«ПО ЛЕЗУ НІЛУ»

Передісторія

Мене звуть Нефертіті, і я служила у храмі богині Ісіди, жила в тихому селі на околиці
Мемфіса. Мої дні були наповнені відданістю божественному, турботою про священні обряди
та молитви в стінах храму. Я був відомою серед селян завдяки своїй ніжній поведінці та
дару передбачення, який давав багато потіхи та керівництва у важкі часи.

Одного разу я отримала термінову повістку від вищої жриці Мемфіса...

Мемфіс попросив приїхати в столицю. Звістка про зникнення фараона Рамзеса III
поширилася по всьому місту, і він опинився в стані розгубленості. Верховна Жриця вірила в
мої унікальні здібності і зв'язок з духовним світом, тому прийшла до мене за допомогою у
розгадці таємниці, що оточує зникнення фараона.

Я знала, що моя подорож буде переплетена з подіями, які назавжди змінять моє життя...

Історія вигадана, всі збіги та схожість з реальними подіями випадкові.

РОЗДІЛ 1: ПОКЛИК ЧИ ПОЧАТОК?

 Стоячи в храмі дивлячись на статую богині Ісіди, вона відчувала, як страх почав
наповнювати її серце. Всередині храму, під світлом сонця, яке сходить за обрієм, що проникає
через прорізи в стінах, розташована величезна статуя Ісіди. Високі стелі які підтримуються
масивними колонами придавали величності цьому місцю. Закінчивши молитву, Нефі
повернулась до дверей, щоб побачити, що відбувається в поселені. Вузькі вулички, що
поросли сувоєм і діїзами, вигравало кольорами та рухом життя. Ремісники вже рано вранці
виходили на вулицю, розставляючи свої майстерні. Неподалік від ринку, на престижній
вулиці, розташовувалися ще закриті крамниці з різноманітними товарами, від ароматних
масел до розкішних прикрас. Природа завжди була спекотною і сухою, але періодичне
затоплення Нілу залишало землю родючою. Вранці, з першими променями сонця, що сходить,
береги Нілу були відроджені марнославством і працею. Люди почали свою справу, тому що в
цей період сонце не так горіло, і робота була більш комфортною. Коли сонце досягає свого
зеніту близько полудня, коли спека стає нестерпною, а робота на відкритому повітрі стає
небезпечною через високі температури. Саме тому в цей час доби люди воліли відпочивати в
тіні і ховатися від палаючого сонця. Коли наближався вечір, коли сонце почало спускатися до
горизонту, люди знову активізувалися і почали виконувати домашні завдання. Це був більш
приємний час для праці, оскільки спека поступово спадала, а клімат ставав приємнішим. З
роздумів Нефі вирвали чиїсь кроки позаду:

— Гей, ти чого тут? – спитала Деві – Ти, звичайно, спиш в такий час та ще й біля Ісіди
стоїш…

— Не спала майже всю ніч, просиділа на березі…

— Он як…Нам передали листа з Мемфісу.

Занурившись у свої думки, Нефі проігнорувала слова Деві. Підійшовши ближче, подруга
схвильовано звернулась до неї. Її довге, кучеряве волосся, як хвилі, обрамили її обличчя,
надавши їй виразного і водночас ніжного вигляду. Її карі очі, які світяться під нічним небом,
мають в собі таємничість і пристрасть. Чудова фігура дівчини підкреслена шовковою синьою
тканиною, яка м'яко обгортає її тіло і розвивається в потоках вітру. Під нічним світлом вона
нагадує фею з казки, випливаючи з темряви як загадковий образ, що привертає погляди та
зачаровує своєю присутністю.

— Нефі, ти тут? – махаючи перед обличчям рукою, запитала Деві.

— Просто, згадала наші «тяжкі» роки…

Їх дружба почалася ще в дитинстві, і після трагедії в Єгипті, коли вони втратили батьків,
вони стали нерозлучними. Місцева жителька, яку у селі називали "відьмою" через її зв'язки з
потойбічним світом, прийняла дівчат під своє крило. З роками ця жінка померла, але спадок її
мудрості та силу перейшли на дівчат. Звільнившись від спогадів, Нефі повернулась до Деві:

— Дивно… – мовчавши протягом хвилини, вона продовжила, – Звичайно звістки

приносять після обіду, а зараз тільки сонце буде сходити…

Разом вийшовши з храму, вони спокійно йшли по піску, перебираючи дрібні зерна. Для
мешканців поселення Нефі завжди була загадковою і незвичайною дівчиною, яка привертала
увагу своєю елегантністю. Обличчя Нефі було обрамлене тонкими рисами, а її великі
мигдалеподібні очі вражали своєю глибиною. Всупереч своїм молодим вікам - всього
дев'ятнадцять - вона виглядала дуже зріло та витончено.

