Людина в умовах Першої світової війни.

Долі
фронтовиків, військовополонених, людей в
окупації. Українці і Перша Світова. Жінки в легіоні
УСС
1. Українці Львова у російській окупації 1914-1915
років
До кінця вересня 1914
року росіяни в ході
Першої світової війни
зайняли більшу
частину Галичини та
всю Буковину та
встановили
окупаційний режим.
Вони проводили
політику приєднання
краю до Російської
імперії.
З перших днів
окупаційна влада
запровадила жорсткий
режим і нові правила,
щоби – принаймні
ззовні – надати Львову
російський характер.
На ратушевій вежі
повісили російський
триколор.
Середньоєвропейський час змінили на петроградський. Усі вивіски
на крамницях, установах і трамваях переписувалися російською
мовою. В обіг запроваджено російські карбованці за заниженим
курсом (1 австрійська крона = 30 копійок, реально ж вона
оцінювалася вище). Встановлено комендантську годину з 10-ї
вечора до 4-ї ранку, посилено режим прописки у готелях.
Заборонено продаж алкогольних напоїв (за винятком пива на
розлив). Як писали в ІІ томі "Історії Львова" Орест Мазур та Іван
Патер, "впродовж кількох місяців у Львові арештовано 1200
українських патріотів, в глибину Росії було вивезено 578 українців, з
них 34 священики. Крім того, з листопада 1914 по червень 1915 року
жандармське управління військового генерал-губернаторства
провело у Львові ще 400 обшуків і арештувало 800 осіб без т. зв.
“переписки в порядку воєнного стану”, тобто офіційно
незареєстрованих". Арештували Митрополита Андрея
Шептицького, а також, за звинуваченням у "ворожій шкідливій
діяльности і шпигунстві" 20 греко-католицьких і 13 римсько-
католицьких священиків, 12 монахів. П’ятьох із них вислали до
Сибіру, а 14 – в інші російські губернії.
"Поголовно висилано українських священиків, або всю інтеліґенцію,
цілі маси свідомих селян і міщан. Все те самим нелюдським
способом хапали в чім застали, арештували, волочили по в’язницях
і етапами висилали в Сибір без ріжниці жінок, дітей, старців, хорих
і калік. Скільки таким способом забрано і знищено людей, се
переходить всяку ймовірність", – писав Михайло Грушевський,
який сам був висланий до Казані, в "Ілюстрованій історії України".
Восени 1914-го почали закривати товариства та часописи. Редакція
щоденної газети "Діло" перенесла своє видання до Відня, а в
друкарні "Діла" почали видавати "Армєйскій Вѣстнік", "Львовскоє
Воєнноє Слово" і "Львовскій Вѣстник". Від початку окупації тривали
заходи з русифікації освіти. Російську мову мали викладати не
менше 5 годин щотижня у кожному класі, навчання українською
мовою було заборонене. Натомість діяли польські школи, виходило
чимало газет, польська мова функціонувала на рівні з російською.
Була заборонена діяльність НТШ, "Просвіти" та інших
"мазепинських" організацій. Проводилися арешти їхніх активістів.
Російське військо вороже ставилося також до галицьких юдеїв. 27
вересня 1914 року у Львові стався великий антисемітський погром.

З іншого боку, росіянам вдалося забезпечити достатнє

продовольче постачання зруйнованої війною Галичини. Ще довго
потім старші люди згадували білий хліб і безкоштовні кухні часів
російської окупації. Очевидно, царський уряд намагався здобути
прихильність серед широких мас населення, з наміром втілення
краю до своєї імперії. "Нехай буде єдина, могутня, неділима Русь!" –
промовляв 22 квітня 1915 року з балкону намісництва під час свого
візиту до Львова імператор Микола ІІ.
2. Військовополонені
В ході бойових дій періоду Першої світової війни 1914–1918 рр.
мільйони солдатів воюючих держав потрапили у полон. Українці,
що служили у російській та австро-угорській арміях, опинилися в
таборах для військовополонених, розміщених на території
Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, російської імперії. Втрати
полоненими російської армії, куди протягом війни було
мобілізовано найбільше українців, становили 2,4 млн. осіб.
Зусиллями українських політичних і громадських діячів у Австро-
Угорщині та Німеччині створюються окремі табори для
військовополонених українців. У листопаді 1914 р. виник табір у
Фрайштадті(Австрія), де завдяки Союзу визволення України
проводилася культурна, освітня, виховна робота серед
військовополонених українців. У 1915 р. виникають українські
табори в Німеччині: Раштат, Вецляр, Зальцведель.

