МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

Харківський національний університет внутрішніх справ

Сумська філія
кафедра юридичних дисциплін

ТЕКСТ ЛЕКЦІЇ
з навчальної дисципліни «Поліцейська деонтологія»
обов’язкових компонент
освітньої програми першого (бакалаврського) рівня вищої освіти

262 Правоохоронна діяльність

(поліцейський)

за темою – «Деонтологічні основи правоохоронної діяльності як наука і

навчальна дисципліна»

Харків 2023
 ЗАТВЕРДЖЕНО СХВАЛЕНО
Науково-методичною радою Вченою радою Сумської філії
Харківського національного ХНУВС
університету внутрішніх справ Протокол від 29.08.2023 № 7
Протокол від 30.08.2023 № 7

ПОГОДЖЕНО
Секцією Науково-методичної ради
ХНУВС з юридичних дисциплін

Протокол від 29.08.2023 № 7

Розглянуто на засіданні кафедри юридичних дисциплін Сумської філії

ХНУВС (протокол від 29.08.2023 № 1)

Розробник:
доцент кафедри юридичних дисциплін Сумської філії ХНУВС, канд. пед.
наук, доцент М.Є.Василенко

Рецензент:
1. Завідувач кафедри юридичних дисциплін Сумської філії Харківського
національного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук,
доцент Панасюк О.В.
 Тема №1. Деонтологічні основи правоохоронної діяльності як наука і
навчальна дисципліна
План
1. Поняття деонтології. Категорійний ряд: етика – мораль – деонтологія –
юридична деонтологія – поліцейська деонтологія.
2. Історичні передумови зародження та розвитку системи деонтологічних
знань. Становлення та ґенеза поліцейської деонтології як навчальної
дисципліни, її міждисциплінарний характер.
3. Предмет поліцейської деонтології, її принципи, методи та функції.
Значення курсу для професійної підготовки працівників поліції.

ЛІТЕРАТУРА:
1. Бандурка О.М., Юридична деонтологія: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / О. М.
Бандурка, О. Ф. Скакун. Х. : Вид-во Нац. університету внутрішніх справ, 2012. 258 с.
2. Ведєрніков Ю.А. Юридична деонтологія / Ю.А. Ведєрніков, С.О. Кульбач, А.М. Кучук.
Дніпропетровськ: Вид-во «Свідлер А.Л.», 2011. 206
3.Гіда Є. О. Місце поліцейської деонтології в системі юридичних
наук / Є. О. Гіда // Наукові праці Кам’янець-Подільського національного університету
імені Івана Огієнка : зб. за підсумками наукова конференція викладачів, докторантів та
аспірантів (10–11 березня 2010 р.). Кам’янець-Подільський: Кам’янець-Подільський
національний університет імені Івана Огієнка, 2011. Т. 1. С. 109 110.
5. Гіда Є.О. Становлення поліцейської деонтології як науки // Право і суспільство. 2010. -
№ 2. С. 15-20.
6. Гусарєв С.Д. Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності): Навч. посіб. 3-тє
вид., перероб і доп. / С.Д. Гусарєв, О.Д. Тихомиров. К.: Знання, 2018. 495 с.
8. Міжнародна поліцейська енциклопедія : У 10-ти т. Том 1 (Теоретико-методологічні та
концептуальні засади поліцейського права та поліцейської деонтології) К. : Концерн
Видавничий Дім «Ін Юре»», 2013. 1232 с.
9. Юридична деонтологія: підручник/ С.П.Погребняк, О.О.Уварова, Г.О.Христова та ін.; за
заг.ред.О.В.Петришина. Х.:Право, 2014. 248 с.

Вступ
Деонтологія займає одне з основних місць серед навчальних курсів
закладів вищої освіти правничого профілю. Це - філософсько-правова
дисципліна, яка дає можливість студентам глибше усвідомити сутність
майбутньої професії, ніби внутрішньо відчути специфіку професійної
діяльності. Є всі підстави вести мову про орієнтаційну роль деонтології, яка
покликана формувати саме професійний світогляд, знайомити із сучасними
підходами до діяльності, сприяти вирішенню загальних професійних
ситуацій, які можуть виникати на практиці.

