МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

Харківський національний університет внутрішніх справ

Сумська філія
Кафедра юридичних дисциплін

ТЕКСТ ЛЕКЦІЇ
з навчальної дисципліни «Кримінальне право»
обов’язкових компонент
освітньої програми першого (бакалаврського) рівня вищої освіти

262 Правоохоронна діяльність (правоохоронна діяльність)

за темою «Суб’єктивна сторона кримінального правопорушення»

Харків 2020
 ЗАТВЕРДЖЕНО СХВАЛЕНО
Науково-методичною радою Вченою радою Сумської філії
Харківського національного ХНУВС
університету внутрішніх справ Протокол від 21.08.2020 р. № 7
Протокол від 25.08.2020 р. № 8

ПОГОДЖЕНО
Секцією Науково-методичної ради
ХНУВС (з юридичних дисциплін)

Протокол від 25.08.2020 р. № 4

Розглянуто на засіданні кафедри юридичних дисциплін (протокол від

21.08.2020 р. № 1)

Розробник:
Старший викладач кафедри юридичних дисциплін Сумської філії Харківського
національного університету внутрішніх справ Колесник М.О.

Рецензент:
Суддя Сумського окружного адміністративного суду, кандидат юридичних наук
Глазько С.М.
 План лекції
1. Поняття, ознаки та значення суб’єктивної сторони кримінального правопорушення.
2. Поняття вини у кримінальному праві, її значення та юридичні характеристики.
3. Форми вини у кримінальному праві, їх значення.
4. Умисел та його види. Інтелектуальні та вольові ознаки умислу.
5. Спеціальні види умислу в кримінальному праві.
6. Відмежування прямого умислу від непрямого. Особливості умислу у кримінальних
правопорушеннях з формальним складом.
7. Необережність та її види. Інтелектуальна та вольова ознаки необережності.
Відмежування кримінальної протиправної недбалості від кримінальної протиправної
самовпевненості.
8. Казус (випадок) як невинне заподіяння суспільно небезпечних наслідків.
Відмінність казусу від кримінальної протиправної недбалості.
9. Змішана (подвійна, складна) форма вини, її значення для кваліфікації кримінального
правопорушення.
10. Факультативні ознаки суб’єктивної сторони кримінального правопорушення.
11. Помилка у кримінальному праві, її види та значення для кримінальної
відповідальності.
12. Юридична помилка у кримінальному праві. Види та кримінально-правове
значення юридичної помилки.
Література:
Основна:
1. Коржанський М.Й. Кримінальне право і законодавство України: Частина Загальна: Курс
лекцій. – К.: Атіка, 2001. – 432 с.
2. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / Відп. ред. Я.Ю. Кондратьев. –
К.: Правові джерела, 2002. – 432 с.
3. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студ. юрид. спец. вищ.
закладів освіти / За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.-Х.: Юрінком Інтер-
Право, 2001. – 416 с.
4. Матишевський П.С Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник. – К.:
А.С.К., 2001. – 352 с.
5. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року /
За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, 2001. – 1104 с.
Додаткова:
1. Борисов В.І. Необережність і її види: Текст лекції. – Харків: ЮІ, 1991. – 23 с.
2. Воробей П.А. Загальне поняття кримінально-правового ставлення в вину // Право
України. – 1999. – № 6. – С. 113-115.
3. Воробей П.А. Теорія і практика кримінально-правового ставлення в вину. – К.: Вид-во
НАВС України, 1997. – 184 с.
4. Воробей П.А. Теорія і практика кримінально-правового ставлення у вину. – К., 1996.
5. Гримайло В. Окремі питання інституту вини у Кримінальному кодексі України //
Підприємництво, господарство і право. – 2007. – № 4. – С. 127.
6. Ломако В.А. Зміст умислу і його види: Текст лекції. – Харків: ЮІ, 1991. – 16 с.
7. Осика І., Сафронов С. Доказування мотиву та цілі як ознак суб’єктивної сторони
злочину // Право України. – 1997. – № 3. – С. 51-52.
8. Савченко А. Практичне значення мотиву злочину: результати наукового дослідження //
Право України. – 1999. – № 1. – С. 99-102.
9. Савченко А. Психолого-юридичний аналіз проблеми мотиву злочину // Право України. –
1998. – № 3. – С. 82-86.
10. Савченко А.В. Мотив i мотивація злочину. Монографія. – К.: Атіка, 2002. – 144 с.
11. Хавронюк М. Деякі проблеми встановлення вини // Право, підприємництво і
господарство. – 2003. – № 2. – С. 79-86.
 Текст лекції