Військовополонені в супроводі конвою перед брамою табору Фрайштадт.1915–

1917 рр.
Українські військовополонені перед бараками табору Фрайштадт.1915–1917
рр.

Територія табору для військовополонених Фрайштадт.1915–1917 рр.

Поштова картка Червоного хреста, відправлена до табору військовополонених
у Фрайштадті (Австро-Угорщина). 1917 р.

Титульна сторінка видання полонених українців у Зальцведелі (Німеччина)

«Вільне слово», Ч. 25 (84), 28 березня 1917 р.
Перелік українських книжок з книгарні фрайштадтського табору. «Розвага»,
Ч. 17 (72), 22 квітня (5 травня) 1917 р.

Художник Юрій Билицький за роботою. Фрайштадт, 1916 р.

 Титульна сторінка часопису полонених українців у Вецлярі (Німеччина)
«Громадська думка». Ч. 37 (84), 7 червня 1917 р.

Сцена Драматичного театру ім. Івана Котляревського Фрайштадт, 1915–

1917 рр.
3. Українки в складі легіону УСС.

Ганна Дмитерко, Софія Галечко, Ольга Басараб. Відень, 1917 рік

Року 1915 австрійський журналіст Франц Мольнар занотував у

щоденнику "особливість" українських відділів австрійського
війська. Його здивував факт, що до складу Українських січових
стрільців "входять одягнені в регулярні, польові уніформи дівчата,
які виконують польову службу під кожним оглядом на рівні з
мужчинами. Вони носять кріси, складають вояцьку присягу, їх
підносять у військових ступенях, вони одержують бойові
відзначення".
У передвоєнний час "Пласт" та "Січ" налічували приблизно 40
жінок, які могли створити окремий відділ. Проте перешкоджала
відсутність дозволу служити в регулярному війську. Окремим
жінкам вдалося потрапити на передову завдяки особистим
знайомствам із чоловіками-офіцерами. І лише кілька побудувати
військову кар’єру і стати легендами української історії.
Найактивнішою серед жінок, якій вдалося подолати патріархальний
устрій австрійської Галичини, була Олена Степанів(1892–1963).
Дівчина була активною діячкою спортивно-мілітарних товариств
"Січ", "Сокіл", "Пласт". Там вона здобула перші військові навички –
поводження зі зброєю, орієнтування на місцевості тощо. Вибух
Великої війни для Олени не став несподіванкою. Рішення вступити
до лав Українських січових стрільців, зважаючи на мілітарну
підготовку та національні погляди, було логічним. За свою службу
Олена Степанів отримала звання хорунжої, стала командиркою
стрілецької чоти, була відзначена медаллю за хоробрість та
військовим хрестом Карла V. Два роки, від 1915-го до 1917-го,
перебувала в російському полоні.

Повернення Олени Степанів з

російського полону

"Я з любові до України взяла кріс і пішла

у поле фізичною силою бити ворога. От і
все," - Олена Степанів.

Ганна Дмитерко(1893–1981) походила з

традиційної галицької родини, яка
забезпечила їй навчання у вчительській
семінарії. З юнацьких літ була активною
учасницею товариств "Пласт" та "Січ", де і
потоваришувала з Оленою Степанів. Під
проводом Івана Чмоли проходила
мілітарний вишкіл. Зі шкільної лави
Гандзя вважала, що незалежну Україну
можна здобути лише зброєю, тому
Велику війну розглядала як шанс
отримати бажане. При УСС Ганна
Дмитерко виконувала різноманітну
роботу – медичну, канцелярську,
служила в курені Григорія Коссака, брала
участь у боях під Лисовичами та над
Стрипою. Неодноразово жінка перебувала між життям і смертю. У
спогадах писала, що воєнний побут дававська доволі важко: "Не
могла задрімати, бо холодно було й сильна стрілянина мене
нервувала. Кулі блукали між нами. Рано показав мені німець-лікар
кульку в паркані, що вночі застрягла над моєю головою".

