Відомий французький філософ та письменник Вольтер у своїй праці

Аннали імперії (Annales de l’Empire) сказав: «Ця агломерація, яку називали і

яка досі називає себе Священною Римською імперією, ні в якому разі не є ні
святою, ні римською, ні імперією». На вірність його слів вказують декілька
фактів.
Попри «Священну» назву імперії суперечки та боротьба з
духовенством були характерні майже для всієї її історії. Сама приставка
«Священна» з’явилася як протест проти церкви, а точніше верховенства
Папи, адже Візантія та Священна Римська імперія боролися через честь
називатись спадкоємницею Давнього Риму. Фрідріх І навіть намагався вести
військові дії проти пап, але програв, хоча і встиг завоювати Ломбардію. Його
попередник, Генріх IV, вів політичну війну з Папою. Він був невдоволений
реформами Григорія VII, що фактично підривали політику німецького
короля. Зокрема, заперечувалося його право призначати церковних ієрархів.
У Німеччині, де єпископи були могутніми феодалами, це мало дуже велике
значення. Крім того, рішення соборів позбавляли німецького короля прав на
землі в Італії. Генріх відмовився приймати нові умови за що був відлучений
від церкви разом з єпископами, що його підтримували.
Нащадок Барбаросси Фрідріх II вирізнявся нетиповим для свого часу
прохолодним ставленням до релігії. Він так затягував з початком чергового
хрестового походу, що папа наклав на нього відлучення від Церкви. Але
Фрідріх II навіть і не спробував зняти його з себе. Натомість імператор
вирушив до Святої землі, де мирно домовився із султаном Єгипту про
передачу Єрусалима та інших святих місць на п’ять років під владу християн.
Папа був настільки розлючений, що навіть відлучив від Церкви і місто
Єрусалим. До кінця життя Фрідріх II так і не помирився з папою, який
називав його антихристом і сином диявола.
Федеральний принцип і складна ієрархія державної структури
Священної Римської імперії стали об'єктами критики з часів Реформації і
формування в Європі централізованих національних держав. Самуель
Пуфендорф у XVII ст. назвав Священну Римську імперію «подібним до
«чудовиська» співтовариством напівсамостійних князівств, що існували під
прикриттям слабких прерогатив імператорського престолу».
Впродовж всієї історії імператорський престол залишався виборним,
що різко відрізняло Священну Римську імперію від інших сучасних
західноєвропейських монархій, окрім хіба що Речі Посполитої. Спочатку
імператором обирався член одного з найбільш могутніх княжих родів
Німеччини, що знаходився в родинних зв'язках з королівською родиною.
Після поразки імператорів в боротьбі за інвеституру принцип кровної
спорідненості перестав враховуватися і вибори набули вільнішого характеру.
У ранній період круг виборців імператора не був обмежений: на з'їзди,
присвячені обранню нового імператора могла збиратися вся вища світська і
духовна аристократія Німецького королівства, хоча зазвичай брали участь
лише представники декількох регіонів. Невизначеність складу виборців
інколи призводила до подвійних виборів, оскільки князі не могли домовитися
про єдиного кандидата. Після затвердження в 1356 р. «Золотої булли» Карла
IV коло виборців імператора було обмежене сімома курфюрстами і введений
принцип більшості при підрахунку голосів.
Ці факти суперечать тому, що політична влада в імперії побудована на
жорстко ієрархічному принципі і належить одній особі, або закритій
олігархічній групі, а економічний обмін між метрополією та окраїнами
нерівноцінний. Адже для Священної Римської імперії була характерна
децентралізація та вибори Імператора, що все рівно не «був імперією» та
часто не виражав її волю.
Хоча сакральним центром імперії був Рим, ядром держави завжди була
Німеччина. Лише обраний німецькими князями король міг носити титул
імператора Священної Римської імперії. У ранній період на з'їзди, присвячені
обранню нового імператора могла збиратися вся вища світська і духовна
аристократія Німецького королівства. Спочатку імператором обирався член
одного з найбільш могутніх княжих родів саме Німеччини, що знаходився в
родинних зв'язках з королівською родиною, хоча згодом цього правила
перестали дотримуватись. А починаючи з середини XV століття, коли більша
частина не німецьких земель була втрачена і імперію стали сприймати як
національне німецьке державне утворення, в титулі імператора з’явилась
вказівка на «німецьку націю». Остаточну форму назви імперія отримала вже
на початку XVI століття: в 1512 Максиміліан I в своєму зверненні до
рейхстагу вперше офіційно використав назву «Священна Римська імперія
німецької нації».
До середини XVIII століття імперія втратила будь-який вплив в Італії,
імператор втратив свої прерогативи в церковній сфері, а тенденції
дезінтеграції фактично перетворили Німеччину на конгломерат
напівнезалежних князівств. Це дозволило Вольтеру заявити, що «Ця
агломерація, яку називали і яка досі називає себе Священною Римською
імперією, ні в якому разі не є ні святою, ні римською, ні імперією».