1. Поняття деонтології. Категорійний ряд: етика – мораль –

деонтологія – юридична деонтологія – поліцейська деонтологія
 Термін «деонтологія» походить від слів грецького походження "deon"
- родовий відмінок слова "потрібне, належне" та "logos" - учення, тобто
буквально це «вчення про належне». Вперше термін "деонтологія" застосував
англійський соціолог, філософ та юрист Ієремія Бентам (1748-1832). У своїй
праці "Деонтологія, або Наука про мораль" він визначив фактично новий
розділ етики, що досліджував проблеми співвідношення моралі та права,
проблеми обов'язку, моральних вимог та нормативів в цілому.
З’ясуємо як співвідносяться між собою поняття "етика", "мораль", та
"деонтологія".
Слово «етика» походить з давньогрецького "ethos", яке у різні часи
мало різні значення. Спочатку воно означало місцеперебування, спільне
житло, потім — звичай, темперамент, характер, стиль мислення, а також
усталену природу якогось явища. Пізніше видатний мислитель античності
Аристотель (384-322 рр. до н. е.) узявши за основу значення «етосу» як
характеру, темпераменту, утворив прикметник — «етичний» для позначення
особливої групи людських чеснот — мудрості, мужності, помірності,
справедливості тощо. Науку про етичні чесноти (особистісні якості),
достоїнства характеру людини Аристотель назвав етика. Так у IV ст. до н. е.
етична наука дістала свою назву, яку носить і сьогодні.
За аналогією, у латинській мові від терміна mos (moris) — крій одягу й
мода, звичай і порядок, вдача і характер людини — давньоримський філософ
Марк Туллій Цицерон (106 - 43 рр. до н. е.) в І ст. до н.е. з метою точного
перекладу давньогрецького слова «етичний» утворив прикметник morаlis —
«моральний», тобто такий, що стосується характеру, звичаю. Згодом, в ІV ст.
н.е. виникає термін «мораль».
Спочатку значення термінів «етика» й «мораль» в основному
збігалися. Пізніше, мораль стали розуміти як реальні явища (звичаї
суспільства, усталені норми поведінки, оціночні уявлення про добро, зло,
справедливість тощо). Етику почали розглядати як науку, що вивчає мораль.
Хоча у повсякденному слововживанні цієї різниці у значенні не завжди
дотримуються. Ми говоримо про „етику вченого” або „професійну етику”,
маючи на увазі певні принципи поведінки вченого, лікаря, поліцейського; ми
можемо засуджувати ті інші вчинки за їх „неетичність”. Така термінологічна
розпливчатість зумовлена тим, що між мораллю як реальним явищем і
етикою як наукою про нього, по суті, не існує чіткої межі; хіба ж, обираючи
лінію поведінки, ми не керуємося, хай навіть не усвідомлено, певними
загальними настановами й уявленнями, не намагаємося якось обгрунтувати
свій вибір? А це вже царина етики. Та незважаючи на цей взаємозв’язок
теорії і практики, етика зберігає значення науки, а мораль — реального
явища, предмета дослідження цієї науки. Отож, мораль – це сукупність
історично зумовлених правил, норм, звичаїв, принципів співіснування й
поведінки людей, їхніх відносин у процесі виробництва матеріальних і
духовних цінностей. Виконання моральних норм забезпечуються силою
суспільного впливу, традиціями та особистими переконанням людини.
Етикою називають науку про мораль. Термін "етика" застосовується у тому
випадку, коли мають на увазі теорію моралі, наукове обґрунтування тієї чи
іншої моральної системи.
Натомість категорія «деонтологія» вживається для визначення вчення
про належну поведінку, вчинки та дії особистості, а також для виокремлення
самостійного розділу етики, присвяченого осмисленню сфери належного
(того, як має бути), проблем обов’язку, моральних імперативів та їхнього
співвідношення (її ще називають «етикою обов’язку»). Формування
деонтології зумовило трансформацію етики з «моралі доброзичливої
поведінки до моралі норм, що фіксують належну поведінку».
Поняття деонтології в різних словниках має досить широкий спектр
тлумачень, зокрема:
– у «Словнику іноземних слів» деонтологія – це вчення про належне,
що становить розділ етики; також сукупність етичних норм та принципів
поведінки медичного працівника під час виконання своїх професійних
обов’язків;
– у «Новітній філософській енциклопедії» деонтологія – це
«концепція, розділ етичної теорії, в яких розглядаються питання, пов’язані
із поняттям обов’язку» ;
– в «Оксфордському тлумачному словнику» деонтологія – це наука,
що вивчає етику та коректну поведінку людей.

