознак виключає можливість вирішення питання про від-
мову у відкритті провадження у справі» [15].
Висновки. Аналіз судової практики в адміністра-
тивних справах обґрунтовує висновок щодо того, що
адміністративний суд, здійснюючи свою діяльність у су-
довому процесі, відіграє активну роль для встановлення
об’єктивної істини, на відміну від судів господарської та
цивільної юрисдикцій. Вся ця діяльність направлена на
повне та всебічне дослідження фактичних обставин спра-
ви з метою справедливого вирішення спору між сторона-
ми. Однак на оцінку суду можуть впливати різноманітні
чинники, такі як ненадання належних доказів стороною
в обґрунтування своєї позиції або доведення суб’єктом
публічної адміністрації законності та правильності своєї
позиції тощо. Такі фактори в поєднанні з активною ді-
яльністю адміністративного суду можуть спричиняти
відхилення від належного з’ясування обставин справи та
встановлення істини у спорі, в результаті чого сумнівною
може виявитись якість прийнятого судового рішення. На
практиці ці проблеми проявляються у наступному [16]:
По-перше, активна позиція судді щодо офіційного
з’ясування обставин справи спрямована на покладення
обов’язку надання відповідних підтверджуючих докумен-
тів своєї невинності на позивача (фізичну чи юридичну
особу), а не на суб’єкта владних повноважень, які відпо-
відно до положень ст. 71 КАС України 2005 року та ст. 77
КАС України 2017 року [17] зобов’язані довести право-
мірність свого рішення, дій чи бездіяльності.
Про даний факт свідчить наявність значної судової
практики, з якої вбачається, що суб’єкт владних повно-
важень інколи навіть не вважає за необхідне з’явитись до
судового засідання, надати письмові пояснення по суті
спору або ж необізнаний в обставинах справи, що розгля-
дається тощо.
Існування такої політики при вирішенні справ поясню-
ється декількома аспектами:
– відсутність інтересу чи незацікавленість суб’єктів
публічної адміністрації у позитивному вирішенні справи;
– усталена практика щодо надання переваги інтересам
суб’єктів публічної адміністрації над приватними особами
(фізичними чи юридичними);
– наявність практики судів вищої інстанції щодо на-
правлення справи на новий розгляд із метою витребу-
вання додаткових доказів для повноцінного вивчення та
з’ясування усіх обставин справи.
По-друге, використання принципу офіційності стало
прикриттям для ігнорування судами меж предмету дока-
зів, у зв’язку з чим виник підхід щодо безкінечного до-
слідження усієї доказової бази та усіх можливих обставин
справи, за відсутності фактичної необхідності такого до-
слідження. У такому випадку суд фактично шукає підставу
та правову норму, яку особа могла порушити, що призво-
дить до перевищення судом своїх повноважень та виходу
за межі заявлених вимог.
По-третє, на практиці втратили сенс критерії оціню-
вання доказів, оскільки непоодинокими стали випадки, за
яких суддя ігнорує прямі докази на підтвердження тих чи
інших обставин, такі як первинні документи, ставлячи під
сумнів їх дійсність та законність й інкримінуючи їх під-
робку. Водночас, поза увагою суду залишається той факт,
що недійсність таких доказів слід встановлювати окремим
судовим рішенням, а згідно з положеннями ст. 70 КАС
України 2005 року та ст.74 КАС України 2017 року обста-
вини, які за законом повинні бути підтверджені певними
засобами доказування, не можуть підтверджуватись нія-
кими іншими засобами. Часто така форма порушення ак-
тивно існує у податкових спорах, зокрема, при доказуван-
ні, що товар/послуги фактично були надані контрагенту й
настали реальні наслідки за угодою, що була укладена між
товариствами. Однак, позиція Вищого адміністративного
суду України зводиться до іншого. Так, касаційним судом
№ 5 2017
♦

зауважено, що «лише встановлення в ході судового розгля- розгляду справи, на превеликий жаль, не завжди спрямо-
ду факту узгодженості дій платників податків із недобро- вані на полегшення позивачу – приватній особі зібрати
совісним постачальником … може слугувати підставою необхідні докази для належного та справедливого розгля-
для висновку про неправомірне формулювання податко- ду справи щодо перегляду законності адміністративного
вого кредиту та валових витрат.» [18]. розсуду суб’єкта публічної адміністрації. Для викорінення
Відтак, можна стверджувати про те, що наявні про- такої практики у майбутньому адміністративним судам
блеми правозастосування і саме діяльність суду в процесі слід дотримуватись меж своєї діяльності.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Сеньків О. І. Судовий розсуд в адміністративному судочинстві: дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / О.І. Сеньків. – К.; Ірпінь :
Нац. ун-т держ. податк. служби України, 2012. – 250 с.
2. Рісний М. Б. Правозастосувальний розсуд у юридичній практиці (загальнотеоретичне дослідження) / М. Б. Рісний // Праці Львів-
ської лабораторії прав людини і громадянина Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Ака-
демії правових наук України / Редкол.: П. М. Рабинович (гол. ред.) та ін. – Серія 1. – Дослідження та реферати. - Випуск 16. – Львів,
2007. – 192 с.
3. Постанова Херсонського окружного адміністративного суду від 02 грудня 2016 року у справі № 821/1546/16 // Єдиний державний
реєстр судових рішень [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/63131206.
4. Постанова Бородянського районного суду Київської області від 29 листопада 2016 у справі № 360/2031/16-а // Єдиний державний
реєстр судових рішень [Електронний ресурс] . – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/63118272.
5. Ухвала Чернівецького окружного адміністративного суду від 04 січня 2017 у справі №824/1083/16-а // Єдиний державний реєстр
судових рішень [Електронний ресурс] . – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/63905320.
6. Ухвала Вінницького окружного адміністративного суду від 27 грудня 2016 у справі №802/2190/16-а // Єдиний державний реєстр
судових рішень [Електронний ресурс] . – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/63880448.
7. Ухвала Окружного адміністративного суду м. Києва від 22 червня 2016 у справі 826/11416/16 // Єдиний державний реєстр судових
рішень [Електронний ресурс] . – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/61574307.
8. Ухвала Волинського окружного адміністративного суду від 03 січня 2017 у справі №803/1728/16 // Єдиний державний реєстр судо-
вих рішень [Електронний ресурс] . – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/63904576.
9. Ухвала Одеського окружного адміністративного суду від 17 жовтня 2016 у справі №815/5297/16 // Єдиний державний реєстр судо-
вих рішень [Електронний ресурс] . – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/62074805.
10. Довідка про результати узагальнення практики застосування адміністративними судами першої інстанції глав 1–4 розділу III
Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду та вирішення адміністративних справ: Постанова Пленуму Вищого адмі-
ністративного суду України від 29.09.2016 №14 // Верховна Рада України офіційний веб-портал [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0014760-16.
11. Ухвала Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 січня 2015 у справі №826/1072/15 // Єдиний державний реєстр судо-
вих рішень [Електронний ресурс] . – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/42463335.
12. Ухвала Гайсинського районного суду Вінницької області від 04 серпня 2014 у справі №129/2130/14-а // Єдиний державний реєстр
судових рішень [Електронний ресурс] . – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/40357255.
13. Ухвала Вінницького апеляційного адміністративного суду від 17 вересня 2014 року у справі №129/2130/14-а // Єдиний державний
реєстр судових рішень [Електронний ресурс] . – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/40684426.
14. Кодекс адміністративного судочинства України від 06 липня 2005 року № 2747-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2005. –
№ 35, / 35 - 36, 37 /. – Ст. 1358.
15. Ухвала Одеського апеляційного адміністративного суду від 29 червня 2017 року у справі №815/1894/17 // Єдиний державний
реєстр судових рішень [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/67482269#.
16. Шемяткин А. Нечастные принципы: используя принцип официального выяснения всех обстоятельств дела, украинские суды
вместо защиты частного лица проповедуют процессуальный нигилизм / А. Шемяткин // Юридическая практика. – 2015. – № 13(901). –
С. 16.
17. Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу
адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів: Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIІI // Верховна Рада
України [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2147-19.
18. Постанова Вищого адміністративного суду України від 19 жовтня 2016 року у справі №К/800/13045/16 // Єдиний державний реєстр
судових рішень [Електронний ресурс] . – Режим доступу : http://reyestr.court.gov.ua/Review/62132791.

272
 Порівняльно-аналітичне право
♦

УДК 342.951(477):37(4–6 ЄС)

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ОСВІТНЬОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНИ

З УРАХУВАННЯМ ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ

ADMINISTRATIVE AND LEGAL REGULATION OF EDUCATIONAL ACTIVITY OF UKRAINE

WITH CONSIDERATION OF EUROPEAN STANDARDS

Тимчак В.В.,
кандидат юридичних наук,
доцент кафедри адміністративного, фінансового та інформаційного права
ДВНЗ «Ужгородський національний університет»
Лошак О.С.,
магістр юридичного факультету
ДВНЗ «Ужгородський національний університет»
Стаття присвячена висвітленню сутності та змісту поняття «освіта» в адміністративно-правовому напрямі. Проаналізовано підходи
різних учених до визначення «освіти», а також досліджено появу нового типу освіти – «освіта для сталого розвитку». Автор акцентує
увагу на розкритті змісту поняття «освіта для сталого розвитку» в контексті адміністративно-правового регулювання.
Ключові слова: освіта, сталий розвиток, навчання, адміністративно-правове регулювання, самоосвіта, практична діяльність.

Статья посвящена освещению сущности и содержания понятия «образование» в административно-правовом направлении. Проана-
лизированы подходы различных ученых к определению «образования», а также исследовано появление нового типа образования – «об-
разование для устойчивого развития». Автор акцентирует внимание на раскрытии содержания понятия «образование для устойчивого
развития» в контексте административно-правового регулирования.
Ключевые слова: образование, устойчивое развитие, обучение, административно-правовое регулирование, самообразование,
практическая деятельность.

The article is devoted to the clarification of the essence and content of the concept of “education” in the administrative-legal direction. The
approaches of different scholars to the definition of “education” are analyzed, as well as the emergence of a new type of education – “education
for sustainable development”. The author focuses on the disclosure of the concept of “education for sustainable development” in the context of
administrative-legal regulation.
Key words: education, sustainable development, training, administrative-legal regulation, self-education, practical activity.

Постановка проблеми. Дослідження адміністратив- загальної середньої, чи то вищої, чи то професійно-тех-

но-правового регулювання освітньої діяльності України з
урахуванням європейського досвіду, у контексті розвитку
ідей сталого розвитку щодо появи нового типу освіти –
«освіта для сталого розвитку» (Education for Sustainable
Development).
Стан опрацювання. Питання організації та розви-
тку галузі освіти вивчають наукові установи Національ-
ної академії наук України, Національної академії право-
вих наук України, галузеві науково-дослідні інститути та
вищі навчальні заклади, а також такі вчені, як: М. Ануф-
рієв, О. Бандурка, Т. Боголіб, М. Головатий, О. Грішнова,
Б. Данилишин, В. Журавський, І. Каленюк, В. Конопльов,
В. Кремень, М. Курко, В. Луговий, С. Ніколаєнко, Т. Обо-
ленська, О. Падалка, С. Пєтков, О. Сидоренко, С. Сіропол-
ко, В. Тюріна, О. Федоренко, Т. Фінікова, Р. Шаповал та ін.
Водночас варто визнати, що у вітчизняній юридичній
літературі мають місце поки що початкові спроби дослі-
дження адміністративно-правового регулювання діяль-
ності освіти України з урахуванням європейського досвіду.
Метою статті є подальше теоретичне розроблення
сутності адміністративно-правового регулювання освіт-
ньої діяльності України з урахуванням європейського до-
свіду, у контексті розвитку ідей сталого розвитку щодо
появи нового типу освіти – «освіта для сталого розвитку»
(Education for Sustainable Development).
Виклад основного матеріалу. Важливим чинником,
на якому ґрунтується адміністративно-правове регулюван-
ня освіти в Україні, що здійснюється державою, є засади,
які покладено в основу процесу здобуття особою освіти.
Загалом ці засади можна поділити на загальні, які вста-
новлені законодавством та є необхідними і невід’ємними
в процесі здобуття освіти, наприклад – демократизм, гу-
манізм, взаємоповага між націями, і на спеціальні, до
яких варто віднести саме адміністративно-правові засади,
оскільки здобуття громадянами освіти, неважливо, чи то
нічної, є процесом, який тісно пов’язаний із відносинами
держава – громадянин, тобто, простіше кажучи, з адміні-
стративно-правовими відносинами [1].
У Резолюції Генеральної Асамблеї Організації
Об’єднаних Націй (далі – ООН) щодо Десятиріччя гра-
мотності було проголошено, що «загальна грамотність,
по суті, сама забезпечує можливості для сталого розвитку,
миру та демократії».
Якісна освіта є необхідною (але недостатньою) умо-
вою забезпечення сталого розвитку суспільства. За до-
помогою освіти можна прищеплювати цінності, навчати
поведінці та стилю життя, які необхідні для забезпечення
сталого майбутнього. Освіта має бути початковим елемен-
том трансформації суспільства до сталого розвитку, який
буде забезпечувати потреби людства в можливостях вті-
лювати свої уявлення про такий розвиток у реальність.
Вона повинна не тільки надавати наукові та технічні зна-
ння, а й забезпечувати відповідну мотивацію, пояснювати
та здійснювати соціальну підтримку для формування на-
вичок і їх використання.
Отже, універсальний характер ідей сталого розвитку
та відповідні міжнародні угоди привели до появи нового
типу освіти – «освіта для сталого розвитку» (Education for
Sustainable Development), або «освіта в інтересах сталого
розвитку» (далі – ОСР). Очевидно,що головна причина
появи ОСР – це усвідомлення необхідності змін в освітній
парадигмі з метою подальшого сталого розвитку суспіль-
ства, економіки та навколишнього середовища [2].
Сталий розвиток – це планетарна стратегія, покликана
впроваджуватися на національних і регіональних рівнях,
оскільки кожна нація і кожна держава несуть свою частку
відповідальності за спільне майбутнє людства.
В Україні поширюється розуміння того, що розбудова
ОСР має сприяти становленню нового складу мислення,
за якого всі соціально-економічні та соціально-екологічні

273
№ 5 2017
♦
процеси й явища мають розглядатися з урахуванням прин-
ципів сталості й обережності. Оцінка адміністративно-
правового регулювання діяльності України з такої позиції
має відображатися у вчинках, соціальних стратегіях і про-
ектах їх реалізації.
Ст. 3 Закону України «Про вищу освіту» визначила
таку державну політику у сфері вищої освіти: сприяння
сталому розвитку суспільства шляхом підготовки конку-
рентоспроможного людського капіталу та створення умов
для освіти протягом життя [3].
15 вересня 2017 р. Кабінет Міністрів України (далі –
КМУ) представив доповідь «Цілі сталого розвитку: Укра-
їна», яка визначає базові показники для досягнення Цілей
сталого розвитку (далі – ЦСР). У доповіді представлені
результати адаптації 17 глобальних ЦСР з урахуванням
специфіки національного розвитку.
ЦСР, яких сьогодні дотримуються всі країни світу,
встановлюють власні показники розвитку і включають
17 цілей і 169 конкретних завдань. Перелік ЦСР був офі-
ційно затверджений на засіданнях Генеральної Асамблеї
ООН наприкінці вересня 2015 р.
Більш детально варто проаналізувати четверту ціль
сталого розвитку, а саме «Якісна освіта», в аспекті націо-
нального законодавства.
Глобальні ЦСР якісної освіти які були затверджені
2015 р. на саміті ООН із питань сталого розвитку.
Ціль 4. Забезпечення всеохоплюючої і справедливої
якісної освіти та заохочення можливості навчання впро-
довж усього життя для всіх, а саме:
4.1. До 2030 р. забезпечити, щоб всі дівчатка і хлоп-
чики завершували здобуття безкоштовної, рівноправної
та якісної початкової та середньої освіти, що дозволяє до-
могтися затребуваних і ефективних результатів навчання.
Дане право забезпечується в Україні Конституцією Укра-
їни, де в ст. 53 зазначено, що кожен має право на освіту
[4]. Повна загальна середня освіта є обов’язковою, ст. 3
Закону України «Про освіту» визначено, що кожен має
право на якісну та доступну освіту. Право на освіту вклю-
чає право здобувати освіту впродовж усього життя, право
на доступність освіти, право на безоплатну освіту у ви-
падках і порядку, визначених Конституцією та законами
України. В Україні створюються рівні умови доступу до
освіти. Ніхто не може бути обмежений у праві на здобуття
освіти. Право на освіту гарантується незалежно від віку,
статі, раси, стану здоров’я, інвалідності, громадянства,
національності, політичних, релігійних чи інших переко-
нань, кольору шкіри, місця проживання, мови спілкуван-
ня, походження, соціального і майнового стану, наявності
судимості, а також інших обставин та ознак [3].
4.2. До 2030 р. забезпечити всім дівчаткам і хлопчикам
доступ до якісних систем розвитку, догляду та дошкільно-
го навчання дітей молодшого віку, щоб вони були готові
до здобуття початкової освіти. Ст. 52 Конституції України
визначає, що діти рівні у своїх правах незалежно від по-
ходження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи
поза ним, а ст. 4 Закону «Про освіту» передбачено забезпе-
чення права на безоплатну освіту, держава забезпечує без-
оплатність дошкільної освіти, а також гарантує право на
безоплатну освіту для здобувачів дошкільної та повної за-
гальної середньої освіти. Також варто наголосити на тому,
що ст. 9 Закону «Про освіту» визначила такий термін, як
«сімейна (домашня) форма здобуття освіти» – це спосіб
організації освітнього процесу дітей самостійно їхніми
батьками для здобуття формальної (дошкільної, повної за-
гальної середньої) та/або неформальної освіти [5].
4.3. До 2030 р. забезпечити для всіх жінок і чоловіків
рівний доступ до недорогої та якісної професійно-техніч-
ної та вищої освіти, зокрема й університетської освіти.
Конституційною гарантією є ст. 53 Конституції України,
де зазначено, що кожен має право на освіту. Повна загаль-
на середня освіта є обов’язковою. Держава забезпечує до-
274
ступність і безоплатність дошкільної, повної загальної се-
редньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних
і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної,
повної загальної середньої, позашкільної, професійно-
технічної, вищої та післядипломної освіти, різних форм
навчання; надання державних стипендій і пільг учням і
студентам. Громадяни мають право безоплатно здобути
вищу освіту в державних і комунальних навчальних за-
кладах на конкурсній основі.
Ст. 4 Закону України «Про освіту» вказує на те, що
право на безоплатну освіту забезпечується:
– для здобувачів дошкільної та повної загальної серед-
ньої освіти – за рахунок розвитку мережі закладів осві-
ти всіх форм власності та їх фінансового забезпечення
встановленим законодавством порядком і в обсязі, до-
статньому для забезпечення права на освіту всіх громадян
України, іноземних громадян і осіб без громадянства, які
постійно або тимчасово проживають на території України;
– для здобувачів позашкільної, професійної (профе-
сійно-технічної), фахової передвищої та післядиплом-
ної освіти – у закладах освіти чи інших суб’єктів освіт-
ньої діяльності за рахунок фінансування з державного
та/або місцевого бюджетів встановленим законодавством
порядком;
– для здобувачів вищої освіти – у закладах освіти
за рахунок фінансування з державного та/або місцевого
бюджетів встановленим законодавством порядком.
Держава гарантує всім громадянам України й іншим
особам, які перебувають в Україні на законних підставах,
право на безоплатне здобуття повної загальної середньої
освіти відповідно до стандартів освіти.
Держава гарантує безоплатне забезпечення підручни-
ками (зокрема й електронними), посібниками всіх здобу-
вачів повної загальної середньої освіти та педагогічних
працівників встановленим Кабінетом Міністрів України
порядком [5].
Також у ст. 4 Закону України «Про вищу освіту» зазна-
чено, що кожен має право на вищу освіту.
Громадяни України мають право безоплатно здобувати
вищу освіту в державних і комунальних закладах вищої
освіти на конкурсній основі відповідно до стандартів ви-
щої освіти, якщо певний ступінь вищої освіти громадянин
здобуває вперше за кошти державного або місцевого бю-
джету.
4.4. До 2030 р. істотно збільшити число молодих і до-
рослих людей, які володіють затребуваними навичками,
зокрема й професійно-технічними навичками, для працев-
лаштування, отримання гідної роботи та занять підприєм-
ницькою діяльністю. В Україні також на разі чинний Закон
«Про професійно-технічну освіту», який забезпечує гро-
мадянам України, а також іноземцям і особам без грома-
дянства, що перебувають в Україні на законних підставах,
право на здобуття професійно-технічної освіти відповід-
но до їх покликань, інтересів і здібностей, перепідготовку
та підвищення кваліфікації.
4.5. До 2030 р. ліквідувати ґендерну нерівність у сфері
освіти і забезпечити рівний доступ до освіти та професій-
но-технічної підготовки всіх рівнів для уразливих груп
населення, зокрема, інвалідів, представників корінних на-
родів і дітей, які перебувають в уразливому становищі.
4.6. До 2030 р. забезпечити, щоб всі молоді люди і
значна частка дорослого населення як чоловіків, так і жі-
нок, вміли читати, писати і рахувати. Тут можна вказати
на ст. 53 Конституції України, яка містить норму, що по-
вна загальна середня освіта є обов’язковою.
4.7. До 2030 р. забезпечити, щоб усі учні здобували зна-
ння і навички, необхідні для сприяння сталому розвитку,
зокрема й шляхом навчання з питань сталого розвитку та
сталого способу життя, прав людини, ґендерної рівності,
пропаганди культури миру та ненасильства, громадянства
світу й усвідомлення цінності культурного різноманіття

і вкладу культури в сталий розвиток. Ст. 3 Закону Украї-
ни «Про вищу освіту» визначила, що державна політика
у сфері вищої освіти ґрунтується на принципі сприяння
сталому розвитку суспільства шляхом підготовки конку-
рентоспроможного людського капіталу та створення умов
для освіти протягом життя.
4.a. Створювати й удосконалювати навчальні заклади,
що враховують інтереси дітей, особливі потреби інвалі-
дів і ґендерні аспекти, та забезпечити безпечне, вільне
від насильства і соціальних бар’єрів і ефективне серед-
овище навчання для всіх. Закон України «Про освіту» пе-
редбачив у структурі освіти такі нововведення, як освіта
осіб з особливими освітніми потребами. У ст. 19 визна-
чено, що органи державної влади й органи місцевого са-
моврядування створюють умови для забезпечення прав
і можливостей осіб з особливими освітніми потребами
для здобуття ними освіти на всіх рівнях освіти з ураху-
ванням їхніх індивідуальних потреб, можливостей, зді-
бностей та інтересів.
А також введене таке поняття, як «інклюзивне навчан-
ня». Заклади освіти за потреби утворюють інклюзивні
та/або спеціальні групи і класи для навчання осіб з осо-
бливими освітніми потребами. Передбачено, що в разі
звернення особи з особливими освітніми потребами або
її батьків така група або клас утворюється обов’язково.
Заклади освіти зі спеціальними й інклюзивними групами
і класами створюють умови для навчання осіб з особли-
вими освітніми потребами відповідно до індивідуальної
програми розвитку та з урахуванням їхніх індивідуальних
потреб і можливостей.
4.b. До 2020 р. значно збільшити в усьому світі кіль-
кість стипендій, які надаються країнам, що розвива-
ються, особливо найменш розвиненим країнам, малим
острівним державам, що розвиваються, й африканським
країнам, для здобуття вищої освіти, зокрема й професій-
но-технічної освіти та навчання з питань інформацій-
но-комунікаційних технологій, технічні, інженерні та
наукові програми, у розвинених країнах та інших краї-
нах, що розвиваються. На даному етапі розвитку освіти
Міністерство фінансів та Міністерство освіти сприйняло
недоречно дану ціль сталого розвитку освіти, оскільки
2016 р. Верховною Радою України (далі – ВРУ) за по-
данням КМУ законопроекту № 5130 було вилучено з ре-
дакції Закону України «Про вищу освіту» норму, яка
забезпечувала, що не менше 75% студентів державного
замовлення мали право на отримання стипендій, зараз
даний відсоток скорочений до 45% і закріплений тіль-
ки постановою Міністерства освіти, а не Законом «Про
вищу освіту», що спрощує процедуру зміни даного від-
сотка в менший бік за бажанням Міністерства фінансів і
Міністерства освіти України.
4.c. До 2030 р. значно збільшити кількість кваліфіко-
ваних учителів, зокрема й шляхом міжнародного співро-
бітництва в підготовці вчителів у країнах, що розвива-
ються, особливо в найменш розвинених країнах і малих
острівних державах, що розвиваються. Так, ст. 58 Закону
«Про освіту» визначила, що на посади педагогічних пра-
цівників приймаються особи, фізичний і психічний стан
яких дозволяє здійснювати педагогічну діяльність, та які
мають освітню та/або професійну кваліфікацію, що відпо-
відає встановленим законодавством, зокрема й професій-
ним стандартом (за наявності), кваліфікаційним вимогам
до відповідних посад педагогічних працівників [6].
У доповіді «Цілі сталого розвитку: Україна» за ли-
пень 2017 р. наведено результати адаптації 17 глобаль-
них ЦСР з урахуванням специфіки національного розви-
тку України.
Відповідно до даної доповіді, основними цілями якіс-
ної освіти було визначено забезпечення доступності якіс-
ної шкільної освіти для всіх дітей і підлітків, доступності
якісного дошкільного розвитку для всіх дітей, доступності
275
Порівняльно-аналітичне право
♦
професійної освіти; підвищення якості вищої освіти та за-
безпечення її тісного зв’язку з наукою; сприяня формуван-
ню в країні міст освіти та науки; збільшення поширеності
серед населення знань і навичок, необхідних для отриман-
ня гідної роботи та підприємницької діяльності; ліквідація
ґендерної нерівності серед шкільних учителів; створення
в школах сучасних умов навчання, зокрема й інклюзивно-
го, на основі інноваційних підходів.
Розглядаючи питання адміністративно-правового ре-
гулювання діяльності освіти України з урахуванням євро-
пейського досвіду, варто звернути особливу увагу на ство-
рення нормативно-правової бази розвитку в Україні ОСР,
передусім варто враховувати, що концепція ОСР ще пере-
буває на стадії формування та базується на таких загаль-
них принципах (ЮНЕСК0. 2003 р.):
– загальності та безперервності освіти;
– міждисциплінарного підходу;
– взаємодії викладача й учня, навчання за допомогою
досвіду та творчості.
Основою ОСР є загальність навчання, всебічна під-
тримка державою та суспільством, суміщення навчання
з вихованням, а також інтеграція досягнень усіх сучасних
галузей знань.
Згідно з документами ЮНЕСКО, основними компо-
нентами ОСР можна вважати: освіту (навчання); підготов-
ку та перепідготовку кадрів; напрацювання навичок; фор-
мування системи цінностей і виховання; інформування
та просвіту населення.
Водночас особливу увагу варто приділяти завданням
сталого розвитку, що має сприяти:
– розумінню поняття сталості розвитку в соціальному,
економічному й екологічному аспектах;
– поліпшенню якості життя;
– зниженню ризиків.
Політики та практики в галузі освіти, державні органи
та неурядові організації, з урахуванням європейського до-
свіду, підкреслюють такі головні принципи ОСР:
– єдність загальної, професійної, екологічної, еконо-
мічної та соціальної освіти;
– спадкоємність програм різних рівнів («вертикальні
зв’язки»);
– взаємозв’язок з іншими програмами та програмами
одного рівня («горизонтальні зв’язки»);
– адаптивність;
– врахування місцевих особливостей;
– різноманітність форм і методів;
– зв’язок із практичною діяльністю.
Відповідно до викладеного розуміння ОСР як склад-
ника національної системи освіти загалом, розглянемо ін-
ституціональні засади української системи освіти.
Основні напрями державної політики в контексті
адміністративно-правового регулювння діяльності освіти
України визначені:
– Конституцією України (1996 р.) та Законом України
«Про освіту» (2017 р.); низкою законів про окремі сектори
освіти, зокрема, «Про дошкільну освіту» (2001 р.), «Про
загальну середню освіту» (1999 р.), «Про позашкільну
освіту» (2000 р.), «Про професійно-технічну освіту»
(1998 р.), «Про вищу освіту» (2014 р.); постановами Ка-
бінету Міністрів України, які визначають окремі механіз-
ми реалізації державної політики в галузі освіти, зокрема,
«Про затвердження Положення про освітньо-кваліфіка-
ційні рівні (ступеневу освіту)» (1998 р.), «Про розроблен-
ня державних стандартів вищої освіти» (1998 р.) та ін.
Згідно із зазначеними законодавчими актами, освіта
є найважливішим складником суспільного, економічного
життя країни, необхідною умовою її стабільного розвитку.
Без якісної освіти неможливий вступ держави в майбутнє,
потрібна підготовка громадян до життя і праці в демокра-
тичному суспільстві, яке швидко змінюється і висуває де-
далі зростаючі вимоги до рівня освіченості, вихованості
№ 5 2017
♦

молодого покоління. Загальносвітові й національні тен- – інтегрувати освіту і науку, розробити і запровадити
денції у сфері освіти визначають освіту як ключ до подо- нові педагогічні технології, інформатизувати освіту;
лання бідності, запоруку громадянського миру та стри- – розвинути ринок освітніх послуг та індустрії на-
жень стратегії розвитку держави. вчальних засобів і обладнання;
Ці положення є вихідними в реформуванні україн- – інтегрувати українську освіту до європейського і сві-
ської освіти, здійсненні тих змін, які відповідають новим тового освітнього простору.
соціально-економічним і політичним реаліям розвитку Основними пріоритетами на сучасному етапі є:
нашої держави. Сьогодні практикується багато підходів – європейський рівень якості й доступності освіти;
до визначення інфраструктури та змістового наповнення – духовні орієнтири освіти;
освітньої галузі. Визначальною передумовою її розвитку – демократизація в освіті;
залишається законодавче забезпечення. – підвищення соціального статусу педагогів;
Відповідно до Закону України «Про освіту», структу- – розвиток суспільства на основі нових знань [2].
ра української системи освіти охоплює дошкільну освіту, Варто наголосити на тому, що повноцінна діяльність
повну загальну та середню освіту, позашкільну освіту; освітніх закладів України можлива лише за їх співпраці
спеціалізовану освіту, професійну (професійно-технічну) з навчальними закладами закордонних країн. Адже тіль-
освіту, фахову передвищу освіту, вищу освіту, освіту до- ки в такий спосіб можна інтегруватися у світовий освіт-
рослих, зокрема й післядипломну. ній простір і повноправно користуватися здобутками на
Метою державної політики щодо розвитку освіти ниві освіти й науки. Для України європейська інтеграція
є створення належних умов для розвитку особистості, в галузі освіти є стратегічним завданням державної полі-
творчої самореалізацїі кожного громадянина України, ви- тики, що вже офіційно визначила українська влада з кінця
ховання покоління людей, здатних і готових ефективно 1990-х рр. У сучасному світі освітня діяльність є стиму-
навчатися впродовж життя, оберігати і примножувати цін- лом новітніх інтеграційних тенденцій.
ності національної культури і громадського суспільства, Необхідно підкреслити, що можливість здобуття осві-
сприяти розвитку і зміцненню України як суверенної, не- ти в іншій країні є складовою частиною інтернаціоналі-
залежної, демократичної, соціальної та правової держави, зації відносин між країнами та людьми. Здобуття освіти
рівноправного члена європейської та світової спільноти. в інших регіонах і країнах стало своєрідною відповіддю
Головною метою вдосконалення системи освіти є ство- молодих людей на розуміння ними глобальних питань,
рення механізму стабільного її розвитку, забезпечення від- проявом їхньої зацікавленості в підготовці себе до життя
повідності швидкозмінним вимогам XXI ст., соціальним і та роботи у взаємозалежному світі.
економічним потребам розвитку країни, запитам особис- Міжнародна співпраця у сфері освітньої діяльності
тості, суспільства, держави. сприяє розвитку тих радикальних змін, які відбуваються
Для досягнення поставленої мети передбачено вирі- в міжнародному співтоваристві за останні десятиріччя:
шити такі пріоритетні завдання: глобалізації професійних знань, інтернаціоналізації про-
– створити умови для особистого розвитку і творчої цесів освіти, демократизації та підвищенню автономії на-
самореалізації кожного громадянина України; вчальних закладів, диверсифікації навчальних програм,
– забезпечити рівні можливості для здобуття повно- технологізації процесів освіти [7, с. 306].
цінної освіти, розвивати систему неперервної освіти впро- Висновки. Варто наголосити на тому, що освіта має
довж життя; бути початковим елементом трансформації суспільства до
– постійно оновлювати зміст освіти відповідно до де- сталого розвитку, який буде забезпечувати потреби люд-
мократичних цінностей, ринкових засад економіки, сучас- ства в можливостях перетворення своєї уяви про сталий
них науково-технологічних досягнень; розвиток у реальність. Вона не тільки повинна надавати
– сформувати ефективні механізми залучення і вико- наукові та технічні знання, а й забезпечувати відповідну
ристання ресурсів держави на потреби освіти; мотивацію, служити поясненням і здійснювати соціальну
– підвищити професіоналізм і соціальний статус педа- підтримку для формування навичок та їх використання.
гогічних працівників, надати належну суспільну і держав- Ключовим завданням освіти у XXI ст. є розвиток мислен-
ну підтримку їхній праці; ня, орієнтованого на стале майбутнє.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Селюков В.С. Адміністративно-правове забезпечення освітніх процесів в України для внутрішньо переміщених осіб / В.С. Селюков
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : file:///C:/Users/Admin/Downloads/K1mT2SvqV-n6GXkmUaC0boQ2apbxIZU.pdf.
2. Освіта для сталого розвитку : національна доповідь [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://dea.gov.ua/chapter/
osvita_dlya_stalogo_rozvitku_nacional4na_dopovid4_skorocheno.
3. Про вищу освіту : Закон України від 1 липня 2014 р. № 1556–VII [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/
laws/show/1556-18.
4. Конституція України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР, станом на 30 вересня 2016 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.
5. Про освіту : Закон України від 5 вересня 2017 р. № 2145–VIII [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/
laws/show/2145-19.
6. Цілі сталого розвитку [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.un.org.ua/ua/tsili-rozvytku-tysiacholittia.
7. Шаповал Р.В. Адміністративно-правове регулювання освітньої діяльності в Україні : дис. ... д. юрид. наук : спец. 12.00.07
«Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / Р.В. Шаповал. – Харків, 2011. – 372 с.

276
 Порівняльно-аналітичне право
♦

УДК 342.951

ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ КАТЕГОРІЇ «ПЕРЕМІЩЕННЯ ПРЕДМЕТІВ

ФІЗИЧНИМИ ОСОБАМИ ЧЕРЕЗ МИТНИЙ КОРДОН УКРАЇНИ»

THE CONCEPT AND CONTENT OF CATEGORY “TRANSFER OF SUBSTITUTES

BY PHYSICOUS PERSONS THROUGH THE CUSTOMS BORDER OF UKRAINE”

Хараїн І.І.,
аспірант кафедри адміністративного та митного права
Університету митної справи та фінансів
Розкрито основний зміст поняття «переміщення через митний кордон України». Проведено аналіз основних теоретико-методологіч-
них поглядів на зміст і значення цієї категорії. Визначено складові елементи та структуру поняття «переміщення предметів фізичними
особами через митний кордон України». Проведено аналіз законодавчого забезпечення цієї процедури. Розроблені пропозиції з метою
підвищення чіткості правового регулювання. Досліджено основні особливості переміщення предметів фізичними особами через митний
кордон України.
Ключові слова: переміщення через митний кордон України, митна територія України, вивезення предметів, транзит, пересилання,
правовий режим.

Раскрыто основное содержание понятия «перемещение через таможенную границу Украины». Проведен анализ основных теоре-
тико-методологических взглядов на содержание и значение этой категории. Определены составляющие элементы и структура понятия
«перемещение предметов физическими лицами через таможенную границу Украины». Проведен анализ законодательного обеспечения
этой процедуры. Разработаны предложения с целью повышения четкости правового регулирования. Исследованы основные особен-
ности перемещения предметов физическими лицами через таможенную границу Украины.
Ключевые слова: перемещение через таможенную границу Украины, таможенная территория Украины, вывоз предметов, транзит,
пересылка, правовой режим.

The main content of the concept of “moving across the customs border of Ukraine” was disclosed. It were analysed the main theoretical and
methodological views on the content and significance of this category. The elements and the structure of the concept “the movement of objects by
individuals through the customs border of Ukraine” were determined. The analysis of legislative support of this procedure was made. There were
developed some proposals to improve the clarity of legal adjusting this category. The main features of the movement of objects by individuals
through the customs border of Ukraine were determined.
Key words: movement across the customs border of Ukraine, customs territory of Ukraine, removal of items, transit, shipment, legal regime.

Постановка проблеми. Теоретико-методологічне Виклад основного матеріалу. Основна проблема ви-

опрацювання такої категорії митного права, як «пере-
міщення предметів фізичними особами через митний
кордон України», є надзвичайно важливим і актуальним
одразу з декількох причин. По-перше, сьогодні митне за-
конодавство більш-менш ефективно представляє комп-
лекс заходів із контролю та справляння митних платежів
за переміщення товарів через митний кордон України.
Однак товари й інші предмети матеріального світу, інші
речі, що мають персональний та інших характер вжитку,
відмінний від категорії товарів, можуть бути джерелом
отримання доходів громадянами. Саме тому виникає не-
обхідність детермінації сутності переміщуваних речей,
а також вдосконалення самого режиму переміщення.
По-друге, важливим є запобігання зловживанням гро-
мадянами права на переміщення через митний кордон
України небезпечних речей або таких, які вони можуть
використовувати надалі для отримання різного роду ко-
ристі. Актуалізація даної проблематики дослідження ви-
ходить з того, що сучасні інтеграційні процеси України
у світовий та європейський економічний простір вима-
гають суттєвого вдосконалення митних режимів і норма-
тивно-правового закріплення окремих категорій, понять,
дефініцій та визначення механізмів адміністративно-
правового регулювання митних процедур.
Стан опрацювання. Дослідження сутності та зміс-
ту процедури переміщення предметів громадянами че-
рез митний кордон України знайшли своє відображення
в працях таких вчених, як: І.О. Базилюк, С.Ю. Дьоміна,
О.С. Іванченко, Я.Є. Колюбаєв, А.В. Мазур, В.В. Ченцов,
М.Ф. Шостак та інш.
Метою статті є створення авторського бачення дефі-
ніції «переміщення предметів фізичними особами через
митний кордон України» за результатами аналізу теоре-
тико-методологічного матеріалу та нормативно-правих
актів.
значення сутності поняття «переміщення предметів через
митний кордон України», на нашу думку, полягає в тому,
що сьогодні відсутня єдність бачення змісту цієї адміні-
стративно-правової категорії, передусім у самого законо-
давця й органів доходів і зборів. Сучасний Митний кодекс
України (далі – МК України) не дає чіткого й однозначного
визначення цього терміна в ст. 4, де зібрані основні термі-
ни та поняття, що вживаються в митному праві. Але суто
структурний аналіз МК України дозволяє зробити перше
і дуже важливе припущення стосовно того, що категорія
«переміщення предметів через митний кордон України»
розглядається не сама собою, а крізь призму способу, мит-
ного режиму та категорії предметів, що переміщуються
через митний кордон.
Тобто МК України визначає цілу низку окремих кате-
горій і термінів, що пов’язані з переміщенням, додаючи
різні характеризуючи ознаки: правовий режим способу пе-
реміщення, правовий статус особи відправника чи отри-
мувача, місце переміщення та характер його здійснення
тощо. У такий спосіб досягається безумовно ефективна
диференціація способів переміщення товарів, що дозво-
ляє більш ефективно застосовувати митні механізми й ін-
струменти контрою й накладання митних зборів на ті чи
інші категорії товарів залежно від особливостей їх пере-
міщення.
Однак, на нашу думку, для підвищення ефективності за-
стосування таких інструментів, насамперед, необхідно ви-
значити сутність і зміст саме поняття «переміщення пред-
метів фізичними особами через митний кордон України».
У цьому контексті слушною є позиція А.В. Мазур і
Я.Є. Колюбаєва, які вважають, що наведена категорія
«відсутня в чинному МК України не тому, що вона не-
важлива чи другорядна, а через те, що досі немає єдності
в розумінні його змісту. Дотепер точаться дискусії щодо
логічної структури категорії «переміщення». Одні вважа-

277
№ 5 2017
♦

ють раціональною двоскладову структуру, коли йдеться
лише про дії, пов’язані із ввезенням та вивезенням това-
рів. Інші схильні послуговуватися використовуваним ра-
ніше трискладовим визначенням, тобто включають до цих
дій ще й операції, пов’язані із транзитом» [1, c. 65]. Отже,
логічним здається аналіз уявлень різних вчених і авторів
на зміст категорії «переміщення предметів фізичними
особами через митний кордон України». Оскільки питан-
ня власне предметів такої дефініції взагалі не розглядали-
ся в дослідженнях, присвячених проблемам митного ре-
гулювання, то логічним є помірне ототожнення з іншою
категорією – «переміщення товарів через митний кордон
України» (табл. 1).
Отже, аналіз наведених дефініцій дозволяє зробити
нижчезазначені узагальнюючі висновки.
По-перше, переміщення предметів фізичною особою
дійсно варто розділяти на: ввезення предметів на митну
територію; вивезення з митної території; транзит митною
територією; пересилання на митну території. Остання
категорія притаманна грошовим цінностям, але суто ло-
гічно треба розуміти, що, не зважаючи на схожість спосо-
бу та результату дій із ввезення та пересилання, останнє
можливо без фактичного переміщення митного кордону
України самою особою. Натомість ввезення завжди асоці-
юється та супроводжується одночасним в’їздом на митну
територію України і самого громадянина, який здійснює
ввезення предметів. Варто також чітко усвідомити, що пе-
реміщення через митний кордон України, незважаючи на
відсутність конкретних цілей і способів, є цілком визначе-
ним, оскільки йдеться про перетин у будь-якому напрямку
території юрисдикції органів доходів і зборів. Тобто для
аналізованої категорії важливим є фактичне переміщення
предмету в просторі та реальному часі через митний кор-
дон. Якщо ж ідеться про перетин митного кордону поза
юрисдикцією органів доходів і зборів або без їхньої уваги
чи участі в процесі переміщення предметів через кордон
(оформлення, декларування, перевірка тощо), то такі дії
можуть вважатися протизаконними.
По-друге, «ввезення предметів» є узагальненим понят-
тям, класичним родовим поняттям, що детермінується та
диференціюється в декількох площинах і різновидах. Так,
ввезти чи вивезти можна предмети, які є особистими ре-
чами, але можливе переміщення і транспортних засобів та
інших предметів, саме правовий режим яких у звичайних
суспільних відносинах може суттєво відрізнятися, із чим
можуть бути пов’язані певні особливості правового регу-
лювання. Крім того, акцентуємо увагу на тому, що перемі-
щення предметів завжди означає фізичну наявність того,
що особа переміщує. Отже, не йдеться, наприклад, про ре-
чові права й інші нематеріальні активи, переміщення яких
також можливе, але не підпадає під категорію «предмет
матеріального світу».
По-третє, варто чітко усвідомлювати, що, говорячи про
переміщення предметів фізичними особами, доцільно ви-
значитися з метою такого переміщення. Адже використан-
ня переміщених предметів в господарських цілях ніколи
не виключається, навіть незважаючи на статус особи, яка
здійснює переміщення. Натомість цілком зрозуміло, якщо
предмети переміщуються (особливо ввозяться) через мит-
ний кордон України для подальшого їх використання з ме-
тою отримання прибутку або іншої вигоди, то їхній мит-
ний режим змінюється, а митне оформлення набуває таких
рис, які дозволять правильно визначити митні платежі.
Отже, на нашу думку, поняття «переміщення пред-
метів фізичними особами через митний кордон України»
треба розуміти у двох аспектах:
– у широкому – це комплекс дій і заходів із боку фізич-
ної особи, спрямований на фактичне переміщення (пере-
тин) предметами митного кордону України в будь-якому
напрямку, зокрема і транзитному, з дотриманням всіх за-
конодавчо визначених митних процедур;
– у вузькому розумінні – це фактичне переміщення
(ввезення, вивезення, транзит або пересилання) предметів
через митний кордон із прямим залученням органів дохо-
дів і зборів для контролю та перевірки законності процесу
переміщення предметів.
Тобто необхідне, на наш погляд, включення в аналізо-
вану категорію як комплексу дій і заходів самої фізичної
особи, так і комплексу дій і заходів спеціальних уповно-
важених органів держави, що власне і гарантуватиме за-
конність процедури переміщення предметів через митний
кордон України.

Таблиця 1
Підходи до визначення категорії «переміщення товарів фізичними особами через митний кордон України»
Автор, джерело Переміщення товарів фізичними особами через митний кордон України
Це сукупність дій, пов’язаних із ввезенням на митну територію України, вивезення із цієї території або
В.В. Ченцов транзит через територію України товарів, транспортних засобів та інших предметів у будь-який спосіб,
[2, с. 74] будь-якими засобами та видами транспорту.
Це діяльність, яка здійснюється визначеними в законодавстві засобами та способами в певному
І.О. Базилюк митному режимі, і яка спрямована на ввезення на митну територію, вивезення з митної території
[3, с. 520]. України або транзит через митну територію України товарів.
О.С. Іванченко Це здійснення дій із ввезення на митну територію України, вивезення з митної території товарів та (або)
[4, с. 61] транспортних засобів будь-яким шляхом і транзит товарів через митну територію України.
Це визначені законодавством України митні процедури, яким підлягають товари і транспортні засоби,
що переміщуються через митний кордон України, а також передбачені законодавством України дії
С.Ю. Дьоміна фізичних осіб із ввезення на митну територію України, вивезення за межі митної території України
[5, с. 78] чи транзиту через митну територію України в будь-який передбачений законодавством України спосіб
товарів та (або) транспортних послуг.
С.Г. Войтов
Фактичне переміщення товарів і транспортних засобів через митний кордон України.
[6, с. 174]
1. Це фактичний перетин товарами митного кордону України, всі попередні та наступні, визначені МК
України, дії із цими товарами, до моменту завершення дії заявленого митного режиму.
2. Це подання митної декларації та виконання дій, які безпосередньо спрямовані на вивезення товарів
із митної території України, до фактичного перетину ними митного кордону або завершення дії
А.В. Мазур, заявленого митного режиму.
Я.Є. Колюбаєв
[1, с. 69] 3. Фактичний перетин товарами митного кордону України з метою їх транспортування митною
територією України, до моменту їх фактичного перетину митного кордону України з метою їх вибуття
з митної території України або транспортування товарів під митним контролем між двома митними
органами або в межах зони діяльності одного митного органу без будь-якого використання таких
товарів на митній території України.

278

Як слушно зауважує А.В. Мазур і Я.Є. Колюбаєв,
«найбільш дискусійне питання визначення обсягу поняття
«переміщення», тобто встановлення того, які дії станов-
лять його зміст, і коли можна стверджувати, що перемі-
щення розпочато або закінчено, а отже, можливе настання
юридичної відповідальності за порушення порядку пере-
міщення через митний кордон України» [1, с. 68]. Аналіз
норм МК України в цьому аспекті не дає однозначної від-
повіді на питання щодо повноти дій, але ст. ст. 365 та 369
МК України розкривають інший важливий аспект самого
переміщення.
Так, ст. 365 регулює порядок переміщення товарів че-
рез митний кордон України, а ст. 369 – особистих речей
громадян. До того ж ст. 365 визначає для товарів можли-
вість лише перетину митного кордону шляхом ввезення,
вивезення чи транзиту, тоді як ст. 369 – можливість пере-
силання. Хоча ст. 233 МК України також визначає мож-
ливість перетину шляхом пересилання, але вже виключно
для товарів комерційного призначення.
На нашу думку, така несистемність породжує певні
проблеми, оскільки в ст. 233 чітко не визначається коло
осіб, до якого така стаття застосовується. Натомість
ст. 365 не містить посилання на особливість комерційно-
го призначення товарів, що переміщуються громадянами
через митний кордон України. Хоча цілком зрозуміло, що
МК України повинен чіткіше визначати особливості пере-
міщення товарів і будь-яких інших предметів через мит-
ний кордон України, враховуючи особу, яка таке перемі-
щення здійснює.
Навіть більше, враховуючи положення ст. 364 МК
України стосовно того, що розділ МК України, який
містить і ст. 365, і ст. 369, «регулює умови та порядок
пропуску та оподаткування товарів, що переміщують-
ся (пересилаються) через митний кордон України гро-
мадянами для особистих, сімейних та інших потреб,
не пов’язаних зі здійсненням підприємницької діяль-
ності», то диференціація законодавцем предметів ма-
теріального світу на товари й особисті речі дещо не-
зрозуміла. Але це, ймовірно, є наслідком невдалого
формулювання змісту ст. 369 [7].
На нашу думку, ст. 365 та ст. 369 потребують узго-
дження, оскільки різниця між власне товарами, які пе-
реміщуються через митний кордон України, та іншими
предметами (речами особистого вжитку чи унікальними
спеціальними предметами, що мають певну індивідуаль-
ну цінність) полягає передусім у тому, що останні звіль-
няються від оподаткування митними платежами. Але
слушним буде зауважити, що речі, які уособлюють товари,
можуть автоматично набувати ознак особистих речей за їх
придбання фізичною особою, а надалі і під час перемі-
щення їх через митний кордон України.
Тому вважаємо за доцільне доповнити ст. 365 МК
України ч. 1–1 такого змісту:
«1–1. Порядок переміщення через митний кордон
України товарів, які набуваються громадянами виключно
для задоволення власних потреб та особистого вжитку, без
жодних цілей комерційного застосування та за умови, що
вони не становлять історичної, культурної та іншої цін-
ності, регулюється ст. 369 цього Кодексу».
Важливим для розуміння сутності процедури перемі-
щення предметів через митний кордон України фізичними
особами є встановлення способів його здійснення.
Наприклад, предмети можуть так переміщуватися фі-
зичними особами:
– у супроводжуваному багажі – тобто шляхом розмі-
щення предметів у багажних відділеннях транспортних
засобів, що призводить до тимчасового вибуття таких
предметів з-під контролю особи, а тому для їх переміщен-
ня оформлюються відповідні документи;
– у ручній поклажі – що відрізняється від супроводжу-
ваного багажу лише необхідністю заповнення відповідних
279
Порівняльно-аналітичне право
♦
документів, а також наявністю можливості постійного
контролю особи;
– у несупроводжуваному багажі – переміщення через
митний кордон України товарів, що належить громадянам,
окремо від цих громадян або уповноважених ними осіб
з оформленням багажних документів [4, с. 384].
Останнє розкриває важливість оформлення документів
і взагалі значення процесу супроводження багажу, в якому
переміщуються предмети через митний кордон України.
Ще одним елементом теоретико-методологічного зміс-
ту категорії «переміщення предметів фізичними особами
через митний кордон України» є сама структура поняття
«переміщення». З погляду суто просторової дії, перемі-
щення – лінійний рух товарів і предметів у певний бік.
З погляду ж митного права, переміщення товарів і пред-
метів є складним явищем, навіть не дією, а комплексом
заходів, спрямованих не лише на переміщення предметів
матеріального світу в просторі, але і на оформленні такого
переміщення.
Так, якщо вважати, що окремим випадком переміщен-
ня є, наприклад, ввезення чи вивезення товарів, то вар-
то звернутися до ст. 1 МК України, в якій визначається,
що «ввезення товарів, транспортних засобів на митну
територію України, вивезення товарів, транспортних за-
собів за межі митної території України – сукупність дій,
пов’язаних із переміщенням товарів, транспортних засо-
бів через митний кордон України у будь-який спосіб у від-
повідному напрямку» [7]. Тобто переміщення предмета
фізичною особою означає не лише зміну географічного
місцезнаходження таких предметів, але і зміни ними пра-
вового режиму регулювання з іноземного на національний
і навпаки. Важливість даного зауваження полягає в тому,
що поряд із законодавчим регулюванням порядку перемі-
щення товарів і особистих речей завжди йде вимога за-
конності щодо самої процедури переміщення. Змінивши
правовий режим, та чи інша річ може так само змінити
вимоги законності щодо себе. Інакше кажучи, деякі речі
є незабороненими для вивезення з України, але можуть
бути обмежені чи заборонені в перетині митного кордону
іншої країни.
Варто звернути увагу на те, що комплекс дій із пере-
міщення предметів через митний кордон України фізич-
ною особою повинен включати ще декілька стадій. Усі
ці стадії, окрім оформлення (за необхідності), проходить
сама фізична особа. Наприклад, задекларувавши намір
перемістити предмети через митний кордон України, осо-
ба повинна впевнитися в законності власних дій, у за-
конності правового режиму таких речей, їхній оборотоз-
датності за межами тієї території, де вони перебувають.
Активний характер цих дій, а також дій, що спрямовані на
власне просторове переміщення предметів, їх оформлен-
ня свідчить про те, що цей комплекс дій виходить за межі
структурно логічного змісту категорії «переміщення» як
філологічної одиниці. Митно-правове обтяження цього
терміна і включення в зміст «переміщення» як адміністра-
тивно-правової категорії дій і процедур, не пов’язаних
із власне переміщенням предметів у просторі, свідчить
про особливу увагу з боку законодавця до самого процесу
ввезення, вивезення, пересилання чи транзиту предметів
через митний кордон України і намагання надати такому
процесу цілісності правового регулювання [8, с. 40].
З одного боку, це має на меті вдосконалення та надання
більшої ефективності правовому регулюванню аналізова-
ного процесу, з іншого – це суттєво обтяжує процедуру пе-
реміщення. Особливо враховуючи певну неузгодженість
стосовно категорії речей, які переміщуються, та власне
способу переміщення.
Висновки. Аналізуючи поняття «переміщення пред-
метів фізичними особами через митний кордон України»,
можні дійти висновку, що суто структурно та змістовно
воно розуміється як цілий комплекс процедур і дій, спря-
№ 5 2017
♦

мованих на забезпечення належного рівня законності під ня. Переміщення предметів варто ототожнювати з діями,
час переміщення в просторі товарів, особистих речей та спрямованими на зміну просторового місцезнаходження
інших предметів фізичними особами через митний кордон стосовно митного кордону України товарів і предметів,
України, водночас ця категорія включає як сукупність дій, що не будуть використовуватися в комерційних цілях піс-
що прямо не стосуються фізичного процесу переміщення ля такого переміщення.
в просторі товарів, так і диференційовані за способом та Переміщення предметів через митний кордон Укра-
метою дії, спрямовані на зміну просторового місцезнахо- їни здійснюється шляхом перевезення в ручній поклажі;
дження речей і предметів. супроводжуваному та несупроводжуваному багажі; пере-
Отже, переміщення через митний кордон предметів силання. Така складність, структурність і диференціація
фізичними особами може відбуватися шляхом ввезення способів і механізмів переміщення предметів фізични-
на митну територію України; вивезення з неї; транзитного ми особами через митний кордон України спрямована
перетину митного кордону України без використання та- на ефективне законодавче забезпечення даного інституту
ких речей чи предметів на території України; пересилан- митного права.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Мазур А.В. Переміщення товарів через митний кордон України : різноманітність наукових поглядів на митно-правове поняття /
А.В. Мазур, Я.Є. Колюбаєв // Вісник Академії митної служби України. – 2009. – № 1. – С. 64–70.
2. Ченцов В.В. Механізми державного управління митною справою : порівняльний аналіз : автореф. дис. ... д. наук із держ. упр. :
спец. 25.00.02 «Механізми державного управління» / В.В. Ченцов ; Донецький держ. ун-т упр. – Донецьк, 2013. – 36 c.
3. Базилюк І.О. Поняття переміщення товарів через митний кордон та його правове забезпечення / І.О. Базилюк // Актуальні пробле-
ми держави і права. – 2011. – Вип. 60. – С. 516–522.
4. Іванченко О.С. Поняття переміщення товарів через митний кордон України / О.С. Іванченко // Митна справа. – 2007. – № 2. –
С. 59–64.
5. Дьоміна С.Ю. До переміщення товарів і транспортних засобів через митний кордон України / С.Ю. Дьоміна // Митна справа. –
2010. – № 2. – С. 75–78.
6. Войтов С.Г. Сучасна зумовленість та проблеми становлення національної системи митного постаудиту / С.Г. Войтов // Формування
системи митного аудиту України : матеріали науково-практичного семінару. – Хмельницький : ДНДІМС, 2013 – 125 с.
7. Митний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2012. – № 44–48. – Ст. 552.
8. Шульга М.Г. Переміщення товарів через митний кордон України / М.Г. Шульга // Теорія і практика правознавства. – Вип. 2(6). –
2014. – С. 32–42.

УДК 342.951

НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗДІЙСНЕННЯ МОНІТОРИНГУ

ПАСПОРТНИХ ДАНИХ ПРАВООХОРОННИМИ ОРГАНАМИ

LEGAL REGULATION OF THE MONITORING OF PASSPORT INFORMATION

IN THE ACTIVITIES OF THE POLICE

Цимбалюк В.І.,
кандидат юридичних наук, заслужений юрист України,
професор кафедри спеціальних юридичних дисциплін
Навчально-наукового інституту права
Національного університету водного господарства
та природокористування
Петровський О.І.,
завідувач навчально-наукової лабораторії правової інформатики
Навчально-наукового інституту права
Національного університету водного господарства
та природокористування
У статті досліджується питання нормативно-правового забезпечення моніторингу паспортних даних у системі єдиного інформацій-
ного простору правоохоронних органів. Проаналізовані нормативно-правові акти, що дозволяють здійснювати моніторинг паспортних
даних.
Ключові слова: моніторинг паспортних даних, правоохоронна діяльність.

В статье исследуется вопрос нормативно-правового обеспечения мониторинга паспортных данных в системе единого информаци-
онного пространства правоохранительных органов. Проанализированы нормативно-правовые акты, позволяющие осуществлять мони-
торинг паспортных данных.
Ключевые слова: мониторинг паспортных данных, правоохранительная деятельность.

The article deals with the issue of normative and legal support for the monitoring of passport data in the system of a single information space
of law enforcement authorities. The normative legal acts, which allow monitoring of passport data, are analyzed.
Key words: monitoring of passport data, law enforcement activity.

Постановка проблеми. Сьогодні в Україні спостеріга- вглиб території держави. Останнім часом значно зросла
ється загострення криміногенної обстановки, яке, зокре- загроза терористичної діяльності. У таких умовах виникає
ма, пов’язане з наявністю збройного протистояння на Схо- необхідність у значному зростанні ефективності діяль-
ді України та з проникненням терористичних угрупувань ності правоохоронних органів. Однак аналіз роботи пра-

280

воохоронних органів свідчить про те, що однією із при-
чин недостатньої ефективності боротьби зі злочинністю
є незадовільний стан взаємодії підрозділів правоохорон-
них органів України з іншими структурами, установами,
організаціями в оперативно-розшуковій роботі внаслідок
відсутності ефективної системи обміну інформацією,
своєчасного її отримання працівниками правоохоронних
органів.
На нашу думку, покращити діяльність правоохоронних
органів можна шляхом формування в їх системі єдиного
інформаційного простору й удосконалення інформацій-
но-аналітичної діяльності. Одним зі способів підвищення
ефективності роботи правоохоронних органів є запрова-
дження підстав для виконання ними функції моніторингу
паспортних даних.
Стан опрацювання. Теоретичні основи вдоскона-
лення діяльності правоохоронних органів розглядалися
в працях І.В. Арістової, К.І. Бєлякова, Р.А. Калюжного,
В.С. Цимбалюка, М.Ю. Швеця, О.Н. Ярмиша й інших.
Метою статті є дослідження правових основ здійснен-
ня моніторингу паспортних даних правоохоронними ор-
ганами.
Виклад основного матеріалу. Стратегія розвитку
Міністерства внутрішніх справ (далі – МВС) України
до 2020 р. серед пріоритетних напрямів передбачає запро-
вадження в системі МВС України механізму узгодження
інформації про особу, що міститься в наявних державних
та єдиних реєстрах, інших інформаційних базах, що пе-
ребувають у власності держави або підприємств, установ,
організацій і використовуються з метою проведення іден-
тифікації осіб, з єдиним ідентифікатором – унікальним но-
мером запису в Єдиному державному демографічному ре-
єстрі [8]. Реалізація такого завдання створить передумови
для покращення діяльності правоохоронних органів у бо-
ротьбі та попередженні правопорушень. На нашу думку,
серед завдань правоохоронних органів варто передбачити
завдання щодо моніторингу паспортних даних.
Відомо, що одним із завдань держави, що забезпе-
чує її нормальне функціонування, є здійснення контр-
олю за переміщенням населення. Ця функція реалізуєть-
ся через створення паспортної системи. Досліджуючи
паспортний режим, Л.Л. Коробочкіна зазначає, що він
є правовим інститутом, який охоплює три підрежими:
1) паспортизації (видача/обмін/заміна паспортного до-
кументп); 2) реєстрації місця проживання/перебування
особи, який, у свою чергу, передбачає внесення даних до
паспортного документа; 3) обігу конфіденційної інформа-
ції про особу. Взаємна обумовленість зазначених режимів
дозволяє об’єднати їх під терміном «паспортний режим»
[5, с. 8]. Так, державному регулюванню підлягають поря-
док оформлення, виготовлення, знищення паспортів, реє-
страція місця проживання, перебування особи та ведення
державних демографічних реєстрів. Саме внаслідок пас-
портизації громадяни забезпечуються документами, що
підтверджують особу власника та громадянство.
В Україні нормативно-правове регулювання оформ-
лення та видачі паспортів здійснюється на основі таких
нормативно-правових актів:
1. Закону України «Про громадянство України» від
18 січня 2001 № 2235–III.
2. Постанови Верховної Ради України «Про затвер-
дження положень про паспорт громадянина України та
про паспорт громадянина України для виїзду за кордон»
від 26 червня 1992 № 2503–XII.
3. Закону України «Про Єдиний державний демогра-
фічний реєстр та документи, що підтверджують громадян-
ство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус»
від 20 листопада 2012 р. № 5492–VI.
4. Постанови Кабінету Міністрів України «Про за-
твердження зразка бланка, технічного опису та Порядку
оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, по-
281
Порівняльно-аналітичне право
♦
вернення державі, знищення паспорта громадянина Укра-
їни» від 25 березня 2015 р. № 302.
5. Наказу Міністерства органів внутрішніх справ
«Про затвердження зразка заяви-анкети для внесення
інформації до Єдиного державного демографічного реє-
стру» від 26 листопада 2014 р. № 1279.
Паспортизація є надзвичайно важливим процесом,
оскільки покращує організацію системи обліку і статис-
тики населення на всій території України, дозволяє від-
стежувати демографічні зміни, що відбуваються в дер-
жаві, стежити за станом трудових ресурсів. Крім того,
не секрет, що паспортна система є вагомим важелем бо-
ротьби зі злочинністю, охорони громадського порядку і
державної безпеки. Саме тому на державному рівні важ-
ливо здійснювати процес моніторингу паспортних даних.
Це завдання, на нашу думку, має бути покладене на право-
охоронні органи, оскільки саме паспорт може слугувати
засобом попередження злочинності й усунення причин її
виникнення. Крім того, моніторинг паспортних даних до-
зволить більш ефективно виконувати завдання, покладені
на правоохоронні органи.
Моніторинг паспортних даних, на нашу думку, необхід-
но розглядати як діяльність правоохоронних органів, що
ґрунтується на процесі спостереження за оформленням,
видачею, знищенням паспортів і подальшим їх викорис-
танням громадянами, з метою розкриття та попередження
злочинної діяльності. Особливого значення моніторинг
паспортних даних набуває у зв’язку з формуванням ін-
формаційного суспільства та виникненням нових форм
злочинності. Саме паспорти активно використовуються
злочинцями для вчинення різного роду посягань. На під-
твердження наведеної тези наведемо декілька прикладів
з Єдиного державного реєстру судових рішень. На нашу
думку, з метою здійснення моніторингу паспортних даних
необхідно запровадити інформаційно-аналітичну систему
«Моніторинг паспортних даних».
Оскільки паспорт використовується майже у всіх сфе-
рах людської діяльності, він часто стає об’єктом злочинних
посягань. Аналіз кримінальних злочинів в Україні пока-
зав, що злочинцями масово використовуються викрадені,
втрачені, підроблені, фальшиві паспорти, паспорти грома-
дян без постійного місця проживання, померлих (які не
були здані в міграційні органи) для отримання і викраден-
ня державних коштів, здійснення різного роду шахрайств
і фінансових операцій. Так, 2011 р. кількість зареєстрова-
них кримінальних правопорушень, передбачених ст. 357
Кримінального кодексу (далі – КК) України, пов’язаних
із використанням паспортів, становила 531, 2012 р. – 538,
2013 р. – 416, 2014 р. – 431, 2015 р. – 429, за перші 4 місяці
2016 р. – 369. Крім того, в Україні за 2011 р. зареєстровано
774 кримінальних правопорушень, передбачених ст. 358
КК України, з ознаками підроблення паспортів та інших
посвідчень особи, 2012 р. – 762, 2013 р. – 456, 2014 р. – 903,
2015 р. – 548, 2016 р. – 653, за 6 місяців 2017 р. – 436 [1].
Як бачимо, кількість зареєстрованих правопорушень за
перші шість місяці 2017 р. лише на 217 правопорушень
менше кількості всіх зареєстрованих правопорушень за
2016 р., тому можна зробити висновок, що злочинність,
пов’язана з використанням паспортів, зростає.
Виконання функції моніторингу паспортних даних ви-
магає відповідного правового регулювання, яке повинно
окреслити межі завдань правоохоронних органів, забез-
печити захист права на приватність, захист персональних
даних, охорону та захист інформаційних ресурсів від не-
санкціонованого втручання. Таким правовим регулю-
ванням впорядковується процес здійснення моніторингу
паспортних даних у нормативно-правових і підзаконних
нормативно-правових актах.
Нормативно-правова забезпеченість моніторингу пас-
портних даних розглядається як впорядкування суспільних
відносин, що виникають під час збирання, накопичення,
№ 5 2017
♦

оброблення й аналізу інформації в інформаційно-аналі- ня цієї мети повинні знищуватися); принцип безпеки да-
тичній системі, з метою попередження та боротьби зі зло- них (охоплює вимоги щодо забезпечення захисту даних
чинністю за допомогою нормативно-правових актів. від незаконного оброблення внаслідок як необережності,
Для забезпечення нормативно-правового регулю- так і навмисних дій) [7].
вання моніторингу паспортних даних, на нашу думку, Вагомим кроком на шляху правового упорядкування
необхідно ухвалити підзаконний нормативно правовий інформаційних відносин у зв’язку з автоматизованим об-
акт, який би врегульовував порядок користування ін- робленням персональних даних стало ухвалення Закону
формаційно-аналітичною системою, інформацією про України «Про захист персональних даних» від 1 червня
суб’єктів внесення даних і суб’єктів, що можуть користу- 2010 р. № 2297–VI [2]. У Законі закладено принцип прі-
ватися такими даними, порядок захисту інформації в ін- оритету інтересів і право власності фізичної особи на її
формаційно-аналітичній системі та багато інших питань. персональні дані, а також принцип забезпечення балансу
Пропонуємо назвати такий підзаконний нормативно-пра- прав людини, суспільства і держави в умовах розвитку
вовий акт «Методичнми рекомендаціями щодо викорис- інформаційно-комунікаційних процесів в Україні та вхо-
тання інформаційно-аналітичної системи «Моніторинг дження до інформаційного суспільства.
паспортних даних»». Відповідно до Закону України «Про захист персональ-
Крім того, під час здійснення моніторингу паспортних них даних» від 1 червня 2010 р. № 2297–VI, персональні
даних важливо враховувати міжнародні стандарти захисту дані – відомості чи сукупність відомостей про фізичну
персональних даних і відповідні норми українського за- особу, яка може бути ідентифікована або може бути ко-
конодавства.Так, особливої уваги потребує організація за- ректно ідентифікована [2]. Законом також регулюються
хисту персональних даних у правоохоронній діяльності, відносини, пов’язані із захистом персональних даних під
оскільки такі дані потребують особливих гарантій захисту час їх оброблення. Завданнями Закону є створення право-
від порушень. Міжнародні стандарти відносять персо- вої бази державного регулювання відносин людини, сус-
нальні дані в «поліцейських файлах» до розряду «чутли- пільства і держави за умов дієвого захисту громадських
вих», що можуть розкривати політичні погляди, релігійні прав у сфері персональних даних; встановлення прав і га-
або філософські переконання, расову або етнічну прина- рантій, обов’язків і відповідальності всіх суб’єктів діяль-
лежність, сексуальне поводження тощо, чим можуть по- ності, пов’язаної із захистом персональних даних; забез-
рушувати права людини [6, с. 24]. печення рівноправного і взаємовигідного міжнародного
Рекомендації № R (87) 15 Комітету Міністрів Ради Єв- співробітництва. Закон має загальносистемний характер і
ропи «Про захист персональних даних у секторі поліції» передбачає реалізацію його як системи взаємопов’язаних
(1987 р.) регулюють питання щодо того, як треба збира- і взаємопогоджених норм права та механізмів, що забез-
ти дані для роботи поліції; як повинні зберігатися файли печують загальні умови для законності оброблення персо-
даних у цій галузі; кому можна надавати доступ до цих нальних даних, регулювання діяльності суб’єктів у сфері
файлів, а також за яких умов дані повинні передаватися персональних даних.
іноземним органам поліції; як суб’єкти персональних да- Переважна більшість персональних даних, що вико-
них можуть здійснювати свої права на захист своїх даних; ристовуються правоохоронними органами, є конфіден-
як повинен реалізуватися контроль із боку незалежних ор- ційною інформацією, оскільки слугує ідентифікуючим
ганів. У ній також розглядається зобов’язання гарантуван- засобом учасників правоохоронних відносин. Водночас
ня адекватного рівня безпеки даних [7]. чинне законодавство не містить єдиного відомчого нор-
Рекомендації містять 8 основоположних принципів: мативно-правового акта, який деталізував би положення
принцип контролю за обробленням персональних даних Закону України «Про захист персональних даних» від
і повідомленням (створення незалежного органу, який не 1 червня 2010 р. № 2297–VI з урахуванням особливостей
буде підпорядкований поліції, з метою нагляду за дотри- діяльності правоохоронних органів. Саме тому, на нашу
манням встановлених законом вимог щодо оброблення думку, доречним було б ухвалення Закону України «Про
даних);принцип збору данихвиключає необмежений збір особливості захисту персональних даних в умовах функ-
даних поліцією (введення детальних правил і гарантії ціонування єдиного інформаційного простору України».
від зловживань); принцип зберігання даних (дані, що Названий Закон дозволить впровадити секторний під-
зберігаються, мають бути точними й обмеженими такою хід до захисту персональних даних у правоохоронній
мірою, якою це необхідно, щоб забезпечити виконання діяльності, чітко окреслити підстави для збирання, на-
поліцією її законних завдань); принцип використання копичення, зберігання персональних даних, створити до-
даних поліцією (закріплює вимоги використання даних даткові гарантії захисту.
лише в поліцейських цілях, тобто для запобігання або Висновки. Отже, нормативно-правове забезпечення
припинення злочинів, або підтримки суспільного поряд- здійснення моніторингу паспортних даних правоохо-
ку); принцип передачі даних (міжнародна передача по- ронними органами має передбачати наявність норматив-
ліцейських даних дозволяється лише між органами по- них актів, що регулюватимуть порядок здійснення мо-
ліції); принцип доступності для громадськості та права ніторингу паспортних даних, повноваження суб’єктів,
доступу до файлів поліції (регламентація права на озна- загальну характеристику і порядок доступу до таких
йомлення і виправлення помилкових даних); принцип даних, а також міжнародні стандарти та норми україн-
тривалості зберігання і поновлення даних (персональні ського законодавства, що стосуються захисту персональ-
дані, що збиралися з визначеною метою, після досягнен- них даних.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Державна статистика Національної поліції [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.npu.gov.ua/uk/doccatalog/
list?currDir=67108.
2. Про захист персональних даних : Закон України від 1 червня 2010 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – № 34. – Ст. 481.
3. Про громадянство України : Закон України від 18 січня 2001 р. № 2235–III // Відомості Верховної Ради Українии. – 2001. – № 13. –
Ст. 65.
4. Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її
спеціальний статус : Закон України від 20 листопада 2012 р. № 5492–VI // Відомості Верховної Ради. – 2013. – № 51. – Ст. 716.
5. Коробочкіна Л.Л. Паспортний режим в Україні як вид адміністративно-правового режиму : автореф. дис. ... канд. юрид. наук :
спец. 12.00.07 / Л.Л. Коробочкіна ; Нац. ун-т «Одес. юрид. акад.». – Одеса, 2016. – 22 с.
6. Порівняльно-правове дослідження відповідності законодавства України законодавству ЄС у сфері персональних даних /
В.М. Брижко, А.І. Радянська, М.Я. Швець. – К. : Тріумф, 2006. – 256 с.

282
 Порівняльно-аналітичне право
♦

7. Про захист персональних даних у секторі поліції : Рекомендації № R (87) 15 Комітету Міністрів Ради Європи [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://cyberpeace.org.ua/files/rekomendacia_km_radi_evropi_ sodo_vikoristanna_personal_nih_danih__sektori_policii.pdf.
8. Стратегії розвитку Міністерства внутрішніх справ України до 2020 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://mvs.gov.ua/ua/
pages/strategiya_2020.htm.

УДК [347.759:336.722.322](477)

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ЛІКВІДАЦІЇ НЕПЛАТОСПРОМОЖНОГО БАНКУ

SOME ASPECTS OF THE LIQUIDATION OF THE INSOLVENT BANK

Швагер О.А.,
асистент кафедри цивільно-правових дисциплін
та фінансового права
Навчально-наукового інституту права
Сумського державного університету
Петренко К.Г.,
слухач магістратури
Навчально-наукового інституту права
Сумського державного університету
Стаття присвячена дослідженню питань правового регулювання ліквідації неплатоспроможного банку. Досліджено особливості про-
цедури ліквідації неплатоспроможного банку шляхом продажу його інвестору. Визначено основні підходи до розуміння поняття «пере-
хідний банк».
Ключові слова: неплатоспроможний банк, перехідний банк, банк-інвестор, процедура, державне регулювання.

Статья посвящена исследованию вопросов правового регулирования ликвидации неплатежеспособного банка. Исследованы осо-
бенности процедуры ликвидации неплатежеспособного банка путем его продажи банку-инвестору. Определены основные подходы к по-
ниманию понятия «переходный банк».
Ключевые слова: неплатежеспособный банк, переходный банк, банк-инвестор, процедура, государственное регулирование.

The article is devoted to the study of issues of legal regulation of the liquidation of an insolvent bank. The features of the liquidation procedure
of an insolvent bank by selling it to the investor are investigated. The basic approaches to the understanding of the concept “transitional bank”
are defined.
Key words: insolvent bank, transition bank, bank-investor, procedure, state regulation.

Постановка проблеми. Сучасний стан розвитку еко-
номіки потребує адекватної фінансової системи, що здат-
на забезпечити швидку акумуляцію грошових коштів та їх
перерозподіл між тими галузями, що цього потребують.
Посередниками, що здатні виконувати зазначенні вище
функції є банки.
Оскільки банківська система є однією із ключових
у забезпечені фінансової стійкості та фінансової безпе-
ки держави, виникає необхідність створення ефективної
структури управління її суб’єктами, що забезпечується
встановленням державою правил, які обмежують доступ
на ринок банківських послуг та забезпечують контроль і
нагляд за банківською діяльністю.
Водночас із розробленням порядку набуття статусу
банку та банківської діяльності потребує спеціальної ре-
гламентації і порядок виведення суб’єктів банківської ді-
яльності з ринку. Останній повинен забезпечити стабіль-
ність фінансових ринків і пріоритетність захисту клієнтів
банку. Однією з форм виведення неплатоспроможних бан-
ків із ринку, передбачених в законодавстві України, є лік-
відація неплатоспроможного банку.
Стан опрацювання. Дослідженню питань правово-
го регулювання виведення неплатоспроможних банків
із ринку, зокрема й у частині ліквідації неплатоспромож-
них банків, на нашу думку, приділяється недостатньо ува-
ги. Деяким аспектами зазначених вище питань цікавилися
такі вчені, як: В.І. Гаркавенко, Ю.І. Шаповал, В.Д. Чернад-
чук, Ю.О. Тараненко, Б.М. Поляков, Г.Ф. Шершеневич,
Ю.Г. Собчук та інші.
Метою статті є дослідження питань, що стосуються
правового регулювання виведення неплатоспроможних
банків шляхом ліквідації.
Виклад основного матеріалу. Державне регулюван-
ня суспільних відносин передбачає, передусім, наявність
системи організаційного забезпечення керуючого впливу
на об’єкт управління.
Основу системи організаційного забезпечення держав-
ного управління банківською системою становить право-
ве регулювання, механізм керуючого впливу якого можна
розділити на два блоки:
– перший блок становить визначена група державних
органів, що здійснюють управлінські дії від імені держави
на підставі закону;
– другий – сукупність форм, методів і способів, що
використовуються цими органами в процесі регулювання
банківської діяльності.
Мета державного регулювання банківської діяльнос-
ті визначається цілями, які ставить перед собою держава
в прогнозуванні та підтриманні стабільності економічної
стабільності. Тому вважаємо, що до цілей державного
управління банківською системою варто віднести: забез-
печення стабільності фінансової системи; забезпечення
ефективності використання грошових коштів; вирішення
поставлених перед банківською системою економічних та
інших завдань; організацію грошового обігу та платіжної
системи країни; регулювання конкуренції суб’єктів бан-
ківської системи й інші.
Однією з форм гарантування безпеки функціонування
банківської системи є державне регулювання та нагляд за
створенням, діяльністю і ліквідацією банків, що є одним
із пріоритетних напрямів державного впливу на банків-
ську діяльність.
Ключовим завданням органів регулювання в процесі
вирішення проблем неплатоспроможного банку є своє-

283
№ 5 2017
♦
часна оцінка, попередження та забезпечення ефективного
управління ним. Водночас треба виходити з того, що від-
повідальність за вирішення проблем лягає як на власників
(акціонерів) і керівництво банку, так і на органи регулю-
вання та нагляду, які зобов’язані розробити основні прин-
ципи та визначити особливості роботи з проблемними
банками. Для цього орган регулювання і нагляду повинен
своєчасно виявити перші ознаки «проблемності» банку,
вжити адекватних заходів щодо його фінансового оздо-
ровлення, а за необхідності – розробити та реалізувати
систему заходів щодо реорганізації чи ліквідації банку [5].
Відповідно до визначення Базельського комітету
з питань регулювання та нагляду, проблемний банк – це
банк, ліквідність або платоспроможність якого ослабле-
на або буде залишатися такою, поки не будуть вжиті за-
ходи щодо: значного поліпшення стану його фінансових
ресурсів, корекції стратегічного напряму діяльності, під-
вищення потенційних можливостей управління ризиками
та/або поліпшення якості управління [6].
Нормативну основу ліквідації кредитних організацій
становлять норми Закону України «Про банки і банків-
ську діяльність», Закону України «Про Національний банк
України», Цивільного кодексу України, Господарського
кодексу України, Закону України «Про акціонерні товари-
ства» та низки підзаконних нормативно-правових актів.
Деякі вчені вважають, що норми чинного законодав-
ства, що регламентують порядок ліквідації банківських
установ являють собою підсистему правових стимулів і
обмежень підприємницької діяльності в банківській сфе-
рі. Водночас ця підсистема входить до складу цілісної
системи стимулів і обмежень підприємницької діяльності
у сфері надання банківських послуг, яка включає ще дві
підсистеми, що містять стимули й обмеження під час ство-
рення та функціонування банківської установи [1].
Так, обмеженнями варто вважати вжиття сукупності
заходів, що спрямовані на ліквідацію проблемних банків.
Ліквідацією кредитної організації називають припи-
нення діяльності кредитної організації без переходу прав
і обов’язків порядком правонаступництва іншим особам.
Загальна характеристика шляхів (способів) ліквідації
неплатоспроможного банку визначена ч. 2. ст. 39 Закону
України «Про систему гарантування вкладів фізичних
осіб» та Положенням «Про виведення неплатоспромож-
ного банку з ринку».
Відповідно до законодавства України, необхідним є
застосування таких способів ліквідації неплатоспромож-
ного банку:
– до першого способу необхідно віднести ліквіда-
ційні процедури банку з відшкодуванням із боку Фонду
гарантування вкладів фізичних осіб грошових коштів за
вкладами. За такого способу відбувається відкликання
банківської ліцензії, виплата вкладникам належних їм
вкладів, передбаченим спеціалізованими актами Фонду
порядком, а також подальше припинення існування бан-
ківської діяльності банку та банку як юридичної особи;
– другим способом є проведення ліквідаційних проце-
дур із відчуженням у процесі ліквідації всіх або частини
його активів і зобов’язань на користь приймаючого банку.
Даний спосіб включає відкликання банківської ліцензії,
передачу кваліфікованому інвестору (приймаючому бан-
ку) всіх або частини активів і зобов’язань із подальшим
припиненням діяльності банку як юридичної особи;
– для третього способу характерним є відчуження всіх
або частини активів і зобов’язань неплатоспроможно-
го банку на користь приймаючого банку з відкликанням
банківської ліцензії та подальшою ліквідацією. За такого
способу відбувається передача кваліфікованому інвесто-
ру-банку (приймаючому банку) всіх або частини активів
і зобов’язань неплатоспроможного банку, з подальшим
ухваленням рішення Національного банку України про
відкликання банківської ліцензії та припинення діяльнос-
284
ті неплатоспроможного банку та його існування в банків-
ському секторі України;
– до четвертого способу можна віднести створення та
продаж інвестору перехідного банку з одночасною пере-
дачею йому активів і зобов’язань неплатоспроможного
банку. Використання цього способу передбачає створення
перехідного банку, виділення активів і зобов’язань непла-
тоспроможного банку з подальшою передачею їх перехід-
ному банку та наступною його ліквідацією;
– до п’ятого способу можна віднести продаж неплато-
спроможного банку інвестору, тобто виведення неплато-
спроможного банку з ринку шляхом переходу права влас-
ності на акції неплатоспроможного банку від власників
такого банку до кваліфікаційного інвестора – переможця
конкурсу [3; 4].
Найбільш суперечливим з погляду ліквідаційного ха-
рактеру нам здається четвертий спосіб, на чому вважаємо
за необхідне зупинитися.
Відповідно до Положення «Про виведення неплато-
спроможного банку з ринку», передбачено, що створен-
ня та продаж інвестору перехідного банку – це спосіб
виведення неплатоспроможного банку з ринку, який пе-
редбачає створення перехідного банку, передачу активів
і зобов’язань неплатоспроможного банку перехідному
банку, який надалі продається переможцю відкритого кон-
курсу, та ліквідацію неплатоспроможного банку [3].
Відповідно до Положення «Про виведення неплато-
спроможного банку з ринку», можна виділити такі етапи
продажу банку інвестору:
– створення перехідного банку;
– організація продажу перехідного банку;
– проведення конкурсного відбору щодо продажу пе-
рехідного банку;
– укладення договору купівлі-продажу акцій перехід-
ного банку;
– реєстрація права власності інвестора на акції пере-
хідного банку;
– проведення інвестором заходів, передбачених дого-
вором купівлі-продажу акцій перехідного банку [3].
Перехідний банк, відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 2 Закону
України «Про систему гарантування вкладів фізичних
осіб», – це банк, який створено в процесі виведення не-
платоспроможного банку з ринку, номінальним власником
і управителем якого є Фонд, до дня продажу цього банку
інвестору. На підставі оцінки фінансового та майнового
стану банку визначаються заходи щодо виведення не-
платоспроможного банку з ринку, одним зі способів ви-
ведення, відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 39 Закону України «Про
систему гарантування вкладів фізичних осіб», є створення
та продаж інвестору перехідного банку з передачею його
активів і зобов’язань неплатоспроможного банку і подаль-
шою його ліквідацією. Відповідно до ч. 1 ст. 42 цього За-
кону, Фонд на підставі плану врегулювання вирішує ство-
рити перехідний банк шляхом виділення частини активів і
зобов’язань неплатоспроможного банку, який утворюєть-
ся у формі публічного акціонерного товариства. За загаль-
ним уявленням, створення юридичної особи розуміється
як здійснення юридично значущих дій і ухвалення відпо-
відних актів, спрямованих на надання правового статусу
організації. Перехідний банк створюється внаслідок ви-
ділення активів і зобов’язань неплатоспроможного банку
як нова юридична особа у формі публічного акціонерного
товариства, відповідно до встановленої процедури, і на-
далі на конкурсних засадах продається кваліфікованому
інвестору. У Положенні про виведення неплатоспромож-
ного банку з ринку (затвердженому рішенням Виконавчої
дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від
5`липня 2012 р. № 2) створення та продаж інвестору пере-
хідного банку визначається як спосіб виведення неплато-
спроможного банку з ринку, який передбачає створення
перехідного банку, виведення активів і зобов’язань непла-
 Порівняльно-аналітичне право
♦

тоспроможного банку з передачею їх перехідному банку, На думку В.Д. Чернадчука, визначення «ліквідація
який надалі продається кваліфікованому інвестору – пере- неплатоспроможного банку шляхом продажу інвестору»
можцю конкурсу, та ліквідація неплатоспроможного банку. необхідно розуміти як інструмент фінансового оздоров-
З огляду на те, що перехідний банк є тимчасовим бан- лення. Його застосування сприяє передачі всіх активів
ком, він має особливий правовий статус, що відповідно банку інвестору, яким надалі буде запроваджено механізм
впливає на його діяльність. По-перше, це спрощена про- відновлення неплатоспроможного банку [2, с. 20].
цедура створення та ліцензування. По-друге, особливості В.М. Тараненко зазначає, що продаж неплатоспромож-
формування статутного капіталу. По-третє, особливості ного банку інвестору є відновлюваним процесом фінансо-
застосування економічних нормативів: на перехідний банк вої стійкості. Усі шляхи (способи) ліквідації неплатоспро-
не поширюються вимоги, установлені Національним бан- можного банку є ліквідаційними, а отже, не спрямовані на
ком України щодо обов’язкових економічних нормативів, відновлення поточної діяльності банку. Продаж неплато-
лімітів валютної позиції, нормативів обов’язкового резер- спроможного банку є одним із провідних і ефективних
вування коштів на кореспондентському рахунку в НБУ, способів подолання банкрутства [7, с. 31–35].
формування резервів на покриття збитків від активів. На противагу цьому, В.І. Гаркавенко та Ю.І. Шаповал
По-четверте, особливості передачі активів і зобов’язань. зазначають, якщо метод злиття та поглинання не може
По-п’яте, особливості оподаткування. Перехідний банк, бути реалізований, то необхідним є застосування спосо-
відповідно до ч. 13 ст. 42 Закону України «Про систему бу купівлі-продажу та прийняття на себе зобов’язань, що
гарантування вкладів фізичних осіб», звільняється від полягає в тому, що сильний у фінансовому відношенні
сплати будь-яких платежів (податків, зборів, державно- банк або приватний інвестор купує частину або всі активи
го мита, пов’язаних з отриманням активів і зобов’язань, та бере на себе частину або всі зобов’язання банку-бан-
плати за внесення змін до державних реєстрів, плати за крута. Проведення операцій купівлі-продажу та прийнят-
послуги, що надаються державними органами у зв’язку з тя на себе зобов’язань у більшості країн передбачають
такою передачею. відкликання банківської ліцензії та початок процедури за-
Ю.Г. Собчук зазначає, що перехідний банк можна оха- криття банку ліквідаційною комісією [8, с. 108–123].
рактеризувати як тимчасовий неплатоспроможний банк, На підставі всього вищезазначеного та з огляду на нор-
який для відновлення платоспроможності передається ми чинного законодавства вважаємо за необхідне зробити
кваліфікованому інвестору, визнаному Фондом за резуль- такі висновки.
татами поданих ним документів таким, що відповідає Створення та продаж перехідного банку є одним
встановленим критеріям, для виведення цього неплато- з етапів, визначених у процедурі ліквідації неплатоспро-
спроможного банку з ринку в обраний спосіб продажу можного банку, що на практиці означає передання всіх
шляхом відчуження всіх або частини активів і зобов’язань активів і зобов’язань неплатоспроможного банку іншо-
для здійснення заходів з узгодження діяльності перехідно- му суб’єкту банківської системи – інвестору, що виявив
го банку з вимогами чинного законодавства або здійснен- бажання придбати такі активи. Підтримуючи позицію
ня приєднання (злиття) банку до наявного платоспромож- В.Д. Чернадчука щодо характеру фінансового оздоров-
ного банку [9, с. 40]. лення таких заходів, пропонуємо вважати ліквідацію не-
У світовій практиці вживається термін «брідж-банк» платоспроможного банку шляхом продажу його інвесто-
до банку, який створюється для тимчасового утримання ру заходом, що спрямований на фінансове оздоровлення
діючих активів і застрахованих депозитів проблемного банку, який включає створення проміжного суб’єкта –
банку, який перебуває в стані ліквідації, до моменту їх пе- перехідного банку, формування його активів і подальший
репродажу інвесторам. його продаж інвестору.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Шпагонов А.Н. О системе правовых стимулов и ограничений предпринимательской деятельности при реорганизации и ликви-
дации кредитной организации / А.Н. Шпагонов // Актуальные проблемы экономики и права. – 2011. – № 1(17) [Электронный ресурс] –
Режим доступа : http://cyberleninka.ru/article/n/o-sisteme-pravovyh-stimulov-i-ogranicheniy-predprinimatelskoy-deyatelnosti-pri-reorganizatsii-
i-likvidatsii-kreditnoy-organizatsii.
2. Чернадчук В.Д. Визначення поняття правових способів та правових засобів виведення неплатоспроможного банку з ринку в Укра-
їні : наукова стаття / В.Д. Чернадчук // Правовий вісник Української академії банківської справи. – 2014. – № 2. – С. 19–24.
3. Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку, затверджене рішенням виконавчої дирекції Фонду гаранту-
вання вкладів фізичних осіб № 2 від 5 липня 2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/
z1581-12/page.
4. Про систему гарантування вкладів фізичних осіб : Закон України від 23 лютого 2012 р. № 4452–VI // Відомості Верховної Ради
України. – 2012. – № 50. – Ст. 564 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/4452-17.
5. Банковский надзор: европейский опыт и российская практика / под ред. М. Олсена. – М. : Представительство Европейской Комис-
сии в России ; Центральный банк Российской Федерации, 2005. – 372 с. [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.cbr.ru/today/
ms/pk/bankingsupervisioneurussia2005ru.pdf.
6. Руководство для органов банковского надзора по работе со слабыми банками [Электронный ресурс]. – Режим доступа :
http://www.orioncom.ru/demo_bkb/npsndoc2/03-baz.htm.
7. Тараненко М.В. Проблеми виведення неплатоспроможного банку з ринку : наукова стаття / М.В. Тараненко // Гроші, фінанси та
кредит – 2016. – № 1. – С. 31–35.
8. Гаркавенко В.І., Шаповал Ю.І. Очищення банківського сектора в Україні : ціна для суспільства та держави : наукова стаття /
В.І. Гаркавенко, Ю.І. Шаповал. – К : Український соціум. – 2017. – № 1. – С. 108–123.
9. Собчук Ю.Г. Банки у правовідносинах неплатоспроможності / Ю.Г. Собчук // Юридична Україна. – 2013. – № 2. – С. 38–43.

285
№ 5 2017
♦

УДК 342.565

ОСОБЛИВОСТІ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ДЕРЖАВНИХ СЛУЖБОВЦІВ ЗА ВЧИНЕННЯ

АДМІНІСТРАТИВНИХ КОРУПЦІЙНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ

FEATURES OF THE RESPONSIBILITY OF PUBLIC OFFICIALS FOR THE DEVELOPMENT

OF ADMINISTRATIVE CORRUPTION LEGAL EXECUTION

Шклярук О.В.,
курсант навчального взводу ПМПФ-16–3
факультету податкової міліції
Університету державної фіскальної служби України
Шевкунов С.В.,
курсант навчального взводу ПМПФ-16–3
факультету податкової міліції
Університету державної фіскальної служби України
Статтю присвячено розгляду питання про особливості притягнення державних службовців до адміністративної відповідальності за
вчинення корупційних правопорушень. Розглянуто та проаналізовано погляди вчених, які досліджували дане питання. Автор приділяє
значну увагу особливостям корупційних правопорушень.
Ключові слова: корупційне правопорушення, державний службовець, адміністративна відповідальність, корупція.

Статья посвящена рассмотрению вопроса об особенностях привлечения государственных служащих к административной ответ-
ственности за совершение коррупционных правонарушений. Рассмотрены и проанализированы взгляды ученых, исследовавших дан-
ный вопрос. Автор уделяет большое внимание особенностям коррупционных правонарушений.
Ключевые слова: коррупционное правонарушение, государственный служащий, административная ответственность, коррупция.

The article is devoted to the consideration of the issue of the peculiarities of bringing civil servants to administrative liability for the commis-
sion of corruption offenses. Considered and analyzed the views of scientists who studied this issue. The author pays considerable attention to
the peculiarities of corruption offenses.
Key words: corruption offense, civil servant, administrative responsibility, corruption.

Постановка проблеми. Сьогодні особливо актуаль-
ною є проблема створення досконалого механізму бороть-
би з корупційними правопорушеннями в системі держав-
ного правління загалом і правоохоронних органів зокрема.
Державні службовці, як і будь-яка особа в Україні, повинні
нести відповідальність за вчинені ними протиправні дії.
Відповідальність за правопорушення, скоєні державними
службовцями, має свої особливості, з огляду на специфіку
їхніх дій, суспільну вагу службової діяльності. Вона часто
є суворішою порівняно зі схожими випадками щодо інших
категорій працівників. Проблема адміністративної відпо-
відальності державних службовців тісно пов’язана із про-
блемою протидії корупції. Саме тому на даному етапі ак-
туальним питанням є вивчення особливостей притягнення
до відповідальності державних службовців за вчинення
адміністративних корупційних правопорушень.
Стан дослідження. Проблемі адміністративної від-
повідальності державних службовців за вчинення коруп-
ційних правопорушень присвячено чимало праць таких
учених, як: Л. Багрій-Шахматов, Д. Бейлі, М. Бездольний,
Л. Біла-Тіунова, Л. Брич, Б. Волженкін, A. Гайдук та ін.
Л. Брич визначає, що проблема адміністративної відпо-
відальності державних службовців тісно пов’язана із про-
блемою протидії корупції, і визначає корупцію як вико-
ристання особою наданих їй службових повноважень і
пов’язаних із цим можливостей для одержання неправо-
мірної вигоди або прийняття обіцянки такої вигоди для
себе чи інших осіб, щоб схилити цю особу до протиправ-
ного використання наданих їй службових повноважень
і пов’язаних із цим можливостей. Проте в працях згаданих
науковців недостатньо висвітленні зазначені питання і це
зумовлює подальше дослідження проблеми.
Метою статті є визначення головних особливостей
адміністративної відповідальності за вчинення корупцій-
ного правопорушення державними службовцями.
Виклад основного матеріалу. Правовою основою
протидії корупції в Україні є Конституція України, Кон-
венція Організації Об’єднаних Націй (далі – ООН) проти
корупції, Кримінальна конвенція про боротьбу з корупці-
єю, Додатковий протокол до Кримінальної конвенції про
боротьбу з корупцією, Стамбульський план дій боротьби
з корупцією Організації економічного співробітництва
та розвитку (далі – ОЕСР), Указ Президента України від
21 жовтня 2011 р. № 1001/2011 «Про Національну анти-
корупційну стратегію на 2001–2015 рр», а також Закон
України «Про запобігання корупції». Ст. 1 Закону України
«Про запобігання корупції» від 14 жовтня 2014 р. (далі –
Закон) надає легальне поняття корупції – як використання
особою, зазначеною в ч. 1 ст. 4 цього Закону, наданих їй
службових повноважень і пов’язаних із цим можливостей
із метою одержання неправомірної вигоди або прийняття
обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб,
або, відповідно, обіцянка/пропозиція чи надання неправо-
мірної вигоди особі, зазначеній в ч. 1 ст. 4 цього Закону,
або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам
із метою схилити цю особу до протиправного викорис-
тання наданих їй службових повноважень та пов’язаних
із цим можливостей [8, c. 39].
Ч. 1 ст. 21 Закону України «Про запобігання корупції»
передбачає можливість притягнення державних службов-
ців до кримінальної, адміністративної, дисциплінарної та
цивільно-правової відповідальності за вчинення коруп-
ційних правопорушень [4].
Це означає, що державні службовці притягуються до
юридичної відповідальності за порушення своїх службових
обов’язків, які вони виконуються відповідно до своєї компе-
тенції, визначеної законодавством. Юридична відповідаль-
ність настає в разі порушення передбачених законодавст-
вом норм, суб’єктом яких виступають державні службовці.
За загальним правилом, відповідно до ст. 15 Кодексу
України про адміністративні правопорушення (далі – КУ-
пАП), державні службовці за вчинення корупційних пра-
вопорушень несуть адміністративну відповідальність на
загальних підставах [1].
Тобто притягаються до відповідальності згідно з нор-
мами КУпАП, а не згідно з нормами дисциплінарного

286

статуту осіб рядового та начальницького складу органів
внутрішніх справ. Відповідно до ст. 221 КУпАП, судді ра-
йонних, районних у місті, міських чи міськрайонних судів
розглядають справи про адміністративні правопорушення,
пов’язані з корупцією, вчинені державними службовцями,
водночас до державних службовців не може бути застосо-
вано такі види адміністративних стягнень, як громадські
роботи, виправні роботи й адміністративний арешт [1].
Отже, правовий статус службової особи дещо відріз-
няється від статусу загального суб’єкта правопорушення.
Зокрема, до нього не можуть застосовуватися деякі види
покарань, що пов’язано з тим, що службовець здійснює
захист держави, а держава надає йому відповідні привілеї.
На державних службовців поширюються обмежен-
ня, визначені Законом України «Про запобігання коруп-
ції» [3].
Тому, визначаючи особливості адміністративної від-
повідальності державних службовців за вчинення коруп-
ційних правопорушень, варто наголосити на тому, які
склади адміністративних правопорушень необхідно вва-
жати корупційними. Склад злочину таких адміністратив-
них правопорушень, зазначено в окремій гл. 13-а «Ад-
міністративні правопорушення, пов’язані з корупцією»
особливої частини КУпАП, а саме такі статті: 172–4 «По-
рушення обмежень щодо сумісництва та суміщення з ін-
шими видами діяльності», 172–5 «Порушення встанов-
лених законом обмежень щодо одержання подарунків»,
172–6 «Порушення вимог фінансового контролю», 172–7
«Порушення вимог щодо запобігання та врегулювання
конфлікту інтересів», 172–8 «Незаконне використання
інформації, що стала відома особі у зв’язку з виконан-
ням службових повноважень», 172–9 «Невжиття заходів
щодо протидії корупції» [1].
Відповідно до вищенаведеного переліку, можна зроби-
ти висновок, що законодавство приділяє велику увагу пра-
вопорушенням, пов’язаним із корупцією, для запобігання
цьому негативному явищу, яке останнім часом глибоко
проникло в державну службу й інші сфери суспільного
життя та проявляє свій негативний вплив шляхом руйну-
вання державності та порушенням конституційних свобод
людини і громадянина.
Відповідно до законодавства, корупцією визнається
використання визначеними в Законі України «Про запо-
бігання корупції» особами наданих їм службових повно-
важень чи пов’язаних із ними можливостей із метою одер-
жання неправомірної вигоди або прийняття такої вигоди,
чи прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе
чи інших осіб, або, відповідно, обіцянка/пропозиція чи
надання неправомірної вигоди особі, зазначеній у ч. 1 ст. 3
цього Закону, або на її вимогу іншим фізичним чи юри-
дичним особам з метою схилити цю особу до протиправ-
ного використання наданих їй службових повноважень чи
пов’язаних із ними можливостей [3].
Порушення обмежень щодо сумісництва та суміщення
з іншими видами діяльності продубльовано в Законі Укра-
їни «Про національну поліцію» [2].
Сумісництвом вважається виконання працівником,
крім своєї основної, іншої регулярної оплачуваної роботи
на умовах трудового договору у вільний від основної ро-
боти час на тому ж або іншому підприємстві, в установі,
організації або в громадянина (підприємця, приватної осо-
би) за наймом [4].
Для роботи за сумісництвом згоди власника або упо-
вноваженого ним органу за місцем основної роботи не
потрібно. Не є сумісництвом робота, яка визначена Пере-
ліком робіт, зазначених у Положенні про умови роботи за
сумісництвом працівників державних підприємств, уста-
нов і організацій [4].
Службовим необхідно вважати сумісництво, пов’язане
з поєднанням поліцейським своїх службових обов’язків
з іншою оплачуваною діяльністю, пов’язане із самим ста-
287
Порівняльно-аналітичне право
♦
тусом державного службовця, його службою в органах.
Також необхідно з’ясувати сутність науково-педагогічної,
наукової або творчої діяльності, яка не вважається суміс-
ництвом за законодавством. Відповідно до Закону України
«Про наукову і науково-технічну діяльність», науково-
педагогічна діяльність – це педагогічна діяльність у ви-
щих навчальних закладах, пов’язана з науковою та (або)
науково-технічною діяльністю, а наукова діяльність – це
інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержан-
ня і використання нових знань. основними її формами є
фундаментальні та прикладні наукові дослідження [5].
Відповідно до Закону України «Про професійних
творчих працівників та творчі спілки», творча діяль-
ність – це індивідуальна чи колективна творчість, резуль-
татом якої є створення або інтерпретація творів, що мають
культурну цінність [6].
Отже, службова особа не може під час проходження
служби займатися іншою оплачуваною діяльністю, крім
науково-педагогічної, наукової або творчої [2].
Відповідно до Закону України «Про запобігання ко-
рупції», державним службовцям забороняється безпосе-
редньо або через інших осіб вимагати, просити, одержува-
ти подарунки для себе чи близьких їм осіб від юридичних
або фізичних осіб: у зв’язку зі здійсненням такими осо-
бами діяльності, пов’язаної з виконанням функцій держа-
ви або місцевого самоврядування; якщо особа, яка дарує,
перебуває в підпорядкуванні такої особи [3].
Державні службовці можуть приймати подарунки, які
відповідають загальновизнаним уявленням про гостин-
ність, крім вищезазначених випадків, якщо вартість таких
подарунків не перевищує одну мінімальну заробітну пла-
ту, встановлену на день прийняття подарунка, одноразово,
а сукупна вартість таких подарунків, отриманих від однієї
особи (групи осіб) протягом року, не перевищує двох про-
житкових мінімумів, встановлених для працездатної осо-
би на 1 січня того року, в якому прийнято подарунки [3].
Наслідком порушення встановлених обмежень дер-
жавним службовцем є притягнення його до адміністратив-
ної відповідальності за ст. 172–5 КУпАП.
Відповідно до Закону України «Про запобігання коруп-
ції», державні службовці зобов’язані щорічно до 1 квітня
подавати шляхом заповнення на офіційному веб-сайті на-
ціонального агентства декларацію особи, уповноваженої
на виконання функцій держави або місцевого самовряду-
вання, за минулий рік за формою, що визначається націо-
нальним агентством [3].
Тільки в разі відмови чи неможливості виправлення ві-
домостей у декларації державний службовець притягуєть-
ся до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 172–6
КУпАП, що, за статистикою, відбувається вкрай рідко.
Порушенням є неповідомлення або несвоєчасне по-
відомлення про відкриття валютного рахунку в установі
банку-нерезидента або про суттєві зміни в майновому
стані. Відповідно до Закону України «Про запобігання
корупції», на державного службовця покладено обов’язок
у разі відкриття ним або членом його сім’ї валютного ра-
хунку в установі банку-нерезидента в десятиденний строк
письмово повідомити про це національне агентство вста-
новленим ним порядком, із зазначенням номера рахунку
і місцезнаходження банку-нерезидента [3].
У разі суттєвої зміни в майновому стані державного
службовця, а саме: отримання ним доходу, придбання
майна на суму, яка перевищує 50 мінімальних заробітних
плат, встановлених на 1 січня відповідного року, держав-
ний службовець у десятиденний строк із моменту отри-
мання доходу або придбання майна зобов’язаний письмо-
во повідомити про це національне агентство. Зазначена
інформація вноситься до Єдиного державного реєстру де-
кларацій осіб, уповноважених на виконання функцій дер-
жави або місцевого самоврядування, та оприлюднюється
на офіційному веб-сайті національного агентства [3].
№ 5 2017
♦

Невиконання покладених законодавством України У разі виникнення таких обставин поліцейський,

обов’язків спричинює притягнення державного службов- близькі йому особи вживають заходів до їх усунення
ця до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 172–6 в п’ятнадцятиденний строк. Якщо в зазначений строк ці
КУпАП. обставини добровільно не усунуто, поліцейського може
Порушення вимог щодо запобігання та врегулюван- бути притягнуто до адміністративної відповідальності за
ня конфлікту інтересів розрізняє два види конфлікту ін- ст. 172–7 КУпАП.
тересів. Потенційний конфлікт інтересів – це наявність Висновки. З огляду на вищезазначене, необхідно
в особи приватного інтересу у сфері, в якій вона виконує виділити такі особливості адміністративної відпові-
свої службові чи представницькі повноваження, що може дальності державних службовців за корупційні право-
вплинути на об’єктивність чи неупередженість прийняття порушення: державні службовці несуть відповідаль-
нею рішень, або на вчинення чи невчинення дій під час ність за вчинення адміністративних правопорушень,
виконання зазначених повноважень [3]. пов’язаних із корупцією, на засадах, передбачених КУ-
Такий конфлікт необхідно негайно вирішувати, засто- пАП і Законом України «Про запобігання корупції»; до
совуючи всі наявні сили та засоби. У разі виявлення по- адміністративної відповідальності за вчинення зазначе-
рушення етичної поведінки, запобігання та врегулювання них правопорушень державних службовців уповноваже-
конфлікту інтересів у діяльності державного службовця ні притягнути судді загальної юрисдикції; до державних
або іншого порушення Закону України «Про запобіган- службовців можуть бути застосовані такі стягнення, як
ня корупції» національне агентство вносить керівнику попередження, штраф, оплатне вилучення предмета, що
відповідного органу припис щодо усунення порушень став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом
законодавства, проведення службового розслідування, адміністративного правопорушення, конфіскація пред-
притягнення винної особи до встановленої законом відпо- мета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім
відальності [3]. об’єктом адміністративного правопорушення, грошей,
Припис національного агентства є обов’язковим для одержаних внаслідок вчинення адміністративного пра-
виконання. Про результати виконання припису національ- вопорушення, позбавлення спеціального права, громад-
ного агентства посадова особа, якій його адресовано, ін- ські роботи, виправні роботи, адміністративний арешт;
формує національне агентство впродовж десяти робочих склади адміністративних правопорушень, пов’язаних
днів із дня одержання припису [3]. із корупцією, зазначені в окремій главі особливої части-
Отже, завданням державного службовця є, по-перше, ни КУпАП, об’єднані одним родовим об’єктом (суспільні
не допустити виникнення конфлікту інтересів, а по-друге, відносини, пов’язані з корупцією), а також закріплення
у разі виникнення такого конфлікту – швидко його врегу- у законодавстві норм, що визначають відповідальність за
лювати. Наявні обмеження щодо службового підпоряд- вчинення адміністративних правопорушень державними
кування близьких осіб, тобто перебування в прямій орга- службовцями, спрямовано на забезпечення виконання
нізаційній або правовій залежності підлеглої особи від її державою свої функцій в особі органів державної вла-
керівника, зокрема й через вирішення (участь у вирішен- ди та їх посадових осіб, що ґрунтується на додержані
ні) питань прийняття на роботу, звільнення з роботи, за- конституційних прав і свобод людини і громадянина.
стосування заохочень, дисциплінарних стягнень, надання Подальший розвиток наукових напрацювань позитивно
вказівок, доручень тощо, контролю за їх виконанням [3]. впливатиме на вітчизняну науку та правотворчість.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 р. № 8073–X [Електронний ресурс]. − Режим доступу :
http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/80731-10/page.
2. Про Національну поліцію : Закон України від 2 липня 2015 р. № 580–VIII // Відомості Верховної Ради України. – 2015. – № 40−41. –
1970 с. – Ст. 379.
3. Про запобігання корупції : Закон України від 14жовтня 2014 р. № 1700–VII [Електронний ресурс]. − Режим доступу :
http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/1700-18.
4. Про затвердження Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій : наказ
Мінпраці України (до 1997 р.), Мін’юсту України, Мінфіну України від 30 червня 1993 р. № 76 [Електронний ресурс]. − Режим доступу :
http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/z0076-93.
5. Про наукову і науково-технічну діяльність : Закон України від 13 грудня 1991 р. № 1977–XII [Електронний ресурс]. − Режим
доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1977-12.
6. Про професійних творчих працівників та творчі спілки : Закон України від 7 жовтня 1997 р. № 554/97-ВР [Електронний ресурс]. −
Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/554/97-%D0%B2%D1%80.
7. Науково-практичний коментар Кодексу України про адміністративні правопорушення / за заг. ред. С. Пєткова, С. Морозова – К. :
Центр учбової літератури, 2014. – 790 с.
8. Бездольний М. Державно-правовий механізм протидії корупції / М. Бездольний // Форум права. – 2009. – № 2. – С. 38–43.

288
 Порівняльно-аналітичне право
♦

УДК 342.922

ПРОБЛЕМИ НОРМАТИВНОГО ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «СЛУХАЧ»

(НА ПРИКЛАДІ ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ ЗІ СПЕЦИФІЧНИМИ УМОВАМИ
НАВЧАННЯ СИСТЕМИ МІНІСТЕРСТВА ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ)

PROBLEMS OF THE NORMATIVE DEFINITION OF THE CONCEPT “STUDENT”

(ON THE EXAMPLE OF HIGHER EDUCATION INSTITUTIONS WITH SPECIFIC
CONDITIONS OFSTUDYING WITHIN THE SYSTEM OF THE MINISTRY
OF INTERNAL AFFAIRS OF UKRAINE)

Шульга М.В.,
аспірант кафедри адміністративно-правових дисциплін
Донецького юридичного інституту МВС України
Стаття присвячена проблемам нормативного визначення поняття «слухач» як суб’єкта освітнього процесу у вищих навчальних за-
кладах. Автором аналізується зазначене поняття, закріплене в Законі України «Про вищу освіту» і в нормативно-правових актах відо-
мчого характеру, і доводиться його недосконалість. У результаті дослідження запропоновано авторське визначення поняття «слухач».
Ключові слова: слухач, здобувач вищої освіти, вищий навчальний заклад зі специфічними умовами навчання, військове звання,
спеціальне звання.

Статья посвящена проблемам нормативного определения понятия «слушатель» как субъекта образовательного процесса в выс-
ших учебных заведениях. Автором анализируется указанное понятие, закрепленное в Законе Украины «О высшем образовании»
и в нормативно-правовых актах ведомственного характера, и доказывается его несовершенство. В результате исследования предложе-
но авторское определение понятия «слушатель».
Ключевые слова: слушатель, соискатель высшего образования, высшее учебное заведение со специфическими условиями об-
учения, воинское звание, специальное звание.

The article is devoted to problems of the normative definition of the concept “student” as a subject of educational process in higher education
institutions. The author analyzes the given concept, which is enshrined in the “Higher Education Law” of Ukraine and in normative and legal acts
of department al nature. The inadequacy of the concept is proved. As a result of the research, the author’s definition of the concept “student”
is proposed.
Key words: student, applicant for higher education, higher education institution with specific educational conditions, military rank, special
rank.

Постановка проблеми. Вимога до точності тексту
будь-якого нормативно-правового акта вища, ніж до ін-
ших видів текстів. У юриспруденції неточна передача
змісту, граматична помилка, описка, неуважність мо-
жуть призвести до помилок у правозастосуванні, що
позначається на долі людей, на діяльності установ, зре-
штою – на авторитеті державних органів, які готують
нормативно-правові акти [1]. Особливо вищезазначене,
на нашу думку, стосується юридичних термінів, що роз-
кривають правові поняття, адже саме вони сприяють
правильному розумінню правозастосовувачами поло-
жень нормативно-правових актів. У сучасній науковій
літературі практично відсутні як дослідження особли-
востей адміністративно-правового статусу осіб, що на-
вчаються у вищих навчальних закладах зі специфічними
умовами навчання, так і визначення базових юридичних
термінів у цій сфері. На нашу думку, до таких категорій
належить термін «слухач», оскільки як в нормативно-
правових актах, так і серед правозастосовувачів немає
одностайності щодо того, кого з осіб, що навчаються
у вищих навчальних закладах зі специфічними умовами
навчання, треба відносити до цієї категорії. На необхід-
ність чіткого визначення категорії «слухач» у законо-
давстві неодноразово вказувалося в спеціальній літера-
турі такими вченими, як: І.М. Ванюшина, М.О. Вашаєв
[2, с. 13; 3, с. 26], проте його дослідження в межах юри-
дичної науки не здійснювалося. З огляду на зазначене,
дослідження нормативного визначення поняття «слу-
хач» є актуальним і своєчасним.
Метою статті є аналіз закріпленого в Законі України
«Про вищу освіту» і в нормативно-правових актах відо-
мчого характеру поняття «слухач».
Виклад основного матеріалу. Поняття «слухач» сьо-
годні закріплено низкою нормативно-правових актів як
законодавчого, так і відомчого рівня, проте аналіз їх по-
ложень свідчить про різноманітність його визначення, су-
перечність закріплених положень одне одному.
Варто зазначити, що 2014 р. вперше на законодавчому
рівні, у Законі України «Про вищу освіту», розкрито тер-
мін «слухач». Законом, а саме ч. ч. 2 та 3 ст. 61, виділяють-
ся дві категорії слухачів:
– слухач як особа, що здобуває вищу освіту;
– слухач як особа, яка навчається на підготовчому від-
діленні закладу вищої освіти, або особа, яка отримує до-
даткові чи окремі освітні послуги, зокрема й за програма-
ми післядипломної освіти, і належить до категорії «інші
особи, які навчаються в закладах вищої освіти».
Слухач як особа, що здобуває вищу освіту, – це осо-
ба, яка установленоим порядком зарахована до вищого
навчального закладу (вищого навчального закладу зі спе-
цифічними умовами навчання) з метою здобуття освіти і
має військове звання офіцерського складу або відповідне
спеціальне звання середнього чи старшого начальницько-
го складу [4].
Варто зауважити, що закріплення поняття «слухач»
у ключових нормативно-правових актах у сфері освіти
притаманно багатьом країнам. Однак, у деяких закордон-
них країнах поняття «слухач» взагалі не ототожнюється
з особою, яка здобуває вищу освіту в специфічному вузі.
Наприклад, у Литві слухач – це особа, що навчається
за програмами неформальної освіти чи за окремими пред-
метами курсу навчання (їх групами) [5], у Грузії слухачем
визнається особа, що проходить навчання за спеціальною
професійною освітньою програмою [6], у Вірменії – осо-
ба, що охоплюється чи навчається за додатковою освіт-
ньою програмою [7].
На відміну від українського законодавства, у деяких
країнах поняття «слухач» закріплено не в законі про вищу
освіту, а в базових законах (кодексах) про освіту. Напри-
клад, поняття «слухач» у Республіці Білорусь закріплено

289
№ 5 2017
♦

в Кодексі Республіки Білорусь про освіту і визначено, що ни, один – для Державної прикордонної служби України.
слухач – особа із числа офіцерського складу Збройних Серед персоналу зазначених органів публічного адміні-
сил Республіки Білорусь, інших військ і військових фор- стрування військові звання передбачено для Національної
мувань Республіки Білорусь, рядового і начальницького гвардії України, Державної прикордонної служби України,
складу органів внутрішніх справ Республіки Білорусь, а спеціальні звання для Національної поліції України та
Слідчого комітету Республіки Білорусь, органів фінан- Державної служби надзвичайних ситуацій України. Від-
сових розслідувань Комітету державного контролю Рес- повідно до порядку добору, направлення та зарахування
публіки Білорусь, органів і підрозділів із надзвичайних кандидатів на навчання до вищих навчальних закладів
ситуацій Республіки Білорусь, що отримує першу вищу зі специфічними умовами навчання, які готують кадри для
освіту за профілем освіти «Охорона здоров’я», вищу осві- МВС України, поліцейських і військовослужбовців для
ту II ступеня, другу або наступну вищу освіту за спеці- Національної гвардії України, як слухачі Національної
альностями (напрямами спеціальностей, спеціалізацій), академії Національної гвардії України на денну та заочну
призначеними для Збройних сил Республіки Білорусь, ін- форму навчання можуть прийматися особи рядового, сер-
ших військ і військових формувань Республіки Білорусь, жантського, старшинського й офіцерського складу [14].
органів внутрішніх справ Республіки Білорусь, Слідчого Аналогічна норма стосується і навчального закладу, що
комітету Республіки Білорусь, органів фінансових розслі- здійснює підготовку працівників для Державної прикор-
дувань Комітету державного контролю Республіки Біло- донної служби України. Отже, як бачимо, зазначення в на-
русь, органів і підрозділів із надзвичайних ситуацій Рес- веденому в Законі України «Про вищу освіту» визначенні
публіки Білорусь, а також особа із числа керівних кадрів, поняття «слухач» тільки осіб, що мають військове звання
осіб, включених у резерви керівних кадрів, яка отримує офіцерського складу, є недоречним. Аналогічна ситуація і
вищу освіту I ступеня в Академії управління при Прези- щодо осіб, які мають відповідне спеціальне звання.
дентові Республіки Білорусь, або особа, що освоює зміст Так, відповідно до ст. 80 Закону України «Про Націо-
одного з видів освітніх програм додаткової освіти дорос- нальну поліцію», для поліцейських встановлюються такі
лих, за винятком освітньої програми стажування керівних спеціальні звання: спеціальні звання молодшого складу,
працівників і фахівців [8]. середнього складу, вищого складу [10]. Відповідно до
Отже, у наведених визначеннях поняття «слухач» відомчих нормативно-правових актів [14; 15], як слухачі
ототожнюється з особою, яка навчається за додатковими вищих навчальних закладів зі специфічними умовами на-
освітніми програмами, або з особою, яка належить до вчання, що здійснюють підготовку поліцейських, можуть
певної категорії так званих силових державних органів, зараховуватися особи молодшого та середнього складу по-
має військові або спеціальні звання і здобуває вищу осві- ліції. Що стосується слухачів Національного університету
ту певного освітнього ступеня чи отримує додаткові або цивільного захисту України, то ними можуть бути особи
окремі освітні послуги. Як бачимо, Україна, закріпивши як рядового, так і начальницького складу [16]. Отже, як
зазначений термін у законодавстві, пройшла шляхом ви- бачимо, норми Закону України «Про вищу освіту» не узго-
знання обох статусів слухача. джуються з положенням інших нормативно-правових ак-
Позитивно оцінюючи саме закріплення в Законі Украї- тів щодо визначення спеціальних звань. На нашу думку, це
ни «Про вищу освіту» поняття «слухач», навряд чи можна пов’язано з активними процесами реформуванням систе-
визнати його досконалим. ми МВС України й оновленням законодавства, що визна-
По-перше, у зазначеному визначенні наявність у дуж- чає його діяльність.
ках словосполучення «вищого навчального закладу зі спе- Отже, вважаємо взагалі недоцільним зазначати кон-
цифічними умовами навчання» поряд зі словосполучен- кретні види військових і спеціальних звань, оскільки їх
ням «вищого військового навчального закладу» свідчить розкрито в нормативно-правових актах, що визначають
про використання їх як синонімічних категорій, що, на порядок зарахування до конкретних вищих навчальних
нашу думку, є недоречним. Саме тому доцільно їх зазна- закладів як військових, так вищих навчальних закладів
чати з додаванням сполучника «чи», що вживається для зі специфічними умовами навчання, на що прямо вказано
поєднання однорідних елементів, якими є вищезгадан в п. 2 ч. 2 ст. 61 Закону України «Про вищу освіту».
словосполучення. Висновки. Вважаємо за доцільне п. 2 ч. 2 ст. 61 Закону
По-друге, певні питання викликає положення щодо України «Про вищу освіту» викласти в такій редакції:
вказівки на відповідні «спеціальні звання середнього чи «Слухач – це особа, яка в установленому порядку за-
старшого начальницького складу», оскільки воно не в по- рахована до вищого військового навчального закладу чи
вному обсязі відповідає положенням нормативно-право- вищого навчального закладу зі специфічними умовами
вих актів, які визначають види військових і спеціальних навчання з метою здобуття вищої освіти і має відповідне
звань [9; 10; 11; 12; 13]. військове або спеціальне звання».
Зараз до системи вищих навчальних закладів зі спе- З огляду на це, вкрай необхідним є уточнення поняття
цифічними умовами навчання Міністерства внутрішніх «слухач» у відомчих нормативно-правових актах з ураху-
справ (далі – МВС) України належить одинадцять вищих ванням нової редакції визначення, викладеного в Законі
навчальних закладів, сім з яких здійснюють підготовку України «Про вищу освіту», яке має розкривати форму
поліцейських, два – кадрів для Державної служби надзви- навчання, освітній ступінь і відповідні військові або спе-
чайних ситуацій, один – для Національної гвардії Украї- ціальні звання.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Вимоги до тексту закону [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.csi.org.ua/vimogy-do-tekstu-zakonu/
2. Ванюшина И.Н. Особенности применения дисциплинарных взысканий к курсантам и слушателям образовательных организаций
системы МВД России / И.Н. Ванюшина // Правопорядок: история, теория и практика. – 2014. – № 2(3). – С. 12–15.
3. Вашаев М.А. Проблемные аспекты реализации административно-правового статуса курсантов и слушателей, обучающихся
в образовательных организациях МВД России / М.А. Вашаев // Вестник экономической безопасности. – 2017. – № 2. – С. 22–26.
4. Про вищу освіту : Закон України від 1 липня 2014 р. № 1556–VII // Відомості Верховної Ради України. – 2014. – № 37–38. – Ст. 2004.
5. О науке и образовании : Закон Литовской Республики от 30 апреля 2009 г. № XI–242 [Электронный ресурс]. – Режим доступа :
https://e-seimas.lrs.lt/portal/legalAct/lt/TAD/ad342f02135e11e5af81c7d24921dbde?jfwid=5sjolg8sb
6. О специальном профессиональном образовании : Закон Грузии от 6 декабря 2011 г. № 5366–IIс [Электронный ресурс]. –
Режим доступа : https://matsne.gov.ge/ru/document/download/1531874/2/ru/pdf.
7. Об образовании : Закон Республики Армения от 8 мая 1999 г. № ЗР-297 [Электронный ресурс]. – Режим доступа :
http://base.spinform.ru/show_doc.fwx?rgn=7468.