1. Поняття, ознаки та значення суб’єктивної сторони кримінального

правопорушення
Кожне кримінальне правопорушення являє собою єдність об’єктивного і
суб’єктивного. Суб’єктивне у кримінальному правопорушенні – це ознаки, описані в законі,
які характеризують діяння з внутрішнього боку, які вміщують внутрішній зміст
кримінального правопорушення. Сукупність всіх суб’єктивних ознак складає суб’єктивну
сторону складу кримінального правопорушення.
Суб’єктивна сторона – внутрішня сторона кримінального правопорушення,
психічна діяльність особи в момент вчинення суспільно небезпечного діяння (дії чи
бездіяльності), передбаченого КК України, що виражає її відношення до кримінального
правопорушення та його наслідків. Характеризується такими ознаками як вина, мотив та
мета кримінального правопорушення.
Під виною розуміють психічне ставлення особи до вчиненого нею суспільно
небезпечного діяння (дії чи бездіяльності), передбаченого КК України, і його наслідків,
виражене у формі умислу чи необережності.
Мотивом кримінального правопорушення називаються ті внутрішні спонукання,
якими керується суб’єкт при здійсненні кримінального правопорушення. Мотив – це
рушійна сила кримінального правопорушення, це внутрішня причина його здійснення..
Мета кримінального правопорушення – це той кінцевий (проміжний) результат,
що міститься у свідомості винного, до якого він прагне, вчиняючи кримінальне
правопорушення.
Вина є обов’язковою, необхідною ознакою суб’єктивної сторони будь-якого
кримінального правопорушення. Без вини не може бути суб’єктивної сторони складу
кримінального правопорушення, а значить і самого кримінального правопорушення. Що ж
стосується мотиву і мети, то за загальним правилом – це факультативні ознаки суб’єктивної
сторони, вони необов’язкові для суб’єктивної сторони складу всіх кримінальних
правопорушень. Однак, їх необхідно встановлювати в кожному випадку для опису повної
картини кримінального правопорушення. Вони стають обов’язковими, якщо про це прямо
зазначено в законі (диспозиції статті КК України) або якщо їх наявність випливає зі змісту
складу кримінального правопорушення.

Значення суб’єктивної сторони:

а) впливає на кваліфікацію кримінального правопорушення;
б) дає можливість відмежувати одне кримінальне правопорушення від іншого;
в) дає можливість відмежувати кримінально протиправне діяння від непротиправного;
г) впливає на призначення покарання;
д) впливає на вирішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності та
покарання.

2. Поняття вини у кримінальному праві, її значення та юридичні характеристики

Зі ст. 23 КК України випливає, що закон розуміє під виною психічне ставлення
особи до вчиненого нею суспільно небезпечного діяння (дії чи бездіяльності),
передбаченого КК України, і його наслідків, виражене у формі умислу чи необережності.
Вина – обов’язкова ознака суб’єктивної сторони. У визначенні вини міститься вказівка
на форми вини і на те, що вони виявляються у вчиненому особою діянні.
 У понятті вини виділяють чотири важливих елементи. Потрібно розрізняти зміст
вини, сутність вини, форми вини, ступінь вини.
Зміст вини – це відображення у психіці (свідомості) особи об’єктивних ознак
вчиненого діяння, тобто фактичних ознак, що характеризують об’єкт і об’єктивну сторону.
Зміст вини визначається змістом об’єктивних ознак конкретного складу. Немає кримінальних
правопорушень однакових за змістом вини.
Сутність вини визначає соціальну природу вини, оскільки вина проявляється у
кримінально протиправному діянні. Соціальна сутність вини – у негативному ставленні
особи до суспільних відносин, цінностей, благ, що охороняються КК України. При
необережності сутність вини полягає у зневажливому ставленні до цих правоохоронюваних
об’єктів.
Форми вини – умисел і необережність. Якщо зміст вини визначається конкретними
обставинами кожного кримінального правопорушення, то форми вини – це узагальнені
поняття, які в цілому характеризують ставлення особи до кримінального правопорушення
(безвідносно до конкретного діяння).
Ступінь вини – кількісна категорія, яка визначає вагу вчиненого кримінально
протиправного діяння. Хоча закон про кримінальну відповідальність прямо про ступінь вини
нічого не говорить, вона впливає на юридичну оцінку вчиненого.
Значення вини:
1. Вина особи у кримінальному правопорушенні обов’язково повинна бути
встановлена, причому, вина – це об’єктивне явище, поза свідомістю судді і слідчого, психічне
ставлення особи до вчиненого. Вина входить у зміст предмета доказування у кожному
кримінальному провадженні.
2. Вітчизняне право виходить із принципу суб’єктивного ставлення за вину, тобто
відповідальності за вчинене діяння і його наслідки лише при наявності вини. Воно виключає
об’єктивне ставлення в вину, тобто відповідальність за наслідки безвинно.
3. Відсутність вини означає відсутність суб’єктивної сторони і, отже, складу
кримінального правопорушення, кримінальної відповідальності і покарання.
4. Має значення для правильної кваліфікації, визначення міри покарання.

