4.

Ідеалізація образу Богдана Хмельницького, фрагментарність сюжету в

гомоцентричному романі Ліни Костенко«Берестечко» (1999).
Роман у віршах «Берестечко» — неперевершений твір видатної української поетеси Ліни
Костенки. Цей роман присвячений поразці війська Богдана Хмельницького під Берестечком
1651 року. Він осмислює причини поразки, її роль в житті українського суспільства та
відповідальність Б. Хмельницького за свої вчинки.

Твір написаний у вигляді монологу Хмельницького, який акцентує увагу не на тактичних

прорахунках (коли, наприклад, гетьман, залишивши своє військо, кинувся навздогін за
зрадником ханом Гіреєм), а на аналізі глибинних причин поразки, пов’язаних з національною
ментальністю, українською історією. Гетьман на наших очах переживає трагедію поразки. Саме
монолог дає нам змогу зрозуміти суб’єктивну позицію героя, зрозуміти його певні вчинки крізь
призму авторської свідомості у тексті.

«Усім чужі. Для світу незначущі.

Чи що ніяк не вирвемось самі.
Чи що у нас сусіди загребущі.
Ми, вільні люди вільної землі,
Тавро поразки маєм на чолі»

Сюжет роману — це спогади гетьмана. Саме спогади переплели давні й недавні, приватні та
загальноукраїнські події. Спогади одночасно зображують Богдана великим гетьманом, що
здатен підняти країну з руїн, та людиною, що має свої драмами, слабкості, помилки. Ліна
Костенко показує усі душевні стани Хмельницького — від депресії до воскресіння. Він згадує
все, що сталося, щоб зрозуміти одне: “Усе ж було за нас. Чому ж програли ми?”

Проте роман не зовсім про Богдана Хмельницького. Він про українську націю, яка відрізняється
від інших. Гірка “наука поразки” спонукає гетьмана до пошуку національних “хвороб” — і він
напружено, з досадою, а то й сарказмом розмірковує над ними у своєму монолозі. Про брак
духу в критичних ситуаціях, розмноження сепаратистів, завжди готових перекинутися до ворога
(“Один за тебе умре. Другий тебе продасть. Третій не знає, хто його мати”); “кляту щирість”, яка
дорівнює простодушності й наївності. Але найчастіше — про брак єдності, метушню довкола
булави і “мискоборство”: «Є боротьба за долю України. Все інше — то велике мискоборство»

Таким чином Ліна Костенко майстерно зобразила актуальні проблеми українського народу
через монолог Богдана Хмельницького. Головним образом є не Богдан Хмельницький, а
український народ, який він уособлює.

● варіант 2
У "Берестечку" відсутній наскрізний сюжет, він фрагментарний; твір належить до жанру так
званого гомоцентричного роману, в якому події відтворюються не в традиційній епічній
відстороненості, а з акцентом на суб'єктивному сприйнятті героїв. Оповідь ведеться від першої
особи, як роздум, спогад, сповідь гетьмана, який болісно переживає поразку. Використання
такої форми нарації як внутрішнє мовлення персонажів вже надає твору сповідальних інтонацій.
Час сповіді, молитви чи заклинання породжується кризовою ситуацією чи то індивідуального, чи
суспільного характеру.

Василь Марко наголошує на тому, що «Берестечко» може мати підзаголовок «сповідь у ганьбі»,
на противагу запропонованому підзаголовкові твору Павла Загребельного — «сповідь у славі»,
має оксюморонний характер, тому що у славі не сповідаються, нею насолоджуються.
Гетьманова сповідь ґрунтується, з одного боку, на правдивості, щирості, одвертості, а з другого
— на каятті в проступках:

«Лежить твоя зглузована Вкраїна,

схрестивши руки всіх своїх шляхів.
І що тепер? Що вдіять, що почати?
Ні булави, ні війська, ні почати.
Моя вина. Мій гріх перед людьми» [1,8].

Битва, переживання поразки, загибель війська стали для гетьмана межовою ситуацією:
«Я пережив усе — полон, поразку, відчай.
Приниження — це те, від чого я вмирав» [1,73].

