МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

МИКОЛАЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Факультет технології виробництва і переробки продукції тваринництва,
стандартизації та біотехнології

Кафедра генетики, годівлі тварин

та біотехнології

ГЕНЕТИКА У ВЕТЕРИНАРНІЙ МЕДИЦИНІ ТА

ОСНОВИ РОЗВЕДЕННЯ ТВАРИН

Конспект лекцій
для студентів освітньої спеціальності
212 - “Ветеринарна гігієна, санітарія і експертиза”
ступеня вищої освіти «Молодший бакалавр» та «Магістр»

Миколаїв - 2020
УДК 636.082:614.9
Конспект лекцій для занять з дисципліни „Генетика у ветеринарній
медицині та основи розведення тварин” студентам денної форми навчання
освітньої спеціальності 212 – «Ветеринарна гігієна, санітарія і експертиза»
СВО «Молодший бакалавр» та «Магістр» підготовлено: професором,
доктором сільськогосподарських наук, членом НААН України, академіком
НАН ВО України Гиль М.І., професором, доктором біологічних наук,
академіком Нью-Йоркської АН США Горбатенком І.Ю., доцентом,
кандидатом сільськогосподарських наук Каратєєвою О.І., доцентом,
кандидатом сільськогосподарських наук Галушко І.А, асистентом
Тимофієвим М.М.
Рекомендовано для студентів факультету ТВППТСБ.

Рецензенти: завідувач кафедри генетики, розведення та біотехнології

тварин НУБіП України, доктор с.-г. наук, професор, член-
кореспондент НААН України Рубан С.Ю.;
завідувач кафедри генетики, годівлі тварин та
біотехнології Миколаївського НАУ, доктор с.-г. наук,
доцент Луговий С.І.

Рекомендовано науково-методичною комісією факультету ТВППТСБ

Миколаївського національного аграрного університету, протокол №_5_ від
“24” грудня 2020 р.

Навчальне видання
“Генетика у ветеринарній медицині та основи розведення тварин”
Конспект лекцій для занять студентам денної форми навчання
факультету ТВППТСБ.
Освітня спеціальність – 212-“Ветеринарна гігієна, санітарія і експертиза”

Укладачі: Гиль Михайло Іванович, Горбатенко Ігор Юрійович,

Каратєєва Олена Іванівна, Галушко Ірина Анатоліївна, Тимофіїв Михайло
Михайлович

Відповідальний за випуск: завідувач кафедри генетики, годівлі тварин та

біотехнології, доцент, доктор с.-г. наук Луговий С.І.
Редактор
Ó Миколаївський національний аграрний університет, 2020
Підписано до друку Формат Друк офсетний.
Ум.друк.арк. Обл.-вид.арк.
Тираж пр. Зам. №
Редакційно-видавничий відділ Миколаївського державного аграрного
університету
54010 м. Миколаїв, вул. Георгія Гонгадзе, 9

2
 ЗМІСТ
1. Вступ. Спадковість і мінливість 4
2. Цитогенетика 14
3. Хромосомна теорія спадковості. Генетика статі 56
4. Закономірності успадкування ознак при статевому
розмноженні (менделізм) 73
5. Молекулярна генетика 106
6. Мутаційна, модифікаційна та онтогенетична мінливість 186
7. Імуногенетка, генетичний поліморфізм білків та генетика
імунітету аномалій та хвороб 192
8. Генетична інженерія та біотехнологія 209
9. Біометрія 211
10. Генетика популяцій 252
11. Генетичні основи селекції 262
12. Основи розведення тварин 267
Література 297

3
 1. ВСТУП. СПАДКОВІСТЬ І МІНЛИВІСТЬ

Генетика – наука про спадковість і мінливість органічних форм життя. Вона

вийшла на передній край природознавства і є фундаментальною і точною в циклі
біологічних наук. Саме такими словами часто розпочинають знайомити студентів вчені-
викладачі з наукою, яка навіки увійшла в історію людства, в історію нашої планети.
Нині важко уявити прогрес цивілізації, розвиток технологій без використання
різних форм живої матерії, контроль якої здійснюють закони спадковості, їх матеріальна
субстанція – нуклеїнова кислота.
Першими далекоглядними роботами в генетиці стали експерименти монаха
Ґ.І. Менделя (1822-1884), який всупереч канонам Церкви подарував Світу просте
розуміння того, що флора нашої планети змінюється і розвивається завдяки специфічним
закономірностям їх контролю і передачі. Ціла плеяда вчених на різних континентах
Старого і Нового Світу розвили дослідження «хрещеного батька» генетики – Ґ.І. Менделя
у відомі нині закономірності взаємодії генів – алельних та неалельних, типи їх
домінування та характер експресії, особливості пенетрантності. Варто зазначити, що
обидва царства – флори і фауни «підкорюються» цим закономірностям, хоча з деякими
специфічними особливостями. Сільськогосподарські об’єкти досліджень, як виявилося,
також мають характеристики власних спадкових програм такими, що відповідають за
кількісними і якісними ознаками тим властивостям і закономірностям, що початково були
відкриті на лабораторних об’єктах. Отже, значимість цих процесів формування ознак за
рахунок власних спадкових програм є доведеним фактом, а тому і пропонується
майбутньому фахівцю з технологій тваринництва в цій методичній розробці для
детального вивчення й наступного використання в роботі [2].
У зберіганні, передачі і перетворенні генетичної інформації центральне місце
займають нуклеїнові кислоти. Вирішальним чинником при цьому є здатність нуклеїнових
основ до специфічного (комплементарного) спаровування. Ці процеси детальніше
розглядаються в наступних розділах.
Передача генетичної інформації здійснюється за допомогою трьох механізмів:
реплікації, транскрипції і трансляції.
Зберігання інформації
Генетична інформація закодована в послідовності нуклеотидів ДНК (DNA),
організованої у функціональні ділянки, звані генами [РНК (RNA) як носій генетичної
інформації використовується тільки деякими вірусами]. Ділянки ДНК кодують білки,
тобто вони містять інформацію про амінокислотну послідовність білків. Кожен залишок
представлений в ДНК своїм кодовим словом (кодоном), що складається з трьох наступних
один за одним основ. Так, ДНК-кодон для фенілаланіну представлений тринуклеотидом
ТТС. На рівні ДНК кодони утворюють її некодуючий ланцюг [послідовність нуклеотидів
якої відповідає послідовності мРНК (mRNA)].
Реплікація
Під час ділення клітин генетична інформація повинна перейти в дочірні клітини.
Для досягнення цього уся ДНК клітини копіюється в процесі реплікації під час S-періоду
клітинного циклу, при цьому кожен її ланцюг служить матрицею для синтезу
послідовності комплементу.
Реплікація (досл. "подвоєння" ДНК) – це багатоетапний, впорядкований процес, що
відбувається на матриці ДНК у напрямі 5' до 3', в результаті чого з кожної молекули ДНК
утворюється 2-і абсолютно ідентичні, "дочірні" ДНК. З реплікації ДНК починається
процес ділення клітини. Реплікація ДНК починається на багатьох ділянках (реплікативних
одиницях) і триває одночасно по обох ланцюгах.
Реплікація відбувається напівконсервативним шляхом: у кожної дочірньої ДНК
один з ланцюгів – початковий (материнський), а другий – знову утворений (досліди
Мезельсон і Сталя). В процесі реплікації бере участь близько 30 білків і ферментів, що

4
утворюють реплікативний комплекс: розплітаючі ферменти (хеліказа і ДНК-
топоізомераза), ДНК-полімерази, ДНК-лігази, ДНК-залежні РНК-полімерази.
У геномі людини реплікація відбувається протягом 9 годин. Це необхідно для
утворення тетраплоїдного геному з диплоїдного в реплікативній клітині. Для реплікації
потрібна наявність множинних місць реплікації (реплікативних одиниць – їх близько 100).
Транскрипція
Для експресії гена, тобто синтезу закодованих в ньому білків, послідовність
нуклеотидів кодуючого ланцюга ДНК має бути трансформована в амінокислотну
послідовність. Оскільки ДНК не бере безпосередньої участі в синтезі білку, інформація,
що зберігається в ядрі, має бути перенесена на рибосоми, де власне і здійснюється
біосинтез білків. Для цього відповідна ділянка кодуючого ланцюга ДНК прочитується
(транскрибується) з уворенням гетерогенної ядерної РНК [гяРНК (hnRNA)], тобто
послідовність цієї РНК комплементарна кодуючому ланцюгу ДНК. Оскільки в РНК
замість тиміну міститься урацил, AAG-триплет ДНК трансформується в UUC-кодон
гяРНК.
Дозрівання РНК
В еукаріот гяРНК перш, ніж покинути ядро у вигляді матричної РНК (мРНК),
зазнає істотні зміни: з молекули вирізуються надмірні (що не кодують) ділянки (інтрони),
а обидва кінці транскриптів модифікуються шляхом приєднання додаткових нуклеотидів.
Трансляція
Зріла мРНК потрапляє в цитоплазму і зв'язується з рибосомами, що перетворюють
отриману інформацію в амінокислотну послідовність. Рибосоми – це рибонуклеопротеїдні
комплекси, що включають декілька десятків білків і декілька молекул рибосомної РНК
[рРНК (rRNA)]. Рибосомні РНК виконують функцію структурного елементу рибосом, а
також беруть участь в зв'язуванні мРНК і утворенні пептидних зв'язків.
Механізм перетворення генетичної інформації заснований на взаємодії кодонів
мРНК з транспортною РНК [тРНК (tRNA)], яка переносить на рибосому амінокислоти,
пов'язані з 3'-кінцем тРНК, відповідно до інформації, закодованої в мРНК. Десь в середині
ланцюга тРНК розташований триплет (наприклад, GAA), званий антикодоном і
комплементарний відповідному кодону мРНК. Якщо транслюється кодон UUC, то з ним
взаємодіє антикодон у складі Phe-тРНК, що несе на 3'-кінці залишок фенілаланіну. Таким
чином, залишок амінокислоти займає положення, в якому на нього може бути
перенесений зростаючий поліпептидний ланцюг, пов'язаний з сусідньою тРНК.
Активація амінокислот
Перш ніж зв'язатися з рибосомою, транспортні РНК приєднують відповідну
амінокислоту за допомогою специфічного ферменту, що "розпізнає" її; він забезпечує
точне перенесення (трансляцію) генетичної інформації з рівня нуклеїнових кислот на
рівень білку (рис. 1).
Передумови розвитку вчення про закономірності успадкування ознак
Мабуть ще на початку періоду доместикації диких тварин і окультурення рослин
людство намагалось пізнати механізми спадкової передачі кращих ознак від батьківських
форм своїм нащадкам. Проте аж до ХІХ століття це зробити не вдавалось. Головною
причиною невдач була відсутність системного наукового підходу до вирішення
поставленого завдання.
Вважається, що за період з 1756 по 1760 роки ад’юнкт Петербурзької академії наук,
німецький ботанік Йозеф Ґотліб Кельрейтер (1733-1806) вперше в науці свідомо проводив
штучне схрещування. Одержані гібридні нащадки виявились більш життєздатними.
Збільшилась їх вегетативна маса, підвищилась стійкість до несприятливих умов
зовнішнього середовища порівняно з батьківськими формами. Також він запропонував
метод, який тепер називається аналізуючим схрещуванням. Пізніше англійський вчений-
садівник Томас Ендрю Найт (1759-1838) також зазначав, що гібриди розвиваються краще
від своїх негібридних попередників і запропонував горох посівний (Pisum sativum) як

5
Рис. 1. Реалізація і передача генетичної інформації

6
модельний об’єкт для вивчення спадковості. Французький ботанік і селекціонер Огюстен
Сарже (1767-1851) вперше вивчив успадкування однієї пари ознак, а потім встановив
принцип вільного розподілу ознак у гібридів і концепцію дискретної (переривчастої)
природи спадковості замість старої суцільної. Шарль Норден (1815-1899) встановив
однотиповість гібридів першої генерації та розщеплення ознак у гібридів другої генерації.
Але вони не могли з’ясувати закономірностей розщеплення нащадків другої генерації за
досліджуваними ознаками, якими характеризувались вихідні батьківські форми. Тому
ними був зроблений помилковий висновок про «неупорядковану мінливість» ознак в
генераціях. І все ж таки Сажре, Норден, Найт, а також Кельрейтер впритул наблизились
до розуміння законів успадкування ознак, тому їх і вважають попередниками Ґреґора
Менделя, який сформулював ці закони. Заслуга цього монаха полягає в тому, що виходячи
з розрізнених положень і висновків своїх попередників, у багатьох випадках не розкритих
до кінця і які мали якісний характер, він надав їм довершеної форми точної кількісної
науки, залучивши математику.
Ґреґор Іоганн Мендель (1822-1884) походив з бідної селянської родини. З дитинства
він зарекомендував себе як допитлива, інтелектуально обдарована особистість, за базовою
освітою був математиком з науковими інтересами в області статистики. Досліди з
вивчення закономірностей успадкування ознак у гібридних нащадків Г.І. Мендель
розпочав в саду Августинського монастиря міста Брно в 1856 році. Результати були
оприлюднені 8 лютого і 8 березня 1865 року на засіданнях Товариства природознавців
цього ж міста. В доповіді «Досліди над рослинними гібридами» Мендель вперше в науці
навів незаперечні докази наявності спадкових факторів, які, комбінуючись між собою,
передаються від генерації до генерації як дискретні одиниці спадковості. Учасники
зібрання не зрозуміли змісту відкриття, зробленого Г.І. Менделем, але погодились
опублікувати доповідь в збірнику праць товариства.
Досліди Г.І. Менделя характеризувались принципово новими підходами до їх
проведення та теоретичного узагальнення результатів. Ознайомившись з методами роботи
Й. Кельрейтера, У. Герберта, Х. Лекока та інших дослідників, які створювали і вивчали
гібридні форми організмів, Г. Мендель відзначив, що жоден з них не спробував вивчити
гібридних нащадків комплексно. Гібридологічний метод, пов’язаний з вивченням
характеру успадкування окремих ознак і властивостей, значною мірою зумовив успіх
досліджень Г. Менделя і дозволив йому виявити і сформулювати основні правила
спадковості.
До основних особливостей гібридологічного методу вивчення спадковості відносять:
1) Використання в якості вихідних форм для схрещування особин, які різняться одне
від одного порівняно невеликою кількістю (одна, дві або три пари) чітко
виражених альтернативних ознак;
2) Точний кількісний облік всіх класів розщеплення гібридних організмів з описом
ознак, в ряді послідовних генерацій;
3) Індивідуальний аналіз нащадків від кожної особини в ряді послідовних генерацій;
4) Неприпустимість впливу чужорідного генетичного матеріалу на батьківські
форми і гібриди;
5) Збереження здатності до розмноження у гібридів і їх нащадків.
Не зважаючи на успішне завершення дослідів Г. Менделя, його відкриття не було
зрозумілим сучасникам. Визнання нового метода вивчення спадковості і виявлення
основних закономірностей успадкування ознак і властивостей відбулося лише через 35
років, коли біологія стала на міцні позиції дарвінізму. В 1900 році три дослідника – Гюго
де Фріз (1848-1935) в Голландії, Карл Енріх Корренс (1864-1933) в Німеччині і Еріх
Чермак-Зейзенегг (1871-1962) в Австрії незалежно один від одного випустили в друк
результати своїх досліджень, які відтворювали основні закономірності, описані раніше
Г. Менделем. Перевідкриття методу Г. Менделя і встановлених ним закономірностей
успадкування сприяло значному поштовху у вивченні спадковості і мінливості та

7
народженні нової біологічної дисципліни – генетики. Термін «генетика» був
запропонований в 1906 році Вільямом Бейтсоном (1861-1926).
При вивченні закономірностей успадкування на різних об’єктах розкривались все
нові сторони явища спадковості. Основні закономірності успадкування виявились
загальними не тільки для рослин, але і для тварин; одноклітинних і багатоклітинних. Але
разом з тим почали накопичуватись факти, які вказували на те, що в рамки законів Г.
Менделя (так їх стали тепер називати) не вкладається багато явищ. Але саме
менделівський метод дослідження дозволив виявити природу цих відхилень і таким чином
підтвердити всезагальність основних закономірностей успадкування.
Проте перед тим як перейти до викладення аналізу успадкування ознак при
статевому розмноженні, необхідно ознайомитись з генетичною термінологією і
номенклатурою, а також розглянути систему розмножень і визначити місце статевого в
ній.
Способи розмноження
Живій речовині одночасно властиві дві основні якості, якими неорганічний світ не
володіє, – здатність до обміну речовин і розмноження. Без них неможливе життя, що
склалось на нашій планеті.
Саме розмноження забезпечує матеріальну безперервність організмів від генерації
до генерації. В основі всіх видів розмноження одноклітинних і багатоклітинних організмів
лежить один універсальний процес – поділ клітин.
Існує два способи розмноження – нестатеве і статеве. Важливо знати в чому полягає
відмінність між ними, щоб зрозуміти закономірності успадкування ознак в результаті цих
процесів. При нестатевому розмноженні одна клітина поділяється на дві чи більше
дочірні, кожна з яких здатна відтворити цілий організм. При статевому розмноженні, як
правило, дві клітини (чоловіча і жіноча), морфологічно і фізіологічно різні або однакові,
поєднуються і дають початок одній клітині, яка потім ділиться. Іншими словами, якщо
новий організм виникає із соматичної (від грец. σωματικóς – тіло) клітини, то говорять про
нестатеве розмноження. Якщо ж утворення нового організму пов’язане зі статевими
клітинами, то такий спосіб називають статевим.
Усім живим організмам властивий той чи інший спосіб розмноження; у деяких в
життєвому циклі є обидва. Навіть у людини зустрічається нестатеве розмноження – у
випадку створення і наступного народження однояйцевих (монозиготних) близнюків.
Еволюційно нестатевий спосіб розмноження є більш раннім. Він являє собою
біологічний процес, у якому організм створює генетично подібну або ідентичну копію
себе без залучення генетичного матеріалу іншого індивідуума даного виду.
Від однієї клітини передача інформації відбувається такими шляхами:
§ поділ на двоє – прокаріоти, одноклітинні еукаріоти, джгутикові, спорові;
§ брунькування або нерівномірний поділ – одноклітинні еукаріоти (сисні інфузорії);
§ утворення спор – серед багатоклітинних ця форма розмноження найпоширеніша у
рослин.
Від групи клітин:
§ утворення у рослин бруньок, пагонів, кореневих бульб, цибулин;
§ впорядкованим радіально-симетричним поділом – медузи, морські зірки
(поздовжнє), кільчасті хробаки (поперечне);
§ невпорядкованим поділом (фрагментацією) – війчасті та стрічкові хробаки;
§ пупкування – губки, кишковопорожнинні, кільчасті хробаки;
§ поліембріонія – розвиток монозиготних близнюків (деякі ссавці).
При нестатевому розмноженні нові особини утворюються з однієї або декількох
клітин материнського організму шляхом мітотичних поділів. Мітоз (від. грец. mitos –
нитка) – це непрямий поділ клітини, найбільш розповсюджений спосіб відтворення
(репродукції) клітин, який забезпечує тотожній розподіл генетичного матеріалу між
дочірніми формами і спадкоємність хромосом в ряді клітинних генерацій. Таким чином,

8
нові організми генетично є точними копіями материнського. Сукупність особин, які
утворені від загального предка шляхом нестатевого розмноження, називають клонами
(грец. clon – гілка, пагін).
При статевому розмноженні нащадки, як правило, мають двох батьків. Кожний з
батьків продукує статеві клітини, або гамети (від грец. γᾰμετή – дружина, γᾰμέτης –
чоловік). Вони мають половинний або гаплоїдний (від грец. haploos – простий або
одинарний, ploos – кратний та eidos – вид) набір хромосом. Злиття двох гамет призводить
до виникнення зиготи, при цьому число хромосом збільшується удвічі і стає диплоїдним
(від грец. diplóos – подвійний). В диплоїдному наборі кожна хромосома має собі парну або
гомологічну хромосому. Одна з гомологічних хромосом походить від батька, інша – від
матері. Тому у нащадків можна знайти ознаки обох батьків, або проміжні між
материнськими і батьківськими і навіть нові ознаки, які виникли внаслідок взаємодії генів.
Гаплоїдні клітини утворюються з диплоїдних у спеціальних репродуктивних органах в
результаті особливого процесу поділу клітин – мейозу. Мейоз (від грец. meiosis –
зменшення) – це непрямий спосіб поділу первинної статевої клітин, в результаті якого
відбувається зменшення (редукція) числа хромосом вдвічі, і одна диплоїдна клітина після
двох послідовних поділів дає початок чотирьом гаплоїдним гаметам.
Статеве розмноження властиве організмам з усіх царств. У деяких одноклітинних
організмів статеве розмноження проявляється у формі тимчасового злиття двох клітин,
яке називається кон’югація (від лат. conjugatio – з’єднання), при якому відбувається обмін
спадковою речовиною і цитоплазмою (деякі бактерії та еукаріоти). Такий механізм ще
називають горизонтальним перенесенням генів. Окрім того, в природі існує явище
копуляції (від лат. copulatio – об’єднання), яке супроводжується повним злиттям клітин
(дріжджі, нижчі водорості). Якщо йому передує утворенням статевих елементів (гамет) та
їх подальше попарне повне злиття, то йде мова про гаметичну копуляцію. Розрізняють три
форми гаметичної копуляції із заплідненням:
§ ізогамія (від і грец. isos – однаковий, gámos – брак) – злиття двох однакових за
морфологією рухомих гамет (деякі водорості, нижчі гриби, багато найпростіших,
такі як корененіжки, радіолярії, грегарини та інші);
§ анізогамія (від грец. ánisos – нерівний) – процес злиття двох різних за морфологією і
рухливістю (можлива однакова рухливість) гамет. Еволюційно ця форма більш
молодша, ніж попередня.
§ оогамія (від грец. oo – яйце) – крайня форма анізогамії, при якій зливаються різко
різні за розміром, формою і рухливістю гамети: велика нерухома жіноча і маленька,
частіше рухома чоловіча (більшість рослин і тварин).
Гаметична копуляція без запліднення є рідкісним різновидом статевого
розмноження. До даної групи відносять наступні способи розмноження:
§ партеногенез (від грец. παρθενος – незаймана і γενεσις – походження) – це процес
розвитку зародку, а потім і організму із незаплідненої яйцеклітини. Притаманний
багатьом рослинам та безхребетним тваринам (попелиці, палочники, коловертки,
деякі види цвіркунів, метеликів, бджіл та ос), а також і деяким хребетним (риби,
амфібії, ящірки) тощо. Сьогодні відомий як природній, так і штучний партеногенез.
Природній може бути факультативним (яйце здатне розвиватись як без запліднення,
так і після нього), облігатним (яйця розвиваються лише незапліднені) і циклічним
(статева і нестатева генерації по черзі змінюють одна одну);
§ гіногенез (від грец. gyne – жінка) – рідкісна форма розмноження і розвитку зародка,
при якій після проникнення спермія в яйцеклітину їх ядра не зливаються, і в
подальшому розвитку приймає участь лише спадковий матеріал жіночого ядра. Роль
спермія обмежується активацією ядра яйця. Відомий у деяких видів риб (голом’янка
(Comephorus), сріблястий карась (Carassius auratus gibelio) та інші), амфібій, круглих
хробаків та рослин родини амарилісових (Atamosco mexicana);

9
 § андрогенез (від лат. andros – чоловік) – особлива форма розмноження організмів,
при якій після злиття гамет у розвитку зародка бере участь ядро чоловічої гамети, а
ядро жіночої піддається лізису. Андрогенез відмічений у деяких видів тварин
(наприклад, наїзники Habrobracom) та рослин (кукурудза, деякі сорти тютюну) в тих
випадках, коли ядро яйця гине до запліднення, котре при цьому є хибним
(псевдогамія);
§ педогенез (від грец. paidós – дитя) – спосіб розмноження, різновид партеногенезу,
при якому у личинок розвиваються незапліднені яйцеклітини, що дають початок
новому організму. Іноді після декількох генерацій педогенетичних личинок
з’являються личинки, що закінчують метаморфоз і дають дорослих самців і самок,
які розмножуються традиційним статевим шляхом. Серед комах педогенез
зустрічається у жуків (Coleoptera), віялокрилих (Strepsiptera), метеликів-мішочників
(Psychidae) і галліц (Cecidomyiidae). Також педогенез властивий деяким морським
гілковусим ракоподібним (Cladocera) та амфібіям родини Ambystomatidae.
Більшість тварин і вищих рослин розмножуються статевим шляхом. Статеве
розмноження виникло в процесі еволюції як вища форма відтворення нащадків. Нестатеве
розмноження, як вже згадувалось, є більш давнім і універсальним: нестатеве розмноження
має місце при формуванні багатоклітинного організму, оскільки поділ клітини лежить в
основі процесу росту, а також при зміні генерацій.
Кожен спосіб розмноження має свої переваги в відтворенні і збереженні виду. У
випадку статевого розмноження збільшується чисельність нащадків (в розрахунку на один
материнський організм) і збільшується його спадкова мінливість, що полегшує відбір
найбільш пристосованих форм. При цьому забезпечується зміна генерацій. Статеве
розмноження підвищує лабільність – динамічність філогенезу, полегшує і прискорює
зміну спрямування відбору в умовах зміни навколишніх умов існування видів. При
нестатевому розмноженні, навпаки, спадкова різноманітність нащадків обмежується,
оскільки генетично нащадки, головним чином, ідентичні по відношенню до батьків.
Нестатеве розмноження активно використовується в сільському господарстві для
розмноження рослин з набором ознак, корисних для людини. Але таким шляхом вдається
розмножити далеко не всі рослини. Вчені вивчають ці механізми для того щоб навчитись
керувати ними. Використовуючи клітинні культури, можна спочатку розмножити клітини
з корисною спадковістю, а потім виростити з них цілі рослини.
Основні генетичні терміни і символи
У 1909 році Вільгельм Людвіг Йогансен (1857-1927) запропонував спадкові фактори
називати генами. Сучасне визначення має наступний вигляд. Ген (від грец. γένος, génos –
рід, походження) – це елементарна одиниця спадковості і фактор, який при певних умовах
забезпечує розвиток тієї чи іншої ознаки через його експресію. Сукупність усіх генів
організму називається генотипом, а сукупність ознак і властивостей організму, доступних
для спостереження і аналізу, які виникли в результаті взаємодії генотипу із зовнішнім
середовищем називається фенотипом (від грец. phaino – виявляти). Ці терміни також
запропонував Йогансен в 1903 році. Ознака, або властивість – це умовне позначення
одиниці морфологічної, фізіологічної або біохімічної дискретності (визначеної одиниці)
організму. Кожна ознака, якою б простою вона не здавалась, визначається складними
біохімічними та фізіологічними процесами.
Переважна більшість генів має декілька, від двох і більше, форм власного прояву. Ці
різноманітні форми, які виникали завдяки мутаціям, називаються алелями або
алеломорфами. Термін алель (від грец. ἀλλήλων, allelos – одне одного, взаємно) включає в
себе різноманітні форми одного й того самого гену, які розміщуються на однакових
ділянках гомологічних (парних) хромосом і визначають варіанти прояву однієї ознаки, а у
випадку плейотропної дії – декількох ознак. Відповідно, два гени, які знаходяться на
однакових ділянках гомологічних хромосом і які відповідають за одну і ту ж саму ознаку
називаються алельними. Існують випадки, коли один ген знаходиться в трьох і більше

10
алельних станах, утворюючи генетичну систему із серії алелів. Таке явище в генетиці
зустрічається під назвою множинного алеломорфізму. У плодової мушки (Drosophila
melanogaster) відома серія множинних алелів пігментації і редукції очей та ін. Такі серії
відомі і у курей, мишей, кролів та інших тварин, а також у людини.
Ділянки або фіксовані положення генів на хромосомах називаються локусами (від
лат. locus — місце, положення). Упорядкований перелік локусів для будь-якого геному
називається генетичною картою, а генне картування, відповідно, – це визначення локусу
для специфічної біологічної ознаки.
Нормальні диплоїдні соматичні клітини містять два алелі одного гену (відповідно до
числа гомологічних хромосом), а гаплоїдні клітини (гамети) – лише по одному алелю
кожного гену.
Диплоїдні або поліплоїдні клітини, які несуть однакові алелі в будь-якому локусі
називаються гомозиготними (від грец. ὁμός, homos – однаковий, той самий та ζυγωτός,
zugōtos – з’єднаний разом), а ті, які несуть різні алелі – гетерозиготними (від грец. ‛ετερός,
heteros – інший). Ці терміни в 1902 році запропонував Вільям Бейтсон. В останньому
випадку розвиток ознаки обумовлюється впливом одного з алелів – домінантного (від лат.
dominantis – той, що пригнічує, панує). Рецесивний (від лат. recessus – пригнічення,
відступ) алель проявляє себе в фенотипі лише у випадку відсутності дії домінантного, або
якщо він знаходиться в обох гомологічних хромосомах. Поняття домінантності і
рецесивності в генетику ввів Ґреґор Мендель. Також ним були закладені основи
генетичної символіки. Для позначення ознак він застосовував літерну символіку:
домінантні – заголовні літери латинської абетки A, B, C, D та ін., рецесивні – прописні – a,
b, c, d та ін. Літерна символіка, запропонована Г.І. Менделем, по суті, являє собою
алгебраїчну форму вираження законів успадкування ознак.
Загальні правила генетичної символіки вперше були запропоновані Комітетом по
генетичним формам і номенклатурі Американської спілки натуралістів в 1920 році. Потім
розглядались в 1966 на ХІІ Міжнародному генетичному конгресі в Токіо. Удосконалення
генетичної номенклатури продовжується і по сьогодні.
Розглянемо основні правила і рекомендації, якими користуються при аналізі
успадкування ознак і властивостей.
Для генетичного аналізу успадкування тих чи інших ознак організму при статевому
розмноженні необхідно проводити схрещування двох особин різних статей. Схрещування,
в якому батьківські форми різняться за алелями одного гена, називається моногібридним.
У випадку, коли батьки відрізняються одне від одного двома і більше парами алелів
одного гена, схрещування будуть називатись дигібридним і полігібридним відповідно.
Схрещування в генетиці позначають знаком множення – ×, який ставиться між
батьківськими формами, яких, в свою чергу, позначають літерою Р (перша літера
латинського слова parenta – батьки). При написанні схеми на першому місці прийнято
ставити жіночу стать, яка позначається символом ♀ (дзеркало Венери), а потім чоловічу –
♂ (щит і спис Марса). Нижче батьків записують всі можливі типи гамет (Г), які вони
утворюють, виходячи із суті мейозу, і позначають стрілками можливі варіанти їх злиття.
Нащадків від схрещування двох особин з різною спадковістю називають гібридними, а
окремий організм – гібридом. Гібридну генерацію позначають літерою F (перша літера
латинського слова filii – діти). Підрядковий цифровий індекс відповідає порядковому
номеру гібридної генерації, наприклад перша генерація буде F1, якщо гібридні особини
схрещувати між собою, то їх нащадки позначають F2, третя генерація – F3 і т. д.
Диплоїдний набір хромосом соматичних клітин позначається горизонтальними
рисками, а гени, що контролюють розвиток ознаки, відповідними літерними символами –
, , .
В аналізі успадкування для скороченості зручно користуватись так званим
фенотиповим радикалом, тобто тією частиною генотипу організму, яка визначає його

11
фенотип. Наприклад, генотипи і будуть мати фенотиповий радикал .

Оскільки при такому радикалі за домінантним алелем (А) можуть бути приховані алелі і
А, і а, зазвичай разом з А ставлять тире (–). В той самий час фенотиповий радикал b
свідчить про те, що другим алелем може бути лише також рецесивна форма гену.
Підставляючи у фенотиповий радикал замість тире різні алелі, можна отримати всі
генотипи, що відповідають цьому радикалу. Так, радикалу відповідають генотипи

і .
Коли ген представлений двома і більше алельними станами, один з них вважається
алелем дикого типу, або умовним стандартом. Найчастіше за такий стандарт вибирають
алелі предків культурних форм або лабораторних ліній, іноді алелі найбільш примітивних
культурних форм і ліній. Назви генів відображають ознаки, що зумовлені алелями дикого
типу. Гени прийнято позначати скорочено символами з 1 – 4 літер. Використовують, в
основному, латинську та англійську мови.
Інколи ознака дикої форми, що існує в природі, наприклад у плодової мушки,
приймається за норму (normal). Таку алель позначають символом «+», або малою літерою,
що позначає мутантну особину, але з надрядковим символом «+». Наприклад, генотип
дрозофіли лінії curly (загнуті крила) можна записати так: , а особин дикої раси

так: , або , або навіть .

У серії множинних алелей алелі або домінантні, або рецесивні по відношенню до
дикого типу. Вони позначаються надрядковими цифровими або літерними індексами.
Наприклад, у курей в локусі Е встановлена серія з семи алеломорфів: Е – домінантний ген,
який зумовлює розповсюдження чорного пігменту по всьому тілу (чорні лангштани); ewh –
напівдомінантний пшеничний (лососеві фаверолі, пшеничні бійцівські), e+– дикий
(найбільш близькі бурі леггорни), eb – коричневі (світлі суссекси), es – плямиста голова, ebc
– баттеркап (курчата з жовтим пухом, з вузькими повздовжніми полосами на спині та з
плямами на голові), ey – рецесивний пшеничний. Представлена генетична система алелей
розміщена в порядку від найбільш домінантного до найбільш рецесивного. При
схрещуванні гомозиготних мутантів народжуються так звані компаунди, які не дають
повернення до дикого типу при схрещуванні між собою. Окрім того вони
характеризуються проміжним проявом ознак по відношенню до власних батьків.
У випадку, якщо в генотипі певної особини присутній лише один алель з двох, такий
генотип буде називатись гемізиготним. Таке явище пов’язане, головним чином, із
успадкуванням ознак, гени яких локалізовані на статевих хромосомах. Алель може
знаходитись лише на одній з них у зв’язку з генетичною інертністю іншої, або по причині
різної структури (відсутність відповідного локусу чи то у X-, чи то у Y-хромосоми).
Наприклад, у білоокого самця плодової мушки ген білоокості (W) є лише на Х-хромосомі,
тому що Y-хромосома генетично інертна (спляча). Генотип такої особини буде мати
наступний вигляд: .
Щеплені гени, що розміщуються на одній хромосомі по сусідству, позначають
наступним чином – . Групи щеплення нумеруються римськими цифрами в порядку їх
виявлення.
Питання для самоперевірки:
1. Хто вперше провів штучне схрещування і які результати були одержані?

12
2. В чому полягає заслуга Т. Найта, О. Сарже та Ш. Нордена в розкритті закономірностей
успадкування ознак?
3. Коли і де Ґ.І. Мендель розпочав свої дослідження та яка їх цінність?
4. Охарактеризуйте особливості гібридологічного методу вивчення спадковості.
5. Хто і коли перевідкрив закони Ґ.І. Менделя?
6. Які способи розмноження властиві живим організмам? Назвіть особливості кожного з
них.
7. Якими шляхами відбувається передача спадкової інформації від однієї клітини при
нестатевому розмноженні?
8. Назвіть види нестатевого розмноження групи клітин.
9. Що таке «мітоз»?
10. Чим відрізняються гаплоїдний набір хромосом від диплоїдного?
11. Що таке «мейоз»?
12. Чим відрізняється тимчасова кон’югація від гаметичної?
13. Охарактеризуйте ізогамію, анізогамію та оогамію.
14. Що таке «партеногенез»?
15. Які різновиди партеногенезу Вам відомі?
16. Назвіть переваги та недоліки способів розмноження.
17. Хто запропонував поняття «ген» і що означає цей термін?
18. Що таке генотип і фенотип?
19. Наведіть визначення «алеля» і охарактеризуйте явище множинного алелізму. Хто такі
«компаунди»?
20. Що означають терміни «локус» і «генетична карта»?
21. Що означають поняття «гомозиготний» та «гетерозиготний організми»?
22. Які стани алелей Вам відомі? Назвіть приклади.
23. Охарактеризуйте основи генетичної символіки, закладені Ґ.І. Менделем.
24. Що таке «схрещування» і які його види вам відомі?
25. Якими символами користуються при написанні схеми схрещування?
26. Що таке «гібрид»?
27. Охарактеризуйте особливості фенотипового радикалу.
28. За яким принципом називають гени?
29. Що таке «дика форма»?
30. Наведіть визначення гемізиготності.

13
 2. ЦИТОГЕНЕТИКА
Морфологічна структура хромосом
Цитогенетика – наука, яка вивчає структурні одиниці клітини, які детермінують
ознаки та властивості організмів, їх передачу при вегетативному та статевому
розмноженні. На цитогенетичних дослідженнях базуються уявлення про матеріальні
основи спадковості та мінливості – структурах ядра (хромосомах) та цитоплазмі
(пластидах, мітохондріях, кінетосомах), які містять в своїй ДНК гени, що контролюють
ознаки та властивості організму [7]. Цитогенетика для вивчення всіх цих структур
клітини використовує різноманітні методи дослідження, а саме:
- цитологічні (цитохімія, цитофотометрія, авторадіографія, електронна
мікроскопія);
- бохімічні (денатурація ДНК та поновлення двохниткової структури,
гібридизація ДНК – ДНК та ДНК – РНК, визначення послідовності нуклеотидів
в ДНК та РНК, послідовності амінокислот в білках);
- біофізичні (цинтрифугування в градієнті щільності, електрофорез,
вискозометрія);
Також для дослідження, алелей які містять певні зміни в спадкових структурах
дослідного організму, використовується поєднання методів генетики та молекулярної
біології. З'явилась можливість планомірного створення самовідтворювальних, стійко
успадковуємих в декількох поколіннях та під час мейозу мініхромосом які містять
певний набір генів [26]. Таким чином, під цитогенетикою розуміють науку яка
вивчає особливості відтворення, рекомбінації, зміну та функціонування генетично
важливих структур клітини, їх розподілення в мітозі, мейозі та при заплідненні в
залежності від їх кількості та генетичної будови.
Як відомо, важлива роль під час генетичного контролю ознак організмів які мають
клітинну будову, належить ядерним структурам – хромосомам. Саме з цих позицій, дуже
важливим є вміння характеризувати хромосомний набір організму (каріотип):
морфологію (кількість хромосом, їх розміри, співвідношення довжини плечей, наявність
перетинок, наявність гомологів), розподілення еухроматинових та гетерохроматинових
ділянок на хромосомах, унікальності ДНК або ДНК з різним ступенем повторюваності
[24].
Основу цитогенетики складає хромосомна теорія спадковості, яка на початку ХХ
століття була у вигляді гіпотези Е. Сеттона. Співставлення характеру розподілення
парних гомологічних хромосом отриманих від материнської та батьківської форм під час
мейозу та при заплідненні з характерним розподіленням менделевських елементарних
спадкових факторів (генів) у гібридів та у їх нащадків дозволило передбачити, що гени
знаходяться в хромосомах. Що було вдало підтверджено багатьма вченими – що гени
розміщені в хромосомах, а конкретні локуси містять певні гени.
Хромосоми виконують цілий ряд вкрай важливих функцій:
Інформаційна функція – ДНК яка в них міститься зосереджує в собі переважну
більшість якісно різних генів, які складають геном клітини.
Транскрипційна функція – при зчитуванні інформації яка в них міститься, під час
експресії генів в онтогенезі.
Структурно-організаційна функція – відмінності в прояві генів при зміні структури
хромосом. Саме ця функція хромосом забезпечує виключно «точне» їх самокопіювання
при реплікації, та ідентичність дочірніх хромосом які розходяться до різних полюсів в
мітозі. Характер реплікації хромосом та окремих її ділянок під час синтезу ДНК в
інтерфазі визначається їх структурою, тобто, розподіленням різних типів ДНК
(унікальною, повторювальною) та характером її розміщення (еухроматин,
гетерохроматин) в хромосомах.

14
 Сегрегаційна функція – при об'єднанні в одному організмі різних варіантів
хромосом які різняться за структурою та алельним станом окремих генів, забезпечує
розподілення цих варіантів в різні спори або гамети при мейозі.
Рекомбінаційна функція – забезпечує значну частину комбінативної мінливості –
рекомбінацію щеплених генів [29].
Термінологія в цитогенетиці дещо відрізняється від термінології генетики.
Ген – визначає одиничний, якісно визначений певний набір генів організму. Будь-
який геном реалізується у вигляді конкретних генотипів – гаплоїдних, диплоїдних або
поліплоїдних наборів визначених алелей генів, які складають геном. Плазмон –
сукупність якісно визначеного набору генетичних детермінантів цитоплазматичних
органел та плазмотипів як конкретних різних варіанті реалізації плазмону, а конкретні
каріотипи розглядаються як варіанти реалізації певного, який характеризує даний вид
каріома. В поняття каріома слід відносити характерні для виду ознаки хромосомного
набору: число і розміри хромосом, їх розподілення згідно Денверовської класифікації
(метацентричні, акроцентричні), кількість ДНК в гаплоїдному наборі, характер
розміщення гетерохроматинових ділянок (прицентромірні теломірні) [54].
Типи організації генетичного апарату
Організація генетичного апарату у різних видів тварин та живих істот відрізняється
та ускладнюється в процесі еволюції. Наприклад, всі прокаріоти характеризуються
відсутністю клітинного ядра, відокремленого мембраною від вмісту клітини. Їх
генетичний апарат являє собою одну або декілька кільцевих молекул ДНК, що
зосереджений в певній ділянці клітини яка називається нуклеотидом. Цей генетичний
апарат самокопіюється як одна одиниця (один реплікон), а при розподіленні його копій в
дочірні клітини при поділі вирішальна роль належить безпосередньому контакту з
клітинною мембраною.
Особливістю еукаріот є наявність клітинного ядра в якому і зосереджені структури
які несуть більшу частину спадкової інформації клітини – хромосоми. Значно менша
частина такої інформації зосереджена в молекулах ДНК які розміщені в органелах
цитоплазми – мітохондріях, пластидах, центриолях (кінетосомах). Кожна хромосома
еукаріот містить декілька одиниць реплікації, розподілення хромосом в дочірні клітини
здійснюється за допомогою веретена поділу при мейозі [26].
Маса ДНК генетичного апарату еукаріотичної клітини на декілька порядків вище,
ніж у прокаріот. З чим і пов'язана реалізація складної системи укладки, компактизації
ДНК в структури. Спіралізація здійснюється у прокаріот і еукаріот не однаково, хоча в
обох групах організмів відбувається шляхом утворення комплексів ДНК з різними
білками.
Особливу групу становлять віруси з приводу походження яких немає єдиної точки
зору. Їх генетичний апарат функціонує тільки в середині прокаріотичної або
еукаріотичної клітини, системи якої мобілізуються при ураженні на копіювання
генетичного матеріалу та формування нових копій вірусів. Ймовірно з цим пов'язане
велике розмаїття в організації генетичного апарату різних вірусів: він може складатися із
одноланцюгової або дволанцюгової ДНК або РНК. Пов'язаний з РНК або ДНК білок
вірусної часточки визначає здатність вірусу проникати в клітину-господара. Одночасно
при дозріванні вірусу контакт з білком визначає і спіралізацію вірусної РНК або ДНК
[4].
Морфологія хромосом
Генетичний матеріал у еукаріот зосереджений здебільшого в ядерних структурах –
хромосомах. Хромосомний набір – це генетичний, точніше цитогенетичний паспорт
виду. Характерні для виду особливості набору хромосом складають вміст каріому. Йому
притаманні основні характеристики:

15
 1. Каріом особин виду з нормальною плодючістю містить певне, стале в ряді
поколінь число хромосом. Особини різної статі, особливо серед тварин, можуть мати
різну кількість хромосом. Різниця найчастіше становить на одну хромосому.
2. Каріом виду зазвичай індивідуальний за розміром та формою хромосом які
входять до його складу. Ці особливості також стійко успадковуються у ряді поколінь.
Найчастіше всі дослідження та опис характерних особливостей хромосом, що
входять до каріому виду, здійснюють під час метафази при мітозі. Інколи хромосоми в
межах одного каріома розрізняються за розмірами. Так наприклад, у багатьох куриних
до складу каріому входить декілька великих хромосом та велика кількість дрібних [6].
Розрізняти хромосоми за формою можливо за місцем розташування первинної
перетинки (центроміри), а в деяких і вторинної перетинки. Порівняння хромосом у
каріомі за розмірами, співвідношенням величини плечей, за наявністю або відсутністю і
розміром супутника дозволяє майже повністю їх ідентифікувати. При цьому
виявляється, що у диплоїдних організмів кожний тип хромосом представлений в каріомі
двічі – це парні однакові гомологічні хромосоми, отримані внаслідок запліднення
жіночої та чоловічої гамет. У деяких випадках набір хромосом може містити лише по
одній хромосомі кожного типу (мох), або кожний тип хромосом може повторюватися
три, чотири, п'ять разів (триплоїди, тетраплоїди, пентаплоїди).
Облік хромосом тільки за співвідношенням плечей та наявністю сателітів дозволяє
надійно лише характеризувати деякі хромосоми або відокремлювати відмінні один від
одного групи хромосом. Окремі хромосоми в межах групи розпізнаються з
використанням методів диференціального фарбування. Такі методи дають можливість
визначати неоднорідність структури хромосоми по довжині, яка визначається
особливостями комплексу основних молекулярних компонентів хромосом – ДНК,
основних та кислих білків [19].
Зміни хромосом під час клітинного циклу
Клітинний цикл включає зазвичай тривалу інтерфазу – період від закінчення
телофазних перетворень наприкінці попереднього поділу до початку профази наступного
поділу – і сам мітоз (профаза, метафаза, анафаза, телофаза). В складі інтерфази
виділяють пресинтетичний період G1 та специфічну фазу S – синтетичний період під
час якого здійснюється реплікація хромосом, а також постсентетичний період G2.
Таким чином, від телофази до початку періоду S інтерфази ядра містять властиву виду
кількість генетичної інформації яка під час S-періоду вона поступово збільшується, а
починаючи з періоду G2 і до наступної телофази генетичного матеріалу в клітині
міститься вдвічі більше. Під час клітинного циклу відбувається і закономірні циклічні
зміни морфології хромосом.
По закінченню в анафазі розходження до полюсів хроматид від кожної хромосоми
починаються телофазні перетворення, що характеризуються відновленням ядерної
оболонки та поступовим подовженням та потоншенням хромосом у телофазних ядрах.
По закінченню цієї фази хромосоми стають невидимі в світовий мікроскоп. При переході
до наступного поділу після закінчення періодів S та G2 у профазі хромосоми знову
виявляються в ядрі у вигляді тонких ниток, що поступово потовщуються та
скорочуються набуваючи до початку метафази характерну для неї структуру та розміри.
При дослідженнях цих перетворень у клітинах деяких видів можна бачити, що телофазні
та профазні зміни довжини і товщини хромосомних ниток в значній мірі здійснюється за
рахунок процесу їх багатоступеневої деспіралізації та спіралізації [29].
Процес компактизації хромосомних ниток шляхом спіралізації відбувається
нерівномірно по довжині та несинхронно за часом для різних ділянок хромосом та для
деяких цілих хромосом. В окремих сайтах хромосоми ступінь компактизації виявляється
вищим – при фарбуванні ці ділянки темніші та щільніші, в той час інші ділянки
хромосом фарбуються значно слабше, а їх структура значно рихла, ступінь
компактизації менший. Розподілення в хромосомах таких компактних темнозабарвлених

16
ділянок слугує характеристикою хромосом в каріомі. Саме у вигляді такого щільно
зафарбованого тільця в ядрі представлена гетерохромосома за якою відрізняються
особини різних статей. Ці факти слугували основою для виділення в складі хромосом
ділянок гетерохроматину та еухроматину. Гетерохроматинові ділянки зазвичай
виявляються в хромосомах в зоні первинної перетинки за виключенням жита, в якого
гетерохроматинові ділянки знаходяться в зонах теломір. Крім того, гетерохроматинові
ділянки виявляються і у середині плечей хромосом – так званий інтеркалярний
гетерохроматин [11].
Еухроматин та гетерохроматин
Характер розподілення гетерохроматинових ділянок у хромосомах – одне із
специфічних властивостей каріому виду. Гетерохроматиновим ділянкам властива інша
динаміка під час перебігу клітинного циклу порівняно з еухроматиновими:
1. Гетерохроматнові ділянки значно довше залишаються під час клітинного циклу у
вигляді щільних компактних ділянок;
2. Вони значно пізніше диспіралізуються, ніж еухроматинові ділянки або не
спіралізуються взагалі, зберігаючи в інтерфазі щільнозафарбовані хромоцентри, які
можуть поєднуватися один з одним;
3. Реплікація гетерохроматинових ділянок зазвичай відбувається в другій половині
або навіть наприкінці періоду S.
Гетерохроматинові ділянки, що стабільно виявляються в хромосомах різних типів
клітин (прицентромірні та тіломірні) мають назву структурного гетерохроматину.
Поряд з тим деякі ділянки хромосом і навіть цілі хромосоми виявляються
гетеропектонічними не у всіх клітинах. Такий стан визначається як
гетерохроматинизорований еухроматин (факультативний гетерохроматин). Так, у
самиць ссавців виявляється повністю гетерохроматизорована одна із Х-хромосом,
яка утворює так зване гетеропиктонічне тільце Барра, яке можливо виявити і в
інтерфазних ядрах.
Ділянки конститутивного гетерохроматину характеризуються тим, що у них як
правило, не можливо виявити будь-яких генів з специфічною активністю, тобто в
певному розумінні вони є інертні, неактивні. Гетерохроматизовані еухроматинові
ділянки також реєструються як генетично інактивовані. Але інколи деякі гени з чітко
реєструємою активністю локалізовані в гетерохроматинових ділянках [3].
Серед гетерохроматинових ділянок хромосом відмічається схильність до їх
наближення в клітині, до асоціацій їх один з одним. Цю властивість називають
ектопичною кон'югацією. Деякі вчені саме з цією властивістю гетерохроматинових
ділянок пов'язують у деяких видів підвищену частоту розривів хромосом під дією
різноманітних мутагенних факторів саме в цих місцях. Не виключенням є і те, що
підвищена частота участі саме гетерохроматинових ділянок в утворенні індукованих
хромосомних аберацій пов'язана також з приблизно одночасною реплікацією цих
ділянок у клітинному циклі.
За допомогою світового мікроскопу можна дослідити структуру спеціалізованих
хромосом так званих гігантських політенних хромосом. Величезна їх довжина пов'язана
з тим, що складові їх хромонеми компактизовані дуже слабо. Диференціація кожної
хромонеми на дрібні і більші хромоміри відбувається в політенних хромосомах у вигляді
дисків різної товщини. При цьому кожний диск є результатом тісної асоціації однієї і тієї
ж хромоміри в сотнях прилеглих одна до одної хромонем [5,11].
Молекулярна структура хромосом
ДНП-комплекс
Спадкова інформація організмів забезпечується специфічними послідовностями
нуклеотидів в їх нуклеїнових кислотах. Зазвичай «сховищем інформації» є ДНК, і лише у
деяких вірусів цю роль виконує РНК. Таким чином, молекулярна структура хромосом – це
головним чином структура ДНП-комплексу між ДНК і білками хромосом [26].

17
 При дослідженні хромосомної ДНК використовують метод реассоціаціі
(відновлення) денатурованої ДНК. При нагріванні розриваються водневі зв'язки між
азотистими основами комплементарних ланцюгів, які складають подвійну спіраль
нативної ДНК. У процесі денатурації (плавління) ДНК приймає вид однониткових
молекул. При поступовому охолодженні розчину плавленої ДНК між комплементарними
послідовностями в одинарних нитках можуть знову встановитися водневі зв'язки, і з цих
місць далі процес відновлення може продовжитися за принципом застібки «блискавка».
Кількісний рівень реассоціаціі збільшується, по-перше, із зростанням вихідної
концентрації денатуруючої ДНК і, по-друге, зі збільшенням часу. Тому частку ДНК, яка
відновила дволанцюгову структуру зазвичай оцінюють залежно від співвідношення цих
двох величин [29].
Дослідження ДНК еукаріот показало, що вона неоднорідна за швидкістю
реассоціації. Повільне відновлення є характерним для унікальної послідовності в ДНК,
оскільки концентрація кожної такої послідовності вельми мала. Більш швидким
відновленням характеризуються послідовності, що в ядерній ДНК повторюються
декілька раз – їх відносна концентрація набагато вища. Швидкість реассоціаціі деяких
фракцій ядерної ДНК вказує, на те що вони містять послідовності, які повторюються
сотні тисяч або навіть мільйони разів. Практично миттєво реассоціюють особливого
роду послідовності – розташовані в безпосередньому сусідстві (паліндроми) або
неподалік один від одного інвертовані (звернені) повтори. Найбільший ступінь
повторюваності властивий послідовностям різних видів так званої сателітної ДНК. Ці
фракції ДНК отримали таку назву тому, що вони при центрифугуванні фрагментованої
ДНК у градієнті щільності, утворюють окремі, додаткові (сателітні) піки. Плавлена
щільність молекул сателітних ДНК відрізняється від щільності основної маси ДНК [6].
Локалізацію в хромосомах високоповторюваних послідовностей ДНК досліджували
шляхом проведення реассоціаціі («гібридизації») денатурованих молекул ДНК на
препаратах. При цьому локалізована ДНК повинна містити радіоактивні атоми. Іноді
замість локалізованої ДНК використовують синтезовану на ній, як на матриці,
радіоактивну РНК. Таку мічену денатуровану ДНК або РНК додають до препарату, на
якому попередньо високотемпературним впливом денатурують ДНК хромосом. У
подальшому в умовах, що сприяють відновленню, мічені молекули «гібридизуються» з
ДНК хромосом на препараті. Місця «гібридизації» проявляються в фотоемульсії, якою
покривається препарат. Найшвидше реассоціюють послідовності з найбільшим ступенем
повторюваності. Результати показують, що зазвичай такі послідовності виявляються в
ділянках розташування структурного (конститутивного) гетерохроматину – у
прицентромірних, теломірних ділянках або в місцях розташування інтеркалярного
гетерохроматину. Таким чином, в основі структурно-морфологічної неоднорідності по
довжині хромосоми лежить розподіл специфічних послідовностей ДНК.
Високоповторювана сателітна ДНК, у різних видів становить від часток відсотка до
25-28% від усієї ядерної ДНК. Дані К.Г. Газарян і В.3. Тарантула показують, що
унікальні послідовності у вивчених видів тварин становлять 40-90% від усієї ядерної
ДНК (лише у двох видів найпростіших їх частка 37 і 12%), а у вивчених видів вищих
рослин – 12-60%. Значну частину ядерної ДНК складають і різні сімейства помірно
повторюваних послідовностей [54].
ДНК еукаріот завжди представлена в комплексі з основними і кислими білками.
Утворення комплексу з білками забезпечує багатоступеневу укладку, компактизацію
нитки ДНК в хромосомі. Перші рівні компактизації забезпечуються комплексом ДНК з
основними білками – гістонами, що характеризуються підвищеним вмістом основних
амінокислот – лізину і аргініну. Гістон Н1 характеризується і найбільшим переважанням
основних амінокислот над кислими (аспарагінової та глутамінової кислот), з усіх
гістонів він найбільш збагачений лізином. Гістони Н2А і Н2В мають у своєму складі

18
лише невелике переважання лізину над аргініном, а гістони НЗ і Н4, навпаки, містять
аргініну більше, ніж лізину.
Первинна структура однойменних гістонів різних видів має неоднакову
консервативність їх молекул в еволюції. Найбільш стабільні гістони НЗ і Н4. Первинна
структура гістону Н4 гороху із тимуса теляти розрізняється всього за двома, а первинна
структура гістона НЗ цих двох видів – за чотирма амінокислотними залишками. Гістони
Н2А і Н2В менш консервативні. Найбільш мінливий гістон Н1, за його структурою
спостерігається внутрішньовидовий поліморфізм. Гени, які контролюють структуру
гістонів, відносяться до класу помірно повторюваних: вони повторюються в геномі
десятки разів. Копії гена Н1 не зовсім однорідні за структурою, оскільки навіть з клітин
однієї тканини можна виділити кілька фракцій цього білка (наприклад, із клітин тимусу
кролика – вісім видів гістону Н1). Така ж неоднорідність властива і генам трьох інших
гістонів, оскільки описані три поліпептидних варіанти гістону НЗ, чотири варіанти
гістону Н2А і два варіанти гістону Н2В [10].
ДНП-комплекс обумовлює найважливішу характеристику нативного хроматину –
його нуклеосомну структуру. Нуклеосоми у складі хроматину виявляються як
«намистинки» товщиною 10-20 нм, з'єднані нитками товщиною 1,5-2,0 нм. Ця нитка – не
що інше, як «лінкерна» (зв'язуюча) ДНК. З урахуванням варіювання розмірів цих
зв'язуючих ділянок з однією нуклеосомою може бути пов'язана ділянка ДНК, що
включає 160-240 п.н. Дослідження структури виявляють схожість ізольованих октамер
гістонів з нуклеосомами. Структуру нуклеосом визначає взаємодія між молекулами
гістонів в октамері. Найбільш істотну роль у взаємодіях всіх чотирьох типів гістонів в
октамері виконують гідрофобні центральні частини цих білків. Саме цим і зумовлена їх
висока еволюційна стабільність [5].
Проведені дослідження хімічного «зшивання» ДНК з гістонами показали, що
структура октамеру гістонів організована таким чином, що один і той же гістон
асоціюється з різними віддаленими один від одного ділянками 146-нуклеотидної
послідовності ДНК, що входить до складу нуклеосоми. Можливо, що компонентами
системи, що забезпечує формування нуклеосомної структури, можуть бути й інші ядерні
білки. Наприклад, в ядрах клітин багатьох організмів виявлений білок, подібний з
білком, виділеним з ядер ооцитів Xenopus – нуклеоплазміном. Нуклеоплазмін – кислий
ядерний білок, який не зв'язується ані з ДНК, ані з цілими нуклеосомами, але кожна
молекула цього білка (пентамер) здатна зв'язуватися з октамером гістонів.
Отже, ДНП-комплекс з гістонами Н2А, Н2В, Н3, і Н4 формує характерну
структурну основу хроматину – нуклеосомну нитку. Довжина нитки ДНК на цьому рівні
її укладки укорочується приблизно в сім разів.
Гістон Н1, що входить до складу нуклеосоми своєю центральною глобулярною
частиною взаємодіє з обома кінцями ДНК. Проте дуже істотний додатковий ефект
зв'язування гістону Н1 з нуклеосомною ниткою полягає в тому, що в присутності цього
гістону вона додатково компактизується, згортаючись у спіраль (соленоїд). Не з'ясоване,
які особливості гістону Н1 забезпечують таку компактизацію, але відомо, що для її
здійснення необхідна досить висока концентрація катіонів, особливо двовалентних [33].
Подальші рівні компактизації хроматину досягаються за рахунок негістонових
білків. Ця група білків хроматину виключно гетерогенна, до її складу входить біля 500
компонентів. У процесах реплікації та репарації ДНК більшість негістонових білків
хроматину виконують чітко встановлені функції: транскрипції (РНК-полімераза) –
гелікази, топоізомерази, ДНК-полімерази, ДНК-лігази, ендонуклеази, екзонуклеази;
модифікації ДНК або гістонів – метилази, ацетілтрансферази, фосфокінази, деацетілази,
фосфорилази, протеази. Також, важливу структурну роль виконують інші негістонові
білки – утворюють так званий ядерний матрикс (ядерну мембрану, губкові комплекси і
внутріядерну мережу). Можливо, ці ж білки формують білковий каркас хромосом [34].

19
Реплікація хромосом
Процес реплікації ДНК досліджувався найбільш ретельно, оскільки з усіх
молекулярних компонентів хромосом, саме ДНК здійснює функцію кодування спадкової
інформації клітини та її відтворення при клітинному поділі. Ще у 1953 році Дж. Уотсон і
Ф. Крик зробили припущення про те, що така молекула могла б відтворюватися за
напівконсервативним механізмом. У результаті розплітання двох ниток вихідної
молекули та добудови до кожної з них другої комплементарної нитки повинні вийти дві
молекули, в кожній з яких одна нитка «материнська», а інша – «дочірня». У класичних
дослідженнях М. Мезельсоном і Ф. Сталя, було чітко доведено, що реплікація ДНК
здійснюється за передбаченим напівконсервативним механізмом [29].
Дослідженнями процесів реплікації ДНК було встановлено, що у ДНК існує
специфічна стартова точка – «реплікаційна вилка» (Origin), з якої процес починається.
Комплекс різних білків забезпечує розплітання комплементарних ниток та стабілізацію
протягом деякого часу одноланцюгових ділянок. Фермент ДНК-полімераза в напрямі
5'→3' синтезує нову комплементарну нитку по одиночній матриці. Проте лише одна з
нових молекул синтезується від стартової точки як безперервна нитка (її називають ще
«лідируючою»). У другій нитці («відстаюча») ДНК-полімераза стартує багаторазово,
виробляючи в тому ж напрямку (5'→3') порівняно невеликі (1-2 тис. нуклеотидів)
фрагменти Оказакі. Істотно, що ДНК-нолімераза насправді не може ініціювати процес
реплікації, і він починається з того, що РНК-полімераза синтезує короткий (близько 10
нуклеотидів) комплементарний матриці полінуклеотид – «затравку» (primer), і лише до
3'-кінця цього праймеру ДНК-полімераза приєднує перший нуклеотид.
Таким чином починається синтез кожного фрагмента Оказакі. Потім у пустотах, що
утворилися внаслідок видалення ендонуклеазою ділянок РНК-праймеру відбувається
синтез комплементарної ділянки ДНК по одноланцюговій матриці. І нарешті, особливий
фермент – ДНК-лігаза з'єднує в єдину полінуклеотидну нитку фрагменти Оказакі. Всі ці
білки утворюють гігантський мультифункціональний комплекс (реплісому), який
здійснює всі вказані етапи процесу у так званій «вилці реплікації» [35].
В еукаріотичних клітинах виявлені білки, аналогічні всім білкам, які беруть участь
у процесі реплікації ДНК прокаріот, хоча взаємодія і генетичний контроль компонентів
що складають реплікативний комплекс у еукаріот вивчено вельми фрагментарно.
Напевно, процес реплікації ДНК у еукаріотичних організмів у основних рисах
відбувається так само, як і у прокаріотів. У процесі реплікації з ДНК еукаріот
видаляються короткі однониткові фрагменти ДНК (1,5 тис. нуклеотидів), аналогічні
фрагментам Оказакі.
При дослідженні процесу реплікації ДНК еукаріот в ній виявлені так звані
«реплікаційні вічка» – структури, аналогічні реплікації кільцевій ДНК прокаріот. Кожне
таке «вічко» є результатом руху в обидві сторони від стартової точки двох «вилок
реплікації» [36].
Згідно досліджень Л.Ф. Андрєєва, в хромосомах існує своєрідна ієрархічна система
одиниць реплікації. З початком періоду S у точках, віддалених один від одного в нитці
ДНК в середньому не менше, ніж на 150-200 мкм реплікація стартує більш-менш
одночасно. Протягом порівняно невеликого тимчасового інтервалу по сусідству з цими
точками активуються нові групи невеликих репліконів. Завершення реплікації в такій
групі репліконів призводить до утворення більш протяжних мічених фрагментів (15-20
мкм). З часом більш довгі мічені фрагменти не утворюються, що свідчить про те, що
закінчив реплікацію район в 15-20 мкм, який обмежений точками термінації і являє
собою одиницю реплікації більш високого рівня. При продовженні періоду S поруч з
цими, що закінчили реплікацію ділянками, починають функціонувати кілька асинхронно
нових невеликих репліконів – складова сусідньої реплікації.
Так послідовно йде поки не завершиться реплікація всього інтервалу в 150-200 мкм
між вихідними точками, з яких вона почалася, процес активації все нових репліконів по

20
сусідству з вже «працюючими» або «закінчившими» роботу. У даній ієрархічній системі
ці інтервали являють собою найбільші одиниці реплікації.
Таким чином, в геномі розміром 106 мкм міститься така ж або в 2-3 рази більша
кількість потенційних точок ініціації реплікації. Ймовірно, дозволяє здійснювати
реплікацію всього генома в ранньому ембріогенезі в дуже короткі проміжки часу тільки
одночасне функціонування переважної більшості або майже всіх цих репліконів [29].
В подальшому в процесі онтогенезу збільшення тривалості синтетичного періоду S
викликається все більш неодночасним включенням в «роботу» різних репліконів. При
цьому іноді виявляється, що реплікація певних частин геному приурочена до певних
моментів синтетичного періоду. Послідовність активації тих чи інших груп репліконів
протягом періоду S залежить від характерної для даного типу клітин молекулярної
організації різних ділянок хромосом і властивого цим ділянкам способу (і ступеню)
компактизації [26]. Ієрархічні рівні в виявленні одиниць реплікації розглядаються як
відображення дискретності нуклеопротеїдної нитки щодо тривимірної структури її
укладання. На динаміку процесу реплікації в кожний конкретний момент синтетичного
періоду істотно впливає динаміка молекулярно-структурних взаємодій між ДНК,
гістоновими і негістоновими білками, оскільки лише деякі ділянки хромонеми доступні
для комплексу цих білків, що складають реплісому. Також, на динаміку реплікації
впливає і приурочений до інтерфази процес модифікації гістонів. Поява модифікованих
молекул гістонів у певних ділянках хромосом викликає локальні зміни у структурі
комплексу ДНП з білками, або полегшує локальні заміни деяких гістонів негістоновими
білками (наприклад, заміна гістона Н1 білками HMG) [29].
Основні етапи реалізації спадкової інформації
Дослідження з молекулярної генетики та молекулярної біології на прокаріотах
дозволили з'ясувати основні етапи реалізації спадкової інформації. Структура різних
типів молекул РНК (транспортної РНК, різних видів рибосомних РНК) контролюється
рядом генів. В інших генах закодована інформація про первинну структуру
різноманітних білкових молекул, з яких одні слугують компонентами тих чи інших
клітинних структур, інші володіють специфічними ферментативними активностями,
треті виконують різні регуляторні функції. Першим етапом у реалізації спадкової
інформації слугує синтез на ДНК-матриці РНК-копії (транскрипція). В еукаріот у
більшості випадків ці РНК-копії проходять процес «дозрівання» (модифікація) – з них
іноді видаляються досить значні ділянки, великі полінуклеотидні ланцюги розрізаються
на декілька частин. Потрапивши в цитоплазму деякі види РНК, у процесі білкового
синтезу виконують ту чи іншу функцію. Так, матрична РНК (і-РНК) після дозрівання
(сплайсингу) надходить у цитоплазматичні рибосоми, де на них синтезуються
поліпептиди (трансляція). Іноді й ці поліпептиди у подальшому піддаються процесу
дозрівання. Первинний продукт процесу трансляції у такому випадку являє собою лише
молекулу-попередник. Часто внаслідок впливу протеаз, які розрізають молекулу-
попередник на частини, або руйнують частину поліпептидного ланцюга відбувається
перетворення попередника в активно функціонуючий білок (наприклад, при
перетворенні проінсуліну в інсулін, неактивних трипсиногену і хімотрипсиногену в
активні трипсин і хімотрипсин) [35].
У еукаріотичних організмів на молекулярному рівні ініціація і термінація процесу
транскрипції може регулюватися таким же чином, як і у прокаріотів. Але складність
структурної організації хромосом у еукаріот порівняно зі структурою кільцевих ДНК
геному прокаріотів, обумовлює існування в еукаріот додаткових можливостей і способів
регуляції експресії генетичного матеріалу.
Чим вище ступінь компактизації хромонеми, тим менш доступна її ДНК для
контакту з РНК-полімеразою та іншими білками, необхідними для ініціації транскрипції.
Мозаїчний прояв ознак, контрольованих зчепленими зі статтю генами у самок ссавців,
гетерозиготних за цими генам є добрим прикладом того, як активність генетичного

21
матеріалу контролюється рівнем його компактизації. У каріотипі самок одна з Х-
хромосом навіть у інтерфазних ядрах представлена щільним гетеропікнотичним тільцем
Барра, тобто гетерохроматизується. Оскільки протягом декількох клітинних циклів цей
процес гетерохроматизаціі обернений і зачіпає то одну, то іншу Х-хромосому, то у
кінцевому рахунку ембріон виявляється мозаїчним: у одних клітинах на всі наступні
клітинні покоління тільцем Барра виявляється Х-хромосома з домінантною алелю, а в
інших – Х-хромосома з рецесивною алелю. Звідси і мозаїчний прояв ознаки у фенотипі.
Такий висновок можливий тільки у тому випадку, якщо прийняти, що Х-хромосома,
представлена у вигляді тільця Барра, генетично інактивована.
Необхідною умовою експресії будь-якого району хромосоми є його деконденсація.
Існує дві моделі які найбільш вдало її демонструють. Одна з моделей – так звані
хромосоми типу лампових щіток, найчастіше спостерігаються в ооцитах різних груп
тварин. Петлі цих хромосом являють собою деконденсовані ділянки хромонеми, на яких
здійснюється інтенсивна транскрипція у наслідок якої в клітині у великих кількостях
накопичуються або специфічні білки (у тому числі гістони «про запас» для забезпечення
перших поділів після запліднення), або різні м-РНК, які причасні до процесу трансляції
відразу після запліднення. Іноді продукти транскрипції з петель хромосом типу
лампових щіток необхідні для нормального гаметогенезу. Транскрипти з цих петель,
очевидно, необхідні для забезпечення нормального перетворення сперматид на спермії
[6].
Друга модель – це гігантські політенні хромосоми, що знаходяться у ядрах клітин
деяких комах загону двокрилих. Чіткий малюнок дисків характеризує ці хромосоми, а
специфічний характер компактизації кожної хромонеми призводить до утворення
хромомери більшого чи меншого розміру. На певних стадіях розвитку личинок у
політенних хромосомах у результаті деконденсаціі відповідної хромомери у кожній з
хромонем замість деяких чітких дисків з'являються диффузні зони (puffs – пуфф) які
відзначаються специфічною локальною зміною їх структури. В цих пуфф-місцях
відбувається інтенсивний синтез РНК.
Отже, обидві описані природні моделі – петлі у хромосомах типу лампових щіток і
пуффи у гигігантських політенних хромосомах – наочно демонструють, що активно
транскрибуємі ділянки хромосом представлені деконденсованими нуклеопротеїдними
нитками. Навпаки, практично повна інактивація ядерного матеріалу в сперміях
асоціюється з високим ступенем його компактизації. Специфічний характер
компактизаціі хромосомного матеріалу складає основу клітинного диференціювання,
оскільки призводить до того, що у клітинах різних тканин експресуються різні ділянки
хромосом. Також і специфічним набором варіантів різних гістонів у значній мірі
забезпечується характер компактизації хромосом.
Зв'язок між процесами реплікації та експресії генетичного матеріалу простежується
у кількох цікавих аспектах. Так чи інакше реплікація може сприяти збільшенню дози тих
генів, експресія яких потрібна у даному типі клітин у даний час. Це реалізується за
рахунок ендомітозу (ендополіплоідії) – здійснення декількох циклів реплікації хромосом
у середині ядра без поділу клітини і ядра, тобто збільшення кількості копій необхідного
гена. Таке ж завдання може вирішуватися і за рахунок соматичної кон'югації:
формування політенних хромосом відбувається при блокуванні багатьох етапів
компактизації хромонем після реплікації і збереження реплікованих хромонем тісно
притиснутими один до одного [5].
Збільшення дози одних генів у ядрі порівняно з дозою інших досягається за
рахунок їх неодночасної реплікації у періоді S. Гени, репліковані на початку періоду S,
протягом тривалого часу представлені в ядрі вдвічі більшою дозою порівняно з генами,
реплікованими наприкінці синтетичного періоду. Посилена диференціальна експресія
генів у багатьох випадках пов'язана з їх значно більшою дозою порівняно з дозою інших
генів. Отже, диференціальна експресія генетичного матеріалу забезпечується

22
встановленням специфічного порядку реплікації різних генів та різними варіантами
модифікації нормального процесу реплікації всього набору хромосом або окремих
районів.
Таким чином, регуляція транскрипційної функції хромосом у еукаріот нерозривно
пов'язана з їх реплікаційною та структурно-організаційною функціями. При цьому дуже
істотну роль грають як чинники, що визначають макрорівень компактизації хромонеми
(еухроматин або гетерохроматином), так і чинники, пов'язані з організацією
нуклеосомної нитки, стабільністю структури нуклеосом, конкуренцією гістонових і
негістонових білків при утворенні комплексів з ДНК в тих чи інших районах [4].
Мітотична стабільність
Використання в останні 15-20 років методів молекулярної біології та біотехнології
дозволило виділяти окремі ділянки ДНК з хромосом еукаріот і клонувати ці ділянки у
великих обсягах у клітинах прокаріотів у складі гібридних плазмід – кільцевих молекул
ДНК, в які вбудовані досліджувані фрагменти ДНК еукаріот. Таке клонування надалі
дозволяє детально вивчати послідовність нуклеотидів у клонованому фрагменті ДНК.
Виявилося, що деякі фрагменти ДНК надавали плазмідам, які їх містять, здатність
регулярного відтворення у клітинному циклі всередині клітини дріжджів, тобто здатність
до незалежної, автономної реплікації в S-періоді клітинного циклу. Звідси і назва, дана
таким послідовностям нуклеотидів – ARS (autonomously replicating sequences). Ймовірно,
ARS – стартові точки реплікації у репліконах хромосом дріжджів. При цьому реплікація з
усіх ARS у клітинах здійснюється один раз протягом одного S-періоду, що й зумовлює
рівномірну реплікацію всього геному. ARS з хромосоми дріжджів, включений у гібридну
плазміду забезпечує і для неї не більше, ніж одноразову реплікацію протягом одного
клітинного циклу.
Високу мітотичну стабільність у клітинах дріжджів мали тільки деякі гібридні
плазміди, що є носіями ARS-послідовностей і деякі додаткові фрагменти ДНК з
хромосом дріжджів. У ряді випадків ДНК фрагменти, які забезпечують стабільність
плазмід у трансформованих клонах дріжджів, успішно гібридизувались з центромірними
ділянками хромосом дріжджів.
Якщо плазміда містить дефектний CEN-фрагмент (наприклад, помітно
укорочений), то при інтеграції такої плазміди у хромосому за місцем локалізації
центроміри центромірна ділянка хромосоми інактивується. Така хромосома стає
мітотично нестабільною і при клітинному поділу часто втрачається. Але вона може бути
знову стабілізована при інтеграції у ній по іншому локусу ще однієї плазміди, яка є
носієм активного CEN-фрагменту. Цікаво відзначити, що хромосома з інактивованим
власним центроміром і вставленим «чужим» тим не менш нормально кон'югує в мейозі
зі своїм гомологом. Отже, у детермінації гомологічної кон'югації неоцентромірні ділянки
грають головну роль [51].
Разом з тим у нижчих еукаріот відомі і лінійні мініхромосоми. Стабільна лінійна
мініхромосома повинна містити фрагменти ARS і CEN, а також мати на обох кінцях
багаторазові повтори теломірної ДНК. Але у роботах по створенню таких мініхромосом
виявилася неможливість близької локалізації фрагмента CEN і теломірних
послідовностей. Активність, властива фрагменту CEN при цьому не проявляється.
Послідовність CEN функціонує як центроміра, тільки якщо між нею і теломірною ДНК
розташовується фрагмент довжиною не менше 15-20 тис. п.н. Таким чином, найменший
розмір стабільної лінійної мініхромосоми повинен становити близько 40 тис. п.н. [2].
Мейотичний кросинговер
Види генетичної рекомбінації
Генетична рекомбінація – процес у наслідок якого з'являються нащадки з новим
поєднанням двох або більшої кількості спадкових факторів за якими розрізнялися їх
батьківські форми. У значній мірі таку рекомбінацію в еукаріот отриманих від
батьківських форм різних алелів двох або більшої кількості ядерних генів забезпечує

23
процес незалежного розходження у мейозі різних пар гомологічних хромосом. За цим
механізмом здійснюється рекомбінація не зчеплених генів – генів, локалізованих у різних
хромосомах. Можливості такої рекомбінації у забезпеченні комбінативної мінливості
досить великі [6].
Оскільки вдається виявити лише один з комплементарних (взаємодоповнюючих)
продуктів цього процесу у прокаріот різні види рекомбінації генів, зчеплених у їх
кільцевих молекулах ДНК (трансформація, трансдукція, рекомбінація при статевому
процесі), позначаються як види нереципрокної рекомбінації. Рекомбінація зчеплених
генів у еукаріот зазвичай дозволяє виявити комплементарні рекомбінантні хромосоми
(крім випадків генетичного маркування, при яких один з комплементарних продуктів
рекомбінації за своєю генетичною структурою виявляється нежиттєздатним), тому її
називають реципрокною.
Для реципрокної рекомбінації зчеплених генів потрібна точна кон'югація
гомологічних хромосом або гомологічних ділянок хромосом. Рекомбінація зчеплених
генів здійснюється у вигляді закономірного процесу мейотичного кросинговеру, оскільки
такий процес регулярно відбувається у профазі мейозу. Разом з тим накопичується все
більше фактів про те, що у різних видів гетерозиготні особини виявляють мозаїчний
прояв домінантних і рецесивних алелей. Ці факти пояснюються здійсненням
кросинговеру у соматичних клітинах (мітотичний кросинговер) [35].
Основою для загальної рекомбінації слугує кон'югація гомологічних хромосом, яка
відбувається у профазі мейозу. Коли до цього процесу залучаються гомологічні ділянки із
різних хромосом, то рекомбінація може відбуватися між гомологічними ділянками
хроматид, які розміщені у різних хромосомах – гетерологічна рекомбінація. Сайт-
специфічна рекомбінація – контролюєма спеціальними системами генів, приуроченість
рекомбінаційних подій до однієї певної ділянки (сайту) або до обмеженого числа
подібних ділянок. Слід відмітити, що і у даному випадку для забезпечення рекомбінації
характерна кон'югація, чітке взаємне розміщення дуже коротких ідентичних
послідовностей ДНК.
У прокаріот відбуваються аналогічні процеси рекомбінації, але відмінні за низкою
важливих характеристик. Одна з таких характеристик – відсутність будь-якого точного
взаємного розташування гомологічних послідовностей ДНК. Саме з цієї причини процес,
що призводить до впровадження мобільних генетичних елементів, названий незаконною
рекомбінацією [42].
Основні положення мейотичного кросинговеру:
1. Кросинговер здійснюється на хроматидному рівні, оскільки відбувається при
кон'югації гомологічних хромосом і кожна хромосома у біваленті (тетраді) представлена
двома хроматидами (діадами).
2. У кожному конкретному місці до обміну залучаються тільки дві хроматиди з
чотирьох.
3. Уздовж по довжині бівалента обмін може відбуватися неодноразово, тобто
можливий множинний (подвійний, потрійний) кросинговер.
4. Сутність кросинговеру полягає в якісному матеріальному обміні ділянками між
хроматидами.
5. Кросинговер асоціюється з хіазмами, які спостерігаються у бівалентах, починаючи
зі стадії диплотени профази першого поділу мейозу [3].
Хроматидна природа кросинговеру
Одне з основних положень теорії кросинговеру – твердження про хроматидну
природу цього процесу, згідно якої він відбувається на стадії пахітени профази І мейоу.
Так, кожен з кон'югуючих гомологів представлений двома сестринськими хроматидами,
тому бівалент, містить 4 хроматиди, його називають тетрадою, а пари сестринських
хроматид у ньому – діадами.

24
 Перші докази хроматидної природи кросинговеру були отримані з використанням
цитогенетичних моделей.
Першою з них була модель нерозходження статевих хромосом у роботі К. Бріджеса на
дрозофілі. При схрещуванні гетерозиготних самок за рецесивним алелями двох генів – we
і v, з самцями Ваr, були отримані поодинокі самки з нормальними очима еозинового
забарвлення. Отже, ці самки не отримали батьківську Х-хромосому з геном Ваr. Таким
чином, обидві Х-хромосоми отримані від матері. Це можна очікувати при утворенні
яйцеклітин з двома Х-хромосомами за рахунок їх нерозходження під час редукційного
розподілу. Еозинове забарвлення очей у цих самок свідчить про відсутність у них алелі
дикого типу гена w. Гомозиготність по we у таких самок може бути досягнута завдяки
кросинговеру між генами we і v, при цьому кожна хромосома повинна бути представлена
не менш, ніж двома хроматидами, а в обміні беруть участь по одній хроматиді від
кожного гомолога [29].
Друга модель, на якій була продемонстрована хроматидна природа кросинговеру – це
щеплення Х-хромосом у дрозофіли. У цих мух самки мають обидві Х-хромосоми, з'єднані
в ділянці центроміри, так що вони складають практично єдину ізохромосому – хромосому
з ідентичним набором генів. У мейозі ці два плеча кон'югують один з одним як гомологи.
Оскільки обидві Х-хромосоми не розходяться під час редукційного поділу, вони
представлені в яйцеклітині. Життєздатні ембріони розвиваються при заплідненні таких
яйцеклітин сперміями з Y-хромосомою. Таким чином, у лініях зі зчепленими Х-
хромосомами не здійснюється кріс-крос успадкування за зчепленими зі статтю ознаками.
Самки отримують зчеплені Х-хромосоми від матері, а самці – Х-хромосому від батька, а
Y-хромосому – від матері. У самок зі зчепленими Х-хромосомами, гетерозиготних за
локалізованим у Х-хромосомі геном, у нащадків виявляються доньки як дикого типу, так і
гомозиготи за рецесивною алелю. Є. Андерсен для гену garnet (рубінові очі) у нащадків
гетерозиготних самок виявив 10% дочок з рецесивною ознакою. Їх поява пояснюється
здійсненням деяких типів обмінів між геном g і центромірою, причому кожна з Х-
хромосом представлена двома хроматидами, а в обміні беруть участь дві хроматиди з
чотирьох.
Отже, результати наведених досліджень цитогенетичних моделей – нерозходження
хромосом та зчеплення Х-хромосом пояснюються положенням хроматидної природи
кросинговеру [2].
Хіазми та кросинговер
Рекомбінація при мейотичному кросинговері асоціюється з хіазмами – ×-подібними
перехрещуваннями хроматид, які найкраще спостерігаються у великих хромосомах при
сперматогенезі.
Серед продуктів мейозу (спор або гамет), що утворилися з мейоцитів, у яких
здійснювався кросинговер, тільки половина несе кросоверні поєднання алелів тих генів,
що розташовуються по краях досліджуваного інтервалу у біваленті. Якщо вважати
показником кросинговеру появу у біваленті хіазм і навіть якщо у всіх 100% мейоцітів у
досліджуваному інтервалі бівалента міститься хіазма, то тільки 50% продуктів мейозу
(спор або гамет) несуть хромосоми з кросоверним поєднанням алелей генів, розташованих
по краях даного інтервалу. Якщо у досліджуваному інтервалі хіазми спостерігаються у
40% мейоцитів, то рекомбінантних продуктів мейозу очікується 20%. І навпаки, при
виявленні в експерименті 20% рекомбінацій в якомусь інтервалі певного бівалента то слід
очікувати хіазми в 40% мейоцитів.
Таким чином, кожній регулярно утвореній хіазмі відповідає інтервал 50 сМ на
генетичній карті. Але якою б не була відстань між генами на генетичній карті, виявлений
між ними кросинговер не може перевищити 50%. Хроматидна природа кросинговеру
зумовлює неможливість виявити більше 50% рекомбінацій між щепленими генами [33].
Гетероморфний бівалент – складається із гомологів різного розміру. У
гетероморфному біваленті хромосоми у ділянках з різним розміром плечей хіазми не

25
можуть утворюватися. Відповідно в анафазі І не спостерігається випадків екваційного
розходження.
Наслідком появи хіазм у результаті кросинговеру є відповідність однієї постійно
утворюваної хіазми розміру інтервалу на генетичній карті в 50 сМ. С. Дарлінгтон прийняв
припущення про рівномірний розподіл хіазм у хромосомах, тобто їх число у бівалентах
повинно бути пропорційно їх довжині. С. Дарлінгтон розрахував, яка кількість хіазм
припадає на кожний бівалент. Далі, скориставшись наслідком про відповідність однієї
хіазми інтервалу на генетичній карті він теоретично розрахував очікувану довжину
генетичної карти кожної хромосоми. С. Дарлінгтон підтвердив, що це може бути
надійним показником вихідного положення, що хіазми є результатом кросинговеру [16].
Хіазменна та хроматидна інтерференція
Коли в одному біваленті при двох або більше обмінах, кожен з них ніяк не впливає
на ймовірність інших обмінів, говорять про відсутність інтерференції. Явище зменшення
фактичної кількості подвійних перехресть за рахунок пригнічення одного кросинговеру
виникненням іншого у тому ж біваленті називається хромосомною або хіазменною
інтерференцією.
Хіазменна інтерференція може бути позитивна (практична), та негативна
(теоретична). При практичній хіазменній інтерференції подвійних обмінів з'являється
менше, ніж теоретично очікується при незалежному здійсненні кожного з обмінів (англ. to
interfere означає «заважати»). У разі негативної хіазменної інтерференції подвійних
перехресть мало б бути більше, ніж теоретично очікується [3].
Хроматидна інтерференція має дещо інший зміст. Хроматидна інтерференція не
робить впливу на частоту множинних обмінів. Це поняття відноситься до розподілу
подвійних (чи інших множинних) обмінів за різних типів: як дво-, три- або
чотирьоххроматидний. Якщо участь хроматиди в одному обміні знижує ймовірність її
участі в інших обмінах, то слід говорити про позитивну хроматидну інтерференцію.
Таким чином знижується частка двоххроматидних і зростає частка чотирьоххроматидних
обмінів. Негативна хроматидна інтерференція, навпаки, призводить до збільшення частки
двоххроматидних і до зниження частки чотирьоххроматидних множинних обмінів через
те, що участь хроматиди в одному обміні сприяє залученню її у повторному обміні.
У хіазменній інтерференції множинних кросоверів виявляється менше, ніж
теоретично очікується. За пропозицією Г. Меллера, величину співпадіння фактичної та
очікуваної (теоретичної) кількості подвійних перехресть оцінюють за коефіцієнтом
коінциденціі (від coincide – співпадати):
практичні подвійні обміни (%)
С=
теоретичні подвійні обміни (%)
Знаючи коефіцієнт коінциденції, можна легко визначити величину інтерференції:
І = 1-С
Чим вище показник С, тим менше позитивна хіазменна інтерференція і тим менше
один обмін впливає на ймовірність здійснення іншого. При повній хіазменної
інтерференції коли подвійних кросинговерів взагалі не спостерігається – С=1 (відсутність
інтерференції) до 0 (повна інтерференція), тобто величина фактичних перехресть менше
теоретичних – позитивна інтерференція. При негативній інтерференції навпаки величина
фактичних кросинговерів більше очікуваних [29].
Позитивна хіазменна інтерференція залежить від протяжності інтервалу, в якому
враховується рекомбінація. Тобто ступінь інтерференції зменшується з віддаленням від
місця перехреста, що вже виник. Оскільки позитивна хіазменна інтерференція визначає
частоту виникнення подвійних кросинговерів, вона впливає на успішність виявлення
реальних відстаней між генами у дослідах з обліку результатів подвійних перехресть. А

26
знаючи міжгенну відстань можна оцінити частоту множинних рекомбінацій, включаючи
подвійні кросинговери між цими генами.
В еукаріот найчастіше зустрічається саме практична інтерференція. Ймовірно, дуже
близьке розміщення хіазм є неможливим і обумовлює інтерференцію [6].
Кроинговер між сестринськими хроматидами
Оскільки результати рекомбінації необхідно шукати між генетично ідентичними
хроматидами, питання, чи відбувається обмін між сестринськими хроматидами, на
перший погляд не піддається аналізу. Однак і у вирішенні цього питання можна
використовувати як цитогенетичний, так і цитологічний підходи, причому
цитогенетичний історично був першим. Адекватною цитогенетичною моделлю для
вирішення питання про можливість кросинговеру між сестринськими хроматидами
виявилися кільцеві хромосоми.
Вперше таке дослідження було проведено Б. Мак Клінток. Автор, вивчала рослини, у
яких одна з п'ятої пари хромосом була з помітно укороченим плечем, але додатково мала
маленьку кільцеву хромосому. Оскільки лише у присутності кільцевої хромосоми,
нащадки із двома укороченими хромосомами були життєздатні, Мак Клінток зробила
висновок про те, що у кільцевій хромосомі є генетичний матеріал, який компенсує
нестачу його в укорочених хромосомах. Між сестринськими хроматидами кільцевої
хромосоми при мітотичному кросинговері повинно виникати подвоєного розміру
двуцентромірне кільце, причому орієнтується воно центромірами до різних полюсів
клітини, а в анафазі очікується розрив цього кільця. Якщо розрив відбувається не точно
посередині, то в одну з дочірніх клітин після мітозу потрапляє кільцева хромосома
зменшеного розміру, що втратила частину матеріалу, який компенсував нестачу в
укороченій хромосомі. Подальше розмноження таких клітин дає смугу тканини, яка у
рослин зазвичай буває безхлорофільною (гомозиготні за нестачами). Саме це і було
виявлено Мак Клінток у рослин, що несуть пару укорочених хромосом та кільцеву
хромосому [25].
Питання про кросинговер між сестринськими хроматидами у мейозі також
вирішувалося з використанням моделі кільцевих хромосом. Так, Д. Шварц досліджував
мейоз у рослин кукурудзи, що містили з шостої пари одну звичайну хромосому, а другу –
кільцеву. При кросинговері в цьому біваленті, а також при подвійному
трьоххроматидному кросинговері в анафазі I очікується місток, а при подвійному
чотирьоххроматидному кросинговері – подвійний місток. У анафазі II місток в одній
клітині з пари очікується тільки у випадку одного з типів трьоххроматидного подвійного
кросинговеру. Такі результати можливі коли кросинговер відбувається тільки між
несестринськими хроматидами. Дослідження Д. Шварцем поділок мейозу на стадіях
анафази I і II показали, що в 13% клітин на стадії анафази I виявляються подвійні мости.
Вони з'являються тільки у результаті чотирьоххроматидних подвійних обмінів, і якщо
прийняти відсутність хроматидної інтерференції, то слід вважати, що кожен тип
трьоххроматидних подвійних обмінів також відбувався з частотою 13%. Таким чином,
тільки у 13% пар клітин на стадії анафази II очікувався б місток у одній з клітин. Реально
ж містки в анафазі II виявлені набагато частіше – у 35% пар клітин. Крім того, в анафазі II
виявлені двоцентромірні кільця, які при поділі розташовуються між полюсами у вигляді
подвійних містків. Такі картини в анафазі II не спостерігаються, якщо кросинговер
передбачається тільки між несестринськими хроматидами.
Пояснюючи появу таких конфігурацій в анафазі II, Д. Шварц припустив, що крім
обмінів між несестринськими хроматидами відбуваються ще обмін між сестринськими.
Він вважає, що сестринські обміни не пов'язані з несестринськими і спостерігаються у
всіх клітинах. У половині випадків вони виявляються парними, в половині – непарними.
Тільки у випадку непарних сестринських обмінів картина очікуваного розходження
хромосом може змінитися. Таким чином, у половині клітин, де здійснюється одиничний
кросинговер, має місце також непарний обмін між сестринськими хроматидами кільцевої

27
хромосоми (обмін між сестринськими хроматидами нормальної хромосоми шостої пари
не змінює очікуваних картин розходження хромосом), що призводить до появи містка в
анафазі II. Якщо кожен з трьоххроматидних подвійних обмінів відбувається з частотою
13%, то частота одиничних обмінів: 59% -2 × 13% = 33% (всі ці події дають міст у анафазі
I). Тоді частота додаткових мостів у анафазі II за рахунок обмінів між сестринськими
хроматидами кільцевої хромосоми повинна скласти 33%÷2 = 16,5%. Таким чином, нова
очікувана частота одиничних мостів у анафазі II становить 13% + 16,5% = 29,5%, що
значно ближче до реально виявленої (35%) [29].
Порівняння генетичних та цитологічних карт хромосом
Відстань між генами можна визначити у відсотках за рахунок частоти кросинговеру,
тобто чим далі знаходяться гени один від одного, тим вищою є частота кросинговеру між
ними – збільшується кількість кросоверних особин. Це надає можливість створювати
карту хромосом – місце розташування генів на хромосомі.
На генетичних картах розмір хромосом оцінюється частотою рекомбінації між
генами і вимірюється у сантіморганах (сМ). Практично повна хіазменна інтерференція на
невеликих інтервалах дає підставу рекомендувати складати генетичні карти по
можливості невеликими ділянками шляхом підсумовування довжин коротких інтервалів.
Така карта найбільш точна [37].
Цитологічна карта хромосоми – це схематичне зображення хромосоми з
позначенням місць розташування генів, але розмірність цієї карти оцінюється у
абсолютних або відносних фізичних одиницях довжини хромосоми на певному ступені
клітинного циклу.
Генетична карта хромосоми – визначене положення гена по відношенню до двох
інших генів, але розмірність такої карти оцінюється у морганідах – одиниця відносної
відстані між генами і відповідає частоті кросинговеру в 1%. Одиниця відстані між генами
– 1% кросинговеру = 1 морганіді. Постійність відсотка кросинговеру між двома генами
дозволяє визначити місце їх локалізації. Чим більше генів відомо у цьому виді, тим
точніше результати картування. Цифри на карті вказують відстань між різними генами у
морганідах, яка починається від гена, що займає нульове положення на лівому кінці
кожної хромосоми. Під час складання генетичних карт додають відстані між двома
найближчими генами, що перевищує значення відсотка кросинговеру, отримане
експериментально. Ймовірність подвійного кросинговеру (без врахування явища
інтерференції) дорівнює добутку ймовірності двох одиничних актів рекомбінацій,
наприклад, якщо одиничний перехрест з частотою 0,2, то подвійний 0,2×0,2=0,04.
Використовуючи цитологічні карти, а також дані про відстані між генами на
генетичних картах, можна знайти разючі приклади нееквівалентності між ними при
суворому збереженні послідовності у розміщенні генів на обох типах карт [3].
Співставлення генетичних і цитологічних карт хромосом підтвердило, що при
повному збігу порядку розташування генів на обох типах карт відносні відстані між
генами виявляються специфічно модифікованими: гени, близько розташовані один до
одного на генетичних картах у прицентромірних і теломірних ділянках, опиняються на
порівняно великих відстанях один від одного у мітотичних хромосомах або у політенних
хромосомах [44].
Вплив факторів на кросинговер
Вплив генетичних факторів
Процес кросинговеру помітно модифікується крім генетичних і різноманітними
внутрішніми та зовнішніми факторами. Виявлені гени, щоі виконують роль активаторів та
супресорів кросинговеру. Загальна частота рекомбінації генів може бути різною в
овоцитах та сперміях. У людини кросинговер відбувається вдвічі частіше у жінок, ніж у
чоловіків. У дрозофіли в третій хромосомі виявлена мутація яка зупиняє кросинговер у
всіх парах хромосом. Збільшення частоти кросинговеру на 2-3% у самок дрозофіли
забезпечує додаткова Y-хромосома. До генетичних факторів які впливають на кросинговер

28
можна віднести: положення ділянки в хромосомі відносно центороміри, гетерозиготність
за хромосомними перебудовами, міжхромосомний ефект, генні мутації [45].
Положення ділянки в хромосомі відносно центороміри – як відомо, на
неоднорідність частоти кросинговеру у різних ділянках хромосоми впливає їх структура:
частота кросинговеру дуже невелика у прицентромірних, а іноді і у теломірних ділянках
навіть при значних фізичних відстанях між генами. Вплив розташування досліджуваного
інтервалу у хромосомі на кросинговер досліджував Дж. Бідл який використав
транслокацію за участю IV хромосоми. Автор довів, що при наближенні досліджуваної
ділянки хромосоми до центроміри при перебудові частота рекомбінації у ній помітно
зменшилася, а у ділянці, яка була і залишилася найбільш віддаленою від центроміри,
частота її майже залишилась незмінною. Таким чином, на частоту рекомбінацій у будь-
якій ділянці хромосоми впливає фізична відстань від центроміри [9].
Гетерозиготність за хромосомними перебудовами – у гетерозиготних особин за
хромосомними абераціями у хромосомах, порушених аберацією, частота кросинговеру
зазвичай пригнічується. Наприклад, у самок дрозофіли, гетерозиготних за інверсією dl-42
в Х-хромосомі, між генами у й ес виявляється всього 0,56% рекомбінацій. Хоча обидва ці
гени не входять до складу інвертованої ділянки ця величина у 10 разів нижче звичайного
рівня рекомбінацій між ними (5,5%) за відсутності аберацій. Цитологічне дослідження у
гетерозиготних особин за інверсіями (наприклад, у кукурудзи) характеру кон'югації
хромосом під час мейозу, виявляє у біваленті значну ділянку де кон'югація гомологів
відсутня. Це зазвичай ділянка, де при утворенні інверсії відбулися розриви (крапки,
місця), і яка включає прилеглі до цих крапок-розривів інтервали як у інвертованих, так і у
неінвертованих ділянках.
Різна ступінь пригнічення кросинговеру була виявлена у самок D. melanogaster,
гетерозиготних за однією з двох майже рівних за протяжністю інверсій у Х-хромосомі.
Інверсія sc7 включає відрізок довжиною 15 сМ на генетичній карті, і розташований цей
відрізок дистально, ближче до самого кінця довгого плеча Х-хромосоми. Інверсія Вм2
включає відрізок довжиною 10 сМ на генетичній карті, розташований у прицентромірній
ділянці. Облік довжини генетичної карти Х-хромосоми при множинному маркуванні у
гетерозиготних особин за інверсією Вм2 дає величину 47 сМ замість звичайних 57 сМ у
разі відсутності інверсії, а при гетерозиготності за інверсії sc7 – всього 22 сМ. Пояснення
причин цих відмінностей полягає у тому, що кон'югація хромосом починається з
кінцевих, теломірних ділянок, а прицентромірні ділянки кон'югують останніми. При
такому припущенні у гетерозигот за інверсією Вм2 очікується нормальна кон'югація
протягом всієї Х-хромосоми аж до ділянки, де починається ця інверсія. У той час у
гетерозиготних особин за інверсією sc7 порушено самий початок кон'югації, і тому вона
виявляється недосконалою (неповноцінною) і далі – вздовж усього плеча. Звідси і більш
різке пригнічення кросинговеру у гетерозигот за цією інверсією [3].
Зниження рекомбінації характерно і для гетерозиготних особин за транслокаціями,
причому у тому плечі, у якому стався розрив при утворенні цієї транслокації. В іншому
плечі цієї хромосоми зазвичай спостерігається деяка стимуляція рекомбінації.
Цитологічне дослідження показує, що у мейозі у гетерозигот за транслокаціями
(наприклад, у кукурудзи) при утворенні хрестоподібної фігури тетраваленту з двох не
транслокованих і двох транслокованих хромосом у центрі спостерігається «віконце»
недосконалої кон'югації, що, ймовірно, і служить основною причиною пригнічення
кросинговеру.
Також був встановлений вплив на рекомбінацію гетерозиготності за дуплікаціями та
нестачами. Хромосоми, які містять дуплікації – однакові ділянки у різних хромосомах, які
утворилися за рахунок переміщення реципрокних транслокацій або не реципрокних
вставок – інверсій, несуть дану ділянку у потрійній кількості. Одна з цих ділянок не має
партнера для кон'югації і таким чином теж відбувається пригнічення кросинговеру. У той
час коли у гетерозиготних особин за нестачами у хромосомах, рекомбінація між генами

29
короткого та довгого плечей цієї хромосоми за рахунок відсутності партнера для
кон'югації зменшується майже двічі. Таким чином, у гетерозиготних особин за
різноманітними хромосомними перебудовами кросинговер в хромосомах залежить від
цих перебудов та пригнічується за рахунок порушень у кон'югації [30].
Міжхромосомний ефект – першим вивченим прикладом міжхромосомного ефекту
впливу будь-якої зміни у каріотипі на кросинговер був вплив гетерозиготності за
інверсіями. А. Стертевант у 1919 році висловив думку про те, що рекомбінаційна система
клітини єдина і посилення кросинговеру у одних ділянках може бути пов'язано з його
пригніченням у інших. У 1923 році це припущення отримало підтвердження – було
доведено, що домінантні фактори С (crossover suppressors), у місцях своєї локалізації
пригнічують кросинговер, але його посилюють у інших ділянках, у тому числі у інших
бівалентах. Після того як було доведено, що роль факторів – «пригнічувачів
кросинговеру» – в гетерозиготному стані зазвичай виконують інверсії, міжхромосомний
ефект інверсій досліджували Дж. Шульц і Е. Редфілд, за що він отримав назву «ефекту
Шульца-Редфілд». Рекомбінація в біваленті хромосоми II D. melanogaster помітно
посилюється, якщо в каріотипі спостерігається гетерозиготність за інверсією в Х-
хромосомі або хромосомі III. При цьому відносний приріст частоти рекомбінації особливо
значний у прицентромірних та у теломірних ділянках.
Іншим прикладом впливу міжхромосомного ефекту на кросинговер є дослідження
А. Лонглі який довів, що у гетерозиготних особин за інверсіями частота кросинговеру
майже не змінюється завдяки наявності незвичних хромосом з великим
гетерохроматиновим потовщенням наприкінці довгого плеча. За наявності цієї незвичної
хромосоми, навіть у гетерозиготних екземплярів за інверсіями, кросинговер відбувається
частіше, а інколи спостерігається і нормальна його частота за рахунок петлеподібної
кон'югації, яка здійснюється при наявності цієї незвичної хромосоми. А при наявності
тільки нормальних форм хромосом у гетерозиготних бівалентах за інверсіями
спостерігається характерна недосконалість, неточність кон'югації [26].
Іншим прикладом міжхромосомного ефекту є вплив додаткових хромосом – В-
хромосом на кросинговер у хромосомах стандартного каріотипу даного виду. Такий ефект
був виявлений М. Родсом у ділянках, розташованих у середині плеча або ближче до
центроміри, кросинговер у присутності В-хромосом посилювався, у той час коли у
дистальних ділянках дещо пригнічувався.
Факти міжхромосомного ефекту переконливо свідчать про те, що хромосоми
здійснюють свою рекомбінаційну функцію не незалежно, а у єдиній системі всього
каріотипу, тобто пригнічення рекомбінації у одних бівалентах супроводжується її
посиленням у інших [29].
Вплив генних мутацій – більша частина відомих мейотичних мутацій призводить до
супресії кросинговеру. Під впливом генних мутацій змінюється тільки частота
кросоверних обмінів, а їх розподіл залишається колишнім. Прикладом такої мутації може
слугувати мутація "мей-9". Ця мутація у гомозиготному стані призводить до зниження
рівня мейотичного кросинговеру до 8% порівняно з контролем, при цьому характер
розподілу кросоверних обмінів в геномі не змінюється. Під дією генних мутацій
кросинговер, як правило, сильніше знижується у дистальних ділянках хромосом
порівняно з проксимальними.
Як було вже зазначено, що більшість генних мутацій призводить до пригнічення
кросинговеру. Один з небагатьох прикладів підсилювача кросинговеру – мутація Rec1
нематоди – ця мутація у кілька разів збільшує частоту кросинговеру у всіх групах
зчеплення. При цьому зростає рівень генетичної конверсії і частота нерозходження
статевих хромосом. Автори вважають, що Rec1 являє собою дефект репресора
кросинговеру.
Мабуть, відмінність генотипів за алелями подібних генів, що підвищують або
знижують частоту кросинговеру, лежить у основі внутрішньовидових спадкових

30
відмінностей між різними клонами, лініями, популяціями, сортами за частотою хіазм або
за частотою кросинговеру. Успішність селекції на підвищення і зниження частоти
кросинговеру також підтверджує властивості генів, їх домінантних або рецесивних алелів
модифікувати частоту кросинговеру [13].
Встановлені, також, випадки впливу мутацій окремих маркерних генів, що
проявляються у зміні морфологічних або біохімічних ознак, на частоту кросинговеру у
певних інтервалах. Ці факти можуть бути результатом плейотропного ефекту даних
мутацій, або результатом тісного зчеплення з цими маркерами рецесивних алелей генів –
модифікаторів кросинговеру.
Виявлення генів, мутації яких підвищують або знижують частоту кросинговеру
набуває великого значення, оскільки дозволяє виявляти суттєві компоненти тієї системи в
клітині, яка забезпечує здійснення мейотичного кросинговеру і найважливіші етапи цього
процесу [14].
Вплив біотичних факторів
Ще Т. Морган виявив, що у самців D. melanogaster, а також у самок тутового
шовкопряду (в яких гетерогаметна не чоловіча, а жіноча стать) кросинговер не
відбувається. В інших груп тварин кросинговер виявляється у потомстві і самок і самців.
Таким чином, частота кросинговеру нижче у особин гетерогаметної статі.
Оскільки для тварин характерний хромосомний механізм визначення статі, в якому
істотну роль відіграють статеві хромосоми, вплив статі на кросинговер можна було б
вважати одним із прикладів міжхромосомного ефекту – ефекту гетерохромосом (Y-
хромосоми при механізмі XY або W-xpoмосоми при механізмі ZW).
Виявлено, що на частоту кросинговеру впливає вік організму, так К. Бріджес вперше
встановив взаємозв'язок між частотою рекомбінації генів та віком особини. Отримані ним
дані по декількох інтервалах показали зовсім однаковий характер зміни частоти
кросинговеру в залежності від віку самок D. melanogaster. Так, у дрозофіли максимальна
частота кросинговеру спостерігається у перші 10 днів життя, у наступні 10 днів
спостерігається її зниження, а після трьох тижнів життя – знову підйом частоти
рекомбінації. Можна припустити, що функціональний стан організму впливає на перебіг
різних стадій мейозу, тому що ступінь спіралізаціі хромосом, швидкість проходження
різних стадій профази може залежати від фізіологічного стану клітин [35].
Вплив абіотичних факторів
На частоту рекомбінації можуть впливати різні фактори зовнішнього середовища:
температура, іонізуюче випромінювання, концентрація солей, хімічні мутагени, ліки,
гормони. При більшості зазначених впливів частота кросинговеру підвищується. За
частотою різних типів рекомбінації (мейотичний та мітотичний кросинговер, сестринські
хроматидні обміни) можна судити про мутагенну дію лікарських препаратів,
канцерогенів, антибіотиків та ін.
Зміну частоти рекомбінації під впливом факторів зовнішнього середовища
називають індукованим кросинговером. Г. Плу, а потім К. Штерн та інші показали, що у
дрозофіли низькі (9-13°) і високі (30-32°) температури збільшують відсоток кросинговеру;
в оптимальних температурних умовах розвитку виявляється найменший відсоток
перехрестів. Так, у дослідженнях Г. Плу враховувався кросинговер між трьома
рецесивними генами II групи зчеплення. Самки, гетерозиготні за даними генами, розвиток
яких проходив за різних температур, були схрещені з самцями, гомозиготними за тими ж
рецесивним генам. У потомстві враховувалися кросоверні особини, що виникли внаслідок
рекомбінації між генами b і pr та pr і с. Частота кросинговеру значно збільшується при
підвищенні і зниженні температури. Ці ж матеріали свідчать про те, що дія температури
на перехрест у ділянці між генами b і pr, прилеглому до центромери, значно більше (від
6,0 до 15,4% або 13,6%), ніж між генами pr і с, де частота перехрещення збільшується
всього на 6%. Подальшими дослідженнями було встановлено, що ділянки хромосом
поблизу центромери більш чуйні на зовнішні впливи, ніж віддалені від неї. Це явище

31
пов'язують з більш високою реактивністю гетерохроматинових ділянок поблизу
центромери [33].
Вивчення дії рентгенових променів ще у роботах Дж. Мевора і К. Свенсона
показали, що іонізуюча радіація впливає на кросинговер. Якщо температура впливає
головним чином на кросинговер тільки у тих клітинах, які проходять у момент впливу на
профазу I мейозу, то рентгенові промені впливають на кросинговер, підвищуючи його
частоту у клітинах, що знаходяться як у передмейотичному, так і у мейотичному станах.
Частота кросинговеру залежить від дози опромінення. Однак, зазначена залежність є
тільки для певної стадії розвитку статевих клітин, відповідної профазі I мейозу, і залежить
також від генотипу ліній і певної ділянки хромосоми (гетерохроматинової) [29].
Дослідження дії хімічних агентів також показало, що багато з них подібним чином з
рентгеновими променями збільшують частоту кросинговеру. До таких агентів відносяться
іприт (гірчичний газ), формальдегід, органічна перекис та ін. Найбільш вивченим з
хімічних агентів, який впливає на ефект кросинговеру є етилендіамінтетраоцтова кислота
(скорочено ЕДТА). Передбачається, що цей агент видаляє з хромосоми бівалентні іони
кальцію і магнію, які мають важливу роль у підтримці структурної цілісності хромосом.
Передбачається, що видалення їх призводить до порушення безперервності структури
хромосом, що і збільшує частоту хроматидних розривів, частина з яких може призводити
до рекомбінації генів [2].
Уявлення про механізми кросинговеру
Основні гіпотези кросинговеру
Дослідники, які вивчали мейоз у різних видів, багаторазово спостерігали фігури
хіазм у бівалентах. При цьому висловлювалися міркування про те, що ці зміни могли б
бути пов'язані з обміном ділянками між гомологічними хромосомами при їх кон'югації. У
мейозі у деяких об'єктів (прямокрилі, деякі амфібії) хіазми виявляються виключно чітко:
ясно видно, що перехрещуються хроматиди від двох гомологів. На ці уявлення про те, що
вони можуть бути пов'язані з обміном ділянками між гомологами, особливу увагу
звернули генетики групи Т. Моргана. Автори, детально дослідили кросинговер як процес
рекомбінації зчеплених генів. Однак, у тлумаченні зв'язку між хіазмами які
спостерігаються у бівалентах та кросинговером який реєструється у генетичних
експериментах існують дві протилежні точки зору, розроблені у вигляді двох гіпотез [15].
Одна з цих гіпотез – гіпотеза хіазмотипіі – розроблена головним чином
Ф.Янссенсом та С. Дарлінгтоном. Відповідно до цієї гіпотези, у процесі синапсису
гомологічних хромосом у біваленті створюється динамічне напруження, що виникає у
зв'язку зі спіралізацією хромосомних ниток, а також при взаємному обвиванні гомологів у
біваленті. У силу цієї напруги одна з чотирьох хроматид рветься. Розрив, порушуючи
рівновагу у біваленті, призводить до компенсуючого розриву у виключно ідентичній
точці будь-якої іншої хроматиди цього ж бівалента. Якщо ці розірвані кінці
возз'єднуються не відновленням вихідних структур, а рекомбінантним чином, то
обов'язковим результатом такої рекомбінації буде виникнення хіазм. Вона стає видимою у
диплотені завдяки тому, що фрагменти хроматид зберігають тенденцію найбільш тісної
кон'югації зі своїми сестринськими хроматидами, незважаючи на те що структурно
«прив'язані» вже до центроміри іншого гомолога. Відповідно до цієї гіпотези хіазми
безпосередньо пов'язані з кросинговером. Таким чином, відповідно до гіпотези
хіазмотипіі – спостерігається чітке кількісне співвідношення між хіазмами та
кросинговером, а хіазма є результатом обміну ділянками між хроматидами, при цьому
відсоток клітин з хіазмами у будь-якій ділянці повинен бути вдвічі вище, ніж відсоток
хромосом, рекомбінантних за генами у цій ділянці [6].
Інша точка зору на зв'язок між хіазмами і кросинговером висвітлена у так званій
класичній гіпотезі, автором якої є К. Сакс. За гіпотезою К. Сакса хіазми не є результатом
кросинговеру: спочатку утворюються хіазми, а потім відбувається обмін. При розбіжності
хромосом до полюсів внаслідок механічної напруги у місцях хіазм відбуваються розриви і

32
обмін відповідними ділянками. Якщо розірвані кінці возз'єднуються не з відновленням
вихідної структури, а рекомбінантним чином, то у цьому місці хіазма зникає. Таким
чином, згідно з класичної гіпотези, хіазми є можливими причинами появи розривів і
рекомбінації, але не кожна хіазма обов'язково призводить до кросинговеру. Отже, за цією
гіпотезою суворого кількісного співвідношення між хіазмами та кросинговером не
очікується.
Обидві названі гіпотези розрізняються за вихідними припущеннями, внаслідок чого
уявлення про зв'язок між хіазмами та кросинговером протилежні. Але у обох випадках
приймається реципрокність обмінів між хроматидами [2].
Зміст іншої гіпотези, запропонованої Д. Беллінгом і модернізованої І. Ледербергом,
полягає у тому, що процес реплікації ДНК може реципрокно переключатися з однієї
нитки на іншу; відтворення, розпочавшись на одній матриці, з якоїсь точки перемикається
на матричну нитку ДНК: у зв'язку з кон'югацією гомологів процес відтворення хромосом
у мейозі відбувається одночасно. Якщо гомологи при кон'югації перекручуються, то
створюється можливість для встановлення ахроматинових сполучних ниток між новими
хромомерами – копіями хромомерів різних гомологів.
У 1930 р. була опублікована і гіпотеза Г. Вінклера. Він висловив припущення про
можливість перетворення (conversion) у гетерозиготи однієї алелі гена у іншу, яка була у
цій гетерозиготі. Результатом цього має бути поява хроматиди з новим поєднанням алелів
різних генів – кросоверної хроматини [56].
Сучасники всерйоз сприйняли лише дві перші гіпотези. Гіпотеза конверсії зазіхала
на самі основи генетики – на Менделевську гіпотезу чистоти гамет – постулат про те, що,
перебуваючи у одній клітині у гетерозиготі, різні алелі ніяк не змінюють одна іншу.
Будова хромосом
У багатьох еукаріот в хромосомному наборі зосереджена велика кількість ДНК. Така
велика довжина певним чином упаковується у структури, які мають розміри, оцінювані у
нанометрах. Теоретично можливі принаймні два способи такої упаковки:
- паралельне укладання більш коротких ниток у більш товстий пучок (модель
багатониткової організації хромонеми у хроматиді);
- складання однієї довгої нитки у вигляді численних петель, супроводжуване
неодноразовим закручуванням цієї нитки на різних етапах її укладання.
Хроматида по всій своїй довжині містить одну гігантську молекулу ДНК. Ця
гігантська молекула товщиною 2 нм зазнає кілька рівнів компактизації. Зв'язок ДНК з
октамерами гістонів утворює нуклеосомну структуру хромонеми, і її товщина стає 10 нм
при 5-7-кратній компактизації. За рахунок зв'язування з гістоном Н1 нуклеосомна нитка
спіралізуюється у структуру діаметром 25-30 нм. Подальша компактизація відбувається за
рахунок утворення груп петель, які іноді на препаратах нагадують розетки.
Передбачається, що на цьому рівні укладання здійснюється за рахунок специфічного
зв'язування петель з негістоновими білками хромосомного каркаса або з білками
внутрішньої частини ядерної мембрани або внутрішньоядерної мережі – матриксу. На
думку ряду дослідників, така група петель нуклеогістонової нитки морфологічно
відповідає хромомері або частині хромомери мейотичної пахітенної хромосоми, а при
зближенні таких груп утворюються кластери, які відповідають великим хромомерам. За
рахунок цього хромонеми товщиною 25-30 нм компактизуються ще у 10-15 разів.
Подальша компактизація (ще у 40 разів) пов'язана з тісним зближенням груп хромомерів з
додатковою спіралізацією всієї цієї складно упакованої структури. Така компактизація
також здійснюється за рахунок негістонових білків. При цьому істотну роль відіграють
двовалентні катіони кальцію і магнію і, можливо, утворення дисульфідних містків між
ділянками білкових молекул [8]. Таким чином, якщо компактизацію хромонеми слід
визнати високоорганізованим точним процесом, який призводить до того, що на
поверхню компактизованої структури орієнтуються суворо чіткі ділянки ДНК, тоді

33
точність кон'югації гомологів забезпечується взаємодією між гомологічними
послідовностями ДНК.
Синаптонемний комплекс
У переважної більшості вивчених видів еукаріот при електронномікроскопічному
дослідженні кон'югующих хромосом виявляється характерна трьохполосна структура
синаптичного комплексу (СК). Між двома досить щільними масами хроматину, що
представляють нуклеопротеїнові нитки гомологічних хромосом, розміщуються дві
стрічки товщиною по 30-60 нм, віддалені один від одного на 60-120 нм, а між ними –
третя стрічка товщиною 10-40 нм. Це латеральний та центральний елементи СК. Часто
добре видно поперечна смугастість елементів СК. Крім того, у центральному елементі СК
спостерігаються характерні потовщення – рекомбінаційні вузли.
Обробка ДНКазою не руйнує структуру СК, але розчиняє оболонку хроматинових
ниток, між якими він розташований. СК стійкий і до дії РНКази, але розпадається при
обробці протеазами (трипсином). Таким чином, СК побудований з білків. Кінці СК
закріплені на ядерній мембрані.
Починаючи зі стадії диплотени, СК деградує, фрагменти його довше всього
зберігаються у місцях розташування хіазм. Наприкінці профази структури СК іноді
бувають присутні в ядрах у вигляді полікомплексів, які не пов'язані з хромосомами.
Синаптонемний комплекс відображає характер спарювання (синапсису)
гомологічних хромосом і може використовуватися для виявлення відхилень у спарюванні
хромосом у особин з хромосомними аномаліями (за кількістю або структурі). Статеві
хромосоми у ссавців чоловічої статі піддаються лише неповному синапсису, оскільки у
парі XY формується тільки короткий СК.
Синаптонемний комплекс у різних еукаріотичних організмів структурно
відрізняється дуже мало, хоча між білками є серйозні відмінності. У багатьох організмів
СК несе одне або кілька «рекомбінаційних потовщень», приурочених до його
центрального простору. Такі потовщення, ймовірно, відповідають рекомбінації яка вже
сталася на цій ділянці [56].
Співвідношення у часі між передмейотичною реплікацією хромосом, кон'югацією
гомологів та кросинговером
Питання про явне неспівпадіння у часі предмейотичного синтезу ДНК хромосом (S-
період предмейотичної інтерфази) і часу кон'югації та формування СК (зиготенна і
пахітенна стадії профази мейозу) було неодноразово досліджено у різних видів і при його
обговоренні висловлювалися різні гіпотези.
Відповідно до гіпотези ефективної кон'югації, у предмейотичній інтерфазі, під час
реплікації хромосом відбувається кон'югація порівняно коротких гомологічних ділянок.
Цитологічно таку кон'югацію спостерігати неможливо, оскільки хромосоми в
інтерфазному ядрі порівняно мало компактизовані. Обміни по ділянках ефективної
кон'югації можуть призводити до кросинговеру і до конверсії. Таким чином, відповідно до
цієї гіпотези зв'язок між двома гомологами виникає ще до початку профази мейозу. Але
такому припущенню суперечать досліди X. Стерна та І. Хотта. Перенесення
мікроспороцитів на синтетичне середовище відразу після закінчення S-періоду, тобто,
завершення в них предмейотичної реплікації хромосом, призводить до того, що мейоз у
цих клітинах відсутній, а їх поділ відбувся мітотично. Мікроспороцити з ядрами діляться
мейотично, але без утворення хіазм якщо на синтетичне середовище вони переносяться на
стадії G2 предмейотичної інтерфази. Обидва ці результати абсолютно не узгоджуються з
гіпотезою ефективної кон'югації. Тільки при експлуатації мікроспороцитів на
синтетичному середовищі під час зиготени стадії профази спостерігається нормальний
мейоз та утворення хіазм. Таким чином, вирішальні для кросинговеру та утворення хіазм
події відбуваються у мейоцитах не раніше зиготени стадії профази мейозу [9]. Отже,
можна вважати, що до часу здійснення кросинговеру предмейотична реплікація хромосом
вже в основному завершена.

34
 Використання методу гібридизації між денатуруючою загальною ядерною ДНК і
денатуруючою міченою зігДНК показує, що кількісний рівень цієї гібридизації із
загальною ДНК, виділеної з ядер мейоцітов після завершення зиготени, вдвічі вище, ніж із
загальної ДНК, виділеної з ядер мейоцітів до зиготени. Отже, до зиготени ДНК цієї
фракції у хромосомах міститься удвічі менше і протягом зиготени зігДНК подвоюється.
Синтез зігДНК пригнічується гідроксісечовиною – інгібітором реплікативного синтезу. Ці
факти свідчать про те, що матеріал зігДНК залишається нереплікованим після завершення
у предмейотічній S-період загальної реплікації хромосом, тобто реплікація її виявляється
відстроченою до стадії зиготени у профазі.
Оцінка швидкості денатурації денатурованої зігДНК показує, що ця швидкість
значно менше, ніж у загальної ядерної ДНК. Реассоціація зігДНК починається тільки тоді,
коли у загальній ядерній ДНК реассоційювало вже 50-60% матеріалу. Така кінетика
реассоціаціі свідчить про те, що у зігДНК практично немає повторів, у ній присутні лише
унікальні послідовності. Цей факт добре поєднується з переконливими даними про високу
видоспецифічність зігДНК.
Синтез пДНК також відбувається інакше, ніж синтез зігДНК – він стійкий до
інгібітору реплікативного синтезу. Для пДНК характерно те, що у ній на стадії пахітени
виникають одноланцюгові розриви, слідом за чим, можлива локальна денатурація і
деградація цих послідовностей. Потім по неушкодженим одноланцюговим ділянкам
здійснюється репаративний синтез пДНК [6]. Отже, встановлено, що реплікація майже
всього хромосомного матеріалу відбувається у предмейотичній інтерфазі і у часі відділена
від процесу кон'югації хромосом і процесу кросинговеру. Разом з тим у лілії, жита, м'якої
пшениці встановлено кількісно слабкий синтез ДНК на зиготенній (дореплікація зігДНК)
та пахітенній (репаративний синтез пДНК) стадіях профази мейозу. Можливо, що
відкриття процесу синтезу ДНК у профазі мейозу дає матеріальну основу для
розроблюваних у сучасній генетиці моделей механізму кросинговеру [36].
Сучасні уявлення про механізм кросинговеру
Механізм кросинговеру «розрив-возз'єднання» – відповідно до теорії Янссенс-
Дарлінгтона, кросинговер відбувається у профазі мейозу. Гомологічні хромосоми з
гаплотипами хроматид АВ і ab утворюють біваленти. В одній з хроматид у першій
хромосомі відбувається розрив на ділянці А-В, тоді у прилеглій хроматиді другої
хромосоми відбувається розрив на ділянці a-b. Клітина прагне виправити ушкодження за
допомогою ферментів репарації-рекомбінації і приєднати фрагменти хроматид. Однак,
при цьому можливе приєднання хрест-навхрест (кросинговер), і утворюються
рекомбінантні гаплотипи (хроматиди) Ab і аВ. У анафазі першого поділу мейозу
відбувається розбіжність двухроматидних хромосом, а у другому поділі – розбіжність
хроматид (однохроматидних хромосом). Хроматиди, які не брали участь у кросинговері,
зберігають вихідні поєднання алелей. Такі хроматиди (однохроматидні хромосоми)
називаються некроссоверними; за їх участю розвинуться некросоверні гамети, зиготи і
особини. Рекомбінантні хроматиди, які утворилися у ході кросинговеру, несуть нові
поєднання алелів. Такі хроматиди (однохроматидні хромосоми) називаються
кросоверними, з їх участю розвинуться кросоверні гамети, зиготи і особини. Таким чином,
внаслідок кросинговеру відбувається рекомбінація – поява нових поєднань (гаплотипів)
спадкових задатків у хромосомах [26].
Генетичний механізм кросинговеру – ще до відкриття перехрещення хромосом
генетичними методами цитологи, вивчаючи профазу мейозу, спостерігали явище
взаємного обвивання хромосом, утворення ними χ-образних фігур – хіазм. У 1909 р.
Ф. Янсенс висловив припущення, що хіазми пов'язані з обміном ділянками хромосом.
Згодом ці картини послужили додатковим аргументом на користь гіпотези генетичного
перехрещення хромосом, висунутої Т. Морганом у 1911 р. Механізм перехрещення
хромосом пов'язаний з поведінкою гомологічних хромосом у профазі I мейозу.
Кросинговер відбувається на стадії чотирьох хроматид і приурочений до утворення хіазм.

