РПП

Тема 6. Права на чужі речі

1. Виникнення, поняття та види прав на чужі речі
Виникнення прав на чужі речі у приватному праві Давнього Риму було
обумовлено необхідністю задоволення інтересів інших осіб шляхом обмеження
сукупності правомочностей власника стосовно належних йому речей. Так,
поряд із правом власності (proprietas) — найбільш повним правом на річ з точки
зору широти правових можливостей власника — виникли обмежені права на
чужі речі (iure in re aliena). Як і право власності, права на чужі речі
забезпечували нагальні потреби управомоченої особи шляхом надання їй
можливості безпосереднього панування над майном, що їй не належало, у
межах, визначених договором із власником, заповітом, законом або з інших
підстав.
В уявленнях давньоримських юристів, висловлювання яких у загальних рисах
не втратили істинності й актуальності до сьогодні, зміст права власності
визначав комплекс правомочностей по володінню, користуванню та
розпорядженню речами. На відміну від цього, зміст прав на чужі речі
розглядався з точки зору можливості здійснення як вказаної «тріади»
правомочностей у сукупності, так і окремих із них.
Права на чужі речі (iure in re aliena) виникали шляхом установлення
обмежених речових правомочностей на належне іншій особі майно у випадках,
якщо суб’єкт римського приватного права не міг у повному обсязі
задовольнити свої інтереси лише за рахунок панування над належними йому
речами. У цьому разі в нього виникала необхідність задовольнити ці потреби
шляхом набуття на визначених законом підставах і подальшого здійснення
певних обмежених прав на чуже майно. Слід враховувати, що встановлення
права обмеженого користування чужим майном мало місце за умов: 1)
здійснення цього права було необхідним для управомоченої особи; 2)
встановлення цього права не суперечило закону; 3) встановленням цього права
не порушувалися права та законні інтереси власника речі або інших осіб. Саме
тому нездійснення наданого права на чужу річ протягом певного строку, його
суперечність вимогам закону або порушення інтересів інших осіб у процесі
його реалізації мали в кінцевому підсумку втрату цього права.
Особливості прав на чужі речі обумовлювалися таким. По-перше, зміст
обмежених речових прав на чуже майно становили правомочності, які мали
речовий характер і стосувалися безпосередньо речей (res). Тому носій прав на
чужі речі здійснював щодо них належні йому правомочності, незалежно від
усіх інших осіб, включаючи власника. По-друге, як і право власності, права на
чужі речі становили зміст абсолютних правовідносин. Останніми римські
юристи визнавали відносини, в яких набувачеві прав на чужі речі протистояли
зобов’язані особи, коло яких є необмеженим. Обов’язок усіх цих осіб,
включаючи самого власника майна, мав пасивний характер і полягав в
утриманні від дій, які могли б перешкодити суб’єкту права на чужу річ
здійснювати належні йому правомочності. По-третє, відповідне право на чужі
речі характеризувалося обмеженістю за змістом, а тому і обсяг правомочностей,
які мала управомочена особа, порівняно з правом власності завжди був значно
вужчий і визначався або власником майна, або положеннями закону. По-
четверте, права на чужі речі мали похідний щодо права власності характер.
Вони встановлювалися лише стосовно речей, які вже перебували у власності
інших осіб.
Задоволення інтересів управомоченої особи у сфері реалізації правомочностей
по володінню і користуванню чужим майном потенційно могло здійснюватися
кількома шляхами. Зокрема, за рахунок встановлення відносних,
зобов’язальних відносин, що виникали між власником і набувачем прав на чуже
майно на підставі відповідного договору про передачу майна в користування.
Крім того, право на чуже майно могло набуватися та здійснюватися особою в
межах абсолютних, речових відносин. Установлення прав на чужі речі в межах
останніх мало певні переваги порівняно з їх виникненням на підставі договору,
предметом якого було право користування майном, належним іншій особі.
Установлення прав на чужі речі в межах абсолютних відносин
характеризувалося більшою стабільністю і, як правило, не обмежувалось у часі.
У Давньому Римі не заперечувалося право власника речі на одностороннє
розірвання договору у випадках невиконання або неналежного виконання його
умов правокористувачем. Це могло створювати небажані перепони на шляху
безперешкодного здійснення прав та законних інтересів особи, що
користувалась чужою річчю на договірних засадах. Нарешті, у разі порушення
прав та законних інтересів осіб, які за договором здійснювали право володіння
та користування чужим майном, їх захист забезпечувався лише позовами
зобов’язального характеру (actio in personam), а можливість
застосуванняречово-правових (actio in rem) виключалась1 . Таким чином,
повною і належною мірою забезпечити реалізацію прав на чужі речі могло їх
виникнення і здійснення в межах змісту речових, а не зобов’язальних відносин.
Окремі види прав на чужі речі виникали з підстав, установлених законом. Ці
права полягали в безпосередньому пануванні над річчю і були необмеженими в
часі (за винятком застави та деяких інших їх видів). При порушенні прав та
законних інтересів суб’єктів прав на чужі речі їх поновлення забезпечувалося
речово-правовими засобами захисту. Останній мав абсолютний характер і
визначався формулою «захист проти всіх і кожного», оскільки поширювався на
необмежене коло осіб, включаючи навіть самого власника майна. Основні види
речових прав на чуже майно сформувались у римському приватному праві й
термінологічно визначили окремі положення сучасного цивільного права.
Зокрема, володіння, сервітут, емфітевзис, суперфіцій закріплені в положеннях
актів сучасного цивільного законодавства України (розділ 2 Книги 3 ЦК
України) і за своїм основним призначенням та суттю докорінних змін не
зазнали.
2. Сервітути: поняття та види
Сервітут (servitus) — це речове право користування чужою річчю в одних або
кількох відносинах. Поява сервітутів була пов’язана з появою приватної
власності на землю. Існували, наприклад, земельні наділи, які не мали
водоймища або виходу до загального шляху. В цьому випадку виникала
необхідність закріпити за власниками таких “збиткових” наділів право
користуватися водою з водоймища сусіднього наділу, проходити через
сусідську ділянку для виходу на загальний шлях. Так виникла потреба в
користуванні чужою землею, що називається сервітутом. На прикладі, який ми
розглянули, власник наділу, що мав водоймище, обмежувався у правах, а сам
земельний наділ слугував на користь земельного наділу, на якому не було води.
Сервітут — це відносини, за яких земельна ділянка, річ не тільки служить
своєму власнику, а й використовується для економічних вигод сусіднього
земельного наділу. Сервітут — це право на часткове користування річчю у
суворо визначеному відношенні. Режим прав на чужі речі був неоднаковим. Ці
права за обсягом і змістом істотно різнилися, хоча й мали багато спільного. Так,
земельні сервітути мали багато спільного з емфітевзисом і суперфіцієм, проте
вони й істотно відрізнялися один від одного. Значними були відмінності і в
обсязі прав. Суб’єкт сервітуту мав право користуватися чужою землею в одних
або кількох відносинах, а суб’єкт емфітевзису і суперфіція користувався
земельним наділом в повному обсязі. Отже, сервітутне право — це будь-яке
дозволене звичаєм, законом або приватноправовою згодою користування або
розпоряджання чужою річчю без права пошкодження самої речі. У
сервітутному праві предметом є не дії осіб, а сама річ. Тому суб’єкт
сервітутного права зберігав свої права користування річчю у тому чи іншому
відношенні незалежно від зміни власника цієї речі. У наведеному прикладі
зміна власника земельного наділу не припиняла дії сервітутного права.
Сервітути встановлювалися або для створення певних вигод при експлуатації
земельної ділянки (земельні сервітути), або на користь певних осіб (особисті
сервітути). Сервітути, які стосувалися землі, називалися земельними або
предільними. Земельні сервітути — це речові права на чужі земельні ділянки,
що межують з якою-небудь земельною ділянкою і призначені для її користі.
Отже, обов’язковою була наявність двох ділянок: пануючої й обслуговуючої.
Земельні сервітути були постійними, їх власники могли змінюватися, а
сервітути залишалися. Римське право для всіх земельних сервітутів
встановлювало такі вимоги: 1) обслуговуюча ділянка мала бути корисною для
будь-якого власника пануючої ділянки; 2) ділянки мали бути поряд; 3)
обслуговуюча ділянка мала бути здатною забезпечувати своїми вигодами,
перевагами, природними ресурсами постійну, а не термінову потребу
пануючого наділу; 4) заміна суб’єктів сервітутних відносин не припиняла дії
сервітуту; 5) земельний сервітут належав особі як власнику земельної ділянки;
6) користування сервітутами було суворо визначеним і обмеженим; 7)
необхідно було зберігати інтереси обслуговуючої ділянки; 8) не можна було
встановлювати сервітут, який погіршував би властивості ділянки. Залежно від
видів земельних ділянок земельні сервітути поділялись на сільські та міські.
Якщо предметом сервітуту була земля сільськогосподарського призначення, то
сервітут був сільським. Якщо право користування чужою землею було
спрямоване на міську землю, то сервітут був міським. До земельних сільських
сервітутів належали дорожні й водні сервітути. До дорожніх сервітутів
належали: право проходу пішки, проїзду на коні або на носилках, право
прогону худоби, проїзду возом з вантажем. Водні сервітути — це право
проведення води, право черпати воду з чужого джерела, право вигону худоби
на водопій. Крім вказаних, існували також сервітути на добування глини, піску,
вапна. З розвитком Риму виникли міські сервітути, до яких зараховували: а)
право робити собі дах або навіс, втручаючись при цьому в повітряний простір
сусіда; б) право спирати балку на чужу стіну; в) право стоку дощової води; г)
право спуску води; ґ) право вимагати, щоб не був зіпсований загальний вид; д)
право вимагати не забудовувати вікна; е) право зводити будівлі не вище
встановленої висоти. Особисті сервітути — це право користування чужою
річчю в інтересах конкретної особи. Цей вид сервітуту відрізнявся від
земельних об’єктом, суб’єктом і строками. Об’єкт земельних сервітутів —
земля, особистих — інші речі; суб’єкт земельного сервітуту — власник
пануючого земельного наділу, особистого — особа, на користь якої сервітут
встановлений. Особисті сервітути не підлягали відчужуванню, оскільки їх
встановлювали в інтересах конкретної особи, а не когось іншого. Земельні
сервітути не обмежувалися строками, а особисті сервітути, як правило, були
довічними або укладалися на строк існування юридичної особи. Основними
видами особистих сервітутів були: ususfructus, usus, habitatio, operae servorum.
