Практичне заняття №4

Особливості агіографічної прози у літературі Київської Русі

1. Житіє святого як літературний жанр.
1. „Житійна“ література виразно відрізняється від літератури духовної повісти. „Житіє“
можна було писати лише про святого, себто про праведну людину, для визнання святости
якої вже існували певні обґрунтовані дані. Охрищення Руси здавалося сучасникам
запізненним, християнізацією „в останню“, „одинадцяту годину“. Численна житійна
література, яка прийшла зразу в болгарських перекладах, чи була перекладена вже в Києві,
могла цілком задовольнити потребу читача, тим більше, що серед найстаріших перекладних
житій було чимало творів, цікавих не лише житійним змістом, але й мистецькою формою або
богословськими міркуваннями (напр., житія, що порушують питання про кінець світу —
Андрія Юродивого й ін.). Поприходили до нас і житія нових слов’янських святих; Кирила та
Методія. В’ячеслава Чеського, св. Людмили. Мабуть, якраз ці житія /91/ спонукали описати і
життя власних святих; не дурно в обох житіях, писаних Нестором (Бориса і Гліба та
Феодосія Печерського) маємо відгуки житій св. В’ячеслава.
Писати житія власних святих було чималою сміливістю, значило поставити своїх
праведників поруч старих великих святих та мучеників: Східнослов’янська житійна
література ще довго мала характер надзвичайної „скромности“: мало оповідань про чудеса,
немає надмірного вихваляння святих, велика залежність від перекладних або слов’янських
зразків. Цю залежність не треба розуміти так, що автори просто списували житія чужих
святих. Навпаки, старі житія намагаються подавати добре перевірені та певні відомості. Але
автори їх, на жаль, із свого матеріялу вибирають такі риси, що засвідчені і в житіях старіших
святих. Це є ніби гарантією того, що такі риси — справжні ознаки святости. Коли матеріялу
про святих не існувало, то і житія не писалося. Мабуть, лише цим треба пояснити той факт,
що немає старих житій Ольги, Володимира та навіть Антонія Печерського. Про цих святих
маємо лише твори, споріднені з житіями, але іншого стилю, твори, що не вимагали
фактичних даних. Клясичні твори житійної літератури дав Нестір.
2. На житії Бориса та Гліба, так зв. „Чтениї“ Нестора можемо найліпше побачити, чим
відрізняється житія від оповідання, приклад якого ми бачили в „Сказанні“.
Нестір починає з молитви, де просить, не зважаючи на „грубість та нерозум’я серця“
його, допомоги Божої в цій праці. Він, мовляв, переказує лише те, що чув від деяких
„христолюбців“, прохав вибачення читачів, „братії“, за свою „грубість“. Житіє починається
довгим вступом, що подає історію людства від створення світу до поширення християнства.
Милосердний Бог побажав хоч в „останні дні“ приєднати і Русь до християнства. Нестір
нагадує євангельське оповідання про виноградник, до якого госпочар шукав робітників. —
Перша частина житія оповідав про князя Володимира, його охрищення, зовсім не згадуючи
при тому про ролю греків при охрищенні Руси. Згадавши синів Володимира, Нестір
зупиняється на Борисові, оповідаючи про його молодість, про любов до книг, молитви,
бажання йти слідами угодників Божих. Про Гліба, „дитину тілом, але дорослого розумом“,
Нестір оповідає як про великого приятеля Борисового, про його „милостиню“, допомогу
„жебракам, вдовицям , сиротам“. Характеристика Бориса та Гліба закінчується порівнянням
їх із святими, за якими вони дістали християнські імена (Борис — Роман, Гліб — Давид).
Згадавши про те, що Борис уже дістав /92/ князівство, а Гліб (у протилежність оповіданню
літопису та Сказання“) залишився в батька, Нестір згадує, що Володимир послав Бориса
проти ворогів. Лише тут починається власне історія смерти святих, якій виключно
присвячені оповідання літопису та „Сказання“. Хід подій щодо Бориса, викладено так само,
як у „Сказаній’“, лише Нестір укладає в уста святого не „плачі“, а „молитви“ та не
зупиняється детально на вчинках Святополка. У словах, молитвах та вчинках Бориса, ще
більше, ніж у „Сказаниї“ підкреслено його бажання не порушити своєї покори та
слухняности старшому братові. — Історія Гліба відрізняється від „Сказання“ тим, що Гліб, за
Нестором, не їхав до Києва, а втікав з Києва та вбивці настигли його на Дніпрі. „Плачу“
Гліба тут не знаходимо, але Нестір також укладає йому в уста прохання до ворогів, подібні
до тих, що їх знаходимо в „Сказанні“, випускаючи, щоправда, поетичні порівняння з
„колосом“ та „лозою“. Замість опису емоційних переживань супутників Гліба при нападі
вбивць, маємо просте: „Вони сиділи поклавши весла“. — Долею Святополка та Київського
престолу житія не цікавиться: Святополк „утік не лише з міста, а і з своєї країни на чужішу
та там і закінчив своє життя“, і лише як чутку передається про його „люту смерть“, якої,
мовляв, і треба було сподіватися для „грішника“. По смерті „окаянного“ „прийняв владу
блаженного (Бориса, якого Нестір помилково вважає за законного спадкоємця Володимира)
брат його йменням Ярослав“. — Це все, що Нестір уважає за потрібне сказати про політичні
наслідки трагічних подій. Зате він додає до життя третю частину, що її присвячує
традиційним у житіях оповіданням про „чудеса“ святих, про історію перенесення їх мощів,
про будови присвячених їм церков тощо. Вступна частина обіймає в найстарішому рукописі
понад шість сторінок, оповідання про смерть святих коло восьми, а ця остання частина — аж
13: тут знаходимо 10 окремих оповідань, а було, мовляв, ще багато інших чудес. Наприкінці
додано міркування про значення покори, а далі похвали святим. Автор згадує і про себе,
„Нестора грішного“, як збирача матеріялу та автора житія.
