Контрольна роботи виконала студентка групи ПР-11з

Кучер Зоряна Болеславівна

Завдання
10. Роль юристів у формуванні римського права: етапи розвитку.

Визначним фактором римського праворозвитку в другій половині республіки

стає світська юриспруденція. Не володіючи ні законодавчою, ні едиктальною
владою, римські юристи своїми тлумаченнями і роз’ясненнями значною мірою
сприяли розвиткові і вдосконаленню права.

Як уже відомо, з опублікуванням jus civile Flavianum в галузі правознав-ства

було підірване необмежене панування понтифіків і, отже, відкривався шлях до
утворення світської юриспруденції. Легенда повідомляє, що перший понтифік
із плебеїв Тіберій Корункалій (235 р. до н.е.) почав давати свої поради особам,
які вирішували спори в суді, консультував усіх, хто хотів ознайомитися з
правом. Швидкому розвитку світської юриспруденції сприяли такі фактори:

1) у середині республіканського періоду швидкими темпами зростає

торговий оборот, розвивається і ускладнюється господарське життя;

2) суворий формалізм цивільного права потребував виняткової обережності

під час укладання договорів, чіткості формулювання позовів, додержання
інших формальностей, що в свою чергу вимагало появи високваліфікованих
спеціалістів — юристів, які могли б дати необхідні поради громадянам;

3) сама будова римських магістратур і римського суду сприяла поширенню

юридичних знань у народі, оскільки кожний громадянин міг стати магістратом,
а тим більше суддею, а для виконання посадових обов’язків потрібні знання
права. Разом з тим чимало з магістратів після завершення державної служби,
користуючись набутими знаннями давали поради приватним особам;

4) увесь устрій римського життя потребував загального ознайомлення громадян

з елементарними положеннями права [4, c. 14].

У Римі усі громадяни брали участь у політичному житті, весь народ закликався
до обговорення і вирішення законодавчих питань, тому не дивно, що
елементарна юридична освіта була частиною загальної освіти. Ціцерон
повідомляє, що Закони XII таблиць вивчалися дітьми напам’ять, а знання права
були поширені в народі. Усе це підготувало ґрунт для бурхливого розвитку
юриспруденції. І справді, вже в другій половині республіки з’явився численний
професійний загін юристів.

Діяльність римських юристів, за Цицероном (І ст. до н.е.), виявлялася у трьох

формах:
 1. a) respondere — консультаційна робота: відповіді на запити приватних і
службових осіб з питань, які викликали в них сумнів;
2. b) cavere — вироблення найчіткіших формул для різних юридичних актів
(договорів, заповітів тощо), тобто допомагали приватним особам під час
укладення договорів. Юрист часто сам писав формуляр договору, тому
цей вид діяльності називається ще scribere (лат. scribe — писець);

с) agere — поради стосовно постановки позовів і процесуального ведення

справи. Справа в тому, що в період республіки процесуальне представництво в
Римі не допускалося.

Водночас з розвитком юриспруденції та активізацією римських юристів постає

потреба і в юридичному навчанні, яке зводиться головним чином до навчання
за допомогою практики. Той, хто бажав вивчати право, міг бути Присутнім під
час надання консультацій якого-небудь юриста. Зрозуміло, що при цьому учням
давали необхідні пояснення. З ускладненням законодавства виникає потреба і в
деяких загальних поняттях цивільного права. Усе це торкається практичної і
навчальної сторони справи.

Важливо зазначити, що практична діяльність римських юристів відноситься до

найдавніших часів Римської держави, бо вже в середині республіканського
періоду юриспруденція виходить за межі суто практичної діяльності.

Відомо, що після Законів XII таблиць деякий час цивільне право розвивалося
шляхом тлумачення законів. Такі тлумачення набували нового змісту й,
відповідно до змін, які відбувалися в суспільстві, необхідного напряму. Завдяки
авторитету юристів цим тлумаченням надавали загальнообов’язкового
характеру і вони ставали своєрідним джерелом права.

У період принципату претура як демократичний інститут рабовласницького

Риму не вписувалася в рамки тієї форми правління і поступово втрачає свою
силу й авторитет. Центр правотворчої діяльності переміщається від преторів до
юристів. Саме в І-III ст. римська юриспруденція досягла найвищого розвитку.
Це був період класичної юриспруденції [6, c. 153].

Римські імператори з уваги на великий авторитет юристів намагалися схилити

їх на свій бік. З цією метою найвідомішим юристам було дозволено давати
загальнообов’язкові консультації. Маючи таке право, римські юристи
влаштовували консультації від імені принцепсів, що надавало їм офіційного
характеру, і судді у своїх рішеннях керувалися їхніми порадами.

