Тема

Історія та предмет психології розвитку

Вступ

Однією з провідних галузей психологічної науки є вікова психологія, яка

вивчає закономірності психічного розвитку людини на різних етапах її
життя. В умовах стрімких соціальних трансформацій та зростання темпу
життя, збільшення його тривалості відбувається перегляд змісту основних
життєвий періодів, їх завдань, виникає потреба у надання психологічної
допомоги у аспекті вікового психологічного консультування та
психологічної корекції

Психологія розвитку є однією з провідних й найдавніших галузей психології

(поряд із загальною психологією та соціальною психологією), оскільки виникла
як експериментальна галузь наприкінці ХІХ століття. Оперуючи основною
категорією – вік вона спершу постала як дитяча психологія. Згодом вікові межі
дослідження розвитку особистості розширилися, що дозволило означити цю
галузь як вікову психологію. Поєднання проблематики стадіального типового
вікового розвитку особистості й психіки в онтогенезі з її індивідуальним
розвитком продовж життя дозволило вченим говорити про утвердження більш
фундаментальної та водночас практично орієнтовної галузі – психології
розвитку.

Вікова психологія - це галузь психологічної науки, яка вивчає механізми та

закономірності психічного розвитку в онтогенезі. Її основними розділами є
психологія раннього дитинства, психологія дитинства, психологія підлітка,
психологія юнака, психологія дорослості та старості. У система психологічних
галузей вікова психологія найбільш тісно взаємодіє з педагогічною
психологією, загальною психологією, соціальною психологією. У між
предметному полі вона пов’язана з педагогікою, віковою фізіологією,
соціологією тощо.
Основною категорією вікової психології є поняття «вік». Водночас розрізняють
вік паспортний, біологічний та психологічний. Психологічний вік – це
суб’єктивне переживання індивідом власного віку, ставлення до себе як до
молодої, зрілої чи старої людини, який може не співпадати з віком паспортним.

Також слід враховувати загальний поділ життя людини на певні періоди життя.
За останньою класифікацією ВООЗ він поділяється на

До основних категорій вікової психології також слід віднести категорії

«розвиток», «онтогенез». Так, поняття «онтогенез» було запропоновано
німецьким фізіологом та філософом Ернстом Геккелем, який також
сформулював біогенетичний закон. Тоді як є протилежним за своїм змістом
«дизонтогенез» став предметом дослідження психології аномального розвитку,
яка вивчає певні зміни динаміки психічного розвитку, які відхиляються від
нормативного ритму (зупинки, затримки, дефіцити тощо). Якщо ж ми говоримо
про розвиток особистості як цілісності, то йдеться про її «персоногенез».
Аналіз розвитку особистості не лише в рамках її життєвого шляху, а й у межах
життя історичних поколінь дозволяє говорити про «історіогенез» психіки та
особистості.

Далі означимо основні віхи становлення вікової психології від кінця ХІХ та
продовж ХХ століття у вітчизняній та зарубіжній психології, що дозволило
вченим з’ясувати закономірності вікового розвитку особистості, психології її
життєвого шляху.

1. Виникнення дитячої психології. (кінець ХІХ – початок ХХ століття)

Психологічного дослідження раннього дитинства та дитинства активно велися
ще на початку ХХ, то спершу ця галузь отримала назву дитячої психології.
Піонерами у цій галузі стали Стенлі Хол, що став засновником практичної
педагогічної психології – педології та Арнольд Гезелл (1880–1961), автор
близьнюкового методу (для монозиготних та дизиготних близнюків) та
лонгітюдного плану дослідження (спрямовує на вивчення змін поведінки
протягом тривалого часу). Значний внесок в осмислення психосексуальної лінії
психічного розвитку зробив Зігмунд Фройд,
2. Утвердження вікової психології (друга половина ХХ століття). У 30-х роках
ХХ століття особливу увагу вчених-психологів привернули проблеми
інтелектуального розвитку (генетична епістемологія Жана Паже),
нормативного розвитку (ортогенетичний закон Хайнца Вернера),
епігенетичного розвитку (Ерік Еріксон) (1902–1994), перехідні періоди,
найперше підлітковий, так званий важкий вік, що значно відображення у
працях Лев Виготського, Шарлотта Бюлер та інших. Лінія З. Фройда була
продовжена дослідженням дитинства у творах Мелані Кляйн (1882–1960).

