Європейський суд з прав людини вважає, що у питаннях стосовно закінчення

життя державам слід надати можливість розсуду не лише щодо дозволу або
заборони на припинення лікування, яке штучно підтримує життя, і супутніх
формальностей, але й стосовно способу врівноваження захисту права на
життя пацієнта і права на повагу до його приватного життя і особистої
автономії.
26 лютого 2020 року Другий сенат Конституційного Суду ФРН
ухвалив рішення щодо евтаназії. Суть юридичної позиції рішення КС ФРН
зводиться до наступного. Загальне право особистості в поєднанні зі Статтею 1
пункту 1 Німецького Цивільного укладення (далі-НЦУ) включає в якості
вираження особистої автономії право на самостійну смерть.
В 2009 році в Німеччині прийнятий закон про пасивну евтаназію, який дає право
підписувати завчасне розпорядження про припинення життєзабезпечення в разі
серйозної хвороби, про те, яку допомогу або її відсутність людина бажає отримати,
якщо хвороба або травма не дозволять їм самостійно висловити свою волю. Згідно
з цим законом лікування має бути припинено, навіть якщо в стані пацієнта не
відбулося незворотних змін. При цьому активна евтаназія (відхід з життя за
допомогою лікаря) залишається забороненою. Подібні розпорядження про
припинення життєзабезпечення в разі невиліковної хвороби написали близько 9
млн. німців, проте лише зараз ці документи набули юридичну силу.
Практикують евтаназію або асистоване самогубство у Данії, Бельгії, Іспанії, Новій
Зеландії, Франції, більш ніж у 20 штатах Америки, Австралії, Швейцарії та
Нідерландах.
Вперше про евтаназію в медицині заговорив англійський вчений Френсіс Бекон у
16 столітті. Він казав, що мета лікаря — не лише лікувати, а й припиняти
страждання, які спричиняють пацієнтові хворобу, коли жодної надії на порятунок
уже немає.
Проте застосовувати методи, які позбавляють людину життя, почали лише у 20
столітті. У Швейцарії з 1942 діє закон, який дозволяє асистоване лікарем
самогубство. Тоді ж там утворили громадську організацію, яка допомагає цю
процедуру реалізувати. Її вартість сьогодні – від 6 до 10 тисяч євро. Ціна залежить
від комплексу послуг: скільки приїде людей, в яких умовах житиме пацієнт, яким
буде похорон. До речі, Швейцарія – єдина країна у світі, де асистований суїцид
проводять і для іноземних громадян.
У Сполучених Штатах закон про право людини на гідну смерть ухвалили у
Каліфорнії у 70-х роках минулого століття. Але проіснував він лише три місяці: у
документі не прописали гарантій захисту для медпрацівників, які допомогли
пацієнтам піти з життя. Тому лікарів виключали з професійних спілок та звільняли,
адже вважали їхні дії аморальними. Наступним штатом, який вирішив узаконити
асистоване самогубство, став Орегон у 1994 році. Цього разу влада передбачила,
що така допомога пацієнтові — це право, а не обов'язок лікаря. І він може
відмовитись від процедури, але тоді має порекомендувати іншого фахівця.
Звільняти лікаря за те, що він допоміг перервати життя, заборонили. Сьогодні
більш ніж у 20 штатах Америки дозволено асистоване самогубство, а в деяких — і
евтаназію.
Найпрогресивнішою країною у питаннях позбавлення життя за бажанням є
Нідерланди. Там доступні всі форми добровільного відходу від життя. Крім того,
тут людина вже з 12 років може про це попросити. У решті держав таке право є
тільки у повнолітніх. Нідерланди — єдина країна у світі, де вчинити асистоване
самогубство може не лише смертельно хвора людина. Піти з життя дозволено і
людям у стані депресії.
В 2020 році в Новій Зеландії рішення про легалізацію евтаназії та асистованого
самогубства ухвалювали на загальнонаціональному референдумі. "За" висловилися
понад 66%. Прихильники назвали результати референдуму «перемогою доброти та
співчуття». А противники виходили на протести з гаслами, в яких закликали владу
допомагати жити, а не вмирати.
А в Іспанії, де евтаназія та асистоване самогубство доступні з березня 2021-го,
права популістська партія Vox заявила, що оскаржуватиме рішення парламенту в
Конституційному суді.
Європейський суд з прав людини питання, пов’язані із завершенням життя
умовно поділяє на 2 групи: власне евтаназію та припинення лікування, що
підтримує життєво важливі функції. Суд вважає, що зі статті 2 Конвенції
неможливо вивести право на те, щоб померти як від рук третьої особи, так і за
допомогою державного органу. В усіх справах, які він розглядав, Суд наголошував
на зобов’язанні держави захищати життя.
Приклад з практики ЄСПЛ. Справа, яка стосувалась відмови з боку влади надати
доступ до препаратів, які дозволили б психічно хворому пацієнту скоїти
самогубство, Суд, нагадавши, що Конвенцію потрібно читати як одне ціле, вирішив
за необхідне розглянути заяву на підставі статті 8(Право на повагу до приватного і
сімейного життя) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод,
посилаючись на статтю 2 (Право на життя). Суд вирішив, що останнє правове
положення зобов’язує державну владу перешкоджати особі вкорочувати собі віку,
якщо це рішення не було ухвалено добровільно і з повним усвідомленням справи
(Haas проти Швейцарії, § 54).
Стрімкий розвиток медицини, науки й техніки, адаптація до світових і
європейських стандартів врешті-решт мають призвести до ситуації, в якій на
евтаназію не буде попиту. Але штучно приховувати цей попит, забороняючи
евтаназію, змушуючи важкохворих людей страждати й відбираючи у них
можливість самостійно обирати свій шлях – це боротьба з наслідками, а не з
причиною.