МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Національний університет «Львівська політехніка»

Інститут права, психології та інноваційної освіти

Кафедра цивільного права та процесу

Контрольна робота

із дисципліни «Актуальні проблеми кримінального

права та процесу»

Виконав:
студент групи ПВПР-18з
Сеник Максим

Перевірив:
асистент кафедри КПП
Денисюк Марʼяна Михайлівна

Львів-2024
 2

ЗМІСТ

1. Основні напрями розвитку кримінального права

у правовій системі сучасного загального права ..................................3
2. Роль "теорії механізму кримінально-правового регулювання"
для розвитку кримінального права .......................................................6
3. Дослідить основні теорії природи покарання з кінця XІX
до початку XXІ ст. і дайте аналіз їхнього змісту ................................9
Список використаної літератури ...........................................................16
 3

1. ОСНОВНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

У ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ СУЧАСНОГО ЗАГАЛЬНОГО ПРАВА

Як уявляється, актуальними напрямками подальшого розвитку

кримінального права у правовій системі сучасного загального права можна
вважати його демократизацію та лібералізацію, криміналізацію і
декриміналізацію.
Перша "зустріч" злочинності з державою та правоохоронною
системою відбувається тоді, коли створюється кримінальний закон, тобто в
процесі криміналізації суспільно-небезпечних діянь. Адже саме від змісту
кримінального закону залежить які суспільно небезпечні діяння є
злочинами (ч. 2 ст. 1 КК України).
Ще К. Маркс та Ч. Беккарія наголошували на тому, що саме
законодавець визначає коло суспільно небезпечних діянь. Тому,
оголошуючи те чи інше діяння злочином, законодавцем мають бути
ретельно проаналізовані усі об'єктивні й суб'єктивні обставини діяння, що
криміналізується, адже кримінальне право володіє рисою суворої
стратифікації - суспільство відразу поділяється на злочинців та інших.
При дослідженні проблем криміналізації та декриміналізації
використовують, як правило, однозначне розуміння цих понять:
1) криміналізація - загальне поняття, що охоплює як процес, так і
результат визнання певних видів діянь злочинними і кримінально
караними;
2) декриміналізація - відміна, виключення кримінальної
відповідальності за ті чи інші діяння, які раніше визнавалися злочинами.
Разом з тим, в рамках даного підходу намітилося два трактування
обсягу змісту цього поняття.
 4

Прихильники широкого розуміння криміналізації розуміють під цим

поняттям не лише закріплення в законі певних ознак нових складів
злочинів, але й підвищення в законі верхніх меж санкцій, окремі
обмеження в застосуванні інститутів звільнення від покарання щодо
деяких категорій засуджених, конструювання норм загального характеру,
що тягнуть більш широкий спектр небажаних для суб'єктів правових
наслідків вчиненого злочину.
Прихильники другого, більш традиційного підходу, розглядають її як
оголошення певних суспільно небезпечних діянь злочином.
На наш погляд, підхід до криміналізації має визначатися віднесенням
тих чи інших дій (бездіяльності) до злочинних, якщо вони раніше такими
не визнавалися, з визначенням в Особливій частині КК конструктивних
ознак злочину та можливого покарання за нього.
Розширений же підхід настільки розширює сферу діяльності
криміналізації, що вона практично поглинає поняття пеналізації діянь.
Якісною стороною криміналізації, її показником є пеналізація. Про
нерозривний зв'язок криміналізаційних і пеналізаційних процесів свідчать і
результати досліджень соціально-психологічних механізмів дії
криминального покарання. Ними, зокрема, встановлено, що успіх
превентивної мотивації покарання:
1) перебуває у зворотній залежності від ступеня поширеності й
стабільності заборонних форм поведінки;
2) залежить від домірності каральної санкції й заборонної поведінки;
3) залежить від того, наскільки прийнятним, бажаним і належним
суб'єкт вважає для себе заборонену дію.
Одночасно пеналізація має й самостійну сферу, особливо в тих
випадках, коли покарання за вже криміналізоване діяння піддається
законодавцем зміні.
 5

Аналіз кримінально-правової політики та практики законотворчості

свідчить, що на майбутнє одним із перспективних напрямків розвитку
національного кримінального законодавства обрана декриміналізація
діянь, що є наслідком загальної гуманізації законодавства.
Категорія декриміналізації як напрямок кримінально-правової
політики є "парною" й протилежною криміналізації.
Теоретичним проблемам декриміналізації злочинів у кримінальній
науці присвячено відносно мало уваги. Останнім часом декриміналізація
все частіше розглядається в рамках вчення про кримінальний закон та межі
його чинності у часі, а не з позицій кримінальної політики держави.
Проблеми криміналізації та декриміналізації - це по суті справи
проблеми розвитку будь-якого суспільства і держави. Систематичний
аналіз практики застосування чинного законодавства, його ефективності,
змін, що відбуваються в суспільстві, забезпечує обгрунтованість,
необхідність і доцільність законодавчих рішень, які виключають
волюнтаризм та запобігають загостренню в суспільстві криміногенної
обстановки.
 6