Usufructus — узуфрукт — це повне право користування чужою річчю та її
плодами без зміни її субстанції. Предметом узуфрукту могли бути як рухомі,
так і нерухомі речі. Узуфрукт встановлювався довічно або на певний термін і
припинявся зі смертю узуфруктуарія, не переходячи в спадщину Узуфруктуарій
мав право на одержання всіх прибутків (в натурі або грошима), міг своє право
передати іншій особі, був зобов’язаний користуватися річчю добросовісно і з
належною турботою, відповідав за будь-яку вину, був зобов’язаний сплачувати
податки і нести всі повинності. На відміну від інших сервітутів, узуфрукт міг
поділятися і міг належати у частках кільком особам. Usus — узус особисте
право користування чужою річчю без отримання прибутків. За своїм змістом
узус більш обмежений, ніж узуфрукт. Узуарій міг лише користуватися чужою
річчю, проте не мав права одержувати доходи від неї. Наприклад, він міг
користуватися садом сам в міру своїх потреб, але не міг продавати плоди, вони
належали власнику. Habitatio — проживання — це довічне право жити в
чужому будинку або в його частині. Такому мешканцю надавалося право
здавати в найм приміщення, яке відводилось для нього під житло. Operae
servorum — довічне право на послуги чужих рабів або тварин. Це право
підпорядковувалося тим самим правилам, що і право жити в чужому будинку.
3. Емфітевзис та суперфіцій
Емфітевзис (emphyteusis) — довгострокове відчужуване і успадковуване право
користування чужою землею сільськогосподарського призначення. Об’єктом
емфітевзису були сільськогосподарські землі, які передавалися для обробітку в
разі виробництва сільськогосподарської продукції. Встановлювався емфітевзис
договором та іншими правочинами між власником землі і орендарем
(емфітевта).
Суб’єкт емфітевзису (емфітевта) мав право: • користуватися земельною
ділянкою і добувати плоди, які з моменту відокремлення ставали його
власністю; • змінювати характер ділянки за збереження умови не погіршувати
її; • на свій розсуд довільно розпоряджатися ділянкою, поступатися своїм
правом іншій особі, встановлювати сервітути, закладати ділянку, складати
заповіт; • захищати своє право. Обов’язки емфітевти полягали в
добросовісному і сумлінному веденні господарства, сплаті всіх податків і
виконанні всіх повинностей. Емфітевзис припинявся в таких випадках: •
набуття емфітевтою права власності на орендовану ділянку; • порушення своїх
обов’язків, погіршення ділянки; • несплати орендної плати та податків і
невиконання повинностей; • якщо стороння особа набула шляхом давності
право власності на ділянку, що орендувалася. Захист прав емфітевти
здійснювався тими самими способами, що і захист власності. Крім того, для
захисту своїх прав емфітевта міг скористатися особливим позовом actio
vectigalis (вектигальний позов), а також усіма володільницькими
(власницькими) інтердиктами. Суперфіцій (superficies) — довгострокове,
відчужуване і успадковуване право користування чужою землею для забудови.
Суперфіцій, як і емфітевзис, був правом на оренду землі з тією лише різницею,
що земля за суперфецієм орендувалася під будівлю, для задоволення житлових
потреб. Суперфіціарій отримував право користуватися і розпоряджатися
будинком чи іншою спорудою на свій розсуд, мав змогу їх продати,
подарувати, обміняти, здати в найм, встановити на них заклад (заставу) і
сервітути. Права суперфіція переходили в спадщину. Суперфіціарій
зобов’язаний був сплачувати орендну плату власнику землі, а державі —
встановлені податки та інші платежі. Для встановлення суперфіцію необхідна
була передача (traditio) згідно з договором. Припинявся суперфіцій так само, як
і емфітевзис. Засоби захисту були ті самі, що і у власника. Крім того, існував
ще спеціальний інтердикт для захисту суперфіція.
4. Заставне право
Заставне право є різновидом прав на чужі речі. Це один з основних способів
забезпечення виконання зобов’язань, які являють собою комплекс
правомочностей (повноважень) кредитора майна, виділеного боржником як
забезпечення виконання своїх зобов’язань. Кредитор як володілець заставного
права на майно називається заставодержцем (заставодержателем), а боржник,
який надає в заставу майно, що йому належить на праві власності, —
заставодавцем. Заставним правом може бути названо будь-яке право на річ,
встановлене на користь кредитора, у вигляді забезпечення його на той випадок,
якщо кредитор не отримає своєчасного задоволення за рахунок своєї
обов’язкової вимоги. Римське заставне право пройшло три історичні форми:
фідуціарна угода, ручний заклад, іпотека. Первісною формою застави була
фідуціарна угода, її сутність полягала в тому, що боржник у забезпечення боргу
передавав свою річ заставодержателю (фідуціарію) на праві власності з
обумовленістю, що у разі задоволення за зобов’язанням закладена річ має бути
повернута у власність боржника. В стародавню епоху ця обумовленість мала
тільки моральне значення — дотримання свого слова (fides). Якщо боржник не
зміг у строк погасити борг, то застава залишалася у власності кредитора. Отже,
становище боржника було невигідним: у разі невиконання ним зобов’язання річ
залишалася у власності фідуціарія, навіть якщо сума боргу була меншою від
вартості заставної речі. За такої форми, як ручний заклад, річ передавалася не у
власність, а тільки у володіння до отримання задоволення за зобов’язанням. У
разі задоволення за зобов’язанням річ обов’язково треба було повернути. У цій
формі ненадійним було становище кредитора: якщо річ ним втрачалася, то він
не завжди міг вимагати її повернення. У класичний період з’являється третя
форма застави — іпотека, яка була запозичена з грецького права. Суть іпотеки
полягала в тому, що боржник зберігав не тільки право власності на річ, а й
право володіння нею. Кредитор мав право вимагати видачі речі лише після
того, коли наставав термін сплати боргу. При іпотеці можна було заставляти річ
кільком кредиторам, відступати право вимоги іншому кредитору, продавати
заставні речі, але в цьому випадку треба було отримати згоду від останнього
кредитора.
Для виникнення заставного права необхідна була наявність трьох факторів: 1)
боргова вимога, що мала бути забезпечена шляхом застави; 2) об’єкт, який
підлягав заставі; 3) установчий правовий акт. Заставне право припинялося в
разі: а) знищення самої речі; б) переходу речі у розряд речей, які вилучаються з
цивільного обігу; в) поєднання в одній особі заставодержця (заставодержателя)
і заставодавця; г) припинення зобов’язання, для забезпечення якого було
встановлено заставу.
Тема 7. Загальне вчення про зобов’язання і договори
1. Поняття зобов'язання. Підстави виникнення та припинення
зобов’язання
Наприкінці ІІІ ст. до н. е. у джерелах римського права з’явився термін obligatio,
яким позначалося зобов’язання. Зазначалося, що зобов’язання (obligatio) являє
собою правові кайдани, які примушують нас щось виконати згідно із законом
нашої держави (І. 3. 13. pr.). Відомий римський юрист Павло вказував:
«Сутність зобов’язання полягає не в тому, щоб зробити нашим який-небудь
предмет, а щоб зв’язати перед нами іншого в тому відношенні, щоб він нам що-
небудь дав, зробив або надав» (D. 44. 7. 3). Отже, римські юристи робили
акцент на визначенні таких рис зобов’язання, як скутість та зв’язаність. Іншими
словами, якщо висловлюватися образно, то до виникнення зобов’язання особа
була вільна, не обмежена у своїй поведінці. Вступивши ж у зобов’язання, вона,
начебто надівала на себе кайдани, що обмежували її можливість діяти вільно та
змушували відчувати чужу владу над собою. У найдавніші часи слова
«кайдани» і «зв’язаність» щодо зобов’язання розумілися буквально. За
Законами ХІІ таблиць на особу, яка не виконала зобов’язання, надівалися
колодки чи кайдани вагою не менше 15 фунтів. Боржник, який своєчасно не
сплатив борг, міг також бути захоплений кредитором, а потім проданий у
рабство або вбитий. З часом кайдани із фізичних перетворилися на юридичні:
зв’язаність почала виражатися в майновій відповідальності боржника за
зобов’язанням1 . Поняття «зобов’язання» набуло більш чіткого визначення та
практично в незміненому вигляді застосовується в сучасному цивільному праві.
Зобов’язання — правове відношення, за яким одна сторона (кредитор) має
право вимагати від іншої сторони (боржника) вчинити певну дію або
втримуватися від дії. Визначаючи основні характерні ознаки зобов’язання в
приватному праві, його порівнюють, наприклад, із обов’язками сина перед
батьком або громадянина перед державою. На відміну від останніх, відносинам
між суб’єктами зобов’язання не притаманні такі ознаки, як підпорядкованість
та субординація. Як суб’єкти приватноправових відносин вони є рівними у
праві, партнерстві та в судовому захисті. Дослідники римського права
вважають, що в ньому не розмежовувалися права на речі (речові права) та
зобов’язальні права1 . Як уже зазначалося, римське право являло собою
систему позовів, тому саме позови поділялися на дві основні групи: речові
(actio in rem) та особисті (аctio in personam)2 . Речовий позов надавався для
захисту таких прав, які могли бути порушені будь-якою наперед не визначеною
особою. Особистий позов по суті був позовом із зобов’язання, тому що захищав
право від порушення конкретним суб’єктом, з яким позивач перебував у
особистих відносинах. Отже, незважаючи на те, що в джерелах римського права
не міститься прямого розмежування прав на речові та зобов’язальні, можна
вважати, що такий розподіл майнових прав все ж таки існував у римському
праві. Основна відмінність речового та зобов’язального права полягає в їх
об’єкті. Так, об’єкт речового права — завжди річ, зобов’язального права — дії,
право вимоги здійснювати певні дії3 . Речове право, і перш за все право
власності, визначається як панування особи над річчю (plena in re potestas).
Власник або носій іншого речового права задовольняє свої потреби,
безпосередньо впливаючи на річ. Характерною особливістю прав, які
виникають із зобов’язань, є той факт, що їх носій не в змозі задовольнити свій
інтерес власними силами, а лише через дії іншого суб’єкта — саме того, хто
виявляється щодо нього зобов’язаним4 . Речове право, як правило, не
обмежується часом його існування, а тому може бути довічним, передаватися в
порядку спадкування та припиняється зазвичай за волею носія цього права.
Право, що виникає із зобов’язання, як і саме зобов’язання, завжди має
тимчасовий характер, тобто встановлюється на певний строк. При цьому
управомочена особа заінтересована у припиненні зобов’язання шляхом його
виконання зобов’язаним суб’єктом. Речове право підлягає захисту від його
порушень із боку будь-якого, заздалегідь не визначеного суб’єкта, тобто
користується абсолютним захистом. Зобов’язальне право, навпаки, захищається
лише проти певної, конкретно визначеної особи (осіб), яка (які) є учасником
(учасниками) зобов’язального правовідношення. Отже, захист зобов’язального
права має відносний характер.