Тісний союз між юристами і цринцепсами зумовлювався обопільною

зацікавленістю: принцепси вбачали в юристах свою опору, провідників своєї
політики, а юристи своїм привілейованим становищем завдячували
принцепсам. Одночасно держава надавала широкий простір для правотворчості,
в чому юристи були зацікавлені як професіонали.
Практика надання окремим юристам права офіційного тлумачення законів
тривала до початку V ст. н.е. Із встановленням абсолютної монархії
правотворча діяльність юристів занепадає. У 426 р. був прийнятий закон «Про
цитування юристів», за яким у судових рішеннях можна було посилатися лише
на праці п’яти видатних юристів: Папініана, Павла, Ульпіана, Гая і Модестина,
а також на праці тих юристів, на яких посилалися ці юристи.

Один із перших світських юристів Секст Елій (був консулом у 198 р. до.н.е.)
видав перший юридичний трактат Tripartita, який містив основні елементи
права: 1) текст Законів ХІІ Таблиць, 2) їх тлумачення (interpretatio) та 3)
процесуальні формули.

Значним був вплив юристів у судовому процесі (як у легісакційному, так і у

формулярному). В ході підготовки до стадії ius юристи повідомляли сторонам
які процесуальні засоби відповідатимуть спорові, пояснювали правові наслідки
їх застосування. Вони ж, як вже зазначалося, пропонували преторові нові
формули і процесуальні засоби. Та й при застосуванні формул у судовому
процесі, що було технічно складним завданням, без юриста не могли б дати
собі раду ні сторони, ні магістрати, які не володіли необхідними юридичними
знаннями [5, с. 19].

Але, якщо юриспруденція періоду Республіки, загалом зберігала характерні

риси і функції старого права понтифіків, то все ж тогочасні юристи розуміли
право як науку і мистецтво, що призначені для практичного застосування,
покликані вирішувати конкретні проблеми, які виникали в людських стосунках.
Від юриспруденції часів понтифіків і до бюрократичної юриспруденції
казуїстичний метод, який базувався на вирішенні конкретних справ,
викладених дуже детально і ґрунтовно, залишався переважаючим.

Твори юристів в центрі уваги також завжди мали конкретні випадки (казуси).
Мета творів, які писали юристи, була практична: запропонувати позивачеві
найвигідніший для нього позов або підказати заявникові найпридатнішу для
його казусу формулу. Правила і приписи, які юристи виводили на основі
дослідження казусів, повинні були застосовуватися при прийнятті рішень
стосовно інших казусів, які виникатимуть в даному правопорядку.

Серед творів римських юристів значне місце займають коментарі. Особливо

цікавими з точки зору цього дослідження є коментарі до преторського едикту.
Складаючи їх, юристи описували особливості тих чи інших позовів
та процесуальних засобів, використовуючи матеріали вирішених ними та їх
колегами казусів, а також супроводжуючи їх роздумами та інтерпретаціями
(тлумаченнями) окремих положень едикту.

Практицизм римських юристів привів до того, що систематизація, яка

передбачає створення спеціального категоріального апарату та уваги до
загальних для всієї сукупності правових інститутів елементів, застосовувалась
ними лише на шляху до вирішення того ж завдання — опису конкретної
проблеми і вироблення правил та принципів, виражаючи їх в точних та
однорідних категоріях.

Тому, така характеристика римського права як казуїстичність пов’язана, перш

за все, з діяльністю юристів, які при створенні казуїстики використовували
різні методи юридичної техніки. Крім звичайних казусів — щоденних життєвих
випадків — існували так звані «зразкові казуси» (або моделі, зразки чи типові
казуси). Ці «модельні казуси» і є правовими конструкціями, оскільки в
римській правовій системі вони служили основою співставлення при вирішенні
аналогічних випадків (казусів).

Порівняння уявлень сучасної науки про правову конструкцію з елементами, які

поступово наповнювали це поняття, починаючи ще з римського права, дає
змогу виділити також абстрагування як логічну операцію, внаслідок якої
створювалися правові конструкції. Належить підкреслити, що римські юристи
для вироблення правових конструкцій використовували прийоми грецької
діалектики і логіки [19, с. 109]. Отже, римський юрист порівнював конкретний
казус з «модельним казусом». А за умов, коли конкретний казус не вписувався
в рамки «модельного казусу», належало шукати інше рішення.

Таким є спосіб вирішення конкретного життєвого випадку і сьогодні.

Російський теоретик права професор С. Алексєєв зазначав, що в разі, якщо
життєва ситуація не підпадає під існуючі юридичні конструкції, то слід
зосередитися на правовій суті даної ситуації — на тих висновках правового
порядку, які випливають з реальних фактичних обставин справи незалежно від
тих чи інших формальних вимог.

В процесі цієї діяльності римські юристи, на відміну від преторів, не могли

самостійно використовувати такого техніко-юридичного засобу, як фікція.
Іспанський юрист, дослідник римського приватного права Г. Гаррідо пояснює
це тим, що юристи, не відступаючи від законів логіки (а фікція як корекція
конкретної ситуації з метою врегулювання її порушує закони логіки та ігнорує
юридичну реальність), діючи шляхом інтерпретації (interpretatio), створювали
нове право за допомогою аналогії (тобто шляхом розширювального тлумачення
або уподібнень) [13, с. 36].