3. Форми вини у кримінальному праві, їх значення

Кримінальне право передбачає дві форми вини: умисел і необережність. Вони
відображають ті психічні процеси, що роблять діяння кримінально протиправним.
Поняття умислу та необережності та їх види закріплені у КК України. Кожна форма
вини містить у собі ознаки, що характеризують свідомість (інтелект) особи та її волю. Тому
перші з цих ознак називаються інтелектуальними ознаками (моментами, елементами), а другі
– вольовими ознаками. Різне співвідношення інтелектуальної і вольової ознак психічної
діяльності особи і дає можливість конструювати різні форми вини і їхні види.
Згідно з ч. 2 ст. 24 КК України прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно
небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно
небезпечні наслідки і бажала їх настання.
Згідно з ч. 3 ст. 24 КК України непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала
суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала суспільно
небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.
Згідно з ч. 2 ст. 25 КК України необережність є кримінальною протиправною
самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних
наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх
відвернення.
Згідно з ч. 3 ст. 25 КК України необережність є кримінальною протиправною
недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних
наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.
 4. Умисел та його види. Інтелектуальні та вольові ознаки умислу
Умисел. Кримінальне правопорушення визнається вчиненим умисно, якщо особа, яка
його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер вчиненого нею діяння (дії чи
бездіяльності), передбачала суспільно небезпечні наслідки та бажала чи свідомо допускала
настання цих наслідків.
Закон виділяє два види умислу: прямий та непрямий (евентуальний).
Згідно з ч. 2 ст. 24 КК України прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала
суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його
суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.
Прямий умисел має місце там, де особа усвідомлює суспільно небезпечний характер
вчиненого нею діяння, передбачає можливість чи неминучість настання суспільно
небезпечних наслідків цього діяння і бажає настання цих наслідків.
Умисел складається з інтелектуальної і вольової ознак (моментів).
Інтелектуальний момент прямого умислу полягає:
а) в усвідомленні особою суспільно небезпечного характеру вчиненого діяння – особа
усвідомлює фактичні (об’єктивні) ознаки вчиненого діяння, а значить і його соціальну
небезпеку, при бездіяльності особа усвідомлює, що на неї покладено обов’язок діяти певним
чином, та усвідомлює, що може діяти відповідно до них;
б) у передбаченні можливості чи неминучості настання суспільно небезпечних
наслідків цього діяння. Передбачення особою суспільно небезпечних наслідків свого діяння
містить у собі уявлення про майбутнє: особа передбачає самі наслідки в загальних рисах, у
яких вони змальовані у відповідній диспозиції; особа передбачає розвиток причинного
зв’язку між діянням і наслідком у загальних родових рисах. Передбачення при умислі є
конкретним. Передбачення при прямому умислі містить у собі як передбачення неминучості
наслідків свого діяння, так і передбачення можливості настання наслідків.
Вольова ознака (момент) прямого умислу визначається в законі словами – особа
бажає настання суспільно небезпечних наслідків. Бажання може означати прагнення досягти
мети свого вчинку або прагнення до кількох цілей, коли в особи маються і цілі проміжні.

Згідно з ч. 3 ст. 24 КК України непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала

суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала
суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.
Непрямий умисел має місце там, де особа усвідомлює суспільно небезпечний
характер вчиненого нею діяння, передбачає тільки можливість настання суспільно
небезпечних наслідків цього діяння, не бажає цих наслідків, хоча свідомо допускає їх
настання.
Інтелектуальна ознака складається з двох елементів:
а) особа усвідомлює суспільно небезпечний характер вчиненого діяння;
б) передбачає можливість настання наслідків цього діяння. Передбачення наслідків
тотожно з передбаченням при прямому умислі за одним виключенням. При непрямому
умислі передбачення складається лише з передбачення можливості настання суспільно
небезпечних наслідків свого діяння.
Вольова ознака непрямого умислу виключає бажання настання наслідків, а
характеризується їхнім свідомим допущенням. Свідоме допущення наслідків передбачає:
даний наслідок виступає як побічний результат поведінки суб’єкта; особа при цьому прагне
до досягнення якихось інших наслідків, до інших бажаних цілей – вони можуть бути
кримінально протиправними і непротиправними; свідоме допущення означає або надію «на
либонь» або байдуже ставлення до наслідків.
 5. Спеціальні види умислу в кримінальному праві
У теорії кримінального права розрізняють так звані спеціальні види умислу, які
впливають на кваліфікацію кримінального правопорушення й індивідуалізацію покарання.
Залежно від часу формування розрізняються заздалегідь обміркований і раптово
виниклий умисли.
При заздалегідь обміркованому умислі між виникненням умислу вчинити кримінальне
правопорушення і його реалізацію є певний, іноді дуже тривалий період часу. Тривалий
період підготовки кримінального правопорушення може в одних випадках свідчити про
високий ступінь його суспільної небезпеки, а в інших – про сумніви особи. Заздалегідь
обміркований умисел може бути як прямим, так і непрямим.
Раптово виниклий умисел характерний для тих випадків, коли між виникненням і
реалізацією наміру на здійснення кримінального правопорушення практично немає розриву в
часі чи цей розрив вкрай незначний. Даний вид умислу притаманний неврастенікам, особам
зі схильністю до істеричних реакцій, неповнолітнім, рецидивістам, особам з низьким
загальноосвітнім і культурним рівнем.
Різновидом раптово виниклого умислу є афектований умисел, до ознак якого
відносяться раптовість виникнення, короткочасність протікання. На відміну від інших видів
цей умисел виникає як реакція на неправомірність поводження потерпілого у відношенні
винного чи його близьких. Афектований умисел оцінюється як обставина, що істотно впливає
на зниження суспільної небезпеки кримінального правопорушення і, відповідно, на зниження
покарання.
Залежно від ступеня передбачення суспільно небезпечних наслідків умисел
поділяють на конкретизований (визначений) і неконкретизований (невизначений).
Конкретизований – це такий вид умислу, при якому особа чітко і ясно представляє
наслідки свого діяння. Цей вид умислу підрозділяється у свою чергу на простий і
альтернативний.
При простому конкретизованому умислі винний передбачає, що в результаті
вчиненого ним діяння наступить один конкретний наслідок.
При альтернативному конкретизованому умислі особа передбачає, що в результаті
вчиненого нею діяння може наступити або один, або інший цілком визначений наслідок,
кожний з яких йому однаково бажаний. Кримінальні правопорушення з альтернативним
умислом кваліфікують в залежності від фактичних наслідків.
Неконкретизований умисел необхідно встановлювати й аналізувати в тих ситуаціях, де
винний, задовольняючи почуття помсти, ненависті, ревнощів шляхом здійснення
протиправних дій взагалі передбачає настання суспільно небезпечних наслідків, але не
представляє, у чому конкретно вони проявляться. Свідомість винного в цьому випадку
охоплює комплекс наслідків від найважчого до незначного, кожен з яких йому однаково
бажаний. Разом з тим у нього немає прямого умислу на досягнення якого-небудь конкретного
наслідку. При неконкретизованому умислі винний відповідає за наслідок своєї дії, що
фактично настав, але при обов’язковій умові, що він цей наслідок усвідомлював, бажав або
свідомо допускав.
Спеціальні види умислу впливають або на кваліфікацію кримінального
правопорушення, або на ступінь його суспільної небезпечності, і тому повинні враховуватися
при призначенні покарання.

