2.

Заснування, функціонування та взаємодія Європейського бюро судової співпраці,

Європейської судової мережі у кримінальних справах та Європейської прокуратури.
Відповідно до ст. 25а Рішення Ради 2009/426 Євроюст та Європейська судова мережа у кримінальних
справах мають встановити між собою "привілейовані" відносини, побудовані на консультаціях та
взаємному доповненні, особливо між національним членом, контактною особою Європейської
судової мережі однієї держави-члена та національними відповідальними особами за Євроюст та
Європейську судову мережу.
З метою забезпечення такого співробітництва передбачено такі заходи: національні члени
повідомляють контактних осіб Європейської судової мережі про всі справи, які Мережа може
вирішити в кращий, аніж Євроюст спосіб; Секретаріат Мережі має складати частину персоналу
Євроюсту, та, функціонуючи як окремий підрозділ останнього, відповідати за двосторонні зв'язки (це
стосується також Секретаріатів інших мереж ЄС у кримінальних справах, про які йтиметься далі);
контактні особи Мережі запрошуються (не на регулярній основі, а за принципом доцільності) на
засідання Євроюсту.
З метою виконання своїх завдань, Євроюст розвиває відносини з інституціями, органами та агенціями
ЄС, зокрема з Європо- лом, Європейським офісом по боротьбі з підробками (OLAF), ФРОНТЕКС,
інституціями, створеними в рамках Ради (зокрема, Спільним ситуаційним центром).
У зв'язку з цим Євроюст може укладати договори чи робочі домовленості з зазначеними агенціями та
інституціями щодо обміну інформацією (включаючи персональні дані) та направлення до Євроюсту
офіцерів зв'язку.
Окрему категорію відносин Євроюсту, що є зовнішнім виміром його діяльності, становлять
відносини з третіми країнами та міжнародними організаціями (чи органами міжнародних організацій,
діяльність яких регулюється міжнародним публічним правом; іншими органами, створеними на
основі двосторонніх та багатосторонніх договорів; Інтерполом).
Таке співробітництво базується на двосторонніх договорах щодо обміну інформацією та направлення
до Євроюсту суддів зв'язку. Договори про обмін інформацією, що включає персональні дані, можуть
бути укладені Євроюстом з третьою державою чи міжнародною організацією лише при умові, що
вони є сторонами Європейської конвенції із захисту особистих даних від 28 січня 1981 р.
Іншим важливим механізмом спрощення та посилення судового співробітництва компетентних
органів держав-членів у кримінальних справах є створена відповідно до Спільних дій 98/428 від 29
червня 1998 р. Європейська судова мережа. Мережа почала функціонувати 25 вересня 1998 р. і стала
першою дієвою структурою судового співробітництва в рамках ЄС.
24 грудня 2008 р. набрав чинності новий правовий акт ЄС, а саме, Рішення Ради 2008/976 про
Європейську судову мережу (далі – ЄСМ), який посилив правовий статус ЄСМ, зберігши основні
принципи її організації та діяльності, закріплені у Спільних діях 1998 р. Заслугою Рішення є
удосконалення діяльності ЄСМ, зокрема чітке визначення функцій Мережі, запровадження
телекомунікаційних інструментів та спрощення співробітництва з Євроюстом.
Відповідно до ст. 2 Рішення Ради 2008/976 ЄСМ складається з центральних органів, відповідальних
за міжнародне судове співробітництво, та судових чи інших компетентних органів, наділених
спеціальними повноваженнями у сфері міжнародного співробітництва. При формуванні складу ЄСМ
мають враховуватися конституційні норми, правові традиції та система органів влади держав-членів.
У кожній державі-члені призначається одна або кілька контактних осіб, щоб спілкуватися з
контактними особами інших держав-членів. З числа контактних осіб обирається національна
відповідальна особа за ЄСМ. Адміністративними справами Мережі описується спеціально створений
Секретаріат.
ЄСМ здійснює свою діяльність в трьох формах. По-перше, спрощує налагодження зв'язків між
контактними особами держав-членів з метою виконання ними своїх функцій. По-друге, організовує
періодичні зустрічі представників держав-членів ЄС. По-третє, забезпечує необхідною інформацією,
використовуючи доступні телекомунікаційні засоби та мережі.
Водночас ст. 86 Лісабонського договору про функціонування ЄС передбачає можливість створення
Європейської прокуратури. На підставі цієї статті у 2013 р. Комісія підготувала Пропозицію щодо
прийняття Регламенту Ради про заснування Європейської прокуратури.
