МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ

«КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ
ІМЕНІ ІГОРЯ СІКОРСЬКОГО»

Порівняльне правознавство
комплекс навчально-методичного забезпечення
навчальної дисципліни

Рекомендовано Методичною радою КПІ ім. Ігоря Сікорського

як навчальний посібник для студентів,
які навчаються за спеціальністю 081 «Право»,
спеціалізаціями:
«Господарське та адміністративне право і процес»,
«Інформаційне право та право інтелектуальної власності»

Київ
КПІ ім. Ігоря Сікорського
2018
 2

Порівняльне правознавство: комплекс навчально-методичного забезпечення

навчальної дисципліни. [Електронний ресурс] : навч. посіб. для студ.
спеціальності 081 «Право», спеціалізацій: «Господарське та адміністративне
право і процес», «Інформаційне право та право інтелектуальної власності» /
КПІ ім. Ігоря Сікорського; уклад.: Костенко І.В. – Електронні текстові дані (1
файл: 325 Кбайт). – Київ : КПІ ім. Ігоря Сікорського, 2018. – 112 с.

Гриф надано Методичною радою КПІ ім. Ігоря Сікорського

(протокол № 3 від 22.11.2018 р.)
за поданням Вченої ради факультету соціології і права
(протокол № 11 від 25.06.2018 р.)

Електронне мережне навчальне видання

Порівняльне правознавство
комплекс навчально-методичного забезпечення
навчальної дисципліни

Укладач: Костенко Ірина Валентинівна, к.ю.н, доц.

Відповідальни
й редактор Чепульченко Т.О., к.ю.н., доц.

Рецензент: Цирфа Г.О., к.і.н., доц.

Комплекс навчально-методичного забезпечення містить розширені плани

лекцій, плани семінарських і практичних занять, завдання для самостійної
роботи, питання для підсумкового і поточного контролю, кейси. Видання має
на меті ознайомити студента зі змістом і структурою навчальної дисципліни,
допомогти студенту здобути навички формування юридичних документів у
господарському, цивільному, кримінальному та адміністративному
провадженнях відповідно до нормативних вимог щодо їх форми і змісту та
враховуючи кращі практики складання процесуальних документів.

 КПІ ім. Ігоря Сікорського, 2018

 3

ЗМІСТ
I. Опис навчальної дисципліни..............................................................................4
II. Розподіл навчального часу.................................................................................5
III. Мета та завдання навчальної дисципліни.........................................................5
IV. Зміст навчального матеріалу..............................................................................6
Денна форма навчання............................................................................................6
Заочна форма навчання.........................................................................................25
V. Індивідуальні завдання … ……………………………………………………...40
VI. Методичні рекомендації…………………………………...…..……….……...41
VII. Рекомендована література.................................................................................42
Додаток 1....................................................................................................................44
Додаток 2....................................................................................................................47
Додаток 3 ………………………………………………………………………….49
 4

I. Опис навчальної дисципліни

Навчальна дисципліна «Порівняльне правознавство» належить до циклу

дисциплін професійної та практичної підготовки ОПП та викладається
студентам, які здобувають ступінь вищої освіти «бакалавр» за спеціальністю
081 «Право».
Предметом порівняльного правознавства є розробка теорії порівняльно-
правового методу і дослідження на його підставі загальних принципів та
закономірностей виникнення, функціонування і розвитку різних правових
систем.
Методичні рекомендації містять плани лекцій, що дає можливість
студентам заздалегідь ознайомитися з основними положеннями кожної з них.
Студентам надаються завдання для самостійної роботи та для практичних
занять, які повинні поглибити знання, що були отримані під час лекцій.
На консультаціях в індивідуальному порядку згідно зі встановленим
графіком опрацьовується складний для засвоєння навчальний матеріал.
Навчальний матеріал занять, на яких студенти були відсутніми, вивчається
самостійно, контроль при цьому здійснюється у формі співбесіди з викладачем
в час, призначений для консультацій.
Методика оцінювання рівня засвоєння матеріалу навчальної дисципліни
передбачає використання рейтингової системи оцінювання. Шкала оцінювання
– загальноуніверситетська. Формою семестрового контролю є залік.

II. Розподіл навчального часу

Розподіл навчального часу дисципліни подано відповідно до чинного
робочого навчального плану.
 5

Розподіл навчального
Всього
часу за видами занять

Лабораторні
Форма Кредитні Семестрова

Семінарські
навчання модулі атестація

кредитів

заняття

роботи
Лекції
годин

СРС
Всього 3 90 18 18 - 54 залік
1. 30 6 6 - 18
Денна
2. 30 6 6 - 18
3. 30 6 6 - 18
Всього 2 60 8 2 - 50 залік
Заочна 1. 30 4 - - 26
2. 30 4 2 - 24
III. Мета та завдання навчальної дисципліни

1.1. Мета навчальної дисципліни.

Метою курсу є здатність майбутніх юристів вирішувати та регулювати спірні та
конфліктні ситуації між різними правовими системами світу,поглиблене вивчення світової
правової спадщини, тенденцій та закономірностей її розвитку та відповідний вплив на
формування правової системи України.
1.2. Основні завдання навчальної дисципліни.
Згідно з вимогами освітньо-професійної програми студенти після засвоєння
навчальної дисципліни мають продемонструвати такі результати навчання:
˗ здатність порівнювати загальні принципи порівняльного правознавства з
теорією, філософією, соціологією права, з національним, європейським та міжнародним
правом, цивільним та кримінальним правом;
˗ здатність використовувати у практичній діяльності загальнолюдські правові
цінності;
˗ здатність бачити у конкретних справа загально теоретичну характеристику
правової системи, специфіку розвитку окремих галузей права в різних країнах;
˗ здатність порівнювати конкретні справи використовуючи конструкцію
правової карти світу.
вміння:
˗ порівняльно-правового аналізу нормативно-правової інформації;
˗ використання в практичній діяльності навичок збору, обробки та
систематизації нормативно-правової інформації.
досвід:
˗ правильно використовувати джерела зарубіжного права та класифікувати їх;
˗ використовувати досягнення як зарубіжної, так і
вітчизняної доктрини порівняльного правознавства у вирішенні професійних завдань;
˗ орієнтуватися в галузевому поділу права в різних
правових системах аналізувати акти українського законодавства та порівнювати їх з актами
інших країн чи міжнародних організацій; аналізувати факти та події, що пов’язані з
інтеграцією, глобалізацією права.
6
 7

IV. Зміст навчального матеріалу

Денна форма навчання

1. Лекційні заняття

Кількість годин
у тому числі

(комп’ютерний
(семінарські)
Лабораторні
Назви розділів і тем

практикум)
Практичні
Всього

Лекції

СРС
Модуль 1. Романо – германський тип правової системи.
Тема 1.1 Теоретичні основи порівняльного
9 2 2 - 5
правознавства
Тема 1.2.Загальна характеристика романо – германської
9 2 2 5
правової сім’і.
Модуль 2 .Англо – американська система права.
Тема 2.1.Англо – американський тип правової системи. 9 2 2 - 5
Тема 2.2.Змішані правові системи 9 2 2 5
Модуль 3. Релігійно – звичаєвий та традиційний тип
правової системи.
Тема3.1.Загальна характеристика мусульманського права 9 2 2 - 5
Тема 3.2.Поняття індуського права 9 2 2 - 5
Тема 3.3.Правова система Ізраїлю. Канонічне право. 9 2 2 5
Тема 3.4.Правові системи країн Далекого сходу. 9 2 2 5
Тема 3.5. Звичаєва – общинна група правових систем 9 2 2 5
Африки і Мадагаскару.
Реферат або Домашня контрольна робота (ЗФН) 9 - - - 9
Залік - - -
Всього годин 90 18 18 - 54

Модуль 1. Романо – германський тип правової системи.

Тема 1.1. Теоретичні основи порівняльного правознавства.

Зародження і розвиток порівняльного правознавства. Зарубіжне порівняльне

правознавство: історія становлення. Національні школи порівняльного правознавства:
німецька школа, французька школа, англо-американська школа. Поняття порівняльного
права. Система, предмет, принципи курсу Порівняльне право. Порівняльне правознавство і
національне право. Основна мета порівняльного правознавства. Місце і роль порівняльного
правознавства в системі юридичної освіти. Наукове значення порівняльного правознавства.
Практичне значення порівняльного права. Загальне і особливе у міжнародного права та
національних правових систем.

Тема 1.2.Загальна характеристика романо – германської правової сім’і.

 8

Особливості романо-германської правової сім’ї. Основні етапи розвитку романо-

германської правової сім’ї. Роль науки (університетів) у розвитку романо-германського
права. Зв’язок романо-германської правової сім’ї з римським правом. Публічне і приватне
право.Основні відмінності та особливості романо-германського права.

Модуль 2. Англо – американська система права.

Тема 2.1.Англо – американський тип правової системи.

Англосаксонська правова сім’я (система загального права). Особливості поняття і

змісту загального права. Становлення і розвиток англосаксонського (прецедентного) права.
Виникнення та реформування загального права.
Загальне право: поняття та особливості. Право справедливості та його співвідношення
із загальним правом. . Сучасна правова система США. Характеристика джерел права та
системи законодавства США. Правові системи Канади, Австралії та Нової Зеландії.

Тема 2.2. Змішані правові системи

Поняття змішаних правових систем. Правові системи Канадської провінції Квебек та

американського штату Луїзіана. Загальна характеристика латиноамериканської групи
правових систем. Загальна характеристика Північноєвропейського (скандинавськогго) права.
Виникнення, розвиток та регіони поширення скандинавського права. Рецепція в ньому ознак
північноєвропейської правової сім'і. Основні джерела північноєвропейської правової сім'і.
Інтеграційні процеси та уніфікація права як тенденції розвитку північноєвропейського права.
Його вплив на правові системи Прибалтики.

Модуль 3.Релігійно – звичаєвий та традиційний тип правової системи.

Тема 3.1.Загальна характеристика мусульманського права

Релігійно – звичаєвий тип правової системи

Поняття та типи релігійно-правових систем світу. Поняття, характеристика,
особливості мусульманського права. Основні етапи розвитку мусульманського права.
Система мусульманського права та її структура. Характеристика особливостей
мусульманської правової системи. Мусульманська правова сім’я. Основні етапи становлення
і розвитку мусульманського права. Основні відмінності та особливості мусульманського
права. Джерела мусульманського права: поняття, види і класифікація.

Тема 3.2.Поняття індуського права

Індуський тип правової системи. Поняття, характеристика, особливості індуського

права. Основні етапи розвитку індуського права. Релігійні та ідеологічні джерела індуського
права. Правовий звичай, закон і судовий прецедент. Вплив англійської системи права.
Характеристика особливостей індуської правової системи. Правова системи сучасної Індії.

Тема 3.3.Правова система Ізраїлю. Канонічне право.

Іудейський тип правової системи. Поняття, характеристика, особливості іудейського

права. Основні етапи розвитку іудейського права. Характеристика особливостей іудейської
 9

правової системи. Джерела іудейського права. Право сучасного Ізраїлю. Характеристика

канонічного права. Сучасне канонічне право.

Тема 4.4.Правові системи країн далекого сходу.

Загально характеристика далекосхідної групи правових систем. Поняття китайського

права. Філософські та моральні джерела його формування. Джерела права. Системи права.
Норма права. Система законодавства. Поняття японського права і особливості його
формування. Джерела права сучасної Японії. Система права та законодавства. Конституція
Японії. Закон. Кодифікація.

Тема 4.5.Звичаєво – общинна група правових систем Африки і Мадагаскару.

Загальна характеристика звичаєве – общинної групи правових систем Африки і

Мадагаскару. Традиційний тип правової системи
Сім’я традиційного (звичаєво-общинного) права. Вплив християнства та ісламу на
розвиток правових систем країн звичаєво-общинного права.
Особливості формування правових систем країн звичаєво-общинного права під
впливом французьких, англійських та португальських колонізаторів.
Поняття, характеристика, особливості традиційного права країн Африки та
Мадагаскару. Основні етапи розвитку традиційного права країн Африки та Мадагаскару.
Характеристика особливостей традиційного права країн Африки та Мадагаскару.

4. Рекомендована тематика семінарських занять

Тема 1. Теоретичні основи порівняльного правознавства.

План семінарського заняття
1. Порівняльне правознавство як метод, наука та навчальна дисципліна 2. Виникнення
порівняльного правознавства 3. Об’єкт, предмет, метод і структура порівняльного
правознавства 4. Функції порівняльного правознавства 5. Місце порівняльного правознавства
в системі юридичних наук 6. Значення порівняльного правознавства 7. Види досліджень у
порівняльному правознавстві. 7.Практичне значення порівняльного права. 8. Загальне і
особливе у міжнародному праві та національних правових системах.
9. Поняття, риси та структура правової системи 10. Загальна характеристика правової
карти світу 11. Поняття «правова сім’я» 12. Класифікація та типологія правових систем 13.
Мішані правові системи 14.Правові альянси. 15.Поняття правової системи та системи права.
16.Національна правова система та система права. 17.Зарубіжне порівняльне правознавство:
історія становлення. 18.Національні школи порівняльного правознавства: німецька школа,
французька школа, англо-американська школа.

Тема 2.Романо-германський тип правової системи

План семінарського заняття
1. Особливості романо-германської правової сім’ї 2. Основні етапи розвитку романо-
германської правової сім’ї 3. Роль науки (університетів) у розвитку романо-германського
права 4. Зв’язок романо-германської правової сім’ї з римським правом 5. Вплив канонічного
права на формування романо-германського права 6. Публічне і приватне право
7.Основні відмінності та особливості романо-германського права. 8.Джерела
континентального права: поняття, види і класифікація. Первинні джерела континентального
права. 9. Закон і звичай в системі джерел континентального права. 10. Вторинні джерела
континентального права: прецедент і доктрина. 11.Характеристика кримінального права
Франції та Німеччини. 12.Етапи формування латиноамериканського права. 13.Судові
 10

системи латиноамериканських держав. 14..Формування скандинавського права.

15.Особливості судової системи скандинавських країн.
16.Особливості правової системи України. 17.Система джерел права України.
18.Основні джерела права в Україні. 19. Правова система України і географія світу.

Тема 3 Англо – американський тип правової системи.

План семінарського заняття
1. Особливості англо-американської правової сім’(система загального права). ї 2.
Основні етапи розвитку англійської правової системи 3. Виникнення та реформування
загального права 4. Загальне право: поняття та особливості 5. Право справедливості та його
співвідношення із загальним правом. 6. Основні джерела англосаксонського права: поняття і
види. 7. Прецедент в системі англосаксонського права. Інші джерела англосаксонського
права.8. Загальне право: поняття та особливості. 9. Право справедливості та його
співвідношення із загальним правом.10. Формування правової системи США 11. Сучасна
правова система США 12. Правові системи країн Співдружності Націй.

Тема 4. Релігійно – звичаєвий тип правової системи. Мусульманське (ісламське)

право.
План семінарського заняття
1. Загальна характеристика правових систем релігійного типу 2. Поняття та ознаки
Мусульманського (ісламського) права. 3. Джерела мусульманського права. 4. Течії
мусульманського права. 5. Специфіка ісламського права. 6. Ісламське судочинство. 7.
Особливості правових систем сучасних мусульманських держав.8. Класифікація правових
систем сучасних ісламських держав (залежно від ступеня впливу класичного ісламського
права).

Тема 5. Індуське право

План семінарського заняття
1. Релігійно – філософськи і соціальні основи індуського права. 2. Риси індуського
права. 3. Джерела індуського права. 4 Судова системи стародавньої Індії. 5.
Особливості судової системи сучасної Індії.

Тема 6. Іудейське (єврейське) право

План семінарського заняття
1.Періодізація іудаїзму. 2. Іудейське право: поняття та риси. 3. Джерела іудейського
права. 4. Сучасне права Ізраїлю. 5. Християнство як основа канонічного права. 6. Загальна
характеристика канонічного права 7. Джерела канонічного права. 8. Сучасне канонічне
право.

Тема 7. Правові системи країн далекого сходу.

План семінарського заняття
1.Загально характеристика далекосхідної групи правових систем. 2.Поняття
китайського права.3. Філософські та моральні джерела його формування. 4.Джерела права.
Системи права. Норма права. Система законодавства. 5.Поняття японського права і
особливості його формування. 6.Джерела права сучасної Японії. 7.Система права та
законодавства. Конституція Японії. Закон. Кодифікація.

Тема 8. Традиційний тип правової системи.

План семінарського заняття
1. Загальна характеристика правових систем традиційного типу 2. Правові системи
країн Далекого Сходу 3. Правові системи держав Африки та Мадагаскару. 4. Вплив
 11

християнства та ісламу на розвиток правових систем країн звичаєво-общинного права.5.

Особливості формування правових систем країн звичаєво-общинного права під впливом
французьких, англійських та португальських колонізаторів.

Тема 9. Загальний огляд основних правових систем сучасності.

План семінарського заняття

1.Романо – германська (континентальна) правова сім'я. 2.Правова сім'я загального права.
3.Релігійні та традиційні правові сім'і. 4.Мусульманська правова сім'я 5.Індуське права.
6.Правові системи країн Далекого Сходу. 7.Африканська правова сім'я. 8.Змішані правові
системи. 9.Правові системи провінції Квебек і американського штату Луїзіани. 10.Правова
система Ізраїлю. 11.Правова система Південна – Африканської Республіки (ПАР).
12.Загальна характеристика північноєвропейської групи правових систем. 13.Загальна
характеристика латиноамериканської групи правових систем. 14.Деякі узагальнені оцінки,
вимоги й рекомендації сучасної компаративістики.
 12

1. Лекційні заняття

Лекція1Теоретичні основи порівняльного правознавства .2 год.

1. Поняття порівняльного правознавства.
2. Історія становлення порівняльного правознавства.
3. Предмет, цілі, види порівняльно-правових досліджень.
4. Порівняльне правознавство як наука та навчальна дисципліна.
5. Значення порівняльного правознавства.
6. Функції порівняльного правознавства.
7. Основні види, типи й групи досліджень у порівняльному правознавстві.
8. Методологія порівняльна – правового методу та порівняльного правознавства.
9. Правова карта світу як предмет вивчення порівняльного правознавства. Визначення
правової карти світу.
10. Правова система — головний об'єкт порівняльного правознавства. Критерії
класифікації правових систем.
11. Правова сім'я як специфічна категорія порівняльного правознавства. Вчення про
правові сім'ї.
12. Критерії класифікації правових систем.
13. Огляд деяких чинних класифікації основних правових систем і сімей сучасності.
14. Європейське право та порівняльне правознавство.

Завдання на СРС:
1. Виникнення та розвиток порівняльного правознавства
2. Місце і роль порівняльного правознавства у системі юридичних наук.
3. Понятійний апарат порівняльного правознавства.
4. Поняття порівняльного правознавства.
5. Виникнення та розвиток порівняльного правознавства.
6. Понятійний апарат порівняльного правознавства.
7. Поняття і компоненти правової системи.
8. Структура порівняльного правознавства.
9. Поняття та компоненти правової системи.
10. Правова географія світу
11. Основні правові сім’ї сучасності
12. Поняття правової сім’ї. Класифікація правових сімей.

Література: [13, 15, 17,19,20, 55, 64, 68, 78, 80, 82, 83.]
Конспект лекції
1.Поняття порівняльного правознавства.
Порівняльне правознавство, або юридична компаративістика (лат. comparativus —
порівняльний), — наука, яка займається дослідженням загальних і специфічних
закономірностей виникнення, розвитку і функціонування сучасних правових систем світу.
Порівняльне правознавство як наука характеризується двома основними аспектами.
Один з них стосується використання порівняльного методу при вивченні правових інститутів
і конкретних правових проблем держави, до якої належить дослідник. Цей аспект охоплює
порівняння на мікрорівні та, як правило, стосується окремих галузей національного права.
Другий аспект виступає як автономне вивчення права зарубіжних країн, їх правових систем у
цілому, або на рівні окремих галузей та інститутів права. Мета такого макропорівняння —
визначити, що відбувається на правовій карті світу, як розвиваються основні правові системи
 13

й правові сім'ї сучасності, як на них відбиваються поточні зміни в національних правових

системах різних країн.
2.Історія становлення порівняльного правознавства
Численні джерела стверджують, що порівнянням і порівняльним методом
користувались завжди й у всіх галузях знань аж до XIX століття, коли було «відкрито»
порівняльний метод і коли він став головним методом дослідження нових наук, в тому числі
права.
Й. Сабо з цього приводу пише: «Англійська література з порівняльного права вважає
засновником порівняльного правознавства Френсіса Бекона, французи — Шарля Монтеск'є,
а на думку німецьких юристів, Готфрід Лейбніц був першим, хто запропонував порівняння
правових систем. Що трапилося б, якби й інші невеликі країни також намагалися вступити в
це змагання? Ми хотіли тільки нагадати, що як би не було складно при порівнянні права
(хоча б якоюсь мірою) позбутися національних упереджень, усунення цієї перешкоди є
однією з головних передумов розвитку порівняльного правознавства». Суперечки щодо
природи порівняльного правознавства тривають донині.
Р. Давід у статті «Порівняльне право» зазначав з цього приводу, що порівняння,
зіставлення правових систем сусідніх країн — справа так само давня, як і власне правова
наука. Але розвиток порівняльного права як науки дослідник відносив до порівняно
недавнього часу. Він наголошував, що тільки в XX столітті важливість порівняльного
вивчення права вже не підлягала сумніву, засоби й мета порівняльного права систематично
вивчалися, а сам термін «порівняльне право» був визнаний офіційно, увійшов до наукового
обігу й був зафіксований у рішеннях Першого міжнародного Конгресу порівняльного права в
Парижі в 1900 році. Учасники цього Конгресу підкреслили, що порівняльне право:
1)є корисним для вивчення історії права та його філософського розуміння;
2) є важливим для кращого розуміння й вдосконалення свого національного права;
3) є важливим для взаєморозуміння народів і створення кращих правових форм
відносин у міжнародному спілкуванні.
Зараз вже ні в кого не виникає сумніву, що порівняльне правознавство дійсно дає
можливість краще пізнати своє національне право й удосконалити його. Не випадково в
минулому столітті активізувався інтерес до порівняльного правознавства, оскільки це було
пов'язано з процесом кодифікації, виникненням нових кодексів, прийнятих у різних країнах,
а також із необхідністю їх зіставлення з національним законодавством, виявленням
розбіжностей і пошуком шляхів їх усунення.
Фактично завдяки саме цьому законодавство в країнах Європи протягом століття
розвивалося досить ідентично. І якщо розглядати сучасне комерційне, кримінальне, трудове
право, право соціального забезпечення чи сімейне право, а також процесуальні галузі права
різних країн Європи, можна легко помітити подібність численних законодавчих тенденцій і
збіг не тільки у великих проблемних питаннях, але й в юридичних деталях.
Вже через декілька років успішна реформа, здійснена в будь-якій країні, повторювалася
в інших країнах з деякими модифікаціями, які враховували специфічні умови цих країн або
були спрямовані на виправлення недоліків минулого відповідного законодавчого рішення.
Так, положення англійського акта про чеки, бельгійського закону про відкладення
(відстрочку) покарання, німецька компанія з обмеженою відповідальністю — це лише
декілька загальновідомих прикладів запозичення юридичних інститутів інших країн.
Звернення законодавців до порівняльного правознавства мають тільки поширюватися в
наш час, коли від права чекають не лише забезпечення стабільності правопорядку, а й
бажають за допомогою нових законів більш-менш радикально перетворити й вдосконалити
суспільство.
Проте не тільки законодавець має можливість скористатися порівняльним
правознавством для вдосконалення національного права. Така можливість відкрита й для
доктрини та судової практики. Закон має національний характер, але ж право не є тотожним
закону. Крім того, правова наука за своєю природою має транснаціональний характер. Те, що
 14

написано, видано чи практично використано в одній країні тієї ж структури і традицій, може
впливати на засоби тлумачення права в іншій країні, а інколи й призвести до певного
оновлення в сфері правозастосування без втручання законодавця.
М.Боруцко-Арцтова зазначає, що після Першого міжнародного Конгресу
порівняльного права і офіційного визнання порівняльного правознавства, або компара-
тивістики, здійснилась активна інституціоналізація порівняльно-правових дисциплін, які
звільнилися від догм історії, філософії й теорії права. Вона вважає, що в жодній галузі
суспільних наук інституціоналізація не відбувалася в таких широких масштабах. Це дійсно
так — нині тільки цими проблемами зайняті:
— Центр порівняльного права у Франції (до речі, заснований у 1869 році);
— Англійське товариство порівняльного правознавства (засноване в 1898 році);
— Міжнародна академія порівняльного права (заснована у 1924 році в Гаазі);
— Гамбурзький інститут іноземного й міжнародного приватного права;
— Міжнародний факультет порівняльного права (створений у 1960 році на базі
Страсбурзького університету);
— численні кафедри порівняльного права багатьох навчальних закладів тощо.
Більше того, міркування практичного характеру примусили деякі, особливо
федеративні, держави, наприклад, США, Канаду, Індію, включити курси порівняльного пра-
вознавства, основу яких складають вивчення й дослідження правових систем штатів і
провінцій, до програм юридичної освіти. Зовнішньоекономічні й зовнішньополітичні
інтереси багатьох країн стали додатковим стимулом до створення численних дослідницьких
установ порівняльного права, а також до створення численних фондів для їх фінансування та
підтримки.
Про те, що це не короткочасна кампанія чи мода, красномовно свідчить, наприклад, 17-
томна міжнародна енциклопедія порівняльного права, підготовлена й видана в 1972 році
колективом вчених Гамбурзького інституту іноземного й міжнародного приватного права під
керівництвом його директора К.Цвайгерта. За відгуками рецензентів, енциклопедія має стати
настільною книгою будь-якого компаративіста, тим більше, що вона уникає описувального
характеру й пропонує концептуальний аналіз більшості існуючих проблем порівняльного
правознавства. Інші публікації свідчать про активне міжнародне співробітництво за
програмами Міжнародної академії порівняльного права, перш за все в рамках міжнародних
конгресів порівняльного правознавства. Слід відзначити, що програми цих конгресів завжди
поєднували й традиційну юридичну тематику, й актуальні на той час у світі проблеми.
Можна навести програму останнього XV Конгресу, що відбувся в 1998 році в Бристолі
(Великобританія): захист людини в процесі медичних досліджень; джентльменська угода в
правовій теорії й сучасній практиці; корпоративне управління; новий підхід до міжнародних
комерційних договорів; аграрний кредит; мова й право; еволюція парламентського
контролю; відображення в національних конституціях регіональних інтеграційних процесів;
порівняльний аналіз правил і процедур трансграничної практики в кінці XX ст.; вико-
ристання порівняльного права в новій кодифікації; релігійне право та його застосування в
громадянській та релігійній юрисдикції; співіснування, взаємовідносини та розвиток
правових систем; відповідальність держави як законодавця; правовий захист біологічних
матеріалів; приватне право наприкінці XX ст.; застосування в національному праві
резолюцій Ради Безпеки ООН; застосування Інтернету в правовій бібліографії; правова
теорія й практика в нових методах інтерактивної телекомунікації (Інтернет); податковий
закон і конфіденційність тощо. Робота Конгресу проходила по секціях, у кожній з яких
виступали генеральні й національні доповідачі. Крім того, загальновідомо, що на
порівняльній основі базується діяльність численних міжнародних наукових організацій в
царині права, незалежно від того, зустрічаються в їх тематиці слова «порівняльне право-
знавство» чи ні. Документи й публікації матеріалів численних конгресів, конференцій,
симпозіумів, «круглих столів» різноманітних наукових установ стали важливим фактором
 15

функціонування й розвитку порівняльного правознавства й дають всі підстави сподіватися на

його подальший прогрес, що й підтверджує сучасний стан зарубіжної компаративістики.
Однак заради об'єктивності слід вказати на наявність стійкого існування й навіть
традиційного заперечення проти порівняльного правознавства. Про основні аргументи
прибічників цих поглядів нагадує в своїй статті М. Ансель.
Перша точка зору базується на твердженні, що національне право саме по собі є дуже
складним. Його вивчення пов'язане з такими труднощами, що краще не ускладнювати його
додатковим зверненням до іноземних правових систем, особливо коли свої національні
правові системи ускладнюються завдяки інфляції законів і появі нових галузей права, що
потребують особливої уваги.
Згідно з другою, порівняльна наука ризикує залучити нас до спокусливої, але з
можливими наслідками авантюри, оскільки глибоко помиляється той, хто гадає, що можливо
вивчити, а тим більше використати зарубіжне право. Це відкриває можливості для
поспішних запозичень і неконтрольованих тверджень. А якщо це так, то порівняльне пра-
вознавство є постійним джерелом помилок і плутанини.
І нарешті, існує й третя точка зору: право будь-якої країни є часткою його
національного надбання. В певному сенсі воно є результатом традицій, спадщиною пращурів
і засобом самовиявлення суспільства. Тому слід не зближати своє право з іншими системами,
а навпаки, забезпечити його незалежність, зберегти його від традицій і впливу іноземного
походження.
На думку М. Анселя, цей довід є головним. Втім, між іншим, саме він свідчить про те,
наскільки слабкими є позиції супротивників порівняльного правознавства. До речі, —
зазначає М. Ансель, — юристи завжди тією чи іншою мірою страждали на ксенофобію:
правопорядок своєї країни їм завжди здавався виправданим самим фактом його існування.
Така позиція не може не зустрічати протидії, тому що справжня наука, якщо вона наука, не
знає й не має знати ані мовних, ані політичних кордонів.
Порівняльне правознавство ілюструє відносність національного права, дозволяє
виявити й зрозуміти юридичну політику різних держав.
Воно допомагає визначити напрями національних законодавчих реформ у
міжнародному зрізі. В зв'язку з тим, що використання даних порівняльного правознавства
дозволяє скористатися вже накопиченим зарубіжним досвідом для задоволення національних
потреб правового розвитку, є всі підстави вважати, що порівняльне правознавство виходить
на прогнозування перспектив еволюції законодавства. Адже вкрай важливо вийти за межі
ідеологічних схем, цікавитись усім кращим у праві й державності всіх епох (не виключаючи
сучасної), що може стати корисним для національних правових реформ та інтересів.
Порівняльно-правове дослідження, з одного боку, допомагає виявити все корисне, що
виправдало себе при вирішенні певних проблем у зарубіжній практиці, звільняє від
непотрібних зусиль «винаходити велосипед», а з іншого — дає можливість врахувати
негативні сторони зарубіжного досвіду, неефективність тих чи інших правових рішень.
Особливо важливим є те, що, створюючи новий правовий акт, національний законодавець
звертається до існуючих норм зарубіжного права, відносно яких вже накопичено досвід
практичного використання. Зрозуміло, що йдеться не про пропонування законодавцю
готових зарубіжних зразків і моделей, а про вивчення зарубіжного правового досвіду — як
позитивного, так і негативного. Такий підхід поширює кругозір науки, дає можливість більш
широкого підходу до проблем, що існують і виникають. Викладання порівняльного
правознавства, зокрема в плані вивчення основних правових систем сучасності або в плані
порівняльного вивчення галузей чи інститутів права, є одним з важливих засобів розвитку
сучасної правової науки та юридичної освіти. До їхніх завдань поряд з вивченням
національного права належить також дослідження сучасних глобальних закономірностей і
тенденцій розвитку права. Тому правова наука має спиратися на серйозні теоретичні
розробки, об'єктом яких є інші зарубіжні правові системи, на аналіз досвіду світового
розвитку й процесів, що відбуваються, які безперечно впливають на політичні та правові
 16

реформи, а також на методологію порівняльно-правових досліджень порівняльного

правознавства.

3. Предмет, цілі, види порівняльно-правових досліджень

Що слід розуміти під предметом порівняльного правознавства, якими є цілі й методи
цієї дисципліни? Більше того, йдеться про метод чи науку?
При відповіді на ці запитання слід звернути увагу на невизначеність співвідношення
визначень «порівняльне правознавство» та «порівняльний метод», які, як зазначалося вище,
й досі неправомірно ототожнюються й вживаються як синоніми.
Визначення «порівняльний метод», тобто спосіб пізнання державно-правових явищ,
не може бути рівнозначним визначенню порівняльного правознавства — наукового напряму,
що вивчає основні правові системи сучасності. Більше того, якби ці визначення співпали, то
порівняльне правознавство не змогло б стати відносно самостійною науковою дисципліною.
Порівняльне правознавство використовує не тільки порівняльний метод, а й весь
методологічний арсенал правової науки.
Отже, можна визначити коло питань, які складають предмет порівняльного
правознавства, а саме:
— методологічні проблеми порівняння в праві («теорія порівняльно-правового
методу»);
— співставлене вивчення основних правових систем сучасності (при цьому важливого
значення набуває питання класифікації цих систем);
— традиційне «порівняльне законодавство», тобто порівняння нормативних джерел з
конкретних правових проблем, головним чином на рівні й у рамках галузей права;
— так зване функціональне порівняння й деякі інші соціологічне зорієнтовані види
порівняльно-правових досліджень;
— історико-порівняльне вивчення права.
Наведений перелік проблем, що становлять предмет сучасного порівняльного
правознавства, не є вичерпним, його можна доповнювати та розширювати, окремі проблеми
можуть формулюватися інакше.
4. Порівняльне правознавство як наука та навчальна дисципліна
В сучасному розумінні й стані розвитку поняття «порівняльне правознавство» має
потрійний зміст:
 це наука;
 науково-прикладний метод дослідження;
 навчальна дисципліна.
спрямовані на три головні цілі порівняльного правознавства, а саме:
 науково-пізнавальну;
 практико-прикладну;
 навчальну.
5. Значення порівняльного правознавства
Останнім часом у сучасній юриспруденції все більше уваги привертає до себе
порівняльне правознавство з його необмеженими, але не завжди усвідомлюваними
можливостями. До того ж порівняльно-правові дослідження разом з традиційним
історичним, нормативним та соціологічним баченням права дають змогу: по-перше, вивчати
явища правової дійсності, які раніше не охоплювались проблематикою правознавства, та
вийти за національні рамки своєї правової системи; по-друге, побачити під певним кутом
зору коло традиційних проблем юридичної науки з урахуванням тенденцій розвитку права в
сучасному світі.
Отже, порівняльне правознавство є комплексним напрямом юридичних наукових
досліджень, що мають науково-теоретичне й практико-прикладне значення. Воно є найбільш
адекватним інструментом пізнання основних сучасних тенденцій правового розвитку,
 17

оскільки відповідає на запитання, що саме відбувається на правовій карті світу, як

розвиваються основні правові системи сучасності, як відбиваються умови життя, що
змінюються, на національних правових системах.

6.Функції порівняльного правознавства (наукова, освітня, практична,

міжнародна уніфікація права)
6.1. Наукова функція
Якщо загальна теорія права структурно складається з таких наукових напрямів, як
філософія права, соціологія права, порівняльне правознавство, теорія (позитивного) права,
психологія права, юридична техніка тощо, то виникає природне запитання щодо місця
порівняльного правознавства в цій структурі та його взаємовідносин з іншими напрямами
загальної теорії права.
Соціологія права в кожній державі має справу насамперед з чинним національним
правом. Однак воно не обмежується тільки цим об'єктом і розширює коло своїх досліджень,
звертаючись до зарубіжного права.
Досить широко порівняльний метод застосовується в історико-правових
дослідженнях, причому в двох формах: у формі одночасного (синхронного) порівняння
об'єктів дослідження в минулому, а також у формі порівняння одного чи кількох об'єктів
дослідження в різний час (діахронне порівняння) для розв'язання тих чи інших проблем.
Отже, порівняльне правознавство постійно оперує історико-правовим матеріалом, без якого
неможливо досліджувати сучасні правові системи, які значною мірою є продуктом
історичних умов та взаємовпливу правових систем минулого.
Значний інтерес до порівняльного правознавства виявляють фахівці з міжнародного
приватного права, оскільки всі шляхи вирішення колізій у деяких випадках передбачають
звернення до іноземного закону, іноземного (зарубіжного) права.
Порівняльне правознавство тісно пов'язане з галузевими юридичними науками.
Причому якщо галузеві юридичні дисципліни значно розширюють проблематику
порівняльного правознавства, то останнє надає галузевим наукам матеріал для теоретичних
узагальнень на більш високому рівні. В зв'язку з цим виникло питання: чи не можуть галузеві
порівняльні дослідження набути відносної самостійності, у результаті чого поряд із
галузевими юридичними науками з'являються галузеві порівняльні дисципліни, наприклад
порівняльне конституційне право, яке широко викладається в багатьох юридичних
навчальних закладах, порівняльне цивільне право тощо.
6.2. Освітня функція
Пріоритет у вивченні порівняльного правознавства, безперечно, належить західній
науці. Проте викладання порівняльного правознавства й іноземного права в західних,
зокрема західноєвропейських, університетах не є провідною дисципліною. Вважається, що
зарубіжне право й порівняльне правознавство є доповненням, цікавим з точки зору загальної
правової культури та корисним для спеціалістів з міжнародних відносин, хоча більшості
юристів вони не потрібні, оскільки для них головним є знання права своєї країни.
6.3. Практична функція
Кардинальна політична й правова реформа в сучасній Україні, розвиток її
міжнародних відносин зумовлюють важливе значення вивчення зарубіжного й світового
досвіду з метою оптимального та широкомасштабного оновлення законодавства.
Саме тому порівняльне правознавство — це незамінний інструмент вдосконалення
національного права, незалежно від того, про яку галузь йдеться. Адже в усі часи
законодавці в своїй діяльності так чи інакше використовували юридичний досвід інших
країн.
Компаративісти світу вважають, що досвід, накопичений іншими народами, — це
невичерпне джерело, корисне при здійсненні будь-яких значних реформ національного
законодавства. Але, на жаль, автори багатьох праць такого спрямування, як правило,
обмежуються загальними деклараціями, без будь-яких спроб узагальнити наявний
 18

емпіричний матеріал, тобто практику самої законодавчої діяльності з урахуванням як

позитивного, так і негативного зарубіжного досвіду.
Особливо цінним є те, що, створюючи новий правовий акт, національний
законодавець звертається до вже існуючої норми зарубіжного права, тобто до такої, яка вже
має певний досвід практичного застосування.
6.4. Міжнародна уніфікація права
Однією з важливих функцій порівняльного правознавства є підготовка проектів
міжнародної уніфікації права. Основним інструментом уніфікації був і залишається так
званий «одностайний закон», що розробляється експертами порівняльного права. До того ж
пошук подібності й відмінностей у правопорядках країн світового співтовариства, як і оцінка
існуючого регулювання з точки зору його збереження або заміни новим, неможливі без
попередніх порівняльно-правових досліджень при проведенні уніфікації, спрямованої на
полегшення міжнародно-правового співробітництва.
Визначальною рисою уніфікації було й залишається прагнення, по-перше,
забезпечити чіткі гарантії в галузі міжнародної торгівлі, а по-друге, запобігти за допомогою
одностайних актів тим складнощам та невизначеностям, які народжуються завдяки колізіям
законів. До цього слід додати віру певних груп юристів у можливість створення
міжнародного міждержавного законодавства без шкоди для суверенітету держав. Уніфікація,
як і в цілому міжнародний рух, зустрічається з певними перешкодами й труднощами. Опір
чинять перш за все держави, які ревно оберігають свій суверенітет. До того ж суспільній
думці тією чи іншою мірою властива недовіра до норм іноземного походження або
міжнародного характеру. Ця негативна тенденція посилюється в зв'язку з труднощами
одностайного застосування закону.
Судді та юристи намагаються підпорядкувати міжнародні норми своїй національній
техніці та внутрішньому праву. Звідси й розбіжності в тлумаченні одного й того самого
одностайного тексту в різних країнах — учасницях міжнародних угод. У результаті
одностайний закон по-різному тлумачать у процесі його застосування.
Слід відрізняти уніфікацію національну від уніфікації міжнародної. Національна
уніфікація є наслідком співставлення декількох правових порядків у межах однієї країни та
вибору між ними. Міжнародну уніфікацію здійснюють незалежні держави, й вона може бути
спонтанною або, навпаки, свідомою та бажаною.
Свідома уніфікація реалізується трьома основними способами:
1) шляхом укладення конвенції (це стало класичною формою), що містить
одностайний закон. Така конвенція зобов'язує всі держави, що її підписали, привести норми
національного законодавства у відповідність до норм одностайного закону (конвенції);
2) шляхом спільної розробки правових норм, які потім інкорпоруються до
національного права держав, які брали участь у їх розробці. Але такі держави не обмежені
при цьому якимось апріорним зобов'язанням, і кожна країна сама вирішує, коли, в якому
обсязі та в якій формі відбудеться ця інкорпорація;
3) шляхом підготовки певною офіційною або приватною організацією типового
закону або закону-моделі, який пропонується законодавцям різних держав. Законодавці
можуть прийняти цей закон повністю, частково або в модифікованому вигляді, як вони
вважатимуть за необхідне.

