2

ЗМІСТ

Вступ……….……….……….……….……….……….……….……….…3
Розділ 1. Теоретичні засади фінансової теорії історичної школи
Німеччини………………………………………………………………….5
1.1. Поняття та значення фінансової теорії…………………………….5
1.2. Сутність та особливості історичної школи Німеччини…………..6
1.3. Походження і розвиток історичної школи Німеччини та її критичні
дії……………………………………………………………………..10
Розділ 2. Вплив фінансових теорій історичної школи Німеччини на
розвиток фінансової системи………………………………….………..21
2.1. Особливості розвитку фінансової системи Німеччини…………….21
2.2.Значення фінансових теорій історичної школи Німеччини для
розвитку фінансової думки…………………………………………….…25
Висновки……….……….……….……….……….……….………….……31
Список використаної літератури……….….…………….……….….....33
 3

ВСТУП

Актуальність теми полягає в тому, що проблема складних

політичних і економічних умов які стояли перед Німеччиною ще в період її
утворення як єдиної Німецької імперії, а саме формування ринкових
відносин, розвиток ринків збуту, прориву на зовнішні ринки набували для
неї життєво важливого значення. Тому створення історичної школи
Німеччини це був так званий науковий підхід до економічної теорії та
практики, й був найбільш популярним понад століття і в теперішній час
також. Послідовники цього підходу стверджують, що основним джерелом
знань про людські вчинки та економічні явища є історія, що є важливим в
розвитку Німеччини.
Ступінь наукової розробки теми. Історична школа це один із
напрямів західної економічної думки, представники якого заперечували
наявність визначальних та спільних економічних законів, переоцінювали
роль специфічних законів, а отже, національні особливості розвитку
народного господарства, обстоювали активну роль держави, справедливий
розподіл національного багатства тощо. Історична школа виникла в
Німеччині у середині XIX ст. Найвідомішими представниками в даному
питанні були німецькі економісти В. Рошер, Б. Гільдебрандт, В. Зомбарт,
М. Вебер та ін. Назву отримала від певного тлумачення предмета
політичної економії та історичного методу дослідження, відповідно до
якого ця наука вивчає не економічні закони, а описує конкретно-історичні
форми в країні, викладає історію народного господарства в сфері
економіки.
Метою даної роботи є аналіз і найбільш точне і повне теоретичне
розв'язання історичної школи Німеччини. Також ще однією задачею є
ознайомлення з такими поняттями як фінансова теорія, фінансова система, а
також поняття: походження, розвиток, сутність, значення історичної школи
 4

Німеччини та безпосередньо сам вплив її на розвиток фінансової системи

Німеччини.
Для реалізації поставленої мети потрібно вирішити такі завдання:
 розкрити поняття, теоретичні засади, сутність, походження та
розвиток історичної школи Німеччини;
 схарактеризувати походження історичної школи;
 висвітлити особливості впливу фінансових теорій історичної
школи на розвиток фінансової системи Німеччини;
 проаналізувати особливості розвитку фінансової системи
Німеччини.
Об’єктом дослідження є вплив створення історичної школи
Німеччини на фінансову систему країни.
Предметом дослідження є висвітлення і цілісна характеристика
фінансової системи історичної школи Німеччини.
Методи дослідження є вивчення впливу фінансових теорій
історичної школи на розвиток фінансової системи в цілому.
Структура роботи зумовлена метою та завданнями дослідження і
складається із вступу, двох розділів, які разом містять 5 підрозділів,
висновків та списку використаної літератури.
 5

Розділ 1. Теоретичні засади фінансової теорії історичної школи

Німеччини

1.1. Поняття та значення фінансової теорії

Теорія фінансів — це розділ економічної науки, який займається

вивченням суті і динаміки фінансових відносин та їх особливостей у сфері
державних фінансів і фінансів суб'єктів господарювання; розробки та
розв'язання питань теорії та практики побудови фінансової політики
держави тощо [1].
Що стосується безпосередньо самої фінансової теорії її поняття та
значення для історичної школи Німеччини, то слід зазначити, що до 70-х
років XIX ст. формується так звана нова історична школа в якій і
починається формуватися фінансова теорія, яка своєю чергою стає
провідною складовою в фінансовій системі Німеччини та детально
розглядається в історичній школі Німеччини. Переходячи до розгляду
фінансової теорії почнемо з того, що засновником даної теорії є Адольф
Вагнер. Він є видатним представником фінансового напряму нової
історичної школи, яка набула помітного розвитку останньої чверті ХІХ ст.
А. Вагнер залишив велику спадщину у фінансовій теорії, особливо у сфері
державних фінансів. Розглянемо детальніше значення фінансової теорії у
сфері фінансів в цілому. І так, почнемо з того, що фінанси як наука
досліджують проблеми:
 організації ефективного і незалежного фінансового контролю;
 нагляду за принципами економії;
 встановлення належного балансу між державними потребами й
національним продуктом оподаткування тощо.
І саме фінансові теорії дають змогу повністю розкрити питання
фінансів. Завдяки фінансовій теорії було введено у науковий обіг категорію
 6

«фінансова економіка», під якою розуміють державний бюджет. Держава і

фінансова економіка — це єдине економічне ціле, тому слід вести мову
про перекачування коштів із матеріальної сфери в нематеріальну, остання є
необхідною для всього економічного життя суспільства, для всіх приватних
підприємств. Згідно з фінансовою теорією державу і фіскальну економіку в
економічному сенсі необхідно розглядати як економіку споживання, що
стоїть над виробництвом [2].
Підсумовуючи вищесказане можемо з впевненістю сказати, що
фінансова теорія це початок в структурі усією фінансової системи, що
дасть змогу повністю вивчити складові, які є необхідними для фінансового
існування країни.

1.2. Сутність та особливості історичної школи Німеччини

Після об'єднання Німеччини там відбувається формування

державного капіталізму, а уряд своєю чергою перетворюється на
координаційний центр всієї господарської системи – контролює економіку і
сприяє її розвитку.
І так, в нових умовах функціонування зароджується у XIX-початку
XX ст. нова економічна течія – історична школа, що супроводжує собою
соціальний напрям економічної думки. В цей період у країні відбувається
ріст монополій, що негативно позначився на соціальному добробуті
населення, тобто різними за розмірами стають доходи населення. А саме
питання соціального добробуту населення у представників історичної
школи стояло на першому місці й було дуже актуальним і значущим. До
того ж відбуваються зміни в економічному баченні поліпшення життя
людей, а саме, представники вже застарілої класичної школи вважали, що
добробут населення залежить перш за все від самого індивіда і добробут
суспільства – це сума добробуту індивіда.
 7