Відповідно до зазначеного документа Європейська прокуратура сама по собі є системою, що
кардинально відрізняється від
горизонтальної системи судового співробітництва у кримінальних справах. Традиційне судове
співробітництво – це співробітництво між суверенними державами, які діють на основі принципу
взаємності, через механізм надання правової допомоги, що вимагає згоди запитуваної держави.
Натомість Європейська Прокуратура є вертикальною системою примусу, оскільки їй
підпорядковуються національні органи розслідування та звинувачення. У цьому випадку традиційні
процедури співробітництва мають бути замінені прямими діями Європейської прокуратури на
території держав-членів ЄС, що, у перспективі, зумовить втрату актуальності таких процедур, як
визнання європейських ордерів (на арешт і ін.) чи запитів про надання правової допомоги. Ордери
Європейської прокуратури мають прямо виконуватися в рамках ЄС, не залишаючи місця для їх
невизнання чи невиконання в тій чи іншій державі-члені, що є притаманним горизонтальній системі
судового співробітництва.
Цілями Європейської прокуратури є боротьба зі злочинами, що завдають шкоди фінансовим
інтересам ЄС. Європейська прокуратура разом з Європолом має обов'язок розслідувати злочини
проти фінансових інтересів Союзу, а також звинувачувати та притягати до суду безпосередніх
виконавців злочину та їхніх спільників, як це визначено Регламентом ЄС. Вона виконує щодо таких
злочинів функції обвинувачення в компетентних судах держав- членів.
Надзвичайно важливими є положення ч. 4 ст. 86 Лісабонського договору про функціонування ЄС,
відповідно до яких Європейська Рада може ухвалити Рішення про внесення змін до положень
Договору про функціонування ЄС, з метою поширення повноважень Європейської прокуратури на
тяжку злочинність транскордонного характеру. У цьому випадку Європейська Рада діє одностайно
після отримання згоди Європарламенту та після консультації з Комісією. Зазначені положення
закладають правові підстави створення органу примусу, якому делегуються повноваження
компетентних національних органів у сфері тяжкої злочинності транскордонного характеру.
3. Політика ЄС щодо окремих видів злочинів.

4. Взаємна правова допомога.

Принцип взаємодопомоги є основним положенням для будь-якого процесуального виду
міжнародного співробітництва в кримінальному судочинстві, а міжнародна правова допомога –
однією з процесуальних форм такого співробітництва, що полягає в здійснюваній на підставі
міжнародного договору, принципу взаємності та положень національного законодавства діяльності
компетентних органів Запитуваної сторони з надання інформації, матеріалів кримінальних справ або
проведення окремих процесуальних дій з кримінальної справи, яка знаходиться у провадженні
Запитуючої сторони (активна допомога), або надання можливості самостійного проведення таких
дій на території Запитуваної держави представниками компетентних органів Запитуючої сторони, в
тому числі консульським шляхом (пасивна допомога).
Одним із основних джерел права, що регламентують надання міжнародної правової допомоги, є
Європейська конвенція Ради Європи про взаємну допомогу в кримінальних справах від 20 квітня
1959 р. (ETS 30) та додаткові протоколи до неї від 17 березня 1978 р. і 8 листопада 2001 р. З метою
доповнення зазначеної конвенції на території ЄС діє Конвенція, схвалена Радою ЄС у відповідності
до Статті 34 ДЄС, про взаємодопомогу в кримінальних справах між державами-членами
Європейського Союзу99. Ця Конвенція складається з п’яти розділів, центральними з яких є розділ 2
«Звернення за певними конкретними формами взаємодопомоги» та розділ 3 «Контроль засобів
електрозв’язку». Конвенція передбачає спрощення порядку зносин, згадуючи про можливість
безпосередніх зносин між судовими органами, які мають територіальну компетенцію на ініціювання
та оформлення звернень про взаємодопомогу та їх виконання (ст. 6).
Так, Конвенцією ЄС передбачено проведення реституції, тимчасової передачі осіб, що утримуються
під вартою, з метою проведення слідчих дій, допит шляхом відеоконференції, допит свідків та
експертів шляхом телефонних конференцій, контрольовані поставки, спільні слідчі групи, таємні
розслідування, контроль засобів електрозв’язку на національній території шляхом використання
компаній, що надають послуги; перехоплення повідомлень електрозв’язку без технічної допомоги
іншої держави-члена.