7. Основні види, типи й групи досліджень у порівняльному правознавстві

Теорія порівняльного правознавства й методологія порівняльно-правових досліджень
виділяє такі види, типи й групи досліджень та порівнянь.
Діахронне та синхронне порівняння
Таке порівняння базується на тому, що право існує в часі та в просторі, що воно має
минуле, сучасне й майбутнє. Предметом порівняння можуть бути правові системи та їхні
компоненти, що існували в минулому, тобто порівняння може носити історичний характер, і
тому зветься діахронним.
 19

Внутрішнє та зовнішнє порівняння

Порівняльно-правове дослідження може починатися, як мінімум, із порівняння двох
правових систем, наприклад своєї національної та однієї іноземної, та йти далі, аж до
охоплення всіх правових систем, що існують у світі, — це зовнішнє порівняння.
Внутрішнє порівняння, при якому найчастіше йдеться про правові системи
(законодавство) федеративних країн, дозволяє дати загальну характеристику певної
національної правової системи.
Мікро- та макропорівняння
Якщо внутрішнє порівняння здійснюється головним чином на рівні правових норм та
інститутів однієї країни (мікропорівняння), то зовнішнє можливе як на мікрорівні, так і на
рівні правових систем у цілому (макропорівняння). Межа між порівнянням на макро- й
мікрорівнях не є жорсткою. Можна навіть проводити порівняння на обох рівнях одночасно.
Порівняння в світовому масштабі зветься універсальним, або глобальним.
Різні рівні правового порівняння залежно від об'єктів дослідження
Об'єкти порівняльно-правового дослідження можуть бути різними. Залежно від
об'єктів дослідження порівняння проводиться на трьох різних рівнях.
Перший, найнижчий рівень, — мікропорівняння — стосується порівняння правових
норм, юридико-технічних моментів при паралельному наведенні норм, що порівнюються.
При цьому компаративіст виявляє й систематизує емпірико-правовий матеріал, що його
цікавить. Другий, середній рівень, — порівняння правових інститутів та галузей права
(інституціональне, або галузеве порівняння). В цьому випадку дослідження правових
інститутів має бути доповнене вивченням соціальних факторів у поєднанні з правовою
системою. Третій, верхній рівень, — порівняння правових систем в цілому —
макропорівняння — найбільш складний, але теоретично завжди виправданий.
Нормативне порівняння
Порівняльно-правові дослідження можна проводити двома способами —
нормативним та функціональним.
При застосуванні нормативного способу відправною точкою є схожі правові норми,
інститути, законодавчі акти. Інколи такий підхід трактується як формально юридичний
(догматичний) аналіз.
Функціональне порівняння
Функціональне порівняння можна визначити як дослідження правових засобів,
способів вирішення одних і тих самих соціальних та правових проблем за допомогою різних
правових систем. Функціональне порівняння корисне для досягнення як науково-
теоретичних, так і практико-прикладних цілей, до того ж воно сприяє кращому розумінню й
оцінці норм та інститутів національного права.
Види порівняльного правознавства також можуть бути класифіковані відповідно до
рівня порівняння:
а) порівняння на рівні права, взятого в цілому;
б) порівняння на рівні галузей права;
в) порівняння на рівні правових інститутів.
«Поки що не вдається добитися навіть відносної рівномірності використання
компаративістських результатів. Причини різні — і неготовність «реалізаторів», і
невизначеність, розпливчастість рекомендацій та пропозицій, і відсутність зв'язку між
внутрішньоправовими й зовнішньоправовими явищами і процесами, і слабкість
«компаративістської освіченості» кадрів, вважає Ю.А. Тихомиров

8. Методологія порівняльно-правового методу та порівняльного правознавства

Поняття порівняльно-правового методу

За своєю гносеологічною природою порівняння й порівняльний метод є близькими.
Але порівняння як таке не є обов'язковим для порівняльного методу та порівняльного
 20

правознавства. Порівняння може застосовуватися в усіх сферах наукового пізнання й

незалежно від порівняльного методу, хоча вони не можуть механічно протистояти один
одному.
Тому теорія компаративістики визначає порівняльний метод як відносно самостійний,
системно зорганізований спосіб дослідження, у якому порівняння використовуються для
досягнення специфічних цілей пізнання.
Порівняльно-правове дослідження шляхом виявлення подібного виявляє й те, чим
відрізняються правові системи, що порівнюються.
Завдяки застосуванню порівняльно-правового методу стає можливим виявити
загальне, особливе та одиничне в правових системах сучасності.
Слід відрізняти застосування порівняльно-правового методу від його вивчення. В
останньому випадку він сам стає об'єктом дослідження.
Порівняльно-правовий метод не є самоціллю, він є засобом для вирішення певного
пізнавального завдання, як і приватно-наукові методи правової науки. Отже, цей метод є
необхідним, але зовсім не єдиним елементом методологічного апарату порівняльного
правознавства.
Порівняльно-правовий метод є багатофункціональним, оскільки він застосовується й
на теоретичному, й на емпіричному рівнях пізнання; до того ж характерним для нього є
оціночний підхід. Саме оцінка є суттєвим і необхідним елементом будь-якого порівняння.
Але неправильно було б як недооцінювати роль порівняльно-правового методу, так і
переоцінювати його значення.
Основним методичним принципом порівняльного правознавства, на якому базуються
інші елементи теорії про метод, вони вважають вибір права для порівняльного дослідження,
обсяг дослідницьких робіт, систему понять тощо, але головне - це функціональність.
Звичайно, не можна порівнювати непорівнюване, а порівнюваним у праві є тільки те, що
виконує одне й те саме завдання, одну й ту саму функцію. З точки зору порівняльного
правознавства, сенс зазначеного вище полягає в тому, що правопорядок кожної країни
вирішує одну й ту саму юридичну проблему по-своєму, але кінцевий результат є однаковим.
Тому постановка питань для порівняльно-правового дослідження з самого початку має
носити функціональний характер, а проблема для вивчення має бути сформульована без
прив'язки до системи понять свого національного правопорядку. До того ж порівняльне
правознавство базується не тільки на використанні порівняльно-правового методу в якості
приватно-наукового методу дослідження, а й на використання всього іншого інструментарію
правової науки. Зокрема серед інших видів дослідження порівняльне правознавство
використовує: Діахронне та синхронне дослідження, внутрішній та зовнішній, мікро та
макропорівняння, нормативне і функціональне тощо, які розглядаються в наступних
частинах курсу порівняльного правознавства.
Методологія порівняльного правознавства
Кристофер Осакве (США) назвав три «кити», на яких тримається методологія
порівняльно-правових досліджень у США. Це, по-перше, методи порівняння, по-друге,
правила порівняння й, по-третє, механізм порівняння. Він вважає, що застосування будь-
якого методу залежить від цілей, які ставить перед собою дослідник. Як правило,
застосовуються такі методи:
1) текстуальне порівняння з метою виявлення, який текст найбільше підходить для
імплементації до національного законодавства;
2) функціональне порівняння, при якому порівнюється не текст, а функції, які
забезпечує той чи інший інститут права;
3) концептуальне порівняння для порівняння концепції правового інституту, що
розглядається, в цілому;
4) проблемне порівняння для з'ясування, як та чи інша проблема вирішується в різних
країнах і чи є можливим застосування конкретного рішення для даної національної правової
системи.
 21

Що до правил порівняння, то необхідно враховувати, що право подібне до мови або

музики, оскільки воно відображує культуру й традиції країни, де воно народилось і
розвивається. Важливе значення має неупередженість дослідника, відсутність забобонів.
Порівняння потребує діалектичного підходу. Будь-яка національна правова система має свої
плюси й мінуси. Оскільки порівняльно-правовий метод застосовується як у публічному, так і
в приватному праві, слід відзначити, що в публічному праві завжди більше політики, ніж у
приватному. Політичні розходження існують у різних країнах, а відповідно й в їхніх
правових системах, на що також обов'язково слід звертати увагу, як і на історичну причину
відмінностей правових систем, що порівнюються.
І тільки при додержанні згаданих правил можна з'ясувати сумісність певних
національних правових систем і усвідомити, наскільки положення однієї можна перенести
або застосувати в іншій.
В іншій своїй праці К.Осакве наводить сім поетапних послідовних стадій, з яких, на
його думку, має складатися якісний порівняльний аналіз правових систем:
1) виявлення існуючих правил або підходів у системах А і Б;
2) співставлення встановлених правил з метою пізнання їхніх загальних та/або
відмінних властивостей;
3) визначення історичних причин існування кожного певного правила в кожній системі;
4) з'ясування життєстійкості, ефективності певного правила у відповідному
національному законодавстві;
5) встановлення необхідності й доцільності внесення змін до існуючого правила або
заповнення прогалин у законі системи А шляхом використання певних ідей із системи Б;
6) вивчення сумісності ідей, запозичених з системи Б, з природою правової системи А;
7) адаптація використаного правила до національних умов правової системи А.
При цьому наукове порівняння охоплює лише перші чотири стадії.
Ґрунтовно висвітлили ці питання К. Цвайгерт і X. Кьотц у своїй відомій праці «Вступ
до порівняльного правознавства в приватному праві». На їхнє глибоке переконання, будь-
якому порівняльно-правовому дослідженню має передувати постановка питання або робоча
гіпотеза, ідея. Часто критичний підхід до недоліків національного правопорядку змушує до
пошуку більш Оптимальних рішень «своїх» юридичних проблем в іноземному
правопорядку. Об'єктивний і неупереджений погляд на іноземний правопорядок може
загострити юридичний погляд на національне законодавство і, як наслідок, сформулювати
певну робочу гіпотезу.

9. Правова карта світу як предмет вивчення порівняльного правознавства

Для визначення всіх існуючих національних правових систем у компаративістській

літературі застосовуються терміни «правова карта світу» (В.А. Туманов), «юридична
географія світу» (В. Кнапп), «співтовариство» правових систем (Ж. Сталєв) та інші, що
охоплюють національні правові системи.
При цьому слід відкинути спроби представити правову карту світу як механічне
поєднання національних правових систем. Принцип історизму дозволяє обумовити місце
кожної окремої національної правової системи на правовій карті світу її належністю до тієї
чи іншої правової сім'ї. Віднесення конкретної правової системи до певної правової сім'ї
дозволяє, навіть без детального знайомства з конкретним правовим матеріалом, зробити ряд
висновків щодо її характерних рис.
Розглядаючи основні правові сім'ї, дослідник має зробити свідомий відбір, і, перш за
все, обмежити кількість правових систем, що розглядаються. Якби хтось забажав охопити всі
правові системи тієї чи іншої правової сім'ї, він просто потонув би в масі емпіричного
матеріалу. Тому на практиці використовується репрезентативний підхід, при якому
дослідник має перш за все визначити так званий родовід материнських правових систем, де
 22

вперше були створені оригінальні правові рішення, а потім простежити їхнє подальше
географічне поширення, аналізуючи таким чином дочірні (рецепійовані) правові системи. В
якості материнських, як правило, фігурують правові системи великих країн, які мають
значний і тривалий правовий досвід. Цей досвід використовується малими й новими
країнами, які належать до того самого типу, що й материнська правова система.

На сучасній правовій карті світу існує значна кількість національних правових систем
– біля двохсот і кожна країна має свою національну правову систему, яка є нормативним
відображенням історичних, політичних, культурних та релігійних особливостей кожного
народу або суспільства.
Кожна з цих систем має свої історичні корені і традиції і природно, що вони
відрізняються одна від одної. Але як відмічав Р. Давід, ця різниця значно зменшується, якщо
виходить не із змісту конкретних норм, а з більш постійних елементів, що використовуються
для створення тлумачення та оцінки норм, яких не так вже і багато. Він каже, що можливе
групування правових систем у сім’ї, подібно до того, як це роблять і інші науки,
абстрагуючись від другорядних відмінностей і виділяючи сім’ї, як, наприклад, в лінгвістиці –
романські, слов’янські, семітські; в релігії – християнство, іслам; в природознавчих науках і
таке інше. При цьому для класифікації використовується різні фактори, починаючи з
етичних, расових, географічних, релігійних, і закінчуючи юридичною технікою, стилем
права. Звідси і множинність кваліфікації.
Отже порівняльне правознавство дає можливість класифікувати національні правові
системи по різним типам, групам або правовим сім’ям.
Загалом можна стверджувати, що порівняльно-правові дослідження спрямовані
головним чином на вивчення юридичної географії світу, розкриття взаємовідносин та
взаємовпливу правових систем сучасності. Це не просте співставлення правових систем, а
дослідження закономірностей їх розвитку, виявлення їх загального, відмінного та
одиничного.
Основні правові системи сучасності виступають як головні об'єкти порівняльного
правознавства як на мікро-, так і на макрорівні.
10. Правова система — головний об'єкт порівняльного правознавства. Критерії
класифікації правових систем
Як видно з попередніх глав, в якості головного об'єкта порівняльного правознавства
виступає категорія «правова система».
Правова система — це система, що розвивається, вона не залишається постійною, а
весь час змінюється в ході історичного процесу. Проте не всі її елементи розвиваються
однаковими темпами.
Необхідність і важливість класифікації правових систем обумовлюється,
по-перше, науковими, пізнавальними та освітніми причинами. Тому що повне та
якісне пізнання правової карти світу потребує не тільки її загального розгляду, а й вивчення
її окремих частин, що увібрали в себе подібні правові системи. Тільки всебічне вивчення
правових систем, взятих спочатку окремо як такі, а вже потім — у їх взаємозв'язку та
взаємодії, дозволяє відтворити повну, чітку правову карту світу, що адекватно відображує
реальну дійсність.
А по-друге, це зумовлюється суто практичними цілями — уніфікацією чинного
законодавства та вдосконаленням національних правових систем.
Правова система поряд із інституціональною структурою — системою права —
включає в себе низку інших компонентів правового життя суспільства. Аналіз цих
компонентів дозволяє виділити такі сторони й аспекти правового розвитку, які не можуть
бути розкриті шляхом аналізу тільки системи права. В понятті «правова система», на відміну
від поняття «система права», відображається не стільки внутрішня узгодженість галузей
права, скільки автономність правової системи як самостійного соціального утворення. Слід
 23

зазначити, що в усіх випадках йдеться про взаємопов'язані поняття, одне з яких, більш
вузьке, охоплюється іншим, але не втрачає при цьому свого автономного значення.
11. Правова сім'я як специфічна категорія порівняльного правознавства. Вчення про
правові сім'ї
На відміну від правової системи, категорія «правова сім'я» застосовується в правовій
науці в декількох значеннях. Найвужчим є поняття, коли під
правовою сім'єю розуміють право певної держави, й термінологічне воно
визначається як «національна правова система». При цьому не слід змішувати поняття
«правова сім'я» в його вузькому значенні з поняттям «система права». Це — не синоніми.
Система права є поняттям структурно-інституціональним. Воно розкриває взаємозв'язок,
співвідношення й структуру галузей права, що визначаються об'єктивними та суб'єктивними
факторами.
Категорія «правова сім'я» використовується для визначення групи правових систем,
які мають подібні юридичні ознаки, що дозволяють заявляти про відносну єдність цих
систем. Поняття «правова сім'я» відображує ті особливості деяких правових систем, які є
результатом подібності їх конкретно-історичного розвитку й структури, джерел, інститутів
та галузей правової культури, традицій тощо. При вивченні іноземного права й використанні
порівняльного методу це поняття дає можливість сконцентрувати увагу на певних
«моделях», що репрезентують певні типи права, до яких входить більш чи менш значна
кількість цих систем.
Таким чином, правова сім'я — це більш або менш широка сукупність національних
правових систем, об'єднаних спільністю історичного формування, структури, джерел,
галузей та правових інститутів, правозастосування, понятійно-категоріального апарату
юридичної науки.
Найбільш поширеним є термін «правова сім'я», хоча різні спеціалісти використовують
й іншу термінологію:
Р. Давід — «сім'я правових систем», К.Х. Еберт та М. Рейнстайн — «правові кола», Й.
Сабо — «форма правових систем», С.С. Алексєєв — «структурна спільність» тощо.
За даними різних джерел, кількість національних правових систем наближається до
двохсот, хоча вони знаходяться на різних стадіях правового розвитку, що зумовлено
нерівномірністю соціального - й історичного розвитку держав та їхніх національних
правових систем.
В юридичній компаративістиці виділяють два поняття правової системи — вузьке й
широке. Під вузьким розуміють національне право, а під широким — більш або менш
широку сукупність національних правових систем, об'єднаних загальним походженням
джерел права, основних правових понять, методів та способів розвитку. В зв'язку з цим
компаративісти використовують порівняння зі світовими релігіями, кожна з яких (наприклад,
християнство, іслам, буддизм) базується на фундаментальній єдності, що, однак, не
виключає існування в її рамках сект, культів тощо. Як уже зазначалося, термінологія в
другому випадку є надзвичайно різноманітною, але найбільш поширеним у компара-
тивістській літературі є термін «правова сім'я».
При всьому розмаїтті існуючих позицій і точок зору можна (звичайно, умовно)
виділити два основні напрями класифікації правових систем сучасності, кожен з яких, у свою
чергу, має декілька різновидів з певними особливостями.
Перший напрям найповніше представлений у концепції правових сімей Р. Давіда,
другий — у концепції «правового стилю» К. Цвайгерта.
Р. Давід висунув ідею трихотомії — трьох правових сімей (романс-германська,
англосаксонська, соціалістична), до яких, на його думку, примикає решта світу, що охоплює
чотири п'ятих планети під назвою «релігійні й традиційні системи». В основі його
класифікації лежать два критерії: ідеологічний (сюди Р. Давід відносить фактори релігії,
філософії, економічної та соціальної структури) й критерій юридичної техніки. При цьому
обидва вони мають бути використані не ізольовано, а в сукупності. Класифікація Р. Давіда
 24

досить популярна в юридичній науці. Викладання нвчального курсу «Основні правові

системи сучасності» у французьких університетах ведеться відповідно до цієї класифікації. В
своїй книзі «Елементарний курс порівняльного цивільного права» Р. Давід відрізняє західні
правові системи (тобто англосаксонські й романс-германські), в основі яких лежать
принципи християнської моралі, ліберальної демократії та капіталістичної економіки;
соціалістичні правові системи, засновані на соціалістичній економіці й відповідних їй
політичних, соціальних та моральних принципах; правову систему ісламу, побудовану
цілком на релігійній основі; індуїстську правову систему, що має специфічне філософське
забарвлення й нарешті, китайську правову систему.
Найвідомішим представником другого напрямку є К. Цвайгерт, який протягом майже
40 років наполягає на «правовому стилі» як критерії класифікації. Він вважає, що окремі
правопорядки й навіть групи правопорядків мають свій певний стиль, який порівняльне
правознавство намагається виявити, а потім здійснити групування цих стилів у правові кола
залежно від певних стильових елементів. На його думку, «стиль права» складається з п'яти
факторів: походження та еволюція правової системи; своєрідність правового мислення;
специфічні правові інститути; природа джерел права й способи їх тлумачення; ідеологічні
фактори. Керуючись викладеним, К. Цвайгерт відрізняє вісім правових кіл: романське,
германське, скандинавське, англо-американське, соціалістичне, далекосхідне, право ісламу,
індуїстське право. Ця класифікація не є оригінальною й побудована вона на класифікації,
запропонованій П. Арміжоном, Б. Нольде та М. Вольфом в їхньому курсі порівняльного
права ще в 1950 році.
12. Критерії класифікації правових систем.
Проблема поділу правових систем на певні групи або сім'ї є однією з основних
проблем порівняльного правознавства та вже давно привертає увагу компаративістів.
У пошуках розгорнутої класифікації основних правових систем юристи-
компаративісти брали за основу різні фактори, починаючи з етичних, расових, географічних,
релігійних і закінчуючи правовою технікою та стилем права. Інколи в запропонованих
класифікаціях взагалі було складно знайти якусь чітку основу.
На думку французького компаративіста Р. Родьєра, в юридичній компаративістиці
«класифікацій існує приблизно стільки ж, скільки й компаративістів». З цим слід погодитись,
якщо зважити на відомі компаративістам спроби А. Есмена, Є. Глассона, А. Леві-Ульмана, Г.
Созер-Холла, Дж. Вигмора та інших запропонувати свої версії такої класифікації. Але з
різних причин жодна з них не може претендувати на наукове значення й тому не
розглядається детально. Отже, при дослідженні основних правових систем на перше місце
досі ставиться питання їх класифікації.
В основу класифікації можуть бути покладені більш широкі або, навпаки, більш
вузькі характеристики географічної сфери; вона може мати історичний (діахронний) або
логічний (синхронний) характер; її можна здійснювати як на рівні правових систем, так і в
межах окремих галузей права. Звідси походить принципова можливість різноманітності
класифікацій, створених на основі різних критеріїв і з різними цілями.
Результатом класифікації правових систем є системна одиниця — правова сім'я.
Кожна правова сім'я має свій специфічний комплекс безпосередніх юридичних детермінант.
Поняття «правова сім'я» відображує ті особливості деяких правових систем, які є
результатом подібності їх конкретно-історичного розвитку й структури, джерел, ос-
новних галузей і правових інститутів, правової культури, традицій, особливостей
правозастосовчої діяльності, юридичного мислення тощо. Класифікація можлива як на рівні
правових систем, так і на рівні основних галузей права. Ці два різновиди класифікації не є
протилежними один одному. Але змішування їхніх критеріїв і цілей часто призводить до
неправильних висновків.
Безумовно, всі галузеві класифікації так чи інакше містять ознаки, що характеризують
класифікацію й на рівні правових систем. Здається, що найбільш потрібною .є класифікація
на рівні правових систем, створена на основі сполучення органічної єдності декількох систем
 25

ознак, тобто в основу класифікації має бути покладений не один єдиний, а значна кількість
критеріїв. Використання системи критеріїв дозволяє не замикатися на одному з них, а
відповідно до принципів логіки враховувати особливості різних компонентів правових
систем.
Правильність вибору системи критеріїв визначається перш за все виконанням вимог,
які висуваються до будь-якої логічно стрункої класифікації. Основним при цьому є відоб-
раження в класифікації характерних ознак, спільних для всіх правових систем тієї чи іншої
сім'ї. При цьому слід підкреслити, що критерії класифікації можуть бути різними.
Для виділення основних правових сімей найбільш суттєвими є три взаємопов'язані
групи критеріїв:
 історія правових систем;
 система джерел права; структура правової системи:
 основні правові інститути й галузі права.
Ці критерії дозволяють розкрити якісну специфіку тієї чи іншої правової сім'ї. Вони є
критеріями не тільки синхронного, а й діахронного аналізу правових сімей.
В теорії і практиці порівняльного правознавства існує також декілька інших груп
критеріїв класифікації правових систем, а саме:
 культурологічний та політичний фактори, що зумовлюють правову ідеологію,
яка базується на природі виникнення і розвитку правових систем і відображає їх генетичні
корені і правову культури, пануючу на певній території;
 техніко-методологічні (структурно-функціональні) критерії, які свідчать про
рівень зв’язаності правових елементів загальним правопорядком. Цей критерій включає такі
елементи як: систему джерел, структуру права, юридичну техніку, систему юридичної
освіти, юридичне мислення тощо.
13.Огляд деяких чинних класифікації основних правових систем і сімей сучасності.

Рівень і характер правового розвитку має суттєве значення не тільки для класифікації
правових систем, а й для з’ясування загальної картини сучасного стану і тенденцій розвитку
права в окремих країнах, регіонах і світу в цілому.
Пропонуємо класифікацію правових систем за такими типами
1. Романо-германський тип правової системи (країни континентальної Європи:
Італія, Франція, Іспанія, Португалія, Німеччина, Австрія, Швейцарія та ін.). Усередині
романо-германського типу правової системи виділяють два підтипи, або дві правові групи:
— романську (Франція, Бельгія, Люксембург, Голландія, Італія, Португалія, Іспанія.
Провідною у цій групі є національна правова система Франції);
— германську (Німеччина, Австрія, Швейцарія та ін. Провідною у цій групі є
національна правова система Німеччини).
2. Англо-американський тип правової системи (Англія, Північна Ірландія, США,
Канада, Австралія, Нова Зеландія, деякою мірою — колишні колонії Британської імперії
(нині 36 країн є членами Співдружності) та ін.). Усередині англо-американського типу
правової системи розрізняють два підтипи, або дві групи: — англійське загальне право
(Англія);
— американське право (США).
Крім того, поділ англо-американського типу правової системи можливий на дві групи:
— європейське загальне право (Англія, Ірландія);
— позаєвропейське загальне право (США, Канада). Право кожної країни поза Європи
набуло широкої автономії в рамках англо-американського типу правової системи.
3. Змішаний тип правової системи виник на стику двох класичних типів правової
системи: романо-германської та англо-американської і має специфічні риси.
У рамках цього типу можна виділити дві групи:
— північноєвропейські (скандинавські) правові системи (Данія, Швеція, Норвегія,
Ісландія, Фінляндія);
 26

— латиноамериканські правові системи (Аргентина, Парагвай, Уругвай, Чилі та ін.).

4. Релігійно-традиційний тип правової системи має декілька підтипів:
— релігійно-общинний (мусульманська, індуська, іудейська, християнська групи);
— далекосхідний-традиційний (основні групи — китайська, японська);
—звичаєво-общинний (африканська група — країни Африки та Мадагаскару).
Соціалістичні правові системи в основному стали історією (їх можна вивчати в
ретроспективному плані), проте й сьогодні є низка правових систем (Куба, В'єтнам, КНДР),
які зберегли соціалістичне забарвлення з внесенням до них більших чи менших — залежно
від держави — новацій. Проте це не означає, що з урахуванням «соціалістичного»
забарвлення їх не можна віднести до класично усталених типів правової системи.
14. Європейське право та порівняльне правознавство.
Актуальність постановки такого питання викликано, в першу чергу, тим, що
європейське право, що розвивається і одночасно формується завдяки різним джерелам, не
співпадає з рамками романо-германської правової сім’ї, але самим суттєвим способом
впливає на європейські держави та їх правові сім’ї, що, на переконання Р.Давіда, потребує
звернутися при аналізі цього європейського правового феномена до порівняльного
правознавства.
Як відомо, європейське право як новий юридичний феномен виникло у другій половині
ХХ століття і охоплює право всіх європейських організацій, включаючи Раду Європи
(1949р.), НАТО, Західно-Європейський союз, Організацію економічного співробітництва та
розвитку (ОЕСР), Організацію з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) та інші.
Безумовно значне місце в європейському праві займало право трьох європейських
співтовариств: Європейського об’єднання вугілля та сталі (1951), Європейського
економічного співтовариства (1957) та Європейського співтовариства з атомної енергії
(Євроатом – 1957). Важливим етапом в розвитку європейського права стала трансформація
згаданих трьох європейських співтовариств в Європейський Союз (ЄС) в 1992 році, який
зазнав серйозних реформ в 1997 році.
Вже практично під європейським правом розуміється право Європейського Союзу,
побудоване на Паризькому (1951), Римському (1957), Брюсельському (1965), а також
Маастрихтському (1992) та Амстердамському договорах, що набуває більш чітку структуру
по мірі юридичної та політичної еволюції ЄС. Мова йде про особливе право, якому
одночасно притаманні риси наднаціонального і внутрішнього права, і яке застосовується у
всіх країнах ЄС.
Воно відрізняється від класичного міжнародного права, оскільки створює автономний
міжнародний правовий режим інтегрований в право країн-членів ЄС, внаслідок чого це
право безпосередньо застосовується політичним керівництвом та судовими органами цих
країн. З огляду на зазначене, інколи європейське право ЄС розцінюють як по-суті
федеративне право.
При ознайомленні з європейським правом можна виділити такі дві великі частини, а
саме інституціональне право та матеріальне (субстанціональне) право. В інституціональному
європейському праві мова йде головним чином щодо проблеми політичної, адміністративної
та юридичної організації. Це, по-перше, норми щодо статусу, функцій та повноважень
численних органів і інституцій ЄС. Зокрема, до таких органів відносяться в першу чергу такі
політичні органи як Європарламент, Європейська Рада та Європейська Комісія. Це також
консультативні установи політичного або адміністративного характеру, а також судові та
контрольні інстанції, а саме: Суд першої інстанції, Судова палата та Рахункова палата.
По-друге, інституціональне право включає норми щодо джерел права в ієрархії
юридичних актів в рамках ЄС, договорів та угод, регламентів, директив та рішень. Крім
цього, сюди входять норми, що регулюють відносини і сполучення юридичного режиму ЄС з
внутрішніми юридичними режимами країн-членів ЄС.
Щодо матеріального європейського права, воно, як видно з назви, включає в себе
норми, що регулюють поведінку і діяльність індивідів та соціумів різних галузях права, що
 27

входять в сферу дії європейських договорів. Таким чином, мова йдеться про звід норм,
складаючих економічне право ЄС, мета якого – формування на всій території країн-членів
ЄС єдиного внутрішнього ринку з вільним рухом людей, товарів, послуг та капіталів. В
цілому матеріальне європейське право встановлює:
1) норми, що визначають режим економічних свобод, діючих по відношенню до різних
учасників життя ЄС: конкретну організацію вільного руху фізичних осіб, майна; заборони
дискримінації між країнами-членами ЄС; заборони дій, що протирічать принципам здорової
конкуренції тощо;
2) принципи і норми здійснення загальних економічних заходів і дійв країнах-членах
ЄС.
Матеріальне європейське право пов’язано з вивченням діючих в ЄС норм, які
торкаються різних юридичних дисциплін і мають відношення до компетенції ЄС та
інтегрованих у внутрішнє право країн ЄС. Таким шляхом поступово сформувалися
спеціалізовані розділи європейського права: європейське торгівельне, сімейне, соціальне, а
також сільськогосподарське, банківське, транспортне право тощо.
Таким чином матеріальне європейське право – це предметне, діюче, щоденно
застосоване, але інколи тяжко та довго розробляєме право майбутньої єдиної Європи,
європейського правового простору.
Сучасне розуміння і сприйняття європейського правового простору виникло на базі
проблеми прав людини. Якщо до середини ХХ століття стверджували, що все зв’язано з
правами людини – виключно внутрішня компетенція кожної держави, зараз всі визнають, що
ступінь дотримання і поваги прав людини визначають на міжнародній арені і ступінь довіри
до держави.
Само поняття „Європейський правовий простір” як юридичний аспект
загальноєвропейського процесу народилося в Хельсінкі на Нараді з безпеки і співтовариства
в Європі у 1975 році. Це поняття містить все позитивне, що досягнуто у взаємовідносинах
держав Європи в галузі прав людини і правових форм їх співробітництва. Разом з тим воно
передбачає подальший їх розвиток не тільки за допомогою міжнародного права, а й шляхом
відповідної еволюції європейських національних правових систем.
Формування цього простору не слід сприймати як появу якогось наддержавного
європейського права. Мова йде про розробку різноманітних форм взаємодії національних
держав Європи, зближення їх законодавчих норм, пошук сучасних рішень конкретних
загальноправових проблем. При цьому ця діяльність не обмежується лише проблематикою
прав людини, а виходить далеко за її межі. Вже зараз існують сфери правового регулювання,
в яких зближення законодавств різних європейських держав, що належать до різних систем,
є вкрай необхідним. Це регламентація акціонерних співтовариств, сумісних закладів,
передачі технологій, зон вільного підприємництва тощо.
Ідея Європи як єдиного правового простору розрахована на довгу історичну
перспективу і розраховує на розробку та кодифікацію загальноєвропейських правових норм,
розширення і вдосконалення інфраструктури договорів, угод, конвенцій, різних
організаційних загальноєвропейських структур, що регулюють відносини між країнами-
учасницями ОБСЄ в різних сферах політичного, економічного та гуманістичного життя.
Саме цим визначається актуальність ідеї європейського правового простору для
порівняльного правознавства.
Враховуючи, що об’єктами правового регулювання є практично всі галузі відносин між
країнами-учасницями ОБСЄ, правомірно застосовувати поняття „європейський правовий
простір” не тільки в рамках Конвенції по людському виміру, а й для всього комплексу
відносин між Сходом та Заходом.
Отже єдиний європейський правовий простір – це регіональна правова система, що
об’єднує національні правові системи європейських країн та країн, які приймають активну
участь в європейському процесі – США і Канада, що забезпечує правові основи
„загальноєвропейського дому”. Але не треба сприймати його як загальне право
 28

наднаціонального характеру, а сприймати його як пошук і створення деякого правового

мінімуму в країнах, який забезпечує їх національні взаємовідносини в рамках
загальноєвропейського процесу. До того ж, якщо раніше, говорячи про співробітництво та
наближення країн, акцент робився в основному на міжнародне право та його розвиток, то
тепер до цього слід додати національний правовий розвиток в напрямку правової
державності.
При цьому концепція „європейський правовий простір” передбачає, що держави
Європи повинні вступати як правові держави, де державний механізм функціонує на основі
верховенства закону, принципу законності, де гарантовані правові відносини між державами
і громадянином, забезпечені правова стабільність і безпека особистості. Слід наголосити, що
сучасний етап формування європейського правового простору розраховано на зближення, а
не на повну уніфікацію правових норм різних держав.
Вчені-юристи виділяють декілька рівнів аналізу європейського правового простору:
правова сім’я, правова держава, співробітництво в рамках міжнародних організацій,
співробітництво між самими міжнародними організаціями. В цілому, основні напрямки
створення основ європейського правового простору включають:
─ по-перше, міжнародне право і його прогресивний розвиток;
─ по-друге, відповідна цьому еволюція внутрішньодержавного законодавства, судової
практики тощо;
─ по-третє, порівняльне вивчення правових систем як засіб виявлення загального і
відмінного між ними, в законодавстві, парламентських, адміністративних, судових
структурах інших держав.
Цей процес має бути спрямований на подолання колізій в законодавстві різних країн,
на подолання все ще існуючих нормативних та адміністративно-технічних перешкод в різних
сферах співробітництва та обмінів. При цьому порівняльне правознавство має відіграти
важливу роль в рішенні трьох проблем в рамках концепції „європейського правового
простору”.
Перша – розробка критеріїв правової держави, що можливо перш за все шляхом
порівняльного аналізу досвіду європейських країн у встановленні юридичних стандартів, що
дозволяють відрізняти правову державу від неправової.
Друга проблема – подальше підвищення і конкретизація загальноєвропейських
стандартів в галузі прав людини. При цьому мають розглядатися не окремі права, а весь
комплекс прав – громадянських, політичних, соціальних, економічних, культурних тощо.
Нарешті, третя проблема – вдосконалення механізму співробітництва і питаннях, що
відносяться до людського виміру. Мова йде про контрольний механізм, який в майбутньому
буде відігравати все більшу роль як додатковий міжнародний засіб правового захисту
людини. Яке не підміняє собою національні засоби, але в певній мірі контролює останні та
мобілізує їх на більш чітку дію.
В зв’язку з розробкою концепції єдиного європейського правового простору, на думку
Саїдова А.Х., актуальними слід вважати наступні порівняльні дослідження:
1) порівняльне вивчення особливостей і тенденцій розвитку основних правових систем
Європи – сімей романо-германського, загального, скандинавського права і залишків
соціалістичної сім’ї права;
2) вдосконалення європейської концепції правової держави як основного елемента
європейського правового простору, визначення його основних особливостей, характерних
рис і критеріїв (наприклад, правова стабільність, політичний лібералізм, повага прав людини
і основних свобод, відмова від сили та погрози її застосування у зовнішніх (і внутрішніх)
відносинах, правові шляхи вирішення спорів, що виникають тощо);
3) дослідження правової діяльності європейських міжнародних організацій та їх долі в
створенні системи європейського правового простору;
4) дослідження правових відносин та правового співробітництва між європейськими
міжнародними організаціями як одного з рівнів європейського правового простору;
 29

5) вивчення правових аспектів загальноєвропейського процесу з метою розробки його

стабільних організаційно-правових основ, політичних інститутів, постійних органів та
установ.
Безсумнівно, що подальший розвиток європейського правового простору буде
відбуватися на двох рівнях – загальноєвропейському та національному, при лідируючій ролі
першого. В той же час порівняльне правознавство має стати і відіграти роль деякого
закріплюючого механізму, який поступово і на певному науково-прикладному рівні
реєстрував би те, що вже зроблено, а також те, що ще належить зробити і, зокрема,
відобразити у внутрішньому законодавстві.

Лекція 2 Загальна характеристика романо – германської правової сім'і 2год.

1. Особливості романо – германської правової сімі.

2. Формування романо - германського типу правової системи
3. Основні етапи розвитку романо - германського типу правової системи
4. Роль науки (університетів) у формуванні романо - германського типу правової
системи
5. Система права та її структура
6. Джерела права романо – германської правової сім'і
7. Роль судової практики.
8. Кодифікація
9. Місце правової системи України на правовий карті світу

Завдання на СРС:
1. Етапи розвитку та регіони поширення
2. Період рецепції римського права, формування основних концептуальних та
доктринальних підходів континентального права
3. Закон як джерело права. Конституція. Поточне законодавство.
4. Рецепція римського права та його значення для формування романо - германської
правової сім’ї.
5. Роль університетів у формування континентальної системи права
6. Особливості формування та розвитку правових систем романського права (Франції,
Італії, Іспанії, Португалії) та германського права (ФРН, Австрії, Швейцарії).
7. Публічне і приватне право.
8. Основні відмінності та особливості романо-германського права.
9. Історичні аспекти розвитку українського права.
10. Місце правової системи України у континентальному праві
11. Сучасна система права та система законодавства України. Стан кодифікації
12. Соціалістична правова сім”я.
13. Теорія про формування пpибaлтiйcькoї, північної (скандинавської) та слов’янської
правових сім’ей.
14. Тенденції розвитку сучасної правової системи України.
Література: [3, 12, 13, 15, 17, 59-62, 75, 80, 89.]

Конспект лекції

1. Особливості формування та розвитку правових систем романського права

(Франції, Італії, Іспанії, Португалії) та германського права (ФРН, Австрії,
Швейцарії).
Романо-германський тип (сім'я) правових систем - сукупність національних правових систем,
які мають загальні закономірності розвитку і подібні ознаки, що склалися на основі
 30

давньоримського цивільного права і його пристосування (у поєднанні з канонічним правом,

доктринальним правом університетів і місцевих норм-звичаїв) до нових національних умов
при домінуванні закону серед інших джерел права.
Ознаки романо-германського типу (сім'ї) правових систем;
1) виник у континентальній Європі внаслідок загальності розвитку суспільств і держав під
сильним впливом римського соціального і правового порядку; поширився на Центральну і
Південну Америку (колишні колонії Іспанії, Португалії і Франції), значну частину Африки,
країни Близького Сходу, Японію, Індонезію, Південну Корею, Таїланд;
2) розвинувся на основі рецепції (від лат. - прийняття) давньоримського цивільного
права, його ідей, принципів та інститутів. Римське право було сприйнято завдяки його
популяризації в університетах - італійських, французьких, німецьких (ХІІ-ХШ ст.). Велику
роль в "очищенні", переробці і пристосуванні римського права до умов життя (в тому числі
до місцевого звичаєвого права), особливо в XIV столітті, відіграла школа юристів-
глосаторів46, діяльність якої продовжила школа постглосаторів, які на рівні культури епохи
Відродження відпрацювали логічні принципи, конструкції, узагальнили формули римського
приватного права.
Істотний внесок у становлення права континентальної Європи здійснило канонічне
середньовічне право завдяки величезному впливу католицької церкви і найширшої
юрисдикції церковних судів (особливо в Іспанії). Канонічне право (його основне джерело -
Біблія) як система канонів - правил, що встановлені церквою і стосуються устрою церкви і
життя вірян (шлюб, заповіт), ґрунтувалося на принципах римського права, вивчалося в
університетах нарівні з римським цивільним правом. У результаті в одних країнах
континентальної Європи римське право стало чинним (Німеччина, Італія, Іспанія,
Португалія), в інших (Франція) визначило напрям змісту національного права, що
формувалося. Завдяки канонічному праву були створені нові юридичні конструкції,
наприклад, інститут вини;
3) основним джерелом (формою) права є нормативно-правовий акт - ця ознака дає
підставу називати сім'ю правових систем норматив. Інші джерела права (звичай,
узагальнення судової практики, нормативний договір) посідають підлегле місце стосовно
закону як провідного нормативно-правового акту, норми якого формулюються законодавцем
- представницьким органом державної влади;
4) нормативно-правові акти супідрядні один одному за юридичною силою:
конституційні закони - звичайні (поточні) закони - підзаконні акти. За конституцією визнана
вища юридична сила (Конституція ФРН 1949 р., Конституція Італії 1947 р., Конституція
Франції 1958 р., Конституція Швейцарії 1999 р. (набрала чинності 01.01.2000) та ін.);
5) поширеною є кодифікація нормативно-правових актів - ця ознака дає підставу називати
правові системи цієї сім'ї кодифікованими.
Тут існують кодекси з високим рівнем узагальнення і систематизації значної частини
законодавства. їх особливості: 1) кодекси мають галузевий характер; 2) у них включаються
як законодавчі акти парламенту, так і акти, створені в результаті делегованого законодавства
(у тих країнах, де воно передбачено конституцією); 3) створюються кодекси і комплексно-
галузевого характеру (комплексне законодавство). У Франції з п'яти наполеонівських
кодексів три - Цивільний 1804р., Торговельний 1807 р. і Кримінальний 1810 р. - визнаються,
як і раніше діючими, хоч і зазнали значних змін. У Німеччині продовжує діяти зі змінами і
доповненнями (а їх понад 140) Німецький кримінальний кодекс (Strafgesetzbuch, автор
Адольф Леонард), що набув чинності ще в 1871 р. і "пережив" п'ять реформ кримінального
права. Інший кодифікований акт - Німецьке цивільне укладення 1896 р. (набуло чинності
01.01.1900, тому його називають у Німеччині "Укладення 1900 року" або "Кодекс 1900 р.) -
більше як за 100 років існування піддавалося багаторазовим змінам і доповненням;
6) право має систему з чіткою структурою: публічне і приватне, їх галузі, підгалузі,
норми права. Публічне і приватне право в усіх країнах романо-германської сім'ї містить
майже ті самі основні галузі: конституційне, адміністративне, міжнародне, публічне,
 31

кримінальне, цивільне, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне, трудове право і

т. д. Подібна однаковість спостерігається і щодо правових інститутів, наприклад, є інститут
зобов'язального права як найважливіша складова цивільного права;
7) існує дуалізм права - наявність цивільного і торговельного права як відносно
самостійних галузей за своєю природою, розвитком і практичною реалізацією. Вважається,
що окрім цивільного права необхідно розвивати торговельне право, оскільки торговельні
відносини у світі динамічні, що вимагає: а) швидкого оформлення угод; б) виконання
оформлених угод; в) вирішення у спеціалізованих судах спорів, що виникли між сторонами.
У Франції торговельне право як самостійна галузь склалося історично (в XI ст. торговці-
професіонали обиралися на посаду судді в-консул і в для здійснення правосуддя у сфері
торговельної та іншої комерційної діяльності), тому Торговельний кодекс Франції (1807 р.)
діє і сьогодні. Хоч Швейцарія й
Італія відмовилися від існування торговельного кодексу, інкорпорували норми, що
регулюють торговельний обіг у єдиний Цивільний кодекс, проте їхні юристи, як і раніше,
визнають існування торговельного права. Те саме спостерігається в Нідерландах, де при
створенні Цивільного кодексу відбувся відхід від ідеї дуалізму в системі приватного права;
8) матеріальне право домінує над процесуальним правом (процесуальні галузі права
розглядаються як похідні від матеріальних, що призначені їх "обслуговувати"), на відміну від
англо-американського права, де переважає процесуальне право;
9) досконалою є юридична техніка, уніфікована термінологія, запозичена переважно з
римського права. Юридична техніка увійшла в систему правових категорій країн романо-
германського права лише на межі ХІХ-ХХ ст. Нині серед юристів романо-германського
права поширений афоризм: "Право має техніку, і саме є технікою". Серед використовуваних
понять у французькій правовій системі (справедливість, інтерес, громадський порядок,
крайня необхідність, правила пристойності, провина, сумлінність та ін.) пріоритет віддається
гнучким, еластичним поняттям. Гнучкість досягається формулюванням дефініцій із широким
значенням, коли охоплюються відразу усі випадки - відомі і невідомі і для кожного з них
пропонується трактування.
На відміну від юристів країн англо-американського права, що мислять конкретно,
"прецедентно" і створили науку загального права на основі судових рішень, юристи романо-
германського права мислять поняттями правових інститутів і галузей права. їх правова наука
- абстрактна, однією із визначальних ознак якої є правовий формалізм. Вважається, що
романо-германське право - продукт логіки, системи і суворих теоретичних викладок.
Майже в кожній країні континентального права Європи діють суди: 1) загальної юрисдикції
(цивільні та кримінальні); 2) спеціальної юрисдикції (адміністративні, трудові, податкові
тощо). Так, у Франції функціонують суди у справах сільськогосподарської оренди та найму,
суди у справах соціального страхування.
За наявності загальних ознак правові системи романо-германського типу (сім'ї) правових
систем мають особливості. Нині ті з них, що становлять правову систему ЄС, перебувають
під прямим впливом нової правової галузі - європейського права.