Як стверджує Ліна Костенко, після Берестечка постає інша людина: спочатку гетьману здається,
що його душа опустіла і його вже нема як гетьмана, як Богдана, як особистості:
«Моя душа як випита карафа. З
дається, я вже кам'янію теж» [1,36],
«Яка самотність!
З темрявою злився.
Мене нема. Я згарище. Я дим» [1,108],
«Я вже не я. Мене вже улелекали.
Уже рука не вдержить булави» [1,5].

Але потім ми розуміємо, що просто відбулась переоцінка всіх життєвих цінностей: ті почуття і
емоції, те душевне потрясіння, яке пережив гетьман, змінили його, він вже не міг бути колишнім,
таким, яким був до Берестечка.

Якщо до цієї битви, можливо, поряд зі справою служіння народу було присутнє якесь
честолюбство, прагнення слави, бажання помсти, то тепер гетьман дивиться на все по-іншому:

«Я нині вже не той. Мені вже не до слави» [1,32].

Богдан, як екзистенціальний герой в межовій ситуації, переживає весь спектр екзистенціальних

станів. Він почувається самотнім:

Як пише Микола Костомаров, після битви хан тримав Богдана Хмельницького в полоні до кінця
липня, доки отримав викуп. Гетьман після визволення поїхав на Україну і, прибувши в містечко
Паволоч, три дні і три ночі непробудно пив:

«Тепер сидиш самотній, не-владущий

і п'єш, як трахтемирівський дячок»[1,5],
«Порубаний зброяр руїну стереже.
То ми тут і лишились на горі,
в урочищі, що зветься Гончарі.
Та й живемо. Вже третій день. Давно.
Спимо на сіні. Тут всього задосить.
Вода з ріки. В пивницях є вино,
Шрамко чутки із Паволочі носить»[1,26]

Тимчасова ізоляція дає можливість Богданові Хмельницькому заглянути глибше в себе,

осягнути масштаби власної поразки і при цьому не забути, що йдеться не лише про гетьманську
булаву, а більше — про Україну. Гетьман живе в старій фортеці, яка колись знала битви і
облоги, перемоги і поразки, а зараз перетворилась на руїну: Богдан порівнює себе з нею: йому
здається, що він вже теж, як стара фортеця, нікому не потрібен і ні на що не годен:

«Руїна сам. Живу серед руїн»[1,112].

«Тепер мені кінець. Життя мене скасує.
Руйновище фортець найбільш мені пасує» [1,110].

У творі описані події саме цих трьох днів, ті рефлексії, спогади і роздуми, які пережив гетьман,
хоча читачу може здаватися, що цей стан відчаю і розпачу триває дуже довго:

«Хто свічку тепер поставить за душу мою хмільну?

Я, гетьман Богдан Хмельницький,
розбитий під Берестечком,
сиджу у старій фортеці і долю свою кляну» [1,27].

Хмельницький постає як унікальна особистість — велика в політиці, військовій справі, у коханні і

славі. Характер Богдана багатогранний, але домінує в ньому патріотичне начало і турбота про
долю народу. Гетьман пояснює, чому він почав цю війну: його серце боліло, коли він бачив, що
чинять в Україні польські пани:

«І я повстав. Душа спитала — доки?!

Втопили край у підлості і злі.
І я сказав: чужинці, дайте спокій.
Не сійте зради на моїй землі» [1,109].

Він говорить, що це не загарбницька війна, а оборонна, до якої його змусили:

«...був я приневолений хопитись за оружже.

І це кровопролиття тут почали не ми» [1,89].
Почав війну Хмельницький не заради особистої вигоди чи слави:
«О, не за себе ж я молився
і не для себе ж я живу!
Для себе — жив би я в Суботові,
в ставку розводив коропів.
Та й чорт із нею, із свободою,
щоб я за неї так терпів» [1,41].

Навпаки, можливо, через це гетьманство, через цей важкий хрест він не мав душевного спокою
і простого людського щастя, не був достатньо дбайливим чоловіком і батьком, через що і
сталася зрада Гелени. Але жити по-іншому Богдан не може, він усвідомлює своє призначення і
приймає його:

«І жити міг лиш так, а не інак.

І вів людей. Якщо це знак обранства —
який важкий і невблаганний знак!» [1,83].

Велич постаті Хмельницького визнавали і вороги, і союзники, так, хан говорить:

«Ти ж, Богдане, із того дерева,

з якого ріжуться королі!» [1,14].