У наш час з’явилося кілька цікавих підходів до визначення

деонтології.

Так, О. Бандурка та О. Скакун пропонують такі дефініції цього поняття:

– загальна деонтологія, що розглядає свій предмет у соціально-
історичному плані, включає всі основні аспекти характеристики належного;
– нормативна деонтологія, що обґрунтовує практичні моральні
рекомендації, норми-вимоги (нормативні приписи);
– спеціальна деонтологія, що висвітлює специфічні деонтологічні
особливості конкретних спеціальностей.

В сучасній філософській та управлінській науці ствердилася традиція

класифікації деонтології за професійною ознакою (медична, фармацевтична,
юридична деонтологія тощо). Інтегральне філософсько-правове поняття
«юридична деонтологія» використовується для визначення внутрішнього
імперативу виконання службового обов’язку юриста, який зумовлює
формування особистісних норм його професійної діяльності та поведінки, що
реалізуються за алгоритмом «внутрішнє переконання – встановлення
об’єктивної істини – прийняття справедливого правового рішення».
ЮД як наука являє собою систему інтегрованих філософських, соціально-
політичних і правових знань, за допомогою яких створюється модель
належного поводження юристів у процесі здійснення ними своєї професійної
діяльності, з урахуванням особливостей професії, а також науково-
узагальнену інформацію про якість юридичної практики на сучасному етапі,
про її зміст, специфіку і закономірності розвитку.
Зважаючи на комплексний характер юридичної діяльності, упродовж
останнього часу у вітчизняній юридичній науці триває дискусія щодо
необхідності конкретизації морально-етичних вимог для представників
окремих юридичних професій. Як наслідок, у межах юридичної деонтології
здійснюється конституювання поліцейської деонтології, адвокатської
деонтології, нотаріальної деонтології тощо.

ПД слід розглядати у двох аспектах:

1) як міждисциплінарну науку, що вивчає соціальні норми та професійні

стандарти належної поведінки працівників поліції, що базуються на
моральних цінностях;

2) як розділ ЮД та соціології управління, що досліджує проблеми реалізації

норм посадового обов’язку, функціонування нормативно-орієнтаційних
інститутів, вивчає деонтологічні кодекси (етичні кодекси та кодекси честі)
працівників поліції.

2. Історичні передумови зародження та розвитку системи

деонтологічних знань. Становлення та ґенеза поліцейської
деонтології як навчальної дисципліни, її міждисциплінарний
характер.
З певною долею умовності можна виділити 3 періоди розвитку
деонтології:
імпліцитний (VI–IV ст. до н. е. – початок XIX ст. н. е.), який,
розпочавшись ще в античний період, був пов'язаний з пошуками
філософського вирішення проблеми належного і сущого;
 експліцитний (початок XIX ст. н.е. – початок XX ст. н. е.), коли
деонтологія була оформлена як теорія і цілком самостійна наука;
інституціональний (з початку XX ст. до нашого часу), який
характеризується появою деонтологічних кодексів, норм і
навчальних дисциплін.