35
Якщо в одному біваленті стався не один обмін, а два і більше, то й цьому випадку
утворюється кілька хіазм. Оскільки у біваленті чотири хроматиди, то, очевидно, кожна з
них має рівну ймовірність обмінятися ділянками з будь-якої іншої. При цьому в обміні
можуть брати участь дві, три або чотири хроматиди. Обмін всередині сестринських
хроматид не може призводити до рекомбінації, оскільки вони генетично ідентичні, і в
силу цього такий обмін не має сенсу в якості біологічного механізму комбінативної
мінливості [56].
Біологічне значення кросинговеру
Завдяки зчепленому успадкуванню вдалі поєднання алелів виявляються відносно
стійкими. У результаті утворюються групи генів, кожна з яких функціонує як єдиний
суперген, контролюючий кілька ознак. У той же час, у ході кросинговеру виникають
рекомбінації – тобто нові комбінації алелів. Таким чином, кросинговер підвищує
комбінативну мінливість організмів:
а) у ході природного відбору в одних хромосомах відбувається накопичення
«корисних» алелей (і носії таких хромосом отримують перевагу у боротьбі за існування),
а в інших хромосомах скупчуються небажані алелі (і носії таких хромосом вибувають –
елюмінуються з популяцій);
б) у ході штучного відбору в одних хромосомах накопичуються алелі господарсько-
цінних ознак (і носії таких хромосом зберігаються селекціонером), а в інших хромосомах
скупчуються небажані алелі (і носії таких хромосом вибраковуються) [3].
Еволюційне значення кросинговеру
У результаті кросинговеру несприятливі алелі, спочатку зчеплені з сприятливими,
можуть переходити в іншу хромосому. Тоді виникають нові гаплотипи, що не містять
несприятливих алелів, і ці несприятливі алелі елімінуються з популяції [39].
Генетичний контроль сегрегації хромосом
Генетичний контроль мітозу
Однією з найважливіших функцій, яку виконують у клітинах хромосоми є
сегрегаційна функція, яка контролюється складними генетичними системами та
забезпечує регулярний, упорядкований розподіл, сегрегацію генетичного матеріалу при
мітотичному поділі, а також при мейозі і гаметогенезі.
Клітинний поділ, істотні моменти якого – розходження до полюсів хроматид від
кожної хромосоми (каріокінез) та формування перетинки, що розділяє материнську
клітину на дві дочірні (цитокінез), є одним із етапів (зазвичай нетривалим) клітинного
циклу – періоду від одного поділу клітини до наступного поділу у дочірніх клітинах. У
цьому циклі після завершення попереднього поділу настає інтерфаза, в якій особливо
важливим є період підготовки до наступного поділу, коли здійснюється реплікація
хромосом (S-період). Пресинтетичний період інтерфази називають періодом G1, а
постсинтетичний – періодом G2. Слідом за G2 наступає профаза, а потім сам мітоз (М) –
каріокінез і цитокінез [29].
За рівнем оновлення клітин всі тканини організму поділяються на три групи:
- 1. стабільні клітинні популяції – складаються із клітин з повною втратою здатності
до поділу (нейрони, кардіоміоцити). Число клітин у такій популяції стабілізується на
початку їх диференціювання, У міру старіння організму воно знижується внаслідок
природного зменшення клітин;
- 2. зростаючі клітинні популяції – здатні не тільки до оновлення, але також і до
зростання, збільшення маси тканини за рахунок наростання числа клітин та їх
поліплоїдізації. Їх клітини виконують спеціалізовані функції, але зберігають здатність при
стимуляції знову вступати в цикл для того, щоб відновити свою нормальну чисельність.
Описані популяції клітин утворюють нирки, печінку, підшлункову і щитовидну залози;
- 3. оновлюємі клітинні популяції – характеризуються постійним оновленням клітин,
спаддиференційованих, що виконують спеціалізовані функції і нездатні до поділу клітин
внаслідок їх загибелі, врівноважуються утворенням нових внаслідок поділу

36
малодиференційованих камбіальних клітин і їх подальшого диференціювання. До таких
популяцій відносять епітелій кишки, епідерміс, а також клітини кісткового мозку і крові.
Регуляція клітинного циклу у різних тканинах організму здійснюється
збалансованою складною системою механізмів, стимулюючих або інгібуючих клітинний
розподіл. Система регуляції клітинного циклу отримує два види інформації:
- 1 про дію на клітину різних зовнішніх факторів, що сприяють активації або
гальмуванню її поділу. Вона обробляє і інтегрує її у вигляді визначальних сигналів, чи
буде клітина вступати у мітотичний цикл або диференціюватися і перебувати у періоді
репродуктивного спокою (G0);
- 2 про інтактність геному, при пошкодженні геному цикл зупиняється і включається
система репарації ДНК. Тим самим знижується ймовірність небажаної реплікації
пошкодженої ДНК. Численні сигнали, що регулюють діяльність клітини, замикаються на
ген р53, який блокує проходження клітинного циклу до усунення виниклого ушкодження.
Якщо це пошкодження занадто серйозне, р53 (у сукупності з іншими регуляторами)
запускає програму апоптозу – запрограмованої загибелі клітини [40].
Виявлення та збереження у генетичних організмах мутацій, які блокують будь-які з
етапів мітозу, можливо лише у тому випадку, якщо це мутація з умовним проявом, бо
інакше ці мутації визначали б неможливість клітинного поділу, тобто нежиттєздатність
гомозиготної зиготи, за такими мутантним алелями. Можливості отримання мутацій з
умовним проявом найчастіше використовується при роботі з мікроорганізмами, у тому
числі з нижчими еукаріотичними організмами – грибами, водоростями, найпростішими.
На фіксованих клітинах нервових гангліїв личинок D. melanogaster вивчено вплив
мутації гена клітинного циклу ff3 на сегрегацію хромосом. Для цього порівнювали
розподілення клітин за розміром діаметра інтерфазного ядра і відстані між сестринськими
наборами хроматид у анафазі та телофазі. У контрольної лінії дикого типу Lausenne
розподілення клітин по відстані між сестринськими хроматидами у анафазі виявилося
схожим з розподілом клітин за розміром ядра, середня відстань між хроматидами, що
розійшлися в анафазі (Іср) збіглася із середнім діаметром інтерфазних ядер (dср) і склала
8,3 мкм; перехід клітин у телофазу відбувався при розбіжності хроматид на відстань 10
мкм і більше. У мутантної лінії ff3 порівняно з контрольною лінією Lausenne змінювалося
розподілення клітин за розміром ядра в інтерфазі і відстані між сестринськими наборами
хроматид у анафазі, при цьому середній діаметр ядра і середня відстань між хроматидами
збільшилися однаково до 9,3 мкм. Специфічною особливістю мітозу у мутантної лінії ff3
було передчасний початок телофазної реорганізації хроматину. Внаслідок цього мали
місце клітини з аномально коротким – меншим діаметром інтерфазних ядер та відстанню
між сестринськими наборами хроматид у телофазі [26].
Умовний характер появи мутацій дозволяв зберігати мутантів у пермісивних умовах,
здійснювати генетичний аналіз, отримувати генотипи, що поєднують по кілька мутантних
генів. При цьому якщо у подвійного мутанта, що поєднує мутації з різним фенотиповим
проявом, при певних умовах виявляються характеристики тільки однієї з мутацій, то
робиться висновок про те, що ці мутації блокують послідовні етапи ланцюга подій і при
цьому мутація, що виявляється у подвійного мутанта, блокує більш ранній етап. Цей факт
приймається як свідчення того, що у клітинному циклі мутантної лінії ff3 контролює
подію Іср, здійснювану незалежно від подій, які контролюються іншими чотирма генами.
Сукупність фактів, отриманих при вивченні взаємодії мутацій різних генів,
дозволила дослідникам зробити ряд висновків про те, які етапи у клітинному циклі
можуть контролювати ті або інші гени.
Поки виділено групу генів, функції яких необхідні для здійснення певних етапів
клітинного циклу. Це дозволяє сподіватися на те, що надалі можна буде або поділити
кожен з описуваних етапів на ланцюг послідовних подій, або виявити взаємодію якихось
компонентів єдиної системи, що забезпечує проходження даного етапу клітинного циклу
[2].

37
Система генів, що контролює здійснення мейозу
Генетичними дослідженнями встановлено біля 32 генів, які контролюють процеси,
що забезпечують нормальний мейоз.
Існування специфічної системи генів, які контролюють мейоз і не зачіпають мітоз
підкреслює виявлення у багатьох видів рослин, мікроорганізмів та деяких тварин
численних мутацій, які значно впливають на будь-який етап мейозу і при цьому не
знижують їх життєздатність та зростання за допомогою мітотичних поділів.
Навіть генетичний контроль цитокінезу у мейозі у дріжджів виявився специфічним,
оскільки гени, мутації яких блокують цитокінез у мітозі, не впливали на мейоз.
Отже, мейоз контролюється особливою системою генів, які детермінують
різноманітні етапи саме цього поділу. Крім того, дослідження мейотичних мутацій
(скорочено званих мей-мутаціями) у D. melanogaster показує, що генетичний контроль
мейозу здійснюється по-різному в ово- і сперматогенезі, оскільки більшість вивчених мей-
мутацій у самців не виявляється [46].
При дослідженні мей-мутацій з'ясовується, що багато з них характеризується цілим
спектром аномалій мейозу порівняно з диким типом. Значна частина цього плейотропного
ефекту буває наслідком першого, найбільш раннього порушення у ланцюзі подій, що
відбуваються у мейозі.
Таким чином, вивчення мей-мутацій дозволило обгрунтовано висунути припущення
про те, що генетично контролюється не тільки загальний рівень рекомбінаційного
процесу у хромосомах, але і властива виду неоднорідність ймовірних обмінів у різних
ділянках хромосом. Мутації деяких генів змінюють саме характер цієї неоднорідності
[29].
Підвищення частоти нерозходження хромосом викликається мутаційними змінами,
які призводять до передчасного розщеплення центромірів сестринських хроматид або до
порушення апарату веретена та до аномалій у центромірних ділянках хромосом і
дефектам у їх взаємодії з апаратом веретена.
Разом із тим, слід зазначити, що підвищення частоти нерозходження хромосом
властиво багатьом мей-мутаціям, що призводить до різкого пригнічення кросинговеру. У
таких мутантів пари гомологічних хромосом, у яких не відбувся кросинговер, після
пахітенної стадії профази виявляються не пов'язаними хіазмами і тому представлені
унівалентами. Припускають, що у таких умовах проявляється здатність до попарних
асоціацій хромосом, включаючи і негомологічні – розподільна кон'югація.
Таким чином, мейоз дійсно являє собою унікальну подію у життєвому циклі
організму, а функції, які могли б бути спільними у мітозі і мейозі, контролюються у
мейозі особливими генними системами [56]. Тобто, порівняно з регуляцією мейозу в
одногеномних диплоїдних видів організмів з поліплоїдними каріомами, які включають
кілька гомологічних або кілька різних, але споріднених геномів, несуть додаткові системи
генів, що знижують частоту утворення мультивалентів або повністю їх виключають [26].
Цитогенетика В-хромосом
Генетично збалансовані системи являють собою каріоми еукаріотичних організмів,
що включають подвійний набір хромосом одного або декількох геномів. Нестача однієї з
хромосом будь-якої пари (моносомія) або надлишок – зайва хромосома будь-якого типу
(трисомія), залежно від того, за якою хромосомою даний каріотип незбалансований
змінює цілий комплекс ознак і часто проявляється у фенотипі.
Є, однак, особливий клас хромосом, найбільш характерна і несподівана властивість
яких – необов'язковість їх присутності. Зазвичай невелика кількість таких хромосом у
каріотипі помітної дії на фенотипі не має. Цих хромосом може зовсім не бути, і організми
також не змінюють свої ознаки. Таким чином, цей клас хромосом найкраще
характеризував би термін «необов'язкові». Однак така назва для них не прийнятна, а
використовуються інші терміни: зверхчисленні (supernumerary), додаткові (accessory).
Іноді їх називають екстрахромосомами. Л. Рандольф для позначення цих хромосом

38
запропонував одне з найбільш вдалих назв – В-хромосоми, назвавши при цьому
хромосоми, складові каріому організму, А-хромосомами [56].
Одним з перших В-хромосоми спостерігав Е. Вільсон у клопа Matepodius terminalis.
Він висловив припущення про те, що ці хромосоми можуть походити від Y-хромосоми як
її короткі фрагменти. Ця ідея Е. Вільсона широко використовується при обговоренні
питання про походження В-хромосом. Разом з тим проти цього припущення свідчать
багаточисленні факти відсутності кон'югації між В-хромосомами і хоча б з будь-якою з А-
хромосом. Цього не спостерігається незважаючи на існуючу у клітині здатність до
розподільної кон'югації навіть негомологічних хромосом [34].
На сьогодні В-хромосоми знайдено в усіх основних групах еукаріотів – грибів,
рослин і тварин, проте вважається, що кількість видів із додатковими хромосомами є
відносно невеликою. Основна складність у дослідженні В-хромосом полягає саме у тому,
що їхня наявність є не обов'язковою і у більшості видів вони присутні не у кожного
організму і не у всіх популяціях, і навіть не у всіх клітинах одного і того самого
організму.
З В-хромосомами пов'язані дві основні проблеми – це їхнє походження і біологічне
значення їхньої наявності. Стосовно походження існують три основні гіпотези: В-
хромосоми можуть утворюватися із аутосом, із статевих хромосом або внаслідок
міжвидової гібридизації. Щодо біологічного значення то існує декілька припущень – від
поглядів на В-хромосоми, як на «геномних паразитів», до тверджень про їх адаптивну
роль, особливо у не сприятливих умовах існування [54].
Отже, В-хромосоми не містять будь-якого специфічного генетичного матеріалу, який
відрізняє одна від одної кожну з хромосом нормального геному і вони не гомологічні
жодній з А-хромосом. Цей факт добре відповідає самій «необов'язковості» В-хромосом. У
них немає експресуючих генів з істотними для життя організму функціями. Саме тому ні
відсутність, ні наявність В-хромосом у невеликій кількості не призводить до будь-якого
помітного впливу на фенотип.
Біохімічними дослідженнями не виявлено будь-яких специфічних відмінностей у
будові В-хромосом порівняно з А-хромосомами. Таким чином, генетична інертність В-
хромосом може бути пов'язана з особливостями їх компактизації у клітинному циклі: у
багатьох організмів більша частина їх матеріалу виявляється у вигляді гетеропіктоничних
щільних компактних блоків гетерохроматину на тих стадіях мітозу і мейозу, на яких
основна маса матеріалу А-хромосом представлена пухкою структурою еухроматину з
досить чітким хромомерним малюнком. Реплікація В-хромосом, як і гетерохроматинових
ділянок А-хромосом, зрушена до кінця S-періоду. Винятки з цієї закономірності вельми
рідкісні. Один із прикладів – еухроматинові за морфологією В-хромосоми кларкії (Clarkia
sp.), у яких спостерігається і кон'югація з А-хромосомами [26]. Таким чином, від
основного набору В-хромосоми відрізняються за такими параметрами:
- мають менші розміри;
- часто крапкоподібної форми;
- гірше забарвлюються у разі цитологічних досліджень;
- їхні цетромери часто дефективні;
- у більшості випадків вони гетерохроматинізовані і містять переважно
повторювані послідовності ДНК;
- їхня кількість не стала і є різною у різних організмів однієї популяції, а також
може змінюватися від одиниці до кількох десятків у різних клітинах одного і того
самого організму;
- розташовуються переважно на перефірії метафазної пластинки;
- при мейозі не кон'югують із хромосомами основного набору;
- успадковуються не регулярно;
- показник їх трансмісії часто вищий 0,5, тобто вони здатні накопичуватися до, під
час та після мейозу [6].

39
Центромери і неоцентромери
Центромера – це зазвичай структурно і функціонально визначена ділянка
хромосоми. Структурно вона збігається з так званою первинною перетинкою, яка ділить
хромосому на два рівних або нерівних плеча. Функціонально вона визначається як
ділянка, відповідальна за контакт із мікротрубочками веретена та переміщення хромосом
при клітинному поділі. У зв'язку з цим традиційно поряд з терміном «центромера»
використовувався і термін «кінетохор» (структура, відповідальна за переміщення
хромосом), і довгий час ці терміни вважалися синонімами. В даний час термін
«кінетохор» все частіше вживають для структур у вигляді пластин або чаш, розташованих
у центромерній ділянці хромосом [29].
Все сказане справедливо для більшості вивчених еукаріотичних організмів,
хромосоми яких мають локалізовану центромеру. Шляхом ретельних спостережень,
проведених А. Ліма-де-Фарія була виявлена складна структура центромерної ділянки, що
включає кілька дрібних хромомер. У деяких рослин (види род. ситникових), водоростей,
мохів та грибів, а також членистоногих (скорпіони, клопи та ін.) хромосоми володіють
дифузною центромерою. Це означає, що контакт з мікротрубочками веретена при
клітинному поділу здійснюється у таких хромосомах по всій їх довжині. Такі хромосоми
називають голоцентричними (від англ. whole – весь цілий). Картини розбіжності
хромосом у анафазі у цих організмів виглядають зовсім інакше, ніж у організмів, що
мають хромосоми з локалізованою центромерою [2].
Описано і третій своєрідний тип хромосом у деяких видів аскариди. При перших
двох поділах у Ascaris megalocephala виявляються великі хромосоми з чітко
функціонуючою локалізованою центромерою. Але при третьому поділі лише в одному
бластомері поділ відбувається так само. У трьох бластомерах хромосоми розпадаються на
дрібні фрагменти, кожен з яких веде себе як звичайна хромосома: розщеплюються на
хроматиди, закономірно розходяться до полюсів. Частина хромосомного матеріалу
руйнується і відсутня у соматичних клітинах організму. Кожна з дрібних хромосом –
фрагментів у соматичних клітинах – володіє власною центромерою. Таким чином, вихідні
великі хромосоми аскариди, що зберігаються у клітинах зародкового шляху, з яких згодом
утворюються гонади і статеві клітини у них – це потенційно поліцентричні хромосоми.
Однак у перших двох мітозах і у клітинах зародкового шляху ці численні центромери не
проявляють активності. Невідомо, чи формуються при цьому у хромосомах численні
кінетохори або тільки той єдиний, який функціонує як локалізований центромер [34].
На думку різних дослідників, центромера у хромосомі для правильної сегрегації
хромосом у мітозі і мейозі здійснює надзвичайно важливі функції. Центромера або
активно забезпечує, або слугує додатковою точкою сил, що забезпечують:
1) розташування хромосом у екваторіальній площині до стадії метафази;
2) орієнтацію хромосом на веретені щодо полюсів ділення;
3) переміщення хромосом або хроматид до полюсів поділу.
Суттєвий момент у забезпеченні сегрегаційної функції хромосом у мітозі і мейозі –
поздовжній поділ хроматид у центромерній ділянці у чітко визначений момент
мітотичного або мейотичного циклу – на початку анафази мітозу і на початку анафази II
мейозу. Передчасне розділення центромер сестринських хроматид призводить до різкого
порушення у розподіленні хромосом у мейозі [56].
Оскільки саме з центромерною ділянкою пов'язана кінетична функція, що
виявляється у певній орієнтації хромосом і їх переміщенні при клітинному поділу, вельми
цікавим виявився факт про те, що таку функцію у хромосомі набагато активніше, ніж
центромери, можуть виконувати гетерохроматинові вузлики (knobs). Ці дані були
виявлені при дослідженні форм кукурудзи, які містять незвичайну хромосому 10. Було
показано, що ця хромосома, містить на кінці довгого плеча незвично великий блок
гетерохроматину, саме ця гетерохроматинова ділянка проявляє вельми посилену
центромерну активність. М. Родс і X. Вілкомерсон показали, що така незвичайна

40
поведінка у мейозі властива не тільки хромосомі 10. Якщо ця хромосома є у каріотипі, то
у всіх інших хромосом з гетерохроматиновими вузликами ці вузлики виявляють подібну
активність, поводять себе як нові, активніші центромери. Така здатність
гетерохроматинових ділянок названа неоцентромірною активністю. Слід підкреслити,
що неоцентромерну активність ці вузлики виявляють тільки при наявності незвичайної
хромосоми 10. Зазвичай вузлики на хромосомах кукурудзи, в якому б місці вони не
локалізувалися, подібної активності не проявляють. Таким чином, це чіткий приклад
генетичної регуляції центромерної активності у ділянках гетерохроматинових вузликів
[29].
Цей факт виявляє деяку схожість з розглянутими потенційно поліцентричними
великими хромосомами Ascaris megalocephala. Такі потенційно поліцентричні хромосоми
можна вважати своєрідним проміжним класом між голоцентричними хромосомами і
хромосомами з локалізованою центромерою. Важко вирішити, який з цих трьох типів
хромосом можна вважати вихідним, а які – похідними від нього.
Для пояснення того, як неоцентромерна активність, індукована у
гетерохроматинових вузликах, може визначити нерівноймовірність попадання різних
алелів у базальну мегаспору, з якої розвивається зародковий мішок, М. Родс зробив
додаткове припущення про необхідність кросинговеру між вузликами і центромерою.
Кросинговер призводить до утворення гетероморфних діад – пар хроматид, з'єднаних
нероздільною центромерою, в яких одна хроматида містить вузлик, а інша не містить.
Ймовірно, таке припущення задовільно пояснює бажане попадання у результаті мейозу
хромосом з вузликом у крайні мегаспори лінійної тетради. При будь-якій орієнтації
тетради базальна мегаспора, що розвивається у зародковому мішку, містить хромосому з
вузликом. Чим ближче до вузлика вибраний ген-маркер, тим частіше хромосома з
вузликом буде містити вихідну алель цього гена – домінантну алель С [32].
Такий характер розбіжності хромосом забезпечується неоцентомерною активністю у
вузликах, які певним чином орієнтують хроматини, що їх несуть. М. Родс припускає, що
досягнута до кінця першого поділу мейозу орієнтація хроматид зберігається до початку
другого поділу. Оскільки при мегаспорогенезі вісь другого поділу збігається з віссю
першого, таке збереження орієнтації хроматид зумовлює те, до якого полюсу вони будуть
відходити при другому поділі.
Якщо ж виконані всі умови для переважного розщеплення, крім кросинговеру між
вузликом і центромерою, та пріоритетного виявлення хромосоми з вузликом і з певною
алелю не очікується [3]. Таким чином, у основі пріоритетного розщеплення лежить
своєрідна поведінка хроматид з гетерохроматиновими вузликами, які виявляють
неоцентромерну активність, при характерних умовах мейозу у процесі мегаспорогезу,
тобто при збереженні однієї осі в обох поділах. Ця умова не виконується при
мікроспорогенезі, оскільки вісь другого поділу перпендикулярна осі першого. Тому
орієнтація хроматид, яка досягається при першому поділі, але не зберігається при
здійсненні другого. Крім того, важливо, що у кукурудзи тільки одна і саме базальна
мегаспора розвивається у зародковий мішок, проте як після мікроспорогенезу
функціонують всі чотири продукти мейозу. Саме тому пріоритетне розщеплення має
місце лише при одному напрямку аналізуючого схрещування.
Необхідно відзначити, що неоцентромерну активність справедливіше було б
називати неокінетохорною. Адже у присутності незвичайної хромосоми 10
гетерохроматинові вузлики проявляють лише кінетичну функцію властиву центромерній
ділянці, але не з'єднують у цьому місці сестринські хроматиди до анафази II. Якби це
з'єднання відбулося, не могли б виникати гетероморфні діади з подальшою незалежною
поведінкою хроматид, складових цих діад [2].

41
Цитогенетика хромосомних перебудов
Механізми виникнення хромосомних перебудов
Хромосомні перебудови (аберації) – це великий і гетерогенний клас спадкових змін,
що включає випадання (втрати), додавання (подвоєння, множення) ділянок хромосом, а
також їх переміщення у межах однієї хромосоми або між хромосомами. Провести чітку
межу між хромосомними перебудовами і генними мутаціями досить важко, оскільки серед
останніх значну частину можуть складати внутрігенні дуплікації або нестачі, а також
вставки рухомих генетичних елементів всередину гена, що призводять до його інактивації
[26].
Механізм виникнення хромосомних перебудов (мутацій) залишається ще далеко не
з´ясованим. На різних фазах мейотичного і мітотичного циклів хромосом існує кілька
механізмів, що забезпечують їх виникнення. Відомо, що частота хромосомних перебудов
залежить від впливу зовнішніх факторів (фізичного впливу, іонізуючих випромінювань,
хімічних речовин) та фізіологічного стану організму. Таким чином, виникнення
хромосомних мутацій можна уявити насамперед, як наслідок зміни фізичного
(колоїдного) і хімічного станів хромосом [10].
Кожна хромосомна перебудова включає два моменти: розрив і з'єднання сегментів.
Розриви у хромосомі бувають залежні від контакту хромосом між собою і незалежні –
спонтанні. У першому випадку відбувається тертя хромосом між собою, тобто вони
контактують один з одним, після чого у точках контакту відбуваються розриви і
з'єднання. У другому випадку спочатку відбуваються спонтанні розриви, а потім –
випадкове з'єднання відкритими кінцями сегментів, тобто розриви передують контакту та
обміну.
Наведемо приклади механізму виникнення делецій та інверсій у телоцентричних і
акроцентричних та метацентричних хромосомах. Якщо телоцентрична хромосома
випадково утворила петлю і у точці контакту стався розрив, то з'єднання може йти трьома
шляхами:
1) із збереженням нормальної структури хромосоми,
2) з утворенням хромосоми з делецією і ацентричного кільця, яке у метафазі
виявиться неорієнтованим у силу відсутності центромери,
3) з виникненням інверсії [10].
Таким же чином у акроцентричній хромосомі може відновлюватися нормальна
структура хромосоми, або виникати безцентромерний фрагмент і кільцева хромосома з
двома делеціями в обох плечах (перицентрична делеція) або при іншому поєднанні –
перицентрична інверсія. Крім того, і через центромеру та теломеру можуть проходити
подібні розриви хромосом. З метацентричної хромосоми у наслідок таких розривів
утворюються двуплечеві хромосоми, що здаються телоцентричними. Розрив через
центромеру і з'єднання гомологічних плечей може призводити до утворення ізохромосом
– хромосом з ідентичними плечима.
Викладена схема походження внутріхромосомних змін, що призводять до інверсій і
делецій, побудована на припущенні попереднього контакту і розриву хромосом у місцях
їхнього зіткнення. Тепер розглянемо виникнення інверсій, делецій і транслокацій
виходячи з уявлення про незалежність розриву і обміну на різних стадіях клітинного
циклу [35].
В момент, коли хромосома представлена функціонально одиничною ниткою
(інтерфаза) або двома хроматидами (профаза I) можуть, також, здійснюватися розриви і
обміни. Перебудови, що сталися на стадії інтерфази іменуються хромосомними
перебудовами, а які на стадії профази I – хроматидними перебудовами. При цьому
розірвані кінці можуть або залишатися відкритими і «загоюватися », або з'єднуватися. У
цьому випадку обміни відкритими кінцями можуть бути симетричними і асиметричними.
Залежно від моменту розриву, типу обміну або загоєння, виникають перебудови, які

42
обумовлюють різні конфігурації хромосом у метафазі I та у анафазі I, завдяки яким
вдається цитологічно встановити момент і характер виниклої перебудови.
Якщо розрив відбувається у двоплечовій хромосомі на стадії одиночної нитки, то
обміни бувають симетричними і асиметричними. Пери- та парацентричні інверсії, а також
симетричні транслокації виникають внаслідок симетричного обміну. У разі
асиметричного обміну з'являються пери- та парацентричні делеції, а також асиметричні
транслокації.
Характерною ознакою симетричних обмінів є те, що при цьому не утворюється
безцентромерні фрагменти; до виникнення таких фрагментів призводять асиметричні
обміни. Утворені дицентричні сегменти (хромосомні перебудови з двома центромерами) в
анафазі I утворюють «містки».
У разі хроматидних перебудов розрив може статися або в одній хроматиді
(хроматидний розрив), або одночасно в обох сестринських хроматидах у тотожньому
місці, останні називаються ізохроматидними розривами. До симетричних і асиметричних
обмінів призводять хроматидні і ізохроматидні розриви. При цьому різні конфігурації
хромосом утворюються тільки в анафазі I, у метафазі I вони не виявляються. Цитологічно
реєструвати розриви і обміни у тому ж мітотичному циклі, в якому вони відбулися
дозволяють метафазні та анафазні конфігурації хромосом [15].
У даний час вважається загальноприйнятим, що будь-які хромосомні перебудови або
викликають видимий ефект, або впливають на життєздатність, плодючість і інші
фізіологічні властивості організму. Ці явища найкраще пояснюються з точки зору ефекту
положення гена. Задовільного пояснення механізмів явища ефекту положення поки не
дано. Його вивчення є проблемою майбутнього, оскільки ефект положення дозволяє
розглядати ген як функціональну генетичну одиницю, а генотип як цілісну систему,
характерну для кожного виду, що дасть можливість детального пояснення у тлумаченні
цілого ряду генетичних явищ.
За допомогою хромосомних перебудов можуть створюватися нові системи
генотипів. Так, втручання у групи зчеплення, або розкладання їх у хромосомі змінить
перебудову важливих життєздатних форм: так, гомозиготною за транслокаціями,
інверсіями або дуплікаціями, вона може виявитися пристосованою до певних умов
існування і розмножуватися, а потім відокремитися у новий вигляд [2].
Транслокації: гіпотеза сегментного обміну
Транслокаціями називають перенесення генетичного матеріалу з однієї хромосоми
на іншу. Якщо розриви виникають одночасно у двох хромосомах і останні обмінюються
утвореними вільними сегментами, то такі транслокації називають реципрокними. У цьому
випадку каріотип залишається представленим повним набором хромосом (наприклад
людина 46), а транслокація може бути виявлена тільки при детальному аналізі хромосом.
Реципрокні транслокації зазвичай не супроводжуються фенотипивими проявами.
Реципрокні транслокації призводять до утворення незбалансованих гамет при мейозі.
Зазвичай реалізуються наступні дві можливості: в одну гамету потрапляють дві
нормальні, а в іншу – дві транслоковані хромосоми (такий тип розходження називається
альтернативним), і в обидві гамети потрапляють одна нормальна і одна транслокована
хромосома. В іншому випадку можливі дві комбінації з нормальної і транслокованої
хромосом. Теоретично всі 4 типи розходження повинні реалізуватися з рівною
ймовірністю. Особливий вид реципрокних транслокацій представляють собою так звані
робертсонівські транслокації. У цьому випадку розриви у двох акроцентричних
хромосомах локалізуються в області центромер або у безпосередній близькості від них.
Довгі плечі хромосом зливаються, а короткі губляться. Оскільки короткі плечі
акроцентричних хромосом містять гени рРНК, то їх втрата ніяк не виявляється, оскільки
множинні копії цих генів містяться також у інших акроцентричних хромосомах. Тому
робертсоновскі транслокації функціонально є збалансованими. У каріотипі число
хромосом зменшується до 45. Як і при реципрокних транслокаціях, ризик утворення

43
незбалансованих гамет пов'язаний з тим, що відбувається мейоз у носіїв робертсонівскої
транслокації. Можливе утворення 6 типів гамет у результаті різних способів розходження
хромосом, залучених до робертсонівської транслокації:
1) гамети з нормальними хромосомами;
2 ) комплементарні їм гамети з робертсонівською транслокацією (обидва типи гамет
збалансовані);
3) гамети, що несуть одну нормальну і одну транслоковану хромосому;
4) гамети, що несуть другу нормальну і транслоковану хромосому;
5) гамети, що несуть тільки одну нормальну хромосому;
6) гамети, що несуть тільки другу нормальну хромосому [17].
Таким чином, транслокації являють собою реципрокний обмін ділянками
негомологічних хромосом. У наслідок такого обміну у гомозигот за транслокаціями
змінюється характер зчеплення генів. У гетерозиготі за транслокацією гени, які належать,
до різних не гомологічних хромосом, успадковуються зчеплено однією групою. Це
пояснюється тим, що повністю функціонуючими виявляються лише ті спори (у рослин) та
гамети у (тварин), які несуть батьківське поєднання хромосом.
Характер кон'югації транслокованих хромосом змінюється та утворюється фігура
хреста. Щільна кон'югація поблизу точок розриву виявляється утрудненою, що
призводить до пригнічення кросинговеру у цих ділянках [6].
У гетерозиготи за транслокацією у профазі мейозу утворюються квадриваленти
замість бівалентів, оскільки гомологічні ділянки виявляються у всіх чотирьох
кон'югуючих хромосомах. Із шести можливих типів гаплоїдних продуктів, які виникають
внаслідок трьох способів розходження хромосом, тільки два типи функціонують
нормально – ті які отримують повноцінні набори генів, характерні для вихідних
батьківських форм. Інші чотири типи несуть дуплікації та нестачі і тому як правило дають
не життєздатних нащадків, або які не беруть участі у заплідненні.
Гетерозиготи за реципрокними транслокаціями у тварин зустрічаються рідко, але
поширені серед рослин. Прикладом цього можуть бути різні види Ослінника – Oenothera.
Наприклад O. Lamarkiana із 14 хромосом 12 задіяні у реципрокних транслокаціях. Тому
при мейозі у цієї рослини спостерігається один бівалент та мультивалент, який містить 12
хромосом. У інших видів ослінника число хромосом, які утворюють мультиваленти
варіює, що відображає кількість реципрокних транслокацій [36].
Функціонуючими залишаються лише ті два типи мікро- та мегаспор, які отримали
повні набори плечей хромосом. І таким чином, нормальне запліднення відбувається
тільки при об'єднанні типів гамет, які поєднують в гаметі цілі батьківські комплекси
транслокованих хромосом. Завдяки такому «комплексному» заплідненню численні види
ослінника підтримують збалансовану гетерозиготність за транслокаціями, навіть при
самозапиленні. Таким чином, із трьох можливих типів розходження хромосом, які
складають тетравалент, тільки при чергуванні утворюються генетично збалансовані
продукти мейозу. У результаті обох типів суміжного розходження утворюються продукти
мейозу (спори у рослин або гамети у тварин), одночасно несучі значні нестачі і дуплікації.
Ці нестачі і дуплікації не компенсують один одного, а навпаки, посилюють генетичну
незбалансованість [7].
Якщо гетерозиготи за сегментним обміном орієнтації тетраваленту у вигляді кільця
та зигзагу рівноймовірні, то суміжні розбіжності відбуваються у 50% мейоцітов і, отже,
50% спор виявляються стерильними. Така цитогенетична основа напівстерильності
гетерозигот за сегментним обміном, або за транслокацією, як пізніше стали називати цей
тип хромосомних аберацій [42].
Методи виявлення та ідентифікації транслокацій
Основні взаємодоповнюючі методи виявлення транслокацій – генетичний та
цитологічний. Перший заснований на виявленні зміни в зчепленні генів, другий – на
демонстрації характерних конфігурацій під час мейозу у гетерозигот за транслокаціями.

44
 Для виявлення транслокацій у рослин потрібно шукати організми з напівстерильним
пилком – встановити це вельми просто. У таких напівстерильних рослин у квіткових
бутонах, якщо вони є, або у частини нащадків у мейозі очікується присутність
тетравалентів, які наприкінці профази I виглядають у вигляді чотирьохчленних кілець або
ланцюгів [29].
У переважної більшості тварин немає гаплоїдного покоління, аналогічного
гаметофіту рослин. Продуктами мейозу є клітини, безпосередньо перетворюються у
гамети. Це перетворення і подальше функціонування гамет здійснюється під контролем
продуктів метаболізму, накопичених у мейоцитах ще до мейозу. Очевидно, саме тому
гамети у тварин здатні брати участь у заплідненні, навіть якщо їх ядра різко генетично
незбалансовані. Можуть бути успішно запліднені навіть без'ядерні яйцеклітини та
яйцеклітини з вбитим ядром.
Таким чином, при виявленні гетерозигот за транслокаціями у тварин до певної міри
можна орієнтуватися на виявлення самок з різко зниженою плодючістю або самців, при
використанні сперми яких різко знижується плодючість всіх самок [26].
Цитогенетичний метод дозволяє виявляти у дрозофіли транслокацію за наявності у
потомстві від заключного схрещування половини з теоретично можливих генотипів.
Маркування всіх хромосом дає можливість визначити і те, які хромосоми залучені у
транслокації. Оскільки гамети, що утворилися у результаті суміжних розходжень
тетраваленту, дають зиготичну летальність, тільки деякі (батьківські) комбінації маркерів
хромосом, включених до транслокації, виявляються у потомстві. У даному випадку
маркери різних хромосом демонструють не незалежне, а зчеплене успадкування.
Транслокація може бути встановлена при ретельному аналізі каріотипу (мітотичні
хромосоми), якщо використання методів диференціального фарбування дозволяє надійно
ідентифікувати хромосоми і ті ділянки, якими вони обмінюються при транслокації [29].
Роль транслокацій в еволюційних перетвореннях каріотипів
Дослідження хромосомних наборів видів у межах роду, а також хромосомних
наборів родичів дозволяє зробити припущення про те, що еволюція каріомів, що
характеризують рід і вид, більшою мірою здійснювалася завдяки появі і закріпленню
транслокацій. Ймовірність такого шляху еволюційних перетворень каріомів особливо
велика у тих родинах, у яких значна частина хромосом (а у деяких видів – всі хромосоми)
акроцентричні (або субтелоцентричні). У таких родах для каріомів різних видів
характерно правило збереження константної кількості плечей хромосом у ході
каріотипових перетворень [39].
Робертсонівські транслокації можуть призводити як до злиття акроцентриків у
метацентрики, так і до поділу метацентриків на акроцентрики. Проте другий процес
утруднений тим, що необхідний «донор» центромера, на який можна транслокувати
плече. Обговорюється питання про те, чи можуть у якості таких «донорів» центромерів
виступати В-хромосоми.
Транслокації забезпечують ізоляцію нових форм та сприяють дивергенції у межах
виду. Особливий тип транслокації, так звані робертсонівські транслокації, або злиття,
призводять до зміни числа хромосом. Якщо дві телоцентричні хромосоми зливаються у
ділянці центромери, то утворюється одна метацентрична хромосома. Якщо ця
робертсонівська транслокація є результатом злиття довгих плечей хромосоми 21, то всі
гамети будуть незбалансованими. У сім'ї, в якій один з батьків є носієм такої транслокації,
всі діти будуть з хворобою Дауна [26].
Коли ми порівнюємо каріотипи різних видів ссавців, ми виявляємо, що у ході
еволюції цих видів відбувалися і закріплювалися і інші хромосомні мутації, такі як
транслокації та інверсії. Каріотип людини відрізняється від шимпанзе та інших
антропоїдів однією транслокацією і декількома інверсіями. За десятки мільйонів років
незалежної еволюції у каріотипі людини і землерийки виникли і закріпилися десятки

45
різних транслокацій і інверсій. Ці хромосомні перебудови не могли б закріпитися, якщо б
вони різко порушували життєздатність або плодючість їх носіїв.
У результаті транслокацій змінюється взаємне розташування генів і, отже, характер
їх взаємодії. У даний час добре відомо, яку важливу роль у прояві генів грають їх
регуляторні елементи. Ці елементи, як правило, знаходяться у тих же хромосомах, що і
контрольовані гени, але часто на великій відстані від них. Відрив гена від його
регуляторного елемента, зумовлений інверсією або транслокацією, або з'єднанням цього
гена з чужим регуляторним елементом. Що може призводити до значних змін у функції
гена – часу його прояву у розвитку, типі клітин, у яких цей ген активний, у кількості
синтезованого білка. До таких же наслідків може призводити і переміщення мобільних
генетичних елементів, які можуть захоплювати і переносити з місця на місце регуляторні
елементи [26].
У геномі знайдені ділянки, де досить часто відбуваються розриви хромосом, що
ведуть до утворення хромосомних перебудов. Знайдено і ділянки переважної локалізації
мобільних генетичних елементів. Цікаво, що у багатьох випадках це одні й ті ж ділянки.
Таким чином, ми можемо говорити про невипадковий розподіл цих ділянок у геномі.
Однак, і як всі інші мутації, хромосомні перебудови і переміщення мобільних елементів
випадкові. Вони випадково змінюють функції генів, що знаходяться поблизу точок
розривів, вони випадково розподіляють гени у геномі. Вони призводять до того, що
виникає безліч нових «коаліцій» генів, а пристосувальна цінність цих «коаліцій»
оцінюється відбором [33].
Інверсії та подвоєння хромосом
Виявлення інверсій
Інверсія – хромосомна перебудова, під час якої відбувається поворот ділянки
хромосоми на 180°. Інверсії є збалансованими внутріхромосомними перебудовами.
Інверсії, як правило, не впливають на фенотип носія. Патологічний фенотип при
інверсії може формуватися, якщо розрив знаходиться у межах гена, або якщо перебудова
порушує регуляцію гена. Через утворення аберантних рекомбінантних хромосом у мейозі
гетерозиготи за інверсією можуть мати знижену фертильність, з цієї ж причини у них є
ймовірність народження потомства з аномальним фенотипом [11].
Історично виявлення інверсій як одного з можливих типів хромосомних перебудов
було наслідком розвитку досліджень з порівняльної генетики різних видів дрозофіли.
А. Стертевант із співробітниками виявили, що у споріднених видів дрозофіли
D. melanogaster і D. simulans мутації з однаковим фенотиповим проявом розподілялися
схожим чином за групами зчеплення, але у структурі генетичних карт хромосоми III
виявлялася відмінність у прихильності трьох генів щодо інших. На основі цих даних
природно було припустити можливість хромосомної перебудови, що полягає у повороті
(інверсії) ділянки хромосоми на 180°.
Ці результати стали інтерпретацією природи встановленого раніше у дрозофіли
особливого класу домінантних мутацій С – пригнічувачів кросинговеру (crossover
suppressors). Кожна така мутація у гетерозиготному стані знижувала частоту
кросинговеру у тому плечі, в якому була локалізована. А. Стертевант припустив, що
пригнічувачі кросинговеру можуть бути інверсіями. У гетерозигот за інверсіями
кон'югація гомологів у ділянці інверсії має бути відсутня або бути помітно зміненою, що
супроводжується пригніченням кросинговеру. Разом із тим, у гомозигот за інверсіями
кон'югація і кросинговер здійснюються нормально [51].
Цитологічно інверсії вперше спостерігали на політенних хромосомах слинних залоз
у дрозофіл. У інших таксономічних групах великі інверсії можна виявити за допомогою
диференціального забарвлення метафазних хромосом. Відомі поліморфні варіанти
інверсій можна аналізувати за допомогою флуоресцентної гібридизації in situ з
використанням локус-специфічних ДНК-проб.

46
 У людей і у інших видів з секвенованим геномом субмікроскопічні інверсії можна
виявити за допомогою парнокінцевого секвенування [6]. Міжвидові відмінності по
інверсіях можна виявляти за допомогою прямого порівняння гомологічних
послідовностей.
Отже, генетичний метод виявлення інверсій – це виявлення мутацій, які у
гетерозиготному стані сильно пригнічують кросинговер у будь-якій визначеній ділянці
однієї з хромосом. Серед таких мутацій з великою ймовірністю можуть бути знайдені
інверсії.
Цитологічний метод виявлення інверсій пов'язаний з реєстрацією специфічних
конфігурацій при дослідженні мейозу. У гетерозигот за інверсіями у значному відсотку
мейоцитів на пахітенній стадії профази I під час кон'югації утворюється петля у тому
біваленті, де одна з хромосом несе інверсію. При гетерозиготності за інверсіями може
спостерігатися не тільки петлеподібна фігура кон'югації, але і відсутність кон'югації у
ділянці інвертованої ділянки [34].
Цитологічні основи пригніченні кросинговеру у гетерозигот за інверсіями
Розрізняють парацентричні (інвертований фрагмент лежить по одну сторону від
центромери) і періцентрічні (центромера знаходиться всередині інвертованого фрагмента)
інверсії. Інверсії грають роль у еволюційному процесі, видоутворенні і у порушеннях
фертильності.
У одній хромосомі буває і кілька інверсій. У цих випадках інверсії можуть бути
неперекриваємі, частково або повністю перекриваємі. При гетерозиготності за декількома
інверсіями у одній хромосомі гомологічна кон'югація дуже ускладнена і частіше
виявляється відсутність кон'югації.
Для виникнення інверсії необхідною умовою є пошкодження ДНК у вигляді
двониткового розриву з наступною помилкою репарації . Репарація двониткового розриву
ДНК може проходити двома способами: негомологічним з'єднанням розривів і
гомологічною рекомбінацією. При репарації шляхом негомологічних з'єднань можуть
помилково з'єднатися два внутріхромосомних розриви з поворотом ділянки між ними на
180°. При гомологічній рекомбінації може статися невірний вибір послідовності ДНК, на
основі якої йде репарація пошкодженої ДНК. Замість алельної гомологічної послідовності
відбувається помилковий вибір паралогічної послідовності на цій же хромосомі. В
останньому випадку для формування інверсії необхідно виникнення двониткового
розриву ДНК у одній з двох повторюваних послідовностей, що знаходяться на одній
хромосомі в інвертованому положенні по відношенню один до одного. Двониткові
розриви ДНК можуть виникати внаслідок впливу екзогенних факторів, таких як іонізуюче
випромінювання або хіміотерапія, а також внаслідок впливу на ДНК ендогенно
утворюваними вільними радикалами [10].
Які ж наслідки кросинговеру у інвертованій ділянці, якщо при гетерозиготності за
інверсією гомологічна кон'югація здійснюється з утворенням петлі? Спочатку розглянемо
ці наслідки у гетерозигот за парацентричною інверсією. В інвертованій ділянці одиничний
кросинговер призводить до утворення містка і безцентромерного фрагмента в анафазі I.
Місток сформований одиничними кросоверними хроматидами, і у ньому вже повністю
відсутній деякий генетичний матеріал цього плеча хромосоми. Де б не стався розрив
містка по завершенні редукційного поділу, поодинокі кросоверні хромосоми обов'язково
виявляються зі значними нестачами (адже відповідний матеріал втрачається з
безцентромерним фрагментом). Таким чином, спори рослин, які отримують поодинокі
кросоверні хромосоми, виявляються стерильними, а гамети тварин з такими хромосомами
дають летальні зиготи.
Якщо одиничний кросинговер в інвертованій ділянці поєднується ще й з обміном у
неінвертованій ділянці між центромерою та інверсією, то може виникнути своєрідна
конфігурація в анафазі I – фрагмент за відсутності містка. У цьому випадку місток

47
виникає у анафазі II, і генетично незбалансованими з великими нестачами виявляються
знову таки поодинокі кросоверні (по генам інвертованої ділянки) хромосоми [6].
Таким чином, при проходженні мейозу у профазі I між гомологічними хромосомами
відбувається синапсис, після чого можливий кросинговер і рекомбінація між ними.
Гетерозиготність за інверсіями ускладнює пошук гомологічних послідовностей при
синапсисі хромосом. Короткі гетерозиготні інверсії зазвичай відчувають труднощі при
синапсисі, але, як правило, в їх випадку запускається процес так званої синаптичної
підгонки у результаті якої на місці інверсії здійснюється негомологічний синапсис
(гетеросинапсис), у якому існує заборона на рекомбінацію. Досить протяжні гетерозиготні
інверсії можуть утворювати повноцінний гомологічний синапсис за рахунок формування
інверсійної петлі і, отже, у межах інвертованої ділянки може статися кросинговер. Якщо у
гетерозиготи за періцентричною інверсією при мейозі відбувається кросинговер у межах
інвертованої ділянки, то формуються аномальні рекомбінантні хромосоми з дуплікацією і
делецією. У гетерозиготи за парацентричною інверсією кросинговер у межах інвертованої
ділянки призводить до формування дицентричної хромосоми і ацентричного фрагмента. В
обох випадках утворилися гамети з рекомбінантними хромосомами які виявляються
генетично незбалансованими, і ймовірність появи життєздатного потомства з таких гамет
є низькою [2]. Отже, гетерозиготність за інверсіями призводить до пригнічення
рекомбінації у межах інверсії за рахунок двох основних механізмів: через заборону
рекомбінації у разі гетеросинапсису та за рахунок низької ймовірності появи
рекомбінантних продуктів у потомства внаслідок генетичної незбалансованості гамет.
Слід підкреслити, що мова йде про пригнічення фактичного кросинговеру. Про те,
що кросинговер насправді здійснюється в інвертованих ділянках з набагато більшою
частотою, ніж це показує частота виявляємих кросоверів, свідчить виявлення у
гетерозигот за парацентричними інверсіями з більшою частотою мостів і фрагментів [26].
Роль інверсій в еволюції
Орієнтування хроматид у анафазі I завдяки містку характерно тільки для гетерозигот
за парацентричними інверсіями, оскільки у гетерозигот за періцентричними інверсіями
містки у мейозі не виникають. Таким чином, саме парацентричні інверсії могли б більш
успішно використовуватися в еволюції як засіб захисту від рекомбінації якогось певного
комплексу зчеплених генів, оскільки при овогенезі і мегаспорогенезі у гетерозигот за
такими інверсіями забезпечується високий рівень плодючості. І дійсно, у більшості видів,
природним популяціям яким властивий поліморфізм за інверсіями, це поліморфізм за
парацентричними інверсіями. У роді Drosophila поліморфізм за інверсіями характеризує
популяції багатьох видів, які були цитогенетично досліджені. Цей механізм
внутрішньопопуляційної мінливості у даному випадку знайшов настільки широке
поширення, можливо, через своєрідні цитогенетичні ситуації: сперматозоїди
гетерозиготних за інверсіями самців не несуть незбалансованих хромосом зважаючи на
відсутність у них кросинговеру, а гетерозиготні за інверсіями самки не знижують
плодючості завдяки орієнтуючій ролі містка в овогенезі [39].
У видів, для яких характерний кросинговер у самців, орієнтація хроматид за рахунок
містка при сперматогенезі виключається, і тому спаровування з такими самцями
призводить до зниження плодючості самок. Цей фактор повинен обмежувати поширення
інверсійного поліморфізму у популяціях порівняно з рівнями, що спостерігаються у
різних видів дрозофіли. У процесі каріотипової еволюції у межах роду Drosophila
відбувається і фіксація інверсій, що створює характерні відмінності каріомів споріднених
видів [26].
Дуплікації та нестачі
Методи виявлення дуплікацій та нестач
Дуплікації – локальне подвоєння (повторення) певної ділянки хромосоми (відомі
також випадки багаторазових повторень, або мультиплікацій будь-якої ділянки).
Дуплікації однієї хромосоми або анеуплоїдія практично завжди ведуть до різкого

48
зниження пристосованості. У ссавців вони часто летальні або ведуть до стерильності.
Найбільш відомим випадком хромосомної дуплікації у людини є хрестоматійний синдром
Дауна (трисомія по третій хромосомі) [19].
Цитогенетичний метод, що дозволяє встановити дуплікації у межах генома
(наявність у різних, негомологічних хромосомах однакових ділянок), – це виявлення
можливих наслідків кросинговеру між такими гомологічними ділянками у
негомологічних хромосомах. Зрозуміло, що наслідком такого кросинговеру повинно бути
виникнення нової транслокації між хромосомами, що містять дупліковані ділянки.
Ефективне використання цього методу для виявлення у геномі подвоєних ділянок серед
негомологічних хромосом утруднюється тим, що кожна з цих ділянок переважно і навіть
виключно кон'югує з такою ж у складі парної, гомологічної хромосоми за нормального
процесу утворення бівалентів. Підвищити частоту кон'югації можна, якщо усунути
партнера для нормальної кон'югації гомологів. «Усунення гомологічного партнера»
дозволяє вирішити використання деяких своєрідних цитогенетичних ситуацій, які
дозволяють отримати гетерозиготні за великими нестачами каріотипи.
Генетичні методи виявлення дуплікацій неможливі коли виникають тандемні
подвоєння, при яких такі ділянки розташовуються у хромосомі у безпосередньому
сусідстві один з одним. Генетичний аналіз, що дозволяє виявити подібні дуплікації,
грунтується на можливості реєстрації за фенотипом наявності дуплікації або її
відсутності. Якщо присутність дуплікації проявляється у зміні фенотипу, у потомстві
організмів з тандемною дуплікацією можна з певною частотою виявляти зміни до
нормального стану ознаки і до накопичення ще більшої кількості тандемно повторених
ділянок. Ці зміни – результат нерівного кросинговеру при зміщеній кон'югації.
Інтерпретація заснована на відмінній особливості таких рідко зустрічаємих змін: вони, як
правило, виявляються кросоверами за фланговим маркерним геном [10].
Генетичний метод виявлення нестач (делецій) заснований на виявленні при
схрещуванні типу аа × АА помилкового домінування рецесивної алелі. Якщо при такому
схрещуванні з'являється організм з ознакою, відповідним прояву рецесивної алелі, цей
результат може бути наслідком або генної мутації А → а або нестачі – втрати ділянки
хромосоми, що несе ген А.
Дві основні особливості характерні саме для нестач. По-перше, гомозиготність за
нестачами має летальний ефект, і зареєстровані лише поодинокі винятки з цього правила.
Як вже зазначалося, нестача у спорах у вищих рослин призводить до різкого зниження
життєздатності, зазвичай до неможливості розвитку із спори гаметофіту. Друга
особливість, що характеризує більшість нестач – це досить велика їх протяжність, яка
часто перевищує розміри одного гена. У результаті при виявленні ефекту помилкового
домінування рецесивної алелі у тій ділянці, де відомі тісно зчеплені гени, цей ефект може
бути продемонстрований на декількох генах відразу [58].
Висновок про те, що аналізована мутація являє собою нестачу, підтверджується за
допомогою цитологічного методу. При значному розмірі нестачі і можливості успішного
каріотипування з ідентифікацією усіх хромосом на мітотичних пластинках ця нестача
надійно виявляється. У організмів, для яких вивчення бівалентів на пахітенній стадії
профази I мейозу методично здійсненна, можна виявити не тільки кінцеві нестачі у
гетероморфних бівалентах, але і нестачі внутрішніх ділянок хромосом, що
супроводжуються утворенням петель у гетероморфних бівалентах [26].
Отримання дуплікацій та нестач
Дуплікована ділянка може бути розташована у вихідній хромосомі: або
безпосередньо примикаючи до вихідної ділянці (тандемна дуплікація), або у тому ж плечі,
але на деякій відстані від вихідної ділянки, або в іншому плечі вихідної хромосоми. Крім
того, подвоєна ділянка може бути локалізована у негомологічній хромосомі, тобто в іншій
групі зчеплення. У разі дуплікації двох ідентичних генів, подібних за характером дії і які

49
опинилися в різних групах зчеплення, при схрещуванні буде спостерігатися характерне
для дигібридного розщеплення полімерних генів у співвідношенні 15:1.
Дуплікації можуть відбуватися у межах однієї і тієї ж хромосоми або виникати у
результаті перенесення копії ділянки хромосоми на іншу хромосому (транспозиції).
Повтори, що виникли в одній хромосомі можуть розташовуватися у вигляді прямих або
інвертованих тандемних повторів. Відомі випадки багаторазових повторень ділянки
хромосоми, названих ампліфікацією [3]. В еволюції у результаті дуплікацій може
відбуватися утворення повторюваних нуклеотидних послідовностей, кластерів генів і
мультигенних родин [6]. При дуплікації гена друга копія гена часто вже не піддається
тиску селекції – так, мутація однієї з копій гена не несе шкоди організму. Отже, копії
накопичують мутації швидше, ніж гени, що існують у одному екземплярі. Дуплікація є
протилежністю делеції генів.
Ефективним джерелом аберацій цього виду, як і інших хромосомних перебудов,
може бути індукований мутаційний процес, особливо при використанні мутагенів,
здатних викликати розриви в хромосомах. Крім того, нестачі регулярно виникають у
результаті кросинговеру і певних типів розбіжностей хромосом у гетерозигот за різними
хромосомними перебудовами.
Згадаймо насамперед про те, що нестачі різної протяжності регулярно виникають
при одиничному кросинговері в інвертованій ділянці у гетерозигот за парацентричними
інверсіями. Якщо інвертована ділянка розміщується дистально, тобто близько до кінця
плеча, то деякі поодинокі кросоверні хромосоми можуть іноді виявитися лише з
невеликою нестачею, яка передається через мегаспору у рослин або не викликає
зиготичної летальності у тварин [28].
Дуплікації можна також виділити у потомстві певного типу гетерозигот за
хромосомними абераціями. У потомстві гетерозиготи за двома перекриваємими
інверсіями можлива поява хромосоми з дуплікацією (і без нестачі), що утворюється при
кросинговері в інвертованій ділянці [3].
Роль дуплікацій та нестач в еволюції геному
Більшість нестач (якщо тільки вони не виявляються летальними у гетерозиготному
стані через істотне порушення балансу генів) використовуються для цитологічної
локалізації генів. Ставити таке завдання можна у тих випадках, коли є можливість досить
виразно встановлювати у хромосомі, межі ділянки, що бракує. Така можливість
створюється при дослідженні двокрилих комах, які мають гігантські політенні хромосоми
з чітким унікальним малюнком дисків. За наявності колекції нестач, які захоплюють
певну ділянку хромосоми, можна іноді досить точно локалізувати конкретні гени. Для
дослідження особливо зручно, якщо нестачі опиняються частково перекриваваємі [26].
Розвиток уявлення А.С. Серебровського про роль мутацій – часткових внутрігенних
нестач – у еволюції геному отримали у його гіпотезі про походження нових генів за
рахунок вихідної дуплікації і подальшої диференціації двох однакових генів. А.С.
Серебровський вважав, що два різних гена могли виникнути на основі вихідної дуплікації
завдяки появі у дуплікованих копіях нестач різних фрагментів гена.
Накопичення такої інформації дозволило у одного і того ж організму виявити
сімейства споріднених білкових молекул і відповідно сімейства схожих генів, що кодують
ці молекули [35].
Так, у всіх хребетних, починаючи з найпримітивніших, є два типи білків-глобінів,
відповідальних за перенесення кисню – міоглобін і гемоглобін.
У геномі людини знайдено 9 активних генів, що контролюють синтез різних видів
молекул гемоглобіну: два гени ς-глобіну, два майже ідентичних гена α-глобіну, ген ε-
глобіну, два дуже схожих гена Аγ- та Gγ-глобінів, гени δ-глобіну і β-глобіну. Крім того, у
людини, мабуть, є не один ген міоглобіну. Первинна структура всіх цих глобінових
молекул настільки схожа, що ця схожість не може бути випадковою і вона є наслідок
спільного походження генів. Виявляється і кілька родин протеолітичних ферментів:

50
серинові протеази (трипсин, хімотрипсин, еластаза, тромбін та ін), кислі протеази
(пепсин, ренін), залізопротеази та інші групи. Молекули ферментів, що належать до
кожної такої родини, також виявляють значну схожість у первинній структурі, а значить, і
у структурі контролюючих їх генів [6].
Таким чином, у даний час можна вже впевнено говорити про те, що еволюція
геному, безсумнівно, регулярно здійснювалася за допомогою появи дуплікацій та
подальшої їх дивергенції. Диференціація першочергово ідентичних генів після дуплікації
відбувалася як шляхом замін пар нуклеотидів, так і завдяки появі невеликих нестач.
Однак, деякі з таких змін могли послужити основою для вдосконалення адаптаційних
механізмів у ході еволюції. Так, з'явилася близько 500 млн. років тому у хребетних перша
дуплікація послужила основою для створення двох варіантів молекул, що переносять
кисень: міоглобіну і гемоглобіну.
Приклад з генами глобінів, один з найбільш добре вивчених, підтверджує концепцію
про велику роль дуплікацій як генетичної основи прогресивної еволюції, що базується на
виникненні генів, здатних забезпечити нові функції, більш різноманітні і досконалі
механізми адаптації організмів. При цьому процес дивергенції дуплікованих ділянок міг
грунтуватися і на появі в них невеликих нестач поряд із замінами основ.
Роль нестач, мабуть, значна і в іншому важливому процесі. Справа у тому, що у
структурі деяких генних продуктів – РНК і білків іноді достатньо чітко виявляються
внутрішні дуплікації – дві або три ділянки, дуже подібні за структурою. Дуплікації у
межах молекули виявлені у білках 18 різних підродин. Навіть якщо при виникненні таких
дуплікацій подвоюються тільки кодуюючі частини генів (інтрони + екзони до
термінуючого кодону), то при виникненні єдиного гена подвоєного розміру необхідна
нестача на межі між ними, що прибирає кодон-термінатор першого гена та ініціює кодон
наступного за ним другого гена [10].
Таким чином, швидкий прогрес досліджень з молекулярної біології підтверджує
велику роль дуплікацій, нестач та ампліфікації в ході еволюції геномів.
Ефект положення генів
Докази ефекту положення
Уявлення про те, що характер експресії гена може залежати від положення цього
гена щодо сусідніх з ним ділянок хромосоми (явище, назване ефектом положення),
сформувалося у генетиці на основі узагальнення ряду експериментальних даних.
Вперше термін «ефект положення» використовував А. Стертевант, який показав, що
самки D. melanogaster, гомозиготні за мутацією Ваr (В/В), відрізняються за кількістю
фасеток в очах від самок, гетерозиготних за мутацією «подвійний Ваr» (BB/+), хоча за
дозою домінантної мутантної алелі Ваr ці самки не розрізнялися. Як було з'ясовано
пізніше, мутація Ваr – це подвоєння ділянки з 6 дисків, а подвійний Ваr – це три таких
ділянки поспіль. Отже, загальна доза даного матеріалу – чотирьохкратна і у самок В/В, і у
самок BB/+. Таким чином, різниця між ними за кількістю фасеток в очах – це результат
неоднакового розташування даних чотирьох ділянок у двох Х-хромосомах, тобто, прояв
ефекту положення [3].
У 1930 р. Г. Меллер описав мозаїчний прояв гена w+ при перебудові, що торкнулася
Х-хромосому D. melanogaster, а у 1932 р. Ф.Г. Добжанський виявив мутацію baroid, схожу
за проявом з класичною мутацією Ваr, але яка є наслідком транслокації за участю Х-
хромосоми.
Н.П. Дубінін і Б.Н.Сидоров вперше здійснили переконливу перевірку різноманітних
гіпотез, які пояснюють зміну у прояві ефекту гена у разі перебудови. Вони отримали 19
різних транслокацій у D. melanogaster за участю хромосоми IV. Було виявлено, що із
вказаної кількості 10 транслокацій супроводжувалися незвичайним ефектом: у
гетерозигот за даними транслокаціями проявлявся ефект рецесивної алелі гена cubitus
interrupts (ci) хромосоми IV, незважаючи на те що транслокована хромосома мала нести
алель ci+. Ступінь прояву ефекту рецесивної алелі ci в гетерозиготі R (ci+)/ci у разі кожної

51
з 10 транслокацій був своєрідним: від дуже слабкого до більш різкого, ніж у гомозигот
ci/ci.
У гомозиготному стані транслокації у дрозофіли у більшості випадках летальні.
Проте деякі з цих 10 транслокацій виявилися життєздатні і у гомозиготному стані, і у
компаундах з іншими транслокаціями. Сама алель ci+ у транслокованій хромосомі
зберегла здатність детермінувати ознаку, властиву дикому типу. Мутація ci+ → ci не
відбулася.
Таким чином, залишалося прийняти, що нездатність алелі ci+ повністю домінувати
над рецесивною алелю ci була обумовлена її незвичайним становищем, що створилося у
результаті перебудови у кожній з 10 транслокацій, тобто ефектом положення [11].
Ефекти положення генів
Якщо при переміщенні гена внаслідок перебудови виявляється зміна у його
експресії, то вона найчастіше реєструється як мозаїчний прояв алелі дикого типу. У
тканині, ознака якої контролюється даним геном, у гетерозиготи R (a+)/a у одних ділянках
реалізація цієї ознаки відповідає ефекту алелі а+, у інших – алелі а чи іншій рецесивній
алелі цього гена. Від англійського слова variegation (мозаїчність) цей тип ефекту
положення називають ще V-типом.
Д. Ліндслі і Е. Грелл перераховують 72 гена дрозофіли, для яких зареєстровано
мозаїчний ефект положення при перебудовах. У всіх досліджених випадках (312
хромосомних аберацій) один із розривів відбувався поблизу досліджуваного гена, а інший
– у прицентромерному гетерохроматині будь-якої хромосоми або у Y-хромосомі [11].
Це явище прийнято називати першою особливістю, яка властива мозаїчному ефекту
положення. Вона виявляється для генів, які у нормі локалізовані біля еухроматинових
ділянок, якщо при перебудові вони виявляються по сусідству з розірваною
гетерохроматиновою ділянкою.
Для генів, зазвичай розташованих по сусідству з гетерохроматиновою ділянкою або
всередині неї, мозаїчність проявляється тоді, коли ген виявляється поруч із еухроматином.
Такий ефект відзначений для гена light (It) з лівого плеча хромосоми II. Однак, такі
випадки дуже рідкісні. В основному мозаїчність проявляється при переміщенні гена з
еухроматинової ділянки до розірваної гетерохроматинової ділянки.
Встановлено, що чим більше розмір гетерохматинової зони, що опинилася поруч з
геном при перебудові, тим сильніше виражена мозаїчність (тим рідше алель дикого типу в
аберрантній хромосомі проявляється як така).
Ще одна характерна особливість мозаїчного ефекту положення – його здатність до
поширення вздовж хромосоми від місця розриву [26].
При дослідженні мух, несучих вставку ділянки X-хромосоми всередину
гетерохроматину хромосоми IV, було виявлено, що ефект положення поширюється від
обох кінців ділянки всередину. Судячи з того, що по 4 гени на обох кінцях ділянки
демонструють мозаїчний прояв, ефект положення розповсюджується на значну відстань
(у політенній хромосомі кожен з цих інтервалів включає не менше 20 дисків).
Мозаїчний ефект положення може бути модифікований оскільки мозаїчний прояв
генів у дрозофіли пригнічується при додаванні Y-хромосоми [55].
Збільшення у каріотипі кількості матеріалу з будь-яких гетерохроматинових зон
також сприяє пригніченню мозаїчності, але ефект додаткової Y-хромосоми найбільш
сильний.
Встановлено, що відбір може призвести до посилення або ослаблення мозаїчності.
Це показує, що є гени, здатні модифікувати мозаїчний ефект положення. Були виявлені
окремі гени з відносно сильним впливом такого роду: наприклад, домінантний супрессор
Su-V у хромосомі III.
У деяких випадках при перебудовах реєструється не мозаїчний прояв гена, а стійка
зміна у його експресії. При цьому один з розривів обов'язково розташовується у
безпосередній близькості від досліджуваного гена, і обидва розриви локалізуються в

52
еухроматинових ділянках Таким чином, для стабільного (stable), або S-типу, ефекту
положення поширення по хромосомі від місця розриву не властиво. Стабільний ефект
положення гена спостерігається при переміщенні гена між еухроматиновими ділянками
хромосом. Можливий механізм цього явища – залучення переміщеного гена у систему
регуляції інших генів [3].
Мутації та ефект положення
При дослідженні мутацій у дрозофіли виявлено, що хромосомні аберації
супроводжуються досить чітким впливом на будь-які ознаки організму. Часто
відбувається зміна, яка у гомозиготному стані визначає нежиттєздатність організму на
ранніх етапах його розвитку: інверсії, транслокації і практично всі нестачі. Але і у
гетерозиготному стані хромосомні аберації іноді викликають зниження життєздатності та
плодючості. Є всі підстави вважати подібні характеристики, пов'язані з хромосомними
абераціями, результатом ефекту положення.
Більшість нестач та дуплікації у дрозофіли відрізняються чітким специфічним
домінантним проявом, який позначається на зміні тих чи інших ознак. При цьому
характерний плейотропний прояв таких мутацій. Так, деякі нестачі виражаються не тільки
у зміні щетинок, а й у зміні розмірів тіла, поверхні і розмірів очей, будови крил,
плодючості. Очевидно, і ці фенотипові прояви хромосомних аберацій цілком можна
вважати результатом ефекту положення [26].
Таким чином, данні генетики та цитогенетики свідчать про те, що хромосоми
представляють собою певним чином організовані генні комплекси, у межах яких і
здійснюється робота генів. Порушення в організації цих комплексів при хромосомних
перебудовах часто призводять до змін в експресії генів. Це часто спостерігається у
дрозофіли при перебудовах, які зачіпають одночасно еухроматинові та гетерохроматинові
ділянки, але подібні зміни супроводжуються і абераціями, які зачіпають тільки
еухроматинові ділянки.
Мутації, значна частина яких представляє собою хромосомні перебудови, мабуть,
можуть потрапляти під контроль природного відбору навіть у гетерозиготному стані саме
внаслідок ефекту положення – незвичайного прояву генів, найближче оточення яких
змінилося [8].
Таким чином, на додаток до тієї ролі, яку хромосомні перебудови відіграють у
процесі еволюції геномів, забезпечуючи збагачення генетичного матеріалу, створення
нових генів, зміна у розподілі генів у межах хромосоми і між хромосомами, вони у
багатьох випадках характеризуються ще й специфічною зміною тих чи інших ознак
організму в наслідок ефекту положення.
Питання для самоперевірки:
1. Що таке «цитогенетика»? Які методи цитогенетчних досліджень Вам відомі?
2. Що таке «хромосома»? Які функції виконують хромосоми?
3. Яким чином відбувається організація генетичного матеріалу в організмів різного
рівня?
4. Що таке «хромосомний набір»?
5. Основні характеристики каріому?
6. З яких фаз складається клітинний цикл? Охарактеризуйте їх.
7. Що таке «еухроматин» та «гетеро хроматин»?
8. Охарактеризуйте основні властивості гетерохроматину.
9. Що таке «ектопічна кон'югація»?
10. Що таке «ДНП-комплекс»?
11. В чому полягає суть ре асоціації і як відбувається реасоціація ДНК?
12. Що забезпечує багатоступеневу укладку, компактизацію нитки ДНК в хромосомі?
13. Що являють собою гістони?
14. Дайте характеристику основних груп гістонів?
15. З чого складається нуклеосомна структура?

53
16. Дайте характеристику процесу реплікації ДНК?
17. Що таке «реплікаційна вилка», «фрагменти Оказакі»?
18. З чого складаються основні етапи реалізації спадкової інформації?
19. Що таке «політенні хромосоми» та «пуфф-зони»?
20. Що таке «кросинговер» і що дає генетична рекомбінація?
21. Які види генетичної рекомбінації Ви знаєте?
22. Дайте характеристику основним положенням кросинговеру.
23. В чому полягає суть хроматидної природи кросинговеру?
24. Яка хіазменна природа кросинговеру?
25. Що таке «гетероморфний бівалент»?
26. Що таке «хіазменна інтерференція» і яка вона буває?
27. Що таке «хроматидна інтерференція»?
28. Що таке «коефіцієнт коінцінденції» і як він розраховується?
29. Явище кросинговеру між сестринськими хроматидами: дайте пояснення.
30. Які види карт хромосом Вам відомі?
31. Що таке «морганіда»?
32. Які генетичні фактори регуляції кросинговеру Ви знаєте?
33. Поясніть як впливає на кросинговер положення ділянки в хромосомі відносно
центороміри?
34. Поясніть як впливає на кросинговер гетерозиготність за хромосомними
перебудовами?
35. Поясніть як впливає на кросинговер міжхромосомний ефект?
36. Поясніть як впливають на кросинговер генні мутації?
37. Дайте пояснення біологічних факторів впливу на кросинговер?
38. Дайте пояснення абіотичних факторів впливу на кросинговер?
39. Дайте характеристику гіпотези походження кросинговеру Ф. Янссенсона та С.
Дарлінгтона?
40. Охарактеризуйте класичну гіпотезу кросинговеру.
41. Яка суть гіпотези, запропонованої Д.Беллінгом і модернізованої І.Ледербергом?
42. Що таке «синаптонемний комплекс»?
43. В якій фазі відбувається реплікація хромосомного матеріалу?
44. Механізм кросинговеру типу «розрив-возз'єднання»?
45. Поясніть генетичний механізм кросинговеру?
46. Охарактеризуйте біологічне значення кросинговеру?
47. Яке еволюційне значення кросинговеру?
48. На які групи поділяються клітини за рівнем оновлення?
49. Які два види інформації отримує система регуляції клітинного циклу?
50. Як здійснюється генетичний контроль мітозу?
51. Яка система генів, що здійснює контроль мейозу?
52. Що таке «мей-мутації»?
53. Що таке «В-хромосоми»?
54. Чим відрізняються В-хромосоми від звичайних?
55. Що таке «центром ера» і які функції вона виконує?
56. Дайте пояснення «неоценромерної активності».
57. Що таке «хромосомні перебудови»?
58. Які фактори впливають на хромосомні перебудови?
59. З яких двох моментів складаються хромосомні перебудови?
60. Які бувають обміни за місцем локалізації?
61. Що таке «транслокація»? Які вони бувають?
62. Які типи гамет утворюються при робертсонівській транслокації?
63. До чого призводять різні види транслокацій?
64. Що таке «інверсія»?

54
65. До якого типу перебудов відносяться інверсії?
66. Які бувають інверсії за місцем локалізації?
67. Якими методами можна виявити інверсії?
68. Яке генетичне значення інверсій?
69. Що таке «дуплікації»? Які методи їх виявлення?
70. Генетичні особливості дуплікацій?
71. Що таке «тандемні дуплікації» та «транспозиції»?
72. Що таке «хромосомні нестачі»?
73. Роль хромосомних нестач в еволюції геному?
74. Що таке «ефект положення гена»?
75. Які докази теорій положення генів?
76. Які ефекти положення Вам відомі?
77. Як впливають мутації на ефект положення гена?

55
 3. ХРОМОСОМНА ТЕОРІЯ СПАДКОВОСТІ. ГЕНЕТИКА СТАТІ

Основні положення хромосомної теорії спадковості та її значення

Хромосомну теорію спадковості сформулювали і експериментально обгрунтували
в дослідах на плодовій мушці дрозофілі (Drosophila melanogaster) американський генетик
Т.Х. Морган та його школа – А.Стертевант, Г.Меллер, К. Бріджес (1910-1925). Томас Хант
Морган (англ. Thomas Hunt Morgan; 25 вересня 1866, Лексінгтон — 4 грудня 1945
Пасадіна) — американський біолог, один з основоположників генетики, іноземний член-
кореспондент РАН (1923) і іноземний почесний член АН СРСР, голова Шостого
Міжнародного конгресу з генетики в Ітака, штат Нью-Йорк (1932). Лауреат Нобелівської
премії з фізіології та медицини 1933 року «За відкриття, пов'язані з роллю хромосом у
спадковості».
В 1902 У. Сеттон в США, що звернув увагу на паралелізм в поведінці хромосом т.з.
«спадкових чинників» за Менделем. Т. Бовер і в Германії висунув хромосомну гіпотезу
спадковості, згідно якої спадкові чинники (згодом — гени) Менделя локалізовані в
хромосомах. Перші підтвердження цієї гіпотези були отримані при вивченні генетичного
механізму визначення статі у тварин, коли було з'ясовано, що в основі цього механізму
лежить розподіл статевих хромосом серед нащадків. Подальше обгрунтування
хромосомної теорії спадковості належить американському генетикові Т.Х. Моргану, який
відмітив, що передача деяких генів (наприклад, гена, обумовлюючого білі очі у самок
дрозофіли при схрещуванні з червоноокими самцями) пов'язана з передачею статевої Х-
хромосоми. Тобто виявилося, що успадковуються ознаки, зчеплені зі статтю (у людини
відомо декілька десятків таких ознак, у тому числі деякі спадкові дефекти — дальтонізм,
гемофілія і ін.).
Доказ хромосомної теорії спадковості було отримано в 1913 американським
генетиком До. Бріджесом, що відкрив нерозходження хромосом в процесі мейозу у самок
дрозофіли і відзначив, що порушення в розподілі статевих хромосом супроводиться
змінами в успадкуванні ознак, зчеплених зі статтю.
З розвитком хромосомної теорії спадковості було встановлено, що гени,
розташовані в одній хромосомі, складають одну групу зчеплення і повинні
успадковуватися спільно; число груп зчеплення дорівнює числу пар хромосом,
постійному для кожного виду організмів; ознаки, залежні від зчеплених генів, також
успадковуються спільно. Внаслідок цього закон незалежного комбінування ознак повинен
мати обмежене використання; незалежно повинні успадковуватися ознаки, гени яких
розташовані в різних (негомологічних) хромосомах. Явище неповного зчеплення генів
(коли поряд з батьківськими поєднаннями ознак в потомстві від схрещувань виявляються і
нові рекомбінантні, їх поєднання) було детально досліджено Морганом і його
співробітниками (А.Р. Стертевантом і ін.) і послужило обгрунтуванням лінійного
розташування генів в хромосомах. Морган передбачив, що зчеплені гени гомологічних
хромосом, що знаходяться у батьків в одній групі зчеплення в мейозі в гетерозиготної
форми можуть мінятися місцями, внаслідок чого поряд з гаметамі АВ і ab утворюються
гамети Ab і аВ. Подібні перекомбінації відбуваються завдяки розривам гомологічних
хромосом на ділянці між генами і подальшому з'єднанню розірваних кінців в новому
поєднанні: Реальність цього процесу, названого перехрещенням хромосом,
або кросинговером, була доведена в 1933 йому, ученим К. Штерном в дослідах з
дрозофілою і американськими ученими Х. Крейтономі Б. Мак-Клінток — з кукурудзою.
Чим далі один від одного розташовані зчеплені гени, тим більша вірогідність
кросинговеру між ними. Залежність частоти кросинговеру від відстаней між зчепленими
генами була використана для побудови генетичних карт хромосом. У 30-х рр. 20 ст
Ф. Добржанський показав, що порядок розміщення генів на генетичних і цитологичних
картах хромосом збігається.

56
 Згідно з уявленнями вчених школи Моргана, гени є дискретними і неділимими
носіями спадкової інформації. Проте відкриття в 1925 радянськими ученими
Г.А. Надсоном і Г. С. Філіпповим, а в 1927 американським вченим Р. Меллером впливу
рентгенівських променів на виникнення спадкових змін (мутацій) в дрозофіли, а також
використання рентгенівських променів для прискорення мутаційного процесу в дрозофіли
дозволили радянським ученим А.С. Серебровському, Н.П. Дубініну і ін. сформулювати в
1928-30 р.р. уявлення про подільність гена на дрібніші одиниці, розташовані в лінійній
послідовності і їх схильність до мутаційних змін. У 1957 ці висновки були доведені
роботою американського ученого С. Бензера з бактеріофагом Т4. Використання
рентгенівських променів для стимулювання хромосомних перебудов дозволило Н.П.
Дубініну і Б.Н. Сидорову виявити в 1934 ефект положення гена (відкритий в 1925
Стертевантом), тобто залежність прояву гена від місця розташування його на хромосомі.
Виникло уявлення про єдність дискретності і безперервності в будові хромосоми.
Хромосомна теорія спадковості розвивається у напрямі поглиблення знань про
універсальних носіїв спадкової інформації — молекул дезоксирибонуклеїнової
кислоти (ДНК). Встановлено, що безперервна послідовність пуринових і піримідинових
основ уздовж ланцюга ДНК(дезоксирибонуклеїнової кислоти) утворює гени, міжгенні
інтервали, знаки початку і кінця зчитування інформації в межах гена; визначає спадковий
характер синтезу специфічних білків клітини і, отже, спадковий характер обміну речовин.
ДНК складає матеріальну основу групи зчеплення у бактерій і багатьох вірусів (в деяких
вірусів носієм спадкової інформації є рибонуклеїнова кислота ); молекули ДНК, що
входить до складу мітохондрій, пластид і ін.органел клітини, служать матеріальними
носіями цитоплазматичної спадковості.
Хромосомна теорія спадковості пояснює закономірності успадкування ознак у
тварин і рослинних організмів, грає важливу роль в сільськогосподарський науці і
практиці. Вона озброює селекціонерів методами виведення порід тварин і сортів рослин із
заданими властивостями. Деякі положення хромосомну теорії спадковості дозволяють
раціональніше вести сільськогосподарське виробництво. Так, явище зчепленого зі статтю
успадкування ряду ознак в сільськогосподарських тварин дозволило виявити методи
штучного регулювання статі в тутового шовкопряда, вибраковувати кокони менш
продуктивної статі, способи розділення курчат за ознакою статі відповідно до досліджень
клоаки — відбраковувати півники і т.п. Найважливіше значення для підвищення
врожайності багатьох сільськогосподарських культур має використання поліплоїдії. На
знанні закономірностей хромосомних перебудов грунтується вивчення спадкових
захворювань людини.
Основні положення хромосомної теорії спадковості:
1. Гени знаходяться в хромосомах. Гени, розташовані в одній хромосомі, утворюють
групу зчеплення. Число груп зчеплення генів у кожного виду організмів дорівнює
гаплоїдному числу хромосом.
2. Кожний ген у хромосомі займає певне місце (локус). Гени в хромосомі розташовані
по її довжині в лінійному порядку (один за одним).
3. Алельні гени займають певні й ідентичні локуси гомологічних хромосом.
4. У мейозі може відбуватися взаємний обмін ділянками гомологічних хромосом –
кросинговер.
5. Кожний біологічний вид характеризується специфічним набором хромосом –
каріотипом.
Значення: Хромосомна теорія спадковості – основна теорія генетики, за якою
матеріальними носіями спадковості є хромосоми, в яких лінійно розташовані гени. Її
положення, вперше встановлені на дрозофілі, виявилися прийнятними і для людини. За
розробку хромосомної теорії спадковості Т.Х. Морган одержав Нобелівську премію
(1933).

57
Зчеплене успадкування – феномен зкорельованого успадкування алелей генів,
розташованих в одній хромосомі. Повної кореляції не буває через процес кросинговеру,
тому що зчеплені гени можуть розійтися по різних гаметах. Кросинговер спостерігається у
вигляді розчеплення у потомства тих алелей генів і, відповідно, станів ознак, які були
зчеплені у батьків. Спостереження, проведені Томасом Морганом, показали, що
ймовірність кросинговеру між різними парами генів різна. Звідси з'явилася ідея створити
генні карти на підставі частот кросинговеру між різними генами. Перша генна карта була
побудована студентом Моргана, Альфредом Стертевантом в 1913 році на прикладі
Drosophila melanogaster. Відстань між генами, розташованими в одній хромосомі, прямо
пропорційна частоті кросинговеру між ними. За одиницю відстані прийнятий 1%
кросинговеру (1 морганіда або 1 сантиморган). Чим далі гени знаходяться один від
одного в хромосомі, тим частіше між ними буде відбуватися кросинговер. Максимальна
відстань між генами, розташованими в одній хромосомі, може дорівнювати 49
сантиморганідам.
Цитоплазматична (нехромосомна) спадковість
У разі партеногенезу або успадкування при поліплоїдії успадковані ознаки
передавалися через ядерні структури – хромосоми. Відмінності полягали лише в тому,
скільки таких хромосом є у клітинці і чи отримує організм їх від обох батьків або лише від
1-го. Але, крім того, існує ще особливий тип передачі успадкованих ознак – не через ядро,
а через цитоплазму клітини. У даному випадку говорять про нехромосомну, або
цитоплазматичну спадковість. Більш принципові випадки нехромосомной спадковості –
це успадкування пластид і мітохондрій.
Рослинні клітини містять особливі органели, так звані пластиди, які мають свою
кільцеву хромосому і плодяться поділом. Якщо клітинка втратила пластиди, то вона не
здатна утворити їх заново. Приміром, традиційно евглена зеленувата містить близько 100
хлоропластів. При вирощуванні евглени в темряві її хлоропласти не діляться, у той час як
самі одноклітинні продовжують ділитися. У результаті цього процесу виникають евглени,
що не мають хлоропластів. У таких евглена новітні хлоропласти не утворюються.
Пластиди традиційно передаються з яйцеклітиною, але не передаються зі спермою,
фактично позбавленими цитоплазми. Але є і виключення, наприклад, спермін герані
містять цитоплазму і пластиди.
Зрозуміло, що успадкування пластид підпорядковується особливим правилам. Цей
тип спадкування був описаний німецькими вченими, (перевідкрили закони Менделя) ще в
1908 р. при дослідженні передачі в спадщину ряболиста у рослин. Роздивимось цей
приклад найбільш ретельно.
Ряболисті рослини складаються з клітин з нормальними пластиду, що містять
хлорофіл і мають зеленуватий колір, і з клітин з мутантними пластиду, які не містять
хлорофілу і мають білосніжний колір. Листя таких рослин "строкаті", тобто складаються з
ділянок з різним забарвленням, від чисто зеленуватою до чисто білосніжною. Часто одна
гілка такого рослини несе зеленуваті листя, а інша – білосніжні. Уявіть собі один факт про
те, що самі по собі білосніжні листя не могли б вижити, тому що в них не йде процес
фотосинтезу. І навіть не треба і говорити про те, що але на ряболисті рослин вони
виживають, і на гілках з такими листами навіть можуть розвиватися квіти, тому що вони
отримують поживні речовини від звичайних частин рослини.
Пластиди успадковуються лише по материнській лінії. Оскільки пилкові клітини не
містять пластид, то, наприклад, при запиленні квітки звичайного зеленуватого рослини
пилком рослин, розвинулися на гілках з зеленуватими або з безбарвними листям, все одно
виходять модифікації з нормальними пластиду, тобто з фенотипом материнської рослини.
Тими ж рисами, що і пластиди, мітохондрії володіють, мають свою ДНК.
Мітохондрії спермія при заплідненні не потрапляють всередину клітини або руйнуються в
ній. Так що всі мітохондрії організм отримує від мами. Оскільки переважна більшість
клітин еукаріот містять мітохондрії, нехромосомна спадковість – буденне явище. Цей тип

58
спадковості залежить від 2-ох причин: по-1-х, від вдачі розподілу даних мітохондрій по
дочірнім клітинам при розподілі материнської клітини, по-2-х, від параметрів генів, які
локалізовані в ДНК пластид або мітохондрій. Всі давно знають те, що наприклад, в одну з
дочірніх клітин може потрапити більше мутантних пластид, а в іншу менше або не
потрапити зовсім. Всім відомо про те, що в підсумку нащадки цих дочірніх клітин будуть
володіти різними ознаками.
У ряді випадків показано, що хромосомна спадковість і нехромосомна можуть
комбінуватися, даючи складні випадки спадкування ознак. Справа в тому, що не всі білки,
потрібні для функціонування мітохондрій, закодовані в їх ДНК. Велика частинатаких
білків (до 90%) закодована в ядерній ДНК клітини. Ті ознаки мітохондрій, які закодовані в
хромосомах ядра клітини, успадковуються за законами Менделя, а ті ознаки, які
закодовані в ДНК самих мітохондрій, успадковуються (спільно з самими мітохондріями) з
цитоплазмою яйцеклітини, тобто по материнській лінії. У мікробів теж є генетичний
матеріал (плазміди), який не пов'язаний з їхньою єдиною хромосомою.
Наприкінці XIX століття біологи витратили багато праці, щоб спочатку довести, що
носієм спадковості є ядро клітини, а потім конкретизувати це твердження і довести
хромосомну теорію спадковості. Противники даної точки зору пробували довести, що
спадкові ознаки передаються через цитоплазму клітини. У даній дискусії було придумано
і проведено багато тестів і теорій. Проводилась пересадка ядер з одних клітин в інші,
видалення окремих хромосом з яйцеклітин і т.ін. У результаті хромосомна теорія
перемогла, а думка цитоплазматичної спадковості, хоча не була відкинута на сто
відсотків, але животіла. Але в крайні десятиліття ХХ століття було показано, що такі
принципові органели, як пластиди і мітохондрії, мають свій генетичний матеріал і
передаються в дочірні клітини з цитоплазмою.
Таким чином, були визначені межі застосування кожної з теорій, після чого вони
зайняли в генетиці свої законні місця.
Хромосомне визначення статі
З давніх-давен люди шукали відповіді на питання: чому в одних випадках
народжуються хлопчики, в інших – дівчатка? Чим пояснити, що співвідношення статей в
природі, як правило, становить 1:1, тобто на 100 самців, що народжуються, припадає 100
самок. Відповіді на ці питання дала хромосомна теорія спадковості, яка встановила роль
статевих хромосом у визначенні статі.
Стать, як і будь-яка інша ознака, генетично детермінована. У більшості
роздільностатевих видів, у тому числі і в людини, стать визначається в момент
запліднення (сингамно) і залежить від комбінації статевих хромосом від обидвох батьків у
зиготі. Стать успадковується як менделююча ознака. Розщеплення за статтю відбувається
як при аналізуючому моногібридному схрещуванні в співвідношенні 1♀:1♂. Розрізняють
гомогаметну і гетерогаметну стать. Гомогаметна – стать, в якій обидві статеві хромосоми
однакові. Гетерогаметна – стать з різними статевими хромосомами. Гомогаметна стать
утворює один тип гамет щодо статевих хромосом, гетерогаметна – два типи. У людини,
ссавців, дрозофіли гомогаметною статтю є жіноча стать, гетерогаметною – чоловіча.
Жінка (ХХ) в мейозі утворює один тип яйцеклітин (Х), чоловік (ХY) – два типи
сперматозоїдів у рівному співвідношенні: половина сперматозоїдів містить Х-хромосому,
інша половина – Y-хромосому. У деяких організмів (птахи, метелики, плазуни)
гетерогаметною є жіноча, а гомогаметною – чоловіча стать.
Стать – сукупність морфологічних, фізіологічних, біохімічних і інших ознак
організму, обумовлюючих відтворення собі подібного. При вивченні наборів хромосом
чоловічих і жіночих особин звернули увагу на той факт, що у більшості жіночих
організмів всі хромосоми утворюють пари, а у чоловічих крім парних (гомологічних)
хромосом є дві непарні. Надалі було встановлено, що ці непарні хромосоми якраз і
визначають стать організму. Велика з непарних хромосом, яка міститься в жіночому
каріотипі в подвійному наборі, а в чоловічому — в одиночному, названа X-хромосомою.

59
Менша з непарних хромосом, яка міститься тільки у особин чоловічої статі, названа Y-
хромосомою. Парні хромосоми, однакові у чоловічого і жіночого організму, називаються
аутосомами, а X- і Y-хромосоми, за якими чоловіча і жіноча стать відрізняються одна від
одної — статевими, або гетерохромосомами. В диплоїдному наборі у людини містяться 46
хромосом (23 пари): 22 пари аутосом і одна пара статевих хромосом. У жіночого
організму це дві Х-хромосоми, а у чоловічого — X і Y. Набір хромосом жінки може бути
представлений наступним записом: 44А+2Х, а чоловіка — 44A+XY.
Стать майбутнього організму залежить від гетерогаметної батьківської особини,
яка утворює два типи гамет: та з цих гамет, яка візьме участь в заплідненні, та і визначить
стать нащадка. Народиться дівчинка чи хлопчик, залежить від типу спермія, бо
яйцеклітини за статевою хромосомою однакові. Можливі дві комбінації: 1) Якщо
яйцеклітину Х запліднює Х-спермій, у зиготі поєднуються дві Х-хромосоми. З такої
зиготи розвивається організм жіночої статі ХХ. 2) Якщо яйцеклітину Х запліднює Y-
спермій, у зиготі поєднуються Х- і Y-хромосоми. З такої зиготи розвивається організм
чоловічої статі ХY.
Співвідношення 1♀:1♂ забезпечується тим, що гетерогаметна стать (ХY) утворює
два типи гамет, а гомогаметна (ХХ) – один тип гамет. Механізм цього співвідношення
аналогічний аналізуючому моногібридному схрещуванню, коли гетерозигота Аа утворює
два типи гамет, а рецесивна гомозигота аа – один тип.
1) Р ♀ ХХ × ♂ ХY 2) Р ♀ Аа × ♂ аа
Гамети Х Х, Y Гамети А, а а
F1 ХХ, ХY F1 Аа, аа
1♀ : 1♂ 1Аа : 1аа
Генетичні схеми, які ілюструють: 1) розщеплення за статтю (1♀:1♂) і
2) розщеплення при аналізуючому моногібридному
схрещуванні (1Аа:1аа).
У людини генотипову чоловічу стать визначає Y-хромосома. Якщо вона є в
хромосомному наборі особини, організм належить до чоловічої статі. Людина з
каріотипом 47, ХХY (синдром Клайнфельтера) – чоловік, хоч і має в генотипі дві Х-
хромосоми і статеві залози в нього недорозвинені. Людина з каріотипом 45, Х0 (синдром
Шерешевського-Тернера) – жінка, хоч в неї лише одна Х-хромосома і недорозвинені
яєчники.
Розвиток ознаки статі відбувається в два етапи. На першому етапі в момент
запліднення стать визначається генотипно (хромосомний механізм визначення статі). На
другому етапі в ході онтогенезу відбувається диференціація статі, тобто формування
конкретного фенотипу (чоловічого чи жіночого) в результаті взаємодії генотипу і умов
розвитку. У людини, як і в інших організмів, зигота потенційно бісексуальна. Фактором,
який спрямовує фенотип у чоловічий бік є Y-хромосома, в якій міститься відповідний ген.
Якщо на 6-10 тижні ембріогенезу зародок, що має Y-хромосому, не почав розвиватися за
чоловічим типом, то надалі він набуває жіночих вторинних статевих ознак.
Ознаки, зчеплені із статтю
Ознаки, гени яких розташовані не в автосомах, а в статевих хромосомах (Х і Y),
називають зчепленими із статтю, а успадкування таких ознак –
успадкуванням, зчепленим із статтю. Його вперше встановив Т. Морган при вивченні
успадкування кольору очей (червоного і білого) у дрозофіли. Усі гени, локалізовані в
статевих хромосомах людини, можна розділити на три групи залежно від того, в яких
ділянках статевих хромосом вони знаходяться.
Першу групу складають гени, повністю зчеплені із статтю. Вони локалізовані в
негомологічній ділянці Х-хромосоми, яка не має гомолога в Y-хромосомі, і передаються
виключно через Х-хромосому. До числа таких генів належать рецесивні гени гемофілії,
дальтонізму, домінантний ген гіпофосфатемії (вітамін D-резистентний рахіт).
Другу групу складає невелике число генів, теж повністю зчеплених із статтю, але
розташованих у негомологічній ділянці Y-хромосоми. Вони передаються від батька до всіх
60
його синів, бо Y-хромосому син одержує лише від батька (перетинки між пальцями,
волохатість вушних раковин).
Третю групу складають гени, неповно (частково) зчеплені із статтю. Вони
розташовані в гомологічних ділянках Х- і Y-хромосом, можуть передаватися як з Х-, так і
з Y-хромосомою, і переходити з однієї в іншу при кросинговері.
Кросинговер як генетична закономірність, залежність його частоти від відстані між
генами
Гени, розташовані в одній хромосомі, зчеплені не абсолютно. Сила зчеплення між
генами обернено пропорційна відстані між ними (правило або закон Моргана). Зчеплення
генів порушує кросинговер. Цитологічну картину перехрещених хромосом (хіазми) у
мейозі вперше описав датський учений Ф. Янсен (1909), а генетичну сутність цього явища
пояснив і назвав його кросинговером Т. Морган. Кросинговер, або перехрест хромосом
(англ.сrossing-over – перехрест) – взаємний обмін ділянками гомологічних хромосом, який
відбувається під час їхньої кон’югації у профазі першого мейотичного поділу. У точках
кросинговеру несестринські хроматиди гомологічних хромосом розриваються, а потім
возз’єднуються, але вже в новому порядку (наприклад, материнська не з материнською, а
материнська з батьківською). У результаті кросинговеру відбувається перерозподіл алелей
(генетичні рекомбінації), материнський і батьківський генетичний матеріал у хромосомі
перемішується, виникають хромосоми нового алельного складу. Гамети з хромосомами,
які зазнали кросинговеру, називаються кросоверними, а ті, що утворилися без
кросинговеру, – некросоверними. Відповідно до цього організми, які утворилися при
злитті кросоверних гамет, називаються кросоверами, або рекомбінантами, інші –
некросоверами, або нерекомбінантами. Кросовери поєднують ознаки обох батьків,
некросовери мають ознаки одного з батьків. Число кросоверних гамет завжди менше, ніж
некросоверних. Відповідно і менше кросоверів у порівнянні з некросоверами.
Нові комбінації алелей у результаті кросинговеру виникають за умови, якщо гени
знаходяться в гетерозиготному стані (АВ//аb). У випадку гомозиготного стану генів
(АВ//АВ або ab//ab) нові комбінації алелей не утворюються, хоч кросинговер може і
відбуватися.
Частота кросинговеру – це відсоток числа кросоверів до загального числа особин
у потомстві від аналізуючого схрещування. Частота кросинговеру прямо пропорційна
відстані між генами: чим більша відстань, тим частіше відбувається кросинговер і,
навпаки, чим ближче відстань, тим менше можливих точок кросинговеру. Частота
кросинговеру для даних двох генів, за однакових умов, завжди постійна. Для інших генів
цієї ж хромосоми частота кросинговеру обов‘язково інша, але теж постійна – від частин
відсотка до 50%. При частоті в 50% і більше ознаки успадковуються незалежно. За
допомогою частоти кросинговеру визначають відстань між генами в хромосомі і
використовують ці дані для побудови хромосомних карт.
Морганіда – одиниця відстані між генами. Вона дорівнює відстані, на якій частота
кросинговеру становить 1%. Для визначення відстані між генами проводять аналізуюче
схрещування (з рецесивною гомозиготою). Якщо, наприклад, в аналізуючому
дигібридному схрещуванні одержано 17% кросоверів від загального числа нащадків, то
частота кросинговеру між відповідними генами теж дорівнює 17%, а відстань між ними –
17 морганід. Універсальність кросинговеру доведена на багатьох об’єктах і підтверджена
цитологічно. У більшості організмів він відбувається в самців і самок. У самців дрозофіли
його немає і ця обставина допомогла Т. Моргану відкрити явище
кросинговеру. Кросинговер між двома генами може відбуватися не лише в одній, але і в
двох (подвійний кросинговер) і навіть більшому числі точок (множинний кросинговер).
Крім мейотичного, відомий мітотичний кросинговер. Гомологічні хромосоми можуть
обмінюватися як ідентичними (рівний кросинговер), так і неідентичними ділянками
(нерівний кросинговер). Значення: Кросинговер порушує зчеплення генів і веде до нових

61
комбінацій алелей у гаметах. Кросинговер – один з механізмів утворення комбінативної
мінливості і, отже, має значення для еволюції.
Встановлення зчепленого зі статтю характеру успадкування на основі родоводів
Оскільки до людських ознак неможливо застосувати гібридологічний метод,
характер їх успадкування найчастіше встановлюють використовуючи генеалогічні
дослідження. На зчеплене зі статтю рецесивне успадкування вказують такі ознаки:
1. Ознака може проявлятись не у кожному поколінні.
2. Ознака найчастіше зустрічається у чоловіків.
3. Матері чоловіків, у яких проявляється ознака, також мають цю ознаку у фенотипі
або є носіями, що підтверджується наявністю батька, братів або дядька по
материнській лінії із цією ознакою.
4. Батьками жінок, у яких проявляється ознака, повинні бути чоловік і жінка із цією
ознакою, або уражений чоловік і жінка-носій.
5. Всі сини жінок, у яких проявляється ознака, також мають її у фенотипі.
6. У жінок-носіїв приблизно половина синів уражені.
Прикладом генеалогічного дерева, у якому простежуюється рецесивне, зчеплене зі
статтю, успадкування, є родовід англійської королеви Вікторії, яка була носієм цього
захворювання, внаслідок спонтанної мутації, що, ймовірно, виникла в гаметі одного з її
батьків. Один із її синів — Леопольд, герцог Олбані — хворів гемофілією, двоє дочок
були носіями. Через нащадків королеви Вікторії гемофілія передалась у королівські
родини не тільки Великобританії, а й Іспанії і Росії.
На домінантне, зчеплене зі статтю успадкування, вказують такі закономірності:
1. Ознака проявляється у кожному поколінні.
2. Всі матері чоловіків, у яких проявляється ознака, також мають її у фенотипі.
3. В уражених жінок батько або мати повинні бути ураженими.
4. У чоловіка, в якого проявляється ознака, всі дочки також мають її, але жоден син
не має.
5. У гетерозиготної жінки, що має ознаку, приблизно половина дітей обох статей
повинні бути уражені.
Хромосомна карта, її зміст, значення
Хромосомна карта буває генетичною і цитологічною. Генетична карта – графічне
зображення хромосоми з позначенням на ній місця розташування генів і відносної відстані
між ними. Гени на картах зображують точками (локусами). Генетична карта хромосом
еукаріотів має вигляд прямої лінії, оскільки в еукаріотів лінійні і самі хромосоми. У
бактеріальних клітин хромосома має кільцеву форму і хромосомні карти теж мають
вигляд кільця. Генетичні карти складають для кожної пари хромосом. Групи зчеплення
нумерують, вказують повну чи скорочену назву гена, відстань у відсотках від одного з
кінців хромосоми, який приймають за нульову точку.
Генетичне картування – складний і багатоетапний процес. Його основу складає
процес одержання мутантних форм і серія аналізуючих схрещувань, в яких
встановлюються групи зчеплення і визначається частота кросинговеру.
Припустимо, що гени А, В і С успадковуються зчеплено, тобто розташовані в одній
хромосомі. Відсоток кросинговеру між генами А і В складає 10%, а між генами А і С – 3%.
Для визначення локуса гена С в хромосомі цього недостатньо. Він може бути
розташований або ліворуч, або праворуч від гена А. Необхідно провести наступне
схрещування і визначити частоту кросинговеру між генами В і С. Вона може складати або
7% і тоді гени розташовані в хромосомі у послідовності: А–С– В, або 13% і тоді
послідовність буде іншою: С–А–В:
3% 7%
А С В
3% 10 %
С А В

62
Схема побудови карт хромосом
Для побудови генетичних карт хромосом застосовують переважно тригібридне
аналізуюче схрещування, в якому одночасно визначають відстань і положення генів в
хромосомі.
Поряд з генетичними картами в дрозофіли були складені цитологічні карти. Для
цього використовували хромосомні перебудови, одержані дією мутагенів, і вивчали їх
спочатку на мітотичних, а потім на велетенських хромосомах слинних залоз личинок
дрозофіли. Велетенські (політенні) хромосоми перевищують розміри мітотичних
хромосом в 100-200 разів, містять в 1000 разів більше хромонем.
Методи складання карт хромосом людини
Для побудови карт хромосом людини метод експериментальних схрещувань
неприйнятний. З цією метою застосовують інші методи, у тому числі: 1) аналіз родоводів;
2) гібридизація соматичних клітин; 3) морфологічні варіанти і аномалії хромосом; 4)
молекулярна гібридизація (гібридизація нуклеїнових кислот); 4) аналіз амінокислотної
послідовності білків, ін.
Гібридизація соматичних клітин – метод одержання гібридних клітинних ліній
шляхом злиття нестатевих клітин. Якщо в культурі змішати клітини миші і людини, то
можна отримати гібридні клітини (гібридоми), які містять хромосоми обидвох видів. У
нормі клітини людини мають 46, миші – 40 хромосом. У гібридних клітин – не 86, а
найчастіше 41-55 хромосом, причому в процесі поділу втрачаються хромосоми людини. У
гібридних клітин хромосоми миші і людини функціонують та кодують синтез певних
білків. Морфологічно кожну хромосому можна диференціювати і встановити, з якими
саме хромосомами людини пов’язаний синтез тих чи інших білків. Вивчення гібридомів
людина-миша дозволило встановити, що ген тимідинкінази локалізований на хромосомі
17, ген інтерферону – на хромосомах 2 і 5, ген резус-фактора – на першій хромосомі.
У людини відомі 24 групи зчеплення (22 пари автосом, Х-, Y-хромосоми). Для
кожної групи зчеплення побудовані карти хромосом, з них найбільш повна – для Х-
хромосоми.
Значення: Карти хромосом необхідні для ранньої діагностики спадкових
хвороб, для визначення медико-генетичного прогнозу.
Патологія в каріотипі статевих хромосом
Як було зазначено раніше, на практиці часто зустрічаються різноманітні
відхилення у розвитку первинних статевих ознак тварин. Більшість патологій розвитку
статі у домашніх тварин починається слідом за хромосомним визначенням статі, далі
відбувається диференціація клітин, що призводить до розвитку статевих відмінностей.
Головним критерієм статі є формування відтворювальної здатності статевої системи, її
фізіологічного (біохімічного) механізму, який забезпечує ефективність наступних
схрещувань. Як відомо, зародкові гонади ембріонів тварин у статевому відношенні мають
подвійну природу. Вони складаються з двох шарів – зовнішнього і внутрішнього.
Зовнішній шар тканини називається кортексом – з нього розвивається жіноча тканина. З її
внутрішнього шару, який називається медула, розвивається чоловіча тканина,
враховуючи, що для біологічних систем характерна двохстатевість, у процесі
диференціації статі спостерігається розвиток одного із зародків і пригнічення іншого.
Враховуючи, що у чоловічій статі медулярна тканина розвивається швидше, вона
пригнічує діяльність (жіночого) кортикального шару, в результаті цього зародкові гонади
перетворюються у сім’яники. За умови одночасного розвитку в материнському організмі
чоловічого і жіночого плоду, чоловічий плід своїми гормональними продуктами-
ендрогенами спотворює нормальний розвиток жіночої особини. Таким чином, ми маємо
справу з явищем інтерсексуальності. В результаті цього змінені жіночі особини
називають фримартинами. Таким чином, подібні явища інтерсексуальності можливі з
причини бісексуальності організму.

63
 Фримартинізм теличок призводить до безпліддя, а у бугайців нерідко спричинює
порушення функції відтворення. Близько 1,5% ягнят, які народилися в багатоплідному
окоті, є фримартинами. У теличок спостерігаються глибокі порушення розвитку
внутрішніх статевих органів. Ступінь гермафродитизму не однаковий: від дуже
редукованих яєчників до появи чоловічих залоз з чоловічих залоз з частково
сформованими сім’явиносними протоками і передміхуровими залозами. Іноді статеві
залози опускаються в рудиментарну мошонку, розміщену зразу за вим’ям. Статеві губи
дуже розкриті, піхва коротка, з вузьким отвором або атрофована. Як правило, у
нормальної самки у двотижневому віці довжина піхви становить 12-15 см. Часто
зустрічаються бугаї з каріотипом ОО, ХХY, що призводить у них до гіпоплазії сім’яників,
некроспермії чи олігоспермії.
Серед свиней і кіз часто спостерігають інтерсексів – тварин, які мають зовнішні
ознаки чоловічої і жіночої статі. Як правило, для інтерсексів характерна поведінка як у
самців, однак вони відрізняються за статевою активністю.
Виділено три основних типи інтерсексуальності:
Перший тип – зв’язаний з 38 ХУ каріотипом і зв’являється жіночий тип. Напівбрати
таких тварин можуть бути крипторхами.
Другий тип – спостерігається недорозвинення гонад, як при синдромі Тернера (ХО)
у людини з переважанням чоловічого типу.
Третій тип – асоціюється з 38 ХХ каріотипом і переважанням чоловічого фенотипу.
У напівбратів таких індивідуалів часто зустрічається крипторхізм. У бельгійських
жеребців з двохстороннім крипторхізмом спостерігають мозаїцизм у клітинах сім’яників
ХХ/ХY/ХХY.
Таким чином, аномалії статевих хромосом і пов’язані з ними порушення
відтворювальної здатності зумовлюють необхідність проведення цитогенетичного
контролю тварин.
Захворювання людини, що успадковуються зчеплено зі статтю
Загалом у людини існує кілька сотень локусів зчеплених із X-хромосомою. Одним
із найбільш відомих розладів, що успадковуються рецесивно зчеплно зі статтю є
дальтонізм — нездатність розрізняти червоний і зелений кольори. Виникає внаслідок
дефекту у генах X-хромосоми, що визначають розвиток колбочок сітківки, чутливих до
цих кольорів. Інший приклад рецесивних зчеплених зі статтю захворювань є гемофілія A і
B, що проявляється у порушенні зсідання крові. У цьому процесі задіяна велика кількість
білків, дефект у будь-якому з них може призвести до неможливості зсідання. Тому крім
двох «класичних» форм гемофілії, які успадковуються зчелпено із X-хромосомою, існують
також і аутосомні форми. Інші рецесивні, зчеплені зі статтю, хвороби: м'язова дистрофія
Дюшена (атрофія м'язів, яка врешті призводить до загибелі пацієнтів до у віці 20 років);
рідкісний синдром нечутливості до андрогенів, внаслідок якого особи зі статевими
хромосомами XY розвиваються у зовнішньо нормальних жінок, які проте є неплідними; та
багато інших. Відомо значно менше домінантних зчелпених із статтю розладів, одним із
таких є гіпофосфатемія — одна із форм рахіту, нечутлива до вітаміну D.
Інші типи успадкування пов'язані зі статтю
Стать може впливати на закономірності успадкування не тільки X- чи Y-зчелпених
генів. Існують також ознаки обмежені статтю, тобто наявні тільки в особин однієї статі,
хоч визначаються автосомними генами, які є у всіх представників виду. У людей такими
ознаками є, наприклад, розмір молочних залоз у жінок або розподіл волосся на обличчі у
чоловіків. Такі обмежені статтю ознаки як дійність корів і несучість курей важливі для
селекційної роботи.
Деякі ознаки, хоч наявні в обох статей, але проявляються значно більше в однієї.
Наприклад, алель, що визначає схильність до облисіння, повністю проявляється у
чоловіків, а у жінок викликає тільки витоншення волосся.

64
Сегрегаційна функція хромосом
Однією з найважливіших функцій, яку виконують у клітинах хромосоми є
забезпечення регулярного, впорядкованого розподілу, сегрегації генетичного матеріалу
при мітотичному діленні, а також при мейозі та гаметогенезі. Сегрегаційна функція
хромосом контролюється складними генетичними системами, для порозуміння яких
використовують метод створення генетичних і цитогенетичних моделей . Підставою
останніх є виявлення мінливості за генами, що контролюють процеси в ядрі та цитоплазмі
клітини при мітотичних та мейотичних діленнях.
Матеріали про генетичний контроль процесів мейотичного і мітотичного
кросинговера свідчать про детермінацію цих процесів різними системами генів. Основні
положення теорії мейотичного кросинговеру належать науковій школі Т.Х. Моргана, це:
1) Кросинговер відбувається тоді, коли триває кон¢югація гомологічних хромосом і
кожна хромосома у біваленті (тетраді) складається з двох хроматид (діад).
2) В кожному місці до обміну допускаються лише дві хроматиди з чотирьох.
3) Вздовж всього біваленту обміни можуть відбуватися багаторазово.
4) Кросинговер – це матеріальний обмін ділянками між хроматидами.
5) Кросинговер пов¢язаний із хіазмами, які починаються у бівалентах зі стадії диплотени
профази 1.
Хроматидна природа кросинговеру під час мейозу була доведена C.Bridges (1919),
E.Anderson (1925) на дрозофілі та M.Rhoades (1933) на кукурудзі, в той час як під час
мітозу – C.Stern (1936) на дрозофілі.
Частота виникнення кросинговеру та правило аддитивності дозволили виявляти
локалізацію генів на хромосомах і відстань між ними. Генетична відстань, на якій
кросинговер виникав з вірогідністю 1% одержало назву сантіморган (сМ) чи морганіда
(М) на честь Т.Х. Моргана. Разом з тим, між сусідніми ділянками був виявлений
взаємовплив, який окреслили хромосомною, або хіазменною інтерференцією (І). Її
величину за пропозицією H.Muller (1916) оцінюють за допомогою коінцінденції (від англ.
To coincide – співпадати):
С = практично одержані множинні обміни (%)/теоретично очікувані множинні обміни
(%).
Якщо С<1, то І позитивна, тобто одинарний обмін блокує обміни на сусідніх ділянках
хромосом. Якщо С>1, то І негативна, тобто спонукаються чисельні обміни.
У загальному вигляді залежність частоти рекомбінант від реальної відстані при
врахуванні множинних обмінів характеризує функція Дж.Холдейна:
rf (d) = 0,5 (1 - e-2d), де
rf – картуюча функція, d – реальна відстань на якій відбуваються обміни, е – основа
натурального логаріфму.
Іншими словами функція Дж.Холдейна свідчить, що при збільшенні відстані rf
наближується до 0.5, тобто між генами розташованими досить далеко налічується біля 50
одиниць рекомбінації.
При множинному маркуванні досить довгої ділянки хромосоми частота рекомбінації
на ньому може бути врахована досить точно. На підставі цього стали складати цитологічні
карти хромосом – схематичні відображення з визначенням місць локалізації генів, а
розмірність оцінювалась у фізичних одиницях. Для цього хромосоми нумеруються
римськими цифрами починаючи з самої великої за розмірами, на них виділяються відділи
заголовними літерами латинської абетки, а диски нумеруються арабськими цифрами.
Важливим моментом вивчення структури хромосом є те явище, що при повному
співпаданні порядку розташування генів на генетичних і цитологічних картах хромосом
відносні дистанції між генами є специфічно модифікованими: близько розташовані гени
проміж собою на генетичних картах у прицентромірних і тіломірних ділянках фактично
знаходяться на відносно великих відстанях у мітотичних хромосомах або у політенних
хромосомах, як це і встановив Ф.Г. Добжанський (1930, 1932).

65
 При вивченні сегрегації хромосом прийнято вести комплексну оцінку всіх можливих
впливових факторів на перебіг цих процесів.
Так, оцінку мутацій, що впливають на будь-які етапи мітозу, здійснюють лише у
випадку її фенотипового прояву. На підставі таких досліджень комплектують генетичні
колекції мутацій, як це здійснив G.Simchen (1978) на пойкілотермних дріджах при
визначенні генів cdc (від cell division cycle), що контролюють етапи клітинного циклу. Це
дозволило сподіватись на можливість розподілення кожного з наведених етапів на ланцюг
послідовних подій (як це було зробленно із генами cdc 28, cdc 4 і cdc 7), або виявити
взаємовпливи кампонентів всієї системи , що забезпечує перебіг конкретного етапу
клітинного циклу.
Мейоз – один з важливіших процесів у життєвому циклі організмів із статевим
розмноженням, оскільки тільки характерна для цього процесу редукція числа хромосом
здатна компенсувати у кожній генерації подвоєння кількості хромосом при злитті
статевих клітин. Серед них основні – редукція кількості хромосом та здійснення із
достатньою частотністю процесу регулярної внутрішньохромосомної рекомбінації –
мейотичного кросинговера. Обидві особливості тісно пов’язані і навіть взаємообумовлені,
оскільки і для редукції, і для кросинговеру необхідна кон’югація гомологічних хромосом,
а утворення хіазм у бівалентах, як результат кросинговера, у більшості організмів
забезпечує чіткість розходження хромосом при редукційному діленні. Здійснення редукції
при мейозі характеризується багатьма характерними рисами цього специфічного типу
клітинного поділу:
1. Один цикл реплікації хромосом на два ділення (відсутність реплікації перед
другим мєйотичним діленням);
2. Коректна кон’югація гомологічних хромосом у профазі першого ділення мейозу;
3. Збереження зв’язку між сестринськими хроматидами у районі центромір впритул
до анафази другого мейотичного ділення ;
4. У більшості випадків кон’югація гомологічних хромосом пов’зана з
формуванням структур синаптонемного комплексу (СК).
У багатьох видів рослин, мікроорганізмів та деяких тварин відкриті чисельні мутації,
які є впливовими на різні етапи мейозу і при цьому життєздатність носіїв не знижувалась.
Сталим залишився їх ріст через мітотичні ділення. Все це свідчить про специфічність
системи генів щодо контролю процесу мейозу і не впливаючих, одночасно, на мітоз.
Ця система генів детермінує різні етапи мейозу, навіть ті функції, які підставно було
очікувати ідентичними до відповідних функцій у мітозі . Крім того, дослідження
мейотичних мутацій (мей-мутації) у D.melanogaster свідчать, що генетичний контроль
мейозу здійснюється неоднаково в ово- і сперматогенезі, оскільки більшисть вивчених
мей-мутацій у самців не має прояву.
При дослідженні мей-мутацій було виявлено, що багато з них характеризуєть- ся цілим
спектром аномалій мейозу у порівнянні до дикого типу. Більш за все виявлено мутацій, які
впливають на кон¢югацію хромосом. На жаль, найчастіше вплив на кон¢югацію мав
реєстрацію у діакінезі профази 1 чи у метафазі 1. Відсутність таких спостережень на
пахитенній стадії не дозволяє встановити конкретний ефект багатьох мутацій - асінапсис
чи десінапсис. Значна частина плейотропного ефекту була наслідком першого, найбільш
раннього порушення у ланцюгу подій процесу мейоза , як ameotic мутація кукурудзи (ген
am), mu мутація ячменю та ін. До мей-мутацій відносять асиноптичні мутанти С(3)G
D.melanogaster (M. Gowen, J. Gоwen, 1922), mеi 1 у жита , as1 і as 4 у томатів, dsy та dsy 2
у кукурудзи, а також десинаптичні мутації, як було виявлено на горохі W. Gottschalk, H.
Klien (1976). Можливим наслідком таких процесів є незбалансований розподіл хромосом
із наступною високою стерильністю продуктів мейозу. Множинність генів, ефект яких
залежний від детермінації нормальної кон¢югації хромосом у одного виду, мабуть,
обумовлений складною багатокомпонентною системою у клітині, що забезпечує сам
процес кон¢югації. До цієї системи, можливо, належать ферменти синтезу білків –

66
компонентів СК ядра, структурні гени цих білків, гени контролю пересування цих білків з
ядра до міст призначення. Ця система може мати гени контролю реплікації зигДНК і
ліпопротеїни комплексу, що необхідні для цієї реплікації.
Значно менше відомо про те, за рахунок яких причин може передчасно порушуватися
кон¢югація, проте саме такий ефект досягається при мутаціях особливо великої кількості
генів.
Відсутність бівалентів у діакінезі – метафазі 1 асінаптичних та десінаптичних мутантів
часто визначають як наслідок передчасного розподілу сестринських хроматид у
центромірній ділянці поза в анафазі 1, як це відомо для мутантів as1 та as3 у Brassica
campestris. Тому перший поділ мейозу є скоріше екваційним, ніж редукційним, а другого
поділу просто не відбувається, хоча продуктом поділу все ж є спори і тому цей поділ
класифікують мейотичним. В іншому випадку зустрічається процес створення ядер із
незбалансованим набором хромосом з наступною високою стерильністю спор (мутанти
afd, as1, dsy, dsy2).
До мей-мутацій відносять ефект sticky-асоціація хромосом у щільну пікнотичну масу
(st, Mei025 за кукурудзою, st за твердою пшеницею, Cst за Collinsia tinctoria), ефект
відсутності другого ділення (dy у Datura stiamonium), ефект ранього розподілу центромір
сестринських хроматид (ord i mei-S332 у дрозофіли), аномалії веретена (dv-divergent
spindle, cand у D.melanogaster) та ін.
У рослин відомим є ще один клас мутацій, коли ділення у мікроспорах настає
незабаром після завершення другого мейотичного ділення. Припускають, що через певну
причину настає термінація мейоза і поділ відбувається із нереплікованими хромосомами
гаплоїдного набору. До генів контролю цього явища відносять ген ро (polymiotic)
кукурудзи та гени tm 1 та tm 2 (tetrada mitosis) жита.
Встановлена якісна залежність різних мей-мутацій на кросинговер. Так, мутації mei 9
дрозофіли та у лінії "Х" у Crepis capillaris викликають пропорційне пригнічення частоти
кросинговеру у порівнянні до розподілу цих частот у різних районах хромосом у
організмів дикого типу. Тоді як мутації mei 218, mei 41, mei 352 у дрозофіли мають
неоднорідний вплив явища у прицентромірних і дистальних сайтах хромосом.
Таким чином, вивчення мей-мутацій дозволило обгрунтовано стверджувати про
наявність генетичного контролю не тільки загального рівня реконбінаційного процесу у
хромосомах, але і властиву виду неоднорідність ймовірних обмінів на різних ділянках
хромосом. Мутації деяких генів змінюють саме характер такої неоднорідності.
Мейотичні мутації, вірогідно, мали суттєву роль у виникнені видів рослин з
апоміктичним размноженням і тварин з регулярним партеногенезом. За наявністю
селективних переваг такі форми широко росповсюджувалися коли генетична рекомбінація
за рахунок кросинговеру і комбінація хромосом при розходженні у редукційному діленні
були неможливими.
Особливий клас хромосом спостерігав одним із перших E.Wilson (1905) у Matepodius
Terminalis. Їх наявність у каріотипі у невеличких дозах на фенотип не проявляється і тому
однією з перших назв цих структур було “зверхчисельні” (supernumerary), тоді як нині це
за трактовкою L.Randolph (1928) є В-хромосоми, а решта хромосом, що скдадають каріом
організму – А-хромосоми.
В-хромосоми не гомологічні жодній з А-хромосом; у них, мабуть, не накопичено будь-
якого специфічного генетичного матеріалу, не має генів із експрессією на суттеві життєві
функції організму; це гетеропікнотичні щільні компактні блоки гетерохроматину з
реплікацією у кінці S-періоду з дуже малими розмірами (m-chromosomes, diminutive
chromosomes, minute accessories або fragment chromosomes). В-хромосомам притаманна
соматична елімінація, збільшення чисельності у послідовних генераціях при статевому
розмноженні з утворенням головного гаметофіту, регуляція на зменшення плодючості і
навіть винекнення стерильності, виклик хромосомних аберацій у А-хромосом, регуляція
процесу кросинговеру та ін.