3. Стилістично „Житіе“ далеко простіше, ніж „Сказаниє“. Відмовився Нестір і від
зворушливих „плачів“-голосінь, і від гарної ритміки, і від багатьох порівнянь. Але твір його
не невмілий. Він з великим хистом розвиває лінію свого оповідання, вдало поділивши та
згрупувавши матеріял. Лише тому, що автор ставить собі інше завдання, він надає своєму
викладові зовсім іншого характеру: він випускає все політичне, заміняє молитвами „плачі“
або ліричні монологи; його герої — святі і весь час /93/ стоять перед лицем Бога.
Найхарактеристичнішою рисою є те, що він затирає все конкретне. Імена вбивців, що їх
перелічено в „Сказанні“, тут не згадуються, це просто — „нестримані мужі“; не називає він і
імен інших синів Володимира, навіть Ярослав з’являється лише десь наприкінці в побічному
реченні; Нестір не згадує ані „волости“ Бориса, ані печенігів, проти яких його послав
Володимир; він називає їх просто „військові“ („ратные“) або „погані“. Навіть міста,
Вишгород та Київ, згадуються лише по одному разу, а потім — це вже безіменні
„вищезгадані міста“, або „славні міста“ („нарочитий градъ“). Назв інших міст не згадується.
У Нестора зустрічаємо літературні засоби, запозичені з проповідей, напр., звернення до
читачів. Численні молитви його твору — літературно викінчені, оповідання про чудеса —
добре синтезовані з різноманітного матеріялу. Є гарні порівняння: „Пророк Давид вийшов
протії чужинців та погубив їх... святий Давид (Гліб) вийшов проти ворога-диявола і погубив
його“ і т. п. Любить Нестір протиставлення, антитези: „Блаженний (Борис) ішов до свого
брата, не думаючи ні про що зле в серці своїм, але окаянний не лише замишляв на нього зле,
але вже і послав зле, щоб погубити його. Блаженний радувався на своєму шляху, що старший
брат наступить батьків трон, а окаянний смутився, почувши, що брат іде до нього“. Нестір
нерідко згадує святих, яких йому нагадують Борис, Гліб та Володимир; так ми довідуємося
про його джерела: Володимира він порівнює з Євстафієм Плакідою та Костянтином
Великим; Бориса та Гліба — з Романом та Давидом, або з Іосифом та Веніямином;
Святополка — з Каїном. Згадано ще Юду, Захарія, Дмитра Солунського, але чи не
найчисленнішими є відгуки житія В’ячеслава Чеського. Візантія не мала житій святих князів
(може лише св. Євдоким). Але житія В’ячеслава — зокрема великий, і в латинському
ориґіналі і в слов’янському перекладі стилістично надзвичайно витончений твір Гумпольда
— могли подати досить зразків того, як треба освітлювати життя князів. І Нестір, зовсім
нічого не позичивши з історії самої смерти „мучеництва“ В’ячеслава, зачерпнув звідти кілька
окремих образів.
Треба думати, як ми вже говорили, що, наводячи про святих князів відомості, які він
уважав за факти (читання книг, цікавість до житій мучеників, милостиня, одруження Бориса
лише на прохання бояр та на бажання батька, недовір’я до чуток про злі задуми Святополка і
т. д.), Нестір уважав за критерій свого вибору саме те, що він знаходив подібні оповідання і
про /94/ св. Вячеслава, про старшого, „почесного“ святого того самого типу („князь —
страстотерпець“), що і Борис та Гліб.
