Конституційно-правові принципи організації та проведення виборів в

зарубіжних країнах

Як конституційно-правовий інститут вибори – це сукупність конституційно-

правових норм, які регулюють процедуру формування органів публічної
влади. Залежно від форми здійснення голосування виборців вибори можуть
бути безпосередніми (прямими) і непрямими. У прямих виборах виборці
беруть безпосередню участь у формуванні виборного органа влади або
посадової особи (Основний закон ФРН (ст. 38)) При непрямих виборах
питання про обрання остаточно вирішують не громадяни, а обрані ними
спеціальні колегії виборщиків (непрямі вибори президента США) або
постійно діючий представницький орган (багатоступеневі вибори
Всекитайських зборів народних представників у КНР). За часом проведення
розрізняють чергові та позачергові вибори (Конституції Італії (ст. 84),
Казахстану (ст.48)).

Ще одним критерієм для класифікації виборів є кількість мандатів, які

необхідно замістити. Додаткові вибори проходять у випадку, якщо в
колегіальному виборному органі з'явилися незаплановані вакансії
(наприклад, у зв'язку з смертю депутата). На відміну від додаткових виборів,
часткові вибори завжди обов'язкові й регулярні. Вони проводяться у зв'язку з
частковою ротацією складу колегіального органа. Прикладом часткових
виборів можуть бути вибори Сенату США. Конституція США (ст.І, розділ 3)
закріплює, що сенатори повинні розділитися на три приблизно однакові за
чисельністю групи. Місця сенаторів першої групи стають вакантними по
закінченню другого року, другою групи – по закінченню четвертого року та
третій групи – по закінченню шостого року, так, щоб одна третина Сенату
обиралася заново кожні два роки.

Крім того, у США, Ізраїлі застосовується такий вид виборів як «праймеріз».

Праймеріз (з англ. primaries – первинний) – це первинні збори виборців, які
проводяться з метою висування кандидатів на виборні посади. Як правило,
результатом праймеріз стає попереднє висування кандидатів у колегію
виборщиків і кандидатів на посаду президента та віце-президента.

У конституційному законодавстві містяться наступні засади організації

проведення виборів: 1) закріплюються точні дати проведення виборів або
приблизні часові рамки виборів (Конституції Латвії (ч. 2 «Сейм»), Естонії (ст.
60); 2) встановлюються основи формування виборчих округів і дільниць
(Конституція Аргентини (Р. II «Порядок і час обрання Президента і Віце-
президента Республіки», ст. 94); 3) визначаються принципи виборчого права
(Основний Закон Ізраїлю: Кнесет (ст. 7), Португалії (ст. 113 «Загальні
принципи виборчого права»)).
У правові доктрині є точка зору про можливість виділення двох груп
принципів виборчого права. Критерієм такого розмежування спеціальних
принципів виборчого права є їх цільове призначення в регулюванні виборчих
відносин. У внаслідок чого першу групу утворюють принципи участі
громадян у виборах, тобто принципи виборчого права, що визначають умови
правосуб’єктності громадян (це передбачена нормами права здатність
виступати учасником правовідносин, умови наділення та реалізації прав
громадян). До цієї групи належать принципи загального, рівного, прямого
виборчого права, добровільної участі виборців у виборах (вільне виборче
право), таємного голосування. Друга група – принципи організації і
проведення виборів, тобто засади, які відбивають якісні особливості
організації та проведення виборів (обов'язковість, періодичність, гласність,
альтернативність виборів і ін., допустимість різних виборчих систем,
незалежність органів, що забезпечують організацію і проведення виборів).

Принципи участі громадян у виборах безпосередньо пов'язані зі змістом та

умовами реалізації суб'єктивних виборчих прав. До цієї групи належать
принципи загального, рівного, прямого виборчого права, добровільної участі
виборців у виборах (вільне виборче право), таємного
голосування (Конституції США (Статті 1, 2), Італії (ст. 48), Латвії (Частина 2
«Сейм» п. 7), Мексики (ст. 38) й ін.) 4) фіксуються засади підрахунку голосів
виборців і розподілу мандатів (Конституція Австрії (ст.26), Конституцій акт
Швеції Форма правління (Глава 3 Риксдаг).

Загальність виборчого права означає, що у виборах мають право брати

участь всі громадяни держави, виключення становлять неповнолітні й
недієздатні особи. У той же час у конституціях зарубіжних держав
встановлені цензи (обмеження виборчого права). Найпоширеніші цензи - це
віковий, ценз осілості, громадянства, невиборності та ін.

Рівне виборче право передбачає, що кожний з учасників виборчого процесу

має рівні можливості впливу на результати виборів. Даний принцип
забезпечується за допомогою закріплення в конституціях і законодавстві
таких положень: а) кожному виборцю надається однакова кількість голосів,
що мають рівну значимість; б) з метою представлення у виборних органах
приблизно однакової кількості виборців встановлюються певні норми по
формуванню приблизно рівних за кількістю виборців виборчих округів; в)
кандидатам на виборні посади у виборчому процесі надаються однакові
можливості.

Принцип свободи участі у виборах характеризується проголошенням у

конституціях зарубіжних країн так званого «вільного вотуму», тобто питання
про участь у виборчому процесі й про вибір між кандидатами або партіями
особа вирішує добровільно і самостійно. Однак у конституціях Італії, Іспанії,
Бельгії встановлений «обов'язковий вотум», при якому участь у виборах є не
тільки правом, але й обов'язком, громадянським обов'язком
громадянина. Даний вотум спрямований на подолання абсентеїзму (неучасті
виборця у виборах) і супроводжується державними санкціями за його
порушення.

Пряме виборче право встановлює вимога про особисте голосування виборця.

У той же час у Великій Британії дозволяється голосувати за допомогою
пошти, а в Нідерландах можливе голосування за дорученням. Останніми
роками розповсюдження отримало голосування інтерном (е-голосування).
Наприклад, в Естонії правові засади е-голосування закріплено в низці
законів: Закон «Про вибори до Рад місцевого самоврядування», Закон «Про
вибори до Рійгікогу», Закон «Про вибори до Європейського парламенту»,
Закон «Про референдум».

Принцип таємного голосування спрямований на запобігання контролю за

процедурою волевиявлення виборця. Забезпечується принцип таємного
голосування спеціальними виборчими бюлетенями, виборчими конвертами,
виборчими скриньками, виборчими машинами й виборчими
кабінами.