67
 На думку багатьох вчених для правильної сегрегації хромосом важливе місце займає
центромір, який або активно забезпечує, або є місцем дії сил, які забезпечують:
1. Розподіл хромосом у екваторіальній площині до стадії метафази.
2. Оріентацію хромосом на веретені відносно полюсів ділення.
3. Пересування хромосом чи хроматид до полюсів ділення.
Сутєвий момент у забезпеченні сегрегаційної функції хромосом у мітозі й мейозі –
повздовжній розподіл хроматид на ділянці центромір у чітко визначений момент – на
початку анафази мітоза чи на початку анафази 2 мейоза. Передчасний розподіл
сестринських хроматид за центромірами призводить до різкого порушення розподілу
хромосом у мейозі.
У деяких організмів була виявлена так звана неоцентромірна активність, що пов'язано
гетерохроматиновими вузелками (knods) і проявляється на думку M.Rhoades,
H.Vilkomerson (1942) при наявності хромосоми 10. Вона відображалась у формі
“пріорітетного розчеплення” (preferential segregation) та характерна для маркерів
хромосом (A. Longley, 1945).Таке розчеплення потребуе наявності наступних умов:
1. Гетерозіготність за алелєм піддослідного гену;
2. Гетерозіготність за наявністю knobs у тій хромосомі, де локалізован піддослідний
ген;
3. Присутність надзвичайної хромосоми 10;
4. Дослідження результатів мейозу при мегаспорогенезі.
Дослідами M. Rhoades (1952) встановлено наявність діад-пар хроматид, як наслідок
кросинговера з такою залежністю, що чим більше до knobs буде обраний ген-маркер, тим
більше вірогідність знаходження на такій хромосомі вихідного алелю цього гену, що і
забезпечується нецентромірною активністю.
Отже, всі вище сформульовані явища збільшують обсяг знань щодо генетичного
контролю сегрегації хромосом і складають основу для вивчення системності в організації
функціонування каріома і, притаманних йому, гетерохроматинових ділянок.
Морфометричний аналіз хромосом
Аналіз хромосом у клітинах тварин і рослин різних видів дає змогу з’ясувати ряд
загальних закономірностей, що мають важливе значення при вивченні явищ спадковості і
мінливості, здійснювати паспортизацію видів і порід.
Прийнято сукупність кількісних і структурних особливостей диплоїдного набору
хромосом (2n) одного виду називати каріотипом. Саме у ньому накопичена генетична
інформація особини, зміна якої спричиняє зміну ознак і функції. Своєчасне виявлення
генетичних порушень дозволяє запобігти подальшому їх розповсюдженні в популяції.
Відомо, що кожна хромосома складаєтся з двох хромотид – унікальних послідовностей
нуклеотидних пар (п.н.) та їй властива певна морфологія. Найкраще вивчення будови
хромосоми здійснювати на стадії метафазної пластинки. На хромосомі виділяють
первинний центромір (нуклеолярний організатор), хромосоми р і q, тіломірні ділянки,
сателліт. Згідно Денвірівської класифікації хромосом за принципом місця розташування
кінетохору всі хромосоми поділяються на метацентрічні, субметацентрічні, акроцентрічні,
тілоцентрічні й ацентрічні. У деяких організмів центромір дифузно розташований вздовж
хромосоми і тому їх називають “дифузні”, а за наявністю сателліта на хромосомі –
“супутничні”. Різна спиралізація хроматид при фарбуванні каріоса дає смугастість
хромосом, що одержало відносно ділянок хромосом назви “гетерохраматин” (щільна
спиралізація) та “еухроматин” (слаба спиралізація). Як правило, гетерохроматин
нагромаджується біля центромір.
Звичайні хромосоми, які локалізовані у каріосі еукаріот бувають різними за формою –
схожі на палички різних конфігурацій і довжин та кулькові, тоді як кільцеподібні

68
хромосоми притаманні прокаріотам. Відомі і гігантські хромосоми, які у 100-200 разів
більше у довжину звичайних і у 1000 разів мають більше хромонем. Їх знайшов італієць,
вчений Є. Бальбіані у ядрах клітин слиних залоз личинок хірономуса у 1881р. Утворення
гігантських хромосом пов‘язано з відсутністю поділу клітин при одноразовому збільшенні
у розмірах. Ядро залишаєтся на стадії інтерфази, а гомологічні хромосоми об’єднуються.
Оскільки хромонеми хромосоми мають репродукцію без наступного розходження, вони
набувають вигляд пучка і називаються “політенними”. Це політенія за рахунок
ендомітоза.
Інший тип гігантських хромосом – “лампові щітки”, що одержали таку назву за рахунок
кон’югуючих хромосом в одному комплексі. Вони побудовані з хромомір (4-е нитки) та
петель (2-і нитки ДНК). Останні, крім ДНК, мають гістон та РНК. Слід зауважити, що
“лампові щітки” не можна класифікувати політенним, оскільки вони мають сильно
деспиралізовані хромонеми.
Парні хромосоми, що збігаються за формою, розміром і спадковими задатками є
гомологічні, решта – негомологічні. Слід зазначити, що парні хромосоми утворюють
групу аутосом, а одна негомологічна пара хромосом є статевою, хоча жіноча гоносомна
пара у самок сільськогосподарських тварин теж є гомологічна. Ці особливості у купі
створюють внутрішньовидові та міжвидові відмінності.
Кожний вид має в соматичній клітині характерний для цього виду набір хромосом
(правило постійності кількості хромосом), який у купі зі структурними особливостями
хромосом нині називають каріотипом. Цитогенетичні дослідження останього дозволяють
створювати каріограми, будувати ідіограми та на їх основі – чисельні дослідження
спадкових властивостей.
Об’єктом для вивчення каріотипу є культури клітин периферійної крові, шкіри та
кісткового мозку, з яких виготовляються препарати. Їх одержують з крові після стимуляції
ФГА (фітогемаглютинін) і культивування на протязі 72 годин у спеціальних середовищах.
З метою одерження більшої кількості метафазних пластинок проводять інкубацію клітин
із колхіцином. Під мікроскопом на виготовлених препаратах вибирають найбільш чітко
видимі метафазні пластинки та їх фотографують. Вивчення лінійних характеристик
хромосом проводять на мікрофотографії та їх ксерокопіях за такими параметрами:
1. Індекс спиралізації
загальна довжина двох коротких хромосом
s
I = ---------------------------------------------------------
загальна довжина двох довгих хромосом

2. Абсолютна довжина кожної хромосоми, мкм

довжина хромосоми на фотокартці
Lа = ----------------------------------------------
кратність збільшення

3. Відносна довжина кожної хромосоми, %

довжина конкретної хромосоми *100
Lr = ---------------------------------------------------
довжина всіх хромосом разом

4. Плечовий індекс
довжина довгого плеча (q)
b
I = -----------------------------------------
довжина короткого плеча (p)

69
 5. Центромірний індекс, %
довжина короткого плеча (p) *100
с
I = ----------------------------------------------------
довжина всієї хромосоми

6. Основне число
NF – кількість плечь аутосом та двох Х-хромосом.
Слід зазначити, що для дослідження придатні метафазні пластинки із однаковим I s, а за
b
I нині виділяють такі морфометричні типи хромосом:
А) Ib = 1,0-1,7 → метацентрічні,
Б) Ib = 1,8-3,0 → субметацентрічні,
В) Ib = 3,1-4,9 → субтілоцентрічні,
Г) Ib = 5,0-7,0 → акроцентрічні,
Д) Ib > 7,0 → тілоцентрічні.
Алгоритм цитогенетичного дослідження морфометричного аналізу хромосом
складається з таких етапів:
1. Виготовлення препаратів хромосом,
2. Їх фарбування та фіксація,
3. Розгляд препаратів під мікроскопом,
4. Фотографування метафазних пластинок,
5. Визначення лінійних характеристик хромосом та їх класифікація.
Наприклад: найбільша вимірена мікрометром мікроскопу хромосома має
довжину 15 мкм. На фотографії її довжина становить 20 мм. (20×1000=20000). Таким
чином, усі хромосоми метафазної пластини збільшені по відношенню до своєї
фактичної довжини у1333,3 разів (20000:15). Для вірності метричного аналізу
виготовляють декілька фотокарток з різних метафазних пластин і визначають індекс
спиралізації.
Наведена методика оцінки хромосом використовується при вивчені еволюції
каріотипу тварин, вивчені статі та хромосомних аномалій ембріонів, для визначення
кількісних і структурних мутацій каріотипу в породах, лініях та родинах, при вивчені
зв’язку хромосомних порушень з репродуктивними функціями, продуктивністю,
житєздатністю і хворобами тварин, для побудови карт хромосом, при аналізі плідників
і маток-донорів при трансплантації ембріонів, при встановленні фримартинізму тварин
(за химеризмом статевих клітин), при клонуванні тварин і маніпуляціях з клітинами.
Цитогенетична характеристика каріотипів сільскогосподарських тварин птиці і
риби
Каріотип великої рогатої худоби: в соматичних клітинах тварини 60 хромосом,
58 з яких – аутосоми та 2 статеві хромосоми (♂-XY, ♀-XX). Всі аутосоми є
акроцентриками і поступово зменьшуються в розмірі, а статеві – субметацентрики. Х-
хромосоми великі за розмірами і позбавлені гетерохроматину, а Y-хромосоми є самим
малим елементом і складається з гетерохроматину.
Каріотип коней: в соматичних клітинах тварин 64 хромосоми (62А+ХХ або ХУ).
36 аутосом і У-хромосома є акроцентриками, 20 аутосом і Х-хромосома є
субметацентриками та 6 аутосом – метацентрики.

70
 Каріотип свиней: в соматичних клітинах тварин 38 хромосом, з яких 5 (1-5)
аутосом субметацентрики, 2 (6-7) – субтілоцентрики, 5 (8-12) – метацентрики, 6 (13-18)
– акроцентрики. Гоносома Х є метацентриком, а У – найменшим метацентриком. 8-ма
та 10-та пари хромосом мають нуклеолярні організатори. У 73% диких свиней
нараховується 36 хромосом, а у 27% – 37. За свідченням Інституту свинарства НААН
(м. Полтава) 82% свиней великої білої породи мають 38 хромосом, в той час як
миргородська – 77,1%, ландрас – 75,5%, п’єтрен – 96,2%.
Каріотип овець: в соматичних клітинах тварин 54 хромосоми (52А+ХХ або ХУ),
серед яких 3 пари великих метацентриків і 23 пари акроцентриків. Х-хромосома є
найбільший акроцентрик, а У-хромосома – найменший субметацентрик.
Каріотип кіз: в соматичних клітинах тварин 60 хромосом, з яких аутосоми і
гоносоми є акроцентриками, при чому на Х-хромосомі не виявлено гетерохроматину, а
У-хромосома повністю гетерохроматична.
Каріотип кролів: в соматичних клітинах тварин 44 хромосоми (42А+ХХ або ХУ).
Аутосоми поділені на 17 пар двоплечих та 4 пари акроцентриків. Х-хромосома –
субметацентрик середніх розмерив, а У-хромосома – малих розмірів субметацентрик.
Каріотип хутрових звірів: американська норка 28А+ХХ або ХУ, європейська
норка 36А+ХХ або ХУ, соболь – 36А+ХХ або ХУ, песець – 48-50 хромосом, лисиця –
32А+ХХ або ХУ та 0-8 додаткових хромосом, тхір фуро 38А+ХХ або ХУ, єнот
далекосхідний 54А+ХХ або ХУ, єнот японський 36А+ХХ або ХУ та 0-4 додаткових
хромосом, нутрія – 40А+ХХ або ХУ.
Каріотип курей: в соматичному наборі птиці 78 хромосом (76А+ZZ або ZW), з
яких 2 пари – субметацентрики, 4 пари – акроцентрики, 2 пари – метацентрики,
гоносоми Z та W є метацентрики і решта – мікрохромосоми у кількості до 79.
Каріотип бджіл: медоносна та середня індійська бджоли мають у ♀-2n=32, ♂-
2n=16, проте як у гігантських та карликових індійських бджіл ♀ має 2n =16, а ♂-2n =8.
Каріотип риб: стерлядь – 188±2, севрюга – 118±2, осетр російський – 250±8,
оселедець океанський – 52-54, форель радужна – 58-62, лосось – 54-60, кета – 74,
горбуша – 52-54, лящ – 50, плотва – 50, линь, білий амур і товстолобик – по 48, сазан
(короп) – 100-104, сріблястий карась двостатевий – 100, тріска – 46, щука – 50, сом – 60,
окунь і камбала по – 48.
Питання для самоперевірки:
1. В чому заключається основна ідея теорії зчеплення генів, запропонована
Т.Х. Морганом?
2. Коли і ким доведена хромосомна теорія спадковості?
3. Які Ви знаєте основні положення хромосомної теорії спадковості?
4. Як впливає процес кросинговеру на зчеплене успадкування алелей генів?
5. Ким і коли побудована перша генна карта?
6. Які випадки цитоплазматичної (не хромосомної) спадковості існують?
7. В який момент визначається стать у більшості роздільностатевих видів?
8. Що таке гомогаметична та гетерогаметична стать?
9. Наведіть приклади ознак зчеплених зі статтю.
10. На які три групи діляться гени, що локалізовані в статевих хромосомах Людини?
11. Що таке «кросинговер» і яке його значення?
12. Поясніть терміни: «частота кросинговеру», «морганіда», «кросоверні гамети».
13. Які ознаки вказують на щеплене зі статтю рецесивне успадкування на основі
родоводів?
14. Які ознаки вказують на щеплене зі статтю домінантне успадкування на основі
родоводів?

71
15. Як Ви пояснюєте терміни: «генетична карта» та «картування» та яким чином
здійснюється генетичне картування?
16. Що таке «гібридизація соматичних клітин»?
17. Хто такі «інтерсекси»? Які типи інтерсексуальності виділено?
18. Які Ви знаєте захворювання Людини, що успадковуються зчепленно зі статтю?
19. Назвіть основні положення теорії мейотичного кросинговеру.
20. Які характерні риси притаманні здійснення редукції при мейозі?
21. Яка залежність спостерігається між мей-мутаціями та кросинговером?
22. Що забезпечують центроміри при сегрегації хромосом?
23. На що впливають гетерохроматинові вузелки?
24. Що таке «каріотип»?
25. Поясніть Денверівську класифікацію хромосом залежно від місця розташування
кінетохору?
26. Які хромосоми називаються «гомологічними», чому?
27. Наведіть цитогенетичну характеристику каріотипів різних видів
сільськогосподарських тварин.

72
 4.ЗАКОНОМІРНОСТІ УСПАДКУВАННЯ ОЗНАК ПРИ СТАТЕВОМУ
РОЗМНОЖЕННІ (МЕНДЕЛІЗМ)
Моногібридне схрещування
Відкриття основних закономірностей успадкування стало можливим тому, що Ґреґор
Іоган Мендель керувався рядом базових правил постановки експерименту. Ці правила, що
перелічені в попередньому розділі, стали основою методу гібридологічного аналізу. Для
своїх дослідів по схрещуванню Г.І. Мендель спочатку посіяв 34 зразки гороху посівного
(Pisum sativum) на окремих ділянках. Він не втручався у процеси самозапилення протягом
ряду циклів (2-3 роки). В результаті було відібрано 22 лінії рослин. Г.І. Мендель
переконався, що вони являють собою спадково чисті форми. В ряді генерацій вони не
давали ніякого розщеплення. Ці лінії мали чіткі альтернативні відмінності за сімома
контрастними ознаками (табл. 1).
Таблиця 1
Контрастні ознаки гороху посівного, досліджені Ґреґором Менделем
Альтернативний прояв ознак
Ознака
домінантний рецесивний
Форма насіння Гладенька Зморшкувата
Забарвлення насіння Жовте Зелене
Забарвлення квітів Пурпурове Прозоре
Форма дозрілих бобів Рівномірно випукла З перетяжками
Забарвлення недозрілих бобів Зелене Жовте
Місце розміщення квітів Пазушне Верхівкове
Висота рослин Висока Низька

Як відомо, Г.І. Мендель спочатку схрещував гомозиготний за генотипом і жовтий за

фенотипом горох з також гомозиготним за генотипом але вже зеленим за фенотипом. Їх
гомозиготність підтверджувалась відсутністю розщеплень протягом ряду генерацій.
Внаслідок схрещування їх між собою нащадки першої генерації за фенотипом були всі
однакові – жовті, а зелений колір не проявився взагалі, незалежно від того яка лінія була
материнською, а яка батьківською. При схрещуванні високих рослин з низькими в першій
генерації всі особини були високорослими і т. д. На основі цих дослідів Г.І. Мендель
прийшов до висновку, що при схрещуванні ліній, які різняться однією парою ознак, у
гібридів F1 завжди проявиться ознака лише одного з батьків. Дослідник назвав це
правилом домінування, але явище одноманітності гібридних нащадків F1 від схрещування
між собою гомозиготних особин з різними фенотипами настільки чітко проявляється в
усіх видів організмів, що це правило сьогодні прийнято називати першим законом
Менделя або законом одноманітності гібридів першої генерації. Виходячи із сучасного
рівня наших знань, цей закон можна сформулювати так: при схрещуванні гомозиготних
особин, які відрізняються один від одного однією або декількома парами альтернативних
ознак, гібриди першої генерації будуть повністю одноманітними за генотипом та
фенотипом і матимуть домінантну ознаку.
Схема, за якою проводив схрещування Г.І. Мендель, починається з шифрування
літерами альтернативних ознак. Нехай домінантна ознака буде «А» – жовтий колір
насіння, а рецесивну позначимо «а» – зелений колір. Потім записуються генотипи матері і
батька, далі під ними – гамети і нащадки F1:
Р ♀ × ♂
Г А а
F1
За фенотипом всі нащадки першої генерації жовті, а за генотипом гетерозиготні.

73
 Після отримання першої генерації, в якій проявляється лише ознака одного з батьків,
перед Г.І. Менделем постало питання, чи є непрояв альтернативної ознаки іншої
батьківської форми наслідком повного її зникнення, або вона все ж таки перебуває в
прихованій формі в генотипі гібрида. Відповідно до поставленої задачі дослідник
продовжив вивчення закономірностей успадкування ознак у другій, третій та наступних
генераціях. Спочатку Г.І. Мендель піддав самозапиленню гібридів, отриманих від
схрещування вихідних батьківських форм. Виявилось, що серед нащадків таких гібридів
поряд з особинами, яким властива домінантна ознака, з’явились особини з прихованою в
першій генерації ознакою другої батьківської форми. Таким чином, у спадковому
відношенні ознаки, які не проявились у гібридів F1 не зникли зовсім, вони були пригнічені
впливом домінантних аналогів. Так виникло поняття рецесивності.
Після того як Г.І. Мендель піддав гібридів першої генерації самозапиленню він
прискіпливо вивчив кількісне розщеплення їх нащадків. Отримані абсолютні числа
розщеплень дослідник опрацював використовуючи теорію ймовірності. Він встановив, що
в кожному окремому досліді та сумарно по всім дослідам, в другій генерації гібридів
кількість домінантів відноситься до кількості рецесивів, як 3:1. Так, при вивченні
успадкування гладенької і зморшкуватої форми насіння від 253 гібридних рослин F1
Менделем було отримано в F2 7324 насінини, з них гладеньких – 5474, зморшкуватих –
1850. Якщо співвідношення 3:1 є правильним, то при загальній кількості насіння 7324
теоретично слід очікувати наступний розподіл: ¾ насіння (7324 × ¾ = 5493) повинно мати
домінантну ознаку (гладенькі), а ¼ (7324 × ¼ = 1831) – рецесивну (зморшкуваті).
Теоретичні значення майже відповідають експериментальним. В іншому досліді, де
враховується ознака забарвлення насіння (жовтого і зеленого), Мендель отримав наступне
співвідношення в F2: з 8023 насінин виявилось 6022 жовтих і 2001 – зелені, тобто знову ж
таки співвідношення дуже близьке до 3:1. Встановивши це просте співвідношення між
домінантами і рецесивами в другій генерації гібридів, Г.І. Мендель побачив за ним прояв
внутрішнього закону розщеплення.
Отримавши розщеплення за фенотипом згідно формули 3А + 1а, Г.І. Мендель
поставив перед собою завдання розкрити суть цього явища. Для цього всіх особин другої
генерації, як з домінантною ознакою (3А), так і з рецесивною (1а), він знову піддав
самозапиленню і вивчив їх нащадків. Від останніх, як і слід було очікувати, отримано
особин тільки з рецесивною формою прояву ознаки (а). Найвірогідніше вони всі мають
гомозиготний генотип .
Іншу ситуацію було виявлено при вивченні особин з домінантною ознакою.
Виявилось, що ⅔ особин з домінантним проявом ознаки (А) дали розщеплення у
співвідношенні 3А + 1а. Таким чином, вони були гетерозиготними, маючи генотип .
Серед інших особин з домінантною ознакою (А), які становлять ⅓ від їх кількості, ніякого
розщеплення не було. Всі їх нащадки мали домінантні особливості.
Таким чином, Г.І. Мендель встановив, що при моногібридному схрещуванні в другій
генерації розщеплення за фенотипом має вигляд 3:1. Розщеплення за генотипом в цьому
випадку записується так: 1 :2 :1 .
Матеріал, викладений по успадкуванню ознак, може бути використаний для
характеристики будь-якої пари альтернативних ознак, але при певних умовах.
Г.І. Мендель неодноразово підкреслював, що такі співвідношення відображають лише
середні величини. При малій кількості особин кількість нащадків з альтернативними
ознаками в F2 буде коливатись під впливом випадкових факторів. Ці відхилення
обумовлені не тільки закономірностями реалізації ймовірностей, але і тим, що в процесі
розвитку і росту живих організмів окремі особини з різних причин можуть загинути.

74
 Всебічне вивчення Г.І. Менделем закономірностей успадкування семи різних ознак у
гороху, кожна з яких проявляється у двох альтернативних формах, привело його до
розуміння того, що розщеплення нащадків у другій гібридній генерації за фенотиповим
проявом різних ознак є не хаотичним, а упорядкованим. Ця упорядкованість
регламентується у формі другого закону Менделя, або закону розщеплення ознак у гібридів
другої генерації, формулювання якого має наступний вигляд: у нащадків, отриманих від
схрещування гібридів першої генерації між собою, спостерігається явище розщеплення: за
фенотипом – 3:1 та за генотипом – 1:2:1.
Схема утворення гібридів другої генерації має наступний вигляд:
Р ♀ × ♂
Г А,а А,а

F2
жов. жов. жов. зел.
За фенотипом чверть нащадків має зелений колір насіння, а три чверті –жовтий. За
генотипом половина особин є гетерозиготною і по чверті домінантними і рецесивними
гомозиготами.
Отже, Г.І. Мендель вперше встановив факт, який свідчить про те, що організми
подібні за зовнішнім виглядом, можуть різко відрізнятись одне від одного за спадковими
факторами.
Такий самий результат можна отримати іншим способом. Знаючи, які типи гамет
утворюють гібриди першої генерації, будують так звані ґрати Пеннета – графічний
метод, запропонований англійським генетиком Р.К. Пеннетом для наочного уявлення про
сполучення різний типів статевих клітин при схрещуванні. При цьому по горизонталі і по
вертикалі записують гамети батьків і, комбінуючи їх, в клітинах таблиці отримують
генотипи нащадків.
Р ♀ × ♂
жов. жов.
Гамети ♀
F2
А а

А
Гамети ♂

Ґрати Р.К. Пеннета особливо зручні при аналізі успадкування ознак складних
гібридів, тих, у яких досліджується більше однієї ознаки.
При вивченні гібридів рослин в наступних генераціях, Г.І. Менделем було
підтверджено те, що кожна рослина в F2, яка характеризується зеленим кольором гороху,
при самозапиленні в наступних генераціях – F3, F4 і т. д. дає особин лише з зеленими
горошинами. ⅓ рослин з домінантним фенотипом при самозапиленні дає в F3 і наступних
генераціях ідентичних собі рослин, а у решти ⅔ знову відбувається розщеплення, при

75
якому відношення гібридів з домінантною ознакою до таких з рецесивною становить 3:1
(рис. 2).
Спираючись на закон розщеплення, Г.І. Мендель припустив, що кожний з гібридів
F2, F3, F4 і т. д. має однакову можливість розмножуватись і утворювати однакову кількість
своїх нащадків. Вивчення успадкування ознак в ряді наступних генерацій показало, що
домінантний і рецесивний алелі кожної ознаки в процесі розмноження «у собі» активно
переходять з гетерозиготного в гомозиготний стан.

Р ♀ × ♂

F1

F2

Рис. 2. Успадкування кольору горошку у Pisum sativum

В десятій генерації, за розрахунками вченого, на кожні 2048 рослин дві будуть

гетерозиготними і по 1023 домінантними та рецесивними гомозиготами. Частку гомозигот
(або домінантних, або рецесивних) можна визначити за допомогою оригінальної формули:
,
де Nгм – частка домінантних або рецесивних гомозигот;
n – номер генерації.
Відповідно, легко підрахувати, що в 15-ій генерації частка гетерозигот серед
гібридів становитиме лише 0,003%, або одну гетерозиготу на кожні 32768 особин.
Факт подвійності спадкових факторів, локалізованих в організмах, навів
Г.І. Менделя на думку про те, що комбінування цих факторів у процесі розмноження
гібридів можливе лише за умови розходження (відокремлення) алельних генів в процесі
утворення статевих клітин. В 60-х роках ХІХ ст. ніхто з вчених ще не мав жодних уявлень
про суть мейозу та запліднення. Великий внесок в розуміння механізму статевого
розмноження у 80-х роках того ж століття вніс Август Вейсман (1834-1914). Він вважав,
що спадкова речовина міститься в хромосомах ядра і передається лише через зародкову
лінію, тобто статевими клітинами. Пізніше в 1902 році Теодор Бовері (1962-1915) в

76
Німеччині та Уолтер Сеттон (1876-1916) в США звернули увагу на зв’язок в поведінці
хромосом в мейозі та заплідненні з успадкуванням ознак за законами Г.І. Менделя. Ще до
оприлюднення цих спостережень Мендель, спираючись на свої досліди, стверджував, що
існує внутрішній механізм розходження алелей в процесі утворення статевих клітин, як
чоловічих, так і жіночих. З цієї точки зору організми, гетерозиготні за однією парою
алелей , утворюють одну половину гамет з алелем А та іншу половину – з алелем а.
Таким чином, алельні гени, які знаходяться в гетерозиготному стані, не змішуються, не
розбавляються, не змінюють одне одного.
Як і будь-яка гіпотеза, яка відповідає реальним механізмам, гіпотеза Г.І. Менделя
включала можливість прогнозування. Так, згідно з логікою вченого, якщо дійсно
гетерозиготи в F1 утворюють з рівною ймовірністю гамети, що несуть домінантні і
рецесивні спадкові фактори (Мендель їх називав зачатками), то при схрещуванні
гетерозиготних гібридів першої генерації з рослинами гомозиготними за рецесивними

задатками , слід очікувати збіг в розщепленні за генотипом і фенотипом. При чому

число особин з домінантним і рецесивним проявом ознаки повинно бути майже
однаковим. Дійсно, при такому схрещуванні було отримано очікуване співвідношення
класів. Наприклад, схрещуючи гібриди, гетерозиготні за генотипом та з пурпуровими

квітами за фенотипом, з рослинами, що мають білі квіти і гомозиготними за цією

ознакою, Мендель отримав співвідношення: 85 рослин з пурпуровими квітами та 81 – з
білими, що дуже близько до очікуваного розщеплення 1:1 (рис. 3).

♀ × ♂

А а а а

Рис. 3. Перевірка гіпотези «чистоти» гамет (по забарвленню квітки гороху)

На основі аналізу своїх схрещувань Мендель підтвердив той факт, що рецесивні

задатки не зникають в гетерозиготному організмі, а лишаються незмінними і знову
проявляються при зустрічі з аналогічними собі рецесивними формами в наступних
генераціях.
Пізніше В.Бейтсон, керуючись особливостями цього феномену, сформулював
правило «чистоти» гамет, згідно з яким явище розщеплення засноване на успадкуванні

77
дискретних одиниць – домінантних і рецесивних алелей, які не змішуються в
гетерозиготному організмі і розходяться «чистими» при утворенні гамет.
«Чистота» гамет заснована на парності окремих генів. Особина, гетерозиготна за
будь-якою ознакою, має в ядрах соматичних клітин в одній із гомологічних хромосом
домінантний алель гену, а в іншій – рецесивний. В результаті мейозу в кожній гаметі
опиняється лише одна з гомологічних хромосом, тобто або з домінантним алелем, або ж з
рецесивним. Природно, що гетерозиготний організм буде утворювати два типи гамет, при
чому приблизно однакової кількості. Таким чином, в нормі гамета завжди «чиста» від
другого алеля з альтернативної пари.
Схрещування форми з домінантною ознакою та форми – гомозиготного рецесиву,
що використав Г.І. Мендель для підтвердження своєї гіпотези «чистоти» гамет, отримало
назву аналізуючого. В сучасному розумінні, аналізуюче схрещування – це схрещування,
при якому особину, генотип якої невідомий (наприклад: чи ), але повинен бути
встановлений, парують з особиною тестером, генотип якої, за досліджуваною ознакою, є
рецесивною гомозиготою (наприклад ). Для генетичного аналізу цей метод є дуже
цінним оскільки за фенотипом особини далеко не завжди можна визначити її генотип, а на
практиці досить часто постає таке завдання. Цей метод, названий ще тест-кросом, дає
можливість визначити генотип особини з домінантною ознакою.
Розглянемо аналізуюче схрещування на прикладі. Нехай особини з генотипами і

мають однаковий фенотип. Тоді при схрещуванні з особиною, рецесивною за певною

ознакою (генотип ), отримуємо наступні результати в першій генерації (гібриди першої

генерації при аналізуючому схрещуванні позначають Fа):

Р ♀ × ♂ Р ♀ × ♂

Г А, а а Г А а

Fа Fа

жов. зел. жов.

З цього прикладу видно, що особини гомозиготні за домінантним геном,

розщеплення в Fа як за фенотипом так і за генотипом не дають. В той час як гетерозиготні
при схрещуванні з рецесивною гомозиготою дають розщеплення у співвідношенні 1:1.
Визначення генотипу має велике значення при селекційній роботі в тваринництві і в
рослинництві.
Гібридологічний аналіз, окрім аналізуючого, включає також зворотне, або бек-крос і
протилежні, або реципрокні схрещування.
Зворотне схрещування – це схрещування гібридів першої генерації з однією із
батьківських форм або аналогічною їй за генотипом особиною. Нащадків, які є
результатами такого схрещування позначають Fb. Наприклад, якщо в результаті

78
схрещування двох гомозиготних організмів ( × ) утворився гетерозиготний ( ), то
зворотні можна записати наступним чином:
× та × .

Бек-крос широко використовують для поліпшення кращих сучасних порід тварин,

домашньої птиці, сортів інбредних культур, особливо щодо таких ознак, як стійкість до
захворювань.
Беручи до уваги вищенаведений матеріал, слід зазначити, що при аналізі
моногібридних схрещувань, не акцентувалась увага на те, яка з особин була материнською
та яка – батьківською. Чи впливає на властивості гібрида і на характер розщеплення у
його нащадків те, що материнський організм буде нести домінантну ознаку, а
батьківський – рецесивний, і навпаки? Ще до Г.І. Менделя гібридизатори помітили, що
напрямок схрещування зазвичай не впливає на ознаки гібрида. Це давало підстави
вважати рівну участь чоловічої та жіночої статей в передачі спадкових факторів.
Г.І. Мендель підтвердив ці спостереження. Домінантна ознака проявлялась у гібрида
незалежно від того, чи ця ознака батьківського чи материнського походження. Для ознак
гороху, успадкування яких вивчав Мендель, вказане положення було справедливим.
Слід зазначити, що іноді зустрічаються розбіжності в передачі спадкових
властивостей з боку матері чи батька. Йдеться про ознаки, які зчеплені зі статтю,
відповідно гени, які їх обумовлюють локалізовані на статевих хромосомах. Тому
напрямок схрещування все ж прийнято вказувати. Система схрещувань, при яких в
першому випадку материнська особина має домінантну ознаку, батьківська – рецесивну, а
в другому, навпаки, материнська – рецесивну, а батьківська – домінантну, називається
реципрокними прямим і зворотнім схрещуваннями відповідно. Нехай пряме матиме вигляд
♀ × ♂ тоді зворотне записується наступним чином ♀ × ♂ . Дуже часто
використання цього методу в селекції називають реципрокною селекцією.
Своїми дослідами Г.І. Мендель встановив одне з принципово важливих для
природознавства положень, а саме: ознаки організму успадковуються дискретно і при
схрещуванні не зникають в генераціях, а зберігаються. Це відкриття є чудовим
підкріпленням вчення Чарльза Роберта Дарвіна (1809-1882) і його теорії про походження
видів шляхом природного відбору. Воно дозволило пояснити той механізм, за допомогою
якого пристосувальні ознаки організмів не поглинаються схрещуванням, а зберігаються і
можуть накопичуватись в генераціях під дією природного відбору.
Полігібридне схрещування
До сих пір ми розглядали успадкування при схрещуванні рослин і тварин, умовно
приймаючи, що батьківські форми різняться за однією парою алелей, тобто за одним
геном. Але фенотип організму являє собою сукупність ознак, відповідно особини
різняться між собою багатьма генами. Для того щоб одночасно проаналізувати
успадкування декількох генів, спочатку необхідно розкласти це складне явище на більш
прості складові елементи, а після їх вивчення представити весь процес в цілому. Саме так
зробив Г.І. Мендель. Дослідивши успадкування однієї пари ознак, він перейшов до аналізу
успадкування двох, трьох і більше пар ознак.
Гібриди, отримані від схрещування організмів, що різняться одночасно двома
парами альтернативних ознак, були названі Ґ. де Фрізом в 1900 році дигібридами, трьома
парами – тригібридами, багатьма ознаками – полігібридами.
Для дигібридного схрещування Г.І. Мендель взяв гомозиготні рослини гороху, які
різняться одночасно за двома парами ознак. Материнський організм мав гладеньке насіння
(ген, що обумовлює цю ознако позначимо В) жовтого кольору (позначимо А); обидві

79
ознаки домінантні. Батьківський організм мав рецесивні ознаки: зморшкувате b та зелене a
насіння. Генотип материнської особини можна позначити , а батьківський – .
Якщо припустити, що кожний з генів локалізований в окремій хромосомі, то
потрібно очікувати, що зрілі статеві клітини, яким властивий гаплоїдний набір хромосом,
будуть мати лише по одному алелю кожного гена. Тоді гамети материнської рослини
повинні нести алелі А і В, батьківської – a та b. Запліднення призведе до утворення
дигетерозиготного гібрида за двома алельними парами . Аналогічний результат

вийде при схрещуванні рослин з гладеньким і зеленим та рослин зі зморшкуватим і

жовтим насінням.

Р ♀ × ♂
Г АB аb
F1
жовті та гладенькі
Гібридне насіння гороху в першій генерації як за генотипом так і за фенотипом
виявилось одноманітним – проявились тільки домінантні алелі і всі нащадки мали
гладеньке жовте насіння.
Для того щоб упевнитись в тому, що гібриди F1 є гетерозиготними за двома генами,
Ґ.І. Мендель провів уже відомий прийом аналізуючого схрещування. Гібридні особини він
схрестив з рослинами, гомозиготними за двома рецесивними генами. В результаті він
отримав чотири класи насіння в числових співвідношеннях, дуже близьких до очікуваного
розщеплення 1:1:1:1, а саме: гладеньких і жовтих – 55, гладеньких зелених –

51, зморшкуватих жовтих – 49, зморшкуватих зелених – 53.

Таким чином, було показано, що дигібридний організм утворює чотири сорти гамет
в рівному співвідношенні та, відповідно, є гетерозиготним за обома алелями.
Від самозапилення 15-ти дигібридних рослин F1 Ґ.І. Мендель отримав 556 насінин, з
яких було 315 гладеньких жовтих, 101 зморшкуватих жовтих, 108 гладеньких зелених і 32
зморшкуватих зелених.
Як нам вже відомо, при моногібридному схрещуванні за умов повного домінування в
F2 спостерігається розщеплення за фенотипом у співвідношенні 3:1. Ґ.І. Мендель
припустив, що кожна алельна пара A, a та B, b в успадкуванні веде себе так само як і при
моногібридному схрещуванні. Справедливість цього припущення була доведена після
відкриття факту незалежного розходження хромосом в мейозі.
Для того щоб зрозуміти як веде себе кожна пара алелей окремо у нащадків
дигібридів, розглянемо їх окремо. Для цього всі 556 насінин другої генерації треба
розбити на два класи:
1. за формою: 315+108=423 гладеньких і 101+32=133 зморшкуватих;
2. за забарвленням: 315+101=416 жовтих і 108+32=140 зелених.
Знаючи, що розщеплення за кожною парою ознак відбувається у співвідношенні 3:1,
ми можемо сказати, що із загальної кількості насінин повинно бути ¾ гладеньких та ¼
зморшкуватих за формою і ¾ жовтих та ¼ зелених за забарвленням відповідно.
Виконавши відповідні розрахунки, ми отримуємо теоретично очікуване співвідношення

80
насіння в F2 за кожною парою ознак. В таблицях 2 і 3 наведені результати цих
розрахунків.
З вищенаведених розрахунків видно, що розщеплення за кожною парою алелей при
дигібридному схрещуванні відбуваються як два незалежних явища. Прояв особин з
домінантною ознакою при моногібридному схрещуванні відбувається в ¾ випадків, а з
рецесивною – ¼. Користуючись математичним підходом можна встановити частку
виникнення особин з певною комбінацією ознак. Цей метод заснований на законі
сполучення двох і більше незалежних явищ і має наступний вигляд: якщо два явища
незалежні, то ймовірність того, що вони відбудуться одночасно, дорівнює добутку
ймовірностей кожного з них. Відповідно, ймовірність того, що ознаки гладенька форма і
жовтий колір насіння проявляться одночасно, дорівнює добутку ¾ × ¾ = 9/16, гладенька
форма і зелений колір – ¾ × ¼ = 3/16, зморшкувата форма і жовтий колір – ¼ × × ¾ = 3/16
та зморшкувата форма і зелений колір – ¼ × ¼ = 1/16. Інакше кажучи, добутки окремих
ймовірностей дають співвідношення класів розщеплення за фенотипом 9/16 : 3/16 : 3/16 :
1/16, або 9:3:3:1.
Таблиця 2 Таблиця 3
Розщеплення в F2 у гороху Розщеплення в F2 у гороху
за формою насіння за забарвленням насіння
Насіння Насіння
Дані Дані
гладеньке зморшкувате жовте зелене
Фактичні 423 133 Фактичні 416 140
Очікувані 417 139 Очікувані 417 139
Відхилення +6 -6 Відхилення -1 +1

Ґ.І. Мендель в своєму досліді по дигібридному схрещуванню в F2 отримав 556

насінин. Якщо ми розрахуємо теоретично очікуваний розподіл по класам користуючись
формулою 9:3:3:1, то отримаємо лише незначні відхилення від фактичних даних,
отриманих вченим (табл. 4).
Таблиця 4
Розщеплення в F2 у гороху по ознакам насіння
при дигібридному схрещуванні
Насіння
Дані гладенькі, зморшкуваті, гладенькі, зморшкуваті, Сума
жовті жовті зелені зелені
Фактичні 315 101 108 32 556
Очікувані 312,75 104,25 104,25 34,75 556
Відхилення +2,25 -3,25 +3,75 -2,75 0
Для того щоб уявити, яким чином відбувається сполучення одночасно двох пар
алелей A, a та B, b та встановити характер розщеплення в F2 з врахуванням одночасно
двох ознак можна також використати ґрати Пеннета. Вони дозволяють встановити всі
можливі комбінації чоловічих і жіночих гамет при заплідненні, а також визначити
фенотипи і генотипи особин в F2.
У дигетерозиготної рослини в процесі гаметогенезу будуть утворюватись
статеві клітини чотирьох сортів (A B, A b, a B, a b), які при заплідненні можуть вільно
поєднуватись поміж собою, утворюючи 16 типів зигот. Слід сказати, що при
дигібридному схрещуванні кожна пара ознак при розщепленні серед нащадків веде себе
так само, як і при моногібридному схрещуванні, тобто незалежно від іншої пари ознак.
Формула 9:3:3:1 виражає відношення розщеплення за фенотипом в F2 при
дигібридному схрещуванні. Не менш важливою є необхідність провести аналіз того ж
розщеплення за генотипом. У випадку повного домінування це можна зробити лише за
допомогою аналізуючого схрещування для всіх 16-ти генотипів.
81
 Що і було проведено Ґ.І. Менделем. Оскільки при розщепленні за фенотипом кожна
пара алелей поводить себе незалежно, то і розщеплення за генотипом буде проявлятись у
відповідності з тією самою закономірністю, але в інших співвідношеннях.
Аналізуючи генотипи в F2 по ґратам Р.К. Пеннета, ми можемо визначити частоту
різних генотипів, що дасть нам формулу розщеплення 1:2:2:4:1:2:1:2:1. Знаючи, що при
моногібридному схрещуванні розщеплення за генотипом становить 1:2:1, можна
підрахувати ймовірність прояву генотипів різних класів при дигібридному схрещуванні.
Ймовірність прояву генотипу дорівнює ¼. Відповідно для – ½ та для – ¼.

Те саме буде і для іншої алельної пари: – ¼, – ½, – ¼. Провівши множення двох

ймовірностей, можна отримати всі класи розщеплення за генотипом. В результаті такого
розрахунку виходять ті ж самі дев’ять класів розщеплення за генотипом 1:2:2:4:1:2:1:2:1,
які можна встановити з використанням ґрат Р.К. Пеннета.
Р ♀ × ♂

жовті та гладенькі жовті та гладенькі

Гамети ♀
F2
АB Ab аB ab

АB

Ab
Гамети ♂

аB

ab

Розглянемо тригібридне схрещування. Ґ.І. Мендель для такого роду схрещування

обрав наступні три пари альтернативних ознак насіння: гладенька – зморшкувата форма,
жовте – зелене забарвлення, а також сіро-коричнева та незабарвлена шкірка насінини, при
чому першими в парах названі домінантні ознаки, а другими – рецесивні.
При схрещуванні материнська рослина була гомозиготна за всіма тьома
домінантними ознаками, а батьківська – за рецесивними. Всі три гени локалізовані в трьох
негомологічних хромосомах. Тригібрид першої генерації мав наступну структуру
. За фенотипом насіння нащадків повністю копіювало ознаки материнської
особини.
При зазначеному ступеню гетерозиготності гібриди F1 утворюють вже вісім сортів
гамет як жіночих так і чоловічих, а саме: A B C, A B c, A b C, A b c, a B C, a B c, a b C і a b
c. Найпростіший спосіб визначення кількості сортів гамет – дихотомічний. При цьому від
кожного алеля проводять дві ліній, які з’єднують його з іншою парою алелей, а від

82
останніх знову проводять лінії та поєднують з наступною парою спадкових факторів. Для
нашого випадку схема має наступний вигляд:
C=ABC C=aBC
B B
с =ABc c =aBc
A a
C=AbC C=abC
b b
c =Abc c =abc
При заплідненні в результаті сполучень восьми сортів жіночих та восьми сортів
чоловічих гамет в другій генерації утворюється 64 комбінації. В цьому легко впевнитись,
використавши або ґрати Пеннета, або методи математики, перемножуючи ймовірності, як
в попередньому випадку. В результаті підрахунків виявляється, що у тригібрида
розщеплення в F2 за фенотипом включає вісім класів в певному числовому відношенні:
27:9:9:9:3:3:3:1. Очевидно, для того щоб виявити всі вісім класів розщеплення за
фенотипом, необхідно мати достатньо велике число спостережень. Ґ.І. Мендель відмічав,
що з усіх дослідів дослід з тригібридом вимагав найбільшої кількості часу та праці.
Принцип незалежної поведінки різних пар альтернативних ознак в розщепленні за
фенотипом в F2 при повному домінуванні може бути виражений формулою (3+1)n, де n –
число пар альтернативних ознак. Користуючись цією формулою, можна розрахувати
число очікуваних класів в розщепленні за фенотипом при будь-якій кількості пар ознак,
що враховуються при схрещуванні:
§ одна пара: (3+1)1=3:1, тобто два класи;
§ дві пари: (3+1)2=9:3:3:1, тобто чотири класи;
§ три пари: (3+1)3=27:9:9:9:3:3:3:1, тобто вісім класів.
Інакше кажучи, число фенотипових класів при розщепленні в F2 може бути
виражене формулою 2n, де основа «2» вказує на парність генів однієї пари гомологічних
хромосом, а ступінь n – число алельних пар в негомологічних хромосомах. Тому при
моногібридному схрещуванні число класів розщеплення за фенотипом дорівнює 21=2, при
дигібридному 22=4, при тригібридному 23=8, при тетрагібридному 24=16 і т. д.
Число різних типів гамет, що утворюють полігібриди F1, також може бути виражено
формулою 2n, де n – число алельних пар генів, за якими різняться форми, що
схрещуються.
Число можливих комбінацій гамет виражається формулою 4n, де основа «4»
відображає число можливих комбінацій чоловічих і жіночих гамет в моно гібридному
схрещуванні, а n – число пар алелей. При дигібридному схрещуванні таких комбінацій
буде 42=16, при тригібридному – 43=64 і т. д.
Кількість генотипових класів можна визначити за формулою 3n, де n – число
алельних пар. Таким чином, знаючи число пар алелей при полігібридному схрещуванні,
можна розрахувати число типів гамет, які утворює гібрид першої генерації, число їх
комбінацій при заплідненні, а також число фенотипових і генотипових класів.
Слід ще раз підкреслити, що всі ці розрахунки справедливі за умови, що гени
локалізовані на різних хромосомах. Проте відомо, що кількість останніх для кожного виду
є відносно невеликою і постійною. Так, у гороху є всього сім пар гомологічних хромосом,
у людини – 23, у плодової мушки – чотири і т. д. Відповідно, можливе одночасно
незалежне успадкування лише тієї кількості генів, скільки пар гомологічних хромосом є у
організму даного виду. Оскільки у гороху є сім пар хромосом (n=7), то у гібрида можливе
незалежне комбінування не більше семи одночасно врахованих в схрещуванні пар ознак.
У класичного для генетичних досліджень об’єкта – дрозофіли, взагалі можливе лише
тетрагібридне схрещування.

83
 Аналіз результатів одержаних при ди-, три- та полігібридних схрещувань, привів
Менделя до висновку про вільне, незалежне комбінування спадкових факторів, які
успадковуються нащадками другої генерації. З цього випливає третій закон Менделя, або
закон незалежного успадкування ознак, який можна сформулювати наступним чином: при
схрещуванні організмів, гомозиготних за двома або декількома алельними ознаками, і при
подальшому розмноженні нащадків, гени що обумовлюють формування цих ознак, вільно
і незалежно комбінуються між собою у генотипах нащадків другої генерації відповідно до
законів ймовірностей.
На останок викладення класичної схеми аналізу успадкування ознак і властивостей
організмів слід зазначити, що дійсні межі мінливості при вільному поєднанні гамет значно
ширші. По-перше, в кожній парі гомологічних хромосом може бути більше одного гену.
По-друге, при аналізі розщеплення не було враховано взаємодію генів, хоча в процесі
індивідуального розвитку організму гени впливають на прояв одне одного. Існує ряд
інших причин, які можуть призводити до збільшення мінливості генотипів та фенотипів.
Взаємодія генів
Розвиток будь-яких ознак в організмі є наслідком складних взаємодій між генами, а
точніше між їхніми продуктами – білками-ферментами. Існують дві основні групи
взаємодій генів, а саме взаємодія генів однієї алельної пари та декількох різних алельних
пар. До першої відносяться такі типи:
· повне домінування;
· неповне домінування;
· кодомінування;
· міжалельна комплементація (облігатна гетерозиготність);
· моноалельне успадкування.
До групи взаємодій неалельних пар належать наступні типи:
· комплементарність (та її різновиди: криптомерія і новоутворення);
· епістаз;
· полімерія;
· ефект положення гена;
· модифікуюча дія та плейотропія.

Розрізняють декілька типів домінування наряду з іншими формами взаємодії генів

алельної пари.
Повне домінування – це взаємодія алельних генів, при якій величина ознаки у
гетерозиготи відповідає аналогічній у гомозиготи за домінантним алелем , тобто
домінантний ген алельної пари повністю приховує присутність іншого – рецесивного.
Прикладом явища повного домінування є успадкування кольору насіння гороху
посівного. Жовтий колір є домінантною ознакою (А), зелений – рецесивною (а), і при
схрещуванні жовтих гомозигот із зеленими всі нащадки будуть мати жовтий колір.
Приклади повного домінування наведені в таблиці 5.
Однак, частіше присутність рецесивного алеля якимось чином проявляється і,
зазвичай, доводиться зустрічатись із різним ступенем неповного домінування.
Мабуть це пояснюється тим, що домінантний алель відповідає за активну форму білку-
ферменту, а рецесивні алелі часто детермінують ті ж білки-ферменти, але зі зниженою
ферментативною активністю. Це явище і реалізується у гетерозиготних форм у вигляді
неповного домінування, при чому фенотип гетерозигот відрізняється від фенотипу
гомозигот. Таке явище можна пояснити і тим, що алель здатний формувати нормальну
ознаку, знаходячись лише в подвійній дозі – в гомозиготному стані. Генотипи
розрізняються експресивністю, тобто ступенем вираженості ознаки.

84
 Таблиця 5
Приклади повного домінування
Домінантна ознака Рецесивна ознака

Фігурний гарбуз
Біле забарвлення плоду Жовте забарвлення плоду
Куляста (округла) форма плоду Продовгувата форма плоду
Томат
Куляста форма плоду Грушоподібна форма плоду
Червоне забарвлення плоду Жовте забарвлення плоду
Високе стебло Низьке (карликове) стебло
Пурпурне стебло Зелене стебло
Овес
Ранньостиглість Пізньостиглість
Нормальний ріст Гігантський ріст
Імунітет проти ржавіння Відсутність імунітету (ураження) проти
ржавіння
Дрозофіла
Червоний колір очей Вишневий колір очей
Сірий колір очей Чорний колір очей
Нормальні крила Зачаткові крила
Нормальні крила Загнуті крила
Морська свинка
Чорне забарвлення волосу Біле забарвлення волосу
Чорне забарвлення волосу Коричневе забарвлення волосу Короткий
Довгий волос волос
Скуйовджений, розетковий, вихристий Гладенький волос
волос
Кури
Наявність гребеня Відсутність гребеня
Трояндоподібний гребінь Горохоподібний Простий гребінь
гребінь Простий гребінь
Оперені ноги Неоперені (голі) ноги
Кролі
Сіре забарвлення волосу Чорне забарвлення волосу
Чорне забарвлення волосу Біле забарвлення волосу Гладенький волос
Скуйовджений волос
Лисиці
Платинове забарвлення волосу Сріблясте забарвлення волосу
Вівці каракульські
Сіре забарвлення вовни Чорне забарвлення вовни
Миші
Чорне забарвлення шкіри Червоне забарвлення шкіри
Довгі вуха Короткі вуха
Велика рогата худоба
Чорна масть Червона масть
Комолість (безрогість) Рогатість
Біла голова Однорідне забарвлення волосу

85
 Людина
Округле обличчя Продовгувате обличчя
Великі очі Маленькі очі
Карі очі Блакитні очі
Прямий розріз очей Косий розріз очей
Монголоїдний тип очей Європейський тип очей
Короткозорість Нормальний зір
Великий ніс Середній або малий ніс
«Орлиний» ніс Прямий ніс
Широкі ніздрі Вузькі ніздрі
Ямочки на щоках Відсутність ямочок на щоках
Широкі вуха Вузькі вуха
Вільна мочка вуха Прирощена мочка вуха
Виступаючі зуби і щелепи Нормальні зуби та щелепи
Щілина між різцями Відсутність щілини між різцями
Жорстке волосся М’яке волосся
Посивіння у віці 25 років Посивіння у віці 40 років
Облисіння у чоловіків Облисіння у жінок
Мохнаті брови Нормальні брови
Товста і відвисла нижня губа Нормальна нижня губа
Здатність згортати язик у трубочку Неспроможність скручувати язик
Товста шкіра Тонка шкіра
Смугла шкіра Біла шкіра
Веснянки Відсутність веснянок
Короткий череп (брахіцефал) Довгий череп (доліхоцефал)
Нормальний зріст Пропорційна карликовість
Схильність до ожиріння Нормальна комплекція
Праворукість Ліворукість
Еліптичні візерунки на пальцях Циркулярні візерунки на пальцях
Сопрано у жінок Альт у жінок
Бас у чоловіків Тенор у чоловіків
Спадкова глухота Нормальний слух
Такий тип взаємодії алельних генів часто зустрічається в природі, в тому числі у
людини. Наприклад, у батька ніс великий, а у матері – маленький. У дитини ніс може бути
середнього розміру. Розглянемо конкретний приклад успадкування масті у шортгорнської
худоби. Батьківські форми гомозиготні з генотипом мають червону масть, а з

генотипом – білу. Припустимо бугай має червону масть і, відповідно, він утворює
гамети одного типу з геном R. Корова білої масті, також утворює гамети одного типу але
вже з геном r. Гібриди першої генерації (F1) утворюються за рахунок злиття гамет батьків.
Від батька надходить ген R, від матері – ген r, відповідно, генотип гібриду буде .

Р ♀ × ♂
Г R r
F1
чала

86
 Гени, що визначають масть, знаходяться в гетерозиготному стані, у телят
проявляється проміжна ознака – масть буде чала. Розглянемо які фенотипові класи і в
якому співвідношенні проявляться в F2. Для отримання F2 гетерозиготних тварин F1
схрещують між собою. Під час мейозу кожна батьківська форма утворює два типи гамет:
одна половина буде нести алель R, а інша половина – r. В процесі запліднення з рівною
вірогідністю можливі зустрічі гамет з генами ; ; ; . Цим генотипам

відповідають фенотипи: – червона масть, 2 – чала масть та – біла масть.

Р ♀ × ♂

Г R,r R,r

F2

черв. чал. чал. біл.

Таким чином, при неповному домінуванні в F2 утворюються три фенотипових класи:

червоної масті, чалої і білої у співвідношенні 1:2:1.
Прикладом неповного домінування в рослинництві є успадкування кольору квітки
нічної красуні (Mirabilis jalapa). Вона буває червоно- і білоквітковою. Якщо схрестити
між собою ці форми, то всі нащадки, як від прямих так і від зворотних схрещувань, будуть
лише рожевоквітковими, а нащадки другої генерації розщеплюються на три групи у
співвідношенні 1 з червоними: 2 з рожевими: 1 з білими квітами. Отже, у разі неповного
домінування характер фенотипового розщеплення нащадків у другій генерації повністю
збігається з характером генотипового розщеплення.
Ознаки, які виникають внаслідок неповного домінування нерідко представляють
естетичну і матеріальну цінність для людини. Виникає питання: чи можна вивести
шляхом відбору, наприклад, сорт нічної красуні з рожевою квіткою? Мабуть ні, тому що
ця ознака розвивається лише у гетерозигот і при схрещуванні їх між собою завжди
відбувається розщеплення.
Існують випадки, коли кожний алельний ген у гетерозиготних особин виявляє свою
дію повною мірою незалежно один від одного. Такий тип взаємодії називається
кодомінування і спостерігається при успадкуванні білкових фракцій і деяких
еритроцитарних антигенів, що обумовлюють групи крові. Наприклад, білок гемоглобін у
великої рогатої худоби може мати фракції А, В і АВ. За цим типом успадковуються групи
крові у людей. Успадкування білкових фракцій відбувається за проміжним типом і
відповідає розщепленню як при неповному домінуванні у співвідношенні 1:2:1.
Свого роду вищеописане явище – це відсутність домінантно-рецесивних відносин.
Міжалельна комплементація або облігатна гетерозиготність пов’язана із синтезом
у гетерозигот двох різних за будовою, але близьких за своїми функціями, молекул білків,
замість однієї у кожної із гомозигот. При чому одночасна дія різних молекул у
гетерозиготному організмі пов’язана із більш сильним проявом ознаки, що обумовлює ця
пара алелей порівняно із гомозиготними особинами. Окрім того, у гетерозигот часто
зустрічається «гібридні» молекули, які побудовані з поліпептидних ланцюгів, що були
синтезовані в клітині під контролем двох різних алелей. Іноді комплементація у
гетерозигот за дефектними алелями може виражатись у відновленні нормально
функціонуючої здатності, яка частково або повністю втрачена кожним мутантним алелем

87
окремо. Міжалельна комплементація, судячи з усього, – головна причина одногенного
гетерозису – переваги гетерозигот над гомозиготами.
Гетерозис, «гібридна сила», – явище підвищеної життєздатності і продуктивності
порівняно з вихідними батьківськими формами. Він максимально виявляється у гібридів
першої генерації, а в наступних –поступово згасає. Розрізняється декілька схем отримання
гібридів з більш сильним проявом бажаних ознак. Міжвидова гібридизація – схрещування
тварин різних видів. Наприклад, мул будучи гібридом віслюка і кобили переважає їх за
довголіттям і витривалістю. Міжпородна (міжсортова) і міжлінійна гібридизація – це
схрещування батьківських форм, які належать до різних порід (сортів) та ліній відповідно.
Такі заходи покликані для збільшення продуктивності тварин та врожайності
сільськогосподарських культур на 10-30%.
В цілому експресія генів в диплоїдних клітинах біалельна, тобто транскрипція РНК
відбувається з обох алелей гену, але суттєва частина генів експресується моноалельно. Ця
група генів розпадається на два класи: гени, які інпринтуються і випадково моноалельні
гени (алельне виключення).
У випадку імпринтингу експресія деяких генів в дочірніх соматичних клітинах
залежить від локалізації генів чи то на материнській, чи то на батьківській хромосомах.
При цьому часто спостерігають різноманітний характер метилування батьківських і
материнських хромосом. Такий диференціальний характер метилювання ДНК
спостерігається ще в гаметах самців і самок. Метилювання, в свою чергу, це модифікація
молекули ДНК без зміни самої нуклеотидної послідовності. З хімічної точки зору цей
процес полягає в приєднанні метильної групи до цитозину у складі CpG – динуклеотиду.
Експресія випадково моноалельних генів може відбуватись як з материнської так і з
батьківської хромосоми. Таке явище ще називають алельним виключенням і суть його
полягає в інактивації одного з алелей, що призводить до функціональної гемізиготності
відповідного гена незалежно від його походження з боку батьків. Під гемізиготністю
організмів або окремих соматичних клітин розуміють функціональну активність одного
алеля певного гену чи декількох генів, що може бути наслідком анеуплоїдії (втрати однієї
чи декількох хромосом), делеції (втрати певної ділянки ДНК) чи функціональної
інактивації другого алеля. Гемізиготний стан характерний для генів і Х-хромосом самки
ссавців окремих соматичних клітин, де одна з них інактивована випадково. Саме в період
раннього ембріонального розвитку визначається яка з жіночих статевих хромосом буде
сплячою. Окрім Х-щеплених генів існує велика кількість випадково моноалельних генів
аутосом. Сюди належать гени нюхових рецепторів, деякі гени імунної системи та ряд
інших.
Зазвичай алельне виключення тонко регулюється в онтогенезі. Але теоретично
аналогічний механізм може реалізуватись в результаті поступового накопичення
випадкових помилок метилювання протягом життя організму. Накопичення помилок
метилювання більше нормального рівня повинно супроводжуватись виключенням
відповідного алеля на фоні нормального функціонування іншого алеля в конкретній
соматичній клітині. Саме такими помилками метилювання, які отримали назву епімутації,
пояснюють виникнення CpG – сайтів, які зазнали часткового метилювання. На фоні
епімутації може виникнути і розвитись ряд захворювань, такі як синдром Ретта у людини,
рак та інші.
Отже, розглянуто основні типи взаємодії алельних пар генів, при яких
спостерігаються відхилення від класичних розщеплень, але які пояснюються з позицій
менделізму і молекулярної генетики.
Після праць Ґ.І. Менделя наступним великим кроком було встановлення факту
взаємодії неалельних пар генів в процесі розвитку організму. Це явище було відкрито на
початку ХХ ст. В. Бейтсоном, від тоді і почався бурхливий розвиток досліджень в цьому
напрямку. Відповідно до них було встановлено, що велика частка ознак організму
розвивається під впливом не одного, а декількох генів. Встановлено декілька типів

88
неалельної взаємодії генів: комплементарність (в тому числі криптомерія та
новоутворення), епістаз, полімерія, ефект положення та модифікуюча дія.
Комплементарна, або доповнююча дія генів – це явище прояву певної ознаки, що
виникає тільки за наявності в генотипі двох домінантних неалельних генів, кожний з яких
не має свого власного прояву. При цьому нащадки першої генерації не успадковують
жоден з фенотипів батьків, а набувають іншого, що пов’язано з доповнюючою дією білків-
ферментів домінантних генів. Наприклад, при схрещуванні двох різних за генотипом рас
пахучого горошку з однаковими фенотипами (білими квітами) гібриди першого покоління
виявились пурпуровими, тобто виникає новий фенотип. Генотип однієї раси горошку з
білими квітами був , іншої – . При схрещуванні їх гібриди мали генотип

тоді колір проявився.

Р ♀ × ♂

Г Аb аB

F1

пурпурові
При схрещуванні між собою отриманих нащадків в другій генерації спостерігається
розщеплення у співвідношенні 9 рослин з пурпуровими квітами та 7 з білими.
Р ♀ × ♂
пурпурові пурпурові
Гамети ♀
F2
АB Ab аB ab

АB
Гамети ♂

Ab

аB

ab

Генетичний аналіз показав, що колір квітів пахучого горошку залежить від двох
комплементарних генів. Кожен з них домінантний, але при відсутності іншого своєї дії не
проявляє.
Серед сортів кукурудзи є такі, у яких зерна мають пурпуровий колір, тому що
містять пігмент антоціан. Інші сорти мають білі зерна. Було встановлено, що розвиток
антоціану контролюється спільною дією комплементарних генів. При наявності в
гомозиготному стані хоча б одного рецесивного алеля колір не розвивається і насіння
виявляється білим. Домінантні алелі контролюють різні етапи в синтезі пігменту, і варто із
послідовності синтезу випасти хоча б одній ланці, як подальшого розвитку ознаки не
відбувається.
Розглянемо приклад із світу тварин. Біосинтез пігменту очей у дрозофіли
контролюється рядом генів. Відомо, що рецесивний алель st (scarlet) блокує синтез бурого
89
пігменту як і рецесивний алель pr (purple). Фенотипи гомозигот , –

яскраво-червоні. При схрещуванні таких мух між собою в F1 очі будуть нормальні –

темно-червоні оскільки в генотипі присутні по одному з домінантних алелей .В

результаті схрещувань гібридів першої генерації між собою в F2 буде спостерігатись

розщеплення 9:7 (9/16 особин будуть мати темно-червоні очі, а 7/16 – світло-червоні).
Своєрідний результат був отриманий при схрещуванні чорних і білих мишей. Всі
особини першого покоління були сірими, такий колір у мишей ще називають агуті
(особливістю такого кольору є те, що волосяний стрижень має три і більше кольорових
кільця з певним проміжком між ними, до того ж спостерігається зональність
розповсюдження на тулубі). В другій генерації відбулося розщеплення в співвідношенні
9:3:4. На підставі отриманих даних було зроблено висновок, що колір мишей також
контролюється двома комплементарними генами. Але тут, на відміну від попередніх
прикладів, один із генів (С) має власний фенотиповий прояв, а другий (А) реалізується
фенотипово лише в присутності першого. Явище комплементарної взаємодії неалельної
пари генів, коли один з двох домінантних алелей має власний прояв, в генетиці
зустрічається під назвою криптомерія. Домінантний алель С потрібен для синтезу
пігменту, за його відсутності пігмент не розвивається і тварина виявляється
альбіносом. Домінантний алель А забезпечує відкладання пігменту в волоссі у формі
чорних кілець, внаслідок чого волосся набуває сірого забарвлення. Якщо домінантний
алель А відсутній в зиготі, тобто за цим геном тварина має генотип , то при наявності
домінантного алеля С пігмент в волоссі відкладається рівномірно і воно набуває чорного
забарвлення.
Р ♀ × ♂

Г Ca cA

F1

агуті
Альбіноси, які використовувались в досліді, були гомозиготами за рецесивним геном
забарвлення і за домінантним геном зонального розміщення пігменту . Чорні миші
були гомозиготними за домінантним геном забарвлення і рецесивним геном зонального
розподілу пігменту . Миші в F1 мали генетичну конституцію і набули
кольору агуті. При схрещуванні нащадків першої генерації між собою, в F2 особини, які
мають хоча б по одному домінантному гену з різних алельних пар, матимуть сіре
забарвлення (9/16), тварини, що мають домінантний алель першої пари і рецесивні другої,
будуть чорними (3/16), нарешті, альбіносами будуть миші, які отримали рецесивні алелі
гену, що контролює синтез пігменту, і домінантний алель гену зонального розподілу
(3/16) і особини, у яких всі алелі обох пар генів будуть рецесивними (1/16).

90
 Із практики рослинництва можна навести приклад успадкування кольору квітки
льону (Linum usitatissimum). Якщо запилювати рослини з рожевими квітками

пилком отриманим від рослин з білим кольором квітів , то в першій генерації всі

особини будуть мати блакитний колір суцвіть .

Р ♀ × ♂
агуті агуті
Гамети ♀
F2
CA Ca cA ca

CA
Гамети ♂

Ca

cA

ca

Якщо ж схрестити блакитні особини між собою, то матимемо в F2 розщеплення на

блакитних, рожевих і білих у співвідношенні 9:3:4 відповідно.
Аналогічні випадки успадкування зустрічаються у багатьох видів тварин і рослин.
Різновидом комплементарної взаємодії неалельних пар генів є новоутворення.
Такий тип характеризується проявом нового фенотипу в першому поколінні, а в
другій генерації відбувається розщеплення у співвідношенні 9:3:3:1, що забезпечується
самостійним проявом кожного з комплементарних генів.
Одним із перших прикладів взаємодії неалельних генів за принципом
новоутворення є успадкування горіхоподібного гребеня у курей. Ця форма гребеня
розвивається в тому випадку, якщо два домінантних гена (P і R) взаємодіють у певної
особини. По одинці вони визначають інші форми гребенів, а саме ген P – горохоподібну, а
ген R – трояндоподібну. Якщо обидві пари алелей гомозиготні і рецесивні, то гребінь буде
простим листоподібним (рис. 4).

1 2 3 4
Рис. 4. Форми гребеня у півнів: 1 – горіхоподібна, 2 – трояндоподібна,
3 – горохоподібна, 4 – проста.

91
 При схрещуванні курей породи Корніш із горохоподібними гребенем з

півнями Плімутрок, що мають трояндоподібний гребінь , у першій генерації всі

нащадки матимуть нову форму гребеня – горіхоподібну , яка характерна для

примітивних порід курей малайських та орловських.

Р ♀ × ♂

Г rP Rp

F1

горіхоподібний
Схрещування отриманих гібридів між собою дасть наступне розщеплення – 9/16
горіхоподібних, 3/16 трояндоподібних, 3/16 горохоподібних і 1/16 листоподібних.

Р ♀ × ♂
горіхоподібний горіхоподібний
Гамети ♀
F2
RP Rp rP rp

RP

Rp
Гамети ♂

rP

rp

Розглянемо ще один приклад новоутворення. У популярного генетичного об’єкту

плодової мушки (Drosofila melanogaster) є велика кількість форм, які спадково
відрізняються за кольором очей. У мух дикого типу, або типу, який розповсюджений в
природі, очі темно-червоні. Вже згадувалось про форму з яскраво-червоними очима.
Відповідний ген позначується як st (scarlet) – рецесив по відношенню до дикого типу.
Існують також мухи з коричневими очима. Це також рецесивна ознака. Відповідний ген
позначується bw (brown).

92
 Якщо схрестити мух з яскраво-червоними очима і мух з коричневими

очима , то спостерігається наступний результат. У F1 всі мухи мають темно-

червоні очі (дикий тип) , а при схрещуванні гібридів першої генерації в F2

з’являються чотири класи розщеплення: мухи з темно-червоними, яскраво-червоними,
коричневими і білими очима у співвідношенні 9:3:3:1 (рис. 5).

9 3 3 1

Рис. 5. Розщеплення в F2 у плодової мушки (явище новоутворення)

Існують випадки, коли розщеплення в F2 становить 9:6:1. Це також комплементарна
взаємодія неалельних генів, прикладом якого є успадкування форми ягоди у гарбуза
(Cucurbita pepo). Неалельні домінантні гени А і В визначають круглу форму, їх спільна
взаємодія – форму диску, а відсутність домінантних алелей обумовлює подовжену форму
(рис. 6).

6 та

1
Рис. 6. Розщеплення за фенотипом в F2 за формою ягоди у гарбуза

Взаємодія неалельних генів, протилежна комплементарності, називається епістазом.

Суть цього явища полягає в пригніченні одним геном ефекту дії іншого неалельного йому.
Іншими словами епістаз – це міжалельне домінування. Ген, що пригнічує отримав назву
епістатичного, або супресора, або інгібітора, а той, який пригнічується, називають
гіпостатичним.
Одним з класичних прикладів епістазу є успадкування масті у коней (рис. 7). Сіре
забарвлення у них зумовлене домінантним геном А, ворона масть – геном В, а гніда –
геном b. При чому домінантний ген А проявляє свою дію незалежно від стану іншої

93
алельної пари. При схрещуванні сірих коней з вороними в першій генерації

всі нащадки сірі .

Р ♀ × ♂

Г Аb аB

F1

сірі

1 2 3
Рис. 7. Масті коней: 1 – сіра, 2 – ворона, 3 – гніда
В другому поколінні формуються три фенотипові класи у співвідношенні 12 – сірі : 3
– вороні : 1 – гніда.
Р ♀ × ♂
сірі сірі
Гамети ♀
F2
АB Ab аB ab

АB

Ab
Гамети ♂

аB

ab

У гарбуза плід буває жовтим (А) і зеленим (а). Ця ознака може пригнічуватись
інгібітором (I) в результаті чого ягоди мають білий колір. Схрестивши рослини з білими
плодами з рослинами, які мають зелені ягоди , отримуємо всіх гібридів білими

, а в другій генерації 12 з 16 мали також білу ягоду, 3 з 16 – жовту і 1 з 16 – зелену.

В тому випадку, коли ознака, яка контролюється епістатичним геном, співпадає з
особливостями подвійного рецесивну гіпостатичної пари (ефект гену «I» = ефекту «a»),
або, коли ген-супресор не має власного фенотипового прояву, в F2 виникає розщеплення
94
за фенотипом у співвідношенні 13:3. Наприклад, у курей домінантний алель гену С
обумовлює розвиток пігменту, але домінантний алель іншого гену E є його супресором. В
результаті цього, кури, навіть ті що мають домінантний алель гену забарвлення, в

присутності супресора виявляються білими. Відповідно, особини з генотипом та

– білі, а з генотипом – забарвлені.

Таким чином, білий колір у курки може бути обумовлений, з однієї сторони,
відсутністю домінантного алеля гена, що викликає утворення пігменту
, а з іншої – наявністю домінантного алеля – пригнічувача кольору (E).

Відповідно, якщо схрестити двох білих птахів з генотипами (леггорн) і

(плімутрок), всі особини в F1 будуть також білі , але в F2 при родинному

схрещуванні у особин першої генерації, відбувається розщеплення за фенотипом у
співвідношенні 13:3.
Р ♀ × ♂

Г Ec eC

F1

Р ♀ × ♂
Гамети ♀
F2
EС Ec eC eс

EС
Гамети ♂

Ec

eC

eс

З 16 птахів три будуть забарвлені та бо ген-супресор знаходиться в

рецесивному стані, і присутній ген, який зумовлює утворення пігменту. Два класи
фенотипів (9+3) будуть білими, тому що у них в генотипі присутній інгібітор E, крім того
рецесивна дигомозигота також буде білою.
Повернемось до прикладу із успадкуванням кольору зерна кукурудзи (Zea mays).
Обов’язковою умовою пурпурового забарвлення є наявність домінантного алеля А і
комплементарної йому пари домінантних алелей гену В, але пігмент може пригнічуватись
домінантним інгібітором I. В результаті при схрещуванні двох білих особин з генотипами

95
 та , у другій генерації відбувається розщеплення за фенотипом 13:3 (13 з 16
мають білі зерна і 3 з 16 – пурпурові).
Повернемось до аналізу взаємодії комплементарних генів, наприклад генів pr та st у
дрозофіли. Співвідношення фенотипових класів у F2 можна представити собі як наслідок
того, що рецесивний алель pr в гомозиготі запобігає прояву домінантного алеля st+, а
також рецесивний алель st епістатичний по відношенню до pr+. Такий тип взаємодії ще
можна назвати подвійним рецесивним епістазом. Простий рецесивний епістаз
зустрічається у випадку, коли тільки a > B; a > b чи тільки b > A; b > a, і виражається в F2
розщепленням 9:3:4. Аналогічне співвідношення зустрічається при криптомерії, саме нею
останнім часом найвірогідніше і пояснюється таке розщеплення.
Як вже показано, пояснення того чи іншого типу взаємодії генів при дигібридному
схрещуванні умовне. Тим не менш зміни в законі незалежного успадкування (поява
несподіваних класів в розщепленні, або зменшення їх числа), пов’язаного із взаємодією
двох генів, і отримане співвідношення в F2 завжди можна ототожнити з класичним 9:3:3:1.
При цьому важливо зрозуміти які класи об’єднались і тоді визначити тип взаємодії.
В основі успадкування кількісних ознак, як і при успадкуванні частини якісних,
лежить явище полімерії або полігенне успадкування. Полімерія – це такий тип
успадкування, коли на формування однієї ознаки впливає декілька неалельних
еквівалентних пар генів. В цьому випадку різні гени ніби дублюють дію одне одного.
Існує дві форми полімерії.
Кумулятивна (адитивна, сумуюча) полімерія – явище, коли інтенсивність, або
вираженість ознаки прямо пропорційна числу домінантних алелей різних пар генів. Чим
більше генів впливає на розвиток певної ознаки тим краще виражена ця ознака. Щоб
підкреслити тотожність дії різних генів, їх позначують одними і тими ж самими
символами, додаючи лише різні підрядкові індекси – А1, А2, А3 та інші. Полімерні
фактори були відкриті шведським генетиком Германом Нільсеном-Еле (1873-1949) в 1908
році. При вивченні успадкування забарвлення ендосперму зерна у пшениці (лат. Triticum)
встановлено, що ця ознака залежить від трьох пар неалельних генів. Тому під час
схрещування домінантної і рецесивної тригомозиготи, тобто з червоним кольором (А) з
незабарвленою (а), в F1 всі рослини дають зерна із забарвленим ендоспермом, хоча з
більш світлішим ніж у першого батька. В другій генерації, при родинному схрещуванні
особин першої, відбувається розщеплення за фенотипом у співвідношенні 1:6:15:20:15:6:1.
1/64 рослин буде мати зерна з безбарвним ендоспермом, у решти буде різна інтенсивність
пігментації в залежності від кількості домінантних алелей в генотипі (від одного до
шести) (рис. 8).
Якщо розщеплення в другій генерації відповідатиме, наприклад, таким частотам як
1:4:6:4:1, то це означатиме, що на прояв однієї ознаки впливає дві пари генів. За таким
принципом успадковується забарвлення колосової луски у вівса (Avena sativa).
В даному та інших випадках кумулятивної полімерії ознаки успадковуються як
постійно-проміжні, тобто в першій генерації проявляється проміжне успадкування, а в
другій – різко підвищується мінливість, зявляється багато перехідних форм.
За типом кумулятивної полімерії успадковується багато кількісних ознак, наприклад,
колір шкіри у людини; молочність, яйценосність, маса та інші ознаки
сільськогосподарських тварин; довжина колосу у злаків, вміст цукру в коренеплодах
цукрових буряків та ін. Вивченням успадкування таких ознак займається спеціальний
розділ генетики – генетика кількісних ознак.
Некумулятивна (проста) полімерія – явище успадкування ознаки, при якому одного
домінантного алеля із будь-якої пари взаємодіючих генів достатньо для прояву
фенотипової характеристики, що вивчається. На відміну від попереднього випадку ступінь
прояву ознаки не залежить від концентрації генів, що її обумовлюють. Так, при
схрещуванні курей (Gallus gallus), гомозиготних за двома парами різних рецесивних

96
алелей , що обумовлюють лапки без пір’я, з півнями, гомозиготними за

домінантними алелями , всі курчата в F1 матимуть оперені ніжки. В другій

генерації серед 16 гібридів один буде без пір’я на лапках, і 15 – з пір’ям. Серед останніх
одна частина матиме всього один домінантний алель, друга – два, третя – три і будуть
такі, які матимуть всі чотири домінантні алеля, але характер вираженості буде однаковим.
Розщеплення становитиме 15:1.

Рис. 8. Кількісний розподіл особин в F2 в триалельній системі при кумулятивній

полімерії (вісь Х – кількість домінантних алелей в генотипі; вісь У – число особин в класі)

Незабаром після того, як генетики прийшли до визначення поняття гену як одиниці

дискретності спадкової інформації, що розміщена і функціонує на певній ділянці
хромосоми, були виявлені факти, які свідчать про можливість зміни прояву цього гену в
результаті його переміщення по системі геному. Такі зміни активності гену при зміні його
положення в геномі називають ефектом положення.
Вперше явище ефекту положення було виявлено в 1925 році одним з засновників
генетики Альфредом Генрі Стертервантом (1891-1970). Він показав, що, коли в результаті
нерівного кросинговеру обидва мутантних алеля гену Bar у дрозофіли виявляються в
одній хромосомі, це суттєво впливає на розвиток мутантного фенотипу в порівнянні з
нормальним, у якого ці алелі в різних гомологічних хромосомах (рис. 9). Явище, яке
виявив Стертервант, має особливість, яка відрізняє його від інших ефектів положення:
мутантний фенотип проявляється більш-менш стабільно. Відповідно до цього, за
пропозицією Едварда Льюіса (1918-2004) з 1954 року його почали називати стабільним
ефектом положення. В основі цього явища лежить виникнення нового фенотипового
стану при взаємодії продуктів двох гомологічних генів, які в результаті мутації опинились
на одній з двох парних хромосом. Цей тип зміни активності генів має достатньо широке
розповсюдження, особливо в експериментальній практиці.

97
Рис. 9. Зміни фенотипового прояву мутації Bar в залежності від її положення в геномі

Особливим випадком є ефект положення мозаїчного типу. Таке явище було

відкрите в 1930 році іншим видатним генетиком Германом Джозефом Меллером (1890-
1967). Суть мозаїчного ефекту положення полягає в наступному: ген інактивується в
результаті його переносу з еухроматина (активна зона хромосоми) на околицю
гетерохроматина (неактивна зона хромосоми) при цьому в одній частині клітин він
зберігає свою активність, а в іншій інактивується. Ще сам Меллер встановив, що
генетична інактивація виникає, по-перше, в хромосомі з перебудовою, по-друге, ген
повинен бути перенесений на околицю прицентромірного гетерохроматину, і по-третє,
прояв гену стає мозаїчним при аналізі великої кількості відносно однорідних клітин.
Наприклад, клітини, що складають омматидії ока у плодової мушки, мають однаковий
генотип, але в одній групі формується мутантний фенотип, а в іншій – нормальний (рис.
10).

– ген – еухроматин – гетеро хроматин

Рис. 10. Зміна положення гену w+ на Х-хромосомі

в результаті інверсії між еу- та гетерохроматином

В 1934 році Микола Петрович Дубінін (1906-1998) та Б.Н. Сідоров виявили факт
зміни активності нормальних алелей гену cubitus interruptus (сі+, IV хромосома) та гену
hairy (h+, III хромосома) при перенесенні їх в інші хромосоми. Рецесивні мутації цих
алелей давали в першому випадку (сі) розриви жилок на крилах, в другому (h) – втрату
ряду щетинок на тілі мухи.
У випадку сі+ було встановлено, що перенесення цього гену в іншу хромосому і, як
наслідок прояв біля нього нового генного оточення, призводить до втрати домінантності.
Гетерозиготні особини, внаслідок втрати алелем сі+ статусу домінантності, стали
проявляти ознаки розриву жилок на крилах (рис. 11). В подальшому це явище було
назване ефектом Дубініна.

98
 1 2
Рис. 11. Ефект положення cubitus interruptus:
1 – нормальне крило; 2 – прояв гену сі

У 1935 році Дубінін та Сідоров також довели, що при ефекті положення мозаїчного
типу ген не втрачається, а змінюється лише стан його активності. За допомогою
кросинговеру вони відокремили інактивований алель, від перебудови, а відповідно, і від
розміщення біля гетерохроматину, і ген знову почав стабільно формувати нормальний
фенотип. Дещо пізніше, в 1938 році, І.Б. Пашнін отримав зворотні хромосомні
перебудови, котрі переносили інактивований ген від гетерохроматину у вихідне
положення – в еухроматин. Активність гену при цьому відновлювалась.
Ефект положення мозаїчного типу має ряд особливостей. Припустимо група генів (a,
b, c, d, e) опинилась біля прицентромірного гетерохроматину (рис. 12). Інактивація
розповсюджується по направленню від центроміри при чому по мірі віддалення вона
послаблюється. В нашому випадку найчастіше втрачає активність ген е, а відносно
найрідше ген а. Інактивація може охоплювати значні ділянки хромосом. Зареєстрований
випадок, коли ефект положення розповсюджувався на відстань до п’яти млн. п. н.

– гени – еухроматин – гетерохроматин – центроміра

Рис. 12. Група алелей переміщених до гетерохроматину

В 1991 році Е.С. Бєляєва відкрила унікальне явище – переривчасту інактивацію

ділянок хромосом, перенесених до гетерохроматину. Суть її полягає в тому, що гени
інактивуються не послідовно від а до е, а дискретно. Наприклад, в сплячому стані можуть
знаходитись одночасно гени b, c, e, або a, d, e, або тільки е, або ж всі, чи взагалі жодного.
На ступінь прояву мозаїчного генотипу впливають багато факторів. Так, низька
температура різко підсилює генетичну інактивацію і збільшує довжину сплячої зони.
Наприклад, при температурі 14°С у дрозофіли збільшується розміри незабарвлених
фасеток очей, порівняно з аналогічними при нормальній температурі – 25°С. Зміна
кількості гетерохроматину в геномі також суттєво впливає на прояв ефекту положення. Y-
хромосома у плодової мушки є найбільшим гетерохроматиновим блоком, і при її
видаленні (генотип самців в такому випадку стає Х0) генетична інактивація різко
підвищується. Додаткова Y-хромосома навпаки послаблює інактивацію. Окрім цього на
сьогодні відомо декілька десятків генів, мутації яких можуть викликати посилення чи
ослаблення генетичної інактивації, – це гени-модифікатори ефекту положення. При чому
генів-послаблювачів в декілька разів більше ніж генів-підсилювачів.
У 1919 році Келвін Блекмен Бріджес (1889-1938) вперше використав поняття ген-
модифікатор, розуміючи під цим спадковий фактор, що змінює дію інших генів. Якщо
розглядати будь-яку ознаку окремо від комплексу інших, то розрізняють гени основної дії,
тобто ті, які визначають розвиток ознаки чи властивості, наприклад продукування
пігменту, стійкість або чутливість до хвороб та інше, і такі, які самі по собі не визначають
будь-яку якісну чи кількісну реакцію, а лише підсилюють або послаблюють дію основного
гену. Ті гени-модифікатори, які підсилюють ефект називають інтенсифікаторами, а ті, які
послаблюють – пригнічувачами (супресорами).
99
 Вивчення забарвлення у ссавців показало, що поряд з крайніми формами, які
характеризуються повним розвитком пігменту і повною його відсутністю (альбіноси), є
цілий ряд генотипово обумовлених перехідних форм. В цих випадках гени-модифікатори,
не маючи свого власного прояву, змінюють дію неалельних їм генів. Прикладом може
існувати варіація білої плямистості у айрширів і голштинів. Обидві породи великої рогатої
худоби гомозиготні за геном, який визначає виникнення білої плямистості, але гени-
модифікатори викликають варіацію її прояву від майже повної пігментації до майже
повної її відсутності.
Різноманіття білої плямистості у собак взагалі і в тому числі у німецьких догів
викликане дією багатоалельної системи гену S (S>si>sp>sw), а також впливом генів-
модифікаторів, які можуть збільшувати або зменшувати площу депігментованої шерсті. Їх
число і експресія залишаються невідомими. Так, для генотипу відомо сім основних
фенотипів (рис. 13).

Рис. 13. Варіації фенотипу німецького дога з генотипом

Згідно роботи Малькольма Б. Уілліса, ще в 1914 році було встановлено, що біла

плямистість у ссавців, включно і собак, проявляється в чітко визначених місцях і на
симетричних ділянках тіла. Н.А. Ільїн виділяє 20 основних точок депігментації у собак

100
(рис. 14). Природа генів-модифікаторів до сих пір викликає суперечки. Вважається, що
існують спеціальні модифікатори, функція яких полягає в зміні дії інших – «основних»
генів. З іншого боку розвиток спадково обумовлених ознак завжди відбувається в цілісній
системі процесів формування всього організму, оскільки він обумовлений системою генів
– всім генотипом. Відповідно до цього, вважається, що кожний ген виявляє певну основну
дію, але, володіючи плейотропністю, змінює, модифікує прояв інших генів. Плейотропія
(від грец. pleio – багато і trepein – вплив) – властивість одного і того ж гену впливати на
різні ознаки організму. Коли ми вивчаємо успадкування тієї чи іншої ознаки і
встановлюємо моногенне розщеплення за однією алельною парою, то відповідні гени
називаємо за ознаками, що вони обумовлюють. Насправді ж це визначення гену
відноситься лише до однієї із сторін його дії, яку ми здатні помітити: ознака, яку ми
враховуємо, є лише окремим проявом цього гену.Перший приклад такої множинної, або
плейотропної, дії гену міститься в роботі Менделя, а саме: забарвлення квітів і насіннєвої
луски залежали в дослідах від одного спадкового фактора. У вищих рослин гени, які
обумовлюють червоний колір квітів, одночасно контролюють червоний колір стебла. У
людини відомий домінантний ген, який викликає синдром Марфана або «павучі пальці».
Такі люди відрізняються подовженим ростом кінцівок, особливо ніг і пальців рук (рис.
15). Окрім того цей же ген викликає дефект кришталика ока та порок серця. В західному
Пакистані виявлені люди – носії гену, який обумовлює відсутність потових залоз на
певних ділянках тіла. Це одночасно супроводжується відсутністю деяких зубів.

Рис. 14. Карта розподілу основних точок депігментації у собак за Н.А. Ільїним

Рис. 15. Плейотропна мутація «павучі пальці» у людини

Ще одним прикладом плейотропної дії є рецесивний ген серповидноклітинної

анемії. Мутація домінантного S-гену до рецесивного стану і перехід мутантного алеля в
гомозиготний стан обумовлює формування еритроцитів крові людини у формі м’ячиків з
випущеним повітрям. На препаратах під мікроскопом такі еритроцити за формою

101
нагадують серпики (рис. 16). Діти, гомозиготні за цим мутантним геном, доживають лише
до дворічного віку і гинуть від анемії. Цікавим є той факт, що в басейні р. Конго в Африці
місцеві популяції людей є переважно гетерозиготними за геном серповидноклітиної анемії
і характеризуються -генотипом. Обумовлено це тим, що рецесивний s-ген забезпечує
стійкість до малярії. Отже, мутантний ген, який в гомозиготному стані спричиняє анімію,
одночасно формує стійкість організму людини до малярії. В болотистих районах басейну
р. Конго, де за високих температур повітря разом з його вологістю, дуже поширена
малярійна інфекція, люди з генотипом гинуть від анемії, а з генотипом – від
малярії. І тільки гетерозиготні особини виявляються нормально забезпеченими
газообміном і є стійкими до анемії.

Рис. 16. Нормальні еритроцити (ліворуч) та клітини серповидної форми (праворуч)

Плейотропною дією характеризується ген сірого (ширазі) забарвлення смушку у
каракульських овець. З’ясувалось, що вівці каракульських порід із сірим забарвленням
смушку є гетерозиготними. Але одержані від схрещування між собою сірих овець
нащадки завжди співвідносяться як 2:1. Тобто на кожні двоє сірих ягнят народжується
одне чорне (арабі).
Дослідження показали, що ген сірого забарвлення в гомозиготному стані виступає як
рецесивний летальний ген, а в гетерозиготному з алельним геном дикого типу обумовлює
сіре забарвлення смушку. Подібна дія генів виявлена при вивченні успадкування
забарвлення жовтих і чорних мишей, наявності і відсутності луски у

дзеркального коропа, платинового і сріблясто-чорного забарвлення хутра у лисиці,

короткої і нормальної довжини кінцівок у великої рогатої худоби, ряду ознак у

плодової мушки та інших тварин, а також у рослин і мікроорганізмів. Розглянемо деякі з
цих прикладів.
Французький зоолог Кено вперше виявив, що при схрещуванні між собою жовтих
мишей забарвлення їх волосяного покриву ніколи не закріплюється і серед нащадків
завжди відбувається розщеплення на жовтих і не жовтих в співвідношенні 2:1.
Аналізуюче схрещування дає розщеплення 1:1. Результати подальших дослідів призвели в
решті решт до висновку, що всі жовті миші гетерозиготні, а гомозиготи за цією ознакою
гинуть на ранній стадії розвитку. Так вперше було встановлено, що ген в гомозиготному

102
стані може викликати летальну дію. Таким чином, летальний ген – це ген, наявність якого
в генотипі (особливо в гомозиготному стані) викликає загибель організму на різних етапах
онтогенетичного розвитку.
Ще один приклад летальної дії гена можна навести з дослідів В.С. Кірпічнікова на
дзеркальних коропах. Серед культурних коропів є форми, які чітко різняться за покривом
луски, так звані лускаті (розкидані, лінійні) та голі. Ці варіації спадково обумовлені і
пов’язані з деякими іншими ознаками. Лінійні та голі коропи характеризуються сильною
редукцією ряду органів, що викликає зниження життєздатності та швидкості росту.
Відповідно, гени, які визначають розвиток луски, пов’язані зі спадковим дефектом в
розвитку організму, що викликає летальний ефект в гомозиготному стані.
Дійсно, при схрещуванні двох лінійних коропів у нащадків спостерігається
розщеплення в співвідношенні 2 лінійних : 1 лускатих. Форми гомозиготні за лінійним
розміщенням луски, гинуть на ембріональній стадії розвитку (рис. 17).
Особливістю летальних генів є той факт, що вони самі по собі не елімінуються (не
зникають). Концентрація шкідливих генів в тій чи іншій породі може досягати такого
рівня, що виникає необхідність в спеціальних заходах для зниження їх частоти. Основним
завданням при цьому є виявлення тварин, особливо плідників, гетерозиготних за
небажаним геном. Якщо такий ген повністю рецесивний, то виявити гетерозигот можна
лише досліджуючи нащадків.

P ♀ × ♂

Лінійні Лінійні

F1

Гинуть (1) Лінійні (2) Лускаті (1)

Рис. 17. Характер успадкування луски у коропа
На сьогодні у великої рогатої худоби виявлено більше 46 летальних генів, у свиней –
18, у овець – 15, у коней – 10, у собак – 6, у курей – 45, у індиків – 6, у качок – 3. Кількість
летальних генів, що виявлені у тварин різних видів, залежить не стільки від біологічних
особливостей виду, скільки від міри його вивченості.
Отже, відхилення від класичного типу розщеплення у співвідношенні 3:1 ні в якому
разі не можуть спростувати закономірностей встановлених Менделем. Вони лише
вказують на втручання додаткових факторів і підкрес-люють важливість генетичного
аналізу для вивчення успадкування ознак. Таким чином, після розгляду множинної дії
генів і їх взаємодії можна сказати, що будь-яка спадкова ознака визначається багатьма
генами, точніше всім генотипом, і що кожний ген може впливати на розвиток багатьох
ознак, або точніше – на всю систему організму, що розвивається.

Питання для самоперевірки:

1. Назвіть об’єкт досліджень Ґ.І. Менделя. Успадкування яких ознак він вивчав?
2. Охарактеризуйте перший закон Ґ.І. Менделя.

103
3. Обґрунтуйте розщеплення, яке описує другий закон Ґ.І. Менделя. Чи можуть особини
з однаковим фенотипом мати різний генотип?
4. Що таке і як будуються «ґрати Р.К. Пеннета»?
5. Як змінюються генотипи гібридів при самозапиленні в F2, F3, F4 і т. д.?
6. Як розрахувати частку гомо- та гетерозигот в наступних генераціях?
7. Охарактеризуйте «правило чистоти гамет». Чиї досліди підтвердили це правило?
8. Скільки типів гамет утворюють гомозиготні особини з домінантною ознакою, скільки
– гетерозиготи та скільки – рецесивні особини?
9. Що таке «аналізуюче схрещування»? Поясніть його практичну цінність.
10. Як і для чого проводять зворотні схрещування?
11. Реципрокні схрещування. Як вони впливають на прояв ознак?
12. Яке значення першого та другого законів Ґ.І. Менделя?
13. Охарактеризуйте три- і тетрагібриди.
14. Якими способами визначають розщеплення в другій генерації при полігібридному
схрещуванні?
15. Які розщеплення за фенотипом та генотипом отримав Ґ.І. Мендель при
дигібридному схрещуванні в F2?
16. Як розрахувати число типів гамет, що утворюють гібриди першої генерації, та яке
число їх комбінацій при заплідненні, а також число фенотипових і генотипових класів,
знаючи кількість пар алелів?
17. Скільки одночасно можна брати ознак для полігібридного схрещування і за яких
умов?
18. Сформулюйте закон незалежного успадкування ознак. Які його наслідки?
19. Значення робіт Ґ.І. Менделя для розвитку генетики.
20. Як систематизують взаємодію генів? Що таке «алельні» та «неалельні гени»?
21. Поясніть принцип «повного домінування».
22. Що таке «неповне домінування» і чим воно відрізняється від «кодомінування»?
23. Охарактеризуйте міжалельну комплементацію.
24. Які види і причини моноалельної експресії генів?
25. Що таке «комплементарна взаємодія генів»? Наведіть приклади.
26. Чому криптомерію і новоутворення розглядають окремо від комплементарності?
27. Які розщеплення в F2 зумовлює епістаз. Що таке «гени-супрессори»?
28. Чим пояснюється поняття «кумулятивної полімерії».
29. Що Ви знаєте про генетику кількісних ознак?
30. Що таке «проста полімерія»?
31. Охарактеризуйте «ефект положення гена». Які різновиди цього явища Вам відомі?
32. Надайте визначення «модифікуючої дії генів».
33. Поясніть явище «плейотропної дії гену».
34. Що таке «летальна дія гену»?
35. В чому полягають відкриття Ґреґора Іоганна Менделя?
36. Який внесок в розуміння механізму статевого розмноження зробили Август Вейсман
(1834-1914), Теодор Бовері (1962-1915) в Німеччині та Уолтер Сеттон (1876-1916) в
США?
37. Чим пояснюється «правило чистоти гамет»? Наведіть пояснення.
38. Чим характеризується «зворотнє схрещування»?
39. Що таке «реципрокне схрещування»: пряме і зворотнє?
40. Поясніть суть «полігібридного схрещування».
41. Які гамети в процесі гамотегенезу будуть утворюватися у дигетерозиготного
організму?
42. Якою формулою виражається принцип незалежної поведінки різних пар
альтернативних ознак розщеплення за фенотипом у F2 при повному домінуванні?
Наведіть розрахунок для трьох пар.

104
43. Які існують типи взаємодії генів однієї алельної пари?
44. Які існують типи взаємодії генів декількох різних алельних пар?
45. Яку функцію виконують «гени-модифікатори»?

105
 5. МОЛЕКУЛЯРНА ГЕНЕТИКА

Хроматин
В ядрі еукаріот ДНК (DNA) пов'язана з білками і РНК. Третина нуклеопротеїдного
комплексу, званого хроматином (рис. 18), складає ДНК.
Хроматин можна побачити в оптичний мікроскоп тільки під час ділення клітин,
коли він знаходиться в конденсованому вигляді у складі хромосом. Під час інтерфази
велика частина хроматину неконденсовано. Морфологічно розрізняють еухроматин і
гетерохроматин, який більше конденсований, ніж еухроматин. Еухроматин відповідає
ділянкам хромосом з активною транскрипцією.
Білки хроматину підрозділяються на гістонові і негістонові. Гістони – невеликі,
сильно основні білки, що асоціюються безпосередньо з ДНК.
Вони беруть участь в структурній організації хроматину, нейтралізуючи за рахунок
позитивних зарядів амінокислотних залишків негативно заряджені фосфатні групи ДНК,
що робить можливою щільну упаковку ДНК в ядрі. Завдяки цьому 46 молекул ДНК
диплоїдного геному людини загальною довжиною близько 2 м, що містять в сумі 6-109
пар основ [п.о. (bp)], можуть поміститися в клітинному ядрі діаметром всього 10 мкм.
По дві молекули кожного з гістонів Н2А, Н2В, Н3 і Н4 складають октамер, обвитий
сегментом ДНК завдовжки 146 п.о. (або – н.п.), що утворює 1,8 витка спіралі поверх
білкової структури. Ця частка діаметром 7 нм називається нуклеосомою. Ділянка ДНК
(лінкерна ДНК), що безпосередньо не контактує з гістоновим октамером, взаємодіє з
гістоном Н1.
Цей білок закриває близько 20 п.о. і забезпечує формування суперспіральної
структури (соленоїда) діаметром 30 нм. Коли хроматин конденсується з утворенням
метафазної хромосоми, соленоїдні структури утворюють петлі діаметром 200 нм ДНК, що
містить, завдовжки 80000 п.о. Петлі пов'язані з остовом із білків (ядерний остов), причому
близько 20 петель утворюють мінідиски. Велике число мінідисків укладається в стопку,
складаючи хромосому. Внаслідок цього ДНК виявляється згорнута настільки щільно, що
навіть найменша хромосома людини містить близько 50 млн п.о.
Група негістонових білків високо гетерогенна і включає структурні ядерні білки,
безліч ферментів і чинників транскрипції, пов'язаної з певними ділянками ДНК і що
здійснюють регуляцію генної експресії й інших процесів.
Гістони
Гістонові білки цікаві з багатьох точок зору. Завдяки високому вмісту лізину і
аргініну (на рис. 18 синього кольору) вони, як уже згадувалося, проявляють сильно
основні властивості. Крім того, послідовність амінокислот гістонів, тобто їх первинна
структура, мало змінилася в процесі еволюції. Це добре видно при порівнянні
амінокислотної послідовності гістонів ссавців, рослин і дріжджів.
Так, Н4 людини і пшениці відрізняються лише декількома амінокислотами. До того
ж розмір молекули білку та її полярність досить постійні.
З цього можна зробити висновок, що гістони були оптимізовані ще в епоху
загального попередника тварин, рослин і грибів (більше 700 млн років тому). Хоча відтоді
в гістонових генах відбувалися незліченні точкові мутації, усі вони, очевидно, призводили
до вимирання організмів-мутантів.
Гістони в октамері мають рухливий N-кінцевий фрагмент ("хвіст") з 20
амінокислот, який виступає з нуклеосоми і важливий для підтримки структури хроматину
і контролю за генною експресією.
Так, наприклад, формування (конденсація) хромосом пов'язане з фосфорилюванням
гістонів, а посилення транскрипції – з ацилуванням в них залишків лізину. Деталі
механізму регуляції до кінця не з'ясовані.

106
Рис. 18. Особливості будови хромосом та характеристика гістонів

107
Нуклеїнові кислоти - спадковий матеріал вірусів
Генетичні дослідження бактеріофагів почалися багато раніше, ніж бактерій
(частково внаслідок прозорливості Меллера), і в 1952 р. вдалося показати, що спадковою
речовиною фага Т2 є ДНК. Це відкриття було зустрінуте з великим піднесенням і
притягнуло увагу до робіт, виконаних на пневмококах за декілька років до цього.
Бактеріофаг Т2 – один з найретельніше досліджених фагів Е.coli. Цей вірус містить
ДНК, поміщену в білкову оболонку. У 1952 р. Альфред Херші і Марта Чейз з'ясували роль
кожного з цих двох компонентів у формуванні потомства фага.
Лише білкова складова Т2 містить сірку (у складі амінокислот метіоніну і
цистеїну). Фаг Т2 розмножували на бактеріях, що культивуються в середовищі з
радіоактивним ізотопом 35S, внаслідок чого білок фага був помічений цим ізотопом.
Щонайменше 99% усього фосфору у фагі Т2 доводиться на ДНК, його помітили
радіоактивним ізотопом 32Р. Ці радіоактивні мітки дозволяли простежити шляхи білку і
ДНК фага Т2 при інфекції.
Інфекційний процес починається з прикріплення фага до бактерійної клітини. Цей
етап можна спостерігати в електронний мікроскоп; результати спостережень
підтверджуються тим, що при центрифугуванні клітин на цій стадії інфекції фаги, що
містять як 35S, так і 32Р, осідають разом з бактеріями. А.Херши і М.Чейз виявили, що
незабаром після інфікування велику частину міченого 35S білка можна відокремити від
бактерійних клітин, активно перемішуючи і струшуючи культуру на мішалці; проте
велика частина міченої 32Р ДНК не відділяється при цьому від бактерійних клітин,
оскільки, ймовірно, опиняється в при цьому вже усередині них. Усунення з культури
порожніх білкових оболонок фага, так званих "тіней", не впливає на подальші події:
бактерії лізуються, і з них виходить потомство фага саме так, як і у тому випадку, коли
тіні залишаються прикріпленими до клітин. З цього досвіду А.Херши і М.Чейз зробили
висновок, що для утворення копій фага в ураженій бактерійній клітині істотна лише ДНК
батьківського фага, хоча самі копії містять як ДНК, так і білок. Таким чином, було
висловлено припущення, що білковий компонент фага лише захищає ДНК від
розщеплюючих ферментів і забезпечує попадання ДНК в бактерійну клітину, проте як
ДНК є власне речовиною спадковості.
Експеримент Херши-Чейз свідчив про важливу генетичну роль ДНК. Існують дві
причини, по яких саме цей експеримент був відразу визнаний як вирішальний доказ
генетичної ролі ДНК, в той час як експерименти Евері, Мак-Леода і Мак-Карті з
трансформації пневмококів не привернули на себе такої уваги. По-перше, експеримент
був поставлений на бактеріофагу, відносно якого було добре відомо, що за характером
успадкування ознак він аналогічний вищим організмам; на фагі Т2 було
продемонстроване існування мутацій і, саме так як і у вищих організмів, описана
рекомбінація генів-мутантів. По-друге, хімічні дослідження складу ДНК багатьох різних
організмів, що проводилися між 1944 і 1952 роками спростували широко поширене
раніше уявлення про ДНК як про простий полімер, в якому один тетрануклеотид
багаторазово повторюється в усіх молекулах. Ці дослідження виявили, що ДНК має
достатню хімічну складність, щоб служити речовиною спадковості.
Досліди, проведені на вірусі тютюнової мозаїки (ВТМ), прямо показали, що білки
вірусу не грають генетичної ролі при ураженні рослин. Це послужило додатковим
аргументом на користь того, що спадковою речовиною вірусів служить нуклеїнова
кислота, а не білкова складова. Подібно до більшості вірусів рослин, ВТМ складається з
білку і рибонуклеїнової кислоти (РНК). РНК за хімічною структурою близька до ДНК, як
ми побачимо в наступному розділі. Кожна частка вірусу містить молекулу РНК, що
складається приблизно з 6400 нуклеотидів, поміщену в білкову оболонку. Білкова
оболонка складається з майже 2130 однакових субодиниць, кожна з яких є поліпептидним
ланцюгом з 158 амінокислот, розташованих у певній послідовності.

108
 Існують хімічні методи, що дозволяють розділити РНК і білок вірусу. Зазвичай
очищений препарат РНК ВТМ зберігає не більше 0,1% інфікуючої активності препарату
інтактного (неушкодженого) вірусу. Проте за належних умов вірус можна в лабораторних
умовах реконструювати з суміші очищеного білку. Субодиниці білку з'єднуються один з
одним і з РНК, утворюючи інтактний вірус з нормальною здатністю до інфекції.
Відома безліч різновидів ВТМ, що відрізняються по колу рослин-хазяїв і за
вірулентністю на різних рослинах. Між ними існують помітні відмінності і в
амінокислотному складі білків. Наприклад, у білковій оболонці ВТМ стандартного штаму
відсутні гістидин і метіонін, проте як у вірусах штаму HR ці амінокислоти містяться. Були
виконані експерименти по реконструкції гібридних вірусів з очищеного білку HR і
очищеною РНК стандартного штаму. Такі віруси мали нормальну інфекційність. Коли ж
цими вірусами уражували рослини, то склад білкової оболонки потомства гібридних
вірусів співпадав із складом білків штаму, з якого була узята РНК. Склад білкової
оболонки гібридного вірусу не наслідувався; потомство таких вірусів мало білкові
оболонки, склад яких визначався виключно РНК. Виявилось, що лише РНК має функції,
необхідні для спадкової передачі цієї ознаки.
Неспростовним доказом того, що носієм спадкових властивостей вірусів служать
саме нуклеїнові кислоти, можна вважати демонстрацію інфекційних властивостей
очищеної нуклеїнової кислоти. Як вже вказувалося, очищена РНК ВТМ має слабку
інфекційність. Цей факт спочатку пояснювали тим, що у складі очищеного препарату РНК
могла зберегтися деяка кількість інтактних вірусів. Проте подальші дослідження показали,
що інфекційність препаратів РНК ВТМ руйнується в результаті обробки очищеним
ферментом підшлункової залози ссавців, званим рибонуклеазою. Цей фермент гідролізує
незахищену РНК, але не впливає на інфекційність інтактних часток ВТМ. Знижена
здатність до інфекції препаратів РНК ВТМ на порівняння з інтактними вірусами
пояснюється відсутністю білкової оболонки, що захищає РНК від гідролізу. Рибонуклеази
рослини руйнують велику частину РНК до того, як вони проникають в клітину. Проте
ретельні дослідження показали, що одна-єдина молекула РНК інтактного вірусу здатна
заразити рослинну клітину і привести до утворення повноцінних часток ВТМ.
Згодом було показано, що очищена ДНК деяких фагів, з яких найбільш відомі
фХ174 і λ, може уражувати бактерії і у відсутність білкової оболонки. Вільним молекулам
ДНК нелегко проникнути через клітинну стінку. Проте, обробляючи бактерії Е.coli
певним ферментом, а саме лізоцимом яєчного білку, можна зробити їх клітинну стінку
проникною. Бактерійні клітини, стінки яких оброблені у такий спосіб, називаються
сферопластами (через сферичну форму, яку набувають бактерії в результаті такої
обробки). Сферопласты не здатні до нормального зростання, проте вони можуть бути
інфіковані молекулами ДНК, виділеної з фагов фХ174 і λ, і виробляти повноцінні фагові
частки. Такі експерименти показують, що саме ДНК, а не білок є спадковим матеріалом
бактеріофагів.
Таким чином, вже в результаті перших досліджень стало зрозуміло, що саме
нуклеїнові кислоти є носієм спадковості в усіх організмах. Два типи нуклеїнових кислот –
ДНК і РНК – виконують генетичні функції в усіх прокаріотичних і еукаріотичних
клітинах. Проте віруси містять лише той або інший тип нуклеїнових кислот.
Хімічний склад і будова нуклеїнових кислот
Основна структурна одиниця нуклеїнових кислот – нуклеотид. Нуклеотид
складається з трьох хімічно різних частин, сполучених ковалентними зв'язками. Перша
частина – це цукор, що містить п'ять атомів вуглецю: дезоксірибоза (у ДНК) і рибоза (у
РНК). Друга частина – пурінова або пірімідінова азотиста основа, ковалентно сполучена з
першим атомом вуглецю цукру, і все воно формує структуру, звану нуклеозидом. ДНК
містить пурінові основи: аденін (А) і гуанін (G), а також пірімідінові основи – цитозін (С) і
тимін (Т); відповідні нуклеозіди називаються дезоксіаденозін, дезоксігуанозін,
дезоксіцитідін і дезоксітимідін. РНК містить ті ж пурінові основи, що і ДНК, а також

109
пірімідін цитозін, але замість тиміну до її складу входить урацил (U); відповідні
нуклеозіди називаються аденозін, гуанозін, цитідін і урідін. Третю частину нуклеотиду
складає фосфатна група; фосфатні групи сполучають сусідні нуклеозіди в полімерний
ланцюжок за допомогою фосфодіефірних зв'язків між 5'-атомом вуглецю одного цукру і
3'-атомом вуглецю іншого. Нуклеотидами називаються нуклеозіди з однією або
декількома фосфатними групами, приєднаними ефірними зв'язками до 3'- або 5'-атомам
вуглецю цукру. Синтез нуклеотидів передує синтезу нуклеїнових кислот, і відповідно
нуклеотиди є продуктами хімічного або ферментативного гідролізу нуклеїнових кислот.
Нуклеїнові кислоти – це дуже довгі полімерні ланцюжки, що складаються з
мононуклеотидів, сполучених 5'-3'-фосфодіефірними зв'язками. Інтактна молекула РНК
містить від 100 до 100000 і більше нуклеотидів. Інтактна молекула ДНК вміщує залежно
від виду організмів від декількох тисяч до багатьох мільйонів нуклеотидів. У ті часи, коли
Евері, Мак-Леод і Мак-Карті ставили свої експерименти на ДНК пневмококів, вважалося,
що структура молекул ДНК відносно проста і є певною тетрануклеотидную
послідовністю, наприклад рАрСрGрТОН, багаторазово повтореною, так що вона утворює
полімер виду (рАрСрGрТ)n. Таким чином, здавалося, що ДНК не має складності,
необхідної для того, щоб служити речовиною спадковості.
Наступні хімічні дослідження Едвіна Чаргаффа зі складу ДНК багатьох різних
організмів переконали наукову громадськість в тому, що ДНК насправді має складність,
необхідну для передачі спадкової інформації. Дослідження Чаргаффа показали, що склад
основ в ДНК відмінний у різних видів організмів. Це спостереження унеможливило того,
що усі молекули ДНК складаються з однакових тетрануклеотидів. Дослідження Чаргаффа
виявили, також, одну чудову особливість, властиву усім молекулам ДНК: молярний зміст
аденіну дорівнює змісту тиміну, а молярний зміст гуаніну – кількості цитозіну. Ця
рівність називається правилами Чаргаффа: [А] = [Т], [G] = [С]; кількість пуринів дорівнює
кількості пірімідінів. Залежно від видової приналежності міняється лише відношення ([А]
+ [T])/([G] + [С]), яке ще називать коефіцієнтом видоспецифічності.
Спостереження Чаргаффа показали, що молекула ДНК може бути влаштована
багато складніше, ніж припускали до того, оскільки відповідно до отриманих їм даних
молекули ДНК могли бути самими різними послідовностями основ. Незабаром після робіт
Чаргаффа Уотсон і Крік фактично показали, що правила Чаргаффа не накладають ніяких
обмежень на можливе число різних послідовностей основ, які можуть утворювати
молекули ДНК.
Модель структури ДНК Уотсона-Кріка
У 1953 році Джеймс Уотсон і Френсіс Крік запропонували модель структури ДНК,
яка відтоді багаторазово перевірялася і визнана правильною в цілому і в багатьох деталях.
Їх модель грунтувалася на чотирьох групах даних:
1. ДНК є полімером, що складається з нуклеотидів, сполучених 3'-5'-
фосфодіефірними зв'язками.
2. Склад нуклеотидів в ДНК підкоряється правилам Е. Чаргаффа.
3. Рентгенограми волокон ДНК, уперше отримані Морісом Уілкінсом і
Розаліндою Франклін, вказують на те, що молекули мають спіральну структуру і містять
більше за один полінуклеотидний ланцюг.
4. Кислотно-лужне титрування нативної ДНК показує, що її структура стабілізується
водневими зв'язками. Титрування і нагрівання нативної ДНК викликають помітні зміни
її фізичних властивостей, зокрема в'язкість, переводячи її в "денатуровану" форму,
причому ковалентні зв'язки не руйнуються.
Щоб пояснити ці спостереження, Уотсон і Крік припустили, що природна (нативна)
молекула ДНК є з двох полімерних ланцюгів попарно сполучених нуклеотидів,
закручених у формі подвійної спіралі. Зчеплення між ланцюгами забезпечується
особливими водневими зв'язками між аденіном і тиміном, і між гуаніном і цитозіном.
Таке попарне зіставлення нуклеотідоз, при якому А комплементарен Т, a G

110
комплементарен С, було виведено за допомогою побудови молекулярних моделей, на
яких точно витримувалися усі міжатомні відстані. Побудова молекулярної моделі
гіпотетичної подвійної спіралі, також, зажадала антипаралельності нуклеотидних
ланцюжків.
Припущена специфічність водневих зв'язків між аденіном і тиміном, і між гуаніном
і цитозіном пояснює постійність стосунків, що спостерігалася Чаргаффом, А/Т і G/C і
відбиває комплементарність ланцюгів подвійної спіралі. Більше того, для будь-якої
послідовності основ можлива рівна їй за довжиною послідовність комплементу, що
становить другий ланцюг подвійної спіралі. Конкретна послідовність пар А — Т і G — С
може бути видоспецифічна і не впливає на структуру молекули ДНК, що утворює
подвійну спіраль. Можливе число різних послідовностей пар основ в молекулі ДНК
практично нескінченно і здатне кодувати колосальну кількість інформації. Цей факт
робить дуже привабливою гіпотезу про те, що ДНК може служити речовиною спадковості
для усіх організмів. З моделі також виходить, що фізична структура нативної ДНК може
сильно змінюватися при нагріванні або титруванні, що не порушують ковалентних
зв'язків, але що розривають водневі зв'язки, так що два ланцюги відділяються один від
одного.
Існуючі просторова і молекулярна модель запропоновані Уотсоном і Кріком для
подвійної спіралі ДНК. Зверніть увагу на те, що для розподілу двох ланцюгів їм необхідно
розплестися один відносно одного.
Модель Уотсона-Кріку дозволяє уявити собі, як може подвоюватися нативна
молекула ДНК, утворюючи дві однакові дочірні молекули. Оскільки два ланцюги ДНК
комплементарні, кожна з них при розплітанні подвійної спіралі може служити матрицею
для синтезу нового ланцюга комплементу. Послідовність основ в ланцюзі, що знову
синтезується, визначатиметься специфікою водневих зв'язків між основами ланцюга-
шаблону і знову утворюваного ланцюга. Таким чином, генетична інформація, що
містилася в послідовності пар основ батьківської молекули, буде повністю відтворена в
двох дочірніх молекулах. Більше того, якщо в процесі подвоєння ДНК сталася помилка і
якийсь нуклеотид в знову утворюваному ланцюзі випав або виявився некомплементом
початковому, то це може змінити інформаційний зміст молекули, причому можна чекати,
що ця помилка буде передана дочірнім молекулам ДНК в наступних поколіннях. Така
заміна пари нуклеотидів може мати властивості генетичних мутацій. Таким чином, модель
структури ДНК Уотсона і Кріку пояснює як здатність генів до самоподвоєння (реплікації),
так і їх інформаційні властивості.
Перевірка моделі Уотсона-Кріка
Модель подвійної спіралі ДНК була запропонована в 1953 р. і знаменувала
народження нової науки – молекулярної біології. Проте пройшло п'ять років, перш ніж
були отримані перші переконливі експериментальні підтвердження моделі Уотсона-Кріку
в роботах Метью Мезелсона і Франкліна Сталя. У цих експериментах було показано, що в
точній відповідності з пророцтвами моделі реплікація ДНК відбувається
напівконсервативно: кожна дочірня молекула ДНК складається з одного інтактного
(консервативною) ланцюга, отриманого від батьківської подвійної спіралі, і одного знову
синтезованого ланцюга. З іншого боку, можна уявити собі гіпотетичні механізми
реплікації ДНК, яка не передбачається моделлю подвійної спіралі, а саме: 1)
консервативний спосіб реплікації, при якому батьківська ДНК повністю зберігається, а
дочірні молекули ДНК повністю синтезуються наново, і 2) дисперсний спосіб, при якому
обидві дочірні молекули ДНК синтезуються наново, а батьківська молекула розпадається
на нуклеотиди, які можуть входити або не входити до складу дочірніх молекул.
Щоб визначити, яким з цих способів реплицируется ДНК потрібно уміти відрізняти
дочірні молекули від батьківських. Мезелсон і Сталь вирощували Е.coli на середовищі,
що містить як джерело азоту 15N. Важкий ізотоп азоту 15N включався до складу ДНК і
служив міткою. Для того, щоб помітити ізотопом 15N практично усю бактерійну ДНК,

111
досить вести культивування на такому середовищі протягом дванадцяти поколінь.
Молекули, що містять 15N, можна відрізнити від молекул, що містять легший,
звичайніший ізотоп, за щільністю, оскільки у ДНК з 15N маса одного нуклеотиду більша,
ніж у звичайної ДНК. Молекули ДНК із різною щільністю можуть бути розподілені
центрифугуванням в градієнті щільності хлористого цезію. В процесі центрифугування
молекули ДНК збираються в тому шарі, в якому щільність розчину дорівнює їх власній
щільності. ДНК клітин Е.coli, вирощених на середовищі, що містить 15N, має щільність
1,724 г/см3, проте як ДНК клітин, вирощених на звичайному середовищі з ізотопом 14N,
має щільність 1,710 г/см3. Суміш цих двох типів ДНК легко розділяється при
центрифугуванні за щільністю.
В експерименті Мезелсона і Сталя клітини, протягом багатьох поколінь
культивовані на середовищі з 15N, швидко переносили в середовище, що містила 14N.
Через певні проміжки часу відбирали проби зростаючої культури і в кожній з них
визначали щільність ДНК. Після першого ділення на середовищі з 14N щільність ДНК
культури була проміжною між [15N] ДНК і [14N] ДНК. Після другого ділення на
середовищі з 14N половина клітин мала легку ДНК, а друга половина – ту ж, що і в
попередньому поколінні (проміжну). Після третього ділення на середовищі з 14N 3/4 ДНК
мало щільність, рівну щільності [14N] ДНК і 1/4 зберігала проміжну щільність.
Співвідношення між числом генерацій і розподілом щільності ДНК в точності відповідало
напівконсервативному типу реплікації, що передбачається моделлю Уотсона-Кріку.
Крім того, модель передбачала, що ДНК з проміжною щільністю має бути
гібридною подвійною спіраллю, один з ланцюгів якої містить тільки важкий ізотоп азоту
(N15), а інша – тільки легкий. Мезельсон і Сталь нагрівали ДНК проміжної щільності
протягом 30 хв при температурі 100°С, що, як вже було відомо, змінює фізичні
властивості молекули, не розриваючи ковалентних зв'язків, і виявили, що вона
перетворюється на дві рівні за об'ємом фракції ДНК з різною щільністю. Щільність однієї
з фракцій, що утворилися в результаті нагрівання, співпадала з щільністю важкої ДНК, а
іншої – з щільністю легкої ДНК.
З цього було зроблено висновок, що ДНК проміжної щільності, що утворюється
після першого ділення в легкому середовищі, є гібридною молекулою, що складається з
одного батьківського ланцюга, що містить тільки важкий ізотоп азоту, і інший, знову
синтезованому дочірньому ланцюгу, як це передбачає модель Уотсона-Кріку. Аналогічні
експерименти проробляли з реплікаційною ДНК безліч разів у різних прокаріотичних і
еукаріотичних організмів, і кожного разу виявлялося, що ДНК реплікується
напівконсервативно. Експерименти Мезельсона-Сталя були першим доказом
справедливості моделі Уотсона-Кріка. Нині можна з упевненістю сказати, що основні
положення цієї моделі переконливо підтверджені і структура подвійної спіралі лягла в
основу сучасної генетики.
Різні форми організації дволанцюжкової ДНК
Піонерська робота Уілкінса і Франклін показала, що молекули ДНК можуть давати
різну дифракційну картину в рентгенівських променях залежно від вмісту води і солей.
Модель, запропонована Уотсоном і Кріком, відповідала значенням параметрів структури,
отриманим на основі рентгенограми так званої В-форми ДНК. Модель В-форми ДНК
характеризується плоскопаралельним розташуванням пар нуклеотидних основ усередині
подвійної спіралі. Площини основ майже перпендикулярні осі спіралі і знаходяться один
від одного на 3,4 Å. Цій одиниці, що повторюються, відповідають яскраві меридіональні
дуги у верхній і нижній частинах рентгенограми. Діаметр спіралі майже в точності рівний
20 Å, а сусідні пари нуклеотидних основ повернені один відносно одного на 36°. В
результаті на один виток спіралі доводиться десять пар основ. Це спіраль з правим
напрямом обертання. Рентгенограма ДНК, проте, не дає інформації, достатньої для того,
щоб судити, є спіраль правою або лівою. При побудові своєї моделі Уотсон і Крік вибрали
напрям обертання довільно.

