СЕСІЯ ІСТОРІЯ ПСИХОЛОГІЇ (лютий 2023)

ЗМІСТ
1. Структура та специфіка предмету історії психології та її зв’язку з іншими галузями
психологічної та непсихологічної науки......................................................................................................4
2. Чинники розвитку психології: логіка розвитку науки; соціальна ситуація; розвиток культури;
особливості особистості вченого..................................................................................................................4
3. Психологічне знання як об'єкт історії психології. Особливості знання у психології. Види знання:
наукове та позанаукове..................................................................................................................................5
4. Завдання історії психології. Cучасні виклики......................................................................................5
5. Чотири плани психічного розвитку людини та її психіки у контексті історії психології:
антропогенез, філогенез, онтогенез, історіогенез........................................................................................5
6. Методологія історії психології. Структура та функції методології....................................................6
7. Методологічні принципи історії психології.........................................................................................6
8. Методи історії психології. Функції історії психології як науки.........................................................7
9. Підходи до періодизації у історії психології........................................................................................8
10. Міфологічний світогляд первісного світу – «дитинство людства». Міфологічна свідомість......8
11. Синкретизм первісної культури........................................................................................................8
12. Функції міфів. Магічне мислення первісної та сучасної людини (порівняти)...............................8
13. Поняття анімізму................................................................................................................................9
14. Психологія «табу» у тотемному суспільстві (тотем і табу у первісному суспільстві)..................9
15. Філософсько-психологічні концепції Стародавньої Індії................................................................9
16. Філософсько-психологічні концепції Древнього Китаю................................................................9
17. Старослов’янська філософія та вірування про душу.....................................................................10
18. Античний гілозоїзм..........................................................................................................................10
19. Психологічні концепції Іонійська та Елейської шкіл у період античності..................................10
20. Вчення античних лікарів..................................................................................................................10
21. Натурфілософія Геракліта та Демокріта.........................................................................................11
22. Психологічні ідеї у філософії Сократа. Сократівський метод маєвтики......................................11
23. Філософсько-психологічні ідеї Платона.........................................................................................11
24. Бачення психічного у філософії Аристотеля. Вчення про буття та душу....................................12
25. Аристотелівська концепція катарсису............................................................................................12
26. Філософія стоїцизму та її психологічні концепції.........................................................................12
27. Епікурейці: філософ як тогочасний психолог. Концепція щастя та ставлення до афектів.........12
28. Психологія школи кініків. Антикультура, космополітизм, філософія життя та погляди на
людську природу..........................................................................................................................................12
29. Неоплатонійська Філософія Плотина: концепція рефлексії..........................................................13
30. Характеристика епохи Середньовіччя та розвитку психологічних ідей у цей період.................13
31. Фундаментальні проблеми християнської антропології. Психологія як наука про душу в
рамках Середньовічної християнської антропології.................................................................................13
32. Філософсько-психологічні ідеї Аврелія Августина.......................................................................13
33. Психологічні погляди П’єра Абеляра.............................................................................................14
34. Ідеї Томи Аквінський крізь призму психологічної науки.............................................................14
35. Психологія розуміння процесу пізнання у Роджера Бекона..........................................................14
36. Умови існування арабської філософії середніх віків: запити до психології................................14
37. Психологічна досліди Авіценни (Ібн-Сіни): фізіологія психічного, дослідження з вікової
психології, про відмінності людини та тварини........................................................................................14
38. Психологічні досліди на арабомовному середньовічному сході: експерименти Аверроеса (Ібн-
Рушд) та вчення Альгазени (Ібн аль-Хайса) про психічні процеси та зорове сприймання....................15
39. Проблема психології людини у філософії гуманізму та антропоцентризму Відродження.........15
40. Психологічні ідеї Франческо Петрарки..........................................................................................15
41. Психологічний дискурс в творах Данте Аліг’єрі...........................................................................15
42. Наративна психологія Лоренцо Валли............................................................................................15
43. Основні напрямки розвитку антропологічних і психологічних ідей у культурі Відродження.. 16
44. Джованні Піко делла Мірандола та вчення про гідність...............................................................16
45. Психолого-педагогічна концепції Еразма Роттердамського.........................................................16
46. Психологічні та психофізіологічні досліди Леонарда да Вінчі.....................................................17
47. Філософія творця у психологічних поглядах Леонардо да Вінічі.................................................17
48. Бернардіно Телезіо: пояснити психічне природніми законами....................................................17
49. Філософсько-психологічні погляди П’єтро Помпонацці..............................................................17
50. Політична психологія Ніколо Макіавеллі.......................................................................................17
51. Джироламо Фракасторо та його вчення про душу.........................................................................18
52. Психологічні концепції іспанського Відродження: Хуан Луїс Вівес, Хуан Уарте; Гомеса
Перейра.........................................................................................................................................................18
53. Психологічні ідеї Ренесансу в Німеччині та Бельгії......................................................................18
54. Загальна характеристика ідей Нового часу. Філософ техніки Галілео Галілей...........................19
55. Рене Декарт: рефлекси та «пристрасті душі».................................................................................19
56. Бенедикт Спіноза: філософія природи та вчення про психічне....................................................19
57. Готфрід Ляйбніц: монадологія та теорія пізнання.........................................................................20
58. Первинні ідеї асоціативної психології у працях Томаса Гоббса...................................................20
59. Психологічні ідеї Джона Локка.......................................................................................................20
60. Загальна характеристика епохи Просвітництва.............................................................................20
61. Девід Гартлі – засновник асоціанізму у Великій Британії.............................................................21
62. Ідеї асоціанізму у працях Джоджа Берклі та Девіда Юма.............................................................21
63. Французьке Просвітництво: Вольтер, Конділь’як, Жюльєн Ламетрі, Дені Дідро, Клод
Гельвецій, Жан-Жак Руссо та ін..................................................................................................................21
64. Історичний підхід у працях філософів Просвітництва: Віко в Італії; Монтеск’є та Кондорсе у
Франції; Йоган Гердер в Німеччині............................................................................................................22
65. Загальна характеристика психологічних ідей ХІХ ст. та подальший розвиток асоціанізму......22
66. Джеймс Стюарт Міль та ментальна хімія, еволюційна психологія Герберта Спенсера, ідеї
біологічної причинності Чарльза Дарвіна..................................................................................................22
67. Розвиток експериментальної психології Ернест Вебер, Густав Теодор Фехнер.........................23
68. Герман Людвіг Гельмгольц та його психофізіологічні ідеї...........................................................24
69. Вільгельм Вундт та перша експериментальна лабораторія...........................................................24
70. Досліди пам’яті Германом Еббінгаузом.........................................................................................25
71. Розвиток диференційної психології: Френсіс Гальтон і вивчення геніальності, Альфред Біне та
використання тестів для дослідження розумового розвитку....................................................................26
72. Стенлі Холл: концепція педології...................................................................................................27
73. Карл Бюллер та інтелектуальний розвиток дитини у стадіях.......................................................27
74. Етнопсихологія Маргарет Мід.........................................................................................................28
75. Криза у психологічний науці наприкінці ХІХ ст...........................................................................29
76. Психоаналіз як напрям розвитку психології на початку ХХ ст....................................................30
77. Постать З. Фройда у формуванні психології та психотерпії.........................................................31
78. Виникнення та розвиток аналітичної психології К.-Г. Юнга........................................................31
79. Розвиток психоаналізу в Європі та США у ХХ-ХХІ ст.................................................................32
80. Розвиток психоаналізу в Україні (С. Балей, В. Підмогильний, О. Гейманович, М. Вульф).......32
81. Особливості психології біхевіоризму та необіхевіоризму ХХ-ХХІ ст.........................................33
82. Основні положення і напрямки досліджень у гештальтпсихології..............................................33
83. Диспозиційні теорії як напрямок психології ХХ ст.......................................................................34
84. Особливості генетичної психології як напрямку у психології ХХ ст...........................................34
85. Особливості гуманістичної психології як напрямку у психології ХХ ст.....................................35
86. Особливості когнітивної психології як напрямку у психології ХХ ст.........................................36
87. Функціонування Львівсько-варшавської школи у ХІХ-ХХ ст......................................................36
88. Психологічні погляди К. Твардовського........................................................................................36
89. Психологічні погляди С. Балея........................................................................................................37
90. Розвиток української психологічної думки у ХХІ ст.....................................................................38
 1. Структура та специфіка предмету історії психології та її зв’язку з іншими галузями
психологічної та непсихологічної науки.
Що вивчає історія психології?
- динаміка змін уявлень людей, науковців та наукових спільнот про душу, свідомість, поведінку та
психіку – про психічне.
- відкриття фактів, механізмів та законів.
- логіку становлення психології, причини зміни її предмету, основної проблематики.
- закономірності формування і розвитку поглядів щодо психіки на ґрунті аналізу різних підходів до
розуміння її природи, функцій і генезису.
Специфіка предмету історії психології: 1) Гносеологічна природа (що пізнає) – відображення
відображеного - відображення процесу становлення та розвитку психологічного пізнання; 2)
Діалектичність наукового знання у психології – історія психології діалектична наука; 3) Стрімка
міжгалузевість; 4) Предмет ієрархічно організований та структурований; 5) Релятивність; 6)
Прогностичність.

2. Чинники розвитку психології: логіка розвитку науки; соціальна ситуація; розвиток

культури; особливості особистості вченого.
1) Логіка науки – об'єктивний чинник.
Зміна предмету науки, його трансформація. І.П. вивчає логіку таких трансформацій (приклад: зміна
механістичного детермінізму біологічним).
2) Соціальна ситуація.
Суспільні, історичні умови, культурне і політичне оточення впливають як на зміст наукових
концепцій, так і на їх розповсюдження, допомагають розвитку наукових шкіл і напрямків або
перешкоджають цим процесам.
3) Розвиток культури.
Концепція історії психологічної науки В. А. Роменець.
«Історія психології – дисципліна, яку можна повноцінно розкрити пов‘язавши її з історією культури в
цілому на основі проблеми людини: її пізнавальної й практичної діяльності».
4) Особистість вченого (наукова школа, ціннісні орієнтації, біографія, синтез інформації та здатність
до евристичного творчого мислення).

3. Психологічне знання як об'єкт історії психології. Особливості знання у психології.

Види знання: наукове та позанаукове.
Знання – інформація про дійсність, результат пізнавальної діяльності. Розвиток психологічного
знання як результату творчої пізнавальної діяльності людини в його цілісності й у його реальній
діалектиці на різних етапах культурної еволюції людства складає об'єкт історії психології.
За рівнем науковості:
Наукове (продукт спеціальної професійної діяльності, що передбачає наявність чіткої цілі та
застосування специфічного наукового методу).
Позанаукове
- паранаукове (у “популярній” психології є переоцінка його важливості та впливу.)
- псевдонаукове (ґрунтуються на безпосередньому відображенні різних аспектів буття та філософії
"здорового глузду)
- буденно-практичне (непрофесійне, не спеціалізоване знання, отримуване із повсякденного досвіду .
Може бути істинним, і не потребує спеціальної підготовки. Є достатньо примітивним)
- міфологічне – релігійне (психологічні знання, що виокремлюються в рамках міфології та релігії як
історично перших форм пізнання світу і людини і відображають канонічні вимоги зазначених видів
культурної творчості людства; світоглядні конструкції; уявлення про світ, людину, її дух та психіку)
- художньо-образне (психологічні знання, накопичені в рамках художньо-образного спостереження за
навколишньою дійсністю в роботах художників, архітекторів, письменників, режисерів; пізнання
злито з ціннісним осмисленням дійсності, об'єктивне із суб'єктивним, емоційним ставленням до
світу).

4. Завдання історії психології. Cучасні виклики.

- вивчення закономірностей виникнення уявлень і розвитку знань про психіку;
- розкриття взаємозв’язку психології з різними науками, здобутки яких позначаються на її
досягненнях і навпаки;
- з’ясування залежності зародження і сприйняття психологічних знань від соціокультурної ситуації
розвитку, а також від ідеологічних впливів на творчість науковців, тобто від запитів та очікувань
суспільства;
- вивчення значення та впливу особистості, шляху її індивідуального розвитку на становлення
психологічної науки.
Для вирішення основних завдань історія психології використовує різноманітні способи, причому
методи цієї науки нетотожні загальнопсихологічним методам (основними з яких є експеримент і
спостереження). Сфера застосування останніх в історії психології обмежується лише вузьким колом
сучасних учених і теперішнім станом актуальних для даного часу проблем. Вік же психологічної
науки можна вимірювати століттями, тому науковці, які займаються історико-психологічними
дослідженнями, розробляють власні методи або запозичують їх із суміжних дисциплін –
науковедення, історії, соціології.

5. Чотири плани психічного розвитку людини та її психіки у контексті історії психології:

антропогенез, філогенез, онтогенез, історіогенез.
1) антропогенез — процес походження і розвиток усіх видів роду Люди (Homo), розглянуті в
біологічному (біологічна еволюція людини), психічному і соціокультурному плані
2) філогенез – розвиток людини як виду, еволюція відотіпіческого поведінки і психіки;
2) онтогенез – розвиток індивідуального людини, індивідуальної поведінки і самосвідомості
3) історіогенез – розвиток знакових систем як знаряддя психічного, еволюція соціокультурного
поведінки і свідомості людини;

6. Методологія історії психології. Структура та функції методології.

Методологія науки – (від грец. methodos — шлях пізнання, дослідження та logos — поняття,
учення). система знань про принципи побудови, форми і способи організації наукового пізнання, а
також способи встановлення міри достатньої обґрунтованості і верифікованості знань отриманих в
результатів наукового дослідження.
Метод – шлях пізнання, спосіб, за допомогою якого пізнається наука; це сукупність прийомів і
операцій практичного і теоретичного освоєння дійсності, яка повинна бути визнана науковим
співтовариством як обов'язкової норми, регулюючої поведінка дослідження.
Структура методології:
Функції методології: 1)визначає способи здобуття наукових знань, які відображають динамічні
процеси та явища; 2)направляє, передбачає особливий шлях, на якому досягається певна науково-
дослідницька мета; 3)забезпечує всебічність отримання інформації щодо процесу чи явища, що
вивчається; 4)допомагає введенню нової інформації до фонду теорії науки; 5)забезпечує уточнення,
збагачення, систематизацію термінів і понять у науці; 5)створює систему наукової інформації, яка
базується на об’єктивних фактах, і логіко-аналітичний інструмент наукового пізнання.

7. Методологічні принципи історії психології.

1. Детермінізму (принцип причинно-наслідкових зав’язків).
2. Єдності логічного та історичного (фіксує взаємозв’язок теорії та історії психології з історією
людського суспільства в цілому й історією наукового пізнання зокрема).
3. Системності (передбачає розуміння історії розвитку психологічних ідей, проблем і напрямків).
4. Об'єктивності історико-психологічного дослідження (передбачає, що при такій процедурі, як
оцінка значущості тих чи інших ідей і результатів творчості, необхідно виходити не тільки із
сучасного стану знання, на яке спирається і від якого відштовхується дослідник, але і враховувати те
реальне місце, яке займають ті чи інші ідеї в психології і культурі свого часу).
5. Конструктивно-позитивного аналізу (доповнюється принципом об’єктивності; акцентує увагу на
виявленні в сукупності історико-психологічних фактів, подій, теорій і концепцій того позитивного
конструктивного і прогресивного, що зуміла досягти психологічна думка певного періоду;
орієнтується на пошук раціонального та перспективного).
6. Періодизації та наступності розвитку психологічного знання (передбачає наявність якісно
різних етапів і періодів(логічно пов’язаних між собою), розгляд єдиного і безупинного процесу
наукового пізнання).
7. Єдності минулого, сьогодення та майбутнього (фіксує розуміння ролі і цільової функції
історико-психологічних досліджень).
8. Єдності колективного та індивідуального у розвитку психологічного знання (передбачає
розуміння історії психології як результату діяльності не тільки окремих, хоча і видатних учених, але
як сукупного зусилля всього наукового співтовариства)
9. Історизму (розкриває філогенетичний та онтогенетичний розвиток і питання дослідника полягає у
вивченні структурних компонентів психічного процесу, що розгортається із плином часу).

8. Методи історії психології. Функції історії психології як науки.

Методи планування історико-психологічного дослідження (організаційні методи): 1) структурно-
аналітичний метод (вивчає будову психологічного знання, орієнтований на вияв його структурних
компонентів, рівнів за ієрархією та їх взаємозв’язків); 2) порівняльний метод/синхроністичний
(спрямований на фіксування в історії психології подій різного роду); 3) генетичний метод
(спрямований на вияв динаміки і стадій трансформації психологічного знання з урахуванням
конкретного предмета історико-психологічного дослідження).
Методи збору та інтерпретації фактологічного матеріалу: 1) метод збору та інтерпретації
спрямований на збір різноманітних фактів і даних в історико-психологічних дослідженнях; 2) метод
аналізу категоріально-понятійного апарату психологічної науки спрямований на вияв
особливостей розуміння і пояснення того чи іншого поняття або терміну в будь який хронологічний
період або в працях різного періоду творчості одного й того самого вченого; 3) метод аналізу
продуктів діяльності полягає у вивченні результатів наукової діяльності окремого науковця або
наукових груп через аналіз як опублікованих, так і неопублікованих робіт; 4) метод історичної
реконструкції спрямований на відтворення цілісної картини будь-якого процесу, явища, ситуації або
періоду шляхом тривалого і комплексного аналізу компонентів цього цілого; 5) метод
джерелознавчого аналізу спрямований на вивчення документального підґрунтя історико-
психологічних досліджень; 6) тематичний аналіз виявляє динаміку різних компонентів структури
науки або творчості окремого вченого; 7) бібліометричний метод передбачає кількісне вивчення
інформаційної та документальної активності в галузі психології й побудований на дослідженні
інформації про публікації з бібліографій та аналізі цитування; 8) біографічний метод в історико-
психологічних дослідженнях полягає в створенні повної та достовірної картини траєкторії життєвого
і творчого шляху вченого через ретельне вивчення якомога більш широкої та доступної кількості
джерел; 9) проблемологічний аналіз – якісний метод у вивченні динаміки психологічного знання,
що спирається на визначення проблеми в якості системоутворюючого фактора наукового пізнання.