Друга група принципів – принципи організації і проведення виборів, тобто

засади, які відбивають якісні особливості організації та проведення виборів
(обов'язковість, періодичність, відкритість, гласність, альтернативність,
справедливість виборів і ін.).

Обов'язковість і періодичність проведення виборів є одним з головних

принципів, закріплених в міжнародних документах (ст. 21 Загальної
декларації прав людини, ст. 25 Міжнародного пакту про громадянські і
політичні права). Принцип обов'язковості виборів означає, що вибори є
імперативним і єдиним легітимним способом формування населенням
представницьких органів публічної влади. Гарантом дотримання цього
принципу виступає держава в особі її компетентних органів, зобов'язаних
регламентувати час діяльності виборних органів і забезпечувати їх регулярне
відтворення. Періодичність виборів перешкоджає нелегітимному
продовження терміну володіння владними повноваженнями та означає, що
чергові вибори повинні проводитися через визначені законом інтервали часу.
При цьому проміжки між виборами в оптимальному варіанті повинні бути
такими, щоб, з одного боку, забезпечити стабільність роботи виборних
органів і посадових осіб, а з іншого - гарантувати можливість їх змінюваності
і запобігати невиправдано тривале володіння виборними повноваженнями за
результатами одних і тих же виборів. Відкритість виборів означає
доступність для всіх виборців інформації із офіційних джерел щодо
підготовки виборів і всіх етапів виборчого процесу, а також можливість
виборців взяти участь у виборах у порядку, передбаченому в законодавстві.
Гласність означає доведення інформації про вибори офіційним органам у
встановленому законі порядку. Істотне значення для реалізації принципу
гласності у виборчому процесі мають вказівки закону на те, що рішення
органів державної влади, органів місцевого самоврядування, виборчих
комісій, прийняті в межах їх компетенції і пов'язані з призначенням,
підготовкою і проведенням виборів, забезпеченням і захистом виборчих прав
громадян, в обов'язковому порядку підлягають офіційному опублікуванню
або доводяться до загального відома іншим шляхом. Альтернативність
(змагальність) виборів –це принцип, відповідно до якого на виборах мають
конкурувати декілька партій або кандидатів. Альтернативність є важливою
складовою конкурентної демократії, суттєвою ознакою якої є наявність у
виборця різноманітних альтернатив вибору політичного курсу, за допомогою
якого втілено засаду партійної багатоманітності.

Конституційно-правові засади визначення результатів голосування в

зарубіжних країнах

У конституційному (державному) праві зарубіжних країн термін виборча

система розглядають у широкому й вузькому значеннях. У широкому
значенні під виборчою системою розуміють сукупність конституційно-
правових норм, що регулюють увесь комплекс суспільних відносин, які
виникають на різних стадіях виборчого процесу. Виборча система у вузькому
значенні – це встановлений у конституції та законодавстві порядок
підрахунку голосів виборців і розподілу виборчих мандатів. Найбільш
відомими виборчими системами є мажоритарна, пропорційна й змішана.

Першою в світовій історії проведення виборів виникла мажоритарна виборча

система. Мажоритарна виборча система (від франц. majoritaire – більшість) є
системою, при використанні якої результати голосування визначаються за
принципом більшості. Ця система має низку переваг: а) вона достатньо
універсальна, оскільки використовується для формування як одноосібних,
так і колегіальних органів влади; б) надає можливості сформувати стійку
парламентську більшість та уряд однодумців, що сприяє забезпеченню
стабільності управління державними справами; в) проста для застосування; г)
економічна щодо використання державних коштів, оскільки у переважній
більшості випадків результативна у першому турі. Проте багато науковців
справедливо вказують, що суттєвим її недоліком є значна втрата голосів
виборців і послаблення представництва у парламентах.

Залежно від більшості, необхідної для одержання мандатів, відрізняють різні

модифікації цієї виборчої системи. Так, виділяють мажоритарну систему
кваліфікованої більшості, мажоритарну систему абсолютної більшості та
мажоритарну систему відносної більшості. Доволі рідкої є мажоритарна
система кваліфікованої більшості, адже для перемоги кандидат повинний
отримати 2/3, 3/4 голосів виборців або іншу чітко встановлену їх кількість,
що зробити у першому турі досить складно (наприклад, вибори Президента
Італії). Мажоритарна система абсолютної або простої більшості потребує для
перемоги 50% і одного голосу виборців отримала найменування «французька
модель», через те що спочатку застосовувалася у Франції та її колишніх
колоніях. На сучасному етапі використовується у республіках для обрання
глави держави, зокрема відповідні норми міститься у конституційному
законодавстві Польщі, Болгарії тощо. Мажоритарна система відносної
більшості отримала розповсюдження у США. Великій Британії та більшості
країн Співдружності Націй. Сутність полягає у тому, що перемагає кандидат,
який одержав голосів більше, ніж кожний інший претендент на виборну
посаду.

Пропорційна виборча система (від лат. proportionalis – той, що має правильне

співвідношення) передбачає розподілення місць в колегіальному виборному
органі прямо пропорційно кількості голосів, відданих за виборчий список.
Для пропорційної виборчої системи властиво: 1) завжди формуються
багатомандатні виборчі округи; 2) вибори є суто партійними; 3) обираються
колегіальні представницькі органи. Пропорційна виборча система має як
низку позитивних, так і негативних якостей. До позитивних відносять
мінімізацію втрат голосів виборців, забезпечення більш широкого
представництва політичних партій в органах влади (навіть дрібних),
врахування голосів меншості населення. До негативних – утворення
нестійкої парламентської більшості та відрив політичної верхівки від
електорату. Для зменшення недоліків цієї системи в зарубіжних країнах
вводиться загороджувальний бар'єр, який полягає у встановленні
мінімального відсотку голосів виборців, котрий необхідно одержати партії в
цілому по країні, щоб мати доступ до розподілу депутатських мандатів.