Набуття : Установлення (зміна, припинення) будь-яких правовідносин
пов’язується з певними явищами, які отримали назву юридичних фактів. Отже,
юридичний факт — це явище (життєва обставина), з якою норма права пов’язує
настання певних правових наслідків (виникнення, зміну чи припинення прав та
обов’язків учасників цих відносин). Отже, юридичний факт характеризується
двома моментами: матеріальним (наявність певного конкретного явища) і
юридичним (наявність норми, що пов’язує з настанням цього явища певні
правові наслідки). За вольовою ознакою юридичні факти прийнято поділяти на
події, що настають незалежно від волі та бажання людей (народження дитини,
стихійне явище тощо), та дії, що породжують, змінюють чи припиняють
правовідносин на основі волевиявлення людей (правочини, у тому числі
договори). У свою чергу, дії можуть бути як правомірні (ті, що здійснюються
відповідно до вимог закону), так і неправомірні (ті, що порушують закон). Для
виникнення (зміни, припинення) окремих прав і обов’язків мають бути
наявними декілька юридичних фактів (юридичний склад). Наприклад, для
виникнення права на спадкування за заповітом є необхідними наявність
заповіту і смерть заповідача. Зобов’язальні відносини можуть виникати на
підставі різноманітних юридичних фактів. Слід зазначити, що сучасна
систематика підстав виникнення зобов’язань відрізняється від тої, що існувала
в римському праві. У архаїчному цивільному праві (ius civil), яке ще не знало
єдиного поняття зобов’язання (obligatio), визначалися лише окремі види
зобов’язальних відносин без установлення підстав їх виникнення. Лише згодом,
коли від ряду окремих випадків юристи перейшли до комплексної побудови
цього поняття, рання юриспруденція почала на систематичній основі
розробляти вчення про джерела (підстави) зобов’язання1 . Спершу було
встановлено, що зобов’язання можуть виникати як із правомірних правочинів,
так і з неправомірних дій (якими завдано шкоди іншій особі, в результаті чого
суб’єкт був зобов’язаний сплатити штраф). В Інституціях Гая була відтворена
двочленна система підстав виникнення зобов’язань, а саме зазначалося, що
зобов’язання можуть виникати з контрактів (ex contractu) або з деліктів (ex
delicto) (G. 3. 88). Хоча контракт і делікт також були відповідно правомірною і
неправомірною дією, але їх змістовне наповнення стало значно вужчим.
Тривалий час саме ці юридичні факти визнавалися основними підставами
виникнення зобов’язань. Однак традиційні погляди римських юристів щодо
джерел виникнення зобов’язань суперечили реаліям життя. З’явилися такі
obligatio, які не можна було віднести до жодного з двох зазначених груп
зобов’язань. Саме тому в Дигестах виокремлюється ще дві підстави виникнення
зобов’язань: квазіконтракти (quasi ex contractu) і квазіделікти (quasi ex delicto)
(D. 44. 7. 1). Отже, в Інституціях Юстиніана закріплено вже чотири групи
підстав виникнення зобов’язання, а саме: 1) контракти (ex contractu); 2) делікти
(ex delicto); 3) квазіконтракти (quasi ex contractu); 4) квазіделікти (quasi ex
delicto) . Контракт (ex contractu) — це договір (домовленість сторін), що
врегульований цивільним правом (ius civil) та забезпечений позовним
захистом1 . Делікт (delictum) — це протиправна дія, унаслідок якої завдається
шкода, не пов’язана з невиконанням правопорушником належного з нього
зобов’язання2 . Квазіконтракт (quasi ex contractu) — це зобов’язання, яке
виникає на підставі події або дії однієї зі сторін і має спільні риси з певними
договорами (контрактами)3 . Квазіделікт (quasi ex delicto) — це протиправна
дія, унаслідок якої завдається шкода, що не пов’язана з невиконанням
правопорушником належного з нього зобов’язання, але не визнана цивільним
правом (іus civil) як делікт4 . З позиції сучасного цивільного права класифікація
підстав виникнення зобов’язань, розроблена римськими юристами, є далеко
неповною, тому що зобов’язання встановлюються і на підставі інших
юридичних фактів.
Припинення: З самого моменту виникнення зобов’язання розраховані на їх
припинення. Основною підставою припинення зобов’язань є їх виконання.
Виконання зобов’язань мало юридичні наслідки, тобто припинення зобов’язань
лише за наявності певних умов. Ці умови стосувалися місця і часу виконання
зобов’язань; особи виконавця і особи, яка приймає виконання; змісту
зобов’язань. Місце виконання зобов’язання визначається згодою сторін. У тому
разі, коли місце виконання зобов’язань встановлювалося альтернативно, то це
місце вибирав боржник. У тих випадках, коли невиконання зобов’язання
сталося з вини боржника, то вибір місця виконання належав позивачеві. Час
виконання зобов’язання визначався договором. Якщо термін виконання не був
встановлений у договорі, то момент виникнення зобов’язання і термін його
виконання збігалися. Кредитор міг вимагати виконання зобов’язання терміново,
за винятком випадків, коли для виконання зобов’язання потрібен був певний
час. Дострокове виконання (representatio) допускалося не завжди. Заборонялося
дострокове виконання обов’язків у виплаті аліментів. В тому випадку, коли
дострокове виконання не заборонялося законом, вимагалося, щоб при цьому не
порушувалися інтереси кредитора. Для припинення зобов’язань вимагалося,
щоб воно було виконано і прийнято певною особою. Виконання зобов’язання
здійснювалося або боржником, або його представником. Особисте виконання
вимагалося тоді, коли договір мав індивідуальний характер. Якщо ж
зобов’язання не було індивідуального характеру, допускалося його виконання
третьою особою. Виконання мало відповідати змісту зобов’язання. Боржник не
міг на свій розсуд замінити предмет зобов’язання. Заміна предмета
зобов’язання була можлива лише за згодою кредитора. Крім виконання
зобов’язання, зобов’язальні відносини могли припинятися також через зміну
змісту або умов зобов’язання (novatio); залік зустрічних потреб кредитора і
боржника (compensatio); звільнення боржника від боргу кредитора (remissio
debiti); поєднання в одній особі кредитора і боржника (confusio); неможливість
виконання; смерть однієї зі сторін; закінчення давності до запитання. Novatio —
договір, який погашає попереднє зобов’язання через встановлення нового. Така
заміна відбувається на основі усного договору (stipulatio). Залік (compensatio)
міг мати місце у разі зустрічної вимоги, коли кредитор і боржник за одним
зобов’язанням є відповідно боржником і кредитором за іншим. Звільнення від
боргу застосовувалося тоді, коли кредитор добровільно відмовлявся від свого
права вимагати його сплати. Зобов’язання припинялися у разі фізичної або
юридичної неможливості виконання. Фізична неможливість могла мати місце
тоді, коли предмет зобов’язання (наприклад, річ) був фізично знищений без
вини боржника. Юридична неможливість наставала тоді, коли предмет
зобов’язання — оборотна річ, перетворювалася у необоротну (наприклад, річ
виключалася з цивільного обігу). У випадку смерті боржника зобов’язання
переходило до спадкоємця. Був виняток: до спадкоємців не переходили борги
за делікти.
2. Особистий характер зобов’язання і заміна осіб в зобов’язанні
1. Особистий характер зобов'язання
В римському приватному праві зобов'язання розглядалося як особистий зв'язок
між кредитором та боржником. Це означало, що зобов'язання невід'ємно
пов'язане з конкретними особами, які його уклали.
Наслідком цього були наступні особливості:
 Неможливість заміни: як правило, ні кредитор, ні боржник не могли
бути замінені іншими особами без згоди іншої сторони.
 Смерть: смерть однієї зі сторін призводила до припинення зобов'язання,
за деякими винятками.
 Вступ до спадщини: спадкоємці боржника не відповідали за його
зобов'язання, за винятком зобов'язань, що переходять у спадок.
2. Заміна осіб у зобов'язанні
Незважаючи на особистий характер зобов'язань, римське право допускало
певний ступінь заміни осіб за допомогою юридичних інструментів:
 Цесія: кредитор міг передати свою вимогу до боржника іншій особі за
допомогою цесії. Це не було автоматичним переходом зобов'язання, а
потребувало згоди боржника.
 Делегування: боржник міг покласти виконання свого зобов'язання на
іншу особу (делегата). Делегат не ставав новим боржником, але кредитор
міг пред'явити йому позов, якщо боржник не виконав зобов'язання.
 Новація: сторони могли укласти новий договір, який замінював старий, з
новими кредитором і боржником.
Важливо зазначити, що ці інструменти мали певні обмеження та умови
застосування, які залежали від типу зобов'язання та конкретних обставин
справи.
3. Винятки з принципу особистого характеру
Існували й винятки з принципу особистого характеру зобов'язань.
 Реальні зобов'язання: деякі зобов'язання були пов'язані не з певними
особами, а з певними речами. Наприклад, власник речі зобов'язаний був
нести певні витрати на її утримання, незалежно від того, хто володів нею
на даний момент.
  Зобов'язання, що переходять у спадок: деякі зобов'язання, як правило,
ті, що виникали з деліктів, переходили у спадок до спадкоємців
боржника.
4. Вплив особистого характеру зобов'язань
Особистий характер зобов'язань мав значний вплив на римське приватне право.
Він сприяв розвитку таких інститутів, як цесія, делегування та новація, а також
вплинув на правила про припинення зобов'язань та перехід зобов'язань у
спадок.
3. Зобов’язання із множинністю осіб
В римському приватному праві зобов'язання з множинністю осіб поділялися на
два основних типи:
1. Часткові зобов'язання
У часткових зобов'язаннях кожен з кредиторів або боржників мав часткову
відповідальність. Це означало, що вони могли вимагати або виконувати лише
свою частку зобов'язання.
Наприклад, якщо було три боржники, кожен з них був зобов'язаний виконати
1/3 зобов'язання, а кредитор міг вимагати виконання 1/3 від кожного боржника
або всю суму від одного з них за своїм вибором.
Часткові зобов'язання, як правило, виникали з договорів, де чітко визначалася
частка кожної сторони.
2. Солідарні зобов'язання
У солідарних зобов'язаннях кожен з кредиторів або боржників мав солідарну
відповідальність. Це означало, що вони могли вимагати або виконувати всю
суму зобов'язання, а не лише свою частку.
Наприклад, якщо було два боржники, кожен з них був зобов'язаний виконати
всю суму зобов'язання, а кредитор міг вимагати всю суму від одного з них або
від обох разом.
