Мартін Лютер народився в Айслебені в багатодітній побожній родині.

Батько
був шахтарем мідних копалень Мансфельда. З п'яти років малий Мартін вже
був відданий на навчання у міську школу в Мансфельді. Очевидно, був дуже
вразливою людиною, бо навіть у похилому віці згадував, як його били батьки і
вчитель за найменшу провину. Чотирнадцятирічним батько його послав на
подальше навчання до Магдебурга, а потім до Айзенаха. 1501 року Лютер
вступив до Ерфуртського університету.
Мартін Лютер як «Поміщик Йорг». Картина Лукаса Кранаха Старшого, 1522
Одного разу, переживши велике потрясіння під час громовиці, він дає обітницю
піти у ченці й проти волі батька переступив поріг монастиря августинців, де
у 1507 році був висвячений на священника. Взимку 1510–11 років Лютер з
іншим монахом-августинцем здійснив прощу до Риму, який вразив його
фальшивою побожністю місцевого духовенства і повною відсутністю
очікуваної атмосфери святості у столиці католицизму. Розчарований, але
непохитний у вірі, Лютер повернувся додому і продовжив навчання. 1512 року
захистив докторську дисертацію у Віттенберзькому університеті.

18 жовтня 1517 року папа Лев Х випустив буллу про відпущення гріхів і
продажу індульгенцій з метою «Сприяння побудові храму св. Петра і порятунку
душ християнського світу». Лютер вибухнув критикою ролі церкви в
порятунку, яка виразилася 31 жовтня 1517 року в 95 тезах[8]. Тези були також
відправлені єпископу Бранденбурзькому і архієпископу Майнцському. Відомо,
що виступи проти папства були і раніше. Однак вони мали дещо інший
характер. Очолені гуманістами виступи проти індульгенції розглядали
проблему з точки зору людяності. Лютер же критикував догми, тобто
християнський аспект вчення. Чутки про тези поширилися блискавично і
Лютера викликали в 1519 році на суд і на Лейпцизький диспут, куди він
з'явився, попри долю Яна Гуса. У диспуті Лютер висловив сумнів у
справедливості й непогрішності католицького папства. Тоді Папа Римський Лев
X наклав на Лютера анафему, в 1520 році буллу прокляття склав П'єтро з
дому Аккольті[9] (католицька церква планує його «реабілітувати»[10]). Лютер
публічно спалив у дворі Віттенберзького університету папську буллу «Exsurge
Domine» про анафему і в зверненні «До християнського дворянства німецької
нації» оголосив, що боротьба з папським засиллям є справою всієї німецької
нації.
Перекладені з латини німецькою і видрукувані великим тиражем тези
несподівано зробили великого розголосу в суспільстві, його підтримали такі
самі вільнодумці як і він — лицарського стану Ульріх фон Гуттен, науковець
європейського рівня, професор Віттенберзького університету Філіпп
Меланхтон, навіть курфюрст Фрідріх Мудрий. Їхня підтримка додала Лютеру
впевненості й він відмовився на вимогу вищого духовенства визнати свої
помилки. Більше того, він поставив під сумнів саме існування не тільки
папства, але і Церкви взагалі. У відповідь папа Лев Х своєю буллою від 15
червня 1520 року пригрозив йому відлученням від Церкви і дав 60 днів на
роздуми і покаяння. Лютер далекий від покаяння, і тоді на вимогу папи
новообраний імператор Карл V, який ще чекав на коронацію папою,
видав едикт про спалення усіх друкованих праць Лютера. У багатьох містах
Європи, зокрема у Льєжі, Кельні, Майнці книги, брошури, плакати були кинуті
у вогонь, що справило велике враження на публіку. Тим не менше у Лютера
лишилогся багато прихильників і у відповідь на той акт студентство
Віттенберга спалило католицькі книжки і серед них «Кодекс канонічного
права». Присутній при цьому Лютер кинув у вогонь папську буллу. Вісті про
спалення Кодексу, неповага до якого каралася вічним прокляттям, блискавично
поширилася по всій Німеччині, наробило ще більше враження, ніж спалення
праць Лютера. Папі не залишилося нічого іншого, як відлучити єретика від
Церкви і він здійснив це 3 січня 1521 року. Одночасно Карл V Габсбург скликав
у Вормсі рейхстаг і викликав туди Лютера (18 квітня 1521 року). Від нього
вимагали зректися своїх поглядів, але Лютер у ввічливій формі відмовився це
зробити. Вже після його від'їзду рейхстаг оголосив Лютера поза законом, але
він на той час за допомогою курфюрста Фрідріха вже встиг надійно сховатися у
замку Вартбург під виглядом «лицаря Йорга». Тут, а пізніше у Віттенберзі він
переклав німецькою мовою Біблію і пропіклувааеся
організацією лютеранських громад, які виникли всюди в Німеччині. Своїм
досконалим перекладом він зробив вагомий внесок у розвиток німецької
мови — Біблія стала зрозуміла простим людям, хоч Лютер не дотримувався
якогось одного діалекту німецької мови й широко застосовував власні
новотвори. Лише у 1534 році він закінчив цю титанічну працю. Жодна
літературна праця в ті часи не мала такого попиту, як Біблія Лютера. За
двадцять років вийшло понад 400 її видань.
