ТЕМА 3. Балканські слов’яни під владою Порти в ХV - ХVІІІ ст. – 2 год.

1. Сербські землі у складі Османської імперії.

Турецьке завоювання прирекло балканські народи на кілька століть
національного рабства. Християнське населення в Турецькій державі було
безправним, зазнавало всіляких утисків і свавілля з боку турецької влади,
феодалів. До класового антагонізму феодального суспільства додався
антагонізм релігійний між мусульманами та християнами.
Європейські мандрівники розповідають про принизливі правила, яким
зобов'язані були підкорятися в Туреччині християнські народи, знущання
турків над мирними жителями. Генуезець Мернавіно писав у 1573 р., що
християни не мали права брати участь у державному управлінні, носити зброю,
не могли вільно веселитися й танцювати, мусили покірно зносити будь-яку
образу турка, а за виявлену неповагу до мусульманської релігії насильно
навертали до ісламу або страчували.
Домагаючись того, щоб весь апарат управління, основні кадри армії
складалися з мусульман, Порта планомірно проводила політику асиміляції
поневолених народів. Найбільш наочно це виражалося у формуванні
яничарських корпусів вірної гвардії султанів. Попервах яничарські корпуси
створювалися з полонених юнаків-християн. Пізніше найздоровіших і
найкрасивіших хлопчиків відбирали у батьків, навертали в іслам і відправляли
на навчання в Малу Азію. Примусові набори в яничарські корпуси
практикувалися до 1638 р.
Багато так званих потурченців виходило з-поміж рабів-полонених.
Прийняття ісламу було по суті єдиним надійним способом звільнитися від
рабства і тому було поширеним явищем. З християн, що перейшли на іслам,
вийшло чимало державних діячів і воєначальників Туреччини. У результаті
навернення до ісламу частини населення розширилася соціальна база
турецького панування в захоплених землях.
Ісламізація мала різні форми: була примусовою або добровільною; іноді
формальною, при таємному збереженні колишньої віри (особливо жіночою
частиною сім'ї), індивідуальною або колективною. Як і раніше були випадки
насильницької масової ісламізації.
Асиміляція турками балканських слов'ян наклала помітний відбиток на
внутрішнє життя Туреччини XV-XVI ст., її культуру.
Турецька імперія була типовою військово-феодальною державою. У XV-
XVI ст. Порта вела війни в Європі, Азії, Африці майже безперервно.
Завоювавши величезні території, турецький уряд намагався запровадити на них
своє міцне централізоване управління, підпорядковане військовим потребам
держави.
Територія Османської імперії поділялася на великі військові та
адміністративно-політичні одиниці — беглербегства чи еялети (згодом вони
стали називатися пашаликами), які розпадалися на більш дрібні одиниці —
санджаки, що складалися з каз або нахій. У XV-XVI ст. усі захоплені турками
землі Балканського півострова були об'єднані у складі Румелійського
беглербегства. Після завоювання Угорщини, з середини XVI ст. у європейській
частині Туреччини було засновано кілька нових еялетів, до яких відійшли й
землі, виділені зі складу Румелії. З цього часу сербські землі стали входити до
різних еялетів: Румелійського, Темішварського, Будимського, Боснійського.
Найменування і склад окремих санджаків європейської частини Туреччини у
XVI - XVIII ст. також неодноразово змінювалися.
Управління еялетами та санджаками перебувало в руках пашей або
беглербегів, які очолювали цивільну владу й очолювали війська еялетів; у
їхньому розпорядженні був великий штат чиновників. Судова влада
здійснювалася незалежними від пашів суддями — кадіями. Аналогічно
управлялися і більш дрібні адміністративні одиниці.
Однак деякі області та райони, головним чином розташовані на периферії
імперії, користувалися правами адміністративної автономії й управлялися