Історична школа виходить із цілком протилежного бачення даного

питання, вважаючи індивідуальний добробут похідним від
загальносуспільного.
Історична школа висловлювала своє бачення економіки як частини
соціальної системи, тому питання соціальної несправедливості повинні
бути завжди першими для вирішення :
1. Захист приватної власності;
2. Заперечення експлуатації найманої праці;
3. Проведення соціальних реформ, які є рушійною силою розвитку
економіки;
4. Посилення державно-правового регулювання економіки.
Отже, основними ідеями історичної школи та соціального напряму, є
те, що всі їх економічні вчення підкреслюють зверхність суспільних
інститутів над індивідом, тобто індивід може досягти суспільного
добробуту, за умови дотримання права, моралі, ідеології, менталітету того
суспільства в якому він живе, і лише чіткі встановлені правила, норми
моралі, закони дають змогу розвиватися особистості та суспільству.
Економічний розвиток має другорядний характер для суспільства і він
повинен бути націлений перш за все на покращення соціального стану
країни [3].
На відміну від вчених Англії та Франції, вчені-економісти Німеччини
взагалі не сприйняли визначальні ідеї класичної школи, побудували власну
систему «національної економії». Це пояснюється тим, що буржуазні
економічні відносини почали швидко розвиватися в Німеччині лише в 40-
60-ті роки ХІХст., а прусський шлях розвитку ідеалізував феодальне
минуле країни. Молода національна буржуазія прагнула об'єднати
Німеччину, пов’язуючи його силою пруссько-юнкерської держави й
активним втручанням в економіку. Відбиття цих особливостей
політекономії Німеччини стали твори Фрідріха Ліста 1846 року і
 8

представників історичної школи. Ф.Ліст був попередником історичної

школи, яка виникла в Німеччині в 40 рр. 19 ст.
Одним з перших виступив за економічне об'єднання той же Фрідріх
Ліст. Він був першим теоретиком протекціонізму, як переходу до
економічно-капіталістичної системи. Його теорія виникла на основі ідеї
національної єдності Німеччини й була обумовлена історичними
особливостями цієї країни.
Ліст виступив з критикою класичної політекономії. В протилежність
класикам, що вивчали закономірності буржуазного виробництва, не
залежно від його національних особливостей. Ліст поставив задачу
проаналізувати лише національну економіку «національну природу
кожного народу».
Основна його праця – «Національна система політичної економії» або
«Національна система економії міжнародної торгівлі, торгова політика і
німецький митний союз» 1841 рік. Ця книга присвячена захисту
протекціонізму, як умови становлення економічної могутності нації [3].
Цією книгою Ліст поставив створення національної політичної
економії. Основою її мала стати теорія продуктивних сил відповідно до
якої добробут нації обумовлений не кількістю багатства, а ступенем
розвитку продуктивних сил, що його створюють.
На думку Ліста Німеччина має всі умови, крім достатнього розміру
території, але їх можна поповнити коштом інших держав (Данії, Голландії).
В цілому для досягнення ідеалу і прискорення переходу Німеччини
від 3-х до 4-х стадій необхідно всіляко підтримувати розвиток
промисловості й таким чином відмовитись від однобічного розвитку
німецької економіки з переважанням сільського господарства.
Виходячи з цього Ліст висунув ідею вихованого протекціонізму,
згідно з якою необхідне активне втручання держави в економіку для
єдиного загальнонаціонального ринку, захисту національного виробництва
 9

до того часу, поки воно не досягне за рівнем своєї конкурентоздатності

англійського рівня.
Найповніше особливості німецької політекономії зображені в працях
представників історичної школи Бруно Гільдебранла (1812-1878),
Вільгельма Рошера (1817-1894) і Карла Кніса (1821-1898).
Ученню класиків про природні закони історична школа протиставила
принцип історизму, який заперечував діалектичний розвиток суспільства та
будь-які якісні зміни й визнавав лише еволюційну форму розвитку.
Еволюціонізм історичної школи не визнавав об’єктивних економічних
законів та історичного характеру розвитку товарно-грошових відносин.
Політична економія, таким чином, зводилася до вивчення історії народного
господарства Б.Гільдебранд поклав спосіб обміну; він розрізняв три фази :
1.господарство природне середньовіччя;
2. грошове;
3. кредитне.
Останнє було ідеалом, він визнавав кредит силою, що здатна
переробити панування грошей і капіталу, перетворити сучасний
капіталістичний світ на світ справедливості [4].
Історична спрямованість цієї школи виправдовувала існування
залишків феодалізму в економічному житті Німеччини.
Специфічне тлумачення економічних явищ представниками
історичної школи виявились у всебічному піднесенні значення етичних,
правових, психологічних і політичних чинників, відведенні саме їм
визначальної ролі в громадському розвитку. Класична ж школа, як відомо,
була рушійною силою розвитку суспільства визнавала економічний егоїзм,
особистий матеріальний інтерес. У тлумаченні основних категорій
політичної економії представники історичної школи обмежувалися
повторенням ідей класичної політекономії. Наприклад, В.Рошер у книзі
«Начала народного господарства» повторював теорію трьох факторів
 10

виробництва Ж.Б.Сея і зводив вартість товару до його користі. Цікавою

була власна ідея Рошера про існування «не речових капіталів» -
професійних навичок і вмінь, організаторських здібностей і управлінської
майстерності.
Отже, історична школа вивчала становлення економічного та
фінансового фундаменту країни та принципи, які на це впливають.

1.3.Походження і розвиток історичної школи Німеччини та її

критичні дії

Безперечним засновником історичної школи є Вільгельм Рошер

(1817 - 1894), професор Геттінгенського університету, який опублікував в
1843 році свої «Короткі основи курсу політичної економії з точки зору
історичного методу». У передмові до цього маленького твору Рошер вже
викладав керівні ідеї, якими він надихався і які він розвивав потім у своїх
відомих «Принципах політичної економії», що з'явилися першим виданням
в 1854 році. Він ставив за мету викласти економічну історію. «Наша мета, -
каже він, - опис того, чого хотіли й до чого прагнули народи в економічній
галузі; цілі, які вони переслідували й досягли; підстави, заради яких вони
переслідували й домагалися їх». «Таке дослідження, - додає він, - може
бути зроблено за умови, якщо залишаєшся в тісному контакті з
іншими знаннями національного життя, зокрема з історією права, з
політичною історією та історією цивілізації» [5].
Таким чином, Рошер ставить собі завдання просто доповнити
загальновизнану теорію історією економічних подій і думок. І дійсно, в
цілому ряді послідовно виходили томи його «Принципів», до яких з
кожним разом росли симпатії освіченого суспільства в Німеччині, Рошер
обмежується додатком до викладу класичних доктрин вчених і плідних
екскурсій в область економічних чинників і ідей минулого.
 11