За допомогою прибічників Лютера, особливо Меланхтона, процес Реформації
набрав силу. Демонструючи свій розрив з Католицькою Церквою, багато
священників почали одружуватися, деякі цивільні особи зважилися виконувати
обряд Причастя, а вірні — нищити образи і церковну скульптуру. Реформація
йшла як «зверху», так і «знизу». Поступово виникла загроза соціальних
заворушень і Лютер вийшов з підпілля у Віттенберзі, щоб пом'якшити
радикальність руху і тим, з одного боку, запобігти введенню в місто військ для
встановлення порядку, а з другого, не наражати на небезпеку прихильних до
нього курфюрстів, допомога яких була йому потрібна. Тим часом у Римі
папський престол обійняв Адріан VI, який розглядав процес Реформації як кару
Божу за гріхи і намагався прийти до примирення з Лютером.
У цей час у Німеччині лицарство здійняло повстання, а в 1525 році
почалася Селянська війна, духовним лідером якої став Томас Мюнцер. Лютер
намагався переконати його у хибності насильницького шляху, але марно.
Мюнцер звинуватив його в тому, що він зрадив загальній справі, а він, Мюнцер,
цю справу продовжить. Та сталося інакше. Об'єднаними зусиллями феодально-
княжої аристократії повстання було придушено, і Мюнцер потрапив до рук
ворога. Через кілька днів його стратили після нелюдських катувань.
а іншою версією під час Селянської війни 1524–1526 років Лютер виступив з
різкою критикою бунтівників, написавши «Проти вбивчих і грабіжницьких
зграй селян» (нім. Wider die räuberischen und mörderischen Rotten der Bauern), де
назвав розправу з винуватцями заворушень богоугодною справою. Проте
Реформація продовжилася мирним шляхом, однак у цій ситуації в 1525 році 42-
х річний Лютер зробиво несподіваний крок — він одружується з 26-річною
колишньою черницею Катаріною фон Бора, яка два роки перед тим втекла з
монастиря. Цим актом він хотів подати приклад духовенству, і, дійсно, багато
ченців і священників його наслідували, але найближчі прибічники були дуже
розчаровані тим, що їхній лідер фактично покинув їх у тяжкий час, надавши
перевагу влаштуванню особистого життя.
Цей крок Лютера разом з іншими обставинами спонукали деяких діячів
Реформації, здебільшого з числа гуманістів, повернутися у лоно Католицької
Церкви. Зокрема, цьому сприяло загострення стосунків між Лютером і
визнаним лідером гуманістів Еразмом Роттердамським, який спочатку займав
нейтральну позицію по відношенню до Реформації, однак відверто
висловлювана до нього неповага в листах Лютера викликала адекватну
реакцію. Розходження у поглядах мало місце і серед самих реформаторів,
спроби знайти спільну точку зору у теологічних і обрядових питаннях не мали
успіху і врешті-решт розгалуження реформаторських церков стало неминучим.
Решту свого життя Мартін Лютер провів у родинних турботах. Обтяжений
фінансовими проблемами, він все ж не вимагав гонорару за свої книги,
вдовольняючись скромною професорською платнею у Віттенберзькому
університеті. Час від часу він брав участь у процесі ствердження
протестантської Церкви, але цей процес вже йшов незалежно від його волі. Він
помер у рідному Айслебені, куди виїхав залагодити суперечку про спадщину
місцевого графа.
У 1529 році Лютер записав Великий і Малий Катехізис, які були покладені в
основу Книги Згоди.
У роботі Аугсбурзького рейхстагу 1530 року Лютер не брав участь, позиції
протестантів на ньому представляв Меланхтон.
Наприкінці XX століття завдяки діяльності Івана Павла ІІ був реабілітований.
Вчення про державу[ред. | ред. код]
За вченням Лютера, Бог створив два царства: Боже і світське. Це він зробив
через двоїсту природу людини, що є водночас і духовною, і тілесною.
