Економічне становище українських регіонів у складі Габсбурзької монархії (до 1848 року)

Про економічне становище Галичини на час приєднання до Австрії свідчать дані за 1776 рік.
У провінції налічувалося: 2 млн 580 тис. мешканців, 254 міста, 57 ринків, 6395 сіл, 6450
поміщицьких дворів, 5117 млинів, 5997 шинків, 239 монастирів, 1066 католицьких костьолів, 2953
греко-католицькі церкви, 244 синагоги. Формою приватної власності в Галичині була домінія.
Домінія - це єдність власності й влади, уособлена шляхтою, церквою або державою (у королівщинах).
Доміній у Галичині було приблизно 1900 (з них приватних - близько 1500), решта були королівщини
(юридично державні землі) і церковні маєтки. Королівщинами фактично володіли магнати. Домінія
рідко становила замкнений територіальний комплекс. Часто вона була складним обʼєднанням сіл,
міст, підприємств, розʼєднаних територіально і звʼязаних єдністю власності й влади магната.
Магнатські маєтки складалися з системи фільварків, «ключів» з кількох фільварків, волостей або
графств.
Дрібна домінія могла розташовуватися на території села або частини села.
Центрами господарського і суспільного життя в більшості доміній були поміщицькі маєтки
(двори). Найважливішим соціально-політичним результатом австрійських реформ 70-80-х років
XVIII ст. був розпад домінії на панський двір і селянську громаду, яка поступово перетворювалася на
самодіяльну організацію. Господарство в домініях мало дві форми: а) панщинну, основою якої було
велике фільваркове виробництво, де всі виробничі процеси виконувалися силами закріпачених селян,
зобовʼязаних давати певну кількість праці натурою; б) чиншову, основу якої становило дрібне
виробництво закріпачених селян, зобовʼязаних платити панові певний чинш продуктами чи грішми.
В Галичині повсюдно - за винятком гірських районів і окремих маєтків з розвиненою промисловістю
- панівною формою виробництва було фільваркове панщинне господарство, основане на панщинній
праці, поєднуваній з чиншами і данинами натурою і грішми.
Упродовж першої половини XIX ст. відбувся лише невеликий прогрес у культурі
землеробства. Чи не найбільшою подією було розповсюдження картоплі, конюшини, люцерни.
Прогресувало дроблення селянських госпо-дарств. Якщо в 1819 р. господарств із кількістю землі
до 10 моргів (5,7 га) було
60,6 %, то в 1847-1859 рр. таких господарств уже було 68,3 %. Якщо прийняти
за сучасниками, що наділ у 5,7 га був мінімальним для того, щоб здобути засоби селянській сімʼї до
життя і корм для худоби, то в середині XIX ст. дві треті селян не мали цього мінімуму. В
передгірських і гірських селах Ста-ніславського і Коломийського округів таких господарств було ще
більше, а найдрібніші господарства, що мали до 2 моргів (1,1 га) землі, становили відповідно 35 і 43
%. Ще більша роздробленість селянських господарств існувала на Закарпатті й Буковині.
Врожайність була низькою, озимі зернові культури давали в середньому до 6, а ярі лише 4-5 ц з
гектара. Тваринництво, як і землеробство, стояло на низькому рівні. Неефективність галицького
тваринництва та низька якість поголівʼя худоби впадала в око насамперед австрій-цям. Чималу
питому вагу в поголівʼї великої рогатої худоби займали воли,
яких використовували в землеробстві. Натомість галицьких коней австрійські чиновники іронічно
називали «кониками». Сучасники теж зазначали, що селяни «від корів не мали ніякої користі, крім
телят. В районах, розташованих над Дністром, не вміють по-справжньому видоїти корів». Овець
селяни тримали для овчини - єдиного матеріалу на зимовий одяг. Свинарство взагалі було розвинуте
слабо. Промислове виробництво в українських регіонах Габсбурзької монархії до середини XIX ст.
