КОНВЕНЦІЙНИЙ МЕХАНІЗМ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

ЄВРОПЕЙСЬКИМ СУДОМ З ПРАВ ЛЮДИНИ

1. Статус Європейського суду з прав людини.

2. Порядок звернення до Європейського суду з прав людини.
3. Процедура прийняття скарги Європейським судом з прав людини та її
розгляд.
4. Рішення Європейського суду з прав людини та їх виконання в національних
правопорядках.

1. Статус Європейського суду з прав людини.

Європейська Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод

сформувала міжнародну процесуальну систему, тісно пов'язану з національними
правовими та процесуальними системами. Будучи міжнародним регіональним
актом, який закріплює основоположні права та свободи, що мають громадянський та
політичний характер, вона створила найрозвинутіший та ефективний регіональний
механізм захисту прав людини. Це відбулося завдяки послідовній діяльності такого
органу, як Європейський суд з прав людини, який, так би мовити, зробив Конвенцію
«живою», постійно розвиваючи та фундаментулізуючи її своїми прецедентами та
надаючи їй прогресивного тлумачення.
Механізм захисту конвенційних прав покладає на ЄСПЛ двояку функцію ‒
здійснення індивідуального контролю у разі винесення рішень про порушення
державою ‒ учасницею Конвенції того чи іншого права, а також загальну функцію,
яка полягає у виробленні принципів та стандартів захисту прав людини. У цьому і
виявляється унікальність Конвенції та діяльності Суду. Вони здійснюють вплив не
лише на міжнародні стандарти захисту прав людини, а й на формування цих
стандартів на національному рівні. Особливо слід відмітити вплив ЄКПЛ та
практики Суду на країни Східної Європи, конституції яких приймалися на підставі
європейської практики. Дуже цікавим є те, що вплив ЄКПЛ та Суду вже вийшов за
межі суто Європи, оскільки вищі суди Австралії, Канади, Нової Зеландії, Намібії,
Гонконгу та Південної Африки посилалися на рішення ЄСПЛ, даючи тлумачення
власним національним актам щодо прав людини.
Відповідно до ст. 10 Статуту Ради Європи її органами є Комітет міністрів,
Парламентська асамблея, Конгрес місцевої та регіональної влади, поряд із якими
діють контрольні органи ЄКПЛ. Спочатку Конвенція закріплювала існування двох
головних контрольних органів: Європейської Комісії з прав людини та ЄСПЛ. Цей
двоступеневий механізм передбачав, що скарги від приватних осіб надходили та
розглядалися Комісією, яка приймала рішення про відхилення скарги чи прийняття
її до провадження, а також про можливість та доцільність держави-члена чи самої
Комісії звернутися до Суду. Таким чином, спочатку фізичні особи не мали
безпосереднього доступу до ЄСПЛ.
Лише з набранням чинності Протоколом № 9 до Конвенції у жовтні 1994 р.
фізичні особи, групи осіб та неурядові організації набули право звертатися до Суду
після того, як Комісія з прав людини прийме справу до провадження. Утім,
1
незважаючи на ці зміни, Суду відводилася другорядна роль, тому для підвищення
ефективності механізму захисту прав людини в межах Ради Європи була ініційована
реформа, що втілилася в Протоколі № 11, який набув чинності в листопаді 1998 р.
(Протокол № 9 втратив свою чинність). Згідно з реформою створювався єдиний
Європейський суд з прав людини, який замінив раніше існуючі Комісію та Суд, а
Конвенція доповнилася новими статтями. Реформа дозволила чітко провести
розмежування компетенції органів Ради Європи по вирішенню спорів щодо
порушення прав людини, оскільки Комітет міністрів втратив можливість
вирішувати подібні спори, а відповідна юрисдикція перейшла до новоствореного
Європейського суду з прав людини.
У подальшому необхідність у поліпшенні контрольних механізмів Конвенції
виникла знов, коли до ЄСПЛ почала надходити така кількість справ, з якою він не
міг впоратися. У зв'язку з цим для підвищення ефективності роботи ЄСПЛ
Конференція з прав людини міністрів європейських держав, що відбулася у
листопаді 2000 р. у Римі з нагоди 50-річчя ЄКПЛ, закликала Комітет міністрів
якомога швидше розпочати вивчення шляхів для забезпечення ефективності Суду. У
квітні 2004 р. Комітет з прав людини направив до Комітету міністрів звіт своєї
діяльності із проектом Протоколу щодо змін Конвенції. 12-13 травня 2004 р.
Протокол № 14 був відкритий для підписання, а чинності він набув 1 червня 2010 р.
Основні зміни, які запропонував Протокол, полягають у такому:
 перегляд повноважень Суду щодо фільтрації скарг, які надходять до нього
(рішення щодо прийнятності можуть прийматися Судом в одноособовому складі
замість трьох суддів за старою системою, при цьому йому асистує доповідач,
який не є суддею;
 визначення нового додаткового критерію визнання скарги неприйнятною - факт
того, що позивач не постраждав від порушення держави - учасниці Конвенції
або за наявності порушення шкода виявилася дуже незначною;
 в суду з'явилася можливість розглядати схожі скарги за спрощеною процедурою,
якщо вони стосуються однієї структурної проблеми держави ‒ учасниці
Конвенції (ці скарги можуть розглядати комітети з трьох суддів замість сімох
за старою системою).
На підготовчій стадії Протоколу № 14 досить довго обговорювалася
можливість створення нового судового органу (регіональних судів першої
інстанції), який би був відокремлений від Суду, по фільтрації скарг, які вже
отримали вирішення в прецедентній практиці Суду. Утім ця ідея була відкинута,
оскільки це могло призвести до розходження практики новоствореної судової ланки
із практикою Суду.
Нововведення Протоколу № 14 дозволять у подальшому знизити
навантаження на ЄСПЛ. Наприклад, суддя одноособово може вирішувати питання
про прийнятність справи або про вилучення справи з реестру (до цього це робилося
комітетом із трьох суддів). Якщо зважити на те, що 90-95 % скарг визнаються
неприйнятними, то одноособова робота суддів скоротить час на розгляд скарг, які не
мають під собою підстав. Також додався новий критерій неприйнятності справи ‒
те, що заявник не зазнав суттєвої шкоди.