2. РОЛЬ "ТЕОРІЇ МЕХАНІЗМУ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО

РЕГУЛЮВАННЯ" ДЛЯ РОЗВИТКУ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

Згідно із "теорією механізму кримінально-правового регулювання" в

коло суспільних відносин, що створюють предмет кримінально-правового
регулювання, входять:
- відносини, що з'являються із введення в дію заборонних норм
кримінального права;
- відносини, що виникають із скоєння злочину;
- відносини, обумовлені вчиненням суспільно небезпечних діянь
неосудним;
- відносини, пов'язані з правомірним спричиненням кримінально
дієздатними особами шкоди об'єктам кримінально-правової охорони (за
наявності обставин, що виключають злочинність діяння).
У механізмі кримінально-правового регулювання виокремлюють,
зазвичай, загальнорегулятивні (загальні), охоронні та конкретні
регулятивні кримінальні правовідносини - засоби регулювання.
Правовідносини, що не входять в механізм кримінально-правового
регулювання, а виникають в результаті його дії на предмет такого
регулювання, своєю чергою, поділяються на загальнорегулятивні
(загальні), охоронні і конкретні регулятивні кримінальні правовідносини -
результат регулювання.
Класифікаційними критеріями виступають ступінь конкретизації
вказаних правовідносин, їх суб'єктний склад, характер створюючих ці
правовідносини юридичних фактів, а також реалізація ними основних
власне юридичних функцій кримінального права: регулятивної і
охоронної.
 7

Згідно із "теорією кримінально-правового регулювання" суть

позитивної кримінальної відповідальності полягає в обов'язку фізичних
осіб, на яких розповсюджується дія кримінального закону, дотримуватися
кримінально-правових заборон, тобто утримуватися від вчинення злочинів.
Як явище позитивна кримінальна відповідальність є фактичним
виконанням даного обов'язку в межах загальнорегулятивного (загального)
кримінального правовідношення - результату регулювання.
Суть негативної кримінальної відповідальності полягає в обов'язку
особи, яка підлягає кримінальній відповідальності, зазнати встановлені
кримінальним законом за вчинений злочин негативні для нього
кримінально-правові наслідки.
Виявляється негативна кримінальна відповідальність у фактичному
виконанні даного обов'язку в межах охоронного кримінального
правовідношення - результату регулювання.
Кримінально-правові і кримінально-процесуальні відносини - засоби
регулювання - входять в єдиний механізм кримінально-правового
регулювання, займаючи в ньому проміжну ланку між нормами
кримінального і кримінально-процесуального права і актами їх реалізації.
Роль даних правовідносин полягає в тому, що вони за наявності
передбачених названими нормами конкретних життєвих обставин
(юридичних фактів) дозволяють через імперативний метод регулювання
перевести абстрактні можливості і необхідність в плоскість конкретних,
адресних суб'єктивних прав і юридичних обов'язків індивідуально
визначених суб'єктів.
Взаємозв'язок тих, що входять в механізм кримінально-правового
регулювання правовідносин з кримінально-правовими і карно-
процесуальними стосунками - результатом регулювання - відбувається
через третю ланку механізму кримінально-правового регулювання - акти
реалізації суб'єктивних прав і обов'язків.
 8

Оскільки наявність або відсутність кримінально-правових відносин

матеріального характеру (як охоронних так і регулятивних) може бути
встановлена лише за допомогою кримінально-процесуальних відносин,
тобто в межах правозастосовчої діяльності, даний взаємозв'язок
проявляється під час застосування кримінального закону.
Оскільки предметом кримінального права виступають суспільні
відносини із кримінально-правового стримування громадян від вчинення
злочинів, воно є відправною точкою механізму кримінально-правового
регулювання.
Наразі законодавець повинен враховувати, що масштабні негативні
явища правового життя неможливо ліквідувати за допомогою "точкових"
впливів, за допомогою вжиття окремих правових заходів. Для стримування
різних антисоціальних проявів у розумних рамках потрібний комплексний
обмежувальний правовий вплив.
Зазвичай завданням кримінально-правового регулювання вважають
вивчення доцільної побудови каральних заходів, необхідних для успішної
боротьби зі злочинністю.
Таке обмеження предмета кримінально-правового регулювання не
може бути прийнято, оскільки для зменшення злочинності недостатньо
однієї гарної організації каральних заходів. Необхідно, щоб все
кримінальне право й законодавство були побудовані згідно із кримінально-
політичними принципами.
 9

