Нормативні акти

ПЕРШОДЖЕРЕЛА

АПОЛОГІЯ СОКРАТА
[Сократ:] Яке враження справили на вас мої обвинувачі афіняни, я не знаю. Що
ж до мене, то я від їхніх слів, далебі, сам ледь опам'ятався, так переконливо вони
говорили. Хоча правди, власне кажучи, ні крихітки вони не сказали. Із багатьох
їхніх наклепів найбільше я дивувався одному – їхньому твердженню, начебто вам
треба берегтися, щоб я вас, бува, не увів в оману своїм умінням говорити. Те, що
вони спромоглись на таку безсоромність (бо я зараз на ділі викрию їхню брехню,
коли виявиться, що я зовсім не сильний у красномовстві), видалось мені
вершиною нахабності. Хіба що вони, ясна річ, сильним у красномовстві вважають
того, хто говорить правду. Бо якщо саме це вони мають на увазі, то я готовий
погодитися, що я справді красномовець, хоч і не на їхню мірку.
Отже, повторюю, вони не сказали ні слова правди, а від мене ви почуєте
найщирішу правду. Тільки, клянусь Зевсом, афіняни, ви не почуєте причепуреної
мови, оздобленої, як їхня, вишуканими зворотами й висловами; я буду говорити
простою мовою 1, першими-ліпшими зворотами – бо я переконаний у правоті
своїх слів,– і хай ніхто з вас не чекає від мене чогось іншого, та й не личило б мені
в такому віці виступати перед вами, афіняни, немов молодику, з підготовленою
промовою.
Тільки я дуже прошу вас і благаю, афіняни, ось про що: коли почуєте, що я
захищаюсь такими самими словами, якими звик говорити на площі біля
міняльних крамниць 2, де мене багато з вас слухали, та й в інших місцях, то не
дивуйтеся і не зчиняйте з цього приводу галасу. Бо справа стоїть так: я тепер
уперше позваний до суду, а мені вже виповнилось сімдесят років 3, тим-то,
зрозуміла річ, я не обізнаний з тутешнім способом висловлювання, немов якийсь
чужинець. Адже ви, очевидно, вибачили б мені, якби я справді був чужинцем і го-
ворив такою мовою і в такий спосіб, до якого я звик змалку. Отож так само і тепер
я – так принаймні мені здається – маю право просити у вас дозволу говорити
своїм способом висловлювання – можливо, він виявиться поганим, а можливо,
добрим,– та іще прошу зважити і звертати увагу тільки на те, чи я правду кажу, чи
ні; адже в цьому полягає достоїнство судді, а обов'язком промовця є говорити
правду.
Отож я маю право, афіняни, насамперед захищатись проти давніших брехливих
обвинувачень і проти перших моїх обвинувачів 4, а вже потім проти нинішніх
обвинувачень і нинішніх обвинувачів. Бо мене багато людей брехливо
обвинувачували ще перед вами, причому віддавна, багато вже років, проте правди
ніскілечки не сказали; саме їх я більше боюсь, ніж Аніта і його однодумців, хоч і
ці небезпечні. Але ті небезпечніші, афіняни! Вони настроювали проти мене дуже
багатьох з вас, коли ви були ще дітьми, зводили перед вами наклепи на мене,
намовляючи вас, начебто є якийсь Сократ, чоловік мудрий, який вивчає небесні
явища і досліджує те, що під землею, і вміє видавати брехню за правду. Оці то
люди, афіняни, які поширювали такі чутки, є мої грізні обвинувачі. Річ у тім, що
ті, хто їх слухає, думають, нібито такі дослідники навіть і в богів не вірять. До
того ж таких обвинувачів багацько і вони вже довгий час обвинувачують, та й
говорили вони з вами, як ви були в такому віці, коли могли найлегше в це
повірити, бо деякі з вас були ще дітьми, а дехто був підлітком. Мало того, вони
обвинувачували мене заочно, через що не було в мене змоги – виправдовуватись
перед ким-небудь. А найнедоречніше те, що навіть імен їх годі знати, ні назвати,
хіба що випадково хтось із них є комедіографом. А скільки було таких, що,
пойняті заздрістю і злобою, нацьковували вас проти мене, або таких, що,
повіривши в наклепи, самі почали переконувати інших – усі вони невловимі, їх не
можна викликати сюди, ані нікого з них викрити в брехні, а доводиться просто
боротися з тінями: захищатися і спростовувати чиїсь закиди, коли ніхто не
заперечує. Тим-то зважте і ви на те, що в мене, як я сказав, є два види
обвинувачів: одні – це ті, що обвинуватили мене тільки що, а інші – давно, про
них я вже згадав,– і погодьтеся, що спершу мені слід захищатися проти перших
обвинувачів. Адже ви чули їхні обвинувачення раніше і до того ж частіше, ніж
сьогоднішніх обвинувачів.
Гаразд, отже, я повинен, афіняни, захищатися і спробувати протягом короткого
часу спростувати обмову, яка закорінилася серед вас. Але я хотів би, щоб мені
вдалось це зробити на користь вам і мені, якщо мій захист ще на щось згодиться.
Тільки я гадаю, що це дуже важко, і я добре усвідомлюю, яке складне це завдання.
Однак хай справи ідуть так, як велить Бог, а законові треба підкорятися й
захищатись. Отже, розгляньмо з самого початку, в чому полягає обвинувачення,
від якого виникли про мене погані чутки, в які Мелет повірив і подав на мене
нинішню скаргу. Хай буде так. Якими ж словами зводили на мене наклепи мої
огудники? Треба навести їхнє обвинувачення, немов клятвене свідчення
справжніх обвинувачів: «Сократ порушує закон і марнує час, досліджуючи те, що
під землею, і те, що в небі, видаючи брехню за правду та навчаючи цього інших».
Ось так приблизно звучить це обвинувачення. Щось подібне ви самі бачили в
комедії Арістофана 5, як якийсь Сократ гойдається там у повітрі й твердить, ніби
він ходить по повітрі та верзе багато рі'зних нісенітниць, в яких я нічого не
тямлю. Кажу це не в докір науці того роду, якщо хтось справді є знавцем цих
речей (не вистачало ще тільки того, щоб Мелет позвав мене до суду ще за це!), але
я, афіняни, нічого спільного з такими питаннями не маю. У свідки можу взяти
багатьох з вас самих і прошу, щоб ви про це між собою поговорили всі, хто коли-
небудь чув мої розмови. А таких чимало серед вас. Тим-то запитайте один одного,
чи чув хтось з вас коли-небудь, щоб я що-небудь говорив про подібні речі, і тоді
ви переконаєтесь, чого варте і все інше, що про мене багато людей говорить. Але
нічого такого не було, та й якби ви чули від когось, що я берусь виховувати людей
і беру за це гроші, то це також неправда, хоча, на мою Думку, це благородна
справа, якщо хтось здатний виховувати людей, як, наприклад, леонтієць Горгій,
кеосець Продік 6, елідець Гіппій 7. Кожний з них, афіняни, роз'їжджаючи по
містах, намовляє юнаків, які мають змогу безплатно спілкуватися з будь-яким із
своїх співгромадян, щоб покинули те товариство і стали їхніми учнями, за що слід
їм платити гроші й надто почувати себе до вдячності. Є ще тут інший мудрець,
родом із Паросу 8, про перебування якого у нас я дізнався, зустрівши випадково
чоловіка, який один заплатив софістам більше грошей, ніж усі інші разом узяті.
Маю на увазі Каллія, сина Гіппоніка. Так ось, я запитав його – а в нього два сини:
«– Каллію! Якби так твої сини були жеребцями або бичками і нам треба було б
підшукати й найняти для них доглядача, який вмів би зробити їх ще кращими,
виплекавши в них властиві їм якості, то це був би якийсь наїзник або землероб.
Але тепер, оскільки твої сини люди, то кого ти думаєш узяти для них у
наставники? Хто знавець такої доброчесності людської і громадянської? Гадаю,
що ти подумаєш над тим, маючи синів. Чи є така людина, чи ні?
– Аякже, є.
– Хто такий? Звідкіля він і скільки бере за навчання?
– Це Евен,– відповів Каллій,– він з Паросу, а бере по п'ять мін, Сократе».
А я собі подумав: щасливий цей Евен, якщо він справді володіє таким хистом,
причому за своє навчання бере таку скромну винагороду! Я сам, далебі, чванився
б і гордився б, якби мав такий хист. Але я цього не вмію, афіняни!
Можливо, хтось із вас перепинить мене й запитає:
«Все ж, Сократе, чим ти займаєшся? Звідки-то взялися ці наклепи на тебе?
Очевидячки, якби ти займався тим, чим усі люди, і якби ти поводився, як загал
людей, то не виникло б проти тебе стільки чуток і обмови. Тим-то скажи нам, у
чому річ, аби ми у твоїй справі нічого не наплутали».
Хто так говорить, той, гадаю, правильно говорить, і я спробую пояснити вам,
що саме здобуло мені розголос і накликало на мене обмову. Отож слухайте.
Можливо, комусь із вас буде здаватись, ніби я жартую, але будьте певні, що я
скажу вам сущу правду. Розголос цей, афіняни, випав на мою долю лише завдяки
якійсь мудрості. А що це за мудрість така? Така мудрість, яка імовірно властива
будь-якій людині. Нею я, мабуть, справді наділений, а ті, про яких я тільки-но
говорив, видно, мудрі якоюсь особливою мудрістю, вищою від доступної для
людини, або ж сам не знаю, як її назвати. Щодо мене, то я цією не володію, а хто
мені її приписує, той бреше і говорить таке, щоб очорнити мене.
Тільки не ремствуйте, афіняни, навіть якби вам здавалося, ніби я говорю трохи
зарозуміло. Не від себе я буду говорити, а пошлюсь на того, кому ви довіряєте. У
свідки моєї мудрості, якщо є в мене якась мудрість, я візьму бога того, що в
Дельфах" 9. Херефонта, ви, звісно, знаєте. Він з юнацьких літ був моїм другом і
другом багатьох з вас, він разом з вами пішов на вигнання й повернувся разом з
вами. І ви, звичайно, добре знаєте, що за чоловік був Херефонт, яким заповзятим
він був у всьому, на що зважився. Так ось, одного разу, коли він прибув у
Дельфи, насмілився запитати оракул і – як я сказав, не галасуйте, афіняни! –
запитав тоді прямо, чи є хтось мудріший за мене. Піфія відповіла, що немає
мудрішого за мене, а це може посвідчити його брат 10, присутній тут, бо той уже
помер. Зважте, для чого я це кажу: бо я хочу пояснити вам, звідки взявся наклеп
на мене. Почувши таке, я став подумки розмірковувати таким чином: «Що саме
значать слова Бога і яку загадку він загадує? Бо я сам, звичайно, не помічаю в собі
ні великої, ні малої мудрості. Отже, що він має на увазі, кажучи, що я
наймудріший? Адже ж не лукавить він! Не личить це йому». Довгий час я не
знав, що це має значити, але згодом узявся до розгадування змісту слів Бога таким
чином: я пішов до одного з тих людей, що їх вважають мудрими, щоб уже де-де,
думав я, а тут доведу помилковість віщування і заявлю оракулу: «Ось цей
чоловік мудріший за мене, а ти мене назвав наймудрішим». Проте, коли я пригля-
нувся до цього чоловіка – називати його ім'я немає ніякої потреби,– досить, що
той, спостерігаючи кого, я склав собі таке уявлення, був одним із державних
діячів, афіняни,– так ось я, поговоривши з ним, пересвідчився, що цей чоловік
тільки здається мудрим і багатьом людям, і особливо самому собі, а насправді
він таким не є. Тим-то я пробував йому довести, що він тільки вважає себе
мудрим, а насправді ним не є. Через те зненавиділи мене і він, і багато хто з
присутніх при цій розмові. Відходячи, я роздумував сам із собою, що я від цього
чоловіка таки мудріший. Бо з нас двох жодний, на мій погляд, не знає нічого як
слід, але йому здається, начебто він щось знає, хоч нічого не знає, а я, якщо не
знаю, то навіть не думаю, начебто знаю. Отже, бодай на таку крихіточку, по-
моєму, я від нього мудріший, отже, тим самим, що коли я чогось не знаю, то й не
думаю, що знаю. Звідси я подався до іншого, хто, як мені здавалося, був
мудріший від першого, і дійшов такого самого переконання: і тут незлюбили мене
й він сам, і багато інших. Відтак я ходив уже підряд і хоч бачив із сумом і
тривогою, що викликаю ненависть до себе, все ж мені здавалось, що слова Бога
слід цінувати над усе.