Існування двох царств, за вченням Лютера, детерміновано ще й тією
обставиною, що світ складається переважно не зі справжніх християн. Якби в
ньому переважали справжні християни, то не треба було б ні князів, ні панів, ні
меча, ні права. Справжні християни не допускали б ніяких порушень закону,
любили б один одного. Суперечливість людської природи, крайня
недосконалість світу, в якому панує зло, виступають, на думку Лютера,
причинами, які викликали до життя Божою волею світське царство. Під
поняттям світського царства він розумів усю сферу відносин між людьми, що
безпосередньо регулюється людськими законами, приписами. Нею
охоплюються сукупності різних зв´язків: господарських, торгових, сімейних, а
найголовніше — політичні.
Держава повинна піклуватися про зовнішні відносини і внутрішні порядки,
вирішувати світські конфлікти, боротися з проявами зла. Особи, які здійснюють
ці функції, володіють владою, їхня влада над оточенням основана на
насильницькому штучному пануванні. Лютер закликав правителів дбати не про
власну вигоду, славу тощо, а про добробут країни. Владарює ж доцільно,
управляє розумно той князь (монарх), який використовує владу не як привілей,
а здійснює її як повинність, покладену на нього Богом. Тобто християнський
правитель має вважати себе слугою, а не паном народу.
Лютер вирізняв ще групу власне земних, світських факторів, які повинні
враховуватись у стратегії управління державою. Це: реальний стан країни,
соціальна й політична доцільність, здатність адміністрації продумувати і
втілювати в життя свої наміри. Лютер наставляв правителів прислухатися до
голосу розуму, реалістично пристосовуватися до ситуації. Отже, реформатор
виступав за тверезе поєднання сили з мудрістю у здійсненні державної влади.
Світська влада не повинна сягати далі тіла і майна людини. У всьому іншому
державі належить право вимагати повної покори. Лише в єдиному випадку він
визнає можливість опору владі: коли правителі зневажають свободу
християнина самому будувати свої відносини з Богом, у випадку втручання
правителів у справи віри.
Вчення про право[ред. | ред. код]
Мартін Лютер ставився досить критично до тогочасного права. Особливій
критиці піддавав право канонічне. Причина тому — захист каноністами позицій
і домагань римо-католицької церкви.
Лютер висловлював ідею, що царства світу повинні управлятися за
допомоги примусових законів. Світська влада інакше не може. Іншими
способами не можна очистити землю від зла, навести порядок, зберігати спокій
християн, карати злочинців. Але світська влада обмежена справами земними,
людськими та безсила у справах віри, совісті. Свобода душі, галузь віри,
внутрішній світ людини перебувають поза юрисдикцією держави, за межами дії
її законів.
Класифікувавши усі закони, на перше місце він поставив божественний закон,
однаковий для всіх. На друге — закон природний, властивий людям. На
третьому місці опинився імператорський закон, який регламентує все світське
управління. На четвертому місці розташовані закони міст і земель, обов´язкові
лише для окремих місцевостей. Лютер визнавав, що всяке писане право
випливає з природного розуму, природного права, яке, будучи похідним від
волі Божої, являє собою якісно інший феномен, ніж право божественне.
Світській владі, яка спирається на нього, природне право дозволяє управляти
зовнішньою поведінкою людей, майном, речами.
У Вартбурзі Мартін Лютер залишався до 1 травня 1522 року incognito як
«Поміщик Йорг». Він переклав восени 1521 року Новий Заповіт на німецьку
мову. Це йому вдалось зробити за 11 тижнів. Для цього оригіналом йому
слугував екземпляр грецької Біблії Еразма Роттердамського,[11] Він
використовував також латинський переклад Біблії, а також Вульгата. Переклад
Мартіна Лютера вийшов у вересні 1522 року. 1523 року світ побачила також
його першу частину перекладу Старого Заповіту; обидва переклади вижили до
1525 року вже у 22 видань й 110 перевидань. Таким чином до третини усіх
німців, які були здатні читати, мали цю книжку у себе вдома.[12] У 1534 році
Мартін Лютер переклав залишок Старого Заповіту із тодішнього знайдених
рукописів Мазорету. Обидва Заповіти утворюють знамениту Біблію Мартіна
Лютера.
Цим перекладом Мартін Лютер зробив зміст зрозумілішим простому народові.
Щоправда, до цього були вже 14 верхньонімецьких й середньонімецькі видання
Біблії. Але ці переклади завдяки своїй високопарній німецькій мові були важко
зрозумілим для людей.
