Тема 12.

Правове регулювання окремих видів сільськогосподарської діяльності у

тваринництві

1. Загальні правові засади здійснення окремих видів сільськогосподарської

діяльності у тваринництві.
2. Правове регулювання племінної справи у тваринництві.
3. Правове регулювання аквакультури.
4. Правове регулювання бджільництва.
5. Правове регулювання ветеринарної практики.

1. Загальні правові засади здійснення окремих видів сільськогосподарської

діяльності у тваринництві

Види господарської діяльності в аграрному секторі

У галузі У галузі В обслуговуючих

тваринництва рослинництва галузях
Племінна справа у тваринництві

М’ ясне та молочне скотарство

Вирощування наркотичних
Льонарство і коноплярство
Вівчарство, козівництво,

Ветеринарна практика
Вирощування штамів
мікроорганізмів
Картоплярство

Овочівництво
Зерноводство
Птахівництво

кролівництво

рослин

Бджільництво Насінництво і охорона прав

на сорти рослин
Аквакультура
Садівництво,
Звірівництво виноградарство,
баштанництво, хмелярство
Вирощування цукрового
буряку

Тваринництво є підгалуззю сільського господарства, яке за обсягами уступає

рослинництву. Проте продукція, яка виробляється у цій підгалузі, має важливе значення для
забезпечення харчування населення, розвитку переробних галузей промисловості,
забезпечення продовольчої безпеки та сталого розвитку аграрного сектора економіки.
У межах цієї підгалузі сільського господарства здійснюється виробництво м’ясної і
молочної продукції, яєць, меду, риби та інших водних живих ресурсів та ін.
Види сільськогосподарської діяльності у тваринництві, здебільшого, пов’язані із
вирощуванням та (або) використанням сільськогосподарських тварин. За визначенням,
наведеним у Законі України «Про захист тварин від жорсткого поводження»
сільськогосподарські тварини – це тварини, що утримуються та розводяться людиною для
отримання продуктів і сировини тваринного походження.
Традиційними для України вважаються такі напрями тваринництва як м’ясне та
молочне скотарство, птахівництво, вівчарство.
У Класифікації видів економічної діяльності (КВЕД-2010) тваринництво визначене як
вирощування та розведення всіх видів тварин, крім водних. У розділі 1 КВЕД-2010
зосереджено такі види діяльності, як розведення великої рогатої худоби молочних порід,
іншої великої рогатої худоби та буйволів, коней та інших тварин родини конячих, верблюдів
та інших тварин родини верблюдячих, овець і кіз, свиней, свійської птиці, інших тварин.
Окремо у КВЕД-2010 виділено рибництво. У цю групу включено «аквакультуру»,
тобто процес виробництва, який полягає у вирощуванні й розведенні (у т.ч. збиранні)
морських організмів і культур (риби, молюсків, ракоподібних, рослин, крокодилів і
земноводних тощо) із застосуванням технологій, розроблених для підвищення
продуктивності організмів і збільшення їх природного приросту в навколишньому
середовищі (наприклад, регулярне створення запасів, відгодівля та захист від хижаків).
Рибництво спрямовано на вирощування організмів до стадії молоді та/або до стадії дорослих
особин в умовах їх утримання в неволі. Крім того, аквакультура включає індивідуальне,
кооперативне або державне володіння окремими організмами з метою збільшення їх
чисельності, у т.ч. їх збирання.
Деякі з представлених видів сільськогосподарської діяльності у тваринництві в силу
притаманних їм особливостей потребують спеціального правового регулювання, на підставі
чого можна вести мову про сформовані правові інститути в аграрному праві (наприклад,
інститут племінної справи у тваринництві, бджільництва, молочного скотарства тощо). Проте
за відсутності спеціального правового регулювання при здійсненні виробничо-господарської
діяльності у тваринництві потрібно керуватися загальними нормами аграрного та інших
галузей права.
Наприклад, юридичні та фізичні особи, що провадять діяльність з розведення та
утримання тварин, зобов’язані: подавати для реєстрації дані про ідентифікованих тварин,
господарства їх розведення та утримання, переміщення, забій, утилізацію, загибель, падіж
тварин; ідентифікувати усіх тварин у господарстві; вести облік усіх тварин у господарстві, в
тому числі щодо їх народження, ідентифікаційних номерів, усіх переміщень тварин між
господарствами, а також про забій, утилізацію та падіж тварин; зберігати відомості про
тварину протягом трьох років після її смерті (забій, падіж, утилізація) або переміщення її з
господарства; здійснювати переміщення тварин з ідентифікаційними документами; подавати
дані до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері
ветеринарної медицини, про усі переміщення тварин, надходження нових тварин у