Новими формами взаємної правової допомоги є проведення слідчих дій у режимі телефонної або
відеоконференції100, контроль засобів електрозв’язку, та проведення розслідування спільними
слідчими групами.
Підставою для застосування відеоконференції є знаходження допитуваної особи на території іншої
держави-члена, якщо присутність вказаної особи на території держави-члена, судові органи якої
проводять допит, є небажаною або неможливою (ст. 10 Конвенції). Умовою використання
відеоконференцзвязку є його відповідність фундаментальним принципам запитуваної держави та
наявність технічних засобів для цього.
Конвенція 2000 р. передбачає створення та діяльність так званих "спільних слідчих груп" (joint
investigation teams) для розслідування транснаціональних злочинів. Особливий статус спільних
слідчих груп позначається на особливостях проведення спільною слідчою групою процесуальних дій
та прийняття процесуальних рішень, давання доручень національним слідчим та іншим
правоохоронним органам.
Спільні слідчі групи є різновидом слідчої групи, створеної для обмеженого періоду часу на основі
угоди між двома або кількома державами-членами ЄС та/або третіми особами з метою розслідування
кримінальних справ про тяжкі транскордонні злочини.
Слід вказати на такі переваги використання спільних слідчих груп:
 можливість прямого обміну інформацією між членами групи (тобто слідчими різних держав)
без необхідності звернення з міжнародними слідчими запитами;
 можливість проведення слідчих та інших процесуальних дій (у тому числі і вжиття
примусових заходів) безпосередньо слідчими спільної слідчої групи на території будь-якої з
держав, що утворили таку групу;
 здатність координувати зусилля на місці проведення розслідування і мати неофіційний обмін
спеціалізованими знаннями;
 можливість зміцнення взаємної довіри між фахівцями-практиками з різних юрисдикцій під
час спільної роботи і прийняття рішення щодо стратегії розслідування та судового
переслідування;
 можливість отримати пряму підтримку та допомогу Європолу та Євроюсту та ін.
Вказана Конвенція передбачає також два шляхи отримання відомостей про повідомлення, які
передаються мережею електричного зв’язку з проходженням через іноземні території:
1. в порядку надання взаємної правової допомоги за письмовим дорученням у випадках, коли
запитуюча сторона без технічної підтримки запитуваної сторони самостійно не може
отримати до них доступ;
2. без направлення міжнародного доручення про взаємну правову допомогу, якщо держава без
технічної підтримки іноземних компетентних органів самостійно здійснює за кордоном
збирання доказів у вигляді відомостей про повідомлення електрозв’язку101.
Таким чином, цією Конвенцією передбачено екстериторіальну кримінально-процесуальну
юрисдикцію, в тому числі і юрисдикцію примусу.
Рада ЄС в кінці 2008 року прийняла Рамкове рішення102, яким запроваджується новий ордер з метою
одержання предметів, документів і даних, які будуть використовуватися під час розгляду у
кримінальних справах як докази. Незважаючи на те, що цей правовий захід є менш радикальним, ніж
впровадження Європейського ордера на арешт, Європейський ордер про передачу доказів є ще одним
кроком на шляху до гармонізації європейських законів і спрощення процесів співробітництва між
державами-членами ЄС. Держави-члени мають забезпечити виконання Рамкового рішення до січня
2011 р.
20.3.6. Еволюція екстрадиції в ЄС та європейський ордер на арешт
Інститут екстрадиції (здійснення державою, на території якої знаходиться переслідувана фізична
особа, передачі цієї особи іншій державі, що має кримінальну юрисдикцію щодо вчиненого злочину,
з метою притягнення вказаної особи до кримінальної відповідальності або виконання
обвинувачувального вироку), є одним з центральних в системі міжнародного кримінального права і
зазнав значного розвитку та трансформації в праві ЄС. Необхідність еволюції екстрадиції
пояснюється складністю та неефективністю (в певній мірі) традиційної процесуальної форми
вказаного інституту. В правовому просторі ЄС інститут екстрадиції пройшов три етапи.