290
 Порівняльно-аналітичне право
♦

8. Кодекс Республики Беларусь об образовании № 243–З от 13 января 2011 г. [Электронный ресурс]. – Режим доступа :
http://kodeksy-by.com/kodeks_ob_obrazovanii_rb.htm (дата звернення 10.01.2018).
9. Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України : Указ Президента
України від 29 грудня 2009 р. № 1115/2009 // Урядовий кур’єр. – 2009. – № 245.
10. Про Національну поліцію : Закон України від 2 липня 2015 р. № 580–VIII // Відомості Верховної Ради України. – 2015. – № 40–41. –
Ст. 379.
11. Кодекс Цивільного захисту України : Закон України від 2 жовтня 2012 р. № 5403–VI // Відомості Верховної Ради України. – 2013. –
№ 34–35. – Ст. 458.
12. Про затвердження Положення про порядок проходження служби цивільного захисту осіб рядового і начальницького складу :
постанова Кабінету Міністрів України від 11 липня 2013 р. № 593 // Офіційний вісник України. – 2013. – № 67. – Ст. 2436.
13. Про Національну гвардію України : Закон України від 13 березня 2014 р. № 876– VII // Відомості Верховної Ради України. – 2014. –
№ 17. – Ст. 594.
14. Про затвердження порядку добору, направлення та зарахування кандидатів на навчання до вищих навчальних закладів зі специ-
фічними умовами навчання, які здійснюють підготовку кадрів для Міністерства внутрішніх справ України, поліцейських та військовослуж-
бовців для Національної гвардії України : наказ МВС України від 15 квітня 2016 р. № 315.
15. Про затвердження Положення про вищі навчальні заклади МВС України : наказ МВС України від 14 лютого 2008 р. № 62 //
Офіційний вісник України. – 2008. – № 21. – Ст. 615.
16. Про затвердження Положення про проходження служби цивільного захисту особами рядового і начальницького складу : постано-
ва Кабінету Міністрів України від 11 липня 2013 р. № 593 // Офіційний вісник України. – 2013. – № 167. – Ст. 2436.

291
№ 5 2017
♦

РОЗДІЛ 8
КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО ТА КРИМІНОЛОГІЯ;
КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ПРАВО

УДК 343.9: 343.575

ОСНОВНІ МОДЕЛІ СТРАТЕГІЙ ПРОТИДІЇ НАРКОЗЛОЧИННОСТІ У СВІТІ

MAIN MODELS OF STRATEGY OF COUNTERFEIT STRUGGLE IN THE WORLD

Гладкова Є.О.,
кандидат юридичних наук,
старший науковий співробітник науково-дослідної лабораторії
з проблем протидії злочинності
Харківського національного університету внутрішніх справ
Статтю присвячено розгляду зарубіжних моделей боротьби з наркозлочинами та пошуку ефективного підходу до протидії наркозло-
чинності у вітчизняних реаліях.
Ключові слова: стратегія, протидія, запобігання, проблема наркоманії, наркозлочинність, наркозлочин, профілактика.

Статья посвящена рассмотрению зарубежных моделей борьбы с наркопреступлениями и поиску эффективного подхода к противо-
действию наркопреступности в отечественных реалиях.
Ключевые слова: стратегия, противодействие, предупреждение, проблема наркомании, наркопреступность, наркопреступления,
профилактика.

The article deals with foreign models of combatting drug crime and search for an effective approach to combat drug crime in the domestic
realities.
Key words: strategy, combatting, prevention, drug problem, drug crime, drug-related crime, prophylaxy.

Постановка проблеми. Протидія наркозлочинності та Мета. Поширення наркоманії відбувається різними

поширенню наркоманії на всіх етапах розвитку людства
переважно здійснювалась методом заборони, суть якого
полягає в тому, що для вирішення проблем, що виклика-
ються наркоманією, досить заборонити немедичне і не-
наукове використання наркотиків з введенням репресій
у разі порушення заборони [1, c. 26].
Заборона, перш за все, обґрунтовується етичними ар-
гументами, на яких базувалися поширені в багатьох краї-
нах Європи громадські рухи проти наркотиків.
Заборона використовується державою для реалізації
її обов’язку захищати здоров’я своїх громадян. У цих же
цілях різні країни і міжнародне співтовариство в цілому
змушені вживати жорсткі заборонні заходи для встанов-
лення контролю над наркотиками та протидії поширенню
наркоманії. Наркотики становлять загрозу для суспільства
тим, що їх немедичне споживання з метою отримання за-
доволення і стану ейфорії призводить до катастрофічних
наслідків для людини як особистості. Вони руйнують фі-
зичне і психічне здоров’я людини. Про це сказано досить
багато, зупинимося лише на двох тезах, які наочно де-
монструють всю згубність впливу наркоманії на здоров’я
окремої особистості і всього суспільства в цілому.
Окремі аспекти вказаної проблематики досліджува-
лись у працях таких вітчизняних та зарубіжних вчених:
О.М. Бандурки, І.Г. Богатирьова, С.С. Босхолова, П.В. Во-
лошина, М.Г. Вербенського, В.В. Голіни, О.М. Джужи,
В.І. Жукова, А.П. Закалюка, В.І. Кнорринга, О.Г. Колба,
М.В. Корнієнка, О.М. Костенка Б.І. Краснова, О.С. Ле-
вашова, О.М. Литвака, О.М. Литвинова, А.А. Музики,
Ю.В. Орлова, В.І. Осадчого, А.В. Савченка, С.В. Слінька,
Л.І. Спиридонова, В.А. Тимошенка, П.Л. Фріса, О.Н. Яр-
миша, Х.П. Ярмакі та інших. Проте у вітчизняних реаліях
бракує кримінологічної складової частини стратегії про-
тидії наркозлочинності, особливо охоронних та організа-
ційно-управлінських заходів. Вважаємо, копіювання та
впровадження західних моделей протидії наркозлочин-
ності не є ефективним засобом антикриміногенного впли-
ву даного виду. Саме тому є необхідним акцентований
розгляд цих питань.
способами і з різних причин. Аналіз причин наркотизації
становить самостійний науковий інтерес і не є предметом
нашого дослідження. Проте, розглядаючи проблему по-
ширення наркоманії в соціальному контексті, слід відзна-
чити, що людина навряд чи стане наркоманом, якщо не
буде мати інформації про те, де дістати наркотики, яким
способом їх вживати, а, маючи контакт із особами, які воло-
діють подібною інформацією (найчастіше з наркоманами),
вона ймовірно може бути втягнута до вживання наркотиків.
Виклад основного матеріалу. Поширення наркома-
нії відбувається подібно до поширення вірусної інфекції.
Цьому можна ефективно протидіяти тільки методом за-
борони. Захищаючи людей від подібних контактів, можна
вирішити багато проблем ще до їх виникнення, ніж потім,
коли вони стануть наркоманами, витрачати сили і кошти
на їх лікування, реінтеграцію в суспільство і т. д. У своєму
дослідженні проблем наркоманії В.В. Корнієнко справед-
ливо звернув увагу на той факт, що найнадійніший засіб
боротьби з наркоманією – максимальне обмеження досту-
пу молодих людей до наркотиків [2, c. 12].
По-друге, проблема наркоманії посилюється в проце-
сі поступового переходу наркоманів від споживання так
званих «легких» наркотиків (конопля, гашиш) на «важ-
кі» (героїн, кокаїн). Психоактивні речовини, які містять-
ся в «легких» наркотиках, на певному етапі вже не здатні
приводити організм в очікуваний стан ейфорії, для цього
організму потрібні все більші дози наркотиків, він вдаєть-
ся до споживання більш «насичених» наркотиків. Це під-
тверджується і медичними спостереженнями.
Відсутність чітко визначених заборон на немедичне
споживання наркотиків призводить до подібного роду екс-
периментів хворих на наркоманію над своїм організмом,
а також втягненню ще більшої кількості жертв у це по-
рочне коло.
Зараз у більшості країн світу протидія поширенню
наркоманії та незаконному обігу наркотиків здійснюється
методом заборони, тобто виробництво, зберігання і про-
даж наркотиків у цілях інших, ніж медичні та наукові, за-
бороняється і підлягає покаранню.

292

Однак існує інша точка зору на такий стан речей, при-
хильники якої вважають, що сучасний міжнародний ре-
жим контролю за наркотиками, що склався під впливом
економічно розвинених країн, вигідний інтересам саме
цих країн і ущемляє інтереси країн, що розвиваються, де
в основному і виробляються наркотики. Цим пояснюється
те, що під тиском такої політики введені певні обмеження
і заборони в усталені звичаї і практику поводження з нар-
котиками в різних країнах.
Навряд чи є сенс сперечатися з тим, що в даний час
жорсткий міжнародний контроль за обігом наркотиків є
необхідним. Питання полягає в тому, як це реалізується
і наскільки це відповідає інтересам тих чи інших країн.
Виконавчий директор Управління ООН із контролю за
наркотиками та поширенням злочинності зазначає: «Іс-
нує три компонента в боротьбі з наркотиками. З одного
боку – виробники, з протилежного – споживачі. Я по-
людськи відчуваю співчуття і до тих, і до інших. Я можу
запросити вас відвідати зі мною фермерів, які займаються
вирощенням маку, або пацієнтів наркологічних лікарень.
Ви заплачете ... А ось посередині знаходяться ті, хто має
прибуток і від перших, і від других. Ціни на героїн в Афга-
ністані становлять 1-2 долари за грам. У країнах західної
Європи – 100 доларів за грам, а в регіонах Центральної
Азії – 20-30 доларів за грам. Тож є люди, які використову-
ють в своїх цілях труднощі фермерів в Афганістані і спо-
живачів наркотиків у всьому світі. І заробляють на цьому
мільярди доларів. Моє завдання і завдання всього нашого
офісу – допомогти людям, які знаходяться у двох крайніх
позиціях, і дуже жорстко обходитися з тими, хто посеред-
ині. Саме посередині знаходиться відмивання грошей, ви-
тік грошей, експлуатація людей, злочинність».
Левова частка прибутку від наркозлочинів залиша-
ється саме в тих країнах, де завершується ланцюжок нар-
кобізнесу [3, c. 209]. Виходячи із цього, і відбувається
протистояння між розвиненими країнами-споживачами і
країнами-виробниками наркотиків; кожна сторона відсто-
ює власні інтереси в цій галузі. Незважаючи на всі розбіж-
ності, держави, які підписали конвенції ООН, зобов’язані
проводити національну антинаркотичну політику відпо-
відно до них.
Реалізація заборонної політики щодо наркотиків не-
рідко призводить до прямого втручання міжнародних ор-
ганізацій і служб по боротьбі з наркотиками у внутрішні
справи країн, на території яких вирощують наркотичні
рослини. Це виправдовується тим, що для нейтралізації
загрози, яка походить від цих країн національним інтер-
есам інших держав, вони змушені вживати адекватних за-
ходів.
Однак якщо реально оцінити ситуацію, пов’язану
з розповсюдженням наркотиків, слід визнати і те, що за-
стосування одних тільки методів заборони, в основному
орієнтованих на знищення пропозиції наркотиків, не при-
несе очікуваних результатів. Поки існує попит, наркотики
продовжують поширюватися, а наркоманія стає все більш
серйозною загрозою для здоров’я не тільки окремої особи,
але і всього людства в цілому. З огляду на це питання про
необхідність пошуку оптимальної моделі стратегії впливу
на наркозлочинність здобуває виняткової актуальності.
Хоча існує поширена думка, що винуватцем наркоманії
є країни третього світу, де переважно вирощуються нарко-
тична сировина, зараз досить широке поширення у світі
отримали синтетичні наркотики, вироблені економічно
розвиненими країнами [4, c. 93]. Будучи реалістами, слід
визнати, що дійсно під час прийняття міжнародних пра-
вових актів не останню (в деяких випадках і вирішальну)
роль відіграє вплив економічно розвинених країн світу.
Деякі слабкі сторони заборонної політики використо-
вуються прибічниками ліберальних підходів до вирішення
проблеми незаконного обігу наркотиків та поширення нар-
команії для відстоювання своїх позицій у цій сфері (вони
293
Порівняльно-аналітичне право
♦
вважають, що заборона вживання і продажу наркотиків
у немедичних цілях повинна бути скасована). Ліберальна
доктрина отримала у світі досить широкий розвиток, се-
ред її прибічників чимало відомих і впливових людей. Ви-
кликає занепокоєння той факт, що ця мода донеслась і до
наших земель. Ось яку інформацію помістив один з укра-
їнських сайтів (стилістика збережена – Є.Г.): «У червні
2016 року до парламенту надійшов законопроект щодо ле-
галізації марихуани в медичних цілях – він торкався змін
до діючого акту «Про наркотичні засоби, психотропні ре-
човини і прекурсори» та був зареєстрований під номером
4533. Написали законопроект народні депутати під прово-
дом екс-міністра охорони здоров’я Олега Мусія. Документ
мав вивчити профільний комітет, а відтак представити
в Раді. Очікувалося, що це станеться восени, проте осінь
вже майже добігає кінця, а про наркотики парламентарі
вперто мовчать. І дарма, бо, як стверджує в.о. голови Дер-
жавної служби з контролю за наркотиками Олег Дзісяк,
конопля має цілющі властивості, не оцінені попередніми
поколіннями фармацевтів та чиновників. Ми проігнору-
вали цілющі властивості конопель, або на латині canabis.
Зараз увесь світ просувається в наукових дослідженнях не
тільки використання психотропного тетраканабінола в ме-
дичних цілях, а й інших канабіноїдів. Безліч законодавств
європейських країн легалізує використання канабіса в ме-
дичних цілях, то чому ми повинні обмежувати своїх гро-
мадян у доступі до цілющих властивостей цієї рослини,
якщо вона в нас традиційно зростає. Тим більше це ніяк не
вплине на ту кількість героїну в наркотрафіку, який про-
возиться через територію України. Нам потрібно в першу
чергу ставити за мету людину, і в цьому законопроекті це
також прописано, – так віщав Дзісяк в одному з телеефі-
рів. Хай би як не вирішилася доля цього законопроекту,
зрозуміло, що навіть за найбільш сприятливих для нього
обставин мова йтиме лише про розширене використання
похідних коноплі в медицині. Що ж до спокійного релаксу
із конопляною самокруткою, то це поки що – нездійснені
мрії з відтермінованою реалізацію. Однак поки на нашій
батьківщині розваги із «травичкою» знаходяться під табу,
за канабісом можна помандрувати деінде. Світ – широкий,
і в деяких його місцях до марихуани не ставляться надто
суворо» [5]. Коментувати цю генерацію шкідливих ідей
навряд чи є сенс.
Прихильники ліберальних підходів вважають, що
функціонування заборонно-репресивного механізму дер-
жави порушує права людини, зокрема право на вільне
вживання наркотиків у немедичних цілях. Член дорадчого
органу при Департаменті боротьби з наркотиками США
С. Висотскі підкреслює, що небезпека втрати свобод, да-
рованих американським громадянам Конституцією, небез-
печніше проблеми наркотиків. У кінцевому підсумку, нар-
котики шкодять лише частини суспільства, тоді як втрата
свободи знищить і державу, і американське суспільство
[6, c. 177].
Зловживання наркотиками прикривається різними до-
водами, в тому числі наданням наркотикам такого собі
ореолу «еліксиру» натхнення. На наш погляд, це є нічим
іншим, як плодом хворої уяви наркозалежних осіб, спро-
бами самозвеличення і піднесення свого «віртуального
світу» над нормальним світосприйняттям.
Посилаючись на те, що криміналізація дій із наркоти-
ками призвела до виникнення таких негативних явищ, як
незаконний обіг наркотиків, санітарні ризики і т. д., лібе-
рали пропонують із метою усунення подібних негативних
явищ ввести вільний обіг наркотиків, у тому числі їх ле-
гальний продаж із метою немедичного споживання. Разом
із тим, враховуючи, що наркотики є специфічним товаром,
передбачається регламентований порядок їх обігу.
Переконані, що легалізація торгівлі наркотиками по-
легшить їх отримання, розширить, а не звузить коло спо-
живачів наркотиків, сприятиме зростанню виробництва
№ 5 2017
♦

і продажу наркотичних засобів. Держава як суб’єкт рин- 3. «Ліберальна група». У неї входять держави з най-
кових відносин не довела свою конкурентоспроможність більш ліберальним законодавством. Характерними її
порівняно з іншими суб’єктами економічної діяльності. представниками є Нідерланди (Голландія) і Іспанія. У Гол-
Тому немає ніяких гарантій того, що держава буде більш ландії, як відомо, дозволено вживання «легких» наркоти-
потужним конкурентом в порівнянні з наркомафією, що ків (марихуани, гашишу). Кримінальна відповідальність
має свою добре налагоджену систему виробництва і збуту передбачена тільки за збут і зберігання «важких» наркоти-
наркотиків. Більше того, держава може саме перетворити- ків (героїну, кокаїну, крека, опіуму та ін.). Поряд із цим де-
ся на злочинця, оскільки торгівля наркотиками – прибут- які голландські фахівці змушені визнати, що найчастіше
ковий бізнес. За рахунок цього бізнесу почне формуватися дозвіл вживати «легкі» наркотичні засоби провокує вжи-
державний бюджет і вирішуватися інші фінансові пробле- вання «важких» наркотиків. Наочним прикладом є досвід
ми держави. У результаті в держави з’явиться інтерес до Іспанії, в якій з 1985 р. була введена голландська модель,
збереження значного кола осіб, які вживають наркотики у результаті чого кількість лише зареєстрованих нарко-
(аналогічно інтересу до осіб, які вживають алкоголь і тю- манів збільшилася за п’ять років з 200 тис. до 1,5 млн.,
тюнові вироби), в союзі з наркомафією, яка допоможе на а країна перетворилась у перевалочну базу наркотрафіків,
вигідних для себе умовах налагодити існуючі канали збу- у першу чергу кокаїну [8, c. 113].
ту наркотиків. Нарешті, наркомафія через корумпованих Висновки. Підводячи підсумки проведеного нами ана-
чиновників може взагалі не дозволити державі зайнятися лізу окремих елементів стратегій протидії наркозлочин-
збутом наркотиків [7, c. 14]. ності зарубіжних країн, необхідно відзначити:
Боротьба з наркозлочинністю ведеться в усьому світі. – нестримний процес наркотизації населення торкнув-
На сьогодні існують різні напрямки боротьби із цим злом. ся практично всіх країн світу;
Представники одного з них сприймають силові методи – у законодавстві окремих країн, змушених вживати
боротьби (в тому числі застосування найжорстокіших по- адекватних заходів у сформованій надзвичайно небезпеч-
карань, аж до винесення смертних вироків і використан- ній ситуації у сфері незаконного обігу наркотичних засо-
ня збройних сил); прихильники другого напрямку є при- бів, в останні десятиліття намітилася чітка тенденція до
хильниками комплексних програм, в основі яких лежить посилення репресивних заходів;
використання економічних стимулів із метою витіснення – у більшості азіатських країн поряд із застосуванням
виробництва наркотичної сировини іншими культурами; найжорсткіших репресивних видів покарання (бичуван-
третій напрямок представляють пропагандисти легаліза- ня, довічного позбавлення волі, смертної кари), що було
ції наркотиків. характерно для колишнього колоніального законодавства,
Залежно від діючих на даний момент законодавчих спостерігається тенденція до пом’якшення покарання за
моделей стратегій боротьби з розповсюдженням та спо- вчинення злочинів, пов’язаних із наркотиками і які не ста-
живанням наркотиків країни групують за ступенем жор- новлять великої суспільної небезпеки;
сткості ставлення до проблеми немедичного споживання – в низці європейських і азіатських держав законодав-
наркотиків. чо закріплено як добровільне, так і примусове лікування
1. «Група жорсткої політики», до якої слід віднести наркоманів, причому на період проходження лікування за
країни з найбільш жорстким законодавством, що перед- ними зберігається колишнє місце роботи.
бачає підвищену, аж до смертної кари, відповідальність Використовуючи закордонний досвід моделювання
за злочини, пов’язані з наркотиками. Це – Китай, Іран, стратегій протидії наркозлочинності, у вітчизняному за-
Пакистан, Таїланд, Малайзія, Нігерія. конодавстві варто використати кращі зразки та підходи.
2. «Група жорсткого контролю». До неї відносять- Натомість робити такий документ варто власноруч без
ся США, Великобританія, Франція, в яких здійснюється запозичень іноземних зразків, які, як довів увесь наш ми-
жорсткий контроль за всіма видами наркотиків, йде актив- нулий досвід, не можуть бути застосовані в національних
не протистояння наркомафії, але крайні заходи не засто- реаліях без суттєвої трансформації та урахування місцевої
совуються. специфіки.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Ярмакі Х.П. Контрольно-наглядова діяльність органів виконавчої влади за обігом наркотиків в Україні / Х.П. Ярмакі // Боротьба
з наркобізнесом: проблеми та шляхи їх вирішення: матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. Одеса, 2002. – С. 26.
2. Корнієнко В.В. Попередження наркоманії дільничними інспекторами міліції : науково-практичний посібник / В.В. Корнієнко. –
Харків : Наш городок, 2007. – 76 с.
3. Наркомафия: Производство и распространение наркотиков / Авт.-сост. Н.В. Белов. – Минск : Современный литератор, 1998. – 544 с.
4. Незаконный оборот наркотиков: глобальные тенденции и проблемы: сб. докладов Международного комитета по контролю
над наркотиками/сост. и вступ. ст. А.В. Федоров. – Москва: Астрея-центр, 2007. –295 с.
5. Марихуана з салом: чи легалізують в Україні легкі наркотики? [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу :
http://ukropnews.com/news/Marihuana_z_salom_chi_legalizuyut_v_Ukraini_legki_narkotiki_25007.html.
6. S. Wisotsky. The War on Drugs and Civil Liberties. Наркомания и методы борьбы с ней: сб. материалов / отв. ред. Г.И. Иванов. –
Москва : Изд-во РАГС, 2003. – С. 177.
7. Криминологическая характеристика и профилактика преступности, связанной с незаконным оборотом наркотических средств :
(Учеб. пособие) / Р.М. Булатов, А.В. Шеслер; Рос. акад. образования. Поволж. отд-ние. Науч. центр безопасности жизнедеятельности,
Ком. по защите прав человека Респ. Татарстан. Казань, 1999. – 17 с.
8. Глинкин А.Н. Транснациональный наркобизнес: новая глобальная угроза / отв. ред.: А.Н. Глинкин. – М. : РОССПЭН, 2002. – 264 c.

294
 Порівняльно-аналітичне право
♦

УДК 344.2

СУБСИДІАРНЕ ЗАСТОСУВАННЯ ПРАВОВИХ НОРМ В ПРОЦЕСІ

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ КВАЛІФІКАЦІЇ

SUBSIDIARY APPLICATION OF LEGAL NORMS IN THE PROCESS

OF CRIMINAL-LEGAL QUALIFICATION

Іваніна Ю.В.,
здобувач кафедри кримінального права
Класичного приватного університету
Стаття присвячена актуальним питанням субсидіарного застосування правових норм в процесі кримінально-правової кваліфікації.
Аналізується підхід законодавця до формування конструкції бланкетної диспозиції кримінально-правової норми та можливі проблеми
щодо її застосуванні.
Ключові слова: кримінально-правова кваліфікація, субсидіарне застосування правової норми, поняття, термін, бланкетна диспо-
зиція.

Статья посвящена актуальным вопросам субсидиарного применения правовых норм в процессе уголовно-правовой квалификации.
Рассматривается подход законодателя к построению конструкции бланкетной диспозиции уголовно-правовой нормы и возможные про-
блемы при ее применении.
Ключевые слова: уголовно-правовая квалификация, субсидиарное применение правовой нормы, понятие, термин, бланкетная
диспозиция.

The article is devoted to the actual issues of subsidiary application of legal norms in the process of criminal-legal qualification. The author
analyzes the legislator's approach to the design of the blanket disposition of the criminal-law norm and possible problems in its application.
Key words: criminal-legal qualification, subsidiary application of legal norm, concept, term, blanket disposition.

Постановка проблеми. На етапі виявлення правової
норми (норм), яка підлягає застосуванню, що є частиною
стадії вибору правової норми на етапі доведення наявності
ознак складу злочину під час встановлення відповідності
між ознаками діяння і нормою в процесі кримінально-пра-
вової кваліфікації, правозастосовець має з’ясувати зміст
кримінально-правової норми. З’ясування (інтерпретація)
є своєрідним підготовчим етапом до роз’яснення (тлума-
чення), на якому здійснюється тлумачення нормативного
змісту кримінального закону, що не виходить за межі його
свідомості [1, с. 142]. Натомість роз’яснення (тлумачення)
«вже має зовнішнє вираження, воно «виходить» назовні,
за межі свідомості особи та спрямоване на те, щоб до-
нести власне бачення нормативного змісту кримінально-
правової заборони інших суб’єктів» [2, с. 438].
При цьому досить часто для з’ясування ознак того
чи іншого злочину виникає потреба у зверненні до зміс-
ту нормативних актів інших галузей права. Це обумов-
лено існуванням різних видів диспозицій, як от простої,
описової, бланкетної та відсильної, які місять в собі по-
няття та категорії, визначення яких в тексті Криміналь-
ного кодексу України (далі – КК України) відсутні, на що
звертають увагу науковці [3, с. 257]. Також це можливо
через латентність тексту КК, яким запропоновано визна-
вати «зумовлену об’єктивними та суб’єктивними чинни-
ками невідповідність між нормативним змістом і текстом
кримінального закону України, що обумовлює наявність
у ньому прихованої (імпліцитної, неявної інформації)»
[4, с. 283].
Стан опрацювання. Вітчизняні науковці, зокрема
В.О. Навроцький, актуалізує низку питань прикладного
характеру, які виникають з огляду на необхідність звер-
нення до норм інших галузей права задля з’ясування зміс-
ту тієї чи іншої норми, а саме: як визначити, чи потрібно
в субсидіарному порядку звертатися до інших норматив-
них актів, як їх виявити і яке значення актів, котрі містять
норми, що до них звертаються в ході субсидіарного засто-
сування правових норм, чи виступають вони нормативною
підставою кваліфікації? Сам науковець дає стверджуючу
відповідь на перше з поставлених питань і висловлюється
за те, що до нормативних актів інших галузей права по-
трібно звертатися в усіх випадках, коли відповідні акти
існують, коли вони дозволяють з’ясувати зміст статті кри-
мінального закону [5, с. 65–66]. Цю позицію поділяють і
інші науковці, наголошуючи на тому, що нормативно-пра-
вові акти інших галузей права у випадку їх субсидіарного
застосування слід визнавати обов’язковими додатковими
підставами кримінально-правової кваліфікації [6, с. 102].
Зважаючи на це, актуалізується питання, чи є підста-
ви розглядати звернення до нормативно-правових актів
інших галузей права з метою з’ясування певних термінів,
що використовуються в статтях КК України, в процесі
кримінально-правової оцінки суспільно-небезпечного ді-
яння саме субсидіарним їх застосування в контексті вчен-
ня про аналогію права та аналогію закону.
Мета статті – визначення підстав, передумов та по-
рядку субсидіарного застосування норм інших галузей
права в процесі кримінально-правової кваліфікації в за-
конодавстві та практичній діяльності правозастосовних
органів.
Виклад основного матеріалу. Субсидіарне застосу-
вання норми права (лат. subsidium – допомога, підтримка,
захист; subsidiaries – допоміжний) – вирішення справи або
окремого юридичного питання за відсутності норми пра-
ва відбувається за допомогою додаткового використання
норм іншої спорідненої галузі права (міжгалузева анало-
гія) [2, с. 436]. Тобто в широкому розумінні, це – засто-
сування до конкретних відносин нормативного припису,
який регулює подібні за суттєвими ознаками відносини
в суміжних, споріднених галузях [7, с. 417–418]. Мова про
субсидіарне застосування правових норм споріднених га-
лузей права знаходить в контексті необхідності звернення
до аналогії права або аналогії закону за наявності прога-
лин у правовому регулюванні.
Разом з тим, В.О. Навроцький вважає, що «стосовно
кримінального законодавства субсидіарне застосування
норм інших галузей права пов’язане не з усуненням на-
явних у кримінальному законі прогалин, а зі звертанням
до них для з’ясування змісту самих кримінально-право-
вих норм» [5, с. 65]. Про це говорить і М.І. Панов. На його
думку, «у випадках, коли законодавець застосовує блан-
кетні диспозиції, для встановлення всіх ознак злочину,
необхідно також звернутися до аналізу змісту норм інших
галузей права (законів чи підзаконних актів), які прямо

295
№ 5 2017
♦
вказані у законі про кримінальну відповідальність чи од-
нозначно випливають із його змісту, встановити їх юри-
дичну силу, дію у часі й просторі та за колом осіб і шля-
хом використання цих норм деталізувати (конкретизувати
ознаки даного складу злочину у межах, визначених кримі-
нально-правовою нормою)» [8, с. 22].
Тож наведене дає підстави говорити все ж таки про
більш вузьке розуміння субсидіарного застосування пра-
вових норм. У процесі кримінально-правової кваліфікації
(кваліфікації злочинів) суб’єкт правозастосування (орган
дізнання, слідчий, прокурор, суддя) має здійснити різні
види тлумачення змісту кримінально-правової норми за
допомогою різних способів, і, зокрема, такого, як система-
тичне тлумачення. Останнє «полягає у з’ясуванні змісту за-
кону про кримінальну відповідальність шляхом порівнян-
ня його з положеннями цього чи інших законів» [9, с. 30].
Пряма вказівка на необхідність звернення до норм ін-
ших галузей права задля з’ясування змісту диспозиції кри-
мінально-правової норми в процесі кримінально-правової
кваліфікації міститься в низці Постанов Пленуму Верхо-
вного Суду України (далі – ППВСУ). Приміром у ППВСУ
від 3 червня 2005 р. № 8 «Про судову практику у справах
про контрабанду та порушення митних правил» зазнача-
ється що, з метою правильного та однакового застосуван-
ня судами законодавства про відповідальність за контр-
абанду і порушення митних правил під час розгляду як
адміністративних, так і кримінальних справ про порушен-
ня митних правил і контрабанду, судам слід користувати-
ся, зокрема, визначенням основних термінів і понять, що
наведені у ст. 1 Митного кодексу України [10, с. 282]. У цій
же постанові надалі містяться приписи і про необхідність
звернення до інших нормативно-правових актів, як от:
п. 1.10 Правил дорожнього руху, затверджених постано-
вою Кабінету Міністрів України (далі – КМУ) від 10 жов-
тня 2001 р. № 1036; Закону «Про ціни та ціноутворення»;
Таблиці невеликих, великих та особливо-великих розмірів
наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і
прекурсорів, які перебувають у незаконному обігу (затвер-
джені наказом Міністерства охорони здоров’я України від
1 серпня 2000 р. № 188); Переліком наркотичних засобів,
психотропних речовин в прекурсорів (затверджений по-
становою КМУ від 6 травня 2000 р. № 770; з наступними
змінами).
У ППВСУ «Про судову практику в справах про викра-
дення та інше незаконне поводження зі зброєю, бойовими
припасами, вибуховими речовинами, вибуховими при-
строями чи радіоактивними матеріалами» також вказу-
ється, що під час вирішення питання, чи є незаконними
носіння, зберігання, придбання, виготовлення, ремонт, пе-
редача чи збут вогнепальної зброї (крім гладкоствольної
мисливської), а також носіння, виготовлення, ремонт або
збут холодної зброї, бойових припасів, вибухових речо-
вин або вибухових пристроїв, судам необхідно керуватися
Положенням про дозвільну систему (затверджене поста-
новою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1992 р.
№ 576 з наступними змінами), Інструкцією про порядок
виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення
та використання вогнепальної, пневматичної і холодної
зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу
патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за сво-
їми властивостями метальними снарядами несмертельної
дії, та зазначених патронів, а також боєприпасів до зброї та
вибухових матеріалів (затверджена наказом Міністерства
внутрішніх справ України від 21 серпня 1998 р. № 622; зі
змінами, внесеними наказом від 13 квітня 1999 р. № 292) та
іншими нормативними актами. Питання про відповідаль-
ність за незаконні діяння зі зброєю, бойовими припасами,
вибуховими речовинами, радіоактивними матеріалами
осіб, які ними користуються у зв’язку зі службовою ді-
яльністю, вирішуються з урахуванням нормативних актів
(інструкцій, правил, наказів тощо), що регулюють поря-
296
док поводження з цими предметами [11]. Суди зобов’язані
вимагати від органів досудового слідства долучення до
матеріалів кримінальних справ про перевищення влади
або службових повноважень копій нормативно-правових
актів, положень, інструкцій, інших документів, що роз-
кривають характер повноважень службової особи [12].
У ППВСУ «Про практику застосування судами зако-
нодавства про відповідальність за окремі злочини у сфері
господарської діяльності» від 25 квітня 2003 р. № 3 також
акцентується увага на необхідності урахування положень
низки Законів України, як от: «Про банки і банківську
діяльність»; «Про державне регулювання ринку цінних
паперів в Україні»; «Про фінансові послуги та державне
регулювання ринків фінансових послуг»; «Про порядок
погашення зобов’язань платників податків перед бюдже-
тами та державними цільовими фондами»; «Про держав-
не регулювання виробництва і обігу спирту етилового, ко-
ньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових
виробів»; «Про ставки акцизного збору та ввізного мита
на тютюнові вироби», «Про ставки акцизного збору і ввіз-
ного мита на деякі транспортні засоби» та «Про ставки
акцизного збору і ввізного мита на деякі товари (продук-
цію)» і т. ін. [13].
На це вказує ВСУ і при узагальненні практики роз-
гляду судами окремих категорій справ. Так, при узагаль-
ненні практики розгляду судами кримінальних справ про
злочини, пов’язані з порушенням вимог законодавства
про охорону праці, з’ясовано, що окремими слідчими
були допущені серйозні помилки під час застосування
кримінально-правових норм. Так, кваліфікуючи дії особи
за ст. 271 або ст. 272 КК, слідчі не завжди враховували,
що диспозиції цих статей є бланкетними. Тому під час їх
застосування необхідно встановити не лише те, які саме
законодавчі та інші нормативно-правові акти порушено
при вчиненні певного діяння, а й визначити, вимоги яких
статей, пунктів, параграфів не дотримано обвинуваченим,
а також розкрити суть допущених порушень. Наприклад,
для встановлення того, чи належать певні види діяльнос-
ті до робіт із підвищеною небезпекою (ст. 272 КК), слід
звернутися до спеціальних законодавчих та нормативних
актів, якими є Закон від 18 січня 2001 р. № 2245-ІІІ «Про
об’єкти підвищеної небезпеки» та Перелік робіт з підви-
щеною небезпекою, затверджений наказом Державного
комітету України з нагляду за охороною праці від 26 січня
2005 р. № 15 (далі – Перелік 2005 р.). Раніше діяв Перелік
робіт з підвищеною небезпекою, затверджений наказом
цього Комітету від 30 листопада 1993 р. № 123 (далі – Пе-
релік 1993 р.) [14].
Розглядаючи справ про злочини, предметом яких є нар-
котичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги, облад-
нання, призначене для виготовлення цих засобів, речовин,
їх аналогів, або прекурсори (статті 305–320 Криміналь-
ного кодексу України, суди мають керуватися законами
України від 15 лютого 1995 р. № 60/95-ВР «Про наркотич-
ні засоби, психотропні речовини і прекурсори» (в редак-
ції Закону від 22 грудня 2006 р. № 530-V), від 15 лютого
1995 р. № 62/95-ВР «Про заходи протидії незаконному
обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і пре-
курсорів та зловживанню ними», Переліком наркотичних
засобів, психотропних речовин і прекурсорів, а також
Таблицями невеликих, великих та особливо великих роз-
мірів наркотичних засобів, психотропних речовин і пре-
курсорів, які знаходяться в незаконному обігу (далі – Та-
блиці), що затверджуються спеціально уповноваженим
органом виконавчої влади у сфері охорони здоров’я. Ви-
рішуючи питання про відповідальність за ст. 320 КК за
порушення встановлених правил посіву або вирощування
маку снодійного чи конопель, а також за порушення пра-
вил виробництва, виготовлення, зберігання, обліку, від-
пуску, розподілу, торгівлі, перевезення, пересилання чи
використання наркотичних засобів, психотропних речо-

вин, їх аналогів або прекурсорів, призначених для вироб-
ництва чи виготовлення цих засобів (речовин), суди по-
винні з’ясовувати, які конкретно правила були порушені.
При цьому потрібно мати на увазі, що загальні правила
обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і пре-
курсорів установлено Законом «Про наркотичні засоби...”,
а також Положенням про порядок здійснення діяльності
у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і
прекурсорів (затверджене постановою Кабінету Міністрів
України від 3 січня 1996 р. № 6) та іншими нормативними
актами Кабінету Міністрів, міністерств і відомств [15].
Шляхом звернення до інших нормативно-правових ак-
тів може встановлюватися будь-який елемент складу зло-
чину. Приміром, обов’язковим є звернення до нормативно-
правових актів для точного і правильного з’ясування ознак
предмета того чи іншого злочину, зокрема «підакцизні то-
вари», «інсайдерська інформація», «об’єкт археологічної
спадщини»; «документи Національного архівного фон-
ду», «твір, що пропагує культ насильства і жорстокості,
расову, національну чи релігійну нетерпимість та дискри-
мінацію», «предмет порнографічного характеру», «азарт-
на гра», «наркотичний засіб», «психотропна речовина»,
«сильнодіючий лікарський засіб», «відомості, що станов-
лять державну таємницю» тощо. У судовій практиці непо-
одинокими є випадки неправильної правової кваліфікації
внаслідок застосування неналежного нормативно-право-
вого акта. Так, ст. 290 КК передбачена відповідальність за
знищення, підробку або заміну ідентифікаційного номера,
номерів двигуна, шасі або кузова, або заміну без дозво-
лу відповідних органів номерної панелі з ідентифікацій-
ним номером транспортного засобу. Органи досудового
слідства та прокуратура при кваліфікації посилались на
Правила державної реєстрації та обліку автомобілів, ав-
тобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на
шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей,
причепів, напівпричепів та мотоколясок, незважаючи на
те, що в цьому нормативному акті немає визначення по-
няття «ідентифікаційний номер». У той час, коли таке ви-
значення міститься в Інструкції про проведення огляду
транспортних засобів та їх реєстраційних документів під
час реєстрації, перереєстрації і зняття з обліку (затвердже-
на наказом МВС України від 10 листопада 2005 р. № 987
із змінами, внесеними згідно з наказом МВС України від
29 вересня 2007 р. № 364), відповідно до якого ідентифі-
каційний номер (позначення) транспортного засобу – це
конструктивне поєднання буквено-цифрових символів.
Присвоюється виробником транспортного засобу з метою
ідентифікації останнього та наноситься на деталі кузова,
шасі (рами) згідно зі стандартами [16, с. 30].
Аналіз нормативно-правових актів є обов’язковим і
при встановленні об’єктивної сторони злочину, яка сфор-
мульована шляхом вказівки на: порушення певних пра-
вил – «статутних правил внутрішньої служби»; «правил
польотів»; «правил кораблеводіння»; «статутних правил
вартової (вахтової) служби»; «правил несення прикор-
донної служби»; «правил поводження зі зброєю»; «по-
рядку в’їзду на тимчасово окуповану територію України
та виїзду з неї»; «порядку здійснення міжнародних пе-
редач товарів, що підлягають державному експертному
контролю»; «правил міжнародних польотів»; «санітарних
правил і норм щодо запобігання інфекційним захворю-
ванням та масовим отруєнням»; «порядку доклінічного
вивчення, клінічних випробувань і державної реєстрації
лікарських засобів», «порядку трансплантації органів або
тканин людини» тощо; перешкоджання певній діяльнос-
ті – «перешкоджання законній діяльності Збройних сил
України та інших військових формування»; «незаконне
перешкоджання організації або проведенню зборів, мі-
тингів, походів і демонстрацій» тощо; незаконність дії
або діяльності – «незаконна лікувальна діяльність», «не-
законне проведення дослідів над людиною», «незаконне
297
Порівняльно-аналітичне право
♦
розголошення лікарської таємниці», «незаконне позбав-
лення волі або викрадення людини», «незаконне помі-
щення в психіатричний заклад», «незаконне виселення»,
«незаконне проведення огляду чи обшуку»; неналежне ви-
конання професійних обов’язків - «неналежне виконання
медичним, фармацевтичним або іншим працівником своїх
професійних обов’язків», «неналежне виконання профе-
сійних чи службових обов’язків щодо охорони життя та
здоров’я потерпілого», «неналежне виконання професій-
них обов’язків медичним або фармацевтичним працівни-
ком» тощо. Зокрема як службова недбалість були оцінені
дії Г., який унаслідок неналежного виконання своїх служ-
бових обов’язків через несумлінне ставлення до них по-
рушив вимоги підпунктів 2.1, 2.9 п. 2 Посадової інструкції
заступника директора товариства з обмеженою відпові-
дальністю з експлуатації атракціонів та охорони праці –
не забезпечив технічно правильну експлуатацію атракці-
ону. Крім того, Г. не дотримався вимог підпунктів 7.1, 7.3
п. 7 Керівництва з експлуатації атракціонів – не здійснив
належного контролю надійності кріплення всіх збірних
одиниць, не забезпечив утримання атракціонної техніки
у технічно справному стані та безпечні умови її роботи
шляхом організації належного обслуговування і ремонту,
а також зазначеного дня був відсутній на робочому місці
та не брав участь у щоденному огляді атракціону, проте
поставив свій підпис у журналі на підтвердження його
придатності до експлуатації [16, с. 19].
Потреба звернення до правових норм регуляторного
законодавства виникає й при встановленні ознак потер-
пілої особи, як от «дитини, яка не досягла віку, з якого
законодавством дозволяється працевлаштування», «пра-
цівник» тощо. Також, в окремих випадках, необхідним є
з’ясування таких факультативних елементів об’єктивної
сторони, як: час (особливий період, відбудовний період),
у разі проведення цільової мобілізації тощо. В окремих
випадках системного тлумачення потребують норми,
в яких розкривається зміст статусу (правового) певних
осіб, які визнаються суб’єктом злочину – працівник пра-
воохоронного органу, приватний виконавець та ін. Так,
правильна кримінально-правова оцінка суспільно-небез-
печного діяння як декларування недостовірної інформації,
відповідальність за яке передбачена ст. 3661 КК, вимагає
встановлення ознак спеціального суб’єкта такого злочи-
ну – суб’єкта декларування. Як зазначено в примітці до
цієї статті, суб’єктом декларування є особи, які відповідно
до ч. 1 та 2 ст. 45 Закону України «Про запобігання ко-
рупції» [17] зобов’язані подавати декларацію особи, упо-
вноваженої на виконання функцій держави та місцевого
самоврядування. У примітці 2 до ст. 368 КК уточнюють-
ся суб’єкти цього злочину шляхом вказівки на категорії
службовців, визначені в Законі України «Про держав-
ну службу». У примітці 1 до ст. 3682 КК зазначається,
що суб’єктом незаконного збагачення є особи, зазначені
в п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про запобігання корупції».
Встановлення суб’єкту злочину, передбаченого ст. 3693 КК
вимагає звернення до ч. 2 ст. 17 Закону України «Про запо-
бігання впливу корупційних правопорушень на результа-
ти офіційних змагань». Відповідно до примітки 1 ст. 2181
КК термін «пов’язана з банком особа» вживається у зна-
ченні, визначеному Законом України «Про банки і бан-
ківську діяльність». Нерідкими є випадки, коли правовий
статус визначається в загальних рисах на кшталт «умисне
здійснення внеску на підтримку політичної партії особою,
яка не має на те права».
В окремих випадках, потрібно звертатися до норм, що
містяться в міжнародних документах. Зокрема, це стосу-
ється Розділу XX «Злочини проти миру, безпеки людства
та міжнародного правопорядку», в якому передбачена від-
повідальність за «застосування зброї масового знищення,
забороненої міжнародними договорами», «застосування
засобів ведення війни, заборонених міжнародним пра-
№ 5 2017
♦

вом», «розроблення, виробництво, придбання, зберігання, вказівка в нормативно-правових актах інших галузей пра-
збут, транспортування зброї масового знищення, заборо- ва, кваліфікується відповідно до положень, регламентова-
неної міжнародними договорами», «напад на житлові при- них в КК [5, с. 262].
міщення, які мають міжнародний захист». Висновки. Отже, підхід законодавця щодо посилання
Виключною ситуацією в правозастосуванні є випадки, на зміст інших законів та нормативно-правових актів не
коли в диспозиції статті вказується на порушення певного є неуніфікованим, адже, в одних випадках, він чітко вка-
закону, тоді як в правовій системі України такий закон від- зує назву нормативно-правового акта, як от: закони «Про
сутній. Це стосується злочину, передбаченого ст. 263 КК, державну службу», Бюджетний кодекс України, «Про дер-
а саме – носіння, зберігання, придбання, передача чи збут жавний бюджет України», «Про систему гарантування
вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), вкладів фізичних осіб» тощо. В інших лише його галузева
бойових припасів, вибухових речовин або вибухових при- належність – «перешкоджання вільному здійсненню гро-
строїв без передбаченого законом дозволу. мадянином свого виборчого права або права брати участь
Під час аналізу співвідношень поняття, що використо- у референдумі»; «порушення авторського та суміжного
вується в тексті закону України про кримінальну відпові- права», «вимоги щодо безпечності продукції, встановле-
дальність, варто зважувати на запропоноване З.А. Загиней ні нормативно-правовими актами», «встановлені правила
правило формулювання дефініції у тексті КК, а саме: за- охорони надр», «правил, установлених для боротьби зі
конодавча дефініція поняття, яке визначається в іншому шкідниками», «законодавство про захист рослин», «зако-
нормативно-правовому акті, що набрав чинності, але не нодавчих та інших нормативно-правових актів про охоро-
введений у дію, не може використовуватися у тексті КК; ну праці» тощо. В окремих випадках, в статтях може не
неприпустимо одному і тому ж поняттю надавати різно- вказуватися ані нормативно-правовий акт, ані його галу-
го значення у межах КК [4, с. 140]. На думку науковців, зева належність, а необхідність звернення до відповідного
які висловлюються за створення в КК України так званого регуляторного законодавства випливає зі змісту диспози-
термінологічного розділу, в якому би визначалися основі ції – конфіденційна інформація, інсайдерська інформація,
терміни та поняття, які використовуються в КК, цей роз- «злісне невиконання батьками, опікунами чи піклуваль-
діл не повинен вміщувати визначення понять, які визна- никами встановлених законом обов’язків…», «внесен-
чені в інших нормативно-правових актах (за умови, що ня в документи, які відповідно до закону подаються для
вони вживаються в кримінальному законі в тому самому проведення державної реєстрації юридичної або фізичної
значенні) [19, с. 45–46]. особи», «…недостовірної інформації про фінансові опера-
Наразі вітчизняний законодавець в тексті криміналь- ції, що відповідно до закону підлягають фінансовому мо-
ного закону наводить не тільки визначення криміналь- ніторингу» (ст. 2091КК), «всупереч закону» (ст. 211 КК),
но-правових, але й інших понять, визначення (дефіні- «створення не передбачених законом воєнізованих або
ції) яких міститься в інших нормативно-правових актах. збройних формувань» (ст. 260 КК), «самовільне, всупереч
Приміром, безпосередньо в тексті статей КК наведено установленому законом порядку».
дефініції таких понять, як: «об’єкти житлово-комуналь- Це вимагає від особи, яка здійснює кримінально-
ного господарства (прим. ст. 2701 КК)», «допінг» (прим. правову кваліфікацію (кваліфікацію злочину), здатності
ст. 323 КК), «професійна діяльність журналіста» (прим. виявити належний нормативно-правовий акт, інтерпре-
ст. 3451 КК), «офіційний документ» (прим. ст. 358 КК) та тувати його, з’ясувати відсутність можливих колізій між
ін. Звісно, це спрощує діяльність особи, яка здійснює кри- нормативно-правовими актами, в яких наведені ті чи інші
мінально-правову оцінку діяння. З іншого боку, виникає поняття та терміни, з поміж колізійних обрати той, який
питання, чи однаковим є зміст дефініцій того чи іншого належить застосувати, враховуючи при цьому їх ієрархію
поняття, наведеного в КК та іншому нормативно-право- тощо.
вому акті, і чи не виникає в противному випадку колізія. Правозастосовець також має зважати на динамічність
Зважаючи на те, що «випадків різного вирішення одних регуляторного законодавства і перед застосування тієї
і тих же питань в нормативно-правових актах різних га- чи іншої кримінально-правової норми пересвідчитись
лузей українського законодавства більш ніж достатньо» у чинності нормативно-правового акта, в якому надане
[5, с. 261]. На що неодноразово звертали увагу вітчизняні роз’яснення певного терміна чи поняття. Приміром, наразі
вчені [20]. В.О. Навроцький у зв’язку з цим зазначає, що в примітці до ст. 3692 КК зазначається, що суб’єктом зло-
«універсального і придатного на всі випадки рішення бути вживання впливом є особи, уповноважені на виконання
не може» і пропонує вирішувати колізії, які виникають у функцій держави, визначені в пунктах 1–3 ч. 1 ст. 4 Закону
випадку виявлення невідповідності між положеннями КК, України «Про засади запобігання і протидії корупції», між
і тими, що закріплені в нормативних актах інших галузей тим, як вказаний закон втратив чинність на підставі Зако-
законодавства, вирішувати таким чином: 1) якщо діяння є ну України «Про запобігання корупції». Цікавим в аспекті
правомірним відповідно до положень чинних нормативно- теоретичної розробки є також питання оцінки суспільно-
правових актів, то воно не може бути визнане злочином, небезпечних діянь, які посягають на певний порядок, не
хоча би формально й було передбачено в КК; 2) діяння, на визначений законодавством, як от перешкоджання здій-
злочинність чи щодо кримінально-правової оцінки якого є сненню релігійного обряду (ст. 180 КК).
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави : навч. посіб. / П.М. Рабінович. – [10–е вид., доп.]. – Львів :
Край, 2008. – 224 с.
2. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: підруч. / О.Ф. Скакун. – К. : Алерта; КНТ; ЦУЛ, 2010. – 520 с.
3. Дудоров О.О. Про місце бланкетної диспозиції кримінально–правової заборони у конкретизації змісту складу злочину / О.О. Ду-
доров // Вісник Академії адвокатури України. – К.: Видавничий центр Академії адвокатури України, 2009. – Число 1(14). – С. 257–263.
4. Загиней З. Кримінально-правова герменевтика : монографія / З. Загиней. – К., АртЕК, 2015. – 380 с.
5. Навроцький В.О. Основи кримінально-правової кваліфікації : навч. посіб. / В.О. Навроцький. – 2-ге вид. – К., 2009. – 512 с.
6. Рябчинська О.П. Додаткові підстави кримінально–правової кваліфікації / О.П. Рябчинська // Науковий вісник Міжнародного гума-
нітарного університету. Серія : Юриспруденція. – 2014. – Вип. 12(2). – С. 99–103.
7. Загальна теорія держави і права : [підруч. для студ. юрид. вищих навч. закладів] / М.В. Цвік, О.В. Петришин, Л.В. Авременко
та ін. – Харків : Право. – 584 с.
8. Кваліфікація злочинів : навч. посіб. / Г.М. Анісімов, О.О. Володіна, І.О. Зінченко та ін.; за ред. М.І. Панова. – Х. : Право, 2016. – 356 с.
9. Кримінальне право України. Загальна частина : підруч. / Ю.В. Александров, В.І. Антипов, О.О. Дудоров та ін. ; за ред М.І. Мельни-
ка, В.А. Клименка. – Вид. 4-те, перероб. та доп. – К. : Атіка, 2008. – 376 с.

298
 Порівняльно-аналітичне право
♦

10. Кримінальний кодекс України, практика судів України з кримінальних справ, 2007–2008 / уклад. В.В. Сташис, В.І. Тютюгін ;
за заг. ред. В.В. Сташиса. – К. : Юрінком Інтер, 2009. – 384 с.
11. Про судову практику в справах про викрадення та інше незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими ре-
човинами, вибуховими пристроями чи радіоактивними матеріалами: Постанова Пленуму Верховного суду України від 26 квітня 2002 р.
№ 3 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/F5F0292D2624234AC2257AF400
5390BC.
12. Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень : Постанова Пленуму Верховного Суду
України від 26 грудня 2003 р. № 15 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/
FF7A8C83C1967BEFC2257B33005DB231.
13. Про практику застосування судами законодавства про відповідальність за окремі злочини у сфері господарської діяльності: По-
станова Пленуму Верховного Суду України від 25 квітня 2003 р. № 3 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.scourt.gov.ua/
clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/696B5108B751F918C2257B33005CAE03.
14. Практика розгляду судами кримінальних справ про злочини, пов’язані з порушенням вимог законодавства про охорону праці
[Електронний ресурс]. Режим доступу : http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/BE345995E3164598C2257B7C00433CDE.
15. Про судову практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекур-
сорів (Із змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 р. № 16) : Постанова Пленуму
Верховного Суду України від 26 квітня 2002 року № 4 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http: // www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.
nsf/(documents)/A32C5F3885CB003CC2257AF40053BB95.
16. Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 20 грудня 2007 р. // Вісник Верховного
Суду України. – 2008. – № 4. – С. 29–30.
17. Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 25 грудня 2007 р. // Відомості
Верховного суду України. – 2008. – № 2. – С. 19.
18. Про запобігання корупції : Закон України від 14 жовтня 2014 р. № 1700–VII [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon 2.rada.gov.ua/laws/show/1700–18.
19. Азаров Д.С. До питання про доповнення Кримінального кодексу України «термінологічним розділом» та визначення у ньому
кваліфікуючих ознак злочинів / Д.С. Азаров, А.В. Калуп // Актуальні проблеми вдосконалення та уніфікації термінології Кримінального
кодексу України. – Х. : Права людини, 2001. – С. 45–47.
20. Хавронюк М.І. Довідник з Особливої частини Кримінального кодексу України / М.І. Хавронюк. – К. : Істина, 2004. – 504 с.

УДК 343.988

ВІКТИМОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЖЕРТВИ ЗЛОЧИНІВ

ПРОТИ СТАТЕВОЇ НЕДОТОРКАНОСТІ

VICTIMOLOGICAL CHARACTERISTIC OF THE VICTIMS OF SEXUAL INTEGRITY

Керопян А.А,
студент V курсу
Інституту підготовки кадрів для органів юстиції
Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
Кулик К.Д.,
кандидат юридичних наук,
асистент кафедри кримінології та кримінально-виконавчого права
Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
Розглядаються та встановлюються віктимологічні особливості неповнолітньої жертви у злочинах проти статевої недоторканості.
Ключові слова: особа жертви, неповнолітня, статева недоторканість, віктимність, віктимологічні особливості.

Рассматриваются и устанавливаются виктимологические особенности несовершеннолетней жертвы преступлений против половой

неприкосновенности.
Ключевые слова: лицо жертвы, несовершеннолетие, половая неприкосновенность, виктимность, виктимологические особенности.

Victimological features of underaged victims in crimes against sexual integrity are being considered and determined.
Key words: victim, underaged, sexual integrity, victimization, victimological features.

Постановка проблеми. Дослідження особи жертви
злочину є важливим елементом предмета кримінології.
З’ясування поведінкових та особистісних особливостей
жертви дозволяє проникнути в сутність детермінації, ви-
значити механізм учинення злочину, запобігти злочинним
діянням.
Окреме місце серед потерпілих від статевих злочинів
займають неповнолітні. Це пояснюється багатьма фак-
торами, зокрема, зважаючи на фізичну і розумову незрі-
лість, неповнолітні стають найбільш уразливою частиною
населення, яка потребує здійснення щодо них спеціальної
охорони. Окрім цього, актуальність питання також обу-
мовлена тим, що вчинення статевих злочинів проти не-
повнолітніх негативно впливає на їх подальшу поведінку.
Наприклад, деякі з неповнолітніх стають недовірливими
до оточуючих, що не дозволяє встановлювати соціальні
зв’язки, інші у подальшому своєму житті стають на шлях
розпусти.
Метою дослідження є встановлення основних ознак,
притаманних неповнолітнім жертвам злочинів проти ста-
тевої недоторканості.
Аналіз останніх публікацій. Питання неповноліт-
ньої жертви злочинів проти статевої недоторканості роз-
глядалося в наукових працях таких учених, як А.О. Джу-
жа, О.М. Джужа, Л.В. Дорош, А.Г. Кальман, К.Д. Кулик,
А. О. Лукаш, О.С. Рябчук та ін.

299
№ 5 2017
♦
Виклад основного матеріалу. Перш ніж охаракте-
ризувати особу жертви у злочинах проти статевої не-
доторканості неповнолітніх, варто розглянути поняття
«жертва» та «віктимність» як її невід’ємні елементи. Так,
О.В. Челпан зазначає, що «жертва» – це людина, якій вна-
слідок суб’єктивного бажання злочинця або ситуації, що
об’єктивно склалася, була завдана шкода фізична, мораль-
на або майнова від протиправного діяння, незалежно від
того, чи було визнано це Законом в установленому порядку
[13, с. 69]. Варто зазначити, що не існує одностайної думки
щодо співвідношення понять «жертва» та «потерпіла осо-
ба». Одні науковці їх ототожнюють, а інші – розрізняють.
Наприклад, на думку Л.В. Франка, термін «жертва» охо-
плює не тільки безпосередніх жертв, а й тих, на кого було
вчинене злочинне посягання, близьких загиблих [8, с. 34].
Що ж до поняття «віктимність», то воно також неодноз-
начно розуміється науковцями. Так, Л.В. Франк тлумачить
віктимність як підвищену здатність і схильність людини
з огляду на низку духовних та фізичних якостей за пев-
них об’єктивних обставин ставати «мішенню» злочинно-
го посягання. Віктимність, на його думку, не є фатальною
властивістю окремих людей. «Невіктимна» людина також
може стати потерпілим від злочину [7, с. 124]. У сучасній
літературі методологічно віктимність пропонується роз-
глядати як феномен, що реалізовує себе на трьох рівнях:
індивідуальному, особливому і загальному.
На індивідуальному рівні, віктимність виявляється
у злочинних діях із нанесенням шкоди або залишається
потенційною можливістю окремої особи стати жертвою
злочину за певних умов та обставин. На другому, особли-
вому рівні, можна розглядати віктимність окремих груп
населення (жінок, дітей, осіб похилого віку, мігрантів) або
в окремих сферах суспільного життя (побутова, професій-
на). На третьому, загальному рівні, віктимність розумієть-
ся як масове явище [5, с. 9].
Щоб надати кримінологічну характеристику особи
жертви у злочинах проти статевої недоторканості непо-
внолітніх, слід визначити коло цих злочинів. До них від-
носяться злочини проти статевої свободи та статевої недо-
торканості особи. Так, Л.В. Дорош наголошує, що статеві
злочини – це передбачені законодавством про кримінальну
відповідальність суспільно небезпечні умисні дії, що по-
сягають на статеву свободу і статеву недоторканість осо-
би [6, с. 124]. До них належать злочини, передбачені стат-
тями 152-156 Кримінального кодексу України (далі – КК
України). У розрізі досліджуваної проблеми варто зверну-
ти увагу саме на ч. 3 ст. 152 КК України, ч. 3 ст. 153 КК
України, ст. 155, 156 КК України. У злочині, передбачува-
ному ст. 155 КК України, принципово важливим є визна-
чення поняття «статевої зрілості», що міститься у Поста-
нові Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 р.
№ 5 «Про судову практику у справах про злочини проти
статевої свободи та статевої недоторканості особи». Від-
повідно до абз. 2 п. 16 зазначеної Постанови статева зрі-
лість – це такий фізіологічний стан організму людини,
який характеризується здатністю до повного виконання
статевих функцій. Такими, що не досягли статевої зрілості,
вважаються особи як жіночої, так і чоловічої статі віком до
14 років. Щодо осіб віком від 14 до 18 років – проводиться
встановлення статевої зрілості. Питання щодо досягнення
потерпілою особою статевої зрілості вирішується на під-
ставі висновку судово-медичної експертизи, призначення
якого у таких випадках є обов’язковим. Не менш важливим
питанням є визначення об’єктивної сторони злочину, пе-
редбаченого ст. 156 КК України. До неї слід віднести вчи-
нення розпусних дій щодо осіб, які не досягли саме шіст-
надцятирічного віку. Науковець А.О. Джужа зазначає, що
розпусні дії передбачають: демонстрацію дітям порногра-
фічних предметів і виробів; відтворення для дітей аудіо-
і відеозаписів аналогічного характеру; ведення з дітьми
сексуальних цинічних розмов і т. ін. Тобто розпусні дії
300
інтерпретуються як учинення сексуальних дій без засто-
сування насильства щодо підлітка (дитини); схиляння або
примушування осіб, які не досягли чотирнадцятирічного
віку, до вчинення сексуальних дій; учинення сексуальних
дій у присутності потерпілих; схиляння або примушуван-
ня осіб, які не досягли чотирнадцятирічного віку, до вчи-
нення сексуальних дій між собою; демонстрація підліткам
порнографічних матеріалів або предметів тощо [4, с. 29].
Однак дискусійним залишається питання кваліфікації до-
бровільних неприродних статевих зносин та добровільно-
го мужолозтва й лесбійства в сучасному кримінальному
законодавстві, оскільки подібні діяння в українській слід-
чій практиці визначаються як розпусні дії, що є суттєвим
порушенням міжнародних норм захисту дітей від сексу-
альних зловживань та сексуальної експлуатації [16, с. 81].
Цікаво зауважити, що Л.В. Дорош, на підставі даних
кримінологічних досліджень, дійшла висновку, що се-
ред статевих злочинів найчастіше вчинюються передба-
чені ч. 3 ст. 152 КК. Кримінолог А.С. Лукаш зазначає, що
«ґвалтівники посягають на найбільш незахищений про-
шарок населення – неповнолітніх та/або малолітніх осіб,
які внаслідок своїх фізичних чи психологічних особливос-
тей не в змозі чинити відповідного опору або не можуть,
зважаючи на свій вік, усвідомлювати характер учинених
з ними суспільно небезпечних дій, наслідки яких можуть
спостерігатися протягом всього майбутнього життя потер-
пілої особи» [6, с. 130].
Проаналізувавши низку наукових праць учених, мож-
на розподілити основні риси кримінологічного портрету
жертви за певним переліком ознак. Так, С. Косенко у сво-
їх наукових працях визначає загальні риси, які властиві
неповнолітнім особам, що стали жертвами злочинів про-
ти статевої недоторканості. До них, зокрема, можна від-
нести такі: фізична слабкість, допитливість, схильність
до пригод, довірливість, схильність підпадати під сторон-
ній вплив, особливості соціальних ролей неповнолітніх
в учнівському або трудовому колективі, у родині. Ви-
окремлюються також риси, які властиві старшим віковим
групам неповнолітніх, зокрема, моральна нестабільність,
нерозбірливість у статевих зносинах, вживання спирт-
них напоїв, наркотиків [10]. Кримінологічні досліджен-
ня К.Д. Кулик щодо вчинення розбещення неповнолітніх
в Україні свідчать, що 3,8% потерпілих від злочину, пе-
редбаченому ст. 156 КК України, знаходилися у стані ал-
когольного сп’яніння, при чому схилили їх до вживання
алкогольних напоїв безпосередньо злочинці [7, с. 132].
Внаслідок вживання алкогольних напоїв, наркотиків та
інших речовин потерпілі можуть перебувати у безпо-
радному стані. Науковці зазначають, що для визначення
поняття «безпорадного стану» та його обсягу, необхідно
розглядати не тільки безпорадний, а і безсвідомий стан.
Вважається за потрібне встановити, чи могла потерпіла
особа реально усвідомлювати протиправність діянь, і чи
могла вона чинити опір. З огляду на це, до складу зазна-
ченого поняття, крім безсвідомості, слід включити ще й
неусвідомлюваність і безпорадність, які можуть стосува-
тися потерпілих осіб, зокрема й малолітніх осіб або осіб
похилого віку (склад яких серед загальної кількості тих,
хто перебував у безпорадному стані під час вчинення
зґвалтування, становить 42%) [3, с. 43]. Варто зауважити,
що вчені, аналізуючи питання безпорадного стану особи,
виокремлюють декілька його складових, а саме: фізичну
(коли особа, хоча і розуміє характер вчинюваних проти
ней дій, але не може чинити опору) та психічну (коли осо-
ба не усвідомлює факту вчинення з нею дій сексуального
характеру) безпорадність. Деякі з них виокремлюють ще
й безпорадність унаслідок вживання алкогольних напоїв,
токсичних, отруйних чи інших сильнодіючих речовин, що
позбавляють потерпілу особу можливості розуміти харак-
тер і значення вчинюваних з нею дій або чинити винній
особі опір [1, с. 53].

Важливою ознакою віктимологічного портрету є стать
особи неповнолітнього. Наприклад, у більшості випадків
жертвами розбещення неповнолітніх, за офіційною ста-
тистикою, стають дівчата (69,6%), але потерпілими мо-
жуть бути і хлопчики (30,4%) [7, с. 126].
Наступною рисою особи жертви виступає її вік. Важ-
ливо підкреслити, що вікову динаміку психіки люди-
ни, розвиток психічних процесів і психологічних якос-
тей особистості вивчає така наука, як вікова психологія.
Ця наука встановлює вікові періоди психічного та особис-
тісного розвитку людини. Надбання цієї науки слугують
корисним джерелом під час вирішення нашого питання,
оскільки допомагають комплексно та повно з’ясувати осо-
бливості психіки неповнолітніх осіб на певних етапах їх
розвитку. Отже, у віковій психології виокремлюються такі
періоди вікового розвитку неповнолітніх: 1) від народження
до 1 року – вік немовляти – цей період завершується кризою
1-го року життя, яку пов'язують з початком ходіння й не-
йрофізіологічною перебудовою, що спричиняють фізичне
стомлення, а також зі смисловим мовленням та оперуван-
ням великою кількістю предметів, котрі ведуть до розумо-
вого стомлення; симптомом цієї кризи є постійний протест
дитини; 2) від 1 до 3 років – ранній вік – він закінчується
кризою 3-х років, яка має яскраві прояви, такі як: впертість,
негативізм, тобто схильність до дій, протилежних вимогам,
непокірливість, свавілля, деспотизм; 3) від 3 до 6–7 років –
дошкільний вік – він закінчується кризою 7-ми років, котру
пов'язують із викликаною походом до школи зміною соці-
альної ситуації, розумовим напруженням та розвитком са-
мосвідомості; 4) від 6–7 до 11 років – молодший шкільний
вік – у цей період для розвитку самосвідомості дитини є
дуже важливою оцінка оточуючих, вона оволодіває соціаль-
но-нормативною поведінкою; 5) від 11 до 14 років – під-
літковий вік – цей період супроводжується найбільш по-
мітною кризою в житті людини, статевим дозріванням;
у підлітка інтенсифікується фізичний, розумовий, мораль-
ний, соціальний розвиток; перебудовується організм, са-
мосвідомість, система відношень до оточуючих; відчуття
дорослості призводить до труднощів соціальної взаємодії;
6) від 14 до 18 років – ранній юнацький період – пов’язаний
з інтенсивними пошуками свого місця у світі, із намагання-
ми збагнути сутність світу одразу і назавжди, з побудовою
власного відношення до всіх явищ дійсності, котре базуєть-
ся на певній індивідуалізованій картині світу [11].
А.С. Лукаш наголошує, що найпоширенішою віковою
категорією потерпілих від зґвалтування є особи, віком
13–19 років, що становить 50,9%. Не менш важливим є
факт, що потерпілими від такого виду злочину стають і
малолітні віком від 4 до 6 років (1,5%) [1, с. 46]. Окрім
цього, вік виступає чинником, що збільшує віктимність.
Малолітні мають набагато більшу віктимність у злочинах,
передбачених ст. 152 КК України, ніж дорослі з огляду на
природну слабкість, неповне розуміння багатьох життє-
вих ситуацій та небезпек, брак досвіду [1, с. 130].
Кримінологічне дослідження, проведене К.Д. Кулик,
щодо злочину, передбаченого ст. 156 КК України, встанов-
лює, що найбільш віктимними серед осіб, які не досягли
шістнадцяти років, є малолітні особи віком 9–13 років
(52,5%). Наступними, за ступенем віктимності, є віко-
ві групи 6–8 років та 14–15 років, частка яких згідно із
узагальненими кримінальними справами склала 21,7%
і 19,6% відповідно. Найменша кількість випадків розбе-
щення неповнолітніх спостерігається щодо дітей віком
1–5 років (6,2%) [7, с. 125].
Також С.С. Косенко серед рис, які властиві неповно-
літнім потерпілим, виокремлює особливості соціальних
ролей неповнолітніх в учнівському або трудовому колек-
тиві, у родині. Ця обставина обумовлює певну залежність
неповнолітнього від учителя, вихователя, батьків, що,
у свою чергу, заважає неповнолітнім здійснювати належ-
ний опір сексуальним домаганням [10].
301
Порівняльно-аналітичне право
♦
Необхідним є проведення аналізу дозлочинних
зав’язків особи жертви та особи злочинця. У злочинах
проти статевої недоторканості неповнолітніх осіб, як свід-
чать кримінологічні дослідження вчених, наявність дозло-
чинних зв’язків має місце у переважній більшості злочин-
них посягань. Так, аналізуючи вчинення розпусних дій,
слід зазначити, що у 68,3% випадків злочинець та потерпі-
ла особа були попередньо знайомі. Зокрема, родинні сто-
сунки пов’язували винного і жертву у 22,5% випадках, ма-
лознайомими були 17,5% потерпілих, 11,2% жертв добре
знали розбещувача, сусідами були 10,4%, 3,8% злочинців
були «друзями» батьків потерпілих, а 2,9% жертв були
закохані у винних. Майже третина – 31,7% злочинців до
вчинення розбещення неповнолітніх жодного разу не ба-
чили потерпілих [7, с. 131]. Дослідження Х.А. Тинісмягі,
зокрема, показало, що характер взаємовідносин злочинця
з потерпілою особою впливає на мотивацію злочинної по-
ведінки більше, ніж характер соціального зв’язку. Тут віді-
грає певну роль психологічна атмосфера злочину. За дани-
ми вченого, 14,3% потерпілих мали родинний зв’язок зі
злочинцями, зокрема, 11,1% – були близькими родичами.
Зазначається, що скоєння посягання проти близьких роди-
чів має для злочинця певні переваги, зокрема, такі злочи-
ни простіше приховати шляхом залякування потерпілих.
Незнайомі зі злочинцями загалом були 58,2%, знайомі –
24,0%. В особистій чи матеріальній залежності від винно-
го знаходились 11,8% потерпілих [12, с. 83].
Таким чином, можна дійти висновку, що користування
довірою у оточуючих злочинця, майже постійна доступ-
ність дитини для вчинення протиправних дій, родинні
зв’язки жертви зі злочинцем, сором та страх дитини роз-
повісти оточуючим про вчинення щодо неї розпусних дій
сприяють латентизації цих злочинів.
Окремо можна виокремити такий чинник, що підви-
щує віктимність жертви, як соціальне становище, а саме:
матеріальне становище потерпілих, їх батьків. Злочинці,
знаючи про відсутність у потенційних жертв необхідного
матеріального забезпечення, розуміли, що за певну вина-
городу діти виконають усі злочинні забаганки. У деяких
випадках малолітні та неповнолітні потерпілі усвідомлю-
вали злочинний характер вчинюваних щодо них дій, але
через матеріальну скруту та бажання допомогти сім’ї сві-
домо продовжували такі стосунки [7, с. 130].
Вагомою детермінантою зниження чи зростання жертв
злочинів проти статевої свободи та статевої недоторка-
ності є особливості її виховання у сім’ї. Встановлено, що
неповна сім’я, несприятливі умови сімейного життя, во-
рожість, авторитарність та непослідовність батьків у став-
ленні до дітей деформують соціалізацію неповнолітніх
і призводять до підвищення віктимності як у підлітковому
віці, так і в подальшому житті особи [15, с. 204].
Важливою обставиною вчинення статевих злочинів,
у певних випадках, є поведінка жертви. Дуже часто гро-
мадяни звинувачують саме жертву у вчиненні проти неї
цих злочинів, оскільки вважають, що її поведінка була
провокуючою. У науковій літературі існує поняття «вина
жертви», важливою ознакою цього поняття є його соціаль-
но-психологічний характер, і відсутність зв’язку цього по-
няття з поняттям «вини» у кримінальному праві. Якщо у
кримінальному законодавстві виною є психічне ставлення
особи до вчинюваної неї дії чи бездіяльності та її наслідків,
виражене у формі умислу або необережності (КК Украї-
ни), то вина у соціально-психологічному сенсі – це понят-
тя більш широке і може включати порушення будь-яких
соціальних норм. На думку Е.Л. Сидоренка, «вину потер-
пілого» слід розглядати як суб’єктивну характеристику
його протиправної чи аморальної поведінки за умови, що
остання стала поштовхом до вчинення злочину [14, c. 47].
Нерідко поряд із поняттям «вини жертви» застосову-
ється поняття «провокація». В.С. Мінська та Г.І. Чечель
зазначають, що ця категорія об’єднує широке коло форм
№ 5 2017
♦

негативної поведінки жертв за їх соціальною сутністю і чинах проти статевої недоторканості, притаманні певні
значенням для іншої особи. Це поняття означає негативну особливості. Так, жертвами виступають в основному ді-
поведінку потерпілого, за якої урівноважена особа втра- вчата, віком від 9 до 18 років. Варто зауважити, що вік
чає самовладання, вчиняючи злочин. Рішучість вчинити особи залежить від конкретного злочину, вчинюваного
це виникає з раптового сильного душевного хвилюван- проти неї, наприклад, у зґвалтуваннях жертвами стають
ня, що викликало зниження самоконтролю. Провокацій- неповнолітні, віком 13–18 років, у злочині, передбаче-
на поведінка жертв, на думку цих дослідників, під час ному статтею 156 КК цей діапазон становить 9–13 ро-
зґвалтуванні може бути активною чи пасивною. Активна ків. Приблизно 24% жертв були попередньо знайомі зі
може виражатись у розпиванні алкогольних напоїв, згоді злочинцями. Серед рис, які властиві неповнолітнім по-
супроводжувати чоловіка до його будинку або запросити терпілим, можна виокремити, зокрема, особливості со-
до власної оселі, у виявленні еротичної налаштованості. ціальних ролей в учнівському чи трудовому колективі,
Пасивна поведінка полягає у невчиненні протидії проявам матеріальне становище потерпілих, їх батьків, особли-
сексуального наміру злочинця [2, с. 52–53]. вості їх виховання в сім’ї, фізична слабкість, допитли-
Висновки. Таким чином, на основі викладеного, вість, схильність до пригод, довірливість, схильність під-
необхідно зазначити, що неповнолітнім жертвам у зло- падати під сторонній вплив.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Лукаш А. С. Зґвалтування: кримінологічна характеристика, детермінація та попередження : монографія / А.С. Лукаш. –
Харків : Право, 2008. – 255 с.
2. Минская В.С. Виктимологические факторы и механизм преступного поведения / В.С. Минская, Г.И. Чечель. – Иркутск : Изд-во
Иркут. Ун-та, 1988. – 152 с.
3. Дементьев С. Понятие беспомощного и бессознательного состояния / С. Дементьев // Рос. Юстиція. – 1999. – №1. – С. 42–47.
4. Джужа А.О. Розпусні дії сексуального характеру щодо дітей та підлітків / А.О. Джужа // Науковий вісник Національної академії
внутрішніх справ. – 2014. – № 1. – С. 26–32.
5. Джужа О.М. Кримінологічні засади віктимізації та девіктимізації як різновидів профілактичної діяльності / О.М. Джужа, С.М. Карпен-
ко // Право і суспільство. – 2011. – № 1. – С. 7–11.
6. Дорош Л.В. Проблеми захисту прав потерпілих від статевих злочинів / Л.В. Дорош // Проблеми законності. – 2011. – Вип. 115. –
С. 122–133.
7. Кулик К.Д. Кримінологічна характеристика та запобігання розбещенню неповнолітніх в Україні : дис. … канд. юр. наук: 12.00.08 /
Кулик Катерина Дмитрівна ; НЮУ імені Ярослава Мудрого. – Х., 2017. – 231 с.
8. Ривман Д.В. Виктимология / Д.В. Ривман, В.С. Устинов. – Санкт-Петербург : Юрид. Центр Пресс, 2000. – 332 с.
9. Рябчук О.С. Соціально-демографічні, кримінально-правові й морально-психологічні ознаки особистості злочинця, який учинив зло-
чин, передбачений ст. 153 КК України / О.С. Рябчук // Проблеми законності. – 2010. – Вип. 112. – С. 144–153.
10. Косенко С.С. Кримінологічна характеристика неповнолітніх потерпілих від статевих злочинів : автореф. дис. на здобуття наук.
ступеня канд. юрид. наук : 12.00.08 / С.С. Косенко ; Національна академія внутрішніх справ України. – К., 2004. –20 c.
11. Дуткевич Т.В. Дитяча психологія [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://medbib.in.ua/vikova-periodizatsiya-psihichnogo-
rozvitku-39463.html (дата звернення: 15.12.2017).
12. Тынисмяги Х.А. Потерпевшие по делам об изнасилованиях (по материалам судебной практики Эстонской ССР) / Х.А. Тынисмяги //
Потерпевший от преступления (уголовно-правовые, уголовно-процессуальные, криминологические и психологические аспекты. – Тарту:
Изд-во Тартуского гос. ун-та, 1987. – 86 с.
13. Челпан О.В. Характеристика поняття «жертва злочину» / О.В. Челпан // Південноукраїнський правничий часопис. – 2014. –
№ 3. – С. 68–70.
14. Сидоренко Э.Л. Отрицательное поведение потерпевшего и уголовный закон / Э.Л. Сидоренко. – Санкт-Петербург : Юрид. Центр
Пресс, 2003. – 267 с.
15. Воронова Ю.В. Соціально-психологічні особливості особистості неповнолітніх, які були зґвалтовані / Ю.В. Воронова //
Право і безпека. – 2004. – №3/4. – С.204 – 236.
16. Кулик К.Д. Щодо питання змісту об’єктивної сторони розбещення неповнолітніх в Україні / К.Д. Кулик // Актуальні шляхи вдоско-
налення українського законодавства: зб. тез наук. доповідей і повідомлень V Всеукр. наук.-практ. конф. студентів, аспірантів та молодих
вчених, Харків, 22 квітня 2017 р. / НЮУ ім. Ярослава Мудрого. – Харків : Право, 2017. – С. 79–82.

302
 Порівняльно-аналітичне право
♦

УДК 343.915

ЛАТЕНТНІСТЬ ХУЛІГАНСЬКИХ ДІЯНЬ, ВЧИНЕНИХ НЕПОВНОЛІТНІМИ

LATENCY OF HOOLIGAN ACTS COMMITTED BY CHILDREN

Козаченко В.В.,
аспірант кафедри кримінально-правових дисциплін
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ
Стаття присвячена латентності хуліганських діянь, вчинених неповнолітніми. Розкривається поняття «латентність хуліганства не-
повнолітніх». Аналізуються причини латентності хуліганських діянь, вчинених неповнолітніми.
Ключові слова: латентність, злочинність неповнолітніх, хуліганські діяння, латентність хуліганства.

Статья посвящена латентности хулиганских действий, совершенных несовершеннолетними. Раскрывается понятие латентности
хулиганства несовершеннолетних. Анализируются причины латентности хулиганских действий, совершенных несовершеннолетними.
Ключевые слова: латентность, преступность несовершеннолетних, хулиганские действия, латентность хулиганства.

The article is devoted to the latency of hooligan acts committed by minors. The concept of latency of hooliganism of juveniles is revealed.
The causes of latency of hooligan acts committed by minors are analyzed.
Key words: latency, juvenile delinquency, hooligan acts, latency of hooliganism.

Постановка проблеми. Доволі важливим сьогодні є
питання виявлення латентності хуліганства дітей, а про-
блема зниження латентності хуліганських діянь, відповід-
но, є актуальною, складною і гострою як для науки, так і
для практики. Як зазначають аналітики, рівень інформова-
ності правоохоронних органів про хуліганство дітей зни-
жується. Правоохоронна система, охоплена хвилею зло-
чинності, не здатна опрацьовувати усю інформацію про
злочинні посягання у встановленому законом порядку.
Однак, як відомо, у кримінально-правовій статистиці
відбиваються не всі злочини, що вчиняються в державі за
відповідний проміжок часу. Це пов’язано із тим, що офі-
ційні відомості не враховують так звану латентність, яка
у публікаціях західних науковців називається іноді «тем-
ним боком злочинності», «злочинами, про які не було по-
відомлено поліції» тощо [1, с. 99].
Однією з відчутно значущих соціальних проблем
в Україні є вчинення хуліганських діянь дітьми. Хулі-
ганство є невід’ємною складовою загальної злочинності.
До того ж, як зазначає відомий російський кримінолог
А.І. Долгова, злочинність неповнолітніх – це своєрідний
«резерв» злочинності майбутніх десятиліть [2, c. 765].
Зростання рівня вчинення дітьми хуліганства за дея-
кий час неодмінно призводить до зростання рівня реци-
дивної злочинності. Так, за результатами дослідження
А.А. Тайбакова, понад половина (53%) професійних зло-
чинців свій перший злочин вчинили у віці 14–16 років;
39% – у віці 17– 18 років [3, c. 41]. З іншого боку, саме
щодо неповнолітніх заходи профілактики виявляються
найефективнішими. Перебуваючи на стадії формування
особистості, неповнолітні правопорушники краще, аніж
дорослі, піддаються впливу заходів виховного характеру,
що дозволяє усунути дефекти їх соціалізації.
Отже, вирішення проблеми запобігання вчиненню ху-
ліганських діянь дітьми має розглядатися на найвищому
державному рівні, а громадянське суспільство у цьому
процесі має займати якнайактивнішу позицію. Водночас,
зусилля держави та суспільства у напрямі попереджен-
ня хуліганства неповнолітніх може бути результативним
лише за умови, якщо така діяльність спирається на на-
лежну теоретичну основу, невід’ємною складовою якої
є вивчення латентності вчинення хуліганства дітьми, що
враховує особливості цього виду злочинності.
Стан опрацювання. В юридичній літературі дослі-
дження хуліганства неповнолітніх було започатковано
у період радянської доби та плідно розвинулося ву працях
сучасних вітчизняних учених, зокрема, Ю.А. Абросимової,
Г.А. Аванесова, Ю.М. Антонян, В.С. Батиргареєвої, Ю.В. Ба-
уліна, В.І. Борисова, О.І. Бугера, В.В. Голіни, Б.М. Головкі-
на, Н.М. Градецької, І.М. Даньшина, О.М. Джужи, А.І. Дол-
гової, В.М. Дрьоміна, В.П. Ємельянова, А.Є. Жалінського,
А.П. Закалюка, А.Ф. Зелінського, К.Є. Ігошева, О.М. Кос-
тенко, В.М. Кудрявцева, Н.Ф. Кузнєцової, В.В. Лунєєва,
Г.М. Міньковського, Г.Г. Мошака, О.Б. Сахарова, О.С. Сте-
блинської, В.Я. Тація, А.П. Тузова, В.О. Тулякова, В.І. Ша-
куна, О.М. Яковлєва, Н.В. Яницької, А.О. Ярового. Резуль-
тати аналізу сучасного стану розробки кримінологічної
проблематики злочинності неповнолітніх засвідчують на-
уково-практичний інтерес до проведення компаративіст-
ських досліджень. З огляду на це, низка провідних учених
зосередили увагу на порівняльній характеристиці злочин-
ності неповнолітніх в Україні та у провідних європейських
державах. Передусім, це праці І.І. Андріїва, М.А., Біло-
конь, О.М. Ведерникової, С.Ф. Денисова, Г.В. Дідківської,
Т.С. Жукової, В.М. Кігаса, Е.Б. Мельникової та ін.
Метою статті є виявлення латентності хуліганських
діянь, вчинених дітьми.
Виклад основного матеріалу. Досліджуючи феноме-
нологію хуліганства дітей в регіоні, необхідно враховувати
такий її фактор, як латентність, яка має досить поширений
характер попри те, що органами влади періодично вжива-
ються заходи спрямовані на її подолання. Спілкуючись з
населенням як при індивідуальних, так і масових зустрічах
доводиться слухати різного роду інформації, повідомлен-
ня і скарги про правопорушення, про невжиття заходів ре-
агування на злочини, особливо про хуліганство неповно-
літніх тощо. Розбираючись з такого роду повідомленнями,
досить часто доводиться стикатись з тим, що ті чи інші
злочини незареєстровані, на обліку не значаться, а відтак
і заходів щодо їх розслідування не проводиться. Навіть
введення нового порядку реєстрації кримінальних прова-
джень, зважаючи на прийняття Кримінального процесуаль-
ного кодексу України 2012 року, проблему латентної зло-
чинності, а саме: хуліганства дітей, не вирішено [4, с. 72].
Латентність хуліганських діянь, вчинених дітьми – це
частина злочинності неповнолітніх, яка з різних причин
не знаходить відображення у державному обліку вчинених
злочинів і осіб, які їх вчинили.
Латентність (прихованість) хуліганських діянь, вчи-
нених дітьми, існує, тією чи іншою мірою, в усі часи і її
наявність зумовлена різними чинниками як об’єктивного,
так і суб’єктивного характеру [5, c. 136].
У науковій літературі наголошується на важливос-
ті вивчення латентності хуліганства дітей для пізнання
її фактичного стану дійсних масштабів, структури, гео-
графії, а також для відстеження тенденцій розвитку ху-

303
№ 5 2017
♦
ліганських діянь, достовірності порівняльних оцінок
міжрегіональної злочинності і пізнання обсягу віктимі-
зації населення; констатується можливість здійснення
прогностичних функцій кримінологічною наукою також
лише на підставі достовірних і повних даних про розміри
хуліганських діянь.
У спеціальній літературі існує безліч різних авторських
тлумачень латентності, однак єдиного загальновизнаного
поняття латентної злочинності в кримінології немає. Цю
проблему вчені активно почали вивчати ще в 60-их роках
і продовжують вивчати й надалі. Над цією проблемою
працюють такі вчені, як Р.М. Акутаєв, Ю.В. Бишевський,
О.М. Джужа, А.П. Закалюк, А.А. Конєв, О.М. Ларін,
В.Ф. Оболенцев, В.М. Попович, О.С. Шляпочніков та ін.
Зміст поняття «латентна злочинність» – всебічний.
У його основі лежить слово «латентність», яке застосо-
вується в біології, хімії, медицині та інших науках, де іс-
нує проблема, пов’язана з прихованими процесами або
відкриттям чогось нового. Слово «латентний» походить
від латинського «latens» і означає «прихований», «неви-
димий» [6, с. 279]. Х.Д. Аликперов та Р.І. Расулов до ла-
тентної злочинності відносить ті злочини, які були вчине-
ні, але не стали відомими правоохоронним органам, або
стали їм відомі, але були приховані від реєстрації.
Отже, латентність хуліганства – це злочинність, яку, з
тих чи інших причин, не встановлено, не виявлено і тому
не було відображено в офіційному обліку відповідних дер-
жавних органів спеціально покликаних боротися із хулі-
ганством дітей.
Злочинність неповнолітніх, порівняно зі злочинніс-
тю дорослих, характеризується підвищеною латентністю.
Адже в багатьох випадках діяння, які вчинили особи, ко-
трі не досягли вісімнадцяти років, сприймаються як дитячі
пустощі, про які, зазвичай, не повідомляють у правоохо-
ронні органи. За експертними оцінками, рівень злочинності
неповнолітніх у 3–4 рази перевищує офіційно зареєстро-
ваний [7, c. 275]. На латентність опосередковано вказує й
те, що з-поміж злочинів, вчинених неповнолітніми, майже
51–69% щорічно становили хуліганство. [8, c. 203].
У кримінологічних джерелах зазначається, що струк-
тура злочинності неповнолітніх набуває усіченого вигля-
ду, зважаючи на істотну перевагу таких видів злочинів, як
крадіжки, хуліганства (разом становлять понад дві трети-
ни злочинів), грабежі та незаконне заволодіння транспорт-
ними засобами [8, c. 173–176].
Питома вага хуліганства щорічно коливається
у межах 4–7%. Питома вага деяких інших видів злочинів
порівняно незначна. Ситуативні групові злочини, (напри-
клад, зґвалтування, незаконне заволодіння транспортними
засобами, грабежі, хуліганство) у 50–70% випадках вчи-
няли численніші групи неповнолітніх (до 5–7, а іноді й до
10 і більше осіб) без чіткої організації та без попередньої
тривалої підготовки [9, c. 296].
Вчинення хуліганських діянь неповнолітніми – це
своєрідний індикатор соціальної ситуації в державі. Зрос-
тання вчинення хуліганства неповнолітніх, як правило,
свідчить про несприятливі соціальні процеси. Аналіз ху-
ліганства неповнолітніх є, з одного боку, інструментом
виявлення криміногенних факторів в соціумі, а з іншого –
базою для прогнозування злочинності в цілому
Хуліганство, вчинене дітьми, породжує істотні нега-
тивні наслідки для: – успішної діяльності правоохорон-
них органів і, зрештою, для всього суспільства, оскільки
будучи не врахованою, залишається поза увагою відповід-
них суб’єктів протидії злочинності;
– породжує нові злочини;
– формує у громадян невіру в здатність органів дер-
жавної влади забезпечити їх безпеку створити необхідні
умови для захисту їх прав і свобод;
– завдана хуліганськими діяннями матеріальна та мо-
ральна шкода не відшкодовується, а суспільство не має
304
уявлення про реальний стан хуліганства, яке вчиняється
дітьми, і про те, які збитки воно спричиняє [4, c. 72].
Ефективна протидія хуліганським діянням дітей по-
требує пізнання реальних масштабів хуліганства в області,
місті, районі, окремих населених пунктах, кримінологіч-
ної характеристики осіб, що вчинили злочини, розробки
відповідних програм протидії хуліганства з поєднан-
ням зусиль всіх суб’єктів такої протидії. Покладатись на
офіційні статистичні дані про стан хуліганських діянь
не можна, оскільки вона не відображає реальної картини.
Офіційна статистика відображає не стільки стан зло-
чинності, а скільки стан її реєстрації в країні. Латентність
хуліганських діянь, вчинених дітьми, істотно спотворює
статистичні дані про кримінологічну ситуацію, її реаль-
ний стан, структуру, характер, динаміку хуліганства, про
розмір і характер завданої шкоди, зменшує ступінь до-
стовірності прогнозів, перешкоджає реалізації принципу
невідворотності відповідальності, підриває авторитет пра-
воохоронних органів, перешкоджає ефективній протидії
зростанню злочинності, знижує антикримінальну актив-
ність громадян, негативно впливає на економічне життя
країни.
Латентність хуліганства дітей значно підриває найре-
зультативніший механізм протидії злочинності – принцип
неминучості покарання. «Надзвичайно велика кількість
осіб, які вчинили правопорушення і не понесли встанов-
леної законом відповідальності, набуває в Україні загроз-
ливого характеру і може перерости в масові заворушення.
Таке становище можливе за умови, коли не вживатимуть-
ся невідкладні заходи щодо подолання різниці між кількіс-
тю зареєстрованих заяв і повідомлень про злочини та при-
тягненням винних до відповідальності, серед яких майже
третина, що вчинили їх повторно» [10].
Необхідно зазначити, що несвоєчасний облік хуліган-
ських діянь дітей призводить до негативних наслідків тим,
що втрачаються сліди злочину неповнолітніх, які вчинили
хуліганські діяння. Наявність латентності у хуліганстві
дітей створює в певному мікросередовищі психологічну
обстановку безкарності суспільно-небезпечних діянь, що,
у свою чергу, заохочує тих самих дітей, що скоїли хулі-
ганство, продовжувати і поширювати свою хуліганську
діяльність.
Всебічне дослідження латентності хуліганства дітей
в Україні загалом, а в регіонах зокрема, видається вкрай
актуальним. Проте, як вказує С.М Іншаков, вивчення цього
феномена, який являє собою ключову системоутворюючу
проблему, розв’язання якої може вивести кримінологічні
дослідження на новий рівень, є досить складним [4, c. 73].
Також для повного та точного розкриття латентності
хуліганських діянь дітей необхідно з’ясувати латентність
вчинення хуліганства дітей в ЄС. У європейських країнах
неповнолітні, що вчинили хуліганські діяння, офіційно
обліковуються за допомогою поліцейської, прокурорської,
судової статистики, а також статистики установ виконан-
ня покарань. Облік здійснюється за різними критеріями:
кількістю зареєстрованих злочинів (а також відносно ху-
ліганства), кількістю проведених арештів, кількістю вине-
сених вироків тощо.
У літературі зазначається, що причинами існування
прихованої частини хуліганства серед дітей є:
– невіра жертв протизаконних діянь, а також свідків,
в ефективність роботи поліції;
– страх потерпілих перед можливою помстою з боку
злочинця та його спільників;
– небажання державних органів та установ втручатись
у приватні справи громадян і т. ін [11].
Кримінологи звертають увагу на те, що у Німеччині
відмічається багато недоліків статистичного обліку хулі-
ганства [12]. У ФРН емпіричні соціологічні дослідження,
що набувають дедалі більшого значення та будуються на
методиці опитування населення, відкривають нові додат-
 Порівняльно-аналітичне право
♦

кові можливості альтернативного обліку рівня та структу- дітей, з 1982 р. почала системно досліджуватись вікти-
ри хуліганства дітей. Так, порівняльний аналіз статистич- мізація населення як один із основних та невід’ємних
них даних про рівень вчинення хуліганських діянь дітьми, інструментів визначення латентності хуліганства. У про-
взятих із офіційних відомостей PKS та із проведених ві- цесі опитувань населення за програмою BCS, яка стала
ктимологічних опитувань, підтвердив гіпотезу науковців такою ж офіційною, як і «Кримінальна статистика Англії
науково-дослідного інституту Макса Планка про те, що та Уельсу», виявилось, що фактична злочинність (зокрема
латентна частина злочинності дітей, зокрема хуліганства, і хуліганства неповнолітніх) майже у чотири рази більша
складає приблизно половину від загального рівня хулі- за враховану [1, c. 100]. Таким чином, ¾ реальної підліт-
ганства дітей. Це означає, що громадяни Німеччини по- кової злочинності (хуліганських діянь), за такого підходу,
відомляють поліцію про вчинення лише кожного другого виявляється латентною. [13].
протиправного діяння [1, c. 100]. Отже, тільки співставлення даних офіційної статис-
У спеціальній літературі робиться висновок, що на тики із альтернативними джерелами інформації, зокрема,
кількість зареєстрованого поліцією хуліганства (хуліган- віктимологічними опитуваннями і самозвітами можуть
ських діянь неповнолітніх не є винятком), а також на ре- надати об’єктивне уявлення про фактичний рівень хулі-
зультати віктимологічних опитувань впливають такі чин- ганських діянь, вчинених неповнолітніми.
ники: Висновки. Підсумовуючи вищезазначене, можна ді-
– ступінь урбанізації регіону; йти висновку, що:
– різна чисельність поліцейських сил та технічних за- – сьогодні посиленої діяльності щодо усунення латент-
собів, які є в їхньому розпорядженні; ності хуліганства дітей в Україні не спостерігається. Із
– зміни у кримінальному законодавстві, різниця цим особливо небезпечним явищем, що спричиняє продо-
у структурі хуліганства; вження проявів хуліганських діянь та почуття безкарності,
– інші локальні та регіональні особливості, щодо, на- необхідно вести чітко сплановану та послідовну боротьбу.
приклад, поведінкових установок громадян, які там меш- І починати варто з усунення причин, які їй сприяють;
кають, їх менталітету тощо. – систематичні огляди віктимізації населення окремих
Зі збільшенням урбанізації регіону змінюється струк- європейських країн свідчать про досить високий рівень
тура хуліганських діянь дітей, при цьому, як правило, латентності хуліганства неповнолітніх;
враховуються поліцейською кримінально-правовою ста- Отже, в Україні необхідно на національному рівні про-
тистикою, однак не враховуються під час проведення водити віктимологічні опитування громадян, які могли б
віктимологічних досліджень [1, c. 100]. установити реальні масштаби вчинення хуліганських ді-
У Великій Британії з метою більш повного вивчення янь неповнолітніми, а також тенденції її розвитку на при-
хуліганства, а також безпосередньо хуліганських діянь кладі європейських країн.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Білоконь М.А. До питання про латентність злочинності неповнолітніх в країнах ЄС / М.А. Білоконь // Наше право. – 2013. –
№ 2. – С. 99–102.
2. Долговая А.И. Криминология: учеб. для вузов / под общ. ред. А. И. Долговой. –2-е изд., перераб. и доп. – М. : НОРМА-ИНФРА,
2002. – 808 c.
3. Тайбаков А.А. Проблемы предупреждения и профилактики корыстной преступности: учеб. пособ. – Петрозаводск : Изд-во Петро-
заводского гос. ун-та, 2000. – 51 с.
4. Веприцький P.С. Латентність злочинності та шляхи її подолання [Електронний ресурс] / P.С. Веприцький // Форум права. – 2014. –
№ 1. – С. 72–74. – Режим доступу : Http://nbuv.gov.ua/j-pdf/FP_index. htm_2014_l_14.pdf.
5. Рішко Б.С. Латентна злочинність: поняття, причини, методи виявлення / Б.С. Рішко // Науковий вісник Ужгородського національного
університету. Серія : Право. – 2016. – Вип. 41. – Т. 2. – С. 136–138.
6. Словарь иностранных слов. – М. : Русский язык, 1989. – 624 с.
7. Кудрявцева В.Н. Криминология: учеб. / под ред. В. Н. Кудрявцева, В. Е. Эминова. – М. : Юристъ, 1995. – 512 с.
8. Якимова С.В. Кримінологія: Загальна та Особлива частини: підруч. / С. В. Якимова, Н. Є. Маковецька, О. М. Омельчук. –
Хмельницький : Хмельницький ун-т управління та права, 2014. – 442 с.
9. Якимова С.В. Особливості криміналістичної характеристики злочинів неповнолітніх [Електронний ресурс] / С.В. Якимова //
Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Юридичні науки. – 2015. – № 827. – С. 292–299. – Режим доступу :
http://nbuv.gov.ua/UJRN/vnulpurn_2015_827_50.
10. Шакун В. Межі впливу на злочинність/ В. Шакун // Щорічник українського права. – 2010. – № 2. – С. 183–190.
11. Шостко Е.Ю. Теоретические предпосылки и практика разработки и реализации программ предупреждения преступности несо-
вершеннолетних в США : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 / Елена Юрьевна Шостко. – Харьков, 1997. – С. 21.
12. Дубовик О.Л. Современное состояние преступности в ФРГ: анализ и краткая оценка статистических данных / О.Л. Дубовик //
Гос. и право. – 1993. – № 2. – С. 106–113.
13. Лунеев В.В. Социальные последствия, жертвы и цена преступности / В.В. Лунеев // Гос. и право. – 2009. – № 1. – С. 48.

305
№ 5 2017
♦

УДК 343.541

ВЗАЄМОДІЯ ЖЕРТВИ ТА ЗЛОЧИНЦЯ У ЗЛОЧИНАХ ПРОТИ СТАТЕВОЇ СВОБОДИ

ТА СТАТЕВОЇ НЕДОТОРКАНОСТІ ОСОБИ

CONNECTION BETWEEN THE VICTIM AND THE OFFENDER IN CRIMES AGAINST

PERSON’S SEXUAL FREEDOM AND SEXUAL IMMUNITY

Кулик К.Д.,
кандидат юридичних наук,
асистент кафедри кримінології та кримінально-виконавчого права
Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
Земська Ю.О.,
студентка V курсу
Інституту підготовки кадрів для органів юстиції України
Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

У статті проаналізовано дозлочинний взаємозв’язок між жертвою та злочинцем під час вчинення суспільно небезпечних діянь, перед-
бачених Розділом IV Кримінального кодексу України. Також приділено увагу соціально-демографічним та кримінально-правовим ознакам
особи злочинця та поведінці жертви. Сформовано узагальнений «портрет» потенційної жертви статевого злочину.
Ключові слова: жертва, злочинець, статева свобода, статева недоторканість, віктимність жінок, зґвалтування.

В статье проанализирована допреступная связь между жертвой и преступником при совершении общественно опасных дея-
ний, предусмотренных Разделом IV Уголовного кодекса Украины. Также уделено внимание социально-демографическим и уголов-
но-правовым признакам преступника и поведению жертвы. Сформирован обобщенный «портрет» потенциальной жертвы полового
преступления.
Ключевые слова: жертва, преступник, половая свобода, половая неприкосновенность, виктимность женщин, изнасилование.

The article is analyzed the criminal relationship between the victim and the offender in committing socially dangerous acts envisaged by
Section IV of the Criminal Code of Ukraine. Attention was also paid to the socio-demographic and criminal characteristics of the perpetrator’s
personality and the behavior of the victim. The generalized «portrait» of a potential victim of a sexual crime is formed.
Key words: victim, offender, crime sexual freedom, sexual immunity, victimization of women, rape.

