ЛЕКЦІЯ 11

ТЕМА: ОСОБЛИВОСТІ, СУТТЄВІ ОЗНАКИ ТА РІВНІ ФУНКЦІОНУВАННЯ

НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ.
11.1. Поняття науки та її суттєві ознаки.
11.2. Методологічна складова науки: метод – методологія – методика.
11.3. Наукові революції та історичні типи науки: співвідношення класичної та некласичної
науки.
11.4. Характерні риси та вихідні поняття постнекласичної науки.

11.1. Поняття науки та її суттєві ознаки.

З досить віддалених часів інтелектуали та філософи, звертаючи увагу на науку як різновид знання
та пізнавальної діяльності, намагались дати їй виправдане визначення. Проте з часом стало зрозумілим,
що, міркуючи про науку, вони доволі часто мали на увазі щось своє, щось, відмінне від інших розумінь
та підходів. Досить часто науку намагались (і намагаються) визначати на основі якоїсь окремої її ознаки,
наприклад, пов’язуючи науку із раціональністю або особливою мовою. Відповідно, перед методологією
та філософією науки стоїть завдання прояснення того значення, яке вкладається у термін «наука». Окрім
того, складність та багатогранність самого явища науки змушує не стільки прагнути дати «єдино
виправдане» її визначення, скільки визначити ті риси, ознаки, характеристики, поза якими наука як
особливий тип знання та пізнання просто неможлива.
Вивчення спеціальної літератури та традицій використання терміну «наука» в історії філософії та
культури дозволяє робити наголос на трьох його основних (і найбільш поширених) значеннях:
- у загальному і переважно позанауковому вживанні слово наука позначає усвідомлений та
свідомо фіксований досвід у певних напрямах діяльності;
- у нормативному значенні під наукою розуміють сукупність спеціально продукованих,
достовірних та перевірених знань, що відповідають усталеним нормам та критеріям науковості;
- у звуженому значенні інколи до науки відносять тільки ті наукові дисципліни, що
складають комплекс математизованого природознавства.
У філософії та методології науки в центрі уваги перебуває нормативне значення поняття «науки»,
хоча філософія науки не усуває із поля зору й інші, наведені тут його значення, оскільки наука не
відрізана від інших видів знань та певною мірою зазнає їх впливів.
Перейдемо до аналізу суттєвих ознак науки, тобто таких ознак, за допомогою яких ми можемо
більш-менш виправдано відділяти науку від інших видів знань та бути впевненими у тому, що, діючи в
сфері пізнання, працюємо в науці.
Як правило, у публікаціях та дослідженнях фігурують такі суттєві ознаки науки:
- наука – це сукупність особливих знань, а саме – достовірних, перевірених, свідомо
видобутих людством;
- наука є лише там, де знання добре впорядковані та систематизовані;
- наука і наукове знання передбачають так званий категоріальний каркас знання –
сукупність категорій, що постають основними, найбільш загальними їх поняттями. Кожна наука,
яка сформувалась, має в своєму пізнавальному арсеналі певний набір категорій, пов’язаних між
собою, оскільки вони фіксують та окреслюють єдиний предмет (щоправда, його межі та зв’язки
інколи можуть бути доволі проблемними);
- наявність особливої, спеціально підібраної термінології, яку часто називають мовою
науки;
- предметність науки – її націленість на вивчення та дослідження конкретного предмету; у
зв’язку із цією ознакою кажуть, що не існує науки ні про що, так само, як і не існує науки про
все;
- функціонування наукового пошуку та наукових знань як мінімум на двох взаємно
пов’язаних рівнях – на рівні емпіричному та на рівні теоретичному;
- наявність у структурі науки методологічної складової; цю складову інколи називають