Перший етап, пов’язаний з прийняттям в межах Ради Європи Європейської конвенції про видачу
правопорушників від 13.12.1957 р.103, ратифікованої в подальшому усіма державами-членами ЄС, яка
замінила існуючі двосторонні угоди (ст. 28 Конвенції) та створила єдину (з врахуванням
ратифікаційних застережень держав-учасників Конвенції) екстрадиційну систему. На розвиток
положень вказаної Конвенції було підписано ще Додатковий протокол від 15.10.1975 р. (розширено
виключення з політичних правопорушень, встановлено підстави відмови у видачі особи, щодо якої
було постановлене остаточне судове рішення в третій державі, яка є Договірною Стороною
Конвенції, за одне правопорушення (або декілька правопорушень), у зв'язку з яким був зроблений
запит про видачу)104 та Другий додатковий протокол від 17.03.1978 р. (змінено підстави відмови у
видачі при переслідуванні осіб за фінансові правопорушення; за судовими рішеннями,
постановленими у відсутність обвинуваченої особи; осіб, щодо яких була оголошена амністія у
запитуваній державі)105.
Екстрадиційна процедура, встановлена Конвенцією 1957 р., ґрунтувалася на певних спеціальних
принципах: принципі подвійного обвинувачення; принципі екстрадиційності злочину. Європейська
конвенція про видачу правопорушників 1957 р. передбачала широкий перелік підстав (імперативних
та дискреційних) для відмови запитуваною державою у видачі: видача власних громадян; за злочин,
який розглядається запитуваною стороною як політичне правопорушення або як злочин, пов’язаний з
політичним правопорушенням; якщо прохання про видачу пов’язано з метою судового
переслідування або покарання особи у зв’язку з його расою, релігією, національністю або
політичними переконаннями; щодо вимог про видачу у зв’язку з вчиненням військових злочинів, які
не є злочинами відповідно до звичайного кримінального права; щодо вимог про видачу у зв’язку з
фінансовими злочинами (якщо сторони не прийняли про це рішення щодо будь-якого із злочинів або
категорії злочинів).
Вказана Конвенція встановлювала складну екстрадиційну процедуру, яка передбачала прийняття
рішення про запитування видачі або про задоволення запиту про видачу не судовими органами, а
органами виконавчої влади (так званими «центральними органами», як правило, міністерствами
юстиції держав), що посилювало політичну складову при прийняті рішення щодо клопотання про
видачу. Екстрадиційна процедура включала ряд стадій: міжнародний розшук переслідуваної особи;
вжиття тимчасових заходів; запитування видачі судовими органами запитуючої держави; розгляд
запиту центральним органом запитуваної держави; виконання запиту про видачу. При цьому мали
використовуватися дипломатичні канали передачі запитів та супровідних документів (ст. 12
Конвенції). Конвенція не передбачала конкретних строків виконання запитів про видачу.
У Віденському плані дій, прийнятому 3 грудня 1998 р. на самміті ЄС, була розвинута проголошена
Амстердамським договором 1997 р. концепція створення «європейського простору свободи, безпеки і
правосуддя», зокрема, у частині спрощення процедури екстрадиції, що склало підґрунтя другого
етапу розвитку екстрадиції, пов’язаного з реалізацією угод ЄС:
 Угоди про імплементацію Шенгенської конвенції 1990 р. (Конвенції про застосування
Шенгенської угоди від 14 червня 1985 р. між урядами держав економічного союзу Бенілюксу,
 ФРН і Франції про поступове скасування перевірок на спільних кордонах), розділ ІІІ глава 4
«Екстрадиції», параграф 1 ст. 59 якої доповнює Євроконвенцію 1957 р. Цією Угодою
передбачено спрощена форма екстрадиції, яка застосовується за згодою переслідуваної особи.
 Ст. 31 розділу VI (Положення про співробітництво поліції і судових органів у кримінально-
правовій сфері) Договору про ЄС поставила завдання з розвитку співробітництва, у тому
числі у здійсненні екстрадиції.
 Угода від 10 березня 1995 р., що стосується спрощеної процедури екстрадиції між державами-
членами ЄС. Цією Угодою встановлюється, що у випадку, укладення угоди між запитуваною
державою та переслідуваною особою, остання може бути видана за формальним запитом про
екстрадицію.
 Угода від 27 серпня 1996 р. виключила правило про передачу запиту на екстрадицію
дипломатичними каналами. Крім того, Угодою було скасовано правило про подвійну
кримінальність, змінено мінімальний строк покарання за злочин, по якому вимагається
екстрадиція особи, передбачено право запитуваної держави видавати власних громадян.