Українська вікова психологія представлена у цей час працями Григорія

Костюка, іменем якого названо Інститут психології НАПН України (м. Київ),
який зробив значний вклад у розробку проблем методології розвитку
особистості та розвитку дитини в умовах навчальної діяльності.

3. Виникнення психології розвитку (кінець ХХ – початок ХНІ століття). З

поміж фундаментальних зарубіжних підручників, які вийшли у світ за останні
десять років, вирізняються праці Дж. Крайг, Лаури Берк, що присвячені
проблемам розвитку загалом, психології розвитку дитини зокрема. В них
здійснюється огляд різних підходів до розвитку особистості. Порівнюються
погляди вчених вони наголошують на недостатньому врахуванню різнорідного
контексту розвитку. Авторки схиляються до переваг наук про розвиток загалом,
приміром теорії екосоціальних систем Урі Бронфренбреннера, в якій соціальна
ситуація розвитку розглядається більш широко, деталізується від мікрорівня до
макрорівня.

До методологічних принципів вікової психології слід віднести такі: розвитку,

системності, історизму, детермінізму. Спроби описати динаміку психічного
розвитку привели більшість вчених до думки, що їй властиві такі ознаки –
властиві неперервність й водночас дискретність (стадіальність), диференціація
й водночас інтеграція, синхронність та асинхронність (нерівномірність). Поряд
з тим, наріжними питаннями пояснення вікового розвитку є питання передумов
та умов розвитку, основних чинників (факторів) та рушійних сил розвитку
психіки людини та особистості.
Специфіка методів вікової психології полягає у тому, що частково вони
запозичені із арсеналу загальної психології, а інші стали «винаходом» вікової
психології – приміром метод близнюків, психолог-педагогічний експеримент.

Діалектика чинників психічного розвитку (біологічного, соціального,

метального), тобто тих факторів, які визначають хід психічного розвитку
окремо або у певній взаємодії є стрижневою проблемою вікової психології, яку
різні вчені, з огляду на їхні теоретичні позиції, розв’язували по-різному. Тут
можна визначити три основні течії (біогенетичний, соцоігенетичний та
психогенетичний підходи).

З погляду преформістських теорій (біогенетичних) провідна роль у психічному

розвитку дитини належить спадковості (С. Холл, Е. Кречмер, У. Шелдон, З.
Фройд), тобто внутрішнім факторам. В межах сенсуалістичних
(соціогенетичних) теорій психічний розвиток дитини визначається дією
зовнішніх умов, тобто фактора оточуючого середовища. Основи сучасного
сенсуалізму були закладені французьким філософом Е. Кондільяком, а у ХХ
столітті підтримані представниками американського біхевіоризму (Е.
Торндайк, Е. Скіннер), що досліджували поведінку людини й тварини, а також
прихильниками теорії ролей та психологічної антропології (М. Мід) та іншими.
Також слід згадати теорію конвергенції двох факторів В. Штерна, який
намагався поєднати два фактори – спадковості та середовища, при провідній
роді спадковості.

Третій, психогенетичний підхід не заперечує значення спадковості та впливу

соціального середовища, проте вивищує розвиток психічних процесів. Тут слід
згадати про три течії: 1) концепції, які аналізують розвиток особистості
передовсім через емоції й потяги – Е. Еріксон; 2) концепції, які надають
перевагу пізнавальному розвитку особистості (Ж. Паже); 3) концепції, які
схиляються до цілісного аналізу розвитку особистості (Е. Шпрангер, Ш. Бюлер,
А. Маслоу).
Так, з-поміж знаних представників вікової психології тут слід згадати
німецьких й американських психологів Карла та Шарлотту Бюлер. Перший
запропонував теорію, за якою у ході еволюції розвиток поведінки організмів
поступово проходить через три послідовні стадії (інстинкти, навички, інтелект).
Його дружина Шарлотта розробила періодизацію життєвого шляху особистості
протягом життя.