Функції історії психології (за М. С. Мишкіною):

ідеологічна – це особливо значуща функція, сутність якої полягає в тому, що історія психології
завжди висвітлюється з певних філософських позицій і тим самим слугує цілям і є формою
обгрунтування або матеріалізму, або ідеалізму;
світоглядна і виховна – вивчення історії психології не лише знайомить людину з минулим, а відтак
– розширює її загальний і професійний світогляд, але й сприяє формуванню у людини загального
погляду на світ і ставлення до нього;
функція міждисциплінарних зв’язків – розкриває процес взаємовпливу психології та інших наук в
процесі їх розвитку;
функція апарату самоконтролю і самопізнання розвитку самої психологічної науки; теорія
психології є для розвитку самої психологічної науки ніби самосвідомістю і рефлексією, необхідною
умовою для правильнішого висвітлення та усвідомлення минулого;
кумулятивна функція, тобто функція збереження і збагачення психологічних знань, це логічна
пам’ять науки, при цьому не просте сховище, в якому містяться механічно об’єднані наукові дані, але
завжди логічне перетворення, реконструкція, і в цьому сенсі історія психології – це єдність логічного
та історичного;
аксіологічна функція – історія психології – основа для формування у психолога системи оцінних
суджень, основа для створення еталонної шкали, що є відправною точкою при оцінці різних течій,
напрямів і поглядів у психології;
прогностична функція дозволяє встановити зв’язок між різними часовими відрізками та на основі
минулого через теперішнє подивитися на майбутнє, вона є вектором, який вказує, звідки ми йдемо, де
ми знаходимося зараз і куди прямуємо далі;
соціальна функція – вибудова прогнозів відносно можливих перспектив наукового розвитку
психології, має принципове значення для визначення її місця і ролі в розробці та реалізації планів
соціального розвитку суспільства, в управлінні виробництвом і педагогічними системами, в охороні
психічного здоров’я людей;
дидактична функція – різні підходи історико-психологічного аналізу можуть поставати в якості
способів композиції та розгортання логічної структури даного навчального предмета, що
допомагають привести і вибудувати отримувані під час навчання знання психології в єдину логічно
струнку систему.

9. Підходи до періодизації у історії психології.

І етап - психологія як наука про душу. Таке визначення психології було дано понад дві тисячі років
тому. Наявністю душі намагалися пояснити усі незрозумілі явища у житті людини.
II етап - психологія як наука про свідомість. Виникає XVII столітті у зв'язку з розвитком
природничих наук. Здатність думати, відчувати, бажати назвали свідомістю. Основним методом
вивчення вважалося спостереження людини за собою і опис фактів.
III етап - психологія як наука про поведінку. Виникає у XX столітті. Завдання психології - ставити
експерименти і спостерігати за тим, що можна безпосередньо побачити, а саме: поведінка, вчинки,
реакції людини (мотиви, що викликають вчинки, не враховувалися).
IV етап - психологія як наука, що вивчає об'єктивні закономірності, прояви та механізми психіки

10. Міфологічний світогляд первісного світу – «дитинство людства». Міфологічна

свідомість.
Міфологічна свідомість – це свідомість, яка породжує «міфологічні описи».
До основних рис міфологічної свідомості належать такі: комунікативність, цілісність, символічність,
ірраціональність, аксіологічність, наслідуваність, некритичність.

11. Синкретизм первісної культури.

Синкретизм – фактично означає неподільність. Специфічною рисою первісної культури є
синкретизм (нерозділеність), коли форми свідомості, господарчі заняття, суспільне життя, мистецтво
не відокремлювалися і не протиставлялися один одному. Будь-який вид діяльності містив у собі інші.
Наприклад, у полюванні були з'єднані: технологічні прийоми виготовлення зброї, стихійні наукові
знання про звички тварин, соціальні зв'язки, які виражалися в організації полювання (індивідуальне,
колективне), релігійні уявлення - магічні дії по забезпеченню успіху, які, в свою чергу, включали
елементи художньої культури - пісні, танці, живопис. Саме внаслідок такого синкретизму
характеристика первісної культури передбачає цілісний розгляд матеріальної і духовної культури,
чітке усвідомлення умовності такого розподілу.
12. Функції міфів. Магічне мислення первісної та сучасної людини (порівняти).
1) Гносеологічна;
2) Прогностична;
3) Конструювання осмисленого образу світу;
4) Функція інтеракції (комунікативна);
5) Боротьба з почуттям безпомічності;
6) Регулятивна.

13.

Поняття анімізму.
Відтворення первісних форм уявлень про душу в ранні періоди людської історії стає можливим на
основі аналізу археологічних даних, старовинних ритуалів, даних фольклору, первісного мистецтва. З
того віддаленого часу, коли люди ще не мали ніякого поняття про будову свого тіла, прийшли до того
уявлення, що їхнє мислення і відчуття є діяльністю не їхнього тіла, а якогось особливого начала –
душі, що перебувало в цьому тілі і залишало його при смерті. Душа визнається існуючою у всіх
природних тілах, явищах та визначає їхні метаморфози. Такий рівень розуміння природи і самої душі
було названо анімізмом.
Вперше термін «анімізм» запропонував німецький вчений Г. Шталь, під яким розумів вчення про
безособове життєве начало – душу, яка зумовлює життєві процеси і є скульптором тіла.
14. Психологія «табу» у тотемному суспільстві (тотем і табу у первісному суспільстві).
Тотемізм – віра в існування надприродних зв‘язків, родинних зв‘язків між спільнотами людей і
певним видом тварин або рослин (totam на мові одного з північноамериканських племен означає –
«його рід»).
Табу́ (від полінезійського слова tapu або tabu, що означало — заборона) — негативні приписи
(категоричні заборони) на різні дії людей, порушення яких повинно спричинити відповідні санкції.
Виникли і сформувалися на соціальній, магічній і релігійній основі в період первісного суспільства, у
якому вони регламентували і регулювали життя індивідів і груп (родини, роду, племені та ін.).
15. Філософсько-психологічні концепції Стародавньої Індії.
1. Інтровентованість
2. Схильність до туманних абстракцій, самоаналізу
3. Майже не цікавляться соціально-політичними проблемами
4. Примат духовного
5. Головні теми: світобудова, космос, ідея вічного круговороту життя, переселення душ
(психологічні погляди стародавньої Індії представлені в міфологічному світогляді. Простежується
тісний зв’язок із релігією (індуїзм). Душа і тіло, за уявленням давніх індійців, – дві різні субстанції.
Індивідуальна душа (атман) є проявом Світової душі (брахман). Актуальним є вчення про карму
(обумовленість нинішнього життя людини її попередніми вчинками) та сансару (вчення про
переселення душ). Душа після смерті людини, за давніми віруваннями, іде до богів двома шляхами:
1) «шлях предків» - є результат життя звичайної людини, яка турбується про матеріальні цінності та
обмежується виконанням обрядів. Цей шлях не дозволяє людині розірвати зв’язок зі світом речей та
позбавитися смерті; 2) «шлях богів» - шлях доброчесного мудрого самітника, зайнятого осягненням
істини, для чого необхідна аскеза. Цей шлях ототожнює атман та брахман, веде до світу брахмана, до
злиття душі з ним.
Уперше в стародавній Індії постає питання про пізнання, самопізнання.)
16. Філософсько-психологічні концепції Древнього Китаю.
1. Даосизм (теорія недіяння. Засновник Лао-Цзи. Вихідною основою буття, що безпосередньо
спрямовує поведінку людини, є Дао – загальний закон природи, сенс життя, пояснювальний принцип
та причина існування світу, та психіки людини. Лао-Цзи говорить про «природність» та
«спонтанність» життя, що не вимагають від людини ніяких зусиль та спирається на природні начала,
все визначене Дао і людина повністю знаходиться під його владою. Дао проявляє себе в поведінці
людини через «де» - доброчесність. Її прояв у бездіяльності, недіянні. Діяльність суперечить природі
Дао. Ідеал даосів – людина-мудрець, що повернувся в Дао, перебуває в певному відстороненні від
буття, занурився сам у себе).
2. Конфуціанство (вчення про доброчинність. Засновник Кун-Цзи. Визначає якості людської душі
через якості першоелементів. П’ять начал створюють смакові відчуття, а п’ять характерологічних
особливостей безпосередньо виходять з психічних процесів. Знання та психічні явища є
природженими, але їх потрібно відкрити за допомогою навчання та виховання. Принцип «золотої
середини» - співвідношення виховання та природності. Людина за природою є доброю, спотворюють
її зовнішні обставини, тому потрібно розвивати здатність до самозаглиблення та досконалості.
Конфуцій визначає образ досконалої людини, якості якого: людяність (щирість, стриманість,
скромність та ін), почуття обов’язку та пошана батьків).
3. Школа імен (Хуей Ши (350–260 рр. до н. е.) – головний представник школи імен. Школа імен
орієнтується вирішення проблем мовного висловлювання дійсності. Цей напрямок досліджував
відносини речей та самовираження цих відносин, а потім відповідність суджень та найменувань).
4. Легізм (Хань Фэн-цзи (пом. 233 р. до н. е.) – найбільш видатний представник легізму. Легізм
займався проблемами соціальної теорії та проблемами, пов'язаними з державним управлінням.
Людина прагне особистого успіху, і це слід використовувати у суспільних відносинах. Підданий
продає свої здібності, щоб натомість отримати щось корисне та вигідне. Змінюються вигода та
невигода, змінюється і напрямок діяльності людей. Закони служать для регулювання цих відносин).
17. Старослов’янська філософія та вірування про душу.
- Древні слов’яни уявляли душу в різних образах. Найпоширенішим серед цих уявлень було уявлення
душі у вигляді вогню. Мано, болотні вогні, і ті, що світяться на могилах, визнаються за душі
померлих. Кожна людина, народжуючись на світ, отримує свою свічку: при смерті свічка згасає.
◦ Уявлення душі зіркою – походить від уявлення душі як вогню. Зірки вважались іскрами вогню, тому
й смерть уподібнювалась падаючій зірці, яка швидко згасає. Кожна людина мала на небі свою зірку. З
її падіння припинялося життя.
- Слов’янські племена уявляли душу також у вигляді диму, пари, вітру, тіні. Якщо в трубі гуде вітер –
це прикмета, що в хаті з’явилась душа, яку послано на землю для каяття.
- Існували уявлення душі у тваринних образах, а саме у вигляді комах і птахів. Метаморфози комах,
за якими спостерігала людина, наводили і про метаморфози душі. Душа померлого з’являється перед
своїми рідними у вигляді метелика і літає навколо свічки. Душі померлих до поховання померлого
сидять у вигляді птахів на димових трубах. Могилу посипають хлібними зернами, щоб годувати
пташок небесних.
- Образи русалок репрезентували душі людей, які самі згубили себе і не були поховані. Для русалок
клали на вікна гарячий хліб, щоб вони могли насичуватися його парою. О. М. Афанасьєв, аналізуючи
фольклорний матеріал, вказує на цікаву особливість тіней померлих: у зимовий період вони скуті
холодом, морозами, ціпеніють, впадають у тривалий сон, як і всі творчі сили природи, а весною, з
відродженням Сонця і Бога-громовика душі знову пробуджуються до нового життя.
18. Античний гілозоїзм.
Гілозоїзм – це філософська концепція, що заперечує межі між живим і неживим та вважає всю
матерію одухотвореною. Гілозоїзм має на увазі натхненність світу в цілому, прояв розуму в кожній
речі або явищі. Термін гілозоїзм був введений у 1678 р. Кедвортом для позначення натурфілософських
концепцій. На відміну від анімізму, гілозоїзм наділяє душею окремі об’єкти навколишнього світу.
Представники: Платон, Фалес, Анаксимен, Геракліт, Демокрит, Аристотель.
19. Психологічні концепції Іонійська та Елейської шкіл у період античності.
Іонійська (Мілетська) школа:
◦ Фалес, Анаксімандр, Анаксімен – моністи;
◦ Парменід та Геракліт.
◦ Вчення про чотири стихії, що лежали в основі всього.
◦ За Фалесом, це вода, Анаксименом — повітря, Гераклітом — вогонь. Парменід називав
першоелементом землю.
◦ Геракліт, до прикладу, називав вогонь також Логосом, який ототожнював з Розумом.
◦ Душа є частина божественного вогню. Що більше вогню, то більше душі. «Суха душа наймудріша і
найкраща». При виході із тіла вогонь продовжує існувати.
Елейська школа:
◦ У VI ст. до н.е. в південно-італійському місті Елеї виникає ще одна філософська школа – елейська,
послідовників якої називали елеатами.
◦ На відміну від представників мілетської школи елеати вважали основою світу дещо неконкретне, те,
що можна позначити поняттям «буття». Найбільш грунтовні ідеї елейської філософії розроблялися
Парменідом і Зеноном.
◦ від матеріалізму до ідеалізму, протиставити Гомерівським уявленням.
20. Вчення античних лікарів.
Давньогрецький лікар Гіппократ (460-370 рр. до н.е.) вважав, що світ утворюється з чотирьох стихій.
Подібно до всіх інших тіл, організм людини також являє собою суміш чотирьох початків (землі, води,
повітря, вогню), але пов'язаних в певній пропорції. Гармонійне поєднання стихій обумовлює фізичне
здоров'я людини. Проте в результаті зовнішніх впливів (клімат, зміна пори року, умови життя,
характер вживаної їжі і т.д.) пропорція стихій може порушуватися і викликати у людини хвороби.
Варіації в пропорції стихій у окремих людей, лежать в основі відмінностей між людьми в їх
конституційних особливостях, загальної активності і рухливості, душевних здібностях, схильностях і
характерові. Безпосередньо ці відмінності зв'язувалися Гіппократом з наявними в організмі чотирма
видами рідини (кров, слиз, жовта і чорна жовч), в яких різною мірою представлені основні чотири
стихії. Міра переважання якої-небудь з названих рідин в їх суміші і обумовлює основні чотири типи
людей - сангвініки, холерики, флегматики і меланхоліки. Виділенням чотирьох типів темпераменту і
характеру Гіппократ увійшов в історію психології як основоположник диференційнопсихологічного
підходу до вивчення людей.
Представник античної медицини Гален (200 - 130 рр. до н.е.) був переконаний в тому, що життя
виникає в результаті поступового розвитку природи, а психічне - є породження органічного життя. За
основу діяльності і всіх проявів душі Гален визначав кров, яка утвориться в печінці в результаті
з'єднання перевареної їжі з повітрям. Далі, через вени вона надходить до серця, а від нього по
артеріях розтікається по всьому тілу. На шляху до мозку кров, випаровуючись і очищаючись,
перетворюється в психічну пневму. Органами психіки вважалися печінка, серце і мозок. Кожен з
трьох названих органів душі відповідає за певні її функції. Печінка як орган, наповнений
неочищеною, холодною, венозною кров'ю, є носієм нижчих проявів душі - спонукань, потягів,
потреб. У серці, де кров очищена і тепла, локалізуються емоції, афекти, пристрасті. Мозок, в якому
циркулює мозкова кров, продукується і зберігається психічна пневма, виступає носієм розуму.
Алкмеон (VI-V ст..ст. до н.е.), відомий в історії психології як засновник принципу нервізму. Він
першим пов'язав психіку з роботою головного мозку і нервовою системою в цілому. Практика
розтину трупів у наукових цілях дозволила Алкмеону дати перше систематичне описання загальної
будови тіла і функцій організму. При вивченні окремих систем організму, у тому числі мозку і
нервової системи, Алкмеон виявив наявність провідників, що йдуть від мозку до органів чуття. Ним
було встановлено, що мозок, органи чуття та відкриті ним провідники є як у людини, так і у тварин, а
отже, і тим і іншим повинні бути властиві переживання, відчуття і сприймання. Розглядаючи відчуття
як вихідну форму пізнавальної діяльності, Алкмеон вперше намагається описати умови виникнення
відчуттів і формулює в зв'язку з цим правило подібності в якості пояснювального принципу
чутливості. Згідно Алкмеону, для виникнення якого-небудь відчуття необхідна однорідність фізичної
природи зовнішнього подразника і органів чуття. Наприклад, око, на думку вченого, являє собою
поєднання вогню або вогню і вологи, тому воно здатне сприймати лише вогняне і світле.
21. Натурфілософія Геракліта та Демокріта.
Геракліт:
◦ Вогонь – вічна субстанція
◦ Вічним процесом зміни речовини править особливий всесвітній закон – незмінна доля, яку Геракліт
називає Логосом чи Геймармене.
Демокріт:
◦ Весь світ складається з найдрібніших, невидимих оком частинок атомів. Атоми відрізняються один
від одного формою, порядком та поворотом.
◦ Людина, як і вся навколишня природа, складається з атомів, що утворюють її тіло та душу.
◦ Душа також є матеріальною і складається з дрібних круглих атомів.
◦ Демокріт вважав, що душа знаходиться в голові (розумна частина), у грудях (мужня частина), у
печінці (частина бажань) та в органах почуттів.
22. Психологічні ідеї у філософії Сократа. Сократівський метод маєвтики.
◦ Пізнай самого себе.
◦ Моральність – це благо.
◦ Тому насамперед треба навчити людей, показати їм різницю між добрим і поганим, а потім уже
оцінювати їх за поведінкою.
Сократівський метод маєвтики.
Метод маєвтики – це метод ведення діалогу виведений Сократом. Суть методу полягає у тому, щоб
шляхом діалогу і з допомогою системи уточнювальних запитань виявити приховане в людині знання.
Переважно діалог починався із простих буденних речей, а потім підносився до філософських
диспутів.
23. Філософсько-психологічні ідеї Платона.
◦ Система об'єктивного ідеалізму: первинним є духовне начало, яке існує незалежно від нашої
свідомості.
◦ Таким буттям Платон повідомляє нематеріальні ідеї (ейдоси).
◦ Світ ідей статичний. Світ ідей міститься за небесним склепінням.
◦ Ідеї перебувають в наших душах. Душа – ідея тіла.
◦ Світ ідей влаштований ієрархічно: окремі ідеї підкоряються загальнішим. (ієрархія ідей – ідея
блага).
◦ Матеріальний світ походить від ідей.
24. Бачення психічного у філософії Аристотеля. Вчення про буття та душу.
Аристотелеве вчення про буття:
- Основний твір Аристотеля з питань онтології – «Метафізика». Матерія є пасивною формою.
- Метафізика вивчає перші причини та сутності світу; те, що знаходиться за природним, фізичним.
- Аристотель виступає проти виділеного Платоном особливого світу ідей, стверджуючи, що немає
«чистих» ідей, які пов'язані з матерією.
- Аристотель намічає схему ієрархії здібностей як функцій душі: вегетативної, чуттєво-рухової,
розумної.
- Центральним органом душі є серце. Вважає, що існує теоретичний та практичний розум. Розглядає
тіло та здібності тіла як доцільно діючу систему.
- Зовнішні враження відображає фантазія та пам'ять.
25. Аристотелівська концепція катарсису.
Катарсис (з грец. - очищення) – емоційне потрясіння душевного стану, викликане у глядача античної
трагедії, в результаті особливого переживання за долю героя, як правило, вона завершувалась його
смертю.
Виділяють емоційний(власне емоційне потрясіння), естетичний(поява почуття гармонії, краси в їх
складному поєднанні) та етичний(гуманні та позитивні почуття, переживання) аспекти катарсису.
Суть концепції:
- «Очищення» душевного стану.
- Почуття і твори мистецтва, які їх викликають, є ніби ступенями в процесі пізнання і сприяють
індуктивному мисленню. Саме завдяки пізнавальній складовій, що міститься в кожній емоції, людина
і отримує задоволення від творів мистецтва, від споглядання прекрасного.
26. Філософія стоїцизму та її психологічні концепції.
Засновник – Зенон Китійський. Послідовники – Клеанф та Хрізіп.
- Людське життя є одною з головних модифікацій.
- Душа розвивається внаслідок вражень. Спочатку душа є твариною. Людські душі відрізняються
досконалістю. Душа людини за своєю природою матеріальна. Вона подібна теплому диханню.
- Виникнення всіх речей відбувається в результаті взаємодії двох світобудуючих начал - пасивного та
активного. Активною силою є повітряно-вогняна стихія, названа стоїками пневмою, або «творчим
вогнем». Пасивним початком виступає матерія, що представляє собою напіврідку холодну масу, що
складається з води і землі.
- Стоїки виділяли 4 царства натурального світу: неорганічний світ, флора, фауна, світ людей.
- Пристрасті повинні підпорядковуватися розуму. Є 4 види пристрастей: сум, страх, задоволення та
пожадання. Ідеалом людини вважають людину позбавлену будь-яких пристрастей.
27. Епікурейці: філософ як тогочасний психолог. Концепція щастя та ставлення до
афектів.
Світ доступний розуму і піддається осмисленню, у світі є місце для щастя, людина сама в собі.
Страхи, які не дають досягнути щастя:
◦ На думку Епікура, існує чотири речі (або чотири страхи), що роблять людину нещасливою:
1) перед неспроможністю досягти щастя
2) перед стражданням
3) перед богами
4) перед смертю.
Задоволення – відсутність страждань.
28. Психологія школи кініків. Антикультура, космополітизм, філософія життя та погляди
на людську природу.
◦ З вчення Сократа кініки запозичили ідею про зв'язок філософії та життя.
◦ Відчайдушний подвиг у боротьбі з недосконалостями світу з боку кініків означав, що організація
господарського життя, що базується на рабовласництві, вступила в непримиренну суперечність із
сподіваннями збіднілих верств суспільства.
Представник кініків – Діоген. Він вважав себе мудрецем. Думав і говорив, що мудрець нічого не
потребує.
Три моральні максимуми Діогена:
◦ Свобода
◦ Аскеза
◦ Автаркія
29. Неоплатонійська Філософія Плотина: концепція рефлексії.
Принцип абсолютної нематеріальності душі затвердив давньогрецький філософ Плотін, фундатор
римської школи неоплатонізму. В основі існування всього тілесного він бачив еманацію (витікання)
божественного, духовного першооснови.
У Плотіна психологія вперше в її історії стає наукою про свідомість, яка розуміється як "сама
свідомість". Поворот до вивчення внутрішнього психічного життя намітився в античній культурі
задовго до Плотіна.
Рефлексія - здатність суб'єкта як відчувати, пам'ятати чи мислити, а й мати також внутрішнє
уявлення про це.
30. Характеристика епохи Середньовіччя та розвитку психологічних ідей у цей період.
Для періоду Середньовіччя характерні зміни культури та освіти, що настав після краху античного
світу:
1. Зникали міста та великі осередки культури;
2. Виявилася втраченою значна частина досягнутих у грецькій цивілізації знань, які втратили своє
ціннісне значення;
3. Різко знизився освітній рівень населення (у IV ст. було знищено науковий центр в Олександрії. На
початку VI ст. імператор Юстиніан закрив Афінську школу античної філософії, що проіснувала
близько тисячі років) .