Як справжній лідер, Богдан усвідомлює свою відповідальність за народ, переживає за нього:

«Але ж яка біда цьому народу!

Що він біду міняє на біду.
Бо хтозна, чи він знайде там свободу,
чи ще одну збудує слободу» [1,22],
«Чи й біля божого престолу біда народ наш доганя?!» [1,24].
Богдан кається через жертви, переживає за загиблих, за непохованих, які лежать на полі під
Берестечком, за тих, що потрапили в полон:
І за тих дівчат і жінок, яких турки захопили в ясир і погнали на турецькі базари:
Переживає і за тих, кому доводиться жити в цей час, час війн і руйнацій, терпіти всі тяготи
такого життя і знущання польських панів, які почали повертатись до своїх маєтків:

Причину поразки Богдана Хмельницького варто шукати не тільки в перебігу битви, вона значно
глибше:
Цей надлом стався з гетьманом, коли він дізнався про те, що Тиміш стратив Гелену за зраду:
І в той же час він не вірить у таку агресію зі сторони сина:

Тиміш же виступає справедливим та розсудливим чоловіком, людиною честі:

Тут же Богдан виступає люблячим батьком, бо незважаючи на те, що рідний син вбиває його
кохану,виступаючи при цьому слухняним сином, Хмельницький звертається до сина з ласкою,
картаючи себе, а не Тимофія, за рішення прийняте у стані афекту:

Після ганебної поразки під Берестечком, так би мовити, останньою краплею, стало вбивство
Тимошем своєї мачухи, тож ми бачимо відчайне намагання зрозуміти і виправдати сина,
спираючись на його запальни й характер:

Богдан переживає відчай і, як пише Павло Загребельний, кілька днів перебуває у

напівсвідомому стані, тому втрачає кілька можливостей розбити окремо частини польського
війська і підпускає королівську армію дуже близько:

Переживши ці перші три дні, гетьман почуває себе спустошеним:

Коли він згадує про Гелену, навіть влада здається йому тягарем, він розуміє, що якби не
гетьманство, було б у нього особисте щастя, а так він постійно займався державними справами,
рідко бував удома, йому доводилось залишати Гелену саму, а їй хотілось розради, втіхи, саме
це і штовхнуло її в обійми гетьманського скарбничого. Сторінки роману Ліни Костенко насичені
еротизмом: Гелена втілює одночасно Богданове щастя і біль, він називає її своєю дружиною і
коханою жінкою, своєю відрадою і втіхою.

У Ліни Костенко кохання виступає потужним рушієм людських сил, домінантою в спектрі
духовних шукань особи в часи війн. Стан Богдана Хмельницького після зради Гелени і поразки
під Берестечком можна порівняти зі станом Марусі Чурай, яка пережила смерть Гриця, суд і ніч
перед стратою. У них обох перед обличчям фізичної і духовної смерті відбувається зміна
світоглядних позицій, але якщо Маруся вже пережила духовну смерть, то на Богдана ще чекає
відновлення, воскресіння і як чоловіка, і як гетьмана.

Гетьман картає себе, допитуючись, чому він не скористався нагодою для отримання ще
більших привілеїв для козацької держави:

І сам критикує себе за поступки полякам, за недостатню рішучість і радикальність, за рабський

дух, якийсь десь існував в глибині його єства: так, у битві під Зборовом перевага була на боці
козаків, польське військо було майже розгромлене, але гетьман не взяв від цієї перемоги
максимум:

Воскресіння і повернення Богдана Хмельницького до життя і боротьби пов'язане з двома

факторами: звістками від Шрамка про те, що но всі загинули під Берестечком чи розбіглись, що
ще є військо, яке хоче продовжувати боротьбу:
і з коханням до Ганни Золотаренко. Ліна Костенко створює дуже яскраві жіночі образи: якщо
Гелена уособлює несамовиту пристрасть, жагу, сексуальний потяг, то Ганна — спокій, надію,
спокійне майбутнє, впевненість, вона є символом жіноцтва і материнства:
За Ліною Костенко, саме Ганна гідна честі бути першою українською гетьманшею, коли вона
вживає це слово по відношенню до Гелени, то йдеться про гетьманшу як дружину гетьмана, а
не як певний державний офіційний статус:

Нам імпонує така думка, адже Мотрона була полячкою, мала польський гонор і пиху, схильність
до польських звичаїв і бажання розваг, через що її не любив український народ, Ганна ж постає
як представниця давнього козацького роду Золотаренків, чоловік якої загинув на війні, вона
уособлює собою національну гідність і гордість, втілює кращі національні риси. Саме її мав
сприймати український народ і козацька старшина як свою гетьманшу.