Аби збагнути смисл віщування, треба було обійти всіх, яких вважали такими,
що начебто щось знають. І, клянусь собакою 11, афіняни,– бо вам треба говорити
правду,– я помітив таке: ті, що славилися своїм розумом, видалися мені, коли я за
вказівкою Бога досліджував справу, ледь чи не найбільшими неуками, а інші, що
вважалися гіршими, навпаки, обдарованішими. Мушу, однак, описати свою
мандрівку, яких я докладав зусиль, аби нарешті пересвідчитись у непомильності
віщування.
Отже, після розмов із державними діячами я подався до поетів – трагічних і
дифірамбічних,– а також до інших, щоб хоч тут, я гадав, переконатися, що я
більший неук, ніж вони. Брав я до рук їхні твори, здавалось, найбільш ними
опрацьовані, і, бувало, розпитував їх, що саме вони хотіли в них сказати, щоб при
цій нагоді також чогось від них навчитись. Сором мене бере, афіняни, сказати вам
правду, але трудно – сказати її мушу. Отже, сказати коротко, майже всі інші, там
присутні, вміли пояснити твори цих поетів краще, ніж самі поети. Таким чином я
незабаром переконався в тому, що поети творять не завдяки якійсь мудрості, а
завдяки якійсь природній здібності і в натхненні 12, подібно до ворожбитів і
віщунів, адже й ці також кажуть чимало гарного, але з того, що кажуть, нічого не
розуміють. Щось подібне, як мені здавалось, переживають поети. Одночасно я
помітив, що вони через своє поетичне обдаровання вважають себе наймудрішими
з людей і в іншому відношенні, а насправді воно не так. Так відійшов я і звідси,
переконаний, що перевищую їх тим самим, чим і державних діячів.
 Насамкінець я подався до ремісників, бо я усвідомив, що, прямо кажучи, я
нічого не вмію, але був певний, що між ними я знайду таких, що знають багато
хорошого. І тут я не помилився. Вони справді вміли робити те, чого я не вмів, і в
цьому відношенні були мудріші від мене. Але, афіняни, я виніс таке враження, що
ці хороші ремісники мають ту саму ваду, що й поети: оскільки вони відмінно
опанували своє ремесло, то кожний з них вважав себе дуже мудрим також у
всьому іншому, навіть у найважливіших питаннях, і ця разюча недоречність
затьмарювала їхню мудрість; так що для виправдання слів оракула я питав сам
себе, що волів би я: залишитися таким, яким я є, і не бути ні мудрим їхньою
мудрістю, ні обмеженим їхнім невіглаством, чи, як вони, мати і те, й те. І я
відповідав самому собі й оракулу, що краще мені залишатись таким, яким я є.
Саме внаслідок такого дослідження, афіняни, з одного боку багато хто мене
зненавидів як тільки можна сильно й глибоко, через що з'явилось безліч наклепів,
а з другого боку пішла про мене слава як про мудреця, бо присутні при моїх
розмовах щоразу вважали, начебто, якщо я вмію довести, що хтось у чомусь не
мудрий, то сам я в цьому вельми мудрий. А власне кажучи, афіняни, мені
бачиться, що справді мудрим є тільки Бог і цим віщуванням він учить, що
людська мудрість мало що варта або навіть нічого, і, здається, він має на увазі не
Сократа, а користується моїм іменем лише заради прикладу, неначеб говорив:
«З вас, люди, наймудріший той, хто, як Сократ, зрозумів, що насправді нічого не
варта його мудрість». І ще й тепер я всюди ходжу між людьми, шукаю і розпитую
за велінням Бога, чи не вдасться мені визнати мудрим когось із співгромадян
або чужоземців. І кожного разу, коли виявиться, що він таким не є, то я помагаю
Богові і доводжу всім, що цей чоловік не мудрий. Крім того, ходять за мною
молоді люди, які мають вдосталь вільного часу, сини найбагатших громадян, і
вони роблять це з власної волі й радо слухають, як я допитую людей, і часто-густо
мене наслідують самі, намагаючись за моїм прикладом допитувати інших. Вони,
гадаю, знаходять силу-силенну таких людей, які вважають, нібито щось знають,
насправді ж знають мало що або взагалі нічого. Як наслідок, ті, кого вони
допитують, гніваються на мене, а не на них, і патякають, що є якийсь Сократ,
великий негідник, який псує молодь. А коли їх хтось запитує, що він робить і чого
навчає, то вони не знають, що казати, і, щоб приховати своє збентеження,
говорять те, що взагалі заведено говорити про тих, хто філософствує; і те, що,
мовляв, «відкриває таємниці неба й землі», і що «не визнає богів», і «брехню
видає за правду». Бо правду сказати їм не хочеться тому, що тоді виявилося б, що
вони тільки удають, начебто щось знають, насправді ж нічого не знають. Оскільки
вони, як мені бачиться, честолюбні, заповзяті й їх багато, і базікають безнастанно
та переконливо, то протуркали ваші вуха наклепами, очорнюючи мене вже
віддавна і вперто. Ось чому накинулись на мене Мелет, Аніт і Лікон. Мелет
обурений на мене за поетів, Аніт – за ремісників і державних діячів, Лікон – за
промовців. Так що я сам здивувався б, як сказав напочатку, якби мені
пощастило в такий короткий час спростувати перед вами оцю розповсюджену
й закоренілу обмову. Ось вам, афіняни, вся правда, і говорю вам, не приховуючи
перед вами нічого ні важливого, ні незначного. Хоча я майже певен, що через цю
щирість накликаю ненависть проти себе, але якраз це свідчить, що я кажу правду і
що в цьому полягає наклеп на мене, і саме такі його причини. Якщо захочете
розслідувати мою справу, тепер чи колись пізніше, то побачите, що це достеменно
так і є.
Отже, на закиди моїх перших обвинувачів хай оцього мого захисту для вас
вистачить. А тепер я спробую захистити себе від Мелета, людини доброї і
сповненої турботи про наше місто 13, як він твердить, і від інших обвинувачів.
Оскільки ж це вже зовсім інші обвинувачі, тому розгляньмо суть їхньої скарги,
поданої під присягою. А звучить вона приблизно так: Сократ, кажуть, порушує
закони тим, що псує молодь, не визнає богів, яких визнає місто, а визнає інші нові
божества. Такий зміст обвинувачення 14. Розгляньмо тепер кожний пункт цього
обвинувачення зокрема.
Вислови приписувані Сократу:
 В кожній людині – сонце. Тільки дайте йому засяяти.
 Атени як сонливий кінь, а я як гедзь, який пробує його збадьорити.
 Помилка є привілеєм філософів, лише дурні не помиляються ніколи.
 Часто мова випереджає думки.
 Для страждаючих найменша радість вже є щастям.
 Довгі шати обважнюють тіло, а багатство – душу.
 Голод є найкращим кухарем.
 Ми їмо, щоб жити, а не живемо, щоб їсти.
 Пізнай себе сам.
 Так чи інакше одружуйся: якщо знайдеш добру дружину, будеш щасливий,
якщо погану – лишишся філософом.
 Такі часи настали, що як хочеш з ким мудрим поговорити, мусиш
розмовляти сам із собою.
 Я знаю, що я нічого не знаю.
 Все у міру.
 Безглузде життя не вартує життя.
АРІСТОТЕЛЬ. НІКОМАХОВА ЕТИКА

1094а. (І). Вважається, що всяке мистецтво і всяке вчення, так само як дія і
свідомий вибір, прагнуть до певного блага; тому вдало визначали благо як те, до
чого все прагне. Одначе в цілях виявляється деяка відмінність, тому що одні з них
– це діяльності, інші ж – деякі окремі від них результати. Коли певні цілі існують
окремо від дій, тоді результатам природно бути краще [відповідних] діяльностей.
Оскільки ж дій, мистецтв і наук багато, то й цілей виникає багато: у лікарському
мистецтві – це здоров'я, у кораблебудуванні – корабель, у військовому мистецтві
– перемога, у мистецтві господарському – багатство. Деякі з них підлягають
одному якомусь умінню, подібно до того як мистецтво виготовляти вуздечки й
усе інше з кінської збруї піддягає мистецтву правити кіньми, а саме воно, як і
всяка дія у військовій справі, підлягає військовому мистецтву, і таким же чином
інші [мистецтва] підлягають іншим; в усіх випадках цілі керівників усіх [мистецтв
і наук] є переважними у порівнянні з цілями підлеглих: цих же бо останніх
домагаються задля перших. При цьому байдуже, чи самі діяльності виступають
цілями дій, а чи цілі – це щось інше, від них окреме, як у випадку з названими
вище науками.
(II). Якщо ж у того, що ми робимо, є деяка ціль, бажана нам сама по собі,
причому інші цілі бажані задля неї і не всі цілі ми обираємо задля іншої цілі (бо
так ми зайдемо в нескінченність, а отже наше прагнення є марне й безглузде), то
ясно, що ціль ця є благо властиве і найвище. Тож хіба пізнання його [тобто блага]
не має величезного значення для життя, і, наче лучники, що мають мішень перед
собою, хіба не вірніше ми досягнемо належного? А коли так, то треба спробувати
хоча б у загальних рисах уявити собі, що це таке і до якої з наук, чи до якого з
умінь, причетне. Слід, очевидно, визнати, що воно [найвище благо], причетне до
найважливішої і найбільш керівної з наук. А саме такою здається наука про
державу, тобто політика: вона ж бо встановлює, які з наук потрібні в державах, а
також які науки і в якому обсязі повинен вивчати кожний. Ми бачимо, що
найбільш шановані з умінь підлеглі цій науці, як, наприклад, уміння у військовій
справі, господарюванні та красномовстві. А оскільки вона [наука про державу]
користується іншими науками [як засобами], більш того, законодавче визначає,
що слід робити і від чого утримуватися, то її ціль включає, очевидно, цілі інших
наук, а значить, ця ціль і буде властивим благом людини. І навіть якщо для однієї
людини благом є те ж саме, що й для держави, більш важливим і більш
виповненим здається все-таки благо держави, його досягнення і збереження: адже
бажаним є [благо] й однієї людини, але прекрасніше і божественніше [благо]
народу і держав. Таким чином, це вчення, будучи, так би мовити, наукою про
державу, прагне до цього [тобто до блага держави].