31. Фундаментальні
проблеми християнської
антропології.
Психологія як наука
про душу в рамках
Середньовічної
християнської
антропології.
Світогляд середньовіччя стає теологічним. Його основа – церковна догма. Авторитет Церкви був
незаперечним.
Фундаментальні проблеми буття людини.
1. По-новому розуміється та трактується сутність Божественного. Бог – єдиний і унікальний.
Відкидається політеїзм і стверджується монотеїстичний підхід.
2. На відміну від античної традиції визначається місце людини у світобудові.
3. Інакше, порівняно з античною традицією, описується шлях духовного вдосконалення людини.
4. Свобода волі людини.
5. Віра протиставляється науці.
6. Предметом вивчення має бути зовнішній природний світ, а Бог і душа людини.
7. Релігійна догматика замість емпіричного (природничого) пізнання.
8. Нова субстанція – дух та сутність душі
9. Роль емоційної сфери применшується; підкреслюється помилковість почуттів та згубний вплив
емоцій та пристрастей на розвиток людини.
32. Філософсько-психологічні ідеї Аврелія Августина.
Яким є буття за Августином:
1. Визнавав Бога єдиним джерелом будь-якого буття.
2. Буття світу залежить від Божої благодаті.
3. Креаціонізм.
4. Бог розумівся як відокремлена від світу (трансцендентна) сутність.
5. Психологічна концепція часу.
Душа та пізнання за Августином:
1. "Я бажаю пізнати тільки Бога і душу", - говорив Августин.
2. Душа – найближча до Бога частина людини.
3. Загалом Августин поділяє наявне у Платона протиставлення тіла і душі, проте відкидаючи теорію
метемпсихозу. Душа кожної людини твориться Богом і вкладається в тіло у момент народження.
4. Душа безсмертна, після смерті тіла вона чекає на Страшний суд.
5. Душа – знаряддя, яке править тілом.
6. Концепція волюнтаризму.
7. Перевага, віддається розумному пізнанню перед чуттєвим.
8. Всім істинним у пізнанні людина зобов'язана не собі, а Богові, тоді як усі помилки є наслідком
помилок самого суб'єкта.
33. Психологічні погляди П’єра Абеляра.
Абеляр розрізняє:
1. Божественний розум
2. Діалектичний розум людини
3. Звичайний розум людини Сумнів та діалективний шлях.
Індивідуальність – не просто з'єднання матерії та форми. Адже форма задає лише видові, але з
індивідуальні відмінності. Одна й та сама сутність підходить до кожній окремій особі не у всьому її
суттєвому (нескінченному) обсязі, але тільки індивідуально, звичайно
• Необхідність особливого індивідуалізуючого акту Бога для створення індивідуальності.
• Індивідуальне – вершина та ціль.
34. Ідеї Томи Аквінський крізь призму психологічної науки.
1. Душа та тіло в єдності, але не тотожні. Душа проявляє себе через тіло. Душа найбільш досконала,
коли поєднана з тілом (Аристотелізм).
2. Безтілесна душа твориться Богом для певного тіла і за життя є відповідною йому.
3. Вроджена активність.
Доводив безсмертя душі, говорив про залежність людини від Божої милості, про особисту
відповідальність перед Усевишнім. Душа розглядалася ним як посередник між матеріальним світом і
Творцем. Свідомість і самосвідомість абсолютизуються, і психіка людини протиставляється всім
іншим формам життєдіяльності, визначається як самостійна сутність, що перебуває в надтілесному
світі. Описуючи духовне життя, Фома Аквінський розташовував різні форми душі у вигляді
своєрідних щаблів - від нижчих до вищого. Кожному явищу в цій ієрархії приділялося своє, строго
визначене і відмежоване від інших явищ місце.
35. Психологія розуміння процесу пізнання у Роджера Бекона.
Оптичний детермінізм – все пізнання залежить від зору.
- Емпіричний досвід буває різним: життєвий досвід, духовний досвід.
- Р. Бекон бачить причиною зла – невігластво.
- Також він вважає, що знання має спиратися на досвід. У зв'язку з цим він вважав дослідна наука
більш заслуговує на повагу, ніж теологія.
- Знання має бути практичним, інакше в ньому немає сенсу.
36. Умови існування арабської філософії середніх віків: запити до психології.
Арабська філософія як одна з форм суспільної свідомості феодальної епохи довгий час була тісно
пов'язана з богослов'ям. З розвитком природничих і прикладних наук в ній почали зароджуватись
матеріалістичні й атеїстичні тенденції. Першими, хто відходив від традиційного розуміння ісламу,
були мутазиліти, які виступали проти догмату про приреченість і прагнули обґрунтувати релігійні
догмати з точки зору розуму, виходячи з філософських положень деяких античних авторів. Разом з
тим знайомство з творами Аристотеля, Платона та інших сприяло відходу арабської філософії від
традиційної догматики богослов'я. Підкреслюючи важливість точних наук і природознавства, аль-
Кінді (800—†879) критикував Коран і поклав початок використанню філософії Аристотеля для
створення власних філософських систем.
37. Психологічна досліди Авіценни (Ібн-Сіни): фізіологія психічного, дослідження з
вікової психології, про відмінності людини та тварини.
ДОСЛІД ПРО ДВОХ БАРАНІВ
 Двом баранам давалася однакова їжа; при цьому один харчувався у звичайних умовах, а
поряд з іншим прив'язували вовка. В результаті другий баран, незважаючи на нормальне
харчування, починав худнути і швидко гинув.
 Невідомо, яке пояснення Ібн-Сіна давав цьому досвіду, але його схема говорить про відкриття
ролі протилежних емоційних установок у виникненні глибоких соматичних зрушень. Усе це
дає підстави бачити у дослідженнях Ібн-Сини зачатки експериментальної психофізіології
емоційних станів.

38. Психологічні
досліди на арабомовному
середньовічному
сході: експерименти
Аверроеса (Ібн-
Рушд) та вчення Альгазени
(Ібн аль- Хайса) про психічні
процеси та зорове
сприймання.
ПСИХІЧНІ АКТИ
- Одним із перших визначив, що сприймання і рух імпульсу по нервових волокнах має свій певний
час: між подразненням зорового органу та суб’єктивним відчуттям існує певний проміжок часу,
необхідний для передачі збудження по нервових провідниках.
- Відчуття відноситься Альгазеною до розряду незадоволень.
- До відчуття приєднується також здатність до диференціації.
- Сприймання залежить не лише від відчуттів, але й від пам'яті.
39. Проблема психології людини у філософії гуманізму та антропоцентризму
Відродження.
Філософія гуманізму:
Гуманізм - суспільно-філософський рух, що розглядає людину, її особистість, її свободу, її
активність, що творить діяльність як вищу цінність та критерій оцінки громадських інститутів.
Людина в гуманістів ставиться у центр Всесвіту і постає як творець себе. Не просто природна істота,
а пан природи.
Антропоцетризм:
◦ Людині та її проблемам було приділено основну увагу. Людина в центрі.
◦ Весь навколишній світ уявлявся створеним Богом для людини: сонце — світить і гріє, вітер
приносить свіжість і вологу, тварини допомагають у роботі та служать їжею, рослини приносять
користь і створюють красу, камінь є будівельним матеріалом тощо.
◦ Природа загалом розглядалася як джерело багатств, створених для людини. Розкриття цих багатств,
їхніх можливостей вважалося розкриттям Божого задуму.
◦ Саме цей ґрунт і послужив відродженню античної традиції гуманізму.
40. Психологічні ідеї Франческо Петрарки.
Ядро філософії Петрарки – інтерес до людини.
Метод дослідження внутрішнього світу людини – самопізнання.
Вважав, що моральні науки дозволяють розвиватись і вдосконалювати себе.
Моральна філософія Петрарки: потрібно виховувати морально досконалу, високодуховну людину,
яка керується розумом та доброчесністю.
Вчення про внутрішній конфлікт у теорії Петрарки: людина є вроджена із протиріччями. Він
негативно сприймає інстинкти та пристрасті. Позитивно ставиться до генетичної природи людини.
41. Психологічний дискурс в творах Данте Аліг’єрі.
- Суть його «Пекла» полягає в тому, що людина, страждаючи від свого гріха, все одно йому
піддається. Тобто, не зовнішні сили, а сама людина вкидає себе в пекло.
- Ті, хто може подолати гріх, опиняються в чистилищі. Таким чином, подорож загробним світом є
подорож людською душею, це явні пристрасті кожної людини.
- Основний принцип " Комедії " – це поступове одухотворення людини, поступове зникнення плоті.
Відповідно до цього загальним принципом кожна частина поеми має особливий характер.
- Світ Данте розділений на полярні пари протилежностей, що групуються вертикальною осі, і
виражений за принципом сходження (верх: небо, Бог, добро, дух; низ – земне, диявол, зло, матерія).
42. Наративна психологія Лоренцо Валли.
- Є єдність слова і мови зі свідомістю людини.
- Слово і текст є сакральними втіленнями людського духу, тому в аналізі тексту треба шукати прояви
істини.
- У трактаті «Про насолоду як істинному благо» Валла закликав йти не до чесноти, а до насолоди,
вважаючи його індикатором корисного для людини: «Корисне - те ж саме, що викликає насолоду ...».
- Стверджує, що без чесноти прожити можна, а без насолоди - ні. При цьому більшу насолоду
отримує душа від правильних вчинків, ніж тіло від сьогохвилинних радостей.
43. Основні напрямки розвитку антропологічних і психологічних ідей у культурі
Відродження.
1) Моральна сфера розвитку (орієнтована на проблему гідності людини, її свободи, шляхів
вдосконалення. Фокус на перевагах людини. Людина здатна до саморозвитку. Основою розвитку
суспільства і культури є праця. Пріоритет активного життя перед споглядальницьким. Людина –
аморальна);
2) Сфера педагогічних поглядів (досліджувала питання навчання і виховання. Мета виховання –
формування людини з високорозвиненою свідомістю та патріотичними переконаннями, здатної до
самостійного мислення) ;
3) Мистецтво та література (мистецтво та література створюють новий погляд на людину. Виникає
новий жанр – портрет.

44. Джованні Піко делла Мірандола та вчення про гідність.