5. Ліна Костенко, «Записки українського самашедшого» (2010)):проблематика культурної

пам’яті в сучасному літературному житті.
Поява роману «Записки українського самашедшого» спричинила неоднозначну реакцію
літературознавців на вихід першого прозового твору Ліни Костенко, надрукованого у 2010 році.
У романі Ліна Костенко уважно дослідила фактори, що негативно впливають і на окремих
людей, і на суспільство в цілому. За Є. Кононенко, «твір Ліни Костенко – історія в
концентрованому вигляді. І жодну сторінку із неї не вирвати» [18, с. 32].

Л. Костенко подає художній матеріал саме як записки, виправдовуючи жанрову дефініцію в

назві твору. У «Записках українського самашедшого» жанрові моделі роману, записок,
щоденника, мемуарів, хроніки та сповіді, «травелогу душі», памфлету зазнають синкретизму.
Панорамна картина сучасної дійсності з глибоким викриттям найактуальніших проблем буття як
окремо взятої людини, так і всього суспільства вказують на романний жанр.
Роман у формі записок передбачає своєрідний тип головного героя-оповідача, який ставить
собі за мету ведення нотаток для фіксації подій в особистому житті, країні, усьому світі. Записи
українського «самашедшого» претендують на новітній діаріуш людства в індивідуальній
інтерпретації.
Але головний герой не в змозі осягнути потік щоденних новин, тому ведення нотаток
перетворюється на «мандрування» простором існуючих носіїв інформації, що нагадує
своєрідний «травелог душі».
Розрізнені просторово й тематично, але пов’язані хронікально події асоціативно поєднуються
спільною ідеєю викриття світових абсурдів і симулякрів, складаються в цілісний світ-реальність
через осмислення їх наратором. У записах оповідач прагне хоча б пунктирно окреслити власну
систему цінностей і життєвих орієнтирів, але відчуження між ним і його оточенням із кожним
днем поглиблюється й посилює потребу в автокомунікації з власним «Я», самоідентифікації
через письмо.
Л. Костенко поєднує в «Записках українського самашедшого» фактографічність,
інформативність і публіцистичність викладу із зображенням внутрішнього світу людини через
думки, емоції, почуття, що надає нотаткам ознак сповідальності, ліричності, рефлексивності.

Другим аспектом є простеження жанрового діалогу роману Л. Костенко з повістю М. Гоголя

«Записки божевільного» та однойменним твором Л. Толстого. Заголовок «Записок українського
самашедшого» як інтертекстуальний маркер активізує міжтекстову комунікацію творів, які
репрезентують дискурс божевілля в художній літературі. Форма записок дала можливість
авторам глибше розкрити психологію головних героїв, відтворити сукупність думок і почуттів,
притаманних людині в стані балансування на межі між свідомістю та божевіллям. Якщо головні
герої повістей М. Гоголя та Л. Толстого є прикладом осмислення деструктивного дискурсу
божевілля, коріння якого – у мікросвіті самих оповідачів, протиріччях їхніх характерів та
світоглядів, то Л. Костенко інтерпретує тему «самашествія» як наслідок тиску на особистість
глобалізованого й сповненого світових абсурдів сучасного життя. Роль назви роману «Записки
українського самашедшого» полягає в налаштуванні читацької рецепції. Заголовне
словосполучення є складним метафоричним виразом, компонентний аналіз якого вказує на такі
ознаки поетики твору: 1) використання письменницею записок як форми оповіді, покликаної
цілісно розкрити творчий задум; 2) лексема «самашедший» акцентує на духовному стані
оповідача; 3) означуване слово «український» вказує на локальну визначеність зображених
подій і реалій у творі, національну ідентифікацію наратора, що є підсилювальним фактором
багатьох проблем, порушених у творі