112
 Уся можлива різноманітність структур дволанцюжкових молекул ДНК стала
зрозумілою відносно нещодавно (у 80-х роках минулого століття) в результаті
експериментів по кристалізації гомогенних дволанцюжкових олігомерів ДНК, що
отримується за допомогою хімічного синтезу. Дифракційні рентгенівські картини,
отримані на таких кристалах ДНК, більше чіткі, ніж отримувані на природній ДНК, і
дозволяють визначити з великою точністю положення окремих атомів. Ці дослідження
виявили, що як право-, так і лівозакручена дволанцюжкова спіраль ДНК може існувати в
декількох модифікаціях, параметрів, що характеризуються різними значеннями. Тип
спіралі визначається властивостями розчинника і послідовністю нуклеотидів.
Самокомплементарний тетрамер ДНК типу CGCG (5'-кінець завжди пишеться
ліворуч) утворює при кристалізації лівозакручену дволанцюжкову структуру, що дістала
назву Z-ДНК через зигзагоподібний характер фосфодіефірного каркасу. Навпаки,
самокомплементарный додекамер CGCGAATTCGCG кристалізується у формі
правозакрученной дволанцюжкової спіралі В-форми, хоча цей додекамер утримує на
обох своїх кінцях послідовність CGCG, яка сама по собі кристалізується в Z-формі.
Дослідження структури полімеру (CG)n в розчині показали, що ця молекула може
існувати в одній з двох альтернативних форм, а саме в правій В-формі або лівої Z-формі.
Ці дві форми переходять одна в іншу при зміні іонної сили розчину або катіонів,
нейтралізуючих негативний заряд на фосфодіефірному каркасі. Природні молекули ДНК в
основному існують в правій В-формі, якщо вони не містять послідовностей типу (GC)n.
Проте якщо такі послідовності входять до складу ДНК, то ці ділянки за відповідних умов
можуть переходити в Z-форму. Можливість такого переходу вказує на те, що два ланцюги
в подвійній спіралі ДНК знаходяться в динамічному стані і можуть розкручуватися один
відносно одного, переходячи з правої форми в ліву і навпаки. Зрозуміло, що молекули
ДНК для цього мають бути досить лабільні і допускати конформаційні перетворення.
Біологічні наслідки такої лабільності структури ДНК доки не цілком з'ясовані. Специфічні
до Z-ДНК антитіла реагують з певними ділянками гігантських хромосом клітин слиних
залоз дрозофіли, що свідчить про те, що ДНК в хромосомах існує в обох формах.
Організація ДНК в хромосомах
Молекули ДНК в еукаріотичних хромосомах дуже великі. Довжина молекул ДНК,
виділеної з клітин дрозофіли, досягає 1,2 см, і прийнято вважати, що кожна еукаріотична
хромосома містить одну-єдину безперервну молекулу ДНК. Упаковка таких величезних
молекул в ядрах клітин є основною функцією гістонів, білків, характерних саме для
еукаріотичних клітин.
Основна структурна одиниця еукаріотичної клітини – це нуклеосома. Нуклеосома
містить по дві молекули кожного з чотирьох гістонів, Н2А, Н2В, НЗ і Н4, сполучених у
формі октамеру. Кожен октамер пов'язаний з послідовністю із приблизно 200
нуклеотидних пар завдовжки біля 700 Å. Точне взаємне розташування гістону і ДНК в
нуклеосомі невідоме, але вважається, що ДНК якимось чином намотується на октамери
гістону. Нуклеосома має діаметр близько 100 Å, і таким чином ДНК в нуклеосомі має
бути складена приблизно усемеро. Інший гістон, H1, забезпечує зв'язок між нуклеосомою,
послідовність якої утворює подібність гвинта. Діаметр цього гвинта (званого соленоїдом)
складає за одними оцінками близько 300 Å, по інших – близько 500 Å. Ця відмінність,
ймовірно, зумовлена тим, що для приготування електронно-мікроскопічних препаратів
використовували різні методи. Якщо прийняти діаметр соленоїда рівним 300 Å, то
упаковка послідовності нуклеосоми у формі соленоїда дає додаткове зменшення лінійних
розмірів структури в цілому ще в 6 разів. У інтерфазних хромосомах сам соленоїд
закручений гвинтом, утворюючи при цьому порожнисту трубку діаметром близько 2000
Å, що дає чергове скорочення лінійних розмірів ДНК структури, що містить, ще майже в
18 разів.
Перехід від інтерфазної хромосоми до метафазної хроматиди, ймовірно,
пов'язаний з ще одним аналогічним закручуванням тепер уже трубки діаметром в 2000 Å в

113
гвинтову структуру діаметром близько 6000 Å. Ця загальна схема організації ДНК в ядрах
клітин ігнорує відмінності в ступені спіралізації, які майже напевно існують між тими
ділянками хромосом, які беруть участь в синтезі РНК і реплікації ДНК, і тими, які в цих
процесах не беруть участь. Крім того, гетерохроматинові ділянки хромосом компактніші,
ніж еухроматинові. У будь-якому випадку ДНК в ядрах еукаріотичних клітин утворює
ієрархічну систему спіралей, основною одиницею якої є нуклеосома.
Хромосоми прокаріотичних клітин є кільцевими молекулами ДНК; у Е.coli
довжина кільця складає 107 Å, тобто близько 1 мм. Ця величезної довжини кільцева нитка
поміщається в клітині завдовжки лише 2·104 Å при діаметрі близько 8·103 Å. Отже,
ДНК може існувати в клітині лише у високовпорядкованому (конденсованому) стані.
Хоча в прокаріотичних клітинах немає білків гістонів, в них проте містяться деякі білки,
що утворюють комплекси з ДНК. При електронній мікроскопії зруйнованих певним
чином клітин Е.coli можна бачити, що ДНК зібрана в "намистини", за величиною дуже
близькі нуклеосомі еукаріот. Ці намистини дуже лабільні, що вказує на те, що взаємодія
між ДНК і білками в клітинах Е.coli багато слабкіше, ніж між ДНК і гістонами еукаріот.
Характер ієрархічної конденсації хромосоми Е.coli не цілком зрозумілий, але хромосома в
цілому може бути виділена у вигляді компактної структури, званої нуклеоїдом.
Не уся ДНК еукаріотичних клітин знаходиться в ядрах клітин. Мітохондрії і
недиференційовані хлоропласти рослин, так звані пластиди, є органелами із самостійною
реплікацією і містять власні кільцеві молекули ДНК. Ці молекули дуже невеликі і
кодують обмежену кількість інформації, необхідної для здійснення органелами їх
функцій. Так само як і хромосоми прокаріот, вони не пов'язані з гістонами і утворюють
усередині органел нуклеоїди.
Загальні особливості реплікації ДНК
Ідентифікація місця початку реплікації: воно знаходиться поблизу регіонів, багатих
А-Т (ori-сайти). Таких сайтів повинно бути не менше 100. У кожному сайті до ДНК
приєднуються 4 молекули особливого білку - O-білка.
Розкручування ДНК: у місцях приєднання О-білків починається локальне
розкручування ДНК, при цьому утворюються реплікативні пухирці. У цьому процесі
беруть участь хеліказа і ДНК-з’єднуючий білок, що означає як SSB-білок (від англ. single-
strand binding protein). SSB-білок стабілізує зв'язок хелікази з ДНК і підтримує ДНК в
розкрученому стані.
Утворення реплікативної вилки: при розкручуванні відбувається розрив водневих
зв'язків між азотистими основами полінуклеотидних ланцюгів, при цьому відбувається
розбіжність ланцюгів і утворюється реплікативна вилка. 2 і 3 етапи прискорює АТФ-
залежний комплекс ферментів, названий хеліказою (геліказою). На розподіл кожної пари
основ потрібно 2 АТФ. Окрім цього в розкручуванні беруть участь ДНК-топоізомерази –
АТФ-незалежні ферменти. Кожен з розділених ланцюгів ДНК з'єднується з ДНК-
з’єднуючим білком (SSB-білок), який перешкоджає зворотньому відновленню ланцюгів.
Відбувається компліментарне підстроювання дНТФ до пурінових, що звільнилися,
і пірімідінових основ материнських ланцюгів ДНК. При цьому спостерігають відщеплення
від дНТФ молекул пірофосфатів (РР), а енергія, що виділяється, йде на утворення
фосфорнодіефірних зв'язків між дезоксірибозою і залишками фосфорної кислоти. Цю
стадію прискорює ДНК-полімерази. У людини є 5 видів ДНК-полімераз:
- альфа (бере участь в заповненні пропуску і синтезі ретроградного (відстаючого
ланцюга),
- бета (бере участь в репарації ДНК),
- епсілон (забезпечує правильність прочитування інформації і в репарації ДНК),
- гамма (бере участь в синтезі мітохондріальної ДНК),
- сигма (бере участь в синтезі провідного (лідируючого) ланцюга).
Синтез нових ланцюгів йде у напрямі 5´ до 3´, тому на одному з ланцюгів
материнської ДНК новий ланцюг нарощується безперервно. На іншому ланцюзі

114
утворюються короткі фрагменти нового ланцюга – фрагменти Оказаки. У подальшому
кінці цих фрагментів з'єднуються (зшиваються) між собою під дією ДНК-лігази.
Відбувається респіралізація полінуклеотидних ланцюгів і утворюється третинна і
четвертинна структури ДНК. Таким чином, відбувається утворення дочірньої молекули
ДНК. У подальшому ділиться ядро, цитоплазма, інші клітинні структури. Закінчується
процес утворенням 2-х дочірніх клітин, ядра яких отримали абсолютно ідентичну ДНК.
Тобто уся генетична інформація, що зберігається в ДНК материнських клітин, передається
в ДНК дочірніх клітин. У цьому полягає передача і збереження спадкових ознак.
Інша роль ДНК полягає в кодуванні первинної структури білків, що синтезуються
клітиною. При цьому в синтезі специфічних білків ДНК бере не пряму участь. Вона
полягає в тому, що на ДНК відбувається синтез усіх РНК, які вже безпосередньо беруть
участь в процесі утворення клітинних білків. Синтез молекул РНК називається
транскрипцією.
Реплікація відбувається тільки в певний період життя клітини. Цей період
являється S-фазою (синтетична) клітинного циклу. S-фаза відділяється від митоза G1
(пресинтетичною) і G2-перевами (постсинтетичною). В ході G1 клітина готується до S-
фази; у G2 клітина готується до мітозу. Усі еукаріотичні клітини мають особливі білки, які
контролюють переходження однієї фази клітинного циклу в іншу. До таких білків-
регулювальників відносяться цикліни. Ці білки активують циклін-залежні протеїн-кінази –
ферменти, які фосфорилюють субстрати, необхідні для клітинного циклу. Розрізняють Д-
цикліни, які сприяють переходу клітини з G1 в S-фазу; Е- і А-цикліни, які ініціюють
реплікацію в ранній S-фазі; В-цикліни сприяють переходженню G2 в мітоз. Багато
онковірусів і онкогенів здатні порушувати перехід клітини з G1 в S-фазу. Це
супроводжується неконтрольованим діленням клітини.
Нативні молекули ДНК дуже великі і при екстракції з клітин зазвичай
розриваються в результаті фізичних або ферментативних дій. Мезельсон і Сталь у своїх
експериментах з реплікації ДНК Е.coli мали справу з порівняно невеликими фрагментами
ДНК, і отримані ними результати чинні тільки до стану ДНК, що передував реплікації і
після неї. Повна реплікація хромосоми Е.coli уперше спостерігалася Джоном Кейрнсом.
Він розробив метод дуже м'якого руйнування клітин Е.coli. В результаті Дж.Кейрнсу
вдалося виділити інтактні хромосоми Е.coli і помітити їх радіоактивним 3Н-тімідіном.
Мічені хромосоми обережно переносили з розчину на тверду поверхню, яка у подальшому
покривалася в темряві фотографічною емульсією і протягом декількох тижнів
експонувалася. В цей час електрони, що випускаються радіоактивною ДНК, викликали
утворення зерен срібла у фотоемульсії уздовж молекул ДНК. Наступна обробка емульсії
дає радіоавтограф хромосоми, на якому ланцюжок зерен срібла відстежує конформацію
молекули ДНК. Застосування методу радіоавтографії привело, передусім, до встановлення
того факту, що ДНК Е.coli має кільцеву форму. Згодом було показано, що таку ж форму
має ДНК усіх прокаріотичних організмів, а також вірусів і органел еукаріотичних
організмів.
Нині для молекул ДНК відомі три основні конформації і відповідно три основні
способи реплікації. Кільцеві молекули ДНК, наприклад реплікаційна форма ДНК фага
лямбда, можуть реплікуватися способом, виявленим на радіоавтографах хромосом Е.coli.
Реплікація кільцевої молекули ДНК починається в певній точці кільця і призводить до
утворення "здуття", що розширюється в двох напрямах уздовж хромосоми у міру
реплікації. Цей спосіб реплікації ДНК веде до утворення проміжної структури, що нагадує
грецьку літеру Θ. Тета-тип реплікації перетворює батьківську кільцеву хромосому на дві
дочірні кільцеві хромосоми, в кожній з яких зберігається один з ланцюгів батьківської
молекули ДНК, а другий ланцюг наново синтезується.
Як ми побачимо надалі, життєвий цикл деяких організмів вимагає перетворення
кільцевої хромосоми на лінійну. Таке перетворення відбувається при іншому типі
реплікації ДНК, відомому під назвою сигма-типа (від грецької літери σ) або "кільця, що

115
котиться". Сигма-реплікація починається з розриву фосфодіефірного зв'язку в одному з
ланцюгів батьківської кільцевої молекули, внаслідок чого по обидві сторони розриву
утворюються "голі" 3'-ОН- і 5'-РО4-кінці. У подальшому кільцевий ланцюг комплементу
служить матрицею для синтезу нового ланцюга, ковалентно прикріпленого до 3'-ОН-кінця
розірваного батьківського ланцюга. У міру того як новий ланцюг нарощується на 3'-ОН-
кінці, 5'-РО4-кінець того ж ланцюга зміщується, утворюючи "хвіст" кільця. У подальшому
починається синтез ланцюга, комплементарного цьому хвосту. При такому способі
реплікації проміжна структура має форму літери "сигма". У міру продовження реплікації
кільцева батьківська молекула перетворюється на дві дочірні молекули, одна з яких
кільцева, а інша – лінійна. Сигма-реплікація є необхідним етапом життєвого циклу деяких
бактеріофагів, зокрема лямбда і фХ174. Цей тип реплікації має місце при статевій
кон'югації бактерій і зустрічається в оогенезі деяких еукаріотичних організмів.
Хромосоми деяких вірусів і усіх еукаріотичних організмів містять лінійні молекули
ДНК. Реплікація лінійних молекул починається в певних точках з утворення
реплікаційного здуття. У невеликих молекулах ДНК вірусів реплікація може починатися з
однієї точки. У великих молекулах ДНК, що утворює хромосоми еукаріот, іноді
налічуються сотні точок ініціації реплікації. Після утворення здуття воно починає
збільшуватися у міру поширення процесу реплікації ДНК в обох напрямах від точки
ініціації. Під час процесу сусіднє здуття може зливатися, а коли здуття досягає кінця
молекули, утворюється характерна проміжна Y-подібна конфігурація. Коли реплікація
закінчується, з однієї лінійної батьківської молекули утворюються дві лінійні дочірні,
кожна з яких, так само як і батьківська, є подвійною спіраллю.
Процес реплікації ДНК грає ключову роль в передачі спадкової інформації,
записаної в послідовності пар основ від батьківської молекули ДНК дочірнім молекулам
ДНК, від батьківських соматичних клітин – дочірнім соматичним клітинам і, нарешті, від
батьківського організму – нащадкам.
Механізм дії ДНК-полімерази
Для передачі дочірнім клітинам генетичної інформації в процесі реплікації ДНК
(DNA) має бути створена копія генома. Реплікація ДНК здійснюється ДНК-залежними
ДНК-полімеразами. Ці ферменти використовують як шаблон один з ланцюгів подвійної
спіралі ДНК, так звану матрицю. На матриці, починаючи з короткої стартової
послідовності (праймера), ферменти синтезують ланцюг комплементу і відтворюють у
результаті початкову двухтяжеву ДНК. Субстратами ДНК-полімераз є чотири
дезоксірибонуклеотидтріфосфати: аденозін-, гуанозін-, тимідін- і цитозінтрифосфати. При
кожному кроці синтезу ДНК відбувається спаровування нуклеотиду з відповідною
азотистою основою матричного ланцюга. Потім α-фосфатная група пов'язаного
нуклеотиду піддається нуклеофільній атаці з боку 3'-ОН-групи попереднього нуклеотиду.
За цим йде видалення дифосфату і утворення нового фосфодіефірного зв'язку. Ці етапи
повторюються знову і знову у міру руху ДНК-полімерази від однієї основи до наступної
уздовж матриці. Відповідно до цього механізму матричний ланцюг ДНК прочитується у
напрямі 3'→5'.
У більшості клітин є декілька ДНК-полімераз. Разом з ферментами, які здійснюють
власне реплікацію, існують полімерази, які включені в процеси репарації ДНК або
реплікують мітохондріальну ДНК еукаріот. Більшість ДНК-полімераз побудовані з безлічі
субодиниць, роль яких до кінця не з'ясована.
Реплікація в Е.coli
Нині процес реплікації у прокаріот досить вивчений, проте як багато аспектів
еукаріотичної реплікації залишаються невідомими. Хоча з великою часткою вірогідності
можна стверджувати, що в більшості клітин цей процес протікає головним чином
однаково. На рисунку 19 показана проста схема реплікації у бактерії Escherichia coli. У
бактеріях реплікація починається із специфічної точки в кільцевій ДНК (ділянка початку
реплікації) і триває в обох напрямах. У результаті утворюються дві реплікативні вилки,

116
які просуваються в протилежних напрямах, тобто обидва ланцюги реплікуються
одночасно. На схемі початкова ДНК (1) забарвлена в блакитний і фіолетовий кольори, а
що знову синтезується – в рожевий і помаранчевий. У функціонуванні кожної вилки
беруть участь безліч різних білків, з яких тут вказані найбільш важливі.
Кожна реплікативна вилка (2) включає принаймні дві молекули ДНК-полімерази
III, що асоціюються з декількома допоміжними білками. До останніх відносяться ДНК-
топоізомерази (гірази), які розкручують щільно згорнуту подвійну спіраль ДНК, і
хелікази, які розплітають двухтяжевую ДНК на два ланцюги. Оскільки матричний ланцюг
завжди читається у напрямі 3'→5', тільки один з ланцюгів може прочитуватися
безперервно (рожева/фіолетова; 2). Інший ланцюг (блакитного кольору) прочитується в
напрямі, протилежному до руху реплікативної вилки. В результаті на матриці спочатку
синтезуються короткі фрагменти нового ланцюга ДНК (зелений/помаранчевий), так звані
фрагменти Оказаки (OF), названі так на ім'я їх першовідкривача. Кожен фрагмент
починається з короткої РНК-приманки (праймера, зеленого кольору), необхідної для
функціонування ДНК-полімерази. Праймер синтезується спеціальною РНК-полімеразою
("праймаза", на схемі не показана), ДНК-полімераза III добудовує цей праймер до
фрагмента ДНК завдовжки 1000-2000 дезоксінуклеотидних ланок (помаранчевого
кольору). Синтез цього фрагмента далі уривається, і новий синтез починається з
наступного РНК-праймера. Індивідуальні фрагменти Оказаки спочатку не пов'язані один з
одним і все ще мають РНК на 5'-кінцях (3). На деякій відстані від реплікативної вилки
ДНК-полімераза I починає заміщати РНК-праймер послідовністю ДНК. Однотяжові
розриви репаруються ДНК-лігазою, що на завершення залишаються. В утвореній таким
чином подвійній спіралі ДНК тільки один з ланцюгів синтезований наново. Тому
говорять, що реплікація ДНК відбувається за напівконсервативним механізмом.
Траскрипція та її регуляція
При транскрипції триває синтез молекул РНК усіх типів, оскільки на молекулі ДНК
є ділянки, що кодують первинну структуру кожного виду РНК. Ділянка ДНК, де записана
інформація про будову РНК, називається транскриптон, або оперон. Транскрипція – це
переписування генетичної інформації з певного оперону ДНК. Цей процес має як
схожість, так і відмінності з реплікацією.
Схожість:
1) обидва процеси починаються з деспірализації ДНК;
2) після деспіралізації розриваються водневі зв'язки між азотистими основами обох
ланцюгів ДНК і утворюється реплікативна вилка;
3) за рахунок розриву макроергічних зв'язків при відщепленні пірофосфатів
відбувається утворення фосфодіефірних зв'язків між азотистими основами.
Відмінності:
1) під час реплікації ДНК деспірализується на усьому тяжі, а при транскрипції –
тільки певна її ділянка, яка називається транскриптоном. У транскриптоні розрізняють
ген-оператор, ген-промотор, структурні гени і гени-термінатори;
2) під час транскрипції використовуються НТФ (на відміну від дНТФ в них рибоза
замість дезоксірибози; урацил замість тиміну);
3) під час транскрипції списування інформації триває тільки з певного
транскриптона;
4) полімеразна реакція при транскрипції каталізується РНК-полімеразою. Розрізняють три
види РНК-полімераз, які позначаються римськими цифрами. Кожен вид ферменту
каталізує синтез одного з трьох видів РНК. РНК-полімераза приєднується до гена-
промотора. Для активності цього ферменту необхідний додатковий білковий чинник
(сигма-чинник), який сприяє міцнішому зв'язуванню РНК-полімерази з промотором.
Синтез РНК відбувається у напрямі 5´ до 3´. У міру звільнення промотора до нього
можуть приєднуватися нові молекули РНК-полімерази, так що ген може транскрибуватися
одночасно великою кількістю молекул ферменту. При досягненні ферментом кодону, що

117
термінує, синтезована пре-РНК відділяється від ДНК. У цьому процесі бере участь
особливий білковий чинник – ро-фактор;
5) посттранскрипційна модифікація молекул пре-РНК (процесинг РНК).

Рис. 19. Механізм реплікації ДНК (на прикладі E.coli)

Для нормального функціонування будь-якої РНК необхідно, щоб її первинна
структура складалася тільки з ділянок, списаних із екзонів ДНК. Спочатку утворені РНК
ще незрілі і називаються пре-мРНК, пре-тРНК, пре-рРНК. Ці пре-РНК піддаються
процесингу. Спочатку за участю спеціальних ферментів вирізуються ділянки, що
"мовчать", а потім інформативні ділянки "зшиваються", утворюючи цілий
полінуклеотидний ланцюг. "Зшивання" називається сплайсингом. Наступні перетворення
специфічні для кожного виду РНК.
Для мРНК – це кепування або "надягання шапочки", тобто приєднання до
початкового кінця (до 5'-кінцю) 7-метілгуанозіна через три залишки фосфорної кислоти,
це "голова" мРНК. До кінцевої ділянки (до 3') в ядрі або в цитоплазмі приєднується
поліаденілат (складається з 100-200 залишків АМФ), утворюється "хвіст" мРНК –
поліаденилювання. Така маркіровка необхідна для позначення напряму прочитування
інформації в процесі біосинтезу білку.
Для тРНК молекули тРНК спочатку утворюються у вигляді великих попередників,
які часто містять більше за одну молекулу тРНК, що піддаються нуклеолітидному

118
процесингу. Після звільнення від неінформативних ділянок в тРНК відбувається
модифікація основ – з'являються мінорні основи (в результаті метилування та ін. реакцій).
До 3' кінця тРНК в цитоплазмі приєднується ЦЦА-триплет. Він слугує місцем
прикріплення відповідної амінокислоти.
Для рРНК процесинг цього виду РНК відбувається в ядерці. Пре-рРНК в ядерці
піддається метилуванню.
Усі типи зрілих РНК потім з'єднуються з білком, який захищає їх від руйнування,
покращує транспортування до цитоплазми.
Помилки процесингу можуть викликати деякі захворювання, наприклад, певні види
таласемії.
Для того, щоб інформація, що зберігається в ДНК, могла бути використана, її
необхідно переписати (транскрибувати) в послідовність РНК. При цьому ДНК слугує
тільки матрицею, тобто вона не міняється в процесі транскрипції. Послідовності ДНК, що
транскрибуються – ділянки ДНК, які кодують певні білки, називається генами.
Встановлено, що геном ссавців містить принаймні 50000 індивідуальних генів, які разом
складають менше 20% сумарної ДНК генома. Функція "надмірних" послідовностей ДНК
до кінця не встановлена.
Транскрипція – процес перенесення генетичної інформації від ДНК до РНК. Усі
види РНК – мРНК, рРНК і тРНК – синтезуються відповідно до послідовності основ у
ДНК, що служить матрицею. Відразу ж слід вказати на те, що матрицею для синтезу РНК
слугує та нитка ДНК, яку іноді називають "захисною", – несмисловий ланцюг (3'→5'). Ми
збережемо назву тієї, що "кодує" або "смислова" (5'→3') для тієї нитки ДНК, яка не
служить матрицею для синтезу РНК. Адже саме її послідовність нуклеотидів в точності
відтворюватиме РНК, що синтезована по матриці іншої, комплементорної нитки ДНК.
У деяких випадках (бактеріофаг фХ174) усі мРНК транскрибуються з одного і того
ж ланцюга. Дуже рідко транскрипція відбувається на обох ланцюгах в одному і тому ж
місці, так що ланцюги РНК, що утворюються, виявляються комплементарні один одному;
можливо, подібний спосіб транскрипції має особливе регуляторне значення.
В основу концепції взаємозв'язку генотипу і фенотипа була покладена теорія "один
ген – один фермент". Проте ця теорія не враховувала молекулярну природу носіїв
генетичної інформації і спосіб передачі цієї інформації від генів до білків. Не містила вона
і ніяких припущень про механізм регуляції експресії генів. Експресія генів – це процес
реалізації інформації закодованою в структурі ДНК, на рівні РНК і білків.
Прогрес в цих областях намітився відразу після того, як були встановлені наступні
ключові положення:
- показано, що гени – це ділянки ДНК;
- розшифрована молекулярна структура ДНК;
- встановлено, що структура і функції білків визначаються їх унікальною амінокислотною
послідовністю;
- виявлено, що передача інформації від ДНК до білків здійснюється за допомогою РНК;
- розроблені відносно прості бактерійні генетичні системи, що дозволяють зв'язати
мутаційні зміни в генах із структурними змінами у відповідних білках;
- розроблені системи для вивчення синтезу РНК і складу білків in vitro.
Природу інформаційного зв'язку між ДНК і білками вдалося зрозуміти, проводячи
генетичні і біохімічні дослідження мутацій в цьому гені і зіставляючи їх із специфічними
змінами в амінокислотній послідовності відповідного білку; завдяки цим дослідженням
було виявлено також колінеарність послідовностей нуклеотидів в ДНК і амінокислот в
білках. Наявність такої кореляції мала на увазі існування генетичного коду, зв'язуючого
нуклеотидні і амінокислотні послідовності обох полімерів (генетичний код), які хімічні
процеси управляють трансляцією генетичного коду і як вони регулюються при
формуванні та властиві різним клітинам і організмам фенотипів?

119
 Зараз природа генетичного коду відома, складений словник, що переводить
нуклеотидную послідовність в амінокислотну. Встановлені і особливості різних етапів
експресії генів і їх регуляція, хоча багато молекулярних деталей ще чекають свого
роз'яснення.
Транскрипція і дозрівання РНК: загальні відомості
Транскрипція здійснюється ДНК-залежними РНК-полімеразами. Вони діють
подібно до ДНК-полімераз, за винятком того, що включаються в ланцюг, що знову
синтезує РНК (RNA) рибонуклеотиди замість дезоксірибонуклеотидів і не потребують
праймерів. Еукаріотичні клітини зазвичай містять принаймні три різні типи РНК-
полімераз, РНК-полімераза I каталізує синтез РНК з коефіцієнтом седиментації 45S, яка
служить попередником трьох різних рибосомних РНК. РНК-полімерази II синтезують
гяРНК (hnRNA), які служать попередниками мРНК (mRNA) і мяРНК (snRNA). Нарешті,
РНК-полімераза III транскрибує гени, які кодують тРНК (tRNA), 5S-рРНК (rRNA) і деякі
мяРНК. Ці РНК служать попередниками функціональних РНК, що утворюються в процесі
дозрівання РНК. РНК-полімераза II інгібірується α-аманітіном (отрутою блідої поганки).
Структура β-глобінового гена
Як приклад організації невеликого еукаріотичного гена представлена схема гена,
кодуючого β-ланцюг гемоглобіну (146 амінокислот). Цей ген сформованйє із понад 2000
п.о. (2 тис. п.о.). Проте з них тільки близько 450 п.о. несуть інформацію про
амінокислотну послідовність β-глобіну. Окрім трьох кодуючих ділянок (екзонів), ген
включає два що не кодують (інтрони, I1 і I2). На 5'- кінці гена розташовується промоторна
ділянка (рожевий колір) завдовжки приблизно 200 п.о., який має регуляторну функцію.
Транскрипція починається з 3'- кінця промоторної ділянки і триває, поки не досягне сайту
поліаденилювання. Первинний транскрипт (гяРНК) β-глобінового гену, що утворюється,
складається з ~1600 п.о. Під час дозрівання РНК некодуючі послідовності, відповідні
інтронам, віддаляються і, крім того, обидва кінці гяРНК модифікуються. Зріла β-глобінова
мРНК включає в собі ~40% гяРНК і додатково 3'-кінцеву послідовність з 100-200 АМФ
("полі-А-сегмент"; фрагмент).
У багатьох генів розподіл на екзони і інтрони ще більше виражений. Так, загальна
довжина гена дигідрофолатредуктази складає вище 30 тис.п.о. Інформація про
амінокислотну послідовність розподілена по 6 екзонах, які в сумі складають тільки ~6
тис.п.о.
Процес транскрипції
Як уже згадувалося, РНК-полімераза II зв'язується з 3'-кінцем промоторної ділянки.
Послідовність, що забезпечує це зв'язування, так званий ТАТА-бокс, коротку А- і Т-
збагачену ділянку, послідовність якої злегка варіює у різних генів. Типова послідовність
(канонічна) – ..ТАТААА.. . Для взаємодії полімерази з цією ділянкою необхідні декілька
білків, основних чинників транскрипції. Додаткові чинники можуть або стимулювати, або
інгібірувати цей процес (контроль транскрипції).
Після ініціації синтезу (2), РНК-полімераза рухається у напрямі 3'→5' матричного
ланцюга. В процесі ініціації фермент розділяє коротку ділянку подвійної спіралі ДНК на
два окремі ланцюжки. Нуклеозідтрифосфати зв'язуються комплементарно на кодуючому
ланцюжку ДНК водневими зв'язками і крок за кроком приєднуються до зростаючої
молекули РНК (3). Незабаром, після початку елонгации 5'-кінець транскрипту
захищається "кепом" (від англ. cap). Як тільки транскрипція доходить до сайту
поліаденилювання (звичайно це послідовність ..ААТААА..), транскрипт відщеплюється
(4). Після цього полімераза припиняє транскрипцію і диссоціює від ДНК.
Процес транскрипції у про- і еукаріот істотно відрізняється…
Транскрипція у прокаріот
Фермент, що веде матричний синтез РНК називається РНК-полімераза (не
синтезують РНК-праймери для реплікації, РНК-праймери синтезують спеціальні РНК-
полімеразы – праймази). Він копіює інформацію, "записану" в гені. Так ми називатимемо

120
ділянку ДНК, що направляє синтез комплементу молекул РНК. Одні з цих молекул
кодують далі синтез білків, а також елементів, що беруть участь в регулюванні цього
синтезу. Такі РНК умовимося називати інформаційними (іРНК). Інші гени направляють
(безпосередньо) синтез стабільних молекул клітинних РНК. Втім, іноді гени декількох
функціонально пов'язаних білків розташовуються на ДНК поруч, у вигляді "кластера"
генів і "прочитуються" РНК-полімеразою за один прохід. Таку групу генів іменують
опероном. Відповідна йому іРНК направляє рибосомальный синтез усіх цих білків.
У клітині E.coli одна і та ж РНК-полімераза (ДНК-залежна РНК-полімераза) веде
синтез усіх типів РНК (інформаційних – іРНК, рибосомальних – рРНК і транспортних –
тРНК). Для холоферменту РНК-полімерази характерні: молекулярна вага М ~ 487 тис.
дальтон і 5 субодиниць. Альтернативна, форма ферменту, звана кор-ферментом або
кором, позбавлена ?-субодиниць (тобто кор-фермент + ?-субодиниця = холофермент). ?-
субодиниця бере участь в зв'язуванні рибонуклеозідтрифосфатів в реакціях ініціації і
елонгації.
Комплекс ?- і ??-субодиниць (?2??) бере участь в неспецифічному міцному
зв'язуванні з ДНК і в специфічній взаємодії ферменту з промоторами – сайтами, що
детермінують ініціацію транскрипції. ?-субодиниця забезпечує ефективне зв'язування
холофермента з промотором, а при її від'єднанні кор-фермент, що залишився,
перемикається на елонгацію. ?-субодиниця може знову стимулювати ініціацію,
специфічно зв'язавшись з іншою молекулою РНК-полімерази.
У вищих організмів відомі три різні ферменти: РНК-полімераза I, РНК-полімераза
II, РНК-полімераза III.
Місце посадки РНК-полімерази чітко фіксоване промотором – ділянкою ДНК, як
правило, збагаченою такими, що стоять підряд основами А і Т. Промотори різних генів
схожі по своїй будові, але не тотожні.
РНК-полімераза знімається з ДНК після досягнення нею термінатора – певної
послідовності нуклеотидів ДНК, що нерідко утворює невеликі петлі – комплементарно
спарені ділянки однієї нитки. Термінатор завжди розташовується далі стоп-кодону –
трійки нуклеотидів, що визначають закінчення синтезу білку по матриці іРНК.
Синтез РНК на ДНК-матриці
Дволанцюжкова молекула ДНК – це фізіологічна матриця для синтезу усіх
клітинних РНК. Навіть якщо геном, як у деяких вірусів, представлений одноланцюговою
ДНК, остання перед транскрипцією обов'язково переходить в дволанцюгову реплікативну
форму. Транскрибована може бути будь-якою з двох ланцюгів ДНК генома. Проте
матрицею при транскрипції окремого гена зазвичай служить тільки якась одна з них.
Нуклеотидними попередниками для синтезу РНК являються чотири рибонуклеозід-
5'-трифосфати: АТФ, ГТФ, УТФ і ЦТФ. Багато РНК містять модифіковані нуклеотиди, але
зміни в азостистих основах і рибозних залишках відбуваються після полімеризації, тобто
посттранскрипційно. Проте РНК-полімерази можуть використовувати рибонуклеозід- 5'-
трифосфати, відмінні від вказаних чотирьох за умови, що модифіковані основи мають
здатність до спаровування, порівнянну з такою для А, Г, Ц і У.
РНК-полімерази каталізують реакцію приєднання 3'-ОН-групи нуклеотиду, що
знаходиться на зростаючому кінці ланцюга, до 5'-фосфату наступного рибонуклеозід-5'-
трифосфата. Багатократне повторення цієї реакції призводить до поступового подовження
ланцюга РНК. Утворення кожного нового фосфодіефірного зв'язку супроводжується
вивільненням неорганічного пірофосфату; швидкий гідроліз пірофосфату до
неорганічного фосфату in vivo робить реакцію утворення фосфодіефірного зв'язку
енергетично вигідно.
Транскрипція аналогічна реплікації в тому сенсі, що для її здійснення також
потрібна ДНК-матриця. Порядок приєднання нуклеотидів визначається спаровуванням
комплементарних основ. Щоб могло відбуватися комплементарне спаровування кожного
наступного нуклеозідтрифосфата з матричною основою, що транскрибувалася, спіраль

121
ДНК під час транскрипції повинна розкручуватися за допомогою РНК-полімерази.
Зростаючий ланцюг РНК залишається пов'язаним з ферментом і спареним своїм
зростаючим кінцем з ділянкою матричного ланцюга завдовжки 20-30 нуклеотидів; інша
частина ланцюгу, що утворився, не пов'язана а ні з ферментом, а ні з ДНК. У міру
продовження транскрипції ланцюги ДНК, що тимчасово розійшлися, возз'єднуються і
відновлюється початкова дуплексна структура.
Звідси відмінності транскрипції і реплікації:
- транскрипція – консервативна (подвійна спіраль ДНК зберігається, а синтезована РНК
відділяється), а реплікація – напівконсервативна (обидва ланцюги початкового дуплексу
розподіляються по двох дочірніх спіралях);
- реплікація починається тільки з приманки, а ініціація синтезу РНК за допомогою РНК-
полімерази йде de novo, починаючись з рибонуклеозідтрифосфата, відповідного першому
нуклеотиду в ланцюзі РНК.
Нарощування РНК йде у напрямі 5'- до 3'-кінця уздовж матричного ланцюга,
орієнтованого у напрямі 3'→5', тобто антипараллельно. Незважаючи на процесний
характер елонгації (фермент не відділяється від матриці упродовж усього раунду
транскрипції), її швидкість уздовж матриці непостійна в деяких місцях фермент робить
зупинки; можливо, це відбувається там, де в одноланцюговій ДНК або в самій РНК
утворюються внутрішньоланцюгові дуплекси, що заважають просуванню полімерази. Такі
паузи можуть при певних обставинах призводити до передчасної термінації транскрипції.
Сигналами для нормальної термінації і віділеня синтезованої РНК й полімерази від
матриці є особливі структури РНК-шпильки.
Який механізм односпрямованого руху РНК-полімерази уздовж матричної ДНК
залишається поки що таємничим. Невідомо доки і як розплітається і заплітається знову під
час транскрипції дуплекс ДНК і чому відновлення цього дуплексу вигідніше, ніж
утворення дуплексу ДНК-РНК. Можна лише відмітити, що оскільки РНК-полімераза одна
виконує ці функції in vitro, навіть у разі ковалентно замкнуної кільцевої матричної ДНК,
усі секрети, мабуть, криються в самому цьому ферменті. Для порівняння згадаємо, що
ДНК-полімерази не здатні до ініціації синтезу нових ланцюгів de novo і що в процесах
розплітання і відновлення дуплексів при реплікації дволанцюгової ДНК беруть участь
хелікази і топоізомерази. Процес транскрипції наведено на рис. 20.
Ініціація транскрипції
Транскрипція ініціюється при утворенні стабільного комплексу між
холоферментом і специфічною послідовністю, званою промотором і розташованою на
початку усіх одиниць транскрипцій. Вивчення нуклеотидної послідовності більш ніж 50
різних промоторних сайтів прокаріот і мутаційний аналіз виявили тільки дві
консервативні ділянки, мабуть тих що грають ключову роль в пізнаванні ним
функціонуванні промотора. Одна з цих послідовностей складається з 6-7 пар основ і
розташована приблизно на відстані біля 10 основ до того нуклеотиду, з якого починається
транскрипція (+1); цей сигнал зазвичай означають як – 10-послідовність, або Прібнов-бокс
– на честь її відкривача. Порівняльний аналіз – 10-послідовностей майже п'ятидесяти
промоторів прокаріот показав, що усі вони трохи відрізняються від консенсус-
послідовності ТАТААТ. Підкреслена Т є присутньою майже в усіх промотороах, проте як
по інших позиціях в кожному промоторі може спостерігатися від одного до декількох
варіантів. Друга послідовність, довжина якої зазвичай дорівнює дев'яти нуклеотидам
розташована на відстані біля 35 основ до сайту ініціації (35-послідовність) і також
зустрічається в більшості промоторів прокаріот. Нуклеотидна послідовність сегменту між
– 35 - і – 10-ділянками не є критичною, важлива лише відстань між цими ділянками. – 35-
послідовність бере участь в зв'язуванні РНК-полімерази, що передує переміщенню
ферменту в Прібнов-бокс. Можливо, РНК-полімераза викликає локальне розкручування
спіралі, починаючи цей процес з Прібнов-боксу, і створює умови для ініціації синтезу
РНК.

122
Рис. 20. Процес транскрипції

123
 Залишається відкритим питання, чи досить простого зв'язування РНК-полімерази з
промотором для локальної розбіжності ланцюгів біля сайту ініціації синтезу РНК, або
РНК-полімераза розплітає спіраль в стартовому сайті. Незалежно від механізму утворення
"відкритого" промоторного комплексу дозволяє РНК-полімеразі здійснити спаровування
першого і другого рибонуклеозідтрифосфатів з матричним ланцюгом і каталізувати
утворення першого фосфодіефірного зв'язку.
Відмінності в ефективності транскрипції індивідуальних генів частково залежать
від структури їх промоторів:
- конкретна нуклеотидная послідовність – 35-ділянку визначає міцність взаємодії РНК-
полімерази з промоторною послідовністю;
- конкретна нуклеотидная послідовність – 10-ділянка визначає ефективність утворення
"відкритого" промоторного комплексу;
- мутації в цих ділянках призводять до значних змін здатності багатьох промоторів
забезпечувати ініціацію транскрипції;
- якщо промотор малоефективний, то ініціація транскрипції полегшується включенням
білків зблизька з – 35-ділянкою, саме вони збільшують вірогідність того, що вона буде
виявлена РНК-полімеразою і зв'яжеться з нею; крім того, зв'язування білків-активаторів
може привести, також, до зміни структури ДНК і тим самим сприяти ініціації
транскрипції;
- підвищенню або зниженню ефективності деяких промоторів може сприяти зміна
топологічної структури ДНК (наприклад, збільшення числа негативних надвитків).
Термінація транскрипції і відділення ланцюгів РНК
Послідовності ДНК, що є сигналами зупинки транскрипції, називаються
термінаторами. Виявлено два типи сигналів терминації – 5'-залежний і 5'-незалежний
термінатори. Обоє вони мають деякі загальні ознаки. І той і інший містить інвертовані
повтори, завдяки чому 3'- кінці РНК-транскриптів складаються з утворенням шпильок
різної довжини. Стебла шпильок ?-незалежних термінаторів зазвичай містять ГЦ-богаті
ділянки; один з них знаходиться поблизу основи стебла, і до нього примикає ділянка, що
складається з 4-6-У- і 1-2-А-залишків. У стеблі ?-залежних термінаторів, навпаки,
міститься лише декілька ГЦ-пар (а іноді і не міститься взагалі), а У-3'- кінці можуть бути
відсутніми. Точний механізм ?-незалежної і ?-залежної термінації транскрипції є доки
предметом дискусій. Найбільш ймовірно наступне пояснення ?-незалежної термінації:
- РНК-полімераза зупиняється після транскрипції інвертованого повторення тому,
що шпилькова структура виявляється перешкодою. В результаті відразу після зупинки
процесу РНК відділяється від матричного ланцюга зблизька У-богатої ділянки, яка
відносно слабо пов'язана з А-богатою ділянкою матриці. Цим, мабуть, пояснюється та
обставина, що найчастіше на кінці ланцюга РНК знаходяться У- або А-залишки;
- ? – це олігомерний білок, що міцно зв'язується з РНК і в цьому стані
гідролізуючий АТФ до АДФ і неорганічного фосфату. В одній їх моделі дія ?-білка
пояснюється тим, що він зв'язується з ланцюгом, що синтезується РНК і переміщається
уздовж неї у напрямі 5'→3' до місця синтезу РНК; необхідна для його переміщення
енергія виділяється під час гідролізу АТФ. Якщо ?-білок натрапляє на шпильку, що
утворюється в РНК, він зупиняє полімеразу, яка могла б продовжувати транскрипцію.
Можливо, для від'єднання РНК від матриці досить цієї ?-індукованої зупинки, але не
виключено, що дисоціації і відділенню сприяє сам ?-білок;
- термінація транскрипції рідко є абсолютно залежною або абсолютно незалежною
від ?-білка. Деякі ?-незалежні термінатори працюють у присутності ? ефективніше. А в
деяких умовах так звані ?-залежні термінатори викликають термінацию і за відсутності ?,
хоча і не так успішно.
Терминация, як і ініціація синтезу РНК є регульованим процесом. Існують білки,
що функціонують як антитермінатори і запобігаючі термінацію в ?-незалежних
термінаторах; відомі також інші білки, інгібірувальні ? і тим самим ланцюги, що

124
забезпечують подовження, після сигналів терминации. При певних обставинах молекули
РНК можуть утворювати альтернативні шпилькові структури на особливих
послідовностях певних ділянок ДНК. Одні з таких структур можуть призводити до
абортивної термінації, а інші – до продовження транскрипції.
Посттранскрипційний процесинг РНК у прокаріот
Це процес дозрівання, при якому первинний РНК-транскрипт модифікується і
перетворюється на зрілу РНК. Характер і міра модифікації РНК залежать від типу РНК.
Молекула мРНК у прокаріот не піддається процесингу. У деяких бактерій
транскрипція і трансляція зв'язані, тобто відбуваються одночасно. 5'-кінець мРНК може
транслюватися на рибосомі і потім піддаватися деградації ще до завершення синтезу її 3'-
кінця.
Молекули тРНК спочатку синтезуються у вигляді про-тРНК, яка приблизно на 20%
довше, ніж відповідна тРНК. Зайві послідовності, розташовані у 5'- і 3'-кінців,
віддаляються за допомогою таких ферментів, як рибонуклеаза Q і P. Іноді молекула про-
тРНК складається з двох або більше за молекули тРНК, сполучених між собою. Їх
розподіл також здійснюється за допомогою рибонуклеаз. Якщо 3'-кінець тРНК не несе
кінцевої послідовності ЦЦА, то ці основи приєднуються при постсинтетичній
модифікації. Усі тРНК містять мінорні основи. Ця модифікація відбувається після
завершення транскрипції.
Гени рРНК прокаріот розташовані в блоках транскрипцій. Три гени рРНК E.coli
(16S, 23S, 5S) розташовуються разом з генами декількох тРНК в одному такому блоці і
транскрибуються у вигляді однієї молекули РНК. Ці молекули рРНК і тРНК відокремлені
один від одного спейсорной РНК. Розщеплювання первинного транскрипту на окремі
складові каталізує рибонуклеаза Q; оскільки цей фермент специфічний до дволанцюгової
РНК, припускають, що в ділянці спейсеров утворюються дволанцюжкові шпильки, які
фермент дізнається і вирізає.
Транскрипція в еукаріот
РНК-полімераза I (М ~ 473 тис., 6 субодиниць) веде синтез великих молекул рРНК і
малих молекул, так званою, 5,88 рРНК по ДНК ядерця. Вона – "найпрацьовитіша". На
частку рРНК доводиться близько 80% усієї РНК клітини по масі. В ядерці ж відбувається і
"самосборка" (але не об'єднання) двох субодиниць рибосоми (великої і малої) за участю
рибосомальних білків, що поступають з цитоплазми. У клітинах більшості еукаріотів є
сотні ідентичних копій генів рРНК розташованих поруч один з іншим.
РНК-полімераза II. Вона більше (М – 882 тис., 10-12 субодиниць) і виконує
найвідповідальнішу роботу – синтезує безліч різних іРНК, що направляють, у свою чергу,
синтез білків у рибосомах. Хоча на частку іРНК в клітині доводиться не більше 2% від
сумарної РНК, РНК-полімеразу II не слід вважати малопродуктивним ферментом. Адже
іРНК нестабільна, легко руйнується. Вважається, що час руйнування існуючих молекул
іРНК у бактерій складає декілька хвилин, а у тварин – декілька годин. Але потрібно мати
на увазі, що, принаймні, частина іРНК еукаріотів виходить в цитоплазму клітини в
комплексі з білком ("інформосоми"). У ряді випадків показано, що вони зберігаються
довше. За час життя клітини синтезується безліч її молекул, що змінюють один одного,
відповідно до змін потреб білкового синтезу. Молекулярні ваги іРНК коливаються, –
залежно від розмірів білків, що синтезуються, – в межах від 50 тисяч до 4 мільйонів
дальтон. На початку транскрибованої ділянки іРНК знаходиться спеціально закодоване
посадочне місце для рибосом (при напрацюванні декількох копій білку рибосоми
"сідають" на це місце одна за одною). РНК-полімераза II знаходиться в нуклеоплазмі.
РНК-полімераза III у еукаріотів (М – 653 тис., 9 субодиниць) веде синтез
стабільних малих молекул тРНК і, так званої, 5S рРНК. Остання так само, як і 5,8S pPHK,
входить до складу великої субодиниці рибосоми еукаріотів. У рибосомах бактерій 5,85S
pPHK немає. Знаходиться в нуклеоплазмі.

125
 Будова і організація одиниць транскрипції в еукаріот значно складніші, ніж у
прокаріот. Частково це зумовлено використанням трьох різних систем транскрипції (не
рахуючи систем транскрипції генів мітохондрій і хлоропластів).
Гени класу I, кодуючі 5,8S-, 18S - і 28S рРНК, транскрибуються РНК-полімеразою
I.
Гени класу II, що кодують усі мРНК і ряд малих ядерних РНК (мяРНК)
утворюються РНК-полімеразою II.
Гени класу III, кодуючі тРНК, 5S рРНК і деякі малі цитоплазматичні РНК (мцРНК)
транскрибуються РНК-полімеразою III.
На відміну від прокаріотичних генів, майже завжди колінеарних своїм РНК, багато
генів еукаріот мають мозаїчну будову: чергування кодуючих (екзони) і некодуючих
(вставні послідовності або інтрони) послідовностей в межах одиниці транскрипції.
Інтрони найчастіше зустрічаються в генах, що кодують білки і тРНК, і рідше – в рРНК-
генах. Інтронів немає тільки в еукаріотичних генах, що кодують п'ять гістонів,
інтерферони і білки деяких вірусів ссавців. Розміри, число і місце розташування інтронів у
різних генів різні. Звичайне число інтронів на ген зростає пропорційно довжині
послідовності, що кодує білок, а розміри екзонів в середньому складають близько 300 п.н.
У цілому загальна довжина інтронів перевищує сумарну довжину екзонів в 2-10 разів.
Інтрони розташовуються в одиницях транскрипції не випадковим чином. У генах тРНК
вони примикають до петель антикодонів, а в білок-кодуючих генах часто знаходяться між
сегментами, які кодують окремі структурні або функціональні домени білку.
Гени прокаріот організовані в оперони і їх експресія опосередкує поліцистронним
мРНК. На відміну від прокаріот в еукаріот утворюються мРНК, що кодують тільки один
білок. Навіть якщо ген кодує не один вид мРНК, кожна зріла мРНК має тільки одну
трансльовану кодуючу послідовність.
Ми визначаємо ген як сукупність сегментів ДНК, яка разом складає одиницю
експресії, що зумовлює утворення специфічного функціонального продукту, – або
молекули РНК, або поліпептиду. До сегментів ДНК, що становить ген, відносяться:
1. Одиниця транскрипції, яка є протяжною ділянкою ДНК, що кодує послідовність
первинного транскрипту; у неї входять:
а) послідовність, що кодує або зрілу РНК, або білковий продукт;
б) інтрони;
в) 5'-лідерна і 3'-трейлерна послідовності, які є присутніми в зрілих мРНК, а також
проміжні послідовності (спейсери), які віддаляються в ході процесингу первинних
транскриптів генів, що кодують РНК.
2. Мінімальні послідовності, необхідні для початку правильної транскрипції
(промотор) і для утворення правильного 3'-кінця зрілої РНК.
3. Послідовності, що регулюють частоту ініціації транскрипції; до них відносяться
послідовності, відповідальні за індуцібельність і репресію транскрипції, а також клітинну,
тканинну і тимчасову специфічність транскрипції. До їх числа відносяться енхансери і
сайленсери – послідовності, які чинять дистанційний вплив на ініціацію транскрипції
незалежно від своєї орієнтації відносно точки початку транскрипції.
Для ініціації транскрипції за участю трьох різних РНК-полімераз
використовуються різні регуляторні послідовності, при цьому останні розташовуються
кожна на певній відстані від точки початку транскрипції. Крім того, для РНК-полімерази
кожного типу неообхін свої допоміжні білки (чинники транскрипції), які зв'язуються з
цими регуляторними послідовностями.
Для включення і виключення транскрипції еукаріотичних структурних генів
використовується безліч різноманітних високоспецифічних процесів. Багато хто з
чинників транскрипції зв'язується безпосередньо з нуклеотидною послідовністю
завдовжки менше 10 п.н., звані по-різному: боксом/модулем/елементом ініціації/
регуляторним елементом. На відміну від прокаріот у еукаріот оперони в більшості

126
випадків відсутні, тобто кожен еукаріотичний структурний ген має свій власний набір
регуляторних елементів. Істотну роль в регуляції транскрипції у еукаріот грає також
білок-білкова взаємодія.
Незважаючи на індивідуальність набору регуляторних елементів у структурних
генів еукаріот, кожен з них має промоторну ділянку (ТАТА-бокс або бокс Хогнесса) з
восьми нуклеотидів, що включає послідовність ТАТА; послідовність ЦЦААТ (ЦАТ-бокс);
ділянка з динуклеотидів ГЦ (ГЦ-бокс), що повторюються. Ці елементи знаходяться на
відстані 25, 75 і 90 п.н. від сайту ініціації відповідно. Транскрипція структурного гена
еукаріот починається із зв'язування з ТАТА-боксом чинника транскрипції IID (TFIID),
який є комплексом з приблизно 14 білків. У подальшому з TFIID і ділянками ДНК, що
примикають до ТАТА-боксу зв'язуються інші чинники транскрипції і, нарешті, з усім цим
комплексом транскрипції зв'язується РНК-полімераза II. Потім за участю додаткових
чинників відбувається ініціація транскрипції в точці +1. Зрозуміло, що якщо послідовність
ТАТА відсутня, або суттєво змінена, то транскрипція структурного гена стає
неможливою. Ідентифіковані, також, чинники транскрипції специфічні для регуляторних
елементів ЦЦААТ і ГЦ, але доки не відомо, як ДНК-білкові взаємодії можуть впливати в
цьому випадку на ефективність транскрипції, якщо елементи розташовані на відстані
більше 75 п.н. від сайту ініціації. Крім того, на відстані сотень і навіть тисяч пар основ від
сайту ініціації знаходиться так звана енхансерна послідовність, яка багаторазово підвищує
швидкість транскрипції структурних генів. Мабуть, зближення видалених регуляторних
елементів і відповідного структурного гена відбуваються при укладанні хромосомної
ДНК. Крім того, чинники транскрипції, які зв'язуються з певними енхансерами і
регуляторними елементами, можуть утворювати ланцюжок, що сполучає віддалені один
від одного сайти.
Деякі репресовані (не експресуючі) гени активуються каскадом подій, який
запускається яким-небудь специфічним позаклітинним сигналом, наприклад,
підвищенням температури, або синтезом гормону. Гормон, поступивши в кровотік,
зв'язується з рецепторами специфічних клітин, що полегшують його проникнення в
клітину. Опинившись в клітині, гормон вступає у взаємодію з одним з клітинних білків і
змінює його конформацію. У такому зміненому стані білок проникає в ядро і зв'язується із
специфічним регуляторним елементом, який ініціює транскрипцію відповідного гена.
Існують також білки, які, взаємодіючи з регуляторними елементами блокують
транскрипцію. Наприклад, відомий клас генів хребетних, що активно транскрибуються
тільки в нервових клітинах. Кожен їз цих генів має регуляторний елемент з 24 п.н., що
знаходиться "лівіше" за сайт +1; він позначається NRSE (від англ. Нейрон рестректив.
силенцер. елемент). В усіх клітинах, окрім нейронів, синтезується NRSF-фактор, який
зв'язується з NRSE і блокує транскрипцію відповідних генів. У нейронах NRSF не
синтезується, і згадані гени активно транскрибуються.
Таким чином, структурний ген може мати безліч регуляторних елементів, які
активуються специфічними сигналами в клітинах різного типу в різний час клітинного
циклу. У синтезі РНК також виділяють стадії ініціації, елонгации і термінации, але в цих
процесах часто беруть участь інші ферменти і послідовності основ, чим у прокаріот, проте
першими основами, що включаються в РНК при ініціації, є, як і у прокаріот, А або Г.
Регуляція біосинтезу білків на етапі транскрипції
Проблеми, пов'язані з регуляцією метаболічних процесів, – найважливіші в системі
біохімічних і генетичних знань, і діляться на два великі класи:
1. Уявлення про молекулярні механізми процесів регуляції, які являються, швидше,
предметом молекулярної біології і, частково, молекулярної генетики.
2. Феноменологічне вираження наслідків регуляторних подій, визначальний
напрям протікання біохімічних процесів, що, власне, і є предметом біохімії, частково –
молекулярної генетики.

127
 Регуляцією метаболізму називається управління швидкістю біохімічних процесів
шляхом оборотної зміни кількості білкових посередників, що беруть участь в цих
процесах, або їх активності.
Білковий посередник – загальніший і точніший термін, ніж термін фермент. Хоча в
багатьох біохімічних процесах білкові посередники є саме ферментами – каталізатори
хімічних перетворень субстратів, але, наприклад, в транспорті субстратів через біологічні
мембрани перенесення опосередкує білками, що не являються ферментами, оскільки вони
не каталізують яких-небудь хімічних реакцій, а забезпечують пізнавання і транслокацію
субстратів.
В окремих випадках роль посередника виконують не білки, а рибонуклеопротеїди
або сама РНК, але це, швидше, виключення. Відповідно до приведеного визначення слід
виділяти два основні рівні регуляції: біосинтезу білкових посередників; їх активності.
Обидва рівні життєво потрібно для організму, і мутанти з порушенням хоч би одного, як
правило, витісняються з популяції.
Біосинтез білків складається з процесів безпосередньої побудови і модифікації
білкової молекули, а також з "підготовчих" процесів: реплікації генетичного матеріалу і
його транскрипції. Зупинимося лише на деяких принципових питаннях, що мають
значення для регуляції біосинтезу білку.
Необхідно відмітити, що термін хромосома як місце локалізації ДНК застосовуєтья
тільки до клітин еукаріот, проте як термін бактерійна хромосома неточний і краще
говорити про генофор або нуклеоїд, маючи на увазі під цими термінами ДНК-РНК-
білковий комплекс. Ще точніший термін – геномний еквівалент, оскільки частина ДНК в
бактерійній клітині є присутньою в декількох копіях. Якщо в бактерійну клітину поступає
додатковий фрагмент ДНК, що несе нові алелі тих же локусов, то виникає так званий
міродиплоїд.
Як і у разі біосинтезу інших біополімерів, процес реплікації ДНК включає три
етапи: ініціацію, елонгацію і термінацію. Для реплікації характерні наступні особливості:
1. Вона здійснюється за напівконсервативному механізму, причому ланцюги ДНК
антипаралельні (3'-кінець містить залишок ортофосфату – Р, а 5'-кінець – ОН) і наступній
транскрипції піддається тільки один ланцюг: синтез, мабуть, протікає переривчасто і у
напрямі 5'→3'. Кожен ланцюг починається з РНК-приманки, фрагменти об'єднуються
ДНК-лігазою з відчепленням РНК.
Система реплікації є мультіферментною, в неї входять 2-3 ДНК-полімерази, ДНК-
лігаза, топоізомераза, необхідна для розплітання ланцюгів ДНК і наступної їх
надспіралізації. Усього порядку 15 генетичних локусів кодують той або інший
поліпептид, необхідний для реплікації.
Існують чотири основні типи: синтез фрагментів, реплікація плазмід,
рекомбінаційний синтез ДНК, репараційний синтез ДНК. У кожному з них беруть участь
як загальні, так і специфічні компоненти.
Нативна система реплікації ДНК є мембранною і інактивується при руйнуванні
мембран. Тому для моделювання процесу реплікації використовуються, як правило,
спрощені системи, отримані з бактерійних "умовних" мутантів або з "маленьких" фагів.
Регуляція процесу реплікації ДНК найсуворіше здійснюється на етапі ініціації.
Реплікація знаходиться під позитивним і негативним контролем, причому обоє вони
зкоординовані з клітинним діленням.
У загальних рисах принцип такої регуляції можна сформулювати таким чином:
- При позитивному контролі відбувається накопичення активатора реплікації до
порогового, достатнього для ініціації нового циклу реплікації рівня. Пороговий рівень
досягається при подвоєнні клітинної маси так, щоб в клітинах, що знову утворилися,
процес реплікації був би вже запущений і встиг завершитися до моменту нового ділення.
- При негативному контролі відбувається накопичення інгібітору ініціації
реплікації, який повинен синтезуватися лише в обмеженій кількості незабаром після

128
початку попереднього циклу реплікації. Такий інгібітор може бути продуктом гена,
локалізованого поблизу від точки початку реплікації, транскрипція якого здійснюється
тільки в період реплікації цієї ділянки ДНК. У процесі зростання клітини інгібітор
"розбавляється", а до моменту подвоєння маси клітини рівень його падає нижче за
критичний, що дозволяє клітині ініціювати новий цикл реплікації. Взаємодія цих двох
механізмів і повинна координувати процеси реплікації ДНК і ділення клітини.
Реальні механізми регуляції реплікації ще не розшифровані. В еукаріот певну роль
в регуляції реплікації, мабуть, грають гістони.
Особливості транскрипції генетичної інформації
Цей етап біосинтезу білків полягає в "переписуванні" інформації, закодованої в
ДНК, на олігонуклеотидну послідовність інформаційної РНК і здійснюється РНК-
полімеразою. Будова цього ферменту краще всього вивчена у бактерій Escherichia. Це
складний білок з молекулярною масою 450 кДа. Його серцевина включає дві ідентичні а-
субодиниці і дві різні р-субодиниці. До складу "повного" ферменту входить також а-
субодиниця, відповідальна за процес пізнавання промотора і ініціацію транскрипції.
Нарешті, існує ще один білковий компонент, що означають р-фактор, який відповідальний
за правильну терминацию транскрипції. Таким чином, РНКП Escherichia coli і ряду інших
грамнегативних бактерій виглядає таким чином:
- У грампозитивних бактерій РНКП влаштована ще складніше. Наприклад, у разі
Bacillus subtilis вона може містити декілька а-факторів, а у ряду архебактерій РНКП
складається з 9-10 компонентів, наближаючись по складності будови до РНКП еукаріот.
- В клітинах еукаріот виявлено принаймні три типи РНКП. Полімераза I
знаходиться в ядерці і транскрибує гени більшості рибосомних РНК; полімераза II – в
нуклеоплазмі і транскрибує велику частину інших генів; полимераза III – гени
транспортних РНК і одній з рРНК. Крім того, в мітохондріях і хлоропластах еукаріот є
присутніми власні РНКП.
Між тим власне полімеразна реакція може здійснюватися набагато простішими
ферментами. Так, РНКП "непарних" ТЗ і Т7 фагов Escherichia coli складається з єдиного
поліпептиду з молекулярною масою 110 кДа, а мітохондріальна РНКП є поліпептидом з
молекулярною масою 64 кДа.
Мабуть, складний пристрій бактерійної і, особливо, еукаріотичних РНКП, з одного
боку, зумовлене необхідністю "дізнаватися" велике число промоторів, а з іншої – дозволяє
здійснювати різноманітну регуляцію транскрипції в процесі функціонування цього
ферменту.
Регуляція процесу транскрипції
Виходячи з можливості управління синтезом білкових посередників на етапі
транскрипції, їх можна розділити на три основні групи:
- конститутивні білки, синтез яких не залежить від наявності субстратів і продуктів;
- індуцібельні білки – їх синтез прискорюється у присутності субстратів;
- репресібельні білки, синтез яких пригнічується надлишком кінцевого продукту цього
метаболічного шляху.
У 1960-і роки Ф. Жакоб і Ж. Моно встановили, що в явищах індукції і репресії
беруть участь білкові чинники – репресори, продукти спеціальних генетичних елементів –
генів-регулювальників, здатні в певних умовах гальмувати процес транскрипції на етапі
ініціації, тому обидва ці типи регуляції відносять до негативних.
В індукованому опероні ген-регулювальник кодує активний репресор, який блокує
транскрипцію, взаємодіючи з операторною ділянкою ДНК і перешкоджаючи просуванню
РНКП. Індуктор, що є початковим субстратом цього метаболічного шляху або близьким
до нього з'єднанням, здатний взаємодіяти з репресором і інактивувати його, звільняючи
таким чином операторну ділянку ДНК. У результаті РНКП починає транскрипцію цього
оперону.

129
 В опероні, що репресується, ген-регулювальник кодує неактивний репресор, який
може переходити в активний стан і блокувати транскрипцію, з'єднуючись з оператором,
тільки після взаємодії з надлишком кінцевого продукту цього метаболічного шляху.
Велику роль в регуляції транскрипції грає так звана катаболітна репресія, яка
проявляється в діауксії в процесі зростання бактерій. Феномен діауксії виявляється, коли в
середовищі є присутніми два субстрати, причому ферменти, що здійснюють катаболізм
одного з них, індуцібельні, а ферменти, що здійснюють катаболізм іншого, конститутивні.
У цьому випадку спочатку споживається тільки глюкоза, проте як індукція лактозних
ферментів не відбувається до тих пір, поки не буде спожита основна частина глюкози. Це
відбивається в тимчасовому уповільненні зростання культури на той період, який
потрібний для індукції і синтезу р-галактозідази. Таким чином, незважаючи на
присутність в середовищі індуктора, альтернативний субстрат перешкоджає індукції.
Механізм явища катаболітної репресії полягає в наступному. Для індукції деяких
"слабких" оперонів, у тому числі Дзс-оперону, недостатньо інактивації негативного
регулятора-репресора. Потрібна і участь позитивного регулювальника, що є комплексом
спеціального активуючого білку з циклічною AMP. Цей білок, що активує транскрипцію,
дістав назву БАК-білка або "білку, що активує катаболітні гени". БАК-білок є димером з
молекулярною масою 45 кДа. Під дією сАМР він піддається конформаційним змінам і
набуває підвищену здатність зв'язуватися з промотором. Вважають, що приєднання
комплексу сАМР-БАК до ДНК послабляє спаровування Г-Ц-основ, сприяє частковому
розподілу спіралей ДНК і полегшує формування комплексу РНКП, що ініціює
транскрипцію з ДНК. Рівень сАМР в клітині зворотньо пропорційний рівню АТР, і в
присутності легко метаболітних субстратів, сприяючих підвищенню рівня АТР, сАМР "не
вистачає" для утворення комплексу з БАК.
Тонкі механізми регуляції рівня сАМР пов'язані з функціонуванням
фосфотрансферазної системи транспорту цукрів.
Необхідно відмітити, що у ряду бактерій роль глюкози в катаболітній репресії
можуть виконувати інші джерела енергії, які в цьому випадку гальмують катаболізм
глюкози.
В індуцібельних оперонах можливі і інші типи позитивної регуляції, незалежної від
сАМР. Наприклад, в арабінозному опероні Escherichia coli арабіноза не просто інактивує
репресор, але перетворює його на позитивного регулювальника. Аналогічне явище
виявлене у разі оперонів галактози і рамнози.
У дивергентних регулонах транскрипція протікає у різних напрямах і може бути
некоординованою, тобто здійснюватися з різною швидкістю. При цьому можливе
прочитування з різних ланцюгів ДНК. Прикладом служить аргіниновый оперон: в його
частині, що включає 4 гени з 9, транскрипція трьох генів здійснюється в одному напрямі, а
транскрипція іншого гена – в протилежному.
Ще одним прикладом позитивної регуляції процесу транскрипції є регуляція за
участю генів – енхансерів. Раніше вважали, що цей тип регуляції характерний тільки для
еукаріот. Але останнім часом формально схожі механізми виявлені і у прокаріот.
Особливість генів – енхансерів у тому, що вони проявляють свою стимулюючу активність
незалежно від орієнтації і розташування відносно гена, що активується: можуть
знаходитися перед геном, за ним і навіть усередині нього. Продуктами генів – енхансерів є
білки з молекулярною масою 25-30 кДа, здатні зв'язуватися з промоторною ділянкою. Як
правило, така система двухкомпонентна і включає "сигнальний" білок, здатний
"відчувати" зміну умов довкілля і стимулювати синтез іншого білку – "активатор", який і
запускає транскрипцію шуканого білкового посередника.
Перераховані механізми регуляції транскрипції на стадії ініціації досить швидко
реагують на зміну зовнішніх умов, проте управляють роботою одного або невеликого
числа оперонів в кожен момент часу. Разом з ними існують механізми системної
регуляції, пов'язані із зміною функціонування одночасно великого числа оперонів.

130
 У клітинах еукаріот це досягається шляхом конформаційних перебудов хроматину,
процесингу іРНК, а також за рахунок управління трансляцією шляхом формування так
званих інформосом.
У клітинах прокариот системна регуляція здійснюється шляхом модифікації
специфічності роботи РНКП за допомогою зміни її компонентного складу. Ці механізми
вступають в дію, коли треба активувати одночасно велике число нових промоторів або
змінити матрицю. Останній випадок вивчений найдетальніше на прикладі фагов
Escherichia coli і Bacillus subtilis.
У геномі бактеріофагів є присутніми три типи генів: ранні, середні і пізні, такі, що
класифікуються на підставі порядку їх транскрипції під час розвитку фага. Ранні гени
завжди транскрибуються РНКП клітини-власника, а у разі транскрипції середніх і пізніх
генів можливі декілька варіантів:
- серед продуктів ранніх генів є нявною власна фаговая РНКП, а також білки-інгібітори
РНКП хазяїна. Таким чином, відбувається зміна РНКП;
- серед продуктів ранніх генів є наявними нові а-фактори, що взаємодіють з "серцевиною"
РНКП хазяїна і забезпечують транскрипцію середніх генів. Серед продуктів середніх
генів, у свою чергу, є присутніми білки з функціями а-факторів, які забезпечують
транскрипцію пізніх генів, Таким чином, відбувається зміна о-факторів;
- серед продуктів "ранніх" генів є білки, що модифікують "серцевину" РНКП хазяїна, в
той часі як а-фактор хазяїна зберігається.
Регуляція транскрипції шляхом утворення специфічних а-факторів широко
поширена і в бактерійних системах.
Особливий а-фактор контролює транскрипцію ряду генів азотного метаболізму.
Нарешті, існують промотори, що активуються тільки при 50°, в їх транскрипції бере
участь чинник аЕ.
Прикладом системної регуляції є і регуляція процесу спороутворення у бацил. До
цього процесу залучаються сотні локусов, організована в спеціальні структури і розкидана
по усій молекулі ДНК. Одним із способів перемикання зростання на спороутворення
служить зміна РНКП і, в першу чергу, її о-фактора. Така РНКП переважно транскрибує
"ранні" гени спороутворення, важливу роль в якому грає також регуляція на рівні
трансляції.
Інший приклад системної регуляції у прокаріот: при дії на мікроорганізми
нагрівання до супраоптимальної температури настає тепловий шок, що викликає
координовану індукцію "білків теплового шоку". Транскрипція їх локусов і утворення
головного чинника а здійснюється під контролем мінорного чинника с32. Цей механізм
забезпечує координацію процесів транскрипції і трансляції і детальніше
обговорюватиметься окремо.
Регуляція на етапі термінації транскрипції
РНКП може "дізнаватися" про специфічні послідовності ДНК, що сигналізують про
закінчення транскрипції. Ця її здатність посилюється або модифікується під впливом
особливого поліпептиду – р-фактора, що забезпечує нормальну термінацію.
Разом з цим у складі ряду регулонів виявлені так звані аттенюатори, тобто
ділянки ДНК, що викликає передчасну термінацію, також р-залежну. Ці генетичні
елементи розташовуються між оператором і першим структурним геном в регулонах, що
контролюють біосинтез ряду амінокислот. Усі амінокислотні регулони, керовані за
допомогою аттенюації, характеризуються збагаченням ділянки іРНК, відповідного
відстані до аттенюатора кодонами тієї амінокислоти, яка служить негативним ефектором.
Регуляція шляхом аттенюації заснована на тісному сполученні у прокаріот
транскрипції і трансляції, які, як правило, протікають одночасно. В процесі трансляції
іРНК рибосома, що синтезується екранує близько 10 нуклеотидів, може істотно впливати
на конформацію трансльованої іРНК, а та, у свою чергу, на просування РНКП по матриці
ДНК. При формуванні "критичної" конформації іРНК настає дисоціація РНКП від ДНК.

131
 Триптофановый оперон у Escherichia coli регулюється одночасно двома
негативними механізмами: репресією і аттенюацією. Під час надлишку триптофану вони
діють адитивно, практично повністю пригнічуючи транскрипцію. Але навіть у відсутність
репресії аттенюація знижує швидкість транскрипції на 90%.
Гістидиновий оперон регулюється тільки за допомогою аттенюації. Аналогічна
регуляція характерна для синтезу деяких аміноацил-тРНК-синтетаз і, можливо, ряду
екзоферментів. Аттенюатор є присутнім, також, в геномі фага X. В цьому випадку ефект
аттенюатора може бути нейтралізований спеціальним регуляторним білком
антитермінатором. Отримано дані про те, що комплекс білку БАК з сАМР також може
виконувати функцію антитермінатора, наприклад в опероні, і, таким чином, не лише
стимулювати ініціацію транскрипції, але і запобігати передчасній термінації.
РНКП може служити негативним регулювальником свого власного біосинтезу, і
при відносному надлишку в клітині її подальше утворення гальмується. Координування
регулюється утворенням з переходженням її в латентний стан. У певних умовах латентна
РНКП активується, викликаючи підвищення швидкості транскрипції. За деякими даними,
така латентна РНКП може складати до 50% усієї РНКП клітини.
Регуляція транскрипції шляхом зміни конформації або структури ДНК
Одним із способів системної регуляції транскрипції служить зміна ступеня
надспіралізації ДНК. У цьому процесі бере участь особливий клас ферментів –
топоізомерази.
Релаксуючі топоізомерази знижують ступніь надспіралізації без витрати енергії і
беруть участь в ініціації реплікації. По сучасній класификации їх називають топоізомерази
I.
Білки, що підвищують ступінь надспіралізації ДНК, залежать від АТР і беруть
участь в реплікації ДНК, а також потрібні для здійснення рекомбінацій і кон´югативної
передачі генетичного матеріалу. Їх називають топоізомерази II.
Непрямою вказівкою на можливість зміни специфічності транскрипції при зміні
ступеня надспіралізації ДНК служить той факт, що у присутності інгібіторів ДНК-гірази
змінюється спектр білків, що синтезуються, хоча самі по собі ці інгібітори не впливають
на процеси транскрипції або трансляції. Наприклад, у Escherichia coli знижується синтез
близько 20 білків, але одночасно стимулюється синтез інших, а утворення деяких білків
залишається на колишньому рівні.
Перебудова транскрипції при зміні ступеня надспіралізації ДНК пояснюється
принаймні двома причинами. По-перше, може змінюватися специфічність пізнавання
промоторів РНК-полімеразою. По-друге, зміна надспіралізації повинна призводити до
зміни сили взаємодії з ДНК регуляторних білків.
Оскільки АТР є необхідним компонентом для роботи ДНК-гірази, повинен
існувати зв'язок ступеня надспіралізації ДНК з енергетичним зарядом клітини, що
відкриває ще одну можливість для регуляції транскрипції.
Принципово інший спосіб регуляції може бути здійснений шляхом зворотньої
зміни структури ДНК за рахунок видалення рухливих генетичних елементів, а потім
вбудовування їх в інші місця геному. При цьому може мінятися характер регуляції
транскрипції як генетичних локусов, що входять до складу переміщуваних ділянок, так і
сусідніх з ними локусов. Можливо, також, вбудовування генетичного елементу в ту ж
ділянку ДНК, звідки він був выщеплен, але в інвертованому виді. Така інверсія
використовується іноді як спосіб регуляції розвитку фагів, а також утворення жгутикових
антигенів у сальмонел.
Експресія генів
Кінцевим результатом експресії генів, що кодують білки або нуклеїнові кислоти,
має бути утворення цих повноцінних у функціональному відношенні макромолекул, що
супроводжується формуванням певного фенотипу організму. Відповідно до основного
постулату молекулярної біології генетична інформація в процесі її реалізації передається

132
однонапрямлено від нуклеїнових кислот до білків. При цьому реалізується наступна
узагальнена схема: «ДНК↔РНК → білок», яка підкреслює, що у ряді спеціальних
випадків можлива передача генетичної інформації від РНК до ДНК з використанням
механізму зворотної транскрипції. Досі не виявлена передача генетичної інформації від
білків до нуклеїнових кислот. На першому етапі експресії генів відбувається
переписування генетичної інформації, що знаходиться в генах, на матричній
(інформаційні) РНК (мРНК – messengerRNA, mRNA), які є місцем проміжного зберігання
цієї інформації при її реалізації. У деяких випадках вже самі РНК є кінцевим результатом
експресії генів, і після ряду ферментативних модифікацій вони безпосередньо
використовуються в клітинних процесах. Це відноситься, передусім, до рибосомних і
транспортних РНК (рРНК і тРНК), які разом складають основну частину сумарної РНК
клітини. До таких РНК належать, і малі ядерні РНК (мяРНК), такі, що беруть участь у
процесингу попередників мРНК еукаріот, РНК, що входять до складу ферментів, і
природні антисмислові РНК.
Синтез РНК відбувається в результаті складної послідовності біохімічних реакцій,
званою транскрипцією. Поява русифікованого терміну "мРНК" пов'язана з тим, що на
другому етапі реалізації генетичної інформації, званому трансляцією, послідовність
нуклеотидів мРНК згідно з генетичним кодом однозначно визначає послідовність
амінокислотних залишків білків, що синтезуються, тобто є матрицею, відповідно до
послідовностей нуклеотидів якої відбувається з'єднання амінокислотних залишків один з
одним в поліпептидних ланцюгах білків під час їх біосинтезу.
Таким чином, експресію генів визначають два глобальні молекулярно-генетичні
механізми: транскрипція генів і трансляція синтезованих мРНК рибосомами, яка
завершується утворенням поліпептидних ланцюгів, що кодуються генами. Проте процес
експресії генів не обмежується їх транскрипцією і трансляцією. Істотними моментами
експресії генів є модифікації посттранскрипційних і посттрансляційних мРНК і білків, які
включають процесинг їх попередників (видалення надмірних послідовностей і інші
ковалентні модифікації послідовностей РНК і білків). Модифікації посттранскрипційних
попередників мРНК забезпечують підготовку мРНК до ефективної трансляції рибосомами
і визначають тривалість її існування в цитоплазмі. Посттрансляційні модифікації білків
також потрібні для їх повноцінного функціонування.
Транскрипція
У процесі транскрипції генів відбувається біосинтез молекул РНК,
комплементарних одному з ланцюгів матричної ДНК, супроводжуваний полімеризацією
чотирьох рибонуклеозидтрифосфатів (ATP, GTP, CTP і UTP) з утворенням 3'- 5'-
фосфодіефірних зв'язків і звільненням неорганічного пірофосфату. Основними
ферментами, що здійснюють транскрипцію, є ДНК-залежні РНК-полімерази, які
функціонують за участю численних чинників транскрипції – регуляторних білків, що
здійснюють високоспецифічні білок-білкові і білково-нуклеїнові взаємодії. Взаємодії
чинників транскрипції з регуляторними нуклеотидними послідовностями генів, один з
одним і з молекулами РНК-полімерази необхідні для правильного пізнавання комплексом
транскрипції регуляторних послідовностей у складі генів і призводять до підвищення або
пониження рівня транскрипції відповідних послідовностей як відповідь клітин на
зовнішні або внутрішні регуляторні сигнали. Завдяки чинникам транскрипції і
регуляторним послідовностям генів стає можливим специфічний синтез РНК і
здійснюється регуляція експресії генів на рівні транскрипції.
ДНК-залежні РНК-полімерази
Відповідно до субодиничного складу РНК-полімерази підрозділяються на дві
групи. До першої групи відносяться ферменти, що складаються тільки з однієї субодиниці,
серед них – РНК-полімерази мітохондрій і невеликих бактеріофагів, наприклад SP6 і T7.
Ці РНК-полімерази транскрибують невелике число генів простих геномів, і для їх
функціонування не потрібно складні регуляторні дії. Другу групу складають складно

133
влаштовані РНК-полімерази бактерій і еукаріот, які є багатосубодиничними білковими
комплексами, що транскрибують сотні і тисячі різних генів. Такі ферменти під час свого
функціонування реагують на численні регуляторні сигнали, що поступають від
регуляторних послідовностей нуклеотидів і білкових чинників. Не виключено, що
загальноприйнятий розподіл РНК-полімераз за структурно-функціональною ознакою є
спрощенням. Є дані, що вказують на те, що і просто влаштовані фагові РНК-полімерази
функціонують in vivo в комплексі з іншими білками бактерійних клітин, які можуть
істотно змінювати їх ферментативні властивості.

РНК-полімераза E.coli.
Найбільш вивченою з бактерійних ферментів є РНК-полімераза E.coli. Вона
здійснює транскрипцію усіх бактерійних генів. Фермент складається з п'яти субодиниць:
→ β'- (молекулярна маса 165 кДа),
→ β- (155 кДа),
→ двох α- (35 кДа кожна) і
→ σ- (частіше всього 70 кДа (σ70)).
Комплекс з чотирьох субодиниць ββ'αα, що часто означають літерою Е (enzyme),
утворює так званий мінімальний (кор-) фермент E.coli, який здатний здійснювати усі
основні етапи транскрипції, за винятком правильної ініціації (див. нижче). Для ініціації
транскрипції потрібно присутність визначеною регуляторною σ-субодиниці, що необхідна
для розпізнавання РНК-полімеразою промоторів бактерійних генів, що визначає
специфічність взаємодії РНК-полімерази з промоторами і, можливо, наступну
ізомеризацію комплексу РНК-полімераза-промотор, необхідну для початку синтезу РНК.
Повний фермент, включаючий σ70-субодиницю, часто називають холоферментом і
означають Еσ70. РНК-полімераза Еσ70 здатна транскрибувати більшість (але не усі) генів
E.coli. Зокрема, для транскрипції генів теплового шоку, оперонів gln або nif потрібно
включення до складу повного ферменту іншої регуляторної субодиниці – σ54
(молекулярна маса 54 кДа) замість σ70 з утворенням ферменту Eσ54. Нині описано до
десяти різних σ-факторів, об'єднання яких з мінімальним ферментом дає можливість
холоферментам, що утворюється, дізнаватися різні промотори. Усі чотири субодиниці
кор-ферменту забезпечують контакт РНК-полімерази з промоторами. При цьому β'-
субодиниця бере участь в зв'язуванні ферменту з ДНК, β-субодиниця утворює
каталітичний активний центр, а α-субоединиці забезпечують правильну взаємодію
ферменту з промоторами. Твердження, що знаходяться в двох останніх пропозиціях, треба
сприймати з відомою долею скепсису. Дані такого роду зазвичай отримують з
використанням ферментів, у яких під дією мутацій змінені конкретні субодиниці, і якщо,
134
наприклад, мутація в гені α-субоединиці порушує зв'язування РНК-полімерази з ДНК,
робляться відповідні висновки. Така методологія (втім, одна з найплідніших серед
існуючих), на жаль, нагадує відомий спосіб локалізації органу слуху у тарганів шляхом
обриву ніг – оскільки таргани без ніг не реагують на звуки втечею, робиться висновок, що
вони сприймають звукові сигнали ногами. Будь-яка субодиниця мутанта у складі
олігомерного ферменту може змінювати його загальну конформацію і надавати ферменту
найнесподіваніші властивості. Прямішим методом визначення місць контакту
макромолекул при білок-білкових і білково-нуклеїнових взаємодіях являється метод
поперечних зшивань з використанням біфункціональних хімічних агентів. Такі хімічні
сполуки утворюють ковалентні зв'язки (поперечні зшивання) між близько розташованими
реакційноздатними групами. Проте сам факт наявності контакту між макромолекулами ще
не можна однозначно інтерпретувати на користь його функціональної значущості. На
відміну від еубактерій, які, як вже згадувалося вище, при транскрипції різних наборів
генів використовують різні σ-фактори, еукаріоти для досягнення тих же цілей удаються до
іншої стратегії – спеціализації молекул РНК-полімераз.
В ядрах еукаріот виявлено щонайменше три спеціалізовані форми РНК-полімераз.
РНК-полімераза I здійснює транскрипцію генів рибосомних РНК (рРНК), синтезуючи в
ядерцях попередники 18S і 28S рРНК; РНК-полімераза II бере участь в утворенні мРНК, а
РНК-полімераза III транскрибує гени транспортних (тРНК), 5S і інших
низькомолекулярних РНК. Кожен з цих ферментів є багатосубодиничним білковим
комплексом, що складається з двох великих (120-220 кДа) і 5-13 малих (10-100 кДа)
субодиниць. Декілька малих субодиниць є загальними для різних форм РНК-полімераз.
Великі ж субодиниці гомологічні своїми амінокислотними послідовностями ділянкам β- і
β'-субодиниць еубактерий, що, можливо, відбиває фундаментальну схожість в структурі і
функціонуванні активних центрів цих ферментів. Більше того, амінокислотні
послідовності α-субодиниць бактерійних РНК-полімераз, необхідні для їх взаємодії з
великими субодиницями мінімального ферменту, мають гомологи в третій за розміром
великій субодиниці РНК-полімерази II, а також в субодиниці, загальній у РНК-полімераз I
і III. Декілька невеликих субодиниць еукаріотичних РНК-полімераз, аналогів, що не
мають, у бактерійних ферментів, є загальними для усіх РНК-полімераз, що може
вказувати на їх однакові функції в транскрипції, здійснюваній відповідними ферментами, і
на їх можливу участь в координації функціонування різних РНК-полімераз.
РНК-полімераза I еукаріот (Pol I).
Як і більшість інших високомолекулярних поліпептидів, великі субодиниці РНК-
полімераз містять добре помітні структурні і функціональні домени: дискретні ділянки
поліпептидних ланцюгів, що несуть конкретне функціональне навантаження. Клонування
генів відповідних субодиниць і визначення їх первинної структури дозволили виявити
еволюційно консервативні ділянки поліпептидних ланцюгів і провести мутаційний аналіз
функціональної значущості їх окремих доменів.
З цією метою до Pol I мишей, які є функціональними аналогами β'- і β-субодиниць
РНК-полімерази E.coli РНК-полимераза I еукаріот є великим ферментом, побудованим
щонайменше з 11 субодиниць. Мінімальний фермент Pol I містить два що обговорювалися
вище великих поліпептиди з молекулярною масою 194 і 116 кДа, які асоційовані з
декількома малими субодиницями (від трьох до 14 залежно від методу очищення),
молекулярні маси яких лежать в межах 15-60 кДа. Третя за величиною субодиниця Pol I
мишей з молекулярною масою 53 кДа, названа PAF53 (polymerase associated factor 53),
відіграє важливу роль в пізнаванні Pol I своїх промоторів і, мабуть, є структурним і
функціональним аналогом білка RPA49 дріжджів. Pol I дріжджів у відсутність субодиниць
RPA49 і RPA35.5 (так звана Pol I*) ефективно транскрибує при низьких концентраціях
солей штучну матрицю poly[d(A-T)], але не нативну дволанцюжкову ДНК.
Вважають, що ці субодиниці потрібні для ефективного утворення комплексів
ініціацій. Використовуючи антитіла до окремих субодиниць Pol I і наступну

135
імунопреципітацію, встановили, що в клітині, принаймні, частина Pol I знаходиться у
складі великих комплексів, з якими асоційовані чинники транскрипції. П'ять компонентів
такого холофермента Pol I вивчені нині найдетальніше. Мишачий чинник TIF-IB (Pol I –
specific transcription initiation factor B), відомий також, як чинник D, забезпечує Pol I
селективність відносно промоторів генів рРНК (рДНК). Аналогічний білок у людини
названий hSL1, у щурів – rSL1 і у X.laevis – Rib 1. Взаємодія чинника TIF-IB/SL1 з
промотором рДНК забезпечує зв'язок холофермента Pol I з промотором і зборку
комплексу передініціації. Чинник TIF-IB/SL1 складається з чотирьох субодиниць, одна з
яких є основним чинником транскрипції TBP, необхідним для функціонування РНК-
полімераз усіх трьох класів. Три інші субодиниці з молекулярними масами 110, 63 і 48
кДа є різні TBP-ассоційовані чинники TAFI, індивідуально і що специфічно взаємодіють з
TBP, а також один з одним, утворюючи міцний комплекс. У складі комплексу TAFI48
забезпечує контакт TIF-IB/SL1 з чинником UBF (див. нижче), а TAFI63 і TAFI110 беруть
участь в розпізнаванні промотора. Чинники TAFI не виявляють гомології з відповідними
чинниками TAFII, специфічними відносно Pol II. Більше того, перший з тих, що зв'язалися
з TBP чинників TAFI запобігає взаємодії з TBP чинників TAFII (і навпаки), що робить
неможливим утворення непродуктивних химерних комплексів. Одночасно взаємодія
TAFI48 з TBP змінює ДНК-зв’язуючі властивості останньої, після чого той перестає
дізнаватися TATA-бокс – характерний структурний елемент Pol II-промоторів, і, отже,
втрачає здатність забезпечувати ініціацію транскрипції Pol II. Інший білок, що входить до
складу холоферменту Pol I, UBF (upstream binding factor) високо консервативний у різних
видів тварин. UBF є членом сімейства чинників транскрипції, що містять ДНК-
зв’язуючий-HMG – домен (high mobility group domain) – основну послідовність з 80
амінокислот. За допомогою ЯМР-спектроскопії встановлено, що поліпептидний ланцюг
HMG-домена організований в три α-спіралі, розташовані у вигляді літери L, які формують
три ДНК-зв’зуючі поверхні із зовнішнього боку L. У клітині UBF є присутній в двох
формах – UBF1 і UBF2 з молекулярними масами 97 і 95 кДа, які утворюються в результаті
альтернативного сплайсингу. UBF1 містить п'ять HMG-доменів, фланкованих N-кінцевим
дімеризуючим мотивом і короткою кислою C-кінцевою послідовністю. Цікаво, що сусідні
HMG-домени одного і того ж UBF мають набагато меншу гомологію, чим відповідні
домени UBF різних видів (наприклад шпорцевої жаби і людини). Вважають, що кожен
HMG-домен забезпечує особливу, еволюційно консервативну функцію молекули UBF.
Такими функціями можуть бути розпізнавання специфічних послідовностей ДНК,
створення молекулярних інтерфейсів для білок-белкових взаємодій між Pol I і TIF-IB/SL1,
а також різними репресорами і активаторами транскрипції рДНК. С-кінцева послідовність
UBF містить декілька залишків Ser, що фосфорилюють, і потрібна для активації
транскрипції рДНК.
Однією з основних характеристик білків, що містять HMG-бокс, є їх здатність
згинати молекулу ДНК і міцно зв'язуватися з її хрестоподібними структурами. Усі ці
властивості має UBF, і вони детально досліджені. Білок CPBF (core promoter binding
factor), виділений з асцитних клітин аденокарциноми молочних залоз щурів, специфічно
взаємодіє з коровою ділянкою промотора рДНК. CPBF, що міцно взаємодіє з Pol I,
складається з двох субодиниць USF1 і USF2 з молекулярними масами 44 і 39 кДа
відповідно. Гомодімери USF1 і USF2 є сильними інгібіторами транскрипції Pol I, проте як
гетеродімери USF1/USF2 стимулюють транскрипцію in vitro. Вважають, що CPBF бере
участь в регуляції транскрипції Pol I in vivo. TIF-IA – інший компонент холоферменту Pol
I, також бере участь в регуляції синтезу рРНК цим ферментом. У його відсутність
комплекс ініціації не може утворювати першого фосфодіефірного зв'язку, а отже, і
ініціювати синтез РНК. TIF-IA звільняється після ініціації транскрипції і може знову
входити до складу комплексів передініціацій, що збираються. По цих і ряду інших
критеріїв TIF-IA розглядають як функціональний аналог бактерійного чинника σ70. TIF-
IA є мономірним глобулярним білком з молекулярною масою 70-80 кДа. Активність цього

136
чинника або його внутрішньоклітинний зміст зменшується при пригніченні синтезу білку,
виснаженні сироватки або диференціюванні клітин і зростає у відповідь на мітогенні
стимули, що корелює з пригніченням або стимуляцією синтезу рРНК. Хроматографично і
за допомогою імунопреципітації було встановлено, що життєво важливий чинник TIF-IC в
розчині асоційований з Pol I. Цей чинник потрібний як для зборки комплексів ініціацій,
так і утворення першого фосфодіефірного зв'язку. Його присутність запобігає
неспецифічній ініціації транскрипції і її передчасній термінації, що проявляється в
утворенні гомогенних транскриптів правильної довжини. За цими критеріями чинник TIF-
IC розглядають як функціональний аналог TFIIF (RAP30/74) Pol II (рис. 21).

Рис. 21. Структурні та функціональні домени великих субодиниць еукаріотичної

РНК-полімерази I (а) й особливості структури промоторів еубактерій та еукаріот (б)
а – поліпептидні ланцюги двох великих субодиниць зображені у вигляді горизонтальних прямокутників, в
яких чорним кольором і латинськими літерами відмічені ділянки, консервативні у більшості відомих РНК-

137
полімераз. Кисла область і ділянки Iα- Iδ характерні для РНК-полімераз I. Позначені зони поліпептидних
ланцюгів, що формують активний центр ферменту і необхідні для виконання відповідних функцій
(наприклад зв'язування Mg2+). Пунктирні стрілки вказують на ділянки субодиниць, що контактують один з
одним. Незаштрихованими прямокутниками позначені відомі структурні елементи промоторів, необхідні
для ініціації або активації транскрипції. Усередині прямокутників приведені назви чинників транскрипції,
промоторів, що взаємодіють з відповідними елементами, а також назви сайтів або білків, що взаємодіють з
ними, що знаходяться над сайтами. Стрілки ↔ означають фіксовані відстані між елементами промоторів, а
→ - 5′-кінцеві частини транскриптів елонгації. Чорними прямокутниками позначені ділянки промоторів, що
захищаються від дії ДНКази I або інших агентів Eσ70, а також еукаріотичними комплексами транскрипцій,
що забезпечують базальний рівень транскрипції. tss - точка ініціації транскрипції

РНК-полімераза II (Pol II).

Pol II людини містить більше 10 субодиниць, які важко назвати субодиницями в
звичайному сенсі через слабку асоціацію один з одним. Деякі з них належать до основних
чинників транскрипції (GTFs – general transcription factors). Взагалі ж поняття
холофермента Pol II еукаріот не є сталим. Лише нещодавно в лабораторіях Р.Янга і
Р.Корнберга було встановлено, що деякі основні чинники транскрипції вже знаходяться в
комплексі з РНК-полімеразою до її включення в комплекс передініціації. На думку Янга,
яке стає усе більш обгрунтованим, до складу холоферменту Pol II дріжджів входять
щонайменше 14 білків і білкових комплексів.
Серед чинників, які відрізняються від основних чинників транскрипції, але грають
особливу роль в транскрипції у дріжджів, слід зазначити так звані SRB-білки (suppressor
of RNA polymerase B). Останні є невід'ємною частиною холоферменту Pol II і відносяться
до коактиваторів транскрипції. SRB-білки ідентифіковані за допомогою генетичних
методів при відборі мутацій у дріжджів, які супресирували умовно-летальні мутації в
CTD-домені Pol II (С-кінцевому домені великої субодиниці РНК-полімерази II). Такий
генетичний скринінг привів до відкриття дев'яти генів SRB. За допомогою тих же
мутантів встановлено, що SRB-білки потрібні для здійснення ініціації транскрипції РНК-
полімеразою in vivo. Незабаром було підтверджено фізичну і функціональну взаємодію
між SRB-білками і CTD-доменом Pol II, які, як виявилось, утворюють з РНК-полімеразою
міцний комплекс. Транскрипція за участю холоферменту Pol II стимулюється активатором
GAL4-VP16, що не відбувається у присутності тільки одних очищених основних чинників
транскрипції і Pol II. На цій підставі був зроблений висновок, що істинний холофермент
Pol II містить додаткові компоненти, які дозволяють йому реагувати на дію білків-
активаторів транскрипції. Більше того, показано, що антитіла до CTD-домену викликають
дисоціацію багатосубодиничного комплексу Pol II, що містить, SRB-білки, TFIIF,
GAL11/SPT13, SUG1 і ще 10 білків, частина з яких відноситься до класу білків-
коактиваторів транскрипції. Цей комплекс білків дістав назву медіауторованого
комплексу. Він виявився необхідним для здійснення функціонального зв'язку між Pol II і
білками-активаторами транскрипції. Субодинична будова РНК-полімераз різного
походження, ймовірно, відбиває їх функціональну роль в акті транскрипції. Дійсно, усі
РНК-полімерази простої будови транскрибують вузькообмежоване коло генів або
невеликі частини генома, що має місце, наприклад при синтезі РНК-затравок для
фрагментів Оказаки в процесі реплікації ДНК у бактерій. Промотори, впізнанні РНК-
полімеразами простої будови, не відрізняються різноманітністю і мають просту структуру.
Показово, що при складній будові генома парних T-фагів, в процесі розвитку яких
відбувається багатократне перемикання транскрипції з одних груп генів на інші,
використовується складна РНК-полімераза бактерії-господаря, а не індукується простий
фермент, як це має місце у бактеріофага T7. РНК-полімерази бактерій і еукаріот повинні,
по-перше, дізнаватися різні промотори, по-друге, реагувати на різних білки-
регулювальників і, по-третє, змінювати специфічність пізнавання послідовностей
нуклеотидів матричної ДНК під дією різноманітних білкових ефекторів. Звідси витікає,
що у живих організмів, починаючи з бактерій, виникає потреба в РНК-полімеразах
складної структури, здатних здійснювати велику програму реалізації генетичної

138
інформації. Ймовірно, тому спостерігається ієрархія в мірі складності будови вказаних
ферментів, яка досягає верхньої межі у разі РНК-полімераз еукаріот.
Проте, елементарні акти основних етапів транскрипції забезпечуються молекулами
РНК-полімераз простої будови, такими як у фагів T7, мітохондрій і інших об'єктів. Ці
ферменти, на думку Р.Бі.Хесина, можна розглядати як еволюційних попередників
складних олігомерних РНК-полімераз, здатних самостійно здійснювати усі основні
функції в процесі транскрипції. Дійсно, в олігомерних РНК-полімераз, як і у більшості
складноутворених ферментів, мабуть, тільки одна субодиниця (β- у РНК-полімераз
еубактерій) є власне каталітичною, а інші, можливо, виконують функції регуляторних.
Регуляція експресії генів на рівні транскрипції у прокаріот
Регуляція транскрипції в клітинах здійснюється на рівні індивідуальних генів, їх
блоків і навіть цілих хромосом. Можливість управління багатьма генами, як правило,
забезпечується наявністю у них загальних регуляторних послідовностей нуклеотидів, з
якими взаємодіють однотипні чинники транскрипції. У відповідь на дію специфічних
ефекторів такі чинники набувають здатність з високою точністю зв'язуватися з
регуляторними послідовностями генів. Наслідком цього є послаблення або посилення
транскрипції (репресія або активація) відповідних генів. Три основні етапи транскрипції –
ініціація, елонгація і термінація, розглянуті нами вище, використовуються бактерійними
клітинами для регуляції синтезу РНК. Те ж, мабуть, характерно і для інших живих
організмів. Нижче наведені приклади регуляторних дій на транскрипцію.
Регуляція на рівні ініціації транскрипції
Активність багатьох генів прокаріот регулюється за допомогою білкових чинників,
що взаємодіють з регуляторними ділянками промоторів генів. При цьому відбуваються як
активація транскрипції генів, так і пригнічення прочитування генетичної інформації РНК-
полімеразами. У першому випадку регуляторні білкові чинники називають
активаторами, що здійснюють позитивну регуляцію транскрипції, а в іншому –
репресорами. Регуляцію, пов'язану з пригніченням транскрипції, називають негативною.
Механізми, за допомогою яких активатори стимулюють ініціацію транскрипції, можуть
бути розглянуті з двох точок зору – кінетичної і структурної. Оскільки активація
промоторів шляхом утворення відкритих комплексів є лімітуючою стадією на шляху
активації транскрипції в цілому, дія різних активаторів може бути охарактеризована по
зміні (збільшенню) значень кінетичних параметрів реакцій, що відбуваються на різних
етапах активації. Так, при дії активуючого комплексу Crp-cAMP на lac-промотор
відбувається десятиразове збільшення рівноважної константи асоціації KB РНК-
полімерази з промотором із утворенням закритого комплексу. Активація промотора PRM
фагу λ, опосередкована cI-білком (див. нижче), характеризується п’яти-десятикратним
збільшенням константи швидкості kf переходу закритих комплексів у відкриті.
Активуюча дія білку λ – cII на промотор РRE супроводжується зміною обох вищезгаданих
кінетичних параметрів. Активація транскрипції може бути, також, опосередкована
збільшенням швидкості звільнення промотора РНК-полімеразою після ініціації синтезу
РНК. Багато активаторів транскрипції, у тому числі і Crp-cAMP, згинає молекулу ДНК
після взаємодії з нею, причому центр такого вигину знаходиться в сайті зв'язування
активатора. Проте з використанням білків-мутантів було встановлено, що вигинання ДНК
і зв'язування активаторів з ДНК – як таке ще не забезпечують активацію транскрипції. В
більшості випадків абсолютно необхідною умовою активації є наявність контакту між
специфічними ділянками поверхонь молекул активатора і РНК-полімерази, часто з її α-
субодиницями. Важливим наслідком утворення контактів між активаторами і
холоферментом РНК-полімерази є часто спостережуваний синергізм в зв'язуванні обох
білків з відповідними промоторами. При цьому мутації в сайтах зв'язування активаторів
або промоторі як такому, можуть запобігати активації транскрипції шляхом зміни
конформації молекули пов'язаного активатора або контактної ділянки на РНК-полімеразі.
Послідовності нуклеотидів промоторних ділянок генів, з якими взаємодіють молекули

139
репресора, дістали назву операторів. У багатьох випадках репресор зв'язується з
оператором тільки у присутності низькомолекулярного ліганда, що специфічно взаємодіє
з репресором. Такі низькомолекулярні ефектори отримали назву корепресорів. Останні
часто необхідні і для функціонування білків-активаторів транскрипції. Простий механізм
репресії полягає в стеричному блокуванні зв'язування РНК-полімерази з промотором. Це
відбувається у тому випадку, якщо послідовності нуклеотидів місць посадки РНК-
полімерази на промотор і репресора на оператор, перекриваються. Деякі бактерійні білки-
репресори можуть чинити свою негативну дію на етапи ініціації, що відбуваються після
зв'язування РНК-полімерази з промотором. Наприклад, молекули репресора gal – оперону
E.coli, що зв'язалися з операторами OE і OI, центри послідовностей яких розташовані
відповідно на відстанях - 60,5 і +53,5 по відношенню до точки ініціації транскрипції,
викликають утворення петлі ділянки ДНК, ув'язненої між ними, але не перешкоджають
взаємодії РНК-полімерази з промотором. Вони чинять свою дію на наступні етапи
ініціації, передуючі утворенню першого фосфодіефірного зв'язку. У тому випадку, якщо
лише одна молекула репресора зв'язується із зовнішнім оператором OE, він частково
інгібірує транскрипцію шляхом взаємодії з α-субодиницею РНК-полімерази. Це
супроводжується пониженням рівня, але не повним припиненням синтезу РНК gal-
оперона, тобто тоншою зміною рівня експресії відповідних генів.
Поширеним механізмом активації транскрипції за допомогою білків-активаторів є
полегшення її ініціації РНК-полімеразою після утворення контакту між ферментом і
білком-активатором, пов'язаними з регуляторною частиною промотора, що
супроводжується конформаційними змінами РНК-полімерази. У бактерій є білки-
регулювальники, що мають активність як репресора, так і активатора транскрипції. Такі
"амфотерні" властивості має, зокрема, репрессор cI фага λ. Білок-активатор катаболітних
оперонів (Crp-білок) активує транскрипцію бактерійних генів, продукти яких беруть
участь в розщеплюванні (катаболізмі) різних органічних сполук (переважно цукрів),
використовуваних зростаючою бактерійною клітиною як джерело вуглецю. Свої
властивості активатора Crp-білок набуває лише в комплексі з циклічним AMP (сAMP).
Внутрішньоклітинна концентрація сAMP підвищується у бактерій, зростаючих на бідних
поживних середовищах, і знижується в умовах надлишку легко засвоюваних джерел
вуглецю, наприклад глюкози. Тому система Crp-сAMP забезпечує включення експресії
катаболітних оперонів лише на бідних поживних середовищах. Crp-білок може виступати
і в ролі репресора транскрипції генів галактозного оперону E.coli. Якщо усі гени
катаболітних оперонів активуються Crp-білком у присутності сAMP, то негативна
регуляція їх транскрипції відбувається індивідуально. Добре відомими прикладами такого
роду є регуляції транскрипції lac-оперона E.coli під дією Lac-репресора, а також
галактозного і арабінозного оперонів специфічними білками-репресорами цих оперонів.
Низькомолекулярні ефектори можуть змінювати активність РНК-полімерази не лише
опосередковано через білки-регулювальники, але і безпосередньо при взаємодії з
ферментом. За допомогою гуанозінтетрафосфату (ppGpp) в клітинах E.coli здійснюється
координація експресії генів рибосомних РНК (рРНК) і білків. Цей незвичайний нуклеотид
(відомий також під назвою "Магічної плями") синтезується бактерійними клітинами в
умовах внутрішньоклітинної нестачі амінокислот, що призводить до значного зниження
інтенсивності транскрипції генів рРНК і білків і одночасної стимуляції синтезу РНК
оперонів, контролюючих біосинтез амінокислот. У присутності ppGpp очищена РНК-
полімераза припиняє синтез рРНК з одного з двох промоторів цих оперонів, що
призводить до послаблення, але не повного припинення їх транскрипції. Відомі мутації,
локалізовані в гені β-субодиниці РНК-полімерази E.coli, впливи ppGpp, що призводять до
припинення, на синтез РНК, що підтверджує наявність безпосереднього контакту між
нуклеотидом і ферментом в процесі транскрипції. Деякі регуляторні елементи бактерій,
транскрипції, що беруть участь в активації, так само як і енхансери еукаріот, можуть
розташовуватися на великій відстані від промоторів, на які вони чинять свою дію. В цьому

140
випадку контакт активатора з РНК-полімеразою забезпечується завдяки випетлюванню
ділянки ДНК, розташованої між цими регуляторними елементами, що призводить до
просторового зближення двох білків. Прямий доказ утворення таких петель на ДНК E.coli
було, зокрема отримано за допомогою електронної мікроскопії для білків NtrC і NifA,
діючих відповідно на промотори генів glnA і nifH. Іншим шляхом досягнення білком-
активатором молекули РНК-полімерази на видаленому промоторі (наприклад промоторі
пізніх генів бактеріофага Т4) є його переміщення уздовж відрізку ДНК, що розділяє ці два
регуляторні елементи. Процес такого переміщення може бути ініційований
послідовностями нуклеотидів, розташованими вище або нижче за промотор на відстані
декількох сотень пар підстав. Одним з питань, що давно обговорюються, є необхідність
зміни структури ДНК в околицях промоторів під дією білків-активаторів для активації
транскрипції. У ряді випадків такі докази було отримано. Так, в mer-локусі E.coli, що
забезпечує стійкість бактерійних клітин до іонів ртуті, зв'язування Mer-білка з
регуляторною ділянкою промотора (merT) у присутності ртуті супроводжується
розкручуванням спіралі ДНК в районі промотора на 50°. Це призводить до утворення
правильної відстані між сайтами зв'язування активатора і промотором, оскільки перший
розташований незвично – між нуклеотидами в положеннях -35 і -10 промотора. Без такої
зміни структури ДНК активатор, що зв'язався з ним, не може утворити правильного
контакту з РНК-полімеразою.
Трансляція в еукаріот
Бактерії мають єдину універсальну систему трансляції, основні механізми
функціонування якої були коротко розглянуті вище. На відміну від цього, клітини тварин
окрім основної системи трансляції, локалізованої в цитоплазмі, мають додаткову систему
трансляції мітохондрій, яка за низкою властивостей наближається до бактерійної. Клітини
рослин мають ще одну додаткову систему біосинтезу білку, що функціонує в
хлоропластах. Більшість даних про механізми біосинтезу білку в еукаріот були отримані з
використанням безклітинних білоксинтезуючих систем. Останнім часом важливі
результати про механізми трансляції в еукаріот були отримані з використанням стабільно
трансформованих клітин тварин і рослин, що вирощуються в культурі. В ході цих
досліджень встановлено, що у рослин і тварин в основному функціонують одні і ті ж
механізми трансляції. Ініціація біосинтезу білку еукаріотичними рибосомами, як буде
видно з подальшого викладу, ініціація трансляції еукаріотичних мРНК може
здійснюватися, принаймні, трьома способами. Відповідно до першого найбільш
поширеного механізму (модель сканування) рибосоми після взаємодії з 5'-кінцевою
послідовністю мРНК здійснюють пошук AUG-кодона, що ініціює, переміщаючись уздовж
5'UTR. При реалізації іншого механізму рибосоми ініціюють біосинтез білку на
внутрішніх AUG-кодонах, віддалених від 5'-кінцевої кеп-групи. І, нарешті, після
звільнення поліпептиду з транслюючого комплексу рибосоми, не відділяючись від мРНК,
здатні реініціювати біосинтез білку на наступному кодоні, що ініціює.
Чинники ініціації трансляції
Більшість молекулярних механізмів, що здійснюють регуляцію експресії генів на
рівні трансляції, реалізується на стадії ініціації біосинтезу білку. Мабуть, цей факт
знаходить своє віддзеркалення у великій складності апарату ініціації трансляції. Окрім
субодиниць еукаріотичних рибосом і білків, що зазвичай асоціюються з 5'- і, 3'-кінцевими
послідовностями мРНК, в ініціації беруть участь щонайменше 11 білкових чинників,
побудованих більш ніж з 25 поліпептидів. Елонгація поліпептидних ланцюгів в ході
еукаріотичної трансляції традиційно користувалася меншою увагою дослідників в
порівнянні з ініціацією, оскільки вважалося, що її механізми в основних рисах ідентичні
таким бактерій. Подальші дослідження показали, що ця точка зору в основному відповідає
дійсності, хоча еукаріотична система трансляції має складніший набір чинників елонгації.