Солідарні зобов'язання, як правило, виникали з деліктів, а також з деяких видів
договорів, де прямо передбачалася солідарна відповідальність.
Види солідарних зобов'язань:
  Кореальні зобов'язання: виникали з одного й того ж джерела,
наприклад, з одного й того ж делікту.
 Солідарні зобов'язання у прямому розумінні: виникали з різних
джерел, але за домовленістю сторін.
Наслідки солідарної відповідальності:
 Кредитор міг вимагати виконання всієї суми від одного або від усіх
боржників разом.
 Виконання зобов'язання одним з боржників звільняло інших від
відповідальності перед кредитором.
 Боржники могли мати право регресу один до одного, тобто могли
вимагати від інших боржників відшкодування тієї частини суми, яку
вони сплатили кредитору.
4. Виконання зобов’язань
За своєю природою зобов’язання є тимчасовим відношенням, яке існує певний
період часу та врешті-решт має припинитися. Сторони зобов’язання прагнуть
припинити його в нормальний спосіб, тобто виконанням (solutio). Дійсно,
цінність будь-якого зобов’язання полягає в його належному виконанні. Тільки в
цьому разі досягається мета, задля якої, наприклад, укладається договір. У
найдавніші часі виконання (solutio) зобов’язання означало, що боржник
розв’язувався у власному розумінні цього слова (звільнявся від мотузок або
пут). Пізніше змістовне наповнення терміна solutio змінилося. Виконання
(solutio) зобов’язання — це вчинення боржником певної дії (передача речі,
сплата грошей, виконання роботи, надання послуги), що становить зміст
зобов’язання. У римському праві було закріплено правило, що тільки належне
виконання зобов’язання призводило до припинення правового зв’язку між
кредитором і боржником. У класичному періоді були вироблені певні критерії,
яким мало відповідати виконання зобов’язання, щоб вважатися належним. По-
перше, виконання зобов’язання мало здійснюватися особою, здатною на це. У
період, коли зобов’язання мало суто особистий характер, таким належним
виконавцем вважався тільки сам боржник. З часом, коли правило щодо
особистого характеру зобов’язальних відносин було відмінено, виконання
зобов’язання боржником вимагалося лише в тих випадках, коли його особисті
якості мали істотне значення для кредитора (in faciendo). Наприклад,
зобов’язання написати портрет художником. Усі інші зобов’язання могли
виконуватися не лише боржником, а і третьою особою. По-друге, зобов’язання
мало виконуватися на користь належної особи, яка здатна прийняти це
виконання. Безперечно, такою особою був кредитор, а також його законний
представник або третя особа, указана в самому договорі. По-третє, виконання
зобов’язання має здійснюватися відповідно до його змісту. Це означало, що в
разі відсутності домовленості сторін зобов’язання про інше боржник не міг
змінювати предмет зобов’язання (наприклад, замість певної речі сплачувати
кредитору її вартість) та спосіб його виконання (наприклад, повертати борг
частинами). Виняток із цього правила було встановлено в юстиніанівський
період, коли дозволялося боржнику і без згоди кредитора погашати грошові
борги шляхом передачі кредитору земельних ділянок відповідної вартості1 .
Крім того, у деяких випадках виконання грошового зобов’язання могло
здійснюватися внесенням грошей на зберігання (deposito) в казну або касу
храму. Такий спосіб виконання зобов’язання мав місце в разі, якщо кредитор
ухилявся від прийняття належного виконання, перебував у від’їзді, не приймав
виконання з інших причин. Змінивши спосіб виконання, боржник попереджав
настання для себе негативних наслідків за порушення зобов’язання
(нарахування процентів, звернення стягнення на предмет застави тощо). По-
четверте, у разі, якщо сторони зобов’язання територіально перебували в різних
місцях, виконання зобов’язання мало відбуватися в належному місці.
Найчастіше місце, де мало бути виконано зобов’язання, вказувалося в договорі.
Сторони зобов’язання могли визначити, крім основного, ще й альтернативне
місце виконання. У цьому разі право вибору місця виконання належало
боржнику. Місцем виконання зобов’язання щодо нерухомого майна
визнавалося місце його знаходження. Якщо ж місце виконання зобов’язання не
обумовлювалося сторонами, то припускалося, що місцем виконання є місце, де
можна пред’явити позов із цього зобов’язання, тобто місце проживання
боржника. Крім цього, будь-який позов міг бути, незалежно від громадянства
або місця проживання, пред’явлений у Римі за принципом Roma communis
nostra patria est — Рим наша спільна батьківщина (D. 50. 1. 33)1 . І останнє, у
зв’язку з тим, що зобов’язання мало тимчасовий характер, воно мало бути
виконане у строк, передбачений у договорі, або у строк, що випливає із суті
(характеру) зобов’язання. Якщо ж ані за змістом, ані за характером договору
неможливо встановити строк його виконання, то боржник зобов’язаний
виконати свій обов’язок на першу вимогу кредитора. Дострокове виконання
зобов’язання допускалося тільки у випадках, коли це не порушувало інтересів
кредитора. У спірних ситуаціях строк виконання зобов’язання встановлювався
судом. При цьому діяло правило, що призначення строку має на увазі інтереси
боржника, а не кредитора (D. 45. 1. 41. 1). Строк виконання недоговірних
зобов’язань встановлювався законом. У докласичний період для погашення
зобов’язання, крім його належного виконання, необхідно було ще провести так
званий зворотний акт. Цей акт за своєю суттю був протилежним тому, на
підставі якого встановлювалося зобов’язання. Немає нічого більш природного,
ніж те, що в який спосіб було зв’язане, у такий і необхідно розв’язувати (D. 50.
17. 35). У класичний період формальна процедура припинення зобов’язання
втратила своє юридичне значення і вже не була обов’язковою. Невиконання
зобов’язання у встановлений строк призводило до такого його порушення, як
прострочення виконання. При цьому прострочення могло мати місце як з боку
боржника, так і з боку кредитора. У класичному періоді боржник вважався
таким, що прострочив виконання зобов’язання, за наявності сукупності таких
умов: настання строку виконання зобов’язання; невиконання боржником
зобов’язання; відсутність поважних причин невиконання, тобто вини боржника.
У юстиніанівський період для виникнення прострочення боржника при
невиконанні ним певних видів зобов’язань вимагалася ще наявність
попередження його з боку кредитора (interpellatio). Для боржника, який
прострочив виконання зобов’язання, наставали невигідні наслідки. Так,
зобов’язання ставало «вічним», тобто мало бути виконаним боржником за будь-
яких обставин, зокрема, навіть якщо після прострочення унеможливлювалося
його виконання не з вини боржника. Боржник ніс ризик випадкової
неможливості виконання зобов’язання. Крім цього, зменшення вартості
предмета зобов’язання після прострочення виконання боржником не впливає на
розмір грошової компенсації за нього. За весь період прострочення
нараховувалися проценти. Незважаючи на те, що прийняття виконання
зобов’язання є не обов’язком, а правом кредитора, у разі неприйняття
кредитором належного виконання зобов’язання боржником мова йде про
прострочення кредитора. Отже, прострочення кредитора — це неприйняття
кредитором належного виконання зобов’язання без поважних на те причин.
Прострочення кредитора може спричиняти негативні наслідки для боржника у
вигляді додаткових витрат, пов’язаних, зокрема, із зберіганням, утриманням,
транспортуванням предмета зобов’язання. Для того щоб усунути ці
несприятливі наслідки, кредитор, який вчасно не прийняв виконання
зобов’язання, повинен був відшкодувати боржнику зайві витрати. У разі
настання неможливості виконання зобов’язання боржник ніс відповідальність
лише, якщо така неможливість наставала внаслідок його навмисних дій. У разі
прострочення кредитора боржник не сплачував проценти за прострочення
виконання зобов’язання.
5. Гарантії виконання зобов’язань
Права та інтереси кредитора в разі невиконання боржником зобов’язання
захищаються різними засобами. Так, на боржника покладається
відповідальність, на його майно звертається стягнення за допомогою державних
органів тощо. Однак ці засоби впливу на недобросовісного боржника не завжди
виявляються дієвими, а отже, вимоги кредитора можуть залишитися без
задоволення. Таким чином, ще в момент виникнення зобов’язання кредитор
заінтересований у наданні йому гарантій виконання зобов’язання та можливості
спонукати боржника до належного виконання зобов’язання під страхом
невигідних для нього наслідків. Під гарантією зобов’язання розуміють
будьякий засіб, що надається правом з метою посилити позиції кредитора,
шляхом забезпечення його переважно прямим або непрямим отриманням
задоволення за його вимогою1 . Цьому служать різні засоби, що забезпечують
виконання зобов’язання. Римському праву були відомі такі способи
забезпечення виконання зобов’язання: порука (adpromissio); завдаток (arra);
неустойка (stipulatio poenae); застава (fiducia; pignus; hypotheca). Порука2
(adpromissio) — це договір, за яким третя особа (поручитель) з метою
забезпечення виконання зобов’язання бере на себе відповідальність перед
кредитором за виконання зобов’язання боржника. Порука являла собою
особисту гарантію, що надавалася не самим боржником, а третьою особою
(поручителем). Зобов’язання поручителя має акцесорний характер, тобто є
додатковим до основного зобов’язання головного боржника. Саме тому порука
не могла існувати після припинення основного зобов’язання, а борг поручителя
не міг бути більшим ніж борг основного боржника. Поручитель зобов’язується
відповідати за невиконання боржником зобов’язання перед кредитором в тій же
сумі, що й основний боржник, або в частині цієї суми. У Римі порука була
поширеним способом забезпечення виконання зобов’язання, що
обумовлювалося соціально-економічними умовами римського суспільства. Як
правило, порука застосовувалася в разі, якщо основний боржник був нездатний
забезпечити виконання зобов’язання власним майном, зокрема його заставою.