Третім чинником жанрової особливості аналізованого роману є необарокова домінанта, яка

простежується у світовідчутті головного героя (актуалізація мотивів місця людини у світі,
остаточної мети життя, свободи волі й міри відповідальності за свої вчинки, використання
оновленого сковородинсько-гоголівського мотиву мандрування «інформаційним полем», як
пошуку істини); жанровому синкретизмі, калейдоскопічності викладу, гротескності як відчутті
несправжності, театральності сучасного буття, наскрізній іронії, яка, мов «фільтр» у свідомості
наратора, пом’якшує психологічну напругу від трагізму, катастрофізму й абсурдності дійсності.
Алегорії, метафори, порівняння, гіперболи, антитези та інші засоби асоціативного зображення
подій у романі створюють ефект ускладненості (наростання) змісту, підтекстовості, зумовлюють
експресивність та емоційність викладу.

Четвертий аспект – метафоричне сприйняття дійсності оповідачем. Метафори у «Записках

українського самашедшого» Л. Костенко акумулюють викривальний, іронічний, саркастичний,
драматичний пафос осмислення сучасності. Залежно від думок наратора змінюється й
емоційна тональність твору, семантика лексем, залучених до творення метафоричного виразу.
Концептуальним ядром більшості метафор є слова «інформація», «історія», «політика»,
«суспільство», які представляють цілісну світоглядну систему оповідача й водночас апелюють
до особистого досвіду читача у сприйнятті нехудожньої реальності. Відтак метафора виступає
своєрідним «замінником» факту в поетикальній системі жанрових ознак записок.

критика
“Записки українського самашедшого” репрезентується як художній твір із головним героєм
програмістом, ім’я якого в тексті жодного разу не названо. Розповідь ведеться від першої особи,
що дає можливість героєві самому характеризувати себе, позиціонуючи як нормальну людину, у
якої під впливом соціально-політичних обставин “крівля поїхала” [9, 5], хоча звернення до
психіатра не дало жодного результату – відхилень у психічному стані героя не виявлено: “Я
завжди був нормальною людиною. Радше меланхоліком, ніж флегматиком. Раціо в мені явно
переважало, поки не зустрів свою майбутню дружину. Тоді на деякий час взяло гору емоціо, а
тепер вже не знаю. Зрештою, дружина в мене розумна й красива, упадальників біля неї не
бракувало, і якби зі мною щось не так, то вона вибрала б не мене.
Спадковість у мене теж добра, психів у роду не було. Вчився в університеті, ходив на
байдарках, навіть маю спортивний розряд. Кінчав аспірантуру, захистив дисертацію. Хобі у
мене музика, література, у дитинстві збирав марки” [9, 5].

Монолог головного героя дає читачеві можливість скласти певне уявлення про нього, зокрема
про освіту, професію, життєві принципи, прагнення: “Фах у мене сучасний, абстрагований від
ідіотської дійсності, я можу говорити виключно мовою комп’ютерних програм. Правда, мріяв піти
в науку, але інститут змізернів, кадри розлетілись по світу, я залишився з принципу, все ж таки
це моя країна, я тут виріс, я тут живу, я не хочу в Силіконову долину, я не хочу в найкращі
комп’ютерні центри Європи, я хочу жити й працювати тут. І не абияк жити, а жити добре,
достойно. Абияк жили мої батьки, і батьки моїх батьків, і всі гарні порядні люди в цій частині
світу завжди мусили жити абияк, задурені черговою владою, черговим режимом” [9, 6]. Герой
спершу працює в комерційній фірмі, має пристойну заробітну платню, службового “Опеля”,
потім втрачає цю роботу й починає поневірятися. У нього підростає син. Характерно, що Ліна
Костенко ніде не називає імен не лише головного героя, а і його дружини, сина, тещі.
Саморефлексії головного героя позиціонують його як невдаху, життєві негаразди викликають у
нього песимізм, зневіру у власних можливостях: “Докторську я не написав, і вже не напишу,
кому вона тепер потрібна? Сина не зумів виховати. З дружиною проблеми” [9, 1].