господарство, а також забій, утилізацію, падіж тварин протягом 5 робочих днів з дати таких
дій або подій; проводити забій, утилізацію лише ідентифікованих та зареєстрованих тварин
(ст. 5 ЗУ «Про ідентифікацію та реєстрацію тварин»).
Всі особи, які вирощують тварин для власного споживання, включаючи велику рогату
худобу, свиней, овець, кіз, кролів та птицю, за винятком непродуктивних тварин, а також
тих, що вирощуються з рекреаційною метою, зобов’язані реєструватися у відповідних
державних органах ветеринарної медицини. У реєстрі зазначаються ім’я власника тварин,
адреса, телефон та інша інформація, види тварин, що утримуються відповідною особою,
кількість тварин кожного виду.
Всі оператори потужностей (об’єктів), що використовуються для промислового
вирощування (розведення) тварин, зобов’язані зареєструвати їх у відповідних державних
органах ветеринарної медицини. У реєстрі зазначаються види тварин, що утримуються на
відповідних потужностях (об’єктах), кількість тварин кожного виду, назва оператора
потужностей (об’єктів) та за необхідності - назва власника тварин, адреси, телефон та інша
інформація (ст. 34 Закону України «Про ветеринарну медицину»).
Також всі вищезазначені особи повинні виконувати обов’язок щодо негайного
сповіщення відповідного головного державного ветеринарного інспектора про виникнення
підозри або виявлення хвороби, що підлягає повідомленню, або хвороби тварин, яка раніше
не реєструвалася на території України. У разі підтвердження спалаху особливо небезпечних
хвороб, занесених до списку МЕБ, або підтвердження спалаху хвороби, не віднесеної до
особливо небезпечних, відповідно до Закону України «Про ветеринарну медицину» на
певній території (територіях) вводиться карантин тварин. Під час карантину, введеного з
підстав виявлення особливо небезпечних хвороб, застосовуються заходи, передбачені ст. 44
вищеназваного Закону, у тому числі, заборона або обмеження переміщення тварин;
застосування заходів стемпінг-ауту (комплекс протиепізоотичних заходів, що здійснюються
під керівництвом відповідного головного державного ветеринарного інспектора, включаючи
забій хворих та інфікованих тварин стада, а у разі необхідності - тварин іншого стада, які
могли мати прямий або опосередкований контакт з тваринами інфікованого стада, що
могло призвести до передачі патогенного агента) професійним та гуманним шляхом;
заборона організації ярмарків, ринків, виставок, аукціонів, публічних або інших заходів із
залученням тварин, а також функціонування майданчиків для торгівлі тваринами та ін.
Карантинні заходи вводяться у порядку та на строк, які передбачено Законом України
«Про ветеринарну медицину» (ст. 48).
Юридичним та фізичним особам в умовах дії карантину (карантинних обмежень)
тварин надаються гарантії, які закріплено статтею 49 Законом України «Про ветеринарну
медицину».
При здійсненні виробничо-господарської діяльності у тваринництві суб’єкти
господарювання повинні дотримуватися вимог щодо безпечності та якості
сільськогосподарської продукції тваринного походження і відповідно брати до уваги
положення Закону України «Про основні принципи та вимоги до безпечності та якості
харчових продуктів». Державний контроль за діяльністю сільськогосподарських
товаровиробників у галузі тваринництва регулюється Законом України «Про державний
контроль за дотриманням законодавства про харчові продукти, корми, побічні продукти
тваринного походження, здоров’я та благополуччя тварин».
При введенні в обіг продукція тваринного походження повинна супроводжуватися
ветеринарними документами, тобто документами дозвільного характеру, до яких належать
міжнародний ветеринарний сертифікат, ветеринарне свідоцтво, ветеринарна картка,
ветеринарна довідка та ветеринарно-санітарний паспорт на тварину, видані державними
ветеринарними інспекторами або уповноваженими чи ліцензованими лікарями ветеринарної
медицини, що підтверджують ветеринарно-санітарний стан тварини, якість та безпечність
продуктів тваринного походження, репродуктивного матеріалу, біологічних продуктів,
патологічного матеріалу
При здійсненні виробничо-господарської діяльності у сфері тваринництва потрібно
брати до уваги положення ЗУ «Про захист тварин від жорсткого поводження», наприклад,
загальні правила утримання тварин, що виключають жорстокість (ст. 7); загальні правила
поводження з тваринами, що виключають жорстокість (ст. 18) та інші.
У випадках передбачених Законом України «Про державну підтримку сільського
господарства в Україні» виробники продукції тваринництва мають право на державну
підтримку.