Усі пропорційні виборчі системи можна класифікувати за наступними

критеріями:

1) за ступенем «персоніфікованості» пропорційної системи на:

а) пропорційні виборчі системи з преференційним голосуванням – розподіл

мандатів між кандидатами від партій здійснюється не в порядку черговості,
визначеної списком, а залежно від того, скільки голосів на свою підтримку
отримав кожний кандидат від партії (Бельгія, Греція, Естонія, Латвія,
Люксембург, Кіпр, Нідерланди, Польща, Словенія, Фінляндія,
Швеція). Зокрема, у Норвегії виборець вказує порядок, в якому він хотів би
бачити кандидатів від партії у списку. У Фінляндії виборець віддає перевагу
кандидатові, вказуючи його номер у списку. У Латвії виборець має право
поставити «+» проти прізвища кандидата або викреслити його прізвище. У
теорії конституційного правів такі партійні списки називають відкритими;
б) пропорційні виборчі системи з модифікацією преференційного
голосування – панашуванням. Панашаж – (фр. panachage – суміш) означає
право виборця голосувати за кандидатів із різних списків або вписувати
нових. Наприклад, у Бельгії виборець має змогу обирати бажаних для себе
депутатів незалежно від їхньої партійності, голосуючи часом за кандидатів з
протилежними політичними поглядами. У Люксембурзі виборець може
голосувати як за партійний список в цілому, так і проголосувати за окремих
кандидатів зі списку, в Нідерландах – за конкретного кандидата, вказуючи
його порядковий номер. В усіх зазначених вище випадках виборець може
також проголосувати і за кандидатів від різних політичних партій (що
означає фактично вільні партійні списки). Цікавим є досвід Швейцарії, де
виборці голосують за партійними списками, однак група виборців, що
складає не менше 15 громадян, може зареєструвати власний список
кандидатів відповідно до своїх переконань. Відтак виборець може
проголосувати за список тої чи іншої політичної партії або ж використати
список однієї з політичних партій як основу власного списку, доповнивши
його прізвищами кандидатів від інших політичних партій, яким він
симпатизує. На додаток виборці отримують на руки чисті аркуші паперу, за
допомогою яких можна скласти свій власний список кандидатів у депутати
на основі списків, зареєстрованих різними політичними силами. Виборці самі
визначають місце у партійному списку того чи іншого кандидата, тобто його
рейтинг. У теорії конституційного правів такі партійні списки називають
вільними;

в) пропорційні системи із змішаними списками, за якими партії самостійно

визначають застосування преференційного голосування (ця система виборів
застосовується лише у Данії); г) на пропорційні виборчі системи з
голосуванням за закритими списками, згідно з якими виборці не впливають
на визначений партійним списком порядок проходження кандидатів до
парламенту або палати (Австрія, Іспанія, Португалія);

2) за рівнем (стадіями) розподілу мандатів між партіями: а) на пропорційні

системи з розподілом мандатів безпосередньо в округах, в яких проводились
вибори (Бельгія, Естонія, Іспанія, Кіпр, Люксембург, Нідерланди, Польща,
Португалія, Словаччина, Фінляндія, Чехія); б) на пропорційні системи з
розподілом нерозподілених мандатів (у тому числі «компенсаційних»,
«вирівнювальних» мандатів, які компенсують диспропорційність системи у
невеликих округах) на вищому – регіональному та/або загальнодержавному –
рівні (Австрія, Греція, Данія, Словенія, Швеція);

3) за способом визначення партій, які допускаються до участі у розподілі

мандатів в округах на: а) розподіл мандатів за методом квоти. Квота або
виборчий метр – це мінімальна кількість голосів виборців, які необхідно
набрати партії для одержання одного мандата в колегіальному виборному
органі. Метод квоти заснований на тому, що кожна партія одержує у
виборчому окрузі стільки мандатів, скільки виборчих метрів ця партії
придбала. Виборчий метр розраховується в наступному порядку – число
відданих і визнаних дійсними голосів виборців у виборчому окрузі необхідно
поділити на число мандатів, які виділяються виборчому округу. Крім того, у
зарубіжних країнах може бути встановлена національна квота, що
розраховується шляхом розподілу кількості голосів виборців, відданих на
національному рівні, на число місць, наявних у колегіальному органі; б)
розподіл мандатів за методом дільників. Метод дільників є найбільш точним
способом розподілу мандатів між партіями. Зміст даного методу полягає в
послідовному розподілі кількості голосів, отриманих кожною партією, на 1,
2, 3 і т.д. Потім отримані частки розподіляють у порядку
зменшення. Мандати одержують ті партії, у яких частки найбільші.

Для того щоб об'єднати позитивні риси та зменшити кількість негативних

моментів мажоритарної і пропорційної виборчих систем, у зарубіжних
країнах (Албанії, Грузії, ФРН, Чехія та ін.) введена змішана виборча система.
Сутність цієї системи полягає в тому, що певна частина депутатів обирається
за мажоритарною виборчою системою, а інша частина – за пропорційною
виборчою системою. Виділяють змішану виборчу систему у широкому і
вузькому значенні. У першому значенні дана система передбачає паралельне
використання при формуванні палат парламенту мажоритарної і
пропорційної систем. Наприклад. Конституція Чеської Республіки 1992 р. ст.
18 визначає, що вибори до Палати представників проводяться згідно з
принципами пропорційного представництва, а вибори до Сенату на засадах
мажоритарної системи. У вузькому сенсі – це поєднання пропорційної та
мажоритарної систем при утворенні однієї палати представницької установи
(Бундестаг Німеччини).

Конституційно-правові засади парламенту і парламентаризму

Парламент (англ. parliament, фр. parler — говорити) є вищим

загальнонаціональним представницьким органом держави. У всіх сучасних
конституціях парламент визначається як носій верховної законодавчої влади
(Конституції Андорри (Титул IV «Генеральна рада»), Бельгії (Розділ І «Про
федеральні палати»), Грузії (Розділ ІІІ «Парламент»), Данії (Частина І) й ін.).
У Великій Британії, Італії, Канаді, Франції, Чехії тощо парламенти мають
однойменну назву. В інших країнах Основні Закони закріплюють назви, які
склалися історично – Киргизія (Жогорку Кенеш), Таджикистан (Маджлиси
Олі), Туркменія (Меджліс), Ізраїль (Кнесет), Монголія (Хурал), Сербія і
Чорногорії (Скупщина), Болгарія (Народні збори), Македонія (Збори), Латвія,
Литва (Сейм), Фінляндія (Едускунта), Швеція (Риксдаг), Німеччина
(Бундестаг) тощо.

Парламентаризм представляє собою політико-правовий режим управління

державними справами, для якого характерно провідне становище парламенту
в суспільстві – лише парламент приймає закони, формує виконавчу владу, а
виконавча влада несе відповідальність перед парламентом. Крім принципу
верховенства парламенту, парламентаризму властиво: - високий рівень
політичної та правової свідомості населення; - розвинене громадянське
суспільство; - сталий економічний розвиток країни; - надійна система
національної безпеки тощо. Історичне призначення парламентаризму
полягало в обмеженні влади правителя через певні механізми, зокрема
обов'язкове схвалення парламентом певних рішень і указів правителя
(введення нових податків, наборів в армію, надзвичайного стану тощо)
та виконання монархом прийнятих парламентом законів. Базою
парламентаризму є основні принципи демократії – суверенітет народу,
управління більшістю, представництво і плюралізм.

