Чи є припинення лікування, яке штучно підтримує життя, порушенням права

на життя?
Право на життя – це право першого покоління і поряд з іншими правами цієї групи,
воно має найбільшу цінність для кожної людини, а також є передумовою всіх
інших прав. Це право закріплюється в багатьох міжнародних документах як
невід’ємне право кожної людини.
Стаття 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; стаття 3
Загальна декларація прав людини; ст.27 Конституції України.
Варто не ототожнювати поняття евтаназії та припинення лікування, що штучно
підтримує життя. Евтаназія – дія чи бездіяльність лікаря, метою й наслідком якої є
позбавлення смертельно хворої людини страждань шляхом завдання їй безболісної
смерті, за наявності усвідомленого бажання цієї особи або її родичів. В залежності
від характеру дій розрізняють активну (позитивну) та пасивну (негативну) форми
евтаназії. Активна евтаназія полягає в здійсненні дій, що безпосередньо
прискорюють смерть пацієнта (наприклад, призначення лікарем певних
медикаментів, які є необхідними для настання смерті). Пасивна евтаназія
здійснюється шляхом невиконання дій, які мали б підтримувати життя хворого
(наприклад, незастосування будь-яких лікарських засобів, окрім тих, що
зменшують біль).
Досить резонансною справою ЄСПЛ щодо цього питання була справа Lambert і
Інші проти Франції від 5 червня 2015р., яка стосувалась рішень державних
органів припинити штучні живлення і гідратацію, від яких повністю залежало
виживання пацієнта. Суд врахував під час розгляду даної справи наступні
елементи: існування у внутрішньому праві і практиці правової бази, відповідної до
вимог статті 2, врахував бажання, попередньо висловлених заявником і його
близькими, а також думку інших членів медичного персоналу і можливість
судового оскарження у випадку сумніву щодо ухвалення найкращого рішення в
інтересах пацієнта. Він врахував також критерії, запропоновані «Вказівками щодо
ухвалення рішень стосовно медичного лікування осіб, що знаходяться присмерті»
Ради Європи. ЄСПЛ констатував, що поміж державами-учасницями Ради Європи
не існує консенсусу щодо надання дозволу на припинення лікування, що штучно
підтримує життя, попри те, що більшість держав усе ж дозволяють це. У зв’язку з
цим Суд зазначив, що хоча формальності, що супроводжують припинення
лікування, є відмінними у різних державах, проте існує консенсус щодо
визначальної ролі волевиявлення пацієнта в ухваленні рішення, яким би не був
спосіб його висловлення. Тому Суд вважає, що у питаннях стосовно закінчення
життя, як і стосовно початку життя, державам слід надати можливість розсуду не
лише щодо дозволу або заборони на припинення лікування, яке штучно підтримує
життя, і супутніх формальностей, але й стосовно способу врівноваження захисту
права на життя пацієнта і права на повагу до його приватного життя і особистої
автономії.
Ще однією резонансною була справа Gard і Інші проти Сполученого
Королівства від 27 червня 2017 р. Вирішуючи питання про призначення або
припинення лікування у цій та попередніх справах, Суд взяв до уваги такі
елементи:
• наявність у національному законодавстві та практиці нормативної бази,
сумісної з вимогами статті 2;
• чи були враховані раніше висловлені побажання заявника та його
близьких осіб, а також думки іншого медичного персоналу;
• можливість звертатися до суду у разі сумнівів щодо найкращого рішення,
яке слід прийняти в інтересах пацієнта.
Аналізуючи практику ЄСПЛ, не варто оминати увагою досить відому справу
«Прітті проти Сполученого Королівства» від 29 квітня 2002 р. Суд не визнав
переконливим твердження, ніби гарантоване ст. 2 «право на життя» може
тлумачитися як таке, що містить негативний аспект. Формулювання ст. 2 Конвенції
відрізняється від ст. 11. Вона не стосується питань, пов’язаних із якістю життя, чи
вибору, який людина робить стосовно свого життя. Тією мірою, якою ці аспекти
визнаються настільки принциповими для умов людського існування, що вимагають
від держави втручання, вони можуть відбиватися у правах, гарантованих іншими
статтями Конвенції або в інших міжнародних документах з прав людини.
Відповідно до цього рішення це право не означає можливість особи повністю
розпоряджатися своїм життям, оскільки людина не може обирати, що їй робити з
ним. Право на смерть також не можна розглядати як складову частину цього права.
Ст. 2 неможливо, якщо не перекручувати її текст, тлумачити як таку, що надає
діаметрально протилежне право, а саме право померти; не може вона і створювати
право на самовизначення, тобто надавати людині право обирати не життя, а смерть.
Тому Суд вважає, що жодного права померти – чи то з допомогою третьої особи,
чи з допомогою державного органу – випливати зі ст. 2 Конвенції не може.
Я вважаю, що припинення лікування, яке штучно підтримує життя, НЕ є
порушенням права на життя.
На мою думку, вчинення пасивної евтаназії не є порушенням, лише в тому
випадку, коли особа сама цього хоче, але це бажання варто задовольняти не в будь-
який момент, а лише тоді, коли немає шансів на здорове майбутнє. В таких
ситуаціях варто дуже чітко аналізувати медичні висновки, необхідно звертатися і
заслуховувати думки в різних медичних закладах, і лише коли всі лікарі, будуть
стверджувати, що особа не має жодних шансів, то в такому разі можна припинити
лікування, що штучно підтримує життя, адже лише таким чином можна буде
облегшити страждання пацієнта, і не «знущатися» над його станом, знаючи той
факт, що йому вже нічого більше не допоможе.
І тому необхідно чітко окреслювати ці межі в законодавстві, щоб можна було
розуміти, коли право на життя особи було порушено, а коли ні.