мало винятково ремісничий і мануфактурний характер. Відповідно до статистико-топографічного
опи-су, який провела австрійська адміністрація наприкінці першого десятиліття
XIX ст., у західноукраїнських регіонах діяло близько сотні великих і дрібних мануфактур
(залізорудних, текстильних, фаянсових).
Ковальчак Г. І. Економічний розвиток західноукраїнських земель. - Київ,
Шандра В., Аркуша О. Україна в XIX столітті: доба модернізації. Київ, 2022.

Соціальні верстви в Галичині, на Буковині й Закарпатті

У ХІХ ст. Австрійська імперія залишалася становою державою. Основну масу землевласників
становили польські або полонізовані магнати і шлях-та. Магнатські родини Потоцьких,
Замойських, Сангушків, Дзедушицьких, Любомирських, Оссолінських, Жевуських, Стадницьких,
Радзивіллів, Ябло-новських володіли земельними латифундіями з десятків тисяч гектарів.
Нижчий прошарок земельних власників становила дрібнопомісна шляхта, якій належала тільки
частина села. Незалежно від етнічного походження та матеріального стану шляхти, після переходу
Галичини в 1772 р. під владу Габсбургів уряд постановив її представникам підтвердити шляхетство.
Щоб підтвердити належність до привілейованого стану, шляхтичам потрібно було подати документи
про надання шляхетства їхнім предкам польськими коро-лями. Крім того, нобілітацію (шляхетство) в
Австрії отримували після багатолітньої служби офіцери, особи, які мали високі державні відзнаки, а
також за заслути перед монархією. У 1775 р. вся шляхта була поділена на дві групи: до першої
належали князі та графи, до другої - нижчі верстви шляхетського стану. У 1840-х роках шляхетські
родини в Галичині становили приблизно 1,15 % від усього населення краю; 70 % галицької шляхти
становила дрібна (загродова, чиншова, ходачкова) шляхта. Дрібна шляхта була зосереджена у двох
великих регіонах - на Прикарпатті й Поділлі. Загалом шляхта в Галичині поділялася на такі
різноманітні ступені й ланки, що її не можна економічно визначити як єдину верству.
У 1776 р. в Галичині налічувалося 1 млн
860 тис. підданих селян, тобто 72 % загальної кількості населення. Селяни за підданством
поділялися на: приватних, що перебували у спадковій власності земельної шляхти (78 %), і
державних (королівських) (22 %). Селянство у східній частині провінції (приблизно на схід від Сяну і
Західного Бугу) було переважно руським (українським), у західній - польським. У першій половині
XIX ст. зростав антагонізм між польською шляхтою й українським селянством, який поступово
набирав етнічного забарвлення. Цей антагонізм підтримувала на певному рівні й австрійська влада. У
період наполеонівських війн австрійський уряд намагався налаштувати галицьких русинів проти
польської шляхти, яка схилялася до підтримки Наполеона. Зважаючи на те, що станова межа у
Східній Галичині здебільшого була й етнічною, ця політика давала результати - зокрема сприяла
формуванню серед місцевого селянства й греко-католицького духовенства австрофільських настроїв.

У Галичині кінця XVIII ст. неможливо було чітко поділити населення на мешканців села й
міста, оскільки маленькі міста й містечка дуже мало чим відрізнялися від сіл. На час приєднання
Галичини до Габсбурзької монархії у містах і містечках проживало 333 тис. мешканців, або 12,8 %
всього насе-лення. Поділ міських поселень Галичини за австрійською класифікацією був не
одноразовим актом, а зайняв кілька десятиліть, оскільки збігся зі зміною дефініції міста внаслідок
переходу до індустріальної епохи. У 1810 р. була опрацьована класифікація міст Австрійської
монархії на основі критерію кількості мешканців, де нижньою межею для міст визначено 2 тис. осіб.