Постановка проблеми. Злочини проти статевої свобо-
ди та статевої недоторканості особи посідають особливе
місце серед інших злочинів. У Кримінальному кодексі
України (далі – КК України) цьому виду злочинів присвя-
чено розділ ІV. До цих злочинів належать: зґвалтування
(ст. 152), насильницьке задоволення статевої пристрасті
неприродним способом (ст. 153), примушування до всту-
пу в статевий зв’язок (ст. 154), статеві зносини з особою,
яка не досягла статевої зрілості (ст. 155) та розбещення
неповнолітніх (ст. 156).
Злочини цієї категорії є досить поширеними, суспіль-
но небезпечними і мають високий ступінь латентності
(зокрема, через небажання жертв розголошувати інфор-
мацію про вчинений щодо неї злочин). Найбільш небез-
печним злочином серед усіх є зґвалтування. Кожен зло-
чин вчиняється особою-злочинцем, яка є невід’ємним
і обов’язковим елементом складу конкретного злочину.
Проте майже завжди особа жертви залишається непомі-
ченою. Дослідження цього суб’єкта становить особливий
інтерес для кримінології, адже іноді жертва відіграє клю-
чову роль у механізмі вчинення злочину. Яким же чином
злочинець «обирає» собі жертву? Чи обирає загалом? Які
ознаки можуть виокремити потенційну жертву серед на-
товпу? Важливе значення у цьому зв’язку надається аналі-
зу особи жертви злочинних посягань, а саме: віктимності
та її віктимній поведінці.
Аналіз останніх досліджень показує, що поняття «ві-
ктимність» розроблене ще за радянських часів і на сьогод-
ні не зазнало суттєвих змін. Класичне визначення індиві-
дуальної віктимності надав Л.В. Франк. За його словами,
це реалізована кримінальним актом здатність ставати за
певних обставин жертвою злочину, іншими словами – не-
здатність уникнути небезпеки там, де об’єктивно можна
було її відвернути. Мається на увазі не усереднена, а під-
вищена здатність стати жертвою злочину, зважаючи на
низку об’єктивних і суб’єктивних обставин [2, с. 7].
Також дослідженням цієї проблематики займалися такі
відомі вчені, як А.П. Дяченко, В.І. Дьордяй, В.В. Голіна,
Б.М. Головкін, А.П. Закалюк, А.Ф. Зелінський, О.М. Ігна-
тов, А.Г. Кальман, М.О. Ларченко, Д.В. Рівман, І.В. Син-
гаївська та інші.
Виклад основного матеріалу. Вивчення та аналіз за-
значених складів злочину не можливе без встановлення
ознак як особистості злочинця, так і особистості жерт-
ви. Дуже часто саме поведінка жертви стає вирішальною
у конкретній життєвій ситуації, проте основний тягар
вини у вчинюваному злочині лежить саме на злочинцеві.
Особистість у психології – активний носій свідомос-
ті, який має індивідуально-типову структуру психоло-
гічних властивостей і якостей, вибірково ставиться до
оточуючої дійсності та виконує певні соціальні ролі. Під
психологічними особливостями особистості розуміють
відносно стабільну сукупність індивідуальних власти-
востей, що визначають типові форми її реагування та
адаптивні механізми поведінки, систему уявлень про
себе, характер міжособистісних відносин і соціальної
взаємодії [12].
На думку Д.Г. Маханькова, визначення кримінологіч-
ного поняття «особистість злочинця» в оптимальному ви-
гляді має будуватися шляхом доповнення філософського
поняття особи характерними властивостями й якостями.
Тоді поняття особистості злочинця є більш конкретизова-
ним, дозволяє повно здійснювати вивчення злочинності як
суспільно небезпечного явища, досліджувати його дина-
міку та прогнозувати наслідки, при цьому чітке визначен-
ня базової категорії кримінології (якою саме і є категорія
«особистість злочинця») дозволяє цілком точно спряму-
вати практичну та теоретичну роботу щодо типологізації
злочинців, підвищити ефективність механізму збирання
та обробки інформації про конкретну особу, що вчинила
злочин [9, с. 360]. Таким чином, особистість злочинця – це
сукупність психологічних, моральних та інших характе-

306

ристик, тією чи іншою мірою притаманних особам, ви-
нним в злочинній діяльності певного типу [13, с. 3].
Особистість злочинця кожного різновиду злочинних
діянь має свої неповторні особливості. Так, судова прак-
тика свідчить про те, що одні злочини вчиняють особи,
які мають схожі риси за своїми соціально-демографічни-
ми, морально-психологічними та кримінально-правовими
ознаками. Тим самим, проаналізувавши судову практику,
можна сформувати так званий «портрет» злочинця. Об-
равши за основу такі склади злочину, як зґвалтування та
розбещення неповнолітніх, пропонуємо наступні «пор-
трети» злочинців.
Аналізуючи склад злочину, передбаченого ст. 152 КК
України, нами було відібрано 50 обвинувальних вироків
за 2010–2017 роки, винесених судами у Харківській, Запо-
різькій, Київській, Дніпропетровській, Донецькій та Во-
линській областях. Слід зазначити, що більшість вироків
за 2016–2017 років закрито для перегляду в загальному
доступі. Розгляд цих кримінальних проваджень проходив
у закритому судовому засіданні відповідно до положень ч.
2 ст. 27 Кримінального процесуального кодексу України,
що підкреслює значну суспільну небезпеку існування цьо-
го виду злочинності у суспільстві.
Під час авторського кримінологічного дослідження
соціально-демографічних ознак особистості злочинця,
який вчиняє статеві злочини, було виявлено, що абсолют-
но всі злочинці були чоловіками. Однак наука не відки-
дає можливість, а практика доводить, що злочинцем може
бути й особа жіночої статі. Щодо віку злочинців, то тут
він може бути різним, починаючи з 16-ти років, оскіль-
ки саме з цього віку особа може нести кримінальну від-
повідальність. Більш детальну інформацію щодо вікової
класифікації засуджених було неможливо отримати через
закритість даних.
Особливу небезпеку несуть статеві злочини, які вчине-
ні неповнолітніми щодо неповнолітніх. Найбільш висока
злочинна активність у неповнолітніх віком 16–17 років.
В аналізованому виді злочинів характерними є, насампе-
ред, вікові особливості ґвалтівників: з одного боку, їх мо-
ральна деградація перебувала саме на стадії активного на-
ростання, з іншого – поглибив її сам спосіб життя, коли за
браком необхідного соціального досвіду поставало безліч
проблем, спричинених загостреною статевою цікавістю і,
водночас, природним посиленням сексуальних інстинктів
на тлі загострення стосунків у сім’ї та школі, а також по-
силення антигромадських впливів і культу сили, трудової
невлаштованості тощо [3, с. 155 ]. На думку М.М. Корчо-
вого, і в теоретичному, і в практичному аспектах доцільно
розглядати причини зґвалтувань, що вчиняють неповно-
літні, у трьох напрямах: а) соціальному; б) сексуальному;
в) психологічному. Практика підтверджує, що своєрідний
конгломерат аморальності, соціальної агресивності та
збоченої статевої цікавості – це і є головна причина зґвал-
тувань, учинюваних неповнолітніми [3, с. 154–155, 157].
Майже всі з повнолітніх злочинців – неодружені, не-
працюючі та повторно вчинили злочин, мають середню
освіту (переважно – неповну). Крім того, зазначені осо-
би під час вчинення злочинного посягання знаходилися
у стані осудності, тобто чітко розуміли значення своїх дій
та могли ними керувати.
Із аналізу судової практики можна помітити, що майже
всі злочини були вчинені злочинцями у стані алкогольного
сп’яніння. Абсолютно всі злочинці застосовували до своїх
жертв фізичне та/або психологічне насильство, унаслідок
чого останнім було завдано тілесних ушкоджень різної
тяжкості.
Місцем вчинення злочину є переважно непримітне, за-
звичай, темне та малолюдне місце, наприклад, провулок,
лісосмуга, загальний туалет або гараж. Вчиняються такі
злочини переважно вночі. Однак є значна частина злочи-
нів проти статевої свободи та недоторканості особи, які
307
Порівняльно-аналітичне право
♦
вчиняються у жилих приміщеннях квартири чи будинку
за місцем фактичного проживання жертви або злочинця.
У цих випадках, час доби не має суттєвих особливостей
і приблизно однаково розподіляється залежно від зайня-
тості суб’єкта злочину.
Досліджуючи напрацювання кримінологів, які вивча-
ли злочини, передбачені ст. 156 КК України, а саме: розбе-
щення неповнолітніх, можна виокремити такі особливості
цього типу статевих злочинців: а) за соціально-демогра-
фічними ознаками, переважну більшість складають чоло-
віки – 96% осіб, решта – жінки (4%), проте треба заува-
жити, що безпосереднім виконавцем злочину, у вивчених
К.Д. Кулик справах, була лише одна жінка, інші ж (3,5%)
виступали у ролі співучасниць злочину; б) за віковою ха-
рактеристикою, вирізняються особи, які вчинили розпусні
дії, у віці 18-25 років – близько 17,6%, у період 25-44 ро-
ків вчиняли злочини приблизно 56%, особами середнього
віку (44-60 років) були 20,7% злочинців, у похилому віці
(60-75 років) – 5,2%, у старечому віці (75-90 років) – 0,5%.
Щодо освіти, то найчастіше – у 33,2% випадків зустріча-
ються особи, які отримали спеціально-технічну освіту.
Повну середню – мають 28,5% осіб, а 22,7% злочинців –
неповну середню освіту. Злочинці з вищою освітою та не-
повною вищою освітою становлять відповідно 8,8% та
3,1%. [7, с. 328–329].
Щодо кількісного розподілу жертв, то особи жіно-
чої статі стають більш частими жертвами у порівнянні з
особами чоловічої статі, особливо якщо стосується най-
більш розповсюдженого статевого злочину (зґвалтування)
[10, с. 68]. Багато вчених відхиляють можливість існуван-
ня жертви зґвалтування особи чоловічої статі. Така пози-
ція дослідників може бути обґрунтована високим ступе-
нем латентності саме такої категорії злочинів. А В.М. Кущ,
О.Ю. Дишлєєва з медико-правового погляду заперечують
можливість зґвалтування особи чоловічої статі [10, с. 68].
Відповідно до Конституції України [4], в Україні проголо-
шена статева рівність громадян, тому вчинення статевих
дій жінкою щодо чоловіка також слід вважати зґвалту-
ванням. У злочинця немає статі в кримінальному аспекті
(крім вбивства матір’ю своєї новонародженої дитини) [6].
Тому вважаємо за доцільне віднести до жертв і осіб чоло-
вічої статі.
На думку Б.М. Головкіна, віктимність – це уразливість
членів суспільства перед злочинними посяганнями за пев-
них ситуацій. Віктимність як явище – це властивість со-
ціального суб’єкта наражатися на небезпеку злочинних
посягань за певних обставин, ситуацій або внаслідок дій
інших осіб. Загальновизнано, що структурними компонен-
тами віктимності є: сама особа жертви, її соціально-пси-
хологічні деформації, біофізичні якості та психологічні
особливості, а також поведінка жертви, взаємодія жерт-
ви із злочинцем в умовах конкретної життєвої ситуації.
Віктимність проявляється в особі жертви та її поведінці.
Значна частина людей щоденно порушують елементарні
правила особистої безпеки, потрапляють у небезпечні си-
туації однак при цьому, раз по раз, уникають участі жерт-
ви злочину. Реалізація віктимності злочинним посяганням
відбувається лише тоді, коли виникає очевидна або неоче-
видна взаємодія злочинця і жертви в конкретній життєвій
ситуації. Зловмисник має оцінити віктимність, зробити,
зважаючи на це, вибір об’єкта посягання [2, с. 8].
Вважається, що віктимність набувається внаслідок не-
вдалої (дефектної) соціалізації особистості, засвоєння і
відтворення моделі віктимної поведінки в повсякденному
житті, встановлені небезпечних зв’язків та відносин, тоб-
то має соціальне походження. Отже, причини віктимності
криються в особі жертви та специфіці її поведінки. Поряд
з цим, висловлюється думка про психофізичне походжен-
ня віктимності. На початковому етапі розвитку віктимо-
логічних знань припускалося існування так званих при-
роджених жертв злочинів [2, с. 9].
№ 5 2017
♦
Науковці висувають гіпотезу, що злочинці під час здій-
снення вибору майбутніх жертв керуються стереотипними
уявленнями про ідеальну жертву для того чи іншого виду
злочину. Вироблений кримінальною практикою ідеальний
образ жертви включає інформацію про набір віктимо-
генних рис та особливостей поведінкових реакцій осіб,
які найбільше підходять на роль жертв конкретних видів
злочинів. У реальному житті, зловмисники ніби «примі-
ряють» умоглядний образ жертви на конкретних людей, і
у разі співпадіння за основними параметрами, схиляють-
ся до вибору саме цих людей на роль підходящої жертви
[2, с. 11].
Дані про освітній рівень потерпілих, які наводить
Д.В. Рівман, свідчать, що особи з вищою та незакінче-
ною вищою освітою складають 8% від загальної кількості
жертв статевих посягань, середньою – 39,8%, неповною
середньою – 38,9%, початковою і без освіти – 13,5%.
За дослідженнями М.О. Ларченка, 21% потерпілих на-
вчалися в загальноосвітній школі; 10,5% – у професійно-
технічних училищах (ПТУ); 12,9% – у технікумі, вищому
навчальному закладі; 23,4% – працювали; 26,4% – не на-
вчалися і не працювали. Сюди також входять кілька осіб,
що не досягли шкільного віку. Щодо стану описуваного
контингенту під час злочину, у літературі наводяться дані,
що лише 12,9% потерпілих знаходились у стані алко-
гольного сп’яніння, зокрема, 6,4% в тяжкому ступені та
12,4% випивали безпосередньо перед вчиненням злочину
разом із злочинцем. Таким чином, майже всі нетверезі по-
терпілі вживали спиртне в товаристві майбутнього зло-
чинця [5, с. 107].
Характер взаємовідносин злочинця з потерпілою
впливає на мотивацію злочинної поведінки більше, ніж
характер соціального зв’язку. Тут відіграє певну роль пси-
хологічна атмосфера злочину. Зазначається, що скоєння
посягання проти близьких родичів має для злочинця певні
переваги, зокрема, такі злочини простіше приховати шля-
хом залякування потерпілих [5, с. 107]. Жертвами таких
злочинів, передусім, є малолітні та неповнолітні особи.
Означена категорія злочинів характеризується тривалістю
та множинністю злочинних діянь, тобто злочинець протя-
гом тривалого часу вчиняє розпусні дії щодо малолітніх
або неповнолітніх членів сім’ї. При цьому він не хвилю-
ється за викриття чи притягнення до кримінальної відпо-
відальності, оскільки користується довірою, авторитетом
та владою в родині. Залякування потерпілих фізичною
розправою чи представлення злочинних дій у формі гри
надійно і глибоко укорінюється у свідомості дітей, тому
вони і не розповідають про це нікому. Подібні ситуації під-
тверджуються кримінальними справами, в яких злочинець
вчиняв розпусні дії місяцями, і навіть роками, а розкриття
стало можливим у зв’язку з усвідомленням жертвами зло-
чинних дій щодо них.) [8, с. 91].
Щодо жертв серед малолітніх осіб, то дитина фізично
не в змозі впоратися з фізичною перевагою дорослого і
відповідним чином відповісти на насильство. Потерпіла
особа не чинить опір навіть тоді, коли для цього є необхід-
ні умови (наприклад, можливість втечі) [10, с. 69].
У літературі дещо по-різному визначаються характе-
ристики, які свідчать про аморальну поведінку або нега-
тивну характеристику особи, яка стала жертвою статевого
злочину. Так, М.О. Ларченко вважає, що до факторів, які
свідчать про аморальність та/або провокуючий характер
поведінки потерпілої особи в конкретній ситуації злочину,
свідчить: добровільне вживання алкоголю разом з майбут-
нім злочинцем, вступ до сексуальної прелюдії з цією осо-
бою; демонстрація інтимних стосунків у присутності сто-
ронніх осіб; неповідомлення особою до правоохоронних
органів про раніше вчинені щодо неї сексуальні посяган-
ня; дача згоди на спільне проведення часу з метою отри-
мання матеріальних благ. До факторів, які свідчать про
негативну характеристику потерпілої особи поза контек-
308
стом конкретного злочину, слід віднести: нерозбірливість
у сексуальних зв’язках, зловживання алкоголем, вживання
наркотичних речовин, членство в неформальних групах
антисоціального спрямування [5, с. 108].
Виходячи з вищенаведеного, слід наголосити на тому,
що жертва та злочинець у злочинах проти статевої сво-
боди та статевої недоторканості завжди мають тісний
взаємозв’язок. Поведінка жертви іноді призводить до не-
минучих наслідків. Не останню роль у виборі потенційної
жертви відіграє її репутація в суспільстві, оскільки досить
часто злочинці обирають об’єктом посягання осіб з бездо-
ганною репутацією. Якщо остання має «незаплямовану»
історію, то у більшості випадків вона не буде звертатися
до правоохоронних органів, щоб не заробити «дурної сла-
ви», а в протилежному випадку – жертва сама спровокува-
ла злочин своєю легковажною поведінкою.
Також іноді жертви, самі того не розуміючи, прово-
кують злочинця на протиправні дії стосовно них. За цих
умов, жертва або не розуміє всієї загрози ситуації, або
знов ж таки навмисно створює такі умови. Такими ді-
ями можуть виступати: легкий флірт, згода на розпиття
алкогольних напоїв, відвертий одяг, дозвіл на поцілун-
ки, залицяння тощо. Саме вживання алкогольних напоїв
є найбільш поширеним способом зменшення пильності і
«сили» жертви. Потерпілий власними діями може довести
себе до безпорадного стану, а можливо й сам злочинець
умисно примушує особу до вживання алкогольних напоїв
та наркотичних речовин.
З розвитком інформаційного суспільства та соціальних
мереж пошук злочинцями жертв став значно простішим.
Злочинці мають всі необхідні біографічні дані, що фор-
мують «портфоліо» майбутньої жертви, і підбирають її
за своїм бажанням. Крім того, спілкування з жертвами зна-
чно знижує пильність останніх, викликає довіру жертви
до злочинця, і тим самим полегшує вчинення злочинного
наміру особи злочинця.
Також не слід уникати злочинів, які вчинюються ро-
ботодавцем щодо підлеглих, вчителів (викладачів) щодо
учнів (студентів). Під загрозою звільнення, відрахуван-
ня, «поганої» оцінки (щодо малолітніх або неповнолітніх
осіб), страху розправи у разі відмови і т. ін. особу можуть
систематично примушувати до вчинення сексуальних дій.
А найбільшою суспільною небезпечністю та аморальніс-
тю характеризуються дії, що можуть вчинятися батьками
(опікунами, піклувальниками) щодо власних дітей (особа-
ми, що перебувають під опікою або піклуванням).
Отже, у кожній конкретній ситуації пріоритет одного
із факторів визначає симбіоз особистісних і поведінко-
вих ознак, що характеризують жертву статевих посягань.
Їх виокремлення та оцінка мають не тільки важливе зна-
чення для кваліфікації вчиненого злочину й визначення
міри покарання винного, а й для розробки та вжиття захо-
дів загальної та індивідуальної профілактики з тим, щоб,
зрештою, знизити рівень сексуального насильства у сус-
пільстві [1].
Висновки. Враховуючи вищевикладене, слід зазна-
чити, що під час вчинення злочинів проти статевої сво-
боди та статевої недоторканості необхідно досліджувати
не тільки злочинців, але й жертв цих злочинних посягань,
оскільки вони також наділені відповідними кримінологіч-
но значущими характеристиками. Як нами було з’ясовано,
злочинці обирають жертву не хаотично, а за власними
критеріями. Більшість жертв перебуває у зоні найближ-
чого спілкування та оточення злочинця й ведуть легко-
важний спосіб життя, але є й ті, що стають випадковими
постраждалими і не здогадуються, що їм притаманний
підвищений рівень віктимності.
Таким чином, у механізмі вчинення злочину важли-
ву роль відіграють: стать, вік, характер занять, мораль-
но-психологічні та психологічні характеристики особи
потерпілого; а також її здатність чинити опір злочинцю,
 Порівняльно-аналітичне право
♦

внутрішня готовність до нападу, поведінка в конкретній створення програм, які будуть не тільки вчити як не стати
ситуації, яка передувала злочину. Поряд із цим варто на- жертвою злочину, а й допомагати особам, які вже стали
голосити, що досить поширеною умовою вчинення дослі- потерпілими від досліджуваного виду злочину, надавати
джуваного виду злочину є стан сп’яніння потерпілої осо- правову, медичну та психологічну допомогу і захищати їх
би, а надто вживання нею алкогольних напоїв у товаристві від повторних посягань.
майбутнього злочинця. Взаємодія статевого злочинця Інформованість населення через засоби масової інфор-
з жертвою, як правило, має місце на суб’єктивному рівні, мації про факти вчинення злочинів, про типові дії злочин-
тобто жертва, у більшості випадків, є активним учасником ців, про способи реагування в тій чи іншій криміногенній
події злочину [5, с. 109]. ситуації, вирішення конфліктних ситуацій, можливість
Вважаємо за доцільне створення низки профілактич- уникнення їх розвитку, врахування місця та обставин при
них заходів з метою запобігання злочинам проти статевої яких розвивається конфлікт, та оцінки особистісних якос-
свободи. Пропонуємо ввести в школах, вищих навчальних тей учасників конфлікту та прогнозованості відповідної
закладах та трудових колективах профілактичні бесіди ситуації [11, с. 837]. Всі ці заходи, на нашу думку, дозво-
з учнями, студентами, працівниками на предмет озна- лять знизити не тільки кількість зареєстрованих злочинів,
йомлення з можливими проявами злочинних посягань а й кількість латентних, тобто зменшить рівень фактичної
на статеву недоторканість особи, а також необхідним є злочинності загалом.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Говор Ю.О. Віктимологічні особливості поведінки жінок, які стали жертвами насильницьких злочинів [Електронний ре-
сурс] / Ю.О. Говор // Криминология ХХ века. – СПб.: Питер. – 2000. – 480 с. – Режим доступу: http://radnuk.info/statti/558-kruminolog/
15123-2011-01-21-07-39-19.html (дата звернення: 15.12.2017).
2. Головкін Б.М. Віктимність як основна категорія віктимології [Електронний ресурс] / Б. М. Головкін // Журнал східноєвропейського
права. – 2015. – № 20. – С. 6–13. – Режим доступу: http://easternlaw.com.ua/wp-content/uploads/2015/10/golovkin_20.pdf (дата звернення:
15.12.2017).
3. Дьордяй В.І. Кримінологічна характеристика особи неповнолітнього ґвалтівника / В. І. Дьордяй // Науковий вісник Національної
академії внутрішніх справ. – К., 2011. – № 6. – С. 152–159.
4. Конституція України від 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
5. Кримінологічний аналіз особистості жертви статевого злочину та її поведінки [Електронний ресурс] / М. О. Ларченко // Юридичний
вісник. Повітряне і космічне право. – 2010. – № 4. – С. 106–110. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Npnau_2010_4_24 (дата звер-
нення: 15.12.2017).
6. Кримінальний кодекс України: станом на 07 грудня 2017 від 05.04.2001 № 2341-III // Відомості Верховної Ради України. – 2001. –
№ 25–26. – Ст. 131.
7. Кулик К.Д. Соціально-демографічні ознаки особистості злочинців, які вчиняють розбещення неповнолітніх [Електронний ресурс] //
К.Д. Кулик // Порівняльно-аналітичне право. – 2015. – № 4. – С. 328–330. – Режим доступу: http://www.pap.in.ua/4_2015/101.pdf (дата
звернення: 15.12.2017).
8. Кулик К. Д. Щодо питання про типологію конкретної життєвої ситуації при вчиненні розбещення неповнолітніх / К.Д. Кулик //
Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія : Право. 2016. – Вип. 36. – Т. 2. – С. 88–92.
9. Маханьков Д.Г. Особистість злочинця як ключове поняття кримінології [Електронний ресурс] / Д.Г. Маханьков // Форум права. –
2009. – № 1. – С. 357-361. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/FP_index.htm_2009_1_50 (дата звернення: 15.12.2017).
10. Симоненко Н.О. Криміналістичні риси жертви статевого злочину / Н.О. Симоненко // Мит. справа. – 2014. – № 2(92). – С. 67–71.
11. Сингаївська І.В. Сучасні прояви віктимності жінок: окремі питання віктимологічної профілактики / І.В. Сингаївська // Форум
права. – 2011. – № 2. – С. 834–838.
12. Юридична психологія: підруч. [Електронний ресурс] / за заг. ред. Л.І. Казміренко, Є.М. Моісеєва. – К. : КНХ 2007. – 360 с.
13. Особистість злочинця : лекція з дисципліни «Кримінологія» [Електронний ресурс] / Юридичний факультет Харківський наці-
ональний університет імені В.Н. Каразіна. Кафедра кримінально-правових дисциплін. – Режим доступу: http://jurfak.univer.kharkov.ua/
201213news/newest/kriminologia.pdf (дата звернення: 15.12.2017).

309
№ 5 2017
♦

УДК 343.9.01-055.2

ВІКТИМОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЖІНКИ

ЯК ЖЕРТВИ НАСИЛЬНИЦЬКОГО ПОСЯГАННЯ

WOMEN’S VICTIMOLOGICAL CHARACTERISTICS AS VICTIMS OF VIOLENT ASSAULT

Кутєпов М.Ю.,
кандидат юридичних наук,
асистент кафедри кримінології та кримінально-виконавчого права
Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
Ілліна А.В.,
студентка V курсу господарсько-правового факультету
Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
У статті розглянуто деякі теоретичні аспекти віктимності жертв насильницьких посягань, а також досліджено окремі елементи струк-
тури особи жертви з погляду об’єктивних та суб’єктивних умов вчинення щодо них злочинів. Зроблено висновок про необхідність по-
дальшого вивчення віктимологічних характеристик жертв як засобу вироблення ефективних шляхів протидії насильницьким посяганням
щодо жінок.
Ключові слова: жертва, насильницькі злочини, насильницька поведінка, віктимність, кримінологічна характеристика.

В статье рассмотрены некоторые теоретические аспекты виктимности жертв насильственных посягательств, а также исследованы
отдельные элементы структуры личности жертвы с точки зрения объективных и субъективных условий совершения в отношении них
преступлений. Сделан вывод о необходимости дальнейшего изучения виктимологических характеристик жертв как средства выработки
эффективных путей противодействия насильственным посягательствам относительно женщин.
Ключевые слова: жертва, насильственные преступления, насильственное поведение, виктимность, криминологическая характе-
ристика.

In this article considered some theoretical aspects of victimhood in violent assaults, and are researched particular elements of victim identity’s
structure in both objective and subjective conditions during crimes are committed against them. There are some conclusions about necessity of
further researches of victim’s victimological characteristics as the way of making new effective methods of prevention in violent assaults against
women.
Key words: victim, violent crimes, violent behavior, victimhood, criminological characteristics.

Постановка проблеми. На сучасному етапі розвитку
України як незалежної правової держави викликає зане-
покоєння підвищення рівня насильницької злочинності
в суспільстві. Насильницька злочинність є однією з най-
більших проблем як у нашій країні, так і в усьому світі:
для людей, соціальних верств, націй, і навіть окремих
країн, що давно вважаються цивілізованими. Насильниць-
кі злочини є одними із найнебезпечніших різновидів зло-
чинів. Через їх скоєння завдається шкоди охоронюваним
державою правам та інтересам жінок. Віктимологічний
аспект має велике значення для організації успішної про-
тидії насильницьким посяганням. У даному випадку, ві-
ктимологія покликана дати відповіді на питання: ким є
постраждала особа, які фактори впливали на її розвиток,
яким є механізм її поведінки в тій чи іншій ситуації, чому
саме ця особа стала жертвою.
Стан дослідження. Проблема насильницької злочин-
ності в різний час була об’єктом дослідження багатьох
вчених-кримінологів, а також філософів, психологів, пе-
дагогів, адже саме це явище не може залишати байдужими
прогресивних представників спільноти. Окремі аспекти й
теоретичні засади насильницької злочинності науковці
розглядають по-різному. Значний внесок у вивчення цьо-
го питання зробили такі відомі вчені, як: А.І. Алексєєв,
Ю.М. Антонян, О.М. Бандурка, Н.А. Біляєв, В.М. Биков,
Ф.Г. Бурчак, І.А. Возгрін, Я.І. Гілінський, В.В. Голіна,
П.І. Гришаєв, П.С. Дагель, І.М. Даньшин, О.М. Джужа,
А.І. Долгова, В.Е. Ємінов, А.Ф. Зелінський, В.П. Казмір-
чук, І.І. Карпець, Г.А. Кригер, М.І. Ковальов, В.Н. Кудряв-
цев, О. М. Литвак, В.Б. Лукашевич, В.В. Лунєєв, С.В. По-
зднишев, Д.В. Рівман, В.П. Сальников, Д.А. Шестаков та
багато інших.
Мета дослідження. Недостатньо вивченим залиша-
ється питання віктимологічних особливостей жінок. Тому
актуальною є розробка визначення жінки як жертви з ура-
хуванням її анатомо-фізіологічних, психологічних, пси-
хічних відмінностей та їх впливу на поведінку жінки за
несприятливих обставин.
Виклад основного матеріалу. Як зазначає Д.В. Рів-
ман, «жертва» – це елемент передкримінальної і власне
кримінальної ситуації. Від неї нерідко залежить, в якій си-
туації опиниться злочинець, – такій, що сприяє, або такій,
що перешкоджає вчиненню злочину. Нерідко жертва ви-
ступає співавтором, а, подекуди, навіть автором ситуації,
яка провокує насильника [1].
Відповідно до Декларації про викорінення насильства
проти жінок (1993 рік) у статті 1 зазначається, що насиль-
ство щодо жінок – це довільний акт насильства, скоєний
на підставі статевої ознаки, який спричиняє або може
спричинити фізичний, статевий чи психологічний збиток
або страждання жінкам, а також становити загрозу ско-
єння таких актів, призвести до примусового позбавлення
свободи або особистого життя [2].
Також згідно з Конвенцією Ради Європи про запобі-
гання насильству щодо жінок і домашньому насильству
та боротьбу із цими явищами (Стамбульська конвенція,
2011 рік) «насильство стосовно жінок» розуміється як
порушення прав людини й форма дискримінації щодо
жінок та означає всі акти насильства щодо жінок за ген-
дерною ознакою, результатом яких є або може бути фі-
зична, сексуальна, психологічна або економічна шкода
чи страждання щодо жінок, зокрема, погрози таких дій,
примус або свавільне позбавлення волі, незалежно від
того, чи відбувається це в публічному або приватному
житті [3].
Якщо звернутися за допомогою до американських вче-
них, то їх дослідження показують, що близько 97% жертв
насильницьких посягань – жінки. Кожна друга жінка про-
тягом життя потрапляє в ситуацію, що пов’язана з насиль-
ством. Американські спеціалісти в галузі сімейної кримі-
нології зазначають, що жінки стають жертвами вбивства
удвічі частіше, ніж чоловіки; 88% жертв насильства з фа-

310

тальним кінцем мають задокументовану історію розвитку
злочинних посягань або фізичного залякування.
Інші кримінологічні дані свідчать, що одну із восьми
жінок у США було зґвалтовано, щонайменше, один раз
у житті. Отже, у США було зґвалтовано понад 12 міль-
йонів жінок. Сексуальне насильство може відбутись не-
залежно від місця та часу із будь-якою жінкою. Нікому
не гарантовано не стати жертвою цього насильства [4].
Але нас більше цікавить ситуація, яка склалася на те-
ренах нашої держави. За словами заступника начальника
аналітичного управління Департаменту організаційно-
аналітичного забезпечення та реагування Національної
поліції Бориса Вежнавця, протягом 2017 року за кримі-
нальними провадженнями, що були направлені до суду,
потерпілими від злочинних посягань визнано майже
77 тисяч жінок. Це становить 38% від загальної кількості
потерпілих. До найбільш розповсюджених кримінальних
правопорушень, у яких жінки стають жертвами, відно-
сяться зґвалтування (88%), торгівля людьми (77%), грабе-
жі (44%), розбої (40%) та крадіжки (38%) [5].
Щоб розробити і провести ефективні заходи щодо за-
побігання віктимізації жінок, необхідно знати і вивчати
фізіологічні та психологічні особливості жінок, що визна-
чають їх подальшу поведінку й обумовлюють підвищену
віктимність зазначених осіб.
Щодо фізичних особливостей жінок, то тут проводи-
лось багато досліджень вченими, які дозволяють дійти ви-
сновку, що в середньостатистичної жінки , як правило, не-
великий зріст, менша вага та обсяг мускулатури , відносно
низькі показники життєдіяльності внутрішніх органів на
відміну від чоловіків. Отже, жінка за анатомо-фізіологіч-
ними особливостями біологічно слабка істота, обмежена
у своїх фізичних можливостях. Все це впливає на вибір
можливих варіантів поведінки під час злочинного пося-
гання і робить її більш уразливою під час непередбачува-
ного нападу, застосування психічного насилля, тощо [6].
Під час насильницького посягання страх паралізує сві-
домість жінок, тому значно зменшується можливість зу-
пинити напад або захиститися від нього. Злочинець дуже
добре усвідомлює, що фізіологічні та психологічні від-
мінності ставлять жінку у нерівне з ним становище. Саме
тому він цим і користується.
Специфікою психологічних особливостей жінок є
те, що вони за своєю природою більш чутливі до навко-
лишнього середовища, що впливає на їх ставлення до
негативних обставин та до їх оточення. Жінкам властива
схильність до пристосування до зовнішніх несприятливих
чинників.
Також ми би хотіли зазначити щодо особистісних рис
жінок, які зазнали насильства, то характерними для них
є довірливість, необачність, необережність, низька само-
оцінка, агресивність, ризикованість, розкутість, розбеще-
ність. Підвищена відповідальність жінок зумовлює схиль-
ність брати на себе вину за злочинне посягання щодо них
та створює передумови для виникнення переконання, що
ніхто не може допомогти їм розв’язати проблему насиль-
ства, крім них самих.
Особи жіночої статі переважно часто перебувають під
впливом гендерних стереотипів, нерідко вважають самі
себе винними у тому, що над ними вчинено насильство,
можуть розглядати його як заслужене покарання за реаль-
ні або уявні помилки, не усвідомлюють порушень своїх
прав, схильні все вибачати своєму насильнику.
Ми з’ясували, що особливостями соціально-економіч-
ного положення жінок є відносно низький рівень матері-
ального благоустрою, високий рівень безробіття та відсут-
ність стабільного заробітку. Через бідність жінка змушена
в будь-який засіб покращити своє матеріальне становище,
тому погоджується на авантюрні та сумнівні пропозиції,
бо вважає, що гіршою ситуація вже не може бути. Окрім
того, несприятливі соціально-економічні фактори змушу-
311
Порівняльно-аналітичне право
♦
ють жінку торгувати власним тілом. Зниження моральних
якостей населення, падіння престижу материнства і інсти-
туту сім’ї, споживацьке ставлення до людей, поширення
прагматизму та цинізму – причини збільшення рівня про-
ституції, торгівлі людьми, насильства в сім’ї.
Також варто зазначити, що в Україні спостерігається
тенденція до зростання чисельності безпритульних. Умо-
ви життя на вулиці не сприяють зменшенню насильниць-
ких посягань, тому багато жінок стають жертвами сексу-
альної експлуатації.
Слід зауважити, що соціально-статусними рисами жі-
нок, що сприяють вчиненню злочинного посягання, є пев-
не суспільне або службове становище (наприклад, жінка,
що працює касиром). Зміна статусу особи призводить
до зменшення або збільшення рівня віктимності особи.
Ми вважаємо, що потрібно приділити значну увагу
питанню щодо неправомірної поведінки жінки як жертви
насильницького посягання, тому що вона може виступати
як провокація злочину. Це може бути фізичне, психічне
насильство до злочинця або його близьких, різні прояви
неповаги до громадського порядку та загальновизнаних
норм моралі (наприклад, заняття проституцією). Випадки
неправомірної поведінки потерпілих найчастіше трапля-
ються під час вчинення таких злочинів, як вбивство, тілес-
ні ушкодження, зґвалтування, грабежі, розбої тощо.
Відповідно до теорії ролей, жінки як жертви злочинів
можуть бути:
1) стійкими або випадковими;
2) відкритими чи прихованими.
Стійкою може вважатися жертва, коли особа зазнала
декілька злочинних посягань щодо себе, це, наприклад,
може бути зумовлене соціально-статусними рисами жі-
нок, їх поведінкою, зовнішнім виглядом. У деяких ви-
падках через значну моральну деформацію особистості
жінки її поведінка може мати більшу антисуспільну спря-
мованість, аніж у злочинця. Роль випадкової жертви жін-
ка може взяти на себе внаслідок простого збігу обставин.
Щодо відкритої ролі жертви, то тут можна говорити про
провокуючу поведінку жінки, що є поштовхом до вчинен-
ня злочину.
Жінка може брати на себе роль прихованої жертви,
тобто своїми діями самостійно виставляти себе мішен-
ню для злочинного насильства. Прикладом такої жертви
буде жінка, що перебуває в нічний час на вулиці або в без-
людних місцях сама, або досить показово користується
дорогим мобільним телефоном, носить вироби із хутра,
масивні коштовні прикраси. Ця поведінка може бути по-
штовхом, провокацією до вчинення злочину, але такого не
сталося , якщо жінка була б більш обачливою [7].
Також вважаємо, що неправильним буде ігнорува-
ти різнобічну інформацію про особу потерпілої від зло-
чину, тому що такі дані мають не менше значення, ніж про
особу злочинця. Роль жертв у виникненні й розвитку кри-
міногенних ситуацій зазвичай дуже значна, тому потріб-
ний аналіз усіх віктимологічних чинників, щоб зробити
правильні висновки й узагальнення.
Отже, якщо брати до уваги різноманітність віктимної
поведінки жінок, які стали жертвами насильницьких зло-
чинів, то звернемося до Л.В.Чеханюк Вона виокремлює
наступні типи такої поведінки:
1) Поведінка-поштовх є провокацією до вчинення на-
сильницького злочину. Поведінка жінки є вирішальним
кримінологічним елементом у механізмі вчинення зло-
чину. Жінка веде себе дуже провокаційно, чим сама ство-
рює усі можливості щодо поставлення себе у небезпеку.
Це може проявлятися у вчиненні жінкою злочину, пору-
шенні громадського порядку, агресивної поведінки сто-
совно оточуючих, у нерозбірливих статевих стосунках,
відвідуванні безлюдних місць разом з малознайомими
людьми, постійних конфліктах та сутичках на сімейно-по-
бутовому ґрунті тощо. Тому будь-які насильницькі дії (від
№ 5 2017
♦
ляпасу до вбивства) будуть вважатися як безпосередня ре-
акція злочинця на поведінку жертви.
2) Безвідповідально-байдужа поведінка реально зу-
мовлює вчинення злочину. Жінка створює умови для
вчинення насильницького посягання, чим полегшує його
реалізацію. Жінка вчиняє хаотичні необережні дії або іг-
норує моральні звичаї суспільства, веде аморальний спо-
сіб життя, перебуває в стані алкогольного чи наркотичного
сп’яніння.
3) Позитивна поведінка викликає у злочинця намір
вчинити насильство. Така поведінка існує через виконан-
ня службових повноважень або громадських обов’язків.
Вона може проявляється у свідомому захисті третьої осо-
би від насильства. Найчастіше подібна ситуація трапля-
ється під час сімейно-побутових конфліктів, коли мати
намагається захистити власну дитину від насильницьких
посягань з боку батька чи співмешканця, що перебуває
у стані алкогольного сп’яніння, внаслідок чого сама стає
жертвою.
4) Нейтральна поведінка полягає в дотриманні право-
вих норм та норм моралі, а також у цілком адекватних діях
в умовах конкретної ситуації.
Автор зазначеної типології вважає, а ми підтримує-
мо думку, що нейтральна поведінка є найбільш типовою
та поширеною. Так, нейтральною може бути поведінка
потерпілої в разі вчинення раптового, неочікуваного по-
сягання, коли у неї був відсутній час на відповідне реа-
гування або вжиття заходів для самозахисту (наприклад,
нанесення раптового удару, неочікуваний напад тощо).
Потерпіла, як правило, навіть не підозрювала про намір
вчинити щодо неї будь-яке посягання. Однак, у деяких ви-
падках, вона могла вплинути на подальший перебіг подій,
наприклад, чинити активні захисні дії, кликати на допомо-
гу або пасивно чекати. Вибір варіанту поведінки залежить
не лише від обставин, що склалися, а, насамперед, від осо-
бистісних якостей потерпілої [8].
Слід зазначити, що насильницькі дії щодо жінки також
можуть бути вчинені шляхом використання її безпорадно-
го стану. Можна стверджувати, що до безпорадного ста-
ну жертва себе доводить сама, наприклад, через вживан-
ня алкоголю, наркотичних та інших токсичних речовин.
Таким чином, можна зробити висновок, що безпосередня
необережна поведінка жінок сприяє вчиненню щодо них
злочинних посягань. Але неможливо через це виправдо-
вувати дії злочинців.
Частіше за все насильства жінка зазнає саме у сім’ї.
Жінки-жертви сімейно-побутових конфліктів становлять
найчисленнішу групу серед загиблих і потерпілих від зло-
чинів (30-40%). Насильство приводить до того, що жінка
страждає через психологічні розлади, перебуває у депресії
або має суїцидальну поведінку. Але вважати достовірною
та повною офіційну статистику не можна, оскільки вона не
відображає реального стану речей, тому що більшість жі-
нок не звертається за допомогою до правоохоронних орга-
нів. Отже, сімейно-побутове насильство вщодо жінок має
високу ступінь латентності. Здебільшого воно покриваєть-
ся почуттям сорому перед знайомими, страхом зруйнувати
сім’ю, традиціями, які не дозволяють потерпілим жінкам
повідомляти про такі акти, що значно ускладнює захист
потенційних жертв від зловживань такого характеру [9].
У нашому суспільстві отримав значне поширення міф,
ніби насильство над жінками є проблемою лише неблаго-
получних родин й пов’язане воно з бідністю і зловживан-
ням алкоголем, наркотичними або токсичними речовина-
ми. Як свідчить судова практика, факти насильства дійсно
частіше виявляються саме у «проблемних» сім’ях. Однак
це не означає, що вказана проблема обходить стороною і
благополучні сім’ї. Хоча б раз в житті вона не минула кож-
ну родину. Випадки домашнього насильства щодо жінок
можна спостерігати в родинах своїх сусідів, родичів, дру-
зів та просто знайомих [10].
312
Фізичні насильства є найпоширенішим видом домаш-
нього насильства. Тілесні ушкодження, вбивства, зґвалту-
вання чоловіками жінок явища страшні й неприйнятні для
сімейних відносин. Агресивна поведінка багатьох чолові-
ків, що б’ють своїх дружин, є причиною неправильного
виховання в сім’ї. Вони бачили сцени насильства у себе
вдома, де батько не раз бив матір, яка приймала це як на-
лежне, без всякого осуду, тому взяли цей варіант поведін-
ки як приклад. Багато жінок у багатьох випадках змушені
прощати чоловікам факт завдання тілесних ушкоджень,
тому що вважають себе винними в причинах чоловічої
агресії і сподіваються, що це був останній раз, і ситуація
вже ніколи не повториться. Але існують випадки, коли
жінки не тішать себе надіями щодо виправлення агресив-
ної поведінки своїх чоловіків, а й далі продовжують пере-
носити факти сімейного насильства, оскільки вважають,
що ситуація є безвихідною, і вони нічого змінити не мо-
жуть. Коли жінки, які перебувають у безпорадному стані
та щодо яких вчинялось домашнє насильство, звертають-
ся за допомогою та захистом до близьких їм людей, вони
не завжди знаходять у них підтримку. Рідні інколи став-
ляться до фактів насильства поблажливо. На жаль, у сві-
домості людей переважає думка «Б’є, значить любить».
Більшість громадян не повідомляють про відомі їм факти
насильства щодо жінок у правоохоронні органи, бо вва-
жають, що це сімейна справа, і не треба втручатися у від-
носини між подружжям, вони і самі можуть розібратися
у своїх проблемах.
Щодо психічного насильства, то воно може виявлятися
через словесні образи або погрози, переслідування, заля-
кування, якими навмисно спричиняється емоційна невпев-
неність, нездатність захистити себе та може завдаватися
або завдається шкода психічному здоров’ю жінки. Чоло-
вік постійно критикуючи і принижуючи жінку, поступово
руйнує її соціальне оточення. Жінка знаходиться в ізоляції
і не шукає підтримки ззовні, її єдиною близькою люди-
ною залишається кривдник. Чоловік принижує і ображає
свою дружину, щоб прикувати її до будинку, відлучити від
близьких та друзів або заборонити працювати. Часто такі
чоловіки навіть не розуміють, що проявляють насильство,
тому що вони іншого ставлення до жінок не бачили з ди-
тинства і думають, що так живуть усі нормальні сім'ї [11].
Як зазначає С. Б. Калініна, жертви домашнього насиль-
ства можуть перебувати в ізоляції внаслідок здійснення
партнером контролю за їхнім життям, зустрічами з дру-
зями, родичами тощо. Такий контроль значною мірою ви-
значає деякі з моделей поведінки жертви. За допомогою
дедалі повнішої ізоляції жертви партнери можуть психо-
логічний контроль над жертвою доводити до такого рівня,
що вони у буквальному розумінні починають визначати
реальність для неї. Відтак, без будь-яких зовнішніх кон-
тактів, жертві стає дедалі важче уникати психологічного
контролю з боку партнера. Деякі з них починають вірити
у слова партнера, що поодинці вони не виживуть, тоді як
інші чинять опір таким спотворенням дійсності, зазнаючи
емоційного стресу [12].
Варто зазначити й про економічне насильство у сім’ї,
воно може виявлятися у своєрідному економічному тиску:
позбавлення жінки житла, їжі, одягу та іншого майна чи
коштів, що може призвести смерті, викликати порушення
фізичного чи психічного здоров’я. Жінка змушена систе-
матично просити гроші на утримання сім’ї або на власні
потреби, може бути змушена чи втягнена в заняття про-
ституцією [11].
6–7 грудня 2017 року Верховною Радою України було
проголосовано за закон «Про внесення змін до деяких за-
конів України у зв’язку з ратифікацією Конвенції Ради Єв-
ропи про запобігання насильству щодо жінок і домашньо-
му насильству та боротьбу з цими явищами» та за закон
«Про запобігання та протидію домашньому насильству».
Цими законами вперше було введено кримінальну відпо-
 Порівняльно-аналітичне право
♦

відальність за домашнє насильство. Відповідно до цих за- кривдників. Органи місцевого самоврядування повинні
конів під терміном «домашнє насильство» розуміють всі організовувати соціальні послуги, брати участь у підготов-
акти фізичного, сексуального, психологічного або еконо- ці фахівців, які будуть боротися з домашнім насильством і
мічного насильства, які вчиняються в сім’ї чи в межах міс- визначати, які спецслужби з підтримки постраждалих по-
ця проживання між колишнім чи теперішнім подружжям трібні регіону, забезпечувати їхнє створення і роботу [14].
або особами, які спільно проживають чи проживали одні- Висновки. Слід зазначити, що жертва злочину, поряд з
єю сім’єю, але не перебувають або не перебували в шлюбі, особою злочинця, є однією зі складових елементів насиль-
незалежно від того, чи проживає або проживала особа, яка ницького злочину. У більшості випадків жертва є більш
вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що і активною і винною у вчиненні злочину, аніж сам злочи-
особа, яка постраждала від домашнього насильства. Та- нець. Тому, на основі вищевикладеного матеріалу, можна
кож, окрім призначеного покарання ,будуть застосовува- дійти висновку про взаємозв’язок між жертвою злочину і
тися обмежувальні заходи, наприклад, заборона перебува- злочинцем. Ці поняття є взаємозалежними. І саме в роз-
ти у місці спільного проживання, обмеження спілкування гляді цих елементів злочинності існує необхідність кри-
з дитиною, заборона наближатися на визначену відстань мінологічних досліджень жертви злочину в контексті як
до місця, де перебуває особа, яка постраждала від домаш- її віктимності, так і розробленні заходів попередження та
нього насильства [13]. запобігання злочинної діяльності. Раніше, у разі вчинення
Декілька слів треба сказати й про правоохоронні ор- побутового насильства, наставала відповідальність за той
гани. Вони отримали право на контроль за поведінкою злочин, який був при цьому скоєний. А тепер Криміналь-
особи, яка вчинила домашнє насильство, за дотриманням ний кодекс України буде доповнений статтею 1261 під на-
накладених на неї тимчасових обмежень і виконанням звою «Домашнє насильство» , ця стаття буде спеціальною
певних обов’язків. Законопроекти передбачають ство- нормою щодо статей Кримінального кодексу, які перед-
рення Єдиного державного реєстру випадків домашнього бачають кримінальну відповідальність за посягання на
насильства, створення програм для постраждалих і їхніх здоров’я особи.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Ривман Д.В. Криминальная виктимология / Д.В. Ривман. – СПб.: Питер, 2002. – 304 с.
2. Декларація про викорінення насильства проти жінок. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/
show/995_506.
3. Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами
(Стамбульська конвенція, 2011). [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://rm.coe.int/1680093d9e.
4. Жертва кримінальної насильницької поведінки: віктимологічна характеристика особи [Електронний ресурс] / О.М. Гумін,
І.М. Зубач // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Юридичні науки. – 2015. – № 825. – С. 315–322. – Режим
доступу : http://nbuv.gov.ua/UJRN/vnulpurn_2015_825_53.
5. Відомості Національної поліції : Офіційний сайт Національної поліції [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://cn.npu.gov.ua/
mvs/control/chc/uk/publish/article/2181062.
6. Меркулова В.О. Жінка як суб’єкт кримінальної відповідальності: автореф. дис. ... док. юрид. наук / В.О. Меркулова. – К. : Нац. акад.
внутр. справ України, 2003. – 33 с.
7. Правові та кримінологічні засади запобігання насильству в сім’ї: навч. посіб. / за заг. ред. О.М. Джужі, І.В. Опришка, О.Г. Кулика. –
К.: Нац. акад. внутр. справ України, 2005. – 124 с.
8. Віктимна поведінка жінки у механізмі насильницького злочину / Л.В. Чеханюк. // Правовий статус людини в умовах сучасного
державотворення : матеріали Міжнародної наук.-практ. інтернет-конференції. – Тернопіль, 2008. – С. 17–20.
9. Кримінологічна віктимологія: посіб. / за заг. ред. професора О.М. Джужі. – К.: Київ. нац. ун-т внутр. справ, 2006. – 416 с.
10. Моніторинг національної судової практики розгляду судами кримінальних, цивільних справ і справ про адміністративні право-
порушення, пов’язаних із вчиненням насильства в сім’ї / О.Шаповалова. – К.: ВАІТЕ, 2014. – 190 с.
11. Насильство в сім’ї та діяльність органів внутрішніх справ щодо його подолання: навч.-метод. посіб. для курсантів вищих навчаль-
них закладів МВС України / уклад.: А.В. Запорожцев, А.В. Лабунь, Д.Г. Заброда, І.В. Басиста, І.В. Дроздова, В.О. Брижик, О.М. Мусієнко. –
К., 2012. – 246 c.
12. Калинина С. Б. Профессиональная деятельность консультанта кризисного центра по оказанию психологической помощи жен-
щинам в ситуациях насилия: дис. … канд. псих. наук: спец. 19.00.13. / С. Б. Калинина. – Тверь, 2002. – 177 с.
13. Про внесення змін до деяких законів України у зв’язку з ратифікацією Конвенції Ради Європи про запобігання насильству сто-
совно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами : Проект Закону України [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=59648.
14. Про запобігання та протидію домашньому насильству : Проект Закону Украйни [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=60306.

313
№ 5 2017
♦

УДК 343.3/.7

ДЕТЕРМІНАНТИ ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ, ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТАТТЕЮ 188-1

КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

DETERMINANTS OF THE COMMISSION OF A CRIME ENVISAGED BY ARTICLE 188-1

OF THE CRIMINAL CODE OF UKRAINE

Мирошниченко С.С.,
доктор юридичних наук, доцент,
професор кафедри кримінального права та кримінології
Університету державної фіскальної служби України
Боднарчук О.Г.,
доктор юридичних наук,
доцент кафедри господарського права та процесу
Університету державної фіскальної служби України
У статті досліджуються детермінанти незаконного використання електричної та теплової енергії в усіх регіонах і населених пунктах
України, а також наявність тенденції до подальшого поширення цього явища. Зазначається недостатня теоретична розробленість про-
блеми протидії злочинному діянню, а також недосконалість статті 188-1 Кримінального кодексу України та її неефективне застосування
судами й правоохоронними органами, що викликає в населення ілюзію безкарності за викрадення електричної та теплової енергії.
Ключові слова: злочинність, детермінанти, електрична, теплова енергія, викрадення, економіка.

В статье исследуются детерминанты незаконного использования электрической и тепловой энергии во всех регионах и населенных
пунктах Украины, а также наличие тенденции к дальнейшему распространению этого явления. Отмечается недостаточная теоретиче-
ская разработанность проблемы противодействия преступному деянию, а также несовершенство статьи 188-1 Уголовного кодекса Укра-
ины и ее неэффективное применение судами и правоохранительными органами, порождающее у населения иллюзию безнаказанности
за похищение электрической и тепловой энергии.
Ключевые слова: преступность, детерминанты, электрическая, тепловая энергия, похищение, экономика.

In article determinants of illegal use of electric and thermal energy in all regions and settlements of Ukraine are investigated, there is a ten-
dency to further spread of this phenomenon. The insufficient theoretical elaboration of the problem of counteraction to criminal activity, as well
as imperfection of article 188-1 of the Criminal Code of Ukraine and its ineffective use by courts and law enforcement bodies, generating in the
population the illusion of impunity for stealing electric and thermal energy.
Key words: crime, determinants, electric, thermal energy, theft, economy.

Електроенергетика України є однією з галузей народ-
ного господарства, яка найбільш динамічно розвивається
останнім часом. Основне споживання електричної енер-
гії припадає на промисловість, також велике значення її
в сільському господарстві, транспортному комплексі та
в побуті. Рівень виробництва й споживання електричної
енергії є одним із визначальних критеріїв оцінки індустрі-
ального та економічного розвитку держави. Однак щоріч-
не зростання обсягів викрадання електроенергії промис-
ловими й побутовими споживачами завдає значної шкоди
як енергопостачальним підприємствам України, так і дер-
жаві загалом.
Метою статті є кримінологічне дослідження детер-
мінантів вчинення злочину, передбаченого статтею 188-1
Кримінального кодексу України (далі – КК України), а та-
кож можливих шляхів протидії несанкціонованому вико-
ристанню електричної й теплової енергії.
Предмет злочину – електрична або теплова енергія, яка
самовільно використовується суб’єктом злочину. Елек-
трична енергія – це різновид енергії, пов’язаної з викорис-
танням електричного струму, який передається від джере-
ла електроенергії до споживача електричними мережами.
Призначенням електричної енергії є перетворювання її
на теплову чи механічну енергію шляхом застосування те-
плонагрівальних або інших приладів. Теплова енергія – це
гаряча вода й пара, що виробляються паровими або атом-
ними електростанціями, геотермальними, геліотермаль-
ними та іншими нетрадиційними джерелами, котельнями,
теплоутилізаційними установками. Теплова енергія пере-
дається від джерела до споживача через теплові мережі,
тобто систему теплопроводів (трубопроводів).
Однак щодо предмета цього злочину існують також
суперечки вчених, оскільки електрична й теплова енер-
гія, згідно з пунктом 39 статті 1 чинного Митного кодексу
України, визнаються товаром, кожен із яких має свої влас-
тивості:
– специфіку виробничого процесу;
– об’єкти, на яких кожна з них виробляється;
– різне призначення, що полягає в перетворенні елек-
тричної енергії на теплову чи механічну енергію шляхом
застосування теплонагрівальних або інших приладів
та устаткувань, а теплової – на опалення, підігрів питної
води, інші господарські й технологічні потреби спожи-
вачів;
– одноразовість використання (споживання) такої
енергії, що свідчить про неможливість її оновлення (від-
новлення) в натурі;
– форму – електричний струм і рідка або газоподібна
речовина, що зумовлює визнання предметом названого
злочину не самої теплової енергії, а теплоносія – рідкої чи
газоподібної речовини (гарячої води, пари), що циркулює
в трубах або каналах і передає теплову енергію в системах
теплопостачання, опалення, вентиляції та технологічних
установках (так звані змістовні ознаки);
– постачання виробленої електричної й теплової енер-
гії безпосередньо споживачу, що здійснюється для його
власних потреб, на підставі укладеного договору купівлі-
продажу (для електроенергії) та постачання (для тепло-
енергії);
– права власності на ці види енергії, яке залежить від
форми власності об’єктів електроенергетики, на яких вона
виробляється як товарна продукція [1].
Кримінологічна та кримінально-правова характерис-
тика викрадення електричної чи теплової енергії шляхом
її самовільного використання були предметом наукових
досліджень таких учених, як Ю.В. Кириченко, Т.А. Чума-
ченко, М.І. Панов та інші, проте ця тема залишається не-
достатньо опрацьованою.

314

До основних причин та умов, що сприяють вчиненню
злочину, передбаченого статтею 188-1 КК України, від-
носять такі: 1) низький рівень життя населення країни;
2) соціальну нерівність членів суспільства та незахище-
ність окремих його верств; 3) відсутність належної систе-
ми правового виховання населення; 4) недостатній контр-
оль за використанням електричної або теплової енергії
з боку енергопостачальних компаній; 5) недосконалість
відповідної кримінально-правової норми; 6) відсутність
роз’яснень Верховного Суду України щодо застосування
цієї норми; 7) недостатній рівень запобігання органами
внутрішніх справ цим злочинним проявам; 8) безпідстав-
ну відмову в кримінальному провадженні. Незаконне ви-
користання електричної чи теплової енергії набуло загроз-
ливого поширення, і протидіяти йому без застосування
кримінальної відповідальності в сучасних умовах немож-
ливо. При цьому наявні статистичні дані не відображають
реальний стан його поширення, що пояснюється високим
рівнем латентності таких посягань.
Чинне законодавство (стаття 188-1 КК України) перед-
бачає кримінальну відповідальність за безоблікове спожи-
вання електричної енергії без дозволу енергопостачальни-
ка, самовільне підключення до його мереж, пошкодження
приладу обліку, зрив пломби та дії споживача, які при-
зводять до заниження показів приладу обліку. Для визна-
чення розміру майнової шкоди в разі виявлення порушень
застосовується спеціальна методика обчислення розміру
відшкодування збитків. Проте, на думку народних депута-
тів, кримінальна відповідальність не сприяє запобіганню
незаконному використанню електро- чи теплової енергії,
а методика є недосконалою та викликає сумніви щодо
правильності нарахування суми збитків. Запровадження
кримінальної відповідальності за виготовлення, збут або
використання таких пристроїв, на їх переконання, більш
дієво запобігатиме незаконному використанню тепло- й
електроенергії [2].
Варто зазначити, що наявний науково-технологічний
потенціал України може забезпечити не лише належний
рівень протидії викраденню тепло- та електроенергії, а й
проведення досліджень для виконання програм енергозбе-
реження, розвитку систем використання ВДЕ та водневої
енергетики за умови суттєвого оновлення експеримен-
тальних баз інститутів, забезпечення їх сучасними засоба-
ми оргтехніки й інформаційними технологіями, модерні-
зації організаційного та технічного виконання робіт. Крім
того, важливим складником успішної реалізації програм
енергозбереження та розвитку енергетики на основі вико-
ристання ВДЕ чи водню є створення відповідних струк-
тур із розвитку в галузевих міністерствах, зокрема Мініс-
терстві енергетики та вугільної промисловості України.
Ці структури за підтримки міністерств будуть створювати
та вдосконалювати об’єкти й технології, які стануть базо-
вими під час подальшого розвитку та поширення. Без від-
працювання наукових розробок на повномасштабних (а не
експериментальних) установках (системах) реальна відда-
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Митний Кодекс. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4495-17.
2. За крадіжку тепло- або електроенергії каратимуть аж до ув’язнення. URL: http://www.golos.com.ua/article/281433/.
3. Зеркалов Д.В. Правова основа енергозбереження. URL: http://www.journal.esco.co.ua/2011_4/art154.pdf.
4. «Запорожьеоблэнерго» обеспечит защиту интересов клиентов компании от хакерской атаки. URL: http://www.zoe.com.ua/
news/%D0%B7%D0%B0.
315
Порівняльно-аналітичне право
♦
ча від наукової діяльності залишатиметься обмеженою [3].
Так, нещодавно в засобах масової інформації було опу-
бліковано повідомлення, що під час рейдових перевірок
готелів, баз відпочинку та пансіонатів щодо дотримання
правил користування електроенергією фахівці ПАТ «За-
поріжжяобленерго» виявили факт розкрадання електро-
енергії на базі відпочинку «Хуторок» ФОП Мухамадєєв
Р.Г. Власник цього закладу, самовільно підключившись до
мереж енергокомпанії, упродовж 2 років безобліково спо-
живав електроенергію. Завдана його діями шкода, за по-
передніми підрахунками, склала понад 1 млн грн. Також
повідомлялося, що за фактом розкрадання електроенергії
власником бази відпочинку «Хуторок» ФОП Мухамадєєв
Р.Г. Кирилівським відділенням поліції Мелітопольського
відділення поліції Головного управління Національної
поліції в Запорізькій області відкрито кримінальне про-
вадження (відомості внесені до Єдиного реєстру досудо-
вих розслідувань за № 12017081140000563 від 7 вересня
2017 р.) за статтею 181-1 Кримінального кодексу України
«Викрадення води, електричної або теплової енергії шля-
хом її самовільного використання», що передбачає макси-
мальне покарання у вигляді 3 років позбавлення волі [4].
Значна поширеність незаконного використання елек-
тричної й теплової енергії в усіх регіонах і населених
пунктах України, наявність тенденції до подальшого по-
ширення цього явища, недостатня теоретична розробле-
ність проблеми кримінальної відповідальності за цей зло-
чин, а також недосконалість статті 188-1 КК України та її
неефективне застосування судами й правоохоронними ор-
ганами викликають у населення ілюзію безкарності за ви-
крадення електричної та теплової енергії.
Як уже зазначалося, досліджуючи комплекс причин
та умов вчинення цього злочину, науковці в кримінології
визначають, що основними причинами є різке погіршення
матеріального й побутового становища населення, чому
значною мірою сприяє спад суспільного виробництва та
безробіття, а також соціальна нерівність членів суспіль-
ства та незахищеність його окремих верств.
Отже, на сьогодні детермінантами, що сприяють по-
ширенню незаконного використання електричної чи те-
плової енергії, є такі явища:
– вади сімейного та шкільного виховання;
– вплив безпосереднього мікросередовища, у якому
перебуває особа, її оточення та безпосередні умови життя;
– відсутність належного контролю з боку відповідних
служб енергопостачальних компаній;
– існування різноманітних недоліків в управлінській та
організаційній діяльності в галузі електроенергетики;
– непрозорість складання тарифів за оплату електрич-
ної й теплової енергії;
– технічна незахищеність мереж постачання цих видів
енергії та приладів обліку;
– незадовільна робота правоохоронних органів і недо-
статній рівень протидії з їх боку цим злочинним проявам,
у тому числі в частині їх профілактики.
№ 5 2017
♦

РОЗДІЛ 9
КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕС ТА КРИМІНАЛІСТИКА;
СУДОВА ЕКСПЕРТИЗА; ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ

УДК 243.148:242.98:657.6

ОСОБЛИВОСТІ ВЗАЄМОДІЇ ОРГАНІВ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ

З ПІДРОЗДІЛАМИ ДЕРЖАВНОЇ АУДИТОРСЬКОЇ СЛУЖБИ ПІД ЧАС ПРИЗНАЧЕННЯ
ТА ПРОВЕДЕННЯ РЕВІЗІЙ

FEATURES OF INTERACTION OF EXECUTIVE EXAMINATION BODIES

WITH SUBJECTS OF THE STATE AUDIT SERVICE AT THE PURPOSE
OF THE APPOINTMENT AND HANDLING OF REVISIONS

Брисковська О.М.,
кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник,
провідний науковий співробітник наукової лабораторії
з проблем досудового розслідування
Національної академії внутрішніх справ
Осетрова О.С.,
кандидат юридичних наук,
старший науковий співробітник наукової лабораторії
з проблем досудового розслідування
Національної академії внутрішніх справ
У науковій статті розкритий механізм взаємодії органів досудового розслідування з підрозділами державної аудиторської служби під
час призначення та проведення ревізій, зазначені проблемні питання та запропоновані шляхи їх вирішення.
Ключові слова: аудиторська служба, позапланова ревізія, взаємодія, слідчий, злочини, фінансовий контроль, правоохоронний ор-
ган.

В научной статье раскрыт механизм взаимодействия органов предварительного расследования с подразделениями государствен-
ной аудиторской службы при назначении и проведении ревизий, представлены проблемные вопросы и предложены пути их решения.
Ключевые слова: аудиторская служба, внеплановая ревизия, взаимодействие, следователь, преступления, финансовый контроль,
правоохранительный орган.

In the scientific article the mechanism of cooperation of pre-trial investigation bodies with the divisions of the state audit service during the
appointment and conducting of audits is disclosed, the indicated problem issues and suggested ways of their solution.
Key words: audit service, unscheduled audit, interaction, investigator, crimes, financial control, law enforcement agency.

Постановка проблеми. У процесі розслідування слід-
чим доводиться вдаватися до призначення ревізій у біль-
шості проваджень про злочини, вчинені у сфері вироб-
ничої, фінансово-господарської діяльності підприємств,
установ, організацій, суб’єктів господарської діяльності
незалежно від форми власності. Процес організації та
розслідування таких кримінальних правопорушень ґрун-
тується на знанні бухгалтерського обліку, економіки, зна-
чного обсягу відповідних нормативних документів.
У кримінальному процесі потреба у проведенні ревізії
визначається матеріалами кримінального провадження.
Потреба в проведенні ревізій може виникнути на різних
етапах розслідування, але дуже важливе значення має пе-
ріод її призначення, оскільки здійснення ревізії – процес
досить тривалий, тож будь-яка затримка тягне за собою
продовження термінів розслідування [1].
Порядок здійснення фінансових перевірок визна-
чений низкою законних та підзаконних актів України.
У 2014 році законодавець виключив зі ст. 40 Криміналь-
ного процесуального кодексу України п. 4, який надавав
право слідчому призначати ревізії, позбавивши тим самим
суттєвого та швидкого механізму із збиранням доказів.
У той же час в інших законодавчих актах залишилися нор-
ми, що регламентують проведення ревізій та перевірок
за вимогою правоохоронних органів. Невнесення змін до
останніх призвело до того, що деякі питання призначен-
ня ревізій, є неузгодженими між собою, зокрема з точки
зору процедури ініціювання проведення зазначених дій,
використовуваної термінології, гарантій прав та законних
інтересів підприємств, установ, організацій. До того ж,
в законах та підзаконних нормативно-правових актах не
врегульовано методологію розрахунку розміру встанов-
леної матеріальної шкоди (збитків) під час здійснення ре-
візії Держаудитслужбою. Наявність зазначених дефектів,
тобто певна прогалина в системі чинного законодавства,
негативно позначається на правозастосовній практиці
призначення та проведення ревізій у кримінальному судо-
чинстві [1]. Проблеми налагодження ефективної взаємодії
правоохоронних органів з державними установами у сфе-
рі виявлення та розслідування фінансово-економічних
злочинів були і залишаються актуальними як у наукових
дослідженнях, так і в практичній діяльності.
Стан дослідження проблеми. Питанням взаємодії ор-
ганів досудового розслідування з підрозділами державної
аудиторської служби під час призначення та проведення
ревізій займалися такі науковці, як: В.М. Глібко, О.В. Кур-
ман, О.Г. Кикоть, Е.В. Попаденко, В.В. Неганов, А.П. За-
потоцький, Т.А. Жадан, В.В. Топчій та ін. Проте за на-
явності низки наукових досліджень, які були проведені
вченими в різний час, існують значні прогалини в даному
питанні, що негативно позначається на правозастосовній
практиці призначення та проведення ревізій підрозділами
державної аудиторської служби за дорученням органів до-
судового розслідування.
Метою статті є розкрити механізм взаємодії органів
досудового розслідування з підрозділами державної ауди-

316

торської служби під час призначення та проведення реві-
зій, визначити проблемні питання та запропонувати шля-
хи їх вирішення.
Виклад основного матеріалу. Рух і стан майна орга-
нізації знаходить відображення в різних облікових доку-
ментах. Злочинні дії, що здійснюються у сфері виробничої
і фінансово-господарської діяльності, завжди залишають
сліди в цих документах у вигляді різних фальсифікацій,
відхилень від нормального обігу цінностей. Такі фальси-
фікації, як правило, виявляються під час проведення доку-
ментальних ревізій, результати яких можуть служити за-
собом збирання доказів по кримінальним провадженням.
За допомогою акта ревізії, як джерела доказів, слідчий
встановлює фактичні дані, що мають значення для про-
вадження, що використовують під час доведеннч фактів
злочинної діяльності.
Важливим питанням при ініціюванні, призначенні та
проведенні ревізії є оцінка слідчим або прокурором мож-
ливих джерел інформації, на підставі яких здійснюється
ревізія.
Отже, можливі джерела інформації, на підставі яких
здійснюється ревізія, – фінансово-господарські документи
та бухгалтерські документи.
Такі документи ведуться відповідно до Закону Укра-
їни «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність
в Україні» від 16 липня 1999 року, на підставі якого кож-
на юридична особа зобов’язана організовувати та забез-
печувати збереження оброблених бухгалтерських доку-
ментів, регістрів і фінансової звітності протягом певного
періоду з дня його реєстрації до його ліквідації. Бухгал-
терський облік на підприємстві здійснює бухгалтерія,
яка покликана контролювати його діяльність. Під час
проведення бухгалтерського контролю необхідно вста-
новлювати і враховувати під час інспектування та ревізії
юридичних осіб так звані істотні елементи організації
бухгалтерського контролю.
Істотними елементами організації бухгалтерського
контролю є:
– відокремлення функцій, пов’язаних із комерційною і
фінансово-господарською діяльністю, від бухгалтерського
обліку;
– поділ функцій із ведення бухгалтерського обліку;
– визначення міри відповідальності конкретних вико-
навців (за правильністю приймання, зберігання норм ви-
трат сировини і матеріалів);
– визначення осіб, які мають право підпису документів
і розпорядження цінностями;
– використання бланків суворої звітності;
– забезпечення зберігання цінностей.
Підсумовуючи, зазначимо, що для використання ре-
зультатів ревізії в кримінальному провадженні необхідно
зважати на можливості одержання відповідної інформа-
ції на підставі бухгалтерського обліку, призначати ревізії
тільки з урахуванням тих питань, на які можуть бути нада-
ні відповіді і які можуть бути використані як належні дока-
зи в кримінальному провадженні [2]. Для проведення від-
повідної ревізії орган досудового розслідування має право
звертатися до Державної аудиторської служби про про-
ведення ревізії в кримінальному провадженні у відповід-
ності до таких нормативних актів, як: Постанови Кабінету
Міністрів України від 20 квіт. 2006 р. № 550 «Про затвер-
дження порядку проведення інспектування Державною
аудиторською службою, її територіальними органами»,
Закону України від 26 січ. 1993 р. № 2939-XII «Про осно-
вні засади здійснення державного фінансового контролю
в Україні», та залучати до ревізії відповідного спеціаліста
«експерта» згідно з вищезгаданими нормативними акта-
ми, КПК України та наказу Головного контрольно-ревізій-
ного управління України, Міністерства внутрішніх справ
України, Служби безпеки України та Генеральної прокура-
тури України від 19 жовт. 2006 р. № 346/1025/685/53 «Про
317
Порівняльно-аналітичне право
♦
затвердження Порядку взаємодії органів державної контр-
ольно-ревізійної служби, органів прокуратури, внутріш-
ніх справ, Служби безпеки України».
Фактичними підставами для звернення слідчого
до суду за дозволом на проведення ревізії можуть бути:
наявність у матеріалах кримінального провадження окре-
мих фактів протиправної діяльності, з яких вбачається
необхідність перевірки за первинними документами всієї
діяльності організації, за умови, що за цей період плано-
ва ревізія не проводилася; обґрунтоване клопотання під-
озрюваного щодо проведення ревізії; встановлення в про-
цесі розслідування факту роботи підозрюваного в іншій
організації на аналогічній посаді; виявлення в процесі
розслідування злочинних зв’язків підозрюваного з пред-
ставниками інших підприємств, організацій; повідомлен-
ня експерта-бухгалтера про неможливість надати експерт-
ний висновок за конкретними питання без попередньої
проведеної ревізії [1; 3].
Позапланову виїзну ревізію об’єкта контролю
за зверненням правоохоронного органу проводять
у разі надання ним Державній аудиторській службі:
1) клопотання слідчого або прокурора про призначен-
ня позапланової виїзної ревізії;
2) ухвали суду про дозвіл на її проведення, в якому має
бути зазначено: підстави проведення; дата її початку та
закінчення; номер кримінального провадження; орган,
що здійснює досудове розслідування; дата й підстави по-
відомлення про підозру у вчиненні кримінального право-
порушення (для ревізії суб’єкта господарської діяльності,
який, згідно із Законом, не належить до підконтрольних
установ);
3) постанови слідчого або прокурора про призна-
чення позапланової виїзної ревізії, винесеної після пові-
домлення посадовій особі підконтрольної установи, що
ревізується, про підозру в учиненні нею кримінального
правопорушення;
4) інформації про факти, що свідчать про порушення
об’єктом контролю – підконтрольною установою законів
[4].
Відповідно до п. 33 цього Порядку звернення право-
охоронного органу, постанова слідчого або прокурора,
рішення суду долучаються до матеріалів ревізії і залиша-
ються в органі державного фінансового контролю.
Розглянемо основний перелік позицій Звернення
правоохоронного органу до органу державного фінан-
сового контролю, згідно з п. 28 Постанови:
– повна назва об’єкта контролю, дані про його місцез-
находження, організаційно-правову форму;
– інформація про належність об’єкта контролю до під-
контрольних установ;
– обґрунтування необхідності проведення ревізії;
– перелік питань, на які відповідно до компетенції ор-
ганів державного фінансового контролю необхідно дати
відповідь;
– зазначення періоду проведення ревізії об’єкта конт-
ролю;
– підпис керівника правоохоронного органу чи його
заступника.
Якщо зазначені дані викладені в рішенні суду про на-
дання дозволу на проведення ревізії, допускається їх від-
сутність у зверненні правоохоронного органу, до якого до-
дається таке рішення.
Рішення щодо включення ревізії об’єкта контролю за
зверненням правоохоронного органу до плану проведен-
ня заходів державного фінансового контролю приймаєть-
ся керівником органу державного фінансового контролю.
Відповідно до термінів прийняття рішення Держав-
ної служби за зверненням правоохоронного органу
до плану проведення заходів державного фінансового
контролю про прийняте рішення інформується протягом
10 робочих днів після отримання звернення відповідний
№ 5 2017
♦
правоохоронний орган [4]. Відповідно до п. 30 Постано-
ви звернення правоохоронного органу, що не відповідає
вимогам визначеним у пунктах 28 і 29 цього Порядку,
та/або не належить до компетенції органу державного
фінансового контролю, підлягає поверненню протягом
10 робочих днів правоохоронному органу для уточнення.
Відповідно до п. 27. Постанови «Про затвердження поряд-
ку проведення інспектування Державною аудиторською
службою, її територіальними органами» за зверненням
правоохоронного органу органи державного фінансового
контролю в межах своєї компетенції проводять планові та
позапланові виїзні ревізії за місцезнаходженням об’єкта
контролю. До компетенції органу державного фінансово-
го контролю входить складання програми ревізії на під-
ставі питань, що містяться у зверненні, постанові слідчого
або прокурора, рішенні суду, яка письмово погоджується
з правоохоронним органом п. 31 Порядку проведення ін-
спектування Державною аудиторською службою, її міжре-
гіональними територіальними органами [4].
У програмі ревізії визначаються: найменування
об’єкта контролю; тема; період; питання, що підлягають
ревізії відповідно до компетенції органу державного фі-
нансового контролю.
Підстави проведення Державною аудиторською
службою ревізії на об’єкті контролю – це надання поса-
довим особам підконтрольних установ (керівнику об’єкта
контролю чи його заступнику), інших суб’єктів госпо-
дарської діяльності під розписку на примірнику програми
ревізії органу державного фінансового контролю:
1) направлення на ревізію, у якому зазначаються:
дата його видачі; назва органу державного фінансово-
го контролю; мета, вид; обґрунтування; дата її початку та
дата закінчення ревізії; посади, звання та прізвища поса-
дових осіб органу державного фінансового контролю, які
проводитимуть ревізію. Направлення на ревізію є дійсним
за умови наявності підпису керівника органу державного
фінансового контролю, скріпленого печаткою органу дер-
жавного фінансового контролю;
2) копії рішення суду про дозвіл на проведення позапла-
нової виїзної ревізії, в якому зазначаються: обґрунтування
(підстави) проведення такої ревізії; дата її початку та дата
закінчення:
2.1.) у разі проведення ревізії щодо суб’єктів госпо-
дарської діяльності, не віднесених цим Законом до під-
контрольних установ також зазначається: номер кри-
мінального провадження, орган, що здійснює досудове
розслідування; дата та підстави повідомлення про підозру
у вчиненні кримінального правопорушення [5].
Ненадання цих документів посадовим особам під-
контрольних установ та інших суб’єктів господарської
діяльності або їх надання з порушенням вимог, встановле-
них частиною чотирнадцятою цієї статті, є підставою для
недопущення посадових осіб органу державного фінансо-
вого контролю до проведення ревізії. Якщо посадові осо-
би органу державного фінансового контролю, в разі про-
ведення позапланової виїзної ревізії, надали направлення
та копію рішення суду та примірник органу державного
фінансового контролю для розписки, а керівник об’єкта
контролю чи його заступник відмовляється від підпису,
але не заперечує проти проведення ревізії, про це зазна-
чається у вступній частині акта ревізії. Посадові особи ор-
гану державного фінансового контролю зобов’язані роз-
писатися в журналі реєстрації перевірок об’єкта контролю
(у разі його надання). Факт ненадання об’єктом контролю
журналу також фіксується у вступній частині акта ревізії
[4]. У разі ненадання правоохоронним органом рішення
суду про проведення позапланової виїзної ревізії, але за
наявності у зверненні правоохоронного органу фактів, що
свідчать про порушення вимог законів, контроль за до-
триманням яких віднесено до компетенції органу держав-
ного фінансового контролю, можливе включення ревізії
318
об’єкта контролю до плану проведення заходів державно-
го фінансового контролю на наступний плановий період
за умови, що така установа не ревізувалася органами дер-
жавного фінансового контролю в плановому порядку про-
тягом поточного календарного року. Але слід зазначити,
що в такому разі втрачається сенс самої ревізії як засобу
швидкого отримання, збирання інформації з урахуванням
строків розслідування, чинника раптовості, з’являється
можливість знищення або перероблення фінансово-
господарської документації, яка містить сліди злочинної
діяльності [1].
Категорії кримінальних правопорушень щодо пере-
вірки вчинення яких (у рамках кримінальних проваджень)
звертається правоохоронний орган до Державної ауди-
торської служби про проведення позапланової виїзної
ревізії:
– за злочини проти власності (статті 190, 191 КК
України);
– за злочини у сфері службової діяльності та профе-
сійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг
(статті 364, 365, 366, 367 КК України);
– за злочини проти авторитету органів державної вла-
ди, органів місцевого самоврядування та об’єднань грома-
дян (статті 356, 358 КК України);
– за злочини проти правосуддя (стаття 382 КК України).
Відповідно до положень ч. 3, 4 ст. 12 Кримінального
кодексу України тяжким злочином є злочин, за який пе-
редбачене основне покарання, зокрема у вигляді позбав-
лення волі на строк не більше десяти років, але десяти не
менше п’яти. Під час аналізу кваліфікацій статей у Розді-
лі VI «Злочини проти власності» Кримінального кодексу
України в частині класифікації злочинів установлено, що
в разі вчинення злочину за ч. 3, 4 ст. 190, ч. 4, 5 ст. 191
цього Кодексу суд може застосувати основне покарання у
вигляді позбавлення волі на строк не менше п’яти років,
окрім цього, кваліфікуючою складовою частиною таких
злочинів є завдання збитків у великих або особливо ве-
ликих розмірах, що згідно з приміткою до ст. 185 стано-
вить суму, яка в 250 і більше разів перевищує неоподат-
ковуваний мінімум доходів громадян на момент учинення
злочину. Згідно з п. 5 Розділу XX Перехідних положень
Податкового кодексу України [6] п.п. 169.1.1 п. 169.1
ст. 169 розділу IV цього Кодексу в частині кваліфікації
злочинів суму неоподатковуваного мінімуму встановлю-
ють на рівні податкової соціальної пільги, яка відповід-
но до п.п. 169.1.1 Податкового кодексу України дорівнює
50% розміру прожиткового мінімуму для працездатної
особи (в розрахунку на місяць), установленому законом на
1 січня звітного податкового року [6]. Відповідно до п. 3
Положення про Державну аудиторську службу України,
затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України
від 3 лютого 2016 р. № 43, одним із основних завдань Дер-
жавної аудиторської служби є «в разі виявлення збитків,
завданих державі чи підприємству, установі, організації,
що контролюється, визначати їх розмір в установленому
законодавством порядку» [7]. Відповідно до Порядку вза-
ємодії органів державної контрольно-ревізійної служби,
органів прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки
України, який затверджений спільним наказом Головного
контрольно-ревізійного управління України, Міністерства
внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Ге-
неральної прокуратури України від 19 жовтня 2006 року
№ 346/1025/685/53, термін «матеріальна шкода (збитки)»
визначено як «втрату активів чи недоотримання належних
доходів об’єктом контролю та/або державою, що стало
внаслідок порушення законодавства об’єктом контролю
шляхом дій або збитків) протлумачено як «вартість утра-
чених активів або недоотриманих доходів, яку визначають
за даними бухгалтерського обліку та фінансової звітнос-
ті об’єкта контролю або експертною оцінкою та іншими
визначеними законодавством способами». Тобто умовою

настання збитків на підприємстві, господарсько-фінан-
сова діяльність якого підлягає ревізії, стають фактично
встановлені ревізором обставини порушення законодав-
ства, що призвели до втрати активів або недоотримання
доходів [9, с. 235]. Документування результатів ревізії
здійснюється відповідно до законодавства з питань дер-
жавного фінансового контролю. При цьому в акті ревізії
обов’язково відображаються встановлені факти пору-
шень законодавства (назва, дата, номер, стаття чи пункт
нормативно-правового акта), розмір матеріальної шкоди
(збитків), посадові (службові) особи, внаслідок дій або
бездіяльності яких допущено порушення законодавства та
завдано матеріальну шкоду (збитки) (п. 2.10 Порядку вза-
ємодії органів державної контрольно-ревізійної служби,
органів прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки
України, який затверджений спільним наказом Головно-
го контрольно-ревізійного управління України, Міністер-
ства внутрішніх справ України, Служби безпеки України,
Генеральної прокуратури України від 19 жовтня 2006 року
№ 346/1025/685/53). У разі неможливості визначення роз-
міру матеріальної шкоди (збитків) орган ДКРС інформує
відповідний правоохоронний орган для забезпечення ор-
ганізації проведення експертної оцінки цього розміру
(п. 2.11 цього порядку).
У ст. 10 Закону України «Про основні засади здій-
снення державного фінансового контролю в Україні» пе-
редбачено, що розмір збитків під час їх виявлення орга-
ном державного фінансового контролю варто визначати
в установленому законодавством порядку, проте в законах
та підзаконних нормативно-правових актах не врегульова-
но методологію розрахунку розміру встановленої матері-
альної шкоди (збитків) під час здійснення ревізії. До того
ж, не підписано наказ Міністерства фінансів України
(Держаудитслужби), який мав затвердити Методичні реко-
мендації щодо встановлення розміру матеріальної шкоди
(збитків) під час здійснення інспектування органами Дер-
жаудитслужби [9, с. 238]. На сьогодні існує проблема щодо
наявних судових прецедентів у разі оскарження підконтр-
ольною установою вимог щодо усунення виявлених по-
рушень законодавства, які складають за підсумками про-
веденої ревізії, в сторони, що оскаржує в суді встановлені
державними фінансовими інспекторами розміри матері-
альної шкоди, є обґрунтування щодо відсутності методики
(а отже, і нікчемності висновків) установлення матеріаль-
ної шкоди (збитків) державними фінансовими інспекто-
рами. Аналогічні висновки також може бути оскаржено й
під час дослідження доказів (висновку ревізії, акта пере-
вірки) в кримінальному процесі під час судових засідань.
На практиці ревізори керуються Порядком визначен-
ня розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення
(псування) матеріальних цінностей, затвердженим Поста-
новою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 року
№ 116. Згідно із цим Порядком розмір збитків визнача-
ють за допомогою проведення незалежного оцінювання
відповідно до національних стандартів [10]. У разі вияв-
лення збитків, що призвели до завдання майнової шкоди
державі, територіальній громаді або суб’єкту господарю-
вання з державною (комунальною) часткою в статутному
(складеному) капіталі, їх розмір визначають відповідно
до методики оцінювання майна, затвердженої Постано-
вою Кабінету Міністрів України від 10 грудня 2003 року
№ 1891 [11]. Дану методику застосовують для проведен-
ня оцінювання об’єктів права державної та комунальної
власності, майна суб’єктів господарювання з державною
(комунальною) часткою в статутному (складеному) капі-
талі для визначення розміру збитків, що призвели до за-
вдання майнової шкоди державі, територіальній громаді
або суб’єкту господарювання з державною часткою (част-
кою комунального майна) в статутному (складеному) капі-
талі, в разі встановлення фактів розкрадання, нестачі, зни-
щення, псування майна. Проте ця Методика не охоплює
319
Порівняльно-аналітичне право
♦
випадки оцінювання об’єктів права приватної власності,
а також встановлення розміру майнової шкоди за фактами
порушень законодавства під час проведення державних
закупівель, придбання товарів/послуг не за ринковими ці-
нами, банківських операцій тощо.
А тому ми вважаємо, що необхідно у зверненні орга-
нів досудового розслідування до Державної аудиторської
служби щодо призначення та проведення ревізій ставити
завдання перед ревізором приблизно такого змісту: «В разі
виявлення порушень законодавства для визначення розмі-
ру матеріальної шкоди (збитків) просимо орган держав-
ного фінансового контролю інформувати ініціатора про-
ведення ревізії для забезпечення організації проведення
експертної оцінки цього розміру». Невизначення розмірів
шкоди за результатами ревізії може спричинити необґрун-
товане ускладнення процесу доказування кваліфікації зло-
чину для слідчого чи прокурора. Залучення відповідного
спеціаліста «експерта» дасть можливість не лише встано-
вити розмір матеріальної шкоди, але й осіб, внаслідок дій
або бездіяльності яких допущено порушення законодав-
ства та завдано збитки.
Законодавством передбачена можливість залучення
спеціалістів до проведення ревізій, відповідно до п. 3.1.
«Порядку взаємодії органів державної контрольно-реві-
зійної служби, органів прокуратури, внутрішніх справ,
Служби безпеки України Працівники органів ДКРС»
за зверненнями правоохоронних органів можуть брати
участь у перевірках, що проводяться правоохоронни-
ми органами в підконтрольних установах, та на інших
об’єктах контролю – як спеціалісти. Працівники органів
ДКРС направляються для участі в перевірках, що прово-
дять правоохоронні органи, на підставі листа відповідного
органу до ДКРС [8]. Та відповідно до ст. 10 п. 3 Закону
України «Про основні засади здійснення державного фі-
нансового контролю в Україні», в якій зазначено, що ор-
гану державного фінансового контролю надається право
залучати на договірних засадах кваліфікованих фахівців
відповідних органів виконавчої влади, державних фондів,
підприємств, установ і організацій для проведення контр-
ольних обмірів будівельних, монтажних, ремонтних та ін-
ших робіт, контрольних запусків сировини і матеріалів
у виробництво, контрольних аналізів сировини, матеріа-
лів і готової продукції, інших перевірок [5].
У ході участі в перевірці спеціаліст використовує свої
спеціальні знання і в межах компетенції надає консульта-
ції та відповіді на порушені питання, при цьому фіксує
факти порушення законодавства з питань використання і
збереження фінансових ресурсів, необоротних та інших
активів, правильності визначення потреби в бюджетних
коштах та взяття зобов’язань, стану і достовірності бух-
галтерського обліку і фінансової звітності, визначає роз-
мір заподіяної матеріальної шкоди (збитків) та посадових
(службових) осіб, внаслідок дій або бездіяльності яких до-
пущено порушення законодавства та завдано матеріальну
шкоду (збитки). Результати участі спеціаліста в перевірці
оформляються довідкою, яка складається на чистому ар-
куші та підписується спеціалістом із зазначенням посади
та назви органу, в якому він працює. Довідка складається
у двох примірниках, один з яких після підписання спеціа-
лістом надсилається правоохоронному органу – ініціатору
перевірки. Другий примірник довідки залишається у від-
повідному органі ДКРС [8].
А також у п. 35 абзацу 5 Постанови «Про затверджен-
ня порядку проведення інспектування Державною ауди-
торською службою, її територіальними органами» зазна-
чено, що за результатами проведення ревізії з окремих
питань програми посадовими особами органу державного
фінансового контролю та залученими спеціалістами, що
проводили ревізію в складі групи, можуть за рішенням
керівника групи складатися довідки, які підписуються від-
повідною посадовою особою органу державного фінансо-
№ 5 2017
♦

вого контролю чи спеціалістом та працівниками об’єкта ведення за рішенням суду. Водночас обмеження в під-
контролю, що є відповідальні із цих питань. Довідки скла- ставах проведення ревізій, визначені Законом України
даються в одному примірнику, видаються керівнику групи «Про основні засади здійснення державного фінансово-
для прийняття рішення щодо включення до акта ревізії го контролю в Україні», не поширюються на ревізії, що
викладених у них фактів та долучаються до матеріалів ре- проводяться після повідомлення посадовим особам під-
візії. На вимогу об’єкта контролю йому можуть бути ви- контрольних установ, що ревізуються, про підозру у вчи-
дані копії довідок [4]. Згідно з п. 6.11 розділу IV Порядку ненні ними кримінального правопорушення відповідно до
взаємодії довідка, надана спеціалістом, не є документом, Кримінального процесуального кодексу України [5]. Та-
який передбачає юридичні наслідки, а має інформативний кож відповідно до ч. 3 ст. 29 Постанови Кабінет Міністрів
характер [8]. Права та обов’язки посадової особи служби, України від 20.04.2006 № 550 «Про затвердження Поряд-
яка залучається в якості спеціаліста для участі в проведен- ку проведення інспектування Державною аудиторською
ні слідчої дії, визначаються ст. 71 Кримінальним-процесу- службою, її міжрегіональними територіальними орга-
альним кодексом України. нами» позапланова виїзна ревізія об’єкта контролю за
Працівники органу державного фінансового контролю зверненням правоохоронного органу проводиться в разі
зобов’язані у випадках виявлення зловживань і порушень надання ним постанови слідчого або прокурора про при-
чинного законодавства передавати правоохоронним орга- значення позапланової виїзної ревізії, винесеної після
нам матеріали ревізій, а також повідомляти про виявлені повідомлення посадовій особі підконтрольної установи,
зловживання і порушення державним органам і органам, що ревізується, про підозру у вчиненні нею криміналь-
уповноваженим управляти державним майном. А також ного правопорушення [4]. Тобто якщо посадовим особам
у випадку вилучення документів у зв’язку з їх підроб- установи, де необхідно провести ревізію, повідомлено
кою або виявленими зловживаннями працівник органу про підозру, в клопотанні необов’язково обґрунтовувати
державного фінансового контролю зобов’язаний негайно підстави для проведення ревізії та доводити її необхід-
повідомити про це правоохоронні органи. Вилучені до- ність, достатньо надати дані та зазначити в клопо-
кументи зберігаються до закінчення ревізії. Після цього танні про оголошення підозри, це і передбачається як
вони повертаються відповідному підприємству, установі достатня підстава для ревізії [12]. Результати ревізій
або організації, якщо відповідно до кримінального про- дають змогу сформулювати рекомендації щодо підготов-
цесуального закону не прийнято рішення про вилучення ки й проведення слідчих (розшукових) дій, спрямованих
цих документів. п. 12 Закону України «Про основні засади на виявлення, вилучення та дослідження документів,
здійснення державного фінансового контролю в Україні». визначити основні напрями й можливості сучасних екс-
Висновки. Отже, позапланова виїзна ревізія може пертних досліджень документів і використання їх ре-
здійснюватися лише за наявності підстав для її про- зультатів під час розслідування злочинів.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Курман О.В. Проблемні питання призначення ревізій у кримінальному судочинстві в умовах сучасних реалій законодавства /
О.В. Курман // Порівняльно-аналітичне право. – 2016. – № 3. – С. 201–203.
2. Глібко В.М. Окремі питання фінансового контролю та ревізії / В.М. Глібко // Проблеми законності: видавн : Національний універ-
ситет Юридичної акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Харьків, 2015.– № 129.– С. 180–188 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://oaji.net/articles/2016/3229-1459929673.pdf.
3. Попаденко Е.В. Судебная бухгалтерия : [учеб. пособие] / Е.В. Попаденко. – М. : Юрлитинформ, 2012. – 184 с.
4. Про затвердження Порядку проведення інспектування Державною аудиторською службою, її міжрегіональними територіальними
органами [Електронний ресурс] : Постанова Кабінету Міністрів України від 20 квіт. 2006 р. № 550. – Режим доступу : http://zakon5.rada.
gov.ua/laws/show/550-2006-%D0%BF. – Назва з екрана.
5. Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні [Текст] : Закон України від 26.01.1993 № 2939-XII
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http//www.zakon.rada.gov.ua.
6. Податковий кодекс України [Електронний ресурс] : Закон України від 2 груд. 2010 р. № 2755-VІ. – Режим доступу : http://zakon.rada.
gov.ua/laws/show/2755-17. – Назва з екрана.
7. Про затвердження Положення про Державну аудиторську службу України [Електронний ресурс] : Постанова Кабінету Міністрів
України від 3 лют. 2016 р. № 43. – Режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/control/uk/cardnpd?docid=248815750. – Назва з екрана.
8. Порядок взаємодії органів державної контрольно-ревізійної служби, органів прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки Укра-
їни [Електронний ресурс] : наказ Головного контрольно-ревізійного управління України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби
безпеки України, Генеральної прокуратури України від 19 жовт. 2006 р. № 346/1025/685/53. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/
laws/show/z1166-06. – Назва з екрана.
9. Неганов В.В. Основи методики визначення збитків під час ревізії (аудиту) органами державної аудиторської служби України /
В.В. Неганов // Науковий вісник Нац. акад. внутр. Справ. – 2017.– № 1(102). – С. 234–247.
10 Порядок визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей [Електронний ресурс]
: Постанова Кабінету Міністрів України від 22 січ. 1996 р. № 116. – Режим доступу : http://search.ligazakon.ua/ l_doc2.nsf/link1/KP960116.
html. – Назва з екрана.
11. Про затвердження методики оцінювання майна [Електронний ресурс] : Постанова Кабінету Міністрів України від 10 груд. 2003 р.
№ 1891. – Режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/ control/uk/cardnpd?docid=3680295. – Назва з екрана.
12. Запотоцький А.П. Позапланова виїзна ревізія як спосіб використання спеціальних знань під час розслідування злочинів у сфері
будівництва / А.П. Запотоцький // Підприємство, господарство і право. – 2017. – № 5. – С. 231–235.

320
 Порівняльно-аналітичне право
♦

УДК 343.13

КРИМІНАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ НА ТЕРИТОРІЇ ДИПЛОМАТИЧНИХ ПРЕДСТАВНИЦТВ,

КОНСУЛЬСЬКИХ УСТАНОВ УКРАЇНИ, НА ПОВІТРЯНОМУ, МОРСЬКОМУ
ЧИ РІЧКОВОМУ СУДНІ, ЩО ПЕРЕБУВАЄ ЗА МЕЖАМИ УКРАЇНИ ПІД ПРАПОРОМ
АБО З РОЗПІЗНАВАЛЬНИМ ЗНАКОМ УКРАЇНИ, ЯКЩО ЦЕ СУДНО ПРИПИСАНО
ДО ПОРТУ, РОЗТАШОВАНОГО В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ
ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

CRIMINAL PROCEEDINGS IN DIPLOMATIC MISSIONS, CONSULAR OFFICES UKRAINE,

ON AIR, SEA OR RIVER VESSELS, WHICH ARE OUTSIDE UKRAINE WITH THE FLAG
OR MARKINGS UKRAINE IF VESSEL ASSIGNED TO THE PORTS LOCATED UKRAINE:
PROBLEMS AND PROSPECTS OF LEGAL ADJUSTMENT

Давиденко С.В.,
кандидат юридичних наук,
доцент кафедри кримінального процесу
та оперативно-розшукової діяльності
Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
Гуменюк І.С.,
студентка V курсу
факультету публічного права та адміністрування
Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
У статті досліджено особливості процесуальної діяльності службових осіб дипломатичних представництв, консульських установ
України і капітана судна щодо початку досудового розслідування під час вчинення кримінальних правопорушень на території дипло-
матичних представництв і консульських установ України за кордоном, на повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває
за межами України під прапором або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту, розташованого в Україні.
Сформульовано та обґрунтовано окремі пропозиції та рекомендації з удосконалення нормативного регулювання окреслених положень
даного правового інституту.
Ключові слова: керівник дипломатичного представництва чи консульської установи України, капітан судна, кримінальне правопору-
шення, початок досудового розслідування.

В статье исследованы особенности процессуальной деятельности служебных лиц дипломатических представительств, консульских
учреждений Украины и капитана судна относительно начала досудебного расследования при совершении уголовных правонарушений
на территории дипломатических представительств и консульских учреждений Украины за границей, на воздушном, морском или речном
судне, которое находится за пределами Украины под флагом или с опознавательным знаком Украины, если это судно приписано к порту,
расположенному в Украине. Сформулированы и обоснованы отдельные предложения и рекомендации по усовершенствованию норма-
тивного регулирования указанных положений данного правового института.
Ключевые слова: руководитель дипломатического представительства или консульского учреждения Украины, капитан судна,
уголовное правонарушение, начало досудебного расследования.

The article deals with the peculiarities of the procedural activity of officials of diplomatic missions, consular offices of Ukraine and the master
of the vessel in relation to the commencement of pre-trial investigation in the course of criminal offenses on the territory of diplomatic missions
and consular offices of Ukraine abroad, on an air, sea or river vessel outside of Ukraine under flag or with a distinguishing sign of Ukraine, if the
vessel is assigned to a port located in Ukraine. Some proposals and recommendations for improving the normative regulation of the outlined
provisions of this legal institute are formulated and substantiated.
Key words: head of the diplomatic mission or consular office of Ukraine, master of the vessel, criminal offenses, beginning of pre-trial
investigation.

Постановка проблеми. На сучасному етапі розвитку
суспільства, в умовах постійно зростаючої глобалізації,
відносини між країнами стають все тіснішими, внаслідок
чого розширюються і сфери співробітництва між ними.
Це, зокрема, стосується і питання здійснення криміналь-
ного провадження стосовно громадян України, які прожи-
вають чи перебувають за кордоном, що має надзвичайно
важливе не лише теоретичне, а і практичне значення. Так,
представництво і захист інтересів України та її громадян в
іншій державі є одними з основних функцій дипломатич-
них представництв і консульських установ нашої держави
за кордоном, визначених у ч. 1 ст. 3 Віденської конвенції
про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р., п. а) ст. 5
Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квіт-
ня 1963 р. У цьому знаходить свій безпосередній прояв
загальновизнаний у міжнародному праві принцип захис-
ту прав громадян за кордоном, адже громадяни будь-якої
держави, перебуваючи за її межами, не втрачають зв’язку
зі своєю вітчизною.
Незважаючи на те, що за кордоном громадяни Украї-
ни знаходяться під юрисдикцією держави перебування, на
них одночасно поширюється і законодавство України, зо-
крема кримінальне процесуальне, якщо вони вступають у
кримінальні процесуальні правовідносини з компетентни-
ми органами України на територіях, на які поширюється
юрисдикція України. Відтак проблема чіткого визначення
повноважень службових осіб дипломатичних представ-
ництв та консульських установ України, а також капітанів
суден у сфері кримінального судочинства потребує на-
гального вирішення, на що і слід звернути увагу вітчизня-
них правозастосовників.
Стан дослідження проблеми. Змістовному аналізу
нормативних положень, що визначають початок кримі-
нальної процесуальної діяльності службових осіб, упо-
вноважених на вчинення процесуальних дій на території
дипломатичних представництв, консульських установ
України, на повітряному, морському чи річковому судні,
що перебуває за межами України під прапором або з роз-

321
№ 5 2017
♦
пізнавальним знаком України, якщо це судно приписано
до порту, розташованого в Україні, а також детальному
дослідженню наявних відмінностей у понятійно-категорі-
альному апараті даного інституту присвячено роботи та-
ких відомих правознавців, як В.І. Галаган, О.М. Калачова,
В.І. Фрич, О.Б. Комарницька, Ю.А. Іванов і ін.
Водночас не всі аспекти цієї багатогранної проблема-
тики отримали своє однозначне вирішення як серед на-
уковців, так і практичних працівників. У зв’язку із цим
метою даної статті є з’ясування доцільності наділення
уповноважених службових осіб, а саме керівників дипло-
матичних представництв чи консульських установ Укра-
їни, капітанів повітряних, морських чи річкових суден
повноваженнями щодо здійснення кримінального про-
вадження, або, навпаки, розширення їх компетенції в цій
сфері з внесенням відповідних змін і доповнень у зако-
нодавство, а також аналіз деяких розбіжностей у понятій-
но-категоріальному апараті, застосованому в главі 41 КПК
України та в чинних міжнародних договорах.
Виклад основного матеріалу. Кримінальне прова-
дження являє собою процесуальну діяльність органів до-
судового розслідування, прокурора, слідчого судді і суду
у зв’язку з вчиненням кримінального правопорушення.
У такому розумінні термін «кримінальне провадження» є
синонімом терміна «кримінальний процес», що традицій-
но використовується в науковій літературі і визначається
в загальному вигляді як врегульована кримінальним про-
цесуальним законом діяльність органів досудового розслі-
дування, прокуратури і суду за участю фізичних та юри-
дичних осіб, спрямована на розслідування кримінальних
правопорушень, викриття осіб, які їх вчинили, здійснення
правосуддя в кримінальному провадженні, а також вирі-
шення питань, пов’язаних із виконанням ухвалених судо-
вих рішень. Безпосередньо п. 10 ч. 1 ст. 3 Кримінального
процесуального кодексу України (далі – КПК України)
визначає кримінальне провадження як «досудове розслі-
дування і судове провадження, процесуальні дії у зв’язку
з вчиненням діяння, передбаченого законом України про
кримінальну відповідальність» [5].
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 КПК України кримінальне про-
вадження на території України здійснюється з підстав та
в порядку, передбачених Кодексом, незалежно від місця
вчинення кримінального правопорушення. Кримінальне
процесуальне законодавство України застосовується та-
кож під час здійснення провадження щодо кримінальних
правопорушень, вчинених на території дипломатичного
представництва чи консульської установи України за кор-
доном, на повітряному, морському чи річковому судні,
що перебуває за межами України під прапором або з роз-
пізнавальним знаком України, якщо це судно приписано
до порту, розташованого в Україні.
Главою 41 КПК України та чинним кримінальним
процесуальним законодавством України передбачені осо-
бливості проведення окремих процесуальних дій під час
здійснення кримінального провадження на території ди-
пломатичних представництв, консульських установ Укра-
їни, на повітряному, морському чи річковому судні, що
перебуває за межами України під прапором або з розпіз-
навальним знаком України, якщо це судно приписано до
порту, розташованого в Україні. Це стосується, в першу
чергу, осіб, які беруть у ньому участь, і тих повноважень,
якими вони наділені відповідно до вимог КПК України.
Згідно зі статтею 519 КПК України в разі вчинення
кримінального правопорушення на території диплома-
тичного представництва чи консульської установи Укра-
їни за кордоном службовою особою, уповноваженою на
вчинення процесуальних дій, є керівник дипломатичного
представництва чи консульської установи України. Водно-
час у Віденській конвенції про дипломатичні зносини від
18 квітня 1961 року [1] вживається термін «глава представ-
ництва», а не «керівник». Зокрема, в статті 1 зазначено,
322
що главою представництва є особа, на яку акредитуючою
державою покладено обов’язок діяти в такому статусі.
Статтею 14 даного міжнародного документу визначе-
но три класи глав представництв, а саме: клас послів та
нунціїв, акредитованих при главах держав, та інших глав
представництв еквівалентного рангу; клас посланників та
інтернунціїв, акредитованих при главах держав; клас пові-
рених у справах, акредитованих при міністрах закордон-
них справ. За статтею 19 цієї ж Конвенції якщо пост глави
представництва вакантний або якщо глава представництва
не може виконувати свої функції, тимчасово виконуючим
обов’язки глави представництва є тимчасовий повірений
у справах [1].
Крім того, в змісті зазначеної Конвенції відсутній тер-
мін «територія дипломатичного представництва», який
вживається в КПК України. Натомість у ст. 1 Віденської
конвенції про дипломатичні зносини визначено термін
«приміщення дипломатичного представництва», котрий
означає будівлі чи частини будівель, які використовуються
для цілей представництва, включаючи резиденцію глави
представництва, кому б не належало право власності на
них, включаючи земельну ділянку, яка обслуговує зазначе-
ну будівлю чи частину будівлі. На думку вчених, застосо-
ваний у КПК України термін «територія дипломатичного
представництва» є взагалі некоректним, оскільки він за-
снований на хибній теорії екстериторіальності, за якою
місце розташування дипломатичного представництва на-
чебто є територією акредитуючої держави. Насправді ді-
лянка, призначена для розміщення іноземного диплома-
тичного представництва, залишається частиною території
держави перебування, однак набуває специфічного право-
вого статусу, котрий характеризується недоторканністю
та іншими імунітетами і привілеями, передбаченими нор-
мами дипломатичного права [12, с. 1].
Основним міжнародно-правовим актом, який регла-
ментує порядок організації та функціонування консуль-
ських установ, є Віденська конвенція про консульські
зносини від 24 квітня 1963 року [2]. За її змістом осо-
ба, яка очолює консульську установу, також іменується
не «керівник», а «глава». У статті 9 зазначеної Конвен-
ції глав консульських установ поділено на чотири класи,
а саме: генеральних консулів; консулів; віце-консулів;
консульських агентів. Якщо глава консульської установи
не може виконувати свої функції, коли посада глави кон-
сульської установи вакантна, функції глави консульської
установи можуть тимчасово виконуватись виконувачем
обов’язків глави консульської установи (ст. 15 цієї ж Кон-
венції).
З тих же самих міркувань, що і у вищерозглянутому
випадку з дипломатичними представництвами, поняття
«територія консульської установи» в актах міжнародно-
правового характеру також не застосовується. Натомість
використовується термін «консульські приміщення»,
котрий означає використовувані виключно для цілей
консульської установи будівлі чи частини будівель та зе-
мельну ділянку, яка обслуговує цю будівлю чи частини
будівель, кому б не належало право власності на них [2].
Недоліком чинної редакції глави 41 КПК України є
також і те, що регламентуючи порядок здійснення кримі-
нального провадження на території дипломатичних пред-
ставництв та консульських установ України, вона залишає
поза увагою представництва України при міжнародних
організаціях, які, однак, мають аналогічний із диплома-
тичними представництвами статус. Щоб ліквідувати цю
прогалину, доцільно буде запровадити в КПК України
використану в Законі України «Про дипломатичну служ-
бу» [7] юридичну конструкцію «закордонні дипломатичні
установи України», яка охоплює дипломатичні представ-
ництва, консульські установи України в інших державах
та представництва України при міжнародних організаціях
[12, с. 1].

Відповідно до Закону України «Про дипломатичну
службу» дипломатичні представництва та консульські
установи України за кордоном є постійно діючими уста-
новами України, основними завданнями яких є представ-
ництво України в державі перебування та підтримання
офіційних міждержавних відносин, забезпечення націо-
нальних інтересів України, захист прав та інтересів її гро-
мадян і юридичних осіб за кордоном [7].
Відповідно до ст. 20 Консульського статуту України,
затвердженого Указом Президента України від 2 квітня
1994 року № 127/94 [9] (далі – Консульський статут Укра-
їни), консул зобов’язаний вживати заходів для того, щоб
юридичні особи та громадяни України користувалися
в повному обсязі всіма правами, наданими їм законодав-
ством держави перебування і міжнародними договорами,
учасниками яких є Україна і держава перебування, а також
міжнародними звичаями. Згідно зі ст. 39 Консульського
статуту України консул зобов’язаний стежити, щоб від-
носно громадянина України, взятого під варту (заарешто-
ваного) чи затриманого за підозрою у вчиненні злочину,
чи підданого іншим заходам, які обмежують свободу гро-
мадянина України, або відбуваючого покарання у вигляді
позбавлення волі, а так само підданого іншим заходам су-
дового або адміністративного впливу, було дотримано за-
конодавства держави перебування і договорів, укладених
Україною з цією державою, та міжнародних договорів,
учасниками яких є Україна і держава перебування [9].
Крім того, консул зобов’язаний на прохання заінтер-
есованих осіб і за своєю ініціативою відвідувати грома-
дян України, які перебувають під арештом, затримані чи
позбавлені волі в іншій формі або відбувають покарання.
Консул зобов’язаний стежити, щоб таких громадян три-
мали в умовах, які відповідають вимогам гігієни і саніта-
рії, і щоб вони не зазнавали жорстокого і принижуючого
людську гідність поводження. За всіх обставин консул
зобов’язаний домагатися особистої зустрічі з громадяни-
ном України, щоб упевнитися, що права і інтереси цьо-
го громадянина не ущемлюються. Консул зобов’язаний
звертатися до компетентних властей держави перебування
за сприянням у розшуку громадян України, які постійно
проживають або тимчасово перебували в цій державі і
пропали безвісти [9].
Функції та повноваження дипломатичних представ-
ництв, консульських установ також відображено в бага-
тьох двосторонніх консульських договорах і договорах
про правову допомогу в кримінальних справах. Зокрема,
повноваження Договірних Сторін щодо вручення доку-
ментів і допиту власних громадян через свої дипломатич-
ні представництва або консульські установи передбачені
в статтях 8 та 11 договору між Україною і Литовською
Республікою про правову допомогу та правові відносини
в цивільних, сімейних і кримінальних справах від 7 лип-
ня 1993 р., Республікою Грузія від 9 січня 1995 р., Естон-
ською Республікою від 15 лютого 1995 р., Латвійською
Республікою від 23 травня 1995 р., Монголією від 27 черв-
ня 1995 року та ін.
У контексті дослідження окресленої тематики даної
роботи доцільним буде звернути увагу і на правовий ста-
тус дипломатичних представництв і консульських установ
іноземних держав в Україні. Положення про дипломатичні
представництва та консульські установи іноземних дер-
жав в Україні [8] містить положення про те, що диплома-
тичному представництву (посольству або місії) іноземної
держави в Україні, консульській установі (генеральному
консульству, консульству, віце-консульству або консуль-
ському агентству) іноземної держави в Україні як орга-
нам іноземної держави, співробітникам дипломатичних
представництв та працівникам консульських установ для
здійснення їх функцій надаються передбачені цим Поло-
женням привілеї та імунітети, що визначаються відповід-
но до Віденської конвенції від 18 квітня 1961 року про ди-
323
Порівняльно-аналітичне право
♦
пломатичні зносини та Віденської конвенції від 24 квітня
1963 року про консульські зносини.
Згідно з п. 19 ч. 1 ст. 3 КПК України основними учасни-
ками кримінального провадження, які представляють сто-
рону обвинувачення, є слідчий та прокурор. Вони наділені
певними повноваженнями, і, зокрема, слідчий, прокурор
невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви,
повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення
або після самостійного виявлення ним з будь-якого дже-
рела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримі-
нального правопорушення, зобов’язаний внести відповід-
ні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань,
розпочати розслідування та через 24 години з моменту
внесення таких відомостей надати заявнику витяг з ЄРДР
(ч. 1 ст. 214 КПК України).
Відтак статтею 214 КПК України визначаються окре-
мі положення щодо процедури початку досудового роз-
слідування. Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 214 КПК до-
судове розслідування розпочинається з моменту внесення
відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань,
Положення про порядок ведення якого затверджено Нака-
зом Генеральної прокуратури України від 6 квітня 2016 р.
№ 139. Разом із тим, як вбачається із системного аналізу
норм КПК України, чинний кримінальний процесуальний
закон не в повній мірі регламентує специфіку процесу-
альної діяльності окремих службових осіб щодо початку
досудового розслідування під час виявлення ознак кримі-
нального правопорушення, що викликає суттєві складно-
щі в практичній діяльності з їх розслідування. Нерозро-
бленими ці питання залишаються і в науці кримінального
процесуального права України.
У главі 41 КПК визначаються особливості криміналь-
ного провадження на території дипломатичних представ-
ництв, консульських установ України, на повітряному,
морському чи річковому судні, що перебуває за межами
України під прапором або розпізнавальним знаком Укра-
їни, якщо це судно приписано до порту, розташованого
в Україні. Однак відповідь на питання, яка саме службо-
ва особа і відповідно до якого процесуального порядку
починає досудове розслідування, є неконкретною і лише
частковою. Так, згідно з ч. 1 ст. 520 КПК України службові
особи, зокрема керівник дипломатичного представництва
чи консульської установи України, зобов’язані негайно
провести необхідні процесуальні дії після того, як із за-
яви, повідомлення, самостійного виявлення або з іншого
джерела їм стали відомі обставини, що можуть свідчити
про вчинення кримінального правопорушення на терито-
рії дипломатичного представництва, консульської устано-
ви України. Дане положення суперечить ч. 2 ст. 214 КПК
України, за якою розслідування починається з моменту
внесення відомостей до ЄРДР. Не вирішується зазначене
питання і в ч. 3 ст. 214 КПК України, де вказується, що
в разі виявлення ознак кримінального правопорушення на
морському чи річковому судні, що перебуває за межами
України, досудове розслідування розпочинається негайно;
відомості про нього вносяться до ЄРДР при першій мож-
ливості. Отже, поза увагою законодавця залишилися пи-
тання процедури початку досудового розслідування при
виявленні ознак кримінального правопорушення на пові-
тряному транспорті, а також на території дипломатичних
представництв чи консульських установ України [10, с. 2].
Відтак саме останнє положення потребує більш детально-
го висвітлення, враховуючи наразі відсутність його належ-
ного врегулювання у КПК України.
Наприклад, у ч. 1 ст. 12 Консульського статуту Украї-
ни зазначається, що консул виконує функції, передбачені
цим Статутом і законодавством України. До таких функ-
цій можуть бути віднесені необхідні процесуальні дії, пе-
редбачені, зокрема, адміністративним чи кримінальним
процесуальним законодавством України. Так, відповідно
до частин 1, 2 ст. 115-5 Кодексу адміністративного судо-
№ 5 2017
♦
чинства України працівниками дипломатичного представ-
ництва чи консульської установи України у відповідній
державі можуть бути виконані судові доручення про вру-
чення документів громадянину України, який проживає
на території іноземної держави; про виконання певних
процесуальних дій стосовно такого громадянина України,
якщо це передбачено міжнародним договором, згода на
обов’язковість якого надана Верховною Радою України.
У разі вчинення означених дій складається протокол, що
підписується особою, стосовно якої вчинено процесуальні
дії, та особою, яка вчинила процесуальні дії, і скріплюєть-
ся печаткою відповідної закордонної дипломатичної уста-
нови України. У протоколі зазначаються день, час і місце
виконання доручення. Згідно з частиною 3 цієї ж норми
вказаного Кодексу під час виконання судового доручення
застосовується процесуальний закон України. Для виконан-
ня доручення не можуть застосовуватися примусові заходи.
Крім того, в статті 28 Консульського статуту України
нормативно передбачена можливість виконання консулом
доручень слідчих або судових органів України щодо гро-
мадян України, якщо це не заборонено законами держави
перебування. Зазначені доручення виконуються з додер-
жанням процесуального законодавства України [9].
У вказаних вище правових актах України про повнова-
ження службової особи дипломатичного представництва
або консульської установи України щодо початку досудо-
вого розслідування взагалі не йдеться. Не вирішує цього
питання і положення ст. 17 Консульського статуту Украї-
ни, відповідно до якої консул може звертатися до властей
держави перебування в межах свого консульського округу
з усіх питань, пов’язаних із діяльністю консульської уста-
нови [9]. Адже у випадку вчинення адміністративного чи
кримінального правопорушення на території закордонної
дипломатичної установи України компетентні органи іно-
земної держави перебування за Віденською конвенцією
про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. не мають
повноважень щодо попередження, виявлення і документу-
вання таких правопорушень, а також початку конкретного
виду провадження. Натомість на державу перебування,
згідно з ч. 2 ст. 22 цього міжнародного документа, по-
кладено спеціальний обов’язок приймати всі необхідні
заходи для захисту приміщень представництва від будь-
якого вторгнення або нанесення шкоди та для поперед-
ження всякого порушення спокою представництва чи
образи його гідності [1]. Неврегульованість на законодав-
чому рівні питань, що розглядаються, полягає в тому, що,
з одного боку, керівник дипломатичного представництва
чи консульської установи України вправі проводити про-
цесуальні дії як з власної ініціативи, так і за дорученням
слідчих або судових органів України, а з іншого – не має
повноважень щодо внесення даних до ЄРДР і, відповідно,
початку досудового розслідування.
Частиною 1 ст. 520 КПК України передбачені приво-
ди для проведення необхідних процесуальних дій: заява,
повідомлення, самостійне виявлення або інше джерело,
з яких керівникові дипломатичного представництва чи
консульської установи України стали відомі обставини,
що можуть свідчити про вчинення кримінального право-
порушення на території дипломатичного представництва,
консульської установи України. Така редакція зазначеної
процесуальної норми не повною мірою відповідає визна-
ченим у ч. 1 ст. 214 КПК України приводам до початку
кримінального провадження, до яких віднесені заява, по-
відомлення про вчинене кримінальне правопорушення
або самостійне виявлення слідчим, прокурором із будь-
якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчи-
нення кримінального правопорушення. Остання наведена
норма є загальною для всіх випадків щодо початку до-
судового розслідування, в тому числі на території закор-
донної дипломатичної установи України [10, с. 10]. Тому
є недоцільним перерахування в ч. 1 ст. 520 КПК України
324
окремих видів приводів до початку досудового розсліду-
вання, а доцільно користуватися при цьому нормою, за-
кріпленою в ч. 1 ст. 214 КПК України.
Слід зазначити про те, що в певних випадках, пе-
редбачених діючим вітчизняним законодавством, кри-
мінальне провадження може здійснюватися на повітря-
ному, морському чи річковому судні, що перебуває за
межами України під прапором або з розпізнавальним
знаком України, якщо це судно приписано до порту, роз-
ташованого в Україні.
За Конвенцією ООН про правопорушення та деякі інші
дії, вчинені на борту повітряного судна (Токіо, 14 верес-
ня 1963 р.) (далі – Конвенція), яка може застосовуватись
до: а) кримінальних правопорушень; б) дій, які є або не є
правопорушеннями, що можуть поставити під загрозу або
загрожують безпеці повітряного судна або осіб, які пере-
бувають на його борту або майна, чи які загрожують під-
триманню порядку і дисципліни на борту, важливу роль
у здійсненні невідкладних слідчих та інших дій із розслі-
дування обставин вчинених правопорушень традиційно
відіграє капітан судна [3].
Згідно з ч. 1 ст. 6 цієї Конвенції, коли командир по-
вітряного судна має достатні підстави вважати, що особа
вчинила або готується вчинити на борту судна правопо-
рушення або діяння, передбачене в параграфі 1 ст. 1, він
може застосувати до такої особи розумні заходи, включа-
ючи запобіжні заходи [3].
Одним із міжнародних документів, що закріплює мож-
ливість здійснення кримінального провадження на мор-
ському судні, є Конвенція ООН із морського права 1982 р.
За статтею 27 даної Конвенції, кримінальна юрисдикція
прибережної держави не повинна здійснюватися на борту
іноземного судна, що проходить через територіальне море,
для арешту будь-якої особи або здійснення розслідування
у зв’язку з будь-яким злочином, вчиненим на борту судна
під час його проходу. Викладені вище положення не торка-
ються права прибережної держави застосовувати будь-які
заходи, які передбачені її законами, для арешту або роз-
слідування на борту іноземного судна, що проходить че-
рез територіальне море після виходу з внутрішніх вод [4].
При цьому зміст і форма кримінального провадження на
судні, що перебуває за межами України під прапором або з
розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписа-
но до порту, розташованого в Україні, повинні відповідати
загальним засадам кримінального провадження, встанов-
леним ст. 7 КПК України. Згідно зі ст. 519 КПК України та
ст. 67 Кодексу торговельного мореплавства України капі-
тан судна України в разі вчинення кримінального право-
порушення на судні є службовою особою, уповноваженою
на вчинення процесуальних дій у порядку, передбаченому
кримінальним процесуальним законодавством України [6].
Визначивши чіткий перелік процесуальних дій, які
вправі та/або зобов’язаний провести капітан судна (ст. 520
КПК України), законодавець водночас обмежує його ком-
петенцію порівняно з КПК 1960 р., за нормативними поло-
женнями якого капітан судна мав право проводити дізна-
ння (відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 101 КПК 1960 р. органами
дізнання були капітани морських суден, що перебувають
у далекому плаванні) [11, с. 5].
Необхідно звернути увагу і на те, що у випадку, коли
особа була піддана необґрунтованому процесуальному
примусу, їй за рахунок коштів державного бюджету пови-
нна бути відшкодована завдана майнова і моральна шкода,
що регламентується Законом України «Про порядок від-
шкодування шкоди, завданої громадянину незаконними
діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову ді-
яльність, органів досудового розслідування, прокуратури
і суду» від 1 грудня 1994 р. Це єдиний законодавчий акт,
який надає право особі, права якої порушені, на їх понов-
лення та відшкодування заподіяної майнової та компен-
сацію моральної шкоди. Проте слід зазначити, що серед
 Порівняльно-аналітичне право
♦

суб’єктів, які несуть відповідальність за завдані неправо- відають іншим нормам КПК України, а відтак потребують
мірні дії або бездіяльність, які призвели до порушення найсуттєвішого доопрацювання. Врахування висловлених
охоронюваних прав та законних інтересів людини, немає обґрунтованих пропозицій передбачає внесення запро-
такої службової особи, як капітан судна. Відтак існуюча понованих змін і доповнень до ч. 3 ст. 214 та частин 1, 2
законодавча неузгодженість окремих нормативних поло- ст. 520 КПК України.
жень має наслідком позбавлення особи, права якої було Що стосується питання проведення процесуальних дій
порушено, права на їх відновлення шляхом отримання на- капітаном судна, то законодавець значною мірою зменшив
лежного відшкодування та/або компенсації збитків. Така обсяг його повноважень порівняно з тими, якими він був
ситуація є і результатом невизначеності правового статусу наділений за КПК 1960 р. Слід звернути увагу і на те, що
капітана судна як самостійної процесуальної фігури. включення капітана судна до переліку суб’єктів, які не-
Висновки. Здійснений ґрунтовний аналіз процесуаль- суть відповідальність за порушення прав людини, та по-
ної діяльності керівника дипломатичного представництва вернення йому статусу самостійного учасника криміналь-
або консульської установи України щодо початку досу- ного провадження збільшить шанси осіб на поновлення
дового розслідування дозволяє констатувати, що в низці своїх прав у сфері кримінального судочинства. У зв’язку
випадків норми чинного кримінального процесуального із цим існує нагальна потреба в подальшій науковій роз-
законодавства України не регламентують окреслені важ- робці цього питання, на чому і необхідно зосередити
ливі аспекти, мають внутрішні суперечності або не відпо- діяльність вітчизняних правозастосовників.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. [Електрон. ресурс]. – Режим доступу : http://sfs.gov.ua/baneryi/
mitne-oformlennya/vijdjayuchim-v-ukrainu/normativno-pravovi-akti-ukraini-z-pit/ 62493.html.
2. Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 р. [Електрон. ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/
laws/show/995_047.
3. Конвенції ООН про правопорушення та деякі інші дії, вчинені на борту повітряного судна від 14 вересня 1963 р. [Електрон.
ресурс]. – Режим доступу : http://zakon5. rada.gov.ua/laws/show/995_244.
4. Конвенції ООН з морського права від 10 грудня 1982 р. [Електрон. ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/
show/995_057.
5. Кримінальний процесуальний кодекс України : Кодекс України, Закон, Кодекс від 13.04.2012 № 4651-VI // Відомості Верховної Ради
України. -Кодекс торговельного мореплавства України : Кодекс України, Закон, Кодекс від 23.05.1995 № 176/95-ВР // Відомості Верховної
Ради України. -Про дипломатичну службу : Закон України від 20.10. 2001 № 2728 // Відомості Верховної Ради України. – Положення про
дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні: указ Президента України від 10 червня 1993 року
№ 198/93 [Електрон. ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3. rada.gov.ua/laws/show/198/93.
6. Консульський статут : затверджений Указом Президента України від 2 квітня 1994 року № 127/94 [Електрон. ресурс]. – Режим
доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/127/94.
7. Особливості початку досудового розслідування при виявленні ознак кримінального правопорушення на території дипломатичних
представництв чи консульських установ України [Електрон. ресурс] / Галаган В.І., Калачова О. М. // Часопис Національного університету
«Острозька академія» – 2013. – № 2(8). – С. 14. – [Електрон. ресурс]. – Режим доступу : http://lj.oa.edu.ua/articles/2013/n2/13hivkuu.pdf.
8. Щодо законного затримання особи на повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під пра-
пором або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту розташованого в Україні / Фрич В.І., Комарниць-
ка О.Б. // Часопис цивільного і кримінального судочинства – 2013. – № 5(14). – С. 120 [Електрон. ресурс]. – Режим доступу :
http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&IMAGE_FILE_
DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/Chcks_2013_5_12.pdf.
9. Міжнародно-правові аспекти здійснення кримінального провадження на території дипломатичних представництв та консульських
установ України / Іванов Ю.А. // Науково-практична Інтернет-конференція – 2013. – № 5. – [Електрон. ресурс]. – Режим доступу :
http://legalactivity.com.ua /index.php?option=com_content&view=article&id=450%3A010313-21&catid=64%3A5-0313&Itemid=79&lang=ru.

325
№ 5 2017
♦

УДК 343.1

СПІВВІДНОШЕННЯ ПРИНЦИПІВ ДОЦІЛЬНОСТІ ТА ЗАКОННОСТІ

У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ НІМЕЧЧИНИ

INTERRELATION PRINCIPLES ADVISABILITY AND LEGALITY

IN THE CRIMINAL PROCESS OF GERMANY

Козаченко В.І.,
здобувач
Національної академії прокуратури України

У статті розглядається питання щодо співвідношення принципів доцільності та законності у кримінальному процесі Німеччини. Ви-
значається, чому тема представляє інтерес з погляду кримінального процесу України. Вказується, чи можливо впровадити принцип до-
цільності за прикладом Німеччини у кримінальному провадженні України.
Ключові слова: Німеччина, кримінальний процес, принципи, доцільність, законність.

В статье рассматривается вопрос относительно соотношениия принципов целесообразности и законности в уголовном процессе
Германии. Определяются, почему данная тема представляет интерес з точки зрения уголовного процесса Украины. Указывается, можно
ли внедрить принцип целесообразности, за примером Германии, в уголовном производстве Украины.
Ключевые слова: Германия, уголовный процесс, принципы, целесообразность, законность.

The article deals with the question of the correlation of the principles of expediency and legality in the criminal process of Germany. Deter-
mined, why this topic is of interest in the context of the criminal process in Ukraine. Indicates that, whether it is possible to introduce the experi-
ence of Germany in criminal proceedings in Ukraine.
Key words: Germany, criminal proceedings, principles, expediency, legality.