2. Правове регулювання племінної справи у тваринництві

Організація племінної справи регламентується Законом України «Про племінну

справу у тваринництві», який визначає загальні правові, економічні та організаційні основи
племінної справи у тваринництві, спрямовані на поліпшення племінних і продуктивних
якостей тварин, підвищення економічної ефективності та конкурентоспроможності галузі.
Під племінною справою у тваринництві розуміють систему зоотехнічних, селекційних
та організаційно-господарських заходів, спрямованих на поліпшення племінних і
продуктивних якостей тварин.
У Законі України «Про племінну справу у тваринництві» визначено об’єкти та
суб’єктів племінної справи залежно від їх статусу у племінній справі (ст. 4,5), закріплено
завдання племінної справи (ст. 6), на досягнення яких має бути спрямовано діяльність
суб’єктів племінної справи.
Також для досягнення цих завдань передбачено розробку загальнодержавних програм
селекції у тваринництві. Такі програми відповідно розробляються, здійснюються Кабінетом
Міністрів України і затверджуються в установленому законом порядку. Згідно із ст. 8
Закону загальнодержавні програми селекції у тваринництві розробляються на період 5-10
років і є обов'язковими для виконання всіма суб'єктами племінної справи у тваринництві.
Розроблення та виконання загальнодержавних програм селекції у тваринництві
здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел, не
заборонених законодавством.
Враховуючи важливість племінної справи у тваринництві для стабільного
функціонування підгалузі тваринництва, для збереження племінних (генетичних) ресурсів
поліпшених, наявних, локальних і зникаючих видів і порід центральний орган виконавчої
влади, що забезпечує формування державної політики у сфері тваринництва, забезпечує
створення за рахунок коштів Державного бюджету України генофондних господарств,
генофондних стад, банків сперми та ембріонів і генофондних банків шовкопрядів (ст. 24
Закону України «Про племінну справу у тваринництві»).
Господарська діяльність у племінній справі у тваринництві може розвиватися за
напрямами виробництва, збереження, використання, створення, визначення племінної
цінності племінних (генетичних) ресурсів, торгівлі племінними (генетичними) ресурсами,
надання послуг, пов'язаних з племінною справою у тваринництві.
Права та обов’язки суб’єктів господарювання, які здійснюють діяльність у цій сфері,
визначається присвоєним ним статусом. Так, суб’єктам господарювання, що здійснюють
господарську діяльність у племінній справі у тваринництві, пов’язану з виробництвом,
зберіганням і торгівлею племінними (генетичними) ресурсами, проведенням генетичної
експертизи походження та аномалій тварин, мають право на отримання відповідного статусу
суб’єкта племінної справи у тваринництві згідно із законодавством. Порядок присвоєння
відповідного статусу суб’єктам племінної справи у тваринництві затверджено наказом
Міністерства аграрної політики та продовольства України від 19 червня 2015 р. № 234.
Здійснення племінної справи у тваринництві вимагає внесення певної інформації до
відповідного державного реєстру, а саме:
інформація про суб’єктів племінної справи вноситься до Державного реєстру суб'єктів
племінної справи у тваринництві (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1118-12#n14);
інформація про племінних і підконтрольних тварин вноситься до державних книг
племінних тварин; інформація про селекційні досягнення - до Державного реєстру
селекційних досягнень у тваринництві (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1218-12#n4).
Державна реєстрація проводиться з метою формування інформаційних
автоматизованих баз даних про племінні (генетичні) ресурси.
Законодавством передбачена сертифікація племінних (генетичних) ресурсів, яка за
характером є добровільною. Так, власники племінних (генетичних) ресурсів мають право
отримувати сертифікати племінних (генетичних) ресурсів, які є документальним
підтвердженням якості та племінної цінності племінних (генетичних) ресурсів при їх
придбанні, реалізації та торгівлі (ст. 13 Закону України «Про племінну справу у
тваринництві»). Визначення сертифікату племінних (генетичних) ресурсів як документа
встановленої форми про походження, продуктивність, тип та інші якості тварин, сперми,
ембріонів, яйцеклітин, складений на основі даних офіційного обліку продуктивності,
офіційної оцінки за типом, закріплено у ст. 1 цього Закону.

Суб’єкти племінної справи у Об’єкти племінної справи у

тваринництві тваринництві

1. Власники племінних (генетичних) ресурсів. 1. Велика рогата худоба.

2. Підприємства, установи та організації 2. Свині.
незалежно від форми власності та фізичні особи- 3. Вівці.
підприємці, які беруть участь у виробництві, 4. Кози.
збереженні, використанні, створенні, визначенні 5. Коні.
племінної цінності племінних (генетичних) 6. Птиця.
ресурсів, торгівлі племінними (генетичними) 7. Риба.
ресурсами та надають послуги, пов'язані з 8. Бджоли.
племінною справою у тваринництві. 9. Шовкопряди.
3. Власники неплемінних тварин – споживачі 10. Хутрові звірі та кролі,
племінних (генетичних) ресурсів та замовники яких розводять з метою
послуг з племінної справи у тваринництві одержання від них певної
продукції

Суб’єкти племінної справи у тваринництві

Права
провадити певні види господарської діяльності у племінній справі в тваринництві
відповідно до законодавства;
використовувати племінні (генетичні) ресурси, що їм належать, на виконання
програм селекції.