2
 Протокол № 14 по суті зафіксував той факт, що в рамках Ради Європи
сформувалася міжнародна регіональна процесуальна система, яка існує поряд із
національними процесуальними системами, має субсидіарний характер відносно
національних судів та чітко окреслену юрисдикцію.
Юрисдикція ЄСПЛ визначена ч. 1 ст. 32 Конвенції. Вона поширюється на всі
питання, що стосуються тлумачення та застосування Конвенції та Протоколів до неї
та які передаються йому відповідно до статей 33, 34, 47. Тобто юрисдикція Суду
полягає у визначенні того, чи виконує держава ‒ учасниця Конвенції свої
зобов'язання, покладені на неї, а це означає, що відповідачем у Суді може бути
лише держава, яка підписала та надала обов'язковості Конвенції, та лише щодо
порушення прав, закріплених Конвенцією або протоколами, в яких вона бере участь.
Це пояснюється тим, що саме держава, представлена своїми органами та
установами, має виконувати взяті на себе в рамках Ради Європи зобов'язання.
Характерним і принциповим для юрисдикції ЄСПЛ є те, що вона не
поширюється на зміну чи скасування національних судових рішень або
національного законодавства, а також на його тлумачення.
ЄСПЛ не слід розглядати і як апеляційну інстанцію щодо національних
судових установ. Він являє собою субсидіарну систему захисту порушених прав.
Важливим також є те, що ЄСПЛ не відповідає за виконання своїх рішень. Це
зобов'язання покладається на Комітет міністрів Ради Європи, який наглядає за
виконанням рішень та виплатою призначеної компенсації. Якщо виникає спір щодо
юрисдикції Суду, то він вирішується самим Судом (ч. 2 ст. 32 Конвенції).
Європейський суд з прав людини складається з такої кількості суддів, яка
відповідає кількості держав ‒ учасниць Конвенції, тобто з 47 суддів. Судді повинні
володіти високими моральними якостями, а також мати кваліфікацію, необхідну для
призначення на високу суддівську посаду, чи бути юристами з визнаним рівнем
компетентності.
Судді обираються строком на дев'ять років Парламентською Асамблеєю від
кожної держави-учасниці більшістю поданих голосів за списком із трьох кандидатів,
запропонованих відповідною державою. Для розгляду переданих йому справ Суд
засідає у складі одного судді, комітетами у складі трьох суддів, Палатами у складі
семи суддів і Великою Палатою у складі сімнадцяти суддів. Палати Суду
створюють комітети на встановлений строк.

2. Порядок звернення до Європейського суду з прав людини.

