Подорож Гуллівера»: аналіз, критика

Сатирико-алегоричний роман був створений в 1726 році під назвою «Подорожі в

деякі віддалені країни світу Лемюеля Гуллівера, спочатку хірурга, а потім капітана
кількох кораблів».

Робота над романом тривала з 1721 по 1725 роки.

Всі свої твори Свіфт видавав анонімно. Даний роман не став винятком. Влітку
1726 року за двері лондонського типографа Бенджамена Мота був підкинутий
рукопис, в якому невідомий капітан Гулівер розповідав про свої пригоди. Рукопис
супроводжував лист Річарда Сімпсона, який ручився за достовірність усіх
описаних подій, оскільки є родичем Гуллівера.

Згодом виявилося, що під ім’ям Сімпсона переховувався Джонатан Свіфт, який

побоювався переслідувань за свою сатиру. Однак реакції влади не було, і через 6
місяців в II виданні роману з’явився лист Гуллівера до Р. Симпсона, в якому
капітан відзначав, що не бачить, щоб книга «поклала кінець всіляким
зловживанням і порокам».

Лише через рік влада звинуватила Свіфта у знущаннях з людства і в

1727 році випустили скорочене видання роману, яке містило лише
подорож до ліліпутів і велетнів.
Крім того, з тексту були виключені всі сатирико-філософські міркування. Згодом
таке видання стало книгою для дитячого читання.

Пишучи роман «Мандри Гуллівера», письменник використовував мотиви і образи

народних казок про карликів і велетнів і популярних книг про розсіяних простаків,
які все роблять навпаки. Як і Дефо, Свіфт також спирався на англійську мемуарно-
пригодницьку літературу – книги про справжні і уявні подорожі, проте роман
Свіфта – це пародія на жанр подорожі.

Роман складається з чотирьох частин, які об’єднані чином мандрівного героя:

 “Подорож до Ліліпутії”;
 “Подорож в Бробдингнег”;
 “Подорож в Лапуту, Бальнибарби, Лаггнегг, Глаббдобдріб і Японію”;
 “Подорож в країну гуігнгнмів”.
У першій частині сатира має політичний характер. Зображуючи Ліліпутію, Свіфт в
першу чергу має на увазі Англію, оскільки в тексті багато натяків на конкретні події
і конкретних людей того часу (боротьба двох партій), однак згодом Свіфт вказував,
що на місці Англії могла бути будь-яка інша країна. Гуллівер в цій країні має не
тільки великий зріст (у порівнянні з ліліпутами), але і велику душу. Він робить
численні шляхетні й самовіддані вчинки, які не здатні оцінити «дрібні» людці.

Чим більше робить для ліліпутів Гуллівер, тим сильніше їх бажання знищити
Людину-Гору. Навіть відмова деяких високопоставлених людей Ліліпутії від
вбивства Гуллівера викликаний не гуманністю, а прагматичним питанням: «Що ж
робити з тілом?» Після подорожі до Ліліпутії Гуллівер відчуває почуття власної
переваги над маленькими, але злісними ліліпутами.
У другій частині тон розповіді стає серйозніше – Свіфт викриває вже не
окремі боки політичного та громадського життя, а всю систему
державного устрою.
Розмовляючи з імператором Бробдінгнега, герой відзначає, що стиль правління
цієї людини кардинально відрізняється від правління в Англії. Після цієї бесіди
Гуллівер розуміє, наскільки неправильно влаштоване суспільство в його рідній
країні. Перебуваючи серед шляхетних велетнів, Гуллівер потрапляє в різні комічні
ситуації, з яких йому з великими труднощами вдається вийти, зберігаючи власну
гідність:

«На шляху лежала купа коров’ячого посліду, і мені заманулося випробувати свою
спритність і спробувати перескочити через цю купу. Я розбігся, але, на жаль,
зробив занадто короткий стрибок і опинився в самій середині купи, по коліна в
посліді. Важко було мені вибратися звідти, після чого один з лакеїв ретельно витер
своїм носовичком мою забруднену сукню, а Гламделкліч більше не випускала
мене з ящика до повернення додому»

У третій частині політика відсувається на другий план, сатира стосується головним

чином учених і винахідників, які займаються розробкою абсурдних проєктів
(наприклад, лікування за допомогою клізми, витяг сонячної енергії з огірків, орання
полів за допомогою свиней і т. д.). У цій же частині автор на прикладі
струльдбругів розвінчує мрію людей про безсмертя, показуючи, що безсмертя не
рятує людей від старіння і хвороб:

«У дев’яносто років у струльдбругів випадають зуби і волосся; в цьому віці вони

перестають розрізняти смак їжі, але їдять і п’ють все, що попадається під руку, без
будь-якого задоволення і апетиту. Хвороби, до яких вони схильні, тривають без
посилення і ослаблення».