Обов’язки
ідентифікувати тварин, що їм належать;
виконувати вимоги щодо державної реєстрації тварин, ведення племінного обліку,
бонітування і проведення генетичної експертизи походження та аномалій тварин;
використовувати для відтворення поголів’я плідників з визначеною племінною
цінністю за походженням, власною продуктивністю та якістю потомства або
плідників, які проходять випробування за якістю потомства
 Статус суб’єктів племінної справи

племінний завод, племінний репродуктор, генофондне

господарство, селекційний центр, підприємство
У скотарстві, (об’єднання) з племінної справи, контрольно-
свинарстві, випробувальна станція, підприємство (лабораторія)
вівчарстві і генетичного контролю, підприємство (лабораторія) з
козівництві трансплантації ембріонів, підприємство (лабораторія) з
оцінки якості тваринницької продукції

кінний завод, племінний репродуктор, конюшня-

репродуктор, генофондне господарство, селекційний
центр, підприємство (об’єднання) з племінної справи,
У конярстві заводська конюшня, іподром, трендепо, підприємство
(лабораторія) генетичного контролю, підприємство
(лабораторія) з трансплантації ембріонів

У звірівництві і племінний завод, племінний репродуктор, генофондне

кролівництві господарство, селекційний центр, підприємство
(лабораторія) з оцінки якості тваринницької продукції

У племінний завод, племінний птахорепродуктор,

птахівництві генофондне господарство, селекційний центр,
контрольно-випробувальна станція з птахівництва

племінний завод, племінна пасіка, племінний

У бджільництві бджолорозплідник, генофондне господарство, селекційний
центр

племінний завод, племінний репродуктор, генофондне

У
господарство, селекційний центр, підприємство
рибництві
(лабораторія) генетичного контролю