141
Чинники і механізми елонгації
Еукаріотичні клітини містять у великій кількості чинник елонгації eEF1A, який є
функціональним гомологом бактерійного чинника EF1A(EF-Tu). Так само як і у бактерій,
цей чинник утворює потрійний комплекс з GTP і аміноацил-тРНК, забезпечуючи
входження останньою в А-ділянку елонгууючої рибосоми. Два інших еукаріотичних
чинника eEF1B і eEF2 різко відрізняються від бактерійних функціональних аналогів
EF1B(EF-Ts) і EF2(EF-G) за амінокислотними послідовностями. Гетеротримерний чинник
eEF1B, як і його бактерійний аналог, каталізує обмін GDP на GTP в комплексі eEF1A-
GDP. Чинник eEF2, за аналогією з бактерійними системами, забезпечує транслокацію
пептиділ-тРНК в P-ділянку рибосом і перенесення деацільованої тРНК в E-ділянку. У
вищих організмів цей чинник слугує мішенню регуляторних дій через фосфорилювання.
Чудовою властивістю чинників eEF1A і eEF2 є здатність зв'язуватися з компонентами
цитоскелету еукаріотичних клітин. Вважають, що це їх властивість може забезпечувати
один з механізмів внутрішньоклітинного транспорту мРНК, що направляють її в полісоми.
Зростаючий поліпептид виводиться в цитоплазму через канал, початок якого
розташований на поверхні рибосоми, де він взаємодіє з білками, що розпізнають
сигнальну послідовність, або з іншими цитоплазматичними чинниками, які забезпечують
його спрямований транспорт усередині еукаріотичної клітини. У бактерій зростаючий
поліпептидний ланцюг може викликати зменшення швидкості елонгації, а природа
передостанньої амінокислоти чинить сильний вплив на термінацію трансляції.
Припускають, що такого роду ефекти є наслідком взаємодії між пептидом, що будується, і
чинниками трансляції, рРНК або безпосередньо каналом, через який він переноситься до
поверхні рибосоми. Подібні механізми, мабуть, функціонують і в еукаріот. У дріжджів, як
і в E.coli, швидкість елонгації трансляції знижується у присутності кодонів, що рідко
зустрічаються, в мРНК. Наявність певного числа таких кодонів поблизу сайту ініціації
трансляції значно знижує швидкість прочитування відповідних ОРС. На швидкість
декодування мРНК рибосомами роблять вплив і характер фолдінгу поліпептидних
ланцюгів, що будуються, а також сигнальні послідовності амінокислот, що визначають
напрям їх посттрансляційного транспорту усередині еукаріотичних клітин.
Терминация трансляції
В еукаріотичних білоксинтезуючих системах термінація трансляції, як і у бактерій,
контролюється специфічними рілізинг-факторами. Проте в еукаріот ці чинники менш
різноманітні. Зокрема, у них відсутній функціональний аналог бактерійного чинника
RRF/RF4.
Чинники термінації
За сучасними уявленнями, елонгуюча еукаріотична рибосома розпізнає стоп-
кодони, що знаходяться в одній рамці з основними ОРС, після взаємодії з гетеродімерним
комплексом рілізінг-факторов (RF), до складу якого входять чинники eRF1 і eRF3. Чинник
eRF1 потрібний для розпізнавання усіх трьох кодонів термінації (UAA, UAG і UGA) і
звільнення синтезованого поліпептиду. Чинник eRF3 є GTPазой, гомологічною до eEF1A,
яка, гідролізуючи GTP, стимулює термінацію незалежно від послідовності нуклеотидів в
кодонах, що термінують.
Отже, визначення функцій продуктів нових генів на основі їх первинної структури
ускладнюється тим, що багато білків і нуклеїнових кислот проявляють свою активність і
функціонують тільки у складі великих надмолекулярних комплексів, розміри яких часто
наближаються до розмірів рибосом. При цьому багато білків самих по собі не мають
ферментативної активності, а виконують допоміжні функції, наприклад, молекул-
адаптерів, що забезпечують збирання комплексів і що створюють молекулярні інтерфейси
для їх взаємодії з регуляторними і каталітичними субодиницями. Наявність таких
комплексів, як це було встановлено в останнє десятиліття, особливо характерно для клітин
еукаріотичних організмів. Так, дослідження молекулярних механізмів транскрипції в
еукаріот призвело до розвитку уявлення про транскриптосому – гігантський білковий

142
комплекс, в який окрім холоферменту РНК-полімерази з її численними субодиницями
входять чинники транскрипції, білки-адаптери, білкові компоненти системи репарації і
тому подібне. При цьому розмір транскриптосоми наближається до такого цілих рибосом.
У гігантські надмолекулярні комплекси організовані і молекулярні машини системи
синтезу ДНК (реплісоми), процесингу і редагування РНК (сплайсоми і едітосоми),
молекулярні компоненти системи протеолітичної деградації білків (протеасоми).
Створюється враження, що організація генетичних систем, що функціонують на основних
етапах реалізації генетичної інформації, в гігантські просторово впорядковані комплекси,
є загальнобіологічним принципом.
Диференціальна експресія генних комплексів
Під час диференціювання і розвитку клітини піддаються драматичним
морфологічним і функціональним змінам без яких-небудь змін в послідовностях ДНК.
Зміни патернів генної експресії, що лежать в основі, встановлюються і підтримуються за
допомогою епігенетичних процесів. Первинна механістична інформація була отримана
шляхом спостережень за станами генної активності і репресії, ДНК, що корелює з рівнем
метілування, в їх промоторних регіонах. Метілування ДНК є постреплікативною
модифікацією, яка відбувається винятковою в С5 позиції залишків цітозіну (5mC) і
переважно в контексті CpG дінуклеотидів в клітинах хребетних. Три головних ДНК
метілтрансферази (Dnmt1, 3a і 3b) встановлюють специфічні патерни метілування ДНК
під час диференціювання і підтримують їх протягом багатьох клітинних ділень.
Метілування CpG розпізнається з допомогою, принаймні, трьох сімейств білків, які у свою
чергу рекрутують гістон що модифікують і хроматин ремоделіруючі ензими і тим самим
транслюють метілування ДНК в репресивні хроматинові структури. Таким чином,
численні модифікації гістонів виявляються пов'язаними різними способами з метілованою
ДНК.
Диференціальна експресія генів у процесі розвитку
Один з головних і загальновизнаних догматів сучасної ембріології полягає в тому,
що, за винятком декількох особливих випадків, усі клітини цього організму, незалежно від
того якими вони стають в диференційованому стані, містять в геномі одну і ту ж ДНК.
Проте експресія генів в клітинах одного типу явно відрізняється від їх експресії в клітинах
іншого типу. Диференційовані клітини кожного типу мають властиву їм одним
морфологією і підтримують свій власний набір білків, що синтезуються. Що містяться в
клітинах різного типу матричні РНК (мРНК) також неідентичні. На основі усіх цих даних
учені прийшли до одностайної думки, висловленої, наприклад, в 1976 р. Девідсоном
(Davidson), що диференціювання зумовлюється змінами диференціальної експресії генів в
різних клітинних лініях зародка, що розвивається.
У бактерій експресія генів контролюється виключно регуляторними механізмами,
діючими на рівні транскрипції генів, тобто синтезу мРНК. В еукаріот регуляція дії генів
складніша. Регуляція відбувається на рівнях транскрипції, процесингу, в результаті якого
в ядрі з великого і складного первинного РНК-транскрипту утворюється відповідна мРНК,
а також на рівні транспорту мРНК з ядра в цитоплазму. Трансляція мРНК після того, як
вона потрапить в цитоплазму, також регулюється різноманітними механізмами. Ми
користуємося досить невизначеним терміном "генна експресія", маючи на увазі
множинність регулюючих механізмів, які можуть тут діяти.
Початкова детермінованість бластомерів до диференціювання в певних напрямах
забезпечується взаємодією ядерного генома з інформацією, що знаходиться в цитоплазмі.
Цю гіпотезу уперше чітко сформулював Т.Морган (Т.Morgan) в 1934 р. у своїй книзі
"Ембріологія і генетика" : "Відомо, що протоплазма в різних ділянках яйця дещо різна і
що ці відмінності виявляються чіткіше в процесі дроблення – завдяки переміщенню
матеріалів, що відбувається при цьому. Протоплазма поставляє матеріали, необхідні для
збільшення кількості хроматину і для синтезу речовин, що виробляються генами. Можна
припускати, що первинні відмінності між ділянками протоплазми чинять вплив на

143
активність генів. Потім гени у свою чергу впливають на протоплазму, що призводить до
виникнення нової послідовності реціпрокних реакцій. Такою нам представляється картина
поступового ускладнення і диференціювання різних ділянок зародка".
Інформаційні елементи гіпотетичного зародка на зрізі заплідненого яйця, що
містить ядро і локалізовані цитоплазматичні макромолекули двох типів. Цитоскелетний
матрикс яйця вляє вигляд грат. Слід вказати, що грати – це просто статичне зображення
цитоскелетної системи, яка сама, мабуть, змінюється з течією розвитку. Після того, як
почалося дроблення, кожна клітина зародка отримує ядро, рівноцінне за змістом ДНК
кожному з інших ядер, проте ці ядра опиняються в різному цитоплазматичному оточенні.
Існуть певні потоки інформації. Таким чином кожне з ядер, що знаходяться в різних
бластомерах, отримує особливий сигнал від певних локалізованих макромолекул.
Відповідь ядра на отриманий сигнал залежить від виду макромолекул, локалізованих в
цьому бластомері. Ця взаємодія призводить до ініціації ядрами специфічних типів генної
експресії (що виходять з ядер). Виборча транскрипція, процесинг і трансляція
специфічних частин ядерного генома веде до біохімічного і морфологічного
диференціювання клітин зародка. Існує ще і індукція взаємодії – важлива взаємодія від
однієї клітини до іншої; виникає між групами клітин зародка, при якому якась речовина,
що виробляється однією групою клітин, індукує в певний час специфічне
диференціювання іншої групи клітин. У хордових, наприклад, хорда індукує
диференціювання вищерозміщеної ектодерми в нервову тканину.
Переконливі приклади локалізованості інформації, що призводить до специфічної
експресії генів в різних ділянках клітини, зустрічаються рідко, проте ми опишемо один
такий чудовий приклад. Примітивні родичі хордових – асцідії – в дорослому стані не
особливо примітні: це мішковидні сидячі форми, за способом живлення що відносяться до
фільтраторів. Проте личинки більшості видів асцідії не лише рухливі, але і мають
несподівану і цікаву морфологію. Будова цих пуголовкоподібних личинок відповідає
основному плану будови тіла, типовому для хордових, тобто у них є спинний нервовий
тяж і хорда, або примітивний хребет. У тулубі знаходяться зачатки статевозрілої асцідії,
але єдині функціональні ембріональні структури тулуба – це три сосочки прикріплення на
передньому кінці тіла, сенсорна бульбашка, що містить одноклітинний отоліт, і очко, в
якому є три клітини кришталика, пігмент і десяток ретінальних клітин. Ці сенсорні
структури дають личинці можливість орієнтуватися по відношенню до напряму сили
тяжіння і до джерела світла. Рухливий хвіст містить хорду, що складається з 40-42
вакуолізованих клітин. Над хордою лежить нервова трубка, а по обидві сторони від неї –
тяжи, що складаються з поперечносмугастих м'язових клітин, по 18 в кожному тяжі. Уся
личинка одягнена оболонкою з епідермальних клітин. Личинка не живиться; вона плаває
протягом усього декількох годин, після чого знаходить собі відповідний субстрат,
прикріпляється і зазнає метаморфоз, перетворюючись на дорослу особину, яка веде
сидячий спосіб життя і добуває собі їжу шляхом фільтрації води.
У 1973 р. Уіттейкєр (R. Whittaker) опублікував дослідження з регуляції появи у
асцідії Ciona двох ферментів, місце синтезу яких у зародку було встановлене. Це
ацетілхолінестераза, що з'являється тільки в м'язових клітинах на стадії хвостової
бруньки, і тірозіназа, що з'являється на цій же стадії тільки в двох пігментних клітинах
нервового вузла. Пригнічуючи дроблення в різні терміни, Уіттейкєр отримував зародки,
що припинили розвиток на стадії 2, 4, 8, 16 або 32 клітин (нормальний зародок до моменту
появи двох названих ферментів, тобто через 9-12 г після запліднення, складається
приблизно з 1000 клітин). Зародки, дроблення яких було припинене, залишалися живими і
синтезували тірозіназу і ацетілхолінестеразу в той же самий час, що і нормальні зародки.
Найважливіший результат цих експериментів полягав в тому, що синтез ферментів у
зародків з пригніченим дробленням був просторово локалізований. Якщо дроблення
припиняли на стадії двох бластомерів, то обоє вони синтезували ацетілхолінестеразу, але
при зупинці розвитку на пізніших стадіях дроблення синтез її усе більш обмежувався

144
клітинами, з яких в нормі утворюється хвостовий м'яз. Уіттейкєр дійшов висновку, що
здатність до синтезу тірозінази і ацетілхолінестерази локалізується в певних ділянках
цітоплазми на ранніх стадіях розвитку. Цей висновок підтвердили результати пізнішої
роботи того ж автора, в якій він і його співробітники хірургічним шляхом видаляли у 8-
клітинних зародків Ciona ту пару бластомерів, з яких розвиваються м'язи. Потім ці
клітини поміщали в морську воду, де вони синтезували ацетілхолінестеразу, проте як в
інших клітинах зародка цей фермент не синтезувався.
Пуроміцін – один з інгібіторів білкового синтезу – перешкоджав появі тірозінази і
ацетілхолінестерази, і це доводить, що молекули ферменту дійсно синтезуються в той
самий час, коли виявляється ферментна активність. Далі, обробка актіноміціном D, що
пригнічує синтез РНК, також перешкоджала появі ферментів, якщо її виробляли за 2 г до
появи ферментативної активності. Ці результати дозволяють вважати, що мРНК, необхідні
для синтезу цих ферментів, не запасаються заздалегідь, а продукуються незадовго до
синтезу. Регіонально-специфічний синтез мРНК – результат дії макромолекул,
локалізованих в певних ділянках цитоплазми.
Описані тут експерименти можна було б, ймовірно, піддати критиці на тій основі,
що актіноміцін пригнічує синтез ферменту, отруюючи клітини якимось неспецифічним
чином. Проте інша серія експериментів, проведених Уіттейкєром на іншому ферменті,
який з'являється тільки в ентодермі личинки, а саме на лужній фосфатазі, показала, що це
не так: поява цього ферменту не пригнічується актіноміціном. Необхідна для синтезу
лужної фосфатази мРНК, мабуть, вже міститься в яйці і в ході розвитку сама стає усе
більш локалізованою.
З такою локалізацією інформаційних детермінантів, що визначають появу
ацетілхолінестерази у личинок покривників, пов'язано одне цікаве і повчальне явище.
Уіттейкєр вивчав також деякі види покривників, що відносяться до роду Mogula, у яких
личинки не розвиваються до пуголовкаподібної стадії. В одного з них, М.arenata,
незважаючи на те що у нього не утворюється а ні хвостових м'язових клітин, ні навіть
самого хвоста, відбувається локальний синтез ацетілхолінестерази в тій ділянці зародка,
де повинні були б знаходитися м'язові клітини хвоста. Отже, незважаючи на втрату
здатності до морфогенезу хвоста, локалізовані детермінанти синтезу ацетілхолінестерази
збереглися. У деяких інших (можливо, більше стародавніх) видів Mogula, у яких личинки
також позбавлені хвостів, здатність синтезувати цей фермент втрачена. Важливе значення
незв'язаності клітинного диференціювання, про яке можна судити за синтезом ферментів
або інших білків, з морфогенезом як механізмом еволюції розглядається детальніше далі.
Роботи Уіттейкєра по покривниках розкривають два важливі аспекти цієї
проблеми:
1) диференціальна експресія генів, зумовлена дією локалізованих в певних ділянках
детермінантів, грає вирішальну роль в диференціюванні;
2) існує, мабуть, декілька механізмів, що забезпечують зберігання і експресію
локалізованої морфогенетичної інформації.
Зародки активно синтезують білки, використовуючи мРНК-матриці, що походять з
двох джерел:
→ мРНК одного класу синтезуються в процесі оогенезу і зберігаються в яйці до тих
пір, поки не використовуються в процесі розвитку;
→ мРНК іншого класу синтезуються в результаті транскрипції, що відбувається в
ядрах самого зародка.
мРНК обох класів містять велике число послідовностей і транслюються на ранніх
стадіях розвитку. Для того, щоб уявити собі кількість мРНК, що синтезується при
оогенезі, і міру її різноманітності (її складність), слід постежити, до якого рівня може
дійти розвиток зародків морського їжака, якщо блокувати транскрипцію в їх клітинах.
Такі зародки досягають стадії бластули, що вимагає значного рівня морфогенетичної
активності, у тому числі клітинних ділень, змін форми клітин, зборки вій і синтезу

145
ферменту вилуплення. Якщо блокувати транскрипцію в клітинах зародка, то гаструляції
не відбувається. Диференціювання на пізніших стадіях, ніж бластула, значною мірою
залежить від дії генів цього зародка.
Галау (Galau) і його співавтори вивчали питання про число структурних генів, які
повинні експресуватися в процесі розвитку зародків морського їжака. На думку цих
дослідників, величина набору генів, які повинні експресувати в клітинах одного типу, щоб
віддиференціювати їх від клітин іншого типу в тому ж організмі, ще не встановлена.
Невідомо також, яке число генів необхідно для забезпечення основних життєвих функцій
("housekeeping"), загальних для усіх клітин. Використовуючи метод гібридизації
нуклеїнових кислот, Галау та ін. визначали число структурних генів, представлених у
вигляді активної мРНК на різних стадіях зародкового розвитку і в різних тканинах
дорослого організму. Далі вони визначали, яка частина конкретних генів, представлених в
мРНК гаструли, була представлена також в мРНК інших стадій, що вивчалися ними, і
тканин. Виявилось, що під час розвитку дуже велике число генів експресується у вигляді
мРНК. Наприклад, на стадії гаструли в процесі трансляції в білках знаходяться мРНК, що
представляють від 10 до 15 тисяч генів. Велике число структурних генів експресується
аналогічним чином на інших стадіях розвитку і в тканинах дорослого організму. Деякі з
них є загальними для усіх вивчених стадій і тканин, але більшість експресується лише на
окремих стадіях і в певних тканинах. Автори цієї роботи дійшли висновку, що ці глибокі
відмінності між різними стадіями розвитку або різними тканинами відносно експресії
генів лежать в основі їх функціонального диференціювання. Таким чином, в
диференціюванні, що відбувається в процесі розвитку, бере участь диференціальна
експресія тисяч генів у вигляді мРНК, і ця експресія супроводжується зміною складу
мРНК, клітин, що синтезуються ядрами, зазнають диференціювання.
Якщо диференціальна дія генів повинна викликатися чинниками, локалізованими в
цитоплазмі, то повинні існувати докази на користь того, що компоненти цитоплазми
дійсно здатні направляти функцію ядра. Такі докази отримані в експериментах по
трансплантації ядра з клітини одного типу в клітину якого-небудь іншого типу. Яскравим
прикладом такого підходу служать експерименти по введенню ядер клітин головного
мозку дорослої жаби в жаб'ячих клітини-реципієнтів трьох типів, проведених Грехемом із
співробітниками (Gracham et al.) і Гьордоном (J. Gurdon) в лабораторії останнього. Ядра з
клітин головного мозку дорослої жаби зазвичай не синтезують ДНК і не зазнають мітозу.
Ці ядра вводили:
1) в незрілі ооціти, що синтезують РНК, але не ДНК;
2) в ооціти після овуляції, що завершують мейоз і ущільнені хромосоми, що
містяться, на веретенах мейозу;
3) в яйцеклітини відразу після активації, синтезуючі ДНК, але не РНК. В усіх
випадках введені ядра змінювали свою активність, так щоб вона відповідала
характеристикам клітин-реципієнтів.
Так, наприклад, в ядрах, введених в дозріваючі ооціти, хромосоми ущільнювалися і
асоціювалися з веретенами, а в ядрах, введених в активовані яйця, починався синтез ДНК.
Оскільки ні та ні інша активність невластиві ядрам клітин мозку, ці нові активності,
очевидно, викликалися цитоплазмою клітин-реципієнтів. Схожі експерименти з пересадки
ядер показали також, що транскрипція певних генів в пересаджених ядрах (а саме, генів
рибосомної РНК) регулюється цитоплазмою клітини-хазяїна.
Вплив цитоплазми на ядро досягає такої міри, що воно визначає специфічні типи
синтезу мРНК. Де Робертіс і Гьордон (De Robertis і Gurdon) вводили ядра клітин
шпорцевої жаби (Xenopus), що вирощувалися в культурі тканини, в ооціти трітона
Pleuradeles. Використовуючи високе розділення за допомогою двовимірного гель-
електрофорезу, вони могли відрізняти синтез білків, характерних для Xenopus, від білків,
характерних для культивованих клітин Pleurodeles, а також синтезу білків, характерних
для культивованих клітин Xenopus, від білків, характерних для її ооцітів. При пересадці

146
ядер з культивованих клітин Xenopus в ооціти Pleurodeles в них починали синтезуватися
білки, властиві ооцітам Xenopus, але не культивованим клітинам. Ці зміни складу білків,
що синтезуються, можна було запобігти за допомогою α-аманітіну – речовини, що
пригнічує синтез РНК. Таким чином, дія цитоплазматичного середовища ооцітів
Pseudourodeles на ядра Xenopus полягала в інактивації експресії одного набору генів і
активації експресії іншого набору, характерного для ооцітів.
Цитоплазма чинить свою регулюючу дію на ядерну активність, швидше за все, на
рівні транскрипції; відомі випадки специфічної транскрипції генів при диференціюванні.
Один такий приклад пов'язаний з кільцями Бальбіані в політенних хромосомах двокрилих.
У мух і інших двокрилих клітини деяких тканин (слинні залози, мальпігієві судини,
середня кишка) містять гігантські політенні хромосоми, в яких при забарвленні на ДНК
виявляються чітко виражені поперечні смуги (диски). Показано, що багато окремих смуг
відповідають місцю розташування окремих генів і що можна встановити кореляцію між
генетичною картою, з одного боку, і характером й відносним фізичним розташуванням
смуг, з іншою. У деяких диференційованих клітинах обмежене число певних смуг
утворює здуття, виступаюче за межі хромосоми (пуфи). Особливо великі пуфи – кільця
Бальбіані виникають в тих ділянках, в яких знаходяться гени, надзвичайно активні
відносно транскрипції. Кільця Бальбиани мають чотири важливі властивості:
1. Клітини різного типу містять різні кільця Бальбіані. Так, в слинних залозах
двокрилого Acricotopus є клітини трьох типів, які усі містять одні і ті ж три гігантські
хромосоми, але хромосоми з різних клітин розрізняються за характеро пуфів і їх
розподілом.
2. Зміни, що відбуваються в клітинах деяких типів у процесі розвитку, корелюють
із змінами в характері пуфів. У деяких мух гігантські клітини подушечок на лапках в
процесі розвитку зазнають складні зміни, що супроводжуються впорядкованими
послідовними змінами пуфів політенних хромосом.
3. Кільця Бальбіані в політенних хромосомах служать місцями активної
транскрипції. Дейнхолту (Daneholt) вдалося ізолювати єдину у своєму роді
високомолекулярну РНК, транскрибовану в одному з кілець Бальбіані мотиля Chironomus.
4. Існує пряма кореляція між наявністю цього кільця Бальбіані і синтезом певного
білку. Гроссбах (Grossbach) вивчав два близькоспоріднені види: Chironomus tentans і
С.pallidivittatus, слинні залози яких виробляють великі кількості секреторних білків. У
слинних залозах С.tentans синтезується п'ять білків, а в залозах С.pallidivittatus – ті ж п'ять
білків і ще один. Синтез цього шостого білку корелює з наявністю в 4-ій хромосомі
С.pallidivittatus певного пуфа, відсутнього у С.tentans. Схрещуючи ці два види і вивчаючи
отримані гібриди, Гроссбах показав, що синтез шостого білку у гібридів залежить від
наявності у них 4-ої хромосоми С.pallidivittatus з цим особливим пуфом.
До недавнього часу такого роду дані розглядали як доказ того, що диференціальна
експресія генів в процесі розвитку зумовлена головним чином диференціальною
транскрипцією генів, як це ясно видно у разі кілець Бальбіані. Проте деякі недавні
спостереження змусили віднестися до цього висновку з деякою обережністю, оскільки
може виявитися, що таку ж важливу роль грає регуляція експресії генів і на інших рівнях.
Складність або число різних унікальних послідовностей ДНК, представленої у
вигляді РНК, зазвичай в 5-10 разів вище в ядерній РНК, чим в мРНК. Ядерні РНК, такі, що
є безпосередніми продуктами транскрипції, довше, ніж мРНК, і містять попередники
останніх. Проста модель диференціальної транскрипції вимагає, щоб дві стадії розвитку з
популяціями матричних, що сильно розрізняються, РНК, подібні до тих, які вивчав Галау,
істотно розрізнялися і по своїх ядерних РНК. Клін і Хамфрі (Kleene, Humphreys)
порівнювали ядерні РНК, наявні у морського їжака на двох різних стадіях розвитку, і
зіткнулися з несподіванкою: число унікальних послідовностей ДНК, що транскрибується
в ядерні РНК, було дуже велике (транскрибувалася приблизно третина усіх цих
послідовностей), а послідовності ядерних РНК, присутні на цих двох стадіях, були

147
ідентичні. Така схожість між ядерними РНК спостерігається на всіх стадіях життєвого
циклу. Уолд та ін. (Wold et al.) відмічають, що лише небагато з послідовностей мРНК, що
транслюються в білки у зародків морського їжака на стадії бластули, є присутніми також в
цитоплазмі клітин дорослих особин, проте як в ядрах ці ж послідовності містяться як у
зародків, так і у дорослих особин. Створюється враження, що в ядрах на всіх стадіях
розвитку транскрибується одне і те ж дуже велике число структурних генів, але що лише
певні підмножини цих транскриптів піддаються процесингу з утворенням специфічних
мРНК, що транслюються на кожній окремій стадії.
Наявність механізмів транскрипцій, а також посттранскрипцій, регулюючих
диференціальну експресію генів, визначувану ядром, зрештою утрудняє розуміння
чинників, регулюючих дію генів, проте існування цих механізмів не міняє витікаючий з
усього нашого обговорення головний ембріологічний висновок. Суть гіпотези полягає в
тому, що певні макромолекули, локалізовані в цитоплазмі і розподілені по деяких
бластомерах зародка, викликають в цих бластомерах специфічну експресію генів, що
визначається ядром.
Під час диференціювання і розвитку клітини піддаються драматичним
морфологічним і функціональним змінам без яких-небудь змін в послідовностях ДНК.
Зміни патернів генної експресії, що лежать в основі, встановлюються і підтримуються за
допомогою епігенетичних процесів. Первинна механістична інформація була отримана
шляхом спостережень за станами генної активності і репресії, ДНК, що корелює з рівнем
метілування, в їх промоторних регіонах. Метілування ДНК є постреплікативною
модифікацією, яка відбувається винятковою в С5 позиції залишків цітозіну (5mC) і
переважно в контексті CpG дінуклеотидів в клітинах хребетних. Три головних ДНК
метілтрансферази (Dnmt1, 3a і 3b) встановлюють специфічні патерни метілування ДНК
під час диференціювання і підтримують їх протягом багатьох клітинних ділень.
Метілування CpG розпізнається з допомогою, принаймні, трьох сімейств білків, які у свою
чергу рекрутують гістон що модифікують і хроматин ремоделіруючі ензими і тим самим
транслюють метілування ДНК в репресивні хроматинові структури. Таким чином,
численні модифікації гістонів виявляються пов'язаними різними способами з метілованою
ДНК.
Метилування ДНК
Модифікація ДНК за допомогою метилування є специфічною формою регуляції
генів, при якій метильовані CpG дінуклеотиди зберігаються в наступних клітинних
діленнях, завдяки функції підтримки метілаз, діючих на напівметильовану ДНК під час
реплікації (Leonhardt et al., 1992). Епігенетичні модифікації можуть, отже,
розмножуватися з ДНК клітин, що діляться, незалежно від складу транс-діючих чинників,
що міняються. Ця властивість робить метилування ДНК зручним механізмом для
створення успадкованих патернів експресії генів в клітинних клонах під час розвитку.
Важливість метилування ДНК під час ембріогенезу продемонстрована за допомогою
цілеспрямованого руйнування гена метілтрансферази ДНК миші за допомогою
гомологічної рекомбінації (Li et al., 1992).
Метилування ДНК відіграє важливу роль в регуляції тканино-специфічної експресії
генів під час диференціювання склетних м'язів (Yisraeli et al., 1986). Різні делеційні
мутації в актиновому промоторі попереджають деметилування і експресію, вказуючи тим
самим, що видалення метилових груп знаходиться під цис-діючим контролем і може бути
обов'язковим для активації транскрипції під час диференціювання м'язів (Paroush et al.,
1990).
У цій роботі (Grieshammer et al., 1995) представлений детальний аналіз CpG
метилування ДНК регуляторних елементів в myosin light chain MLC 1/3 гени, як під час
ембріонального розвитку, так і в різних типах волокон дорослих м'язів у трансгенних
мишей (chloramphenicol acetyl transferase CAT репортерний ген під контролем MLC
регуляторних послідовностей). У трансгенних ембріонів миші експресія

148
м’язеспецифічного репортерного гену градирує в аксіальних м'язах, що розвиваються
упродовж ростро-каудальної вісі і в клітинних культурах з цих м'язів. Показано, що
підтримка позиційних відмінностей експресії трансгена MLC-CAT не може бути пояснено
відмінностями в транкрипційної компетентності відповідних м'язів. Швидше патерн
експресії трансгена відбиває міру CpG деметилування як MLC1 промотора, так і MLC
енхансера. Селективне метилування бере участь в підтримці швидше, ніж виникненні
транкрипційних відмінностей в м'язах, що розвиваються. Градієнт в експресії трансгена
MLC-CAT в сегментованих аксіальних м'язах уздовж передньо-задньої вісі ембріонів
(Donoghue et al., 1991a; Grieshammer et al., 1992) вказує на те, що ДНК регуляторні
елементи можуть бути як мішені для регіональних регулювальників, які створюють
позиційно обмежені патерни експресії трансгенів під час раннього розвитку м'язів. У
дорослих ростро-каудальний градієнт експресії трансгена зберігається тільки в
сегментованих аксіальних м'язах міжреберних і міжхребцевих, проте як м'язи голови і
латеральні м'язи тулуба і передніх кінцівок виявляють високі рівні експресії трансгена
незалежно від положення (Donoghue et al., 1991a; Grieshammer et al., 1992).
Регіональні відмінності в експресії MLC-CAT трансгена зберігаються в склетних
клітинних клонах, що походять з латеральних м'язів трансгенних тварин і корелюють із
станом метилування. В цьому досліджені встановлено безпрецендентну кореляцію між
метилуванням елементу нижчестоячого енхансера і регуляцією тканино-специфічної
експресії гена. Припущення, що епігенетичні модифікації дистальних (видалених)
регуляторних елементів можуть контролювати транскрипцію, підтверджене
дослідженнями U.Grieshammer, M.J.McGrew and N.Rosenthal. Цікаво, що CpG
метилування не впливає на зв'язування ядерних чинників з серцевиною MLC енхансера.
Механізм зумовлюваної метилуванням інгібіції експресії MLC-CAT трансгена
найймовірніше пов'язаний із зміною локальної конфігурації хроматину (Cedar and Razin,
1990; Bird, 1992) з наступною модифікацією взаємодій регуляторних білків з ДНК. Згідно
з цим дослідженням регуляторні послідовності, включені в трансген MLC-CAT є мішенню
для ряду чинників, які нав'язують нові патерни метилування, коли вони ізольовані з
контексту ендогенного локуса. Патерн градуйованої експресії трансгена MLC-CAT в
сегментованих міжкостальних і міжхребцевих м'язах виникає в міотомних, м'язових масах
що розвиваються рано, і не виявляється в м'язах стінки тіла або мускулатурі кінцівок
(Grieshammer et al., 1992). Очевидно, що відмінності в експресії трансгена відбивають
відмінності в їх ембріональному походженні. У сомітах, що розвиваються, множинні
міогенні клони виникають під час ембріогенезу, які можна відрізнити по їх локалізації в
сомітах (Ordahl and LeDouarin, 1992), по їх міграторній поведінці і по їх залежності від
аксіальних структур, таких як нервова трубка і хорда для міогенного диференціювання
(Rong et al., 1992; Pourquie et al., 1993). Формування м'язів кінцівок залежить від функції
Pax3, у той час як аксіальні лицьові і м'язи стінки тіла не залежать (Bober et al., 1994).
Отже, різні регуляторні шляхи можуть відповідати за формування специфічних міогенних
клонів.
Це дослідження вказує на те, що ці відмінності можуть жорстко підтримуватися в
результаті створення чітко певних епігенетичних модифікацій, контролюючих
регіональну регуляцію генів. Так, патерн метилування енхансерного елементу MLC,
розташованого дистально від стартової точки транскрипції, безпосередньо відбиває
ростро-каудальний градієнт експресії трансгена MLC-CAT в міжреберних м'язах.
Експресія і відповідне метилування трансгена MLC-CAT, отже, виступає як маркер
виникаючих різних міогенних клонів. Залишається визначити чи маркірує мінливість в
метилуванні ендогенного локусу також відмінності, що дають різні групи м'язів.
Під час розвитку ссавців геном піддається глобальним змінам в рівнях метилування
(Monk et al., 1987; Chaillet et al., 1991; Kafri et al., 1992), які поступово модифікують
індивідуальні локуси. Виникнення тканино-специфічних патернів метилування
відбувається до детерміації (before concomitant). Здається, що деметилування у ссавців

149
нижчестоячого енхансерного елементу MLC може бути обов'язковою умовою для ініціації
транскрипції з MLC1 промотора. Ця модель підтверджується роботою, де було показано,
інтронний енхансер потрібний і достатній для тканино-специфічного деметилування і
активації іммуноглобулінового гена (Lichtenstein et al., 1994).
Маловірогідно, що метилування є первинним детермінантом позиційно-обмеженої
експресії трансгена MLC-CAT в міотомі, що розвивається. Відносне уніформне
метилування енхансерних послідовностей трансгена MLC в ембріональних сомітах з
різних аксіальних рівнів підтверджує, що мінливість в метилуванні енхансера MLC в
неонатальних м'язах виникає пізніше. Рівні експресії генів в різних м'язах можуть
підтримуватися локальними конфігураціями хроматину, що відбивають селективне CpG
метилування регуляторних послідовностей. Повинні існувати регіональні
регулювальники, що безпосередньо встановлюють патерн диференціального метилування
використовуючи субнабори CpG дінуклеотидів, які ще не проаналізовані. Такі сайти
повинні виступати як ініціальні маркери фінального патерну метилування, що градирує,
який встановлюється на пізніх стадіях розвитку. Цей механізм аналогічний моделі
імпринтінгу генома, при якому хромосомні маркери імпрінтуємих алелей потрібні після
запліднення, але до інактивації гена (Latham et al., 1994). Можуть бути виявлені схожі
молекулярні шляхи забезпечення позиційною інформацією м'язи, що розвиваються, у
ембріонів хребетних.
У клітинах ссавців приблизно 3-5% цитозінових залишків ДНК генома є присутні
як 5-метілцитозін. Ця модифікація цитозіна відбувається після реплікації ДНК і
каталізується ДНК метілтрансферазою (1) з використанням S-аденозіл-метіонину як
донора метілу. 1 з клітин ссавців клонована, її функція підтримувати суворо певний
патерн метілування, характерний для кожного типу диференційованих клітин.
Три інші Dnmt (Dnmt 2, Dnmt 3а і 3b) також клоновані. Дві останні, мабуть,
функціонують як de novo метілази, оскільки вони можуть метілувати напівметіловану і
неметільовану ДНК з однаковою ефективністю. Експресія 3b істотно збільшується в
пухлинах. 2, мабуть, метилує інтегровані ретровірусні послідовності. Деякі вважають, що
2 не потрібна для підтримки метилування вірусної ДНК і de novo метилування.
Ідентифікована і специфічна деметілаза, яка використовує CpG ДНК як субстрат.
Близько 70-80% 5-метілцитозінових залишків виявляється в CpG послідовностях.
Ці послідовності виявляються з високою частотою в геномі і позначаються як CpG
острівці. CpG острівці – це ділянки ДНК більше 200 п.н. із змістом G+C більше 0,5
(очікувана/спостережувана присутність CpG>0,6). Було встановлено, що більшість CpG
острівців, що асоціюються з генами неметіловано в зародковій лінії і вони часто
розташовуються в промоторних ділянках генів. Ці промотори близько 1 т.п.н.,
метилування острівців CpG усередині них може ефективно і спадково укладати гени в
стані "off". Неметильовані CpG острівці асоційовані з генами домашнього господарства,
проте як острівці більшості тканино-специфічних генів метиловані.
Метілування ДНК бере участь в ембріональному розвитку. Імпринтінг генома
також пов'язаний з метилуванням ДНК, з інактивацією специфічних генів на Х хромосомі.
Передбачається, що метілування ДНК бере участь і в процесах старіння.
Метілування CpG острівців часто прирівнюється до неактивності транскрипції і є
докази цього для острівців, локалізованих в промоторах генів. Також метилування є,
певно, частиною механізму перманентного мовчання гена, включаючи і ті, що
інактивуються в Х хромосомі.
Метілування ДНК і регуляція експресії генів
Оскільки 5-метілцитозін проникає у велику борозну спіральної ДНК він, можливо,
тим самим модифікує взаємодію цитозіну з чинниками транскрипцій, що зв'язуються.
Показано, що in vitro специфічні транкрипційні чинники зв'язуються з меншою
спорідненістю з метілілірованими мішенями.

150
 Іншим можливим механізмом м.б. регуляція за допомогою білків, які зв'язуються
переважно з метілованими промоторами і тим самим запобігають зв'язування з чинниками
транскрипцій. Ідентифіковано 2 білки, що зв'язуються сіквенс-специфічно, з метілованою
ДНК, MDBP-1 і MDBP-2.
Ідентифікований ще один клас білків, що зв'язуються з метілованими CpG (MeCPs),
які діють, мабуть, як репресори транскрипції. Відомі 2 члени цього сімейства 1 і 2,
перший потребує 12 метіл-CpGи для переважного зв'язування з метілованою ДНК, друга є
поширеним хромосомним білком, який потребує поодиноких метілованих CpG сайтів для
зв'язування ДНК. Обоє репресують транскрипцію.
MeCPs2 ко-преціпітірується разом з гістоновою дєацетілазою; це вказує на
наявність зв'язку між метілуванням ДНК і структурою хроматину. Відомо, що експресія
гена може залежати від хімічної модифікації гістонів з подальшою зміною структури
хроматину. Хроматин в клітинах ссавців складається з серії нуклеосом з компактною їх
конфігурацією. Нуклеосома складається з 146 п.н. ДНК, обернутої навколо білкового
октамеру, що містить по 2 молекули кожного з гістонів Н2А, Н2В Н3 і Н4. У місці
транскрипції структура хроматину стає "відкритішою" і доступнішою чинникам
транскрипції, а ДНК чутливою до розщеплювання нуклеазою. Ацетілювання гістонів
передує транскрипції і зумовлює деконденсацію хроматину, щоб забезпечити зв'язування
чинників транскрипцій з ДНК. Гістонова ацетілтрансфераза і гістонова дєацетілаза
відіграють важливу роль в цьому процесі. Ацетілювання гістонів асоціює з активною
транскрипцією. Очевидне ацетілювання ε-груп лізинових залишків знижує позитивний
заряд гістонів і знижує їх зв'язуючу спорідненість з ДНК, що сприяє "відкриттю"
хроматину. На користь цього свідчить і інгібітор гістонової деацетілази, trichostatin A
(TSA) може активувати транскрипцію деяких генів.
Передбачається, що метіловані неактивні гени містять недоацетіліровані гістони,
проте як неметільовані активні гени переважно асоційвані з високо ацетільованими
гістонами. Ділянки, де метіловані гени зв'язують МеСР2, у свою чергу рекрутують
гістонову деацетілазу в результаті відбувається супресія транскрипції. TSA може
активувати деякі гени, які метіловані, але не усі метіловані гени. Це вказує на те, що
взаємодія між метілованою ДНК, 2 і гістоновою дєацетілазою складне і можливо
пов'язано із залученням інших чинників. Часткове деметілування деяких генів за
допомогою інгібітору 5-AZA-CdR взаємодіє синергічно з TSA при активуванні
метілованих генів, які нечутливі до одного лише TSA.
Парадокс метілування
Але не усі CpG острівці і сайти метілування локалізовані в промоторах; деякі
тканино-специфічні та імпрінінтіровані гени мають CpG острівці, розташовані на
видаленні від сайту ініціації транскрипції, а багато генів мають множинні промотори.
Прикладом гену з внутрішнім CpG острівцем може служити ген людини АРОЕ, в екзоні 4
якого CpG острівець в 940 п.н., такими ж являються гени р16, MYOD1 і РАХ6. Цікаво, що
гени домашнього господарства рідко мають розташовані нижче CpG острівці, в той час як
ця ситуація спостерігається в 49% генів з більше обмеженим патерном експресії.
Величина острівців в таких генах менше (в середньому 935 п.н. на порівняння з 1-35) і
зовсім маленькі острівці (200-600 п.н.) асоційовані з генами з обмеженим патерном
ексресії. Ці CpG островки можуть представляти собoй тканино- і стадіоспецифічні
промотори. Інша можливість, що вони виконують кодуючі функції, які не можуть бути
втрачені при мутації.
Метілування зумовлює перманентну супресію активності CpG острівців в
промоторах. Прикладами такої постійної супресії є:
- промотори Х-зчеплених генів;
- промотори імпрінтірованих генів;
- паразити внутрішньогеномів;
- гени супресорів пухлин (р16, RB1, VHL і ін.);

151
 - гени репарації ДНК (напр., MLH1).
Докази:
- Мовчання генома інактивованих промоторів;
- Гени, що мовчать, рідко спонтанно реактивуються;
- Метілування регулюється онтогенетично;
- Для деметілування необхідно проходження через зародкову лінію;
- Трансфекція інактивованих алелей не призводить до їх експресії;
- Метіловані промотори зв'язують МеСР1 і МеСр2;
- МеСР2 забезпечує зв'язок з гістоновою дєацетілазою;
- In vitro метілування пригнічує експресію репортерних генів;
- Промотор м.б. реактивован за допомогою 5-AZA-CdR.
Білки, пов'язані з метілованою ДНК зумовлюють також активність гістонової
дєацетілази, вказуючи тим самим, що вони індукують конфігурацію супресованого
хроматину в сайті ініціації транскрипції. Показано, що метілування 1-2 острівців в
промоторі достатньо для суворої супресії активності промотора. Метілування 7% CpG
сайтів може ефективно зумовлювати мовчання гена. З іншого боку метілування CpG
острівців нижче за активний промотор не блокує формування транскриптів. Гени ссавців
відрізняються в цьому відношенні від генів грибів.
Висловлюється припущення, що функціональні копії елементів Alus (підходять під
визначення CpG острівців), що повторюються, можуть призводити до порушення функції
гена і подальшої транспозиції, що метілування ДНК в цьому випадку може супресувати
активність промоторів цих чисельних елементів. Так, метілування елементу в інтроні 6
гена ТР53 людини відбувається в усіх вивчених типах клітин.
Використовується метілування для контролю активності паразитичних промоторів,
метилування de novo CpG-богатих ділянок повинне блокувати ініціацію сторонніх
транскриптів, дозволяючи в той же самий час транскрипції з активного промотора.
Метілування CpG острівців нижче за точку ініціації транскрипції не блокує
елонгації в клітинах ссавців. Цей парадокс може бути дозволений, якщо припустити, що
транскрипція через CpG острівці сприяє метилуванню de novo. У багатьох випадках міра
метілування CpG острівців корелює з підвищеним, чим зі зниженим рівнем експресії
генів. Чудовим прикладом є ген Igf2r миші, де транскрипція смислової нитки
материнського гена примушує CpG острівець в ділянці 2 до метілування de novo і таким
чином до мовчання його здатності діяти як промотор для антисмислової нитки. Ця
ситуація зворотна на батьківському аллелі – тут ділянка 2 неметілована і виступає як
промотор, що управляє транскрипцією в протилежному напрямі через вищестоящий CpG
островок, що веде до його de novo метілуванню і мовчанню. Інактивований Igf2r промотор
нездатний метілувати de novo ділянку 2.
Показано, що промотор рецептора естрогену і Igf2 промотори Р2-Р4 стають
метілованими de novo в епітелії колону у старих індивідів. Цікаво, що обидва ці острівці є
нижчестоячими по відношенню до інших промоторів. У разі Igf2 рівень метілування de
novo Р2-Р4 островців був найвищим в печінці, де експресія, керована вищестоящим
промотором, також була найвищою. Є численні приклади пухлинних клітин, де
метилування de novo корелює з підвищеною експресією певних послідовностей.
Наприклад, при хронічній мієлогенній лейкемії людини транслоцірований ABL промотор,
який виявляється розташованим нижче за сильний BCR промотор, виявляє de novo
метілування, яке збільшується з мірою експресії. В екзоні 2 гени р16 і в екзоні 5 гена
РАХ6 гіперметілування острівців корелює з мірою експресії.
Зрозуміло, що однієї транскрипції недостатньо для індукції метилування de novo
CpG острівців в генах домашнього господарства. Також α-глобіновий ген 2, в якому уся
кодуюча ділянка являється CpG острівцем, не метілується в експресуючих його
ерітроїдних клітинах. Ці відмінності м.б. пов'язані з близькістю до стартової точки
транскрипції або з транскрипцією в невідповідному клітинному вмісті. Пов'язане з

152
транскрипцією метілування м.б. зумовлене прохождением транскрипційного комплексу
або з тимчасовим утворенням поодинокої нитки ДНК, яка як відомо чудовий субстрат для
метилування de novo.
Аномальне метілування CpG острівців в промоторах генів супресорів пухлин,
таких як що кодують ретінобластому, Von-Hippel Lindau і р16, може вносити свій вклад у
функціональну інактивацію.
Метілування ДНК і пухлини (Momparler, Bovenzi, 2000)
Загальний рівень 5-метілцітозину в пухлинних клітинах часто нижче, ніж в нормі.
Але фактично під час туморогенезу є збільшення специфічного метілування генів,
регулюючих зростання.
5-Метілцітозин і мутації
5-метілцітозин може піддаватися спонтанному дєамінірованню з утворенням
тиміну зі значно більшою швидкістю, чим дєамінірування цітозину в ураціл. Якщо
дєамініровання 5-метілцітозину не репарирується, то виникають С->Т транзиційні мутації.
Подібні мутації спостерігаються в р53 гені супресора пухлини. Цей феномен складніший і
може бути пов'язаний із залученням додаткових подій. Наприклад, бензопірен переважно
формує adducts в метілованих CpG сайтах р53 гена, які є гарячими точками для
мутаіровання.
Аберантне метілування ДНК пов'язаних з пухлинами генів
Клітина ссавців з часом подвоєння в 24 г може дати масу в 1 кг (1012 клітин)
протягом 40 днів. Тому вона містить безліч генів, які супресують цей потенціал зростання.
Аналіз сімейних випадків ретінобластоми (Rb) дозволив припустити, що обидва алелі Rb
тумор-супресуючого гена інактивуються, щоб дати злоякісний фенотип. Виявлення, що
багато генів супресори пухлин можуть бути інактивовані аберантним метілуванням CpG
острівців промоторної ділянки, показало, що ця епігенетична подія відіграє важливу роль
в туморогенезі. Передбачається, що біалельне метілування або метілування в комбінації з
мутацією або делецією може призводити до інактивації гена супресора пухлини.
Можливо, що ДНК метілтрансфераза може робити помилки при метілуванні CpG
острівців в нитці ДНК, що формується, даючи неметільований CpG в паралельній нитці.
Можливо, що аномальне метілування м.б. зумовлене видаленням CpG зв'язуючих білків,
що захищають ці сайти від метілування.
У різних типах пухлин аномальне або випадкове метілування CpG острівців
виявляється в промоторних регіонах багатьох асоційованих з канцером генах, призводячи
до пригнічення їх експресії. Залучення до цього процесу генів, супресіруючих пухлини,
супресіруючих метастазування, ангіогенез і репарацію ДНК вказує на те, що цей
епігенетичний процес відіграє важливу роль в туморогенезе. Інгібітор метілування ДНК,
5-AZA-CdR, реактивує експресію більшості з цих генів в пухлинній лінії клітин людини.
Супресори пухлин і інші пов'язані з пухлинами гени гіперметіліровані у людини
(табл. 6).
Лікування пухлин інгібіторами метілування ДНК
5-AZA-CdR є потужним і специфічним інгібітором ДНК метілтрансферази.
Інактивація ДНК метілтрансферази пов'язана з незворотним утворенням ковалентних
містків між цим ферментом і аналогом. Антисмислова ДНК метілтрансферази виявляє in
vitro протипухлинну активність і деякий потенціал по реверсії злоякісного фенотипу. Ці
антисмислові олігонуклеотиди інгібірують зростання пухлин в модельних тваринах. 5-
AZA-CdR інгібірує кишкові новоутворення у мишей. 5-AZA-CdR є S-фаза специфічним
агентом з коротким періодом напіві-життя, фармакологічна активність його є дозово-
залежною. При клінічній 5-AZA-CdR терапії інтенсивні дози в короткі інтервали дають
оптимальний ефект. Він виявився потужнішим антилейкемічним агентом, ніж цітозін
арабінозід. Перші клінічні випробування показали, що 5-AZA-CdR викликає повну
ремісію у пацієнтів з гострою лейкемією in relapse. Істотно знижується ДНК метілування
лейкемічних blasts. 5-AZA-CdR виявляє клінічну акивність і у пацієнтів з хронічною

153
мієлоїдною лейкемією при blast crisis і у пацієнтів з мієлодіспластичним синдромом,
прелєйкемії. 5-AZA-CdR виявляє протипухлинну активність проти пухлини грудей. У
попередніх дослідженнях пацієнтів з пухлинами голови й шиї і пацієнтів з пухлинами
простати 5-AZA-активність, зумовлену CdR виявляв від мінімального до середнього рівня
антипухлинну використанням субоптимальних доз. Використання інтенсивних доз 5-
AZA-CdR у пацієнтів з IV стадією nonsmall cell lung пухлиною давало протипухлинний
ефект, включаючи одного пацієнта, що прожив більше 6 років (ці пацієнти зазвичай
живуть дуже недовго). Клінічна протипухлинна активність 5-AZA-CdR складна для
оцінки.
Таблиця 6
Гени, що мовчать при аберантному метілуванні ДНК і що активуються
5-AZA-CdR у пухлинних лініях клітин людини
_____________________________________________________________________
Gene Activation 5-AZA-CdR
______________________________________________________________________
Tumor suppressor
p15 INK4b (cyclin kinase inhibitor) +
p16 INK4A (cyclin kinase inhibitor) +
p73 (p53 homology) +
ARF/INK4A (regulate level p53) +
Wilms tumor +
von Hoppel Lindau (VHL) +
Retinoic acid receptor-β (RARβ) +
Estrogen receptor +
Androgen receptor +
Mammary-derived growth inhibitor +
Hypermethylated in cancer (HIC1) nd
Retinoblastoma nd
Invasion/metastases suppressor
E-cadherin +
Tissue inhibitor metalloproteinase - 3 (TIMP - 3) +
mts-1 +
CD-44 +
DNA repair/detoxify carcinogens
Methylguanin methjyltransferase +
hMLH1 (mismatch DNA repair) +
Glutathione-S-transferase nd
BRCA-1 nd
Angiogenesis inhibitor
Thrombospondin-1 (TSP-1) +
TIMP-3 +
Tumor antigen
MAGE-1 +
______________________________________________________________________
nd, not done
р16 кодує констітуітівно експресірующуся

Гематопоетична токсичність є основним побічним ефектом 5-AZA-CdR, який

обмежує дози. Він м.б. здоланий за допомогою генної терапії, тобто введення гена
резистентності до ліків, цітідін дєамінази, в гематопоетичні клітини для захисту їх від
токсичності 5-AZA-CdR.

154
Синтез білків
Центральна догма молекулярної біології постулювала лише шлях передачі
генетичної інформації від нуклеїнових кислот до білків і, отже, до властивостей і ознак
живого організму. Вивчення механізмів реалізації цього шляху упродовж десятиліть, що
послідували за формулюванням центральної догми, розкрило набагато різноманітніші
функції РНК, чим бути тільки переносником інформації від генів (ДНК) до білків і
служити матрицею для синтезу білків.
На рис. 22 представлена загальна схема біосинтезу білку в клітині. РНК-посередник
(messenger RNA, матрична РНК, мРНК), що кодує білки, про яку і йшла мова вище, – це
лише один з трьох головних класів клітинних РНК.

Рис. 22. Загальна схема біосинтезу білків

155
 Основну їх масу (близько 80%) складає інший клас РНК – рибосомні РНК, які
утворюють структурний каркас і функціональні центри універсальних білок-синтезуючих
часток – рибосом.
Саме рибосомні РНК відповідальні – як в структурному, так і у функціональному
відношенні – за формування ультрамікроскопичних молекулярних машин, званих
рибосомами. Рибосоми сприймають генетичну інформацію у вигляді молекул мРНК і,
будучи запрограмовані останніми, роблять білки в точній відповідності з цією програмою.
Проте, щоб синтезувати білки, однієї тільки інформації або програми недостатньо –
потрібний ще і матеріал, з якого їх можна зібрати.
Потік матеріалу для синтезу білків йде в рибосоми через саме третій клас
клітинних РНК – РНК-переносников (transfer RNA, транспортні РНК, тРНК).
Вони ковалентно зв'язують – акцептують – амінокислоти, які служать будівельним
матеріалом для білків, і у вигляді аміноаціл-тРНК надходять в рибосоми. У рибосомах
амвіноаціл-тРНК взаємодіють з кодонами – тринуклеотидними комбінаціями – мРНК,
внаслідок чого і відбувається декодування кодонів в процесі трансляції.
Отже, перед нами набір головних клітинних РНК, що визначають основний процес
сучасної живої матерії – біосинтез білку. Це мРНК, рРНК і тРНК. РНК синтезуються на
ДНК за допомогою ферментів – РНК-полімераз, що здійснюють транскрипцію –
переписування певних ділянок (лінійних відрізків) двутяжевої ДНК у форму однотяжевої
РНК.
Ділянки ДНК, що кодують клітинні білки, переписується у вигляді мРНК, проте як
для синтезу численних копій рРНК і тРНК є спеціальні ділянки клітинного геному, з яких
йде інтенсивне переписування без наступної трансляції в білки.

Хімічна структура РНК

Хімічно РНК дуже схожа на ДНК. Обидві речовини – це лінійні полімери
нуклеотидів. Кожен мономер – нуклеотид – є фосфорильований N-глікозид, що
побудований із залишку п'ятивуглецевого цукру – пентози, несе фосфатну групу на
гідроксильній групі п'ятого вуглецевого атома (складноефірний зв'язок) і азотисту основу
при першому вуглецевому атомі (N-глікозидний зв'язок).
Головна хімічна відмінність між ДНК і РНК полягає в тому, що цукровий залишок
мономеру РНК – це рибоза, а мономера ДНК – дезоксірибоза, що являється похідним
рибози, в якому відсутня гідроксильна група при другому вуглецевому атомі (рис. 23).
Азотистих основ і в ДНК, і в РНК чотири види: два пуріновых – аденін (А) і гуанин
(G) та два пірімідінових – цитозін (С) і ураціл (U) або його метіловане похідне тимін (Т).
Ураціл характерний для мономерів РНК, а тимін – для мономерів ДНК, і це друга
відмінність РНК і ДНК.
Мономери – рибонуклеотиди РНК або дезоксірибонуклеотиди ДНК – утворюють
полімерний ланцюг за допомогою формування фосфодіефірних містків між цукровими
залишками (між п'ятим і третім атомами вуглецю пентози).
Таким чином, полімерний ланцюг нуклеїнової кислоти – ДНК або РНК – може бути
представлений як лінійний цукро-фосфатний остов з азотистими підставами як бічні
групи.

Макромолекулярна структура РНК

Принципова макроструктурна відмінність двох типів нуклеїнових кислот полягає в
тому, що ДНК – це єдина подвійна спіраль, тобто макромолекула з двох комплементарно
пов'язаних полімерних тяжей, спірально закручених навколо загальної осі, а РНК –
однотяжевий полімер. У той же час взаємодії бічних груп – азотистих основ – один з
одним, а також з фосфатами і гидроксилами цукро-фосфатного остову призводять до того,
що однотяжевий полімер РНК згортається на себе і скручується в компактну структуру,
подібно до згортання поліпептидного ланцюга білку в компактну глобулу. У такий спосіб

156
унікальні нуклеотидні послідовності РНК можуть формувати унікальні просторові
структури.

Рис. 23. Хімічні формули залишків одного з рибонуклеотидів – уріділової кислоти (U)
і гомологічного йому дезоксірибонуклеотиду – тиміділової кислоти (dT).

Уперше специфічна просторова структура РНК була продемонстрована при

розшифровці атомної структури однієї з тРНК в 1974 р. Згортання полімерного ланцюга
тРНК, що складається з 76 нуклеотидних мономерів, призводить до формування дуже
компактного глобулярного ядра, з якого під прямим кутом стирчать два виступи. Вони є
короткими подвійними спіралями за типом ДНК, але організовані за рахунок взаємодії
ділянок одного і того ж ланцюга РНК. Один з виступів є акцептором амінокислоти і бере
участь в синтезі поліпептидного ланцюга білку на рибосомі, а інший призначений для
взаємодії комплементу з кодуючим триплетом (кодоном) мРНК в тій же рибосомі. Тільки
така структура здатна специфічно взаємодіяти з білком-ферментом, що навішує
амінокислоту на тРНК, і з рибосомою в процесі трансляції, тобто специфічно
"пізнаватися" ними.
Вивчення ізольованих рибосомних РНК дало наступний разючий приклад
формування компактних специфічних структур з ще довших лінійних полімерів цього
типу. Рибосома складається з двох нерівних частин – великої і малої рибосомних
субчасток (субодиниць). Кожна субчастка побудована з однієї високополімерної РНК і
цілого ряду різноманітних рибосомних білків. Довжина ланцюгів рибосомних РНК дуже
значна: так, РНК малої субчастки бактерійної рибосоми містить більше 1500 нуклеотидів,
а РНК великої субчастки – близько 3000 нуклеотидів. У ссавців, включаючи людину, ці
РНК ще більше – близько 1900 нуклеотидів і більше 5000 нуклеотидів в малій і великій
субчастках відповідно.
Було показано, що ізольовані рибосомні РНК, відокремлені від їх білкових
партнерів і отримані в чистому вигляді, самі здатні спонтанно згортатися в компактні
структури, по своїх розмірах і формі схожі на рибосомні субчастки. Форма великої і малої
субчасток різна, і відповідно розрізняється форма великої і малої рибосомних РНК (рис.
24). Таким чином, лінійні ланцюги рибосомної РНК самоорганізовуватимуться в

157
специфічні просторові структури, що визначають розміри, форму і, мабуть, внутрішній
устрій рибосомних субчасток, а отже, і усієї рибосоми.

Рис. 24. Атомна (ліворуч) і скелетна (справа) моделі фенілаланінової тРНК дріжджів

Мінорні РНК
У міру вивчення компонентів живої клітини і окремих фракцій тотальною
клітинною РНК з'ясовувалося, що трьома головними видами РНК справа не обмежується.
Виявилось, що в природі існує безліч інших видів РНК. Це, в першу чергу, так звані "малі
РНК", які містять до 300 нуклеотидів, часто з невідомими функціями.
Як правило, вони асоційовані з одним або декількома білками і представлені в
клітині у вигляді рибонуклеопротеїдів – "малих РНП".
Малі РНК є присутніми в усіх відділах клітини, включаючи цитоплазму, ядро,
ядерце, мітохондрії. Велика частка тих малих РНП, функції яких відомі, бере участь в
механізмах обробки посттранскрипції головних видів РНК (RNA processing) –
перетворенні попередників мРНК в зрілі мРНК (сплайсинг), редагуванні мРНК, біогенезі
тРНК, дозріванні рибосомних РНК.
Один з найбагатше представлених в клітинах видів малих РНП (SRP) грає ключову
роль в транспорті білків, що синтезуються, через клітинну мембрану. Відомі види малих
РНК, що виконують регуляторні функції в трансляції. Спеціальна мала РНК входить до
складу найважливішого ферменту, відповідального за підтримку редуплікації ДНК в
поколіннях клітин – тіломерази.
Слід сказати, що їх молекулярні розміри порівнянні з розмірами клітинних
глобулярних білків рис. 25. Таким чином, поступово стає зрозумілим, що функціонування
живої клітини визначається не лише різноманіттям білків, що синтезуються в ній, але і
присутністю багатого набору різноманітних РНК, з яких малі РНК значною мірою
імітують компактність і розміри білків.

158
 Рис. 25. Порівняння контурів рибосомних субчасток бактерій і їх ізольованих
високополімерних РНК в компактній формі за даними електронної мікроскопії:
вгорі – велика субчастка і її РНК; внизу – мала субчастка і її РНК
Рібозіми
Усе активне життя побудоване на обміні речовин – метаболізмі, і усі біохімічні
реакції метаболізму відбуваються з належними для забезпечення життя швидкостями
тільки завдяки високоефективним специфічним каталізаторам, створеним еволюцією.
Упродовж багатьох десятиліть біохіміки були упевнені, що біологічний каталіз завжди і
усюди здійснюється білками, званими ферментами, або ензимами. І ось в 1982-1983 рр.
було показано, що в природі є види РНК, які, подібно до білків, мають високоспецифічну
каталітичну активність. Такі РНК-каталізатори були названі рібозімами. Уявленню про
винятковість білків в каталізі біохімічних реакцій прийшов кінець.

Нині рибосому теж прийнято розглядати як рібозим. Дійсно, всі наявні

експериментальні дані свідчать про те, що синтез поліпептидного ланцюга білку в
рибосомі каталізується рибосомною РНК, а не рибосомними білками. Ідентифікована
каталітична ділянка великою рибосомною РНК, відповідальна за каталіз реакції
транспептидації, за допомогою якої здійснюється нарощування поліпептидного ланцюга
білку в процесі трансляції.
Вірусні РНК
Окрім нуклеїнових кислот (ДНК і РНК), організуючих і обслуговуючих життя
клітинних організмів, в природі існують паразитичні молекули ДНК і РНК. Одягнені в
захисну білкову оболонку, вони називаються вірусами. Відповідно, віруси
підрозділяються на:
→ ДНК-утримуючі і
→ РНК-утримуючі.
Власне в самих вірусних частках ніякого життя немає – це просто спосіб упаковки,
консервації і поширення позаклітинної генетичної речовини. При попаданні в живу
клітину вірусна білкова оболонка скидається, а генетична речовина – нуклеїнова кислота –
починає функціонувати як паразит, направляючи життя клітини на синтез білків, нею
159
кодованих, і на реплікацію самій себе. Так зване "розмноження" вірусів в клітині є
виробництво численних копій вірусною ДНК або РНК шляхом реплікації, з наступним їх
"одяганням" в оболонку з синтезованих клітиною вірусних білків.

Що стосується реплікації вірусної ДНК, то її механізм мало чим відрізняється від

редуплікації генетичного матеріалу – ДНК – самої клітини. У разі ж вірусних РНК
реалізуються процеси, які пригнічені або зовсім відсутні в нормальних клітинах, де уся
РНК синтезується тільки на ДНК як на матриці. При інфекції РНК-утримуючими вірусами
ситуація може бути двоякою. В одних випадках на вірусній РНК як на матриці
синтезується ДНК ("зворотна транскрипція"), а вже на цій ДНК транскрибуються численні
копії вірусною РНК. У інших, найцікавіших для нас випадках, на вірусній РНК
синтезується ланцюг комплементу РНК, яка і служить матрицею для синтезу – реплікації
– нових копій вірусної РНК. Таким чином, при інфекції РНК-утримуючими вірусами
реалізується принципова здатність РНК детермінувати відтворення своєї власної
структури, як це має місце у ДНК.

До РНК-утримуючих вірусів примикає інша група молекулярних паразитів –

віроїди. Це патогенні РНК, такі, що не містять і не кодують ніяких білків, але теж здатні
до реплікації в живих системах. Тим самим вірусні і віроїдні РНК демонструють здатність
РНК не лише кодувати білки, але і служити повноцінним генетичним матеріалом, що
відтворюється. Віруси і віроїди часто розглядаються як еволюційні релікти, і процес
реплікації РНК без участі ДНК може відбивати дуже ранній етап еволюції життя, коли
ДНК ще не затвердилася як спеціалізована форма зберігання і відтворення генетичної
інформації в поколіннях клітин.

А Б

Мультіфункціональність РНК
Підсумовування і огляд знань про функції РНК дозволяють говорити про
незвичайну багатофункціональність цього полімеру в живій природі. Можна дати
наступний список основних відомих функцій РНК:

160
- Генетична реплікативна функція: структурна можливість копіювання (реплікації)
лінійних послідовностей нуклеотидів через послідовності комплементу. Функція
реалізується при вірусних інфекціях і аналогічна головній функції ДНК в життєдіяльності
клітинних організмів – редуплікації генетичного матеріалу;
- Кодуюча функція: програмування білкового синтезу лінійними послідовностями
нуклеотидів. Це та ж функція, що і у ДНК. І у ДНК, і в РНК одні і ті ж триплети
нуклеотидів кодують 20 амінокислот білків, і послідовність триплетів в ланцюзі
нуклеїнової кислоти є програма для послідовного розставляння 20 видів амінокислот в
поліпептидному ланцюзі білку;
- Структуроутворююча функція: формування унікальних тривимірних структур.
Компактно згорнуті молекули малих РНК принципово подібні до тривимірних структур
глобулярних білків, а довші молекули РНК можуть утворювати і більші біологічні частки
або їх ядра;
- Функція пізнавання: високоспецифічні просторові взаємодії з іншими макромолекулами
(у тому числі білками і іншими РНК) і з малими лігандами. Ця функція, мабуть, головна у
білків. Вона заснована на здатності полімеру згортатися унікальним чином і формувати
специфічні тривимірні структури. Функція пізнавання є базою специфічного каталізу;
- Каталітична функція: специфічний каталіз хімічних реакцій рібозимами. Ця функція
аналогічна ензіматичній функції білків-ферментів.
В цілому РНК з'являється перед нами таким дивним полімером, що, здавалося б, ні
часу еволюції Всесвіту, ні інтелекту Творця не повинно було б вистачити на її винахід. Як
можна було бачити, РНК здатна виконувати функції обох принципово важливих для
життя полімерів – ДНК і білків. Недивно, що перед наукою і постало питання: а не чи
могло виникнення і самодостатнє існування світу РНК передувати появі життя в її
сучасній ДНК-білковій формі?
Синтез білків в клітині
Одним з найважливіших процесів, що протікають в клітині, є синтез білків. Кожна
клітина містить тисячі білків, у тому числі і властивих тільки цьому виду клітин. Оскільки
в процесі життєдіяльності усі білки рано чи пізно руйнуються, клітина повинна
безперервно синтезувати білки для відновлення своїх мембран, органоїдів і т. ін. Крім
того, багато клітин виготовляють білки для потреб усього організму, наприклад клітини
залоз внутрішньої секреції – білкові гормони, що виділяють в кров. У таких клітинах
синтез білку йде особливо інтенсивно.
Синтез білку вимагає великих витрат енергії. Джерелом цієї енергії, як і для усіх
клітинних процесів, являється АТФ.
Різноманіття функцій білків визначається їх первинною структурою, тобто
послідовністю амінокислот в їх молекулі. У свою чергу спадкова інформація про
первинну структуру білку знаходиться в послідовності нуклеотидів в молекулі ДНК.
Ділянка ДНК, в якій міститься інформація про первинну структуру одного білку,
називається геном. У одній хромосомі знаходиться інформація про структуру багатьох
сотень білків.
Кожній амінокислоті білку в ДНК відповідає послідовність з трьох розташованих
один за одним нуклеотидів – триплет. До теперішнього часу складена карта генетичного
коду, тобто відомо, які триплетні поєднання нуклеотидів ДНК відповідають тій або іншій
з 20 амінокислот, що входять до складу білків.
Можливі 64 різних амінокислоти, проте як кодується тільки 20 амінокислот.
Виявилось, що багатьом амінокислотам відповідає не один, а декілька різних триплетів –
кодонів. Передбачається, що така властивість генетичного коду підвищує надійність
зберігання і передачі генетичної інформації при діленні клітин.
Наприклад, амінокислоті аланіну відповідають 4 кодони: ЦГА, ЦГГ, ЦТГ, ЦГЦ, і
виходить, що випадкова помилка в третьому нуклеотиді не може відбитися на структурі
білку – все одно це буде кодон аланіну. Оскільки в молекулі ДНК містяться сотні генів, то

161
до її складу обов'язково входять триплети, «перепинання», що є «знаками», і що
означають почало і кінець того або іншого гена.

А Б

Дуже важлива властивість генетичного коду – специфічність, іншими словами,

один триплет завжди означає тільки одну-єдину амінокислоту. Генетичний код
універсальний для усіх живих організмів, від бактерій до людини.
Носієм усієї генетичної інформації є ДНК, розташована в ядрі клітини. Сам синтез
білку відбувається в цитоплазмі клітини, на рибосомах. З ядра до цитоплазми інформація
про структуру білку поступає у вигляді інформаційної РНК (іРНК). Для того, щоб
синтезувати іРНК, ділянка ДНК "розмотується", деспиралізується, а потім за принципом
комплементу на одному з ланцюжків ДНК за допомогою ферментів синтезуються
молекули РНК (рис. 26). Це відбувається таким чином: проти, наприклад, гуаніну
молекули ДНК стає цітозін молекули РНК, проти аденіну молекули ДНК – ураціл РНК,
проти тиміну ДНК – аденін РНК і проти цітозіну ДНК – гуанін РНК. Так само формується
ланцюжок іРНК, що є точною копією іншого ланцюга ДНК (тільки тимін замінений на
ураціл). Таким чином, інформація про послідовність нуклеотидів якого-небудь гена ДНК
"переписується" в послідовність нуклеотидів іРНК. Цей процес дістав назву транскрипції.
У прокаріот синтезовані молекули іРНК відразу ж можуть взаємодіяти з рибосомами, і
починається синтез білку. В еукаріот іРНК взаємодіє в ядрі із спеціальними білками і
переноситься через ядерну оболонку до цитоплазми.

Рис.26. Синтез РНК

У цитоплазмі обов'язково має бути набір амінокислот, необхідних для синтезу

білку. Ці амінокислоти утворюються в результаті розщеплювання харчових білків. Крім
того, та або інша амінокислота може потрапити до місця безпосереднього синтезу білку,
тобто до рибосоми, тільки прикріпляється до спеціальної транспортної РНК (тРНК).
Для перенесення кожного виду амінокислот в рибосоми потрібний окремий вид
тРНК. Оскільки до складу білків входить близько 20 амінокислот, існує стільки ж видів
тРНК. Будова усіх тРНК схожа (рис. 27).
Їх молекули утворюють своєрідні структури, що нагадують за формою лист
конюшини. Виды тРНК обов'язково розрізняються за триплетом нуклеотидів,
розташованому на "верхівці". Цей триплет, що дістав назву антикодон, за генетичним
кодом відповідає тій амінокислоті, яку належить переносити цій тРНК. До "черешка
листа" спеціальний фермент прикріплює обов'язково ту амінокислоту, яка кодується
триплетом, комплементарним антикодону.

162
 Рис. 27. Будова тРНК (1 – водневі звʼязки, 2 – антикодон, 3 – акцепторна
ділянка)
У цитоплазмі відбувається останній етап синтезу білку – трансляція. На той кінець
іРНК, з якого треба почати синтез білку, нанизується рибосома (рис. 28).

А Б
Рис. 28. Трансляція

Рибосома переміщається по молекулі іРНК переривчасто, "скачками",

затримуючись на кожному триплеті приблизно 0,2 с. За цю мить одна тРНК з багатьох
здатна "пізнати" своїм антикодоном триплет, на якому знаходиться рибосома. І якщо
антикодон комплементарен цьому триплету іРНК, амінокислота від'єднується від
"черешка листа" і приєднується пептидним зв'язком до зростаючого білкового ланцюжка.
У цей момент рибосома зрушується по іРНК на наступний триплет, що кодує чергову
амінокислоту білку, що синтезується, а чергова тРНК "підносить" необхідну
амінокислоту, що нарощує ланцюжок білку. Ця операція повторюється стільки разів,
скільки амінокислот повинен містити білок, що "будується". Коли в рибосомі опиняється
один з триплетів, що є "стоп-сигналом" між генами, то жодна іРНК до такого триплета
приєднатися не може, оскільки антикодонів до них у тРНК не буває. У цей момент синтез
білку закінчується. Усі описувані реакції відбуваються за дуже короткі проміжки часу.
Підраховано, що на синтез досить великої молекули білку йде всього біля двох хвилин.

163
 Клітині необхідна не одна, а багато молекул кожного білку. Тому як тільки
рибосома, що почала синтез першого білка на іРНК просунеться вперед, за нею на ту ж
іРНК нанизується друга рибосома, що синтезує той же білок. Потім на іРНК послідовно
нанизується третя, четверта рибосоми і т. д. Усі рибосоми, що синтезують один і той же
білок, закодований в цій іРНК, називаються полісомами. Коли синтез білку закінчений,
рибосома може знайти іншу іРНК і почати синтезувати той білок, структура якого
закодована в новій іРНК. Таким чином, трансляція – це переклад послідовності
нуклеотидів молекули іРНК в послідовність амінокислот білку, що синтезується.
Підраховано, що усі білки організму ссавця можуть бути закодовані усього 2% ДНК, що
міститься в його клітинах. Для чого ж потрібна інша 98% ДНК? Виявляється, кожен ген
влаштований набагато складніше, ніж вважали раніше, і містить не лише ту ділянку, в якій
закодована структура якого-небудь білку, але і спеціальні ділянки, здатні "включати" або
"вимикати" роботу кожного гена. Ось чому усі клітини, наприклад, людського організму,
що мають однаковий набір хромосом, здатні синтезувати різні білки: в одних клітинах
синтез білків йде за допомогою одних генів, а в інших – задіяні зовсім інші гени. Отже, в
кожній клітині реалізується тільки частина генетичної інформації, що міститься в її генах.
Синтез білку вимагає участі великого числа ферментів.
Біосинтез білку
Одному із завдань сучасної біології і її новітніх розділів – молекулярної біології,
біоорганічної хімії, фізико-хімічної біології являється розшифровка механізмів синтезу
молекули білку, що містить сотні, а іноді і тисячі залишків амінокислот. Механізм синтезу
повинен мати точну кодуючу систему, яка автоматично програмує включення кожного
амінокислотного залишку в певне місце поліпептидного ланцюга. Кодуюча система
визначає первинну структуру, а вторинна і третинна структури білкової молекули
визначаються фізико-хімічними властивостями і хімічною будовою амінокислот.
Первинні уявлення, згідно з якими синтез білку можуть каталізувати ті ж
протеолітичні ферменти, що викликають його гідроліз, але шляхом оборотності хімічної
реакції, не підтвердилися. Виявилось, що синтетичні і катаболічні реакції протікають не
лише різними шляхами, але і в різних субклітинних фракціях. Не підтвердилася так само
гіпотеза про попередній синтез коротких пептидів з їх наступним об'єднанням в єдиний
поліпептидний ланцюг. Правильнішим виявилося припущення, що для синтезу білку
необхідні джерела енергії, наявність активованих вільних амінокислот і декілька видів
нуклеїнових кислот.
У сучасні уявлення про механізм синтезу білку великий вклад внесли радянські
біохіміки. Так, в лабораторії А.Е. Браунштейна було уперше вказане на участь АТФ в
синтезі квазіпептидних зв'язків. В.Н. Ореховичем ще 50-і роки було показано, що
перенесення аміноцільних або пептидільних угрупувань на NH2 групу амінокислот може
здійснюватися не лише з амідної або пептидної, але і з сладноефірного зв'язку. Як буде
показано нижче, саме цей механізм лежить в основі реакції транспептидування в 50S
рибосомі у стадії елонгации синтезу білку.
Значно пізніше були отримані докази, що в синтезі білку, що протікає в основному
в цитоплазмі, вирішальну роль грають нуклеїнові кислоти, зокрема ДНК. Після того, як
було встановлено, що ДНК є носієм і хранителем спадкової інформації, було поставлено
питання про те, яким чином ця генетична інформація, записана (зашифрована) в хімічній
структурі ДНК, трансформується у фенотипічні ознаки і функціональні властивості живих
організмів, що передаються у спадок. Нині можна дати однозначну відповідь на це
питання: генетична інформація програмує синтез специфічних білків, що визначають у
свою чергу специфічність структури і функції клітин, органів і цілісного організму. У
природі, як відомо, існують два типи біополімерних макромолекул, так звані
неінформативні біополімери і інформативні біополімери, що несуть первинну генетичну
інформацію і вторинну генетичну, точніше фенотипічну інформацію. Ці загальні
представлення можуть бути виражені наступною послідовністю подій (потік інформації):

164
 ДНК→РНК→Білок→Клітина→Організм
Біосинтез білку, хоча безпосередньо і регулюється рибонуклеїновими кислотами,
опосередковано пов'язаний з контролюючим впливом ДНК ядра і що РНК спочатку
синтезується в ядрі, потім поступає до цитоплазми, де виконує роль матриці в синтезі
білку. Отримані значно пізніше експериментальні дані підтвердили гіпотезу про те, що
основною функцією нуклеїнових кислот є не лише зберігання генетичної інформації, але і
реалізація цієї інформації шляхом програмованого синтезу специфічних білків.
Проте в цій послідовності «ДНК→РНК→Білок» бракувало інформації про те, яким
чином відбуваються розшифровка спадкової інформації і синтезу специфічних білків, що
визначають різноманіття ознак живих істот. Нині з'ясовані основні процеси, за допомогою
яких здійснюється передача спадкової інформації: вони включають реплікацію – тобто
синтез ДНК на матриці ДНК, транскрипцію – тобто переклад мови і типу будови ДНК на
молекулу РНК і трансляцію – процес, в якому генетична інформація, що міститься в
молекулі мРНК, направляє синтез відповідної амінокислотної послідовності в білці.
Багато тонких механізмів транскрипції остаточно не з'ясовано.
Отримані експериментальні докази наявності ДНК також в мітохондріях. Вона не
гомологічна і не комплементарна ядерної ДНК. Передбачається, що мітохондріальна ДНК
кодує синтез частини структурних білків самих мітохондрій.
В обміні речовин організму провідна роль належить білкам і нуклеїновим
кислотам. Білкові речовини складають основу усіх життєво важливих структур клітини,
вони входять до складу цитоплазми. Білки мають надзвичайно високу реакційну здатність.
Вони наділені каталітичними функціями, тобто є ферментами, тому білки визначають
напрям, швидкість і щонайтіснішу узгодженість, зв'язаність усіх реакцій обміну речовин.
Провідна роль білків в явищах життя пов'язана з багатством і різноманітністю їх
хімічних функцій, з винятковою здатністю до різних перетворень і взаємодій з іншими
простими і складними речовинами, що входять до складу цитоплазми.
Нуклеїнові кислоти входять до складу найважливішого органу клітини – ядра
(хормосом і каріоплазми), а також цитоплазми, рибосом, мітохондрій і центріолей, платид
(в рослинних організмах). Нуклеїнові кислоти відіграють важливу, первинну роль в
спадковості, мінливості організму, в синтезі білку.
Процес синтезу білку є дуже складним багатоступінчастим процесом. Здійснюється
він в спеціальних органелах – рибосомах. У клітині міститься велика кількість рибосом.
Наприклад, у кишкової палички їх близько 20 000.
Яким чином відбувається синтез білку в рибосомах?
Молекули білків по суті є поліпептидними ланцюжками, складеними з окремих
амінокислот. Але амінокислоти недостатньо активні, щоб з'єднатися між собою
самостійно. Тому, перш ніж з'єднатися один з одним і утворити молекулу білку,
амінокислоти повинні активуватися. Ця активація відбувається під дією особливих
ферментів. Причому кожна амінокислота має свій, специфічно налаштований на неї
фермент.
Джерелом енергії для цього (як і для багатьох процесів в клітині) служить
аденозинтрифосфат (АТФ). У результаті активування амінокислота стає більше лабільною
і під дією того ж ферменту зв'язується з тРНК.
Важливим є те, що кожній амінокислоті відповідає суворо специфічна тРНК. Вона
знаходить "свою" амінокислоту і переносить її в рибосому. Тому така РНК і дістала назву
транспортною.
Отже, в рибосому поступають різні активовані амінокислоти, сполучені зі своїми
тРНК. Рибосома є як би конвеєром для збирання ланцюжка білку з різних амінокислот
(рис. 29), що поступають до неї.

165
 Рис. 29. Полірибосома
Виникає питання: від чого залежить порядок зв'язування між собою окремих
амінокислот? Адже саме цей порядок і визначає, який білок буде синтезований в
рибосомі, оскільки від порядку розташування амінокислот в білці залежить його
специфіка. У клітині міститься більше 2000 різних за будовою і властивостям
специфічних білків.
Виявляється, що одночасно з тРНК, на якій "сидить" своя амінокислота, в рибосому
поступає "сигнал" від ДНК, яка міститься в ядрі. Відповідно до цього сигналу в рибосомі
синтезується той або інший білок, той або інший фермент (оскільки ферменти є білками).
Направляючий вплив ДНК на синтез білку здійснюється не безпосередньо, а за
допомогою особливого посередника, тієї форми РНК, яка дістала назву матричної або
інформаційної РНК (мРНК або іРНК).
Інформаційна РНК синтезується в ядрі йод впливом ДНК, тому її склад повторює
(копіює) склад ДНК. Молекула РНК є як би є зліпком з форми ДНК. Синтезована іРНК
поступає в рибосому і як би передає цій структурі план – в якому порядку повинні
з'єднуватися один з одним активовані амінокислоти, що поступили в рибосому, щоб
синтезувався певний білок. Інакше, генетична інформація, закодована в ДНК, передається
на И-РНК і далі на білок. Молекула інформаційної РНК поступає в рибосому і як би
прошиває її. Той її відрізок, який знаходиться в даний момент в рибосомі, визначений
кодоном (триплет), взаємодіє абсолютно специфічно з відповідним до нього по будові
триплетом (антикодоном) в транспортній РНК, яка принесла в рибосому амінокислоту.
Транспортна РНК зі своєю амінокислотою підходить до певного кодону іРНК і з'єднується
з ним; до наступної, сусідньої ділянки іРНК приєднується інша тРНК з іншою
амінокислотою і так далі, до тих пір, поки не буде перелічений увесь ланцюжок іРНК і
доки не нанижуться усі амінокислоти у відповідному порядку, утворюючи молекулу
білку. А тРНК, яка доставила амінокислоту до певної ділянки поліпептидного ланцюга,
звільняється від своєї амінокислоти і виходить з рибосоми. Потім знову в цитоплазмі до
неї може приєднатися потрібна амінокислота, і вона знову перенесе її в рибосому. В
процесі синтезу білка бере участь одночасно не одна, а декілька рибосом – полірибосоми.
Основні етапи передачі генетичної інформації: синтез на ДНК як на матриці іРНК
(транскрипція) і синтез в рибосомах поліпептидного ланцюга за програмою, що міститься
в іРНК (трансляція), універсальні для усіх живих істот. Проте тимчасові і просторові
взаємини цих процесів розрізняються у про- і еукаріот.
У організмів, що мають ядро (тварини, рослини), транскрипція і трансляція суворо
розділені в просторі і часі: синтез різних РНК відбувається в ядрі, після чого молекули
РНК повинні покинути межі ядра, пройшовши через ядерну мембрану (рис. 30). У
подальшому в цитоплазмі РНК транспортуються до місця синтезу білка – рибосомам.
Лише після цього наступает наступний етап – трансляція. У бактерій, ядерна речовина в
яких не відокремлена від цитоплазми мембраною, транскрипція і трансляція відбуваються
одночасно.

166
 Рис. 30. Транскрипція, трансляція

Сучасні схеми, що ілюструють роботу генів, побудовані на підставі логічного

аналізу експериментальних даних, отриманих за допомогою біохімічних і генетичних
методів. Застосування тонких електронно-мікроскопічних методів дозволяє в буквальному
розумінні слова побачити роботу спадкового апарату клітини. Останнім часом отримані
електронно-мікроскопічні знімки, на яких видно, як на матриці бактерійної ДНК, в тих
ділянках, де до ДНК прикріплені молекули РНК-полімерази (ферменту, що каталізує
транскрипцію ДНК в РНК), відбувається синтез молекул іРНК. Нитки іРНК, розташовані
перпендикулярно до лінійної молекули ДНК, просуваються уздовж матриці і
збільшуються в довжині. У міру подовження ниток РНК до них приєднуються рибосоми,
які, просуваючись, у свою чергу, уздовж нитки РНК у напрямку до ДНК, ведуть синтез
білку.
З усього сказаного виходить, що місцем синтезу білків і усіх ферментів у клітині є
рибосоми. Іншими словами це, як би "фабрики" білку, як би складальний цех, куди
поступають усі матеріали, необхідні для збирання поліпептидного ланцюжка білку з
амінокислот. Природа ж білку, що синтезується, залежить від будови іРНК, від порядку
розташування в ній нуклеотидів, а будова іРНК копіює будову ДНК, так що зрештою
специфічна будова білку, тобто порядок розташування в ньому різних амінокислот,
залежить від порядку розташування нуклеотидів в ДНК, від будови ДНК.
Викладена теорія біосинтезу білку дістала назву матричної теорії. Матричною ця
теорія називається тому, що нуклеїнові кислоти грають як би роль матриць, в яких
записана уся інформація відносно послідовності амінокислотних залишків в молекулі
білку. Створення матричної теорії біосинтезу білку і розшифровка амінокислотного коду є
найбільшим науковим досягненням XX століття, найважливішим кроком на шляху до
з'ясування молекулярного механізму спадковості.
Значний вклад в сучасні уявлення про місце, чинники і механізм синтезу білку
внесли дослідження Т. Касперсона, П. Берга, П. Замечника, С. Очоа, А.А. Баева, А.С.
Спирина та ін.
Генетичний код і його властивості
Необхідність кодування структури білків лінійної послідовності нуклеотидів
мРНК і ДНК продиктовані тим, що в ході трансляції:
E Немає відповідності між числом номерів в матриці мРНК і продукті – білку, що
синтезується;
E Відсутня структурна схожість між мономерами РНК і білка.
Це виключає компліментарну взаємодію між матрицею і продуктом – принцип,
згідно якого здійснюється побудова нових молекул ДНК і РНК, під час реплікації і
транскрипції.
Звідси стає зрозуміло, що повинен існувати "словник", що дозволяє з'ясувати, яка
послідовність нуклеотидів мРНК забезпечує включення в білок амінокислот в заданій
послідовності. Цей "словник" дістав назву генетичного (біологічного, нуклеотидного або
амінокислотного) коду. Він дозволяє шифрувати амінокислоти, що входять до складу
білків, за допомогою певної послідовності нуклеотидів в ДНК і мРНК. Для нього
характерні певні властивості.

167
 А Б
Триплетність
Одним з основних питань при з'ясуванні властивостей коду було питання про число
нуклеотидів, яке повинне визначати включення в білок однієї амінокислоти. Відразу було
зрозуміло, що це число не може бути рівним 1 або 2, оскільки в цьому випадку кількість
кодуючих елементів буде недостатньо для шифрування 20 амінокислот в білках. Число
кодуючих послідовностей з чотирьох нуклеотидів по три рівне 43=64, що більш ніж в 3
рази перевищує мінімальну кількість, яка потрібна для кодування 20 амінокислот. Надалі
було встановлено, що кодуючими елементами в шифруванні амінокислотної
послідовності дійсно є трійки нуклеотидів або триплети, які дістали назву "кодони".

Сенс кодонів
Сенс кодонів став зрозумілий в 60-х р. XX століття, коли використовуючи
безклітинну систему синтезу білків і синтетичні полірибонуклеотіди із заданою
послідовністю нуклеотидів як матриця, М. Ниренберг і Г. Маттей синтезували
поліпептиди певної будови. Так, на матриці полі-У, що складається тільки із залишків
УУУ, був отриманий поліфенілаланін, а на матриці полі-Ц – поліпролін. З цього виходило,
що триплет – UUU кодує Фен, а триплет – ССС – Про.
У наступних експериментах використовували змішані синтетичні
полірибонуклеотіди з відомим складом. У результаті цієї роботи вдалося встановити, що з
64 кодонів включення амінокислот в поліпептидний ланцюг, що синтезується, шифрує 61
триплет, а 3 інших UAA, UAG, UGA не кодують включення в білок амінокислот і
спочатку були названі безглуздими, або нонсенкодоном. Проте надалі було показано, що ці
триплети сигналізують про завершення трансляції, і тому їх сталі називати
термініруючими, або стоп-кодонами.
Кодони мРНК і триплети нуклеотидів в кодуючій нитці ДНК з напрямом від 5´- до
3´-кінцю мають однакову послідовність азотистих основ, за винятком того, що в ДНК
замість урацила (U), характерного для мРНК, існує тимін (Т).
Специфічність
Кожному кодону відповідає тільки одна певна амінокислота. У цьому сенсі
генетичний код суворо однозначний.
Вираженість
У мРНК і ДНК має сенс 61 триплет, кожен з яких кодує включення в білок однієї з
20 амінокислот. З цього виходить, що в інформаційних молекулах включення в білок
однієї і тієї ж амінокислот визначає декілька кодонів. Це властивість біологічного коду

168
дістала назву виродженості. У людини одним кодоном зашифровано тільки 2
амінокислоти – Мет і Три, проте як Лей, Сер і Арг – шістьма кодонами, а Вал, Глі, Про,
Тре - чотирма кодонами.
Надмірність кодуючих послідовностей – цінна властивість, оскільки вона підвищує
стійкість інформаційного потоку до несприятливих дій зовнішнього і внутрішнього
середовища. При визначенні природи амінокислоти, яка має бути поміщена в білок, третій
нуклеотид в кодоні не має такого важливого значення, як перші два. Для багатьох
амінокислот заміна нуклеотиду у третій позиції кодону не позначається на його сенсі.
Лінійність запису інформації
У ході трансляції кодони мРНК "читаються" з фіксованої стартової точки
послідовно і не перекриваються. У записі інформації відсутні сигнали, що вказують на
кінець одного кодону і початку наступного. Кодон AUG є таким, що ініціює і
прочитується тільки на початку, так і в інших ділянках мРНК як Мет. Триплети, що йдуть
за ним, читаються послідовно без яких або пропусків аж до стоп-кодона, на якому синтез
поліпептидного ланцюга завершується.
Універсальність
До недавнього часу вважалося, що код абсолютно універсальний, тобто сенс
кодових слів однаковий для усіх вивчених організмів: вірусів, бактерій, рослин,
земноводних, ссавців, включаючи людину. Проте пізніше стало відоме одне виключення.
Здавалося, що мітохондріальна мРНК містить 4 триплети, що мають інше значення, чим в
мРНК ядерного походження. Так, в мРНК мітохондрій триплет UGA кодує Три, AUA –
Мет, коли AGA і AGG причитиваются як додаткові стоп-кодони.
Колінеарність гена і продукту
У прокаріотів виявлена лінійна відповідність послідовності кодонів гена і
послідовності амінокислот в білковому продукті, або, як то кажуть, існує колінеарність
гена і продукту. В еукаріотів послідовності основ у гені, колінеарні амінокислотній
послідовності в білці, уриваються інтронами. Тому в еукаріотичних клітинах
амінокислотна послідовність білку колінеарна послідовності екзонів у гені або зрілій
мРНК, а потім постранскрипційного видалення інтронів.
Основні компоненти білоксинтезуючої системи
Для синтезу поліпептидного ланцюга необхідна велика кількість компонентів,
спільна і узгоджена взаємодія яких призводить до утворення білку.
Амінокислоти
Усі 20 амінокислот, що входять в структуру білків організму людини, мають бути
присутніми в достатній кількості. Ця вимога передусім відноситься до незамінних (тих,
що не синтезується в організмі) амінокислот, оскільки недостатнє постачання клітини хоч
би однією незамінною амінокислотою призводить до зниження, а іноді і повній зупинці
синтезу білку на кодоні, що вимагає включення цієї амінокислоти в білок.
Транспортна РНК
У лабораторії Хогланда було з'ясоване, що при інкубації 14С-амінокислоти з
розчинною фракцією цитоплазми в присутності АТФ і наступним додаванням
трихлороцетової кислоти в білковому осаді, що утворився, мітка не відкривається. Було
зроблено припущення, що мічена амінокислота не включається в білкову молекулу. Мітка
виявилася ковалентно пов'язаною з РНК, що міститься в білковому фільтраті. Показано,
що РНК, до якої приєднується мічена амінокислота, має невелику молекулярну масу і
зосереджена в розчинній фракції, тому її спочатку назвали розчинною, а пізніше
адаптерною або транспортною РНК. На долю тРНК доводиться близько 10-15% загальної
кількості клітинної РНК. До теперішнього часу відкрито більше 60 різних тРНК. Для
кожної амінокислоти в клітині є принаймні одна специфічна РНК (для ряду амінокислот
відкрито більше за одну, зокрема для серину – 5 різних тРНК, для лізину і гліцину – по 4
різних тРНК, хоча і в цьому випадку кожна тРНК пов'язана із специфічною аміноаціл-
тРНК-синтетазою). Молекулярна маса більшості тРНК коливається від 24000 до 29000.

169
Так, вони містять від 75 до 85 нуклеотидів. Амінокислоти приєднуються до вільної 3ʹ-ОН-
групи кінцевого мононуклеотида, представленого в усіх тРНК АМФ, шляхом утворення
ефірного зв'язку. Цікаво, що майже усі тРНК (рис. 31) мають не лише індивідуально схожі
функції, але і дуже схожою тривимірну структуру.

Рис. 31. тРНК

Встановлена первинна структура майже усіх 60 відкритих тРНК; знання
послідовності нуклеотидів і, отже, складу тРНК дало в руки дослідників багато цінних
відомостей про біологічну роль окремих компонентів тРНК. Загальною для тРНК
виявилася, також, нативна конформація, встановлена методом рентгеноструктурного
аналізу і названа спочатку конформацією конюшинового листа; насправді ця конформація
має неправильну, Г-подібну, форму.
Визначення структури тРНК дозволило виявити ряд відмітних ділянок. Так, на 3ʹ-
гідроксильному кінці розташовується однакова для усіх тРНК послідовність триплета
ЦЦА-ОН, до якої приєднується за допомогою ефірного зв'язку специфічна амінокислота.
Зв'язування в основному відбувається через 3ʹ-ОН-групу кінцевого аденілового
нуклеотиду, хоча отримані докази можливості приєднання амінокислоти і через 2ʹ-ОН-
групу. Тімідін-псевдоуриідін-цітіділова петля, мабуть, забезпечує зв'язування аміноаціл-
тРНК з поверхнею рибосоми. Є крім того, додаткова петля, склад якої варіює у різних
типів молекул тРНК; її призначення невідоме. Дігідроуріділова петля, з іншого боку,
виявилася необхідною як сайт (місце) для пізнавання специфічним ферментом –
аміноаціл-тРНК-синтетазою. Є також антікодонова петля, що несе триплет – антікодон, і
розташована на протилежній стороні від того кінця, куди приєднується амінокислота.
Антікодон є антипаралельним у своєму комплементі.
Ретельний аналіз нуклеотидної послідовності різних тРНК показав, що усі вони
містять однаковий 5ʹ-кінцевий нуклеотид – ГМФ з вільною 5ʹ-фосфатною групою.
Адапторная функція молекул тРНК полягає в зв'язуванні кожної молекули тРНК зі своєю
специфічною функціональною амінокислотою. Але оскільки між нуклеїновою кислотою і
специфічною функціональною групою амінокислоти не існує відповідності і
спорідненості, цю функцію пізнавання повинна виконувати білкова молекула, яка
дізнається як про молекулу специфічної тРНК, так і специфічної амінокислоти.
Матрична РНК
Вище було вказано на необхідність участі передутвореної молекули РНК для
правильного розставляння амінокислот у поліпептидному ланцюзі. Було висловлено
думку, що передутворена РНК, необхідна для зміни типу білку, що синтезується, повинна
мати високу швидкість оновлення свого складу, тобто молекула такої РНК повинна
синтезуватися і розпадатися з такою швидкістю, щоб забезпечити швидку оновлюваність
нуклеотидного складу. Фактично ж рРНК (рис. 32) позначилася метаболічно дуже
стабільно, тому ставала очевидною, що вона не може служити як матриця.

170
 Рис. 32. рРНК

У ряді лабораторій було отримано дані про існування в клітинах в з'єднанні з

рибосомами короткоживучої РНК, названої інформаційної РНК; зараз вона позначається
як матрична РНК, тому що її роль полягає в перенесенні інформації від ДНК в ядрі до
цитоплазми, де вона з'єднується з рибосомами і служить матрицею, на якій відбувається
синтез білку.
Ці досліди відкрили пряму дорогу для експериментальної розшифровки коду, за
допомогою якого інформація від РНК передається на білок, що синтезується.
Послідовність нуклеотидів РНК реалізується в специфічній послідовності амінокислот
поліпептидного ланцюга, що синтезується. Досліди Ніренберга свідчать також про те, що
не рибосома і не рРНК є матрицею, на якій синтезуються специфічні білки, а цю роль
виконують ті, що надходять ззовні матричні РНК. Отже, ДНК передає інформацію на
РНК, яка синтезується в ядрі і потім поступає в цитоплазму. Тут РНК виконує матричну
функцію для синтезу специфічної білкової молекули. Матрична гіпотеза синтезу білку, як
і інших полімерних молекул ДНК і РНК, отримала нині повне підтвердження. Її
правильність була доведена в експериментах, які забезпечували точне відтворення
первинної структури полімерних молекул; причому цей синтез у відмінності від
безладного хімічного синтезу відрізнявся не лише високою швидкістю і специфічністю,
але і спрямованістю самого процесу, в суворій відповідності з програмою, записаною в
лінійній послідовності молекули матриці.
Аміноаціл-тРНК синтетази
У цітозолі клітин 20 різних амінокислот приєднуються a-карбоксильною групою до
3ʹ-гідрофільного акцепторного кінця відповідних тРНК з утворенням складноефірного
зв'язку. Ці реакції каталізує сімейство ферментів, що носять назву аміноаціл-тРНК
синтетаз. Кожен член цього сімейства дізнається тільки одну певну амінокислоту і ті
тРНК, які здатні зв'язуватися з цією амінокислотою. З цього виходить, що до групи тРНК
синтетаз входить 20 різних ферментів. Вони здійснюють активацію амінокислот у 2 стадії:
на першій стадії амінокислота приєднується до ферменту і реагує з АТФ із утворенням
багатого енергією проміжного з'єднання – аміноаціл-АМФ. На другій стадії аміноацільний
залишок аміноаціладенілата, залишаючись пов'язаним з ферментом, взаємодіє з
молекулою відповідної тРНК з утворенням аміноаціл-тРНК.
Для кожної амінокислоти існує свій фермент – своя аміноаціл-тРНК синтетаза: для
глутамата – глутаміл-тРНК синтетаза, гістидину – гістіділ-тРНК синтетаза і так далі.
Амінокислоти приєднуються до 3'- або 2'-ОН групам рібози на 3'-кінці тРНК, де усі
тРНК мають загальну нуклеотидну послідовність – ССА.
Енергія, що знаходиться в макроергічному складноефірному зв'язку аміноаціл-
тPHK, згодом використовується на утворення пептидного зв'язку в ході синтезу білку.
Пірофосфат, що виділяється в ході цієї реакції, гідролітично розщеплюється з
утворенням двох молекул ортофосфату і виділенням енергії, що робить реакцію активації
амінокислот безповоротною.
Надзвичайно висока специфічність аа-тРНК синтетаз у зв'язуванні амінокислоти з
відповідними тРНК лежить в основі точності трансляції генетичної інформації. В
активному центрі цих ферментів є 4 специфічних ділянки для пізнавання: амінокислоти,

171
тРНК, АТФ і четвертий – для приєднання молекули Н20, яка бере участь в гідролізі
неправильних аміноаціладенілатів. За рахунок існування в активному центрі цих
ферментів механізму, що коригує, забезпечується негайне видалення помилково
приєднаного амінокислотного залишку, досягається вражаюча висока точність роботи: на
1300 пов'язаних з тРНК амінокислот зустрічається тільки одна помилка.
Амінокислота, приєднуючись до тРНК, надалі не визначає специфічних
властивостей аа-тРНК, оскільки її структуру не дізнається а ні рибосома, ні мРНК. Участь
в синтезі білку залежить тільки від структури тРНК, а точніше, від компліментарної
взаємодії антикодону аміноаціл-тРНК з кодоном мРНК.
Антикодон розташований в центральній (антікодоновій) петлі тРНК. Пізнавання
тРНК аа-тРНК синтетазами не завжди відбувається по антикодоновій петлі. Активний
центр деяких ферментів виявляє компліментарну відповідність іншим ділянкам
просторової структури тРНК.
Рибосоми
Рибосоми є рибонуклеопротеїновми утвореннями – своєрідними "фабриками", на
яких відбувається збирання амінокислот в білки. Еукаріотичні рибосоми мають константу
седиментації 80S і складаються з 40S (малої) і 60S (великої) субодиниць. Кожна
субодиниця включає рРНК і білки. У 40S субодиницю входить рРНК з константою
седиментації 18S і близько 30-40 білків. У 60S субодиниці виявлено 3 види рРНК: 5S, 5,8S
і 28S і близько 50 різних білків.

Білки входять до складу субодиниць рибосоми у кількості однієї копії і виконують

структурну функцію, забезпечуючи взаємодію між мРНК і тРНК, пов'язаними з
амінокислотою або пептидом.
У присутності мРНК 40S і 60S субодиниць об'єднуються з утворенням повної
рибосоми, маса якої приблизно в 650 разів більше маси молекули гемоглобіну.
У рибосомі є 2 центри для приєднань молекул тРНК: аміноацільний (А) і
пептідільний (Р) центри, в утворенні яких беруть участь обидві субодиниці. Разом центри
А і Р включають ділянку мРНК, що дорівнює 2 кодонам. Під час трансляції центр А
зв'язує аа-тРНК, будова якої визначає кодон, що знаходиться в ділянці цього центру. У
структурі цього кодону зашифрована природа амінокислоти, яка буде включена в
зростаючий поліпептидний ланцюг. Центр Р займає пептіділ-тРНК, тобто тРНК, пов'язана
з пептидним ланцюжком, який вже синтезований.

В еукаріотів розрізняють рибосоми двох типів – "вільні", такі, що виявляються в

цитоплазмі клітин, і пов'язані з ендоплазматичним ретікулумом (ЕР). Рибосоми, що
асоцийован з ЕР, відповідальні за синтез білків "на експорт", які виходять до плазми крові

172
і беруть участь в оновленні білків ЕР; мембрани aаппарату Гольджи, мітохондрій або
лізосом.
Мітохондрії містять свій набір рибосом. Мітохондріальні рибосоми дрібніші, ніж
рибосоми еукаріотів, прокаріотів і мають константу седиментації 55S. Вони, також,
складені з двох субодиниць, але відрізняються від еукаріотичних рибосом кількістю і
складом РНК і білків.
Білкові чинники
У кожній стадії білкового синтезу на рибосомі: ініціації, елонгації і термінації бере
участь різний набір позарибосомних білкових чинників. Ці білки зв'язуються з рибосомою
або її субодиницями на певних стадіях процесу і стабілізують або полегшують
функціонування білоксинтезуючої машини.
АТФ і ГТФ як джерела енергії
На включення однієї амінокислоти в зростаючий поліпептидний ланцюг клітина
витрачає 4 макроергічні зв'язки: 2 з АТФ в ході реакції, що каталізується аа-тРНК
синтетазою (в процесі активації амінокислот АТФ розщеплюється на АМФ і пірофосфат),
і 2 молекули ГТФ: одна використовується на зв'язування аа-тРНК в А-центрі рибосоми,
коли інша витрачається на стадію транслокації. До цього слід додати використання ще
двох макроергічних зв'язків молекул: АТФ і ГТФ на ініціацію і термінацію синтезу
поліпептидного ланцюга.

А Б

Етапи синтезу поліпептидного ланцюга

Синтез білку є циклічним багатоступінчастим енергозалежним процесом, в якому
вільні амінокислоти полімеризується в генетично детерміновану послідовність з
утворенням поліпептидів. Система білкового синтезу, точніше система трансляції, яка
використовує генетичну інформацію, транскрибовану в мРНК, для синтезу
поліпептидного ланцюга з певною первинною структурою, включає близько 200 типів
макромолекул – білків і нуклеїнових кислот. Серед них близько 100 макромолекул, що
беруть участь в активуванні амінокислот і їх перенесенні на рибосоми, більше 60
макромолекул, що входять до складу 70S або 80S рибосом, і близько 10S макромолекул,
що беруть безпосередню участь в системі трансляції. Не розбираючи природу інших
важливих для синтезу чинників, розглянемо детально механізм індивідуальних шляхів
синтезу білкової молекули в штучній синтезуючій системі.
Передусім за допомогою ізотопного методу було з'ясовано, що синтез білку
починається з N-кінця і завершується C-кінцем, тобто процес протікає в напрямі:
NH2→COOH.
Білковий синтез, або процес трансляції, може бути умовно розділений на 2 етапи:
активування амінокислот і власне процес трансляції.
Другий етап матричного синтезу білку, власне трансляцію, що протікає в рибосомі,
умовно ділять на три стадії: ініціації, елонгації і термінації.
Активування амінокислот
Необхідною умовою синтезу білку, який кінець кінцем зводиться до полімеризації
амінокислот, є наявністю в системі не вільних, а так званих активованих амінокислот, що
мають в розпорядженні свій внутрішній запас енергії. Активація вільних амінокислот

173
здійснюється за допомогою специфічних ферментів аміноаціл-тРНК-синтетаз в
присутності АТФ. Цей процес протікає в 2 стадії:
ÂОбидві стадії каталізуються одним і тим же ферментом. На першій стадії
амінокислота реагує з АТФ і утворюється пірофосфат і проміжний продукт, який на
другій стадії реагує з відповідною 3ʹ-ОН-тРНК, внаслідок чого утворюється аміноаціл-
тРНК і звільняється АМФ. Аміноаціл-тРНК має в розпорядженні необхідний запас енергії.
ÂАмінокислота приєднується до кінцевого 3ʹ-ОН-гідроксилу АМФ, який разом з
двома залишками ЦМФ утворює кінцевий триплет ЦЦА, що є однаковим для усіх
транспортних РНК.

Ініціація
Ініціація трансляції є подією, в ході якої відбувається утворення комплексу, що
включає Мет-тРНiмет, мРНК і рибосому, де – тРНКiмет, це метіонінова тРНК, що ініціює.
В цьому процесі беруть участь не менше 10 чинників ініціації, які означають як elF (від
англ. eukaryotic initiation factors) з вказівкою номера і літери. Спочатку 40S субодиниця
рибосоми з'єднується з чинником ініціації, який перешкоджає її зв'язуванню з 60S
субодиницею, але стимулює об'єднання з потрійним комплексом, включаючим Мет-
тРНКiмет, elF-2 і ГТФ. У подальшому, цей тепер уже складніший комплекс зв'язується з
5'- кінцем мРНК за участю декількох elF. Один з чинників ініціації (elF-4F) дізнається і
приєднується до ділянки "кеп" на молекулі мРНК, тому він дістав назву кепувʹязуючого
білку. Приєднавшись до мРНК, 40S субодиниця починає ковзати по некодуючій частині
мРНК до тих пір, поки не досягне кодону AUG кодуючої нуклеотидної послідовності, що
ініціює. Ковзання 40S субодиниць по мРНК супроводжується гідролізом АТФ, енергія
якого витрачається на подолання ділянок тієї, що спіралізує в нетрансльованій частині
мРНК. В еукаріотичних клітинах некодуючі ділянки мРНК мають різну довжину, але
звичайно від 40 до 80 нуклеотидів, хоча зустрічаються й з протяжністю більше 700
нуклеотидів.

Досягнувши початку кодуючої послідовності мРНК, 40S субодиниця зупиняється і

зв'язується з іншими чинниками ініціації, що прискорюють приєднання 60S субодиниць і
утворення 80S рибосоми за рахунок гідролізу ГТФ до ГДФ і неорганічного фосфату. При
цьому формуються А- і Р-центри рибосоми, причому в Р-центрі опиняється AUG-кодон
мРНК з приєднаним до нього Мет-тРНКiмет.
У клітинах є дві тРНК, що розрізняються за структурою та дізнаються кодон AUG.
Кодон, що ініціює, дізнається тРНКiмет, проте триплети мРНК, що кодують включення
метіоніну до внутрішніх ділянок білку, прочитуються іншою тРНКiмет.

174
 Елонгація
Після закінчення ініціації рибосома розташовується на мРНК таким чином, що в Р-
центрі знаходиться кодон AUG, що ініціює, з приєднаною до нього Мет-тРНКiмет, а в А-
центрі – триплет, що кодує включення першої амінокислоти білку, що синтезується. Далі
починається найтриваліший етап білкового синтезу – елонгація, в ході якого рибосома за
допомогою аа-тРНК послідовно "читає" мРНК у вигляді триплетів нуклеотидів, що йдуть
за кодоном, що ініціює, в напрямі від 5' до 3'-кінця, нарощуючи поліпептидний ланцюжок
за рахунок послідовного приєднання амінокислот.
Включення кожної амінокислоти в білок відбувається в три стадії, в ході яких:
] аа-тРНК кожної амінокислоти, що входить в білок, зв'язується з А-центром рибосоми;
] пептид від пептіділ-тРНК, що знаходиться в Р-центрі, приєднується до a-NH2-групи
аміноацільного залишку аа-тРНК А-центра з утворенням нового пептидного зв'язку;
] подовжена на один амінокислотний залишок пептіділ-тРНК переміщається з А-центра
в Р-центр у результаті транслокації рибосоми.

Зв'язування аміноаціл-тРНК в А-центрі

Кодон мРНК, розташований в А-центрі поряд з кодоном, що ініціює, визначає
природу ааʹ-тРНКааʹ, яка буде включена в А-центр. ааʹ-тРНКааʹ взаємодіє з рибосомою у
вигляді потрійного комплексу, що складається з чинника елонгації EF-1, ааʹ-тРНКааʹ і
ГТФ. Комплекс ефективно взаємодіє з рибосомою лише у тому випадку, якщо антикодон
ааʹ-тРНКааʹ, компліментарен і антіпаралелен кодону мРНК в А-центре. Включення ааʹ-
тРНКааʹ в рибосому відбувається за рахунок енергії гідролізу ГТФ до ГДФ і
неорганічного фосфату.
Утворення пептидного зв'язку відбувається відразу ж після відщеплення комплексу
EF-1 і ГДФ від рибосоми. Ця стадія процесу дістала назву реакції транспептидації.
Під час цієї реакції залишок метіоніну ааʹ-тРНКааʹ, зв'язується з a-аміногрупою
першої амінокислоти, приєднаної до тРНКааʹ і pозташованої в А-центре, утворюється
перший пептидний зв'язок. Встановлено, що пептіділтрансферазна активність великої
субодиниці рибосоми належить 28S рРНК. До теперішнього часу виявлена ціла група
РНК, що має властивості ферментів. Ці каталітично активні РНК дістали назву рибозимів
Вважають, що рибозіми можна вважати "реліктами" раннього періоду революції, коли
білки ще не набули такого значення, як в наступні періоди.
Транслокація – третя стадія елонгації. До рибосоми приєднується чинник елонгації
EF-2 і за рахунок енергії ГТФ просуває рибосому по мРНК на один кодон до 3'-кінця. В
результаті діпептіділ-тРНК, яка не міняє свого положення відносно мРНК, з А-центра
переміщається в Р-центр. Вільна від метіоніну тРНКааʹ, покидає рибосому, а до ділянки
А-центра потрапляє наступний кодон.
Після закінчення третьої стадії елонгації рибосома в Р-центрі має діпептіділ-тРНК,
а в А-центр потрапляє триплет, що кодує включення в поліпептидний ланцюг іншої
амінокислоти. Починається наступний цикл стадії елонгації, протягом якого на рибосомі
знову проходять вищеописані події. Повторення таких циклів по числу смислових кодонів
мРНК завершує увесь етап елонгації.

175
 Термінація
Термінація трансляції настає у тому випадку, коли до А-центру рибосоми
потрапляє один із стоп-кодонів: UAG, UAA або UGA. Для стоп-кодонів немає відповідних
тРНК. Замість цього до рибосоми приєднуються два білкових чинника RF, що
вивільняють (від англ., releasing factor) або чинника термінації. Один з них за допомогою
пептіділтрансферазного центру каталізує гідролітичне відщеплення синтезованого
пептиду від тРНК. Інший за рахунок енергії гідролізу ГТФ викликає дисоціацію рибосоми
на субодиниці.
Цікаво відмітити, що чинники трансляції, що реалізовують ефекти за рахунок
гідролізу ГТФ, є членами суперсімейства G-білків, до якого входять G-білки, що беруть
участь в трансдукції сигналів гормонів і інших біологічно активних речовин, і Ras-білки,
що функціонують як чинники зростання. Усі G-білки зв'язують і гідролізують ГТФ. Коли
вони пов'язані з ГТФ, то активні і беруть участь у відповідних метаболічних процесах, а
коли в активному центрі в результаті гідролізу ГТФ перетворюється на ГДФ, ці білки
набувають неактивну конформацію.

Таким чином, матрична природа процесу трансляції проявляється в тому, що

послідовність надходження аміноаціл-тРНК рибосомі для синтезу білку суворо
детермінована мРНК, тобто порядок розташування кодонів уздовж ланцюга мРНК
однозначно задає структуру білку, що синтезується. Рибосома сканує ланцюг мРНК у
вигляді триплетів і послідовно відбирає з довкілля "потрібні" аа-тРНК, звільняючи в ході
елонгації деаціліровані тРНК.

Полірибосоми
Мала і велика субодиниці рибосоми у процесі трансляції виконують різні функції:
мала субодиниця приєднує мРНК декодує інформацію за допомогою тРНК механізму
транслокації, а велика субодиниця відповідальна за утворення пептидних зв'язків.
У процесі синтезу білку рибосома приєднується до 5'- кінця мРНК і переміщається
у напрямі 3'-конця. При цьому 5'-кінець мРНК звільняється, і до нього може приєднатися
нова рибосома, на якій починається зpoстання ще одного поліпептидного ланцюга. Як
правило багато рибосом одночасно бере участь в синтезі білку на одній і тій же мРНК,
утворюючи комплекс, який називають полірибосомою, або полісомою.

176
 Кожна рибосома займає на мРНК ділянку завдовжки близько 80 нуклеотидів, тому
рибсоми розташовуються на мРНК з інтервалом приблизно в 100 нуклеотидів. Чим довше
поліпептидний ланцюжок білку, що синтезується, тим більше рибосом може одночасно
здійснювати синтез цього білку, значно збільшуючи таким чином ефективність
використання матриці.
Кожна рибосома здатна каталізувати утворення близько 100 пептидних зв'язків за
хвилину. Полірибосоми можуть існувати у вигляді часток, плаваючих в цитоплазмі
клітин, або можуть бути пов'язані з ЕР. Вільні цитоплазматичні полірибосомні частки
відповідальні за синтез білків, що виконують внутрішньоклітинні функції. Полірибосоми,
що асоціюються з ЕР, під електронним мікроскопом мають вигляд "шорсткої" поверхні.
Білки, що синтезуються "шорстким" ЕР, повинні транспортуватися через мембрану для
того, щоб вони досягли місця остаточної локалізації. Для них характерна присутність на
N-кінці лідерної, або сигнальної послідовності завдовжки від 15 до 30 амінокислотних
залишків, яка містить багато амінокислот з гідрофобними радікалами і забезпечує
проходження білку через ліпідний бішар мембран. Деякі з цих білків для подальшого
транспорту упаковуються апаратом Гольджи в секреторні гранули.
Транспорт синтезованих білків через мембрани
Окрім використання білків для потреб самої клітини, багато так званих білків, що
експортуються (які функціонують поза клітиною) піддадуться перенесенню через
клітинну мембрану за допомогою особливих низькомолекулярних пептидів (від 15 до 30
амінокислот), що дістали назву тих, що лідирують, або сигнальних, пептидів.
Особливістю їх складу є переважний вміст гідрофобних радикалів, що дозволяє їм легко
проникати через бішарну ліпідну мембрану або вбудовуватися до мембрани. Ці сигнальні
послідовності в рибосомах утворюються першими з N-кінця при синтезі білку за
програмою сигнальних кодонів, розташованих відразу після ініціаторного кодону, і легко
пізнаються рецепторними ділянками мембрани ендоплазматичної мережі. При цьому
утворюється комплекс між мРНК, рибосомою і мембранними рецепторними білками,
формуючи своєрідний канал в мембрані, через який сигнальний пептид проникає
всередину цистерни ендоплазматичної мережі, захоплюючи і протягаючи за собою
молекулу секреторного білку, що синтезується і зростає. В процесі проходження або після
проникнення поліпептиду в цистерни N-кінцева сигнальна послідовність відщеплюється
під дією особливої лідируючої (сигнальної) пептидази, а зрілий білок через пластинчатий
комплекс (апарат Гольджи) може покидати клітину у формі секреторної бульбашки. Слід
вказати на можливість активної участі в транспорті білків і інших полімерних молекул
через мембрани, окрім сигнальних пептидів, також особливих білків, що отримали
найменування поринів; хімічна природа і механізм їх дії з'ясовані доки недостатньо.

177
Синтез мітохондріальних білків
У мітохондріях клітин вищих організмів міститься до 2% клітинної ДНК, що
відрізняється від ДНК ядра. Мітохондрії містять увесь апарат, включаючи рибосоми,
тРНК і мРНК, необхідний для синтезу певних білків. Білки, що синтезуються в
мітохондріях, головним чином відносяться до нерозчинних білків, що беруть участь в
організації структури цих органел, в той час як джерелом синтезу розчинних
мітохондріальних білків є рибосоми цитоплазми, звідки вони потім транспортуються до
мітохондрій. Рибосоми в мітохондріях мають менший розмір чим 80S рибосом в
цитоплазмі. Цікаво відмітити, що як амінокислота, що ініціює, при синтезі білку в
мітохондріях еукаріот може брати участь N-формілметіонин, а не вільний метіонін, як в
цитоплазмі. Ця обставина свідчить про те, що мітохондріальний синтез білку за своїм
механізмом, очевидно, близький до синтезу білку у прокаріот.

Посттрансляційні модифікації поліпептидного ланцюга

Поліпептидні ланцюги можуть піддаватися структурним модифікаціям, або будучи
ще пов'язаними з рибосомами, або після завершення синтезу. Ці конформаційні і
структурні зміни поліпептидних ланцюгів дістали назву посттрансляційних змін. Вони
включають видалення частини поліпептидного ланцюга, ковалентне приєднання одного
або декількох низькомолекулярних лігандів, придбання білком нативної конформації.
Багато модифікацій здійснюються в ЕР. Тут відбуваються фолдінг поліпептидних
ланцюгів і формування унікальної третинної або четвертинної структури білків. Причому
для підтримки нативної конформації молекул величезне значення має правильне
формування дисульфідних зв'язків.

Частковий протеоліз
Багато білків, що секретуються з клітин, спочатку синтезуються у вигляді молекул-
попередників, функціонально неактивних. Видалення частини поліпептидного ланцюга
специфічними ендопротеазами приводить до утворення активних молекул. Деякі білки-
попередники розщеплюються в ЕР або апараті Гольджи, інші – після секреції. Так,
неактивні попередники ферментів, що секретуються – зімогени – утворюють активний
фермент після розщеплювання по певних ділянках молекули: зімоген панкреатичної
залози тріпсіноген перетворюється на активний тріпсін після секреції в тонкий кишковик.

178
 Наочним прикладом послідовного двохстадійного протеолізу служить утворення
активних форм пептидних гормонів (наприклад, інсуліну або глюкагону) з
препрогормонів. Спочатку N-кінцевий сигнальний пептид молекули-попередника
віддаляється в ЕР у процесі синтезу білку і утворюється неактивний прогормон. Потім
прогормон в секреторних гранулах, що формуються в апараті Гольджи піддається дії
ендо- і/або екзопротеаз і перетворюється на активний гормон.

Ковалентні модифікації
Структурні білки і ферменти можуть активуватися або інактивуватися в результаті
приєднання різних хімічних груп фосфатних, ацільних, мєтальних, олігосахаридних і
деяких інших. Фосфорілювання білків здійснюється по гідроксильних групах серіну,
треоніну і, рідше, тірозіну ферментами з групи протеінкіназ, проте як дефосфорілювання
каталізує гідролітичні ферменти фосфопротеінфосфатази.
Глікозілювання
Білки, що входять до складу плазматичних мембран або секретуються з клітин,
піддаються глікозилуванню. Вуглеводні ланцюги приєднуються по гідроксильних груп
серіну або треоніну (О-глікозілювання) або аспарагіну (N-глікозілювання). Послідовне
нарощування вуглеводного фрагменту відбувається в ЕР і апараті Гольджи.
Численним модифікаціям піддаються бічні радікали деяких амінокислот: в
тіреоглобуліні йодуються залишки тірозіну; у чинниках згортання крові карбоксілюються
залишки глутамату; у ЕР фібробластів гідроксілюються залишки проліну і лізину в
ланцюгах тропоколагену.

Регуляція синтезу білку

Основною умовою існування будь-яких живих організмів є наявність тонкої,
гнучкої, погоджено діючої системи регулювання, в якій усі елементи тісно пов'язані один
з одним. У білковому синтезі не лише кількісний і якісний склад білків, але і час синтезу
має пряме відношення до багатьох проявів життя. Зокрема, від цього залежить
пристосування мікроорганізмів до умов поживного довкілля як біологічної необхідності

179
або пристосування складного багатоклітинного організму до фізіологічних потреб при
зміні внутрішніх і зовнішніх умов.
Клітини живих організмів мають здатність синтезувати величезну кількість
різноманітних білків. Проте вони ніколи не синтезують усі білки. Кількість і
різноманітність білків, зокрема ферментів, визначаються мірою їх участі в метаболізмі.
Більше того, інтенсивність обміну регулюється швидкістю синтезу білку і паралельно
контролюється алостеричним шляхом. Таким чином, синтез білку регулюється
зовнішніми і внутрішніми умовами, які диктують клітині синтез такої кількості білку і
таких білків, які потрібні для виконання фізіологічних функцій. Усе це свідчить про дуже
складний, тонкий і доцільний механізм регуляції синтезу білку в клітині.
Загальну теорію регуляції синтезу білку розробили Ф. Жакоб і Ж. Моно. Суть цієї
теорії зводиться до "виключення" або "включення" генів як функціонуючих одиниць, до
можливості або неможливості прояву їх здатності передавати закодовану в структурних
генах ДНК генетичну інформацію для синтезу специфічних білків. Ця теорія, доведена в
дослідах на бактеріях, отримала широке визнання, хоча в еукаріотичних клітинах
механізм регуляції синтезу білку ймовірно складніший. У бактерій доведена індукція
ферментів (тобто синтез ферментів de novo) при додаванні в поживне середовище
субстратів цих ферментів. Додавання кінцевих продуктів реакції, утворення яких
каталізується цими ж ферментами, навпаки, викликає зменшення кількості ферментів, що
синтезуються. Це останнє явище дістало назву репресії синтезу ферментів. Обидва явища
– індукція і репресія – взаємозв'язані.
Згідно теорії Жакоба і Моно в біосинтезі білку у бактерій беруть участь принаймні
три типи генів: структурні гени, ген-регулювальник і ген-оператор. Структурні гени
визначають первинну структуру білку, що синтезується. Саме ці гени в ланцюзі ДНК є
основою для біосинтезу мРНК, яка потім поступає в рибосому і, як було вказано вище,
служить матрицею для біосинтезу білку.
Синтез мРНК на структурних генах молекули ДНК безпосередньо контролюється
певною ділянкою, званою геном-оператором. Він служить як би пусковим механізмом
для функціонування структурних генів. Ген-оператор локалізований на крайньому
відрізку структурного гена або структурних генів, регульованих ним. "Прочитування"
генетичного коду, тобто формування мРНК, починається з промотора – ділянки ДНК, що
є точкою ініціації для синтезу мРНК, і далі поширюється послідовно уздовж оператора і
структурних генів. Координований одним оператором поодинокий ген або група
структурних генів утворює оперон.
У свою чергу діяльність оперону перебуває під контролюючим впливом іншої
ділянки ланцюга ДНК – гена-регулювальника. Оскільки структурні гени і ген-
регулювальник знаходяться в різних ділянках ланцюга ДНК, зв'язок між ними, як
припускають Ф. Жакоб і Ж. Моно, здійснюється за допомогою речовини-посередника, що
виявився білком і названого репресором. Утворення репресора відбувається в рибосомах
ядра на матриці специфічної мРНК, синтезованої на гені-регулювальнику. Репрессор має
спорідненість до гена-оператора і зворотно з'єднується з ним в комплекс. Утворення
такого комплексу призводить до блокування синтезу мРНК і, отже, синтезу білку, тобто
функція гена-регулювальника полягає в тому, щоб через білок-репресор припиняти
діяльність структурних генів, що синтезують мРНК. Репрессор, окрім того, має здатність
суворо специфічно зв'язуватися з певними низькомолекулярними речовинами, званими
індукторами, або ефекторами. Коли такий індуктор з'єднується з репресором, останній
втрачає здатність зв'язуватися з геном-оператором, який таким чином виходить з-під
контролю гена-регулювальника, і починається синтез мРНК.
Це типовий приклад негативної форми контролю, коли індуктор, з'єднуючись з
білком-репресором, викликає зміни його третинної структури настільки, що репресор
втрачає здатність зв'язуватися з геном-оператором. Цей процес аналогічний взаєминам

180
алостеричного центру ферменту з ефектором, під впливом якого змінюється третинна
структура ферменту і він втрачає здатність зв'язуватися зі своїм субстратом.

Механізм описаної регуляції синтезу білку і взаємовідношення репресора із

структурними генами були доведені в дослідах на Е.coli, на прикладі синтезу р-
галактозідази (лактази) – ферменту, що гідролізує молочий цукор на глюкозу і галактозу.
Дикий штам Е.coli, зазвичай зростаючий на глюкозі, не може розмножуватися, якщо
замість глюкози в поживне середовище додати лактозу (нове джерело енергії і вуглецю)
до тих пір, поки не будуть синтезовані відповідні ферменти (адаптивний синтез). При
ппаданні до клітини лактози (індуктора) молекули її зв'язуються з белком-репресором і
блокують зв'язок між репресором і геном-оператором. При цьому ген-оператор і
структурні гени починають знову функціонувати і синтезувати необхідну мРНК, яка "дає
команду" рибосомам синтезувати р-галактозідазу. Одночасно, ген-регулювальник
продовжує виробляти репресор, але він блокується новими молекулами лактози, тому
синтез ферменту триває. Як тільки молекули лактози будуть повністю розщеплені,
репресор звільняється і, поступивши в ДНК, зв'язує ген-оператор і блокує синтез мРНК, а
отже, синтез р-галактозідази в рибосомах.
Таким чином, біосинтез мРНК, що контролюює синтез білку в рибосомах залежить
від функціонального стану репресора. Якщо репресор, який є білком, побудованим з 4
субодиниць із загальною молекулярною масою близько 150000 та знаходиться в
активному стані, не пов'язаний з індуктором, то він блокує ген-оператор і синтез мРНК не
відбувається. При попаданні метаболіта-індуктора до клітини його молекули зв'язують
репресор, перетворюючи його на неактивну форму (чи, можливо, знижуючи його
спорідненість до гена-оператора). Структурні гени виходять з-під заборонного контролю і
починають синтезувати потрібну мРНК.
Вище було вказано, що концентрація ряду ферментів в клітинах різко знижується
при збільшенні концентрації віддалених кінцевих продуктів, що утворюються в ланцюзі
послідовних ферментативних реакцій. Такий ефект, що дістав назву репресії ферментів,
часто спостерігається при реакціях біосинтезу. У цих випадках виявилось, що молекули
репресора, ядра, що також утворюється в рибосомах, по "команді" гена-регулювальника є
неактивними і самі по собі не мають здатності пригнічувати діяльність гена-оператора і,
отже, усього оперону, але набувають такої здатності після утворення комплексу з
кінцевим або одним з кінцевих продуктів біосинтетичного процесу.

181
 Кінцевий продукт виступає, таким чином, як корепресор. Є дані, що показують, що
як корепрессор в синтезі ферментів обміну амінокислот виступає не вільна амінокислота
як кінцевий продукт біосинтетичної реакції, а комплекс її з тРНК – аа-тРНК.
У регуляції експресії структурних генів специфічну участь приймає особливий
білок, що дістав назву катаболітний ген-активуючий білок (від англ., catabolite gene
activation protein, скорочено – САР); цей білок взаємодіє з цАМФ, утворюючи комплекс,
що сприяє прикріпленню РНК-полімерази до промоторної ділянки генома. У присутності
комплексу САР-цАМФ фермент може почати транскрипцію оперону, включаючи
структурні гени, тобто у клітинах є ще один, додатковий САР-цАМФ регулювальник,
діючий швидше за все як позитивний регулювальник, оскільки його присутність
необхідна для початку експресії гена. Таким чином, концепції Жакоба і Моно про
механізм прояву активності генів визнана одним з блискучих досягнень молекулярної
біології. Вона стала логічним розвитком численних досліджень, проведених генетиками і
біохіміками в попередні десятиліття.
На закінчення слід коротко розглянути питання про регуляцію процесів
диференціювання клітин вищих організмів. ДНК, присутня в усіх соматичних клітинах,
найімовірніше, має однакову первинну структуру у цього організму і відповідно має в
розпорядженні інформацію для синтезу будь-кому або усіх білків тіла. Проте клітини
печінки, наприклад, синтезують сироваткові білки, а клітини молочної залози – білки
молока. Немає сумніву в тому, що в диференційованих клітинах, очевидно, існує тонкий
механізм контролю діяльності ДНК в різних тканинах, що забезпечує синтез різноманіття
білків.
Механізми, що лежать в основі цієї регуляції, поки невідомі. Для пояснення їх є ряд
гіпотез. Передбачається, що контроль здійснюється на рівні транскрипції за аналогією з
індукцією ферментів у бактерій і що в цьому випадку в клітинах тварин повинні
функціонувати аналогічні репресори. Оскільки з молекулою ДНК у еукаріот пов'язані
гістони, вважається, що саме вони виконують роль репресорів. Проте прямі докази їх ролі
як репресоров відсутні, як і точні дані про існування і природу яких-небудь репресорів в
клітинах еукаріот. Висловлено припущення, що в ядрі синтезується гігантська молекула
мРНК, що містить інформацію для синтезу широкої різноманітності білків, але в
цитоплазму, як було показано вище, потрапляє тільки невелика частина зрілої мРНК, а
основна частина розпадається. Незрозумілим є, проте, біологічний сенс і призначення
цього механізму виборчого розпаду і, відповідно, витрати величезної частини молекули
мРНК.
Існує ще одне припущення, що на ДНК клітини синтезуються усі можливі мРНК,
які поступають в цитоплазму, і процес трансляції регулюється шляхом специфічної і
виборчої взаємодії з певними молекулами мРНК.
Інгібітори синтезу білку
Одним з шляхів з'ясування механізмів синтезу нуклеїнових кислот і білків в
клітинах є використання таких лікарських препаратів, які могли б вибірково гальмувати ці
процеси у бактерій, не чинячи впливу на організм людини. Деякі препарати дійсно мають
таку дію, проте багато хто з них виявляється токсичним і для людини. Нині в медичній
практиці застосовуються багато антибіотиків, частина з яких буде розглянута нижче з
метою з'ясування механізму їх дії на ключові хімічні реакції синтезу білку і нуклеїнових
кислот.
Одним з потужних інгібіторів білкового синтезу є пуроміцін. У результаті
структурної схожості з кінцевим залишком АМФ в аміноаціл-тРНК' він легко взаємодіє з
А-ділянкою пептіділ-тРНК з утворенням пептіділ-пуроміціна.
Оскільки пептіділ-пуроміцін не несе на собі триплета антикодону, він тим самим
гальмує елонгацію пептидного ланцюга, викликаючи обрив реакції. За допомогою
пуроміціна було доведено, наприклад, що гормональний ефект у ряді випадків залежить

182
від синтезу білку de novo. Вкажемо також, що пуроміцін гальмує синтез білку як у
прокаріот, так і в еукаріот.

Білковий синтез гальмується актиноміціном D, що володіє протипухлинним

ефектом, який внаслідок високої токсичності застосовується рідко. Він чинить гальмівний
вплив на синтез усіх типів клітинної РНК, особливо мРНК. Ця властивість викликана
гальмівним впливом актиноміціну D на ДНК-залежну РНК-полімеразу, оскільки він
зв'язується із залишками дезоксігуанозіну ланцюга ДНК, вимикаючи матричну функцію
останньої. Можна вважати, що актиноміцін D інгібірує транскрипцію ДНК.
Іншим антибіотиком, що також гальмує синтез клітинної РНК, є використовуваний
при лікуванні туберкульозу ріфаміцін. Цей препарат гальмує ДНК-залежну РНК-
полімеразу шляхом зв'язування з ферментом. Найбільш чутлива до нього бактерійна РНК-
полімераза. На організм тварин цей антибіотик чинить незначний вплив. За механізмом дії
він різко відрізняється від актіноміціну. Слід вказати на нещодавно відкриту противірусну
дію ріфаміціна, зокрема, він успішно використовується при лікуванні трахоми, яка
викликається ДНК-місткісним вірусом. Мабуть, цей антибіотик знайде застосування в
лікуванні пухлин, що викликаються вірусами.
З'ясовані механізми дії ряду інших антибіотиків, вживаних при лікуванні тифозних
інфекцій. Так, хлорамфенікол чинить інгібірувальний вплив на пептіділтрансферазну
реакцію (на стадії елонгації) синтезу білку в 70S рибосомі бактерій. На цей процес в 80S
рибосомі він не діє. Протилежна гальмівна дія на синтез білку в 80S (без поразки процесу
в 70S рибосомі) робить циклогексімід, що є інгібітором транслокази.
Дуже цікавий молекулярний механізм дії дифтерійного токсину. Він виявився
наділений здатністю каталізувати реакцію АДФ-рібозілювання чинника елонгаці
(трансляційний фактор-2, TF-2), вимикаючи тим самим його з участі в синтезі білку.
Резистентність багатьох тварин до дифтерійного токсину зумовлена трудністю
проникнення токсину через мембрану клітин.
Протитуберкульозні і антибактеріальні антибіотики, зокрема стрептоміцін і
неоміцін, діють на білоксинтезуючий апарат чутливих до них – штамів бактерій.
Висловлено припущення, що ці антибіотики викликають помилки в трансляції мРНК,
відповідності між кодонами і амінокислотами, що включаються, що призводять до
порушення; наприклад, кодон УУУ замість фенілаланіну починає кодувати лейцин – в
результаті утворюється аномальний білок, що призводить до загибелі бактерій.
Широко вживаний в клініці тетрациклін, також, виявився інгібітором синтезу
білку в 70S рибосомі (менше гальмується синтез в 80S рибосомі). Вони легко проникають
через клітинну мембрану. Вважається, що тетрациклін гальмує зв'язування аміноаціл-
тРНК з аміноацільним центром в 50S субчастці рибосоми. Можливо, що тетрациклін
хімічно зв'язується з цим центром, вимикаючи тим самим одну з провідних стадій процесу
трансляції.

183
 Пеніциліни не є істинними інгібіторами синтезу білку, проте їх антибактеріальний
ефект пов'язаний з гальмуванням синтезу гексапептидів, що входять до складу клітинної
стінки. Механізм їх синтезу відрізняється від рибосомального механізму синтезу білку.
Еритроміцин і олеандоміцін гальмують активність транслокази в процесі трансляції,
подібно циклогексіміду, виключно в 80S рибосомах, тобто гальмують синтез білку в
клітинах тваринних.
Отримані до теперішнього часу дані по механізму дії антибіотиків на синтез білку з
урахуванням стадії і топографії процесу трансляції підсумовувані (за Харпером).
Слід ще раз підкреслити, що порушення або випадання будь-якої ланки, що бере
участь в синтезі білку, майже завжди приводить до розвитку патології, причому клінічні
прояви хвороби визначатимуться природою і функцією білку, синтез якого виявляється
порушеним (структурний або функціональний білок). Іноді синтезуються так звані
аномальні білки як результат дії мутагенних чинників і, відповідно, зміни генетичного
коду (наприклад, гемоглобін при серповидно-клітинній анемії). Наслідки цих порушень
можуть виражатися в розвитку найрізноманітніших синдромів або закінчуватися
летально. Слід зазначити, що організм має в розпорядженні потужні механізми захисту:
подібні зміни генетичного апарату швидко розпізнаються специфічними ферментами –
рестриктазами, а змінені послідовності вирізуються і знову заміщаються відповідними
нуклеотидами за участю полімераз і лігаз.
Питання для самоперевірки:
1. Чим цікаві гістонові білки?
2. Які дослідження, коли і ким були проведені, що показали що спадковою
речовиною вірусів є ДНК?
3. З чого складається нуклеотид у ДНК і РНК?
4. Які піримідинові та пуринові основи містять ДНК?
5. Опишіть правила Е.Чаргаффа?
6. На яких групах даних ґрунтувалася модель ДНК, запропонованої у 1953 році
Джеймсом Уотсоном і Френсісом Кріком?
7. Які гіпотетичні механізми реплікації ДНК існують?
8. Опишіть експеримент Мезелсона і Сталя, що підтверджує напівконсервативний
процес реплікації ДНК.
9. Наведіть характеристику В і Z форми ДНК.
10. Що таке «нуклеосома»?
11. Яка організація ДНК у хромосомах?
12. Які загальні особливості реплікації ДНК існують?
13. Скільки видів ДНК-полімераз є у Людини?
14. Що таке «транскрипція»?
15. Які способи реплікації ДНК Вам відомі?
16. Які механізми дії ДНК-полімерази?
17. Які особливості реплікації в E. Coli?
18. Яка роль фрагментів Оказаки?
19. Що таке «транскрипція», «транскриптон» або «оперон»?
20. Чим схожі та відмінні процеси реплікації та транскрипції?
21. Поясніть процес – експресія генів?
22. Якими дослідженнями встановлено природу інформаційного зв’язку між ДНК і
білками?
23. Охарактеризуйте гяРНК, мРНК, мяРНК, рРНК.
24. Як відрізняється транскрипція у про- і еукаріот?
25. Функції РНК-полімераз. Які відомі РНК полімерази у вищих організмів?
26. Як здійснюється ініціація транскрипції?
27. Поясніть процес термінації транскрипції.