Постановка проблеми. У вітчизняній діяльності
слідчих, прокурорів, однієї з актуальних проблем є над-
мірна кількість кримінальних проваджень, що перебуває
у них в провадженні, та за якими, відповідно, вони пови-
нні встановити усі фактичні обставини справи (ч. 2 ст. 9
Кримінального процесуального кодексу України (далі –
КПК України). Так, у нашій державі не один рік трива-
ють дискусії, як можна зменшити цю надмірну кількість
кримінальних проваджень і підвищити ефективність до-
судового розслідування й виконання вимог ч. 2 ст. 9 КПК
України.
На нашу думку, одним із шляхів вирішення зазначеної
проблеми може бути врахування досвіду Німеччини, де у
кримінальному процесі широко відомий принцип доціль-
ності, який передбачає відмову в початку кримінального
провадження, а в разі початку досудового розслідування –
закриття кримінального провадження, що, відповідно, пе-
редбачає припинення вимог засади законності в частині
обов’язку встановлювати усі фактичні обставини справи.
Стан дослідження. У вітчизняній юридичній науці іс-
нує чимало наукових праць, які присвячені засадам кри-
мінального провадження та принципу законності у кримі-
нальному процесі вчасності. Зокрема тими, хто займався
цією тематикою на фундаментальному рівні є: О.В. Бау-
лін, В.Г. Гончаренко, М.М. Міхеєнко, В.Т. Нор, В.Я. Тацій,
Л.Д. Удалова, М.Є. Шиміло та багато інших вчених. Але
привертає увагу те, що на теперішній час не достатньо до-
слідженим залишається питання щодо принципу доціль-
ності та його співвідношення з принципом законності у
кримінальному процесі, а особливо за прикладом Німеч-
чини, адже у цій країні це широко розповсюджене явище.
Метою статті є розкриття особливостей співвідношен-
ня принципів доцільності та законності в кримінальному
процесі Німеччини та вирішення питання про можливість
впровадження зазначеного досвіду в кримінальному про-
цесі України.
Виклад основного матеріалу. Якщо брати кримі-
нальний процес України, то загально відомо, що у нашій
державі обов’язок встановлювати усі фактичні обставини
справи має виконуватися в рамках кримінального прова-
дження (ч. 1 ст. 7, ч. 2 ст. 9 КПК України). Кримінальне
провадження, у свою чергу, розпочинається зі стадії до-
судового розслідування (п. 10 ч. 1 ст. 3 КПК України), яка,
відповідно, починається з моменту внесення відомостей
про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру
досудових розслідувань (п. 5 ч. 1 ст. 3, ч. 2 ст. 214 КПК
України).
Однак, якщо поглянути на те, як у нашій державі роз-
починається досудове розслідування, то можна побачити,
що, згідно з ч. 1 ст. 214 КПК України, слідчий, прокурор
невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви,
повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення
або після самостійного виявлення ним з будь-якого дже-
рела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримі-
нального правопорушення, зобов’язані внести відповідні
відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань
та розпочати розслідування.
Іншими словами, особливістю вітчизняного порядку
початку кримінального провадження є те, що кожна за-
ява чи повідомлення про вчинення кримінального право-
порушення – це нове кримінальне провадження, в рамках
якого слідчий, прокурор повинні встановити усі фактичні
обставини справи (ч. 2 ст. 9 КПК України). Зазначений по-
рядок при цьому є безальтернативним у сучасній право-
застосовній діяльності правоохоронних органів, зокрема,
прокуратури, оскільки згідно з ч. 4 ст. 21 КПК України,
відмова в прийнятті та реєстрації заяви чи повідомлення
про кримінальне правопорушення не допускається.
Проте, якщо поглянути на це з погляду того, яка кіль-
кість кримінальних проваджень щороку реєструється
в нашій державі. Зокрема, за даними Генеральної про-
куратури України, у 2013 зареєстровано 563 560 кримі-
нальних проваджень, у 2014 – 529 139, у 2015 – 565 182,
у 2016 – 592 604, за 11 місяців 2017 – 519 730 [20]. Тоб-
то після вступу в дію КПК України щороку реєструється
понад 550 000 кримінальних проваджень. Слід повністю
погодитися з висновками, що сьогодні слідчі, прокурори
вкрай завантажені кримінальними провадженнями. Так,
зауважимо, в 2016–2017 рр. на одного слідчого, прокуро-
ра, як правило, припадало від 200 до 900 кримінальних
проваджень, за якими, згідно з ч. 2 ст. 9 КПК України, вони
повинні встановити усі фактичні обставини справи, а за
результатами досудового розслідування прийняти законне
і обґрунтоване рішення. Ці вимоги, вкажемо, слідчі, про-

326

курори виконують одночасно з іншими завданнями, які
ставляться перед ними у повсякденній роботі [1, с. 33–34].
У свою чергу, велика кількість кримінальних про-
ваджень, поряд з виконанням інших завдань, негативно
впливає на стан виконання вимог ч. 2 ст. 9 КПК України,
про що свідчить Узагальнення судової практики з розгляду
скарг на дії і бездіяльність слідчого, прокурора (далі – Уза-
гальнення) [2]. Так, з Узагальнення вбачається, по-перше,
в Україні існують непоодинокі випадки оскарження «не-
належного досудового розслідування», «не проведення
усіх необхідних слідчих і процесуальних дій» слідчим,
прокурором. По-друге, зазначені скарги, як правило, задо-
вольняються, а слідчого, прокурора зобов’язують всебіч-
но, повно дослідити усі обставини кримінального прова-
дження, оскільки, як вказують слідчі судді, це вимоги ч. 2
ст. 9 КПК України.
Не зупиняючись на позитивних змінах, які матиме
кримінальний процес України в разі врахування досвіду
Німеччини щодо того, коли має виникати та відносно чого
діють вимоги засади законності в частині обов’язку вста-
новити усі фактичні обставини справи. Як окремо вста-
новлено: за наявності підстав вважати, що вчинено кри-
мінально каране діяння; перевірка заяв і повідомлень про
вчинення злочину [3]. Певної уваги заслуговує широко
відомий в Німеччині принцип «доцільності», який також
має неабиякий вплив на реалізацію вимог засади закон-
ності в частині обов’язку встановити усі фактичні обста-
вини справи.
Для прикладу, у 2016 р. стан досудового (попередньо-
го) розслідування в Німеччині виглядав наступним чином:
«близько 65%–70% всіх розслідувань, які проводяться у
ФРН, призупинялися та закривалися, і лише приблиз-
но в 1/3 справ висувалось обвинувачення або подавали-
ся клопотання в суд про постановлення судового наказу.
За допомогою судового наказу в разі проступку шляхом
провадження в письмовій формі виносилося рішення про
грошовий штраф або позбавлення волі строком на один
рік, якщо прокурор не вважав за необхідне розглядати
справу в дільничному суді. Однак у щойно названій кво-
ті припинення справ, охоплені не тільки провадження,
в яких не мало місця кримінально каране діяння або воно
не могло бути доведене. Сюди входили також проваджен-
ня, які закривалися з причин не доцільності обвинувачен-
ня» [4, с. 23–26].
Проте для кращого розуміння особливостей впли-
ву принципу доцільності відносно принципу законності
в частині обов’язку встановити усі фактичні обставини
справи у кримінальному процесі ФРН, спочатку відміти-
мо. У Німеччині з особливою відповідальністю ставлять-
ся до використання державними органами бюджетних
коштів. Наприклад, у цій країні загальновідомим є твер-
дження, що будь-яке використання бюджетних коштів
органами державної влади має характеризуватися еконо-
мічністю. Така мета, зокрема, закріплена в §6 Закону ФРН
«Про основи бюджету» (нім. Haushaltsgrundsätzegesetz),
згідно з якою під час формування та виконання бюджету
державними органами повинні враховуватися принципи
«економічності» та «ощадливості» [5, с. 48–49].
На виконання цих основ використання бюджетних ко-
штів державними органами створено Федеральну контр-
ольну палату, яка кожного року приділяє особливу увагу
обсягам коштів, які використовуються на певному напрямі
діяльності органу державної влади. Зокрема, така перевір-
ка відбувається на предмет економії й ефективності вико-
ристаних бюджетних коштів [6, с. 47–48].
Звернення уваги на цю обставину, у свою чергу,
пояснює:
– чому в Німеччині дуже багато уваги приділяється
будь-яким формам (порядкам) кримінального проваджен-
ня, які сприяють економії матеріальних та правових ре-
сурсів.
327
Порівняльно-аналітичне право
♦
Так, у літературі з кримінального процесу ФРН можна
віднайти численну інформацію: про принцип «винятко-
вості» та принцип «компенсації», що є додатковими га-
рантіями отримання засудженим справедливого судового
рішення, якщо він відмовився від повноцінного судового
розгляду та дослідження усіх обставин справи [7]; прин-
цип «швидкого» суду [8, с. 139] та «швидкого» проваджен-
ня в кримінальній справі [9, с. 14], що вимагає від суду
й прокурора якомога швидше приймати рішення по суті
у справі; угоди в кримінальному провадженні, що дають
змогу не в повному обсязі встановлювати та перевіряти
усі фактичні обставини справи, а укладати угоди з обви-
нуваченими [10, с. 287–288]; припинення кримінального
провадження в разі виконання обвинуваченим певних
обов’язків [11; 12, с. 21–23] тощо. Як свідчать праці та ви-
сновки німецьких вчених, наведені порядки (форми) кри-
мінального процесу значно сприяють економії бюджетних
коштів та правових засобів, які виділяються та викорис-
товуються правоохоронними і судовими органами під час
розслідування й судового розгляду кримінальних справ;
– чому в Німеччині, відповідно, доходять висновків,
що якщо певне правило/вимога спрощує кримінальне
провадження, а з ним сприяє економії матеріальних і пра-
вових засобів, фундаментальні принципи кримінально-
го процесу можуть піддаватися обмеженню. Зокрема, як
влучно відмітив В.В. Луцик [13] та вбачається з щойно
наведеної інформації, дбаючи про економію бюджетних
коштів і правових засобів, які використовуються щодо
здійснення правосуддя, в Німеччині багато уваги приділя-
ють порядкам (формам) кримінального провадження, які
сприяють такій економії. Однак беззаперечно те, що певні
основоположні правила німецького кримінального проце-
су при цьому обмежуються в реалізації.
Цікаво, у Німеччині у 2012 р. лише 1% розпочатих
кримінальних проваджень мав тривалі та повноцінні про-
цеси розслідування й судового розгляду. Щодо всіх інших
кримінальних проваджень, як правило, застосовувалася
та чи інша форма спрощення, яка сприяла економії ма-
теріальних і правових засобів. Особливою популярніс-
тю користувалися угоди. І хоча німецькі вчені піддавали
критиці небажання судових і правоохоронних органів
ФРН проводити розслідування й судовий розгляд у по-
вному обсязі. Судді й прокурори, навпаки, відстоювали
таку необхідність, оскільки це сприяло економії їхнього
часу та коштів, які виділялися державою на правосуддя
[10, с. 286–288].
У контексті співвідношення принципів законності й
доцільності, зазначені висновки стають у нагоді, оскільки
таким чином можна зрозуміти, чому в Німеччині принцип
законності хоча й визнається основоположним правилом
кримінального процесу, його дія обмежується принципом
доцільності.
Так, у цій країні принцип «доцільності» також вва-
жається одним із механізмів спрощення кримінального
провадження ФРН, який сприяє «економії матеріальних і
правових засобів». Для прикладу, С.А. Вдовін прямо за-
значає: «Відповідно до положень ст. 306 КПК ФРН апеля-
ційна скарга подається через суд, який прийняв оскаржу-
ване судове рішення, і, якщо суд вважатиме, що скарга є
обґрунтованою, він зобов’язаний її задовольнити. Існуван-
ня даного правового становища, звичайно, в більшій мірі
обумовлено принципом доцільності та економії правових
засобів» [1]. Тобто не має потреби встановлювати усі фак-
тичні обставини справи, якщо саме провадження в кримі-
нальній справі не доцільно.
Що ж до того, як відносно принципу законності діє
принцип доцільності, то особливість полягає в тому, що
навіть за наявності обов’язку встановити усі фактичні об-
ставини справи. Як попередньо визначено, це наявність
інформації про вчинення кримінально-караного діяння
(первинна підозра). В Німеччині досудове (попереднє)
№ 5 2017
♦

розслідування може не проводитися, а там, де воно розпо- Крім іншого, існують позиції, що принцип доцільності
чалося, – провадження підлягає закриттю. застосовується за наявності підстав для припинення кри-
Такі висновки, зокрема, вбачаються з поглядів О. Бед- мінального провадження згідно з вимогами §§ 153a–154f
нарц-Куца [5, с. 107–108], який вказує: під час вчинення КПК ФРН, на що, наприклад, орієнтує Уве Хелльман
кримінально-караного діяння в Німеччині, як правило, [19, с. 64–65].
очікується досудове (попереднє) розслідування (нім. У свою чергу, З. Вальтер наводить декілька умов за-
Ermittlungsverfahren), що передбачає встановлення усіх стосування принципу доцільності в кримінальному про-
фактичних обставин справи (нім. Legalitätsprinzip). Проте цесі ФРН, зокрема: «… злочин нижчого та середнього
поряд з цим вирішується також питання про доцільність рівня тяжкості < … > у випадку вчинення проступку –
(нім. Opportunitätsprinzip) кримінального провадження, якщо вина злочинця є незначною та не має публічного
що передбачає закриття кримінальної справи. інтересу до кримінального переслідування < … > є мож-
Крім того, про це свідчать висновки дослідників кри- ливість припинення провадження шляхом внесення гро-
мінального процесу ФРН, які вказують: в Німеччині про- шової суми або надання інших зобов’язань і вказівок,
курору з порушенням принципу законності, згідно з яким якщо тим самим можна буде усунути наявний суспільний
він зобов’язаний порушити кримінальне переслідування інтерес щодо кримінального переслідування і цьому не
за наявності достатніх доказів, надано право вирішити це перешкоджає важкість вини < … > у справах неповно-
питання з позицій доцільності [15]. Проте як на початку, літніх наявна можливість для відмови від переслідуван-
так і по завершенню досудового (попереднього) розсліду- ня, якщо вже проводяться або були проведені відносно
вання прокурор може вирішити питання про доцільність них виховні заходи < …> якщо злочини є малозначними
порушення публічного обвинувачення [16]. та за них не може бути призначене суворе покарання»
Але відразу слід вказати, що попередній аналіз німець- [4, с. 23–26].
кої літератури та праць, присвячених кримінальному про- Звернення уваги на цю обставину обумовило те, що
цесу ФРН, свідчить, що підстави застосування принципу це відразу свідчить про висновок, що у кримінальному
доцільності вкрай дискусійні у цій країні. Наприклад, іс- процесі України неможливо натепер впровадити за при-
нують погляди, що реалізація принципу доцільності зале- кладом Німеччини принцип доцільності поряд із дією
жить від категорії кримінального провадження [9, с. 12–13]. засади законності. Адже, як бачимо, серед самих німець-
Панують погляди, що вирішувати питання, чи доціль- ких вчених відсутня єдність: коли й за яких умов має ді-
но продовжувати розслідування кримінально-караного ді- яти принцип доцільності та, відповідно, припиняти ре-
яння, чи доцільно відмовитися від цього, може відбувати- алізацію вимоги засади законності в частині обов’язку
ся лише у «виняткових випадках» [17, с. 63, 135]. встановити усі фактичні обставини справи. Проте, на
Висловлюються також погляди, що застосуван- нашу думку, це не виключає необхідності проводити
ня принципу доцільності віднесено на власний розсуд подальші дослідження щодо зазначеної теми. Адже, як
суб’єктів розслідування, прокурора. Таким чином, зазна- зазначалося на початку, цей принцип («доцільність») є
чає В. Бойльке: «Відповідно до принципу доцільності, позитивним явищем під час кримінального проваджен-
органи кримінального переслідування вільні у прийнятті ня, оскільки за допомогою його правовим шляхом можна
рішення щодо того, чи треба здійснювати розслідування зменшувати завантаженість слідчих, прокурорів, що без-
чи можна відмовитися від кримінального переслідування перечно впливатиме на стан та ефективність здійснення
в силу доцільності [18, с. 35]. ними досудового розслідування.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Звіт за результатами дослідження роль прокурора на досудовій стадії кримінального процесу (2016–2017 рр) / Ю. Бєлоусов [та ін.] ;
Генеральна прокуратура України, Координаційний центр з надання правової допомоги. – К., 2017. – 268 с.
2. Про практику розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність органів досудового розслідування чи прокурора під час досудово-
го розслідування : узагальнення судової практики [Електронний. ресурс]. – Режим доступу : http://sc.gov.ua/ua/uzagalnennja_sudovoji_
praktiki.html
3. Козаченко В. І. Умови реалізації засади законності у кримінальному процесі ФРН та України / В. І. Козаченко // Visegrad Journal on
Human Rights. – 2017. – № 5–6.
4. Валтер З. Особливості правового статусу прокуратури Федеративної Республіки Німеччина в системі органів державної влади /
Зельтер Вальтер // Прокуратура України в умовах європейської інтеграції : матеріали Міжн. наук.-практ. конф. (19 травня 2016 р.). –
К.: Національна академія прокуратури України, 2016. – 334 с.
5. Сборник статей о праве Германии / сост. Д. Маренков // Германо-Российская ассоциация юристов. – Гамбург, 2017. – Вип. № 2. – 529 с.
6. Система державного управління Федеративної Республіки Німеччина: досвід для України / авт.-упоряд. Ю.В. Ковбасюк,
С.В. Загороднюк, П.І. Крайнік ; за заг. ред. Ю.В. Ковбасюка. – К. : НАДУ, 2010. – С. 47–48
7. Брестер А.А. Сравнительно-правовой анализ упрощенного производства в уголовном процессе России и Германии / А. А. Брестер,
А. С. Быковская // Актуальные проблемы российского права. – 2015. – № 12. – С. 162–170.
8. Стойко Н.Г. Уголовный процесс западных государств и России: сравнительное теоретико-правовое исследование англо-амери-
канской и романо-германской правовых систем : монография. – СПб.: Издательский Дом С.-Петерб. гос. ун-та, Изд-во юридического
факультету СПбГУ, 2006. – 264 с.
9. Филимонов Б.А. Основы уголовного процесса Германии / Б.А. Филимонов. – М. : МГУ, 1994. – 104 с.
10. Сборник статей о праве Германии / сост. Д. Маренков // Германо-Российская ассоциация юристов. – Гамбург, 2015. –
Вип. № 1. – 503 с.
11. Коваль О.М. Деякі особливості права особи на виправдання у кримінальному процесі зарубіжних держав / О.М. Коваль //
Європейське співробітництво. – 2015. – № 7. – С. 111–120
12. Ускоренное и упрощенное производство по уголовно-процессуальному законодательству основных капиталистических госу-
дарств // Законодательство зарубежных стран. Обзорная информация. – 1981. – Вып. № 186. – 44 с.
13. Луцик В.В. Процесуальний статус прокурора у кримінальному судовому провадженні ФРН / В.В. Луцик // Підприємництво, госпо-
дарство і право. – 2016. – № 8. – С. 175–179.
14. Вдовин С. А. Сравнительно-правовой анализ обеспечения осужденному права на защиту в судах апелляционной инстанции
России и Германии [Електронний. ресурс]. / С.А. Вдовин – Режим доступу : http://justicemaker.ru/view-article.php?id=22&art=6671.
15. Молдован А.В. Кримінально-процесуальний кодекс ФРН та його відмінності від кримінально-процесуального кодексу України
[Електронний ресурс]. / А.В. Молдован. – Режим доступу : http://law.nau.edu.ua/images/Nauka/Naukovij_jurnal/2007/statji_n2_3_2007/
Moldovan_48.pdf.
16. Щерба С.П. Полномочия прокуроров на досудебных стадиях в уголовном процессе Германии, Франции, Англии, Италии и Испа-
нии / С.П. Щерба, В.Н. Додонов // Законность. – 2011. – № 6. – С. 53–57.

328
 Порівняльно-аналітичне право
♦

17. Розэ Г. Введение в немецкое уголовно-процессуальное право: учеб. пособ. / Г. Розэ ; [науч. пер.: Анна Килина и Юлия Степано-
ва]. – Красноярск : Красноярский государственный университет, 2001. – С. 63, 135
18. Бойльке В. Уголовно-процессуальное право ФРГ: учеб. / Вернер Бойльке ; пер. с нем. Я. М. Плошкиной ; под ред. Л. В. Майоро-
вой. – Красноярск: РУМЦ ЮО, 2004. – 352 с.
19. Головненков П. Уголовно-процессуальный кодекс Федеративной Республики Германия – Strafprozessordnung (StPO) : Научно-
практический комментарий и перевод текста закона со вступительной статьей профессора Уве Хелльманна «Введение в уголовно-
процессуальное право ФРГ» / П. Головненков, Н. Спица, Уве Хелльманн. – Potsdam: Universitätsverlag Potsdam, 2012. – 408 с.
20. Про зареєстровані кримінальні правопорушення та результати їх досудового розслідування : Звіт про роботу органів досудово-
го розслідування [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.gp.gov.ua/ua/stst2011.html?_m=fslib&_t=fsfile&_c=download&file_
id=185282.

УДК 343.102

ПРОБЛЕМА ПОНЯТТЯ ТА ПРАВОВОЇ ПРИРОДИ

НЕГЛАСНИХ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ

THE PROBLEM OF THE CONCEPT AND THE LEGAL NATURE

OF COVERT INVESTIGATIVE (DETECTIVE) ACTION

Красилич А.Р.,
студентка VI курсу
Чорноморського національного університету імені Петра Могили
Стаття присвячена науковому аналізу різноманітних підходів щодо визначення специфіки негласних слідчих (розшукових) дій.
На підставі чинного законодавства та літературних джерел досліджуються поняття, особливості та правова природа негласних слідчих
(розшукових) дій.
Ключові слова: негласні слідчі (розшукові) дії, слідчі (розшукові) дії, досудове розслідування, оперативно-розшукові заходи, докази,
доказування, кримінальне провадження.

Статья посвящена научному анализу различных подходов к определению специфики негласных следственных (розыскных) дей-
ствий. На основании действующего законодательства и литературных источников исследуются понятие, особенности и правовая при-
рода негласных следственных (розыскных) действий.
Ключевые слова: негласные следственные (розыскные) действия, следственные (розыскные) действия, досудебное расследова-
ние, оперативно-розыскные мероприятия, доказательства, доказывание, уголовное производство.

The article is devoted to the scientific analysis of various approaches to determining the specifics of the covert investigative (detective)
action. On the basis of the current legislation and literary sources, the concepts, features and legal nature of covert investigative (detective)
action are investigated.
Key words: covert investigative (detective) action, investigators (detective) action, pre-trial investigation, operational searches, evidence,
proving, criminal proceedings.

Постановка проблеми. Сучасний етап розвитку сус-
пільства характеризується зниженням активності законос-
лухняних громадян у сприянні правоохоронним органам у
боротьбі зі злочинністю. Навіть у тих випадках, коли такі
особи володіють значущою для розслідування інформаці-
єю, вони не поспішають надавати її правоохоронним ор-
ганам. Непоодинокі випадки, коли навіть заручники після
їх визволення зусиллями правоохоронних органів, відмов-
ляються подавати заяву про злочин, вчинений щодо них
[6, c . 26–32].
Враховуючи наявні потреби в розгортанні ефективної
системи протидії зростаючій злочинності, та з огляду на
сучасний досвід правоохоронної діяльності, набутий як
в Україні, так і за кордоном, законодавцем було удоскона-
лено кримінальне процесуальне законодавство України за
рахунок уведення до структури досудового розслідування
низки різного роду новел. Однією з таких є негласні слідчі
(розшукові) дії (далі – НСРД). Аналіз положень чинного
законодавства та наукової літератури переконливо свід-
чить, що нормами глави 21 Кримінального процесуаль-
ного кодексу України фактично було «процесуалізовано»
значну частину оперативно-розшукових заходів. Таким
чином, шляхом внесення відповідних змін до законодав-
ства останнім було надано статус слідчих дій.
Проте запровадження такого інституту є об’єктом без-
лічі суперечок і дискусій серед теоретиків та практиків
юриспруденції. Одним із головних дискусійних питань є
поняття «негласні слідчі (розшукові) дії», адже спроба їх
законодавчого визначення не розкриває головних ознак.
Відсутність єдиного погляду науковців щодо визначення
поняття та особливостей призводить до помилок у право-
застосовній діяльності. Це й обумовлює актуальність роз-
глядуваної проблеми.
Стан дослідження. Запровадження інституту неглас-
них слідчих (розшукових) дій є об’єктом наукових дослі-
джень багатьох вчених, адже існують різноманітні думки
щодо сутності та основного призначення цього інституту.
Здебільшого, окремі аспекти інституту приверну-
ли увагу таких вітчизняних та зарубіжних науковців,
як: М.В. Багрій, В.Д. Берназ, О.А. Білічак, С.О. Гри-
ненко, О.М. Дроздов, О.В. Іваненко, Є.Д. Лук’янчиков,
Б.Є. Лук’янчиков, В.А. Колесник, М.В. Корнієнко, С.С. Ку-
дінов, Д.Й. Никифорчук, Д.П. Письменний, М.А. Пого-
рецький, Д.Б. Сергєєва, С.Р. Тагієв, В.М. Тертишник,
Р.М. Шехавцов, М.Б. Шолудько та ін.
Зокрема, фахівцями досліджувалися наявні доктри-
нальні і теоретичні проблеми, питання правового регулю-
вання, генезис становлення інституту, система негласних
слідчих (розшукових) дій та їх співвідношення з оператив-
но-розшуковими заходами. Але, водночас, багато аспектів
залишаються не дослідженими, здебільшого і питання
щодо визначення поняття негласних слідчих (розшукових)

329
№ 5 2017
♦
дій, яке є досить актуальним в теорії кримінального про-
цесу та потребує додаткової уваги й обґрунтування.
Метою статті є дослідження проблемних питань щодо
визначення поняття та правової природи негласних слід-
чих (розшукових) дій на основі чинного законодавства та
літературних джерел.
Виклад основного матеріалу. До прийняття Кримі-
нального процесуального кодексу 2012 року чимало не-
гласних слідчих (розшукових) дій проводились як опера-
тивно-розшукові заходи. Інформація, яка була отримана
внаслідок їх проведення, використовувалась у доказуванні
на досудовому слідстві та в суді за умови, що ці дії не роз-
шифровували форм та методів оперативно-розшукової ді-
яльності, які становлять державну таємницю [14, c. 41].
Але досить важливим кроком, направленим на вдоскона-
лення таких дій, було їх включення до системи досудового
слідства. Саме тоді на законодавчому рівні було закріпле-
но їх вичерпний перелік. А ті дії, які раніше називались
оперативно-розшуковими, нині називаються – негласними
слідчими (розшуковими).
Підсумки вивчення наукових джерел відповідно до
обраного напряму дослідження вказують на те, що пе-
реважна більшість науковців та практиків сходяться на
думці, що за змістовною сутністю оперативно-розшукові
заходи та негласні слідчі (розшукові) дії є тотожними. Зо-
крема, таких поглядів дотримуються М.Г. Вербенський
[8, c. 414–418], В.О. Черков, О.М. Чистолінов [19],
Д.А. Чухраєв [18, c. 159–162], М.О. Шилін [20, c. 59–64].
Водночас, як вже зазначалося, у науковій літературі ви-
словлюються суперечливі погляди щодо доцільності
заснування такого інституту в системі кримінального
судочинства. Передовсім, значною частиною фахівців під-
креслювалася неординарність такого кроку законодавця,
адже «Кримінальний процесуальний кодекс України впер-
ше в історії вітчизняної юриспруденції надав процесуаль-
ний статус спеціальним негласним заходам, спрямованим
на пошук та фіксацію даних про підготовку та вчинен-
ня злочинів та осіб, які їх вчинили, визначаючи останні
як негласні слідчі (розшукові) дії» [14, c. 44].
Водночас, запровадження інституту негласних слід-
чих (розшукових) дій нерідко виступає об’єктом різкої
критики [22, c. 452–461], де основна увага авторів ак-
центується на тому, що радикальні зміни кримінально-
го процесуального законодавства повинні спиратися на
ґрунтовні наукові дослідження. А саме, підкреслюючи
актуальність та своєчасність запровадження інституту
НСРД, О.М. Юрченко та І.В. Сервецький наполягали на
необхідності удосконалення їх нормативно-правового
регулювання [16, c. 1–9]. Підтримуючи наведену дум-
ку, С.В. Соломатін зазначав, що проблема розширення
переліку слідчих дій за КПК України 2012 р. потребує
глибоких наукових досліджень, «насамперед з метою ви-
значення їх правової природи та основних ознак з метою
належної диференціації як за слідчими, так і оперативно-
розшуковими характеристиками» [17].
У руслі цієї дискусії зустрічаються і більш категоричні
висловлювання, зокрема, даючи критичний аналіз поло-
женням глави 21 КПК України, В.П. Попович наголошу-
вав, що «змішування оперативно-розшукової діяльності та
кримінального провадження може призвести до негатив-
них наслідків, оскільки створює передумови для одержан-
ня органом досудового розслідування в конспіративних
умовах, коли перевірити законність їх одержання фактич-
но неможливо» [15, c. 331–335]. Розмаїття поглядів на цю
проблематику переконливо свідчить, що теоретичні та
практичні проблеми функціонування інституту негласних
слідчих (розшукових) дій у кримінальному судочинстві
України потребують ґрунтовного наукового дослідження
на предмет вироблення наукових положень, які вирішили
теоретичні проблеми його існування як засобу досудово-
го розслідування з метою подальшого усунення недоліків
330
нормативно-правового регулювання. Задля вирішення на-
ведених проблем передовсім доцільно дослідити зміст по-
няття «негласні слідчі (розшукові дії)» та конкретизувати
його визначення [7, c. 69–73].
У Кримінальному процесуальному кодексі України
2012 року, як зазначалося, правовому регулюванню не-
гласних слідчих (розшукових) дій присвячена 21 глава.
Однак він не містить дефінітивного визначення поняття,
тільки у ч. 1 ст. 246 КПК України зазначено, що неглас-
ні слідчі (розшукові) дії – це різновид слідчих (розшуко-
вих) дій, відомості про факт та методи проведення яких
не підлягають розголошенню, за винятком передбачених
законом випадків. Такі дії проводяться у випадках, якщо
відомості про злочин та особу, яка його вчинила, немож-
ливо отримати в інший спосіб [1]. Вони мають винятко-
вий характер. Головна їх особливість полягає в тому, що
про них не повідомляються учасники, тобто особи, щодо
яких вони здійснюються, до певного часу. Фактично, усі
негласні слідчі (розшукові) дії, проводяться виключно у
кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо
тяжких злочинів [11, c. 392].
Так як НСРД виступають різновидом слідчих (розшу-
кових) дій, то відповідно до ч. 1 ст. 223 КПК України вони
спрямовані на отримання (збирання) доказів або перевір-
ку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному
провадженні [1].
Окрім того, за змістом положень ст. 280–282 КПК
України, проведенням негласних слідчих (розшукових)
дій може забезпечуватися розшук осіб, що підозрюються
або обвинувачуються у вчиненні злочинів.
Варто також зазначити, що ті слідчі дії, які відносяться
до негласних, поділяються на 2 види:
1. Втручання у приватне спілкування.
2. Інші види негласних слідчих (розшукових) дій.
Відмітною ознакою усіх без винятку негласних слід-
чих (розшукових) дій, регламентованих главою 21 КПК
України, є те, що вони проводяться у прихований спо-
сіб. Так, негласність, як якісна характеристика негласних
слідчих (розшукових) дій, виражається в тому, що вони
здійснюються приховано не лише від осіб, злочинна ді-
яльність яких документується, але й від усіх суб’єктів, що
не беруть безпосередньої участі у її провадження, що за-
безпечує скритість, прихованість змісту та кінцевої мети
дій від усіх учасників цього процесу та інших суб’єктів,
що випадково потрапили в орбіту діяльності органів до-
судового розслідуванні. Таким чином, усі негласні слідчі
(розшукові) дії, передбачені главою 21 КПК України, ма-
ють одну спільну рису – забезпечують приховане одер-
жання та фіксацію органами досудового розслідування ін-
формацію про події, факти та обставини підготовлюваних,
вчинюваних або вчинених злочинів. Водночас, усі неглас-
ні слідчі (розшукові) дії суттєво різняться за змістовною
сутністю дій, покладених в їх основу. З метою визначення
інших сутнісних ознак, властивих усім негласним слідчим
(розшуковим) діям, проаналізуємо визначення змісту по-
нять, якими вони охоплюються.
Основним нормативним джерелом, в якому закріпле-
ні визначення окремих негласних слідчих (розшукових)
дій, є Інструкція про організацію проведення негласних
слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів
у кримінальному провадженні [3].
В Інструкції про організацію проведення негласних
слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів
у кримінальному провадженні закріпленні визначення
окремих негласних слідчих (розшукових) дій, регламен-
товано більш детально проведення таких дій та викорис-
тання їх результатів у кримінально-процесуальному до-
казуванні.
Відповідно до положень цього нормативного акта,
аудіо-, відео контроль особи (ст. 260 КПК) полягає в «не-
гласній (без відома особи) фіксації та обробці із викорис-
 Порівняльно-аналітичне право
♦

танням технічних засобів розмови цієї особи або інших ст. 267 КПК України «Обстеження публічно недоступних
звуків, рухів, дій, пов’язаних з її діяльністю або місцем місць, житла чи іншого володіння особи».
перебування тощо» (3, п. 1.11.2). Окремі норми ч. 1 ст. 8 Закону України «Про опера-
В.В. Вінцук проблему законодавчого закріплення тивно-розшукову діяльність» побудовані як бланкетні та
НСРД розглядає у двох аспектах: по-перше, як метод ре- посилаються на окремі статті КПК України, що встанов-
алізації державного і суспільного контролю за діяльністю люють порядок проведення негласних слідчих (розшуко-
працівників поліції; по-друге, у випадку вчинення тяжких вих) дій. З огляду на це, можна дійти висновку, що опе-
чи особливо тяжких злочинів як ефективний засіб отри- ративно-розшукові заходи та негласні слідчі (розшукові)
мання доказів [9, c. 66]. дії є однорідними за організаційно-правовим критерієм
Б. Шолудько вважає, що детальна правова регламен- та відрізняються переважним чином за правовим статусом
тація кожної із визначених законом негласних слідчих та суб’єктним складом, адже у оперативно-розшуковій
(розшукових) дій, встановлення процесуального керів- діяльності проведення оперативно-розшукових заходів
ництва, поєднання гласних і негласних методів здобуття може здійснюватися лише уповноваженими оперативни-
інформації при одночасному посиленні конституційних ми підрозділами, а негласних слідчих (розшукових) дій –
гарантій прав і свобод особи в системі кримінального слідчим, прокурором, або за їх дорученням – уповноваже-
провадження має стати ефективним інструментом про- ним оперативним підрозділом.
тидії злочинності [21]. Ініціатором проведення негласних слідчих дій в кри-
Деякі науковці відзначають, що негласність може бути мінальному провадженні майже у всіх випадках виступає
абсолютною чи відносною. За абсолютної негласності слідчий, тому й не дивно, що вони називаються слідчими
поінформовані про проведення негласних слідчих (роз- діями. Однак слідчий має право шляхом надання дору-
шукових) дій тільки особи, які приймають рішення про їх чення працівникові оперативного підрозділу зобов’язати
здійснення, оперативні співробітники, яким доручається його брати активну участь у процесі досудового розслі-
виконання відповідного рішення, а також особи, які залу- дування, а саме доручити проведення негласних слідчих
чаються до проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Згідно зі ст. 41 КПК України, працівнику оператив-
дій (конфіденти, співробітники оперативно-технічних ного підрозділу надано можливість користуватись повно-
та оперативно-розшукових підрозділів). За відносної не- важеннями слідчого. Зважаючи на це, у назві поряд зі слід-
гласності, тільки особи, щодо яких вони здійснюються, не чими з’являється доповнення у вигляді розшукових дій
знають про проведення цих дій, а їх результати, які були [10, c. 140–144].
отримані в таємниці від зацікавлених осіб, можуть бути Висновки. Негласні слідчі (розшукові) дії є
в подальшому піддані гласності [5, c. 138]. невід’ємною складовою системи слідчих дій, проведення
Під час провадження негласних слідчих (розшукових) яких спрямовується на отримання (збирання) доказів або
дій можуть застосовуватися конспіративні методи (прийо- перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримі-
ми), тобто утаювання чи приховування від осіб, щодо яких нальному провадження (ч. 1 ст. 223 КПК), встановлення
проводиться така дія та іншого оточення фактичних цілей, місцезнаходження осіб, які переховуються від органів до-
завдань, заходів та засобів про¬ веденої дії, організацій- судового розслідування, слідчого судді й суду та оголошені
них і тактичних аспектів її здійснення [12, c. 422]. в розшук. Найбільш суттєвою ознакою негласних слідчих
Також конспіративність є умовою для забезпечення (розшукових) дій слід вважати те, що вони здійснюють-
безпеки та основних прав осіб, які сприяють органам слід- ся в негласній формі; під час їх провадження можуть ви-
ства та оперативним підрозділам. Вона не допускає необ- користовуватись спеціальні технічні засоби та відносини
ґрунтованого чи передчасного розкриття з боку осіб, щодо конфіденційного співробітництва.
яких проводяться НСРД. До головних особливостей НСРД належить: 1) спря-
Розглядаючи систему негласних слідчих (розшукових) мованість на отримання (збирання) доказів або перевірку
дій, визначених кримінальним процесуальним законом, вже отриманих доказів; 2) їх негласність та прихованість;
варто відмітити, що загалом за змістом вони корелюють 3) державна таємниця відомостей про факт і методи їх про-
із оперативно-розшуковими заходами, які проводяться ведення; 4) винятковий характер таких дій; 5) обмеження
в межах прав оперативних підрозділів, визначених ч. 1 конституційних права та свобод громадян (таємниця спіл-
ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову ді- кування, недоторканість житла, тощо); 6) особливий поря-
яльність» [2]. Наприклад, відповідно до п. 7 ст. 8 Закону док прийняття рішення про проведення таких дій.
України «Про оперативно-розшукову діяльність» підроз- На завершення слід зазначити, що визнання проце-
діли, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, суальної природи негласних слідчих (розшукових) дій та
можуть негласно виявляти та фіксувати сліди тяжкого або подальша їх систематизація за науково обґрунтованими
особливо тяжкого злочину, документи та інші предмети, підставами сприятиме одностайному їх розумінню, від-
що можуть бути доказами підготовки такого злочину, чи межуванню від оперативно-розшукових заходів та засто-
отримувати розвідувальну інформацію, зокрема шляхом суванню в практиці розслідування тяжких та особливо
проникнення та обстеження публічно недоступних місць. тяжких злочинів, що вчиняються з використанням замас-
Цьому заходу в кримінальному провадженні відповідає кованих і прихованих способів, зокрема й організованими
проведення негласної слідчої (розшукової) дії, визначеної злочинними групами та організаціями.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13.04.2012 р. № 4651-VI // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2013. –
№ 9–10, № 11–12, № 13. – Ст. 88.
2. Про оперативно-розшукову діяльність: Закон України від 18 лютого 1992 року № 2135-ХІІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1789-12.
3. Про затвердження Інструкції про організацію проведення НСРД та використання їх результатів у кримінальному провадженні:
Наказ ГПУ, МВСУ, СБУ, Мінфіну України, Адміністрації ДПСУ, Мінюсту України від 16.11.2012 р. №114/1042/516/1199/936/1681/51/ [Елек-
тронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/v0114900-12.
4. Звід відомостей, що становлять державну таємницю, затверджений Наказом Служби безпеки України №440 від 12 серпня 2005:
[із змінами і доповненнями на 31.10.2017] // Офіційний вісник України. – 2005. – № 34. – Ст. 2089.
5. Багрій М. В. Поняття та правова природа негласних слідчих (розшукових) дій / Микола Васильович Багрій // Юридична наука
та практика: виклики сучасності. – К. : Центр учб. літ., 2015. – С. 137–141.
6. Бахин В.П. Приемы и средства борьбы с преступностью (Соотношение потребностей и возможностей) / В.П. Бахин, А.В. Ищенко //
Актуальные проблемы организации расследования преступлений. – Одесса, 1996. – С. 26–32.

331
№ 5 2017
♦

7. Білічак О.А. Щодо поняття «негласні слідчі (розшукові) дії» / О.А.Білічак // Науковий вісник Херсонського державного університету.
Серія : Юридичні науки. – 2015. – Вип. 3. – Т. 3. – С. 69–73.
8. Вербинський М.Г. Особливості провадження негласних слідчих (розшукових) дій та оперативно-розшукових заходів у сучасних
правових умовах / М.Н.Вербинський // Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 р.: кримінально-правові та процесуальні аспек-
ти: тези доповідей та повідомлень учасників Міжнародної науково-практичної конференції (Львів, 19-20 вересня 2013 р.). – Львів: ЛДУВС,
2013. – С. 414–418.
9. Вінцук, В. В. Окремі проблеми закріплення негласних слідчих (розшукових) дій у Кримінальному процесуальному кодексі України
[Текст] / В. В. Вінцук // Право і безпека. – 2016. – № 3. – С. 66–70.
10. Керевич О. В. Інститут негласних слідчих (розшукових) дій за новим КПК / О. В. Керевич // Право і суспільство. – 2012. – № 5. –
С. 140–144.
11. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. / за ред. В.Г. Гончаренко, В.Т. Нора, М.Є. Шумила. –
Х. : Право, 2012. – 844 с.
12. Кримінальний процес : підруч. / Ю. М. Грошевий, В. Я. Тацій, А. Р. Туманянц та ін. ; за ред. В. Я. Тація, Ю. М. Грошевого,
О. В. Капліної, О. Г. Шило. – Х. : Право, 2013. – 824 с.
13. Негласні слідчі (розшукові) дії [Текст] : курс лекцій / [Д.Й. Никифорчук, С.І. Ніколаюк, В.В. Поливода. та ін.] ; за заг. ред. Д. Й. Ни-
кифорчука. – К. : Нац. акад. внутр. справ, 2012. – 124 с.
14. Особливості прокурорського нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуаль-
ного керівництва досудовим дослідуванням: зб. лекцій. – К.: Національна академія прокуратури, 2013. – 111 с.
15. Попович В.П. Окремі проблеми правового статусу негласних слідчих (розшукових) дій у новому Кримінальному процесуальному
кодексі України / В.П.Попович // Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 р.: кримінально-правові та процесуальні аспекти:
тези доповідей та повідомлень учасників Міжнародної науково-практичної конференції (Львів, 19–20 вересня 2013 р.). – Львів: ЛДУВС,
2013. – С. 331–335.
16. Сервецький І.В. Спеціальна діяльність правоохоронних органів, що здійснюється під час проведення гласних, негласних слідчих
(розшукових) дій / [І.В.Сервецький, О.М.Юрченко, В.В.Редька] // Часопис Академії адвокатури України. – 2012. – № 15(2). – С. 1–9.
17. Соломатін Є.В. Ознаки слідчих дій та оперативно-розшукових заходів за новим Кримінальним процесуальним кодексом України /
Є.В.Соломатін [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://kia.court.gov.ua/sud2690.
18. Сухраєв Д.А. Щодо визначення дефініції негласних слідчих (розшукових) дій / Д.А. Сухраєв // Науковий вісник ХДУ. – Херсон,
2014. – Вип. 2. – Т.4. – С. 159–162.
19. Черков В.О. До питання про співвідношення оперативно-розшукової діяльності й негласних слідчих (розшукових) дій за проектом
нового КПК України [Електронний ресурс] / В.О. Черков, О.М. Чистолінов. – Режим доступу: http://www.corp-lguvd.lg.ua/d120106.html.
20. Шилін М.О. Оперативно-розшукова діяльність та негласні слідчі дії: проблеми правового регулювання у світлі нового Криміналь-
ного процесуального кодексу України / М.О. Шилін // Вісник Національної академії прокуратури України. – 2013. – № 1. – С. 59–64.
21. Шолудько Б. Негласні слідчі (розшукові) дії [Електронний ресурс] / Б. Шолудько. – Режим доступу: http://foliant.in.ua/
pravovoy-kommentariy_id_16.html.
22. Шумило М.Є. Оперативно-розшукові заходи в структурі досудового розслідування в проекті КПК України / М.Є. Шумило //
Право України. – 2012. – № 3–4. – С. 452–461.

УДК 343.23:329.78:061.213

КРИМІНАЛІСТИЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ, ЩО ВЧИНЯЮТЬСЯ

ЧЛЕНАМИ МОЛОДІЖНИХ НЕФОРМАЛЬНИХ ГРУП (ОБ’ЄДНАНЬ)

THE CRIMINALISTICS CLASSIFICATION OF CRIMES THAT COMMITTED BY MEMBERS

OF YOUTH INFORMAL GROUPS (ASSOCIATIONS)

Ларкін М.О.,
кандидат юридичних наук,
доцент кафедри кримінального права та правосуддя
Запорізького національного університету
Стаття присвячена криміналістичній класифікації злочинів, що вчиняються членами молодіжних неформальних груп. Підкреслюєть-
ся значимість криміналістичної класифікації злочинів, що вчиняються членами молодіжних неформальних груп для розробки відповідної
криміналістичної методики. Запропоновані критерії класифікації та види протиправних (злочинних) посягань.
Ключові слова: неформальна група, неформал, класифікація, злочин, криміналістика.

Статья посвящена криминалистической классификации преступлений, совершаемых членами молодежных неформальных групп.
Подчеркивается значимость криминалистической классификации преступлений, совершаемых членами молодежных неформальных
групп для разработки соответствующей криминалистической методики. Предложены критерии классификации и виды противоправных
(преступных) посягательств.
Ключевые слова: неформальная группа, неформал, классификация, преступление, криминалистика.

The article is devoted to the criminalistics classification of crimes that committed by members of youth informal groups. The importance
of criminalistics classification of crimes that committed by members of youth informal groups for developing appropriate criminalistics methodol-
ogy is underlined. Criterions of classification and types of unlawful (criminal) encroachments are proposed.
Key words: informal group, informal, classification, crime, criminalistics.

Постановка проблеми. Залишаючись однією з най- не привертати увагу науковців, адже вивчення концепту-
менш досліджуваних криміналістичних теорій, кримі- альних питань криміналістичної науки, розробка методик
налістична класифікація (зокрема й криміналістична розслідування злочинів різного рівня узагальнення і т. ін.,
класифікація злочинів як її складова частина) не може практично неможливо без розуміння класифікаційних

332

питань. Справедливо зазначає В.О. Давидов, що «кримі-
налістична класифікація є найважливішим інструментом
криміналістичного вивчення різноманітних аспектів зло-
чинної діяльності. У процесі подібних класифікаційних
досліджень формується база для подальшого наукового
вивчення конкретних видів злочинів із використанням
єдиної системної, понятійно-термінологічної основи, роз-
робки практичних рекомендацій щодо їх розслідування та
профілактики» [1, с. 88].
Стан опрацювання. На необхідність класифікації
злочинів саме за криміналістичними критеріями вперше
звернули увагу О.М. Васильєв та М.П. Яблоков (1971 р),
пропонуючи відмовитися від класифікації злочинів у кри-
міналістичній методиці за кримінально-правовими ха-
рактеристиками і виходити тільки «з криміналістичних
за різними підставами, що мають значення для розкриття
злочинів, і, головним чином, за способом вчинення зло-
чинів, застосованими знаряддями і засобами, механізмом
формування доказів» [2, с. 425].
Не дивлячись на те, що ця пропозиція була сприйня-
та науковою спільнотою неоднозначно, а за твердженням
Р.С. Бєлкіна, «підтримки не отримала» [3, с.419], досить
широке коло вчених-криміналістів зверталося до про-
блем розробки класифікації злочинів саме за криміна-
лістичними критеріями, зокрема й сам Р.С. Бєлкін. Крім
того, слід виокремити праці таких науковців, як: І.О. Воз-
грін, І.Ф. Герасимов, О.Ю. Головін, О.Н. Колесниченко,
В.О. Образцов, В.Ю. Шепітько та ін.
Окремо варто зазначити монографію Н.М. Ахтирської
«Теорія та методологія криміналістичної класифікації»
[4], яка, на нашу думку, заклала фундамент для подаль-
ших теоретико-прикладних досліджень теорії криміналіс-
тичної класифікації.
Метою статті є класифікація злочинів, що вчиняються
членами молодіжних неформальних груп (об’єднань), за-
для розробки конкретних методичних рекомендацій щодо
їх розслідування. Дотепер зазначена проблематика не
отримала належної уваги в криміналістичній науці.
Виклад основного матеріалу. Одвічною пробле-
мою будь-якої держави, суспільства є виховання моло-
дих людей. Молодь завжди критикується, не сприйма-
ється, порівнюється з попередніми поколіннями, і як
наслідок відбувається відчуження молодої людини від
суспільних інститутів, норм, правил, що може перерос-
ти в пошуки однодумців для об’єднання в неформальні
групи та вираження протестних настроїв шляхом агре-
сивних дій.
Проте не можна не враховувати й якийсь «природний»
потяг молоді до агресії через вираження певних ідей, по-
глядів, переконань (расизм, антисемітизм, сатанізм, по-
літична нетерпимість тощо). Цікавою є думка Ф. Ніцше,
який писав: «Фізіологи повинні бути більш обачливими,
виставляючи інстинкт самозбереження головним спону-
канням органічної істоти. Перш за все кожна жива істота
хоче проявити свою силу – саме життя є волею до моці,
і самозбереження є тільки одним із непрямих і найчасті-
ших наслідків її» [5, с.21-22]. Дещо схожими є й погляди
З. Фрейда в праці «Незадоволеність культурою»: «…лю-
дина аж ніяк не м’яке, прагнуче любові створіння, здатне
захищатися лише тоді, коли на неї нападуть, треба зважа-
ти на те, що серед її інстинктивних нахилів є і величезна
частка схильності до агресії» [6, с.212]. «Завжди можна
пов’язати любов’ю велику кількість людей, якщо тільки
залишаться і такі, на яких можна буде направляти агре-
сію» [6, с. 215–216].
У свою чергу, американський психолог Л. Берковіц
стверджує, що «схильність до насильства може бути ре-
зультатом цілого ряду різних впливів. У їх числі брак лю-
бові і ніжних почуттів з боку матері і батька, жорсткість і
непослідовність батьків у застосуванні виховних впливів
у ранні, формуючі роки дитини, спадковість і неврологіч-
333
Порівняльно-аналітичне право
♦
ний базис, рівень стресових станів і те, у якому ступені
дитині вдається або не вдається реалізувати свої осо-
бисті прагнення. Не менш важливі пов’язані з агресією
установки і цінності, що превалюють у даному сегменті
суспільства, те, як часто дитина бачить інших людей, що
використовують агресію для вирішення своїх проблем
(у реальному житті і/або в кіно та на телеекрані), і як вона
навчилася розуміти соціальний світ. Немає єдиного дже-
рела агресивних нахилів, як немає й одного шляху розви-
тку агресивного характеру» [7, с. 198].
Очевидним є те, й це підтверджують сучасні реалії,
що агресія стає проявом діяльності різних молодіжних
неформальних груп асоціальної (злочинної) спрямова-
ності, адже для злочинних діянь, які вчиняються нефор-
малами, притаманним є, у більшості випадків, насиль-
ницький характер. Через це найбільш розповсюдженими
є такі види злочинів: вбивства (ст. 115 КК України), до-
ведення до самогубства (ст. 120 КК України), різні за
ступенем тяжкості тілесні ушкодження (ст. 121, 122, 125
КК України), побої і мордування (ст.126 КК України),
зґвалтування (ст. 152 КК України), порушення рівно-
правності громадян залежно від їх расової, національної
належності, релігійних переконань, інвалідності та за
іншими ознаками (ст. 161 КК України), пошкодження ре-
лігійних споруд чи культових будинків (ст. 178 КК Укра-
їни), незаконне утримування, осквернення або знищення
релігійних святинь (ст. 179 КК України), перешкоджання
здійсненню релігійного обряду (ст. 180 КК України), по-
сягання на здоров'я людей під приводом проповідування
релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів
(ст. 181 КК України), злочини терористичного характе-
ру (ст. ст. 258, 2581, 2582, 2583, 2584, 2585 КК України),
групове порушення громадського порядку (ст. 293 КК
України), масові заворушення (ст. 294 КК України), хулі-
ганство (ст. 296 КК України), жорстоке поводження з тва-
ринами (ст. 299 КК України).
Можливі випадки вчинення корисливо-насильницьких
злочинів (крадіжка – ст. 185 КК України; грабіж – ст. 186
КК України; розбій – ст. 187 КК України) членами нефор-
мальних об’єднань задля отримання майнової вигоди.
Здійснення наруги над могилою, іншим місцем похо-
вання або над тілом померлого (ст. 297 КК України) є ,так
би мовити, «візитною карткою» неформальних груп, що
сповідують сатанізм.
При цьому вчинення зазначених злочинів досить час-
то супроводжується втягненням неповнолітніх у злочинну
діяльність (ст. 304 КК України).
Вказані злочинні посягання, що вчиняються членами
молодіжних неформальних груп (об’єднань), з позиції
криміналістичної науки, на нашу думку, можна класифі-
кувати таким чином:
1. Залежно від віку осіб, що входять до неформальної
групи (об’єднання):
• протиправні посягання, вчинені особами, які є чле-
нами молодіжних неформальних груп (об’єднань) і не до-
сягли віку кримінальної відповідальності (малолітні, не-
повнолітні);
• злочини, вчинені членами молодіжних неформаль-
них груп (об’єднань), що підлягають кримінальній відпо-
відальності, але є неповнолітніми;
• злочини, вчинені членами молодіжних неформаль-
них груп (об’єднань) віком від 18 до 35 років.
2. Залежно від наявності особи потерпілого:
• злочини, у яких може бути потерпіла особа;
• злочини, у яких потерпіла особа відсутня.
3. Залежно від структури способу вчинення злочину:
• злочини, яким передувала підготовка;
• злочини, вчиненні без підготовки.
4. Залежно від спрямованості способу вчинення зло-
чину:
• злочини щодо конкретної особи (групи осіб);
№ 5 2017
♦

• злочини щодо невизначеного кола осіб. • злочини, вчинені на ґрунті ненависті;

5. Залежно від місця вчинення злочину: • злочини, що виражають агресію;
• злочини, вчинені в приміщеннях (житлових, нежит- • злочини, що пропагують певні ідеї, погляди, але не
лових); є проявом ненависті.
• злочини, вчинені на відкритій місцевості. Висновки. Звісно, запропонована криміналістична
6. Залежно від часу вчинення злочину: класифікація злочинів, що вчиняються членами молодіж-
• злочини, пов’язані із певними датами, подіями, них неформальних груп (об’єднань), не є чимось сталим,
заходами; досконалим і може бути змінена, доповнена, проте вважа-
• злочини, що можуть бути вчинені в будь-який день, ємо за доцільне її розглядати як підґрунття для розробки
час. відповідних комплексної та окремих криміналістичних
7. Залежно від мотиву злочинних посягань: методик розслідування.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Давыдов В.О. Транснациональный экстремизм: криминалистический анализ: монография / В.О. Давыдов; под науч. ред. докт.
юрид. наук А.Ю. Головина. – М.: Юрлитинформ, 2016. – 424 с.
2. Криминалистика / [под ред. А. М. Васильева, Н.П. Яблокова]. – М. : МГУ, 1971. –562 с.
3. Белкин Р.С. Избранные труды / Рафаил Самуилович Белкин. – М.: Норма, 2008. – 768 с.
4. Ахтирська Н.М. Теорія та методологія криміналістичної класифікації: монографія / Н.М. Ахтирська. – К.: Ред. «Бюл. Вищої атестац.
коміс. України»: Вид-во «Толока», 2004. – 256 с.
5. Ницше Ф. По ту сторону добра и зла: Прелюдия к философии будущего / Фридрих Ницше; [пер.с нем.]. – СПб.: Издательский Дом
«Азбука-классика», 2007. – 240 с.
6. Фрейд З. По ту сторону принципа наслаждения. Тотем и табу. «Я» и «Оно». Неудовлетворенность / Зигмунд Фрейд; пер. с нем. –
Харьков: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»; Белгород: ООО «Книжный клуб «Клуб семейного досуга», 2012. – 480 с.
7. Берковиц Л. Агрессия: причины, последствия и контроль. – СПб.: прайм-Еврознак, 2001. – 512 с. (Секреты психологии).

УДК 343.1

ПРАВОТВОРЧІСТЬ І ЗАКОНОТВОРЧІСТЬ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ:

СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЗДІЙСНЕННЯ

RIGHT-BUILD AND LEGISLATIVE-BUILD IN CRIMINAL PROCESS OF UKRAINE:

CURRENT STATE AND PROSPECTS OF REALIZATION

Невмитий О.Ю.,
прокурор відділу нагляду за додержанням законів органами,
які ведуть боротьбу з організованою злочинністю
управління нагляду у кримінальному провадженні
прокуратури Кіровоградської області
У статті розглядається питання щодо правотворчості та законотворчості у кримінальному процесі України. Визначається сучасний
стан правотворчості та законотворчості у даній сфері. Вказується на механізм правотворчості та законотворчості, який існував раніше
у кримінальному правосудді нашої держави. Висловлюється точка зору щодо правил правотворчості та законотворчості, які повинні бути
додатково впроваджені задля прийняття дійсно необхідних змін у кримінальному процесуальному законодавстві України.
Ключові слова: кримінальний процес, правотворчість, законотворчість, сучасний стан, перспективи здійснення.

В статье рассматривается вопрос о правотворчестве и законотворчестве в уголовном процессе Украины. Определяется современ-
ное состояние правотворчества и законотворчества в данной сфере. Указывается на механизм правотворчества и законотворчества,
который существовал ранее в уголовном правосудии нашего государства. Высказывается точка зрения о правилах правотворчества
и законотворчества, которые должны быть дополнительно внедреннены для принятия действительно необходимых изменений в уголов-
ном процессуальном законодательстве Украины.
Ключевые слова: уголовный процесс, правотворчество, законотворчество, современное состояние, перспективы осуществления.

The article deals with the issues of right-build and legislative-build in the criminal process of Ukraine. The present state of right-build and
legislative-build in this area is determined. Specifies the mechanism of right-build and legislative-build, which existed before in the criminal justice
of our state. The point of view regarding rules of lawmaking and lawmaking, which should be additionally implemented in order to make really
necessary changes in the criminal procedural legislation of Ukraine, is expressed.
Key words: criminal process, right-build, legislative-build, current state, perspectives for implementation.

Постановка проблеми. Безперечним є те, що будь-яке
суспільство, в тому числі українське, перебуває в постій-
ному розвитку (динаміці). Такий розвиток, як правило,
супроводжується позитивними та негативними досягнен-
нями. Одним із таких негативних досягнень можна визна-
ти факт, що разом із розвитком суспільства відбувається
удосконалення механізмів протидії правовим засобам за-
побігання, боротьби та протидії злочинності. Так, в наші
дні розкриття та розслідування кримінально-караних ді-
янь, притягнення винних осіб до кримінальної відпові-
дальності – це складний процес і кропітка робота судових
і правоохоронних органів, оскільки злочинна поведінка
сьогодні – це «вкрай прихована» протиправна діяльність.
Враховуючи цей факт, можна визнати цілком правиль-
ним, що до кримінального процесуального законодавства,
як основного інструментарію судових і правоохоронних
органів по боротьбі та протидії злочинності, потрібно по-
стійно вносити зміни.
Проте не потрібно забувати: законотворчість – це та-
кож вид діяльності (державної), що вимагає правильного

334

підходу з метою прийняття зважених та дійсно потрібних
законодавчих актів. У той же час, якщо поглянути на су-
часний стан законотворчого процесу в сфері вітчизняно-
го кримінального правосуддя, то іноді важко зрозуміти
логіку прийняття того чи іншого нормативно-правового
акту. Прикладом є останні зміни до КПК України [1], що,
на глибоке авторське переконання, ускладнюватимуть
процес досудового розслідування в майбутньому, та, як
зазначає Головний військовий прокурор А. Матіос, вже
сьогодні ускладнили життя правоохоронним органам [2].
Таким чином, актуальними для дослідження стають меха-
нізми правотворчості та законотворчості, які, відповідно,
повинні дотримуватися під час змін у кримінальному про-
цесуальному законодавстві.
Стан дослідження. Питання щодо правил законодав-
чих змін у кримінальному процесі України, були предме-
том розгляду таких вчених, як: В.Г. Гончаренко, Ю.М. Гро-
шевий, В.С. Зеленецький, О.В. Капліна, Л.М. Лобойко,
В.Т. Маляренко, В.Т. Нор, М.А. Погорецький, В.М. Тер-
тишник, О.Г. Шило, М.Є. Шумило та ін.. Проте не при-
меншуючи значення висновків цих авторів, слід звернути
увагу: думки висловлювалися без врахування поглядів
теорії держави і права, що взагалі представляє собою за-
конотворчий процес у державі, яким повинен він бути; без
історичного екскурсу в законотворчу діяльність, що мала
місце на теренах України в різні періоди історії віднос-
но кримінального правосуддя, адже, як відзначатиметься
в подальшому, такий досвід мав місце у нашій державі
й він заслуговує на увагу і в наші дні.
Метою статті є розкриття правотворчих і законотвор-
чих процесів, які повинні мати місце під час регулювання
й удосконалення вітчизняного кримінального процесу.
Виклад основного матеріалу. Якщо звернутися до
теорії держави і права, що має представляти собою зако-
нотворчий процес у державі, то спочатку відмітимо, зако-
нотворчість – це прийняття нормативно-правових актів:
закони, укази, розпорядження, рішення тощо, за резуль-
татами діяльності вищих державних органів, органів міс-
цевого самоврядування, місцевої державної адміністрації,
комерційних і некомерційних організацій, трудових колек-
тивів тощо [3, с. 294].
Проте, як слушно відмічено О.Ф. Скакун [3, с. 293–295],
законотворчість – це лише складова частина правотвор-
чості, що, в свою чергу, розуміється як правова форма ді-
яльності держави за участю громадянського суспільства,
пов’язана зі встановленням (санкціонуванням), зміною,
скасуванням юридичних норм.
Правотворчість виражається у формуванні, система-
тизації, прийнятті та оприлюдненні нормативно-правових
актів.
Головне призначення правотворчості – встановлення
нових правових норм, зміна і скасування застарілих пра-
вових норм.
Однією з ознак правотворчості є те, що вона має кон-
кретно-цільову і організаційну спрямованість, оскільки
правотворчість – це насамперед форма владної-вольової
діяльності держави, формального нормативного закрі-
плення міри свободи і справедливості, яка включає дослі-
дження, узагальнення і систематизацію типових конкрет-
них правовідносин, котрі виникають у громадянському
суспільстві, і спрямована на створення нормативно-пра-
вового акту.
Тобто, як бачимо, наведені роз’яснення свідчать про
те, щр: по-перше, законотворчість – це складова частина
правотворчості; по-друге, створення нормативно-право-
вих актів відбувається в рамках правотворчості, тоді як
законотворчість – це вже результат цього; по-третє, право-
творчість передбачає попередній аналіз правовідносин, що
мають регулюватися нормативно-правовим актом тощо.
Порівнявши це з тим, як сьогодні вносяться зміни
до КПК України, відразу можна констатувати, що у да-
335
Порівняльно-аналітичне право
♦
ній сфері, як правило, має місце виключно законотворча
діяльність, і ніякої мови про правотворчість. Адже при
прийнятті тих чи інших змін до цього Кодексу, дуже часто
важко віднайти та зрозуміти їх причину.
Проте зазначені висновки, зауважимо, дають змогу
вже повністю приєднатися до поглядів Л.М. Лобойка [4],
що сучасний механізм побудови кримінального процесу
України повинен будуватися також на принципі «наукової
обґрунтованості», оскільки відмова від нього має наслід-
ком: «… окремі інститути кримінального процесуального
права не відповідають сучасним вимогам суспільства до
функціонування процесуальної системи, що утворює про-
блемну ситуацію. …. Тоді як звернення до науки під час
прийняття кримінально-процесуальних норм запобігає
цьому, оскільки саме наука є тією цариною людської ді-
яльності, що продукує нові, сучасні знання».
Що ж до того, як безпосередньо має проявлятися впро-
вадження принципу наукової обґрунтованості в законот-
ворчу і правотворчу діяльність у рамках кримінального
провадження [4]. То хоча Л.М. Лобойко вказує, що скла-
довою частиною принципу наукової обґрунтованості по-
будови сучасного кримінального процесу є широке, мак-
симально можливе залучення науковців до обговорення й
обґрунтування тих чи інших законодавчих положень, осо-
бливо тих, що визначають концептуальні основи побудови
процесу. Однак це є безперспективним шляхом, оскільки:
- по-перше, зібрати усіх учених разом навряд можливо,
а якщо усі й зберуться, то працювати буде надзвичайно
важко з відомих причин;
- по-друге, навіть у робочій групі, що чисельно є на-
багато меншою від кількості усіх учених-процесуалістів
України, рішення щодо дискусійних питань приймаються
голосуванням, а отже, частина, нехай навіть і менша, уче-
них залишиться незадоволеною рішенням;
- по-третє, не всі вчені є висококомпетентними в усіх
питаннях кримінального процесу.
На нашу думку, наведений шлях реалізації принципу
«наукової обґрунтованості» в законотворчій і правотвор-
чій діяльності відносно кримінального процесу, все-таки
не слід вважати й безперспективним. Адже, як свідчить
історія нашої держави, зазначений приклад мав місце на
території сучасної України й був визнаний позитивним
зі сторони зарубіжних процесуалістів, крім того, не мав
тих недоліків, про які відзначав Л.М. Лобойко, зокрема,
що стосується залучення вчених до розробки нормативно-
правових актів у сфері кримінального правосуддя.
Так, мова йде про період входження України до складу
Російської імперії (середина XIX ст.), зокрема, коли у да-
ній державі розпочалися роботи по реформуванню кри-
мінального правосуддя. Як роз’яснено Г.А. Джаншієвим
та іншими тогочасними вченими, коли восени 1861 року
Олександру ІІ представили на розгляд законопроекти по
реформуванню правосуддя, він їх звірив з довідкою про
стан судочинства в країні. Після цього було сформовано
висновок, що жоден із цих законопроектів насправді не
покращує систему правосуддя, яка, в свою чергу, піддава-
лася нищівній критиці в суспільстві [5, с. 177–180].
На підставі цього Олександр ІІ прийшов до висновку,
що потрібно спочатку розробити основні положення, на
яких має ґрунтуватися майбутня судова реформа, і лише
після цього приймати відповідні законодавчі акти; за дану
роботу має відповідати комісія, до складу якої повинні
обов’язково входити найвидатніші науково-практичні
юристи того часу, а не як раніше, лише посадові особи, що
мають відношення до здійснюваного в країні правосуддя
[6, с. 50–57; 7, с. 4–46; 8, с. 240; 9, с. 18–19; 10, с. 463–466].
Варто звернути увагу, що в період роботи даної комісії,
яка створена задля розробки основних положень майбут-
ньої судової реформи, дискусії між науковцями і практи-
ками були, але діячі дійшли консенсусу з приводу май-
бутніх основ кримінального судочинства (провадження).
№ 5 2017
♦

Про це, зокрема, свідчить той факт, що незважаючи на те, проектів Судових статутів, в тому числі Статусу кримі-
що у працях М.В. Давидова, М.В. Полянського «Судова нального судочинства, знову-таки включені найвидатніші
реформа» [11, с. 277], «Главные деятели и предшествен- науково-практичні діячі того часу.
ники судебной реформы» під редакцією К.К. Арсеньєва Не можна не звернути уваги й на те, що прийняття за-
[12, с. 7, 16], «Судебная реформа» під редакцією І.В. Гес- конодавчих актів у сфері кримінального правосуддя у за-
сена [6, с. 27], перша і друга частина праці М.В. Давидова, значений спосіб, тобто із залученням до цього науково-
М.М. Полянського «Судебная реформа» [11, с. 203–204, практичних діячів, надання проектів законів суспільству
277–278; 13, с. 2–4], робота А. А. Головачева «Десять лет на обговорення тощо, супроводжувалося ще й вивченням
реформ 1861-1871» [5, с. 34, 47, 177, 183–184], А.Ф. Кони зарубіжного кримінального процесу. При цьому, коли за-
«Отцы и дети судебной реформы» [14, с. 146–147], ві- рубіжні процесуалісти дізналися про такий підхід при-
дображаються дискусії членів комісії з приводу основ йняття нормативно-правових актів у Російській імперії,
подальшого реформування кримінального процесу. частиною якого, нагадаємо, була Україна, у іноземних
29 вересня 1862 року був виданий Указ «Про основні по- оглядачів було менше нарікань на систему правосуддя,
ложення майбутньої судової реформи» [15, с. 145–146], яка впроваджувалася за СКС, аніж у вітчизняних вчених.
що свідчить про узгодження позицій вчених між собою. Свідченням цього є праця І.Г. Щегловітова «Влияние
Наведений період історії законотворчих і правотвор- иностранных законодательств на составление Судебных
чих процесів відносно кримінального судочинства мав ще Уставов от 20 ноября 1864» [18], де відображено думку ні-
одну безпрецедентну позицію, на яку, згідно з авторським мецького юриста та оглядача зарубіжного кримінального
переконанням, потрібно також звернути увагу. законодавства К.Ю.А. Міттермайера [19], який, для при-
Так, в період від 29 вересня 1862 року (прийняття Ука- кладу, вказував, що роль прокурорського нагляду, згідно
зу «Про основні положення майбутньої судової реформи» із положеннями СКС, не є занадто вагомою та такою, що
[15, с. 145–146] до підготовки проектів Судових статутів втручається в діяльність судової влади, в тому числі під
[7, с. 53–54], на обговорення представникам органів судо- час попереднього слідства. Відмітимо, тогочасні вітчизня-
чинства, юридичних закладів освіти та суспільства в ціло- ні вчені були дещо іншої думки.
му, для висловлення ними своїх зауважень і пропозицій, Звернення уваги на дану обставину обумовило те, що в
було представлено «Основні положення майбутньої судо- умовах сьогодення, ситуація кардинально інша. Дуже час-
вої реформи» [6, с. 77–79; 8, с. 250–251]. то той чи інший нормативно-правовий акт, який прийма-
Підставами для таких дій було те, що вже тоді влада ється і стосується кримінального провадження, навпаки є
усвідомлювала: закони приймаються для громади, тому імплементацією зарубіжного досвіду у вітчизняну кримі-
їхню думку також потрібно враховувати під час прийнят- нально-правову систему. Проте, як відомо, не кожний за-
тя законів. Про це, зокрема, свідчить перша частина пра- рубіжний досвід може бути впроваджений, оскільки він не
ці М.В. Давидова, М.М. Полянського «Судова реформа», відповідає реаліям життя в Україні.
зі місту якої вбачається, що врахування думки громади Вважаємо, наведені приклади історії щодо правотвор-
було однією з умов розробки проектів Судових статутів чості і законотворчості у кримінальному процесі нашої
[11, с. 338–340]. держави в середині XIX ст., можуть та повинні впрова-
Як вказували Г.А. Джаншієв [7, с. 53–54], К.Ф. Харта- джуватися у нашій державі в наші дні. Адже, як відзна-
лури [16, с. 6–7], та що безпосередньо відображено в книзі чалося на початку, прийняття нормативно-правових актів
«Замечания о развитии основных положений преобразо- (законотворчість), це лише складова, завершальна час-
вания судебной части в России» [17], суспільство в цілому тина процесу регулювання суспільних відносин (право-
жваво відгукнулося на таку пропозицію влади. Особливо творчість). У свою чергу, правотворчість передбачає по-
активними були юристи-практики, що надіслали доволі передню підготовку при прийнятті нормативно-правового
багато зауважень [14, с. 86]. акту, зокрема: аналіз стану правовідносин, думка суспіль-
Під час даного обговорення висновки комісії суттє- ства, висновки знавців (вчених) тощо.
вих нарікань не викликали, хоча, як додатково вбачається Таким чином, на підставі викладеного можна зробити
з праці І.В. Гессена, в якій узагальнено ці пропозиції та висновок: враховуючи, що сьогодні ми маємо лише за-
зауваження, певні нарікання все-таки були [6, с. 89–90]. конотворчий процес у сфері кримінального правосуддя,
Зазначеного підходу тогочасна влада дотрималася й без правотворчості, принцип «наукової обґрунтованос-
під час прийняття самого Статуту кримінального судочин- ті», обговорення суспільством і науково-практичними
ства, що мав стати основним законодавчим актом, який ре- діячами змін до кримінального процесуального зако-
гулює порядок кримінального провадження. Адже, відпо- нодавства, повинні стати основоположними правилами
відно до висновків Г.А. Джаншієва [7, с. 53–54], А.Ф. Коні подальшого реформування вітчизняного кримінального
[14, с. 86], до складу комісії, яка відповідала за розробку провадження.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу, Цивільного процесуального кодексу, Кодексу адміністратив-
ного судочинства та інших законодавчих актів : Закон України від 03.10.2017 р. № № 2147-VIII [Електр. ресурс]. – Режим доступу:
http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2147-19.
2. А. Матіос Про приниження і знущання «державотворців» над правоохоронцями / А. Матіос [Електр. ресурс]. – Режим доступу:
https://tsn.ua/ukrayina/obureniy-matios-pokazav-yak-prokurori-stoyat-zrannya-u-chergah-cherez-derzhavotvorciv-1062710.html.
3. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: підруч. / О. Ф. Скакун. – Харків: Консум, 2001. – 656 с.
4. Лобойко Л. Принцип наукової обґрунтованості побудови сучасного кримінального процесу України / Л. Лобойко// Питання боротьби
зі злочинністю. – 2016. – Вип. 31. – C. 40-54.
5. Головачева А. А. Десять лет реформ 1861-1871 / А. А. Головачева. – Санкт-Петербург: в типографии Ф. С. Сущинского,
1872. – 401 с.
6. Гессен И. В. Судебная реформа / И. В. Гессен. – СПб.: Типолитогр. Ф. Вайсберга и П. Гершунина, 1905. – 267 с.
7. Джаншиев Г. А. Основы судебной реформы. Историко-юридические этюды / Г. А. Джаншиев. – М.: Тип. М. П. Щепкина,
1891. – 428 с.
8. Звягинцев А. Г. Российские прокуроры / А. Г. Звягинцев, Ю. Г. Орлов. – М.: Молодая Гвардия, 1999. – 565 с.
9. Пашин С. А. Становление правосудия / С. А. Пашинин. – М.: Р. Валент, 2011. – 456 с.
10. Дмитриев Ф. М. Сочинения. Том II. Статьи и исследования. – Москва, товарищество типографии А. И. Мамонтова, 1900 г. – 608 с.
11. Судебная реформа. Т. 1 / Под ред. Н. В. Давыдова, Н. Н. Полянского; при ближайшем участии М. Н. Гернета, А. Э. Вормса,
Н. К. Муравьева и А. Н. Пареного. – М.: Книгоизд. "Объединение", 1915. – 381 с.
12. Главные деятели и предшественники судебной реформы / Под ред. К. К. Арсеньева. – СПб.: Брокгауз и Ефрон, 1904. – 61 с.

336
 Порівняльно-аналітичне право
♦

13. Судебная реформа. Т. 2 / Под ред. Н. В. Давыдова, Н. Н. Полянского; при ближайшем участии М. Н. Гернета, А. Э. Вормса,
Н. К. Муравьева и А. Н. Пареного. – М.: Книгоизд. "Объединение", 1915. – 309 с.
14. Кони А. Ф. Отцы и дети судебной реформы. (К пятидесятилетию Судебных Уставов). 1864 – 20 ноября / А. Ф. Кони. – М.:
Т-ва И.Д. Сытина, 1914. – 295 c.
15. Полное собрание законов Российской Империи. Собрание Второе. 12 декабря 1825 – 28 февраля 1881 гг.: в 55 т. – СПб.:
Тип. II Отделения Собственной Его Императорского Величества Канцелярии, 1830-1885 гг. – Том XXXVII. Отделение 2. 1862 г. – 837 с.
16. Харталури К. Ф. Итоги прошлого. 1866-1891 г.г. (Очерки уголовных процессов и судебные речи). – С.-Петербург: типография
Министерства внутренних дел, 1891 г. – 580 с.
17. Замѣчанія о развитіи основныхъ положеній преоброзованія судебной части въ Россіи. – С.-Петербург, 1863. – 439 с.
18. Щегловитов И. Г. Влияние иностранных законодательств на составление Судебных Уставов от 20 ноября 1864 /
И. Г. Щегловитов. – Петроград: Издание Товарищества И.Д. Сытина, 1915. – 70 с.
19. Миттермайер К. Ю. А. Законодательство и юридическая практика, в новѣйшемъ ихъ развитіи, въ отношеніи къ уголовному су-
допроизводству / К. Ю. А Миттермайер ; [перев. В. Бартнева]. – С.-Петербургъ : Печатано въ типографіи Правительствующего Сената,
1864. – 587 с.

УДК 343.98

ОСОБЛИВОСТІ ВИСУНЕННЯ ВЕРСІЙ ПРИ ВИЯВЛЕННІ

ОЗНАК ПРОТИДІЇ РОЗСЛІДУВАННЮ

FEATURES OF ADVANCEMENT OF VERSIONS WHEN DETECTING SIGNS

OF COUNTERACTION TO THE INVESTIGATION

Семеногов В.В.,
кандидат юридичних наук, доцент,
доцент кафедри криміналістики
Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
У статті узагальнено та проаналізовано поняття «версія», визначено його роль у процесі розслідування. Окреслено проблеми по-
будови версій в умовах подолання протидії розслідуванню. Акцентовано увагу на особливостях висунення версій при розслідуванні
вбивств, прихованих інсценуванням.
Ключові слова: протидія розслідуванню, версія, слідча версія, джерела висунення версій, розслідування вбивств.

В статье обобщено и проанализировано понятие «версия», определена его роль в процессе расследования. Обозначены проблемы
построения версий в условиях преодоления противодействия расследованию. Акцентировано внимание на особенностях выдвижения
версий при расследовании убийств, скрытых инсценировкой.
Ключевые слова: противодействие расследованию, версия, следственная версия, источники выдвижения версий, расследование
убийств.

The article summarized and analyzed the concept of "version", defines their role in the investigation process. The problems of versioning in
conditions of overcoming the counteraction to the investigation are indicated. Attention is focused on the peculiarities of the nomination of versions
in the investigation of murders concealed by the dramatization.
Key words: counteraction to investigation, version, investigative version, sources of nomination of versions, investigation of murders.

Постановка проблеми. У процесі виявлення і пере-
робки доказової інформації під час розслідування злочи-
нів, слідчий стикається з проблемою впливу об’єктивних
і суб’єктивних факторів, що навмисно чи мимоволі пе-
решкоджають цьому процесу, а також стають на зава-
ді ефективному використанню одержаної інформації.
Слід зазначити, що проблеми протидії слідству завжди ці-
кавили криміналістів. Як зазначає В. О. Образцов, бороть-
ба за володіння інформацією в кримінальному процесі не
обходиться без подолання серйозної протидії з боку осіб,
незацікавлених у встановленні істини і прийнятті пра-
вильних обґрунтованих правових рішень. Ці особи праг-
нуть приховати, завуалювати, знищити справжні джерела
й носії інформації, фабрикують уявні, фальшиві матері-
ально фіксовані докази, видумують інші дезінформаційні
акції [1, с. 34].
Стан опрацювання. Питання протидії розслідуван-
ню були предметом досліджень Р.С. Бєлкіна, О.І. Гурова,
Л.Я. Драпкіна, О.Р. Ратінова та інших вчених-криміна-
лістів. Деякі автори розглядали питання подолання про-
тидії при провадженні окремих слідчих дій (Р.С. Бєлкін,
І.О. Биховський, А.М. Васильєв, Г.Г. Доспулов та ін.).
Особливості розслідування в умовах протидії висвітлю-
вали у своїх наукових роботах також О.Я. Баєв, І.Ф. Ге-
расимов, М.П. Яблоков та ін. Протидію розслідуванню
злочинів слід сприймати, певною мірою, як природне
явище, пам’ятати про яке необхідно завжди. Це випливає
з самої сутності слідчої діяльності, для якої, як зауважив
В.Л. Васильєв, характерним є подолання опору з боку
незацікавлених в успішному розслідуванні справи осіб.
На думку психологів та соціологів, конфлікт притаманний
будь-якому виду діяльності людини. Не є виключенням
і діяльність слідчого, завдяки цьому найбільшу загрозу
збереженню доказів становить не плин часу, а свідома
протидія осіб, зацікавлених у перекручуванні результатів
розслідування. Цим розслідування злочинів найбільше
відрізняється від інших видів пізнавальної діяльності.
Певною мірою протидія присутня при розслідуванні прак-
тично кожного кримінального провадження.
Щодо питання розробки конкретної системи при-
йомів та способів подолання протидії розслідуванню,
то, за незначним виключенням (В.П. Бахін, В.М. Кара-
годін, В.С. Кузьмічов, С.Ю. Журавльов, С.І. Мєдвєдєв,
В.А. Овєчкін), воно залишається недостатньо вирішеним
порівняно з потребами практики. Цій проблематиці при-
святив докторську дисертацію та монографію В.М. Караго-
дін («Подолання протидії попередньому розслідуванню»,
Свердловськ, 1992), де зробив спробу охарактеризувати та

337
№ 5 2017
♦
визначити поняття протидії, запропонував класифікацію її
актів та зупинився на проявах протидії з боку представ-
ників. С.Ю. Журавльов у дисертації «Протидія діяльності
у розкритті та розслідуванні злочинів та тактика його по-
долання» (Нижній Новгород, 1992) розглянув діяльність
органів слідства та дізнання у розслідуванні економічних
злочинів.
Метою статті є узагальнення й аналіз поняття вер-
сії, а також особливості їх побудови в умовах подолання
протидії розслідуванню. Зосередження уваги на деяких
проблемних питаннях, висунення версій щодо злочинів,
зокрема вбивств, які приховуються інсценуванням, з ме-
тою подолання протидії та запобігання помилок у розслі-
дуванні.
Виклад основного матеріалу. Планування й органі-
зація розслідування злочинів, у тому числі в умовах по-
долання протидії, пов’язано з висуненням слідчих версій,
кожна з яких ретельно перевіряється. Слідча версія є засо-
бом одержання доказової інформації
Версія за своєю логічною природою – це різновид гі-
потези. Її мета – встановлення істини шляхом узагальнень,
експериментів, усіляких форм, інших видів інтелектуаль-
ної діяльності слідчого, яка має пізнавальний характер.
У процесі розслідування злочинів слідчий володіє лише
частиною необхідної інформації, при вивченні якої йому
належить відновити картину вчиненого злочину в повно-
му обсязі. Відповідно, особливі труднощі становлять зло-
чини з елементами протидії, оскільки під час їх аналізу не
помітні складники природних причинних зв’язків, знище-
ні чи замасковані сліди, відносини між речами й подіями
постають у переверненому вигляді, а суть того, що трапи-
лося, змінена.
Слідча версія, як різновид гіпотези, визначається осо-
бливостями й характером сфери, у якій відбувається до-
слідження. Логічна природа слідчої версії так само, як і
вимоги, що пред’являються до неї, виходить із сутності
і природи гіпотези. Гіпотеза, як і версія, повинна відпо-
відати вимогам, які висуваються до неї завданнями роз-
слідування, й відповідати комплексу умов: а) не суперечи-
ти достовірним науковим знанням; б) з’ясовувати факти,
для пояснення яких вона застосовується; в) бути достат-
ньою для того, щоб з її допомогою можна було пояснити
усі факти. Але є й інші, яким вона повинна відповідати.
Це обґрунтованість, що означає логічну послідовність і
визначеність версії, залежність її побудови від конкретних
фактів. Слідча версія має пояснювати всю сукупність фак-
тів, а не їх частину. І тільки при задоволенні зазначеним
вимогам вона буде найбільш повною й докладною.
Поняття «версія» вчені-криміналісти визначають по-
різному. О. М. Васильєв охарактеризував слідчу версію
як індуктивний умовивід слідчого у формі припущення,
заснований на фактичних даних про подію злочину і його
окремі обставини, що підлягають перевірці за логічними
правилами дедукції [2, с. 55]. При цьому акцентувалася
увага на індуктивному процесі міркувань, що обмежує ви-
сунення версій, тим самим залишаючи невикористаними
інші методи побудови останніх.
Більш широке тлумачення версії було запропоно-
вано О. М. Ларіним, який визначає слідчу версію в та-
кий спосіб: «... Це споруджувана з метою встановлення
об’єктивної істини у справі інтегральна ідея, образ, який
несе функції моделі досліджуваних обставин, створений
уявою (фантазією), містить можливу оцінку наявних да-
них, служить поясненням цих даних і виражень у формі гі-
потези.» [3, с. 13]. Таке визначення нам вбачається занадто
громіздким, воно містить неточності (зокрема, версія не
може ґрунтуватися на фантазії й уяві слідчого).
Формулювання поняття «слідча версія» ми знаходимо
в роботах багатьох учених: І. Ф. Герасимова, Л. Я. Драпкі-
на, Р. С. Бєлкіна та ін. Найбільш лаконічним нам видиться
визначення, запропоноване В. О. Коноваловою, яка трак-
338
тує версію як обґрунтоване припущення про подію зло-
чину й особу злочинця, де категорія «подія злочину» охо-
плює всі пов’язані з нею можливі обставини, у тому числі
й їхнє походження, причинні залежності, механізм та інші
дані, припущення про наявність яких і дозволяє встанови-
ти об’єктивну істину – розкрити злочин [4, с. 13-14.]
Будь-яка версія може привести до позитивних резуль-
татів лише в тому випадку, якщо вона обґрунтована, тобто
спирається на вірогідно встановлені й перевірені факти.
Побудова версій обов’язково допускає логічну оброб-
ку вихідних даних, що складається, по-перше, з аналізу
фактів та індуктивного їхнього узагальнення, і, по-друге,
з аналізу взаємозв’язків і взаємовідносин між фактами
з наступним синтезуванням їх у єдину систему взаємоза-
лежних обставин. Аналітико-синтетичний підхід до вихід-
ного емпіричного матеріалу дозволяє виявити специфічні
залежності між фактами і побудувати припущення, що
пояснює походження цих фактів. Недостатність вихідного
первинного матеріалу при побудові версії зумовлює необ-
хідність одночасного висунення декількох реально мож-
ливих у даних умовах версій із наступною їх перевіркою і
з’ясуванням справжнього значення кожної з них [5, с. 41].
Побудова слідчих версій визначається видом скоєного
злочину, способом його вчинення і приховування, тобто
спирається на первісну слідчу ситуацію. Вагома роль у ви-
суненні версій належить негативним обставинам, до яких
можуть бути віднесені сліди, речові докази, «докази по-
ведінки», що порушують уяву слідчого чи суперечать при-
родному розвитку подій і причинно-наслідковим зв’язкам,
що випадають із ланцюга механізму скоєння злочину.
Головним у логічному дослідженні змісту версії є уяв-
лення про те, які факти, явища чи обставини повинні існу-
вати в реальній дійсності, якщо висунута версія відбиває
об’єктивну істину. Ці наслідки, будучи також можливими
судженнями, знаходять свій вираз у сформульованих слід-
чим запитаннях, що підлягають з’ясуванню. Вони дозво-
ляють значно розширити знання слідчого про обставини
злочину, дозволяють прогнозувати існування окремих
фактів, тобто систематизувати приховані сторони злочину.
У цьому плані версія виступає логічною передумовою або
умовою планування розслідування [6, с. 56].
Негативні обставини служать підставами для побудови
версії, якщо така ще не сформувалася, або ж підставами
для спростування попередньої й висунення нової версії.
Висунення версій при розслідуванні злочинів, зокрема
вбивств, прихованих інсценуванням, досить специфічне.
Це пояснюється виявленням у ході розслідування проти-
річ, що не вписуються в логічну схему дій злочинця, тим
самим викликаючи підозри про інсценування події, що
орієнтує слідчого на інше сприйняття доказової інфор-
мації, а значить і на пошук інших підстав для висунення
версій.
В. О. Коновалова відзначає, що при виявленні ознак
інсценування вбивства в розумовій схемі слідчого, який
висуває версії про подію злочину, існує паралельно ніби
дві події: одна з них є реально підготовленою картиною
події, інша виникає при виявленні інсценування. При цьо-
му слідчому необхідно встановити, яка з них є щирою,
а яка помилковою [7, с. 219].
Особливе значення для висунення версії про наявність
інсценування мають попередні судження фахівців, зокре-
ма, при огляді місця події і трупа. Проведення різних екс-
пертиз може підтвердити точку зору слідчого про невідпо-
відність тих чи інших обставин події, що відбулася. Якщо
результати експертизи суперечать іншим матеріалам
у справі, це також дає підставу для висунення версії про
інсценування. Отже, ми бачимо, що версія є основою ви-
явлення інсценування. Висунення слідчим декількох вер-
сій про характер події, що сталася, дає можливість деталь-
но дослідити отриману первісну інформацію і правильно
спланувати весь процес розслідування. Перевірка кожної

версії сприяє виявленню невідповідностей між окремими
обставинами, що дозволяє виокремити одну правильну
версію, яка і стає «робочою». Слідчий, оглядаючи місце
події, висуває низку типових для конкретного виду зло-
чину слідчих версій. Так, за наявності факту падіння тіла
з висоти, типовими версіями будуть: самогубство, нещас-
ний випадок; убивство. Аналізуючи отриману інформацію
в ході опитування заявника, очевидців і свідків, слідчий
уже на первісному етапі розслідування може відкинути
помилкову версію. При проведенні подальших слідчих дій
виникає нова версія щодо події, що трапилася. Так, огля-
даючи труп (за попередньою версією самогубця) з вогне-
пальним пораненням у груди, слідчий звернув увагу на те,
що пістолет знаходиться в його лівій руці. На його запитан-
ня родичі відповіли, що загиблий не був лівшею. У зв’язку
з цим була висунута нова версія: вбивця, будучи сам лів-
шею, а тому, інсценуючи самогубство, вклав пістолет у
ліву руку трупа. Це припущення було використано під час
розшуку вбивці й дало позитивний результат [8, с. 311].
Практика розслідування вбивств, прихованих інсцену-
ванням, свідчить про те, що в більшості випадків спочатку
висувається версія про саму подію, а вже потім – інсцену-
вання, яке може бути створене на місці злочину або поза
ним. Наступними висуваються версії щодо часу інсцену-
вання. Найчастіше воно відбувається вже після вчинення
злочину, хоча відомі випадки інсценування й у момент
скоєння злочинної дії і навіть до її скоєння. Так, особа, яка
задумала вчинити вбивство з наступним інсценуванням
самогубства поширює неправдиві відомості про кількара-
зовий намір потерпілого вчинити акт суїциду, скаржиться
на психічні чи інші захворювання останнього і таке інше.
Важливим є висунення версії щодо особи, яка вчини-
ла злочин. Перевірка відповідних версій дозволяє звузити
коло підозрюваних осіб, причетних до вбивства і його інс-
ценування. Ілюстрацією цього може служити наступний
приклад із практики. У кімнаті, де був убитий хазяїн, на
столі лежали різні продукти зі слідами того, що за столом
сиділо двоє людей. Дружина вбитого пояснила, що її чоло-
вік вечеряв з невідомим, який і вбив його. Слідчий, спира-
ючись на показання дружини вбитого, висунув версію, що
вбивство вчинив хтось зі знайомих загиблого по роботі.
Однак дослідження вмісту шлунка потерпілого показало,
що той вживав інші продукти, а не ті, на які вказувала його
дружина і які знаходилися на столі, що стало підставою
до висунення нової версії: вбивство скоїла дружина за-
гиблого. Ця версія була досконало перевірена й доведена
[8, с. 350].
Виявлення інсценувань розпочинається зі з’ясування
їхніх ознак і механізму їх утворення, перевірки окремих
версій про елементи складу злочину з наступним форму-
люванням загальної версії про саму сутність інсценуван-
ня. Однак практиці відомі випадки, коли розслідування
починалося із висунення загальної версії з наступним
висуненням і перевіркою окремих версій. О. М. Ларін
вважає, що доведеність однієї окремої версії ще не є під-
твердженням або спростуванням загальної. У той же час
достовірний висновок про сутність того, що трапилося,
можливий лише на підставі і всебічній перевірці сукуп-
ності окремих версій [9, с. 90].
Паралельно з версією про вбивство, приховане інсце-
нуванням, повинна перевірятися й та, що допускає реаль-
не самогубство, нещасний випадок, природну смерть і т.д.
Усі висунуті версії мають спиратися на наступні обстави-
ни: характер насильницької смерті; положення трупа; зна-
ряддя і способи вбивства; кількість передбачуваних зло-
чинців; предмети, викрадені чи забуті злочинцем; особа
потерпілого; характер ушкоджень на трупі; місце злочи-
ну; шлях проникнення й відходу підозрюваного; особис-
ті зв’язки потерпілого та ін. [10, с. 260]. Це скоріше за-
гальні підстави висунення версій. Негативні ж обставини,
що виявляються при розслідуванні із зазначених підстав
339
Порівняльно-аналітичне право
♦
і будуть виступати підґрунтям для висунення версії про
інсценування.
Пізнання, здійснюване експертом, має свої особли-
вості, але також здійснюється у сфері висування і пере-
вірки відповідних версій. Пізнавальна сутність експерт-
них версій не відрізняється від інших напрямків наукових
досліджень. Будучи особою, яка володіє спеціальними
знаннями, експерт досліджує зібраний матеріал наукови-
ми методами, характерними даній галузі знань. Він може
висунути власну версію, перевірену в процесі слідчих дій
та експертних досліджень [11, с. 20].
Досить часто версії базуються на висновках експерт-
них досліджень. Наприклад, якщо була висунута версія
про самогубство, то позитивна відповідь експерта на за-
питання, чи міг померлий за життя сам заподіяти собі ті
травми, які виявлені на трупі; чи міг він після цього зро-
бити відповідні дії (пройти деяку відстань, перезарядити
зброю і т.п.), не спростовує версію про самогубство, але й
не може цілком виключити версію інсценування, оскіль-
ки, як відзначає А. І. Вінберг, «немає таких поранень, за-
подіяних власною рукою, яких не могла б нанести сторон-
ня рука» [12, с. 158]. Негативна ж відповідь на поставлені
запитання цілком спростує версію про самогубство і дасть
усі підстави думати про вчинення вбивства з наступним
інсценуванням.
Висунуті слідчі версії залежать від вибору виду інсце-
нування. Виділяють такі види версій:
а) про вбивство з інсценуванням самогубства (шляхом
самоповішення, самоспалення, з використанням вогне-
пальної, холодної зброї, із застосуванням гострих предме-
тів, із використанням отруйних речовин, падіння з висоти,
утоплення);
б) інсценування нещасного випадку (на воді, на вироб-
ництві, при поводженні з вогнепальною зброєю, при до-
рожньо-транспортному випадку, при роботі з електричним
струмом, із хижими й небезпечними тваринами, з вибухо-
небезпечними, отруйними, радіоактивними речовинами,
падіння з висоти, при необережному поводженні з вогнем
або при випадковій загибелі людини у вогні та ін.);
в) про інсценування необхідної оборони;
г) про інсценування природної смерті;
ґ) про інсценування вбивства іншою особою;
д) про інсценування власної смерті.
Убивства, приховані інсценуванням становлять певну
складність для розслідування, особливо при висуненні й
перевірці версій. Нерідко зустрічаються помилки при по-
будові версій, але помилкова версія може бути перевірена
і спростована. Тяжкі наслідки можуть мати місце, якщо
початкова помилка слідчого у висуненні версії одержить
подальшу розробку і тоді особа, винна у вчиненні злочину,
може уникнути покарання.
Версія, виконуючи свою пізнавальну роль, потребує
до себе обережного ставлення. Логічні помилки, саме про
них йде мова, можуть бути допущені як у процесі форму-
вання версії, так і в ході її перевірки, що може призвести
до втрати істинних доказів і спрямування розслідування
помилковим шляхом, а також судових помилок, як резуль-
тату хибних оцінок які можуть мати місце при розсліду-
ванні [13].
Разом із тим при формуванні версій слід виходити не
тільки з очевидного, але і з протилежних уявлень, що не
дозволить залишатися в полоні традиційних уявлень і роз-
ширить діапазон мислення до всіх можливих варіантів
версій, які визначаються комплексом наявних обставин.
У цьому відношенні не можна не відзначити позитивну
роль так званих помилкових версій, які в процесі перевір-
ки спростовуються і тим самим обмежують коло версій,
які з найбільшим ступенем ймовірності пояснюють подію
злочину або обставини, що носять приватний характер.
Помилкові версії мають у своїй основі не надумані уяв-
лення про подію, способи її вчинення, особу злочинця,
№ 5 2017
♦

а фрагменти дійсної події, яка знайшла своє відображення й викритті винних осіб, що сприяє встановленню істини й
в слідах, речові докази, показання свідків [4]. досягненню результатів відповідної роботи правоохорон-
Висновок. Враховуючи все викладене вище, можна за- них органів. Так, на підставі слідчих версій організується
значити, що криміналістична версія має велике значення і планується розслідування злочинів, визначаються його
в діяльності з розкриття і розслідування злочинів, особли- напрямки, шляхи встановлення певних фактів. Завдя-
во при подоланні протидії. Версії становлять організуючу ки цьому встановлюються всі обставини, що підлягають
основу слідчої, оперативно-розшукової, експертної діяль- доказуванню в кримінальному провадженні, а в підсум-
ності, судового слідства. Правильна побудова версій, їх ку – істина, вирішуються завдання кримінального судо-
перевірка допомагає в подоланні протидії розслідуванню чинства, навіть через подолання протидії розслідуванню.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Образцов, В.А. Основы криминалистики / В.А. Образцов. – М.: Юристъ, 1996. – 160 с.
2. Васильев А.Н. Следственная тактика. / А.Н. Васильев. – М.: Юрид. лит., 1976. – 200 с.
3. Ларин А.М. От следственной версии к истине. / А.М. Ларин. – М.: Юрид. лит., 1976. –198 с.
4. Коновалова В.Е. Версия: концепция и функции в судопроизводстве. /В.Е. Коновалова. – Х.: Консум, 2000. – 176 с.
5. Старченко А.А. Гипотеза. Судебная версия. / А.А. Старченко. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1962. – 72 с.
6. Бандура О. А. Криминалистическая версия: гносеологический, логический и психологический аспекты [Текст] : учеб. пособ. /
О. А. Бандура, В. Г. Лукашевич. – К. : НИиРИО КВШ МВД СССР им. Ф.Э. Дзержинского, 1991. – 80 с.
7. Коновалова В.Е. Убийство: искусство расследования: монография / В.Е. Коновалова – Х.: Право, 2013. – 320 с.
8. Кузьмичов В.С. Криминалистический анализ расследования преступлений. / В.С. Кузьмичов. – К.: НАВСУ – НВТ «Правник»,
2000. – 360 с.
9. Ларин А.М. Работа следователя с доказательствами. / А.М. Ларин. – М.: Юрид. лит., 1966. – 155 с.
10. Кузьмічов В. С. Криміналістика : [навч. посіб.] / В. С. Кузьмічов, Г. І. Прокопенко; за заг. ред. В. Г. Гончаренка, Є. М. Моісеєва. –
К. : Юрінком Інтер, 2001. – 368 с.
11. Левков В.М. Криміналістичні версії: текст лекцій. / В.М. Левков. – Х.: Юрид. ін-т, 1991. – 24 с.
12. Винберг, А. И. Косвенные доказательства в советском уголовном процессе [Текст] / А. И. Винберг, Г.М. Миньковский,
Р.Д. Рахунов. – М.: Госюриздат, 1956. – 219 с.
13. Коновалова В.О. Криминалистическая версия: познавательная функция в судопроизводстве. / Коновалова В.О. // Проблеми
правового забезпечення економічної та соціальної політики в Україні: матеріали Наук.-практ. конф., (м. Харків, 24 – 25 травня 2005 р.) –
Х.: Національна юридична академія України імені Я. Мудрого / відп. за вип. Ю.М. Грошевий., 2005. – С. 286-289.

340
 Порівняльно-аналітичне право
♦

УДК 343.1

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЗБИРАННЯ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

PROBLEM COLLECTION ISSUES EVIDENCE IN CRIMINAL PROCEEDINGS

Чемерис І.М.,
аспірант кафедри галузевого права
Херсонського державного університету
У статті досліджується стан правової регламентації інституту збирання доказів за Кримінальним процесуальним кодексом України.
Автором висвітлено проблеми, що виникають у зв’язку із застосуванням окремих способів збирання доказів. Запропоновано власне
бачення шляхів розвитку інституту збирання доказів.
Ключові слова: кримінальне провадження, заходи забезпечення кримінального провадження, витребування й отримання докумен-
тів, тимчасовий доступ до речей і документів.

В статье исследуется правовая регламентация института сбора доказательств согласно Уголовному процессуальному кодексу Укра-
ины. Автором освещены проблемы, возникающие в связи с применением отдельных способов сбора доказательств. Предложено соб-
ственное видение путей развития института сбора доказательств.
Ключевые слова: уголовное производство, меры обеспечения уголовного производства, истребование и получение документов,
временный доступ к вещам и документам.

The article examines the state of legal regulation of the institute of gathering evidence under the Criminal Procedure Code of Ukraine. The
author addresses the problems that arise from the application in practice of separate methods of gathering evidence. Proposed own vision of the
ways of further development of the institute of gathering evidence.
Key words: criminal proceedings, measures to criminal proceedings, requesting and obtaining documents, temporary access to things and
documents.

Постановка проблеми. Кримінальний процесуальний вого самоврядування, підприємств, установ і організацій,

кодекс (далі – КПК) до основних завдань кримінального
провадження відносить забезпечення швидкого, повного
та неупередженого розслідування і судового розгляду для
того, щоб кожний, хто скоїв кримінальне правопорушен-
ня, був притягнутий до відповідальності відповідно до
своєї вини. Реалізація цих завдань відбувається, насампе-
ред, через діяльність органів досудового розслідування,
яка полягає в збиранні, перевірці й оцінці доказів для вста-
новлення обставин, що мають значення для кримінально-
го провадження.
Формою здійснення цієї діяльності є кримінально-пра-
вовий інструментарій у вигляді слідчих і процесуальних
дій, передбачених Кримінальним процесуальним кодек-
сом України [1]. Проте не всі надані слідчому процесуаль-
ним законодавством повноваження можуть бути однаково
ефективно використані на практиці.
Метою статті є дослідження проблемних питань, що
виникають на практиці під час збирання доказів на стадії
досудового розслідування, аналіз прогалин і суперечнос-
тей між кримінальними процесуальними нормами законо-
давства, яким врегульована діяльність органів досудового
розслідування, визначення можливих способів їх усунен-
ня та забезпечення належної правової регламентації по-
рядку збирання доказів.
Виклад основного матеріалу. Норми чинного КПК
містять регламентацію порядку збору доказової бази
в кримінальному провадженні. Зокрема, ст. 93 КПК ви-
значено, що «сторона обвинувачення здійснює збирання
доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій
та негласних слідчих (розшукових) дій, витребування та
отримання від органів державної влади, органів місцево-
го самоврядування, підприємств, установ та організацій,
службових та фізичних осіб речей, документів, відомос-
тей, висновків експертів, висновків ревізій та актів переві-
рок, проведення інших процесуальних дій, передбачених
цим Кодексом» [1].
Аналіз даної норми дозволяє визначити такі норматив-
но закріпленні способи збирання доказів:
1) проведення слідчих дій;
2) проведення негласних слідчих дій;
3) проведення процесуальних дій, зміст яких полягає
в отриманні від органів державної влади, органів місце-
службових і фізичних осіб речей, документів, відомостей,
висновків експертів, висновків ревізій і актів перевірок,
проведення інших процесуальних дій.
Варто зазначити, що способи збирання доказів у слід-
чій практиці мають знайти втілення у формі, визначеній
КПК. Якщо порядок і форми перших двох способів зби-
рання доказів регламентовані досить детально, то в науко-
вій думці щодо 3-го способу єдиного підходу не вироблено.
Питання витребування документів та відомостей як
способу збирання доказів із часів ухвалення КПК 2012 р.
постійно перебуває в полі зору таких науковців, як: Ю. Аза-
ров, О. Капліна, Я. Конюшенко, М. Михеєнко, М. Пого-
рецький, Л. Удалов, О. Хабло, М. Шумило й інших. Проте
результати їхніх досліджень кардинально різняться. Так,
Ю. Азаров, О. Хабло, Я. Конюшенко висловили думку про
те, що витребування документів є самостійним інститутом
збирання доказів і може бути реалізоване шляхом вине-
сення відповідної постанови слідчого, за умови добро-
вільності надання належної інформації органами влади та
громадянами. Водночас саме добровільність надання до-
кументів чи відомостей вказується як риса, яка відрізняє
його від тимчасового доступу [2, с. 136].
Ми не погоджуємося з позицією зазначених авторів,
керуючись нижчезазначеним. Чинним КПК не передбаче-
ні способи та не визначені процедури, використовуючи які
слідчим може бути реалізовано повноваження на витре-
бування документів і відомостей. Жодних положень про
можливість слідчого скеровувати вимоги, надсилати запи-
ти чи в інший спосіб зобов’язувати надавати інформацію
чи документи КПК не містить. Отже, будь-яке листування
слідчого з органами влади, місцевого самоврядування,
підприємствами, установами й організаціями в проце-
суальному розумінні перебуває поза кримінальним про-
цесом через невідповідність, як то визначено ст. 86 КПК
України, «порядку, встановленому цим Кодексом». Врахо-
вуючи, що повноваження оперативних працівників у кри-
мінальному провадженні є похідними від повноважень
слідчого, аналогічний висновок можна зробити і щодо
повноважень останніх на збір первинної інформації, осо-
бливо на стадії розкриття злочину.
Сумнів щодо обґрунтованості викликає і запропонова-
на науковцями форма реалізації витребування документів

341
№ 5 2017
♦
чи відомостей через винесення відповідної постанови.
Відповідно до положень ст. 110 КПК України, постанова
слідчого, прокурора, ухвалена в межах компетенції згідно
із законом, є обов’язковою для виконання фізичними та
юридичними особами, прав, свобод чи інтересів яких вона
стосується, тобто не передбачає добровільного характеру
виконання. Отже, описана Ю. Азаровим, Я. Конюшенко,
О. Хаблом позиція містить внутрішні логічні суперечнос-
ті. З огляду на те, що сьогодні кримінальне процесуальне
законодавство не містить вимог до форми, змісту, стро-
ків реалізації та відповідальності за невиконання вимоги
слідчого щодо витребування документів чи відомостей,
єдиною законною можливістю отримати документи чи ін-
формацію про факти є виключно інститути тимчасового
доступу й обшуку.
За таких обставин законодавчо обґрунтованою ви-
являється позиція юристів-практиків. О. Юдін слушно
зауважує, що відсутність чіткої форми витребування до-
кументів як способу отримання доказів за ч. 2 ст. 93 КПК
в аспекті ст. 19 Конституції України, за якою посадові
особи зобов’язані діяти на підставі, у межах та в спосіб,
визначені Конституцією та законами України, перетво-
рює норму ч. 2 ст. 93 КПК України на декларативну [3].
Погоджуючись із наведеною тезою, варто звернути увагу
й на те, що, відповідно до ст. 84 КПК України, докази зі-
брані в порушення порядку, встановленому КПК України
для проведення слідчих чи процесуальних дій, визнаються
недопустимими та, як наслідок, не можуть бути викорис-
тані в процесі доказування. Згідно зі звітом Центру полі-
тико-правових реформ, отримання документів та інформа-
ції без відповідного рішення слідчого судді є негативною
та водночас поширеною неформальною практикою засто-
сування чинного КПК України [4, с. 37].
Варто констатувати, що судова практика на даний час
фактично ігнорує продовження отримування відомостей
у кримінальному провадженні шляхом направлення слід-
чим листів чи запитів. Найпоширенішим прикладом існу-
вання такої практики є отримування слідчими інформації
про перебування осіб на обліку в психіатра, нарколога. За-
значимо, що відомості про стан психічного здоров’я осо-
би і надання психіатричної допомоги є конфіденційною
інформацією відповідно до ст. 6 Закону України «Про пси-
хіатричну допомогу» [5]. За таких обставин очевидною є
потреба законодавчої регламентації процедури витребу-
вання й отримання органами досудового розслідування
від органів державної влади, органів місцевого самовря-
дування, підприємств, установ і організацій, службових
і фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків
експертів, висновків ревізій і актів перевірок.
Неможливо не звернути увагу на надані органам по-
ліції та прокуратури повноваження щодо витребування
документів та інформації, які передбачені спеціальними
законами. Зокрема, ст. 62 Закону України «Про банки та
банківську діяльність» передбачено можливість надання
інформації на письмову вимогу стосовно операцій за ра-
хунками конкретної юридичної особи або фізичної особи.
Цим же нормативним актом визначено вимоги, що висува-
ються до такого документа, а саме вимога повинна:
1) бути викладена на бланку державного органу вста-
новленої форми;
2) бути надана за підписом керівника державного орга-
ну (чи його заступника), скріпленого гербовою печаткою;
3) містити передбачені цим Законом підстави для отри-
мання цієї інформації;
4) містити посилання на норми закону, відповідно
до яких державний орган має право на отримання такої
інформації [6].
Аналогічні норми містить і положення Закону України
«Про психіатричну допомогу».
Проте, як випливає зі змісту наведених статей, пра-
во на витребування інформації за запитом викладено
342
із прив’язкою до повноважень органу (Міністерства вну-
трішніх справ, прокуратури), проте не прив’язано до про-
цедури, у межах якої воно здійснюється. Враховуючи, що
порядок кримінального провадження визначається лише
кримінальним процесуальним законодавством, констатує-
мо неузгодженість його норм із положеннями спеціальних
законів в інших сферах, які можуть бути охоплені кримі-
нальним провадженням.
На окрему увагу заслуговує аналіз співвідношення ви-
требування документів у системі інших процесуальних
повноважень слідчого на збір доказів, а саме – співвідно-
шення з тимчасовим доступом до речей і документів та
з обшуком. Як тимчасовий доступ, так і обшук законо-
давцем віднесено до заходів забезпечення кримінального
провадження, якими прийнято називати передбачені КПК
заходи примусового характеру, що застосовуються за на-
явності підстав і установленим законом порядком для за-
побігання і подолання негативних обставин, що перешко-
джають або можуть перешкоджати вирішенню завдань
кримінального провадження, забезпеченню його дієвості
[7, с. 148]. Отже, в основі застосування заходів забезпе-
чення кримінального провадження лежить застосування
примусу, що може полягати у фізичному, матеріальному
чи моральному (психологічному) впливі державного ор-
гану на суб’єкта кримінального процесу, який пов’язаний
з обмеженням прав і свобод учасників процесу та застосо-
вується всупереч їхньому бажанню.
Така риса кардинально відрізняє витребування інфор-
мації слідчим від інших способів збору доказів, оскільки,
на нашу думку, воно може бути реалізовано лише за наяв-
ності добровільної згоди володільця речей чи інформації
на такі обмеження його виключних повноважень із воло-
діння відповідними речами чи інформацією. Незважаючи
на відсутність імперативного примусу в цьому способі
збору доказів, ефективність його використання в кримі-
нальному провадженні може бути досягнута завдяки опе-
ративності, яку він забезпечує в отриманні інформації, що
дозволяє адекватно реагувати на вдосконалення способів
вчинення злочинів, передусім через використання цифро-
вих технологій.
Менш мобільним здається спосіб отримання докумен-
тів і відомостей на підставі ухвали слідчого судді про тим-
часовий доступ до речей та документів. Незважаючи на
значну його поширеність у практичній діяльності, потен-
ціалу імперативного примусу, на наше переконання, він не
має. Так, ухвала про застосування тимчасового доступу
до речей і документів зобов’язує надати доступ до зазна-
чених в ухвалі речей і документів особі, визначеній у від-
повідній ухвалі слідчого судді, суду. Проте інститут тим-
часового доступу забезпечений процесуальним примусом
лише формально, що обумовлює його малу ефективність
у разі невиконання ухвали володільцем інформації. Так,
єдиним негативним наслідком невиконання ухвали слід-
чого судді КПК визначає можливість звернення до слідчо-
го судді із клопотанням про проведення обшуку.
Ефективному розслідуванню кримінальних правопо-
рушень з ознаками неочевидності нерідко перешкоджа-
ють тривалі за часом процедури підготовки, погодження
та розгляду клопотань про тимчасовий доступ до предме-
тів і документів (ст. 163 КПК України взагалі не обмежує
термін розгляду таких клопотань і подальшого виконання
ухвал), що негативно впливає на процес збирання доказів
у кримінальному провадженні. Втраті оперативності отри-
мання зазначеної технічної інформації не сприяє й відда-
лене місцезнаходження більшості суб’єктів, інформація в
яких витребується (оператори мобільного зв’язку й уста-
нови банків, центральні офіси яких розташовані в м. Киє-
ві) [8]. Натомість судова практика на даний час не врахо-
вує можливості отримання доступу до документів у філіях
вищевказаних установ, які, відповідно до положень ст. 95
Цивільного кодексу України, є відокремленими підроз-
 Порівняльно-аналітичне право
♦

ділами юридичної особи, що розташовані поза її місцез- відного рішення слідчого судді ще можна погодитися,
находженням і виконують усі або частину функцій [9]. з огляду на попередження можливих зловживань із боку
Обшук є найбільш дієвим способом збирання доказів, органів досудового розслідування, демократизації про-
бо вже по своїй суті містить можливість невідкладного за- цесу доказування, забезпечення його змагальності, то об-
стосування примусу, який не залежить від волі володільця меження, пов’язані з неможливістю оперативного збору
інформації. Проте оперативність його застосування значно інформації, суттєво гальмують кримінальний процес.
нижча, ніж в описаних попередніх 2-х способів, у зв’язку Такий стан речей фактично перетворює органи досу-
з досить суворими вимогами, що висуваються до обґрун- дового розслідування на статистів, яким відведено не роз-
тування необхідності його проведення. На обґрунтування криття, мінімізації чи попередження негативних наслідків
необхідності проведення обшуків слідчим витрачається злочину, а суто обов’язки документування слідів злочин-
значний час, що шкодить оперативності розслідування. ної діяльності. Активність сучасного життя, можливості,
Постійний розвиток інформаційних технологій мит- надані злочинцям інформаційними технологіями, з одного
тєво використовується в нових способах скоєння злочину. боку, та відсутність процесуальної можливості викорис-
Це вимагає модернізації алгоритмів розслідування, щоб тання переваг електронного обміну інформацією в слід-
своєчасно реагувати на нові виклики. Сьогодні Інтернет чих, з іншого, негативно позначаються на результатах роз-
є невід’ємною частиною життя майже кожної людини. Рі- слідування злочинів.
вень нормативно-правової бази, яка регулює процес поши- Висновки. Аналізуючи напрями подальшого розвитку
рення та зберігання електронної інформації, залишається кримінально-правової політики у сфері регламентації збо-
досить низьким, і така неврегульованість призводить до ру доказів, варто зазначити велику користь витребування
виникнення значних труднощів у використанні електро- документів та відомостей речей, документів та відомостей
нної інформації як доказу в кримінальному процесі. як способу збирання доказів у кримінальному проваджен-
Так, ст. 99 КПК містить доволі прогресивні положення ні через його оперативність. Саме завдяки цій своїй рисі
щодо визнання електронного документа джерелом дока- описаний спосіб сприяє швидкому досудовому розсліду-
зу. Але законодавцем не визначено питання поводження ванню як одному з головних характерних рис криміналь-
з електронними документами, можливість отримання їх ного провадження.
у кримінальному провадженні сучасними засобами ко- Тому з метою «легалізації» дій слідчих варто внести
мунікації, зокрема й електронною поштою. На практиці зміни до положень ч. 2 ст. 93 КПК України, виклавши її
регламентування цієї процедури істотно пришвидшило б зміст у такій редакції: «Сторона обвинувачення здійснює
процес витребування, оброблення й опрацювання інфор- збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшу-
мації, сприяло б скороченню часу, необхідного на при- кових) дій і негласних слідчих (розшукових) дій, витре-
йняття рішень у кримінальних провадженнях, а також бування та отримання за письмовим запитом від органів
розширило б географію проведення слідчих дій. Отже, до- державної влади, органів місцевого самоврядування, під-
сить прогресивне положення КПК щодо визнання можли- приємств, установ і організацій, службових та фізичних
вості застосування роботи з електронними документами осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів,
фактично нівельовано відсутністю визначеної процедури висновків ревізій і актів перевірок».
поводження та використання електронних документів Крім того, для регламентації процедури отримання до-
у провадженні. казів, зокрема і з використанням інформаційних техноло-
З огляду на проаналізовану правову базу, виникає об- гій, доцільно закріпити право слідчого, прокурора під час
ґрунтоване питання щодо законності використання слід- досудового розслідування на підставі письмового запиту,
чими можливостей доступу до електронних реєстрів, яких скерованого порядком, визначеним для вручення повістки
в Україні налічується понад 100 [10]. Однією з головних про виклик, витребувати в письмовому чи електронному
функцій, яку виконують такі реєстри, є можливість швид- вигляді, зокрема і з використанням засобів електронного
кого доступу до офіційної інформації, яка по своїй суті є листування, від органів державної влади, органів місце-
електронною. Проте отримання такої інформації не охо- вого самоврядування, підприємств, установ і організацій,
плено жодною слідчою чи процесуальною дією, зокрема службових та фізичних осіб речей, документів, відомос-
й заходами забезпечення кримінального провадження. тей, висновків експертів, висновків ревізій і актів переві-
Якщо з позицією законодавця про отримання первинних рок. З метою забезпечення дієвості цього права доцільно,
документів в органів влади та самоврядування, підпри- на нашу думку, встановити вимогу щодо невідкладного
ємств, установ і організації виключно на підставі відпо- розгляду запиту чи в строки, ним визначені.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Кримінальний кодекс України : Кодекс України від 5 квітня 2011 р. № 2341–III // Офіційний сайт Верховної Ради України
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2341-14.
2. Азаров Ю. Окремі питання збирання доказів у кримінальному провадженні / Ю. Азаров, О. Хабло, Я. Конюшенко // Юридична
наука. – 2015. – № 5. – С. 135–141 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/UJRN/jnn_2015_5_16.
3. Юдін О. Запити від правоохоронців : право просити та право відмовити / О. Юдін // Бухгалтерія: право, податки, консультації
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.buhgalteria.com.ua/Hit_ua.html?id=4929.
4. 35 неформальних практик у кримінальному судочинстві України / О. Банчук, І. Дмитрієва, Л. Лобойко, З. Саідова. – К. :
О.М. Москаленко, 2014. – 41 с.
5. Про психіатричну допомогу : Закон України від 22 лютого 2000 р. № 1489–III // Офіційний сайт Верховної Ради України [Елек-
тронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/card/1489-14.
6. Про банки і банківську діяльність : Закон України від 7 грудня 2000 р. № 2121–III // Офіційний сайт Верховної Ради України
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2121-14.
7. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар : у 2-х т. / О. Бандурка, Є. Блажівський, Є. Бурдоль та
ін. ; за заг. ред. В. Тація, В. Пшонки, А. Портнова. – Т. 1. – Х. : Право, 2012. – С. 367.
8. Чернявський С. Проблеми тимчасового доступу до інформації, яка знаходиться в операторів та провайдерів телеко-
мунікацій /С. Чернявський // Правник. Бібліотека наукової бібліотечної періодики [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://www.buhgalteria.com.ua/Hit_ua.html?id=4929.
9. Цивільний кодекс України : Кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435–IV / Офіційний сайт Верховної Ради України [Електрон-
ний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/card/435-15.
10. 100 публічних реєстрів України для користування // Українське право [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://ukrainepravo.com/news/ukraine/100-publichnykh-reestriv-ukrayiny-dlya-korystuvannya/.