Право на звернення до ЄСПЛ мають фізичні, юридичні особи, група фізичних

та юридичних осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушень їх прав,
визнаних Конвенцією та доданими до неї протоколами, з боку держав ‒ учасниць
ЄКПЛ (ст. 34 Конвенції).
Щодо фізичних осіб, то громадянство держави ‒ учасниці Конвенції не є
визначальним для можливості бути позивачем (юрисдикція держави за принципом
громадянства), ‒ головне, щоб порушення було скоєно під юрисдикцією держави-
учасниці, а позивачем може бути також іноземець, особа без громадянства
незалежно від того, постійно чи тимчасово вона перебуває під юрисдикцією
3
держави (територіальний принцип), а також незалежно від того, чи є законним таке
перебування (це дуже актуально у зв'язку з проблемою нелегальної міграції у
країнах Європи, тож Конвенція стоїть на захисті прав нелегальних мігрантів,
біженців).
Група фізичних осіб може бути визнана позивачем у разі, коли порушення їх
прав випливало з одного акта порушення свого зобов'язання за ЄКПЛ державою-
відповідачем, тобто порушення було одночасним та ідентичним. Хоча сама
Конвенція не тлумачить поняття «група осіб», але практика ЄСПЛ пішла таким
шляхом, що це поняття в контексті Конвенції не охоплює осіб, права яких були
порушені в різний час схожими діями держави. У зв'язку з цим не слід плутати з
групою осіб як єдиним позивачем ситуацію, коли Суд за власним розсудом об'єднує
схожі скарги в одну справу задля спрощення діловодства.
Юридичні особи також є суб'єктами звернень до ЄСПЛ, хоча ст. 34 ЄКПЛ
конкретно не містить перелік цих суб'єктів, а обмежується лише згадкою про
неурядові організації. Дійсно, неурядові організації вважаються класичним, якщо
так можна говорити, юридичним суб'єктом звернення до Суду, оскільки їх метою є
спеціальне представництво досить різноманітного кола інтересів. Але
дотримуючись телеологічного методу тлумачення Конвенції, Суд визнав повноцінне
право на звернення до нього юридичних осіб, оскільки певні права, гарантовані
Конвенцією, можуть бути реалізовані у повному обсязі лише юридичними особами,
а також їх об'єднаннями. Наприклад, ким найширше може бути реалізована свобода
вираження поглядів (ст. 10 Конвенції), ніж засобом масової інформації?
Щодо неурядових організацій, то вони можуть подавати скарги до ЄСПЛ,
якщо діють у формі об'єднань в розумінні ст. 11 ЄКПЛ (неурядові організації,
політичні партії, профспілки, суспільні фонди, підприємницькі асоціації, благодійні
фонди, церква тощо), незалежно від того, чи є вони юридичними особами, тут
головним критерієм є виконання не публічних функцій, оскільки протилежне
перетворювало суд на орган для вирішення міжінституційних спорів держав-
учасниць, а це б суперечило принципу державного суверенітету.
Неурядові організації, так само як і юридичні особи, взагалі можуть подавати
скарги по захисту не всіх прав, передбачених Конвенцією. Вони мають довести, що
відбулося порушення саме прав організації, а не індивідуальних прав осіб, які є
членами цієї організації. Тобто має бути завдано шкоди безпосереднім правам
неурядової організації як представнику тих чи інших інтересів. Тож логічно, що
неурядова організація не може бути суб'єктом захисту, наприклад, права на життя
(ст. 2 ЄКПЛ) або заборони катування (ст. З ЄКПЛ), рабства (ст. 4 ЄКПЛ) тощо.
Право на подання скарги є у постраждалої особи незалежно від дієздатності, тобто
до ЄСПЛ можуть звертатися недієздатні, обмежено дієздатні та неповнолітні особи.
Європейський суд з прав людини може приймати лише ті скарги, які засновані
на порушеннях прав, що індивідуально та безпосередньо стосуються позивача. Це
означає, що особа не може подавати скаргу в інтересах інших осіб (доти, поки вони
не визнають позивача їх офіційним представником) або абстрактну скаргу в
інтересах суспільства в цілому. Пояснюється це тим, що під юрисдикцію Суду не
підпадає загальна перевірка національного законодавства без зв'язку з конкретною
справою. Те, що порушення має стосуватися позивача, індивідуально та
4
безпосередньо можна назвати кваліфікованим зв'язком між неправомірними діями
держави та особою, що обумовлює існування в Суду юрисдикції гаііопе ретопае,
тобто існування юрисдикції щодо позивача.
Може здатися, що таким чином ЄКПЛ та ЄСПЛ заклали принцип, який
обмежує значну кількість осіб від права на подання скарги, що веде до обмеження
механізму реалізації прав людини. Але знову ж таки практика знайшла баланс у
цьому питанні та виробила таке поняття, як «потенційна жертва». «Потенційною
жертвою» може бути визнана особа, права якої ще не порушені, але будь-якої миті
можуть бути порушені через існування відповідного законодавчого обмеження.
Поряд з поняттям «потенційна жертва» існує також поняття «опосередкована
жертва». Це особи, які наділені правом звернення до Суду з огляду на їх особливо
тісний зв'язок із прямою жертвою порушення. Це можуть бути батьки, подружжя,
діти жертв1, а також законні представники жертви, яка померла. Опосередкована
жертва може подавати скаргу самостійно від свого імені. Подача скарги прямою
жертвою не обмежує опосередковану жертву у поданні скарги.
Для того щоб скарга була прийнята, окрім того, що позивач повинен бути
жертвою порушення, має існувати ще одна умова ‒ порушення має продовжуватися.
Оскільки мета ЄКПЛ полягає у дотриманні та гарантуванні державами-учасницями
прав, визнаних нею, то позитивна зміна національного законодавства та практики
реалізації прав у державі призводить до автоматичного закриття справи (крім того, у
позивача зникає статус жертви).
Представляти свої інтереси позивач може як самостійно, так і через свого
офіційного захисника. Регламент ЄСПЛ встановлює, що офіційним захисником
позивача може бути адвокат, котрий має дозвіл на заняття адвокатською діяльністю
в державі ‒ учасниці Конвенції. Голова Суду може дозволити бути захисником
також іншій особі.

3. Процедура прийняття скарги Європейським судом з прав людини та її

розгляд.

