2.Художній світ Ф.Кафки: "Нефантастична фантастика".

Франц Кафка створив незвичний художній світ — абсурдний, жахливий,

незрозумілий, одне слово — «кафкіанський». Він вражає дивним поєднанням
буденного і фантастичного, трагічного й іронічного, абсурдного і
закономірного. Усе, що відбувається в ньому, не має логічного пояснення, але
дає можливість відчути порушення духовних зв´язків: руйнацію моралі,
поширення суспільного хаосу у світі. Альбер Камю зазначав, що, «бажаючи
виразити абсурд, Кафка застосовує логіку».
Письменник був «аскетом» у стилі, він практично не вживав тропів, а його
оповідь — некваплива, сухувата, зовні традиційна та навіть архаїзована. Кафка
писав ясною і простою, але канцеляризованою мовою, використовуючи діловий
стиль свідомо, щоб увиразнити реальність, юридично точно описати її, немовби
складаючи протокол про ту чи іншу подію.
Своєрідність стилю Франца Кафки полягає також у тому, що він моделює
дійсність крізь свідомість персонажа, без будь-якого авторського коментарю.
Свідомість героя використовується як єдина можливість споглядання за тим,
що відбувається. Така суб´єктивна перспектива зору героя допомагає передати
атмосферу невизначеності й багатозначності. Особливістю художнього
мислення Кафки є і його фрагментарність. Вона визначила тяжіння
письменника до малих жанрів «роздуму», «повідомлення», «афоризму». Рання
мала проза Ф. Кафки, створена ним протягом 1904-1910 рр., увійшла до збірки
«Споглядання». Уже в перших творах письменника звучали типово
«кафкіанські мотиви»— знецінене життя, негуманне ставлення до людини, її
жахлива самотність та відчайдушні спроби бунту. Окремий описаний у новелі
чи притчі випадок підносився до типового, загального. Уже в ранніх своїх
творах Кафка прагне надавати неправдоподібним ситуаціям зовнішньої
правдоподібності, а парадоксальний зміст вміщувати у прозаїчну, буденну
форму.
Творчість Франца Кафки вражала синтезом реального і
фантастичного. Фантастика і реальність тісно взаємодіяли. Найнеймовірніше
та найабсурдніше відбувалося у буденній обстановці. Вторгнення
фантастичного у кафкіанський світ не супроводжувалося якимись
романтичними казковими ефектами. Більше того, воно ні у кого не викликало
подиву, сприймалося, як щось природне. Затонський Д. зазначив, що диво
зовсім і не вторгалося у художній світ Кафки, "воно завжди знаходилося тут,
складало одне з неодмінних ознак цього світу... Якщо уявно розчленувати
романи і новели прозаїка на їх первісні елементи, так би мовити "будівельні
цеглини", то ми отримали переважно зримо реальні, нічим не прикметні речі,
предмети, явища. Фантастика з'явилася лише тоді, коли Кафка почав
ставити їх у певну залежність від елементів нереальних або навіть просто
один від одного - вона полягала в ситуаціях, в розташуванні предметів, їх
взаємному відштовхуванні чи притягуванні"
Говорячи про кафкіанський "фантастичний реалізм", можна пригадати і
видатних письменників минулого, які також намагалися поєднати
неправдоподібне з вірогідним (Ф. Рабле, Дж Свіфт, Е. Т. А. Гофман, М. Гоголь
тощо). А серед тих, хто пішов за "магічним реалізмом" Ф. Кафки в літературі
XX століття, - М. Булгаков і Набоков, И. Ионеско і Ф. Дюрренматт та ін.
 Своєрідність художнього бачення Ф. Кафки
 - шокуюче поєднання у жахливої фантасмагорії із тверезою буденністю;
 - песимістичний характер творчості, в основі якої лежала фантастична
подія, що носила реальний характер;
 - показ безнадійності людського існування, відчуження особистості у
сучасному світі;
 - віддзеркалення процесу неминучої бюрократизації державної влади;
 - соціальний і водночас глибоко особистісний характер конфліктів у
творах;
 - неможливість і небажання заглянути в душу учасників дивних подій -
головне у творі;
 - самотність і страждання героїв.
Новаторство митця: ніхто із численних песимістів світової літератури не
опустив людину до такого жалюгідного стану (перетворення у комаху), як це
зробив Ф. Кафка.