6. Відмежування прямого умислу від непрямого. Особливості умислу у

кримінальних правопорушеннях з формальним складом
Відмінність непрямого умислу від прямого
Відмінність проводять за інтелектуальним та вольовим моментами:
за характером передбачення: при непрямому умислу особа передбачає лише
можливість настання наслідків, а при прямому – як можливість, так і неминучість наслідків
вчиненого нею діяння. Передбачення неминучості наслідків означає наявність прямого
умислу;
за вольовою ознакою: при прямому умислі особа бажає настання наслідків, а при
непрямому умислі, навпаки, не бажає, а настання наслідків нею лише свідомо допускається,
вони виступають як можливий побічний результат діяння винного.

Якщо звернутися до визначення поняття прямого умислу, то можна побачити, що воно

сконструйоване стосовно матеріальних складів кримінального правопорушення. У
кримінальних правопорушеннях з формальним складом умисел визначається лише відносно
до суспільно небезпечного діяння, тому що наслідки знаходяться за межами складу
кримінального правопорушення. Прямий умисел у кримінальних правопорушеннях з
формальним складом складається з усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру
вчинюваного нею діяння й у бажанні вчинити це діяння. Тому кримінальні правопорушення з
формальним складом можуть вчинятися лише з прямим умислом.

7. Необережність та її види. Інтелектуальна та вольова ознаки необережності.

Відмежування кримінальної протиправної недбалості від кримінальної протиправної
самовпевненості
Кримінальне правопорушення визнається вчиненим з необережності, якщо особа,
що його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків
вчиненого нею діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або хоч і не
передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але повинна
була і могла їх передбачати.
Види необережності:
1. Кримінальна протиправна самовпевненість (ч. 2 ст. 25 КК України).
2. Кримінальна протиправна недбалість (ч. 3 ст. 25 КК України).
Згідно з ч. 2 ст. 25 КК України необережність є кримінальною протиправною
самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних
наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх
відвернення.
Кримінальна протиправна самовпевненість містить у собі дві ознаки (моменти) –
інтелектуальну і вольову.
Інтелектуальна ознака: особа передбачала можливість настання суспільно
небезпечних наслідків свого діяння.
Інтелектуальна ознака при самовпевненості містить у собі:
а) передбачення фактичних ознак вчиненого особою діяння;
б) передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків;
в) передбачення розвитку причинного зв’язку.
Для передбачення при самовпевненості важливо те, що воно носить абстрактний
характер – це, так би мовити, загальне передбачення: особа, діючи певним чином, розуміє,
що від подібного роду дій в інших осіб можуть настати суспільно небезпечні наслідки. Однак
у неї, у даному конкретному випадку, ці наслідки не настануть, їх вдасться уникнути.
Вольова ознака – особа легковажно розраховувала на відвернення наслідків. Особа
спирається на певні обставини, що з її погляду не допустять, відвернуть можливі наслідки. Ці
обставини можуть мати суб’єктивний або об’єктивний характер. Вина особи полягає в тому,
що її розрахунок виявляється легковажним, помилковим, поверхневим. Особа недооцінює
свої дії в конкретній обстановці, що можуть привести до наслідків, а з іншого боку, –
переоцінює обставини, що, на її думку, повинні запобігти наслідку.
Відмінність кримінальної протиправної самовпевненості від непрямого умислу
1. За характером передбачення (за інтелектуальним моментом) – при непрямому
умислі передбачення завжди конкретне, а при кримінальній протиправній самовпевненості –
абстрактне.
 2. При непрямому умислі через конкретне передбачення особа свідомо допускає
настання наслідку, а при кримінальній протиправній самовпевненості особа легковажно
розраховує на відвернення наслідків.