Приймаючи скаргу до розгляду, ЄСПЛ керується положеннями як самої

ЄКПЛ, так і свого Регламенту. 1 червня 2010 р. із набуттям чинності Протоколом №
14 були внесені останні поправки до Регламенту ЄСПЛ, які затверджені на його
пленарному засіданні. Регламент містить вимоги до організації роботи Суду та
порядку його судочинства. Регламентом встановлені вичерпні вимоги до порядку
порушення справ і прийнятності скарг, щодо слухання по справі, форми та змісту
рішень, оплати юридичної допомоги тощо.
Відповідно до ст. 35 ЄКПЛ скарга вважається прийнятною, якщо будуть
виконані такі критерії: по-перше, це вичерпання всіх національних засобів
правового захисту і, по-друге ‒ дотримання шестимісячного терміну звернення зі
скаргою. Ці критерії прийнятності можна назвати сутнісними критеріями, які
існують поряд із формальними критеріями ‒ такими, як неможливість прийняти
скаргу, якщо вона є анонімною, уже була розглянута Судом чи іншим міжнародним
органом розслідування чи регулювання тощо. Вимога вичерпання всіх національних
засобів правового захисту пов'язана з тим, що первинний захист прав і свобод особи
5
покладається на національні органи, а також діє презумпція того, що держава ‒
учасниця Конвенції виконує своє зобов'язання з реалізації права особи на
ефективний засіб правового захисту (ст. 13 ЄКПЛ). І це стосується не лише звернень
до ЄСПЛ, а й усіх міжнародних судових установ, пов'язаних із захистом прав
людини. Принциповим є те, що сам Суд підкреслює, що розуміння того, що
становить увесь перелік національних засобів правового захисту, залежить від
конкретної держави, оскільки це її суверенне право будувати систему правового
захисту та визначати її інстанційність.
Стаття 35 ЄКПЛ не окреслює коло органів, до яких має звернутися позивач на
національному рівні, але практика ЄСПЛ визначила, що це мають бути саме судові
органи і тому звернення до органів місцевого самоврядування, прокуратури,
омбудсмана, які є несудовими засобами захисту, або до органів, які виносять суто
консультативні рішення або юридично не спроможні припинити порушення, не
вважаються необхідними для вичерпання національних засобів правового захисту.
Суд дотримується того підходу, що судові системи держав ‒ учасниць Конвенції є
досить різноманітними, тож для одної країни достатнім буде проходження двох
існуючих інстанцій, а для іншої потрібно пройти чотири існуючі ланки.
Якщо говорити про можливість звернення українських громадян до ЄСПЛ, то
за загальним правилом система національних судових засобів захисту в Україні
вважається вичерпаною з моменту винесення рішення касаційною інстанцією.
Слід зазначити, що при вирішенні ЄСПЛ питання про вичерпання всіх
національних засобів правового захисту існують обставини, які звільняють позивача
від їх проходження. Це те, що національні засоби правового захисту виявляються
недоступними та неефективними. Так, у рішенні по справі ЗасіікАтеї апсі Оікегз V.
Сгеесе Суд визначив, що вимоги ст. 35 ЄКПЛ слід застосовувати з певною мірою
гнучкості та без надмірного формалізму1, а це означає, що в разі, коли в державі
існує судова або адміністративна практика, яка не залишає шансів на успіх та
завідомо відомо, що звернення до судових установ дасть негативний результат, то
критерій вичерпання національних засобів правового захисту стає неабсолютним і
не починає автоматично застосовуватися для прийнятності скарги.
Суд неодноразово підкреслював, що існування «особливих обставин» може
звільняти позивача від виконання цього критерію прийнятності те, що від приватної
особи не вимагається звертатися до неефективних засобів правового захисту, є
загальновизнаною нормою міжнародного права. Наприклад, якщо національне
законодавство не відповідає повною мірою ЄКПЛ, то презюмується, що національна
судова інстанція повинна буде застосувати саме національне законодавство, а отже,
з точки зору Конвенції особі в жодному разі не буде надано належного правового
захисту, тож вичерпувати всі національні засоби такого захисту немає сенсу. Або
якщо місцева влада залишається абсолютно пасивною, знаючи про серйозні
порушення з боку своїх представників, наприклад, коли представники влади не
проводять розслідування або не надають допомогу. Разом з тим у позивача має бути
впевненість, підкріплена практикою чи іншими доказами, що його позов не має
шансів на успіх.
Суд дотримується тієї позиції, що в разі існування хоч якоїсь імовірності на
успіх позивач має звертатися до національних судових установ, інакше його
6
бездіяльність буде вважатися невиконанням критерію вичерпання національних
засобів правового захисту. Критерій вичерпання засобів захисту може також не
застосовуватися, коли існують роз'яснення вищих судів з аналогічних справ або
якщо до судів уже надходили аналогічні справи від інших осіб, які грають не на
користь позивачеві. Це й виняток стосується і ситуації, коли розгляд справи
затягується на досить довгий час.
У цьому контексті слід згадати Рекомендацію Кес 2004/6 Комітету міністрів
Ради Європи державам-членам «Щодо вдосконалення національних засобів
правового захисту» від 12 травня 2004 р., в якій дається приблизне визначення того,
які органи слід вважати національними засобами правового захисту та які з цих
засобів є ефективними.
Одним із критеріїв належності скарги є дотримання шестимісячного
терміну звернення зі скаргою. Цей критерій означає, що скарга до ЄСПЛ має бути
подана не пізніше шести місяців із дня публічного винесення остаточного рішення
по справі компетентним національним органом, оскаржити котре в рамках
національного законодавства неможливо або здійснення вручення такого рішення.
Якщо внутрішні засоби правового захисту виявилися неефективними, то перебіг
строку починається з дня, коли позивачу стало відомо або повинно було стати
відомо про таку неефективність.
Практичне значення має також дотримання порядку оформлення самої
скарги до ЄСПЛ. Скарга за формою має відповідати вимогам, які висуваються до неї
Конвенцією та Регламентом ЄСПЛ. Вона подається до Суду або самостійно
позивачем, або його офіційним представником у письмовій формі поштою (для
громадян Данії та Швеції вводиться можливість подання скарг Інтернетом, а в
майбутньому така можливість буде з'являтися і у громадян інших держав —
учасниць Конвенції). Для спрощення звернення до ЄСПЛ був вироблений
спеціальний формуляр, при заповненні якого позивач має вказати свої особисті дані,
викласти факти справи, у чому полягає порушення Конвенції, вказати, яким чином
були виконані критерії прийнятності справи і предмет скарги. До скарги додаються
копії усіх документів, на які посилається позивач у скарзі. Крім того, від позивача
може вимагатися подання ще додаткових документів. Якщо позивач не відповідає на
прохання Суду або робить це із суттєвими затримками, то вважається, що він
втратив інтерес до підтримання скарги. А отже, може привести до визнання скарги
неприйнятною та видалення справи із списку справ, що підлягають розгляду Судом.
Також можливе подання скарги факсом, але це вимагає направлення оригіналу
скарги протягом п'яти днів після цього. Скарга скріплюється підписом позивача або
його офіційного представника.
Скарга може бути складеною національною мовою позивача, але в
подальшому процес буде вестися однією із двох офіційних мов ЄСПЛ ‒
французькою або англійською. Подача скарги є безкоштовною.
Якщо скарга подана в неналежній формі, Суд може просити подати скаргу
повторно вже у належній формі, передбаченій Регламентом. Це має статися не
пізніше, ніж за вісім тижнів після отримання листа з такою вимогою. Якщо
протягом цього строку скаргу не буде виправлено, то скарга вважається неподаною.

