1. Які складові частини права власності виділялися? Що таке титул?

Які
були повні умови власності на річ?

Складові

Поняття права власності у сучасній цивілістиці трактують по різ- ному. Найбільш

суттєво визначають шляхом опису та переліку право- можностей власника, які в
сукупності становлять зміст правовідносин власності. В часи римської юрисдикції
таке бачення права власності було нетиповим для широкого використання. Цей
підхід дає можли- вість створити своєрідний місток між сучасним і класичним
римським правом.

Дослідження поняття права власності за римським правом дає можливість всебічно

розглянути і зрозуміти всю природу класичного римського права, провести
порівняльний аналіз сучасного поняття пра- ва власності, встановити критерії
розвитку еволюції приватного права в цілому. Особливою частиною розвитку
поняття права власності в епоху римської юрисдикції являється правоможність
римських власників.

Традиційно вважалося, що римський власник має такі право- можності: право

володіння; право користування; право розпоряджен- ня; право одержувати
прибутки; право захисту. Правознавці з часом помітили, що деякі правоможності
повторюються, тим самим звузили їх коло. У зв’язку з цим відпала така
правоможність, як право захисту, так як захисту підлягає використання будь-якого
права і ви- окремлювати правомочність захисту для права захисту не є доцільним.
За римським правом, до права користування входило право отримання прибутку від
речі (jus fruendi). Залишилися такі правоможності, як пра- во розпорядження, право
користування і право володіння, які включали в себе всі можливі способи і форми
впливу власника на річ, тим самим застраховували себе від посягань інших осіб на
одну і ту саму річ. Пра-во власності також називають найбільш повним правом за
обсягом, так як всі інші права за річ поступаються йому в цьому.

Право посідання (jus possidendi) можна розуміти, як правомож- ність власника, що

полягає у фактичному володінні власника своєю річ- чю. Це в свою чергу означає,
що річ находиться в господарстві власника, яке займає в ньому відповідне
становище та відповідає певному при- значенню. Володіння річчю дає можливість
здійснювати безпосередню володарювання над нею. Власник правоможності має
право здійснюва- ти не лише одноособово, а й передавати право посідання особам,
які не мають такого володіння, при цьому зберігаючи право власності на річ.
Наприклад, за договором найму власник передає наймачу річ тільки в держання, а
не в посідання. Наймач фактично володіє річчю, однак у нього немає
володільницької волі, тобто він не має права вва- жати її своєю, отже, не можна
користуватися засобами посесійного за- хисту – інтердиктами.

Право користування (jus utendi) являється найбільш широким за обсягом права

посідання правоможності власника. Основою є те, що власнику надаються права
вилучати з речі корисні якості, тим самим одержувати доходи від неї. Користування
річчю здійснюється в різних способах і формах, а саме: споживання, оренда, найм.
Корисні якості ви- лучають з речі шляхом носіння, як прикраси, одягу, проживання
в жит- лі, інших форм прирощення. Приміром може бути вчинок або шкода, яка
несе незручності іншим особам при користуванні річчю всупереч закону. Право
користування річчю є найважливішою правоможністю власника.

Право розпорядження (jus abutendi) полягає в тому, що власник спроможний

визначити та встановити фактичну і юридичну долю речі, а саме здійснювати
відчуження всіма законними способами. Прикла- дом може бути зміна
встановленим сервітутом на користь іншої особи, а припинити можна відчуженням
іншій особі. Відчуження можна здій- снювати шляхом дарування, міни, продажу,
переходу права власності за спадкуванням. В усіх наведених випадках правовий
статус може зміню- ватись лише за розпорядженням самого власника. Право
розпоряджа- тися річчю здійснюється в різних юридичних формах лише за єдиної
умови – вона не повинна суперечити закону.

Всі вищеперераховані правоможності разом становлять зміст пра- ва власності,

його сутність. Право приватної власності являється пра- вом довільного ставлення
до речі – jus utendi et abutendi. Найбільший інтерес римляни проявляли у
встановленні і розвитку відносин приват- ної власності.

Право приватної власності може бути визначене як найвища влада особи над річчю,
її виключне право володіти, користуватися і розпоря- джатися річчю, вчиняти щодо
неї будь-які дії згідно зі своїми інтереса- ми [3, с. 95]. Право являється
неподільним, так як належить виключно власнику, який ні з ким його не розділяє.
Римляни часто називали право власності – необмеженим правом, найвищою
владою, тим самим під- креслюючи всю повноту володарювання власника над
річчю, яка ніким не обмежена. В Римі право власності обтяжувалось обмеженнями,
які охоплювали інтереси заставодержателя, суспільства, держави в цілому.

Таким чином, не зважаючи на обмеження правоможностей власни- ка, які виникали

у римському приватному праві, правознавці римської імперії трактували право
приватної власності як щось виключне і непо- дільне. Найголовнішим для них було
здійснення власником необмеже- ного володарювання над річчю зазначеного права.
Часто уточняється, що дане володарювання являється правовим. Спираючись на це,
право власності трактувалось як володіння особи над річчю, відношення, яке
проявляється між власником і річчю. З цим твердженням виникає впев- неність у
непохитності цих відносин: людина може змінити своє від- ношення до речі лише
сама і ніхто інший не може вплинути на її волю. Дані відносини власності мають
усталений характер, змінити який ні- кому не під силу.

2. Що таке манципація та які її особливості?

Манципация була головним способом набуття власності за приписами цивільного
права. Вона була відома вже під час Законів XII таблиць.
Суб'єктами манципации були: манціпант і манціпатор. Манціпант був
відчужувачем, а манціпатор - набувачем речі. І манціпант, і манціпатор повинні
були бути римськими громадянами sui juris або, хоча б, особами, для яких був
визнаний цілком jus commercii.
Речі, що підлягають манципации, були res mancipi у власності манціпанта. Вони не
могли бути чужими речами, тобто речами, якими манціпант володів "vi, clam" або
"praecario". Точно також, предметом манципации не могла бути річ, яку манціпант
мав лише в бонітарной або провінційної власності.
Формою манципации була per aes et libram. Манціпант і манціпатор зобов'язані
 були бути присутніми при манципації. При цьому акті повинні були також присутні
libripens і п'ять свідків, дорослих римських громадян. На місці манципации
вимагалося знаходитися і предмету манципации, крім тих випадків, коли це була
земля. (223) У присутності манціпанта, лібріпенса, який тримає в руці терези, і
п'яти свідків манціпатор, тримаючи предмет, прорікав ритуальну формулу
придбання: Hunc ego hominem ex jure Quiritium meum esse aio isque mihi emptus esto
hoc aere aeneaque libra (224), потім ударяв по вагах однією монетою і передавав її
манціпанту у вигляді символічної ціни (quasi pretii loco). (225) і (226)
Після правильного проведення манципации припинялося право власності
манціпанта і встановлювалося право квірітської власності манціпатора. Тим часом,
так як при манципації не завжди можна було стверджувати однозначно, чи дійсно
предмет манципации є квірітської власністю манціпанта, і чи має манціпіруемой
земля точно ту величину, яку вказав манціпант, могло трапитися так, що
манціпіровал чужа річ або земля меншої величини. У першому випадку манціпатор
не отримував квиритську власність, так як нею не володів і манціпант (nemo plus
juris ad alium transfere potest quam ipse habet), а йому загрожувала і небезпека від
істинного квіритського власника, який, шляхом rei vindicatio, міг зажадати
повернути йому річ . У такому випадку (небезпека виселення), манціпатор мав
право вимагати від манціпанта включитися в суперечку з згаданим власником.
Якщо манціпант відмовлявся або програвав суперечку, манціпатор мав право
висунути проти нього actio auctoritatis. Рішення по actio auctoritatis наголошувала in
duplum: в подвійної вартості від евікцірованного предмета. У другому випадку,
манціпатор мав право за допомогою actio de modo agri зажадати подвійну ціну за
розходження між величиною дійсно переданої та зазначеної в нункупаціі землі.
Манципация як основний дерівантний спосіб придбання власності за приписами
цивільного права, зникла з обігу тільки в посткласичному праві, хоча втратила своє
значення ще з встановленням преторской або бонітарной власності. Юстиніан
скасував її і формально, наказавши компіляторам, що підготовляє кодифікацію,
термін "манципация" в усіх текстах замінити терміном "традиція".