У шовківництві гренажний завод, племінна станція із шовківництва,

генофондне господарство, селекційний центр

3. Правове регулювання аквакультури

Аквакультура (рибництво) являє собою сільськогосподарську діяльність із штучного

розведення, утримання та вирощування об’єктів аквакультури у повністю або частково
контрольованих умовах для одержання сільськогосподарської продукції (продукції
аквакультури) та її реалізації, виробництва кормів, відтворення біоресурсів, ведення
селекційно-племінної роботи, інтродукції, переселення, акліматизації та реакліматизації
гідробіонтів, поповнення запасів водних біоресурсів, збереження їх біорізноманіття, а також
надання рекреаційних послуг.
Правове регулювання аквакультури здійснюється нормами законів України «Про
аквакультуру», «Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних
біоресурсів» (визначає основні засади діяльності та державного регулювання в галузі
рибного господарства, збереження та раціонального використання водних біоресурсів,
порядок взаємовідносин між органами державної влади, органами місцевого самоврядування
і суб'єктами господарювання, які здійснюють рибогосподарську діяльність у водних об’єктах
(їх частинах), внутрішніх морських водах і територіальному морі, континентальному шельфі,
виключній (морській) економічній зоні України та відкритому морі), «Про рибу, інші водні
живі ресурси та харчову продукцію з них» (визначає основні правові і організаційні засади
забезпечення якості та безпеки риби, інших водних живих ресурсів, виготовленої з них
харчової продукції для життя і здоров’я населення та запобігання негативному впливу на
довкілля у разі вилову, переробки, фасування та переміщення через митний кордон України)
та іншими пов’язаними із ними законами і підзаконними актами.
Відповідно до Закону України «Про аквакультуру» суб’єктами аквакультури
виступають юридичні чи фізичні особи, які здійснюють рибогосподарську діяльність у сфері
аквакультури відповідно до цього Закону; об’єктами аквакультури – є гідробіонти, що
використовуються з метою розведення, утримання та вирощування в умовах аквакультури.
З урахуванням особливостей об’єктів аквакультури, а також права власності на водні
об’єкти, в яких здійснюється розведення, утримання та/або вирощування таких об’єктів,
вищеназваним Законом спеціально врегульовано питання права власності на об’єкти
аквакультури (ст. 6).
Загальний перелік прав та обов’язків суб’єктів аквакультури закріплено ст. 5 Закону
України «Про аквакультуру».
Залежно від напрямаму діяльності можна виділяти такі види аквакультури, як:
• отримання товарної продукції аквакультури та її подальшої реалізації (товарна
аквакультура);
• штучне розведення (відтворення), вирощування водних біоресурсів;
• надання рекреаційних послуг.
Напрями та види аквакультури можна також виділяти за іншими підставами (ст. 13
Закону України «Про аквакультуру»). Напрями та види аквакультури впливають на вимоги
до здійснення відповідної діяльності.
Для здійснення аквакультури суб’єкт цієї діяльності повинен мати відповідний
водний об’єкт, вид та призначення якого також залежить від виду аквакультури.
Надання водного об’єкта регламентується ст. 14 Закону України «Про аквакультуру».
Загалом, для цілей аквакультури може бути надано рибогосподарський водний об’єкт (його
частина), рибогосподарська технологічна водойма, акваторія (водний простір) внутрішніх
морських вод, територіального моря, а також акваторія (водний простір) виключної
(морської) економічної зони України в користування на умовах оренди для цілей
аквакультури.
Рибогосподарський водний об’єкт для цілей аквакультури надається в користування
на умовах оренди юридичній чи фізичній особі відповідно до Водного кодексу України.
Особливості передбачені Законом при наданні для цілей аквакультури
рибогосподарської технологічної водойми, тобто штучно створеної водойми спеціального
технологічного призначення, що визначається технічним проектом та/або паспортом, яка
наповнюється штучно за допомогою гідротехнічних споруд і пристроїв та призначена для
створення умов існування і розвитку об’єктів аквакультури.
По-перше, така водойма надається юридичній чи фізичній особі органом, який
здійснює розпорядження земельною ділянкою під водою (водним простором) відповідно до
Земельного кодексу України, за договором оренди земель водного фонду.
По-друге, при передачі юридичній чи фізичній особі в оренду рибогосподарської
технологічної водойми такій особі одночасно можуть передаватися в користування
гідротехнічні споруди.
По-третє, надання рибогосподарської технологічної водойми у користування на
умовах оренди здійснюється за наявності паспорта рибогосподарської технологічної водойми
та/або технічного проекту рибогосподарської технологічної водойми.
По-четверте, об’єктом користування на умовах оренди рибогосподарської
технологічної водойми визначено земельну ділянку під водою, в межах якої здійснюється
аквакультура, та водний простір, які в комплексі одночасно надаються в користування одній
і тій самій юридичній чи фізичній особі. Тому плата за користування на умовах оренди
рибогосподарською технологічною водоймою складається з орендної плати за використання
земельних ділянок та орендної плати за рибогосподарську технологічну водойму.
У разі необхідності для здійснення аквакультури водного об’єкту, який є акваторією
(водним простором) внутрішніх морських вод, територіального моря, виключної (морської)
економічної зони України, то визначення їх меж (координат) для цілей аквакультури
(марикультури) здійснюється Кабінетом Міністрів України.
Законом України «Про аквакультуру» встановлено вимоги до форми та істотні умови
договору оренди частини рибогосподарського водного об’єкта, акваторії (водного простору)
внутрішніх морських вод, територіального моря, виключної (морської) економічної зони
України. Такий договір укладається у письмовій формі, а перелік істотних умов включає:
об’єкт оренди; строк дії договору; орендну плату із зазначенням її розміру, індексації, форм
платежу, строків, порядку внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови
використання частини рибогосподарського водного об'єкта, акваторії (водного простору)
внутрішніх морських вод, територіального моря, виключної (морської) економічної зони
України; умови і строки передачі об’єкта оренди суб’єкту аквакультури; умови збереження
стану об’єкта оренди; умови повернення суб’єктом аквакультури об’єкта оренди;
встановлені обмеження (обтяження) щодо використання об’єкта оренди; визначення
сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його
частини; відповідальність сторін (ч. 6 ст. 14 Закону). Також у цьому договорі визначаються
зобов’язання орендаря щодо здійснення ним заходів з охорони та недопущення погіршення
екологічного стану рибогосподарського водного об'єкта, акваторії (водного простору)
внутрішніх морських вод, територіального моря, виключної (морської) економічної зони
України, проведення меліоративних робіт тощо (ч. 8 ст. 14 Закону).
Аквакультура виступає об’єктом державної підтримки, напрями якої закріплені у ст.
22 Закону України «Про аквакультуру».
За порушення вимог законодавства під час здійснення аквакультури особу може бути
притягнуто до дисциплінарної, цивільно-правової, адміністративної або кримінальної
відповідальності відповідно до закону. Якщо порушення спричинило збитки, то особа також
зобов’язана відшкодувати збитки.
Цікаво про аквакультуру: https://darg.gov.ua/_akvakuljtura_z_chogo_0_0_0_8315_1.html
Як взяти рибогосподарську водойму в оренду:
https://kv.darg.gov.ua/_osoblivosti_nadannja_v_orendu_0_0_0_1190_1.html
 Суб’єкти аквакультури

Права
на користування рибогосподарськими водними об’єктами (їх частинами)
відповідного виду , землями водного фонду для здійснення аквакультури;
на власність об’єктів та продукції аквакультури, отримання доходу від їх реалізації;
на проведення робіт з рибогосподарської меліорації водних об’єктів (їх частин), які
використовуються для цілей аквакультури.