7
 Формальними критеріями визнання скарги неприйнятною є її анонімність. Не
слід плутати анонімність скарги із бажанням скаржника приховати своє прізвище в
усіх офіційних документах, про що робитеся окреме клопотання з поясненням
підстав, яке розглядається Головою Суду.
У цьому випадку позивач вказує, чи хоче він, щоб справа маркувалася його
ініціалами, або абстрактними буквами на кшталт «X», «У», «2». Також ЄСПЛ не
розглядає скарги, які вже були розглянуті ним або іншою міжнародною установою.
Неприйнятною Судом може бути визнана і скарга, якщо він вважає, що скарга є
несумісною з положеннями Конвенції, явно необгрунтованою або є зловживанням
правом на подання скарг.
Несумісність за сутністю означає, що предметом скарги є право, не
закріплене в ЄКПЛ або у протоколах до неї (це може означати, що для захисту цих
прав передбачений інший механізм захисту).
Несумісність за часом означає, що порушення прав скаржника відбулося до
ратифікації Конвенції державою-відповідачем, а отже, відповідальності за ці дії
держава нести не може. У виняткових випадках юрисдикція ЄСПЛ може
поширюватися на порушення, які відбулися до ратифікації Конвенції державою-
відповідачем, якщо це порушення є тривалим, тобто воно виникло до ратифікації,
але продовжувало тривати і після неї.
Несумісність несумісність за особою ‒ це така ситуація, коли скаргу подає
неналежна особа, тобто не жертва порушення, або коли скарга подається проти
держави, яка не є учасницею Конвенції, або порушення скоїла особа, за яку держава
— учасниця Конвенції не несе відповідальності.
Несумісність за місцем ‒ це коли позивач стверджує, що порушення скоєно
державою ‒ учасницею Конвенції, а насправді воно відбулося поза її
територіальною юрисдикцією.
З набранням чинності 1 червня 2010 р. Протоколом № 14 Конвенції додався
ще один критерій неприйнятності скарги, а саме те, що позивач не постраждав від
порушення державою ‒ учасницею Конвенції. Утім цей критерій почне
використовуватися лише після спливу двох років після набрання Протоколом
чинності. Це пояснюється наданням Суду можливості виробити критерії того, що
означає «ненастання шкоди». Цей новий критерій може здаватися дуже
наближеним до зловживання правом на подання скарг.
Якщо ЄСПЛ визнає скаргу прийнятною, то розпочинається її розгляд за
участю представників зацікавлених осіб. Справи розглядаються Судом у складі
одного судді, комітетами у складі трьох суддів, Палатами у складі семи суддів і
Великою палатою у складі сімнадцяти суддів. Палати Суду створюють
комітети на встановлений строк.
За клопотанням пленарного засідання Суду Комітет міністрів може
одностайним рішенням і на встановлений строк зменшити кількість суддів у складі
Палат до п'яти. Коли суддя засідає одноособово, він не розглядає жодної заяви
проти держави ‒ учасниці Конвенції, від якої цього суддю було обрано. Суддя,
обраний від держави ‒ учасниці Конвенції, яка є стороною у справі, є ех оffсіо
членом Палати або, Великої палати. У разі відсутності такого судді або якщо він не