184
28. Опишіть посттранскрипційний процесинг РНК у прокаріот. Яка будова і
організація одиниць транскрипції в еукаріот?
29. Що відноситься до сегментів ДНК, що становить ген?
30. Як регулюється біосинтез білків на етапі транскрипції?
31. Опишіть три етапи реплікації ДНК, і які особливості реплікації?
32. Які існують особливості транскрипції генетичної інформації?
33. Як відбуваються регуляція процесу транскрипції?
34. В чому полягає явище «каталітична репресія»?
35. Як гени-енхансери регулюють процес транскрипції?
36. Як відбувається регуляція на етапі термінації транскрипції?
37. Як ферменти – топоізомерази регулюють транскрипцію?
38. Які глобальні молекулярно-генетичні механізми визначають експресію генів?
39. Будова фермента РНК полімерази E.Coli.
40. Як відбувається експресія генів на рівні транскрипції у прокаріот?
41. Як відбувається регуляція ініціація транскрипції?
42. Які чинники ініціації трансляції?
43. Які чинники і механізми елонгації?
44. Як відбувається термінація трансляції?
45. Які чинники термінації?
46. Як проходить диференціація експресія генних комплексів?
47. Як проходить диференціація експресії генів у процесі розвитку?
48. Які властивості мають кільця Бальбіані?
49. Метилування ДНК – як специфічна форма регуляції генів.
50. Опишіть в чому заключається парадокс метилування?
51. Опишіть процес лізування пухлин інгібіторами метилування ДНК.
52. Яка макромолекулярна структура РНК?
53. РНК каталізатори – рибозіми?
54. Поясніть генетичний код і його властивості.
55. Що таке «колінеарність гена і продукту»?
56. Які відомі Вам посттрансляційні модифікації поліпептидного ланцюга?

185
 6. МУТАЦІЙНА, МОДИФІКАЦІЙНА ТА
ОНТОГЕНЕТИЧНА МІНЛИВІСТЬ
Мінливість — це різноманітність властивостей і ознак живих організмів і вірусів.
Термін «мінливість» означає також властивість організмів набувати нових
морфофізіологічних або біохімічних ознак чи втрачати колишні. Якщо мінливість виникає
в природних умовах, її називають природною, або спонтанною; якщо під час експерименту
— штучною, або індукованою. Джерелами мінливості можуть бути комбінації та
рекомбінації генетичного матеріалу, зміни структури гена або хромосоми, вплив умов
навколишнього середовища.
Залежно від природи походження виділяють дві форми мінливості: фенотипну, або
неспадкову і генотипну, або спадкову. При фенотипній мінливості різноманітність особин
виникає без зміни генотипу і не зберігається при статевому розмноженні, якщо відсутні
умови, у яких вона виникла.
Одним із видів такої мінливості є вікова, або онтогенетична мінливість. Вона
виявляється у зміні всього комплексу морфофізіологічних та біохімічних ознак організму
впродовж його індивідуального розвитку.
Інший вид фенотипної мінливості — модифікаційна. Вона виникає у генотипно
однорідних особин, які перебувають у різних умовах середовища, і виявляється в якісних і
кількісних відхиленнях від вихідної форми.
Генотипна мінливість пов’язана зі зміною генотипу і тому зберігається в
поколіннях і передається від батьків до нащадків. Генотипну (або спадкову) мінливість
прийнято поділяти на комбінативну і мутаційну.
I. Комбінативна та мутаційна мінливості
Комбінативна мінливість пов’язана з отриманням нових комбінацій генів у
генотипі. Такий тип мінливості обумовлений поєднанням окремих генів і хромосом, нова
комбінація яких при розмноженні приводить до зміни певних ознак і властивостей
організму. Комбінативна мінливість зумовлена перегрупуванням генів у процесі злиття
гамет і утворення зиготи, тобто при статевому процесі. Подібність між комбінативною і
мутаційною мінливістю полягає в тому, що в обох випадках потомство одержуватиме
набір генів кожного з батьків. При комбінативній мінливості в результаті злиття
батьківських гамет виникають нові комбінації генів, проте самі гени і хромосоми
залишаються незмінними. Досягається вона в результаті: незалежного розходження
хромосом при мейозі; випадкового сполучення їх при заплідненні; обміну генами в
гомологічних хромосомах при їх перехресті. Самі по собі гени при цьому не змінюються,
проте нові їхні сполучення призводять до появи організмів із новими фенотипами.
Комбінативна мінливість — джерело нескінченно великої спадкової різноманітності, що
може спостерігатися у представників будь-якої систематичної групи живих організмів. В
основі виникнення різних комбінацій генів у генотипах організмів лежить статеве
розмноження, унаслідок якого виникає величезна різноманітність форм організмів. Із
аналізу розщеплювання, незалежного комбінування генів, а також їх взаємодії видно, що в
результаті цих процесів можуть виникати нові спадкові ознаки, що відіграють роль в
еволюційному процесі, як механізм, що забезпечує поєднання найбільш пристосувальних
ознак і властивостей для виживання організмів. Ще Чарльз Дарвін встановив, що багато
сортів культурних рослин і порід свійських тварин утворилися завдяки гібридизації
предків. Він надавав великого значення комбінативній мінливості, оскільки їй, поряд із
добором, належить важлива роль в отриманні нових форм як у природі, так і в
господарстві людини. Комбінативна мінливість надає можливості отримання нових
комбінацій спадкової інформації при статевому розмноженні. Саме тому статеве
розмноження отримало таке поширення в природі. Комбінативна мінливість широко
поширена у природі. Наприклад, мікроорганізмам, які розмножуються нестатевим

186
способом, характерні своєрідні механізми (трансформація і трансдукція), які приводять до
появи комбінативної мінливості.
Використовується комбінативна мінливість в селекційній практиці. До
комбінативної мінливості належить явище гетерозису. Гетерозис (від грець. — видозміни,
перетворення) — це збільшення сили росту гібридів першого покоління, які за життєвою
силою і продуктивністю значно перевищують вихідні батьківські форми. Проявляється він
у формі підвищеної життєздатності, збільшенні зросту тощо. Все це свідчить про велике
значення комбінативної мінливості для еволюції, видоутворення. Проте виникнення видів
у результаті тільки гібридизації — явище рідкісне.
Мутаційна мінливість є різновидом спадкової мінливості, за якої зміни ознак
живих істот пов’язані зі змінами генотипу і передаються від покоління до покоління. Іноді
ці зміни добре помітні фенотипово, наприклад, відсутність пігментів у шкірі та волоссі
(альбінізм). Передача генетичного матеріалу від батьків до нащадків повинна відбуватися
дуже точно, інакше види не зможуть зберегтися. Проте іноді відбуваються кількісні або
якісні зміни в ДНК, і дочірні клітини одержують спотворений порівняно з батьківським
набір генів. Такі помилки в спадковому матеріалі передаються наступному поколінню і
називаються мутаціями (лат. тиtаtіо — зміна), що є проявом закономірності збереження
та направленості процесів. А мінливість при цьому називають мутаційною. Організм, що
одержав в результаті мутації нові властивості, називають мутант. Мутації відомі у
тварин, рослин, грибів, бактерій і вірусів. Із мутаційною мінливістю пов’язана еволюція
— процес утворення нових видів, сортів і порід.
Мінливість — це різноманітність властивостей і ознак живих організмів і вірусів.
Розрізняють фенотипну, або неспадкову, і генотипну, або спадкову форми мінливості.
Генотипну мінливість прийнято поділяти на комбінативну і мутаційну. Комбінативна
мінливість надає можливості отримання нових комбінацій спадкової інформації при
статевому розмноженні. При мутаційній мінливості виникають зміни ознак живих істот,
які пов’язані зі змінами генотипу і передаються від покоління до покоління.
Мутації та мутагени
Мутації виникають раптово, а зміни, спричинені мутаціями, стійкі й можуть
успадковуватися. Вони можуть бути шкідливими, нейтральними або корисними для
організмів (надзвичайно рідко). Одні й ті самі мутації можуть виникати неодноразово. На
відміну від модифікацій, мутації неспрямовані: один і той самий чинник, що спричиняє
мутацію і діє з однаковою силою на ідентичні в генетичному відношенні організми
(наприклад, на однояйцевих близнюків), може спричиняти різні типи мутацій. Мутації
відбуваються під впливом як зовнішніх, так і внутрішніх чинників. Розрізняють мутації за
характером змін генотипу, за місцем виникненням, за походженням та за впливом на
організм. Так розрізняють генеративні — виникають у гаметах і соматичні мутації —
виникають у соматичних клітинах. Останні передаються наступним поколінням тільки
при вегетативному розмноженні. Наприклад, на кущі чорної смородини може з’явитися
гілка з білими ягодами. Із соматичної мутації на яблуні Антонівці звичайній І.В. Мічурин
вивів новий сорт — Антонівку півторафунтову.
Хромосомні мутації є змінами частин хромосом або цілих хромосом. Такі мутації
можуть відбуватися в результаті делеції — втрати частини хромосоми, дуплікації —
подвоєння якої-небудь ділянки хромосоми, дефішенсі — втрати кінцевої ділянки
хромосоми, інверсії — повороту ділянки хромосоми на 180°, транслокації — відриву
частини хромосоми і переміщення її в нове положення, наприклад, приєднання до іншої,
негомологічної, хромосоми.
Структурні хромосомні мутації, як правило, шкідливі для організму. Наприклад,
спадкове захворювання у людини синдром «котячого крику» (названий так за характером
звуків, що їх видають хворі немовлята) зумовлене гетерозиготністю у 5-ій хромосомі. Цей
синдром супроводжується розумовою відсталістю. Дітки із таким синдромом рано
помирають.

187
 Генні мутації — результат зміни нуклеотидної послідовності молекули ДНК у
певній ділянці хромосоми. Існують різні типи генних мутацій, пов’язаних із додаванням,
випаданням або перестановкою нуклеотидів у гені. Ефекти генних мутацій надзвичайно
різноманітні. Велика частина дрібних генних мутацій фенотипно не виявляється (оскільки
вони рецесивні), однак відомий ряд випадків, коли зміна лише однієї основи у певному
гені сильно впливає на фенотип. Одним із прикладів цього є серпоподібна клітинна анемія
— захворювання, що спричинюється у людини заміною основи в одному з генів,
відповідальних за синтез гемоглобіну. Це призводить до того, що у венозній крові
еритроцити з таким гемоглобіном деформуються (із округлих стають серпоподібними) і
швидко руйнуються. При цьому розвивається гостра анемія і зменшується кількість
кисню, що переноситься кров’ю.
Генні мутації виникають під виливом ультрафіолетового проміння, іонізуючого
випромінювання, хімічних мутагенів та інших чинників. Особливо негативно впливає фон
іонізуючої радіації нашої планети. Неважко уявити, яку небезпеку становлять не тільки
для населення України, Білорусі та Росії, а й для всього людства такі події, як аварія на
Чорнобильській АЕС.
Організми із відхиленнями від нормального числа хромосом називаються
хромосомними мутантами. Поліплоїдія і анеуплоїдія є результатом змін числа хромосом,
тому належать до геномних мутацій, тобто змін числа хромосом, які кратні або некратні
гаплоїдному набору. Поліплоїдія — це кратне збільшення гаплоїдного набору хромосом.
Клітини з різним числом гаплоїдних наборів хромосом називають триплоїдними (3n),
тетраплоїдними (4n), гексаплоїдними (6n), октаплоїдними (8n) тощо.
Поліплоїдія призводить до зміни ознак організму, тому є важливим джерелом
мінливості в процесах еволюції та селекції, особливо у рослин. Близько третини видів
рослин, що існують на нашій планеті, є поліплоїдами, а у різко континентальних умовах
високогірного Паміру спостерігається до 85% поліплоїдів. Майже всі культурні рослини
теж поліпоїди. У них, на відміну від їх диких родичів, більші квітки, плоди і насіння, у
запасаючих органах (стебло, бульби) накопичується більше поживних речовин.
Поліплоїди легше пристосовуються до несприятливих умов життя, легше переносять
низькі температури та посуху. Саме тому вони дуже поширені у північних і високогірних
районах.
Тривалий час причини мутацій залишалися нез’ясованими. Лише 1927 року
американський генетик Герман Джозеф Меллер (1890–1967) разом із Т.Х. Морганом
змогли довести, що мутації можна викликати штучно, за що у 1964 році були удостоєні
Нобелівської премії. Опромінюючи рентгенівськими променями дрозофіл — спостерігали
у них різноманітні мутації. Чинники, які здатні спричиняти мутації, називають
мутагенними. До них належать:
→ фізичні (ультрафіолетові промені, іонізуючі випромінювання (рентгенівські в
тому числі) підвищена температура повітря тощо),
→ хімічні (різні хімічні сполуки) та
→ біологічні чинники (віруси тощо).
Ультрафіолетові промені, як і рентгенівські, в опромінених клітинах призводять до
змін, які, у свою чергу, є причиною мутацій, як правило, генних, і рідше — хромосомних.
У лабораторних умовах радіаційний мутагенез отримують під дією рентгенівських
променів. Часто використовуються гамма-промені, джерелом яких звичайно є
радіоактивний кобальт. Підвищена температура може збільшити частоту генних, а
зростання її до верхньої межі витривалості організмів, і хромосомних мутацій.
Експериментально показано, що з хімічних речовин мутагенною дією характеризуються
формалін, етиленімін, іприт і сотні інших хімічних сполук.
Значний внесок у вивченні хімічних мутагенів зробила українська школа генетиків,
очолювана академіком С.М. Гершензоном. Нині відомо багато хімічних мутагенів.
Наприклад, алкалоїд колхіцин руйнує веретено поділу, що призводить до подвоєння числа

188
хромосомних наборів у клітині. Газ іприт, який використовують як хімічну зброю,
підвищує частоту мутацій у піддослідних мишей в 90 разів. Хімічні мутагени здатні
спричиняти мутації всіх типів клітин. До біологічних мутагенів належать віруси. У
клітинах, уражених вірусами, мутації спостерігають значно частіше, ніж у здорових.
Віруси можуть вводити певну кількість власної генетичної інформації в генотип клітини-
хазяїна. Вважають, що ці процеси відігравали важливу роль в еволюції прокаріотів,
оскільки віруси таким чином переносять генетичну інформацію між клітинами різних
видів хазяїв. Мутагени широко використовуються в селекційній практиці, оскільки дають
широкий спектр мутацій — матеріалу для штучного добору. Різні види живих організмів і
навіть різні особини одного виду, неоднаково чутливі до дії мутагенів. Так, дорослі
особини деяких груп членистоногих (наприклад, скорпіонів, багатоніжок-ківсяків) здатні
витримувати дози радіації до 100 000 рад (1 рад = 1,07 рентгена). А для того щоб убити
клітини деяких бактерій, необхідна доза близько 1 000 000 рад. Для людини смертельною
вважають дозу 700 рад. При цьому, на ранніх етапах розвитку чутливість організму до
мутагенних чинників вища, ніж у дорослих особин. Так, доза в 200 рад здатна вбивати
зародки комарів, тоді як дорослі комахи зберігають життєздатність при дозах понад 10 000
рад. Біологічні антимутаційні механізми. Живі організми здатні певним чином захищати
свої гени від мутацій. Наприклад, більшість амінокислот закодована не одним, а кількома
триплетами; багато генів у генотипі повторюють один одного. Змінені внаслідок мутацій
ділянки молекули ДНК можуть видалятися за допомогою ферментів. При цьому
утворюються два розриви, змінена ділянка видаляється, а на її місце вбудовується інша з
притаманною цій частині молекули послідовністю нуклеотидів. Значення мутацій у
природі та житті людини. Мутації є основним джерелом спадкової мінливості — одним із
факторів еволюції. Завдяки мутаціям з’являються нові алелі. Їх називають мутантними.
Спостереження показали, що багато мутацій шкідливі для організму. Вони
знижують їхню пристосованість до умов існування. Мутації, які негативно впливають на
життєдіяльність, називають напівлетальними. Мутації, які не сумісні з життям, називають
летальними. Проте частина мутацій виявляється корисною. Такі мутації створюють
матеріал для еволюції, а також для селекції цінних порід свійських тварин і культурних
рослин. Саме такі мутації в сполученні з добором лежать в основі еволюції і селекції.
Мутації широко застосовують у селекції рослин і мікроорганізмів, оскільки вони
дають змогу збільшити різноманітність вихідного матеріалу і тим самим підвищити
ефективність селекційної роботи. Використовують мутації і для розроблення генетичних
методів боротьби з шкідниками сільського і лісового господарств, кровосисними
комахами. У лабораторних умовах на самців шкідливого для людини виду комах діють
мутагенними факторами (наприклад, рентгенівськими променями), які впливають на
статеві клітини. Внаслідок цього такі самці стають нездатними до запліднення, їх
випускають у природу, де вони паруються з самками. Відкладені цими самками яйця —
нежиттєздатні. Так, не забруднюючи довкілля отрутохімікатами, можна достатньо
ефективно знижувати чисельність шкідливих і кровосисних видів.
Мутації виникають при кількісних або якісних змінах в ДНК, при яких дочірні
клітини одержують спотворений порівняно з батьківським набір генів.
Модифікаційна мінливість
Модифікаційна мінливість — це зміни ознак організмів (фенотипу), викликані
чинниками середовища існування і не пов’язані зі змінами генотипу. Такий тип мінливості
не передається з покоління до покоління. Модифікації спостерігаються тільки впродовж
життя організму. Порівнюючи дві рослини або двох тварин, що належать до одного виду,
не важко помітити, що вони відрізняються одна від одної: за забарвленням, розмірами тіла
тощо. Наприклад, рослини водяного жовтецю мають різну форму листків залежно від
того, знаходяться вони на повітрі чи під водою. У всіх водяних жовтеців у воді
розвиваються тонкі листки, а на повітрі — розсічені. Всі рослини білокачанної капусти

189
при вирощуванні в спекотному кліматі не утворюють качанів. Це і є прикладом
модифікаційної мінливості.
Модифікаційна мінливість тієї чи іншої ознаки може бути дуже значною, але вона
завжди контролюється генотипом організму. Наприклад, посиленим годуванням і
хорошим доглядом можна збільшити надої молока у корови до 9–10 кг за надій проте
ніякими зусиллями цей показник не можна збільшити до 50 кг. Успадковується не сама
ознака, а здатність організму (що визначається його генотипом) виявляти її більшою чи
меншою мірою залежно від умов існування.
Статистичні закономірності модифікаційної мінливості
Впродовж усього життя, від моменту запліднення до самої смерті, організми
зазнають впливу різноманітних умов середовища існування. Не можна уявити собі двох
рослин одного виду, що ростуть, наприклад, на луці чи в лісі, умови життя яких були б
цілком однакові. Оскільки ці умови ніколи не бувають абсолютно однаковими, фенотипи
різних особин також не зовсім тотожні.
Наприклад, серед насіння пшениці, висіяного в полі, не можна знайти двох насінин,
які б розвивалися в абсолютно однакових умовах. Глибина загортання в ґрунт, фізичні
властивості ґрунту, взаємодія і конкуренція із сусідніми рослинами, зволоження,
освітленість тощо — все це варіює в різних напрямах і позначається на розвитку
фенотипу. Більшість рослин зазнає впливів різного характеру. Одні сприяють розвитку
ознаки, інші затримують його. Чим більше стандартизовані умови розвитку, тим менше
виявлена модифікаційна мінливість, тим коротший варіаційний ряд.
Чим різноманітніші умови середовища, тим ширша модифікаційна мінливість.
Розмах варіацій залежить і від генотипу. Між особинами одного виду існують відмінності,
оскільки умови навколишнього середовища впливають на них. Якщо розташувати
особини в порядку збільшення або зменшення вираженості будь-якої ознаки (збільшення
розмірів насіння або розмірів листків одного й того ж дерева), то вийде ряд мінливості
даної ознаки, який називають варіаційним рядом.
Графічний вираз мінливості ознаки називається варіаційною кривою.
У популяції найчастіше трапляються особини з середньою вираженістю ознаки. Це
пояснюється тим, що чинники навколишнього середовища діють на організми
різноспрямовано: одні з них більше, а інші — менш сприятливі для розвитку організму.
Відхилення від норми спостерігаються в тому випадку, якщо всі чинники середовища
сприятливо або несприятливо впливають на особину.
Різні ознаки організму неоднаково реагують на зміну умов середовища існування.
Одні з них надзвичайно пластичні й мінливі, інші меншою мірою можуть змінюватись під
впливом умов середовища. Наприклад, у рогатої худоби надої молока залежить від годівлі
й догляду. Їх можна значно підвищити, добираючи корми належної якості в потрібній
кількості. Меншою мірою, ніж кількість молока, від умов годівлі й утримання залежить
вміст жиру в молоці. Значно сталішою ознакою є масть корови. У найрізноманітніших
умовах вона майже не змінюється. Проте забарвлення шерсті тварини теж залежить від
умов середовища існування.
У деяких ссавців на забарвлення шерсті впливає температура навколишнього
середовища. Наприклад, порода горностаєвих кролів характеризується тим, що в
звичайних умовах більша частина шерсті кроля біла, чорна шерсть розвивається лише на
вухах, лапах і хвості. Якщо оголити шерсть на спині, то при температурах навколишнього
середовища значно вище нуля знову виросте біла шерсть. Але, якщо кроля тримати при
низькій температурі (близько 0°), то замість білої виросте чорна шерсть.
Можна сказати, що спадковою в цьому прикладі є здатність розвивати білу шерсть
на спині при високих температурах і чорну — при низьких.
Норма реакції
Межі модифікаційної мінливості для різних ознак і в різних умовах можуть дуже
відрізнятися. Межі модифікаційної мінливості ознаки називають її нормою реакції.

190
Наприклад, молочність і жирність молока корови мають дуже широку норму реакції, тоді
як забарвлення шерсті — значно вужчу. Межі модифікаційної мінливості, контрольовані
генотипом організму, називають нормою реакції. Одні ознаки (наприклад, молочність
худоби) — мають широку норму реакції, інші (наприклад, колір шерсті) — вузьку.
Широка норма реакції (широка пристосованість) у природних умовах може мати важливе
значення для збереження і поширення виду. Проте відхилення, зумовлені зовнішніми
умовами не змінюють генотипу, вони знаходяться у межах норми його реакції.
Питання для самоперевірки:
1. Яку мінливість називають «модифікаційною»? Наведіть приклад.
2. Назвіть і охарактеризуйте властивості модифікаційної мінливості.
3. Що таке «норма реакції»?
4. Які статистичні закономірності модифікаційної мінливості?
5. Яке значення модифікаційної мінливості в процесі еволюції?
6. Поясніть той факт, що на полі, засіяному пшеницею, рослини з однаковим
генотипом відрізняються одна від одної за висотою стебла, величиною колосків, зерен?
7. За гарного догляду від корів однієї породи надоюють до 4000 кг молока за рік, за
поганого — 2000 кг. Інша порода корів за гарного догляду дає 3000 кг молока, за поганого
— 1000 кг. Яка норма реакції генотипів корів кожної породи? Чи можна прогнозувати, які
будуть надої від корів цих порід у наступних поколіннях?
8. Які з перелічених захворювань людини є прикладом модифікаційної мінливості:
а) цинга; б) альбінізм; в) ангіна; г) дальтонізм; д) рахіт.
9. Чим модифікаційна мінливість відрізняється від мутаційної?
10. Що таке «мінливість»?
11. Які форми мінливості Вам відомі? Наведіть приклади.
12. За яких умов виникає «комбінативна мінливість»?
13. Охарактеризуйте та поясніть на основі ЗЗП комбінативну мінливість.
14. Яка мінливість називається «мутаційною»? Поясніть її прояв на основі ЗЗП.
15. Яке значення комбінативної та мутаційної мінливості в еволюції,
видоутворенні?
16. Чим мінливість відрізняється від спадковості?
17. Наведіть приклади комбінативної мінливості, що витікають із закономірностей
успадкування ознак, виявлених Г.І. Менделем.
18. Що таке «мутації» і як вони виникають?
19. Хто такі «мутанти»?
20. Які існують різновидності мутацій?
21. Що таке «мутагени»? Наведіть приклади мутагенів.
22. Чому мутації не є бажаними для організмів?
23. Як мутації впливають на фенотип?
24. Чим мутації корисні для видів? Чи таке взагалі можливе?
25. Чому віруси належать до мутагенів?

191
 7. ІМУНОГЕНЕТИКА, ГЕНЕТИЧНИЙ ПОЛІМОРФІЗМ БІЛКІВ
ТА ГЕНЕТИКА ІМУНІТЕТУ, АНОМАЛІЙ І ХВОРОБ
Поняття про імуногенетику
Імуногенетика – наука, яка поєднує імунологічні і генетичні методи дослідження.
Вона вивчає спадкову зумовленість груп крові, типи гемоглобіну, ферментів, білків
сироватки крові, молока та ін. Імуногенетика використовує методи імунології для
вирішення генетичних завдань. Кожний орган, тканина, клітина і біологічна рідина
містять тільки їм властиві антигенні речовини. Антигени успадковуються від батьків.
Синтез антигенів визначається окремими генами, які успадковуються за менделівськими
правилами, незалежно один від одного або зчеплено. Впродовж життя антигени
залишаються сталими; вони не змінюються з віком, не залежать від дії факторів
зовнішнього середовища. У різних організмів одного виду, за винятком монозиготних
близнюків, набір антигенів різний.
В організмі у відповідь на введений антиген виробляється специфічний захисний
компонент – антитіло, яке зв'язується з антигеном і нейтралізує його. Антитіла – це
білки, синтез яких контролюється генами (рис. 33).

Рис. 33. Схема утворення антитіл

Тому всі імунологічні процеси, які відбуваються в організмі, зумовлені спадковістю.

Організм ніколи не виробляє антитіл проти тих антигенів, які є у нього, а тільки
проти чужорідних. Антитіла завжди специфічні і взаємодіють тільки з тими антигенами,
проти яких вони утворилися в організмі. Для виявлення антигенів використовують
спеціальні сироватки, які містять певні антитіла (моноспецифічні сироватки).

192
 Антиген та антитіло взаємодіють між собою, що супроводжується гемолізом,
реакцією осадження (преципітації), відторгнення трансплантату і т. п.
Імуногенетика (генетика імунної відповіді) як важливий напрям імунології
сформувалася порівняно недавно (у кінці 40-х років ХХ століття). Це відбулося після
відкриття генетичного контролю за імунними реакціями та теоретичного обґрунтування
існування комплексу генів, які відповідають за відторгнення трансплантату. На
сьогоднішній день добре досліджений МНС (major histocompatibility complex – головний
комплекс тканинної гістосумісності) різних видів ссавців. Найбільш повно вивчені МНС
двох видів: миші – система Н-2 і людини – система HLA (Human Leykocyte Antigen).
Імуногенетика – це розділ імунології, який вивчає чотири основні проблеми:
1) генетику гістосумісності;
2) генетичний контроль cинтезу імуноглобулінів та інших значущих імунологічних
компонентів (цитокінів, рецепторів, антигенів головного комплексу гістосумісності);
3) генетичний контроль сили імунологічної відповіді;
4) генетику антигенів.
Кожного дня наш організм контактує з великою кількістю антигенів вірусів,
бактерій та інших хвороботворних мікроорганізмів, які знищуються факторами імунної
системи. Тому, фактори імунної системи повинні розрізняти “свої” та “чужі” антигени.
Генетична основа імунної системи – це великий і складний комплекс.
Імунна система має два центральних органи: тимус, де дозрівають Т-лімфоцити і
кістковий мозок, де утворюються не тільки стовбурові клітини, а й всі лімфоцити, зрілі NK
клітини та В-лімфоцити. Основними специфічними молекулами імунітету є антитіла –
імуноглобуліни з єдиною структурою та активними антигенрозпізнаючими центрами, через
які вони контактують з патогеном. При формуванні імунної відповіді змінюється структура
молекул міжклітинної взаємодії, механізми передачі сигналів, кооперативна взаємодія
клітин імунної системи тощо. У результаті цього, активуються або пригнічуються ті чи
інші гени, які забезпечують синтез речовин, які змінюють поведінку клітин. Таким чином,
в результаті функціонування різних молекул взаємодії імунної системи, клітини отримують
відповідні сигнали, які дозволяють їм адекватно реагувати відповідно до своєї генетичної
програми. Особливе значення мають гени імунної відповіді (Ir гени ІІ класу HLA системи –
HLA-D) які контролюють імунні реакції відносно Т-залежних антигенів, впливаючи, в
основному, на функцію Т-хелперів.
Основними молекулами, які приймають участь у міжклітинних процесах
специфічного розпізнавання і презентації антигенів є В-клітинний рецептор (ВКР/BCR), Т-
клітинний рецептор (ТКР/ТCR) та молекули (антигени) HLA системи.
Усі антитіла – імуноглобуліни, однак не всі імуноглобуліни – антитіла. Ми
говоримо «антитіла» в тому випадку, коли відомий антиген, проти якого синтезувалися
специфічні імуноглобуліни. Виділені 5 класів імуноглобулінів – IgG, IgM, IgA, IgD, IgE, їх
субкласи – IgG (IgG1, IgG2, IgG3, IgG4), IgM (IgM1, IgM2), IgA (IgA1, IgA2), які разом
складають ізотипи імуноглобулінів.
Молекула імуноглобуліну складається з чотирьох ланцюгів: ідентичної пари довгих
важких ланцюгів (High) та ідентичної пари коротких легких ланцюгів (Ligh). Ланцюги
з΄єднані між собою дисульфідними містками. Існує п΄ять різних типів важких ланцюгів (γ,
μ, α, δ та ε) та два типи легких ланцюгів (κ і λ). Клас імуноглобуліну відповідає типу
важкого ланцюга: IgG – γ, IgM – μ, IgA – α, IgE – ε, IgD – δ. У одній молекулі
імуноглобуліну ніколи не може бути двох однакових типів ланцюгів.
У структурі молекули імуноглобулінів можна виділити наступні регіони:
константні (constant) та варіабельні (variable), які розміщені відповідно на С- та N-кінці
молекули; гіперваріабельні регіони та шарнірні області, які необхідні для зміни
конформації та містять ділянки для зв’язування з білками системи комплементу. Під
впливом папаїну молекула імуноглобуліну розпадається на два моновалентних фрагменти
Fab- та один Fc-фрагмент, який являє собою С-кінцеву частину молекули, Н-ланцюги якого

193
прикріплюються до Fc-фрагменту клітини. Fc-фрагмент здатний активувати систему
комплементу, забезпечувати перехід IgG через плаценту, визначає цитофільність,
відноситься до опсонінів фагоцитозу. З цим фрагментом зв’язано таке поняття як авідність
(ступінь відповідності структури антигену (АГ) будові антитіла (АТ) та афінність (сила
зв’язку АГ+АТ). Мономерні імуноглобуліни (IgG, IgA, IgE) мають по два активних центри,
димерні (sIgA) – чотири, пентамерні (IgM) – десять активних центрів.
Імунологічними дослідженнями було доведено, що низка білків і поліпептидів
контролюються злагодженою роботою кількох генів. Варіабельний регіон відповідає за
розпізнавання антигену та його зв'язування з певним імуноглобуліном. Три окремих
сегменти гену кодують легкі ланцюги: С – постійний регіон, V- змінний регіон та J –
регіон, який об’єднує постійний та змінний регіони. Чотири сегменти гену кодують важкі
ланцюги: C – постійний регіон, V – варіабельний, J – з΄єднуючий регіон, D –
гіперваріабельний регіон, який розміщений між варіабельним та з΄єднуючим регіонами.
Ген, який кодує κ-легкий ланцюг, розміщений на 2 хромосомі, а ген, який кодує λ-легкий
ланцюг – на 22 хромосомі. Гени, які кодують важкі ланцюги, розміщені на 14 хромосомі.
Існують гени, які визначають сполучення легкого ланцюгу з важким ланцюгом,
варіабельної частини молекули з константною. У процесі дозрівання лімфоцитів
відбувається реорганізація і перегрупування генів.
Наш організм зустрічається з великою кількістю інфекційних збудників. Оскільки
імунна система не може “знати”, який тип мікроорганізму в майбутньому потрапить в
організм, вона мусить мати певний запас структурно різноманітних імунокомпетентних
клітин, які могли б знищити будь-який мікроорганізм. Антитілопродукуючі клітини
(плазмоцити) здатні продукувати біля 10 біліонів антитіл із особливою структурою. У
зв’язку з тим, що кожне антитіло має унікальну амінокислотну послідовність, воно
повинно бути кодованим іншим геном. Однак, гіпотеза “один ген – одне антитіло” не є
коректною тому, що людина має від 50 000 до 100 000 генів. Проведені дослідження
показують, що існують різні механізми, які відповідають за утворення різноманітних
антитіл.
Множинні зародкові лінії імуноглобулінових генів
Молекулярно-генетичні дослідження (клонування та секвестрування ДНК)
показали, що кожен важкий і легкий ланцюг імуноглобулінів може містити більше, ніж 80
різних V сегментів та 6 різних J сегментів, які локалізовані в зародковій лінії. Відомі також
біля 30 сегментів регіону D важкого ланцюга.
Соматична рекомбінація (VDJ рекомбінація)
У зв’язку з тим, що молекули імуноглобулінів формуються в процесі дозрівання В-
лімфоцитів, специфічна комбінація V, J та D сегментів формується для важкого ланцюга
окремо. Це супроводжується делецією ДНК-послідовностей, яка відокремлює поодинокі V,
J та D сегменти перед процесом транскрипції мРНК. Процес делеції забезпечується також
рекомбіназами (кодованими RAG1 та RAG2 генами), які забезпечують розпад
двохспіральної ДНК на специфічні ДНК-послідовності, які розташовані на бокових
частинах генів V та D сегментів. Після делеції ДНК лише один з V, J та D сегментів
залишається неделетованим і приєднується за допомогою лігаз один до одного. Цей процес
“cutting and pasting” є відомий як соматична рекомбінація, він є протилежним до
рекомбінації зародкових ліній, яка характерна для мейозу. Соматична рекомбінація дає
унікальний результат: незважаючи на те, що ДНК-композиція інших клітин організму є
ідентичною, зрілі В-лімфоцити змінюються за час перебудови ДНК-послідовностей.
Оскільки вони мають певну кількість комбінацій V, J та D сегментів, соматична
рекомбінація може генерувати велике число різних типів молекул антитіл.
Об΄єднання різноманітностей
У зв’язку з тим, що V, J та D сегменти є об’єднаними, образ цієї композиції
відображається в місці їх прикріплення, а незначне число нуклеотидів може бути

194
делетовано (ліквідовано) або вбудовано в об΄єднану частину цього регіону. Це сприяє
наявності багатьох варіацій в амінокислотній послідовності антитіл.
Соматична гіпермутація
Після стимуляції чужорідним антигеном В-лімфоцит підлягає “вторинній
диференціації” – процесу, який характеризується соматичною гіпермутацією. Рівень
мутацій генів, які кодують імуноглобуліни, збільшується приблизно до 103. Ці процеси
приводять до утворення мінорних варіацій в ДНК-послідовностях, які кодують
імуноглобуліни та визначають їх пептид-зв΄язуючі властивості. Соматичні гіпермутації V, J
та D генів, які можуть формуватися в результаті можливих помилок при роботі ДНК-
полімерази або через відсутність правильної репарації ДНК, продукують велику кількість
різноманітних антитіл.
Множинні комбінації важких та легких ланцюгів
Встановлено, що випадкові комбінації різних видів важких та легких ланцюгів
також можуть формувати імуноглобулінові молекули. Реалізація кожного з вище вказаних
механізмів приводить до появи різноманітних антитіл. Завдяки цим механізмам можлива
продукція від 1010 до 1014 відмінних один від одного антитіл.
Головний комплекс гістосумісності (HLA)
Головний комплекс гістосумісності (HLA) – це група, яка складається з мінімум 80
генів, які знаходяться в 4-Mb регіоні короткого плеча 6 хромосоми. HLA складається з
трьох частин або ділянок, які названі класами – I, II, III клас.
Головний комплекс гістосумісності є синонімом HLA-системи. HLA-система
(human leukocyte antigen) – названа так тому, що антигени цієї системи вперше були
відкриті на лейкоцитах. МНС або HLA – це визначення групи генів (у кількості біля 100),
що знаходяться на короткому плечі 6-ої хромосоми. Термін HLA відображає той факт, що
вперше ці молекули були виявлені на мембранах лейкоцитів. Однак, на теперішній час
вони виявлені на мембранах багатьох інших клітин.
Визначення окремого HLA-антигену (наприклад, HLA-В12) включає три
компоненти:
1) абревіатура всієї системи – HLA;
2) локус, який містить дану специфічність – В (відноситься до І класу HLA);
3) порядковий номер антигену – 12.
Молекули HLA І класу складаються з одного важкого глікопротеїнового ланцюга
та одного легкого ланцюга, який носить назву – β2-мікроглобуліну. Цей протеїн кодується
геном, який розташованим на 15 хромосомі. Найбільш важливими локусами І класу є
локуси А, В та С. Ступінь експресії молекул HLA цього класу різний та індивідуальний для
кожної людини. Так, експресія молекул HLA-С в 10 разів менша, ніж експресія молекул
HLA-A та HLA-B. Більшість з локусів А, В та С мають велику кількість алелей, в
результаті чого формується велика різноманітність генів HLA I класу в різних
індивідуумів. Клас I HLA має 1,8 Mb і містить 20 генів, але інші гени в цьому регіоні є
менш поліморфними, ніж А, В та С гени і відіграють менш значущу роль у розпізнаванні їх
Т-клітинним рецептором. Молекули класу I HLA переважно формують комплекс з
чужорідними пептидами, який розпізнається рецепторами на поверхні Т-цитотоксичних
лімфоцитів. Презентація антигену в комплексі з молекулами HLA класу I є необхідною для
відповіді Т-цитотоксичних лімфоцитів на віруси, гриби, внутрішньоклітинні збудники,
пухлинні клітини тощо.
Доведено, що молекули HLA І класу присутні на всіх ядерних клітинах людського
організму. Найменша їх експресія виявлена на клітинах трофобласту, рогівки, мозку,
міокардіоцитах, скелетних м’язів, кісткової і хрящової тканини тощо.
Регіон HLA системи містить також різноманітні хибні гени (гени, які мають
подібну ДНК-послідовність для кодування генів, але нездатні вступати в транскрипцію чи
трансляцію).

195
 Молекули HLA І класу людини приймають участь у презентації антигенів Т-
лімфоцитам. Їх можна поділити на класичні – що належать до підкласу Ia (HLA-A,-B,-C) та
некласичні, які належать до підкласу Ib (HLA-E, -F, -G та гени MICA і MICB). Експресія
HLA-E та HLA-G присутня на клітинах плаценти зародкових тканин і є вирішальною щодо
визначення імунологічних стосунків між матір΄ю та плодом. Молекули HLA-G здатні
оберігати тканини плода від агресивного впливу NK-клітин і Т-цитотоксичних лімфоцитів
матері, гальмуючи активність цих клітин.
У той час, як молекули HLA I класу знайдені практично на всіх клітинах і можуть
зв΄язуватися з рецепторами на Т-цитотоксичних лімфоцитах, молекули HLA II класу
знайдені тільки на поверхні антигенпрезентуючих клітин (В-лімфоцитів, макрофагів,
дендритних клітин, клітин Лангерганса тощо). Молекули HLA ІІ класу при розвитку
запального процесу під впливом певних цитокінів (наприклад, IFN-γ) можуть з'являтися на
Т-лімфоцитах, ендотеліоцитах, клітинах щитоподібної, підшлункової залози. Молекули
HLA II класу є гетеродимерами, які містять α- або β-ланцюг, кожен з яких кодується
різними генами, які розташовані на 6 хромосомі. У додаток до генів, які кодують систему
HLA ІІ класу (DP, DQ та DR), регіон II класу містить також гени LMP, TAP, DM та інші. Їх
відкриття та вивчення функції дозволило отримати принципіально нові дані про механізми
імунної відповіді та їх генетичний контроль.
Доведено, що першими в механізми процесінгу включаються антигени HLA локусу
LMP (гени LMP2 LMP7), які регулюють розмір і специфічність пептидів антигену,
приводячи їх у відповідність до зв’язуючих сайтів молекул HLA І класу. Молекули HLA І
класу синтезуються в цитозолі клітини, де до появи відповідного пептиду знаходяться в
зв’язку з тирозинкалретикуліновим комплексом. Транспортування пептидів на поверхню
клітини відбувається за допомогою недавно відкритих «пептидних насосів» TAP: TAP1 та
TAP2 (транспортери, асоційовані з процесингом антигенів).
Молекули HLA II класу є гетеродимерами і кодуються високо поліморфними
генами, які розташовані на 6 хромосомі. Вони синтезуються в ендоплазматичному
ретикулумі, звідки після тимчасового сполучення з третім інваріантним ланцюгом
транспортуються в ендоцитарний компартмент, де зв’язуються з пептидом або, якщо цього
не відбулося – деградують у лізосомах. Після зв’язку з пептидом, який замінює інваріантий
ланцюг, молекули HLA ІІ класу переходять на клітинну мембрану. Процес заміни
інваріантного ланцюгу на пептиди контролюють білки, які також кодуються молекулами
HLA і називаються HLA-DM. Таким чином, недавно відкриті локуси HLA LMP, TAP, DM
відіграють важливу роль у експресії молекул HLA на клітинах, приймаючи участь у
розвитку імунної відповіді. Порушення їх функції призводить до формування деяких
імунодефіцитних станів та онкологічних хвороб, в основі яких лежить втрата можливості
експресії HLA на мембранах імунокомпетентних клітин та пухлинних клітинах.
Високий рівень поліморфізму генів є результатом природної селекції алельної
різноманітності. Кожна HLA-алель кодується іншою незначно зміненою молекулою, яка
здатна зв΄язувати чужорідний пептид. Кожний із цих варіантів буде зв΄язувати пептиди
даного патогену ефективніше, ніж інші. У зв’язку з тим, що репертуар різних HLA молекул
є відносно обмежений, афінітет зв΄язування пептидів з HLA-молекулами зазвичай
виявляється нижчим, ніж афінітет при зв΄язуванні мікропептидів з відповідно підібраними
Т-клітинними рецепторами. Особи, клітини яких експресують велику різноманітність
молекул HLA, мають більше шансів ефективно відповідати на різні інфекції. Наприклад,
якщо особа є гомозиготниою за локусами першого класу HLA (A, B або C), тоді на її
клітинах будуть експресуватися тільки 3 молекули HLA І класу. У гетерозиготних осіб на
клітинах будуть присутні 6 молекул HLA І класу. У цьому випадку активність імунної
система буде значно вищою, а ризик розвитку різних захворювань буде значно менший.
Висока ступінь поліморфізму в основній популяції збільшує шанси того, що окремі особи в
популяції будуть гетерозиготами. Окрім цього, високий поліморфізм в популяції зменшує
шанси інфекційного патогену щодо його поширення в популяції.

196
 У деяких випадках алелі HLA відомі як продуценти білків, які виявили високу
ефективність проти специфічних патогенів. Наприклад, HLA-B53 захищає від малярії, а
HLA-DRB1*1302 – від гепатиту В. Ці алелі продукують HLA-молекули, які мають
здатність до високоафінного зв΄язування інфекційних атигенів.
Високий поліморфізм генів HLA ІІ класу збільшує здатність членів популяції та
окремого індивідуума відповідати на різні патогени. Молекули HLA І і ІІ класів
потребують цитотоксичного чи хелперного Т-клітинного рецептору на специфічних
лімфоцитах. Необхідність презентації мікропептидів патогену Т-лімфоцитам при участі
молекул HLA, називається HLA-рестрикцією (обмеженням). Однак, не всі компоненти
імунної системи обмежені HLA. Наприклад, система комплементу, не вимагає прямої
взаємодії з молекулами HLA. Активність натуральних кілерних клітин не залежить від
HLA презентації. Навпаки, NК клітини можуть руйнувати вірусінфіковані та пухлинні
клітини, які втратили свої HLA-молекули. Це важливо для організму тому, що такі HLA--
клітини не ідентифікуються іншими клітинами імунною стстеми.
Гени, які кодують імуноглобуліни, Т-клітинні рецептори та протеїни першого та
другого класів HLA, мають подібні ДНК-послідовності та структуру. Так, вони є членами
сім΄ї генів, подібних до генів глобіну, генів кольорів, колагенових генів тощо.
Імуноглобуліни та Т-клітинні рецептори є різними на різних клітинах в межах одного
організму, але HLA-молекули відрізняються тільки на рівні організмів.
Регіон класу III HLA – системи має 680 kb, містить біля 36 генів. Однак, не всі ці
гени задіяні в реалізації імунної відповіді. Найбільш відомими генами цього регіону є гени,
які кодують синтез компонентів комплементу С2, С4 та фактору В. Окрім цього, гени HLA
ІІІ класу кодують: потоонкоген Notch 4; 21-стероїдну гідроксилазу CYP 21B (приймає
участь у синтезі гліко- і мінералокортикостероїдів); рецептор для продуктів гліколізації
RAGE; транскрипційний фактор CREB-RP (cAMP-зв’язуючий); неклітинний матричний
білок (тенасцин); сериново-треанінову ядерну кіназу RPL.
До важливих властивостей антигенів HLA, які були відкриті недавно відносяться :
1) Молекула HLA набуває стабільної форми і відповідної трьохмірної конфігурації тільки
після того, як у зв’язуючий сайт її складки вбудовується пептид. Тільки після цього
молекула HLA здатна мігрувати на поверхню клітини, де вона готова виконувати свої
функції. Видалення пептиду з пептидозв’язуючої структури HLA порушує її трьохмірну
конфігурацію та призводить до руйнування молекули.
2) Комплекс HLA+пептид надзвичайно стабільний, очищається і кристалізується в єдиній
структурі та залишається на поверхні клітини протягом кількох тижнів, що дозволяє
багатьом Т-лімфоцитам сканувати пептид, який презентується антигенпрезентуючими
клітинами (АПК).
3) Кожний пептид зв’язується з інваріантною ділянкою, характерною для кожної з алелів
молекули HLA, яка має певний мотив амінокислотних залишків, в результаті чого
відбувається зв’язування. Таким чином, у зв’язок з конкретним пептидом втягуються
конкретні ділянки антигену - алельні варіанти молекул HLA, що й відноситься до основ
генетичного контролю імунної відповіді.
Основні функції HLA-системи:
1) Зв’язування та презентація антигенів певній субпопуляції Т-лімфоцитів (Т-
цитотоксичним лімфоцитам – через молекули HLA І класу та Т-хелперам – через молекули
HLA ІІ класу) з наступним визначенням типу імунної відповіді – клітинної або
гуморальної.
2) Визначення HLA-комплекту конкретної особи, що забезпечує її імунологічну
індивідуальність (це має вирішальне значення в трансплантології та репродуктології).
3) Ідентифікація окремих HLA-антигенів, які зв’язані з підвищеним ризиком розвитку
певної хвороби з діагностичною та лікувальною метою.
Методи визначення HLA-антигенів:

197
1) Серологічне типування (реакція зв’язування специфічних антитіл з антигенами на
поверхні клітин, найчастіше лімфоцитів) – для HLA І класу.
2) Клітинне типування (стимуляція проліферації лімфоцитів у змішаній культурі, в якій
відсутні дані антигени) – для HLA ІІ класу.
3) Генетичне типування (аналіз поліморфізму на рівні ДНК: метод гібридизації, метод
ланцюгової полімеразної реакції з врахуванням специфічних послідовностей нуклеотидів,
метод секвестрування ДНК).
У процесі дозрівання Т-лімфоцитів поява на їхній поверхні Т-
антигенрозпізнаючого рецептора ТCR (Т-cell receptor) вказує на те, що ці лімфоцити
можуть приймати участь у формуванні антигенспецифічної імунної відповіді. Т-клітинний
рецептор споріднений до молекул багатьох імуноглобулінів. Подібно до імуноглобулінів,
Т-клітинні рецептори здатні зв΄язувати різні мікропептиди мікроорганізмів. Відмінною
особливістю є те, що Т-клітинні рецептори синтезуються клітиною, а Т-клітинна активація
вимагає презентації чужорідного пептиду в асоціації з молекулами HLA.
Розрізняють два варіанти ТCR. Приблизно 90% Т-клітинних рецепторів є
гетеродимерами, які складаються із α- та β-ланцюгів і приблизно 10% - з γ- та δ- ланцюгів.
Ці ланцюги ковалентно зв’язані між собою. Гени, які кодують α- та β- ланцюги,
розташовані на 14 хромосомі, а гени, які кодують γ- та δ- ланцюги – на 7 хромосомі. Певні
Т-лімфоцити мають одну з двох комбінацій – α–β рецептор або γ–δ рецептор. Більшість з
механізмів, які залучені в продукцію різноманітних імуноглобулінів (множинні сегменти
зародкових ліній, V, J, D соматична рекомбінація та об΄єднана різноманітність) відносяться
до важливих факторів формування різноманітних Т-клітинних рецепторів. Однак,
соматична гіпермутація відсутня в генах, які кодують Т-клітинні рецептори. До складу ТCR
входить також комплекс молекул CD3, який складається з γ-, β-, ε-поліпептидних ланцюгів.
Важливу роль у складі рецептора, особливо при передачі сигналів всередину клітини,
відіграє димер з двох ζ-ланцюгів (або ζ- і η-ланцюгів).
При взаємодії ТCR з комплексом антигенних пептидів у асоціації з молекулами
HLA значну роль відіграють додаткові молекули CD4 (тотожні до молекул HLA ІІ класу) і
CD8 (тотожні до молекул HLA І класу). Вони не входять до складу ТCR, однак приймають
участь у міжклітинних контактах. Власне ці молекули й визначають дві основні
субпопуляції Т-лімфоцитів: Т-хелперів (CD4) і Т-цитотоксичних лімфоцитів (CD8).
Існують й інші додаткові молекули (CD80 і CD28), які впливають на функціональну
активність ТCR, що зв’язано з проведенням сигналів всередину клітини. У процесі синтезу
молекул ТCR використовується тільки один з великої кількості V-генів. У результаті цього,
а також у результаті випадкової комбінації пари ланцюгів, які утворюють ТCR,
формуються унікальні, неповторні за специфічністю рецептори. Кожний Т-лімфоцит,
аналогічно як і В-лімфоцит, експресують на своїй поверхні тільки один, властивий їм тип
рецептору, який здатний розпізнавати тільки один антигенний епітоп. Потомки цих клітин
також експресують аналогічний ТCR і здатні формувати моноспецифічні клони клітин.
Згідно із сучасними уявленнями, імунна відповідь розпочинається з контакту
моноцитів/макрофагів з патогеном.
Процесінг – сукупність складних внутрішньоклітинних реакцій, які відбуваються
від моменту захоплення патогену до того часу, коли антигенпрезентуюча клітина презентує
патоген Т-лімфоцитам для його розпізнавання Т-клітинним рецептором. Протеолітична
деградація антигену в результаті дії лізосомальних ферментів, утворення мікропептидів та
їх розміщення на поверхні цитоплазматичної мембрани здійснюється досить швидко (до 30
хв. – для простих антигенів і до 60 хв. – для великих корпускулярних антигенів). Однак,
деякі антигени, наприклад, синтетичні поліпептиди проходять процес трансформації на
поверхні мембрани макрофага, а окремі низькомолекулярні антигени (гаптени) не
піддаються ні внутрішньоклітинній, ні мембранній переробці. Вважається, що такі
антигени не фрагментуються на мікропептиди, а змінюють свою третинну структуру.

198
 Чужорідні пептиди транспортуються в спеціальних жолобках (зв’язуючій складці
молекул HLA) на поверхню антигенпрезентуючих клітин. Пептиди утримуються в
зв’язуючій складці молекул HLA І класу за рахунок їх зв’язку з N- і С-кінцями алель-
специфічної ділянки HLA і за рахунок зв’язку бокових ланцюгів пептида з боковими
кишенями молекули HLA. Довжина пептидів, з якими зв’язується молекула HLA І класу,
становить 8-10 амінокислот. Пептиди, які зв’язуються з молекулами HLA ІІ класу, доступні
з двох сторін, що створює умови для більшого поліморфізму зв’язків HLA+пептид. Більше
того, в молекулі HLA ІІ класу зони зв‘язування виходять за межі зв’язуючої складки
молекули HLA, що дає можливість «акомодації» більш широкого спектру пептидів до
молекул HLA ІІ класу в порівнянні з молекулами HLA І класу. Цей комплекс, який
трансмембранно виступає з клітини в екстрацелулярний простір, розпізнається Т-
лімфоцита-ми-хелперами, на поверхні яких розміщений рецептор, здатний нековалентно
зв΄язувати комплекс HLA-пептид. На клітинній поверхні існують інші протеїни, такі як
адгезивні молекули та костимулюючі молекули, які також приймають участь у зв΄язуванні
вище вказаного комплексу. Фіксація комплексу HLA-пептид до лімфоцитів стимулює Т-
хелпери через секрецію цитокінів, завдяки яким здійснюється взаємодія між клітинами.
Зокрема, цитокіни стимулюють відповідні імуноглобулінові рецептори на В-лімфоцитах,
які можуть зв΄язувати антигенні пептиди мікроорганізмів.
В-лімфоцити також здатні поглинати мікроби та презентувати мікропептиди
антигену на своїй поверхні. Активація В-лімфоцитів можлива двома шляхами: через
неспецифічну поліклональну активацію або через сигнали від макрофагів та Т-хелперів, які
розпізнають антигенний пептид у асоціації з молекулами HLA ІІ класу. Активація В-
лімфоцитів потребує двох сигналів:
1) приєднання антигенної детермінанти до рецептору В-лімфоцита;
2) сигнал активації, який поступає від Т-лімфоцитів через IL-4.
Здатність імуноглобулінів специфічно зв΄язуватися з чужорідними пептидами (так
званий їх афінітет до пептидів) визначається їх структурою та іншими властивостями. Під
час ініціюючої експозиції мікроорганізмів здатність до продукції імуноглобулінів
набувають лише кілька сотень з багатьох мільйонів В-лімфоцитів. Однак, ця кількість В-
лімфоцитів є недостатньою для ефективного знищення тієї кількості інфекційних агентів,
які потрапили в організм. Імуноглобулінзв΄язуючий афінітет у цей час виявляється
відносно слабким. Після процесів стимуляції цієї відносно невеликої популяції В-
лімфоцитів починається адаптивний процес, під час якого різні варіації послідовностей
мінорної ДНК піддаються простому мітотичному поділу (соматична гіпермутація). Ці
варіанти послідовностей ДНК, в свою чергу, викликають зміни щодо сили (афінності)
зв΄язування імуноглобулінів (відповідно до структури протеїну) з антигеном. Деякі з цих
варіантів імуноглобулінів будуть виявляти високий ступінь афінітету щодо зв'язування з
мікроорганізмами. Продукція В-лімфоцитами таких імуноглобулінів переважає, оскільки
вони зв΄язують патоген на довгий період часу. Такі В-лімфоцити швидко проліферують;
утворюються плазматичні клітини, які синтезують специфічні імуноглобуліни і виділяють
їх у кров΄яне русло. Синтезовані таким чином імуноглобуліни структурно є ідентичними
тим імуноглобулінам, які знаходяться на поверхні В-лімфоцитів і називаються антитілам.
Синтезовані антитіла починають залучатися до ініціюючої селекції В-лімфоцитів,
рецептори яких можуть зв'язувати патоген і відповідно до цього формувати
високозв΄язуючий афінітет.
Процес диференціювання, розпізнавання та перетворення В-лімфоцитів у
антитілопродукуючі плазматичні клітини після ініціюючої стимуляції патогеном триває від
5 до 7 днів. Звичайні плазматичні клітини є здатними синтезувати приблизно 10 мільйонів
молекул антитіл на годину. Антитіла приєднуються до антигенів на поверхні патогену
(термін антиген походить від “antibody generating”) і можуть безпосередньо руйнувати
мікроорганізми. Набагато частіше антитіла “мітять” патоген, ініціюючи таким чином його

199
деструкцію іншими факторами імунної системи, такими, наприклад, як компоненти
комплементу та фагоцити.
Іншою важливою функцією гуморальної імунної відповіді є формування
лімфоцитів пам΄яті – В-лімфоцитів, здатних до високоафінного зв΄язування з патогенами,
які персистують у організмі після подолання інфекції. Це високоспеціалізовані лімфоцити,
які дуже швидко формують специфічну імунну відповідь при повторному попаданні
патогену в організм людини. Вакцинація є ефективною тому, що індукує формування
лімфоцитів пам΄яті, які здатні швидко специфічно відповідати на патоген.
При розвитку гуморального імунітету особливий інтерес викликає взаємодія
молекул CD40, які експресовані на В-лімфоцитах, і CD40L (або CD154), які експресовані
на Т-лімфоцитах. Вважається, що найбільш потужний сигнал В-лімфоцити отримують
через молекули CD40, завдяки якому здійснюється переключення синтезу імуноглобулінів
на продукцію високо афінних IgG та IgA. Відомо, що молекула CD40 разом з рецептором
для TNF-α, CD30 і Fas-рецептором відноситься до до сімейства рецепторів факторів
некрозу пухлин. У випадку взаємодії цих молекул розвивається реакція, в основі якої
лежить тримеризація цитоплазматичних ділянок молекули CD40. Цитоплазматичний білок
(CRAF-1), який приймає участь у цьому процесі, сприяє передачі сигналу в ядро клітини,
що призводить до переключення класів імуноглобулінів, активності проліферації,
диференціації тощо. Сигнал у напрямку до Т-лімфоцитів забезпечує взаємодія CD28-
CD80/86.
Після проникнення в організм віруси знаходяться позаклітинно 2-4 години і
швидко проникають у клітини людини, щоб стати недосяжними для антитіл. Антитіла
відносяться до водорозчинних білків і не можуть пройти через клітинну мембрану, до
складу якої входять ліпіди. Тому, клітинний компонент адаптивної/специфічної імунної
відповіді – Т-лімфоцити – не можуть самі справитися з такого типу інфекціями. Ключовою
ланкою клітинного імунітету є молекули HLA І класу, які присутні на мембранах всіх
ядерних клітин людського організму. У нормальній клітині молекули HLA І класу
зв'язуються з низько молекулярними пептидами (з 8-10 амінокислот), які походять з
внутрішньої частини клітини. Молекули HLA І класу мігрують на клітинну поверхню,
переносячи з собою пептиди і виставляють їх назовні клітини. Оскільки це автологічні
пептиди, імунна відповідь не розвивається. Молекули HLA І класу в інфікованих клітинах
зв΄язують малі пептиди інфекційного збудника. Презентація чужорідних пептидів на
клітинній поверхні за допомогою молекули HLA І класу мобілізує імунну систему, зокрема
за Т-залежним механізмом. Така мобілізація призводить до того, що Т-лімфоцити, які
володіють толерантністю до “своїх” пептидів під час їх розвитку в тимусі, стають
“нетолерантними” до чужорідних пептидів. Комплекс HLA-пептид зв΄язується з
відповідними рецепторами на Т-клітинній поверхні, що стимулює Т-лімфоцити до
виділення хімічних речовин, які пошкоджують інфіковану клітину. Оскільки вони
володіють специфічними властивостями щодо руйнування клітин, ці Т-лімфоцити
отримали назву Т-цитотоксичні лімфоцити (або кілерні Т-лімфоцити). Один
цитотоксичний Т-лімфоцит може зруйнувати одну інфіковану клітину протягом 1-5
хвилин. Тільки мала кількість Т-лімфоцитів буде мати зв΄язуючий афінітет до інфекційного
патогену. Синтезуючи цитокіни, Т-лімфоцити-хелпери стимулюють проліферацію Т-
цитотоксичних лімфоцитів, рецептори яких можуть зв΄язувати інфіковані клітини.
Циркулюючі дендритні клітини також презентують чужорідні пептиди на своїй клітинній
поверхні і мігрують до периферичних органів імунної системи, де є багато резидентних Т-
лімфоцитів. Вони сприяють набуванню Т-лімфоцитами специфічності до інфекційного
збудника, який потрапив у організм.
Для активації Т-лімфоцитів та передачі інформації В-лімфоцитам необхідні два
сигнали. Роль першого сигналу виконує після процесінгу антиген, який в асоціації з HLA ІІ
класу знаходиться на поверхні антигенпрезентуючої клітини. Другим сигналом для

200
остаточної активації лімфоцитів служить експресія додаткових молекул CD80, CD28 (для
стимуляції Т-лімфоцитів), CD40 (для стимуляції В-лімфоцитів).
Антигени, які потрапляють в організм через тканини, найчастіше локалізуються в
дренуючому лімфатичному вузлі; антигени, захоплені в верхніх дихальних шляхах та
ШКК, попадають у лімфоїдну тканину, асоційовану з слизовими оболонками цих систем
(відповідно, BALT і GALT); антигени, які проникають у кров, потрапляють у селезінку.
Для формування гуморального імунітету (синтезу антитіл) необхідна кооперована
взаємодія В-лімфоцитів з Т-лімфоцитами. Встановлено, що Т-лімфоцит здатний
розпізнавати «чуже» лише в тому випадку, коли «чужий» матеріал знаходиться в комплексі
з своїм. Тобто, ТCR здатний розпізнати свій антиген у тому випадку, коли він знаходиться
на клітині в комплексі з молекулами HLA системи. У ролі структур первинного
розпізнавання чужорідних антигенів виступають продукти генів, які локалізуються в
ділянці HLA. Вони є генетичним кермом управління основними імунологічними
процесами, контролюють клітинний і гуморальний імунітет, функцію фагоцитів, синтез
компонентів комплементу тощо. Встановлено, що Т-цитотоксичні лімфоцити можуть
розпізнати антигенні структури (наприклад, віруси) тільки тоді, коли патоген знаходиться
на поверхні клітини в комплексі з молекулами HLA І класу. Антиген впливає також і на В-
лімфоцити через Т-хелпери, які передають інформацію про структуру антигену,
синтезують відповідні цитокіни. Тільки після цього, В-лімфоцити починають ділитися і
перетворюються в антитілопродукуючі плазмоцити або в В-лімфоцити пам’яті.
У основі взаємодії антигенпрезентуючих клітин (АПК) з Т-лімфоцитами лежить
явище, назване «подвійним розпізнаванням». Виявилося, що АПК може передати сигнал
про будову антигену не будь-якому Т-лімфоциту, а тільки «своєму», тотожному за генами
головного комплексу гістосумісності. Спеціальний CD4-рецептор на Т-лімфоцитах впізнає
того, хто передає антиген. Розпізнавання здійснюється також й іншими генетичного
детермінованими рецепторами, а клітини обмінюються між собою різними цитокінами, в
т.ч. інтерлейкінами, факторами некрозу пухлин, колонієстимулюючими факторами тощо.
Не менш складно здійснюється взаємодія між Т- і В-лімфоцитами, яка також
контролюється генетичними факторами.
Комплекси молекул НLA І і ІІ класів з вбудованим антигенним пептидом
розпізнається і взаємодіє з TCR Т-лімфоцитів. Однак, цей зв’язок досить нестійкий через
невисокий афінітет. Зазвичай цей зв’язок стає міцнішим і стабілізується завдяки
приєднанню молекул CD4, які мають тотожність з молекулами НLA ІІ класу або молекул
CD8, які мають тотожність з молекулами НLA І класу.
За своєю структурою білкова молекула CD4 складається з чотирьох позаклітинних
доменів і цитоплазматичної частини, яка тісно зв’язана з тирозинкіназою. N-кінцевий
домен, будова якого аналогічна будові V-домена та має ділянки, які відповідають за
зв’язування з β2-доменом молекули НLA ІІ класу.
Молекула CD8 – димер, який складається з двох полімерних ланцюгів (α і β) або (α
і α). Кожний ланцюг містить один домен V-типу. За зв’язок молекули НLA І класу (з її α3-
доменом) відповідальні ділянки V-домену α-ланцюгу.
Для посилення стимулюючого сигналу, який формується під час презентації
антигену, необхідне включення в процес костимулюючих сигналів. Вони виникають при
взаємодії молекул CD80 або CD86 (CD80/86), які розміщені на поверхні
антигенпрезентуючих клітин з корецептором Т-лімфоцитів CD28. Іноді активація Т-
лімфоцитів призводить до експресії на їх поверхні молекули CD152 (CTLA-4), яка за своєю
структурою дуже подібна на молекулу CD28. Однак, якщо CD28 активує Т-лімфоцити, то
CD152 сприяє їх супресії. Взаємодія між молекулами CD2 і CD58 (LFA-3) викликає
активацію клітин, яка називається спонтанною, бо забезпечує самопідтримку Т-лімфоцитів
на периферії.
Найбільш імуногенним антигеном еритроцитів системи резус є антиген D. Особи з
DD чи Dd-генотипами мають Rh-антиген на своїх еритроцитах і називаються Rh-

201
позитивними. Рецесивні гомозиготи з генотипом dd є Rh-негативними і не мають цього
антигену. Біля 86% жителів України є Rh-позитивними та тільки біля 14% є Rh-
негативними.
Імуногенність мінорних антигенів системи резус істотно нижча і зменшується в
наступному порядку: е<d<Е<с<D<Du. Найбільшою реактогенністю володіє Du антиген Rh-
системи. Антиген еритроцитів крові D кодується двома тісно зв΄язаними локусами, один з
яких означений як D. Інші локуси, з яких складається Rh-система, означені як С та Е і
утворені альтернативними сплайсінг-механізмами (нашарованими один на одного). На
відміну від АВО-системи, в якій антитіла формуються у відповідь на антигени, присутні в
інших організмах (і навіть мікроорганізмах), продукція анти-Rh-антитіл вимагає стимуляції
тільки людським Rh-антигеном. Імунна система резус-негативних осіб при контакті з
антигеном D синтезує анти-D-антитіла, що є клінічно важливим при алогенній трансфузії
та вагітності резус-негативної жінки резус-позитивнм плодом (з розвитком, відповідно,
посттрансфузійної гемолітичної реакції і гемолітичної хвороби новонароджених). Конфлікт
мати-плід формується тоді, коли Rh-позитивний чоловік та Rh-негативна жінка хочуть
народити дитину. Якщо генотип чоловіка є DD, всі його потомки будуть Rh-позитивними і
матимуть цей антиген на своїх еритроцитах. Якщо чоловік є гетерозиготою і має Dd-
генотип, половина його дітей будуть Rh-позитивними.
Це не викликає значних ускладнень під час першої Rh-несумісної вагітності, тому
що протягом гестації через плацентарний бар'єр проникає незначна кількість еритроцитів
плода. Коли під час народження дитини плацента відходить, значна частина еритроцитів
плода потрапляє в кровоплин матері. Еритроцити плода, які експресують Rh-антигени,
стимулюють продукцію антитіл проти себе імунною системою матері. Ці антитіла
персистують у організмі матері довготривалий час і якщо наступний плід буде позитивним,
материнські антирезусні антитіла проникаючи через плаценту, почнуть руйнувати
еритроцити плода з наступним розвитком гемолітичної анемії, подразненням
еритроцитарного ростка гемопоезу з викидом у кровоплин еритробластів. Цей феномен
називається еритробластозом плода. Анемія може призвести до спонтанного викидня або
народження мертвого плода. Оскільки материнські антитіла залишаються в крові
новонародженого, деструкція еритроцитів продовжується і після народження. Це сприяє
зростанню рівня білірубіну, показників трансаміназ та викликає церебральні пошкодження
або смерть.
У випадках Rh-несумісності на кінець вагітності (3-й триместр вагітності) або після
неї Rh-негативні мами повинні отримувати Rh-імунний глобулін, який містить анти-Rh-
антитіла. Ці антитіла руйнують еритроцити плода до того, як вони будуть стимулювати
продукцію анти-Rh-антитіл у материнському організмі. У зв’язку з тим, що введені
антитіла не залишаються на довгий час в організмі матері, вони не мають безпосереднього
впливу на плід. Подібну форму конфлікту мати-плід можна отримати при вагітності жінки
з групою крові О (І) плодом з групою крові А (ІІ) або В (ІІІ). У цих випадках також
розвивається гемолітична хвороба новонароджених, однак вона не вимагає лікування.
Цікаво те, що коли мати – Rh-негативна, а дитина – Rh-позитивна, несумісність за групою
АВО захищає дитину від більш небезпечної Rh-несумісності. Це відбувається тому, що
деякі еритроцити плода, які потрапили в кров матері, швидко руйнуються її анти-А чи
анти-В-антитілами задовго до утворення анти- Rh-антитіл.
Імуногенетика особливо активно почала розвиватися на Україні протягом останніх
20 років. Це пояснюється кількома факторами – після отримання Україною незалежності
вчені отримали можливість працювати на сучасних лабораторних приладах, привезених з-
за кордону, вивчати сучасну літературу та виїжджати на стажування в провідні європейські
та американські наукові установи. Успіхи українських імунологів та генетиків на поприщі
спільних досліджень та проектів досягнуті самотужки, а тому похвали їх роботі – цілком
заслужені. Перед нами усіма на майбутнє поставлені численні завдання, серед них
найважливіші – це налагодження на Україні лабораторних технологій для типування HLA–

202
антигенів та подальше вивчення їх асоціацій з імунопатологічними синдромами в
українській популяції.
Структурна і функціональна цілісність людського організму забезпечується
інтегрованою регуляцією роботи різних його органів і систем, а також взаємозв’язком з
довкіллям. Цей зв’язок носить складний і суперечливий характер, який проявляється
відносним відокремленням організму від зовнішнього середовища і безперервним обміном
речовин з ним. Згідно сучасного визначення зовнішнє середовище (довкілля) – це
сукупність фізичних, хімічних, біологічних і соціальних факторів, які оточують людину і
впливають на її життєдіяльність.
Незважаючи на те, що людина існує в умовах біоценозів, які сформувалися в
результаті її трудової діяльності, вона не позбавлена впливу різних факторів довкілля. В
умовах науково-технічної революції негативний вплив довкілля значно зростає через
забруднення повітря, води, грунту викиди промислових підприємств, транспорту,
пестициди, радіоактивні речовини та інші екзогенні впливи.
У сучасних умовах особливу актуальність набуває визначення впливу різних
факторів довкілля на стан імунної системи людини. Ці питання є предметом вивчення
екологічної імунології, основними завданнями якої є дослідження співвідношення
індивідуального і популяційного імунітету, зміни генетичної конституції, природженого та
адаптивного (специфічного) імунітету, внутрішнього і зовнішнього середовищ в різних
умовах існування людських колективів, окремих груп людей та окремого індивідума.
Нещодавно доктор Волтер Рід (Інститут з питань світових ресурсів) на засіданні
ООН сказав, що вплив людини на глобальні екосистеми досягнув такого масштабу, коли
людина значною мірою перешкоджає нормальному перебігу природніх циклів.
Виділені наступні порушення, які стають загрозливими для всесвітнього здоров’я:
· забруднення повітря та атмосфери має прямий зв’язок з респіраторними хворобами, які
стають причиною смерті майже 4 млн. дітей щороку;
· недостатня кількість чистої води, низькі санітарно-гігієнічні умови сприяють поширенню
хвороб ШКК, які супроводжуються діареєю; ці хвороби забирають життя 3 млн. дітей
щороку;
· згідно даних ВООЗ, щодня більше 30 тис. дітей у найбідніших країнах світу помирають
від хвороб, які виникають внаслідок забруднення довкілля;
· у економічно-розвинених країнах світу через забруднення довкілля збільшилась
захворюваність на алергічні хвороби (бронхіальну астму, алергічний риніт, атопічний
дерматит, харчову алергію тощо);
· через активне розширення міжнародної торгівлі, подорожей сформувалися умови для
появи більше, ніж 30 нових інфекційних хвороб; окрім цього, хвороби, які вдавалося
контролювати в минулому, сьогодні «повернулися» в ще більшому масштабі.
Трагічність ситуації полягає в тому, що розвитку багатьох хвороб, які пов’язані із
забрудненням довкілля, можна запобігти завдяки існуючим технологіям очищення води,
повітря, грунту тощо, які, на жаль, не використовуються.
В Україні екологічне забруднення носить комплексних характер:
· несприятлива радіоекологічна ситуація (Київська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька,
Черкаська, Волинська, Рівненська області – після аварії на Чорнобильській АЕС);
· багаторічне систематичне забруднення повітря, води, грунту відходами металургійної,
коксохімічної, гірничовидобувної, хімічної, деревообробної, гумової промисловості
(Східна Україна);
· забруднення в сільській місцевості грунту та поверхневої води пестицидами з наступною
їх концентрацією в організмах сільськогосподарських тварин, рослин, які у вигляді
харчових продуктів вживаються людьми (на всій території України).
Щороку в Україні викидається в атмосферу близько 13 млн. тонн шкідливих
речовин, у ріки та в озера випускається – 4,5 млрд.м3 забрудненої стічної води. За останні

203
роки в стічній воді збільшилася концентрація свинцю в 11 разів, в 5,2 рази – міді, в 4,8 разів
– нікелю, в 3,7 разів – цинку.
Особливо напружена екологічна ситуація склалася в Донбасі і Придніпровському
промисловому регіоні, де в 95% населення виявлені значні імунологічні порушення,
ступінь вираженості яких прирівнюється до імунологічних зрушень у ліквідаторів аварії на
ЧАЕС. Вчені підрахували, що мутагенний вплив хімічних речовин, які знаходяться в
повітрі, за рівнем генетичної дії тотожний сумарному впливу зовнішнього опромінення
протягом 15 років (міста Запоріжжя, Маріуполь, Лисичанськ, Алчевськ, Комунарськ).
На тлі забруднення довкілля перебіг хвороб, особливо інфекційних, має наступні
особливості:
· підвищується частота опортуністичних інфекцій, викликаних умовно-патогенними
мікроорганізмами;
· зростає тенденція до затяжних та хронічних інфекційних процесів з тривалою
персистенцією збудника в організмі;
· підвищується кількість часто і тривало хворіючих дітей.
Імунна система є найбільш чутливою системою організму до змін довкілля,
особливо до шкідливих його чинників. Вплив шкідливих факторів довкілля на регулюючі
системи імунітету реалізується також через нервову, ендокринну, лімфоїдну та
кровотворну системи.
У основі цих процесі лежать: порушення імунологічного гомеостазу; зниження
показників природженої антиінфекційної резистентності; зростання числа хромосомних
аберацій та мутацій генів, які відповідають за реалізацію імунної відповіді.
Патогенетичний вплив шкідливих факторів довкілля на імунокомпетентні клітини
виявляється, в першу чергу, їх дією на оксидантні системи, які мають наступні особливості:
1) активізація перекисного окислення ліпідів;
2) депресія та виснаження антиоксидантної системи;
3) розвиток циркуляторної та тканинної гіпоксії.

На теперішній час вчені однозначно довели наявність ризику формування

імунологічних та цитогенетичних порушень, які зумовлені впливом екологічно
несприятливих факторів довкілля: радіонуклідів, відходів хімічної та металургійної
промисловості; пестицидів, мінеральних та органічних добрив, які через ґрунтову воду
потрапляють у харчові продукти, що вживають люди.
Періоди впливу шкідливих факторів довкілля на стан імунної системи:
1) ранній період (початковий) – характеризується підвищеною функцією імунної системи;
розглядається як адаптаційна реакція організму на шкідливий вплив, відноситься до
«сигналу тривоги»;
2) пізній період – характеризується супресією імунної системи з формуванням
вторинного/набутого імунодефіцитного стану; підвищеною частотою розвитку загальних
та професійних хвороб; розвивається сенсибілізація організму з формуванням алергічних
хвороб; активізуються автоімунні реакції з проявами системних та органоспецифічних
хвороб; посиленням мутагенного впливу з формуванням онкопатології.
Така стадійнійсть формування імунопатологічних станів потребує ретельного
дослідження стану імунної системи в динаміці з метою вчасного виявлення періоду
«сигналу тривоги» для попередження розвитку важкої патології. Особливо це стосується
тих працівників, які мають шкідливі умови праці.
Особливо чутливі до шкідливих факторів довкілля – вагітні жінки, новонароджені
та діти перших років життя
Відомим є також асоціативний посилюючий вплив шкідливих факторів довкілля
(наприклад, хімічні речовини посилюють дію іонізуючого випромінення). У таблиці 7
подана класифікація факторів довкілля, які впливають на імунну систему організму.

204
 Таблиця 7
Фактори довкілля, що впливають на імунну систему
Група факторів Перелік основних факторів
Температура, вологість, швидкість руху повітря, опади, тривалість
Абіотичні світлового дня, барометричний тиск, магнітне поле, природній
радіаційний фон, хімічний склад повітря, води, грунту
Мікрофлора, в т.ч. патогенна, рослинний і тваринний світ, харчові
Біотичні
зв’язки, склад біоценозів, міжвидові співвідношення
Фізичні: електромагнітні хвилі і поля, іонізуюче й радіочастотне
Антропогенні
випромінення, шум, вібрація, ультразвук, УФП, виробничий пил
викиди промислових підприємств і транспорту, контакт з хімічними
Хімічні: речовинами в промисловості, в сільському господарстві (пестициди) і
побуті; некероване й необґрунтоване приймання ліків
відходи заводів з виробництва біопрепаратів, підприємств харчової та
фармакологічної промисловості (мікроорганізми-продуценти, білки,
Біологічні:
ферменти, гідролізати, поживні середовища, антибіотики тощо),
створення штучних біоценозів
демографічні зрушення, урбанізація, міграція населення, житлові умови;
Соціально-
умови праці, відпочинку, характер харчування, психоемоційні та
економічні:
псохофізичні навантаження, медичні заходи та ін.

· У період внутрішньоутробного розвитку плода - шкідливі фактори довкілля

пошкоджують імунну систему матері (імуносупресія, сенсибілізуючі, автоімунні реакції);
мають тератогенний та ембріотоксичний вплив; негативно впливають на стан плаценти,
викликаючи її деструктивні зміни, які стають причиною патології вагітності й пологів,
мертвонародженості; підвищується ризик хромосомних аберацій.
· У ранньому та пізньому постнатальному періоді - спостерігається відставання в
фізичному і психічному розвитку дитини; порушення формування імунної системи з
високим ступенем чутливості до різноманітних інфекційних агентів, що стає підставою
для формування хронічних та часто рецидивуючих хвороб, порушується обмін речовин,
з’являються гормональні зрушення, формуються алергічні хвороби.
Шкідливі фактори імунної системи найбільш негативно впливають на індуктивну фазу
імунної відповіді (проліферацію та диференціацію лімфоцитів), менш негативно
впливають на продуктивну фазу імунної відповіді та формування первинної імунної
відповіді (синтез IgM).
Таким чином, ступінь впливу шкідливого фактору довкілля залежить від його
природи (фізичні, хімічні, біологічні, соціально-економічні); дози, тривалості контакту,
можливого потенціювання впливу кількох факторів чи послідовності дії декількох.
Встановлено, що активність факторів природженого (фагоцитоз, вміст лізоциму, β-
лізину, пропердину, комплементарна та бактерицидна активність сироватки тощо) та
специфічного імунітету (в основному, синтез антитіл) більш виражена в людей, які
проживають у південних регіонах порівняно з людьми, які проживають у північних
регіонах країни. Причинами цього є більша тривалість сонячного періоду доби, більш
тривале перебування на свіжому повітрі, вживання великої кількості овочів і фруктів,
багатих вітамінами та мікроелементами. У жителів північних регіонів через меншу
кількість алергенів довкілля, знижену реактивність організму значно рідше формуються
алергічні хвороби. Однак, у осіб, які мають схильність до розвитку холодової алергії,
часто діагностуються бронхіальна астма, кропив’янка тощо. У осіб, які мігрують з півдня
на північ і з півночі на південь спостерігається зниження активності імунної системи, в
результаті чого відбувається активація умовно-патогенної мікрофлори та посилюється

205
чутливість до інших патогенних агентів (загострення хронічних хвороб, крпив’янки,
дерматитів, приступи ядухи в хворих на бронхіальну астму тощо). У жителів Заполярних
областей (Арктика, Антарктида) через нераціональне харчування, недостатність УФО,
гіповітаміноз, знаходження в замкненій екосистемі спостерігаються часто рецидивуючі
дисбіози, загострення хронічних хвороб, довготривале незаживлення ран тощо. З метою
підвищення активності імунної системи в осіб, які працюють і проживають в
екстремальних умовах, рекомендується загартовування організму, боротьба з
гіподинамією, раціональне вітамінізоване харчування, дозоване ультрафіолетове
опромінення.
Сезонні та добові коливання показників імунної системи
Активність імунної системи підвищується влітку та восени, знижується - взимку та
весною. Вказані сезонні коливання активності імунної системи корелюють з підвищеною
захворюваністю на гострі респіраторні вірусні інфекції, тонзиліти, бронхіти, пневмонії
тощо в холодний період року. Імунна система більш інтенсивно працює вдень і ввечері,
менш інтенсивно - вночі та зранку. Порушення звичного біоритму життя призводить до
зміни показників імунної системи. Щодо метеорологічних факторів, найбільш інтенсивно
впливають на стан імунної системи тривалість сонячного дня та УФО. Особливості
впливу абіотичних факторів довкілля на показники природженого імунітету.
Їжа - джерело енергії, необхідне для забезпечення нормального обміну речовин, росту,
розмноження, рухової активності, збереження постійної температури тіла тощо. Характер
харчування людей визначається соціально-економічними і природними умовами,
звичаями, медичними рекомендаціями; впливає на стан здоров’я, на природжений та
специфічний імунітет.
Для дітей першого року життя найбільш ефективним типом харчування є грудне
вигодовування. Материнське молоко містить всі необхідні харчові інградієнти, в т.ч.
вітаміни, мікроелементи та біологічно активні речовини (лізоцим, секреторний IgA,
антитіла, амінокислоти, аглютиніни, опсоніни тощо), які захищають організм дитини від
інфекційних агентів. У дітей, які знаходяться на грудному вигодовуванні, більш високі
показники природженого імунітету порівняно з дітьми, які знаходяться на штучному
вигодовуванні.
У дорослих помірна нестача харчових продуктів, в т.ч. білків, жирів, вуглеводів не
впливає на стан імунної системи. Однак, хронічний білково-калорійний дефіцит
приводить до зниження активності фагоцитозу, комплементарної активності сироватки,
синтезу цитокінів (в першу чергу інтерферонів), лізоциму, імуноглобулінів; зменшення
числа та зниження функціональної активності імунокомпетентних клітин (Т- і В-
лімфоцитів). Значне пригнічення продукції імуноглобулінів виявлено також при
незбалансованому вмісті в харчовому раціоні білків, жирів, вуглеводів. Дефіцит білка в
харчових продуктах сприяє недостатньому поступленні в організм незамінних
амінокислот, які необхідні для синтезу імуноглобулінів. Надлишок білка в раціоні також
приводить до пригнічення утворення антитіл через підвищення рівня фенілаланіну, що
порушує транспорт інших амінокислот у плазмоцити. Найбільш негативно впливає на
стан імунної системи зниження чи дефіцит ретинолу (вітаміну А), вітаміну D, фолієвої
кислоти (вітаміну В15), пірідоксину (вітаміну В6), аскорбінової кислоти (вітаміну С),
заліза, цинку, селену, що стає причиною зниження опірності механічних бар’єрів (шкіри і
слизової), зниження активності клітинних і гуморальниї факторів природженого
імунітету, формування хронічних захворювань з розвитком ускладнень. Особливе
значення харчових продуктів, як екологічних факторів, полягає в їх сенсибілізуючій дії на
організм. Частота харчової алергії з кожним роком зростає. Причиною цього є
застосування в харчовій промисловості барвників, консервантів, стабілізаторів, токсичних
речовин, які використовуються в сільському господарстві (нітрити, нітрати, пестициди.
гербіциди тощо).

206
 Біохімічний поліморфізм білків у тварин
Крім поліморфізму еритроцитарних антигенів при дослідженні генофонду порід, аналізу
генетичних процесів та оцінці генотипів тварин важливе місце займають інші поліморфні
системи. Найбільше застосувалися поліморфні системи білків сироватки крові та молока,
в яких алельні варіанти виявляють шляхом електрофорезу на акриламідному або
крохмальному гелі, але можливо досліджувати і слину, і сперму, інші тканини.
Це стало можливим після відкриття методики визначення білкових молекул за
допомогою електрофорезу в крохмальному гелі, який запропонував Сміт у 1955 році.
Білки знаходяться в розчинах у вигляді частинок, що несуть певний електричний заряд і
під впливом дії електричного струму переміщуються до катоду чи аноду. Вважають, що
множинні форми можуть бути результатом генетичних та післятрансляційних причин.
У сільськогосподарських тварин вивчено більше ніж 150 поліморфних локусів
протеїнів, у тому числі ферментів крові, молока, тканини. Виявлено велику кількість
локусів та алелів, гени яких визначають синтез білків і ферментів поліморфного типу. У
різних видів кількість локусів та алелів, які називають біохімічним поліморфізмом, чітко
диференційована (табл. 8).
Таблиця 8
Чисельність поліморфних локусів і алелів білків та ферментів у свійських
тварин (за В.І.Машуровим, 1980)
Кількість
Вид тварин Кількість алелів
поліморфних локусів

Велика рогата худоба 56 130

Коні 15 59
Свині 29 74
Вівці (кози) 27 65
Кури 26 67
Визначено основні поліморфні системи білків та ферментів, які виявлено у
сільськогосподарських тварин: гемоглобін ( Hв ), трансферин (Tf ), церулоплазмін (Ср),
амілаза (Аm) та інші; у молоці – a, β, g – казеїн (альфа, бета, гама Сп). Крім наведених
систем вивчено й інші, але вони менш поширені у різних видів. Так, молоко
характеризується шістьма поліморфними білками, які несуть від двох до восьми алелів у
локусі. З поліморфізмом білків молока пов’язані його технологічні якості та поживність.
Велику увагу приділяють вивченню білків молока великої рогатої худоби. Природні
порівняння надали можливість виявити, що у голштинської породи є тільки А і В –
варіації бета-казеїну, а швіцька худоба має всі три варіації А, В і С.
Маємо чисельні результати, які вказують на наявність зв’язку показників
господарських ознак з поліморфними системами. Ці властивості пояснюються спадковою
обумовленістю поліморфних систем, їх постійністю протягом усього життя, незалежністю
від фізіологічного стану тварин, хвороб і можливого впливу зовнішнього середовища.
Питання для самоперевірки:
1. Генетичний поліморфізм: надайте визначення та біологічне значення?
2. Антиген, його властивості та синтез.
3. Якими є основні проблеми, що вивчає імуногенетика?
4. Які центральні органи імунної системи?
5. Які існують механізми, що відповідають за утворення різноманітних антитіл?
6. Що таке «соматична рекомбінація» та «гіпермутація»?
7. Який механізм утворення різноманітних антитіл?
8. Що таке «головний комплекс гістосумісності»?
9. Яке використання реакції гістосумісності при плануванні підбору пар?
10. Які важливі властивості антигенів головного комплексу гістосумісності відкриті?

207
11. Які основні функції головного комплексу гістосумісності?
12. Які методи визначення головного комплексу гістосумісності - антигенів?
13. Антигени, які потрапляють в організм через тканини, найчастіше локалізуються в
дренуючому лімфатичному вузлі; антигени, захоплені в верхніх дихальних шляхах та
ШКТ, попадають у лімфоїдну тканину, асоційовану з слизовими оболонками цих систем
(відповідно, BALT і GALT); антигени, які проникають у кров, потрапляють у селезінку.
Дайте пояснення.
14. Охарактеризуйте процесінг, як сукупність складних внутрішньоклітинних реакцій.
15. Поніть В-лімфоціти, як гуморальну імунну відповідь.
16. Rh – позитивний і Rh-негативні: причини появи та яка характеристик генотипів? Як
це впливає на вагітність?
17. Які спадкові фактори впливають на екологічну ситуацію в Україні?
18. Охарактеризуйте періоди впливу шкідливих факторів довкілля на стан імунної
системи.
19. Як класифікуються група факторів довкілля, що впливають на імунну систему
організму?
20. Які сезонні та добові коливання показників імунної системи?
21. Яка чисельність поліморфних локусів і алелів білків та ферментів у основних видів
свійських тварин?

208
 8. ГЕНЕТИЧНА ІНЖЕНЕРІЯ Й БІОТЕХНОЛОГІЯ
Збільшення виробництва продукції й зниження матеріало- та енергоємності
тваринницької галузі — важливе народногосподарське завдання. Його вирішення
залежить від формування і розвитку складних інтегрованих систем, які охоплюють
тварин, техніку й людину. Особливістю нового напряму в розвитку біотехнологічних
систем у тваринництві є інтегроване застосування технічних засобів механізації та
автоматизації, електроніки й обчислювальної техніки, створення систем управління
біотехнологічними процесами.
Зооінженерія визначає спосіб отримання продукції за мінімальних витрат сировини
(кормів), праці й матеріальних ресурсів з оптимальним використанням біологічних
можливостей тварин, системи утримання, годівлі та догляду, вивчає питання відтворення
стада і санітарно-ветеринарного обслуговування.
Стабільне відтворення поголів’я — складне й економічно важливе питання будь-
якої технології виробництва тваринницької продукції. Це основна умова інтенсивного
розвитку галузі, оскільки з кожною новою твариною, включеною в процес відтворення,
визначають рівень, якість і ефективність виробництва продукції на період, який залежить
від тривалості господарського використання тварин та інтервалу між поколіннями.
Велика рогата худоба відіграє неабияку роль у виробництві тваринницької
продукції, але вона належить до одноплідних видів тварин, тому чисельність її та
плодючість є чинниками, що лімітують відтворення і як наслідок — виробництво молока
та м’яса. Сучасні біотехнологічні методи дають змогу раціонально впливати на
відтворювальний потенціал самок, значно збільшувати кількість високопродуктивних
особин і тим самим — виробництво продукції тваринництва.
Біотехнологія — це наука, яка вивчає можливості використання біологічних
процесів у різних галузях сільського господарства, промисловості та медицини з метою
розробки методів і технологій отримання бажаних організмів і корисних речовин.
Біотехнологія прискореного й спрямованого управління розмноженням
сільськогосподарських тварин стала можливою завдяки штучному осіменінню,
гормональному регулюванню статевих циклів самок, трансплантації (пересадці)
ембріонів, методам клітинної та генної інженерії. Сільськогосподарська біотехнологія в
рослинництві досягла значних успіхів у виведенні нових сортів рослин, у тваринництві
вона спрямована переважно на створення бажаних генотипів, що забезпечують високу
продуктивність тварин та їх інтенсивне відтворення нетрадиційними методами.
Як біотехнологічний метод успішно використовують статеві клітини плідників під
час штучного осіменіння самок в усіх галузях тваринництва. Наприклад, спермою одного
бугая можна щороку осіменити від 2 до 50 тис. корів. У багатьох країнах є банки, де
зберігаються мільйони доз замороженої сперми. Від деяких плідників за період
використання одержують 300 — 400 тис. доз сперми. Штучна гормональна регуляція
статевих циклів самок сприяє синхронізації охоти і дає змогу організувати одночасно
штучне осіменіння великих груп тварин. З настанням статевої зрілості у фолікулах
яєчників дозрівають яйцеклітини. Вихід їх із фолікулів називається овуляцією. У корів та
кобил дозріває одночасно зазвичай один фолікул, в овець — 2 - 3, у свиней — 8 - 12 у
кожному яєчнику. Від кількості фолікулів, що овулювали, і запліднених яйцеклітин
залежить кількість приплоду.
Гормональні засоби здавна використовували для підвищення плодючості тварин.
Уведення гормонів стимулює численну овуляцію (суперовуляцію), або збільшення у 10 -
12 разів кількості яйцеклітин, які утворюються в кожному циклі. У корів та овець
кількість їх зростає до 25, у свиней — до 80. Цей метод застосовують для отримання
потомства від високопродуктивних особин пересадою запліднених яйцеклітин самкам-
реципієнтам. Трансплантація ембріонів — це вилучення їх з яйцепроводів або матки
однієї тварини (самка-донор) і пересадка в яйцепровід або матку іншої тварини (самка-

209
реципієнт), яка перебуває в тій самій фазі статевого циклу, що й донор. У подальшому
ембріон розвивається в організмі реципієнта. Теля-трансплантат успадковує тільки
генетичні якості батька і матері-донора, реципієнт не впливає на якість приплоду.
Трансплантація ембріонів — прогресивний напрям прискореного відтворення
поголів’я, який дає можливість вирішувати такі завдання: інтенсивно використовувати
генетичний потенціал корів-рекордисток, прискорити створення високопродуктивних
родин та ліній, одержання двійнят пересадкою двох ембріонів одному реципієнту,
створення банку ембріонів від видатних тварин способом глибокого їх заморожування
(кріоконсервації), збереження генетичних ресурсів нечисленних і зникаючих порід,
спрощення транспортування живого матеріалу (ембріонів) у різні регіони Земної кулі.
Для одержання ембріонів у виробничих умовах застосовують нехірургічний метод,
тобто вимивання їх із матки за допомогою спеціальних інструментів і живильних
середовищ. Уводять ембріони реципієнтам спеціальним катетером через шийку матки.
Здебільшого від одного донора отримують за одне вимивання від трьох до десяти
придатних для трансплантації ембріонів. Вимивання проводять 3 - 4 рази на рік, тільність
настає у 40 - 50 % реципієнтів, тобто поки реально можна розраховувати на отримання до
десяти телят-трансплантатів за рік від одного донора. Для порівняння зазначимо, що від
100 корів за належної організації штучного осіменіння одержують лише 90 - 100 телят.
Перевага ембріопересадок очевидна.
Як реципієнтів використовують переважно фізіологічно здорових тварин, що не
становлять племінної цінності, але які відповідають вимогам стандартів за розвитком і
живою масою. Наприклад, телиці придатні для трансплантації у віці 16 - 18 міс живою
масою 360 - 380 кг за добре виражених ознак статевої охоти. Останнім часом станції з
штучного осіменіння тварин Канади, США, Франції, Великої Британії, Німеччини на 70 -
75% комплектують бугаями-плідниками, одержаними методом трансплантації від
видатних за молочною продуктивністю корів із надоєм 8000 — 10 000 кг молока за рік.
Застосовують також метод мікрохірургічного поділу ембріонів із метою одержання
однояйцевих близнят-двійнят, що дає змогу набагато раціональніше використовувати
генофонд видатних плідників і маток. Метод поділу ембріонів на окремі бластоміри з
подальшою пересадкою їх реципієнтам збільшує вихід телят під час трансплантації в два
рази, що значно підвищує її економічну ефективність. Крім того, монозиготні близнята є
цінним матеріалом для вирішення багатьох генетичних і селекційних питань.
Генетична інженерія — нова прикладна гілка молекулярної біології та генетики,
застосування якої у тваринництві створює реальну основу для виведення бажаних форм
тварин із зміненою спадковістю, молекулярною реконструкцією організму. Цього можна
досягти планомірною дією на фізіологічні процеси відтворної функції за допомогою
зоотехнічних і біотехнологічних заходів й оптимально управляти технологією та
організацією процесів відтворення поголів’я.
Питання для самоперевірки:
1. Які біотехнологічні методи використовуються в тваринництві та ветеринарній
медицині?
2. Яке завдання, що вирішуються завдяки трансплантації ембріонів?
3. Які методи одержання ембріонів?
4. Поясніть генетичну інженерію як метод виведення бажаних тварин із зміненою
спадковістю.

210
 9. БІОМЕТРІЯ

Математичні основи біометрії

Без систематизації та належного опрацювання даних біологічних експериментів,
без поглибленого та всебічного їхнього аналізу неможливо одержати достовірну
інформацію, щоа ґрунтується на фактичних даних цих досліджень. Вдале поєднання
біології та математики, що визначає сутність біометрії, як науки, дозволяє ефективно
вирішити цю проблему.
Біометрія виникла в процесі розвитку біології. Вперше математичні методи
біометрії розробили у XIX столітті Френсіс Гальтон та Карл Пірсон. У ХХ столітті
з’явилися праці В. Госета, який писав під псевдонімом Стьюдент, з розробкою теорії
малих вибірок. Ф. Фішер розробив метод дисперсійного аналізу.
Біометрія (біологічна, варіаційна статистика, від біо… та грецького μετρέω –
вимірюю) – наука про статистичний аналіз групових властивостей біологічних об'єктів.
Біометрію визначають також як науку про рух групової інформації в популяціях.
Підставою для використання біометрії в біології було встановлення кардинального факту,
що багатьом біологічним процесам притаманні статистичні закономірності (ймовірність
прояву, закон розподілення варіант за наявності їхньої великої кількості у вибірковій
сукупності тощо). Предметом біометрії є група біологічних об'єктів, яка називається
сукупністю. Розрізняють генеральну сукупність та вибірку з неї.
Генеральна сукупність – це весь масив об'єктів однієї категорії, подібних за
однаковими ознаками і що різняться за іншими. Наприклад, під генеральною сукупністю
української червоно-рябої молочної породи слід розуміти всіх тварин, які відносяться до
цієї породи, а також її зональні (центральний, південно-західний та прикарпатський) та
заводські (вінницький, київський, прилуцький, харківський та черкаський) типи. Обсяг
генеральної сукупності може бути дуже великим (від 5 – 100 тис. голів до кількох
мільйонів), але обсяг буває і дуже малим (при вивченні нечисленних порід, генофондних
стад). При вивченні фізіологічних параметрів до генеральної сукупності відносять
загальну кількість еритроцитів, лейкоцитів у крові однієї тварини. Дані, одержані при
вивченні генеральної сукупності, найбільш чітко відображають характеристику тварин,
яких вивчають, але вивчення будь-яких ознак усіх особин популяції надзвичайно важкі у
практичному виконанні та досить часто вони дорого коштують. Тому охарактеризувати
всю генеральну сукупність за ознаками, що вивчають, в більшості випадків неможливо. А
при вивченні показників, що визначаються тільки після забою (якість м'яса, розвиток
внутрішніх органів), вивчення генеральної сукупності взагалі неможливе, оскільки це
спричинило б до її знищення. Тому з генеральної сукупності відокремлюють вибіркову
сукупність і вивчають її.
Вибірка – це частина типових представників генеральної сукупності, яка її
відображає, тобто, це частина від цілого. Відбір даних до неї за особинами, членами
вибірки, виконується за принципом рендемічності, випадковості. Наприклад в свинарстві,
враховується кожний 5-й, 10-й, 15-й, 20-й підсвинок з кожної породи, які знаходяться на
контрольній відгодівлі. Наступний варіант полягає у послідовності включення даних у
вибірку з таблиці випадкових чисел. Вихідні дані беруться з матеріалів первинного
зоотехнічного обліку або з результатів досліджень. Вибірка складається з окремих
варіантів, під якими розуміють величину ознаки для одиниці сукупності (величина ознаки
– надій, одиниця сукупності – група корів певної породи).
Ознака – елементарна особливість чи властивість організму, що може бути визначена і
відокремлена від багатьох інших. Варіанти позначають символами V1, V2…Vn (або Х1, Х2 ...
Хn).
Розмір генеральної сукупності позначається заголовною літерою N. Число варіант
у вибірці називають її обсягом і позначають символом n. Розрізняють вибірки малі (при n
< 30) і великі (n > 30). Це пов'язано з технікою (формулами) обчислень, але при

211
використанні ЕОМ всі вибірки можна вважати малими.
До варіант можуть бути віднесені кількісні й якісні ознаки. До кількісних ознак
відносять такі, що можна безпосередньо виміряти, тобто мірні, або підрахувати, тобто
лічільні, (наприклад, на вагах визначити живу масу кожного теляти в групі, при
контрольному доїнні визначити надій за добу індивідуально для кожної корови, тощо). Ці
ознаки характеризуються безперервною мінливістю, їх величини залежать від дії багатьох
генів.
Якісні ознаки характеризуються окремими описовими визначеннями –
забарвлення, масть, здорова чи хвора тварина, самець або самка. У випадку, коли існують
два взаємовиключаючі варіанти, ознаки називаються альтернативними (чорний-білий,
рогатий-комолий). Розподіл ознак на якісні і кількісні умовний, оскільки при сучасній
техніці вимірювання можна більшість якісних ознак описати кількісно (забарвлення – за
кількістю пігменту, вмісту каратиноїдів).
Середні величини прояву ознак
Експериментальні дослідження у біології відрізняються цифровими значеннями різної
варіативності, усвідомлення яких потребує використання відповідних математичних обробок та
систематизації. Однією із найважливіших характеристик варіюючих ознак експериментів є їхня
середня величина. Середній показник, нівелюючи значення кожної окремо взятої ознаки, дозволяє
визначити середню величину вибіркової сукупності, за якою можна порівнювати окремі
піддослідні групи тварин, стада та популяції.
Аналіз вибіркової сукупності починається з групування даних, під яким розуміють
процес систематизації, або розташування виражених кількостями даних з метою одержання
вміщеної в них інформації, встановлення закономірності, якій підпорядковується ознака, що
вивчають, або явище.
При роботі з кількісними ознаками і при великому числі варіант групування виконують
за класами варіаційного ряду. Варіаційний (ранжирований) ряд – це упорядковане
розміщення варіант у сукупності відповідно до наростання або спадання їх чисельних
значень.
Середні величини – це абстрактні, цілі або дробові кількості, які кількісно
характеризують ознаки тієї чи іншої сукупності.
Основна мета обчислення середніх значень у селекційній роботі – це характеристика
селекційних груп, стад, ліній, родин за рівнем продуктивності або іншим біологічним показником.
Порівнюючи середні двох послідовних поколінь, селекціонер може визначити фактично
одержаний генетичний прогрес. Важлива роль відводиться середнім величинам при оцінці
плідників за якістю потомства.
Існує декілька видів середніх показників. До них належать: середня арифметична, середня
зважена, середня геометрична, середня квадратична, середня гармонічна, середня кубічна, мода і
медіана.
Середня арифметична, позначається літерою Х – це одна з основних характеристик
вибіркової сукупності, яку найчастіше визначають у біологічних дослідженнях. Вона має кілька
властивостей. Перша – займає середнє місце і знаходиться у центрі розподілу варіантів. Друга
властивість полягає у тому, що середній показник може біти величиною абстрактною, тобто
приймати значення, яке не існує у природі, наприклад, багатоплідність – 8,2 поросяти. Головна
властивість стверджує, що сума відхилення всіх варіант від середньої арифметичної завжди
дорівнює нулю, тобто можна скласти формулу:
Σ (Vі – Х) = 0
де: Σ – знак суми, Vі – індивідуальні значення варіант.
Середня арифметична є величина поіменована і виражається у тих самих одиницях,
що й варіанти.
Для вирахування середньої арифметичної для малих вибірок використовують наступну
формулу

212
 Середня зважена – (Хзв), розраховують за даними середніх арифметичних кількох вибірок,
тобто коли виникає необхідність одержання узагальнених даних про продуктивність, наприклад,
ліній за даними окремих родин, продуктивність лінійного та гібридного потомства. Коли
необхідно вирахувати середню величину варіант, які знаходяться в залежності одна від одної,
наприклад середній відсоток жиру в молоці за лактацію за спостереженнями певної кількості
місяців. Крім того, використовується, коли необхідно знайти сумарну середню арифметичну з
декількох уже відомих середніх різних за обсягом вибірок. Загальна формула середньої зваженої
така:

Vi – величина першого показника, vi – величина другого показника, зв’язаного з першим.

Середня геометрична (G) розраховується у тих випадках, коли необхідно визначити на
скільки збільшується чи зменшується середній показник сукупності через відповідний проміжок
часу. Наприклад при вивченні темпів приросту живої маси молодняку, росту популяцій тварин
за певний період.
Середня геометрична дає більш точну характеристику при визначенні середньодобових
приростів, збільшення лінійних промірів.
Середня квадратична (S). Існує серед досліджень багато показників, які характеризуються
площиною, діаметром, радіусом. Наприклад, площа колоній мікроорганізмів, площа в’язевого
вічка тощо. Для вирахування середньої квадратичної використовують наступну формулу:

де: V 2 – значення конкретної варіанти взяте у квадраті, n – кількість варіант вибіркової

сукупності.
Середня гармонічна (Mh). Використовується для обчислення середніх ознак, які
характеризують показники мінливих швидкостей.
Середня кубічна (Мq). Використовується коли необхідно визначити середній розмір
об’ємних ознак, наприклад, діаметр яєць.
Медіаною (Ме) називається значення ознаки, яка займає середнє положення і ділить весь
розподіл на дві рівні за чисельністю частини. Тобто її значення практично не відрізняється від
середньої арифметичної.
Мода (Мо) – це значення ознаки, яке найчастіше зустрічається в даному варіаційному
ряді.
Ця величина знаходиться в межах модального класу і за своїм значенням є близькою до
середньої арифметичної чи середньої зваженої.
Мінливість та їїкласифікація
Властивість організмів змінюватись під впливом спадкових і не спадкових
факторів називається мінливістю. Вона визначає різницю між спорідненими особинами
одного чи кількох поколінь, між батьками і нащадками. Мінливість – це процес
взаємозв'язку організму з середовищем, що є основним джерелом для природного і штучного
добору та одним із головних факторів еволюції.
Види мінливості. Відмінності між окремими особинами і групами особин можуть бути двоякі.
Одні передаються від покоління до покоління – це спадкова мінливість. Інші можуть існувати
лише упродовж життя одного покоління – це не спадкова мінливість (модифікаційна). В свою

213
 чергу, спадкова мінливість поділяється на комбінаційну, мутаційну, онтогенетичну і
кореляційну.
Комбінаційна мінливість. У даному випадку нові спадкові поєднання ознак у
потомстві виникають у результаті перекомбінацій (рекомбінацій) батьківської і
материнської форм. Рекомбінація – це перерозподіл генетичної інформації у нащадків.
Цей вид мінливості широко використовується у сільському господарстві при створенні
нових порід тварин і сортів рослин. Суть комбінаційної мінливості виражена законом Г.
Менделя про незалежне успадкування ознак. Причиною комбінаційної мінливості може
бути кросинговер, який визначає перекомбінацію генів у групах зчеплення батьківських
хромосом.
У результаті поєднання спадкової інформації батьківських форм в онтогенезі
потомка ознаки обох батьків проявляються у найрізноманітніших варіантах.
Наприклад, при створенні нової породи ВРХ часто схрещують батьківські форми з
альтернативними ознаками продуктивності. Так, для поліпшення молочних якостей у
тварин комбінованого м’ясо-молочного типу їх схрещують з високоспеціалізованою
молочною продою для одержання помісей з кращими ознаками молочності.
Мутаційна мінливість. Мутаціями називають зміну окремих ознак і
властивостей або їхнього комплексу, які виникають у результаті дії мутагенних
факторів на спадковий апарат клітини. Під впливом мутагенів змінюється спадкова
інформація, що контролює відповідну ознаку. Процес виникнення мутацій називають
мутагенезом, а організм, у якого виникла мутація тієї чи іншої ознаки, – мутантом.
Мутації можуть виникати випадково (їх називають спонтанними) або вони
можуть бути викликані дією на тварину чи рослину різними мутагенами (це –
індуковані мутації).
Індукована мутаційна мінливість досить часто використовується у селекції рослин для
створення нових сортів.
Онтогенетична мінливість – це сукупність послідовних змін ознак і
властивостей особини в процесі її індивідуального розвитку (онтогенезу). В онтогенезі
особини реалізується спадкова інформація, одержана від батьків, шляхом послідовної
сумісної дії комплексів генів. В результаті у тварини чи рослини формуються органи,
ознаки і властивості, характерні для даного виду і притаманні тільки цим особинам. В
онтогенетичній мінливості важлива роль належить морфогенетичним кореляціям,
завдяки яким зберігається чітко визначений тип розвитку органів і їхніх ознак. В
процесі онтогенезу кожна ознака формується самостійно, але у чіткій відповідності з
генетично детермінованим (визначеним) загальним планом розвитку даної особини.
Кореляційна мінливість – це взаємозалежність між розвитком двох ознак, коли із
зміною однієї ознаки відповідною мірою змінюється інша. Термін “кореляція”
походить від латинського correlation – співвідношення. В залежності від мінливості або
ступеня розвитку корельованих ознак співвідносна мінливість (кореляція) може бути
позитивною або негативною. Наприклад, із збільшенням живої маси зростає надій – це
позитивна кореляція, із збільшенням надою, як правило, знижується вміст жиру – тут
кореляція негативна.
У математичному відношенні кореляція зі знаком “+” буде додатною, коли із
збільшенням однієї ознаки зростає інша, і від’ємною із знаком “–”, коли із збільшенням
однієї ознаки інша зменшується, або навпаки.
У селекційному відношенні позитивна кореляція є бажаною, а негативна
– ні, проте не завжди. Знак “–” перед коефіцієнтом кореляції не завжди адекватно
характеризує негативну взаємозалежність між селекціонованими ознаками. Тобто, іноді
від’ємна кореляція може мати бажаний селекційний ефект, наприклад від’ємна
кореляція між інтенсивністю молоковіддачі та тривалістю доїння (r = –0,500 і вище)
свідчить, що із збільшенням інтенсивності молоковіддачі скорочуються витрати часу на
видоювання корови. Із скороченням сервіс-періоду корови зростає надій за 305 днів

214
 лактації, хоча цей взаємозв’язок характеризується також від’ємною кореляцією, але він
має бажане селекційне та, особливо, економічне значення.
У генетиці під кореляцією розуміють взаємозв’язок окремих ознак організмів,
зумовлений генетичними факторами в поєднанні з умовами зовнішнього середовища.
Найчастіше визначають фенотипову кореляцію, яка дозволяє встановити зв'язок між
різними господарськи корисними ознаками і використати її з метою селекції.
Обчислюють також генетичну кореляцію, для визначення впливу спадкових факторів
на ступінь фенотипової кореляції.
Корелятивна мінливість суттєво впливає на онтогенетичну, комбінаційну і
мутаційну мінливість. Її вплив також поширюється і на ступінь та характер не
спадкової, модифікаційної мінливості.
Модифікаційна мінливість – це не спадкові зміни ознаки або властивості
організму в онтогенезі, що викликані впливом зовнішніх умов. Формування кожного
органу або ознаки і властивостей контролюються сукупністю генів, але проходить в
конкретних умовах зовнішнього середовища, яке здійснює досить суттєвий вплив на
ступінь і характер реалізації спадкової інформації.
Модифікаційна мінливість має велике практичне значення, оскільки ріст і
розвиток, продуктивність, відтворна здатність тварин істотно залежать від умов годівлі
і утримання. Тому створення відповідних умов для реалізації спадкової інформації
даного генотипу особини (годівля та утримання згідно їх фізіологічного стану) – основа
підвищення продуктивності тварин.
Модифікаційна мінливість не успадковується.
Різкі зміни в будові органів і прояві ознак прийнято називати морфозами.
Причинами їх появи бувають порушення процесу органогенезу в ембріональний період
онтогенезу. Морфози не успадковуються і, як правило, носять патологічний характер.
Розрізняють індивідуальну мінливість, що виявляється у межах однієї породи і дає
можливість відрізняти одну тварину від іншої, а також групову, за якою відрізняють тварин
різних груп, наприклад однієї породи від іншої. При розведенні тварин найважливішою є
індивідуальна мінливість, яка створює можливості поліпшення стад і порід. Мінливість є тим
матеріалом, з якого селекціонер, використовуючи різні методи селекції, створює бажаний тип
сільськогосподарських тварин.
Значення мінливості вселекції тварин
У процесі росту і розвитку під впливом селекції та умов життя
сільськогосподарські тварини змінюються, причому кожна особина згідно зі своєю
генетичною програмою, створюючи всю різноманітність форм і властивостей,
притаманних виду, породі. Тому мінливість двобічна: з одного боку вона відображає
процес становлення особини, а з другого – стан цієї особини в даний момент, ступінь її
різноманітності.
Мінливість особин у межах популяцій зумовлена їхньою гетерозиготністю
(генотиповими відмінностями). Під впливом селекції відбувається постійна зміна
спадковості: одні генотипи, більш пристосовані, через ряд поколінь набувають
переваги, а інші, менш пристосовані, порівняно скорочуються, в результаті чого за
рахунок зміни складу (частот) генів відбувається перебудова генофонду.
Мінливість селекційних ознак має вирішальне значення для реалізації
селекційних програм. Вона створює резерв добору і має важливе еволюційне значення
– забезпечує пристосованість організмів до змінних умов середовища, тобто
адаптацію.
При відсутності мінливості для селекціонера виникає складна задача. Якщо між
особинами немає різниці, то немає й необхідності відбирати або вибраковувати тварин
при формуванні племінних груп, бо з генетичної точки зору ці особини будуть
однаковими або ж генетичні відмінності між ними мало помітні.

215
 Основною рушійною силою удосконалення спадкових якостей тварин є добір,
тобто виділення у межах популяції окремих груп тварин, які розрізняються мінливістю
за своїми господарськи корисними і біологічними ознаками, та завдяки чому по різному
використовуються у подальшій племінній роботі: найбільш цінні – для відтворення
маточного складу, гірші – для одержання надремонтного молодняку і найгірші
вибраковуються.
Ефективність добору (селекції) визначається величиною мінливості.
При малій мінливості селекціонеру дуже важко знайти у стаді особин, які
задовольняють поставленим вимогам, або виявити таку їх кількість, яка не забезпечує
необхідних темпів відтворення стада. Дуже велика мінливість також небажана,
оскільки, проявляючись в кожному наступному поколінні, вона призводить до великої
величини регресії, тобто повернення до середніх показників популяції у потомства
тварин, відібраних за тією чи іншою ознакою.
Математичні параметри мінливості
Визначення середніх характеристик вибіркових сукупностей дає можливість
порівнювати між собою окремі групи тварин за господарськи корисними ознаками. Хоча
середні величини є важливими статистичними показниками, але вони не дозволяють оцінювати
гетерогенність (різноманітність) селекціонованих ознак у популяції. Середні величини нічого не
говорять про основну властивість живих організмів – мінливість, без обліку якої неможливо
скласти повну характеристику вибіркової сукупності. Ознаки, які досліджуються, при однакових
середніх величинах можуть істотно відрізнятися за рівнем варіації.
Тому, поряд із середньою величиною ознаки визначаються параметри її мінливості.
Одним із показників мінливості ознак є ліміти, що з латинської означає – межі, які вказують на
мінімальні (Vmin) та максимальні (Vmax) варіанти, між якими знаходяться усі члени даної
вибіркової сукупності.
Різниця між лімітами ознаки дозволяє визначити наступний показник мінливості –
амплітуду або розмах варіювання (R = Vmax – Vmin). Більший розмах свідчить про вищу
мінливість однієї із оцінюваних ознак.
Показники лімітів конкретні та прості, але вони здатні істотно змінюватися при
повторних вибірках із однієї й тієї ж генеральної сукупності, тому їхнє використання –
обмежене.
Головними показниками, які характеризують мінливість селекційних ознак, є дисперсія,
середньоквадратичне відхилення та коефіцієнт варіації. Ці показники вказують на ступінь
різноманітності варіант у вибірковій сукупності.
Дисперсія та середньоквадратичне відхилення
Основним показником мінливості служить середнє квадратичне відхилення (σ, іноді
використовують букву S). Середнє квадратичне відхилення одержують при вирахуванні кореня
квадратного із дисперсії (σ2).
Варіанти (V) різняться між собою за рівнем своєї вираженості, а щоб величину
кожної з них можна було б порівняти із середньою всієї вибіркової сукупності (M)
необхідно визначити середню величину їхнього відхилення від середньої всієї вибірки.
Цього можна досягти, якщо від кожної варіанти відняти величину середньої
арифметичної (V – M). При цьому варіаційний ряд буде мати як від’ємні, так і позитивні
числа, які у своїй сумі – Σ(V – M) завжди будуть дорівнювати нулю.
Саме з метою уникнення мінусових величин усі відхилення підносяться до
квадрату Σ(V – M)2. Щоб визначити середню величину відхилень потрібно розділити
отриману суму на загальну кількість варіант – n.
В такому випадку дисперсія (варіанса) завжди має квадратичне значення і
вираховується за наступною формулою:

216
 Таким чином, дисперсія вимірює мінливість ознак відносно своєї середньої арифметичної
і виражає її через середній квадрат відхилення кожного члена сукупності в середньому.
Дисперсія широко використовується у науково-дослідних роботах для поглибленого аналізу
ознаки за допомогою методики дисперсійного аналізу. В усіх інших випадках в основному
використовується середнє квадратичне відхилення – σ, яке визначається за формулою
вирахування кореня квадратного із дисперсії:

Для малої вибірки формула має такий вид:

Середнє квадратичне відхилення ще має назву стандартного відхилення і є

величиною поіменованою бо виражається у тих самих одиницях виміру, що й
оцінювана ознака.
Ця величина (σ) може мати додатне і від’ємне значення, що свідчить про мінливість
ознаки як у бік зменшення варіантів від середньої, так і в бік збільшення.
За кількісним значенням сигми у відносному порівнянні до середньої величини вибірки
(М чи Х) можна зробити висновок про ступінь мінливості ознаки. Чим більша сигма, тим
більша мінливість і навпаки.
Можлива ситуація, коли дві вибірки, які порівнюються мають однакові величини Vmax,
Vmin і М, але за особливостями варіювання і величинами σ – розрізняються, тобто
спостерігається неоднаковий ступінь мінливості (варіабельності) даної ознаки.
Середнє квадратичне відхилення служить основним показником різноманітності ознаки
у вибірковій сукупності. Використовується сигма як самостійний параметр мінливості, так і в
якості базового показника для визначення
багатьох інших показників біометрії: коефіцієнта варіації, помилок репрезентативності, різних
показників розподілу варіант, коефіцієнтів кореляції та регресії, елементів дисперсійного аналізу.
Середнє квадратичне відхилення показує на стільки в середньому кожна варіанта
відхиляється від своєї середньої арифметичної. У так званих нормальних варіаційних рядах весь
розмах мінливості обмежений мінімальним та максимальним значенням варіюючої ознаки і
містить у собі шестикратну величину середнього квадратичного відхилення. При цьому
максимальна варіанта віддалена від середньої арифметичної на +3σ, а мінімальна на –3σ. Тому
весь розмах мінливості прийнято виражати як М±3σ. На основі цієї властивості мінливості у
нормальних варіаційних рядах цілком можливо передбачати окремі показники без додаткових
експериментальних спостережень.
Середнє квадратичне відхилення – важливий показник для зоотехніка- селекціонера,
оскільки саме він визначає ефективність добору в популяціях. Так, при невеликих значеннях
середньоквадратичного відхилення всі особини будуть близькими до середньої арифметичної і
тому важко відібрати кращих. У цьому випадку поліпшення даної ознаки буде відбуватися
повільно. Але при високій різноманітності ознаки створюються умови для постійного
підвищення продуктивності. Селекційна стратегія повинна будуватися на тому, що на
початкових етапах створення нових ліній або порід необхідна висока мінливість ознаки, а на
завершальній стадії слід прагнути до її різкого зменшення з метою консолідації одержаної
групи.
Слід враховувати, що підвищення мінливості у високо відселекціонованих популяціях є
досить складним завданням і тому вдаються до схрещування ліній, порід, окремих видів тварин.
Коефіцієнт мінливості або варіації
Серед констант варіативності ознак досить наглядно і більш біологічно обґрунтовано
характеризує мінливість коефіцієнт варіації (Cv), тобто середнє квадратичне відхилення,
виражене у відсотках від середнього показника оцінюваної групи тварин за даною ознакою:

217
 Оскільки середнє квадратичне відхилення величина поіменована, використовувати її для
порівняння ознак, які виражаються у різних одиницях вимірювання, неможливо. Використання
коефіцієнта варіації дозволяє порівняти ступінь мінливості різних за одиницями виміру ознак,
наприклад, величини надою у кг і вмісту жиру в молоці у %. Одним із суттєвих недоліків
коефіцієнта варіації є його залежність від величини середньої арифметичної і чим вона вища,
тим цей показник нижчий.Вважають, що ознаки із слабкою мінливістю характеризуються
коефіцієнтом варіації на рівні меншому за 10 %, з середньою – 11–20 і при значній мінливості
ознаки – Cv становить більше 21 %.
Типи розподілу ознак. Нормальний розподіл
Більшості кількісних ознак сільськогосподарських тварин властивий нормальний
тип розподілу. При ньому найбільше число варіант розміщено в центрі близько
середніх значень ознаки. Чим більше відхиляються значення окремих варіант, тим
рідше вони зустрічаються, тобто ймовірність повторюваності варіанти зменшується при
віддаленні її від середніх величин. Тому в конкретній популяції особин з середніми
значеннями продуктивності завжди більше, ніж з мінімальними й максимальними.
Нормальний розподіл повністю характеризується середньою величиною і стандартним
відхиленням. Існує правило трьох сигм або нормального розподілу ознак, яке
ґрунтується на кривій Гауса (німецького вченого), який разом з Лапласом (французьким
вченим) відкрили це правило (рис. 34). Для нормального розподілу при n
характерним є наступне:
- теоретична крива має дзвіноподібний симетричний вигляд;
- фундаментом кривої служать класи варіюючої ознаки (x);
- гілки дзвіноподібної кривої утворені перпендикулярами (ординатами),
відновленими з точок значень x;
- кінці гілок не зливаються з віссю абсцис, а наближаються до неї в
нескінченності (асимптотично);
- вершина нормальної кривої (yо) визначається перпендикуляром, спрямованим
з точки х, яка відповідає величині середній арифметичній даної ознаки;
- у0 відповідає найбільшій частоті зустрічі (р) тих особин популяції, у яких
величина ознаки дорівнює середній арифметичній;
- у нормальному розподілі точка х співпадає з величиною моди (Мо) і медіани
(Ме);
- чим більша мінливість ознаки та відповідно значення сигми, тим більшою
буде основа у кривої і тим нижче буде розміщуватися вершина.