2. Формування романо-германського типу правової системи

Романо-германський тип правової системи виник на основі римського права в XII —
на початку XIII ст. До його поширення на території теперішніх європейських країн
застосовувалися норми-звичаї, «закони» німецьких, нордичних та інших племен — закони
варварів. Вони були різноманітними і строкатими. Їх не вдавалося систематизувати. У
вирішенні судових справ використовувалися позаправові засоби — «судження боже»,
«клятви сторін», «процедура очищення», «судове випробування», «сваволя місцевої влади».
Шляхи формування: 1. Насильницька експансія. 2. Добровільна рецепція.
3.Основні етапи розвітку романо-германського типу правової системи
 32

У своєму розвитку романо-германська правова сім'я пройшла досить тривалий шлях,

його звичайно поділяють на три основні етапи.
Перший етап — це період звичаєвого права (V—XI ст.). На ньому створюються
передумови для формування єдиної системи континентального права. Після падіння
Римської імперії германські народи привнесли в галузь права свої національні звичаї, своє
національне германське право. Воно складалося переважно з неписаних звичаїв, що існували
в народній пам'яті, і часто були позбавлені належної ясності й визначеності. У той період
германські народи розуміли право передусім як набуток людей, народу, племені, продукт
колективної совісті, а не як вираз свідомого розуму чи волі, встановлених зверху. У цьому
значенні право було схоже на мистецтво, міф, мову. Таке право виражало мудрість племені,
за допомогою якої підтримувалося його мирне життя. Право було засобом об'єднання людей
у групу, воно прагнуло зберегти її солідарність. Кожне плем'я (франки, бургунди,
лангобарди, алемани, вестготи, остготи, фрізи, східні сакси, вандали тощо) жило за своїм
особливим правом. Проте розбіжності між звичаями племен не слід перебільшувати. Правові
ідеї, виплекані германськими народами, мали багато спільного і навіть багато в чому
нагадували уявлення інших варварів, що мали племінну організацію і напівкочовий спосіб
життя. Ці ідеї розвивалися в контакті з рудиментами римського права і зазнавали тиску
політичних і економічних чинників, що мали дещо одноманітний характер по всій Західній
Європі. Германське право було досить примітивним, оскільки було пристосоване лише до
вкрай нескладних умов натурального господарства, наповнене принципами спрощеного
колективізму — родинного, родового, громадського. У ті часи особливо не розрізняли
правові норми і процедури, з одного боку, та релігійні, моральні, економічні, політичні та
інші норми та практику — з другого. Інститути законодавства та судового рішення мали
зародковий характер. Королі хоча й ухвалювали закони, але з конкретних приводів, і в
основному для того, щоб від імені всього народу підтвердити або виправити існуючі звичаї.
У V—VIII століттях закони германських племен, що переважно складалися з їх звичаїв,
уперше були записані латиною. Йдеться про так звані варварські правди (leges barba-rorum),
або закони варварів. Найдавніша з тих, що дійшли до нас, — Салічна правда (496). З VI
століття більшість германських племен уже мала свої варварські закони.
Система правосуддя в цей період була роз'єднаною й аморфною. У судових процесах
панувало звернення до надприродного. Виконання судових рішень ніяк не забезпечувалося.
Не існувало професійних судів. Західна Європа на першому етапі фактично не знала
професійних юристів, юридичних шкіл, юридичних книг, підручників, юридичної науки.
Отже, право того періоду мало звичаєвий, племінний, примітивний та архаїчний характер.
Другий етап — етап формування романо-германської правовоїсім'ї (XII—XVIII ст.).
На думку багатьох компаративістів, саме його слід вважати часом, коли з наукової точки
зору з'являється система романо-германського права. Цей етап може бути умовно
розподілений на два періоди: середньовічний період (XII—XV ст.) та період Відродження і
Просвітництва (XVI—XVIII ст.). У середньовічний період Західна Європа існувала як
відносно цілісне історико-культурне, соціально-політичне, цивілізаційне співтовариство, як
регіональна, феодальна романо-германська цивілізація. Саме на цьому етапі суспільство
знову усвідомило необхідність права, почало розуміти, що тільки право може забезпечити
порядок і безпеку. Повернення цієї ідеї у XII— XIII століттях стало, безсумнівно,
революційним кроком.
Можна умовно виокремити п'ять обставин, що суттєво вплинули на формування романо-
германського права у XII-XV століттях: 1. Рецепція римського права. Другий етап
формування романо-германського права асоціюється зі сприйняттям римського права. У ці
часи Західна Європа звертається до юридичної спадщини античності, передусім до Зводу
Юстиніана як втілення правових традицій Давнього Риму. 2. Діяльність європейських
університетів. Ідея рецепції римського права, його нового осмислення і пристосування до
умов, що радикально змінилися, вперше була усвідомлена і проведена в життя в
університетах завдяки плідній праці глосаторів і постглосаторів. Саме в університетах право
 33

замислювалось як система, що органічно розвивається, як звід принципів і процедур, що уде

будуватись, як і собори, протягом поколінь і століть. 3. Вплив канонічного права. На думку
деяких вчених, канонічне право в середні віки мало навіть більш глибокий вплив на
правопорядок і суспільне життя європейських країн, ніж римське право. Невипадково
історично першою західною середньовічною правовою системою було нове канонічне право,
що з'являється у XII столітті. Лише пізніше під впливом канонічного права складаються
правові системи європейських королівств, вільних міст, з'являється торговельне право,
маноріальне та феодальне право. 4. Створення міського права. На розвиток
загальноєвропейської правової традиції суттєво вплинули так звані хартії міської свободи,
що оформлювали стосунки міста з сеньйором, на землях якого воно стояло, і містили норми
конституційного, кримінального, торговельного та іншого права. Особливу увагу можна
звернути на магдебурзьке право, що стало моделлю муніципального устрою для міст
Німеччини і Центральної Європи. 5. Створення торговельного права. Починаючи з XII
століття в Європі формуються основні поняття та інститути торговельного права нового часу
— lex mercatoria. Поява цієї відносно відокремленої правової системи обумовлюється
активним розвитком торгівлі та швидким ростом стану торговців. Початкова розробка
торговельного права здійснюється купцями самостійно. Купці організовують міжнародні
ярмарки і ринки, створюють торговельні суди, засновують торговельні представництва по
всій Західній Європі. Унаслідок цього з'являються норми, що регулюють застосування
кредитних інструментів, накладних та інших транспортних документів, організацію та
діяльність ділових асоціацій і спільних підприємств, застосування процедури банкрутства.
Старі правові інститути пристосовуються до нових потреб. Піднесенню торговельного права
сприяють розвинена система нотаріату, створена наприкінці XI—XII століть, і кодифікації
звичаїв, що проводяться європейськими правителями. Характеризуючи торговельне право,
слід особливо наголосити на його універсальності: в усіх європейських країнах та містах
того періоду керівні принципи та найважливіші правила торгівлі були однаковими або дуже
схожими. Ця риса обумовлена транснаціональним, космополітичним характером торгівлі.
Отже, особливістю формування романо-германського права є те, що воно на відміну від
англосаксонського права не є наслідком розширення і посилення королівської чи будь-якої
іншої влади, наслідком їхньої централізації. Його фундаментом від самого початку була
спільність культури і традицій західноєвропейських країн. З XI по XV століття ця спільність
виражалася, зокрема, у відданості єдиному духовному і владному впливу римсько-
католицької церкви. А основними центрами поглиблення і поширення ідей, що лежать в
основі романо-германського права, стали європейські університети.
У період Відродження і Просвітництва в Європі відбуваються суттєві зміни. Епоха
Ренесансу випустила на волю критичний дух, що досі дрімав. Тому римське право, яке
раніше вважалося розумом у письмовій формі (ratio scripta), починаючи з XVI століття
здається вченим збіркою застарілих та ірраціональних законів. У XVII—XVIII століттях
провідною в юриспруденції стає течія, названа доктриною природного права, що намагається
відійти від безумовного підкорення римському праву, прагне сформулювати такі принципи
права, які були б вираженням його раціоналістичних засад. Школа природного права
вимагала, щоб поряд з приватним правом, заснованим на римському праві, Європа виробила
норми публічного права, що виражають природні невід'ємні права людини і гарантують
свободу особистості. Представники природної школи права висунули низку конкретних
пропозицій щодо проведення реформ у різних галузях права — від міжнародного та
державного до кримінального та кримінально-процесуального. На думку Е. Аннерса,
раціоналістичне природне право було, ймовірно, найсильнішим джерелом натхнення для
розвитку європейського права після Зводу римського цивільного права (Зводу Юстиніана).
Основною формою суспільної організації в Західній Європі стають національні держави,
що не визнавали, з одного боку, верховенства Священної Римської імперії, а з другого —
верховенства Папи Римського. Лютеранська реформація підточила світську владу римсько-
католицької церкви; церковні суди втратили велику частину своєї юрисдикції. Кожна
 34

держава хотіла стати суверенною і самостійно вирішувати, якими мають бути її закони. Тому
природною виглядає принципова вимога націоналізації юридичної науки та законодавства.
Університети трансформуються з загальноєвропейських дослідницьких та освітянських
закладів у національні інституції. Це знищує універсальну юридичну науку і тенденції до
загального європейського законодавства, що склалися в середні віки. Усе це призводить до
того, що у XVIII столітті критики римського права започаткували рух за заміну Зводу
Юстиніана новими писаними законами (кодексами). Кодекси мають бути коротшими за Звід
Юстиніана, добре упорядкованими і легкими для сприйняття. Перші кодекси та закони в їх
сучасному вигляді з'являються в європейських країнах у XVIII столітті. їх поява є наслідком
взаємодії трьох факторів — політичних вимог реформ епохи Просвітництва, методу
раціоналістичного природного права та впливу книгодрукування.
Проте справжнє піднесення законодавства відбувається вже після буржуазних
революцій, коли розпочинається третій етап розвитку романо-германської правової сім'ї.
Його історичні межі: від XIX століття — до нинішніх часів. Природно, що цей етап
називається періодом законодавчого права. Буржуазні революції перемогли в XVIII—XIX
століттях в країнах континентальної Європи, докорінно змінили або цілком скасували
феодальні правові інститути. Вони внесли істотні коригування в уявлення про саме право і
перетворили закон із другорядного на основне джерело романо-германського права.
Підвищення ролі законодавства та його поступове накопичення викликають необхідність
кодификацп. У XIX столітті в більшості країн Європейського континенту приймаються
численні кодекси: спочатку цивільні, а потім кримінальні, кримінально-процесуальні,
адміністративні, цивільно-процесуальні, торговельні й інші. Кодификація дозволила
упорядкувати чинне законодавство, позбутися нормативно-правових архаїзмів. Вона сприяла
подоланню існуючої дрібності права, усуненню різноманітності звичаїв, зменшенню розриву
між правовою теорією і практикою. Сьогодні кодекси поряд з іншими нормативними
актами регулюють практично всі найважливіші сфери громадського життя. Кодификація
символізує остаточне завершення процесу формування системи романо-германського права
як цілісного явища. Крім перевороту в системі джерел права на третьому етапі
відбуваються суттєві зміни в системі права. Так, у сфері приватного права відбулося злиття
романізованого традиційного права з новітніми ідеями доктрини природного права.
Найяскравіше ці зміни проявилися в сімейному праві (наприклад, суттєво змінюється
правовий статус жінки) та в праві власності (особливо це стосується земельної власності).
Цивільне право пристосовується до умов вільного ринку. Бурхливий розвиток
промисловості приводить до модернізації правових форм підприємницької діяльності:
акціонерних та інших господарських товариств. Економічний і соціальний прогрес
європейських країн обумовлює появу антимонопольного законодавства, активний розвиток
законодавства у сфері інтелектуальної власності, суттєві зміни страхового, банківського та
транспортного права. Радикально реформуються трудове право і право соціального
забезпечення. Науково-технічний прогрес зумовлює появу нових інститутів права, що
регламентують, зокрема, космічну діяльність, генетичні дослідження, інформаційні
технології (Інтернет, електронний підпис, електронна комерція, банківські картки тощо).
Великі революційні зміни торкнулися також правових інститутів і галузей публічного права.
Вони викликані насамперед зміною стосунків між громадянином і державою, визнанням і
подальшим розширенням прав і свобод людини і громадянина, реформуванням системи
державної влади, що відбулося після прийняття конституцій (визнання принципу поділу
влади, поява конституційних судів). У XX столітті відбувається зближення національних
правових систем з міжнародним правом. У другій половині XX століття на розвиток
романо-германського права суттєво впливають європейські інтеграційні процеси. їх активне
розгортання приводить до заснування в 50-х роках XX століття Європейських співтовариств
(ЄС) — оригінальних за своєю правовою природою інтеграційних утворень, що мають риси
як держави, так і міжнародної організації. Європейськими співтовариствами є Європейське
співтовариство (до 1992 р. — Європейське економічне співтовариство) та Європейське
 35

співтовариство з атомної енергії. До 2002 року діяло також Європейське співтовариство

вугілля і сталі. У 1965 році в Брюсселі був підписаний договір про злиття їх керівних
органів. Згідно з цим договором співтовариства отримали єдині інституції, що забезпечують
виконання завдань співтовариств (Європейський парламент, Рада ЄС, Європейська комісія,
Суд ЄС, Рахункова палата). За Маастрихтським договором 1992 року була створена нова
структура — Європейський Союз. Він заснований на основі Європейських співтовариств,
доповнених сферами політики і формами співробітництва. Більшість країн романо-
германського права сьогодні є членами ЄС. У зв'язку з утворенням і функціонуванням ЄС
виникає особлива система правових норм — європейське право, або право ЄС. Завдяки
діяльності ЄС формується acquis соттиnautaire (фр. — буквально “надбання співтовариства”)
— правова система Європейського Союзу, включаючи акти законодавства ЄС (але не
обмежуючись ними), прийняті в межах Європейського Співтовариства, спільної зовнішньої
політики та політики у сфері безпеки, спільної політики у сфері юстиції та внутрішніх справ.
Існують три принципи взаємодії права ЄСі національного права держав-членів: 1) принцип
верховенства права ЄС, згідно з яким європейське право має вищу юридичну силу порівняно
з національним правом; 2) принцип прямої дії права ЄС, що полягає у вимозі
безпосереднього та обов'язкового застосування європейського права національними
органами влади; 3) принцип юрисдикційного захисту права ЄС. Усі суди (як Європейський
суд, так і національні суди) зобов'язані безпосередньо застосовувати європейське право.
Європейське право суттєво впливає на національні правові системи держав — членів ЄС.
ак, усі правові системи держав — членів ЄС сьогодні засновані на єдиних засадах —
загальних принципах права ЄС, за якими визнано верховенство та пряму дію. Йдеться про
такі принципи, як дотримання основних прав людини, юридична визначеність,
пропорційність, право бути заслуханим тощо. Численні норми права ЄС (зокрема, в таких
галузях, як адміністративне, митне, фінансове, трудове право) інкорпоровані у відповідні
галузі всіх національних правових систем. Завдяки цьому всі правові системи держав —
членів ЄС мають значну кількість однакових норм. Крім того, через право ЄС відбувається
запозичення інститутів певної національної правової системи правовими системами інших
країн. Так, наприклад, адміністративне право ЄС побудоване за французькою моделлю.
Завдяки інкорпорації права ЄС ця модель сприймається правовими системами інших держав.
Головним наслідком впливу європейського права на правові системи романо-германської
сім'ї є їх гармонізація та уніфікація. Крім того, з тих же причин відбувається зближення
романо-германського права з англо-американським.

Історично склалося так, що РГ тип правової системи має два підтипи – романський і
германський.
Регіонами поширення романського підтипу є Італія, Франція, Іспанія, Португалія,
Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Греція, Ліхтенштейн.
Регіонами поширення германського підтипу є ФРН, Австрія, Швейцарія.
До цього типу можна віднести правові системи Східно-Європейських країн – Польщі,
Болгарії, Словаччини, Росії, України.

3.Роль науки (університетів) у формуванні романо – германської правової сім'і

Підгрунттям розвитку системи романо-германського права служили загальна
культура і традиції країн континентальної Європи, що сприйняли римське право завдяки
його популяризації в університетах — італійських, французьких, німецьких. Саме
університети створили в XII—XIII століттях загальну для європейських країн юридичну
науку на базі зводу законів (кодексу) Юстиніана (529—534 рр.). Рецепція римського права
розпочалася з його тлумачення і завершилася вмиканням абстрактних норм у кодекси
європейських держав.
(Рецепція). У період ХІ-ХІІ ст. на півночі Італії (м.Піза) були знайдені рукописи
Дигестів (або Пандектів) – із корпоративного збірника 533 року – складової частини
 36

кодифікації римського права (Юстиніана) 527-560р.р. Тексти Дигестів (Пандектів)

потрапили в Болонью й досліджувались т.зв. схоластичними методами. На одному з Дигестів
було виявлено замітки (пояснення) т.зв. глосаторів – осіб, які тлумачили і коментували
римське право (від слова "глос" – замітка на полі тексту римських Кодексів). Схоластичні
методи дослідження пояснювались виключно високим авторитетом об’єкта дослідження,
повагою до античних творів та римської юридичної системи, що не мала аналогів у світі.
Деякі з праць глосаторів і до сьогодні залишаються за своїм рівнем кращими, ніж самі
Дигести.
Праці глосаторів мали не тільки науково-пізнавальне, але й історико-педагогічне
значення. Глосатори навчали студентів науковим методам, які використовувались при
тлумаченні Дигестів.
Ця система з часом поширилась на більшість західноєвропейських університетів.
Слід відзначити, що юридична освіта хоча й базувалась на теоретичній основі, але
мала велике практичне значення, оскільки використовувалась в управлінській діяльності,
політиці, дипломатії, трохи менше – в правосудді.
4.Система права та її структура
Система права континентальних країн Європи має свою структуру, що складається, як
і в римському праві, із двох підсистем — публічної і приватної. У підсистемі публічного
права домінують імперативні (категоричні) норми, які не можуть змінювати учасники
правовідносин. У підсистемі приватного права переважають диспозитивні норми, і тільки тій
частині, в якій вони не змінені учасниками відносин. окремі інститути трудового Всі норми
права мають чітку «прив'язку» до конкретних галузей та інститутів права, що є результатом
впливу юридичної доктрини, яка акцентує увагу на необхідності врахування предмета і
методу правового регулювання.
5. Джерела права романо – германської системи права.
5.1..Нормативно – правовий акт у системі джерел права
В системі джерел права романо – германського права головне місце посідає
нормативно – правовий акт. Закони регулюють приватну і публічну сфери суспільних
відносин: найбільш важливі питання суспільного устрою, права і держави.
Види законів:
• конституційні. Писані конституції мають вищу юридичну силу і складають
основу правової системи — Конституція ФРН 1949 р., Конституція Італії 1947 р..
Конституція Франції 1958 р. та ін.;
• звичайні (поточні) — кодекси, спеціальні закони, зведені тексти норм.
Не кожна країна континентальної Європи має у своєму розпорядженні спеціальні
правові акти про юридичні джерела (форми) права (так звані закони про закони). Наприклад,
в Італії керуються «Загальними положеннями про Закон» 1942 р., у яких наведені перелік і
характеристика джерел права і процедур застосування законів. У загальному виді вказівки
про нормативно-правові акти, що діють у державі, містяться в конституціях.
Відповідно до Конституції Франції, закони поділяються на органічні, фінансові та
програмні. Органічні закони визначають порядок діяльності парламенту, кількість членів
кожної із його палат, умови і порядок їх обрання, уточнюють і доповнюють положення
Конституції і Конституційної ради та ін. Фінансові закони визначають прибутки і витрати
держави. Програмні закони закріплюють цілі економічної і соціальної діяльності держави.
Слід зазначити, що основна (законодавча) функція парламенту Франції обмежена,
значна частина питань в сфері законодавства віднесена до відання уряду.
В Іспанії, відповідно до її Конституції закони поділені на органічні і звичайні.
Органічні закони мають велику юридичну силу. Вони визначають розвиток основних прав і
свобод, закріплюють статути автономних співтовариств, що належать до загального
виборчого права, та ін.
Важливе місце серед звичайних законів посідають кодекси.
Встановлено судовий контроль за конституційністю поточних законів.
 37

Верховенство конституційних законів забезпечується спеціальними конституційними

судами або верховними судовими органами. У ФРН це Федеральний конституційний суд, в
Італії та Іспанії — Конституційний, суд у Франції встановлений поділ обов'язків між двома
органами — Конституційною радою, до обов'язків якої входить стежити за конституційністю
актів, що виходять із парламенту, і Державною радою, що здійснює контроль над
конституційністю актів виконавчої влади (розгляд справ по скаргах про перевищення влади)
Як у конституціях, так і в інших законах континентальних країн перевагу в системі
прав і обов'язків людини віддано правам.
Загальні норми міжнародного права мають перевагу перед внутрішньодержавними
законами.
5.2.Делегована правотворчість
У системі джерела права істотно зросло значення підзаконних нормативних актів,
актів урядової влади. Це ордонанси, декрети, регламенти, рішення, постанови, циркуляри,
інструкції, повідомлення та ін. Значна частина з них з'являється на світ у результаті
делегованої правотворчості. Парламент у межах своєї компетенції і відповідно до
конституції делегує повноваження уряду і його структурним підрозділам. Значення правових
актів, що є результатом делегованої правотворчості, визначається повноваженнями органів,
що їх видали.
Деякі підзаконні акти приймаються за власною ініціативою виконавчорозпорядчими
органами. За юридичною силою вони поступаються законам. Проте за своєю кількістю
(особливо в тих країнах, де немає жорсткого контролю над їх прийняттям) вони посідають
значне місце в регулюванні відносин:
1) усередині виконавчої влади;
2) між виконавчою владою і громадянами, установами, підприємствами та ін.
У ФРН, наприклад, федеральний уряд, федеральний міністр або уряд земель видають
постанови. За згодою Бундесрату федеральний уряд може видавати адміністративні
розпорядження. На відміну від Франції та Іспанії, він не має права на самостійну
правотворчість. Урядові акти видаються тільки на виконання законів. Однак урядовим
законопроектам віддається перевага перед парламентськими.
5.3.Правотворчість суб'єктів федерації
У федеративних державах чимале значення має правотворчість суб'єктів федерації.
Наприклад, у ФРН законодавчі повноваження земель здійснюються в галузях, не віднесених
до відання Федерації. Сфера виключної компетенції земель не зазначена в Основному законі.
До їх відання, як правило, належить регулювання місцевих питань — культура, будівництво,
місцеві фінанси.
Федерація має явну перевагу в сфері законодавства. На частку законодавства земель
припадає лише одна десята частина всіх законів, які діють у ФРН що відповідає Конституції,
яка проголосила перевагу федерального права над правом земель (ст. 31). Нормативні акти
земель є підзаконними. У разі колізії — розбіжностей законів земель із загальнофедеральним
законодавством — превалюють федеральні закони.
У ФРН має місце залучення земель до участі в європейській нормотворчості. Позиція
земель з питань європейської нормотворчості виражається і враховується на рівні
Бундесрату, де утворена спеціальна колегія.
5.4.Правовий звичай
Правовому звичаю як джерелу права відведена допоміжна роль. Закон як писаний
нормативний акт підкріплює свою силу й загальновизначеність завдяки базуванню на звичаї.
Тлумачення закону, щоб зробити його доступним для населення, здійснюють з погляду
звичаю. Це спостерігається, наприклад, у Нідерландах і стосується головним чином торгових
порядків. Збереглися й інші звичаї, що визнаються не повною мірою. Один із головних
принципів сучасної парламентської системи Нідерландів — «міністри не можуть залишатися
на посаді, якщо вони втратили довіру парламенту» — не записаний у Конституції і є
правовим звичаєм, що оформився в 1867 р.
 38

Правовий звичай може бути лише доповненням до закону. Мабуть, тільки в Італії він
зберіг характер самостійного джерела права.
5.5.Правова доктрина
Правова доктрина у свій час (до XX ст.) відіграла позитивну роль. Виступаючи як
одне із джерел права, вона сприяла сприйняттю римського права. Правова доктрина
створювалася в університетах і впливала на формування системи права і структуру правової
норми.
Будучи одним із неофіційних джерел права, доктрина в XX ст. відсунута на другий
план основним офіційним джерелом — законом, про що свідчить кодифікація законодавства.
Проте вона і зараз значно впливає на розвиток права. Нині роль правової доктрини
визнається в законопідготовчій роботі й правозастосовчій діяльності — при тлумаченні норм
права. Доктрина допомагає розробці категоріального апарату юридичної науки, її
методології, чим користується законодавець. При створенні нормативно-правового акта
творець закону керується науково-доктринальним підходом до розуміння права, тлумачення
правової держави та інших правових категорій. При тлумаченні норм права їх застосуванні
удається зо допомогою коментарю до кодексу, який має доктринальний-фаховий характер.
Коментарі видаються у Франції, Німеччини та інших країнах континентального права.
Водночас було б невірним перебільшувати роль доктрини як юридичного джерела
права, а тим більше вважати її пріоритетним джерелом. Вплив доктрини є безсумнівним,
проте вона має допоміжний характер стосовно головної форми права — закону. Офіційно
вона не визнавалася і не признається джерелом права.
6.Роль судової практики
Судову практику можна віднести до допоміжного джерела права країн
романогерманського типу. Відповідно до чинної доктрини права (правові норми
приймаються парламентом і уповноваженими ним органами) судовій практика не відведена
роль джерела права. Проте об'єктивно спостерігається явне зростання ролі судового
прецеденту в правотворчій діяльності держави, чому сприяють:
1) недосконалість законодавства (суперечності і прогалини в ньому);
2) піднесення «третьої влади» — судової, що дозволила суддям розробляти
принципові рішення, уточнювати положення закону таким чином, що народжуються нові
норми, так звані правоположення судової практики. Вони в основному є результатом
діяльності суддів касаційних судів, як вищих судових інстанцій. Підтвердження касаційним
судом судових рішень, особливо прийнятих на основі аналогії або загальних принципів,
може сприйматися іншими судами при рішенні подібних справ як фактичний прецедент
(наприклад, постанови Касаційного суду і Державної ради Франції). Норми —
правоположення судової практики повинні враховуватися всіма юристами, що застосовують
право. З цією метою вони публікуються в судових збірниках і довідниках. У деяких країнах
роль судової практики як додаткового юридичного джерела права підтверджується
постійним виданням судових збірників і довідників. У ряді країн (Нідерланди та ін.) офіційне
опублікування прецедентів не практикується. Найбільш важливі рішення публікуються в
щотижневику «Нідерландська юриспруденція», періодичних юридичних виданнях. Отже,
романо-германський тип правової системи характеризується пріоритетом норми, що
міститься в законодавчих актах. Проте він припускає і пошук кожним юристом у
конкретному питанні рішення, що відповідає принципу справедливості.
7.Кодификація
Континентальні системи ще відомі як кодифіковані правові системи, оскільки їх
відмітною рисою є наявність кодексів з високим рівнем узагальнення і систематизації
значної частини законодавства. Тут велике значення надається підготовчим
законопроектним роботам, коментарям авторів до проектів законів, матеріалам обговорень.
Вони використовуються в процесі офіційного тлумачення законодавства.
Особливості кодифікації в країнах романо-германського типу полягають у такому.
 39

1. Розробляються кодекси галузевого характеру. Вже перші з них — Французький

цивільний кодекс 1804 р., Німецьке Цивільне уложення 1896 р.. Швейцарський цивільний
кодекс 1907р. та ін. — мали галузеву спрямованість. Таку ж спрямованість вони мають і
нині, хоча у них з'явилися явно виражені особливості.
2. У кодекси включаються як законодавчі, так і підзаконні акти. Це пояснюється
значною роллю делегованої правотворчості — делегування парламентом низки повноважень
щодо видання законів уряду.
3. Створюються кодекси і комплексно-галузевого характеру (комплексне
законодавство). В них містяться норми декількох галузей права для регулювання відносин у
конкретній сфері промисловості, господарства чи культури.
У кодексах і законах кожної держави висвітлюються особливості
внутрішньополітичного життя країни та її правових традицій.

8.Місце правової системи України на правовий карті світу

8.1.Етапи формування правової системи України
Формування і розвиток української правової системи відбувалися за загальними і
спільними законами для формування усіх правових систем, проте для цього процесу
характерні свої особливості.
В українській історії правова система формувалася протягом усього періоду
становлення української державності - Київської Русі, Гетьманщини, УНР, ЗУНР, гетьманату
П.Скоропадського та УРСР. Корені сучасної національної правової системи знайшли свій
початок у романо-германському типі правової системи.
У загальному вигляді можна виділити два етапи становлення сучасної
української правової системи. Це етап становлення правової системи до прийняття
Конституції України тобто до 1996р. та сучасний етап - цілеспрямована розбудова правової
системи згідно з положеннями і вимогами Конституції України.
Протягом першого етапу відбувалося нагромадження нормативно-правової бази. Це
відбувалося протягом тривалого часу.
Загальною рисою першого етапу було кількісне нагромадження нормативно-правових
актів, які покривали не врегульовані законодавством сфери суспільних відносин.
Наприклад до 15 ст. Росія і Україна мали спільну правову історію. У період
Польсько- Литовського панування на Україні діяли норм 2 та 3 литовського статутів( 1566 і
1588 рр.) а також звичаєве козацьке право яке стосувалося воєнно-адміністративного
порядку, і суду, власності на землю, купівлі продажу рухомого майна а також окремих
злочинів і покарань. В містах, особливо тих, які користувалися правом самоуправління
активно використовувалися норми Магдебурзького права.
Після з’єднання України з Росією одним із джерел права стали законодавчі акти
царського правління і норми місцевої української влади. Різнорідність, невпорядкованість та
суперечливість норм права України створювали значні труднощі у діяльності
адміністративних і судових установ. У 1728 році царським правлінням було прийнято
рішення про створення комісії для кодифікації українського законодавства. Комісія
закінчила роботу в 1743 році і підготовлений “Звід права по якому судиться малоросійський
народ” був представлений на затвердження в Сенат. Хоча звід так і залишився не
затвердженням у судовій діяльності, ним досить часто користувалися як надійним джерелом.
Після 60-х рр.. ХVIII століття після ліквідації малоросійської автономії стало значно
розширюватися застосування загальноросійського права, яке значно потіснило інші джерела.
У ХІХ ст. правовий розвиток України протікав у загальноросійському руслі, а з 1918 вона
відтворювала єдині схеми державно-правового будівництва СРСР. Які інші радянські
республіки Україна мала власні кодекси з всіх галузей права. Дві широкомасштабні
кодифікації були проведені у 1920-ті і 1960 - 70 –ті рр.. У 1960 році були прийняті КК і КПК,
1963 ЦК і ЦПК, в 1969 р.- кодекс про шлюб і сім’ю, в 1970р. – виправно-трудовий кодекс, в
1971 КЗоТ, а в 1983 житловий кодекс.
 40

З 1990 року почалося становлення нової правової системи України. Основні

зусилля законодавців були направлені на створення переходу до ринкових відносин для
створення незалежної національної державності. В 1990 році в Україні було прийнято сотні
законів, які закріпили нові принципи і інститути: пріоритет прав свобод
людини,багатопартійність, розподіл влади, конституційний контроль, рівність усіх форм
власності, свободу приватної ініціативи і т.д. В результаті цих змін Україна в цілому
перейшла від соціалістичного до романо-германського типу правової системи.
У 1996 році в Україні було прийнято Конституцію і починається новий етап
розвитку правової системи . Він характеризувався більш доцільним визначенням предметів
правового регулювання, пов’язаних з впровадженням норм і положень Конституції.
Конституція визначила головні засади і свободи людини, встановила правові основи
функціонування громадянського суспільства та нових економічних відносин у державі.
Можна було спостерігати зміни які відбувалися у кількох напрямках. Це:
1. Поширення правового регулювання на раніш не регламентовані правом сфери
суспільної діяльності, що виявляється перш за все у збільшенні кількості нормативних актів.
Серед прийнятих законів слід відмітити блок законів по регулюванню діяльності у
банківсько-фінансовій сфері, екологічні закони, правові акти, що стосуються приватизації та
питань конституційного ладу - введення інституту президентства, розподілу влад.
2. Перерозподіл сфери правового регулювання між окремими галузями права, що
виявляється у зміні методів правової регламентації, юридичній ідентифікації нових явищ у
національному правовому полі (нові види злочинів, нові типи взаємовідносин між
суб’єктами та об’єктами правозастосування), в розширенні сфери застосування традиційних
правових інститутів.
3. Створення комплексних правових актів, що базуються на суміжних галузях права і
виникають в результаті злиття чи взаємодії предметів регулювання. Згадані процеси змін
сфер правового регулювання мають значний вплив на становлення структури системи
законодавства. В плані ієрархічної побудови процес диференціації виявляється у частковому
розширенні компетенції виконавчої влади щодо прийняття нових нормативиних актів, і
підвищення ролі та значення актів місцевих органів влади і місцевого самоврядування. В
галузевій структурі права процес диференціації викликає виділення певних галузей у
самостійні через появу нових видів суспільних відносин і необхідність їх правової
регламентації - фінансове, земельне, господарське, податкове право.
Положення Конституції конкретизуються та реалізуються і через галузеве
законодавство. Одночасно норми Конституції поширюють свою силу й на сфери відносин,
які регулюються галузевим законодавством, оскільки Конституція має характер прямої дії
(ст. 8 Конституції). Між нормами Конституції та нормами галузевого законодавства існують
відносини не тільки координації, а й субординації. Ієрархія правових актів у
концептуальному вигляді визначає ст. 150 і закріплена ст. 8 Конституції. Більш детальне
співвідношення має визначатися новим законом про правові та підзаконні акти України.
Ефективність і стабільність правової системи України великою мірою залежатиме від рівня
відповідності усіх законодавчих та підзаконних актів положенням Конституції, яка є
головним їх джерелом.

Протягом тривалого часу перебуваючи у складі Радянського Союзу Україна була

складовою частиною правової системи СРСР. У цей період існування української держави
правова система України, як і всі правові системи республік СРСР, належала до сім’ї
соціалістичного права, тому не виникало питань щодо класифікації українського права.
Після здобуття Україною незалежності у 1991 році розпочалося формування нової
єдиної правової системи. Ця система формувалася на нових засадах як самостійна та
незалежна, та спостерігалися суттєві позитивні тенденції у її розвитку: активне формування
структурних елементів, приведення її у відповідність до міжнародних стандартів, і
звільнення її від радянської сутності, утверджувалися принципи правової демократичної
 41

держави та громадянського суспільства, з’явилися нові підходи до право розуміння а також

сформувалися нові інститути і галузі права. Тому постало питання про місце
постсоціалістичних країн в тому числі і України на правовій карті світу.
Ткаченко В.Д. виділяє з цього приводу 3 концепції:
1.Концепція повернення постсоціалістичних країн до романо-германської правової
сім’ї.
Суть цієї концепції полягає у тому,що історично країни постсоціалістичного простору
належали саме до цієї правової сім’ї. Адже у цих країнах було поширеним рецепція
Римського права, основні галузі права були кодифіковані, правова наука постійно зазнавала
впливу з боку французької та німецької правових шкіл. Соціалістична революція
трансформувала правові системи країн але на думку дослідників, після падіння
комуністичного режиму країни відійшли від соціалістичного права і розвиваються у романо-
германському напрямку.
2.Концепція самобутності слов'янських правових систем, прибічники якої
наполягають на необхідності визнання самостійної слов'янської (євразійської) правової сім'ї.
Ця концепція наполягала на визначенні самобутності слов’янського права і
державності,і доказування причин формування особливого типу правових відносин у Росії та
постсоціалістичних країнах.
3. Концепція окремих шляхів для центрально-європейських, прибалтійських країн та
слов'янських країн колишнього СРСР (Росії, України, Білорусі), яка є певним компромісом
між першими двома напрямками.
Суть цієї концепції полягає в тому, що на початку 21 століття центрально-європейські
країни приєдналися до романо-германського права, прибалтійські до скандинавського права,
а Україна, Росія і Білорусь утворили самостійну слов’янську правову сім’ю, яка має свої
особливості.
Якщо ж домінуючим критерієм вважати юридичну техніку, тобто структуру джерел
та системи права, особливості тлумачення процесу правозастосування, то правильним є
вважати Україну країною романо-германської правової сім’ї. На сьогодні відмінність між
національною правовою системою України та романо-германського права мінімальна і у
способах створення правових норм, і у способах їх систематизації, і у способах їх
тлумачення, і у способах їх використання у правозастосовній практиці. В Україні визнано
ідеї верховенства права, пріоритету прав людини, правової соціальної демократичної
держави, поділу права на публічне та приватне, непорушності приватної власності,
характерні для європейської правової традиції. Тому, на цій підставі можна зробити
висновок про те, що правова система України повертається до романо-германської правової
сім'ї.
Але не можна впевнено заявляти, що наша правова система є повноправним членом
романо-германської правової сім’ї, адже повернення до цього типу відбувається різними
темпами. Деякі країни Східної Європи уже усунули всі перешкоди на шляху до входження
до романо-германського права.
На сьогоднішній момент Україна лише тяжіє до романо-германського права і
обраний нею напрямок євроінтеграції дозволяє спрогнозувати її подальше приєднання до
сім'ї романо-германського права як повноправного члена після успішного завершення
політико-правових реформ.
Основою повинно стати наближення української правової культури до європейських
зразків: зокрема, утвердження принципів демократії, відповідальності державної влади і
зв'язаності її правом, передбачуваності і визначеності державних рішень, незалежності і
ефективності судової влади..
8.2.Проблеми формування правової системи України
На сьогоднішній день проблема формування, вдосконалення та кращого
функціонування правової системи України набуває важливого значення, адже правова
система це не випадковий набір елементів, а важливий комплекс взаємопов’язаних
 42

елементів, які слугують для досягнення поставлених суспільством цілей. Саме тому сьогодні
розвиток знань про правову систему є дуже важливим напрямком діяльності.
Подальше реформування та розвиток національної правової системи України є
важливою умовою для розбудови України як демократичної, правової держави. Після
проголошення незалежності України відбулися кардинальні зміни у правовій системі.
Зокрема утвердилися нові соціальні відносини, інституціювалася кардинально нова система
публічної влади, сформувалася системи національного законодавства на чолі з Конституцією
України. Україна як суверенна держава продовжує розвиватися на конституційно визначених
засадах, як демократичної та правової держави.
Але останні десятиліття державо- та право творення показав що ті перетворення які
відбуваються в Україні, супроводжуються складними та суперечливими процесами.
Прийняття змін до Конституції поставило перед правотворцями ряд теоретичних,
законодавчих та практичних проблем які потребують обґрунтованого вирішення і
законодавчого врегулювання, адже ефективне функціонування правової системи неможливе
без збалансованої системи законодавства.
На сьогоднішній день функціонування усіх правових систем світу характеризується
зближенням і уніфікацією, це стосується і України. Ті демократичні суспільні процеси які
сьогодні відбуваються в Україні актуалізують питання вдосконалення функціонування
національної правової системи.
Очевидним є те, що для того щоб удосконалити сучасну правову систему необхідно в
першу чергу удосконалювати нормативну базу, а саме удосконалювати механізм правового
регулювання суспільних відносин як у цілому так і в окремих галузях права. Головними
напрямами удосконалення нормативної основи національної правової системи України є
необхідність проведення конституційної реформи, реформи виборчого законодавства,
судово-правової реформи, результатом яких має стати забезпечення та гарантування прав та
свобод людини і громадянина.
Також варто наголосити, що важливим напрямком розвитку є вдосконалення
інституту відповідальності держави перед особою. Тобто так як Україна задекларована
правовою державою, у ній повинні бути створені діючі механізми за допомогою яких буде
здійснюватися більш ефективний вплив на діяльність державного апарату, особливо у сфері
забезпечення та гарантування прав і свобод людини та громадянина.
Невідкладного рішення потребує і інший ряд проблем, а саме такі як:
- активізувати наукові дослідження питань структури та тенденцій розвитку правової
системи в Україні в контексті глобалізації державно-правових явищ, посилення світових
кризових процесів та трансформації суспільства;
- потрібно виробити нові концептуальні основи розвитку законодавчої бази України,
посилювати рівень законності, розбудовувати органи державної влади, проводити реформи,
зокрема конституційні, правові та судові;
- важливим напрямком є дослідження порядку змін та теоретичних основ прийняття
змін до Конституції так як Конституція є фундаментом національної правової системи;
- необхідно вдосконалювати Конституцію України в частині щодо розмежування
повноважень між найвищими органами державної влади для подальшого зміцнення засад
демократії;;
- необхідно вдосконалювати шляхи функціонування адміністративного законодавства
України;
- необхідно закріплювати у чинному законодавстві України та в подальшому
реалізувати відповідні ідеї і принципи приватного та публічного права, що в свою чергу
сприятиме виробленню відповідних орієнтирів, якими слід керуватись у правореалізаційній
практиці;
- використувати сучасні технічні можливості передачі інформації;
- необхідно акцентувати увагу та сприяти функціонуванню правової системи на
принципах права що забезпечують її гуманізм, демократизм, соціальність, упорядкованість і
 43

послідовність функціонування її елементів, та в свою чергу утвердження цих принципів у

свідомості людей та підвищення загальної правової культури населення.
На думку багатьох дослідників в країні наявні ознаки падіння авторитету закону,
„падіння” принципу законності, практичний розвал системи контролю і нагляду, зведення
нанівець принципу невідворотності покарання за правопорушення, відсутність реальних
гарантій задекларованих в Конституції України прав і свобод.
Безумовно, головна причина такого становища полягає в тому, що неприйняття
тоталітарної держави минулого і негативне ставлення до неї було поширене на державу і
право як такі, що й призвело до послаблення держави, розбалансованості її органів та
механізмів. Для подолання цих недоліків необхідна сильна демократична соціально-правова
держава з розвинутою правовою системою, ефективність якої і визначить остаточне місце
правової системи України на правовій карті світу.

Лекція3 Загальна характеристика англо – американської правової системи 2год.

1. Поняття англо-американського типу правової системи

2. Загальне право Англії
3. Право справедливості
4. Виникнення та розвиток суду присяжних.
5. Джерела права країн загального права
6. Судовий прецедент у системі джерел права
7. Правовий звичай
8. Правова доктрина
9. Норма права
10. Закон в англійській правовий системі. Співвідношення закону і прецеденту
11. Юридична термінологія країн загального права
12. Основні риси правової системи США
13. Сучасна правова система США.

