16.

Визначте причини та наслідки повстання рабів під проводом

Спартака.
Причини повстання Спартака
Вся історія Стародавнього Риму пов’язана з рабством. Особливо тяжко доводилося
пригнобленим під час розквіту Республіки. Раби не витримавши свого становища, почали
бунт, який плавно перейшов у повстання під проводом Спартака. Отже, причини повстання
Спартака були такими:
• Кількість рабів постійно зростала разом із військовополоненими та завойованими Римом
територіями. До них ставилися як до речі, яку легко продати, обміняти, покалічити, вбити чи
закатувати. Тобто в людини було безперспективне майбутнє. Це породжувало зростаючу
ненависть в їхніх серцях.
• Раби працювали в шахтах, копальнях, каменоломнях, прислужували в будинках панів. За
свою працю вони рідко отримували винагороду – частіше отримували недоїдки, яких
вистачало лише для виживання.
• Процвітання невільницьких ринків у великих містах. Все це призвело до того, що ненависть
переросла у повстання.
Варто зазначити, що про самого ватажка заколоту – Спартака, мало що відомо. Ймовірно, що
він був полоненим воїном – фракійцем. За хоробрість і фізичну спритність його віддали
навчатися до Капуї – відомої на весь Рим школи гладіаторів.
Початок повстання
У 74 році до н. е. у школі гладіаторів він організував змову, щоб звільнитися. Проте задум
було розкрито. Спартак разом з іншими гладіаторами, озброївшись кухонними ножами, все ж
таки втік. На впіймання втікачів, відправили римлян, яких втікачі успішно розбили біля гори
Везувій. Спочатку повстання Спартака у Римі не викликало жодної реакції: подумаєш,
черговий дрібний заколот рабів. Але відправлені за повстанцями загони Гая Клодія Глабра, а
пізніше Публія Варінія були розбиті повсталими. Новини про перемоги Спартака рознеслися
по всій окрузі. До нього стали приєднуватися нові люди. Спартак вибрав собі помічників –
Еномая та Крикса. Незабаром армія колишніх рабів збільшилася до 72 тисяч. Але у повсталих
не було чіткого плану дій. Спартак намітив план – рух через Альпи, з яким не погодився
Крикс, проголосувавши за Південну Італію. Галли та германці, що підтримали ідею Крикса,
бажали наступу на Рим. А ось Спартак розумів, що римляни не тільки перевершують їх
числом, а й вміннями. До того ж, Рим захопити однозначно не вдасться. Так загін Крикса
відокремився від основної армії рабів і був повністю розбитий претором Квінтом Аррієм. Сам
Крикс також загинув. Розуміючи реальність загрози над Риму, влада почала мобілізувати всі
свої сили. Оскільки Республіка не мала укомплектованої армії (через те, що постійно вела
завойовницькі війни), то зуміла «зібрати» 65 000 воїнів. Восени 72 до н. е. протоконсул Марк
Красс був обраний командувачем військ. Його армія славилася найжорстокішою
дисципліною, де за порушення наказу воїна могли стратити. У цей час повстанці прагнули
залишити Італію якнайшвидше. Спартак рухався на Сицилію, де планував відновити свої
резерви. За гроші він домовився з піратами за кораблі, але ті не виконали домовленостей і не
надіслали кораблі. У 72-71 рр. до н. е. Красс оточив повсталих у бухті півострова. Однак і
зараз Спартаку супроводжував успіх і їм вдалося прорвати блокаду та втікти в Луканію.
Республіка відправила на допомогу Гнєя Помпея та Марка Лукуллу, які мали оточити
повстанців. Чергові розбіжності всередині загонів рабів призвели до розколу. Від повстанців
відокремилися галли та германці з вождями Ганником і Кастом. Вони були розбиті легіоном
Марка Красса, який наказав у полон нікого не брати. Це була найбільш кривава сторінка в
історії повстання. Резерви повстанців були вичерпані, а їх оточували римляни. Вождь рабів
зібрав раду, на якій було вирішено взяти курс на Бургундію. Біля річки Селі Спартак зустрівся
з легіоном Красса і розпочалася битва. Вона увійшла в історію як битва при Апулії навесні 71
року до н. е. Це було криваве побоїще, під час якого повстання було придушене, а сам
Спартак убитий.