Таким чином, безсмертя не тільки не є нагородою, а навпаки,

вважається страшним нещастям для людини і несе з собою тільки
самотність:
«Оскільки мова цієї країни постійно змінюється, то струльдбругі, що народилися в
одному столітті, насилу розуміють мову людей, що народилися в іншому, а після
двохсот років взагалі не здатні вести розмову з оточуючими їх смертними, і, таким
чином, схильні до сумної долі відчувати себе іноземцями у своїй вітчизні».

Четверта частина – це сатира на людство в цілому. Тут Свіфт веде полеміку з

письменниками епохи Відродження (Томас Мор, Томмазо Кампанелла, Франсуа
Рабле), які зображали ідеальне суспільство (жанр утопії). Таким чином, Свіфт
створив свого роду антиутопію, оскільки зобразив людину у всій її
непривабливості. У висновку Гуллівер, а разом з ним і Свіфт робить висновок, що
людство зіпсовано спочатку і що люди втрачають людську подобу і
перетворюються в огидних йеху:

«Йеху є найбільш несприйнятливими до навчання тваринами і не здатні ні до чого

більше, як тільки до тягання тягарів. Цей недолік пояснюється головним чином
впертим і недовірливим характером цих тварин. Бо вони хитрі, злісні, віроломні й
мстиві; вони сильні і зухвалі, але водночас боягузливі, що робить їх нахабними,
низькими і жорстокими».

Лабрюйєр: «Людина завжди зла, непохитна у своїх порочних

схильностях і байдужа до чесноти»
Герою неприємно, що він один з племені йеху, тому після повернення на
батьківщину він намагається уникати спілкування з людьми. Однак варто
зазначити, що, показуючи всі пороки людей (йеху), Свіфт не може не підкреслити,
що при всій своїй позитивності коні досить нудні, тому що у всьому керуються
тільки розумом і ніколи почуттями:

«При укладанні шлюбів гуігнгнми ретельно дбають про такий підбор мастей
подружжя, щоб були відвернені неприємні поєднання фарб у потомства».

Випадок ніколи не порушує розмірене життя гуігнгнмів, оскільки у них все

заплановане і не відбувається нічого виняткового і незвичайного. Тому в країні
гуігнгнмів немає писемності:

«Оскільки в житті народу, від природи розташованого до всілякої

чесноти, керованого виключно розумом і відрізаного від будь-якого
спілкування з іншими націями, відбувається мало скільки-небудь
важливих подій, то його історія легко утримується в пам’яті, не
обтяжуючи її».
Навіть власна смерть не лякає розумних коней, тому що вона теж приходить за
розкладом:

«За десять днів до смерті – термін, в обчисленні якого вони рідко

помиляються, гуігнгнми повертають візити, зроблені ним найближчими
сусідами».
Тому автор надає читачеві можливість самому розібратися, чий спосіб життя
йому ближчий.
Аналіз роману «Робінзон Крузо»
Справжню славу і безсмертя Даніелю Дефо приніс роман «Дивовижні пригоди
Робінзона Крузо» (1719).

У ті роки буржуазні підприємці наполегливо шукали все нові і нові ринки збуту. Для
цієї мети споряджалися численні торгові експедиції. Багато мандрівників
відвідували найвіддаленіші країни і острова. Британські кораблі борознили всі
океани і моря.

В Англії виходило дуже багато книг про різні подорожах. Дефо з великим
захопленням читав ці книги, але особливий інтерес у нього порушив нарис про
пригоди Олександра Селькирка, опублікований в журналі «Англієць», який
видавався Стилем.

Пригоди Олександра Селькирка, по суті, і склали сюжетну канву «Робінзона

Крузо». Дефо багато подорожував. Він побував в Іспанії, Франції, Голландії і
об’їздив всю Англію. Ці поїздки збагатили не тільки його географічні пізнання, а й
допомогли йому глибше проникнути в життя народу, в психологію своїх сучасників.

«Робінзон Крузо» – не тільки вірний опис життя приватної особи, а й

твір з великою художньою значимістю, глибокими узагальненнями.
Письменник, по суті, побудував новий жанр роману в англійській літературі. Цей
жанр був унікальним сплавом пригодницького роману з соціальним і
філософським.