Чому Нестір, так би мовити, „схематизував“ та „знеособив“ своє оповідання? Гадаю, що
підпорядковуючися законові житійного „гагіографічного“ стилю. А сенс такого
„знеособлення“ в тому, що житія не має бути твором місцевого характеру, воно
призначається не лише для місцевих читачів. Житіє звертається до всього християнського
світу, хоче бути твором світової християнської літератури. Оповідання про Бориса і Гліба
мало можливість стати таким: уже 1095 р. ці святі були серед тих, що на їх шану висвячено
вівтарі в Сазавському манастирі в Чехії, (про це згадано в хроніці сазавського ченця, що
подав доповнення до хроніки Козьми Празького, під р. 1095). — Дехто з дослідників закидав
Несторові малий інтерес до дійсности, інші підозрівали його у вигадуванні різних
подробиць. Ледве чи справді побожний письменник, який засвідчує, що він викладає лише
те, що чув від „христолюбців“, вдавався і до фальшування фактів. До часів Нестора багато
було забутого, про дещо розповідали по-різному. Чому Нестір вибрав той, а не той варіянт,
тепер сказати не можемо. Щодо закидів у „безбарвності“ або „знебарвленні“ житія, то, як ми
бачили вище, це належить до стилістичних властивостей житія, що зумовлюються його
призначенням та вимагаються традицією.
Цікава і ідеологія житія Бориса та Гліба. „Тенденція“ цього твору висловлена ще ясніше,
аніж у „Сказанні“. Борис і Гліб є типом князів-борців за внутрішнє замирення „руської
землі“, за мир, що його можна досягнути лише, якщо стосунки між князями стоятимуть на
певних моральних та правних засадах. Нестір вимагає для цих взаємин засад християнської
моралі. З цього погляду житіє Бориса та Гліба — цікава політично-ідеологічна пам’ятка.
4. Несторові належить і друге житіє — св. Феодосія Печерського. Воно композиційно
побудоване слабше, ніж житіє Бориса та Гліба. Можливо тому, що Нестір у цьому випадку
не мав ніякого попередника і мусив не лише обробляти, але і збирати всі матеріяли. Це було
не так важко, бо Феодосій вмер 1073 р., а Нестір написав це житіє десь коло 1100 р. Матеріял
подано почасти ченцями Печерського манастиря, які ще особисто знали Феодосія (Нестір
сам прийшов до манастиря після його смерти), а для висвітлення його дитячих років Нестір
дістав відомості від матері Феодосія (за переказами одного з ченців), що була черницею в
одному з київських манастирів. /95/
І це житіє Нестір починає молитвою-подякою за те що йому довелося бути життєписцем
святих, згадуючи тут і написане ним житіє Бориса та Гліба, та проханим вибачення у читачів
за свою неосвіченість та „грубість“. Само житіє розпадається на дві частини: коротша —
оповідання про життя Феодосія до манастиря, довша — про життя в манастирі (в
найстарішому рукописі ці частини обіймають приблизно 7 та 33 сторінки), потім іде коротке
оповідання про чудеса (усього три чуда), що обіймає три сторінки та коротке закінчення.
Виклад розділений на окремі розділи-епізоди. В першій частині (14 епізодів) гарно
зображений розвиток Феодосія від його дитячих років аж до вступу до манастиря. Виклад
подій з пластичною психологічною характеристикою святого та його матері сполучено з
постійним підкресленням, що сам Бог провадив Феодосія такими шляхами, які привели його
до манастиря та зробили „пастирем“ чернечого „духовного стада“. Феодосій народився від
християнських побожних батьків, батько його був, здається, княжим урядовцем, родина
потім переїхала до чималого міста — Курська. Тут батько помер, залишивши Феодосія на
руках матері-вдови. В Курську Феодосій учився. Індивідуальні риси вдачі святого — любов
до науки та церкви, побожність, яка виявилася навіть у втечі з батьківського дому, щоб
відвідати Святу Землю. В тому, що юнака повернули додому, Нестір також бачить руку
Божу, бо тому Феодосій зміг пізніше прийти до Києва; далі Нестір оповідає про спроби
Феодосія „наслідувати Христа“ в покорі та приниженні: Феодосій носить бідне вбрання,
працює на полі, пізніше пече проскури (цю невідповідну своєму суспільному станові
професію Феодосій обрав, щоб бути „співпрацівником над плотію Христовою“) нарешті
навіть носить „вериги“, ланцюги на тілі. Все це викликало постійну боротьбу Феодосія з
його енерґійною матір’ю. Юнацькі роки Феодосія закінчуються втечею до Києва, де його,
після невдач по інших манастирях, приймає до себе Антоній Печерський. Матері вдалося
знайти сина, але не вдалося повернути його додому, і вона під його впливом сама вступає до
одного з Київських жіночих манастирів. Тут починається друга частина життя Феодосія та
другий розділ твору Нестора. Цей ширший розділ йому не вдалося так добре скомпонувати,
як перший. Маємо тут велику кількість (понад 40) окремих епізодів, що йдуть один за одним