«генетичним кодом» науки, щоб підкреслити її значення у відношенні до змісту певної науки,
оскільки метод постає своєрідною концентрацією науково-пошукових засобів та інструментів;
можна сказати, що метод – це певна наука в зародку, тому, володіючи методами науки, можна
здобувати, виводити, перевіряти наявні у ній знання;
- виконання наукою низки обов’язкових функцій, серед яких найпершими вважаються
функції описування (наука дає опис певних явищ чи процесів), пояснення (наука не обмежується
описами, а шляхом винайдення причин, законів, тенденцій дійсності й покликана пояснити, чому
 саме так відбувається те чи інше явище) та прогнозування (остання функція є дуже важливою,
оскільки тільки той прогноз, що справдився, може підтвердити правильність проведеного
пояснення);
- задоволення певної соціальної потреби; ця ознака є особливо важливою для сучасних
умов соціального життя, оскільки будь-які відкриття та прозріння можуть отримати статус науки
лише тоді, коли суспільство визнає їх значущість, надасть простір, час та ресурси для науково-
пошукової діяльності певного напряму.
Отже, наведені суттєві ознаки науки доволі повно та з різних сторін окреслюють явище науки. У
дещо скороченому варіанті вихідні ознаки науки інколи подають так: наука – це особливе знання з їх
будовою та мовою.
Як виглядають ті особливості науки, що надають їй виразні переваги у порівнянні із іншими
видами знання? Найперше, слід назвати інваріантність наукового знання та пізнання: мова йде про те,
що основні наукові інструменти, формулювання, засоби та методи спрацьовують однозначно при
використанні їх різними людьми. Цілком очевидно, що ця риса надає колосальних переваг науковому
знанню у порівнянні із будь-яким іншим. З однієї сторони, це підтверджує велику точність наукового
знання, а, з іншої виводить нас на наступну особливість науки – її об’єктність. Наукове знання і
пізнання володіє високим ступенем однорідності своїх елементів, що проявляється, наприклад, у тому,
що прийняті символічні позначення проходять наскрізно через усю певну наукову дисципліну, що
запроваджені пізнавальні операції використовуються однотипно, як і основні наукові терміни. Тому
наукове знання та пізнання піддаються формалізації та математичному обчисленню (таке обчислення
передбачає оперування однорідними одиницями або елементами). Це суттєво спрощує як використання,
так і впорядкування науки, інтенсифікує наукове знання та науковий пошук, хоча при тому стає
очевидним, що наука не копіює дійсність, а вибудовує її моделі та образи. Звідси випливає й те, що
науковому пізнанню притаманна своя особлива раціональність, в який на першому плані перебувають
визнання того, що дійсність не є хаотичною, а має якусь впорядковану будову, що пізнання припускає
спрощення та високий ступінь довіри до запроваджених і заснованих на логіці способів виведення,
доведення, аргументації. Певною мірою саме на основі такої важливої особливості науки вона не
погоджується визнати рівність своїх побудов із, наприклад, релігійними уявленнями та способом
розгортання змісту художніх творів.
Нарешті, у певному плані як підсумкову, ми можемо назвати й високу технологічність науки,
тобто осмислені та чітко застосовані форми і способи зв’язку її змістових та формальних складових між
собою, що, врешті, дозволило переводити наукові дискурси у технічні засоби.
Отже, у підсумку ми можемо сказати, що наука вимальовується сьогодні перед нами як доволі
особлива сфера інтелектуальної людської діяльності, яка внаслідок притаманних їй суттєвих ознак
набуває таких загальних особливостей, що дозволяють оцінювати її як доволі своєрідну складову
сучасної культури та духовного життя людства.