У зв'язку з ускладненням сучасного життя в інформаційному суспільстві,

підвищенням вимогливості до процесів управління, зростанням ролі
виконавчої влади, необхідністю широкого залучення для процесів управління
технічних засобів, розрахунків, обчислювальної техніки значення парламенту
в управлінні справами суспільства може знижуватися. У зв'язку з цим на
сучасному етапі у зарубіжних країнах отримав розповсюдження режим
раціоналізованого парламентаризму, для якого властиво обмеження
повноважень парламенту на користь інших органів влади (глави держави,
уряду, регіональних органів влади). Конституція Франції 1958 р. є яскравим
прикладом запровадження механізмів раціоналізованого парламентаризму.
Проте, навіть у Франції, зниження ролі Парламенту не є безумовним, адже за
органом законодавчої влади залишається останнє слово у вирішенні
найбільш принципових питань, в тому числі прийняття законів про права
людини, виконавча влада не може діяти без довіри Парламенту, Парламент
бере участь у здійсненні процедури імпічменту і формуванні Конституційної
ради Франції (органу конституційного контролю).

Конституційне закріплення основ організації та діяльності парламенту в

зарубіжних країнах

Основи організації та діяльності парламенту регулюється конституцією

держави, законами про парламент і регламентом палати парламенту.
Регламент (від лат. reglament правило) – це звід правил, що визначають
порядок організації та роботи палати парламенту та приймаються
відповідною палатою парламенту (Конституція Румунії (ст.61). Сучасні
парламенти можуть складатися з однієї або з двох палат. До того ж в
унітарних державах працюють як однопалатні парламенти (Народні збори в
Болгарії), так і двопалатні парламенти (Національні збори й Сенат у Франції).
У федеративних державах – завжди двопалатні парламенти, де у верхній
палаті представлені суб'єкти федерації (США). Спосіб формування палат
парламенту різний. Якщо парламент однопалатний, то палата обирається
прямими виборами. У випадку двопалатного парламенту, нижня палата
формується прямим голосуванням населенням країни. Верхня палата
двопалатного парламенту може утворюватися по-різному, наприклад,
частково обиратися й частково призначатися (Сенат Італії), формуватися
прямими (Сенат Польщі) й непрямими виборами (Сенат Франції) або, як
Палата Лордів у Великій Британії, повністю призначатися.

Конституція і регламент палати парламенту визначають сесійний порядок

роботи палати парламенту. Парламентська сесія – це період часу, протягом
якого парламент здійснює свої повноваження. Сесії бувають чергові й
позачергові (надзвичайні). Позачергові сесії скликаються главою держави,
головою палати парламенту. На позачергових сесіях розглядаються
винятково ті питання, з приводу яких сесія була скликана (Конституція
Хорватії (ст. 78)).

Парламент починає свою роботу тільки за наявності кворуму, як правило,

необхідна присутність половини депутатів від їхнього загального складу.
Діяльність палат парламенту здійснюється у формі пленарних засідань, на
яких парламент приймає акти, вирішує інші питання шляхом голосування.
Пленарні засідання проводяться у відкритому режимі, але в особливих
випадках можуть бути проведені й закриті засідання. Ще однією формою
роботи парламенту є робота депутатів у комітетах і комісіях, а також у
виборчих округах (Конституція Іспанії ст. 75, 79, 80)).

Одним з важливих питань, закріплених у регламенті, є питання складу палати

парламенту. У зв'язку з тим, що парламент – це інститут представницької
демократії, у палатах працюють депутати – делегати народу (Конституція
Греції (Розділ ІІІ «Права і обов'язки депутатів)). У конституціях зарубіжних
країн проголошується, що депутат представляє інтереси всієї нації, і дія
імперативного мандата забороняється (Конституція Японії (ст. 43)).
Імперативний мандат – це наказ групи виборців, обов'язковий для депутата,
що встановлює можливість відклику депутата (Конституція КНР (ст.76)). З
метою створення найбільш сприятливих умов служби депутата держава
надає народним обранцям імунітет й індемнітет. Імунітет – це
недоторканність депутата від арешту, затримання та притягнення до
відповідальності. Питання про позбавлення депутатського імунітету
вирішується палатою парламенту. Індемнітет розглядається у двох
значеннях: 1) грошова винагорода депутата, яку він одержує від держави за
свою професійну діяльність; 2) депутат не несе відповідальності за свої
висловлювання в парламенті, а також за порядок голосування, за винятком
відповідальності за наклеп чи образу (Конституції Люксембургу (ст. 54, 55,
68, 69), Нідерландів (ст. 57, 60, 63)).
Депутати створюють різноманітні депутатські об'єднання. Об'єднання, які
організовуються на основі партійної приналежності депутатів, називаються
фракціями, парламентськими партіями і групами (Конституція Португалії
(ст. 180 «Парламентські групи»)). Крім того, об'єднання можуть бути
галузевими і таким чином утворювати комітети або комісії (Конституція
Узбекистану (ст. 86)). Роботою палати парламенту керує одноособовий
голова (спікер) або колегіальний орган (президія, бюро) (Конституції
Малайзії (ст. 57, 58), Туркменистану (ст. 72, 73)). До складу палати
парламенту можуть входити й інші органи, наприклад, рахункова палата,
державний аудитор, омбудсман, спеціальні парламентські представництва та
ін (Конституція Монако (ст. 42)).

Конституційно-правовий статус парламенту

Конституції зарубіжних країн встановлюють парламенти з різним статусом.

Залежно від обсягу компетенції виділяють такі парламенти: 1) парламенти з
абсолютно необмеженою компетенцією, коли парламент має право
регулювати своїми актами будь-які предмети відання (Парламент Великої
Британії, Японії й ін.); 2) парламенти з відносно обмеженою компетенцією,
як правило, утворюються у федеративній і складній унітарній державах, де
конституція держави визначає розподіл компетенції між національним
парламентом і законодавчими (представницькими) органами суб'єктів
федерації та автономних утворень; 3) парламенти з абсолютно обмеженою
компетенцією характеризуються наявністю в конституції чітко визначеного
кола питань, відносно яких парламент має право приймати рішення
(Конституції Кот-д'Івуару (ст. 71), Марокко (ст. 71); 4) консультативні
парламенти існують в абсолютних монархіях (ОАЕ, Оман, Саудівська
Аравія). Їх статус характеризується відсутністю законодавчої ініціативи
членів парламенту. Такі парламенти розглядають лише проекти законів, які
були внесені монархом. Право прийняття остаточного рішення про
прийняття того чи іншого закону також залишається за главою держави. Для
здійснення своїх повноважень парламент приймає нормативно-правові акти:
закони, регламенти палат парламенту. Крім того, палати приймають
постанови, резолюції, декларації, заяви, звернення, що не мають
нормативного характеру.