В цивільному праві найбільш значним поділом речей, що перебували в господарському

обігу і могли бути об'єктом права власності, був їх поділ на манциповані (res mancipi) і
неманци-поовані (res пес mancipi). До першої групи належали землі в Італії, раби,
велика домашня худоба, земельні сервітути, тобто економічно найважливіші об'єкти
речового права, до другої — всі інші речі.

Відчуження речей, що становили першу групу, могло здійснюватися лише шляхом

манципації — особливо складної й урочистої процедури. Манципація була суто
формальним обрядом, здійснюваним «за посередництвом міді і ваг». Вона вимагала
наявності п'яти свідків і вагодержателя. Покупець торкався рукою речі, що
придбавалася ним, тримаючи в руках шматок міді, і промовляв урочисту формулу:
«Стверджую, що цей раб за правом квіритів належить мені і що він повинен вважатися
купленим мною за цей метал і за допомогою цих мідних ваг». Потім він ударяв цим
металом об ваги (цей обряд виник, коли ще не було карбованої монети) і передавав
його як купівельну суму тому, від кого придбавав річ шляхом манципації.
Неманциповані речі продавалися шляхом простої їх передачі (традиції) за мідь або за
гроші без будь-яких особливих формальностей.

Найдавнішому праву був відомий ще один формальний спосіб передачі права

власності шляхом складного обряду, що міг застосовуватися як до манципованих, так і
до неманципованих речей (in jure cessio). Ця процедура становила собою фіктивний
судовий спір, що розігрувався в присутності претора. Покупець плавав, що
відчужувана річ належить йому і урочисто заявляв про своє право власності («ця річ за
правом квіритів належить мені»), відчужувач не заперечував проти такого твердження,
і претор присуджував цю річ набувачу, начебто вона є його власністю.

Вже в найдавніший період у Римі склався порядок, відповідно до якого річ могла
набуватися у власність в силу тривалого володіння нею (usucaptio). Закони XII таблиць
забороняли набуття права власності за давністю лише стосовно крадених речей. Для
рухомих речей термін набувальної давності встановлювався в один рік, для нерухомих
— у два роки. Цим способом користувався набувач речі в тих випадках, коли,
наприклад, під час здійснення манципації допускалися неточності у формальностях, а
тому з огляду на строгість квіритського права покупець не набував права власності на
річ, і квіритський власник міг навіть вимагати повернення останньої через суд.

закони 12таблиць були, перш за все, записом звичайного права: Аналіз тексту показує,
що в римському суспільстві зберігалися ще сильні пережитки родових відносин.

Законодавча техніка розвинена дуже погано - Закони 12 таблиць носять казуїстичний

характер. Їх яскравою відмінною рисою є юридичний формалізм.Найбільш типовим
прикладом формалізму є процедура манципации.Римське право поділяло всі речі на
дві категорії:

3. Манціпарованние, до яких належали земля, велика рогата худоба, раби, будівлі;

4. Неманціпірованние - Всі інші речі, які могли стати предметом угоди купівлі-
продажу.

Відчуження речей першої категорії супроводжувалося виконанням особливого

урочистого ритуалу («манципации»}. Укладення угоди купівлі-продажу повинна була
проходити в присутності покупця і продавця, 5 свідків (вільних повноправних
римських громадян, які досягли віку громадянського повноліття і не обтяжених
борговими зобов'язаннями), весодержітеля з вагами і міддю (представника офіційної
влади), і супроводжується накладенням руки (на латині «рука» - «manus») покупцем на
придбану річ і проголошенням їм суворо встановленої формули. Простий сплати
грошей без ритуалу манципации було недостатньо для виникнення права власності.
Порушення хоч одного з умов даного ритуалу тягло за собою визнання угоди
недійсною.

Речі другої категорії відчужувалися бесформальной, на умовах усного (вербального)

договору в присутності свідків.

Процедура манципации склалася в римській державі в період розкладання

родоплемінних відносин, коли активно йшов процес соціального розшарування
рядовихобщинників. Паралельно йде процес утвердження інституту «приватної
власності». Колективна, громадська власність поступово переходить в руки багатіє
родової верхівки римського суспільства. Однак на цьому етапі розвитку держави ще
дуже сильний вплив стародавніх звичаїв і традицій, які охороняють століттями
існувала систему суспільних відносин. Тому найдавніше римське право містить
правові механізми, що захищають цю систему. Одним з таких механізмів і є процедура
манципації, яка була покликана ускладнити перехід у приватну власність
найважливіших об'єктів власності, що забезпечують життєдіяльність римського
суспільства.

Які основні способи набуття права власності?

Уже в стародавні часи римляни надавали великого значення правовим формам

обороту власності, який здійснювався шляхом безпосереднього обміну, тобто
передачі речей з рук у руки. Під час переміщення речей, які відносилися до
resmancipi,завжди виникало питання, кому ця річ переходить, хто стає її власником
-римський громадянин чи перегрин. Перегрини тривалий час набувати таких речей
не мали права. Тому з найдавніших часів перехід права власності від однієї особи
до іншої супроводжувався рядом формальностей, без дотримання яких такий
перехід не мав юридичного значення.

Право власності на ту чи іншу річ може виникнути в конктретної особи різними

способами: особа виготовила річ самостійно, придбала її за допомогою купівлі-
продажу, освоїла землю, яка до того нікому не належала та ін. В усій
різноманітності форм виникнення права власності римляни виділяли два
самостійних, проте тісно взаємопов'язаних моменти -спосіб і титул набуття права
власності. Факти, з виникненням яких особа набуває права власності, дістали
назву способу набуття права власності, а юридичні факти, які є правовою
основою виникнення права власності, - титулу набуття.

Усі способи набуття права власності римське право поділяло на первинні і

похідні. Первинними називається такий спосіб набуття, за яким право власності
виникає вперше або проти волі колишнього власника (наприклад, під час
конфіскації, реквізиції та інших примусових переміщеннях власності). За
первинного способу право набувача встановлюється незалежно від попереднього
права на цю річ.

Похідний спосіб набуття права власності полягає в тому, що право власності

переходить від однієї особи до іншої за їх взаємною згодою і бажанням. Таке право
набувача Грунтується на праві попереднього власника, виводиться з його права.
Той, хто набуває власність, є правонаступником власності певної особи. Власність
переходить до набувача тільки в тому випадку, якщо правопопередник справді був
власником, бо, як говорили римляни, ніхто не може передати іншому більше прав,
ніж має сам.

Давнішим способом набуття права власності був первинний. До нього відносили:

1. Заволодіння (occupatio). Згідно з римським правом, річ, не вилучена з обороту,

але яка не має власника, надходить у власність того, хто її перший захопить
(primooccupanti)з метою собі привласнити. Це могли бути як ру-

125

хомі, так і нерухомі речі. Такий спосіб набуття права власності виник, очевидно,
тоді, коли були ще не освоєні землі, ліси та ін. Власником вважався той, хто
перший почав їх обробляти. Таким же способом набувались права на збирання ягід,
убитого дикого звіра, виловлену рибу та ін. Отже, об'єктами права власності за цим
способом могли стати речі, які до їх заволодіння не були чиєюсь власністю.
Юридично в аналогічному становищі опинялося майно противника на війні,
незалежно від того, чи належало воно державі, чи населенню завойованої
території,а також речі, покинуті власником.

Від речей покинутих слід відрізняти речі загублені, коли втрачається

лише фактичне володіння, а не право власності, і той, хто знайшов річ, не ставав
власником. Він повинен віднайти її власника і повернути йому річ. Якщо особа, яка
знайшла річ, привласнила її собі, то, за римським правом, це прирівнювалося до
крадіжки. Якщо власник пред'явить вимогу про повернення речі, той, хто знайшов
річ, має право вимагати повернення лише витрат на її охорону. Однак вимагати
винагороди за повернення знайденої речі він не мав права.

Особливий правовий статус визначався для скарбу, яким в юридичному розумінні

вважалася будь-яка цінність, схована в землі так давно, що її власник не міг бути
відомим. У давньому римському праві скарб розглядався як складова речі, в якій
він схований (як правило, земля), і тому належав її власнику. Однак з метою
заохочення пошуку скарбів розпорядженням імператора Адріана було встановлено,
що половина скарбу належала власнику земельної ділянки, а інша половина тому,
хто знайшов його.