11.2. Методологічна складова науки: метод – методологія – методика.

Достатньо зрозуміле визначення методу фігурує у відомого французького філософа і математика
Р.Декарта: метод – це є порядок і послідовність пізнавальних дій. До цього формулювання варто додати,
що метод має бути усвідомленим та свідомо застосованим, а також дещо його пояснити. Р.Декарт
відзначає два основні моменти в змісті методу – порядок і послідовність. Слово «порядок» у
декартівському визначенні стосується простору і вказує на певне розташування елементів як методу, так
і тої діяльності, що ми її маємо здійснити, щоб отримати необхідний результат. Інше слово –
«послідовність» вказує на часову організацію методу, на те, що, знову ж, як елементи методу, так і
приписана ним діяльність мають бути впорядковані в часі. Отже, метод – це просторово-часова
структура, яка покликана надати спрямування та ввести у певне впорядкування науково-пізнавальний
процес.
Методи можуть бути або більш складними, або простішими, громіздкими та тривалими, або
стислими та нетривалими. Проте розвинені методи, тобто методи достатньо добре розроблених наук, як
правило, включають у свій зміст три основні складові: описову, операціональну та концептуальну.
Зупинимося на них докладніше.
- Описова складова методу передбачає чітку фіксацію та описування з використанням
наукової або науково коректної термінології всього того, що має бути задіяним у метод. Описова
складова методу має призначення надати можливість ідентифікувати те, що включається у зміст
методу.
 - Операціональна складова методу – це фіксація тих дій чи операцій, яку необхідно
здійснювати крок за кроком, у певній послідовності для того, щоб правильно використати метод і
отримати належні результати.
- Концептуальна складова методу передбачає перелік тих наукових засад, що дозволяють
вважати метод виправданим, надійним, ефективним та предметно правильним.
Інколи до означених складових додають і контрольну, яка передбачає певні критерії, ознаки та
операції, необхідні для перевірки отриманих при застосуванні методу результатів.
При розгляді складових методу наукового пізнання важливим моментом постає проблема
співвідношення теорії та методу. Сутність та зміст проблеми полягає в тому, що без осмислених та
здобутих методів неможливо сформулювати наукову теорію, а без теорії не можна обґрунтувати методи
даної науки.
Оскільки сучасна наука є надзвичайно розгалуженою, зрозуміло, що так само дуже різними та
численними постають і її методи. Їх надзвичайно багато, вони є дуже відмінними між собою. Для того,
щоб в них орієнтуватись, створюють класифікації методів науки. Зупинімо увагу на тих із них, що
застосовуються найчастіше.
По-перше, методи класифікують відповідно до існуючих класифікацій наук, відповідно ведуть
мову про методи природничих, соціальних, гуманітарних, інструментальних та технічних наук. Цілком
зрозуміло, що методи в цих науках доволі відмінні між собою за виключенням методів природничих,
інструментальних та технічних наук, що можуть частково перекриватись.
По-друге, методи наукового пізнання класифікують за широтою їх використання та застосування.
При тому виділяють специфічні методи, що мають одне-єдине використання, частково-наукові методи,
що використовуються в кількох окремих науках, загальнонаукові методи, що в різних варіантах можуть
застосовуватись у всіх науках; йдеться про такі, наприклад, методи, як системний аналіз, методи
математичної статистики та ін. Нарешті, доволі часто в окремий різновид методів виділяють
філософські методи, які в такому випадку називають всезагальними методами пізнання; це є ті методи,
що виражають загальні закономірності пізнавальної діяльності людини, наприклад, методи індуктивного
та дедуктивного умовиводів, аналізу та синтезу та ін.
Для останнього варіанту класифікації методів важливим є те, що одиничні та часткові методи не
мають суперечити методам більшої евристичної потужності, тобто загальнонауковим та всезагальним
методам.
Отже, метод наукового пізнання, як важливий інструмент науки, відіграє дуже важливе значення в
її функціонуванні та розвитку. Метод у розвинених науках має складну будову, яка в цілому виражає
його призначення.
Метод, як це є зрозумілим із самих термінів, співвідноситься із методологією: у прямому значенні,
як вже відзначалось, методологія постає як теоретичне обґрунтування виправданості, доречності та
будови певних наукових методів, тобто – це вчення про методи. Інші сучасні значення поняття
методології нами вже були розглянуті. Що стосується методики, то вона постає допоміжним засобом
науково-пізнавальної діяльності: методика включає в себе і передбачає цілу низку різноманітних
засобів, процедур, способів підвищення ефективності або зручності використання та запровадження
наукових методів. Тому методика не вимагає такого рівня теоретичного обґрунтування, як методологія.
В той же час не варто надто різко протиставляти методологію та методику: вони мають працювати
разом, у предметній та операціональній єдності, виконуючи кожна своє завдання та свої функції.