Поручителем могла бути особа, яка здатна розпоряджатися належним їй
майном і, як правило, дуже заможна. Порука була поширеною у відносинах
патронату3 , коли за виконання зобов’язання вільновідпущеником (клієнтом)
поручався його колишній господар (патрон). Порука здійснювалася у формі
стипуляції (stipulatio). У класичному періоді в разі невиконання основного
зобов’язання боржником кредитор мав право обирати, до кого йому звернутися
з вимогою щодо його виконання. Отже, поручитель повинен був виконати
зобов’язання навіть у разі відсутності попереднього звернення кредитора до
основного боржника. Тільки в юстиніанівський період було встановлено
субсидіарну (додаткову) відповідальність поручителя. Кредитор спершу мав
вимагати задоволення своїх вимог від основного боржника і тільки в разі
відмови останнього — звертатися до поручителя. Поручитель, який виконав
зобов’язання (сплатив борг), набув права зворотної вимоги (регресу) до
основного боржника. Завдаток (arra) — це грошова сума або інша цінна річ, яку
одна сторона (боржник) передає іншій стороні (кредитору) в момент укладення
договору. У класичному періоді завдаток виконував посвідчувальну функцію,
тобто був доказом укладення між сторонами основного договору. Це не
означало, що без передачі завдатку договір не міг існувати, але завдаток
наглядно доводив, що договір був укладений. Отже, сторони не могли
оспорювати факт наявності між ними договірного зобов’язання. Хоча
завдатком могло забезпечуватися виконання зобов’язань, що виникали з різних
видів договорів, найбільшого поширення він набув при укладенні договору
купівлі-продажу та найму. За загальним правилом, при невиконанні основного
договору завдаток повертався боржнику. Тільки в епоху Юстиніана завдаток
виконує свою штрафну функцію1 . Доля завдатку в разі порушення основного
зобов’язання залежала від того, яка сторона його порушила. Так, якщо
основний договір не виконував боржник (особа, яка передавала завдаток), він
утрачав завдаток на користь кредитора. Якщо ж від договору відмовлявся
кредитор (особа, яка отримала завдаток), то він повертав боржнику подвійну
суму завдатку. У разі нормального розвитку правовідносин (договір
виконувався сторонами) сума завдатку зараховувалася у рахунок належного з
боржника платежу. Неустойка (stipulatio poenae) — це грошова сума, визначена
в договорі, яку боржник зобов’язувався виплатити кредитору в разі
невиконання або неналежного виконання основного зобов’язання. Зобов’язання
про неустойку здійснювалося у формі стипуляції (stipulatio). У Давньому Римі
неустойка не набула поширення, тому що кредитор не міг бути впевненим у
сплаті неустойки боржником, що був неспроможний здійснити основний
платіж. Неустойкою здебільшого забезпечувалося виконання зобов’язання, яке
не мало позовного захисту, зокрема натурального зобов’язання (naturales). Утім
у разі порушення вказаного зобов’язання кредитор, хоча і не мав права на позов
щодо основного зобов’язання, але міг вимагати сплати йому неустойки.
Вважається, що в разі порушення зобов’язання, забезпеченого неустойкою,
кредитор мав право вимагати або відшкодування завданих йому збитків, або
стягнення неустойки. І лише в деяких випадках, зокрема, якщо це було прямо
передбачено в угоді про неустойку, кредитор має право вимагати і
відшкодування збитків, і сплати неустойки (кумулятивна неустойка). Застава —
це спосіб забезпечення виконання зобов’язання, за яким встановлюється речове
право заставодержателя на предмет застави. У разі невиконання зобов’язання,
забезпеченого заставою, кредитор (заставодержатель) мав право задовольнити
свої вимоги за рахунок речі — предмета застави. Порядок звернення стягнення
на предмет застави залежав від її форми. Як уже зазначалося, римському праву
були відомі такі форми застави: фідуція (fiducia); пігнус, або ручний заклад
(pignus); іпотека (hypotheca).
Тема 8. Окремі види договорів і деліктів
1. Окремі види договорів
Система договорів у римському приватному праві ґрунтувалася на
класифікації за способом укладення та юридичною силою.
1. Вербальні контракти
Вербальні контракти укладалися усним проголошенням певних слів, формул
або фраз. Найбільш поширеними вербальними контрактами були:
 Stipulatio: формальний договір, який укладався за допомогою урочистого
запитання та відповіді.
 Dotis dictio: договір про придане, який укладався між батьком нареченої
та нареченим.
 Nexum: найдавніший тип вербального договору, який передбачав
особисту відповідальність боржника.
2. Літеральні контракти
Літеральні контракти укладалися за допомогою ведення записів. Записи могли
бути зроблені на будь-якому носії, наприклад, на глиняних табличках, папірусі
або пергаменті.
До літеральних контрактів належали:
 Litterarum obligatio: договір, який укладався за допомогою запису
боржником суми боргу.
 Nomina transcripta: договір, який укладався шляхом перенесення запису
боргу з одного рахунку на інший.
 Chirographum: договір, який укладався у письмовій формі і підписувався
боржником.
3. Консенсуальні контракти
Консенсуальні контракти укладалися досягненням згоди сторін щодо предмета
та умов договору. Не потребували жодної формальної процедури.
До консенсуальних контрактів належали:
 Emptio venditio: договір купівлі-продажу.
 Locatio conductio: договір найму.
 Societas: договір товариства.
 Mandatum: договір доручення.
4. Реальні контракти
Реальні контракти вважалися укладеними з моменту передачі речі. Для їх
укладення не вимагалося ні усної форми, ні письмового підтвердження.
До реальних контрактів належали:
 Mutuum: договір позики.
 Commodatum: договір безоплатного користування.
 Depositum: договір зберігання.
 Pignus: договір застави.
5. Безіменні контракти
Безіменні контракти не мали спеціальної назви і не підпадали під жодну з
існуючих категорій договорів.
До них, наприклад, можна віднести:
 Do ut des: "Я даю, щоб ти дав".
 Do ut facias: "Я даю, щоб ти зробив".
 Facio ut des: "Я роблю, щоб ти дав".
 Facio ut facias: "Я роблю, щоб ти зробив".
6. Пакти
Пакти - це неформальні угоди, які не мали юридичної сили в римському
приватному праві.
Однак з часом деякі пакти стали визнаватися юридично зобов'язуючими,
наприклад, пакти про дарування або про поділ спадщини.
7. Квазіконтракти
Квазіконтракти - це фактичні відносини, які за своїми наслідками
прирівнювалися до договорів.
До квазіконтрактів належали:
 Negotiorum gestorum gestio: ведення справ без доручення.
 Solutio indebiti: повернення помилково сплаченого боргу.
 Indebitum: невиправдане збагачення.
2. Зобов’язання з квазідоговорів
Латиномовне слово quasi означає «начебто», «так би мовити». За своїм
значенням воно відповідає прикметникам «несправжній», «уявний».
Квазіделікти (quasi ex delicto) не підпадали під ознаки делікту. Але оскільки в
преторській практиці траплялися випадки завдання квазіделіктами шкоди,
претори припускали гіпотези винної поведінки, яка переслідувалася
преторським правом. Критерії виділення недоговірних цивільних
правопорушень в окрему категорію невідомі. Можна лише припустити, що
римляни не вбачали тотожності з деліктами таких правопорушень, які
викликали не саму шкоду, а загрозу її завдання, або спричиняли
відповідальність не за свої, а за чужі дії1 . Серед досить широкого переліку дій,
що охоплювались поняттям «квазіделікт», найпоширенішими є такі:
квазіделікт, за який встановлювалась відповідальність судді за неналежне
здійснення судового провадження. Така відповідальність наставала, якщо
рішення судді суперечило фактам, наведеним сторонами, а також у разі будь-
якого навмисного порушення порядку судового розгляду, яким завдається
шкода інтересам сторін (D. 5. 1. 15. 1). За такі порушення, а також за
порушення інших суддівських обов’язків (наприклад, відсутність судді в
призначений для розгляду справи день) на суддю міг бути покладений за
позовом потерпілої сторони обов’язок із відшкодування завданої шкоди. У разі
наявності в діях судді умислу він відшкодовував повну суму позову, а в інших
випадках суддя сплачував штраф у розмірі, що визначався судом. Другим
різновидом визнавався квазіделікт, унаслідок якого наставала відповідальність
за викинуте або вилите із помешкання на вулицю, унаслідок чого завдається
шкода людям, які цією вулицею користуються. Відповідальним за шкоду,
завдану таким квазіделіктом, міг бути будь-який мешканець житла, з якого
було щось викинуто або вилито на територію загального користування. Для
цього наявності вини в поведінці відповідача не вимагалося. Від
відповідальності звільнялися лише тимчасові мешканці. Позов до
відповідального за зазначений делікт міг бути пред’явлений будь-яким
громадянином. Розмір відшкодування дорівнював подвійній сумі заподіяної
шкоди. Від відповідальності за завдану шкоду звільнявся тільки той, хто
вчинив такі дії у разі непереборної сили. Передбачався також квазіделікт, яким
охоплювались випадки відповідальності за небезпечне для оточення
виставлене, підвішене або вивішене майно, яке в разі свого падіння
загрожувало оточуючим завданням шкоди. У таких випадках законом
передбачався штраф у розмірі 10 тисяч сестерцій і усунення небезпеки.
Відповідальність наставала незалежно від вини відповідача чи наявності шкоди.
Отже, штраф за такий квазіделікт міг бути стягнутий на користь будь-якого
позивача. Серед квазіделіктів окремий різновид становили ті, якими
охоплювалась відповідальність власників готелів, заїжджих дворів,
судноволодільців за шкоду, завдану майну постояльців або пасажирів. Розмір
такої відповідальності дорівнював подвійній сумі завданої шкоди. Крім
зазначених квазіделіктів, можна назвати менш значні правопорушення: а)
правопорушення землеобмірювача, який допустив прорахунок при розподілі
земельних ділянок; б) поховання в чужу могилу; в) надання допомоги рабу під
час втечі тощо.
3. Делікти та квазіделікти
Деліктні зобов’язання (ex delicto) виникали з цивільних правопорушень. На
відміну від зобов’язань ніби з договорів, в основу яких переважно покладено
дозволені дії, в основу деліктних зобов’язань покладено, навпаки, тільки
неправомірні дії. Цей вид зобов’язань сформувався ще в Законі XII таблиць і
пройшов складну трансформацію. Вже тоді було визнано, що приватне
правопорушення породжує обов’язок порушника сплати потерпілому збитки.