(III). Розмірковування буде задовільним, якщо вдасться прояснити суть
предмета, що підлягає [розгляду]. Адже не в усіх розмірковуваннях, так само як і
не в усіх виробах ремесла, слід домагатися точності в однаковій мірі. Що ж до
[понять] прекрасного і справедливого, які, власне, і має на увазі наука про
державу, то в них міститься стільки різного і розпливчатого, що починає
здаватися, неначе все це [прекрасне і справедливе] існує лише за встановленням, а
не за природою. Таку ж своєрідну розпливчастість має й вислів "блага", тому що
багатьом від них [благ] буває шкода: уже ж бо загинули через багатство – одні,
через мужність – інші. Тому й бажано, розмірковуючи щодо подібних предметів і
за подібних обставин, вказати приблизно і в загальних рисах на істину, а
розмірковуючи про те, що стосується більшості випадків і їм супутніх обставин, і
висновки розповсюдити лише на них. Таким же чином слід сприймати і кожне
наше окреме висловлювання; адже людині освіченій властиво домагатися
точності для кожного роду [предметів] у тій мірі, в якій це допускає природа
предмета. Однаково [безглуздим] здається як задовольнятися правдоподібними
розмірковуваннями математика, так і вимагати від ритора чітких доказів.
Кожний тим часом вірно судить про те, у чому досвідчений, і саме для цього він
чеснотливий судця. Таким чином, [чеснотливий] у чомусь одному є й освіченим
відносно цього одного, а [чеснотливий] взагалі – освічений всебічно.
Ось чому юнак – непідходящий слухач науки про державу: адже він
недосвідчений у життєвих справах, а з них [виходять] і з ними [пов'язані наші]
розмірковування. Крім того, підвладний пристрастям, він буде слухати даремно і
без користі, тоді як мета [даного вчення] не пізнання, а вчинки. Ι немає значення,
роками молода людина, чи вона юна вдачею, бо не від віку буває цей недолік, а
від того, що живуть по пристрасті і [по пристрасті ж] прагнуть усякої [мети].
Таким [людям] пізнання марне, так само як і нестриманим, але для тих, чиї
прагнення і вчинки узгоджені з розсудом, знати подібні [речі] буде вкрай корисно.
Тож вважатимемо, що про слухача, про спосіб доказу і про сам предмет для
вступу сказано досить.
2 (IV). Оскільки всяке пізнання і всякий свідомий вибір спрямовані до того чи
іншого блага, повернімося знову до наших розмірковувань: до чого, за нашим
визначенням, прагне наука про державу і що є найвищим з усіх благ,
здійснюваних у вчинках.
Стосовно назви погоджуються майже всі, причому як більшість, так і люди
витонченіназивають [найвищим благом] щастя, а під благоденством і
благополуччям мають на увазі те ж саме, що й під щасливим життям. Але в
питанні про те, що є щастя, виникає розбіжність, і більшість дає йому інше
визначення, ніж мудреці.
Дійсно, для одних щастя – це щось наочне й очевидне, скажімо задоволення,
багатство чи пошана: у різних людей різне; а часто [навіть] для однієї людини
щастя – то одне, то інше: адже, захворівши, [люди бачать щастя] у здоров'ї,
збіднівши – у багатстві, а знаючи за собою неуцтво, захоплюються тими, хто
розмірковує про що-небудь велике і таке, що перевищує їхнє [розуміння].
Деякі вважали, що крім цих численних благ є й деяке інше – благо саме по собі,
яке виступає для всіх цих [благ] причиною, завдяки котрій вони – блага. Марна
справа, очевидно, обговорювати всі думки, досить обговорити найбільш поширені
або ж ті, що мають якісь підстави. Ми не повинні забувати, що ті
розмірковування, які ведуть від начал, і ті, які приводять до начал, різняться між
собою. Адже й Платон задавався цим питанням і дошукувався, від начал чи до
начал [іде] шлях [розмірковувань] – як на стадіоні , біжать або від атлотетів до
кінця [стадіону], або навпаки . Починати, звичайно, треба з відомого, а воно буває
двох видів: відоме нам і відоме безвідносно. Так що й нам все-таки належить
починати з відомого нам. Ось чому, щоб стати гідним слухачем [розмірковувань]
про прекрасне і справедливе, та й взагалі про предмети державної науки, треба
бути вже добре вихованим у своїх звичках. Дійсно, начало [тут] – це те, "що"
[дано], і, якщо це досить очевидно, то не виникне потреби ще й у "чому". Така
[вихована] людина або має начала [тобто принципи], або легко може їх набути. А
той, кому не дано ні того, ні іншого, нехай послухає Гесіода:

Той всенайкращий, хто сам здатен про все розсудити,

Добрий і той, хто порадникам гарним завжди довіряє.
Той, хто ж розважити сам не в змозі, ні взяти до серця
Інших поради, – з людей найнерозумніший муж(17).

3 (V). Але продовжимо розмірковування з того місця, звідки ми відволіклися.

Очевидно, небезпідставно благо і щастя уявляють собі, виходячи із [власного]
способу життя. Відповідно більшість, тобто люди вельми грубі, [розуміють під
благом і щастям] задоволення, і тому для них бажане життя, сповнене насолод.
Адже існує три основні способи життя: по-перше, щойно згаданий, по-друге,
державний і, по-третє, споглядальний. І ось багато людей, свідомо обираючи
тваринний спосіб життя, повністю виявляють свою ницість, однак знаходять
виправдання в тому, що багато могутніх людей уподібнюються у своїх
пристрастях Сарданапалу.
Люди витончені і діяльні [розуміють під благом і щастям] пошану, а мета
державного способу життя майже це і є. Але й таке здається дуже поверховим у
порівнянні з шуканим [благом]. Дійсно, вважається, що почесті більше залежать
від тих, хто їх надає, ніж від того, кому їх надають, а в благу ми вгадуємо щось
внутрішньо властиве і невідчужуване. Крім того, почестей, здається, домагаються
через бажання пересвідчитись у власній доброчесності. Тому й домагаються
пошани у людей розсудливих і знайомих і притому пошани за доброчесність.
Ясно, таким чином, що для таких доброчесність краще [ніж почесті]. Можливо, її
навіть краще можна собі уявити певною метою державного способу життя. Але,
виявляється, з цією метою не цілком співпадає й вона. І дійсно, володіти
доброчесністю можна, як здається, і під час сну чи все життя проводячи в
бездіяльності, а також бідуючи і зазнаючи найбільших нещасть. Але того, хто так
живе, навряд чи хтось назве щасливим, хіба тільки відстоюючи положення [свого
вчення]. Але годі про це. Адже про це достатньо вже було сказано в творах для
широкого кола.
Третій спосіб життя – споглядальний. Ми розглянемо його в належному місці.
Користолюбець – неначе підневільний, і багатство – це, звичайно, не шукане
благо, бо воно корисне задля чогось іншого. Тому-то названі раніше [задоволення
й почесті] можна вважати радше цілями, бо вони бажані самі по собі. Але
виявляється, і вони не цілі, хоч на користь того, [що вони цілі], сказано багато
слів. Отже, облишмо це.
4 (VI). Краще, все-таки, розглянути [благо] як загальне [поняття] і перейти до
питання, у якому значенні про нього говорять, хоча саме таке дослідження й
викликає незручність, тому що ідеї ввели близькі [нам] люди. I все ж, мабуть, і
краще і належно задля порятунку істини відмовитися навіть від своїх близьких,
особливо якщо ми філософи. Адже хоч і те і інше дороге [нам], священний
обов'язок – істину шанувати більше.
Основоположники цього вчення не створили ідей, всередині яких визначалося б
первинне і вторинне; саме тому не створили вони ідею чисел. Що ж до блага, то
воно визначається [в категоріях] суті, якості і відношення, а тим часом існуюче
саме по собі, тобто суть, по природі первинніше за відношення (останнє є схожим
на паросток, на вторинну властивість сущого), а значить, загальна ідея для
[всього] цього неможлива.
І ось якщо "благо" має стільки ж значень, скільки "буття" (так, у категорії суті
благо визначається, наприклад, як бог і розум, в категорії якості, наприклад, – як
доброчесність, в категорії кількості – як міра, в категорії відношення – як корисне,
в категорії часу – як своєчасність, в категорії місця – як зручне розташування
тощо), то ясно, що "благо" не може бути чимось всезагальним і єдиним. Адже тоді
воно визначалося б не у всіх категоріях, а тільки в одній.
 Далі, оскільки для [всього], що об'єднується однією ідеєю, існує й одна наука,
то й для всіх благ існувала б тоді якась одна наука. Насправді ж наук багато,
навіть [для благ, що підпадають] під одну категорію. Так, наприклад, благо з
точки зору своєчасності, якщо мова йде про війну, визначається наукою
військовою, а якщо мова йде про хворобу – лікарською; або благо з точки зору
міри в харчуванні [визначається] лікарською наукою, а в тілесних навантаженнях
– гімнастикою.
Може виникнути питання: що ж усе-таки хочуть сказати, [додаючи] "саме-по-
собі" до окремого [поняття], коли насправді "людина сама по собі" і "людина" –
одне й те ж поняття, а саме – [поняття] "людина". Дійсно, у тій мірі, в якій мова
йде про людину, ["людина" і "сама по собі людина"] не розрізнюються між собою,
а якщо так, то ["благо саме по собі" і "окреме благо"] також не розрізнюються
саме як блага. До того ж [благо саме по собі] не буде благом у більшій мірі, [ніж
окреме благо], навіть через те, що воно вічне, коли вже довговічний предмет не
біліший недовговічного.
Здається, переконливіше розмірковують піфагорійці, поміщаючи єдине в один
ряд із благами; їм, очевидно, слідував і Спевсіп. Але це має стати предметом
окремого розмірковування.
Деякий сумнів щодо сказаного виникає тому, що думки [платоніків] мали на
увазі не всяке благо: як відповідні одній ідеї визначаються блага, привабливі і
бажані самі по собі; те ж, що їх створює, або якось охороняє, або перешкоджає
тому, що їм вороже, визначається як благо через цю [віднесеність], тобто в
іншому значенні. Тому ясно, що про "благо" тут говориться в двох смислах: одні
блага – це блага властиві, а інші – як засоби для перших. А тому, відділивши
блага самі по собі від допоміжних, подивимося, чи можна визначати перші як
такі, що об'єднані однією ідеєю. Які ж блага можна вважати благами самими по
собі? Чи ті, яких домагаються, хоч би до них нічого більше не додавалося,
скажімо, розсудливість, зір, якісь задоволення і почесті? Дійсно, навіть якщо ми
домагаємося їх через щось інше, все одно їх можна відносити до благ самих по
собі. Чи, може, ніщо інше, крім ідеї [блага самого по собі], не є [благом самим по
собі]? Але ж тоді ідея ця буде безглуздою. Якщо ж і ті [названі вище блага]
належать до [благ самих по собі], то в усьому цьому поняття блага взагалі
повинно буде виявлятися як тотожне, подібно до того як поняття білизни тотожно
для снігу і білил. Тим часом поняття шани, розсудливості і задоволення саме як
блага є різними і не співпадають одне з одним. Отже, "благо" як щось загальне,
об'єднане однією ідеєю, не існує.
У якому ж тоді значенні кажуть "блага"? Принаймні, не схоже, щоб [різні речі]
випадково називалися однаково. Чи не в тому річ, що всі блага походять з одного
[джерела] або служать чомусь одному? Чи ж, радше, [вони благами називаються]
по аналогії? Подібно до того як зір у тілі, розум у душі, і ще що-небудь у чомусь
іншому.
Однак, зараз ці [питання] все-таки слід полишити, адже уточнювати їх
властивіше іншій [частині] філософії. Це ж стосується і всього, що пов'язане з
"ідеєю": дійсно, навіть якщо й є якесь одне благо, яке спільно виявляє себе [в
різних речах], або ж деяке окреме саме по собі благо, то ясно, що людина не могла
б ані здійснити його у вчинку, ані здобути; а ми зараз шукаємо саме таке.