343
№ 5 2017
♦

УДК 343.1

ІСТОРИЧНІ ТА ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ІНСТИТУТУ

ГАРАНТІЙ ПРАВ ТА СВОБОД ЛЮДИНИ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

HISTORICAL AND THEORETICAL ASPECTS OF BECOMING AND DEVELOPMENT

OF THE HUMAN RIGHTS AND FREEDOMS INSTITUTE IN CRIMINAL PROCEEDINGS

Черкесова А.С.,
аспірант кафедри кримінального процесу і криміналістики
Університету державної фіскальної служби України
Досліджено питання виникнення та становлення інституту гарантій прав і свобод людини в кримінальному провадженні. Здійснено
аналіз нормативно-правових актів різних історичних періодів, які регулювали основні права і свободи людини в кримінальному процесі
та визначали поступове формування інституту їх гарантування.
Ключові слова: кримінальне провадження, права та свободи людини, гарантії прав і свобод людини, засади кримінального про-
вадження.

Исследован вопрос возникновения и становление института гарантий прав и свобод человека в уголовном производстве. Осущест-
влен анализ нормативно-правовых актов разных исторических периодов, которые регулировали основные права и свободы человека
в уголовном процессе и определяли постепенное формирование института их гарантирования.
Ключевые слова: уголовное производство, права и свободы человека, гарантии прав и свобод человека, основы уголовного про-
изводства.

In this article was examined the question of origin and development of the human rights and freedoms in criminal proceeding. It was made the
analyze of statutory legal acts, which were existed during different historical periods, and which regulated the main human rights and freedoms
in criminal proceeding, and which denoted phased form of their guarantee institute.
Key words: criminal proceeding, human rights and freedom, guarantees of rights and freedoms, ambush criminal proceeding.

Постановка проблеми. Права та свободи людини є ка-
тегорією, яка постійно розвивається, змінюється за зміс-
том, юридичним наповненням і формулюванням. З розви-
тком державно-правових інституцій можна простежити,
що в різні історичні проміжки часу існувало відмінне від-
ношення до прав і свобод людини, їх гарантування. Розу-
міння сутності гарантій прав і свобод людини неможливе
без їх розгляду в історичному аспекті, бо ідея гарантуван-
ня прав і свобод людини привертає дедалі більшу увагу
в демократичному суспільстві.
Стан опрацювання. Проблема забезпечення гарантій
прав і свобод особи є предметом постійної уваги фахів-
ців-правників. У своїх наукових працях деякі аспекти ге-
незису гарантій прав і свобод людини висвітлювали такі
вченні: М.А. Погорецький, В.В. Назаров, О.П. Кучинська,
І.К. Полховська, П.М. Рабінович, М.І. Хавронюк. Проте
недостатність дослідження генезису прав і свобод люди-
ни в кримінальному провадженні змушує нас зосередити
увагу на зазначеній проблематиці.
Мета статті полягає в дослідженні особливостей істо-
ричних аспектів формування та розвитку інституту гаран-
тій прав і свобод людини в кримінальному провадженні,
виявленні в законодавстві прогалин, які потребують свого
доктринального аналізу й нормативного врегулювання.
Виклад основного матеріалу. Відліком появи пер-
ших ідей про категорії права та свободи людини прийня-
то вважати епоху Античності. Згадки про права людини
з’являються ще в прадавніх міфах. Одним із перших
письмових джерел даної епохи можна вважати давньо-
єврейські священні книги Танах (грецькою вони назива-
лися «Біблія»), які містили принципи рівності та спра-
ведливості, заборону посягань на честь і гідність особи
[1, с. 23, 24].
На окрему увагу заслуговують положення про пра-
ва людини, які знайшли своє письмове відображення за
часів правління царя Хамурапі (1792 –1750 рр. до н. е.)
у його одноіменних законах. Для судового процесу даного
історичного періоду характерним було дотриманням за-
сад справедливості, публічності та наявність змагального
характеру. Покаранню вказаної епохи притаманний прин-
цип таліона: «око за око, зуб за зуб», мається на увазі, що
злочинець, який заподіяв шкоду іншій особі, мав зазнати
таких самих збитків.
У стародавні часи для окремих категорій осіб все ж
таки існували певні гарантії прав і свобод людини, але че-
рез класову роздробленість і рабовласницький суспільний
устрій гарантії прав і свобод людини в сучасному розумін-
ні були відсутні. Наприклад, в ідеології давньоіндійського
брахманізму центральне місце відводилося питанню по-
будови суспільства, згідно з якою воно поділяється на вар-
ни (певні спадкові соціальні групи), належність до яких
визначалася за народженням і була довічною. На перший
погляд, така ситуація не може вказувати на рівність у будь-
якому сенсі, проте з іншого погляду, представники кожної
варни дотримувалися приписів Драхм, єдиних для всіх без
винятку всередині однієї варни та незалежно від майново-
го стану, спорідненості або посадового становища.
Важливу роль у становленні категорії гарантій права
людини відіграли напрацювання античних мислителів,
які пропагували засади законності, рівності та справед-
ливості. Епоха Античності характеризується відсутністю
чіткого закріплення і розподілення як прав і свобод люди-
ни, так і гарантій їх дотримання. Правові документи того-
часних правителів, погляди філософів і вчених, історичні
пам’ятки відображають об’ємне змішування божествен-
ного, реального й об’єктивного. Проте найважливішою
закономірністю становлення правової ідеї став перехід
від міфологічного чи релігійного світорозуміння до раціо-
нального, загальнофілософського [2, с. 43].
У своєму еволюційному розвитку інститут гарантій
прав і свобод людини набуває нового виразу та вдоскона-
люється. Ідеї гарантій прав і свобод людини, сформовані
античними філософами, стали основоположним підґрун-
тям для наступного етапу їх розвитку і досліджувалися
представниками епохи Середньовіччя.
Питання розвитку концепції прав і свобод як природ-
ного стану людини досліджувалися ще за часів Античнос-
ті, проте конституційно-правові ідеї сучасного розуміння
прав і свобод людини, зокрема й їх гарантування, поши-
рюються з ухваленням 1215 р. в Англії першого юридич-
ного документа «Великої хартії вольностей», який поклав
початок нормативного закріплення основоположних прав

344

і свобод людини, став першоосновою боротьби із класо-
вою нерівністю та змусив правителя досягати компромі-
су із простим людом і дотримуватися новопроголошених
«вольностей».
Розвиваючи ідеї стародавньої філософії, західноєвро-
пейські юристи спробували об’єднати принципи в єдину
систему права, узявши за основу римські нормативно-
правові здобутки. Із цього моменту принципи стали роз-
глядати як розпорядження, що мають нормативний зміст.
Удосконалюючи розроблення своїх попередників, вони
актуалізували ідею рівності [3, с. 21]. У документі просте-
жується прогресивність ідей прав і свобод людини: гаран-
туються засади законності, справедливості, висвітлюється
засада презумпції невинуватості, простежується присяга
свідка, провідне місце посідає процес доказування.
Становлення і розвиток інституту прав людини на те-
риторії сучасної України розпочалися ще за часів феодаль-
ного ладу. У період Київської Русі внаслідок збігу історич-
них обставин майже не існувало нелюдського ставлення
до особистої свободи, хоча окремі його риси у вигляді
холопства мали місце. Давнє звичаєве право – Закон Русь-
кий, створювало певні правові гарантії, закріплювало
поступову відмову від варварських принципів кривавої
помсти і таліона, обмежувало сваволю і регулювало по-
всякденний побут населення Київської Русі. Проявом ре-
ального демократизму вважалися так звані «ряди», тобто
договори, які укладали жителі зі своїми князями [4, с. 3].
Одним із перших загальновизнаних конституційних
актів в історії людства стала ухвалена у Франції 1789 р. Де-
кларація прав людини і громадянина, яку можна вважати
передумовою Загальної декларації прав людини (1948 р.).
Декларація прав людини і громадянина визнана основою
для більшості міжнародно-правових актів, оскільки саме
від неї походять засади забезпечення рівності всіх перед
законом і судом; відмежування судової влади від виконав-
чої, у результаті чого чиновники перестали бути суддями
у своїх власних справах; утворення тричленної системи
судової влади замість колишньої феодальної множиннос-
ті судів та інстанцій; проголошення незмінності суддів і
формування суду присяжних.
Зокрема, у ст. 16 французької Декларації прав людини
і громадянина зазначалося, що «<…> суспільство, в якому
не забезпечено гарантій прав і не встановлено розподілу
влади, не має Конституції». Вже у ст. 7 Декларації йшлося
про те, що ніхто не може бути підданий обвинуваченню,
затриманню або ув’язненню інакше, як у випадках, перед-
бачених законом, і за дотримання відповідних законних
форм. Крім того, визначено відповідальність за незакон-
ний арешт, наказ про незаконний арешт, за непокору, опір
законному затриманню або виклику органами влади, а та-
кож передбачено презумпцію невинуватості: «<…> особа
вважається невинуватою в учиненні того чи іншого пра-
вопорушення доти, доки в судовому порядку на підставі
закону не буде доведено її вини <…>» [5, с. 425].
Водночас Європі відомі й більш ранні спроби консти-
туювання прав людини. Зокрема, права людини стали ідео-
логічним стрижнем Конституції Пилипа Орлика (1710 р.),
яка істотно вплинула на розвиток європейської конститу-
ційно-правової думки. У Конституції передбачалась ідея
панування природних прав козаків, гарантувалися засади
на кшталт сучасного кримінального провадження, а саме
законності, верховенства права та рівності перед законом
і судом [6].
У XIX – XXI ст. розвиток конституціоналізму супрово-
джувався розширенням системи прав і свобод людини та
вдосконаленням юридичних механізмів їх гарантування.
Але цей процес був зупинений і навіть дістав зворотний
напрям під час Першої і Другої світових воєн, які проде-
монстрували вразливість гуманітарних ідеалів людства,
а також прав і свобод людини за відсутності відповід-
них міжнародних гарантій. Тому на Конференції в Сан-
345
Порівняльно-аналітичне право
♦
Франциско в 1945 р. засновники Організації Об’єднаних
Націй (далі – ООН), ухвалюючи власний статут, визначи-
ли принцип поваги до прав людини основною метою та
завданням діяльності організації. 1946 р. ООН на вико-
нання своїх статутних завдань заснувала Комісію із прав
людини – основний орган у межах системи ООН, що ви-
значає політику цієї організації у сфері забезпечення прав
людини. Водночас повоєнний світ очікував не лише по-
новлення ідеалів гуманізму та людяності, втілених у пра-
вах людини, а й їх визнання та гарантування на міжна-
родному рівні. Відповідна копітка робота була з успіхом
здійснена членами комісії [6].
Провідне місце щодо питань прав і свобод людини
та громадянина, а також гарантій їх забезпечення посіда-
ють Загальна декларація прав людини, ухвалена 10 грудня
1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН, та Конвенція про
захист прав людини та основоположних свобод, а згодом –
дванадцять протоколів до неї, ухвалені в Римі 4 листопада
1950 р. Остання у вигляді імперативних норм закріпила
право кожного на заборону бути підданим катуванню або
такому, що принижує гідність, поводженню чи покаран-
ню (ст. 3); на свободу й особисту недоторканність (ст. 5);
на справедливий публічний розгляд справи в суді в ро-
зумний строк; презумпцію невинуватості; вибір мови
кримінального провадження та перекладача; захист від
обвинувачення (ст. 6) тощо. Крім того, ст. 53 передбачено
гарантію визнаних прав людини: «Ніщо в цій Конвенції
не може тлумачитися як таке, що обмежує чи уневажнює
будь-які права людини та основоположні свободи, які мо-
жуть бути визнані на підставі законів будь-якої Високої
Договірної Сторони».
Аналізуючи норми вказаних вище документів, можна
стверджувати, що вони гарантують чималий перелік за-
сад, які стосуються процедури кримінального проваджен-
ня, а саме: верховенство права; законність; рівність перед
законом і судом; повагу до людської гідності; презумпцію
невинуватості та забезпечення доведеності вини; свободу
від самовикриття; заборону двічі притягуватися до кри-
мінальної відповідальності за те саме правопорушення;
забезпечення права на захист, гласність і відкритість су-
дового процесу.
Провідне місце в ідеї гарантування прав і свобод лю-
дини в кримінальному проваджені посідає запровадження
в Європі інституту адвокатури, у результаті чого напри-
кінці XIX ст. судове слідство починає набувати змагаль-
ного характеру. Підсудний з об’єкта перетворюється на
сторону захисту зі своїм процесуальним статусом. Кримі-
нальний процес тих часів переходить від формальної тео-
рії доказів до теорії вільної оцінки доказів за внутрішнім
переконанням.
За радянських часів в Україні ухвалено чотири Консти-
туції – 1919, 1929, 1937 та 1978 рр. У кожний історичний
період розвитку України кримінальне процесуальне за-
конодавство корегувалося шляхом внесення змін і допо-
внень. Аналіз цих змін і доповнень свідчить про те, що
держава поступово звільнялася від тоталітарних уявлень
у судочинстві і змінювала норми на більш гуманні, спря-
мовані на захист прав та інтересів людини [7, с. 31]. Такий
захист забезпечувався завдяки закріпленню відповідних
гарантій.
1922 р. в Українській Соціалістичній Радянській Рес-
публіці (далі – УСРР) відбулася кодифікація кримінально-
процесуального права. 13 вересня 1922 р. Всеукраїнським
центральним виконавчим комітетом затверджено перший
Кримінально-прцесуальний кодекс (далі – КПК) УСРР,
який вважався комплексним законодавчим актом, регулю-
вав провадження в кримінальних справах в органах попе-
реднього слідства і в судах, визначав повноваження орга-
нів прокуратури на всіх стадіях кримінального процессу
та проголошував такі демократичні засади та їх гарантії,
як: гласність, усність і безпосередність судового процесу,
№ 5 2017
♦
його змагальність; провадження процесу мовою більшос-
ті населення із забезпеченням для осіб, які не володіли
цією мовою, права на перекладача; рівноправність сторін;
право обвинуваченого на захист. Принциповим вважало-
ся положення ст. 5 про те, що «<…> ніхто не може бути
позбавлений волі та взятий під варту інакше, як у зазна-
чених у законі випадках та у визначеному законом поряд-
ку». Йшлося про обов’язковість дотримання кримінальної
процесуальної форми судочинства як провідної гарантії
забезпечення прав і законних інтересів учасників процесу.
20 липня 1927 р. прийнято КПК УСРР у новій редак-
ції (набрав чинності 15 жовтня 1927 р.), але лишилося
чимало статей КПК УСРР у редакції 1922 р. Крім того,
було розроблено низку статей, які по-новому регулювали
діяльність органів попереднього розслідування, прокура-
тури і суду.
Кримінально-процесуальне законодавство 30-х рр.
ХХ ст. характеризується фактичною ліквідацією всіх де-
мократичних принципів. Нормативні акти свідчили про
остаточний перехід до надзвичайного порядку судочин-
ства і становили правову основу масових репресій. Гаран-
тії забезпечення прав учасників процесу увійшли в період
занепаду та формального декларування.
На межі 50–60-х рр. кримінальний процес Радянської
Росії було реформовано. У ст. 8 Основ кримінального су-
дочинства Союзу Радянських Соціалістичних Республік
(далі – СРСР) (1958 р.) закріплено принцип рівності всіх
громадян перед законом і судом незалежно від їхнього
соціального, майнового та службового становища, націо-
нальної чи расової належності, віросповідання [8, с. 431].
Зазначені реформи стали прогресивним кроком на
шляху подальшого розвитку вітчизняного кримінально-
процесуального законодавства та демократизації засад
кримінального судочинства. Зокрема, 28 грудня 1960 р.
було затверджено та 1 квітня 1961 р. уведено в дію КПК
УРСР. «<…> Уперше в історії розвитку радянського пра-
ва кримінально-процесуальні кодекси союзних республік
сформулювали вимоги до органів дізнання, слідчого, про-
курора та суду – виявляти при провадженні у справі при-
чини та умови, що сприяли вчиненню злочину, і вживати
заходів до їх усунення. Отримали подальший розвиток
положення, спрямовані на розширення участі громад-
ськості в боротьбі зі злочинністю, змінювалося ставлен-
ня до традиційних, історично складених форм залучення
громадськості в роботу суду у вигляді інститутів народних
засідателів, громадських обвинувачів, громадських захис-
ників, істотно розширились права обвинуваченого і його
захисника, допустивши останнього до попереднього роз-
слідування» [9, с. 276].
Новим етапом реформування судової системи Укра-
їни стало ухвалення постанови Верховної Ради України
«Про концепцію судово-правової реформи в Україні» від
28 квітня 1992 р. Дана концепція передбачала внесення
низки змін до КПК України 1960 р., а саме: щодо судо-
вої перевірки законності затримання і тримання особи
під вартою, забезпечення підозрюваному й обвинуваче-
ному права на захист тощо. Зазначені положення можна
вважати гарантіями забезпечення права кожному, що жод-
на особа не може бути ув’язнена чи перебувати під вартою
не інакше як на підставі рішення суду.
Ухвалена 1996 р. Конституція України проголосила лю-
дину, її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканність
і безпеку найвищими цінностями (ст. 3). Права і свободи
людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість ді-
яльності держави. Держава відповідає перед людиною за
свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і сво-
бод людини стали головним обов’язком держави.
Характерною ознакою сучасного законодавства є зрос-
таючі інтеграційні процеси зближення національної та
міжнародної правових систем, узгодження міжнародних
норм і принципів із вітчизняним законодавством і уведен-
346
ня їх у правозастосовну практику. Для забезпечення по-
ложень ратифікованої 1997 р. Конвенції про захист прав
людини та основоположних свобод (Рим, 1950 р.) було
створено Європейський суд із прав людини (далі – ЄСПЛ).
Саме рішення ЄСПЛ в Україні мають статус судового пре-
цеденту. Необхідність даної практики пояснюється нагаль-
ною потребою виведення судової системи нашої держави
на рівень європейських стандартів, забезпечення реаліза-
ції гарантій дотримання прав, свобод і законних інтересів
людини і громадянина, принципу пропорційності, врахо-
вуючи суспільний інтерес і інтереси окремої людини.
Національні конституції в багатьох країнах визнають
міжнародні норми щодо прав і свобод як свою другу кон-
ституцію, як частину своєї конституції або як внутрішньо-
державні конституційні стандарти. Багато країн визнають
пріоритет міжнародних норм щодо прав і свобод перед
власними конституційними нормами, тому розуміння
змісту права на справедливий суд є вагомим питанням
як наукової доктрини, так і практики.
Важливим здобутком України у сфері гарантування
прав людини є рамковий документ про правову політику
держави, ухвалений Верховною Радою України, а саме За-
сади державної політики в галузі прав людини від 17 черв-
ня 1999 р., який декларує принципові положення держав-
ної політики в галузі прав людини.
Визначальною подією 2012 р. у сфері кримінального
процесуального законодавства та відповідальним кро-
ком на шляху розбудови демократичної і правової Укра-
їни стало ухвалення 13 квітня 2012 р. КПК України, який
19 листопада набув чинності. Принциповим нововведен-
ням, порівняно з КПК України 1960 р., визнано гл. 2, що
закріплює основні засади кримінального провадження, які
слугують гарантіями забезпечення прав і свобод учасни-
ків процесу.
Чинний КПК України йде у руслі евроінтеграційних
процесів і передбачає, що під час кримінального про-
вадження кожному гарантуються: таємниця листування,
телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції,
інших форм спілкування (ст. 14); невтручання в приватне
(особисте і сімейне) життя (ст. 15); право на справедливий
розгляд та вирішення справи в розумні строки незалеж-
ним і неупередженим судом, створеним на підставі зако-
нодавства (ст. 21); право на оскарження процесуальних рі-
шень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора,
слідчого (ст. 24) тощо.
Так, втручання в таємницю спілкування можливе лише
на підставі судового рішення у випадках, передбачених
КПК України, з метою виявлення та запобігання тяжко-
му чи особливо тяжкому злочину, установлення його об-
ставин, особи, яка вчинила злочин, якщо в інший спосіб
неможливо досягти цієї мети. Такими випадками є засто-
сування негласних слідчих (розшукових) дій, пов’язаних
із втручанням у приватне спілкування. Законодавець ім-
перативними нормами чітко і детально регламентує кри-
мінальну процесуальну форму, яку можна назвати проце-
суальною гарантією забезпечення прав і свобод учасників
процесу.
Будь-яка, навіть найновіша, система прав і свобод лю-
дини, закріплена в національному законодавстві конкрет-
ної країни, перевіряється її практичним застосуванням
та дієвістю, тобто функціонуванням юридичних механіз-
мів гарантування забезпечення прав і свобод людини.
М.А. Погорецький слушно зазначив, що генезис кри-
мінальних процесуальних гарантій свідчить про те, що їх
дослідження мало за мету підвищення ефективності судо-
чинства й охорону інтересів особи в кримінальному про-
цесі [10, с. 7].
Висновки. Людство пройшло тривалий і тернистий
шлях від визнання ідеї належності особі прав через кон-
цепцію притаманності прав від народження кожній люди-
ні, а не тільки представникам панівних верств, до юридич-
 Порівняльно-аналітичне право
♦

ної парадигми невідчужуваності прав. У процесі еволюції часів і дотепер є основними, найпоширенішими гарантія-
гарантій прав і свобод людини та громадянина від початку ми дотримання прав і свобод людини та громадянина. Су-
визначною і принциповою ідеєю гарантування задекларо- часному суспільству притаманне явище встановлення так
ваних прав є встановлення відповідальності за порушення званих похідних прав, які спрямовані на гарантування пер-
нормативних приписів. У подальшому до інституту відпо- винних. На даний момент категорія гарантії прав і свобод
відальності та гарантування передбачуваних прав і свобод людини має вагоме значення і посідає провідне місце в ре-
людини приєднуються засади права, які від найдавніших алізації прав і свобод особи в кримінальному провадженні.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Рабінович П.М., Хавронюк М.І. Права людини і громадянина : [навч. посібник] / П.М. Рабінович, М.І. Хавронюк. – Київ : Атіка,
2004. – 464 с.
2. Полховська І.К. Конституційні принципи рівності людини і громадянина в Україні : дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.02
«Конституційне право» / І.К. Полховська ; Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого. – Харків, 2006. – 191 с.
3. Кучинська О.П. Становлення наукових уявлень про кримінально-процесуальні принципи / О.П. Кучинська // Адвокат. – № 11(134). –
2011. – С. 20–24.
4. Назаров В.В. Обмеження конституційних прав людини в кримінальному провадженні : дис. ... д. юрид. наук / В.В. Назаров. –
Дніпропетровськ, 2009. –451 с.
5. Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн : [навч. посібник для юрид. вищ. навч. закл. і фак.] / за ред. В.Д. Гончарен-
ка. – Т. 2. – Київ : Ін Юре, 1998. – 607 с.
6. Федоренко В.Л. Оптимізація моделі захисту прав i свобод людини в Україні : державно-управлінські аспекти / В.Л. Федоренко //
Публічне адміністрування: теорія та практика. – 2014. – Вип. 2 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/UJRN/
Patp_2014_2_8 (дата звернення: 23.10.2016).
7. Кучинська О.П. Принципи кримінального провадження в механізмі забезпечення прав його учасників : [монографія] / О.П. Кучин-
ська. – Київ : Юрінком-Інтер, 2013. – 288 с.
8. Мединська Л.В. Історичний розвиток засади рівності у кримінальному судочинстві / Л.В. Мединська // Актуальні проблеми політи-
ки : зб. наук. пр. ; редкол.: С.В. Ківалов (керівник авт. кол.), Л.І. Кормич (ред.), М.А. Польовий (відп. секр.) та ін. – Одеса, 2009. – Вип. 37. –
С. 423–434.
9. Маляренко В.Т. Реформування кримінального процесу України в контексті європейських стандартів : теорія, історія і практика :
[монографія] / В.Т. Маляренко. – Київ : Концерн «Видавничий дім Ін-Юре», 2004. – 544 с.
10. Погорецький М.А. Поняття кримінально-процесуальних гарантій / М.А. Погорецький // Часопис національного університету
«Острозька академія». Серія «Право». – 2014. – № 2(10). – С. 1–23.

УДК 343.13

ПРО ГОЛОВНУ ФУНКЦІЮ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ,

ЩО ЗДІЙСНЮЮТЬ КРИМІНАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ

ABOUT THE MAIN FUNCTIONS OF THE STATE BODIES CONDUCTING

CRIMINAL PROCEEDINGS

Черненко А.П.,
кандидат юридичних наук, доцент,
доцент кафедри кримінально-правових дисциплін
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ
Шиян А.Г.,
доцент кафедри кримінально-правових дисциплін
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ
У статті на основі аналізу норм чинного Кримінального процесуального кодексу України та думок вчених зроблено висновок, що
забезпечення прав учасників кримінального провадження є головною функцією державних органів, що здійснюють таке провадження,
а також запропоновано авторське визначення поняття «забезпечення прав учасників кримінального провадження».
Ключові слова: кримінальне провадження, учасники кримінального провадження, державні органи, що здійснюють кримінальне
провадження, забезпечення прав учасників кримінального провадження, кримінальні процесуальні функції.

В статье на основе анализа норм действующего Уголовного процессуального кодекса Украины и мнений ученых сделан вывод, что
обеспечение прав участников уголовного производства является главной функцией государственных органов, осуществляющих такое
производство, а также предложено авторское определение понятия «обеспечение прав участников уголовного судопроизводства».
Ключевые слова: уголовное производство, участники уголовного производства, государственные органы, осуществляющие уголов-
ное производство, обеспечения прав участников уголовного судопроизводства, уголовные процессуальные функции.

On the basis of analysis of the norms of the Code of Criminal Procedure and the views of the scientists concluded that the maintenance
of rights of participants in criminal proceedings is the main function of government agencies engaged in such production, and also suggested that
the author’s definition of “ensuring the rights of participants in criminal proceedings”.
Key words: criminal proceedings, participants in criminal proceedings, state authorities conducting criminal proceedings, ensure rights
of participants in criminal proceedings, criminal procedural functions.

347
№ 5 2017
♦
Постановка проблеми. О. Федосова, досліджуючи
стан наукового розроблення проблеми забезпечення прав
і свобод людини в діяльності оперативних підрозділів ор-
ганів внутрішніх справ (далі – ОВС), зауважує: «Не ви-
падково сучасна юридична наука і практика приділяють
максимальну увагу забезпеченню прав і свобод людини на
всіх рівнях і за допомогою різноманітних засобів. На нашу
думку, вирішення теоретичних і практичних проблем за-
безпечення прав і свобод людини потребує комплексного,
міждисциплінарного дослідження» [1, с. 915].
Треба констатувати той факт, що завдяки саме таким
дослідженням права людини в кримінальному процесі
значно розширилися, що оцінюється позитивно, але вод-
ночас інколи виникає ситуація, коли розширення прав
учасників кримінального процесу дещо відстає від їх за-
безпечення, від створення реальних умов для їх реалізації,
і в такому разі вони залишаються лише декларативними,
а це вже заслуговує на негативну оцінку, визнається про-
блемним та спонукає до вирішення цієї проблеми. Такий
стан цієї сфери людської діяльності й обумовлює акту-
альність дослідження питань забезпечення прав учасни-
ків кримінального провадження.
Стан опрацювання. З огляду на актуальність, зазна-
чений напрям не залишився поза увагою громадськості
та науковців, саме тому різні аспекти проблем забезпе-
чення прав людини досліджували такі вчені, як: С. Аль-
перт, В. Гончаренко, Ю. Грошевий, Я. Зейкан, Л. Лобой-
ко, О. Михайленко, М. Михеєнко, О. Негодченко, В. Нор,
В. Попелюшко, О. Пушкіна, О. Яновська та багато інших
науковців.
Метою статті є визначення суті й оцінювання місця
діяльності державних органів у забезпеченні прав учасни-
ків кримінального провадження серед функцій цих орга-
нів. Завданнями дослідження є:
– визначення поняття «забезпечення прав учасників
кримінального провадження»;
– визначення місця діяльності державних органів, що
здійснюють кримінальне провадження по забезпеченню
прав учасників кримінального провадження серед функ-
цій цих органів.
Виклад основного матеріалу. Говорячи про забез-
печення прав і свобод людини, І. Бондаренко зазначає:
«Одне із центральних місць у різноманітній і багатогран-
ній діяльності держави посідає виконання завдань із за-
хисту прав і свобод людини, охорони прав та законних
інтересів державних і недержавних організацій, боротьби
зі злочинами та іншими правопорушеннями. Деякі фахів-
ці, зокрема й Р. Лівшиць, таку функцію держави відносять
до головної в цивілізованому суспільстві. Цей різновид
державної діяльності в юридичному аспекті дістав назву
«правоохоронна діяльність», а установи, що її здійсню-
ють – «правоохоронні органи» [2, с. 53].
У цитованому висновку є посилання на термін «право-
охоронна діяльність», тому для розуміння суті поняття «пра-
воохоронна діяльність» звернемося до його визначення.
На думку К. Волинки, «правоохоронна діяльність – це
форма здійснення функцій держави за допомогою владної
оперативної роботи державних органів з охорони норм
права від порушень, захисту прав і свобод, із забезпечення
виконання юридичних обов’язків, із притягнення осіб, що
скоїли правопорушення, до юридичної відповідальності,
з охорони правопорядку, попередження правопорушень»
[3, с. 49].
Як видно з наведеного визначення К. Волинки, вчений,
передусім, пов’язує поняття «правоохоронна діяльність»
із формою здійснення функцій держави, тоді як І. Бонда-
ренко і Р. Лівшиць називають цей вид державної діяльнос-
ті функцією, що вказує на певне протиріччя в поглядах
учених на те саме поняття. Для вирішення суперечностей
необхідно з’ясувати значення понять «функція держави»
та «форми здійснення функції держави».
348
За визначенням К. Волинки, «функції держави – це
взяті в комплексі головні напрями її внутрішньої і зовніш-
ньої діяльності, що виражають і конкретизують класову
і загальнолюдську сутність і призначення держави в сус-
пільстві, цілі й завдання держави по управлінню суспіль-
ством у властивих їй формах і властивими їй методами»
[3, с. 43].
Що стосується визначення форми здійснення функції
держави, то К. Волинка зазначає: «Держава повинна вико-
нувати свої функції в притаманних їй формах, застосову-
вати у своїй діяльності різні методи. У правовій літературі
під формами здійснення функцій держави розуміють, по-
перше, специфічні види державної діяльності; по-друге,
однорідну за своїми зовнішніми ознаками діяльність ор-
ганів держави, за допомогою якої реалізуються її функції»
[3, с. 49.].
На відміну від К. Волинки, М. Кельман і О. Мурашин
наводять таке визначення поняття функції держави: «Це
основні (головні) напрями (сторони, види) діяльності
держави, у яких відображаються та конкретизуються її
завдання і мета, виявляється її сутність, зміст та соціаль-
не призначення» [4, с. 120–121]. Також ці вчені підкрес-
люють: «У сучасний період Українській державі властиві
такі головні внутрішні функції: економічна; соціальна;
розвитку культури, науки й освіти; оподатковування і
стягування податків; екологічна; охорони прав і свобод
громадян, усіх форм власності, правопорядку» [4, с. 125].
У цій системі головних внутрішніх функцій держави на-
уковці правоохоронну діяльність називають охороною
прав і свобод громадян, усіх форм власності, правопоряд-
ку. І хоч вчені дещо по-іншому називають правоохоронну
діяльність, вони все ж таки аналогічно думці І. Бондаренка
та Р. Лівшиця вважають її функцією, а не формою її здій-
снення, як стверджує К. Волинка. Окрім того, М. Кельман
і О. Мурашин надають цій функції статусу головної серед
інших внутрішніх функцій держави.
У наведених поглядах на поняття функцій держави
спостерігаються явні розбіжності, водночас треба кон-
статувати, що вчені не приховують цього факту і роблять
висновок, що на сучасному етапі розвитку теорії держа-
ви ще немає єдності думок у цьому питанні, проте через
аналіз певних ознак функцій наполягають на правильності
своїх суджень [4, с. 118–121]. Ми не беремося виступати
арбітром у цьому спорі науковців (різні думки вчених ми
умовно називаємо спором), а лише зазначимо, що доводи
кожної зі сторін спору є доволі переконливими, але все ж
для запобігання різного тлумачення того самого явища,
будемо називати правоохоронну діяльність головною вну-
трішньою функцією держави.
На наш погляд, названі вчені не просто надали цій
функції статусу головної, вони своє рішення досить пере-
конливо обґрунтували: «Виділення основних (головних)
напрямів діяльності держави – це «подріблення» діяль-
ності держави загалом, яке, однак, не означає роздрібнен-
ня діяльності державних органів. Головні напрями – це со-
ціально значущі сторони діяльності держави, до реалізації
яких підключені всі її органи, а не окремі ланки. У про-
тилежному випадку сутність та соціальне призначення
держави не отримають виразу у функціях, і сама категорія
«функція держави» втратить теоретичний та практичний
сенс і буде суто спекулятивною» [4, с. 119.].
Ми погоджуємося з наведеною думкою вчених щодо
правоохоронної діяльності, яку вони «підняли» до статусу
головної внутрішньої функції держави, правда, їхній варі-
ант назви цієї функції – «охорони прав і свобод громадян,
усіх форм власності, правопорядку», на наш погляд, дещо
не узгоджується з уже сталою назвою цієї функції та є до-
волі «громіздким», проте така назва певною мірою роз-
криває її зміст. Навіть більше, на нашу думку, до її змісту
можна було б додати ще й діяльність із забезпечення прав
особи. Підставою для такого додавання є норми ст. 3 Кон-

ституції України: «Утвердження і забезпечення прав і сво-
бод людини є головним обов’язком держави» [5]. Правда,
на нашу думку, тут треба дещо уточнити, головною вну-
трішньою функцією держави є правоохоронна діяльність,
а до її змісту входить діяльність із забезпечення прав і
свобод людини, яка може претендувати лише на головну
функцію державних органів, бо ця діяльність є частиною,
структурним елементом головної внутрішньої функції
держави, яка й здійснюється державними органами.
Правоохоронна діяльність як головна внутрішня функ-
ція держави не є монолітною, а охоплює декілька напря-
мів. На думку В. Маляренка, структурно до системи пра-
воохоронної діяльності належать такі напрями:
а) діяльність із забезпечення охорони учасників кримі-
нального судочинства;
б) діяльність органів прокуратури;
в) діяльність із виявлення, запобігання та розслідуван-
ня злочинів;
г) діяльність із захисту державної (національної) безпе-
ки, державного кордону й охорони правопорядку [6, с. 12].
Отже, структурно до правоохоронної діяльності належить
діяльність із виявлення, запобігання та розслідування зло-
чинів, яка здійснюється в межах кримінального процесу,
тобто ми можемо стверджувати, що кримінальний процес
структурно входить до головної внутрішньої функції нашої
держави і по суті, за твердженням вченого, є її частиною.
Водночас кримінальний процес або кримінальне про-
вадження по своїй суті є діяльністю, яка, своєю чергою,
поділяється на певні напрями, які також називають функ-
ціями, але вже не функціями держави, а кримінальними
процесуальними функціями правоохоронної діяльності.
Треба також сказати, що, аналогічно теорії держави, у те-
орії кримінального процесу вченими також не досягнуто
єдності думок щодо поняття кримінальних процесуаль-
них функцій та їх системи. Такий стан теорії криміналь-
ного процесу щодо поняття кримінальних процесуальних
функцій констатують автори підручника «Кримінальний
процес» [7, с. 17].
О. Чепурний під час дисертаційного дослідження на
тему: «Кримінально-процесуальні функції на стадії до-
судового розслідування» у підр. 1.1. «Поняття та сутність
кримінально-процесуальних функцій», розглядаючи різні
аспекти проблеми функцій у теорії кримінального про-
цесу, зазначив, що «система кримінально-процесуальних
функцій зводиться до тріади: 1) кримінальне пересліду-
вання; 2) захист; 3) вирішення справи по суті» [8, с. 6–8].
Що стосується поняття кримінальних процесуаль-
них функцій, то Ю. Грошевий, В. Тацій, А. Туманянц та
інші автори підручника «Кримінальний процес» вислов-
люють власну думку. Вони наводять таке визначення по-
няття «кримінальні процесуальні функції» – «це виражені
в законі основні напрями процесуальної діяльності, що
здійснюються з метою реалізації завдань кримінально-
го провадження суб’єктами, уповноваженими на веден-
ня процесу або наділеними правами для активної участі
в кримінальному провадженні для захисту своїх прав та
законних інтересів. З урахуванням такого розуміння суті
процесуальних функцій, до їх числа в юридичній літера-
турі найчастіше відносять як головні три функції – обви-
нувачення, захисту і судового розгляду та вирішення спра-
ви (правосуддя)» [7, с. 17]. До того ж учені зазначають,
що «до кола кримінальних процесуальних функцій, окрім
основних, відносять і функцію досудового розслідування,
судового контролю, нагляду за додержанням законів ор-
ганами, які проводять оперативно-розшукову діяльність,
досудове розслідування, а також при виконанні судових
рішень у кримінальних справах (прокурорський нагляд),
підтримання цивільного позову, заперечення проти ци-
вільного позову» [7, с. 18].
Дещо інший погляд на систему кримінальних проце-
суальних функцій має Л. Карабут. На її думку, «система
349
Порівняльно-аналітичне право
♦
і зміст кримінальних процесуальних функцій залежить
не від кількості учасників кримінальної процесуальної
діяльності і їхніх інтересів, а від необхідності здійснюва-
ти діяльність у певних напрямах, без яких вона не може
існувати. Відсутність хоча б однієї з таких функцій ро-
бить неможливим існування кримінальної процесуальної
діяльності. Підхід до розуміння поняття кримінальних
процесуальних функцій, заснований на поділі їх за напря-
мами, виконуваними в кримінальному процесі окреми-
ми учасниками, є необґрунтованим. Бо за такого підходу
втрачається сенс функцій як основного напряму кримі-
нальної процесуальної діяльності, а засада змагальності,
на якій будується ця діяльність у розвинених демократіях,
залишається без свого підґрунтя – поділу на функції, що
потенційно чи реально протистоять одна одній» [9, с. 46].
Вчений робить такий висновок: «<…> кримінальна про-
цесуальна діяльність може «розпадатися» лише на ті
напрями, які в літературі отримали назву «основні кри-
мінальні процесуальні функції» – обвинувачення (кримі-
нальне переслідування), захист і правосуддя» [9, с. 46–47].
Ми цілком погоджуємося з висновками науковця.
На наш погляд, її доводи є обґрунтованими і переконують
в тому, що кримінальними процесуальними функціями,
якщо говорити про кримінальну процесуальну діяльність
загалом, можуть бути лише такі функції: обвинувачення
(кримінальне переслідування), захист і правосуддя. Під
час здійсненні кримінальної процесуальної діяльності
учасники кримінального провадження можуть виконува-
ти притаманні лише їм види своєї діяльності, які можуть
називатися кримінальними процесуальними функціями
конкретного учасника чи учасників такої діяльності. До
функцій таких учасників можна справедливо віднести
функції досудового розслідування, судового контролю1,
відомчий контроль за досудовим розслідуванням, про-
курорський нагляд за досудовим розслідуванням, проце-
суальне керівництво досудовим розслідуванням, підтри-
мання цивільного позову, заперечення проти цивільного
позову, допоміжну тощо. Інакше кажучи, вся криміналь-
на процесуальна діяльність як різновид правоохоронної
діяльності поділяється лише на три вищеназвані функ-
ції (обвинувачення, захисту і правосуддя), а діяльність
окремих учасників кримінального провадження в межах
кримінальної процесуальної діяльності являє собою їхні
конкретні функції, залежно від специфіки їхніх окремих
напрямів діяльності.
А щодо прокурорськог онагляду за додержанням зако-
нів органами, які проводять оперативно-розшукову діяль-
ність, то, на наш погляд, ця функція прокурора перебуває
поза кримінальним провадженням, бо оперативно-роз-
шукова діяльність оперативних підрозділів, хоч і прово-
диться з метою виявлення кримінальних правопорушень,
встановлення осіб, які їх вчинили тощо, все ж не є кримі-
нальною процесуальною діяльністю.
Як бачимо з наведеного, забезпечення прав особи,
на перший погляд, не охоплюється поняттям криміналь-
них процесуальних функцій, проте, на нашу думку, треба
з’ясувати, а що ж являє собою забезпечення прав учасни-
ків кримінального провадження?
Для вирішення цього питання звернемося до законо-
давства та думок вчених.
Результати вивчення законодавства України щодо
з’ясування законодавчого визначення поняття «забезпе-
чення прав учасників кримінального процесу» були дещо
несподіваним, бо чіткого визначення цього поняття у КПК
України ми не знайшли, хоча термін «забезпечення права»
в Кримінальному процессуальному кодексі (далі – КПК)
1
На нашу думку, ця функція судді лише умовно має назву судового контролю,
бо по суті є видом або формою правосуддя, де суддею розглядається не спір
по суті кримінального провадження загалом, а лише його «тактичні» складни-
ки (спір за застосування запобіжних заходів, обмеження окремих прав особи
тощо).
№ 5 2017
♦

вживається 11 разів (4 рази в ч. 1 ст. 7 та ще 7 разів, по одно- явленні, попередженні, припиненні, розкритті або розслі-
му в ст. ст. 12, 17, 20, 24, 47, у ч. 3 ст. 255, у ч. 2 ст. 567) [10]. дуванні кримінальних правопорушень, а також у судовому
І. Хорт конкретизує позитивні риси чинного КПК розгляді кримінальних проваджень, – це здійснення пра-
України: «Насамперед слід констатувати, що новий КПК воохоронними органами правових, організаційно-техніч-
України є демократичним та прогресивним, адже він, за- них та інших заходів, спрямованих на захист життя, жит-
кріплюючи принцип змагальності, тим самим поклика- ла, здоров’я та майна цих осіб від протиправних посягань,
ний забезпечити права громадян у кримінальному прова- з метою створення необхідних умов для належного від-
дженні, надає сторонам рівні можливості щодо збирання правлення правосуддя» [13].
та подання до суду доказів» [11, с. 157]. Водночас І. Хорт Окрім законодавства, вчені також висловлюють свої
забезпечення прав учасників кримінального проваджен- думки із зазначеного питання.
ня пов’язує з демократією: «У сучасному розмінні демо- Так, Е. Червякова «під забезпеченням основних прав
кратією є одна з форм юридичного забезпечення прав і розуміє, з одного боку, систему їх гарантій, а з другого –
свобод людини і громадянина. Саме за цією ознакою нині діяльність органів держави з створення умов для реаліза-
демократія відрізняється від історичних попередниць, ції прав громадян, їх охорони, захисту і відновлення по-
будучи більш виваженою та гуманістичною. Демократія рушеного права» [14, с. 24].
в суспільстві тримається на двох засадах: принципі верхо- На думку Ю. Загуменної, поняття «забезпечення прав
венства закону та забезпеченні прав людини. Проте навіть і свобод» «охоплює собою здійснення певних коригую-
проголошення людини найвищою соціальною цінністю чих дій, спрямованих на: а) удосконалення національного
та закріплення в Конституції її основних прав та свобод законодавства країни і приведення його до міжнародних
не може мати жодного значення без реальних гарантій стандартів у галузі прав людини; б) реалізацію громадяна-
здійснення цих прав». Вчений також наголошує на низці ми своїх прав і свобод; в) охорону прав і свобод людини та
чинників у забезпеченні прав особи: «Роль чинників, що громадянина; г) захист прав і свобод людини та громадя-
забезпечують їх реалізацію, виконує система законодав- нина» [15, с. 377].
чо закріплених положень (норм, принципів, вимог тощо), Г. Шмельова в загальнотеоретичній характеристиці
завдяки яким у кримінальному процесі має бути забезпе- юридичного механізму забезпечення прав людини зазна-
чений перехід від передбачених законом можливостей до чає, що «це є система ефективних юридичних засобів ре-
реальної дійсності. До того ж гарантії прав особи викону- алізації, охорони й захисту прав людини» і називає такі
ють роль засобів, завдяки яким забезпечується можливість елементи згаданого механізму: «1) національне законодав-
виключення чи принаймні мінімізації професійних поми- ство, що є основою всього цього механізму; 2) юридичні
лок з боку органів розслідування та правосуддя щодо гро- процедури реалізації прав людини; 3) юридичні засоби
мадянина» [11, с. 156]. Науковець також констатує, що рі- охорони прав людини; 4) юридичні засоби захисту прав
вень забезпечення прав людини залежить: «<…> від рівня людини» [16, с. 50–51].
розвитку загальноправових принципів, стану економіки, Висновки. У підсумку проведеному дослідження
рівня розвитку демократичних інститутів, реальності по- можна зробити такі висновки:
літичної системи суспільства, наявності системи доскона- 1. На нашу думку, забезпечення прав учасників кри-
лих законів у державі, ефективності механізмів реалізації мінального провадження – це здійснення державними
положень законів, ступеня правової свідомості, правової органами, які ведуть таке провадження, правових, орга-
культури населення, узгодженості інтересів населення та нізаційно-технічних та інших заходів, спрямованих на за-
суспільства в цілому і наявності високоефективних орга- хист життя, житла, здоров’я та майна цих осіб від проти-
нів контролю» [11, с. 157]. правних посягань, а також створення необхідних умов для
Як і в КПК України, у Законі України «Про забезпечен- реалізації учасниками своїх прав, передбачених Конститу-
ня прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасо- цією, Кримінальним процесуальним кодексом та іншими
во окупованій території України» також не має визначення законами України.
поняття «забезпечення прав громадян» [12]. 2. Забезпечення прав учасників кримінального прова-
Натомість у ст. 1 Закону України «Про забезпечення дження – це головна функція державних органів, що здій-
безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочин- снюють таке провадження.
стві» дається визначення «поняття забезпечення безпеки У подальших наукових дослідженнях варто зосеред-
осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві». ити увагу на розгляді структури діяльності із забезпечення
Відповідно до цієї статті, «забезпечення безпеки осіб, які прав учасників кримінального провадження та детально-
беруть участь у кримінальному судочинстві, тобто у ви- му аналізі кожного елемента такої структури.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Федосова О. Стан наукової розробки проблеми забезпечення прав і свобод людини в діяльності оперативних підрозділів ОВС /
О. Федосов // Форум права. – 2011. – № 2. – С. 914–920.
2. Бондаренко І. Правоохоронні органи Україні та їх функції / І. Бондаренко // Право України. – 2005. – № 7. – С. 53–56.
3. Волинка К. Теорія держави і права : [навч. посібник] / К. Волинка. – К. : МАУП, 2003. – 240 с.
4. Кельман М., Мурашин О. Загальна теорія держави та права : [підручник] / М. Кельман, О. Мурашин. – К. : Кондор, 2005. – 609 с.
5. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.
6. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України : [підручник] / В. Білоус, О. Захарова, В. Ковальський та ін. ; відп. ред. В. Маля-
ренко. – Київ : Юрінком-Інтер, 2007. – 352 с.
7. Кримінальний процес : [підручник] / Ю. Грошевий, В. Тацій, А. Туманянц та ін. ; за ред. В. Тація, Ю. Грошевого, О. Капліної,
О. Шило. – Х. : Право, 2013. – 824 с.
8. Чепурний О. Кримінально-процесуальні функції на стадії досудового розслідування : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец.
12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність» / О. Чепурний. – К., 2005. – 19 с.
9. Карабут Л. Система кримінальних процесуальних функцій / Л. Карабут // Национальный юридический журнал: теория и практика. –
2014. – № 2. – С. 44–47.
10. Кримінальний процесуальний кодекс України [Електронний ресурс]. –Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/
4651-17/page.
11. Хорт І. Гарантії забезпечення прав учасників кримінального провадження : сучасний стан і перспективи / І. Хорт // Юридичний
вісник. – № 2(27). –2013. – С. 156–160.
12. Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України : Закон України [Елек-
тронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1207-18/page.

350
 Порівняльно-аналітичне право
♦

13. Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві : Закон України [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/3782-12
14. Червякова Е. Защита конституционных прав граждан средствами прокурорского надзора (проблема общенадзорной деятельнос-
ти) : дисс. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.10 «Международное право; Европейское право» / Е. Червякова. – Х., 1992. – 219 с.
15. Загуменна Ю. Основні напрямки забезпечення прав і свобод людини в діяльності органів внутрішніх справ України / Ю Загумен-
на // Форум права . – 2010. – № 4. – С. 376–382.
16. Шмельова Г. Юридичний механізм забезпечення прав людини (загальнотеоретична характеристика) / Г. Шмельова //
Право України. – 1994. – № 10. – С. 50–51.

УДК 343.132

РЕАЛІЗАЦІЯ СЛІДЧИМ ДИСКРЕЦІЙНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ

У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ
REALIZATION OF SUCCESSFUL DISCRETIONAL AUTHORITIES
IN CRIMINAL PROCEEDINGS

Чернобаєв С.І.,
здобувач кафедри кримінального процесу
Національного юридичного університету
імені Ярослава Мудрого,
заступник начальника п’ятого відділу
з розслідування кримінальних проваджень управління
з розслідування особливо важливих справ
Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України
Стаття присвячена розгляду питань, пов’язаних із реалізацією слідчим дискреційних повноважень у кримінальному провадженні.
Автором розглянутий механізм їх здійснення, визначені межі розсуду слідчого під час проведення процесуальних дій і прийняття рішень
у кримінальному судочинстві.
Ключові слова: слідчий, повноваження слідчого, дискреційні повноваження, класифікація повноважень.

Статья посвящена рассмотрению вопросов, связанных с реализацией следователем дискреционных полномочий в уголовном про-
изводстве. Автором рассмотрен механизм их осуществления, определены границы усмотрения следователя при проведении процессу-
альных действий и принятии решений в уголовном судопроизводстве.
Ключевые слова: следователь, полномочия следователя, дискреционные полномочия, классификация полномочий.

The article is devoted to the consideration of issues related with realization by investigator of discretionary powers in criminal proceedings.
The author has considered the mechanism of their implementation and has determined the boundaries of the investigator’s discretion during
procedural actions and decision-making in criminal proceedings.
Key words: investigator, investigator’s powers, discretionary powers, classification of powers.

Постановка проблеми. Реформування системи кри-
мінальної юстиції, внесення змін до Кримінального про-
цесуального кодексу України (далі – КПК України) зу-
мовлюють актуальність дослідження питань, пов’язаних
із реалізацією слідчим повноважень під час досудового
розслідування. Практичне застосування низки приписів
законодавства засвідчило їх неоднакове розуміння слідчи-
ми, зокрема, в аспекті визначення меж їхніх розсуду під
час проведення процесуальних дій і прийняття рішень.
Стан опрацювання. Питання реалізації слідчим по-
вноважень у кримінальному провадженні неодноразово
досліджувалися в роботах таких вчених, як: Я. Баршев,
С. Вікторський, В. Даневський, А. Коні, В. Лукін, П. Лю-
блінський, В. Случевський, М. Стояновський, І. Фойниць-
кий (дореволюційний період); С. Альперт, Ю. Гроше-
вий, О. Михайленко, М. Михеєнко, В. Стремовський,
М. Строгович, Ф. Фаткуллін та інші (радянський період).
У новітній період науковий інтерес із зазначеної тематики
становлять роботи О. Александрова, О. Бауліна, Ю. Гри-
шина, Н. Карпова, О. Кіпера, О. Литвинчука, А. Макаркі-
на, М. Сірого, С. Стахівського, В. Маляренка та багатьох
інших вчених.
Метою статті є розгляд питань, пов’язаних із реаліза-
цією дискреційних повноважень слідчого в кримінально-
му провадженні, визначення їхніх меж.
Виклад основного матеріалу. У науці криміналь-
ного процесу загальновизнаною є думка, що повнова-
ження слідчого мають владний, імперативний характер,
є поєднанням права й обов’язку і по суті становлять
«правообов’язок», який не можна не реалізувати. О. Кі-
пер, розкриваючи зміст категорії «повноваження», зазна-
чає, що це комплексне поняття, яке об’єднує як права, так
і обов’язки, маючи вигляд «право – обов’язок». Процесу-
альні повноваження закріплюються в законі у вигляді про-
цесуальних можливостей (прав), коли ж виникає фактична
ситуація, передбачена законом, це право трансформується
в обов’язок і реалізується вже як обов’язок [1, c. 31]. Вод-
ночас у вчених-процесуалістів відсутня однозначна відпо-
відь на питання щодо того, чи має бути наділений слідчий
дискреційними повноваженнями, а якщо так, то яка їхня
правова природа.
Наприклад, О. Ботнаренко, досліджуючи дискреційні
повноваження в слідчій діяльності, розподіляє їх на кри-
міналістичні та процесуальні. Перші, на його думку, сто-
суються тактики та методики розслідування кримінальної
справи (висунення версій, необхідні слідчі дії тощо), які
слідчий обирає на власний розсуд залежно від індивіду-
ально-психологічних особливостей; другі – пов’язані
з недостатньо повним формулюванням прав і обов’язків
слідчого кримінально-процесуальним законодавством

351
№ 5 2017
♦
[2, c. 11]. Тобто, на думку вченого, наявність процесуаль-
них дискреційних прав спричинена лише недоліками за-
конодавчого регламентування.
І. Дикарєв вважає, що слідчий наділений дискреційни-
ми повноваженнями, але звужує їх коло і називає серед
них право на припинення кримінальної справи у зв’язку
із примиренням сторін [3, c. 80].
О. Кіпер, класифікуючи повноваження слідчого, роз-
поділяє їх, як і О. Скакун, на дві групи: 1) повноваження
імперативні, коли в разі виникнення фактичної ситуації,
передбаченої законом, посадова особа зобов’язана провес-
ти тільки одну конкретну процесуальну дію або прийняти
конкретне рішення, передбачені законом; 2) повноваження
диспозитивні, коли за виникнення фактичної ситуації, пе-
редбаченої законом, посадова особа зобов’язана провести
процесуальну дію або прийняти процесуальне рішення,
але процесуальний спосіб реалізації повноваження вона
обирає самостійно [1, c. 32].
Ми вважаємо, що останній підхід до класифікації
повноважень слідчого найбільш повно відображає меха-
нізм їх реалізації, водночас не погоджуємося з О. Кіпером
у частині визнання другої групи повноважень диспози-
тивними. На наше переконання, слідчий – посадова особа
органу державної влади, будь-які його повноваження ма-
ють публічну правову природу, а, як зазначає Д. Говорун,
одним із нормативних проявів засади публічності є наяв-
ність у суб’єкта дискреційних повноважень [4].
Засада диспозитивності нерозривно пов’язана з дис-
позитивним методом правового регулювання і є наслід-
ком наявності приватних начал у кримінальному проце-
сі. Натомість дискреційні повноваження є публічними по
своїй суті, ними слідчий наділений ex officio, внаслідок
виконання обов’язків, передбачених КПК України й ін-
шими нормативними правовими актами. Слідчий не може
відмовитися від реалізації того чи іншого дискреційного
повноваження, він може лише обрати варіанти здійснення
такого повноваження. Хоча слідчий реалізує дискреційні
повноваження на свій розсуд, проте межі цього розсуду
визначені законом, а власне повноваження надані дер-
жавою й обумовлені необхідністю досягнення завдань
кримінального провадження. Як слушно зауважував
С. Дерев’янкін, владні суб’єкти кримінального процесу не
є суб’єктами диспозитивності, але здійснюють дискрецій-
ні повноваження. Дискреція – це вирішення службовою
особою або державним органом будь-якого питання на
власний розсуд. Владні суб’єкти кримінального судочин-
ства в стадії досудового розслідування реалізують дискре-
ційні повноваження, є носіями дискреційної влади, озна-
ками якої є такі: 1) суб’єктом дискреційних повноважень є
лише державний орган або його посадова особа; 2) метою
їхньої діяльності є захист публічних інтересів; 3) підста-
вою для застосування цих повноважень є розсуд у межах,
установлених законом; 4) самостійність реалізації дискре-
ції (тобто відсутність необхідності узгодження дій про за-
стосування розсуду з іншими суб’єктами) [5, с. 13].
Юридична енциклопедія визначає дискреційну владу
(від франц. discrétionnaire – залежний від власного роз-
суду) як спосіб реалізації публічної влади, відповідно до
якого суб’єкт (орган чи посадова особа) застосовує надані
йому в межах закону повноваження на власний розсуд, без
необхідності узгодження в будь-якій формі своїх дій з ін-
шими суб’єктами [6, c. 195]. Зазначений інститут викорис-
товується в багатьох країнах, наприклад: “freies Ermessen“
(вільна оцінка) у Німеччині, “administrative discretion”
в Англії, “fritskon” (вільне судження) у Данії, “attivita
discrezionale” в Італії, ‘discretionnaire bevoegdheid” (дис-
креційна компетенція) d Нідерландах [7, c. 243].
На загальнотеоретичному рівні дискреційні повно-
важення в правозастосовному аспекті досліджували такі
вчені, як: В. Дубовицький [8], Б. Лазарєв [9], В. Лебедин-
ський [10], В. Ремньов [11], Г. Ткач [12] та ін.
352
Юридична наука характеризує дискреційне право
як волю органів виконавчої влади оцінювати ситуації та
ухвалювати по них рішення. У такому разі їм наданий про-
стір, тому що вони можуть робити вибір між декількома
варіантами рішеннями [13, c. 480]. B. Ремньов розглядав
дискреційні повноваження як право органу державного
управління ухвалювати владні рішення на власний розсуд.
Самі ж дискреційні повноваження є елементом компетен-
ції, їх використання в межах закону лише зміцнює закон-
ність [11, c. 51–53].
Як вже зазначалося вище, ми виходимо з того, що всі
повноваження слідчого є публічними за своєю правовою
природою. Водночас залежно від механізму реалізації по-
вноважень їх можна поділити на імперативні (конкретно
визначені) – у законі визначено конкретну дію, яку тре-
ба вчинити (утриматися від вчинення), або рішення, яке
необхідно прийняти, а також дискреційні (відносно визна-
чені) – норма містить вказівку на можливий варіант по-
ведінки або перелік можливих рішень.
Законодавець, використовуючи такий прийом юридич-
ної техніки, виходить із того, що в нормі права заздалегідь
неможливо передбачити всіх життєвих випадків і обста-
вин. Але під час застосування такої норми правозастосов-
чий орган має керуватися вимогами законності, обґрунто-
ваності, доцільності, справедливості [14, c. 429].
Кримінальна процесуальна діяльність – специфічна по
своїй суті. Під час її здійснення можуть зазнавати значно-
го утиску конституційні права учасників кримінального
провадження, саме тому слідчий розсуд не повинен бути
безмежним. Для визначення меж дозволеної поведінки,
слідчий, насамперед, повинен керуватися приписами зако-
ну, крім того, виходити із загальних засад кримінального
провадження, мети застосування (незастосування) тих чи
інших заходів, дій та їхньої співмірності з отриманим ре-
зультатом. Слушним є зауваження Т. Фуфалько про те, що,
якби суб’єкт володарювання діяв як механізм, що застосо-
вує лише чітко встановлений засіб відповідно до конкрет-
ної мети, то не було б сенсу вести мову про необхідність
забезпечення принципу пропорційності. Проте даному
принципу приділяється значна увага в європейському пра-
ві, необхідність застосування якого пов’язується також
з наявністю в державних органів дискреційних повнова-
жень [15, c. 53].
Отже, ми дійшли висновку, що слідчий у своїй діяль-
ності наділений низкою повноважень, одні з яких мають
імперативний характер і чітко визначені у відповідній
правовій нормі, а інші – мають відносно визначений ха-
рактер, і законодавець визначає декілька альтернативних
способів поведінки або наслідків, залежно від конкретних
обставин.
Наприклад, розглянемо дискреційне повноваження
слідчого під час проведення ошуку, яке неоднозначно реа-
лізується в практичній діяльності.
Відповідно до ч. 5 ст. 236 КПК України, обшук на під-
ставі ухвали слідчого судді повинен проводитися в обся-
зі, необхідному для досягнення мети обшуку. Виходячи
з положень ч. 1 ст. 234 КПК України, метою обшуку є ви-
явлення та фіксація відомостей про обставини вчинення
кримінального правопорушення, відшукання знаряддя
кримінального правопорушення або майна, яке було здо-
буте внаслідок його скоєння, а також встановлення місцез-
находження розшукуваних осіб. Водночас в ухвалі слідчо-
го судді має бути обов’язково зазначено індивідуальні або
родові ознаки речей, документів, іншого майна або осіб,
яких планується відшукати, а також їхній зв’язок із вчи-
неним кримінальним правопорушенням (п. 7 ч. 3 ст. 234
КПК України).
Застосовуючи системне тлумачення вказаних норм,
доходимо висновку, що законодавець надав слідчому дис-
креційне повноваження закінчувати проведення обшуку,
якщо він вважає, що мета обшуку досягнута.
 Порівняльно-аналітичне право
♦

Під час визначення мети обшуку варто брати до уваги власний розсуд вирішувати, які матеріали підлягають ви-
положення Конвенції про захист прав людини і основопо- лученню, що призвело до вилучення, крім документів, які
ложних свобод (далі – Конвенція) та Протоколів до неї, які стосуються справи, деяких особистих речей. ЄСПЛ зазна-
через вимоги ст. 9 Конституцій України та ч. 2 ст. 1 КПК є чив, що відсутність вказівки на конкретну мету обшуку є
частиною національного законодавства України. порушенням ст. 6 Конвенції. Аналогічна позиція ЄСПЛ
Ратифікувавши Конвенцію та протоколи до неї, держа- міститься в рішенні від 15 липня 2003 р. у справі «Ернст
ва Україна, передусім, зобов’язалася гарантувати кожному, та інші проти Бельгії», де вказано, що ордер на проведен-
хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визна- ня обшуку не містив інформації щодо мети проведення
чені в Конвенції та цих протоколах. У п. 1 ч. 1 Закону Укра- обшуку та про предмети, які підлягали вилученню.
їни «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини Отже, ЄСПЛ зазначив, що слідчих було необґрунтова-
і основоположних свобод 1950 р., Першого протоколу та но наділено широкими повноваженнями і обшуки не були
протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» № 475/97– ВР від пропорційними. Тому в ухвалах на обшук необхідно за-
17 липня 1997 р., на підставі якого відбулася ратифікація значати відомості про конкретні речі, документи, а також
Конвенції та окремих протоколів до неї, зазначено: «Укра- осіб, для виявлення яких дається дозвіл.
їна повністю визнає на своїй території <…> юрисдикцію У наведеному нами прикладі слідчий одночасно реалі-
Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що зує декілька важливих повноважень: імперативне повно-
стосуються тлумачення і застосування Конвенції». важення – зазначити в клопотанні про проведення обшуку
Таке законодавче визнання обов’язкової юрисдикції індивідуальні або родові ознаки речей, документів, іншого
Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) в усіх майна або осіб, яких планується відшукати, а також їхній
питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Кон- зв’язок із вчиненим кримінальним правопорушенням (п. 7
венції, зумовлює необхідність вивчення практики ЄСПЛ ч. 3 ст. 234 КПК України), що дозволить надалі правильно
та застосування національного законодавства з ураху- визначити мету обшуку. Крім того, слідчий під час про-
ванням його правових позицій, оскільки саме в рішеннях ведення цієї процесуальної дії має дискреційне повнова-
ЄСПЛ розкривається зміст більшості положень Конвенції. ження щодо моменту припинення обшуку за досягнення
Окрім того, ст. 17 Закону України № 3477– ІV «Про ви- його мети.
конання рішень та застосування практики Європейського Таке розуміння механізму реалізації вказаних повнова-
суду з прав людини» (з подальшими змінами) передбачає жень є важливим як з огляду на виконання слідчим право-
застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як дже- забезпечувальної функції в кримінальному провадженні,
рела права, а ст. 18 цього Закону визначає порядок поси- так і з огляду на гарантії його процесуальної самостійнос-
лання на Конвенцію та практику Суду. Варто зауважити, ті. У контексті виконання правозабезпечувальної функції
що йдеться саме про «практику Суду» у значенні, розкри- за такого підходу слідчий в жодному разі не порушить за-
тому в ст. 1 цього Закону, тобто практику ЄСПЛ та Євро- конні права особи, у якої проводиться обшук, вилучивши
пейської комісії з прав людини, а не лише про рішення в неї речі, які не охоплюються метою обшуку. Щодо про-
щодо України. Важливо пам’ятати, що в Законі України цесуальної самостійної, то такий підхід до реалізації сво-
№ 3477– ІV немає положень, які б забороняли застосову- їх повноважень убезпечить слідчих від виконання ухвал
вання рішень чи ухвал ЄСПЛ, постановлені щодо інших слідчого судді, які не відповідають вимогам КПК України,
країн. або незаконних вказівок прокурора.
Отже, під час визначення мети обшуку та меж його Висновки. Слідчий у своїй діяльності наділений низ-
проведення треба обов’язково застосовувати Конвенцію кою повноважень, одні з яких мають імперативний харак-
про захист прав людини і основоположних свобод і врахо- тер (чітко визначені у відповідній правовій нормі), а інші –
вувати правові позиції Європейського суду з прав людини, відносно визначений характер, що полягає у встановлені
який встановлює, що рішення про проведення обшуку має на законодавчому рівні декількох альтернативних способів
бути конкретним та конкретизувати речі й документи, які поведінки або прийняття рішень залежно від конкретних
необхідно розшукати у відповідних приміщеннях (справа обставин провадження. Здійснення імперативних повно-
«Бук проти Німеччини» від 28 квітня 2005 р.). важень, правильне визначення меж дискреційних повно-
Так, ЄСПЛ у своєму рішенні від 7 липня 2007 р. важень і їх правомірна реалізація є гарантією виконання
у справі «Смірнов проти Росії» зазначив, що невизначе- слідчим правозабезпечувальної функції в кримінальному
не формулювання обсягу обшуку дало органу влади на провадженні, а також його процесуальної самостійності.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Кіпер О. Процесуальна самостійність слідчого як гарантія всебічного, повного й неупередженого розслідування у кримінальному
провадженні : дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 «Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшу-
кова діяльність» / О. Кіпер ; Національний університет «Одеська юридична академія». – Одеса, 2017. – 228 с.
2. Ботнаренко О. Дискреція в слідчій діяльності : юридико-психологічні особливості : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : спец. 19.00.06
«Юридична психологія» / О. Ботнаренко. – К., 2010. – 16 с.
3. Дикарев И. К вопросу о дискреционных основаниях прекращения уголовного дела (уголовного преследования) / И. Дикарев //
Уголовное право. – 2007. – № 1. – С. 80–83.
4. Говорун Д. Поняття принципу публічності та його нормативний зміст / Д. Говорун // Теорія і практика правознавства. Електронне
наукове фахове видання Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». – 2011. – № 1 [Електро-
нний ресурс]. – Режим доступу : http://tlaw.nlu.edu.ua/wp– content/uploads/2015/07/%D0%93%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D1%80%D1%
83%D0%BD.pdf.
5. Дерев’янкін С. Публічність та диспозитивність у кримінальному судочинстві : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.09
«Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза» / С. Дерев’янкін. – Х., 2005. – 20 с.
6. Юридична енциклопедія : в 6-ти т. / за ред. Ю. Шемшученка (голова редкол.) та ін. – К. : Укр. енцикл. – Т. 2 : Д – Й. – 1999. – 741 с.
7. Зіллер Ж. Політико-адміністративні системи країн ЄС. Порівняльний аналіз / Ж. Зіллер ; пер. із фр. В. Ховхуна. – К. : Основи,
1996. – 420 с.
8. Дубовицкий В. Законность и усмотрение в советском государственном управлении / В. Дубовицкий. – М. : Прогресс, 1984. – 247 с.
9. Лазарев Б. М. Компетенция органов управления / Б. Лазарев. – М. : Юрид. лит., 1972. – 279 с.
10. Лебединский В. Советская прокуратура и ее деятельность в области общего надзора / В. Лебединский. – М. : Юрид. лит.,
1954. – 358 с.
11. Ремнев В. Социалистическая законность в государственном управлении / В. Ремнев. – М. : Юрид. лит, 1979. – 378 с.
12. Ткач Г. Природа і види адміністративного розсуду / Г. Ткач // Право України. – 2002. – № 5. – С. 30–33.
13. Резанов С. Використання дискреційних повноважень у діяльності органів державного управління / С. Резанов // Форум права. –
2009. – № 1. – С. 480–483 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/e– journals/FP/2009– 1/09rcaodu.pdf.

353
№ 5 2017
♦

14. Скакун О. Теория государства и права : [учебник] / О. Скакун. – Харьков : Консум ; Университет внут. дел, 2000. – 704 с.
15. Фуфалько Т. Обмеження дискреційних повноважень як складова принципу пропорційності / Т. Фуфалько // Вісник ХНУВС. –
2012. – № 1(56). – С. 52–59.

УДК 343.982.4

МОЖЛИВОСТІ ДІАГНОСТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ РУКОПИСІВ,

ВИКОНАНИХ У НЕЗВИЧНИХ УМОВАХ

POSSIBILITIES OF THE DIAGNOSTIC RESEARCHES OF MANUSCRIPTS,

EXECUTED IN UNUSUAL TERMS

Шведова О.В.,
кандидат юридичних наук, підполковник поліції,
доцент кафедри криміналістичного забезпечення
та судових експертиз
Навчально-наукового інституту № 2
Національної академії внутрішніх справ
Бєлова Л.М.,
старший науковий співробітник науково-дослідної лабораторії
із проблем експертно-криміналістичного забезпечення
Навчально-наукового інституту № 2
Національної академії внутрішніх справ
Білоус І.В.,
завідувач відділу почеркознавчих досліджень
лабораторії криміналістичних видів досліджень
Київського науково-дослідного інституту судових експертиз
Міністерства юстиції України
Статтю присвячено особливостям проведення діагностичних досліджень рукописів із метою встановлення чинників, що впливають
на умови їх виконання. Розглядаються різні «збиваючі» чинники (обставини) природного характеру, які порушують звичний процес пись-
ма. Проаналізовано ознаки, які свідчать про незвичну позу того, хто пише, матеріал письма, холодові та м’язові навантаження, незвичне
тримання письмового приладдя тощо.
Ключові слова: діагностика, рукописи, незвичні умови письма, матеріал письма, «збиваючі» чинники.

Статья посвящена особенностям проведения диагностических исследований рукописей с целью установления факторов, влияющих
на условия их выполнения. Рассматриваются разные «сбивающие» факторы (обстоятельства) естественного характера, которые на-
рушают привычный процесс письма. Проанализированы признаки, свидетельствующие о необычной позе пишущего, материале письма,
холодовых и мышечных нагрузках, необычном положении письменных принадлежностей и тому подобном.
Ключевые слова: диагностика, рукописи, необычные условия письма, материал письма, «сбивающие» факторы.

The article is sanctified to the features of realization of diagnostic researches of manuscripts with the aim of establishment of factors that
influence on the terms of their implementation. The different “hammering” together factors (circumstances) of natural character, that violate the
usual process of letter, are examined. Signs, that testify to the unusual pose of пишучого, material of letter, are analysed, to the cold and muscular
loading, unusual holding of пишучого device and others like that.
Key words: diagnostics, manuscripts, unusual terms of letter, material of letter, “hammering” together factors.

Постановка проблеми. Рукописи, які виконані в не-
звичних умовах, є одними з найскладніших об’єктів по-
черкознавчого дослідження. Діагностичні дослідження,
спрямовані на встановлення зовнішньої обстановки й умов
письма, часто викликають у судових експертів складності.
Як показує практика, наявні методики для вирішення діа-
гностичних задач судово-почеркознавчою експертизою не
є досконалими. Виділені симптомокомплекси ознак, що
використовуються для вирішення діагностичних задач,
мають груповий характер і тому часто не дозволяють вста-
новити конкретну причину порушень у процесі письма.
Складність цієї проблеми і водночас її практичне значен-
ня обумовили актуальність теми наукового дослідження.
Стан опрацювання. Діагностичним досліджен-
ням рукописних текстів, виконаних у незвичних умовах,
були присвячені роботи таких науковців, як: Л.Ю Ароц-
кер, М.Є. Бондар, С.М. Вул, Г.М. Гордєєва, В.Г. Грузко-
ва, О.В. Довженко, Г.А. Купріянова, З.С. Меленевська,
В.Ф. Орлова, Г.В. Рожкова, Т.О. Сукманова, С.А. Ципе-
нюк, Л.В. Шишакова й інші.
Мета статті – розглянути особливості проведення
діагностичних досліджень рукописів, які виконано в не-
звичних умовах, тобто спрямованих на встановлення зо-
внішньої обстановки й умов письма (наприклад, факту
написання в незвичній позі).
Виклад основного матеріалу. Письмо є носієм
не тільки ідентифікаційної інформації про того, хто
пише. У ньому відображаються й психофізіологічні
властивості особи й умови, в яких відбувається процес
письма. Як продукт вищої нервової діяльності людини
письмо чуттєво реагує на зовнішні й внутрішні зміни.
Почерк містить своєрідно закодовану інформацію про
особистість, про обставини й умови виконання рукопи-
су (підпису). Задача експерта, який досліджує рукопис,
полягає в тому, щоб отримати максимальний об’єм ві-
домостей, які необхідні для розслідування й судового
розгляду справи.
Такі дослідження актуальні завдяки тому, що можли-
вості писемно-рухової системи пристосовуватися не є без-
межними. Вплив різноманітних чинників на почерк може

354

бути таким значним, що успішне пристосування механіз-
му письма до рухів виявиться неможливим.
Оскільки різноманітні причини по-різному порушу-
ють процес письма й змінюють властивості почерку, то
експериментальні дослідження експертів будуються ди-
ференційовано відповідно до впливів конкретних причин.
Так, предметом спеціального дослідження може бути ста-
більність і мінливість властивостей почерку залежно від
зовнішніх умов, наприклад, незвичної пози, незвичного
матеріалу письма; прагнення навмисно змінити свій по-
черк для маскування з урахуванням різноманітних спо-
собів. Результати цих досліджень озброюють експертів-
почеркознавців знаннями про специфічні зміни почерку
залежно від конкретної причини або групи причин, які
впливають на процес письма [1, с. 6].
У разі порушення звичного автоматизованого процесу
письма виникають зміни в почерку, які не можна вважати
варіаційними. Носіями об’єктивної інформації, яка вико-
ристовується для вирішення діагностичних задач, є діа-
гностичні ознаки почерку.
Чинники, які викликають порушення звичного про-
цесу письма, називають «збиваючими». Зміни в почерку,
спричинені їхнім впливом, експерт повинен вміти відріз-
няти від стабільно збережених ознак, а для цього необхід-
но знати ступінь стійкості ознак почерку залежно від дії
різних обставин [2, с. 70].
У теорії та практиці судово-почеркознавчої експерти-
зи «збиваючі» обставини поділяють на природні, до яких
відносять причини, які не пов’язані з бажанням виконавця
змінити почерк і зазвичай утворюються зовнішньою об-
становкою письма, та штучні, які створює виконавець для
зміни свого почерку.
Класифікація «збиваючих» чинників і діагностичних
ознак для вирішення судово-почеркознавчих задач вперше
була запропонована Г.А. Купріяновою.
До тимчасових (епізодичних) належать природні «зби-
ваючі» чинники та «штучні». Природними є зовнішні
(контактні) чинники: незвичайне тримання письмового
приладдя, ліворучне письмо, письмо кулаком, незви-
чайна поза, втома руки, холодові навантаження, фізична
(м’язова) втома тощо, які характеризуються такими комп-
лексами ознак: а) зниження координації рухів 1-ї групи,
уповільнений темп письма, зміна диференціації натиску,
форми з’єднувальних рухів; зниження координації рухів
2-ї групи; б) зниження координації рухів 1-ї групи, упо-
вільнений темп письма, зміна диференціації натиску,
форми з’єднувальних рухів; зниження координації рухів
2-ї групи, порушення топографії; спрощення загальної
структури букв і зменшення кількості варіантів букв, дзер-
кальність окремих знаків або їхніх елементів; в) зниження
координації рухів 1-ї групи, уповільнений темп письма,
зміна диференціації натиску, форми з’єднувальних рухів;
зниження координації рухів 2-ї групи, порушення топо-
графії, спрощення загальної структури окремих букв, ви-
правлення букв, зайві штрихи; пропуски букв, зайві букви,
порушення топографії; порушення топографії, зниження
координації рухів 2-ї групи; зайві штрихи або пропуски їх
у буквах; пропуски букв або зайві букви [3, с. 35–38].
Встановлення умов виконання рукописів передбачає
виявлення змінюваності й стійкості ознак письма під час
виконання рукописів у незвичних для того, хто пише, умо-
вах (на незвичному матеріалі, незвичним письмовим при-
ладдям тощо.
Після загального огляду та вивчення документа, що
надійшов на дослідження, для рішення питання про вплив
на процес письма «збиваючих» чинників потрібно вивчи-
ти прояви ознак, що свідчать про незвичайне виконання
в досліджуваному документі та зразках, порівняти й оці-
нити результати порівняльного дослідження.
Провести дослідження в повному обсязі необхідно
у зв’язку з тим, що ознаки низки незвичних умов (напри-
355
Порівняльно-аналітичне право
♦
клад, темпу виконання, незвичної пози), виявлені тільки
в одному конкретному документі, не завжди дозволяють
судити про умови виконання та вирішити питання, чи
свідчать виявлені ознаки про прискорення, уповільнення,
незвичну позу та ін., або вони властиві почерку виконавця
за написання у звичних для нього умовах.
Під час вирішення питання про умови виконання ру-
копису досліджують ознаки, що піддаються змінам під
впливом «збиваючих» чинників.
Послідовність дослідження ознак письма в рукописі
та черговість досліджуваного документа і зразків визна-
чаються за загальними правилами методики дослідження
почерку (спочатку вивчаються ознаки, що стосуються по-
черку загалом, потім ознаки, що виявляються в окремих
літерах).
У процесі встановлення умов виконання рукопису
важливе значення набуває вивчення особливостей про-
яву координації рухів того, хто пише. Саме ця ознака най-
більше змінюється, а тому вивчення її характеру, прояву
та виразності іноді дозволяє встановлювати причину, що
викликала зміни ознак письма.
Потім досліджуються ознаки, що свідчать про темп
виконання рукопису, особливо про уповільнений. Ретель-
ний аналіз всіх фрагментів тексту, окремих слів, штрихів,
виконаних згинальними та розгинальними рухами, до-
зволяє відокремити природні чинники, що впливають на
письмо, від штучних.
Під час вирішення питання про умови виконання ру-
копису необхідно також вивчати ознаки письмової мови.
Експерт повинен розпізнати та виключити ознаки, на-
вмисно внесені в текст для маскування виконавця тексту,
тому що в деяких випадках впливи «збиваючих» обста-
вин дають уявлення про незвичні умови написання до-
кумента.
Ознаки, що свідчать про вплив незвичних чинників,
потрібно виявляти та вивчати, враховуючи їхню стійкість.
Так, в обґрунтуванні про виконання рукопису в тих або
інших незвичних умовах неприпустимо використовувати
випадкові особливості рухів і ознаки письмової мови.
У разі виявлення ознак враховується їхня взаємозалеж-
ність, тому що нерідко зі зміною однієї ознаки змінюється
інша (наприклад, порушення координації рухів може бути
причиною зниження чіткості почерку, зв’язності літер).
Роздільне дослідження може бути якісним лише тоді,
коли складаються порівняльні таблиці. У підсумку порів-
няння встановлюються збіг або розбіжності обсягу та ха-
рактеру змін і ознак почерку, що повинні бути оцінені
з позиції їхньої специфічності.
З’ясування питання про причину, що впливає на по-
черк, дозволяє правильно оцінити ознаки, виявлені в про-
цесі ідентифікації.
Для правильного вирішення питання про виконавця
необхідно отримати зразки, які відповідають умовам вико-
нання досліджуваного документа, або отримати відомості
про умови виконання наданих документів в особи, яка ви-
несла постанову про призначення експертизи.
Якщо встановлення умов виконання рукопису є само-
стійною задачею під час проведення експертизи, то робота
експерта, спрямована, передусім, на виявлення причини,
що впливає на процес письма.
Рукопис вивчається за тими же правилами, що й у разі
ідентифікації. Однак дослідження супроводжується до-
датковим відбором експериментальних зразків із дотри-
манням умов, в яких, приблизно, виконувався досліджу-
ваний рукопис.
Після проведення порівняльного дослідження експерт
переходить до оцінки виявлених ознак – визначення їхньої
значущості та достатності для висновку про умови вико-
нання рукопису. Водночас з’ясовується значущість кожної
розбіжної або такої, що збігається, ознаки, а також сукуп-
ності ознак загалом.
№ 5 2017
♦
Даний етап роботи найбільш складний, тому й нерідко
в експерта виникають ускладнення. Особливо під час ви-
рішення питання про розмежування ознак залежно від дії
різних «збиваючих» чинників.
Однією із причин, що ускладнює оцінку ознак незвич-
ного виконання рукопису, є недостатнє розроблення пи-
тань про механізм письма та вплив різних умов на процес
письма (особливо короткочасних хворобливих станів).
Оцінка ознак ускладнюється також тим, що під впли-
вом різних причин окремі ознаки змінюються подібно.
Ступінь зміни й стійкості в різних осіб – неоднакові.
Тому важливо знати, від яких причин залежить ступінь
стійкості ознак у рукописах. Обсяг характеру змін і стій-
кості ознак письма передусім залежить від таких обставин:
1) від характеру причини (різні обставини неоднаково
впливають на механізм письма; за написання на незвич-
ному матеріалі виникають інші зміни ознак почерку, ніж
за написання в незвичній позі);
2) від ступеня незвичності «збиваючих» обставин (для
одних осіб, що пишуть, вони мають звичний характер;
до них пристосовуються і зміни набувають характеру ва-
ріанту ознак. Для інших – це незвичний процес письма);
3) від ступеня впливу незвичного чинника на механізм
письма. Наприклад, письмо на полотні з відносно рівною
поверхнею призводить до меншої зміни ознак почерку,
ніж у разі виконання текстів на мішковині, що має значну
рельєфну структуру;
4) від ступеня виробленості почерку того, хто пише:
що вища виробленість почерку, то зазвичай менший вплив
на нього умов незвичного виконання.
Пояснюється це великими пристосувальними можли-
востями того, хто пише, з більш завершеною навичкою
письма порівняно з маловиробленим почерком.
Найбільш наочна картина зміни ознак виявляється
із прискоренням темпу письма.
Встановивши в результаті порівняння розбіжності
ознак, експерт повинен з’ясувати причину їх появи: чи по-
яснюються це виконанням документів різними особами
або вони є наслідком виконання рукописів однією особою,
але в різних умовах [1, с. 12].
Встановивши збіг ознак, експерт повинен визначити,
чи мають ці ознаки ідентифікаційне значення, чи вони є
загальними для різних осіб під час написання в однакових
змінених умовах. За прискореного темпу письма той, хто
пише, переходить на більш прості в координаційному від-
ношенні рухи, загальні для різних людей. Це виражаєть-
ся в спрощенні структурної складності рухів, збільшенні
протяжності рухів та їхньої зв’язності.
Наприклад, рукописи, виконані в темряві та за дуже
слабкого освітлення, мають свої відмінні риси (рядки під-
німаються, опускаються, пересікаються; різке коливання
розмірів інтервалів між рядками; кількаразове виконання
літери чи елементів літер на одному місці).
Ознаки, що свідчать про виконання рукопису за зміни
умов письма, є груповими, бо їх комплекси можуть повто-
рюватися в рукописах різних осіб. Часто експерту вдаєть-
ся лише констатувати факт виконання рукопису в незвич-
них умовах без їх конкретного визначення.
Категоричне негативне рішення питань можливе, якщо
в документі відсутні ознаки, що свідчать про незвичні
умови виконання рукопису.
За незвичної пози того, хто пише, у писемно-рухо-
вому апараті людини не відбувається жодних змін, але
умови, що склалися, змушують виконавця пристосувати-
ся до них, тобто перебудувати механізм письма. З одного
боку, виконавець прагне зберегти властивий йому зорово-
руховий образ, а з іншого – змушений змінити його, тому
що інакше не зможе виконати рукопис. Отже, знижується
автоматизація рухів, їхня точність, з’являються спрощен-
ня, збільшується зв’язність. Найбільш характерні зміни
з’являються в почерку, якщо людина пише стоячи, спира-
356
ючись на кисть і передпліччя, за горизонтального й верти-
кального положення паперу [2, с. 73].
У разі написання на незвичайному матеріалі виконавець
змінює будову букв, пристосовуючись до уповільненого
темпу й уривчастого виконання, тому що через підвищене
зчеплення кінчика письмового прилддя з матеріалом пись-
ма швидкий темп стає неможливим. Письмо втрачає ціліс-
ний характер. Дугові рухи замінюються прямолінійними,
деякі виконавці переходять на письмо друкованим шриф-
том внаслідок пристосування до змінених умов письма.
Жорстка і рельєфна поверхня також є незвичною умо-
вою для письма. За написання на матеріалах із нерівною
поверхнею кінчик письмового приладдя зустрічає на своє-
му шляху перешкоди у вигляді нерівностей матеріалу (во-
локон, ниток, сучків). Тому посилюється його зчеплення
з матеріалом письма, збільшення тертя і, як наслідок, –
ускладнюється переміщення кінчика письмового приладдя.
Отже, незвична дія зовнішніх сил порушує процес
письма і для досягнення результату тому, хто пише, по-
трібно докласти великих м’язових зусиль. У зв’язку із цим
змінюється звична пропорційність напруження і участь
груп м’язів у процесі письма [4, с. 6]. Знижується авто-
матизм і підвищується свідомий контроль за рухами. По-
силюється роль зору та сповільнюється темп виконання.
Рукопис на мішковині, полотні, дерев’яній поверхні
супроводжується прагненням того, хто пише, через зайве
м’язове напруження скоротити протяжність рухів і зроби-
ти запис розбірливим.
Незвичне зменшення відстані між пальцями і письмо-
вим приладдям супроводжується зміною механізму пись-
ма. Зростає напруження пальців і зменшується їхня рухли-
вість. Тому зменшується амплітуда коливальних рухів по
вертикалі і похилій, які визначають висоту літер. Викона-
ний текст затуляється від очей того, хто пише, що деякою
мірою спричиняє втрату зорового контролю, а це веде до
зниження координації рухів; у рукописі з’являються не-
стійкість протяжності рухів по вертикалі і горизонталі,
нерівномірність натиску, злами прямих штрихів, кутас-
тість напівовальних і овальних елементів. Отже, той, хто
пише, уникає складних рухів і частіше спрощує будову
літер. Протяжність рухів по вертикалі внаслідок скоро-
чення амплітуди коливальних рухів часто зменшується,
розміщення рухів по горизонталі нестійке: збільшується,
зменшується, залишається без змін. Напрямок згинальних
рухів коливається, може зберегтися, збільшитися, випря-
митися. Зв’язність у більшості випадків не змінюється, але
можливе її зменшення. Зазначається збільшення натиску,
оскільки зусилля руки концентрується близько до вістря,
зумовлюючи більший його тиск на папір.
Незвичне збільшення відстані пальців до письмового
приладдя супроводжується зміною положення останньо-
го щодо площини столу – великим його нахилом із змен-
шенням звичної опори, яке потребує більших зусиль для
утримання письмового приладдя в зручному для письма
положенні, що, своєю чергою, викликає збільшення на-
пруги руки і пальців. Знижується координація рухів, що
супроводжується нерівномірністю протяжності рухів по
вертикалі і горизонталі, зламами прямолінійних штрихів,
кутастістю овальних і напівовальних елементів.
В експертній практиці трапляються також рукописні
тексти, які могли бути виконані в умовах холоду (наряди
на проведення будівельних, монтажних робіт, товарно-
транспортні накладні, розписки тощо). Охолодження ор-
ганізму супроводжується зміною функціонального стану
як периферичної, так і центральної нервової системи.
У письмі бере участь як м’язовий, так і нервовий апарат,
тому навіть незначні порушення їхніх функцій впливають
на процес письма. У разі охолодження м’язи стають менш
еластичними, кінцівка – малорухомою; притупляються
відчуття, з’являється скутість суглобів, тому знижуєть-
ся автоматизм, що сприяє порушенню координації рухів.
 Порівняльно-аналітичне право
♦

Зниження координації рухів призводить до зміни загаль- ня замінити складні за конструкцією знаки спрощеними,
них і окремих ознак почерку. більш зручними для написання скованою холодом рукою
За даними експериментів, у рукописах, які виконані на [2, с. 76–77].
морозі, помітні пропуски букв, виправлення, які вносять- У процесі письма зоровий контроль відграє важливу
ся в окремі букви, виправлення письмових знаків і нане- роль. Його відсутність або обмеження різко створює для
сення на них додаткових штрихів, підмальовки окремих того, хто пише, незвичні умови письма. Внаслідок цього
елементів і букв загалом. З ознак просторової орієнтації в рукописах змінюються ознаки почерку, що характеризу-
рухів найбільше змінюється лінія рядка, яка стає нерів- ють розміщення рухів і ознаки, залежні від них. Ступінь
ною, звивистою та такою, що опускається. Нерівномір- виробленості залишається без змін, однак темп виконання
ними є інтервали між рядками: на початку тексту вони є дещо знижується, координація рухів частково порушуєть-
однаковими, а в кінці – інтервал між ними зменшується. ся; це виявляється в нестійкості нахилу, протяжності рухів
Ці ознаки проявляються частіше в почерках середнього по вертикалі та горизонталі. Стрункість почерку знижу-
ступеня виробленості. Ступінь виробленості залишається ється, насамперед, через нерівномірність інтервалів між
стійким. Найбільшій зміні піддається координація рухів літерами, словами та рядками; незначною є чіткість по-
(спостерігається її зниження). Знижуються стрункість по- черку. Будова почерку не змінюється. Іноді виявляються
черку, темп рухів, зменшується чіткість почерку, його кон- лише поодинокі літери друкованої форми.
структивна складність; змінюються розмір і розстановка Висновки. Незвичні умови виконання рукопису викли-
(у бік збільшення). З окремих ознак змінюються: відносна кають зміни ознак письма та почерку, які можуть набувати
протяжність рухів, форма рухів під час написання букв і характеру варіантів ознак, якщо письмо в незвичних умо-
їхніх елементів, ступінь конструктивної складності рухів, вах повторюється і той, хто пише, до них пристосовується.
напрямок рухів під час написання окремих букв і їхніх Для встановлення причин, що впливають на письмо,
елементів. важливим є знання ознак, що свідчать про незвичні умови
Відомо, що прискорення темпу спричиняє спрощен- його виконання. У такому разі експерт повинен виявити
ня рухів. Однак, як показали дослідження, уповільнення характерні зміни в рукописах, що проявляються під впли-
темпу (яке спостерігається під час написання в умовах вом конкретного незвичного для того, хто пише, чинника,
низьких температур) також викликає зниження конструк- з’ясувавши умови виконання рукопису. Водночас йому не-
тивної складності почерку та спрощення рухів. У буквах обхідно вміти відрізнити такі зміни від стабільно збереже-
з’являються неточні з’єднання елементів, деякі з них ви- них ознак, а для цього необхідно знати ступінь стійкості
падають, змінюється напрямок рухів в окремих буквах і ознак почерку залежно від дії різних обставин.
їхніх частинах; письмові знаки деформуються і лише зага- Висновок про встановлення чинників, що вплинули на
лом нагадують відповідні букви. Це явище можна поясни- процес письма, можливий лише після вирішення питання
ти тим, що змерзла людина намагається під час написан- щодо автентичності виконавця рукопису.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Бєлова Л.М., Білоус І.В., Шведова О.В. Особливості дослідження рукописів, виконаних у незвичних умовах : [методичні рекомен-
дації] / Л.М. Бєлова, І.В. Білоус, О.В. Шведова. – Київ, 2017. – 42 с.
2. Меленевська З.С., Свобода Є.Ю., Шаботенко А.І. Судово-почеркознавча експертиза : [навч.-метод. посібник] / З.С. Меленевська,
Є.Ю. Свобода, А.І. Шаботенко ; за заг. ред. І.П. Красюка. – К., 2007. – 280 с.
3. Куприянова А.А. Методические рекомендации решения судебно-почерковедческих диагностических задач / А.А. Куприянова. –
Минск, 1982. – 50 с.
4. Бондар М.Є., Довженко О.В., Сукманова Т.О. Про необхідність удосконалення методики експертного дослідження почеркових
об’єктів, які виконані на незвичному матеріалі письма незвичним пишучими приладами / М.Є. Бондар, О.В. Довженко, Т.О. Сукманова //
Актуальні проблеми почеркознавчих досліджень : зб. матер. наук.-практ. сем., м. Київ, 30 листопада 2011 р. – Київ, 2011. – С. 5–7.

357
№ 5 2017
♦

РОЗДІЛ 10
СУДОУСТРІЙ; ПРОКУРАТУРА ТА АДВОКАТУРА

УДК 347.965

ПРАВОВА ПРИРОДА ОРДЕРА ТА ДОВІРЕНОСТІ ЯК ДОКУМЕНТІВ, ЩО ПІДТВЕРДЖУЮТЬ

ПОВНОВАЖЕННЯ АДВОКАТА В КОНТЕКСТІ ЗМІН ДО ПРОЦЕСУАЛЬНИХ КОДЕКСІВ

LEGAL NATURE OF THE WARRANT AND POWER

OF ATTORNEY AS DOCUMENTS CONFIRMING THE POWERS OF THE LAWYER
IN THE CONTEXT OF CHANGES TO THE PROCEDURAL CODES

Заборовський В.В.,
кандидат юридичних наук, доцент,
доцент кафедри цивільного права та процесу
Ужгородського національного університету
У статті автором розкривається правова природа ордера адвоката та довіреності як документів, що посвідчують повноваження ад-
воката в суді у контексті нещодавніх змін до процесуальних кодексів. Робиться висновок про те, що наявне правове регулювання проце-
дури застосування ордера адвоката та довіреності свідчить як про зміну українським законодавцем свого ставлення до їх використання,
так і перетворення цих документів на основні, якими можуть бути підтверджені повноваження адвоката в суді.
Ключові слова: адвокат, професійна правнича допомога, ордер адвоката, довіреність, оформлення повноважень адвоката.

В статье автором раскрывается правовая природа ордера адвоката и доверенности как документов, которые удостоверяют полно-
мочия адвоката в суде в контексте недавних изменений в процессуальные кодексы. Делается вывод о том, что имеющееся правовое
регулирование процедуры применения ордера адвоката и доверенности свидетельствует как об изменении украинским законодателем
своего отношения к их использованию, так и преобразования данных документов на основные, которыми могут быть подтверждены
полномочия адвоката в суде.
Ключевые слова: адвокат, профессиональная правовая помощь, ордер адвоката, доверенность, оформление полномочий адво-
ката.

In this paper, author an analysis the legal nature of the warrant of attorney and power of attorney as documents that certify the powers of the
lawyer in court in the context of recent changes in the procedural codes. It is concluded that the existing legal regulation of the procedure for the
application of the warrant of attorney and power of attorney testifies both to the change by the Ukrainian legislator of its attitude to their use, and
the transformation of these documents to the main ones, by which the powers of the lawyer can be confirmed in court.
Key words: lawyer, professional legal assistance, warrant of the attorney, power of attorney, legalization of the powers of an lawyer.

Актуальність теми. Одним із важливих елементів
в професійній діяльності адвоката є оформлення його по-
вноважень. Це зумовлено тим, що воно не тільки встанов-
лює сутність взаємовідносин адвоката з своїм клієнтом,
але й визначає особливості його індивідуального право-
вого статусу (документами, якими оформляється статус
адвоката, зокрема, можуть визначатися й межі його про-
цесуальної самостійності). Неодноразово предметом на-
ших попередніх наукових досліджень були питання, що
пов’язані як із загальними положеннями оформлення
повноважень адвоката, зокрема в цивільному судочин-
стві [1; 2; 3], так і щодо правової природи окремих видів
документів, якими підтверджуються такі повноваження
[4; 5; 6; 7]. Водночас, з огляду на викладення Цивільним
процесуальним кодексом, Господарського процесуального
кодексу і Кодексу адміністративного судочинства України
(далі – ЦПК, ГПК КАС України) у новій редакції, україн-
ським законодавцем було змінено своє ставлення до мож-
ливості використання насамперед ордеру адвоката та дові-
реності як документів, якими можуть бути підтвердженні
повноваження адвоката в суді, що й зумовило необхідність
проведення даного дослідження.
Аналіз наукових публікацій. Проблема оформлення
повноважень адвоката, зокрема, в аспекті використання ор-
дера та довіреності як документів, що підтверджують його
повноваження в суді, була предметом дослідження низки
науковців. Серед вчених, які досліджували окремі аспекти
цієї проблеми, доцільно виокремити праці М.О. Авдеєвої,
Н.М. Бакаянової, Н.М. Борзих, М.І. Брагінського, В. Бу-
робіна, В.В. Волошиної, А.О. Гордон, М.Ю. Єфіменко,
В.С. Заяць, В.М. Івакіна, О.Л. Невзгодіної, М.М. Орлової,
С.Ф. Сафулька, Г.О. Світличної, В.М. Сідорової та інших.
Водночас, більшість досліджень характеризуються пев-
ною фрагментарністю, а тому на сьогодні залишається до-
статня кількість дискусійних моментів у цій сфері.
Метою статті є аналіз правової природу ордера ад-
воката та довіреності як документів, що підтверджують
повноваження адвоката в суді, насамперед, з огляду на
нещодавні внесення змін до процесуальних кодексів.
Основними завданнями, які автор ставить перед собою, є:
проаналізувати сутність ордера адвоката та довіреності,
зокрема й у випадку використання останньої в адвокат-
ській діяльності; визначити як нормативне закріплення,
так і позиції науковців щодо можливості їх використання
в професійній діяльності адвоката; та на основі проведе-
ного аналізу встановити позитивні та негативні аспекти у
використанні адвокатом ордера та довіреності як докумен-
тів, що посвідчують його повноваження.
Виклад основного матеріалу. Одним із документів,
яким можуть бути підтверджені повноваження адвоката
у всіх видах проваджень, є ордер адвоката, який розгля-
дається як письмовий документ, що видається адвокатом,
адвокатським бюро або адвокатським об’єднанням та по-
винен містити підпис адвоката, типова форма якого за-
тверджена Положенням про ордер на надання правової
допомоги та порядок ведення реєстру ордерів [8].
Використання адвокатом ордера як документа, який
посвідчує його повноваження, є одним із найдискусій-
ніших питань в юридичній літературі. Прихильники по-
зиції про доцільність використання адвокатом такого до-
кумента виходять з того, що він є найпрогресивнішим та
найфункціональнішим правом адвоката [9], оптимальним

358

способом [10, с. 194] або ж взагалі єдиним документом,
що повинен посвідчувати його повноважень [11, с. 175;
12, с. 448]. Перевагами використання ордера, порівня-
но з іншими документами, науковці називають, насам-
перед, спрощення допуску до ведення справи та мож-
ливість використання його у невідкладних випадках, а
також збереження адвокатської таємниці (В.В. Волошин
[9], Н.М. Бакаянова [10, с. 194] О.В. Панчук [13, с. 33]).
За твердженням Г.О. Світличної [14, с. 314] та В.С. Заяць
[15, с. 9], використання ордера є доцільним і у випадку,
коли адвокат діє у складі адвокатського об’єднання та
здійснює делеговані йому цим об’єднанням повноважен-
ня щодо представництва клієнта у суді [14, с. 314]. Проти-
лежного погляду дотримуються науковці, які вказують як
на алогічність його використання [16, с. 185; 17, с. 178],
так і на те, що він є пережитком радянського законодав-
ства про адвокатуру [18, с. 9]. В. Буробін також звертає
увагу, що в жодній країні світу з розвиненою правовою
традицією немає документа, який є аналогом ордера ад-
воката [19].
Досліджуючи як історичний аспект, так і позиції за-
конодавства (на основі положень попередньої редакції
ЦПК, ГПК та КАС України) щодо використання орде-
ра як документа, що посвідчує повноваження адвоката
[6; 7; 20, с. 378–382], ми доходили висновку про наявність
суттєвих недоліків у його застосуванні. Так, необхідність
додавання до ордера й витягу із договору (крім кримі-
нального судочинства), у якому зазначалися повноважен-
ня адвоката як представника (захисника) або обмеження
його прав на вчинення окремих процесуальних дій, вка-
зували на те, що ордер за своєю суттю, лише формально
підтверджував наявність повноважень у адвоката, проте
не визначав обсяг таких повноважень. Така необхідність
сприймалася В.В. Волошин як положення, згідно з яким,
хоча використання його не скасовано, проте фактично вже
спрощено, оскільки «зводить нанівець усі переваги орде-
ра» [9]. Все це нівелювало й таку безумовну перевагу ор-
дера як можливість його використання у випадках надан-
ня невідкладної правової допомоги, коли відсутня змога
укласти договір про надання такої допомоги, враховуючи
необхідність як подання витягу із договору у разі викорис-
тання ордера адвоката, так і зазначення в ньому номера (за
наявності) та дати укладення цього договору.
Прийняття Закону № 2147-VIII [21] свідчить про змі-
ну українським законодавцем свого ставлення до вико-
ристання ордера як документа, що підтверджує повнова-
ження адвоката-представника. Так, у ЦПК, ГПК та КАС
України вже закріплені ідентичні норми, згідно з якими
повноваження адвоката як представника підтверджуються
довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону
України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» [22].
Таке правове регулювання (відсутність вимоги про необ-
хідність додавання до ордера й витягу із договору про на-
дання правової допомоги, а також можливість підтвердити
повноваження адвоката-представника в таких видах судо-
чинства, крім нього, тільки довіреністю), перетворило ор-
дер на один з провідних документів, що підтверджує по-
вноваження адвоката, використання якого можливе в усіх
видах проваджень. Водночас, враховуючи положення ч. 2
ст. 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську ді-
яльність», яке не містить вимоги про обов’язковість при-
йняття ордера усіма органами, установами, організаціями
на підтвердження повноважень адвоката, вказує на мож-
ливість його використання, крім процесуальних кодек-
сів, лише деякими іншими нормативними актами, а саме:
Кримінально-виконавчим кодексом України (ст. 110) [23],
Митним кодексом України (ст. 500) [24], Законом України
«Про виконавче провадження» (ст. 16) [25]. Крім цього,
в Митному кодексі України, Законі України «Про виконав-
че провадження», а також в КУпАП (ст. 271) незмінними
залишаються вимоги про необхідність обов’язкового до-
359
Порівняльно-аналітичне право
♦
давання до ордера і витягу з договору, що вказує на не-
послідовність українського законодавця щодо можливості
використання такого документу для підтвердження повно-
важень адвоката.
Розкриваючи правову природу ордера, слід звернути
увагу на позицію науковців, які піддають сумніву мож-
ливість його посвідчення адвокатом, який здійснює свою
діяльність індивідуально, коли він, по суті, сам собі видає
ордер, підтверджуючи ним власні повноваження, назива-
ючи таку ситуацію як юридично безглуздою [26 с. 88], так
і такою, що не захищає клієнта від недобросовісного ад-
воката [27, с. 46]. Враховуючи, насамперед, вищевказані
зміни до ЦПК, ГПК та КАС України, українським законо-
давцем було доповнено КК України ст. 400-1 (представни-
цтво в суді без повноважень) та встановлено кримінальну
відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення
суду про повноваження представляти іншу особу в суді,
а також умисне невнесення адвокатом до ордера відо-
мостей щодо обмежень повноважень, встановлених до-
говором про надання правничої допомоги. Такою статтею
закріплюється превентивна норма, яка спрямована на не-
допущення можливості зловживання адвокатом своїм пра-
вовим становищем та захист клієнта від недобросовісних
діянь з боку його адвоката.
Одним з документів, який може посвідчувати повнова-
ження адвоката як представника (захисника) особи в суді,
є довіреність. Відповідно до процесуальних кодексів, до-
віреність може застосовуватися адвокатом у всіх видах
проваджень, за винятком, кримінального процесуального
(її застосування допускається лише представником юри-
дичної особи, яка бере участь у процесі, і то за умови, коли
такий представник не є адвокатом).
Досліджуючи триваючу в цивілістичній доктрині дис-
кусію щодо правової сутності довіреності [5, с. 270–271],
яка «розглядається як договір, односторонній правочин,
документ, що підтверджує повноваження» [28, с. 22], ми
поділяємо позицію тих науковців, які в широкому сен-
сі розглядають її як односторонній правочин [29, с. 18;
30, с. 85], але являє собою складний юридичний склад, що
«включає в себе: волю довірителя (на вчинення основної
юридичної дії і на відчуження своїх суб’єктивних прав
представнику), уповноваження, тобто письмове оформ-
лення повноважень і вручення їх третім особам або пред-
ставнику» [31, с. 22]. Основою видачі довіреності є дого-
вір, оскільки «видача довіреності як самостійний акт не
може слугувати підставою для представництва» [32, с. 96].
З таких позицій виходить і український законодавець
(у ст. 244 ЦК України).
Щодо співвідношення довіреності та договору, який є
підставою її видачі, то, враховуючи позицію М.І. Брагін-
ського (виокремлює внутрішню та зовнішню форми від-
носин між довірителем і повіреним) [33, с. 31], ми поді-
ляємо позицію О.Л. Невзгодіної, яка розглядає довіреність
як «один з найбільш поширених способів вираження зміс-
ту повноваження ззовні, але не підставу повноваження»
[34, с. 104]. На нашу думку, така позиція є характерною і
для адвоката, який діє як представник, і для представни-
ка, який не наділений таким статусом. Але якщо договір
доручення є підставою (основою) виникнення відносин
представництва між повіреним (представником без стату-
су адвоката) і довірителем, а «для третіх осіб відносини
представництва не вважатимуться такими, що виникли
без видачі відповідного доручення» [31, с. 23], то специ-
фіка правової природи договору про надання правової до-
помоги (можливість посвідчення саме ним повноважень
адвоката) вказує на інше. Все це ще раз свідчить про осо-
бливе місце такого договору та про його відмежування від
договору доручення.
Аналіз положень попередньої редакції ЦПК, ГПК та
КАС України давав нам можливість дійти висновку про
відсутність єдиного підходу щодо порядку посвідчення
№ 5 2017
♦

довіреності представника. Так, якщо, з одного боку, щодо ність зазначення таких додаткових даних, з одного боку,
посвідчення довіреності від імені юридичної особи (орга- чітко ідентифікує правовий статус адвоката-представника
ну, підприємства, установи, організації) у вказаних про- у відповідному провадженні, а з іншого – перешкоджає
цесуальних кодексах закріплювалися дуже подібні норми його можливості зловживати вибором правового статусу
про її посвідчення уповноваженою на те особою, то з ін- адвоката-представника чи власне представника (зокрема,
шого – більш суттєва різниця спостерігалася в контексті в аспекті уникнення дисциплінарної відповідальності).
посвідчення довіреності від імені фізичної особи (у гос- На жаль, таке положення не отримало свого закріплення
подарському судочинстві – громадянина). Це було зумов- у Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами Украї-
лено тим, що у ГПК України передбачалася необхідність ни [40], в якому вказується на можливість в довіреностях,
подання нотаріально посвідченої довіреності (ч. 5 ст. 28), виданих на ім’я адвокатів, зазначати їх статус та членство
в КАС України (ч. 4 ст. 58) та КУпАП (ч. 1 ст. 270, ч. 4 в адвокатському об’єднанні (п. 2.5 Розділу 4).
ст. 271) – довіреності, посвідченої нотаріусом або посадо- Висновки. Отже, наявне правове регулювання (вра-
вою особою, якій відповідно до закону надано право по- ховуючи нещодавні зміни до процесуальних кодексів)
свідчувати довіреності, у ЦПК України – довіреності, яка процедури застосування ордера адвоката та довіренос-
могла бути посвідчена нотаріально або посадовою особою ті свідчить як про зміну українським законодавцем сво-
організації, в якій довіритель працює, навчається, перебу- го ставлення до їх використання, так і перетворення цих
ває на службі, стаціонарному лікуванні чи за рішенням документів на основні, якими можуть бути підтверджені
суду, або за місцем його проживання (ч. 2 ст. 42). Якщо повноваження адвоката в суді. Це зумовлено насамперед
позитивним моментом такого положення ЦПК України тим, що ордер адвоката фактично вже не розглядається
було нівелювання ним основних недоліків нотаріального як такий, що, по суті, лише формально підтверджує наяв-
посвідчення довіреності, яке «спричиняє для клієнта до- ність у нього повноважень та не визначає їх обсяг і слугує
даткові витрати на оплату за вчинення нотаріальної дії лише доказом укладення між адвокатом і його клієнтом
та додаткові зусилля щодо звернення до нотаріуса для її договору про надання правової допомоги (враховуючи
оформлення» [35, с. 48], то негативний момент полягав відсутність у більшості випадків необхідності подання до
в тому, що «серед суб’єктів, наділених правом посвідчен- ордера і витягу із самого договору). Незважаючи на на-
ня довіреностей, називається велика кількість організацій явність певних недоліків у використанні ордера адвоката
і посадових осіб, які часом і не уявляють про наявність (зокрема, враховуючи непослідовність українського зако-
у них такого важливого повноваження, не знають, яким нодавця щодо необхідності подання до ордера і вказано-
чином мають бути сформульовані й оформлені довіренос- го витягу), доцільність його застосування може бути зу-
ті» [36, с. 69]. Виняток в цьому випадку становив хіба що мовлена, насамперед, випадками, коли сторони договору
порядок посвідчення довіреності за рішенням суду, врахо- про надання правової допомоги виходять з необхідності
вуючи лист Вищого спеціалізованого суду України з роз- дотримуватися принципу конфіденційності його поло-
гляду цивільних і кримінальних справ [37]. жень, а також за умови, що такий догорів був укладений
Щодо положень, чинних на сьогодні редакцій ЦПК, з адвокатським об’єднанням або бюро, які, у свою чергу,
ГПК та КАС України, то в них уже закріплюються іден- на підставі ордера уповноважують конкретного адвоката
тичні норми щодо посвідчення довіреності від імені (адвокатів) здійснювати діяльність з надання правової до-
юридичної особи (видається за підписом (електронним помоги клієнту адвокатського об’єднання (бюро).
цифровим підписом) посадової особи, уповноваженої на Одним із документів, який може підтверджувати по-
це законом, установчими документами) та майже анало- вноваження адвоката як представника (захисника) особи
гічні щодо довіреностей від імені фізичної особи. Так, в усіх видах судочинства, крім кримінального, є довіре-
допускаючи можливість посвідчення довіреності від іме- ність. На відміну від попередніх редакцій, чинні на сьо-
ні фізичної особи нотаріально або, у визначених законом годні ЦПК, ГПК та КАС України закріплюють майже
випадках, іншою особою, а також посадовою особою аналогічні норми щодо посвідчення довіреності від іме-
органу (установи), який прийняв рішення про надання ні фізичної особи (ідентичні норми – щодо довіреності
особі безоплатної вторинної правничої допомоги, ЦПК від імені юридичної особи), а тому з метою як існування
та КАС України передбачають можливість посвідчення єдиного підходу щодо порядку посвідчення таких довіре-
довіреності і ухвалою суду (ч. 2 ст. 62 та ч. 2 ст. 59 від- ностей, так і спрощення самого такого порядку, вважаємо,
повідно). що в ГПК України та КУпАП повинні міститися норми
Що ж до нотаріально посвідчених довіреностей та до- про можливість їх посвідчення і за ухвалою суду. Недолік
віреностей, які прирівнюються до таких, то порядок їх українського законодавства щодо використання договору
посвідчення регулюється, зокрема Законом України «Про про надання правової допомоги робить довіреність осно-
нотаріат» [38] та постановою Кабінету Міністрів «Про вним документом, який посвідчує статус адвоката під час
порядок посвідчення заповітів і довіреностей, що прирів- здійснення його непроцесуальної форми діяльності. Але
нюються до нотаріально посвідчених» [39]. Відповідно до незалежно від того, у якій формі адвокат здійснює свою
п. 26 зазначеної Постанови у довіреності на ім’я адвоката професійну діяльність, договір про надання правової до-
необхідно зазначати і номер та дату видачі свідоцтва про помоги завжди слугує основою для видачі довіреності,
право на заняття адвокатською діяльністю та організацій- яка, у свою чергу, є підставою реалізації його повнова-
ну форму здійснення адвокатської діяльності. Необхід- жень у взаємовідносинах з іншими особами.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Заборовський В.В. Проблемні аспекти оформлення повноважень адвоката в цивільному процесі України / В.В. Заборовський //
Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія Право. – 2013. – Вип. 21. – Ч. 1., Т. 1. – С. 220–222.
2. Заборовский В.В. Оформление полномочий адвоката-представителя в гражданском процессе Украины / В.В. Заборовский //
Адвокатская практика. – 2014. – № 2. – С. 56–60.
3. Заборовский В.В. Полномочия адвоката-представителя в гражданском процессе Украины и их оформление / В.В. Заборовский //
Вестник Воронежского государственного университета. Серия: Право – 2014. – № 2. – С. 97–105.
4. Заборовський В.В. Договір про надання правової допомоги як підстава участі адвоката в цивільному процесі / В.В. Заборов-
ський // Національні та міжнародні стандарти сучасного державотворення: тенденції та перспективи розвитку : матеріали Міжнародної
науково-практичної конференції (м. Донецьк, 22–23 червня 2013 р.). – Д. : Східноукраїнська наукова юридична організація, 2013. –
С. 41–43.
5. Заборовський В.В. Довіреність як документ, що посвідчує повноваження адвоката [Електронний ресурс] / В.В. Заборовський //
Порівняльно-аналітичне право. – 2016. – № 6. – С. 270–272. – Режим доступу: http://pap.in.ua/6_2016/80.pdf.

360
 Порівняльно-аналітичне право
♦

6. Заборовський В.В. Правова природа довіреності та ордера як документів, що посвідчують повноваження адвоката на надання
правової допомоги / В.В. Заборовський // Реформування законодавства України та розвиток суспільних відносин в Україні: питання
взаємодії : матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (м. Ужгород, 28–29 березня 2014 р.). – Ужгород: Ужгородський на-
ціональний університет, 2014. – С. 273–276.
7. Заборовський В.В. Ордер в якості документу, що посвідчує повноваження адвоката / С.Б. Булеца, В.В. Заборовський // Часопис
цивілістики. – 2017. – Вип 22. – С. 8–13.
8. Положення про ордер на надання правової допомоги та порядок ведення реєстру ордерів [Електронний ресурс], затвердже-
но рішенням Ради адвокатів України від 17 грудня 2012 року № 36. – Режим доступу : http://unba.org.ua/assets/uploads/legislations/
pologennya/2013.07.27-polozhennja-187-pro-order-na-nadannja-pravovoi-dopomogi-ta-porjadok-vedennja-reestru-orderiv.pdf.
9. Волошин В.В. Насущні проблеми адвоката. Ордер адвоката України [Електронний ресурс] / В.В. Волошин // Часопис Академії
адвокатури України. – 2011. – № 4(13). – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/e-journals/Chaau/2011-4/11vvvoau.pdf.
10. Бакаянова Н.М. Пропозиції щодо вдосконалення законодавчого врегулювання використання ордеру адвоката / Н.М. Бакаянова //
Правове життя сучасної України: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. ювілею акад. С.В. Ківалова (м. Одеса, 16 17 травня
2014 р.): в 2 т. – 2014. – Т. 1. – С. 192–195.
11. Авдеева М.А. Современные проблемы адвокатуры России: дис. … канд. юрид. наук : 12.00.11 / Авдеева Марина Анатольевна. –
М., 2008. – 287 с.
12. Борзих Н.В. Адвокат як суб’єкт захисту та його повноваження / Н.В. Борзих // Вісник Донецького університету. Серія В. «Економіка
і право». – 2007. – № 2. – С. 445–455.
13. Панчук O. Окремі питання надання адвокатом правової допомоги свідку / O. Панчук // Закон и жизнь. – 2013. – № 3. – С. 32–34.
14. Світлична Г.О. Повноваження адвоката та їх посвідчення при здійсненні представництва у цивільному судочинстві / Г.О. Світ-
лична // Проблеми цивільного права та процесу: матеріали наук.-практ. конф. присвяч. пам’яті проф. О.А. Пушкіна (м. Харків, 22 травня
2010 р.). – Х. : Нац. ун-т внутр. справ, 2010. – С. 311–314.
15. Заяць В.С. Правове регулювання участі представника у судовому адміністративному процесі : автореф. дис. на здобуття наук.
ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / В.С. Заяць. – Ірпінь,
2011. – 23 с.
16. Єфіменко М.Ю. Оформлення повноважень адвоката в цивільному процесі / М.Ю. Єфіменко // Вісник Маріупольського державного
університету. Сер.: Право. – 2014. – № 7. – С. 181–188.
17. Марчук В.І. Особливості документального оформлення повноважень адвоката і вдосконалення у межах чинного законодавства /
В.І. Марчук // Вісн. Нац. ун-ту «Львівська політехніка». – 2014. – № 807. – С. 172 179.
18. Шаров Г.К. Договор с доверителем : предложения о внесении изменений в Закон «Об адвокатской деятельности и адвокатуре
в РФ» / Г.К. Шаров // Бизнес-адвокат. – 2004. – № 18. – С. 8–9.
19. Буробин В. Адвокатский ордер – необходимость или анахронизм? [Електронний ресурс] / В. Буробин. – Режим доступу :
www.fparf.ru/news/all_news/blogs/VBurobin/advokatskiy-order-neobkhodimost-ili-anakhronizm/.
20. Заборовський В.В. Правовий статус адвоката в умовах становлення незалежної адвокатури України : монографія / В.В. Заборов-
ський. – Ужгород: Видавничий дім «Гельветика», 2017. – 900 с.
21. Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу
адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів : Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII // Відомості Верхо-
вної Ради України. – 2017. – № 48. – Ст. 436.
22. Про адвокатуру та адвокатську діяльність: Закон України від 5 липня 2012 р. № 5076-VI. – Офіційний вісник України. – 2012. –
№ 62. – Ст. 17.
23. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11 липня 2003 року № 1129-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2004. –
№ 3–4. – Ст. 21.
24. Митний кодекс України від 13 березня 2012 р. № 4495-VI // Офіційний вісник України. – 2012. – № 32. – Ст. 9.
25. Про виконавче провадження : Закон України від 02 червня 2016 р. № 1404-VІІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2016. –
№ 30. – Ст. 542.
26. Приходько И. Применение правил о представительстве и некоторые процессуальные презумпции / И. Приходько // Хозяйство
и право. – 2003. – № 2. – С. 87–90.
27. Сафулько С.Ф. Щодо повноважень адвоката в цивільному процесі / С.Ф. Сафулько, Я.П. Зейкан // Вісник Верховного Суду
України. – 2009. – № 11. – С. 45–48.
28. Лазаренкова О.Г. Некоторые спорные вопросы обновленного законодательства об удостоверении доверенности / О.Г. Лазарен-
кова, В.Н. Сидорова // Нотариус. – 2015. – № 3. – С. 22–25.
29. Дороженко М.Ю. Гражданско-правовое регулирование представительства: проблемы теории и законодательства : автореф. дис.
на соискание учен. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.03 «Гражданское право; семейное право; предпринимательское право; меж-
дународное частное право» / М.Ю. Дороженко. – М., 2007. – 26 с.
30. Гордон А. Представительство в гражданском праве / А. Гордон. – СПб. : Тип. Шредера, 1879. – 447 c.
31. Орлова М.М. Доверенность как письменное уполномочие / М.М. Орлова // Бюллетень нотариальной практики. – 2003. – № 4. –
С. 20–24.
32. Дурнева П.Н. Основания возникновения добровольного представительства / П.Н. Дурнева // Проблемы реализации современных
правоотношений : материалы Всероссийской научно-практической конференции. – Невинномысск : НГГТИ, 2011. – С. 90–97.
33. Брагинский М.И. Договор поручения в действующем Гражданском кодексе РФ / М.И. Брагинский // Хозяйство и право. – 2001. –
№ 4. – Ст. 30 31.
34. Невзгодина Е.Л. Основания добровольного представительства в современном гражданском праве России / Е.Л. Невзгодина //
Вестник Омского Университета. – 2008. – № 4. – С. 98–110.
35. Щербак С.В. Представництво у виконавчому процесі / С.В. Щербак // Правовий вісник Української академії банківської справи. –
2013. – № 1(8). – С. 44–49.
36. Боннер А.Т. Проблемы совершенствования института судебного представительства в Российской Федерации / А.Т. Боннер //
Совершенствование института представительства: вопросы правотворчества и правоприменения: материалы Международной научно-
практической конференции (г. Астана, 19 марта 2010 г.). – Астана : Евразийский национальный университет им. Л.Н. Гумилева, 2010. –
С. 66–74.
37. Лист Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 вересня 2011 року № 611-1104/4-11
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/VRR00079.html.
38. Про нотаріат : Закон України від 02 вересня 1993 р. № 3425-ХІI // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 39. – Ст. 383.
39. Про порядок посвідчення заповітів і доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених [Електронний ресурс]: Постанова
Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 р. № 419. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/419-94.
40. Про затвердження Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України: Наказ Міністерства юстиції України від 22 лютого
2012 року № 296/5 // Офіційний вісник України. – 2012. – № 17. – Ст. 66.