2. Давнісне володіння (usucapio). За визначенням римських джерел давнісне

володіння зумовлює набуття права власності шляхом володіння, яке
продовжувалося протягом визначеного законом часу. Положення про давність
знаходимо вже в Законах XIIтаблиць, згідно з якими нерухомі речі можна було
придбати у власність після дворічного, а в деяких інших випадках - однорічного
строку давності. Претори поширили дію цього положення і на перегринів. За
законодавством. Юстиніана, строки набувної давності були більш тривалими: три
роки для рухомого майна і для нерухомого -десятилітня давність із збільшенням її
до двадцяти років, якщо не знайшовся власник, майно його переводять у власність
іншої особи за давністю володіння.

Умови набуття права власності за давністю володіння в кінцевому підсумку

визначалися так: а) володіння повинно спиратися на законну основу: купівля-
продаж, дарування, придане та ін; б) добросовісність володільця, який придбав річ,
не знаючи що вона крадена, а продавець видав себе за власника. Добросовісність
потрібна була тільки на момент придбання; в) володіння повинно бути
безперервним у межах установленого часу. Шляхом давнісного володіння право
власності набувається в повному обсязі. Однак не могли бути придбані за давністю
речі крадені, захоплені силою, одержані шляхом обма-

ну, спірні межі тощо. Уложення Юстиніана ввело також екстраординарну (над-
звичайну) давність тривалістю тридцять, а іноді і сорок років.

3.Переробка речі (специфікація). Цим терміном позначається створення з чужого

матеріалу нової речі для себе, наприклад, виготовлення вина з чужого винограду,
вази з чужого металу тощо. Специфікація вважається здійсненою, якщо матеріал
набував нової форми, одержано нову річ. Чи виникає в подібному випадку нова
власність і хто буде власником такої речі? Це питання римськими юристами
вирішувалося по-різному: представники школи сабініанців визнавали власником
речі того, чий матеріал, а представники школи прокульянців вважали власником
речі того, хто її зробив, однак специфікант зобов'язаний був заплатити власнику
матеріалу його вартість.

У законодавстві Юстиніана це питання було вирішено так: якщо специфікант діяв

не за злим наміром і неможливо повернути перероблений матеріал у попередній
стан, то річ стає власністю специфіканта, який зобов'язаний був винагородити
власника матеріалу. Для цього власнику матеріалу було надано право позову із
збагачення за чужий рахунок.

Придбання плодів. Плоди з моменту їх відокремлення від речі, яка їх виробляє,
стають самостійними речами. їх відокремлення не зменшує цінності плодоносної
речі. З'являється нова власність, наприклад приплід від тварин, фрукти в саду.
Право власності на такі речі належить тому, хто на час відділення був власником
плодоносної речі.

Приріст (accesio) - сполучення речей, які належать різним особам, причому одна з
речей після сполучення стає належністю іншої речі, власністю власника головної
речі. Приріст може бути природний або штучний, тобто результатом дій людини.

До природного приросту відноситься: а) намив, поступові наноси землі з верхньої

ділянки на нижню, від чого поступово збільшується одна ділянка за рахунок іншої;
б) прибій - течія ріки відбиває ділянки землі від одного берега і відносить до
іншого, і в цьому випадку одна ділянка збільшується за рахунок іншої; в) покинуте
русло річки, коли вода змінює свою течію, стає власністю володільців берегових
ділянок тощо.

До штучних приростів відносяться: а) забудова постійних будівель, насадження

дерев, посівів. Різниця між будівлею, посівами, насадженнями дерев полягає в
тому, що власність на будівельні матеріали власник не втрачає, одержує віповідну
винагороду і відшкодування збитків; рослина ж, яка пустила корінь у чужу землю,
назавжди виходила із сфери володіння попереднього власника; б) злиття речей - це
таке їх з'єднання, коли неможливо визначити, яка з речей поглинула іншу,
наприклад сплав з двох металевих предметів. Таке злиття речей приводить до
встановлення права спільної власності на речі, які піддалися злиттю.

Похідні способи набуття права власності. Кількість таких способів була досить
велика. Зі спливом часу частина з них повністю сходила із сцени, на томість
з'являлися нові, ще інші, зберігаючись у цілому, змінювалися у своєму конкретному
змісті. Деякі з них так і залишилися не більш ніж сучасниками Римської
держави.

Головною правовою формою похідного набуття є договір, зокрема договір купівлі-

продажу, позики, міни, дарування, застави. У всіх цих випадках перехід права
власності від однієї особи до іншої відбувається за їх волевиявленням, право
власності набувача ґрунтується на праві власності відчужувача.

Проте для переходу права власності від продавця до покупця одного укладення
договору недосить. Для цього потрібна була фактична передача самої речі у формі
манципації (mancipatio), поступки права (in jure cessio) або традиції (traditio).
Специфічно римським способом набуття права власності протягом усього часу
існування Римської держави була насамперед манципа-ція, яка зникла лише за
Юстиніана. До неї вдавалися лише римляни у випадках набуття resmancipi.

Складність цієї процедури змусила римлян шукати інших способів набуття права
власності. Знайдений новий спосіб дістав назву Поступки права. Як полегшений
замінник манципації поступка права теж повинна розглядатися як специфічно
римський спосіб набуття права власності. Поступка права здійснювалася у формі
вдаваного судового процесу про право власності на річ. Покупець вимагав річ, яку
набував, стверджуючи, що вона належить йому. Продавець визнавав вимогу
покупця, а претор, перед яким відбувалася ця процедура, визнавав право власності
за покупцем.

Однак і перший, і другий розглянуті способи набуття права власності були досить
громіздкими і відчутно утруднювали цивільний оборот. Відчувалася потреба в
новій простій та доступній формі перенесення права власності від однієї особи до
іншої. Така форма існувала в праві народів (jus gentium) і мала назву традиції. У
Римі традиція спочатку застосовувалася до неманципованих речей, набувачі яких
не мали римського громадянства. Згодом її дія поширилася і на манциповані речі,
набувачі яких були римські громадяни. Дія цього способу передбачає, однак,
поєднання двох умоіз. По-перше, потрібна була сама передача речі. Для
перенесення права власності однієї тільки згоДи сторін недосить. Передачею
вважалось як фактичне вручення речі набувачеві, так і відповідна символічна дія
(наприклад, вручення ключів від проданого дому). По-друге, необхідно, щоб
передача речі набувачеві спиралася на достатньо справедливу основу. Такою
основою міг бути договір купівлі-продажу, дарування, міни чи інший акт,
здійснений з метою відчуження майна чи речі. У разі передачі речі на аморальній
основі відчужувач набував право на її повернення лише за умови, якщо сам не був
звинувачений в аморальних вчинках. І тільки коли поєднувалися обидві умови, а
отже, фактична передача спиралася на

юридично виправдану основу, здійснювався перехід права власності від відчу-

жувача до набувача.

У Римі відомі ще інші первинні способи набуття права власності, а саме: а) за

рішенням суду, коли він розглядав позови про поділ спадщини, спільного майна
або спірної межі та ін; б) за законом - у вигляді покарання за недозволе-не
самоуправство, за Несплату мита тощо.

Найбільш поширеним способом припинення права власності римляни вважали

знищення речі незалежно від того, чи сталося це внаслідок її загибелі, споживання,
чи зякихось інших причин. Але знищення не є єдиний випадок, коли право
власності припинялось в однієї особи і не виникало в іншої. Те ж саме
спостерігаємо і у випадку дерелікції - відмові власника від права на річ, яка йому
належить. Але в цьому разі річ не знищується і нею могла заволодіти інша особа, в
якої за певних умов виникало право власності.

Римляни вважали, що і відчуження є способом, який припиняє право власності на

річ, при чому в найрізноманітніших формах, зокрема в таких, як купівля-продаж,
дарування, міна, надання приданого та ін. Оскільки в разі відчуження одночасно з
припиненням права власності у відчужувача таке ж право виникає у набувача.
Римляни констатували тут не просто припинення, а перехід права власності.

Відомий, ще один спосіб припинення права власності - це вилучення речі з

обороту, наприклад включення приватної землі до складу державної. Особливістю
цього способу було те, що тут власність не переходила від однієї особи до іншої, як
у випадку відчуження. Вилучення речі з обороту було причиною припинення прав
колишнього власника.