Згідно з ч. 3 ст. 25 КК України необережність є кримінальною протиправною

недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних
наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.
Інтелектуальна ознака (момент) кримінальної протиправної недбалості в законі
чітко не сформульована, але її наявність передбачається:
а) у свідомому недотриманні правил обережності, у свідомій зневазі до існуючих,
установлених (писаних чи неписаних) правил обережності;
б) інтелектуальна ознака кримінальної протиправної недбалості може проявлятися й у
неусвідомленому чи в недостатньо усвідомленому порушенні правил обережності.
Самі правила, що порушуються, можуть бути різними. У більшості це правила,
встановлені в різних нормативних актах. Але можливе порушення і суто життєвих правил.
При недбалості відсутнє будь-яке передбачення наслідків, як конкретне, так і абстрактне,
тому що особа діє без належної уважності, передбачливості, обережності. Причому, завжди
мова йде про наслідки тільки можливі. Сама ж діяльність може носити корисний характер.
Вольовий момент недбалості виражений у законі теж своєрідно. Він полягає в тому,
що особа не напружує своєї волі, не конкретизує своєї уваги на вчиненому діянні. У законі
вольовий момент кримінальної протиправної недбалості сформульований за допомогою
критеріїв недбалості, у яких закладаються ті вимоги, що ми пред’являємо до винної особи.
Під критеріями кримінальної протиправної недбалості розуміють ту суму вимог, що ми
вправі пред’явити до даної особи, що діє в конкретній ситуації.
Об’єктивний критерій виражений у законі в словах – особа повинна була
передбачати можливі наслідки своїх дій. Суб’єктивний критерій – особа могла передбачати
такі наслідки.
1. Об’єктивний критерій кримінальної протиправної недбалості – це та сума вимог
передбачливості, що ми можемо пред’явити до будь-якої особи, що займає певну посаду, що
займається певною професійною діяльністю, що має певний життєвий досвід. Це та сума
вимог, що ми вправі пред’явити до усередненої людини, безвідносно до її конкретних
особистісних якостей.
2. Суб’єктивний критерій містить у собі ті вимоги передбачливості, що ми вправі
пред’явити саме до даної конкретної особи, виходячи вже з її особливостей, здібностей,
професійних якостей тощо.

8. Казус (випадок) як невинне заподіяння суспільно небезпечних наслідків.

Відмінність казусу від кримінальної протиправної недбалості
Казус (випадок) – це невинне заподіяння шкоди суспільним відносинам, благам,
цінностям, що виключає притягнення до кримінальної відповідальності особи, що
вчинила дане діяння.
Казус полягає в тому, що особа не передбачала можливості настання суспільно
небезпечних наслідків вчиненого нею діяння, і за обставинами справи не повинна була і не
могла їх передбачати.
Першою своєю ознакою казус збігається з кримінальною протиправною недбалістю: в
обох випадках особа не передбачає можливості настання наслідків. Однак казус відрізняється
від кримінальної протиправної недбалості тим, що при казусі особа не могла передбачити (а
якщо не могла, значить і не повинна була передбачити) наслідки, що настали.
 При казусі відсутня суб’єктивна сторона кримінального правопорушення – немає ні
умислу, ні необережності, зокрема кримінальної протиправної недбалості, з якою казус
конкурує. Оскільки казус – невинне заподіяння наслідків, притягнення особи до кримінальної
відповідальності було б об’єктивним ставленням за вину.