Під впливом ідей видатного українського мовознавця Олександра Потебні,

французького психолога Анрі Валлона та у дискусії з швейцарським
психологом Жана Паже Л. Виготський створив теорію культурно-історичного
розвитку вищих психічних функцій, яка здійснила істотний вплив на розвиток
української вікової психології. Згідно з положеннями цієї теорії головною
закономірністю онтогенезу дитячої психіки є інтеріоризація (перехід зовнішніх
дій дитини у внутрішній, ментальний план). Ці дії є складовою структури
зовнішньої (спільно з дорослим) діяльність, що здійснюється в умовах певної
соціальної ситуації розвитку та опосередковані системою знаків (насамперед
вербальних). У результаті попередня структура психічних функцій
(сприймання, відчуття тощо) опосередковуються й з нижчих перетворюються
на вищі, тобто на культурні функції. Універсальним знаряддям, яке змінює
психічні функції з нижчих на вищі визнається мовний знак – слово.

Звідси випливає ідея діагностики вікового розвитку дитини, яка складається із

визначення двох наступних рівнів: 1) рівень актуального розвитку, тобто
складності завдань, що доступні дитині у самостійній діяльності; 2) рівень
найближчого розвитку (зона потенційного розвитку), тобто результатами
виконання завдань у співробітництва з дорослим.

З-поміж його учнів значний вклад у становлення вікової психології зробили

Олександр Запорожець (1905–1981) та Петро Гальперін, які на засадах теорії Л.
Виготського розробили діяльнісний підхід. П. Гальперіну також належить
заслуга створення теорії поетапного формування розумових дій (праця
«Методи вивчення та розумового розвитку дитини» (1977). Також Д. Ельконін
став автором оригінальної періодизації психічного розвитку дитини.

Основним й стрижневим питанням вікової психології є визначення основних

етапів психічного розвитку людини. Існують різні погляди на сутність
стадіальності психічного розвитку, кількість цих стадій та критерії їхнього
виокремлення.

Представник біогенетичного та соціогенетичного підходів по-різному

трактували зміст періодизації психічного розвитку. У теорії С. Хола онтогенез
психіки розглядається як такий, що повторює історичний розвиток людства
(теорія рекапітуляції). Найбільш відомі періодизації психічного розвитку
створили такі вчені : психосексуального розвитку – З. Фройд (до 18 років),
розвитку дитини – Д. Ельконін (до 18 років), епігенетичного розвитку – Е.
Еріксон (протягом життя), інтелектуального розвитку – Ж. Паже (протягом
життя), морального розвитку – М. Колберг (протягом життя).

Д. Ельконін запропонував періодизацію розвитку дитини, в основі якої лежить

виділення двох систем, що впливають на психічний розвиток дитини: «дитина-
суспільний предмет» та «дитина-суспільний дорослий». Відповідно до
зазначених систем виокремлено дві групи провідних діяльностей, що
притаманні дитині. Вченим була отримана наступна динаміка вікового
розвитку. Періодизація охоплює три епохи, кожна з яких містить два періоди.

І. Епоха раннього дитинства, що поділяється на два періоіди.

1. Період новонародженості та немовляти (0-1 рік), провідна діяльність –

безпосередньо-емоційне спілкування дитини з дорослими, насамперед з
матерю.

2. Період перед дошкільний (1-3 роки), провідна діяльність – предметно-

маніпуляційна діяльність.

ІІ. Епоха дитинства.

3. Період дошкільного дитинства (3-6 років), провідна діяльність – рольова гра.

4. Молодший шкільний вік (6-10 років), провідна діяльність – навчальна.

ІІІ. Підліткова епоха.

5. Підлітковий період (10-14 років), провідна діяльність інтимно-особистісне

сплкування.

6. Ранній юнацький вік (14-17 років), провідна діяльність – навчально-

професійна діяльність.