Наслідки повстання Спартака
Повстання Спартака торкнулося всіх верств населення Італії та самої країни. Майже всі
великі міста було спалено або зруйновано. Рим зрозумів, що треба повністю змінити апарат
управління такою величезною державою. В результаті до влади прийшов тріумвірат консулів.
Внаслідок повстання рабовласники стали боятися купувати рабів на невільницьких ринках.
Саме становище рабів значно покращилося: вони отримали право мати майно та право на
життя.
17. Проаналізуйте суть принципату Августа.
Основи принципату були закладені реформами першого римського імператора Августа
Октавіана (27 до н. е. - 14 н. е.), племінника онука Гая Юлія Цезаря, викликаними глибокою
соціально-політичною кризою Римської республіки в 1 столітті до н. е. Мета реформ —
відновити за допомогою сильної центральної влади політичну та соціальну стабільність, не
пориваючи при цьому з сильними республіканськими (полісними) традиціями. Серпень та
його наступники зосередили у своїх руках вищу військову, громадянську та жрецьку владу.
Однак юридично вона була оформлена як сукупність низки традиційних республіканських
магістратур та повноважень, якими «наділяли» імператора сенат та народні збори, і не
вважалася спадковою. Державний устрій офіційно іменувався «республікою», а верховний
правитель «принцепсом», тобто «першим громадянином» чи «першим сенатором» (звідси
поняття «принципат»). Республіканські органи влади (народні збори, сенат, магістратури)
збереглися, втративши значну частину своїх повноважень. Якщо раніше вони фактично були
підконтрольні римській правлячій олігархії (нобілітету), то тепер принцепсу та його
найближчим наближеним. Тривале співіснування монархічних та республіканських
інститутів не дозволяє однозначно визначати державний устрій Ранньої імперії ні як
монархію, ні як республіку. Нерідко принципат називають «республіканською монархією».
Серпень посилив державний апарат, створивши постійну армію, поліцію та бюрократію.
Армія складалася з прикордонних легіонів з наданими їм допоміжними частинами та
дислокованою у самому Римі преторіанською гвардією. Розквартовані у Римі та найбільших
містах імперії військові частини несли поліцейську службу. Державна бюрократія
комплектувалася імператорськими рабами, вільновідпущениками та відрядженими з легіонів
воїнами. Вищі посади в державі, як і раніше, займали сенатори і вершники, що належали до
привілейованих станів. Державний апарат епохи принципату був краще організованим і
ефективнішим, ніж за Республіці, але сучасними дослідниками він характеризується як
«рудиментарний» чи «слаборозвинений», оскільки був занадто нечисленним для імперії з
населенням 50 млн. людина; органи державного управління на рівні міських та сільських
округів були відсутні. Повноваження вищих адміністраторів були короткострокові, а самі
вони мали спеціальної підготовки, а нерідко й досвіду керівної роботи у сфері управління. Як
правило, вони з власної ініціативи не втручалися у діяльність місцевого міського
самоврядування, обмежуючись загальним контролем. Більшість повсякденних справ
вирішувалася місцевими міськими магістратами та сенатами (куріями). Античне місто
(грецький поліс, італійський муніципій) зі своєю власною владою, законами та порядками
було основою ранньої імперії, оплотом полісних (республіканських) традицій. Більшість
вершників, сенаторів та навіть імператорів були вихідцями з місцевої міської знаті Італії та
провінцій. Режим принципату дозволив консолідувати владні еліти в центрі та на місцях,
досягти балансу їхніх інтересів та розширити тим самим соціальну базу державної влади.