Проблема належного та сущого ще задовго до Бентама була

предметом обговорення філософів в усі історичні епохи, починаючи з
Платона (427–347 рр. до н.е.) й Аристотеля (384–322 рр. до н.е.). філософи
античного періоду (Аристотель, Платон) велику увагу приділяли
визначенню належного і сущого, а також характеру відношень між ними.
Належне і суще, за їх визначенням, – особлива ціннісна структура,
покладена в основу взаємодії особистості та суспільства. Підсвідомо
людина розуміє, як повинно бути. Насправді вона бачить, що в реальності
все далеко не так. Суще для неї – це емпірична реальність, а належне –
духовна цінність. Належне і суще – категорії, у яких відображається
протилежність між фактичним та моральним станом справ. Категорія
належного, протилежного сущому, є на їхню думку, обов’язковим
компонентом моралі.
Філософське вирішення проблеми належного і сущого свого часу
було запропоновано Імануїлом Кантом. Людина, за І. Кантом, являє собою
найвищу цінність. Вчинки людей оцінюються з позицій категорій добра і
зла. Іммануїл Кант сформулював категоричні імперативи так:
– вчиняй лише згідно з такою максимою, керуючись якою ти в той
самий час можеш побажати, щоб вона стала загальним законом;
– не роби іншим нічого такого, чого б ти сам не хотів би з боку
інших;
– учиняй так, щоб ти завжди ставився до людини як до мети і ніколи
не ставився до неї як до засобу.
Імператив (від лат. imperativus — наказовий) — вимога, наказ, закон. У І.
Канта імператив – це загальновизначений моральний припис. На противагу
особистому принципу (максимі), категоричний імператив — це безумовний
принцип моральної поведінки.

Створюючи свою деонтологічну концепцію, та усвідомлюючи

нерозривність моралі та права, І. Бентам намагається розмежувати сфери їх
діяльності та пише, що приватна етика та мистецтво законодавства йдуть пліч
о пліч. Бентам запропонував новий підхід, який поряд із логікою Аристотеля
обумовлює логіку волі, механізм поведінки, відповідає на запитання "що ж є
причиною тієї чи іншої поведінки людини", а завдяки цьому ми можемо
визначити, яким чином сприяти тому, щоб людина робила певні суспільно
корисні вчинки і уникала антисоціальних дій.
Його мета - зробити помітними відносини, які поєднують інтереси з
обов'язковістю в усіх обставинах життя" Саме І. Бентам розробив модель
науки про норми професійної поведінки людини, яка в силу своєї соціальної
ролі наділена владними повноваженнями та повинна реалізовувати їх в
інтересах суспільства та окремих громадян в межах етики.
На території колишнього СССР термін «деонтологія» з'явився в 1946 р.,
коли видатний хірург-онколог М. Петров вирішив видати книгу про медичну
етику. Але він розумів, що в СРСР така книга опублікована бути не може
оскільки етика, генетика, кібернетика вважалися тоді в СРСР забороненими
буржуазними науками. Тому в рукописі термін «етика» він замінив на нікому
в той час невідомий термін «деонтологія» . Так на території колишнього
СРСР з’явився термін, який використовується і в наш час не лише в
медицині, а й в усіх інших науках, які розглядають різні аспекти належної
поведінки.
Кожна історична епоха і кожна сторона висувала свої деонтологічні
вимоги і до юристів, які діють у сфері юридичної практики і мають певні
владні повноваження.
В юриспруденції діяльність провідних юристів Стародавнього Риму
мала значний вплив на наступні покоління юристів країн Західної Європи
щодо формування професійних якостей, навичок і установок. Накопичений
досвід у державах Західної Європи став одним із важливих джерел розвитку
деонтологічних якостей юриста.
Деонтологічні вимоги висувались і до випускників юридичних
факультетів університетів дореволюційної Росії і України з 60-х рр. XIX ст.
Слід згадати також ім’я професора Віктора Михайловича Горшенєва,
який справедливо вважається засновником науки "Юридична деонтологія".
У 1988 році авторським колективом було опубліковано з його участю
навчальний посібник, де послідовно викладено предмет, функції нової
науки, її принципи та роль у системі юридичних знань. Горшенєв В.М.
зробив спробу узагальнити всю інформацію про кваліфікаційну
характеристику юриста, розглянути професію юриста за кількома
аспектами: а) юрист як особа; б) юрист як політичний діяч; в) юрист як
спеціаліст; г) юрист як носій високих моральних якостей; д) естетична
культура юриста. Теоретичні положення та висновки Горшенєва В.М.
заклали підвалини подальшого розвитку системи філософсько-етичних
знань у професійній діяльності юристів.
Однією із перших робіт у галузі теоретичного обґрунтування
поліцейської деонтології на пострадянському просторі є комплекс
публікацій В. Кукушина. У своїх роботах науковець подає розгорнуту
термінологічну базу та визначає основні напрями деонтологічної
підготовки працівників правоохоронних органів. Зокрема, він стверджує,
що «поліцейську деонтологію» слід розглядати як дисциплінарну науку,
яка перебуває на стику професійної етики та соціології моралі.
Як стверджує український дослідник Є. Гіда, поліцейську
деонтологію слід розглядати як науку, що вивчає всю сукупність
організаційно-управлінських, професійно-етичних та соціальних норм,
принципів належної поведінки співробітників поліції під час виконання
ними службових обов’язків. При цьому поліцейська деонтологія
визначається як базис для роз’яснення працівникам поліції положень щодо
стандартів поведінки під час проведення правозахисних дій.