місцевою християнською владою. Порта одержувала з таких областей щорічну
данину і в перший час свого панування не намагалася втручатися в їхні
внутрішні справи. У внутрішніх областях Балканського півострова, зокрема й
на сербських землях, правами самоврядування користувалися деякі невеликі
райони, міські та сільські громади.
Земля в Османській імперії вважалась приналежною державі. Виняток
становили лише вакуфи — власність релігійних і громадських установ, мюльки
— володіння приватних осіб на правах необмеженої феодальної власності.
Однак, намагаючись поставити феодалів у повну залежність від центральної
влади, султани лише в рідкісних випадках дарували на землю права
необмеженої власності. За військову або цивільну службу турецькі феодали
одержували лени з правом збирати з селян, що жили на ленних землях, певну
земельну ренту. Як "господарі землі" вони повинні були стежити за обробкою
землі селянами, розшукували та повертали селян, які втекли з маєтку, збирали
штрафи та деякі податки феодального характеру (наприклад, "свадбарину").
У XIV-XV ст. феодальна Сербська держава перебувала на досить високій
стадії суспільно-економічного розвитку. Але турецьке завоювання порушило
хід історичного прогресу сербів та інших балканських народів. У XV ст. , до
остаточного завоювання турками, Сербія за описами сучасників, являла собою
квітучу, заможну країну з розвиненим скотарством і землеробством, з
численними копальнями, в яких видобували золото та срібло в більшій
кількості та кращої якості, ніж в Індії. Війни, що велися на території Сербії,
заподіяли особливо великої шкоди землеробським районам, де населення
винищувалося, виводилося в полон або емігрувало. Важкі умови життя
селянства в Туреччині не сприяли відновленню господарства і зростанню
населення в районах, що спорожніли під час воєн. Уже з кінця XIV — початку
XV ст., коли сербські землі зазнавали систематичних набігів турецьких військ,
населення деяких хліборобських районів почало переселятися в гори й
переходити до скотарства.
Гірнича справа, яка в XIII-XV ст. була основою і найрозвиненішою
галуззю господарства Сербії, також сильно постраждала під час воєн. Попри
намагання турецького уряду, який дуже потребував металу для армії,
пожвавити гірничу справу, у XVI-XVII ст. вона почала занепадати. Деградація
гірничої справи в Сербії та інших частинах Балканського півострова була
викликана відсталою технікою виробництва металів у Туреччині.
Переважну частину населення Сербії становило феодально-залежне
селянство, яке називалося в Туреччині «райя», що означає з арабської (стадо).
Селяни платили податки державі та феодалам. Усі чоловіки-християни
сплачували до султанської скарбниці подушний грошовий податок — харач
(харадж), який був ніби викупом за звільнення від військової повинності.
Феодали збирали на свою користь поголовний грошовий податок (іспенч),
натуральну десятину (ушур) з урожаю всіх сільськогосподарських культур,
податок на худобу і низку дрібних податків феодального характеру. Харач і
ушур були в Туреччині обов'язковими податками, встановленими шаріатом.
Решта податків різнилися за величиною і формою залежно від місцевих умов і
звичаїв.
Після турецького завоювання духовенство і церква балканських народів
втратили свою економічну і політичну силу. У церков і монастирів було
забрано більшу частину їхніх земельних володінь, багато з них було
пограбовано, а кращі перетворено на мечеті. Православні церкви в Сербії та
Болгарії позбулися самостійності. Усе православне населення Балканського
півострова, Молдавії та Валахії було передано в церковне управління
константинопольського патріарха, серед володінь якого зберегла автономію
лише єпархія охридського архієпископа. Проте турецький уряд затверджував
обраних собором патріархів і контролював їхню діяльність.