Проте, після трагедії, яка сталася давно, на її обличчі залишилися досить помітні сліди
глибокої скорботи і болю. Вираз її обличчя став більш суворим і грубим, а очі втратили
колишню живість. Її волосся було скарбом, густим і блискучим, нагадуючи чорні води річки
вночі, символ сили та магії. Її вбрання зроблене з блискучого шовку, що м'яко переливався під
променями світанкового сонця. Золоті прикраси, що прикрашали її талію, додавали образу
вишуканості та розкоші, виблискуючи на сонці як справжні коштовності. Глибоко синя
накидка, що обвітрювала її фігуру, не лише додавала елегантності, а й захищала від холодного
ранкового вітру, облягаючи її як ніжний обій.

Деві вирішила дати Нефі листа, щоб та прочитала його. З тривогою та неспокоєм Нефі
розпочала розгортати лист, відчуваючи, як серце б'ється все швидше. З напруженням у душі
вона почала уважно переглядати кожне слово, починаючи з першого рядка.

«Дорогі Нефертіті та Деві!

Я пишу вам з Мемфісу з дуже тривожною звісткою. Осіріс зник і ми не можемо

знайти його слідів. Останній раз його бачили на березі Нілу. Ситуація критична, і нам дуже
потрібна твоя допомога. Ця новина вже розлетілася по всьому місту, і ми не можемо
дозволити їй поширюватися по всьому Єгипту.

Ваші здібності унікальні, ви вже врятували Мемфіс від пісочної бурі. Тому я чекатиму
на вас у Мемфісі найближчим часом. Крім того, посланець буде відправлений до вас, щоб
допомогти дістатися до столиці.

Будь ласка, прийміть цей виклик і прибудьте якнайшвидше. Єгипет розраховує на

вашу мудрість та магічні здібності.
З повагою,

Верховна жриця Мемфіса.»

— Осирис... Хто міг наважитися напасти на нього? – замислилась Нефі. – Хоча, він
може й сам бути ініціатором зникнення, але який мотив. Це все так дивно...

Перед тим як Нефі змогла продовжити свої міркування, її думки були перервані
подругою:

— Так, у листі було сказано, що приїде посланець, — сказала Деві, вказуючи на

відповідний рядок.

— Мене це вже так дратує… - глибоко вдихнувши сказала Нефі.

Дівчата крокували в напрямку будинку, серце, наповнене збудженням перед

подорожжю до Мемфісу, яке ставало для них справжнім випробуванням. Роздумуючи про
необхідні речі для цієї нелегкої місії, вони крокували швидкими кроками, намагаючись
врахувати всі деталі.

Під самим будинком на їхній шлях вийшов чоловік, але він аж ніяк не демонстрував
свою підлеглість.

— Це ви, Нефертіті та Деві? – поглянув на нас посланець.

Чоловік був вражаючи високий, втім, майже на дві голови вищий за дівчат, які, мабуть,
не могли не відчувати свою невелику ростову перевагу у порівнянні з ним. Його тіло було
міцним і мускулистим, ніби він стояв перед ними як непроникна кам'яна стіна, готовий встати
в захист у будь-який момент. Його вбрання відбивало блискуче світло сонця, надаючи йому
аурою загадковості. У світлому лляному одязі, пронизаному ніжним золотавим візерунком,
що нагадував складні ритуальні символи із стародавньої єгипетської писемності, і у світло-
фіолетовій шовковій накидці, що спадала по його спині. Підійшовши ближче до посланця
Деві зволила відповісти

— Так, ми – відповіла Деві – а ви той самий посланець, якого відправили за нами?

Коротко кивнувши, посланець неохоче заговорив:

— Тоді дозвольте мені відвезти вас до Мемфіса. – із байдужим поглядом повернувся до

колісниці. – Збирайте речі і підходьте до колісниці
 — Його взагалі навчали, як розмовляти з людьми?, - проговорила про себе Нефі, - Він
навіть не назвався.

— Дивний…але такий гарний, — пошепки відповіла подруга.

Підійшовши ближче до молодого чоловіка, Деві вирішила звернутись до нього.

— Ви не представилися – сказала Деві до нього – Можете…

— Амон, — відповів молодий чоловік, — збирайтесь швидше, будь-ласка.

Подякувавши, подруга підхопила Нефі під лікоть і потягнула в сторону будинку.

Переступивши поріг і закривши двері, Нефі нарешті змогла висловитись:

— З виду такий гарний, статний, але характер…святий Ра! – майже кричавши

проговорила Нефі до подруги.

— Не хвилюйся, думаю ми швидко знайдемо спільну мову, - відповіла подруга – До

речі, його ім’я, досить дивне, як для звичайного підлеглого і одяг теж. Думаю його не просто
так за нами відправили.

— Сподіваюсь що знайдемо… - відповіла Нефі – Ти зібралась?

— Так, - взявши речі відповіла вона – можемо йти.

Вийшовши з дому, вони попрямували до колісниці,