Головне завдання парламенту – розробка та прийняття законів (Конституції

Португалії Глава 2 «Компетенція», Швейцарії (Розділ 3 «Компетенція»)).
Конституція і регламент палат парламенту достатньо докладно
регламентують етапи законодавчого процесу (Конституції Італії Відділ 2
«Складання законів», Мексики (Частина 2 «Про законодавчу ініціативу та
проходження законопроектів»), Польщі (ст.118 – 122). Перша стадія
припускає реалізацію суб'єктами конституційно-правових відносин (членами
парламенту, главою держави, урядом, громадянами країни) права
законодавчої ініціативи (Конституція Норвегії (§ 76)).

Друга стадія – обговорення законопроекту в парламенті, як правило,

проходить у трьох читаннях. Основна робота над законопроектом ведеться в
комітетах (комісіях). Закони приймаються шляхом голосування на пленарних
засіданнях палати парламенту. Якщо парламент двопалатний, то конституція
держави регулює процес проходження законопроекту в кожній з палат і
взаємовідносини між палатами. Існує ряд моделей взаємовідносин палат,
заснованих на рівному й нерівному статусі палат парламенту. Наприклад,
використання методу «човника», характерно для палат з рівним статусом
(Парламент Італії). Даний метод означає, що законопроект поперемінно
передається з однієї в іншу палату доти, поки палати не дійдуть згоди. Крім
того, палати з рівним статусом для подолання розбіжностей проводять
спільні засідання (Конституція Індії (ст. 108)). У палатах з нерівним статусом
одна з палат, як правило нижня, при повторному голосуванні має право
подолати вето іншої (Сейм і Сенат Польщі).

Третя стадія законодавчого процесу містить у собі процедуру промульгації

законопроекту главою держави. Конституції зарубіжних держав визначають
термін, що дається главі держави для підписання й обнародування
законопроекту парламенту (Конституція Кореї (ст. 53 «Законопроекти,
затверджені Національними зборами»)). Протягом цього терміну глава
держави може або підписати законопроект, або може скористатися своїм
правом вето. Промульгація передбачає необхідність видання акту про
офіційне опублікування закону. Офіційне опублікування закону здійснюється
в спеціальних друкованих виданнях. Закон набирає чинності або в день
офіційного опублікування, або через певний проміжок часу.

Парламент контролює діяльність органів державної влади, насамперед,

органів виконавчої влади (Конституції Латвії (ст.27), Конституцій акт Швеції
Форма правління (Глава 6 «Уряд»), Таїланду (Частина 9 «Контроль над
управління державними справами)). Конституційна практика розробила такі
форми парламентського контролю: а) парламентські дискусії; б) усний
депутатський запит; в) інтерпеляція – особлива форма депутатського запиту,
що передбачає письмове звернення депутатів до голови або членів уряду.
Відповідь на інтерпеляцію готується протягом місяця й обговорюється в
парламенті. Якщо відповідь на інтерпеляцію не задовольняє депутатів, то
парламент може прийняти резолюцію осудження, що призводить до
відставки уряду (Конституція Фінляндії (§ 43 Інтерпеляція)); г) вотум довіри;
д) вотум недовіри; ж) функціонування спеціальних посадових осіб
парламенту (омбудсмана, ревізора, аудитора та ін.) (Конституція Угорщини
(Розділ «Парламент», (ст.7), Австрії (Розділ 5 «Контроль за рахунковою та
фінансовою діяльністю»)); з) робота парламентських комітетів (комісій)
(Конституція Грузії (ст.56, 59)).
Фінансові повноваження включають можливість парламенту приймати
бюджет і контролювати його виконання, брати участь у розробці планів
соціально-економічного розвитку країни, законодавчо регулювати податки,
валютні, кредитні й митні питання (Конституція Індії (ст. 109 – 116)). У сфері
міжнародних відносин найважливішими повноваженнями парламенту є
ратифікація та денонсація міжнародних договорів. Ратифікація (від
лат. ratificatio – затверджений) – процедура схвалення парламентом
міжнародного договору. Денонсація (від франц. denoncer – повідомлення про
розірвання) – це процедура однобічного розірвання міжнародного договору
(Конституція Аргентини (ст.75)).

У сфері забезпечення національної безпеки парламент наділений правом

оголошення війни і укладання миру. Парламент також виконує деякі судові
функції, зокрема, бере участь у здійсненні процедури імпічменту, створює
спеціальні слідчі комісії (комітети) для розслідування справ, що
представляють публічний інтерес (Конституція Болгарії (ст.84)). Установчі
повноваження парламенту надають органу законодавчої влади можливість
формувати інші органи державної влади. Зокрема, у парламентських
республіках парламент бере участь у процесі виборів президента, у
формуванні уряду та інших посадових осіб (Конституція Естонії (ст.65)).

Глава держави як конституційно-правовий інститут

Глава держави – це вища посадова особа і одночасно вищий орган державної

влади, що формально займає вище місце в ієрархії державних інституцій і
здійснює верховне представництво в зовнішніх і внутрішніх справах
держави. Зарубіжні конституції встановлюють наступні види інституту глави
держави: монарх, президент, колегіальний орган (Федеральна рада у
Швейцарії, Співправителі в Андоррі, Президія в Боснії та Герцеговині),
генерал-губернатор, який є представником британського монарха в
державах-членах британської співдружності (Австралія, Канада, Нова
Зеландія тощо).

У більшості зарубіжних республік функцію глави держави здійснює

президент. Президент (від лат. praesidens той, хто сидить попереду) – це
глава держави, що обирається на визначений конституцією термін (п'ять
років у Франції, Індії, шість років у Мексиці тощо). Розрізняють
парламентський і позапарламентський способи формування посади
президента. Парламентський спосіб використовується в парламентських
республіках, коли президента обирає парламент або колегія, у яку входять
депутати парламенту та члени інших представницьких органів (Основний
Закон ФРН (ст. 54)). Позапарламентський спосіб формування посади
президента застосовується в президентських і напівпрезидентських
республіках (Конституції Ірландії (ст.12), Бразилії (ст.77)). У таких
республіках президент отримує свій мандат не від парламенту, а
безпосередньо від народу.