3. ДОСЛІДИТЬ ОСНОВНІ ТЕОРІЇ ПРИРОДИ ПОКАРАННЯ

з кінця XІX до початку XXІ ст. І ДАЙТЕ АНАЛІЗ ІХНЬОГО ЗМІСТУ

Не підлягає сумніву, що покарання - одна із найважливіших

категорій, що входить у загальну частину кримінального права. Більш
того, не буде перебільшенням сказати, що питання про покарання - це
основне питання усього кримінального права. Його розв'язання - корінь і
матеріальна причина кримінального судочинства. Даним поняттям
закладається наріжний камінь в кримінальну політику держави. Від ясності
його усвідомлення залежить послідовність чи непослідовність міркувань
про поняття караного.
У покаранні, як негативній реакції суспільства на порушення
загальнозначущих заборон й мірі впливу на особу, що знехтувала ними,
втілюється не лише юридична оцінка діяння як суспільно-небезпечного, а
також і визнання цієї особи суб'єктом права, що перебуває у кримінально-
правовому відношенні із державою.
За Гегелем, покарання є "зняттям злочину", "зняттям не-права", в
якому право стверджується як дійсне. У покаранні злочинець через
негативну оцінку його діяння знаходить підтвердження свого правового
статусу в суспільстві [9, с. 77].
А. Ф. Кистяківський писав, що "з погляду суті і мети кримінального
права як суспільного інституту, перше місце в ньому поза сумнівом
належить покаранню. У покаранні виражається душа, ідея кримінального
права" [Цит. за: 13, с. 43].
Для теорій, які метою покарання вбачають залякування і відплату, зло
є необхідним атрибутом. Починаючи з Гуго Гроція й донині, існує
традиція розуміти покарання як зло: покарання - це страждання, на яке
прирікається винний. Зло виганяє зло.
 10

Так, німецькі юристи Ліст і Штос вважали, що покарання - це зло, яке

призначає кримінальний суддя злочинцю за злочин для того, щоб виразити
суспільне засудження діяння і того, хто його вчинив. Ззовні це зло полягає
у відчуженні або применшенні благ винного [3, с. 45].
Прихильники теорій покарання, які вважають відплату головним в
змісті покарання, представляють його як кару за злочин. Існує безліч
відтінків і нюансів у цих теоріях. Вельми часто вони включають в
покарання вимогу відновлення справедливості, відновлення порушеного
права, відновлення порушених суспільних стосунків, соціального захисту
тощо.
Більшість таких теорій мають етичне забарвлення. Ідеєю відплати
пронизане біблейське вчення. Вона знайшла вираз у філософії святого
Августина, І. Канта, Гегеля.
Всі ці ідеї у модифікованому вигляді присутні й в сучасних
визначеннях покарання. Доволі багато прихильників у неї було і в
радянській науці.
З XVІІІ ст. окреслився мотив отримання матеріальної вигоди для
держави з інституту покарання, що у певному ступені сприяло
поступовому пом'якшенню суворого характеру покарання. Право суверена
карати із помсти перетворюється на захист суспільства.
Праці Беккарія, Сервана, Дюпарі, Дюпорта, Тарже поклали початок
економічним теоріям покарання. На думку зазначених вчених, мірою
покарання має бути гуманність, а право карати з помсти повинно
перетворитися на захист суспільства. Мету покарання Дюпорт
сформулював у такий спосіб: "Треба добиватися того, щоб у зловмисника
не виникало бажання повторити злочин, і щоб була унеможливлена поява
імітаторів" [Цит. за: 9, с. 81].
 11