Принципат забезпечив Римську імперію в 1-2 століттях зв. е. «Августів», або «римський світ»
— два сторіччя небаченої у стародавньому світі політичної та соціальної стабільності. У
процесі оформлення влади Октавіана, який вийшов переможцем із громадянської війни 44 –
30 рр. до зв. е., була створена нова політична система - принципат, в епоху Августа, що
представляв собою складне поєднання полісно-республіканських та імперсько-монархічних
елементів Тому, перше, що необхідно зробити, приступаючи до розгляду системи принципату
при Августі, - це позначити ті положення, які, на сучасному етапі вивчення проблеми, можна
вважати більш-менш твердо встановленими, щоб використовувати їх як відправні точки для
подальших міркувань. По-перше, Римська імперія епохи принципату. Після перемоги над
своїми противниками Октавіан Август зайнявся влаштуванням внутрішніх справ величезної
держави. Суть його реформ зводилася до того, що при зосередженні реальної влади у своїх
руках усі зовнішні офіційні атрибути республіки були збережені, звідси назва держави
“Римська імперія” певною мірою умовно, офіційно на той час вона продовжувала називатися
республікою. За однією з посад - принцепсом, першим серед сенаторів, така система отримує
назву принципату. При наступниках Октавіана вона зберігається повною мірою. Влада
Августа складалася поступово, протягом кількох років. Її виникнення був результатом
якогось одноразового політичного акта. По-друге, правової основою влади Августа були
проконсульський імперій та трибунська влада, доповнена та розширена за допомогою низки
спеціальних повноважень. По-третє, крім правової, вираженої в potestas і imperium, влада
Августа мала ще й позаправову сторону, і питання про їх співвідношення видається настільки
ж важливим, як і важко вирішити. По-четверте, матеріальною основою фактичного
єдинодержавства Августа була величезна перевага сил на його боці: за ним стояла армія та
потужна особиста партія. По-п'яте, хоча Августу, шляхом різних політичних хитрощів
вдалося надати своєму режиму видимість легітимності, його успіх цьому шляху був повним і
остаточним. В органічну частину політичної структури Римської держави принципат
перетворився набагато пізніше, і без урахування цієї обставини не можна зрозуміти подальшу
еволюцію режиму при Юліях-Клавдіях та Флавіях
18. Визначте причини та наслідки боротьби плебеїв з патриціями у
Стародавньому Римі.
Жорстока соціальна боротьба плебеїв з патриціями стала головним чинником суспільного
розвитку Риму V – IV ст. до н. е. Вимоги плебеїв зводилися до трьох основних пунктів:
– допуск плебеїв до суспільної землі, обмеження патриціанського землеволодіння, наділення
плебеїв земельними наділами;
– скасування боргової кабали та обмеження боргового проценту;
– зрівняння політичних прав, тобто участь плебеїв у всіх зборах та вибрання на державні
посади.
Боротьба плебеїв з патриціями, яка почалась в середині VI ст. до н. е., закінчилась лише в ІІІ
ст. до н. е. В історії виділяють три головних етапа:
1) середина VI ст. до н. е. – V cт. до н. е. – від реформи Сервія Тулія до встановлення
народного трибунату;
2) V – IV ст. до н. е. – від запровадження посади народних трибунів до законів Кану лея;
3) IV – IIІ ст. до н. е. – від руху Манлія й законів Ліцинія – Секстія до плебесцита Гортензія.