2. Особливості соціально-економічного та політичного розвитку Боснії та

Герцеговини.
Протягом XVI-XVIII ст. політичний та соціально-економічний розвиток
Боснії та Герцеговини уповільнюється. Тривалий час форми господарювання та
управління, а також система суспільно-політичних відносин залишалися
незмінними порівняно з тим станом, що склався у другій половині XV ст.
внаслідок перетворення краю на одну з європейських провінцій Османської
імперії.
Перехід Боснії під турецьку зверхність мав свої особливості,
найважливіша з яких - його швидкість і практично цілковита відсутність опору
боснійців. Дослідники схильні пов'язувати це з традиційною популярністю в
жителів краю богомильства. На їхню думку, це було основною причиною
небажання боснійців і герцеговинців брати участь у боротьбі християнського
світу з мусульманським.
 Цим же, як вважає більшість учених, пояснюється й той факт, що відразу
після приходу турків чимало боснійських феодалів прийняли іслам, зберігши за
собою внаслідок цього феодальні права, власність і привілеї.
Ця обставина справила величезний вплив на дальший розвиток подій,
визначивши специфіку боснійської ситуації порівняно зі станом справ на інших
балканських землях.
У Боснії та Герцеговині вищі стани населення відокремилися від
більшості простого люду, котрий залишився вірним православ'ю, й
перетворилися на відданого провідника турецької політики. При цьому було
збережено феодальну організацію економічного та суспільно-політичного
життя, що існувала до появи османів.
Поступово боснійські "беги" та "аги", зважаючи на віддаленість краю від
імперського центру, домоглися високого ступеня самостійності, що, крім
іншого, призвело до посилення експлуатації населення, яке мусило віддавати
панові значно більшу частину виробленого продукту, аніж в інших частинах
Оттоманської Порти (третину замість десятини).
Процес ісламізації згодом охопив й інші верстви населення Боснії та
Герцеговини. Основною рушійною силою цього процесу було прагнення
якнайкраще пристосуватися до нових умов життя; мотиви здебільшого мали
суто побутовий характер.
Боснія та Герцеговина, таким чином, від XVI ст. перетворилися не тільки
на між-цивілізаційне прикордоння та об'єкт політичних інтересів кількох
європейських держав (Австрія, Італія, Росія), а й на територію, всередині якої
сформувалося оригінальне й неповторне поєднання етнічного та релігійного
принципів.
З погляду адміністративного управління Боснія також мала певну
специфіку: містами та окремими районами краю керували "капітани", влада
яких передавалася у спадок, протягом тривалого періоду залишаючись у
представників одних і тих самих родів. У місті Травник містилася резиденція
великого візира, котрий вважався верховним правителем провінції й головним
провідником волі султана. У місті Сараєво розташовувався турецький гарнізон.
В міру того, як Османська імперія занепадала, водночас втрачаючи змогу
впливати на розвиток ситуації у віддалених районах, роль візира ставала все
менш і менш вагомою. Наприкінці XVIII ст. боснійські беги почали
демонструвати відкриту непокору центральній владі, почуваючись практично
незалежними від Порти.

3. Боротьба чорногорців проти османської влади.