Завдання на СРС:
1. Період виникнення загального права до завоювання Англії норманами (1066)
2. Період становлення та утвердження системи загального права (1066 – 1485).
3. Період суперництва загального права і права справедливості (1485 – 1873).
4. Період зближення загального права і права справедливості (1873 – 1972).
5. Період сприйняття елементів континентального права (починаючи з 1972 р.).
6. Історія виникнення англійського права.
7. Історичні умови формування джерел загального права
8. Загальне право та право справедливості.
9. Джерела загального права.
10. Структура загального права.
 44

11. Особливості формування та розвитку правових систем англійського права (Англія,

Австралія, Нова Зеландія, Північна Ірландія) та американського права (США,
Канада).
12. Правовий стиль юристів загального права. Співвідношення судового прецеденту та
нормативно-правового акта у систем і зовнішніх форм права.
13. Особливості формування та розвитку правових систем англійського права (Англія,
Австралія, Нова Зеландія, Північна Ірландія) та американського права (США,
Канада).
14. Характеристика джерел права та системи законодавства США. Правові системи
Канади, Австралії та Нової Зеландії.

Література:[10, 13, 19,34, 47,64.]

Конспект лекції
1.Поняття англо-американського типу правової системи
Англо-американський тип (сім'я) правової системи або системи загального права -
сукупність національних правових систем, які мають спільні риси, проявляються в єдності
закономірностей і тенденцій розвитку на основі норми, сформульованої суддями в судовому
прецеденті, який домінує як форма (джерело) права, у поділі права на загальне право і право
справедливості, у визнанні закону лише після апробування його судовою практикою, у
превалюванні процесуального права над матеріальним.
Географія поширення загального права англо-американського типу, крім Англії і
країн Північної Америки — деякі держави різних континентів. Ступінь його впровадження в
цих країнах неоднаковий.
Витоком цього типу правової системи є загальне право Англії
(common law), яке виникло і розвивалося після норманського завоювання 1066 р.,
затвердилося на початку XIV ст. і було доповнено у XV—XVIII століттях правом
справедливості (law of equity). За своєю природою загальне право є казуїстичним, складеним
із типізованих прецедентів.
На територію Північної Америки (США) англійське право було внесено
переселенцями з Англії. Проте воно зазнало значних змін, що було обумовлено:
1) континентальним розташуванням, незалежним від безпосереднього сусідства з
Англією;
2) відсутністю феодального ладу, який пережила континентальна Європа,
розвитком буржуазних відносин;
3) наявністю республіканської форми правління і федеративного державного
устрою (Англія — монархія, її політичний режим парламентарного типу);
4) потребою (після проголошення незалежності США) створення самостійної
правової системи, що пориває зі своїм колоніальним англійським минулим.
Остання обставина виразилася в тому, що у деяких штатах ще до проголошення
незалежності США в 1776 р. були прийняті кримінальні, кримінально-процесуальні кодекси,
які забороняли посилання на англійські судові рішення. Лише в штатах, що були раніше
французькими та іспанськими колоніями (Луїзіана, Каліфорнія), прийняті кодекси
романського типу. В решті штатів загальне право проголошено чинним, але в узгодженні зі
статутним (законодавчим) правом з пріоритетом прецеденту — судового та
адміністративного.
2. Загальне право Англії
Своїм корінням англійське право сягає глибокої давнини. Після нормандського
завоювання Англії (1066 рік) основну роль у здійсненні правосуддя було покладено на
королівські суди в Лондоні. Приватні особи, як правило, були позбавлені можливості
звертатися безпосередньо до королівського суду. Вони мали просити у короля, фактично у
канцлера, видання наказу (Writ) з дозволом перенести розгляд справи до королівського суду.
 45

Спочатку такі накази видавалися у виключних випадках, але поступово їх перелік зростав. У
процесі діяльності королівських судів також поступово складалася сума рішень, якими й
керувалися в подальшому ці самі суди. Так склалося правило прецеденту: одного разу
сформульоване судове рішення надалі ставало обов'язковим і для всіх інших суддів. Отже,
англійське право створило класичну систему прецедентного права, або права, що
створюється суддями.
В кінці XIII ст. набуває особливого значення статутне право. В зв'язку з цим
правотворча роль суддів дещо стримується принципом, згідно з яким зміни в праві не мають
відбуватися без згоди короля та парламенту. Одночасно встановлюється право суддів інтер-
претувати статути.
В ХІУ-ХУ ст. в зв'язку зі значними соціальними змінами в середньовічній Англії
(розвиток товарно-грошових відносин, зростання кількості міст, занепад натурального
господарства) виникла необхідність виходу за жорсткі рамки закритої системи прецедентів,
що вже склалася. Цю роль взяв на себе королівський канцлер, який вирішував шляхом певної
процедури справи, в яких їх учасники зверталися до короля. Так, поряд із загальним правом
склалося «право справедливості». Воно, як і загальне право, є прецедентним правом, але
прецеденти в цьому випадку створені іншим шляхом й охоплювали інші відносини, ніж
загальне право.
До 1873 року в Англії на цьому ґрунтувався дуалізм судочинства: крім судів, що
застосовували норми загального права, існував суд лорда-канцлера (потім ці системи
поєдналися).
Юристи континентальної Європи сприймають право як сукупність наперед
встановлених правил, тоді як для англійця право — це в основному те, до чого прийде
судовий розгляд. Європейські юристи цікавляться перш за все тим, як регламентована певна
ситуація, в Англії увагу зосереджують на тому, в якому порядку вона має бути розглянута,
щоб прийняти правильне судове рішення.
Якщо у Франції, Німеччині, Італії та інших країнах континентальної правової сім'ї
правосуддя завжди здійснювали судді з університетськими дипломами, то в Англії навіть
судді вищих судів до XIX ст. необов'язково мали юридичну освіту: вони опановували цю
професію через тривалу адвокатську практику.
Оскільки для громадян країн континентальної системи права (до якої певною мірою
можна віднести правову систему України) прецедентне право Англії, що займає центральне
місце в правовій сім'ї загального права, є незвичним, слід звернути увагу на деякі його риси.
Перш за все існує правило, згідно з яким суд, що розглядає певну справу, з'ясовує, чи
не розглядалась аналогічна справа раніше, й у випадку позитивної відповіді керується
попереднім рішенням. Інакше кажучи, колись винесене рішення є обов'язковою нормою для
всіх наступних аналогічних справ. Але це загальне правило потребує деталізації, оскільки
ступінь обов'язковості прецедентів залежить від місця в судовій ієрархії суду, що розглядає
певну справу, та суду, рішення якого може стати при цьому прецедентом.
В наш час в Англії нараховується більш ніж 800 тисяч судових прецедентів, і кожний
рік до них додається приблизно 20 тисяч нових, що в цілому складає 300 збірників з
внутрішнього та європейського права.
При сучасній організації судової системи прецедентна ситуація виглядає таким
чином.
Рішення вищої інстанції — палати лордів — є обов'язковими для всіх інших судів.
Апеляційний суд, що складається з цивільного та кримінального відділень,
зобов'язаний дотримуватися прецедентів палати лордів та своїх власних, а його рішення є
обов'язковими для всіх нижчих судів.
Всі складові вищого суду пов'язані прецедентами обох зазначених інстанцій, а його
рішення є обов'язковими для всіх нижчих інстанцій, а також (але вже не обов'язково)
впливають на розгляд справ у його відділеннях.
 46

Для окружних та магістратських судів обов'язковими є прецеденти всіх вищих

інстанцій, але їх власні рішення прецедентів не створюють. Не вважаються прецедентами й
рішення Суду корони, створеного в 1971 році для розгляду особливо тяжких кримінальних
злочинів.
В цілому, в правовій сім'ї загального права слід виділяти дві групи — англійське
право й пов'язане з ним за походженням право США.
До першої групи, крім англійського права, входять право Північної Ірландії, Канади
(крім Квебека), Австралії, Нової Зеландії, а також право колишніх колоній Британської
імперії (членами Співдружності є більш 35 держав) та інших держав, які створили свої
правові системи на основі англійського права. Нині фактично третина населення світу живе
значною мірою за нормами англійського права.
До другої групи належить право США, яке ґрунтується на англійському загальному
праві, але вже стало самостійним.
Продовжуючи стисле знайомство з правовою сім'єю загального права, ми хотіли б
окреслити найбільш характерні риси й особливості цієї правової сім'ї, на яких наголошують
А.Х. Саїдов та інші компаративісти.
По-перше, англійське загальне право, на відміну від романo-германського,
розвивалося не доктринально — його розвивали юристи-практики.
Цим пояснюється деяка стихійність і необмеженість правового масиву, відсутність
раціональної основи та суворої логіки в його побудові.
Країни загального права не сприйняли римське право, в якому чільне місце
відводилося цивільному праву. Саме тому в цих країнах відсутній поділ на публічне й
приватне право. Крім того, англійському праву не притаманна сувора галузева класифікація,
хоча базові галузі неухильно розвиваються.
По-друге, норми загального права народжувалися в результаті розгляду
королівськими судами певних справ, тому вони менш абстрактні й розраховані на вирішення
конкретних спорів, а не на встановлення загальних правил поведінки в майбутньому. Саме
тому для правової сім'ї загального права не характерна кодифікація, а нечисленні кодекси,
що існують в окремих країнах цієї правової сім'ї, суттєво відрізняються від кодексів країн
континентального права.
По-третє, в країнах англо-американської правової сім'ї поширюється судовий
прецедент — норми права, що створюються суддями при винесенні рішень у конкретних
справах. При цьому судді співставляють певну справу не з правилом чинної правової норми
права, а з уже створеними подібними судовими прецедентами.
По-четверте, між судовим прецедентом та стійкою судовою практикою не можна
ставити знак рівності. Прецедент, на відміну від судової практики, тобто сумарного
результату розгляду конкретних справ, створюється окремо винесеним судовим рішенням,
яке вправі приймати тільки вищі судові інстанції.
По-п'яте, судовий прецедент — це феномен, що забезпечує передбачуваність та
одностайність судової практики, ефективність якої пояснюється швидкістю винесення
рішення у справах на основі розглянутих раніше аналогічних справ. До того ж прецедент
дозволяє регулювати й компенсувати прогалину в праві або законі.
По-шосте, зростає роль законодавства й закону як джерела права, зокрема завдяки
впливу європейського права. Але, незважаючи на це, залишається й успадковується принцип,
згідно з яким норма закону набуває реального змісту тільки після застосування її в суді.
Саме тому прецедент продовжує грати в англійському праві головну роль.
По-сьоме, сучасне правове регулювання процесу розгляду справ у судах хоча й
закріплене на рівні закону, все одно розроблялося суддями.
По-восьме, сучасне співвідношення судової практики та законодавства змінює й роль
юридичної науки. Наукові дослідження базуються на докладному аналізі існуючих
прецедентів, що практично перетворює їх на коментарі судової практики, якими керуються й
судді.
 47

По-дев'яте, як вже зазначалося, для країн правової сім'ї загального права не

характерна кодифікація. Існуючі в деяких штатах США цивільні й цивільно-процесуальні
кодекси є результатом не кодифікації, а консолідації права, що відрізняє їх від європейських
кодексів континентальної системи права.
По-десяте, для правової сім'ї загального права характерна наявність інституту суду
присяжних.
По-одинадцяте, в Англії зберігається також старовинний звичай, для якого характерні
стабільність та загальне визнання. Так, за відсутності писаної Конституції в Англії й деяких
країнах цієї сім'ї діють як конституційні звичаї атрибути монархічної держави; міністрів
розглядають як слуг королеви; нагороди, пенсії тощо також надаються від імені королеви.
3.Право справедливості
Суд справедливості виник як правомочність монарха здійснювати через
лордаканцлера право пом'якшення суворих судових рішень, посилаючись на загальні
принципи права, поняття добра і гуманізму, а не на конкретні прецеденти. Суд
лордаканцлера заповнював прогалини загального права. Наприклад, канцлер надавав силу
зобов'язанню особи управляти майном на користь третьої особи і передавати їй одержані
прибутки. При цьому не порушувалася норма загального права, відповідно до якої особа, що
одержала майно в результаті передача (довіри) його іншою особою для управління в
інтересах третьої особи, стає єдиним власником цього майна (так звана довірча власність).
Лорд-канцлер втручався в розгляд справи «в ім'я справедливості». Він брався за справу лише
тоді, коли міг застосувати санкції, до відповідача, який порушив його розпорядження. Не
претендуючи на зміну норм, установлених судами, він по сутності виробляв додаткові
норми, що називалися нормами права справедливості. Був накопичений і систематизований
значний обсяг типових випадків, що ґрунтувалися на юрисдикції канцлера, утворилися низка
концепцій (концепція зловживання впливом і введення в оману та ін.) та інститутів
(основний із яких — довірча власність).
Згодом лорд-канцлер позбавився можливості на власний розсуд вирішувати справи.
Його суд перейшов до вирішення спору на підставі прецеденту. Так склалися дві рівнобіжні
системи прецедентного права; що мали низку відмінностей у нормах матеріального і
процесуального права. Згодом це ускладнило процедуру судового розгляду справ.
Судова реформа 1873—1875 рр. (Новий акт про судоустрій) фактично поєднала
загальне право і право справедливості, канцлерські суди із судами загального права. Після
1875 р. норми загального права і права справедливості стали застосовуватися тими самими
суддями, при цьому прецеденти права справедливості утворили органічну частину одного
прецедентного права Англії.
До сфери дії права справедливості входили спори про нерухомість, відносини
довірчої власності, справи про торгові товариства, про банкрутство, спадкування. Предметом
загального права стали договірні відносини, інститути цивільно-правової відповідальності,
кримінально-правові справи та ін. Принципового розмежування між ними не відбулося.
Понятійно-категоріальний апарат у них спільний. Відбувається взаємне сприйняття термінів,
понять, норм, інститутів. Причина цього полягала у тому, що суди в Англії мають загальну
юрисдикцію, розглядають різні категорії справ (цивільні, кримінальні, торгові тощо),
зацікавлені в однаковій термінології.
4.Виникнення і розвиток суду присяжних.
У Франції правосуддя здійснювалося шляхом залучення членів місцевої громади через
інститут журата (лат. jurata – клятвені завірення), що заснований на звичаєвому праві, та
рекогніторес (лат. recognitores – розпізнавати, розглядати), заснований на позитивному праві.
Суть призначення цих інститутів полягала у тому, що особи у кількості 12-ти чоловік, які
ймовірно могли знати про обставини справи, вирішували питання про спірний факт. Такі
особи виступали у процесі в першу чергу у ролі свідків, а після принесення присяги
розглядали справу по суті і виносили вердикт, на основі якого судді постановляли рішення.
 48

У англійців необхідною передумовою для створення суду присяжних став фріборг

своєрідна адміністративно-територіальна одиниця, члени якої несли солідарну матеріальну
відповідальність, засновану на круговій поруці, як наслідок сусідської солідарності, що
існувала в Англії ще в англосаксонський період. Збори сотні, на які поділявся фріборг,
відбувалися щомісяця, де вирішувалися в першу чергу земельні спори, завірялися цивільні
угоди – договори і заповіти, а також розглядались незначні кримінальні справи. На таких
зборах всі місцеві мешканці спільно виконували суддівські обов’язки; головуючий
(ельдормен) лише формально керував процесом проведення таких зборів і забезпечував
виконання вироків. Одним із засобів доведення істини була присяга очищення, яка
характеризувалася тим, що обвинуваченому надавалося право запросити дванадцять осіб, які
б могли клятвено підтвердити його невинуватість. Якщо таким шляхом обвинуваченому не
вдавалося довести свою невинуватість, залишалося лише звернутися до ордалій, тобто до
«суду божого» . Саме у такій процедурі вирішення спірних питань вбачають зачатки процесу
за участю суду присяжних.
Отже, і в англійців, і у французів функціонував інститут, який можна назвати прототипом
суду присяжних: судова влада здійснювалася у процесі плідної співпраці постійних і
тимчасових суддів. Однак з часом у Франції народні судді були витіснені із сфери
судочинства професійними суддями остаточно, в той час як в Англії суд присяжних ніколи
не переставав діяти. Суд присяжних формувався в Англії протягом двох століть. Спочатку
він розглядав виключно земельні та інші майнові суперечки, а потім його компетенція,
внаслідок поразки короля у боротьбі з повстанням баронів, була поширена на політичні
справи. За статтею 39 Великої Хартії Вольностей 1225 року король був обмежений у праві
піддавати вільну людину репресії, яка могла бути засуджена «не інакше як за законним
вироком рівних йому осіб».
Свобода ухвалення рішення і таємниця дорадчої кімнати присяжних засідателів (у тому
числі від професійного судді), вважаються одним із кардинальних принципів англійського
загального права. Порушення таємниці дорадчої кімнати присяжних тягне безумовне
скасування вироку, а систематичні контакти з присяжними безпосередньо після розгляду
можуть розцінюватися як неповага до суду.

5.Джерела права
6.Судовий прецедент у системі джерел права.
Серед юридичних джерел англійського права (судовий прецедент, статут /закон/,
конституційний звичай /конституційна угода/, доктрина, міжнародний договір) найзначущим
є судовий прецедент. Право Англії було і залишається прецедентним.
Так, судовий прецедент обґрунтував невідповідальність монарха («король не може
бути неправий»), санкціонував інститут контрасигнатури («король не може діяти один»).
Визнання судового прецеденту джерелом права означає, що судові органи здійснюють не
тільки юрисдикційну функцію (вирішення конфліктів на основі права), а й правотворчу.
Обов'язкові прецеденти створюються лише так званими вищими судовими
інстанціями: Палатою лордів Судовим комітетом Таємної Ради (у справах держав — членів
Співдружності), Апеляційним судом і Високим судом.
Нижчі суди прецедентів не створюють. Англійське правило прецеденту носить
імперативний характер такого змісту: вирішувати так, як було вирішено раніше (правило
«stare decises»). Відповідно до цього правила, кожна судова інстанція зобов'язана
додержуватися прецедентів, вироблених вищим судом, а також створених нею самою (якщо
це вища судова інстанція). За англійськими даними, кількість прецедентів досягла 500 тисяч.
У США вони обчислюються мільйонами.
7. Правовий звичай
Одним із давніх джерел англійського права є правовий звичай. У сфері
конституційного права сформувався звичай, який відіграє більшу роль, ніж судовий
 49

прецедент. Це так звані конституційні угоди, що регулюють важливі питання державного

життя. Вони є своєрідним: джерелом конституційного права. Наприклад, відповідно до
звичаю монарх зобов'язаний підписати акт, ухвалений обома палатами парламенту. В
традиційний спосіб відбувається формування уряду лідером партії, яка перемогла на
парламентських виборах. Конституційні угоди становлять собою письмово не зафіксовані
правила конституційної практики. Їх слід відрізняти від звичаїв, які є частиною загального
права.
В інших сферах регулювання суспільних відносин роль правового звичаю поступово
зменшується. Непопулярним стає звичай залучення до вирішення судової справи присяжних
засідателів, тому що вони порівняно з професійними суддями не мають необхідних знань
норм права, раніше ухвалених судових рішень без яких неможлива точна юридична
кваліфікація справи.
У минулому присяжні засідателі відіграли значну роль у впровадженні звичаїв і
традицій в систему англійського права. При виробленні позиції у конкретній справі вони
спиралися на традиції, звичаї, норми поведінки, які склалися в окремих графствах Англії.
Звичаї минулого (до XIII ст.) враховувалися суддями в процесі розгляду справ. Деякі із них
(наприклад, розвішування рибальських сіток на чужому березі незалежно від згоди власника
берегової смуги) збереглися й дотепер.
Через відсутність писаної конституції в Англії діє звичаєво-правовий порядок
парламентської процедури, взаємовідносин вищих державних посадових осіб, ритуальної
охорони королівського двору, традицій участі монарха в офіційних церемоніях, етики
поведінки монарха і членів його сім'ї та ін. Англійські юристи вважають, що загальне право
— це звичаєве право.
8.Правова доктрина
До джерел англійського права слід віднести правову доктрину — концептуально
оформлену думку відомих учених із питань права. Деякі доктрини, що знайшли
відображення у працях авторитетних англійських юристів, головним чином суддів
(наприклад, «Інституція» Кока), були визнані як їх сучасниками, так і згодом при вирішенні
конкретних справ. Провідне місце серед них посідають стародавні посібники з загального
права завдяки аналізу обов'язкових прецедентів, які не втратили свого значення й зараз.
Доктринальними джерелами англійської конституції вважаються «Трактат про закони
Англії» Бректона (1250 р.), «Коментар законів Англії» Блекстона (1565 р.), книга
«Англійська конституція» Беджгота (1865 р.) та ін. Суди звертаються до доктрини у разі
прогалин у статуті (законі), судовому прецеденті або звичаї, що регулюють певні відносини.
Наприклад, у 1920 р. на підставі ідеї англійського конституціоналіста кінця XIX — початку
ХХ ст. А.В. Дайсі Палатою лордів була визначена королівська прерогатива.
Останнім часом використання доктрини як джерела права помітно зросло. Нерідко
о6грунтування тієї чи іншої позиції при винесені судового рішення відбувається з
урахуванням наукових посібників, а іноді й наукових статей. Удаються до них не для
використання як первинного джерела, а для переконливості рішення.
Джерелом права в Англії є судові коментарі, узагальнення прецедентної практики.
Вони є практичним посібником для судді. Юридична наука в цілому або теоретико-правові
ідеї та концепції юристів різних шкіл мають додаткове значення.
9.Норма права
У системі англійського права існують два види норм: законодавчі і прецедентні.
Законодавчі норми, як і норми романо-германської системи права, є правилами поведінки
загального характеру. Прецедентні норми — судове рішення (або його частина) у конкретній
справі.
Прецедентна норма права містить:
1) юридичний висновок у справі (визначення рішення);
2) аргументоване обґрунтування рішення (положення або принцип, що полягають
у підставі для визначення рішення).
 50

Ці два елементи складають сутність рішення. Фактично тільки прецедентна норма

носить обов'язковий характер. Усе інше в рішенні вважається «мимохідь сказаним» з метою
переконати, схилити до тієї чи іншої позиції у питанні, яке не є предметом рішення.
«Мимохідь сказане» не має обов'язкового значення для інших судів при розгляді аналогічних
справ. Правда, його практично важко відокремити від прецедентної норми. Це заважає
чіткому формулюванню норми.
10.Закон в англійській правовій системі. Співвідношення закону і прецеденту
Статут (закон) з'явився раніше прецеденту. Спочатку він обмежувався внесенням
виправлень і доповнень до судової практики, але поступово посів істотне місце в правовому
регулюванні суспільних відносин. В останній чверті XX ст. закон набув такого ж самого
значення, як у правових системах романо-германського типу, і міцно утримує ці позиції й
нині.
Закон в Англії— акт, прийнятий в установленому порядку в однаковій редакції обома
палатами парламенту і санкціонований (підписаний) монархом.
Існує потрійна система офіційних правових актів:
1) закони, створені законодавчою владою (парламентом);
2) правила, встановлені виконавчою владою (королевою та її міністрами);
3) система прецедентних норм (прецедентне право), що виникають під час
вирішення справ судами.
Всі закони Великої Британії мають рівну юридичну чинність, підлягають єдиному
порядку прийняття, зміни та скасування. Це випливає із принципу парламентського
верховенства, відповідно до якого закон може бути прийнятий лише парламентом і всі
закони мають рівний статус. Незначна частина законів визнається частиною конституції. В
Англії немає писаної (кодифікованої) конституції. Те, що зазвичай англійці називають
конституцією, — це система норм законодавчого і судового походження, покликаних
обмежувати сваволю влади і забезпечувати права і свободи людини. Конституційне право
носить поки що фрагментарний характер, проте кількість його джерел зростає.
Конституційними статутами (законами) є: статус особи; виборче право; структура,
повноваження і взаємовідносини палат парламенту; статус монарха; організація території і
місцеве самоврядування. Таких актів у Великій Британії вже налічується понад 40.
На цей час закон набув вагомішого значення і може скасувати прецедент. Рівень
упорядкування закону зріс. Він створюється з урахуванням зарубіжного досвіду і через
сприйняття досягнень у різних галузях законодавства країн як загального, так і
континентального права.
Отже, закон не можна протиставляти прецедентній системі права. Не принижуючи
значення прецедентів, закон «уливається» у цю систему, стає її доповнюючою частиною,
слугує її вдосконаленню і розвитку.
11.Юридична термінологія країн загального права
Юридична термінологія країн загального права часто не збігається з нормативними
поняттями і термінами континентального права. Англійському праву притаманна
стабільність юридичної мови, основ юридичного мислення, власних юридичних понять
(довірча власність, зустрічне задоволення та ін.), які нерідко зовсім відсутні в праві країн
континентальної Європи або не можуть бути адекватно переведені на їх мову. І навпаки,
деякі типові поняття континентального права, привнесені в нього римським правом
(батьківська воля, підроблення, непереборна сила, юридична особа та ін.), відсутні в
англійському праві.
Деякі інститути права є традиційно англійськими, наприклад, траст (довірча
власність). Крім інституту довірчої власності, англійське право знає спільну власність і
загальну власність. Якщо загальна власність ще стикається з романо-германською правовою
системою, то спільна власність — форма суто англійська:
В Англії і США існує особлива процесуальна техніка створення і систематизації
прецедентів. Ця техніка аж до початку XIX ст. майже цілком захищала ці країни від впливу
 51

розвинутої законодавчої техніки континентальних країн Європи, де створені складні правові

конструкції, старанно розроблені законодавчі форми, чітко і продумано викладені юридичні
норми. Водночас досягненням країн загального права є наявність великої і ґрунтовно
розробленої системи доказів, що є результатом багатої судової практики.

12.Правова система США, Канади та Австралії

1.Основні риси правової системи США

Англо-американська правова сім'я об'єднує близько 50 правових систем (Великобританія,
США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Індія, Нігерія і ін) і складає гідну конкуренцію
романо-германській системі. Поширеність англосаксонських правових традицій пояснюється
історичним фактором: велика Британія здійснювала масові колоніальні експансії, які
супроводжувалися привнесенням власного права і його дотримання ставало обов'язковим.

США - президентська республіка з федеративним територіальним устроєм, що об'єднує 50

штатів і федеральний округ.

Основним правовим принципом у США є принцип розподілу влад: законодавча влада

належить Конгресу (складається з Палати представників і Сенату), виконавча - Президенту,
судова Верховному й іншим судам.

Важлива відмінність американської правової системи від англійської полягає в наявності

писаного Основного закону, яким в країні є Конституція 17 вересня 1787 р., складається з
преамбули, семи статей і двадцяти семи поправок. Вона закріплює основні особисті,
політичні і економічні права громадян, а також перелік питань, віднесених до компетенції
центральної влади. Питання, не включені в цей перелік, штати правомочні вирішувати
самостійно.

Правова система США має багато спільного з англійської зважаючи на те, що на території
штатів з моменту їх утворення та об'єднання діяли англійські закони і норми англійського
загального права, сформульовані в рішеннях британських судів. Відмінність полягає в тому,
що англійське прецедентне право застосовується не беззастережно. Американські суди
відмовляються слідувати застарілим нормам загального права і створюють власні
прецеденти.

Ключовою відмінністю є і складна система законів США, що включає федеральні закони,

закони штатів і місцеві закони. Останнім часом спостерігається внутрішня диференціація
правової системи, тобто в окремих штатах право розвивається у розрізі із загальною
тенденцією, притаманною англосаксонської правової сім'ї. Наприклад, для Луїзіани
зберігається значення французького та іспанського права. Колишні мексиканські території
(Техас, Нью-Мексико, Невада) також досі відчувають вплив іспанської правової системи.

У США застосовується загальне право Англії з 1607 року, тобто з дати утворення першої
колонії. На той час юристів у США не було, а вироблені прецеденти феодальним
суспільством були далекі від умов життя в Америці. Це свідчить про те, що Америка того
часу загального права не знала. Після прийняття Конституції США (1789 р.) постало питання
про кодифікацію. Ряд штатів прийняли кримінальний, кримінально-процесуальний та
цивільно-процесуальний кодекси. Проте не зважаючи на це, всі штати крім Луїзіани,
залишилися у системі загального права. Загальне англійське право залишилося незмінним
тільки до проголошення незалежності. Після цього правові системи Англії та США
розвивалися незалежно. Оригінальність права США можна пояснити такими рисами:
Англія - острів у Європі, США - континентальний масив; Англія - країна традицій,
 52

американці не люблять стародавніх традицій; Англія - монархія, де правосуддя

централізоване, США - республіка, в якій є федеративний поділ і система судів;
американське право відрізняється від права англійського за структурою і змістом норм,
понять та структурою в ціломуГеографія поширення загального права англо-американського
типу, крім Англії і країн Північної Америки - деякі держави різних континентів. Ступінь
його впровадження в цих країнах неоднаковий. Своєрідність англосаксонського права
полягає в тому, що воно реалізується не самостійно, а через прецеденти, за їх допомогою. Ця
система включає нині правові системи усіх, за деяким винятком, англомовних країн.
1.2 Юридичні джерела в правовій системі штатів
Судовий прецедент - своєрідне джерело права англосаксонської правової системи.
Прецедент являє собою таке рішення державного судового органу, що приймається за зразок
при розгляді аналогічних справ у майбутньому. За його допомогою може бути
підтверджений чи пояснений будь-який аналогічний факт чи обставина, що має значення при
розгляді юридичної справи. Суть прецеденту - в обов"язку суддів ухвалювати рішення на
основі рішень вищих судів. Судовий прецедент створюється, як правило вищими органами
судової системи. Умовою дії системи прецедентів є наявність джерел інформації про
прецеденти, тобто судових звітів (law reports). Визначити дату набрання прецедентною
нормою чинності складно, оскільки неписана норма формується протягом невизначеного
часу. Можливі три варіанти застосування суддями нової прецедентної норми: 1) лише до
фактів, що виникли після прийняття цієї норми (перспективна дія). 2) до фактів, які мали
місце після оголошення нової норми, і до фактів у тих справах, що знаходяться в судовому
розгляді (теперішня перспективна дія) 3) до фактів, які виникли до і після її прийняття
(ретроспективне застосування). Традиційно застосування прецедентної норми пов"язано з
третім випадком, тобто зі зворотною дією. Англійське право гласить: вирішувати так, як
було вирішено раніше. Воно має імперативний характер, тобто кожна судова інстанція
зобов"язана слідувати прецедентам, виробленим вищестоящим судом, а також створеним
нею самою. Іншим джерелом англосаксонського права є закон (статут). Він з"явився
набагато пізніше прецеденту, але поступово набув важливого значення у правовому
регулюванні суспільних відносин. Статут має певний пріоритет перед прецедентом, може
скасувати його. Однак це не означає, що прецедент похідний від закону. Своєрідність
англосаксонського права полягає в тому, що закон реалізується не самостійно, а через
прецеденти, за їх допомогою. Правовий звичай. Під правовим звичаєм розуміється звичай,
що одержав санкцію держави і визнаний внаслідок цього джерелом права.
Правовий звичай - правило поведінки, яке в результаті багаторазового повторення в часі і
просторі набуває певної стійкості, закріплюється у практичному досвіді і психології людей,
санкціоноване державою шляхом посилання на нього в нормі закону або використання його
як основи судового рішення. Правова доктрина - акт-документ, що містить концептуально
оформлені правові ідеї, принципи, розроблені вченими з метою удосконалення
законодавства, усвідомлені суспільством і визнані державою, як обов"язкові.
У країнах англосаксонського права судді нерідко обгрунтовують свої рішення посиланнями
на праці англійських учених. Такі праці, а також юридичні навчальні посібники називають
літературними джерелами права. Доктрина використовується в тих випадках, коли під час
розгляду справи відсутній необхідний закон, судовий прецедент чи звичай. (3, с.124.)
Останнім часом використання доктрини, як джерела права помітно зросло. Нерідко
обгрунтування тієї чи іншої позиції при винесенні судового рішення відбувається з
урахуванням наукових посібників, а іноді і наукових статей. Удаються до них не для
використання як первинного джерела, а для переконливості рішення.
1.3 Передумови виникнення та прийняття Конституції США

З самого початку спосіб життя в Америці заохочував до демократії. Колоністи селилися на

диких землях, покритих лісами. Вони мали працювати, щоб звести будівлі для тимчасового
житла, забезпечити себе їжею та розчистити землю від лісів для ферм та житла. Це вимагало
 53

співпраці, підкріпленої вірою в те, що у Новому Світі всі люди мають однакові умови без
надання будь-кому особливих привілеїв. Необхідність рівноправності справила свій вплив на
стосунки перших 13 колоній (Массачузетс, Род-Айленд, Делавер, Віргінія, Меріленд,
Північна Кароліна, Південна Кароліна, Джорджія) із материнською країною, Англією.
Колонії користувалися певною автономією у внутрішніх справах, що підтверджувалося
королівськими грамотами. Їхні мешканці вважалися громадянами Англії, хоча своїх
представників у парламенті метрополії не мали. За ними визнавалася свобода релігії, право
обирати посадових осіб, носити зброю, створювати ополчення, брати участь у обкладенні
податками. Тут, в колоніях, діяв суд присяжних і англійське загальне право Метрополія
часто втручалася у справи колоній, до того ж це втручання мало негативний характер.
Визначну роль у розвитку концепції природних прав і свобод громадян і в її практичній
реалізації відіграв ряд документів. 4 липня 1776 р. у Філадельфії Конгрес виголосив
знамениту "Декларацію незалежності сполучених штатів". Була проголошена повна
незалежність штатів та розрив їхніх стосунків з англійською метрополією.
1 березня 1781 р. була прийнята перша конституція США - "Статті конфедерації" Нею
проголошувався міждержавний союз штатів, за яким кожен з її суб"єктів союзу зберігав
"свободу, незалежність, І усяку владу, юрисдикцію і право". Кожен штат мав свій парламент,
свій уряд і власну конституцію. Джордж Вашингтон назвав цю конституцію "мотузкою з
піску". Надмірна суверенність окремих штатів становила небезпеку для інтересів федерації
вцілому. Незважаючи на підтримку 12 штатів, проект провалився. Правлячим колам країни
стало зрозуміло, що лише міцна централізована держава (а не "мотузка з піску") буде в змозі
установити правопорядок і класовий мир у країні, забезпечити нормальні умови розвитку
економіки.
Тому з 25 травня по 17 вересня 1787 в умовах глибокої таємності проходила робота
конституційного конвенту. Після чотирьох місяців дебатів була вироблена конституція, якою
США послуговується і сьогодні.4 березня 1789 р. вона була ратифікована 3/4 штатів
вступили в дію.
4 Зміст Конституції
Американська Конституція була першою у світовій історії писаною конституцією, втіленою
в практику державного життя, першою конституцією у формальному значенні цього слова.
Вона являє собою унікальний документ, в тому розумінні, що для зміни її тексту
передбачалася спеціальна процедура, котра ускладнювала її перегляд. Наприклад, при
голосуванні проекту про зміну Конституції вимагалася кваліфікована більшість обох палат
парламенту. При прийнятті поправок - не менше 2/3 обох палат конгресу, а при ратифікації-
не менше 3/4 штатів. Цікаво також те, що в США перегляд Конституції не тягне за собою
(подібно до інших країн) зміну її первісного вигляду. Поправки (див. додаток 2) вносяться до
неї у вигляді додаткових статей. Але для того, щоб будь-кому не закортіло робити це без
кінця, автори Конституції передбачили складний механізм їх внесення: проект поправки
повинна була схвалити кожна палата конгресу двома третинами голосів, а після цього
поправки мають бути ратифіковані легіслатурами трьох чвертей штатів.
Конституція закріплювала республіканську форму правління як у межах усієї країни, так і в
окремих штатах. На практиці це означало, що будь-які спроби змінити республіканський лад
чи відокремити штати розцінювалися як державна зрада. Конституція складається з 7 статей
і, вже, на даний момент, 26 поправок. У стислій вступній частині Конституції її розробка і
прийняття обгрунтовані такими причинами: утворенням більш досконалого союзу,
утвердженням правосуддя, охороною внутрішнього спокою, організацією спільної оборони.
У преамбулі говориться про сприяння добробуту тим, хто живий, і про надання їм і їхнім
нащадкам благ і свобод. Революційні гасла Декларації про права і свободи американських
громадян не згадуються. Упорядники прагнули закріпити права і владу в США за багатою
меншістю, всупереч демократичній більшості. Отже, структура загальнофедеральних властей
і їхньої компетенції відповідала в першу чергу інтересам крупної буржуазії і плантаторів. У
цьому смислі Конституція зробила крок назад у порівнянні з Декларацією незалежності.
 54

Конституція не ліквідувала політичної автономії штатів, але вона протипоставила їй сильну

центральну владу, Конфедерація перетворилась у федерацію. Конституція проголошувала
Сполучені Штати Америки президентською республікою, особливостями якої є: поєднання
повноважень глави держави і глави уряду в особі президента; позапарламентський метод
обрання президента і формування уряду; відсутність у президента права розпуску найвищого
законодавчого органу; відсутність у конгресу права приймати вотум недовіри до уряду;
заборона членам уряду бути депутатами конгресу і навпаки. Основоположним принципом
Конституції став принцип "поділу властей", проголошений свого часу англійським
філософом Локком і розвинений видатним мислителем Франції Монтеск"є - "одна влада
стримує іншу". Законодавча влада належить двопалатному конгресу. Нижня палата (Палата
депутатів) формується відповідно до кількості населення у штаті, верхня (Сенат)
представлена двома депутатами від кожного штату незалежно від кількості населення.
Будь - який законопроект приймається і обговорюється обома палатами Конгресу і після
схвалення подається президентові на підпис, після чого набирає чинності. Відхилений
Президентом законопроект шляхом застосування ним відкладувального вето може набрати
чинності після повторного його схвалення двома третинами голосів Конгресу.
Виконавчу владу Конституція вручила Президенту. Судова влада належить Верховному
Суду і місцевим федеральним судам. Оригінальний та добре відпрацьований текст
Конституції не містив в собі жодної статті, присвяченої громадським правам і свободам.
Тому ще в період ратифікації окремі штати висували вимогу включити до федеральної
конституції декларацію громадянських прав за зразком тих, що були у конституціях штатів.
Першому конгресові, скликаному на основі нової Конституції, довелося зайнятися
поправками до неї. У червні 1789 р. було внесено перші 10 поправок, які до грудня1791 р.
були ратифіковані штатами і вступили в силу. Вони одержали назву "Білля про права",
оскільки так чи інакше торкалися політичних та особистих свобод громадян.
Конституцію час від часу підправляли, але головні її положення дійсні й досі. Складається
вона з 7 статей і 26 поправок. Вона дає повноваження центральному уряду, розподіляє ці
повноваження поміж кількох урядових розгалужень та обмежує владу, як центрального
уряду, так і окремих штатів.
1.5 Право США у XІХ-XX ст.
До початку 20-х років ХХ століття у США налічувалося 22 штати, половина з них були
рабовласницькими. Між рабовласниками Півдня і буржуазією Півночі не припинялися
конфлікти, особливо коли вконгресі вирішувалася доля нових штатів. Плантатори були
зацікавлені у створенні нових рабовласницьких штатів. Буржуазія Півночі була проти цього.
Плантатори прагнули зберегти свою перевагу у палатах конгресу. До 1861 р. майже всі
американські президенти були з південних штатів. Восени 1860 р. президентом був обраний
один із найвидатніших діячів Америки, республіканець Авраам Лінкольн. Виходець із бідної
сім"ї, він згодом став переконаним противником рабства. Його обрання послужило для
рабовласників сигналом до заколоту. "Невідворотний конфлікт" між системою найманої
праці вилився у відкриту громадянську війну. У грудні 1860 р. штат Південна Кароліна
заявив про свій вихід із союзу, його прикладу послідували ще 10 південних штатів.
18 лютого 1861 р. тимчасовим президентом Конфедерації південних штатів став
Джефферсон Девіс, плантатор. В конституції Конфедерації відкрито проголошувалося, що
рабство виступає основою політичного і економічного устрою нової держави
У ході війни (1861-1865рр.) уряд США видав закон про гомстеди (20 травня 1862) Акт
передбачав фактично безкоштовну роздачу незайнятих земель громадянам США, а також
іммігрантам, які виявили бажання взяти громадянство США. Лінкольн підписав також
Прокламацію про звільнення рабів від 1 січня 1863 р. У 1861-1879 рр. були розпочаті заходи,
спрямовані на ліквідацію рабовласницької системи: в 1865 р. конгрес прийняв 13-ту
поправку до конституції про скасування рабства на всій території США; у 1866 р. була
прийнята 14-та поправка, за якою чорні наділялися цивільними правами. В лютому 1870 р.
конгрес прийняв 15-ту поправку до Конституції. У ній записано, що право громадян не буде
 55

заперечуватися або обмежуватися під приводом раси, кольору шкіри або попереднього
арабського становища. Війна Півночі і Півдня мала прогресивне, визвольне значення.
Знищивши рабство і сепаратизм південних штатів, вона сприяла зміцненню незалежності
США. У конституційному праві зміцнилося положення: штати не вправі визнавати
недійсними федеральні закони, штат не вправі виходити з федерації.
На початку ХХ ст. у палаті представників діяло 47 комітетів, у сенаті 29. Влада стала більш
залежною від фінансових магнатів. Відбулися зміни у системі голосування на виборах. З
1913 р. сенаторів обирають не конгреси, а виборці - по 2 сенатори від кожного штату,
незалежно від числа виборців. На початку ХХ ст. штати уже були лідерами капіталістичного
світу практично за усіма показниками. Після прийняття Конституції США за формою
державного устрою стали федерацією з сильним центральним державним апаратом. Коло
питань, що належали до компетенції державних органів, було досить великим. Це - зовнішня
політика, збройні сили і оборона країни, еміграція та імміграція, зовнішня торгівля і зв"язок
між штатами, фінансові питання, пов"язані з федеральним бюджетом. Питання,що не
зачіпали інтереси федерації, вирішувалися штатами самостійно. В них працював свій
державний апарат і діяли свої конституції. Останні, на відміну від Конституції США, були
більш гнучкими і систематично зазнавали численних змін.
Структура американського права
У фундамент конституційної системи США закладено три принципи: а) розподілу державної
влади; б) федералізму; в) принцип судового конституційного нагляду.
Принцип розподілу влади: Принцип розподілу влади у державі реалізовується через систему
"стримувань і противаг" гілок влади, котра передбачає організаційну незалежність трьох
гілок державної влади і розмежування між ними відповідних функцій. Законодавча гілка
влади:
Орган законодавчої влади - Конгрес - складається з обраних представників від кожного з 50
штатів. Він є єдиним органом США, який може приймати федеральні закони, накладати
федеральні податки, оголошувати війну та вводити у дію міжнародні угоди.
Члени Палати Представників обираються на термін у два роки. Кожен член представляє
округ у своєму рідному штаті. Кількість округів визначається шляхом перепису, що
проводиться кожні 10 років. Найбільш заселеним штатам дозволено мати більше
представників, ніж штатам з меншою кількістю населення, деякі з яких мають лише одного
представника. На загал 435 представників є членами Палати Представників.
Сенатори обираються на шість років. Кожен штат має двох сенаторів, незважаючи на
кількість населення. Терміни діяльності сенаторів гнучкі - з тим, щоб кожні два роки
обиралась одна третина Сенату. Кількість сенаторів-100.
Для того, щоб стати законом, білль має бути затверджено як у Палаті Представників, так і в
Сенаті. Після представлення білля обом органам його вивчає один або кілька комітетів, які
відповідно змінюють його, потім проходить голосування у комітеті та обговорення в Палаті
Представників або Сенаті. Якщо він приймається одним органом, його передають на розгляд
іншого органу. Коли білль приймається Палатою Представників та Сенатом у різних формах,
члени обох органів зустрічаються у "дорадчій комісії" з метою уникнення протиріч. Групи,
які намагаються переконати членів Конгресу голосувати за або проти білля, іменуються
№лобі". Вони можуть намагатися вплинути на результат майже на будь-якій стадії
законотворчого процесу. Коли обидва органи прийняли однакову версію білля, він
передається на затвердження президентові. Виконавча гілка влади:
Головою виконавчої влади є Президент. Дискутувалося питання, чи він має обиратися
довічно, чи тільки на чотири роки. Перший президент Дж. Вашингтон виставляв свою
кандидатуру двічі, оголосивши про небажання балотуватися на третій строк. За винятком
Ф.Д. Рузвельта, який чотири рази обирався президентом (1932, 1936, 1940 та 1944),
президенти США перебували на своїй посаді максимально дві каденції. Основне міркування:
президент, якого турбують наступні вибори, часто домагається дешевої популярності.
Внаслідок поправки до Конституції,що вступила в силу в 1951 році, президент може бути
 56