Можна розрізняти способи придбання, що базуються на юридичних відносинах з

попереднім власником і пов’язані з переходом власності від одного суб’єкта до
іншого – похідні способи набуття права власності (наприклад, traditio), від способів
первісного набуття права власності, коли будь-які відносини з попереднім
власником не приймаються до уваги і власність набувається самостійно і
незалежно: або на основі незалежного від чужої волі факту (наприклад, adluvio,
«намив»), або на підставі дії одного тільки набувача (наприклад, occupatio
«заволодіння»).

Первісні способи набуття

1) Заволодіння (occupatio)

Полягає в оволодінні річчю, що нікому не належить, - чи через те, що у неї

ніколи не було власника (res nullius), або тому, що вона навмисно була кинута
(res derelicta) - серед можливих випадків особливо важливі, виходячи з
римських уявлень, мисливство та рибна ловля

Res derelicta - в юстиніанівську епоху було підтримано думку сабініанської

школи, яка розглядала її як res nullius з того моменту, як власник її залишив (в
силу чого вона поставала первісним придбанням першої ж особи, що виявила
намір її захопити)

Прокуліанська ж школа вважала, що акт залишення, derelictio, - це є traditio in

incertam personam (передача невизначеній особі), тобто залишення речі, яка
здійснюється з наміром, щоб res derelictae придбав той невідомий, який нею
заволодіє.
2) Виявлення скарбу (thesaurus)

Полягає в знаходженні (inventio, відкриття, знаходження) скарбу, тобто будь-

якої цінної речі (гроші, коштовності і т. д.), захованої настільки давно, що
встановити її власника тепер уже неможливо

Підстава набуття скарбу пов'язана більшою мірою з неможливістю розшукати

власника, ніж з його не існуванням, тому що теоретично власником мав би бути
в кінцевому рахунку якийсь спадкоємець особи, що заховала в давнину цей
скарб

До Адріана скарб належав власнику тієї земельної ділянки, де він був захований
 Адріан же постановив, що в тому особливому випадку, коли особою, яка
виявили скарб, не була сама власником ділянки, скарб повинен бути розділений
між ними на рівні частини

Виключалися випадки, коли шукач скарбу здійснив пошуки не за дорученням

власника, таємно від нього або не дивлячись на його заборону: в цих обставинах
весь скарб цілком належав власнику даного місця.
3) Приріст

Даний спосіб придбання полягає в нерозривному приєднанні однієї речі, що

вважається додатковою, до іншої, яка вважається головною, наслідком чого є
придбання власником (відповідно римським уявленням, в силу властивої праву
власності властивості розширюватися) головною речі власності також і на
додаткову річ - слід було б говорити про придбання нової res, що утворена
з’єднанням двох речей

Вимоги, необхідних для можливості приросту: з'єднання та додатковість

Виділяють два випадки з'єднання:

а) рухомої речі з рухомою річчю

б) рухомої речі з нерухомою річчю

а) з’єднання рухомої речі з рухомою річчю

* лист (scriptura) чужими чорнилом на своєму папері

* фарбування (tinctura) чужим пурпуром власної тканини

* малювання (pictura) чужими фарбами на власному полотні

* протягування (textura) чужих золотих ниток у власну основу

Це механічні з'єднання, що подібні до приєднання чужого колеса до власного візку.

б) з’єднання рухомої речі з нерухомою річчю

* засівання чужими насінням власної ділянки, поля (satio)

* засаджування свого саду саджанцями з чужого розплідника (рlantatio)

* зведення на своїй ділянці будівлі з чужих будівельних матеріалів (іnaedificatio)

У разі з'єднання рухомої і нерухомої речі ніяких проблем не виникає, оскільки в

якості головної речі завжди розглядається нерухома річ

Що стосується з'єднання, то необхідно, щоб воно було остаточним і нерозривним

(наприклад, ferruminatio - зварювання за допомогою однорідного матеріалу)
Якщо ж з'єднання тимчасове або допускає роз'єднання (наприклад, adplumbatio -
пайка оловом; дерев'яні з'єднання), то право власності на додаткову річ не
припиняється і зберігається до тих пір, поки з'єднання має місце, хоча і в
«застиглому стані», але зберігає готовність «прокинутися», коли такий «союз
речей» мимовільно або навмисно припинить існування.

Що стосується вимоги додатковості, то, щоб вирішити питання про приналежність

цілого, необхідно з'ясувати, яку з поєднаних речей слід вважати головною, а яку
додатковою

Думка (запропонована, ймовірно, школою сабініанців), до якого схилялося римське

право, зводилася до того, що головною річчю треба вважати не ту, що більша за
цінністю або за обсягом (наприклад, алмаз по відношенню до каблучки, в яку він
вправлений), але якраз ту, яка дає всій речі в цілому господарсько-економічну
функцію

В особливому випадку pictura сабініанці вважали головною дошку, а прокуліанці –

зображення

Юстиніан вирішив суперечку так, що, приймаючи до уваги скоріше співвідношення

між художньою цінністю картини і продажною вартістю дошки, tabula, а не між
вартістю фарб і дошки, вирішив вважати картину такою, що належить художнику

Зрозуміло, придбання власником головної речі відбувається не безоплатно: він

повинен розрахуватися з власником додаткової речі, виплативши йому її вартість.

4) Річкові наноси

Таке придбання може бути отримане власниками ділянок по берегах річок в

тому випадку, якщо ділянки ці arcifinii - справді, agri limitati межують не з
річкою, а з limes

Тут можна виділити чотири випадки:

а) adluvio (намив), коли розміри земельної ділянки збільшують відкладення, які

повільно і непомітно накопичуються по берегах річкового потоку

б) avulsio (відрив), коли розміри земельної ділянки виростають відразу на цілий

шматок, який напором потоку відірваний від ділянки, розташованої вище за
течією

в) insula influmine nata (острів, що виріс посеред річки), який додається до

ділянок по берегах і ділиться між ними по лінії, що проходить посередині між
берегами

г) alveus derelictus (висохле русло річки), яке приєднується і ділиться точно так
же, як в попередньому випадку
5) Злиття (confusio) і змішування (commixtio) матеріалів

Коли дві однорідні, що належать різним власникам рідкі (наприклад, вино,

 масло) або тверді маси (наприклад, зерно) виявляються перемішаними
(випадково або навмисно), то, оскільки співвідношення між основною і
додатковою річчю реалізуватися тут не може, не може мати місця і випадок
приросту, але відбувається «злиття» (для рідин) або «змішування» (для твердих
тіл)

Факт змішування припиняє два первинних права власності і створює загальну

власність двох суб'єктів на всю річ, що виникла в результаті змішування,
пропорційно вартості речей, які перемішалися

Винятком є випадок commixtio nummi - той хто змішує чужі гроші зі своїми, стає
їх винятковим власником, не дивлячись на те що стає зобов'язаним
відшкодувати еквівалентну суму (зрозуміло, якщо він їх викрав, то буде
відповідати ще й за крадіжку)
6) Переробка (specificatio)

Даний вид придбання власності полягає у виготовленні за свій рахунок з

матеріалу, який спочатку був чужим, такого виробу, який в суспільно-
економічному смислі розглядається як нова річ, відмінна від первісної річ
(наприклад, з чужого винограду - вино, з чужого золота - намисто)

Якщо ж ремісник переробляє матеріал, який спочатку належав іншій людині, за

дорученням господаря цього матеріалу або у всякому разі в його інтересах, тут
не виникає наслідків, властивих саме «специфікації»

Дві римські юридичні школи вели дискусію щодо приналежності нової речі, nova
species, причому сабініанці вважали, що вона повинна належати власникові
початкового матеріалу, а прокуліанці - реміснику або виробнику

Прокуліанці виходили з того, що в результаті переробки знищувалася первісна річ, а з

нею припинялося і відповідне право власника

Питання було вирішене за допомогою компромісу, media sententia, який виник у період
класичного права, а згодом був підтверджений Юстиніаном

Було прийнято рішення, що nova species повинна належати власникові матеріалу або ж
виробнику в залежності від того, чи можна виріб, яке виник внаслідок переробки,
повернути в первинний стан – якщо це можливо, то власником новоствореної речі є
власник матеріалу, якщо ж повернення речі у первісний стан неможливий, то
власником речі є майстер

7) Присудження (adjudicatio)

Цей вид набуття власності пов'язаний з результатом процесів за трьома

позовами про розподіл:

* actio communi dividundo - між спільними власниками

* actio familiae erciscundae - між співспадкоємцями

 * actio finium regundorum - з метою врегулювання кордонів між власниками
суміжних ділянок

У цих процесах суддя в силу включеної в формулу adjudicatio наділений

повноваженнями присудити сторонам власність щодо частин, що виникли з
поділу - таку власність слід розглядати в якості нового права по відношенню до
спільної власності, яка існувала у цих суб'єктів на ідеально невиділені частки
загальної речі.
8) Придбання плодів (fructus)

Поки плід приєднаний до «речі-матері» (висить плід на дереві), він ще не має

самостійного існування (є частиною речі, portio rei) і тому окрема власність на
нього не поширюється

У момент відділення плід, як правило, потрапляє у власність господаря

(dominus) речі, яка принесла плід, що відбувається внаслідок проектування
права власності з поширенням його на все те, що становить дохід від речі

Але в тих випадках, коли існує особливе право на отримання плодів, яке
належить носію, відмінному від власника речі-матері (узуфруктуарій, орендар),
власність на плоди отримують за допомогою здійснення такого права
відповідним носієм, а саме через їх дійсне «споживання».