Тобто можна стверджувати, що ПД вивчає як проблеми належної моральної

поведінки та діяльності працівника поліції, так і соціальне регулювання
професійної поведінки, особливості функціонування моральних норм та
нормативно-орієнтуючих інститутів.

Виходячи з вищевикладеного, можна дати таке визначення:

ПД – це міждисциплінарна наука, що вивчає стандарти належної

професійної поведінки працівників поліції які засновані на соціальних,
моральних цінностях суспільства та спрямовані на захист
загальнолюдських стандартів прав людини, а також особливості
реалізації цих стандартів у практичній діяльності працівників.

3. Предмет поліцейської деонтології, її принципи та функції.

Значення курсу для професійної підготовки працівників поліції.
Поліцейська деонтологія розглядається вченими та практиками як
наука, що вивчає всю сукупність організаційно-управлінських, професійно-
етичних та соціальних норм, принципів належної поведінки працівників
поліції при виконанні ними службових обов’язків. Більшість науковців, які
займалися дослідженням науки поліцейська деонтологія, схилялися до того,
що вона має міжгалузевий характер і знаходиться на стику двох наук – етики
та соціології.
Її можна розглядати:
- як галузь знань про виникнення, формування, розвиток та
функціонування в професійній групі працівників поліції особливої системи
норм належної професійної поведінки, загальновизнаних стандартів, що
базуються на правах, свободах людини і громадянина та моральних
принципах;
- як теорію професійного обов’язку, належної чи морально обов’язкової
поведінки працівників поліції;
- як науку, що вивчає міжнародні, національні та регіональні системи
вимог до поведінки працівників поліції, що дозволить надати їх поведінці та
діям певної мотиваційної аргументованості, запровадити в їх групі
загальнолюдські та групові цінності;
- як наукову та учбову дисципліну, яку слід викладати при підготовці
працівників поліціїі, вихованню молодих працівників, визначенні рівня
професійної деформованості.
Інколи професійну деонтологію розглядають як науку про правила
гарного тону, однак це не вірно, оскільки поліцейська деонтологія орієнтована
на проблеми регулювання професійної поведінки працівників поліції
безпосередньо в межах їх служби чи підрозділу, а також поза ними під час
взаємодії з правопорушниками або з законослухняними громадянами.
Отже, слід зазначити, що поліцейська деонтологія, так само як теорія
права і філософія права дає загальні знання про належну (бажану) поведінку
працівників поліції, що, в свою чергу, використовуються галузевими та
іншими юридичними науками, як вихідні пункти для досліджень та дозволяє
їм уникнути однобокості при вирішенні галузевих наукових проблем.
Поліцейська деонтологія є свого роду базисом для роз’яснення працівникам
уявлення про стандарти поведінки та проведення тих чи інших дій з його
боку в певній ситуації. Знання стандартів та позитивного досвіду дозволяє
впроваджувати у практику більш дієві методи роботи.
Тобто, можна стверджувати, що поліцейська деонтологія вивчає як
проблеми належної, моральної поведінки та діяльності працівників поліції,
так і соціальне регулювання професійної поведінки, особливості
функціонування деонтологічних норм як нормативно-орієнтуючих інститутів.
Виходячи з вищевикладеного поліцейську деонтологію слід розглядати
як міждисциплінарну науку, що вивчає стандарти належної професійної
поведінки працівників поліції, що засновані на моральних засадах та
спрямовані на забезпечення прав і свобод людини та громадянина, а також
особливості реалізації цих стандартів в практичній діяльності працівників
поліції.
Поліцейська деонтологія тісно пов’язана з такими суспільними дисциплінами
як етика, соціальна психологія, політологія, філософія, логіка, інформатика.
Вона є загальнопідготовчою дисципліною, вступом до юридичної практики,
створює теоретичні основи для прикладних юридичних дисциплін.
Юридична деонтологія тісно пов’язана з теоретико-історичними (теорія
держави і права, історія держави і права України, історія держави і права
зарубіжних країн, римське право) та галузевими (цивільним, трудовим,
кримінальним, адміністративним, конституційним правом) та іншими
юридичними дисциплінами.