361
№ 5 2017
♦

РОЗДІЛ 11
МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

УДК 339.166.5

СВІТОВІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ТА ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЇ АЛЬТЕРНАТИВНИХ

КОНЦЕПЦІЙ ЗАХИСТУ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

WORLD TENDENCIES OF DEVELOPMENT AND INSTITUTIONALIZATION OF

ALTERNATIVE CONCEPTS OF PROTECTION OF INTELLECTUAL PROPERTY

Алексеєнко В.Ю.,
студент кафедри міжнародного публічного права
факультету міжнародної торгівлі та права
Київського національного торговельно-економічного університету
У статті описується комплекс питань, пов’язаний із виникненням, розвитком та інституціоналізацією альтернативних концепцій за-
хисту інтелектуальної власності, що виникли на базі сучасних проблем, пов’язаних із розповсюдженням інтелектуальної власності. Ана-
лізується доктрина т. зв. піратських партій, перспективи її розвитку та закріплення в національних законодавствах і міжнародному праві.
Ключові слова: інтелектуальна власність, захист інтелектуальної власності, піратські партії, піратський рух, концепції інтелектуаль-
ної власності, СОТ, ВОІВ.

В статье описывается комплекс вопросов, связанный с возникновением, развитием и институционализацией альтернативных кон-
цепций защиты интеллектуальной собственности, возникших на почве современных проблем, связанных с распространением интел-
лектуальной собственности. Анализируется доктрина т. н. пиратских партий, перспективы её развития и закрепления в национальных
законодательствах и международном праве.
Ключевые слова: интеллектуальная собственность, защита интеллектуальной собственности, пиратские партии, пиратское движе-
ние, концепции интеллектуальной собственности, ВТО, ВОИС.

The article describes a set of issues related to the genesis, development and institutionalization of alternative concepts for the protection of
intellectual property that have arisen on the basis of problems associated with the intellectual property. The doctrine of the so-called pirate parties,
prospects for its development and realization in national legislation and international law are being analyzed.
Key words: intellectual property, protection of intellectual property, pirate parties, pirate movement, concepts of intellectual property, WTO,
WIPO.

Постановка проблеми. Питання розвитку і регулю- на інституціоналізацію піратів у національних партійних

вання Інтернету та інших систем розповсюдження інфор-
мації, що дозволили значно прискорити копіювання і пе-
редачу даних, набуває все більшого політичного значення.
Переклад інформації (книг, музики, відео) в цифровий
формат не тільки спростив доступ до світової культурної
спадщини, а й актуалізував проблему порушення автор-
ських і суміжних прав (копірайту, від англ. «copyright»).
При цьому тенденція до посилення державної політики
у сфері захисту інтелектуальної власності спровокувала
виникнення й відповідної тенденції опору з боку громад-
ського руху, який отримав назву піратського. У 2006 р.
у відповідь на судовий процес проти творців найбільшо-
го в світі торрент-треккера Pirate Bay була утворена Пі-
ратська партія Швеції, тим самим давши поштовх ана-
логічним процесам в інших країнах світу, в тому числі й
в Україні [1]. Поява піратських партій цікавить академічне
співтовариство: за даними Scopus, найбільш активно від-
повідна проблематика досліджується в Німеччині і Швеції,
де пірати мають помітний успіх, а також у США. Увага до-
слідників до цього феномену доводить його актуальність і
необхідність подальшого вивчення, тим більше що з кож-
ним роком поповнюється і розширюється коло питань, що
стосуються сфери міжнародного захисту інтелектуальної
власності. У цій статті будуть розглянуті деякі тенденції
розвитку та перспектив альтернативних концепцій захис-
ту інтелектуальної власності та шанси на їх інституціона-
лізацію через представників піратських партій та інших
організацій, що пропонують та розвивають ці концепції
як особливий ідеологічний чи правовий проект. У першо-
му випадку, аналізуючи розвиток програмних установок
подібного роду організацій, слід з’ясувати, чи залишаться
вони т. зв. партіями однієї вимоги та які перспективи очі-
кують ці партії; в другому – цікаві фактори, що впливають
системах.
Метою статті є визначення і аналіз суті та перспектив
розвитку т. зв. піратських партій, дослідження альтер-
нативних концепцій захисту інтелектуальної власності
та сил, що здійснюють їх.
Об’єктом дослідження є сучасні тенденції і перспек-
тиви розвитку і видозміни системи захисту інтелектуаль-
ної власності в умовах радикального розвитку та розпо-
всюдження інформаційних систем протягом останніх
років.
Виклад основного матеріалу. Сучасна тенденція до
посилення державного контролю у сфері захисту інтелек-
туальної власності призвела до виникнення опозиційного
громадського руху, відомого як «піратські партії». В існую-
чій літературі піратські партії трактуються по-різному, але
в основному їх відносять до нового – мережевого – типу
антіістеблішментскіх і антіелітістскіх партій, критично
налаштованих по відношенню до status quo та таких, що
протиставляють себе до інших політичних сил.
Піратські партії як політичній феномен можуть інтер-
претуватися як радикальні партії однієї вимоги з неясним
становищем на шкалі «ліві – праві». [2] А якщо так, то
згасання інтересу до проблеми копірайту, швидше за все,
призведе і до відмирання піратських партій. За цими точ-
ками зору ховається складне сьогодення і непевне майбут-
нє подібних партій. З одного боку, приклади Німеччини,
Швеції та Ісландії змушують розглядати піратів як повно-
правних учасників політичного процесу. З іншого боку, є
чимало випадків, коли за словами «піратська партія» хова-
ється нечисленний і неактивний інтернет-рух зі слабкою
організацією. У плані ідеології перспективи піратів також
виглядають неоднозначно. Хоча представники цього руху
наполягають на необхідності відходу від колишніх ідеоло-

362

гій, вважаючи себе не ідеологами, а дослідниками, вони
часто ідентифікуються з різними політичними силами.
У 2012 р Р.Ускай і К.Віка висунули дві гіпотези, що стосу-
ються перспектив розвитку піратських партій. Відповідно
до першої з них ці партії будуть рухатися від радикальних
позицій до так званого «медіанного виборця» і загальної
політики, згідно з другою – їх ніколи не можна буде одно-
значно віднести до правих або до лівих (тобто почнеться
розшарування у світовому піратському русі відповідно до
національних специфік). Від того, чи підтвердяться ці гі-
потези, багато в чому залежить й майбутнє піратів [3]. Або
вони стануть серйозною політичною силою з широкою
платформою і орієнтацією на масового виборця, або збе-
режуть свій статус мережевих рухів, маргінальних у по-
літичному і електоральному сенсах.
Коли йдеться про альтернативні підходи до охорони
інтелектуальної власності, як правило, маються на увазі
відмінності між англосаксонською та континентальною
правовими сім’ями, що по-різному трактують зміст прав
інтелектуальної власності. Однак альтернативи в побудові
міжнародної системи охорони інтелектуальної власності
можуть бути пов’язані не тільки з юридичними доктрина-
ми, але і з соціальними, політичними та ідеологічними пи-
таннями. У дослідженні концепцій, які є альтернативними
один одному саме в цьому сенсі, найбільший інтерес пред-
ставляють не питання відмінності правових парадигм,
а питання інституціоналізації цих концепцій. Наскільки
існуюча схема інституціоналізації сприяє або перешко-
джає поширенню тих чи інших поглядів на проблему між-
народної охорони інтелектуальної власності – ось осно-
вне питання, на яке необхідно дати відповідь досліднику
тих концепцій охорони, що відрізняються один від одного
перш за все за політико-ідеологічними ознаками.
Інституційна основа сформованої міжнародної систе-
ми охорони інтелектуальної власності представлена цілим
рядом авторитетних міжнародних організацій. Головну
роль в ній грає спеціалізована установа ООН Всесвітня
організація інтелектуальної власності (ВОІВ) – міжурядо-
ва організація, що наразі є майже глобальною та зусилля
якої націлені на сприяння ефективному використанню та
охороні інтелектуальної власності в усьому світі [4]. Цими
питаннями також займаються й інші міжурядові організа-
ції. У 1994 р було укладено Угоду про торговельні аспекти
прав інтелектуальної власності (ТРІПС), адміністративні
функції за яким здійснює авторитетна Світова організація
торгівлі (СОТ). Дана угода входить у пакет документів,
що зобов’язані ратифікувати всі держави, що вступають
до цієї організації. Таким чином, СОТ також може розгля-
датися як інституційне втілення охорони інтелектуальної
власності на міжнародному рівні.
У соціально-політичному та ідеологічному аспектах і
ВОІВ, і СОТ розвивають одну і ту ж концепцію охорони
інтелектуальної власності [5]. У першу чергу ця концеп-
ція орієнтована на інтереси власників виключних прав,
а інтереси суспільства і, зокрема, споживачів результатів
інтелектуальної діяльності враховуються в другу чергу:
вважається, що охорона прав інтелектуальної власності
стимулює творчу діяльність і науково-технічний прогрес,
що є благом і для широких громадських кіл, які користу-
ються результатами як творчої діяльності, так і науково-
технічного прогресу. Необхідність міжнародної охорони
виводиться з того, що право кожної людини «на користу-
вання захистом моральних і матеріальних інтересів, що
виникають у зв’язку з будь-якими науковими, літератур-
ними чи художніми працями, автором яких він є» згідно
з п’ятнадцятою статтею Міжнародного пакту про еконо-
мічні, соціальні і культурні права, прийнятого Генераль-
ною асамблеєю ООН в 1966 р, визнається в усьому світі
таким же невід’ємним правом людини в культурній сфері,
як і право на участь у культурному житті, право на корис-
тування результатами наукового прогресу та їх практично-
363
Порівняльно-аналітичне право
♦
го застосування, що вказані в тій же статті пакту. Різниця
між ВОІВ і СОТ у реалізації цієї концепції обумовлена
лише тим, що вони просувають її різні аспекти, забезпечу-
ючи її всебічний розвиток на міжнародному рівні.
По-справжньому альтернативні концепції охорони
інтелектуальної власності – концепції, що орієнтуються
перш за все не на власників виключних прав, а на сус-
пільство та індивідів, які користуються результатами
інтелектуальної діяльності, представлені іншими ор-
ганізаціями. Ці організації можна умовно розділити на
три типи. Перший тип – це вищезгадані піратські пар-
тії. Ці організації діють на національному рівні, беруть
участь у боротьбі за владу, відстоюючи загальне право
на доступ до благ інформації та знань, що обмежується
існуючою системою охорони інтелектуальної власності.
На даний момент піратські партії об’єднані в міжнарод-
ний рух «Інтернаціонал піратських партій», членами
якого є партії з декількох десятків країн з усіх континен-
тів, у число яких входить у тому числі і Піратська Пар-
тія України. Однак офіційно зареєстровані як політичні
партії такі організації лише в п’ятнадцяти країнах, які є,
однак, у даному разі основними споживачами і виробни-
ками інформаційних ресурсів: наприклад, в їх число вхо-
дять Франція, Німеччина, Нідерланди, Великобританія,
Сполучені Штати Америки, Швеція і ряд інших держав.
Піратська Партія Швеції, наприклад, навіть отримала
в 2009 році кілька місць в Європейському Парламенті,
але на цьому, як зауважують дослідники, мабуть, дося-
гла своєї «верхньої межі». Можна зробити висновок, що
внаслідок своїх радикальних поглядів і відсутності чіт-
ких політичних програм (за винятком конкретних про-
позицій щодо реформування законодавства у сфері інте-
лектуальної власності та по виходу відповідних держав
з ВОІВ та СОТ) усі ці партії є маргінальними і на сьогод-
ні не являють собою суттєвою політичної сили. Тільки
у вищезгаданій Швеції, де була створена перша у світі
піратська партія, «піратам» вдалося увійти в десятку
найбільш популярних партій країни, їх представники за-
ймають високі пости в шкільних і студентських радах
багатьох освітніх установ, що дає Піратській партії на-
дію на те, щоб стати значимою політичною силою в цій
країні в майбутньому; однак цей успіх Партії піратів не
в останню чергу виник завдяки тому, що вона сьогодні
вже не є такою радикальною, як подібні організації в ін-
ших країнах. Її лідер Рікард Фальквінге, даючи комен-
тарі щодо свого законопроекту про реформу авторського
права, скасування патентів і захисту права на приватне
життя, висловлювався в тому сенсі, що авторське право
сьогодні не збалансовано, проте доведення до відкритого
продажу копій дисків – що дорівнює скасуванню автор-
ського права – видалило б фінансову зацікавленість твор-
ця в цілому. Закон, запропонований Піратською Партією,
тим самим, є законом про «збалансування між фінансо-
вими інтересами творця і між інтересами суспільства
споживачів культури» [6].
Такий підхід наближає найстарішу у світі піратську
партію до другого типу організацій, які відстоюють аль-
тернативні принципи охорони інтелектуальної власнос-
ті – до більш помірних організацій, для яких рішення
проблем інтелектуальної власності не є основною діяль-
ністю. Вони звертаються до цієї проблеми з тих позицій,
що в сучасному суспільстві інформаційний продукт має
украй високу значимість, і надмірні обмеження на його
використання завдають шкоди суспільству. При цьому
вони не декларують беззаперечний пріоритет прав спожи-
вачів результатів інтелектуальної діяльності над правами
їх творців і посередників в їх розповсюдженні, як це часто
роблять піратські партії. Вони лише звертають увагу на
недоробки в сформованій системі охорони інтелектуаль-
ної власності, що утрудняють соціальну взаємодію. Як
правило, такі організації більш авторитетні, ніж піратські
№ 5 2017
♦
партії. До них можна віднести Британську бібліотеку, що
звертає увагу на те, що ділові кола часто ігнорують обме-
ження і виключення, що встановлюються законом, і вво-
дять власні ліцензійні заборони на доступ до результатів
інтелектуальної діяльності в цифровій формі [7]. Якщо не
змінити законодавство, то договірне право у сфері інте-
лектуальної власності в умовах інформаційного суспіль-
ства стане важливіше закону. Організаціями такого ж типу
можна назвати і французьку «Асоціацію аудіонавтів», і
норвезьку Раду споживачів, що ставлять під сумнів право
власника інтелектуальної власності диктувати умови ви-
користання копії твору після того, як вона продана, і які
домагаються відповідних судових рішень і відхилення за-
конопроектів, що закріпляють це становище. Найбільш
же яскравий приклад організацій такого типу на сьогод-
ні – коаліція Європейської партії зелених і Європейського
вільного альянсу.
Важлива особливість концепцій охорони інтелекту-
альної власності, що пропонуються організаціями такого
типу, полягає в їх незавершеності. Оскільки самі органі-
зації не спеціалізуються в цій сфері, вони в основному об-
межуються критикою окремих аспектів існуючої системи
охорони, пов’язаних, перш за все, з технічним прогресом.
Цілісних програм реформування законодавства про інте-
лектуальну власність вони не пропонують. Але авторитет
цих організацій дозволяє окремим зацікавленим групам
(в тому числі піратським партіям) використовувати їх за-
яви в якості аргументів для відстоювання альтернативних
концепцій охорони інтелектуальної власності як на націо-
нальному, так і на міжнародному рівні.
Третім – і таким, що є найбільш соціально значущим –
типом організацій, що представляють альтернативні кон-
цепції охорони інтелектуальної власності, є організації,
що досконально розробляють альтернативні механізми
охорони відповідних прав і активно застосовують їх. Най-
більших успіхів на цьому напрямку досягла американська
некомерційна організація «Creative Commons», яка ви-
ступає за реформу авторських прав, заснована в 2001 р.
юристом, професором Стенфордського університету Ло-
уренсом Лессігом. [8] Ця організація ставить перед со-
бою мету сприяти вільному поширенню інформації, і для
цього її фахівці розробляють тексти юридично значущих
ліцензій, що дозволяють власникам авторських прав пе-
редати деякі з прав на свої твори громадськості і в той
же час зберегти за собою інші права. Подібна практика
не була регламентована американським законодавством,
і «Creative Commons» усунули лакуну в правовому полі
США. Ліцензії «Creative Commons» настільки прості і
зрозумілі, що їх зручно застосовувати навіть для захисту
фотографій, малюнків, коротких текстів (чотиривіршів,
слоганів і т.п.), що створюються у величезних кількос-
тях. Успішний досвід цієї організації з пошуку механізмів
пов’язання інтересів правовласників і споживачів був узя-
тий на озброєння аналогічними організаціями в багатьох
країнах світу, внаслідок чого виник міжнародний громад-
ський рух «Creative Commons International», що розробляє
подібні ліцензії для інших країн. На жаль, законодавчі сис-
теми ряду держав не дозволяють автору відмовлятися від
частини прав, передбачених законами про інтелектуальну
власність, інакше, крім як шляхом складання письмового
договору з кожною особою, якій він бажає дозволити ви-
користання свого твору в тих чи інших цілях.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Украинцы войдут в состав объединенной Пиратской партии Европ [Електроний ресурс]. – Режим доступу : https://ain.ua/2013/09/06/
ukraincy-vojdut-v-sostav-obedinennoj-piratskoj-partii-evropy.
2. Морозова Е.В. 2014. Антиистеблишментские партии как сетевые сообщества / Е.В. Морозова // Сети в публичной политике.
По- литическая наука: Ежегодник. – 2014.
3. Мартьянов Д.С., Мартьянова Н.А. 2012. Феномен пиратских пар- тий в российском и мировом контексте / Д.С. Мартьянов.
4. WIPO Convention (Total Contracting Parties) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : httр://www.wipo.int/treaties/en/ShowResults.
jsp?country_id=ALL&start_ year=ANY&end_year=ANY&search_what=C&treaty_id=1.
364
Організацією такого ж типу є і Фонд вільного програм-
ного забезпечення, організація, заснована в 1985 р. програ-
містом, колишнім співробітником лабораторії AI Массачу-
сетського технологічного інституту Річардом Столлмена.
Ця організація також розробляє ліцензії, що створюють
альтернативні механізми захисту авторських прав. Най-
більш значущим нововведенням Фонду в ідеологію охо-
рони інтелектуальної власності є розроблений Р. Столл-
меном та його соратниками принцип, який отримав назву
«copyleft». [9] Суть його полягає в тому, що умовною пу-
блічною ліцензією передбачається передача всім особам,
які прийняли ці умови ліцензії, рівно того ж набору прав
щодо твору, який ліцензія залишає за самим автором, не
більше і не менше. Цей принцип активно застосовуєть-
ся розробниками комп’ютерних програм з відкритим ко-
дом. У каталозі вільного програмного забезпечення, що
складається Фондом вільного програмного забезпечення
спільно з ЮНЕСКО, програм, що ліцензуються на умовах
копілефту, значиться більше 5000, при цьому в каталозі
присутні тільки найбільш поширені програми. На умовах
«копілефтної» ліцензії існує і розвивається і найбільша
онлайнова енциклопедія «Вікіпедія».
Висновки. Таким чином, організації цього типу, як
правило, не створюють закінчених всеосяжних концеп-
цій охорони інтелектуальної власності. Вони створюють
конкретні правові механізми, що дозволяють в існуючих
умовах охороняти не всі права, передбачені законами про
інтелектуальну власність, а лише ті права, які побажають
зберегти за собою суб’єкти інтелектуальної діяльності, і
(або) ті права, які не завдають шкоди особам, які бажають
отримати повноцінний доступ до культурних благ і корис-
туватися плодами науково-технічного прогресу.
Подібні механізми створюються не тільки двома ви-
щезгаданими організаціями, а й багатьма іншими громад-
ськими фондами, комерційними організаціями, навчаль-
ними та науковими центрами. Можна зробити висновок,
що організації трьох розглянутих типів доповнюють один
одного. У той час як піратські партії борються за прийняття
законів, які реформують концепцію охорони інтелектуаль-
ної власності, організації на кшталт «Creative Commins»
на практиці доводять працездатність інших моделей охо-
рони і можуть запропонувати в якості основи для нових
законів конкретні дієві механізми, а Європейська партія
зелених і суспільства споживачів можуть підтримати кам-
панію з просування альтернативних концепцій охорони ін-
телектуальної власності, використовуючи свій авторитет.
Всі разом вони могли б стати значимою суспільною силою
світового масштабу.
Водночас не можна забувати, що незважаючи на ни-
нішню позитивну динаміку розвитку піратських партій
у країнах, що є провідними прихильниками сучасної
системи охорони ІВ, ці партії досі не мають вагомої по-
літичної сили та навряд чи зможуть її досягнути. При їх
радикальних поглядах уявити їх домінування на політич-
ному просторі тієї чи іншої суттєво розвиненої держави
в найближчі 10-15 років дуже складно. Таким чином, най-
більш вагомими представниками альтернативних концеп-
цій захисту інтелектуальної власності є організації третьо-
го типу, що розробляють альтернативні механізми захисту
ІВ та здійснюють реальну роботу з їх впровадження, тим
самим виступаючи не як противник сучасної системи, а як
її невід’ємний розвиваючий елемент.
 Порівняльно-аналітичне право
♦

5. Agreement Between the World Intellectual Property Organization and the World Trade Organization [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : httр://www.wipo.int/treaties/en/agreement/trtdocs_wo030.html.
6. Pirate Party Falkvinge interview [Електронний ресурс]. – Режим доступу : httр://www.p2pnet.net/story/8417.
7. Intellectual Property: a Balance. The British Library Manifesto [Електронний ресурс]. – Режим доступу : httр://www.bl.uk/news/pdf/
ipmanifesto.pdf.
8. Creative Commons: Mission and Vision [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://creativecommons.org/about/mission-and-
vision/.
9. What is Copyleft? [Електронний ресурс]. – Режим доступу : httр://www.fsf.org/licensing/essays/copyleft.html.

УДК 341.6

ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ В КРАЇНАХ-УЧАСНИЦЯХ ЄС

EXECUTION OF DECISIONS OF THE EUROPEAN COURT IN THE COUNTRIES OF THE EU

Бакуменко Н.В.,
студентка кафедри міжнародного публічного права
Київського національного торговельно-економічного університету
У статті проаналізовано законодавство ряду держав-членів Європейського Союзу на предмет законодавчого та організаційного за-
безпечення виконання рішень Європейського Суду з прав людини. Автор зробив акцент на виокремленні певних аспектів забезпечення
виконання рішень окремими державами-членами ЄС у світлі їх актуальності для України в умовах сьогодення.
Ключові слова: Європейський суд з прав людини, виконання рішень, держава-член, Європейський Союз, резолюція.

В статье проанализировано законодательство ряда государств-членов Европейского Союза на предмет законодательского и ор-
ганизационного обеспечения исполнения решений Европейского Суда по правам человека. Автор сделал акцент на выделении опре-
делённых аспектов обеспечения исполнения решений отдельными государствами-членами ЕС в свете их актуальности для Украины
в нынешних условиях.
Ключевые слова: Европейский Суд по правам человека, исполнение решений, государство-член, Европейский Союз, резолюция.

The article explored the legislation of a number of member states of the European Union on the subject of legislative and organizational
support for the execution of judgments of the European Court of Human Rights. The author focused on highlighting certain aspects of enforcing
decisions by individual EU member states in the light of their relevance to Ukraine in the present.
Key words: European Court of Human Rights, execution, member state, European Union, resolution.

Постановка проблеми. Законодавство європейських
держав суттєво різниться важливими аспектами проце-
дури виконання рішень Суду. Блажанівська Н.Є. до таких
аспектів віднесла: наявність спеціального закону, який
регулює процедуру виконання рішень ЄСПЛ; кваліфіка-
ція рішення ЄСПЛ як виконавчого документа; існування
спеціальної процедури виконання рішень ЄСПЛ, що від-
різняється від процедури виконання рішень національних
судів; наявність «єдиного вікна» для отримання заявником
грошової компенсації; існування спеціальної статті витрат
державного бюджету для виплати грошових компенсацій
на підставі рішень ЄСПЛ; можливість перегляду рішен-
ня національного суду на підставі рішення ЄСПЛ, безпо-
середньо передбачена процесуальним законом [4, c. 83]
Однак, незважаючи на такі відмінності в законодавчому
забезпечені, процедури виконання рішень ЄСПЛ європей-
ських країн не є свідченням про переваги самої процедури
виконання. Оскільки більшість держав Європи розгляда-
ють рішення ЄСПЛ не як особливу сферу правовідносин
держави і заявника, а як міжнародно-правові відносини
між державами-членами ЄС, що пов’язано зі свободою
пересування громадян держав-учасниць ЄС та розглядом
Конвенції в якості одного з фундаментальних міжнарод-
них документів, що лежать в основі міждержавних відно-
син держав ЄС, в переважній більшості випадків рішення
Суду не потребують застосування процедури примусово-
го виконання рішень. Більш того, високий рівень розвитку
правової культури в європейських державах є фундамен-
том безумовного виконання рішень Суду державами-чле-
нами ЄС без застосування примусових юридичних меха-
нізмів та процедур.
Таким чином, вивчення досвіду різних європейських
держав в аспекті виконання рішень ЄСПЛ є важливим
аспектом наукових досліджень, актуальних для України
як лідера за кількістю поданих скарг до даного судового
органу.
Стан опрацювання цієї проблематики – це важли-
вий етап у процесі захисту та відновлення порушених
прав людини в Європі. Незважаючи на високий розви-
ток правової культури в європейських державах, існує
ряд проблем, які потребують аналізу і проведення відпо-
відних реформ, які б підвищили авторитет Суду. Досвід
саме таких держав є актуальним для України за сучасних
умов, коли все більше українців звертаються зі скаргами
до ЄСПЛ, однак держава все ще має ряд проблем із вико-
нанням прийнятих рішень і, відповідно, із забезпеченням
дотримання прав людини.
Метою статті є порівняння законодавчого та органі-
заційного аспектів виконання остаточних рішень Євро-
пейського Суду в державах-членах ЄС та розгляд стану і
перспективи вдосконалення цієї процедури в Україні.
Виклад основного матеріалу. У відповідності зі ст. 46
Конвенції «високі Договірні Сторони зобов’язуються ви-
конувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах,
в яких вони є сторонами» [8]. Нагляд за виконанням оста-
точних рішень Суду покладено на Комітет Міністрів. Від-
повідно, виконання остаточних рішень ЄСПЛ, на підставі
вищезазначеної статті, є загальновизнаним принципом,
що закріплений у національному законодавстві європей-
ських держав. Під виконанням рішень ЄСПЛ розуміється
вжиття державою індивідуальних заходів, спрямованих на
усунення конкретного правопорушення, визначеного в рі-
шенні, а також заходів загального характеру, спрямованих
на усунення підстав для звернення до ЄСПЛ з аналогіч-
них причин. До числа заходів індивідуального характеру
належать: виплата справедливої сатисфакції, відновлен-

365
№ 5 2017
♦
ня попереднього юридичного стану, який заявник мав до
порушення Конвенції (повторний розгляд справи судом,
відновлення провадження в справі, повторного розгляду
справи адміністративним судом). Серед заходів загального
характеру можна виділити: пропозиції змінити національ-
не законодавство чи адміністративну практику, що призве-
ла до порушення прав людини; публікацію рішень ЄСПЛ
та ознайомлення з ним громадськості; розповсюдження
листів міністерств та відомств із метою зміни адміністра-
тивної практики, забезпечення юридичної експертизи
законопроектів та інші заходи, які унеможливлюють по-
дальші порушення Конвенції та забезпечують максималь-
не відшкодування наслідків порушень, які вже мали місце
[5]. Таким чином, заходи загального характеру скеровані
на забезпечення усунення державою недоліків системного
характеру в аспекті порушення положень Конвенції.
У високорозвинутих, у правовому аспекті, європей-
ських державах рішення ЄСПЛ вважаються елементом
міжнародної, а не національної системи права, що потре-
бує «націоналізації» такого рішення шляхом звернення
до національних судових установ. Так, у ФРН скаржник,
на користь якого винесено рішення ЄСПЛ, зобов’язаний
звернутись до компетентного національного суду, який
повинен винести рішення про «визнання» такого рішен-
ня ЄСПЛ, у відповідності до процедури визнання рішень
іноземних судів [5]. Подібна процедура передбачена
Федеральним законом про Виконання Судових Рішень
(Exekutionsordnung) Австрії [2].
Виплата справедливих компенсацій у країнах-учасни-
цях ЄС за рішеннями ЄСПЛ реалізується за принципом
«єдиного вікна». Зазвичай державним органом, відпові-
дальним за виконання рішень, є профільні міністерства:
Міністерство юстиції (Португалія), Міністерство фінансів
(Естонія), Міністерство економіки (Італія). В Україні ж
органом, на який покладено обов’язок виплати справед-
ливих сатисфакції за рішеннями ЄСПЛ, є Державне каз-
начейство України. В європейських державах зазвичай
кошти на виплату справедливих сатисфакцій не виділя-
ються в окремий розділ державного бюджету, на відміну
від України, а включені до одного із загальних пунктів
передбачуваних державних витрат. Більшість держав ЄС
намагається в найкоротші строки виконати свої фінансові
зобов’язання перед скаржниками. Разом із тим окремі дер-
жави в останні роки відчувають певний економічний тиск
таких виплат на державну економіку, оскільки суми таких
виплат значно зросли, а ситуація економічної стагнації,
що характерна для ряду держав (Греція, Іспанія, Італія,
Польща), змушує державні органи розподілити державні
на інші потреби держави, більш нагальніші, ніж виплата
справедливої сатисфакції. У свою чергу, варто підкресли-
ти, що окремі держави, в тому числі і Україна, неоднора-
зово посилалися на факт браку державних коштів як на
підставу невиконання рішення ЄСПЛ. У свою чергу, Суд
у справі «Ромашов Проти України» постановив, що «орга-
ни державної влади не повинні посилатися на брак грошо-
вих коштів як на виправдання невиплати боргу за остаточ-
ним судовим рішенням» [9].
Якщо ж говорити про такий індивідуальний захід, як
перегляд справи національним судом, то варто підкресли-
ти, що останні реформи у сфері судочинства європейських
держав передбачають інкорпорацію норми про перегляд
судових рішень національних судів на підставі рішень
ЄСПЛ. До прикладу, Кримінальний та Цивільний про-
цесуальний кодекси Естонії та Литви, а також Кодекс ад-
міністративного судочинства містять норму про перегляд
судових рішень «у порядку виключного провадження» на
підставі рішення ЄСПЛ. В Австрії та Греції процедура пе-
366
регляду судових рішень на підставі рішень ЄСПЛ передба-
чена лише в кримінальному судочинстві. Разом із тим в ряді
європейських держав (Великобританія, Італія) національ-
не законодавство взагалі не передбачає можливості пере-
гляду судових рішень, підставою яких є рішення ЄСПЛ.
Незважаючи на високий рівень політичної і правової
культури в європейських державах, результати моніто-
рингу Ради Європи (Комітету Міністрів) за останні роки
вказують на проблематичність виконання рішень ЄСПЛ
у ряді європейських держави, серед яких виділили Італію,
Польщу, Румунію, Угорщину, Україну та Росію. У зв’язку
із цим 30 вересня 2015 року на сесії Парламентської асамб-
леї Ради Європи (ПАРЄ) відбулось голосування за при-
йняття резолюції «Імплементація рішень Європейського
суду з прав людини (ЄСПЛ)» [3]. Схвалення цього норма-
тивно-правового документу спрямоване на стимулювання
держав-учасниць Конвенції активніше вносити зміни до
національного законодавства та імплементувати нові ме-
ханізми правового забезпечення виконання рішень ЄСПЛ.
Більш того, документом передбачається можливість за-
стосування покарань, які встановлюються за рішенням
Комітету Міністрів, у випадках недотримання державою
зобов’язань із виконання рішень Суду. Серед числа мож-
ливих покарань передбачена навіть можливість виключен-
ня держави зі складу Ради Європи.
В Україні на законодавчому рівні виконання рішень
ЄСПЛ гарантується Законом України «Про виконання рі-
шень та застосування практики Європейського суду з прав
людини» № 3477-IV від 23.02.2006 (ред. 02.12.2012) [7].
Ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження» [6]
виконання рішень ЄСПЛ покладається на Державну ви-
конавчу службу України. Разом із тим варто відзначити
існування цілого системного пласту проблем, які усклад-
нюють національну процедуру виконання рішень Євро-
пейського Суду. На сьогодні Україна перебуває в списку
країн-лідерів по кількості поданих скарг, що перебувають
на розгляді в суді – 18131 [10] – 22% від всієї кількості
скарг (станом на початок 2017 року), з яких 99 нових скарг
і 1147 скарг, що перебувають на різних стадіях виконання
[1, c. 56, 59]. В Україні також існує проблема вчасності
виплат скаржникам у відповідності до рішень ЄСПЛ, яка
тягне за собою додаткові витрати у вигляді нарахування
пені за несвоєчасні компенсаційні виплати. Ні на зако-
нодавчому, ні на організаційному рівні не забезпечений
механізм перегляду рішень національних судів. Усі ці
проблеми в сукупності негативно впливають на рефор-
мування правоохоронної системи та системи судочинства
нашої держави. Разом із тим, окрім запровадження нових
механізмів відновлення порушених прав людини, зусил-
ля держави повинні скеровуватись і на розвиток правової
свідомості її громадян, що, як показує приклад європей-
ських держав, є запорукою ефективного виконання рішень
ЄСПЛ та превентивним засобом порушення прав людини
в майбутньому.
Висновки. Таким чином, можемо заключити, що євро-
пейські держави по-різному закріпили своє зобов’язання
виконання рішень ЄСПЛ. Незважаючи на закріплення
цього зобов’язання в національному законодавстві єв-
ропейських держав, високі показники виконання рішень
Суду в більшості держав-членів ЄС гарантуються не спе-
ціальними механізмами, а високим рівнем розвитку полі-
тичної та правової культури громадян. Разом із тим багато
держав ЄС – Польща, Румунія, Угорщина, Італія та інші –
все ще мають ряд проблем із виконанням рішень ЄСПЛ,
а сучасний досвід їхніх реформ організаційного та про-
цесуального характеру може бути використаний Україною
на сучасному етапі правових реформ.
 Порівняльно-аналітичне право
♦

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. 10th Annual Report of the Committee of Ministers 2016. Supervision of the execution of judgments and decisions of the European Court
of Human Rights. 2016. – 308 p.
2. Exekutions- und Sicherungsverfahren (Exekutionsordnung – EO) (zuletzt geändert durch das Bundesgesetz BGB1. I. Nr. 111/2010). –
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.wipo.int/wipolex/en/text.jsp ?file_id=230361.
3. Resolution 2075 (2015) «Implementation of decisions of the European Court of Human Rights (ECHR)» // Офіційний сайт Parliamentary
Assembly. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://assembly.coe.int/nw/xml/ XRef/Xref-XML2HTML-en.asp?fileid=22197&lang=en.
4. Блажівська Н.Є. Виконання рішень Європейського суду з прав людини. Порівняльний аспект / Н.Є. Блажівська // Питання юридич-
ної природи та практики // Вісник Вищої ради юстиції. – 2010. – № 2. – С. 83.
5. Ващенко Л.В. Правові аспекти виконання рішень Європейського Суду з прав людини в Україні / Л.В. Ващенко [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : https://www.oalibrary.org/papers/view/66a5c0de-c273-4c08-82e2-75f57c3e85ad/.
6. Закон України «Про виконавче провадження» №1404-VІІІ від 02.06.2016 (ред. 17.02.2017) [Електронний ресурс]. – Режим доступу
: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1404-19.
7. Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» № 3477-IV від 23.02.2006
(ред. 02.12.2012). – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3477-15.
8. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950. (ред. 01.06.2010). – [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_004.
9. Рішення Європейського суду з прав людини «Ромашов проти України» (Заява №67534/01) від 27 липня 2004 року. – [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://consultant.parus.ua/?doc=02HNABE231.
10. Україна – антилідер за скаргами до ЄСПЛ, її частка зростає. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://www.eurointegration.com.ua/ news/2017/01/26/7060704/.

УДК 341:339.5

ЗОБОВ’ЯЗАННЯ ERGA OMNES У СИСТЕМІ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ

OBLIGATIONS OF ERGA OMNES IN THE SYSTEM

OF INTERNATIONAL LEGAL LIABILITIES

Білецький В.Д.,
магістрант кафедри міжнародного публічного права
факультету міжнародної торгівлі та права
Київського національного торговельно-економічного університету
Систематизовано доктринальні підходи до визначення поняття «міжнародно-правове зобов’язання», встановлено місце зобов’язань
erga omnes у системі міжнародно-правових зобов’язань.
Ключові слова: міжнародно-правове зобов’язання, erga omnes, jus cogens, універсальна юрисдикція, Міжнародний Суд ООН.

Систематизированы доктринальные подходы к определению понятия «международно-правовое обязательство», установлено место

обязательств erga omnes в системе международно-правовых обязательств.
Ключевые слова: международно-правовое обязательство, erga omnes, jus cogens, универсальная юрисдикция, Международный
Суд ООН.

The doctrinal approaches to the definition of "international legal obligation" are systematized, the place of obligations erga omnes in the
system of international legal obligations is established.
Key words: international legal obligation, erga omnes, jus cogens, universal jurisdiction, UN International Court of Justice.

Постановка проблеми. XX століття ознаменувалося
інтенсифікацією міжнародно-правових відносин та но-
вими викликами на міжнародній арені. Відбулися значні
зміни в поглядах як на роль міжнародного права, так і на
природу міжнародно-правового зобов’язання. Переосмис-
лення необхідності посилення міжнародного співробітни-
цтва призвело до виникнення міжнародного співтовари-
ства як елемента нової міжнародно-правової реальності,
об’єднавчим стрижнем якого слугують спільні інтереси:
захист прав людини, навколишнього середовища, ядерне
роззброєння тощо.
Такі інтереси становлять основу існування людства
в цілому та потребують особливих механізмів їх захисту,
що і спричинило появу в міжнародному праві концепції
зобов’язань erga omnes (зобов’язань перед усіма).
Виникнення цієї концепції дає поштовх до універса-
лізації міжнародного права. На перший план виходить
необхідність захисту інтересів менш впливових держав,
які завдяки зобов’язанням erga omnes можуть розрахову-
вати на допомогу третіх країн. Крім того, можливість при-
тягнення до відповідальності будь-якої держави підвищує
ефективність міжнародного права.
На сучасному етапі зобов’язання erga omnes можна
розглядати як певний квазіієрархічний елемент системи
джерел міжнародного права, що свідчить про поступову
конституалізацію міжнародного права.
Дискусійність та недостатній рівень науково-теоре-
тичної розробки концепції зобов’язань erga omnes неодно-
разово привертали увагу науковців. Однак наявні праці ві-
тчизняних науковців не містять комплексного підходу до
питання визначення особливостей зобов’язань erga omnes,
а лише фрагментарно висвітлюють їх місце в системі між-
народно-правових зобов’язань.
Безпосередньо дослідженню питання про зобов’язання
erga omnes присвячені роботи винятково зарубіжних на-
уковців: К. Аннакер, А. де Ху, М. Рагаці, К. Тамса. При
цьому потрібно відзначити, що у вітчизняній науці між-
народного права подібні дослідження не проводилися.
Окремі аспекти зазначеної проблеми були проаналі-
зовані М. Баєрсом, М. Басіоуні, Дж. Гайя, П.-М. Дюпуї,
К. Жеманеком, Ю. Івасавою, Ш. Кадельбахом, А. Кассезе,
Я. Клабберсом, М. Коскенніємі, Дж. Кроуфордом, К. Са-
арілуомою, Б. Сіммою, Л.-А. Сіцільяносом, К. Фокареллі
та ін.

367
№ 5 2017
♦
Метою статті є виявлення особливостей зобов’язань
erga omnes у системі міжнародно-правових зобов’язань.
Досягнення поставленої мети вимагає вирішення
таких основних завдань: систематизувати доктриналь-
ні підходи до визначення поняття «міжнародно-право-
ве зобов’язання»; дослідити передумови виникнення
зобов’язань erga omnes; встановити місце зобов’язань erga
omnes у системі міжнародно-правових зобов’язань; про-
аналізувати роль міжнародних судових інституцій у роз-
витку зобов’язань erga omnes.
Виклад основного матеріалу. Серед базових підхо-
дів міжнародно-правової доктрини до розуміння поняття
«міжнародне зобов’язання» виокремлюють:
– системний підхід: міжнародно-правове зобов’язання
розглядається як система взаємодіючих елементів – норм,
основних цілей та цінностей міжнародної спільноти;
– формальний підхід: міжнародно-правове зобов’я-
зання розглядається з точки зору форми і способу закрі-
плення норми, з якої випливає таке зобов’язання;
– функціональний підхід: міжнародно-правове зобов’я-
зання розглядається як результат, якого слід досягти (легі-
тимність, узгодженість, утвердження цінностей);
– управлінський підхід: міжнародно-правове зобов’я-
зання розглядається в контексті співробітництва держав
щодо забезпечення його виконання;
– міжгалузевий (комплексний) підхід: міжнародно-
правове зобов’язання розглядається як сполучна ланка
між національним та міжнародним, а також між приват-
ним та публічним правом;
– об’єктивістський підхід: міжнародно-правове
зобов’язання розглядається як результат відображення,
усвідомлення правомірності/неправомірності поведінки
та особливостей її реалізації.
Така множинність поглядів і підходів до міжнародно-
правового зобов’язання свідчить про неможливість виро-
блення єдиного прийнятного для міжнародної спільноти
визначення поняття міжнародно-правового зобов’язання,
що свідчить про доцільність виведення ознак цього явища.
У зв’язку з викладеним вище було виокремлено такі
ознаки міжнародного зобов’язання:
– обов’язкові (притаманні всім міжнародно-правовим
зобов’язанням): випливають із норм, які закріплені у пев-
них формах; настання відповідальності за порушення;
– факультативні: згода на виникнення зобов’язань,
тобто існування зобов’язань є об’єктивним, незалежно від
волі суб’єктів міжнародного права [1, c. 307].
Витоки ідеї про існування зобов’язань перед міжна-
родним співтовариством у цілому та можливості притяг-
нення до відповідальності за їх порушення сягають своїм
корінням у Середньовіччя. Саме тоді виникає доктрина
corpus mysticum Christi, відповідно до якої всі люди ство-
рюють універсальне містичне співтовариство як елемент
тіла Христового через єднання з Церквою.
У XVII столітті в держав виникає спільний інтерес,
необхідність захисту якого стає основою для подальшо-
го розвитку інститутів справедливої війни та боротьби
з піратством.
У XVIII столітті ідея захисту спільних інтересів на-
буває нового виміру: захист інтересів через можливість
вжиття заходів третьою стороною у випадку порушення
певних норм міжнародного права. Це стало предметом
одного з перших міжнародно-правових дискурсів, який
триває і досі.
У XIX столітті в російській доктрині міжнародного
права виникають космополітичні ідеї захисту інтересів
міжнародного співтовариства як майбуття міжнародного
права. Вони стали основою для поступового виходу між-
народного права за межі білатеральності у XX – ХХІ сто-
літті, про що, у першу чергу, засвідчила міжнародна судова
практика (справи про режим демілітаризації Аландських
островів, про судно «Вімблдон», про митний режим між
368
Німеччиною та Австрією, а також справа Оскара Чінна)
[2, c. 142].
Основні характеристики зобов’язань erga omnes про-
являються в суб’єктному та об’єктному складах правовід-
носин, а також у джерелах таких зобов’язань.
Особливістю суб’єктного складу правовідносин є те,
що одним із суб’єктів виступає міжнародне співтовари-
ство, а об’єктом правовідносин є спільні інтереси. При
цьому джерелами таких зобов’язань, окрім класичних,
можуть виступати моральні принципи, які проявляються
в міжнародно-правовому вимірі як певні вищі принципи,
що зобов’язують держави без їх додаткової формалізації
в будь-якій формі, а метою виступає необхідність захисту
спільних моральних цінностей.
Основними ознаками зобов’язань erga omnes є:
– універсальність;
– чітка предметна визначеність;
– невзаємність;
– переважна негаторність;
– взаємозв’язок і взаємообумовленість із jus cogens;
– спільна мета – захист спільних моральних цінностей
та спільних інтересів;
– максимальна зацікавленість у їх виконанні;
– право кожного притягнути до відповідальності.
Встановлення базових ознак зобов’язань erga omnes
дозволило визначити їх співвідношення із суміжними ка-
тегоріями: erga omnes partes; jus cogens та actio popularis.
Доведено, що найтісніший зв’язок простежується між
категоріями erga omnes та jus cogens, оскільки саме остан-
ня категорія є основою для виникнення erga omnes. Саме
тому нормам jus cogens притаманні всі ознаки erga omnes.
Категорія зобов’язань erga omnes має спільні риси
з erga omnes partes у частині захисту спільних інтересів,
однак останні не спрямовані на захист спільних інтересів
міжнародного співтовариства, а стосуються лише інтер-
есів, які випливають із багатосторонніх міжнародних до-
говорів.
Erga omnes має певні спільні риси з actio popularis.
Це, зокрема, право кожного звернутися за захистом пору-
шених прав, навіть за відсутності завданої шкоди. Однак
у випадку з actio popularis способом захисту може висту-
пати тільки національний суд. Характерною ознакою є та-
кож відсутність правового інтересу в заявника, оскільки
він виконує представницьку функцію від імені потерпілої
сторони [3, c. 119].
Практика МС ООН свідчить про наявність двох ба-
зових джерел формування змісту концепції зобов’язань
erga omnes: рішення в справах та консультативні висно-
вки, детальний розгляд яких дозволив визначити основні
зобов’язання такого характеру.
Емпіричний аналіз рішень та консультативних висно-
вків МС ООН дозволив виокремити такі зобов’язання,
які мають характер erga omnes: заборона агресії, заборо-
на геноциду; заборона порушення прав людини, в тому
числі рабства та расової дискримінації; заборона завдання
шкоди навколишньому природному середовищу; заборона
порушень норм міжнародного гуманітарного права; забо-
рона випробовування та застосування ядерної зброї; забо-
рона порушення принципу самовизначення народів. Вони,
на думку Суду, є зобов’язаннями будь-якої держави перед
усім міжнародним співтовариством у цілому, стосують-
ся всіх держав та всі держави мають юридичний інтерес
у їх захисті.
Доведено, що норми, які встановлюють таке
зобов’язання, мають переважно звичаєвий характер.
На основі детального аналізу судової практики мож-
на стверджувати, що можливості притягнення до відпо-
відальності держав за порушення зобов’язань erga omnes
достатньо обмежені, оскільки МС ООН, у першу чергу,
керується положеннями Статуту МС ООН про обов’язкову
згоду держав на розгляд справи, характер порушених норм
 Порівняльно-аналітичне право
♦

і зобов’язань не впливає на це правило. Питання про те, чи на віднести застосування механізму універсальної юрис-
надасть держава згоду на розгляд справи у випадку пору- дикції, до других – контрзаходи та гуманітарну інтервенцію
шення нею зобов’язань, зокрема про заборону геноциду, є [5, c. 211].
риторичним. Висновки. Універсальна юрисдикція передбачає мож-
Практика інших міжнародних судових інституцій, ливість держави притягати до кримінальної відповідаль-
а також окремих національних судів свідчить про визна- ності осіб за вчинення окремих особливо тяжких міжна-
ння ними існування концепції erga omnes. Основу для цьо- родних злочинів, незалежно від того, де цей злочин було
го було закладено в ідеї про створення спеціалізованого вчинено та громадянином якої держави є обвинувачений
трибуналу для притягнення кайзера Німеччини Вільгель- чи жертва. Разом із тим перспективи її широкої практичної
ма ІІ до відповідальності за порушення норм міжнародної реалізації викликають сумніви. По-перше, застосування
моралі [4, c. 132]. універсальної юрисдикції змішує два правопорядки: наці-
Після Другої світової війни створюються міжнародні ональний і міжнародний та порушує юрисдикційні прин-
військові трибунали для притягнення до відповідальнос- ципи, які випливають із суверенітету держав. По-друге,
ті за вчинення злочинів проти миру, військових злочинів це несе в собі загрози зловживання та використання такої
та злочинів проти людяності (Нюрнберзький та Токій- юрисдикції в політичних цілях, що може призвести до під-
ський трибунали), традицію яких було вимушено продо- риву міжнародного правопорядку та нехтування правами
вжено після подій у Югославії та Руанді. людини. Подібні негативні прояви універсальної юрис-
У практиці таких трибуналів чітко простежується тен- дикції цілком може усунути Міжнародний кримінальний
денція до визнання наявності специфічних зобов’язань суд, на порядку денному якого стоїть максимальна універ-
щодо захисту прав людини як основоположної спільної салізація як предметної, так і територіальної юрисдикції
цінності. Права людини як елемент концепції erga omnes [6, c. 67].
стали об’єктом розгляду Європейським судом з прав лю- Разом із тим аналіз рішень міжнародних судових ін-
дини, який у справі Йоргіч проти Німеччини наголосив, ституцій дозволив встановити, що порушення зобов’язань
що зобов’язання із попередження та покарання злочину erga omnes не передбачає автоматичного застосування ме-
геноциду є зобов’язаннями erga omnes, що випливають ханізму універсальної юрисдикції.
із норм jus cogens. Контрзаходи та гуманітарна інтервенція за своєю при-
У процесі пошуку ефективних шляхів забезпечен- родою є засобами примусу, а тому можуть застосовува-
ня реалізації концепції зобов’язань erga omnes теорія тися лише у виняткових випадках. Ні теорія, ні практика
міжнародного права звертається до різних механізмів міжнародних відносин поки що не сформулювали чіткого
притягнення до відповідальності за порушення таких взаємозв’язку між порушенням зобов’язань erga omnes
зобов’язань – як судових, так і позасудових. До перших мож- та можливістю застосування таких заходів примусу.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Schachter O. Towards a Theory of International Obligation / O. Schachter // Virginia Journal of International Law. – 1967 – 1968. –
Vol. 8. – P. 300–322.
2. Кучевська С.П. Воєнні злочини у Статуті Міжнародного кримінального суду і військові злочини у Кримінальному кодексі України:
питання відповідності / С.П. Кучевська // Форум права. – 2007. – № 3. – С. 142–146.
3. Коптєва О.О. Місце і роль зобов’язань erga omnes у системі норм міжнародного права / О.О. Коптєва // Наукові записки Інституту
законодавства Верховної Ради України. – 2010. – № 3. – С. 119–123.
4. Коптєва О.О. Роль Міжнародного Суду ООН у становленні розуміння зобов’язань erga omnes / О.О. Коптєва // Наукові записки
Інституту законодавства Верховної Ради України. – 2011. – № 4(7). – С. 132–137.
5. Гроций Г.О праве войны и мира: Три книги, в которых объясняются естественное право и право народов, а также принципы
публичного права / А.Л. Саккетти (пер.). – М. : Ладомир, 1994 – 868 с.
6. Правові системи сучасності. Глобалізація. Демократизм. Розвиток / В.С. Журавський, О.В. Зайчук, О.Л. Копиленко, Н.М. Оніщенко ;
за заг. ред. В.С. Журавського. – К. : Юрінком Інтер, 2003. – 296 с.

369
№ 5 2017
♦

УДК 341.1/8

ОРГАНИ РОЗСЛІДУВАННЯ МОРСЬКИХ АВАРІЙ:

ІНОЗЕМНИЙ ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ

INVESTIGATION BODIES OF MARINE CASUALTIES:

FOREIGN EXPERIENCE FOR UKRAINE

Вишневський В.Л.,
старший викладач кафедри морського права
Національного університету «Одеська морська академія»
У статті проаналізовано зміст основних нормативно-правових документів, що застосовуються в Україні під час розслідування ава-
рійних морських подій із судами, на предмет визначення компетентних органів розслідування морських аварій. Також досліджена ді-
яльність органів розслідування іноземних держав, таких як Франція, Німеччина, Великобританія та ін. Автором зроблено висновки про
необхідність створення в Україні єдиного постійно діючого органу з розслідування морських аварій, одним з основних завдань якого, крім
проведення розслідувань, буде створення та актуалізація електронної бази даних щодо морських аварій з українськими судами, а також
тими, що відбулися у внутрішніх водах та територіальному морі України.
Ключові слова: морська аварія, розслідування, орган розслідування, база даних, комісія з розслідування.

В статье проанализировано содержание основных нормативно-правовых документов, которые применяются в Украине во время
расследования аварийных морских происшествий с судами, на предмет определения компетентных органов расследования морских
аварий. Также исследована деятельность органов расследования иностранных государств, таких как Франция, Германия, Великобри-
тания и др. Автором сделаны выводы о необходимости учреждения в Украине единого постоянно действующего органа расследования
морских аварий, одной из основных задач которого, помимо проведения расследований, будет создание и актуализация электронной
базы данных морских аварий с украинскими судами, а также произошедших во внутренних водах и территориальном море Украины.
Ключевые слова: морская авария, расследование, орган расследования, база данных, комиссия по расследованию.

In the article the author analyzed the content of the main regulatory documents that are applied in Ukraine during the investigation of marine
casualties for the determination of competent investigating bodies. Also, the activities of investigative bodies of foreign countries, such as France,
Germany, Great Britain, etc., have been studied. The author made conclusions about the need to establish in Ukraine a single permanent in-
vestigating body for marine casualties, one of the main tasks of which, in addition to conducting investigations, will be the creation and updating
of the electronic database of marine casualties with Ukrainian vessels, as well as those that occurred in the internal waters and the territorial sea
of Ukraine.
Key words: marine casualty, investigation, investigation body, database, commission of inquiry.

Постановка проблеми. Сьогодні використання Сві-
тового океану є дуже важливою економічною складовою
життя людства. Кожен рік сотні нових суден будуються та
вводяться в експлуатацію. При цьому продовжують вико-
ристовуватися і судна, строк експлуатації яких підходить
до завершення. Збільшення кількості суден разом із дією
людського фактору впливають на стан аварійності мор-
ського флоту.
Міжнародне співтовариство активно співпрацює у сфе-
рі розслідування морських аварій. Така співпраця перед-
бачена, перш за все, цілим рядом міжнародних Конвенцій,
в яких встановлено обов’язок держав проводити розсліду-
вання аварій із суднами для попередження подібних ситу-
ацій у майбутньому. Порядок розслідувань визначається
Кодексом міжнародних стандартів і рекомендованої прак-
тики розслідування аварії чи інцидента на морі. При цьому
основна проблема вбачається у формуванні відповідних ко-
місій з розслідування аварій та їх компетентній діяльності.
Аналіз досліджень і публікацій, в яких започатко-
вано вирішення проблеми. Питанню розслідування мор-
ських аварій в різний час приділяли увагу такі вчені, як
А.Л. Колодкін, Н.Р. Мубінов, В.В. Ралько, А.В. Сидоренко,
В.Ф. Сидорченко, О.М. Шемякін та інші.
При цьому увага дослідників концентрується переваж-
ним чином на визначенні поняття морської аварії, класифі-
кації аварій, процедури розслідування тощо. Проте майже
не приділено уваги необхідності створення профільного
компетентного державного органу з розслідувань мор-
ських аварій.
Метою даної статті є формулювання вимог до компе-
тентного органу з розслідувань морських аварій в Укра-
їні на основі закордонного досвіду діяльності подібних
структур.
Виклад основного матеріалу. Будь-яке успішне вті-
лення в життя правових норм потребує кваліфікованих
виконавців, які, окрім відповідних повноважень, мають
необхідні знання в специфічній галузі застосування права.
У випадку розслідування морських аварій йдеться, перш
за все, про осіб, що обізнані в конструкції суден, знаються
на управлінні суднами, роботі механізмів та устаткування
суден, володіють знаннями з маневрувань судном та попе-
редження зіткнень, є фахівцями в морському праві тощо.
Саме з таких висококваліфікованих кадрів мають склада-
тися комісії з розслідування морських аварій.
Звернемося до нормативного закріплення формуван-
ня комісій для розслідування морських аварій в Україні.
Положення про класифікацію, порядок розслідування та
обліку аварійних морських подій із суднами, затверджене
Наказом Мінтрансзв’язку України від 29.05.2006 № 516
(далі – Положення) [1], визначає органи розслідування
аварійних морських подій. Так, органами розслідування,
згідно з п. 3.1 Положення, є:
1) Міністерство інфраструктури України;
2) Міністерство аграрної політики та продовольства
України;
3) Державна служба України з безпеки на транспорті
(Укртрансбезпека);
4) Державне агентство рибного господарства України
(Держрибагентство України);
5) Управління державного нагляду за безпекою море-
плавства флоту рибного господарства Держрибагентства
України;
6) капітани морських портів;
7) капітани суден.
Очевидно, що зазначені органи не можуть розслідува-
ти аварію всім своїм складом. Отже, Положенням перед-
бачено створення цими органами комісій з розслідування
аварійних морських подій в залежності від класифікації
аварійної морської події. При цьому з тексту положення
чітко не слідує, чи повинні зазначені міністерства створю-

370

вати спільну комісію, чи дві окремі. Щодо Укртрансбезпе-
ки та Держрибагенства України таке роз’яснення дається.
Так, спільна комісія створюється, якщо до аварійної мор-
ської події причетні судна, щодо яких відповідальність за
організацію розслідування одночасно несуть обидва зга-
дані органи.
Повноваження Управління державного нагляду за без-
пекою мореплавства флоту рибного господарства Держ-
рибагентства України як окремого органу розслідування
взагалі є незрозумілими, по тексту Положення дане управ-
ління не зустрічається ніде, крім переліку органів розслі-
дування, що є явним недоліком діючого Положення.
Якщо розглянути органи, що вповноважені розсліду-
вати аварії, то стає очевидним, що профільним морським
органом є лише Держрибагенство України. Що ж до скла-
ду комісій, то їх формує керівник відповідного органу роз-
слідування. Також до складу комісії можуть бути введені
представники судновласників українських та іноземних
суден і/або істотно заінтересованих держав. Розслідування
всіх аварійних морських подій проводяться особами, які
мають необхідні знання і практичний досвід у питаннях,
що відносяться до їхніх звичайних посадових обов’язків,
а також є компетентними в питаннях, що відносяться
до морських аварій, у тому числі мають спеціальну під-
готовку щодо виявлення людського фактора в аварійних
морських подіях. Для розв’язання окремих питань, що не
можуть бути вирішені членами комісії, до участі в розслі-
дуванні (без включення до складу комісії) можуть бути за-
лучені відповідні фахівці (пункт 4.8 Положення).
Положення про класифікацію, порядок розслідування
та обліку аварійних подій із суднами флоту рибної про-
мисловості, затверджене Наказом Міністерства аграрної
політики та продовольства України від 08.09.2017 № 500
[2], визначає органом розслідування аварійних морських
подій із суднами флоту рибної промисловості, що не під-
лягають нагляду класифікаційного товариства, та судна-
ми флоту рибної промисловості, що підлягають нагляду
класифікаційного товариства, довжиною менше 24 ме-
трів, Державне агентство рибного господарства України.
Даний орган створює комісію з розслідування, яка скла-
дається виключно із числа його посадових осіб, що зна-
чно обмежує підбір фахівців. Дану ваду можна вирішити
залученням експертів.
Отже, на сьогодні в Україні відсутні постійно діючі ко-
місії з розслідувань морських аварій або один спеціалізо-
ваний державний орган, що проводить розслідування ава-
рійних морських подій. Законодавство встановлює перелік
із семи органів розслідування, які, в залежності від кваліфі-
кації аварійної морської події, приймають на себе обов’язки
зі створення комісій та координації розслідування.
При цьому Міжнародна морська організація у своїй
резолюції А.1075(28) від 4 грудня 2013 року «Керівництво
по наданню допомоги особам, що проводять розслідуван-
ня, у здійсненні Кодексу розслідування аварій (Резолюція
МSС.255(84))» [3] встановлює наступні вимоги до квалі-
фікації та підготовки осіб, які проводять розслідування.
1. Для проведення систематизованого і ефективного
розслідування в області безпеки призначені для розслі-
дування особи повинні мати досвід проведення розсліду-
вань аварій на морі і бути компетентними в питаннях, що
відносяться до аварії або інциденту на морі. Сфери ком-
петенції повинні включати методи збору доказів, методи
проведення опитування, методи аналізу та вміння визна-
чати вплив людських і організаційних чинників на аварії
та інциденти на морі.
2. Усі особи, що проводять розслідування, які перебу-
вають на місці аварії на морі, повинні мати достатні зна-
ння в області особистої безпеки, особливо з огляду на те,
що небезпеки, що виникають на місці аварії, можуть бути
куди більш значними порівняно з небезпеками, характер-
ними для нормальних умов експлуатації судна.
371
Порівняльно-аналітичне право
♦
3. Орган, який проводить розслідування в галузі мор-
ської безпеки, повинен розглянути питання про розробку
офіційно оформленої програми підготовки з тим, щоб пра-
цюючі в ньому особи, які проводять розслідування, воло-
діли необхідними знаннями, розумінням і професійними
навичками в області проведення розслідувань, що стосу-
ються безпеки на морі.
Вочевидь, рекомендації ІМО стосовно компетенції
членів комісій з розслідування морських аварій значно
більш конкретизовані, ніж вимоги національного законо-
давства України.
Проаналізувавши існуючу практику держав щодо за-
снування органів розслідування морських аварій, слід під-
креслити відсутність чіткої закономірності як у наділенні
повноваженнями, так і в правовому статусі таких органів.
Так, у Великобританії розслідування аварійних мор-
ських подій проводиться Відділом із розслідування мор-
ських аварій (Marine Accident Investigation Branch (MAIB))
та Агенством берегової морської охорони (Maritime and
Coastguard Agency (MCA)), у Нідерландах – Голландською
Радою безпеки (Dutch Safety Board (DSB)), у США – Служ-
бою берегової охорони США (United States Coast Guard),
в Японії – Агенством з розслідування морських аварій
Японії (Marine Accident Inquiry Agency Japan (MAIA)),
в Естонії – Управління з питань розслідування морських
аварій (Marine Casualties Investigation Safety Development
Department) при Морській Адміністрації Естонії (Estonian
Maritime Administration), в Греції – Радою по розсліду-
ванню морських аварій (Maritime Casualties Investigation
Council (MCIC)), в Італії – Центральною комісією з розслі-
дування за морськими вимогами (Commissione Centrale di
Indagine sui Sinistri Marittimi (CCISM)), в Латвії – Відділом
з розслідування морських аварій (Division for Investigation
of Marine Accidents (DIMA)), підпорядкованим Морській
адміністрації Латвії (Maritime Administration Latvia),
у Люксембурзі – Президентом у справах технічного
розслідування відносно серйозних аварій та інциден-
тів (Président de l’entité Enquêtes techniques relatives aux
accidents et incidents graves (EEAI)) [4].
Бюро Франції з розслідування інцидентів на морі
(Le Bureau d’enquêtes sur les événements de mer) (далі –
BEAmer) є національною службою при Генеральному ін-
спекторі з морських справ, відноситься до Міністерства
екології, стійкого розвитку, транспорту та житлового бу-
дування. Воно здійснює свою роботу незалежно від інших
компетентних служб міністерства у питанні визначення та
контролю безпеки судноплавства (торгівля, риболовля, ві-
трильний спорт) [5].
На європейському рівні бюро діє в рамках Директи-
ви Ради 1999/35/EC від 29 квітня 1999 року про систему
обов’язкових оглядових заходів для безпечного функці-
онування регулярних перевезень поромами типу ро-ро
та швидкісними пасажирськими суднами і Директиви
2009/18/EC від 23 квітня 2009 року, що встановлює фун-
даментальні принципи розслідування аварій на морському
транспорті та вносить зміни до Директиви 1999/35/EC.
Федеральне Бюро Німеччини з розслідування мор-
ських аварій (Bundesstelle fuer Seeunfalluntersuchung)
(далі – BSU) є федеральним органом державного управ-
ління в області діяльності Федерального міністерства
транспорту, будівництва та міського розвитку. У червні
2002 року був прийнятий Закон про безпеку під час розслі-
дування морських аварій (Safety-at-Sea-Investigation-Act)
(SUG). У той же час було створено BSU в якості держав-
ного органу, відповідального за розслідування морських
аварій у Німеччині [6].
З тих пір BSU з його 11 співробітниками,несе відпо-
відальність за облік і розслідування всіх типів морських
аварій із суднами під німецьким прапором. У територі-
альних водах Німеччини BSU, крім того, діє незалежно
від прапора(ів) судна(ен).
№ 5 2017
♦

На даний час у Німеччині немає централізованої бази дентів задля проведення дієвого вивчення причин та на-
даних про морські аварії та інциденти. Створено ініціа- слідків аварійних морських подій. До того ж, створення
тивну групу для її формування. такого органу є одною з умов гармонізації національного
Морський департамент Гонконгу (Marine Department) законодавства до законодавства країн-членів ЄС, адже Ди-
(далі – Mardep), на чолі з Головою морського флоту, несе ректива 2009/18/EС зобов’язує всі уряди держав-членів
відповідальність за всі навігаційні проблеми Гонконгу, ЄС забезпечувати функціонування окремих органів із роз-
а також за безпеку всіх класів і типів суден. Mardep на- слідування морських аварій та інцидентів. Тому слід пере-
дає широкий спектр послуг для розслідування морських йняти європейський досвід створення незалежних органів
аварій. Багатостратегічний Відділ (The Multi-lateral Policy із розслідування морських аварій.
Division) (MPD) очолюється заступником Голови морсько- Можлива назва органу – Українське бюро з розсліду-
го флоту, якому допомагають три основних геодезисти, вання аварійних морських подій. Бюро має входити в склад
п’ять старших геодезистів і три сюрвеєри. Відділ Mardep Міністерства інфраструктури України або Морської адмі-
із розслідування аварійних морських подій та безпеки на ністрації України (у разі її створення) та фінансуватися за
морському транспорті (The Marine Accident Investigation рахунок коштів державного бюджету. Необхідною умовою
and Shipping Security Policy Branch), що входить у склад ефективного функціонування Бюро є офіційне закріплен-
MPD, проводить розслідування для встановлення причин ня його діяльності на національному рівні, передбачаєть-
і обставин, при яких сталася морська аварія, з метою вияв- ся необхідним видання Положення про Українське бюро
лення всіх недоліків проектування, будівництва, технічно- з розслідування аварійних морських подій. У складі бюро
го обслуговування суден та їх обладнання, операційних ін- мають працювати експерти та кваліфікований персонал
струкцій і процедур, компетентності екіпажу судна тощо, і з відповідними професіональними знаннями в різних га-
поліпшення заходів, які можуть бути реалізовані для уник- лузях науки та практичними навичками, необхідними для
нення повторення аварії у майбутньому [7]. об’єктивного та неупередженого розслідування морських
Найбільш повними базами даних щодо розслідування аварій, які передбачені керівними документами ІМО.
морських аварій і інцидентів були та є ті, що засновані на Одним із першочергових завдань Бюро має стати ство-
достовірній і глобальній інформації від провідних класи- рення електронної бази даних з інформацією щодо мор-
фікаційних товариств світу, і таким товариством є, перш ських аварій за участю суден під українським прапором,
за все, Регістр Ллойда (Lloyd’s Register), Великобританія. а також аварій, що сталися у внутрішніх водах та тери-
Відділ Великобританії з розслідування морських торіальному морі України, та звітів щодо їх розслідуван-
аварій (The Marine Accident Investigation Branch) (далі – ня. Адже в Україні досі не має офіційної розширеної бази
MAIB) є окремим елементом Департаменту транспорту даних з аналізом аварійних морських подій. Деякі ста-
(Department for Transport) (DfT). Він не є частиною Бере- тистичні дані, представлені на офіційному веб-сайті Укр-
гової морської охорони (Maritime and Coastguard Agency) трансбезпеки, дають уявлення тільки про ситуацію, що
(MCA) [8]. сталася, та обсяг втрат, проте результати розслідування не
MAIB підтримує комп’ютеризовану базу даних звіт- наводяться. [9].
ності про морські аварії. Крім забезпечення доступного У базу даних необхідно вносити такі дані: опис судна,
джерела інформації, база даних може бути проаналізована ресурси збору доказів, план та аналіз подій, аналіз доказів,
для виявлення тенденції аварій. погодні умови, опис вантажу, наслідки подій, конвенційні
На додаток до цього MAIB публікує Довідник з безпе- положення щодо аварійної морської події, результати роз-
ки на морському транспорті, який звертає увагу морського слідування, рекомендації тощо. База даних морських ава-
співтовариства на деякі уроки, що випливають із розсліду- рій та інцидентів України допоможе не тільки проаналізу-
вання аварій та інцидентів на морі. вати стан аварійності на морському транспорті України,
Отже, майже всі країни мають окремі незалежні ор- а й полегшить та зміцнить співпрацю з іншими країнами
гани з розслідування аварійних морських подій, які здій- світу, зокрема з країнами ЄС, які мають потужну електро-
снюють свої повноваження в структурі відповідних мініс- нну базу аналізу аварійних морських подій. До того ж,
терств, переважно при профільному міністерстві з питань така база даних повинна бути відкритою, що допоможе
транспорту, є автономними у своїй діяльності та при при- обмінюватися досвідом та рекомендаціями щодо розслі-
йнятті рішень від будь-якого іншого органу, чиї інтереси дування морський аварій та інцидентів.
можуть вступити в протиріччя із завданням, покладеними Висновки. На сьогодні в Україні відсутній єдиний
на такі органи, тобто вони відокремлені та не підпоряд- орган розслідувань аварій на морі. Також вимоги до ком-
ковані будь-яким іншим органам державної влади країни. петенції членів комісій з розслідування не конкретизо-
Можна стверджувати, що в даний час в Україні від- вані та дозволяють включення до їх складу недостатньо
сутній окремий постійно діючий орган з розслідування компетентних осіб. Дослідивши досвід іноземних держав
аварій на морі, що значно знижує ефективність розсліду- у створенні органів розслідування, можна зробити висно-
вання морських аварій у внутрішніх водах та територіаль- вок про необхідність створення в Україні постійно діючо-
ному морі України, а також аварій із суднами під прапором го спеціалізованого органу розслідування: Українського
України, про що свідчить відсутність доповідей по дуже бюро з розслідування аварійних морських подій. Пер-
серйозних аваріях із суднами під українським прапором шочерговим завданням бюро має стати створення єдиної
в базі даних ІМО. бази даних із розслідування аварійних морських подій, що
Виходом із даної ситуації може стати створення окре- сталися із суднами під прапором України, а також у вну-
мого органу з розслідування морських аварій та інци- трішніх водах та територіальному морі України.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Про затвердження Положення про класифікацію, порядок розслідування та обліку аварійних морських подій із суднами : Наказ
Мінтрансзв’язку України від 29.05.2006 № 516 // Офіційний вісник України від 23.08.2006. – 2006. – № 32. – Ст. 2355.
2. Про затвердження Положення про класифікацію, порядок розслідування та обліку аварійних подій із суднами флоту
рибної промисловості : Наказ Мінагрополітики України від 08.09.2017 № 500 // Офіційний вісник України від 05.12.2017. – 2017. –
№ 95. – Cт. 2903.
3. Резолюция IMO А.1075(28) от 04.12.2013 Руководство по оказанию помощи лицам, проводящим расследование, в осуществлении
кодекса расследования аварий (Резолюция MSC.255(84)) [Електронний ресурс] / Електронна база документів RISE. – Режим доступу
до док. : http://www.rise.odessa.ua/texts/A1075_28.php3.
4. Kuehmayer J.R. Marine Accident and Casualty Investigation Boards: [Електронний ресурс] / Austrian Marine Equipment Manufacturers. –
Режим доступу до док. : http://www.amem.at.

372
 Порівняльно-аналітичне право
♦

5. Le Bureau d’enquêtes sur les événements de mer de la France: [Електронний ресурс]. – Режим доступу до док. :
http://www.beamer-france.org
6. Bundesstelle fuer Seeunfalluntersuchung: [Електронний ресурс]. – Режим доступу до док. : http://www.bsu-bund.de.
7. Marine Department of Hong Kong: [Електронний ресурс]. – Режим доступу до док. : http://www.mardep.gov.hk.
8. The Marine Accident Investigation Branch of United Kingdom: [Електронний ресурс]. – Режим доступу до док. : http://www.maib.gov.uk.
9. Інформація про аварійні події за участю морського та річкового транспорту: [Електронний ресурс] / Офіційний сайт Укртрансбезпе-
ки. – Режим доступу до док. : http://dsbt.gov.ua/storinka/avariyi-ta-incydenty-na-morskomu-ta-richkovomu-transporti.

УДК 341.645

РОЗВ’ЯЗАННЯ СПОРІВ У РАМКАХ СВІТОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ТОРГІВЛІ

DISPUTE SETTLEMENT WITHIN WORLD TRADE ORGANIZATION

Горбовець І.С.,
студентка
Київського національного торговельно-економічного університету
У цій статті аналізуються основні риси, функції та особливості системи розв’язання спорів у рамках Світової організації торгівлі
(СОТ), досліджено історичний розвиток та значення механізму врегулювання суперечок СОТ. Автором поетапно визначена процедура
вирішення торговельних суперечок та охарактеризовано основні органи, які беруть участь у розгляді справи. Також у статті розглянуто
досвід України як позивача та відповідача в справах, поданих до СОТ.
Ключові слова: Світова Організація торгівлі, консультації, група експертів, Орган вирішення спорів, апеляційний орган.

В этой статье анализируются основные черты, функции и особенности системы разрешения споров в рамках Всемирной торговой
организации (ВТО), иисследовано историческое развитие и значение механизма урегулирования споров ВТО. Автором поэтапно опре-
делена процедура решения торговых споров и охарактеризованы основные органы, участвующие в рассмотрении дела. Также в статье
рассмотрен опыт Украины как истца и ответчика по делам, поданным в ВТО.
Ключевые слова: Всемирная организация торговли, консультации, группа экспертов, Орган решения споров, апелляционный
орган.

This article covers the main features and functions of the Dispute settlement procedures in the World Trade Organization (WTO). The histori-
cal development and significance of the WTO dispute settlement mechanism is analyzed. The author determines the procedure of trade disputes
and characterizes the main bodies involved in the deciding cases. The experience of Ukraine as the plaintiff and defendant in the WTO-cases
are also reviewed.
Key words: World Trade Organization, consultations, panels, Dispute Settlement Body, Appellate Body.

Постановка проблеми. У наш час немає держави, яка
могла б брати участь у міжнародних економічних відно-
синах без членства у Світовій організації торгівлі (далі –
СОТ). Не будучи членом СОТ, неможливо використовува-
ти вигоди торгівлі на міжнародному рівні та гарантувати
місцевим товаровиробникам міжнародний правовий за-
хист від недобросовісної конкуренції на світовому та регі-
ональному ринках.
СОТ є однією з найбільш важливих міжнародних еко-
номічних організацій, у рамках якої розроблено сучасний
механізм вирішення торгових суперечок між державами-
членами, яким вони активно користуються.
За останні роки суперечки стають все більш складни-
ми, а коло юридичних питань, що містяться у відповід-
них позовах, стає набагато ширшим. Водночас Україна
дедалі більше залучається до практики вирішення тор-
говельних суперечок в якості як ініціатора, так і відпо-
відача. Повноцінно використовувати потенціал даної
системи неможливо без знання її особливостей, переваг,
недоліків і проблем.
Стан опрацювання. Питання розв’язання спорів
у рамках СОТ досліджувалися в працях вітчизняних та
міжнародних теоретиків міжнародного права, зокрема
таких, як: Г.Є. Богуславський, В.Г. Буткевич, В.А. Ва-
силенко, С.А. Войтович, А.О. Гаркуша, Д.В. Лініченко,
С.В. Іванова, О.О. Мережко, С.Г. Осика, В.Т. Пятницький,
М.П. Трунк-Федорова, Т.М. Циганкова, В.М. Шумілов,
В.Д. Боше, І.І. Дюмулен, К.Д. Елєрман, Д. Пальметер,
К. Персон та ін.
Мета цієї статті – розкриття сутності і особливостей
механізму вирішення спорів у СОТ, що є одним із голо-
вних інструментів, який забезпечує, що дії країн-членів
СОТ відповідають принципам і правилам, встановленим
угодами СОТ.
Виклад основного матеріалу. Нинішня існуюча про-
цедура розв’язання спорів у СОТ є наслідком комплексно-
го та тривалого процесу розвитку.
До прийняття Марракеської Угоди про утворення СОТ
порядок вирішення спорів здійснювався за правилами,
встановленими Генеральною угодою з тарифів і торгівлі
1947 (далі – ГАТТ 1947), проте в ньому були відсутні фік-
совані терміни вирішення спору, рішення було простіше
блокувати, а багато суперечок затягувалися на довгий час
безрезультатно.
ГАТТ 1947 не був задуманий в якості міжнародної тор-
гової організації і тому не надавав конструктивної моделі
вирішення суперечок. У ГАТТ 1947 містяться тільки два
коротких положення, що стосуються торгових спорів:
статті 22 і 23. Відповідно до п. 1 ст. 22, двосторонні кон-
сультації були основою для розв’язання суперечок між дер-
жавами щодо питань, які стосувалися дій даної угоди [1].
Скликання робочої групи було наступним етапом
цієї процедури. До її складу входили три фахівці від дер-
жав, що були зацікавлені в спорі. Вони вислуховували та
з’ясовували позиції обох держав у справі та третіх заці-
кавлених сторін. Після цього фахівці групи підготовлюва-
ли звіт, який ґрунтувався на роз’ясненні положень ГАТТ
та нормах, які застосовувалися під час слухання минулих
спорів. Після цього Генеральна Рада розглядала доповідь.
Якщо доповідь була схвалена, то сторони мали виконува-
ти прийняте рішення. Проте Рада не мала влади примуси-
ти їх до цього.

373
№ 5 2017
♦
Після Токійського раунду переговорів із торгівлі про-
цедура щодо вирішення спорів у ГАТТ стала незмінно до-
повнюватися та покращуватися новими угодами. До них
відносяться:
1) рішення про процедури, які застосовувалися під час
спорів між розвиненими країнами та країнами, що розви-
ваються, за статтею 23 ГАТТ, від 5.04.66;
2) рішення про процедури врегулювання суперечок від
29.10.82;
3) домовленість про повідомлення, консультації, вре-
гулювання спорів та спостереження від 28 листопада
1979 року та Додаток до неї: Узгоджений опис загальної
практики ГАТТ у галузі врегулювання суперечок;
4) рішення про процедури вирішення спорів від
30.10.1984, в якому були розглянені питання створення та
роботи груп експертів [2].
У 1990 р. сторони ГАТТ ухвалили головні підвалини
механізму врегулювання спорів: 1) право на утворення
третейської групи; 2) затвердження звітів третейської гру-
пи протягом визначеного строку; 3) необхідність створен-
ня апеляційного органу; 4) право потерпілої сторони діяти
у відповідь, у випадку невиконання рішення третейської
групи.
Друге доповнення до Марракеської угоди про ство-
рення СОТ, яке дістало назву «Домовленість про правила
та процедури, що регулюють вирішення спорів» (ДВрС),
складається із 27 статей та 4 додатків. ДВрС реформувало
систему врегулювання торгових спорів та вирішила про-
блем, які існували у ГАТТ 1947[3].
ДВрС передбачає єдину узгоджену систему правил
і процедур розгляду суперечок, що можна застосувати до
спорів, що виникають із виконання зобов’язань будь-яких
договорів, перерахованих у Додатку 1 до ДВрС. До цих
договорів належать: Угода СОТ, ГАТТ 1994 року і всі інші
багатосторонні угоди з торгівлі товарами, ГАТС, ТРІПС і
ДВрС [4].
Домовленість встановлює, що механізм врегулювання
суперечок СОТ має виконувати певні функції.
1. Зміцнює верховенство права і таким чином гарантує
безпеку та стабільність багатосторонньої системи торгівлі.
2. Забезпечує виконання прав та зобов’язань країн-чле-
нів СОТ. Система забезпечує наявність інструментів, які
дозволяють країнам-членам СОТ скасовувати заходи, що
не відповідають угодам СОТ. Країни-члени СОТ можуть
бути впевнені, що застосовуючи це механізм, їх порушен-
ні права будуть відновленні.
3. Пояснює існуючі положення угод СОТ. Деякі держа-
ви-члени СОТ розуміють положення, що використовуєть-
ся в угодах, по-різному. І тому Група експертів та Апеля-
ційний орган (далі – АО) тлумачать правила відповідно до
встановлених принципів міжнародного публічного права
(Віденська конвенція про право міжнародних договорів).
4. Сприяє оперативному розв’язанню спорів. Найчас-
тіше порушення несуть негативні наслідки для економіки
держав-членів СОТ, механізм вирішення спорів пропонує
рекомендації, які врегулюють суперечки в максимально
короткий строк. СОТ надає висновки та рекомендації зна-
чно швидше за інші національні правові системи (напри-
клад, більшість звітів Груп експертів СОТ публікуються
протягом 1 року від моменту створення групи експер-
тів, у той час як Суд загальної юрисдикції ЄС потребує
2-3 роки для винесення рішення) [5].
Відповідно до ДВрС було створено Орган врегулю-
вання спорів (далі ОВС), який є головним органом СОТ
із вирішення суперечок. ОВС виконує функції, покладені
на нього ДВрС:
1) створення спеціальних груп експертів;
2) здійснення моніторингу за виконанням прийнятих
рішень;
3) прийняття або відхилення доповідей спеціальних
груп та АО;
374
4) надання право на призупинення зобов’язань, та інші
функції, передбачені ДВрС [6].
ОВС складається з вищих посадових осіб, що пред-
ставляють держав-членів СОТ. Вони проводять засідання
регулярно, щонайменше один раз на місяць.
Групи експертів та АО відповідають за розгляд спорів
та прийняття рішень. Групи експертів розглядають спори
членів СОТ та підготовлюють доповіді, де об’єктивно оці-
нюють факти справи та формулюють рекомендації щодо
наступних дій стосовно розглянутих заходів. Вони ство-
рюються окремо для вирішення кожної суперечки. На від-
міну від групи експертів, АО є постійним органом та скла-
дається із 7 членів. АО переглядає правові питання звіту
групи експертів і тлумаченням права, які зроблено групою
експертів, але лише за вимогою сторони суперечки.
Важливу роль мають Секретаріат, Генеральний дирек-
тор та представники різних департаментів СОТ. Генераль-
ний директор СОТ допомагає знаходити рішення супер-
ечки, застосувавши інші механізми, такі як примирення,
посередництво або добрі послуги. Він визначає склад гру-
пи експертів, якщо сторони не досягли згоди самостійно.
Працівники департаментів, що здійснюють нагляд за охо-
пленими угодами СОТ, допомагають Апеляційному орга-
ну та групам експертів [5].
Кожна суперечка в СОТ на всіх стадіях передбачає
присутність принаймні двох сторін, які є членами СОТ:
1) позивач – держава, що скаржиться на дії, які не від-
повідають вимогам СОТ (сторона, що подає запит на про-
ведення консультацій);
2) відповідач – держава, що порушила зобов’язання,
які визначаються угодами СОТ (сторона, до якої подається
запит на проведення консультацій).
У випадках, коли дії, які можуть суперечити вимогам
СОТ, стосуються інтересів не тільки одного члена СОТ,
запит на проведення консультацій і запит на створення
групи експертів може подаватися двома та більше держа-
вами-членами СОТ. У такому випадку в процедурі врегу-
лювання суперечки буде брати участь декілька держав-по-
зивачів із однаковими правами.
Треті сторони суперечки є країнами-членами СОТ,
які зацікавлені у врегулювання суперечки, тому що вони:
1) зазнали шкоди через дії країни-члена СОТ, на якого по-
дали скаргу; 2) не зазнали шкоди через дії, які оскаржу-
ються, але можуть отримати вигоду від скасування цих
заходів; 3) запровадили захід, схожий на оскаржуваний, та
мають намір упевнитися в тому, що такий захід відповідає
зобов’язанням СОТ [5].
Винятковість механізму вирішення суперечок в СОТ
полягає в тому, що країна-позивач повинна провести кон-
сультації з державою, яка порушила норми СОТ.
Якщо сторони не досягли компромісу після консуль-
тацій, вони застосовують механізм вирішення суперечок,
передбачених правилами СОТ.
Дуже важливим є те, що тепер встановлено чіткі часові
обмеження на кожну стадію суперечки. Це допомагає запо-
бігти затягуванню процесу та надає сторонам орієнтири [7].
Основними етапами процедури розгляду спорів у СОТ
є: 1) консультації; 2) детальний розгляд суперечки групою
експертів; 3) аналіз доповіді групи експертів та її затвер-
дження ОВС (якщо не буде подана апеляція); 4) розгляд
справи АО; 5) схвалення ОВС звіту АО; 6) контроль за ви-
конанням рекомендацій і постанов [8].
Консультації носять конфіденційний характер. Більше,
ніж 150 суперечок було вирішено на етапі консультацій
протягом короткого періоду, без додаткових витрат.
Член, що подає скаргу, повинен направити іншій сто-
роні запит на проведення консультації, також він має по-
відомити про запит та наявність суперечки ОВС та радам
і комітетам, які займаються відповідними аспектами угод
(ст. 4.4 ДВрС). Запит на проведення консультацій інфор-
мує членів СОТ і громадськість у цілому про початок су-

перечки в рамках СОТ. ДВрС вимагає, щоб члени брали
участь у консультаціях добросовісно з метою вирішення
суперечки мирним шляхом [9].
Усі запити на проведення консультацій мають бути по-
дані в письмовій формі та включати опис наявних фактів
порушень, та ті положення або принципи СОТ, що були
порушені [5]. Сторона зобов’язана відповісти на запит
упродовж десяти днів. Якщо в цей строк відповідь не буде
надано, інша сторона може просити створити групу екс-
пертів. Відповідь на запит також повинна бути зроблена
в письмовій формі та, в більшості випадках, надіслана
електронною поштою. Якщо консультації були невдалі, і
сторонам не вдалося вирішити справу протягом 60 днів
від дати запиту на проведення консультацій (20 днів для
швидкопсувних товарів), країна-позивач може потім пода-
ти заяву про створення групи експертів.
Група експертів створюється на засіданні ОВС. Краї-
на, проти якої ведеться суперечка, має право заблокувати
створення Групи експертів лише один раз. Якщо сторона,
яка ініціювала суперечку, продовжуватиме наполягати,
Група експертів буде створена.
Запит на створення Групи експертів повинен містити:
зазначення дій, що викликають суперечку; коротку інфор-
мацію про правову основу (претензії). Він повинен бути
більш конкретним, ніж запит на проведення консультацій
та містити окреслені межі компетенції у суперечці [9].
Адже члени Групи експертів розглядають лише питання,
зазначені позивачем в його запиті.
Фахівці Групи експертів вибираються сторонами із ін-
дикативного списку осіб, які мають відповідну кваліфіка-
цію в міжнародному торговельному праві. Група експертів
складається, як правило, з трьох осіб. Якщо сторони не
можуть погодитися щодо складу Групи експертів, це ро-
бить Генеральний директор СОТ [7].
Відразу після утворення групи експертів має бути під-
готовлена процедура та розклад її роботи, вирішено пи-
тання щодо конфіденційної інформації, подання фактич-
них доказів та попередніх зауважень [5].
Група експертів повинна давати об’єктивну оцін-
ку справі, що передається на її розгляд, включаючи
об’єктивну оцінку фактів справи та можливості засто-
сування положень відповідних охоплених угод та відпо-
відності їм, а також робити інші висновки, які б сприяли
ОВС у виробленні рекомендацій або винесенні рішень,
передбачених в охоплених угодах. Групи експертів пови-
нні регулярно консультуватися зі сторонами суперечки і
надавати їм відповідну можливість розробити взаємно
прийнятне рішення.
У процесі виконання своїх обов’язків група може зі-
штовхуватися з питаннями, які не мають прямого відно-
шення до торгової політики і вимагають низки технічних
знань. У такому випадку вона запрошує визнаних експер-
тів у відповідній сфері для одержання додаткової інформа-
ції та проведення технічних консультацій [7].
Після завершення першого основного засідання сторо-
нам, як правило, потрібно протягом декількох днів пред-
ставити письмові відповіді на питання групи експертів
та інших учасників. Приблизно через чотири тижні після
першої зустрічі сторони обмінюються одночасно пись-
мовими спростуваннями – так зване друге письмове по-
дання. У цих поданнях сторони відповідають на перші
письмові подання один одного і усні заяви, зроблені на
першій основній зустрічі. Після неї група експертів про-
водить другу основну зустріч зі сторонами. Сторони ще
раз усно повідомляють факти і відповідають на додаткові
питання групи експертів і інших сторін, спочатку усно,
а потім письмово.
Після усних слухань група експертів переходить
до внутрішніх обговорень із метою розглянути питання і
зробити висновки відносно результату суперечки та нада-
ти аргументацію на підтримку такого рішення, написання
375
Порівняльно-аналітичне право
♦
звіту. Доповідь групи експертів розділена на дві основні
частини: так звану «описову частину» і «висновки». Опи-
сова частина – це більш довга частина і, як правило, скла-
дається з вступу, фактичних аспектів, претензій сторін, і,
найголовніше, короткий виклад фактичних і правових ар-
гументів сторін і третіх сторін [9].
Якщо не одна зі сторін не подасть апеляцію, то заключ-
на доповідь передається на розгляд ОВС, де її повинні
схвалити протягом 60 днів (ст. 12 ДВрС, Доповнення 3).
АО створюється ОВС та є постійним органом. Він
складається з 7 членів, обраних на чотири роки, які є не-
залежними від урядів своїх держав. Заслуховує справу ко-
легієя з 3 осіб. Предмет розгляду справи обмежений лише
питаннями, які розглядалися у звіті групи експертів. АО
має свободу змінити або підтвердити рекомендації групи
експертів. Апеляційний процес загалом триває до 60 днів.
Прийняття АО звіту щодо вирішуваного питання є завер-
шальною стадією апеляції. Потім цей звіт схвалюється
ОВС протягом 30 днів і підлягає виконанню сторонами,
якщо тільки її не буде відхилено на основі згоди обох сто-
рін [11, ст. 16, 17].
На нараді ОВС, яка відбувається після схвалення
звіту, групи експертів чи доповіді АО, відповідач пови-
нен повідомити про свої плани виконання рекомендацій.
Якщо вони неможливі за об’єктивних причин, то ОВС
установлює прийнятні терміни для їх виконання. Якщо
рекомендації не були виконанні у встановлений термін,
відповідач зобов’язаний розпочати переговори з позива-
чем для погодження компенсації, наприклад про знижен-
ня тарифів у секторах, що являють особливий інтерес для
позивача [10].
Ст. 22 ДВрС передбачає можливість арбітражного роз-
гляду щодо застосування санкцій. Якщо сторони не досяг-
нуть домовленості щодо компенсації, країна-позивач може
припинити виконання зобов’язань перед країною-членом
СОТ, яка не готова виконувати рекомендації ОВС. Але
таке рішення не може бути прийнято в односторонньому
порядку: такий крок має бути погоджено з ОВС. Якщо ар-
бітр погодиться, ОВС має затвердити положення про при-
пинення виконання зобов’язань перед членом СОТ, який
не виконує наданих рекомендацій.
Способи визначення компенсації та визначені суми
змінюються в кожному конкретному випадку. На тепер
найвища сума компенсації стосується суперечки щодо
іноземних торговельних корпорацій і перевищує 4 мільяр-
ди доларів США на рік.
У випадку непогодження сторонами щодо рівня чи
форми припинення поступок арбітр приймає рішення
щодо розміру відповідної суми.
У такий спосіб ОВС затвердив припинення поступок
у 10 справах. Такі справи, як ЄC – Гормони, США – По-
правка Берда та інші, після декількох років припинення
поступок, були врегульовані остаточно [5].
Із часу приєднання до СОТ Україна активно викорис-
товує її систему вирішення спорів. У рамках механізму
позитивно вирішено ряд важливих питань, таких як дис-
кримінаційне оподаткування, ліцензування окремих видів
українських товарів.
Станом на листопад 2017 року Україна подала 7 запитів
на проведення консультацій і була відповідачем у 4 спра-
вах. Також Україна приєдналися до розгляду 18 суперечок
як третя сторона [12].
Перший спір був ініційований Україною в липні
2010 р. стосовно регулювання імпорту алкоголю та си-
гарет у Вірменії, а саме стосовно дискримінаційного за-
стосування акцизних зборів. У жовтні 2010 р. було пода-
но заяву на формування групи експертів. Однак у грудні
2011 р. суперечку було урегульовано шляхом досягнення
взаємної домовленості між сторонами шляхом вирівню-
вання акцизних ставок для української та вірменської
продукції.
№ 5 2017
♦

Ще одна суперечка була розпочата Україною проти за- незважаючи на ці аргументи, Україну було звинувачено
стосування екологічного збору на імпорт товару у пласти- в безпідставності встановлення спеціального мита на ав-
ковій упаковці в Молдові. У відповідь Молдова ініціювала томобілі [7].
суперечку проти акцизного збору на алкогольні напої в Окрім цього, в 2015 році Україна розпочала суперечку
Україні. У підсумку країни домовились на зниження еко- з Російською Федерацією через обмеження щодо експорту
логічного збору та вирівнювання акцизних ставок [7]. та експлуатації залізничного обладнання з України, що за-
Також Україна взяла участь у суперечці з Австралією вдало значної шкоди економіці України
щодо форм упаковок тютюнових виробів, а також власне Водночас Україна приймає участь у деяких суперечках
тютюнової продукції. Україна посилалася на порушення як третя сторона, висловлює свою позицію в справах, які
ст. 20 Угоди ТРІПС та ст. 6 Паризької конвенції про охоро- мають або можуть мати вплив на її інтереси, наприклад
ну промислової власності, наголосивши, що використання спори щодо застосування інструментів торговельного за-
товарних знаків є невиправданим і через це може бути за- хисту, а також різноманітних заходів, що використовують-
вдана шкода до спроможності розрізняти товари або по- ся Російською Федерацією, тощо [5].
слуги однієї компанії від іншої. Висновки. Отже, система врегулювання суперечок
28.05 2015 р. Україна подала запит про тимчасове зу- у рамках СОТ є результатом довготривалого та складного
пинення роботи Групи експертів, посилаючись на статтю процесу розвитку, яка заснована на досвіді з врегулюван-
12 ДВрС. Відповідно до якої повноваження на створення ня торговельних суперечок в рамках ГАТТ. Але вище на-
Групи втрачають чинність, якщо робота Групи експертів ведені стадії врегулювання торгових спорів у СОТ були
припиняється на строк, що перевищує 12 місяців. Метою суттєво змінені. Так, СОТ позбулася мінусів минулої
такого запиту є «пошук і досягнення взаємоприйнятного системи (невизначеність строків, затягування процедури,
рішення» [13]. дискримінація країн, що розвиваються та ін.). Ваговою
Водночас Україна програла ініційовану проти неї Япо- реформою стало створення АО. Багатоетапний механізм
нією суперечку щодо запровадження спеціального мита вирішення суперечок пояснює існуючі положення угод
на легкові автомобілі, пізніше до якої ще приєдналися СОТ забезпечує виконання прав та обов’язків держав-чле-
держави Євросоюзу, Корея, Росія, Туреччина, США та нів СОТ. Цей механізм гарантує безпеку та стабільність
ін. Спір розпочався через те, що Україна ввела на 3 роки багатосторонньої торгової системи.
спеціальні мита на нові імпортовані легкові автомобілі. Аналізуючи спори в СОТ за участю України, можна
Україна стверджувала, що спеціальні мита були необхід- констатувати, що наша країна останнім часом активніше
ним способом захисту вітчизняних виробників. Головним використовує механізм врегулювання суперечок СОТ для
аргументом було те, що кількість імпортних автомобілів захисту своїх інтересів. І надалі буде продовжувати захи-
зросла, а частка автомобілів українського виробництва щати свої права, якщо вони будуть порушені її торговель-
на українському ринку знизилася у 2008–2010 роках. Але ним партнерами.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ 1947) від 30.10.1947. [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/
laws/show/995_264/page.
2. Циганкова Т.М. Глобальна торгова система: розвиток інститутів, правил, інструментів СОТ: Монографія/ За ред. канд. екон. наук,
доц. Т.М. Циганкової. – К. : КНЕУ, 2003.
3. Гаркуша А.О. Еволюція механізму вирішення спорів ГАТТ/СОТ і його сучасний стан / А.О. Гаркуша // Актуальні проблеми держав-
ного управління. – 2008. – № 2. – С. 427.
4. Домовленість про правила і процедури врегулювання суперечок від 15.04.1994. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/981_019/page.
5. Посібник щодо механізму врегулювання суперечок у рамках світової організації торгівлі [Електронний ресурс] – Режим досту-
пу : http://www.me.gov.ua/Documents/Detail?lang=uk-UA&id=84900995-569e-42ea-801a-619239997408&title=PosibnikSchodoMekhanizmu
VreguliuvanniaSuperechokURamkakhSot.
6. Иванова С.В. Всемирная торговая организация: Учеб. пособие / С.В. Иванова. – М. : Эко­номиста, 2007. – 318 с.
7. Гужва І.Ю. Механізм вирішення торговельних суперечок в Сот: Теоретичні аспекти і сучасна практика в Україні та світі / І.Ю. Гужва //
Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Економіка і менеджмент: зб. наук. пр. – 2015. – № 13. – С. 8.
8. Лекарь А.С. Основні риси та базові принципи системи вирішення спорів в рамках Світової організації торгівлі (СОТ) [Текст] /
А.С. Лекарь // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2012. – № 4. – С. 156–164.
9. Навчально-методичні матеріали з курсу: «Механізм врегулювання суперечок в рамках СОТ (МВРС)» / Агентство США з міжнарод-
ного розвитку. – Київ, 2016
10. Козак Ю.Г., Кочевой М.М. Міжнародна торгівля: підручник. Видання 5-те, перероб. та доп. – Київ-Катовіце-Краков: Центр учбової
літератури, 2015. – 272 с.
11. Jackson John H. The World Trade Organization: Constitution and Jurisprudence, London: Chatham House Papers, Royal Institute
of International Affairs, 1998.
12. Офіційний сайт СОТ. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.wto.org/index.htm.
13. Короткий опис торгових суперечок за участю України в рамках СОТ // Міністерство економічного розвитку і торгівлі України. –
Київ, 2015.

376
 Порівняльно-аналітичне право
♦

УДК 341.236.4

ПОРУШЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ В УМОВАХ

УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКОЇ ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ

HUMAN RIGHTS VIOLATION IN THE CONTEXT

OF UKRAINIAN-RUSSIAN HYBRID WAR

Дронгаль А.М.,
студентка
Інституту прокуратури та кримінальної юстиції
Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
У статті автор розкриває зміст поняття «гібридна війна», її основні риси та особливості. Характеризується українсько-російська війна
як війна нового типу. Наголошується на резонансних порушеннях прав людини, аналізуються статистичні данні та робиться висновок
на основі викладеного матеріалу із зазначенням шляхів подолання вказаних проблем.
Ключові слова: Російська Федерація, Україна, гібридна війна, війна нового типу, інформаційна війна, право на справедливий суд,
соціальні права людини.

В статье автор раскрывает содержание понятия гибридная война, ее основные черты и особенности. Характеризуется украинский-
российская война как война нового типа. Отмечается резонансных нарушениях прав человека, анализируются статистические данные
и делается вывод на основе изложенного материала с указанием путей преодоления указанных проблем.
Ключевые слова: Российская Федерация, Украина, гибридная война, война нового типа, информационная война, право на спра-
ведливый суд, социальные права человека.

In the article the author reveals the content of the concept of hybrid war, its main features. The Ukrainian-Russian war is characterized as
a new type of war. Resonant violations of human rights are noted, statistics are analyzed and a conclusion is drawn based on the material pre-
sented, indicating ways to overcome these problems.
Key words: Russian Federation, Ukraine, hybrid war, war of new type, information war, right for fair trial, social human rights.

Гібридна війна – це активні дії держави-агресора з ме-
тою підпорядкувати собі іншу державу за допомогою полі-
тичних, економічних, інформаційних інструментів. Саме
тому в умовах гібридної війни бойові дії є не основним
засобом досягнення цієї цілі, а, швидше, допоміжним, і
вирішальну роль відіграють інформаційні засоби. Кожен
з військових і невійськових способів ведення гібридного
конфлікту застосовується у воєнних цілях та використо-
вується як зброя. Перетворення на зброю відбувається не
тільки в медійній сфері. У ролі зброї, яка наносить ура-
ження різного рівня системам противника, застосовують-
ся всі інші невійськові засоби ведення гібридної війни,
наприклад, дипломатичні заходи (блокування правових
механізмів міжнародних організацій з врегулювання кон-
флікту), кібератаки, економічний тиск.
Характерною ознакою сучасної гібридної війни є за-
стосування нерегулярних збройних формувань, або при-
ватних армій, які діють під виглядом партизанських груп,
повстанських об’єднань або терористичних організацій,
та одночасним використанням широкого спектра політич-
них, економічних (зокрема, енергетичних і торговельно-
економічних), а також інформаційно-пропагандистських
заходів, з яких, як правило, і починається ця «гібридна
війна», та які її супроводжують впродовж усього періоду
військових дій.
Як у випадку ведення традиційної війни, так і за умов
гібридних або нерегулярних конфліктів, населення, що
перебуває у зоні збройного конфлікту, потерпає від по-
рушення їх основоположних прав людини і громадянина.
У таких випадках існує не лише постійна загроза життю,
здоров’ю і майну цих осіб. Порушується нормальний по-
рядок життя таких людей, у них виникає низка додаткових
проблем і непритаманних мирному часу обов’язків. Тому
виникає проблема припинення порушення прав та їх від-
новлення.
Актуальність дослідження. Попри наявність багатьох
праць на тему гібридної війни, число яких різко збільши-
лося після анексії Криму у лютому 2014 року і продовжує
зростати, питання щодо порушення прав людини, зокрема
у соціальні сфері під час ведення гібридної війни залиша-
ється нерозкритим, адже більшість науковців приділяють
основну увагу політичним аспектам війни та постконфлік-
тному розвитку відносин у міжнародному співтоваристві.
Концептуальним обґрунтуванням «гібридної війни»
займалися такі західні науковці, як Р. Глен, Дж. Гордон,
Д. Кілкаллен, Дж. Маккуен, Д. Маттіас, Д. Мацумура,
У. Немет, Е. Сімпсон, Н. Фрейер, Ф. Хоффман, Г. Карлсен,
Франк ван Каппен та інші. Українські вчені до недавнього
часу не приділяли уваги розгляду цього питання. З огляду
на події, які сталися у Криму та на Донбасі, вийшли праці
наших науковців: Т. Андрієвського, А. Гоймана, В. Горбу-
ліна, Е. Магди, М. Требіна, О. Феденко та інших, які ви-
вчали суть і зміст поняття «гібридна війна». Хоча деякі
зарубіжні вчені (К. Лоу, П. Мансур, У. Мюррей, Н. Ямагу-
чі та інші) вважають, що нічого нового ця концепція для
теорії військового мистецтва не дає, оскільки ті або інші
гібридні загрози та форми військових дій вже існували
у військовій практиці минулого [1].
Метою дослідження є аналіз характеру збройного
конфлікту, який відбувається на сході України, досліджен-
ня питання порушення прав людини в умовах зазначеного
конфлікту і шляхів їх уникнення.
Глобалізація в контексті її мультикультуралізму змінює
основи гуманітарного простору з погляду моралі і з погля-
ду прав людини. Але в сучасних суспільствах ми можемо
спостерігати випадки, коли міжнародні стандарти захисту
прав людини перестають бути загальноприйнятими. При-
чиною таких тенденцій є поява нових форм конфліктів і,
зокрема, такого феномена, як «гібридна війна». Сучасне
українське суспільство стоїть перед важливою дилемою:
як зберегти пріоритет ідеї прав людини та побудови де-
мократичної правової держави в контексті спільної євро-
пейської моделі з вимушеною необхідністю порушувати
права людини й норми моралі в ході «гібридної війни»
з Російською Федерацією (далі – РФ) [2, с.191–195].
Гібридні війни стають найпоширенішим засобом до-
сягнення цілей у внутрішній та зовнішній політиці. Бурх-
ливі події, які відбуваються в Україні, є наслідком прояву
такої війни: потік інформації стає щораз менш і менш
керованим, а управління збройними та незбройними кон-

377
№ 5 2017
♦
фліктами перемістилося з поля бою в інформаційний про-
стір. Термін «гібридна війна» набув останнім часом зна-
чного поширення, але точного визначення гібридної війни
на сьогодні не існує.
Російсько-українську війну 2014–2017 рр. визначають
у світі як приклад війни нового типу. У публікаціях, які
присвячені подіям російсько-української війни, найчас-
тіше вживаються терміни: 1) «гібридна війна»; 2) комбі-
нована війна; 3) мішана війна; 4) неоконвенційна, нестан-
дартна війна; 5) кримінально-терористична війна; 6) війна
керованого хаосу або нелінійна війна.
Оцінку російсько-української війни в серпні 2014 р.
надав колишній секретар Ради національної безпеки і обо-
рони (РНБО) А.В. Парубій, в якій зазначалося що «Укра-
їна воює, і неоголошена війна, яка ведеться Росією проти
нас, визначається, як, гібридна, нелінійна, або «війна ке-
рованого хаосу». Така війна поєднує військові, інформа-
ційні, терористичні та інші агресивні дії, скоординовані
з єдиного центру і спрямовані на досягнення визначеної
стратегічної мети. Метою цієї війни є повне підпорядку-
вання України експансіоністським планам Кремля» [3].
Терміни, якими позначається російсько-українська війна
є близькими за значенням, тому найбільш поширеним є
термін «гібридна війна», який охоплює всі аспекти та різ-
новиди «воєн нового покоління».
Підполковник корпусу морської піхоти США У. Не-
мета поняття «гібридна війна» визначав як «сучасний вид
партизанської війни, який об’єднує сучасні технології та
сучасні методи мобілізації» [4].
Майкл Айшервуд в монографії «Повітряна міць для
гібридної війни», що була видана Інститутом Мітчелла
Асоціації ВПС США в 2009 році, дає наступне тлумачен-
ня «гібридної війни» – це війна, що стирає різницю між
чисто конвенційною та типово нерегулярною війною [5].
Найбільш точно термін «гібридна війна» роз’яснює
колишній радник з безпеки в ООН і НАТО, генерал-
майор у відставці Франк ван Каппен: «Гібридна війна –
це мішанина класичного ведення війни з використанням
нерегулярних збройних формувань. Держава, яка веде
гібридну війну, керує діями недержавних виконавців –
бойовиків, групами місцевого населення, організаціями,
зв’язок із якими формально повністю заперечується.
Ці виконавці можуть робити такі речі, які сама держава
робити не може, оскільки будь-яка держава зобов’язана
дотримуватися Женевської та Гаазької конвенцій про
закони сухопутної війни, домовленості з іншими країна-
ми. Всю брудну роботу можна перекласти на плечі не-
державних формувань», – [6]. Так діяла Росія в Криму
та на Донбасі.
Для «гібридної війни» характерні інформаційні, пси-
хологічні, ідеологічні складові. Під час такої війни суто
воєнні дії мають прихований характер. Вищевказані скла-
дові мають свій окремий зміст і взаємопов’язані між со-
бою. Наприклад, якщо інформаційна війна має завдання
працювати з інформацією, то психологічна оперує емо-
ціями, але мета їх діяльності одна: вплинути на менталі-
тет конкретної особи (групи осіб), надати особистісному
світогляду необхідного, вигідного ініціатору конфлікту
змісту. Причому інформаційну складову потрібно вважати
основною, що дає змогу оцінювати її навіть не складовою,
а новою формою ведення таких дій, а саме – інформацій-
ною війною. Метою інформаційної війни є безпосередній
психологічний вплив на людей для формування їхнього
менталітету в необхідному напрямку [7. С. 296–307].
Сьогодні відбувається активна фаза інформаційної ві-
йни РФ проти України, яка розпочалася ще до подій Май-
дану 2014 р. Україні доводиться висувати свої контраргу-
менти в інформаційному просторі. І все це призводить до
вимушеного обмеження особистих прав людини (в кон-
тексті забезпечення безпеки держави), а саме – право на
свободу думки і слова (ст. 34 Конституції України).
378
Ці обмеження відбуваються в контексті інформацій-
ного простору України. Всі новини в ЗМІ розглядаються
через призму АТО, корупційних скандалів та через усе те,
що має відношення до РФ. Навіть міжнародні події пода-
ються у такому ж контексті. Завдяки такій подачі інформа-
ції складається враження, що Україна не існує без війни,
а новини щодо світової спільноти не розглядаються, якщо
темою їх обговорення не є Україна. Будь-яка інша інфор-
мація, яка не стосується вищезазначеної тематики, просто
не розглядається. З вищенаведеного можна дійти висно-
вку, що відбувається як викривлення інформації в потріб-
ному напрямку, так і її замовчування. Замовчуючи, той,
хто говорить неправду, приховує істину інформацію, але
не повідомляє хибної. Під час викривлення ж брехун здій-
снює деякі додаткові дії – він не тільки приховує правду,
але і надає взамін хибну інформацію, видаючи її за істину.
Часто тільки поєднання замовчування і викривлення при-
зводить до обману, але в деяких випадках брехун може до-
сягти успіху, просто не говорячи всієї правди [8. с. 20–21].
Тобто під викривленням інформації ми розуміємо, що ЗМІ
подають всю інформацію через вищевказану призму, а за-
мовчування – якщо це не стосується конфлікту РФ і Укра-
їни, то цю інформацію не подають.
Також варто зазначити і про порушення права на спра-
ведливий суд. 25 липня 2017 р. на сайті рішень Європей-
ського суду з прав людини (ЄСПЛ) було опубліковано рі-
шення у справі «Хлєбік проти України», яке стало першим
з приводу реалізації прав громадян України в умовах ве-
дення гібридної війни на Донбасі [9].
У 2011 р. Алчевським судом Луганської області гро-
мадянина України Олександра Івановича Хлєбіка було ви-
знано винним у вчиненні злочину. Ним було подано апе-
ляцію до Луганського обласного апеляційного суду. Але
з огляду на початок збройного конфлікту на Донбасі суд
не встиг розглянути скаргу, і його залишили під вартою у
Старобільському СІЗО на території, підконтрольній Укра-
їні, а усі матеріали його справи – на непідконтрольній
території Луганська. Громадянин Хлєбік намагався відно-
вити розгляд його апеляції після того, як обласний апеля-
ційний суд було переведено на територію, яка підконтр-
ольна Україні, проте через те, що матеріали його справи
були недоступними, він так і не зміг цього зробити. І тому
в своїй скарзі до ЄСПЛ Хлєбік стверджував, що те, що
його досі тримають під вартою без рішення апеляційного
суду, є порушенням його права на справедливий суд.
Надаючи оцінку поясненням Хлєбіка і уряду України,
суд з самого початку зазначає, що обсяг розгляду справи
обмежується тим, що заява спрямована проти України
(на відміну, наприклад, від справи «Ілашку та інші проти
Молдови та Росії») і що заявник не стверджував, що його
права були порушені через брак механізмів міжнародного
співробітництва між Україною та будь-якою іншою висо-
кою договірною стороною (тобто країною, яка також під-
писала Конвенцію, наприклад, Росією).
Суд у своєму рішенні не згадував нічого про низку ін-
ших проблем, пов’язаних з конфліктом на Сході, оскільки
його повноваження обмежуються обсягом того, що про-
сить заявник у своїй скарзі. А поки що, станом на червень
2017 р., в ЕСПЛ знаходиться на розгляді 18 700 скарг про-
ти України (23,3% від загального навантаження суду і пер-
ше місце серед усіх країн-членів Ради Європи) приблизно
3 700 із них пов’язані з окупацією Криму і збройним кон-
фліктом на Сході України, всі інші – жодним чином ніколи
не були пов’язані з наслідками гібридної війни, або навіть
з’явились до початку 2014 р., коли теперішні конфлікти
були відсутні.
Гостре питання забезпечення прав людини внутрішньо
переміщених осіб (далі – ВПО) все ще залишається акту-
альним. За даними доповіді Уповноваженого з прав лю-
дини в Україні, внаслідок неприхованої агресії Російської
Федерації, окупації Криму та війни на сході України від-
 Порівняльно-аналітичне право
♦

булося найбільше внутрішнє переміщення в Європі з часів тощо). Для вирішення переважної більшості цих проблем
Другої світової війни. переселенці можуть покладатись виключно на власні сили,
Події, що відбулися з лютого 2014 р., істотно вплинули оскільки з боку центральної влади спостерігається точко-
на стан забезпечення прав і основоположних свобод зна- ве нормативне регулювання деяких питань, пов’язаних
чної частини її населення та, безперечно, запам’ятаються з внутрішнім переміщенням. Стратегію (план дій) у відпо-
як роки безпрецедентного випробування для громадян відь на масове внутрішнє переміщення Урядом до цього
України. часу не представлено.
За даними структурних підрозділів соціального за- Висновки. Україні необхідно домогтися від світового
хисту населення обласних та Київської міської державних співтовариства перегляду права збройних конфліктів, так
адміністрацій, станом на середину лютого 2017 р. взято як ігнорування факту недостатньої правової урегульова-
на облік 1 640 335 внутрішньо переміщених осіб – більше ності робить сучасні правові зусилля неефективними за-
1 300 000 сімей з Донбасу і Криму. Чисельність ВПО в собами регулювання сучасних збройних конфліктів і про-
Україні більша, ніж чисельність населення багатьох країн довжує підривати довіру до права збройних конфліктів.
світу, зокрема, європейських (наприклад, населення Чор- Світова спільнота повинна розуміти всю повноту загрози
ногорії складає 647 тисяч, а Естонії – 1 265 тисяч осіб) [10]. «гібридної війни» у контексті порушення основних прав
Прихід переселенців у громади по всій країні, який у людини і виробити комплексний механізм правового гу-
великих містах підсилений трудовою міграцією, створив манітарного захисту.
додаткове навантаження на місцеві органи та інфраструк- Також необхідно на внутрішньому рівні забезпечити
туру. Майже три роки люди, які вимушено покинули свої дотримання прав людини, зокрема у соціальній сфері,
домівки, рятуючись від окупації та збройного конфлікту, адже це питання можливо вирішити без залучення між-
а також громади, які їх прийняли, стикаються із комплек- народного співтовариства.
сом складних та взаємопов’язаних питань (забезпечення Досить важливим кроком також буде ратифікація
тимчасовим житлом, робочими місцями відповідно до Римського статуту задля можливості розслідування зло-
фаху або здібностей, доступним медичним обслуговуван- чинів, які наразі мають місце на сході України, Міжна-
ня; місця для переміщених дітей в дошкільних закладах, родним кримінальним судом, щоб жодна особа, причет-
середніх школах, відновлення втрачених документів, со- на до найстрашніших злочинів проти людства, не уникла
ціальних та пенсійних виплат, реалізація виборчих прав покарання.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Коротков Д.С. «Гібридна війна» та її вплив на захист прав людини й демократичні цінності в Україні [Електронний ресурс] /
Д.С. Коротков // Політикус / редкол. : С.М. Наумкіна та ін. – Одеса , 2017. – Вип. 1. – С. 191–195 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://nbuv.gov.ua/UJRN/polit_2017_1_40.
2. Hybrid Warfare: Fighting Complex Opponents from the Ancient World to the Present / Williamson Murray and Peter R. Mansoor, eds. –
New York : Cambridge University Press, 2012. – 329 p.
3. Парубій А. Війна Росії проти України і світу// Українська правда [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.pravda.com.
ua/2014/08/7034046/.
4. Nemeth W.J. Future War and Chechnya: A Case for Hybrid Warfare/ W.J. Nemeth. – Monterey, CA: Naval Postgraduate School, June 2002
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://edocs.nps.edu/npspubs/scholarly/theses/2002/Jun/02Jun_Nemeth.pdf.
5. Савин Л.. Гибридная война [Електронний ресурс] / Л. Славин // Информационно-аналитический портал Геополитика. – 2015. –
27января. – Режим доступу : http://geopolitica.ru/article/gibridnaya-voyna#.VazC1qTtmko.
6. Путін веде в Україні гібридну війну – генерал Каппен. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://geostrategy.org.ua/ua/
komentari/item/409-putin-vede-v-ukrayini-gibridnuviynu-–-general-kappen.
7. Гетьманчук М.П. «Гібридна війна» Росії проти України: інформаційний аспект/ М.П. Гетьманчук // Військово-науковий вісник /
М-во оборони України ; Нац. акад. сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного ; гол.. ред. П. Ткачук. – Львів, 2017. – Вип. 27. –
С. 296–307. – Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/UJRN/vnv_2017_27_23
8. Экман П. Муки совести / П. Эпман // Психология лжи. Обмани меня, если сможешь. – СПб. : Питер, 2014. – 304 с.
9. Справа «Хлєбнік проти України» (Заява № 2945/16) // Офіційний веб-сайт Верховного Суду України [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/7864c99c46598282c2257b4c0037c014/ac7e4fdea1043c2ac22580f8003e2afa/
$FILE/CASE%20OF%20KHLEBIK%20v.%20UKRAINE_ukr.pdf).
10. Щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про стан дотримання прав і свобод людини і громадя-
нина у 2016 році // Офіційний веб-сайт Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://www.ombudsman.gov.ua/ua/page/secretariat/docs/presentations/&page=3.