Похідні способи набуття

1) Манципація (manсіpatio)

Полягає в урочистій формулі jus civile, яка застосовувалася не тільки до

придбання dominium, а й до різних інших ситуацій, пов'язаних з владою, що
належать як до речей (cервітут), так і до осіб

У присутності принаймні п'яти свідків – повнолітніх римських громадян і за

участю вагаря, libripens (яким був ще один повнолітній римський громадянин,
який тримав в руці ваги, libra), набувач, який називався mancipio accipiens,
вимовляв certa et sollemnia verba (слова ці змінювалися, залежно від придбання,
на яке було направлено дію, відповідно з цільовими nuncupationes, заздалегідь
встановленими юриспруденцією понтифіків) і, коли це було потрібно,
здійснював деякі ритуальні дії

В разі mancipatio, що мала на меті набуття права власності, приносили річ, а на

ваги кидали шматок необробленої міді, який називався raudusculum

Інша сторона (мancipio dans) мовчала і тим самим схвалювала те, що

відбувалося.
2) Уступка права (in jure cessio)

Як і mancipatio, це загальний спосіб придбання абсолютних прав

Спосіб цей полягає в угоді процесуального характеру, яка, однак, постає у

 формі фіктивної тяжби, що починається in jure, проте яка не переходить на
стадію in judicio.
3) Передача (traditio)

Цей спосіб придбання власності полягає в матеріальній передачі речі від

відчужувача (tradens) до набувача (аccipiens), при наявності justa causa
traditionis (правомірної підстави передачі), що є основною підставою переходу
права власності.
4) Оцінка тяжби (litis aestimatio)

Відбувається у формі спеціальної клятви (jus jurandum in litem), так що

відповідач, який погоджується на сплату оцінки, aestimatio, набуває право
власності на спірну річ

Jus jurandum позивача і рішення відповідача не повертати річ з доброї волі, але
заплатити за неї аestimatio, утворюють, таким чином, певного роду угоду, яка
дозволяє говорити про набуття права власності похідним способом.
5) Легат шляхом витребування (legatum per vindicationem)

Цей спосіб набуття власності, як і багато інших прав, відноситься до спадкового

права

Є угодою mortis causa, коли заповідач урочисто наказував, щоб якась річ або
декілька речей, належних йому ех jure Quiritium, були після його смерті
вилучені зі спадщини та передані вказаній заповідачем особі, так званому
«легатарію».
6) Придбання власності за давністю (usucapio)

Usucapio - надзвичайно древній інститут, спочатку застосовувався також і для

набуття інших прав, а не лише власності

Що стосується права власності, то вимогами, виконання яких було необхідно

для того, щоб придбання за давністю мало місце, за часів Законів XII таблиць
були: фактичне користування річчю, або «володіння», і тривалість цього
володіння, яка була встановлена в два роки для земельної ділянки, fundus, і в
один рік для всіх інших речей (ceterae res)

Usucapio, будучи інститутом jus civile, не могло застосовуватися до non cives, а

також до земельних ділянок, що знаходилися за межами Італії

В провінціях був аналогічний інститут: longi temporis praescriptio (припис

давності)

У післякласичну епоху відбулося злиття usucapio і longi temporis praescriptio в

єдиний інститут в результаті скасування відмінності між cives і peregrini, а
також між італійськими та провінційними землями.

Режим придбання власності за давністю, або набувальна давність, виражався у

дотриманні таких вимог: «res habilis, titulus, fides, possessio, tempus»
Під res habilis ( «річ придатна») розуміється придатність об'єкта для того, щоб його
придбали за давністю - звідси виключаються вилучені з обороту, крадені і отримані
насильницьким шляхом речі

Під titulus (або justa causa) слід розуміти наявність законних підстав набуття
власності

Під fides розуміється переконаність власника в тому, що він не порушує чужі права

Під possessio розуміється матеріальне тримання речі, що поєднане із наміром

зберегти її за собою

Під tempus розуміється тривалість безперервного володіння, яка встановлена в 3

роки для рухомих речей, а для нерухомих - у 10 років interpraesentes (сторін, що
мешкають в одній провінції) і в 20 років interabsentes (сторін, що мешкають в
різних провінціях).

4. Як розрізняються первісні та похідні способи набуття права власності за

юридичними наслідками?

Суть його полягає в тому, що первинними є такі способи набуття права власності,
де права власника не ґрунтуються на правах інших осіб. Похідні - навпаки,
припускають, що право набувача ґрунтується на праві відчужувана речі.

1.Первісні способи набуття права власності:

Окупація (Occupatio): Особа, яка захоплювала безхазяйні речі, ставала їх

власником. Цей спосіб набуття права власності був безпосереднім результатом
фактичного захоплення речі.

Заручництво (Usucapio): Цей спосіб передбачав, що якщо особа безспірно володіла

реччю протягом певного періоду часу (зазвичай 1, 2 або 3 роки, залежно від
обставин), вона ставала її власником. Після закінчення терміну усвідомленого
володіння, реч ставала власністю того, хто її володів.

Придбання через дійсний обмін (Mancipatio, In iure cessio): Ці способи передбачали

формальну передачу власності за допомогою спеціальних релігійних або судових
процедур. Вони мали значну юридичну силу і ставали першопрохідцем для
багатьох інших правовідносин.

Похідні способи набуття права власності:

Традиція (Traditio): Передача речі від одного особи до іншої вважалася достатньою,
щоб передати право власності. Цей спосіб був простим і широко використовувався
в повсякденних торгівлях та обмінах.

Наслідування (Successio): Спадкоємець набував право власності на майно, яке

перейшло до нього через спадщину від попереднього власника. Це включало не
лише право на майно, але і на всі його обов'язки і зобов'язання.
 Здійснення волі власника (Voluntatis causa): Це включало передачу власності через
волевиявлення попереднього власника, таке як дарування, заповіт або угода. У
цьому випадку, юридичні наслідки залежали від форми та умов такого передачі.

Юридичні наслідки включали в себе такі аспекти, як права власності, обов'язки,

ризики і обмеження. Наприклад, при здійсненні манципації або заповіту, права та
обов'язки можуть бути чітко визначені і формалізовані, тоді як при традиції або
успадкуванні, вони можуть бути менш чітко визначені і пов'язані з різними
ризиками.

5. Які юридичні наслідки мала процедура in jure cessio?