9. Змішана (подвійна, складна) форма вини, її значення для кваліфікації

кримінального правопорушення
Змішана форма вини – це різне психічне ставлення особи до різних об’єктивних
ознак складу вчиненого нею кримінального правопорушення, а саме у формі умислу –
до суспільно небезпечного діяння і у формі необережності – до суспільно небезпечних
наслідків, або різне психічне ставлення до двох суспільно небезпечних наслідків в
одному складі кримінального правопорушення.
Питання про змішану форму вини виникає в тих складах кримінального
правопорушення, в яких об’єктивна сторона за характером є складною.
Можна виділити дві групи кримінальних правопорушень зі змішаною формою вини.
Перша – це кримінальні правопорушення, в яких діяння, що являє собою порушення певних
правил безпеки, саме по собі, у відриві від суспільно небезпечних наслідків, є
адміністративним чи дисциплінарним правопорушенням, і тільки настання наслідків,
причинно пов’язаних з діянням, робить вчинене кримінальним правопорушенням.
Наприклад, порушення вимог законодавства про охорону праці, якщо воно спричинило
загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 271 КК України); порушення правил безпеки
дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом,
якщо такі діяння спричинили середньої тяжкості тілесне ушкодження (ч. 1 ст. 286 КК
України); порушення чинних на транспорті правил, що убезпечують рух, якщо це спричинило
загибель людей або інші тяжкі наслідки (ст. 291 КК України). У цих кримінальних
правопорушеннях порушення правил може бути як умисним, так і необережним, але
ставлення до наслідків виражається тільки в необережній формі вини – кримінальній
протиправній самовпевненості або кримінальній протиправній недбалості. Тому, коли
винний порушує правила умисно, і має місце змішана форма вини: щодо діяння – умисел, а
щодо наслідків – необережність.
У другій групі кримінальних правопорушень складність об’єктивної сторони полягає
в тому, що передбачене законом умисне діяння спричиняє два різних наслідки: перший
(найближчий) є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони, другий (віддалений) –
кваліфікуючою ознакою. У цих кримінальних правопорушеннях щодо діяння і щодо першого
наслідку суб’єктивна сторона виражається у формі умислу (прямого чи непрямого), а щодо
другого (кваліфікованого) наслідку – тільки у формі необережності (кримінальної
протиправної самовпевненості або кримінальної протиправної недбалості). Наприклад,
умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК
України); умисне знищення або пошкодження майна, яке спричинило загибель людей чи інші
тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 194 КК України).
При наявності змішаної форми вини необхідно з’ясувати, яким у цілому є вчинене
кримінальне правопорушення – умисним чи необережним, оскільки це має важливе
практичне значення при вирішенні низки питань кримінально-правового характеру:
можливість готування і замаху; співучасть у кримінальному правопорушенні; кваліфікація
рецидиву; звільнення від кримінальної відповідальності та покарання.
У першій групі вирішальне значення має необережне ставлення до наслідків, тому такі
кримінальні правопорушення в цілому визнаються необережними.
У другій групі кримінальне правопорушення у цілому визнається умисним, тому що
саме умисне ставлення до діяння і найближчого наслідку визначає спрямованість
кримінального правопорушення.
Значення змішаної форми вини полягає в тому, що вона дає можливість:
1) конкретизувати ступінь суспільної небезпечності кримінального правопорушення;
 2) визначити правильну кваліфікацію;
3) відмежувати близькі за об’єктивними ознаками склади кримінальних
правопорушень.

10. Факультативні ознаки суб’єктивної сторони кримінального правопорушення

Мотив і мета – факультативні ознаки суб’єктивної сторони. Далеко не всі склади
містять певні мотиви і цілі, однак, їх встановлення при вчиненні умисного кримінального
правопорушення дає можливість визначити повну картину кримінального правопорушення.
Мотивом кримінального правопорушення називаються ті внутрішні спонукання,
якими керується суб’єкт при здійсненні кримінального правопорушення. Мотив – це
рушійна сила кримінального правопорушення, це внутрішня причина його здійснення.
Наприклад, ст. 296 КК України «Хуліганство» – мотив явної неповаги до суспільства,
ст. 185 КК України «Крадіжка» – корисливий мотив.
Мотив кримінального правопорушення властивий лише умисним кримінальним
правопорушенням. Мотиви можуть бути розділені на дві великі групи.
1. Мотиви низинного характеру (низинні мотиви).
2. Мотиви, позбавлені низинного змісту, характеру.
Мотив в одних випадках виступає в якості необхідної, обов’язкової ознаки складу, в
інших – як кваліфікуюча ознака, а, по-третє, враховується при призначенні покарання в
якості пом’якшуючої чи обтяжуючої обставини.
Крім вищезгаданої класифікації існують і інші, наприклад, поділ мотивів на
раціональні і нераціональні, альтруїстичні і людиноненависницькі.
Мета кримінального правопорушення – це той кінцевий (проміжний) результат,
що міститься у свідомості винного, до якого він прагне, вчиняючи кримінальне
правопорушення. Наприклад, ст. 307 України «Незаконне виробництво, виготовлення…
збут наркотичних засобів…» – з метою збуту.
Цілі кримінального правопорушення можуть бути найближчі і кінцеві (проміжні і
перспективні).
Мета, щодо загального складу кримінального правопорушення, також є
факультативною ознакою суб’єктивної сторони кримінального правопорушення. Мета має
місце лише у кримінальних правопорушеннях, вчинених з прямим умислом. У ряді випадків
у КК України мета позначена як основна, обов’язкова ознака суб’єктивної сторони
конкретного складу кримінального правопорушення, в інших – як кваліфікуюча ознака; у
всіх інших випадках вона враховується судом лише при призначенні покарання.