У «Робінзона Крузо» закладена серйозна філософська ідея. Однак автор ще

відчуває деякий вплив письменника Беньяна, який, наприклад, у своїй книзі
«Мандри паломника» закликав людей до вдосконалення, до зречення від земних
благ заради духовного звільнення, а також філософа Мандевілля, в «Байці про
бджіл» прийшов до гіркого висновку , що моральним фундаментом сучасного йому
суспільства є порок.

Даніель Дефо, який вирішував у своєму «Робінзоні Крузо» ту ж проблему

вдосконалення людини, що і Джон Беньян, зайняв іншу позицію. Він вважав, що
мета людського існування – творча праця, що перетворює природу, створює всі
блага для існування людей.

На відміну від Мандевілля, який був прихильником ідеї «природної людини» і

заперечував капіталістичне суспільство, Дефо позитивно оцінював нові буржуазні
відносини.

Сюжет «Робінзона Крузо» має безліч спільних рис з жанром морського роману,
який був відомий уже в стародавній Елладі («Ефіопіка» Геліодора), але Дефо все
неприродне перетворював в правдиве оповідання про «земну», реальну людину,
про її турботи і працю, про її надії.
 Для того щоб зацікавити своїх читачів, Дефо часто вдавався до літературної
містифікації. «Робінзон Крузо» був виданий без імені автора. Вся розповідь
ведеться від основної діючої особи. Ця форма допомогла письменникові глибше
розкрити духовний світ свого героя і надала всьому твору безпосередній характер.

Образ Робінзона – не біографія автора або матроса Селькирка і не

художня картина історії людського суспільства, так як центральний
герой формулює ідеї, психологію і емоції сучасників Дефо.
Це чіткий і в той же час художній образ.

Енгельс в листі до Карла Каутського 20 вересня 1884 року розкрив соціальну

сутність Крузо. Він писав, що Робінзон – це справжній «буржуа». Аналіз роману
Дефо переконує нас у вірності цієї характеристики. Психологія Робінзона наскрізь
буржуазна.

Крузо, зазнавши аварію корабля і виявивши на пароплаві золото, спочатку

філософськи заявляє: «Непотрібний мотлох!… Навіщо ти мені тепер?». Але
практицизм буржуа перемагає, поміркувавши, він все ж вирішив взяти гроші з
собою.

Найпоетичніші сторінки роману присвячені картинам людської праці. Читач з

інтересом стежить за тим, як Робінзон в цілях самозбереження спочатку
використовує природні багатства природи, а потім, займаючись скотарством і
землеробством, примножує їх. Дефо докладно описав господарську діяльність
Робінзона. Як його герой:

 розбивав намет;
 робив вогнище;
 будував огорожу для свого житла;
 будував човен;
 плів кошики;
 обпалював посуд;
 приручав тварин;
 обробляв поле.
Письменник в образі Крузо розкрив чудову властивість нового класу, який прийшов
на зміну феодалам, – працьовитість. Для Робінзона праця є природною потребою.
Потрапивши на безлюдний острів, Крузо швидко пристосовується до обстановки і
поступово починає завойовувати природу.

Ош займається полюванням, рибальством і, нарешті, землеробством. Робінзон

розуміє, що тільки працею можна створити матеріальні блага, потрібні для
існування людини, тому він кожен день невтомно працює. Крузо – раціоналіст і всю
свою діяльність характеризує тверезо: «Я додавав ціну лише тому, чим міг як-
небудь скористатися», – писав він у щоденнику.

Робінзон знав, що в боротьбі за життя не можна здійснювати

помилкових дій.
Тому Крузо оцінював всі події і свої вчинки за правилами подвійної бухгалтерії і
відзначав, які з них принесли йому користь, а які – шкоду.
 На природу Робінзон дивився тверезо, по-діловому і прагнув отримати від неї
користь тільки для себе, так само він ставився і до людей. Крузо поважав свого
помічника П’ятницю, але змушував його робити все, що він вважав вигідним для
себе. Робінзон з гордістю заявляв, як справжній буржуа-завойовник, що він «…
цар і господар цієї землі». Образ Робінзона, типового підприємця, в
психологічному відношенні складний. Дефо показав його в розвитку.

У юності Крузо – легковажний, який шукає пригод, недосвідчена

людина.
Але під впливом життя і важких випробувань він став вольовим, сильним і
енергійним. У Робінзона склалося реалістичний світогляд. Саме життя розвіяло
його юнацьку наївність і мрійливість.