Рошер дивився на свою спробу як на досвід застосування до

політичної економії історичного методу. У нього історія служить головним
чином для ілюстрації економічної історії, для насичення її прикладами,
здатними якщо не нав'язати правила державним людям, то, принаймні,
створити у них, за його висловом, «політичне чуття» [6].
Правильніше розглядати спробу Рошера як досвід пов'язати вчення
політичної економії з традицією старих німецьких «камералістів» XVII й
XVIII століть. Останні, викладаючи студентам знання в області
адміністрації та фінансів, вдавалися головним чином до конкретних
прикладів з економічного і соціального середовища, на яку повинна була
поширюватися діяльність їхніх учнів.
В такій країні, як Німеччина, де промислова еволюція значно більш
відстала у порівнянні, наприклад з Францією та Англією, ці проблеми
ставилися зовсім іншим чином, і тому необхідність демонстрації
перед студентами зв'язку класичної теорії з фактами економічного життя
повинна була представлятися тут ще нагальнішою, ніж в будь-якому
іншому місці. Нововведення Рошера має більше характер педагогічний, ніж
науковий. Він швидше відновлює університетську традицію, чим створює
новий науковий перебіг.
В. Рошер також дотримувався тези, що неможливе створення
універсальної економічної теорії, оскільки різні країни знаходяться на
різних етапах свого розвитку, вважаючи, що однотипні системи
господарювання у різних народів жодним чином не можуть
існувати. Економіку слід розглядати як частину національної культури -
як господарську культуру. Але Рошер водночас був єдиним представником
«старої історичної школи», що приділяв хоча б невелику увагу власне
економічні теорії. Він зробив внесок в «теорію цінності та розподілу
доходу». В. Рошер взяв за основу теорію факторів виробництва в редакції
Ж. Б. Сея і з'єднав його з концепцією прибутку Н. Сеніора, маловідомого
 12

представника класичної політичної економії. Згідно з концепцією Н.

Сеніора, джерелом прибутку є нібито утримання капіталіста від поточного
споживання. Поєднавши ці концепції, Рошер висловив ідею, згідно з якою
в процесі господарського розвитку змінюється значущість окремих
факторів виробництва. На початкових етапах розвитку головну роль
грає земля, потім праця і, нарешті, капітал. Таким чином, величина частки
доходів власників капіталу в національному доході показує ступінь
розвиненості національного господарства.
Інший німецький професор, представник історичної школи, Бруно
Гільдебранд (1812 - 1878), виступив у 1848 році з більшими претензіями. У
його книзі «Політична економія сучасного і майбутнього» більше, ніж у
Рошера, позначилася опозиція класичної економії. Тут історія була
представлена не тільки як засіб оживити й удосконалити чинні теорії, але і
як знаряддя повного оновлення науки. Гільдебранд посилався на прогрес,
який зробив історичний метод у науці про мову. Відтепер політична
економія повинна була бути виключно «наукою про закони економічного
розвитку націй». Він оскаржує навіть саме існування природних
економічних законів, визнаних класиками. Він дорікає Рошера в тому, що
останній допускає їх існування. Гільдебранд, мабуть, не помічав, що
завдяки такому сміливому твердженням він підкопувався під сам принцип
будь-якої економічної науки й усував всяке розумне в підставі тих "законів
розвитку", які повинні були, на його думку, відтепер утворити її сутність.
Втім, безумовні твердження Гільдебранда не більше, ніж еклектизм
Рошера, змінювали економічну теорію. Б. Гільдебранд, як і Ф. Ліст, надавав
великого значення періодизації стадій господарського розвитку. Але у
нього критерієм розмежування стадій є розвиненість сфери обігу. На
підставі цього критерію виділяються три стадії:
а) Натуральне господарство. Обмін або взагалі відсутній, або
приймає форми бартеру.
 13

б) Грошове господарство. На цій стадії розвитку гроші стають

необхідним посередником при здійсненні обмінних операцій.
в) кредитне господарство. А тут припиняється використання грошей
при обміні, і їх місце займає кредит. Ця стадія господарського розвитку є
вищою, оскільки в ньому відкриваються максимальні можливості
підприємництва для «активних» людей: навіть не маючи свого капіталу,
людина може стати підприємцем, взявши необхідні кошти в кредит. Крім
короткої загальної схеми економічної історії націй, він обмежився
опублікуванням уривчастих досліджень зі спеціальних питань статистики
та історії. І дуже часто він приймає за доведені істини класичні теорії з
питань виробництва та розподілу багатств [7].
Карл Кніс (1921 - 1898) у своєму спільному трактаті, який з'явився в
1853 році під назвою "Політична економія, розглянута з історичної точки
зору". Але його ідеї також мало збігаються з ідеями його двох
попередників. Він був найбільш радикальним «еретиком» стосовно
магістрального напрямку економічної науки на II стадії її розвитку (тобто
стосовно класичної політичної економії). Подібно Гільдебранду, він
заперечує не тільки існування природних законів в ім'я свободи людини,
але і ті "закони розвитку", про які говорив Гільдебранд. На його думку, в
економічній еволюції різних народів мова може йти хіба лише про аналогії,
а не про закони. Таким чином, Кніс не визнає ні ідей Гільдебранда і
Рошера, ні класичних ідей. Політична економія перетворюється у нього в
просту історію економічних думок в різні епохи у зв'язку із сукупністю
історичного розвитку націй.
Він взагалі заперечував можливість створення економічної науки як
такої. Адже наука може існувати тільки там, де є якась повторюваність
досліджуваних явищ. Але кожна нація має свій неповторний, унікальний
шлях розвитку господарства, тому повторюваність
 14

неможлива. Економічні явища за своєю суттю недоступні пізнання.

Економісти можуть лише спостерігати їх і давати їм моральну оцінку.
Його книга залишилася майже непоміченою. Як історики, так
і економісти ігнорували її. Тільки згодом, коли "молода історична школа"
отримала повний розвиток, звернули увагу на старий твір Кніса, друге
видання якого з'явилося в 1883 році. Кніс неодноразово скаржиться, що
Рошер не хотів піддати обговорення його ідеї.
Витративши стільки зусиль для заснування методу нової політичної
економії, Кніс, здавалося б, повинен був особливо подбати про те, щоб
показати плідність його в застосуванні до вивчення економічних явищ. Але
- дивна річ - він анітрохи не подумав про це. Його наступні роботи про
гроші й кредит, які доставили йому заслужену популярність, не носять на
собі слідів історичних досліджень.
Таким чином, три засновники школи багато критикували класичні
методи, але не могли погодитися щодо мети й природи науки та залишили
іншим завдання докладання своїх цілей.
Завдання це взяла на себе "молода історична школа", згрупована у
1870 році навколо Шмоллера [8].
Що стосується критичних ідей історичної школи, то вони були вже
сформульовані Кнісом, Гильдебрандом і Рошером, однак вони викликали
ґрунтовну дискусію досить пізно, коли "молода історична школа" була вже
в повному розквіті. Карл Менгер, віденський професор, завдяки своєму
стилю і проникливі думці, класичною книгою, випущеною у світ в 1883
році під назвою «Untersuchurgen uber die Methode der Socialwissenschaften»
("Дослідження про метод соціальних наук, і зокрема політичної економії"),
відкрив еру полеміки, яка потім брала іноді вельми полум'яний характер.
Це чудовий твір, в якому автор захищав права чистої політичної економії
проти наступу німецької історичної школи, було прийнято деякими
 15