11. Помилка у кримінальному праві, її види та значення для кримінальної

відповідальності
Принцип відповідальності за вину (суб’єктивне ставлення за вину) вимагає оцінки не
тільки істинних, а й помилкових уявлень особи про характер вчинюваного діяння та його
соціальне значення.
У Кримінальному кодексі України немає спеціальних норм, які регламентують
питання кримінальної відповідальності при наявності помилки.
Помилка в кримінальному праві – це неправильне уявлення винного щодо
юридичних і фактичних ознак діяння та його наслідків (або неправильне
представлення винного щодо приписів закону і фактичних ознак діяння та його
наслідків).
Класифікація помилок
Найбільш прийнятною для кримінального права в практичному значенні є
класифікація помилок, відповідно до якої неправильне уявлення суб’єкта може відноситися
до юридичних приписів права і фактичних обставин кримінального правопорушення, тобто
юридичні і фактичні помилки. Саме за допомогою цієї класифікації є можливість визначити
вплив тієї чи іншої помилки на кримінальну відповідальність і покарання.
 При цьому необхідно виходити з того, що у вині відображаються ті об’єктивні
обставини (об’єктивні ознаки), що утворюють склад кримінального правопорушення. Усі ці
обставини повинні усвідомлюватися особою. Однак особа може помилково сприймати ці
об’єктивні обставини (ознаки складу) чи ж її свідомість дає їм перекручену оцінку.
Вивчаючи це питання, потрібно пам’ятати:
Усе вчення про помилки відноситься тільки до умисних кримінальних
правопорушень.
Помилки можуть стосуватися або об’єктивних ознак складу кримінального
правопорушення, або юридичної оцінки цих ознак. Звідси, усі помилки поділяються на
помилки фактичні і помилки юридичні.

12. Юридична помилка у кримінальному праві. Види та кримінально-правове

значення юридичної помилки
Юридична помилка (помилка в праві) – це неправильне уявлення особи щодо
юридичного характеру суспільно небезпечного діяння і його наслідків (можна сказати
щодо положень закону).
При наявності юридичної помилки у громадян складається перекручене уявлення про
законність і незаконність вчинених ними дій. Ними неадекватно до об’єктивної реальності
сприймаються приписи закону і положення, що у них містяться.
Однією з основних вимог щодо легітимності законів є їхнє опублікування
(обнародування) і реальна можливість громадян ознайомитися з ними. Якщо громадянин не
ознайомився з нормативним актом через відсутність такого бажання чи ж не приклав
достатніх для цього зусиль, то діє презумпція знання закону. І тільки якщо буде встановлено,
що людина мала об’єктивні перепони для ознайомлення із законом про кримінальну
відповідальність, дана обставина повинна бути врахована судом при встановленні меж
кримінальної відповідальності і покарання, і може бути підставою для звільнення суб’єкта
від кримінальної відповідальності.
Види юридичної помилки:
1. Помилка у протиправності діяння (суб’єкт вважає своє діяння кримінальним
правопорушенням, хоча воно не закріплено в якості такого у кримінальному законі (уявне
кримінальне правопорушення). Відносно так званого уявного кримінального
правопорушення, можна сказати, що діяння є суспільно небезпечним, протиправним тільки у
свідомості окремої людини, у законодавстві таким воно не є. Тому вчинення такої дії чи
бездіяльності не може бути підставою для притягнення особи до кримінальної
відповідальності, для кримінального закону таке діяння байдуже. У кримінальному праві діє
принцип, відповідно до якого немає кримінального правопорушення без вказівки про те у
законі.
2. Помилка у непротиправності діяння (суб’єкт вважає своє діяння
правомірним, у той час як закон відносить його до кримінального правопорушення). У
випадку, коли суб’єкт вважає свої дії правомірними, а закон містить згадування про них як
кримінально протиправні, діє принцип, відповідно до якого незнання закону не звільняє від
кримінальної відповідальності. Але саме при розгляді цього виду юридичної помилки може
бути застосовне виключення зі згаданого правила. Помилка даного виду може виникнути у
винного у тій сфері кримінального права, що змінюється (є нестабільним закон) чи ж у
Кримінальний кодекс України введений склад кримінального правопорушення, раніше
невідомий.
3. Помилка у виді і розмірі покарання не може вплинути на кваліфікацію
діяння. Кримінальна відповідальність і покарання визначається відповідно до санкції
відповідної статті КК України і на підставі загальних засад призначення покарання, що
визначені законодавцем. Тому вид і розмір покарання будуть призначені відповідно до закону.
4. Помилка у кваліфікації діяння не впливає на притягнення винного до
кримінальної відповідальності. Кримінальне правопорушення кваліфікується з
використанням установлених законом і наукою кримінального права правил кваліфікації.
При цьому враховується тільки пріоритет закону.
Таким чином, щодо кваліфікації діянь при наявності юридичної помилки потрібно
відзначити, що кримінальна відповідальність у цьому випадку встановлюється на загальних
підставах, тобто на підставі положень закону.