-3σ -2 σ -1 σ М +1 σ +2 σ +3 σ
Рис. 34. Крива нормального розподілу частот (Гауса–Лапласа)

218
 Вся різноманітність ознаки як правило входить у розмах М±3σ, тобто в інтервалі
від самого мінімального до самого максимального значення входить шість сигм. При
цьому в межах М±1σ знаходиться 68,3% особин, у межах М±2σ – 95,5 та М±3σ – 99,7%
(правило трьох сигм).
Виходячи з цього, можна так охарактеризувати значення селекційної ознаки –
величина надою молочних корів племінного стада, коли М = 6550 кг, а σ = ±600 кг.
Мінімальне значення варіанти у даній вибірці становить М – 3σ, тобто 6550 – (3 × 600) =
4750 кг, а максимальне М + 3σ, тобто 6550 + (3 × 600) = 8350 кг. Виходячи з цього,
можна приблизно вирахувати середнє квадратичне відхилення, поділивши розмах
мінливості на шість. Тобто сигма приблизно буде дорівнювати Мmax – Мmin / 6, або у нашому
прикладі: 8350 – 4750 = 3600 / 6 = 600 кг.
Слід враховувати, що в межах М±0,67σ знаходиться 50% особин з усієї
популяції. Це так звані модальні, типові особини. За роботами Г.Я.Копиловської та
І.В. Хорунжого (1966), зазначені особини відрізняються високою пристосованістю
(адаптивною нормою) до конкретних факторів середовища, що проявляється в їх вищих
відтворних якостях і збереженості.
Відбір особин модальних класів виявився ефективним засобом консолідації
ліній, а також збереження генофонду. Емпіричний розподіл частот варіаційного ряду за
найбільш важливими ознаками (жива маса, середньодобові прирости, молочна, м'ясна,
вовнова, яєчна продуктивність) при вивченні тієї чи іншої популяції рекомендується
зображати графічно, відкладаючи на осі абсцис класи ознаки, а на осі ординат – його
частоти. При цьому з великою точністю будуть виявлені такі явища, як зменшення або
збільшення мінливості ознаки, яку визначають упродовж ряду поколінь. Знаючи
параметри нормального розподілу (М та σ), можна визначити частку особин у групі або
стаді з певним рівнем продуктивності, чи вирішити зворотну задачу – за часткою
особин, які не збігаються із середніми значеннями, вирахувати їх середню
продуктивність або межу продуктивності, з якої необхідно вести добір чи вибракування
тварин.
Використовуючи EОМ такий аналіз можна проводити автоматично для однієї
або кількох ознак.
У селекції тварин нормоване відхилення є показником інтенсивності добору.
Відбираючи особин, які переважають середні значення на 1 σ, можна залишити для
розведення 15,85 % голів від загальної кількості оцінених тварин, а при 1,5 σ й вище
таких особин буде тільки 6,68 %.
Чим вища інтенсивність добору, тим менше тварин залишають для відтворення
наступного покоління. Враховуючи, що в свинарстві для забезпечення постійного
відтворення стада необхідна інтенсивність добору 20–25%, реальна величина
нормованого відхилення відібраних свинок буде на рівні 0,5 σ і вище, для кнурів – 1,0–
1,5 σ і вище.
На практиці доводиться керуватися міркуваннями збереження розширеного
відтворення і визначати межу добору при заданій мінімальній чисельності особин.
Використання нормованого відхилення дає можливість визначити важливі для
селекціонера параметри добору – нижню межу ознаки в популяції, та середнє відібраної
групи. Це дозволяє планувати селекційну роботу, виявити оптимальну частку особин,
яких добирають.
Експериментальне вивчення мінливості біологічних об'єктів показало, що в
більшості випадків ми маємо їх нормальний розподіл. Збіг абсолютних величин
середньої арифметичної (М), моди (Мо) та медіани (Me) свідчить про нормальний
розподіл варіаційного ряду.
Репрезентативність та похибки показників вибіркових сукупностей
Численні дослідження показали, що правильно сформована вибіркова сукупність вірно
відображає або репрезентує структуру, стан і властивості генеральної сукупності.

219
 Існує загальна система добору об’єктів у вибіркову сукупність. Головним для цієї
системи є правило відповідної ймовірності вибору якого завгодно об’єкта із генеральної
сукупності.
Репрезентативність – головна властивість вибіркових сукупностей характеризувати
генеральну сукупність з відповідною точністю та достатньою надійністю. Репрезентативністю
позначають і ступінь відповідності вибіркових показників генеральним параметрам.
Репрезентативність з’ясовується лише тоді, коли необхідно охарактеризувати усю велику
сукупність особин, що цікавить дослідника, на основі вивчення лише якоїсь її частини і коли
уже відібрана відповідна вибірка. При цьому можливі певні відхилення вибіркових показників
від параметрів генеральної сукупності. Такі відхилення в біометрії називаються похибками
репрезентативності.
Похибки репрезентативності виникають тому, що вибіркова сукупність не точно
відповідає своїй генеральній сукупності за тими чи іншими ознаками. Ці похибки слід
відрізняти від інших, які мають організаційний характер, оскільки при проведенні досліджень
завжди існує небезпека створення похибок різного походження. Тому всі можливі похибки
можна залежно від походження відповідно класифікувати.
Методичні похибки: виникають внаслідок методичних прорахунків при організації
експериментів, неправильної організації спостережень, створенні різних умов для контрольної
та дослідних груп;
Систематичні похибки (точності): пов'язані з використанням недосконалих, не
стандартизованих та несправних приладів, проведення розрахунків з невідповідною точністю,
неправильне використання алгоритмів;
Випадкові (суб'єктивні) похибки: описки, прорахунки, переплутування дослідних зразків,
можуть виникати внаслідок низької кваліфікації і несумлінності виконавців та через
незадовільних умов для їхньої роботи.
Похибки вибіркового характеру: добір особин, які неправильно характеризують
генеральну сукупність; добір особин, що існували в умовах не властивих тваринам генеральної
сукупності; добір без урахування пропорційності.
Для усунення помилок необхідно використовувати сучасні методики обліку й
вимірювання, регулярно проводити перевірку приладів і враховувати поправку на виміри,
вказану в паспортах.
Похибки репрезентативності можуть бути виявленні та вирахувані спеціальними
біометричними методами, але вони не можуть бути ліквідованими навіть при ідеальній
організації експериментальних досліджень, оскільки похибки завжди ймовірні. Величина
похибки значною мірою залежить від об’єму вибірки та способу добору об’єктів із генеральної
сукупності.
Біометричні методи обліку похибок дозволяють визначити довірчі межі генеральних
параметрів та достовірність різниці між вибірковими сукупностями.
Похибки біометричних показників.
Похибка середньої арифметичної
Вибірка, мала чи велика, є лише часткою генеральної сукупності, тому вона не може з
абсолютною точністю відобразити її параметри та властивості, тому усі статистичні показники
будуть у тій чи іншій мірі відрізнятися від параметрів генеральної сукупності.
Стандартну статистичну похибку позначають буквою m, а під нею, як нижній індекс,
записують знак того біометричного параметру, до якого вона належить.
Похибка середньої арифметичної для великої вибірки визначається за формулою:

Для малої вибірки формула наступна:

220
 Похибка вибірки виражається у тих самих одиницях, що й оцінювані показники, які вона
характеризує. Похибка має два об’єднані знаки – плюс і мінус (±), які вказують на те, що
відхилення вибіркових показників можуть відбуватися як у бік більших, так і в бік менших
значень по відношенню до параметра генеральної сукупності. Показник середньої арифметичної
разом зі своєю похибкою записується таким чином: M ± mM, але з метою спрощення, як правило
пишуть так: M ± m.
Величина похибки залежить не лише від об’єму вибірки, але й від розмаху мінливості
ознаки. Чим більша мінливість ознаки, тим більша величина похибки і навпаки.
Похибка середнього квадратичного відхилення обчислюється за наступною формулою:

Похибка коефіцієнта варіації вираховується за формулою:

Формули похибок інших біометричних та популяційних показників будуть наводитися у

відповідних розділах.
Оцінка достовірності статистичнихвеличин
В усіх випадках спостережень, експериментальних досліджень параметри генеральної
сукупності невідомі, тому їх характеризують на основі аналізу вибіркових сукупностей.
Оскільки показники вибірки випадкові, тому й отримані результати вважаються гіпотетичними,
або з певною часткою припущення. Для оцінки величини параметрів генеральної сукупності за
даними вибірки у біології існує нульова гіпотеза. Вона ґрунтується на припущенні, що між
показниками двох вибіркових сукупностей достовірної різниці не існує, тобто припускається,
що оцінювані групи складають однорідний матеріал, тобто, одну сукупність.
Виходячи із цього, математичний аналіз повинен підтвердити існування нульової
гіпотези, або, навпаки, відхилити її та довести, що між показниками дійсно існує достовірна
різниця. Якщо в процесі порівняльного аналізу результатів досліджень біометричні методи
доводять достовірність різниці на користь експериментального варіанту, в такому разі розробку
можна впроваджувати у виробництво. У разі, коли достовірність різниці не доведена, вона
вважається випадковою і в дії залишається нульова гіпотеза, тому ніяких впроваджень
результатів досліджень робити не можна.
Відхилення нульової гіпотези повинно бути обґрунтоване відповідним рівнем
значущості. У біологічних дослідженнях приймають щонайменше 5%-й рівень, якому
відповідає ймовірність Р=0,95. У більш відповідальних дослідженнях, коли висновки повинні
бути більш точними і надійними приймається величина значущості в 1,0% або 0,01%, яким
відповідає рівень ймовірності – 0,99 та 0,999.
Найчастіше у науковій практиці використовується три пороги достовірної (довірчої)
ймовірності, кожний із яких пов'язаний з відповідною величиною нормованого відхилення:
Р = 0,95 відповідає – х = 1,96 σ;
Р = 0,99 відповідає – х = 2,58 σ;
Р = 0,999 відповідає – х = 3,29 σ.
Таким чином, завдяки рівню ймовірності, одержані характеристики вибірки
переносяться на аналогічні показники генеральної сукупності з відповідним порогом
достовірності. Наприклад ймовірність на рівні 0,95 (Р≥0,95, більше або дорівнює) означає, що
близькі величини до одержаних у досліді результативних показників повинні повторитися в 95
вибірках із 100.

221
Оцінка достовірності різниці вибірковихсередніх
Оскільки усе пізнається у порівнянні, у дослідній та практичній роботі велике значення
має визначення достовірності отриманої різниці у порівнянні середніх показників ознак двох
вибіркових сукупностей.
Для визначення достовірності різниці між середніми значеннями окремих господарськи
корисних ознак, які характеризують породу, селекційні групи, лінії тварин та кроси птиці
визначають критерій вірогідності td.
При цьому виходять з двох передбачень:
1. Вибірки взяті з різних генеральних сукупностей і різниця між ними відображає
характерні відмінності генеральнихсередніх.
2. Вибірки взяті з однієї генеральної сукупності і різниця між ними виникає у результаті
похибки або дії випадкових факторів.
Рівень достовірності різниці між середніми значеннями двох вибірок
обумовлюється трьома факторами:
об’ємом вибірки, тобто число особин вибіркової сукупності визначає достовірність
різниці. Чим більша вибірка, тим більше вибіркові показники наближаються до генеральної
сукупності, тим менша похибка репрезентативності, а значить, надійніша достовірність різниці;
мінливістю ознак – чим більша різноманітність вибіркових показників, тим менша
достовірність різниці за однакових величин об’єму вибірки та самої різниці;
величиною різниці – чим більша різниці між середніми показниками, тим вона
достовірніша за однаковими своїми об’ємом та мінливістю.
При вирахуванні достовірності різниці застосовують наступну формулу:

2 2
е: m M1 та m M2 – похибки середніх арифметичних ознак першої та другої груп
тварин, що порівнюються.
Для вирішення питання про суттєвість або не суттєвість відмінностей між групами
порівнюють значення td (критерій Стьюдента) із стандартними при такому числі ступенів
свободи ν = n1 + n2 – 2; де: ν – ступінь свободи; n1 і n2 – кількість спостережень (дат) у групах.
Рівень достовірності одержаних результатів позначається наступним чином: Р > 0,95; Р > 0,99
або Р > 0,999, або Р < 0,05; Р < 0,01; Р < 0,001; або Р = 0,95; Р = 0,99 та Р = 0,999.
Визначене у дослідженнях фактичне значення td порівнюємо з теоретично очікуваним за
таблицею Стьюдента і якщо воно дорівнює або вище, то говоримо про достовірність даних при
певному порозі ймовірності.
Приклади визначення біометричних показників
1. Розрахунок М, σ, Сv, mМ, mσ, mСv, tM методом малих вибірок
Для обчислення складається простий варіаційний ряд, наприклад, виписуються величини
промірів або живої маси кожної тварини молодняку телиць при оцінці їхнього росту і розвитку.
Варіанти (V) розташовують у порядку їх збільшення або зменшення. Наприклад, потрібно
обчислити середню арифметичну (М) за живою масою 1000 телиць української червоно-рябої
молочної породи. Для цього рендомізовано беруть живу масу 10 телиць, складають простий
варіаційний ряд – виписують живу масу кожної особини (це варіанти V) у порядку зростання,
потім

складають варіанти і ділять на кількість (n) варіант, тобто

V –350; 340; 365; 375; 380; 395; 397; 405; 350; 340.
1. Складаємо простий варіаційний ряд:
340; 340; 350; 350; 365; 375; 380; 395; 397; 405.
2. Додаємо варіанти і ділимо на кількість (п) варіант:

222
 У даному випадку середня арифметична М=369,7 кг показує, скільки б важила кожна
первістка ( з 1000 голів), якби не було мінливості.
Як відомо, усі біологічні ознаки змінюються. Тому потрібно обчислити середнє
квадратичне відхилення σ, яке вказує на ступінь мінливості, тобто на яку величину в
середньому кожна варіанта може відхилятись від середньої арифметичної у бік збільшення або
зменшення. Для цього спочатку записують варіанти V, потім відхилення кожної варіанти від
середньої арифметичної (V-M), підносять ці відхилення до квадрату (V-M)2, обчислюють суму
квадратів відхилень і за формулою обчислюють σ, яка виражається в натуральних
величинах:
1. Визначаємо середнє квадратичне відхилення σ

Таблиця 9
№ тварини Жива маса Відхилення від Квадрати відхилень
телиць (V) середньої (V-M) (V-M)2

1 340 -29,7 882,09

2 340 -29,7 882,09

3 350 -19,7 388,09

4 350 -19,7 388,09

5 365 -4,7 22,09

6 375 5,3 28,09

7 380 10,3 106,09

8 395 25,3 640,09

9 397 27,3 745,29

10 405 35,3 1246,09

n = 10 M = 369,7 0 Σ(V - M )2 = 5328,1

Отже, кожна варіанта, тобто жива маса кожної телиці, в середньому на 24,33 кг
відхиляється від середньої арифметичної (М=369,7 кг) у бік збільшення та зменшення. Це вказує
на різнорідність поголів'я даної генеральної сукупності у генетичному аспекті.

223
 Відомо, що все пізнається у порівнянні, в тому числі й ступінь мінливості. Проте
порівнювати ступінь мінливості різних ознак, наприклад добового надою, вмісту жиру в молоці,
температури тіла тварин тощо за середніми квадратичними відхиленнями (σ) неможливо,
оскільки вони в кожному конкретному випадку будуть виражатись у різних одиницях
вимірювання (кг, %, °С) та різних розрядах чисел. Тому, щоб порівняти рівень мінливості ознак
оцінених у різних величинах виміру обчислюють коефіцієнт мінливості Сv, виражений у
відсотках, який дозволяє проводити такі порівняння:
Обчислюємо коефіцієнт мінливості Сv, %.

Вирахувавши середню арифметичну, яка дорівнює М=369,7 кг, середньоквадратичне

відхилення – σ= 24,33 кг та коефіцієнт мінливості – Сv=6,58% за живою масою 10 телиць
(мала вибірка), ці показники переноситься на всю генеральну сукупність. При цьому виникають
помилки узагальнення, оскільки частина не може точно характеризувати ціле. Помилки
узагальнення, пов'язані з перенесенням даних (М, σ, Сv тощо), одержаних за допомогою
вибірки на всю генеральну сукупність, називаються репрезентативними помилками.
Репрезентативні помилки обчислюють за такими формулами:
помилка середньоїарифметичної

помилка середнього квадратичного відхилення

помилка коефіцієнта мінливості

Одним із заключних етапів усіх підрахунків є запис даних:

Далі ці помилки використовують для обчислення критерію вірогідності (достовірності) t

цих показників:

224
 За величиною tM судять про вірогідність, наприклад, середньої арифметичної, виходячи
із зв'язку tM з рівнем ймовірності.
Існує три рівні вірогідних меж ймовірності Р: Р=0,95; Р=0,99; Р=0,999. Ймовірність
Р=0,95 означає, що в 95 випадках із 100 показники збігатимуться, Р=0,99– в 99 випадках із 100,
Р=0,999 – в 999 випадках із 1000.
Для цих вірогідних рівнів Стьюдентом обчислені стандартні значення критерію
вірогідності у межах конкретних ступенів свободи, з якими і треба порівнювати визначений у
кожному конкретному випадку критерій вірогідності. Ступінь свободи обчислюють за
формулою ν = n – 2, тобто ν =10 – 2=8. Потім у таблиці Стьюдента стандартних значень
знаходять у першому стовпчику 8 і порівнюють значення tM=48 із стандартними 2,3; 3,4; 5,0. В
даному випадку критерій вірогідності середньої арифметичної більше, ніж стандартні значення
2,3; 3,4; 5,0. Це означає, що середня арифметична вірогідна при Р>0,999, тобто такою середньою
арифметичною можна користуватись, характеризуючи генеральнусукупність.
Обчислення критерію вірогідності t цих показників.

P – критерії вірогідності

0,95 0,99 0,999

ν=n-2, тобто ν=10-2=8

2,3 3,4 5,0

Якщо критерій вірогідності менше за стандартні значення, то користуватись такою

середньою арифметичною не можна. Для цього потрібно взяти нову вибірку й обчислити її
знову.
Розрахунок статистичних показників М, σ, Сv, mM, mσ, mСv, tM методом великих вибірок
Якщо маємо справу з великою кількістю тварин (n > 30), тобто з великою вибіркою,
обробку цифрових даних проводять не прямим способом, а за допомогою складніших
специфічних методів вирахування середньої арифметичної. Одним із таких найчастіше
вживаних є метод умовної середньої.
В основі цього методу закладені математичні операції, у яких за основу узято модальний
клас та відхилення від нього. При цьому модальний клас використовується як умовна середня.
Остання здебільшого добирається за найбільшою частотою варіант. У тих випадках, коли
модальних класів декілька або він знаходиться не посередині варіаційного ряду, за умовну
середню добирають той клас, котрий розділяє варіаційний ряд на більш-менш рівні частини за
своїми частотами. На конкретному прикладі розглянемо порядок визначення середньої
арифметичної.
Приклад виконання типового завдання: Визначити середню величину живої
маси корів української бурої молочної породи за наступними даними (кг): 646, 555, 692,
635, 610, 614, 597, 615, 610. 611, 585, 652, 654, 569, 669, 500,
665, 650, 673, 617, 592, 578, 672, 550, 605, 625, 645, 545, 552, 629, 598, 618, 621,
678, 540, 715, 568, 688, 612, 570, 685, 602, 670, 622, 596, 675, 618, 547, 638, 655,
530, 644, 599, 584, 657, 559, 580, 627, 567, 630, 590, 562, 660, 591, 628, 630, 586,
580, 635, 610, 567, 619, 576, 571, 538, 595, 655, 625, 522, 612, 636, 604, 625, 633,
630, 653, 708, 664, 572, 618, 634, 596, 612, 603, 644, 608, 576, 564, 535, 615, 652,
615, 637, 587, 601, 626, 565, 625, 630, 648, 639, 585, 612, 583, 604, 594, 590, 635,
617, 522, 574, 612, 620, 605, 573, 614, 647, 607, 584, 565, 695, 582, 614, 636, 658,
595, 606, 615, 588, 642, 604, 618, 603, 621, 647.
Для складання й опрацювання такого варіаційного ряду будуємо класи згідно з табл. 10.

225
 Таблиця 10
Варіаційний ряд живої маси корів
Класи Частота Умовне відхилення від Добуток Добуток
(w0 - wt) варіант (Р) модального класу (а) Ра Р а2
500-519 1 -5 -5 25

520-539 5 -4 - 20 80

540-559 8 -3 - 24 72

560-579 14 -2 - 28 56

580-599 26 -1 - 26 26

600-619 35 0 0 0

620-639 25 +1 + 25 25

640-659 16 +2 + 32 64

660-679 9 +3 + 27 81

680-699 4 +4 + 16 64

700-719 2 +5 + 10 50

k = 20 ΣP = 145 ΣP a = 7 ΣР а2 =543

1. Визначаємо ліміти – найбільше і найменше значення даної ознаки:

найменше значення – 500 кг;
найбільше значення – 715 кг.
2. Визначаємо розмах варіювання: від максимального значення у вибірці
віднімаємо мінімальне: 715-500 = 215 кг.
3. Визначаємо кількість класів для побудови майбутнього варіаційного
ряду. Класи – це градації, в які згруповані близькі за значенням варіанти. Кількість класів у
кожному випадку береться довільно, але в межах від 5 до 15.
У даному разі взято 11 класів.
4. Визначаємо класовий проміжок (k) діленням величини розмаху
варіювання на кількість взятих класів.

(краще заокруглити до цілого числа).

5. Додаємо класовий проміжок до найменшого ліміту (500+20=520), а потім до
нових значень додають заплановану кількість класів і щоб в останній увійшла максимальна
варіанта.
6. Знаходимо частоти Р, тобто кількість корів, яких залежно від живої маси розміщують
у відповідні класи.
7. Визначаємо умовний середній клас А. Виділяємо його жирними лініями,
позначаємо нулем. Величина умовної середньої розраховується за формулою:

226
 8. Знаходимо умовне відхилення (а) від модального класу, що позначили нулем, усіх
інших класів варіаційного ряду у цілих числах. Відхилення, що мають менше значення за
умовну середню величину будуть із знаком мінус з відхиленням у бік зменшення на п’ять
класових проміжків, а ті що мають більше значення – будуть із знаком плюс з відхилення у бік
зростання класів.
9. Знаходимо добуток частот на відхилення Ра та їх суму: ΣPa = 7
10. Визначаємо добуток частот на квадрат відхилень Ра2 та їх суму:
ΣР а2 =543
На цьому обробка варіаційного ряду закінчується. Підставляючи в формули дані з
варіаційного ряду розрахуємо необхідні показники.
а) Вираховуємо середнє арифметичне значення за формулою:
М = А+kb
де: А – середнє значення умовного середнього класу;
k – класовий проміжок; b – поправка, яка визначається за формулою:

Звідси: М = 609,5 + 20 · 0,04 = 609,5 + 0,8 = 610,3 кг.

б) Вираховуємо середнє квадратичне відхилення:

в) коефіцієнт варіації:

г) похибки середньої арифметичної:

д) похибку середньоквадратичного відхилення:

227
 ж) похибки коефіцієнта варіації:

з) критерій достовірності середнього арифметичного значення:

11. Остаточною є така форма запису статистичних даних:

12. Знаходимо ймовірність середньоарифметичного значення. При великій

вибірці ступені свободи, практично, не мають значення, бо розподіл Стьюдента
наближається до нормального. Тому кількість ступенів свободи буде ν=n=145. Тому
отримані фактично значення порівнюємо зі стандартними значеннями, які в таблиці
розміщені у рядку навпроти числа 143.
P = 0,95 P = 0,99 P = 0,999

1,96 2,58 3,29

Якщо порівняти фактичний критерій вірогідності (tm = 190,1) із найвищим стандартним

значенням t = 3,29, що знаходяться у вірогідних межах Р=0,999, помітно, що він істотно вище.
Це означає, що середня арифметична вибірки вірогідно відображає рівень середньої
арифметичної за живою масою корів генеральної сукупності.
Оцінка достовірності різниці вибіркових середніхвеличин
Оскільки усе пізнається у порівнянні, у науково-дослідній та практичній роботі велике
значення має визначення достовірності отриманої різниці двох вибіркових сукупностей.
Наприклад, в експериментах при визначенні впливу якогось чинника на розвиток будь якої
ознаки у тварин дослідної групи в порівнянні з контрольною групою завжди існує необхідність
встановлення достовірності впливу досліджуваного чинника на основі отриманих середніх
арифметичних. При порівнянні різниці між середніми показниками розвитку селекційних ознак
підконтрольних груп тварин постає питання чи можна отриману різницю вважати
закономірністю, а не випадковістю. На основі встановленої достовірності можна гарантовано
стверджувати про корисний ефект застосованих методів та вмотивовано впроваджувати їх у
виробництво.
Достовірність різниці обумовлюється трьома факторами: об’ємом вибірки,
різноманітністю (рівнем мінливості) ознак та величиною показника різниці.
Об’єм вибірки, тобто число особин, які узяті до дослідження визначає достовірність
різниці головним чином. Чим більше вивчено особин у вибірці, тим більше вибіркові показники
наближаються до генеральних параметрів, тим менша похибка репрезентативності, а значить,
надійніша достовірність різниці.

228
 Різноманітність величини ознаки призводить до більшої ймовірності отримати вибіркові
показники, що значно відрізнятимуться від параметрів генеральної сукупності і тим самим
знижуватимуть достовірність різниці за однакових величин об’єму вибірки та самої різниці.
Чим більша величина різниці, тим вона достовірніша за умов однакових об’ємів та
різноманітності ознаки.
При вирахуванні достовірності різниці використовують наступну формулу:

Приклад: визначити достовірність різниці між середніми величинами надою дочок

бугаїв-плідників двох ліній української червоно-рябої молочної породи. Продуктивність корів-
первісток лінії Айвенго (n=155) становила 5523 кг молока за лактацію з похибкою ±58,6 кг, а
лінії Валіанта, відповідно – (n=135), 4855 та ±65,8 кг.
Визначаємо достовірність за формулою:

Цей критерій достовірності різниці досліджуваних середніх величин значно вищий за

максимальне стандартне табличне значення Стьюдента (3,29), тому різниця надою між
нащадками бугаїв-плідників двох ліній статистично вірогідна при Р> 0,999 на користь корів лінії
Айвенго і залежить від спадковості плідників цієї лінії.
Визначення статистичних параметрів для якісних (альтернативних) ознак
У практиці селекційної роботи виникає необхідність визначення параметрів для якісних
ознак. Досить часто потребує визначення різниці між популяціями за життєздатністю,
збереженістю, резистентністю й відтворними якостями. На відміну від кількісних, для якісних
ознак середнє арифметичне визначається як частка або відсоток особин, що мають дану ознаку.
За одержаними даними також визначають достовірність різниці між вибірковими частками.
Кореляційний аналіз (методи визначення сполученої мінливості ознак)
З метою підвищення ефективності селекції одночасно за кількома ознаками
рекомендується насамперед враховувати їхню взаємну зумовленість, тобто кореляцію. Для
цього виникла необхідність математичного усвідомлення такого явища та вираження його
числовим показником, коефіцієнтом, за величиною якого можна було б говорити про тісноту чи
силу зв’язку між окремими ознаками.
Для цього існує коефіцієнт кореляції – математичний вираз, за допомогою якого
визначають ступінь зв’язку між окремими ознаками. Позначається коефіцієнт кореляції
латинською буквою r.
Термін “кореляція” (від лат. Correlatio – співвідношення, зв'язок) вперше застосував Ж.
Кюв’є ще у 1806 році. Запровадження у науку цього важливого математичного методу визвано
нагальними потребами морфології, генетики, селекції та інших дисциплін.
Кореляція у генетиці – це зв’язок між середніми показниками окремих ознак організмів
вибіркових сукупностей зумовлений генетичними факторами в поєднанні з умовами
навколишнього середовища. Сам метод оцінки тісноти чи ступеня зв’язку носить назву
кореляційного аналізу.
Кореляція між двома ознаками має назву простої, а коли до уваги береться більше
оцінюваних ознак то говорять про множинну кореляцію та, відповідно, множинний коефіцієнт
кореляції.
Існує також функціональний зв'язок, як правило – в неживій природі. За законами
функціональної залежності, зміні одного показника на певну величину відповідає тільки одна
конкретна величина іншого показника (наприклад, зменшення стовпчика ртуті в термометрах
при зниженні температури).

229
 Функціональна залежність (альтернативна) існує і в живій природі (заплідненість –
народження). При кореляційній залежності між двома ознаками вони по відношенню одна до
одної можуть приймати різні значення. Так, надій п'яти корів при зменшенні рівня протеїнового
живлення також знизиться, але для кожної корови це зменшення буде різним. Якщо
функціональні зв’язки однаково просто виявити як на одиничних, так і на групових об’єктах, то
кореляційні можна встановити лише при вивченні групових об’єктів методами математичної
статистики, з усвідомленням того, що кореляційний зв'язок типовий для об'єктів і процесів, які
відбуваються у живій природі.
Зв’язки між мінливими селекціонованими ознаками мають різні тенденції. В одному
випадку, коли із збільшенням першої ознаки збільшується друга, говорять про прямий і
позитивний (додатний) зв’язок або про пряму і позитивну кореляцію, а коефіцієнт кореляції
позначається із знаком плюс (+r). В іншому випадку із збільшенням першої ознаки друга
зменшується. У цьому разі говорять про зворотний або від’ємний зв'язок і коефіцієнт кореляції
пишеться із знаком мінус (-r). Отже, коефіцієнт кореляції вказує не лише на величину сполучної
мінливості ознак, але й на напрямок зв’язку.
За формою коефіцієнт кореляції поділяється на лінійний або прямолінійний та нелінійний
або криволінійний.
Таким чином, кореляційний аналіз є кількісним методом з’ясування тісноти сполучної
мінливості між ознаками, напрямку зв’язку та його форми. Проте необхідно пам’ятати, що
кореляційний зв’язок усе ж таки залишається методом статистичного аналізу, а не біологічного.
Тому, не дивлячись на велике значення цього методу в біометрії, все ж не слід його
переоцінювати і тим більше підміняти формально статистичним методом глибокий біологічний
аналіз результатів у дослідах чи спостереженнях.
Ступінь зв'язку між ознаками вимірюється за допомогою коефіцієнтів парної кореляції
(r) та регресії (R).
Спрямованість і ступінь (сила) зв'язку визначаються у відносних величинах від – 1,0 до
+1,0.
Прийнято вважати, що залежність низька, якщо r=0,1–0,3; середня при r=0,4–0,6 і висока
– при 0,7 і більше.
При коефіцієнті кореляції r=0,1 мінливість другої ознаки лише на 1% залежить від
мінливості першої, а в 99% випадках – від випадкових факторів.
Розрізняють фенотипову, генотипову та середовищну кореляції.
Фенотипова кореляція дає змогу встановити зв'язок між різними господарськи
корисними ознаками і використати їх з метою селекції, а також для ранньої діагностики
продуктивності тварин за ознаками, корелятивно пов’язаними з продуктивністю.
Генотипова кореляція – це форма зв'язку між двома ознаками, зумовлена адитивною
дією і взаємодією генів (плейотропія, епістаз тощо). Генотипова кореляція визначає вплив
спадкових факторів на ступінь фенотипової кореляції.
Паратипова (середовищна) кореляція зумовлена силою і спрямованістю впливу
умов середовища на дві ознаки, що вивчаються.
В усіх випадках напрям кореляції (+ чи – ) буде визначатися відповідно подібною або
різною дією генів і середовища на пару ознак, яку вивчають.
Генетична кореляція відіграє важливу роль у генетиці і селекції тварин, оскільки вона
успадковується і у випадках, якщо це небажано (наприклад, негативна кореляція між надоєм та
вмістом жиру), перебороти її можна тільки шляхом на зменшення.
У селекційно-генетичних дослідженнях при аналізі повторюваності ознак, тобто їх
спадкової стабільності у віковому аспекті, стійкості передачі в поколіннях (мати–дочка, батько–
син–онук і т. д.). використовується розрахунок детермінанти для кількісних ознак, або ранговий
коефіцієнт кореляції Спірмена для якісних ознак.
У тваринництві нерідко якість тварин характеризують рангом (ієрархією), який вони
займають серед інших тварин. При створенні порід, ліній, кросів стежать, яке місце (ранг)

230
 займатимуть з них тварини на конкурсних випробуваннях. При оцінці плідників за якістю
потомства також визначають їх ранг (в балах, індексах).
Високий коефіцієнт рангової кореляції показує повторюваність оцінок плідників.
Розрахунок коефіцієнта кореляції для малих вибірок
Для розрахунку коефіцієнта кореляції в малих вибірках найчастіше
використовують наступну формулу:

де: n – кількість тварин вибірки;

x та y – значення варіант першої та другої ознак;

Для визначення вірогідності кореляційного зв’язку розраховують

критерій достовірності коефіцієнта кореляції за формулою:

де: tr – критерій достовірності коефіцієнта кореляції;

r – коефіцієнт кореляції; mr – похибка коефіцієнта кореляції.
Похибка коефіцієнта кореляції визначається за формулою:

Приклади розв’язування задач

Визначити спрямованість і величину кореляційного зв’язку між віком та
багатоплідністю свиноматок. Вік матки виражається порядковим номером опоросу, а
багатоплідність – кількістю поросят за опорос. Врахована багатоплідність 10 свиноматок.
У табл. 11 приведені вихідні дані про вік та багатоплідність свиноматок, з яких
одержують необхідні для кожної форми значення суми.
Одержані значення Σх, Σу, Σх2, Σу2 дозволяють розрахувати σх та σу:
Підставивши одержані значення σх та σу, Σху, Σх, Σу, n у формулу коефіцієнта
кореляції для малої вибірки, розраховуємо його:
Таблиця 11
Визначення зв’язку між віком свиноматок та кількістю поросят за опорос
Номер Кількість Кількість х2 у2
тварини опоросів (х) поросят за х·у
опорос (у)
1 2 9 18 4 81
2 1 7 7 1 49
3 5 11 55 25 121
4 7 12 84 49 144
5 3 9 27 9 81
6 2 7 14 4 49
7 6 11 66 36 121
8 1 6 6 1 36
9 4 12 48 16 144
10 3 14 42 9 196
Σn = 10 Σx = 34 Σy = 98 Σху = Σх2 = 154 Σу2 = 1022
367
231
 Висновок. Між віком та багатоплідністю свиноматок встановлений достатньо
високий позитивний кореляційний зв’язок, тобто з віком багатоплідність у свиноматок
підвищується.
Після визначення коефіцієнта кореляції потрібно встановити його достовірність
(tr), але спочатку розраховується похибка коефіцієнта кореляції за формулою:

Достовірність коефіцієнта кореляції між віком та багатоплідністю

свиноматок становить:

Визначивши tr, порівнюємо одержане його значення з величиною t стандартного

за таблицею Ст’юдента. Якщо розраховане tr буде більше або дорівнювати теоретично
очікуваній величині t, тоді коефіцієнт кореляції є достовірним при відповідно взятому
рівні Р.
Для розрахунку прикладу табличні значення t при ν = n – 2 = 10 – 2 = 8
становили: 2,26; 3,36; 5,04. Розраховане значення tr (3,56) менше табличного 5,04 та
більше за 3,36, тобто отримана вірогідність на рівні Р<0,01, що підтверджує
достовірність кореляційного зв’язку та говорить про його невипадковий характер.
Порядок побудови та обробки кореляційної решітки для великої вибірки
Кореляційна решітка являє собою сукупність двох варіаційних рядів для першої
та другої корельованих ознак. Тому послідовність побудови та обробки кореляційної
решітки така ж сама як і варіаційного ряду.
1. Обробку варіант ознак починають з їх умовного позначення – одна з ознак
позначається через х, друга через у.
2. Вираховують кількість варіант (тварин) у вибірці (n).
3. Визначають розмах мінливості за ознаками х та у: це різниця між
максимальним та мінімальним значенням за кожною ознакою limx, limy.
4. Розраховують величину класового проміжку для ознак х та у.
5. Будують кореляційну решітку (табл. 12).
6. Будують класи за ознаками х та у.
7. Розносять попарно варіанти ознак х та у по вічках кореляційних ґраток, які
утворюються перетином відповідних класів.
8. Підраховують кількість варіант за класами ознаки х, заповнюючи рядок
Рх та за класами ознаки у, заповнюючи графу Ру.
9. Виділяють модальні класи та визначають числові відхилення для кожного
класу від модальних. За графою ах угору від модального класу будуть відхилення зі
знаком мінус, вниз – з позитивним знаком, у рядку ау ліворуч від модального класу – зі
знаком мінус, праворуч – із знаком плюс. В результаті виділення модальних класів
решітка розбивається на чотири квадранти.

232
 10. Після заповнення графи Рхах і рядка Руау одержують суму цих добутків.
Таблиця 12
Кореляційна решітка
Межі Межі класів ознаки у
класів
ознаки х Рх ах Рхах Рха2 х

I II

IIІ IV
Ру ΣРхах ΣРха2х
ау
Руау ΣРуау
Руа2у ΣРуа2у

11. Одержують суму добутків Рха2х (Рхах · ах) та Руа2у (Руау · ау).
12. Визначають ΣРахау (суму частот варіант на відхилення за кожною частотою
зокрема за ознаками х та у.
Для цього слід зробити наступне:
а) у кожному вічку, яке має частоту варіант, поставити добуток, який одержаний
в результаті множення значень ах на ау. Добутки за частотами записують у вигляді
ступеня, наприклад, 125 (1 – частота, 25 – добуток);
б) у кожному квадранті решітки помножити частоти варіант на їхні добутки і
одержати суму цих добутків за кожним квадрантом;
в) за сумами добутків чотирьох квадрантів визначають загальну суму і
одержують ΣРахау.
13. Визначають поправки до ознак х та у:

14. Розраховують середньоквадратичне відхилення (сигму) за ознаками х та у:

15. Підставимо одержані значення у формулу коефіцієнта кореляції, розраховують його

значення:

233
 16. Розраховують помилку коефіцієнта кореляції mr:

17. Встановлюють достовірність кореляційного зв’язку. Для

цього розраховують критерій вірогідності tr:

Розрахунок коефіцієнта кореляції для великої вибірки

Для великої вибірки коефіцієнт кореляції розраховується за формулою:

де: х та у – значення варіант першої та другої ознаки;

ΣРахау – сума добутків частот на відхилення за двома ознаками;
n – кількість тварин у вибірці; bх та bу – поправка до умовних середніх
арифметичних першої та другої ознаки; σх та σу – середньоквадратичне відхилення
за обома ознаками.
Елементи формули коефіцієнта кореляції ΣРахау, bх та bу, σх та σу – визначаються у
процесі побудови та обробки кореляційної решітки.
Приклад виконання типового завдання
Визначити напрям та величину кореляційного зв’язку між величиною проміру
обхвату грудей за лопатками та живою масою у корів симентальської породи за
показниками, що наведені у табл. 13.
Позначаємо селекційні ознаки та відому величину вибірки:
х – жива маса; у – обхват грудей; n = 130
Для визначення класового інтервалу вираховуємо розмах мінливості у
межах максимального та мінімального значень ліміту:
limx = 864 кг – 443 кг = 421 кг;
limу = 218 см – 180 см = 38 см.
Таблиця 13
Дані про живу масу (кг, Vx) та проміру – обхвату грудей за лопатками (см
Vy) корів симентальської породи
№ Vx Vy № Vx Vy № Vx Vy № Vx Vy № Vx Vy
п/п п/п п/п п/п п/п

1 602 196 27 615 202 53 590 204 79 610 200 105 580 197
2 680 210 28 670 201 54 500 180 80 697 211 106 713 200
3 610 200 29 705 202 55 590 192 81 660 202 107 495 188
4 591 205 30 590 202 56 612 202 82 540 196 108 635 203
5 715 206 31 494 196 57 515 187 83 725 205 109 690 216
6 650 205 32 600 203 58 750 201 84 597 208 110 615 200
7 635 195 33 555 198 59 663 210 85 630 204 111 674 198
8 443 191 34 675 210 60 555 194 86 785 215 112 670 199
9 685 211 35 659 195 61 770 206 87 598 205 113 570 197

234
 10 625 197 36 735 210 62 678 205 88 566 188 114 860 215
11 680 206 37 695 200 63 568 195 89 680 207 115 553 190
12 821 216 38 470 180 64 601 200 90 640 200 116 670 197
13 600 205 39 600 193 65 643 197 91 560 194 117 570 194
14 670 205 40 680 214 66 645 210 92 680 202 118 650 198
15 735 216 41 685 208 67 560 201 93 670 212 119 625 204
16 615 194 42 637 204 68 650 212 94 533 195 120 655 202
17 615 198 43 625 205 69 740 210 95 828 210 121 575 200
18 593 192 44 600 200 70 675 201 96 590 197 122 600 194
19 582 193 45 634 192 71 760 202 97 849 218 123 736 208
20 787 210 46 745 206 72 864 214 98 732 206 124 654 206
21 687 197 47 715 206 73 640 200 99 750 203 125 686 203
22 730 207 48 600 202 74 642 198 100 721 206 126 520 190
23 590 200 49 653 203 75 670 204 101 695 210 127 667 205
24 597 197 50 578 192 76 532 192 102 645 203 128 560 197
25 605 200 51 625 200 77 660 210 103 527 192 129 670 208
26 666 205 52 645 205 78 573 197 104 620 195 130 681 201

Визначаємо класові інтервали для оцінюваних ознак:

Будуємо кореляційну решітку (табл. 14) таким чином, по горизонталі

відкладаємо класи обхвату грудей, а по вертикалі – живу масу корів, розносимо у її
клітини інформаційні дані із таблиці 6 та розраховуємо значення: ΣРхах, ΣРуау, ΣР а 2,
ΣР а 2.
х х у у Таблиця 14
Кореляційна решітка для розрахунку коефіцієнта кореляції між проміром
обхвату грудей та живою масою корів
Жива Обхват грудей, у
маса, х
180- 184- 188- 192- 196- 200- 204- 208- 212- 216- Рх ах Рхах Рха2х
183 187 191 195 199 203 207 211 215 219
441-480 125 115 2 -5 -10 50
481-550 120 116 212 14 5 -4 -20 60
521-560 I-й 19 56 33 1 II-й 10 -3 -30 90
561-600 16 84 52 6 4- 2-4 26 -2 -52 104
2
601-640 42 31 11 4- 22 -1 -22 22

235
 1
641-680 1 6 7 10 5 3 32 0 0 0
681-720 1-1 5 21 42 14 13 1 13 13
721-760 3 52 34 18 12 2 24 48
761-800 13 16 19 3 3 9 27
801-840 III-й 18 IV-й 116 2 4 8 32
841-880 215 120 3 5 15 75
Ру 2 1 5 18 19 33 26 16 6 4 n=130; ΣРхах=-65;
2

ΣРхах =521
ау -5 -4 -3 -2 -1 0 1 2 3 4
Руау -10 -4 -15 -36 -19 0 26 32 18 16 ΣРyау=8
2 2
50 16 45 72 19 0 26 64 54 64
Руау ΣРyаy =410
Проводимо обрахування найбільш складного багаточлена ΣРахау.
Оскільки кореляційна решітка розділена умовними середніми арифметичними
(модальними класами) на чотири частини, які називаються квадрантами, обчислення
проводяться по кожному із них. Квадранти нумерують зліва на право і зверху вниз. Для
цього:
а) у клітинках кожного окремого квадранту, в яких проставлені частоти, ставимо
добутки одержані при множенні ах ау. Наприклад, клітинка першого квадранту із
чотирьох, який утворений класами 441-480 та 180-183, містить частоту 1, для класу 180-
183 ау=-5, для класу 441-480 ах=-5. Отже, добуток буде становити: (-5) (-5) = 25, який і
ставиться до частоти у вигляді ступеня і т.д.;
б) у кожному квадранті перемножуємо частоти на їх добутки, одержані при
множенні ах ау, і визначаємо загальну суму цих добутків за кожним квадрантом:
1 квадрант: 25+20+16+15+24+9+6+30+32+8+4+9+10+3=211;
2 квадрант: (-8)+(-4)+(-8) = -20;
3 квадрант: -1;
4 квадрант: 2+10+3+8+12+6+8+9+30+4+8+16+20=136
в) ΣРах · ау = I + II + III + IV квадранти = 211 + (-20) + (-1) + 121=326.
Визначаємо складові формули розпочинаючи з обчислення кореляції окремо за
кожною ознакою:

236
 Висновок: Між проміром обхвату грудей та живою масою корів симентальської
породи встановлений високий, позитивний кореляційний зв’язок, тобто із збільшенням
живої маси тіла корів у них істотно зростає промір обхвату грудей за лопатками.
Щоб довести, що вирахуваний кореляційний зв'язок не є випадковістю,
визначаємо критерій достовірності. Оскільки для формули з його визначення невідома
похибка, знаходимо її значення:

Зіставляємо фактично розраховане значення tr з теоретичною величиною t

таблиці Ст’юдента при ν=130. Розраховане tr істотно більше максимального табличного
(3,29). Отже, кореляційний зв’язок між живою масою та обхватом грудей у корів є
високодостовірним при Р < 0,001.
Регресійний аналіз
Поряд з кореляційним аналізом у селекції тварин широко використовують регресійний
аналіз як метод вивчення зв'язку між ознаками, що вказує, на яку величину зміниться одна із
залежних ознак (функція) при зміні іншої ознаки (аргумента) на одиницю виміру (кг, мл, см,
бал).
Регресія (від лат. regressio – рух назад) – це зміна функцій від зміни одного або
кількох аргументів.
Зв’язок між ознаками можна виражати не тільки коефіцієнтом кореляції, але й
іншими показником – коефіцієнтом регресії (R).
На відміну від коефіцієнта кореляції, який показує величину у відносних
одиницях, коефіцієнт регресії виражає зв’язок в поіменованих величинах (у тих в яких
вимірюється ознака). Коефіцієнт регресії показує наскільки в середньому зміниться
одна із ознак, якщо інша, яка корелює з нею, зміниться на якусь певну величину
(одиницю вимірювання).
Коефіцієнт регресії може не тільки показувати наскільки змінлася одна із ознак
при зміні іншої на одиницю, але й вказати на наявність та напрямок зв’язку між
досліджуваними ознаками (знак “+” або “–“ перед величиною).
Коефіцієнт регресії можна розрахувати для малої та великої вибірок за
формулами:

де: х – умовне позначення однієї з вивчаючих ознак; у – умовне позначення другої, яка
корелює з першою ознакою; σх та σу – середнє квадратичне відхилення за кожною із
оцінюваних ознак; r – коефіцієнт кореляції, який відображає зв’язок між вивчаючими
ознаками.
Однак для малих вибірок більш зручніші розгорнуті формули розрахунку
коефіцієнта регресії:

237
Величина Rх/у показує наскільки змінюється ознака, позначена через “х”, якщо інша, яка
корелює з нею (у), зміниться на одиницю (тобто на 1 кг, 1 см, 1% та ін.).
Величина Rу/х, навпаки, показує наскільки зміниться ознака, яка позначена через
(y), при зміні корелюючої з нею ознаки (х) на одиницю (тобто на 1 %, 1 см, 1 кг та ін.).
Приклади розв’язування задач
Розрахувати коефіцієнт регресії живої маси у корів голштинської породи та
обхвату грудей і навпаки за наступними даними:
жива маса, кг – 467, 441, 491, 433, 534, 488, 390, 391, 421, 447.
обхват грудей, см – 186, 182, 190, 183, 196, 189, 172, 174, 180, 179.
Для розрахунку коефіцієнта регресії позначаємо одну ознаку – живу масу корів –
через “х”, іншу – обхват грудей – через “у”.
Так як дана вибірка мала, тоді більш доцільно використати для розрахунку
регресії розгорнуті формули.
Щоб одержати всі необхідні для розрахунку регресії величини, зручніше всі
розрахунки звести у таблицю, аналогічну таблиці для визначенні коефіцієнта кореляції
для малої вибірки (табл. 15).
Таблиця 15
Визначення коефіцієнта регресії (жива маса та обхват грудей у корів)
Жива маса, Обхват х·у х2 у2
кг (х) грудей, см (у)
467 186 86862 218089 34586
441 182 80262 194481 33124
491 190 93290 241081 36100
433 183 79239 187489 33489
534 196 104664 285156 38416
488 189 92232 238144 35721
390 172 67080 152100 29584
391 174 68034 152881 30276
421 180 75780 177241 32400
447 179 80013 199809 32041
Σx=4503 Σy=1831 Σxy=827456 Σx2=2046471 Σy2=335747

238
 Висновок: Між живою масою корів голштинської породи та обхватом грудей
існує позитивний кореляційний зв’язок. Підвищення обхвату грудей на 1 см призводе
до підвищення живої маси на 6,02 кг; підвищення живої маси корів на 1 кг викликає у
них збільшення проміру обхвату грудей на 0,16 см.
Дисперсійний аналіз
Поряд з кореляційним та регресійним аналізами при вивченні причинно-
наслідкових відносин між явищами особливо цінним виявився метод дисперсійного
аналізу. Розроблений англійським математиком і біологом Р.Е. Фішером і
опублікований у 1925 р., дисперсійний аналіз у даний час знайшов широке
застосування при обробці матеріалів науково-дослідних робіт з сільськогосподарськими
тваринами і рослинами.
Закономірно, що біологічні властивості живих організмів та рівень розвитку
селекціонованих ознак тварин знаходяться у великій залежності від дії спадкових та
середовищних факторів. У зв’язку з цим і виникла необхідність відокремлено визначати
ступінь впливу кожного із цих чинників у загальній мінливості взятих для дослідження
показників.
Головне призначення дисперсійного аналізу – це розкласти загальну
варіативність ознаки на часткову мінливість, що виникає у членів популяції під
впливом багатьох чинників. В процесі аналізу встановлюють частку мінливості,
зумовлену кожним фактором, що враховується у дослідженні, частку мінливості,
викликану сумісною дією цих факторів, а також виявляють ту частку мінливості, яка є
результатом дії багатьох не врахованих у досліді факторів, що утворюють так звану
випадкову, або залишкову, мінливість ознаки.
Отже, сутність дисперсійного аналізу полягає у тому, що він дозволяє
встановити ступінь впливу окремих факторів на загальну мінливість тієї чи іншої
ознаки.
Для пізнання закономірностей мінливості об'єктів якої-небудь сукупності
важливо визначити частку впливу окремих факторів, вивчення дії яких на дані об'єкти
може служити метою спеціальних дослідів. Обробляючи матеріали досліджень
дисперсійним методом, можна одержати математичний вираз і визначити величину
мінливості, обумовлену дією врахованих в досліді факторів, і мінливість залишкову, що
виникла під впливом всіх інших, не врахованих в досліді, факторів. У цьому полягає
перша і найбільш важлива властивість дисперсійного аналізу.
Друга властивість дисперсійного аналізу полягає в тому, що він дозволяє
визначити статистичну достовірність частки впливу факторів, що вивчаються.
Важливою особливістю дисперсійного методу є те, що його можна проводити не тільки
на малих і великих вибірках, але й, що особливо важливо, він дозволяє обробляти
сукупності, які включають неоднорідний матеріал.
Наприклад, сукупність може складатися з тварин різної статі, в яку входить група самок
і самців. Або дисперсійному аналізу піддають сукупність, що складається з груп тварин
різного генетичного походження (чистопорідні та помісні) і т.д.
Ознаки, що змінюються під дією тих чи інших причин, називаються
результативними, а причини, що викликають зміну величини результативної ознаки чи
ознак, – факторами. Наприклад, жива маса, продуктивність або лінійні ознаки
екстер’єру, за якими ми складаємо уяву про розвиток та потенціальні можливості
організму – це все ознаки, на які впливають різні фактори: рівень годівлі, елементи
живлення, технологія утримання тощо.
Факторів, що впливають на одну і ту ж ознаку, багато. Проте у досліді
регулюються лише окремі з них, вони так і називаються регульованими або
організованими факторами на відміну від тих, які не піддаються регулюванню, хоча й
впливають на величину результативної ознаки. Як правило кожний регульований
фактор досліджується серійно, тобто у вигляді відокремлених одна від одної груп, які

239
 називаються градаціями. Кількість градацій того чи іншого фактора визначаються
умовами досліду, наприклад поживністю чи складом раціону годівлі
Користуючись дисперсійним аналізом можна вирішити частину основних задач:
– визначити силу впливу закономірних та випадкових факторів;
– визначити достовірність впливу досліджуваних факторів;
– з’ясувати зв’язок між окремими факторами;
– виміряти ступінь успадковуваності ознак при передачі генетичної інформації
із покоління в покоління;
– провести порівняльний аналіз спадкових комбінаційних властивостей
племінних плідників, як основу масового добору
Частка впливу окремих факторів виражається, так званою дисперсією, тобто
сумою квадратів відхилення і позначається буквою С. Дисперсія математично це не що
інше як σ2. Тому прийнято визначати загальну дисперсію або мінливість, як суму
квадратів відхилення кожного варіанта від середньої арифметичної, що дозволяє
записати її наступною формулою:
Су = Σ(V-M)2
Загальну дисперсію можна розкласти на відповідні складові – факторіальну
дисперсію (Сх), яка визначає частку впливу факторів, що вивчаються (організовані
фактори) та залишкову дисперсію (Сz), яка виникає під дією різних випадкових не
врахованих факторів.
Таким чином, у загальному вигляді дисперсія, тобто різноманітність або
мінливість ознаки може бути записана наступною формулою:
Cy = Cx + Cz
Завданням дисперсійного аналізу є вирахування факторіальної (Сх) та
залишкової (Сz) дисперсій.
За допомогою дисперсійного аналізу визначають не лише величину кожної
дисперсії, але й вираховують і частку чи силу впливу Cx та Cz на варіюючи ознаку. Для
цього обчислюють величину відношення між дисперсіями і позначають її через η2.
Таким чином, частка чи ступінь впливу усіх взятих до уваги організованих
факторів виразиться формулою:

Ступінь впливу випадкових факторів буде виражена відповідною

формулою:

Дисперсійний аналіз проводять у декілька етапів шляхом математичної обробки

статистичного комплексу та складання зведеної таблиці.
Статистичні комплекси
Розрізняють статистичні комплекси за тим, скільки факторів включено до
обчислення, тому вини поділяються на – однофакторні, двохфакторні, трьохфакторні
та багатофакторні.
Фактори впливу поділяються на класи і в залежності від співвідношення частот у
цих класах статистичні комплекси можуть бути рівномірними, нерівномірними та
пропорційними. У рівномірних комплексах число спостережень, тобто частоти
знаходяться у співвідношеннях, як 1:1:1 і т.п., у пропорційних – як 2:4 і т.п., у
нерівномірних – як завгодно, табл. 16.

240
 Математичні формули та алгоритми обрахунків залежать від характеру
комплексів. Найскладніші обрахунки існують для нерівномірних багатофакторних
комплексів.
Таблиця 16
Статистичні комплекси залежно від піввідношення частот у класах
Рівномірні Пропорційні Нерівномірні

показ- А1 А2 показ- А1 А2 показ- А1 А2

ники ники ники
В1 В2 В1 В2 В1 В2 В1 В2 В1 В2 В1 В2

n 10 10 10 10 n 5 10 7 21 n 10 12 13 14

В1:В2 1:1 1:1 В1:В2 1:2 1:3 В1:В2 1:1,2 1:1,5

Основні терміни і величини, що використовуються у дисперсійному аналізі

При проведенні дисперсійного аналізу, користуються наступними термінами і
величинами: Су – загальна дисперсія: Сх – часткова, або факторіальна, дисперсія; Cz –
випадкова, або залишкова, дисперсія.
Визначення дисперсій (Су, Сх, Cz) ґрунтується в процесі дисперсійного аналізу на
обчисленні суми квадратів різниці між величиною варіативної ознаки (V) і загальній
середній арифметичній (М0) або частковими середніми арифметичними (Mi), а також на
обчисленні суми квадратів різниці між частковою (Мi) і загальною (М0) середніми
арифметичними.
Результативна ознака (у) – варіативна ознака, заради якої проводиться
дисперсійний аналіз мінливості, що виникає під впливом якихось факторів, що
враховуються в експерименті;
враховані (або організовані) фактори (х) – чинники, які вивчаються і
контролюються у досліді;
невраховані (або випадкові) фактори (z), які не враховуються і не
контролюються схемою досліду, але чинять вплив на варіативність ознаки;
градації або класи (l) фактора, що впливає на варіативність ознаки;
варіанта результативної ознаки (V);
статистичний комплекс – вибіркова сукупність, за якою обраховується
дисперсійний аналіз і організовані за градаціями фактори, що впливають на
варіативність ознаки;
дисперсії:
загальна дисперсія Cy = Σ(V–М0)2;
часткова або факторіальна дисперсія Сх = Σ(Мі–М0)2;
залишкова або випадкова дисперсія Cz = Σ(V–Mi)2;
ступені свободи: для загальної дисперсії (vy); для факторіальної дисперсії
(vx) і для залишкової дисперсії (vz);
варіанси, девіати (або вагові дисперсії) (σ2):
доля мінливості, зумовлена впливом фактора η2:
показник криволінійного зв'язку (η) між результативною ознакою і фактором, що
впливає на варіативність ознаки;
критерій достовірності Фішера (F).
Для проведення дисперсійного аналізу формують малу або велику вибірку за
принципом випадкового добору членів сукупності. Правила добору при цьому
залишаються ті ж самі, що були використані й для інших статистичних методів. Це
означає, що дисперсійний аналіз вимагає оформлення рендомізованої вибірки, для якої
добір членів будується за принципом випадковості. Недотримання цього принципу

241
призводить до невірних висновків, оскільки одержані величини С, σ2 і
2
η не відображатимуть властивостей генеральної сукупності.
Одержану рендомізовану вибірку оформляють у вигляді так званого
статистичного комплексу, що представляє таблицю, структура якої може бути більш
простою або складнішою, залежно від числа організованих чинників, що вивчаються,
від числа градацій за кожний фактор і від об'єму вибірки.
Таблиця статистичного комплексу утворюється градаціями (класами) фактора,
що впливає (одного або декількох) і градаціями результативної ознаки. При вирішенні
питання про те, які чинники можуть бути включені до структури статистичного
комплексу, необхідно дотримуватися низки обов'язкових правил: при вивченні двох або
більшого числа організованих факторів допускаються до включення в статистичний
комплекс тільки такі чинники, які не знаходяться у кореляційному або
функціональному зв'язку. Якщо ж між факторами існує зв'язок, то таку сукупність не
можна обробляти звичайним способом дисперсійного аналізу, а необхідно
використовувати інші методи.
Фактори, що підлягають вивченню методом дисперсійного аналізу, можуть мати
декілька градацій (або рівнів), що враховуються у структурі статистичного комплексу.
Наприклад, вивчається вплив статі та типу годівлі на добові прирости телят. Тут
можуть бути такі градації фактора: для статі тварин (А) дві градації (самки LА1 і самці
LА2), для чинника годівлі (В) — різні раціони: концентратний (LВ1), соковитий (LВ2),
грубий (LВ3). Отже, в комплексі по чиннику А будуть дві градації (LА = 2) і по чиннику
В, три – (LВ = 3).
За характером і особливостям фактора їх градації можуть бути наступними.
Фіксовані (визначені), коли градації характеризують певний стан чинника,
наприклад за статтю (самки, самці), за типом мутацій (хромосомні, генні) і т.д.
Варіативні градації відносяться до кількісних ознак і оформляються у вигляді
класів.
Ієрархічні, коли градації одного чинника жорстко супідрядні з градаціями
іншого, наприклад ієрархічні градації можуть бути між тваринами за їх походженням в
такій послідовності: вид, порода, лінія, плідники, нащадки.
Залежно від того, яким типом градацій характеризується фактор, структура
статистичного комплексу і його обробка певною мірою видозмінюються. Градації
фактора можуть бути виражені рівновеликими кількісними величинами або якісними
угрупуваннями. Так, наприклад, градації по віковому фактору можуть бути підрозділені
на вікові групи в послідовному порядку: 1 рік, 2 роки, 3 роки і т.д. Але, окрім кількісної
відмінності, градації фактора можуть виражатися якісними підрозділами. Так, для
вікового фактора градаціями можуть бути наступні якісні показники: молоді,
середньовікові, старі. Якісні градації по генетичному фактору можна розділити на
наступні: чистопородні, помісні, інбредні, гомозиготні, гетерозиготні тощо.
При складанні статистичного комплексу, коли в нього включені два або три
фактори, число градацій по кожному з факторів може бути різним. Необхідно мати на
увазі, що прийнятий рівень градації може впливати на результат дисперсійного аналізу.
Тому одержані підсумкові дані аналізу можуть бути поширені тільки на той тип
комплексу і на той рівень градацій, які піддавалися обробці.
На результатах дисперсійного аналізу позначається також рівень неврахованих,
тобто неорганізованих і випадкових факторів, які впливають на результативну ознаку
спільно з врахованими факторами. Наприклад, вивчається сила гетерозису, що
виявляється у збільшені величини живої маси при міжлінійних внутрішньопородних
кросах і промисловому схрещуванні.
Неврахованими, випадковими факторами будуть різноманітні фактори, що
чинять з свого боку позитивний або негативний вплив на дисперсію живої маси. Так,
наприклад, на тлі низького або високого рівня годівлі, яка входить до складу

242
неврахованих факторів (z), можна зробити різні висновки з дисперсійного аналізу про
силу гетерозису за живою масою при різних типах генетичного походження тварин.
Тому при проведенні дисперсійного аналізу необхідно враховувати рівень і специфіку
можливої дії елементів, які створюють невраховані, випадкові чинники, і мати ясне
уявлення про можливий їхній вплив на результативну ознаку. Інакше можна зробити
неправильні висновки з даних, одержаних за допомогою дисперсійного аналізу.
Вказані особливості випадкових факторів та їхня роль впливу на дисперсію
результативної ознаки складають слабку сторону дисперсійного методу і вимагають
ретельного і свідомого підходу до матеріалу.
Отже, підсумовуючи наведений матеріал, нам відомо, що мінливість ознак у
тварин зумовлена дією різноманітних факторів внутрішнього (спадкового) та
зовнішнього середовища. Ці фактори діють на ознаки організму тварин з різною силою,
а іноді й у різних напрямках. У результаті такої дії ознака набуває певної величини.
Частка впливу різних, одночасно задіяних факторів, на мінливість тієї чи іншої ознаки,
неоднакова. Виявляти частку впливу кожного, окремо взятого, фактора на мінливість
ознак можна лише за допомогою дисперсійного аналізу, основне призначення якого –
розділити загальну мінливість на загальну, факторіальну і залишкову.
Приклади розв’язування задач
Необхідно виявити вплив віку свиноматок великої білої породи на їхню
молочність (загальну масу поросят у віці 21 дня); при цьому враховується наступний
вік свиноматок – 16, 26, 38, та 50 місяців. З цією метою для кожної вікової групи
підбирають по декілька особин.
Так, у 16-ти місячному віці молочність п’яти свиноматок склала 90, 88, 79, 74, 75
кг; у 26 місяців – 81, 87, 95, 86, 85 кг; у 38 місяців – 95, 78, 90, 85, 84
кг та у 50 місяців – 73, 82, 92, 90, 85 кг.
Спочатку визначаємо фактор, який необхідно вивчити. Для нашого прикладу –
це вік свиноматки.
Градаціями фактора у нас є вік свиноматок, які позначаються буквою “і” .
Загальна кількість врахованих градацій позначають як “r”. У нашому прикладі таких
градацій фактора чотири – 16, 26, 38 та 50 місяців (Σ=r=4).
Тварини, які підібрані для кожної градації, складають її обсяг (n). У кожної
особини, яка входить до комплексу вимірюється результативна ознака (у нашому
прикладі молочність ), тобто визначаються абсолютні значення варіанти (Vi). Градації
фактору і відповідні їм показники варіант складають дисперсійний комплекс.
Дисперсійний комплекс, а також розрахунок його допоміжних величин для визначення
частки впливу вивчаючого фактору на мінливість ознаки оформляється у вигляді
таблиці. Такий однофакторний дисперсійний комплекс для наведеного прикладу
представлений у табл. 17.
Таблиця 17
Однофакторний дисперсійний комплекс
Градації 16 26 38 50 Σ
фактора (і) місяців місяців місяців місяців

Vi (варіанти 90, 88, 79, 81, 87, 95, 95, 78, 90, 73, 82, 92,
градації) 74, 75 86, 85 85, 84 90, 85
n 5 5 5 5 N = 20
ΣVi 406 434 432 422 ΣV = 1694
81,6 86,8 86,4 84,4

243
 8100, 7744, 6561, 7569, 9025, 6084, 5329, 6724,
2
Vi 6241, 5476, 9025, 7396, 8100, 7225, 8464, 8100, ΣVi2 = 144293
5625 ∑1 7225 7056 7225
=33186 ∑2=37775 ∑3=37490 ∑4=35842
(ΣVi)2 164836,2 188356,1 186624,1 178084,2
32967,2 38019,2 37324,8 35616,8 ΣНі =143928,0

Порядок складання дисперсійного комплексу та розрахунку допоміжних величин

1. У таблицю заносять градації фактору (і) та проставляють їх загальну кількість
(r). У даному прикладі – це різні вікові групи свиноматок – 16, 26, 38 та 50 місяців.
Всього 4 градації фактору (r = 4).
2. Проставляємо абсолютні значення варіант (Vі), які складають об`єм кожної
градації (показники молочності свиноматок в кг).
3. Підраховуємо об’єм градації (n) та кількість особин комплексу в цілому (N). У
кожному випадку об’єм кожної градації n = 5 тварин, N = 20.
4. Знаходимо суму варіант кожної градації комплексу (ΣVi) і комплексу в цілому
(ΣV). Так, по 1-й градації ΣVi = 90+88+79+74+75=406; по 2-й градації – 434; по 3-й – 432
та по 4-й 422. Сума варіант комплексу в цілому ΣV = 406+434+432+422=1694.
5. Визначаємо середню арифметичну варіант кожної градації (Мі), а також
середню арифметичну варіант всього комплексу (М):

6. Розраховуємо квадрати варіант градацій (Vi)2 і знаходимо суму квадратів

варіант всього комплексу (ΣVi2). Це досягається піднесенням кожної варіанти у квадрат
та наступним додаванням цих величин.
ΣVi2 =Σ1 + Σ2 + Σ3 + Σ4 = 33186 + 37775 + 37490 + 35842 = 144293.
7. Розраховуємо квадрат суми варіант градацій (ΣVi)2, для чого підносимо
показники графи ΣVi до квадрату: 4062 = 164836,2; 4342 = 188356,1 та ін.
8. Визначаємо спеціальні допоміжні величини (Ні) за формулою:

які потім додають для одержання величини ΣНі.

244
 Так для 1-ої градації. Подібні розрахунки робимо для
інших градацій.
ΣНі = 32967,2 + 38019,2 + 37324,8 + 35618,8 = 143928,0.
9. Обраховуємо загальну додаткову величину (Н∑), для чого показник графи
суми варіант всього комплексу (ΣV) підносимо до квадрату і ділимо на показник графи
числа особин комплексу, тобто його об’єм (N):

Після повторення комплексу і знаходження всіх допоміжних величин,

розраховуємо три дисперсії: загальну (Су), факторіальну (Сх) та залишкову (Cz). Робочі
формули розрахунку цих величин наступні:
Су = ΣVi2 -ΣН∑
Сх = ΣНі – Н∑
Сz = ΣVi2 –Hi
Підставивши числові значення у формули, одержуємо:
Су = 144293 – 143481,8 = 811,2;
Сх = 143928 – 143481,8 = 446,2;
Сz = 144293 – 143928 = 365,0.
Вірність розрахунку величин дисперсій можна перевірити за формулою Су = Сх +
Сz = 811,2 = 446,2 + 365,0 = 811,2.
На підставі трьох дисперсій можна розраховуємо заключні показники
дисперсійного аналізу:
10. Показник сили (частки) впливу фактору, який вивчається (η2х):

Цей показник можна виражати як у частках одиниці, так і в відсотках. У

наступних випадках формула набуває наступного виду:

11. Показник вірогідності впливу (F):

Для нашого прикладу частка впливу віку свиноматок на їхню молочність

дорівнює:

Одержаний показник η2х говорить про достатньо сильний вплив віку свиноматок на їх
молочність. З усіх факторів, які визначають різноманіття молочності, на частку віку
свиноматок припадає 55%. Наскільки вірогідний цей висновок можна судити за
показником вірогідності впливу (F).

245
 Для того, щоб вияснити, вірогідний чи невірогідний вплив фактору, який ми
вивчаємо у вибірковому дисперсійному комплексі, необхідно порівняти розраховане
значення F зі стандартним значенням Fst, критерію Фішера, наведені у відповідному
додатку.
У цьому додатку ν1 ν2 – кількості ступенів свободи, які становлять відповідно ν1
= r – 1; ν2 = N – r.
Для нашого прикладу: ν1 = 4 – 1 =3; ν2 = 20 – 4 = 16. Розраховане значення F перевищує
друге стандартне значення:
F = 6,50 > 6,4, тобто вплив фактору, що вивчається при рівні вірогідності Р< 0,01.
Успадковуваність ознак та методи її визначення
Селекційно-племінна робота із сільськогосподарськими тваринами постійно
спрямована на удосконалення їхніх господарськи корисних ознак у бажаному напрямі.
Добір та підбір цінних у племінному відношенні тварин проводиться за показниками
оцінки фенотипу. Проте необхідно відмітити, що фенотип тварини ніколи не
ідентичний його генотипу. Це пов’язано з тим, що кількісні ознаки проявляють явище
фенотипової мінливості, яка обумовлена двома причинами: спадковою (генотиповою)
різноманітністю тварин певного стада, популяції та впливом зовнішніх (паратипових)
факторів.
Разом з тим схожі за фенотипом тварини мають несхожі генотипи. Від групи
схожих за продуктивністю корів одержують потомство з різними продуктивними
властивостями. Отже, у свою чергу, фенотипова схожість не гарантує генотипової
схожості. Практично це означає, що не всі дочки корів- рекордисток за надоєм стануть
відповідно рекордистками за цією ознакою, навіть якщо вони вирощені в схожих
умовах середовища. Причина цього — генотипові відмінності схожих за фенотипом
корів-матерів.
Не можна одержати точного уявлення про спадковість (генотип) тварини, судячи
лише за однією його продуктивністю (за фенотипом); не можна знати напевно, які з
кращих відібраних за фенотипом тварин будуть в той же час кращими і за генотипом.
Правда, певна закономірність існує: кращі за фенотипом тварини будуть в середньому
(а не кожна особина окремо), як правило, і кращими за генотипом, тобто вони
даватимуть краще потомство. Селекціонери поступають абсолютно вірно, коли в своїй
практичній роботі кращі генотипи шукають серед кращих фенотипів.
Ступінь точності оцінки генотипу за фенотипом істотно коливається залежно
від того, наскільки мінливість тієї чи іншої ознаки, що селекціонується, обумовлена
більшою чи меншою мірою умовами зовнішніх факторів. Адже різні ознаки з
неоднаковою мірою змінюються під впливом умов середовища.
Так величина надою значно більше залежить від рівня і повноцінності годівлі
ніж вміст жиру в молоці.
Отже, чим більше дана ознака змінюється під дією середовища (чим більша
частка паратипової мінливості в загальній фенотиповій різноманітності ознаки), тим
важче визначити існуючі відмінності в племінній цінності (генотипові відмінності)
тварин, тим менш ефективним буде масовий добір тварин за такою ознакою. І навпаки,
ефективність добору особин на племінні цілі за тією чи іншою ознакою зростає у міру
зменшення її мінливості залежно від умов зовнішнього середовища.
Таким чином, щоб підвищити ефективність добору, потрібно перш за все
встановити, якою мірою та чи інша ознака, за якою ведеться селекція, залежить від
спадкових особливостей тварини і якою – від середовища. Або, мовою популяційної
генетики, виникає необхідність встановити частку генотипової обумовленості
селекціонованої ознаки в загальній фенотиповій мінливості тварин.

246
 Для цього необхідно визначити відносну частку впливу спадковості та факторів
зовнішнього середовища на ступінь фенотипової мінливості ознаки в окремому стаді
або популяції.
Взаємозв’язок між фенотипом і середовищем можна представити таким
рівнянням: Ф = Г + П.
Отже, наведене рівняння показує, що загальну фенотипову мінливість ознаки у
стаді тварин можна розділити на дві частини. Перша – це та частина фенотипової
мінливості, яка обумовлена генотиповою різноманітністю, а друга факторами
зовнішнього середовища.
Термін успадковуваність був уперше запропонований С. Лашем у 1939 році. Він
запозичив його у С. Райта, який позначав цим терміном детермінацію ознаки
спадковістю. Термін походить від англійського слова (heritabiliti).
Дуже важливо зрозуміти, що успадковуваність – це явище популяційне, вона
вивчається не в межах окремих особинах, а на рівні групи тварин. І тому його потрібно
чітко відрізняти від таких понять як спадковість і успадкування.
Успадковуваність – це показник, який виражає частку генетичної
різноманітності у загальній фенотиповій мінливості ознаки у групі, стаді, популяції
тварин.
Це саме той показник, який дозволяє вирішити завдання, поставлене
М.Ф. Івановим – “Шукайте кращі генотипи серед кращих фенотипів”. Звідси витікає,
що той, хто приділяє всю увагу лише одній тварині, втрачає із виду всю популяцію.
Слід зазначити, що чисто генетичної частки загальної мінливості немає, як немає
мінливості, обумовленої тільки умовами зовнішнього середовища. Будь-яка ознака є
продуктом сукупного впливу спадковості та середовища.
Проте залежність різних ознак від дії середовища, як це вже наголошувалося, все
ж таки відрізняється – мінливість кількісних ознак істотно залежить від середовища,
мінливість же якісних ознак майже повністю контролюється спадковістю. Розмежувати
з абсолютною точністю вплив спадковості та середовища на ту чи іншу ознаку окремо
взятої особини неможливо.
Ці теоретичні судження і лягли в основу розробки поняття успадковуваності та
тієї кількості методів визначення коефіцієнта успадковуваності, якими користуються в
даний час для практичних цілей. Ці методи дозволяють вивчити не окремих тварин як
таких, не окремі зміни кожної особини окремо, а мінливість тієї чи іншої ознаки у даної
групи тварин.
Ось чому виявлення ступеня залежності між фенотипом і генотипом є однією з
важливих завдань селекції, яка вирішується за допомогою визначення коефіцієнта
успадковуваності (h2).
Розрізняють коефіцієнт успадковуваності у широкому та вузькому розумінні
цього слова. Коефіцієнт успадковуваності у широкому розумінні враховує вплив усієї
генетичної різноманітності, яка обумовлена як адитивною дією генів, так і впливом
домінування, наддомінування, епістазу та плейотропії. Коефіцієнт успадковуваності у
вузькому розумінні враховує генетичну різноманітність, яка обумовлена лише
адитивною дією генів.
Методи визначення коефіцієнта успадковуваності, які наразі використовуються,
можна поділити на дві групи:
– вирахування коефіцієнта успадковуваності на основі прямолінійної
генетичної кореляції або регресії між продуктивністю батьків і нащадків;
– вирахування коефіцієнта успадковуваності на основі дисперсійного аналізу
як силу впливу батьків на їхніх нащадків.
Методу вирахування коефіцієнта успадковуваності першої групи на основі
прямолінійних кореляційних зв’язках між показниками продуктивності батьків та їхніх
нащадків або показниками продуктивності матерів та їхніх дочок було засновано на

247
схемі С. Райта, що з’єднує кореляціями чотири спадкові групи (генотип батьків,
генотип дітей, фенотип батьків і фенотип дітей). Для вирахування коефіцієнтів
успадковуваності за цим методом використовуються такі формули:
h2 = 2 · rM/Д
(подвоєний коефіцієнт кореляції між продуктивністю матерів (М) та їхніх дочок (Д);
h2 = 2 · rБ/Н
(подвоєний коефіцієнт кореляції між продуктивністю батьків (Б) та їхніх нащадків (Н).
Однак при цьому методі об’єктивні дані про ступінь успадковуваності ознак
можна одержати лише за таких умов: популяція тварин є великою за об’ємом;
популяція знаходиться в генетичній рівновазі, тобто між тваринами відбувається вільне
парування; прояв кількісних ознак обумовлений лише адитивною дією генів.
Проте відомо, що у популяціях сільськогосподарських тварин вільне парування
відсутнє, генетична рівновага не зберігається і має місце не лише адитивна дія генів, а й
явище домінування, наддомінування, епістаз, тому прямолінійна кореляція між
ознаками втрачається і коефіцієнт кореляції може бути більше одиниці. Крім того цим
методом можна користуватися лише у тих випадках, коли інтенсивність добору серед
батьків та їхніх нащадків є однаковою, а різниця у мінливості ознак батьків та нащадків
є незначною. Величина коефіцієнта успадковуваності, визначена цим методом,
залежить від препотентності плідника.
При різній інтенсивності добору серед батьків і нащадків, коли вони різко
відрізняються за ступнем мінливості ознак, доцільніше вираховувати коефіцієнт
успадковуваності на основі коефіцієнта регресії, використовуючи наступні формули:
h2 = 2·RД/M
(подвоєний коефіцієнт регресії між продуктивністю дочок та матерів);
h2 = 2·RН/Б
(подвоєний коефіцієнт регресії між продуктивністю нащадків та батьків).
Зв'язок між генотипами різних родичів різний, тому і формули h2, виражені через
коефіцієнти кореляції (r) або регресії (R) між фенотипами, будуть різними.
Коефіцієнт успадковуваності можна вирахувати на основі подвоєного
коефіцієнта кореляції між продуктивністю повних братів або сестер (повних сибсів) за
формулою:
h2 = 2 · rС/С
та за використання перемноженого на чотири коефіцієнта кореляції між показниками
продуктивності напівсестер (напівсибсів) за батьком або матір’ю, використовуючи таку
формулу:
2
h = 4·rНС/НС
Коефіцієнт успадковуваності може бути вирахуваний шляхом дисперсійного
аналізу, який у порівнянні з кореляцією або регресією має більшу перевагу, оскільки
дозволяє розчленувати всю суму ознак (Су), які визначають загальну фенотипову
різноманітність на генотипову або факторіальну (Сх) дисперсію і випадкову (Cz), або
паратипову дисперсію.
Співвідношення генотипової дисперсії до загальної і характеризує ступінь
успадковуваності ознак, яке можна виразити формулою:

Коефіцієнт успадковуваності – це величина відносна і виражається або у частках

одиниці дробовим числом (0-1), або у відсотках (0-100).
Ступінь успадковуваності ознаки умовно ділять на високу (h2>0,4), середню
(h =0,2—0,4) і низьку (h2<0,2). Встановлено, що ефективність добору пропорційна
2

ступеню успадковуваності. Тому масова селекція тварин на підвищення

248
 жирномолочності (h2=0,5-0,6) за інших рівних умов дає швидший ефект, чим селекція
на високу молочність (h2=0,2-0,3).
На величину коефіцієнта успадковуваності впливає:
– ступінь гомозиготності тварин у популяції – чим вона вища, тим менша
генотипова мінливість, тим вищий коефіцієнт успадковуваності ;
– ступінь генетичної однорідності популяції – чим однорідніша популяція, тим
вище коефіцієнт успадковуваності ;
– генетична детермінація ознаки – чим меншим числом генів вона зумовлена,
тим вищою буде частка генотипової мінливості;
– вплив зовнішніх умов (рівень годівлі, умови утримання, сезон року, вік тварин
та ін.). Коливання в годівлі та низький її рівень не тільки знижує величину h2, а й
збільшує частку паратипової мінливості ознаки. Належні та стабільні умови
підвищують рівень коефіцієнта успадковуваності, відповідно збільшується генетична
зумовленість фенотипової мінливості ознаки, що дозволяє реально визначити
ефективність селекції;
– мінливість ознаки – чим вища варіабельність ознаки, тим нижчий h2. Це
стосується таких кількісних ознак як: величина надою, вага курячих яєць, яйценосність,
відгодівельні якості.
Яке ж практичне значення мають показники успадковуваності ознак для
селекційної роботи?
1. Ефективність селекції в популяції тварин знаходиться в залежності від
ступеня успадковуваності ознаки, що селекціонується. Це означає, що ознаки, які
мають високу успадковуваність, можна швидше удосконалити прямим відбором, тобто
відбором кращих тварин.
2. Користуючись коефіцієнтом успадковуваності, можна передбачити
майбутню продуктивність потомства, тобто передбачити інтенсивність поліпшення
селекціонованої ознаки в процесі селекції. Проте, для такого прогнозування, необхідно
знати наскільки батьки, що використані для відтворення, перевершують за своєю
продуктивністю середні показники тварин того стада, з якого вони були відібрані, тобто
необхідно заздалегідь розрахувати селекційний диференціал.
3. З урахуванням коефіцієнта успадковуваності можливий критичніший підхід
до добору тварин (особливо плідників) за родоводом, особливо за ознаками з високим
коефіцієнтом успадковуваності.
5. Коефіцієнт успадковуваності допомагає правильно вибрати для даного стада
метод селекції тварин за селекціонованою ознакою. Якщо селекція ведеться за ознакою
з високим коефіцієнтом успадковуваності, то досить застосувати масовий добір (на
перших етапах селекції він буде досить ефективним). Якщо ж ознака має низький
коефіцієнт успадковуваності, то проводять надійніший поглиблений індивідуальний
добір тварин з оцінкою плідників за якістю потомства.
Перевірка генетичних гіпотез методом c 2 -квадрат
Поряд із співставленням вибіркових середніх у біології досить часто виникає
необхідність порівнювати емпіричні (експериментальні) частоти з теоретичними, або
очікуваними частотами, оцінювати результати експериментів стосовно якоїсь норми,
стандарту чи гіпотези.
Іноді є необхідність встановлення якою мірою емпіричний варіаційний ряд
відповідає нормальному розподілу і з яким ступенем ймовірності можливо вважати
його нормальним, або порівнювати альтернативні розподіли ознак.
Метод c 2 (хі-квадрат) запропонований К. Пірсоном для порівняння
емпіричних рядів з теоретичними, виявлення між ними різниці та визначення її
достовірності.

249
Величина c 2може приймати різні значення, від малих до найбільших, але вони завжди
позитивні. Якщо c 2= 0, то різниця між рядами, що порівнюються відсутня і
нульова гіпотеза не відкидається. Проте якщо різниця між емпіричними і
теоретичними частотами велика і величина c вказує на її достовірність, то це
2

свідчить про неприйнятність нульової гіпотези, а значить про достовірність впливу

фактора, який взятий до вивчення чи спостереження. Величина залежить від різниці між
частотами та величини ступеня свободи.
Критерій відповідності c 2 розраховують за формулою:

де: О – фактична кількість особин (емпірична частота);

Е – теоретично очікувана кількість особин (теоретична чи очікувана частота).
Для остаточного судження про відповідність, чи не відповідність
фактично одержаних величин з теоретично очікуваними, одержане значення c 2 (хі-
квадрат) порівнюють з табличним з урахуванням числа ступенів свободи. исло ступенів
свободи (ν) для різних способів застосування c 2 має особливості розрахунку. При
гібридологічному аналізі число ступенів свободи дорівнює числу фенотипів мінус
одиниця. Так, у F2 моногібридного схрещування при повному домінуванні розщеплення
3:1 (2 фенотипи, ν = 2- 2=1), при дигібридному 9:3:3:1 (4 фенотипи, ν = 4-1=3).
При вивченні поліморфізму білків та ферментів число ступенів свободи
дорівнює числу генотипових класів мінус число алелів. При складанні читири – або
багатопільних решіток для визначення числа ступенів свободи користуються
наступною формулою:
Ν = (lx-1) · (ly-1)
де: lx – число горизонтальних рядків;
ly – число вертикальних стовпчиків.
Приклади розв’язування задач
При схрещуванні абердин-ангуських чорних комолих бугаїв з червоними
коровами у F1 одержали усіх чорних комолих потомків, у F2 одержано: 640 потомків,
які були чорними комолими – 363, чорними рогатими – 113, червоними комолими – 123
і червоними рогатими – 36.
Встановити, чи відповідає фактична кількість народжених потомків теоретично
очікуваній?
Розрахунок починаємо із побудови спеціальної таблиці (табл. 18), у яку
записують фактично одержані при схрещуванні дані (О), теоретично очікувані (Е),
арифметичні розрахунки: відхилення (О-Е), квадрати відхилень (О-Е)2 та частки від
ділення квадратів відхилень на теоретично очікувану величину за кожним класом.
Сума часток за усіма класами і буде показником квадрата).
Розрахунок теоретично очікуваної кількості особин різних фенотипів проводять
таким чином. Знаходять загальну фактичну (О) кількість особин різних фенотипів:
363+113+123+35=640.
Теоретично очікувану (Е) кількість особин різних фенотипів розраховують
виходячи з того, що у F2 при дигібридному схрещуванні згідно теорії ймовірності
можливі 16 варіантів поєднання гамет, у результаті чого утворюється 4 фенотипи у
співвідношенні 9:3:3:1.
Отже, для розрахунку теоретично очікуваної кількості особин різних фенотипів
необхідно загальну кількість нащадків F2 множити на відповідну частку кожного з
фенотипів та ділити на число 16:
чорні комолі: 640 × 9 : 16 = 360;
чорні рогаті: 640 × 3 : 16 = 120;
червоні комолі: 640 × 3 : 16 = 120;

250
 червоні рогаті: 640 × 1 : 16 = 40
Таблиця 18
Число особин Відхи-
Класи лення (О-Е)2 (O - E)2
(фенотипи) фактичне очікуване (О-Е)
(О) (Е) E

Чорні комолі 363 360 8 64 64:360=0,17

Чорні рогаті 113 120 7 49 49:120=0,41

Червоні комолі 123 120 3 9 9:120=0,08

Червоні рогаті 36 40 4 16 16:40=0,40

Всього 640 640 - -

Після цього від фактичної кількості особин віднімаємо теоретично очікувану і

знаходимо відхилення (О-Е), які необхідно піднести до квадрату. Квадрати відхилень за
кожним із фенотипів ділимо на кількість теоретично очікуваних особин: 64 : 360 = 0,17;
49:120=0,41; 9:120=0,08; 16:40=0,40.
Склавши суму усіх класів, одержуємо показник c 2 (хі-квадрат):

Щоб зробити висновок про відповідність чи не відповідність кількості фактично

одержаних нащадків різних фенотипів з теоретично очікуваними, розраховане
значення c2 = 1,06 порівнюємо зі стандартним табличним
значенням c при різних рівнях ймовірності.
2

Для цього необхідно визначити число ступенів свободи (ν). При

гібридологічному аналізі число ступенів свободи дорівнює числу фенотипів мінус
одиниця:
ν=4–1=3
Висновок. Фактичний розподіл кількості різних фенотипів одержаних від
схрещування чорних комолих бугаїв абердин-ангуської породи з червоними рогатими
коровами відповідає теоретично очікованому з високим ступенем достовірності
(Р>0,999).
Питання для самоперевірки
1. Дайте визначення термінів: «біометрія», «генеральна сукупність»,
«вибірка», «середнє арифметичне значення», «помилки репрезентативності».
2. Поясніть суть біометричних методів оцінки мінливості ознак.
3. Пояніть суть методу Хі-квадрат (χ2).
4. Опишіть практичне значення використання методу Хі-квадрат.

251
 10. ГЕНЕТИКА ПОПУЛЯЦІЙ
Методи вивчення популяційних закономірностей
Генетика популяцій розглядає статистичні наслідки з законів Г.І. Менделя, що
виявляються в групі родин або особин. Предмет генетики популяцій – явище спадковості
на популяційному рівні. Основними завданнями генетики популяцій є:
- опис популяцій та їх генетичного складу;
- аналіз причин зміни генофонду.
У генетичному аспекті, популяція – це просторово-тимчасова група перехресних
між собою особин одного виду. Для неї характерно:
- вільне схрещування (панміксія);
- відсутність вибірковості при підборі перехресних чоловічих і жіночих
організмів;
- відсутність вибірковості злиття гамет при заплідненні.
Розрізняють природні популяції, що формуються в природних умовах під впливом
природного відбору, і популяції штучні, що сформовані людиною в процесі штучного
відбору та створення специфічних умов середовища.
У тваринництві під популяцією розуміється досить велика група тварин, яка
об’єднана спільністю походження, тривалістю замкнутого розведення у визначених
зовнішніх умовах і подібними за напрямком розвитку ознаками продуктивності.
Кожна генетична популяція має визначену генетичну структуру і генофонд.
Генофондом називається сукупність усіх генів, що мають члени сукупності. Генетична
структура визначається концентрацією кожного гена (або його алелей) у популяції,
характером генотипів і частотою їхнього розподілу.
Основним поняттям популяційної генетики є частота (насамперед, частота
алелі). Для того, щоб однозначно охарактеризувати це поняття, необхідно спочатку
звернутися до основ теорії імовірності.
Імовірність (Р) можна визначити, як число сприятливих результатів будь-якої
події, поділене на загальне число можливих результатів. Наприклад, якщо тварина
гетерозиготна за кольором шкіри (Rr), де червона масть зумовлена алелям R, а біла – r, то
імовірність того, що в гаметі виявиться алель R, дорівнює
1
P ( R) = .
2
У цьому випадку можливими результатами є два (R і r), а сприятливим ми
вважаємо тільки один (R). Імовірність будь-якої події може приймати значення від 0 до 1.
Якщо імовірність дорівнює 1, це означає, що подія обов'язкова відбудеться; якщо
імовірність дорівнює 0, навпаки, ніколи не відбудеться. Як і з іншими числами, з
ймовірностями можна проводити арифметичні дії (додавати, множити, віднімати і
поділяти).
Закон додавання ймовірностей
Імовірність того, що реалізується один з декількох взаємовиключних результатів
даної події, дорівнює сумі ймовірностей кожного окремого результату.
Наприклад, при схрещуванні двох гетерозиготної тварин (Rr) імовірності появи
трьох генотипів серед потомства складають:
гомозигот RR: P(RR) = 1/4;
гетерозигот Rr: P(Rr) = 1/2;
гомозигот rr: P(rr) = 1/4.
Отже, імовірність того, що в потомстві з'явиться домінантний фенотип (тобто, що
дана тварина в потомстві буде мати генотип або RR , або Rr) дорівнює:
P(R_) = 1/4 + 1/2 = 3/4 .

252
Закон множення ймовірностей
Імовірність того, що декілька взаємно незалежних результатів реалізуються
одночасно, дорівнює добутку ймовірностей кожного результату.
Наприклад, імовірність того, що при схрещуванні Rr × Rr будь-яка тварина серед
нащадків отримає алель r від одного з батьків дорівнює 1/2 ; така ж імовірність того, що ця
тварина отримає алель r від іншого батька. Отже, імовірність того, що ця тварина отримає
алель r від обох батьків, дорівнює
Р(rr) = 1/2 ×1/2 = 1/4 .
Частіше імовірність того або іншого результату заздалегідь не відома. Тоді її
можна визначити експериментально, спостерігаючи, з якою частотою реалізується дана
подія.
Частота (pА) визначається як відношення числа реалізації даного результату до
загального числа проведених іспитів:

nA
pA = .
N
Таким чином, частота піддослідної події (А) розглядається як оцінка імовірності
цієї події pА → P(A), при N→ ∞.
Оскільки на практиці оцінка частоти проводиться на основі вибіркової сукупності
з популяції, то розраховане значення частоти буде завжди відхилятися в ту або іншу
сторону від значення імовірності даної події. Величина цього відхилення, природно,
зворотно пропорційна обсягу вибірки і називається помилкою частоти (SEpА). Вона
розраховується за формулою:
Таким чином, при N→ ∞ значення помилки частоти події А буде прагнути до
нуля, і в цьому випадку оцінки частоти й імовірності розглянутої події будуть збігатися,
p * (1 - p )
SEp = .
N
тобто pА = P(A).
Особливості генетичної структури панміктичних популяцій; закон Кастла-Гарді-
Вайнберга
Аналіз структури популяції по якісних ознаках містить у собі рішення ряду
генетичних питань і обчислення основних генетико-статистичних параметрів. До
основних елементів аналізу популяцій відноситься:
- оцінка структури популяції по частотах генотипів і фенотипів якісних ознак;
- визначення стану генної рівноваги популяції;
- оцінка частот алелей у популяції при різних типах успадкування якісних ознак і
в залежності від впливу різних факторів (відбір, мутації, дрейф генів, міграції);
- визначення ступеня гетерозиготності популяції по локусах якісних ознак;
- визначення ступеня генетичної подібності по локусах і алелям поліморфних
систем між тваринами різних груп у середині популяції і між різними
популяціями.
При генетичному аналізі популяцій використовується поняття панміктична
популяція, маючи при цьому у виді досить велику групу особин одного виду, що можуть
вільно схрещуватися один з одним і на які не натискають відбір, міграції і мутації.
Спосіб визначення частоти алелей або генотипів змінюється залежно від характеру
успадкування алельності (ко-домінантне, домінантне, рецесивне), складності структури
локусу (двохалельна, триалельна, поліалельна), а також від того, зчеплене або роздільно
успадковуються локуси.

253
Визначення частот алелей при ко-домінантному успадкуванні та двохалельній
системі локусу
У більшості поліморфних систем домінування одного алелі над іншим немає, а
спостерігається явище ко-домінування, за якого у фенотипі виявляються обидві алелі. При
цьому серед гомозиготних генотипів легко можна виділити гетерозиготні генотипи.
Позначимо число особин, що несуть домінантний гомозиготний генотип – D,
гетерозиготний – H, а рецесивний гомозиготний – R. У цьому випадку частота
D H
домінантного гомозиготного генотипу буде: d= , гетерозиготного: h = , а
N N
R
рецесивного гомозиготного: r = , де N – обсяг вибірки.
N
Для обчислення частот алелей найчастіше використовується метод максимальної
правдоподібності, розроблений Р.Фішером. Відповідно до цього методу, частоту
домінантного алелі можна визначити, виходячи з вираження:
2D + H
p= , а рецесивного:
2N
2R + H
q= , де 2N – число алелей даного двохалельного локусу у вибірці.
2N
Визначення частот алелей при двохалельній системі і домінуванні одного з алелей
локусу
При домінуванні одного алелі локусу над іншим (A > a) формується два фенотипи:
фенотип із одним чи двома домінантним алелям (АА й Аа) і рецесивний гомозиготний
фенотип (аа). Рецесивний фенотип легко виділити серед інших фенотипів, тому його
використовують як основне джерело інформації про структуру популяції. Для визначення
частоти рецесивного алелі використовується формула:

naa
qa = qaa
2
= .
N
де naa – чисельність рецесивних гомозигот у вибірці обсягом N.
Далі за формулою: p = 1 – qa обчислюють частоту домінантного алелі.
Визначення частот генотипів і алелей при триалельній системі локусу і ко-
домінантному типі успадкування
Якщо локус, що детермінує будь-яка поліморфна ознака складається з декількох
алелей з ко-домінантним типом успадкування, то для визначення частот генотипів і алелей
використовується формула Бернштейна. Якщо, наприклад, локус складається з трьох
алелей, то формула структури популяції за частотою генотипів буде наступною:
p2 + q2 + z2 + 2pq + 2pz + 2qz = 1,
де p, q і z – частоти алелей даного локусу.
Частоту кожного генотипу обчислюють по формулах:

n AA n n
p AA = ; qBB = BB ; zCC = CC ;
N N N
n n n
x AC = AC ; y AB = AB ; rBC = BC ,
N N N
а частоти алелей:

254
 2n AA + n AB + n AC
pA = ;
2N
2n + n AB + nBC
q B = BB ;
2N
2n + n AC + nBC
zC = CC ,
2N
де nAA, nBB, nCC - кількість особин гомозиготного генотипу; nAB, nAC, nBC – кількість
гетерозиготних особин; 2N – число алелей.
Закон Кастла-Гарді-Вайнберга
У популяції, в якій алель А зустрічається з частотою p і алель а з частотою q, при
випадковому схрещуванні імовірність появи в нащадків генотипів АА, Аа й аа можна
розрахувати, використовуючи закони множення і додавання ймовірностей. Імовірність
того, що особина одержить алель А від батька і від матері одночасно (а це події взаємно
незалежні) складає:
Р(АА) = Р(А)× Р(А) = р×р = р2;
імовірність того, що нащадок одержить алель а від батька і від матері одночасно складає:
Р(аа) = Р(а)× Р(а) = q×q = q2.
Генотип Аа сформується, якщо батьківська гамета А зустрінеться з материнською гаметою
а, або батьківська гамета а зустрінеться з материнської А, отже, імовірність появи
генотипу Аа є сума ймовірностей
Р(Аа) = Р(А)× Р(а) + Р(а)× Р(А) = p×q + q×p = 2pq.
Таким чином, розподіл частот генотипів буде складати
АА : Аа : аа = р2:2pq : q2.
Таке співвідношення генотипів при двохалельній системі локусу характерно для
панміктичній популяції, тобто без тиску на неї з боку відбору, мутаційного процесу,
міграцій, дрейфу генів і при вільному випадковому сполученні гамет при заплідненні
(закон Кастла-Гарді-Вайнберга). Співвідношення р2 : 2pq : q2 буде зберігатися з
покоління в покоління, тобто, спостерігається тривалий протягом поколінь рівноважний
стан структури популяції. Під впливом же відбору, мутацій, міграції структура популяції
за частотою алелей і генотипів змінюється, і популяція виходить зі стану генної рівноваги
(тобто, змінюються величини частот кожного алелі і частота генотипів). При виникненні
в популяції, що знаходиться в нерівновагому стані, знов умов панміксії, у першому ж
поколінні нащадків настає рівноважний стан, і популяція здобуває властивість
панміксності (закон К.Пірсона).
Оскільки оцінки частот алелей проводяться на підставі вибіркової сукупності, ці
оцінки залежать від ряду випадкових факторів. Тому для одержання коректного висновку
щодо рівноваги генетичної структури популяції необхідно використовувати статистичні
критерії, що враховують особливості вибіркових сукупностей.
Перевірка відповідності розподілу частот генотипів у популяції виробляється з
використанням критерію c 2-квадрат К.Пірсона:

N (4 DR - H 2 ) 2
c =
2
,
( 2 D + H ) 2 (2 R + H ) 2
де D – число особин, що мають домінантний гомозиготний генотип; H – число гетерозигот
у вибірці; R – число рецесивних гомозигот; N – обсяг вибірки.
255
Як бачимо, має місце деяка розбіжність між фактичними і теоретичними частотами
(розрахованими в припущенні того, що популяція знаходиться в рівноважному стані).
Наскільки випадкові ці відхилення, оцінимо, використовуючи критерій c 2-квадрат:

499 * (4 * 26 * 271 - 2022 ) 2

c =
2
= 2,23.
( 2 * 26 + 202) 2 * (2 * 271 + 202) 2
Розраховане значення критерію тепер необхідно порівняти з табличним значенням, що
дорівнює 3,84. Якщо розраховане значення критерію будемо менше, ніж 3,84 - вважається
доведеним, що популяція знаходиться в рівноважному стані і відхилення між фактичними
і теоретичними частотами носять випадковий характер; якщо розраховане значення
критерію Хі-квадрат дорівнює або більш, ніж 3,84, то популяція не знаходиться в
рівноважному стані.
Оскільки в даному прикладі 2,23 < 3,84, то можна зробити висновок про те, що
відхилення між фактичними і теоретичними значеннями частот генотипів викликані
випадковими причинами й аналізована популяція знаходиться в рівноважному стані.
Фактори динаміки популяцій. Мутаційний процес і міграція
Будь-яка популяція може змінювати своє генетичне середовище під впливом
зовнішніх і внутрішніх факторів і, отже, популяція має генетичну пластичність. Разом з
тим популяція здатна зберігати структуру в череді поколінь або протягом різних
тимчасових відрізків, що супроводжується формуванням її генетичного гомеостазу, тобто,
сталості.
Суперечливість цих двох властивостей популяції забезпечує її генетичну
динаміку, на тлі якої формується пристосованість особин, що утворять популяцію, до
мінливих умов середовища і внутрішніх факторів.
Фактори, здатні змінювати генетичну структуру популяції, різноманітні, і кожний
впливає на частоту алелей і генотипів. Основні з них:
- мутації;
- міграції;
- відбір;
- випадковий дрейф генів.
Перші три відносяться до систематичних, оскільки передбачувані не тільки
величини, але і напрямок зміни алельних частот під час їхнього впливу на генетичну
структуру популяції. Проте як для випадкового дрейфу генів можна оцінити тільки
величину змін, але не їхній напрямок.
Мутації – раптові і спонтанні зміни, що час від часу перетерплюють гени; мутації
є первинним джерелом нових алелей і, отже, генетичної мінливості.
Як показав М.П. Дубинін (1934-1937), процес мутування і мутабільність
організмів має адаптивне значення для популяції. Доля мутантного алелі в популяції
залежить від його стану (домінантності або рецесивності), від характеру його дії
(летального, напівлетального, нейтрального), від характеру змін, викликаних мутантним
алелєм (морфологічних, біохімічних), від характеру взаємодії з іншими алелями.
У великих популяціях мутантний рецесивний алель довше зберігається в
гетерозиготному стані, а в нечисленних – він швидко переходить у гомозиготний стан і
піддається впливу відбору, що або усуває гомозиготний рецесивний генотип, або сприяє
його збереженню.
Припустимо, що існує два алелі одного локуси – A1 і A2, і що в результаті мутації
алель A1 перетворюється в A2 з частотою u на одну гамету за одне покоління. У такому
разі, якщо в початковий момент часу частота алелі A1 складає p0, в наступному поколінні
його частота буде:

256
 p1 = p0 - up0 = p0 (1 - u ),
де up0 - частка алелей A1, що мутували в алель A2.
У наступному поколінні частота алелі A1 складатиме вже:
p2 = p1 - up1 = p1 (1 - u ) = p0 (1 - u )(1 - u ) = p0 (1 - u ) 2 ,
з огляду на, що p1 = p0 (1 - u ).
Через t поколінь частота алелі A1 буде дорівнювати :
pt = p0 (1 - u )t .
Оскільки величина (1 - u) менше одиниці, зрозуміло, що pt з часом зменшується.
Якщо цей процес продовжується необмежено довго, частота алелі A1 буде прагнути до
нуля. Але, при цьому швидкість зміни частоти алелі дуже мала. Наприклад, якщо u = 10-5
на одну гамету за одне покоління, то для того, щоб змінити частоту алелі A1 від 1 до 0,99,
слід чекати майже 1005 поколінь. У загальному випадку, число поколінь, необхідне для
зниження частоти алелі від p0 до pt, складає:
ln pt
t= .
ln[ p0 (1 - u )]
Мутації генів часто бувають зворотні: алель A1 мутує в A2, а A2 може мутувати в
алель A1.
Припустимо, що A1 мутує в A2 з частотою u, а зворотна мутація відбувається з
частотою v. Якщо вихідні частоти алелей A1 і A2 рівні p0 і q0, відповідно, то в наступному
поколінні частота алелі A1 складатиме:
p1 = p0 - up0 + vq0 .
Якщо зміна частоти алелі за одне покоління позначити Δр, тобто Dp = p1 - p0 , то
Dp = ( p0 - up0 + vq0 ) - p0 = up0 + vq0 .
У тому випадку, коли Δр = 0, настає стан рівноваги між прямими і зворотними
мутаціями. Рівноважна частота алелей A1 і A2, тобто ситуація коли число алелей A1, що
перетворюються за одне покоління в алелі A2, дорівнює числу алелей A2, що
перетворюються в алелі A1:
) v
p A1 = ;
u+v
) u
q A2 = .
u+v
Характерно, що ці частоти не залежать від вихідних частот алелей, а цілком
визначаються тільки швидкістю прямих і зворотних мутацій.
Міграцією називають або включення деякого числа особин у дану популяцію
(імміграція), або переселення з цієї популяції (еміграція). Цей процес може, також,
викликати зміну частот алелей.
У практичному тваринництві імміграція здійснюється шляхом закупівель або
введення в череду нових тварин, наприклад, для прилиття крові бажаних порід до місцевої
популяції.
Припустимо, що після включення деякого числа тварин, чисельність популяції
стала дорівнювати N. Число іммігрантів позначимо через I; отже, частка іммігрантів

257
 I
складатиме: i = . У такому разі частка місцевих тварин буде, відповідно,
N
N -I
= 1- i .
N
Позначимо частоти алелей іммігрантів через pi і qi; частоти алелей популяції до
міграції - p1 і q1 . Тоді
p1 = ipi + (1 - i ) p0 = i ( pi - p0 ) + p0 .
Різниця частот алелей у наступному поколінні й у вихідній популяції складатиме:
Dp = p1 - p0 = i ( pi - p0 ) + p0 - p0 = i ( pi - p0 ).
Отже, зміна частот алелей у популяції залежить від їхнього первісного значення у
вихідній популяції, частоти алелей тварин, що іммігрують, і від їхньої відносної частки в
новій популяції.
Якщо введення в популяцію або виведення з неї тварин повторюється
систематично, то частота алелей буде змінюватися в кожній генерації. Якщо тварин
вводили (або виводили з неї) лише однократно, то при першому ж стабілізуючому
схрещуванні в змішаній популяції наступить генна рівновага.
Якщо частка іммігрантів і частота алелей у них залишаються постійними з
покоління в покоління, то частота алелей у змішаній популяції буде
складати: pt = (1 - i ) ( p0 - pi ) + pi . Таким чном, якщо відомі частоти алелей у вихідній
t

популяції і популяції, з якої іммігрують тварини, а також тривалість процесу імміграції (у

поколіннях), то оцінку потоку мігрантів можна одержати на підставі формули:

pt - p i
i =1- t .
p 0 - pi
Фактори динаміки популяцій. Випадковий дрейф генів і інбридинг
Випадковим дрейфом генів (або генетико-автоматичними процесами, за
М.П. Дубиніним і Н.Н. Ромашовим), називається зміна частот алелей у ряді поколінь, що
викликане випадковими причинами, наприклад, нечисленністю популяції.
Припустимо, що в даній популяції частоти двох алелей (А і а) рівні 0,4 і 0,6,
відповідно. Тоді в наступному поколінні частота алелі А може бути менше (або більше)
ніж 0,4, просто через те, що у вибірці гамет, що утворять зиготи цього покоління, частота
алелі А в силу якихось причин виявилася менше (або більше), чим можна було очікувати.
Дрейф генів – процес зовсім випадковий; він відноситься до особливого класу
явищ, що мають назву "похибками вибірки". Загальне правило полягає в тому, що
величина "похибки" завжди знаходиться в зворотній залежності від величини вибірки:
чим менше величина вибірки, тим більше похибка. Таким чином, чим менше число
особин, що схрещуються у популяції, тим більше зміни, що обумовлені дрейфом генів,
будуть перетерплювати частоти алелей.
Якщо відомо чисельність батьків у вихідному поколінні і частоти алелей у ньому,
то можна розрахувати імовірність одержати в наступному поколінні ті або інші частоти
алелей. Для цього необхідно оцінити варіансу (S2) частот алелей у цьому поколінні:
pq
S2 = ,
2N
де N – чисельність особин батьківського покоління; p, q - частоти алелей А і а в
батьківському поколінні.
Тоді з 95 % імовірністю можна очікувати, що частоти алелей А і а в наступному
поколінні – p1 і q1 – будуть знаходиться в наступних межах:

258
 pq pq
p - 1,96 £ p1 £ p + 1,96 ;
2N 2N
pq pq
q - 1,96 £ q1 £ q + 1,96 .
2N 2N
Таким чином, випадковий дрейф генів (при відсутності інших генетичних
процесів, що впливають на генетичну структуру популяції) приводить, зрештою, до
елімінації одного з алелей, або його повному закріпленню (тобто p → 0 або p → 1).
Наслідком цього процесу є зниження гетерозиготності (оскільки максимальна частота
гетерозигот у популяції має місце при p = q = 0,5 ).
Розрізняють фактичну гетерозиготність, що визначається як частота особин у
популяції, гетерозиготних за визначеним локусом:
H
h= ,
N
і очікувану гетерозиготність, що визначається на підставі частот алелей у припущенні,
що схрещування в популяції відбуваються випадковим образом:
~
h =
2N
2N - 1
[
1- p2 - q2 . ]
Навіть при цілком випадковому схрещуванні, гетерозиготність зменшиться за
æ 1 ö
одне покоління в ç1 - ÷ раз, якщо N – чисельність популяції. Тоді в t-ому поколінні
è 2N ø
рівень гетерозиготності буде складати:
æ öt
çç - ÷÷
ht = h0 e è 2N ø
,
де h0 – вихідний рівень гетерозиготності.
Таким чином, якщо в цілком ізольованій популяції (тобто, при відсутності
імміграції) протягом декількох поколінь зберігається лише невелике число особин, то
генетична мінливість такої популяції зменшується. Але в реальних популяціях
зустрічаються тварини різної статі в різній кількості і, крім того, їхня чисельність може
щорічно змінюватися. Для таких популяцій С. Райт (1932) увів поняття ефективної
чисельності (Ne).
Ефективною чисельністю називається чисельність ідеальної популяції, у якій
спостерігається такий же рівень дрейфу генів, що й у реальної; тобто, в популяції,
чисельністю Ne має місце таке зниження рівня гетерозиготності, що й у популяції
чисельністю N = Nf + Nm.
Оцінка значення Ne проводиться за формулою:
4 Nf Nm
Ne = ,
Nf + Nm
де Nf – число самок; Nm – число самців.
Для N і Ne притаманні наступні взаємини:
1. Якщо чисельності особин різної статі в популяції рівні (тобто Nf = Nm), то реальна
та ефективна чисельності цієї популяції будуть співпадати (тобто N = Ne).
2. Якщо чисельність особин однієї статі більше або менше чисельності особин іншої
статі (тобто Nf ≠ Nm), те ефективна чисельність буде завжди нижче реальної (тобто N >
Ne).

259
 æ Ne ö
3. Чим менше в популяції співвідношення ç ÷ , тим сильніше в цій
è N ø
популяції виражена тенденція до інбридингу і, відповідно, зниженню рівня
гетерозиготності (і зниженню гомозиготності).
Інбридинг (споріднене спарювання) – прийом розведення, за якого схрещування
між спорідненими особинами відбуваються частіше, ніж можна було б очікувати лише на
підставі випадкового вибору партнерів.
Мірою генетичних наслідків інбридингу служить коефіцієнт інбридингу (F) –
імовірність того, що в будь-якої особини в даному локусі виявляться два алелі, ідентичних
за походженням. При інбридингу в популяції:
- знижується частота гетерозигот;
- виявляються рецесивні генотипи;
- підвищується фенотипова мінливість;
- відбувається зміна частот генотипів, при незмінності частот алелей.
У цьому випадку розподіл частот генотипів виявляються наступним чином:
d = p 2 + pqF ;
h = 2 pq (1 - F );
r = q 2 + pqF .
Коефіцієнт інбридингу можна розрахувати, використовуючи наступні вираження:
4 DR - H 2
F= ;
(2 D + H )(2 R + H )
c2
F= ;
N
H
F =1- ~ ,
H
де D, H, R – чисельність домінантних гомозигот, гетерозигот і рецесивних гомозигот у
популяції чисельністю N; χ2 – значення критерію Хі-квадрат Пірсона, розрахованого для
~
перевірки генної рівноваги в популяції; H – очікувана чисельність гетерозигот, за умови
панміксії в популяції.
Питання для самоперевірки:
1. Які основні задачі генетики популяції?
2. Чим визначається генетична структура популяції?
3. Що таке «імовірність події» та її «частота»? Чим вони відрізняються?
4. Про що говорить закон додавання ймовірностей?
5. Як можна використовувати закон множення ймовірностей у генетиці
популяцій при аналізі незалежності успадкування пари ознак?
6. Які основні елементи аналізу популяцій?
7. Що таке «панміктична популяція»?
8. Які властивості має панміктична популяція?
9. Про що говорить закон Касила-Гарді-Вайнберга?
10. В якому випадку популяція знаходиться у стані генної рівноваги?
11. Які фактори змінюють генетичну структуру популяції?
12. Які фактори відносяться до систематичних і чому?
13. Що таке «мутації» і від чого залежить частка мутантного алелі?
14. Що таке «прямі мутації» та «зворотні мутації» і від чого залежить
рівноважний стан прямих та зворотних мутацій?

260
15. Що таке «міграції» і від чого залежить зміна часто алелей при імміграції
тварин?
16. Що таке «випадковий дрейф генів» і чим він викликається?
17. Що таке «фактична гетерозиготність» та «теоретична гетерозиготність»?
18. Що таке «ефективна чисельність популяцій»?
19. Що таке «інбридинг» і які його наслідки?

261
 11. ГЕНЕТИЧНІ ОСНОВИ СЕЛЕКЦІЇ
Селекція – наука про методи створення нових та вдосконалення вже існуючих штамів
мікроорганізмів, сортів рослин та порід тварин з цінними ознаками та властивостями.
В основі селекції лежать спадкова мінливість організмів, їх оцінювання та штучний
відбір й підбір.
У процесі розвитку цивілізації людство часто вдавалося до селекції, не маючи
підґрунтя у вигляді необхідних теоретичних знань. Наприклад, для висаджування
відбиралося лише найкраще насіння. Таким чином, людина несвідомо покращувала
корисні характеристики важливих для господарства організмів.
Для проведення селекції людина створює штучні популяції організмів, що мають
спільні корисні ознаки. Такі популяції у рослин називаються сортами, у тварин —
породами. Клон клітини мікроорганізмів, що володіє певними властивостями,
називається штамом.
Сорти, породи і штами не здатні до ефективного існування в дикій природі, а тому це
підтримує людина у певну технологію. При втраті цього ці штучні популяції можуть
змінити й загуьити свої корисні властивості.
Штучний відбір – історично перший метод селекції. Він полягає у відборі попередньо
оцінених особин, що володіють потрібними людині властивостями і подальшому
розмноженні цих особин. Таким чином, з покоління в покоління корисні властивості
проявляються яскравіше і вдосконалюються.
На початку розвитку людства селекція відбувалася в основному у
формі несвідомого відбору. Сучасна селекція оперує методичним відбором — селекцією
організмів з метою отримання заздалегідь запланованого результату.
Існує декілька форм штучного відбору. Масовий відбір – процес відбирання цілих
груп організмів з потрібними властивостями. Основним недоліком цього методу є
неможливість виключення впливу модифікаційної мінливості на формування ознак
фенотипу. Окрім цього, подібні фенотипово особини можуть суттєво різнитися між собою
за генотипом. Це дозволяє швидко вивести породу або сорт, штам за рахунок високої
кількості гетерозигот у потомстві від ряду перших схрещувань. Генетична різноманітність
особин при масовому відборі залишається доволі високою.
За індивідуального добору здійснюється відбір не цілих груп, а конкретних особин з
певною ознакою(ми). Це дозволяє виключити вплив модифікаційної мінливості.
Аналізуючи потомство кожної особини окремо, можна з більшою точністю визначити, є
певна ознака результатом реалізації генотипу чи на її формування вплинули умови, не
пов’язані із спадковістю. Індивідуальний відбір застосовують для отримання чистих ліній
організмів.
Штучний відбір також поділяють за способом відбору носіїв ознак.
При негативному відборі усуваються особини з небажаними ознаками, при позитивному –
виділяються особини з бажаними. Модальний відбір спрямований на підтримання на
сталому рівні корисних характеристик породи або сорту.
Гібридизація – метод селекції, що полягає в отриманні організмів з потрібними
властивостями шляхом постановки системи схрещувань. Як правило, утворювати гібриди
здатні особини, що належать до одного виду, тому їх гібридизація
називається внутрішньовидовою.
Особини, що беруть участь у схрещуванні, можуть знаходитися на різних ступенях
спорідненості одне до одного. Близькоспоріднене схрещування (інбридинг)
використовується для виведення чистих ліній особин. Таке розведення призводить до
гомозиготизації популяції, в результаті чого проявляються несприятливі рецесивні ознаки.
Виникає інбредна депресія – зниження життєздатності та продуктивності у особин в
результаті тривалого інбридингу. Наприклад, у собак породи мопс інбридинг призводить
до серйозних проблем з диханням внаслідок неправильної будови верхніх дихальних
шляхів
262
 Неспоріднене схрещування (аутбридинг) проводиться між особинами з різних ліній.
Аутбридинг дозволяє комбінувати цінні ознаки різних порід або сортів чи штамів.
Оскільки за цього виду схрещування шкідливі алелі переходять у гетерозиготний стан, у
гібридів першого покоління спостерігається значне підвищення життєздатності. Таке
явище називається гібридною силою, або гетерозисом.
Як правило, у природі міжвидове схрещування неможливе. Однак, існує ряд винятків
і такі гібриди також можуть володіти цінними для людини характеристиками. Міжвидові
гібриди, як правило, безплідні (наприклад – мул (рис. 35), який є нащадком вислюка і
кобили), хоча в окремих випадках є можливість подолати це явище, застосовуючи
спеціальні методи.

Рис. 35. Мул

Важливим напрямом селекції, перш за все рослин, є створення поліплоїдів. Відомі як
ауто-, так і алополіплоїдні організми, в яких цінні для людини характеристики
виявляються у суттєво більшій мірі, ніж у звичайних організмів. Аутополіплоїди, як
правило, отримують шляхом обробки клітинного матеріалу колхіцином або подібними
йому за дією речовинами. Ці речовини блокують поділ клітини (мітоз). У результаті
хромосомний набір подвоюється, а сама клітина не ділиться, отримуючи таким чином
удвічі більшу кількість хромосом.
Аутополіплоїди отримують переважно шляхом гібридизації особин
близькоспоріднених видів. З алополіплоїдією пов’язана розробка одного із методів
подолання стерильності міжвидових гібридів, запропонованого Г.Д. Карпеченком. У
більшості випадків причина такої втрати плідності полягає у неможливості нормального
проходження гаметогенезу, оскільки хромосоми різних видів можуть суттєво різнитися за
будовою і внаслідок цього бути неспроможними кон’югувати між собою. Г.Д. Карпеченко
експериментував із гібридом капусти та редьки – рафанобрассікою (рис. 36). Подвоївши у
клітинах рафанобрассіки хромосомні набори редьки та капусти, вчений добився того, що
хромосоми кожного виду кон’югували між собою окремо і мейоз проходив нормально.
Не всі корисні властивості визначаються вже існуючими генами особини. Тому в
деяких випадках дослідники застосовують методи індукованого мутагенезу, спочатку
добиваючись у генотипі мутації з потрібним ефектом, а потім закріплюючи цей ефект у
нащадків мутантних особин.
Особливості селекції рослин
Рослини є зручними об’єктами селекції за рахунок ряду властивостей – короткого
життєвого циклу, високої плодючості, здатності до вегетативного розмноження та

263
самозапилення. Людина здавна покращувала характеристики диких рослин вигідним для
себе чином. Культурні рослини запозичувалися і поширювалися від одного місця
мешкання людей до іншого, все більше віддаляючись від своїх диких попередників.
Однак, заселення території планети такими попередниками було неоднаковим. Шляхом
багаторічних досліджень М.І. Вавилов визначив сім основних центрів походження
культурних рослин (рис. 37):
1. Південноазіатський (огірок, лимон, кокос, чорний перець, чай, апельсин)
2. Східноазіатський (рис, просо, яблуня, груша, персик, соя, грецький горіх, хурма)
3. Південно-західноазіатський (м’які пшениці, ячмінь, жито, фінік, горох, диня)
4. Середземноморський (капуста, буряк, морква, олива, виноград)
5. Ефіопський (тверді пшениці, кава, бавовник, кунжут)
6. Центральноамериканський (кукурудза, квасоля, соняшник, гарбуз, какао)
7. Андійський (картопля, помідор, хінне дерево, ананас, арахіс)
У деяких з цих центрів, особливо у південно-західноазіатському, досі можна зустріти
диких попередників сучасних культурних рослин і прослідкувати розвиток корисних
ознак через масу перехідних форм

Рис. 36. Подолання стерильності рафанобрассіки

Рис. 37. Центри походження культурних рослин

(Південноазіатський — 33%, Східноазіатський — 20%, Південно-західноазіатський — 4%,
Середземноморський — 11%, Ефіопський — 4%, Центральноамериканський — 10%, Андійський — 8%)

264
 У селекції рослин застосовують усі види та форми штучного відбору та гібридизації, а
також індукований мутагенез.
Важливу роль відіграє також створення поліплоїдних форм. У рослин поліплоїдія
впливає, перш за все, на смакові якості та масу плодів, оскільки збільшення кількості
генів, що кодують певні продукти, веде до збільшення кількості цих продуктів. Більшість
культурних сортів рослин є поліпоїдами; за образним висловом академіка
П.М. Жуковського, людина харчується переважно продуктами поліплоїдії. Серед них є й
безплідні поліплоїди, для яких характерна відсутність насіння.
Більшість рослин здатна до вегетативного розмноження. Оскільки за цього виду
розмноження не відбувається рекомбінації генів, воно дозволяє швидко збільшити
кількість рослин із вдалою комбінацією корисних ознак. Особливо важливою така
можливість є для закріплення ознак, отриманих шляхом штучного мутагенезу, оскільки в
процесі гібридизації вони можуть виявитися нестійкими і втратитися.
Ще одним важливим напрямом селекції рослин є застосування щеплень. Підщепа та
прищепа взаємодіють на рівні фенотипу, даючи корисні комбінації ознак. Оскільки ці
комбінації не закріплені у генотипі, вони можуть швидко втрачатися. Тому важливо
регулярно повторювати щеплення.
Особливості селекції тварин
Одомашнення (доместикація) тварин розпочалося вже на ранніх етапах розвитку
людства. Першою твариною, яку людині вдалося одомашнити (15 тис. років тому), був
вовк, що став диким предком домашнього собаки. Дещо пізніше відбулося одомашнення
овець та кіз, і на останок – коней. Після переходу людини до землеробства відбулася
доместикація кішок та домашньої птиці. Дикі предки деяких домашніх тварин дотепер
існують як самостійні види (вовки – предки собак, муфлони – овець, дикі кабани –
свиней), інших – вимерли у різний час (тарпани – предки коней, тури – корів).
Характерними особливостями тварин, що визначають методику їх селекції, є
нерівномірна плодючість самців та самок, неможливість самозапліднення, доволі велика
тривалість життєвого циклу, складність формування поліплоїдів.
Значну роль у селекції тварин відіграє індивідуальний штучний відбір, різні форми
розведення та гібридизація.
Особливістю статевого розмноження більшості цінних для людини тварин є те, що
плодючість самців суттєво вища, ніж самок. Тому селекція перш за все проводиться в
напрямку виявлення перспективних з точки зору розвитку породи самців (плідників). Як
правило, у тварин цінні характеристики породи пов’язані з особливостями зовнішнього
вигляду, однак деякі ознаки можуть бути присутніми лише в однієї статі та відсутніми в
іншої (наприклад, молочність у корів). Тому часто властивості плідників виявляють за
властивостями їх нащадків протилежної статі.
Поліплоїдія у тварин зустрічається набагато рідше, ніж у рослин. Однак
Б.Л. Астаурову вдалося отримати тетраплоїдні гібриди двох видів шовкопряда. Шляхом
тривалих експериментів вчений досяг плідності цих алополіплоїдів, що лише трохи була
нижчою за нормальну. Більшість же міжвидових гібридів тварин (мули, зеброїди та ін.)
все ж є безплідними.
Різноманітність порід тварин, так само, як і сортів рослин, показує широкі межі
прояву визначених генотипом ознак, можливості виникнення нових ознак через мутації та
суттєвість впливу модифікаційної мінливості на корисні для людини характеристики
організмів. Більшість особин, що є представниками виведених людиною порід та сортів,
за своїми ознаками надзвичайно віддалені від вихідних форм.
Особливості селекції мікроорганізмів
Селекція мікроорганізмів повинна враховувати такі їх особливості, як відсутність
статевого процесу та гаплоїдність (прокаріоти), можливість швидкого розмноження та
здатність до індукованого мутагенезу.