представниками цієї школи і протягом наступних років викликало щось на

зразок загального перегляду свідомості.
Економісти-історики робили класичні економії три головних
зауваження, ставлячи їй в провину:
1) її "універсалізм";
2) її рудиментарну, засновану на егоїзмі психології;
3) зловживання дедуктивним методом.
Розглянемо послідовно всі ці закиди.
Економісти-історики найменше прощають Сміту і його
послідовникам їх, як каже Гільдебранд, "універсалізм", або їх, як каже Кніс,
"абсолютизм або перпетуалізм.
Одноманітне економічне законодавство неможливо було б
застосовувати однаково в усі епохи та в усіх країнах. Воно повинно
пристосовуватися до мінливих умов місця і часу. Мистецтво державної
людини полягає в умінні застосовувати принципи до нових потреб,
знаходити оригінальні рішення для нових проблем. Менгер визнає, що цей
загальний принцип, що проголошується протягом століть, настільки
очевидний, що він, поза всяким сумнівом, зустрів би співчуття з боку
Сміта, Сея або навіть самого Рікардо, хоча вони іноді забували його,
виносячи занадто суворий вирок про інститути минулого часу або
звеличуючи «laissez faire» як універсального засобу.
Але - і цієї другої ідеї історична школа надає найбільше значення -
економічна теорія та сформульовані нею економічні закони мають зовсім
відносну цінність. Ось істина, яка досі не визнавалася. Закони фізики чи
хімії, з якими класики охоче порівнюють економічні закони, з необхідністю
реалізуються завжди та всюди. Не те відбувається з економічними
законами. Кніс особливо наполягав на цьому пункті. «Подібно умов
економічного життя, - говорить він, - і економічна теорія, які б не були її
форми й зміст, її аргументи й висновки, є продукт історичного розвитку.
 16

Вона запозичує основу своєї аргументації в історичному житті і повинна

надати своїм висновкам характер історичного рішення; точно так само
«загальні закони" економії - не що інше, як історичне пояснення і
послідовне виявлення істини; на кожному етапі вони представляються
узагальненням істин, які стали відомими до відомого пункту розвитку; їх
не можна визнати остаточними ні в сенсі їх кількості, ні в сенсі
формулювання»[9].
У цьому місці, досить, втім, темному і розпливчастому, як взагалі вся
мова Кніса, виражається та вірна ідея, яку інші економісти сформулювали
більш певним чином, а саме, що економічні закони є і тимчасовими, і
умовними. Тимчасовими в тому сенсі, що хід історії, висуваючи нові
факти, які не обнімаються чинними теоріями, постійно
змушує економіста змінювати формули, якими він задовольнявся до тих
пір. Умовними в тому сенсі, що економічні закони виправдовуються
насправді лише за тієї умови, якщо не наступають деякі інші обставини, які
порушують їх дію, тим то історія, модифікуючи ці обставини може на
якийсь час усунути або прикрити наслідки, які звичайно витікали з відомих
причин. Було б, може бути, корисно нагадати про це, принаймні, тим
економістам, які представляли свою теорію чимось на зразок остаточного
одкровення чи припускали заснувати на ній абсолютно непогрішні
передбачення [10].
Але Кніс сильно перебільшує, думаючи, що таким чином певний
релятивізм економічних законів ставить велика відмінність між ними та
іншими науковими законами. Фізичні та хімічні теорії, як це правильно
підмітив Маршалл, теж модифікуються залежно від того, як нові факти
роблять непридатними старі формули. Вони теж тимчасові. Вони водночас
і умовні в тому сенсі, що вони виправдовуються лише за відсутності
протидійних причин, здатних модифікувати умови
досвіду. Природні закони як прості короткі формули, якими виражаються
 17

констатуються між феноменами взаємини; і між різними, створеними

таким чином людським розумом "законами" відмінності виражаються
тільки в більшій чи меншій мірі констатований між явищами залежності.
Якщо фізичні або хімічні закони по своїй міцності та вірогідністі
вище сформульованих донині економічних законів, то це просто тому, що
умови, в яких вони застосовуються, реалізуються в незрівнянно більшому
масштабі, і водночас тому, що, оскільки дія їх вимірна, вони можуть бути
за допомогою дедукції зведеної до загальних законів математики.
Кніс не тільки перебільшував наслідки релятивізму економічних
законів, а й був неправий у той момент, коли він писав, адресуючи своїм
попередникам докір у невизнанні їх. Стюарт Мілль, який до цього моменту
вже видав свої "Підстави політичної економії", у своїй опублікованій в
1842 році "Логіці", численні видання якої повторювалися до 1853 року, у
момент, коли писав Кніс, точно визначає характер економічних законів:
"Вони, - говорить він, - засновані на припущенні певної сукупності
обставин і пояснюють, як дана причина діяла б серед цих обставин за
умови, якби не було ніяких інших обставин, які стоять у зв'язку з даними.
Якщо припущення обставини - точна копія обставин з даного
чинного суспільства, то висновки будуть правильні для нього за умови,
якщо дія цих обставин не модифікується іншими, не прийнятими в
розрахунок ". Тому соціологія, гілкою якої є, на його думку, політична
економія, "не може бути знанням позитивних передбачень, а тільки
знанням тенденцій". Не можна, мабуть, ясніше виразити всю "відносну"
(релятивну) цінність економічних законів.
Як би не було, а сучасні економісти вважали критику економістів-
істориків досить обґрунтованою, щоб займатися пошуками більш точних
визначень, щоб уникнути подібних закидів [11].
Зі свого боку засновники чистої економії, метод яких самим певним
чином розходиться з методом економістів-істориків, прийняли ті ж
 18