Предмет поліцейської деонтології – реально функціонуюча система

норм належної професійної поведінки працівників поліції, що є соціальним
регулятором та нормативно-орієнтуючим інститутом.
Об’єктом поліцейської деонтології є реальні суспільні відносини, що
виникають у сфері правоохоронної діяльності працівників поліції.
Метод поліцейської деонтології – це сукупність логічних прийомів і
конкретних засобів обґрунтування системи знань про теоретичне розуміння і
практичне застосування деонтологічних нормативів, тобто нормативів
правової, політичної, етичної, естетичної та інших культур працівника
поліції.
Методи поліцейської деонтології :
- загальні – метод філософської діалектики (матеріалістичної й
ідеалістичної) є головним;
- приватні (конкретні) – використовуються поліцейською
деонтологією як основні;
- спеціальні – використовуються поліцейською деонтологією як
допоміжні.
Основні приватні (конкретні) методи поліцейської деонтології.
- системно-структурний метод припускає, що всі явища
поліцейської деонтології являють собою систему, і структурно взаємозалежні.
Зв’язок простежується між культурами юриста: психологічною, правовою,
політичною, етичною, естетичною та ін. Ці культури розглядаються як
структурні підрозділи єдиної системи (юридичної практики), що, у свою
чергу, є системою в більш широкій системі (правовій системі суспільства).
Юридична практична діяльність визначається системою норм дозвільного,
заборонного, зобов’язуючого і рекомендаційного характеру. Професіограми
посад працівників служб та підрозділів МВС України аналізуються через
систему сторін діяльності юриста: соціальну, пошукову, реконструктивну,
комунікативну, організаційну, посвідчувану;
 - психологічний метод використовується під час вивчення
психофізіологічних властивостей працівника поліції як особи, його
темпераменту, характеру, психічних установок;
- соціологічний метод припускає дослідження фахової діяльності
працівника поліції, упорядкування професіограм посад працівників служб та
підрозділів МВС України не на рівні абстрактних категорій, а на базі
конкретних соціальних фактів;
- статистичний метод використовується для встановлення
статистичних даних про предмет вивчення (наприклад, про кількість
працівників різних служб та підрозділів поліції;
- історико-політичний метод допомагає вивчити специфіку
політичної культури працівника поліції, конкретно-історичні політичні умови
практичної правоохоронної діяльності, політико-ідеологічні стандарти, якими
покликаний керуватися працівник поліції під час виконання свого
професійного обов’язку. Наприклад, коли конституційно проголошено
принцип політичного плюралізму, такими стандартами стали загальновизнані
у світі права та свободи людини;
- порівняльно-правовий метод припускає зіставлення
однопорядкових юридичних понять, явищ і процесів і з’ясовування
подібностей і розходжень між ними. Наприклад, порівняння престижу
професії поліцейського в різних країнах світу або порівняння особливостей
правоохоронної діяльності.
З метою різностороннього пізнання поліцейської деонтології доцільно
використовувати зазначені вище методи в сукупності.