Приватним правопорушенням (delictum privatum), на відміну від кримінального
злочину, вважалася неправомірна дія, яка порушує інтереси окремих приватних
осіб. До неї належали також протиправні дії (наприклад, крадіжка, дія, що
призвела до каліцтва). Приватний делікт має такі дві ознаки: 1) наявність
закону, який що-небудь забороняє або наказує під страхом покарання; 2)
умисне порушення закону (dolus) або з необережності (сиlра). У потерпілого до
правопорушника виникало право вимагати шляхом пред’явлення позову
відшкодування заподіяних йому збитків (actio rei persecutoriae) або сплати
штрафу (actiones poenales), винагороди за збитки і штрафу (actiones mixtae),
тобто змішані позови. Як і система контрактів, так і система деліктів мала
замкнутий характер, включаючи вичерпний перелік правопорушень. Деліктом
визнавалися і мали наслідком відповідальність тільки ті правопорушення, що в
законі визначалися як: особиста образа, крадіжка, неправомірне знищення або
пошкодження чужого майна, грабіж. Для настання деліктної відповідальності
вимагалася наявність певного юридичного складу: 1) фактична шкода, що
заподіяна протиправними діями однієї особи іншій; 2) винна протиправність
дій особи, що вчинила шкоду; 3) визнання законом зазначеної протиправної дії
як приватноправового делікту. Особиста образа (injuria). Цим терміном
позначалася будь-яка неправомірна дія, все, що чинилося не за правом — omne
quod non jure fit. Термін мав і вузьке значення — особиста образа. Вже в
Законах XII таблиць згадуються основні види образи (кривди): каліцтво членів
(ушкодження кінцівок людського тіла), а також інші особисті образи дією
(нанесення побоїв без поранень, образливих ударів). Injuria — образа, навмисна
зневага до будь-якої особи. В поняття injuria входило не тільки нанесення
образи особі шляхом наклепу, пасквіля, лайки, а і будь-яке заподіяння тілесних
ушкоджень аж до вбивства. Образи можна завдати словами і діями. Ображена
особа за правом Юстиніана могла подати позов (actio aestimatoria) про грошову
винагороду за своєю власною оцінкою; судді надавалося право зменшити
позовну суму. Як виключно особисте право такий позов не успадковувався ні
активною, ні пасивною стороною. Преторська практика істотно розширила
поняття особистої образи, залучивши до нього згадані честь, гідність та інші
особисті нематеріальні категорії. Однак претори практикували певні розмірів
штрафів на свій розсуд залежно від характеру особистої образи. Так, до поняття
особистої образи належала не тільки будь-яка образа дією, а й будь-яке
образливе ставлення до іншої особи, що принижувало її гідність. Пізніше
багато із зазначених протиправних дій переходили до категорії публічних
деліктів, тобто кримінальних злочинів, й імператорське законодавство
закріпило за їх вчинення кримінальну відповідальність. Потім взагалі
встановилося правило, відповідно до якого потерпілий міг вимагати визначення
і стягнення винагороди за нанесення образи чи кримінального переслідування.
Крадіжка (furtum) — будь-яке протизаконне привласнення чужої речі з наміром
одержати користь. За правом Юстиніана крадіжка викликає два позови:
відшкодування збитків (condictio furtiva), сплата штрафу і ганьблення
обвинуваченого (actio furti). Проте термін furtum не збігається із сучасним
поняттям крадіжки. Це поняття охоплювало як крадіжку в точному значенні
цього слова, так й інші суміжні посягання на чужий майновий інтерес —
привласнення, розтрату, не тільки крадіжку речі, а і користування або
володіння річчю. Іншими словами, поняття furtum як більш широке порівняно з
сучасною крадіжкою охоплювало ряд посягань на чуже майно. На відміну від
особистої образи, об’єктом крадіжки були чужі речі, майно, власність,
майновий інтерес. Відомий юрист Павло зазначав, що крадіжкою є
привласнення собі або самої речі, або навіть користування нею, або володіння,
що має намір створити для себе певні вигоди. Отже, необхідним елементом
крадіжки було створення майнової вигоди за допомогою протиправного впливу
на чужу річ, тобто animus furandi — намір вилучити вигоду протиправним
способом і проти волі власника. Тому римські юристи до furtum зараховували
не тільки таємне розкрадання речей, а й привласнення чужої знайденої речі.
Навіть втеча раба розглядалася як furtum, оскільки, здійснюючи втечу, він ніби
сам себе крав у свого господаря. З факту крадіжки виникало два зобов’язання.
Перше, на підставі кондикції із крадіжки, за якою злодій засуджувався до
повернення речі з усім її приростом; друге, на підставі позову про крадіжку
(actio furti), за яким злодій, спійманий на місці злочину, засуджувався до сплати
штрафу в розмірі чотириразової вартості краденої речі, а злодій, не спійманий
на місці злочину, — до її двократної вартості. Неправомірне знищення або
пошкодження чужого майна (damnum injuria datum). Відповідальність за
damnum injuria datum (підпал, убивство тварини чи раба) була менш суворою —
компенсація потерпілому за найвищою ціною на аналогічну річ, або у разі
впертої відмови від здійснення такої компенсації — стягнення силою подвійної
суми у неоскаржуваному порядку. Грабіж (raріnа) — насильне відібрання речі.
Шляхом особливого позову actio vi bonorum raptorum потерпілий міг вимагати
винагороду за збитки в чотириразовому розмірі. За римським правом (jus civile)
грабіж вважався насильною крадіжкою і до нього застосовували ті самі
положення, що й до крадіжки.
Тема 9. Спадкове право
1. Загальна характеристика спадкового права
Спадкове право — це сукупність правових норм, які регулюють порядок
переходу майнових прав і обов’язків померлої особи до її правонаступників. У
системі римського приватного права спадкове право тісно пов’язане з усіма
видами майнових прав. Після смерті особи найчастіше залишається її майно,
яке є об’єктом переходу за спадщиною до інших осіб. Римські юристи вважали,
що помирає власник, але його власність залишається; помирає боржник, але не
борг. У римському спадковому праві склався цілий комплекс правових
приписів, які регулювали перехід майна власника після його смерті до інших
осіб. До них належали такі категорії та положення, як спадкування, спадщина,
спадкодавець, спадкоємець, універсальне та сингулярне наступництво,
відкриття та набуття спадщини, легати, фідеїкоміси та ін. Спадкування
(hereditos) — перехід майна після смерті його власника до інших осіб. Під
майном прийнято розуміти сукупність прав і обов’язків померлого. Отже, до
складу спадщини належать як права, так і обов’язки, актив і пасив, наявне
майно померлого і його борги, які він не встиг скасувати за життя. Перехід
майна чи майнових прав і обов’язків, що належали певній особі, можливий
лише після смерті власника. Спадкування майна за життя його власника не
буває. Спадщина (hereditas) — це сукупність прав і обов’язків померлого, яка
визначається на момент смерті спадкодавця. Спадкодавець (defunctus) — особа,
після смерті якої залишилося майно. Спадкодавцем може бути лише фізична
особа. Юридична особа не може вмерти, її діяльність припиняється, але в цьому
випадку права спадкування в неї не настає. Спадкоємець (heres) — особа, до
якої переходить у встановленому порядку майно померлого. Спадкоємцем
може бути як фізична, так і юридична особа. Перехід майна померлого
(наступництво) до інших осіб можливий за однією із двох правових підстав —
за заповітом або за законом. Римське спадкове право не допускало одночасного
спадкування за заповітом і за законом: nemo pro parte testatus, pro pane intestatus
decederepotest — не може бути спадкування в одній частині майна померлого за
заповітом, а в іншій — за законом. Цей принцип римського спадкового права
закладений ще у Законах XII таблиць і зберігся в праві Юстиніана. Водночас
наступництво у правах і обов’язках померлого могло бути двояким за
характером — універсальним або сингулярним. За універсальним
наступництвом до спадкоємців переходили права та обов’язки як єдине ціле,
все повністю. Не можна було погодитися на наступництво лише в правах,
відмовившись від обов’язків (боргів), чи покласти на одного спадкоємця борги
спадкодавця, а іншому передати тільки права. Тому спадкоємці несли
відповідальність за борги спадкодавця. Римські юристи, вирішуючи в такий
спосіб питання про борги спадкодавця, ніби підкреслювали, що в особі
спадкоємців продовжує свою юридичну особистість спадкодавець. Разом з
універсальним наступництвом у римському спадковому праві розвивалося і
сингулярне наступництво, відповідно до якого до окремих осіб переходили
лише права спадкодавця, не обтяжені обов’язками. Проте наступництво в
правах і обов’язках мало місце лише після смерті спадкодавця, коли спадщина
як майно власника ставала ніби не захищеною, відкритою, яка нікому не
належала. Тому смерть спадкодавця дістала назву “відкриття спадщини”. Часом
відкриття спадщини римське право вважало день смерті спадкодавця. При
цьому у спадкоємців виникало право на набуття спадщини, а не на саму
спадщину. Для набуття спадщини необхідно було її прийняти, тобто здійснити
передбачені законом дії, попередньо визначивши коло осіб, які відповідно до
закону могли мати право на набуття спадщини — закликання до спадкування.
Закликаний до спадкування спадкоємець повинен був висловити свою волю на
прийняття спадщини або на відмову від неї. Набувати спадщину могли: римські
громадяни і юридичні особи. Юридичними особами були общини, церква та
благодійні заклади. Деякі особи не користувалися повною правоздатністю
спадкоємства (in capacitas). За правом Юстиніана неодружені (celibes) не могли
нічого набувати за заповітом, хоч вони й могли бути законними спадкоємцями.
Бездітні (orbi) за заповітом могли набувати тільки половину спадщини. Не
могли набувати спадщину особи, негідні стосовно спадкодавця; в цьому разі
спадщина переходила общині або церкві. З моменту відкриття спадщини до
прийняття її міг пройти певний проміжок часу. У такому невизначеному стані
спадщина називалася лежачою (hereditas iacens). У давньому праві лежача
спадщина нікому не належала і могла шляхом володіння за давністю бути
придбаною у власність після закінчення року. Таке придбання не вважалося
спадщиною. У праві Юстиніана набуття спадщини шляхом володіння за
давністю не допускалося. Існувало положення, що особа спадкодавця
продовжувала існувати в спадщині і була господарем речей. З прийняттям
спадщини це положення припинялося. В ході історичного розвитку спадкового
права можна простежити чотири етапи: спадкове право за jus civile, преторське
право (bonorum possessio), імператорське законодавство до Юстиніана і
реформа імператора Юстиніана. В епоху Законів XII таблиць зароджується
поняття необмеженої квіритської власності. Принцип свободи заповітів веде
боротьбу з пережитками сімейної, агнатської власності. Кровна спорідненість
не дає права на спадкування. Преторське право відображає розпад старої сім’ї і
послідовне витіснення агнатського споріднення кровним спорідненням. Вперше
права спадкування набувають кровні родичі й один з подружжя, що пережив
іншого. За імператорським законодавством до Юстиніана право приватної
власності досягає свого найвищого розвитку. Відбувається узагальнення та
закріплення основних засад преторської системи спадкування. За
законодавством Юстиніана в його новелах проводиться широка реформа
спадкового права. Кровне споріднення остаточно витісняє споріднення
агнатське.
2. Етапи розвитку римського спадкового права
Римське спадкове право протягом своєї історії пройшло через чотири
основних етапи:
1. Спадкування за цивільним правом (jus civile)
Цей етап розпочався в архаїчний період Римської республіки і ґрунтувався на
партріархальних принципах. Спадкоємцями вважалися лише члени agnatic
family, тобто особи, які походили від спільного чоловічого предка по чоловічій
лінії. Жінки, як правило, не мали права спадкування.