11.3. Наукові революції та історичні типи науки: співвідношення класичної та некласичної

науки.
Наука з певними притаманними їй якостями існує вже майже три тисячі років. За цей час, як
явище історичне, вона зазнавала помітних модифікацій. Врешті, осмислення історичних змін в
розвитку науки дозволило вести мову про дві основні форми її історичного розвитку: еволюційний та
революційний. Еволюційний розвиток науки передбачає її плавний та поступовий рух, що
відбувається переважно як накопичення матеріалу, нових даних, розвиток та уточнення попередніх
теорій та принципів. Тому часто кажуть про те, що еволюційний розвиток науки – це процес її
кількісних змін, що суттєво н е заторкують якість процесу в цілому. Революційний же розвиток науки
– це різкі, відносно стрімкі зміни якості, тобто зміни у засадах, вихідних принципах, способі її буття
та розвитку. У 70-ті роки ХХ ст. в групі науковців, об’єднаних у групу бостонських дослідників
науки, з’явилось кілька концепцій, що пояснювали сутність та зміст наукових революцій. Перш за
все, це концепція Т.Куна, що відома під назвою теорії парадигмального розвитку науки. Двом
поняттям у межах даної концепції належить провідна роль: це поняття наукової парадигми та
нормального розвитку науки (або нормальної науки). На переконання Т.Куна певний історичний тип
науки характеризується домінуванням в різних її напрямах певної сукупності принципів та вихідних
засад. У сукупності вони утворюють наукову парадигму (з д.-грецької – взірець): у певний період
історії науковці різних галузей та напрямів науки сповідують єдину наукову парадигму, тобто
спираються на сукупність тих же самих вихідних принципів. Такий період розвитку науки, коли вона
накопичує знання на основі сповідування та використання певної прийнятої та усталеної парадигми,
називається нормальною наукою. Проте згодом, у міру урізноманітнення та накопичення знань
парадигма починає піддаватись корективам або й критиці, формується нова наукова парадигма,
доволі відмінна від попередньої. Період зміни однієї – усталеної – наукової парадигми на іншу і
називається науковою революцією.
У зміст наукової парадигми входять вихідні принципи та постулати, що разом окреслюють
можливий об’єкт науки, провідні засоби його інтелектуального освоєння, прийнятні способи
розгортання наукового дискурсу (те, що згодом отримало назву стилю наукового мислення). В
процесі наукової революції всі ці елементи наукової парадигми якісно змінюються. Яких же
революцій зазнала наука за період свого існування?
Доволі часто першою науковою революцією вважають виникнення науки, яке
супроводжувалось доволі різкими змінами в самому способі відношення людини до дійсності.
Механізм виникнення та динамічного розвитку науки передбачає:
- відмову від магічних та рецептурних практик, позбавлених моменту рефлексивного прояснення
та усвідомлення;
- розрізняння феноменів свідомості від фізичних явищ і процесів, поза яким неможлива робота з
вдосконалення форм сприйняття дійсності і, отже, неможливе інтелектуальне конструювання;
- десакралізація результативних знань та їх носіїв;
- поява вільного індивіда, що постає суб’єктом певного знання та певних видів пізнавальної і
практичної діяльності (поява людини як приватної особи).
Всі означені умови, як вже йшлося, склались у Стародавній Греції на межі VII – VI ст. до н.е.,
де завдяки діяльності Фалеса Мілетського вперше з’являється новий тип осмислення процесів
дійсності. У цьому процесі становлення науки ми доволі прозоро бачимо певні суттєві риси та прояви
науки: розуміння її як людської справи, спрямованої на поглиблення та уточнення знань, спирання
науки на емпіричну основу та на логічні доведення, відкритість науки, розуміння її як
інтелектуальної конструктивної діяльності.
Другою науковою революцією вважається формування сучасної емпіричної науки
(математизованого природознавства) у XVI – XVII ст., коли формувались начала гідродинаміки,
класичної механіки та астрономії, нових різновидів геометрії, розділів алгебри та ін. В цей період
квалітативна (якісна) картина світу була замінена квантитативною (кількісною), а природні процеси
почали розглядатись як сукупність сил, що взаємодіють. Було визначено, що наукове пізнання
передбачає емпіричні дослідження, де домінують досвід та експеримент, а також розумову
рефлексію, що базується на вимогах науки логіки. У той же час найвищого авторитету у пізнанні
дійсності набула математика, оскільки вважалось, що ті якості речей, що підлягають математичному
обчисленню, є об’єктивними, притаманними самим речам і що вони також є стабільними.
Математично виражений закон або сталий зв'язок між певними явищами і процесами постав
своєрідним взірцем для результатів будь-якого наукового пошуку. Згодом всі означені орієнтири
експериментальної науки отримали характеристику «класичної» науки.
З кінця ХІХ по першу третину ХХ ст. розгорнулась нова наукова революція, що спричинила
появу некласичної науки. Нарешті, в наш час – орієнтовно з 80 – 90-их років минулого століття у
філософії науки все частіше мова йде про поступове розгортання нової наукової революції, що має
привести до постнекласичної науки. Цю революцію пов’язують з широким запровадженням
інформатики та інформаційних технологій, з розвитком нанотехнологій, з вивченням процесів
самоорганізації, з дослідженнями еволюції Всесвітів та з формуванням нової наукової картини світу,
де будуть домінувати нелінійність, стохастичність, єдність прямих та зворотних зв’язків між
явищами і процесами та ін.