без певного принципу впорядковання. Ці розділи повні історичного та побутового матеріялу,
накреслюють досить яскравий образ святого, але не дають такої суцільної картини, як перша
частина. Всі епізоди розпадаються на три групи — (1) характеристика Феодосія, як аскета,
священика та ігумена манастиря; /96/ (2) його ставлення до „світу“; (3) окремі прояви
милости Божої до манастиря — чудеса та чудесні з’явища. Нестір добро зібрав матеріял, що
характеризує життя Феодосія в манастирі та, головне, його аскетичну ідеологію: Феодосій —
не представник крайньої аскези, втечі від „світу“ до „пустелі“ (єгипетське чернецтво), він
стоїть ближче до тієї монастирської традиції (палестинської), яка сполучає порівняно
помірковану аскезу з продуктивною працею та з діяльністю на користь „світу“. Ми не чуємо
про „вбивання плоті“, лише оповідання про те, як Феодосій один раз віддав своє тіло при
праці та молитвах на поталу злим печерським комарам, нагадує оповідання про єгипетських
ченців (Макарія); в печеру він віддалюється лише на короткий час щороку. Навіть манастир
у цілому він виніс на поверхню землі. Зате чуємо багато про фізичну працю Феодосія:
рубання дров, прядіння вовни, ношення води, допомога при оправі книжок: ще більше чуємо
про працю всього манастиря. Багато оповідає Нестір і про духовні вправи Феодосія, головне
про молитву та боротьбу з демоном. Федосій мало спить, носить просте вбрання, що не раз
приводило до кумедних непорозумінь. Найхарактеристичніша риса Феодосія — його
м’якість у ставленні до ченців та до світу. Він не робить винним ченцям закидів, чекаючи на
їх власне каяття. Він лише „плаче“ за тими, хто кидає манастир та радо приймає їх назад,
навіть і кілька разів. Навіть злодіїв, що пробували пограбувати манастир, він відпускає на
волю. Манастир не зачиняється від світу: коло манастиря будується для „жебраків, сліпих,
кривих, хворих“ будинок. Нестір не малює картини манастирського багатства — навпаки,
Феодосій не раз опиняється в скрутному стані, не маючи на ближчий день хліба для ченців,
олії для лямпад або вина для літургії. Не зважаючи на це, Феодосій навіть роздає останнє.
Але на допомогу приходить завжди в найскрутніший момент милостиня когось з приятелів
та прихильників манастиря. Цю несподівану та невипрохану допомогу Нестір малює як
„чудеса“, але всі вони є, власне, цілком природні прояви тієї пошани, яку здобув собі
Печерський манастир у „світі“. Лише одне оповідання виходить поза рамки природних подій
— „світлий юнак“ приносить в момент найбільшої скрути Феодосієві три золоті гривни.
Феодосій бореться з тими з братів, хто набуває собі якусь зайву власність, вбрання або
страви, не дозволяє нагромаджувати запасів; зайве він наказує спалити або кинути в Дніпро.
І тут він не карає винних, а лише велить знищувати матеріяльні блага, як „вражий уділ“. Ми
бачимо Феодосія суворим та твердим лише в справах політичного характеру. Манастир
набув чималого впливу на вищі кола київського суспільства, в тому числі і на князя
Із’яслава. /97/ Феодосій виступає перед ним як оборонець покривджених: „Багатьох заступав
перед суддями та князями“. Коли Святослав та Всеволод вигнали старшого брата Із’яслава з
Києва, Феодосій відмовляється відвідати переможців: „Не піду на бесіду вельзевулову і не
візьму участи в гостині, повній крови і вбивства“. До князя Святослава він пише „епістолії“,
в одній з яких він порівнює його з Каїном. В манастирі по-старому поминають вигнаного
князя. Чутки, що Феодосія хочуть усунути з манастиря, приводять лише до нових його
виступів проти Святослава. Феодосій навіть чекає нагоди постраждати за правду („жадаше
вельми, еже поточену быти“). Але навіть князі, до яких Феодосій поставився так суворо,
утримуються від серйозних нападів на манастир. „Світ“ має чимало свідоцтв про святість
Феодосія та манастиря, — Нестір розповідає про кілька чудес, — різні люди бачать над
манастирем світло, сяйво; розповідає також про сни шанувальників Феодосія.
Нестір зібрав у своєму житії великий матеріял, і, хоч він не завжди зумів добре
згрупувати його, але основні думки житія все ж яскраво виступають перед читачем:
молодість Феодосія є підготова до манастирського життя; показано подібність його життя до
вступу в манастир та в манастирі. Лагідність, сумирність і покора, не виключають твердости
супроти світу (матері, князів), що його Феодосій і перемагає; подано основні думки Феодосія
про чернече життя (Нестір наводить і невеликі уривки з повчань Феодосія ченцям). Ці риси
твору спричинилися до того, що житія Феодосія здобуло чималу популярність та вплинуло
на велику кількість творів східньослов’янської житійної літератури.