Можна виділити наступні соціальні функції, які виконує поліцейська
деонтологія:
1) пізнавальна (інформаційна) – тобто отримання деонтологічних
знань, пізнання сутності професійної діяльності, усвідомлення характеру
професійної поведінки працівників поліції та стандартів, якими вони мають
керуватися у своїй діяльності, ознайомлення з нормативно-правовими актами,
що регламентують діяльність працівників поліції;
2) оціночна – осмислення закономірностей професійної поведінки
працівника поліції, накопичення знань, удосконалення стандартів поведінки,
нормативів культури;
3) орієнтуюча – розробка перспектив розвитку стандартів поведінки
працівників поліції на основі об’єктивних закономірностей функціонування
держави і права, а також соціальної культури суспільства;
 4) мотиваційна – вироблення фундаментальних ідей щодо норм
поведінки, шляхів удосконалення практичної діяльності працівників поліції,
усвідомлення норм, що містять дозволи, заборони, рекомендації та вимоги, а
також всієї правової політики держави, яку вони повинні захищати у своїй
діяльності;
5) комунікативна – передбачає різні форми та засоби обміну і
передавання інформації, завдяки яким стають можливими збагачення досвіду,
нагромадження знань, оволодіння діяльністю, узгодження дій та
взаєморозуміння працівників поліції з громадянами та між собою;
6) регулятивна – регламентація поведінки працівників поліції) та їх
спільна діяльність. Здійснюється через переконання, навіювання,
наслідування, обмін ідеями та ін. Визначають два види взаємодії: а)
співробітництво (кооперація); б) суперництво або конкуренція;
7) виховна – виховання та самовиховання працівника поліції у
відповідності із деонтологічними нормами та нормами його професійної
культури.
Принципи поліцейської деонтології – тобто ті вимоги, що
висуваються до діяльності працівника поліції та орієнтують його при
здійсненні ним своїх повноважень та виконанні обов’язків.
До основних принципів слід віднести:
 пріоритет людини, її прав і свобод;
 законність – при формуванні власних норм поведінки працівник
поліції зобов’язаний керуватися нормами, що закріплені у чинному
законодавстві;
 гуманізм – тобто ставлення з повагою до конкретної людини з
урахуванням тих індивідуальних властивостей, що притаманні лише їй (свого
роду вміння поставити себе на місце цієї особи);
 справедливість – тобто встановлення відповідності між вчинком та
покаранням, цілями та засобами їх досягнення, заслугами та їх визнанням;
 неупередженість – тобто працівник поліції повинен підходити до
виконання своїх обов’язків з однаковою відповідальністю незалежно від
обставин справи та особи, яка до неї причетна;
 сумлінність – ретельне встановлення всіх обставин справи;
 істинність – встановлення достовірності інформації по справі;
 плюралізм – розгляд всіх позицій та думок;
 професійно-правова активність – реалізація своєї компетенції у межах
правових норм, вміння виявити ініціативу, самостійність, взяти
відповідальність на себе, здатність швидко, своєчасно і безпомилково
прийняти обґрунтоване рішення.

Основними завданнями поліцейської деонтології є:

– вивчення обумовлених соціальною практикою проблем необхідної
поведінки працівників поліції, представників окремих професійних груп
(кримінальної, охоронної, транспортної, муніципальної, податкової поліції),
виявлення основоположних принципів, норм їх поведінки в різних системах
відносин (щодо об’єкта діяльності, суспільства, держави, закону, власної
професійної групи) з метою підвищення ефективності результатів діяльності,
зростання авторитету правоохоронних органів на основі дотримання
деонтологічних норм;
– виявлення несприятливих моральних та інших факторів, що
знижують ефективність роботи окремих працівників або професійних
мікрогруп через невиправдану напругу, викликану недотриманням
поліцейськими службовцями загальнолюдських, макрогрупових або групових
професійних норм чи кодексів поведінки у взаємовідносинах з об’єктом
діяльності (підозрюваними або затриманими особами, правопорушниками,
злочинцями, громадськістю і законослухняними громадянами);
– вивчення й оптимізація системи взаємовідносин у професійній групі
між її окремими елементами (особистостями, групами, колегами,
начальниками, підпорядкованими особами);
– усунення шкідливих наслідків професійних помилок, відхилень від
норм необхідної поведінки, запобігання фактам неповноцінної професійної
діяльності;
– запровадження міжнародних норм поліцейської деонтології,
прогресивних принципів службової етики і правил у повсякденну службову
діяльність і поведінку працівників поліції шляхом реалізації наукових
розробок, створення науково-методичної бази, вивчення і творчого
осмислення вітчизняного та зарубіжного досвіду деонтологічної підготовки
кадрів, їх професійного розвитку, ефективного вирішення проблем роботи з
персоналом служб та підрозділів поліції.
Співробітникам поліції частіше за інших доводиться стикатися з людьми
із деформованими моральними принципами, а також з тими з них які
перебувають у збудженому стані, стані потрясіння. В цих випадках такт,
коректність, толерантне ставлення до персони виступають найважливішою
умовою взаєморозуміння та довіри до співробітників силових структур і
правоохоронних органів. Тому службова діяльність співробітників
правоохоронних органів та спецслужб не обмежується рамками правових
приписів, вона базується також на принципах моральності, сформованих у
суспільстві феноменах справедливості та порядності.
 На підставі аналізу можна зробити висновок, що попередня
диференціація деонтології як сформованого наукового напряму зумовлена
професійно-етичним роздробленням моральної нормативності й об’єктивно
існує в сучасному світі. Становлення та розвиток деонтології в широкому
розумінні особливо актуальні в сучасних умовах, коли класична деонтологія
поділяється на різні напрямки, одним із яких є ПД.

Роль та значення поліцейської деонтології в процесі підготовки

майбутнього правоохоронця.
Розвиток теоретичної юриспруденції, вдосконалення юридичної
практики вносять істотні корективи і зміни у поліцейську деонтологію, тому
що вона не є набором формальних умовностей, а виражає суспільні потреби.
Вона покликана розкривати причини виникнення й існування тих чи інших
етичних, естетичних, правових та інших правил у правоохоронній діяльності
працівників поліції, формувати систему нормативів заборонного, дозвільного,
зобов’язального і рекомендаційного характеру для кожного службовця
відповідно до досягнутого рівня соціальної культури суспільства. У цьому
відношенні можливості поліцейської деонтології як наукової теорії
професійного обов’язку працівника поліції значні і виражаються в тому, що:
- нормативність правоохоронної діяльності не суб’єктивується, не
відривається від соціально-психологічних факторів. Надаючи правові
послуги працівник поліції проводить профілактичну роботу в суспільстві,
«лікує» його, викорінює пороки, допомагає людині в вирішенні життєвих
проблем;
- деонтологічні нормативи культури працівника поліції орієнтують його
професійну свідомість на причетність до долі іншої людини, на протидію
правопорушенням з протиправними діяннями, за встановлення законності та
правопорядку в суспільстві.
Як гуманістична дисципліна поліцейська деонтологія роз’яснює
значення тих чи інших дій, вчинків, мотивів, характерних якостей
працівників поліції; сприяє формуванню необхідних для даної професії
морально-психологічних рис; запобігає деформації, що стає можливою в
результаті тривалого виконання професійних специфічних функцій.
Поліцейська деонтологія покликана допомогти курсанту (слухачу)
навчитися спілкуватися з громадянами та колегами, керувати людьми,
виважено аналізувати складні життєві ситуації, самостійно приймати
рішення, робити з негативного досвіду позитивні висновки, вдаватися до
постійного самоаналізу й об’єктивної оцінки як своїх дій, так і дій оточуючих
його людей.