Третій етап реформи інституту екстрадиції призвів до прийняття Радою Рамкового рішення про
європейський ордер на арешт і процедуру передачі осіб між державами-членами 106 та появи нового
інституту – європейського ордеру на арешт (ЄОА), що обумовлено утвердження принципу взаємного
визнання судових рішень в межах простору ЄС.
Рамкове рішення складається з чотирьох глав: «Загальні положення» (визначення поняття ЄОА,
сфера його застосування, підстави не застосування, підстави невиконання, суб’єкти, зміст ЄОА),
«Порядок передачі осіб» (направлення ЄОА, права розшукуваної особи, тримання під вартою,
прийняття рішення про передачу та організація передачі), «Наслідки передачі» (зарахування строку
знаходження під вартою, можливість переслідування за інші злочини, наступна екстрадиція чи
передача), «Загальні та заключні положення», а також містить додаток – власне європейський ордер
на арешт.
Стаття 1 Рамкового рішення визначає ЄОА як судове рішення однієї з держав-членів з метою арешту
і передачі (surrender) в іншу державу-член запитуваної особи, для цілей здійснення кримінального
переслідування або виконання вироку до позбавлення волі, або порядку тримання під вартою. Таким
чином, європейський ордер на арешт має судовий (процесуальний), а не адміністративний характер
як екстрадиційний запит, що зменшує вплив політичних міркувань, та передбачає лише відносини
між судовими органами.
Чітко визначенні цілі ЄОА - здійснення кримінального переслідування, виконання покарання або
заходу безпеки. Для визначення матеріально-правової підстави застосування ЄОА (тобто переліку
злочинів, за вчинення яких можлива передача осіб між державами-членами) Рамковим рішенням
використовуються два альтернативних методи: кваліфікований (ст. 2(1) та номенклатурний.
В цілому процедура імплементації Рамкового рішення в національне законодавство
характеризувалася низкою рішень органів національного конституційного контролю щодо визнання
неконституційними імплементаційних актів107.
Застосування процедури європейського ордеру на арешт дозволило значно скоротити тривалість
процесу передачі запитуваних осіб, яка за інформацією Єврокомісії складає по ЄС в середньому до 45
діб, в той час як традиційна процедура екстрадиції займала біля дев’яти місяців 108.
5. Еволюція екстрадиції в ЄС та європейський ордер на арешт.
Інститут видачі злочинців (екстрадиція) є одним із найстаріших у міжнародних відносинах. На
сучасному етапі він застосовується стосовно осіб, які скоїли злочини, а також для виконання
винесеного вироку суду відносно винних осіб. Питання видачі осіб регулюються як внутрішнім
правом держав, так і міжнародними угодами. Переважно це двосторонній договір про екстрадицію
або багатостороння міжнародна угода про правову допомогу, яка регламентує підстави й процедуру
видачі. Міжнародні угоди в цій сфері укладаються з дотриманням загальновизнаних норм і
принципів міжнародного права. Важливу роль у здійсненні цієї процедури відіграють норми
національного кримінального й кримінально-процесуального права. Усі зазначені вище нормативно-
правові акти створюють правову основу для здійснення процедури видачі.
Серед універсальних багатосторонніх угод у цій сфері слід виділити Типову угоду про видачу
(резолюція ГА ООН 45/116 1990 зі змінами, внесеними резолюцією 52/88 1997 р.), яка визначає
підстави видачі, процедуру затримання особи та передачу особи, а також містить імперативні та
факультативні підстави для відмови у видачі. Положення означеного Типового договору є базовими,
вони знайшли своє закріплення і в багатосторонніх регіональних міжнародних угодах серед яких слід
зазначити Європейську конвенцію про видачу правопорушників 1957 р. та додаткові протоколи до
неї (1975 р., 1978 р. 2010 р., 2012 р.).
Положення цих конвенцій приблизно однакові. Сторони зобов’язуються видавати одна одній осіб, які
перебувають на їхній території, для притягнення до відповідальності або для виконання вироку суду.
Крім того, ними регламентовано порядок, якого повинні дотримуватися держави при проведенні
процедури видачі.
10 березня 1995 р. було укладено Конвенцію про спрощену процедуру видачі між державами-
членами ЄС від 10 березня 1995 р., яка доповнює Конвенцію Ради Європи про видачу від 13 грудня
1957 р. і спрощує процедуру видачі між державами-членами без шкоди для застосування найбільш
сприятливих положень двосторонніх або багатосторонніх угод.