Може здатися, що краще було б знати це [благо саме по собі], якщо мати на
увазі ті блага, які можна здобувати і здійснювати: адже беручи його за зразок, ми
краще будемо знати, щ? блага для нас, а знаючи це, зуміємо їх добитися. Хоч цей
аргумент і виглядає переконливим, він, мабуть, суперечить [досвіду] наук. Всі
вони прагнуть до певного блага і намагаються знайти бракуюче, однак не
торкаються пізнання [блага] самого [по собі]. А втім, незрозуміле, як це жоден
майстер не знає такої суттєвої підмоги і не намагається її знайти. Однак і
неможливо собі уявити, яка користь буде ткачеві чи теслі для їхнього мистецтва,
якщо вони знають саме це благо [саме по собі], чи яким чином, збагнувши цю
ідею, лікар стане кращим лікарем, а воєначальник – кращим воєначальником.
Адже очевидно, що лікар розглядає здоров'я не так, [тобто не взагалі], а з точки
зору здоров'я людини і, швидше навіть, здоров'я "ось цієї" [людини], бо він лікує
кожного нарізно. Будемо вважати, що про це сказано досить.
5 (VII). Повернімося тепер знову до шуканого блага: чим воно могло б бути?
Здається, що воно різне для різних дій і мистецтв: одне благо для лікарського
мистецтва, інше – для військового і подібним же чином – для всіх інших
[мистецтв]. Що ж тоді взагалі благо для кожного з них? Може, те, задля чого все
робиться? Для лікарського мистецтва – це здоров'я, для військового – перемога,
для будівельного – будинок, у різному-різне, а для всякого вчинку і свідомого
вибору – це ціль, тому що саме задля неї всі роблять усе інше. Тому, коли щось із
того, що робиться, є ціллю, то воно й буде благом, здійснюваним у вчинку), а
якщо таких цілей декілька, то відповідно й благ декілька.
Отже, навіть обравши інший шлях, розмірковування приходить до того ж
самого; слід, одначе, постаратися прояснити це ще більше.
Оскільки цілей декілька, а ми вибираємо з них якусь певну (наприклад,
багатство, флейти і взагалі знаряддя) як засіб для іншого, то ясно, що не всі цілі
довершені. Найвище ж [благо] уявляється чимось довершеним. Отже, якщо існує
тільки якась одна довершена ціль, то вона й буде шуканим благом, якщо ж цілей
декілька, то [шукане благо] – найдовершеніша з них. Ціль, яку переслідують саму
по собі, ми вважаємо більш довершеною, ніж [ту, до якої прагнуть] задля іншого,
причому ціль, яку ніколи не обирають як засіб для іншого, вважаємо більш
довершеною, ніж цілі, які обирають <як> самі по собі, так і як засоби для іншого,
а безумовно довершеною називаємо мету, що обирається завжди сама по собі і
ніколи як засіб для іншого. Вважається, що перш за все такою метою є щастя його
ж бо ми завжди обираємо задля нього самого і ніколи задля чогось іншого, тоді як
шану, задоволення, розум і всяку доброчесність ми обираємо як задля них самих
(бо кожне з цих [благ], нехай з нього навіть і нічого не випливає, ми б усе-таки
вибрали), так і задля щастя, оскільки вони уявляються нам засобами досягнення
щастя. Щастя ж ніхто не обирає ані задля цих [благ], ані задля чогось іншого.
Здається, те ж саме станеться, якщо вийти з самодостатності, тому що
довершене благо вважається самодостатнім. Поняття самодостатності ми
застосовуємо не до однієї людини, яка веде самотнє життя, але до людини разом з
батьками, дітьми, дружиною і взагалі всіма близькими і співгромадянами,
оскільки людина – за природою [істота] суспільна. Але тут слід встановити певні
межі: дійсно, якщо розширювати [поняття суспільства] до предків, нащадків і до
друзів наших друзів, то доведеться зайти в нескінченність. Але це слід розглянути
в належному місці. [Тут] ми вважаємо самодостатнім те, що одне тільки робить
життя гідним вибору і таким, в якому не бракує нічого, а таке ми і вважаємо
щастям. Крім того, [ми вважаємо, що щастя] гідне вибору найбільше з усіх [благ],
але в той же час не стоїть в одному ряду з іншими – інакше ж бо щастя було б
більш гідним вибору з [доданням навіть] найменшого з благ, тому що доданням
породжується перевага в благах, а більше з благ завжди більш гідне вибору. Отже,
щастя як мета дій – це, очевидно, щось довершене і самодостатнє.
6. Втім, називати щастя найвищим благом здається чимось загальновизнаним,
але неодмінно слід [при цьому] ясніше визначити ще й його суть. Можливо, так
станеться, якщо взяти до уваги призначення людини, бо, подібно до того як у
флейтиста, скульптора і всякого майстра, та й взагалі [у тих], у кого є якесь
призначення і заняття, властиве благо і досконалість укладені, здається, у їхній
справі, так само, мабуть, і в людини [взагалі], якщо тільки для неї існує якесь
[визначене] призначення. Але хіба ж то можливо, щоб у теслі і взуттьовика було
певне призначення і заняття, а в людини не було б жодного, і щоб вона за
природою була неробою? Чи подібно до того, як для ока, руки, ноги і взагалі
кожної з частин [тіла] виявляється певне призначення, так і в людини [взагалі]
можна передбачити крім всього цього певне призначення? Тоді що б це могло
бути? Дійсно, життя здається [чимось] загальним [як для людини, так] і для
рослин, а шукане [нами] властиве тільки людині Таким чином, треба виключити з
розгляду життя з точки зору живлення і зростання. Наступним буде життя з точки
зору почуття, але й воно з усією очевидністю те загальне, що є і в коня, і в бика, і
у всякої живої істоти.
Залишається, таким чином, якесь дійове життя наділеної здатністю судження
істоти. При цьому одна його [частина] – покірна розсуду, а друга – наділена ним і
мислить. Хоч і таке життя визначається двояко, слід вважати його саме
діяльністю, тому що це значення, очевидно, головніше.
Якщо ж призначення людини – діяльність душі, узгоджена з розсудом чи не без
участі розсуду, (причому ми стверджуємо, що призначення людини по роду
тотожне призначенню [людини] доброчесної, як тотожне призначення кіфариста і
доброчесного кіфариста, і це вірно для всіх [взагалі випадків], а перевага по
доброчесності – це [лише] додаток до призначення (так, призначення кіфариста –
грати на кіфарі, а призначення доброчесного кіфариста – грати добре), якщо це
так, то ми вважаємо, що призначення людини – деяке життя, а життя це –
діяльність душі і вчинки за участю розсуду, [призначення ж] доброчесного мужа –
здійснювати це добре і] правильно, адже кожна [справа] робиться добре, якщо її
виконують згідно з властивою їй доброчесністю; якщо все це так, то людське
благо являє собою діяльність душі згідно доброчесності, а якщо доброчесностей
декілька, то згідно найкращої і найбільш довершеної. При цьому – впродовж
всього життя. Адже одна ластівка не робить весни і один [теплий] день також;
подібним же чином ні за один день, ні за короткий час не стають блаженними і
щасливими.
 7. Отже, нехай це й буде попереднім описом [найвищого людського] блага,
адже спершу треба, напевно, дати загальний нарис, а вже потім – опис детальний.
Здавалося б, усякий може розвинути і розробити те, для чого є гарний попередній
опис, та й час у таких справах винахідник і добрий помічник; звідси й успіхи в
мистецтвах: всякий може додати те, чого бракує.
Слід, однак, пам'ятаючи сказане раніше, не шукати точності у всьому однаково,
але в кожному випадку узгоджуватися з предметом, який підлягає [розгляду, і
домагатися точності] у тій мірі, у якій це властиво даному способу дослідження. І
дійсно, по-різному займаються прямим кутом тесля і геометр, адже першому він
потрібен з такою [точністю], яка корисна для справи, а другому [треба знати] його
суть чи якості, бо він споглядач істини. Подібним же чином слід робити і в інших
[випадках], щоб другорядне не стало більшим від самої справи.
Не слід також для всього однаково дошукуватися причини, але досить у
певних випадках правильно вказати, що дано, як і в зв'язку з началами, бо що дано
– те перше і начало. З начал одні осягаються через наведення, інші – почуттям, ще
інші – завдяки деякому привчанню, а інші ще якось інакше. Слід намагатися
"переслідувати" кожне [начало] тим шляхом, який відповідає його природі, і
потурбуватися про правильне виділення [начал]: адже вони [начала] мають
величезний вплив на все подальше. Дійсно, начало – це, очевидно, більше
половини всієї [справи] і завдяки [началу] з'ясовується багато що з шуканого.
8 (VIII). Досліджувати це [начало, тобто щастя] слід виходячи не тільки з
умовиводу і передумов [нашого] визначення, але й з того, що про [це] кажуть.
Адже все, що є, узгоджується з істиною, а між брехнею й істиною швидко
виявляється розбіжність.
Отже, блага розділяють на три види: так звані зовнішні, ті, що стосуються душі
і ті, що стосуються тіла, причому ті, що стосуються душі ми називаємо благами у
властивому значенні слова і головними, а душі, на нашу думку, стосуються саме
дії душі і її діяльності.
Таким чином, виходить, що наше визначення [найвищого блага і щастя] вірне,
принаймні воно узгоджується з тим переконанням, яке і древнє, і співпадає з
судженнями філософів.
[Це визначення] вірне ще й тому, що метою воно називає відомі дії і діяльності,
бо тим самим метою виявляється одне з благ, що стосуються душі, а не одне з
благ зовнішніх.
З [нашим] визначенням узгоджується і та [думка], що щасливий благоденствує і
живе благополучно, бо щастям ми вище ледве не назвали деяке благоденство і
благополуччя.
9. Здається, все, що зазвичай знаходять у щасті, – все це присутнє в [даному нами]
визначенні.
Одним здається, що щастя – це доброчесність, інші – розсудливість, треті –
якась мудрість, а ще інші – все це [разом], або що-небудь з цього одне в поєднанні
із задоволенням чи не без задоволення; є, [нарешті], і такі, що включають [у
поняття щастя] і зовнішній достаток. Одні з цих переконань широко поширені і
висловлюються древніми, інші ж поділяються небагатьма, але знаменитими
мужами. Розумно ж [вважати], що ніхто з них не помиляється цілком, а в чомусь
одному чи навіть в основному всі вони мають рацію.
Щастя, таким чином, – це найвище, найпрекрасніше і найприємніше благо,
причому все це нероздільне, всупереч відомому делоському напису:
Справедливість – прекрасна, бути здоровим – ще краще, Все ж, чого палко
бажаєш, – те найприємніше нам.
Адже все це заразом притаманне найкращим діяльностям, а ми стверджуємо,
що щастя й є цими діяльностями, чи однією з них, найкращою.
Однак виявляється, що [для щастя] потрібні, як ми сказали, і зовнішні блага, бо
неможливо або важко здійснювати прекрасні вчинки, не маючи для цього жодних
засобів. Адже багато вчинків здійснюється, немовби за допомогою знарядь, за
допомогою друзів, багатства і політичного впливу, а позбавлення іншого, –
наприклад благородного походження, хорошого потомства, краси, – затьмарює
блаженство. Бо навряд чи щасливим є потворний на вид, поганого походження,
самотній і бездітний; а ще менше [можна бути щасливим], якщо діти та друзі
огидні чи були добрі, але померли. А тому, як ми вже сказали, для щастя,
очевидно, потрібні ще й такого роду сприятливі обставини. Саме тому деякі
ототожнюють з щастям талан, тоді як інші – доброчесність.
10 (IX). У зв'язку з цим ставлять питання: чи є щастя результатом навчання,
привчання або ще якоїсь вправи, а чи з'являється воно як деяка божественна
частка або випадково.