Прихильники утилітарних теорій покарання висувають на перше

місце ідею попередження злочинів, виправлення злочинця і його
реабілітацію. Вони виходять із спрямованості покарання в майбутнє.
Згаданий напрям складає конкуренцію теоріям, побудованим на ідеї
відплати, й донині. Для утилітарних теорій (їх ознаки можна знайти вже в
працях Платона) характерна буржуазна турбота про економію. Це імовірно
пов'язане з тим, що з XVІІІ ст. людина почала розглядатися владою як
економічна одиниця, тому поводження з нею вимагало й у разі
застосування покарання скрупульозного економічного розрахунку.
Даючи характеристику концепціям покарання нового часу, М. Фуко
писав, що вони грунтуються на тому, що "покарання має бути мистецтвом
наслідків" [Цит. за: 9, с. 83|.
Необхідно визнати факт співіснування різних теорій покарання
загалом в інтелектуальному розвитку тієї епохи. Так, І. Кант виступив з
теорією покарання як етичної відплати. Практичний розум людини (етичне
веління совісті), що висуває до людини безумовно обов'язкові вимоги,
вимагає й того, щоб зло злочину змивалося покаранням. Особа, яка скоїла
злочин, має бути покарана згідно зі своєю виною і незалежно від будь-яких
сторонніх міркувань [6, с. 287].
Гегель обгрунтовує необхідність позитивно-правового визначення
покарання. Він розглядає покарання як акт загальної волі, що відкідає
нікчемну приватну волю. Злочин є повним запереченням права. Він має
бути викритий у своєї нікчемності, що і робиться покаранням [9, с. 77].
Гегельянці Гейнц, Абегг, Кестлін трактують покарання як благо,
оскільки воно дає злочинцеві випадок і засоби примиритися із
справедливістю. Хоча покарання і виглядає як зло, проте насправді воно є
благо, оскільки дає злочинцеві можливість усвідоміти нікчемність його
безрозсудної волі й має на меті відновлення його розуму.
 12

А. Фейєрбах засновує покарання на погрозах і вважає, що якщо

людина, не дивлячись на загрозу, скоює злочин, вона має бути покарана,
оскільки знала про неї (погрозу) раніше.
Російська кримінально-правова наука царського періоду в особі її
видних представників сформулювала ряд позицій, в яких відбилася вся
гамма трактувань покарання.
І. Я. Фойницький представляв мету покарання як стриманість від
подальших протидій.
За його словами, "покарання є міра охорони проти злочинних діянь,
порушуваного винними складу, порушуваних ними інтересів або прав, які
створюють систему правопорядку" [Цит. за: 9, с. 85].
С. П. Мокрінський вказував дві ознаки покарання:
а) навмисність спричинення страждання;
б) державне примушування до страждання.
С. В. Познишев вважав, що покарання має лише одну мету -
попередження злочинів, яке можливе у формі фізичного утримання (для
злочинців) або у формі психологічної протидії злочину (для інших членів
суспільства) [11, с. 82].
Н. С. Таганцев вбачав мету покарання у відшкодуванні етичної
шкоди. Він також писав про покарання як міру, що вживається "державою
проти особи, що вчинила злочинне діяння, внаслідок такого вчинення, для
охорони правопорядку і правоохоронюваних інтересів".
Окрема група визначень покарання зачіпає його зовнішній прояв як
особливого юридичного інституту, тобто як вторгнення в сферу правових
благ людини. Покарання - це шкода правовим благам, яку повинен
відшкодувати злочинець.
А. Н. Неклюдов пише: "Покарання - це позбавлення злочинця за
вчинене ним посягання на будь-яке благо" [Цит. за: 9, с. 87].
 13

Л. С. Белогріць-Котляревський визначав покарання, як "заходи,

спрямовані на поразку прав злочинця" [Цит. за: 9, с. 88].
На думку А. А. Жіжіленка, відмінною рисою покарання порівняно з
іншими правовими наслідками неправди є властивий йому лише одному
елемент відплати. Відплата може бути визначена як дія, що спрямована на
особу, яка чинить що-небудь протиправне, і відбиває негативну оцінку дій
злочинця. Відплата є суттю покарання, а не його метою. Проте оскільки
воно викликає ті чи інші психологічні переживання, то може бути
використаним для досягнення різних практичних цілей. Важлива вказівка
цього автора на "рефлекторну дію покарання". З нею пов'язане
задоволення жадання відновлення порушеної справедливості. Саме це
задоволення цементує правопорядок [9, с. 91].
У класичний період розвитку радянської кримінально-правової науки
переважала точка зору, що суть покарання полягає у покладанні судом на
винну в скоєнні злочину особу обов'язку зазнавати певні страждання,
позбавлення тощо.
Провідні радянські вчені, такі як А. А. Герцензон, С. М. Курляндський,
А. А. Піонтковський, А. Л. Ременсон, Н. А. Стручков, М. Д. Шаргородський
та ін., розглядали покарання як міру державного примушування, що
вживається судом від імені держави до осіб, винних в скоюванні злочинів,
з метою загального і спеціального попередження злочинів.
Наголошувалася здатність покарання завдати винній особі певні
позбавлення, тяготи. Відповідно, в покаранні вбачалася кара за вчинений
злочин.
Більшість радянських фахівців з кримінального права трактували
покарання як один із засобів боротьби із злочинністю. Проте
підкреслювався також правовий аспект призначення покарання,
важливість дотримання законності при визначенні вини й застосуванні до
винних покарання.
 14