Мартін Лютер менше перекладав дослівно, а намагався перенести на німецьку
мову біблійні вирази (sensus literalis) за їхнім значенням. Стиль його письма
впливав на стиль і словотвір німецької мови століттями. Таким чином він
вигадав такі слова як Feuertaufe — бойове хрещення, Bluthund — кровопивця
або лягавий собака, Selbstverleugnung — самозречення,
самовідданість, Machtwort — вирішальне слово, Schandfleck — клеймо, пляма
ганьби, Lückenbüßer — неповноцінний заступник, Gewissensbisse — докори
сумління, Lästermaul — обмовник та Lockvogel — приманка. Він став також
автором метафор, які ґрунтувалися на Біблії, зокрема, «Perlen vor die Säue
werfen» — розкидати перлини перед свинями (Мт. 7:6); «ein Buch mit sieben
Siegeln» — таємниця за сімома печатками (Об. 5:1), etwas ausposaunen — щось
розтрубити, «im Dunkeln tappen» — блукати у темряві (Мт. 15:14), «ein Herz und
eine Seele sein» — жити душа в душу, «auf Sand bauen» — будувати на піску
(Мт. 7:26), «Wolf im Schafspelz» — вовк в овечій шкурі (Мт. 7:15).[13]

Мартін Лютер як новатор[ред. | ред. код]

Задля поширення думок Реформації Мартін Лютер використав не
популяризовані до того шляхи: памфлети, балади та ксилографію.
Памфлети[ред. | ред. код]
Хоча й написані латиною, 95 тез негайно викликали жваве обговорення:
спочатку в учених колах Віттенберга, а згодом і далі за межами цього міста. У
грудні 1517 року їх друковані видання у формі памфлетів і листівок одночасно
з'явилися в Лейпцигу, Нюрнберзі й Базелі. Вони вийшли коштом друзів
Лютера, яким той надіслав примірники. Невдовзі з'явилися й переклади
німецькою, доступні для читання серед ширшого загалу, а не лише для вчених і
кліру, які знали латину. Друг Лютера Фрідріх Міконіус пізніше писав, що «не
минуло й 14 днів, як про ці тези знали по всій Німеччині, а за чотири тижні з
ними ознайомився майже весь християнський світ».
Це неочікуване, але стрімке поширення 95 тез показало Лютеру, як передаване
від людини до людини повідомлення може незабаром дійти до широкого
загалу. «Їх друкують і розповсюджують так, як я собі уявити не міг», — писав
він у березні 1518 року до нюрнберзького видавця, який опублікував німецький
переклад тез.
На відміну від книжок, виготовлення яких займало тижні, а то й місяці,
памфлет можна було надрукувати за день-два. Перші примірники видання, ціна
яких майже дорівнювала ціні курки, спочатку розповсюджували в місті, де їх
було надруковано. Прихильники Лютера рекомендували їх своїм друзям. Їх
рекламували власники книгарень, ними торгували книгоноші. Крамарі, купці та
проповідники перевозили примірники до інших міст, і, якщо вони викликали
достатній інтерес, місцеві друкарі випускали власний наклад.
Це був один з найкращих та найпростіших способів швидко та масово
розповсюдити власні ідеї. Наприклад, перший памфлет «Проповідь про
індульгенції та милість», було перевидано 14 разів лише 1518 року накладами
принаймні в тисячу екземплярів. Із 6 тис. різних памфлетів, виданих у
німецькомовних державах у 1520—1526 роках, майже 1700 були виданнями
праць Лютера. Загалом з майже 6–7 млн памфлетів, які було надруковано в
перше десятиріччя Реформації, понад чверть належала його перу.
У багатьох памфлетах автор закликав читача обговорювати зміст з іншими й
читати їх уголос неписьменним. Люди читали й обговорювали памфлети в
родинному колі, серед друзів, у заїжджих дворах і шинках. У цих суперечках
брали участь найрізноманітніші люди: від англійського короля Генріха VIII,
якого за трактат проти Лютера, написаний спільно з Томасом Мором, папа
назвав «захисником віри», до нюрнберзького шевця Ганса Сакса, який написав
низку шалено популярних пісень на підтримку Лютера.
Памфлети Лютера спровокували у світі полеміку. Зокрема, продавець
індульгенцій Тецель був одним із перших, хто вступив у друковану полеміку з
Лютером, відповівши йому власною добіркою тез. Інші також вдалися до
нового формату — памфлета, щоб долучитися до дискусії, підтримавши або
спростувавши Лютерові аргументи. Сильвестр Маццоліні виступив на захист
папи у своєму «Діалозі проти зухвалих тез Мартіна Лютера».