Італійський мислитель епохи Відродження, представник раннього гуманізму, Піко делла Мірандола
прагнув до загального примирення філософів, вважаючи, що всі релігійні та філософські школи
проповідують приватні прояви єдиної істини. Філософ вважав, що вбираючи в себе все, людина
здатна стати чим завгодно, він завжди є результат власних зусиль; зберігаючи можливість нового
вибору, він ніколи не може бути вичерпаний ніякої формою свого наявного буття у світі. Протягом
життя людина володіє свободою волі: він може піднестися до ангелів або зануритися в несвідоме
тваринний стан.
- питання місця людини у світобудові (його автор визначив як знаходження людини як надістоти у
центрі всесвіту);
- питання про сумісність різних філософських вчень та методів на шляху досягнення істини та злиття
із тим, хто нас створив;
- питання ставлення філософа до матеріального, грошей та слави.
45. Психолого-педагогічна концепції Еразма Роттердамського.
 Сміливість та витонченість.
 Нетвердість віра. Зоря вільнодумності. Еразм – Вольтер.
 Концепція «природної людини». Еразм – Руссо.
 Непроглядний морок, песимізм, відчай. Все в світі безглуздого, безглуздо, марно, всю життя –
не більше ніж порожній фарс. Велика сила в її інтелектуальній відвазі та зухвалій рішучості.
 Сатира турбувати погані вдачі. Повчання.
 Зображальність.
 Відповідність у витонченості пропорцій. Вся життя людська, у всіх вимірах, сторонах і
перспективах, і зі всім тим така стрункість, легкість, осяжність.
 Стояв на позиції захисту дитини й дитинства, що було принципово новим у розумінні даної
вікової епохи і новаторським у педагогіці.
46. Психологічні та психофізіологічні досліди Леонарда да Вінчі.
- Проникнення в таємниці людських пристрастей, почуттів та поведінки.
- Психофізіологія емоцій.
- Загальнолюдськими пристрастями вважав радість, смуток та фізичні зусилля. Тільки у зв'язку з
цими станами можна зрозуміти, на його думку, основне життєве значення різних частин організму
(м'язів, кісток, сухожиль тощо), рухами та змінами яких супроводжуються людські пристрасті (сум,
страх та ін.). Найвищою цінністю стає «божественна наука живопису».
Численні дослідження з оптики. Зір є домінуючим органом чуття.
- Леонардо показав, що робота очі управляти не особливою здатністю душі, а є відповідною
реакцією на світловий вплив. У наводиться їм описі механізму зору по суті давалася схема
зрачкового рефлексу, і, таким чином, Леонардо досить близько підійшов до відкриття рефлекторного
принципу.
- Він висуває також ідею про єдність теорії та практики.
47. Філософія творця у психологічних поглядах Леонардо да Вінічі.
Механістичний підхід у інтерпретації психіки та поведінки людини і тварини.
Вважав, що наука твориться у практиці. Суть науки є у відображенні та перетворенні дійсності.
Вважав, що живопис – божественна наука, як мистецтво відображення світу в художніх образах. За
допомогою такого мистецтва він досліджував природу.
Науковець (суб’єкт) ставав центром пізнання оточуючої тілесної і духовної діяльності.
48. Бернардіно Телезіо: пояснити психічне природніми законами.
Власну систему поглядів Б. Телезіо розвивав, орієнтуючись на вчення стоїків. На його думку, в
основі світу лежала матерія. Сама по собі матерія пасивна. Для того щоб вона могла проявитися в
різноманітті своїх якостей, необхідна взаємодія з нею тепла і холоду, сухості і вогкості. Людина є
результат розвитку природи, причому у нього, як і у всього живого, з'являється психічне, душевне,
назване терміном "дух". Дух - це захоплене з навколишнього середовища найбільш досконале,
виряджене, невидиме па очей матеріальне речовина, яка знаходиться в мозку, пульсуючи і рухаючись
від мозку до периферії і назад.
Проводячи в цілому передові для того часу погляди і стверджуючи природничонауковий і
досвідчений підхід до вивчення людини і його психіки, Телезіо, тим не менш, допускав деякі
поступки ідеалізму і теології. Їм формально визнавалося існування Бога і вищої безсмертної душі.
49. Філософсько-психологічні погляди П’єтро Помпонацці.
- Подолати обмеженість схоластики(схоластика — панівний у середньовічній Європі філософський і
педагогічний метод, сконцентрований навколо університетів, що був синтезом християнського
богослов'я та логіки Аристотеля).
- Подолати «власну неосвіченість». Він страждає, сумнівається, шукаючи істину.
- Співвідношення розуму та віри.
- Ідея «подвійної істини».
- Теорія фатуму як ініціативної та детермінованої поведінки людини.
- Матеріальна концепція душі.
50. Політична психологія Ніколо Макіавеллі.
Державець
1. У трактаті описуються реальні соціально-політичні процеси у суспільстві, їм дається оцінка та
проводиться їх аналіз на конкретних історичних прикладах.
2. Очевидна несумісність моралі та політики Макіавеллі сприймається як даність. Якщо мета є влада,
всі засоби виявляються хорошими задля досягнення цієї мети.
3. Він каже, що правителю на цьому шляху варто забути про чесноту та власну вдачу, оскільки,
будучи при владі, він більше вже не належить собі.
4. Керуючи державою, правителю також варто розраховувати на доброчесність підданих.
5. Антропологічний песимізм.
Психологія маніпуляцій Державця
1. «Ніщо не приносить государеві такої поваги, як великі походи та незвичайні вчинки».
2. Державець повинен також виявляти себе шанувальником усіх видатних доблестей та заохочувати
осіб, які відрізняються у будь-якому мистецтві.
3. Навіяти громадянам, що «вони можуть спокійно вдаватися до своїх занять, як то: торгівлі,
землеробству та іншим підприємствам, щоб сільський житель міг прикрашати свій маєток, не
побоюючись, що його буде відібрано, а купець — перевозити товари, не лякаючись податків. Охочих
чинити так і всіх, хто збирається примножувати володіння та багатства держави, правитель має
винагороджувати.
4. Ще йому слід у відповідну пору року займати народ святами та видовищами.
5. Знайти зовнішнього ворога.
51. Джироламо Фракасторо та його вчення про душу.
Один із представників італійських лікарів. Вивчав психологію хворого, стосунок лікаря і хворого,
а також вплив хвороби на психіку та навпаки.
У 1546 році він ввів у медицину поняття «контагії — це ураження, що переходить від одного до
іншого», маючи на увазі ті хвороби, які були заразними, що було у XIX столітті трансформовано у
термін інфекція. У своїй основній роботі «Про контагії, контагіозні хвороби і лікування» він
припустив, що епідемії спричинюють крихітні частинки («насіння»).
Фракасторо розглядав знання як усвідомлення не загальних сутностей, а індивідуальних, що
знаходяться в русі тіл, відстоюючи, таким чином, ідеї номіналізму. Але, на відміну від У.Оккама, він
відхилив “знакову” теорію і намагався по-новому відновити теорію образів.
Вихідними ідеями Фракасторо є наступні:
- не може бути дії без фізичного контакту;
- сама по собі душа не може змінюватися;
- зміни в ній викликають тільки зовнішні поштовхи.
У цих своїх позиціях Фракасторо виступає як продовжувач механістичного детермінізму Демокріта у
психології. Для пояснення генези і структури образа ним використовувалася корпускулярна гіпотеза
(корпускули відрізняються від атомів подільністю і відсутністю порожніх проміжків між ними).
Фракасторо стверджував, що від речей відокремлюються сполучення корпускул (симулакри) -
образи, зображення, що діють на органи чуттів і залишають у них свій відбиток. Таким чином,
учений розвиває особливий підхід у поясненні психологічних явищ - тілесний, психофізіологічний.
Пізнання визначалося ним як відділення істинного від помилкового.
52. Психологічні концепції іспанського Відродження: Хуан Луїс Вівес, Хуан Уарте;
Гомеса Перейра.
Хуан Луїс Вівес (1492-1540)
Психологію розглядає, як емпіричну науку, описує досліджування пізнавальних процесів, почуттів,
чуттєвого досвіду – все це він розкрив у своїй найвідомішій праці «Про душу та життя».
Загалом вивчає властивості та функції душі. Вважає, що варто використовувати метод
індукції(логічний перехід від часткового до загального) щодо узагальнення людських вражень.
Займався дослідженням пам’яті. Відчуття і почуття на думку Вівеса є первинними формами
психічного та перетворюються за допомогою асоціацій.
Хуан Уарте (1530-1592)
Займався психологією здібностей. Досліджував здібності до наук. Вивчав індивідуальні відмінності в
здібностях людей з метою їх професійного відбору. В основному темперамент впливає на розвиток
здібностей.
Він також вивчав індивідуальні та вікові відмінності, психофізіологію, а також, як харчування
впливає на стан людини. Досліджував також зв'язок між тілесними ознаками та здібностями, та вивів,
що усе це є основою диференційної психології.
Гомес Перейра (1500-1560)
Заперечує думку, що відчуття є у тварини. Тварини – апсихічні тіла, які не керуються душею, а
прямими впливами зовнішніх чинників. Їхньою поведінкою рухають знаки. Проте, людина –
справжнє психічне тіло, яке вміє мислити та може усвідомлювати себе.
53. Психологічні ідеї Ренесансу в Німеччині та Бельгії.
- Людина представляється як мікрокосм, багато істориків філософії у зв'язку відносять його вчення
до відродження ідей античних авторів.
- Водночас він ототожнює людину і з Богом, але з людським Богом.
- Людина у разі представлений як єдність чуттєвого і розумного, пов'язаних розумом.
- Розум є відображенням нескінченного.
54. Загальна характеристика ідей Нового часу. Філософ техніки Галілео Галілей.
 Характеризується географічними відкриттями – Магеллан, Колумб.
 Приходить більш реальне розуміння та усвідомлення людиною світу, початок розселення людей.
 Високі досягнення в механіці.
 Поширення друкарства.
 Поява експериментальної фізики Галілея.
 Розвиток критики античних філософів.
 Коперніканська революція – зміна уявлень про Землю та Сонце.
 Розвиток нового психологічного знання(тіла людини та тварини розглядалися як складно
влаштовані машини. Тіло людини регулюється не зовнішніми впливами, а душею, що має
божественне походження. Виникає спроба об’єднати душу та тіло).
 Сенсуалізм та раціоналізм стають протилежними напрямами (Сенсуалізм – процес пізнання к
єдиний і найважливіший. Раціоналізм – з лат. розумний).
55. Рене Декарт: рефлекси та «пристрасті душі».
- Зачатки рефлексології:
- Тіло - машина, що функціонує за законами механіки.
- Душа має власну активність, що скеровує процеси мислення, пізнання.
- Основною ж функцією тіла є рух – як рефлекс.
- Сам термін «рефлекс» у роботах Декарта не використовується, але в розкритті будови і
функціонування тіла можна знайти описи складових рефлекторної дуги.
Пристрасті душі:
1. Лише душі ми приписуємо “думки”.
2. Однак усі види наших сприйняттів чи знань Декарт вважає пасивними станами (вони отримані від
речей, ззовні).
3. Душа бажає і активує волю.
4. Діями самої душі є лише бажання, те, що залежить від автономної волі. Але навіть воля при
найближчому розгляді у Декарта на підозрі, бо сама вона вже спокушена пристрастями і керується
судженнями, заснованими на пристрастях, які колись перемогли її.
5. Ці пристрасті сприймаються нею як власна зброя.
«Будемо міркувати так: тіло живої людини так само відрізняється від тіла мертвого, як відрізняється
годинник або інший автомат (тобто машина, яка рухається сама собою), коли вони зібрані і коли в
них є матеріальна умова тих рухів, для яких вони призначені, з усім необхідним для їх дії, від тих
же годинників або тієї ж машини, коли вони зламані і коли умова їхнього руху відсутня».
Душа діє на тіло за допомогою «тваринних духів»: вона «розкачує залозу» і змушує тваринні рухи
рухатися власними шляхами.
 Є лише шість первісних пристрастей:
1. Здивування;
2. Кохання;
3. Ненависть;
4. Бажання;
5. Радість;
6. Смуток.
Всі інші пристрасті або складені деякими з цих шести, або є їх видами. Ці пристрасті відбиваються
на стані людини.
56. Бенедикт Спіноза: філософія природи та вчення про психічне.
Субстанція (від лат. substantia - сутність, що лежить в основі) - «існує саме по собі і видається саме
через себе» існує тільки одна, тобто вона є все існуюче.
Атрибут (лат. attribuo – надаю, наділяю) - це те, що становить сутність субстанції, її
фундаментальну властивість. Нам відомо лише два атрибути — «протяжність» і «мислення»,
Цілісність людини як пов'язує її духовну і тілесну сутності, а й є основою пізнання навколишнього
світу.
Як і Декарт, він був переконаний, що саме інтуїтивне знання є провідним, бо інтуїція дає
можливість проникати в сутність речей, пізнавати не окремі властивості предметів чи ситуацій, але
загальні поняття.
Інтуїція відкриває безмежні можливості самопізнання.
Доводячи пізнаваність світу, Спіноза підкреслював, що порядок і зв'язок ідей такі ж, якими є
порядок і зв'язок речей, так як і ідея, і річ є різними сторонами однієї і тієї ж субстанції - Природи.
57. Готфрід Ляйбніц: монадологія та теорія пізнання.
В основі цієї єдності, на думку Лейбніца, лежить духовний початок.
Світ складається з безлічі монад (від грецьк. "монос" – єдине).
Кожна з них «психічна».
У душі безперервно відбувається непомітна діяльність "малих перцепцій", або несвідомих
сприйняттів. У тих випадках, коли вони усвідомлюються, це стає можливим завдяки особливому
психічному акту – апперцепції, куди входять увага і пам'ять.
Існує свідомість та несвідоме у психіці людини.
Апперцепція – усвідомлення змісту перцепції, що включає увагу та пам’ять.
Лейбніц вперше ввів поняття «несвідоме». Не одні тільки зрозумілі поняття та уявлення складають
область духу: його життя поширюється і за межі свідомості.
58. Первинні ідеї асоціативної психології у працях Томаса Гоббса.
- Філософ відкидав душу як особливу сутність. У світі немає нічого, крім матеріальних тіл, що
рухаються за законами механіки. Відповідно і всі психічні явища підкорені цим глобальним
законам. Матеріальні речі, впливаючи на організм, викликають відчуття. За законом інерції з
відчуттів виникають уявлення (у вигляді ослабленого сліду), що утворюють ланцюги думок, які
випливають одна з іншої у тому порядку, в якому змінювалися відчуття.
- Такий зв'язок отримав згодом назву асоціації. Про асоціацію як фактор, який пояснює, чому цей
психічний образ залишає в людини саме такий, а не інший слід, було відомо з часів Платона та
Аристотеля.
- Для Гоббса у побудові людини діяв тільки один закон – механічного зчеплення психічних елементів
за суміжністю. Чуттєві образи складаються за асоціативним принципом у певні утворення, на основі
чого виникають поняття і взагалі будь-яка вища форма в житті уявлень.
59. Психологічні ідеї Джона Локка.
Два шляхи пізнання:
1. Відчуття;
2. Рефлексія.
У досвіді Локк виділив два джерела: відчуття та рефлексію.
Поряд з ідеями, які "доставляють" органи почуттів, виникають ідеї, що породжуються рефлексією як
"внутрішнім сприйняттям діяльності нашого розуму". І ті, й інші постають перед судом свідомості.
"Свідомість є сприйняття того, що відбувається у людини в її власному розумі". Це визначення стало
наріжним каменем інтроспективної психології.
Педагогічні погляди:
 Основний дидактичний принцип в навчанні спиратися на інтерес і допитливість дітей.
 Головним виховним засобом є приклад та середовище.
 Стійкі позитивні звички виховуються лагідними словами і лагідними навіюваннями.
 Фізичні покарання застосовуються лише у виняткових випадках зухвалої та систематичної
непокори.
 Розвиток волі відбувається через уміння переносити труднощі, чому сприяють фізичні вправи і
загартовування.
60. Загальна характеристика епохи Просвітництва.
Головними ідеями Просвітництва були:
 Ідея гуманізму, природного права кожної людини на визнання цінності її особистості, на щастя.
Особистість цінна незалежно від її походження, народності, раси.
 Засудження соціальної нерівності людей, експлуатації людини людиною. Антифеодальні настрої.
 Ідея перебудови суспільства на засадах розуму і науки. Розум для просвітителів – це активне
знаряддя перетворення, а не пасивне вмістилище ідеально правильних знань, даних Богом, як
розглядали його класицисти.
 Критика церкви, релігійних заборон і забобонів, критичний перегляд загальноприйнятих духовних
та інтелектуальних цінностей.
 Засудження політичної тиранії.
 Ідея освіченого абсолютизму – правителі країн повинні дбати про розвиток науки і освіти серед
населення («союз королів і філософії»).
61. Девід Гартлі – засновник асоціанізму у Великій Британії.
«Роздуми про людину, її будову, її обов'язок і надії» (1749), базується на вченні про вібрацію,
оскільки він вважав, що вібрація зовнішнього ефіру викликає відповідну вібрацію органів чуття,
м'язів та аналізувавши структуру психіки людини, Гартлі виділив у ній два кола - велике і мале.
Теорія рефлексу:
На думку Гартлі, зовнішні впливи, викликаючи вібрацію органів чуття, що запускають рефлекс.
Вібрація органів чуття викликає вібрацію відповідних частин мозку, а ця вібрація, у свою чергу,
стимулює роботу певних м'язів, викликаючи їх скорочення та рух тіла.
У своїй головній праці „Про людину, її будову, її обов’язки” (1749 р.) розвиває вчення про психіку як
природного початку. Всі духовні здібності (сприймання та ін.) пояснюються через звернення до
органічної структури мозку. Існують три основні елементи душевного життя:
1) Сенсації (відчуття).
2) Ідеації (ідеї відчуттів, тобто повторення відчуттів без предметів).
3) Афектації (найпростіший афективний тон – задоволення, незадоволення).
Із цих трьох елементів будується душевне життя за допомогою механізму асоціації. В основі
елементів психологічного механізму асоціацій і мозку, лежать вібрації, тобто матеріальні фізіологічні
процеси, що виникають у речовині нервів під впливом зовнішніх дій.
62. Ідеї асоціанізму у працях Джоджа Берклі та Девіда Юма.
Свідомість та нютонівський простір у відчуттях
◦У "Досвіді нової теорії зору " Берклі детально проаналізував чуттєві елементи, у тому числі
складається образ геометричного простору як вмістилища всіх природних тіл. Фізика припускає, що
цей ньютоновий простір дано об'єктивно, тоді як воно – продукт взаємодії відчуттів.
Досвід – джерело пізнання:
◦ Початок пізнання базується на перцепціях.
◦ Перцепції бувають двох видів: враження і ідеї, які розрізняються за ступенем жвавості і сили.
◦ Під враженнями Юм розуміє відчуття, афекти й емоції, що відрізняються жвавістю і силою. Ідеї -
слабкі образи цих вражень в мисленні і міркуванні.
◦ Разом з тим, враження та ідеї - продукти людської свідомості без внесення фізіологічних
компонентів, тобто враження - образи сприйняття, ідеї - продукти розумової діяльності. Враження та
ідеї діляться на прості і складні. «Прості сприйняття, тобто враження і ідеї, - це ті, які не допускають
ні розрізнення, ні поділу. Складні сприйняття протилежні простим, і в них можуть бути розрізнені
частини».
63. Французьке Просвітництво: Вольтер, Конділь’як, Жюльєн Ламетрі, Дені Дідро, Клод
Гельвецій, Жан-Жак Руссо та ін.
- Формування нового типу особистості, активної, заповзятливої, що бере на себе відповідальність за
свою долю і свідомо прагне до власного та суспільного добробуту.
- Образ "статуї", яка спочатку не має нічого, крім здатності відчувати. Варто їй, однак, отримати
ззовні перше відчуття, хоча б найпримітивніше (наприклад, нюхове), як починає діяти вся психічна
механіка.
- Сильне відчуття породжує увагу; порівняння одного відчуття з іншим стає функціональним актом,
що визначає подальшу розумову роботу, тощо.
- Ламетрі вважав, що виділення Декартом двох субстанцій - не більше, ніж "стилістична хитрість",
вигадана для обману теологів.
- Людина від природи добра, але її жахливо зіпсувала цивілізація.
- Матеріалістичний сенсуалізм. Інтерпретацію «випадку»: «випадок» - лише умова, ефект якого
залежить від можливостей «людської машини». Людина-машина – продукт природи.
Суспільний договір
- Пояснити причини соціальної нерівності та її види, інакше осмислити договірний спосіб
походження держави.
- Він думав, що держава виникає в результаті суспільного договору. Згідно з громадським договором
верховна влада у державі належить усьому народу.
Концепція задоволення:
- Гельвецій – прихильник суворого детермінізму.
- У матеріальної природи все відбувається згідно з загальним законам, яким підпорядкований будь-
який рух матерії.
Інтерпретовані теорії:
1. Психологічна теза: кожен індивід фактично намагається максимізувати своє задоволення.
2. Етична теза: така поведінка індивіда є доброю.
3. Соціологічна теза: коли кожен індивід прагне максимізувати своє задоволення, ми приходимо до
найвищому з можливих загальному благополуччю.
4. Етична теза: цей стан є добрим.
64. Історичний підхід у працях філософів Просвітництва: Віко в Італії; Монтеск’є та
Кондорсе у Франції; Йоган Гердер в Німеччині.
 Віко (1668-1744) у трактаті "Підстави нової науки про загальну природу речей" (1725) висунув
ідею, що кожне суспільство проходить послідовно через три епохи: богів, героїв і людей.
 Монтеск'є (1689-1755) виступив із книгою "Про дух законів" (1748). У ній, попри вчення про
божественний промисл, стверджувалося, що людьми правлять закони, які у свою чергу
залежать від умов життя суспільства, насамперед географічних.
 Кондорсі (1743-1794) в "Ескізі історичної картини прогресу людського розуму" (1794) зобразив
історичний розвиток у нескінченному прогресі, зумовленому як зовнішньою природою,
культурними досягненнями (відкриття, винаходи), так і взаємодією людей. Він не заперечував
роль внутрішніх спонукань людини, але як двигун історії у нього виступали не окремі
особистості, а маси.
 Йоганн Гердер (1744-1803): суспільні явища змінюються закономірно, трактував ці зміни як
необхідні щаблі у загальному становленні народного життя. При цьому як визначальний
початок, висувався розвиток не тільки розуму, але широко зрозумілої гуманності, досягнутої
завдяки взаємному впливу людей один на одного.
65. Загальна характеристика психологічних ідей ХІХ ст. та подальший розвиток
асоціанізму.
XIX століття вважається тріумфом асоціалізму. Закон асоціацій розглядався як основне явище
духовного життя. Цією теорією намагались пояснити основні питання політики, моралі та
виховання.
Виникнувши в Англії, асоціативна психологія в XIX ст. була представлена такими філософами як:
Томасом Брауном, Джеймсом Міллем, Джонном Стюартом Міллем, Александром Бенном, та Г.
Спенсйром. На розвиток асоціативної психології значний вплив мали природознавчі науки,
особливо відкриття в галузі хімії, фізики, а з часом і біології.
В розвитку асоціалізму в XIX ст. розрізняють 3 етапи. Найвищий розквіт асоціанізм отримав в
працях Т. Брауна та Дж. Мілля. В подальшому у працях Дж. Ст. Мілля асоціативна психологія
 вступає в період кризи. В кінці XIX ст. в асоціативній психології застосовується експеримент.
Експериментальне вивчення асоціацій почав учень Вундта М
Траутшольдт (1883 р. ). В результаті уточнень та доповнень, відбувається відмова від багатьох
принципових положень асоціанізму. Асоціанізм вступає в період кризи.