5. Стилістично житіє Феодосія досить складне. Мова його проста, плинна, речення
короткі, літературних прикрас небагато. Але житіє виявляє численні літературні впливи.
Нестір сам цитує поруч численних текстів св. Письма, житіє Антонія та Патерики; вплинуло
на нього і зокрема житіє Сави „Освященного“ (Палестинського), а почасти св. В’ячеслава
Чеського. З першого він переймає численні звороти та формули, здебільшого без
конкретного змісту; здається, лише в міркуванні про значення імени святого, про його
байдужість до дитячих забав та в оповіданні про його прихід до Антонія маємо
перенесення фактичного матеріялу з інших житій. Епізод із печенням проскур нагадує одне
важливе місце з життя В’ячеслава; але ледве чи Нестір просто позичив це з житія В’ячеслава,
— житіє В’ячеслава могло лише спричинитися до того, що Нестір звернув увагу на цю рису
в житті Феодосія, до якої немає, здається, паралель у грецьких житіях. Зустрічаємо деякі
подібності житія Феодосія до грецьких житій, /98/ але треба думати, що тут „повторювалося
життя, а не житіє“. Начитаність у житійній літературі дала Несторові чимало гарних формул
для його оповідання, — напр., таку центральну характеристику Феодосія, як „земний янгол
та небесна людина“. Зустрінемо певні відгуки військової повісти: аскети — „сильні багатирі“
(„храбри сильни“), хрест є „зброя“, „шолом спасіння“ тощо (кілька словесних схожостей є із
„Словом о полку Ігореві“). Нестір уживає й інших порівнянь — він широко розвиває
порівняння Феодосія з „пастирем духовного стада“; син боярина, що відходить до манастиря,
— вирвався з дому свого, як птиця або сарна з тенет: в важливих місцях — вразливі
протиставлення, напр.: Феодосія шанували не за почесну одіж, світле вбрання або великий
маєток, але за чисте життя, світлу душу та щедрі повчання, або — „якщо Феодосій тілом і
розлучився з нами, але духом він завжди з нами“... і т. д. І тут Нестір дотримується
„безособового“ житійного стилю, не називає навіть міста, де народився Феодосій, не згадує
імен осіб, що зустрічаються в оповіданні і т. д.
2. Топос мучеництва як невід’ємна складова творів.
Центральна частина "Читання" присвячена агіобіографіі Бориса і Гліба. На відміну від
"Сказання" Нестор опускає конкретні історичні подробиці і надає своєму оповіданню
узагальнений характер: мученицька смерть братів - це торжество християнського смирення
над диявольською гординею, яка веде до ворожнечі, міжусобній боротьбі. Без жодних вагань
Борис і Гліб "з радістю" приймають мученицьку смерть.
Убиті найменші рідні брати. До речі, чомусь не завжди згадують, що після Бориса і
Гліба, убили й найменшого Святослава Древлянського (саме його могила є у Сколівських
бескидах Львівської обл.) [1, 9]. Їхня смерть стала предметом маніпуляцій у ході міжусобиць,
які тривали й далі. За однією з версій, тіло Гліба певний час лежало «між колодами» і не
було належно поховане [4]. Коли ж братів поховали разом у вишгородській церкві, то не всі
вірили в їхнє мучеництво та стражденну смерть навіть після офіційної канонізації. Є
перекази, що Київський митрополит Георгій (помер після 1073 р.) не вірив у святість мощей,
поки їх не відкрили при перенесенні до новозбудованої церкви і він не почув їхнього
благоухання [3].
Існує безліч свідчень про чуда та зцілення за заступництвом мучеників Бориса і Гліба.
Дослідник Дмитро Донской навіть подає цікаву хронологію заступництва братів під час
важливих битв руських князів: у Невській битві, на Куликовому полі тощо [2].
Можливо, мучеництво братів не було таким стражденним, їх не переслідували, не
катували, не цькували на них диких і голодних звірів. Вони прийняли смерть смиренно і
просто. Особливо вражають останні слова Бориса перед смертю, які передає Нестор-
літописець: «Господи Ісусе Христе, що в цьому образі явився на землі спасіння ради нашого,
власною волею дав прибити руки свої на хресті і прийняв страждання за гріхи наші. Так і
мене сподоби прийняти страждання. Не від ворогів їх приймаю, а від брата свого, і не став
йому, Господи, це за гріх».
У чому сенс мучеництва? У тому ж, звідки береться сила в останні хвилини життя
молитися за свого вбивцю, пам’ятаючи, що це твій брат…
 Так само Нестор передав останні слова Гліба: «Якби був бачив, брате, лице твоє
ангельське, помер би з тобою. А тепер чого ради я залишився один? Де слова твої, що
говорив мені, брате мій любий? Тепер уже не почую тихого твого напучення. І якщо ти
маєш можливість просить у Бога, то помолися за мене, щоб і я ту ж смерть прийняв.