У конституціях зарубіжних держав досить детально регламентований

порядок припинення повноважень глави держави в республіках.
Зокрема, повноваження президента припиняються у випадку: - закінчення
виборного мандата; - добровільної відставки; - смерті; - стійкої
недієздатності; - імпічменту. Імпічмент – це передбачена конституцією
особлива процедура усунення від посади вищих посадових осіб держави та
притягнення їх до політичної відповідальності за порушення конституції або
вчинення інших дій, несумісних з правовим статусом цих осіб (Конституція
Еритреї (ст.41)). У зарубіжних державах процедурі імпічменту можуть бути
піддані не тільки глава держави, але й інші високопоставлені державні
службовці (Конституція США (ст.І, розділ 3, ст.ІІ, розділ 4)).

Зміст конституцій дозволяє класифікувати повноваження президента за

сферами їх реалізації. Найбільш універсальними є
представницькі: президент представляє республіку в зовнішніх відносинах,
приймає послів, дає згоду на призначення іноземних консулів, бере участь у
міжнародних переговорах і підписанні міжнародних договорів, вирішує
питання надання громадянства, здійснює помилування та оголошує амністію
тощо (Конституція Македонії (ст.84)).

Обсяг повноважень у сфері державного управління залежить від різновиду

республіки. У президентських республіках президент є главою держави і
главою виконавчої влади. Він формує уряд та очолює його роботу, визначає
структуру і порядок діяльності інших органів виконавчої влади. Президент
визначає основні напрямки внутрішньої і зовнішньої політики держави
(Конституція Мексики (ст.89)). У парламентських республіках ця група
повноважень закріплюється за президентом лише номінально,
адже президент є главою держави, гарантом стабільності державного
управління, символом єдності нації. Вирішальну роль у сфері державного
управління відіграє уряд.

У парламентських і напівпрезидентських республіках президент наділений

такими повноваженнями в сфері діяльності парламенту: - призначає дату
проведення виборів парламенту; - скликає чергові й позачергові сесії
парламенту; - розпускає парламент; - має право законодавчої ініціативи; -
промульгує (підписує й обнародує) законопроекти парламенту; - застосовує
відкладальне вето (Конституція Молдови (ст. 83,84, 93).

Відкладальне вето президента (від. лат. veto – забороняю) – це право

призупинення дії законопроекту парламенту доти, поки парламент
повторним голосуванням не прийме даний законопроект. Різновидами
відкладального вето є вибіркове вето. Вибіркове вето означає, що президент
може не погодитись з окремими статтями і частинами законопроекту
(Конституція Бразилії (ст.66)). Кишенькове вето, як особлива форма вето,
існує в США і є дієвим засобом глави держави вплинути на законодавчий
процес. Кишенькове вето полягає в праві Президента не підписувати і не
повертати законопроект у Конгрес, якщо останній передав йому
законопроект менш, ніж за 10 днів до закінчення парламентської сесії
(Конституція США (ст.І, розділ 7)).

Повноваження президента в сфері забезпечення безпеки держави полягають

у тому, що президент є головнокомандуючим збройних сил, оголошує на
території держави надзвичайний і воєнний стан (Конституція Азербайджану
(ст. 111, 112)).

Для реалізації своїх повноважень глава держави має право приймати акти,
що мають характер закону, і підзаконні акти. Акти, що мають силу закону,
глава держави приймає у випадку делегування парламентом законодавчих
повноважень. Зазвичай парламент делегує право приймати закони з
конкретних предметів відання і на певний строк. У парламентських і
змішаних республіках акти глави держави контрасигнуються.
Контрасигнатура (від лат. від лат. contra — «проти», і assigno — «ставлю
печатку» - проти підпису) – це підписання головою або членом уряду акту
глави держави, після чого акт набуває чинності, і відповідальність за його
дію несе той член уряду, який його підписав (Конституція Польщі (ст. 144),
Фінляндії (§ 58 «Способи прийняття президентських рішень»)).

Конституційно-правові основи організації та діяльності уряду в

зарубіжних країнах

Уряд – це вищий колегіальний орган виконавчої влади, який здійснює

загальне керівництво державними справами, займається поточною
управлінською та розпорядницькою діяльністю (Конституція Вірменії (ст.
85)). Конституції зарубіжних країнах запроваджуються різноманітні назви
уряду (Рада Міністрів – в Білорусі, Індії, Італії, Міністерська рада – в
Болгарії, Кабінет в Японії та Канаді, Федеральний уряд – в Німеччині тощо).

У конституційному праві зарубіжних країн виділяють наступні критерії для

визначення видів уряду: за партійним складом, залежно від підтримки уряду
парламентом.

За партійним складом розрізняють такі види урядів: 1) однопартійний уряд,

як правило, характерний для країн з двопартійною системою (Велика
Британія, Австралія, Канада, США) і країн з однопартійною системою (КНР);
2) багатопартійний (коаліційний) уряд формуються, коли в парламенті одна
партія не має більшості. За звичай багатопартійний уряд властивий для країн
з багатопартійною системою (ФРН, Італія, Франція, Польща, Болгарія тощо);
3) безпартійний уряд існує в абсолютних монархіях, де взагалі відсутні
політичні партії (Саудівська Аравія, ОАЄ, Оман, Катар), формується в
кризових ситуаціях (службовий уряд, уряд національної єдності),
утворюється в країнах з тоталітарним режимом (наприклад, в умовах
військово-диктаторського режиму уряд складається з військових).

Залежно від підтримки уряду парламентом розрізняють: 1) уряд

більшості, які підтримуються парламентською більшістю; 2) уряд меншості.
Утворюється в тих випадках, коли в уряді є одна-дві великі партії, а інші
парламентські партії не входять до уряду з різних причин, але обіцяють
підтримати уряд при голосуванні при вотумі довіри. Такий уряд меншості
дуже нестійкий і утворюється в кризовій ситуації та називається тимчасовим
або перехідним.

Конституційне законодавство визначає склад уряду: - голова уряду (у

президентських республіках цю посаду займає президент) у більшості країн
називається прем'єр-міністр, міністр-голова; - міністри, що очолюють
відповідні міністерства; - державні міністри, що займають посади
заступників міністра; - міністри без портфелів, які не керують діяльністю
міністерства, а здійснюють координацію роботи міністерств і виконують
доручення глави уряду і міністрів; - молодші міністри; парламентські
секретарі, відповідальні за співробітництво з парламентом, та інші посадові
особи. Наприклад, Конституція Португалії (ст. 183 «Склад»).