Звичайно, якщо взагалі існує якийсь дар богів людям, то розумно допустити, що і
щастя дарується богами, тим паче що це найкраще з людських благ. Але дане
питання, можливо, належить радше іншому дослідженню; проте ясно, що, навіть
коли щастя не посилається богами, а з'являється як результат доброчесності і
якогось навчання або вправи, воно все-таки є часткою найбожественніших речей,
бо нагородою і метою доброчесності уявляється найвище благо і щось
божественне і блаженне.
У той же час [щастя] – це щось спільне для багатьох, адже завдяки певному
навчанню і старанності воно може належати всім, хто не скалічений для
доброчесності. А якщо бути щасливим так краще, ніж випадково, то розумно
визнати, що так і бувають [щасливими], коли вже узгодженому з природою
властиво мати стан найпрекрасніший з можливих, так само як і узгодженому з
мистецтвом і з усякою причиною, а особливо – <узгодженому> з причиною
найкращою. Ввіряти ж випадку найбільше й найпрекрасніше було б дуже
помилково.
Досліджуване питання проясняється і з нашого визначення [щастя], бо сказано,
що щастя – це своєрідна діяльність душі, узгоджена з доброчесністю. Що ж до
інших благ, то одні з них дані як щось необхідне [для щастя], а інші за своєю
природою є допоміжними і корисними знаряддями.
Це, очевидно, узгоджується зі сказаним спочатку: адже ми вважали метою
науки про державу найвище благо, тому що саме вона [ця наука] найбільше
виявляє турботи для того, щоб зробити громадян певної якості, тобто добрих і
таких, що здійснюють прекрасні вчинки.
Таким чином, ми розумно не називаємо щасливим ні бика, ні коня, ні іншу
тварину, адже жодне з них не матиме нічого спільного з такою діяльністю. З тієї ж
причини і дитина не є щасливою, бо за віком вона ще не придатна для таких
вчинків, а кого з дітей так називають, тих вважають блаженними, сподіваючись на
майбутнє. Адже для щастя, як ми вже сказали, потрібна і довершена
доброчесність, і довершене життя. А впродовж життя трапляється багато змін і
мінливість долі, і може статися, що найквітучішу людину під старість спіткає
велике нещастя, як розповідається в троянських оповідях про Пріама; того ж, хто
пізнав подібну мінливість долі і кінчив [так] злощасно, щасливим не вважає ніхто.
11 (X). Може, тоді взагалі нікого не слід вважати щасливим, доки він живе, а
треба, по Солону, "споглядати кінець"? Якщо ж дійсно визнати таке, то чи не стає
щасливою [людина] лише після того, як помре? Чи це все-таки безглуздо в усіх
відношеннях, а особливо для нас, коли ми визначаємо щастя як деяку діяльність?
Якщо ж ми не називаємо померлого щасливим і Солон мав на увазі не це, а те, що
безпечно визнати людину блаженною можна лише тоді, коли вона вже поза злом і
нещастям, то й у цьому випадку [міркування буде] дещо спірним.
Адже вважається, що для померлого існує деяке зло і благо, якщо це так для
[того] живого, котрий нічого не відчуває; це, наприклад, честь і ганьба, а також
благополуччя і нещастя дітей і взагалі нащадків. Але й це ставить важке питання.
Дійсно, можна допустити, що в людини, яка прожила в блаженстві до старості і
відповідним чином померла, відбуваються численні зміни, пов'язані з його
нащадками, причому одні з нащадків добрі і добилися гідного життя, а в інших
все навпаки. Ясно також, що нащадки можуть бути в різній мірі спорідненими з
предками. Однак було б і безглуздо, якби померлий переживав зміни разом [з
нащадками] і ставав то щасливим, то знов злощасним; проте безглуздо й
допустити, що [доля] нащадків ні в чому і ні на якому відрізку часу не впливає на
предків.
Слід, одначе, повернутися до поставленого раніше питання: можливо, з його
допомогою буде уяснене й питання, що досліджується тепер. Дійсно, якщо
належить "споглядати кінець" і тоді тільки вважати ту чи іншу людину
блаженною, причому не як блаженну нині, а тому, що вона була блаженною
раніше, то як уникнути безглуздя: якщо людина щаслива, то стверджувати це,
зважаючи на її стан, не буде істиною, оскільки живі не визнаються щасливими
через [можливі] зміни і оскільки під щастям розуміють щось постійне і в жодному
разі не схильне до змін, тоді як часто долі [людей] плетуть мережива довкола
них? Адже ясно, що, якщо стежити за мінливістю долі, тоді одну і ту ж людину
ми будемо називати то щасливою, то знову злощасною, оголошуючи щасливого
якимось хамелеоном і хиткою спорудою. То ж може, стежити за мінливістю долі
зовсім не вірно? Адже хороше чи погане залежить не від них (хоч без них, як ми
вже сказали, людське життя не обходиться); для щастя ж головне – діяльності,
узгоджені з доброчесністю, а протилежні діяльності – для того, що щастю
протилежне.
На користь нашого визначення говорить і вирішення щойно розглянутого
питання. Дійсно, жодній з людських справ не властива така ґрунтовність, як
діяльностям, узгодженим з доброчесністю, адже ці діяльності явно більш постійні,
ніж [навіть заняття] науками; найцінніші ж із них ті, що більш постійні, тому що
саме в них і притому безперервно проходить життя блаженних людей. У цьому,
мабуть, причина того, що вони не йдуть у забуття. Таким чином, щасливий буде
володіти шуканим і впродовж усього життя залишиться щасливим, бо завжди чи
майже в усьому він буде чинити і розмірковувати згідно доброчесності, а
мінливість долі переноситиме прекрасно і в усіх відношеннях пристойно, як [це
робить] людина істинно чеснотлива і "бездоганно квадратна".
Оскільки випадковостей трапляється багато і вони різні по значенню, то ясно,
що незначні щасливі випадки, так само як і нещасливі, не впливають на життя
вирішальним чином. Але якщо важливі й численні [обставини] виявляються
сприятливими, вони зроблять життя більш блаженним (бо і самі вони за своєю
природою сприяють прикрасі [життя], і скористатися ними можна гарно й
дбайливо, а випадки, навпаки, несприятливі утруднюють і затьмарюють
блаженство, – бо і приносять печалі, і перешкоджають багатьом діяльностям).
Однак і за таких [обставин] етична краса продовжує сяяти всякий раз, коли
людина легко зносить численні і великі нещастя – і не від нечутливості, а по
властивому їй благородству і величі душі.
Якщо ж дійсно, як ми вже сказали, діяльності – головне в житті, то ніхто з
блаженних не може стати злощасним, тому що він ніколи не скоїть огидних і
поганих вчинків. Адже ми вважаємо, що істинно чеснотлива і розсудлива людина
вміло переносить всю мінливість долі і завжди здійснює найпрекрасніші з
можливих у цьому випадку вчинків, подібно до того як доблесний воєначальник
використовує наявне в нього військо найкращим для ведення війни способом, а
добрий взуттьовик з отриманих шкір [завжди] робить найкращі сандалі, і так само
всі інші майстри. А якщо це так, то щасливий ніколи не стане злощасним, хоч,
звичайно, він не буде блаженним, якщо йому випаде доля Пріама. Принаймні,
його життя не строкате і не легко піддається змінам, тому що важко буде
позбавити його щастя і [він позбавляється його] не від випадкових невдач, але від
великих і численних [нещасть], а після таких [нещасть] він не стане за короткий
строк знову щасливим, якщо ж все-таки стане, то за деякий довгий і виповнений
строк, досягши за цей час великого і прекрасного.
Що ж заважає назвати щасливим того, хто діє згідно довершеної доброчесності
і хто достатньо забезпечений зовнішніми благами, причому не впродовж якогось
певного часу, але впродовж повного життя? Можливо, слід додати: "того, що так
прожив і відповідно помер", оскільки майбутнє нам неясно, а щастя ми вважаємо
метою в усіх відношеннях довершеною ...
Вислови Арістотеля:
 Платон мені друг, але істина дорожча
 Багато чого може трапитись поміж чашею вина і губами.
 Бог вільний від чесноти і від пороку.
 Вдячність швидко старіється.
 Видатна душа не позбавлена божевілля.
 Є люди настільки скупі, немов вони збираються жити вічно, і настільки
марнотратні, немов вони збираються вмерти завтра.
 Щедрий той, хто дає людям потрібне у потрібний їм час.
 Життя вимагає руху.
 З-поміж усіх тварин тільки людина здатна сміятися.
  Людина поза суспільством – або Бог, або звір.
 Між людиною освіченою і неосвіченою така сама різниця, як між живою і
мертвою.
 Мудрість – найточніша із наук.
 Мистецтво частково закінчує те, що природа не може створити, а частково й
повторює її.
 Краще виконати досконало невелику частину справи, ніж зробити погано
вдесятеро більше.
 Навіть відоме відоме небагатьом.
 Не здатний на каяття невиліковний.
 У кого є друзі, у того немає друга.
 Розумний женеться не за тим, що приємно, а за тим, що позбавляє від
неприємностей.

ЦІЦЕРОН Марк Тулій (Marcus Tullius

Cicero;106 – 43 до н.е.) – римський філософ-
еклектик, оратор, теоретик риторики. Його
життя і діяльність припадають на період актив- ного
проникання давньогрецької філософії в римську
культуру. Від Ціцерона розпочинається відлік
історії римської філософії. В історії культури
Ціцерон належить також місце найвидатнішого
оратора Рима, вишуканого інтерпретатора
текстів давньогрецьк. філософів. Завдяки
глибині й точності осягнення ним філософських
творів Платона, Арістотеля, представників
скептицизму, стоїцизму, епікуреїзму та простоті й ви-
тонченості стилістики їхнього викладу ці твори зажили популярності як у добу
Римської імперії, так і в подальші часи. Позитивна роль Ціцерона як філософа-
еклектика виявилася у кількох напрямах. По-перше, він здійснив не механічне
"змішування" змісту різних філософських шкіл, а його переосмислення шляхом
віднаходження елементів спільного у підходах різних філософів. По-друге,
Ціцерон прагнув урівноважити крайнощі у цих підходах, якщо спільних елементів
не існувало. По-третє, еклектика стала певним підґрунтям для розширення
діапазону творчих здобутків Ціцерона, сприяла створенню ним оригінальних
філософських творів, особливо етико-моралістичного змісту. У своїх теоретичних
дослідженнях з риторики Ціцерон наголошував на тісному зв'язку риторики з
філософією, мистецтва мовлення із мистецтвом мислення.
У трьох його "політичних"творах, "Про державу", "Про закони" і "Про
обов'язок" чітко проглядається прихильність Ціцерона до доктрини природного
права. Увагу Ціцерона незмінно привертали також проблеми етики, головна його
праця тут – "Про розмежування добра й зла" (De finibus bonorum et malorum),
діалог в 5 книгах, що репрезентує ставлення стоїків, академіків і епікурейців до
вчення про вище благо. Прикрощі, що облягли Ціцерона в кінці життя, спонукали
його написати книги про долю й провидіння, про старість і про дружбу. Головне
місце серед них займає діалог "Про природу богів" (De natura deorum), де знов-
таки представлені погляди трьох філософських шкіл. Ціцерон опублікував більше
сотні промов, з яких збереглися 58. Особливо значною є його кореспонденція, що
включає майже 1000 листів, розділена на 16 книг послань до Атика, 16 книг
листів до друзів і родичів, 3 книги листів братові Квінту й 1 – Бруту. У них вільно
обговорюються всі теми, що мали тоді загальний інтерес.