8
може брати участі у засіданнях, Голова Суду вибирає зі списку, поданого
заздалегідь цією Стороною, особу, яка засідає як суддя.
При розгляді справи Палата чи Голова ЄСПЛ можуть вимагати додаткових
доказів для вивчення обставин справи.
Перед тим як розглядати справу, ЄСПЛ намагається використати механізм
дружнього врегулювання спорів. Відповідно до ст. 38 Конвенції, якщо Суд визнав
скаргу прийнятною, він надає себе у розпорядження заінтересованих сторін з метою
забезпечення дружнього врегулювання спору на основні поваги до прав людини,
визначених у Конвенції та протоколах до неї.
Найчастіше дружнє врегулювання спорів означає згоду держави-відповідача
виплатити завдану шкоду, що по суті є визнанням своєї вини або взяттям
зобов'язання з вирішення спору. Однак цікавим з цієї точки зору є справа Апіипез
Тотаз КеЬоско V. РогШ§аІ, в якій уряд Португалії погодився на дружнє
врегулювання спору та виплатити заявлену суму, але при цьому підкреслив, що цей
акт не свідчить про визнання вини.
Коли сторонами досягнуто дружнє врегулювання спору, то це оформлюється у
формі декларації, яка обов'язково направляється до ЄСПЛ. Прийняття декларації ‒
це дискреційне повноваження Суду, оскільки саме він вирішує, чи була вона
прийнята на засадах поваги до прав людини та чи не має вона дискримінаційного
характеру. Якщо Суд визнає, що декларація про дружнє врегулювання спору
заснована на повазі до прав людини, то провадження у справі припиняється шляхом
винесення рішення, в якому описуються факти справи та зміст відповідної
декларації.
Нагляд за виконанням декларацій щодо дружнього врегулювання спору
покладений на Комітет міністрів Ради Європи.
Якщо сторони не дійшли згоди щодо дружнього врегулювання спору, ЄСПЛ
починає розгляд справи по суті, тобто починається розслідування того, чи було
порушення Конвенції.
На будь-якій стадії розгляду справи ЄСПЛ може прийняти рішення про
припинення провадження. Припинення провадження можливе за кількох підстав,
зазначених у ст. 37 Конвенції: а) позивач не має наміру й далі підтримувати свою
скаргу; б) спір уже вирішено; с) на будь-якій іншій підставі, встановленій Судом,
якщо подальший розгляд скарги є невиправданим.
Засідання ЄСПЛ є відкритими, якщо не буде прийнято обґрунтоване рішення
про протилежне. Провадження може бути письмовим або усним.
Якщо ЄСПЛ дійде висновку про існування порушення ЄКПЛ або протоколів
до неї, то поряд із питанням про оптимальну форму ліквідації наслідків порушення
він вирішує питання про виплату державою-відповідачем справедливої компенсації
на підставі ст. 41 ЄКПЛ, яка включає в себе компенсацію матеріальної шкоди,
моральної шкоди та витрат, пов'язаних із подачею скарги. Для цього позивач має
подати окрему вимогу про виплату компенсації та додати до неї всі необхідні докази
(платіжні документи, квитанції, чеки) відповідно до п. 60 Регламенту ЄСПЛ. У разі
неподання відповідних доказів Суд може відхилити вимоги про виплату компенсації
повністю або частково.

9
 Розмір справедливої компенсації визначається виключно Судом за власним
розсудом, виходячи з принципу справедливості, хоча, безперечно, він бере до уваги
вимоги позивача. Питання про критерії справедливої компенсації є досить складним
та індивідуальним, незважаючи на досить розвинену практику ЄСПЛ щодо цього.
Матеріальна шкода (іноді її називають фінансова або майнова) ‒ це ті
матеріальні втрати, які були понесені позивачем унаслідок порушення його прав.
Наприклад, у випадку порушення заборони на катування (ст. 3 Конвенції) це можуть
бути і затрати на лікування, і ті прибутки, які позивач не отримав внаслідок
тимчасової втрати працездатності через катування. Позивач має довести прямий
причинний зв'язок між порушенням права та матеріальними витратами.
Моральна (нематеріальна) шкода ‒ це компенсація за моральні, душевні,
емоційні страждання, пережиті внаслідок дій, що призвели до порушення державою
прав позивача.
Щодо компенсації витрат, пов'язаних із подачею скарги, то тут йдеться про
судові витрати та витрати по зверненню до державних органів на національному
рівні та про витрати при поданні скарги до ЄСПЛ. Дуже важливо, щоб позивач
вказував дати витрат, точні суми з відповідними. Винятком є випадки, коли у
позивача не було реальної можливості отримати документи, які підтверджують його
затрати підтверджуючими документами та мету їх витрачання. Наприклад, це
можуть бути витрати на переклад документів задля подання до ЄСГОІ, телефонні
розмови, факси, поштові пересилання, роботу адвокатів.
Усі виплати, присуджені Судом, підлягають виплаті протягом трьох місяців
після набрання рішенням чинності. Якщо в державі-учасниць, куди робиться
переказ компенсації, передбачений податок на даний вид надходження, то Суд
виплачує компенсацію разом із цим податком.
Винесенню рішення передує підготовка проекту рішення суддею-доповідачем.

4. Рішення Європейського суду з прав людини та їх виконання в

національних правопорядках.