379
№ 5 2017
♦

УДК 341.1/8;341.215.43

НЕЗАКОННАЯ МИГРАЦИЯ В ДЕЯТЕЛЬНОСТИ ПРАВОЗАЩИТНЫХ ОРГАНОВ ООН

IRREGULAR MIGRATION IN THE ACTIVITIES

ON THE UN HUMAN RIGHTS PROTECTION BODIES

Киселева Е.В.,
кандидат юридических наук, доцент,
доцент кафедры международного права юридического института
Российского университета дружбы народов
Правозащитный подход к миграции, утвердившийся к настоящему времени в международно-правовых отношениях государств, про-
возглашается как охватывающий обязательствами государств по международному праву всех людей, независимо от их миграционного
статуса. На основе широкой подборки документов договорных органов ООН, специальных процедур Совета по правам человека (ООН)
и Универсального периодического обзора в статье раскрываются основные аспекты прав человека незаконных мигрантов, затрагивае-
мые в деятельности правозащитной системы ООН с особым вниманием к терминологии, в отношении которой наблюдается существен-
ное отсутствие единообразия.
Ключевые слова: международное право, миграция, международно-правовое регулирование миграции, правозащитный подход
к миграции, незаконная миграция, защита прав человека, ООН.

Правозахисний підхід до міграції, який дотепер став добре сформованим у міжнародних правовідносинах держав, заявляється як
такий, що охоплює зобов’язаннями держав за міжнародним правом всіх людей, незалежно від їх міграційного статусу. На основі широко-
го вибору документів договірних органів ООН, спеціальних процедур Ради з прав людини (ООН) і Універсального періодичного огляду,
у статті розкриваються основні аспекти прав людини незаконних мігрантів, які поставлені в діяльності правозахисної системи ООН.
Питання термінології розглядається окремо.
Ключові слова: міжнародне право, міграція, міжнародно-правове регулювання міграції, правозахисний підхід до міграції, незаконна
міграція, захист прав людини, ООН.

The human rights-based approach to migration, that has become well established in the international legal relations of states by now, is being
declared to embrace everyone, regardless of migratory status, with states' obligations under international law. On basis of a wide selection of
documents of the UN treaty bodies, special procedures of the UN Human Rights Council and of the Universal Periodic Review, the article reveals
the main aspects of illegal migrants' human rights, as they appear in the activities of the UN human rights system, with separate attention paid to
the issue of terminology, where considerable variability of terms is in place.
Key words: international law, migration, international legal regulation of migration, human rights-based approach to migration, irregular /
undocumented / illegal migration, human rights protection, UN.

Постановка проблемы. Миграция как явление, име-
ющее потенциал подорвать три из трех признаков госу-
дарства как субъекта международного права (население,
территорию, суверенитет), имеет сложное международно-
правовое регулирование. В отсутствие международного
договора, который составлял бы основу для комплексного
подхода к международно-правовому регулированию ми-
грации в целом, сотрудничество государств развивается
по многим направлениям, охватывающим тот или иной
отдельный аспект миграции или несколько таких аспектов
[1; 2]. В частности, противодействие незаконной мигра-
ции составляет часть вопросов международно-правовой
борьбы с преступностью [3] и двустороннего сотрудниче-
ства государств по правовым вопросам [4].
В то же время, уже можно считать прочно утвердив-
шимся правозащитный подход к миграции, в соответ-
ствии с которым обязательства государств по между-
народному праву прав человека применяются ко всем
формам и стадиям миграции [5]. В частности, в новей-
ших международно-правовых актах программного ха-
рактера прямо указывается, что права человека принад-
лежат всем мигрантам, независимо от их миграционного
статуса [6], хотя традиционно существовала дифферен-
циация в объеме прав между иностранцами, соблюдаю-
щими все предписания государства пребывания и нару-
шающими таковые [7].
В свете сказанного представляется востребованным
обратиться к практике правозащитных органов системы
ООН с целью выявления тенденций рассмотрения право-
защитных проблем незаконных мигрантов сквозь призму
обязательств государств по международным договорам
о правах человека органами, специально созданными на
универсальном уровне для мониторинга и прогрессивного
развития защиты прав человека государствами.
Проблема, разрешению которой такое исследование
призвано способствовать, заключается в сопоставлении
декларативных положений международно-правовых актов
о действии международно-правовых правозащитных обя-
зательств государств в отношении мигрантов, независимо
от миграционного статуса последних, с действительной
практикой государств, с одной стороны, и правозащитных
органов системы ООН, с другой.
Анализ последних исследований. Основополагаю-
щими работами в контексте поставленной проблемы яв-
ляются комплексные труды по международной защите
прав человека пера А.Х. Абашидзе [8], В.А. Карташкина
[9], Е.А. Лукашевой [10] и др., а также работы, сфокусиро-
ванные на проблемах международно-правового регулиро-
вания миграции, в частности Р.Ш. Давлетгильдеева [11],
Д.В. Иванова [12], Т.Я. Хабриевой [13], А.Ю. Ястребовой
[14] и др. Совмещение проблем незаконной миграции и
защиты прав человека, несмотря на имеющийся задел
в науке международного права [15; 16], имеет элементы
научной новизны, обусловленные спецификой, широтой и
репрезентативностью источниковой базы настоящего ис-
следования, ранее не становившейся предметом научного
анализа.
Цель исследования заключается в выявлении вли-
яния правозащитного подхода к миграции на положение
незаконных мигрантов на внутригосударственном уровне
через анализ документов правозащитных органов ООН
и уточнения применимой терминологии.
Методология исследования должна быть оговорена
отдельно, поскольку составляет существенный элемент
новизны исследования. Основную источниковую базу
для написания статьи составила подборка документов
Универсального периодического обзора (далее – УПО),
специальных процедур Совета по правам человека (ООН;

380

далее – спецпроцедуры) и договорных органов ООН, соз-
данная с использованием Универсального указателя по
правам человека [17] по состоянию на 18 декабря 2017 г.
Расширенный поиск был произведен на английском языке
по следующим фильтрам: текстовый поиск (незаконный,
нерегулируемый, недокументированный; illegal, irregular,
undocumented, соответственно); фильтр по теме (мигран-
ты; G4 Migrants, соответственно), фильтр по затрагивае-
мым лицам (мигранты; migrants, соответственно); фильтр
по механизму ООН (все, УПО, специальные процедуры,
договорные органы; all, UPR, special procedures, treaty
bodies, соответственно).
Результаты расширенного поиска получились следую-
щие:
– по слову «неурегулированный»: всего 693 докумен-
та, из них УПО 73, спецпроцедуры 90, договорные орга-
ны 530;
– по слову «недокументированный»: всего 229 доку-
ментов, из них УПО 29, спецпроцедуры 22, договорные
органы 178;
– по слову «незаконный»: всего 132 документа, из них
УПО 26, спецпроцедуры 26, договорные органы 80.
Полученные результаты были проанализированы на
основе имеющихся специальных познаний автора, науч-
ной литературы и международно-правовых актов.
Изложение основного материала. Уже поверхностный
взгляд на полученную источниковую базу исследования
приводит к выводу о терминологическом многообразии
применительно к теме незаконной миграции в правоза-
щитном контексте. Еще 9 декабря 1975 г. была принята Ре-
золюция Генеральной Ассамблеи ООН о предпочтитель-
ности «использовать во всех официальных документах
выражение «трудящиеся-мигранты, не имеющие доку-
ментов или въехавшие не в установленном порядке», что-
бы дать определение тем трудящимся, которые незаконно
и/или тайно въезжают в другую страну с целью получе-
ния работы» [18]. Две основные причины для попыток
искоренения термина «незаконный» применительно к ми-
грантам заключаются в том, чтобы, во-первых, провести
различия между нарушениями административного права,
как правило совершаемыми мигрантами, и уголовно-на-
казуемыми преступлениями как деяниями значительно
большей общественной опасности, способствуя таким
образом снижению негативности коннотации незаконной
миграции в профессиональном и обыденном восприятии.
Во-вторых, с точки зрения политкорректности, чтобы не
обозначить через слово «незаконный» якобы отсутствую-
щий правовой статус соответствующих лиц. Если с пер-
вой позицией и можно согласиться, то вторая должна быть
категорически отвергнута, поскольку с чисто правовой
точки зрения, «незаконный» значит нарушающий при-
менимые нормативно-правовые предписания, а не «на-
ходящийся вне закона» или «вне правового поля» и проч.
Некорректно менять нейтральную по существу професси-
ональную лексику в угоду невежественному, но агрессив-
ному мнению непрофессионалов.
В любом случае, более сорока лет спустя с момента
принятия Генеральной Ассамблеей ООН названной резо-
люции государства прибегают к термину «незаконный», а
если используют иные термины, то также неединообразно.
С точки зрения специфики словоупотребления,
надо отметить, что «незаконный» в отмеченном зна-
чении чаще всего используется государствами в рам-
ках УПО, например, Белоруссией в адрес Австралии
(Док. ООН A/HRC/31/14, п. 136.62), Святым Престолом
в адрес Польши (Док. ООН A/HRC/21/14, п. 90.39) и др.
для обозначения конкретных правозащитных проблем,
с которыми сталкиваются соответствующие лица.
В то же время, спецпроцедуры в качестве обще-
го места, наоборот, предостерегают государства от
употребления этого термина (например, Специаль-
381
Порівняльно-аналітичне право
♦
ный докладчик по правам человека мигрантов Турцию:
Док. ООН A/HRC/23/46/Add.2; он же Италию:
Док. ООН A/HRC/29/36/Add.2). Сами же специпро-
цедуры гораздо чаще используют слово «незаконный»
в отношении конкретно въезда, пересечения границы,
пребывания, найма и т.п., как например, в отношении Гер-
мании Рабочей группой по произвольным задержаниям
(Док. ООН A/HRC/19/53/Add.3, п. 64).
Договорные органы, кроме незаконного въезда, пребы-
вания, нередко говорят о незаконных практиках агентств
по найму, как например, Комитет по трудящимся мигран-
там в отношении Ямайки (Док. ООН CMW/C/JAM/CO/1,
п. 59), Нигерии (Док. ООН CMW/C/NGA/CO/1, п. 52);
часто прибегают к практически дословному воспро-
изведению формулировки ГА ООН 1975 г. – «незакон-
ные или тайные перемещения или занятость трудя-
щихся-мигрантов в неурегулированной ситуации», как
например, тот же комитет в отношении Мавритании
(Док. ООН CMW/C/MRT/CO/1, п. 60), Лесото
(Док. ООН CMW/C/LSO/CO/1, п. 51).
С использованием термина «недокументирован-
ный» государствами ставятся друг другу как вопросы
частного характера, например, об условиях задержания
незаконных мигрантов (Эквадор Южно-Африканской
Республике, Док. ООН A/HRC/21/16 п. 124.58), так и – что
является еще более значительным показателем общего
неблагополучия – вопросы общего характера, например,
Кыргызстан Италии о правах мигрантов защищать свои
права и обращаться с жалобами (Док. ООН A/HRC/28/4,
п. 145.178), Индонезия Малайзии о защите недокумен-
тированных мигрантов в целом (Док. ООН A/HRC/25/10,
п. 146.220).
В деятельности спецпроцедур «недокументирован-
ные» мигранты появляются в общем контексте соответ-
ствующих мандатов, но так же – в ряду иных уязвимых
категорий населения, например, среди прочих групп не-
граждан: беженцев, лиц, ищущих убежище, и лиц без
гражданства (Специальный докладчик по вопросу о тор-
говле людьми, особенно женщинами и детьми, Иордании,
Док. ООН A/HRC/32/41/Add.1 п. 90). Аналогичная карти-
на наблюдается и в практике договорных органов.
Относительно наиболее употребимого в английском
языке термина «irregular», считаем важным обратить вни-
мание на неверность калькирования термина на русский
язык. В английском языке первым значением этого слова
является именно несоответствие нормам права или иным
предписаниям [19], тогда как в русском языке «неурегу-
лированный» значит не получивший правового регули-
рования, что в отношении незаконных мигрантов в корне
неверно, ибо, нарушая нормы права, относящиеся к въез-
ду и пребыванию на территорию государства, эти лица
оказываются в рамках действия иных норм права – адми-
нистративно- и/или уголовно-правовых – которые как раз
регулируют сложившуюся ситуацию правонарушения/
преступления. Этот аргумент вновь возвращает нас к ней-
тральности и корректности обозначения на русском языке
лиц в нарушение законодательства въехавших и/или пре-
бывающих на территории государства именно «незакон-
ными мигрантами».
Как используемый чаще всего в английском языке тер-
мин «irregular migrants» или «migrants in irregular situation»
(дословно – мигранты в неурегулированной ситуации) яв-
ляется собирательным и для всех проблем, обозначенных
выше применительно к использованию его синонимов.
Вывод. Проведенное исследование позволяет кон-
статировать особую уязвимость незаконных мигрантов
к нарушениям прав человека, как в целом, так и приме-
нительно к отдельным группам прав (например, право на
здоровье) или отдельным группам лиц внутри многоликой
группы незаконных мигрантов (например, дети – неза-
конные мигранты). Особая уязвимость незаконных ми-
№ 5 2017
♦

грантов, лишь в части случаев, рассматриваемых наряду стороны, и недостаточной степени совершенствования
с мигрантами в целом, свидетельствует о том, что приме- внутригосударственной практики, с другой. Анализ не-
нение правозащитного подхода к миграции на практике, единообразия терминологии, используемой в отношении
несмотря на провозглашение такового, в настоящее время незаконных мигрантов, расширяя границы исследования,
является лишь целью, но не реальностью, и демонстри- тем не менее, не меняет сделанного вывода.
рует непоследовательность государств в формулировании Статья подготовлена в рамках проекта РГНФ
новейших документов по вопросам миграции, с одной 16-03-50188.
СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННЫХ ИСТОЧНИКОВ:
1. Foundations of International Migration Law / Ed. by B.Opeskin, R.Perruchoud, J. Redpath-Cross. – New York : Cambridge University
Press, 2012. – 494 р.
2. Киселева Е.В. Международно-правовое регулирование миграции : учеб. пособ. / Е.В. Киселева. – 3-е изд., испр. и доп. – М. :
Юрайт, 2017. – 373 с.
3. Подшивалов В.Б. Незаконная миграция: международно-правовые проблемы : монография / В.Б. Подшивалов. – Иркутск :
ИОГНИУ «Институт законодательства и правовой информации», 2006. – 190 с.
4. Кажаева О.С. Институт реадмиссии в международном праве : дисс. … канд. юрид. наук / О.С. Кажаева. – М., 2014. – 236 с.
5. Киселева Е.В. Правозащитный подход к миграции и Цели развития тысячелетия / Е.В. Киселева, О.С. Кажаева // Российский юри-
дический журнал. – 2015. – № 6. – С. 131–141.
6. Нью-Йоркская декларация о беженцах и мигрантах, принятая Генеральной Ассамблеей 19 сентября 2016 года. A/RES/71/1.
7. Международная конвенция о защите прав всех трудящихся-мигрантов и членов их семей, Нью-Йорк, 18 декабря 1990 г. 2220
UNTS 3. [Электронный ресурс]. – Режим доступа: https://treaties.un.org/Pages/showDetails.aspx?objid=080000028004b0a9&clang=_en.
8. Абашидзе А.Х. Универсальные механизмы защиты прав человека : учеб. пособ. / А.Х. Абашидзе, А.О. Гольтяев. – М. : Юнити-
Дана, 2013. – 135 с.
9. Карташкин В.А. Права человека: международная защита в условиях глобализации : монография / В.А. Карташкин. – М. : Норма:
Инфра-М, 2011. – 288 с.
10. Права человека: учеб. / отв. ред. Е.А. Лукашева. – М. : Норма: Инфра-М, 2011. – 560 с.
11. Международное миграционное право : учеб. для вузов / Ф.М. Аминова , Г.Г. Бодурова, Х.Х. Давлатов, Р.Ш. Давлетгильдеев,
Х.Р. Кодиркулов, У.М. Мамадамонов, У.А. Мансуров, С.Н. Тагаева ; под ред. С.Н.Тагаевой. – Душанбе : «ЭР-граф», 2016. – 352 с.
12. Иванов Д.В. Международно-правовое регулирование вынужденной и трудовой миграции : монография / Д.В. Иванов, Д.К. Бекя-
шев. – М. : Проспект, 2015. – 392 с.
13. Хабриева Т.Я. Миграционное право России: теория и практика / Т.Я. Хабриева. – М. : Контракт, 2008. – 336 c.
14. Ястребова А.Ю. Международно-правовые механизмы регулирования миграции: доктринальные подходы и опыт Российской
Федерации / А.Ю. Ястребова. – М. : Вако, 2014. – 462 c.
15. Irregular Migration, Migrant Smuggling and Human Rights: Towards Coherence / International Council on Human Rights Policy,
2010. – 165 р.
16. The Economic, Social and Cultural Rights of Migrants in an Irregular Situation / OHCHR. – New York and Geneva, 2014. – 142 p.
17. Универсальный указатель по правам человека / Управление Верховного комиссара по правам человека. [Електронний ресурс]. –
Режим доступу: http://uhri.ohchr.org.
18. Меры по обеспечению прав человека и человеческого достоинства всех трудящихся-мигрантов. Резолюция 3449 (ХХХ)
от 9 декабря 1975 г. – ООН. : Генеральная Ассамблея.
19. Merriam Webster. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.merriam-webster.com/dictionary/irregular?src=search-dict-hed.

УДК 341.1

РАМКОВА КОНВЕНЦІЯ ООН ПРО ЗМІНУ КЛІМАТУ

ТА ЇЇ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ РОЗВИТОК

UNITED NATIONS FRAMEWORK CONVENTION

ON CLIMATE CHANGE AND ITS LEGAL DEVELOPMENT

Кулик Д. Є.,
студент факультету міжнародної торгівлі та права
Київського національного торговельно-економічного університету
Стаття звертає увагу на причини та форми міжнародного співробітництва в галузі зміни клімату. На основі існуючих міжнародно-пра-
вових актів зазначено основні юридичні тенденції співробітництва держав, існуюча проблематика та основні домовленості. У сукупності,
розглянуто актуальний правовий стан у галузі зміни клімату, яка є частим предметом наукових дискусій.
Ключові слова: ООН, зміна клімату, Паризька угода, Кіотський протокол.

Статья обращает внимание на причины и формы международного сотрудничества в области изменения климата. На основе суще-
ствующих международно-правовых актов указаны основные юридические тенденции сотрудничества государств, существующая про-
блематика и основные договоренности. В совокупности, рассмотрено актуальное правовое положение в области изменения климата,
которая является частым предметом научных дискуссий.
Ключевые слова: ООН, изменение климата, Парижское соглашение, Киотский протокол.

The article draws attention to the causes and forms of international cooperation in the field of climate change. On the basis of existing inter-
national legal acts, the main legal tendencies of cooperation of the states, the existing problems and the main agreements are indicated. Taken
together, the current legal status in the field of climate change, which is a frequent subject of scientific discussion, is considered.
Key words: UN, climate change, Paris Agreement, Kyoto Protocol.

382

Постановка проблеми. У просторі галузі міжнарод-
ного екологічного права особливе місце мають конферен-
ції та саміти, які за своїм масштабом та результативністю
посідають одне з найважливіших місць серед уваги між-
народно-правового співробітництва. Так, відомо, що кож-
ний історичний етап людства закінчувався в певній мірі
переговорами, конференціями, де найвпливовіші та клю-
чові персоналії приймали доленосні рішення, ці рішен-
ня в галузі міжнародного права безумовно приймаються
відповідно до загальних принципів міжнародного права,
що становлять правовий фундамент міжнародно-правової
кооперації, але яким чином можемо дефініювати такий
особливий інститут міжнародного екологічного права як
зміна клімату, або, як на даний момент його називають,
«сталий розвиток»? Крім того, що є тут правовою осно-
вою? Яким чином розвивається міжнародно-правове
співробітництво в галузі зміни клімату? Відповідь на ці
та інші питання дає можливість поглиблено зрозуміти той
етап міжнародно-правового співробітництва, а саме: де ми
знаходимось та подальші дії, що може бути застосовано
міжнародною спільнотою у цій галузі.
Стан опрацювання цієї проблематики. Дослідження
проводилися на основі англомовних джерел та декількох
україномовних джерел. Звертаючи увагу на те, що галузь
міжнародного екологічного права більшою мірою має ан-
гломовні джерела (міжнародно-правові акти, статті, зві-
ти), то результати досліджень є достатніми для розуміння
реального стану речей у підгалузі «зміни клімату», що
актуально не тільки для України (в регіональному масш-
табі), а й в універсальному масштабі
Мета статті. Метою статті є виявлення, осмислення
та аналіз сучасного стану міжнародних відносин та норм
міжнародного права у підгалузі міжнародного екологічно-
го права – «зміни клімату». Ця підгалузь наразі має ши-
роке обговорення як у суспільстві, так і серед спеціаліс-
тів міжнародного права, тому роз’яснення проблематики
«зміни клімату» є дуже важливим, зважаючи на швидкість
процесів у сучасному міжнародному праві, коли створю-
ються держави, створюються або розпадаються союзи,
відбувається швидка модернізація всіх країн, що не може
не мати впливу на навколишнє середовище.
Виклад основного матеріалу. У 2009 р. Генераль-
ним секретарем ООН було оголошено рік зміни клімату
та було відкрито «Глобальний зелений новий курс». Таке
рішення супроводжувалося системністю та всеохопле-
ністю, тобто цей «курс», незважаючи на рівень розвитку
країн, передбачав інвестиції в економіки держав, ство-
рення робочих місць, поліпшення соціально-економічної
ситуації. Тоді було залучено велику кількість спеціалістів
з різних сфер діяльності, а вже в 2012 р., на конференції
зі сталого розвитку в Ріо-де-Жанейро, ситуація була під-
нята на новий рівень обговорення, результати якого стали
поштовхом для підписання майбутніх міжнародно-право-
вих договорів. Втім, варто повернутись до 1992 р., коли
був скликаний Саміт Землі у тому ж Ріо-де-Жанейро, який
називався United Nations Conference on Environment and
Development (UNCED). Відомо, що і раніше в галузі охо-
рони довкілля були вчинені важливі міжнародно-право-
ві договори, до яких відносять Віденську конвенцію про
охорону озонового шару 1985 р., Монреальський протокол
про речовини, які руйнують озоновий шар 1987 р., та інші.
З іншого боку, як бачимо, до 1992 р. міжнародна спільнота
звертала увагу на актуальність цієї проблеми і тут, безу-
мовно, існує декілька причин, до яких відносять індустрі-
алізацію держав, випробування нових видів зброї, появу
людства на територіях вічнозелених лісів. Проте в 1992 р.
на Саміті Землі учасниками були 172 держави, які пред-
ставляли 116 голів держав або голоів урядів [1], учасни-
ками були також представники недержавних організацій
у кількості 2400 осіб. На порядку денному Саміту Землі
були висунуті такі питання, як: систематичне вивчення за-
383
Порівняльно-аналітичне право
♦
кономірностей виробництва, зокрема, щодо виробництва
токсичних компонентів, таких як свинець в бензині або
отруйних відходів, зокрема радіоактивних хімічних ре-
човин; альтернативні джерела енергії; нова залежність
від систем громадського транспорту з метою скорочення
викидів автотранспортних засобів, заторів у містах і про-
блеми зі здоров’ям, викликаних забрудненим повітрям і
димом; зростаюче використання і обмежений запас води.
Ще однією угодою було «не здійснювати будь-яку діяль-
ність на землях корінних народів, які можуть викликати
погіршення стану навколишнього середовища або, що
було б недоречно в культурному відношенні». Конвенція
про біологічне різноманіття була відкрита для підписан-
ня на Саміті Землі, вона дала «зелене світло» у бік пере-
осмислення заходів, які за своєю суттю не заохочують
руйнування природних екорегіонів і так званого нееконо-
мічним зростання. Хоча президент Джордж Буш підпи-
сав вищезазначену Конвенцію, його EPA (Environmental
Protection Agency) Адміністратор Вільям Рейлі визнає, що
цілі США на Конференції було важко співвіднести з пе-
реговорами і міжнародні результати агентства були нео-
днозначними, а саме: йшлося про кінцеву відмову США
підписати запропоновану Конвенцію про біологічне різно-
маніття [2]. Дванадцять міст світу були також удостоєні
премії місцевого самоврядування про «відмінність інно-
ваційних місцевих екологічних програм». Серед них: Сад-
бері в Канаді, Остін в Сполучених Штатах та Кітакюсю
в Японії за інкорпорацію міжнародної освіти і навчально-
го компонента у свою муніципальну програму боротьби
із забрудненням. Загалом, Конференція ООН зі зміни клі-
мату проходить щорічно. Вона слугує як офіційна нарада
Сторін для оцінки прогресу в боротьбі зі зміною клімату і,
починаючи з середини 1990-х років, після вчинення Кіот-
ського протоколу для встановлення юридично зобов’язань
для розвинених країн про скорочення своїх викидів парни-
кових газів [8]. З 2005 року Конференції також слугували
як наради Сторін Кіотського протоколу. Також учасники
Конвенції, які не є учасниками Протоколу, можуть брати
участь у пов’язаному з Протоколом засіданні як спостері-
гачі. Перша конференція була проведена 1995 року в Бер-
ліні. Третя конференція була проведена в Кіото і привела
до Кіотського протоколу, який був змінений в ході конфе-
ренції в Досі 2012. Остання конференція була проведена
в Парижі, і в результаті було вчинено Паризьку угоду.
Переговори Паризької угоди відбулися в Марракеші,
Марокко. Двадцять третя конференція буде проводитися
в Бонні, Німеччина.
Звертаючи увагу на Рамкову конвенцію зі зміни кліма-
ту ООН (UNFCCC) (далі – РКЗК), 12 червня 1992 року 154
країни підписали РКЗК ООН та зобов’язали свої уряди
скоротити атмосферні концентрації парникових газів з ме-
тою «запобігання небезпечного антропогенного впливу на
кліматичну систему Землі». Це зобов’язання вимагає зна-
чного скорочення викидів парникових газів. Стаття 3 (1)
Конвенції [3] зазначає, що Сторони повинні вжити заходів
для захисту кліматичної системи на основі «загальної, але
диференційованої відповідальності», і що Сторони, які є
розвинутими країнами, повинні «взяти на себе ініціати-
ву» у вирішенні проблеми зміни клімату. Відповідно до
статті 4, всі учасники виконують загальні зобов’язання
щодо вирішення проблеми зміни клімату шляхом, напри-
клад, пом’якшення наслідків зміни клімату та адаптації до
остаточних наслідків зміни клімату [4]. Стаття 4 (7) вка-
зує [5]: Ступінь, в якій Сторони, які є країнами, що розви-
ваються, будуть ефективно виконувати свої зобов’язання
щодо Конвенції буде залежати від ефективного здійснен-
ня розвиненими країнами – Сторонами, своїх зобов’язань
щодо Конвенції, пов’язаних з фінансовими ресурсами
і передачею технології і повною мірою враховувати, що
економічний і соціальний розвиток і подолання зубожіння
є першими і найважливішими пріоритетами Сторін, які є
№ 5 2017
♦
країнами, що розвиваються. Рамкова конвенція визначає
мету розвинутих (Додаток I) країн, стабілізуючи викиди
парникових газів (двоокису вуглецю та інших антропоген-
них парникових газів, які не регулюються в рамках Мон-
реальського протоколу) на рівні 1990 років, до 2000 року
[6]. Кінцева мета РКЗК ООН полягає в запобіганні «не-
безпечного» антропогенного (тобто, викликаного люди-
ною) втручання до кліматичної системи [7]. Як зазначено
в статті 2 Конвенції, це вимагає концентрації парникових
газів та стабілізації їх в атмосфері на рівні, де екосистеми
можуть адаптуватися природним чином до зміни клімату,
виробництву продуктів харчування нічого не загрожує,
а економічний розвиток може протікати в стійкій формі.
Зазначивши мету, варто виокремити важливий склад сто-
рін (рис. 1).
Рис. 1.
Сторонами РКЗК, а саме: Додатку 1 та 2, є сторони,
зображені на попередній сторінці зеленим, Додатку 1 –
синім, жовтим визначено держави, що не приєднались до
Додатку, а Ватикан має статус наглядача. Таким чином, є
важливим підкреслити політичну та економічну складову,
що суттєво диверсифікувала розвинуті країни від країн,
що розвиваються. Склад сторін має отримувати суттєву
увагу через те, що в подальшому, з прийняттям Додат-
ків 1 та 2, багато держав мали свої зауваження, деякі з них
(США та Канада) не ратифікували та денонсували Кіот-
ський протокол. Повертаючись до Кіотського протоколу,
принагідно нагадаємо, що сторони вирішили, що вищезаз-
начена мета про стабілізацію викидів на рівні 1990-х ро-
ків до 2000 року буде «не адекватною» ситуації [9], таким
чином, дискусія сторін привела до вчинення Кіотського
протоколу. Кіотський протокол встановлює цільові показ-
ники викидів для розвинених країн, які є обов’язковими
відповідно до норм міжнародного права. Кіотський прото-
кол має два періоди дії зобов’язань: перша з яких тривала
з 2008-2012. Другий один працює від 2013-2020 і ґрунту-
ється на поправку, прийняту в Досі, Катар, до Протоколу,
який не набув чинності. Кіотський протокол був ратифіко-
ваний всіма Сторонами Додатку 1. Всі, зазначені у Додат-
ку I Сторони, за винятком США, взяли участь у 1-у періоді
зобов’язань за Кіотським протоколом. 37 країн, зазначе-
них у Додатку I і ЄС домовилися про другий «раунд» ці-
лорічних цілей Кіотського протоколу. Це Австралія, всі
члени Європейського союзу, Білорусь, Хорватія, Ісландія,
Казахстан, Норвегія, Швейцарія і Україна [10]. Білорусь,
Казахстан і Україна заявили, що вони можуть вийти з Про-
токолу або не ратифікувати поправки з другого «раунду»
[11]. Японія, Нова Зеландія та Росія взяли участь у першо-
му раунді Кіото, але не взяли на себе нові цілі в другому
періоді дії зобов’язань. Інші розвинуті країни, які не ма-
ють другого кола цілей, є Канада [12] і США.
Логічним правовим продовженням Кіотського про-
токолу стала Паризька угода, вчинена в рамках Рамко-
вої конвенції ООН про зміну клімату (UNFCCC). На за-
вершення 21-ї Конференції зі зміни клімату 12 грудня
2015 року остаточний текст Паризької угоди був пого-
джений консенсусом всіх 195 країн-підписантів Рамкової
конвенції та Європейського Союзу[13] з метою зменшен-
ня викидів як частини зусиль зі зменшення незв’язаних
обсягів парникових газів. На 12-ти сторінках Угоди учас-
ники пообіцяли зменшити свої викиди вуглецю «якомо-
384
га швидше» та докласти максимальних зусиль для об-
меження глобального потепління на рівні «значно нижче
+2°C». Не є офіційною частиною Паризької угоди, а отже,
юридично не зобов’язуюча [14], домовленість про наміри
надавати щорічно 100 мільярдів доларів країнам, що роз-
виваються, для впровадження нових процедур для мінімі-
зації зміни клімату. Угода набрала чинності 4 листопада
2016 року. На відміну від Кіотського протоколу, Паризька
угода передбачила зобов’язання зі скорочення шкідливих
викидів в атмосферу для держав, незалежно від ступеня
економічного розвитку. Україна підписала Угоду 22 квітня
2016 року у м. Нью-Йорк. Верховна Рада України її ра-
тифікувала 14 липня 2016 року [15]. Президент України
Петро Порошенко підписав закон «Про ратифікацію Па-
ризької угоди» 1 серпня 2016 року. Угода набрала чиннос-
ті 4 листопада 2016 року після того, як 5 жовтня до неї
приєдналися Канада, Болівія, Непал, Європейський Союз
і низка країн ЄС. Умовою для вступу угоди в силу була
ратифікація 55 країнами [16].
Метою Угоди є наступне – «підсилення впроваджен-
ня» Рамкової конвенції про зміну клімату шляхом [17]:
«(a) утримання зростання середньої світової темпера-
тури на рівні значно нижче +2°C від доіндустріальних рів-
нів та спрямовувати зусилля на обмеження зростання тем-
ператури до +1,5°C від доіндустріальних рівнів, оскільки
це значно зменшить ризики зміни клімату та впливи на них;
(b) збільшення здатності адаптуватися до негативних
впливів зміни клімату, підтримка протидій змінам клімату,
розвиток з низькими викидами парникових газів у спосіб,
що не загрожує виробництву продуктів харчування;
(c) гармонізація фінансових потоків зі шляхом розви-
тку з протидіями змінам клімату та з низькими викидами
парникових газів».
Виконання Угоди всіма підписантами оцінюється кож-
ні 5 років, перша така оцінка буде у 2023 році. Результати
оцінок будуть використовуватись для встановлення нової
участі Сторін на наступний період [18]. Глобальна пере-
вірка буде аналізом, що було глобально досягнуто і що
слід ще зробити.
В тім, одночасно міжнародна спільнота отримала і
численні коментарі щодо юридичної дієздатності Паризь-
кої угоди та сумнівів у силі документа як такого, що не має
точних термінологічних показників. Зокрема, відповідно
до UNEP підвищення температури буде до 3°C, що вище
доіндустріального рівня, що значно вище 2°C відповідно
положень Паризької угоди [19]. Джеймс Хансен, колишній
вчений НАСА і експерт з питань зміни клімату, висловив
гнів, що велика частина угоди складається зі «cлів» або
цілей, а не твердих зобов’язання. Всесвітня пенсійна рада
(WPC) також зазначила, що заявлені цілі Паризької угоди
неявно «ґрунтуються». [78] Крім того, відповідно до заяви
чинного президента США Дональда Трампа від 28 трав-
ня 2017 року США мають намір вийти з Паризької угоди.
Трамп погодив цю заяву з главою EPA, а напередодні лі-
дери саміту G7 не змогли просунутися вперед і подолати
розбіжності в питанні боротьби зі змінами клімату через
позицію США, які не приєдналися до консенсусу щодо
Паризької угоди.
Висновок. Підсумовуючи вищезазначене, бачимо, що
міжнародне екологічне право має безпосереднє відношен-
ня до боротьби зі зміною клімату. Всесвітня індустріа-
лізація та незмінне збільшення населення Землі прямо
пропорційно створює великі завдання для міжнародної
спільноти, багато з них вирішуються, інші ж залишаються
і будуть актуальні і для майбутнього. Незважаючи на різ-
номаніття думок, без основного наріжного каменю між-
народного права – ООН, зазначена статтею проблема не
мала б широкого обговорення, тому залишається лише
консолідуватися, вивчати суть проблеми та відсторонюва-
ти її від політичного життя, адже життя на Землі є найви-
щою цінністю людини.
 Порівняльно-аналітичне право
♦

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Taib, Fauziah (1997). Malaysia and UNCED. London: Kluwer Law International. p. 1. ISBN 90 411 0683 9.
2. EPA Alumni Association: EPA Administrator William K. Reilly discusses his efforts at the Rio conference, including successes and failures.
Reflections on US Environmental Policy: An Interview with William K. Reilly.
3. UNFCCC Article 3: Principles, in United Nations 1992.
4. UNFCCC Article 4: Commitments, archived from the original on 24 January 2011, in United Nations 1992.
5. UNFCCC Article 4: Commitments, paragraph 7, archived from the original on 24 January 2011, in United Nations 1992.
6. UNFCCC Article 4: Commitments: 2a, b, archived from the original on 24 January 2011, in United Nations 1992.
7. Article 2 The United Nations Framework Convention on Climate Change. Retrieved 23 May 2016.
8. What is the UNFCCC & the COP. Climate Leaders. Lead India. 2009. Retrieved 5 December 2009.
9. Depledge, J. (25 November 2000), United Nations Framework Convention on Climate Change (UNFCCC) Technical paper: Tracing
the Origins of the Kyoto Protocol: An Article-by-Article Textual History.
10. Figueres, C. (15 December 2012), Environmental issues: Time to abandon blame-games and become proactive – Economic Times,
The Economic Times / Indiatimes.com, Times Internet, retrieved 2012-12-18.
11. Andrew Allan & Marton Kruppa (10 December 2012), Belarus negotiator hints at Kyoto exit, says others could follow, REUTERS, Reuters,
retrieved 2012–12–18.
12. Status of Ratification of the Kyoto Protocol: (withdrawal of Canada), UNFCCC, 18 January 2012.
13. Sutter, John D.; Berlinger, Joshua (12 December 2015). Final draft of climate deal formally accepted in Paris.
14. Davenport, Coral (12 December 2015). Nations Approve Landmark Climate Accord in Paris. New York Times. New York Times.
15. Рада ратифікувала Паризьку угоду щодо клімату // УНІАН. – 14.07.2016.
16. Паризька кліматична угода вступила в силу. – Україна молода. –.2016. – 11. – 04.
17. FCCC/CP/2015/L.9/Rev.1. UNFCCC.
18. Аrticle 14 Framework Convention on Climate Change. United Nations FCCC Int. United Nations. 12 December 2015.
19. Harvey, Fiona (3 November 2016). «World on track for 3 °C of warming under current global climate pledges, warns UN». The Guardian.
Retrieved 4 November 2016.
20. M. Nicolas J. Firzli (25 January 2016). «Investment Governance: The Real Fight against Emissions is Being Waged by Markets».
Dow Jones Financial News.

УДК 340.132.1

МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ЗАХИСТУ ПРАВ ДІТЕЙ ПІД ЧАС ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ

INTERNATIONAL STANDARDS TO PROTECT THE RIGHTS
OF CHILDREN IN ARMED CONFLICTS

Маніна М.А.,
доктор наук в галузі права, професор,
академік
Міжнародної Кадрової Академії
Стаття присвячена науковому аналізу підстав формування механізму захисту прав дітей, які опинились у зоні збройного конфлікту.
Визначено, що відповідно до Конвенції ООН про права дитини, Женевських Конвенцій та протоколів до них дітям має надаватися першо-
чергова допомога у випадку знаходження їх у зоні збройного конфлікту. Відповідно до цього визначаються особливості положення дітей
як частини цивільного населення, у зв’язку з вимогами забезпечення реалізації ними своїх прав.
Ключові слова: Конвенція ООН про права дитини, Женевські Конвенції, збройний конфлікт, цивільне населення, Організація
Об’єднаних Націй.

Статья посвящена научному анализу основ формирования механизма защиты прав детей, оказавшихся в зоне вооруженного кон-
фликта. Определено, что в соответствии с Конвенцией ООН о правах ребенка, Женевскими конвенциями и протоколами к ним детям
должна оказываться первоочередная помощь в случае нахождения их в зоне вооруженного конфликта. Соответственно определены
особенности положения детей как части гражданского населения, в связи с требованиями обеспечения реализации ими своих прав.
Ключевые слова: Конвенция ООН о правах ребенка, Женевские Конвенции, вооруженный конфликт, гражданское население, Ор-
ганизация Объединенных Наций.

The scientific article is deboited to the scientific analysis of bases of forming of mechanism of protection of rights for children found in the
zone of armed conflict. It is certain that in accordance with Convention of UNO about rights for a child and Genevan conventions and protocols
primary help must be ensured for children in case of their being in the zone of armed conflict. In particular the state of children as part of citizenry
have been investigated, in connection with the requirements of their rights.
Key words: Convention of UNO on child’s rights, Genevan Conventions, armed conflict, citizenry, United Nations.

Постановка проблеми. Положення дитини в сучасній
Україні, яке характеризується як вкрай жахливе – одне з
найбільш негативних наслідків змін, які відбулися остан-
нім часом у суспільстві. Зростає кількість соціальних
сиріт, безпритульних дітей, підвищується рівень злочин-
ності серед неповнолітніх, зловживання наркотиками та
алкоголем, зростає кількість дітей, які не отримують необ-
хідного виховання, утримання та освіти. Протягом остан-
ніх трьох років до цих проблем додалась ще одна, яка
вже продемонструвала свої страшні наслідки, що можуть
збільшуватися із плином часу при відсутності шляхів її
вирішення – в Україні з’явились діти, які стали свідками
та жертвами збройного конфлікту. Крім того слід відзна-
чити, що ідея про те, що права і інтереси дітей значною
мірою зачіпаються збройними конфліктами і заслугову-
ють спеціального захисту, певною мірою самоочевидною,
але піддається й науковій кваліфікації: діти, проходячи
критичні етапи свого розвитку, в значно більшій мірі від-

385
№ 5 2017
♦
чувають на собі вплив війни, ніж дорослі; дітям складніше
адаптуватися до конфліктної ситуації або реагувати на неї;
вони практично ніколи не несуть відповідальності за ви-
никнення конфлікту; вони більше, ніж дорослі, залежать
від того захисту, який у мирний час забезпечують сім'я,
суспільство і закон. Війна, збройний конфлікт у змозі зни-
щити цей захист, що має згубні наслідки для майбутніх
поколінь.
Тому проблема розробки ефективного механізму за-
хисту дітей під час збройних конфліктів є однією з най-
більш актуальних у праві. Враховуючи ситуацію в Україні
в останні три роки, пошук шляхів вирішення цієї пробле-
ми є очевидним.
Стан дослідження. Теоретичною основою дослі-
дження зазначеної проблеми стали наукові напрацю-
вання наступних авторів: І. І. Котляров, С. Ю. Колосова,
Л. В. Корбут, М. Шийко-Окрух, а також міжнародні акти,
що регламентують порядок захисту цивільного населення
під час збройного конфлікту.
Метою статті є дослідження основних положень між-
народних документів, що регламентують захист цивільно-
го населення, з точки зору захисту прав дітей.
Виклад основного матеріалу. Основним із докумен-
тів, що присвячені безпосередньо проблемі захисту прав
і свобод дитини є Конвенція про права дитини, прийня-
та 20 листопада 1989 р. Конвенція містить ст. 38, в якій
держави-учасниці зобов’язуються поважати норми між-
народного гуманітарного права [1]. І це добре, оскільки
міжнародне право прав людини може бути тимчасово
призупинено під час збройних конфліктів міжнародного
і неміжнародного характеру. Така можливість передба-
чається ст. 4 Міжнародного пакту про громадянські і по-
літичні права людини [2] і ст. 15 Європейської Конвенції
про захист прав та основоположних свобод людини [3].
Вони не допускають призупинення прав і свобод людини
так званих «hard core» (це – право на життя, свобода проти
катувань та жорстокого, нелюдського поводження чи пока-
рання, заборона рабства, свобода думки та ін.). Тимчасове
призупинення може, однак, статися за умови, що воно не
діє проти решти зобов’язань із міжнародного права [4].
До числа цих «інших зобов’язань» нналежать норми
міжнародного гуманітарного права, що містяться, насам-
перед, у чотирьох Женевських конвенціях 1949 р., а також
у двох Додаткових протоколах до Женевських конвенцій
1977 р., Декларації про захист жінок і дітей у ситуаціях
надзвичайного стану і збройних конфліктах 1974 р. і Фа-
культативного протоколу до Конвенції про права дитини,
що стосується захисту дітей у збройних конфліктах 2000 р.
Захист дітей у міжнародних збройних конфліктах був
одним із перших предметів уваги міжнародного права
в галузі прав дитини, але норми захисту були мінімальни-
ми. Хоча Декларація прав дитини завдячує своєю появою
турботі про дітей, що зазнали впливу збройних конфліктів
на Балканах, у єдиному чітко сформульованому в цьому
документі положенні передбачалося, що в трагічні часи
дітей слід звільняти в першу чергу [5]. У Гаазькій Конвен-
ції № 4 1907 р. стосовно законів і звичаїв війни в наземних
умовах [6] закріплено лише принцип поваги до сімейного
життя: «Честь і права сім’ї, життя осіб… необхідно по-
важати» без натяку на спробу розгляду питання про те, чи
мають діти право на особливі додаткові механізми захисту
(ст.46). У 1938 р. Міжнародний Комітет Червоного хреста
(МКЧХ) вирішив, з огляду на низький рівень міжнарод-
ного захисту, співпрацювати з Міжнародним союзом до-
бробуту дитини в розробці проекту Конвенції про захист
дітей у надзвичайних ситуаціях і збройних конфліктах [7].
12 січня 1939 р. МКЧХ разом із Союзом порятунку дітей
прийняв проект, але робота над доведенням його до ухва-
лення була до певної міри відстала від подій. Після почат-
ку Другої світової війни робота над проектом більше не
продовжувалася [8].
386
У 1946 р. після припинення ворожнечі, болівійський
Червоний хрест на Прелімінарній Конференції національ-
них спілок Червоного хреста з вивчення Женевських кон-
венцій подав Проект Конвенції про захист дітей у випадку
міжнародного конфлікту або громадянської війни. У резо-
люції було рекомендовано включити положення проекту
Конвенції в майбутню Женевську конвенцію про захист
цивільних осіб замість того, щоб ухвалювати додатковий,
п’ятий, договір [9]. 1947 р. Конференція урядових експер-
тів ухвалила це рішення, і можливість прийняття окремої
конвенції, в якій було б зосереджено увагу на спеціаль-
ному захисті дітей у ситуації збройного конфлікту, було
відхилено. Внаслідок цього міжнародне договірне пра-
во, що стосується дітей, втягнутих у збройні конфлікти,
знаходиться або в загальних договорах із гуманітарного
права, в яких увагу зосереджено на дорослих і дітях, або
в глобальних та регіональних договорах, які регулюють дії
держав як у мирних умовах, так і у збройних конфліктах.
Основними актами в міжнародному гуманітарному
праві є Женевські Конвенції.
Перша Женевська конвенція – Конвенція про поліп-
шення долі поранених і хворих у діючих арміях. Згідно
із принципами цієї Конвенції, поранені і хворі під час ві-
йни повинні отримувати допомогу і лікування без дискри-
мінації, незалежно від національності.
Друга Женевська конвенція – Конвенція про поліпшен-
ня долі поранених, хворих і осіб, які зазнали корабельної
аварії зі складу збройних сил на морі. Ці Конвенції засто-
совуються до умов військових дій на морі. Вона захищає
осіб, які є жертвами військових дій та інших лих, що від-
буваються на морі.
Третя Женевська конвенція – Конвенція про поводжен-
ня з військовополоненими. У цій Конвенції визначаються
права та обов’язки військовополонених.
Четверта Женевська конвенція – Конвенція про за-
хист цивільного населення під час збройних конфліктів.
Ця Конвенція стосується захисту цивільних осіб країни,
що знаходиться у стані війни, а також окремих осіб чи
всього населення, що опинилися на території ворожої дер-
жави або на окупованих територіях.
Замість спеціального договору, присвяченого про-
блемам дітей, процес кодифікації привів до ухвалення
в 1949 р. Женевською дипломатичною конференцією чо-
тирьох Женевських Конвенцій: Женевської Конвенції 1
про покращання умов поранених і хворих у діючих зброй-
них силах 1949 р.; Женевської Конвенції 2 про покращан-
ня умов поранених, хворих і потерпілих у корабельних
аваріях на військово-морському флоті; Женевської Кон-
венції 3 про поводження з військовополоненими; Женев-
ської Конвенції 4 про захист цивільного населення під час
війни [10]. Найбільше відношення до цивільних дітей має
Женевська Конвенція про захист цивільного населення
під час війни 1949 р. Ця Конвенція не скасовує Гаазьку
Конвенцію 4, яка й донині залишається в силі.
Дійсна проблема в справі застосування Женевської
Конвенції 4 полягає не в особливій вразливості дітей; це
та сама проблема, що стосується впровадження міжнарод-
ного гуманітарного права до всіх осіб, які не беруть участі
у бойових діях.
Женевська Конвенція 4 не лише надає можливість за-
гального захисту дітей як цивільних осіб, тобто тих, які
не розглядаються як учасники конфлікту, але й забезпечує
спеціальний захист дітям, що проживають на не окупо-
ваних і окупованих територіях (ст..4). У Женевській Кон-
венції дітей безпосередньо стосуються сімнадцять статей
(ст. ст. 14, 17, 23, 24, 25, 26, 38, 49, 50, 51, 68, 76, 81, 82, 89,
94 і 132). Вони можуть бути застосовані до дітей лише як
до цивільних осіб, але в них ідеться також про дітей, що
проживають на окупованих територіях. Держави-учасниці
зобов’язані «забезпечувати повагу до» Конвенції (ст. 1), і
Конвенцію не було укладено на основі взаємної відпові-

дальності, що зобов’язує кожну державу-учасницю дотри-
муватися положень Конвенції лише в міру того, як інша
держава-учасниця дотримується своїх зобов’язань; скорі-
ше вона є «серією односторонніх зобов’язань» (п. 11 ст. 4).
Державам-учасницям мало передавати свої зобов’язання
згідно з Конвенцією військовому командуванню; вони не
мають права покладати тягар конкретного впроваджен-
ня положень Женевської Конвенції виключно на збройні
сили. У ст.1 передбачається також, що держави-учасни-
ці повинні самі турбуватися не лише про впровадження
положень Конвенції власними збройними силами, але й
забезпечувати, щоб гуманітарні принципи, на яких ґрун-
тується Конвенція, застосовувалися на глобальному рів-
ні. Оскільки ці принципи мають універсальний характер,
держава-учасниця не може звільняти себе від обов’язків
застосовувати положення Конвенції через заяви про ве-
дення «справедливої війни», «джихаду» або війни з метою
самозахисту.
Не слід недооцінювати значні успіхи Женевської
Дипломатичної Конференції 1949 р. в досягненні од-
ностайності, достатньої для того, щоб отримати мож-
ливість кодифікувати та регулювати ведення збройних
конфліктів, але зміни в характері збройних конфліктів,
що сталися після того, як було ухвалено Женевські
Конвенції, виявили в цих документах декілька лакун
стосовно дітей. Особливо слід звернути увагу на від-
сутність будь-якого встановленого мінімального віку
участі дітей у збройних конфліктах і на брак спеціаль-
них додаткових механізмів захисту дітей, що все в біль-
шій і більшій кількості втягуються у внутрішні збройні
конфлікти. У 1974 р. Генеральна Асамблея ухвалила
Декларацію про захист жінок і дітей у надзвичайних
ситуаціях і збройних конфліктах [11]. Згідно з Пре-
амбулою, проект цієї Декларації розроблявся «беручи
до уваги необхідність забезпечити спеціальний захист
жінок і дітей, що належать до цивільного населення».
Генеральна Асамблея ухвалила Декларацію в період,
коли Дипломатична Конференція з питань підтвер-
дження і розвитку міжнародного гуманітарного права,
застосовного у збройних конфліктах, розглядала своє
завдання узгодження міжнародного права з характе-
ром сучасних збройних конфліктів [12]. Сама по собі
Декларація не привносить нічого нового в плані між-
народно-правового захисту. Її цінність полягає в при-
вертанні уваги світу до часто забутих жертв збройних
конфліктів і в підтвердженні міжнародних стандартів
ведення бойових дій. Ухвалення Генеральною Асамб-
леєю Декларації 1974 р., хоча й не підвищило між-
народно-правові стандарти захисту дітей у збройних
конфліктах, мало дипломатичне значення, оскільки
воно, безперечно, допомогло ухвалити Женевській ди-
пломатичній конференції, перша сесія якої пройшла
в 1974 р., спеціальні положення стосовно спеціального
захисту дітей. У 1960-х рр.. ставала очевидною необ-
хідність підсилення як механізмів впровадження, так і
змісту статті 3, а з роботою над проектом Протоколу 2,
першим окремим правовим документом щодо захисту
жертв збройних конфліктів, що не мають міжнародного
характеру, виникла можливість розробити та доповнити
цю статтю. В редакції, яка була ухвалена, її положення
мають менш широкий характер порівняно з Протоколом
1, і крім меншої кількості держав, які підписали Про-
токол 1, вона також обмежена і з огляду на застосування
її до дітей. Однак у процесі розробки проекту Конвен-
ції про права дитини була можливість підвищити стан-
дарти міжнародного гуманітарно-правового захисту ді-
тей як у міжнародних, так і у внутрішніх конфліктах.
Це була можливість, яка не була використана повністю.
У 1985 р. делегації Нідерландів, Швеції та Фінляндії,
підтримані Бельгією, Перу та Сенегалом, запропонува-
ли включити в проект Конвенції про права дитини стат-
387
Порівняльно-аналітичне право
♦
тю стосовно дітей у збройних конфліктах – положення,
якого не було в початковому варіанті проекту, підготовле-
ного Польщею.
Єдиним регіональним документом щодо захисту дітей,
у якому приділено увагу збройним конфліктам, є Афри-
канська Хартія прав і добробуту дитини, яка є проривом у
справі розширення сфери дії міжнародного гуманітарного
права, оскільки вона застосовується до дітей. Стаття 22(3)
застосовується не лише до дітей, втягнутих у міжнародні
та внутрішні збройні конфлікти, але й знижує рівні на-
сильства до «конфлікту та боротьби». Таким чином, роз-
робники проекту Африканської Хартії були достатньо
далекоглядними, щоб визнати, що саме вищі інтереси ди-
тини повинні переважати в міжнародному праві та не при-
зводить до конфліктів.
У багатьох випадках збройні конфлікти відбуваються
не між державами, а всередині однієї держави. У такому
випадку мають місце збройні конфлікти неміжнародного
характеру.
Як зазначалося вище, до Женевських конвенцій
1949 року укладено два Додаткових Протоколи 1977 р.
Перший Додатковий Протокол до Женевських Конвенцій
1949 р. стосується захисту жертв міжнародних збройних
конфліктів. Другий Додатковий Протокол до Женевських
Конвенцій 1949 р. присвячений захисту жертв збройних
конфліктів неміжнародного характеру і застосовується
при внутрішньодержавних збройних конфліктах.
Основними завданнями цих Протоколів є гарантії кра-
щого захисту всього цивільного населення під час зброй-
них конфліктів.
Міжнародне гуманітарне право, що діє в умовах зброй-
них конфліктів, включає міжнародно-правові норми, які
охоплюють всі питання захисту жертв війни, положення
поранених, хворих та осіб, що зазнали корабельної аварії,
військовополонених, цивільного населення, медичного
персоналу та осіб духовного звання, персоналу добровіль-
них товариств допомоги, додаткових категорій, зниклих
без вісті і загиблих, військовослужбовців, що знаходять-
ся в районі збройного конфлікту, які в результаті травми,
хвороби або інвалідності потребують медичної допомоги
та догляду, породіль, новонароджених, вагітних жінок, не-
залежно від того, до якої воюючої сторони вони належать.
Із ними повинні поводитись гуманно, без усякої дискри-
мінації за ознакою раси, статі, кольору шкіри, релігії чи
віри, походження, майнового стану чи будь-яких інших
аналогічних критеріїв.
Відповідно до думки І. І. Котлярова [13, с.116],
об’єктом правового регулювання, суттю міжнародного гу-
манітарного права є:
- заходи щодо захисту жертв війни;
- правовий статус комбатантів, тобто законних учасни-
ків збройних конфліктів;
- заходи з обмеження воюючих у застосуванні засобів і
методів ведення війни;
- порядок захисту цивільних об’єктів і культурних цін-
ностей;
- сфера діяльності та завдання цивільної оборони;
- правове становище нейтральних держав;
- відповідальність держав і фізичних осіб за проти-
правні дії.
Міжнародне гуманітарне право забороняє: акти на-
сильства, оскільки вони завжди породжують страждання
і призводять до порушення фізичної недоторканності, по-
ранень, хвороб, інвалідності; тортури і катування, жорсто-
ке поводження; взяття заручників, посягання на людську
гідність, засудження і застосування покарання без попе-
реднього судового рішення; вбивства і позбавлення волі;
неможливість задоволення матеріальних і духовних по-
треб, розлучення сімей; добивати або винищувати цих
осіб, навмисно залишати їх без медичної допомоги та до-
гляду; навмисно створювати умови для їх зараження, ско-
№ 5 2017
♦

єння щодо цих осіб, навіть за їх згодою, фізичних каліцтв, Додатковий Протокол 1 до Женевських конвенцій
медичних чи наукових експериментів, видалення тканин і містить статтю 77 про захист дітей та ст. 78 про евакуа-
органів для пересадки, крім випадків, коли це виправда- цію дітей. Положення цих двох статей встановлюють, що
но станом здоров’я особи і відповідає загальноприйнятим сторони в конфлікті повинні забезпечувати дітям захист
медичним нормам. і допомогу, які їм потрібні, що діти до 15-річного віку не
Ст.27 Женевської Конвенції відносно заступництва повинні брати безпосередньо участі у військових діях і не
особі визначає, що за будь-яких обставин вони мають повинні вербуватися у збройні сили. У разі евакуації дітей
право на повагу до їх особистості, честі, сімейного пра- в іноземну державу, влада сторони, що здійснює евакуа-
ва, релігійних переконань і обрядів, звичок і звичаїв. Вони цію, і влади приймаючої країни повинні вживати заходів
охороняються від будь-яких актів насильства або заляку- для збереження відомостей про дитину з метою полегшен-
вання. Додаткові Протоколи 1977 р. встановлюють, що ня повернення її в свою сім’ю. Ст. 77 була змінена після
цивільне населення, а також окремі цивільні особи не прийняття в 2000 р. Факультативного Протоколу до Кон-
повинні бути об’єктами покарань; забороняються також венції про права дитини щодо захисту дітей у збройних
покарання невибіркового характеру, тобто здатні вразити конфліктах. У ньому говориться, що діти до 18-річного
як військові, так і цивільні об’єкти (цивільних осіб) без віку не повинні брати безпосередньої і опосередкованої
відмінності. участі у військових діях.
Конвенція забороняє покарання цих осіб за правопо- Висновки. Багато норм міжнародного гуманітарного
рушення, вчинені не ними особисто, а також колективні права можна тлумачити з погляду режиму найбільшого
покарання, акти терору, репресії щодо цих осіб та їх май- сприяння для дітей без будь-яких обмежень.
на; забороняються депортації цих осіб з однієї окупованої Гуманна спрямованість цих міжнародно-правових ак-
території на іншу; забороняється знищення рухомого або тів робить їх незамінним джерелом, що регламентує всі
нерухомого майна індивідуальної або колективної форми випадки, з якими можуть зіткнутися діти в період міжна-
власності. родних та неміжнародних збройних конфліктів, а тому їх
Вищезазначені акти регулювали становище осіб під абсолютно необхідно вивчати і поширювати [16, с. 51].
час збройних конфліктів і захист жертв військових дій, Однак може виникнути закономірне питання: чи вар-
у тому числі і дітей. Ці нормативні акти, крім загальних то зупинятися на досягнутих результатах у галузі міжна-
статей, що захищають права людини, містять спеціаль- родно-правового регулювання захисту прав дітей – жертв
ні статті, спрямовані на захист прав дитини. Наприклад, збройних конфліктів? На наш погляд, на це питання не
Декларація про захист жінок і дітей у надзвичайних об- можна відповісти ствердно. На жаль, сучасна ситуація,
ставинах і в період збройних конфліктів 1974 р. містить пов’язана, у тому числі, з появою нових форм збройних
Главу 11, в якій визначається правовий статус дітей під конфліктів, показує, що є істотні прогалини, як у правово-
час збройних конфліктів [14]. Ст.24 IV Женевської Кон- му статусі дітей, так і в системі контролю захисту їх прав.
венції вимагає від сторін у конфлікті вжиття необхідних Необхідно відзначити, що привілейований, підвище-
заходів для забезпечення того, щоб діти до 15-ти років, ний захист прав дітей і підлітків традиційно встановлю-
що залишаються сиротами або розлучені з сім’ями в ре- вався у зв’язку з перебуванням їх в екстремальних ситуа-
зультаті війни, не залишалися напризволяще, і щоб за ціях (втрата батьків, конфлікт із законом тощо). На жаль,
всіх обставин полегшувалося отримання ними утриман- такий захист не поширився на дітей – жертв збройних
ня, виконання обов’язків, пов’язаних з їх релігією і ви- конфліктів. Норми міжнародного права, як і національні
хованням. законодавства, тут вкрай нечисленні.
Більше того, ст. 50 цієї Конвенції встановлює, що оку- У цьому зв’язку, на нашу думку, доцільно прийняття
пуюча держава повинна сприяти належному функціону- нового міжнародно-правового документа, наприклад, Кон-
ванню всіх установ, яким доручено піклування і вихован- венції, присвяченої захисту дітей під час збройних кон-
ня дітей [15, с.115]. фліктів, як міжнародного, так і неміжнародного характеру.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Конвенція ООН про права дитини: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_021.
2. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/
show/995_043.
3. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/
laws/show/995_004.
4. Jasudowicz T. Prawa czlowieka w konfliktach zbrojnych. – Torun, 1997.
5. Records of the Fifth Assembly. Supplement no.23 League of Nations Official Journal, 1924.
6. Hague Convention N 4 Respection the Laws and Customs of War On Land, 1907
7. Resolution N 13, 1938.
8. Krill, Mennesker og Rettigheter, Nummer 3 Argang 4, 40 (1986)
9. Pictee (ed.), The Geneva Conventions of 12 August 1949: Commentary, 4 Vols, Commentary to Convention IV.
10. Roberts and Guelff, Documents on the Laws of War, 1989.
11. UN Doc ECOSOS Res 1515 (XLVIII).
12. UN Docs General Assembly Res.2444(XXIII), 2597 (XIV), 2674 (XXV), 2675 (XXV), 676 (XXV).
13. Котляров И. И. Международное гуманитарное право и вооруженные силы России // Московский журнал международного
права – XII. – 1998.
14. Декларация принята Рез. Г А ООН 3318 (XXIX) от 14 декабря 1974 г.
15. Колосова С.Ю. Реализация принципа справедливости при защите социально уязвимых категорий населения в международном
праве. (На примере Конвенции о правах ребенка) // Московский журнал международного права. – 2000 г. – № 1.
16. Корбут Л.В. Международные конвенции и декларации о правах женщин и детей. – М.: ИЦ-Гарант, 1997.

388
 Порівняльно-аналітичне право
♦

УДК 341.226

ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНОГО МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

ПОВІТРЯНИХ ПЕРЕВЕЗЕНЬ ВАНТАЖІВ

FEATURES OF MODERN INTERNATIONAL LEGAL REGULATION

OF CAR AIR TRANSPORT

Маркуш Д.Ю.,
магістрант факультету міжнародної торгівлі і права
Київського національного торговельно-економічного університету
Досліджено сучасний стан міжнародно-правового регулювання і організації повітряних перевезень вантажів.
Ключові слова: повітряне право, вантаж, міжнародно-правове регулювання, цивільна авіація, ІКАО.

Исследовано современное состояние международно-правового регулирования и организации воздушных перевозок грузов.

Ключевые слова: воздушное право, груз, международно-правовое регулирование, гражданская авиация, ИКАО.

Researched the modern state of legal regulation and organization of air transport of goods.
Key words: air law, cargo, international legal regulation, civil aviation, ICAO.

Постановка проблеми. Економічна роль цивільної
авіації в світовій транспортній системі досить велика. Сві-
това система транспорту немислима без авіації: будь-яка,
навіть тимчасова його зупинка практично рівносильна
стихійному лиху, паралізує економіку і побут країни.
За своїм прямим призначенням цивільна авіація здій-
снює перевезення пасажирів, вантажу та пошти. Частина
з них виконується за внутрішніми повітряними лініями
всередині держави і не виходить за її межі. Інші беруть
початок в одній державі і завершуються в іншій. Таке пе-
ревезення стає міжнародним, і на нього поширюється дія
міжнародних повітряно-транспортних договорів і конвен-
цій, умови і вимоги яких повинні дотримуватися при здій-
сненні будь-якого міжнародного повітряного перевезення.
З цієї точки зору цивільна авіація як міжнародний пові-
тряний транспорт становить органічну частину світової
транспортної системи.
Стан опрацювання. Дослідженню питань особли-
востей сучасного міжнародно-правового регулювання
повітряних перевезень присвячені праці багатьох фа-
хівців у галузі міжнародного права . Зокрема, дана тема
була вивчена у працях таких вчених, як Гетьман-Павло-
ва І.В., Скороход Ю.С., Садиков О.Н., Калямкарян Р.А.,
Савічев Г.П., Колосов Ю.М., Верещагін О.М., Зіневич А.В.
та ін.
Метою статті є дослідження сучасного стану між-
народно-правового регулювання і організації повітряних
перевезень вантажів.
Для досягнення даної мети необхідним є вирішення
наступних завдань:
- розглянути міжнародно-правові документи, угоди
і конвенції в галузі міжнародного повітряного права;
- дослідити міжнародні документи з питань повітря-
ного простору;
- проаналізувати правове становище сторін договору
перевезення вантажів повітряним транспортом;
- розглянути зміст договору перевезення вантажів по-
вітряним транспортом.
Виклад основного матеріалу. Міжнародне повітряне
право – це галузь міжнародного права, що є сукупністю
загальновизнаних і спеціальних принципів і норм, якими
визначається правове становище повітряного простору та
літальних апаратів, встановлюється режим використання
цього простору для цілей цивільної авіації.
Особливістю здійснення міжнародних перевезень
у порівнянні з внутрішніми є те, що джерелами правового
регулювання таких перевезень є як національне законо-
давство, так і міжнародно-правові акти.
Визначення термінів «міжнародна цивільна авіація»
і «міжнародний повітряний транспорт». У міжнародно-
му праві ці терміни часто використовуються для вказівки
здійснюваних у внутрішньому і міжнародному повітряних
просторах за допомогою цивільних повітряних суден ви-
дів міжнародної діяльності, регульованих міжнародним
повітряним правом (МПП) [3, с. 7].
Під терміном «міжнародна цивільна авіація» розумі-
ється частина, яка має національність держави реєстрації
цивільних повітряних суден, допущених ним до виконан-
ня міжнародних польотів на підставі національного по-
вітряного законодавства для експлуатації міжнародних
повітряних ліній, встановлених угодами про повітряне
сполучення. За термінологією Конвенції про міжнарод-
ну цивільну авіацію 1944 року (Чиказької конвенції), такі
повітряні судна належать до «зайнятих у міжнародній
аеронавігації». Згідно зі ст. 11 [1] цієї Конвенції до них
застосовуються закони і правила про допуск, перебуван-
ня та вибуття, що діють на іноземній території віднос-
но всіх повітряних суден з інших держав, незалежно від
їх національності, яких слід дотримуватися зайнятими
в міжнародній аеронавігації повітряними судами під час
перебування на території іноземної держави. Вказівка на
зайнятість повітряного судна в міжнародній аеронавігації
має ключове значення для застосування і дотримання та-
кими повітряними судами ст. 9 (Заборонені зони), ст. 10
(Посадка в митному аеропорту), ст. 12 (Правила польотів),
ст. 13 (Правила про в’їзд і випуск), ст. 14 (Запобігання роз-
повсюдженню хвороб), ст. 15 (Аеропортові та подібні їм
збори), ст. 16 (Огляд повітряних суден) Чиказької Конвен-
ції 1944 року [1]. Практичне застосування цих норм Кон-
венції здійснюється за допомогою двосторонніх угод про
повітряне сполучення. У них норми Чиказької конвенції
отримують адресність і конкретику, юридично пов’язують
його і роблять можливим спочатку встановлення, а потім і
експлуатацію міжнародних повітряних сполучень.
До участі в міжнародній аеронавігації допускаються
належним чином оформлені повітряні судна. Конвенція
про міжнародну цивільну авіацію 1944 року вимагає, щоб
повітряні судна мали «національність тільки тієї держави,
в якій вони зареєстровані» (ст. 17). Незаконною оголоше-
на подвійна реєстрація повітряного судна, хоча «його реє-
страція може переходити від однієї держави до іншої» (ст.
18). Ці норми встановлюють прямий і безпосередній юри-
дичний зв’язок повітряного судна з державою його реє-
страції, що має виключно важливе значення при вирішен-
ні питань відповідальності за шкоду, заподіяну пасажиру і
його багажу при міжнародних перевезеннях, розслідуван-

389
№ 5 2017
♦
ні подій, наданні допомоги повітряним суднам, що зазна-
ли лиха, арешті повітряного судна, наданні аеронавігацій-
них, радіо- і метеорологічних послуг повітряним судам,
зайнятим у міжнародній аеронавігації. Таким чином,
термін «міжнародна цивільна авіація» прямо асоціюється
з повітряними судами, зайнятими в міжнародній аеронаві-
гації та допущеними державами їх реєстрації до виконан-
ня міжнародних польотів на основі національних законів
і правил. Вирішальну роль серед них грають повітряні
кодекси держав. У них встановлено загальні правила, що
визначають режим міжнародних польотів у повітряному
просторі держави [1].
Інший часто і широко вживаний термін при регулю-
ванні міжнародних повітряних сполучень – «міжнародний
повітряний транспорт». Статті ч. 3 Чиказької конвенції,
під заголовком «Міжнародний повітряний транспорт»,
пов’язані з інформацією і звітами про перевезення, які
повинні подавати до Ради ІКАО авіапідприємства, зайня-
ті в міжнародному повітряному сполученні (ст. 67). Пра-
вом держав є встановлення маршрутів, за якими в межах
певної території здійснюється будь-яке міжнародне по-
вітряне сполучення, а також вказування аеропортів, ви-
користовуваних в таких повідомленнях (ст. 68). В інших
статтях Конвенції йдеться про вдосконалення аеронавіга-
ційних засобів (ст. 69), їх фінансування (ст. 70), надання
коштів Радою ІКАО (ст. 71), придбання або використан-
ня земельних ділянок під аеронавігаційні засоби (ст. 72).
За їх змістом можна зробити висновок: термін «міжнарод-
ний повітряний транспорт» охоплює перевізну діяльність
авіапідприємств, зайнятих у міжнародному повітряному
сполученні, надання Раді ІКАО звітів про неї, а також
аеропортову діяльність і фінансування аеронавігаційних
засобів за допомогою Ради ІКАО [4, с.452]. Фактично цей
термін характеризує економічну сторону перевізної діяль-
ності міжнародного повітряного транспорту.
Встановлення відмінностей між поняттями «міжна-
родна цивільна авіація» і «міжнародний повітряний тран-
спорт» дозволяє визначити характер особливостей між-
народного повітряного права. Головною особливістю є
об’єктивний розподіл міжнародного повітряного права на
дві групи норм. Перша складається з принципів і норм, що
регулюють міжнародні польоти повітряних суден, зайня-
тих у міжнародній аеронавігації, друга група регламентує
перевізну діяльність комерційного повітряного транспор-
ту, зайнятого в міжнародних повітряних сполученнях.
Такий поділ, як зазначалося раніше, призвів до утворен-
ня інституту «права міжнародних польотів» і інституту
«права міжнародних повітряних сполучень і перевезень».
Автономність і самостійність цих інститутів не перешко-
джає їхній тісній взаємодії, незважаючи на те, що норми
інституту міжнародних польотів не застосовуються до
регулювання міжнародних повітряних сполучень і пере-
везень і навпаки [6; 7].
Беручи участь у здійсненні міжнародних повітряних
зв’язків, держави відкривають свій суверенний повітря-
ний простір не стільки для міжнародних польотів, скільки
для міжнародних повітряних перевезень пасажирів і ван-
тажу. Саме міжнародні перевезення роблять міжнародні
польоти економічно вигідними і доцільними. При цьому
держави не зацікавлені в епізодичних польотах. Вони ма-
ють потребу у встановленні відносин у цій галузі з інши-
ми країнами на тривалій і постійній основі. Юридичною
формою оформлення таких відносин є угоди про між-
народні повітряні сполучення. Завдяки цьому вони ста-
ють стабільними і міцними, забезпечують регулярність і
ефективність польотів і перевезень. Саме тому найважли-
вішою, якщо не головною, метою міжнародного повітря-
ного права є створення правових рамок, що забезпечують
взаємодію інститутів міжнародних польотів і міжнарод-
них авіаперевезень. Вирішуючи різні правові завдання,
ці інститути працюють злагоджено і синхронно, спільно
390
створюють загальний правовий простір, в якому діють
принципи і норми, спрямовані на те, «щоб міжнародна
цивільна авіація могла розвиватися безпечним і упорядко-
ваним чином», а «міжнародні повітряні сполучення могли
встановлюватися на основі рівності можливостей і здій-
снюватися раціонально і економічно» [1] (відповідно до
преамбули Чиказької конвенції 1944 року).
Забезпечення публічно-правових та цивільно-право-
вих інтересів держави в сфері міжнародних польотів і
авіаперевезень. У міжнародних відносинах держава реа-
лізує свою публічну владу і виступає як публічно-правова
та цивільно-правова особистість, що має чіткі міжнарод-
ні публічні і економічні інтереси. Так, проблема забезпе-
чення безпеки цивільної авіації довгий час носила суто
технічний характер. Але коли в кінці 60-х рр. минулого
століття терористи стали захоплювати і викрадати літаки,
виникла явна загроза громадським інтересам держав. Такі
дії підривали безпеку міжнародних повітряних сполу-
чень у всьому світі. З метою захисту публічних інтересів
держав у сфері міжнародної цивільної авіації були ство-
рені міжнародно-правові інструменти [5, с. 66]. У 1970 –
1971 рр. під егідою ІКАО прийнято дві Конвенції по бо-
ротьбі з викраденням і захопленням літаків.
У сфері міжнародних авіатранспортних відносин пу-
блічна влада проявляється у владних діях, здійснюваних
державними органами від імені держави щодо само-
го повітряного простору, так і тих, хто його використо-
вує. Владні дії пов’язані із захистом публічних інтересів
суспільства і держави, їх належного забезпечення, вони
ґрунтуються на законі і зобов’язані йому відповідати.
Використання права і закону на захист і забезпечення пу-
блічного інтересу призводять до появи публічно-правових
інтересів держави.
Міжнародні польоти належать до виняткових публіч-
но-правових інтересів будь-якої держави. Їх здійснення
в повітряному просторі, на який поширюється суверені-
тет, прямо стосується суверенних прав держави на його
володіння, розпорядження та користування. Як публічно-
правова особистість, що володіє суверенними правами,
держава своєю владою визначає умови доступу іноземних
повітряних суден у суверенний повітряний простір для
здійснення міжнародних польотів. Ці умови визначаються
в національному законі і міжнародному договорі. І в тому,
і в іншому випадку проявляється воля держави як публіч-
но-правової особистості. Тим самим держава як публічно-
правова особистість через дії своїх публічних органів
реалізує право розпорядження суверенним повітряним
простором, надає його в користування іноземним повітря-
ним суднам на певних умовах, встановлених у міжнарод-
ному договорі і національному законодавстві. Надається,
звичайно, не весь повітряний простір, а лише його незна-
чна частина.
Польоти іноземних повітряних суден у національному
повітряному просторі здійснюються на спеціально ви-
ділених для цього міжнародних повітряних маршрутах,
за суворими правилами польотів. Визначення порядку
і режиму міжнародних польотів над державною територі-
єю належить до внутрішньої компетенції кожної держави,
є юридичною формою реалізації її владних повноважень
як публічно-правової особистості.
Такий формально-юридичний вияв публічно-правової
влади в галузі міжнародних польотів має суттєве прак-
тичне значення. Виступаючи власником і розпорядником
національного повітряного простору, держава прямо за-
цікавлена у його раціональному економічному викорис-
танні. Між міжнародними польотами і міжнародними
авіаперевезеннями існує явна економічна взаємозалеж-
ність. Міжнародні польоти доцільні тільки тоді, коли здій-
снюються з метою міжнародних перевезень. Економічна
взаємозалежність породжує юридичну взаємозалежність.
У цьому випадку держава виступає одночасно як публіч-
 Порівняльно-аналітичне право
♦

но-правова та цивільно-правова особистість [7, с. 587]. ноправових норм, адресованих суб’єктам недержавних
Виникаючі при міжнародному повітряному перевезенні авіаційних відносин. З цієї точки зору, міжнародне публіч-
відносини носять переважно цивільно-правовий характер. не повітряне право виконує завдання сприяння розвитку
Весь цикл міжнародного авіаперевезення, крім отримання міжнародного приватного повітряного права.
дозволу на користування комерційними «свободами пові- Висновок. Стрімкий розвиток міжнародної цивільної
тря» з боку держави, пов’язаний із рішенням приватно- авіації, тобто цивільної авіації держав, яка задіяна в між-
правових питань між авіаперевізником та пасажиром. народних повітряних сполученнях, призвів до створення
Щоб усунути національне різномаїття в регулюван- Конвенції про міжнародну цивільну авіацію, схваленої
ні цих питань, держави спільними зусиллями виробили на конференції в Чикаго в листопаді 1944 р. (Чиказька
уніфіковані правила, які встановили загальні підходи до конвенція) [1] , і до заснування Міжнародної організації
вирішення деяких питань цивільно-правової відповідаль- цивільної авіації (ІКАО), Конвенцією про уніфікацію
ності перевізника при міжнародному повітряному переве- деяких правил міжнародних повітряних перевезень ІКАО
зенні. Держави для захисту і забезпечення своїх цивільно- від 28.05.1999 року [2] та Міжнародними договорами авіа-
правових інтересів на основі міжнародного публічного ційного перевезення.
договору уніфікували різноманітні національні прави- Питання міжнародних перевезень вантажів регулюєть-
ла про відповідальність перевізника при міжнародних ся Конвенцією для уніфікації деяких правил міжнародних
авіаперевезеннях і прийняли однакові правила, загальні повітряних перевезень (Монреаль, 28 травня 1999 року)
для застосування авіаперевізниками з усіх країн. Уніфіка- [2]. Основним органом, який регулює питання перевезень
ція правил міжнародного повітряного перевезення здій- авіаційним транспортом, вважається Міжнародна Органі-
снена Варшавською конвенцією 1929 і Монреальської зація Цивільної Авіації (ІСАО), проте важливу роль у ре-
конвенції 1999 року [2]. гулюванні питань міжнародного повітряного права грають
Таким чином, у міжнародному повітряному праві дер- Міжнародні правила, прийняті ІСАО, двосторонні авіацій-
жава діє як публічно-правова та цивільно-правова осо- ні угоди, а також національне законодавство [3, с. 21].
бистість, що має чіткі публічно-правові і цивільно-право- Беручи до уваги, що майбутній розвиток міжнародної
ві інтереси в сфері міжнародних польотів і міжнародних цивільної авіації може в значній мірі сприяти створенню
авіаперевезень. До їх інтересів входить правове сприян- і збереженню дружби і взаєморозуміння між державами
ня діяльності авіапідприємств, які здійснюють регулярні і народами світу, а зловживання нею може перетворитися
та нерегулярні міжнародні авіаперевезення, що є однією на загрозу загальній безпеці, бажано уникати конфліктів
з найважливіших функцій міжнародного повітряного пра- і розвивати таке співробітництво між державами і народа-
ва. Ця функція реалізується в процесі створення приват- ми, від якого залежить мир на землі [6, с. 581].
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Конвенція про міжнародну цивільну авіацію від 1944 року (підписаною в Чикаго 7 грудня 1944 року [Електронний ресурс]. –
Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_038?info=1.
2. Конвенція про уніфікацію деяких правил міжнародних повітряних перевезень ІКАО від 28.05.1999 року (підписана у Варшаві
12 жовтня 1929 року) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/995_594.
3. Верещагин А.Н. Международное воздушное право: Проблемы международно-правового регулирования воздушных сообщений. –
М., 2000. – 26 с.
4. Гетьман-Павлова И.В. Международное частное право. – М., 2005. – 752 с.
5. Зіневич А.В. Правовая регламентация нерегулярных международных полетов гражданских воздушных судов. – М., 2006. – 73 с.
6. Каламкарян Р.А., Мигачев Ю.И. Международное воздушное право: Учебник. – М., 2005. – 632 с.
7. Колосов Ю.М., Кузнецов В.И. Международное публичное право: Учебник. – М., 2003. – 624 с.
8. Садиков О. Н. Правовое регулирование муждународных перевозок / Садиков О. Н. – М. : Юрид. лит., 1981г. – 288 с.
9. Скороход Ю.С.. Міжнародна організація цивільної авіації // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т. / Редкол.:Л. В. Губер-
ський (голова) та ін. – К.:Знання України, 2004. – Т. 2. – 812 с.

УДК 341.225.5

ЗАТРИМАННЯ СУДЕН У ПОРТУ З МЕТОЮ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МОРЕПЛАВСТВА

DETENTION OF SHIPS IN PORTS IN ORDER TO ENSURE THEIR SEAWORTHINESS

Маркуш О.Ю.,
магістрант факультету міжнародної торгівлі і права
Київського національного торговельно-економічного університету
Досліджено сучасний стан міжнародно-правового регулювання і організації затримання суден у порту з метою забезпечення море-
плавства.
Ключові слова: морське право, мореплавність, морехідне судно, безпека на морі.

Исследовано современное состояние международно-правового регулирования и организации задержание судов в порту с целью
обеспечения мореплавания.
Ключевые слова: морское право, мореходность, мореплавательное судно, безопасность на море.

Investigates the current state of international legal regulation and organization of the detention of ships in port to ensure shipping.
Key words: law of the sea, seakeeping, seagoing vessel, safety at sea.

391
№ 5 2017
♦
Актуальність. У сучасному міжнародному морсько-
му праві є кілька конвенцій, які передбачають затримання
суден виключно для забезпечення мореплавства. Судам
не дозволяють виходити з порту до тих пір, поки вони не
будуть приведені в морехідний стан. Умова мореплавства
обов’язкова не тільки для вантажних або пасажирських
суден, але і для всіх морських суден, які готуються до пла-
вання. Разом із тим влада порту при оформленні відходу
судна нерідко обмежується лише перевіркою документів
і якщо вони в порядку, то судно визнається морехідним,
хоча його реальний технічний стан, зумовлений конструк-
тивними особливостями, не відповідає поняттю «море-
хідне судно». Невідповідність такого роду виявляється,
на жаль, вже тоді, коли відбувається аварійний випадок.
Причому мова йде не про приховані недоліки, які не мо-
жуть бути виявлені при сумлінній перевірці, а про цілком
очевидні недоліки.
Безпосередньо дослідженню питання про затримання
суден у порту з метою забезпечення мореплавства присвя-
чені роботи таких науковців: П.І. Струмпе, Г.Г. Іванова,
Н.Ю. Єрпилева, К.К. Гуна.
Метою статті є виявлення особливостей затримання
суден у порту з метою забезпечення мореплавства у систе-
мі міжнародно-правових зобов’язань.
Для досягнення зазначеної мети необхідним є вирі-
шення наступних завдань:
- систематизувати доктринальні підходи до визначення
поняття «морехідне судно»;
- розглянути міжнародно-правові документи, угоди і
конвенції в галузі міжнародного морського права;
- дослідити міжнародні документи з питань затриман-
ня суден у порту;
- аналіз правового становища сторін відповідальних
за мореплавність судна.
Виклад основного матеріалу. У міжнародному мор-
ському праві умова обов’язкового мореплавства вантаж-
них (і пасажирських) суден далеко не відразу отримало
статус імперативного початку. Так, до 90-х років XIX сто-
ліття в більшості країн із розвиненим флотом у спорах
із вантажовласниками перевага в судових органах відда-
валася судновласникам [1, с.55]. Своєрідним переломом
у цьому протистоянні стало прийняття в 1893 р. в США
так званого Закону Хартера (по імені парламентарія)
«Про судноплавство, коносаменти і деякі зобов’язання,
обов’язки і права у зв’язку з перевезенням вантажів».
У ст. 2 Закону Хартера було сказано: «Для будь-якого суд-
на, що перевозить товари або майно з портів США або
між ними та іноземними портами, для власника цього
судна, капітана, агента або керуючого не буде вважатися
законним включення в будь-який коносамент або наван-
тажувальний документ будь-якої умови або згоди, за яким
був би зменшений, ослаблений або анульований обов’язок
власника зазначеного судна виявити належну дбайливість
про те, щоб належним чином обладнати судно, укомплек-
тувати його командою, забезпечити харчами, спорядити
зазначене судно всім необхідним і зробити його морехід-
ним і здатним виконати призначений рейс [2, с. 25].
З іншого боку, якщо судновласник виявив належну
дбайливість щодо приведення судна в морехідний стан, то
він звільнявся від відповідальності за шкоду вантажу, за-
вдану в результаті помилок у судноводінні або управлінні
судном (ст. 3 Закону Картера) [2, с. 25-26]. У 1904 р. та-
кий самий закон прийняла Австралія, а в 1910 р. – Канада
[3, с. 147].
Більшість країн наполягали на міжнародній уніфікації
правила про обов’язкову мореплавність судна і в 1921 р.
у Гаазі відбулася конференція, на якій були вироблені Га-
азькі правила, які, однак, застосовувалися лише на добро-
вільній основі. За ініціативою Міжнародного морського
комітету у 1924 р. у Брюсселі була прийнята Міжнародна
конвенція з уніфікації деяких правил про коносамент, яка
392
закріпила на міжнародному рівні обов’язок перевізни-
ка щодо приведення судна в морехідний стан [3, с. 148].
Так, у п. 1 ст. 3 Конвенції було сказано, що перевізник
зобов’язаний перед рейсом і на початку його виявити
належну дбайливість у відношенні: 1) приведення суд-
на в морехідний стан; 2) належного укомплектування
судна екіпажем, забезпечення судна обладнанням та по-
стачанням; 3) приведення трюмів, рефрижераторних
та холодильних приміщень і всіх інших частин судна,
де перевозяться вантажі, у придатний і безпечний стан для
приймання, перевезення і зберігання вантажів [4].
Крім обов’язку забезпечити морехідність судна Брюс-
сельська конвенція 1924 р. поклала на нього і ряд інших
обов’язків, у тому числі проявляти необхідну дбайливість
щодо перевезеного вантажу, доводити відсутність вини у
втраті або пошкодженні вантажу. «В цілому дана конвен-
ція чітко розподілила ризики між перевізником і ванта-
жовласником, створила базу для страхування вантажу та
відповідальності» [5, с. 149].
Згодом, у 1968 і 1979 рр. в Конвенцію 1924 р. були
внесені деякі поправки, внаслідок чого вона стала нази-
ватися Гаазько-Вісбійські правила. Разом із тим умова про
обов’язковість мореплавства судна до моменту його від-
правлення в рейс збереглася незмінною .
Слід зазначити, що інша конвенція, що регулює пе-
ревезення вантажу морем – Конвенція ООН про морське
перевезення вантажу 1978 р. (Гамбурзькі правила), не міс-
тить поняття мореплавства судна. Єдиним непрямим під-
твердженням обов’язку перевізника проявити належну
дбайливість щодо підготовки судна до рейсу і тим самим
щодо його мореплавства є п.1 ст.5 Гамбурзьких правил,
де вказано, що перевізник несе відповідальність за зби-
ток, що є результатом втрати або пошкодження вантажу,
а також затримки його здачі, якщо обставини, що виклика-
ли його втрату, пошкодження або затримку мали місце під
час знаходження вантажу в його володінні, якщо тільки
перевізник не доведе, що він, його службовці або агенти
вжили всіх заходів, які були потрібні в розумних межах,
щоб уникнути таких обставин та їх наслідків.
У законодавстві СРСР положення щодо мореплавства
суден, поданого під навантаження, було схожим із тим, як
його сформулювали ще в Гаазько-Вісбійських правилах.
Майже однакові формулювання були у ч. 1 СТ.85 КТМ
СРСР 1929 р. [6, с. 27], у ч. 1 ст. 129 КТМ СРСР 1968 р.
[7, с. 28] та у ст. 143 КТМ України [8]. Згідно зі ст. 3.12
Загальних правил перевезення вантажів морем, «забезпе-
чити технічну придатність судна до плавання, належним
чином спорядити його і забезпечити всім необхідним,
укомплектувати екіпаж, а також привести трюми і всі інші
приміщення судна, в яких перевозиться вантаж, у стан,
що забезпечує належне приймання, перевезення і збере-
ження вантажу» [9, с. 9].
Інакше кажучи, законодавець під морехідним станом
судна розуміє:
1) технічну придатність судна;
2) належне спорядження;
3) укомплектованість екіпажем і забезпечення судна;
4) готовність трюмів і всіх інших приміщень до належ-
ного приймання, перевезення і збереження вантажу.
Згідно зі СТ.327 Норвезького морського кодексу
1994 р., перевізник зобов’язаний забезпечити морехідний
стан судна, включаючи належне спорядження і укомп-
лектовування екіпажем, а згідно зі ст. 131 того ж Кодек-
су, капітан зобов’язаний забезпечити морехідність судна,
включаючи правильне укладання вантажу, не допустити
перевантаження судна, забезпечити його належну стій-
кість, закрити і задраїти люки.
Англійський закон про морські перевезення повторює
Гаазько-Вісбійські правила, і судно визнається морехід-
ним при наявності наступних умов:
1) належний стан корпуса, машин і спорядження;

2) наявність досвідченого капітана, начальницького
складу і достатнього за чисельністю екіпажу;
3) достатність спорядження, запасів провіанту і палива;
4) правильне завантажування [10, с. 24-26].
Таким чином, вимоги, що пред’являються до мореплав-
ства судна в законодавстві різних країн схожі за змістом.
Однак якими б не були закони щодо безпеки море-
плавства, найважливіше у забезпеченні безпеки морських
суден – це неухильне дотримання міжнародно-правових
стандартів безпеки. Стандарти вимагають, зокрема, щоб
при навантаженні судна враховувалася його вантажопід-
йомність, зазначена в документах судна. Розміщення ван-
тажу, вага якого досягає сотень тисяч тонн, здійснюється
не довільно, а в суворій відповідності з вантажним пла-
ном, обов’язково враховують вантажомісткість конкрет-
них трюмів і танків, характер вантажу тощо. Дотримання
цих умов дозволяє не тільки максимально ефективно ви-
користовувати вантажомісткість судна, але і забезпечити
його стійкість і безпечне плавання, тобто мореплавність
судна. Корпус судна, що складається з безлічі сталевих
поздовжніх і поперечних балок і листів, має певні межі
міцності, як в цілому, так і на окремих ділянках. Рівномір-
ність завантаження судна – це забезпечення рівномірності
навантаження на всі елементи його конструкції. Нехтуван-
ня такими вимогами робить судно не мореплавним і може
спричинити тяжкі наслідки.
Небезпечне перевантаження судна і підвищені напруги
в його корпусі, а звідси і його немореплавність, можливі і
у випадках із пасажирськими суднами, особливо порома-
ми, які беруть на борт не тільки людей, але і автомашини,
різні контейнери і навіть залізничні склади.
Узагальнюючи різноманітні вимоги до поняття «море-
плавність судна», можна стверджувати, що висока ступінь
спеціалізації суден за видами вантажів веде до того, що
в усьому світі небагато знайдеться суден, здатних достави-
ти в цілості будь-який вид вантажу в будь-якому напрямку,
тому слід визнати, що «поняття щодо мореплавства від-
носне і встановлюється стосовно конкретних перевезень
даного вантажу і напрямів рейсу» [11, с. 32-33].
У зв’язку з цим у спеціальній літературі виділяють:
1) технічну характеристику судна, тобто придатність суд-
на до плавання взагалі; 2) комерційну характеристику,
тобто придатність для перевезення даного вантажу в да-
них конкретних умовах [12, с. 14]. У рамках даної роботи
об’єктом перегляду є технічна характеристика судна.
В Україні технічна характеристика судна міститься
у свідоцтві про придатність до плавання, яке видає кла-
сифікаційне товариство за дорученням центрального ор-
гану виконавчої влади, що забезпечує формування дер-
жавної політики у сфері транспорту (ст. 38 КТМ України).
Наявність такого свідоцтва означає, що судно відповідає
вимогам щодо корпусу судна, до герметичності люкових
закриттів, двигунів, генераторів і допоміжних обладнань,
системою вентиляції, трубопроводів тощо. За своїми тех-
нічними характеристиками судно відповідає міжнародно-
правовим стандартам безпеки мореплавства, викладених
у «застосовних інструментах», зазначених у Паризькому,
Токійському та інших меморандумах, яким повинні по-
вністю відповідати вимоги морського законодавства Укра-
їни та інших країн-учасниць відповідних міжнародних
конвенцій.
Однак наявність свідоцтва про придатність до плаван-
ня не є незаперечним і достатнім доказом мореплавства
судна, про що свідчить вітчизняна судова та арбітражна
практика [13, с. 59-61].
У зарубіжній судовій практиці в подібних випадках
основна увага приділяється тлумаченню обов’язків пере-
візника виявити належну дбайливість, приводячи судно
в морехідний стан.
Наприклад, у Швеції, якщо перевізник доведе, що його
судну оголошено повний клас одного з суднових реєстрів,
393
Порівняльно-аналітичне право
♦
наприклад Регістра Ллойда, то, як правило, він не може
бути визнаний винним у неналежній дбайливості. Але
за наявності доказів про протилежне, судновласник може
бути визнаний відповідальним, навіть якщо він доручив
нагляд за технічним станом судна кваліфікованому мор-
ському сюрвейєру, а останній не виявив несправність, яку
при належному огляді можна було б помітити.
У Голландії наявність у судна «повного класу», при-
своєного йому навіть добре відомим класифікаційним
товариством, не вважається достатнім доказом прояву на-
лежної дбайливості. Те саме стосується і свідоцтва про
придатність до плавання, виданого класифікаційним това-
риством. Однак точного і визначеного правила, якими вар-
то було б керуватися у відповідних ситуаціях, у Голландії
немає, внаслідок чого рішення судів ґрунтуються на кон-
кретних обставинах справи.
В Італії свідоцтво про придатність до плавання Італій-
ського Ллойда є свідченням “Raten Еасхе” мореплавно-
го стану судна і відповідно позивач повинен пред’явити
докази зворотного.
Найсуворішу позицію займають США і Великобрита-
нія, які мало довіряють класифікаційним товариствам, на-
віть, незважаючи на суворі вимоги щодо підтримки класу
судна. Оцінюючи підхід судових органів ряду зарубіжних
країн до оцінки «належної дбайливості» при забезпеченні
мореплавства судна, Р. Р. Оберг зазначає, що «факт наяв-
ності класу повинен визнаватися не як доказ мореплав-
ства, а як доказ належної дбайливості перевізника щодо
морехідного судна» [14, с. 26-27].
Зацікавленими в мореплавстві суден є найрізноманіт-
ніші особи: екіпаж судна, пасажири, судновласник, влас-
ник вантажу, відправник і одержувач вантажу, страхуваль-
ник і страховик, держава, під прапором якої плаває судно,
капітан порту, який дає дозвіл на вихід судна в море, мит-
ні, прикордонні, санітарні та інші державні органи.
Разом із тим до числа найбільш зацікавлених у море-
плавстві вантажного судна осіб можна віднести:
1) Екіпаж судна на чолі з капітаном, бо для них море-
плавність судна – це запорука того, що судно і вони не за-
гинуть, що буде збережений вантаж і вони виконають свої
обов’язки перед судновласником, вантажовласником і сво-
єю державою.
2) Судновласник, для якого мореплавність судна є
гарантією безпечного плавання, виконання зобов’язань
перед вантажовласником, збереження судна і вантажу
як майна.
3) Відправник вантажу (вантажовласник), для якого
мореплавність судна є гарантією того, що вантаж буде до-
ставлений за призначенням, у термін і без втрат.
4) Капітан порту, який, діючи від імені держави, несе
відповідальність за необхідні морехідні якості судна, яко-
му він дає дозвіл на вихід у море.
Відповідно до ст. 91 КТМ України, кожне судно
зобов’язане до виходу з морського порту одержати на це
дозвіл капітана порту. Разом із тим капітан порту має пра-
во затримати судно в порту, відмовивши у видачі дозволу
на вихід із морського порту в разі:
а) непридатності судна до плавання, порушення вимог
щодо його завантаження, постачання, комплектування екі-
пажу та наявності інших недоліків, що становлять загрозу
безпеці плавання або здоров’ю людей, які перебувають на
судні, або загрозу заподіяння шкоди навколишньому при-
родному середовищу;
б) порушення вимог до суднових документів;
в) несплати встановлених зборів, штрафів та інших
платежів;
г) рішення уповноважених законодавством державних
органів (органів доходів і зборів, санітарно-карантинної
служби, органів рибоохорони, центрального органу ви-
конавчої влади, що реалізує державну політику із здій-
снення державного нагляду (контролю) у сфері охорони
№ 5 2017
♦

навколишнього природного середовища та прикордонної звісно, в межах їх повноважень. Затримання судна триває
служби) [9]. до усунення всіх обставин, які є підставами для його за-
Із наведеного переліку підстав для затримання суден тримання.
у порту видно, що капітан порту бере за підставу для за- Разом із тим будь-хто з осіб, зацікавлених у забезпе-
тримання наявність або відсутність у мореплавності судна ченні мореплавства судна та усуненні перешкод до виходу,
(ст. 91 КТМ України), в тому числі мореплавності судна, має право повідомити капітана порту та іншу морську вла-
що розуміється в широкому сенсі, бо оформлення відходу ду і державні органи про те, що є факти або сумніви щодо
судна з порту допускається лише за відсутності будь-яких того, що судно знаходиться в морехідному стані і що його
невиконаних судном вимог до нього з боку державних ор- слід було б затримати до приведення в мореплавний стан.
ганів і служб, що забезпечують безпеку мореплавання і У всіх подібних випадках затримання судна в порту має на
здійснення міжнародного і національного судноплавства, меті забезпечити безпечне плавання.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Maraist F.L. Admiralty in Nutshell. St. Paul: West Publishing Co, 1996. – P. 55.
2. Морское право и практика / Под ред. П.И. Струмпе. – Л. , 1977. – N 58. – С. 25.
3. Международное частное право. Сборник нормативных документов / Сост. Н.Ю. Ерпылева. – М., 1994.
4. Иванов Г.Г., Маковский А.Л. Международное частное морское право. – Л., 1987. С.147, 149.
5. Кодекс торгового мореплавания Союза ССР 1929 г. – М., 1958. – С. 27.
6. Кодекс торгового мореплавания Союза ССР 1968 г. – М., 1968. – С. 28.
7. Кодекс торговельного мореплавства України від 05.01.2017 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/
show/176/95-вр/page.
8. Общие и специальные правила перевозки грузов 4-М. Том 1. Общие правила. – М., 1991. – С. 9.
9. Гун К. К., Виноградов П. П. Страхование морских судов и оформление морских аварий на море. – М., 1937. – С. 24-26.
10. Фаддеева Т.А. Договор перевозки груза. – Л., 1971. – С. 32-33.
11. Смирнов В.Т. Права и обязанности участников договора грузовой перевозки. – Л., 1969. – С. 14.
12. Обзорная информация. Серия Морское право и практика. Вып. 57(293). Правовое регулирование деятельности морских
транспортных организаций и клиентуры. – М., 1973. – С. 59-61.
13. Оберг P.P. О должной заботливости перевозчика в отношении предоставления мореходного судна. – С. 26-27.

УДК 341.1/8

ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ СПРОЩЕННЯ ТА ГАРМОНІЗАЦІЇ

МИТНИХ ПРОЦЕДУР В УКРАЇНІ

IMPLEMENTATION OF INTERNATIONAL STANDARDS FOR SIMPLIFICATION

AND HARMONIZATION OF CUSTOM PROCEDURES IN UKRAINE

Савчинець Є.Є.,
студентка факультету міжнародної торгівлі та права
Київського національного торговельно-економічного університету
Статтю присвячено проблемам співвідношення і взаємодії національного права та міжнародних договорів у сфері спрощення та
гармонізації митних процедур. Зокрема, досліджуються особливості механізму імплементації норм міжнародного права у право України,
його нормативне закріплення у вітчизняних і міжнародних нормативно-правових актах з митного права та практична реалізація на сучас-
ному етапі державотворення.
Ключові слова: митні процедури, митний контроль, митне оформлення, гармонізація, уніфікація законодавства, імплементація,
Кіотська конвенція.

Статья посвящена проблемам соотношения и взаимодействия национального права и международных договоров в сфере упроще-
ния и гармонизации таможенных процедур. В частности, исследуются особенности механизма имплементации норм международного
права в право Украины, его нормативное закрепление в отечественных и международных нормативно-правовых актах по таможенному
праву, а также практическая реализация на современном этапе государственного строительства.
Ключевые слова: таможенные процедуры, таможенный контроль, таможенное оформление, гармонизация, унификация законода-
тельства, имплементация, Киотская конвенция.

The article ia devoted to the problems of correlation and interaction between national law and international agreements in the field of sim-
plification and harmonization of customs procedures. In particular, the features of the mechanism of international law implementation in the law
of Ukraine are analyzed, its regulatory consolidation in the domestic and international legal acts of customs law, as well as practical implementa-
tion at the present stage of nation building.
Key words: сustoms procedures, сustoms сontrol, customs clearance, harmonization, legislative unification, implementation, Kyoto Conven-
tion.

Постановка проблеми. Новітні митні відносини фор-
муються під впливом значної кількості чинників, зокре-
ма таких, як інтернаціоналізація та глобалізація світового
господарства, використання сучасних електронних систем
та інформаційних технологій, піднесення якості людсько-
го розвитку, інформатизація суспільства. За таких умов
зростає роль цілеспрямованої діяльності держав з регулю-
вання міжнародних митних відносин в процесі їх співро-
бітництва та партнерства, захисту колективних інтересів
та досягнення економічної стабільності.
На сучасному етапі розвитку міжнародного митного
співробітництва, одним із пріоритетних напрямів дер-
жавної політики України у сфері митної справи є затвер-
дження в рамках українського законодавства нормативно-

394

правових актів, що мають позитивний влив на процеси
спрощення та гармонізації митних процедур.
Імплементація міжнародних норм до митного законо-
давства України є суттєвою складовою розвитку митної
справи в державі, забезпечення економічної стабільності
та гармонійного розвитку бізнес-середовища.
Стан опрацювання. Питання аналізу міжнарод-
но-правових стандартів гармонізації та спрощення
митних процедур досліджено у працях таких вітчизня-
них та зарубіжних науковців, як: В.Г. Буткевич, І. Г. Бе-
режнюк, К. Г. Борисов, К. А. Бекяшев, Г. М. Вельямі-
нов, О. П. Гребельник, Н. В. Живенко, Б.Н. Габричидзе
І. І. Дюмулен, С. Г. Осика, С. М. Перепьолкін, К. К. Сан-
дровський, В. М. Шумілов, Ф. Г. Клян тощо. Наукові до-
слідження присвячувались окремим аспектам стану між-
народно-правового регулювання у сфері економічного і
митного співробітництва, проте досвід останніх десяти-
літь, об’єктивно вимагає комплексного дослідження між-
народно-правових стандартів спрощення та гармонізації
митних процедур у міжнародному праві.
Мета даної статті полягає в дослідженні здійснення
державою міжнародних зобов’язань на внутрішньодер-
жавному рівні шляхом трансформації міжнародно-право-
вих митних норм у національне законодавство.
Виклад основного матеріалу. Діяльність України
спрямована на посилення міжнародного співробітництва,
зокрема партнерства у митній справі, включаючи обмін
інформацією та досвідом із митними службами інших
держав, державних установ, міжнародних організацій,
приватного сектору.
Відповідно до теорії міжнародного права імплемента-
ція (від лат. Impleo – наповнюю, виконую) є фактичним
здійсненням державою міжнародних зобов’язань на вну-
трішньодержавному рівні шляхом трансформації міжна-
родно-правових норм у національне законодавство [1].
В. Г. Буткевич визначає реалізацію норм міжнародного
права як втілення у життя норм міжнародного права через
поведінку суб’єктів міжнародного права, їхню діяльність
щодо практичного здійснення міжнародно-правових роз-
поряджень [2, с. 127].
У національному законодавстві України передбаче-
но процедуру імплементації міжнародно-правових норм.
Дані положення містяться в Конституції України та Законі
України «Про міжнародні договори» 2004 року. Зокрема,
чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких
надана Верховною Радою України, є частиною націо-
нального законодавства України. Укладення міжнародних
договорів, які суперечать Конституції України, можли-
ве лише після внесення відповідних змін до Конституції
України [3, ст.9]. Варто зазначити, якщо міжнародним до-
говором України, який набрав чинності в установленому
порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені
у відповідному акті законодавства України, то застосову-
ються правила міжнародного договору [4, ст. 19].
Україна уже має чималий досвід імплементації у сфері
митного законодавства. Найважливішим напрямом з удо-
сконалення митного регулювання є наближення України
до світових митних стандартів і приєднання до міжнарод-
них конвенцій.
Україна є повноправним членом Всесвітньої митної
організації [5]. Конвенціями, розробленими та прийняти-
ми у рамках Всесвітньої Митної Організації, до яких при-
єдналася Україна, є: Міжнародна конвенція про спрощен-
ня і гармонізацію митних процедур у зміненій редакції
(Оновлена Кіотська конвенція), яка набула чинності 5 лю-
того 2006 року [6]. Загальновизнаним є те, що ратифікація
Кіотської конвенції має значні переваги для економічної
стабільності, динамічного розвитку інноваційних тех-
нологій, високого рівня конкурентності у міжнародному
бізнес-середовищі, вдосконалення обслуговування та за-
доволення клієнтів. Можна абсолютно погодитися із дум-
395
Порівняльно-аналітичне право
♦
кою К. К. Сандровського про те, що Кіотська конвенція
без перебільшення вважається своєрідним кодексом пове-
дінки держав у митних відносинах [7, с. 75]. Стамбульська
конвенція про тимчасове ввезення, підписана 26 червня
1990 року [8]. ATA – це система, що дозволяє вільно пе-
реміщувати товари через кордон та тимчасово ввозити їх
на митну територію із звільненням від мита та податків.
Міжнародна конвенція про Гармонізовану систему опису
та кодування товарів, підписана 14 червня 1983 року. ГС
сприяє гармонізації митних та торговельних процедур та
обміну бездокументарною інформацією, тим самим змен-
шуючи витрати, пов’язані з міжнародною торгівлею. Від-
повідно до Закону України «Про Митний тариф України»
на ГС базується Українська класифікація товарів зовніш-
ньоекономічної діяльності (УКТЗЕД) [13, ст. 1].
Важливим аспектом процесу імплементації міжнарод-
них митних норм до національного законодавства України
є прийняття Рамкових стандартів (SAFE), які були розро-
блені в рамках ВМО у 2005 році [9]. Рада ВМО запровади-
ла стандарти SAFE для забезпечення і сприяння світовій
торгівлі, яка буде діяти як стримуючий фактор міжнарод-
ного тероризму, забезпечить збір доходів і сприятиме тор-
гівлі у всьому світі.
Окрім того, Державна фіскальна служба України реалі-
зувала положення Декларації з професійної етики (Декла-
рація Аруша), що має диспозитивний характер. Результа-
том імплементації міжнародних митних стандартів щодо
просування принципів професійної етики та боротьби
з корупцією в митній сфері стала «Біла книга. Прозорість
у Державній фіскальній службі України». У ній викладе-
ний аналіз сучасного антикорупційного стану ДФС у сфе-
рі митних питань, проблеми, що залишаються в сфері бо-
ротьби з корупцією, та рекомендації щодо вдосконалення
антикорупційної системи ДФС у митній сфері. Головними
принципами митної справи України відповідно до реалі-
зованих нею митних стандартів є лідерство і підтримка
законодавства, виконання положень щодо реалізації ухва-
лених на міжнародному рівні конвенцій, інших докумен-
тів і стандартів, а також усунення зайвих формальностей
та дублювання, прозорість, автоматизація, законослухня-
ність, репресивна стратегія виявлення випадків корупції
і високий рівень професійності щодо реалізації кадрової
політики [14].
Загальновизнаними нормами у галузі митної справи
є норми, прийняті Світовою організацією торгівлі (СОТ)
в частині, що стосується діяльності митних органів.
Україна приєдналася до СОТ 16 травня 2008 р. відповід-
но до Закону України «Про ратифікацію Протоколу про
вступ України до Світової організації торгівлі». Вагомим
досягненням України у сфері міжнародного митного
співробітництва у рамках СОТ є ратифікація Протоко-
лу про внесення змін до Марракеської угоди про засну-
вання Світової організації торгівлі, який був офіційно
затверджений Генеральною радою СОТ 27 листопада
2014 року і набрав чинності 22 лютого 2017 року. Засто-
сування УСПТ, за даними ОЕСР, зменшить торгові ви-
трати в усьому світі на 12,5-17,5%, а найбільшу вигоду
отримають країни, що розвиваються (до яких, за визна-
ченням МВФ та Світового Банку, належить Україна). Пе-
ревагами ратифікації УСПТ для нашої держави є: спро-
щення процедур експорту та імпорту, система «єдиного
вікна» на кордоні, доступна інформація, співпраця мит-
них служб, безперешкодний транзит. Ратифікація Про-
токолу передбачає приєднання України до Угоди СОТ
про спрощення процедур торгівлі з подальшою поетап-
ною імплементацією її положень. Виконання зазначеної
Угоди спрямоване на спрощення митних процедур шля-
хом, зокрема, зменшення пов’язаних із ними фінансових
витрат і скорочення часу здійснення таких процедур,
покращення транспарентності, зниження рівня корупції
та запровадження передових технологій [11].
№ 5 2017
♦

Укладення Угоди про асоціацію між Україною та
ЄС – ще одне досягнення України на шляху реалізації
міжнародно-правових норм. Повною мірою можна ствер-
джувати, що підписання економічної частини угоди має
позитивний ефект на міжнародне митне співробітництво
нашої держави, оскільки без реалізації Угоди про асоціа-
цію Україні неможливо привести митні процедури до за-
гально визнаних сучасних міжнародних стандартів. Члени
ЄС і інші зацікавлені сторони заявляють про те, що ЄС
просуває і підтримує ефективні і сучасні митні процеду-
ри, які відповідають міжнародним стандартам, і гарантує,
що законна торгівля полегшується без шкоди для функції
митного контролю. Крім того, Угода про асоціацію сприяє
залученню прямих іноземних інвестицій до України.
Висновки. Україна узгоджує та впроваджує всеосяж-
ну програму державних реформ, спрямовану на забезпе-
чення виконання своїх зобов’язань у рамках міжнародно-
го митного співробітництва. Імплементація міжнародних
стандартів у сфері спрощення та гармонізації митних
процедур до національного митного законодавства ви-
ступає могутнім фактором збільшення обсягів зовнішньої
торгівлі держави, стимулювання зростання законної між-
народної торгівлі, боротьбі з шахрайською діяльністю,
модернізації та побудові ефективної світової митної сис-
теми. Партнерський підхід, підтриманий ВМО, є одним
із ключових елементів для розвитку співробітництва між
митними адміністраціями та їх партнерами. Сприяючи по-
яві чесного, прозорого та передбачуваного митного серед-
овища, ВМО безпосередньо сприяє економічному та со-
ціальному добробуту країн-членів.
Розвиток такої тенденції приводить до гармонізації
національних митних систем, досягнення максимальної
єдності та уніфікації митних процедур, які є абсолютно
зрозумілими для вітчизняних та іноземних суб’єктів зо-
внішньоекономічної діяльності. Таким чином, імплемен-
тація міжнародних стандартів спрощення та гармонізації
митних процедур в Україні є одним із ключових факто-
рів економічного розвитку України, що тісно пов’язаний
із національними програмами соціального добробуту, по-
долання бідності та зміцнення національної безпеки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Енциклопедичний словник з економіки та права [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://dic.academic.ru/contents.nsf/
dic_eco-nomic_law/.
2. Буткевич В. Г., Мицик В. В., Задорожній О. В.Міжнародне право. Основи теорії: Підручник / За ред. В. Г. Буткевича. – К.: Либідь,
2002. – 608 с.
3. Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1996. – № 30. – Ст. 9
4. Про міжнародні договори України. Закон України від 29 червня 2004 року № 1906 – IV // Відомості Верховної Ради України. – 2004. –
№ 50. – Ст. 19
5. Офіційний сайт Всесвітньої митної організації [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.wcoomd.org/en.aspx.
6. Міжнародна конвенція про спрощення та гармонізацію митних процедур (Кіотська конвенція) від 18 травня 1973 р. [Електронний
ресурс] / Офіційний сайт Верховної Ради України. – Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_643
7. Сандровський К. К. Митне право України: навч. посібник / К. К. Сандровський. – К.: Вентурі, 2000. – 208 с.
8. Митна конвенція про карнет A.T.A. для тимчасового ввезення товарів (Конвенція A.T.A.) від 6 грудня 1961 року [Електронний
ресурс] / Офіційний сайт Верховної Ради України – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_428.
9. Рамкові стандарти безпеки та полегшення всесвітньої торгівлі Всесвітньої митної організації від 1 червня 2005 року [Електронний
ресурс]./ Офіційний сайт Верховної Ради України – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/976_003.
10. Мартенс Ф. Сучасне міжнародне право цивілізованих народів. Т. II. – 5-е вид., Доп. і випр. СПб., 1905. – 438 с.
11. Дюмулен І. І. Міжнародна торгівля. Тарифне і нетарифне регулювання / І. І. Дюмулен. – М. : ВАВТ, 2004. – 529 с.
12. Гребельник О. П. Митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності Підручник. – К.: Центр навчальної літератури,
2005. – 696 с.
13. Про митний тариф. Закон України від 01.01.2017, № 584-18 [Електронний ресурс] / Офіційний сайт Верховної Ради України. –
Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/584-18.
14. Біла книга. Прозорість у Державній фіскальній службі України [Електронний ресурс] / Офіційний сайт ДФС України . – Режим
доступу : http://sfs.gov.ua/.

396
 Порівняльно-аналітичне право
♦

УДК 341.4

СУЧАСНИЙ ДОСВІД ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН У СФЕРІ БОРОТЬБИ

З НЕЗАКОННОЮ ТОРГІВЛЕЮ ПСИХОТРОПНИМИ РЕЧОВИНАМИ
CURRENT EXPERIENCE OF FOREIGN COUNTRIES IN THE FIELD
OF FIGHT AGAINST ILLNESS TRADE BY PSYCHOTROPIC SUBSTANCES

Савчук О.О.,
магістрант факультету міжнародної торгівлі та права
Київського національного торговельно-економічного університету
Стаття присвячена проблемам боротьби міжнародного співтовариства та окремих держав з незаконною торгівлею прекурсорами.
Розглядаються основні світові моделі протидії незаконному наркотичному обігу.
Ключові слова: прекурсори, незаконна торгівля прекурсорами, незаконний обіг прекурсорів, незаконний обіг наркотиків.

Статья посвящена проблемам борьбы международного сообщества и отдельных государств с незаконной торговлей прекурсорами.
Рассматриваются основные мировые модели противодействия незаконному наркотическому обращению.
Ключевые слова: прекурсоры, незаконная торговля прекурсорами, незаконный оборот прекурсоров, незаконный оборот наркоти-
ков.

The article is devoted to problems of struggle of the international community and individual States with the illicit trade in precursors. Examines
the major global model of combating illegal drug circulation.
Key words: precursors, illegal trade of precursors, illegal circulation of precursors, illegal drug trafficking.