Подаємо уривок з твору Ціцерона "Про державу". (Ціцерон Марк Тулій. Про
державу. Про закони. Про природу богів. Переклав з латини Володимир
Литвинов. – Київ, Основи, 1998.– с.141–150). Зображення: античне погруддя.

ПРО ДЕРЖАВУ
КНИГА ШОСТА
18. Сон Сціпіона.
IX. 9. СЦІПІОН: Коли, як ви вже знаєте, я прибув до Африки під оруду консула
Манія Манілія, командира четвертого легіону, я, військовий трибун 1, нічого так
не хотів, як зустрітися з цариком Масінісою, якого з повною на те підставою
вважав кращим другом нашої родини. Тому, як тільки до нього з'явився, дід
обійняв мене і просльозився. Потім звернув свій погляд до неба й сказав: «Дякую
тобі, Високе Сонце, і вам, інші небожителі, за те, що мені, перш ніж піду з цього
життя, дано побачити в своєму царстві і під оцим прихистком Публія Корнелія
Сціпіона, чиє одне вже ім'я повертає мені сили. Адже в моїй душі завжди живі
спогади про цього видатного і непереможного мужа» 2. Потім я розпитав його про
царство, а він мене – про наші державні справи, і весь день минув у жвавій бесіді.
X. 10. Після того як мене було прийнято з царською пишнотою, ми продовжили
бесіду до глибокої ночі, причому дід говорив тільки про Публія Африканського і,
здавалося, пам'ятав не тільки всі його діяння, але й висловлювання. Потім, уже
глибокої ночі, ми розійшлися й полягали спати. Втомлений дорогою та різними
клопотами, я заснув більш глибоким сном, ніж звичайно. І тут мені з'явився
Публій Африканський і саме в тому вигляді, в якому він, за своїм восковим
зображенням, мені знайомий більше, ніж за його живим ликом 3. (Таке сталося,
гадаю, у зв'язку з предметом нашої бесіди. Адже взагалі буває, що наші помисли і
розмови породжують у сні щось таке, про що Еній пише стосовно Гомера. Адже
про нього він часто розмірковував і говорив навіч). Як тільки я впізнав його, то
здригнувся, але він сказав: «Будь твердим, Сціпіоне 4, і відкинь страх. А те, що я
тобі скажу, передай нащадкам:
XI. 11. Чи бачиш он те місто, яке, хоч я й примусив підкоритися римському
народові, знову стає на шлях війни і не може лишатися мирним? 5 При цьому він з
якогось високого, світлого і здалеку видного місця 6, де було повно зірок, показав
мені на Картаген. «Облягати це місто ти з'явився сюди мало не простим солдатом
7
. Але вже консулом зруйнуєш його через два роки. І в тебе буде тобою самим
заслужене прізвисько, яке поки що носиш, як успадковане від мене 8. А після того,
як зруйнуєш Картаген, справиш тріумф, будеш цензором, як посол вирушиш до
Єгипту, в Сірію, до Азії, Греції. Ти будеш удруге обраний консулом заочно 9,
завершиш найбільшу війну і зруйнуєш Нуманцію 10. Але коли ти на колісниці
в'їдеш на Капітолій, то застанеш державу розхитаною задумами мого онука 11.
 XII. 12. І ось тут саме ти, Публію Африканський, повинен будеш явити вітчизні
світло своєї мужності, розуму й мудрості. Але я бачу немовби двоїстий шлях,
визначений долею на цей час 12. Бо коли твій вік зробить вісім по сім обертів
сонця 13, а ці два числа (із яких одне з однієї причини, а друге з іншої вважаються
повними) у своєму природному оберті завершать число років, призначених тобі
долею, тоді до тебе одного й до твого імені звернуться всі громадяни. На тебе
буде дивитися сенат і всі чесні люди, на тебе – союзники, на тебе – латиняни 14.
Ти будеш єдиною людиною, від якої залежатиме добробут держави, і – буду
коротким – ти муситимеш як диктатор встановити в державі порядок, якщо тільки
тобі вдасться врятуватися від нечестивих рук своїх близьких» 15.
Тут у Лелія вихопився вигук, а решта глибоко зітхнули, на що Сціпіон
зауважив з ласкавою усмішкою: «Будьте ласкаві, дотримуйтесь тиші, а то ви мене
розбудите. Трохи уваги, дослухайте до кінця».
XIII. 13. «Але знай, Публію Африканський, аби тим рішучіше захищати
справу держави: всім, хто оберігав вітчизну, допомагав їй, розширив її межі, вже
призначене певне місце на небі, щоб вони жили там вічно, відчуваючи
блаженство. Бо ніщо так не до вподоби найвищому божеству, яке править усім
світом,– у кожному разі, всім, що відбувається на землі,– як збори та об'єднання
людей, пов'язані правом і названі державами, їхні правителі й охоронці, звідси
вирушивши 16, сюди ж і повертаються».
XIV. 14. Тут я, хоч і був охоплений жахом – не так перед смертю, як перед
підступами рідних, усе ж запитав, чи живий він сам, батько мій Павло, й інші,
яких ми вважаємо померлими. «Звичайно,– сказав він,– вони живі. Адже
вони зв льнилися від кайданів свого тіла, немов це була в'язниця, а ваше життя, як
його називають, є смертю 17. Чому ти не поглянеш на батька свого Павла, який
наближається до тебе?» Як тільки я побачив його, я залився сльозами, але він,
обійнявши і цілуючи мене, не давав мені плакати.
XV. 15. Коли я стримав сльози, що текли, і знову зміг говорити, я запитав:
«Скажи мені, батьку, бережений богами і найкращий з усіх: оскільки саме це, як я
довідався від Публія Африканського, і є життям, то чому я і далі перебуваю на
землі? Чому мені не поспішити сюди до вас?» – «О ні,– відповів він,– тільки в
тому випадку, якщо божество, якому належить весь оцей храм 18, що ти бачиш,
звільнить тебе із цієї в'язниці, тобто тіла твого, для тебе може бути відкритим
доступ сюди 19. Адже люди народжені для того, щоб не покидати он тієї, званої
Землею кулі, яку ти бачиш посеред цього храму 20, бо їм дано душу із тих вічних
вогнів, які ви називаєте світилами й зірками. Ці вогні, кулеподібні й круглі,
наділені душами та божественним розумом, здійснюють з дивовижною
швидкістю свої оберти і описують кола. Тому і ти, Публію, і всі люди, вірні
своєму обов'язку, повинні тримати душу у в'язниці свого тіла, і вам – без дозволу
того, хто дав вам душу,– піти з людського життя не можна, аби не ухилитися від
обов'язків людини, покладених на вас божеством 21. Але, подібно до присутнього
тут діда твого, Сціпіоне, подібно до мене, хто породив тебе, дотримуйся і ти
справедливості і виконай свій обов'язок: великий стосовно батьків та родичів, а
щодо вітчизни – найбільший. Таке життя – шлях на небо і до сонму людей, які
вже закінчили своє життя і, звільнившись від свого тіла, мешкають у тому місці,
яке ти бачиш.
XVI. 16. [«(Це був круг з вельми яскравим блиском, що сяяв серед зірок) і який
ви, за прикладом греків, називаєте Молочним колом».]
Коли я з того місця, де був, споглядав усе це, то й інше здалося мені
прекрасним і дивовижним. Зірки були такими, яких ми звідси ніколи 22 не бачили,
і всі вони були такої величини, якої ми у них ніколи й не підозрювали.
Найменшою з них була та, найбільш віддалена від неба, що перебувала
найближче за всі до землі: вона світила чужим світлом 23. Зоряні кулі величиною
своєю набагато переважали Землю. Сама ж Земля видалася мені настільки малою,
що мені стало прикро за нашу державу, що була ніби крапка на її поверхні.
XVII. 17. В той час як я продовжував уважно дивитися на Землю, Публій
Африканський сказав: «Доки ж помисли твої будуть звернені вниз, до Землі?
Невже ти не бачиш, до яких храмів ти потрапив? Все зв'язано дев'ятьма кругами,
точніше, кулями, одна з яких – небесна, зовнішня. Вона обіймає всі інші 24. Це –
найвище божество, що утримує і містить в собі всі інші кулі. У ньому закріплені
круги, що обертаються,– вічні шляхи зірок. Під ним розміщені сім кругів, що
обертаються назад, в напрямку, протилежному обертанню неба 25. Одним із цих
кругів володіє зірка, яку на Землі називають Сатурном. Далі йде світило, яке
приносить людині щастя і гаразди. Його називають Юпітером. Потім – червоне
світило, що наводить на Землю жах 26. Його ви звете Марсом. Далі внизу, можна
сказати, середню область займає Сонце – вождь, глава і правитель решти світил і
мірило всесвіту. Воно настільки велике, що світлом своїм освітлює і заповнює
все. За Сонцем ідуть, як супутники, по одному шляху Венера, по другому
Меркурій, а по нижньому колу обертається Місяць, затоплений променями
Сонця. Але нижче вже нема нічого, крім смертного й тлінного, за винятком
душ, ласкою богів даних людському родові. Вище Місяця все вічне. Бо дев'яте
світило, що перебуває в середині, – Земля – нерухоме і перебуває нижче за всі
інші, і все вагоме мчить до неї в силу своєї ваги».
XVIII. 18. З подивом дивлячись на все це, я, ледве отямившись, запитав: «А що
це за звук, такий гучний і такий приємний, який наповнює мої вуха?» 27 – «Звук
цей,– сказав він,– розділений проміжками нерівними (але все ж розумно
розміщеними в певних співвідношеннях!), виникає від стрімкого руху самих кіл і,
змішуючи високе з низьким, створює різні врівноважені співзвуччя. Адже в
безмовності такі рухи виникати не можуть, і природа робить так, що все,
перебуваючи в крайніх точках 28, дає на одній стороні низькі, на другій високі
звуки. Із цієї причини он той найвищий небесний круг, що несе на собі зірки і
обертається швидше, рухається, видаючи високий і різкий звук. Із найнижчим
звуком рухається ось цей місячний круг. Бо Земля, дев'ята за ліком, завжди
перебуває в одному й тому ж місці, тримаючись посеред світу. Але вісім шляхів,
два з яких володіють однаковою силою29, видають сім звуків, розділених
проміжками, число яких, можна сказати, є вузлом усіх речей. Відтворюючи це на
струнах і за допомогою співу, вчені люди відкрили собі шлях для повернення до
цього місця – подібно до інших людей, які, завдяки своєму видатному
обдарованню, в земному житті присвятили себе наукам, навіяним богами 30. 19.
Люди, чиї вуха наповнені цими звуками, оглухали. Адже у нас нема відчуття
більш слабкого, ніж слух. І ось там, де Ніл спадає з найвищих гір до так званих
Катадупів 31, народ, який живе поблизу цього місця, через гуркіт, що виникає там,
позбавлений слуху. Але звук, про який говорилося вище, створюваний
незвичайно швидким обертанням усього світу, такий сильний, що людське вухо
не може його сприйняти,– подібно до того, як ви не можете дивитися прямо на
Сонце, бо гостроту вашого зору перемагають його промені».
XIX. 20. Дивуючись усьому цьому, я все ж час від часу переводив погляд на
Землю. Тоді Публій Африканський сказав: «Я бачу, ти навіть і тепер споглядаєш
оселі і житла людей. Якщо житло це здається тобі малим, яким воно й справді є,
то на ці небесні краї завжди дивись, а ті земні зневажай. Справді, якої слави ти
можеш досягти завдяки людському поголосу, точніше, якої слави, гідної того,
щоб її варто було домагатися? Ти бачиш: на Землі люди живуть на рідко
розміщених і тісних ділянках, і в ці, так би мовити, плями, де вони живуть,
вкраплені великі пустелі. До того ж люди, що населяють Землю, не тільки
розділені так, що зовсім не можуть спілкуватися одне з одним, але й перебувають
одні в навскісному, інші в поперечному положенні стосовно вас, а треті навіть із
протилежного боку32. Чекати від них слави ви, звичайно, не можете.