Відповідно до цієї класифікації в усій монархії Габсбургів було 209 міських поселень - з них 14 у
Галичині і 2 на Буковині, що становило 6,7 %. Найбільшими галицькими містами на той час були:
Львів (45 тис.), Броди (21 тис.),
Ярослав (12 тис.), Перемишль (7 тис.), Самбір (6,5 тис.), Станіслав і Золочів (по 6 тис.); у Чернівцях,
адміністративному центрі Буковини, проживало 5,5 тис. мешканців (для порівняння, у Відні - 245
тис., Празі - 92 тис.).
У 1831 р. в Австрійській імперії налічувалося вже 430 міст із населенням понад 2 тис. осіб, з них 63
міста (що становило 14,7 %) належали до Галичини і Буковини. На практиці в Галичині містами й
містечками називали, спираючись на давні привілеї, значно більшу кількість поселень, аніж та, що
відповідала офіційним критеріям австрійського законодавства, - тим біль-ше, що ці критерії часто
змінювалися, ґрунтуючись то на кількості мешкан-ців, то на історичній традиції, то на статусних
ознаках. Дослідниця Галина
Петришин пише: «Тогочасні міста та містечка були своєрідним феноменом у європейській культурі
завдяки трьом головним відмінностям: по-перше, більшість їх постала лише через кілька століть
після західноєвропейських; по-друге, їхня будівельна субстанція мала тимчасовий характер -
забудовані в основному деревʼяними будівлями, мурованих було обмаль; по-трете, національний
склад їхнього населення був відмінним від складу населення решти території». За статусом міста
поділялися на королівські, муніципальні та піддані (приватні, шляхетські).
На час приєднання до Австрії більшість мешканців галицьких міст і містечок займалася рільництвом.
Тільки Львів мав права вільного міста. Громадяни Львова були вільними людьми, могли займатися
ремеслом, торгівлею, користуватися свободою поселення. Так само тільки окремі міста - як-от
Броди, Перемишль, Ярослав - були заселені ремісниками і торговцями.
В решті міст і численних містечках проживало мішане населення. У більшості випадків єдиним
привілеєм, яким користувалися міщани, було право ярмаркової торгівлі. Загалом же міщани являли
собою таких же особисто підданих, як і селяни, хоч у масі своїй це було чиншове населення на
противагу пан-щинному - сільському. Галицькі міщани обслуговували в більшості потреби домінії.
Згідно з австрійським переписом 1773 року в Галичині налічувалося близько 60 тис. ремісників і
торговців. Торгово-промислове населення краю поділялося на такі професіональні групи: ткачі,
винокури і корчмарі, мель-ники, ковалі, торговці, кушніри, шевці, кравці, бондарі, гончарі, майстри з
виробництва возів. До ремісничого населення належали також учителі, музиканти, фельдшери,
цирульники. Якусь певну частину міських мешканців становили чиновники (їх частка поступово
зростала) та духівництво.
В етнічному плані значну частину міщанського населення становили євреї.
Відтоді як у Речі Посполитій заняття торгівлею і ремеслом були проголошені ганебними,
недостойними шляхтича, євреї посіли в цих сферах панівне становище - переважно як представники і
маклери земельної шляхти.
За даними австрійської конскрипції, в 1773 р. у Галичині налічувалося 151 тис, євреїв, обʼєднаних у
257 кагалів. Австрійська влада була зацікавлена в розвитку галицьких міст і містечок з економічних
(формування внутрішнього ринку для сільськогосподарської продукції) і політичних (створення
ефективної системи адміністрування на нових територіях) міркувань.
Буковина, де головними етнічними групами були русини/українці й ру-муни, наприкінці XVIII і в
першій половині XIX ст. стала обʼєктом активної переселенської політики. Австрійський уряд
прагнув збільшити кількість населення приєднаного краю. Найчисельніша група переселенців
прибула на Буковину з Молдови, Бессарабії й Трансильванії. Переселенці з Молдови оселялися
переважно в південній частині Буковини. Вихідці з Трансильванії, переважно румуни, просувалися на
північ, досягаючи долини р. Прут, і саме вони відіграли вирішальну роль у румунізації місцевого
русько-українського населення. Наприкінці XVIII ст. на Буковині пройшла хвиля німецької ко-
лонізації, яка відбувалася під контролем уряду і мала на меті підвищити рівень землеробства в краї,
впровадити німецьку мову в систему освіти й діловодства. Німецьких колоністів заохочували
пільгами. До 1830-х років до Буковини переселилися близько 3 тис, сімей німецьких колоністів з Ба-
варії, Швабії, Саксонії, Богемії, Трансильванії, які заснували 19 поселень.
