Степан Чарнецький

Зараз у нелегкий для нашої держави час почалась популяризація всього

українського і таким собі символом боротьби, що в період національно-
визвольних змагань, що і зараз, стала пісня «Ой у лузі червона калина». А
разом із популяризацією пісні відродилася увага до автора її слів – Степана
Чарнецького.

Як такого архіву біографії Чарнецького немає, є невелике дослідження Надії

Мориквас, з якого ми дізнаємося що Степан був 13 дитиною в сім’ї і мав би
йти навчатись до української школи, якби не смерть батька. Мати разом з
дітьми переїхала до Станіславова (ІФ), де віддала Чарнецького до польскої
школи. І якраз в ІФ малий Степан, який не знав ніякої української букви
відкрив для себе українську пісню. Навіть після переїзду до Львова
Чарнецький не пориває зв’язків з польськими поетами, зосібна з останніми
представниками «Молодої Польщі» (за що йому дорікав Петро
Карманський). Як режисер українського театру «Руська бесіда», він ще встиг
поїздити разом з мандрівним театром містами й містечками Галичини перед
самою війною.

Під час війни він з братами були мобілізовані до австрійської армії, але довго
не воювали, бо були відпущені за станом здоров’я. Календар «Просвіти» на
1915 рік зазначав: «Тепер, коли про долю народів монархії рішають кулі і
багнети, повинен кождий горожанин вірити, що військова управа вишле в
поле стільки войовників, скільки буде їх треба – для побіди над ворогами-
наїздниками». Ці слова відбивають сподівання галичан на сприятливий
розвиток подій: ця війна мала б зруйнувати дві імперії і привести нарешті до
створення незалежної української держави. Жодний із адептів «чистого
мистецтва» не відхилився від сповнення громадянського обов’язку, жодний
не уникнув суспільного заанґажування своєї творчості, через що, зокрема,
майбутні критики й поставлять під сумнів їх модернізм. Таку еволюцію
пережив і Степан Чарнецький.

У повному обсязі триптих Чарнецького «З невисланих листів», з’явиться

лишень у третій збірці – «Сумні ідем» (1920). Ліричний герой –
поранений вояк – звертається подумки до своєї коханої з тихою
розмовою-скаргою. Ця поезія промовляла до сердець солдатів дуже
інтимно, адже за кожною вояцькою душею були невислані або
недописані листи. А писались вони, звичайно, не на полі бою, а в
касарні (казармі) або ж у шпиталі, де час існує своєрідною субстанцією
болю:
Ще нині сниться мені сталь блискуча
І прониклИвий куль ворожих свист;
Вітром над нами пролітала туча,
Клалися люди, як осінній лист.
Потому втихло. Холод, шум, знемога,
Біль, сон, безтяма а у грудях жар –
І довга, як вічність, дорога,
І небо чорне від навислих хмар…

Або наприклад

Оноді рано принесло новину:

Зі сну збудив нас розплакАний дзвін,
В вікні біліло: сніг покрив хатину,
Що притулилась до шпитальних стін…

До речі, Надія Мориквас порівнює цей вірш з віршем Ґеорґа Тракля, що в час
першої світової служив в Городку, Львівської області.

Блукає тінь сестри мовчазними гаями,

Приголублює душі героїв, скривавлені голови.
І ледь звучать в комишах печальні флейти осені.
О, горда скорбото! на твоїх олтарях
Пломінь духу сповняє сьогодні безмежним болем
Серця ненароджених онуків.
Очевидно, що без досвіду галицький поет не міг би написати таку поезію
фронтових вражень. Але мені подобається як вони обоє показують
психологію душі людини під час війни і показують таким чином, що
найгостріше душа військового страждає в час затишшя – тобто в шпиталі, де
найбільший твій ворог – просто час, бо до болю душі додається біль
тілесний, з яким ти залишаєшся на невідомий термін сам на сам.

Переживання українського поета першої світової війни – світовідчуття

романтика: співчуття її рядовим жертвам і героям та співпереживання
очевидця і співучасника. Це власне один з таких віршів Чарнецького –
«Іванові» – «добув йому права громадянина в нашому письменстві», як
пізніше висловиться Петро Карманський, і який стане народною піснею.

Я до речі, до цього ніколи не чула цієї пісні, і всі мої спроби її знайти
щось ні до чого не привели, натомість знайти червону калину було легко
навіть не в інтернеті, а своїй голові.

Вірш «І тебе мені жаль…» показує ще один промовистий образ у віршах

Чарнецького, крім шпитлю – а саме ржу:

І тебе мені жаль, сірий сину півнОчі,

Що ідеш день і ні, і не знаєш куди;
Ржа утоми лягла на твій голос і очі,
І чоло вкрила тінь недостатків, біди…

новому контексті образ “ржа утоми”, як і шпиталь, доростає до

метафори і дуже промовистий. В уяві постає смертельно втомлений
солдат, пригнічений невідомістю. Чарнецький змальовує образи
беззбройних солдатів; зброя існує десь поруч і діє самостійно, як
сатанинська абстрагована дійсність. Людина на війні –
найпереконливіший і найталановитіший образ, створений
С.Чарнецьким. Поет відтворив трагедію України, сини якої з Полтави і
Карпат падуть у двобої чи гинуть на чужій землі за чужі інтереси.

Вірш «З полону» мене взагалі порвав, я навіть не буду нічого

аналізувати, ми всі слідкуємо за новинами про полонених , просто
зачитаю:

Згасала днина. Плакав дзвін

І промінь сонця блід.
В село з далеких ген сторін
Прибився інвалід.

В душі незгоєний ніс біль

І смерть у собі мав,
Як взрів вигони рідних піль,
Заплакав, заридав.
З Берестя йшов… І падав з сил,
Вмлівав, вставав і йшов,
Минав забутих сто могил,
І на ногах мав кров…

І при воротах станув він,

Як промінь сонця блід –
І плакав дзвін, і плакав дзвін –
І плакав інвалід…

Ну я думаю ми вже так щільно побачили як талановито і чуттєво Степан

Чарнецький передає образ військового і кожен зробив висновки чому
«Ой у лузі червона калина» стала гімном