XX. 21. Але ти бачиш, що ця ж Земля охоплена й оточена ніби поясами 33, два з
яких, найбільш віддалені один від одного, з обох боків упираються у вершини
неба, сковані льодом. Середній же і найбільший пояс висушується жаром Сонця.
Два пояси заселені. Із них південний, „мешканці якого при ходінні повернені до
нас підошвами ніг", не має стосунку до нашого народу. Що ж до другого пояса,
оберненого до півночі, то дивись, якою вузькою смугою він доторкається до вас.
Адже вся земля, яку ви заселяєте, звужена з півночі на південь і більш широка в
боки. Є вона, так би мовити, невеликим островом серед моря, яке ви на Землі
називаєте Атлантичним, Великим морем, Океаном. Але бачиш, який він, при
такому значному своєму імені, все ж малий. 22. Хіба слава твоя або слава, що
належить комусь із нас, могла із цих населених і відомих людям земель або
перелетіти через цей ось Кавказ, який ти бачиш, або перепливти через он той
Ганг?34 Хто в інших країнах сонця, що сходить чи заходить, або в країнах півночі і
півдня почує твоє ім'я? Якщо відкинути їх, то наскільки тісними, як ти,
звичайно, бачиш, будуть межі, в яких ваша слава зможе ширитись! А щодо тих,
хто про нас навіть говорить тепер, то скільки часу вони ще будуть говорити?
XXI. 23. І навіть більше того! Якщо далекі покоління забажають передати своїм
нащадкам славу, одержану кожним із нас від батьків, то все-таки, внаслідок
потопів та згорання землі 35 (а це неминуче відбувається в певний час) 36, ми не
можемо досягнути, не кажу вже – вічної, ні – навіть тривалої слави. Що тобі з
того, що нащадки про тебе говоритимуть, коли твої сучасники про тебе нічого не
сказали? А вони ж були і не менш численними і, звичайно, кращими
мужами.
XXII. 24. Тим більше, що жоден з тих самих мужів, які могли почути наше ім'я,
не зміг добитися пам'яті про себе хоча б протягом року. Адже люди за звичкою
вимірюють рік за обертом самого тільки Сонця, тобто одного світила. Але
насправді тільки тоді, коли всі світила повернуться до того місця, звідки вони
колись вийшли в дорогу, і по закінченні великого проміжку часу принесуть із
собою той же розпорядок на всьому небі, тільки тоді можна говорити про
справжню зміну року 37. Скільки поколінь людей приходиться на такий рік, я не
наважуюсь і говорити. Адже Сонце колись, як здалося людям, померкло і згасло,
коли душа Ромула переселилася саме до цих храмів 38. Коли воно вдруге
померкне з того ж боку і в той же самий час, ось тоді і слід вважати, що після
повернення всіх сузір'їв та світил до вихідного положення сплинув рік. Але знай –
ще не минуло навіть і двадцятої частини цього року.
XXIII. 25. Тому, якщо ти втратиш надію повернутися до цього місця, де все
призначено для великих мужів, то яку ж цінність являє собою ваша людська
слава, яка ледве може зберегтися протягом нікчемної частки одного року? Отож,
якщо ти захочеш дивитися вгору і оглядати ці обителі і вічне житло, то не
прислухайся до пересудів натовпу і не пов'язуй здійснення своїх надій з
винагородами, що їх одержують від людей. Сама чеснота гідностями своїми
повинна тебе тягнути на шлях істинної слави. Що говорять про тебе інші, про те
хай думають вони самі. Говорити, у кожному разі, будуть. Однак усі їхні пересуди
обмежені тісними межами тих країн, які ти бачиш, і ніколи не бувають
довговічними, кого б вони не стосувалися. Вони виявляються похованими зі
смертю людей, а разом із забуттям потомками згасають».
XXIV. 26. Після того, як він вимовив ці слова, я сказав: «Так, Публію
Африканський, раз для людей через заслуги перед батьківщиною немовби
відкривається стежка, що веде на небо, то „хоч я з дитинства пішов стопами
батька і твоїми і не зраджував вашій славі" тепер, коли мене чекає така велика
винагорода, я буду ще невтомнішим у своїх прагненнях». Він відповів: «Так,
дерзай і запам'ятай: не ти смертний, а твоє тіло. Бо ти не те, що передає твій
образ. Ні, розум кожного – це і є людина, а не та зовнішня її оболонка, на яку
можна вказати пальцем. Знай же, ти – бог, а якщо бог – то, значить, той, хто живе,
хто відчуває, хто пам'ятає, хто передбачає, хто повеліває, управляє і рухає тілом,
яке йому дане,– так само, як цим ось світом рухає найвище божество. І подібно
тому, як світом, до певної міри смертним, рухає найвище божество, так і тлінним
тілом рухає віковічний дух.
XXV. 27. Бо те, що рухається, вічне. Але те, що надає рух іншому, а саме
одержує поштовх звідкись, неодмінно перестає жити, коли перестає
рухатися. Тільки одне те, що саме рухає себе, ніколи не перестає рухатися, бо
ніколи не зраджує собі. Ба більше, навіть для інших тіл, що рухаються, воно –
джерело, воно – першопочаток руху. Але сам першопочаток не виникає ні з чого.
Адже із першопочатку виникає все, однак сам він не може виникнути ні з чого
іншого. Бо не було б первенем те, що було породжене чимось іншим. І якщо воно
ніколи не виникає, то воно ніколи й не зникає. Адже із знищенням первеня воно і
саме не відродиться із іншого; і з себе не створить ніякого іншого первеня, якщо
тільки необхідно, щоб усе виникало із первеня. Таким чином, рух починається із
того, що рухається саме по собі, а це не може ні народжуватися, ні вмирати.
Інакше неодмінно згине все небо і зупиниться вся природа, і вони вже більше не
набудуть сили, яка від самого початку дала б їм поштовх до руху.
 XXVI. 28. Отож коли виявляється, що вічне лише те, що рухається саме по собі,
то хто стане заперечувати, що такі властивості даровані духу? Бо духу позбавлене
все, що приводиться в рух поштовхом іззовні. Але те, що має дух, спонукається
рухом внутрішнім і своїм власним. Бо така власна природа і сила духу. Якщо вона
– єдина з усіх, яка сама себе рухає, то вона, звичайно, не породжена, а вічна. 29.
Вправляй її в найкращих справах! Найблагородніші помисли – про благо
вітчизни. Ними спонукуваний і ними випробуваний дух швидше перенесеться до
цієї оселі і до свого житла. І він зробить це швидше, якщо ще тоді, коли перебуває
в тілі, вирветься назовні і, оглядаючи все, що перебуває поза ним, можливо,
швидше відокремиться від тіла. Бо дух тих, хто віддавався чуттєвим насолодам,
передав себе в їхнє розпорядження, стає ніби слугою. Спонукуваний при-
страстями, що коряться насолодам, він ображає права богів і людей. Вийшовши з
їхніх тіл, [дух] витає навколо самої Землі і повертається до цього місця тільки
після блукань протягом багатьох віків». Він пішов, а я пробудився від сну.
Вислови Ціцерона:
 Застаріли вже ці промови, спростовані дійсністю набагато більше, ніж
словами.
 Кожна людина може помилятися, але упиратися в омані може тільки
дурень.
 Пізнай самого себе.
 Неуцтво – ніч розуму, ніч безмісячна і беззоряна.
 Щедрість не знає меж.
 Хабарники повинні тріпотіти, якщо вони накрали тільки скільки треба для
них самих. Коли ж вони награбували досить для того, щоб поділитися з
іншими, то їм нема чого більше боятися.
 Що посієш, те і пожнеш.
 Не можна любити ні того, кого ти боїшся, ні того, хто тебе боїться.
 O часи! О звичаї!
 Чи можна сказати, що старість робить нас нездатними до справ? До яким
саме? До тих, що властиві юнацтву і потребують сили. Але хіба не існує
нічого, до чого був би здатний старий, що можна було б робити при
здоровому розумі й ослабленому тілі?
 Звичка – друга натура.
 Папір не червоніє.
 Жалюгідний той старий, що не зумів протягом настільки довгого життя
навчитися нехтувати смерть!
ЛУКРЕЦІЙ КАР (Titus Lucretius Carus; 99 – 55) –
римськй поет та філософ, послідовник епікуреїзму. У
поемі "Про природу речей" Лукрецій створив
суперечливий, амбівалентний образ природного
світу: з одного боку, природа є самостійно діючою про-
дуктивною силою, котра з найпростіших
першопочатків породжує різноманітний, величний,
багатобарвний світ; з іншого – природа раз по раз
засвідчує свою ворожість до людини, має у собі
"щось подібне до прихованої сили", котра руйнує людські прагнення та справи.
Таким чином, віддаючи шану Епікурові за звільнення світу від свавілля богів,
Лукрецій реально оживляє у своїй картині світобудови постійну дію дивовижної
сили, яка фатально перевершує можливості людини та штовхає її у безвихідь.
Вихідним для Лукреція було основне положення давньогрецького матеріалізму:
"З нічого ніколи не виникає ніщо" ("Про природу речей", І:150). Мислитель
показував, що в основі речей лежать якісь дрібні матеріальні початки:
"Ми ті начатки йменуєм: матерія, чи родотворні
Тільця речей; окрім того, насінням речей дуже часто
Їх називаємо; врешті, ще й іншу вживаємо назву:
Первісні тільця, від них-бо, найперших, усе виникає." (I:53-56).
Услід за Демокрітом й Епікуром Лукрецій вважав ці вічні, неподільні (в поемі він
не вживав грецького терміну "атом"), незмінні "тіла", "насіння", абсолютно
щільними, непроникними, що рухаються в порожнечі. Це дидактична поема, що
популяризує філософські ідеї Епікура є єдиним твором, де зберегся системний
виклад матеріалістичної філософії давніх часів.
В добу середньовіччя, коли панівними були телеологічні ідеї Арістотеля,
атомістичний матеріалізм Лукреція і Епікура зазнавав різних нападок з боку
релігійно-ідеалістичної філософії того часу. Одначе й тоді спостерігається інтерес
до атомістичного вчення. В епоху Відродження інтерес до поеми Лукреція стає
все інтенсивнішим. Викладену в поемі «Про природу речей» атомістичну теорію
розвивали видатні вчені-природознавці XVII–XVIII ст. Філософські засади
Лукреція відіграли помітну роль у становленні наукової думки на Україні ще від
доби розквіту Київської Русі. Пізніше, викладені у творі Лукреція філософські
погляди знайшли відгомін у курсах філософії Києво-Могилянської академії.
Професори Академії цитують Лукреція, черпають із його твору матеріал для своїх
теоретичних узагальнень. Серед них, наприклад, Теофан Прокопович, Георгій
Кониський, Георгій Щербацький. Низку оспіваних у поемі матеріалістичних ідей
підхоплюють і наступні покоління мислителів-гуманістів, письменників. Одним із
тих, хто цікавився в Україні Лукрецієм, був Іван Франко. Велика заслуга в
освоєнні українською мовою Лукрецієвої поеми належить Миколі Зерову. В
наведеному нижче уривку з твору "Про природу речей" (кн.ІІ) Лукрецій
розповідає про склад та будову Всесвіту, його постання без "опіки безсмертних",
про матерію, атоми тощо.
Подаємо уривки з твору Лукреція "Про природу речей". (Лукрецій Тіт
Кар. Про природу речей. Перекл. Андрія Содомори. – К.: Дніпро, 1988.).
Зображення: античний барельєф.