Розгляд справи в Суді завершується винесенням Палатою рішення

французькою чи англійською мовами, що публікується в офіційному віснику ЄСПЛ.
Протягом трьох місяців з дня винесення рішення у виняткових випадках будь-
яка сторона по справі може подати до Секретаріату Суду звернення про передачу
справи до Великої палати із метою її перегляду. Колегія з п'яти суддів Великої
палати (складається із Голови Суду, двох голів Секцій, що призначаються
почергово, двох суддів та двох запасних суддів, що визначаються ротацією) приймає
звернення в разі, коли справа порушує серйозне питання щодо тлумачення та
застосування Конвенції чи протоколів до неї або інше серйозне питання загального
характеру (п. 2 ст. 43 Конвенції). Якщо Колегія приймає звернення, то Велика
палата виносить остаточне рішення. Юрисдикція Великої палати поширюється лише
на ту частину скарги, яка була визнана прийнятною. Розгляд справи Великою
палатою не можна вважати апеляцією за фактичними обставинами.

10
 У випадку, коли сторони не звертаються з проханням про передачу справи до
Великої палати або строк подання такого звернення сплив, рішення Палати стає
остаточним.
Якщо після вступу в силу рішення ЄСПЛ стороні по справі стає відомо про
факт, який міг би мати вирішальне значення для рішення, то вона може подати
клопотання про перегляд справи (п. 80 Регламенту). При цьому вона має довести,
що на момент винесення рішення вона. Це знала і не могла знати про ці вирішальні
факти, а клопотання було подане не пізніше ніж шість місяців із дня дізнання про ці
факти.
Щодо виконання рішень ЄСПЛ, то обов'язок з нагляду за цим покладений на
Комітет міністрів Ради Європи.
Протокол № 14 розширив можливості щодо нагляду за виконанням рішень
Суду шляхом внесення поправок до ст. 46 ЄКПЛ. Відповідно до цих змін, якщо
Комітет міністрів вважає, що нагляд за виконанням остаточного рішення
ускладнений проблемою тлумачення рішення, він може звернутися до Суду за
вирішенням питання тлумачення. Рішення про передачу питання на розгляд Суду
ухвалюється більшістю у дві третини голосів представників, які мають право
засідати в Комітеті. Якщо Комітет міністрів вважає, що Висока Договірна Сторона
відмовляється виконувати остаточне рішення у справі, в якій вона є стороною, він
може після формального повідомлення цій Стороні та шляхом ухвалення рішення
більшістю у дві третини голосів представників, які мають право засідати в Комітеті,
звернутися до Суду з питанням про додержання цією Стороною свого зобов'язання.
Якщо Суд встановлює порушення зобов'язання, він передає справу Комітету
Міністрів з метою визначення заходів, яких необхідно вжити. Якщо Суд не
встановлює порушення зобов'язання, він передає справу Комітету міністрів, який
закриває розгляд справи.
Як видно, ЄСПЛ має юрисдикцію розглядати справи з виконання своїх
рішень, що є додатковим важелем їх ефективного виконання. Щодо виконання
рішення ЄСПЛ на території України, то воно регламентується як самою Конвенцією
(ст. 46), так і рядом внутрішніх нормативних актів. Серед них слід виділити закони
України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з
прав людини», «Про виконавче провадження», Цивільний процесуальний кодекс
України, Господарський процесуальний кодекс України, Кодекс адміністративного
судочинства України.
Україна стала першою державою ‒ учасницею Конвенції, яка прийняла
спеціальний закон щодо виконання рішень ЄСПЛ. Стаття 1 Закону України «Про
виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»
визначає дві форми виконання рішень Суду ‒ виплату позивачу відшкодування та
додаткових заходів індивідуального характеру, а також здійснення заходів
загального характеру. Відповідно до цього Закону держава протягом трьох днів із
дня отримання інформації про набуття рішенням остаточного статусу готує та
публікує в газетах «Урядовий кур'єр» та «Голос України» скорочений зміст рішення,
а також розсилає це повідомлення позивачеві, Уповноваженому Верховної Ради
України з прав людини, всім державним органам, посадовим особам та іншим
суб'єктам, задіяним у справі, разом із оригіналом рішення. Крім того, держава
11
забезпечує повний переклад рішень для ознайомлення професійним колам
законодавців, суддів та правників.
Держава протягом трьох днів із дня отримання інформації про набуття
рішенням остаточного статусу висилає позивачеві роз'яснення про порядок
отримання присудженої грошової компенсації, а також надсилає повний текст
рішення ЄСПЛ та перекладену резолютивну частину рішення до виконавчої служби
України. Виконавча служба у свою чергу протягом трьох днів із дня надходження
документів відкриває виконавче провадження.
Як зазначалося, компенсація підлягає виплаті протягом трьох місяців після
набрання рішенням чинності. У разі порушення цих строків на суму нараховується
пеня. Компенсація здійснюється за рахунок державного бюджету України.
Окрім виплати компенсації, Закон передбачає й інші додаткові заходи
індивідуального характеру, які включають поновлення попереднього юридичного
становища, що мало місце до порушення Конвенції, яке полягає у повторному
розгляді справи в суді, а також повторному розгляді справи адміністративним
органом. У разі досягнення сторонами згоди щодо дружнього врегулювання спору