Фікція, яка вводилася актом влади, відповідно, не могла впроваджуватися в

правову практику шляхом interpretatio. Тому, бажаючи ввести ту чи іншу
фікцію, юристи зверталися до претора чи законодавця, використовуючи свій
авторитет (auctoritas).

З виникненням екстраординарного процесу і одночасно з припиненням

правотворчості преторів, нові формули позовів і процесуальних засобів вже не
виникають, а джерелом права стають імператорські конституції, підготовкою
яких займаються юристи. Цей етап в розвитку римської юриспруденції
називають » фазою бюрократичної юриспруденції».
Отже, історія розвитку права є історією становлення, розвитку і вдосконалення
правових конструкцій. А поява правових конструкцій — результат і показник
рівня розвитку правової системи в цілому. Більше того, вироблення досконалих
правових конструкцій є перспективою і призначенням права.

Правові конструкції у Римі з’являються в результаті діяльності преторів (та

інших магістратів) в процесі розв’язання конкретних життєвих ситуацій
(вирішення спорів) за допомогою преторських формул.

Збільшення їх кількості викликало необхідність типізації цих формул позовів.

Тобто правові конструкції є результатом типізації правових засобів.

Завдяки появі юристів, а з ними і юриспруденції в Римі поступово норми права

вкладаються у систему, з’являються правові конструкції з притаманними їм
складовими елементами та конструктивними залежностями і зв’язками між
ними. В результаті правова доктрина набуває форми логічно струнких
відпрацьованих конструкцій як типових схем прав, обов’язків,
відповідальності. Саме логічність, притаманна римському праву, стала основою
творення понятійного апарату юриспруденції, а також правових конструкцій
приватного права [23, c. 124-125].

Висновки

Отже, римські юристи, які крім написання наукових творів, давали

консультації, в тому числі і преторам, сприяли узагальненню правового
матеріалу, появі правових конструкцій як засобу побудови нормативного
матеріалу.

Тому ми бачимо що вже в цей період римська юриспруденція набуває суто

світський характер починаючи з плебейського понтифіка Тиберія Корунканія (з
254 року до н.е.), правові консультації якого вперше носили публічний і
відкритий характер. Юристи республіканського періоду відігравали важливу
роль у судовій практиці. Вони давали юридичні консультації, особливо з питань
судового процесу, формулюючи у зв’язку з ними правові відповіді, редагування
та складали юридичні акти, в ряді випадків брали участь в самому судовому
процесі, надаючи допомогу однієї зі сторін. Юристи республіканської епохи
відбувалися, як правило, з аристократичних кіл — з сенаторської знати, а в I ст.
до н.е. А також із вершників. Найбільш відомими з них були Катон Старший,
Марк Манілі, Алфен Вар, Квінт Муцій Сцевола, Публіїв Муцій Сцевола, серво
Сульпіцій, Руф (причому двох останніх часто вважають засновниками римської
юридичної науки). Вони вперше зробили спробу дати узагальнення судової
практики, систематично виклавши цивільні право (Публіїв Сцевола) і склавши
перший коментар преторского права (Сульпіцій).

В епоху принціпата коло юристів стає ширшим. Багато хто з них, наприклад
Ульпіан, Гай та інші, були вже не римлянами, а вихідцями зі східних провінцій.
Юристи цього часу грали більш активну роль у розвитку юридичної доктрини і
практики, були справжніми творцями класичного римського права. Важливого
значення набуває викладацька діяльність юристів. В I — на початку II ст. н.е.
виникають дві основні школи права: сабіньянці (засновник Капітона) і
прокульянці (засновник Лабеон), які вели викладання права і давали різну
трактовку деяких (щоправда, другорядних) правових інститутів. Найбільш
відомими представниками перших були Сабіни та Юліан, а другий — Прокул і
Цельз.

Римські юристи складали численні праці. Одні з них призначалися для

навчальних цілей, інші — для практичного використання.

У римській правовій системі поєднані змістовний аналіз конкретних життєвих

випадків (казусів) із досконалою юридичною технікою.

При формуванні техніко-юридичних засобів значним був вплив грецької

діалектики і логіки та філософії загалом.

Суворий формалізм римського права хоч і гальмував його розвиток, але для
появи правових конструкцій саме ця риса відіграла позитивну роль. Вимога
витримати форму, не пропустивши жодного слова відповідно жестикулюючи,
були передумовою виграшу справи при захисті приватних інтересів у
легісакційному процесі.

Правові конструкції, які виникли у Давньому Римі, протягом тривалого часу

розвивались і вдосконалювались у правових системах країн Європи в процесі
рецепції римського приватного права.

Правові конструкції та принципи права античного Риму, які розвивалися та

вдосконалювалися і в процесі рецепції римського приватного права, сьогодні
залишаються важливими елементами правових систем як окремих країн
Європи, так і в перспективі спільного європейського приватного права.