Обов’язки
не допускати погіршення екологічного середовища та умов існування водних
біоресурсів у результаті своєї діяльності;
подавати звітну інформацію щодо обсягів виробництва продукції аквакультури у
визначені строки за формами, затвердженими в установленому порядку;
подавати інформацію стосовно намірів розведення та/або вирощування чужорідних
та немісцевих видів гідробіонтів та відповідне науково-біологічне обґрунтування;
дотримуватися під час здійснення заходів із вселення, переселення, інтродукції,
акліматизації та реакліматизації водних біоресурсів вимог законів;
проводити заходи рибогосподарської меліорації;
здійснювати заходи з профілактики і боротьби із захворюваннями та загибеллю
об’єктів аквакультури;
не допускати несанкціонованого (випадкового) потрапляння чужорідних, немісцевих
та генетично змінених організмів у водні об’єкти (їх частини).
 4. Правове регулювання бджільництва

Бджільництво є напрямом діяльності у тваринництві, який здебільшого асоціюється із

діяльністю домогосподарств та особистих селянських господарств, проте зайняття
бджільництвом може здійснюватися і як певний вид господарської діяльності.
Правове регулювання бджільництва здійснюється однойменним Законом України, а
також іншими законодавчими і підзаконними актами.
Бджільництво визначається як галузь сільськогосподарського виробництва, основою
функціонування якої є розведення, утримання та використання бджіл для запилення
ентомофільних рослин сільськогосподарського призначення і підвищення їх урожайності,
виробництво харчових продуктів і сировини для промисловості (ст. 1 Закону України «Про
бджільництво»).
Законом України «Про бджільництво» визначені об’єкти та суб’єкти бджільництва
(ст. 3, 4).
Право на утримання бджіл і зайняття бджільництвом мають громадяни України,
іноземці та особи без громадянства, які мають необхідні навики або спеціальну підготовку, а
також юридичні особи.
Безпосередньо утриманням та розведенням бджіл, виробництвом і первинною
переробкою продуктів бджільництва, займаються фізичні особи, які за Законом іменуються
як пасічники.
Законом не обмежується кількість бджолиних сімей, що може утримуватися
юридичними та фізичними особами.
Зайняття бджільництвом здійснюється без окремого дозволу органу виконавчої влади
або органу місцевого самоврядування. Проте Законом передбачено видачу ветеринарно-
санітарного паспорту на кожну пасіку. Така паспортизація пасік здійснюється з метою обліку
пасік та здійснення лікувально-профілактичних заходів. Форма паспорта і порядок його
видачі встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування
державної аграрної політики.
Також пасіка підлягає реєстрації за місцем проживання фізичної особи або за
місцезнаходженням юридичної особи, яка займається бджільництвом. Реєстрація
відбувається місцевими державними адміністраціями або сільськими, селищними, міськими
радами у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує
формування державної аграрної політики.
Законом України «Про бджільництво» також врегульовані питання розміщення і
перевезення (кочівлі) пасік.
Для введення продукції бджільництва в обіг, зокрема, з метою їх реалізації, вони
підлягають ветеринарно-санітарній експертизі, що здійснюється в порядку, встановленому
законодавством.
Фізичні та юридичні особи, які утримують бджіл, мають право вимагати, а всі інші
особи зобов’язані виконувати приписи розділу VI Закону України «Про бджільництво» щодо
охорони бджіл. Зокрема, забороняється проводити оранку та будь-яким іншим чином
руйнувати медоносні угіддя, застосовувати засоби захисту рослин, стимулятори їх росту,
мінеральні добрива, інші препарати та здійснювати будь-які роботи, що можуть призвести до
фізичного знищення бджіл під час медозбору.
Застосування засобів захисту рослин у сільському та лісовому господарстві
дозволяється згідно з їх переліком, затвердженим у встановленому порядку центральним
органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної аграрної політики, з
додержанням вимог цього Закону. А юридичні та фізичні особи, які застосовують засоби
захисту рослин, зобов'язані дотримуватися діючих нормативно-правових актів, що
передбачають охорону бджіл від отруєнь.
Важливо для бджільництва: До уваги бджолярів: як вберегти свою пасіку від хімічних
засобів захисту рослин, якими окроплюють поля: 1) https://dpss-te.gov.ua/vazhliva-
informatsiia/do-uvagi-bdzholiariv-iak-vberegti-svoiu-pasiku-vid-himichnih-zasobiv-zahistu-roslin-
iakimi-okropliuiut-polia; 2) https://popelnastivska-gromada.gov.ua/news/1674839410/ )

Об’єкти Суб’єкти
бджільництва бджільництва

1. Робочі бджоли. 1. Племінні та товарні пасіки.