Порядок формування уряду визначається формою правління держави. У

конституційному праві зарубіжних країн розрізняють два основних способи
формування уряду – парламентський і позапарламентський. Парламентський
спосіб формування уряду застосовується в парламентських формах правління
(монархіях і республіках) і напівпрезидентських республіках. Для таких
форм правління характерне формування уряду на підставі парламентської
більшості або при врахуванні думки парламенту. Позапарламентський спосіб
формування уряду використовується в дуалістичних монархіях і
президентських республіках. Зокрема, у президентських республіках глава
держави очолює уряд, визначає його склад і досить формально представляє
його парламенту (Конституція Республіки Філіппін (ст.16)).

У конституційному праві зарубіжних країн розрізняють два види

конституційно-правової відповідальності – політичну та юридичну.

Політична відповідальність уряду – це політико-правова відповідальність

уряду та окремих його членів за здійснюваний ними політичний курс та
управлінську діяльність перед тим органом влади, яким він був
сформований. Залежно від існуючої форми правління уряд політично
відповідає перед парламентом (парламентарні форми правління), перед
главою держави (абсолютна монархія, президентська республіка), одночасно
перед парламентом і главою держави (дуалістична монархія,
напівпрезидентська республіка). Політична відповідальність уряду означає
його відставку, яка може бути індивідуальною (у відставку йде конкретний
міністр) і колективною (солідарною) (у відставку відправляється уряд у
повному складі) (Конституція Австрії (ст. 42, 76), Сербії (ст. 132)).

При парламентському способі формування уряду політичну відповідальність

уряду також називають парламентською відповідальністю (Конституція
Таїланду (Частина 9 «Контроль над управління державними справами»)). Як
правило, відставка уряду можлива при винесенні парламентом вотуму
недовіри, а також у випадку відмови парламенту в довірі уряду.
Конструктивний вотум недовіри передбачає, що в одній резолюції
парламенту з вотумом недовіри повинна подаватися пропозиція щодо
висування нової кандидатури на посаду голови уряду (Основний Закон ФРН
(ст.68). Деструктивний вотум недовіри не вимагає такої резолюції
Конституції Португалії (ст. 190 – 196), Іспанії (Розділ 5 «Про відносини між
Урядом і Генеральними кортесами)).

Юридична відповідальність уряду – це відповідальність окремих членів

уряду за вчинення ними правопорушення під час виконання своїх посадових
обов'язків. Характерною рисою такої відповідальності є те, що вона завжди
індивідуалізована, тобто до відповідальності притягаються лише окремі вищі
посадові особи, а не уряд в цілому. Іншою її особливістю є те, що зазначена
відповідальність має місце за різних форм державного правління. Наприклад,
відповідно до Конституції США (ст. ІІ) усі цивільні посадові особи
усуваються з посади, якщо при обговоренні шляхом імпічменту вони будуть
визнані винними в державній зраді, хабарництві чи в інших тяжких злочинах
та проступках. Згідно з Конституцією Французької Республіки (розділ Х
«Про кримінальну відповідальність членів Уряду») члени Уряду несуть
кримінальну відповідальність за дії, вчинені ними при виконанні своїх
обов'язків і кваліфікуються на момент їх вчинення як злочин або
правопорушення середньої тяжкості.

Повноваження уряду можна класифікувати за певними сферами: управління,

політичного керівництва, законодавчої, зовнішньої політики, забезпечення
національної безпеки (Конституція Болгарії (ст.105 – 107)). Повноваження в
сфері управління – це основна група повноважень, оскільки уряд є
розпорядницьким і виконавчим органом. Повноваження в даній сфері
означають право уряду координувати, погоджувати та спрямовувати
діяльність органів виконавчої влади. Повноваження в сфері політичного
керівництва передбачають можливість уряду брати участь у розробці
політичного курсу країни, зокрема, у формуванні, плануванні та реалізації
державних програм. Повноваження в законодавчій сфері передбачають
надання уряду права законодавчої ініціативи. Крім того, парламент на
певний час може делегувати уряду право приймати нормативно-правові акти,
що мають силу закону. Повноваження в сфері зовнішньої політики
проявляються в праві уряду брати участь у міжнародних переговорах,
укладанні міжнародних договорів. Повноваження в сфері забезпечення
національної безпеки держави дозволяють уряду здійснювати заходи щодо
забезпечення оборони країни, державної безпеки, громадського порядку.

Конституційний контроль в зарубіжних країнах

Конституційний контроль – це сукупність прийомів, методів і засобів, за

допомогою яких забезпечується верховенство конституції. Як правило,
конституційний контроль здійснюється шляхом проведення уповноваженими
органами перевірок актів та дій органів і посадових осіб публічної влади.
Виділяють наступні моделі конституційного контролю: 1) «американська», за
якою конституційний контроль здійснюється судами загальної юрисдикції
(Бразилія, Естонія, Гана, Ізраїль, Канада, Норвегія, США, Швейцарія, Японія
й ін.); 2) «австрійська», в якій виконання конституційного контролю
покладено на спеціалізований судовий орган – конституційний суд (Болгарія,
Італія, Німеччина, й ін.); 3) «квазісудова», що передбачає
реалізацію конституційного контролю несудовими, спеціально створеними
органами. Наприклад, конституційні ради у Франції, Казахстані, Марокко,
Конституційний Трибунал Республіки Польща, конституційні палати
верховних судів (Гвінея, Коста-Ріка); 4) «релігійний конституційний
контроль», який існує в мусульманських країнах. До Ради охорони
Конституції (Іран, Пакистан) входять богослови, які розглядають закони,
прийняті парламентом, на предмет їх відповідності ісламським і
конституційним принципам; 5) зміст «радянської» моделі конституційного
контролю полягає у виконанні цієї функції вищим органом державної влади,
який здійснює законодавчу владу (приміром, Всекитайські збори народних
представників (п.2 ст. 62 Конституції КНР)).

На сучасному етапі в переважній більшості зарубіжних країн конституційний

контроль базується на «американській» та «австрійській» моделі. Для
американської моделі властиво те, що конституційні питання можуть
виникати і розглядатися в кримінальних, цивільних, адміністративних
справах і в загальному порядку. Наприклад, Конституції США (ст. ІІІ, роз. 2)
передбачає поширення судової влади на всі справи, які виникають на основі
цієї конституції, законів Сполучених Штатів і договорів, укладених від імені
США.