обраний лише на два строки. Крім випадків правонаступництва померлого або недієздатного
президента, єдиним офіційним обов"язком віце-президента є очолювання Сенату. Віце-
президент може голосувати в Сенаті лише у випадку рівного розподілу голосів.
Президент виступає главою держави, прем"єр-міністром і головнокомандуючим в одній
особі. Його вік повинен бути не нижче 35 років і термін проживання в США не менше 14
років. Кількість президентських виборщиків у штаті дорівнює загальному числу
представників цього штату в обох палатах конгресу. Виборщиків обирає населення в перший
вівторок після першого понеділка листопада високосного року. Президент вступає на посаду
лише після того, як принесе присягу, і приступає до обов"язків на початку березня такого
року. У день інавгурації він дає клятву шанувати і дотримуватися Конституції, виголошує
промову програмного характеру. Президент - глава держави і федеральної адміністрації. але
він може бути усунутий від посади резолюцією недовіри, прийнятої конгресом.
Повноваження президента широкі, але не безмежні. як головна особа, яка формулює
національну політику, президент пропонує законодавчі акти конгресу. Президент може
накладати вето на будь-який білль, прийнятий Конгресом. Президент є головнокомандуючим
збройних сил. Президент має повноваження призначати федеральних суддів у разі
виникнення вакансії, включаючи суддів Верховного Суду. Як голова своєї політичної партії
та особа, що має відкритий доступ до засобів масової інформації, президент може легко
впливати на громадську думку. У межах виконавчої влади президент має широкі
повноваження на випуск положень та директив, що регулюють роботу федеральних
державних департаментів та агенцій. Президент призначає голів та вищих посадових осіб
таких департаментів та агенцій. Голови великих департаментів, так звані "секретарі", є
частиною президентського кабінету. Питання про імпічмент (піднімалося двічі за усю
історію США, кожного разу безуспішно) вирішується в Сенаті кваліфікованою більшістю у
2/3 голосів У зв"язку з розвитком двопартійної системи влада президента характеризується
певною специфікою. Через слабку партійну дисципліну президент, з одного боку, не завжди
міг сподіватися на підтримку своєї партії в палаті представників або в сенаті. З іншого боку,
оскільки обирається фактично всім населенням у ході спеціальних виборів він завжди був
більш незалежним у своїх діях стосовно конгресу. Судова гілка влади:
Судову гілку влади очолено Верховним судом США, який є єдиним судом спеціально
створеним за Конституцією. Крім того, Конгрес створив 13 федеральних апеляційних судів
та, як нижчу інстанцію, близько 95 федеральних окружних судів. Верховний суд проводить
засідання у Вашингтоні, округ Колумбія, а інші федеральні суди розташовані у містах по всіх
Сполучених Штатах. Федеральні судді призначаються довічно або до моменту, коли вони
добровільно ідуть у відставку; вони можуть бути зняті з своєї посади лише шляхом важкого
процесу імпічменту та слухань у Конгресі. Верховний Суд складається з головного судді та
восьми членів Верховного Суду. За невеликими винятками, справи передаються до
Верховного Суду на апеляцію з федеральних судів або судів нижчої інстанції. Більшість з
цих справ пов"язана із суперечками щодо тлумачення та конституційності дій, вчинених
виконавчою владою, та законів, прийнятих Конгресом або штатами (так само як, і
федеральні закони, закони штатів повинні відповідати Конституції США). Хоча, як було
сказано, три гілки влади повинні бути рівними між собою, часто Верховний Суд має останнє
слово у тій чи іншій справі. Суди можуть приймати рішення про неконституційність закону,
що робить його не чинним. На більшість із таких рішень подаються апеляції до Верховного
Суду, який, таким чином є остаточним арбітром у тлумаченні Конституції.
Федеральні суди: Загального права,розглядають справи, що стосуються федеральних питань
(на основі федеральних законів і Конституції США). Спеціальні, розглядають податкові,
митні, патентні та інші справи. Суд з позовів розглядає виключно претензії до федерального
уряду. податковий суд розглядає справи про федеральні податки. Суд з питань міжнародної
торгівлі розглядає цивільні справи про федеральні податки, пов"язані з тарифними і
торговими договорами. Існує система судів з питань банкрутства та ін.
Судова система штату. В одних штатах вона двоступінчаста, в інших - триступінчаста. У
 57

більшості штатів судову систему очолює Верховний суд штату, який може створювати ще й
спеціальні суди штатів (у справах неповнолітніх, у справах спадкування, сільські суди,
поліцейські суди та ін.) Верховний суд штату обирається населенням або призначається
губернатором за згодою сенату штату. Як правило, він займається розглядом апеляцій на
рішення нижчих судів. Подібно до Верховного суду США верховні суди штатів володіють і
правом конституційного нагляду. Вони можуть скасувати будь-який закон штату, піддати
ревізії конституцію штату, визнати недійсним будь-який розділ конституції штату на підставі
ведення його суперечності федеральній конституції. Судами первинної юрисдикції в штаті є
окружні суди: розглядають справи з участю присяжних засідателів, мають апеляційну
юрисдикцію щодо рішень вищих судів (одноособові мирові судді, поліцейські суди,
муніципальні суди). У деяких штатах є суди обмеженої юрисдикції: розглядають справи про
нечисленні злочини. Ці суди іменуються муніципальними, поліцейськими.
Своєрідною характерною рисою судової системи США стала наявність неофіційної
"народної юстиції", яка зберігалася тривалий час. Одним з найбільш поширених її видів став
"рух безпеки" - організовані народні самосуди над конокрадами, різного роду бандитами.
Розквіт цього руху припав на середину ХІХ століття, коли виносилося до 700 смертних
вироків. У другій половині цього ж століття виник рух "білих капюшонів", котрий
зосереджувався на порушеннях не права, а моралі. Найбільш відомим із ни став "ку-клукс-
клан". У ХХ ст. народна юстиція перестала існувати. Суть системи "стримувань і противаг"
має певні характерні риси: всі три гілки влади мають різні джерела формування;
всі органи державної влади мають різні терміни повноважень;
Конституція передбачила кожній з гілок влади можливість нейтралізувати узурпаторські
спроби іншої гілки. Принцип федералізму: Федералізм має два виміри. "Вертикальний"
федералізм характеризує відносини між штатами і федеральним урядом, а "горизонтальний",
чи міжштатний - між окремими штатами. Історія вертикального федералізму - значною
мірою історія посилення федеральної влади порівняно з владою штатів. Основним наслідком
горизонтального федералізму є те, що значення кордонів між штатами дедалі зменшується.
Структура уряду штату та його повноваження: штатам не потрібно озиратись на федеральну
Конституцію, щоб діяти чи створювати закони: вони мають владу і невід"ємні права
окремих, незалежних, суверенних держав, тож можуть приймати будь-які закони, крім
заборонених федеральною конституцією чи їхніми власними конституціями;
подібно до структури федерального уряду, конституції штатів визначають три гілки влади на
чолі з губернатором штату та верховним судом штату. Законодавча система штатів
двопалатна, і лише система штату Небраска - однопалатна. Глава виконавчої влади штату
називається губернатором, а його заступник - віце-губернатором. Головний законодавчий
орган називається законодавчим органом штату, або законодавчими зборами, а головний суд
- верховним судом штату; основними політичними підрозділами штату є округи і міста чи
села. Усі ці рівні належать до категорії "місцевого" чи " муніципального врядування".
Головною службовою особою виконавчої влади міста є мер, а його законодавчим органом -
"міська рада". Прийняті містом закони називаються постановами, а не законодавчими
актами. Вони чинні лише в межах міста. Окремої судової влади не існує, бо суди, які
розглядають правопорушення в межах міста, в тому числі й порушення міських законів,
входять до судової системи штату; місцеві уряди забезпечують функціонування багатьох
служб, необхідних для підтримки комунальної власності й міських центрів. Важливою
функцією місцевих урядів є контроль за користуванням землею. Місцеві уряди також
забезпечують роботу різних служб для потреб населення - каналізаційних,
водопостачальних, з вивезення сміття, тощо. Основною ж функцією місцевих урядів є
турбота про освіту. Місцеві уряди мають право оподатковувати прибутки, отримувати кошти
для фінансування всіх цих програм. Але все-таки, маючи статус суверенних державних
утворень, штати насправді не володіють усіма атрибутами суверенітету:
позбавлені зовнішньополітичних повноважень; обмежена їх влада у фінансовій сфері;
жоден штат не має права змінити у себе форму правління, закріплену Конституцією США;
 58

штати абсолютно позбавлені права на вихід з федерації. Принцип судового конституційного

нагляду:
Третім принципом політичної системи США є судовий конституційний нагляд. Його суть
полягає у тому, що судді Верховного Суду мають право визначати недійсними закони
конгресу і акти виконавчої влади. Такі рішення верховного суду є остаточними і
обов"язковими для всіх державних органів. Конституційний нагляд перетворився на
могутній засіб пристосування Конституції до зміни соціально-економічних умов життя
суспільства. З іншого боку, це - знаряддя, за допомогою якого судова влада може впливати
на законодавчу владу, виконавчі органи і політичний процес у цілому. (16, с. 199)
Правова система США на сучасному етапі
Відтоді як США являли собою купку малознатних колоній, розсіяних уздовж Атлантичного
узбережжя, країна зазнала неабияких змін, перетворившись, за висловом політолога Бена
Воттерберга, на " першу в світі універсальну націю" із 250 млн. населенням, де представлені
практично всі національності та етнічні групи земної кулі. Це також країна, де теми і
масштаб змін - економічних, культурних, демографічних і соціальних - не зменшуються з
плином часу. Сполучені штати часто перебувають на авангарді модернізації та перетворень,
які згодом відбуваються в інших країнах світу. До того ж США і надалі продовжують
плекати ключові цінності, що своїм корінням сягають витоків нації. Йдеться передусім про
несхитну віру у свободу особистості та демократію, відданість принципам економічного
достатку і процвітання громадян країни. Неодмінною умовою існування сполучених штатів
Америки залишається збереження та захист свободи, демократії і рівних можливостей для
подальшого розквіту нації.
Американці регулярно використовують свої демократичні права шляхом голосування на
виборах та участі у політичних партіях та виборних кампаніях. Сьогодні у сполучених
штатах існують дві великі політичні партії: Демократична та республіканська. Демократична
партія, яка вийшла з партії Томаса Джефферсона, була сформована до 1800 року.
Республіканська партія була створена у 1850-х роках Абрагамом Лінкольном та іншими
діячами, які були противниками розширення рабства у нових штатах, які на той момент
увійшли до Союзу. Демократична партія вважається більш ліберальною партією, а
Республіканська - більш консервативною. взагалі, демократи вважають, що уряд
зобов"язаний забезпечувати соціальні та економічні програми для тих, кому вони потрібні.
Республіканці не обов"язково заперечують ці програми, але вважають їх занадто дорогими
для платників податків. Республіканці більше зосереджені на заохоченні приватних
підприємств, вважаючи, що міцний приватний сектор робить громадян менш залежними від
уряду.
Обидві великі партії мають групи підтримки серед широких прошарків американців та
охоплюють широкий спектр політичної думки. Члени і навіть обрані посадовці однієї партії
не обов"язково погоджуються один з одним у кожному питанні. Американці не повинні бути
членами політичної партії для того, щоб брати участь у голосуванні або щоб бути
кандидатом на державну посаду без наданих партією грошей або учасників кампанії.
Невеликі політичні партії, вони іменуються "третіми партіями", - другорядні для Сполучених
штатів, і їхні кандидати рідко вибираються на посади. Невеликі партії, однак, часто служать
для привернення уваги до питань, які турбують виборців, але були проігноровані у
політичному діалозі. коли це трапляється, одна або обидві великі партії можуть звернутися
до цього питання, і тоді треті зникають. На загальнонаціональному рівні вибори проводяться
кожних два роки. Американці вільні щодо міри своєї участі в політичному процесі. Багато
громадян активно беруть участь у ньому через волонтерську роботу на кандидатів,
популяризацію певного питання або висування самих себе на посаду. Інші обмежують свою
участь голосуванням у день виборів, дозволяючи своїй демократичній системі спокійно
працювати та будучи впевненими у захисті своїх свобод. (6, с.37)
На рубежі 2002-2003 рр. США приступили до реалізації на Ширшому Близькому Сході
широкомасштабної стратегії “просування демократії”. Центральне місце у її здійсненні
 59

відводилось Іраку. Суть політики США в Іраку полягає у тому, що арабську країну обрано як
показовий полігон у реалізації зазначеної стратегії на Близькому і Середньому Сході.
Трансформація Іраку за планами Вашингтона - це реалізація своєрідного пілотного проекту
будівництва демократії й ринкової економіки в арабській країні для наступного поширення
цієї моделі на весь Близький і Середній Схід. Обрання Іраку ключовою країною у
розгортанні трансформаційних процесів на Близькому і Середньому Сході зумовлюється
комплексом чинників. Американськими стратегами та аналітиками враховувалося винятково
важливе стратегічне розташування Іраку в центрі Арабського світу, наявність колосальних
запасів енергоресурсів, особлива роль цієї країни у політичній історії арабського народу та
всього Близькосхідного регіону. Однак протягом кількох років після скинення режиму С.
Хусейна американці припустилися в Іраку численних серйозних промахів й помилок. Все це
призвело у 2006 р. до різкого загострення ситуації в Іраку, коли країна, фактично, опинилась
у стані громадянської війни, ситуація в країні почала виходити з під контролю. Як наслідок,
Республіканська партія США зазнала нищівної поразки на проміжних виборах до Конгресу у
листопаді 2006 р. На своїй першій прес-конференції за результатами виборів Дж. Буш був
змушений визнати, що Ірак став головною причиною програшу республіканців на проміжних
виборах і американська стратегія в Іраку потребує переосмислення.
10 січня 2007 р. американський президент виступив зі Зверненням до нації, в якому виклав
основні положення нової стратегії США в Іраку, яка згодом отримала назву “Новий шлях
вперед” (New Way Forward). Головна ідея цієї нової стратегії полягає у тому, що Сполучені
Штати тимчасово йдуть на доволі значне збільшення своїх військ в Іраку, в першу чергу, у
Багдаді (так званий “ривок” до Іраку), з тим, щоб надати можливість іракському уряду
“отримати простір" для просування вперед у вирішенні назрілих питань національного
примирення та стабілізації ситуації в країні. Проведення наприкінці листопада 2007 р. на
території Сполучених Штатів міжнародної конференції в Аннаполісі, яка відкрила шлях до
прямих переговорів між Ізраїлем та Палестиною у напряму укладання всеохоплюючого
мирного договору, стало помітним успіхом американської дипломатії, яка дозволила
американській адміністрації зміцнити свої позиції в Іраку. Слід розуміти, що США увійшли
до Іраку надовго і у стратегічній перспективі робитимуть все, або закріпитися у цій країні. В
Іраку США опрацьовуватимуть нову версію ”південнокорейської моделі” співробітництва та
впливу з урахуванням особливостей та реалій як самого Іраку так й усього Близькосхідного
регіону. Вибори президента США 2008 року - 56-ті вибори президента та віце-президента
Сполучених Штатів Америки, відбулися 4 листопада 2008 р. У ході передвиборної боротьби
на виборах 2008 р. з'явилося декілька основних кандидатів. Від Демокоратичної партії США
за посаду президента країни боролися сенатор конгресу США від штату Іллінойс Барак
Обама. Його суперником від Республіканської партії США виступав сенатор конгресу США
від штату Арізона Джон Маккейн. У виборах також брали участь кандидати від
Лібертаріанської партії Боб Барр, від Конституційної партії Чак Болдвін та від Партії зелених
Сінтія Маккіней. Одним з претендентів на посаду був також незалежний кандидат Ральф
Нейдер. Вибори Президента США співпали з виборами у Сенат США у 38 штатах та в
Палату представників у всіх штатах країни. Списки виборців складалися частково на основі
перепису населення США 2000 року. Вибори Президента США 2008 р. мали багато в чому
історичне значення: вперше на найвищу посаду в країні балотується чорношкірий кандидат
Барак Обама. Його суперником у Демократичній партії була також перша жінка-претендент
на посаду президента Гілларі Клінтон, однак у результаті внутрішньопартійної боротьби
вона поступилася номінацією Бараку Обамі. Кандидат на посаду віце-президента США від
Республіканської партії Сара Пейлін також перша жінка-кандидат на цю посаду. Її соратник
по партії та кандидат на посаду президента Джон Маккейн є найстарішим претендентом в
історії країни у віці 72 років. За результатами голосування 4 листопада 2008 р. у виборах
переміг кандидат від Демократичної партії Барак Обама, отримавши 349 голосів колегії
виборців та 52% голосів виборців країни. Таким чином, Барак Обама був обраний 44-им
президентом США. Інавгурація новообраного президента країни відбулася 20 січня 2009
 60

року.
Більш ніж 200-літня історія розвитку конституційного права США показує, що
повноваження виконавчої гілки влади постійно розширювались. Президентська влада почала
домінувати над Конгресом, зазначають американські дослідники, з кінця ХІХ ст. Траплялися
періоди, наприклад, у 70-ті роки ХХ ст., коли президентська влада послаблювалась але такі
періоди були короткотермінові. Як зазначає колишній радник президента Дж. Ріді,
президентська влада є "фокусом" американського життя. Ніякі історичні вітри не похитнули
сильної виконавчої гілки влади у США. Американські вчені переконують, що незважаючи на
те, що Конституції США вже понад двісті років, вона і досі є основним, важливим і, що
мабуть найголовніше, дієвим документом; взірцем, еталоном для всіх інших держав і їх
конституцій. Однак, Согрін В.В. доводить, що за двісті років конституційне право перенесло
в США важливі зміни. Поряд із „писаною” федеральною Конституцією 1787 року у США
сформувалась і так звана „жива" конституція, без якої не можливо зрозуміти американських
політичних реалій. Під „живою” конституцією розуміють всі державні закони, судові
постанови, політичні інститути, владні функції, не зафіксовані в Основному законі, але за
своєю фактичною роллю йому рівнозначні чи навіть такі, що переважають за своєю суттю
над ним. Держава США - ядро політичної системи американського суспільства. Державне
владарювання є основною системною якістю держави, як елементу політичної системи. Саме
у функції владарювання виявляється провідна роль американської держави, формується
стійкість, стабільність всіх інших інститутів суспільства. Подібна роль держави
забезпечується, по-перше, шляхом видання законів і інших нормативно-правових актів, що
встановлюють загальнообов'язкові правила поведінки; по-друге, повсякденною оперативно-
старанній діяльністю спеціального апарату по управлінню суспільством; по-третє,
здійсненням правосуддя, контролю і нагляду за виконання правових розпоряджень; по-
четверте, шляхом вживання на законній підставі державного примусу; по-п'яте, підтримкою і
захистом американських засад суспільства, демократичних традицій, прав і свобод людини і
громадянина. Державний механізм в США впродовж двох століть функціонує стійко, без
яких-небудь кардинальних потрясінь.
Що до характерних рис правової системи США, то з дореволюційних часів англійське
право там застосовувалося із застереженням «тією мірою, якою його норми відповідають
умовам колонії», а після американської революції було проголошено й реалізовано ідею
створення самостійного національного американського права. Першими кроками на шляху
його створення стали прийняття Конституції США в 1787 році та конституцій штатів, що
увійшли до складу США. Попередньо передбачалася повна відмова від англійського права
разом із принципом прецеденту та іншими характерними рисами загального права. Але
перехід американського права до романо-германської правової сім'ї не відбувся. Лише деякі
штати, колишні французькі та іспанські колонії (Луїзіана, Каліфорнія), прийняли кодекси
романського типу, які поступово поглинуло загальне право. В цілому, сьогодні у США
склалася та існує дуалістична правова система, подібна до англійської, а також прецедентне
право у взаємодії з законодавчим.
Своєрідні риси американського права зумовлені федеральною структурою США.
Американські штати наділені досить широкою компетенцією, в межах якої вони створюють
своє законодавство й свою систему прецедентного права. Тому можна вважати, що в США
існує 51 правова система: 50 у штатах та одна федеральна.
Суди кожного штату здійснюють свою юрисдикцію незалежно один від одного, й
тому зовсім необов'язково, що рішення, прийняті в судах певного штату, наслідуватимуть
суди інших штатів. Тим більше, що з практики відомі випадки, коли суди різних штатів у
аналогічних справах приймали прямо протилежні рішення.
Щорічно в США видається більш ніж 300 томів судової практики, але, незважаючи на
широке використання комп'ютерної техніки, пошук прецедентів залишається нелегкою
справою. Слід також зазначити, що, на відміну від англійського права, вищі судові інстанції
штатів і Верховний Суд США ніколи не були пов'язані зі своїми власними прецедентами.
 61

Звідси їх свобода й маневреність у процесі пристосування права до умов, що змінюються

залежно від конкретних особливостей місця та часу.
І останнє. На відміну від англійської версії загального права, в юридичній літературі
США часто зустрічаються терміни «приватне право» й «публічне право». Ці категорії не є
традиційними, вони запозичені з термінології романс-германської системи права, але тільки
за формою, а не за змістом.
Зокрема, в американському праві поняття «приватне право» охоплює шість
інститутів: контракти (Contracts), зобов'язання з правопорушень (Torts), власність (Property),
сімейне право (Family Law), право торговельного обігу (Commercial Law) та підприємства
бізнесу (Business Enterprises).
На противагу приватному, публічне право об'єднує конституційне (Constitutional
Law), адміністративне (Administrative Law), регулювання торговельних відносин (Trade
Regulation), трудове (Labor Law) та кримінальне право (Criminal Law).
Систематизація й кодифікація законодавства в США відбувається як у штатах, так і на
федеральному рівні. На сьогодні існують три офіційних видання федеральних законів.
Перше — виходить періодично у вигляді збірника. В ньому в хронологічному порядку
друкуються тексти прийнятих конгресом США законів, ратифікованих міжнародних угод, а
також найважливіші нормативні акти органів виконавчої влади. У другому містяться
незброшуровані відбитки законів, які нумеруються та друкуються по мірі їх прийняття в
конгресом.
Третім є Звід законів США, в якому положення одного й того самого нормативного
акта викладені в різних главах і розділах залежно від предмета правового регулювання.
Таким чином, правова система США є складним комплексним явищем об'єктивної
реальності, яке знаходиться в тісному взаємозв'язку з усіма процесами, характерними для
американського суспільства.

Лекція 4 Змішані правові системи 2год.

1. Поняття змішаних правових систем

2. Правові системи Канадської провінції Квебек та американського штату Луїзіана
3. Загальна характеристика латиноамериканської групи правових систем
4. Загальна характеристика Північноєвропейського (скандинавськогго) права
5. Виникнення, розвиток та регіони поширення скандинавського права. Рецепція в
ньому ознак північноєвропейської правової сім'і
6. Основні джерела північноєвропейської правової сім'і
7. Інтеграційні процеси та уніфікація права як тенденції розвитку північноєвропейського
права. Його вплив на правові системи Прибалтики.

Завдання на СРС:
1.Охарактеризувати латиноамериканську групу правових систем
2.Виникнення та розвиток латиноамериканського права. Регіони його поширення
3.«Кочівні» правові сім'ї
4.Причини виникнення змішаних правових систем.
5.Правові системи, що тяжіють до романа-германського типу
6.Правові системи, що тяжіють до системи країн загального права
1.Виникнення та розвиток скандинавського права, регіони його поширення.
2.Вплив північноєвропейського права на правові системи країн Прибалтики.

Література: [3, 11, 12, 13, 14, 75, 80.]

Конспект лекції
 62

1.Поняття змішаних правових систем.

В сучасному світі кожна країна, як правило, має своє національне право. Але відомі
непоодинокі випадки дії в одній державі декількох різних, до того ж конкуруючих правових
систем. Йдеться про такі різновиди права, як канонічне, мусульманське, індуїстське,
іудейське. Це є об'єктивним підґрунтям для виникнення й розвитку змішаних правових
систем, які зустрічаються не тільки у федеральних, айв унітарних державах.
Причини такого юридичного плюралізму змішаних правових систем є різними. Це
може бути наслідком подій політичного характеру (анексія, колонізація, поступка території),
а також свідомого зближення з іншими правовими системами (законодавче запозичення,
рецепція права тощо), що, до речі, певною мірою є характерним для сучасного етапу
розвитку правової системи України і не виключає можливості її еволюції в бік змішаної
системи права.
Нарешті, існують правові системи, що базуються на юридичних традиціях різних
правових сімей. Але їх особливість полягає в тому, що складовою частиною таких змішаних
правових систем є саме прецедентне право, яке існує в співдії з континентальним
(французьким або романо-голландським) або з мусульманським чи індуїстським правом.
Такий стан речей є результатом особливостей історичного розвитку правових систем певних
країн.
Отже, особливість змішаних правових систем полягає в поєднанні в них елементів
континентальної правової сім'ї з елементами правової сім'ї загального права, а також з
елементами традиційних і релігійних правових систем.
2.Правові системи канадської провінції Квебек та американського штату
Луізіана.
В праві Квебеку і Луізіани прецедентне право співіснує з французьким, романо-
германським правом, що стало наслідком того, що ці території почергово підпадали і
знаходилися під впливом Англії та Франції в боротьбі між ними за заморські володіння.
Квебекський акт 1774 року вводив в Квебеку в дію англійське кримінальне право, але
передбачав одночасно застосування французького цивільного права. А з 1791 року в
майнових, а також в справах щодо цивільних і громадянських прав була введена дія
англійського права. Цивільний кодекс Квебеку 1866 р. і цивільно-процесуальний кодекс 1867
р. побудовані на французьких кодексах.
Таким чином, сучасна правова система Квебеку являє собою деяку суміш
англійського загального права з французьким типом романо-германського права.
Щодо американського штату Луізіана, що був відданий Наполеоном США у 1803
році, то вже в 1808 році в ньому був прийнятий Цивільний кодекс, уважно копіювавший
відомий французький цивільний кодекс Наполеона. Так Луізіана залишилась сферою дії
кодифікованого права в європейсько-континентальному змісті слова. Ще й досі в Луізіані
користуються романською законодавчою технікою, там існують цивільний, кримінальний,
процесуальний кодекси. Але слід відмітити, що остання редакція Цивільного кодексу
Луізіани 1870 року відрізняється від французького, оскільки в ньому відчувається вплив
прецедентного права. До 1966 року в нього було внесено 281 поправку до 180 статей та
прийнято 228 нових статей. До того ж суди Луізіани часто звертаються до англійського
загального права у випадках застосування статей цивільного кодексу.
Таким чином, Луізіана ще в значно більшій мірі підпорядкована принципам, методам
і стилю англійського загального права і зорієнтована на його судове застосування. Правова
система Луізіани у порівнянні з Квебекською більш автономна, оскільки врахований суд
США не є вищою судовою інстанцією для судів штатів. В Канаді ж Верховний суд розглядає
апеляції на рішення судів провінцій.
3. Загальна характеристика латиноамериканської групи правових систем.
Країни Латинської Америки (Аргентина, Парагвай, Уругвай, Чилі та ін.) певний час
були колоніями Франції, Іспанії, Португалії, тому в своєму історичному розвитку зазнали
значного впливу їх правових систем. На цей час правові системи латиноамериканських країн
 63

близькі до романської групи континентального права. Проте їх не можна вписати в романс-

германський тип правової системи, оскільки конституційне право цих країн формувалося під
сильним впливом американського права. Демократична Конституція США стала відправною
точкою конституційного розвитку країн Латинської Америки.
Таким чином, латиноамериканське право поєднало в собі дві моделі права — романс-
германську (в галузі приватного права) і англо-американську (в галузі публічного права).
Правові системи країн Латинської Америки запозичили у романо-германського типу
правової системи таке:
1) основне джерело права — нормативно-правовий акт;
2) поділ права на галузі: цивільне, кримінальне та ін.;
3) кодифікацію галузей права.
4) делегована правотворчість (акти урядової влади) як важливе джерело права;
5) розмежування законодавчої компетенції між федерацією та її суб’єктами у
федеративних державах (Аргентина, Бразилія, Венесуела, Мексика). Законодавчою
компетенцією наділені суб’єкти федерації з тих питань, місцевого значення, що не віднесені
до федеральної компетенції;
6) звичай як джерело права другорядного, допоміжного характеру. Проте не у
всіх країнах його роль однакова. Наприклад, в Аргентині порівняно з Уругваєм звичаю
приділено більше уваги;
7) судовий прецедент, який або слабко визнається, або зовсім не визнається
юридичним джерелом права.
Від англо-американського типу правової системи (зокрема, його американської групи)
запозичене таке:
1) як конституційний зразок — Конституція США 1787 р. і закріплена в ній
республікансько-президентська форма правління. Не всі ознаки американської Конституції
знайшли втілення в житті цих держав. Верховенство і вища юридична чинність конституції
утвердилися. Проте конституції в багатьох латиноамериканських країнах не стабільні.
Наприклад, у Венесуелі за 168 років змінилося двадцять конституцій, у Болівії за 152 роки —
двадцять одна;
2) деякі конституційні інститути США. Так, узятий за основу інститут судового
контролю за конституційністю законів, доповнений лише низкою специфічних процедур,
наприклад, процедурою ампаро, характерною для іспанського права;
3) конституційність закону. Як і в США, конституційність закону може
перевірятися будь-яким судом;
4) принципи побудови і функціонування американської судової системи,
особливо Верховного суду. Водночас американську модель дещо видозмінено з урахуванням
національних особливостей.
Отже, дуалізм латиноамериканського права полягає в тому, що у сфері публічного
права (насамперед конституційного) за основу взято американську систему, а у сфері
приватного права (цивільного та ін.) — романську.

4.Загальна характеристика північноєвропейської групи правових систем.

Об’єднання правових систем скандинавських країн в одну групу (підтип) обумовлено
спільністю їх генези і сучасного розвитку. Регіонами поширення північноєвропейського
права є Швеція, Норвегія, Данія, Фінляндія, Ісландія. Географічне вони близькі до країн
романо-германського типу правової системи. Проте, на відміну від нього, ця група правових
систем не зазнала глибокого впливу римського права. Вона зазнала його лише частково —
так само, як і впливу торгових звичаїв міст-держав німецького узбережжя Балтики за часів
середньовіччя. Вплив римського права на скандинавські країни був опосередкований —
через континентальне право. У дусі цього права нормативно-правовий акт (закон) визнано
головним джерелом права. Водночас з цим істотну увагу приділено судовій практиці,
поширеній у країнах загального права, і визнано роль судового прецеденту. Інші властивості
 64

загального права (правило прецеденту, техніка судових доказів, пріоритет процесуального

права над матеріальним правом і т.ін.) не знайшли підґрунтя для свого зростання.
Автономність і самобутність скандинавської групи правових систем потребує їх розгляду за
межами як загального права, так і континентального типу права.
5.Виникнення, розвиток та регіони поширення скандинавського права.
Хоча країни Північної Європи: Данія, Фінляндія, Ісландія, Норвегія, Швеція
географічно є близькими як до загального, так і до континентального права, вони утворюють
самобутній підтип північноєвропейського права (тому регіони поширення цього підтипу є
Данія, Фінляндія, Ісландія, Норвегія, Швеція).
З історичної точки зору, створення автономного скандинавського права пояснюється
тісним політичними, економічними та культурними зв’язками між скандинавськими
країнами.
Основою північного права було давньогерманське право. Але у кожній
скандинавській країні розвивались і місцеві особливості.
Умовами, що сприяли формуванню специфічного, скандинавського підтипу правової
системи є:
– подібність історичного та правового розвитку;
– своєрідне географічне положення (географічна близькість країн);
– подібність укладу життя, мови, кількості населення, економічного потенціалу;
– тісні економічні, політичні, культурні зв’язки між скандинавськими країнами;
– зв’язки з європейськими правовими системами континентального права;
– наявність спільної основи – давньогерманського права;
Все це сприяло формуванню загального юридичного мислення, правової культури
населення північноєвропейського підтипу правової системи.
На формування підтипу скандинавського права мала вплив і рецепція ознак
континентального права та загального. Вплив загального і континентального права був
різним у різні конкретно історичні періоди розвитку скандинавського права. По різному він
проявлявся і стосовно окремих галузей права, особливо цивільного.
В загальному можна виділити ряд ознак, рецептованих з континентального права
зокрема:
– кодифікованість системи (хоча вона не є значною);
– наявність і широке застосування нормативно-правових актів (зокрема, законів);
– ієрархічність системи нормативно-правових актів (конституція займає найвище
місце в ієрархії);
– поділ системи права на приватне і публічне. Хоча публічне право суттєво
відрізняється від публічного права у континентальних системах. Відмінним є більш суттєва
роль правових звичаїв як джерел права.
Поряд з цим, рецептованими є і ряд ознак загального права, зокрема:
– наявність судової практики, яка відіграє значну роль серед джерел права;
– наявність принципів судочинства та його функціонування, притаманного
англосаксонським правовим системам.
В той же час, скандинавське право не має таких характерних ознак загального права,
як правило прецедента, техніка відмінностей, особлива роль процесуального права.
6. Основні джерела північноєвропейської правової сімі
Основними джерелами (формами) права скандинавських країн є такі.
1. Закони. Поділяються на конституційні і звичайні.
2. Підзаконні акти, прийняті урядом у порядку делегованого законодавства (у Швеції
їх кількість перевищує кількість законів, прийнятих парламентом-риксдагом).
3. Підзаконні акти міністерств і відомств.
4. Правовий .звичай. Визнається допоміжним юридичним джерелом права.
Здебільшого застосовується у сфері торгового і морського права. Посилання на звичай
включаються у тексти відповідних договорів.
 65

5. Судовий прецедент. Є важливим і не завжди тільки допоміжним джерелом права.

Його роль є особливо значною в Данії і Норвегії, менше — у Швеції. Багато законів
скандинавських країн складені з розрахунком на суддівський розсуд. Суди зобов’язані
додержуватися рішень, прийнятих у аналогічних справах вищими судами, в першу чергу
Верховним судом.
6. Принципи права. Використовуються як джерело права при розгляді конкретної
справи. Так, в Ісландії суддя при винесенні рішення у справі керується власною
правосвідомістю, принципом справедливості.
Особливістю системи права в країнах Північної Європи є загальна тенденція до
схожості з континентально-європейськими системами.
1. Є писані конституції (Конституційний закон Фінляндії 1919р., Конституція
Держави Данії 1953 р., Конституція Ісландії 1944р., Конституції Норвегії 1814 р. з
поправкою 1913 р., Конституція Швеції 1974 р.).
2. Структура системи права така сама, як і континентального права — галузі,
інститути, норми. Галузі та інститути чітко сформовані.
3. Система права поділена на дві підсистеми:
 приватна — сімейне, зобов’язальне, комерційне, повітряне, міжнародне
приватне право, право власності та ін.;
 публічна — конституційне, адміністративне, кримінально-судове, податкове,
економічне право та ін.
4. Система законодавства являє собою сукупність законодавчих актів (законів,
кодексів), виданих у державі.
5. Провадиться кодифікація нормативно-правового матеріалу.
7.Інтеграційні процеси та уніфікація права як тенденції розвитку
північноєвропейського права. Його вплив на правові системи Прибалтики
Інтеграційні процеси в межах північноєвропейського права продовжуються й дотепер.
Уніфікацію змістів інститутів, підгалузей і галузей права стимулює створення в 1952 р.
Північного союзу (Швеція, Данія, Ісландія, Норвегія, Фінляндія). Закони, що готуються
комісіями експертів для країн у рамках цього союзу, нерідко є ідентичними або дуже
близькими. Особливо це стосується шлюбно-сімейного законодавства (рівність чоловіка і
дружини, відмова від принципу вини як головної підстави розірвання шлюбу, зрівняння в
правах дітей, народжених поза шлюбом, та ін.), законів про компанії, договори, делікти
тощо.
Північноєвропейське право впливає на правові системи країн Балтії. Процесу
втягнення цих країн в орбіту впливу скандинавського права сприяють інтеграційні процеси у
сфері політики та економіки, поява спільних міждержавних структур. Так, з орієнтацією на
скандинавське право в Литві в 1990 р. прийнятий закон про малі підприємства, у 1992 р. —
постанова уряду про збільшення статутного капіталу державних акціонерних підприємств за
рахунок власних ресурсів, у 1994 р. — закони про акціонерні товариства, про державні
підприємства і підприємства самоврядування та ін.

Модуль 3 Релігійні й традиційні правові сім'і

Лекція 5 Загальна характеристика мусульманського права

1. Релігійно – традиційний тип правової системи

2. Поняття мусульманського права
3. Виникнення і розвиток мусульманського права
4. Джерела мусульманського права
5. Система мусульманського права
 66

6. Мусульманське право в сучасних правових системах: загальна характеристика.

7. Особливості судової системи

Завдання на СРС:

1. Коран і суна як основні джерела мусульманського права

2. Історичні умови формування мусульманського права
3. Мусульманська концепція держави.
4. Мусульманська концепція прав людини.
5. Особливості мусульманського права.
6. Методологія мусульманського права.