66. Джеймс Стюарт Міль та ментальна хімія, еволюційна психологія Герберта Спенсера,
ідеї біологічної причинності Чарльза Дарвіна.
 «Ментальна хімія» висунута Джоном Стюартом Міллем як продовження та уточнення
концепції асоціативної психології Джеймса Мілля.
 "Ментальна хімія" пояснювала, чому багато відчуття, наприклад звук скрипки або смак
апельсина (який є в дійсності значною мірою запахом), сприймаються у вигляді простих і
єдиних, хоча вони обумовлені складними стимулами, подібно до того, як вода подається простий
і єдиної, хоча вона складається з кисню і водню. Цей погляд суттєво вплинуло на програму
роботи першого психологічних лабораторій. Передбачалося, що шляхом експериментального
аналізу вдасться виокремити "атоми" свідомості і отримати в психології щось подібне
Менделєєвськой таблиці.
 Спенсер писав, що психологія вивчає співвідношення зовнішніх форм з внутрішніми, асоціації
між ними. Так він розширив предмет психології, включаючи в нього не тільки асоціацію між
внутрішніми факторами (асоціації тільки в полі свідомості), а й вивчення зв'язку свідомості із
зовнішнім світом.
 Спенсер говорив, що психіка є механізмом адаптації до середовища. Тобто психіка виникає
закономірно на певному етапі еволюції, в той момент, коли умови життя живих істот
ускладнюються настільки, що пристосуватися до них без адекватного їх відображення
неможливо.
 Спенсер поширив закони еволюції не тільки на психіку, але й на соціальне життя, розвиваючи
органічну теорію суспільства. Він говорив, що людині необхідно пристосовуватися не тільки до
природи, а й до соціального оточення: тому його психіка розвивається в процесі розвитку
людського суспільства. Одним з перших в психології Спенсер порівнював психологію дикуна і
сучасної людини, роблячи висновок, що у сучасної людини більше розвинене мислення, в той
час як у первісних людей було більше розвинене сприйняття.
 Протягом 20 років Дарвін працював над створенням еволюційного вчення, у 1859 році нарешті
воно було опубліковане за назвою "Походження видів шляхом природного добору, або
збереження обраних порід у боротьбі за життя".
 Учений намагається пояснити і походження людини від тварин. Про це він пише в одній зі своїх
робіт за назвою "Походження людини і статевий добір", де використовує власну еволюційну
теорію. Ученому належать капітальні праці з ботаніки, зоології і геології, у яких детально
розроблені окремі питання еволюційної теорії.
 Дарвін вказував на природний відбір як фактор виживання організмів у постійно загрозливою їх
існуванню середовищі. У ході еволюції виживають лише ті, хто зміг найефективніше
пристосуватися.
67. Розвиток експериментальної психології Ернест Вебер, Густав Теодор Фехнер.
Фізіолог Ернест Вебер (1795-1878). Він задався питанням: наскільки слід змінювати силу
роздратування, щоб суб'єкт вловив ледь помітне розходження у відчутті. Таким чином, акцент був
переміщений. Досліди і математичні викладки стали витоком течії, влившись в сучасну науку під
назвою психофізики. Психофізика починала з уявлень про локальні психічних феноменах. Але
отримала величезний методологічний і методичний резонанс у всьому корпусі психологічного
знання. У нього впроваджувалися експеримент, число, міра. Таблиця логарифмів виявилася
приложимой до явищ духовного життя, поведінки суб'єкта.
Прорив від психофізіології до психофізиці був знаменний і в тому відношенні, що розділив принцип
причинності і принцип закономірності. Психофізика довела, що в психології і за відсутності знань
про тілесне субстраті можуть бути строго емпірично відкриті закони, яким підвладні її явища.
У другій половині XIX ст. окремі питання і проблеми, що лежать на кордоні фізіології і психології,
стають предметом спеціальних і систематичних досліджень, які потім відокремлюються і
оформляються у відносно самостійні наукові напрямки. Однією з перших таких областей і з'явилася
психофізика, створена німецьким фізиком, фізіологом і філософом Г. Фехнером (1801-1887).
Психофізика була задумана Фехнером як наука про загальний зв'язок фізичного і духовного світу.
Спираючись на філософію Шіллінга, Фехнер виступив з вченням про тотожність психічного і
фізичного, висунув принцип загальної одухотвореності природи. На думку Фехнера, повинна бути
створена спеціальна наука, яка за допомогою експерименту та математики могла б довести висунуту
ним філософську концепцію. Такою наукою і з'явилася психофізика, яка визначалася ним як точне
вчення про функціональні відносинах між тілом і душею. Згідно Фехнера, психофізика повинна
займатися експериментально-математичним вивченням різних психічних процесів (відчуттів,
сприймань, почуттів, уваги і т. п.) в їх відношенні, з одного боку, до фізичних факторів, що повинно
скласти предмет зовнішньої психофізики, з іншого - в ставленні до анатомо-фізіологічних підставах,
що повинне було представити предмет внутрішньої психофізики.
Загальна програма побудови психофізики включила три головні завдання:
1) встановити, яким законом підпорядковуються відносини психічного і фізичного світу, на прикладі
зв'язку роздратувань і відчуттів;
2) дати математичне формулювання цього закону;
3) розробити психофізичні методи вимірювання.
Вперше з ідеєю створення нової експериментально-математичної науки - психофізики - Фехнер
виступив в 1851 р. Наступні роки він був зайнятий практичним здійсненням своєї психофізичної
програми. У 1860 р. в світ виходить основна робота Г. Фехнера «Елементи психофізики. Однією з
істотних його заслуг є встановлення ним основного психофізичного закону. Вихідним матеріалом
для його виведення стали досліди Вебера з визначення порогів. Фехнер був переконаний в тому, що
він знайшов непорушний закон, що виражає відношення між тілесним і духовних світом.
Метод середніх помилок був перенесений в психофізику з астрономії та фізики для вивчення окоміру
і шкірних порогів. Фехнер надав цьому методу завершений в математичному та методичному
відношенні вид. Те ж саме було зроблено ним і щодо методу вірних і помилкових випадків.
Розробкою психофізичних методів Фехнер зробив величезний внесок в історію психології, який
полягає в тому, що він поклав початок математичної та експериментальної психології.

68. Герман Людвіг Гельмгольц та його психофізіологічні ідеї.

Центральною фігурою в створенні основ, на яких будувалася психологія як наука, що має власний
предмет, був Г. Гельмгольц (1821-1894). Його різнобічний геній перетворив багато наук про природу,
в тому числі про природу психічного. Їм було відкрито закон збереження енергії.
Гельмгольц основне зусилля спрямовує на експериментальне вивчення психічних явищ в їх зв'язку з
анатомією і фізіологією органів почуттів.
Центральне місце в експериментальних дослідженнях Гельмгольца займають питання психофізіології
зору і слуху. До вивчення фізіології зору Гельмгольц приступає майже відразу ж після відомих його
дослідів з вимірювання швидкості проведення нервового збудження (1851). На основі численних
дослідів з вивчення простих та складних тонів Гельмгольц приходить до висновку про резонансну
природі звукового і слухового апарату у людини. Результати його досліджень не тільки зафіксували
новий рівень знань, а й дали сильний поштовх до розгортання в області психофізіології слуху
багатьох нових теоретичних і експериментальних досліджень.
Ще більший науковий внесок і ефект стимуляції подальшої дослідницької роботи мають досліди
Гельмгольца в області психофізіології зору. Він висунув ряд загальних теорій - трикомпонентну
теорію колірного зору, генетичну теорію зорового сприйняття простору і пов'язане з нею вчення про
«несвідомому умовиводі», вчення про «відчуттях іннервації». Значна частина досліджень
Гельмгольца була пов'язана з вивченням колірного зору.
Експериментальне вивчення явищ контрасту, окоміру, ілюзій, механізмів бінокулярного зору,
сприйняття напрямки і глибини призвело Гельмгольца до висновку про те, що всі вищеперелічені
зорові функції є не вроджені властивості ока, а продукти досвіду і вправи, ефекти багаторазового
повторення сенсомоторних зв'язків та асоціацій, що утворюються при різних суб'єктивних та
об'єктивних умовах просторового бачення.
Із загальної емпіричної теорії зору випливало і вчення Гельмгольца «про несвідомому умовиводі».
Його науковий внесок в область експериментальної психофізіології великий і багатогранний.
Він стоїть біля витоків сучасної експериментальної психології. Психологію він розглядав як таку
науку, яка цілком повинна будуватися на основі експериментальних і математичних методів.
Він був схильний зводити психологію цілком до фізіології. Його спроби розчинити психологію у
фізіології слід вважати помилковими і механістичним.

69. Вільгельм Вундт та перша експериментальна лабораторія.

Становлення психології і початок її розвитку як самостійної науки відбувалося, як вважається, з 1879
року, коли німецьким фізіологом, філософом і психологом Вільгельмом Вундтом (1832 1920) була
створена перша експериментальна психологічна лабораторія при Лейпцігському університеті.
Вільгельм Вундт став одним із перших проповідників експериментальної психології. Головним
предметом її вивчення він зробив людську свідомість - його вміст, процеси та стани. Вміст
свідомості, згідно з Вундтом, включає скороминущі відчуття, образи предметів, бажання спогади,
емоції і т.д.
Процеси діляться на два типи:
- Мимовільні. Відбуваються самі собою. Наприклад, коли ви їдете в поїзді, стукіт коліс як би сам
собою вишиковується в певний ритм.
- Довільні. Прямують людиною. Тобто за бажання ви можете змінити цей ритм.
Також німецький психолог вперше ввів поняття обсягу свідомості (кількість вражень, яке вона може
тримати в собі одночасно) і зробив висновок, що цей обсяг не обмежений, якщо вміст постійно
об'єднується в дедалі більші одиниці.
Метод вивчення психології
У своїх дослідженнях Вундт використав метод інтроспекції (самоспостереження), який відкидається
сучасною психологією через надмірну суб'єктивність. У чому полягала суть методу? Вундт та його
колеги (спеціально навчені інтроспекції) спостерігали за собою в різних ситуаціях і складали звіт, в
якому описували, що почуваються і як поводяться при появі подразників.
Так як у ті часи психологія тільки зароджувалася, Вільгельм Максиміліан вирішив взяти за основу
науки хімію, яка вже була досить вивчена та розроблена. Саме тому його системі притаманний
елементаризм.
Основні принципи, плюси та мінуси методу Вундта
Основних принципів методу Вундта три: 1)Людська свідомість – це сукупність особистого досвіду,
який аж ніяк не проявляється зовні. Отже, вивчати його треба за допомогою самоспостереження. 2)
Психіка і свідомість (те, що усвідомлюється) – це те саме. 3) Свідомість – це кілька елементів,
пов'язаних між собою асоціативно.
Що ж до переваг і недоліків, то головний плюс методу полягав у тому, що людина за допомогою
самоспостереження сама краще визначить свої відчуття та особливості, ніж будь-хто інший.
Головний же мінус методу – це необ'єктивність, т.к. людина може трактувати спостереження на
користь.
За 20 років з моменту заснування психологічної лабораторії Вундт та його учні провели понад 100
експериментів. В основному вони розглядали ті проблеми, які були поставлені іншими вченими, але
не були до кінця вивчені. Перша серія експериментів була присвячена вивченню психологічних
аспектів слуху, зору, нюху, відчуття часу та інших почуттів. Також приділялася пильна увага
експериментам із вивчення часу реакцій. Вундт з'ясував, що людську реакцію на подразник можна
поділити на 3 етапи:

 Сприйняття подразника.
 Усвідомлення подразника.
 Вияв волі.
Після впливу подразника людина сприймає його, аналізує та нарешті реагує. Реакція є рух м'язів, і
Вундт хотів з'ясувати його середнє значення. Проте це у нього вийшло, т.к. було важко розмежувати
етапи перебігу реакції.
Ще одним об'єктом вивчення психолога було те, що ми зараз називаємо фокусом уваги. Приклад
фокусу – сприйняття сторінки, яку зараз перед собою бачите. Поки ви читаєте один абзац, інші видно
не так виразно.

70. Досліди пам’яті Германом Еббінгаузом.