Фантастика (від гр. рhantastikе ~ здатність уявляти) – витворені людською

уявою неймовірні картини й образи, яких не буває у дійсності, вигадка. Вона
заснована на враженнях від дійсності, а її характер залежить від світогляду
письменника, його ідейних позицій. Фантастику використовують митці як засіб
художньої «типізації» життєвих явищ. При цьому вони зображують ті явища не
в життєподібних картинах і образах, а в умовах неймовірних, нарочито
змінених, щоб розкрити не стільки зовнішній їх вигляд, скільки глибинну
внутрішню сутність [14].
Фантастика і реальність у Кафки тісно взаємодіють і взаємодоповнюються.
Найнеймовірніше й найабсурдніше відбувається у найбуденнішій обстановці.
Вторгнення фантастичного у кафкіанський світ не супроводжується якимсь
романтичними казковими ефектами. Більш того, воно ні у кого не викликає
подиву, сприймається як щось природне. Втім, як зазначає Д. Затонський диво
зовсім і не вторгається у художній світ Кафки, «воно завжди знаходиться тут,
складає одне з неодмінних ознак цього світу /... / Якщо уявно розчленувати
романи і новели Кафки на їж первісні елементи, так би мовити «будівельні
цеглини», то ми отримаємо переважно зримо реальні, нічим не прикметні речі,
предмети, явища. Фантастика з'являється лише тоді, коли Кафка починає
ставити їх у певну залежність від елементів нереальних або навіть просто один
від одного – вона полягає в ситуаціях, в розташуванні предметів, їх взаємному
відштовхуванні чи притяганні». А. Хаузер писав, що модерністське мистецтво
робить наголос «не стільки на самому сполученні предметів, скільки на
фантастичності цього сполучення»…[ 19].
Англійський критик Н. Холланд з приводу новели «Перевтілення»писав: «...
нереальні елементи, алегоричні імена або людино-комахи, утворюють свого
роду електромагнітне поле; найбільш банальні і прозаїчні деталі, внесені в їх
поле набувають здатність випромінювати особливе, додаткове значення». Цей
же дослідник спробував розшифрувати чи не всі символи цього твору. На
думку Холланда, хазяїн Грегора Замзи – символ Бога; три квартиранти- що
оселилися в домі після перевтілення, – боги кожного з членів сім'ї; одяг і
вдягання -символ «підкорення»; саме перетворення Грегора-це символ
перевтілення Бога в людину, а смерть Греїгора-символ смерті Христа.
Чимало дослідників творчості письменника звертали увагу на притаманну
його стилю рису – невідповідність між реалістичним способом зображення і
абсолютно неправдоподібними подіями. Цю манеру Кафки один з перших його
дослідників В. Рем назвав «магічним реалізмом». Він зазначав, що на відміну
від інших письменників-містиків, які вміщують дивовижне «по той бік
повсякденності», Кафка «розташовує диво ще більш магічно в самий центр
буденного». Недаремно в одній із новел Кафки («Блюменфельд, старий
холостяк) є такі слова: «Навіть неймовірне повинно мати свої межі».
Говорячи про кафківський «фантастичний реалізм», можна згадати і видатних
письменників минулого, які також намагалися стикати неправдоподібне з
вірогідним. Подібні спроби робили Рабле і Свіфт, Гофман і Гюго, Гоголь і
Достоєвський. А серед тих, хто йшов слідом за «магічним реалізмом» Кафки в
літературі ХХ століття – Булгаков і Набоков, Йонеско і Дюрренмат, Гарсіа
Маркес і Кортасар. Показовою у цьому відношенні є новела німецької
письменниці Анни Зегерс «Зустріч у дорозі», у якій зображується зустріч у
празькому кафе трьох письменників – Ернста Теодора Амадея Гофмана,
Миколи Гоголя і Франца Кафки. Вони розмірковують про літературу, читають
уривки з власних творів. Звичайно, подібна зустріч у реальній дійсності була би
абсолютно неможливою: Кафка народився за тридцять ровів по смерті Гоголя і
за шістдесят по смерті Гофмана. Проте письменниця тонко вловила тісний і
глибокий зв'язок між творчістю представників різних літературних епох.
Романтика Гофмана, реаліста Гоголя і модерніста Кафку споріднюють не тільки
високий гуманізм, біль за «маленьку людину», а й ті художні засоби, той самий
«магічний реалізм», за допомогою якого митці опановують дійсність.
Для підкреслення абсурдної реальності Кафка використовує гротеск. Гротеск
(від франц. «химерний», «незвичайний») – це принцип художньої типізації, для
якого є характерним незвичайне поєднання несумісних речей – фантастичного і
реального, трагічного і комічного, раціонального та ірраціонального, високого
й низького, що виявляє глибинну сутність явища [ 22].
У Кафки гротеск організовує всю структуру творів. За допомогою гротеску
автор створює нереальний, дивний, аномальний світ, де органічно поєднане
реальне і фантастичне. Гротескний світ – це світ «на виворот». У творах Кафки
присутнє постійне балансування між природним і фантастичним, трагічним і
повсякдневним, абсурдом і логікою. Образи головних героїв Кафки є
гротеском. У образі Замзи автор свідомо порушує норми життєвої
правдоподібності. В оповіданні протиставляється реальне і фантастичне. На
перший погляд, новела має фантастичний характер, але насправді це своєрідна
метафора світу і духовних процесів, які намагався відтворити письменник у
такий незвичайний спосіб. Фантастика у Кафки не відчувається, абстрагуючись
від об’єктивної реальності, вона створює нову, суб’єктивну реальність, яка
маскується під фантастику.
Кафка виходить з фантастичних ситуацій, тa розвиває їх строго-логічно,
реалістично і мотивовано. «Психологічна зумовленість» страхітливих подій
оголює і загострює «нормальні» взаємозалежності буденності. Кафка створює
міф, але «міф зовсім не виходить зі сфери речей, і навіть, навпаки, –
обертаючись в особистісній стихії, він з особливою силою спирається на речі,
на кожну здійсненність, хоча і розуміє її глибше, ніж звичайні фізичні речі».
Для Кафки цей жахливий світ – абсолютна реальність, реальність більша за ту,
що є насправді. Для його розуміння світу справедливими будуть думки,
висловлені Ф. М. Достоєвським у листі до А. М. Майкова 6 серпня 1867 p. : «У
мене свій особливий погляд на дійсність (в мистецтві), і те, що більшість
називає майже фантастичним і винятковим, те для мене іноді складає саму
сутність дійсності».