Світогляд майбутньої хорунжої УСС Софії Галечко(1891–1918)

формувався в умовах українсько-польського виховання. Змалечку
дівчинка перебувала у
"польському домі", навчалася
у польській дівочій гімназії ім.
Юліуша Словацького у
Львові. На вибір української
ідентичности великий вплив
мав батько-українець, а
також участь в товаристві
"Січ" у Ґраці, де Софія
здобувала освіту на
філософському факультеті.
Саме там її застала Перша
світова війна. На хвилі
національного піднесення, а
також через особисту
трагедію – втрату коханого
хлопця Андрія Куровця –
Софія вирішила вступити до
лав УСС. За власні кошти
придбала військовий мундир,
черевики, а решту
заощаджень віддала на благодійність. Таке рішення призвело до
розколу в сім’ї Галечків. Мати та тітка категорично не підтримували
позиції дівчини, вважали, що "се бажання показатися рівними
мужчинам – навіть у війні – зродилося під впливом емансипаційної
літератури". Схвалення отримала лише від батька.
Під час військової служби Софія досягла немалих результатів:
носила звання хорунжої, була командиркою чоти в сотні Зенона
Носковського. За заслуги отримала Медаль Хоробрості ІІ класу.
Вона не уявляла свого життя без військової служби. Тому постійні
переведення у тил і пізнішу заборону воювати на фронті сприймала
дуже болісно.