У XVIII ст. Чорногорія була маленькою країною, розташованою на
південному заході Балканського півострова. Вона межувала з Північною
Албанією та Герцеговиною, що перебували під турецькою владою, з
венеціанськими, а після падіння Республіки Св. Марка (1797 р.) - з
австрійськими володіннями на Далматинському узбережжі.
 Рівнини в районі Подгориці, Нікшича, Спужа, які раніше входили до
складу Зети (область середньовічного сербського державотворення, до якої
належала основна частина території Чорногорії), були захоплені турками в ході
завоювання Балкан.
Ще в XVII ст. посилився натиск з боку Порти з метою примусу
чорногорців до регулярної сплати харача і позбавлення їх автономних
привілегій. З цього часу майже постійне військове протистояння з Османською
імперією стане нормою життя для чорногорців. Оскільки власних військових
сил для боротьби вочевидь не вистачало, Чорногорія почала шукати підтримки
і пропонувати свою допомогу тим державам, які вели війни з Туреччиною.
Таким союзником для чорногорців спочатку стала Венеція, з якою вони, як з
найближчою сусідкою, були тісно пов'язані. Під час венеціансько-турецької
війни 1645-1669 рр. (Кандійська війна) чорногорці виступили на боці
Республіки Св. Марка. Аналогічним чином вони вчинили під час війни
Священної ліги з Туреччиною (Морська війна 1684-1699 рр.), а також війни
1714-1718 рр.. У 1688 р. чорногорці завдали поразки військам шкодринського
везира Сулеймана-паші Бушаті (Північна Албанія). Вважаючи себе вільними
від влади Порти, чорногорці прийняли венеціанський протекторат. У
Цетінському монастирі був розміщений загін венеціанських військ. Але
тривало це недовго. У 1692 р. Сулейман-паша вторгся до Чорногорії, розбив
чорногорців, примусив їх до сплати данини, а Цетінський монастир піддав
руйнуванню. Успішні військові дії Росії проти Туреччини, приєднання Азова
сприяли зміцненню престижу Росії серед південних слов'ян. Під час мирних
переговорів із турками на Карловицькому конгресі 1698 р. російський делегат,
видатний дипломат П.Б. Возніцин поставив на міжнародне обговорення
питання про православних підданих султана, запропонувавши внести до
мирного трактату спеціальний пункт про гарантії свободи віросповідання
православним підданим Османської імперії та полегшення податного гніту.
Возніцин домігся лише 2-річного перемир'я, але важливим було те, що ні
турецькі дипломати, ні інші учасники конгресу не висловили протест проти
виступу російського дипломата в ролі захисника православних християн.
Одночасно з цим П.Б. Возніцин, не бачачи бажання з боку Османської імперії
до тривалого, міцного миру, розвивав у листі до Петра I ідею спільного виступу
південних слов'ян проти турків: "Коли б дійти до Дунаю, то не лише тисячі
тьми нашого народу, нашої мови, нашої віри, та й усі миру не бажають "7 .
Підписаний у січні 1699 р. Карловицький мир став кінцем цілої ери в історії
Османської імперії, рубежем в історії Балкан. Уже ні коли імперія османів не
буде державою, що розширюється, якою вона була впродовж більш як трьох
століть і яку знали й боялися християнські країни. Навпаки, поступово
розпочався період скорочення її володінь у Європі, зокрема й на Балканах, де
на початку її головним співперником стане Австрія, а потім Росія.
У XVIII ст. і боротьба чорногорців проти турків вступає в нову фазу.
Тепер вона ведеться за повне визволення з-під влади Порти і створення
самостійної держави. Керівна роль у цьому довготривалому процесі належала
цетинським митрополитам, і зокрема Данилові Шчепчевичу (1697-1735),
першому представнику роду Петровичів-Негошів на митрополичому престолі.
Це був рішучий, мудрий політичний і релігійний діяч, який багато зробив для
вирішення внутрішніх і зовнішніх проблем Чорногорії. Слід зауважити, що
православна релігія в Чорногорії протягом століть сприяла підтримці та
розвитку національної самосвідомості, що було надзвичайно важливо в умовах
антитурецької боротьби. Монастирі в Чорногорії були осередками культури. У
них зберігалися рукописи, підтримувалася слов'янська писемність. Спроби
поширити в середовищі чорногорців католицизм та іслам зустрічали рішучу
відсіч. Але на зламі XVII-XVIII ст. османська політика ісламізації підкорених
народів, що принесла успіх у сусідніх Боснії та Албанії, почала приносити
плоди і в Чорногорії. Вибір найчастіше був простий: "пий шербет із чаші
Магомета, або по шиї сокирою отримаєш", писав про ці часи в поемі "Гірський
вінець" митрополит Петро II Петровіч-Негош (1830-1851), який був до того ж
великим чорногорським по цьому. І в Чорногорії з'явилися сім'ї та братства, які
прийняли іслам. Деякі з них стали, інші могли стати провідниками турецького
впливу в країні. Ризик був надто великий. Тому, незважаючи на те що деякі
чорногорці-мусульмани, коли йшлося про спільні інтереси, билися пліч-о-пліч
із православними чорногорцями проти турків, владика Данило ухвалив
радикальне рішення "в божій отарі винищити заразу", і в 1707 р. більшість
"потурченців" у Чорногорії було знищено. Інших знову навернули у
православ'я, декому вдалося врятуватися втечею. Це був жорстокий, але
вимушений акт. І справа полягала не в підвищеній релігійній нетерпимості,
досить сказати, що чорногорці мали Побратимів у сусідніх мусульманських
землях, а в бажанні зберегти "мале гніздо свободи сербської", православну
релігію, сучасне становище своєї країни. Адже разом із вірою люди змінювали
спосіб думок, ідеали, знаходили інші політичні орієнтири. Чорногорія могла
розчинитися в мусульманському світі, що оточував її, стати слушним
знаряддям турецької політики. А цього не бажали ні переважна більшість
чорногорців, ні їхні владики. За народним переказом, надалі оспіваним у поемі
Негоша "Гірський вінець", ця подія відбулася на різдвяний Святвечір і була
одноразовим актом, на кшталт Варфоломіївської ночі. Насправді це не більше
як легенда. Насправді повне позбавлення Чорногорії від "потурченців"
відбувалося поступово, впродовж усього XVIII ст.