2. Бджолині матки. 2. Племінні бджолорозплідники.
3. Трутні. 3. Підприємства з виготовлення
4. Бджолині сім'ї, яких роз- обладнання та пасічного інвентарю або
водять на племінних і товарних із заготівлі, переробки, реалізації
пасіках продуктів бджільництва та препаратів із
них.
4. Лабораторії сертифікації продуктів
бджільництва.
5. Спілки, асоціації та інші
об'єднання, наукові установи, заклади
освіти, дослідні господарства, діяльність
яких пов'язана з питаннями
бджільництва

Суб'єкти бджільництва, зайняті виробництвом і переробкою продуктів

бджільництва, є виробниками сільськогосподарської продукції

5. Правове регулювання ветеринарної медицини

Ветеринарна медицина не належить до видів сільськогосподарської діяльності у

галузі тваринництва, проте відіграє важливу роль у функціонуванні цієї підгалузі сільського
господарства.
Правове регулювання ветеринарної медицини здійснюється відповідно до Закону
України «Про ветеринарну медицину», положення якого фактично охоплюють два напрями
діяльності: ветеринарний контроль та ветеринарну практику.
На офіційному рівні ветеринарну медицину визначають як галузь науки та
практичних знань про фізіологію і хвороби тварин, їх профілактику, діагностику та
лікування, визначення безпечності продуктів тваринного, а на агропродовольчих ринках - і
рослинного походження; діяльність, спрямована на збереження здоров’я і продуктивності
тварин, запобігання їхнім хворобам та на захист людей від зоонозів і пріонних хвороб (ст. 1
Закону України «Про ветеринарну медицину»).
У Законі України «Про ветеринарну медицину» проведено розмежування між
державним ветеринарно-санітарним контролем та ветеринарно-санітарним наглядом, і,
відповідно окремо виділені права та обов’язки уповноважених осіб, які здійснюють такий
контроль і нагляд (ст. 11, 13).
Державний ветеринарно-санітарний контроль та нагляд охоплює такі напрями, як
переміщення тварин; діяльність ринків, де організовано продаж живих тварин і продуктів
тваринного походження; забезпечення безпечності і якості ветеринарних препаратів,
субстанцій та засобів ветеринарної медицини (ст. 15, 16, 17 Закону України «Про
ветеринарну медицину»).
Окремим напрямом ветеринарної медицини виступає ветеринарна практика, тобто
діяльність з надання послуг, пов’язаних з профілактикою, клінічною діагностикою та
лікуванням хвороб тварин і консультуванням з питань ветеринарної медицини, яка
провадиться закладами ветеринарної медицини, у тому числі ліцензованими лікарями
ветеринарної медицини, державними установами ветеринарної медицини (ст. 1 Закону
України «Про ветеринарну медицину»).
Згідно із ст. 100 Закону України «Про ветеринарну медицину» право провадити
ветеринарну практику надається юридичним та фізичним особам (громадянам України,
іноземцям та особам без громадянства, які проживають/перебувають на території України) за
умови отримання ліцензії, що видається відповідно до закону.
Отже, суб’єктами здійснення ветеринарної практики є суб’єкти господарювання
(господарські організації та фізичні особи-підприємці).
Вимоги до здійснення ветеринарної практики пов’язані із необхідністю отримати
ліцензію на її здійснення і містяться у Ліцензійних умовах провадження господарської
діяльності з ветеринарної практики, затверджених постановою Кабінету Міністрів України
від 4 листопада 2015 р. № 896.
Зокрема, у п. 4 цих Ліцензійних умов зазначено, що господарську діяльність з
ветеринарної практики можуть провадити на всій території України юридичні особи, а також
фізичні особи - підприємці - спеціалісти ветеринарної медицини на підставі ліцензії, за
наявності матеріально-технічної бази, необхідної для провадження відповідного виду
діяльності, та за умови виконання такими особами кваліфікаційних, організаційних,
кадрових і технологічних вимог, передбачених цими Ліцензійними умовами.
Організаційні вимоги являють собою обов’язок ліцензіата на праві власності, оренди
або іншому праві користування адміністративне приміщення; матеріально-технічну базу (в
тому числі з урахуванням необхідності виконання спеціалізованих видів робіт та надання
ветеринарних послуг); штатну чисельність спеціалістів ветеринарної медицини (виконавців
робіт залежно від видів робіт та рівня забезпечення матеріально-технічної бази) відповідного
рівня підготовки та освітньо-кваліфікаційного рівня; нормативно-правові акти та
нормативно-технічну документацію. Також до організаційних вимог входить перелік
обов’язків, які суб’єкт господарювання повинен виконувати під час здійснення ветеринарної
практики.
Технологічні вимоги пов’язані з вимогами до облаштування приміщень, де
здійснюється ветеринарна практика. За рівнем забезпечення матеріально-технічної бази
приміщень, де провадиться діяльність з ветеринарної практики, вони поділяються на: клініки
ветеринарної медицини, амбулаторії ветеринарної медицини, пункти ветеринарної
медицини. Залежно від виду приміщення у Ліцензійних умова закріплено вимоги до
кількості приміщень, їх оснащення й облаштування.
Кваліфікаційні вимоги зосереджують вимоги до освіти та кваліфікації осіб, які
здійснюють ветеринарну практику. У Ліцензійних умовах заначено, що юридична особа
повинна мати у своєму складі спеціалістів ветеринарної медицини. При цьому ліцензіат
повинен мати посадові інструкції для спеціалістів ветеринарної медицини, які безпосередньо
пов’язані з провадженням господарської діяльності з ветеринарної практики.
Фізична особа, яка бажає займатися ветеринарною практикою самостійно, у статусі
підприємця, повинна мати освіту спеціаліста ветеринарної медицини.
У Ліцензійних умовах зазначено, що особи, які безпосередньо займаються наданням
ветеринарних послуг, повинні мати відповідну освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем
підготовки молодший спеціаліст, бакалавр, магістр за спеціальністю “Ветеринарна
медицина”, що підтверджується документом про освіту. Ці особи повинні проходити
підвищення кваліфікації не рідше одного разу на п’ять років.
 Організаційні, технологічні та кваліфікаційні вимоги мають бути виконані на момент
подання документів для отримання ліцензії та дотримуватися під час здійснення
ветеринарної практики.
За порушення законодавства під час здійснення ветеринарної практики на суб’єкта
господарювання може бути накладено штраф відповідно до закону та застосовано санкцію у
вигляді відшкодування збитків (ст. 104 Закону України «Про ветеринарну медицину»).