Будучи основною формою виразу і матеріалізації кримінальної

відповідальності, покарання, згідно із думкою більшості вітчизняних
вчених, по суті своєї є карою за вчинений злочин. Каральними виступають
такі елементи: моральне страждання; тривалість покарання; зміни в
правовому статусі засудженого, який визначається кримінальним,
кримінально-процесуальним і кримінально-виконавчим законодавством;
обов'язок пристосовуватися до нових умов; наявність судимості й
правообмеження, що випливають із цього; обмеження або позбавлення
засудженого права пересування і розпорядження собою, а також інші
чинники, пов'язані з позбавленням можливості вільно користуватися
своїми цивільними правами.
Втім, перш за все, покарання виражається у факті засудження особи,
тобто у вираженій у вироку негативній оцінки поведінки особи з боку
держави.
З питання про суть покарання широке визнання отримала думка
М. Д. Шаргородського, який характеризував покарання як позбавлення
злочинця певних благ, що належать йому, і вираз негативної оцінки
злочинця та його діяльності від імені держави.
Прихильники кари як однією із цілей кримінального покарання (Н.
А. Беляєв, С. Р. Смирнов, І. І. Карпець, П. П. Осипов і ряд інших вчених)
стверджували, що покарання призначається не лише для того, щоб
конкретна людина не скоювала злочинів, але й за те, що вона вже вчинила.
Відплата, вважали вони, не пов'язана з бездумною формулою "смерть за
смерть", але злочинець отримує покарання, що є певною мірою відплатою
за скоєне. Крім того, в його покаранні часто заінтересовані близькі
потерпілого. І, нарешті, покарання переслідує мета кари ще і тому, що як
одна з складових частин воно містить в собі кару.
Супротивники такого підходу (А. А. Герцензон, А. А. Піонтковський,
А. Л. Ременсон, М. Д. Шаргородський та ін.) стверджували, своєю чергою,
 15

що відплата є суттю покарання, але у жодному випадку не може бути його

метою. Кінцевою метою покарання є виключно превенція злочинів.
В цілому можна сказати, що радянські вчені, поділяючи уявлення про
каральну спрямованість покарання, незмінно підкреслювали, як не менш
важливу, виховну мету даного інституту. Виховну функцію виконують всі
каральні елементи покарання, оскільки обмеження і позбавлення, яким
піддаються засуджені, слугують зрештою лише досягненню цілей
покарання. А досягти їх можна лише шляхом виховання громадян у дусі
законослухняної поведінки.
На думку більшості сучасних фахівців, у тому числі вітчизняних
(наприклад, М. І. Хавронюка) покарання є сукупністю каральних і
виховних елементів.
 16

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від

15.10.2008 р. //http://zakon.rada.gov.ua
2. Кримінальний кодекс України від 05.01.2001 р. № 2341-ІІІ в ред. від
16.11.2008 р. //http://zakon.rada.gov.ua
3. Беккария Ч. О преступлениях и наказаниях. - М.: ИНФРА-М, 1995. -
690 с.
4. Гальперин И. М. Наказание: социальные функции, практика
применения. - М.: Юрид. лит., 1983. - 206 с.
5. Иоффе О. С., Шаргородский М. Д. Вопросы теории права. - М.: Юрид.
лит., 1981. - 382 с.
6. Кант И. Трактаты и письма / Вступит. ст. А. В. Гулыги. - М.: Наука,
1989. - 560 с.
7. Карпец И. И. Наказание: Социальные, правовые и криминологические
проблемы. - М.: Юрид. лит., 1973. - 288 с.
8. Коржанський М. Й. Нариси уголовного права. - К.: Генеза, 1999. - 420 с.
9. Лясс Н. В. Вопросы вины и уголовной ответственности в современных
буржуазных теориях. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1977. - 328 с.
10.Ной И. С. Теоретические проблемы лишения свободы . - Саратов: Изд-
во Сарат. ун-та, 1965. - 167 c.
11.Познышев С. В. Основные вопросы учения о преступлении. - M.:
ИНФРА-М, 2005. - 284 с.
12.Полубинская С. В. Цели уголовного наказания / Отв. ред. И. И. Карпец;
АН СССР, Ин-т гос-ва и права. - М.: Наука, 1990. - 138 с.
13.Прохоров В. С. Преступление и ответственность. - Л.: Изд-во ЛГУ,
1984. - 260 с.
14.Саркисова Э. А. Роль наказания в предупреждении преступлений. -
Минск: Навука и тэхника, 1990. - 158 с.