Рецензія

Донбаський басейн ще з другої половини 18 ст. став важливим промисловим

центром для державних утворень, до яких той належав. Тому важко
переоцінити вплив цього регіону на економіку та політику, а врешті решт, і на
історію. Вітчизняна історіографія довгий час несправедливо закривала очі на
«дрібні» деталі, звертаючи увагу більше на великих подіях, що сучасна
гуманітарна наука намагається виправити. Оминати повсякденність,
досліджуючи певний період, а особливо сталінський, є великою помилкою,
адже комбінація умов, що ми кличемо «житловими», є прямим наслідком
проводимої політики. Саме на важливості розгляду повсякденності однієї з
найпоширеніших верств населення найбільш урбанізованого та індустріально
розвиненого регіону дослідниця звертає увагу. «Саме вивчення взаємозв’язку
між ініційованим владою процесом індустріалізації та змінами в повсякденному
житті робітників вугільної промисловості, які своєю важкою працею закладали
підвалини могутності країни, є метою дослідження.»[1]

Індустріалізація Донбасу була одним з основних напрямків радянської

політики періоду перших п’ятирічок. За нею очікувано послідувала урбанізація,
характерна для всього союзу в той період. Але проблема цього процесу на
Донбасі полягала в його форсованості й штучності. Поширеним явищем 1920-
30 рр. стало виникнення нових заводів, навколо яких виростали міста-додатки,
населення регіону зростало занадто стрімко, а ресурсів та часу не вистачало на
нормальне облаштування життя. Побут утворював новий психологічний склад
суспільства. Радянська історіографія висвітлювала тільки позитивні зміни, до
прикладу, збільшення житлової площі. Та Нані Гогохія спростовує цю тезу
частиною своєї роботи. Справа в тому, що житлобудівництво не встигало за
темпами наростання міського населення, внаслідок чого робітників та їхні сім’ї
доводилось селити в бараки, напівземлянки, підвали, а надання місця
проживання проводилось повільно. Наркомати отримували догани за

1. Гогохія Н. Повсякденне життя шахтарів Донбасу у 1929-1938 роки у 1929– 1938 //

Краєзнавство. – 2010. – №1. – С. 23
невиконання плану житлозабезпеченння. Житлова тіснота стала реалією життя
робітників заводів, шахт та їхніх сімей. З 1930 р. активно проводилася політика
мобілізації комсомольців, батраків та колгоспників на роботи на шахтах та
заводах. Нових працівників заманювали лозунгами, обіцянками, які врешті-
решт ніхто не виконував. Зберігалася проблема житлозабезпечення: новим
працівникам житла не надавали, ті довго спали прямо на підлозі, або їх селили
в і так тісні квартири сімейників, від чого люди йшли з роботи. Замість того,
щоби вирішувати проблеми, радянська влада створила умови, за якими
працівники ставали заручниками ситуації як тільки підписували контракт, що
надавав довгостроковий кредит на меблі. Авторка підкріплює тезу про
проблеми з житлозабезпеченням документальними фактами, цифрами, до
прикладу, середньою площею житла на особу, що є беззаперечним базисом для
тих висновків, до яких вона дійшла.

Проте існування житла не означало відсутність проблем з ним. Повна

антисанітарія переслідувала людей що в бараках та гуртожитках, що на
вулицях. Нормальних квартир в більшості своїй не існувало: приміщення, схожі
на бараки з земляною підлогою. Бараки були найрозповсюдженішою формою
забудови, адже їхнє будівництво вимагало відносно небагато часу, коштів та
матеріалів. У приміщеннях не було мінімуму, що створив би нормальні умови
життя, що витікає з листа шахтарів м. Сталіне про існування одного туалету на
всю вулицю. І це притому, що порівняно з доп’ятирічними часами, населення
Сталіно виросло в 4 рази. На сучасній Луганщині ситуація була схожа:
недостача лазень, відстуність каналізації та водогону через постійне
перенесення їх будівництва. Як зазначає авторка, такі антисанітарні умови
призводили до розповсюдження хвороб. Керівництво намагалось боротись, але
не тими способами: робітників та домовласників змушували прибирати вулиці
самим. Така методика не приносила позитивного результату.