Заслуга Еббінгауза полягає в тому, що він був одним із перших дослідників, хто показав, що вищі
психічні функції також можна вивчати експериментальним шляхом. Він був науковцем, який вперше
почав досліджувати пам’ять. У 1885 році Еббінгауз опублікував свій відомий твір «Про пам’ять»,
який став одним із перших експериментальних психологічних досліджень та однією з найбільш
видатних робіт, написаних незалежним дослідником.
На основі теоретичних постулатів асоціанізму він висунув припущення, що люди запам’ятовують,
зберігають і пригадують факти, між якими утворилися асоціації.
Науковець мав намір відкрити закони пам’яті в «чистому» вигляді (незалежно від смислового змісту,
з яким пов’язане мовлення людини) і для цього винайшов особливий матеріал: не цілі слова, а
частини слів – склади, які утворювалися з 2-х приголосних і голосної між ними. Склавши список
складів (близько 2300), Еббінгауз експериментував із ним упродовж п’яти років. При цьому, єдиним
досліджуваним був він сам. Еббінгауз склав «беззмістовний ряд складів», оскільки весь список не
повинен був викликати асоціацій, адже вчений заучував не окремі склади, а список з декількох із них.
Дослідник вивчив залежність кількості повторень, необхідних для заучування ряду складів, від
довжини цього списку і встановив, що при одному причитуванні запам’ятовується, як правило, 7
складів. При збільшенні списку вимагалася значно більша кількість повторень, ніж кількість складів,
що були приєднані до першочергового списку.
Еббінгауз вивчав і вплив так званого надзаучування. Після того, як ряд складів відтворювався без
помилок, Еббінгауз продовжував їх вчити. Розроблений метод збереження полягав у тому, що через
певний проміжок часу, коли ряд було завчено, людина знову здійснювала спробу його відтворення.
Коли відома кількість слів не могла бути відтворена в пам’яті, ряд складів знову повторювався до
його правильного відтворення. Далі кількість повторень (або час), потрібний для відтворення повного
знання ряду, зівставлявся з кількістю повторень (або часом), витраченим при першочерговому
заучуванні. Отримані за допомогою методу збереження в пам’яті дані зіставлялися з кількістю
повторень при так званому надзаучуванні, тобто визначалася кількість повторень, необхідних для
того, щоб довчити матеріал до його повного безпомилкового відтворення, якщо до того він
«надзаучувався».
Еббінгауз використав перший психологічний спосіб дослідження, створений психологом, а не
запозичений з інших наук: метод заучування і метод збереження.
Результати досліджень Еббінгауза такі:
 складність заучування пропорційна обсягу або довжині стимульного ряду;
 зі збільшенням повторень швидкість заучування зменшується; ¾ заучування в цілому
ефективніше ніж заучування частинами;
 був виявлений «ефекту краю» – явище, коли з розташованого в ряд заучуваного матеріалу
швидше запам’ятовуться елементи, що знаходяться на його початку або в кінці, ніж ті, що
знаходяться посередині ряду (даний ефект зберігається як при безпосередньому, так і при
відстроченому відтворенні);
  найбільш відомий результат Еббінгауза – «крива забування»
У результаті експериментів Еббінгауз установив, що швидко падаючи, крива стає більш-менш
рівною. Найбільша кількість інформації забувається в перші хвилини після заучування. Значно
менше матеріалу забувається в найближчі години і ще менше – в найближчі дні після того, як людина
його вчила. Психолог довів, що пам’ять можна досліджувати об’єктивно і відкрив шлях до
експериментального вивчення складних форм поведінки – навичок.

71. Розвиток диференційної психології: Френсіс Гальтон і вивчення геніальності,

Альфред Біне та використання тестів для дослідження розумового розвитку.
В Англії ці роботи були розпочаті біологом, антропологом, послідовником Дарвіна, Френсісом
Гальтоном (1822-1911 рр.). У своїй головній книзі «Спадковість обдарованості (таланту)» (1896 р.)
висунув вперше у науці статистичні методи, якими спробував пояснити спадковість обдарованості.
Заперечуючи природну рівність людей у відношенні розумових здібностей, Гальтон стверджував, що
здібності успадковуються так, як і фізичні ознаки. Показниками обдарованості є висока репутація у
суспільному та професійному житті. Аргументами, що доводили спадковість характеру
обдарованості, були випадки, коли відомі особи мали видатних родичів.
Гальтон намагався оцінити обдарованість різних рас за числом геніїв (при цьому соціальні умови
життя не враховувалися), і зробив висновок, що вона неоднакова за генотипом.
Гальтон пояснив розподіл обдарованості природними факторами. Так, вчених характеризують
наступні спадкові обумовлені якості: енергія тіла та духу; тривала витримка та постійність,
вроджений потяг до науки, здоров’я, незалежність суджень. Ігнорування соціальної сутності людини
та законів її розвитку, біологізація соціальних потреб призвели до антинаукових висновків та
реакційним рекомендаціям (наприклад: слабкі нації повинні поступитися дорогою благородним
варіантам людства).
З метою вивчення впливу виховання і середовища він застосував дослідження однояйцевих та
різнояйцевих близнюків шляхом збору анкет. Цим був введений новий метод наукового дослідження
– близнюковий метод. Був розроблений загальний висновок про існування великої внутрішньої
парної схожості близнюків однієї статті (однояйцевих близнюків). У різнояйцевих близнюків
спостерігалися відмінності в середині пари.
Від вивчення обдарованості Ф. Гальтон перейшов до вимірювання психічних функцій кожної людини
з метою оцінки її розуму. Він ввів завдання (тести) на вимірювання гостроти відчуттів (зорових,
слухових, нюхових), виготовляючи для цього необхідні прилади (свисток Гальтона для визначення
верхнього порогу слуху, лінійка Гальтона для визначення окоміру). Тестувалися асоціативні
здібності, уява, швидкість утворення суджень. За результатами дослідів визначали індивідуальні
відмінності між людьми.
Гальтон вважав, що тести сенсорних відмінностей можуть служити засобом оцінки інтелекту,
оскільки виходив із сенсуалістичної установки і розглядав органи чуттів єдиним джерелом знань, що
дають основу для дії інтелекту.
В 1882 р. заснував антропометричну лабораторію в Лондоні, де за невелику плату кожна людина
могла виміряти свою сенсорну чутливість, моторні процеси.

72. Стенлі Холл: концепція педології.

У своїй лабораторії Холл дослідив підлітків та юнаків, розробивши для них спеціальні запитальники,
метою яких було вивчення різних сторін психіки хлопців. Спочатку ці запитальники лунали вчителям
для збору відомостей про те, як діти уявляють навколишній світ. Незабаром їх зміст розширилося,
з'явилися спеціальні анкети для підлітків, вчителів та батьків. Відповідаючи на питання, діти повинні
були розповісти не тільки про своїх знаннях, уявленні про світ або відношенні до інших людей, а й
про свої переживання, зокрема про своїх моральних і релігійних почуттях, ранніх спогадах, про
радощі і побоюваннях. Отримані відповіді статистично оброблялися, що допомагало скласти цілісну
картину психологічних особливостей дітей різного віку. Матеріали, отримані в дослідженні Холла,
дозволяли також скласти комплексну характеристику дітей, проаналізувати їх проблеми як з точки
зору дорослих, так і з позицій самих підлітків.
Хол був засновником педології - комплексної науки про дитину, в основі якої лежить ідея
педоцентрізма, тобто ідея про те, що дитина є центром дослідницьких інтересів багатьох
професіоналів - психологів, педагогів, біологів, педіатрів, антропологів, соціологів та інших фахівців.
З усіх цих областей в педологію входить та частина, яка має відношення до дітей. Таким чином, дана
наука як би об'єднує всі галузі знань, пов'язані з дослідженням дитячого розвитку.
Хоча багато положень педологічної концепції Холла були досить скоро переглянуті, сама наука
педологія, створена ним, дуже швидко завоювала популярність у всьому світі і була визнана майже
до середини XX в. Популярність педології пояснювалася головним чином її орієнтованістю на
практику, тобто зв'язком з безпосередніми потребами педагогіки та практичної психології. Дійсно, в
реальній педагогічній практиці вчителі та вихователі стикаються з цілим комплексом проблем, серед
яких і здоров'я дітей, і їх психічні якості, і соціальний статус, і освіта їхніх батьків. Саме ці завдання і
вирішувала педологія, розвиваючи комплексний підхід до дослідження дітей. Таке комплексне,
всебічне вивчення дитини і висунення проблеми розвитку в центр дослідницької роботи було цінним
завоюванням педології, тому багато провідні психологи, що вивчали розвиток дитячої психіки,
працювали в її руслі. Таким чином, С. Холл висловив які бігали в повітрі ідею створення
експериментальної дитячої психології, з'єднавши вимоги педагогічної практики з досягненнями
сучасної йому біології та психології.

73. Карл Бюллер та інтелектуальний розвиток дитини у стадіях.

Інтелектуальний розвиток дитини вивчав К. Бюлер (1879-1963), психолог Вюрцбургской школи.
Головну увагу він приділяв творчому мисленню, моменту інсайту, що призвело його згодом до
думки, що інтелектуальний процес - завжди в більшій чи меншій мірі процес творчості.
Розвиваючи ідею про роль творчості в психічному розвитку, Бюлер створив евристичну теорію мови.
Мова не дається дитині в готовому вигляді, але придумується, винаходиться їм у процесі спілкування
з дорослими. Таким чином, Бюлер наполягав на тому, що весь процес формування мови - це ланцюг
відкриттів.
Інтелектуальний розвиток дітей Бюлер також вважав творчим процесом. Вивчаючи процес вирішення
завдань, він переглядає зв'язок між асоціацією і усвідомленням, заявляючи, що дитина пов'язує між
собою тільки те, що вже усвідомив як цілісність. Тобто спочатку відбувається акт мислення, який
закінчується асоціацією між усвідомленими параметрами. Це усвідомлення є творчий процес і
відбувається миттєво. Процес миттєвого схоплювання суті речей Бюлер назвав "ага-переживання".
Таке схоплювання відносин є процес мислення, яке, на думку Бюлера, не залежить від минулого
досвіду і є творчим актом самої дитини.
Аналізуючи зв'язок мислення з творчістю, Бюлер приходить до думки про те, що малювання впливає
на інтелектуальний розвиток дітей. Він вважав, що малюнок - графічний розповідь, побудований за
принципом усного мовлення, т. Е. Малюнок дитини - не копія дії, а розповідь про нього. Тому,
зазначав Бюлер, діти так люблять розповіді в картинках, люблять і розглядати їх, і самостійно
малювати. Бюлер говорив, що якщо в мові дитина користується поняттям, то в малюнку - схемою,
яка є узагальненим образом предмета, а не його копією. Таким чином, схема є хіба що проміжним
поняттям, полегшуючи дітям засвоєння абстрактних знань.
Поділяючи ідею Клапареда про саморозвиток психіки, Бюлер вважав, що в основі психічного
розвитку лежать вроджені структури, які самораскривающіеся в процесі життя. Виходячи з
необхідності навчання для повноцінного психічного розвитку, Бюлер виділив три основних стадії
психічного розвитку: інстинкт; дресура (утворення умовних рефлексів); інтелект (поява "ага-
переживання", усвідомлення проблемної ситуації).
При переході від стадії до стадії крім інтелекту розвиваються та емоції, причому задоволення від
діяльності зміщується з кінця в початок. Так, на стадії інстинкту спочатку відбувається дія, а потім
настає задоволення від нього (наприклад, жаба спочатку стрибає за мухою, ковтає її, а потім отримує
задоволення від їжі). При дресурі діяльність і задоволення йдуть паралельно (собачка, стрибаючи
через обруч, в нагороду отримує шматочок цукру). І, нарешті, при інтелекті людина може уявити, яке
задоволення він отримає, приміром, від спілкування з одним, ще до початку цієї діяльності. Саме
інтелектуальна стадія є стадією культури і дає можливість найбільш гнучкого і адекватного
пристосування до середовища.
Говорячи про значення дитячої гри для психічного розвитку, Бюлер підкреслював со-роль саме у
формуванні емоцій. Він вводить поняття функціонального задоволення, пояснюючи, що в грі немає
продукту не тому, що вона служить тільки для вправи вроджених інстинктів, а тому, що гра і не
потребує продукті, її мета сам процес ігрової діяльності (гра, на його думку, знаходиться на стадії
дресури). Таким чином, в теорії гри з'явилося перше пояснення її мотивації.

74. Етнопсихологія Маргарет Мід.

Маргарет Мід першою описала процес дорослішання у представників незахідних культур,
закцентувала увагу не тільки на практиці виховання дітей, а й на вивченні несвідомих настановлень
дорослих членів суспільства стосовно дітей і способів комунікації між дорослими і дітьми.
Праці Мід руйнують усталені уявлення про вікові цикли, про неминучість, так званих, вікових
кризових періодів у житті людини. На прикладі культури жителів Самоа показано, що психологічних
змін, які нібито завжди супроводжують період статевого дозрівання, може взагалі не бути, а конфлікт
поколінь – не більш, аніж риса, наявна в західних культурах. Хоча Мід й розробляла психологічну
концепцію культурних моделей, але, на відміну від своїх колег, вона мало цікавилася модальною
особистісною структурою як такою. Її цікавив насамперед колектив, вона вивчала головним чином
інституціональну практику, ритуали, документи як матеріали для соціального аналізу. Індивідуальну
особистісну конфігурацію вона описувала лише частково й як ілюстрацію, щоб показати деякі форми
девіації. Польові дослідження Мід проводила в країні Самоа, спостерігаючи протягом шести місяців
за 68 дівчатами віком від 8 до 20 років, та Новій Гвінеї, вивчаючи дві групи дітей манус: від 2 до 6 і
від 6 до 12 років. Окрім безпосереднього спілкування з цими дітьми і спостереження за їх іграми, Мід
використовувала й інші методи: тест Роршаха, аналіз дитячих малюнків і спеціальні питання,
розраховані на те, щоб спровокувати анімістичні реакції. Отримані результати дали змогу Мід
поставити під сумнів теорію Леві-Брюля про те, що анімістичні компоненти первісного мислення
аналогічні мисленнєвим процесам дитини. Дикун і дитина, стверджував Леві-Брюль, однаково
оживлюють явища природи, наділяючи їх людськими властивостями. Мід, в свою чергу, вважала, що
наявність або відсутність спонтанного анімізму в дітей залежить від рівня розвитку їхньої уяви й,
відповідно, від виховання. Виявилося: якщо в житті дорослих манус магія відіграє важливе значення,
то свідомість маленьких дітей цілком реалістична. Події, які дорослі пояснювали втручанням духів,
діти приписували природним причинам. У дитячих малюнках манус (більше 30 тис.) не виявилося
нічого антропоморфного. Коли дослідниця запитувала дітей: «Цей човен поплив у море тому, що він
поганий?» – вона незмінно отримувала реалістичні відповіді на кшталт: «Ні, човен погано
прив’язали».
Результати, отримані Мід, суперечать тезі про те, що діти дошкільного віку пояснюють будь-які
причинно-наслідкові зв’язки в природі за аналогією з відносинами, які існують між людьми,
наприклад: «Місяця немає на небі, тому що він пішов у гості». Отже, Мід жодного разу не мала
свідчень того, щоб діти приписували випадковій події надприродне значення. Вона дійшла висновку,
що анімістичний спосіб мислення насамперед детермінований культурою, потенцією людського
розуму, а не є якоюсь стадією розумового розвитку, як стверджував Піаже.
Прихильники модної у США у 20-х роках ХХ ст. теорії вільного виховання стверджували, що діти
самі, без допомоги дорослих, можуть створити достатньо складну культуру, дорослі радше
заважають їм. На прикладі культури Маргарет Мід показує хибність цієї думки. Там, де дорослі не
розвивають у дітей фантазію, не розповідають малюкам казок і легенд, не заохочують художної
творчості, дитяча фантазія виявляється збідненою. Мід зазначала, що для того, щоб дитяча уява
розквітла, їй потрібно дати поживу. Хоча виняткова дитина може створити щось своє, більшість дітей
навіть не зможуть уявити ведмедя під ліжком, якщо доросла людина не розповість їм про ведмедя.

75. Криза у психологічний науці наприкінці ХІХ ст.

Валилося погляд на свідомість як замкнутий у собі внутрішній світ. Вплив дарвинистской біології
позначилося й у тому, що психічні процеси стали досліджуватися з точки зору розвитку.
На зорі психології головним джерелом відомостей про ці процеси служив дорослий індивід, здатний
в лабораторії, дотримуючись інструкції експериментатора, зосередити свій «внутрішній погляд» на
фактах «безпосереднього досвіду». Розширення зони пізнання ввело в психологію особливі об'єкти.
До них неможливо було застосувати метод інтроспективним аналізу. Такими були факти поведінки
тварин, дітей, психічно хворих.
Нові об'єкти вимагали і нових об'єктивних методів. Тільки вони могли оголити ті рівні розвитку
психіки, які передували процесам, що вивчаються в лабораторіях. Відтепер вже неможливо було
відносити ці процеси до розряду первинних фактів свідомості. За ними гілок великого древо
змінюють один одного психічних форм. Наукові відомості про них дозволили психологам перейти з
університетської лабораторії в дитячий садок, школу, психіатричну клініку.
Практика реальної дослідницької роботи до заснування розхитала погляд на психологію як науку про
свідомість. Дозрівало нове розуміння її предмета.
В будь-якій області знання є конкуруючі концепції та школи. Такий стан нормально для зростання
науки. Однак при всіх розбіжностях ці напрямки скріплюють загальні погляди на досліджуваний
предмет. У психології ж на початку XX століття розбіжність і зіткнення позицій визначалися тим, що
кожна зі шкіл відстоювала відмінний від інших власний предмет. За дивись розпадом йшли процеси
більш поглибленого освоєння реальної психічного життя, різні сторони якої відбилися в нових
теоретичних конструктах. З їх розробкою пов'язані революційні зрушення по всьому фронту
психологічних досліджень.
На початку XX ст. колишній образ предмета психології, яким він склався в період її самоствердження
в сім'ї інших наук, сильно потьмянів. Хоча як і раніше більшість психологів вважали, що вони
вивчають свідомість і його явища, ці явища все тісніше співвідносилися з життєдіяльністю організму,
з його руховою активністю. Лише дуже небагато продовжували вважати, що вони покликані
займатися пошуками будівельного матеріалу безпосереднього досвіду і його структурами.
Структуралізму протистояв функціоналізм. Цей напрямок вважало головною справою психології
з'ясування того, як ці структури працюють, коли вирішують завдання, що стосуються актуальних
потреб людей. Тим самим предметна область психології розширювалася, охоплюючи психічні
функції, які проводяться не безтілесним суб'єктом, а організмом з метою задовольнити його потребу
в пристосуванні до середовища.