запобіжні засоби. Вони виразно і сміливо засновують свої висновки на

відомому числі попередніх гіпотез. "Чиста економія, - говорить Вальрас, -
повинна запозичити у досвіду типи обміну, пропозиції, попиту, капіталів,
доходів, послуг виробників, продуктів. З цих реальних типів вона повинна
абстрактним шляхом вивести ідеальні типи та розмірковувати з приводу
цих останніх, повертаючись до дійсності тільки заради застосування їх ".
Наприклад, чиста економія буде вивчати дії конкуренції не в тій її
недосконалій формі, в якій вона видається нам насправді, а в тій, в якій
вона функціонує на гіпотетичному ринку, де всі сторони, точно знаючи
свої справжні інтереси, можуть переслідувати їх цілком вільно і при світлі
повної гласності; за допомогою концепцій такого обмеженого поля зору
можна, як через збільшувальне скло, вивчити слідства даної гіпотези, яких
дійсність ніколи не представить нам в абсолютно чистому вигляді.
2) Другий закид, що адресується економістами-істориками першою
економістам, - наступний: вузькість і недостатність їх психології. На думку
Адама Сміта, Сея, Рікардо, людина керується виключно інтересом. Вони
представляють його цілком поглинутим гонитвою за прибутками. Але,
кажуть економісти-історики, навіть в економічній області інтерес далеко не
єдиний двигун людини. Тут, як і в інших областях, людина підкоряється
самим різноманітним мотивам: честолюбству, пристрасті до слави, жадобі
діяльності, почуття обов'язку, милосердя, доброзичливості, любові до
ближнього або просто звичаєм. "Представляти людини, - говорить Кніс, -
рухомим у своїй економічній діяльності повсюдно і незмінно чисто
егоїстичними двигунами - означає заперечувати в усякій діяльності готівку
всякого кращого або більш піднесеного мотиву або стверджувати, що в
людини є цілий ряд центрів психічної діяльності, що функціонують
незалежно один від іншого ".
Ніхто не буде заперечувати, що класики бачили в особистому
інтересі (а не в егоїзмі, як каже Кніс, надаючи цьому вислову найгірший
 19

сенс) основний початок і пояснення економічних явищ. Але економісти-

історики, мабуть, помиляються в цьому випадку, надаючи своєму
спостереженню занадто велике значення. Прагнучи охопити реальність у
всій її складності, ганяючись більше за особливим і характерним, ніж за
загальним і універсальним, економісти-історики забули, що політична
економія як наука розглядає економічні явища, взяті в масі. Класичні
економісти намагалися вивчати спільне, а не індивідуальна. Вагнер вважав,
що, залишаючи осторонь окремі винятки, які в деяких випадках можуть
бути викликані особистим нахилом того чи іншого агента, в економічному
світі найбільш постійним двигуном діяльності є саме
егоїстичне бажання наживи або баришу. Він з великою прозорливістю
вивчав різні двигуни, скеровує людину в її економічному житті, і зробив
висновок, що з усіх них "егоїстичний" двигун є єдиний дійсно міцний і
постійний. "Ця обставина, - каже він, - пояснює і виправдовує вибір цього
двигуна як вихідного пункту дедуктивного методу в політичній економії".
У такому випадку можна частково погодитися з Кнісом. Класичні
економісти не заперечували, як він говорить, а надто нехтували тими
змінами, які накладали на егоїстичну поведінку людей вплив інших
факторів. У цьому вони іноді заходили так далеко, що перетворювали,
мабуть, політичну економію в просту, як каже Гільдебранд, "природну
історію егоїзму".
Таким чином, вже Стюарт Мілль не бачить в егоїстичному двигуні й
в гонитві за прибутками "універсального і незмінного" стимулу діяльності
людини. До того, у Стюарта Мілля егоїзм, або інтерес, вміщає в себе, за
самим своїм визначенням, альтруїзм.
Але і тут закиди економістів-істориків, попри їх перебільшення,
змусили навіть економістів інших шкіл точніше визначити свою точку зору
в цьому відношенні. Нині Маршалл стверджує, що економісти "займаються
людиною таким, як він є, не абстрактним чи економічною людиною, а
 20

людиною із плоті й крові". І якщо, говорить Маршалл, з усіх мотивів, яким

підкоряється людина, економіст особливо вивчає погоню за прибутками, то
це відбувається не тому, що він хоче звести політичну економію до
"природної історії егоїзму", а просто тому, що, бувши досить часто
вимірними в грошах, дії цього двигуна легше піддаються науковому
вивченню, ніж інші двигуни, приміром, прагнення до благодійності,
пихатість або почуття обов'язку.
3) Зловживання абстракцією і дедукцією. Школа хотіла б на місце
дедукції поставити як переважний метод заснований на спостереженні
індукцію.
Критика дедуктивного мислення стоїть у тісному зв'язку з
попередньою критикою. Бачачи в людській діяльності тільки один двигун,
класичні економісти, за словами економістів-істориків, вважали за можливе
з цієї єдиної тенденції вивести шляхом апріорних міркувань всі економічні
закони. Недостатність такого методу впадає в очі, якщо взяти до уваги
численність присутніх в економічному світі двигунів. З ним школа дала
карикатуру дійсності, а не точне зображення її. Тільки вперте
спостереження, що спирається на обережну індукцію, призведе до
створення економічної теорії, що охоплює всю складність явищ. "В
майбутньому, - писав Шмоллер в 1883 році в відповідь Менгеру, - настане
для політичної економії нова епоха, але це станеться лише завдяки
сприянню всіх тих історичних, описових і статистичних матеріалів, які
збираються нині, а не внаслідок постійної дистиляції абстрактних
пропозицій старого догматизму, які дистилювали вже сотні разів "[11].
 21

РОЗДІЛ 2. Вплив фінансових теорій історичної школи

Німеччини на розвиток фінансової системи

2.1 Особливості розвитку фінансової системи Німеччини

Фінансова система Німеччини складається з таких елементів:

 фінанси федерації (федеральний бюджет, спеціальні фонди,
фінанси державних підприємств);
 фінанси земель у складі відповідного бюджету, спеціальних
фондів, фінансів підприємств;
 місцеві фінанси (місцеві бюджети та фінанси комунальних
підприємств).
Федеральний казначейський двір є незалежним державним закладом,
який діє згідно з федеральною і земельними конституціями. До його
функцій входить контроль за економічною і фінансовою діяльністю; він
може перевіряти роботу Міністерства фінансів. На рівні федерації проект
бюджету готує Міністерство фінансів. Уряд подає цей проект на розгляд
парламенту, який при розгляді бюджету може вимагати від уряду будь-яку
необхідну інформацію. Реалізується це право через письмові й усні
звернення, депутатські запити, запрошення на секційні та пленарні
засідання відповідних урядових осіб.
Фінансова система - це поняття, що містить сукупність
взаємозв'язаних елементів, що мають певні спільні ознаки. У вітчизняній
науці відсутні однорідні погляди стосовно визначення фінансової системи.
На думку О. Р. Романенко, фінансова система становить собою "сукупність
відокремлених, але взаємопов'язаних між собою сфер фінансових відносин,
що мають особливості в мобілізації та використанні фінансових ресурсів,
відповідний апарат та правове забезпечення" [12, с. 21]. Д. В. Полозенко
 22