У період, коли Буковина в адміністративному плані була частиною австрій-
ської Галичини (1786-1849), відбувалася польська колонізація краю. Польську шляхту приваблювали
економічні пільги, вона займала місця в адміністративному апараті та панських маєтках. Польські
переселенці активно поширювали польську мову та культуру. На Буковину переселялися також
євреї з Молдови, Галичини та інших австрійських провінцій, вони займалися переважно дрібною
торгівлею та ремеслом. Оселялися тут і вихідці з Росії, зокрема старообрядці. У соціальному плані
українці Буковини були слабо структуровані. Власної соціальної еліти українське населення не мало.
Буковинська верхівка була або румунізована, або полонізована. Русини- українці були представлені
здебільшого селянською верствою. Економіка Буковини мала аграрний характер. Основним
землевласником був Православний релігійний фонд, якому належало більше половини всієї землі.
Основною сільськогосподарською культурою від початку XVIII ст. була кукурудза (на неї припадало
3/4 усього намолочуваного зерна). Висівали також жито, пшени-цю, ячмінь. З технічних культур для
домашніх потреб і промислів вирощували коноплю і льон. Скотарство було розвинене в південно-
західній частині
Буковини - на Гуцульщині. У містах краю до середини ХІХ ст. зберігалася цехова організація
ремесла. У Чернівцях діяло 13 цехів (мулярів, шевців, ковалів, гончарів, ювелірів, ливарів, столярів
тощо). Торгівля перебувала в руках вірменських і єврейських купців.
Населення Закарпаття за етнічним складом було строкатим. Більшість його становили русини,
меншими етнічними групами були угорці, румуни, євреї, словаки, німці. Соціальна структура
населення Закарпаття остаточно викристалізувалась у 1780-ті роки і майже без змін проіснувала до
середини
ХІХ ст. Тут 90 % всієї землі належало пʼятьом найбільшим магнатським ро-динам, Ужгородській
казенній домінії та Мукачівському монастиреві. На Закарпатті найбільше землі мала Мукачево-
Чинадіївська латифундія графа
Шенборна, до якої належало більше чверті населених пунктів цього краю.
Місцеві дворяни, що становили 5 % від усього населення (близько 12 тис. осіб), як і більшість селян,
були безземельні. Утім, на відміну від селян, вони користувалися соціальними привілеями - не
відбували панщину, не сплачували податків, натомість служили на дрібних посадах у домініях
(латифунді-ях) і в комітатах - органах адміністративної влади. Сільське населення краю складали
поміщицькі, державні та церковні селяни. Основним видом господарської діяльності населення
Закарпаття було землеробство, в якому було зайнято близько 90 % населення. У великих латифундіях
було розвинене са-дівництво, виноградарство, тваринництво, бджільництво. Населення міст
складалося з ремісників і торговців. У першій половині XIX ст. ремісниче виробництво поступово
витісняли мануфактури. Перші мануфактури були поміщицькі та державні. Вони виникали на
соляних промислах, що були державною монополією, а також у лісовій промисловості, цегельному
виробництві. На мануфактурах використовували працю найманих робітників.
Перша половина ХІХ ст. в господарському житті Закарпаття характеризувалася формуванням
купецтва як окремої соціальної групи. У 1840-х роках на зміну ярмаркам як основним центрам
торгівлі прийшла постійна торгівля.
Литвин В. М. Історія України: У 3 т. - Київ, 2005. - Т. II: Кінець XVIII - початок XX ст. - С. 57-98
(Розділ 2: Соціальна структура українського суспільства),
Шандра В., Аркуша О. Україна в XIX столітті: людність та імперії. Київ, 2022