Художні твори, у яких наявна стилізація під документ, його імітація, як правило, містять ці
документи у своїй структурі, до того ж дуже часто надзвичайно правдоподібні: у них
відтворюється не лише форма, а й зміст, що співвідноситься з реальними документами свого
часу. Так, наприклад, робить В. Богомолов у романі “Момент істини” (“У серпні сорок
четвертого”). Проте набагато частіше автори використовують готові документальні жанрові
форми для втілення власних художніх задумів: скажімо, М. Матіос, будуючи свій роман у формі
щоденника (“Щоденник страченої”). Твір Л. Костенко має іншу специфіку.

У згаданій анотації “Записки українського самашедшого” репрезентуються як роман, хоча вже

сама назва свідчить, що твір слід зарахувати до іншого – спогадального – жанру нотаток
(записок). Нотатки – це мемуарний жанр, що наближається до щоденника і має з ним чимало
схожих жанрових ознак. Головна з них – відсутність значної часової дистанції в записах, які
переважно робляться по свіжих слідах, одразу після події. Автор, будучи відстороненим від неї,
водночас висловлює власне суб’єктивне бачення події, що залежить від його світоглядних
позицій, життєвого досвіду, віку, освіти, статі, настрою та інших більш чи менш суттєвих
чинників (до речі, у цьому випадку автор передоручає висловлення власної позиції героєві
роману). І в щоденниках, і в нотатках автор намагається дотримуватися певної
концептуальності, тобто у змісті завжди мусить виявляти себе чітка авторська позиція. І там, і
там автор повинен спиратися на реальні документи й факти чи достовірні свідчення самого
себе або очевидців. І щоденники, і нотатки не мають спільного сюжету, об’єднавчим їх
стрижнем стає постать самого автора.

Цікаві роздуми головного героя про щоденник: вони до певної міри проливають світло, чому
саме політичні події домінують в імітованих під щоденник чи нотатки записах головного героя,
від імені якого ведеться розповідь: “Взагаліто щоденник – жанр особистих записів. А яке моє
особисте життя, і чи буває воно в одружених? Записувати, як тебе жінка пиляє, як засмоктують
будні? Це вже був би не щоденник, а буденник” [9, 17]. Паралельно з основною в романі Ліни
Костенко розгортається гоголівська сюжетна лінія. Дружина головного героя писала
кандидатську дисертацію про Гоголя, тому часто в тексті його нотаток присутні цитати із творів
цього письменника, які своїм змістом надзвичайно співзвучні з часом розгортання подій у тексті
роману, створюючи специфічний інтертекст: “Нужда и бедность – неизбежный удел стоячого
государства” [9, 24]; “Советую вам нарочно написать на бумаге Испания, то и выйдет Китай” [9,
28]; “Ведь ты нуль, более ничего” [9, 137]; “Январь того же года, случившийся после февраля”
[9, 263]. Кожна з подібних цитат постає специфічним документом у романі, посилюючи його
сатиричний пафос, наближаючи іронію й сарказм до пастиша. Ось як, приміром, у нотатках
головного героя зображений український парламент: “Опозиція протестує, їй не дають слова,
вона вимагає і, вичерпавши всі аргументи й засоби, блокує трибуну, зриває засідання, вмикає
на повну потужність сирени й клаксони, навіть ночує у сесійній залі, спить на бойовому посту під
трибуною. Крик, галас, зламані шиї мікрофонів. У парламенті – як у селі Мандрики з
незавершеної повісті Гоголя “Страшний кабан”: “трескотня и разноголосица, прерываемые
взвизгиваньем и бранью” [9, 322].

Цікаво, що сам герой твору Ліни Костенко розуміє: його записки – твір не художній, а
мемуарний: “Це ж не белетристика, це Записки. Як написалося, так написалося” [9, 311].
Остання фраза до того ж потверджує одну із провідних жанрових рис щоденників і нотаток:
записи робляться спонтанно, автор не прагне їх редагувати, а тому можлива невідшліфованість
фрази, незавершеність думки, непрямий порядок слів, обрив чи розрив тексту тощо.

Отже, перший роман видатної української поетеси Ліни Костенко, написаний у формі стилізації
під документ, засвідчує тенденцію, що дедалі яскравіше виявляє себе в новітній літературі,
коли інтерес до документальності бачення людей і подій переростає в потребу імітувати
документи й факти, розширюючи аудиторію потенційних читачів, що, можливо, є одним із виявів
глобалізаційних процесів у світовій літературі