Крузо зрозумів, що людина повинна боротися за своє життя зі стихійними силами

природи, підкоряти своїй волі інших людей і тоді він завоює перемогу.
Індивідуалізм та егоїзм – ось його основні моральні якості. Автор показав, по суті,
самотню особистість, яка боролася за самоствердження на землі.

Роман Дефо – своєрідний нарис. У ньому, попри винятковість сюжету, все

достовірно. Але твір відрізняється від звичайного нарису:

 глибокої типізацією образів;

 широким охопленням дійсності;
 проблемністю;
 психологічністю.
Фабула «Робінзона Крузо» – ланцюг окремих епізодів, кожен з яких міг бути
самостійним нарисом, але оскільки всі вони пов’язані діями, роздумами
центрального героя, то стають компонентами великого художнього полотна –
роману.

Другорядні герої цього твору, як правило, епізодичні, і служать для

того, щоб розкрити психологію головного героя.
Для роману Дефо характерними рисами є лаконізм, майже протокольний опис
подій і розкриття психологічних переживань свого героя за допомогою внутрішніх
монологів і щоденникових записів.

Ось як коротко і скупо описує Крузо в щоденнику драматична подія у своєму житті:
«Мій пліт перекинувся, і весь мій вантаж затонув». Ніяких сумних роздумів, але
цей запис вкрай насичений емоціями. Пейзажні картини Дефо малює також
лаконічно, але вони дуже місткі і точні.

Наприклад: «І ось, як-то тихим вранці ми вийшли на узбережжя, коли ми відплили,

піднявся такий густий туман, що ми втратили берег з виду, хоча до нього від нас
не було і півтори милі». У цьому описі немає пишних метафор і яскравих епітетів,
але всі слова точно відтворюють обстановку.

Мова Дефо сувора і часто має діловий характер. У романі часто зустрічаються і
чисто канцелярські обороти, наприклад: «З огляду на викладене…».
 Дефо в «Робінзоні Крузо» висловив прогресивні ідеї.
Він оптимістично оцінював людське життя. Джерело цього оптимізму Дефо бачив
насамперед у трудовій, активній діяльності людини. Він вважав, що культура і
цивілізація поліпшать життя людини і збагатять її. Тому він різко розходився в
поглядах на історію людства з багатьма своїми сучасниками.

Дефо рішуче заперечував повернення до минулого і відстоював прогрес. Він

художньо висловив підприємливість буржуазії періоду первісного нагромадження і
водночас показав зайняту трудовою діяльністю реальну людину, її горе і радість.

Пригодницький сюжет роману не завадив йому просто і реально описати буденні,

повсякденні явища. Життєво переконлива мотивація вчинків героя, простота і
природність стилю – все це характерно для своєрідного твору Дефо.

Перша частина «Робінзона Крузо» найбільш поетична. Дефо проявив в ній

яскравий і незвичайний талант художника. Ця частина роману принесла авторові
широку популярність. Успіх спонукав Дефо написати продовження. Порівняно за
короткий термін він створив ще дві частини:

 «Подальші пригоди Робінзона Крузо, складали другу і останню частину його життя,
і захоплюючу подорож по трьом частинам світу, написані ним самим» (1719)
 «Серйозні роздуми протягом життя і дивовижні пригоди Робінзона Крузо, з його
баченням ангельського світу» (1720).
У цих частинах Дефо описує подорожі Крузо по Індії, Китаю, Сибіру і іншим
країнам, його повернення на острів, підстава на ньому колонії і смуту, яку там
організував моряк Аткінс і його спільники. Робінзон приборкав бунтівників. На
Острові запанував мир. Всі колоністи почали жити на основі принципів складеного
ними договору.

Попри те що дві частини, які продовжили розповідь про життя Крузо, з художнього
погляду були значно слабкіше першої, роман в цілому справив великий вплив на
творчість письменників різних країн і століть.

Жан-Жак Руссо назвав «Робінзона Крузо» «вдалим трактатом про природне

виховання» і. в своєму «Емілі» рекомендував цей роман як корисну і потрібну
книгу. Прочитавши роман Дефо, він писав:

«Ця книга буде першою, яку прочитає мій Еміль; вона довгий час буде
складати всю його бібліотеку і назавжди займе в ній почесне місце».
Бєлінський відзначав реалістичність цього, здавалося б, фантастичного роману.