Норми щодо захисту осіб у випадку заслання, висилки і екстрадиції містить Хартія основних прав
ЄС, відповідно до якої ніхто не може бути засланий, висланий або екстрадований у державу, в якій
існує серйозна небезпека того, що йому може бути винесено смертний вирок, що він може піддатися
катуванням та іншим видам жорстокого або такого, що принижує гідність людини, поводження чи
покарання (ч. 2 ст. 19).
Із метою спрощення судової процедури та прискорення повернення осіб з іншої країни ЄС, які
вчинили серйозний злочин, у 2002 р. держави-члени ЄС прийняли Рамкове рішення (2002/584/ПВС,
яке надалі було замінено 2009/299/ПВС) щодо запровадження єдиного європейського ордера (ЄЄО)
на арешт під яким слід розуміти судове рішення, видане державою-членом із метою затримання та
передачі іншим державам-членам особи, яку розшукують, для здійснення кримінального
переслідування або для виконання покарання чи заходів безпеки, пов’язаних із позбавленням волі.
Уведення нової спрощеної системи передачі обвинувачених або підозрюваних на виконання судового
рішення або для кримінального переслідування забезпечує можливість усунути такі, притаманні нині
діючим процедурам екстрадиції недолікам, як складність і небезпека затримок. Класичні відносини
співробітництва, які переважали між державами-членами, замінено системою вільного пересування
судових рішень у кримінальних справах (включаючи як остаточні рішення, так і рішення, прийняті до
винесення вироку суду) у межах простору свободи, безпеки та юстиції.
ЄЄО може видаватися у разі скоєння діяння, за які законодавством держави, яка видала ордер на
арешт, передбачено покарання або міру безпеки, пов’язані з позбавленням волі з верхньою межею не
менше ніж 12 місяців, або коли вже було призначено покарання, або вже було застосовано заходи
безпеки щодо обвинувальних вироків, що передбачають засудження до позбавлення волі, не менше
ніж на 4 місяці.
При застосуванні ЄЄО проводиться перевірка на предмет подвійної злочинної діяльності за
виключенням злочинів, за скоєння яких у законодавстві держави, що видала ордер, передбачено
позбавлення волі з верхньою межею не менше 3-х років, до таких злочинів належать: участь у
кримінальній організації; тероризм; торгівля людьми; сексуальна експлуатація дітей та дитячої
порнографії; незаконна торгівля наркотичними засобами та психотропними речовинами; незаконна
торгівля зброєю, боєприпасами та вибуховими речовинами; корупція; обманні дії, у тому числі
обманні дії, що завдають шкоду фінансовим інтересам Європейських співтовариств, у значенні
Конвенції від 26 липня 1995 р. «Про захист фінансових інтересів Європейських співтовариств»;
відмивання доходів, отриманих злочинним шляхом; фальшивомонетництво, включаючи підробку
євро; кіберзлочинність; злочини проти навколишнього середовища, включаючи незаконну торгівлю
видами тварин, що знаходяться під загрозою зникнення, та незаконна торгівля сортами рослин і порід
дерев, що знаходяться під загрозою вимирання; надання допомоги незаконному в’їзду та
перебуванню; умисне вбивство, нанесення тяжких тілесних ушкоджень; незаконна торгівля
людськими органами і тканинами; викрадення людини, незаконне позбавлення волі і зачаття
заручниці; расизм і ксенофобія; крадіжки, здійснені організовано або з використанням зброї тощо.
Підставами для невиконання ЄЄО є таке: 1) скоєний злочин підпадає під дію амністії в державі-члені,
яка виконує ордер – за умови, що остання мала права проводити кримінальне переслідування щодо
цього злочину, відповідно до власного кримінального закону; 2) якщо судовий орган, що виконує
ордер, володіє інформацією про те, що стосовно особи, яку розшукують, будь-якою з держав-членів
було винесено остаточне рішення за ті самі дії, – за умови, що у випадку засудження особи покарання
вже було відбуто, перебуває в процесі виконання чи не може бути виконано відповідно до законів
держави-члена, яка винесла обвинувальний вирок; 3) якщо відповідно до законодавства держави-
члена, яка виконує ордер, особу, яка стала об’єктом європейського ордера на арешт, через її вік не
може бути притягнуто до кримінальної відповідальності за діяння, що послугували підставою для
видачі цього ордера.