стверджує, що фінансову систему треба розглядати "як сукупність

фінансових відносин, що виникають при мобілізації й використанні коштів
держави та суб'єктів господарювання" [12]. З іншого боку (в
організаційному аспекті), фінансову систему можна розглядати як
сукупність органів державної влади та місцевого самоврядування, які
здійснюють у межах своєї компетенції керівництво фінансовою діяльністю
держави та підприємств, установ, організацій, що беруть у ній участь [13].
Для ефективного функціонування і розвитку фінансової системи важливе
значення має тип держави: унітарна чи федеративна. Як правило унітарна
держава має дворівневу фінансову систему, де фінансові відносини
регулюються центральною владою та владою на місцях, а федеративна –
трирівневий. Основу правового регулювання фінансової системи
Німеччини становить Конституція країни. У статтях 104а-115, які ще
називають як «Фінансова конституція» встановлюється порядок
взаємовідносин в середині федерації саме у сфері здійснення фінансової
діяльності держави й земель, а також встановлюються повноваження
конституційних фінансових органів. Німеччина входить до романо-
германської правової сім’ї, де основним джерелом права є нормативно-
правовий акт. Усі фінансові закони країни приймаються Парламентом. У
Федеративній Республіці Німеччина главою держави є Президент, однак
накази та розпорядження у будь-якій сфері суспільного життя, у тому числі
фінансовій, дійсні лише за умови контрасигнації федеральним канцлером
або федеральним міністром до відання якого належить дане питання,
оскільки на практиці вся повнота влади в країні належить федеральному
канцлеру. Фактично вищезазначені державні органи - це суб’єкти
управління фінансовою системою, які не є суто фінансовими органами,
безпосереднє керівництво фінансовою діяльністю держави в обох
порівнюваних країнах здійснює Міністерство фінансів. Основними
функціональними повноваженнями якого є розробка і реалізація фінансової
 23

політики держави, регулювання доходів державного бюджету, контроль

державних витрат. Необхідно зазначити, що у структурі Міністерства
фінансів Німеччини функціонують Генеральні директорати (структурні
підрозділи), які відповідають за певний напрямок фінансової політики й
мають відповідні повноваження у певному напрямі розвитку фінансових
відносин країни: Directorate-General Z (повноваження щодо організаційної
й кадрової роботи міністерства); Directorate-General VIII (повноваження
щодо управління майном, яке знаходиться у державній власності);
Directorate-General I й DirectorateGeneral II (займаються формуванням і
реалізацією бюджетної політики, а також складання проекту федерального
бюджету, планування доходів і видатків за усіма напрямами бюджетної
політики відповідно); Directorate-General E (формування і реалізація
державної політики у рамках Європейського Союзу) [15]. Якщо вести мову
про міжбюджетні відносини, тобто відносин, які складаються між
державою та місцевими органами влади стосовно виділення грошових
коштів, необхідних для виконання завдань і функцій держави, які
покладені саме на ці органи, то у Німеччині дуже важливим є питання
ефективного використання бюджетних коштів через збалансоване
розподілення повноважень між державними й місцевими ланками
управління. Слід зауважити, що серед науковців немає однієї спільної
думки стосовно ефективного показника рівня централізації, однак як
показує практика на прикладі Федеративної Республіки Німеччина акцент
на користь місцевих бюджетів говорить про те, що таким чином більш
ефективно вирішуються завдання і функції держави, які на них відповідно
покладені. Свої особливості має й система горизонтальних відносин, бо
згідно з Конституцією ФРН землі зі стабільними економічними
показниками фінансово допомагають землям економічно слабшим. Метою
вирівнювання є збільшення доходів фінансово слабких земель до рівня 95%
від середнього рівня податкових надходжень на душу населення по всіх
 24

землях в цілому. Землі, що мають надлишок фінансових ресурсів 100-102%

від середнього рівня доходів на душу населення по ФРН, не відраховують
кошти на потреби фінансового вирівнювання. Вони перебувають у так
званій мертвій зоні. Землі з доходами 102- 110% на душу населення від
середнього рівня відраховують 70% ресурсів, що перевищують середній
рівень. Що стосується Німеччини, то формування доходів визначає цілу
систему фінансових каналів, через які до німецької державної казни
стікаються кошти від фізичних і юридичних осіб. Податкові надходження
становлять 4/5 усіх доходів бюджету, при чому на 2/3 податкові
надходження формуються шляхом прямих податків, 1/5 складають інші
доходи. У ФРН розрізняють податки, загальними серед яких є:
прибутковий; податок на корпорації; податок з обороту; податок на з/п,
податок на пальне; податок на підприємства. До федеральних податків
належать: доходи від фінансових монополій; митні збори; податок із
вантажного автотранспорту; разовий податок на майно; податок на користь
ЄС. Підсумовуючи вищесказане, можемо зробити висновок, що основне
джерело доходів Державного бюджету Німеччини становлять саме
податкові надходження. Аналізуючи структуру видатків бюджету
Німеччини можемо сказати, що в основному вона спрямована на
фінансування соціальної сфери - грошові допомоги із приводу безробіття,
пенсійне забезпечення, перенавчання безробітних і фінансування бірж
праці, допомоги при народженні та догляду за дитиною, - вони становлять
найбільшу групу витрат бюджету. Шляхом коштів місцевих бюджетів
фінансуються видатки на утримання органів місцевого самоврядування,
місцевої поліції, поліпшення соціальної інфраструктури, програм місцевого
значення, причому фіксована частина залишається безпосередньо на
підприємствах і використовується на розвиток виробництва, впровадження
науково-технічних програм і розробок [16]. Особливу статтю видатків,
пов’язаних із соціальною сферою життя громадян, становлять видатки на
 25

розв'язання соціальних задач пов’язаних із війною, які охоплюють послуги

відшкодування моральної шкоди постраждалим від війни, компенсації
матеріальних втрат. Пріоритетним напрямом соціальної політики
досліджуваної країни є забезпечення освітою дітей мігрантів, що становить
особливу групу видатків. Витрати на утримання адміністративного апарату
складають всього 3% [16]. Тобто, Німеччина – країна з соціальним
вектором розвитку економіки.
Попри високий рівень розвитку економіки, Німеччина країна, у якій
також спостерігається дефіцит бюджету, однак на якості життя її громадян
це майже не відчувається, оскільки наявні інші ресурси для мобілізації
коштів бюджету на ті чи інші напрями діяльності держави, насамперед у
соціальній сфері. У Німеччині основні правила функціонування фінансової
системи закріплені в Конституції країни – а саме у сфері розподілу завдань
між федерацією і землями (стаття 104 а), у сфері отримання коштів шляхом
використання певних джерел доходів (стаття 105), у сфері розподілу
податкових надходжень (стаття 106 Основного закону) [17].