Основними способами спадкування за цивільним правом були:
 Testamentum: заповіт, який складався главою сім'ї у письмовій формі і
урочисто засвідчувався свідками.
 Lex XII Tabularum: Закон XII таблиць, який містив норми про
спадкування за законом, тобто в разі відсутності заповіту.
2. Спадкування за преторським едиктом
Цей етап розпочався в період пізньої Римської республіки. Претори, які були
вищими магістратами, стали використовувати свої повноваження для
доповнення та розширення норм цивільного права про спадкування.
Преторське право визнавало спадкоємцями не лише членів agnatic family, але й
cognatic family, тобто осіб, які походили від спільного предка як по чоловічій,
так і по жіночій лінії.
Також претори стали визнавати заповіти, які не відповідали вимогам
цивільного права, наприклад, заповіти, складені не у письмовій формі або не
засвідчені свідками.
3. Спадкування за імператорським законодавством
Цей етап розпочався в період Римської імперії. Імператори своїми указами та
конституціями вдосконалювали та систематизували норми про спадкування.
Імператорське законодавство остаточно рівняло у правах спадкування
чоловіків і жінок, а також розширило коло осіб, які могли бути спадкоємцями.
Крім того, імператори стали активно використовувати фідеікоміси, тобто
розпорядження спадкодавця, які не мали юридичної сили за цивільним правом,
але виконувалися спадкоємцями з моральних міркувань.
4. Спадкування за правом Юстиніана
Цей етап розпочався в VI столітті н.е. за правління імператора Юстиніана I.
Він кодифікував римське право, включаючи норми про спадкування, у Corpus
Juris Civilis.
Кодекс Юстиніана став основою для розвитку спадкового права в багатьох
європейських країнах.

3. Спадкування за законом
Спадкування за законом (ab intestatio) виникло раніше спадкування за
заповітом, але, згідно із Законом XII таблиць, відкриття спадщини за законом
можливе тільки тоді, коли немає заповіту: si intestatus moritur, тобто коли хтось
помре без заповіту. Спадкування за jus civile визначалося положенням Законів
XII таблиць, згідно з яким розрізняли три класи спадкоємців: I — sui або sui
heredes, тобто свої спадкоємці, до яких належали підвладні діти, внуки,
правнуки по чоловічій лінії, дружина (сun mаnu), а також усиновлені; внуки
визнавались спадкоємцями лише в тому разі, коли помирав батько; всі вони
діставали частку свого батька; II — найближчі агнати (agnatiproximi),
наприклад, брати, сестри. Вони закликались, якщо не було sui heredes (своїх
спадкоємців); III — найближчі родичі (gentilesproximi), вони закликались, якщо
не було агнатів. Законний спадкоємець закликався до спадкування один раз,
тому якщо найближчий спадкоємець відмовлявся, то спадщина ставала
виморочною. Спадкування за bonorum possessio. За преторським едиктом
встановлювалося чотири класи спадкоємців, які закликались у такому порядку:
I — unde liberi. В цьому класі поряд з підвладними дітьми спадкоємцями
визнавалися і діти емансиповані; поряд з агнатами успадковують і когнати,
тобто успадковують всі діти взагалі. II — unde legitimi. В цьому класі до
спадщини закликалися ще раз sui heredes, а за їх відсутності — агнати і родичі;
III — unde cognati. Закликалися всі кровні родичі до шостого ступеня
спорідненості включно; IV — unde vir aufuxor, тобто один з подружжя, що
пережив іншого, за умови повної відсутності родичів, зазначених у перших
трьох класах або у разі їх відмови від спадщини. Претором було введено
successio ordinum (наступність класів), тобто якщо найближчий спадкоємець
відмовлявся від прийняття спадщини, то закликався з сім’ї наступний, і
спадщина не ставала виморочною. Суть bonorum possession полягала в тому, що
претор, не чекаючи остаточного з’ясування питання, хто в цьому випадку був
справжнім спадкоємцем, давав цим особам введення в володіння шляхом
надання особливого інтердикту — interdictum quorum bonorum. Введення у
володіння іноді давалося тимчасово, до прибуття справжнього спадкоємця; в
інших випадках володіння давалось остаточно і невід’ємно; таким остаточними
власниками могли бути спадкоємці за законом — jus civile, а також сторонні
особи. В обох системах (в цивільній і преторській) закладена одна основа:
спадкоємці є універсальними наступниками спадкодавця; спадкування за
заповітом відіграє основну роль; за законом закликаються спадкоємці тільки в
тому випадку, коли немає заповіту. Основи преторського права дістали
перевагу; розвиток преторського права на противагу jus civile розширив вузькі
межі, виправив і пробив дорогу новому праву наступних віків. У праві
Юстиніана ми маємо тільки один порядок спадкування. Юстиніан
реорганізував право спадкоємства за новелами 118 і 127. Було встановлено
чотири класи спадкоємців, які закликались у такому порядку: I — всі низхідні
родичі померлого. Вони (родичі дальших ступенів) закликалися разом з
ближчими ступенями, якщо вибув їх батько; низхідні одержували рівні частки
спадщини. Діти раніше померлого батька всі разом набували ту частку
спадщини, яку він міг би одержати за життя. II — висхідні родичі — батько,
мати, дід, баба, а також повнорідні брати й сестри та їх діти тощо. Якщо
успадковували лише висхідні родичі, то спадщина розподілялася порівну in
linea, тобто одна половина — по батьківській лінії, а друга — по материнській.
Висхідні, брати і сестри, успадковували порівну — in capita. Діти померлих
братів і сестер за правом представництва всі разом одержували частку
померлого батька — in stirpes. III — неповнорідні брати й сестри (єдинокровні і
єдиноутробні), а також їх діти. Спадщина розподілялася порівну — in capita.
Діти померлого батька всі разом успадковували його частку — in stirpes. IV —
всі інші родичі. Найближчі включають більш далеких без обмеження ступенів.
Спадщина ділилася на рівні частки — in capita. Отже, за правом Юстиніана
допускалася наступність класів і ступенів (successio ordinum et graduum). Для
спадкування подружжя зберегло силу преторське bonorum possessio. Дружина,
яка бідувала, одержувала 1/4 частину майна померлого заможного чоловіка; за
наявності трьох і більше дітей вона одержувала рівну частку з дітьми — in
capita, причому вона мала лише право користування, а не право власності. Діти
конкубінату та їх мати одержували 1/6 частину майна померлого батька, якщо
не було законних дітей і дружини. Останні два види спадкування називаються
надзвичайним спадкуванням.
4. Спадкування за заповітом
Заповіт (testamentum) — одностороннє формальне цивільноправове
розпорядження особи на випадок її смерті, яке містить призначення
спадкоємця. Призначення спадкоємця — найважливіша частина заповіту. Якщо
спадкоємець не призначався, помер чи відмовився від спадщини, заповіт
втрачав силу. Крім призначення спадкоємця, у заповіті могли бути
розпорядження про майно, виховання дітей, призначення опікуна тощо. Всі ці
розпорядження були лише другорядними частинами, яких заповіт міг і не мати.
Розпорядження на випадок смерті, в яких спадкоємець не призначався, а були
лише відписи, називалися кодицилами (codicillus) і були зазвичай додатком до
заповіту. В кодицилі могли бути і звернення до спадкоємців за законом. Щоб
заповіт був дійсним, необхідна була наявність трьох умов: 1) правоздатність
спадкодавця здійснити заповіт — testamentifactio activa. Правоздатними
особами були лише римські громадяни і лише persona sui juris.
Неправоздатними здійснити заповіт були підвладні, раби, перегрини, потерпілі
capitis deminutio, віровідступники і деякі єретики, неповнолітні (impuberes),
марнотратники, душевнохворі, за винятком світлих проміжків (lucida intervalla),
глухонімі від народження, тимчасово хворі, нездатні висловити свою волю. 2)
форма заповіту. Спадкування за заповітом з’явилося пізніше, ніж спадкування
за законом. Але з давніх часів треба було вже додержувати певної форми.
Римський юрист Гай вказує, що стародавнє римське право знало два види
заповітів, які здійснювалися публічно: на народних зборах — testamentum
calatiis comitiis по куріях, під головуванням понтифікса (коміції скликали для
цієї мети двічі на рік — 24 березня і 24 травня); перед фронтом армії
(testamentum in procinktu), тобто перед тим же народом. В обох випадках
заповідач звертався до зборів в усній формі, виголошуючи чітко визначені
слова. Через багато років після видання Законів XII таблиць з’явився приватний
заповіт, який здійснювався через mancipatio: заповідач передавав все своє
майно певній довіреній особі (familiae emptor), яка брала на себе обов’язок
виконувати розпорядження заповідача. Ці усні розпорядження називалися
нункупаціями (nuncupationes) і приєднувалися до манципації. Відносини між
заповідачем і третьою особою засновувалися на довір’ї і мали той же характер,
що fіducia. Пізніше нункупації, в яких детально викладались окремі положення,
були замінені загальною формулою. Ці усні розпорядження могли бути
замінені письмовими, внаслідок чого основний зміст переносився на них.
Заповідач після здійснення mancipatio своє письмове розпорядження пред’являв
familiae empor’y і свідкам, виголошуючи певні урочисті слова, після чого воно
підписувалося п’ятьма свідками, зв’язувалося мотузками і опечатувалося. В
праві Юстиніана за своєю формою заповіти поділялися на публічні й приватні.
Публічні заповіти складались за участю органів державної влади і поділялися
на два види: 1)судовий заповіт (testamentum iudiciale). Заповідач приходив у суд
і висловлював свою волю, яку записували в протокол і зберігали в суді; 2)
testamentum principi oblatum. Заповідач у письмовій формі передавав свою волю
імператорові. Публічні заповіти виникли в імператорський період. Приватні
заповіти складалися без участі органів державної влади і могли бути як
письмовими, так і усними. Для дійсності цих заповітів вимагалася: наявність
семи свідків, єдність місця і часу здійснення заповітного акту, тобто заповітний
акт не повинен перериватися і порушуватися якимись сторонніми діями.