Компетенція спеціалізованих органів конституційного правосуддя обмежена

розглядом виключно конституційно-правових питань. У конституціях
зарубіжних країн спостерігається два підходи до визначення повноважень
спеціалізованих судових і квазісудових органів конституційного контролю:
1) конституція містить вичерпний перелік повноважень спеціалізованого
органу, який конкретизується в законі про нього. Таким чином, змінити
компетенцію спеціалізованого органу конституційного контролю неможливо
(Конституція Болгарії (ст.149)). Даний підхід гарантує стабільність статусу
органу конституційного контролю; 2) конституція не містить вичерпного
переліку повноважень спеціалізованого органу конституційного правосуддя,
тобто він може бути доповнений чи скорочений законом (Основний Закон
ФРН (ст.93). Конституція Чехії (ст.87)).

Конституції зарубіжних країн встановлюють наступну предметну

компетенцію спеціалізованих органів конституційного контролю: 1)
повноваження, пов'язані із забезпеченням верховенства конституції в системі
джерел національного права (контроль за конституційністю нормативно-
правових актів та міжнародних договорів; офіційне тлумачення конституції і
законів); 2) повноваження, покликані забезпечити дотримання принципу
розподілу влад (розгляд спорів про компетенцію між вищими органами
державної влади, між державою та складовими частинами – суб’єктами
федерації, автономними утвореннями, територіальними колективами); 3)
повноваження, пов'язані із захистом конституційних прав і свобод людини:
(процедура ампаро та конституційна скарга); 4) повноваження, покликані
гарантувати конституційність проведення виборів і референдумів; 5)
повноваження, пов'язані із захистом конституції від її порушень вищими
посадовими особами (імпічмент); 6) повноваження, покликані гарантувати
стабільність політичної системи (контроль за діяльністю політичних партій).
Наприклад, Конституції Албанії (Розділ 8 «Конституційний суд), Австрії (ст.
137 – 148), Польщі (Розділ «Конституційний Трибунал)).

Місцеве управління у зарубіжних країнах

Європейська хартія про місцеве самоврядування 1985 р. закріплює важливі

демократичні засади функціонування місцевого самоврядування, які є
обов’язковими для країн – членів Ради Європи. Зокрема, ст. 3 дає визначання
місцевого самоврядування. Так, під місцевим самоврядуванням розуміється
право та реальна здібність органів місцевого самоврядування регламентувати
значну частину державних справ та управляти ними, діючи у межах закону,
під власну відповідальність і в інтересах місцевого населення. Це право
здійснюється радами та зборами, які складаються із членів, що обираються
шляхом вільного, таємного, рівного, прямого та загального голосування.

Муніципалітет (від лат. municipium – місто, яке має

самоврядування), по-перше, одиниця соціально-територіальної
структури суспільства, як правило, місто та місцевість, що до нього прилягає,
які об’єднуються єдиною системою управління на основі самоврядування,
по-друге, виборний орган у системі місцевого управління. У
конституційному законодавстві зарубіжних країн поняття муніципалітет і
муніципальних органів вживається неоднаково. Наприклад, у США і Великій
Британії муніципальними органами називаються лише органи міста. Згідно з
Конституцією Королівства Нідерландів муніципалітетами є сукупність
місцевих органів влади низового рівня, а провінціями – місцеві органи влади
регіонального рівня. В Японії статус муніципалітетів мають як міські, так і
селищні громади, чисельність населення яких може нараховувати як декілька
сот, так і сотні тисяч мешканців. У той же час у переважній більшості
зарубіжних країн під муніципалітетами розуміється сукупність усіх органів
місцевого самоврядування.

У переважній більшості конституцій зарубіжних країн встановлено чотири

основні системи здійснення публічної влади на місцях: англосаксонська,
романо-германська, іберійська та «радянська». Ці системи місцевого
управління склалися під впливом різноманітних факторів (природно-
географічних умов, історичного розвитку, особливостей національного
складу населення, демографічної ситуації тощо). Основний критерієм
виділення системи місцевого управління виступає взаємовідносини місцевих
органів влади між собою та з центральними органами влади.

Англосаксонська система місцевого управління існує у США, Великій

Британії, Австралії, Канаді, Ізраїлі, Японії тощо. Для даної системи
характерно таке: - місцеве управління має максимум децентралізації; -
місцеві представницькі органи діють автономно у межах наданих ним
повноважень; - контроль центру за діяльністю місцевих органів має
посередній характер, тобто здійснюється через відповідні міністерства та
судові органи; - на місцевому рівні відсутні уповноважені центральної влади.

Романо-германська система місцевого управління розповсюджена в

європейських країнах, країнах Африки, Азії та Близького Сходу. За даною
системою на місцях функціонують як органи державного управління, так і
органи місцевого самоврядування. Призначені агенти державної
адміністрації, як правило, здійснюють виконавчу владу на місцях і втілюють
нагляд за діяльністю органів місцевого самоврядування. У свою чергу органи
місцевого самоврядування управляють місцевими справами.

Іберійська система місцевого управління в основному існує в країнах

Латинської Америки (Бразилії, Мексиці, Колумбії, Еквадорі, Перу та ін.).
Дана система схожа з романо-германською системою місцевого управління.
У той же час функціонування президентської республіки впливає на статус
місцевих органів управління та місцевих органів самоврядування. У таких
країнах форми та способи державного управління мають перевагу перед
повноваженнями місцевих представницьких органів. За муніципалітетами
автономія зберігається лише у місцевих справах. При здійсненні
управлінських повноважень, які виходять за межи місцевих інтересів, дані
органи розглядаються як інструмент державної адміністрації, тобто
відбувається процес «одержавлення» органів місцевого самоврядування.
Принцип виборності муніципалітетів трактується як засіб децентралізації
управління.

Від розглянутих вище систем місцевого управління кардинально

відрізняється так звана «радянська» система місцевого управління. Дана
модель раніш існувала у Радянському Союзі та інших країнах соціалістичної
спрямованості. Зараз вона зберігається у КНР, КНДР, В’єтнамі тощо. У
доктрині соціалістичного державного права місцеві ради розглядаються як
органи єдиної державної влади, основною функцією яких є провадження в
життя на підвідомчій території актів центральної влади. Зазначена система
побудована на основі принципу повновладдя представницьких органів (рад)
відповідної території та відмови від принципу розподілу влад. «Радянська»
система місцевого управління характеризується ієрархічною
підпорядкованістю її структурних елементів і базується на принципі
«демократичного централізму».