265
 Мікроорганізми, незважаючи на порівняно коротку історію їх вивчення, здавна
використовувалися людиною для своїх потреб. Переважно це були еукаріотичні
мікроорганізми – дріжджі (пекарські, винні, пивні) та різні види цвільових грибів, що
використовуються у сироварінні. Через обмеженість знань про ці організми неможливо
було провести їх селекцію: вона могла відбуватися лише в незначній мірі та несвідомо.
Сучасні методи дослідження дозволяють виявити корисні характеристики
мікроорганізмів-прокаріот. Переважно ці мікроорганізми використовуються людиною як
продуценти цінних хімічних речовин – антибіотиків, вітамінів, органічних кислот.
Оскільки у прокаріот немає статевого процесу, до них неможливо застосувати методи
гібридизації. Як правило, наявність у генотипі генів, що визначають корисні ознаки,
забезпечується шляхом індукованого мутагенезу. Гаплоїдність більшості прокаріот
дозволяє мутації проявитися зразу. Клітини, у генотипі яких є мутація, відбирають та
розмножують, формуючи великі культури нащадків однієї клітини (клони). Тому форма
штучного відбору, що використовується у селекції мікроорганізмів, називається
клональним відбором.
Для внесення у генотип потрібних характеристик застосовуються також методи
клітинної та генної інженерії.
Клони клітин із вдалими комбінаціями характеристик розмножуються і висіваються
на поживному середовищі. Зразки таких культур зберігаються у спеціальних колекціях
(музеях) культур мікроорганізмів (рис. 38).

Рис. 38. Експонати наукової колекції актиноміцетів

Питання для самоперевірки:

1. Яка форма штучного відбору застосовується при селекції плідників великої рогатої
худоби?
2. Чому при деяких різновидах міжвидового схрещування у ссавців плодючими є
самки, а у комах – самці?
3. Якою, на Вашу думку, є причина відсутності в Австралії центрів походження
культурних рослин?
4. Якими є ослбливості селекції рослинн?
5. Якими є особливості селекції тварин?
6. Якими є особливості селекції мікроорганізмів?
7. Дайте визначення терміну «селекція».

266
 12. ОСНОВИ РОЗВЕДЕННЯ ТВАРИН
Походження та одомашнення сільськогосподарських тварин
Сільськогосподарські тварини походять від диких предків і одомашнювалися
впродовж багатовікової діяльності людини для забезпечення її потреб. До
сільськогосподарських тварин належать: велика рогата худоба, свині, вівці, кози, коні,
віслюки, верблюди, буйволи, яки, зебу, кролі, кури, індики, качки, гуси, цесарки та ін.
Приручення й одомашнення диких тварин — це складний і тривалий процес, який
відбувався протягом переходу діяльності людини від полювання до осілого способу життя.
Одомашнення (доместикацію) диких тварин зумовлювали й інші причини: виснаження
мисливських угідь, об’єднання общин і племен, концентрація великої кількості людей та
зростання потреби в продуктах харчування.
Вважають, що одомашнення тварин відбувалося у кількох місцях земної кулі, які
збігаються з джерелами розвитку давньої культури людини. Це Південна і Центральна
Азія, північно-східна частина Африки, південна частина Європи та Америки.
Диким предком великої рогатої худоби був тур — велика тварина, з важкою
головою, довгими розвиненими рогами, високими, міцними кінцівками, чорної, чорно-
бурої й червоної мастей. Тур відзначався великою силою, швидкістю, злим норовом,
досягав живої маси 800 — 1200 кг і висоти в холці до 2 м.
Вівці приручені та одомашнені в далекому минулому, їхніми предками вважають
баранів, які й нині трапляються у дикому стані [муфлони, аргалі (архари), аркари].
Родоначальниками домашніх свиней були європейський та азіатський дикі кабани
кількох видів.
Єдиної думки щодо походження свійських коней поки немає, але більшість учених
вважають, що походять вони від диких коней трьох типів: лісових, плоскогірних і
степових.
Інші сільськогосподарські тварини (кози, віслюки, верблюди, олені, кролі, птиця,
бджоли, шовкопряд) також походять від диких предків, які в процесі приручення й
одомашнення теж зазнали суттєвих доместикаційних змін.
Зміни тварин у результаті одомашнення. Послаблення дії природного відбору, зміна
умов існування, різке посилення штучного відбору та інші чинники істотно вплинули на
розвиток фізіологічних і морфологічних ознак, пов’язаних із продуктивністю свійських
тварин, яка стала значно вищою, ніж у диких предків.
Якщо дика худоба забезпечувала молоком (400 - 600 кг на рік) тільки своє теля, то
від сучасних корів за лактацію надоюють 5000 - 6000 кг молока, а рекордистки здатні
давати 25 000 кг молока і більше. Дика свиня народжує за рік у середньому 4 - 6 поросят,
домашня за два опороси — 20 - 25 поросят. Настриг вовни від диких овець становить 1 - 2
кг, від свійських — 20 - 30 кг. Несучість курей підвищилась у 10 - 15 разів (від 10 - 15 до
340 - 360 яєць на рік). Більшість свійських тварин втратили сезонність розмноження, стали
плодючішими і скороспілішими, але вибагливішими до умов годівлі та утримання, що
свідчить про значну пластичність їхнього організму.
Умови зовнішнього середовища на розвиток якісних (морфологічних) і кількісних
(надій, м’ясність, настриг вовни, несучість та ін.) ознак впливають по-різному. Якісні
ознаки мало змінюються залежно від умов зовнішнього середовища, на них впливає
переважно спадковість. Кількісні ж більше змінюються під впливом умов зовнішнього
середовища. Під спадковістю розуміють властивість батьків передавати свої ознаки та
особливості розвитку наступним поколінням. Мінливість — це властивість, протилежна
спадковості, тобто поява і розвиток неподібних ознак між батьками й дітьми або між
особинами в межах популяції, породи, виду. Згадані протилежні явища природи у процесі
еволюції диких і свійських тварин тісно пов’язані між собою й перебувають у взаємодії.

267
Конституція та екстер’єр сільськогосподарських тварин
Термін «конституція» грецького походження й трапляється в літературі майже дві
тисячі років. Під конституцією розуміють загальну будову організму тварин, зумовлену
спадковими особливостями його розвитку, внутрішнім взаємозв’язком будови і функцій
тканин та органів як єдиної системи, що характеризує напрям продуктивності, обмін
речовин, пристосованість до умов життя.
Класифікація типів конституції. Існує кілька класифікацій типів конституції тварин.
Одні вчені взяли за основу морфологічний, другі — функціональний принцип, треті — тип
нервової діяльності тощо. Найбільшого ж поширення набула класифікація, запропонована
професором П.М. Кулешовим, який вивчив співвідношення розвитку органів і тканин
залежно від напряму продуктивності тварин, розробив класичні схеми перерізів тіла овець
та великої рогатої худоби й визначив чотири типи конституції: грубу, ніжну, щільну,
рихлу.
Груба конституція характеризується грубим кістяком, товстою шкірою і щільною
мускулатурою, жирові відкладення незначні. Цей тип властивий найчастіше тваринам
місцевих, аборигенних порід, а також робочій худобі. Продуктивність їх невисока, але
вони витривалі, невибагливі, менше хворіють.
Ніжна конституція на противагу грубій характеризується легким, міцним кістяком,
тонкою шкірою, покритою м’яким волосом, слабким розвитком підшкірної жирової
тканини. До такого типу можуть бути віднесені тонкорунні вівці, верхові коні, молочна
худоба. Ці тварини за певних умов виявляють високу продуктивність. Проте вони менш
стійкі проти захворювань і більш вибагливі до умов годівлі та утримання.
Щільна конституція властива тваринам із міцним кістяком, щільною шкірою і
мускулатурою, недостатньо розвиненою підшкірною жировою тканиною. До цього типу
належить переважна більшість тварин універсального та комбінованого напрямів
продуктивності. Вони витривалі, добре пристосовуються до нових умов існування.
Рихла (сира) конституція, на відміну від щільної, характеризується масивною
будовою тіла, значним розвитком мускулатури і підшкірної жирової тканини,
широкотілістю. Такі тварини відзначаються високими відгодівельними якостями і
скороспілістю. Цей тип конституції мають переважно худоба спеціалізованого м’ясного
напряму продуктивності, коні ваговозних порід, свині сальних порід, вівці м’ясо-вовнових
порід.
У практиці тваринництва описані типи конституції в чистому вигляді трапляються
рідко. Найчастіше спостерігається поєднання грубого і ніжного типів із щільним або
рихлим. Тому класифікація, розроблена П.М. Кулешовим, була доповнена академіком
М.Ф. Івановим та професором Є.А. Богдановим, які запропонували виділяти міцний тип
конституції (рис. 39). Такі тварини характеризуються пропорційною будовою тіла, добре
розвиненим кістяком і мускулатурою, підвищеною життєздатністю. Цей тип конституції
бажаний для тварин усіх напрямів продуктивності, особливо для племінних.

Рис. 39. Корова чорно-рябої породи молочного напряму продуктивності

міцної конституції

268
 Під час вивчення конституційних типів слід також враховувати поведінку і
темперамент тварин. Ці питання ґрунтовно розробив видатний учений, академік
І.П. Павлов, вивчаючи типи вищої нервової діяльності. Він визначив чотири основних
типи: сильний — урівноважений — жвавий (сангвінічний), сильний — урівноважений —
повільний (флегматичний), сильний — неврівноважений — невтримний (холеричний) з
переважанням збудження над гальмівними процесами і слабкий (меланхолійний) з
переважанням гальмівних процесів над збудженням. Темперамент тісно пов’язаний із
напрямом продуктивності. Практика свідчить, що найбільш бажані тварини
врівноваженого жвавого або врівноваженого повільного (спокійного) типу нервової
діяльності.
Екстер’єр та методи його оцінювання.
Конституцію і пов’язані з нею біологічні та господарські якості сільськогосподар-
ських тварин визначають і оцінюють за екстер’єром та інтер’єром. Під екстер’єром
розуміють зовнішні форми будови тіла. Досвідом багатьох століть, але вчення про
екстер’єр сформувалося у XVIII ст., коли відбору тварин за екстер’єром почали надавати
великого значення.
Оцінювання тварин за екстер’єром дає можливість досить повно охарактеризувати
міцність конституції й стан здоров’я, напрям продуктивності, індивідуальні особливості
будови тіла, кондиції, придатність до певної технології. Тому під час оцінювання
екстер’єру враховують як загальну будову тіла, його гармонійність, так і розвиток окремих
частин або статей.
Стать — це анатомічна ділянка, яка має певні умовні межі на тілі тварини. Для
окомірної оцінки необхідно добре знати топографію і правильну будову статей, їхній
взаємозв’язок із розвитком внутрішніх органів та продуктивністю тварин. Оцінюють
тварин за екстер’єром у стані нерухомості й у русі, порівнюючи їх з іншими тваринами, а
також кращими тваринами породи, застосовуючи три основних способи, що доповнюють
один одного: окомірний (візуальний) і промацування; взяття промірів та визначення
індексів; фотографування.
Окомірне оцінювання. Огляд, промацування та описування статей необхідно
починати з голови, поступово переходячи до задньої частини тулуба, відмічаючи добре
розвинені статі й найбільш значні недоліки (вади). Найважливіші статі, за якими
визначають сумарну оцінку екстер’єру, такі: голова, шия, холка, грудна клітка, спина,
поперек, крижі, кінцівки, черево, вим’я, зовнішні статеві органи. Кожну з цих статей, у
свою чергу, поділяють на низку дрібніших. Поряд із цим необхідно особливу увагу
звертати на розвиток кістяка та мускулатури, стан шкірного покриву (товщина шкіри, її
еластичність, розвиток підшкірної жирової тканини) і як підсумок — на гармонійність та
пропорційність будови тіла тварини, ступінь вираженості бажаного типу породи. Загальне
окомірне оцінювання екстер’єру є найскладнішим і потребує від фахівців великого досвіду
й знання екстер’єрних особливостей тварин певних порід. Тому для порівняння окремих
особин за екстер’єром загалом, а не тільки за деякими статями в різних країнах для
кожного виду тварин і напряму продуктивності розроблено шкали екстер’єрних оцінок, де
кожну стать (або групу статей) залежно від її значення оцінюють певною кількістю балів
(пунктів). В Україні прийняті 5- і 100-бальна системи оцінювання екстер’єру. В першому
випадку тварину оцінюють за загальним виглядом і розвитком без оцінки конкретних
статей. У другому — кожну стать або групу статей оцінюють певною кількістю балів і за
одержаною сумою визначають клас тварин за екстер’єром. Шкали оцінок наведено у
відповідних інструкціях з бонітування. В них є перелік недоліків екстер’єру, за які
знижується встановлений для статі бал. У великої рогатої худоби трапляються, наприклад,
такі недоліки (вади): голова важка, груба або легка, ніжна; шия коротка, товста, довга,
вузька, не типові для породи; грудна клітка неглибока, вузька, із западинами чи
перехватом за лопатками; холка вузька, гостра; спина провисла або горбата; поперек
провислий (м’який); крижі звислі, дахоподібні, звужені в сідничних горбах (шилозадість);

269
задні кінцівки шаблисті, передні й задні зближені в суглобах (іксоподібні), слонова
постава, слабкий копитний ріг; вим’я недостатньо розвинене, неправильної форми та ін.
Оцінювання за лінійними промірами — точніший і об’єктивніший метод, що дає
можливість порівнювати екстер’єр тварин. Проміри беруть у певних точках тіла мірною
палицею, циркулем, стрічкою, на яких є поділки в сантиметрах. Тварину ставлять на
твердий рівний майданчик так, щоб передні кінцівки закривали задні, а в разі огляду збоку
праві закривали ліві чи навпаки. Голова і шия повинні знаходитися на одній лінії з
верхньою частиною тулуба. Під час вимірювання інструментами слід лише доторкатися до
тіла тварини, не вдавлюючи їх у нього. Показання на інструментах слід фіксувати, не
відриваючи їх від точок вимірювання. Кількість і перелік промірів залежать від виду,
породи, віку тварин, а також мети вимірювання. Під час оцінювання загального розвитку
обмежуються невеликою кількістю промірів (3 - 4), для запису в Державну книгу
племінних тварин (ДКПТ) — 5 - 12, у разі докладних спеціальних досліджень — до 70
промірів, причому найбільше їх беруть у великої рогатої худоби, менше — у коней і ще
менше — у свиней та овець. Щодо племінних тварин, то результати екстер’єрного
оцінювання заносять у спеціальні картки для опрацювання їх на електронно-
обчислювальних машинах (ЕОМ). У великої рогатої худоби найчастіше беруть такі
проміри: висота в холці, попереку, маклаках, крижах, сідничних горбах — палицею; коса
довжина тулуба — палицею або стрічкою; довжина таза — палицею або циркулем;
глибина грудей за лопатками — палицею й обхват — стрічкою. Крім того, палицею ще
вимірюють висоту в спині, ширину грудей за лопатками, ширину таза у маклаках, сіднич-
них горбах, тазостегнових зчленуваннях; циркулем — розміри голови і таза; стрічкою —
обхват п’ясті та інших частин тулуба тощо. За абсолютними показниками розмірів тварин
або окремих статей можна порівняти їх одну з одною, кращими тваринами такого самого
віку, записаними в ДКПТ. Проте проміри, взяті окремо, не дають повного уявлення про
гармонійність будови тіла, взаємний розвиток його частин, тому обчислюють індекси
(відношення одного проміру до іншого, виражене у відсотках). Проміри беруть не
випадкові, а пов’язані між собою анатомічно, які характеризують пропорції розвитку
тварин, особливості будови тіла і конституції. Розрізняють індекси прості (відношення
одного проміру до іншого) й складні (відношення одного або групи промірів до іншої
групи промірів). Наприклад: розтягнутості (відношення косої довжини тулуба до висоти в
холці); грудний (ширина грудей до їхньої глибини); збитості (обхват грудей до косої
довжини тулуба); костистості (обхват п’ясті до висоти в холці). За індексами можна
зробити об’єктивні висновки щодо відмінностей розвитку екстер’єру тварин різних
напрямів продуктивності. Проміри також використовують для побудови екстер’єрного
профілю (графіка) тварин із метою порівняльного опису особливостей будови тіла
окремих груп і типів у межах породи.
Одним із методів додаткового оцінювання екстер’єру є фотографування тварин, яке
широко застосовується і дає можливість точніше й повніше зафіксувати їхні характерні
особливості. Воно потребує певних навичок та дотримання необхідних умов: тварину
ставлять на рівному місці так, щоб фотоапарат знаходився на відстані 6 - 7 м від тулуба й
перпендикулярно до його середини. Краще фотографувати вранці або ввечері, коли
сонячні промені освітлюють тварину збоку, добираючи контрастний фон. Особливо це
стосується видатних тварин, а також тих, яких записують у ДКПТ.
У разі загального оцінювання екстер’єру звертають увагу не тільки на окремі статі
та проміри, а й на другорядні екстер’єрні особливості (масть, відмітини, краніологічні
особливості тощо). Забарвлення волосу в більшості випадків є ознакою породної
належності тварини. Кількість і розподіл пігментів зумовлюють те чи інше забарвлення
шкіри, волосяного покриву, сітківки очей, рогів, копит, у птиці — пір’я, пуху. Масті
бувають прості й складні. Деякі масті та ступінь пігментації певною мірою характеризують
міцність конституції й життєздатність тварин. Інтенсивна пігментація часто супроводиться
вищою конституційною міцністю, альбіноси ж мають знижену життєздатність. Поряд із

270
цим за особливостями розвитку екстер’єру визначають кондиції тварин, тобто
фізіологічний стан і вгодованість, які найкраще відповідають їх певному господарському
призначенню. Кондиції змінюються під впливом умов годівлі, догляду, утримання та
використання тварин. Розрізняють такі типи кондицій: заводська (племінна), виставкова,
відгодівельна, робоча й тренувальна.
Екстер’єрне оцінювання, огляд, промацування й вимірювання тварин дають змогу
робити висновок про внутрішню будову організму і функції окремих систем та органів
лише за зовнішніми формами тварини, тому їх доповнюють вивченням інтер’єру —
внутрішньої будови, біохімічних, фізіологічних і анатомо-гістологічних особливостей
організму.
Індивідуальний розвиток сільськогосподарських тварин
Індивідуальний розвиток охоплює морфологічні, біохімічні та фізіологічні зміни,
які відбуваються в організмі тварин різних видів, від часу утворення зиготи і до кінця
використання або життя тварини. У 1866 р. німецький учений Е. Геккель обґрунтував і
сформулював так званий біогенетичний закон і ввів у біологію терміни онтогенез та
філогенез. Термін онтогенез означає індивідуальний розвиток особин, філогенез —
історичний розвиток виду. Ці процеси взаємопов’язані.
Професор К.Б. Свечин в індивідуальному розвитку розрізняє два основних процеси:
ріст і диференціювання. Ріст — це збільшення маси клітин організму, його тканин та
органів, їхніх лінійних і об’ємних розмірів, яке відбувається головним чином за рахунок
кількісних змін живої речовини внаслідок новоутворень. Диференціювання — це
виникнення в процесі розвитку організму біохімічних, морфологічних та функціональних
відмінностей між клітинами, тканинами й органами.
Індивідуальний розвиток тварин охоплює всі зміни у процесі росту,
диференціювання, спеціалізації, інтеграції тощо, які в різні періоди відбуваються з
неоднаковою інтенсивністю. Вони пов’язані між собою і мають свої особливості. Молоді
тварини розвиваються у результаті переважання процесів асиміляції над процесами
дисиміляції. В зрілому організмі нових клітин утворюється стільки, скільки й
розпадається, у старих же тварин процеси відновлення поступаються розпаду.
Кількісні та якісні зміни в різні періоди розвитку організму зумовлені еволюційно і
відбуваються за постійної взаємодії спадкової основи (генотипу) та умов зовнішнього
середовища. В процесі індивідуального розвитку спостерігається певна періодичність, про
що свідчать різна швидкість росту органів і тканин тіла, періодичність та ритмічність
реакцій організму на закономірні зміни у зовнішньому середовищі.
Індивідуальний розвиток тварин поділяють на два основних періоди:
внутрішньоутробний (пренатальний) та післяутробний (постнатальний).
Період внутрішньоутробного розвитку організму починається з моменту
запліднення яйцеклітини й утворення зиготи і закінчується народженням особини. Він має
три підперіоди: зародковий, передплідний та плідний.
У зародковий підперіод поділяється зигота, формуються основні органи і тканини,
утворюється зародок. У передплідний підперіод інтенсифікується процес
диференціювання і формуються основні морфологічні породні ознаки. У плідний
підперіод інтенсивно збільшується маса тіла, відбуваються фізіологічні та морфологічні
зміни, завершується диференціювання тканин і органів, утворюється плід. У процесі
онтогенезу інтенсивність росту живої маси тварин у різні періоди неоднакова — в
натальний вона набагато більша, ніж у постнатальний.
Тривалість підперіодів і періоду натального розвитку зумовлена спадково й у різних
сільськогосподарських тварин значно варіює. Наприклад, у верблюдиць вагітність у
середньому триває 390 днів, ослиць — 360, кобил — 340, великої рогатої худоби — 280,
овець і кіз — 150, свиней — 115, кролиць — 30 днів. Тривалість внутрішньоутробного
розвитку може коливатися в невеликих межах і залежить від породи, умов годівлі й
утримання самок, вгодованості та стану їхнього здоров’я.

271
 Спадково зумовлена також величина живої маси новонароджених. Так, лоша
важить 40 - 60 кг, теля — 25 - 40, ягня — 3 - 5, порося — 1,0 - 1,5 кг, кроленя — 45 - 55 г.
Жива маса залежить від виду, породи, статі, умов годівлі та живої маси матері у період
вагітності. Самці при народженні важчі, ніж самки, на 10 - 20 %.
Післяутробний (постнатальний) період триває від народження тварини до кінця її
життя. Він поділяється на п’ять під періодів: новонародженості, молочний, статевого
дозрівання, господарської зрілості й старіння.
Підперіод новонародженості починається з переходу від внутрішньоутробного до
післяутробного розвитку. В цей час відбуваються адаптація (пристосування) організму
новонародженого до нових умов існування, становлення функцій кровотворення,
терморегуляції, сечовиділення, змінюється характер дихання та інших функцій організму.
Під дією зовнішніх чинників виробляються умовні рефлекси. Підперіод новонародженості
триває 1,5 – 2,0 тижні. У цей час основним кормом є спочатку молозиво, а потім молоко
матері.
Молочний підперіод триває кілька місяців — до відлучення молодняку від матерів
або припинення випоювання йому молока: для поросят — до 2 міс, ягнят — 3,5 – 4,0, телят
— 5 - 6, лошат — 6 - 8 міс. У цей час тварин поступово привчають до поїдання рослинних
кормів, що сприяє посиленому розвитку органів травної системи.
Підперіод статевого дозрівання триває доти, поки тварини не стануть здатними до
розмноження, тобто коли досягнуть статевої зрілості.
Підперіод господарської зрілості охоплює час виробничого використання тварин,
розквіту їхньої функціональної діяльності, максимальної продуктивності та відтворної
здатності. Він настає у свиней у 2 - 3 роки, овець і кіз — 2 - 4, великої рогатої худоби — 5 -
6, коней — у 6 - 7 років. Тривалість цього підперіоду залежить від умов годівлі, догляду,
утримання та використання тварин.
Підперіод старіння характеризується зниженням інтенсивності обміну речовин,
відтворної здатності, продуктивності, поступовим згасанням функціональної діяльності
організму. В період старіння утримання тварин стає збитковим і їх вибраковують, тому
строк використання останніх коротший, ніж тривалість життя. Так, для свиней він
становить 4 — 5 років (тривалість життя — 15 — 20), овець — 6 — 8 (10 — 15), великої
рогатої худоби — 10 — 12 (20 — 25), коней — 18 - 20 (35 - 40 років).
Тривалість життя та використання тварин пов’язані з породними, індивідуальними,
продуктивними і племінними якостями, що значною мірою залежать від їхніх спадкових
особливостей. При цьому необхідно пам’ятати, що повноцінна збалансована годівля,
раціональний режим догляду та утримання сприяють подовженню періоду господарського
використання тварин.
Закономірності росту окремих частин тіла та основних тканин
У процесі індивідуального розвитку інтенсивність росту живої маси тварин у різні
періоди неоднакова: в натальний вона вища, ніж у постнатальний, тобто з віком тварин
знижується. Така закономірність характерна не лише для росту живої маси в цілому, а й
для окремих частин тіла.
Вивчаючи інтенсивність росту тканин та органів великої рогатої худоби у другій
половині натального і в постнатальному періоді, А.О. Малігонов і Г.Ф. Расходов дійшли
висновку, що органи, які повільно ростуть в натальний період, швидше ростуть у
постнатальний, і навпаки. Вони розподілили їх на три групи: найшвидше ростуть в
натальний період підшлункова залоза, кишки, кістяк, серце, шкіра, м’язи; із середньою
швидкістю збільшуються об’єм крові, селезінка, шлунок, нирки, язик; повільно ростуть
печінка, щитоподібна залоза, легені, сім’яники, головний мозок.
Нерівномірність росту тканин і органів зумовлена необхідністю пристосування
тварин до певних умов існування, які виникли в процесі еволюції. Тому до моменту
народження більш розвинені серце, легені, органи травлення, руху та ін.

272
 У більшості сільськогосподарських тварин кістки скелета протягом онтогенезу
ростуть із неоднаковою швидкістю. Розрізняють три типи його натального росту:
інтенсивніший ріст периферичного скелета; інтенсивніший ріст осьового скелета; однакова
інтенсивність росту обох відділів.
Велика рогата худоба, коні, вівці, кози та інші травоїдні за інтенсивністю росту
скелета належать до першого типу, тобто в утробний період у них інтенсивніше ростуть
кістки периферичного скелета порівняно з осьовим. Вони народжуються відносно
високоногими, з укороченими тулубом і головою. Така будова тіла утворилася в процесі
еволюції. Завдяки цьому молодняк відразу ж після народження може самостійно рухатися,
діставати до дійок вим’я матері й рятуватися від переслідування хижаками. В
післяутробний період у них інтенсивніше ростуть кістки осьового скелета — хребет,
грудна і тазова кістки, ребра. До другого типу належать гризуни, хижаки та свині, до
третього — морські свинки.
Жива маса після народження тварин максимально збільшується у великої рогатої
худоби від 4 - 5 до 15 - 18 міс, свиней — від 4 до 8, овець — від 1,5 — 2,0 до 6 — 7 міс,
потім швидкість росту сповільнюється. На розвиток травного каналу значною мірою
впливають тип і рівень годівлі. Ріст м’язів залежить також від швидкості росту кісток, до
яких вони прикріплені.
На індивідуальний розвиток тварин великий вплив мають як спадкові чинники, так і
чинники зовнішнього середовища. Діяльність залоз внутрішньої секреції (гіпофіз,
щитоподібна й статеві) та нервової системи зумовлені спадковістю. Серед зовнішніх
чинників найсуттєвіший вплив на розвиток тварин мають годівля, кліматичні умови,
вологість і температура повітря, освітленість, атмосферний тиск та ін. їхня дія залежить від
виду і віку тварин, тривалості та сили впливу.
Провівши фундаментальні дослідження щодо вивчення впливу різних рівнів годівлі
на ріст маси і лінійних розмірів скелета овець, М.П. Чирвинський дійшов висновку, що за
недостатньої годівлі найбільше гальмується ріст маси тих частин скелета, які в цей період
найшвидше ростуть. Дослідженнями А.О. Малігонова та його співробітників, проведеними
на великій рогатій худобі, було підтверджено висновки М. П. Чирвинського і доповнено
даними про те, що така закономірність поширюється на всі органи й тканини. Це дало
можливість сформулювати так званий закон недорозвитку, або закон Чирвинського —
Малігонова: ступінь недорозвитку різних тканин та органів перебуває в певному зв'язку з
інтенсивністю росту того чи іншого органа й тканини; органи з інтенсивним ростом
недорозвиваються за недостатньої годівлі більше, ніж органи з менш інтенсивним ростом
і, навпаки, за посиленої годівлі тварин у певний період їхнього розвитку найінтенсивніше
ростимуть й розвиватимуться ті частини та органи, які мають у цей період найбільшу
природну швидкість росту.
Залежно від стадії, на якій відбулася затримка росту, А.О. Малігонов виділив три
форми недорозвитку: ембріоналізм, інфантилізм, неотенію. Перша виникає внаслідок
затримки росту плода в натальний період, що пов’язано передусім із недостатньою або
неповноцінною годівлею матері під час вагітності та іншими причинами. У таких тварин і
в дорослому віці зберігаються деякі риси ембріона — непропорційно велика голова, тонкі
й короткі кінцівки. Друга форма є наслідком затримки росту в постнатальний період.
Основні причини — несприятливі умови годівлі та утримання, рання вагітність, хвороби
тощо. Такі тварини високоногі, плоскогруді, мають короткий тулуб, недорозвинені статеві
органи. Третя форма — це передчасний розвиток статевих органів у тварин,
недорозвинених у натальний чи постнатальний період.
Здатність тварин компенсувати у майбутньому деяку затримку росту, зумовлену
недостатньою годівлею чи іншими причинами, є спадковою і має велике практичне
значення. Рівень компенсації затримки розвитку залежить від віку, тривалості пригнічення
і ступеня недогодівлі. Чим коротший несприятливий період, менша затримка і молодша
тварина, тим швидше і більшою мірою відбувається компенсація. При цьому необхідно

273
враховувати, що найбільш захищеними проти негативних впливів є органи і тканини,
найважливіші для життя індивідуума.
Повноцінна збалансована годівля сприяє прискоренню розвитку органів і тканин.
Наприклад, статеве дозрівання телиць та їхнє запліднення настають на 3 - 6 міс раніше за
достатньої годівлі, ніж за помірної, і на 6 - 9 міс раніше, ніж за зниженої.
Таким чином, численні дослідження свідчать про великий вплив умов годівлі
молодняку з перших днів його життя на інтенсивність росту і розвитку, формування
скороспілих високопродуктивних тварин. Важливу роль при цьому відіграють загальний
рівень годівлі, її біологічна повноцінність, структура раціонів (співвідношення кормів за
поживністю), різний розподіл поживних речовин за окремими періодами росту.
Певна ритмічність годівлі також має вплив на ріст і розвиток тварин. Професор
В.І. Федоров, щодня і щодекади зважуючи телят, дійшов висновку, що їхній ріст
характеризується хвилеподібною кривою, довжина хвилі якої досить постійна. Тривалість
періоду підвищення і зниження інтенсивності росту телят становить до 12 днів.
Застосування перемінного рівня годівлі (збільшення на 20% добової даванки в
період послаблення росту телят і зменшення її у період посилення росту) забезпечує вищі
середньодобові прирости порівняно з приростами телят контрольної групи, яких годували
звичайним способом. Збільшення приростів досягається без додаткових витрат кормів і
затрат праці, винятково завдяки використанню закономірностей саме процесів росту.
Проведені дослідження показують, що привчання телят із раннього віку до поїдання
грубих кормів рослинного походження, особливо високоякісного сіна, стимулювало
розвиток травного каналу. Професор М.А. Кравченко, вивчаючи проблеми управління
онтогенезом, підкреслює, що спрямоване вирощування — це система дії різних чинників
на індивідуальний розвиток тварин, яку застосовують у відповідні періоди життя, щоб
максимально розвинути у них бажані ознаки, зумовлені спадковістю.
У разі спрямованого вирощування намагаються максимально розвинути у тварин
бажані ознаки, затримуючи розвиток небажаних. Наприклад, формуванню м’ясної
продуктивності сприяє інтенсивна (до 12 - 15 міс) годівля в період прискореного росту
м’язової та жирової тканин. Ремонтних телиць молочних порід слід вирощувати так, щоб
їхня жива маса впродовж усіх вікових періодів була не нижчою від вимог стандарту
першого класу.
Формування молочної продуктивності починається з настанням статевої зрілості й
закінчується першим отеленням, коли посилено росте молочна залоза. Тому в цей період
необхідно забезпечувати тварин повноцінною посиленою годівлею.
Система спрямованого вирощування залежно від мети використання дорослих
тварин передбачає два напрями: вирощування племінного та неплемінного
(користувального) молодняку. Вимоги при цьому різні. Науковці, вивчаючи протягом
багатьох десятиріч питання спрямованого вирощування тварин, узагальнили дані
передових господарств і науково-дослідних установ та розробили науково обґрунтовані
технологічні схеми вирощування тварин різних видів, типів, напрямів продуктивності,
віку, статі тощо.
На індивідуальний розвиток тварин, крім годівлі, діють також інші зовнішні
чинники, що мають вплив на формування господарсько корисних ознак: мікроклімат,
температура і вологість приміщень, освітленість, моціон, кліматичні та інші умови.
Завдяки дослідженням багатьох учених виявлено зв’язок типів нервової діяльності тварин,
їхньої поведінки з важливими господарсько корисними ознаками. Сформувалася окрема
галузь науки — етологія, яка й вивчає поведінку тварин. Особливо великого значення
набула вона в разі переведення виробництва продукції тваринництва на промислову
основу.

274
Облік росту сільськогосподарських тварин
Інтенсивність росту і розвитку тварин у різні періоди онтогенезу неоднакова. Про
швидкість збільшення живої маси, лінійних промірів та об’ємних показників роблять
висновок за абсолютним або відносним приростом усього тіла, окремих органів чи тканин
упродовж певного періоду.
Живу масу тварин визначають на підставі систематичних зважувань, інтервали між
якими можуть бути різними і залежать від мети роботи. При цьому необхідно пам’ятати,
що молодих тварин у період інтенсивного росту, а також дрібних і скороспілих треба
зважувати частіше, ніж старих, пізньоспілих та великих. Ступінь точності зважування
залежить від величини тварин. Дрібних зважують із точністю до 1 г, великих — до 100 г.
У зоотехнічній практиці тварин зважують у перший день після народження, а потім
щомісяця або рідше до певного віку. Це пов’язано з метою зважувань і видом тварин. Для
отримання точніших результатів тварин зважують в однаковий час — уранці до годівлі й
напування, а корів — після ранкового доїння. Величина живої маси при народженні —
дуже важлива селекційна ознака, яка є показником подальшого розвитку організму.
Повніше уявлення про ріст тварин можна мати, якщо доповнити зважування
систематичним взяттям промірів, оскільки організм, який росте, за тимчасової
недостатньої годівлі може збільшуватися у висоту, довжину, ширину й глибину без зміни
величини живої маси. Лінійний ріст у сантиметрах вимірюють за допомогою мірної
палиці, циркуля, стрічки у ті самі дні, коли їх зважують.
Дані систематичних зважувань і вимірювань характеризують швидкість росту, що
має велике господарське значення, тому що тварини, які інтенсивніше ростуть, менше
витрачають поживних речовин на одиницю приросту, ніж ті, що ростуть повільно.
Швидкість росту визначають за абсолютними та відносними показниками приростів за
добу, місяць, рік.
Абсолютний приріст обчислюють за певний проміжок часу як різницю показників у
кінці й на початку періоду за формулою:

де — абсолютний приріст; і , — відповідно показник наприкінці і на початку

облікового періоду.
Середньодобовий приріст визначають за формулою:

де — середньодобовий приріст; — тривалість періоду.

Абсолютні показники певною мірою характеризують швидкість росту тварин і
мають велике практичне значення, оскільки дають можливість порівнювати фактичні
результати з плановими, контролювати виконання завдань, робити розрахунки щодо
заробітної плати працівників господарства.
Молоді тварини ростуть нерівномірно, тому показник абсолютного приросту не
відображує дійсної інтенсивності процесів росту, ступеня їхньої напруженості, тобто
взаємовідношення між величиною маси тіла, яка збільшується, і швидкістю росту. З цією
метою визначають відносний приріст, який обчислюють у відсотках або разах за
формулою:

де — відносний приріст у відсотках за певний проміжок часу.

Наприклад, двоє телят чорно-рябої породи при народженні мали живу масу 32 і 38 кг,
через місяць — 55 і 61 кг. Абсолютний приріст у них був однаковим — 23 кг, проте
відносний (або напруженість ростових процесів) виявився різним: у першого теляти Впі =

275
100 % × (55 - 32) : 32 = 72 %, у другого Вп2 = 100 % × (61 — 38) : 38 = 61 %, тобто за
інтенсивністю росту перше теля мало переваги перед другим.
Точніші результати під час обчислення відносної швидкості росту за тривалий
період можна отримати, використовуючи формулу, запропоновану С. Броді:

Встановлено, що молоді тварини мають значно вищу інтенсивність росту й

розвитку, ніж дорослі. За відносною швидкістю росту оцінюють господарське біологічні
особливості тварин, інтенсивність процесів дисиміляції в організмі.
Порода та її структура
Порода є основною одиницею систематики в зоотехнії під час класифікації
сільськогосподарських тварин різних видів. Порода — це створена працею людини досить
численна група домашніх тварин, які мають спільне походження і спільність низки
господарсько корисних особливостей, що стійко передаються за спадковістю.
Тварини однієї породи схожі за типом будови тіла, продуктивністю, плодючістю,
мастю. Це дає змогу відрізняти їх від таких іншої породи. У породі має бути достатня
кількість тварин, інакше обмежується можливість застосування відбору та підбору, що
швидко призводить до вимушеного спорідненого парування і як наслідок — до
виродження породи.
Чисельність тварин у породі залежить від їхнього виду, пристосованості до
природно-кліматичних умов, якості плідників, швидкості зміни поколінь, цінності й віку
породи та інших чинників. У кожній новій породі має приблизно налічуватися племінних
маток не менше ніж: коні — 2000 голів, свині — 5000, велика рогата худоба — 5000, вівці
скороспілих м’ясо-вовнових порід — 10 000, інших порід — 25 000, водоплавна птиця —
15 000, кури-несучки — 40 000 голів. Деякі старі породи значно численніші й налічують
кілька сотень тисяч тварин.
Порода повинна мати добрі якості, передусім — високу продуктивність, інакше
подальше використання її обмежуватиметься. Професор М.В. Зубець підкреслював, що
порода — це економічна категорія і як засіб виробництва вона потребує безперервного
вдосконалення відповідно до змін соціально-економічних умов і мети її розведення.
Інтенсифікація тваринництва загострює міжпородну конкуренцію, прискорює
заміну одних порід іншими, продуктивнішими і досконалішими за господарсько
корисними ознаками. Деякі класичні породи, які вважали одними з кращих, виявилися
порівняно низькопродуктивними і малопридатними для використання на
високомеханізованих фермах і комплексах. Це, зокрема, стосується симентальської, яку
свого часу вважали універсальною. Симентали, незважаючи на добрі м’ясні якості,
поступаються за молочністю і придатністю до машинного доїння спеціалізованим
породам. У подібному стані опинилися лебединська, бура карпатська, пінцгау та інші
комбіновані породи.
Крім високої продуктивності й численності, порода повинна бути досить
поширеною. Це збільшує можливості для створення в ній різних типів, що сприяє її
подальшому поліпшенню. Великий вплив на формування особливостей порід мають
природно-географічні умови — особливості ґрунтів, рослин, клімату, рельєфу місцевості
тощо.
У разі завезення тварин у нові природно-кліматичні умови в їхньому організмі
відбуваються фізіологічні зміни, причому в одних випадках глибокі, в інших — поверхові.
Перебудова систем організму тим глибша, чим більша відмінність між новими і минулими
умовами існування. Процес пристосування тварин до нових умов існування називається
акліматизацією, що може тривати кілька поколінь.
Помісні та гібридні тварини акліматизуються легше, ніж чистопородні, молоді
краще, ніж дорослі. Швидшій акліматизації сприяють повноцінна годівля, належні умови

276
утримання, ретельний догляд. Якщо порода в нових умовах не знижує плодючості й
основної продуктивності, заради якої її розводять, то породу вважають такою, що легко
акліматизується. Це стосується порід широкого ареалу, таких як велика біла порода
свиней, мериносові вівці, симентальська, голландська, швіцька, герефордська породи
великої рогатої худоби.
Породи сільськогосподарських тварин мають свою структуру, основними
складовими частинами якої є: відріддя, породна група, внутрішньопородний тип,
заводський тип, лінія, родина.
Відріддя (зональний тип) — досить велика за чисельністю частина породи, добре
пристосована до умов зони поширення. Симентальська порода, наприклад, розпадається на
кілька відрідь: Українське, Східного і Західного Сибіру, Поволжя та ін. В Україні
симентали Степу, Лісостепу, передгірної та гірської зон Карпат.
Породна група — це велика однорідна група тварин, яка є основою для створення
нової породи. Вона характеризується певним типом будови тіла й напрямом
продуктивності, але ще не набула стійких ознак, характерних для нової породи. Породна
група повинна налічувати певну кількість тварин і складатися з кількох неспоріднених між
собою ліній та родин.
Внутрішньопородний тип — однорідна група тварин у межах породи, які
відрізняються напрямом продуктивності, конституційно-екстер’єрними ознаками,
пристосованістю до умов розведення. Серед свиней великої білої породи є тварини як
м’ясного, так і сального типів, у симентальській породі — молочно-м’ясного та м’ясо-
молочного типів тощо.
Заводський тип — порівняно однорідна, дещо обмежена група тварин із
специфічними особливостями будови тіла і продуктивності, характерними для тварин
тільки певного племінного заводу або дочірніх господарств.
Лінія — це група високопродуктивних племінних самців, що походять від
видатного родоначальника і мають подібні з ним господарсько корисні ознаки. В
заводських породах має бути 10 - 15 ліній.
Родина — група високопродуктивних племінних маток, які походять від видатної
родоначальниці й мають подібні з нею певні біологічні та господарські ознаки, що стійко
передаються потомству.
Усі породи поділяють на племінну та неплемінну (користувальну) частини.
Племінне тваринництво займається виведенням нових порід, удосконаленням існуючих,
вирощуванням молодняку для поліпшення стад неплемінних ферм. Ця робота провадиться
на племзаводах та в інших племінних господарствах. Мета користувального тваринництва
— виробляти основну кількість товарної продукції.
Для порівняння тварин різних порід і видів уведено стандарти, тобто встановлено
на сьогодні мінімальні показники щодо розвитку та продуктивності. Вони є орієнтиром у
роботі з породою. На підставі стандартів визначають класи тварин за їхньою
індивідуальною оцінкою (бонітуванням). Стандарти періодично переглядають, оскільки
породи постійно вдосконалюються, поліпшуються.
Класифікація порід.
Породи тварин створювалися у різний час і за неоднакових географічних,
кліматичних, соціально-економічних умов. Тварин, подібних за екстер’єрно-
конституціональними особливостями, живою масою, продуктивністю, плодючістю та
іншими ознаками, прийнято об’єднувати у певні групи (класи). В різний час
пропонувалося багато класифікацій, але найбільш поширеними є ті, що ґрунтуються на
таких основних принципах, як ареал (поширення) породи, місце походження
(географічний принцип), рівень племінної роботи з породою та напрям продуктивності.
За поширенням виділяють чотири типи порід: широкого ареалу — по всій земній
кулі; міжзональні — поголів’я менше, ніж у попередній групі; зональні — в одній певній
зоні; локальні породи — в обмеженому регіоні (область, край).

277
 За місцем виведення породи поділяють на низинні й гірські, степові та лісові,
континентальні й острівні, північні та південні тощо. Під час класифікації за кількістю та
якістю праці, затраченої на формування порід, їх поділяють на три групи: примітивні,
заводські (культурні) й перехідні.
Продукція — головне, заради чого розводять сільськогосподарських тварин, тому
класифікації за продуктивністю надають великого значення. Від тварин зазвичай
отримують кілька видів продукції. Якщо ж одна з них переважає інші, то таку породу
вважають спеціалізованою за цим напрямом продуктивності. У зоотехнії породи тварин за
напрямом продуктивності поділяють на спеціалізовані й комбіновані.
Породи сільськогосподарських тварин створювалися в певних кліматичних та
економічних зонах, що й зумовило їхню спеціалізацію і поширення. Тому правильне
розміщення або переміщення порід має вирішуватися з урахуванням їхніх біологічних
особливостей, відповідно до плану породного районування, спеціалізації тваринництва
певного району.
Відбір і підбір сільськогосподарських тварин
Відбір і підбір — важливі методи поліпшення стад та порід тварин. Під відбором
розуміють виділення кращих особин бажаного типу, пристосованих до певних умов
існування. Підбір — це спрямована система парувань відібраних тварин для отримання
потомства з бажаними якостями. Ці два методи пов’язані між собою і тільки в поєднанні
дають позитивні результати.
Відбір.
Вчення про відбір розроблено Ч. Дарвіном, який на підставі вивчення матеріалів
щодо поліпшення порід тварин і сортів рослин дійшов висновку, що цей процес
відбувається під дією природного і штучного відбору. Природний відбір — це виживання в
боротьбі за існування тих організмів, які найбільше пристосовані до умов зовнішнього
середовища й відтворення потомства. Природний відбір мав, безумовно, вирішальне
значення у періоди приручення та одомашнення тварин. Проте в умовах сучасних
технологій ведення тваринництва на всіх етапах поліпшення чи створення порід його дія
послаблена, але неминуча. Штучний відбір здійснюється людиною і спрямований на
виділення для подальшого розведення тварин, найбільш міцних, здорових і цінних за
продуктивними та племінними якостями.
Ефективність відбору залежить від таких чинників: напряму (мети) та інтенсивності
відбору; кількості ознак і чисельності тварин; оцінки за фенотипом, генотипом та якістю
потомства; рупування тварин за походженням, господарською і племінною цінністю, при-
значенням, віком, класами; рівня знань та досвіду селекціонерів тощо.
У тваринництві існує кілька форм методичного відбору — масовий,
індивідуальний, технологічний, стабілізуючий та ін.
Масовий (фенотиповий) відбір провадять за індивідуальними особливостями тварин
— продуктивністю, конституцією, екстер’єром, інтер’єром, життєздатністю без
урахування їхнього походження та якості потомства. В товарних господарствах
застосовують ще груповий відбір (форма масового), тобто тварин поділяють на групи
залежно від мети використання.
Індивідуальний (генотиповий) відбір передбачає врахування передусім походження
(генотипу) та якості потомства, а також власного фенотипу тварини, її предків, родичів,
потомства. Індивідуальний відбір є основною формою роботи в племінному тваринництві,
оскільки дає кращі результати у вдосконаленні продуктивних і племінних якостей тварин
порівняно з масовим відбором.
Технологічний відбір. Інтенсифікація тваринництва, переведення галузі на
промислову основу поставили свої вимоги щодо відбору тварин, найбільш пристосованих
до нових умов утримання та використання. У разі технологічного відбору враховують
придатність корів для машинного доїння, стійкість проти хвороб (вим’я, кінцівки),
стабільність лактації, темперамент тощо.

278
 Стабілізуючий відбір. У зоотехнії під цим поняттям розуміють відбір, спрямований
на збереження і закріплення у стаді на певний період тварин бажаного типу без зміни їх в
іншому напрямі.
Відбір тварин провадять за такими основними ознаками: великої рогатої худоби —
за молочною продуктивністю і жирномолочністю; свиней — скороспілістю та
плодючістю; овець — настригом, довжиною й тониною вовни; коней — робочою
продуктивністю; птиці — за несучістю, скороспілістю тощо. Кожен селекціонер,
поліпшуючи стадо, намагається періодично видаляти з нього тварин, що не відповідають
вимогам, і замінювати їх продуктивнішими. Інтенсивність відбору визначається відсотком
щорічної заміни тварин, причому в племінних стадах він вищий, ніж у неплемінних.
Вибраковують тварин не тільки низькопродуктивних, малоцінних, а й за старістю, хворих,
непристосованих до специфічних умов промислових технологій. Не всі тварини, видалені
зі стада, надходять на забій. Частину з них перед реалізацією інтенсивно відгодовують, а
частину передають іншим господарствам, де рівень продуктивності тварин нижчий. Такий
різновид видалення поголів’я з основного стада називається виранжуванням. Поновлення і
заміна тварин у стаді залежать від інтенсивності їхнього господарського використання,
плодючості, плану поновлення стада, рівня годівлі, умов утримання і догляду,
продуктивності та породності, рівня й напряму племінної роботи та інших чинників. Чим
інтенсивніший відбір, тим швидше і в більшій кількості замінюється гірша частина
поголів’я, тим успішнішою буде і племінна робота. Проте це за умови, що молоді ремонтні
тварини, які надходять для заміни вилучених із стада, повинні бути добре вирощені й за
спадковими якостями переважати тих особин, яких вони замінюють.
Ознаки та показники відбору.
У селекційній роботі враховують різні господарсько корисні ознаки й показники, за
якими здійснюють відбір. Ознаки — це ті господарські якості, заради яких розводять
сільськогосподарських тварин (молочність, м’ясність, якість смушків, міцність
конституції, придатність корів до машинного доїння та ін.). Показники — це переважно
кількісні критерії, за якими можна визначити розвиток тієї чи іншої ознаки (жива маса,
приріст, забійний вихід, товщина шпику, кількість молока, вміст жиру та білка в молоці
тощо). Залежно від мети відбору кількість ознак і показників може бути різною.
Провадити відбір тварин за великою кількістю ознак практично досить складно.
Крім того, чим більше ознак враховують у процесі відбору, тим менший ефект може бути
одержаний по кожній із них. Відбір же за невеликою кількістю ознак хоч і прискорює
досягнення мети, однак часто супроводиться зниженням міцності конституції, плодючості,
що негативно позначається на продуктивності та племінних якостях тварин. Наприклад,
відбір голландської худоби тільки за молочністю призвів до ослаблення конституції й
зниження жирномолочності. В американських рисаків, яких відбирали лише за жвавістю
(швидкістю), погіршився екстер’єр, зменшилися зріст і сила. Ці приклади свідчать про те,
що, відбираючи тварин навіть за найважливішою ознакою, необхідно дуже ретельно
контролювати розвиток інших. Найкращих результатів досягають лише в разі відбору
поголів’я за комплексом ознак, тісно пов’язаних з основною продуктивністю, міцністю
конституції, станом здоров’я.
Щороку в серпні — вересні у господарствах провадять комплексну оцінку
племінних і продуктивних якостей тварин із метою визначення подальшого використання
їх, яка називається бонітуванням. Тварину впродовж її життя оцінюють кілька разів, і
кожна наступна оцінка уточнює попередню. Бонітувальні класи — основні критерії
якісного групування поголів’я. Основним (базисним) класом є перший. Тварини, що нале-
жать до першого класу, повинні відповідати вимогам затвердженого стандарту і бути
придатними для запису їх до Державної книги племінних тварин. До другого й третього
класів відносять тварин, які мають показники, нижчі від стандарту породи.

279
 Селекційні ознаки відбору
Оцінювання і відбір тварин за комплексом ознак здійснюють за генотипом
(походження та якість потомства) й фенотипом (індивідуальний розвиток, конституція,
екстер’єр, жива маса, продуктивність). Кожна з цих оцінок доповнює одна одну і дає змогу
відбирати найкращих тварин, поліпшувати стадо. Послідовність оцінювання може дещо
змінюватися залежно від виду тварин, напряму їхньої продуктивності.
Оцінювання і відбір за походженням дають можливість визначити ще до
народження тварини її призначення — для вирощування на плем’я, м’ясо та ін.
Зоотехнічні записи щодо походження тварин ведуть за певними формами, які називаються
родоводами. В родоводах зазначають не тільки клички предків (батьки і матері, діди та
бабусі, прадіди і прабабусі тощо), а й основні відомості про них — ідентифікаційний
(індивідуальний) номер і номер за ДКПТ, породність, продуктивність, живу масу, проміри,
клас та ін. Особливо цінними є ті тварини, у родоводах яких продуктивність зростає від
далеких до ближчих родичів і де трапляються рекордисти й рекордистки, чемпіони
виставок. Під час оцінювання також враховують продуктивність бічних родичів (брати,
сестри, напівбрати, напівсестри тощо).
Оцінювання і відбір тварин за якістю потомства провадять для визначення
племінної цінності батька й матері, і ці питання є одними з найскладніших у зоотехнії.
Оцінювання спадкових та племінних якостей тварин за розвитком господарсько корисних,
морфологічних і фізіологічних якостей приплоду надійніше, ніж за родоводом, однак дані
про походження тварин дають можливість глибше оцінювати їхні племінні якості.
Оцінювання маток за якістю потомства має велике значення у відборі
багатоплідних тварин. Наприклад, у свинарстві для першого опоросу залишають набагато
більше свиней, ніж потрібно для ремонту стада. Оцінюють їх за плодючістю, молочністю,
вирівняністю приплоду і в основне стадо переводять лише кращих із перевірюваних
першоопоросок. У молочному скотарстві корів оцінюють за якістю потомства при
створенні родини, що інколи має великий вплив на отримання цінних плідників. У разі
широкого використання методу трансплантації ембріонів зростає значення донорів —
корів-рекордисток.
У зв’язку з тим, що штучне осіменіння сільськогосподарських тварин стало
основним способом їх розмноження, від плідників отримують набагато більше потомства,
ніж від самок, і якість плідника має вирішальний вплив на підвищення продуктивності
великих масивів тварин. Оцінювання плідників за якістю потомства дає змогу відібрати
кращих у племінному відношенні плідників-поліпшувачів, тобто таких, чиє потомство,
безумовно, продуктивніше порівняно з іншими. Не менш важливо виявити плідників-
погіршувачів (показники гірші, ніж у матерів і потомства інших плідників) й нейтральних,
але це залежить від кількості та значення ознак, за якими провадять відбір.
Для правильного оцінювання плідників за якістю потомства необхідно враховувати
вік батьків, яких спаровують, та їхнього потомства; вплив матерів; умови вирощування,
годівлі, утримання та використання; оцінку всього одержаного потомства й аналіз його за
комплексом біологічних та господарсько корисних ознак; точність оцінювання ознак
селекції; кількість потомства й облік генеалогічних поєднань, за яких їх отримано. Кінцеві
результати оцінювання плідника великою мірою залежать і від того, з якими групами
тварин слід порівнювати показники його потомства, щоб одержати об’єктивну оцінку
племінних якостей плідника.
Залежно від конкретних господарських умов і мети оцінювання потомства,
наприклад бугая-плідника, починають із визначення середнього надою всіх його дочок із
нормальними лактаціями, середнього вмісту жиру і білка в їхньому молоці, живої маси,
екстер’єру, технологічних ознак. Провадять її кількома методами порівнянням показників:
дочок плідника з дочками іншого чи інших плідників; дочок плідника з матерями; дочок з
їхніми однолітками; дочок із середніми даними по стаду; дочок із стандартом породи. У
разі оцінювання плідників різних видів сільськогосподарських тварин за якістю потомства

280
користуються відповідними інструкціями, затвердженими Міністерством аграрної
політики України.
Оцінювання і відбір тварин за індивідуальним розвитком, конституцією,
екстер’єром, живою масою. Практика зоотехнічної роботи свідчить, що існує певний
зв’язок між зовнішньою будовою тіла тварини та її господарсько корисними ознаками.
Розроблено певні вимоги до окремих статей, особливо тих, що тісно пов’язані з основною
продуктивністю. Тільки конституціонально розвинена тварина з міцним кістяком,
достатньо щільною та еластичною шкірою, розвиненою мускулатурою, добре вираженим
типом породи може бути високопродуктивною.
Тварин із конституціонально-екстер’єрними недоліками, такими як провислість
попереку й спини, слабкість кінцівок, перехват за лопатками, перерозвиненість,
шилозадість, дахоподібність спини й заду, залишати на плем’я недоцільно, оскільки такі
вади можуть успадковуватися.
Нормальний розвиток, велика жива маса поряд з іншими показниками свідчать про
можливість одержання від тварини високої продуктивності. Для оцінки та відбору
поголів’я за живою масою розроблено спеціальні нормативи або стандарти, які наведено в
інструкції з бонітування. Показниками цих стандартів керуються для вирішення питання
подальшого використання тієї чи іншої тварини.
Оцінювання і відбір тварин за продуктивністю мають вирішальне значення, тому
що навіть у разі високих показників за генотипом, але низької продуктивності тварину
вибраковують. Продуктивність визначають за кількістю та якістю тієї чи іншої продукції,
яку отримують від однієї тварини за певний проміжок часу. Для кожного виду й породи
відбір за продуктивністю має свої специфічні особливості, хоча й оцінюється однаково —
порівнянням основних показників із стандартами.
У молочному скотарстві корів відбирають за надоєм, умістом жиру і білка в молоці,
кількістю молочного жиру за 305 днів лактації або за вкорочену (не менше ніж 240 днів)
закінчену лактацію. При цьому залежно від кількості отелень корів оцінюють за
показниками першої й найвищої лактацій, середньою продуктивністю за три лактації,
надоєм за все життя.
Основними чинниками, що впливають на кількісні та якісні показники м’ясної
продуктивності сільськогосподарських тварин, є інтенсивність вирощування й відгодівлі,
порода, вік, стать, скороспілість. Ці показники визначають за життя тварин і після їх
забою. За життя враховують живу масу, абсолютний та середньодобовий прирости,
вгодованість, скороспілість, витрати кормів на одиницю приросту.
Вгодованість визначають за зовнішнім оглядом і промацуванням мускулатури та
підшкірних жирових відкладень у певних місцях. Вимоги, якими керуються в оцінюванні
м’ясних кондицій, наведено у відповідних стандартах з урахуванням видових, породних,
статевих та вікових особливостей тварин. Під час визначення м’ясної продуктивності
звертають увагу на скороспілість тварин, тобто здатність у ранньому віці досягати високих
м’ясних кондицій.
Заключне оцінювання м’ясних якостей тварин провадять лише після їх забою.
Забійна маса великої рогатої худоби та овець — це маса знекровленої й охолодженої туші
з внутрішнім жиром, без голови, хвоста, шкури, внутрішніх органів, нижніх відділів
кінцівок (передніх — до зап’ясть, задніх — до скакальних суглобів). Забійна маса свиней
— це маса туші з внутрішнім жиром, головою, шкурою, але без внутрішніх органів,
щетини, нижніх відділів кінцівок (передніх — до зап’ясть, задніх — до скакальних
суглобів).
Забійний вихід — відсоткове відношення забійної маси тварини до її живої
передзабійної маси (без напування та годівлі протягом 12 - 24 год). Цей показник залежить
від виду, вгодованості, породних особливостей, віку і статі тварини. Найвищий забійний
вихід у свиней — 70 - 85 % і птиці — 72 - 82 (залежно від вгодованості та типу відгодівлі),

281
у м’ясо-сальних овець і м’ясної худоби — 60 - 70, молочно-м’ясної — 50 - 60 та у
молочної — 50 - 55 %.
Якісні показники м’ясної продуктивності тварин після їх забою визначають також
за сортовим складом туші у відрубах, співвідношенням м’язової, кісткової, жирової й
сполучної тканин, хімічним складом, поживністю та смаковими якостями м’яса.
Оцінювання і відбір тварин за технологічними ознаками.
Переведення тваринництва на промислову основу поставило перед працівниками
галузі нові завдання, пов’язані з виведенням тварин, пристосованих до специфічних умов
промислової технології, оскільки ці умови незвичні і часто виявляють негативний вплив.
На комплексах у тварин обмежений моціон, утримують їх на щілинних підлогах або з
твердим покриттям. Велика скупченість спричинює швидке поширення інфекційних
захворювань. У зв’язку з цим виникла потреба відбирати поголів’я за технологічними
ознаками. Однією з основних технологічних ознак у молочному скотарстві є
пристосованість корів до машинного доїння, яка визначається такими показниками:
формою та об’ємом вим’я, рівномірністю розвитку часток, формою і величиною дійок,
одночасністю видоювання часток вим’я, швидкістю молоковіддачі, повнотою видоювання,
стійкістю проти маститів. Для комплектування промислових комплексів необхідно відби-
рати тварин із міцними кінцівками й копитним рогом, оскільки утримання на підлогах із
твердим покриттям призводить до його стирання, травмування копит, зв’язок, сухожилків.
Комплексне оцінювання, проведене на підставі вивчення індивідуальних
особливостей тварини (її продуктивність, екстер’єр, конституція та інші ознаки) у
взаємозв’язку із зовнішнім середовищем і доповнене оцінюванням за походженням та
якістю потомства, забезпечує оптимальний відбір племінних тварин і як результат — успіх
племінної роботи.
Підбір.
У тваринництві відбір й підбір є основними зоотехнічними методами поліпшення
продуктивних та племінних якостей тварин. Підбір — це використання для спаровування
кращих із відібраних особин із метою одержання від них потомства з бажаними ознаками.
Підбір певною мірою продовжує відбір і не лише закріплює, а й розвиває ознаки, за якими
ведуть селекцію.
Підбирають тварин для парування на підставі матеріалів бонітування, тобто за
конституцією та екстер’єром, живою масою і продуктивністю, плодючістю, скороспілістю,
походженням та якістю потомства. Широка мережа спермобанків, де тривалий час
зберігається в замороженому стані сперма різних плідників, відкриває великі можливості
для цілеспрямованого підбору і підвищення його ефективності. У практиці племінної
роботи залежно від мети й завдань, що стоять перед тваринництвом, керуються такими
головними принципами проведення підбору (за М. А. Кравченком), як: цілеспрямованість;
перевага плідників над матками, з якими їх парують; максимальне використання
найкращих плідників; збереження у потомства позитивних якостей батьків за допомогою
однорідного підбору; одержання у потомства бажаних змін порівняно з батьками методом
різнорідного підбору; виявлення й використання найкращих поєднань; недопустимість
спорідненості тварин, яких парують, або регулювання її ступеня й спрямованості;
розведення за лініями та родинами.
Після проведення бонітування залежно від виробничого напряму господарства та
рівня племінної роботи фахівці складають план підбору тварин на певний період, що є
одним із розділів перспективного плану племінної роботи зі стадом, який розробляється на
4 - 5 років.
Розрізняють дві форми підбору — індивідуальний і груповий. Індивідуальний
підбір застосовують здебільшого у племінних господарствах і на племінних фермах,
закріплюючи за маткою певного плідника для отримання цінного потомства з необхідними
якостями. При цьому враховують племінні та продуктивні якості тварин, яких парують,
їхні екстер’єрні й конституціональні особливості, походження, належність до ліній або

282
родин. Під час індивідуального підбору важливо завжди звертати увагу на генеалогічну
поєднуваність тварин і виділяти батьківські пари, від яких одержано найцінніше
потомство, для повторення подібних поєднань у майбутньому. Однак такий підбір може
бути ефективним, якщо його здійснюють систематично з урахуванням походження тварин
і оцінки всіх плідників й основного маточного поголів’я за якістю потомства. Груповий
підбір провадять у товарних господарствах, закріплюючи одного або двох плідників
певного походження та якості за групою подібних між собою маток. В умовах широкого
застосування штучного осіменіння груповий підбір є основним для неплемінних
господарств. Під час складання плану враховують продуктивні якості тварин, живу масу,
показники екстер’єру, а також плодючість і великоплідність. Для запобігання
спорідненому паруванню плідників замінюють через кожних два роки кращими особинами
інших неспоріднених ліній, тобто практикують лінійно-груповий підбір, у разі якого за
десять років використовують плідників 5 — 6 різних великих ліній.
Усі форми підбору спрямовані на вирішення основного завдання — одержати в
кожному наступному поколінні тварин вищої якості порівняно з попередніми. Ще в XIX
ст. селекціонери дійшли висновку, що «краще з кращим дає краще». Під час підбору
необхідно прагнути, щоб плідник за своїми племінними якостями значно переважав маток,
тому що його поліпшувальний вплив на потомство значно більший, ніж матері. Це
пояснюється тим, що оцінювання плідників провадять набагато точніше й суворіше і в разі
штучного осіменіння від них отримують незрівнянно більше потомства.
Залежно від мети селекційної роботи в практиці тваринництва застосовують
однорідний (гомогенний) або різнорідний (гетерогенний) підбір. Однорідний (гомогенний)
підбір здійснюють для збереження, закріплення та посилення в потомстві найбільш
бажаних притаманних батькам ознак, за якими ведеться селекційна робота. З цією метою
для парування підбирають плідників і маток, схожих за напрямом продуктивності, типом
конституції, екстер’єром, а також за походженням. Схожість може бути за однією (високі
надої) або кількома ознаками (висока молочність та жирномолочність). Гомогенний підбір
дає добрі результати, коли необхідно отримати більше потомства від тварин із рекордною
продуктивністю, родоначальників ліній і родин. Плідники за розвитком селекційних ознак
повинні переважати маток, тобто бути поліпшувачами. Тут має діяти правило «краще з
кращим дає краще», однак воно ефективне лише за збереження дляпотомства не тільки тих
умов, за яких виникли бажані якості, а й умов значного поліпшення їх. Різнорідний
(гетерогенний) підбір передбачає парування плідників і маток, які несхожі між собою за
напрямом продуктивності, типом конституції та екстер’єром. При цьому до маток, які
мають недоліки, підбирають таких плідників, у яких ці недоліки відсутні. Різнорідний
підбір застосовують із метою виправлення в приплоді недоліків, властивих одному з
батьків; для отримання потомства проміжного типу щодо якостей батьків або кращих за
них; підвищення життєздатності приплоду (явище гетерозису). Гетерогенний підбір
широко використовували у нашій країні під час перетворення малопродуктивних місцевих
маток різних видів на високопродуктивні схрещуванням їх з імпортованими плідниками
культурних порід. Як за однорідного, так і за різнорідного підбору плідник повинен мати
міцну будову тіла, велику живу масу, добре походження і бути без вад екстер’єру.
У товарних господарствах застосовують переважно різнорідний підбір, у племінних
і на племінних фермах — як різнорідний, так і однорідний, причому перший має
передувати другому. Для отримання за допомогою гетерогенного підбору достатньої
кількості тварин необхідної якості його замінюють гомогенним або використовують їх
одночасно з метою закріплення чи посилення бажаних господарсько корисних ознак,
підвищення їх успадкування. При цьому на різних етапах племінної роботи слід
враховувати вік спаровуваних тварин, генеалогічну поєднуваність, родинні зв’язки,
закладання й розведення нових ліній і родин та інші чинники. Треба систематично
проводити аналіз результатів підбору, щоб повторювати найефективніші варіанти.

283
 У господарствах застосовують неспоріднене (аутбридинг) і споріднене (інбридинг)
парування. Останнє практикують переважно в племінних господарствах, коли плідник і
матка мають одного або кількох загальних предків у межах до V ряду родоводу. Інбридинг
сприяє закріпленню в потомстві спадкових ознак видатних тварин, одержанню великої
кількості представників цінних заводських ліній, підвищенню успадкування бажаних
ознак, створенню однорідності стада. Існує тісний, близький, помірний, віддалений
інбридинг. Дослідженнями встановлено, що тривале, особливо близьке, споріднене
парування впродовж кількох поколінь часто призводить до послаблення конституції,
зниження продуктивності, плодючості, життєздатності, порушення розвитку, тому в
племінних господарствах частіше застосовують помірний інбридинг. Якщо загальний
предок плідника чи матки знаходиться далі V ряду родоводу, парування вважають уже
неспорідненим.
Відбір і підбір як методи розведення доповнюють один одного й спрямовані на
поліпшення окремих груп тварин, стад, порід і є основою племінної роботи. В
господарствах щороку аналізують результати підбору й на цій підставі залежно від
напряму діяльності складають плани закріплення маток за плідниками на рік, одну зміну
плідників або на кілька років. У племінних господарствах і на племінних фермах план
підбору — один з обов’язкових розділів перспективного плану племінної роботи зі стадом.
Методи розведення
У тваринництві застосовують три основних методи розведення: чистопородне,
схрещування та гібридизацію.
Чистопородне розведення.
У разі чистопородного (чистого) розведення парують тварин, які належать до тієї
самої породи, наприклад корову і бугая чорно-рябої породи, вівцематку й барана
асканійської, кобилу й жеребця української верхової. Потомство від таких парувань
вважають чистопородним, якщо походження батьків підтверджене документально (інколи
– і генетично). Основним завданням чистопородного розведення є збереження цінних
племінних і продуктивних якостей порід, що в них накопичувалися інколи десятиріччями,
подальше поліпшення та збільшення чисельності сільськогосподарських тварин
заводських порід, які мають забезпечувати одержання цінного племінного молодняку для
поліпшення товарного тваринництва.
Чистопородним розведенням поліпшено всі сучасні заводські породи. Цей метод
дає змогу отримувати тварин із найвищою продуктивністю. Здійснюють його за
допомогою використання різних варіантів відбору та підбору, розведення за лініями та
родинами. Застосування методів великомасштабної селекції дає змогу вести племінну
роботу не тільки з окремими стадами, а й з породою загалом. Використання генетичних
особливостей чистопородного розведення дає можливість селекціонерам одержувати
видатних тварин і цілі стада високої племінної цінності, вдосконалювати генетичний поте-
нціал найкращих порід.
Відбираючи найцінніших тварин, порівнюють їхні продуктивні та племінні якості зі
стандартом породи, тобто мінімальними вимогами щодо продуктивності, будови тіла,
походження. Кожна порода має свій стандарт, який періодично переглядають і змінюють.
Для запису тварин до Державної книги племінних тварин вони повинні мати
продуктивність не нижче від І класу.
У зоотехнії розрізняють генеалогічні та заводські лінії. Генеалогічна лінія охоплює
все потомство кількох поколінь родоначальника лінії незалежно від його якості. До
заводської лінії належать високопродуктивні племінні тварини з притаманними їм
найкращими продуктивними якостями та іншими особливостями видатного
родоначальника, кличкою якого вона й називається. Створення ліній і родин потребує
глибокої, цілеспрямованої племінної роботи з метою перетворення переваг окремих
тварин у переваги групові. Кожна лінія в породі відрізняється одна від одної своїми харак-
терними особливостями. Роботу з лінією ведуть у напрямі розвитку кращих якостей, які

284
були у родоначальника. Нові лінії створюють поступово в межах старої заводської або
генеалогічної і закладають на провідних, видатних плідників, цінних за якістю потомства.
Подальше поліпшення лінії залежить від виділення її продовжувачів серед кращих синів,
онуків, правнуків родоначальника. На різних етапах розвитку лінії застосовують
споріднене парування (інбридинг) різних ступенів: на початку їі формування — близький,
а інколи й тісний інбридинг на родоначальника та однорідний підбір за основними
ознаками. Потім провадять споріднене парування в помірних та віддалених ступенях. Для
цього тварин підбирають дуже ретельно і здійснюють таке парування лише на видатних
особин, враховуючи всі позитивні й негативні явища, які можуть виникнути в
майбутньому.
У племінних господарствах практикують внутрішньолінійний підбір, у
користувальних — кроси ліній, тобто парування тварин різних ліній. Завдяки кросам цінні
якості однієї лінії доповнюються позитивними особливостями іншої, зміцнюється
конституція тварин. У кожній породі є лінії, родоначальників яких одержано в результаті
кросів, тому вдалі поєднання ліній обов’язково треба повторювати.
Планова зміна плідників різних ліній (ротація) в товарних господарствах дає змогу
уникнути стихійного родинного парування. Кількість заводських ліній у породі може бути
різною і залежить від віку породи, рівня племінної роботи, чисельності поголів’я. В
нещодавно створених молодих породах сільськогосподарських тварин налічується 5 - 7
ліній, у старих — кілька десятків.
Існують лінії в середньому протягом 3 - 5 поколінь. Для їх розведення і поліпшення
використовують не всіх тварин, а лише кращих. Відбір провадять за результатами
комплексної оцінки тварин не тільки за фенотипом, а й генотипом, які здатні стійко
передавати кращі якості потомству, що забезпечує поліпшення породи. Особин, які не
відзначаються цінними особливостями, виводять із стада.
Родини є структурними одиницями стад та порід і мають велике значення для їх
поліпшення. Розвиток у дочок, онучок, правнучок цінних якостей родоначальниці
підбором до них кращих плідників провідних ліній — основна мета роботи з родинами, їх
створюють і поліпшують не тільки в племінних, а й у товарних господарствах, причому
кількість родин у кожному стаді може бути необмежена. Цілеспрямований відбір та підбір,
добрі умови годівлі, вирощування й утримання зумовлюють появу в родинах самок із
високою продуктивністю, від яких одержують видатних плідників. Частина з них стає
родоначальниками і продовжувачами нових цінних ліній. Розведення родин та їх
раціональне використання для поліпшення стад набувають великого значення під час
впровадження нових методів відтворення поголів’я — трансплантації ембріонів від корів-
донорів коровам-реципієнтам, що дає можливість у короткі строки створити численні
родини і стада від високопродуктивних корів.
Схрещування — це парування тварин різних порід одного виду з метою поєднання
цінних якостей вихідних порід. Потомство, одержане при цьому, називають помісями, або
метисами. Розрізняють такі види схрещування: відтворне (заводське), ввідне (прилиття
крові), поглинальне (вбирне, перетворювальне), промислове та перемінне (ротаційне). Всі
існуючі породи сільськогосподарських тварин створено завдяки застосуванню різних видів
схрещування. Особливо це актуально у зв’язку з переведенням тваринництва на
промислову основу. Адже помісні тварини порівняно з чистопородними
конституціонально міцніші, витриваліші, краще пристосовані до утримання на великих
механізованих комплексах і фермах, мають підвищену життєздатність (явище гетерозису).
Відтворне (заводське) схрещування — основний метод виведення нових порід, які
поєднували б у собі всі позитивні ознаки вихідних порід або переважали б їх. Якщо під час
схрещування використовують дві породи, його називають простим, якщо три і більше —
складним. За допомогою цього методу виведено переважну частину сучасних заводських
порід тварин.

285
 Відтворне схрещування — найскладніше. Його застосовують тільки в племінних
господарствах і на племінних фермах, оскільки чим більше ознак, за якими здійснюється
селекційна робота, тим важче провадити відбір та підбір тварин і досягти прояву у
потомства всіх господарсько корисних якостей, бажаних для нової породи.
Наукові основи цього методу розведення тварин розробив у 30-х роках XX ст.
академік М.Ф. Іванов, вивівши п’ять нових порід свиней та овець. Прикладом простого
відтворного схрещування є створена ним в Асканії-Новій Херсонської області українська
степова біла порода свиней. Для її виведення він використав місцевих українських
коротковухих свиней, які були пізньоспілими, мали велику живу масу, але добре
пристосованими до суворих кліматичних умов південної частини України, і кнурів однієї з
найкращих порід — великої білої, завезеної з Великої Британії, що погано
акліматизувалася в південному регіоні. Цілеспрямована селекційна робота з помісями,
застосування спорідненого розведення, ретельний відбір і жорстке вибракування тварин,
які не відповідали вимогам, дали можливість сформувати впродовж 1926 - 1934 рр.
українську степову білу породу свиней, що вдало поєднала в собі цінні продуктивні та
племінні якості великої білої породи з високою пристосованістю місцевих свиней до
сухого жаркого клімату. Нині — це одна з найпоширеніших за кількістю поголів’я порода,
яка посідає друге місце після великої білої.
Прикладом ефективного використання складного відтворного схрещування є
створення нових порід великої рогатої худоби: української червоно-рябої молочної за
участю симентальської, червоно-рябої голштинської, айрширської та монбельярдської;
української м’ясної (шароле × кіанська × симентальська × сіра українська); волинської
м’ясної (місцева чорно-ряба × червона польська × абердин-ангуська × герефордська ×
лімузинська).
Ввідне схрещування (прилиття крові) застосовують в основному в племінних
господарствах із метою подальшого збагачення та посилення деяких господарсько
корисних, технологічних і племінних якостей або виправлення недоліків поліпшувальної
заводської породи без зміни її генотипу. У ввідному схрещуванні беруть участь дві близькі
за типом породи. При цьому чистопородних маток заводської (поліпшуваної) парують з
плідниками іншої високопродуктивної породи (поліпшувальної), що має саме ті якості,
через які й проводять схрещування.
Дуже важливо для прилиття крові вибрати цінного плідника, у якого необхідні
ознаки виражені максимально і саме з тих ліній і родин, що стійко передають свої якості
потомству. Одержаних помісей першого покоління послідовно протягом 2 - 3 поколінь
парують із плідниками основної (поліпшуваної) породи, залишаючи на плем’я тільки тих
тварин, у яких краще виражені бажані ознаки. На завершальному етапі помісей, якщо вони
за продуктивністю, будовою тіла, племінними якостями відповідають бажаному типу,
використовують для розведення «в собі» і для парування з чистопородними тваринами
основної породи. Ввідним схрещуванням лише частково поліпшується заводська порода,
проте іноді цей метод застосовують для створення нової породи. Необхідно підкреслити,
що схрещування може дати позитивні результати тільки за повноцінної збалансованої
годівлі, належного вирощування та утримання поголів’я тварин. Ввідне схрещування
широко застосовують для вдосконалення багатьох сучасних порід — підвищення
жирномолочності, збільшення живої маси, поліпшення будови тіла тварин та ін. Так, у мо-
лочному скотарстві для підвищення молочності, вмісту жиру в молоці, поліпшення якості
вим’я використовують плідників спеціалізованих порід (голштинська, англерська,
айрширська). М’ясні форми молочної худоби багатьох європейських порід були поліпшені
завдяки «прилиттю крові» м’ясних порід, переважно шортгорнів.
Поглинальне (вбирне, перетворювальне) схрещування застосовують із метою
перетворення протягом кількох поколінь тварин місцевої (поліпшуваної)
низькопродуктивної породи у високопродуктивну заводську. Для цього маток місцевої
породи парують із плідниками поліпшувальної заводської породи і далі помісних маток

286
знову парують із плідниками поліпшульваної породи. У кожному наступному поколінні
частка крові поліпшуваної породи в два рази зменшується, поліпшувальної — зростає.
Схрещування продовжують до отримання помісей IV — V поколінь, які за доброї вира-
женості бажаного типу можна вважати чистопородними. Дуже важливо під час
поглинального схрещування постійно поліпшувати умови годівлі, вирощування та
утримання тварин, особливо високопродуктивної поліпшувальної породи і висококровних
особин, які вибагливіші до умов зовнішнього середовища, ніж місцеві низькопродуктивні
тварини. Поглинальне схрещування відіграло важливу роль у перетворенні грубововнових
овець у напівтонкорунні й тонкорунні, збільшенні живої маси, підвищенні багато плідності
й поліпшенні м’ясних якостей місцевих порід свиней плідниками великої білої породи,
виведенні нових порід. Поглинальне схрещування — ефективний метод перетворення
великих масивів низькопродуктивних тварин у високопродуктивні популяції.
Промислове схрещування застосовують у товарних господарствах для одержання
помісей першого покоління як користувальних тварин. Існують дві його форми — просте й
складне. За простого (двопородного) схрещування маток однієї породи парують із
плідниками іншої, які мають високу продуктивність і добре пристосовані, особливо матки,
до місцевих умов. Помісей використовують для отримання товарної продукції, а не для
відтворення. За складного промислового схрещування використовують три породи і
більше. Помісних маток першого покоління парують із чистопородними плідниками
третьої породи і потомство вирощують також для одержання продукції. Помісі, передусім
першого покоління, відзначаються високою енергією росту, пристосованістю до місцевих
умов, міцністю конституції, тобто спостерігається підвищена життєздатність. Тому
промислове схрещування застосовують для розведення всіх видів тварин, але найчастіше
— в свинарстві, скотарстві та птахівництві.
У багатьох країнах для збільшення виробництва яловичини частину
низькопродуктивних корів молочних і молочно-м’ясних порід парують із плідниками
м’ясних порід (герефордська, шароле, абердин-ангуська, санта-гертруда, кіанська).
Помісні тварини за вдалого підбору порід переважають материнську породу за
середньодобовими приростами, забійною масою, якістю м’яса, оплатою корму.
За даними фахівців, 70 % яловичини на світовому ринку одержано від худоби
молочних порід та їхніх помісей. Широко застосовують промислове схрещування у
свинарстві та птахівництві. В низці країн для отримання свинини використовують
переважно помісний молодняк. При цьому велике значення мають вибір порід і
спеціалізованих ліній, їхня поєднуваність, а також повноцінна збалансована годівля
помісних тварин.
Перемінне схрещування — це різновид промислового схрещування, за якого також
намагаються використати цінні господарсько корисні ознаки помісних тварин для
виробництва товарної продукції. Основна мета при цьому — утримати явище гетерозису
не тільки в першому поколінні, а й посилити його в потомстві наступних поколінь, які
часто переважають гетерозисне потомство першого покоління. За перемінного
схрещування помісних самців вирощують для одержання м’яса, а кращих помісних самок,
на відміну від промислового схрещування, — для отримання від них потомства і в
кожному наступному поколінні парують із чистопородними плідниками то однієї, то іншої
вихідної породи. Практикують просте й складне перемінне схрещування. Застосування
трипородного схрещування, хоча воно й складне, але результативніше, порівняно з
двопородним, дає можливість збільшити виробництво тваринницької продукції й
підвищити її економічну ефективність. Якщо під час перемінного схрещування
використовують плідників кількох порід, передбачають обов’язкову планову їх заміну, або
ротацію. Ця робота потребує надзвичайно чіткої організації селекційного процесу та
зоотехнічного обліку. Особливо добрі результати перемінного схрещування одержують,
якщо для цього підібрані породи, що добре поєднуються, а плідників використовують,
оцінених за якістю потомства.

287
 Гібридизація — це парування тварин різних видів із метою одержання
користувального поголів’я та виведення нових порід, в яких поєднуються позитивні якості
вихідних порід. Таке потомство називають гібридним. Проведення гібридизації — справа
копітка, але становить значний науковий і практичний інтерес. Передусім не всякий вид
тварин може бути схрещений з іншим через велику анатомічну та фізіологічну відмінність
між ними. У тих випадках, коли за зоологічною класифікацією види тварин близькі між
собою, гібридне потомство плодюче, у більш віддалених видів воно або зовсім безплідне,
або плодючі тільки матки. Хоча гібридизація й складний процес, нині дедалі більше
трапляється гібридів від схрещування домашньої великої рогатої худоби із зебу, яками,
зубрами, бізонами, бантенгами, овець із дикими баранами, коней з віслюками і зебрами,
свиней із дикими кабанами, курей із цесарками, павичами, індиками, фазанами тощо.
Класичним прикладом промислової гібридизації, який відомий із давніх-давен, є
виведення мулів для господарського користування від схрещування кобил з віслюками.
Віслюк — дуже витривала тварина, у гірських районах ним перевозять вантажі (в’юки),
але він невеликого зросту. Мул же ввібрав у себе цінні якості батьків. Його
використовують не тільки під в’юком, а у запряжці та для верхової їзди. Мул значно
більший за віслюка, сильний, міцний, стійкий проти багатьох хвороб, характеризується
довголіттям, витривалістю й високою роботоздатністю. Він добре пристосований до
жаркого клімату й гірської місцевості, має спокійний норов. Мули-самці безплідні. Від
схрещування ослиць із жеребцями одержують лошаків, які за своїми якостями
поступаються перед віслюками й мулами і великого господарського значення не мають.
Значна робота провадиться впродовж багатьох років щодо віддаленої гібридизації
тварин, наприклад схрещування коней із зебрами і куланами. Зеброїди краще, ніж коні,
пристосовані до умов сухого спекотного клімату, стійкіші проти хвороб. Конекулани
безплідні й дещо важче піддаються прирученню. Гібриди-самці від схрещування коня з
його диким предком — конем Пржевальського — безплідні, самки — плодючі.
У нашій країні головним центром гібридизації та акліматизації є Інститут
тваринництва степових районів ім. М.Ф. Іванова «Асканія-Нова» НААН у Херсонській
області. Тут зібрано колекцію різних видів диких тварин, з якими ведеться велика наукова
і практична робота.
У скотарстві найбільший інтерес становлять гібриди великої рогатої худоби з
горбатою худобою — індійським зебу. В Асканії-Новій під керівництвом М.Ф. Іванова
було виведено групу гібридів (червона степова порода × зебу), що відзначалися цінними
господарсько корисними якостями, легко витримували спеку, були мало сприйнятливими
до захворювання на піроплазмоз. Самки і самці плодючі.
Провадиться значна робота щодо гібридизації червоної степової породи з
бантенгами. Одержані гібриди мають відмінні якості. Цінний матеріал накопичено і
завдяки трипородному схрещуванню (шортгорнська порода × зебу × червона степова;
санта-гертруда × зебу × червона степова). Створено новий тип і нині – породу м’ясної
худоби.
Досить широко застосовували схрещування зебу з великою рогатою худобою і для
створення нових цінних порід в інших країнах. Наприклад, у США завдяки гібридизації
виведено такі нові м’ясні породи великої рогатої худоби, як санта-гертруда (зебу ×
шортгорнська), біфмастер (зебу × шортгорнська та герефордська), брангус (зебу ×
абердин-ангуська), чарбрей (зебу × шароле), брафорд (зебу × герефордська). Тварини цих
порід добре пристосовані до умов жаркого клімату.
Перші досліди щодо створення нових порід овець методом віддаленої гібридизації
було розпочато в Асканії-Новій у 1927 р. М.Ф. Івановим, який, схрещуючи тонкорунних
овець і дикого гірського барана муфлона, вивів нову тонкорунну породу — гірський
меринос. Значно пізніше вчені Казахстану, схрещуючи тонкорунних овець із диким
бараном архаром, створили нову породу — казахський архаромеринос. У наш час роботи

288
щодо використання віддаленої гібридизації значно розширилися в свинарстві, птахівництві
та інших галузях тваринництва.
Поняття гібридизації в зоотехнії має дещо ширше значення. Гібридами вважають
також тварин, одержаних методом поєднання генотипів багатьох порід, типів і ліній
одного виду, але різних напрямів продуктивності. Найбільшого застосування така
гібридизація набула в свинарстві й птахівництві. Наприклад, полтавську м’ясну породу
свиней створено в результаті використання семи порід: великої білої, ландрас,
миргородської, п’єтрен, уессекс-седлбекської, гемпшир та дюрок. За кількістю м’яса в
туші вона переважає своїх ровесників на 5 - 7 % і більше. Гібрид яєчних порід курей
«Білорусь 9» створений на основі поєднання трьох ліній (дві — породи леггорн і одна —
сіра каліфорнійська). Несучість цих курей — понад 260 яєць на рік. Є такі гібриди, які
несуться майже щодня.
Розвиток генетики, молекулярної біології, біотехнології, використання генофонду
диких тварин дадуть можливість ширше застосовувати віддалену гібридизацію з метою
підвищення генетичного потенціалу сільськогосподарських тварин. У багатьох країнах
Світу для створення нових високопродуктивних типів і порід тварин розроблено й
впроваджуються довгострокові програми щодо гібридизації у тваринництві.
Організація племінної роботи
Племінна робота — це система організаційно-зоотехнічних заходів, спрямованих
на поліпшення породних якостей тварин із метою підвищення їхньої продуктивності. В
умовах промислових технологій кожне стадо необхідно поповнювати поголів’ям кращої
породності зі сталими спадковими ознаками. Для цього розроблено державну програму
щодо підвищення ефективності та поліпшення племінної справи у тваринництві.
Відтворення стада.
Організація відтворення стада має велике економічне значення, оскільки від цього
залежить прискорення інтенсифікації виробництва продукції тваринництва. Одним з
основних питань відтворення поголів’я є систематична заміна тварин, вибракуваних через
хвороби, старість або низьку продуктивність, молодшими й продуктивнішими, тобто
ремонт стада. Розміри заміни залежать від плану відтворення поголів’я (просте чи
розширене), рівня годівлі, умов утримання, інтенсивності використання тварин, напряму
племінної роботи та ін. Безперебійне відтворення і ремонт стада передбачають систему
заходів щодо створення високопродуктивного поголів’я поліпшенням вирощування
ремонтного молодняку й підготовкою маток та плідників до парувального сезону;
парування тварин у найсприятливіший час і забезпечення для вагітних маток і приплоду
належних умов догляду, утримання, годівлі тощо. Слід мати на увазі, що при проведенні
цих та інших заходів необхідно враховувати видові й породні особливості тварин.
Статева та господарська зрілість.
Одним із важливих елементів відтворення поголів’я є організація і проведення
парування тварин. Розмноження їх стає можливим лише з настанням статевої зрілості,
тобто коли вони вже здатні давати потомство. Відомо, що статева зрілість настає у свиней
у 4 - 6 міс, овець і кіз — 5 - 8, великої рогатої худоби — 6 - 9, коней — 15 - 18 міс, тобто
значно раніше, ніж закінчуються ріст та загальний розвиток організму. Наведені дані є
орієнтовними і стосуються середньоспілих тварин, оскільки статева зрілість залежить від
породи, статі, умов годівлі, вирощування, клімату. У самок скороспілих порід за
повноцінної годівлі, а також в умовах теплого клімату вона настає раніше. Як надто раннє
парування, так і затримка його призводять до негативних наслідків — недорозвиненості,
зниження продуктивності, сповільнення темпів відтворення стада, перевитрат кормів у
процесі вирощування поголів’я. Вік тварин, їхній фізіологічний стан, за досягнення якого
вони стають придатними до відтворення без шкоди для здоров’я та подальшого
нормального розвитку, можуть дати повноцінний приплід і проявити високу
продуктивність, називається господарською зрілістю. Оптимальним віком першого
парування вважають такий: для свинок — 8 - 10 міс, кнурів — 10 - 12, ярок — 12 - 18,

289
баранів — 18, бугаїв — 14 - 16, телиць — 16 - 18 міс, кобил і жеребців — 3 - 4 роки.
Господарська зрілість тварин визначається не тільки їхнім віком, а й розвитком.
Наприклад, для теличок молочних порід жива маса під час першого парування
(осіменіння) має становити приблизно 70% живої маси повновікових нормально
розвинених корів (третє отелення).
Способи парування та осіменіння.
Застосовують вільне і ручне парування тварин та штучне осіменіння. Вільне
парування передбачає утримання маток і плідників разом в одному стаді. Практикують
його в умовах екстенсивного ведення тваринництва, де переважає табунно-пасовищний
спосіб утримання і здійснюється груповий підбір. У такому разі плідник використовується
нераціонально, швидко виснажується й установити походження приплоду, якщо в стаді
було кілька плідників, можливо за умов проведення генетичних тестів. Крім того, вільне
парування призводить до поширення інфекційних захворювань статевих органів, що завдає
економічних збитків господарству. В племінних господарствах його не застосовують. У
разі ручного парування плідників утримують окремо від маточного поголів’я. Провадять
його у спеціальних загонах, манежах, станках. Це дає змогу регулювати підбір тварин,
кількість парувань, контролювати фізіологічний стан маток і плідників, парувати їх за
наміченим графіком у певні строки, вести зоотехнічні записи про походження приплоду і
дату парування. Однак за ручного парування плідника використовують на обмеженій
кількості маток. Штучне осіменіння — найефективніший спосіб масового поліпшення
тварин завдяки використанню найцінніших плідників. Він полягає в одержанні за
допомогою штучної вагіни сперми від плідників, перевірених за якістю потомства, її
оцінюванні, розрідженні та введенні різними способами у статеві органи самки.
Розрідженою спермою одного плідника можна за сезон осіменити від кількох сотень до
кількох тисяч маток. Спосіб тривалого, впродовж десятків років, зберігання сперми в стані
глибокого заморожування у рідкому азоті (—196 °С) дає змогу одержувати потомство
завдяки банкам сперми від найцінніших плідників, які давно вже вибули із стада,
транспортувати її на великі відстані, завозити навіть із-за кордону, уникати низки захво-
рювань, значно скоротити кількість плідників.
Особливо зросло значення штучного осіменіння маток глибокозамороженою
спермою в системі великомасштабної селекції, спрямованої на інтенсивне генетичне
поліпшення величезних масивів тварин у межах області, зони, країни, всього ареалу
породи. Великомасштабна селекція об’єднує в єдине ціле діяльність господарств усіх
категорій за цілеспрямованого управління селекційним процесом електронно-
обчислювальними центрами, що дає можливість прогнозувати генетичний процес у
породах.
Ведення племінної роботи у господарствах різних категорій.
Тваринницькі господарства за своїм призначенням поділяють на товарні, в яких
зосереджено основне поголів’я (85 - 90 %), і племінні різного призначення, де утримують
10 - 15 % племінних тварин від усієї кількості поголів’я. Племінну роботу необхідно вести
в усіх господарствах, у яких одержують і вирощують молодняк, але форми й рівень її в
племінних і товарних господарствах відрізняються за методами розведення, способами
відбору й підбору тварин та іншими особливостями.
Для одержання тварин товарного призначення застосовують як чистопородне
розведення, так і промислове, перемінне та ротаційне схрещування з метою отримання
помісей. Підвищення продуктивних якостей товарних стад залежить від рівня роботи
племінних господарств щодо поліпшувального впливу племінного поголів’я на
промислове тваринництво. Оцінюють у товарних господарствах не всіх тварин.
Індивідуальному відбору підлягають маточне поголів’я племінного ядра та виробничої
групи і ремонтний молодняк. При цьому застосовують лінійно-груповий підбір маток до
плідників, іноді — індивідуальний для цінних маток.

290
 Основне завдання племінних господарств — здійснення заходів щодо поліпшення
продуктивних і племінних якостей тварин. Відповідно до Закону про племінне
тваринництво його суб’єктами є підприємства з племінної справи, селекційно-гібридні
центри, контрольно-випробні станції, центри трансплантації ембріонів та інші організації
незалежно від форм власності, а також селянські (фермерські) господарства, які мають
свідоцтва на право займатися племінною справою. База племінного тваринництва — це
племзаводи, племгоспи, племрепродуктори, племпідприємства.
Державні племінні заводи — найвища категорія племінних господарств, де
зосереджена краща частина тварин для ведення поглибленої племінної роботи. Діяльність
племзаводів спрямована на поліпшення племінних і продуктивних якостей тварин певних
порід, виведення високопродуктивних типів, ліній і родин, вирощування високоякісного
племінного молодняку для ремонту власного стада та реалізації в інші господарства.
Основним методом розведення тут є чистопородне, яке ґрунтується переважно на роботі з
лініями та родинами. Проте для виведення нових ліній або порід, якщо це передбачено
планом племінної роботи, може застосовуватися ввідне і відтворне схрещування.
Племінні господарства. Завдання племінних господарств багато в чому подібні до
завдань племзаводів. Вони (племгоспи, племферми і дочірні господарства племзаводів) є
репродукторами, тобто базою розширеного відтворення та вдосконалення планових порід,
типів і ліній тварин, які надходять із держплемзаводів для ремонту стада й продажу
молодняку. У племгоспах (репродукторах) основними методами розведення є
чистопородне і поглинальне схрещування. Тут основне стадо комплектують за рахунок
племзаводів, які працюють із ними за єдиним перспективним планом селекційно-племінної
роботи.
Племінні ферми створюються на базі кращих за породністю й продуктивністю
товарних ферм і займаються розширеним відтворенням цінного поголів’я для ремонту
власного стада та реалізації в інші господарства. На племінних фермах використовують
плідників держплемоб’єднань, і селекційну роботу проводять відповідно до обласного
плану племінної роботи з породами. Форми і методи племінної роботи з тваринами різних
видів у зазначених господарствах в основному подібні, проте мають свої специфічні
особливості.
При держплемоб’єднаннях діють спеціалізовані господарства, контрольні ферми та
контрольно-випробні станції для вирощування та випробування племінних плідників.
Комплектують їх спеціально відібраними у племзаводах і племгоспах бугайцями, яких
вирощують в оптимальних умовах. Після випробування й комплексної оцінки плідників
вирішують питання про подальше використання їх.
Планування селекційно-племінної роботи
Поліпшення продуктивних і племінних якостей сільськогосподарських тварин
можливе лише тоді, коли всі заходи будуть зведені в єдину систему і цілеспрямовано
здійснюватимуться протягом низки років. З цією метою фахівці під керівництвом науково-
дослідних установ розробляють перспективні плани племінної роботи на п’ять років
окремо за видами тварин для господарств, районів, областей, зон діяльності
держплемоб’єднань і на десять років — для породи загалом.
План племінної роботи зі стадом складається з двох частин: аналізу стану і
результатів виконання попереднього плану; основних напрямів племінної роботи щодо
вдосконалення стада та конкретних організаційно-господарських заходів, спрямованих на
підвищення ефективності племінної роботи зі стадом. Його щороку, після проведення
бонітування тварин, коригують, і в разі потреби вносять зміни.
Перспективний план племінної роботи з породою охоплює ширше коло питань і
також має дві частини: перша — аналітичний огляд стану племінної роботи з породою за
попередні роки і друга — перспективи племінної роботи з породою та комплексні заходи
щодо подальшого її поліпшення. Схеми побудови планів заходів щодо племінної роботи з

291
тваринами різних видів в основному подібні, але зміст розділів і конкретні завдання у
кожному випадку будуть різними.
В Україні розроблено селекційні програми племінної роботи з окремими видами й
породами сільськогосподарських тварин, які забезпечують поетапне оцінювання, відбір,
підбір та використання племінного поголів’я. Ці програми є технологічною основою
великомасштабної селекції, для впровадження досягнень якої створено селекційні центри
за типом науково-виробничих об’єднань.
Розробка перспективних планів селекційно-племінної роботи з породою — процес
творчий і досить складний. Тому для участі в ньому запрошують фахівців провідних
племзаводів, племоб’єднань, наукових та вищих навчальних закладів, які добре знають
породу і працюють над її поліпшенням. План складається під керівництвом ради з
племінної роботи з породою, затвердженої Міністерством аграрної політики України. її
рекомендації, пропозиції, вказівки затверджуються цим самим міністерством і є
обов’язковими для всіх господарств, які ведуть роботу з породою.
Районування порід.
Усі види сільськогосподарських тварин розміщують по областях і зонах за
державним планом породного районування. Ним передбачається розведення лише однієї
планової породи в межах зони або області, що сприяє кращій організації племінної роботи.
Для розведення кожної породи відводиться певна зона. Це зумовлено тим, що тварини
мають свої біологічні особливості, тому для їх існування й отримання найвищої
продуктивності необхідні відповідні природно-кліматичні та економічні умови.
Інтенсифікація тваринництва вносить нові корективи в породне районування,
розширюється зона розведення найперспективніших порід. У багатьох областях
провадиться їх випробування, тобто вивчається питання, яка порода за своїми
продуктивними якостями, пристосованістю до прогресивних технологій найбільше
підходить для тієї чи іншої зони. Тому плани породного районування періодично
переглядаються, координуються радами з племінної роботи з породами і затверджуються
Міністерством аграрної політики України.
Державні книги племінних тварин (ДКПТ).
Ефективне ведення племінної роботи, якісне поліпшення порід неможливе без
організації чіткого обліку походження, племінних та продуктивних якостей тварин, тому
державні книги племінних тварин мають велике значення. В історії зоотехнії перший том
книги племінних тварин вийшов у Великій Британії у 1793 р. по чистокровній верховій
породі коней, потім там же було видано книги по великій рогатій худобі. В Росії перша
книга племінних тварин вийшла у 1834 р. по чистокровній верховій породі коней. Згодом
такі книги створювалися по всіх цінних породах у багатьох країнах світу. Відбирають
тварин для запису в ДКПТ спеціальні комісії за даними зоотехнічного та племінного
обліку з обов’язковим оглядом їх у натурі. Після бонітування відбирають лише кращих
особин, що відповідають вимогам стандартів, розроблених для кожної породи, і
положенню для запису в ДКПТ. Стандарти й положення періодично переглядають та
уточнюють. Усі дані про тварин ретельно звіряють з первинними документами й
оформляють спеціальні індивідуальні картки, які надсилають відповідним
сільськогосподарським органам. За індивідуальними картками тварин під певним номером
записують в обласний реєстр і у міру нагромадження записів видають черговий том ДКПТ.
У Державні книги племінних тварин записують короткі відомості про останніх: кличку,
ідентифікаційний номер, масть, походження, дату і місце народження, живу масу,
продуктивність, оцінку екстер’єру в балах, основні проміри, комплексний клас, якому
господарству належить тощо. Номер, за яким тварину занесено до ДКПТ, зберігається за
нею назавжди. Чим більше з господарства поголів’я записано в ДКПТ, тим більший
прибуток воно має, тому що на приплід від таких тварин встановлено спеціальні надбавки
до основної ціни. Матеріали книг племінних тварин — це не просто реєстр останніх, а

292
своєрідний довідник, паспорт порід, на підставі яких складають перспективні плани
племінної роботи, розробляють заходи щодо поліпшення порід.
Виставки, виводки, аукціони.
Для популяризації досягнень кращих господарств, районів, областей, наукових
організацій, органів племінної служби і широкого впровадження в практику тваринництва
досвіду їхньої роботи періодично проводяться сільськогосподарські виставки. За
масштабом вони бувають всеукраїнські, обласні, міжрайонні, районні, кущові, а за змістом
— загальні сільськогосподарські, загальні тваринницькі та спеціалізовані, на яких де-
монструються тварини певного виду або породи. Керує роботою виставковий комітет,
створений із представників сільськогосподарських органів і організацій, науково-
дослідних установ, керівників та фахівців передових господарств, кращих тваринників. Він
розробляє докладний план підготовчих заходів і безпосереднього проведення виставки.
Комплексну оцінку тварин здійснює експертна комісія, до складу якої входять
висококваліфіковані фахівці. Вона кращим тваринам присвоює атестати І - III ступенів і
медалі й визначає чемпіона породи за рік. Комісія нагороджує також передовиків
тваринництва дипломами, грамотами, грошовими преміями, цінними подарунками. Під
час виставок проводять аукціони, тобто продаж тварин із публічного торгу покупцеві, що
запропонував найвищу ціну. Експертна комісія заздалегідь визначає початкові ціни,
погоджуючи їх з господарствами — власниками тварин. Продаж-купівлю оформляють
відповідним актом.
У зоні діяльності племінного об’єднання або в масштабах району організовують
також виводки — огляд кращих племінних тварин. Вони зазвичай тривають один день.
Проводять їх спеціально створені комісії, які оцінюють тварин і розробляють рекомендації
щодо поліпшення племінної роботи у господарствах.
Племінний і виробничий зоотехнічний облік
Чіткий зоотехнічний облік у господарствах має велике значення незалежно від того,
племінні вони чи товарні. Він дає змогу контролювати продуктивні й племінні якості
тварин, їхній ріст і розвиток, походження та породний склад, облік і рух поголів’я, витрати
кормів, оплату праці тощо. Ведеться виробничий і племінний облік за спеціальними
формами, розробленими Міністерством аграрної політики України та Центральним
статистичним управлінням.
У різних галузях тваринництва форми обліку мають свої позначення: в молочному
скотарстві — мол, м’ясному — м’яс, свинарстві — св, конярстві — к, звірівництві — зв.
Племінні записи про тварин різних видів мають свою специфіку. Основними документами
племінного обліку є спеціальні картки. В них наводяться всі відомості, що характеризують
племінні та індивідуальні якості плідника, його родовід, лінійну належність, інтенсивність
використання та ін. У картці матки дається повна інформація про неї від народження до
кінця використання або життя.
У журналах обліку роблять записи про відтворну здатність тварин, одержання
приплоду та вирощування молодняку, продуктивність. Оцінка племінних і продуктивних
якостей різних видів тварин подається в бонітувальних відомостях.
Зоотехнічна документація повинна вестися за формами, придатними для
опрацювання даних на електронно-обчислювальних машинах, оскільки основною умовою
в організації й плануванні селекційно-племінної роботи незалежно від розмірів та напряму
спеціалізації господарств є добре налагоджений, чіткий племінний і виробничий облік.
Мічення тварин і присвоєння кличок.
Для ведення індивідуального обліку продуктивності та племінного використання
тварин, запобігання плутанині при визначенні походження всім їм у перші дні після
народження під час складання акта про приплід обов’язково присвоюють
ідентифікаційний номер, під яким їх записують у всі форми зоотехнічних документів. Цей
номер зберігається за твариною впродовж усього її життя. Наносять його на певні ділянки
тіла за допомогою міток. У практиці тваринництва застосовують різні способи мічення, які

293
залежать від мети і тривалості використання тварин, умов утримання, технології
виробництва продукції та інших чинників. Вимоги до міток такі: вони повинні бути
чіткими й легко читатися на відстані, бажано без фіксації тварини, безпечними для людини
і тварини, довго зберігатися. Способи мічення можна умовно розподілити на дві групи:
перша — мічення з тривалим зберіганням міток, яке застосовують переважно в
племінному обліку (татуювання, вищипування номерів на вухах, випалювання на рогах,
мічення рідким азотом); друга — мічення на порівняно невеликий проміжок часу (тварини
різного фізіологічного стану, на відгодівлі тощо), при цьому використовують вушні
металеві або пластмасові бирки, сережки, кнопки, а також різнокольорові нашийники з
нанесеними на них номерами. Птицю мітять металевими кільцями на кінцівках,
криломітками (на крилі) або проколюють перетинку між пальцями. За будь-якого способу
мічення в господарстві не допускають повторення однакових номерів. Для цього за
кожною фермою закріплюють певні номери. Наприклад, ферма № 1 одержує номери від 1
до 199, ферма № 2 — від 200 до 399 тощо. Нанесені номери періодично, і особливо перед
бонітуванням, перевіряють, оскільки вищипи й татуювання іноді заростають, а бирки
губляться.
Крім мічення, тваринам присвоюють клички, які одночасно з ідентифікаційними
номерами заносять до акта про приплід і у всі інші документи. Клички мають бути
короткими,милозвучними, простими й зрозумілими, необразливими, не збігатися з
іменами людей, суспільно-політичними термінами, назвами національностей, організацій,
партій, а також не повторюватися. Існує кілька варіантів присвоєння кличок, але мета
кожного із них — полегшити запам’ятовування походження чи року народження тварини
та іншої інформації. Мічення і клички допомагають фахівцям й обслуговуючому
персоналу у догляді за поголів’ям, дають можливість здійснювати індивідуальний облік
племінних і продуктивних якостей кожної тварини, запобігти плутанині у визначенні її
походження.
Бонітування тварин.
Щороку в серпні — вересні у господарствах проводять індивідуальну комплексну
оцінку племінних та продуктивних якостей тварин для визначення їхнього подальшого
використання, яка називається бонітуванням. Із цією метою поголів’я оглядають і
аналізують дані зоотехнічного обліку, зібрані за рік, що минув після попереднього
бонітування. Це і є основою селекційно-племінної роботи з вдосконалення та створення
порід і типів тварин. Під час бонітування оцінку здійснюють відповідно до вимог ін-
струкцій з бонітування, розроблених Міністерством аграрної політики України окремо для
кожного виду тварин і навіть напряму продуктивності. У цих інструкціях для кожної
породи визначено стандартні вимоги щодо враховуваних ознак згідно з віком і статтю
тварин. На основі всебічного оцінювання тваринам присвоюють відповідні класи за
комплексом ознак, від яких залежать їхнє подальше господарське використання та ціна.
Бонітування провадить комісія на чолі з досвідченим зооінженером, добре обізнаним із
породою й оцінюваним стадом. До її складу входять фахівці державної племінної служби,
ветеринарної медицини, працівники наукових установ, господарств, завідувачі ферм
(бригадири). Після закінчення бонітування всі матеріали порівнюють із даними оцінки
тварин за минулий рік і роблять висновок про рівень племінної роботи в господарстві за
звітний період. Складають звіт за відповідно затвердженими формами з аналізом
результатів бонітування. На його основі розробляють заходи щодо подальшого
підвищення продуктивності та поліпшення племінних якостей тварин, плани
комплектування виробничих груп, продажу й закупівлі племінної худоби, оздоровчих і
профілактичних заходів, готують документи для запису кращих тварин до ДКПТ.
Бонітування має велике значення, оскільки всі його матеріали використовують для
складання перспективних планів селекційно-племінної роботи зі стадом.

294
Використання електронно-обчислювальних машин (ЕОМ) та комп’ютерної техніки
у селекційно-племінній роботі
Успішне ведення племінної роботи великою мірою залежить від чіткого
зоотехнічного і племінного обліку, своєчасного опрацювання та аналізу даних про кожну
тварину. Вирішити це питання в умовах концентрації й інтенсифікації тваринництва
неможливо без впровадження електронно-обчислювальної та комп’ютерної техніки, яка
дає змогу проводити роботу за мінімальних затрат праці та часу. Використання
електронно-обчислювальних машин значно спрощує процес одержання даних
біометричного опрацювання одночасно з багатьма показниками, дає можливість
визначити племінну цінність тварин і родинних груп у стаді й породі, здійснити найефек-
тивніший їх відбір та підбір, вирішити багато інших питань щодо ведення планомірної
селекційно-племінної роботи.
У молочному скотарстві застосовують таку систему збирання, накопичення й
опрацювання даних зоотехнічного та племінного обліку, за якої господарства або
держплемоб’єднання передають в обчислювальний центр (ОЦ) пристосовані для
опрацювання даних на ЕОМ бланки обліку (щомісяця) або індивідуальні картки
племінного бугая (ф. № 1-мол) і племінної корови (телиці) (ф. № 2-мол). В
обчислювальному центрі дані переносять на технічні носії інформації (магнітні стрічки,
диски та ін.), вводять у пам’ять ЕОМ й опрацьовують. Бланки щомісячного обліку
залишають в архіві ОЦ, індивідуальні картки повертають у господарства для подальшого
їх заповнення, тому що вони є робочим документом селекціонерів і обліковців.
Накопичена інформація — це основа для створення банків селекційних даних за
породами, на підставі яких аналізують матеріали бонітування й складають плани
племінної роботи, оцінюють плідників за розвитком, відтворною здатністю та якістю по-
томства, а також результати селекції, здійснюють відбір і підбір тварин. У господарствах
молочного напряму широко впроваджують автоматизацію первинного зоотехнічного та
племінного обліку на основі системи «Селекс — Україна». Система спрямована на
розробку і введення нових систем обліку, звітності, аналізу, прогнозування та планування
продуктивності й відтворення по окремих тваринах, фермах, стадах.
Великомасштабна селекція в тваринництві спрямована на інтенсивне генетичне
поліпшення масивів тварин. Вона ґрунтується на досягненнях у галузі популяційної
генетики, інтенсивному використанні плідників-поліпшувачів в управлінні селекційним
процесом за допомогою ЕОМ та комп’ютерної техніки і об’єднує діяльність господарств
усіх категорій в єдине ціле. Система великомасштабної селекції худоби молочних порід
ґрунтується на таких загальних принципах, як: оцінка та відбір матерів і батьків
ремонтних бугайців за єдиною програмою для всієї породи незалежно від її ареалу та
чисельності; вирощування, оцінювання й відбір ремонтних бугайців за розвитком,
екстер’єром, показниками відтворної здатності; накопичення запасу сперми
перевірюваних плідників; оцінювання бугаїв за якістю потомства; регламентація
використання сперми перевірюваних і оцінених за якістю потомства плідників; створення
системи збирання, накопичення та опрацювання даних племінного обліку по породі із
застосуванням сучасних ЕОМ та комп’ютерної техніки і генетико-математичних методів;
використання в селекції досягнень біотехнології; імуногенетична атестація походження
племінних тварин, цитогенетичне оцінювання бугаїв-плідників, трансплантація ембріонів
тощо. Залежно від генетично-селекційних параметрів, зоотехнічних та економічних умов,
що склалися в зоні розведення порід, програми великомасштабної селекції мають різні
кількісні характеристики, від яких залежить генетико-економічна ефективність племінної
роботи. Тому оперувати величезними обсягами інформації можна лише з використанням
сучасних ЕОМ, що мають ємну пам’ять і здатні виконувати мільйони операцій за секунду.
Неодмінною умовою ефективного впровадження великомасштабної селекції є
створення автоматизованої інформаційної системи в селекції (АІС), яка не лише замінює

295
ручну працю автоматизованим опрацюванням даних племінного обліку на ЕОМ, а й
вирішує принципово нові завдання щодо підвищення ефективності галузі.
У господарствах почали застосовувати так звані персональні ЕОМ (ПЕОМ), що
дають можливість фахівцям автоматизувати процес контролю за використанням тварин на
фермах. За допомогою сучасної комп’ютерної техніки та ПЕОМ можна передавати й одер-
жувати інформацію через нагромаджувачі пам’яті великої потужності про всіх
підконтрольних тварин регіону або країни. Оптимальним варіантом селекції вважають
той, який забезпечує максимальні темпи генетичного поліпшення худоби за мінімальних
витрат на племінну роботу і дає змогу значною мірою підвищити продуктивність
поголів’я.

Питання для самоперевірки:

1. Назвіть диких предків сучасних сільськогосподарських тварин
2. Що таке «конституція» та «екстер’єр» сільськогосподарських тварин та які є методи їх
оцінки?
3. Що таке «онтогенез» сільськогосподарських тварин, чим він характеризується і які
методи його оцінювання Ви знаєте?
4. Що можно назвти терміном «порода» та які структурні особливості породи Вам відомі?
5. Поясніть відомі Вам форми відбору.
6. Поясніть відомі Вам форми підбору.
7. Дайте характеристику методів розведення сільськогосподарських тварин.
8. З чого складається організація племінної роботи?
9. Як здійснюють бонітування тварин?
10. Поясніть призначення й ззміст ДКПТ.
11. Як відбуваються виставки, виводки та аукціони сільськогосподарських тварин?

296
 ЛІТЕРАТУРА
1. Александрова А. Становление эволюционной биологии. Этапы познания живой
природы – справочная программа. Москва : Российская культурная сеть наследия,
2002. URL : http://www.darwin.museum.ru
2. А.В. Яблоков. Популяційна біологія: Навчальний посібник. – М.: Вища школа, 1987.
– 303 с. (рос.)
3. Біометричний аналіз мінливості ознак сільськогосподарських тварин і птиці / В.П.
Коваленко, В.І. Халак, Т.І.Нежлукченко, Н.С.Папакіна. – Херсон, РВЦ «Колос»,
2009. – 160 с.
4. Большая Советская Энциклопедия : База данных. URL : http://sci-lib.com
5. Ватти К. В. Руководство к практическим занятиям по генетике : Учебное пособие.
Москва : Просвещение, 1972. 180 с.
6. Вікіпедія – вільна енциклопедія: Вільна база даних. URL : http://uk.wikipedia.org
7. В.Шталь, Д.Раш та ін. Популяційна генетика для селекціонерів-тваринників:
Наукове видання. – М.: Колос, 1973. – 439 с. (рос.)
8. В.Йогансон. Генетичні основі продуктивності і селекція, 1963 (рос).
9. Ветеринарна генетика з основами варіаційної статистики / В.Л. Петухов, А.Н.
Жигачов, Г.А. Назарова. – М.: Агропромиздат, 1985.
10. Генетика сільськогосподарських тварин / [В. С. Коновалов, В. П. Коваленко,
М. М. Недвига та ін.]. – К. : Урожай, 1996. – 432 с.
11. Генетика / [Б. Гутман, Э. Гриффитс, Д. Сузуки, О. Куллист] ; Пер. с англ.
О. Перфилева. – М. : ФАИР-ПРЕСС, 2004. – 448 с.
12. Генетика / [Е. К. Меркурьева, З. В. Абрамова, А. В. Бакай и др.]. – М. :
Агропромиздат, 1991. – 446 с.
13. Генетические основы селекции животных / В.Л. Петухов, Л.К. Эрнст, И.И. Гудилин
и др.; Под ред. В.Л. Петухова, И.И. Гудилина. – М.: Агропромиздат, 1989. – 448 с.
14. Генетика з біометрією / З.Є. Щербатий, М.І. Гиль, В.Ф. Кос та ін. – Львів, ЛКТ
ЛНУВМ та БТ ім. С.З. Гжицького, 2009. – 286 с.
15. Генетика с основами селекции / С.Г. Инге-Вечтомов. – М.: Высш. шк., 1989. – 591 с.
16. Генетика з основами селекції / [С. І. Стрельчук, С. В. Демідов, Г. Д. Бердишев, Д. М.
Голда]. – К. : Фітосоціоцентр, 2000. – 291 с.
17. Генетика популяцій / О.Л. Трофименко, М.І. Гиль. – Миколаїв: МДАУ, 2003. – 226 с.
18. Генетика популяций и селекция / Н.П. Дубинин, Я.Л. Глембоцкий. – М.: Наука, 1967.
– 591 с.
19. Генетико-популяційні процеси при розведенні тварин / І.П. Петренко, М.В. Зубець,
Д.Т. Віннічук та ін. – К.: Аграрна наука, 1997. – 473 с.
20. Генетико-селекційний моніторинг у молочному скотарстві / М.В. Зубець, В.П.
Буркат, М.Я. Єфіменко та ін.; за ред.. В.П. Бурката, - К.: Аграрна наука, 1999. – 88 с.
21. Генофонд свійських тварин України / Д.І. Барановський, В.І. Герасимов та ін. –
Харків: Еспада, 2005. – 400 с.
22. Генофонд овец и свиней юга Украины по иммуногенетическим маркерам / В.Н.
Иовенко, В.В. Герасименко, А.Г. Плахотников. – Новая Каховка, ПИЕЛ, 2007. – 140
с.
23. Генетическая компонента биоразнообразия крупного рогатого скота / Т.Т. Глазко,
М.В. Зубец, А.В. Кушнир и др. – К.: КВИЦ, 2005. – 224 с.
24. Генетика с основами селекции / С. Г. Инге-Вечтомов. – М. : Высш. шк., 1989. – 591
с.
25. Генетична інженерія / В. І. Ніколайчук, І. Ю. Горбатенко. – Ужгород, 1999. – 189 с.
26. Дубинин Н. П. Общая генетика. Москва : Наука, 1986. 560 с.
27. Дж.Ф.Леслі. Генетичні основи селекції сільськогосподарських тварин: Наукове
видання. – М.: Колос, 1982. – 393 с. (рос.)
28. Д.К.Беляєв. Про генетичні принципи селекції тварин. – М.: Колос, 1966 (рос.)

297
29. Инге-Вечтомов С. Г. Генетика с основами селекции : учебник. Москва : Высшая
школа, 1989. 591 с.
30. І.Йогансон, Я.Рендель. Генетика і розведення свійських тварин, 1970 (рос).
31. І.Шталь. Популяційна генетика для зоотехників-селекціонерів. – М.: Колос, 1986
(рос).
32. Загальна і молекулярна генетика : Практикум / [С. В. Демідов, В. Ф. Безруков, А. В.
Сиволоб та ін.]. – К. : Фітосоціоцентр, 2005. – 239 с.
33. Ларцева С. Х., Муксинов М. К. Практикум по генетике. Москва : Агоропромиздат,
1985. 288 с.
34. Лобашев М. Е. Генетика. Ленинград : Издательство Ленинградского университета,
1969. 752 с.
35. Медицинский сервер : Курс лекций. URL : http://www.medkurs.ru
36. Меркурьева Е. К., Абрамова З. В., Бакай А. В., Кочиш И. И. Генетика. Москва :
Агропромиздат, 1991. 446 с.
37. М.Дубінін, Я.Глембоцький. Генетика популяцій і селекція, 1967 (рос).
38. М.Плохинський. Успадковуваність. – М. Колос, 1964 (рос.)
39. Молекулярная эволюция и филогенетика / М. Ней, С. Кумар. – К.: КВЩ, 2004. – 404
с.
40. Молекулярна генетика та технології дослідження генома / [М. І. Гиль,
О. Ю. Сметана, О. І. Юлевич та ін.] ; за ред. професора М. І. Гиль. – Миколаїв :
МНАУ, 2014. – 280 с.
41. Методологічні аспекти збереження генофонду сільськогосподарських тварин / М.В.
Зубець, В.П. Буркат, Ю.Ф. Мельник та ін.; Наук. ред.. І.В. Гузєв. – К.: Аграрна наука,
2007. – 120 с.
42. Общая биология / А. О. Рувинский и др. ; под ред. А. О Рувинского. Москва :
Просвещение, 1993. 544 с.
43. О.Л.Трофименко, М.І.Гиль. Генетика популяцій: Навчальний посібник. – Миколаїв:
РВВ МДАУ, 2003. – 160 с.
44. Основы современной генетики / С. М. Гершензон. – К. : Наукова думка, 1983. – 558
с.
45. Общая генетика / Н. П. Дубинин. – М. : Наука, 1986. – 559 с.
46. Общая и молекулярная генетика : Учеб. пособие / И. Ф. Жимулев. – Новосибирск,
203. – 479 с.
47. Проценко М. Ю. Генетика : підручник. Київ : Вища школа, 1994. 303 с.
48. Практикум по генетике / С.Х. Ларцева, М.К. Муксинов. – М.: Агропромиздат, 1985.
– 288 с.
49. Системний генетичний аналіз полігенно зумовлених ознак худоби молочних порід:
Монографія / М.І. Гиль. – Миколаїв: МДАУ, 2008. – 478 с.
50. Стрельчук С. І., Демідов С. В., Бердишев Г. Д., Голда Д. М. Генетика з основами
селекції : підручник. Київ : Фітосоціоцентр, 2000. 292 с.
51. Структура и экспрессия гена / Дж. Хоукинс. – К. : Наукова думка, 1991. – 168 с.
52. ТищенкоД., Тищенко М. Генетика окраса немецкого дога : информационный сайт о
немецких догах. Киев : 2001. URL : http://sherik.uath.org
53. Фенетика великої рогатої худоби / В.О. Пабат, О.Л. Трофименко, Д.Т.Віннічук. – К.:
ТОВ «Оріон», 2000. – 105 с.
54. Холстон Р., Томлинстон И. Гены-модификаторы у человека: стратегия
идентификации : Научная сеть : Институт рака, Великобритания, 1998. URL :
http://nature.web.ru
55. Чепур В. К. Методические указания по генетике для студентов ІІІ курса
зооинженерного факультета заочного обучения. Одесса : ОСХИ, 1985. 97 с.
56. Цитогенетика / В. Г.Смирнов. – М. : Высш. шк., 1991. – 247 с.

298
57. Ю.П.Алтухов. Генетичні процеси у популяціях: Наукове видання. – М.: Наука, 1989.
– 328 с. (рос.)
58. Я.Мацієвський, Ю.Земба. Генетика і методи розведення тварин. – М.: Вища школа,
1988 (рос).
59. URL: http://www.znanius.com/7056.html/

299