13. Фактична помилка у кримінальному праві. Види та кримінально-правове

значення фактичної помилки
Фактична помилка (помилка у факті) – це неправильне уявлення особи щодо
фактичних ознак суспільно небезпечного діяння і його наслідків.
Фактична помилка поділяється на наступні види: 1) помилка в об’єкті і суміжні з нею
(у предметі, в особистості, відхилення дії), 2) у кваліфікуючих ознаках, 3) у характері діяння
4) у наслідках, 5) у розвитку причинного зв’язку, 6) негідний замах, 7) у мотиві. Крім того, у
теорії кримінального права виділяють й інші види фактичної помилки.
Помилка в об’єкті: у особи складається неправильне уявлення щодо об’єкта
посягання. Омана особи щодо об’єкта може носити двоякий характер. З однієї сторони
суб’єкт, маючи намір на конкретно визначений ним об’єкт, насправді заподіює шкоду іншому,
не усвідомлюючи цього факту. У цих випадках вчинене кваліфікується за спрямованістю її
наміру, тобто за змістом наміру. Однак через те, що мета, яку ставив винний, фактично
досягнута не була з причин, що не залежать від волі винного, дії винного кваліфікуються, як
замах на кримінальне правопорушення, на здійснення якого був спрямований його намір.
Помилка у предметі. З помилкою в об’єкті тісно пов’язана помилка в предметі, при
якій суб’єкт має неправильне уявлення про предмет кримінального правопорушення
(майно, документи тощо). Дана помилка можлива тільки в предметних кримінальних
правопорушеннях. Суб’єкт кримінального правопорушення може помилятися щодо
властивостей предмета, його приналежності і правової значимості. За загальним правилом
помилка у предметі не має впливу на кваліфікацію діяння. Однак, можливі ситуації, коли
помилка в предметі, пов’язана з помилкою в наслідках, може істотно вплинути на
кваліфікацію кримінального правопорушення.
Помилка в особистості. До помилки в об’єкті примикає помилка в особистості
потерпілого. Не можна ототожнювати з помилкою в об’єкті помилку в особистості чи, як її
ще називають, помилку в потерпілому, при якій шкода заподіюється не наміченій жертві, а
іншій людині. У таких ситуаціях особа несе відповідальність за ту шкоду, що фактично була
заподіяна потерпілому, тому що для кримінального права не має значення, кому конкретно
була заподіяна шкода.
Відхилення дії розглядається в теорії кримінального права як помилка не усіма
вченими. Це відхилення кримінального правопорушення в його наслідках від передбачуваної
особою мети, коли від вчиненої особою дії настало не те, що особа припускала, не те, до чого
особа прагнула. Відповідальність у цих випадках настає за правилами ідеальної сукупності.
А саме: особа несе відповідальність за замах на кримінальне правопорушення у відношенні
наміченого потерпілого (виходячи зі спрямованості його наміру), а у відношенні другого
можуть бути наступні види вини: – або непрямий умисел, або необережність, або навіть
казус.
Помилка у кваліфікуючих обставинах – незнання суб’єктом кваліфікуючих обставин,
при наявності яких об’єкт кримінального правопорушення охороняється від посягання більш
суворо. Причиною підвищеної захищеності даних об’єктів виступають їхня уразливість і
недостатня здатність протистояти кримінально протиправному посяганню з боку соціально
шкідливих елементів.
Помилка у характері діяння має місце в тому випадку, коли в особи, що його скоює,
відсутнє повністю всебічне уявлення про свою дію чи бездіяльність. У нього немає чіткого
розуміння того, що відбувається.
Помилка у наслідках має місце тоді, коли особа ставить перед собою мету досягти
визначеного результату, але з тих чи інших причин не досягає її, тому що наслідки якісно чи
кількісно відрізняються від намічених. До якісної відноситься помилка, при якій
правопорушник, маючи намір на заподіяння потерпілому лише побоїв, насправді досягає
іншого результату – його смерті. Кількісна ж помилка можлива тоді, коли кримінальне
правопорушення спрямований на заволодіння певною сумою грошей чи певними
матеріальними цінностями, але в результаті умисел суб’єкта не був доведений до кінця з
незалежних від нього причин (гроші були вилучені в меншій кількості). Помилка в наслідках
може як пом’якшити кримінальну відповідальність особи, так і посилити її.
Помилка у причинному зв’язку – це неправильне уявлення особи про розвиток
причинно-наслідкових зв’язків, внаслідок якого бажаний результат досягається особою, але
він настає не від тієї дії, на яку розраховував сам суб’єкт, а від іншої, що не охоплювалась
його свідомістю. Сучасна школа кримінального права дотримується точки зору, що
кваліфікувати діяння в такій ситуації потрібно за сукупністю кримінальних правопорушень.
Негідний замах – ще один із видів фактичної помилки. Її специфіка в тому, що
об’єктивні ознаки складу кримінального правопорушення (об’єкт і засоби здійснення
кримінального правопорушення), щодо яких в особи складається неправильне
представлення, не мають тих характеристик, властивостей, при наявності яких суспільно
небезпечне діяння може спричинити настання шкоди. Видами негідного замаху є замах на
негідний об’єкт і замах з негідними засобами. Обидві помилки впливають на кваліфікацію
кримінальних правопорушень. Правова оцінка вчиненому дається на загальних підставах,
суб’єкт притягується до кримінальної відповідальності за незакінчену кримінально
протиправну діяльність – за замах на те кримінальне правопорушення, що бажав фактично
вчинити, але не зміг через допущену помилку щодо об’єкта чи засобів здійснення
кримінального правопорушення. Винний не притягується до кримінальної відповідальності
тільки в одному випадку: якщо для досягнення поставленого результату суб’єкт використовує
через своє неуцтво абсолютно непридатні засоби.
Помилка у мотиві може бути допущена особою, але значення для кваліфікації буде
мати тільки тоді, коли він є невід’ємною (обов’язковою або кваліфікуючою) ознакою
конкретного складу кримінального правопорушення.