Лучче б мені з тобою померти, аніж у світі цьому підступному жити».
Чи не муки – втрата близької людини? Чи не любов – співстраждання та бажання
розділити муки іншого, допомагаючи нести його хрест і про свій не забуваючи?
Вони були улюбленими синами, мріяли, любили. Хотіли миру, але їхнім обов’язком
було відстоювати кордони, тому не йшли проти Закону. Можливо, теж хотіли правити в
Києві, але їхнім обов’язком було виконувати волю «старшого брата, що замість отця»,
тому не пішли проти Закону. Певна річ, що вони хотіли жити довше, але… не всі можуть не
йти проти Закону. Когось із вірного шляху зіштовхують пристрасті збагачення, слави,
комусь не дають спокійно дихати «ідеї третього Риму», «наполеонівські плани», хтось дуже
перейнявся захопленням головного престолу і збільшенням данини.
Святі мученики Борис і Гліб знаходять у собі таку силу Любові, щоб молитися й за
цих нащадків міжусобиць, що безперестанку тривають із часів оманливо минулої «Русі».
Борис і Гліб стали першими мучениками через внутрішньодержавні війни, хоч ці
протистояння не визнавали.
Пам’ять про святих у день їхньої смерті – це ніби непогана традиція, та інколи ми
надмірно женемося за почитанням дат, а не вшануванням прикладів. Дата – це привід вкотре
згадати, а наслідування прикладу – це бажання зробити так, щоб ці смерті й мучеництва не
були марними, не були повтореними як погано вивчений курс «Історія втрат і здобутків
України».
3.Історична основа «Сказання про Бориса і Гліба».
Із прийняттям християнства на Русі поширювалися перекладні житія
християнських святих, основне призначення яких — розповісти про сподвижників віри,
дати взірець відданного служіння Господові, спонукати до наслідування помислів і
вчинків богообраних, у такий спосіб зміцнюючи християнську віру. Руська церква,
переймаючи досвід передусім візантійської і болгарської агіографічної прози, намагалася
створити образи своїх святих, пов’ язаних із руською історією і місцевою традицією.
Пошук особистостей, які підійшли б під іконографічний канон, стосувався насамперед
князівського середовища, з якого було обрано молодих княжичів, синів Володимира
Великого — Бориса і Гліба.
Коротко про основне
1. Агіографічний твір складався з трьох частин: 1) вступне слово автора, в якому
обґрунтовано мотиви звернення до постаті святого;
2) розповідь про святого, тобто про народження у благочестивій родині, виховання
у смиренності та покорі, прихильність до церкви ще у дитинстві, раннє чернецтво,
аскетичне, подвижницьке життя, перенесення страждань і мук заради віри (ніби
повторення шляху Ісуса Христа), смерть та посмертні чудеса (чудотворні властивості
мощей святого, речей, до яких він торкався за життя, тощо);
3) славословіє (похвала святому), у якому в патетичній формі викладено його
заслуги.
 2. Автори житій широко використовували дидактичну риторику, покликану
виховувати морально-етичні християнські риси віруючої людини, зміцнювати віру,
вдавалися до розроблення сюжетних колізій, психологічних прийомів у зображенні
головного героя житія, релігійного пафосу.
3. В основу житійної оповіді про Бориса і Гліба покладено реальні історичні події
та трагедію конкретних історичних осіб — молодших синів Володимира Святославича.
Про це йдеться у «Повісті минулих л іт», де під 1015 р. викладено події, що сталися після
смерті князя Володимира: міжусобна боротьба за владу у Києві між Святополком,
Ярославом, Борисом і Глібом.
4. У «Сказанні про Бориса і Гліба» розгортається біблійний архетип братовбивства
(легенда про Каїна та Авеля), який пронизує зміст та художню структуру твору від
початку і до кінця. Виразно вибудовується антитеза: смиренні, богобоязливі, вірні
родовим традиціям Борис та Гліб — свавільний, підступний, владолюбний, злочинний та
окаянний Святополк. Характерні літературні прийоми змалювання образів страстотерпців
— монологи, драматизація подій, просторові переміщення, символи, алегорії, метафори.
Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. З «Історії української літератури». Коли матеріалу про святих
не існувало, то і житія не писалися. Мабуть, лише цим можна пояснити той факт, що
немає старих житій Ольги, Володимира та навіть Антонія Печерського. Про цих святих
маємо лише твори, споріднені з житіями, але всі вони — іншого стилю, твори, що не
вимагають фактичних даних. Класичні твори житійної літератури дав Нестір.

4.Художні прийоми змалювання образів князів.