ПРО ПРИРОДУ РЕЧЕЙ

Книга ІІ
990 3 їх поєднань, як це бачим, чутливі родились істоти?
Врешті, з небесного сімені всі ми виводимо рід свій:
Спільний наш батько – це той, від якого земля всеплодюща,
В лоно своє материнське прийнявши дощі благодатні,
Щедро зароджує пишні хліба, густолисті дерева,
 Роду людському початок дає та всілякому звіру,
Гойну поживу для них постачаючи, щоб, наситившись,
Солодко в світі жили й піклувались про множення роду.
А через те справедливо їй надано матері ймення.
Те, що з землі народилося, – з часом вертається знову
1000 В землю, а те, що спустилось на неї з ефірного плеса,
Згодом підноситься знов і знаходить притулок на небі.
Смерть не настільки всевладна, щоб нищити разом з речами
Первісні тільця речей: тільки їхні сполуки руйнує,
Потім – будує нові, й кожен раз новостворені речі
Змінюють форми і барви свої, відчуттями зіркими
Будь-коли зблиснути можуть і будь-коли – їх загубити.
Бачиш, наскільки важливо, з якими й у ладі якому
Ті родотворні начатки єднаються кожного разу,
Рухи які їм властиві, яких – зазнають вони ззовні.
1010 Тож не подумай, що вічні начатки речей в собі мають
Якості ті, що поверхнею тіл наче ковзають вічно,
То набіжать, то нараз пропадуть, ніби хвиля на морі.
Ти от приглянься до нашого вірша: хіба не важливо,
Як і в якому порядку поєднані літери в ньому?
Справді: ті ж самі є літери в назвах морів, суходолу,
Сонця, небес, і річок, і лісів, і пашниці, і звірів;
Хай не збігаються повністю в різних словах, та багато –
Все-таки спільних: різницю кладе тут їх лад і порядок.
Так і в речах усіх, що не візьми: всі матерії зміни –
1020 Проміжки, поштовхи, рухи, шляхи, поєднання взаємні,
Зіткнення, лад і розміщення, й різноманітні фігури –
До переміни самих же речей неодмінно приводять.
Зараз увагу свою зосередь на правдивому вченні.
Справді нове відкриття наполегливо нині шукає
Стежки до слуху твого – по-новому поглянеш на речі.
Тільки затям собі: річ, навіть проста, спочатку здається
Надто химерною, малоймовірною; так і значне щось,
Подиву гідне, з перебігом часу все менше та менше
В нас викликає захоплення, поки буденним не стане.
1030 Спершу поглянь на блакить найчистішу погідного неба
Як і на весь його вміст: на зірки мандрівні, на лискучий
Місяць, на сонце, що серед світил собі рівних не має;
Все це коли б ось, наприклад, сьогодні відкрилося раптом
Зору людському, поставши в красі своїй непорівнянній, –
Що ж тоді більшим для смертних могло б видаватися дивом?
Що з усіх явищ могло б у них викликать меншу довіру?
Як на мій погляд – ніщо. Задивившись, усі б заніміли.
Нині ж, видовищем тим наситившись, ніхто вже й не зволить
Очі до неба звести, до хоромів його яснозорих!..
1040 Не поспішай, отже, й ти, на незвичну натрапивши думку,
Зляканий, вчення мого сторонитися, тільки пильніше
Зваж його в думці своїй і, якщо в ньому виявиш правду, –
Зброю склади; на неправді спіймаєш – озброюйся знову.
Дух зацікавлений ось чим: якщо й поза стіни далекі
Нашого світу простори лягли, якщо меж їм немає, –
Що ж там за ними, ще далі, куди аж горить зазирнути
Розум, куди наша думка летить у нестримному леті?
Спершу завважмо: ні вгору, ні вниз, ані в той бік, ні в інший.
Всесвіт, хоч як не вимірюй його, таки справді не має
1050 Жодних границь. То не винахід мій: сама річ тут про себе
Наче кричить, а підтверджує те порожнечі природа.
Годі направду повірити, щоб у такім безбережжі
Навстіж усюди відкритих просторів, при тім незчисленнім
Первісних тілець числі, що в таких незглибимих глибинах
Всесвіту, рухом одвічним підхоплені, всюди рояться,
Виникла тільки земля, на якій живемо, тільки небо,
Що понад нами, а стільки начатків лишилось без діла!
Й то коли світ цей – творіння природи, коли самовільно
Під час того безперервного руху, стикаючись часто,
1060 Первісні тільця речей у зв'язки випадкові вступають,
Так між собою гуртуються й так, аж утворять, нарешті,
Злуки такі, що великим речам дають поштовх постійно:
Морю, землі, небесам і всілякого роду тваринам.
Ще раз і ще раз нам визнати треба: десь там, у безмежжі,
Інших чимало є скупчень матерії, як ото наше:
Батько-ефір у міцні його взяв і жагучі обійми.
Врешті, матерія вся, так би мовити, є під рукою,
Місця достатньо; ніяка до того ж ні річ, ні причина
Не заважають, тому все довкіл розвиватись повинно.
1070 Ще ж коли й первісних тілець така величезна є кількість,
Що закоротким було б і життя все, щоб їх зрахувати,
І, якщо сила ця ж сама й природа повсюди спроможні
Первоначатки речей гуртувати в такому ж порядку,
Як вони тут погуртовані, – хоч-не-хоч визнати мусиш
Те, що існують, подібні до наших, у всесвіті землі
Й те, що десь інше людство розвивається, водяться звірі.
Ще й на таке слід увагу звернути: не знайдеш на світі
Речі єдиної в роді своїм, що росла б, зародившись,
Тільки сама по собі: вона завжди в гурті мусить бути
1080 Схожих на себе речей. От поглянь на живі сотворіння –
І зрозумієш: так звірі сплодились, що в горах блукають,
Так потяглись покоління людей, так – і риб лусконосних
Завжди німі косяки, так – пернатих усякі породи.
Звідси й висновуймо: так от і небо, що нас окриває,
 Сонце, і місяць, і море, й земля, і все інше довкола –
Теж не єдині: вважай, що число їх також незчисленне.
Все має певну тривалість життя – межову свою віху,
З тіла вмирущого все побудоване там, як і в нас тут,
Де стільки видів створінь повторяють себе в поколіннях.
1090 Запам'ятавши й осмисливши все це, побачиш природу
Вільною; без гордовитих владик вона, врешті, постане,
Всім керувати спроможна сама, без опіки безсмертних.
Бо ж, – присягаюсь серцями богів, що в погідному мирі
Вічно й спокійно живуть, безтурботними сповнені днями, –
Хто б над усесвітом став безконечним і хто ж у правиці
Віжки б утримав тугі, над безоднями правлячи мірно?
Хто б небеса обертав гармонійно і хто ще вогнями
З далей ефірних так щедро б усі міг поля зігрівати?
Хто б то міг бути в місцевості будь-якій в будь-яку пору,
1100 Щоби захмарити днину на час і заблуканим громом
Небо ясне колихнуть або гострим вогнем блискавиці
Свій-таки знищити храм чи в пустелі розтрачувать марно
Стріли метких блискавок, що не раз, оминувши злочинця,
Влучать у того, хто вже аж ніяк не очікував кари?
З часу, як весь оцей світ народивсь, як моря й суходоли
Перший уздріли свій день, як уперше заблиснуло сонце,
Тілець чимало опливлось відусіль, назбиралось чимало
Тих, що роями край світобудови кружляли начатків.
Саме вони дали приріст землі, а морям – повноводдя,
1110 Розбудували хороми небес, підняли їх склепіння
Ген од падолів земних, щоб могло піти ввись і повітря.
Бо, одне одного в леті штовхаючи, первісні тільця
Все ж не будь-де осідають – подібність веде тут розподіл:
Вогке – до вогкого йде; від землистих частинок повніють
Землі; вогонь – до вогню додається, ефір – до ефіру,
Поки природа, майстриня речей, до найвищого зросту
Не допровадить поволі всього, чим наповнено всесвіт,
А відбувається те, коли стільки ж насіння в життєві
Жили вливається, скільки й виходить із них, випливає.
1120 Тут і знаходить усяке створіння межу свого віку;
Тут на зростання речей всіх природа вдягає вуздечку.
Бо ж усе те, озирнись, що так радісно тягнеться вгору,
Наче по східцях сягаючи зрілості, – більше вбирає,
Більше засвоює тіл, аніж їх виділяє назовні,
Поки ще всяка пожива так вільно йде жилами, поки
Ще не настільки вони розтяглися, щоб мусило тіло
Більше втрачать необхідного харчу, аніж набувати.
З тіл відпливає й відходить, погодься, багато начатків,
Більше, однак, напливати повинно, аж поки не прийде
1130 Час, коли врешті верхівки зростання досягне створіння,
Ось відтоді вже помалу підточують силу дозрілу
Й міцність роки, і життя до занепаду йде поступово.
Так. Бо що тіло об'ємніше стане, коли розростеться,
Що в нього ширша поверхня, то більше воно розтрачає
Тілець, які, відділяючись, ген розлітаються знову.
Врешті, й поживі нелегко вливатись в усі його жили,
Бо ж і надії нема відновить рівновагу колишню:
Надто бурхливий відплив – і скупе мілководдя припливу.
Ось чому все має йти до упадку, немовби струхліле,
1140 Втративши соки свої, розхитавшись од поштовхів частих.
Ще ж і поживи на схилі життя стає менше та менше.
Ззовні ж ударів своїх не послаблюють первісні тільця,
Поки таки не доб'ють, не приборкають кожну істоту.
Так от і стіни, що світ неозорий кільцем охопили,
В купу руїн переміняться, впавши під натиском часу.
Хоч на поживу спирається все, хоч од неї початок
І відбудова, й онова бере, та пора наступає –
І не спроможні достатніми соками повнитись жили,
Не постачає й природа того, що колись постачала.
1150 Хилиться наша доба. Та й земля, розгубивши наснагу,
Ледве дрібноту приводить тепер, а така була щедра!
Стільки створінь велетенських, було, молодою родила!
Бо не з небес різні види істот на поля поспускались
На золотім ланцюгу, як то думає дехто, не море
Вивело їх, не розгонисті хвилі, що б'ються об скелі, –
Ні! їхня мати – земля, що й сьогодні сама їх годує.
Ну, а хліба полові, а багату лозу виноградну –
Чи не вона самохіттю зродила для смертного люду?
Чи не ростила солодкого овочу, трав соковитих?
1160 Нині б усе це заниділо зовсім без праці людської.
Геть заганяєм волів, ратаям велимо гарувати,
Сточуєм плуг у ріллі, а яке з того маємо жниво? –
Працею рук усе більшою плід беремо все дрібніший.
От і зітха посивілий орач, і хита головою:
Скільки-то поту намарно пролив! Мимохіть порівнявши
Ту, що минула, добу до скупої сучасної днини,
Щораз частіше про щастя батьків своїх мову заводить.
І виноградар сумний, поглядаючи скрушно на лози,
Мов захирілі якісь, не рясні, всю вину покладає
1170 Тільки на час: он колишні, мовляв, невибагливі люди,
Богобоязні, жили собі скромно й нестачі не знали,
Хоч куди менше землі обробляв тоді кожен господар...
Не розуміє, що все засихає поволі й простує
Стиха по стежці своїй життьовій до кінця, до могили.
Вислови:
 Життя ніхто не одержує у власність, але всі у вжиток.
 Що минуло, не повернеться; даремні благання!
 Наука звільнила людину від боязні перед богами.
 Ніщо не виникає з нічого.
 З глибини серця.
 Золоті слова.
 З нічого ніщо.
 Спрага, хоч німа, говорить про майбутню насолоду.