11.4. Характерні риси та вихідні поняття постнекласичної науки.

За умов формування постнекласичної науки азнають певних модифікацій та корекцій і
методологічні настанови для того, хто пізнає: ми маємо відмовитись від традиційного розуміння
процесів детермінації як послідовного ланцюга причин та наслідків. Об’єкт цієї науки є
комплексним, і якщо він перебуває під впливом як зовнішніх, так і внутрішніх чинників, якщо він
зазнає певних змін у якісному плані, то у певний момент він може зовсім не очікувано відреагувати
на дію причинного акту. Така несподівана реакція отримала в сучасній синергетиці назву
«біфуркації». Об’єкт взагалі може в певний період власного існування опинитись у стані хаосу в
порівнянні з попередніми врівноваженими станами. Наступна його якість також може виявитись
несподіваною для тої сукупності знань, що їх мала наука, та для тих гіпотез відносно нього, що були
в дослідника. Наступні непередбачувані стани процесів дійсності характеризуються як стохастичні –
такі, що є випадковими, проте в їх випадковості присутня нова необхідність. Такий хід подій та стан
методологічних установок дослідника і характеризується поняттям «нелінійності». В наш час це є
одне з вихідних понять синергетики – науки про системи, що здатні до самоорганізації. Проте
методологія нелінійності набула в наш час ширшого використання та визнання: вважається, що будь-
який об’єкт пізнання, коли саме пізнання виходить на рівень більшої складності, деталізованості та
багатофакторності так чи інакше стикається з явищами нелінійності. Ті філософи та наукознавці, що
наполягають на таких особливостях сучасного наукового пізнання, вважають, що це є ознаки вже
наступного історичного типу науки, що інколи називають постнекласичною наукою: це є наука, що
спирається на визнання багатофакторності та складності об’єкту пізнання, на нелінійному типу
зв’язків явищ і процесів дійсності, на увазі до явищ біфуркації та стохастичності. У кінцевому
підсумку це змушує науковців приділити більше уваги соціально-гуманітарному пізнанню,
методологія якого за самими своїми предметними особливостями орієнтована на самоорганізацію та
нелінійність і доволі непогано вписується в прояви постнекласичності в сучасному науковому
пізнанні.