вживаються заходи, передбачені відповідною декларацією.
Процедура повторного розгляду справи на національному рівні, наприклад,
регулюється Цивільним процесуальним кодексом України. Відповідно до ст. 355
ЦПК судові рішення по цивільних справах можуть бути переглянуті Верховним
Судом України, якщо вони оскаржені з підстав встановлення міжнародною судовою
установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних
зобов'язань при вирішенні справи судом. Держава інформує всі компетентні органи
про необхідність виконання додаткових заходів індивідуального характеру, а також
здійснює контроль за таким виконанням. Пункт 3 ст. 11 Закону передбачає
можливість внесення клопотань до Прем'єр-міністра України щодо забезпечення
виконання додаткових заходів індивідуального характеру.
Щодо заходів загального характеру, то вони здійснюються з метою
забезпечення виконання державою положень ЄКПЛ, порушення яких встановлено
рішенням, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в
основі виявленого порушення, а також усунення недоліків, які можуть стати
підставою повторного звернення до ЄСПЛ. Загальні заходи можуть включати:
внесення змін до законодавства та практики його застосування, внесення змін до
адміністративної практики, забезпечення юридичної експертизи законопроектів на
предмет їх відповідності праву Ради Європи, забезпечення професійної підготовки з
питань застосування ЄКПЛ суддів, прокурорів та всіх працівників, робота яких
пов'язана із правозастосуванням та утриманням людей в умовах обмеження свободи,
тощо.
У разі невиконання або неналежного виконання рішення ЄСПЛ винні посадові
особи, які відповідальні за це виконання, несуть адміністративну, цивільну або
кримінальну відповідальність, передбачену законодавством України.
На жаль, простежити здійснення заходів загального характеру виявляється
дуже складно для Комітету міністрів Ради Європи. Єдиний існуючий важіль впливу
на держав–членів Ради Європи – це можливість призупинення членства в організації
або його позбавлення, яку може використати Комітет міністрів, якщо він буде
12
вважати, що держава винна в порушенні прав людини (ст. 8 Статуту Ради Європи).
На практиці жодного разу Комітет міністрів це своє повноваження не
використовував.
Можливо, саме через це ЄСПЛ з 2004 р. застосовує процедуру винесення так
званих «пілотних рішень». Оскільки майже половина рішень приймаються Судом по
справах, які мають аналогічний характер (справи-«клони»), а порушення в цих
справах стосуються невирішеної структурної або системної проблеми держави ‒
учасниці ЄКПЛ, то пілотні рішення служать фіксуванню наявності у держави таких
проблем та спонукають державу до прийняття всіх належних заходів, у тому числі
законодавчих, задля їх подолання.
Ідея пілотних рішень йде від того, що міжнародний суд не може виконувати
функції органу по виплаті компенсацій з порушень, які мають ті самі підстави.
Важливим у процедурі пілотних рішень є можливість заморожувати всі інші
аналогічні справи до винесення пілотного рішення. Таким чином, державам, які
порушили певні права, надається час для виправлення ситуації. Тобто
опосередковано ЄСПЛ намагається «м'яко» змусити державу до самостійного
вирішення проблеми.
Із набуттям чинності Протоколом № 14 до ЄКПЛ передбачено спрощений
порядок розгляду скарг, із приводу яких ЄСПЛ виніс пілотні рішення, що має
знизити навантаження на Суд. Крім того, Комітет міністрів Ради Європи пропонує
заснувати мережу зв'язків між ЄСПЛ та національними організаціями із захисту
прав людини, що і приведе до виникнення додаткових важелів на держави для
виконання пілотних рішень на національних рівнях.
Перше пілотне рішення було ухвалено Судом у 2004 р. у справі Вгопіошкі V.
Роїапа. Йшлося про неадекватну компенсацію за власність, втрачену репатріантами
на прилеглих до Бугу територіях, які після Другої світової війни відійшли СРСР.
Проти України перше пілотне рішення було прийнято по справі Іванов проти
України (15.10.2009 р. за скаргою № 40450/04). Юрій Іванов ‒ військовослужбовець
однієї з частин Кіровоградського гарнізону, що звільнився в запас за станом
здоров'я. Він звернувся до українського суду через невиплату йому грошової
компенсації за невикористання військового майна. Суд виніс рішення на його
користь, але компенсацію він так і не отримав, через що у 2004 р. і звернувся до
ЄСПЛ. Суд виніс рішення, яке передбачило повну компенсацію позивачеві
матеріальної і моральної шкоди, крім того, підкресливши, що випадки, аналогічні
справі Юрія Іванова, становлять більшу частину звернень українців. Протягом року
Україну зобов'язано усунути недоліки законодавства, що породжують подібні
ситуації.
Значення ЄКПЛ та діяльності ЄСПЛ для правових систем держав ‒ учасниць
Ради Європи переоцінити дуже важко, і тому майже всі держави закріпили в
національних нормативних актах обов'язок тлумачити внутрішнє законодавство у
світлі Конвенції. Це має призводити до гармонізації національних стандартів прав
людини поміж державами Європи. Безперечно, це має особливе значення для
цивільного судочинства, оскільки об'єктом судового захисту виступає більшість
конвенційних прав, у тому числі і право на справедливий судовий розгляд.

13