Напрями ветеринарної медицини

Державний ветеринарно-санітарний контроль і

нагляд

Державний ветеринарно-санітарний контроль і нагляд за

переміщенням тварин

Державний ветеринарно-санітарний контроль і нагляд на ринках

Державний ветеринарно-санітарний контроль і нагляд за безпекою і

якістю ветеринарних препаратів, субстанцій і засобів ветеринарної
медицини

Державний ветеринарно-санітарний контроль і нагляд на державному

кордоні і транспорті

Ветеринарна практика

діяльність з надання послуг, пов'язаних з профілактикою, клінічною

діагностикою та лікуванням хвороб тварин і консультуванням з питань
ветеринарної медицини, яка проводиться закладами ветеринарної
медицини, у тому числі ліцензованими лікарями ветеринарної
медицини, державними установами ветеринарної медицини
 Права й обов'язки підприємств і фізичних осіб, діяльність яких пов'язана із
утриманням, транспортуванням, торгівлею тваринами, продуктами тваринного
походження, ветпрепаратами, кормами і кормовими добавками (ст. 36, 37 ЗУ
«Про ветеринарну медицину»)

Права Обов’язки

1. Одержувати від від- 1. Забезпечувати, щоб тварини не мали

повідних органів інформацію хвороб, які підлягають повідомленню.
про епізоотичний стан 2. Виконувати законні вимоги державних
території. інспекторів та уповноважених лікарів
2. Оскаржувати рішення і ветеринарної медицини щодо здійснення
дії посадових осіб у сфері протиепізоотичних заходів та/або заходів
ветеринарної медицини до карантину тварин.
вищестоящих органів або до 3. Негайно інформувати уповноважених осіб
суду. про раптову загибель тварин, підозру на
захворювання чи виявлення хвороби або
поведінки тварин, яка їм невластива.
4. Отримувати дозвіл на переміщення тварин.
5. Охороняти здоров'я та благополуччя тварин
визначеним законом способом.
6. Виконувати вимоги з ідентифікації тварин.
7. Надавати тварин для ветогляду,
діагностичних, профілактично-лікувальних
обробок, включаючи дослідження і щеплення.
8. Вести облік кожної продуктивної тварини
щодо придбання та застосування вет.лікарських,
імунобіологічних засобів і лікувальних кормів та
зберігати записи не менше 3-х років.
9. Сприяти уповноваженим особам вете-
ринарної медицини у виконанні службових
обов'язків.
10. На вимогу уповноваженої особи
ветеринарної медицини надавати зразки
неїстівних продуктів тваринного походження
для проведення відповідних досліджень