Свідками могли бути тільки повнолітні особи чоловічої статі. Письмовий
заповіт підписували заповідачі; за неписьменного заповідача підписувався
восьмий свідок. Окремим видами заповітів були: 1) заповіт сліпих (потрібна
була наявність восьми свідків); 2) заповіт, складений у селі (потрібна була
наявність п’яти свідків); 3) солдатський заповіт (обмежень щодо форми не
було); 4) заповіт під час епідемії (свідки могли перебувати в різних кімнатах із
заповідачем). Змістом заповіту мало бути обов’язкове призначення спадкоємця;
можна було призначити кількох спадкоємців; якщо заповідач не визначав
конкретно долю кожного спадкоємця, кожний із спадкоємців діставав рівну
частку. Якщо хтось з спадкоємців вибував, його частка розподілялася між
іншими спадкоємцями за правом прирощення часток (jus асcrescendi). В тому
випадку, коли призначений спадкоємець з будь-якої причини не одержить
спадщину, заповідач з метою попередити спадкування за законом міг
призначити іншого спадкоємця. Таке умовне підпризначення спадкоємців
називається субституцією. Заповіт міг вважатися недійсним: 1) з самого
початку, якщо в ньому відсутня одна з трьох умов: правоздатність до
здійснення заповітів, призначення спадкоємця і відповідна форма; 2) пізніше: а)
внаслідок capitis deminutio; б) якщо спадкоємець втрачає право або помирає
раніше, ніж заповідач; в) якщо заповіт буде знищений самим заповідачем
шляхом заяви в суді або перед трьома свідками; г) якщо буде складений новий
заповіт. Заповіт, укладений суворо за вимогами закону, все ж міг бути
скасований або частково змінений до відкриття спадщини самим заповідачем.
Він міг скласти новий заповіт, доповнити його або змінити. Пізніше складений
заповіт скасовував раніше складений у частині, що суперечить раніше
складеному.
5. Відкриття та прийняття спадщини
«Лежача» (hereditas jacens) спадщина. Зі смертю спадкодавця відбувається
відкриття спадщини. Саме на цей момент визначається, хто закликається до
спадкування. Особи, які закликаються до спадкування, не набувають права на
саме спадкове майно, поки не приймуть його. У період між відкриттям
спадщини та його прийняттям спадкове майно не належить нікому. Це
«лежача» спадщина, яка чекає свого суб’єкта2 . Оскільки господаря у цього
майна не було, воно вважалося безгосподарним (res nullius). Хоча до цього
майна не застосовувалося правило щодо заволодіння безгосподарними речами,
але все ж будь-яка особа, отримавши річ із «лежачої» спадщини і володіючи
нею протягом року, ставала власником, незважаючи на те, що умов для набуття
права власності за давністю тут не було. Згодом «лежачу» спадщину почали
охороняти. Її перестали вважати безгосподарним майном. Але до прийняття
майна спадкоємцем воно вважалося таким, що належить померлому. Особа
спадкодавця продовжувалася у спадковому майні («підтримувалася»
спадщиною). Ця містична конструкція давала змогу запобігати різним
посяганням на «лежачу» спадщину. Прийняття спадщини (hereditas aditio).
Прийняття спадщини не зводиться тільки до процедури, хоча і вона є не
другорядною. Час, коли наступництво вважалося встановленим, та порядок
цього встановлення в римському праві є неоднаковими для різних категорій
спадкоємців. Що стосується цивільного права, слід зважати на два важливих
моменти. Поперше, агнати, які перебували під владою спадкодавця, вважалися
наступниками спадщини одразу ж після того, як вона відкривається, тобто в
момент смерті глави сім’ї (спадкодавця). По-друге, ні за яких обставин агнати
не могли відмовитися від прийняття спадщини. Обидва правила діяли і щодо
закликаних до спадкування рабів1 . Вступ у спадщину міг бути здійснений або
прямим волевиявленням, або ж самою поведінкою особи як спадкоємця.
Наприклад, особа стягує належні суми з боржників спадкодавця, сплачує борги
його кредиторам тощо. Коли спадкоємець приймає спадщину, він не лише
набуває відповідних прав, але і стає відповідальним за зобов’язаннями
спадкодавця. Якщо спадщина складалася переважно з боргів спадкодавця,
універсальний характер спадкового наступництва вимагав від спадкоємців їх
прийняття. Уникнути такої необмеженої відповідальності спадкоємець міг
тільки шляхом радикального заходу — неприйняття спадщини. У цьому разі
претор призначав «конкурс», тобто розпродаж майна померлого, щоб
задовольнити вимоги кредиторів. Для захисту інтересів кредиторів спадкодавця
преторським едиктом було введено «пільгу відділення». Вона полягала в тому,
що кредиторам спадщини було надане право вимагати відділення спадкового
майна від власного майна спадкоємця. Це робилося для того, щоб спадкове
майно пішло, у першу чергу, на задоволення вимог кредиторів спадкодавця,
потім на виплату легатів і лише в останню чергу на задоволення вимог
кредиторів спадкоємця. Коли (на прохання спадкоємця) встановлений судом
строк для прийняття спадщини закінчувався, суду залишалося визнати
спадкоємця або таким, що прийняв спадщину, або таким, що від неї відмовився.
До епохи Юстиніана спадкоємець, який прострочив прийняття спадщини,
вважався таким, що відмовився від неї, а після Юстиніана — таким, що
прийняв спадщину. У римському праві поступово склався інститут спадкової
трансмісії (transmissio delationis). Спадкова трансмісія — це перехід права на
прийняття спадщини до спадкоємців особи, яка була закликана до спадкування,
але не встигла за життя реалізувати своє право на прийняття спадщини. За
стародавнім цивільним правом спадкова трансмісія була неможливою. Якщо
закликаний до спадкування спадкоємець не приймав спадщину, вона вважалася
безгосподарною. За преторським правом володіння спадковим майном
пропонувалося в цьому випадку іншим спадкоємцям. Якщо ж спадщину не
приймав до своєї смерті спадкоємець за заповітом, то відкривалося спадкування
за законом. Таким чином, право прийняти спадщину розглядалося як особисте
право спадкоємця, яке є невідчужуваним та не переходить до його спадкоємців.
Але згодом допускалися винятки, а саме: претор допустив, якщо спадкоємець
помре, не встигнувши прийняти спадщину без своєї вини, то його спадкоємцям
може бути надане право прийняти спадщину. Імператор Феодосій ІІ у 450 р.
постановив, що десцеденти (низхідні родичі спадкодавця — діти, онуки, які
закликалися за заповітом і померли до моменту прийняття спадщини)
передають своє право спадкування власним низхідним спадкоємцям, для яких
«закликання» перетворюється у набуття спадщини. У праві Юстиніана це
правило було узагальнено. Якщо смерть спадкоємця настала протягом року від
дня, коли він дізнався про відкриття для нього спадщини, право прийняти
спадщину вважається таким, що перейшло до його спадкоємців. Останні могли
здійснити це право впродовж строку, який ще залишився для прийняття
спадщини.
6. Сингулярне спадкоємство
У римському спадковому праві розвивалося й сингулярне наступництво, за
яким до окремих осіб переходили лише певні майнові вигоди без обтяження їх
будь-якими обов’язками. Це були так звані відписи. Відпис — це виділ із
спадкової маси, який здійснювався не шляхом призначення спадкоємця, а
шляхом вступу в якесь право чи зобов’язання померлого. У римському праві
відпис мав дві форми: легату (legatum) і фідеїкомісу (fideicommissum). Легати
існували в давньому праві, відзначалися строгим характером, властивим усім
інститутам цивільного права, і надавали легатарію право на позов. Тому за
характером позову розрізняли чотири види. 1. Legatum per vindicationem. За
цією формою легату якась певна річ давалась певній особі: do — lego.
Заповідач — власник речі, легатарій одержував право власності з моменту
вступу спадкоємця у володіння спадщиною або з моменту відкриття спадщини.
Якщо спадкоємець був sum (свій), він міг вимагати видати річ шляхом позову
actio rei vindicatio, іменем якого названо, і сам легат. 2. Legatum per
damnationem. За цією формою спадкоємець був зобов’язаний дати якусь річ
легатарію — dare damnas esto. Спадкодавець міг відписати свою чи чужу річ,
наприклад: спадкоємця свого зобов’язую купити будинок і передати легатарію.
Легатарій мав проти спадкоємця тільки особистий позов — actio in personam. 3.
Legatum perpraeceptionem. Спадкодавець відписував самому спадкоємцю якусь
свою річ додатково до спадкової частки. Цей легат захищався позовом про
поділ спадщини — actio familiae herciscundae. 4. Legatum sidnendi modo. Це —
легат найпізнішого походження. За ним відписувалася річ, що належала
спадкодавцеві або спадкоємцеві. Встановлення легатів супроводжувалося дуже
формалізованою процедурою. Спадкодавець не міг вільно ані встановити, ані
скасувати легату (наприклад, перед смертю) без дотримання складного обряду.
Накладати легати можна було лише на спадкоємців за заповітом. Тому поруч з
формальними легатами з’являються так звані фідеїкоміси — доручення совісті,
їх можна було накладати без зайвого формалізму і до, і після складання
заповіту. Фідеїкоміси могли накладатися і на спадкоємців за законом. Спочатку
для спадкоємця фідеїкоміс був швидше зобов’язанням морального плану —
спадкодавець звертався ніби до fides, тобто честі спадкоємця, але з часів
Августа (27 p. до н. е. — 14 р. н. е.) він отримав захист закону. Так званий
fideicomissum hereditas — універсальний фідеїкоміс використовувався з метою
зобов’язати спадкоємця передати усе майно чи більшу його частку третій особі.
Найчастіше в такому заповіті йшлося про імператора, про юридичні особи чи
про церкву (оскільки юридичні особи згідно з нормами цивільного права були
позбавлені можливості успадковувати майно фізичних осіб). Але, звісно, могло
йтися і про фізичних осіб, до яких спадкодавець таким чином виявляв свою
прихильність. Спадкоємцю залишалися самі лише борги. Зрозуміло, для нього
це було невигідно. Єдиним виходом було відмовитися від спадщини, тоді третя
особа також нічого не могла отримати. У І ст. н. е. (за іншими даними — у 40 р.
до н. е.) було прийнято закон Фальцидія, за яким фідуціарний спадкоємець у
разі прийняття спадщини отримував право на її четверту частину — quatra. У
разі від мови від прийняття фідуціарної спадщини (наприклад, на знак
протесту, аби фідеїкомісарій також нічого не отримав), його змушуютьтаки її
прийняти за законом і виконати вимогу спадкодавця, але вже без виділення
належної четвертої частки. У законодавстві Юстиніана (указ 529 р.) легати і
фідеїкоміси були об’єднані за суттю і за формою: було встановлено, що будь-
який легат чи фідеїкоміс створює для особи, на користь якої він встановлений,
обов’язкову вимогу до спадкоємця, забезпечену законною іпотекою на
спадкове майно. Інший указ Юстиніана 531 року остаточно підтвердив злиття
легатів та фідеїкомісів.