До середини VI ст. до н. е. плебеї вважалися чужаками і їм не довіряли навіть службу в
війську, але збільшення чисельності плебеїв з одного боку та посилення військової активності
з іншого боку, призвели до необхідності залучення їх до народного ополчення. Що було
закріплено реформами Сервія Тулія. Таким чином, плебеї отримали римське громадянство і
лише одне право – проливати кров за Рим. На початку V ст.. до н. е. римська армія складалась
з більшості плебеїв, а патриції займали в ній командні пости. З цього часу, спираючись на
більшість громадян – воїнів, плебеї почали боротьбу за свої громадянські права, погрожуючі
в найвідповідальніші моменти війни, піти з міста й заснувати власне місто. Такі уходи плебеїв
з міста отримали назву сецесій. Патриції вимушені були вступати в перемовини з плебеями і
йти на поступки. Найважливішим з них було створення нової магістратури ( посади)
народних трибунів, які могли призупинити всі рішення патриціанських магістрів,
проголосивши слово veto – «забороняю» (494 р. до н. е. ). Наслідком другої сецесії (449 р. до
н. е. ) стали «закони XII таблиць», які були записані на мідних дошках і виставлені на
центральній площі Риму – форумі. Ці закони виявили величезний вплив на подальший
розвиток римського суспільства та права. В «Законах дванадцяти таблиць» було зафіксована
правова різниця між патриціями та плебеями, патронами та клієнтами, вільних громадян та
рабів. В 287 р. до н. е. знову було підтверджено, що рішення плебейських судів обов’язкові
для всіх громадян, в тому числі і для патриціїв ( закон Гортензія). Цей рік вважається
останнім роком боротьби плебеїв з патриціями за свої політичні права.
19. Охарактеризуйте періодизацію історії Стародавнього Риму.
Всю багатостолітню історію Стародавнього Риму прийнято поділяти на дві великі епохи:
Республіка та Імперія. Хоча ця періодизація далеко не досконала з декількох причин. По-
перше, незрозуміло, з кого починати Імперію: Сули - першого диктатора, влада якого була
безстроковою; з Цезаря - фактичного засновника імперії; чи з Октавіана, за якого
завершилися громадянські війни і фактично було встановлене монархічне правління? По-
друге, з якого року починати імператорський період: з 31 р. до н.е. - битви поблизу мису Акіі;
з 30 р. до н.е. - смерті основного суперника Октавіана Антонія; чи з 27 р. до н.е. - коли
Октавіан відмовився від повноважень тріумвіра? По-третє, в основу цієї періодизації
покладено лише формальний момент - зміну форми державної влади.
Однак ця періодизація настільки міцно вкорінилася в науці, що змінювати її було недоцільно.
Крім того, вона правильно визначає дві основні епохи римської історії, хоча й за формальною
ознакою. Межею цих двох епох прийнято вважати кінець 30-х років н.е., а саме: битву при
Акції та смерть Антонія. Кожна з цих епох вимагає докладнішої періодизації. Тому римську
історію прийнято поділяти на кілька періодів. В історичній науці склалися два погляди на цю
проблему, або дві школи: московська і санкт-петербурзька. Римські історики поділяли
римську історію на такі періоди:
-VIII - VI ст. до н.е. - царський період (давня історія Італії).
-Кінець VI - ІІІ ст. до н.е. - Рання Республіка в Римі (завоювання Римом Італії і створення
полісної організації з республіканським ладом).
-ІІ - I ст. до н.е. - Пізня Республіка (створення Римської Середземноморської держави, розквіт
давньоримської цивілізації, полісного устрою, італійської культури).
-I-ІІ ст. до н.е. - Рання Римська Імперія (Принципат) - розквіт давньоримської держави.
-III ст. н.е. - загроза розпаду Римської Середземноморської Імперії, загальна криза імперії. IV
– -IV-V ст. н.е. - Пізня Римська Імперія (Домінат) - розпад імперії і формування феодальних
відносин.
Періодизація санкт-петербурзьких дослідників має докладніший характер, виділяючи окремі
епохи і періоди в римській історії.
Епоха ранньої римської історії включає:
-Царський період (VIII - VI ст. до н.е.) - період пізньоархаїчного ладу, або військової
демократії. -Період аристократичної республіки патриціїв (V - III ст. до н.е.) - формування
римського полісного устрою, боротьба патриціїв і плебеїв та завоювання Італії.