Література:[ 35, 41, 75, 80, 81]

Конспект лекції

1.Релігійно-традиційний тип правової системи — це сукупність національних

правових систем держав, що мають спільні риси, які проявляються в єдності
закономірностей і тенденцій розвитку на основі релігійної норми, норми-звичаю і норми-
традиції як основних джерел права, що являють собою тісне переплетення юридичних,
моральних, міфічних розпоряджень, які склалися природним шляхом і визнані державою.
Серед типів правової системи цей тип є найрізноманітнішим і складається із трьох
великих груп правових систем, поєднаних внутрішньою схожістю:
1) релігійно-общинної — поєднує групи систем мусульманського, індуського,
іудейського і християнського права. Характеризується фундаментальним значенням
релігійних вчень у поєднанні з тривалим збереженням общинного устрою;
2) далекосхідної (традиційної) — містить групи систем китайського і японського
права. Характеризується провідною роллю релігійно-моральних доктрин у соціальному
житті народу;
3) звичаєво-общинної — поєднує групи систем здебільшого африканського права.
Характеризується сильним впливом звичаїв при збереженні общинних основ життя народу.
2.Поняття мусульманського права
Будучи складовою частиною ісламу, мусульманське право сприймалося і як система
норм, і як досконала політико-правова доктрина. Мусульманське право можна розглядати як
специфічну правову систему, що існує в рамках ісламської релігії, має державний характер і
більш, ніж усі інші світові релігії, пов'язана з правом.
Мусульманське право — це сукупність підтримуваних державою релігійних,
моральних і правових норм, що склалися на основі ісламу в тлумаченні вченими
богословами і правознавцями. За різними підрахунками, в світі від 800 мільйонів до
мілліарду людей (тобто 1/6 населення земної кулі) сповідують іслам. Це, зокрема, мешканці
таких країн, як Афганістан, Єгипет, Іран, Ірак, Йорданія, Індія (10% її населення), Індонезія,
Кенія, країни Аравійського півострова та Персидської затоки, Ліван, Лівія, Марокко,
Мавританія, Малайзія, Пакистан, Сирія, Саудівська Аравія, Судан, Сомалі, Танзанія, Туніс,
острови Фіджі та багато інших.
Географія поширення мусульманського права велика. Традиційно воно присутнє у
державах Арабського Сходу (Іран, Ірак, Йорданія, Туреччина, Кувейт і т.ін.). Не менш
традиційним воно є для мусульманських общин Африки (Сомалі, Танзанія, Кенія та ін.),
Малайзії, Індонезії та деяких інших країн.
Через прихильність до ісламу вплив мусульманського права відчувають деякі з
балканських країн і регіонів (наприклад, Албанія, Косово), низка країн СНД (Азербайджан,
Узбекистан, Туркменістан, Таджикистан та ін.), суб'єкти Російської Федерації (Татарстан,
Ічкерія, Інгушетія та ін.), а також мусульманське населення України (кримські татари). У
деяких із них спостерігаються (різні за ступенем активності і глибиною) процеси
 67

відновлення принципів і норм шаріату. В державних символах підкреслюється належність до

мусульманського світу. Сьогодні більш ніж 700 мільйонів чоловік на питання «Хто ти за
вірою?» — відповідають арабським словом муслим: «Людина, що сповідує іслам»,
мусульманин.
Мусульманське право віднесене до релігійно-общинної групи релігійно -
традиційного типу правової системи з таких причин.
1. Як своєрідний юридичний феномен воно має відверто релігійний зміст.
Мусульманське право виникло в єдності із шаріатом, який становить найважливіший
компонент ісламської релігії. Його можна вважати окремою складовою частиною релігії
ісламу.
2. Мусульманське право має релігійно-общинний принцип застосування. Воно діє
насамперед у взаємостосунках мусульман, призначається для мусульманської общини,
спрямоване на її консолідацію і розширення. Наприклад, шлюбно-сімейні норми
мусульманського права поширюються виключно на мусульман і не використовуються
іншими релігійними конфесіями.
Мусульманська правова сім'я — це система норм, що відображує в релігійній формі
переважно волю релігійної верхівки, а також санкціоновані в підтриманні теократичною
ісламською державою, яка склалася в період раннього середньовіччя в VІІ-Х ст. в
Арабському Халіфаті й базується на засадах ісламу.
Іслам виходить з того, що існуюче право створене Аллахом, який у певний момент
історії відкрив його для людей через свого Пророка Мухаммеда. Право Аллаха надано
людству раз і назавжди, тому суспільство має керуватися цим правом, а не створювати своє
власне під впливом соціальних умов життя, що постійно змінюються. Однак, згідно з
теорією мусульманського права, божа відвертість потребує роз'яснення й тлумачення, на що
й пішли століття кропіткої праці мусульманських юристів — факифів. Втім їх зусилля були
спрямовані не на створення нового права, а лише на пристосування наданого Аллахом права
до практичних потреб користування.
Оскільки, згідно з постулатами ісламу, право відображує волю Аллаха, воно охоплює
всі сфери суспільного життя, а не тільки ті, що стосуються правової сфери. Так,
мусульманське право в широкому розумінні визначає молитви, які мусульманин має читати,
пости, яких має додержуватися, милостині, які має подавати, та паломництва, які має
здійснювати. До того ж до дотримання цих правил не можна примушувати. В цьому сенсі
мусульманське право розглядається як єдина ісламська система соціально-нормативного
регулювання, яка включає як юридичні норми, так і неправові регулятори (в першу чергу
релігійні й моральні), а також звичаї.
Квінтесенцією ісламу є шаріат. Він складається з двох частин — теології, або
принципів віри (акида), та права (фикха). В свою чергу фикх, або мусульманське право
поділяється на дві частини: перша вказує мусульманинові, якою має бути лінія його
поведінки стосовно собі подібних (муамалат), а друга визначає його обов'язки перед
Аллахом (ибадат). До того ж, на думку деяких авторитетних дослідників, ибадат (теологія)
посідає в шаріаті відносно муамалату другорядне місце. Ці дві частини шаріату складають
предмет юридичної науки в тому вигляді, в якому її визначали та вивчали різні
мусульманські правові школи (мазхаби). До речі, вивчення держави не є частиною
мусульманської юридичної науки.
Основною функцією фикха є збереження постійних зв'язків між законодавством
мусульманської держави та його первинними джерелами. Відмінність мусульманської та
світської юридичної науки полягає в тому, що мусульманська правова система бере початок
у Корані і вважає право плодом божественних творінь, а не продуктом людського розуму та
соціальних умов.
Незважаючи на те, що іслам є наймолодшою з трьох світових релігій (його вік
наближається до чотирнадцяти століть), він достатньо поширений і є не тільки повною
ідеологією, релігійно-етичним вченням, а й особливою культурою, цивілізацією. Його норми
 68

спрямовані як на вирішення релігійно-культових питань, так і на регулювання повсякденної

поведінки мусульман, формування способу їхнього життя в цілому.
3. Виникнення і розвиток мусульманського права
Мусульманське право виникло (VII—Х століття) у процесі розпаду родоплемінного
ладу і становлення феодального суспільства в Арабському халіфаті. Воно відображало
взаємодію двох засад — релігійно-етичної та власне правової, пов'язано з ім'ям Магомета —
купця з Мекки (570—632 рр.), який об'єднав всі аравійські племена в один народ, створив
арабську державу і поклав у його основу іслам. На формування мусульманського права, що
нерідко позначається терміном «фікх», великий вплив справили як іслам, так й інші давні
релігійні течії. Чималу роль при цьому відіграло звичаєве право.
Після смерті Магомета до початку VIII ст. його справу продовжували чотири
«праведних» халіфи — Абу-Бакр, Омар, Осман, Алі та інші сподвижники пророка.
Володіння релігійною і світською владою (законодавчою, виконавчою, судовою)
відкривало їм широкий простір для тлумачення від імені Аллаха і Магомета релігійних
джерел — Корана і суни, в яких містилися окремі норми кримінального і цивільного права.
Ці норми не були приведені у певну систему, не виділені в окрему групу, а тому «праведні»
халіфи віддавали перевагу на основі консенсусу формулюванню нових правил поведінки,
На початку VIII — усередині Х століть мусульманське право досягло розквіту завдяки
діяльності юристів. Цей етап був названий періодом імамів і кодифікації — «золотою
добою». З XI ст. мусульманське право розвивалося в рамках таких правових шкіл-толків —
сунітської і шиїтської (школи Медини та іракської школи). Ці школи використовували
звичаєве право, яке діяло на їх територіях, і пристосували його до потреб віри. В
юридичному відношенні відмінність між школами було незначною Поява шкіл-толків
фактично закріпила становище доктрини як основного джерела мусульманського права.
Кожна із шкіл створила свій набір методів юридичної техніки, за допомогою яких вводилися
нові норми у разі «мовчанки» Корана і суни.
До XIII ст. висновки основних шкіл мусульманського права, що склалися до того
часу, були канонізовані. Закінчилося пряме тлумачення Корану і суни. Настав період
традиції — «таклид».
З другої половини XIX ст. і дотепер поступово знижується роль юридичної доктрини.
Зростає значення закону як джерела права. Приймаються кодекси. Відбувається активне
запозичення елементів романс-германського і англоамериканського права (див. § «Закон.
Кодифікація»).
На державному рівні в мусульманських країнах розроблена концепція «верховенства
шаріату», яка перегукується із сучасними концепціями правової держави. Відповідно до цієї
концепції глава держави пов'язаний нормами мусульманського права, сформульованими
муджтахідами (вихідним є положення про належність муджтахідам законодавчої влади).
4. Джерела мусульманського права
У складі мусульманського права виділяють дві групи взаємозалежних норм:
1) юридичні розпорядження Корану і суни — збірник юридично значущих
переказів про вчинки, висловлення і мовчанку пророка Магомета;
2) норми, сформульовані мусульмансько-правовою доктриною на основі
«раціональних» джерел — одностайної думки найавторитетніших правознавців («іджма»),
умовиводи за аналогією («кияс»). Основними нормами вважаються норми першої групи,
особливо ті, що записані в Корані.
Розглянемо послідовно кожне із стародавніх джерел мусульманського права.
1. Коран (араб. — «читання») — священна книга мусульман і перше за значенням
джерело мусульманського права, як й усієї мусульманської цивілізації Його не можна
вважати систематизованим юридичним документом. Лише незначна частина Корану
стосується питань правових взаємовідносин мусульман, а також інших віруючих. Більшість
положень присвячено питанням релігії та ісламської моральності. Серед норм, що
регулюють взаємостосунки людей, Коран містить загальні положення, які мають форму
 69

абстрагованих релігійно-моральних орієнтирів, що надають простору для тлумачення.

Невелика кількість конкретних правил поведінки виникла здебільшого при розв'язанні
пророком конкретних конфліктів, оцінці ним конкретних фактів або при відповіді на
поставлені йому запитання.
2. Суна — свого роду тлумачення Корану в перші десятиріччя після смерті
пророка Магомета Суна укладалася протягом кількох століть (із VII по IX) і мала на меті
викласти приклади з життя Магомета для керівництва віруючими своїх дій. Як і Коран, суна
містить мало норм юридичного характеру, в ній домінують моральнорелігійні положення.
Так само, як і Коран, переважна частина нормативних розпоряджень суни не містить
широких принципів-узагальнень, а складається із конкретних казусів-випадків із життя
Магомета.
Коран і суна — джерела, на основі положень яких були встановлені норми шаріату і
фікху
Мусульманське право історично виявилося залученим до сфери шаріату (релігії) у
результаті ісламізації фактично діючих правових норм і відносин. У подальшому
мусульманське право було пов'язано із шаріатом унаслідок діяльності мусульманських
юристів, які розробляли питання права з Урахуванням релігійно-моральних орієнтирів
ісламу.
3. Іджма — третє джерело мусульманського права, за допомогою якого шукалися
відповіді на питання, не вирішені Кораном і суною. Іджма являє собою узгоджений висновок
стародавніх правників (муджтахідів) як знавців ісламу про обов'язки правовірного, наданий
на підставі тлумачення Корану та суни. Лише будучи записаними в іджму, норми права,
незалежно від їх походження, підлягали застосуванню.
З посиленням ролі юристів мусульмансько-правова доктрина зосередила зусилля на
розробці методологічної та загальнотеоретичної основ права.
В іджмі з'явилася догма про непогрішність і єдність мусульманського суспільства.
Виражена вона від імені Аллаха двома положеннями:
1) «Моя община ніколи не ухвалить помилкове рішення»;
2) «Те, що мусульмани вважають справедливим, справедливе й в очах Аллаха».
Стверджувалося, що право встановлюється не більшістю або усіма віруючими, а
тільки єдністю думок компетентних, офіційно уповноважених на це осіб. Думка знавців
ісламу, яка виражалася в нормі або принципі і ґрунтувалася на поєднанні традиції, звичаю і
практики, набувала юридичної сили. У цьому полягало її велике практичне значення.
Натепер іджма є єдиною догматичною основою мусульманського права. Сучасний
суддя шукає мотиви для рішення не в Корані, а в книгах, де викладені рішення, освячені
іджмою.
4. Кияс — рішення за аналогією. Правила застосування до нових схожих випадків
розпоряджень, установлених Кораном, суною або іджмою, причому іджма має більше
значення, ніж інші джерела. Судження за аналогією — це засіб тлумачення випадків із життя
пророка, його висловлень або мовчанки, які можна застосувати до вирішення знову
виникаючих конкретних ситуацій. За допомогою судження за аналогією, виходячи із
нормативних розпоряджень Корану і суни, пропонувалося рішення для даного конкретного
випадку, тобто тлумачення і застосування права. Отже, мусульманське право засноване на
принципі авторитету.
5.Система мусульманського права та її структура
Система мусульманського права відрізняється від інших правових систем світу як за
джерелами (формами) права, юридичною термінологією і конструкціями, забарвленими в
релігійні тони, так і за структурою, яку складають специфічні галузі, що сформувалися за
різних часів, інститути і норми права. Доктринальна розробка мусульманського права
ускладнювала його систематизацію, хоча і надавала йому гнучкості і можливості розвитку. З
позицій ісламу право не повинно бути відображенням дійсності. Воно — «світило», яке веде
віруючих до релігійного ідеалу. В ньому мало узагальнень і визначень.
 70

Мусульманське право не поділяється на загальне і приватне право, як у правових

системах романо-германського типу, або на загальне право і право справедливості, як у
країнах англо-американського типу. Тут існують інші підходи до структурного об'єднання
норм. Система мусульманського права формувалася представниками основних
мусульманських толків (ритів) — сунітських і несунітських — через правові комплекси норм
і принципів відповідно до основної тематики: релігія, сім'я, община та ін.
Сферами релігійно-правового регулювання вважалися:
• відносини правовірних з Аллахом;
• взаємостосунки між людьми;
• зв'язки між державами або релігійними конфесіями. Кожний толк орієнтувався
на обрані релігійні постулати і створював норми права для регулювання певних сфер
суспільних відносин. Ці норми, поєднані в комплекси, створювали своєрідні галузі права.
6.Норма мусульманського права
На відміну від романс-германського типу правової системи, яка визначає норму права
як розпорядження конкретного історичного законодавця, ісламські правники розглядають її
як загальнообов'язкове правило поведінки, адресоване мусульманській общині Аллахом. Це
правило поведінки містить в своїй основі релігійні догми, віру, а не логічні, раціональні
рішення. Тому норма права не може бути змінена, вона абсолютна, їй слід підкорятися.
Формулювання норми відбувається двома шляхами:
1) прямим — через одкровення;
2) опосередкованим — через тлумачення волі Аллаха правознавцями.
На думку вчених-юристів (арабських і вітчизняних), у кожному випадку, не
врегульованому Кораном або суною, у мусульманському праві передбачені як би дві норми:
— «істинна», яка має застосовуватися виходячи з його духу (має «божественне»
походження);
— реальна, яка застосовується муджтахідами (має «раціональне» походження).
В ідеалі вони повинні збігатися. В окремих випадках муджтахіди (тлумачі релігійних і
правових питань) приймають неправильні рішення, що спричиняє суперечливість норм.
Якщо справа вирішується неправильно, вина в цьому покладається на муджтахіда, а не на
недосконалість мусульманського права, його прогалини.
Видами норм мусульманського права за змістом є:
1) розпорядження, що оцінюють вчинки правовірних.
Встановлено п'ять категорій вчинків: а) обов'язкові; б) рекомендовані; в) дозвільні; г)
осудні; д) заборонені. До забороненого можна віднести, наприклад, лихварство, процентну
позику. Правда, заборону процентної позики можна обминути, якщо вдатися до подвійної
купівлі-продажу або надання кредитору як забезпечення можливості користування майном,
що дає прибуток;
2) норми, що формулюють правила поведінки в конкретних ситуаціях, а також
умови здійснення і наслідки конкретних дій. Наприклад, як покарання за умисне вбивство
встановлено страту.
6.Мусульманське право в сучасних правових системах: загальна характеристика
За ступенем збереження мусульманського права сучасні правові системи країн
Арабського Сходу можна класифікувати у такий спосіб.
1. Правові системи, які широко застосовують мусульманське право (Саудівська
Аравія, Іран, Пакистан). У конституціях і законах проголошено про вірність принципам
ісламу. Так, Конституція Ірану 1979 р. проголосила країну «ісламською республікою».
Більшість законодавчих розпоряджень складені відповідно до догм шаріату. Введені суворі
покарання за порушення його положень. По суті; шаріат має вищу юридичну значущість, ніж
закон і навіть конституція.
2. Правові системи, які звузили сферу дії мусульманського права, але залишилися
вірними його основним канонам (Єменська Арабська Республіка, Лівія, Пакистан, Судан). Ці
країни більшою мірою зазнали впливу правових систем континентального і англо-
 71

американського типу. Водночас вони не зберегли вірність Корану та іншим джерелам

мусульманського права, більш того, прагнуть розширити їх вплив. Спостерігається
своєрідний ренесанс ісламської правової культури, повернення до традиційних ісламських
цінностей. Наприклад, у Лівії на початку 1977 р. Коран було проголошено «законом
суспільства», що заміняє конституцію. У Пакистані в 1977 р. була створена Рада ісламської
ідеології з метою приведення поточного законодавства у відповідність із шаріатом.
Конституція Судану 1985 р., поряд зі звичаєм, розглядає мусульманське право як основне
джерело законодавства. З 1975 р. Єменська Арабська Республіка відповідно до конституції,
розпочала кодифікацію норм мусульманського права, створивши з цією метою спеціальну
комісію. У цій групі країн зберігають своє значення й ісламські суди.
3. Правові системи, які зазнають помірного впливу мусульманського права
(Об'єднані Арабські Емірати, Бахрейн, Кувейт — країни Перської затоки). Конституції цих
країн закріплюють мусульманське право як основне джерело законодавства.
Прикладом цього може бути ст. 7 Конституції Об'єднаних Арабських Еміратів. Однак
вплив мусульманського права на правові системи обмежується низкою норм кримінального
кодексу (наприклад, покарання за вживання спиртних напоїв у кримінальних кодексах
Кувейту 1960 р., (із доповненнями 1964 р.) і Бахрейну 1976 р.), а також регулюванням
правового становища імамів мечетей, організації хаджута ін.
4. Правові системи, які зберегли мусульманське право лише для регулювання
окремих сторін суспільного життя — головним чином особистого статусу і релігійних
установ. Це найчисленніша група арабських країн — Єгипет, Сирія, Ірак, Ліван, Марокко,
Йорданія, Алжир та ін. У них, як правило, конституційно встановлено, що главою держави
може бути лише мусульманин, а мусульманське право є джерелом законодавства. Однак
галузь дії мусульманського права обмежена. Перевага віддається нормативно-правовим
актам держави, які регулюють широкі сфери суспільних відносин. Вони складені не без
запозичень норм романо-германського і англоамериканського права. Проголошення ісламу
державною релігією покликано підкреслити, що держава шанує ісламську релігію, яка
сповідується більшістю населення, й у загальній формі заявляє про свою прихильність
певним ісламським традиціям, які входять до складу культурної спадщини народу. У цих
країнах мусульманські суди розглядають справи (на основі норм мусульманського
процесуального права) лише для вирішення суперечностей, пов'язаних з відносинами
«особистого статусу».
5. Правові системи, які майже цілком відмовилися від засадних інститутів
мусульманського права, але ще зазнають його загального впливу, головним чином, у галузі
шлюбно-сімейних відносин (Туніс, Ємен). У галузі шлюбно-сімейних відносин законодавче
заборонена полігамія, встановлені рівні права жінки і чоловіка. Мусульманські суди
ліквідовано.
6. Правові системи, які майже не зберегли впливу мусульманського права
(Туреччина) Конституція Туреччини 1982 р., проголосила республіку демократичною,
світською і соціально-правовою державою. Відсутні мусульманські суди. Шаріат зберіг свій
вплив у цивільному суспільстві. Зазначений поділ правових систем на групи — залежно від
ступеня зберігання в них мусульманського права — є умовним. Межі між цими
групами рухливі.
7.Особливості судової системи
В основі мусульманського правосуддя лежала легенда про Магомета, який спочатку
особисто розглядав майже всі спори між членами мусульманської общини, а також між
мусульманами і немусульманами. Згодом він доручав відправлення правосуддя в провінціях
намісникам. За тих часів ісламські країни не знали спеціально призначеного звільненого
судді. Спадкоємці Магомета як глави держави також тримали верховну судову владу в
руках, доручаючи намісникам розв'язувати конфлікти між мусульманами. Намісники, у свою
чергу, нерідко передоручали цю роботу спеціально підібраним особам — знавцям права.
Поступово оформився самостійний державний апарат — суд, склад якого затверджувався
 72

володарем, а потім верховним суддею, який діяв від імені володаря. На цей період припадає
правління династії Аббасидів (750—1258 рр.). Вже тоді судді екзаменувалися на предмет
знання мусульманського права, їх діяльність контролювалася верховним суддею.
Мусульманські країни з часу правління династії Аббасидів створили дуалістичну
судову систему, яка збереглася до другої половини XIX ст. її складали два види судів:
— «суди каді», що здійснювали правосуддя відповідно до мусульманського права.
Вони зверталися до релігійної совісті віруючих і розраховували на добровільне виконання
ними судових рішень;
— «відомства скарг» — суди, що діяли на основі звичаїв і правових розпоряджень
(регламентів), установлених владою. Діяльність «відомств скарг» не додержувалася суворих
норм мусульманського права. Ці суди спиралися на силу державного примусу.
Порядок розгляду справ у судах мав свої відмінності. Суди світської спрямованості
(«відомства скарг») використовували заборонені мусульманським правом види доказів,
наприклад, показання, одержані під катуваннями. Вони могли примусити сторони до мирної
угоди, викликати свідків за власною ініціативою і привести їх до присяги, відкласти
винесення рішення до остаточного розгляду питання і встановлення істини та ін. Сфера
повноважень судів каді була вужчою, ніж у «відомств скарг». Ще з XVI ст. із відання каді
були вилучені торгові спори.
В другій половині XIX ст. суди ісламських країн диференціюються відповідно до
компетенції на мусульманські, цивільні (світські) і консульські, а також суди персонального
права для немусульман. У результаті проведеної в 1840 р. судової реформи була обмежена
юрисдикція мусульманських судів (створювалися кримінальні, торгові та інші суди, яким
передавалася юрисдикція мусульманських судів). Найбільшою своєрідністю
характеризується історія реформування судової системи
Єгипту. З 1855 р. там функціонують спеціальні кримінальні суди, з 1876 р. — змішані
суди, створені замість консульських судів. Вони розглядали всі питання разом з іноземцями.
З середини XX ст., коли більшість країн Арабського Сходу стали незалежними,
розпочався новий етап розвитку їх судових систем. Однак і на цей час функціонують два
види судів: традиційні релігійні та світські.
Поряд із мусульманським правом світські суди застосовують «сучасне право»
західного зразка. Роль цих судів зростає.

Лекція 6. Індуське право 2год.

1.Поняття індуського права
2.Релігійні та ідеологічні джерела індуського права
3.Правовий звичай, закон і судовий прецедент
4.Еволюція індуського права
5.Індуське право у правовий системі сучасної Індії
Завдання на СРС:
1.Загальна характеристика індуського права;
2.Індуїзм як злиття ведичних та брахманських традицій.
3.Касти
4.Проаналізувати наслідки впливу на індуське право мусульманського та англійського
права
5.Веди, Смрити, Дхармасутри
6.Підготувати презентацію на тему «Індуське право»
Література: [3,12,13, 22, 41, 75, 80,81]
Конспект лекції
1.Поняття індуського права
Індуське право — це сукупність релігійних, моральних і правових норм, яка склалася
на основі релігії індуїзму і підтримана державою.
 73

Індуське право віднесене до релігійно-общинної групи (підтипу) правових систем,

оскільки:
• сформувалося у Стародавній Індії під помітним впливом міфологічних і
релігійних уявлень, поєднаних в індуїзмі, і разом із ним зберігає дотепер своє регулююче
значення;
• тісно пов'язане з традиційними індуськими соціальними інститутами —
общиною, варно-кастовою структурою, що характеризуються як усталеністю, так і здатністю
пристосовуватися до мінливих умов життя.
Регіони поширення — Індія та інші країни Південно-Східної Азії (Пакистан, Бірма,
Сінгапур, Малайзія). Індуїзм сповідають общини й у країнах Східної Африки (Танзанія,
Уганда, Кенія).
На відміну від ісламу та інших релігій індуїзм не є чітко сформульованою
теологічною доктриною і не вимагає від своїх прихильників вірності одному віровченню.
Однак основні положення, що містяться у ньому, підтримуються більшістю індусів,
незалежно від їх. релігійних переконань.
В наш час індуїстське право поширюється приблизно на мільярд індусів. Більшість з
них мешкають в Індії. Значна частина решти індусів представлена національними
меншинами в Пакистані, Бірмі, Сінгапурі та Малайзії, а також у країнах на східному
узбережжі Африки — головним чином у Танзанії, Уганді та Кенії. Отже, зрозуміло, що
індуїстське право застосовується незалежно від національної належності або місця
проживання до всіх індусів, тобто до тих, хто приймає складну й досить оригінальну су-
купність релігійних, філософських та соціальних поглядів, що зветься індуїзмом. Можна
вважати, що індуїстське право поширюється на всіх вихідців з Індії, за винятком при-
хильників ісламу, християнства, іудаїзму та парсизму. Класичне індуїстське право
відрізняється глибокими релігійно-моральними витоками. Індуїзм визнає первинну роль
заповідей та моральних поглядів для різних каст — шарів суспільства. Духовні книги
сприяли ствердженню в їхній свідомості та поведінці уявлень щодо справедливості й совісті.
Звичаї та рішення каст, підкаст, общин були підставами для вирішення спорів. Підкореність
людини як частини цілого формувалася зсередини, внаслідок чого правові норми, судові
спори та прецеденти довгий час не відігравали політичної ролі.
Головною особливістю класичного індуїстського права є його тісне переплетіння з
релігією. Індуїстське право не має відносної самостійності та є, по суті, невід'ємною
частиною індуїзму — певної синкретичної, традиційної системи, до якої, крім права,
належать різні релігійні обряди, моральні, філософські та інші ідеологічні цінності певного
способу життя, суспільного порядку, соціальної організації та структури.
Не зупиняючись детально на тих процесах в індуїстському праві, що відбувалися за
часів англійського колоніального правління в Індії, загалом слід зауважити, що багато його
інститутів і норм було модифіковано й навіть замінено новими рішеннями. Але, незважаючи
на вплив англійського права, повного витіснення індуїстського права не відбулося.
2.Релігійні та ідеологічні джерела індуського права
Релігія індуїзму сформувалася в І тис. н.е. в Індії в результаті поступового зближення
ідеології брахманізму та релігії буддизму, а також подальшої асиміляції народних вірувань.
Однією із важливих релігійно-ідеологічних засад індуїзму є обґрунтування общинно-
кастової соціальної структури індійського суспільства, яке міститься у вченні брахманізму (II
тис. до н.е.). Відповідно до брахманізму, існує божественний поділ суспільства на чотири
варни (касти):
— брахмани (спочатку — священнослужителі), кшатрії воїни),
— вайшьї (торговці),
— шудри (слуги і ремісники).
Основним догматом індуїзму, який виправдує кастову структуру індуського
суспільства, є вчення про перевтілення душі («сансара». Перевтілення душі відбувається
відповідно до закону відплати (карма) за доброчесну або дурну поведінку. Згідно з цим
 74

вченням, людина після фізичної смерті перебуває в земних вчинках — поганих чи добрих.
Вважається, що низьким становищем, злигодами в земному житті людина спокутує гріхи,
вчинені її душею у старих втіленнях. Людина, яка відрізняється доброчесною і
благочестивою поведінкою, може сподіватися народитися заново як представник вищої
касти. Оцінка поведінки людини в земному житті залежить від: 1) шанування верховних
богів — Вішну або Шиви чи їх втілень 2) додержання кастових побутових правил.
У західній релігійній концепції — християнстві всі люди є рівними перед Богом. В
індуїзмі людина є абстракцією. Людині з моменту її народження визначена наперед
належність до конкретної касти. Кожній касті притаманні певні права, обов'язки, мораль,
правосвідомість, які регламентують життя її членів Ці положення індуїзму склали релігійно-
моральні засади індуського права.
Правила поведінки людей викладалися у збірниках — шастрах. У них
класифікувалися норми відповідно до трьох принципів (чеснота, інтерес, задоволення): 1)
дхарма — містить норми-правила поведінки, угодні Богові;
2) артха — містить правила поведінки, які дозволяють розбагатіти і опанувати
мистецтвом керівництва;
3) кама — містить правила поведінки, які переслідують мету одержання
задоволення.
Дхарма має певний пріоритет перед артхою і камою. У широкому розумінні дхарма
означає загальний порядок у світі, який організує всю живу і неживу матерію. У вузькому ж
— це обов'язок (релігійний, моральний, правовий), спосіб життя благочестивого і
доброчесного індуса у всіх її проявах.
Особливостями дхарми є:
1) відсутність відмінностей між релігійними і юридичними обов'язками.
Наприклад, правителям одночасно наказується відвідувати храм і забезпечувати громадський
порядок;
2) відсутність згадування про суб'єктивні права;
3) визнання звичаю джерелом права.
У хронологічній послідовності можна виділити такі збірники, в яких просліджується
поступальний процес формування норм індуського права поряд із нормами релігії та моралі:
• «смрити» («дарована» мудрість старих жерців і вчених) — стислі виречення
про магічні і релігійні обряди, які супроводжують важливі життєві події. Тут вже з'являються
зачатки норм права, поданих у релігійній оболонці;
• дхармасутри — перші книги з питань права, в яких роз’ясняються правила
поведінки членів різних каст стосовно богів, царя, жерців, предків, родичів, сусідів, тварин.
Тут норми права викладаються разом із вимогами релігії та моралі;
• дхармашастри — великі зводи правил, складені відомими вченими різних
брахманистських шкіл, і санкціоновані державою. В них безпосередньо викладаються
дхарми, які складаються із перемішаних одна з одною релігійних і правових норм. Тут
уперше з'являється сукупність правил, які можна назвати юридичними.
Дхармашастри — закони Ману, закони Яджнавалкья, закони Наради, складені у
віршах між І ст. до н.е. і III—IV століттями н.е. Особливе значення в них надається
обґрунтуванню керівного становища брахманів та їх виключних прав у питаннях
установлення, тлумачення і захисту дхарми. Наприклад, у законах Ману записано: «Саме
народження брахмана — вічне втілення дхарми... Адже брахман, народжуючись для охорони
скарбниці дхарми, посідає найвище місце на землі як владика всіх істот. Усе, що існує у світі,
це власність брахмана; внаслідок переваги народження саме брахман має право на все це».
Цар, при всьому своєму високому і навіть божественному статусі, повинен шанувати
брахманів, додержуватися їх наставлянь, берегти систему. варн і всіх, хто шанує властиву їм
дхарму;
 75

• нібандхази — коментарі дхармашастр. Написані з метою роз'яснення неясних

положень і усунення суперечностей між різними дхармашастрами (складені між XI і кінцем
XVII століть.)
Отже, традиційне індуське право (до англійського завоювання Індії) спиралося
головним чином на праці вчених, збірники, коментарі, письмово викладені в них ідеологічні
настанови, норми релігії та моралі.
3.Правовий звичай, закон і судовий прецедент
Правовий звичай не пов'язаний з божественним розпорядженням, який визначає
дхарму. Як усне джерело правил поведінки він використовувався при впорядкуванні
дхармасутр, дхармашастр, які складаються із правил — дхарм. Позитивне індуське право —
це звичаєве право. Релігійна норма (індуїзм) могла різною мірою домінувати над нормою-
звичаєм, впливати на неї змінювати її за допомогою тлумачення звичаю. Проте норми-звичаї,
різні у кожної касти, посідали важливе місце в регулюванні відносин як усередині неї, так і
за її межами. У разі відсутності норми в законі суддя міг вирішувати справу відповідно до
своєї думки і справедливості, які цілком залежали від звичаїв касти, до якої він належав.
Організація правосуддя — також сфера артхи. Дхарма виступає лише як керівна
засада, від якої можна відходити, не порушуючи при цьому її основоположного принципу.
Судове рішення відповідно до індуського права не може розцінюватися як
обов'язковий прецедент, воно співвідноситься лише з конкретно розглянутою справою.
4.Еволюція індуського права. Вплив англійської системи права
На індуському праві позначилася державна доля Індії. Спочатку Індія потрапила під
панування Великих Моголів, потім Англії. З XVI ст. установилося мусульманське панування,
яке загальмувало розвиток індуського права. У судах застосовувалося лише мусульманське
право А звичаєве індуське право, використовуване панчаятами (зборами) каст, не
розвивалося через відсутність підтримки з боку судових і адміністративних органів держави.
Індуське право не було правом у юридичному розумінні. Воно становило систему релігійних,
моральних і правових норм, які діяли неофіційно.
Тривале перебування Індії під пануванням Англії (XVII — середина XIX ст.)
спричинило для її права як позитивні, так і негативні наслідки. З одного боку, офіційно були
визнані авторитет індуського права (на відміну від періоду мусульманського панування, коли
індуське право ігнорувалося), а також рівне значення індуського і мусульманського права. З
іншого боку, поширення англійського права призвело до значної трансформації індуського
права, звуження сфери його дії. Всі важливі сфери суспільних відносин (відносини власності,
зобов'язальне право) були врегульовані загальним правом Англії, яке поширювалося на всіх
громадян, що проживали на території держави незалежно від їх релігійної належності.
5.Індуське право у правовій системі сучасної Індії
Після проголошення незалежності Індії (1950 р.) виникла необхідність у
реформуванні законодавства. Були переглянуті деякі норми, інститути індуського права з
метою їх модернізації з урахуванням європейського і насамперед англійського права.
Наприкінці 40—50-х років XX ст. прийнято низку законів, які багато в чому були соціально-
революційними. Вони стали поштовхом для змін у свідомості суспільства. У 1949 р. було
видано закон про легітимність індуських шлюбів, незалежно від сповідуваних релігій і
належності до різних каст. Конституцією Індії 1950 р. визнано рівноправність каст і
юридичну повноправність «недоторканних» (безправних і найпригнобленіших), закріплено
рівність осіб, що одружуються. На основі положень цієї Конституції скасовано усі правила,
що встановлювали відповідальність за порушення понять про кастову належність. У 1955 р.
законом про шлюб було заборонене багатоженство, було передбачено розлучення. Шлюб
став розглядатися як договір. Для майбутніх чоловіків було передбачено згоду на шлюб,
встановлено мінімальний шлюбний вік як для чоловіків, так і для жінок, скасовано правило
індуського права, за яким шлюб між представниками різних каст вважався недійсним, якщо
жінка належить до вищої касти або вдова з вищої касти удруге виходить заміж. Діти від
такого шлюбу визнавалися законнонародженими.
 76

Істотні зміни у правову систему було внесено законами про неповнолітніх і

опікунство, про спадкування, про усиновлення і виплату коштів на утримання членів сім'ї
(аліментних зобов'язань). У результаті роботи з кодифікації індуського права: 1) звузилася
сфера дії звичаїв; 2) розширилася сфера чинності закону і судового прецеденту; 3) індуське
право перестало бути однаковим, а дхарма втратила своє традиційне значення зводу правил,
покликаних спрямовувати поведінку людей.

Лекція 7 Правова система Ізраїлю 2год.

1.Загальна характеристика іудейського права
2.Джерела іудейського права
3.Сучасне право Ізраїлю
4.Правова система Ізраїлю. Інший погляд
Завдання на СРС:
1.Підготувати презентацію на тему Іудейське право
2.Самобутність та неповторність іудейського права
3.Іудаїзм як одна з головних світових релігій;
4.Кабала, старий Заповіт, Тора, рішення єврейських судів.
5.Талмуд, релігійні традиції і звичаї і доктрина в системі джерел іудейського права
6.Взаємозв'язок і взаємодія іудейського релігійного права і його джерел з сучасним
Ізраїльським правом і його джерелами.
Література: [3, 11, 12, 13, 14, 23, 41, 43 73, 80.]
Конспект лекції
1. Загальна характеристика іудейського права
Єврейське право є однією з найстаріших правових систем світу: його історія налічує
понад три тисячоліття. Іудейському праву притаманний цілий ряд неповторних рис, які
визначають його самобутність і які відрізняють його від інших релігійних систем.
Іудейське (єврейське) право — це релігійно-правова система, що регулює суспільні
відносини всередині єврейської громади, яка сповідує іудаїзм.
Характерні риси іудейського права
1. Єврейське право є складовою частиною іудаїзму.
2. Мононаціональний характер правової системи. Йдеться про те, що іудейське
право поширюється виключно на одну націю — євреїв. Цим єврейське право відрізняється
від усіх інших релігійно-правових систем.
3. Існування та розвиток єврейського права при відсутності протягом значного
історичного періоду своєї держави.
4. Норми іудейського права переважно містять обов'язки та заборони. Як і в інших
релігійних системах, в іудейському праві переважають норми, що забороняють і
зобов'язують, над тими, що уповноважують; імперативні над диспозитивними.
 77

2.Джерела іудейського права

Іудейське право виникло і протягом досить значного історичного періоду існувало в
неписаній формі. Це історично перше джерело дістало назву каббала. Правила поведінки в
той період заучувалися напам'ять і передавалися з покоління в покоління в усній формі,
оскільки існувала заборона на її письмову фіксацію. Ця заборона, яку можна пояснити
принципом богообраності єврейського народу, була спрямована на те, щоб постулати
іудейської віри не стали надбанням інших народів.
Найважливішим джерелом іудейського права є Старий Заповіт — частина Біблії, яка
складається з кількох книг, написаних до пришестя Христа. Оскільки іудаїсти визнають
священними тільки заповіді Старого Заповіту, його іноді називають єврейською
Біблією.Серед книг Старого Заповіту особливе місце посідає Тора (Л'ятикнижжя Мойсееве).
За переказом, вона була передана Мойсею Богом на горі Синай. Тора — найважливіше,
основоположне джерело, що традиційно розглядається в іудейському праві як своєрідна
конституція єврейського народу. За змістом вона являє собою викладені у віршовій формі
різноманітні заповіді іудаїзму. Така форма викладу викликала надалі зростання значення
інтерпретацій і тлумачень Тори для застосування її в практичній діяльності. За структурою
вона складається з декількох частин і містить п'ять книг — “Берешит” (Буття), “Шмот”
(Вихід), “Віакра” (Левіт), “Бемідбар” (Числа), “Дварим” (Повторення Закону).
Важливим джерелом іудейського права є Талмуд. Після Біблії це найважливіша і
свята книга єврейського народу. За своєю структурою Талмуд неоднорідний: він являє собою
багатотомний збірник єврейських релігійних, правових та етичних норм, складених у період
з IV століття до н.е. — V століття н.е. Він поділяється на дві основні частини — Мишна і
Гемара. Мишна — це збірник правил поведінки, складений єврейськими мудрецями
протягом перших двох століть нашої ери, де закріплені норми неписаного права,
систематизовані різноманітні звичаї, правила моралі й закони єврейського народу. Гемара —
своєрідна інтерпретація і тлумачення норм Мишни, що протягом III—V століть давали їй
рабини (служителі культу). У НІ столітті була створена Ієрусалимська Гемара, а в V столітті
— Вавилонська. У літературі їх частіше називають Ієрусалимським і Вавилонським
талмудами. До талмудичної літератури належать також Барайти — тексти, не включені в
Мишну і згодом об'єднані в окремі джерела.
Джерелом іудейського права є також Мидраш (або Мидрашим), що тлумачить і
інтерпретує Тору. Формування подібного джерела пояснюється кількома причинами: по-
перше, необхідністю чіткого з'ясування розпоряджень Тори, яка мала складно
усвідомлювану віршову форму; по-друге, об'єктивною необхідністю пристосування Тори до
змінюваних суспільних відносин.
Наступним джерелом іудейського права є звичай. Звичаї являють собою загалом
історично перше джерело права у всіх народів, у тому числі й у євреїв.
Законодавство (постанови й укази) мудреців є ще одним джерелом іудейського
права. Слід зазначити, що термін “законодавство” вживається в єврейському праві не в
класичному розумінні як нормативно-правові акти уповноважених державних органів. Під
ним мають на увазі акти, прийняті авторитетними релігійними діячами — мудрецями, які
встановлювали нові правила для віруючих. Наявність подібного джерела права суттєво
відрізняє іудейське право від інших релігійних систем — мусульманської й індуської, які
позбавляють права людину змінювати норми, даровані Богом.
Рішення єврейських судів завжди визнавалися окремим джерелом іудейського права.
Формуванню цього джерела сприяла наявність судової автономії єврейських громад, яку
вони мали в багатьох країнах. Протягом століть суди вирішували найрізноманітніші
проблеми, що виникали повсякденно в практичному житті громади, використовуючи всі
джерела іудейського права.
Збірки різноманітних судових рішень становлять важливу частину юридичної
літератури. Прикладом такої збірки є “Питання і відповіді”. Вона містить судові рішення з
усіляких життєвих проблем, які вирішували видатні єврейські правознавці, що жили в різних
 78

країнах за всіх часів. У межах цієї збірки дослідники налічують майже триста тисяч таких
рішень
 79

3.Сучасне право Ізраїлю

Єврейський народ утратив свою державність і розвивався за таких умов майже два
тисячоліття. Тільки, в 1948 році він утворив свою державу Ізраїль. Проте єврейське право і
право Ізраїлю — це різні правові системи.
Правова система Ізраїлю має змішаний характер. У ній перехрещуються риси
романо-германского, загального права і релігійних правових систем — іудейського,
мусульманського і канонічного права. Це пояснюється тим, що територія сучасного Ізраїлю
протягом століть переходила від однієї держави до іншої. Протягом чотирьох століть (1517-
1917) ця територія була провінцією Туреччини, внаслідок чого застосовувалося право
Османської імперії, у тому числі джерела мусульманського права і закони, створені за
французьким зразком. У 1918— 1947 роках цією територією правила Великобританія,
діставши мандат від Ліги націй. У цей період спостерігається експансія загального права і
права справедливості на підмандатні території. Проте за спеціальним Декретом судам
надавалося право застосовувати також законодавство Османської імперії, прийняте до 1914
року.
На сьогоднішній день, як зазначають дослідники, іудейське право розглядається як
одна з підсистем ізраїльського права. Крім іудейського права в ньому вирізняють ще кілька
підсистем. Насамперед це джерела права, що залишилися в спадщину Ізраїлю від Османської
імперії і Великобританії. Окремою підсистемою є мусульманське право, що застосовується
всередині арабської громади Ізраїлю. На даний час його джерелами є закони, підзаконні
акти, судові прецеденти і правові звичаї.
4.Правова система Ізраїлю. Інший погляд.
Правова система Ізраїлю являє собою справжню лабораторію порівняльного
правознавства. Щодо її належності до тієї чи іншої правової сім’ї серед компаративістів
єдиної думки немає. Так, одні вчені-юристи сприймаючи Ізраїль як теократичну країну,
вважають його право релігійним. Інші наполягають на значному впливі на нього права
Османської імперії, яка на протязі значного часу панувала над територією нинішнього
Ізраїлю, в той час Палестини. Нарешті, треті відносять правову систему Ізраїлю до сім’ї
загального права.

Лекція 8 Правові системи країн Далекого Сходу 2год.