"Якби Ви знали, як страшно тужу за життям в поли і як мені тут

гірко жити(...)
4. Долі фронтовиків і їхніх дружин через призму
листування
У роки війни листування набувало дещо іншого значення, ніж у
мирний час. Якщо в час миру листування було справою переважно
інтелігенції з метою врегулювання професійних чи приватних
справ, то примусова розлука під час війни змусила й неписемних
осіб вишукувати способи розповісти про себе рідним. З цієї причини
вміння читати і писати багатьом жінкам і чоловікам приносило
додатковий (якщо не основний) заробіток. Фактично війна
зумовила справжній «бум листів» між домом і фронтом.
Листи були своєрідним майданчиком саморефлексії, де можна було
висловлюватися щиро, безпосередньо і по-приятельськи. Вимоги
до кореспонденції іноді викликали незадоволення українців. У 1917
р. газета «Діло» опублікувала лист українського жовніра до шваґра
з вибаченням, що не пише українською, адже дозволено писати
лише польською». Більші проблеми виникали тоді, коли листи
доходили до адресата невчасно. Іноді це трагічно відбивалося на
житті людей. Показовим є приклад Омеляни Цінс. Отримавши
повідомлення про смерть чоловіка на фронті, вона невдовзі вийшла
заміж вдруге. Однак, «яке було здивованнє новоженцїв, коли одного
гарного дня явився “небіщик” муж, що приїхав на відпустку. Він
тільки був ранений». Відтак другий шлюб було анульовано, а жінці
довелося повертатися до законного чоловіка. Траплялася
плутанина доставки листів до однофамільців. Так, педагог Іван
Боберський отримував любовні листи тезки з Миколаєва над
Дністром, а той читав його листування з професорами.
⁕⁕⁕⁕⁕⁕⁕⁕⁕⁕⁕⁕⁕⁕
Неосвіченим писати листи
допомагали представники
Червоного Хреста. Для українців
таку послугу надавав і Жіночий
комітет допомоги раненим
жовнірам у Відні. Насамперед
допомагали в листуванні між
полоненими та їхніми родинами, а також пересилці грошей для
полонених через Червоний Хрест. Трохи пізніше (у 1917 р.) за
написання листів взялася релігійно-гуманітарна секція Союзу
українок. Завдяки їй було відкрито «безплатне кореспонденційне
бюро для тих, що мають свояків в полонї, або при війську, а не
уміють самі до них написати(...)». Для вояків, які не вміли писати чи
перебували в зоні бойових дій(де було заборонено писати листи
додому), але хотіли надіслати вістку додому, розробили спеціальну
листівку, де різними мовами було написано: «Я є
здоров і менї веде ся добре».
Для того, аби лист потрапив до адресата, слід
було дотримуватися певних вимог: обов’язково
додавати марку, адресант мусив користуватися
кореспонденційними картками, писати не
більше трьох сторінок, почерк мав бути
виразний. Листи надсилали відкритими без
жодних «передач» у конверті (додавали хіба
папір, аби адресат мав на чому написати
відповідь). У приватних листах забороняли
писати на політичні й військові теми.
Фронтові й тилові листи були масові,
користувалися великою популярністю серед
населення. Чоловіки й жінки вкладали в тексти
подібні смисли, бо повсякденні турботи були
однакові. Першочергово в листах подавали
стислий опис ситуації на фронті (чи вдома), а також про особисті
справи. Поширеним був інтерес до здоров’я родини: «напиши що
тобі сі стало що тя так болят крижі може де перемерзла і то
напиши як ті довго боліли важий хоть насвоє здоровлє так
незабивайсє затею роботою». Перебуваючи далеко від дому,
мобілізовані до війська чоловіки цікавилися подіями в рідному місті
чи селі, розпитували про друзів, знайомих, сусідів. Іноді через
знайомих і громаду села розшукували власну сім’ю. Обов’язковими
в листах були слова заспокоєння та підтримки рідних.
Багато листів до близьких людей можуть здатися однотипними.
Але це було притаманне більше неписемним людям. Тексти таких
чоловіків і жінок мали однакову структуру: привітання,
повідомлення про здоров’я, запитання про ситуацію вдома та
вітання родині. Вочевидь були зразки листів, які переписували,
іноді з проханням написати картку зверталися до товариша. Розлогі
тексти можна знайти в кореспонденції представників інтелігенції.
Родинне листування у воєнних обставинах мало важливе значення
для авторів: «Дістав я нинї Твій лист й він мене обрадував. Яке
щастя, що маю звідки діставати вістку, що маю таку кохану,
найдорожшу жіночку».
Незалежно від статі адресата, кожен хотів чесно подати своє
становище, аби не змушувати близьку людини хвилюватися. Якщо з
певних обставин не могли писати відкрито, то вживали езопову
мову. Дружина Богдана Заклинського Осипа просила чоловіка
повернути кошти і «чайник» товаришу, який допомагав їй виїхати
з Ґмінду до Галичини, але про «чайник він сам скаже шо се таке».
Багато пар одразу домовлялися про теми, які будуть оминати, аби
не мати проблем з цензурою. Листи жінок і чоловіків були
емоційними. Почуття впливали на зміст і характер написаного:
«нема настрою до листа такого, як би я хотіла Тобі написати».
Осип Маковей відзначав, що жінки пишуть однакові розпачливі
листи, тому просив дружину бути радіснішою. Сам же чоловік
брався до писання карток залежно від настрою й часу. На відміну
від жінок, чоловіки не хотіли писати часто, бо «нема матеріялу до
писання».
Кореспонденція могла будувати чи підтримувати довіру між
сімейними парами. Листи створювали й ілюзію впливу один на
одного та були уявним майданчиком піклування і допомоги.
Приватне листування з часу війни відображало мережу суспільних
відносин, які підтримувало
подружжя разом чи поодинці.
До прикладу, Осипа і Богдан
Заклинські підтримували
близькі взаємини з
письменницею й учителькою
Марійкою Підгірянкою
(Ленерт-Домбровською) і
художницею Оленою
Кульчицькою. Чоловік мав
значний вплив на творчу
діяльність Марії, переконував
її писати про війну. Натомість
Олена Кульчицька
пропонувала матеріальну
допомогу Осипі, Богдан
навіть закликав дружину
довіряти лише їй.
Сім’ї мусили підпорядкувати
життя до потреб воєнного
часу, мовчати про наболіле, говорити про буденне (іноді несуттєве).
Були й такі, хто не хотів коритися загальноприйнятим правилам
поведінки, їх не задовольняла розлука, тому різними способами
намагалися жити разом навіть на передовій: «було нас 14, між тим
одна панї, жінка офіцера, котра перед 3 мїсяцями вийшла замуж і
живе разом з чоловіком на війні, очевидно за згодою старшини. Але
се не штука. В кождїм разї цікаво починає подружнє житє». Через
бойові дії, примусове чи добровільне виселення, багато сімей не
мали змоги комунікувати: «не знаю, що в дома робиться бо листа
ще не мав ані одного від жінки і від дітий». Найкраще тогочасна
кореспонденція передає відчуття невизначеності й очікування на
завершення війни.

Перелік використаних джерел:

https://tsdazu.archives.gov.ua/archives/151
https://localhistory.org.ua/stari-foto/soiuz-ukrayinok/
https://localhistory.org.ua/texts/statti/krayina-roksolaniia-ukrayinki-v-
pershii-svitovii-viini/
https://uamoderna.com/md/golosi-pershoi-svitovoi-vijni-u-vidlunni-
podruzhnogo-listuvannya
https://zbruc.eu/node/28061