4. Македоні, болгарія
У Болгарії, розташованій близько до центру імперії, що мала вкраплення
компактних поселень мусульман, влада Порти була сильнішою та
безпосереднішою, ніж в околиці західної частини Балкан. Країна була
достатньо пов'язана з усією економікою Османської імперії, ремесло
орієнтувалося на обслуговування турецької армії, що стимулювало розвиток
болгарських земель. Турецьке землеволодіння тут займало слабші позиції, а
общинне самоврядування користувалося досить широкими правами.
Особливо помітним прогрес болгарської економіки був у другій половині
XVIII ст.
Цей період характеризується прискоренням процесу урбанізації. Поряд зі
старими центрами ремесла й торгівлі - Софією, Пловдивом, Відином -
з'являються нові - Троян, Габрово, Слівен, Котел. Як правило, нові міста
виникали у місцевостях, віддалених від давніх торговельно-ремісницьких
центрів, їх поява та зростання безпосередньо пов'язані з міграцією болгарського
населення, що рятувалося від утисків турецької влади. Незважаючи на те, що
внутрішній ринок на Балканах був слаборозвинений, зростання міст значною
мірою сприяло пожвавленню місцевої торгівлі.
На той час у великих містах Болгарії проживали десятки тисяч городян,
кількість яких стрімко збільшувалася. Софія та Пловдив, наприклад, входили
до десяти найбільших міст європейської частини імперії. Варто зазначити, що,
на відміну від старовинних міст, нові заселялися майже самими тільки
болгарами.
З другої половини XVII ст. сталися зміни й у національному складі старих
болгарських міст. Якщо протягом перших трьох століть османського
володарювання ці міста, як правило, мали турецький вигляд, то на межі XVII-
XVIII ст. турецька людність скрізь витісняється болгарською. Цей процес був
тісно пов'язаний з деякими ментальними традиціями. Історично склалося так,
що торгівля розглядалася османами як невигідна справа. Тому серед купців
імперії переважали греки, євреї, вірмени, болгари. Інша причина національно-
демографічних змін крилася в тісних зв'язках болгарських міст із сільською
місцевістю, де переважно жили болгари. Розширення товарообміну між містом
і селом сприяло постійній міграції селян до міст.
Економічні зв'язки міста і села, що постійно зміцнювалися, зумовлювали
структурну перебудову виробництва. З'являються нові види ремесел. Особливо
інтенсивно розвивалися галузі виробництва, які працювали на
сільськогосподарській сировині (текстильна, шкіряна, деревообробна та ін.).
Оскільки багато галузей болгарської промисловості обслуговували потреби
османської армії, Порта сприяла їхньому подальшому розвиткові. Він
стимулювався не тільки збільшенням урядових замовлень, а й новою політикою
стосовно болгарських ремісничих корпорацій.
Ще з кінця XVII - початку XVIII ст. ремісничі цехи імперії (еснафи)
перебували в цілковитій залежності від місцевої влади та лихварів. Система
патентів (гедиків), запроваджена Портою в 20-х роках XVIII ст., гальмувала
розвиток ремесел і торгівлі. Віднині перш ніж відкрити невеличку крамничку
чи майстерню слід було купити гедик. Коштував він досить дорого, що
змушувало нових ремісників і торговців звертатись за позиками до лихварів.
Таким чином, ремесло й торгівля потерпали не тільки від свавілля чиновників,
а й від торговельно-лихварського капіталу.
 У другій половині XVIII ст. становище болгарських ремісників
поліпшується. Згідно з указом султана (1773) їхні корпорації дістали певний
юридичний захист від зловживань місцевої адміністрації. Проте підвищення
їхнього юридичного статусу зовсім не означало, що уряд став на шлях
протекціонізму, хоч об'єктивно згаданий указ сприяв подальшому розвиткові
виробництва.
Уже на межі XVII-XVIII ст. в Болгарії існувала регіонально-галузева
спеціалізація. Назви окремих болгарських міст по суті стають торговельними
марками виробів, які в них виготовляються (Слівен, Габрово, Котел - шерстяні
тканини; Пловдив, Нікополь - готовий одяг; Чипровець - ювелірні вироби;
Самоків - металообробка). З середини XVIII ст. вироби болгарських ремісників
реалізуються в різних регіонах імперії. Крім військового спорядження зростає
випуск товарів громадського вжитку.
Найрозвиненішою галуззю болгарського ремесла в цей час вважалося
текстильне виробництво. У ньому, як і в металообробці, були задіяні тільки
болгари. Шкіряне ж виробництво опинилося в руках турків.
У другій половині XVII-XVIII ст. спостерігається розвиток ремесел і в
болгарському селі, хоча процес відокремлення ремесла від сільського
господарства ще не завершився. Виняток становили лише райони, багаті
покладами залізної руди. Місцеві сільські ремісники сільським господарством
не займалися.
Єдиний внутрішній ринок у Болгарії в другій половині XVII - наприкінці
XVIII ст. ще не сформувався. Проте чимало болгарських міст на той час уже
стали значними центрами місцевої торгівлі (Софія, Нікополь, Відин, Пловдив
та ін.). Сучасники-іноземці неодноразово відзначали багатолюдність
болгарських базарів, велику кількість торговельних місць, різноманітність
продукції, що пропонувалася. Але за всієї прибутковості торгівлі вона не
привела до радикальних змін у становищі підкорених народів.