1. Загальна характеристика далекосхідної групи правових систем
2. Поняття китайського права: філософська – моральні джерела його формування
3. Джерела права
4. Термін «право». Ставлення до суб'єктивного права
5. Система права. Норма права
6. Кодифікація
7. Поняття японського права і його особливості
8. Джерела права сучасної Японії
9. Система права Сучасної Японії
10. Закон. Кодифікація

Завдання на СРС:
1. Загальна характеристика правових систем далекосхідної групи
2. Філософське вчення Конфуція. Даосизм. Школа легістів.
3. Правові системи країн Далекого Сходу (Китаю та Японії)
4. Етапи розвитку японського права
5. Рецепція германського права в Японії.
6. Вплив загального права на правову систему Японії.
7. Джерела та структура правової системи Японії.
8. Судова система Японії.
 80

Література: [3, 11, 12, 13, 14, 33, 41, 50,75, 80.]
Конспект лекції
1.Загальна характеристика далекосхідної групи правових систем
Далекосхідна група правових систем — це сукупність правових систем, в основі
формування яких лежать не норми права, а норми моралі, звичаї, традиції. Велике значення
приділяється ритуалу.
Далекосхідну групу складають правові системи Китаю, Гонконгу, Японії, Бірми,
Кореї, Монголії, країн Індокитаю, Малайзії. Китай і Японія вирізняються специфікою
морально-ідеологічного підходу до права, який справив вплив на правові системи інших
країн Сходу.
На відміну від континентального, загального і змішаного типів правових систем
далекосхідне право віддає перевагу загально-соціальним нормам як зразкам поведінки —
нормі-моралі, нормі-звичаю, нормі-традиції. Ними обумовлюється як закон, так і судове
рішення. Закон і судове рішення для сучасного розвитку далекосхідної групи правових
систем також мають істотне значення. Правда, їх роль іноді є похідною від традиційних норм
моралі і традицій.
Далекосхідний регіон у минулому правовому розвитку не зазнав скільки-небудь
істотного впливу ні європейських правових систем, ні американської. Однак на цей час
держави цього регіону активно сприймають, правові новації країн європейського та
американського континентів, орієнтуються на вдосконалення національного законодавства і
використання досягнень іноземного права (особливо Японія).
У країнах Далекого Сходу споконвічне панувало філософсько-моральне уявлення про
соціальне життя як частину природного світопорядку. Зразком для устрою суспільства
завжди служила гармонія природи. Роль права з його формалізмом і зовнішнім примусом
оцінювалася невисоко. Вважалося, що за допомогою права можна встановити початковий
ступінь порядку, характерний для варварських народів.
2.Поняття китайського права філософсько-моральні джерела його формування
Китайське право — це сукупність підтримуваних державою моральних, етичних,
релігійних і правових норм, що склалися на основі філософсько-моральних концепцій
даосизму, конфуціанства, легізму.
З даосизму (основоположник вчення Лао-цзи, VI ст. до н.е.) була сприйнята ідея про
існування «дао» — природного закономірного шляху, яким розвивається Всесвіт і якого має
додержуватися людина. Дао — закон неба, природи і суспільства, який в змозі відновлювати
справедливість. Усе неприродне (штучні встановлення у сферах управління, законодавства
та ін.) вважається відхиленням від дао. Додержуючись закону дао, людина повинна не
проявляти самостійної активності, не намагатися вдосконалювати суспільство, державу,
закони, а покладатися на дао і повернутися до природності.
Істотний вплив на ідеологію Китаю справило конфуціанство (VI ст. до н.е.).
Впливовою ідеологічною течією воно стало відразу після виникнення, а в II ст. до н.е. було
визнано офіційною ідеологією і взяло на себе роль державної релігії. Аж до революції 1911р.
конфуціанство залишалося основою офіційної ідеології та зберегло свій вплив і дотепер (у
модернізованому вигляді).
Філософське вчення Конфуція (551—479 рр. до н.е.) на відміну від даосизму полягає в
диференціації світу природи і світу людини, утвердженні активності особи, а не її
бездіяльності. Відповідно до конфуціанства природний закон — дао, або тіан дао,
(божественний шлях) — не управляє безпосередньо світом людини. Світ людини не
розчиняється у світі природи, оскільки природа — це ідеальний світ. Людина повинна
прагнути до світу природи, до гармонії з нею у своїх думках, почуттях, діях, хоча досягти її
ніколи не зможе. З метою досягнення гармонії з навколишнім світом природи людина
повинна розробити правила «правильної» поведінки (лі). Відповідно до цих правил
взаємоприйнятні відносини становлять основу природної рівноваги.
 81

3.Джерела права
До джерел китайського права, як і всієї далекосхідної групи правових систем, можна
віднести:
1) норми-традиції (насамперед ритуали) — мають першорядне значення. Такої
позиції додержувалося ще раннє конфуціанство, вбачаючи в цьому умови для збереження
громадського порядку;
2) етичні норми — мирне життя в суспільстві гарантується не правом, а етикою;
3) норми-звичаї — розв'язання конфлікту за допомогою миротворця, а не суду,
відповідно до «дао»;
4) норми права — вдаватися до допомоги права слід якнайрідше (навіть легісти
вважали право неминучим злом). Лише останнім часом норми права набули певного
значення. Закон став одним із провідних джерел права.
Юридична регламентація відносин не має скільки-небудь глибоких коренів у
китайській цивілізації. У ній головною регулюючою силою є моральні догми, що базуються
на вченні Конфуція. У спірних ситуаціях керувалися традиційними правилами
умиротворення сторін за допомогою посередника, лише у виключних випадках зверталися
до суду або адміністрації.
Нині судові та адміністративні рішення відіграють важливу роль, але не як джерело
(форма) права, а як результати правозастосовчої діяльності держави. Тут не постає питання
про ідеальний закон, який відрізняється від правил, що викладені раніше законодавцем або
застосовуються у діяльності суду та адміністрації. Питання виникає щодо самої цінності
закону.
4.Термін «право». Ставлення до суб'єктивного права
У китайській мові слово «право» має два значення — «фа» і «ксін». У глибоку
давнину вони вживалися як синоніми. Нині слово «фа» має ширше значення, а «ксін»
перекладається як «покарання». Розуміння всього права як кримінального права пояснює
традиційний підхід до права як до покарання.
У китайській правосвідомості тривалий час було відсутнє поняття «суб'єктивне
право». Пізніше китайське слово «цюань-лі» (суб'єктивне право) з'явилося під впливом
японського права. Воно є результатом запозичення.
Для уточнення китайського розуміння слова «право» слід звернутися до терміна
«лю», який вживається як синонім слова «ксін». У юридичному значенні «лю» —
кримінальне право, в етимологічному (широкому) смислі «право» (гама, гармонія) означає
музичну гармонію. «Лю» відомо раніше за «ксін». Музика, як і традиції, віднесена
китайцями до важливих сторін буття, які необхідно вивчати, щоб бути доброчесними.
Кримінальне право в Китаї завжди було суворим, тому право не викликало до себе такої
поваги, як музика.
5.Система права. Норма права
Про систему права Давнього Китаю свідчать кодекси, прийняті за часів династій Цин
і Хан (правила 400 років). Фрагменти цих кодексів, що дійшли до нас, містять норми
публічного права — кримінального та адміністративного. Питання приватного права —
сімейного і спадкового — у них лише торкалися у зв'язку з кримінальним і адміністративним
правом (оподаткування). Питання торгового права не одержали висвітлення. Галузі права не
були чітко диференційовані. Був відсутній поділ права на приватне і публічне. Проте їх
основні напрямки вже були намічені. .
Текст норми права при її формуванні в минулому погоджувався із «лі». Про вплив
конфуціанства на норму кримінального права свідчить таке:
1) у кодексах наводилася детальна градація покарань за вбивство, образу словом і
фізичним насильством з урахуванням (а) намірів злочинця; (б) зовнішніх обставин вчиненого
злочину;
(в) соціального стану злочинця і потерпілого;
 82

2) суворість покарання залежала від місця в соціальній ієрархії особи, яка

вчинила проступок (батько або син, чоловік або дружина, старший або молодший брат).
Наприклад, старший брат, який вдарив молодшого, не несе покарання; молодший брат, який
вдарив старшого, міг бути покараний на 30 місяців каторжних робіт або 90 ударами
бамбуковими палицями.
Сфера приватного права не була нормативно врегульована. Застосовувалися
різноманітні форми позасудового учинення конфліктів:
1) усередині сім'ї. Миротворцем, як правило, виступав глава сім'ї. Ним міг бути
також дальній родич або сторонній, найшановніший, похилого віку, високого становища в
окрузі, який мав досвід і моральний авторитет. Обидві сторони, що сперечалися, повинні
були погодитися на запропонований миротворцем компроміс, «не втрачаючи обличчя».
Миротворець черпав норми із правил поведінки «лі», практики вирішення таких спорів у
регіоні, а також із власного досвіду і знання світу. У разі неприйняття компромісної
пропозиції сторонами обговорення справи продовжувалося до досягнення угоди між ними.
При цьому миротворець використовував засоби соціального і морального тиску;
2) поза сім'єю — усередині общини, села, торгової гільдії. Миротворцями
виступали старійшина клану, представник місцевої еліти, старшина гільдії.
У більшості випадків відбувалося «саморегулювання конфліктів» у межах місцевих
общин відповідно до традиційних правил поведінки з урахуванням соціального стану сторін.
Конфліктуючі сторони могли звернутися до державного суду, де справи розглядалися
чиновниками. Проте, як правило, справа до суду не доходила, її вирішували на місцевому
рівні миротворці, що пояснюється: 1) прагненням уникнути громадського осуду, який
спричиняється у разі відмови від допомоги шановного посередника; 2) бажанням не
втягуватися в судову тяганину, супроводжувану судовими поборами і недбалістю судових
працівників.
Отже, норма права вважалася другорядною порівняно з іншими соціальними нормами
(нормою моралі, нормою-звичаєм, нормою-традицією). Судове рішення на основі норми
права відкидалося як головний засіб розв'язання конфлікту. Лише невелика частина
цивільно-правових спорів розглядалася державними судами.
6.Кодифікація
У XX ст. в історії Китаю одна за одною відбувалися різкі та значні зміни. На зміну
династії Маньчжурів прийшов режим партії Гоміньдана на чолі з Чан Кайши. Приватне
право зазнало кодифікації.
У 20-ті роки XX ст. розроблялися Цивільний, Земельний та інші кодекси на
європейські зразки, головним чином німецький і швейцарський.
У 1949 р. була встановлена Китайська Народна Республіка; створений соціалістичний
(маоїстський режим. Цей режим відкинув законодавчі акти, вироблені за часів
імператорського режиму і орієнтовані на захід. Він обрав радянський метод побудови
комунізму. У період «великої пролетарської культурної революції» (1966— 1976 рр.), яка
згодом була піддана різкій критиці в Китаї, роботи з кодифікації не могли розпочатися.
Цілеспрямовано зверху і часто несвідомо знизу цілком зневажалася законність. Правові
норми і правопорядок були замінені партійними директивами і чисткою кадрів. Після смерті
голови центрального комітету компартії Китаю Мао Цзедуна (1976 р.) був узятий курс на
перетворення економічних відносин у напрямку розвитку приватного права. З 1978 р., коли
Ден Сяопін прийшов до влади, Китай проводив політику економічної експансії та
модернізації.
Розпочалися роботи з кодифікації права. Прийнято нову Конституцію (1982 р.). її
преамбула проголошує, що «громадяни Китаю всіх національностей продовжуватимуть йти
соціалістичним шляхом», додержуватися принципів марксизму, соціалізму. Стаття 1
Конституції говорить: «КНР є соціалістичною державою з народно-демократичною
диктатурою робітничого класу, заснованою на альянсі робітників і селян».
 83

Були прийняті закони про організацію влади і управління, про суди, про народну
прокуратуру, Кримінальний і Кримінально-процесуальні кодекси (1980 р.), положення про
адвокатуру і нотаріат, Загальні положення цивільного права (типу ЦК, набули чинності в
1997 р.). Особлива увага приділяється законотворчості у галузі екологічного права. У 80—
90-ті роки XX ст. видана низка законів про охорону навколишнього середовища — моря,
водного і повітряного простору, ґрунту, прибережного простору від забруднення нафтою та
ін.
Однак і дотепер зберігаються багато інститутів і норм соціалістичного права,
головним чином, у сфері публічного права. Відсутній інститут приватної власності на землю.
Проте «соціалізм» у Китаї був і залишається вербальним (словесним), а не реальним.
Правову систему Китаю не можна кваліфікувати як соціалістичну і відносити до
соціалістичного типу.

7.Поняття японського права і особливості його формування

Японське право — це сукупність моральних, релігійних і правових норм, яка склалася
на основі стародавньокитайських релігійно-філософських концепцій, власних звичаїв,
рецепції іноземного (американського та романс-германського) права.
Незважаючи на відокремлене становище і значне поширення звичаїв, традицій і
ритуалів, Японія з перших днів своєї історії перебувала під впливом іноземних культур.
Правда, активне сприйняття всього нового і корисного не завжди критично оцінювалося.
Починаючи з V ст. до епохи Мейдзі (XIX ст.) Японія зазнала сильного впливу
китайських ідей і теорій. Основою японського, як і китайського, права була філософська
концепція конфуціанства. Під її впливом розвиваються японське право, законодавство,
правова філософія. Перші пам'ятники японського права з'явилися на початку VII ст. і являли
собою юридичні збірники, складені на зразок тодішнього китайського законодавства.
Відмітна їх риса полягає у тому, що з XIII ст. на зміну імператорським збірникам (ріцу —
рьо) прийшли акти правлячих феодальних кланів.
Протягом тривалого часу (XVII — середина XIX століть) Японія фактично повністю
була ізольована від зовнішнього світу. Остаточно закріпивши ієрархічну систему
суспільства, яка позбавляла нижчі верстви населення яких-небудь прав, правляча військово-
феодальна верхівка проводила вкрай консервативну лінію. Вона підтримувала традиційну
національну психологію конфуціанського толку, заважала проникненню у свідомість
населення іншої ідеології, яка могла змінити «національну цілісність» (кокутай).
Найважливіший нормативний акт цього часу «Кодекс із ста статей», або «Сто
законів» (1742 р.), впорядкував старі закони і норми звичаєвого права, вироблені феодалами.
У ньому здебільшого містилися норми матеріального і процесуального кримінального права.
Норми цивільного права були подані слабко, тому багато цивільно-правових і торгових
відносин регулювалися звичаєвим правом. У країні офіційно діяв принцип незнання законів
(«народ не повинен знати закони, а мусить лише підкорятися ним»), відповідно до якого
зміст законів має бути відомий лише суддям і чиновникам. В основі цього принципу лежала
концепція стародавньокитайського права — невідомість майбутнього покарання сильніше
утримує від вчинення злочину, ніж його знання.
Визначальними для формування основних рис сучасної правової системи Японії стали
60—80-ті роки XIX ст. Це так звана епоха Мейдзі («освіченого правління»), яка почалася з
буржуазної революції 1867—1868 рр. Попри всю її обмеженість, революція дала поштовх до
істотних реформ у різних сферах суспільного життя. Інтерес до культури Китаю —
багатовікового наставника Японії — почав швидко знижуватися. Японія спрямувала свої
погляди на Європу. Протягом деякого часу вплив китайського права ще зберігався (воно
викладалося в Токійському університеті до 1880 р.), однак поступово зводилося нанівець
внаслідок прагнення японців прилучитися до європейської культури.
Перелом у правосвідомості і правовій культурі японського населення настає з кінця
60-х років XIX ст., коли спостерігається промисловий підйом, активно розвиваються
 84

капіталістичні відносини, встановлюються торгові зв'язки з іншими державами. На японську

мову перекладаються французькі і німецькі кодекси, вивчається англійське право.
Поставлене і поступово виконується завдання створення законодавчої системи на зразок
розвинутих країн.
Після закінчення Другої світової війни і капітуляції Японії, аж до укладення у 1951 р.
Мирного договору, всі сфери життя країни перебували під контролем Верховного
командування Союзних сил. За цей час багато інститутів права формувалися за
американськими зразками. У результаті цього виникла невідповідність між старою правовою
системою, яка склалася під впливом континентального європейського права, і глобальним
тиском американського права. При впорядкуванні демократичної Конституції Японії 1947 р.
за основу був узятий проект, підготовлений цивільною адміністрацією штабу окупаційних
американських військ на чолі з генералом Макартуром. Як наслідок, прийняття нової
конституції викликало необхідність перегляду всього законодавства держави.
8.Джерела права сучасної Японії
1. Нормативно-правовий акт (закон, урядові укази та інші акти підзаконного
характеру). Заборонено видавати урядові укази з питань кримінального покарання без
дозволу на те відповідного закону. Передбачено інститут контрасигнатури: всі закони і
урядові укази підписуються компетентними державними міністрами і візуються прем'єр-
міністром.
2. Нормативно-правовий договір (має значне поширення).
3. Норми-звичаї, норми-традиції (гирі) — посилання на них містяться у
Цивільному і Торговому кодексах, наприклад, коли йдеться про рибальський промисел,
використання гарячих джерел та ін. Проте сфера їх застосування поступово звужується.
4. Судовий прецедент — формально не вважається джерелом права. Однак
постанови Верховного суду сприймаються судами (і нерідко державними установами)
як нормативні акти, що мають неухильно виконуватися. Традиційне зневажливе
ставлення до загального права і заперечення судових рішень змінилися їх
сприйняттям.
9. Система права сучасної Японії
Чинна в Японії система права походить від німецького і французького права. Р. Давид
відносить японське право до романо-германської правової сім'ї Проте ближче до істини
І.Нода який підкреслює, що специфіка національної ментальності створює праворозуміння,
яке важко змінити під впливом іноземного права. Японське право не повністю вписується у
романс-германський тип правової системи. Сучасне японське право за своєю структурою
нагадує західне, але воно діє у своєму власному традиційному культурному середовищі, яке
формувалося століттями в умовах відсутності тривалих контактів із західною культурою.
Тому при схожості моделей права практика його функціонування істотно відрізняється.
Отже, дія японської моделі права видається іншою, ніж західного оригіналу.
Правова система Японії запозичила із системи континентального права таке:
— поділ права на публічне і приватне;
— структурний поділ системи права на галузі та підгалузі;
— кодифікацію нормативно-правового матеріалу.
За часів реформ після війни, проведення яких контролювалося американською
владою, японська правова система була «американізована». Так, впровадження в японську
ідеологію і практику як конституційних принципів «поділу влади», «стримувань і противаг»,
незалежності судової влади, рівності всіх перед законом, рівності чоловіка і жінки,
визначення кола демократичних прав і свобод громадян, які підлягають безпосередньому
судовому захисту, введення інституту конституційного нагляду— все це стало результатом
впливу американського права. Японська конституція відтворила славнозвісні слова
американської Декларації незалежності 1776 р. про «право на життя, свободу і на прагнення
до щастя» як вищий предмет турботи держави про громадян (ст. 13).
 85

Проте при втіленні в життя нових принципів попереднього слідства і судочинства

зберіг своє значення традиційний принцип: «Визнання — найперше з усіх доказів».
10.Закон. Кодифікація
Чинна на цей час система законодавства Японії створювалася починаючи з кінця XIX
ст. її можна назвати змішаною. Правда, вона не є аналогічною змішаному (гібридному) типу
правової системи — скандинавській чи латиноамериканській групі. В Японії запозичення
тих чи інших елементів континентального і загального права відбувалося безсистемне.
Запозичені норми законів спорадично, час від часу впліталися у тканину японського права,
що зберігає спадкоємність традиційних норм моралі і звичаю. Своєрідність законодавства
значною мірою визначається особливостями правового мислення, інформаційно-правового
насичення, узагальненого відображення зв'язків як з національним минулим, так і зі
світовими досягненнями у галузі юриспруденції.
На цей час в Японії застосовуються Цивільний (1898 р.) і Торговий (1899 р.) кодекси
(в їх основі лежить німецька модель) із значними змінами і доповненнями, внесеними
відповідно до Конституції. Наприклад, у Цивільному кодексі закріплені право приватної
власності, свобода договору. Встановлено право дружини на спадкування майна чоловіка,
якого до Конституції вона не мала, та ін. Цивільний процесуальний кодекс 1926 р.,
підготовлений на зразок австрійського законодавства і спрямований на посилення ролі суду
в ході розгляду справ, зазнав лише незначних змін. Кримінальний кодекс 1907 р. діє в
редакції 1947 р. з подальшими змінами і доповненнями. У 1948 р. почав діяти новий
Кримінально-процесуальний кодекс, деякі інститути якого запозичені із американського
права. Закон про поліцію 1947 р. вніс зміни до системи її підконтрольності, перенісши центр
ваги на місця.
Велика група законів створена для регулювання економічних відносин. Це закони про
заборону приватної монополії та підтримку приватної торгівлі, так званий
«антимонопольний закон» (1947 р.); про обіг цінних паперів (1948 р.); про відновлення
компаній (1955 р.); про контроль за біржами і цінними паперами. Вони, як правило,
копіювали американські закони. З метою залучення до країни англо-американського капіталу
ще у 1922 р. було прийнято закон про довірчу власність з урахуванням американського
законодавства.
Значна увага приділяється проведенню кодифікаційних робіт у сфері регулювання
трудових і пенсійних відносин. Закон про трудові спори 1947 р. визначає умови праці,
тривалість робочого часу, надання відпустки та ін. Законодавство про пенсійне забезпечення
(10 законів) складним. Система пенсій багатоманітна. Встановлюється виплата пенсій за
старістю залежно від страхових внесків робітника, підприємця, держави; виплата пенсій у
разі втрати годувальника, через хворобу та ін.
Істотне місце в системі законодавства посідають закони про охорону довкілля. У 1967
р. був прийнятий основний закон про контроль за забрудненням навколишнього середовища.
Згодом з'явилися закони про покарання за правопорушення, які полягають в забрудненні
навколишнього середовища, небезпечному для здоров'я людини (1970); про запобігання
смороду (1971), який передбачає організаційні заходи щодо утилізації відходів і підтримання
чистоти в міських умовах; про відшкодування шкоди, заподіяної відпрацьованими
мастилами (1975); про вібрацію (1976) та ін.
За змістом і технікою виконання закони Японії не поступаються європейським, однак
їхнє практичне застосування значно слабкіше. Як і раніше, в силі залишаються традиції,
правові норми та інститути національно-історичного походження. Особливу роль відіграють
правила зовнішньо пристойної поведінки — поступливість, примирення, доброзичливість,
які виключають зовнішній тиск на особу. З сучасними кодексами і процесуальними нормами
уживаються традиції позасудового вирішення спорів.

Лекція 9. Звичаєво – традиційна група правових систем Африки і Мадагаскару

2год.
 86

1.Загальна характеристика звичаєве общинної групи правових систем Мадагаскару

2.Основні риси звичаєвого права
3.Загальна характеристика африканської правової сім'і
4.Звичаєве право і суди в умовах колонізації країн Африки
5.Звичаєве право в сучасних правових системах Африки і Мадагаскару
Завдання на СРС:
1.Правові системи держав Африки
2.Походження звичаєвого права.
3.Звичай та звичаєве право.
4.Структура звичаєвого права.
5.Звичаєве право в колоніальний період
6.Звичаєве право суверенних африканських держав.
7.Кодифікація звичаєвого права.
Література: [3, 11, 12, 13, 14, 21, 48, 75, 80.]
Конспект лекції
1.Загальна характеристика звичаєво-общинної групи правових систем Африки і
Мадагаскару
Звичаєво-общинна група (підтип) правових систем — це сукупність правових систем,
які сформувалися на основі норм-звичаїв, що склалися природним шляхом, а також правових
норм, запозичених від колоніальних держав. Цю групу складають правові системи країн, що
розвиваються, Африки і Мадагаскару (Малагасійська Республіка).
Своєрідність звичаєво-общинної групи правових систем Африканського континенту
полягає у тому, що звичаєве право:
1) визнається більшістю населення як регулятор суспільних відносин, особливо за
межами міст. Звичай в Африці є провідним джерелом права. Він встановлює правила
організації суспільства як у політичній, так і в економічній галузях, регулює сімейні
відносини, правила обміну, норми кримінального права і процесу. Вважається, що гармонія в
суспільстві, підтримувана з його допомогою, краще, ніж поважання закону. Значення звичаю
не втрачене й дотепер, хоча сфера його дії звужена;
2) діє в межах общини, відображає схильність людини до спільності, прагнення
забезпечити єдність, згуртованість соціальної групи (триби, роду, села). Общинні зв'язки
переважають над індивідуальними;
3) являє собою поєднання моральних, релігійних і правових норм, а також
ритуалів, які відображають шанування предків, зв'язок з навколишньою природою, «духами»
та іншими надприродними силами. Непокора звичаю означає неповагу до предків і може
спричинити гнів духів землі, тому що, відповідно до африканської общинної (племінної)
міфології, останки предків злилися з ґрунтом, а дух витає над живими;
4) не є єдиним для всіх общин. Норми звичаїв — численні. Кожна група має свої
схильності і звичаї Різноманіття звичаїв, розрізненість, значний вплив міфології, відсутність
письмової форми викладу не дозволяють ефективно використовувати їх для створення
африканських національних правових систем на зразок європейських.
У сучасних правових системах Африканського континенту поряд із звичаєвим правом
існує право колишніх метрополій, або мусульманське право. Країни Африки і Мадагаскару
переживають складний перехідний період, коли необхідно визначитися зі ступенем,
способами і шляхами взаємодії правових культур — корінної звичаєвоправової (джерело —
норма-звичай) і привнесеної європейської (джерело — закон, судовий прецедент).
2.Основні риси звичаєвого права
З найдавніших часів відбувався процес створення релігійних міфів, вірувань.
Панували звичаї, повага до них і покора їм. Система легітимно чинних норм-звичаїв
створювалася як право груп (общин), а не індивідів. Так, шлюбний договір становив скоріше
угоду сімейних груп, а не союз двох індивідів. Розлучення дозволялося лише за згодою сім'ї.
Право власності на землю належало певній соціальній групі. При спадкуванні майно
 87

переходило не до окремої особи, а до сім'ї або общини. Компенсація збитків проводилася

общинами, а не особами одна одній.
Общини відповідали за правопорушення своїх членів. Завдання розв'язання конфлікту
вбачалося у примиренні зацікавлених осіб, а не в установленні прав. Справедливим
вважалося те, що забезпечувало згуртованість общини, відновлювало злагоду в ній.
Досягнення згоди було важливим ще й тому, що був відсутній дійовий механізм виконання
рішень у справах усунення конфліктів.
Общинно-груповий характер обов'язків і відповідальності став однією з головних
причин нерозвиненості права, юридичних професій, юридичної науки, юридичних установ.
Принципові відмінності норм звичаєвого африканського права від європейського:
1) норми-звичаї не диференційовані на права й обов'язки;
2) акцент у них зроблено на обов'язки, скоріше моральні, ніж юридичні;
3) суб'єктивні права поглинуті правом общини. Р. Давид об'єднує ці особливості
звичаєвого права Африки під назвою «африканська концепція соціального порядку».

3.Загальна характеристика африканської правової сім'і

Африканська правова сім'я охоплює правові системи країн величезного континенту.
Внаслідок особливого історичного розвитку право африканських держав, що отримали
незалежність при розпаді колоніальної системи, навіть на початку XXI ст. містить у собі
елементи старого звичаєвого права (з елементами релігійного мусульманського,
індуїстського права), яке досі діє у відносно широкій сфері суспільних відносин.
Дослідження африканського права має для порівняльного правознавства особливе
значення, оскільки воно спирається на вивчення матеріалу подвійного характеру —
законодавчого, писаного права сучасних культурних народів з правовими пам'ятками давніх
цивілізацій і звичаєво-правового, взятого з юридичної етнографії.
Термін «звичаєве право» частіше за все використовується для визначення
традиційного права, що існувало в африканських народів ще до колонізації. За виключенням
небагатьох прикладів «племінного законодавства», традиційне право є головним чином
сукупністю неписаних правил, що передавалися з покоління в покоління, оскільки не
існувало юридичних текстів або манускриптів з питань права, сформульованих на папері по-
зовних заяв-повідомлень до суду, ордерів на виконання судових рішень та постанов,
письмових документів про передачу майна, вчених коментарів тощо.
на норми загально-територіального права.
4.Звичаєве право і суди в умовах колонізації країн Африки
До колонізації країн Африки звичаї зазнали впливу християнства, мусульманства, але
він не був всепоглинаючим, тому що ні християни, ні мусульмани не укріпили панування
своєї релігії, норми-звичаї продовжували діяти, навіть незважаючи на те, що вони
суперечили новій вірі. Водночас вплив християнства та ісламу зберігся й дотепер і
позначається на характері формування правових систем.
5. Звичаєве право в сучасних правових системах Африки і Мадагаскару
Джерела сучасного права країн Африки і Мадагаскару характеризуються «правовою
багатошаровістю», яка включає:
1) традиційно-звичаєві норми;
2) норми і принципи, привнесені за часів колоніального панування законами та
іншими актами європейських держав;
3) норми загальнотериторіального права, створювані в результаті проведення
кодифікації з урахуванням норм звичаєвого права, а також закріплених нормативних актів
європейських держав з пріоритетним запозиченням норм англійського права; 4) норми
африканських міждержавних об'єднань;
5) норми міжнародного права.
 88

З часу набуття незалежності (50—60 роки XX ст.) у країнах Африки відбувається

подальша зміна звичаєвого права під впливом сучасного законодавства і судової системи
колишніх метрополій. Передумови для цього створені в період колонізації Африки:
1) традиційні общинні (племінні) установлення про врегулювання конфліктів
поступово замінилися правовими нормами західного зразку;
2) судочинство місцевих судів, що здійснювалося на основі норм звичаєвого
права, перейшло до розгляду справ з урахуванням європейського права;
3) введені закони, які (не скасовуючи норми звичаєвого права) надали місцевим
жителям можливості регулювати свої відносини за допомогою норм іноземного
(колоніального) права;
4) скасовані звичаї, визнані нелюдськими (рабство, калічення та ін.).

2. Практичні (семінарські) заняття

Основні завдання циклу семінарських занять: сформувати у студентів: розуміння
основних положень стосовно правової карти світу, основних правових систем сучасності,
опрацювати навчальний матеріал і додаткову літературу з цих питань. Студенти повинні
орієнтуватись у основних ознаках кожної правової сім і та навчитися оцінювати життєві
ситуації, які виникають при здійсненні юридичної діяльності, враховувати особливості
законодавство інших країн,яки належать до інших правових систем. Семінарські заняття з
дисципліни Порівняльне правознавство мають сприяти поглибленому засвоєнню знань,
здобутих на лекціях і під час самостійного вивчення предмета.

Семінарське заняття 1 Теоретичні основи порівняльного правознавства

План
1. Виникнення та розвиток порівняльного правознавства.
2. Поняття та структура порівняльного правознавства.
3. Мета, завдання та функції порівняльного правознавства.
4. Предмет порівняльного правознавства.
5. Об’єкти порівняльно-правового аналізу.
6. Методологія порівняльного правознавства.
7. Порівняльно-правовий метод.
8. Зв'язок порівняльного правознавства з іншими науками.
9. Класифікація досліджень у порівняльному правознавстві.
10. Поняття правової системи та Ії структура.
11. Правова карта світу.
12. Поняття «правова сім”я».
13. Класифікації правових систем.
14. Мішані правові системи. Правові альянси.
15. Правова система України серед правових систем сучасності.
Завдання на СРС:
1 Місце порівняльного правознавства у системі юридичних наук, його
співвідношення з іншими галузями юридичних наук.
2 Порівняльне правознавство як навчальна дисципліна та її роль у підготовці
юристів.
Література: [13, 15, 17,19,20, 55, 64, 68, 78, 80, 82, 83.]

Семінар 2 Загальна характеристика романа – германської правової сім'і

План
1. Поняття та структура романо - германської правової системи.
 89

2. Термінологія для позначення романо- германської правової сім’ї.

3. Особливості романо-германської системи права.
4. Шляхі формування правових систем романо – германського типу.
5. Основні етапи розвитку романо - германського типу правової системи. та регіони ії
поширення.
6. Рецепція римського права та його значення для формування романа - германської
правової сім’ї.
7. Періодизація рецепції римського права
8. Формування романо - германської правової системи.
9. Роль науки (університетів) у формуванні романа - германського типу правової
системи
10. Канонічне та романо – германське право
11. Джерела права романо – германської правової сім'і
12. Закон як джерело права. Конституція. Поточне законодавство.
13. Характерні риси норм романо – германського права
14. Правовий звичай як джерело романо – германського права
15. Правова доктрина в романо – германському праві
16. Роль судової практики.
17. Кодифікація.
18. Соціалістична правова сім”я.
19. Теорія про формування пpибaлтiйcькoї, північної (скандинавської), слов’янської
правової сім”і.
20. Особливості судової системи скандинавських країн.
21. Етапи формування латиноамериканського права.
22. Судові системи латиноамериканських держав.
23. Історичні аспекти розвитку українського права. Місце правової системи України у
континентальному праві.
Завдання на СРС:
«Загальна характеристика системи права в Україні».
Література: [3, 12, 13, 15, 17, 59-62, 75, 80, 89.]

Семінарське заняття 3 Англо-американський тип правової системи

План
1 Історія виникнення англо- саксонської системи права.
2 Поняття, сутність та особливості англо - американської системи права.
3 Основні етапи розвитку англо - американської системи права.
4 Загальне право: поняття і особливості
5 Право справедливості.
6 Порівняння загального права та права справедливості
7 Виникнення та розвиток суду присяжних.
8 Судова система Англії
9 Сучасна судова система США
10 Правові системи Співдружності Націй.
11 Правові системи Канади, Австралії та Нової Зеландії.
12 Судовий прецедент у системі джерел права.
 90

13 Правовий звичай.
14 Правова доктрина.
15 Принципи права.
16 Англо-американський тип правової системи сьогодні. Проблеми і перспективи
розвитку
Завдання на СРС:
1 Загальна характеристика права США.
Література: [3,12,13, 22, 41, 75, 80,81]

Семінарське заняття 4 Змішаний (дуалістичний) тип правової системи

План
1 Поняття змішаного типу правової системи.
2 Загальна характеристика скандинавської групи правових систем.
3 Джерела (форми) права скандинавських країн.
4 Система права. Кодифікація.
5 Уніфікація права скандинавських країн та її вплив на правові системи країн Балтії.
6 Загальна характеристика латиноамериканської групи правових систем.
Завдання на СРС:
1 Основні риси правових систем країн Латинської Америки.
Література: [3, 11, 12, 13, 14, 23, 41, 43 73, 80.]

Семінарське заняття 5 Мусульманське право

План
1 Поняття релігійно-традиційного типу правової системи.
2 Поняття мусульманського права.
3 Виникнення і розвиток мусульманського права.
4 Джерела мусульманського права.
5 Система мусульманського права та її структура.
6 Норма мусульманського права.
7 Мусульманська-правова доктрина.
Завдання на СРС:
1 Мусульманське право в сучасних правових системах: загальна характеристика.
Література: [3, 11, 12, 13, 14, 21, 33, 46, 63,76, 78.79, 80,88]

Семінарське заняття 6 Індуське право:

План
1 Доктрина,
2 Джерела права та особливості юридичної діяльності.
3 Сучасне право Індії
Завдання на СРС:
1 Підготувати презентацію на тему Індуське право
2 Література: [3, 11, 12, 13, 14, 21, 48, 75, 80.]

Семінарське заняття 7 Іудейське (єврейське) право

План
1 Загальна характеристика іудейського права
2 Джерела іудейського права
3 Сучасне право Ізраїлю
Завдання на СРС:
1 Підготувати презентацію на тему «Іудейське право»
 91

Література: [3, 11, 12, 13, 14, 75, 80.]

Семінарське заняття 8 Традиційний тип правової системи

План
1 Джерела канонічного права
2 Застосування канонічного права у сучасному світі
3 Правові системи держав Африки
4 Правові системи країн далекого Сходу.
5 Поняття китайського права і філософсько-моральні джерела його формування.
6 Джерела китайського права.
7 Система права Давнього Китаю. Норма права. Кодифікація.
Завдання на СРС:
1 Філософське вчення Конфуція. Даосизм. Школа легістів.
Література: [3, 11, 12, 13, 14, 21,26, 34,67, 78, 83.]

Семінарське заняття 9. Загальний огляд основних правових систем сучасності

План
1 Романо – германська (континентальна) правова сім'я
2 Правова сім'я загального права
3 Релігійні та традиційні правові сім'і
4 Мусульманська правова сім'я
5 Індуське права
6 Правові системи країн Далекого Сходу
7 Африканська правова сім'я
8 Змішані правові системи
9 Правові системи провінції Квебек і американського штату Луїзіани
10 Правова система Ізраїлю
11 Загальна характеристика північноєвропейської групи правових систем
12 Загальна характеристика латиноамериканської групи правових систем

Завдання на СРС:
1 Підготовка до МКР
Підготовка за заліку.
Література: [3, 11, 12, 13, 14, 21,26, 34,67, 78, 83.]

Заочна форма навчання

Кількість годин
у тому числі
(комп’ютерний
(семінарські)
Лабораторні

практикум)
Практичні
Всього

Назви розділів і тем

Лекції

СРС
 92

Тема 1. Теоретичні основи порівняльного правознавства 17 2 - 15

Тема 2. Правова система як об’єкт порівняльного
17 - 17
правознавства
Тема 3. Романо - германський тип правової системи 17 2 - 15
Тема 4. Загальнотеоретична характеристика правової
17 2 - 15
системи України
Тема 5. Англо-американський тип правової системи 17 2 - 15
Тема 6.Релігійно-звичаєвий (традиційний) тип правової
17 2 15
системи
Залік 18 - 18
Всього годин 120 8 2 - 110

4 Лекційні заняття

Лекція1Теоретичні основи порівняльного правознавства

1 Предмет, цілі, види порівняльно – правових досліджень. Значення порівняльного
правознавства.
2 Порівняльне правознавство як наука та навчальна дисципліна.
3 Місце і роль порівняльного правознавства у системі юридичних наук.
Завдання на СРС:
1 Поняття порівняльного правознавства.
2 Виникнення та розвиток порівняльного правознавства.
3 Понятійний апарат порівняльного правознавства.
Література: [13, 15, 17,19,20, 55, 64, 68, 78, 80, 82, 83.]

Лекція 2Романо - германський тип правової системи

1 Етапи розвитку та регіони поширення
2 Поява окремих елементів романо-германського права.
3 Період рецепції римського права, формування основних концептуальних та
доктринальних підходів континентального права.
4 Особливості формування та розвитку правових систем романського права
(Франції, Італії, Іспанії, Португалії) та германського права (ФРН, Австрії,
Швейцарії).
5 Роль правової доктрини у формуванні романо-германського типу правової
системи.
6 Закон як джерело права. Конституція. Поточне законодавство.
7 Звичай як джерело права. Судове прецедентне право.
8 Правовий стиль юристів.
Завдання на СРС:
1 Історичні умови формування правової сім’ї.
2 Рецепція римського права та його значення для формування романо- германської
 93

правової сім’ї.
3 Роль університетів у формування континентальної системи права
4 Структура романо-германського права.
Література:[3, 13,59-62.]

Лекція 3Англо-американський тип правової системи

1 Структура загального права. Право справедливості.
2 Система джерел права та їх види. Прецедент. Статутне право. Акти делегованого
законодавства
3 Правовий стиль юристів загального права. Співвідношення судового прецеденту та
нормативно-правового акта у системі зовнішніх форм права.
4 Особливості формування та розвитку правових систем англійського права (Англія,
Австралія, Нова Зеландія, Північна Ірландія) та американського права (США,
Канада).
Завдання на СРС:
1 Особливості англо – американського права;
2 Виникнення та розвиток суду присяжних.
Література:[3, 11, 12, 13, 14, 22, 41, 75, 80.]

Лекція 4Релігійно-звичаєвий (традиційний) тип правової системи

1 Джерела мусульманського права.
2 Методологія мусульманського права.
Завдання на СРС:
1 Історичні умови формування.
2 Особливості мусульманського права.
3 Джерела мусульманського права.
4 Структура мусульманського права.
5 Мусульманська концепція держави.
6 Мусульманська концепція прав людини.
Література:[13, 21, 33, 46,48, 50, 51, 52,76, 79, 88.]

2. Практичні (семінарські) заняття

Семінарське заняття1 Загальнотеоретична характеристика правової системи України

1 Історичні аспекти розвитку українського права. Місце правової системи України у
континентальному праві.
2 Сучасна система права та система законодавства України. Стан кодифікації.
Завдання на СРС:
1 Правова система України: місце на правовій карті світу.
2 Соціалістична правова сім’я.
3 Poмaнo-геpмaнcькa тa соціалістична системи права. Порівняльна – правовий аналіз
 94

4 Теорія про формування пpибaлтiйcькoї системи права з наближенням дo північної

(скандинавської) сім і , слов’янської в поєднанні з aзiaтcькo-муcульмaнcькoю.
5 Тенденції розвитку сучасної правової системи України.
Література:[10, 13, 19,34, 64.]

3. Самостійна робота
Історія становлення порівняльного правознавства.(15 год)
Виникнення порівняльного правознавства. Мета функції та об’єкти порівняльного
правознавства. Поняття порівняльного правознавства. Виникнення та розвиток
порівняльного правознавства. Понятійний апарат порівняльного правознавства. Поняття і
компоненти правової системи. Структура порівняльного правознавства.
Література:[1-18]
Правова система як об’єкт порівняльного правознавства(8 год)
Співвідношення понять правова система, система права і система законодавства.
Критерії класифікації правових систем. Поняття та компоненти правової системи. Структура
та функції порівняльного правознавства. Критерії класифікації основних правових систем.
Поняття правової сім’ї. Класифікація правових сімей.
Література:[10, 12, 13, 14, 17, 64, 80, 89.]
Правова сім’я як специфічна категорія порівняльного правознавства. (9год.)
Основні правові сім’ї сучасності. Правова географія світу. Критерії класифікації
основних правових систем. Поняття правової сім’ї. Класифікація правових сімей.
Література:[1, 3, 5, 6, 7, 11, 13, 16, 18.]
Романо-германський тип правової системи (15год.)
Етапи розвитку та регіони поширення Поява окремих елементів романо-германського
права. Період рецепції римського права, формування основних концептуальних та
доктринальних підходів континентального права. Особливості формування та розвитку
правових систем романського права (Франції, Італії, Іспанії, Португалії) та германського
права (ФРН, Австрії, Швейцарії). Історичні умови формування правової сім’ї. 2. Рецепція
римського права та його значення для формування романо-германської правової сім’ї. 3.
Роль університетів у формування континентальної системи права3. Структура романо-
германського права. Роль правової доктрини у формуванні романо-германського типу
правової системи. Закон як джерело права. Конституція. Поточне законодавство. Звичай як
джерело права. Судове прецедентне право. Правовий стиль юристів. Джерела романо-
германського права. Спільність та розбіжності поняття та термінів. Судова система в країнах
романо-германського права.
Література:[3, 40,49,57,58,59-62.]
Загальнотеоретична характеристика правової системи України (15год.)
Історичні аспекти розвитку українського права. Місце правової системи України у
континентальному праві. Сучасна система права та система законодавства України. Стан
кодифікації. Правова система України: місце на правовій карті світу. Соціалістична правова
сім’я. Poмaнo-геpмaнcькaта соціалістична системи пpaвa. Порівняльно–правовий аналіз.
Теорія про формування пpибaлтiйcькoї з наближенням до пiвнiчнoї (cкaндинaвcькoї),
cлoв’янcькoї в поєднанні з aзiaтcькo-муcульмaнcькoю правової сім’ї. Значення
Конституційного суду України для ефективного функціонування правової системи в цілому.
Тенденції розвитку сучасної правової системи України.
Література:[4, 5, 7, 10, 13, 27, 47.]
Англо-американський тип правової системи (15год.)
Період виникнення загального права до завоювання Англії норманами (1066). Період
становлення та утвердження системи загального права (1066 – 1485). Період суперництва
загального права і права справедливості (1485 – 1873). Період зближення загального права і
права справедливості (1873 – 1972). Період сприйняття елементів континентального права
 95

(починаючи з 1972 р.). Історія виникнення англійського права. Загальне право та право
справедливості. Джерела загального права. Структура загального права. Судова система в
англійському праві Походження американського права. Федеральне право та право штатів.
Прецедент та закон в правовій системі США. Основні риси правової системи США. Джерела
американського права. Структура права США. Походження американського права.
Федеральне право та право штатів. Прецедент та закон у правовій системі США. Специфічні
риси правової системи США. Джерела американського права. Структура права США.
Література:[13, 9, 6, 12, 57, 74,82,84,89.],
Змішаний (дуалістичний) тип правової системи (15 год.)
Виникнення та розвиток скандинавського права, регіони його поширення. Вплив
північноєвропейського права на правові системи країн Прибалтики. Виникнення та розвиток
латиноамериканського права. Регіони його поширення.
Література:[3, 12, 14, 25,29,40, 43, 67, 83]

V. Індивідуальні завдання

Опрацьовуючи навчальний матеріал дисципліни «Порівняльне правознавство»,

студенти виконують індивідуальне семестрове завдання шляхом підготовки реферативної
роботи з певної теми або ДКР.(заочна форма навчання) Виконання індивідуального завдання
сприяє поглибленню і розширенню теоретичних знань студентів з окремих тем дисципліни,
розвиває навички самостійної роботи з навчальною та науковою літературою, сприяє
формуванню вміння використовувати знання для вирішення відповідних практичних
завдань. Приблизна тематика тем рефератів та варіанти ДКР наводиться у додатку.