6. Ми вже згадували, що не залишилося старих житій декого з найвизначніших за їх
ролею в духовній історії східнього слов’янства святих. Так немає житій кн. Ольги та
Володимира Великого. Можливо, що існували оповідання про їх охрищення. Але про
охрищення Володимира — оповідання були розбіжні, — поруч уже згаданої „Корсунської
леґенди“ (І. В. 6), інші, згадані в літописі.
Про існування житій Ольги та Володимира ніби свідчить один старий твір „Похвала
Володимирові“ якогось „ченця Якова“. Цей важливий, як історичне джерело твір складений,
здається, з трьох окремих творів — Похвали Володимирові та житій Ольги та Володимира;
житіє Володимира зустрічається і в окремих відписах, але дуже пізніх часів — з 16 ст. В
„Похвалі“ є відгуки старовини, але прийти до якихось певних висновків про часи
походження як „Похвали“, так і її окремих складових частин дослідникам покищо не
вдалося.
Зате є підстави гадати, що існували два дальші житія. Це, поперше, коротке житіє св.
мучеників, батька й сина — варягів, забитих, за літописом, київською поганською юрбою
ніби за те, що вони спротивились, щоб сина принесено в жертву поганським богам: ім’я
батька, мабуть, варязьке — Тури або Тур. Але чи було це житіє, рештки якого збереглися в
літописі, писане по-слов’янськи — невідомо, можливо, що воно було грецьке. — Житіє
Антонія Печерського також не дійшло до нас, але його згадує Києво-Печерський Патерик.
Воно подавало, як здається, багато відомостей не лише про Антонія самого, а й про інших
ченців, /99/ його сучасників. Дехто вваажає, що воно пішло в забуття тому, що мало занадто
„грекофільський“ характер. Ця важлива пам’ятка втрачена, і дійшли до нас лише деякі
фактичні відомості з неї, що збереглися в „Патерику“.
Кілька дуже коротких старих житій (Бориса та Гліба, Ольги, Володимира) увійшли до
складу „Прологів“. Ці мініятюрні твори літературно не мають великої ваги.
Героям християнської чесноти, ідеальним князям-мученикам в "Оповіді" протиставлений
негативний персонаж - "окаянний" Святополк. Він одержимий заздрістю, гордістю,
владолюбством та лютою ненавистю до своїх братів. Причину цих негативних якостей
Святополка автор "Сказання" бачить в його походження: мати його була черницею, потім
расстрижен і взята в дружини Ярополком; після вбивства Ярополка Володимиром вона стала
дружиною останнього, і Святополк стався від двох батьків. Характеристика Святополка дана
за принципом антитези з характеристиками Бориса і Гліба. Він є носієм всіх негативних
людських якостей. При його зображенні автор не шкодує чорних фарб.
Святополк "окаянний", "триклятий", "другий Каїн", думки якого схоплені дияволом, у
нього "препогано уста", "злий глас". За скоєний злочин Святополк несе гідне покарання.
Розбитий Ярославом, в панічному страху біжить він з поля бою, "... раслабеша його кості,
яко не мощі ні на коні сивіти. І несяхуть його на носілех". Йому постійно чується тупіт коней
його переслідує Ярослава: "Побегнеми! Ще женуть! Ох мені! і не можааше тьрпеті на
едіньмь місці ". Так лаконічно, але дуже виразно автор зумів розкрити психологічний стан
негативного героя. Святополк терпить законне відплата: в пустелі "межю чехи і
ляхи" він "іспроврьже живіт свій з'ле". І якщо убиті їм брати "в веки живуть", будучи землі
Руської "забралом" і "твердженням", і їхні тіла виявляються нетлінними і видають пахощі,
то від могили Святополка, яка є "і до цього дьне", "виходити ... сморід з'лиі на показання
чловека".
Святополк протиставляється не тільки "земним ангелам" і "небесним человекам" Борису і
Глібу, а й ідеального земній правителю Ярославу, помститися за загибель братів. Автор
"Сказання" підкреслює благочестя Ярослава, вкладаючи в його уста молитву, нібито
виголошену князем перед боєм зі Святополком. Крім того, битва зі Святополком
відбувається на тому самому місці, на річці Альті, де був убитий Борис, і цей факт набуває
символічного значення. З перемогою Ярослава "Сказання" пов'язує припинення крамоли ("І
оттоле крамола преста в Русьстей землі"), що підкреслювало його політичну
злободенність.

5.Проблема авторства житія.