Закони XII таблиць передбачали в якості способу придбання квірітської власності

та in jure cessio, або придбання власності у формі уявного судового процесу між
колишнім власником (in jure cedens) та набувачем речі (vindicans). Умови
правомірною in jure cessio відносно сторін були однакові з умовами правомірною
манципации. Тим часом, предметом in jure cessio, на відміну від манципации, могла
бути будь-яка річ in commercio, а значить і res mancipi і res пес mancipi. (227) Однак,
між цими двома способами придбання квірітської власності існували відмінності у
формі і у правових наслідках скоєного придбання.
В акті in jure cessio (228) зобов'язані були брати участь колишній власник (in jure
cedens), набувач речі (vindicans) і повноважний державний орган (міський або
перегринский претор). Набувач речі повинен був проректи формулу придбання:
Hunc ego hominem ex jura Quiritium meum esse aio. Після цього претор питав
колишнього власника, чи не заперечує він проти придбання. Якщо колишній
власник відповідав згодою або мовчанням, претор адіціровал (присуджував) річ
набувачеві. (229)
Правовим наслідком правильної in jure cessio було придбання власності віндіканса.
Тим часом, віндіканс не мав жодних захисних правових засобів, навіть коли йому
передавалася чужа річ. Таке положення римського права випливало із сутності in
jure cessio. Вважалося, що в акті in jure cessio існують дві самостійні по відношенню
один до одного частини. Перша частина, в якій колишній власник відчужив річ і в
результаті цього втрачав всяке право на неї, і друга частина, в якій набувач, зі
схвалення магістрату, брав відчужену річ. У зв'язку з тим, що відчужена предмет
вважався res nullius, набувач предмета не мав попередника, від якого міг би
вимагати гарантій у разі виселення. Через зазначеної позиції римського права, in
jure cessio, як правило, застосовувалося при так званої добровільної передачі, тобто
коли відчужаюча річ не отримував її еквівалент. Коли передача здійснювалася
шляхом traditio, in jure cessio вживалося рідко, а при Юстиніані вона взагалі була
скасована.

Цей спосіб перенесення права власності був уявний судовий процес: судовий процес про
власність був пристосований для мети перенесення права власності (Gai. 2. 24. 96).

Набувач та відчужувач, неодмінно особи, що допускалися до участі в римському

процесі, були до претору. Набувач вимагав річ, яку він придбав, стверджуючи, що вона
належить йому. Отчуждатель або визнавав право позивача, або просто мовчав. Претор в
свою чергу констатував право позивача і видавав акт, який підтверджує волю сторін.
Передача (traditio). Як спосіб перенесення права власності традиція була засвоєна
"правом народів" (ius gentium) як складовою частиною римського права. Традиція
полягала в передачі фактичного володіння річчю від відчужувача набувачу. Передача ця
була виконанням попередньої згоди обох сторін про те, що власність переноситься
однією особою на інше. У класичному праві застосування традиції до res mancipi
приводило до придбання не квірітской, а лише преторской бонітарной власності.
Можливо, що в давнину традиція вимагала додатково ще закінчення річного строку
давності для перенесення права власності. У послеклассического час традиція витіснила
старі формальні способи і стала єдиним способом передачі власності.

Спочатку традиція була реальною, урочистою угодою. Отчуждатель (tradens), передає -

дійсно і публічно робив передачу речі набувачеві (accipiens). Введення в обіг нерухомих
імушества, а також тих способів передачі володіння, які обмежувалися оглядом
переданого ділянки, обміном заяв сторін і передачею планів, поступово згладило
реальний характер передачі як акту. У класичному праві були відомі і кілька спрощені
форми традиції: передача довгою рукою, встановлення права на річ, що вже знаходиться
у володінні набувача, встановлення володіння, які були доповнені врученням документа
в праві Юстиніана. Вони прирівнювалися до традиції у власному розумінні слова.

Бували при традиції випадки, коли придбання права власності відкладалося до часу
більш пізнього, ніж момент фізичної передачі. Так, при продажу несплата ціни або
ненадання відповідних гарантій, ненастання терміну або умови могли затримувати за
особливою угодою перехід власності, хоча набувач вже фактично володів річчю. Ясно,
що протягом цього невизначеного часу останній не міг перенести на інших більше прав,
ніж мав сам.

Якщо набувач рухомої речі знав про нестачу підстави передачі і все-таки скористався
нею, то він здійснював крадіжку, і зганьблена таким чином річ не переходжувала в його
власність (D. 47. 2. 43).

В окремих випадках традиція була незначною в силу того, що її мета суперечила закону
або встановленого порядку, наприклад при забороненому даруванні між подружжям або
при даруванні, що не оформленому протокольним актом, запропонованим
імператорськими законами.

Придбання права власності на плоди. Плоди, з моменту відділення від плодопріносящей

речі (separatio), тобто з того моменту, з якого плоди стають окремою річчю, належали
тільки власнику останньої. Однак допускалися винятки на користь носіїв деяких прав на
річ, наприклад на користь довічних плодопользователей. Від них вимагалося, однак,
щоб плоди були зібрані (perceptio).

Особливі правила були вироблені щодо придбання плодів сумлінним власником.

Спочатку він набував за давністю все плоди після їх відділення, крім зібраних протягом
процесу, який виник з приводу його володіння після моменту засвідчення тяжби.
Витрати, зроблені ним на вирощування плодів, сообразованіе їх з можливими доходами,
зростаюче визнання сумлінності головним фактором нормального придбання власності
- все це призвело юристів-класиків на початку імперії до визнання за сумлінними
власниками права власності на плоди.
Специфікація. Під цим терміном малося на увазі виготовлення нової речі (nova species)
з однієї або декількох інших. Юридичне утруднення виникало, коли творець нової речі
користувався матеріалом, що належали іншій особі.

Юристи-сабініанцев, послідовники стоїків, за вченням яких матеріал (materia) домінує

над формою, трималися погляди, що власник матеріалу залишався власником речі і в її
новому вигляді. Прокуліанци, слідуючи Арістотелем і перипатетиків, вважали форму
домінуючою і суттєвою, тоді як матерія була річчю побічної, придаточной і неіснуючої,
поки не отримає форми. Тому нова річ належить на правах власності своєму творцеві,
власник же матеріалу пред'являє до останнього позов з крадіжки про сплату штрафу
(actio furti) і про повернення володіння (condictio furtiva), а при неможливості
повернення - про сплату винагороди (Gai. 2. 79; D. 13. 1. 8).

У праві Юстиніана запанувало середнє думка, за яким нова річ належить власникові
матеріалу або специфікатор, в залежності від того, чи може вона бути звернена в
колишню форму чи ні. По праву Юстиніана специфікатор ставав завжди власником
нової речі, якщо він до чужого матеріалу додав частково і свій власний.

Окупація. Під окупацією (occupatio) розумілося привласнення і заволодіння речами з

наміром утримати їх за собою. Вона обґрунтовувала право власності загарбника і
поширювалася на всі безхазяйне речі відповідно до принципу, вираженого в Законах XII
таблиць: безхазяйне річ слід за першим захопили (res nullius cedit primo occupanti). Речі,
що належали всім (res omnium communes), були головними об'єктами для такого
захоплення - шляхом полювання, рибальства і птахівництва. Сюди ставилися з'явилися
в море острова, а також камені, раковини і т.п., що знаходяться на морському березі або
його дні, дикі звірі в їх природному стані свободи, незалежно від того, як було
оволодіння ними. Римське право не визнавало за власником земельної ділянки
виключного права полювання на цій ділянці, яке заважало б таким захопленням.
Нарешті, сюди ставилися речі, кинуті колишнім власником (res derelictae) (D. 41. 1. 1.5).
Вороже майно вважалося безхазяйним і могло бути предметом окупації, але не всі.
Затвердження Гая, що римлянин особливо вважав своїм те, що взято їм у ворогів, є лише
спогадом про найдавніших часів; в історичні часи військова видобуток належала
державі (D. 48. 13. 15). Солдати отримували у власність лише частина видобутку, яка
надавалася їм полководцями.

До окупації прирівнювався захоплення морського берега або дна шляхом забудови і

встановлення огорож.

Скарб. Під скарбом (thesaurus) розумілася будь-яка цінність, яка була десь прихована
так давно, що після відкриття не можна вже знайти її власника.

Якщо такий скарб було знайдено на будь-чиєї землі, то з II ст. н.е. половину скарбу
отримував находчіка, а іншу - власник землі. Між ними виникала спільна власність (D.
1.2. 1. 39). Тоді ж було встановлено, що знахідка на священному або поховальному місці
належала находчіка цілком. Пізніше половина йшла на користь фіску. Якщо находчіка
виробляв розшуки скарбу без дозволу власника землі, то останній отримував все.

За пошуки шляхом чаклунства находчіка позбавлявся усіляких прав, а знайдене

надходило на користь фіску.
Набувальна давність. Наступним видом набуття права власності була набувальна
давність. Особа, володівши чужою річчю протягом встановленого законом терміну,
набуло власність на неї. В даному випадку мова йде про особу свого права
(самовладного - sui iuris). Придбання за давністю було можливо в тому випадку, коли в
період відчуження речі не була використана процедура манципації або уявного судового
спору. Тут власником речі і по квиритскому праву залишається отчуждатель. Але
добросовісний набувач набував її за давністю, причому отчуждателем міг бути і
невласника. Гай говорив: "Втім, ми можемо придбати за давністю навіть ті веші, які нам
були передані невласника, будь вони манціпіровал або НЕ манціпіровал, аби ми
отримали їх в доброго сумління, вважаючи що той, хто передає, є власником".