VI. Методичні рекомендації

Під час роботи над навчальним матеріалом курсу «Порівняльне правознавство»

потрібно поставити собі за мету необхідність оволодіння методами та технологіями
порівняння правових явищ, розібратися у сучасних глобальних закономірностях і тенденціях
розвитку світового права.
Акцентувати увагу слід також на вивчення головних ознак основних правових систем
сучасності та практики порівняння основних галузевих норм в різних правових та релігійно
правових системах світу.
На лекційних і семінарських заняттях гарно себе зарекомендував метод ділової гри,
матеріали презентацій графіки і діаграми які дозволяють наочно показати структурні,
функціональні, причинно-наслідкові, кореляційні та інші зв'язки у складних системах.
На семінарських заняттях потрібно ставити перед студентами творчі та наукові
завдання, залучати до дискусії всіх присутніх на заняттях студентів. На семінарських
заняттях бажано застосовувати з навчальною інтерактивні методи навчання (мозковий
штурм, метод «Мікрофон»,судове засідання Європейського або наприклад, равінського
суду. Виступаючи в якості учасників таких ситуацій, розв'язуючи практичні завдання,
оцінюючи конкретні ситуації, студенти зможуть краще засвоїти навчальний матеріал,
виробити практичні навички застосування своїх правових знань.
Готуючись до семінарського заняття студент має обов'язково опрацювати лекційний
матеріал певної теми, але ні в якому разі не повторювати лекції викладача на заняттях,
готуватися до семінару потрібно використовуючи додаткову літературу. Студенту не
потрібно залишати незрозумілі для себе питання, а задавати питання викладачу на лекціях і
семінарських заняттях. Потрібно готуватися до кожного семінарського заняття. Перед
лекцією потрібно перечитувати матеріал попередніх лекцій, тоді новий матеріал краще
засвоюється. При обговоренні складних тем на семінарському занятті студент не повинен
 96

залишатися осторонь дискусії тільки тому, що він напевно не знає правильної відповіді.
Йому доцільно спробувати відповісти, висловити свою думку, виходячи з власних знань,
досвіду, логіки запитання тощо. Однак, варто пам'ятати, що незнання матеріалу дисципліни є
суттєвим недоліком роботи студента і буде негативно впливати на його подальшу практичну
роботу та загальний навчальний рейтинг. Відповідальне ставлення до підготовки на кожне
семінарське заняття дає змогу зекономити зусилля при проходженні семестрового контролю.
Якщо студента в процесі його самостійної роботи або аудиторних занять зацікавило
певне конкретне питання або проблема, доцільно дослідити її детальніше шляхом, зокрема,
виконання реферату, написання тез на конференцію, або наукових статей під керівництвом
викладача з цієї проблематики.

VII. Рекомендована література

Базова література

1 Бехруз Х. Порівняльне правознавство: Підручник. - Одеса: Фенікс, 2009. - 464с.

2 Копейчиков В.В. Загальна теорія держави і права. – К., 2000.
3 Марченко М. II. Сравнительное правоведение. Общая часть – М. Зерцало,
2001.
4 Порівняльне правознавство (теоретика - правове дослідження) / Ін-т
законодавства Верх. Ради України; Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України;
Відп. ред. О. В. Зайчук, Н. М. Оніщенко. – К.: Фенікс, 2007.– 399 с.
5 Порівняльне правознавство у системі юридичних наук: Проблеми методології /
О.В. Кресін та ін. ; ред.. Ю.С. Шемшученко.- К. 2006.-256 с.
6 Порівняльне правознавство: Курс лекцій / Л.В. Голяк, А.С. Мацко, О.В.
Тюріна. – К.: МАУП, 2004. – 200 с.
7 Порівняльне правознавство: Навч. посібник/ А.І. Дмитрієв, А.О. Шепель; Ін-т
держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - К.: Юстініан, 2003. - 184 с.
8 Порівняльне правознавство: Підручник для студентів юридичних
спеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. В. Д. Ткаченка. - X.: Право, 2003. - 274 с.
9 Порівняльне правознавство: підручник / за заг. ред.. О.В. Петришина.-Х.:
Право, 2012.-272 с.
10 Правова система України: історія, стан та перспективи : у 5 т. Т. 1.
Методологічні та історика - теоретичні проблеми формування і розвитку правової системи
України / за заг. ред.. М.В. Цвіка, О.В. Петрищина.- Х.: Право, 2008.-728 с.
11 Леже, Р. Великие правовые системы современности: сравнительно-правовой
подход / Р. Леже: пер. с фр. – М.: Волтерс Клувер, 2009.-584 с.
12 Осакве К. Сравнительное правоведение в схемах и определениях: Общая и
Особенная части. - М.: Дело, 2000. - 256 с.
13 Рене Давид Основные правовые системы современности. Перевод с
французского д.ю.н. профессора В.А. Туманова. Москва: Прогресс, 1988 г.
14 Саидов А.Х. Сравнительное правоведение (основные правовые системы
современности): Учебник / Под ред. В.А.Туманова. – М.: Юрист, 2000. – С.374.
15 Саидов А.Х. Сравнительное правоведение и юридическая география мира. –
М., 1993.
16 Скакун О.Ф. Общее сравнительное правоведение. – Учебник. – Киев:
Видавничий Дім « Ім. Юрії», 2008.
17 Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків:
Консум, 2001. - 656 с.
18 Сравнительное правоведение (основные правовые системы современности):
Учебник/ Под ред. В.А. Туманова. – М.: Юристъ, 2003.- 448 с.
 97

7.2. Допоміжна

19 Алексеев С.С. Общая теорія права. – М.: Юрист, 1995 – 333с.

20 Алексеев С.С. Право на пороге третього тысячелетия: Некоторые тенденции
мирового правового развития - надежда и драма современной эпохи - М, 2000.
21 Баунер Дж. Религии мира. - Лондон - Нью-Йорк - Сидней-Москва, 1997.
22 Богдановская И. Ю. Судейское право и его современная роль // Право и
демократия: Межвузовский сборник научныхтрудов. -М., 1995. Вып. 7.
23 Введение в шведское право. - М.. 1986.
24 Власенко В.Д. Співвідношення міжнародного й внутрішньодержавного права –
К., 2008.
25 Волков А.М. Швеция: социально-экономическая модель. – М., 1991.
26 Денисов В.Н. Системы права развивающихся стран. – К., 1978.
27 Державотворення і право творення в Україні: досвід, проблеми, перспективи.–
Розд.12.
28 Джеймс Е. Английское право. – М., 1974.
29 Джиффорд Д.,Джиффорд О. Правовые системы Австралии. – М., 1988.
30 Европейская интеграция: правове системы. – М.,1992.
31 Ентін Л. М. Право Європейського Союзу: основні категорії та поняття. –
Навчальний посібник. - К: ЛНУ імені Івана Франка, 2003. - 102 с.
32 Ентін Л. М. Право Європейського Союзу: основні категорії та поняття. - Навч.
посібник. - К: ЛНУ імені Івана Франка, 2003. - 102 с.
33 Жданов Н. В. Исламская концепція миропорядка. - М., 1991.
34 Зайчук О. Правові системи сучасності та тенденції їх розвитку // Право України
– 2002. - №11. – С.23 – 26.
35 Зайчук О.В. Правовая система США. – К., 1992.
36 Имбер Жан. Исторический метод в сравнительном правоведении. // в сб.:
Проблемы сравнительного правоведения / Ред. Кудрявцев и др. – М.: Институт
государства и права, 1981.
37 Иностранное конституционное право // Под редакцией проф. В. В. Маклакова.
- М.: Юрист 1996.
38 Кагадін М. Поняття та елементи правових систем. // Право України. – 2004. -
№12. – С. 32 – 36.
39 Каустова М.Г. Поняття правової системи в юридичній науці і практиці //
Проблеми законності. – 2004. – Вип.66. – С. 152 – 158.
40 Кнапп В. Крупные системы права в современном мире // В кн. Сравнительное
правоведение. - М.: Прогресс. - 1978.
41 Козочкин А. Д. Реформа американського уголовного права. //Государство и
право. - 1993. - № 9. - С. 142-151.
42 Колодій А.М. Загальна теорія держави і права. – К.: ЮрінкомІнтер, 1997.
43 Комаров А. С. Источники права Швеции // Сов.государство и право. -1986.-№
6.
44 Конституционное (государственное) право зарубежныхстран: в 4 т./ отв. ред.
Б.А. Страшун. - М.: Норма - Инфра-М, 2001.-Т. 4: ЧастьОсобенная: страны Америки и Азии.
-656 с.
45 Конституционное право зарубежныхстран: Учебник для вузов / Под общ. Ред.
М. В. Баглая. Ю. И. Лейбо, Л. М. Энтина. -М.: Изд-во НОРМА-ИНФА, 2000.
46 Коран Перев. Крачковского И. Ю. - М, 1990.
47 Корчевна Л. Українське право і романо - германська традиція // Право України.
– 2004. – № 5.
48 Крашенникова Н.А. Индусское право: история и современность. – М.,1982.
 98

49 Кросс Р. Прецедент в английском праве. - М.: Юрид, лит., 1985.

50 Кычанов Е.И. Основы средневекового китайского права. – М., 1986.
51 Лазор, Л.И. Каноническое право: учебник / Л.И. Лазор, В.В. Лазор, И.И.
Шамшина.- 1-е изд.-Луганск: Изд-во ООО «Виртуальная реальность», 2010.-569 с.
52 Лубський В. Борис В. Д. Мусульманське право: навчальний посібник. - К.:
Выбор, 1997.
53 Лукич Р. Методология права. М.: Прогресс, 1981. – 304 с.
54 Луць Л.А. Сучасні правові системи світу. Навчальний посібник – Львів:
юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2003. -
234 с.
55 Луцький І.М. Справедливість як філософсько-правові засади українського
державотворення.-Монографія. - Івано-Франківськ, 2004 р.
56 Львова О.Л. Порівняльне правознавство: методологічне значення // Часопис
Київського університету права. – 2005. - № 2. – С. 32 –37.
57 Максимов А. А. Прецедент как один из источников английского права //
Государство и право. - 1995. - № 2. - С, 97-102.
58 Малишев Б.В. Судовий прецедент у правовій системі Англії //Б.В. Малишев.-
К.:Праксіс,2008.-344 с.
59 Марченко М. Н. Вторичные источники романо-германского права; прецедент,
доктрина //' Вестник МГУ. Серия Право. -2000. - № 4. - С. 52-63.
60 Марченко М. Н. Закон в системе источников романо-германского права //
Вестник МГУ. Серия 11. Право. - 2000. - № 3. - С. 33-43.
61 Марченко М. Н. Источники романо-германского права: понятие, виды,
классификация // Вестник МГУ. Серия 11. Право. -2000. - № 2. - С. 14-28.
62 Марченко М. Н. Отличительные особенности романо-германского права //
Вестник МГУ. Серия 11. Право. - 2000. - № 1. -С. 26-29.
63 Мухаммадаз-Зухейли. Права человека в исламе. Сравнительное исследование
Всеобщей и Исламской деклараций прав человека. - Дамаск-Бейрут, 1997. (на араб.яз.).
64 Нерсесянц В. С. Сравнительное правоведение в системе юриспруденции //
Государство и право. - 2001. - № 6. - С. 5-15.
65 Омельченко О.А. Основы римского права. – М., 1994.
66 Оніщенко Н.М. Правові системи сучасності. Порівняльне дослідження
національно-правових систем // Держава і право. – 2000. – № 17. – С.3-12.
67 Орлов А.Г. Политические системы странЛатинской Америки. – М., 1982.
68 Осакве К. Типология современного российского права на фоне правовой
карты мира // Государство и право. 2001. - № 4. - С. 2-22.
69 Проблеми методології сучасного правознавства // Матеріали міжнародної
науково - теоретичної конференції. – К.,1996.
70 Проблемы общей теории права и государства / Подобщ.ред. В.С. Нерсесянца
– М.: Норма-Инфра-М, 1999. – С.29.
71 Рабінович П.М. Основи загальної теорії права. – К., 1994.
72 РаймонЛеже. Великие правове системы современности – Ассоциация друзей
французской правовой культуры им. Акри Капитана (российская секция), 2010.
73 Решетников Р. М. Правовые системы стран мира // Справочник. - М.: Юрид.
лит., 1993.
74 Романов А. К. Правовая система Англии: Учеб. пособие. -МлДело. -2000.
75 Савчин М.В. Порівняльне правознавство. Загальна частина: Навч. посібник. –
К., 2005.
76 Садагдар М. И. Основы мусульманского права. - М., 1968.
77 Судебные системы европейских стран. Справочник: пер. с фр. и с англ.- М.:
Междунар. Отношения, 2002.-336 с.
 99

78 Сухарев А. Я. Правовые системы стран мира // Энциклопедический

справочник. - М: Норма, 2000.
79 Сюкияйнен Л. Р. Мусульманское право. Вопросы теории и практики // Отв.
ред. Туманов В. А. – М. Наука, 1986.
80 Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. — М.: Издательство
НОРМА, 1996. - 432 с.
81 Фридмен Л. Введение в американское право. - М.: Прогресс. 1993.
82 Харитонова О.І., Харитонов Є.О. Порівняльне право Європи: Основи
порівняльного правознавства. Європейські традиції. - X.: «Одіссей». - 2002 p. - 592 с.
83 ХашматулаБехруз. Введение в сравнительное правоведение.-Учебное
пособие.-Одесса: Юридична література, 2002 г.
84 Цвайгерт К.,Кетц X. Введение в сравнительное правоведение в сфере частого
права.– М.,1998
85 Черкес М.Ю. Міжнародне право: Підручник. – К., 2004.
86 Шаповал В.М. Правовий лад країн світу. – К., 1998.
87 Шарвен Р. Юстиция во Франции. – М., 1978.
88 Шестаков Л. Н. Ислам и права человека // Вестник МГУ. Серия 11. Право. -
1997. - № 5. - С. 60-74.
7.3.Інформаційні ресурси
89.Електронна бібліотека юридичної літератури. - [Електронний ресурс]. – Режим
доступу:http://www.pravoznavec.com.ua/
 100

Додаток 1

Рейтингова система оцінювання результатів навчання

Успішність студента з вивчення дисципліни «Порівняльне правознавство»

оцінюється за семестровим рейтингом. Сума набраних рейтингових балів при семестровому
контролі переводиться в оцінки за системою оцінювання ECTS (європейська система
оцінювання), що передбачає семибальну шкалу A, B, C, D, E, FX, F оцінок.
Рейтинг студента формується поступово протягом одного семестру на підставі
оцінювання знань, які він отримав з дисципліни «Порівняльне правознавство». Оцінювання
проводиться за критерієм правильності та повноти, логіки та системності розкриття
відповідної теми. Даний рейтинг складається з балів, що він отримує за:
а). відповіді на практичних заняттях, включаючи тематичні доповіді за
відповідними темами;
б). Реферату;або ДКР в (залежності від форми навчання)
в). відповідь на заліку.

Система рейтингових (вагових) балів та критерії оцінювання:

1. Робота на практичних заняттях
Формою перевірки рівня підготовленості студентів під час практичних занять згідно тем
робочої навчальної програми є:
 оцінювання знань студентів на практичних заняттях;
 оцінювання виконаних завдань у процесі самостійної роботи студентів.
Ваговий бал – 5. Максимальна кількість балів на всіх практичних заняттях дорівнює 5 балів х
8 занять = 40 балів (за семестр). Оцінюється робота всіх присутніх на занятті студентів. З
цією метою викладач організує роботу групами для аналізу вивченого матеріалу та
додаткової наукової літератури, аналізу законодавства, виконання практичних та ігрових
завдань. За результатами пройденого модульного матеріалу проводяться експрес-тестування.
Критерії оцінювання:
5 – високий (поглиблений) рівень підготовки з питань практичного заняття, підготовка
доповідей та повідомлень. Вміння працювати групами, аналізувати відповідні законодавчі
акти та практично вирішувати ситуаційні завдання;
4 – добрий рівень підготовки. Вміння аналізувати;
3 – задовільний рівень підготовки. Недостатній рівень засвоєння матеріалу, обмеження знань
виключно інформацією підручника;
2 – незадовільний рівень підготовки. Дуже низький рівень засвоєння знань, відсутня
ініціатива в обговоренні питань практичного заняття;
1 – незадовільний рівень підготовки. Відсутність знань з пройденого матеріалу, повна
пасивність на практичних заняттях.
2. Індивідуальна робота (виконання реферата) – максимальний бал – 10.
Критерії оцінювання реферату
 101

10-9 балів. Реферат виконано на високому рівні. Витримано логічну послідовність викладу
матеріалу теоретичного дослідження. Використано широкий спектр літератури, проведено її
глибокий науковий аналіз. Дотримано правила оформлення письмової роботи.
8-7 балів. Реферат виконано якісно. Проведено ґрунтовне теоретичне дослідження обраної
тематики. Використано достатню кількість літератури. Однак є окремі незначні змістовні
недоліки, порушення вимог щодо оформлення роботи
6 – 5 балів. Реферат виконано на належному рівні. Присутній формально-логічний спосіб
викладу матеріалу. Однак є суттєві недоліки змістовного характеру. Можуть бути недоліки і
в оформленні.
4– 3 бала. Реферат виконано задовільно. Дослідження ґрунтується переважно на основній
навчальній літературі без використання додаткових джерел.
2 бала. Реферат виконано на низькому рівні. Є грубі порушення змістовного характеру
(допущені помилки, відсутні або неправильно інтерпретовані базові поняття, не дотримана
послідовність викладу матеріалу тощо). Допущено істотні порушення в оформленні
реферату (відсутній зміст, вступ або висновки)
1 бал. Реферат виконано незадовільно. Не розкрите жодне питання плану. Оформлення
реферату не відповідає встановленим вимогам (щодо охайності, обсягу, дотримання
бібліографічних правил тощо). Самовільно змінено тему, план реферату або формулювання
окремих питань. Робота списана з одного джерела чи іншої роботи (курсової, дипломної чи
дисертаційної).
0 б.б. Реферат не подано до перевірки.
Розмір шкали рейтингу R = 100 балів.
Реферат = 10 балам.
Виконання МКР (тестових завдань) = 20 балів. ( один бал за правильну відповідь)
ДКР 20 балів
Розмір шкали рейтингу R = 100 балів.
Розмір стартової шкали RС = 60 балів.
Реферат = 10 балам
МКР = 10 балам
Розмір залікової шкали RE = 60 балів.
Рейтингова шкала з дисципліни складає R = RC + RE = 100 балів
Умови позитивної проміжної атестації
Для отримання «зараховано» з першої проміжної атестації (8-й тиждень) студент
повинен мати не менше, ніж 10 балів.
Для отримання «зараховано» з другої проміжної атестації (14 тиждень) студент
повинен мати не менше, ніж 20 балів.
Заохочувальні штрафні бали за:(максимально 10 б.)
+ 5 балів – підготовку тематичних доповідей у презентаційній формі;
+ 10 балів – активну участь на практичних заняттях, у підготовці додаткових
матеріалів, наукових статей та практичних матеріалів.
Штрафні бали за:(максимально 10 б.)
- 1 бал – відсутність на практичному занятті без поважної причини.
Переведення значення рейтингових оцінок в європейську систему оцінювання (ECTS)
і традиційні оцінки для внесення їх до екзаменаційної (залікової) відомості та залікової
книжки здійснюється відповідно до таблиці:
 102

Розрахунок шкали (R) рейтингу:

Сума вагових балів контрольних заходів протягом семестру складає:

RD = 40 + 60 = 100 балів. (для денної форми)

RD = 100 балів. (для заочної форми)

Необхідною умовою допуску до заліку є рейтинг (RD) не менше 40% від R, тобто 40
балів. Студенти, які набрали протягом семестру 60 і більше балів (RD ≥ 0,6 R ) отримують
залік так званим “автоматом” відповідно до набраного рейтингу.
Зі студентами, які набрали протягом семестру від 40 до 59 балів (0,4 R ≤ RD < 0,6 R )
за умови подання всіх шести процесуальних документів проводиться співбесіда, яка
передбачає відповіді на теоретичні питання навчального матеріалу і вирішення
ситуаційних завдань.

Критерії оцінювання співбесіди.

Залікова співбесіда (ваговий бал кожного завдання – 10, максимальна кількість
балів - 40):
Повна, чітка, викладена в певній логічній послідовності відповідь на
поставлене питання, що свідчить про глибоке розуміння суті питання,
ознайомлення студента не лише з матеріалом лекцій, але й з підручником та 8-10
додатковою літературою; висловлення студентом власної позиції щодо дискусійних
проблем, якщо такі порушуються у питанні;
Не зовсім повна або не достатньо чітка відповідь на поставлене питання, що
свідчить про правильне розуміння суті питання, ознайомлення студента з 5-7
матеріалом лекцій та підручника
Поверхова відповідь, суттєві помилки у відповіді 2-4
Неправильна відповідь, що свідчить про незнання матеріалу, але намагання
1
студента висловити власне розуміння суті поставленого питання
Відсутність відповіді 0

Для отримання студентом відповідних оцінок його рейтингова оцінка (RD)

переводиться згідно з таблицею:

RD Оцінка
95 – 100 відмінно
85 – 94 дуже добре
75 – 84 добре
65 – 74 задовільно
60 – 64 достатньо (задовольняє мінімальні критерії)
RD < 60 незадовільно
RD < 40 незадовільно (потрібна додаткова робота)

3. Робота на практичних заняттях

Формою перевірки рівня підготовленості студентів під час практичних занять згідно
тем робочої навчальної програми є:
 103

 оцінювання знань студентів на практичних заняттях;

 оцінювання виконаних завдань у процесі самостійної роботи студентів.
Ваговий бал – 5. Максимальна кількість балів на всіх практичних заняттях дорівнює 5
балів х 9 занять = 45 балів (за семестр). Оцінюється робота всіх присутніх на занятті
студентів. З цією метою викладач організує роботу групами для аналізу вивченого матеріалу
та додаткової наукової літератури, аналізу законодавства, виконання практичних та ігрових
завдань. За результатами пройденого модульного матеріалу проводяться експрес-тестування.
Критерії оцінювання на семінарських заняттях:
5 – високий (поглиблений) рівень підготовки з питань практичного заняття,
підготовка доповідей та повідомлень. Вміння працювати групами, аналізувати відповідні
законодавчі акти та практично вирішувати ситуаційні завдання;
4 – добрий рівень підготовки. Вміння аналізувати;
3 – задовільний рівень підготовки. Недостатній рівень засвоєння матеріалу,
обмеження знань виключно інформацією підручника;
2 – незадовільний рівень підготовки. Дуже низький рівень засвоєння знань, відсутня
ініціатива в обговоренні питань практичного заняття;
1 – незадовільний рівень підготовки. Відсутність знань з пройденого матеріалу, повна
пасивність на практичних заняттях.
Заохочувальні та штрафні бали за:
+ 5 балів – підготовку тематичних доповідей у презентаційній формі;
+ 10 балів – активну участь на практичних заняттях, у підготовці додаткових
наукових та практичних матеріалів.
- 1 бал – відсутність на практичному занятті без поважної причини.

Критерії оцінювання ДКР. Максимальний бал – 20.

20-17 балів. ДКР виконано на високому рівні. Витримано логічну послідовність
викладу матеріалу теоретичного дослідження. Використано широкий спектр літератури,
проведено її глибокий науковий аналіз. Дотримано правила оформлення письмової роботи.
16-13 балів. ДКР виконано якісно. Проведено ґрунтовне теоретичне дослідження
обраної тематики. Використано достатню кількість літератури. Однак є окремі незначні
змістовні недоліки, порушення вимог щодо оформлення роботи
12 – 10 балів. ДКР виконано на належному рівні. Присутній формально-логічний
спосіб викладу матеріалу. Однак є суттєві недоліки змістовного характеру. Можуть бути
недоліки і в оформленні.
9– 4 бала. ДКР виконано задовільно. Дослідження ґрунтується переважно на
основній навчальній літературі без використання додаткових джерел.
3-2 - бала. ДКР виконано на низькому рівні. Є грубі порушення змістовного
характеру (допущені помилки, відсутні або неправильно інтерпретовані базові поняття, не
дотримана послідовність викладу матеріалу тощо). Допущено істотні порушення в
оформленні роботи.
1бал. ДКР виконано незадовільно. Не розкрите жодне питання. Оформлення роботи
не відповідає встановленим вимогам (щодо охайності, обсягу, дотримання бібліографічних
правил тощо). Самовільно змінено тему, або формулювання окремих питань. Робота списана
з одного джерела чи іншої роботи.
0 б. ДКР не подано до перевірки.

Умови позитивної проміжної атестації

Для отримання «зараховано» з першої проміжної атестації (8-й тиждень) студент
повинен мати не менше, ніж 20 балів.
 104

Для отримання «зараховано» з другої проміжної атестації (14 тиждень) студент

повинен мати не менше, ніж 40 балів.
Умови допуску до заліку: стартовий рейтинг RC >60 балів.
Критерії оцінювання: виходячи з розміру шкали R E = 40, складаються критерії 4-5
рівнів.

Таблиця переведення рейтингової оцінки з навчальної дисципліни RD

RD Оцінка
95 – 100 відмінно
85 – 94 дуже добре
75 – 84 добре
65 – 74 задовільно
60 – 64 достатньо (задовольняє мінімальні критерії)
RD < 60 незадовільно
RD < 40 незадовільно (потрібна додаткова робота)

Додаток 2

ПЕРЕЛІК

питань для виконання домашньої контрольних робіт та вимоги з їх

підготовки з начальної дисципліни
Порівняльне правознавство
для студентів ФСП НТУУ «КПІ»
заочної форми навчання
2017– 2018 навчального року

Написання домашньої контрольної роботи з навчальної дисципліни «Порівняльне

правознавство» передбачає письмове розкриття теоретичних питань і вирішення практичних
завдань.
Перед виконанням домашньої контрольної роботи студент повинен прослухати
запланований курс лекцій та ознайомитися з положеннями рекомендованих нормативно-
правових актів та наукової літератури.
Відповіді на питання повинні бути аргументовані, повно викладені з посиланням на
відповідну наукову літературу.
При виконанні контрольної роботи необхідно додержуватись відповідних правил її
оформлення:
- виділяти абзаци та робити посилання на джерела, що були використані при
написанні роботи;
 105

- сторінки у роботі повинні бути пронумерованими;

- у кінці роботи повинен бути вказаний список використаних джерел;
- на першій сторінці роботи (титул) повинна бути вказана назва теми,
прізвище виконавця та викладача, а на останній - дата її виконання і особистий підпис
виконавця.
Об’єм контрольної роботи не повинен перевищувати 10 - 12 сторінок паперу розміром
А4 з полуторним інтервалом у форматі Times New Roman, 14-го кегеля.
Робота виконується у зручний для студента спосіб (за допомоги комп’ютера, від руки,
тощо).
Оформлення:
1 сторінка (титульна), на якій зазначається: 1) назва навчального закладу НТУУ КПІ
ФСП;(зразок титульної сторінки додається) 2) назва кафедри (Кафедра публічного права); 3)
назва роботи (Контрольна робота з навчальної дисципліни Порівняльне правознавство); 4) №
варіанту; 5) прізвище і ім’я студента; 6) № академічної групи; 7) прізвище викладача (к.ю.н.,
доцент Костенко І.В.); 8) місяць і рік виконання (наприклад, грудень 2017 року).
2 сторінка: перелік питань (завдань) контрольної роботи
3 – 4 сторінки: виклад відповіді на перше питання;
5 – 6 сторінки: виклад відповіді на друге питання;
7 – 8 сторінки: виклад відповіді на третє питання.
На початку кожної відповіді записується назва питання. Посилання на літературу в
тексті не зазначається.
9 сторінка:Список використаних джерел.
Варіанти ДКР обираються відповідно до списку студента. наприклад Адаменко – 1
вар)
Подані контрольні роботи, в яких не додержані зазначені вимоги оформлення,
викладачем не перевіряються, не рецензуються, повертаються до деканату з поміткою «не
зарахована».
Підготовка письмових відповідей передбачає дотримання деяких правил: по-перше,
завдання контрольної роботи не передбачає розгорнутих відповідей. Студент має звернути
увагу на зміст завдання (питання) і не намагатися залучити весь доступний навчальний
матеріал; по-друге, відбір необхідного навчального матеріалу, а у разі необхідності, його
власна інтерпретація, позитивно впливає на загальну оцінку.
Роботи, в яких не знайшли висвітлення ті чи інші завдання, повертаються на
доопрацювання із зазначеними викладачем помилками.

Перелік варіантів для виконання Домашньої контрольної роботи з

Порівняльного правознавства

ВАРІАНТ № 1
1. Порівняльне правознавство як метод, наука та навчальна дисципліна
2. Англо-американський тип правової системи
3. Наступність права як ознака англо-американської правової системи
ВАРІАНТ № 2
1. Новели Рене Давіда в порівняльному праве
2. Норми матеріальні і процесуальні як ознака романа-германської правової
системи
 106

3. Суддівський (прецедентний) характер права як ознака англо-американської

правової системи

ВАРІАНТ № 3
1. Правова система
2. Фактори, що визначають норму у романа - германській правовій системі
3. Роль суду присяжних як ознака англо-американської правової системи
ВАРІАНТ № 4
1. Предмет порівняльного правознавства
2. Публічне і приватне право як ознака романа-германської правової системи
3. Домінування процесуальних норм над матеріальними як ознака англо-
американської правової системи
ВАРІАНТ № 5
1. Генезис порівняльного правознавства
2. Кодифікованість як ознака романо-германської правової системи
3. Персоніфікованість норми як ознака англо-американської правової системи
ВАРІАНТ № 6
1. Принципи порівняльного правознавства
2. Абстрактний характер норми як ознака романа-германської правової системи
3. Консолідація як ознака англо-американської правової системи
ВАРІАНТ № 7
1. Аксіоми порівняльного правознавства
2. Пріоритет формалізованої (не персоніфікована) норми як ознака романа-
германської правової системи
3. Правова система США
ВАРІАНТ № 8
1. Структура порівняльного правознавства
2. Роль юридичної науки як ознака романа-германської правової системи
3. Релігійно-традиційно-звичаєвий тип правової системи
ВАРІАНТ № 9
1. Правова реальність і правова дійсність
2. Доктринальність і концептуальність права як ознака романа-германської
правової системи
3. Релігійний тип правової системи
ВАРІАНТ № 10
1. Порівняльне правознавство у системі юриспруденції
2. Вплив континентальної правової системи на розвиток світового права.
3. Мусульманська правова система
ВАРІАНТ № 11
1. Поняття методології юридичної компаративістики
2. Юридична географія світу романа-германської правової системи
3. Джерела мусульманського права
ВАРІАНТ № 12
1. Правила організації та здійснення порівняльно-правового дослідження
2. Романа-германський тип правової системи
3. Індійська (індуська)правова система
ВАРІАНТ № 13
1. Функції порівняльного правознавства
2. Судовий прецедент як критерій типологізації правових систем
3. Іудейська правова система. Іудаїзм
 107

ВАРІАНТ № 14
1. Трансформаційні і модернізаційні зміни правової системи та їх межі з точки
зору
політико-правової ситуації
2. Класифікація правових систем К. Осакве.
3. Традиційно-звичаєвий тип правової системи
ВАРІАНТ № 15
1. Правові звичаї
2. Норма (закон) як критерій типологізації правових систем
3. Правова система Китаю
ВАРІАНТ № 16
1. Правова традиція
2. Звичай (традиція) як критерій типологізації правових систем
3. Правова система Японії
ВАРІАНТ № 17
1. Правові запозичення
2. Міждержавна правова система
3. Африканська правова система
ВАРІАНТ № 18
1. Правові системи країн далекого Сходу.
2. «Кочівні» правові сім'ї
3. Об’єктно-предметна характеристика сучасного порівняльного державознавства
ВАРІАНТ № 19
1. Імплементована норма та процес імплементації
2. Зміст концепції “правового стилю” К. Цвайгерта
3. Критерії ідентифікації держави
ВАРІАНТ № 20
1. Правова доктрина
2. Зміст концепції правових сімей Рене Давіда
3. Правосуддя у романа-германській правовій системі
ВАРІАНТ № 21
1. Структура правової системи
2. Правова сім’я
3. Дискреційні повноваження судді та їх межі у романа-германській правовій
системі
ВАРІАНТ № 22
1. Правова система і система права
2. Тип правової системи
3. Правосуддя у англо-американській правовій системі
ВАРІАНТ № 23
1. Необхідність класифікації правових систем
2. Прецедентна регламентація суспільних відносин
3. Правосуддя у релігійній правовій системі
ВАРІАНТ № 24
1. Класифікація правових систем за Рене Давідом
2. Звичаєва регламентація суспільних відносин
3. Правосуддя у традиційно-звичаєвій правовій системі
ВАРІАНТ № 25
1. Класифікація правових систем К. Цвайгерта і Х. Кетца
2. Нормативна регламентація суспільних відносин
3. Особливості судових рішень в Африканській правовій системі
 108

ВАРІАНТ № 26
1. Порівняльне правознавство як метод, наука та навчальна дисципліна
2. Романа-германський тип правової системи
3. Іудейська правова система. Іудаїзм
ВАРІАНТ № 27
1. Функція порівняльного правознавства
2. Класифікація правових систем К. Осакве.
3. Суддівський (прецедентний) характер права як ознака англо-американської
правової системи
ВАРІАНТ № 28
1. Трансформаційні і модернізаційні зміни правової системи та їх межі з точки
зору
політико-правової ситуації
2. Норма (закон) як критерій типологізації правових систем
3. Роль суду присяжних як ознака англо-американської правової системи
ВАРІАНТ № 29
1. Правовий стандарт та способи його оформлення
2. Публічне і приватне право як ознака романа-германської правової системи
3. Об’єктно-предметна характеристика сучасного порівняльного державознавства
ВАРІАНТ № 30
1. Нормативна регламентація суспільних відносин
2. Кодифікованість як ознака романа-германської правової системи
3. Об’єктно-предметна характеристика сучасного порівняльного державознавства
ВАРІАНТ № 31
1. Імплементована норма та процес імплементації
2. Абстрактний характер норми як ознака романа-германської правової системи
3. Персоніфікованість норми як ознака англо-американської правової системи
ВАРІАНТ № 32
1. Правова сім’я
2. Пріоритет формалізованої (не персоніфікована) норми як ознака романа-
германської правової системи
3. Структура правової системи
ВАРІАНТ № 33
1. Критерії ідентифікації держави
2. Роль юридичної науки як ознака романа-германської правової системи
3. Правова система Японії
ВАРІАНТ № 34
1. Дискреційні повноваження судді та їх межі у романа-германській правовій
системі
2. Доктринальність і концептуальність права як ознака романа-германської
правової системи
3. Класифікація правових систем К. Цвайгерта і Х. Кетца
ВАРІАНТ № 35
1. Зміст концепції “правового стилю” К. Цвайгерта
2. Вплив континентальної правової системи на розвиток світового права.
3. Традиційно-звичаєвий тип правової системи
ВАРІАНТ № 36
1. Поняття методології юридичної компаративістики
2. Міждержавна правова система
3. Правова система Китаю
 109

Додаток 3

Питання для залікової співбесіди

1. Виникнення та розвиток порівняльного правознавства.

2. Поняття та структура порівняльного правознавства.
3. Мета,завдання та функції порівняльного правознавства.
4. Предмет порівняльного правознавства.
5. Об’єкти порівняльно-правового аналізу.
6. Методологія порівняльного правознавства.
7. Порівняльно-правовий метод.
8. Місце порівняльного правознавства у системі юридичних наук, його
співвідношення з іншими галузями юридичних наук.
9. Порівняльне правознавство як навчальна дисципліна та її роль у підготовці
юристів.
10. Поняття правової системи.
11. Характеристика сучасних правових систем.
12. Романа-германська правова система.
13. Система загального права.
14. Релігійно-правові системи.
15. Мусульманське право.
 110

16. Індуське право.

17. Право Далекого Сходу.
18. Система звичайного права.
19. Соціалістична правова система.
20. Співвідношення понять “система права” і “правова система”.
21. Система законодавства.
22. Поняття та структура романа-германської правової системи.
23. Формування романа-германської правової системи.
24. Особливості та джерела романа-германської системи права.
25. Джерела права.
26. Делегована правотворчість.
27. Правотворчість суб’єктів федерації.
28. Правовий звичай.
29. Правова доктрина.
30. Принципи права.
31. Роль судової практики.
32. Кодифікація.
33. Загальна характеристика романа-германської системи права в Україні.
34. Історія виникнення англа- американської системи права.
35. Поняття, сутність англа- американської системи права, її основні елементи і
особливості.
36. Характеристика основних рис і особливостей англа американської - системи
права.
37. Право справедливості.
38. Судовий прецедент у системі джерел права.
39. Правовий звичай.
40. Правова доктрина.
41. Принципи права.
42. Система англійського права.
43. Право США.
44. Поняття змішаного типу правової системи.
45. Загальна характеристика скандинавської групи правових систем.
46. Джерела (форми) права скандинавських країн.
47. Система права. Кодифікація.
48. Уніфікація права скандинавських країн та її вплив на правові системи країн Балтії.
49. Загальна характеристика латиноамериканської групи правових систем.
50. Основні риси правових систем країн Латинської Америки.
51. Поняття релігійно-традиційного типу правової системи.
52. Поняття мусульманського права.
53. Виникнення і розвиток мусульманського права.
54. Джерела мусульманського права.
55. Система мусульманського права та її структура.
56. Норма мусульманського права.
57. Мусульманське право в сучасних правових системах: загальна характеристика.
58. Мусульмансько-правова доктрина.
59. Принципи права.
60. Правовий звичай.
61. Закон. Кодифікація.
62. Особливості судової системи.
63. Правові системи країн далекого Сходу.
64. Поняття китайського права і філософсько-моральні джерела його формування.
65. Філософське вчення Конфуція. Даосизм. Школа легістів.
 111

66. Джерела китайського права.

67. Система права Давнього Китаю. Норма права. Кодифікація.
68. Місце і роль колізій у порівняльному правознавстві: шляхи їх подолання.
69. Зближення та уніфікація національних законодавств.
70. Модельні правові акти.
71. Уніфікація правових норм.
72. Співвідношення національного і міжнародного права в сучасному розумінні.
73. Міжнародне і національне право України: проблеми співвідношення.
 112

Додаток 4
Перелік тем рефератів з порівняльного правознавства.

1. Каучукові норми в системі скандинавського права.

2. Англосаксонський період розвитку правової системи Англії.
3. Взаємодія мусульманського права та національних правових систем сучасних
ісламських країн.
4. Вплив іудейського права на територіальне право Держави Ізраїль.
5. Вплив канонічного права на розвиток романо-германської правової сім’ї.
6. Вплив Конституції США на розвиток правових систем інших країн.
7. Вплив Старого Заповіту на розвиток іудейського та канонічного права.
8. Вплив традиційного китайського права на розвиток сучасної правової системи КНР.
9. Вплив традиційного японського права на розвиток сучасної правової системи
Японії.
10.Джерела індуського права.
11.Інститут habeascorpus в англо-американському праві.
12.Інститут довірчої власності в англо-американському праві.
13.Історія розвитку порівняльного правознавства.
14.Коран та Суна в системі джерел мусульманського права.
15.Маджалла та її вплив на розвиток мусульманського права.
16.Методика аналізу і порівняння правових систем.
17.Механізми модернізації канонічного права.
18.Місце актів делегованого та регламентованого законодавства в системі джерел
романа-германського права.
19.Місце канонічного права на правовій карті світу.
20.Місце правової системи України на правовій карті світу.
21.Мітакшара та Даябхага як основні школи індуського права.
22.Особливості судочинства в іудейському праві.
23.Порівняльно-правова характеристика бюджетного процесу в країнах англо-
американської та романа - германської правових сімей.
24.Порівняльно-правова характеристика виборчого права у країнах романо-
германської та англо-американської правових сімей.
25.Порівняльно-правова характеристика інститутів громадянства та підданства.
26.Порівняльно-правова характеристика інституту заповіту.
 113

27.Порівняльно-правова характеристика інституту омбудсмана.

28.Порівняльно-правова характеристика інституту спадкування.
29.Порівняльно-правова характеристика інституту трудового договору.
30.Порівняльно-правова характеристика інституту шлюбного договору (контракту).
31.Порівняльно-правова характеристика правового статусу засобів масової
інформації.
32.Порівняльно-правова характеристика правового статусу парламенту.
33.Порівняльно-правова характеристика правового статусу уряду.
34.Порівняльно-правова характеристика правового статусу центрального банку.
35.Правовий статус жінки у мусульманському праві.
36.Правовий статус невірних у мусульманському праві.
37.Практика хіялю в сучасному мусульманському праві.
38.Проблема існування федерального права справедливості США.
39.Проблеми класифікації правових систем.
40.Розвиток канонічного права після поділу Вселенської християнської церкви на
католицьку та православну.
41.Систематизація канонічного права.
42.Систематизація рішень равинатських судів.
43.Співвідношення фікху та шаріату.
44.Учення про чотири кореня мусульманського права.
45.Шаріатська судова система.
46.Юридична освіта та юридичні професії в Англії.
47.Юридична освіта та юридичні професії в США.
48.Юридична освіта та юридичні професії в Японії та КНР.
49.Юридична освіта та юридичні професії у Німеччині.
50.Юридична освіта та юридичні професії у Франції.

Методичні рекомендації до виконання рефератів

Студенти повинні уважно ознайомитися з тематикою рефератів, обрати тему та
повідомити про неї викладачу, який перевірятиме роботу. У будь-якому випадку у межах
однієї групи одна й та ж тема реферату не повинна бути предметом дослідження кількох
студентів. Реферативна робота повинна складатися з титульної сторінки , змісту, вступу,
основної частини, висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи –
10-15 сторінок. У вступі розкривається значення обраної теми для державно-правової
практики, її актуальність. Вказуються мотиви обрання даної теми, ступінь її розробленості в
працях різних учених. Необхідним атрибутом вступу мають бути мета та завдання
реферативної роботи. Мета роботи становить собою той кінцевий результат, на досягнення
якого спрямоване дослідження. Мета повинна узгоджуватися з назвою роботи й визначати
його очікувані результати. Мета дослідження реалізується через конкретні завдання, які
ставить автор. Завдання формулюються у формі переліку певних дій: "проаналізувати ...",
 114

"вивчити ...", "з'ясувати..." тощо. Обсяг вступу – 1-2 сторінки. В основній частині логічно та
послідовно розкриваються питання, поставлені у плані реферату. Основна частина реферату
повинна містити посилання на використану літературу. У висновках автор підбиває
підсумок виконаної роботи, виділяє ключові або такі, що викликали інтерес, аспекти
проблеми. Доцільно розпочинати висновки зі слів "виконання реферату дало змогу дійти
таких висновків...", "результатом проведеного дослідження стали такі положення." тощо.
Далі слід викладати найбільш суттєві результати роботи, що можуть стосуватися визначення
базових категорій, характеристики досліджуваних правових явищ. Обсяг висновків – 1-2
сторінки. При написанні реферату з дисципліни «Порівняльне правознавство» студент може
використовувати навчальну та додаткову літературу зі списку рекомендованої літератури
методичних вказівок, а також може використовувати інші джерела, які знайде самостійно.
Реферат має бути виконаний за допомогою комп'ютера і віддрукований на одному боці
білого паперу. Сторінки повинні відповідати таким параметрам. Формат паперу - А4
(210х297 мм), всі поля по 20 мм, Шрифт – Times New Roman, кегель 14, міжрядковий
інтервал - 1,5.