Про скромне життя працівників можна зробити висновок з трудових газет, які
описували бенкети та отримання меблів як щось грандіозне. Тобто, автори
намагались змусити працівників перевиконувати норму, маніпулюючи
базовими людськими потребами. Абсурдним було те, наскільки погано жили
ударники праці, на плечах яких трималась економіка республіки та загалом
СРСР. Ще абсурднішими заохочування влади перевиконувати план тих людей,
які просто недоїдали й тому не могли мати сили на ударну працю. Карткова
система, покликана забезпечити пролетаріат за кошти непролетарського
населення, не могла забезпечити повноцінного харчування. На харчування
працівників впливала криза постачання, що створювала дефіцит продуктів.
Основна маса продовольства йшла на амбітні для індустріалізації регіони, інші
ж отримували залишки. Постановами від 1930 р. міста й населення Донбасу
були поділені на декілька категорій, що визначалися за їхніми важливостями
для економіки. Не дивно, що працівники шукали продуктів поза ринком,
виплачуючи за них в декілька разі більше, ніж їхня собівартість. «Їєрархія»
населення створила покращені умови для працівників Донбасу, але це тільки
відносно. Кількість їжі, що пропонувалася працівникам важкої промисловості,
могла забезпечити тільки стан притомності. Тезу про харчування підкріплено
тою кількістю продукції, які отримували в порівнянні шахтарі та звичайні
службовці, отже вона є цілком валідною. Покращила ситуацію тільки створення
мережі їдалень, санітарні умови яких були жахливими, що показано через
підсумки перевірки їдалень. Ненормована, тобто смачна й калорійна їжа,
з’явилась на прилавках тільки у другій половині 30-х рр.

Легка промисловість була ледве не останньою в сферах інтересу

парткерівництва. Тому просліджується дефіцит якісного різноманітного одягу,
його зависока ціна. Низька якість була викликана дефіцитом натуральних
тканин, типу шкіри, виробництво якої постраждало через радянську політику
щодо села. Авторка звертає увагу на неефективність карткової системи через
блат та панібратство. Ситуація з одягом, як і з їжею, покращилась з 30-х рр.
Саме тоді на важливість нормального вигляду стали звертати увагу, стаханівці
мали мати вигляд, що заохотив би звичайного працівника до праці задля
покращення власного становища та здійснення банального бажання мати
пристойний вигляд. Адже тільки стаханівці могли дозволити собі нормальне
харчування та більш-менш гарний одяг.
Н. Гогохія робить висновок, що попри комуністичні гасла, основною метою
радянської влади була індустріалізація будь-якою ціною. Поселення,
отримуючи статус міст, змінювались на краще, але особливих змін працівники
та їхні сім’ї не відчули, адже їхній добробут був далеко не в інтересах партії.

Авторка у статті вичерпно показує основні проблеми повсякденного життя

працівників Донбасу періоду радянської індустріалізації, що відрізнялась
форсованістю та штучністю урбанізації. Вона слушно вказує на важливість
знання повсякдення задля розуміння впливу політики партії на життя різних
верств суспільства, адже кожен аспект повсякденного життя напряму залежав
від рішень та дій парткерівництва. Особливо це помітно в порівнянні умов
життя до та після запровадження статусу ударника праці. Хоча й повсякдення
звичайних працівників залишилось майже не змінним, але у них з’явився шанс
власною працею забезпечити собі та сім’ї краще життя, забезпечене базовими
потребами. Майже кожну тезу авторка підкріплює документальними та
статистичними даними, зокрема статтями з робітничих газет та листами самих
робітників. Висновки та тези є повністю валідними. Та є в статті й недоліки. Не
розкритою залишилася теза про новий психологічний стан суспільства. Та саме
психологічний стан є важливим аспектом буденного життя та має чи не
найбільший вплив на бажання працівників виконувати поставлені плани, а отже
й на економіку держави. Власне тому психологічний стан такої великої маси
населення змінював політику парткерівництва, що з другої половини 30-х рр.
почало звертати увагу на, здається, таку неважливу для індустріалізації деталь,
як мода. Через малу увагу до психологічного стану в статті теза про «новий
психологічний стан суспільства» здається непотрібною в тексті. Як на мене,
проблему захворювань можна було розкрити ширше, адже майже що кожен
аспект повсякдення працівників міг призвести до хвороб, не сумісних з
можливістю тяжко працювати. Неувага парткерівництва до питання стану
здоров’я працівників призвела до антисанітарії та поганого харчування. Ці два
аспекти сповна розкриті в тексті, але хвороби, до яких вони призводять, згадані
лиш одним реченням, хоча й призводили до неможливості якісно виконувати
плани та погіршення психологічного стану. Отже, стаття Гогохії є якісною в
плані фактажу, але потребує аналітичної частини, що пов’язала би між собою
окремі факти.

Література:

Гогохія Н. Повсякденне життя шахтарів Донбасу у 1929-1938 роки у 1929– 1938

// Краєзнавство. – 2010. – №1. – С. 233-241.