3.Жанрова специфіка роману. Роль притчового начала.

Жанрові особливості роману «Замок»

- сатиричний роман
- філософський роман (глобальна проблема індивідуума і суспільства, людини
і світу).
-антіутопія
- роман-притча (гранично узагальнити героя, спрощення світобудови)
- елеметнарная чарівна казка - узагальнення образів, господиня готелю біля
мосту - Баба-Яга, 13 випробувань на шляху героя, Кощій Безсмертний.

4) Всю прозу Франца Кафки можна назвати одним великим есе про страх, про
стан людської істоти, змученого ворожої цивілізацією, істоти, всі спроби якого
досягти справедливості і волати до закону приречені на провал. Незалежно від
жанру, все написане Кафкою може бути віднесено до притчі - настільки
відчутна ессеістічность його книг, підтексту, другого плану, виникаючих
асоціацій.

Притча - це дидактико-алегоричний жанр літератури, в основних рисах

близький байці. На відміну від байки, що представляє із себе короткий, як
правило, комічний розповідь у віршах або прозі з прямим моральним
висновком, що надає розповіді алегоричний сенс, притча виникає лише в
деякому контексті. З цим пов'язано те, що в притчі допускається відсутність
розвиненого сюжетного руху, в результаті чого притча може редукувати до
простого порівняння, що зберігає особливу символічну наповненість. Зі
змістовної сторони притча тяжіє до глибинної «премудрощі» релігійного або
моралістичні порядку. Говорячи іншими словами, притча під зовнішніми
образами пропонує думка або ряд моральних або догматичних думок з метою
наочніше пояснити їх або відобразити в серцях читачів.

При створенні притчі є готове прозовий узагальнення, яке автор притчі одягає
в художню оболонку індивідуального випадку. У такій формі ідея стає
загальнодоступним, наочніше, але не розвивається. Надалі своє існування
притча може застосовуватися до інших випадків і ставати алегоричній,
поетизував; притча, придатна тільки для одного виняткового випадку, зникає з
пам'яті разом з ним.
 Цей жанр літератури здавна любимо читачами за більш-менш вдале
зближення двох різнорідних за змістом понять і предметів. Притча поєднує в
собі картинність викладу, цікаві подробиці в розвитку її змісту, повчання, що
витягають за допомогою алегоричного пояснення.

Найчастіше притчею називали просто всяке влучне вислів, якесь нещастя або
несподіваний випадок. Притчею іменували також будь-яке алегоричне
пояснення якого б то не було предмета.

У світовому фольклорі притча вважається явищем універсальним. У певні

епохи притча стає центром і еталоном для інших жанрів (як приклад можна
привести ранньохристиянську і середньовічну літературу, притчі Євангелій,
наприклад, притча про блудного сина). Більш того, часто-яке незрозуміле
вислів з Біблії називали притчею, взагалі, в ці епохи читачеві властиво
осмислювати будь-яку розповідь як притчу. Тоді ж складається специфічна
поетика притчі зі своїми законами, що виключають описовість «художньої
прози» античного або новоєвропейського типу: речі і природа згадуються в
притчі лише в разі потреби, дія відбувається як би без декорацій. Дійові особи
притчі не мають ні зовнішніх рис, ні характеру як комбінації душевних
властивостей. Герої притчі постають перед нами не як об'єкти художнього
спостереження, але як суб'єкти етичного вибору.