У Македонії селянство в своїй масі залишалося особисто вільним, а

величина поземельних повинностей фіксувалася державою, що ставило
сільське населення Османської імперії в краще становище, ніж в Центральній і
Східній Європі. Населення міст також було вільним, в професійному плані
ремісники об'єднувалися в цехи східного типу (еснафи), окремі для мусульман і
християн. Найбільшу роль в Македонії відігравали Салоніки, які стали
головним центром торгівлі Балканського півострова з Західною Європою. В
1685 році в Салоніках було відкрито постійне торгове представництво
французьких, а пізніше — венеціанських, англійських і голландських купців.
У XV—XVI століттях істотно змінився етнічний склад населення
Македонії. З Малої Азії на македонські землі переселялися турки, в містах
виникли колонії євреїв, а греки стали повертатися в міста. Особливо зросла
частка грецького населення в Салоніках. Частина слов'янського населення
прийняла іслам, утворивши етнічний прошарок торбешів. Після відступу
австрійських військ з Македонії та Сербії в 1689 році за призовом Печського
патріарха Арсенія III почався масовий виїзд православного населення за Дунай
і Саву. Це стосувалося і Македонії: значні області Західної Македонії
обезлюдніли, на місце слов'ян, що емігрували, поступово стали переселятися
албанці, які до цього часу вже прийняли іслам і краще адаптувалися до умов
життя в Османській імперії.

Породженням соціального гніту і злиднів було гайдуцтво у сербських і

болгарських землях, яке змикалося і з народним антиосманським рухом, і з
розбійництвом. Існували стабільні райони дії гайдуцьких загонів, що ховалися в
горах і лісах, зазвичай налічували по кілька десятків осіб, а іноді об'єднувалися
в більші чоти. Вони влаштовували засідки на дорогах, грабуючи і вбиваючи
подорожніх-турок, іноземних купців, захоплюючи торгові каравани, а іноді
навіть нападали на міста. Сили партійному руху надавав його тісний зв'язок із
місцевим населенням, яке вбачало в гайдуках своїх захисників, оспівувало їх у
народних піснях. Турецький письменник Евлія Челебі, який подорожував у
середині XVII ст. Балканським півостровом, не раз згадував про зустрічі з
гайдуками, про справжні битви з ними. Турецький уряд жорстоко розправлявся
з гайдуками, але не мав сил припинити їхні акції, що зазвичай пожвавлювалися
під час підйому визвольного руху.
Восени 1594 р. багато сербів, болгар та інших підкорених султаном
народів воювали проти османів у складі кінноти, що допомагала волоському
господарю Міхаю Хороброму в нападах на придунайські фортеці. Вона діяла в
Північній Болгарії, спустошуючи турецькі міста і села. На болгарських землях
спалахували локальні повстання, різко посилився гайдуцький рух. Об'єднані
гайдуцькі подружжя навесні 1595 р. узяли і розграбували Софію. Наступного
року в районі Софії та Ніша спалахнуло селянське повстання.