На основі літописної повісті в кінці XI ст. і було написано невідомим автором
"Сказання про Бориса і Гліба". Сказання про Бориса й Гліба, цей анонімний твір був
перероблений Нестором у Читання про Бориса й Гліба. Розглядаючи характер цієї
переробки, вчений писав: “Якщо ми порівняємо оповідання преп. Нестора з оповіданням про
те саме анонімного Сказання, то нам упадає в вічі особливість преп. Нестора відзначати
дрібні риси, малювати образи, сценки з діалогами й не помічати імен та сухих необразних
фактичних деталей, яких достатньо в Сказанні (пор. чудо про жінку сухоруку), яке більш
наближається до літописної замітки, церковного протоколу, ніж до житія як літературної
форми”. Зрозуміло, що, на думку С. О. Бугославського, в Сказанні перетнулися дві книжні
традиції — літературно-історичних творів та агіографічної прози. Н а наш погляд,
відмінності між ними обумовлені генетичним зв’язком перших з історичними книгами
Старого Завіту з їх телеологічним розумінням світової історії, а другої — з принципами
новозавітного символізму. Однак анонімний автор Сказання продовжив не лише вказані
книжні традиції, а й традицію міфопоетичну. Він використав ще один жанр, переказ. За
спостереженнями вчених, які вивчали літературну історію Сказання про Бориса й Гліба,
одним із джерел для його автора став саме переказ. Таку думку висловлював, наприклад, О.
О. Ш ахматов, котрий вважав, що джерелами Сказання були “літописні сказання” та
несторове Читання. Найбільш ранньою ж книжною версією історії Бориса й Гліба вчений
вважав “сказання”, занесене до Стародавнього літописного зведення, яке було складене у
другій чверті XI століття. Його упорядник, на думку О. О. Шахматова, “погоджував” між
собою перекази про Бориса і Гліба. А на думку М. М. Ільїна, Сказання є першою
літературною обробкою переказів про Бориса й Гліба. Як вважає цей вчений, убогі й
суперечливі дані переказів про долю Бориса й Гліба доповнювалися з літературного джерела,
яким були чеські агіографічні тексти про Вячеслава й Людмилу. Вони були і літературним
зразком, і джерелом драматичних епізодів: “Ці штучні епізодичні подробиці, будучи
згрупованими за взятим з того ж джерела планом, утворили на основі місцевих переказів
струнку й закінчену подобу історичного роману, яку вище ми назвали умовно первинним
оповіданням про Бориса й Гліба”.
Автор "Сказання" зберігає історичну конкретність, докладно викладаючи всі
перипетії, пов'язані зі лиходійським вбивством Бориса і Гліба. Як і літопис, "Сказання" різко
засуджує вбивцю - "окаянного" Святополка і виступає проти братовбивчих чвар, відстоюючи
патріотичну ідею єдності "Російської великої країни". Писання, Нестора. Нестор написав
„Читання (Чтеніе) про життя й погублення блаженних страстотерпців Бориса та Гліба й
Житіє Теодосія“. Нестерове авторство не підлягає жодному сумніву. На обох писаннях
зазначене ім’я автора: про його авторство свідчить зміст самих творів і вказівки в них
приватного характеру. „Читання про Бориса та Гліба“ написане між 1081 і 1088 рр. На
приналежність „Читання“ і „Житія“ одному авторові вказують ’ деякі літературні методи,
численні поодинокі вислови й цілі фрази, спільні обом пам’яткам. Правдд, між Несторовим
„Читанням“ і „Оповіданням про страждання Бориса та Гліба“, приписуваним монахові
Якову, існує зв’язок в оповіданні про перші чуда обох мучеників, приходять одні й ті самі
слова та вислови з невеличкими змінами, все ж Нестореве „Читання“ написане незалежно від
другого пам’ятника нашої давньої літератури. Щодо Несторового «Читання про Бориса і
Гліба», то цікавою видається нам думка Михайла Грушевського- "На жаль, відносини сього
твору до візантійських взірців досі ближче не аналізовані, і не знати, чи не використав тут
Нестор для загальної своєї концепції якогось візантійського твору; і наскільки він взагалі був
самостійним у використуванні своїх взірців" , Часткову відповідь на це риторичне запитання
дав Ігор Єрьомін: працюючи над «Читанням про Бориса і Гліб», Нестор явно прагнув
максимально наблизиш його до типу візантійських жили прославленого майстра цього жанру
Кирила Скифопольського, візантійського апографа VIII ст, н. е д Твори цього автора Нестору
були відомі в перекладі з грецької мови на слов'янську”. Та, очевидно, на тексти Кирила
Скифопольського агіограф зорієнтований більшою мірою в «Житії Феодосія Гіечерського».
Історизмом оповіді "Сказання" вигідно відрізняється від візантійських мартирій. Воно
несе важливу політичну ідею родового старшинства в системі княжого успадкування.
"Сказання" підпорядковане завданню зміцнення феодального правопорядку, прославлянню
васальної вірності: Борис і Гліб не можуть порушити вірності по відношенню до старшого
брата, який заміняє їм батька. Борис відмовляється від пропозиції своїх дружинників силою
захопити Київ. Гліб, попереджений сестрою Предславою про підготовлюване вбивство,
добровільно йде на смерть. Також прославляється подвиг васальної вірності слуги Бориса -
отрока Георгія, який своїм тілом прикриває князя.