Термін давності повинен був текти безперервно, в результаті чого спадкоємець міг
скористатися володінням спадкодавця.

Точно так же в прижиттєвих угодах допускалися залік і зарахування часу володіння

попередника на користь сумлінного наступника. Це називалося збільшенням у володінні
(accessio possessionis).

Набувальна давність застосовувалася тільки до італійським землям і між римськими

громадянами. Однак в провінціях, відносно провінційних земель, римські правителі, а
потім і імператорське законодавство в боротьбі із занепадом землеробства і закиданням
земель ввели інститут позовної погасительной давності. Він був заснований на
грецькому принципі, що не можна зберегти за собою право, яке довго залишалося в
нехтуванні. Новому інституту дали процесуальне назву "набувальна давність".

Прескрипция називалася приписка на початку формули позову. В даному випадку у

формулі позову про витребування речі робилася приписка, в якій судді пропонувалося
претором звільнити відповідача, який володів нерухомістю 10 років, якщо колишній
власник жив в одній з ним провінції, і 20 років, якщо вони жили в різних провінціях,
незалежно від рухомих і нерухомих речей. Було потрібно лише підстава, що виправдує
вступ у володіння. Юриспруденція розповсюдила на цю давність вимога доброго
сумління та законного титулу володіння. Будучи спочатку засобом захисту проти
позовів недбайливого власника, 10 або 20 років не володів своєю річчю, таке володіння
потім набуло значення особливого підстави для позову (а не тільки заперечення) з боку
строку власника, який міг витребувати собі річ, навіть якщо вона потім потрапляла під
володіння колишнього недбайливого господаря.

Таким чином, давностний власник набував право власності (провінційної). Преторский

едикт поширив цей спосіб придбання права власності і на всі речі взагалі, що
знаходилися в строку володінні пригорнув.

Згодом цей інститут став застосовуватися до італійським землям паралельно з

набувальною давністю (usucapio).

6. Які форми власності існували в римському праві?

Римське архаїчне право захищало лише dominium ex jure Quiritіum – така власність
доступна лише римським громадянам, а якщо говорити про нерухомість, то лише та,
що знаходилася в Італії
Квіритська власність була звільнена від усіх податкових платежів.

З часом, у міру територіального розширення Риму, поряд з dominium ex jure Quiritіum,

стала розвиватися так звана провінційна власність

На землі, придбані за межами Апеннінського півострова, jus italicum не поширювалося,

так що вони не могли бути об'єктом dominium ex jure Quiritіum.

Ще один тип власності називається преторською або бонітарною власністю

Вона розвивається на основі преторського захисту покупця res mancipi, який не

одержав її з вчиненням урочистого обряду манципації, який був неодмінно потрібен
для передачі dominium ex jure Quiritіum на речі такого роду

Претор захищав набувача речі від особи, яка вчинила її відчуження, але за відсутністю
манципації залишилася dominus ех jure Quiritium і тому могла зажадати річ назад

Претор надавав покупцеві exceptio rei venditae et traditae, за допомогою якої той міг
уникнути відсудження речі і, таким чином, утримати її

Претор захищав такого набувача від третіх осіб, надаючи йому actio ficticia in rem,
який називався ще actio Publiciana.

Спільна власність, або «кондомініум» (римляни, яким був невідомий відповідний

спеціальний термін, говорили про communio та res communis

Може виникати на підставі вільної угоди двох або більшого числа суб’єктів
(наприклад, в результаті діяльності товариства), або з причин, що відрізняються від
волі співвласників (наприклад, через злиття матеріалів)

При спільній власності на неподільну річ сommunio pro indiviso, невірно буде
стверджувати, що кожен співвласник має обмежене право власності на частину
загальної речі, як і те, що у нього є частка в праві власності на всю річ - він володіє
всім правом власності на всю річ, але оскільки рівне з ним право мають і інші
співвласники, то різні права власності, які всі рівні між собою і змагаються один з
одним, виявляються взаємно обмеженими

В результаті виникає поділ на ідеальні частки, співвіднесені з вартістю об’єкта.

Коли один з одним конкурують права власності декількох суб’єктів на речі, що можуть
бути матеріально розділені, проте функціонально пов’язані (наприклад, права, що
виникають з поділу спочатку єдиної земельної ділянки) - в такому випадку (так зване
communio pro diviso, загальне право на подільну річ) кожен співвласник має окрему
власність на певну частину речі - наявність об’єднання має значення тут лише тому, що
можуть існувати додаткові права, які спільно стосуються власників цілого (наприклад,
активний сервітут на право проходу).

Преторська (бонітарна власність).

Власність перегринів. Перегрини не володіли jus commercii, а тому не могли бути
квіритськими власниками.. Їх участь обмежувалася окремими правочинами:
манципацією і літеральними договорами, а набуте таким чином право власності
захищалося едиктами перегринського претора за допомогою позовів з фікцією, тобто
робилося припущення, що перегрин став римським громадянином і тому на нього
поширюються правові засоби захисту квіритської власності, хоч право перегрина на
річ не є квіритська власність.

Провінційна власність. Справжнє квіритське право могло поширюватись тільки на

землі, які входили до складу римської території в повному смислі слова, тобто з
встановленням громадянства по всій території Італії. Провінційна власність - це землі,
завойовані Римом, які розглядалися як державна власність. Провінційна власність на
землю відрізнялася від квіритської власності на італійські землі, особливо у сфері
публічного права головно тим, що з власників провінційних земель стягувалися на
користь казни особливі платежі, так звані stipendium або tributum.

Спільна власність. Про спільну власність уже згадувалось у зв’язку з обмеженням

права власності. Спільна власність, тобто річ перебуває у спільній власності кількох
осіб, з яких кожна особа має право власності тільки на ідеальну частину речі, яку
можна охопити лише думкою, а не фізично. Користуватися і розпоряджатися річчю,
яка перебувала у спільній власності, можна було лише за загальною згодою усіх
співвласників, причому кожний користувався однаковим голосом, незалежно від його
частки.

7. Що таке кондоміній і який його правовий режим?

Кондоміній - це спільна власність двох або більше осіб на одну і ту ж саму річ. У
правовому контексті кондоміній означає, що кожен з власників має право власності на
частину речі, але не на всю неї цілком. Це досить поширена ситуація, особливо у
випадках спільної власності нерухомості або цінного майна.

Правовий режим кондомінію визначається зазвичай законодавством країни або

регіону, а також може бути деталізованим у відповідних угодах або договорах між
співвласниками. Ось деякі основні аспекти правового режиму кондомінію:

Право користування: Кожен з власників має право користуватися частиною речі, яка
належить йому. Це може включати право використовувати нерухомість, отримувати
дохід від неї або використовувати її для власних цілей.

Розподіл витрат: Витрати на утримання та експлуатацію речі можуть розподілятися

між співвласниками пропорційно їхній власній частці кондомініуму.

Управління: Вирішення питань управління кондомініумом може залежати від угоди

між співвласниками або встановлених законом правил.
Продаж або відчуження частки: Кожен з власників може продати свою частку у
кондомініумі, але такий перехід власності може бути обмежений угодою між
співвласниками або законодавством.

Відшкодування за використання: Якщо один з власників використовує кондомініум

більш активно, ніж інші, можливість відшкодування іншим співвласникам за
використання частини речі може бути врахована.

У різних юрисдикціях правовий режим кондомініуму може відрізнятися, тому важливо

звертатися до місцевого законодавства або отримати правову консультацію для
розуміння конкретних правил і обмежень, що стосуються кондомініуму.

8. Що таке віндикація і який її правовий режим: сторони в процесі, предмет

позову, врегулювання питання про відповідальність за нанесення шкоди речі чи
щодо витрат на неї?

Віндикація - це юридична процедура, яка застосовується для відновлення власності на

річ, яка незаконно перебуває у володінні іншої особи. Це один із способів захисту
права власності в цивільному праві. У процесі віндикації особа, яка стверджує своє
право на власність, намагається повернути річ, яка, на її думку, незаконно перебуває у
володінні іншої особи.