В оповіданні «Про притчі» Кафка пише, що мудрість полягає в тому, щоб

виражати себе за допомогою метафор - між тим сенс цих філософських
метафор в кінцевому рахунку незбагненний. Він говорить про те, що слова, які
виходять з вуст мудреців, слова, які сприймаються усіма як велика мудрість -
всього лише притчі, в повсякденному житті непридатні

«Замок» - притча про особу і яка нищить її диктаторського режиму. Причому

містифікація влади абсолютна: влада (Замок) неможливо не те що зрозуміти,
навіть просто виявити, вона не распознаваема, проте розпоряджається долями і
життями.

Однак життя замкових чиновників, так званих «господарів життя», не

виглядає дуже щасливою. Жителі Села, безумовно, відчувають до Замку
почуття поваги, схиляння, заздрості, однак до цього домішується жалість, а
іноді - іронія. Жителі Села відчувають себе більш вільними людьми, ніж
мешканці Замку. Незважаючи на визнану в Селі нікчемність К., чиновники
бояться зустрічі з ним, вони ховаються від нього. Через це так званого
«нікчемності» всемогутній Кламм змушений змінювати свої плани, а
чиновники в готелі бояться висунути носи в коридор.

Та й безпосередньо саме життя чиновників, яку вдається побачити,

неустроенна, там та ж бруд, тіснота. Одна з привілеїв, ознак приналежності до
Замку - хороший коньяк, а й той, як виявляється, крадуть кучера.
 Настільки природно сприймаються героями роману необхідність нічних
допитів, очікування цих допитів у дворі, в заметіль і холод, взаімоподмена
понять «безсоромність» і скромність (по відношенню до Амалії і Фріду) і ще
сотні подробиць роману, що і читач в якийсь момент перестає жахатися і
дивуватися тому, що відбувається.

У тоталітарній державі немає жодного вільного людини, все поголовно, навіть

слуги диктатури, чиновники, наближені придавлені бюрократичною машиною
системи; над кожним начальником є ще більш суворий начальник. Ось
основний конфлікт, джерело абсурду, розкритий Кафкою в романі: все люди
мучаться в системі, яку самі ж і вибудовують.

Мешканці села не вселяють ні поваги, ні симпатії, і якщо господарі з Замку

погано з ними поводяться, то селяни самі вважають себе гідними такого
звернення. Крім того, жителі Села сприймають своє життя як норму. Саме на
такому самознищення тримаються тоталітарні режими.

Найстрашніше, що в подібному суспільстві людина відчуває себе і апарат

управління як єдине ціле: «Між Замком і селянами особливої різниці немає».
Ніхто, крім К., подібного поділу не виробляє, це в голову нікому не приходить.
Точно також як ніхто не ставить таке запитання: «... по-моєму, тут треба
розмежувати дві сторони справи: з одного боку, те, що відбувається всередині
відділів і що вони можуть тлумачити так чи інакше, а з іншого боку, існує жива
людина - я, який стоїть поза всіма цими служб і якому з боку саме цих служб
загрожує рішення на стільки безглузде, що я ще ніяк не можу всерйоз повірити
в цю загрозу »..

 Притча про людину, що прийшов до брами Закону, розказана

священиком Йозефу, є розгорнутою метафорою конфлікту індивіда і вищої
інстанції. До брами Закону прийшла людина і просить його пропустити. Він
хоче бачити Закон. Але воротар каже, що зараз він його впустити не може,
коли-небудь пізніше, можливо. Врата відкриті, людина намагається туди
зазирнути. Сторож сміється і каже, що там є і інші воротарі, один могутніше і
страшніша за іншу. Людина, злякавшись сідає біля воріт і чекає. Чекає місяці,
роки. Іноді він намагається підкупити воротаря, а той охоче бере хабарі: «Беру,
щоб ти не подумав, що щось упустив». І знову все йде як і раніше: один стоїть у
відкритих воріт, інший, нудячись в очікуванні, сидить. Так людина прочекав
все життя. У свою смертну годину людина задає воротареві питання: «Адже все
люди прагнуть до Закону, чому ж всі ці роки ніхто інший не прийшов?».
Сторож відповідає, що «нікому сюди входу немає», адже ці ворота були
призначені тільки для нього.