76. Психоаналіз як напрям розвитку психології на початку ХХ ст.

До заснування підірвав психологію свідомості психоаналіз. Він оголив за покровом свідомості
потужні пласти не усвідомлюваних суб'єктом психічних сил, процесів і механізмів. У предмет науки
область несвідомого перетворив психоаналіз. Так назвав своє вчення австрійський
лікар 3. Фрейд (1856-1939).
Ставши лікарем і зайнявшись лікуванням хворих на психічні розлади, він на перших порах намагався
пояснити їх симптоми динамікою нервових процесів. Чим більше він заглиблювався в цю область,
тим гостріше відчував незадоволеність. У пошуках виходу він звернувся від аналізу свідомості до
аналізу схованих, глибинних шарів психічної активності особистості. До Фрейда вони не були
предметом психології, після нього стали його невід'ємною частиною.
Перший імпульс до їх вивчення додало застосування гіпнозу. Справжні причини від свідомості
приховані, але саме вони правлять поведінкою. Аналізом цих сил і зайнялися Фрейд та його
послідовники. Вони створили одну з найбільш потужних і впливових напрямків у сучасній науці про
людину. Використовуючи різні методики тлумачення психічних проявів, вони розробили складну і
розгалужену мережу понять, оперуючи якої вловили глибинні «вулканічні» процеси, приховані за
усвідомленими явищами в «дзеркалі» самоспостереження.
Головною серед цих процесів була визнана має сексуальну природу енергія потягу. Її назвали словом
«лібідо». Відчуваючи різні трансформації, вона придушується, витісняється і, тим не менш,
проривається крізь «цензуру» свідомості по обхідних шляхів, разряжаясь в різних симптомах, у тому
числі патологічних (розлади рухів, сприйняття, пам'яті і т. д.). Цей погляд призвів до перегляду
колишньої трактування свідомості. Його активна роль в поведінці не відкидалася, але представлялася
суттєво іншою, ніж у традиційній психології.
Тільки завдяки усвідомленню причин пригнічених потягів і потаємних комплексів вдається (за
допомогою техніки психоаналізу) позбавитися від душевної травми, яку вони завдали особистості.
Відкривши об'єктивну психодинамику і псіхоенергетіка мотивів поведінки особистості, приховану
«за лаштунками» її свідомості, Фрейд перетворив колишнє розуміння предмета психології.
Фрейда оточувало безліч учнів. Найбільш самобутніми з них, які створили власні напрямки,
були К. Юнг (1875-1961) і А. Адлер (1870-1937). Перший назвав свою психологію аналітичною,
другий - індивідуальної. Першим нововведенням Юнга було поняття про «колективному
несвідомому». Якщо в несвідому психіку індивіда можуть, за Фрейдом, увійти явища, витиснуті зі
свідомості, то Юнг вважав її насиченою формами, які ніколи не можуть бути індивідуально
набутими, але є даром далеких предків. Аналіз дозволяє визначити структуру цього дару, утвореного
декількома архетипами. Архетипи виявляються в сновидіннях, фантазіях, галюцинаціях, а також
творах культури. Велику популярність придбало поділ Юнгом людських типів на
екстравертірованний (звернений зовні, захоплений соціальної активністю) і інтровертірованний
(звернений усередину, зосереджений на власних потягах, яким Юнг слідом за Фрейдом дав ім'я
«лібідо», проте вважав неправомірним ототожнювати з сексуальним інстинктом).
Адлер, виділив як фактор розвитку особистості почуття неповноцінності, породжується тілесними
дефектами. Як реакція на це відчуття виникає прагнення до його компенсації і сверхкомпенсации з
тим, щоб домогтися переваги над іншими. У «комплексі неповноцінності» приховано джерело
неврозів.
Психоаналітичний рух широко поширилося в різних країнах. Виникали нові варіанти пояснення і
лікування неврозів динамікою неусвідомлюваних потягів, комплексів, психічних травм. Змінювалися
і уявлення самого Фрейда на структуру і динаміку особистості. Її організація виступила у вигляді
моделі, компонентами якої є: «воно» (сліпі ірраціональні потяги), «я» (его) і «над-я» (рівень
моральних норм і заборон).
Від напруги, під яким виявляється «я» через тиск на нього, з одного боку, сліпих потягів, з іншого -
моральних заборон, людини рятують захисні механізми: витіснення (усунення думок і почуттів в
область несвідомого), сублімації (перемикання сексуальної енергії на творчість) і т. п.

77. Постать З. Фройда у формуванні психології та психотерпії.

Зигмунд Фрейд найбільш відомий як засновник психоаналізу, який справив значний вплив на
психологію, медицину, соціологію, антропологію, літературу і мистецтво XX століття. Серед
досягнень Фрейда найбільш важливими є розробка трикомпонентної структурної моделі психіки (що
складається з «Воно», «Я» і «Над-Я»), виділення специфічних фаз психосексуального розвитку
особистості, створення теорії едипового комплексу, виявлення функціонуючих у психіці захисних
механізмів, психологизація поняття «несвідоме», відкриття перенесення і контр-переносу, а також
розробка таких терапевтичних методик, як метод вільних асоціацій і тлумачення сновидінь.

78. Виникнення та розвиток аналітичної психології К.-Г. Юнга.

До основних понять вчення Юнга відносять поняття про інтроверсію та екстраверсію, відкриття
чотирьох основних психічних функцій, дослідження колективного несвідомого, особливий погляд на
структуру особистості, а в зв'язку з цим - створення аналітичної психотерапії.
За К. Юнгом, психіка людини має три рівні: свідомість, особисте несвідоме і колективне несвідоме.
Визначальну роль у структурі особистості відіграє колективне несвідоме, яке утворюється із слідів
пам'яті, що залишається від усього минулого людства і впливає на особистість людини, визначає її
поведінку з моменту народження.
Колективне несвідоме утворюється з різних рівнів, які визначаються загальнолюдською,
національною та расовою спадщиною. Найбільше значення мають сліди минулого" тобто досвід
тваринних предків людини. Колективне несвідоме виявляється у вигляді ар-хетипів. К. Юнг називав
архетипи первинними образами, оскільки вони пов'язані з міфічними і казковими темами. Він також
вважав, що архетипи організовують не лише індивідуальну, але і колективну фантазію (наприклад,
лежать в основі міфології народу, його релігії, визначаючи психологію народу, його самосвідомість).
Через актуалізацію певних архетипів культура робить вплив і на становлення індивідуальної психіки
людини.. К. Юнг зарахував до архетипів основні складові структури особистості, виділяючи такі
елементи: Персону, Его, Тінь, Аніму (у чоловіків), Анімус (у жінок) і Самість.
Персона - це візитна картка "Я", це та частина нашої особи, яку ми показуємо світу, якими ми хочемо
бути в очах інших людей. Персона включає і типові для нас ролі, стиль поведінки і одяг, манеру
говорити, мислити, одягатися, це характер, соціальна роль, здатність самовиражатися у суспільстві.
Его - центр свідомості, і тому відіграє основну роль у свідомому житті: створює відчуття
усвідомленості і послідовності наших думок та дій, відповідальне за зв'язок свідомого і несвідомого.
Его збирає розрізнені дані особистого досвіду в єдине ціле, формуючи з них цілісне і усвідомлене
сприйняття власної особи.
Тінь - центр особистого несвідомого, куди входять бажання, переживання, тенденції, що
заперечуються індивідуумом як несумісні з існуючими соціальними стандартами. При цьому, чим
більше домінує Персона в структурі особистості, тим більшою є Тінь, оскільки людині необхідно
витісняти в несвідоме все більшу кількість нереалізованих бажань. Юнг не вважав за можливе просто
позбавитися від Тіні, не визнавати її, оскільки вона - природна частина особистості і людина без Тіні
так само неповноцінна, як і без інших частин душі. Найшкідливіше, з його погляду, не помічати,
ігнорувати Тінь, тоді як уважне ставлення до Тіні, прагнення до аналізу її змісту допомагають
подолати її негативний вплив.
Аніма (у чоловіка) або Ані мус (у жінки) - це ті частини душі, які відображають інтерсексуальні
зв'язки, уявлення людини про протилежну стать.
Самість - архетип цілісності особистості, самість об'єднує свідоме і несвідоме, що взаємно
доповнюють одне одного до цілісності. К. Юнг відводив архетипу "самості" центральну роль як
потенційному центру особистості, на відміну від "Его", як центру свідомості.
Особисте несвідоме складається з переживань, що були колись свідомими, але потім стали забутими
або витісненими зі свідомого. За певних умов вони стають усвідомленими. Структурні одиниці
особистого несвідомого являють собою сукупність почуттів, думок та спогадів.
К. Юнг створив типологію особистості, в основі якої лежить спрямованість людини на себе або на
зовнішнє. Відповідно до цього він розподіляв людей на інтровертів та екстравертів. Інтроверти в
процесі індивідуалізації звертають більше уваги на внутрішню частину своєї душі, будують свою
поведінку на основі власних ідей, власних норм і переконань. Екстраверти, навпаки, більше
орієнтовані на Персону, на зовнішню частину своєї душі, вони легше встановлюють соціальні зв'язки
і краще усвідомлюють, що відбувається навколо них. Щодо походження типів, то, за К.Юнгом, вони
визначаються не обставинами життя людини, а її природженими властивостями.
Згідно аналітичної теорії, особистість - це сукупність природжених і реалізованих архетипів, а
структура особистості визначається індивідуальною своєрідністю співвідношення окремих
властивостей архетипів, рівнями несвідомого і свідомого, а також екстра- або інтровертованістю
особистості.

79. Розвиток психоаналізу в Європі та США у ХХ-ХХІ ст.

Вже на початку XX століття психоаналіз набув всесвітньої популярності. Поширення психоаналізу у
Європі розпочалося після створення 1908 р. Міжнародної психоаналітичної асоціації і особливо
інтенсивно йшло після 1-ї світової війни. З 1913 р. він починає успішно застосовуватися й у Росії. У
1920 р. було відкрито Психоаналітичний інститут у Берліні, який почав випускати професійних
лікарів-аналітиків. У 1922 р. Інститут психоаналізу було відкрито й у Росії.
Переможна хода психоаналізу Європою сповільнилася лише в 20-30-х роках. у зв'язку з появою
комуністичного та фашистського товариств, ідеологічно орієнтованих на придушення інтересів
особистості на благо інтересів держави. Як у радянській Росії, і у фашистських країнах відчувати
сексуальні проблеми, проблеми спілкування (професійного, побутового, внутрішньосімейного)
вважалося непристойним і неприродним для свідомого громадянина суспільства. У 1924 р.
російський Інститут психоаналізу закривається, з радянських бібліотек вилучаються всі праці Фрейда
та її послідовників. У 1933 р. психоаналіз забороняється в Німеччині, з 1938 р. – в Австрії. З цього
часу починається швидкий розвиток психоаналізу у Великій Британії і особливо до США, куди
емігрувала більшість психоаналітиків із Європи.
Психоаналіз у Сполучених Штатах починає бути відомим протягом життя Зигмунда Фрейда,
запрошений у 1909 році провести серію конференцій на університеті Кларка. Згодом це багато в чому
сприяло всесвітній популярності психоаналізу через те, що Сполучені Штати були країною вітання
для психоаналітиків, вигнаних нацизмом (німців, вінців, угорців, італійців або вихідців із
Центральної Європи). Це було поле трансформації його цілей, його теорій та його практик за
допомогою таких течій, як психологія его, аннафрейдизм, психологія самості, неофрейдизм,
культуралізм, а також різні психотерапії, засновані або не засновані на фрейдизмі (гештальт-терапія,
сімейна терапія, транзактна) аналіз, до якого ми можемо додати школу Чикаго навколо Франца
Олександра і психосоматичну медицину). Є також дисиденти психоаналітичного руху: Карен Хорні,
Вільгельм Райх, Отто Ранк, Еріх Фромм.
Так званий «американський» психоаналіз спочатку позначив психоаналіз у Канаді та Австралії, потім
у решті світу, зокрема у Японії, а також у всіх країнах колишнього радянського блоку, таких як Росія
чи Угорщина, наприклад.

80. Розвиток психоаналізу в Україні (С. Балей, В. Підмогильний, О. Гейманович, М.

Вульф).
На початку ХХ століття в Україні виникають чотири культурні центри, в яких розвивався
психоаналіз: Одеса, Харків, Київ і Львів.
Інакша справа зі Степаном Балеєм. На відміну від одеських чи харківських професорів, він перебував
у рамках українського культурного світу й не тільки писав українською мовою та для української
публіки, а й першим застосував психоаналіз до одного з явищ української культури.
Степан Бал ей 1910 р. захистив у Віденському університеті докторську дисертацію з психології.
Наступного року уривки з неї у вигляді статей (“Про поняття психологічної основи почувань” та
“Про ріжницю між почуваннями осудними і представними”), а також розвідки на теми сучасної
філософії друкувалися в “Літературно-науковому віснику” та “Записках НТШ”. 1916 р. він
опублікував окремою книжкою психоаналітичне дослідження “3 психології творчості Шевченка”,
написане, на погляд харківських упорядників, на “галицийском варианте украинского языка”.
1927 р. з’явилася стаття Валер’яна Підмогильного “Іван Левицький-Нечуй. (Спроба психоаналізу
творчості)”. Підмогильний не був професійним критиком. Крім того, його естетичні й інтелектуальні
смаки лежали здебільшого в раніших від XX століття епохах. Із психоаналізом Підмогильний
ознайомився через французькі та російські переклади. Однак у контексті сотень критичних статей,
написаних і опублікованих у 20-х роках, його стаття про Нечуя-Левицького посідає особливе місце.
Підмогильний показує Нечуя-Левицького як невротика, в неврозах і фобіях якого треба шукати
пояснення як його деяким сюжетам (втеплення дитини в “Бурлачці”), так і дивацтвам (фіксації на їжі
та дотриманні режиму дня, заповіт, у якому він вимагав друкувати свої твори тільки в його власному
правописі, тощо).
 81. Особливості психології біхевіоризму та необіхевіоризму ХХ-ХХІ ст.

82. Основні положення і напрямки досліджень у гештальтпсихології.

Гештальтпсихологія – наука, що стала найпродуктивнішим варіантом при вирішенні проблеми
збереження цілісності австрійської і німецької психології. Основні представники гештальтпсихології,
такі як М. Вертгеймер, В. Келер і Коффка, К. Левін, створили науку для протистояння
структуралізму. Вони висунули наступні ідеї гештальтпсихології:
Предмет гештальтпсихології – це свідомість, розуміння якого має будуватися на принципі
цілісності; Свідомість представляє собою динамічне ціле, де все взаємодіє один з одним; Одиницею
аналізу свідомості виступає гештальт, тобто цілісна образна структура; Головним методом
дослідження гештальтов стало безпосереднє і об’єктивне спостереження і опис змістів власного
сприйняття; Сприйняття не відбувається від відчуттів, оскільки вони не існують в реальності; Зорове
сприйняття є найголовнішим психічним процесом, який здатний визначити рівень розвитку психіки,
що має власні закономірності; Мислення не може бути розглянуто як сформоване шляхом проб і
помилок набір певних знань і навичок.
Таким чином мисленням є процес визначення і рішення умов завдання, через структурування поля в
реальному часі. Досвід, отриманий в минулому, не має жодного значення для вирішення завдання.
Гештальтпсихологія – це наука, яка досліджувала цілісні структури, що складаються з психічного
поля, розробляючи новітні експериментальні методи. Представники гештальтпсихології вважали, що
предметом даної науки безсумнівно є дослідження психіки, аналізу всіх пізнавальних процесів,
динаміки і структури розвитку особистості.
Методологічний підхід до вивчення даної науки базується на понятті психічного поля, феноменології
та ізоморфізму. Психічні гештальти мають схожі фізичні і психофізичні характеристики, тобто
процеси, що відбуваються в корі головного мозку, мають схожість з процесами, що відбуваються в
зовнішньому світі і усвідомлювані нами в переживаннях і думках.
Гештальтпсихологія змінила колишнє погляд на свідомість, доводячи, що його аналіз покликаний
мати справу не з окремими елементами, а з цілісними психічними образами. Гештальтпсихологія
виступала проти асоціативної психології, що розчленовує свідомість на елементи.
Гештальт – центральне поняття в гештальтпсихології, як виступає в якості одиниці аналізу
свідомості і психіки, яке позначає цілісні, несвідомих до суми своїх частин, освіти свідомості. Освіта
гештальтов обумовлено діями законів «розчленування психологічного поля». Гештальтпсихологічна
концепція відчуттів уявлення про те, що одиницею чуттєвого пізнання, як і пізнання взагалі, виступає
сприйняття, а відчуття лише абстракція, результат «препарування» способу сприйняття в процесі
аналізу. Приваблення Теоретичне поняття гештальтпсихології, що означає дифузний емоційний
відгук на сприймання або уявні предметні ознаки.