Основні аспекти правового режиму віндикації включають наступне:

Сторони в процесі: Зазвичай в процесі віндикації сторонами є власник речі (позивач) і

особа, яка перебуває у володінні чи використанні речі (відповідач). Позивач вимагає
повернення речі, а відповідач може заперечувати правомірність вимоги.

Предмет позову: Предметом позову в віндикаційному процесі є сама річ, яку позивач
вимагає повернути. Це може бути будь-яке майно, яке є об'єктом права власності.

Врегулювання питання про відповідальність за нанесення шкоди речі чи щодо витрат

на неї: У віндикаційному процесі питання про відшкодування збитків, завданих речі
або пов'язаних з нею, може розглядатися окремо від питання про повернення речі.
Якщо річ була пошкоджена або спортішійено, позивач може вимагати відшкодування
збитків від відповідача. Також, якщо позивач змушений був понести витрати на
збереження або відновлення речі, він може вимагати відшкодування таких витрат.

У цілому, віндикація надає засоби для захисту права власності і відновлення власника
у його правах. Вона дозволяє особам, які вважають себе власниками певної речі,
звернутися до суду для захисту своїх прав, якщо ці права були порушені.

Віндикаційний позов (віндикація) (rei vindi-catio) служив квіритському власнику для

витребування ним своєї втраченої речі з чужого воло-діння, включаючи всі її плоди і
збільшення.
Віндикаційний позов не міг бути предʼявлений для захисту провінційної або бонітарної
(пре-торської) власності. Позивачем у віндикаційному позові виступав власник речі, а
відповідачем могла бути будь-яка особа, у якої річ перебувала у володінні на момент
подачі позову. Існували дві категорії відповідачів: реальний власник (справді має річ у
володінні), а також «уявний» власник (навмисне продав річ, щоб на момент розгляду
позову не володіти нею). Реальний власник міг заявити, що річ належить йому, що він
придбав її законним шляхом, що він є добросовісним воло-дільцем. Проте
добросовісність брали до уваги лише у вирішенні справи про плоди і прибутки, а не
про долю самої речі. Річ поверталася власнику незалежно від добросовісності
володільця [6].
Відповідач міг заперечувати претензії щодо зроблених ним витрат на річ позивача,
вимагати повернення необхідних і корисних витрат.
Витрати на розкіш могли бути зняті як добросо-вісним, так і недобросовісним
володільцем, якщо таке зняття робилося з єдиною метою - не завдати шкоди
позивачеві.
Відповідач міг відмовитися
вступити в суперечку про власність, позаяк ніхто проти волі не примушує відстоювати
річ (invitus nemo rem cogitur defendere), але тоді він мав видати річ позивачеві; якщо це
була нерухомість, претор надавав позивачу інтердикти (quem fundum), а для рухомих -
віддавав наказ про допущення до відібрання або відведення (duci vel ferri pati). У праві
Юстиніана позивачу, котрий ухилявся від видачі
предмета
відповідачу
застосовувався
примус
(manu militari) [7].
Відповідальність власників:
а) сумлінний власник:
- відповідає за стан речі з моменту предʼявлення
позову;
- не відшкодовує плоди і збільшення; власник відшкодовує всі необхілні або
корисні витрати, повʼязані з річчю (витрати щодо зберігання, ремонту та ін.);
б) недобросовісний власник:
- несе повну відповідальність за загибель речі до подачі позову навіть за легкої
недбалості;
⁃ несе повну відповідальність за загибель речі після подачі позову навіть у разі
відсутності вини або недбалості;
⁃ зобовʼязаний відшкодувати вартість плодів за період, що минув до подачі позову,
виходячи з припущення його оптимальної дбайливості;
⁃ зобовʼязаний відшкодувати вартість плодів за період, що минув після подачі
позову, виходячи з припущення оптимальної дбайливості за можли-
вост реального власника,
- зобовʼязаний самостійно оплачувати витрати, повʼязані зі збереженням майна.

За бажанням позивача він міг отримати від відповідача грошову компенсацію за річ (як
за продаж речі). Вартість речі оцінювалася власником самостійно під присягою.

9. В чому різниця rei vindicatio та actio negatoria? Які ще позови для захисту
права власності існували?

Негаторний позов (actio negatoria) надавався

квіритському власнику у разі, якщо він, продовжуючи володіти річчю, зустрічав будь-
які перешкоди і труднощі до цього. Метою позову було визнання, що право власності
вільне від обтяження третіх осіб. Власник подавав позов, в якому заперечував права
третіх осіб на впровадження в його право власності (наприклад, заперечувалося право
на узуфрукт або сервітут). Відповідач у результаті зобовʼязувався стояти осторонь у
праві власника володіти і користуватися річчю на свій розсуд і не створювати
перешкод для здійснення такого права.
Позивач мусив довести своє право власності і порушення його відповідачем. Свободу
своєї власності він не мав доводити, бо це завжди передбача-лося, а за відповідачем
залишалося право доводити
своє право на оомеження повноти прав позивача
Позивач при цьому міг вимагати гарантії своєї власності від порушень у майбутньому
cautio
de non amplius turbando. Повʼязані з порушенням вигли вілповілача та завлані збитки
піллягали поверненню і відшкодуванню позивачеві. У разі заперечування розмірів
відшкодування на допомогу приходила оцінка спору (litis aestinatio) за аналогією
віндикацією.
Траплялися й
такі
випадки, коли треті особи не претендували на чуже майно ні шіпком ні в памках
сувопо обмеженого права, а проте своєю поведінкою перешкоджали
власнику
нормально використовувати його.
Такою є, наприклад, спроба звести стіну, яка перешкоджала б доступ світла у вікна
сусідського
будинку.
Це було приводом для пред'явлення
так званого прогібіторного позову, який за своїм змістом близько стоїть до
негаторного. Визнавши
його обгрунтованим, суд зобов'язував порушника усунути наслідки вчинених дій і не
повторювати їх у майбутньому.

Публіціанов позов (actio Publiciana), також званий фіктивним позовом (actio fictia),
був, імо-вірно, введений претором у 67 р. до н. е. Цей позов використовувався для
захисту бонітарного (пре-
торського) власника та особи, яка придбала влас-
ність від невласника, не знаючи про це. За допомогою позову з фікцією міг захистити
свої права сумлінний власник речі, який мав усі права на річ, але володів річчю менше
10 років (тобто менше терміну набувальної давності). Фікція полягала в тому, що
претор наказував судді припустити, що термін давності вже минув і власник речі став
її власником. Позов з фікцією застосовувався тільки до речей, придатних до давнісного
володіння (не міг застосовуватися до викраденої речі або речі, відібраної насильно).
Власність могла
також захищатися особис-
тими позовами власника до порушника його прав.
Уже відзначалося, що цим позовом захищалось добросовісне володіння. Ним міг
користуватися і власник, якщо він не міг довести права власності свого попередника.
Згодом цей позов злився з двома іншими.
3 часів Древнього Риму до сьогодення збереглися принципи віндикаційного та
негаторного позовів, які знайшли своє відображення у законодавстві багатьох
розвинутих країн світу. Обидва ці позови активно використовуються у вирішенні
майнових конфліктів сьогодення.
10. Чи можна право власності вважати „абсолютним правом користуватися і
розпоряджатися речами”?
Так, римське право власності можна вважати "абсолютним правом користуватися і
розпоряджатися речами" у певному контексті. У римському праві, концепція власності,
яка включала право користування (usus), право використання (fructus) і право
розпорядження (abusus), визнавалася як абсолютне право власника.

Право користування (usus): Це означало право власника на використання речі для

власних потреб, зокрема, на її використання в щоденному житті або виробництві.
Право використання (fructus): Це було право на отримання плодів або доходів, які реч
може приносити. Наприклад, це може включати право на збирання врожаю з землі або
отримання орендної плати за нерухомість.
Право розпорядження (abusus): Це було право власника вільно розпоряджатися реччю,
включаючи можливість продажу, подарунка, обміну, заповіту або будь-якого іншого
виду відчуження.
Ці три аспекти права власності у римському праві дозволяли власникам мати
абсолютний контроль над своїми речами. Однак, важливо зауважити, що ці права
могли бути обмежені деякими іншими нормами права, такими як правила про публічну
безпеку або правила про відповідальність за шкоду. Також, власник не міг
користуватися своєю власністю таким чином, що завдає шкоди іншим особам або
порушує їхні права.