Постановка проблеми. Поширення в суспільстві нар-
котизму завдає серйозної шкоди не лише фізичному, а й
духовному благополуччю суспільства. Особи, уражені
патологічним потягом до наркотиків, в найактивнішому,
творчому віці виключаються із суспільного життя: різко
звужується коло інтересів, падає працездатність, втрача-
ються позитивні соціальні зв’язки і контакти і т. д. По-
переджаючи поширення наркоманії, токсикоманії, сус-
пільство бореться за своє майбутнє. Саме тому проблема
наркотизму актуальна зараз більше, ніж коли б то не було.
Наукове забезпечення профілактичних заходів – нагальна
потреба, яка вимагає для свого вирішення нових більш
глибоких і комплексних досліджень.
Стан опрацювання цієї проблематики. Питання
боротьби з наркотизмом, наркоманією та пов’язаними
з ними злочинами знайшли досить широке висвітлення
в юридичній літературі. Значне місце ці питання займають
у роботах Р.Л. Аванесова [1], М.А. Горбатова [2], Ю.О. Да-
нилевської [3], А.І. Осипенко [4], О.В. Юношева [5] та ін.
Метою дослідження виступає визначення специфіки
досвіду міжнародного співтовариства та зарубіжних країн
у сфері боротьби з незаконною торгівлею психотропними
речовинами.
Виклад основного матеріалу. Незаконний обіг нарко-
тичних і психотропних речовин і пов’язані з ним правопо-
рушення зумовлені суспільними відносинами, які висту-
пають як закономірний наслідок умов соціального життя
суспільства [1, с. 25]. Правопорушення і злочини, поро-
джені негативними явищами, зокрема наркоманією, яв-
ляють собою специфічні акти людської поведінки, в яких
відображаються відповідні соціальні умови. А.Б. Сахаров
писав, що головне тут не тільки у взаємозв’язку злочи-
нів і негативних явищ, важливі і соціальні умови, в яких
проявляється такий зв’язок [6, с. 63-64]. Аналіз цього
взаємозв’язку, на думку В. І. Карпеця, в одних випадках
прямо, безпосередньо, в інших випадках побічно, опосе-
редковано пов’язаний з аналізом саме злочинів, що розгля-
даються в системі негативних соціальних явищ і у зв’язку
з негативними наслідками цих явищ [7, с. 41].
Незаконний обіг наркотичних засобів та психотропних
речовин включає три технологічно пов’язані умовні бло-
ки: виробництво, збут (реалізація) наркотичних засобів,
легалізація наркодоходів.
При цьому ключовою ланкою у вказаному ланцюгу є
саме збут, або реалізація наркотичних засобів. К.О. Крут
наводить наступні аргументи на користь такої позиції.
По-перше, збут – це ергономічний (тобто, в цій галу-
зі – швидкий спосіб отримання грошової вигоди за малих
зусиль) спосіб незаконного збагачення. У багатьох випад-
ках він виступає стабільним, а іноді й єдиним джерелом
доходу наркозалежних осіб. По-друге, збут як ключова
ланка технології незаконного збагачення робить економіч-
но доцільним увесь незаконний обіг наркотичних засобів,
психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів в Укра-
їні. Усунути ланку збуту – фактично означає ліквідувати
пропозицію наркопродукції і позбавити багатомільйонних
оборотних коштів наркоділків. По-третє, роздрібна ціна
наркотичних засобів в рази перевищує оптову [8, с. 36], що
приваблює чисельних бажаючих заробити на цьому. По-
четверте, збут наркотичних засобів швидко затягує у зло-
чинну діяльність та ускладнює добровільне її припинення.
По-п’яте, збут – це останній етап, на якому правоохоронні
органи можуть перехопити наркотичні засоби та відверну-
ти наслідки їх споживання. По-шосте, методи та способи
реалізації наркопродукції постійно удосконалюються, що
ускладнює запобіжну роботу органів кримінального пере-
слідування. По-сьоме, наркодилери прагнуть розширити
мережу збуту шляхом постійного втягнення у протиправ-
ну діяльність наркозалежних осіб із кримінальним мину-
лим, яких легко контролювати [9, с. 556].
Співробітництво держав у правоохоронній сфері здій-
снюється при дотриманні міжнародно-правових норм,
в першу чергу, загальновизнаних принципів міжнародно-
го права. Для організації взаємодії використовуються дві
основні правові форми:
1) договірно-правова (конвенційна), що передбачає
міждержавні, міжурядові, міжвідомчі договори;
2) інституціональна (ООН, Інтерпол, Рада Європи
та інші).
Зокрема, в рамках організації координації право-
охоронних органів держав-учасників СНД завданням є
спільне вивчення особливостей і тенденцій незаконного
поширення наркотиків, способів і маршрутів їх транспор-
тування, проведення кримінологічного аналізу наркоси-
туації. Результат такої співпраці використовується для
прогнозування наркозлочинності та розробки спільних
програм протидії їй.
Політика профілактики наркотизму повинна форму-
ватися як диференційована система впливу, що включає
в себе політику жорсткого реагування на діяльність транс-
національних організованих груп, наркодилерів; політику
гуманного ставлення до пасивних споживачів наркотиків

397
№ 5 2017
♦
(відмова від переслідування, створення системи доступ-
ної медичної допомоги та реабілітації); невідворотність
відповідальності за діяльність осіб, які здійснюють спри-
яння, залучення в наркобізнес, наркотизацію, а також на-
дання допомоги у легалізації доходів, отриманих від неза-
конного обігу наркотиків.
Зарубіжна практика виразно свідчить про дві основні
тенденції розвитку антинаркотичного законодавства:
1) уніфікація
2) орієнтир на геополітичні та етно-релігійні особли-
вості.
Національні особливості правових систем держав
не могли не позначитися на диспозиціях і санкцій, перед-
бачених за вчинення наркозлочинів. У результаті чого,
пройшовши шлях становлення через ліберальне або, на-
впаки, жорстке ставлення до незаконного обігу наркотиків
антинаркотичне законодавство більшості європейських
країн стало врівноваженим і диференційованим.
Звівши воєдино різноманітну практику організації
профілактики наркотизму в країнах Західної Європи, Азії
і Північної Америки, можна чітко виділити три основні
групи залежно від пріоритетності тих чи інших методів
профілактичного впливу.
Перша група – «пріоритети карального впливу» (Іран,
Китай, Малайзія, Пакистан, Сінгапур, Фінляндія). Фін-
ляндія – одна з небагатьох країн у Європі, де вживання на-
віть легких наркотиків карається кримінально. Майже по-
ловину вироків, винесених за правопорушення, пов’язані
з наркотичними та психотропними речовинами, в останні
роки становлять вироки за їх споживання.
Друга група (як показало проведене дослідження, най-
більш численна) – «пріоритети профілактичного контр-
олю». До цієї групи входять, зокрема, Австрія, Велико-
британія, Німеччина, Іспанія, США, Франція, в неї автор
включає більшість країн СНД. Пріоритетний напрямок
тут – профілактика. Концепція профілактики наркотизму
в цих державах ґрунтується на чіткому законодавчому
контролі та визначенні правового режиму обігу наркоти-
ків; закріпленні в законодавстві переліку дій, що складають
незаконний обіг наркотиків; диференціації кримінальної
відповідальності залежно від наявності-відсутності мети
збуту; економії кримінально-правової репресії; поєднанні
заходів загальносоціальної та спеціально-кримінологічної
профілактики. Особливо слід зазначити, що в ряді країн
(США, Іспанія, Франція та ін.) вкрай суворо карають-
ся дії, пов’язані із втягненням неповнолітніх у вживання
наркотиків і наркобізнес, використанням їх для вчинення
злочинів, а також дії, спрямовані на умисне постачання їм
наркотичних та психотропних речовин.
Третя – «пріоритети медичного контролю» (Голландія,
Данія, Швейцарія). В основі ліберальної концепції лежить
медична модель профілактики наркотизму [5, с. 808].
Деякі вчені, аналізуючи кримінальне законодавство
різних держав, виділяють західний і східний типи у сфері
протидії незаконному обігу наркотиків та психотропних
речовин.
За рідкісним винятком (Нідерланди, Швейцарія) на-
ціональне кримінальне законодавство і правозастосов-
на практика країн Заходу відповідають вимогам Єдиної
конвенції про наркотичні засоби 1961 року з поправ-
ками, Конвенції про психотропні речовини 1971 року
та Конвенції ООН про боротьбу проти незаконного
обороту наркотичних засобів і психотропних речовин
1988 року (як з кола кримінально караних діянь, так і
за можливостями диференціації відповідальності за їх
вчинення).
У законодавстві цих країн присутні детально сформу-
льовані, деталізовані і найчастіше описові диспозиції від-
повідних статей кримінальних кодексів чи інших законів
щодо м’яких санкцій, наявності можливостей для умовно-
го засудження і т. д.
398
У той же час у державах Сходу, вельми різних за дер-
жавним устроєм, формою правління, рівнем економічного
і культурного розвитку, географічному положенню і ве-
личиною території, політичного впливу в світі і панівної
релігії (наприклад, Китай, Іран, Саудівська Аравія, ОАЕ,
Малайзія, Сінгапур) утвердилося вкрай жорстке, репре-
сивне законодавство про кримінальну відповідальність
за злочини, пов’язані з незаконним обігом наркотиків.
Для законодавства цих країн у цілому характерні узагаль-
нено сформульовані склади злочинів аналізованого виду,
обмежені можливості для диференціації відповідальності
та індивідуалізації покарання, застосування діяльного ка-
яття. В якості санкцій передбачається смертна кара (у тому
числі в єзуїтських формах), тілесні покарання і тривалі
терміни позбавлення волі. Такий підхід до кримінальної
відповідальності у розглянутій області виходить за рамки
вимог міжнародних Конвенцій і ставить питання про його
відповідність документам в області прав людини.
Представляється, що зазначені відмінності поясню-
ються не тільки демократичними традиціями криміналь-
ної юстиції західних держав, але й тією обставиною, що
країни Сходу значно раніше і у великих масштабах зіткну-
лися з проблемами неконтрольованого розповсюдження
наркотиків.
На даний час практично всі держави світу мають сис-
тему правових норм, що спеціально регламентують питан-
ня у сфері обігу наркотичних та психотропних речовин.
Незважаючи на те, що законодавство різних країн значно
різниться, практично для всіх держав характерні деякі
спільні риси:
1. Існування правових норм, що встановлюють кри-
мінальну відповідальність за діяння у сфері незаконного
обігу наркотиків, безпосередньо пов’язаних із міжнарод-
ними зобов’язаннями тієї чи іншої держави.
2. При визначенні списків (переліків) контрольованих
речовин у національних законодавствах враховуються
Конвенційні положення. Притягнення особи до кримі-
нальної відповідальності за злочини у сфері незаконного
обігу наркотиків у більшості країн передбачає звернення
під час правозастосування до відповідних національних
списків контрольованих речовин, які є складовою части-
ною національного законодавства, а в деяких державах
передбачені в якості додатків до відповідних спеціальних
законів.
3. При криміналізації суспільно небезпечних діянь
у сфері незаконного обороту наркотиків і при форму-
люванні конкретних складів злочинів у національних
законодавствах враховуються положення Конвенцій.
Причому в більшості держав кримінальна відповідаль-
ність у даній сфері переважає над усіма іншими видами
юридичної відповідальності. Однак державна політика,
що проводиться в різних країнах, зберігає деякі осо-
бливості, не в останню чергу визначається специфікою
наркотичної ситуації в конкретній країні. Ця специфіка
певним чином впливає на національне законодавство,
рішення державних органів, утримання спеціальних ці-
льових програм протидії незаконному обігу наркотиків і
зловживання ними.
4. Джерелами кримінально-правових норм про відпо-
відальність за злочини у сфері незаконного обігу нарко-
тичних засобів у ряді держав можуть бути не тільки на-
ціональні кримінальні кодекси, але й спеціальні закони.
У деяких країнах діють кримінальні кодекси, що містять
далеко не всі кримінально-правові заборони у зазначеній
галузі, та вимагають звернення до інших законів, як пра-
вило, комплексного характеру.
У той же час закони різних країн, що регламентують
кримінальну відповідальність за злочини у сфері незакон-
ного обігу наркотиків, іноді досить суттєво відрізняються
один від одного і за обсягом кримінально-правових забо-
рон, і за суворістю санкцій.

У Німеччині діє комплексний Закон «Про обіг нарко-
тичних засобів», прийнятий ще 28 липня 1981 р. (із зміна-
ми і доповненнями 1986 р.). Відповідно до цього Закону
за ряд діянь, класифікованих залежно від характеру і сту-
пеня суспільної небезпеки, передбачена кримінальна від-
повідальність. Зокрема, кримінально карані:
– незаконне виробництво наркотичних та психотроп-
них речовин (у тому числі у великих розмірах, які станов-
лять небезпеку для здоров’я чи життя людей або членами
злочинних об’єднань, або з метою збуту);
– незаконний збут наркотичних та психотропних речо-
вин;
– незаконне ввезення та зберігання наркотичних
та психотропних речовин у великих розмірах та ін.
Наприклад, за зберігання наркотичних та психотроп-
них речовин передбачається позбавлення волі на термін
від 1 року до 4 років або штраф. Якщо ж винний збері-
гав наркотичні та психотропні речовини у великих розмі-
рах, він може бути позбавлений волі на термін від 1 року
до 15 років [10, с. 16].
Також комплексні заходи протидії незаконному обігу
наркотичних засобів і психотропних речовин приймають-
ся в Італії, яка через своє географічне положення, а також
існування на території країни великих злочинних струк-
тур, залишається важливою транзитною країною, через
яку велика частка наркотиків потрапляє до Європи. Пра-
вову основу у сфері боротьби з незаконною діяльністю
в області наркотиків, а також лікування та профілактики
наркоманії забезпечує указ президента Республіки № 309
від 09.10.1990 р. і його подальші зміни. Згідно з чинним
законодавством, у країні розрізняються санкції за «воло-
діння» наркотиками з метою особистого споживання і за
їх придбання для продажу в подальшому. Відповідаль-
ність диференційована також залежно від того, стосовно
якого наркотичного засобу скоєно діяння. Заходи покаран-
ня осіб, засуджених за торгівлю або зберігання наркоти-
ків, включають ув’язнення від 6 до 20 років і штраф більш
ніж 300 євро. Закон передбачає альтернативу ув’язнення
за незначні порушення, що включає медикаментозну те-
рапію, громадські роботи, а також домашній арешт [11].
Одне з найбільш жорстких законодавств серед кра-
їн Європейського союзу на даний момент діє у Франції,
що обумовлено наявністю заморських департаментів і
спільнот в Карибському басейні, а також територіаль-
ною близькістю до африканського континенту, що робить
Францію транзитною державою, через яку наркотики
із країн Північної та Західної Африки і Близького Сходу
поширюються європейськими країнами, а також надхо-
дять у США і Канаду. У Франції боротьба з поширенням
наркоманії розглядається як один із основних напрямів
державної політики.
На сьогоднішній день основним нормативним актом,
який передбачає відповідальність за виробництво, тран-
спортування, зберігання і розповсюдження наркотиків,
у Франції є Закон від 31.12.1970 р. «Про боротьбу з токсико-
манією і покарання за продаж і незаконне вживання отруй-
них речовин». Згідно з чинним законодавством, криміналь-
не переслідування за зберігання і вживання наркотиків
не здійснюється лише щодо осіб, здатних надати медичне
підтвердження необхідності вживання забороненого препа-
рату, в іншому випадку правопорушник зазнає тюремного
ув’язнення, штрафу або примусового лікування [12].
Згідно з чинним законодавством, вживання наркотиків
у Франції карається позбавленням волі на строк від 2 міся-
ців до 1 року або штрафом. Оскільки у Франції немає зако-
нодавчого поняття «зберігання для особистого вживання»,
зберігання у особи будь-якої кількості заборонених нарко-
тичних речовин розглядається як доказ або вживання, або
збуту наркотиків.
Підводячи підсумок розгляду трьох вищеназваних під-
ходів до питань протидії незаконному обігу наркотичних
399
Порівняльно-аналітичне право
♦
засобів, психотропних речовин, їх прекурсорів або анало-
гів, слід зазначити, що спори про життєздатність та ефек-
тивність кожного з них не припиняються до цього часу,
і з появою нових видів наркотичних засобів та психо-
тропних речовин, а також способів їх транспортування і
розповсюдження тільки посилюються. Зробити однознач-
ний висновок про перевагу того чи іншого підходу буде
вкрай складно, так як кожен з них має як свої переваги,
так і очевидні недоліки. Так, у державах з «твердою по-
літикою» у сфері незаконного обігу наркотиків в перші
роки застосування жорстких заходів намітився деякий
спад у розповсюдженні наркотичних засобів і психотроп-
них речовин, однак у подальшому рівень злочинності
в даній сфері стабілізувався і продовжує залишатися до-
сить високим. У зв’язку з чим необхідно зазначити, що не
можна обмежуватися тільки застосуванням заходів кримі-
нально-правового характеру до осіб, які скоюють злочини
у сфері незаконного обігу наркотиків. Необхідний цілий
комплекс державно-правових заходів адміністративного,
кримінально-правового, медичного характеру, які будуть
спрямовані не тільки на залучення осіб до відповідаль-
ності, але і на профілактику та попередження подібних
злочинів, ефективну медичну, психологічну реабілітацію
осіб, залучених до незаконного обігу наркотичних засо-
бів і психотропних речовин, їх ресоціалізацію. При цьому
зазначені заходи повинні бути не декларативними, зафік-
сованими тільки на папері, але й виконуватися реально.
З іншого боку, не можна визнати повністю виправдовує
себе і ліберальний підхід до протидії незаконному обігу
наркотиків. Виходячи з досвіду Нідерландів, Португалії та
ряду інших країн, можна відзначити, що подібна політика
призвела до скорочення споживання «важких наркотиків»,
а також виходу частини нелегального ринку в сферу дер-
жавного контролю. При цьому це не призвело до корін-
ної зміни ситуації. Так, в даний час Нідерланди є одним
зі світових лідерів з виробництва і постачання в інші кра-
їни психотропних речовин. Також залишилися невиріше-
ними проблеми з незаконним обігом наркотичних засобів
усередині країни, а також виробництва і розповсюдження
наркотичних засобів і психотропних речовин. У даному
випадку теж слід говорити про необхідність комплексного
підходу до вирішення проблем, пов’язаних із незаконним
обігом наркотиків [13, с. 176].
Ще більш значущим є неухильне і однакове виконан-
ня кримінально-правових, організаційних, адміністра-
тивних, медичних заходів, які містяться в законодавчих
актах. Закріплення тих чи інших приписів не гарантує
їхнього ефективного впливу на регульовані відносини.
Тому на перший план виходить правозастосовна діяль-
ність, а саме: можливість виконання тих чи інших заходів,
а також їх ефективність. Потрібно не забувати і про необ-
хідність створення спеціалізованих органів і, що більш
важливо, їх достатньому фінансовому, матеріальному,
організаційному, правовому, кадровому забезпеченні.
Що стосується заходів для скорочення нелегального
ринку наркотичних засобів, то основним курсом політи-
ки у багатьох країнах обране рішуче протистояння цьому
ринку із залученням різних репресивних засобів. За ши-
роким проведенням оперативних заходів можна побачити
тенденцію до відступу від деяких процесуальних принци-
пів розслідування справ про наркотики [14, с. 176]. Зокре-
ма, в окремих країнах розглядається можливість прове-
дення не санкціонованих прокурором обшуків, затримань,
вилучень кореспонденції і т. п. В цілому наявності осо-
бливе відношення до справ про наркотики і прагнення
до режиму окремого провадження при їх розслідуванні
[15, с. 130].
Тим не менш, відмінною рисою пропонованих концеп-
туальних рішень завдань з попередження розповсюдження
наркотиків у багатьох країнах на сьогодні є прагнення до
розробки та реалізації політики рівноваги між репресив-
№ 5 2017
♦

ними методами, з одного боку, і профілактичними та лі- приділяється "зонам ризику". Наприклад, Програма США
кувально-реабілітаційними, з іншого. При цьому репресії ставить завдання зробити вільними від наркотиків школи,
мають розповсюджуватися тільки щодо незаконного обігу робочі місця та вулиці. Зокрема, пропонується налагодити
наркотичних засобів та осіб, що в ньому беруть участь. патрулювання вулиць представниками громадськості.
Наприклад, у національній Програмі комплексного контр- Висновки. Підводячи підсумок, хотілося б відзначити,
олю за обігом наркотиків ФРН зазначається, що першим що зусилля світового співтовариства для протидії неза-
кроком у реалізації міжнародних і національних зусиль конному обігу наркотичних засобів, психотропних речо-
повинна бути повсюдна заборона обігу героїну, кокаїну, вин, прекурсорів та їх аналогів, не призвели до вирішен-
гашишу. Деякі речовини повинні бути обмежені у вико- ня даної проблеми. Враховуючи колосальний попит на
ристанні, а за вживанням інших – встановлено суворий наркотичні засоби і психотропні речовини у всьому світі,
контроль. Разом з тим, відносно наркоманів обрано прин- викликаний постійною тягою людини до зміни станів сві-
цип «лікування замість покарання», тому в країні накопи- домості, і відповідну даному попиту пропозицію, обумов-
чено позитивний досвід стосовно їх реінтеграції у суспіль- лену величезними прибутками наркоторговців, протидія
ство. Стосовно ж груп ризику головною метою Програми незаконному обігу наркотиків та психотропних речовин є
є збільшення обсягу профілактичних заходів [2, с. 92]. однією з найбільш важко здійсненних завдань, що стоять
Велика увага приділяється широкому інформуванню перед сучасним світом, поряд із боротьбою з міжнарод-
населення про шкоду наркотиків. Основним джерелом не- ним тероризмом, торгівлею зброєю, викраденням людей
обхідних знань є засоби масової інформації, і на них у цьо- і т. д. І абсолютно очевидно, що вирішення цієї пробле-
му плані покладається велика відповідальність. З іншого ми можливо тільки спільними зусиллями усіх держав.
боку, ведеться робота по недопущенню ЗМІ непрямої ре- При цьому взаємодія повинна здійснюватися не тільки
клами наркотичних засобів. Комплексний підхід до роботи в кримінально-правовій сфері, але і при здійсненні інших
з населенням будується за різними принципами: віковому, заходів протидії незаконному обігу наркотичних засобів і
соціальному, територіальному. При цьому особлива увага психотропних речовин.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Аванесов Г.А. Криминология несовершеннолетних (постановка проблемы)/Аванесов Г.А., Лебедев С.Я. // Криминологический
журнал. – 2006. – № 2(10). – С. 24-29
2. Горбатова М.А. Противодействие наркопреступности: мировой и региональный опыт: специализированный учебный курс / Под
ред. Р.А. Хашимова / Челябинский центр по исследованию проблем противодействия организованной преступности и коррупции /
М.А. Горбатова. – Челябинск, 2008. – 115 с.
3. Данилевська Ю.О., Каменський Д.В. Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекусо-
рів та інші злочини проти здоров’я населення: проблеми кримінально-правової кваліфікації:практичний посібник / Ю.О. Данилевська,
Д.В. Каменський. – Луганськ: ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2013 – 226 с.
4. Осипенко А.І. Форми протидії незаконного обігу наркотичних засобів та психотропних речовин, що застосвовуються ОВС /
Осипенко А.І. // Право і суспільство – 2014 – № 3 – С. 205-211.
5. Юношев О. Зарубіжний досвід примусового лікування від наркоманії: кримінально-правовий аспект/О. Юношев//Підприємництво,
господарство і право – 2009 – № 12 – С. 117-120.
6. Сахаров А.Б. О личности преступника и причинах преступности в СССР. – М.: Госюриздат, 1961. – 279 с.
7. Карпец И. Проблема преступности. – М.: Юрид. лит., 1969. – 168 с.
8. Тимошенко В. А. Наркобізнес: національна та міжнародна протидія новим викликам: монографія / В. А. Тимошенко. – К.:
НА СБ України, 2006. – 456 с.
9. Крут К. О. Поняття збуту наркотичних засобів та його місце у незаконному наркообігу / К. О. Крут // Форум права. – 2013. –
№ 1. – С. 525–531
10. Законодательство зарубежных стран: Борьба с наркоманией по уголовному законодательству США, Великобритании, Фран-
ции, ФРГ. Обзорная информация. Вып. 1. / Редкол.: Брагинский М.И., Залесский В.В., Ковачев Д.А., Решетников Ф.М.; Гл. ред.:
Маковский А.Л. – М.: Изд-во ВНИИСЗ, 1989. – 37 c.
11. Опыт Италии в борьбе с наркоманией: [Электронный ресурс] – Режим доступа: http://ria.ru/beznarko_help/20131029/
849137910.html.
12. Опыт Франции в борьбе с наркоманией: [Электронный ресурс] – Режим доступа: http://ria.ru/beznarko_help/20130513/
821314197.html.
13. Алейник И. Н. К вопросу об уголовной ответственности за незаконный оборот наркотических средств, психотропных веществ,
их прекурсоров или аналогов по законодательству зарубежных государств [Текст] / И. Н. Алейник.//Актуальные проблемы российского
права. – 2015. – № 4. – С. 175 – 179.
14. Мифтахова Л.А. Об основных направлениях и формах сотрудничества государств в борьбе с незаконным оборотом наркотичес-
ких средств // Сравнительное правоведение и проблемы современной юриспруденции: Материалы международной научно-практичес-
кой конференции: В 4 ч. – Екатеринбург, 2006. – Ч. 4. – С. 174-178.
15. Рогов А.А., Налобин С.Н. Актуальные вопросы международного сотрудничества в области борьбы с незаконным оборотом нар-
котиков // Наркомания в России – угроза национальной безопасности страны. – М.: Издание Совета Федерации, 2005. – С. 122-131.

400
 Порівняльно-аналітичне право
♦

УДК 341(045)12.00.01

АНАЛІЗ ВПЛИВУ ЗБРОЙНОГО КОНФЛІКТУ НА ПРАВОВУ СИСТЕМУ

ANALYSIS OF THE INFLUENCE OF ARMED CONFLICTON THE LEGAL SYSTEM

Топольницька М.І.,
лейтенант поліції,
інспектор Управління патрульної поліції в містах Ужгороді та Мукачеві
Департаменту патрульної поліції
Автор дослідив зміни правової системи в період збройного конфлікту. У статті також йдеться про розробку схеми аналізу збройного
конфлікту за допомогою визначення його впливу на складові частини правової системи, зокрема: інституційну, функційну, нормативну
та ідеологічну. Крім того, автор здійснив характеристику кожної окремої складової частини правової системи, звернув увагу на зміну
концепції прав людини під час збройного конфлікту.
Ключові слова: правова система, складові частини правової системи, збройний конфлікт, вплив збройного конфлікту, концепція
прав людини.

Автор исследовал изменения правовой системы в период вооруженного конфликта. В статье также говорится о разработке схемы
анализа влияния вооруженного конфликта посредством влияния на составные части правовой системы, в частности: институциональ-
ную, функциональную, нормативную и идеологическую. Кроме того, автор осуществил характеристику каждой отдельной составляющей
правовой системы, обратил внимание на изменение концепции прав человека во время вооруженного конфликта.
Ключевые слова: правовая система, составные части правовой системы, вооруженный конфликт, влияние вооруженного конфлик-
та, концепция прав человека.

The author investigated the changes in the legal system during the armed conflict. The article also discusses the development of a scheme
for analyzing the impact of armed conflict by defining the impact on the components of the legal system, in particular: institutional, functional, nor-
mative and ideological. In addition, the author made a description of each individual component of the legal system, drew attention to the change
in the concept of human rights during an armed conflict.
Key words: legal system, components of legal system, armed conflict, impact of armed conflict, concept of human rights.

Постановка проблеми. Збройний конфлікт є важ-
ливим чинником, який впливає на всі системи життє-
діяльності суспільства, зокрема і на правову систему як
складну систему правових явищ. Також наявний вплив на
встановлення нового правового режиму, який би відпо-
відав ситуації в суспільстві та регулював всі нововиниклі
правовідносини, бо інакше відбуваються масові безпоряд-
ки та руйнування.
Стан опрацювання. Дослідивши наукову літературу
з даного питання, автор знайшов ту, що стосується впливу
на правову систему таких явищ, як глобалізація, геогра-
фічне положення, політичні й економічні чинники [1; 2; 3].
Крім того зазначену проблематику досліджували такі вче-
ні, як: М. Хаустова, М. Цвік, Ю. Шемшученко, В. Лемак,
В. Туряниця, однак недостатньо розроблене питання щодо
впливу саме збройного конфлікту.
Мета статті. Автор вважає, що необхідно створити
схему аналізу впливу збройного конфлікту на правову сис-
тему, виходячи із впливу цього явища на складові частини
правової системи, адже дотепер немає єдиного понятійно-
категоріального апарату і єдиного переліку складових час-
тин правової системи.
Виклад основного матеріалу. Потуги щодо вивчен-
ня генези структури правової системи привели до дослі-
дження різних думок вчених щодо даного питання, проте
автор схильний до визначення таких складників право-
вої системи: інституційний, функційний, нормативний
[4, c. 24], дехто виділяє ще ідеологічний. Всі вони є необ-
хідними для характеристики структурної організації пра-
вової системи.
Інституційний складник. Деякі автори називають
його суб’єктним рівнем правової системи. Суб’єктний
рівень виокремлюється, щоб підкреслити значення
суб’єктів права, єдиних системоутворюючих у певному
сенсі матеріальних чинників правової системи. Людина є
первинним суб’єктом права, здатним до активної духовної
та практичної діяльності [5, c. 104].
Отже, інституційну частину становлять суб’єкти пра-
ва, що є елементами правової системи. До таких елементів
відносимо державні органи, суб’єкти, які наділені права-
ми й обов’язками, а також здатністю нести відповідаль-
ність за вчинені правопорушення.
У період збройного конфлікту з’являються нові
суб’єкти правовідносин, зокрема: повстанці; учасники на-
ціонально-визвольного руху; учасники антитерористичної
організації; ветерани антитерористичної організації; пере-
селенці; жителі тимчасово окупованих територій; біженці;
миротворці та інші, статус яких потребує належного пра-
вового регулювання для ефективної реалізації ними своїх
прав і обов’язків.
Збройний конфлікт впливає і на інших суб’єктів право-
вої системи, зокрема, на державу, громадські організації,
територіаль­ні громади, народи, національні меншини, які
також впли­вають на подальше функціонування і розвиток
правової системи. Іноді здійснюється розпалювання за-
цікавленими сторонами національної, релігійної, расової
ворожнечі громадян на території держави, де відбувається
збройний конфлікт.
У період збройного конфлікту відбувається істотна
зміна концепції прав і свобод людини та громадянина,
адже в цей період їх реалізація та дотримання перебуває
в небезпеці. Проте законодавство більшості держав Євро-
пи в інтересах національної безпеки й оборони допускає
обмеження прав і свобод громадян у період надзвичайного
або воєнного стану.
Водночас введення в дію кожного із зазначених режи-
мів неодмінно супроводжується певними модифікаціями
звичного обсягу економічних, цивільних і політичних
свобод, а також деяких свобод громадян; ці обмежен-
ня аргументуються метою подолання екстраординарних
обставин, що призвели до небезпечної ситуації. Безумов-
но, у такому аспекті певні обмеження виглядають цілком
виправданими. Водночас завжди залишається небезпека
того, що уряд може скористатися ситуацією надзвичайно-
го стану на свою користь; такі приклади в історії трапля-
ються [6, c. 112].
Ну думку деяких авторів, необхідно сформувати чіткі
критерії оцінки правомірності обмеження конституційних
прав і свобод в інтересах національної безпеки. Для цього
доцільно в законі та судовій практиці запровадити так зва-

401
№ 5 2017
♦
ний тест на пропорційність, який використовується в Єв-
ропейському суді з прав людини й інших судах західних
держав. Він складається із двох етапів. На першому етапі
встановлюється, чи дійсно органи публічної влади свої-
ми діями обмежили окремі права і свободи. На другому
етапі ці органи мають продемонструвати, що вони мали
певну легітимну мету і що запровадженні обмеження були
пропорційними цій меті. Сам тест містить три критерії:
по-перше, засіб, обраний владою для досягнення відпо-
відної мети, має підходити для досягнення цієї мети; по-
друге, з усіх підходящих засобів має бути обрано такий,
який найменшою мірою обмежує права і свободи приват-
ної особи; по-третє, шкода, завдана приватній особі через
обмеження її прав і свобод, має бути пропорційна вигоді
влади щодо досягнення поставленої мети [7, c. 61].
Автор вважає, що такий тест на пропорційність обме-
ження прав і свобод людини є важливим для розвитку де-
мократії та гуманізму, проте в період збройного конфлікту
основний акцент робиться на його вирішенні в найкоротші
терміни з найменшими втратами сил, засобів і територій.
Наприклад, Ю. Ірха у своїй науковій статті «Межі об-
меження конституційних прав і свобод в Україні в інтер-
есах національної безпеки» зазначає: «Хоча конституцій-
ні права і свободи наділені верховенством щодо інших
прав і свобод, однак більшість із них не є абсолютними,
здійснення окремих із них може бути обмежене законом.
Це допускається робити в інтересах захисту здоров’я та
моральності населення, національної безпеки, територі-
альної цілісності, прав і свобод інших людей, а також для
охорони громадського порядку, запобігання злочину чи
розголошенню інформації, одержаної конфіденційно або
для підтримання авторитету і неупередженості правосуд-
дя. Також він справедливо зазначає, що багато громадян
досить часто гіперболізують обсяг належних конституцій-
них прав і свобод та межі їх реалізації, ставлять свої інтер-
еси вище за національні, а тому вважають неправомірним
встановлення будь-яких обмежень щодо них для гаранту-
вання національної безпеки [8, c. 78].
Без шкоди для загальних положень, зазначених вище,
заборонено й будуть залишатися забороненими в будь-
який час і в будь-якому місці такі дії щодо осіб, зазначених
у п. 1: посягання на життя, здоров’я, фізичний і психіч-
ний стан осіб, зокрема, вбивство, а також таке жорстоке
поводження, як катування, каліцтво чи будь-які форми
тілесних покарань; колективні покарання; взяття заруч-
ників; акти тероризму; знущання над людською гідністю,
зокрема, образливе поводження, зґвалтування, примус
до проституції або непристойне посягання в будь-якій
формі; рабство й работоргівля в усіх формах; грабіж; по-
грози вчинити будь-яку з вищезазначених дій [9].
Перелік таких дій, які не допускаються, має велике
значення, адже повинен захищати від нелюдського пово-
дження, катувань та інших жорстоких дій осіб, які опини-
лися на території збройного конфлікту, зокрема і мирних
жителів.
Варто зазначити, що існують три гіпотези щодо зв’язку
ступеня порушень прав людини із проявами міждержавної
агресії, а саме: 1) держави, які систематично порушують
права і свободи своїх громадян, ймовірніше, братимуть
участь у міжнародній агресії; 2) держави, в яких права і
свободи людини і громадянина захищені посередньо або
добре, навряд чи будуть брати участь у міжнародній агре-
сії; 3) держави, в яких поважають права і свободи людини
і громадянина, можуть брати участь у міжнародній інтер-
венції тільки на підставі норм міжнародного права та з ме-
тою захисту прав і свобод громадян від порушень із боку
власної держави [10].
Функційний складник. У межах нашого досліджен-
ня, не вдаючись до окремого дослідження даної проблеми,
виокремимо лише ті функції, які необхідні для існування
правової системи як цілісного явища. Існування будь-якої
402
соціальної системи, зокрема й правової, передбачає її
функціонування для досягнення соціальної мети і назовні
проявляється у функціях, отже, і призначення та сутність
правової системи проявляється через її функції [11].
До зовнішніх функцій правової системи суспільства
можна віднести: 1) адаптаційну (способи, що забезпечу-
ють збереження системи, співвідношення з іншими під-
системами соціальної системи); 2) оптимізаційну (яка
сприяє вдосконаленню системи); 3) інтегративну (яка за-
безпечує існування системи як цілого). До функцій вну-
трішніх можна віднести: 1) цільову, яка полягає в спря-
муванні функціонування всіх частин на досягнення мети;
2) регулятивну (розпорядчу), яка полягає у встановленні
моделей поведінки та забезпеченні виникнення і реалізації
зв’язків між елементами; 3) організаційну (яка має дві під-
функції: субординаційну та координаційну, що сприяють
доцільному розміщенню зв’язків у системі); 4) контроль-
ну (охоронну), яка спрямована на здійснення соціального
контролю за поведінкою суб’єктів; 5) захисну, яка спрямо-
вана на встановлення порушених прав суб’єктів [4, с. 35].
Отже, основними функціями правової системи під час
збройного конфлікту стають адаптаційна, регулятивна, ін-
тегративна, цільова, контрольна (охоронна), захисна, адже
першочерговими завданнями, які постають перед право-
вою системою, що зазнає впливу збройного конфлікту,
є забезпечення збереження системи, співвідношення з
іншими підсистемами соціальної системи, спрямування
функціонування всіх частин на досягнення мети, здій-
снення соціального контролю за поведінкою суб’єктів,
встановлення порушених прав суб’єктів.
Нормативний складник. Професор С. Алексеев нази-
ває нормативний припис логічно завершеним і формаль-
но закріпленим державно-владним велінням [12, с. 55].
А нормативну частину правової системи варто розуміти
як таку сукупність нормативно-правових засобів (нор-
мативних регуляторів), які є посередниками у виник-
ненні й існуванні зв’язків між суб’єктами. Нормативна
частина відіграє основну роль у виникненні зв’язків між
суб’єктами права. Об’єктивною основою її реформуван-
ня є, насамперед, розвиток системи права, від стану якої
залежить не тільки стан системи законодавства, але й за-
безпечення зв’язків між усіма елементами правової сис-
теми, а також зв’язків між правовою системою, з одного
боку, та іншими підсистемами (економічною, політич-
ною, культурною тощо) соціальної системи суспільства –
з іншого [4, с. 98].
Вплив збройного конфлікту на правову систему позна-
чається на правотворчій діяльності. Нормативно-правові
акти, ухвалені в таких умовах, будуть транслювати спе-
цифіку ситуації на території, де відбувається збройний
конфлікт. З’являються нові сфери, які необхідно врегульо-
вувати правовими засобами, зокрема, більшого значення
набуває гуманітарне право, а також його підгалузі: право
миру, право безпеки, відбувається включення до системи
джерел національного права принципів і норм міжнарод­
ного права. Значна увага під час збройного конфлікту при-
діляється національній безпеці як пріоритетній сфері.
Крім того, відбувається зміна джерел права та їх спів-
відношення, адже значну роль починають відігравати
рішення міжнародних організацій, зокрема, Організації
Об’єднаних Націй (далі – ООН), Європейського парла-
менту, Парламентської асамблеї Ради Європи , Організації
з безпеки і співпраці в Європі та ін.
Кожен вид адміністративно-правового режиму під час
збройного конфлікту деякою мірою буде підлягати регу-
люванню міжнародним правом, наприклад, якщо зброй-
ний конфлікт набув форми війни, то діятиме Конвенція
про закони і звичаї суходільної війни (IV Гаазька конвен-
ція), там вказано, наприклад, що забороняється атакувати
чи бомбардувати в жодний спосіб незахищені міста, сели-
ща, оселі чи будівлі [13 ].
 Порівняльно-аналітичне право
♦

Наприклад, для романо-германської правої системи є У період збройного конфлікту часто відбувається
нетиповим, що значну роль щодо характеристики подій локалізація правової системи, яка полягає в консолідації
збройного конфлікту відіграє судовий прецедент, зокрема, етнічних і цивілізаційних утворень, що прагнуть до само-
йдеться про рішення Міжнародного суду ООН. збереження правових, культурних, релігійних, етнічних,
Р. Бірюков зазначає, що ухвалений 2006 р. Закон Украї- моральних цінностей, норм, звичаїв і проводять політи-
ни «Про виконання рішень і застосування практики Євро- ку «культурної ізоляції». Крім того, періоду збройного
пейського суду з прав людини» по суті проголошує судо- конфлікту властива регіоналізація правової системи, яка
вий прецедент джерелом права України [14, с. 14]. означає співіснуванні конкуруючих різновекторних моде-
У період збройного конфлікту суб’єкти міжнародних лей правового, економічного, політичного, соціального,
відносин на підставі добровільного волевиявлення виро- культурного розвитку держав та їхніх правових систем
бляють систему правових норм, на базі яких відбувається у межах певного регіону.
формування наднаціонального правового простору з ме- Висновки. Автор визначив схему аналізу впливу зброй-
тою врегулювання збройного конфлікту чи поширення дії ного конфлікту на правову систему, зокрема, дослідив, що
норм міжнародного гуманітарного права. доцільно характеризувати його за допомогою міри впливу
Ідеологічний складник. До ідеологічної частини пра- на складові частини правової системи, йдеться про інсти-
вової системи, на думку автора, належить правова пове- туційну, функційну, нормативну й ідеологічну. Дані скла-
дінка, правова ідеологія, правова культура та правосвідо- дові частини правової системи містять більшість правових
мість тощо. явищ, які відображають закономірності її розвитку під час
Під час збройного конфлікту постає потреба формуван- збройного конфлікту. Незважаючи на те, що збройний кон-
ня правової ідеології, яка поважає та гарантує верховенства флікт впливає на правову систему загалом, найбільше він
права, захищає права людини, забезпечує ефективність за- впливає на інституційний і нормативний складники, осо-
конодавства, сприяє оптимальному функці­онуванню пра- бливо щодо концепції прав людини, зміни правового стату-
вової держави і громадянського суспільства, формуванню су суб’єктів, посилення впливу міжнародного права, зміни
цілісної, динамічної правової системи. співвідношення міжнародного та національного права, по-
Змінюється також і правосвідомість, адже значні яви нових сфер, які потребують правового врегулювання.
втрати серед населення внаслідок збройного конфлік- Автор переконаний, що дослідження впливу збройно-
ту призводять до правового нігілізму, бо право втрачає го конфлікту на правову систему за допомогою визначен-
деякі можливості щодо гарантії прав людини і грома- ня змін її складових частин дозволить детально вивчати
дянина. дане питання і надалі.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Удовика Л. Правова система України : глобалізаційні трансформації / Л. Удовика. – Запоріжжя : КСК-Альянс, 2014. – 320 с.
2. Бірюков Р. Національна правова система в умовах глобалізації : основні напрямки трансформації : автореф. дис. ... канд. юрид.
наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень» / Р. Бірюков ; Нац. ун.-т «Одеська юридична
академія». – Одеса, 2011. – 20 с.
3. Батрименко О. Особливості сучасних збройно-політичних конфліктів : автореф. дис. ... канд. політ. наук : спец. 23.00.02 «Політичні
інститути та процеси» / О. Батрименко ; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2006. – 18 с.
4. Луць Л. Сучасні правові системи світу : [навчальний посібник] / Л. Луць. – Львів : юридичний факультет Львівського національного
університету імені Івана Франка, 2003. – 256 с.
5. Бачинин В. Философия права : конспект лекций / В. Бачинин. – Харьков, 2002. – С. 104–107.
6. Коваленко Н. Світовий досвід введення надзвичайних адміністративно-правових режимів / Н. Коваленко // Visegrad Journal on
Human Rights. – № 4/1. – 2016.
7. Моше К.-Э. Американский метод взвешивания интересов и немецкий тест на пропорциональность : исторические корни /
К.-Э. Моше, П. Иддо // Сравнительное конституционное обозрение. – 2011. – № 3 (82). – С. 61.
8. Ірха Ю. Обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина в інтересах національної безпеки України в су-
часних умовах / Ю. Ірха // Вісник Конституційного Суду України. – 2015. – № 5. – С. 78–87 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://nbuv.gov.ua/UJRN/Vksu_2015_5_9.
9. Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р., що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфлік-
тів. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_199.
10. Burke-White W. Human Rights and National Security : The Strategic Correlation / W. Burke-White // Harvard Human Rights
Journal. – 2004. – Vol. 17. – P. 254 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.law.up.enn.edu/cf/faculty/wburkewh/workingpapers/
17HarvHumRtsJ249 (2004).pdf
11. Тиунова Л. Системные связи правовой действительности / Л. Тиунова. – СПб, 1991. – С. 60.
12. Алексеев С. Общая теория права : в 2-х томах / С. Алексеев. – М., 1982. – Т. 2. – С. 55.
13. IV Конвенція про закони і звичаї війни на суходолі та додаток до неї : Положення про закони і звичаї війни на суходолі
[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_222.

403
№ 5 2017
♦

УДК 341.1/8

ПИТАННЯ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ

ТРАНСНАЦІОНАЛЬНИХ КОРПОРАЦІЙ

THE QUESTION OF INTERNATIONAL LEGAL REGULATION

OF TRANSNATIONAL CORPORATIONS

Шобат Р.Д.,
студент магістратури
факультету міжнародної торгівлі та права
Київського національного торговельно-економічного університету
Плахотнюк Н.В.,
кандидат юридичних наук,
доцент кафедри міжнародного публічного права
Київського національного торговельно-економічного університету
Досліджувалося питання міжнародно-правового регулювання діяльності транснаціональних корпорацій, їхнє значення для міжна-
родних комерційних відносин. Питання розроблення нормативної бази. Проблеми, які виникають у зв’язку з відсутністю чіткої регламен-
тації їхньої діяльності, і шляхи їх вирішення.
Ключові слова: транснаціональна корпорація, міжнародне право, міжнародні комерційні відносини, міжнародно-правове регулю-
вання, міжнародний бізнес.

Исследовался вопрос международно-правового регулирования деятельности транснациональных корпораций, их значения для

международных коммерческих отношений. Вопросы разработки нормативной базы. Проблемы, возникающие в связи с отсутствием
четкой регламентации их деятельности, и пути их решения.
Ключевые слова: транснациональная корпорация, международное право, международные коммерческие отношения, междуна-
родно-правовое регулирование, международный бизнес.

The issue of international legal regulation of activity of transnational corporations, their importance for international commercial relations was
investigated. Issues of regulatory framework development. Problems that arise in the absence of a clear regulation of their activities, and the
ways of their solution.
Key words: transnational corporation, international law, international commercial relations, international legal regulation, international busi-
ness.

Постановка проблеми. Питання комерційної діяль- Міжнародно-правове регулювання транснаціональних

ності транснаціональних корпорацій є неврегульованим
з погляду міжнародного права і потребує уваги, врахову-
ючи вплив транснаціональних корпорацій на світову еко-
номіку.
На даний момент питання міжнародно-правового регу-
лювання транснаціональних корпорацій є дуже проблема-
тичним, тому що на міжнародному рівні розроблені лише
рекомендаційні документи універсального та регіональ-
ного характеру стосовно діяльності транснаціональних
корпорацій. Вони містять диспозитивні норми і мають ба-
гато неврегульованих питань, які стосуються національ-
ного законодавства та різноманітних правових категорій.
Стан опрацювання. Питання міжнародно-правового
регулювання діяльності транснаціональних корпорацій є
малодослідженим на даний момент, передусім через від-
сутність чіткої міжнародно-правової регламентації їхньої
діяльності. Але, незважаючи на це, низка вчених дослі-
джувала дане питання в контексті міжнародного права
та в прив’язці до національного законодавства різних
країн світу. Також була приділена увага організаційним
питанням комерційної діяльності транснаціональних
корпорацій. Дану тематику досліджували такі науковці,
як: О. Грищенко, Л. Чепурна, С. Бєляєва, М. Плахотніко-
ва, М. Зайченко, Л. Кібальник, С. Пашин, М. Прохорова,
Л. Радченко, Л. Руденко, В. Рокоча, О. Плотніков, В. Но-
вицький, Г. Фединяк, С. Якубовський, Ю. Козак, О. Савчук.
Метою статті є дослідження питання міжнародно-
правового регулювання діяльності транснаціональних
корпорацій, їхнього значення для міжнародних комерцій-
них відносин.
Виклад основного матеріалу. Для сучасних міжна-
родних відносин характерний стрімкий процес глобалі-
зації, в якому важливе місце посідають транснаціональні
корпорації.
корпорацій є важливим питанням, тому що вони є однією
з домінуючих форм функціонування світового ринку то-
варів і послуг, науково-технічного співробітництва, між-
народного руху капіталу.
На даний момент питання правового регулювання
транснаціональних корпорацій (далі – ТНК) є дуже про-
блематичним, оскільки на міжнародному рівні розробле-
ні лише рекомендаційні документи стосовно діяльності
ТНК, як-от кодекс поведінки, декларація щодо регулю-
вання міжнародних інвестицій та транснаціональні корпо-
рації, а також регіональні документи. Вони містять дис-
позитивні норми і мають багато неврегульованих питань,
які стосуються національного законодавства та різнома-
нітних правових категорій.
ТНК не можуть бути віднесені до об’єкта правового
регулювання окремої країни, тому що транснаціональні
корпорації є комплексом юридичних осіб, які мають різну
державну належність, і ці особи є суб’єктами права різних
країн.
Загально прийнятого визначення транснаціональної
корпорації немає, але за визначенням, наданим ЮНК-
ТАД, транснаціональні корпорації є підприємствами, що
об’єднують юридичних осіб будь-якої організаційної та
правової форми і виду діяльності у двох і навіть більше
країнах, але водночас проводять єдину політику, а також
загальну комерційну стратегію за допомогою одного або
декількох центрів прийняття рішень [2, с. 210].
ТНК являють собою цілу мережу різних взаємо-
пов’язаних підприємств, які мають одну країну походжен-
ня і водночас мають філії в інших державах. На відміну від
компанії національного характеру, ТНК переносять за кор-
дон не тільки сам товар, а і процес інвестування, поєд-
нуючи його в межах міжнародного виробничого процесу
з іноземною робочою силою [8, с. 50].

404

Створення єдиного міжнародно-правового стандарту
взаємовідносин між транснаціональними корпораціями
та країнами, на території яких діють філіали корпора-
цій, бере свій початок ще у 20-х рр. XX ст. 1929 р. Лігою
Націй було проведено дипломатичну конференцію з метою
вироблення міжнародної конвенції, яка регламентує від-
носини між закордонними компаніями і країнами, що при-
ймають. Після неї відбулася Гаазька конференція 1930 р.
з ухваленням на ній кодифікації Міжнародного права,
в яку ввійшло положення, яке встановлювало відповідаль-
ність країн за ведення дискримінаційних дій щодо закор-
донних виробництв [12, с. 107].
Різні країни провадили переговори та укладали різні
угоди, більшість з яких містили різні пропозиції стосовно
захисту іноземного інвестування, а також права органів
влади в країнах, що приймають, контролювати діяльність
іноземних філіалів транснаціональних корпорацій на сво-
їй території. Протилежні інтереси іноземних компаній
і країн, що їх приймали, не дозволяли завершити процес,
метою якого було створення єдиного міжнародного орієн-
тира у взаєминах [2, с. 232].
1972 р. Економічною і соціальною радою Організації
Об’єднаних Націй (далі – ООН) було запропоновано Ге-
неральному секретарю ООН створити групу, в яку б уві-
йшли провідні економісти, і яка повинна була отримати
відповідь на питання стосовно того, як впливає діяльність
транснаціональних корпорацій на розвиток міжнародних
відносин і розвиток світової економіки загалом. Надалі ця
група була перетворена на спеціалізовану Комісію ООН
із питань транснаціональних корпорацій. Її головним за-
вданням стала робота над проектом Кодексу поведінки
транснаціональних корпорацій. 1975 р. вже було створено
Міжурядову робочу групу з розроблення проекту майбут-
нього Кодексу з урахуванням пропозицій країн, які вхо-
дять в ООН [8, с. 224].
Робоча група почала працювати над проектом Кодек-
су в 1977 р. Одразу почали з’являтися розбіжності щодо
того, які проблеми має регулювати Кодекс. Делегації
промислово розвинених країн вважали, що Кодекс має
захищати ТНК від різних дискримінаційних дій із боку
країн, що приймають. Вони хотіли включити до Кодексу
питання, які б обмежували втручання урядів таких країн
у діяльність транснаціональних корпорацій. Але країни,
що входили до так званої «Групи 77», тобто економіч-
но більш слабкі країни, які розвиваються, мали іншу
думку – Кодекс, навпаки, має допомогти в зменшенні
для країн, що приймають, несприятливих політичних і
економічних наслідків, пов’язаних із підприємницькою
діяльністю транснаціональних корпорацій. Ці країни
розглядали Кодекс як інструмент для підвищення дер-
жавного регулювання у відносинах із ТНК. Як результат,
під час роботи над Кодексом було досягнуто компромі-
су і вирішено, що документ матиме дві рівні частини,
однією з яких буде діяльність ТНК, а другою – питан-
ня взаємовідносин ТНК і урядів країн, що приймають
[12, с. 113].
Це було не єдине питання, яке викликало суперечки.
Іншим джерелом розбіжностей було питання про відпо-
відність Кодексу нормам міжнародного права. Розвинені
країни пропонували додати до тексту Кодексу загальні
положення міжнародного права. Країни «Групи 77» ви-
словлювали свої сумніви щодо належної обґрунтованос-
ті застосування положень міжнародного права в оцінці
діяльності всіх країн світу, оскільки загальні принципи
міжнародного права сформулювалися на основі практики
розвинених країн, тоді як більшість країн, що розвивали-
ся, ще були колоніями. Тому замість терміна «міжнародне
право» було запропоновано вжити термін «міжнародне
зобов’язання» [8, с. 226].
1990 р. Комісія ООН із діяльності транснаціональних
корпорацій представила підготовлений проект Кодексу
405
Порівняльно-аналітичне право
♦
поведінки діяльності транснаціональних корпорацій Еко-
номічній і соціальній раді ООН.
Згідно з Кодексом, транснаціональними корпораціями
називають «підприємства незалежно від країни їхнього
походження і майна, включаючи всі їхні види, які ма-
ють філіали на території двох і більше країн, незалежно
від правових форм і сфер комерційної діяльності таких
філіалів, що діють у системі із прийняття різноманітних
рішень, яка дозволяє їм проводити злагоджену політику
і спільну стратегію за допомогою одного і більше центрів
для прийняття рішень, в якій відділення так з’єднані влас-
ністю або іншим шляхом, що одне і навіть більше з них
має здатність серйозно впливати на роботу інших, а також
розділяти ресурси, знання і відповідальність разом з інши-
ми [11, с. 148].
У Кодексі поведінки передбачається також, що транс-
національні корпорації зобов’язані: проявляти повагу
до суверенітету країни перебування; враховувати еконо-
мічні цілі та завдання державної політики в країні пере-
бування; проявляти повагу до соціальних, культурних
цінностей і традицій в країні перебування; не втручатися
в питання внутрішніх справ країн перебування; не вдава-
тися до діяльності, яка має політичний характер; стриму-
ватися від практики корупції; дотримуватися законодав-
ства і постанов, що стосуються регулювання діяльності
транснаціональних корпорацій, обмежувальної ділової
практики; дотримуватися положень, які стосуються пере-
дання технологій і охорони навколишнього середовища;
не займатися діяльністю, яка несприятлива для місцевих
фінансових ринків; дотримуватися законодавства країн,
на території яких вони провадять діяльність, у частині за-
хисту прав споживачів; розкривати країнам, на території
яких вони провадять діяльність, інформацію про свою
структуру, політику й операції [11, с. 148–149].
Також варто зазначити, що Кодекс визнає підлеглість
підрозділів транснаціональних корпорацій юрисдикції
тих країн, на території яких вони діють.
До транснаціональних корпорацій повинен застосову-
ватися справедливий режим у країні перебування. Такий
режим має бути настільки ж сприятливим, як і режим,
який надається національним підприємствам за схожих
обставин. Це принцип надання державного режиму.
Якщо між державою і підрозділом транснаціональної
корпорації виник спір, який не був вирішений сторонами,
то він повинен передаватися до компетентного національ-
ного суду, або за згодою сторін такі спори можуть вирішу-
ватися іншими шляхами.
До 90-х рр. зацікавленість в ухваленні Кодексу з боку
розвинених країн зникла. Було очевидним, що в наяв-
ній економічній і політичній ситуації країни «Групи 77»
не можуть суттєво впливати на діяльність транснаціональ-
них корпорацій. Економічна і соціальна рада ООН схва-
лила проект Кодексу з регулювання поведінки ТНК, але
варто зазначити, що його норми мають лише рекоменда-
ційний характер [12, с. 116].
На противагу процесам, що відбувалися у світі, кра-
їни-члени Організації економічного співробітництва та
розвитку (далі – ОЕСР) здійснювали свою власну полі-
тику щодо транснаціональних корпорацій. Її напрямом
стало пом’якшення процесу регулювання діяльності ТНК
[3, с. 68].
ОЕСР ще 1976 р. ухвалено декларацію «Про міжна-
родні інвестиції та транснаціональні корпорації», яка міс-
тить різного роду норми рекомендаційного характеру.
В ОЕСР транснаціональна корпорація розуміється
як приватна за своїм капіталом, так і державна. Можна
виділити такі ознаки транснаціональних корпорацій: існу-
вання декількох підприємств у різних країнах; існування
певного зв’язку між цими підприємствами; здатність од-
ного підприємства істотно впливати на інші підприємства
[12, с. 151].
№ 5 2017
♦
Згідно з декларацією «Про міжнародні інвестиції та
транснаціональні корпорації», до обов’язків транснаціо-
нальних корпорацій належать такі: дотримуватися норм
міжнародного права; підкорюватися законодавству країни
перебування; враховувати загальну політику країни пере-
бування; співпрацювати з органами влади країни пере-
бування, стримуватися від незаконної участі в місцевій
політичній діяльності; виключати практику підкупів і суб-
сидій; дотримуватися невтручання в особисті внутрішні
справи різних країн, де вони перебувають; дотримуватися
встановленого порядку оподаткування, права соціального
забезпечення, трудового права, норм захисту навколиш-
нього середовища; забезпувати надання інформації про
свою діяльність, її результати, структуру, фінансове ста-
новище; поширювати різні досягнення в області науки,
техніки та технологічних галузях [11, с. 152].
У межах ОЕСР діяли два різні курси. Один полягає
в посиленні державного контролю за діяльністю трансна-
ціональних корпорацій. Особливо цього вимагали Кана-
да, Швеція, Норвегія, Голландія, Фінляндія. Професійні
спілки теж висунули свої власні вимоги в межах цього по-
гляду. Другий курс полягав у намірі усунути перешкоди
на шляху вільного руху прямих закордонних інвестицій,
чого домагалися представники великого бізнесу, які були
членами Промислового комітету ОЕСР [2, с. 69].
Для досягнення власних цілей у січні 1975 року в меж-
ах ОЕСР було створено Комітет із міжнародних інвести-
цій і транснаціональних корпорацій. Після 18 місяців пе-
реговорного процесу країни-учасниці в 1976 р. Ухвалили
Угоду про транснаціональні корпорації як Додаток до де-
кларації країн-учасників ОЕСР «Про міжнародні інвести-
ції і транснаціональні корпорації» [12, с. 110].
Принцип національного режиму став головним прин-
ципом регулювання діяльності між сторонами, на якому
базується сама Угода. На основі цього принципу трансна-
ціональні корпорацій мають ті самі права, що й національ-
ні компанії, водночас вони не можуть бути підданими будь-
яким дискримінаційним діям. Всі країни, які ратифікують
дану домовленість, повинні будуть неухильно дотримува-
тися цих положень у своїх взаєминах з іноземними компа-
ніями. Проте країни не позбуваються права здійснювати
контроль і вживати заходів щодо припливу іноземного ка-
піталу й інвестицій, також за країнами залишається право
встановлювати різноманітні вимоги стосовно роботи фі-
ліалів іноземних компаній на своїй території [8, с. 230].
Проте всі дії до іноземних компаній як до іноземно-
го суб’єкта можуть бути вчинені лише до того моменту,
поки представництво іноземної корпорації ще не є повно-
правним суб’єктом комерційної діяльності відповідно
до вимог національного законодавства. З моменту, коли
представництво іноземної корпорації стає повноправним
суб’єктом підприємництва відповідно до законів країни,
воно наділяється такою самою правосуб’єктністю, що
і національні підприємства [12, с. 113].
Транснаціональні корпорації своєю діяльністю можуть
нести позитивні зміни, зокрема, у поліпшенні економічно-
го становища країн, а також підвищення життєвого рівня
населення. Також транснаціональні корпорації повинні
зменшувати негативний вплив від своєї діяльності. Зокре-
ма, наявні рекомендації щодо реалізації цих напрямів.
Філіали транснаціональних корпорацій мають пра-
цювати в суворій відповідності до законодавства тих
країн, на території яких вони провадять свою діяльність.
Водночас законодавство країн, яке регламентує цю сфе-
ру, має відповідати нормам міжнародного права і поло-
женням міжнародних договорів, учасником яких є країна
[8, с. 229].
Одним з аспектів захисту прав представництв транс-
національних корпорацій є те, що в разі конфлікту чи яки-
хось правових розбіжностей між органами влади країни
перебування і транснаціональними корпораціями, закрі-
406
плюється право корпорацій звертатися до міжнародних
судових інстанцій.
Також варто звернути увагу на важливість руху іно-
земного капіталу й інвестицій і те, що жодних перепон
на шляху руху даних ресурсів не повинно створюватися.
Країни мають завчасно попереджати про наміри ввести
будь-які заходи з обмеження руху капіталу й іноземних
інвестицій. Ці дії не можуть мати відкрито дискриміна-
ційний характер за національною приналежністю і мають
однаково поширюватися на всі транснаціональні корпора-
ції [12, с. 112].
Транснаціональні корпорації в будь-якій країні по-
винні виконувати зобов’язання, які зазначені в Угоді
про транснаціональні корпорації країн-учасниць ОЕСР.
До цих зобов’язань належать такі: у своїй діяльності фі-
ліали транснаціональних корпорацій зобов’язані прагнути
до покращення економічної ситуації на території країни
приймання, зокрема, сприяти захисту навколишнього при-
родного середовища, скороченню рівня безробіття, по-
кращенню технологічного рівня на виробництві; під час
своєї діяльності транснаціональні корпорації не можуть
проявляти будь-яких видів расової чи національної дис-
кримінації; транснаціональні корпорації повинні працю-
вати чесно, утримуватися від різних заохочень держав-
них службовців, а також представників різних впливових
організацій, зокрема й таких, як дача хабарів. Водночас
дозволяється здійснювати законні пожертвування і різно-
манітні внески; транснаціональні корпорації не можуть
надавати будь-якої фінансової підтримки політичним ді-
ячам, різним партіям, і взагалі не можуть впливати на по-
літичну сферу.
Транснаціональні корпорації повинні надавати в по-
вному обсязі інформацію про структуру і діяльність ор-
ганізації. До того ж обсяги та зміст цієї інформації мають
бути визначеними в законодавстві країни, на території якої
розташовані філіали. Ці звіти повинні щорічно передава-
тися фінансовим органам. Водночас передбачаються за-
хисні заходи, коли є висока вірогідність, що інформація,
яка подається у звітності, може бути використана конку-
рентами, чи її розголошення може мати негативні наслід-
ки для діяльності корпорації.
У питанні конкуренції країнам дозволено використан-
ня свого антимонопольного законодавства для боротьби
зі спробами ведення несправедливої ділової практики
з боку транснаціональних корпорацій.
Також містяться положення стосовно науково-тех-
нічної сфери, метою яких є сприяння розподілу науково-
технічного потенціалу між країнами, на території яких
транснаціональні корпорації здійснюють свою комерцій-
ну і підприємницьку діяльність, і цим посприяти підви-
щенню науково-технічних потужностей країн, на терито-
рії яких розташовано філіали [8, с. 232–234].
Висновки. На даний момент питання регламентації
в міжнародному праві діяльності ТНК як учасника між-
народних комерційних відносин є відкритим, що надає
широкі можливості для його обговорення. Але водночас
така невизначеність у міжнародно-правовому статусі
транснаціональних корпорацій призводить до виник-
нення низки проблем в їхніх відносинах із державами.
На цьому фоні ТНК змушені вдаватися до різного роду
адаптивних дій.
Питання міжнародно-правового регулювання діяль-
ності транснаціональних корпорацій має двосторонній
характер, оскільки відсутність чіткої міжнародної ре-
гламентації такої діяльності може спричинити негативні
наслідки як для самих корпорацій, так і для країн, що їх
приймають. Особливо це стосується економічно слабо-
розвинених країн, які подекуди можуть істотно залежати
від діяльності потужних транснаціональних корпорацій.
У деяких ситуаціях вони можуть мати навіть прямий полі-
тичний вплив. Водночас згадана невизначеність може не-
 Порівняльно-аналітичне право
♦

гативно впливати на діяльність самих транснаціональних хисту інтересів транснаціональних корпорацій зазвичай
корпорацій у вигляді відвертого зловживання з боку країн, опирається на національне законодавство країн, де відбу-
що приймають. Тому питання організації діяльності та за- вається безпосередня діяльність.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Конвенція про транснаціональні корпорації від 6 березня 1998 р.
2. Економіка та організація діяльності об’єднання підприємств : [навчальний посібник] / Л. Чепурна, С. Бєляєва, М. Плахотнікова
та ін. ; під заг. ред. Л. Чепури. – К. : ВД «Професіонал», 2005. – 272 с.
3. Зайченко М. Поняття та правова природа транснаціональних корпорацій / М. Зайченко // Підприємництво, господарство і право. –
2006. – № 8. – С. 117–120.
4. Пашин С. Функционирование транснациональных компаний : организационно-экономическое обеспечение / С. Пашин. – М. :
Экономика, 2002. – 347 с.
5. Прохорова М. Діяльність транснаціональних компаній в умовах глобалізації світової економіки – Рівне : Зень, 2007. – 288 с.
6. Радченко Л. Деякі правові аспекти регулювання діяльності транснаціональних корпорацій / Л. Радченко // Право України. – 2005. –
№ 11. – С. 134–137.
7. Руденко Л. Транснаціональні корпорації : [навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисципліни] / Київ. нац. екон. ун-т. – К.,
2004. – 226 с.
8. Транснаціональні корпорації : [навчальний посібник] /В. Рокоча, О. Плотніков, В. Новицький та ін. – К. : Таксон, 2001. – 304 с.
9. Фединяк Г. Правосуб’єктність транснаціональних корпорацій у час глобалізацій них процесів : аспекти міжнародного права та між-
народного приватного права : [монографія] / Г. Фединяк. – К. : Атака, 2007. – 200 с.
10. Фединяк Г. Цивільно-правова природа транснаціональних корпорацій та їх договорів з приймаючою державою / Г. Фединяк. –
К. : Атіка, 2008. – 342 с.
11. Шумилов В. Международное экономическое право. – Ростов на Дону : Феникс, 2003. – 512 с.
12. Якубовський С. Сучасні транснаціональні корпорації : регулювання діяльності і роль у світовій економіці : [монографія] /
С. Якубовський. – Одеса : Астропринт, 1998. – 168 с.
13. Якубовський С., Козак Ю., Савчук О. та ін. Транснаціональні корпорації : особливості інвестиційної діяльності : [навчальний посіб-
ник] / C. Якубовський, Ю. Козак, О. Савчук та ін. ; за ред. С. Якубовського, Ю. Савчука – К. : Центр навчальної літератури, 2006. – 488 с.

407
№ 5 2017
♦

РОЗДІЛ 12
ФІЛОСОФІЯ ПРАВА

УДК 340.12

ПРИЧИНА І НАСЛІДОК: ІНВЕРСІЯ ІДЕЙ ПРИРОДНОГО ПРАВА

THE REASON OF THE TASK: THE INVERSE OF THE NATURE OF NATURAL LAW

Ткаченко В.І.,
кандидат юридичних наук,
доцент кафедри правознавства
Київського національного університету культури і мистецтв
Стаття присвячується дослідженню процесу інверсії, відображенню причини (ідей природного права) у наслідках (позитивному пра-
ві). Причина і наслідок як дуальні явища, будучи протилежностями, відображаються одне в одному. Ідеї природного права, по суті, є
причиною появи і розвитку позитивного права. Розгляд проблеми під таким кутом зору довзоляє визначити непроявлені причини того,
що відбувається в праві.
Ключові слова: право, природне право, позитивне право, інверсія, причина і наслідок, перехідно-інверсійні процеси, ентропія.

Статья посвящена исследованию процесса инверсии, отображению причины (идей естественного права) в следствиях (позитивном
праве). Причина и следствие как дуальные явления, будучи противоположностями, отображаются друг в друге. Идеи естественного пра-
ва, в сущности, являются причиной появления и развития позитивного права. Рассмотрение проблемы с такой точки зрения позволяет
установить скрытые причины происходящего в праве.
Ключевые слова: право, естественное право, позитивное право, инверсия, причина и следствие, переходно-инверсионные про-
цессы, энтропия.

The article is devoted to the investigation of the process of inversion, the display of the cause – the ideas of natural law, in the consequen-
ces – the norms of positive law and their implementation. Cause and effect as dual phenomena, being opposites, are displayed one in the sec-
ond. The ideas of natural law in essence are the cause of the emergence and development of a positive law. Consideration of the problem from
this point of view provides an opportunity to establish the unmanifested causes of what is happening in the law.
Key words: law, natural law, positive law, inversion, cause and effect, transient-inversion processes, entropy.

Постановка проблеми. Право, як і кожна система,
має свою першооснову, з якої починається його розви-
ток. З одиниці, єдиного природного права виникає ду-
альне явище – природне та позитивне право як наслідок
розвитку в проявленому світі. Процеси, які відбувають-
ся в праві, не є дискретними, вони взаємообумовлені та
взаємопов’язані із життєдіяльністю суспільства та, з огля-
ду на закони діалектики, відбуваються відносно одно-
часно. Рівновага в системі права досягається завдяки по-
стійним циклічним причинно-наслідковим зв’язкам, які
визначаються природно-правовими явищами. Оскільки
світ дуальний, будь-яке явище або твердження визначаєть-
ся своєю протилежністю. Ці процеси відносні, зокрема,
природне та позитивнее право як причина і наслідок, бу-
дучи протилежностями, з’єднуються, а потім переходять,
відображаються одне в одному.
Стан опрацювання. Сучасний період реформування
держави та права в українському суспільстві обумовлює
перегляд усталених уявлень і зміну концептуальних мето-
дологічних підходів до розуміння права. Важливим у цьо-
му напрямі є вивчення причинно-наслідкових зв’язків,
перехідно-інверсійних процесів від причини (ідей при-
родного права) до наслідку (норм позитивного права) як
форми перетворень. Основою для такого аналізу є дослі-
дження у сфері дуальної природно-позитивістської теорії
вчених-юристів: О. Костенка, М. Козюбри, М. Кравчука,
В. Нерсесянца, Ю. Оборотова, П. Рабіновича, С. Макси-
мова, С. Сливки й інших. Вивчення причинно-наслідкових
інверсійних процесів у праві має не тільки теоретичний,
але і практичний інтерес. Важливою є думка С. Макси-
мова стосовно того, що методологія права розуміється як
керівна ідея, система світоглядних принципів, які прояв-
ляють себе на всьому шляху дослідження права, а також
обґрунтування такої ідеї [1, с. 79]
Метою статті є дослідження процесу інверсії, відо-
браження причини (ідей природного права) у наслідках
(нормах позитивного права) та їх реалізації, спрямованої
на досягнення перетворень у суспільстві. Розгляд пробле-
ми під таким кутом зору довзоляє визначити непроявлені
причини того, що відбувається в праві та суспільстві.
Виклад основного матеріалу. Співвідношення між
природним і позитивним правом – це співвідношення між
ідеальним і реальним, духом і матерією. Ідеї природного
права є причиною появи і розвитку позитивного права,
оскільки за певних історичних умов ідеї природного пра-
ва породили позитивне право. Тому природне право існує
у світі ідей, ідеального, духовного, а позитивне право –
реальне, це наслідок відображення ідей природного права.
Перше як ідея (причина), виходячи із закону причинно-
наслідкових зв’язків, знаходить відображення в другому.
Зауважимо, що світ, який ми бачимо, – світ проявле-
ний, світ наслідків. Світ причин називають непроявленим,
тому що він скритий від людини до того часу, поки не піз-
нана причина того, що відбувається. Причинно-наслідко-
ві зв’язки існують на всіх рівнях системи правових від-
носин у суспільстві. Але людина не завжди усвідомлює,
не завжди розуміє істинні причини того, що відбувається.
Поки людина не усвідомить універсальних закономірнос-
тей розвитку, багато подій у суспільно-правових проце-
сах їй вбачаються випадковими. Сприйняття необхідного
і випадкового в багатьох правових явищах залежить від
уміння відстежувати необхідні або «випадкові» причинно-
наслідкові зв’язки, оскільки випадковостей не буває, все
має свою закономірну причину, не пізнану до певного
часу. Вивчення причинно-наслідкових зв’язків є важливим
завданням філософської-правової науки в поясненні будь-
якого явища, оскільки нічого не відбувається без причини,
причина завжди передує наслідку, а кожна причина також
є наслідком іншої причини.
Вчення давньогрецького філософа Платона про по-
трійність світу (дух – ідея – причина, матерія – наслідок –
форма) і взаємозв’язок як перехідний процес між ними,

408

є умовою досягнення кількісного завершення процесу
формування будь-яких явищ у просторі, що приводить
до вдосконаленого, якісно нового стану. Платон, обґрун-
товуючи закон причинності, сформулював ідею як при-
чину всього сущого, як джерело буття, зразок, дивлячись
на який, творять світ речей, який є наслідком впроваджен-
ня ідеї. Відповідно до поглядів філософа, ідея – це причи-
на, яку не можна сприйняти почуттями, але можна осягну-
ти розумом [2, c. 125].
Під впливом ідей природного права, які відображають-
ся в позитивному праві, відбувається інверсія суспільства,
його перетворення в новий стан, який є відображенням
суті ідеї. Інверсія означає: «перестановка», «перевертан-
ня», «переворот» [3, c. 235], що розуміється як якісне
перетворення попереднього порядку речей. Отже, інвер-
сія – це перехід, перетворення зі старого стану на більш
досконалий, як протилежність недосконалого. Водночас
також можлива і деградація, якщо мало місце порушення
природних основ, підвалин, що може розумітися як «ін-
версія» навпаки.
Ідея природного права, яка несе в собі задум рефор-
мування політико-правових процесів у суспільстві, по-
роджує мету та приводить у рух багато суспільних, по-
літичних, правових механізмів, наслідком чого є процес
впровадження ідеї в життєдіяльність суспільства, яке,
у свою чергу, проходить інверсійні перехідні процеси і
формується під впливом позитивного права як відобра-
ження ідеї. З огляду на таке твердження, ідея є причиною
розвитку суспільства, яка, породжуючи детермінуючі при-
чинно-наслідкові зв’язки, створює суспільно-правові яви-
ща з метою реформування певних сфер у державі, що є
наслідком її впровадження. Виходячи із принципу детер-
мінації, причинність не означає, що явище, породжуване
ідеєю-причиною, невідворотно відбудеться за будь-яких
суспільно-економічних і політико-правових обставин.
Створений причиною наслідок залежить від умов: та сама
ідея-причина природного права за різних умов, від яких
залежить характер кореляційних зв’язків, призводить до
різних наслідків. Можливість або дійсність появи наслід-
ку забезпечується певними управлінськими, детерміную-
чими зв’язками та відносинами [4, c. 78], які забезпечують
перехід від ідеї-причини природного права до наслідку.
Це і є третій складник, який є логічним у взаємозв’язку
причини і наслідку та визначається як перехідно-інверсій-
ний процес. Перехідно-інверсійні процеси від причини до
наслідку – це шлях об’єднання причини і наслідку, це тех-
нологія вибору найбільш ефективного єднання причини і
наслідку [5, c. 9].
Причинно-наслідкові й інверсійні процеси в праві ві-
дображають інтереси, цінності й ідеали соціальних груп
у суспільстві, а також боротьбу між ними, а фактичний
зміст позитивного права за еволюційних тенденцій у сус-
пільстві відображає ідеї, ідеали, цінності природного
права й інтереси тієї соціальної групи, яка на даному іс-
торичному етапі управляє державними політико-право-
вими процесами та перетвореннями. Ідеї природного
права виникають в уявленнях, свідомості людей, а через
перехідно-інверсійні процеси вони відображається в по-
зитивному праві та реальних політико-правових процесах
суспільства. Що ж до умов, то вони безпосередньо не по-
роджують наслідки, але «відкривають шлях» для впрова-
дження причини-ідеї, через відповідні кореляційні зв’язки
сприяють або ускладнюють її впровадження в суспіль-
стві, тим самим скеровуючи перехідно-інверсійні процеси
до певного наслідку. На початку умови визначають мож-
ливість, а надалі й дійсність втілення ідеї. Змінюючи сус-
пільно-політичні умови і перехідно-інверсійні процеси,
можна шляхом перетворень у позитивному праві зміню-
вати і наслідки цієї причини, призупиняти перебіг подій
у суспільстві, який склався раніше, а також створювати
нові можливості для розвитку суспільства.
409
Порівняльно-аналітичне право
♦
Кращим прикладом завершення початкової стадії ін-
версії у сфері права є ухвалення нових законів як форми
відображення в законодавчих актах держави природно-
правових ідей, спрямованих на зміни, трансформацію
суспільства. Зокрема, ухвалення таких законів, як Декла-
рація про державний суверенітет України, Конституція
України, Закон «Про власність», Цивільний кодекс і ба-
гато інших законодавчих актів, – перший етап перехідно-
інверсійних процесів у суспільстві через законодавство,
яке якісно змінюює його стан. Ухвалення конкретно-
го закону завершує лише перший етап інверсії, який по
суті є етапом створення форми перетворень. На підставі
ухваленого закону необхідні глибинні суспільно-правові
кількісні й якісні перетворення та приведення суспільства
до нового, протилежного початковому стану правопоряд-
ку. Зокрема, вищеназвані закони створили форму інверсії
та започаткували реальні перетворення окремих напрямів
суспільства і глибинні переміни особистості, свідомості
та підсвідомості людей.
Надзвичайно важливою обставиною є правильне фор-
мування ідей природного права за відсутності ілюзій,
утопічних концепцій, відповідність умов і кореляційних
зв’язків причинно-наслідковим суспільно-правовим про-
цесам. Без цього інверсія може відповідно відобразити
викривлення, прогалини та перейти в протилежність ідеї,
втративши свою первинну істинну суть. Якщо причина
і наслідок «втрачають» одне одного, то інверсія в праві
немає подальших перспектив. Зокрема, порушення при-
родно-правового порядку в суспільстві може призвести
до створення нежиттєвих форм, які приречені на заги-
бель. Так, радянська система права по суті породжувала
нігілістичне ставлення до права, ототожнення права і за-
конодавства, проголошення принципу фактичної рівності,
політичної доцільності, управління суспільством за допо-
могою силових методів, що і призвело до логічного завер-
шення існування системи.
За певних обставинах для отримання інверсії на під-
ставі ідей природного права систему необхідно вивести
зі стану, в якому вона перебуває, що можливо з ухвален-
ням норм позитивного права з метою кардинального ре-
формування держави та суспільства. За досягнення певно-
го стану система має зазнати певної нестабільності, щоб
повернутися до стабільності, тільки вже в іншому якісно-
му стані, перетвореному настільки, щоб стати новою точ-
кою змін.
У причинно-наслідкових інверсійних процесах прин-
ципово важливим для розуміння багатоваріантності шля-
хів еволюції є положення про конструктивну і деструк-
тивну роль ентропії як ступеня впорядкованості хаосу.
Ентропія призводить до порушення зв’язків між елемен-
тами та виконує деструктивну та конструктивну функцію.
Деструктивна функція ентропії виникає завдяки хаотич-
ному стану елементів внаслідок порушення причинних
зв’язків у системі права. Надалі можливе встановлення
нових причинно-наслідкових зв’язків і виникнення з та-
ких елементів нової структури, нового якісного стану
системи права, що є конструктивною функцією ентропії.
Водночас із впорядкуванням причинних зв’язків рівень
ентропії в праві знижується. Отже, шлях до розвитку ле-
жить через ентропію, а нелінійність, багатоваріантність
шляхів розвитку означає, що в самій ентропії міститься
певний набір можливих варіантів організації причинних
зв’язків і створення нової структури, засобів гармонізації
темпів розвитку. Але те, який саме варіант буде реалізова-
ний, визначається свободою вибору, що є закономірністю,
а за відсутності цілеспрямованого вибору може залежати
від «випадковості», яка є закономірністю, що не пізнана
на даному етапі. Це і є циклічним процесом існування сис-
теми права, в якому суспільство бере участь кожну мить,
баланс якого визначає тріада: причина – перехідний інвер-
сійний процес – наслідок.
№ 5 2017
♦
Тому важливим є питання про підвищення рівня до-
сконалості позитивного права в причинно-наслідкових
зв’язках і про межу такої досконалості. Виходячи із за-
кону єдності та боротьби протилежностей, причина і на-
слідок є полярними полюсами, тому абсолютна доско-
налість у праві сумнівна, як і абсолютна недосконалість.
Досягнення цьго стану може привести систему права до
знищення ще до досягнення цієї точки. Дійсно, абсолют-
на досконлість у позитивному праві є умовно можливою,
оскільки це суперечить положенням законів діалектики
про те, що кожне явище не може існувати без своєї проти-
лежності в ньому, певної недосконалості. Тому доскона-
лість у праві відносна та враховується як орієнтир, напрям
діяльності на удосконалення, яке не має меж.
Враховуючи суспільно-правові процеси та їхні власти-
вості, інверсія охоплює такі елементи: зміст причини-ідеї
природного прав та відповідні умови і кореляційні звязки,
необхідні для перетворення, відображення в позитивному
праві; перехідно-інверсійні управлінські процеси від при-
чини до наслідку, від ідей природного права до норм по-
зитивного права, зокрема, законодачу ініціативу, процес
створення законів, юридичну техніку, що по суті ста-
новлять взаємозв’язок між причиною і наслідком і шлях
до створення законодавчих актів; наслідок – позитивне
право як форма перетворення та досягнення якісно нового
стану у вигляді ухвалення нових норм позитивного права
та їх реалізації – розгортання в часі та просторі, створення
відповідного ідеї правопорядку.
Зокрема, ідея-причина незалежності декілька століть
визрівала в нашому суспільстві та через перехідні інвер-
сійні процеси знайшла своє відображення в законодавчих
актах: у Декларації про державний суверенітет України,
в Акті проголошення незалежності України від 24 серпня
1991 р. та Конституції України 1996 р., в яких визначав-
ся державний суверенітет, програма побудови незалеж-
ної держави та процес утворення незалежної держави.
Але з ухваленням цих законодавчих актів, які створили
форму перетворень і юридично закріпили незалежність,
залишилися незавершеними перехідні інверсійні проце-
си від причини-ідеї до наслідку – реальної незалежності,
зокрема, економічної, політичної, наявності консолідо-
ваного національною ідеєю суспільства. Вищезазначене
останніми роками знайшло підтвердження в процесі ре-
волюційних перемін: у посяганні на територіальну ціліс-
ність і суверенітет країни; у непорушності корупції як
породження крупного олігархічного капіталу; у повіль-
ному та неоднозначному реформуванні сфер суспільства;
у низькому рівні організованості та консолідації суспіль-
ства тощо. Але на шляху розв’язання цих протилежнос-
тей сьогодні зародилися нові можливості та реальні пе-
редумови завершення перехідних інверсійних процесів
до обновленої незалежної держави.
Зауважимо, що історично все нове завжди проходить
через опір і подолання протилежностей, оскільки добро-
вільно зміни і перетворення не відбуваються. Навіть про-
гресивна частина суспільства часто не сприймає нових
ідей природного права та протестує проти загрози устале-
ній думці, опирається новому світобаченню та довгий час
не сприймає його як дійсність.
Важливою є та обставина, що під час взаємодії при-
чини-ідеї з наслідком – позитивним правом, яким за-
проваджуються реальні політико-правові процеси, що
відбуваються внаслідок втілення ідеї, останні не лише
визначаються причиною, але також відіграють активну
роль і здійснюють зворотну дію як на саму ідею, так і на
процес її втілення. Так, що більші суспільні потрясіння,
як-от кризові явища, війна, то більше потреба в інверсії
та трансформації суспільства відповідно до ідей при-
родного права, які за таких умов також конкретизуються
з метою запобігання відриву їх від реальності, уникненню
утопізму й ілюзій. Активність або інертність у суспільних
410
процессах по впровадженню ідей природного права за-
лежить, насамперед, від суб’єктивних чинників, зокрема
й усвідомленної готовності кожної людини в суспільстві
до їх впровадження.
У центрі перетворень завжди перебуває людина, тому
складність дослідження людини як правової істоти по-
лягає в тому, що його проводить сама людина, яка сама
себе і оцінює [6, с. 20]. Інверсія для конкретної людини ви-
являється в перехідних процесах між внутрішнім світом
(як сукупністю культурних, моральних, психологічних,
філософсько-правових та інших цінностних якостей кон-
кретної особистості), який в даному разі є причиною, та
зовнішнім світом проявлення, що є наслідком відображен-
ня особистості в навколишньому світі. Як би це не було
парадоксально, він (зовнішній світ) є лише віддзеркален-
ням внутрішнього світу – причини конкретної людини
(людства). Людина є «провідником» зі світу причин – ідей
природного права – у проявлене життя. Вона пізнає ідеї
природного права і дійсне життя, що її оточує, та на довгій
дорозі між внутрішнім і зовнішнім світами реалізує своє
творче начало, а потім в кінці життєвої дороги повертаєть-
ся у світ причин.
Отже, ідея природного права має бути усвідомлена
кожною людиною або значною більшістю і стати її вну-
трішньою особистою потребою для ухвалення законодав-
чих актів на першому етапі, втілення їх у життя як форми
реалізації ідеї-причини. Таким є шлях інверсії конкретної
особистості стосовно реалізації у сфері ідей природного
права й ухваелння та реалізації норм позитивного права.
Характеризуючи право з погляду системи, зауважи-
мо, що в системі наявні ієрархічні причинно-наслідкові
зв’язки як взаємодія між підсистемами різного рівня, де
природне право є вищою підсистемою, а позитивне пра-
во – нижчою, підпорядкованою підсистемою, а отже, вза-
ємодія відбувається «по вертикалі». Через посередність
ієрархічних системних відносин підсистем природного
права щодо підсистеми позитивного права наявні бага-
торівневі причинні зв’язки, тобто зв’язки, які системою
ще не пізнані або не проявлені, але які є визначальними
з погляду системи [7, с. 172]. Відбувається стимулювання
розвитку позитивного права як підсистеми нижчого рів-
ня й усвідомлення нею нової якості. Принцип ієрархічної
взаємодії – це досягнення рівня відповідності причини
(ідей природного права) і наслідку – реального втілення
цих ідей у законодавчі акти, позитивне право. За такої вза-
ємодії і відбувається інверсія ідей природного права в по-
зитивне, а природне право відображається в певних межах
у законодавчих актах – позитивному праві.
Удосконалення минулого в суспільно-правових про-
цесах відбувається шляхом перетворення сьогодення,
де закладається нова ідея-причина природного права як
шлях до майбутніх перетворень у позитивному праві.
Життєво важливо вчасно зважиться на те, щоб позбави-
тися колишніх надбань у праві, якщо вони стають пере-
шкодами для майбутніх інверсійних процесів у розвитку
права і суспільства.
Висновки. Вивчення причинно-наслідкових зв’язків
та інверсії в системі права як цілісного дуального явища
сприяє розгляду природного та позитивного права в діа-
лектичному взаємозв’язку та постійному розвитку, дозво-
ляє побачити непроявлені причини того, що відбувається.
Ідеї природного права є причиною появи і розвитку пози-
тивного права. Важливим є рух від ідеї природного права
шляхом перехідно-інверсійних процесів до ухвалення кон-
кретного закону, норми позитивного права, яка є формою,
першим етапом інверсії та потребує реалізації в життя
суспільства. Такий системний підхід дозволяє розглядати
глибинні процеси в праві та суспільстві, відстежувати їх
взаємозв’язок, вплив ентропії, визначити інверсійні про-
цеси кожної людини. Зокрема, інверсія для конкретної лю-
дини виявляється в перехідних процесах між її внутріш-
 Порівняльно-аналітичне право
♦

нім світом, який в данному разі є причиною, і зовнішнім природного права є важливою умовою інверсії ідей при-
світом її проявлення, що є наслідком відображення осо- родного права в суспільно-правових процессах з огляду
бистості в навколишньому світі. Тому усвідомлення ідей на його перетворення і подальшого розвитку.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Максимов С. Філософія права : сучасні інтерпретації / С. Максимов // Вибрані праці : статті,аналітичні огляди, переклади
(2003–2011 рр.). – Х. : Право, 2012. – 429 с.
2. Татаркевич В. История философии. Античная и средневековая философия / В. Татаркевич. – П. :Издательство Пермского уни-
верситета, 2000. – 482 с.
3. Дрофа М. Школьный этимологический словарь русского языка. Происхождение слов / М. Дрофа, Н. Шанский, Т. Боброва. –
М., 2004. – 454 с.
4. Філософія : [навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів] / під ред. Ю. Осічнюк. – К. : Атіка, 2003. – 346 с.
5. Поляков В. Інверсологія / В. Поляков, М. Колесник. – Кіровоград, 2015. – 109 с.
6. Сливка С. Філософія права : [навчальний посібник] / С. Сливка. – К. : Аттіка, 2012. – 255 с.
7. Ткаченко В. Природне та позитивне право : концепція єдності та боротьби протилежностей в праві / В. Ткаченко // Науковий вісник
Ужгородського національного університету. Серія «Право». – 2017. – Т. 2. – Випуск 45. – С. 171–175.

УДК 343.341: 316.482

ОСОБЛИВОСТІ МЕХАНІЗМУ ВІКТИМІЗАЦІЇ ЖЕРТВ

ЕТНОРЕЛІГІЙНОГО ТЕРОРИЗМУ

FEATURES OF THE MECHANISM OF VICTIMIZATION

OF VICTIMS OF ETHNO-RELIGIOUS TERRORISM

Степанченко О.О.,
кандидат юридичних наук, докторант
Донецького юридичного інституту МВС України
У статті досліджений механізм віктимізації жертв етнорелігійного тероризму. Визначено особливості механізмів прямої та непрямої
віктимізації жертв етнорелігійного тероризму. Робиться висновок про те, що механізм непрямої, широкомасштабної віктимізації жертв
етнорелігійного тероризму безпосередньо пов’язаний із проникненням інформаційних технологій у всі сфери людського життя та залеж-
ністю людської цивілізації від цих процесів.
Ключові слова: етнорелігійний тероризм, жертва, віктимізація, механізм віктимізації, протидія.

В статье исследован механизм виктимизации жертв этнорелигиозного терроризма. Определены особенности механизмов прямой и
непрямой виктимизации жертв этнорелигиозного терроризма. Сделан вывод, что механизм непрямой, широкомасштабной виктимиза-
ции жертв этнорелигиозного терроризма непосредственно связан с проникновением информационных потоков во все сферы человече-
ской жизни и зависимостью человеческой цивилизации от этих процессов.
Ключевые слова: этнорелигиозный терроризм, жертва, виктимизация, механизм виктимизации, противодействие.

The article examines the mechanism of victimization of ethnoreligious terrorism victims. It defines peculiarities of the mechanisms of direct
and indirect victimization of ethnoreligious terrorism victims. The conclusion is drawn that the mechanism of indirect victimization of ethnoreligious
terrorism victims is immediately connected with penetration of informational technologies into all spheres of human life and dependence of human
civilization from these processes.
Key words: ethnoreligious terrorism, victim, victimization, mechanism of victimization, counteracting.

Постановка проблеми. Етнорелігійний тероризм є
одним із найскладніших феноменів сучасності, на осмис-
лення дискурсивно-психологічної природи й змісту яко-
го спрямовані інтелектуальні зусилля багатьох науковців
різних країн світу. Загальноусвідомленим є також той
факт, що етнорелігійний тероризм у його найвищий фор-
мі набув зараз міжнародного характеру. Його поширення
не стримується державними кордонами, залучає до гео-
графії свого впливу цілі народи та навіть цивілізації. Це
приводить до висновку про необхідність дослідження
феномена етнорелігійного тероризму саме крізь призму
міжнародних відносин і міжнародного співробітництва в
боротьбі зі злочинністю. Незважаючи на наявність зна-
чної кількості робіт, що досліджують тероризм та етно-
релігійний тероризм як один із найбільш небезпечних
його різновидів, недостатньо дослідженим залишається
питання віктимізації жертв етнорелігійного тероризму,
що часто призводить до неправильної оцінки суспільної
небезпечності цього явища.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. На тери-
торії пострадянських країн проблематика жертв теро-
ризму почала розроблятися лише із середини 1990-х рр.
Вивчення наукових проблем жертв терористичних актів,
у тому числі етнорелігійного тероризму, здійснювалось
як у межах кримінологічних досліджень, так і в ракурсі
психології, філософської антропології, етнополітичної
конфліктології та інших наук. На пострадянському про-
сторі наукові дослідження жертв етнорелігійного терориз-
му активно розвиваються й нині. Серед них варто згада-
ти праці таких учених-криміналістів, як Ю.М. Антонян,
О.М. Бандурка, В.О. Василишин, К.В. Вишневецький,
О.М. Джужа, А.Ф. Зелінський, Р.Ю. Казаков, Н.Ф. Куз-
нєцова, Б.Д. Леонов, Т.В. Макарова, С.В. Пиріг, В.І. По-
лубинський, В.О. Туляков та багатьох інших. Водночас
варто зазначити певне відставання та обмеженість вітчиз-
няних досліджень в аналізованому питанні від західної
наукової думки. Перші наукові дослідження жертв теро-
ризму з’явились у західній віктимології вже в середині
1970-х рр., зараз вони посідають одне із центральних
місць у роботах, присвячених протидії цьому суспільно
небезпечному явищу. Водночас вбачається, що механізм
віктимізації жертв етнорелігійного тероризму потребує

411
№ 5 2017
♦
переосмислення та детального дослідження в сучасних
умовах глобалізації всіх суспільних процесів і з урахуван-
ням розвитку сучасних інформаційних технологій.
Метою статті є визначення особливостей механізму
віктимізації жертв етнорелігійного тероризму.
Виклад основного матеріалу. Сучасні дослідження
жертв етнорелігійного тероризму здійснюються різними
галузями науки та фокусуються на досить широкому спек-
трі питань, що дають змогу визначити осіб (групи осіб)
з підвищеною віктимністю, виробити найбільш ефективні
шляхи віктимологічної профілактики, рекомендації щодо
порядку дій осіб в екстремальних ситуаціях терористич-
ної атаки, надати всебічну допомогу жертвам цього злочи-
ну. Найбільш актуальними напрямами віктимологічного
дослідження етнорелігійного тероризму на сьогодні є такі:
– визначення змісту та поняття жертви етнорелігійних
терористичних атак;
– економічні, соціальні й політичні наслідки етнорелі-
гійного тероризму в умовах глобалізованого світу;
– проблеми та перспективи гарантування прав і досту-
пу до правосуддя для жертв етнорелігійного тероризму;
– розширення міжнародної та національних систем
реституційного правосуддя для жертв етнорелігійного те-
роризму;
– удосконалення соціальної допомоги та правових
основ компенсації жертвам етнорелігійних терористичних
атак;
– психологічна допомога та реабілітація жертв етноре-
лігійного тероризму;
– мінімізація факторів вторинної віктимізації жертв ет-
норелігійного тероризму тощо.
Б.Д. Леонов, В.О. Василишин і С.В. Пиріг вказують
на те, що у віктимологічному аспекті поняття жертви охо-
плює два основні питання: жертва як можливий чинник,
що впливає на хід подій у вчиненні злочину, та жертва як
певна сукупність унаслідок спричинення злочином шкоди.
Як зазначають дослідники, ці два аспекти поняття «жерт-
ва» отримали втілення в двох найбільш важливих специ-
фічних для віктимології термінах – «віктимність» (розу-
міється підвищена вірогідність з огляду на суб’єктивні й
об’єктивні чинники стати мішенню злочинних посягань)
і «віктимізація» (описує процес перетворення потенційної
жертви на реальну, його кінцевий результат) [1, с. 118].
У найбільш загальному розумінні під віктимізацією
розуміють соціальний процес перетворення особи або со-
ціальної спільності на жертву злочину чи результат тако-
го процесу [2, с. 221]. Під час характеристики механізму
віктимізації жертв етнорелігійного тероризму необхідно
враховувати особливості його мотивації та стратегічну
мету, тобто її суб’єктивну сторону. Як відомо, етнорелі-
гійний тероризм відрізняється від інших видів терорис-
тичних актів тим, що його мотиваційним, стимулюючим
складником є забезпечення переваги власних релігійних
або націоналістичних поглядів [3, с. 15]. Шляхи досяг-
нення таких цілей є протиправними й суспільно небез-
печними: здійснення різноманітних агресивних дій щодо
певних осіб або невизначеної кількості осіб, спричинення
значної матеріальної шкоди об’єктам інфраструктури, до-
вкіллю або погроза вчинення зазначених дій. Терористич-
ні акти ставляться під загрозу матеріальні та втілені в них
духовні цінності, що належать пересічним фізичним і
юридичним особам, які зазвичай не беруть безпосередню
участь у протистоянні терористичних угруповань та спри-
чинення шкоди яким не є безпосередньою метою терориз-
му. У науковій літературі зазначені особи отримали назву
«невинні жертви» [4, с. 4; 5, с. 80].
Охарактеризований вид злочинної мотивації назива-
ють інструментальною. Як зазначають дослідники, ін-
струментальна агресія спрямована на досягнення мети,
причому спричинення шкоди не є цією метою, хоча й
не обов’язково уникається [6, с. 18]. Під час вчинення
412
актів етнорелігійного тероризму спричинення якомога
більшої шкоди є настільки бажаним, наскільки це може
сприяти приверненню уваги до терористичного акту та
наданню йому масштабного розголосу. Як зазначають
О.М. Бандурка та А.Ф. Зелінський, терористи не відчува-
ють ворожих почуттів до фактично порушуваного об’єкта
або його володільця, однак і про доброзичливість до неви-
нно постраждалих із їх боку не йдеться [7, с. 139]. Таким
чином, спричинення шкоди фізичним і юридичним осо-
бам є лише способом досягнення терористами своїх зло-
чинних цілей, тому «правильний» вибір жертви та спосо-
бу вчинення терористичної атаки є ключовим складником
діяльності терористичних угруповань.
Дослідники визначають два види терористичних атак
залежно від їх спрямованості: тероризм, спрямований на
конкретний об’єкт, найчастіше фізичну особу (держав-
ні чиновники високого рангу, громадські й політичні ді-
ячі, підприємці), та розсіяний тероризм, жертвами якого
є випадкові особи [8, с. 182]. Причому варто зазначити,
що чим серйозніші заходи вживаються владою для за-
хисту потенційних об’єктів терористичних нападів, тим
ширше терористи використовують випадковий вибір без-
винних жертв [9, с. 23]. Загалом вибір терористами без-
посередніх жертв злочину є лише способом досягнення
своїх протиправних цілей (у разі етнорелігійного терориз-
му – привернення уваги до певних релігійних поглядів або
етнічних конфліктів). Тому ефективність будь-якого акту
етнорелігійного тероризму оцінюється злочинцями через
його резонансність і масштаб висвітлення. Як зазначають
дослідники, фактична кількість жертв тероризму є значно
меншою порівняно з кількістю постраждалих у результаті
дорожньо-транспортних пригод або від умисних убивств.
За даними Глобального індексу тероризму, у 2015 р. від
умисних убивств загинуло в 15 разів більше осіб, ніж
від тероризму [10, с. 3]. Проте терористи, використовуючи
стародавню китайську максиму «вб’єш одного – залякаєш
десять тисяч», здійснюють значний вплив на життя сус-
пільства загалом. Тому вбачається, що під час досліджен-
ня механізму віктимізації жертв етнорелігійного терориз-
му мова має йти саме про широкомасштабну віктимізацію
всього суспільства, яка лежить в основі терору як способу
досягнення злочинної мети. Таким чином, етнорелігійний
тероризм на сьогодні не обмежується географічними кор-
донами між державами та спрямований на спричинення
знаної фізичної, матеріальної й моральної шкоди особам,
які належать до інших релігій, народів, цивілізацій, що
уособлюють для терористів образ ворога.
Яскравим прикладом геополітизацїі релігійного теро-
ризму є боротьба ісламу із західними державами. Як за-
значають дослідники, ісламські ідеологи вбачають загрозу
не в самій християнській релігії, а намагаються протисто-
яти західній цивілізації як способу життя. Ісламісти відчу-
вають глибоке розчарування в сучасному етапі глобаліза-
ції та намагаються відновити велич ісламу, застосовуючи
терор [11].
Протистояння ісламу й західного світу має чітке іс-
торичне підґрунтя. Упродовж 400 років відносини між
цивілізаціями складалися шляхом підкорення інших сус-
пільств західною цивілізацією [12, с. 66]. Технологічна та
військова перевага західного суспільства дала йому змогу
отримати міцні позиції на сучасній політичній мапі сві-
ту. Наприкінці ХХ ст. Захід перейшов у своїй стратегії від
фази воюючої держави до фази універсальної держави
[12, с. 70], відповідним чином змінивши військово-колоні-
заційну доктрину на більш м’які й пристосовані до сучас-
ного світу методи, що забезпечують перевагу в глобально-
му економічному та інформаційному просторі. Як влучно
визначив В.О. Соснін, західні демократії використовують
глобалізацію для «зламування» всіх охоронних бар’єрів
(фінансово-економічних, територіальних, національно-
культурних) більш слабких країн [13, с. 41–43]. Отже,

явна перевага рівня економічного розвитку країн Заходу
над африканськими та азійськими державами змусила
останні обирати власні шляхи зайняття більш вагомого
місця на тлі глобалізованого світу. Вказані методи нерідко
пов’язані із застосуванням етнорелігійних терористичних
атак як способу отримання переваги над більш сильним
супротивником.
З огляду на викладене очевидним стає те, що вікти-
мологічний аспект етнорелігійного тероризму не можна
розглядати без хоча б загального розуміння міжнародних,
національних і релігійних конфліктів у контексті глоба-
лізації й інституціоналізації проявів етнорелігійного те-
роризму. Так, наприклад, дослідники прямо пов’язують
радикалізацію ісламу з колонізацією ісламських тери-
торій європейськими державами в попередні історичні
періоди та з військовим втручанням США і Європи в їх
внутрішні справи нині. Багато ісламських сайтів відкрито
представляють матеріали не тільки несумісної поведінки
щодо ісламських святинь, а й проявів жорстокості на за-
войованих територіях. У зв’язку із цим значна кількість
ідеологів тероризму розглядають його як закономірне про-
тестне явище [14, с. 33], яке щорічно призводить до десят-
ків терактів у країнах західної демократії. З іншого боку,
під час аналізу географічного поширення етнорелігійно-
го тероризму варто також враховувати моделі поширен-
ня терористичних практик, які, на переконання фахівців,
пов’язані не тільки з подібністю етнічного й ідеологічного
коріння терористів або їх територіальним знаходженням.
Вивчаючи шляхи поширення тероризму, С. Поло зазна-
чила, що недавні «домашні» терористичні атаки в січні
2015 р. проти співробітників французького сатиричного
журналу «Charlie Hebdo», у яких місце вчинення злочи-
ну, жертви та нападники належали до однієї країни, не
можуть бути пояснені суто внутрішньодержавним не-
вдоволенням безправних громадян. Науковець доводить,
що подібні терористичні атаки не можуть бути повністю
зрозумілі без урахування транснаціональних джерел ради-
калізації й вербовки терористів, а також того, як тривалі
конфлікти в інших частинах світу, особливо в Середній
Азії та Північній Африці, призводять до зростання спів-
чуття до тероризму як альтернативного політичного про-
екту або легкого шляху помсти, що застосовується теро-
ристичними групами, які беруть участь у цих конфліктах
[15, с. 1]. Таким чином, навіть із першого погляду суто ло-
кальні прояви етнорелігійного тероризму не можуть бути
пояснені тільки місцевими чинниками, а мають бути про-
аналізовані в контексті тенденцій міжнародної терорис-
тичної діяльності та як новітній засіб вирішення цивіліза-
ційних конфліктів сучасності.
Водночас варто зазначити, що жертвами тероризму
необхідно вважати не лише осіб, які безпосередньо за-
знали фізичної шкоди від терористичних інцидентів, а й
інших осіб, які також зазнають негативного впливу від
подібних злочинних діянь. До таких жертв відносять на-
самперед найближчих членів сім’ї постраждалих або їхніх
утриманців, які в результаті вчинення актів етнорелігій-
ного тероризму зазнають тяжких моральних страждань
і значної матеріальної шкоди. Цих осіб В.О. Туляков на-
зиває рикошетними жертвами злочинів. Дослідник цілком
справедливо наголошує на тому, що рикошетні жертви
відчувають такі ж симптоми й психологічні проблеми, як
і прямі жертви, тому було б ненауковим і просто амораль-
ним не включати їх до поняття жертви злочину [2, с. 116].
Дослідники тероризму також визначають різні види
жертв залежно від характеру завданої шкоди. Наприклад,
А. Шмід визначає первинних (прямих) жертв терористич-
них атак і вторинних (непрямих) жертв терористичних
атак. До перших він відносить такі категорії осіб: 1) уби-
тих терористами, які застосовують взяття заручників,
стрілянину чи бомбування; 2) поранених, знівечених або
психічно закатованих терористами осіб, які в підсумку
413
Порівняльно-аналітичне право
♦
були відпущені чи звільнені; 3) поранених або вбитих під
час антитерористичних операцій безпосередньо терорис-
тами або тих, хто став випадковою жертвою; 4) осіб, які
отримали психічну чи фізичну інвалідність або вчинили
самогубство в результаті того, що вони стали мимовільни-
ми учасниками або свідками одного чи декількох терорис-
тичних актів. До вторинних (непрямих) жертв тероризму
дослідник відносить таких осіб: 1) осіб, наближених до
чотирьох категорій первинних жертв (сім’я, утриманці,
друзі, колеги); 2) осіб, імена яких потрапляють у «списки
смертників»; 3) осіб, які мають інші добре обґрунтовані
побоювання стати жертвою тероризму в майбутньому;
4) осіб, які психічно травмовані або переживають синдром
«вигорання» в результаті залучення до терористичних ак-
тів; 5) осіб, які зазнали втрати власності чи матеріальної
шкоди в результаті актів тероризму; 6) осіб, стиль життя
яких змінився в результаті терористичних погроз або ан-
титерористичних заходів [16, с. 5].
Докладний аналіз позицій науковців, які займаються
вивченням наслідків тероризму, та фактичних даних щодо
його впливу на життя й свідомість широкого кола осіб
підтверджує правильність такого досить широкого підхо-
ду до тлумачення поняття «жертва терористичних атак».
Д.К. Хілл у зв’язку із цим зазначає, що терористи мало
переймаються індивідуальними жертвами, тому він про-
понує розглядати жертв тероризму не як значну кількість
осіб, а як континуум віктимізації, тобто певний діапазон
осіб, визначених за ступенем впливу на них терористич-
них атак. До континууму жертв тероризму він включає
прямих жертв тероризму, прямих професійних жертв або
волонтерів, непрямих (вторинних) жертв, суспільство,
або жертв третинного характеру, ревіктимізованих жертв
[17, с. 123–124]. Розширене розуміння поняття жертви
тероризму трапляється також в інших вітчизняних і за-
рубіжних дослідженнях. Наприклад, В.О. Туляков також
ставив питання щодо необхідності визнання соціальних
спільностей жертвами злочинів [2, с. 142–144]. Вважаємо,
що подібний підхід до розуміння жертв етнорелігійного
тероризму має бути покладений в основу аналізу механіз-
му віктимізації жертв етнорелігійного тероризму.
Інформатизація суспільства, проникнення засобів ма-
сової комунікації майже в усі галузі громадського й при-
ватного життя стали основоположними факторами розви-
тку сучасного світу. Саме цими особливостями сучасного
суспільства користуються терористи для збільшення влас-
них важелів впливу в протистоянні офіційним урядовим
та міжнародним установам. Н.С. Седих зазначає, що лі-
дери терористичних угруповань умисно режисують акції
терору таким чином, щоб вони отримали всесвітнє висвіт-
лення та здійснили інформаційно-психологічний влив,
який полягає в зміні чи укріпленні поглядів, думок, від-
ношень або інших психологічних явищ [18]. Здебільшого
дослідники солідарні в тому, що метою сучасного етноре-
лігійного тероризму стає створення в суспільстві ситуації
гнітючого неспокою та постійного страху стати жертвою
терору. І.В. Лисак підкреслює, що, вчиняючи руйнівні
дії, терористи не лише намагаються позбутися своїх су-
противників або досягти бажаної мети, а й прагнуть дес-
табілізувати ситуацію в суспільстві загалом і викликати
тотальний страх [19, с. 124]. І.В. Боєв влучно визначає
такий психологічний стан суспільства, як соціальне за-
ручництво. Приклади соціального заручництва дослідник
вважає наслідком впливу опосередкованого соціально-
психологічного тероризму, коли цілі соціальні групи лю-
дей (сотні, тисячі), які проживають у певних територі-
альних регіонах, перетворюються на заручників, у яких
формується специфічна психологія, видозмінюючи біоло-
гічну, психологічну й духовну сферу особистості [20, с. 4].
Таким чином, непряма віктимізація жертв етнорелі-
гійного тероризму відбувається за допомогою специфіч-
ного інформаційно-психологічного впливу на суспільство
№ 5 2017
♦

з метою формування або закріплення певних свідомих чи Азії, що переконливо підтверджується вже цитованими
навіть несвідомих установок у поведінці якомога більшої статистичними даними. Фахівці Національного цен-
кількості його членів. Нагнітання обстановки страху стати тру США з боротьби з тероризмом також зазначають,
жертвою етнорелігійного тероризму відбувається такими що в період 2007–2011 рр. більшість жертв тероризму
шляхами: за релігійною залежністю складали саме мусульмани
– широке медіависвітлення новин щодо наслідків те- (82–97%). Мусульмани ставали жертвами нападів Аль-
рористичних атак; Каїди в 7 разів частіше, ніж немусульмани. Більшість
– проникнення вказаних відомостей у всі регіони світу, із них є громадянами мусульманських країн та районів
які споживають інформаційний продукт, нівелюючи таким Іраку, Афганістану, Пакистану, Нігерії, Ємену, Сирії й
чином географічні кордони; Сомалі [22]. У країнах Заходу кількість прямих жертв те-
– висока швидкість і деталізація передачі інформації роризму є невеликою порівняно з аналогічними даними
щодо вчинених терористичних атак; в менш розвинених країнах Азії та Африки. Більше того,
– передача аудіо- й відеоінформації без належного ре- кількість убитих у терористичних атаках у країнах захід-
дагування, що підсилює ефект безпосереднього співпере- ної демократії за останні роки навіть зменшилась [23].
живання емоцій жертв тероризму; Проте рівень непрямої віктимізації в цих регіонах є чи
– інтенсивність і циклічність інформаційного впливу не найвищим у світі. Це пояснюється значною залежніс-
щодо вчинених терористичних актів, що підсилює атмос- тю громадян розвинених країн від інформаційних пото-
феру відчаю та безвиході; ків та постійною занепокоєністю щодо можливості вчи-
– використання інтернет-ресурсів приватними особа- нення нових терористичних атак. П. Уїлкінсон, директор
ми для поширення інформації про вчиненні терористичні Центру вивчення тероризму й політичного насильства
акти через соціальні мережі й подібні сервіси; Університету Сент-Ендрюс у Великій Британії, влучно
– проникнення широкомасштабних антитерористич- порівнює ситуацію боротьби з тероризмом із роботою
них заходів у буденне життя громадян, що постійно нага- воротаря: він може блискуче захищати ворота команди
дує про наявні та потенційні терористичні загрози, тощо. сотні разів, проте люди все ж запам’ятають той єдиний
Наведені фактори підсилюють ефект постійної при- гол, який буде пропущений [24, с. 98]. Відповідно, рівень
сутності терористичних загроз та сприяють поширенню прямої віктимізації жертв етнорелігійного тероризму ви-
специфічних соціально-психологічних установок і па- щий у країнах Центральної Азії та Африки, у яких розмі-
тернів серед непрямих жертв етнорелігійного тероризму. щені постійні осередки терористів та в яких вони ведуть
Причому посередником у цьому процесі часто стають активну боротьбу, проте від широкомасштабної непрямої
самі засоби масової інформації, які свідомо чи несвідомо (інформаційної) віктимізації страждає населення май-
піднімають градус соціальної напруги стосовно небезпек же в усіх регіонах планети, причому її рівень є вищим
тероризму. Як влучно зазначають дослідники психології в економічно розвинених країнах, де вища залежність її
тероризму М. Слоун та А. Шошані, сьогодні новий кордон населення від інформаційних потоків і засобів масової
війни з тероризмом із публічного простору перенесений комунікації.
у життя окремих особистостей. Таке зміщення відбуваєть- Висновки та перспективи подальших досліджень.
ся як за рахунок прямої віктимізації, втрати чи знайомства Механізми прямої віктимізації жертв етнорелігійного
з потерпілими, так і опосередковано через медіа. Автори тероризму та непрямої віктимізації осіб від актів етно-
доводять, що новим ворогом суспільства стають не тіль- релігійного тероризму (так званої широкомасштабної ві-
ки терористичні групи, а й їх проникнення та поширення ктимізації від цього виду злочинів) мають низку суттєвих
впливу на саму тканину суспільства й територію особис- відмінностей. Особливості прямої віктимізації безпосе-
тісного простору [21, с. 256]. Зазначені висновки психо- редньо пов’язані з категорією віктимності (індивідуаль-
логів підтверджують дані психіатрії. Збільшення кількості ної, групової, видової) осіб, які є потенційними, а згодом
посттравматичних стресових захворювань, рівня зловжи- і реальними жертвами етнорелігійного тероризму. Ме-
вання алкоголем і наркотичними речовинами відмічаєть- ханізм непрямої, широкомасштабної віктимізації жертв
ся не лише серед осіб, які безпосередньо зазнали тяжкої етнорелігійного тероризму пов’язаний із проникненням
шкоди від тероризму, а й серед його непрямих жертв, які інформаційних технологій у всі сфери людського життя та
зазнали стресу в результаті інформаційних терористичних залежністю людської цивілізації від цих процесів. Непря-
атак [20; 21]. ма, широкомасштабна віктимізація жертв етнорелігійно-
Зіставлення даних щодо географічного поширення го тероризму є найвищою метою терористів. Її механізм
й механізму віктимізації жертв етнорелігійного терориз- потребує подальших досліджень та обов’язкового враху-
му дає змогу зробити висновок, що більшість прямих вання під час розроблення комплексних заходів протидії
жертв тероризму перебувають у країнах Центральної актам етнорелігійного тероризму.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:
1. Леонов Б.Д., Василишин В.О., Пиріг С.В. Жертви тероризму: віктимологічний аспект. – Інформація і право. – 2016. – № 1(16). –
С. 117–123.
2. Туляков В.А. Виктимология (социальные и криминологические проблемы). – Одесса, 2000. – 336 с.
3. Антонян Ю.М. Этнорелигиозный терроризм. – М., 2006. – 318 с.
4. Антипенко В.Ф. Сучасний тероризм: стан і шляхи його запобігання в Україні: автореф. дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.08. –
К., 1999. – 20 c.
5. Кубальський В.Н. Кримінально-правові проблеми протидії тероризму в Україні: дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.08. –
К., 2007. – 199 с.
6. Ильин Е.П. Психология агрессивного поведения. СПб., 2014. 368 с.
7. Бандурка A.M., Зелинский А.Ф. Вандализм. – Харьков: Ун-т внутр. дел, 1996. – 198 с.
8. Селезнева И.Г. Основные тенденции развития современного терроризма и пути его преодоления. – Вестник Московского универ-
ситета. Серия 18 «Социология и политология». – 2011. – № 1. – С. 178–184.
9. Рибачук М.В. Запобігання тероризму органами внутрішніх справ України: дис. … канд. юрид. наук: спец. 12.00.08. – К.,
2010. – 241 с.
10. Global Terrorism Index 2016. URL: http://visionofhumanity.org/app/uploads/2017/02/Global-Terrorism-Index-2016.pdf (дата звернення:
01.10.2017).
11. Леонова О.Г. Терроризм как глобальная деструктивная технология. Выступление на II всероссийской научно-практической кон-
ференции в МГУ им. М.В. Ломоносова (Москва, 13–14 октября 2010 г.). URL: http://nac.gov.ru/publikacii/vystupleniya-i-intervyu/leonova-
og-terrorizm-kak-globalnaya.html (дата звернення: 01.10.2017).

414
 Порівняльно-аналітичне право
♦

12. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. – М., 2003. – 603 с.

13. Соснин В.А. Психология современного терроризма. – М., 2010. – 160 с.
14. Агеенкова Е.К. Радикализация идеи салафизма и современное общество. Религия и/или повседневность: материалы IV Меж-
дународной научно-практической конференции (Минск, 16–18 апреля 2015 г.). – Минск: РИВШ, 2015. – С. 24–33.
15. Polo S. How Terrorism Spreads: Information, Emulation, and the Spatial Diffusion of Ethnic and Ethnoreligious Terrorism.
URL: http://sites.psu.edu/pssi/wp-content/uploads/sites/12816/2015/11/Polo-OPSC-0325.pdf (дата звернення: 01.10.2017).
16. Schmid A. Magnitudes and Focus of Terrorist Victimization. Large-scale Victimisation as a Potential Source of Terrorist Activities.
Importance of Regaining Security in Post-Conflict Societies. – Amsterdam, 2006. – P. 3–19.
17. Hill J.K. Working with victims of crime: A manual applying research to clinical practice. – Ottawa: Department of Justice Canada,
2004. – 157 p.
18. Седых Н.С. Терроризм в контексте информационно-психологических угроз современности. URL: http://e-notabene.ru/nb/
article_163.html (дата звернення: 01.10.2017).
19. Лысак И.В. Философско-антропологический анализ деструктивной деятельности современного человека. – Ростов-на-Дону;
Таганрог, 2004. – 160 с.
20. Боев И.В. Жертвы терроризма (психология, психопатология и терапия). – Ставрополь, 2003. – 89 с.
21. Ioana I. The Terrorism and Its Psychological Effects. – Scientific Research & Education in the Air Force. – 2015. – Vol. 1. – P. 219.
22. Мусульмане – главные жертвы терроризма в мире. URL: http://parstoday.com/ru/radio/world-i36814 (дата звернення: 01.10.2017).
23. Кровавые цифры: статистика терактов в Европе и России. URL: https://mir24.tv/news/14115656/krovavye-cifry-statistika-teraktov-
v-evrope-i-rossii (дата звернення: 01.10.2017).
24. Мансуров Т.З. Конфликтология международных отношений: конспект лекций. – Казань, 2014. – 126 с.

415
 Державний вищий навчальний заклад
«Ужгородський національний університет»
Міністерства освіти і науки України

Електронне наукове видання

«Порівняльно-аналітичне право»

№ 5, 2017

Ужгородський національний університет

Ужгород 2017