83. Диспозиційні теорії як напрямок психології ХХ ст.

Основним поняттям цієї теорії особистості є диспозиція. Диспозиція (від лат. dispositio —
розташування, розміщення) — це психологічні чинники, які суб'єктивно визначають поведінку
людини. Вони зумовлюють її потенційну діяльність, нахил до певної послідовності дій та вчинків.
В основі диспозиційної теорії особистості (Г. Олпорт, Г. Айзенк, Р. Кеттелл) лежать дві ідеї. Перша
полягає у тому, що всі люди наділені певними стійкими рисами особистості, які визначають їхню
схильність поводити себе певним чином у різних ситуаціях; друга — немає двох людей, подібних
один до одного за своїми рисами.
Гордон Олпорт, американський психолог 20-60-х років XX ст., зауважував, що кожна особистість
цілісна та унікальна і що ці суттєві ознаки особистості можна зрозуміти через її риси. Саме риси є
найважливішим поняттям для розуміння особистості людини. Всі вони є тісно взаємопов'язані.
Англійський психолог 40-70-х років XX ст. Ганс Айзенк і анг-ло-американський психолог 30-80-х
років XX ст. Раймонд Кеттелл вважали, що структура особистості універсальна і формується з
комплексу основних рис, які можна виміряти. Ці комплекси характеризують певні типи людей. Для
підтвердження вірності своєї теорії вони використали математико-статистичний метод аналізу рис
особистості, зокрема факторний аналіз. За його допомогою було показано, як базова структура рис
особистості впливає на поведінку індивідуума.

84. Особливості генетичної психології як напрямку у психології ХХ ст.

Поняття “генетичний” має охоплювати ці еволюційні та історичні явища. Але так склалося, що
поняттям “генетична психологія” нажаль визначаються лише ті дослідження пов'язані з розвитком
дитини. Генетична психологія включає в себе розділи:
1. Період немовляти.
2. Дитинство (научіння, здібності, особистість, взаємини між дітьми і батьками).
3. Підлітковий вік.
4. Вік змужніння.
5. Геронтологія.
До ідеї генезису психічних явищ дослідники дійшли досить швидко. Створення ж системного
предмета генетичної психології відбувається повільно. Це триватиме до того часу, поки не буде
віднайдено спосіб розбудови системи генетичної психології, яка б задовольнила логічні та суттєві
критерії буття предмета дослідження.
Дослідження Г. С. Костюка, визначили: а) предмет дослідження, б) метод, в) продукт, одержаний в
наслідок розвитку психіки людини, - тобто основи загальної генетичної психології.
Розвиток ідей загальної генетичної психології (С.Д.Максименко) визначає її об'єкт. Це - людина -
духовно-тілесний індивід, породжений власною предметно-практичною діяльністю. Глибинний же
зміст предмету - властивості людини.
Системна інтерпретація фактів генезису психічних явищ, розширили межі експерименту і сприяли
застосуванню генетичних ідеї в психології і практиці. А нові методологічні установки дозволяють не
лише визначити новий предмет дослідження, а й передбачати нові загальні ознаки предмета
дослідження - розвиток властивостей людини.
Генетична психологія, на відміну від генетичної епістемології(«дочірна» галузь генетичної) Ж.Піаже,
повинна мати своїм предметом дослідження: а) виникнення психічних явищ, б) їхнє походження і в)
становлення нових психічних механізмів у життєвих процесах, г) функціонування, а також д)
відродження втрачених дійових функцій.
Багатогранність поняття “генетична психологія” полягає в тому, що воно охоплює три більш-менш
глибокі аспекти змісту, які проникають один в одного.
1. Психічний розвиток людини породжується її діяльністю: вона спочатку оволодіває нею, щоб
продуктивно працювати, користуючись психічним здатностями в регуляцій дій та вчинків.
2. Комплекс наукових знань, надбаних людством в процесі виробничої, культурної, державної та
художньої діяльностей. Ці знання можна назвати психологічною мудрістю.
3. Система наукових знань створюється впровадженням в психологію наукових методів і особливо
експерименту, вона набуває статусу науки - виробництва нового знання. Внаслідок цієї роботи
психологів відкриті основні принципи і пояснювальні поняття генетичної психології.

85. Особливості гуманістичної психології як напрямку у психології ХХ ст.

Гуманістична теорія зосереджена на внутрішньому багатстві людини, на її самовдосконаленні. Сама
сутність людини постійно спрямовує її до особистісного росту, творчості і самодостатності. Так,
студенти, які навчаються на третьому курсі, відрізняються від першокурсників своїм інтелектуальним
розвитком; фахівці з п'ятирічним стажем роботи, будуть зрілішими в соціальному плані, ніж
третьокурсники і т. п. Це пов'язано з тим, що людина постійно ставить перед собою все нові і нові
цілі і відповідає за реалізацію своїх можливостей.
Гуманістична теорія особистості американського психолога 30-60-х років XX ст. Абрахама
Маслоу ґрунтується на тому, що кожну людину слід вивчати як єдине, унікальне і організоване ціле.
Він зауважує, що надто довго психологи зосереджували свою увагу на детальному аналізі окремих
психічних явищ, нехтуючи тим, що людина являє собою єдине ціле. Ціле більше від суми частин.
Єдність і цілісність особистості є її центральною характеристикою.
А. Маслоу одним із перших вказав на таку універсальну характеристику особистості, як творчість.
Саме творчість дає змогу людині самовиразитися. Більшість людей, однак, втрачають цю якість;
цьому, на думку вченого, сприяє офіційна освіта.
Стрижнем гуманістичної теорії А. Маслоу є вибудувана ним піраміда ієрархії потреб2. Людина, на
його думку, усвідомлює свої потреби й прагне до їхнього задоволення.
Підхід Карла Роджерса, американського психолога 50-80-х років XX ст., ґрунтується на трьох тезах:
особистість людини є функцією унікального сприймання людиною оточуючої дійсності, тобто
поведінку людини можна зрозуміти лише через її переживання; люди самі визначають свою долю;
люди за своєю суттю добрі і прагнуть до самодосконалості. Вся поведінка людини регулюється
тенденцією актуалізації, тенденцією розвинути себе, максимально виявити найкращі якості своєї
особистості.
Сутність особистості можна зрозуміти лише у випадку, якщо розглядати людину як цілість. Для
характеристики цієї цілісності К. Роджерс увів поняття «самість» — організовану, довгочасну
сутність людини, стрижень наших переживань. Іншими словами, це «Я-концепція» людини.

86. Особливості когнітивної психології як напрямку у психології ХХ ст.

Предмет когнітивної психологи - моделі пізнавальних процесів. Поняття "когнітивний" (когнітивні
процеси, когнітивна психологія та когнітивна психотерапія...) - набуло поширення в 60-е роки XX
століття, під час захоплення кібернетикою і електронним моделюванням інтелектуальних процесів,
що переросли в звичку представляти людину як складний биокомпьютер. Дослідники намагалися
моделювати всі психічні процеси, що відбуваються в людині. Що вийшло змоделювати -
назвали когнітивними процесами. Що не вийшло - афективними. На практиці "когнітивними"
називають психічні процеси, які можливо уявити як логічну й осмислену послідовність дій по
переробці інформації.
Або: які можна розумно промоделювати в термінах переробки інформації, де в переробці інформації
можна розгледіти логіку і раціональність.
До когнітивних процесів відносять: пам'ять, увага, сприйняття, розуміння, мислення, прийняття
рішень, дії і впливу - в тій мірі або в тій частині, в якій вони зайняті пізнавальними процесами, а не
чимось іншим (потягами, розвагами...). Сильно спрощуючи, можна сказати, що це компетентність і
знання, вміння і навички.

87. Функціонування Львівсько-варшавської школи у ХІХ-ХХ ст.

У галузі психології представники Л.-В. ш. дотримувалися традиції брентанівської дескриптивної
психології, концентруючи увагу головним чином на аналізі різних ментальних актів, таких як
сприйняття, уява, відчуття (В. Ауербах, Л. Блауштейн). Аналізувалася психофізикалістська природа
людини (К Айдукевич, X. Мельберг), використовувалися емпіричні методи (С. Балей, С. Бляховський
та ін.), критично сприймалася психофізіологія В. Вундта (Твардовський, С. Ігель). Неотомізм у Л.-В.
ш. був представлений так званим "Краювським гуртком" (Ю. Бохенський, Я. Саламуха, Я.
Древновський, Б. Собоциньський), що діяв у 30-х рр. Члени гуртка ставили своїм завданням
застосувати сучасну формальну логіку до томізму. Коло розроблюваних питань містило в собі
формалізацію доказів безсмертя душі й існування Бога, проблему аналогії, аксіоматизацію
метафізики відповідно до сучасних епістемологічних і логічних вимог.
Мова розглядалася Л.-В. ш. як витвір людини і знаряддя пізнання (прагматична концепція мови). Від
мовних знаків вимагалась семантична прозорість. Визнавалася інтенціональна теорія значення та
екстенсіоналізм (теза про те, що зміст складних виразів є функцією їх складових). Представники Л.-
В. ш. стверджували, що буденна мова - це конгломерат різних мов (Айдукевич, Тарський) і є дуже
недосконалою, однак логічний аналіз здатний її поліпшити.
Велике місце займала етична проблематика. Вона охоплювала соціологію, психологію моралі,
загальну метаетику. Детальний аналіз одержали етичні поняття і проекти систематизації нормативної
етики (Чежовський, Котарбіньський). Розпочалися спроби формальної побудови етики (Чежовський).
Помітне місце посіла праця В. Татаркевича в галузі етики "Про щастя", що містить розгляд
фундаментальних концепцій щастя і шляхів його досягнення.

88. Психологічні погляди К. Твардовського.

Наукові зацікавлення Казимира Твардовського розвивалися у сфері методології наукових досліджень,
визначення філософських наук та експериментальної психології, а також теорії поділу наук на
апріорні та емпіричні. Він не був кабінетним вченим, а часто відвідував знану львівську Шотланську
(Шкоцьку) кав'ярню, де полюбляла збиратися академічна еліта — здебільшого філософи і
математики.
Твардовський ввів у філософський дискурс теорію про судження в психологічному сенсі. Його
цікавила сутність суджень про вчинки та їхній зв'язок з іншими психічними явищами. Згідно з
Францом Гіллебрандом він виділив дві позиції: ало- та ідіогенетична теорія суджень . Алогенетичні
теорії (включаючи Мойсея Мендельсона та Іммануїла Канта) вважали судження певною системою
або комбінацією декількох (принаймні двох) уявлень. Однак ідіогенетичні теорії (включаючи Франца
Брентано) заявляли, що також можливі судження, які є не поєднанням уявлень, а простим
твердженням про існування (або неіснування) чинного стану справ. Твардовський був прихильником
останньої концепції, намагаючись розробити і вдосконалити філософські тези Брентано.
Також Твардовський приймає від Брентано поділ психічних явищ на уявлення, судження та емоції.
Уявлення не входять до складу суджень, але вони їх дозволяють. При цьому, вистачає і одного
уявлення, а не два, як у вищевказаній позиції. Третя основна відмінність — це класифікація акту
судження як психічного феномену sui generis, тоді як в алогенному становищі такі факти лише
синтезуються, аналізуються або поєднуються.
Розвиваючи тези Брентано, Твардовський розрізняє акт, зміст та предмет судження . Акт судження —
це заява чи заперечення. Зміст судження — це конкретна реальність (існування чи неіснування).
Однак предметом є те, що існування (або неіснування) підтверджується або заперечується. Завдяки
такій конструкції судження Твардовський уникає помилки, яку зробив Брентано, не розрізняючи
самого об'єкта та його викладу. Отже, об'єкти, що існують у свідомості, трактуються однаково з
предметами, що існують у позадуховній реальності, і їх існування реально не може бути заперечене.
Посилаючись на ідіогенні теорії суджень, Твардовський зазначає, що їхня незавершеність була
наслідком того, що предметом суджень зазвичай є різні взаємозв'язки. З цієї причини
стверджувалося, що судження є явищем, яке складається з декількох уявлень. За його словами, однак,
це не вичерпує всіх можливих актів судження. У випадку, коли ми просто заявляємо, що існує дещо
(наприклад, «Бог існує»), ми маємо справу лише з одним уявленням («Бог»), яке і є предметом
судження. Такі судження мають на меті вказати на те, що ідіогенні теорії є більш точними, тобто
вони пояснюють більш широке коло випадків, ніж алогенні теорії.
Хоча внесок Твардовського в теорію суджень був визнаний, його критикували у використанні
етимологічно неправильних назв (ідіо- та алогенетичні теорії суджень). В результаті цієї критики
встановилася інша форма: ідіогенні та алогенні теорії суджень.

89. Психологічні погляди С. Балея.

С. Балей є видатним галицьким ученим, автором новаторських праць у галузі психології та
піонером застосування методів психоаналізу на українському й польському ґрунті, автором перших
українських підручників із психології (1922) та логіки (1923), близько десятка книг і близько сотні
статей. Опублікована 1916-го у Львові брошура С. Балея “З психології творчості Шевченка” (1916) –
перша й поки що остання спроба створити психобіографію Кобзаря. Як стверджують сучасні
українські дослідники історії психології П. Петрюк і Л. Бондаренко, це найкраща українська праця в
галузі психоаналітичних досліджень першої половини ХХ ст. С. Балей започаткував також польську
психобіографію, застосувавши методи психоаналізу у вивченні творчості класиків польської
літератури Юліяна Словацького й Степана Жеромського.
Що ж нового сказав С. Балей про Т. Шевченка? Використовуючи дані біографії Кобзаря, вчений, на
противагу “Едіповому комплексу” З. Фройда, впровадив поняття “Ендиміонського мотиву”.
“Ендиміон, згідно із стародавнім грецьким міфом, – пишуть П. Петрюк і Л. Бондаренко, – прекрасний
юнак, якого покохала богиня Селена. Вона спустилася до нього з небес, заздалегідь приспавши
юнака, щоб пестити його без перешкод. Отже, ендиміонське кохання – це такі стосунки між
закоханими, в яких жінка – активна, вона не тільки кохана, а й піклується про чоловіка, як мати. Тоді
чоловік – пасивний, інфантильний, він більше мріє про щастя, ніж практично за нього бореться”.
Шевченкових матерів-покриток С. Балей вважав наслідком глибоких особистих переживань Т.
Шевченка, який рано втратив матір і потребував власне ендиміонського кохання.
С. Балей також заклав напрями вивчення психології дитини і психології розвитку в українській науці
й має суттєві заслуги в цій галузі в польській психології. Власне кажучи, в останній період своєї
наукової кар’єри вчений здебільшого працював у цій галузі.
1947 р. коштом ЮНЕСКО науковець провів чотири місяці у США, вивчаючи методи боротьби зі
злочинністю серед молоді, а після повернення до Варшави опублікував працю “Проблема боротьби з
підлітковою злочинністю в контексті сучасного досвіду США”. У такий спосіб С. Балей став іще й
фундатором польської психології дитячої злочинності.
Зараз С. Балей здебільшого відомий у Польщі як представник львівсько-варшавської філософської
школи К. Твардовського і співфундатор польської психології. Психологи України згадали про С.
Балея в роки незалежності, коли гостро постала проблема повноцінного заповнення всіх без винятку
аспектів української культури. З іншого боку, переїхавши до Варшави, С. Балей поступово втрачав
зв’язки з українським науковим світом. Зрештою, як фахівцеві в українському середовищі
спілкуватися йому не було з ким. Хоча заради справедливості треба згадати й те, що 1929 р.
Харківський географічний інститут висунув кандидатуру професора С. Балея в дійсні члени ВУАН до
відділу філософії, соціології і права. Проте його не обрали.

90. Розвиток української психологічної думки у ХХІ ст.

До набуття Україною незалежності українська психологічна наука розвивалася на основі радянської
та західної концептуальних моделей без урахування власної етнокультурної специфіки.
Імплементована таким чином парадигмальна структура психології не була в повній мірі адаптованою
та асимільованою українською культурою, що вплинуло на її концептуальну та соціальну валідність.
У 1991-2011 рр. в українській психологічній науці на ґрунті здобутків попередників (Г. Сковорода, О.
Потебня, Г. Костюк та ін.), набули значної потужності процеси індигенізації (трансформації
імпортованих радянської та західної інтернаціональних наукових парадигм у національну українську
парадигму), що стало причиною як позитивних, так і негативних проблем у становленні
концептуальних засад фундаментальної та практичної психології.
Таким чином набуло актуальності вивчення засадничих проблем початкових етапів становлення
української індигенної психології, зокрема об’єктом дослідження було обрано процес формування
індигенної (основаної на національній культурі і практиці) української психології, а предметом —
проблеми процесу концептуальних перетворень на складному шляху творення національної
психології.
Сучасна світова психологія усвідомила важливість психологічних підходів, чутливих до
індивідуальних та соціальних етнокультурних трендів: психологія не повинна бути західною чи
східною по своїй суті; всі народи повинні враховувати як загальні тенденції цивілізаційного розвитку,
так і особливості розвитку своєї нації. Таким чином, становлення української психології на засадах
національної культури і практики відповідає провідним тенденціям розвитку психології у світі та
потребує ґрунтовного історико-психологічного аналізу.