Епоха Республіки поділяється на:
-Період олігархічної республіки нобілів (поч. III - З0-ті рр. II ст. до н.е.) - римські завоювання
і розквіт рабовласницького господарства в Італії.
-Період громадянських війн (30-ті рр. II ст. до н.е. - З0-ті рр. I ст. н.е.) - демократичний рух
вільної бідноти та рабів, утворення світової Римської імперії, крах Республіки та утворення
Імперії.
І, нарешті, епоха Імперії була поділена на:
-Період реакції та завершення організації імперії (З0-ті рр. до н.е. - 14-й рік н.е.) - принципат
Августа.
-Період терористичного режиму та його падіння (14-69 рр. н.е.) - правління династії Юліїв-
Клавдіїв,зростання республіканської опозиції і боротьба з нею методами терору,громадянські
війни 68-69 рр. н.е.
-Період розквіту імперії (69-161 рр н.е.)-правління Флавіїв і перших Антонінів,розширення
соціальної бази імператорської влади та її зміцнення.
-Період кризи Імперії(161-284 рр н.е.)-правління останніх Антонінів і їхнє
падіння,громадянська вйна 193-го року,правління Северів і спроби зупинити кризу шляхом
воєнізації імперії,загальна криза Імперії у III ст. н.е.
-Період доміната Діоклетіана і Констянтина (284-337 рр. н.е.) - тимчасове послаблення кризи,
військово-бюрократична монархія.
Період соціальних рухів і варварських завоювань (кінець IV - кінець V ст. н.е.) - остаточне
падіння Імперії.
Значних чи суттєвих розбіжностей між двома запропонованими періодизаціями немає, тому
можна користуватися будь-якою з них.
20. Охарактеризуйте реформи братів Гракхів.
Народні трибуни – брати Гракхи Тіберій (162-133 або 132 до н. е.) і Гай (153-121 до н. е.)
походили зі знатного плебейського роду Семпроніїв і були представниками рабовласницької
демократії, керівниками аграрного руху в Стародавньому Римі, об’єктивно спрямованого на
зміцнення рабовласницької Римської держави. Тіберій запропонував проект аграрної
реформи, за яким володіння державною землею обмежувалось (500-1000 югерів), решта землі
конфіскувалася і розподілялась по 30 югерів серед безземельних громадян. Але однієї землі
було за мало. Селянам потрібна була худоба, інвентар, насіння, гроші, але вони знаходились у
розпорядженні сенату. Між тим сенат, який виражав інтереси нобілів і складався з них, чинив
впертий опір реформі. Проект мав відродити стан вільного селянства, що повинно було
піднести боєздатність римської армії та разом з тим запобігти повстанням рабів. Проект було
ухвалено народними зборами, але він зустрів опір з боку Сенату. Під час чергових виборів
народних трибунів сенатори вбили Тіберія і близько 300 його прихильників. Справу Тіберія
продовжив його брат Гай. Він дбав про спорудження шляхів, полегшив військову службу для
селян, організував продаж дешевого хліба міській бідноті, добився видання закону про
створення нових колоній в Італії і Африці (на території Карфагену), поставив питання про
надання союзникам (італікам) прав римського громадянства. Останні два заходи Гая Сенат
використав для боротьби з ним. Проте під час виборів народних трибунів Гая не було обрано.
Внаслідок провокації сенаторів, які не погоджувалися з його заходами, Гая і його
прихильників вбили. Незважаючи на трагічну загибель братів-реформаторів, їхню діяльність
слід вважати одним із досягнень римської демократії. Так, майже 80 тис. громадян одержали
земельні ділянки. Проте успіх аграрних законів був частковим. Гракхи не усунули причин, які
призводили до знеземелення селянства, прошарок нових земельних власників був незначний,
відновити попередню селянську армію було вже неможливо.