2.2.Значення фінансових теорій історичної школи Німеччини для

розвитку фінансової думки

Фінансова концепція історичної школи, підтримуючи ідеї Ф. Ліста,

доводи необхідність державного втручання, розвиток й ускладнення
економічних функцій держави.
Проблему нагромадження капіталу, що визначає економічний
розвиток, на думку ідеологів історичної школи, найкраще може вирішити
лише держава, зосереджуючи певну частку річного доходу в державному
бюджеті й інвестуючи в ті галузі господарства, які визначають економічне
зростання країни. Державні субсидії та інша підтримка експорту товарів,
послуг і капіталу — необхідний елемент державної фінансової політики.
 26

Г. Шмоллер зазначав, що йдеться не про просте виправдання

державного втручання, а про те, що воно є єдиною умовою ефективного
управління економікою.
Вагнер є видатним представником фінансового напряму нової
історичної школи , яка набула помітного розвитку останньої чверті XIX ст.
А. Вагнер залишив велику спадщину у фінансовій теорії у сфері
державних фінансів.
Вагнер увів у науковий обіг категорію «фінансова економіка», під
якою він розуміє державний бюджет. На його думку, виконавським і
адміністративним органом фінансової економіки є уряд, який є
самостійною одиницею [18].
Так як ми вже зазначали ,А. Вагнер виділяа особливу роль держави
для життя нації. Він стверджує, що держава економіка — це єдине
економічне ціле. Тому ця думка є важливою для фінансової системи країни.
А. Вагнер відомий відкриттям закону «розширення обсягу державної
діяльності». Зростання виробництва національного доходу на душу
населення як результат індустріального розвитку Німеччини означало
збільшення державних видатків.
На думку А. Вагнера, це збільшення зумовлюють такі чинники:
1. розширення суто адміністративних і превентивних функцій
держави у міру розподілу праці, обумовленого індустріалізацією;
2. зростання державних соціальних видатків, передусім на освіту,
необхідність яких випливала безпосередньо з розвитку продуктивних сил;
3. зростання державних інвестицій, викликане технологічними змі-
нами в галузях, де приватні інвестиції небажані через низьку ефективність.
Значне місце в дослідженнях А. Вагнера посідають проблеми оподат-
кування. Згідно з його «принципом державної економіки», податки є дина-
мічною ланкою між державним сектором, індивідуальним платником пода-
 27

тків і оподаткуванням в цілому як життєво важливим суспільним

інститутом. Він називає цей принцип відтворенням оподаткування.
З економічного погляду метою податку є його відтворення і
формування такого обсягу надходжень, яке потрібне для життєдіяльності
держави [19].
А. Вагнер вводить поняття «податковий потенціал», на підставі якого
створюється система взаємовідносин: податок — адміністрація —
податковий потенціал. Усі елементи йдуть один за одним і якщо одна зі
складових системи зникає, то за нею підуть усі інші й система зруйнується.
Так само як і А. Сміт, А. Вагнер визначає свої принципи
оподаткування і практичні аксіоми податкової політики. Він розрізнив
дев'ять принципів, об'єднаних в чотири групи.
І. Фінансові принципи
Відповідність отримуваному доходу.
Гнучкість (рухливість) оподаткування.
II. Економічні принципи
Вибір правильних джерел оподаткування, зокрема проведення спе-
ціального дослідження стосовно питання: що оподатковувати — особисті
доходи чи капітал і чи можна (а відповідно і в який спосіб) врахувати інте-
реси як особи, так і національної економіки.
Вибір виду податків з урахуванням їх ефективності і впливу різних
податків на їх платників. Всебічне дослідження проблеми перекладення
податку.
 Принцип справедливості
 Універсальність.
 Рівність в оподаткуванні.
 Принципи ефективності податкової системи
 Визначальний чинник податків.
 Зручність у справлянні податків.
 28

Спроба забезпечення найнижчих витрат щодо справляння податків.

У своїх принципах А. Вагнер розрізняє «принцип справедливості»,
що випливав з соціально-економічної концепції нової історичної школи,
яка наголошувала на необхідності проведення соціальних реформ,
зростання державних соціальних видатків. На думку А. Вагнера й інших
представників нової історичної школи, за допомогою державних фінансів
можна досягти певної соціальної справедливості.
А. Вагнер розрізняє дві функції податків: суто фіскальну і
соціального добробуту. На його думку, за допомогою першої,
забезпечується необхідними коштами фінансування публічних послуг,
тому вона вимагає розподілу податків пропорційно доходам платників
податків. Друга, є коригуванням першої функції. На думку А. Вагнера, для
фінансування особливої групи послуг, а саме соціальних, необхідно
вводити прогресивне оподаткування доходів
А. Вагнер розмежував фіскальні, економічні, соціальні й політичні
принципи оподаткування, трансформовані потім у системі шведського
економіста К. Вікселя (1851-1926).
Цей підхід взяли на озброєння теоретики соціал-демократичних пар-
тій Європи.
А. Вагнер дійшов до важливого теоретичного висновку, що державні
фінанси неминуче пов'язані з рухом доходів і добробутом громадян.
Формування системи соціального страхування в Німеччині в кінці XIX ст.,
підвищення ролі держави в її фінансуванні відбувалося за безпосередньої
участі А. Вагнера, який був радником канцлера Отто фон Бісмарка.
Таким чином, проблеми державних фінансів і особливо
оподаткування за А. Вагнером були «вписані» в проблеми соціально-
економічного розвитку, а фінансова наука — в політичну економію.
 29

Карл Дітцель мав думку про державний борг. Історична школа

Німеччини сформувала оригінальну концепцію до теорії державного
кредиту.
Він у 1855 р. зазначав у своїй праці «Система державних позик», що
народ тим заможніший, а народне господарство тим що процвітає і
прогресує, чим більшу частку державних витрат поглинають процентні
платежі.
На його думку, державний кредит:
a. по-перше, підносить державу на вищу стадію господарського
розвитку;
b. по-друге, створює для держави «невичерпний і незмінний фонд»,
з якого нація щодня і щогодини отримує вигоди;
c. по-третє, коштом кредиту («невичерпного фонду») нація
задовольняє свої потреби;
d. по-четверте, державні позики надаються кредиторами з вільних
надлишків капіталу, при цьому жодним чином не відвертаються капітальні
вкладення в будь-яке підприємництво
Зазначений підхід до аналізу державного кредиту не був випадковим
і визначався такими причинами. Перша — полягала у швидкому зростанні
державних боргів у країнах Західної Європи. Друга причина полягала в
тому, що на зміну класичній концепції використання державного боргу для
переміщення капіталів виникала нова капіталотворча теорія — про
створення нового капіталу за допомогою державного кредиту.
Як зазначав ще в XIX ст. український економіст М. Алексєєнко (1847
— 1917), кращі сили економістів відгукнулися на концепцію К. Дітцеля. На
думку А. Вагнера, війни, які вели майже всі країни Західної Європи в XIX
ст. за свої територіальні надбання, за ринки збуту і джерела сировини, фі-
нансувалися державними позиками, що сприяло перетворенню матеріаль-
них капіталів країни на нематеріальні. Німецький економіст Лоренц фон
 30