Е. Еріксон розширив теорію психосексуального розвитку З. Фройда та включив

до нього псмихосоціальний розвиток людини. Основним поняттям його
періодизації стала Его-ідентичність. У процесі розвитку Его проходить через
заплановані (тобто епігенетичні) стадії, кожна з яких є вирішенням унікального
завдання розвитку( своєрідного виклику). За Е. Еріксоном протягом життя
індивід проходить вісім стадій психосоціального розвитку.

1. Орально-сенсорна стадія ( від народження до 1 року). Предметом конфлікту

є питання «Чи можу я довіряти світу?» Можливими психосоціальними
наслідками є довіра або недовіра дитини до світу.

2. М’язово-анальна стадія (прибл. від 1 року до 3 років). Предметом конфлікту є

питання «Чи можу я керувати власною поведінкою?» Наслідками є або
автономія (за умов розумної підтримки) або сумнів (за умов гіперопіки,
відсутності довіри).

3. Локомоторно-генітальна стадія (прибл. від 3 до 6 років). Предметом

конфлікту є питання «Чи можу я стати незалежним від батьків та дослідити
межі власних можливостей?» Наслідками є ініціатива (за умови заохочення
активності) або провина ( за умов несхвалення активності).

4. Латентна стадія (від 6 до 12 років), предметом конфлікту є питання – «Чи

можу є сати настільки умілим, щоб вижити й пристосуватися до світу?» Його
наслідком є працелюбство (за умов успіху, систематичного виховання) та
відчуття неповноцінності (за умов поганого навчання, відсутності керівництва
та підтримки).

5. Отроцтво та юність (прибл. від 12 до 18 років). Ключовим є питання: «Хто Я?

Які мої переконання, погляди та позиції?» Можливими психосоцальними
наслідками є Его-ідентичність (за умов внутрішньої стійкості) або змішання
ролей (за умов нечіткості мети та змішання очікувань).

6. Молодість (прибл. Від 18 до 35 років). Предметом конфлікту є питання «Чи

можу я повністю віддавати себе іншій людині? Наслідком є або близькість (за
умов душевної теплоти й довіри) або ізоляція (за умов самотності).

7. Дорослість (стадія прибл. З 35 років). Предметом конфлікту є питання «Що я

можу запропонувати наступним поколінням?» Наслідком є генеративність, що
реалізується в творчості, професійній діяльності ат вихованні дітей (за умов
продуктивності та цілеспрямованості) або стагнація (за умов збіднення
особистого життя та регресії).

8, Зрілість (остання стадія вікового розвитку). Предметом конфлікту є питання

«Чи задоволений я прожитим життям?» Можливим наслідком є цілісність Его
або відчай (за умов незадоволеності прожитим життям).

До найсучасніших слід віднести періодизацію Дж Ловінгер, яка,

опираючись на ідеї епігенетичної концепції Е. Еріксона та стадії
морального розвитку М. Колберга виокремила загальні стадії розвитку
особистості (досоціальна, імпульсивна, самозахисна, конформістська,
свідома, автономна, інтеграційна)

Висновок

Питання

1. Назвіть основні етапи становлення психології розвитку.

2. Розкрийте зміст предмету психології розвитку.

3. В чому відмінність біогенетичних та соціогенетичних підходів в поясненні

чинників психічного розвитку.
4. Охарактеризуйте основні положення культурно-історичної теорії розвитку
вищих психічних функцій Л. Виготського.

5. Порівняйте періодизацію психічного розвитку за Д. Ельконіним та Е.

Еріксоном.

Література:

1.Заброцький М. Основи вікової психології. Тернопіль, 2005. С. 6 – 31.

2. Крайніков Е.В. Психологія розвитку : Словник-довідник. - К.: Арістей, 2004.

- 260 с.

3. Кутішенко В. П. Вікова та педагогічна психології (Курс лекцій). Київ, 2005.

С. 5 – 24.

4. Савчин М. В., Василенко Л. П. Вікова психологія. Київ, Академвидав,

2005.358. – С. 7 – 38.

5. Терлецька Л. Психологія дитинства: практикум. Київ, Главник, 2006. 144 с.