Штейн (1815-1890) підійшов до проблеми з погляду капіталоутворення. Він

доводив, що погашення державного боргу (який, за К. Дітцелем, був зай-
вим), «дорівнює утворенню нового капіталу із зайнятого» (тобто вкладено-
го). З погляду марксистської теорії державний кредит є однією із форм ру-
ху позичкового капіталу, а процент за кредит — частка позичкового
капіталу в додатковій вартості.
Одним із представників історичної школи є Г. Ф. Кнапп (1842-1926),
відомий теоретик у сфері грошей. Г. Ф. Кнапп у 1895 р. опублікував свою
працю «Державна теорія грошей».
У ній він намагався довести, що паперові гроші кращі за металеві,
оскільки їх цінність визначається такою могутньою політичною силою, як
держава [20]
На його думку, держава може проводити грошову політику, виходячи
з реальних економічних потреб держави.
Таким чином, історична школа Німеччини створила досить цілісну
теорію державних фінансів відповідно до умов «активного розвитку», коли
країна проводить політику стимулювання економічного розвитку в умовах
слабкості національного капіталу і необхідності за допомогою держави
концентрувати фінансові зусилля для руху вперед. І з впевненістю можна
сказати, що всі фінансові теорії що діяли на той час суттєво вплинули на
фінансову систему країни в цілому.
 31

ВИСНОВОК

Отже, можемо зробити висновок, що історичні школи, займаючись

економічними явищами, які за своєю суттю піддаються фізичним законам,
мають суттєвий вплив на становлення всієї економічної та фінансової
системи в країні.
Гете сказав (ця фраза служить епіграфом до великих "Основ"
Шмоллера): "Нехай блукає в темряві й тягне своє існування день у день,
хто може дати собі звіту про трьох тисячах попередніх його часу років".
Дійсно, тільки знання колишніх, пройдених економічним життям станів,
знання людських суспільств дає нам ключ до сучасного їх стану. Тому
історична школа Німеччини, яка представляє фінансові теорії, які своєю
чергою допомагають утворити фінансову систему країни є досить
важливим в майбутньому розвитку країни в даному питанні.
Перші економісти-історики відводили історичному вивченню
політичної економії ще більшу місію. У них вона повинна була не тільки
сприяти поясненню дійсності, а й формулювати істинні "закони
економічного розвитку" націй. Ця ідея, розділялася далеко не всіма
економістами-істориками, втім, представлялася тими з них, які зупинялись
на ній. Для одних з них, наприклад для Кніса, існує загальний закон
розвитку людства, який охоплює всю сукупність націй. Для інших,
наприклад для Рошера, існує в історії різних націй "паралелізм", тобто
однакова послідовність економічних фаз або періодів. З такої подібності
встановлюються історичні закони. Добре вивчені в минулих цивілізаціях,
вони сприяють передбачення майбутнього сучасних суспільств.
Таким чином, розглядаючи історію як особливе знаряддя пояснення
нинішнього або зваблюючи себе надією відкрити з її допомогою особливі
закони, які були б законами розвитку народів, історична школа будувала
собі ілюзію.
 32

Але вона мала всі підстави вимагати поруч з економічною теорією у

власному розумінні більш значного місця для вивчення економічних
інститутів, статистики та економічної історії.
Історична школа оновляла знання з економії минулих часів і давала,
часто з дивовижною точністю, описи деяких більш цікавих і складних
економічних інститутів теперішнього часу.
Ешлі писав в одній статті: "Критика історичної школи досі не
привела до створення нової політичної економії на історичних засадах;
навіть у Німеччині за ці останні роки тільки у великому трактаті
Шмоллера, на нашу думку, дані деякі невизначені контури подібної
політичної економії".
І саме ця обставина мала б зробити історичну школу поблажливішою
до спроб, вжитим спочатку класиками, а потім гедоністами й спрямованим
до того, щоб іншим шляхом задовольнити випробовувану людським
розумом інстинктивну потребу спрощувати дійсність, щоб краще зрозуміти
її. Таким чином ми бачимо, що фінансова теорія історичної школи
Німеччини суттєво вплинула на розвиток фінансової системи країни та
економічне становище в цілому.
 33

Список використаної літератури

1.Теорія фінансів: підручник / за ред. проф. В. М. Федосова.

Київ : Центр учбової літератури, 2010. 576 с.;
2.Якобчук В. П., Богоявленська Ю. В., Тищенко С. В. Історія
економіки та економічної думки : навч. посібник. Київ : «Центр учбової
літератури», 2015. 476 с.;
3.Любохинець Л.С. Історія політичних та економічних вчень.
Київ: «Центр учбової літератури»,2013. 294с.
4.Ш. Жид, Ш. Ріст «Історія економічних вчень», переклад з
англійської, Економіка, М.: 1995
5.Н.Є. Титова «Історія економічних вчень»
6..Навчальний посібник. Вища освіта «Історія економічних вчень»,
Инфра, М.: 2002
7. Гільдебранд Б. Політична економія сучасного і майбутнього. СПб.,
1860.
8. Історія економічних учень. Підручник / Базилевич В.Д. – К.:
Знання, 2004. – 1300 с.
9.Історія економічних учень: Навч.-метод. посібн. для самост. вивч.
дисц. / Л.Я. Корнійчук, Г.Ю. Кириллова, Н.О. Татаренко, С.Б.Погорєлов. –
К.: КНЕУ, 2002. – 284 с.
10.Бартенєв С, А. Економічні теорії та школи. - М., 1996.
11.Вітте С. Національна економіка і Фрідріх Ліст. Київ., 1889, с. 2
12. Романенко О. Р. Фінанси : підручник. – 4-те вид. – К. : Центр
учбової літератури, 2009. – 312 с.
13.Пасічник Ю. В. Бюджетна система України та зарубіжних країн :
навч. посіб. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К. : Знання-Прес, 2003. – 523 с.
 34

14. Фінанси зарубіжних країн : навчальний посібник / [Кізима Т. О.,

Кравчук Н. Я., Горин В. П. та ін.]; за ред. О. П. Кириленко. – Т. :
Економічна думка, 2013. – 287 с.
15. Білецька О. І. Порівняльна характеристика бюджетного устрою
двох держав : Україна та Німеччина [Електронний ресурс]. – Режим
доступу : http://edportal.net/referaty/finansovyenauki/226267/
16. Дудченко В. Ю. Фінансово-бюджетна система Німеччини :
сучасний стан та проблеми функціонування / В. Ю. Дудченко // Проблеми і
перспективи розвитку банківської системи України. – 2014. – №38. – С.
134-143.
17. Карлін М. І. Фінанси країн Європейського Союзу : навч.
посібник / М. І. Карлін. – К. : Знання, 2011. – 639 с.
18.Формування основних напрямків сучасної економічної теорії.
Генезис і розвиток. Економічна теорія XIX століття. "Стара" і "нова"
історичні школи. - М: Инфра. - 2000. - С. 125.
19.Ядгаров Я.С. Історія економічних вчень - М.: ИНФРА, 2000.
20. Історія економічних вчень: Учеб. посібник / За заг. Ред Г. А.
Шмарловской. - Мн.: ТОВ Нове знання, 2000.